Svichnyk 2-2015 by Svichnyk

ОБЛАСНЕ ОБ’ЄДНАННЯ ЦЕРКОВ ЄВАНГЕЛЬСЬКИХ ХРИСТИЯН-БАПТИСТІВ РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ №2 (68),

2015

пильнуймо про мир

роблема ворожнечі та миру – одна з найактуальніших у всій історії людства, а особливо в сучасному суспільстві. Засоби масової інформації, теле- і радіопередачі інформують нас про те, що мир на землі дуже хиткий. Апостол Павло у своєму посланні до Тимофія писав: «Знай же ти, що останніми днями настануть тяжкі часи. Будуть бо люди тоді самолюбні..., зарозумілі, горді..., батькам неслухняні…, нелюбовні…, запеклі..., нестримливі, жорстокі ... » (2 Тим. 3: 1-7). Конфлікти є невід'ємною частиною нашого життя, вони трапляються між батьками і дітьми, між чоловіком і дружиною, між колегами і друзями, а також не-

рідко між братами і сестрами в церкві. Причини їх виникнення також досить різноманітні. Вони стаються як і з нашої провини, так і з провини інших. Відсутність миру з Богом, людьми, з самим собою робить людину нещасною, позбавляє її радості, душевного спокою, а часто і сенсу життя. Непримиренність позбавляє людину спілкування зі своїм Творцем, а отже, і всіх благословень у теперішньому та майбутньому житті. Як не заплутатися у лабіринті конфліктних ситуацій, як зберегти мир один з одним, уникнути конфліктів – шукаймо відповіді на ці запитання разом із авторами публікацій.

РЕДКОЛЕГІЯ

ЗМІСТ

4 6 8 10 12 18 20 29 35 36 39 38

«БЛАЖЕННІ МИРОТВОРЦІ... » Василь БАСАРАБА

У БОРОТЬБI IЗ САМИМ СОБОЮ Олександр ПАХАЙ

ЖУРНАЛ Засновник і видавець: Обласне об’єднання церков євангельських християн-баптистів Рівненської області

«ПОЧИН СВАРКИ – ТО ПРОРИВ ВОДИ...» В’ячеслав ХОРОШЕНКО

КОЛИ МИР ЗАЛЕЖИТЬ ВІД НАС Василь НАЗАРЧУК

ДЖЕРЕЛО ДОБРА ЧИ НИЩІВНИЙ ПОТІК РОЗРУХИ?!! Світлана ВОРОНА

ВИДАЄТЬСЯ на кошти добровільних пожертвувань ПОТРЕБУЄ молитовної та фінансової підтримки християн

КОНФЛІКТИ У ЦЕРКВІ Інтерв’ю з І. М. КОРНІЙЧУКОМ

ЗАПРОШУЄ ДО СПІВПРАЦІ проповідників, поетів, письменників, композиторів — усіх, хто хоче і може служити євангельським словом

ДО СУДУ ЧИ ДО ЦЕРКВИ? Володимир ЧЕКЕРЕНДА

МОВЧАННЯ – ЗОЛОТО? НЕ ЗАВЖДИ! Л. МАТВЄЄВА

НАВЧАЛЬНИЙ СЕМІНАР ДЛЯ СЛУЖИТЕЛІВ Олександр УСТІНОВ

КОНГРЕС ХРИСТИЯНСЬКОї МОЛОДІ РІВНЕНЩИНИ Юлія БЕРЕЗА

Пишіть на адресу: 33001, м. Рівне, вул. Дворецька, 41 Телефонуйте: (0362) 63-34-11 E-mail: shevchuk_luda@mail.ru Адреса в інтернеті: www.baptist.rv.ua

СВЯТО СІМ’Ї У РІВНОМУ Наталія ПЕТРУК

НАД НОМЕРОМ ПРАЦЮВАЛИ:

НАДІЯ Є! І ВОНА – У БОЗІ

Головний редактор Василь Басараба

Світлана Береза

Чи можна взагалі уникнути конфліктів? На жаль, ні. Але є спосіб позбутися руйнівного впливу конфлікту на взаємини. Якщо ми стараємося змінити іншу людину, не сприймаємо її такою, якою вона є, то конфлікт буде руйнівним для обох сторін. Тож як вийти з конфліктної ситуації, не зруйнувавши стосунків? За матеріалами інтернету, «ВИРІШУЮЧИ КОНФЛІКТИ», с. 14 Не використовуй такі фрази: «Хіба це так?», «Це ж безглуздя!», «Кому ще спаде таке на думку?», «Якась нісенітниця!», «Звідкіля у тебе ця божевільна ідея?». Будь-який подібний вислів може призвести до суперечки! Викинь їх із свого щоденного словесного вжитку і ти заощадиш той час, який витрачаєш на суперечки! «Лагідна відповідь гнів відвертає, а слово вразливе гнів підіймає» (Пр. 15: 1). «11 СПОСОБІВ, ЯК УНИКНУТИ СУПЕРЕЧКИ», с. 17 Виходжу із вокзального приміщення і йду привокзальним майданом. Ураз стала наче вкопана: над головою, в ясному небі, несеться літак-винищувач. Здається, летить просто на мене… Звук від нього такий, що оглухнути можна… Ху-у-у, пролетів, здається! Аж ні, розвертається назад! І я кулею мчу на привокзальну посадку, ховаюся поміж дерев. Тетяна ЧЕРЕДНИЧЕНКО, «…І ПОЧАЛАСЯ НОВА КАЗКА ПРО НОВЕ ЖИТТЯ», с. 24 В останні дні Любку наче підмінили. Цікаві до всього сусідки вже й не знали що думати, з якого боку краще підійти, аби довідатися, що ж сталося. То, бувало, носа на вулицю не потикала – все копирсалася на своїх грядках. Зволожені кінчики хустки (ними Любка раз по раз витирала сльози з очей) за день ставали сіро-зеленими від дотику рук, забруднених землею та бур’янами, які виполювала так ретельно, ніби вони були причиною всіх на світі бід та страждань. Світлана БЕРЕЗА, «ЛЮБКА - ЛЮБА... ЛЮБОВ...», с. 26

Теологічний редактор Михайло Ільюк Відповідальний редактор Людмила Шевчук Літературний редактор Олена Ярмушко Редакційна колегія Світлана Береза Ліна Бородинська Олександр Пахай Світлана Ворона Наталія Петрук Дизайн і комп’ютерна верстка Наталія Качановська Реєстраційний номер РВ № 377 28 січня 2004 року Часопис надруковано у ТзОВ «Каліграф», м. Рівне, вул. Київська, 69, тел. (0362) 64-24-32 © тексту, малюнків, фото, оформлення «Свічник», 2015 р. При передруку матеріалів посилання на часопис обов’язкове Рукописи не рецензуються і не повертаються Думка редакції не завжди співпадає з думкою авторів матеріалів, що публікуються. Обсяг — 14 аркушів Друк — офсетний Тираж — 1500 примірників Розповсюдження безкоштовне Журнал виходить щоквартально Замовлення №

2, 2 0 1 5 | С В І Ч Н И К

ДУХОВНА СТАТТЯ

«БЛАЖЕННІ МИРОТВОРЦІ…» Нагорна проповідь Ісуса Христа є наріжним каменем євангельського вчення. Його основою є правильні стосунки людини з Богом, а також взаємини між людьми. В Біблії щонайменше 40 разів йдеться про мир, а отже, Бог надає великого значення миру. Сьогодні, як ніколи, тема миру надзвичайно актуальна у нашому суспільстві. Більш ніж рік Україна перебуває у стані війни, люди багато говорять про мир, шукають виходу з цієї страшної кризи, яка забирає життя багатьох. Засоби масової інформації, можновладці, говорять і пишуть про мир. Ніхто не може заперечити того, що люди хочуть і прагнуть миру.

ир у біблійному значенні цього слова можливий тільки на основі праведності. Не можна відділити мир від праведності, оскільки справжній мир походить від Бога. Він один може дати мир, який базується на Його святості. Усі спроби нашого світу встановити мир на інших основах приречені на поразку. Біблія каже: «Для безбожних спокою немає…» (Іс. 57:21). Існує лише одна причина усіх війн, незгод та страшної людської ворожнечі – гріх. Так, гріх пояснює усі наші невдачі, суперечки та війни. Людські пожадливості, пристрасть, егоїзм, заздрість, помста зумовлюють усі наші лиха. Бог створив світ у цілковитій гармонії та мирі, але відтоді як людина згрішила, повстала проти Творця, мир на землі порушився. Убивство Авеля, яке скоїв рідний брат, стало першим гірким наслідком гріхопадіння людини.

Миротворці у світлі Біблії Незважаючи на те, що мир на землі стоїть на хитких основах, все-таки є ті, хто його творить. Хто ж вони, миротворці, у світлі Біблії? Якими їх бачить Бог і яка їхня місія на землі? Миротворець – це той, хто усуває сварку, залагоджує непорозуміння, ворожнечу, припиняє війну; хто приносить мир, згоду, дружбу, затишок, спокій. Так само як ми повинні бути в мирі з Господом, так само ми повинні бажати, старатися і сподіватися бути в мирі зо всіма тими, хто любить Господа, у кому

СВІЧНИК

2, 2015

Його Дух і хто старається йти тією самою дорогою до Небесного Царства. Апостол Павло каже: «Майте мир [між собою]» (2 Кор. 13:11). У цих словах є великий урок для всіх, хто прагне бути спадкоємцем Царства Божого. При зіпсутих від грішної природи нахилах може виникнути потреба в чималій кількості часу і практики, щоб навчитися знаходити, вибирати і любити той шлях, який веде до миру серед Божого народу. Цим шляхом є любов. Любов, яка «довготерпить, милосердствує, не заздрить, не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить» (1 Кор. 13:4-7). Пам’ятаймо, щоб бути миротворцем, передусім потрібно бути миролюбним. Неможливо бути носієм миру, не маючи в собі любові. Лише ті, хто старається поширювати мир, праведність, любов і милосердя (у лагідності), можуть називатися Божими синами: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими стануть» (Мт. 5:9). Бути миротворцем нелегко. Однак у Нагорній проповіді Господь говорить про особливе благословення для тих, хто приносить мир туди, де панує ворожнеча. Ці люди, миротворці, особливо щасливі, благословенні і вкрай потрібні суспільству. Адже саме вони виконують ту велику місію, з якою прийшов Ісус Христос на землю, – принести людям мир. Коли людина визнає себе грішником і приймає вірою звершене Христом спасіння, тієї ж миті відбувається примирення між нею і Богом: «Тож немає тепер жадного осуду тим, хто ходить у Христі Ісусі не за тілом, а за духом» (Рим. 8:1). Помилуваний і виправданий грішник наповнюється повним миром у серці, а тому і може творити довкола себе справжній мир. Такі люди отримують найвище духовне блаженство – вони здобувають звання сина Божого. Чи може бути щось краще, ніж стати сином чи донькою Бога? Це найвища честь, якої може удостоїтися людина! Отож ті, хто прийняв Господній мир, повинні: • Любити мир: «Так говорить Господь Саваот: …кохайте правду та мир» (Зах. 8:19).

ДУХОВНА СТАТТЯ

МОЛИТВА ФРАНЦИСКА АССІЗЬКОГО Господи, зроби мої руки продовженням Твого Миру, І туди, де ненависть, дай мені принести Любов, Туди, де образа, дай мені принести Прощення, Туди, де є чвари, дай мені принести Єдність, Туди, де омана, дай мені принести Істину, Туди, де сумніви, дай мені принести Віру, Туди, де відчай, дай мені принести Надію, Туди, де морок, дай мені принести Світло, Туди, де лихо, дай мені принести Радість.

• Мати мир один з одним: «…Майте мир між собою» (Мар. 9:50). • Шукати миру: «Відступися від злого, і добре чини, миру шукай і женися за ним» (Пс. 34:15), «… тримайся правди, віри, любові, миру з тими, хто Господа кличе від чистого серця» (2 Тим. 2:22). • Намагатися мати мир з усіма людьми: «Зі своїм супротивником швидко мирися, доки з ним на дорозі ще ти…» (Мт. 5:25), «Коли можливо, якщо це залежить від вас, – живіть у мирі зо всіма людьми!» (Рим. 12:18).

Допоможи мені, Господи, Не стільки втіхи шукати, скільки самому втішати, Не стільки шукати розуміння, скільки самому розуміти, Не стільки шукати любові, скільки самому любити, Бо воістину, хто віддає, – той отримує, Хто забуває про себе, – себе здобуває, Хто прощає, – тому прощається, Хто помирає, – відроджується той для Вічного життя. Допоможи ж мені, Господи: Зроби мої руки продовженням Твого Миру.

Творці миру Величне завдання тих, хто отримав мир із Богом, – це поширювати Царство Боже, щоб цей мир могли отримати інші. «Ідіть і навчіть» – це Велике Доручення, яке залишив нам Христос, ми повинні пронести крізь усе життя. Ми маємо іти і нести мир людям, котрі живуть у злі. Якщо ти звільнився сам, то невже нікому про це не розповіси? Христові послідовники не мають права мовчати. Їхній обов’язок – поширювати довкола не розбрат і ворожнечу, а Божий мир, який одного разу поселився у їхньому серці. Слово «миротворці» складається з двох слів – «мир» і «творити». Християни-миротворці – це не просто ті, хто говорить про мир і декларує своє мирне ставлення до чогось чи когось. Це ті, хто творить мир. Справжні християни не можуть бути байдужими до ворожнечі, неспокою, страху, що заполонили людей, які навколо нас. Вони завжди поспішать на допомогу, навіть тоді, коли їх ніхто про це не просить, і Божа втіха та мир діятимуть через них на оточуючих. На Церкву покладена висока місія – поширювати слово примирення серед людей. Подивімося на своє життя, чи, бува, не боїмося ми чогось? Чи не пора вставати і безстрашно проповідувати Слово Боже, звіщаючи мир? Слово Боже – то слово примирення, яке здатне стулити вуста нерозумних людей. Не біймося творити мир! Хто сьогодні, як не ми, Церква Христова, зможе стати носієм того бажаного спокою, що втілює у собі мир? q Василь БАСАРАБА, голова ООЦ ЄХБ Рівненської області

2, 2 0 1 5 | С В І Ч Н И К

Конфлікт у собі

Чи легко сьогодні бути християнином? Вочевидь, ні! Спад економіки, воєнні дії, що точаться в нашій державі, провокують до певної тривоги, що іноді переходить у паніку. Ми усілякими способами намагаємося спростити, захистити своє життя з надією, що завтра житиметься краще, ніж сьогодні. Коли людина стає християнином, до і так нелегкого життя додається ще низка проблем: світ починає її відштовхувати. Якщо ви прийняли рішення слідувати за Христом, оточуючі сміятимуться з вас, мовляв, ви вірите в бабусині казки. На вас дивитимуться як на неосвічену людину, яка не вміє насолоджуватися життям. Вас називатимуть «святим», «сектантом» «фанатиком», релігійним диваком – і все це лише тому, що ваші цінності не «вписуються» в систему цього світу. В такі миті іноді може спасти на думку: «А чи варто терпіти всі ці глузування і продовжувати вірити в Бога?»

деяких країнах бути християнином означає наражати на небезпеку своє життя. В багатьох мусульманських країнах за християнство вбивають, відтинають голови, саджають до в’язниць, відбираючи дітей. Нещодавно у Ірані войовничі мусульмани, увірвавшись у християнську школу, обезголовили кількох дітей. І все це тільки тому, що людина вірить у Бога! Християнином бути нелегко. Нас оточує диявол і світ, який вабить і чарує різноманітними

СВІЧНИК

2, 2015

спокусами, намагаючись звести на манівці. Телебачення, фільми, масова культура, Інтернет – усе це заполоняє наш розум цінностями й образами, які суперечать Божій волі. Освіта, ЗМІ, деякі законопроекти, які приймаються в державі, все яскравіше свідчать про нашу віддаленість від Біблії. Моральність у державі стає ницою, фундаменти руйнуються. Християнство починає занепадати, і, що ще гірше, християни програють у битвах зі спокусами, а іноді самі біжать до світської насолоди.

Є ще один факт, який робить християнство важким. Це конфлікт із самим собою. Проти нас веде війну не тільки диявол і світ з усіма його принадами. Боротьба триває й у серці і розумі кожного християнина. В середині нас є внутрішній конфлікт, який часто ставить під сумніви нашу щирість і справжність перед Богом. Це те, про що апостол Павло говорить у Посланні до римлян. Зміст боротьби в нашому розумі полягає в постійній суперечці між знаннями, як правильно чинити, і практичними діями, які відрізняються від цих знань. Це своєрідний розрив між нашим сумлінням і нашими вчинками, між сумлінням і словами, між сумлінням і думками. Як часто ми зазнаємо поразки перед самим собою на рівні думок, намірів, бажань. Усупереч Божим постановам нас тягне до того, чого ми не хочемо робити. Цей жахливий хаос відбувається в розумі багатьох християн: «Бо ми знаємо, що Закон духовний, а я тілесний, проданий під гріх. Бо що я виконую, не розумію; я бо чиню не те, що хочу, але що ненавиджу, те я роблю. А коли роблю те, чого я не хочу, то згоджуюсь із Законом, що він добрий, а тому вже не я це виконую, але гріх, що живе в мені. Знаю бо, що не живе в мені, цебто в тілі моїм, добре; бо бажання лежить у мені, але щоб виконати добре, того не знаходжу. Бо не роблю я доброго, що хочу, але зле, чого не хочу, це чиню. Коли ж я роблю те, чого не хочу, то вже не я це виконую, але гріх, що живе в мені. Тож знаходжу закона, коли хочу робити добро, – що зло лежить у мені. Бо маю задоволення в Законі Божому за внутрішнім чоловіком, та бачу інший закон у членах своїх, що воює проти закону мого розуму, і полонить мене законом грі-

ХРИСТИЯНСЬКЕ ЖИТТЯ

У БОРОТЬБI IЗ САМИМ СОБОЮ ховним, що знаходиться в членах моїх. Нещасна я людина! Хто мене визволить від тіла цієї смерти?» (Рим. 7:14-24). Зауважте, людина, яка зізналася у своєму нещасті, – це святий апостол Павло, якого по праву вважають одним із найбільших християнських апостолів. Якщо ж він нещасний грішник, то яким є я? Прислухайтесь, які глибокі речі описує апостол. Саме цього «старого чоловіка», якого Павло називає словом «тіло», нам буває часто не під силу перебороти. «Знаю бо, що не живе в мені, цебто в тілі моїм, добре!» Чи знаю це я? Чи знаєш це ти? Ми маємо стару гріховну природу.

Постійна боротьба Чи маєте ви досвід внутрішньої боротьби християнина? Якщо так, то ласкаво просимо до товариства «святих грішників». Мартін Лютер, підсумовуючи 7-ий розділ Послання апостола Павла до римлян використав одне із старих латинських прислів’їв, що в перекладі означає «водночас святий і грішний». Так, я святий, праведний і виправданий заради Христа, але поруч із тим я залишаюся грішником, оскільки досі живу зі старою природою Адама, яка, наче жорна, тягне мене у самий вир пристрасті, пожадливості і гріха. Ми праведні тільки тому, що віримо в Христа, і Його праведність покриває наші провини. Але ми залишаємося грішниками, тому що гріховні бажання залишаються жити в нашому розумі. Ви вірите в Ісуса і знаєте, що ваші гріхи прощені заради Христа. Ви знаєте, що прямуєте в небо. Ви знаєте Боже Слово, і воно є дороговказом у вашому житті, але поруч із цим у житті виникають проблеми із виконанням Божого Слова.

Наприклад, одна із заповідей велить віддавати день для Господа, щоб святити Його. Сьогодні ми збираємося в неділю в церкву, щоб прославити ім’я Господнє. Заповідь велить шанувати, але виникають моменти, коли ми перестаємо дивитися на цей день як на священний. Бувають моменти, коли ми пропускаємо зібрання в церкві, замінюючи їх на відпочинок на природі чи перегляд цікавого голлівудського фільму. З часом таких «знецінених», «девальвованих» неділь стає все більше і більше. Але навіть якщо ви приходите до церкви, однак не чуєте Божого Слова, не сприймаєте його з радістю, не черпаєте в ньому цілющих сил для своєї душі, не дозволяєте Божому Слову змінювати вас, - ви теж порушуєте Божу заповідь. Шоста заповідь каже: «Не вбий». Якщо ви ніколи не забирали чужого життя, то згадайте моменти свого гніву. Навіть кращі з нас гніваються. Згадайте злісні думки, що паморочили розум ненавистю, образливі слова, які боляче ранили опонента. Як часто стає важко пробачати провини нашим кривдникам, навіть коли ми повторюємо «Отче наш» десятки тисяч разів: «…і прости нам провини наші, як і ми ПРОЩАЄМО винуватцям нашим». Сьома заповідь забороняє чинити перелюб, забороняє сексуальну нечистоту. Бувають моменти, коли наодинці ми заграємо з порнографією. Так, ми знаємо, що не повинні цього робити, але робимо. Чергова заповідь забороняє неправдиве свідчення. Як часто ми руйнуємо репутацію свого друга, сусіда чи брата. Ми переносимо неперевірене повідомлення від однієї людини до іншої. Читаючи Біблію, розумію, що ми заплуталися в наших думках, словах і ділах, навіть якщо є хрис-

тиянами і знаємо, що повинні робити по-іншому. Кожен із нас живе в цьому хаосі. «О, я грішник бідний, справді я такий!» – часто співаємо псалом на богослужіннях, і, вочевидь, тепер нам легко погодитися з апостолом Павлом: «Нещасна я людина!» Ці слова, певно, сьогодні може сказати кожен із нас. До кого нам звернутися по допомогу? Хто може нас врятувати від нас же самих? У пошуках справжнього притулку і нескінченної милості потрібно бігти лише до Христа. Наші зусилля із самодисципліни, самовдосконалення, вироблення сили волі, намагання розпочати життя з нового аркушу паперу ні до чого не приведуть. Ми завжди знову, знову і знову скочуватимемося донизу. Однак це не привід продовжувати жити у гріхах і відмовлятися від боротьби. Ми не можемо виправдовуватися важкістю цієї боротьби. Християнин завжди боровся, але він повинен стояти на боці Бога. Гріх завжди боротиметься за нас, за нашу душу. Якщо ж ми перестанемо боротися, це означатиме, що ми здалися, втративши віру і надію. Наша боротьба повинна тривати. Але є відпочинок для тих, хто втомився. Існує навіть перемога, але вона не в нас, а в Ісусі Христі. Цією надією тішився апостол Павло, і сьогодні вона повинна стати нашою надією: «Нещасна я людина! Хто мене визволить від тіла цієї смерти? Дякую Богові через Ісуса Христа, Господа нашого». q

Олександр ПАХАЙ, пастор церкви м. Дубно

2, 2 0 1 5 | С В І Ч Н И К

ХРИСТИЯНСЬКА МОРАЛЬ

"ПОЧИН СВАРКИ – ТО ПРОРИВ ВОДИ..." Одного разу хлопчик запитав у свого батька: – Тату, а як починаються війни? – Якщо тебе це справді цікавить, синку, то я розповім. Ось, наприклад, Перша світова війна… Вона розпочалася, коли… Батько ще не встиг доказати думку, як у розмову втрутилася мама і заперечила чоловікові: – Та скажи дитині правду! Війна розпочалася тому, що когось убили! Чоловік ураз зневажливо кинув дружині: – Хто відповідає на запитання: я чи ти? Дружина, різко розвернувшись, стрімголов у гніві вибігла з кімнати, щосили грюкнувши за собою дверима! У кімнаті запанувала мертва тиша, яку нарешті порушив хлопчик: – Татку, тепер непотрібно пояснювати, як розпочинаються війни, я вже все зрозумів!

уперечка… Всі ми добре знаємо, що суперечка – це марна трата часу, все ж часто вдаємося до неї! Ні пересохле горло, ні напруга у всьому тілі, ні гаряча голова, ні хворе серце, а пізніше гірке каяття з приводу того, що сталося, – ніщо не може зупини нас під час того, як починаємо щось доводити. Кажуть, що сварки зруйнували більше будинків, ніж пожежі та поховання, і єдиний, хто дійсно вислуховує всі ці суперечки, це наші сусіди! Що ж ми отримуємо в результаті таких двобоїв? Анічогісінько, крім головного болю. І все ж таки чи можна уникнути суперечок? Якщо так, то як це зробити? Якщо ж суперечка вже розпочалася, як її зупинити?

«Діла плоті явні: …ворожнеча, сварка…, гнів, суперечки, незгода…» (Гал. 5:19-20) Ми сьогодні всюди зустрічаємося із зухвалістю, грубістю, сварками: в магазині, лікарні, тролейбусі, маршрутці і т.д. І дуже боляче, коли бачимо християнина, який чинить точнісінько так, як усі інші люди.

СВІЧНИК

2, 2015

Деяким людям просто до вподоби сперечатися, тому вони неабияк стараються, щоб довести свою правоту! Часто вони втрачають своїх друзів, колег, проте ніколи не програють суперечок! Є й такі, яких просто неможливо уявити без суперечки. Для них конфлікти, дискутування і сперечання – звичне середовище. Хоча Священне Писання попереджає нас про небезпеку різних чварів і суперечок, вони й досі залишаються однією з найпоширеніших проблем серед віруючих. Ми допускаємо їх у наших сім'ях, на наших роботах, серед сусідів, друзів, навіть у наших церквах! Ми не навмисне сваримося, ні! Іноді, самі того не бажаючи, через нашу необачність опиняємося втягнутими у сварки.

Хто ж розпочинає сварку? У Приповістках 18:6 читаємо: «Уста нерозумного тягнуть до сварки, а слова його кличуть до бійки». «Людина сварлива – щоб сварку розпалювати» (Пр. 26:21); «…тиск… на гнів дає сварку» (Пр. 30:33). Як бачимо, сварку завжди розпочинає людина сварлива, гнівлива, сердита і нерозумна. Пригадайте патріарха Йосипа – правителя Єгипту при фараоні. Відпускаючи своїх братів і знаючи їхній гарячий характер, він попередив їх: «Не сваріться в дорозі» (Бут. 45:24).

ХРИСТИЯНСЬКА МОРАЛЬ «Хто сварку кохає, той любить гріх» (Пр. 17:19). Чи не варто нам відхилятися від різних незгод і виявів гніву, які виникають під час сварок? Адже Слово Боже називає це гріхом!

Як уникати сварок? Слово Боже дає нам конкретну пораду: «…перед вибухом сварки покинь ти її!» (Пр. 17:14). «Пса за вуха хапає, хто, йдучи, устряває до сварки чужої» (Пр. 26:17). Апостол Павло каже: «А від нерозумних та від невчених змагань ухиляйся, знавши, що вони родять сварки» (2 Тим. 2:23); «Раб Господній не повинен сваритись...» (2 Тим. 2:24). Бо сварка є ознакою глупоти.

ПРИЧИНИ ГРУБОЩІВ І СВАРОК

Ненависть і вороже ставлення до людини

Читаючи книгу Буття, переконуємося в тому, що саме ненависть і заздрість до Йосипа стали причиною того, що брати продали його до Єгипту. Адже «Ізраїль любив Йосипа над усіх синів своїх, бо він був у нього сином старости. І він справив йому квітчасте вбрання. І бачили його брати, що їхній батько полюбив його над усіх братів його, – і зненавиділи його, і не могли говорити з ним спокійно» (Бут. 37:3-4). Чому рідні брати не могли говорити з Йосипом спокійно? Тому що зненавиділи його. А «ненависть побуджує сварки…» (Пр. 10:12).

Пожадливості

Пожадливість робить людину дратівливою, похмурою і невдоволеною. Вона скрізь і в усьому звинувачує оточуючих, хоча їхньої провини ні в чому немає. Пожадливість – це сильне бажання, яке не здійснюється. «Звідки війни та сварки між вами? Чи не звідси, – від ваших пожадливостей, які в ваших членах воюють?» (Як. 4:1). У 6-му вірші цього ж послання Яків

каже: «Бог… смиренним дає благодать». Лише впокорившись перед Богом, ми перестанемо ремствувати і у всіх своїх бідах звинувачувати оточуючих, зникнуть пожадливості і, як результат, – ворожнеча та сварка.

Небажання вислуховувати інших

«…Нехай буде кожна людина швидка послухати, забарна говорити, повільна на гнів. Бо гнів людський не чинить правди Божої» (Як. 1:19-20). «Хто відповідає на слово, ще поки почув, – то глупота та сором йому!» (Пр. 18:13). Зазвичай люди, які швидкі на слова, грубі і сварливі, не тільки не вміють, але й не бажають вислуховувати когось. Коли до них хтось звертається, вони не чують того, що їм хочуть сказати, а заздалегідь готують дати відсіч. Своїми словами, тоном, зухвальною поведінкою ми виявляємо свою неприязнь і зневагу до людини. Наша грубість стосовно інших свідчить про зубожілий стан нашої духовності. Адже не в знаннях біблійних текстів і духовних істин виявляється наша мудрість, а в нашому ставленні до інших, у нашій поведінці. «Розлючений брат протиставиться більше за місто твердиннне, а сварки – немов засуви замку» (Пр. 18:19). Памятаймо! Суперечку неможливо виграти! У ній ніколи не буває переможця! Ми можемо кричати, непокоїтися, сперечатися, але ж людина все одно не повірить у нашу правоту, допоки не захоче в це повірити! Наш вираз обличчя, наша міміка і наш тон розмови з ними може лишень відштовхнути від нас співрозмовника. Суперечка тільки переконає того, хто з нами сперечається, у його ж власній правоті і ще більше зміцнить кожну сторону в своїй безапеляційності! «Перед вибухом сварки покинь ти її», – каже премудрий Соломон у своїх Приповістках (17:14). Тож щойно сварка норовить початися, треба від неї ухилитися. Якщо хтось тисне на вас, говорить грубо і вам теж хочеться відповісти «взаємністю», спочатку подумайте, чи варто це робити. «Лагідна відповідь гнів відвертає, а слово вразливе гнів підіймає» (Пр. 15:1). Треба не просто змовчати, а лагідно дати відповідь. Лише тоді можна зупинити сварку, коли друга сторона виявить мудрість і страх Божий. «Не платіть злом за зло, або лайкою за лайку, навпаки, – благословляйте...» (1 Петр. 3:9). q

В’ячеслав ХОРОШЕНКО, пастор церкви с. Малеве

2, 2 0 1 5 | С В І Ч Н И К

АКТУАЛЬНО

КОЛИ МИР ЗАЛЕЖИТЬ ВІД НАС Боже Слово закликає кожного християнина жити в мирі з іншими людьми. Так, зокрема, навчав Христос: «Майте сіль у собі, майте й мир між собою» (Мр. 9:50). Подібні повеління на сторінках Нового Заповіту залишили апостоли: «Пильнуйте про мир зо всіма, і про святість, без якої ніхто не побачить Господа» (Євр. 12:14). Але чи завжди можна жити так, щоб не мати конфліктів з іншими людьми? В Посланні до римлян апостол Павло наголошує: «Коли можливо, якщо це залежить від вас...» Зверніть увагу: він не пише «живіть у мирі», але вказує на інший бік цієї важливої проблеми: «Коли можливо...» Як нам розуміти ці слова? Що ж залежить від нас, а що ні? Що нам під силу, а що понад наші можливості? Чи варто сприймати ці слова як заспокоєння, мовляв, я все зробив заради миру, а те, що у мене немає з кимось миру, - не моя провина? Спробуймо знайти відповіді на ці запитання у Божому Слові.

Те, що «можливо», що «залежить від нас»

айперше, на що варто звернути увагу, це на значення біблійного слова «мир». Як його розуміти, як визначити, маю я мир чи ні? Святе Письмо відкриває нам, що глибинне значення слова «мир» – це відсутність конфлікту з Богом, припинення бунту проти Нього, Його волі. Інакше кажучи, мир настає тоді, коли існує покора перед Творцем, виконання Його запові-

СВІЧНИК |

24 , 2 0 1 54

дей; мир – це єднання з Богом, любов до Нього. Таким чином, це не просто спокій чи відсутність конфліктів з іншими, мир – це особливі стосунки з Богом, він можливий лише тоді, коли серце людини наповнене Духом Святим, плід якого – мир (Гал. 5:22). Лише за такої умови може бути мир у серці людини, мир із самим собою і мир з оточуючими. І навпаки, відсутність миру з Богом призводить до конфліктів як внутрішніх, так і з іншими людьми. В Біблії є чимало прикладів, які свідчать про це. Згадаймо хоча б Каїна – першого вбивцю на землі, хай як прикро це звучить. Якщо уважно читати його історію у Божому Слові, то можна помітити, що перед вбивством брата Каїн збунтувався проти Бога. Старшого сина Адама і Єви обурило те, що Господь прийняв жертву Авеля, а його ні. Отже, Каїн спочатку втратив мир із Богом, не захотів прийняти, підкоритися Його волі і лише після цього зненавидів брата, втратив мир у своєму серці, а пізніше і вбив Авеля. Відсутність миру між людьми завжди свідчить про те, що хоча б один із учасників конфлікту втратив мир із Богом. Тому, коли ми маємо з кимось конфлікт, завжди доречно поставити собі такі запитання: чи не порушена моя єдність із Небесним Отцем, чи немає у моєму серці непокори Його волі, чи не бунтую, бува, я проти Нього? А чи маю я повний мир із самим собою, що у глибині мого серця? Чи немає там ненависті до ближніх, злоби, бажання помсти, глибокої образи? Це все вказує на конфлікт із Богом, на порушену єдність із Ним. Такий стан необхідно виправити, поновити стосунки з Богом. Це те, що «можливо», що «залежить від нас».

Божі повеління стосовно миру По-друге, в Біблії є конкретні Божі повеління, спрямовані на те, щоб ми жили в мирі з іншими. Якщо ми готові їх прийняти, підкоритися волі Господній, то виконання цих істин дає нам можливість уникнути конфліктів з іншими. Про які накази нашого Творця йдеться? Коли уважно читати 12 розділ Послання апостола Павла до римлян, то ми можемо знайти ці Господні повеління. Найперше з них і найважливіше – це любити один одного: «Любов нехай буде нелицемірна... Любіть один одного братньою любов’ю...» (Рим. 12:9, 10). Заповідь любові – це найважливіша Божа заповідь, адже «хто любить іншого, той виконав Закона» (Рим. 13:8). Любити своїх ближніх братньою, нелицемірною любов’ю – це найперша умова для усунення конфліктів із ними, лише вона уможливлює мир. Усі інші повеління, які написав апостол Павло, лише конкретизують, пояснюють цю істину, відкривають механізм, як її виконати. Отже, далі Божий служитель залишив нам важливі практичні поради, які прояснюють нам, як досягти миру. Для цього потрібно навчитися: терпіти утиски (12 вірш); благословляти тих, хто нас переслідує (14 вірш), при цьому апостол наголошує: «...благословляйте, а не проклинайте» (Рим. 12:14); не величатися, але наслідувати слухняних (16 вірш ); не платити нікому злом за зло, дбати про добро перед усіма людьми (17 вірш). Читаючи ці поради щодо зберігання миру, можна подумати, що у такий спосіб ми даватимемо іншим

АКТУАЛЬНО «Коли можливо, якщо це залежить від вас, – живіть у мирі зо всіма людьми!»

(Рим. 12:18)

людям можливість постійно ображати нас, виявляючи певну слабкість. Відомо ж, що в цьому жорстокому світі, наповненому злом, потрібно захищатися, давати гідну відсіч тим, хто нас ображає, зазіхає на наші права. Така наша людська природа. Але Божі принципи зовсім інші: «Отож, як твій ворог голодний – нагодуй його; як він прагне – напій його, бо, роблячи це, ти згортаєш розпалене вугілля йому на голову. Не будь переможений злом, але перемагай зло добром!» (Рим. 12:20, 21). Перемогти зло можна лише добром – ось істина, яку нам відкриває наш Творець. Але хто ж тоді захистить нас? Хто відстоюватиме наші права? Бог обіцяє, що коли ми виконуватимемо Його повеління, Він Сам буде нашим Оборонцем і Захисником: «Не мстіться самі, улюблені, але дайте місце гніву Божому, бо написано: «Мені помста належить, Я відплачу, говорить Господь» (Рим. 12:19). Отож, виконання цих повелінь, очевидно, і розкриває нам зміст слів: «Коли можливо, якщо це залежить від вас...»

Обставини, які не залежать від нас І третє, на що ми звернемо увагу, – це обставини, які від нас не залежать, які нам не під силу змінити. Очевидно, що для того, щоб був мир між двома людьми, потрібна обопільна згода. Коли ж один із двох вперто цього не бажає, то й мир неможливий. Оскільки, як ми вже визначили, мир – це єднання з Богом, відсутність конфлікту з Ним, то, відповідно, люди світу цього, не відроджені Духом Святим, не мають його і

не прагнуть до нього у стосунках з іншими. Такі люди завжди конфліктні, вони відстоюють свої інтереси, позиції, незважаючи на те, що це призводить до порушення миру. У них немає докорів сумління, Дух Святий не засуджує їх, вони готові носити образи роками, ворогувати і зовсім не дбати про налагодження стосунків. З такими людьми дуже складно постійно підтримувати мир, а тому, якщо ми зробили все те, про що пише апостол Павло в 12-му розділі Послання до римлян, інше не залежить від нас, адже вплинути на чуже серце ми не можемо. Єдине, що нам залишається, – це молитися за таких людей, щоб Бог стукав до їхнього серця і дав їм покаяння. Цю істину нам чітко відкриває Боже Слово: на його сторінках ми знаходимо, що були люди, які ворогували з Ісусом Христом, ненавиділи Його, не мали з Ним миру. Йдеться про книжників, фарисеїв, первосвящеників, які, врешті, зробили все, аби Сина Божого розп’яли. Це був дуже глибокий конфлікт, хоча ми добре розуміємо, що жодної провини Ісуса Христа в цьому не було, адже наш Господь безгрішний, Він жодного зла нікому не вчинив. Навпаки, Біблія стверджує, що Він робив все для того, щоб мати спільність і мир з іншими. Із сумом у серці Божий Син говорив: «О, якби й ти хоч цього дня пізнало, що потрібне для миру тобі! Та тепер від очей твоїх сховане це» (Лк. 19:42). А євангеліст Матвій записав не менш скорботні слова нашого Спасителя: «Єрусалиме, Єрусалиме, що вбиваєш пророків та каменуєш посланих до тебе! Скільки разів я хотів зібрати діти твої, як та квочка збирає під крила курчаток своїх, – та ви не

захотіли!» (Мт. 23:37). Зло переповнювало серця ворогів Ісуса Христа і не давало їм можливості мати з Ним мир. Ще одна причина, чому ми не можемо мати мир із людьми, які живуть без Бога, – це їхнє гріховне життя. Послідовники Христа мають нести істину тим, хто перебуває в гріхах, вказувати на їхні злі вчинки, бути світлом, яке б викривало діла темряви. Звичайно, що нікому не подобається, коли йому докоряють, і це призводить до конфліктів: «Блаженні ви будете, коли люди зненавидять вас, і коли проженуть вас, і ганьбитимуть, і знеславлять, як зле, ім’я ваше за Людського Сина... Горе вам, як усі люди про вас говоритимуть добре, бо так само чинили фальшивим пророкам батьки їхні» (Лк. 6:22, 26). Ці слова нашого Господа не знімають із нас відповідальності «дбати про мир зо всіма», але прямо вказують, що абсолютний мир на цій гріховній землі неможливий, та й не у всіх випадках він залежить від нас. Отже, далеко не завжди вдається жити в мирі з іншими, але справжній послідовник Христа відчуває глибоку необхідність у ньому, дитина Божа не може спокійно, без докорів Святого Духа, свого сумління жити в конфлікті з іншими. Християнин робить усе можливе, щоб мати велике надбання і блаженство – мир. q

Василь НАЗАРЧУК, диякон рівненської церкви «Відродження» 2, 2 0 1 5 | С В І Ч Н И К

ПРО ВАЖЛИВЕ НАЧИСТОТУ

ДЖЕРЕЛО ДОБРА ЧИ НИЩІВНИЙ ПОТІК РОЗРУХИ?!! Господь дав людині вуста – джерело, з якого може витікати як солодка, так і гірка вода. З вуст можуть зринати як слова потіхи, любові, підбадьорення, ніжності, доброти, радості, піднесення, так і обурення, гніву, ненависті, заздрості, непрощення, злоби... Ми відчуваємо втіху, коли говоримо щось приємне, однак достатньо ближньому завдати нам болю або ж зачепити за живе, як уста, що несли благословення та любов, перетворюються на брудний та бурхливий потік злих звинувачень і нарікань, осудження та незадоволення. Чому так? Чому ще сьогодні ми зізнаємось у коханні й обдаровуємо компліментами, а завтра ладні кидати вслід нищівну критику та злісні аргументи? Чому ми так часто виливаємо одне на одного потоки вразливих та образливих слів, миттєво руйнуючи те, що будували роками, та прирікаючи на поразку добрі і благі починання?!

е є таємницею, що ми живемо у світі, зіпсутому гріхом. Наші духовні та плотські бажання перебувають у постійній боротьбі, і перемагає те, до чого більше приліплене серце. Чоловік на людях підвищив на дружину голос, подруга зробила неприємне зауваження вашій дитині, знайома покритикувала вашу сім’ю… Думаю, ці не досить приємні ситуації відомі всім. І тут постає питання: як ми реагуємо у такі миті? Сьогодні хотіла б звернути вашу увагу на одну досить поширену реакцію – гнів, який ми виливаємо у своїх недоброзичливих словах.

СВІЧНИК

2, 2015

«...Перед вибухом сварки покинь ти її» (Пр. 17:14)

Інколи несправедливий крик чоловіка може стати останньою нестерпною краплею, і величезний потік критики, дорікань, згадування всього, що він робив раніше неправильно щодо вас, просто виливається у відповідь. Після такого виказування начебто на душі й стає легше, адже випустив на поверхню весь бруд, який так довго накопичувався всередині. Але чомусь так важко потім будувати романтичні та щирі стосунки. Незважаючи на те, що у серці звільняється місце, поміж подружжям неначе виростає невидима стіна. Як не прикро, але невдовзі порожнеча знову наповниться негативом, що при слушній нагоді виплесне назовні у відповідь на образу. Виказати все, що думаєш і що накопичилось усередині, є концепцією сучасної психотерапії. Виливши свій гнів назовні, так би мовити, випустивши пару, людина начебто переживає внутрішнє очищення – так званий катарсис. Більше того, багато хто, навіть і з християн, вважає, що причиною такого вияву гніву є інші люди, які «довели нас», «стали останньою краплею», «вивели з себе», і навіть не задумується над тим, що у серці коріняться гріховні цінності, за які ми готові словесно «розірвати» кожного, хто повстане проти них.

Сварка, яка супроводжується словесною перепалкою, є результатом конфліктів Слово Боже є дзеркалом та світильником у конкретних конфліктних ситуаціях, в яких ми або вкорі-

ПРО ВАЖЛИВЕ НАЧИСТОТУ нюємося у своєму внутрішньому злі, або ж наближаємося до Бога. Отож сварка, яка супроводжується словесною перепалкою, є результатом конфліктів і однією з небагатьох форм вияву гніву (адже гнів може виражатись у мовчанні, ігноруванні, втечі тощо). Узагалі, гріховний конфлікт – це можливість побачити свою внутрішню суть і, визнавши потребу у Христовій благодаті та прощенні, стати ще ближчим до Ісуса Христа. Інколи причиною конфліктів є прості непорозуміння, які можна спокійно і швидко владнати та вирішити. Проте дуже часто під час конфлікту ми не думаємо про те, що своїми словами та діями можемо прославити Бога, а всім своїм серцем, розумом та душею зосереджені на бажанні, яке заволоділо нами.

Думайте про наслідки Кілька простих запитань допоможуть нам заглянути в своє серце і не виправдовувати своїх гріховних дій, мовляв, я просто така людина, мене все дістало і я виказав. Отже, яка ситуація стала причиною гніву? Яка моя реакція? Які бажання керують мною? Що я захищаю і чого прагну досягнути в цей момент? Візьмімо за ілюстрацію згадану вище ситуацію з чоловіком. Уявімо, він несправедливо підвищив на вас голос на очах ваших подруг та інших сестер з церкви. Сівши після цього з ним в автомобіль, зважаючи на проблему словесної перепалки, яку ми розглядаємо, у вас є два варіанти розвитку події, точніше, ви маєте два шляхи з’ясування ситуації. Перший шлях – ви можете подумки попросити у Бога сили промовчати, даючи у такий спосіб місце Господу працювати у вашому серці й у серці вашого чоловіка. Заспокоївшись і охолонувши, ви починаєте діалог із чоловіком, щоб розібратись у всьому, що сталося. Другий варіант – ви даєте волю всім тим емоціям, які переповнюють вас. Зрештою ця ситуація стає причиною конфлікту, реакцією на який є ваш гнів. Оскільки ваш гнів зазвичай виливається у слова, то ви відразу починаєте сипати на чоловіка дорікання та осудження. Яке бажання в цей момент керує вашими діями? Бажання поваги до своєї особистості. Свої дії ви виправдовуєте начебто реальними аргументами: «Скільки разів я просила його не кричати на мене при людях, та й взагалі не підвищувати голос, а спокійно висловлювати своє невдоволення! Він уже просто дістав своїми криками! Коли ж він навчиться поважати мене? Яке він узагалі має право зі мною так розмовляти, я, між іншим, набагато розумніша від нього! Теж мені проповідник, вчить людей, а сам он який! І ще називає себе духовним… Та я зараз нагадаю йому його щоденну «духовність»…» Бажання захистити себе і завоювати повагу до себе керує розлюченою дружиною. Чого вона найбільше хоче досягнути – підвищити себе в очах чоловіка, отримати повагу, на яку вона так заслуговує, довести його неправоту, відповісти злом за зло, дати відчути йому, як їй зараз важко та неприємно, стати переможцем у цьому «поєдинку». Цінність, яку так любить та захищає дружина, – це її розумна та гідна поваги особистість. Аби боротися за цю цінність, вона вступає у кривавий словесний бій, забуваючи про те, що Христос заповідав нам любити один одного, як Він полюбив. Дружина цінує свою особистість більше, ніж слова Христа. Така боротьба завжди приречена на поразку, адже якщо ви зараз і переможете, то тільки укорі-

нитесь у своєму внутрішньому ідолопоклонстві, все більше віддаляючись від Христа та Його благодаті.

«А раб Гоподній не повинен сваритись…» (2 Тим. 2:24) Знаючи, що гнів виходить із серця і що часто сварки та словесні «поєдинки» захищають наші гріховні цінності (Як. 4:1), нам ще й потрібно пам’ятати, що конкретну форму гніву найчастіше ми самі виховуємо у собі. Про це нам каже Біблія. Так, ми вчимося гніватися та «стріляти» словами на прикладі інших. Звички, способи і тенденції гріховного гніву легко набути від людей, з якими ми проводимо багато часу, адже «…товариство лихе псує добрі звичаї!» (1 Кор. 15:33). Можливо, в дитинстві ви не один раз були свідками сімейних чвар, де доводилося чути багато чого неприємного на адресу обох сторін. Згодом ви стали практикувати таку модель вияву свого гніву, що невдовзі стало звичною для вас формою поведінки та частиною вашого характеру. Чи намагалися ви коли-небудь у розпалі конфлікту прикусити язик у прямому сенсі слова. Просто зціпити зуби і тримати себе в руках, щоб не виказати людині образливих слів та руйнівної критики. Тоді спробуйте! Адже після коротких роздумів та щирої молитви, яка нерідко є сердечним зойком до Бога, вже й не хочеться говорити те, що ще кілька хвилин тому нервовим імпульсом стукало вам у голову. Але обов’язково подумайте в такі моменти, кого і що я готовий захищати і що стає мені дорожчим та ціннішим від слова Господнього? Що я люблю в цей момент більше від Бога? Без внутрішньої переміни ви лише на деякий час зміните свою зовнішню поведінку, а сердечна проблема нікуди не дінеться. Критичні конфліктні ситуації, які допускає Господь, можуть стати для нас хорошим дзеркалом. Не спішімо випускати пару при першій-ліпшій нагоді. Краще побільше спілкуймося і відкриваймо одне одному свої переживання та внутрішню боротьбу, обговорюймо свої погляди на різні життєві питання, молімося та щиро переймаймося внутрішнім станом одне одного. А в розпал гріховного конфлікту докладаймо всіх зусиль, щоби бути стриманими та врівноваженими, і чекаймо слушної нагоди, щоб спокійно обговорити всі питання і стати ближчими один до одного та Господа. Повірте, не сказавши безлічі прикрощів ближньому, ми нічого не втратимо, бо гіркий осуд та спогади гріхів трирічної давності людину все одно не змінять, а лишень збудують між нами невидимий бар’єр. Пам’ятаймо, що «язик – це вогонь, світ неправди, поставлений між нашими членами, що занечищує все тіло і підпалює круг буття, а самого палить геєна» (Як. 3:6). Дбаймо один про одного, адже людська душа – це не урна, в яку можна скинути всякий непотріб та купу сміття. Нехай Господь буде нашою найбільшою цінністю, живімо так, щоби догодити Йому і прославити Його ім’я, а не захищати перед іншими свої мерзотні ідоли. І нехай із наших уст лунають слова благословення, підбадьорення, потіхи та любові, щоби кожне слово наближало того, хто поруч, до Господа! q Світлана ВОРОНА, церква «Спасіння», м. Острог

2, 2 0 1 5 | С В І Ч Н И К

ВЧИМОСЯ ЖИТИ

ВИРІШУЮЧИ Ми живемо у світі конфліктів. Вони супроводжують нас від самого народження. Щодня далеко від нас і поруч із нами спалахують конфлікти як між окремими людьми, так і між цілими народами, через що руйнуються людські взаємини, а подекуди і життя. Спостереження показують, що 80% конфліктів виникає усереч волі їх учасників. Відбувається це переважно тому, що значна частина людей не знають, як уникнути конфлікту або як вирішити його конструктивним способом.

аме слово «конфлікт» походить від латинського «conflictus», що означає «зіткнення». Кожен із нас відрізняється від інших людей темпераментом, звичками, способом життя, поглядами, уявленнями, життєвими цінностями, при зіткненні яких виникає конфлікт. Чи можна взагалі уникнути конфліктів? На жаль, ні. Але є спосіб позбутися руйнівного впливу конфлікту на взаємини. Якщо ми стараємося змінити іншу людину, не сприймаємо її такою, якою вона є, то конфлікт буде руйнівним для обох сторін. Тож як вийти з конфліктної ситуації, не зруйнувавши стосунків? Тут важливу роль відіграє правильний вибір стилю поведінки. Давайте розглянемо окремі стилі вирішення конфліктів.

Стиль конкуренції Цьому стилю властиві велика наполегливість і низький рівень інтересу до збереження взаємин. Ми мало рахуємося з потребами і бажаннями інших. Перемога стає нашою метою, і ми готові платити при цьому будь-яку ціну. Вирішуючи проблему за допомогою цього стилю, ми або прагнемо довести власну правоту і помилки

«Успіх у взаєминах із людьми залежить від доброзичливого прагнення усвідомити точку зору іншої людини» (К. ГУД) іншого, або вимагаємо беззастережного послуху, чи ж «ображаємося» доти, доки протилежна сторона не погодиться з нами.

Стиль ухиляння Використовуючи цей стиль поведінки, ми уникаємо зіткнення при виникненні конфлікту, вдаючи, що все, що відбувається, нас зовсім не обходить. У таких випадках ми або змінюємо тему розмови, або переходимо на чисто «ділові» стосунки.

Стиль пристосування Одна зі сторін, які конфліктують, здається, поступаючись іншій. Стосунки між обома сторонами, як правило, зберігаються. Але одна зі сторін, боячись бути відкинутою, мириться з тим, що відбувається, аби не порушувати злагоди.

СВІЧНИК

2, 2015

ВЧИМОСЯ ЖИТИ

КОНФЛІКТИ Стиль компромісу За допомогою цього стилю частково задовольняються інтереси обох сторін. Це відбувається за рахунок взаємних поступок, зважування всіх «за» і «проти», міркуючи приблизно так: «Якщо ти мені хоча б трохи поступишся, тоді і я зможу в чомусь тобі поступитися». Іноді цей стиль можна використовувати при вирішенні дрібних проблем.

Стиль співробітництва Цей стиль є найконструктивнішим і вимагає більше зусиль, ніж ті, які були названі вище. Спершу ми наче «викладаємо» напоказ потреби, турботи, інтереси обох сторін, потім спільно обговорюємо їх. Тут потрібне вміння вислухати іншого, стримуючи свій гнів, а також потрібно витратити немало часу та емоційної енергії, виявляючи терпіння і довіру. Перевага цього стилю в тому, що ми знаходимо найбільш прийнятне рішення і тим самим зміцнюємо та покращуємо взаємини. Якщо виграють обидві сторони, вони будуть із величезним задоволенням підтримувати прийняте рішення.

ОБ’ЄДНАТИСЯ ПРОТИ ПРОБЛЕМИ Коротку установку стосовно стилю співробітництва зазвичай формулюють так: «Ми не проти одне одного, ми разом проти проблеми». Цей стиль має свій алгоритм поведінки, користуючись яким, кожен із нас зможе досягти найкращих результатів у вирішенні конфліктів як для себе, так і для протилежної сторони. Давайте розглянемо його детальніше. Дуже важливо не накопичувати образ, невдоволення, а вирішувати конфліктні ситуації відразу ж у міру їх виникнення. У Біблії є чудова порада: «Гнівайтеся, та не грішіть, – сонце нехай не заходить у вашому гніві» (Еф. 4:26). Не варто відкладати на потім неприємні за-

питання. Також важливо під час обговорення конкретної проблеми не згадувати того, що вже було каменем спотикання раніше. Краще для цього відвести інший час. Будьте уважним слухачем, не перебивайте. Старайтеся зрозуміти почуття вашого партнера. Якщо ви не впевнені, чи правильно зрозуміли співрозмовника, краще, попросивши зробити паузу, підсумувати його думки, використовуючи фрази на зразок «Ти хочеш сказати, що...», «Якщо я тебе правильно зрозумів...» тощо. Старайтеся уникати таких фраз, як «Ти завжди...», «Ти ніколи...», «Якби ти...». Краще використовувати фрази, які надихають співрозмовника на подальше одкровення: «Мені дуже цікаво більше дізнатися про це». Виявити суть проблеми, тобто потреби, які лежать в основі конфлікту. Психолог Девід Аугсбургер пропонує: «Поставте себе на місце ближнього. Слухайте доти, доки не зрозумієте його точку зору. Потім спробуйте проникнути в його внутрішній світ. Приміряйте до себе його тривоги і турботи, спробуйте зрозуміти, як він почувається з усіма цими проблемами». Якщо можливо, пристосовуйтеся до потреб іншого, не відмовляючись при цьому від своїх власних. Спільно знаходьте якомога більше різних шляхів вирішення тієї чи іншої проблеми. Виберіть один або кілька найбільш вдалих варіантів, щоб на їх основі напрацювати одне, найкраще, на думку кожного учасника конфлікту, рішення. Разом подякуйте Богові за мудрість і силу, якими Він наділяє вас, щоб зберегти стосунки міцними.

Міцні стосунки виникають не там, де відсутні конфліктні ситуації, а там, де з ними успішно справляються. (Т. КУДАШОВА) Молитва єднає нас із Богом і один з одним. Перевіривши рішення на практиці, обговоріть через тиждень-другий, наскільки успішним воно виявилося. Ви можете переглянути його, відмовитися від нього, почати все спочатку або залишити його таким, як воно є. Після благополучного вирішення конфлікту, подякуйте партнеру за його сприяння в цьому. Міцні стосунки виникають не там, де відсутні конфліктні ситуації, а там, де з ними успішно справляються. Конфлікт може слугувати стимулом до змін і поштовхом до прогресу. Навички, набуті після його вирішення, можуть відкрити нові можливості для розширення знань про себе самого та інших. Тоді час і зусилля, витрачені на вирішення конфліктів, не будуть здаватися нам витраченими марно. q За матеріалами Інтернету

«Людина розсудлива повинна остерігатися ворожнечі і озлоблення» (ПЛУТАРХ)

2, 2 0 1 5 | С В І Ч Н И К

АРГУМЕНТИ

11 СПОСОБІВ, ЯК УНИКНУТИ СУПЕРЕЧКИ

«Почин сварки – то прорив води. Тому перед вибухом сварки покинь ти її» (Пр. 17:14).

ажуть, єдиний спосіб вийти із суперечки переможцем – це її уникнути! Але як? Як упевнитися, що ти сам не є ініціатором зовсім не потрібної суперечки?

Візьми до уваги те, що ти не завжди правий.

Можливо, і ти колись помиляєшся! Пам'ятай, що в кожній суперечці існує три точки зору: твоя, твого опонента і, власне, та істина, якої ні ти, ні я не можемо знати до кінця! Це підтверджують слова апостола Павла: «Коли хто думає, ніби щось знає, той нічого не знає ще так, як знати повинно» (1 Кор. 8:2).

Ще на початку відкрито зізнайся в тому, що ти теж не все знаєш і, можливо, помиляєшся!

Це один із правильних способів уникнути суперечки і схилити свого співрозмовника до того, щоб бути таким самим відкритим і глибоко мислячим, як ти! Це змусить його зізнатися в тому, що він теж може бути неправим! Ісус казав: «Зо своїм супротивником швидко мирися, доки з ним на дорозі ще ти…» (Мт. 5:25). Інакше кажучи, не встрявай у непотрібну суперечку! Вияви трохи любові, розуміння і дипломатичного такту! Якщо тобі здається, що хтось не має рації (навіть якщо ти впевнений у тому, що він неправий), чи не краще почати свою розмову так: «Послухай, я думаю інакше, але можу й помилятися. Якщо ж я помиляюся, то хочу, щоб мене виправили. Давай перевіримо на фактах». Ніхто в усьому світі не стане тобі заперечувати проти однієї магічної фрази: «Я можу помилятися. Давай подивимося на факти».

Ніколи не говори співрозмовнику прямо, що ти з ним не згоден.

Натомість скажи: «Чи не думаєш ти, що було б краще вчинити інакше?» або ж «Чи не здається тобі, що таким чином ти заощадиш більше часу?»Тим самим ти

СВІЧНИК

2, 2015

дипломатично намагаєшся переконати співрозмовника змінити його рішення. Спробуй! Це дає значно кращі результати, ніж слова: «Роби так і не інакше!»

Виявляй повагу до чужої думки.

Спробуй зрозуміти точку зору іншої людини і ті причини, які змушують її так думати! Ніколи різко і категорично не заявляй своєму співрозмовнику: «Ти не маєш рації!» Якщо ж ти говоритимеш людям, що вони не праві, то, як гадаєш, чи захочуть вони погодитися з тобою? Ніколи! Адже ти завдаєш удару їхнім судженням, їхній гордості і самоповазі! Відповідно, вони теж захочуть завдати удару у відповідь! Однак це ніколи не змусить їх змінити свою думку! Щодо цього одного разу лорд Честерфільд сказав своєму синові: «Якщо можеш, – будь мудрішим від інших. Але ніколи їм про це не говори!»

АРГУМЕНТИ

Ніколи не починайте розмови з таких слів: «Зараз я тобі доведу…»

Це рівнозначно тому, що й сказати: «Я розумніший від тебе. Зараз я наведу докази і змушу тебе змінити свою думку з приводу того-то й того-то!» Адже це своєрідний виклик. Твої слова налаштовують співрозмовника войовничо, і він уже ладен битися і сперечатися з тобою, хоча ти ще й не починав! Ти можеш уникнути суперечки, якщо не засоромлюватимеш і не принижуватимеш людей. І завжди виправдовуй їх!

Уникай слів, які ведуть до суперечки!

Не використовуй такі фрази: «Хіба це так?», «Це ж безглуздя!», «Кому ще спаде таке на думку?», «Якась нісенітниця!», «Звідкіля у тебе ця божевільна ідея?». Будь-який подібний вислів може призвести до суперечки! Викинь їх із свого щоденного словесного вжитку і ти заощадиш той час, який витрачаєш на суперечки! «Лагідна відповідь гнів відвертає, а слово вразливе гнів підіймає» (Пр. 15: 1).

Х А К У Ш У ПО РУ МИ

Уникай розлогих узагальнень на зразок:

инають століття, а весь світ усе ще чекає того миру, про який звіщали ангели різдвяної ночі. Навіть країна, в якій народився Ісус, страждає від насильства та збройних конфліктів. «Де ж цей мир?» – запитаєте ви. Я скажу вам, де його знайти. Він перебуває в серцях тих, хто довірився Божій благодаті. Людина знаходить мир у тій мірі, в якій довіряє Христу. А між тим нашу землю розривають війни і заворушення. Я не знаю такої країни, де панує цілковитий мир і безпека. Однак найстрашніша війна відбувається між нами і Богом, коли ми вперто повстаємо проти Його влади і зухвало вирішуємо будувати своє життя без Нього. Проте тепер у нас є можливість примиритися з Ним, віддавши своє життя в руки Господа Ісуса Христа. Тоді і ми знайдемо мир – мир із Богом, мир у серці і мир один з одним. Що обираєш ти: війну чи мир?

«Ти вічно спізнюєшся!», «Ти завжди так кажеш!», «Усі жінки живуть емоціями!», «Усі чоловіки однакові!», «Про тебе всі так думають, і я в тому числі!»

Не перебільшуй і не натякай!

«Щоб були ми правдомовні в любові…» (Еф. 4:15). Хтозна, можливо, якщо ти чогось не скажеш, то пізніше не доведеться відхрещуватися від своїх слів або шкодувати, що їх вимовив?

Уникай фривольності у розмовах, що зачіпає делікатні речі!

Якщо ти висловлюєш власну думку там, де заведені інші погляди, – це прямий шлях розпочати суперечку!

не кажи: «Ти не повинен 10 Ніколи так думати!» Кожен думає по-своєму, і якщо він так думає, – що ж, такі його думки і почуття, інакше, він так не говорив би! Замість цього попроси людину пояснити, чому вона думає саме так, або просто скажи: «Я розумію», і розмова знову мирно триватиме далі.

Гарне правило для того, щоб уникнути суперечки: «Якщо я не маю рації, то так і скажу. Якщо ж навпаки, то промовчу».

Звісно, є такі речі, які важливо висловити прямо, але якщо потрібно виправити когось, переконайся, що зможеш зробити це м'яко і коректно! І не обов'язково тієї ж самої миті. Почекай зручної для цього нагоди: «Глупак увесь свій гнів виявляє, а мудрий назад його стримує» (Пр. 29:11). Будь тактовним і вмій розуміти почуття інших! «Серце мудрого знає час і право» (Екл. 8:5). q

Біллі ГРЕМ

2, 2 0 1 5 | С В І Ч Н И К

ІНТЕРВ’Ю

КОНФЛІКТИ У ЦЕРКВІ

Церква, як і будь-яка спільнота людей, на жаль, не може уникнути конфліктів. Недарма апостол Павло, опираючись на досвід і передбачаючи майбутні проблеми християн, звертався до Церкви: «Пильнуймо про мир, та про те, що на збудування один одного!» У сучасному суспільстві колізій християнин мусить докладати подвійної сили в пильнуванні миру. Сьогодні «Свічник» спілкується на цю тему із досвідченим служителем, пресвітером Колоденської церкви ЄХБ, у минулому старшим пресвітером ООЦ ЄХБ в Рівненській області Іллею Максимовичем Корнійчуком. Ілле Максимовичу, наскільки проблема конфліктності у церкві актуальна для наших громад і віруючих зокрема? Сьогодні наші церкви частіше потерпають від внутрішніх конфліктів, ніж у минулому. У радянський час авторитет пресвітера чи служителя церкви, братерської ради був вищим, ніж сьогодні. І завдяки цьому авторитету служителі могли якісніше впливати на віруючих у конфліктних ситуаціях, до їхньої думки дослухалися більше, ніж сьогодні. Тепер, у час свободи, люди не мають авторитетів, сплутують свободу з відсутністю меж, керуються лише власною думкою, а це призводить до частішого виникнення конфліктів. Окрім того, в радянський час у населеному пункті існувала лише одна євангельська церква. Навіть якщо віруючий був не згодний із чимось, він мусив якось миритися, шукати шляхів порозумінь, бо йому більше не було куди йти. Сьогодні ж з’явилася можливість перейти в іншу церкву, бо їх є багато і вони різні за своїм ладом. Часто невдоволений може переходити з однієї громади в іншу.

СВІЧНИК

2, 2015

А хіба це погано? Як на мене, обмежене середовище, неможливість вийти з нього тільки поглиблюють конфліктну напругу, а згодом можуть спровокувати «вибух». А якщо людина сьогодні може уникнути цього, задовольнити свої бажання чи потреби, то чому б їй не знайти собі краще середовище, перейшовши в іншу церкву?

Так, людині краще, але чи краще тій церкві, де назбиралося багато невдоволених? (Посміхається). Справа в тому, що людина повинна вчитися співжити з іншими, якось узгоджувати особливості свого характеру із загальними вимогами, нормами. Якщо ж вона буде шукати тільки свого задоволення, то потім знайдеться щось, чим вона буде невдоволена в іншій церкві, а потім ще в іншій. Якщо говорити про радянський час, то деякі віруючі виходили з наших церков, маючи духовні причини. Але з ними пішли і ті, які були просто не вдоволені пресвітером чи ще чимось у церкві.

Є моменти, коли вихід із церкви у конфліктній ситуації виправданий?

Так, іноді у громаді є відхилення від Слова Божого, а віруючий чи група віруючих розуміє це, але не може змінити ситуації. Якщо такі люди не бажають нагнітати конфліктної напруги, але водночас не можуть миритися з цим становищем, вони можуть мирно вийти з церкви і перейти в іншу.

Чому, на Вашу думку, у наших церквах виникають конфлікти? Основна причина – низька культура спілкування. Особливо це стосується служителів, бо вони повинні берегти не лише мир між собою, а й сприяти миру між членами церкви. Навіть велику проблему можна вирішити культурно, і водночас із чогось незначного можна «роздути» хтозна-що, якщо підходити до цього імпульсивно. Тут усе залежить від внутрішньої культури, виховання чи самовиховання. Окрім того, важливою причиною розпалення конфліктів є небажання віруючих керуватися Словом Божим і Духом Святим.

ІНТЕРВ’Ю Я часто запитую себе і не знаходжу відповіді на таке запитання: якщо Дух Святий однаково діє на всіх віруючих, то як Він може сказати одному одне, а іншому – інакше? Якщо розгорівся конфлікт, то Дух Святий діє або в одному, або в іншому, або в жодному Його немає.

А які проблеми найчастіше призводять до конфліктності? Я розглядав би два типи підстав для конфліктів: принципові, важливі питання і питання непринципові для віри, другорядні. Цікаво, що принципових підстав трапляється набагато рідше, бо здебільшого чіткі відповіді на такі питання дає Біблія чи віровчення або ж статут релігійної громади. А от дріб’язкові проблеми частіше провокують конфлікти.

Що ж Ви відносите до непринципових питань? Зовнішній вигляд і поведінка віруючого. Звісно, вони мають бути поміркованими, не занадто екстравагантними, відповідними часу і ситуації. Будь-які крайнощі не бажані. Непринциповим є порядок богослужіння. Він має відповідати духовним потребам і можливостям віруючих. Облаштування Дому молитви також може стати «каменем спотикання». Наявність чи відсутність хреста на фасаді, кондиціонера, відеопроектора тощо зовсім не стосується віри християнина. Перелік можна продовжувати. Ми намагаємося не загострювати уваги на таких неважливих питаннях, щоб не спровокувати ще більшого конфлікту. Звичайно, є люди, яким дуже хотілося б, щоби ці питання стали принциповими для церкви. Але саме через таку позицію і виникає конфлікт.

А що ж робити, коли на важливе питання немає чіткої відповіді у Біблії? Наприклад, сьогодні актуальне питання служби в армії, участі у бойових діях. Віруючі і церкви неоднозначно ставляться до вирішення цього питання. Дуже часто у вирішенні важливих питань усе залежить від особистої позиції пресвітера чи членів братерської ради. А їхня позиція залежить від їхньої внутрішньої культури, досвіду. Наприклад, у цьому конкретному випадку слу-

житель може вважати, що раз його діти не служили в армії, то цього не повинен робити ніхто з членів церкви, або ж навпаки, якщо служитель має активну громадянську позицію, то спонукає до цього й інших. Як би там не було, якщо виникає непорозуміння щодо подібних важливих питань, і віруючий, і пресвітер повинні дуже добре знати, що каже з цього приводу Слово Боже, віровчення і закон, щоб відстояти свою точку зору чи то перед церквою, чи перед братерською радою.

З Вашої відповіді видно, що позиція пресвітера у деяких конфліктах є дуже важливою.

Безсумнівно. Загалом, роль пресвітера вирішальна у всіх конфліктах у церкві, а часто навіть у конфліктах, що стосуються родинного чи суспільного життя віруючих. Пресвітер повинен передбачати проблему, яка може спровокувати конфлікт і розв’язати її ще до того, як вона нашкодить церковному спокою.

Чи доводилося Вам як пресвітеру шукати порозуміння з кимось із членів церкви?

Звичайно, траплялося. Якось мені довелося серйозно говорити з однією дуже сварливою сестрою, оскільки її поведінка могла призвести до виключення з членів церкви. Розмова подіяла, сестра вибачилася перед тими, кого ображала. Але… звинуватила мене у гострій розмові з нею. Я не зміг би нічого довести, оскільки свідків розмови не було. Моє слово проти її. Це могло б спровокувати ще більшу сварку. Тому в неділю вранці я запросив сестру у братерську кімнату і перед усіма служителями попросив у неї вибачення за ті слова, які здалися їй неправомірними. Я не вважав себе винним, але хотів мати мир із цією сестрою. Конфлікт було вичерпано.

До речі, в кожній спільноті є люди, які не можуть миритися із загальними правилами, постійно чимось невдоволені, провокують сварки. Як поводитися із такими? Якщо людина невдоволена якоюсь роботою в церкві, то її можна залучити до цього ж служіння. Тоді їй уже начебто й не буде як обурюватися.

Якщо віруючий конфліктує з кимось із братів чи сестер, з родичами чи з колегами, то таких ми можемо взяти на зауваження на певний термін, доки не налагодяться взаємини. Служителя можуть відсторонити від того служіння, яке він звершує. Якщо ж людина не схиляється до миру, то її можуть навіть виключити із членів церкви. Є люди, які конфліктують і отримують від цього задоволення. Тому вони небезпечні у спільноті, оскільки сіють навколо себе неспокій, який руйнує церкву.

Один пресвітер жалкував, що сестра з його церкви, яка завжди була чимось невдоволена і завжди це невдоволення висловлювала, пішла в іншу церкву. Мене здивувало його ставлення. Пресвітер пояснив свій жаль так: «Тоді я принаймні знав, що ж насправді думають члени церкви». Чи може конфлікт мати якусь користь? Кожна людина в церкві – це особистість, яка має власну точку зору, свої смаки, погляди, характер. Звичайно, вони можуть не збігатися. Тому, здається, зіткнення протилежних інтересів і поглядів неминуче. Але сам факт наявності конфлікту змушує віруючого вчитися шукати порозуміння. Недарма ж Біблія каже нам: «Пильнуйте про мир», «тримайся… миру з тими, хто Господа кличе від чистого серця». Такі тренування можуть зробити нас сильнішими особистостями, кращими християнами, громадянами, сім’янинами. Окрім того, конфлікт може сприяти чистоті віровчення, християнського способу життя.

Сьогодні, озирнувшись на пройдений життєвий шлях, узагальнивши досвід служіння, що Ви могли б порадити віруючим сучасних церков? Перш ніж відстоювати якусь позицію, потрібно подивитися на неї з погляду часу, який змінює все на світі, в тому числі й нас. З плином життя і набуттям досвіду ми можемо зовсім по-іншому сприймати те, що могло стати приводом для конфлікту. Також віруюча людина має прагнути до зразка культури. Формат нашого життя має базуватися на принципі: «Не любіть світу, ані того, що в світі». q Бесіду вела Ліна БОРОДИНСЬКА 2, 2 0 1 5 | С В І Ч Н И К

БІБЛІЙНА ПОЗИЦІЯ

ДО СУДУ чи Упродовж подарованого нам Богом земного життя ми за своєю грішною природою приречені жити в середовищі конфліктів, тому повинні зважати на факт, що КОНФЛІКТІВ НАМ НЕ УНИКНУТИ. Відтак одним із важливих життєвих завдань є навчитися вирішувати конфлікти так, щоби Бог від цього здобував славу, а ми – користь.

мовно визначивши конфлікт як «відмінності в думках, намірах та діях, які приводять до розладу чиїхось планів та бажань», звернімося до Божої мудрості.

I. ЯК ЛЮДИ РЕАГУЮТЬ НА КОНФЛІКТИ Існує три, скажімо, види реакцій на конфліктні ситуації: відступ, напад і примирення. До відступу вдаються люди, які більше зацікавлені в тому, щоб уникнути конфліктної ситуації, ніж її розв’язати. Зазвичай це виражається у запереченні, втечі або самогубстві. Заперечення – вдавати, що конфлікту не існує. Така реакція принесе лише тимчасове полегшення і, як правило, ще більше ускладнить ситуацію (1 Сам. 2:22-25). Втеча від конфлікту може означати і припинення дружніх стосунків, і звільнення з роботи, і початок процесу розлучення, і навіть переходу до іншої церкви. У більшості випадків вона не вирішує проблеми, а тільки відкладає на певний час її вирішення (Бут. 16:6-8). Коли ж люди втрачають усі надії на вирішення конфлікту, вони можуть спробувати вийти із ситуації шляхом суїциду (1 Сам. 31:4). До нападу вдаються люди, які більше зацікавлені в тому, щоб перемогти в конфлікті, ніж зберегти стосунки, а тому діють категорично: подають позов до суду, прагнуть перемогти опонента силою, залякуванням, словесними нападками (включаючи плітки та наклеп), фізичною розправою або спробами знищити противника у фінансовій чи професійній сфері. В екстремальних випадках люди не зупиняються перед вбивством своїх опонентів (Дії 7:54-58). Незважаючи на те, що більшість християн нікого не вбиватиме, ми не повинні забувати, що в Божих очах ми також будемо винними у вбивстві, якщо плекатимемо гнів або зневагу до людей (Мт. 5:21-22). Примирення – це те, що особливо цінне в очах Бога та корисне для людини. Воно сприяє якнайшвидшому вирішенню конфліктів. Багато суперечок є настільки незначними, що їх можна розв’язати ігноруванням образи, прощаючи у такий спосіб людині, яка їх завдала: «Розум людини

СВІЧНИК

2, 2015

припинює гнів її, а величність її – перейти над провиною» (Пр. 19:11). Якщо образа є достатньо серйозною, щоб її ігнорувати, проблему можна розв’язати через довірливу і відверту розмову без конфронтації й обвинувачень (Мт. 5:23-24; 18:15). Питання, що стосуються фінансів, власності чи інших прав повинні вирішуватись у процесі перемовин, на яких обидві сторони повинні прагнути прийняти рішення, що задовольняють правові нюанси кожного з них (Флп. 2:4). Якщо два християнина не можуть досягнути згоди один з одним, їм необхідно звернутися до посередників, які будуть присутні на їхніх зустрічах і допомагатимуть в обговоренні проблем та пошуку всіх можливих у цій ситуації рішень (Мт. 18:16). Коли ви та ваш опонент не можете прийти до згоди у спірному питанні, вам необхідно призначити одного або кількох третейських суддів, які б вислухали ваші аргументи та винесли рішення щодо врегулювання конфлікту (1 Кор. 6:4). Якщо людина, яка сповідує християнство, відмовляється від примирення і не робить того, що повинна робити згідно з Писанням, необхідно попросити її церковних керівників втрутитися в ситуацію і допомогти їй прийти до каяття, справедливості та прощення (Мт. 18:17).

II. БІБЛІЙНИЙ ПОГЛЯД НА КОНФЛІКТ Хибні шляхи вирішення конфліктів породжують безліч проблем, але їх можна уникнути, якщо ви навчитеся розглядати конфлікт та відповідати на нього з точки зору Біблії. В Своєму Слові Господь пояснив, чому виникають суперечки та що нам робити при їх виникненні. «Звідки війни та свари між вами? ...Від ваших пожадливостей, які в ваших членах воюють... Бажаєте ви..., убиваєте й заздрите..., сваритеся та воюєте…» (Як. 4:1-2). Біблія вчить нас розглядати конфлікт не як незручність або привід для досягнення егоїстичного зиску, а як можливість показати присутність і могутність Божу: «…усе на Божу славу робіть…» (1 Кор. 10:31; 11:1). Конфлікт завжди надає можливість прославити Господа щонайменше трьома шляхами. По-перше, замість того щоб поступитися тиску або взяти все у свої руки, ви можете довіритися Богові і покластися на принципи, викладені в Його Слові (Пр. 3:5–7). По-друге, ви можете підкоритися Господу (Мт. 5:16); і по-третє, ви можете наслідувати Господа, а саме: лю-

БІБЛІЙНА ПОЗИЦІЯ АРГУМЕНТИ

ДО ЦЕРКВИ? бити своїх ворогів, молитися за опонентів (Еф. 5:1). Щоразу в конфлікті виникає можливість показати, як ви по-справжньому любите Бога. Дуже важливо пам’ятати, що коли ви не прославлятимете Господа і не виконуватимете Його волі, потрапивши в конфліктну ситуацію, ви обов’язково «прославлятимете» диявола і виконуватимете його злу волю. Більшість конфліктів дають вам можливість стати більше схожими на Христа. Адже мета Господа щодо вас набагато вища, ніж дати вам задоволення, багатство і щастя. Він працює, щоб зробити вас подібними до образу Свого Сина! І саме конфлікт є одним із Божих інструментів, що допомагає вам розвивати характер Христа. Бог використовує його для виявлення вашої гріховної позиції і поведінки, для руйнування хибних уявлень і впертої гордині, жорстокого, далекого від прощення серця або гострого, критичного язика. Цей процес інколи називають БФХ – біди формують характер.

За матеріалами книги К. Сенді «Миротворець»

IІI. ЧОМУ ХРИСТИЯНИ ПОВИННІ ВИРІШУВАТИ КОНФЛІКТИ В ЦЕРКВІ, А НЕ В СУДІ Турботу Господа про мир та єдність святих підкреслюють Його ж слова про розв’язання судових процесів. Коли апостол Павло дізнався, що християни в Коринті судяться один з одним у світських судах, він просто обурився. Знаючи, що судові процеси між християнами є абсолютно не сумісні з вченням Христа і можуть серйозно нашкодити церквам, він суворо засудив коринтян: «Як сміє хто з вас, коли має справу з іншим, судитись перед неправедними, а не перед святими?» (1 Кор. 6:1-8). Наказуючи християнам вирішувати свої суперечки в церкві, Павло мав на увазі конкретну процедуру, встановлену Христом, якої повинні неухильно дотримуватися Його послідовники, зіштовхуючись із гріхом і конфліктом (Мт. 18:15-20). Цей процес включає в себе особисте обговорення, посередництво і втручання авторитетів, які виносять обов’язкові для виконання рішення. Такий підхід настільки мудрий і ефективний, що навіть світська правова система наслідує його. Вирішення конфліктів у церкві, а не в суді має величезні переваги. Судові процеси, як правило, загострюють напруженість і руйнують стосунки. Більше того, вони нездатні розібратися з причинами, що лежать в основі конфлікту. Фактично судові розгляди фокусують увагу людей на тому, що пози-

вач зробив правильно, а супротивна сторона – неправильно, і, як наслідок, формують в обох сторін спотворені погляди на реальність, сприяючи тим самим прийняттю хибної, небіблійної життєвої позиції, що і є причиною виникнення конфліктів. Церква ж, навпаки, допомагає виявити й усунути корінь проблеми. Як правило, ним є гріх у серці людини, а позитивні радикальні зміни досягаються через щире каяття. Коли ж внутрішні причини конфлікту усунуті, прийти до згоди в правових питаннях не складає труднощів. Водночас церква допомагає людям позбутися шкідливих гріховних звичок, що дозволяє їм менше конфліктувати і насолоджуватися здоровими стосунками з оточуючими. Основною ж користю від вирішення конфліктів у церкві є те, що суперечки не виносяться на громадський суд і тим самим не безчестять Ім'я Христове, крім того, сторони приходять до спільного рішення на основі Біблії, а це веде до справжнього примирення. В результаті ми славимо Господа, встановлюючи заповідані Ним мир і доброту. Водночас ми підтверджуємо свою спроможність показати оточуючим, як вони можуть примиритися з Богом через Христа (2 Кор. 5:18-20). Із вищенаведених причин ми повинні робити все можливе, щоб вирішувати свої конфлікти поза стінами суду.

IV. ЧИ ВАРТЕ БОРОТЬБИ ТЕ, ЗА ЩО ВИ БОРЕТЕСЯ? Конфлікт часто коштує значно дорожче, ніж ви можете собі уявити. Крім великих фінансових витрат і часу, тривалого судового процесу, він коштуватиме вам величезних затрат енергії і здоров'я, що в кінцевому результаті повністю спустошить вас як емоційно, так і духовно. Невирішений конфлікт, як правило, призводить до кількох різновидів «ув’язнень» і багатьох жертв. Ви можете позбутися грошей і майна, втратити гарну репутацію серед свого оточення через тривалі негативні слухи і широкий розголос. Але найгірше те, що ви самі себе можете загнати у в’язницю смутку та печалі. Більше того, постійний неспокій і негативні думки, викликані конфліктом, можуть поширитися на близьких вам людей, сім’ю, колег, братів і сестер у церкві, позбавити вас можливості повноцінно служити Богові. Як написано у Матвія 5:21-26, безперервна ворожість може знищити вас зсередини і відвернути від Бога. Оцініть, зважте і погодіться з Писанням, що «краще терпіти кривду та мати шкоду» (1 Кор. 6:7б). q Володимир ЧЕКЕРЕНДА, пастор церкви смт Квасилів

2, 4, 2 0 1 45 | С В І Ч Н И К

ПОДОРОЖ

СТОРІНКА ДЛЯ ДІТЕЙ

а одній лісовій галявині, де відчувався запашний аромат лісових ягід та грибів, де вітер колихав високі дерева, немов наспівуючи їм колискову, де кожна квіточка і рослина бриніла на сонці від крапель вранішньої роси, на тонкій стежині, яку рясно вкрили опалі шишки і листя, поспішала колона лісових мурашок. Сонце вже сідало за обрій, тому малі трудівники поспіхом намагалися потрапити до мурашника. Крихітні лісові жителі несли на своїх спинках те, що було необхідним для спорудження мурашника, адже після бурі він був трохи пошкоджений. Усі вправно допомагали один одному, бо на шляху траплялося чимало перешкод: то шишка, яку потрібно обійти, то зламана гілка, через яку потрібно переповзти малечі. Маленька мурашка Мурася і собі повільно позаду повзла за колоною. Дивно, але чомусь лише вона нічого не несла на спинці, та ще й постійно скиглила буцімто їй дуже важко. То їй занадто яскраво світило сонце, то занадто сильно дув вітер, то Мурасі здавалося, що ніхто

СВІЧНИК

2, 2015

з нею не хоче товаришувати, то вона стверджувала, що занадто стомлена, щоб працювати… Колона наблизилася до високої сосни, під якою раніше простягалася стежина, всі мандрівники опинилися біля стрімкого потічка: після бурі і зливи утворився невеличкий, але глибокий струмок. Усі трудівники-мурашки не розгубилися і почали міркувати, як їм перебратися ні другий бік. Але Мурася, побачивши таку перешкоду, почала гучно та невдоволено голосити: – Чому ми пішли цією дорогою? Невже ви не могли здогадатися, що тут утворився потік? І як мені тепер потрапити додому? – обурювалася мала скигля. Деякі мурашки намагалися заспокоїти Мурасю, але вона безперестанку всіх звинувачувала і висловлювала своє невдоволення. В колоні розпочався хаос, усі почали з’ясовувати, хто винен і чому ніхто не попередив про потік завчасно. А у лісі тимчасом ставало все темніше і темніше. Однак знайшлася одна мудра мурашка, яка підійшла ближче до колони й авторитетно заявила: – Друзі, згадайте, скільки перешкод траплялося на нашому шляху. Чи залишилися ми позаду? Ні, ми все здолали, адже працюємо разом, як одна велика сім’я! Давайте не будемо сперечатися і вирішувати, хто винен, а швиденько

СТОРІНКА ДЛЯ ДІТЕЙ

МАЛОЇ . МУРАСІ

знайдемо вихід із цієї ситуації. Ти ж, Мурасю, не панікуй і не звинувачуй усіх, а краще допоможи швидше дістатися домівки. Господь нас створив дружними та працьовитими, щоб допомагати один одному і підтримувати у складних ситуаціях! Запанувала тиша. Враз Мурасі стало соромно за свою поведінку, вона взялася до роботи. Всі підтри-

мали малечу і долучилися до спорудження переправи. Невдовзі мурашки рівненькою колоною перебралися через струмок. Усі вправно дісталися додому, до мурашника. Ця подорож стала для всіх мурашок гарним уроком, як важливо правильно виходити із конфліктних ситуацій, а добре слово завжди може допомогти тому, хто створює такі ситуації. Мурася добре засвоїла цей урок! Юлія ДОВГА, церква «Спасіння», м. Острог

. . живiмо у злагодi

Дружба з маленьким Сергієм Мирна і гаряча, Ми посварилися трошки Через старого м’яча.

Розгублено ми помовчали, Він руку мені простягнув, І щоб не було печалі, Я пісню в той час затягнув.

А потім нам соромно стало: Що таке старий м’яч? – Гріха нас торкнулося жало: йому, й мені – хоч плач.

Ніколи не будемо битися! Христос нас навчає дружити. Навіщо нам з другом сваритися? Бажаймо у злагоді жити. Д. ВОРОБЙОВ

2, 2 0 1 5 | С В І Ч Н И К

СВІДЧЕННЯ

…І почалася нова казка про нове життя Хоча Тетяні Чередниченко ще й тридцяти немає, проте своє життя вона вже ділить на «до» і «після»: до війни і після неї, до примирення з Богом і після зустрічі з Ним. Уродженка Лисичанська Луганської області, вона рік тому втікала від війни. Куди? А будь-куди: аби лишень не стріляли і аби її маленька донечка Ліза не прокидалася посеред ночі від вибухів, від заграв пожеж. Бог зберігав родину біженців на всіх незвіданих дорогах – і Таня, відчуваючи Його присутність у найважчі миті, сміливо відчинила серце, коли Господь лагідно постукав до неї. У рівненській церкві «Відродження» відбулася її особиста зустріч зі Спасителем. Тут, у Рівному, колись чужому, а тепер найріднішому місті, для неї почалося нове життя: життя з Богом. Десь на самому дні пам’яті пластами, звісно, ще лежать болючі спогади, повні болю, сліз, розчарувань. Від них ніде не дінешся, нікуди не заховаєшся. Вони ще довго ятритимуть серце, проте сьогодення Тетяни, як і її мами, Галини Леонідівни Полстяної, сповнене миром, спокоєм і надією на те, що коли закінчиться земна мандрівка, на них чекає життя у вічних оселях із Христом. Про все це сестра Тетяна розмірковує на сторінках нашого журналу.

Троє у Божій руці Їду задушливою маршруткою із міської лікарні додому: після всіх ін’єкцій та процедур (лікарі поставили досить невтішний діагноз) слабкість у тілі – неймовірна. Помічаю на собі зацікавлений погляд молодої дівчини – і чудово розумію, чому вона звернула на мене увагу: тепер це стається досить часто. Люди дивуються цій невимушеній радості, цьому яскравому щастю, яке не може вміститися ні в тілі, ні в душі однієї людини, тому й виливається барвистим промінням назовні – на перехожих, зовсім не знайомих мені людей, на весь білий світ. Такий потужний потік Божої підтримки, любові, Його святого благословення пульсує нині у скронях і наповнює все моє життя…

А рік тому… Їду напівпорожньою маршруткою на міський залізничний вокзал. Їдемо повільно, щоби на випадок обстрілу розбігатися врізнобіч. Нерви напружені, немов струни. Водій, намагаючись приборкати шалене відчуття небезпеки, курить за кермом, і дим іде в салон. Однак ніхто не робить зауважень: не час думати про комфорт. Доїхали до ринку, далі – асфальтний серпантин, що простягся від пагорба аж до річки з історичною назвою Сіверський Донець. Страшно. Дослухаюся до кожного віддаленого гуркоту. Раптом русявий хлопчина береться супроводжувати мене аж до залізничного вокзалу. Нічого не розповідає, – а я й не розпитую. Ідемо швидко, здебільшого кущами, обдираючи лікті об гілля. Нарешті дійшли. Хлопець завів мене до приміщення вокзалу і… зник. Зник! Не встигла й подякувати, та й імені

СВІЧНИК

2, 2015

не запитала… На вокзал пробиралася, щоби купити квитки на омріяний потяг, що забере із цього пекла, із пащі війни. Мені пощастило – квитки в руках! Тепер – дорога назад, додому. Виходжу із вокзального приміщення і йду привокзальним майданом. Ураз стала наче вкопана: над головою, в ясному небі, несеться літак-винищувач. Здається, летить просто на мене… Звук від нього такий, що оглухнути можна… Ху-у-у, пролетів, здається! Аж ні, розвертається назад! І я кулею мчу на привокзальну посадку, ховаюся поміж дерев. Посиділа трохи, заспокоїлася; літак десь подівся – треба повертатися додому. Вийшла із посадки, прямую до автостоянки, що неподалік; наближаючись, дослухаюся, а в пам’яті тим часом зринають слова, які ще недавно були такими незвичними для мене, усіх нас: «міст заміновано», «дорогу перекрито», «танки», «13 убитих на дорозі»… Стає моторошно від отих слів. Стала, міркую, як діяти далі. Раптом таксист зі стоянки подає якісь знаки руками, каже: «Сідай, дитино, довезу». І довіз! Уже тоді відчула, що Бог мене оберігає, але це було лишень радісне відчуття – не більше. Моя радість розвіялася, мов туман, коли у маршрутці, якою поверталася додому, мій слух знову різонули слова: «Повертайте назад! Дорогу перекрито! У місті вже почався бій!» Як назад? Куди? Там же моя дитина! Там же моя родина! Полізу кущами, піду городами! Додому! Швидше додому!!! Постояла хвилину – і прийшла нова звістка, тепер уже радісна: бій близько, але до межі міста не дійшов, додому шлях вільний! Немов на крилах, влітаю у дім – і бачу доньку та всю родину. Слава Богу! А далі – колотнеча. Збираємося похапцем: речі донечки – у двох сумках, речі мами та мої – ще одна валіза і одна – з продуктами та речами першої необхідності. Прощаємося… Дідусь гірко плаче, обнімаючи правнучку; я плачу, обнімаючи всіх. Як це важко – лишати рідних на цій страшній, нікому не потрібній війні… І ми попрямували на автовокзал: я, донька та моя мама. А там, «на лінії вогню», лишаються бабуся із дідусем – мої любі, дорогі, сиві, старенькі…

СВІДЧЕННЯ На автовокзалі чекали майже годину, прогнози змінювалися раз за разом. Траса прострілюється, водії відмовляються їхати. Нам сказали, що автобуса не буде – дуже вже небезпечний це рейс. І ми із валізами вийшли із приміщення автовокзалу. Раптом чуємо голос жінки-касира: «Буде вам автобус!» Це був останній автобус, що тоді, на початку всіх подій, поїхав Бахмутською трасою. Тремтіли всю дорогу. Серце ладне було вистрибнути з грудей, коли проминали блокпости. Нарешті доїхали до Луганська. Телефоную подрузі, котра живе в місті, – а вона плаче і кричить: «Тут війна!» Справді, на вулицях іде обстріл, вже є поранені, вбиті… Сіли на потяг, і всю дорогу слухали віддалений гуркіт нікчемної війни. Посеред ночі увімкнули світло – і ми прокинулися: у Краматорську сідали на потяг матері із дітьми: вісім чоловік розташовувалися на трьох полицях. Вагони повністю завантажені вимушеними втікачами. Уже потім дізналися, що наступного дня, після нашого від’їзду, бомбили Луганський залізничний вокзал, де ми чекали потяг як визволення. Куди їхали? Я не знала. Світ за очі. Але мама казала, що цілий місяць до неї вночі стукав Господь, кликав її на ім’я і наказував їхати. Вона спершу не розуміла, що то за стукіт і Чий то голос, а потім почала запитувати: «Куди мені їхати, Господи?» І почула відповідь: «На Західну Україну». Отож мама почала шукати міста на Західній Україні, що могли б прийняти переселенців. Вибрала Київ, Житомир та Рівне. Київ не хотів нас брати, Житомир відповів: «Вас і так уже тут забагато!» Служба ж, яка займалася переселенцями в Рівному, просто сказала: «Коли вас чекати?» Мама їхала, і нас везла за Словом Божим. А я… Я вже так стомилася від цих життєвих бур, негараздів та переїздів. Тож мені було до всього байдуже. Я їхала до Рівного із почуттям цілковитої спустошеності, гнітючого болю за марно прожиті роки, з почуттям провини перед єдиною дитиною за скалічене дитинство… Мені здавалося, що гірше, ніж зараз, уже не може бути, тому їхала спокійно. Зараз це місто для мене ЧаРівне. І почалася нова казка про нове життя, про нових людей і про Божі милості над нами. Нас зустрів на автовокзалі мамин брат у Христі, з яким ніколи раніше не були знайомі (просто в маминій церкві хтось дав телефон). Він зустрів нас досить приязно, привіз до себе додому, і навіть зараз, коли я буваю у цій гарній християнській родині, почуваюся, наче вдома! А потім на нас посипалися, як зорі з неба, Господні благословення: наступного дня старша донька брата Анатолія відвезла нас із донькою до міського зоопарку. Як же нам не вистачало цих позитивних емоцій після такої журби! А далі – більше: нас на тиждень поселили у прекрасний готель, і ми згадуємо ці дні із радістю навіть зараз. Якщо доньці щось дуже подобається, вона каже: «Як у готелі!» І всі наші численні переїзди вже по Рівному (а їх поки що було аж сім!) не змогли затьмарити радості перебування на цій

землі, в цьому місті. А найголовніше те, що саме тут, у Рівному, Господь подарував мені покаяння, освячення та нове життя! Милосердний Отець простив мені всі гріхи, навіть ті, що я сама собі простити не можу; зняв із мене важкий тягар образи та душевного болю… Господь привів у наше життя таких людей, про знайомство з якими ми раніше навіть мріяти не могли! Тепер до нашого дому заходять люди високої духовності, Божі діти, відроджені святі. Мені неважко було покаятися – моя душа прагнула цього вже давно, але не знала, як звернутися до Господа, щоби Він не відкинув мене навіки… У Рівному ми вже рік. І за цей рік стільки щастя, стільки радощів, стільки благословень Бог послав у наше життя: ми постійно у Божій руці, страх перестав тріпати наші серця, натомість у них запанували такі жадані любов, радість, мир… q

Тетяна ЧЕРЕДНИЧЕНКО, рівненська церква «Відродження»

2, 2 0 1 5 | С В І Ч Н И К

НА ПЕРЕХРЕСТЯХ ЛЮДСЬКИХ ДОЛЬ

ЛЮБКА – ЛЮБА… В

останні дні Любку наче підмінили. Цікаві до всього сусідки вже й не знали що думати, з якого боку краще підійти, аби довідатися, що ж сталося. То, бувало, носа на вулицю не потикала – все копирсалася на своїх грядках. Зволожені кінчики хустки (ними Любка раз по раз витирала сльози з очей) за день ставали сіро-зеленими від дотику рук, забруднених землею та бур’янами, які виполювала так ретельно, ніби вони були причиною всіх на світі бід та страждань. Коли ж потрібно було зустріти корову із пасовища, не виходила на вулицю, зазвичай лишалася край воріт; а як і траплялося підійти до гурту жінок, які жваво, наче млинок, переминали сільські новини, то після тихого «Добрий день!» змовкала – мов води в рот набрала. Жінки ж, кидаючи в її бік співчутливі погляди, і самі прикушували язики. Про що розпитувати? І для чого? Хіба для того, щоб іще більше роз’ятрити зболене серце. На Любчиному лиці і без слів усе написано: на вустах навіть тінь усмішки ніколи не прошмигне;

СВІЧНИК

2, 2015

погляд якийсь відсторонено-блукаючий, а вузлики в куточках очей від сліз, здавалося, ось-ось почнуть загнивати. Воно, звісно, жіноча доля ні в кого легкою не буває, але вже так, як їй… Мало не щовечора з відчинених вікон будинку Терещенків чуються лайки завжди п’яного Петра, Любчиного чоловіка, і їхнього одинака Олежика (де тільки такі соромітницькі слова беруться в чоловіків?). Любка, не знаючи, як розборонити, голосить і приказує: «За що мені це все? За що? Швидше б Господь забрав із цього світу, щоб не бачити, щоб не мучитися»… – Що тільки її тримає біля Петра? – вийшовши на галас із хати, перепитала одна сусідка іншу кілька днів тому. – Розлучилася б – і край. – Хтозна, може, така любов, – знизала та плечима. – Хоча яка вже любов у нашому віці? – От і я про те. Син давно виріс – бач, в татуся вдався. Що його стерегти? Сестра ж, чула, кличе до себе в район. Їхала б – хоча б трохи пожила по-людськи. – Та не поїде вона нікуди. І не розлучиться, – неквапом підійшла третя

сусідка. – Штунда наша Любка. Хіба забули?.. – То й що? – не змовляючись, перепитали жінки в один голос. – А те, що у них із цим суворо. Не можна розлучатися. Хоча, скажу відверто, я цього не розумію: для чого стільки страждати?.. На тому розмова й урвалася, бо в обійсті Терещенків драма набувала нових обертів: бряжчав посуд, ламалися стільці, щось іще з гуркотом падало на підлогу. А потім – Любчине «Ой, рятуйте!» Схоже, вона хотіла помирити чоловіка з сином, проте розлючений Петро, забувши про Олежика, миттю брався за дружину. – А ти чого свого носа сунеш, куди тобі не слід? Бач, яка святоша! Знаю я вас усіх! Разом із тобою в пеклі колись зустрінемося, чула? Ось так і скажу: «Привіт, Любко! Чого це ти тут? Начебто ж до раю лаштувалася», – Петро вдоволено зареготав («Оце так влучив! – у самісіньке яблучко»). Любка, не стримавшись від образи, підбігла до чоловіка. – То ти, бузувіре, будеш пеклом мене лякати? Ось тобі!

Жінка, напевно, хотіла штовхнути Петра, та він, згрібши її своїми дужими руками, випхав геть із хати. Сусідки з переляку – врозтіч, подалі від біди… Так було кілька днів тому. Так було завжди. Колотнеча в Терещенків – не дивина. Дивина, що Любка стала іншою. Вранці, бачили, провела чоловіка на роботу аж до воріт. Так само випроводила і Олежку… Може, Петро пити кинув? Та ж ні, вчора ледь ноги волочив… Любка ж стримано-лагідна, начебто ядовито-брутальні стріли Петрової лайки і не в неї цілилися звечора. Що, ну що могло статися? Сама ж Любка, вийшовши, як завжди, зустрічати корову і помітивши цікавість в очах сусідок, тільки загадково посміхнулася. Не любила теревенити, та й жінки лишень поглядали допитливо, проте нічого не розпитували. Нехай уже те, що було, назавжди залишиться в ній. Спомин про той вечір, коли необачно назвала чоловіка «бузувіром» – мов камінець: начебто й не болить, але муляє. Треба ж, таке слово видобулося!

НА ПЕРЕХРЕСТЯХ ЛЮДСЬКИХ ДОЛЬ

ЛЮБОВ Ніколи нічого подібного й на думку не спадало, а то, дивись, – ніби хтось штрикнув під бік: чуєш, мовляв, тебе ображають… Сказала – і відразу схаменулася… Пізно: Петро штурханами її вже із дому випихав. Схлипуючи й картаючи себе, простогнала: «Господи, допоможи!» Та Бог мовчав. Любка не відчувала Його присутності – і від того почувалася зовсім розбитою. Чому Господь не переінакшить Петра і Олежика? Для Нього ж немає нічого неможливого… Раптом у голові блискавкою метнулося: «Війну провадь мудрими радами»… Мудрими?.. Так, звісно, це – Божі слова, а вона… Бач, як обізвала чоловіка; хіба ж мудрі так чинять? «Але ж так – не завжди, – шукала сама собі виправдання. –

«…Війну провадь мудрими радами» (Пр. 20:18) Воно, звісно, по-різному трапляється, нерви – не металеві, але навіть тоді, коли лишень плачу і молюся, виходу з безвиході Господь не посилає. Чому?..» – «А ти згадай…»

о Любчиного весілля лишався тиждень, чи, може, трохи більше. Вже й сукня весільна куплена, і фата, і туфлі – все, що потрібно, придбала завчасно (щоб не пороти гарячку в останню мить), і тепер усі ті речі дожидаються свого часу: коли то вже вбиратимуть наречену. Дівчина й сама ніяк не могла дочекатися того дня. Незрозуміла тривога закрадалася в серце: Петро – хлопець показний, чимало дівчат за ним умлівають, та чи не найбільше – «циганка». «Циганкою» в селі охрестили Ганку-смуглявку. Казали, її бабуся зналася на ворожіннях, могла будь-якого хлопця принадити. Хтозна, може, то все – тільки людські балачки (не з Ганкою ж таки одружується Петро), а може, ще й досі щось недобре намишляє. От би дізнатися, що в тієї Ганки на умі. Та де там, в чуже серце не зазирнеш. Хоча… На краю села живе бабуся Марта. Добра така, лагідна, і також уміє ворожити. Може б, у неї запитати? Хай би сказала, що очікує Любку до і після весілля… Ні, боязко, ніколи ж не ходила, а тут… «То ж ніколи й за-

між не виходила, – взяла саму себе на глум. – Мабуть, треба порадитися з тіткою Марією, маминою сестрою, вона завжди мудре щось скаже». – Викинь із голови, дівко, що це ти надумала? – сказала тітка Марія, вислухавши Любку. – Та ти знаєш, що може бути, коли з нечистою силою зв’яжешся? – Та яка нечиста сила, тітонько? – впиралася дівчина. – Ви бачили бабусю Марту? Вона ж така тиха та добра… – Тиха та добра, а робить, бач, злі речі. – І яке тут зло? Ніхто ж не довідається. Я вечірком до неї шмигну, як усі вже спатимуть. – То люди спатимуть. А ще є Бог. Від Нього ніде не заховаєшся. І Він за таке по голівці не погладить. І на собі, і на своїх дітях відчуєш Його кару. Не йди нікуди. Чуєш? Не послухала. «Що там та тітка знає? – міркувала собі. – До чого не кинься – все в неї гріх. Добре, що біля її дядька Василя ніколи не крутилася отака Ганка. Ні, треба щось робити»… Ех, якби ж тоді Любці той розум, що зараз! Хіба ступила б на таку недобру стежину? І якби ж од

ним ворожінням усе й скінчилося – так ні, бабуся Марта налякала, що Петрові смуглявка робить зло, а вона може відмолити те зло, якщо Любка сама цього хоче. Звісно, Любка хотіла. Потай від усіх купила наступного ж дня сорочку, занесла старій чаклунці, а потім ледь не навколішки благала Петра, щоб носив ту сорочку до самого весілля… Коли воно все було! Тітка Марія давно померла, та й сама Любка ніколи не згадувала про те, що сталося. Навіщо? Бог змив усі її провини… Бог простив… Чому ж згадалося те, що мало б давно, як кажуть, бур’янами порости? «Гріхи прощаються – плоди лишаються»… Хто це сказав? Глянула довкола себе – нікого. Напевно, почулося. «Ні, то – слова від Бога», – запік раптом здогад. Любка сиділа на холодному порозі, не зважуючись зайти до хати, де все ще борюкалися чоловік із 2, 2 0 1 5 | С В І Ч Н И К

НА ПЕРЕХРЕСТЯХ ЛЮДСЬКИХ ДОЛЬ сином, і гіркі думки павутиною снували в голові. Тітка Марія не помилилася: Бог бачив усе, і гріхи юності таки наздогнали її. Звісно, Господь простив, але ж усе, що сіяла замолоду, зараз проросло пияцтвом Петра і Олежика, їхніми постійними чварами, бійками в хаті. Та ще й вона, Любка, підливає масла у вогонь то штурханом, то необачним словом, то голосними, мов за покійником, риданнями. Гіркий ужинок треба збирати мовчки. Без голосінь, без нарікань. Хтозна, чи не оті колишні ворожіння стали каменями спотикання для чоловіка і сина: збивають ноги, марнують літа і все не знайдуть істинного шляху. Мусить терпіти – терпіти і чекати. Бо ж Бог не приходить на поміч тим, хто рветься в бій, хто мститься за себе сам. Може, ще буде і на їхній вулиці свято?..

На землі – свої принципи, свої закони. На небесах же воюють не зброєю. Там двобій любові – з ненавистю.

Сонце, нагулявшись досхочу на видноколі, заховалося за дахами крайніх у селі хат – пішло собі спочивати за англійським звичаєм, тихо, нікому не сказавши «До завтра!» І хоча ніч ще не барилася огорнути сутінками двори, блукала десь собі околицями, проте вечорова прохолода вже була відчутною. Любка, звільнившись з полону своїх думок, підвелася з порога. Важко зітхнула: годі думками бавитися, треба ще, поки не стемніло, попорати: корові води принести, сіна підкинути. Хотіла вже, було, йти до хліва, коли це раптом рипнула хвіртка. – Тітко Олено, це – ви? – здивувалася Любка появі несподіваної гості, бо жінка аж з іншого кутка села. – Я, Любонько, я, – лагідно озвалася. – На цій

СВІЧНИК

2, 2015

вулиці, ти ж знаєш, либонь, я виросла, то ж час від часу тягне сюди, мов магнітом. Дай, думаю, пройдуся – такий тихий вечір, не хочеться вдома сидіти. Тітку Олену Любка знала ще з дитинства. Разом із покійною тіткою Марією вони вперше розповіли дівчинці про Бога і про те, що Він любить усіх людей. Любка слухала те, як гарну казку, і пропускала все повз вуха: хотілося швидше бігти у двір, бавитися з подружками. То вже з роками, коли Петрові п’яні дебоші допекли гіркою редькою, згадалася наука лагідних тітоньок-подруг. Ноги мимохіть потягнулися до церкви, щоб знайти там люблячого Бога. Відтоді з тіткою Оленою Люба ділилася, мов із матір’ю, всім, що болить. Як же вчасно нагодилася вона й сьогодні! – Дивлюся, Любонько, на тебе – і душа квилить: щось дуже ти змарніла, голубко, – сказала тітка, заходячи до двору. – Я ще в неділю в церкві помітила твої сумовито-порожні очі. Це через Петра з Олежиком, так? Люба підійшла ближче до тітки Олени і раптом, не стримавшись, як маленька, припала плачучи до її плеча. – Не треба про них. Совість мене гризе, то все – мій гріх… …Ніч уже давно добрела до двору Терещенків, ще й отару зірок пригнала; Петро з Олежиком, вгамувавшись, врешті-решт, заснули, а тітка Олена з Любою все сиділи в літній кухні. Гомоніли. Плакали. Молилися. Почувши про ворожіння, тітка якусь мить помовчала, а потім озвалася: – Я знаю, Любонько, цю історію. Ми з Марією тоді молилися, щоб Бог допоміг тобі не занапастити душу. Як бачиш, Він допоміг. Господь

простив усе, можеш навіть не сумніватися, проте, якщо гризуть докори совісті, то, напевно, треба помолитися. Я не знаю достеменно, але дуже може бути, що на те зло, яке свого часу чинила твоєму Петрові Ганка, наклалося і твоє – от і мордується чоловік сам, мордує тебе, та й синові, схоже, дісталося. Ти ж знаєш, Богові огидні чаклунство та ворожіння. – Що ж мені робити? – важко зітхнула Любка. – Невже немає ніякої ради? – Чому ж нема? Знаєш же, як сказав мудрий Соломон: хто ховає провини, тому не ведеться, а хто зізнається і залишає їх – той буде помилуваний. Багато літ приховувала ти все це в собі, а сьогодні заговорила. Бог чує твоє зізнання, Він, без сумніву, зараз поруч із нами. Давай помолимося, і в молитві ти зречешся всіх тих недобрих справ, які, можливо, сьогодні проти тебе використовує лукавий. Після молитви Люба і справді відчула просвітління. У серце чи не вперше за довгі роки увійшов спокій. Ще за якусь мить літню кухню наповнив духмяний аромат чаю з чебрецем та м’ятою. Розходитися жінки не квапилися. Більше говорила тітка Олена, а Люба, не зводячи очей, слухала і на знак згоди тільки головою кивала. – За кожну душу у небі йде жорстока війна, – розважливо казала тітка. – За твоїх Петра та Олежика – також. На землі, звісно, війни інші. Тут кажуть «Боже, допоможи!» – і, взявши зброю, ідуть убивати один одного. Хіба може Бог

почути оте «Допоможи!», коли ллється кров? На землі – свої принципи, свої закони. На небесах же воюють не зброєю. Там двобій любові – з ненавистю. Лукавий, щоб посіяти більше зла, насаджує бажання помститися, коли нас кривдять. Але ж помста лиш Господу належить, Він Сам про це сказав. Тому, Любцю, відгонь подалі від себе ненависть, роздратування, люби своїх рідних. – Тітонько, я все це знаю. Але як любити тоді, коли тебе кривдять? – Як любити?.. Так, як любив Христос. Хіба Він не пішов помирати за тих, хто глузував, хто бив, плював, розпинав? З Нього не зводь очей – особливо тоді, коли нестерпно важко… Чим довше жінки спілкувалися, тим впевненішою почувалася Люба. Завтра настане новий день, і в тому дні, як і сьогодні, її захмелілий чоловік борюкатиметься з таким же захмелілим сином. Що вдієш? Вони – у пітьмі. Поки що. Подумки молилася за те, щоб самій більше ніколи не спокушатися на гнів – тепер у неї інша зброя. Вона вже не Любка – Люба. І в Любі – Божа Любов… q

Світлана БЕРЕЗА, церква «Відродження» м. Рівне

ЗЛАГОДА В РОДИНІ

МОВЧАННЯ ЗОЛОТО? НЕ ЗАВЖДИ! Фахівці стверджують, що найсерйознішою проблемою шлюбу (і однією з головних причин розлучення) є невміння або небажання подружжя спілкуватися. Одне з опитувань показало, що в середньому пара після першого року подружнього життя проводить у спілкуванні всього лиш тридцять сім хвилин на тиждень. І ці хвилини витрачаються на такі прохання, як «передай сіль» і «вимкни світло». Багато пар знають, що вони не спілкуються, але не знають точно, що мають зробити для поліпшення ситуації. Є п’ять рівнів, на яких ми спіл-

куємося: 1-й рівень спілкування – глибоке осяяння: рідкісні моменти, коли ви досягаєте повного взаєморозуміння, глибини проникнення у внутрішній світ один одного, а також відчуваєте емоційне задоволення. 2-й рівень спілкування – почуття й емоції: чесна розповідь про те, що діється у вашій душі. 3-й рівень спілкування – ідеї і думки. З цього рівня починається близькість, тому що ви ввіряєте один одному свої думки і почуття. 4-й рівень спілкування – розмова за фактами: обмін інформацією без особистих коментарів. 5-й рівень спілкування – несуттєва або поверхова розмова.

арний приклад щоденного спілкування – це чергування між третім і другим рівнями. Плідній розмові стають на заваді численні перешкоди, а саме: деякі люди люблять керувати всіма довкола, інші виступають у ролі критиків, які принижують ближніх; є любителі постійно вип-

равляти співрозмовника. Ще одну категорію людей можна охарактеризувати як суддів: вони намагаються вгадати, що ви хочете сказати. Є також шанувальники монологів – їм вкрай потрібно виговоритися, але вони не схильні вислуховувати свого співрозмовника. Мовчання – ще один бар’єр, який часто використовується як інструмент для влади над іншою людиною. І чоловіки, і жінки вдаються до нього, але, як правило, з різних причин. Коли мовчить чоловік, у ньому зазвичай наростають сильні емоції, наприклад, гнів або страх. Жінка вдається до мовчання, щоб звести рахунки, коли вона почувається скривдженою або коли перебуває в стані цілковитого відчаю. Шалений ритм сучасного життя залишає нам вкрай мало часу для родини. Марнувати в мовчанні ті нечисленні хвилини, які ми маємо – непоправна втрата. Якщо у вас є законна скарга, якщо вас скривдили або ви ображаєтеся з приводу якоїсь несправедливості, чому б вам замість тримати зло в душі не навчитися казати про все вголос, аби проблема вирішувалася конструктивно? Пари не вдавалися б так часто до лікування мовчанням, якби їхні взаємини були більш чесними і довірливими. Кожен чоловік має право чесно розповісти про свої почуття, не боячись при цьому, що його принизять, розкритикують або змусять відчути свою слабкодухість чи недієздатність. Нам треба спілкуватися, це – єдина людська потреба. Ви можете істотно поліпшити своє вміння вислуховувати, якщо опануєте навичками «активного вислуховування», інакше кажучи, навчитеся вловлювати почуття співрозмовника, які ховаються за його (чи її) словами. Такі навички особливо

корисні, коли ви відчуваєте, що у вашого чоловіка накипіло на серці. Той факт, що ви даєте людині можливість поділитися з вами його проблемами, сприяє встановленню між вами такої близькості, яку важко розвинути в будь-який інший спосіб. Активно вислуховуючи співрозмовника, ви спілкуєтеся з ним на першому (вищому) рівні. Таке спілкування приносить емоційне задоволення і розвиває близькі, довірливі стосунки, які стануть для вас бажаною нагородою. У кожному шлюбі час від часу трапляються конфлікти, але розбіжності чи непорозуміння можна зазвичай вирішити. Як би ви не старалися уникнути сварок, все ж будете вплутані в них. Якщо ваш чоловік дратується і кричить на вас, ви маєте зберігати розсудливість. Можливо, не можете керувати його поведінкою, але ви здатні панувати над собою. Вирішіть для себе, що не будете сперечатися, а лишень тихо і спокійно протиставите дружині (чоловікові) свої аргументи. Керуючи власним судженням, аргументуйте свої думки і переконання. Отже, якщо ви вирішите не конфліктувати з чоловіком (дружиною) і відповідати один одному розважливо, вам вдасться уникнути багатьох суперечок. Щоразу, коли порушується спілкування між чоловіком і дружиною, це впливає на їхні взаємини з Богом. Коли лінії зв’язку між подружжям у повному порядку, Бог без проблем виконає свої наміри щодо шлюбу. Чесне спілкування дозволяє подружній парі трудитися над досягненням спільних цілей і прокладає шлях до воістину близьких стосунків між чоловіком, дружиною і Богом. q Підготувала Л. МАТВЄЄВА 2, 2 0 1 5 | С В І Ч Н И К

ПРОБА ПЕРА!

ерце кожної відродженої людини сповнене вдячності Богу за спасіння, за подаровану надію на вічність у небі зі своїм Творцем. Досить часто, аби краще висловити свої почуття, брати та сестри беруться за перо – і лягають на папір римовані рядки. Напевно, з точки зору літературної критики не всі вірші досконалі, подекуди ці перші поетичні вправи потребують серйозного доопрацювання – про це ми не беремося судити, оскільки знаємо, що «чим серце наповнене, те говорять уста» (Лк. 6:45). Тому вдячні нашим авторам за увагу до «Свічника» і бажаємо, аби Господь надихав їх до творчості, щоб, наполегливо шліфуючи поетичне слово, вони могли належно славити свого Творця. ПОБАЖАННЯ Змінюй світ! Із себе ти почни! Хоч це нелегко, друже мій, Та крізь життєві перепони йди – І Бог віддасть тобі без мір. Люби, коли ненавидять тебе так сильно, Твори добро ти попри всі незгоди. А людям всім прощай на світі вільно – І щастя ти побачиш згодом. Те щастя прийде так тихенько, І про його прихід не будеш знати, – Обніме Бог тебе ніжненько І скаже: «Ти вартий, щоб тобі прощати!»

НАШІ БАЖАННЯ Так хочеться, щоб хтось тримав мене в руці, Від бід усіх оберігав щоденно. Так хочеться не відчувати сльози на щоці І не боятися, коли буває темно. Нам хочеться не відчувати біль, Щоб всі поводилися з нами справедливо, Але чомусь на рани ближніх розсипаєм сіль, Із ближніми ми часто нечестиві. Ми – люди, і завжди ми бажаєм, Щоб добре нам було у світі жити. Та головного все ж не пам’ятаєм: Нам так потрібно жить, щоб не грішити!!! Спасителя Христа прийняти в серце, Схилившись низько перед Ним в молитві, Відкрити перед Ним таємні дверці, Й перемогти у цій духовній битві. Отець наш люблячий – Він всім прощає, І Духом ніжно завжди заспокоїть. Ну а Христос – Він від гріхів звільняє: Від тяжкого гріха, що душу непокоїть. Коли очистились – давайте жити свято, Щодня ж ми маємо багато благодаті. Руйнуймо всі диявольськії грати, Давайте в єдності всі Бога прославляти! Дарина ЩЕРБУК, церква с. Олександрія

СВІЧНИК

2, 2015

ВКАЖИ ДОРОГУ ТИ МЕНІ Зневіра в серце заповзає: Чи правильно я все роблю? Й душа моя тоді взиває: «Поправ мене, Господь, прошу!» Ти Гедеону послав сили У сумнівах його, Тож і мені дай віри крила – Я так прошу того. Ти научи мене так жити, Щоб душу зберегти, Щоб більш помилок не робити Й покірно хрест нести. Ти сумніви мої відкинеш І в вірі укріпиш. Мене в ваганнях не полишиш – Терпіння даси більш. Людей допоможи любити Такими, які є, Бо ж любиш Сам Ти всіх на світі І прощення даєш своє. Валентина ПІДНІЖНА, церква м. Рокитне

ПРОБА ПЕРА! МОЄ ПРОХАННЯ

ПРОСЛАВЛЕННЯ

Моя душа стривожена була, І серце в грудях аж стрибало. До Тебе, Господи, я йшла, Але мене щось не пускало…

Мій Спасе милий, Боже сил! Тобі – хвала та величання! Твій трон – високий небосхил, Твій голос – мудрості звучання, Що нам дає святе повчання, Лунаючи серед світил.

Та я зробила таки крок, Одна нога ступила, інша… Чудовий маю я урок: Тепер я стала зовсім інша! Тепер, немовби дитинча, Вчусь по-новому розмовляти, Та швидко дні й роки злетять – І інших стану я навчати. Нелегко, ні, змінить життя, Та треба вірити у диво. Я з Богом йду у майбуття, З Ним завжди мужня і смілива.

Ти возлюбив нас, Славний Цар, І тій любові меж немає! Життя – це Твій небесний дар, Нехай же в святості минає, Тебе повіки прославляє! Ми – плід, Ти – наш Виноградар! Всевишній, Ти благословив – І Дух Святий душі торкнувся, І серце бережно зцілив, Умить лукавого позбувся, А світ буденний похитнувся – В тремтінні голову схилив.

Сьогодні лише Ним живу, Надіюсь, вірю і чекаю… Співаю пісню я нову, Ввійду з Ним в небо – добре знаю. Марія ОНИЩУК, церква с. Козин Радивилівського р-ну *** Коли в душі твоїй холод, А серце огортає страх, Коли ти бачиш навколо Лише гнів і жах, Прошу тебе: не жахайся Дорогу до Бога шукай, За Ним іти старайся, Він приведе в Свій край. ШЛЯХ У МАЙБУТТЯ «Я є дорога, правда і життя», – До тебе ці слова Ісус говорить… Любов та спокій, світле майбуття Людина лиш в Христі знаходить. Отож, якщо рядки ти ці читаєш, Аналізуючи своє життя, скажи: Чи грішний ти, напевно, знаєш… То грішний ти? Шляхи є різні, ти ж ступай на ті, Які ведуть у майбуття. Це – шлях вузький, що у Христі, Йди ним – і вибери життя! Наталія БЕРНАЦЬКА, церква м. Березне

Наш Всепрощаючий Отець! Як Ти незмінно нас рятуєш, Стираєш плями із сердець, Злі наміри навік руйнуєш, Фортецю спокою будуєш! В Тобі – початок і кінець. Ти нам Спасителя послав – Він благодаттю світ наповнив І віру у серцях шукав, Любив так просто, безумовно, Життям смиренним жив та скромним, Яке за гріх людський віддав. І пролилась святая кров, Спасінням стало Воскресіння, Господня милість та любов, Він відкупив нас вознесінням, Дав душам стомленим прозріння – Рознісся шепіт молитов! Хай слава вічная Творцю Луна у Всесвіті невпинно! Під силу Господу-Отцю Простити будь-яку провину, Свого віддав за нас Він Сина – Схилім серця за жертву цю! Наш Вседержитель, Славний Бог! Ти – Дивотворець наш незмінний, В Тобі позбудемось тривог, Ти – Пастир наш дорогоцінний, Наш діамант сонцепромінний, Владико славних перемог! Не полишай нас, Цар-Отець! Хто ми без Тебе? Попіл, порох… Візьмем терновий той вінець, Прийдем на проповідь у горах, Відступить у тремтінні ворог – Прийде ненависті кінець! Тетяна ЧЕРЕДНИЧЕНКО, рівненська церква «Відродження»

2, 2 0 1 5 | С В І Ч Н И К

З АРХІВІВ ПАМ'ЯТІ

НА ПЕРЕТИНІ ІНТЕРЕСІВ: ЄВАНГЕЛЬСЬКІ ХРИСТИЯНИ І СОЮЗ ЦЕРКОВ ХРИСТОВИХ Євангельські християни нашого краю набули особливого духовного та організаційного розвитку у 20-30-ті роки ХХ ст., коли терени Західної України і Західної Білорусі перебували у складі Польщі. Існуючи в країні, де переважали католицизм і православ’я, євангельські християни намагалися зберегти свій авторитет перед державою та суспільством на тлі інших пізньопротестантських течій, обмежити свої громади від їхнього впливу, а також знаходити шляхи співпраці зі спорідненими організаціями з-за кордону та Польщі. Одним із першочергових завдань Союзу слов’янських громад євангельських християн було зберегти віруючих у чистоті віри і водночас розширити межі впливу свого віровизнання.

очкою перетину інтересів, як і причиною непорозумінь, різних протестантських віросповідань була переважно місіонерська діяльність, неминучим наслідком якої ставав відтік віруючих від однієї конфесії та залучення їх до іншої. Однією із близько 20-ти пізньопротестантських організацій, які виникли на той час у Польщі, був Союз церков Христових. Засновником цього протестантського напряму став реемігрант із США Костянтин Яконюк-Ярошевич. На початку ХХ ст., перебуваючи в Америці, він навернувся до Господа під час вуличної проповіді місіонера Церкви Христової1. К. Яконюк-Ярошевич здобув духовну освіту в теологічній школі Церкви Христової і 1921 р. на запрошення міжконфесійної Європейської християнської місії приїхав на батьківщину. Оскільки ця місія на чолі з директором Гансом Пертелем Раудом співпрацювала із Союзом слов’янських громад євангельських християн і баптистів (ССГЄХБ)2, то К. Яконюк-Ярошевич, як її представник на Поліссі, також влився у діяльність союзу. Ось як описує цього місіонера польське джерело: «Ця людина вирізнялася не лише своєю невичерпною енергією, своєю ексцентричністю у поведінці і взаємодії з оточенням, а й особливим даром об’єднувати собою людей»3.

Костянтин Яконюк-Ярошевич

1 Церква Христова, або Учні Христові – рух, який виник у ХІХ ст. в США у середовищі пізньопротестантських конфесій (баптизм, методизм, пресвітеріантство) і відстоював ідею єднання представників різних християнських напрямів навколо Слова Божого і відродження християнства у його первісному вигляді. 2 1923 – 1930 рр. – Союз слов’янських громад євангельських християн і баптистів, 1930-1939 рр. – Союз слов’янських громад євангельських християн. 3 Bajko P. Z dziejów Kościoła Chrystusowego w Polsce / Pawel Bajko. – Creswell Road: Polish Christian Ministries, 2001. – 259 s.

СВІЧНИК

2, 2015

З АРХІВІВ ПАМ'ЯТІ Очевидно, що така сукупність яскравих рис і призвела до того, що К. Яконюк-Ярошевич почав поширювати сепаратистські настрої серед громад євангельських християн і баптистів. 4 грудня 1926 р. він подав документи на реєстрацію Статуту Місії євангельських християн у Польщі з центром у м. Кобрині. Комітет ССГЄХБ зреагував на дії К. ЯконюкаЯрошевича, повідомляючи Міністерство релігійних визнань і народної освіти, що не має нічого спільного із Місією євангельських християн у Польщі, хоча у їх назві є слова «євангельських християн». До місії, як зазначав її голова, увійшли громади євангельських християн, які почали називати себе церквами Христовими. До них приєдналися також баптисти Пінського повіту на чолі з Іваном Буковичем, утворивши Союз церков Христових.

ізнавшись про сепаратистські дії, Європейська християнська місія відмовилася підтримувати стосунки із лідером Союзу церков Христових, продовжуючи співпрацювати із ССГЄХБ та його головою Л. Шендеровським. Щоб налагодити зв’язки з новим центром місії, який зосереджувався тепер уже не в м. Кобрині, а у м. Варшаві, Л. Шендеровський та Г. П. Рауд написали низку листів до місіонерів, яких підтримувала Європейська християнська місія. Наприклад, одному із місіонерів, Івану Святощику, Г. П. Рауд писав: «Іване Святощику, Шендеровський показав мені ваш лист, де ви пишете, що пінська громада належить Кобринському центру. У нас центру в Кобрині немає, а є центр у Варшаві, і я прошу вас співпрацювати з братом Шендеровським і тому, що він працює зі мною у Європейській християнській місії, і ви перед Богом обіцяли працювати зі мною, і я дав гроші на будинок, знаючи, що ви будете вірні мені. Прошу приїхати на з’їзд у Рівне і співпрацювати з усіма нашими братами. Пишіть про працю більше просто в Америку, бо я хочу дістати для вас більше допомоги. Г. П. Рауд. 28 травня 1927».

Людвиг Шендеровський

Іван Букович Припускаємо, що керівники євангельських християн і баптистів ще сподівалися на налагодження взаємостосунків і повернення до складу ССГЄХБ відокремлених громад, оскільки представники Союзу церков Христових були запрошені на V з’їзд ССГЄХБ, який відбувся у м. Рівному в червні 1927 р. К. Яконюк-Ярошевич отримав право вирішального голосу на з’їзді, а інші активні діячі Союзу церков Христових, І. Букович та Ю. Сацевич, – право дорадчого голосу. Та згодом такі намагання співпрацювати припинилися.

оюз церков Христових поширював свою діяльність на Віленське, Новогрудське, Білостоцьке, Люблінське, Волинське, Поліське воєводства. Найбільше громад Союзу церков Христових зосереджувалося на Поліссі і Волині. Так, у Поліському воєводстві названий Союз поширював свою діяльність на Кобринський, Пружанський, Косівський, Дрогичинський та Пінський повіти; на Волині – на Любомльський, Ковельський, Володимирський, Горохівський, Рівненський та Костопільський повіти. Згідно з документами цього релігійного об’єднання, до нього належали громади євангельських християн Корця і Костополя, в той час як інші документи, в тому числі і державні, стверджують, що ці громади входили до ССГЄХ. Станом на 1931 р. до складу Союзу церков Христових входило 46 громад. На Волині на цей час проживало 257 євангельських християн, що належали до Союзу церков Христових. Варто зауважити, що не всі громади євангельських християн на Поліссі увійшли до Союзу церков Христових. Деякі з них офіційно виявили бажання продовжувати співпрацю з Союзом слов’янських громад євангельських християн і баптистів, про що було зазначено на з’їзді цього Союзу, що відбувся 2–5 червня 1927 р. у м. Рівному. Активними діячами Союзу церков Христових, окрім К. Яконюка-Ярошевича та І. Буковича, були Ю.Сацевич, Д. Ясько, Н. Павлюк, Т. Павлюк, Н. Яко

2, 2 0 1 5 | С В І Ч Н И К

З АРХІВІВ ПАМ'ЯТІ

журнал «Християнський союз»

нюк, Г. Байко, Н. Корнілюк, І. Владисюк, І. Москалюк. Союз церков Христових щомісяця видавав журнал «Християнський союз» накладом 2000 примірників і розповсюджував його на території Польщі, а також у 20 інших країнах. Громади названого об’єднання активно розповсюджували Біблії та іншу духовну літературу серед місцевого населення. Так, наприклад, у 1930 р. було розповсюджено 1520 Біблій, з них 95 безкоштовно, 1415 Нових Заповітів (75 безкоштовно), а також кілька тисяч примірників книг духовноморального характеру. Віровчення ССГЄХ і Союзу церков Христових не мали вагомих відмінностей. Щоправда, останні вважали, що шлях до спасіння складається з трьох компонентів – віри, покаяння і хрещення. Особливістю богослужіння церков Христових було щонедільне хліболамання, під час якого використовували прісний хліб і виноградний сік. Управління у громадах мала здійснювати група старших братів, яких обирали з числа віруючих, а не окремий пресвітер. Оскільки представники церков Христових на той час уникали служби в армії й намагалися всіляко відсторонитися від політичного життя, польська влада вважала їх «з політичного погляду ненадійними». 4 Bednarczyk K. Historia Zborów Baptystów w Polsce do 1939 roku / Krzysztof Bednarczyk. – Warszawa: Słowo Prawdy, 1997. – 368 str.

СВІЧНИК

2, 2015

ля того щоб вберегти ССГЄХ від подібної репутації, а громади від впливу церкви Христової, на засіданні комітету Союзу 8 липня 1931 р. було ухвалено написати спеціальні листи до підпорядкованих йому громад із застереженням щодо діяльності К. Яконюка-Ярошевича. Таких листів російською мовою було надруковано 200 примірників. Керівники євангельських християн у листах попереджували громади про те, що невдовзі має відбутися «гучний» з’їзд під проводом К. Яконюка-Ярошевича, на який він запрошуватиме представників із громад євангельських християн. Їх участь, йшлося у листі, була б некорисною для ССГЄХ, оскільки керівник Союзу церков Христових мав на меті «показати з’їзд чисельним, а гостей, які прибули на з’їзд, зарахувати до числа делегатів від громад, що належать його «Союзу»… і одночасно принизити перед багатьма церквами як у Польщі, так і за кордоном, наш Союз і всю нашу євангельську роботу…» У листі було наголошено, що керівник громади євангельських християн, який отримає лист від Союзу церков Христових, зобов’язаний неодмінно відправити запрошення назад із написом: «Звертайтеся через наш Союз: Варшава, вул. Торгова, 84». Таким чином ССГЄХ вживав заходів для недопущення співпраці керівників громад та їхніх членів із Союзом церков Христових, аби зберегти цілісність своєї спільноти. Очевидно, переконання К. Яконюка-Ярошевича про те, що християн не можуть розділяти конфесійні межі, давало йому підстави втручатися у внутрішні справи громад, що належали до інших об’єднань. З баптистських джерел дізнаємося, що К. Яконюк-Ярошевич самовільно здійснив рукопокладення двох служителів баптистської місійної групи у м. Слонім (Білорусь), не поставивши до відома церкву, яка опікувалася цією групою4. Безсумнівно, така поведінка лідера Союзу церков Христових лише загострювала конфліктність у взаєминах з іншими релігійними спільнотами. Крапку в цій напрузі поставила Друга світова війна. Громади залишилися без керівників, без зв’язків із центрами, часто без будинків молитви. Саме у скрутні часи віруючі почали об’єднуватися не за конфесійним принципом, не навколо обдарованого лідера, а навколо Слова Божого і людського милосердя. Об’єднавчі процеси довершила радянська влада, за наполяганням якої 1947 р. громади Союзу церков Христових в Західній Україні і Західній Білорусі увійшли до складу Союзу євангельських християн-баптистів. q Ліна БОРОДИНСЬКА, кандидат історичних наук, кореспондент «Свічника»

ВІДДІЛ ОРГАНІЗАЦІЇ НОВИХ ЦЕРКОВ

НАВЧАЛЬНИЙ СЕМІНАР ДЛЯ СЛУЖИТЕЛІВ 22-23 травня 2015 р. близько 100 братів зібралися в Домі молитви церкви ЄХБ с. Малево на навчальний семінар. З-поміж присутніх було 40 пасторів, решта – керівники молоді, диякони, керівники інших напрямів служіння.

езважаючи на те, що на семінарі усі повинні бути налаштовані на навчання, атмосфера була душевною. І все завдяки гостинності Малевської церкви і євангельському співу під диригуванням Сергія Яблоцького. На початку заходу з вітальним словом до братів звернувся перший заступник голови ООЦ ЄХБ Микола Чайка. Він закликав служителів до посвяченого, жертовного служіння Господу, згадавши текст із Послання до євреїв 12:15: «Дивіться, щоб хто не зостався без Божої благодаті, щоб не виріс який гіркий корінь і не наробив непокою, і щоб багато-хто не опоганились тим». Також застеріг присутніх від бажання бути першим, про що йдеться у 3 Посланні Івана 1:9. «Такі речі псують стосунки, їх не повинно бути серед дітей Божих», – зауважив брат Микола. Стержнем семінару були лекції Авраама Байбла на тему «Побудова стосунків». Загалом, ця загальна тема вміщувала і багато підтем, зокрема побудова стосунків із Богом, співпрацівниками дружиною, сім’єю, молоддю, ворогами, невіруючими, владою, місіонерами, а також, як приводити до Христа чоловіків.

Разом із цікаво і доступно викладеною духовною інформацією брати виконували практичні завдання, аналізували своє життя, обговорювали нагальні проблеми. Молились і роздумували над тим, як покращити різні служіння в помісних церквах, щоб вони зростали і духовно, і кількісно. На вечірній зустрічі, що відбулася в п’ятницю, брати разом із головним промовцем Михайлом Ільюком згуртувалися довкола вирішення злободенних проблем. Прозвучало чимало актуальних питань, тривали конструктивні дискусії, в яких брати обмінювалися досвідом і порадами; було звернено особливу увагу на служіння молоді, у результаті чого служителі дійшли висновку, що молодь потрібно всіляко підтримувати, і особливо – молитися за неї. У суботу, підсумовуючи семінар, голова ООЦ ЄХБ Василь Басараба подякував Аврааму Байблу за змістовні лекції, братам – за те, що знайшли час приїхати і побути на семінарі. По закінченні заходу брати разом помолилися, щоби Бог допоміг і дав мудрості застосовувати в практичному служінні здобуті знання, а також бути такими, що прагнуть досконалості в особистому зростанні, в побудові стосунків і в служінні Господу. q Олександр УСТІНОВ, відповідальний за організацію нових церков у Рівненській області

2, 2 0 1 5 | С В І Ч Н И К

ВІДДІЛ МОЛОДІЖНОГО СЛУЖІННЯ

КОНГРЕС ХРИСТИЯНСЬКОї МОЛОДІ РІВНЕНЩИНИ

4 квітня 2015 року відбувся щорічний конгрес християнської молоді Рівненщини, який об’єднав молодь не лише нашої, але й інших областей. «Зростати. Палати. Спасати» – саме так звучало гасло конгресу, в основу якого покладено вірш із Послання до римлян 12:11: «У ревності не лінуйтеся, духом палайте, служіть Господеві». Цього року молодь по-особливому розмірковує над цим текстом зі Слова Божого. Ми, молоді християни, повинні докладати усіх зусиль для духовного зростання, щоб мати гаряче серце, яке небайдуже до інших людей, тих, які ще не знають Господа.

озпочався конгрес зі спільного прославлення. Усі разом ми дякували Господу, хвалячи Його своїми молитвами, читаючи уривки зі Слова Божого, співаючи Йому величальні псалми разом із християнським музичним гуртом «Меоріт». З вітальним словом звернувся до молоді Володимир Нестерук, пастор рівненської церкви ЄХБ «Відродження». Він закликав усіх дивитися на вічне, а не тимчасове, на Господа, а не обставини, зачитавши уривок з 2 Послання до коринтян 4:18: «Коли ми не дивимося на видиме, а на невидиме. Бо видиме дочасне, невидиме ж вічне!»

СВІЧНИК

2, 2015

Володимир Васильович звернувся до Господа у молитві з проханням благословити молодь, аби кожен під час конгресу почув і зрозумів Божі істини. Новим, проте дуже цікавим та ефективним, цього року було навчання на заздалегідь обраних семінарах. Так, Олександр Савич, пастор церкви ЄХБ «Голгофа» м. Луцьк, проводив семінар «Духовне лідерство, авторитетність, репутація, чистота». Брат Олександр розповідав про те, що служитель Божий повинен бути людиною, яка відповідально й посвячено розвиває свій потенціал для того, щоб служити іншим, бути нижчим і віддавати всю славу Господу, як це робив Ісус Христос, будучи на землі. Петро Петреску, пастор церкви ЄХБ м. Чернівці, на семінарі «Духовний спротив» разом із молоддю розмірковував над тим, як потрібно вести духовну боротьбу. Адже стріл лукавого дуже багато, він забирає серця людей у полон фізичних і духовних залежностей. А ми, люди, які знають Господа, повинні пильнувати за власною чистотою і пам’ятати, що воюємо на боці Переможця – Ісуса Христа, в Якому наше визволення та свобода. Юрій Шелестун, директор місії «Подорож по Біблії» в країнах СНД, навчав молодь бачити унікальність і глибину Старого За-

повіту, який надзвичайно тісно пов’язаний із Новим. Брат Юрій у цікавій інтерактивній формі допоміг узагальнити й краще зрозуміти історичні, географічні, культурні й духовні аспекти Старого Заповіту. Андрій Корнійчук, пастор церкви «Благодать» м. Рівне, керівник молодіжного служіння ВСЦ ЄХБ України, на семінарі про дошлюбні стосунки давав цінні поради про те, як зберегти чистоту у цій важливій сфері, за якими принципами потрібно будувати сім’ю і як побачити Божу волю. По завершенні семінарів відбулося цікаве спілкування зі спікерами Олександром Савичем та Юрієм Шелестуном. Брати відповідали на актуальні для молоді запитання, ділилися прикладами з власного життя та служіння Господу. Наостанок вони побажали усім шукати Божу волю, щоб сповна використати всі дари і таланти для Його слави. Нехай Господь благословить кожне серце, яке почуло ці істини, аби ми могли постійно зростати, ревно палати й посвячено спасати! q

Юлія БЕРЕЗА, кореспондент «Свічника»

ЮВІЛЕЇ

ПЕРША РІЧНИЦЯ ЦЕРКВИ «СЛОВО ЖИТТЯ» м. КОСТОПІЛЬ

Цьогорічна весна, як ніколи, була насичена християнськими святами. Це особливе Боже благословення ми відчували і в нашій помісній церкві «Слово життя» міста Костопіль. На свято Христового Воскресіння цю радість доповнила ще одна подія - перша річниця від дня заснування нашої церкви.

ьому передував не один рік молитовної й організаційної праці братів-служителів та багатьох інших членів церкви, які особливо переймалися поширенням меж Царства Божого в місті Костопіль. Результатом їхньої нелегкої праці стало створення у нашому місті в 2014 році другої церкви ЄХБ, яка завдяки молитвам і жертовності багатьох церков України та з-за кордону за короткий термін часу змогла придбати власне приміщення під Молитовний дім. Ще одним особливим Божим благословенням стало приєднання 20 нових членів до помісної церкви «Слово життя». Сьогодні церкву відвідує близько 120 людей, 40 з яких уже прийняли святе по вірі водне хрещення. Нині в нашій церкві функціонує близько десяти домашніх груп з вивчення Біблії. Розвиваються й інші види служіння: недільна школа, праця з підлітками та молоддю, сестринське, соціальне та музичне служіння. Окремо в церкві проводяться сімейні вечори для одружених пар, молитовні сніданки для братів. Про все це з особливою вдячністю Господу ми згадували на святковому богослужінні, яке відбувалося в районному Будинку культури. На святі були присутні понад 400 людей, які разом із членами церкви «Слово життя» мали змогу розділити радість поширення Благої Звістки як у самому Костополі, так і за його межами. На цьому зібранні були присутні голова Рівненського обласного об’єднання ЄХБ Василь Басараба, відповідальний за організацію нових церков Олександр Устінов, пастор Костопільської церкви ЄХБ Віктор Козлюк та інші бажані гості. На початку богослужіння з вітальним словом звернувся Василь Басараба, який наголосив на важливості справи спасіння людей у цей неспокійний для

України час та заохотив церкву до ще більших успіхів у духовній праці. Брат Олександр Устінов подякував команді служителів за плідну працю над створенням ще однієї помісної церкви в Костополі. Пастор Віктор Козлюк звернувся до присутніх із пасхальною проповіддю, в якій показав важливість воскресіння, яке дає любов, мир та життя усім людям. Заключну промову виголосив диякон помісної церкви Олександр Дідух, в якому закликав слухачів шукати мир у Господі, що дає воскреслий Христос для людської душі, та запросив присутніх відвідувати помісні церкви. Протягом усього служіння слухачі мали змогу насолоджуватися урочистими християнськими гімнами у виконанні об’єднаного духового оркестру костопільських євангельських церков та вокального квінтету. Про силу Христового воскресіння засвідчив і брат церкви «Слово життя» Геннадій Сваричев, який розповів про свій нелегкий шлях до Бога і поділився власним досвідом, як церква може стати для людини сім’єю. По закінченні пастор церкви «Слово життя» Олександр Котяй від імені церкви подякував усім присутнім, що прийшли розділити радість цього свята, та в щирій молитві подякував Господу за всі благословення, які супроводжували церкву протягом усього року. Звісно, ми ще на початку того довгого і часто тернистого шляху, на якому маємо допомогти тим, хто заблукав, знайти стежину до Світла, але віримо, що Господь дасть сили і натхнення охоче розсівати Його цінне і благодатне Слово, аби все, що дихає, славило Господа. q Олександр Котяй та Олена ДІДУХ, церква «Слово життя», м. Костопіль

2, 2 0 1 5 | С В І Ч Н И К

ВІДДІЛ ДИТЯЧОГО СЛУЖІННЯ

СЕМІНАР ДЛЯ ДИТЯЧИХ ТАБІРНИХ СЛУЖИТЕЛІВ На території мальовничої бази відпочинку «Берізка» с. Олександрія 9-10 травня 2015 року відбувся щорічний семінар для табірних служителів. Понад 150 братів і сестер, яким небайдужі серця дітей і підлітків, разом навчалися, аби згодом використати набуті знання у служінні.

озпочався семінар спільною молитвою та прославленням Господа у піснях, у чому допоміг музичний гурт церкви с. Оржів. Із вітальним словом та проповіддю звернувся до присутніх перший заступник голови ООЦ ЄХБ Микола Чайка. Він заохочував кожного налаштувати своє серце на правильний духовний ритм, аби з радістю та легкістю служити Христу, Чиє «ярмо любе, а тягар – легкий» (Мт. 11:30). Микола Георгійович побажав усім бути інструментами, завдяки яким Господь торкатиметься душ дітей. Особливою частиною семінару щороку є лекції духовного зростання. Пастор церкви м. Костопіль Андрій Ярмушко допоміг замислитися над сутністю духовного життя, проаналізувати свої стосунки з Богом й розставити пріоритети так, аби вони не заважали нашому духовному росту. Іван Михальчук (Перша рівненська церква), який також проводив лекції, зосередив увагу на тому, що мета дитячих таборів – показати живого Бога. Тому ми, готуючись до служіння, повинні найперше дбати про зміну й очищення власного серця. Розмірковував про чистоту й ревну любов Олександр Гаврилюк, пастор рівненської церкви «Преображення». За основу проповіді він узяв Послання до ефеської церкви (Об. 2:1-7). Брат Олександр звернув увагу на те, що Господу неприємні наші справи й служіння, якщо ми не маємо щирої любові до Нього. Тарас Яремчук, пастор рівненської церкви «Надія», проповідував про те, що наші серця повинні бути наповнені славою Господа, а не гріхами, аби інші бачили через нас, Яким є Христос. Корисними та цікавими були й інтерв’ю з людьми, в чиєму житті виявилася особлива дія Господа. Зокрема Ігор Оленіч ділився досвідом того, як Господь допоміг йому організувати християнський спортивний екстрим-табір для хлопців. Ольга Петрук розповідала про свою місіонерську поїздку до Казахстану, під час якої вона свідчила про Христа й служила дорослим і дітям. Володимир Дунін поділився тим, як Господь Своєю всемогутньою рукою зцілив його від важкої

СВІЧНИК

2, 2015

недуги, коли лікарі навіть не давали надії. Усі ці свідчення Божої сили, мудрості та любові підбадьорили й надихнули кожного учасника семінару. Крім духовних істин, на семінарі були й чудові лекції для професійного росту в табірному служінні. Кожен обрав для себе той напрям, за яким працює. Табірні працівники, які мають великий досвід роботи директора чи координатора, ділилися думками, обговорювали актуальні питання, розглядали основні душевні потреби, розмірковували над лідерством, розвитком потенціалу, безпекою та дисципліною під час лекцій Олександра Ярмушка, керівника обласного відділу дитячого служіння. Координатори, люди, які турбуються про атмосферу й програму табору, про стосунки в дитячому й дорослому колективі, мали змогу отримати багато цінних і практичних порад від Ольги Мирончук та Галини Чайки. Наставники, люди, котрі безпосередньо й цілодобово проводять час із дітьми, на лекціях Тетяни Пузиченко, Романа Корнійчука, Тамари Шух дізналися про принципи роботи, методи викладання й способи побудови стосунків із дітьми. Олена Медведєва вела мову про етику в таборі, роблячи акцент на стосунках членів команди один з одним, з дітьми та з батьками. Усі ці стосунки повинні показувати любов і мудрість Христа. Є у таборі й служителі, котрі доносять дітям Божі істини під час цікавих гуртків. Для них також проводилися майстер-класи, які дали нові знання й навички та надихнули до творчості. Зокрема Сніжана Дужук поділилася ідеями, як швидко й легко виготовити чудові вироби власними руками. Леся Касаткіна навчила музичних керівників нових пісень, які доступною мовою та формою відкривають дітям Господа. Альона Кожушок поділилася досвідом режисерської роботи, аби в дитячих таборах показувати Божі істини через цікаві та змістовні інсценівки. Віталій Міщук проводив спортивні ігри, які викликають неабиякий інтерес та об’єднують дітей в єдину команду. Усі ці вміння, безперечно, є дуже корисними й необхідними. Проте потрібно завжди пам’ятати: вони нічого не варті без любові й щирої посвяти Господу. Тож нехай кожна душа буде чистою, дух бадьорим, а серце готове до жертовного служіння! q Юлія БЕРЕЗА, кореспондент «Свічника»

ВІДДІЛ СІМЕЙНОГО СЛУЖІННЯ

СВЯТО СІМ’Ї У РІВНОМУ

Одружитися неважко, важко бути одруженим У рамках Всеукраїнського тижня сім’ї 15-17 травня у Міському парку культури та відпочинку ім. Т. Г. Шевченка відбувся християнський захід «Свято сім’ї». Ініціатором свята став керівник відділу сімейного служіння Обласного об’єднання церков ЄХБ в Рівненській області Любомир Турчак. Разом із відділом благовістя на чолі з Олександром Гаврилюком та рівненськими церквами (всього в організації свята допомагали вісім церков ЄХБ міста Рівного) вдалося організувати чудовий та насичений захід, який сподобався багатьом рівнянам.

оденна програма акції складалася із трьох частин. О 15:00 розпочиналися розваги та конкурси для дітей (батут, фейс-арт, спортивні вікторини та флорбол). Також для діток був проведений конкурс малюнків на тему сім’ї. О 20:00 на літній сцені парку розпочиналася програма для всієї родини, під час якої усі охочі разом із ведучими могли поміркувати над актуальними темами сім’ї. Кожен вечір брат Любомир Турчак розкривав одне з важливих питань сімейного життя, а саме: секрети міцного шлюбу, правильного виховання дітей та присутності Бога у стосунках між чоловіком та дружиною. Також звучали цікаві свідчення та чудовий християнський спів у виконанні гурту церкви «Спасіння». Крім цього, у рамках свята було проведене анкетування сімей, яке виявило, що багато сімейних пар бажає навчатися того, як удосконалити подружнє життя. Волонтер із церкви «Благодать» Настя фотографувала бажаючих у спеціально облаштованій фотозоні і запрошувала їх відвідати сімейний клуб на базі церкви. Завершувався день показом християнського сімейного фільму. Це свято стало неабияким свідченням для жителів міста Рівного, адже місцеві християни на власно-

му прикладі показали, якою повинна бути щаслива сім’я. Невіруючі люди, прогулюючись парком, бачили щасливі усміхнені подружжя, які разом із дітками прийшли, щоб послужити місцевим жителям. Спостерігаючи за щасливими християнськими подружжями, люди цікавились, як і їм досягнути подібних стосунків у сім’ї. Бажаючи удосконалити своє подружнє життя, люди приймали запрошення на сімейний клуб, обіцяючи обов’язково його відвідати. Зацікавила відвідувачів заходу і можливість написати листа близькій людині, адже у такий спосіб вони могли висловити почуття та сказати слова, які не завжди вдається промовити вголос. Чоловіки та дружини могли написати одне одному романтичні листи, щоб зміцнити свої стосунки та наповнити своє спільне життя приємними моментами. Сподіваємося, що все те, що наші рівняни встигли почути і побачити на сімейному святі, западе у їхні серця і Господь зростить у них плід покаяння, адже лише у Ньому повнота всього і запорука як щасливого земного шляху, так і вічності у нескінченному спілкуванні з Отцем і Творцем усього. Загалом, триденна акція «Свято сім’ї у Рівному» минула чудово і принесла задоволення як дітям, так і дорослим. Задоволені були також і організатори, адже Бог діяв через них і говорив до невіруючих людей. Подібні заходи сьогодні вкрай потрібні, адже молоді сім’ї справді потребують навчання для того, щоб їхнє подружнє життя було справжньою насолодою, а не мукою. q Наталія ПЕТРУК, кореспондент «Свічника»

2, 2 0 1 5 | С В І Ч Н И К

ВІДДІЛ МУЗИЧНОГО СЛУЖІННЯ

НАДІЯ Є!

І ВОНА – У БОЗІ

Бог близько. І Бог далеко. Близько, коли шукаємо Його, і далеко, коли відвертаємося від Нього. Ця істина пригадалася мені у Палаці культури та спорту «Хімік» не випадково. З «Рівнеазотом», якому належить цей заклад культури, пов’язано три десятки літ мого трудового життя, тож, зрозуміло, не раз і не два доводилося бувати тут. В інтер’єрі нічого не змінилося: той же зал, та ж сцена, і навіть місце на восьмому ряду – те саме. От тільки мій статус – докорінно інший. Раніше – прес-секретарредактор, нині – дитя Боже, знайдене Ним у цьому гріховному світі і відроджене до нового життя пречистою кров’ю Христа. Тому-то з трепетом і хвилюванням очікую того, що має з хвилини на хвилину розпочатися. За благовістя «Є надія» молилася, як і інші брати та сестри, давно, отож є всі підстави сподіватися, що Сам Бог благословить це нетрадиційне зібрання.

лижче до 17-ї в залі практично не залишається вільних місць. Біля сцени – пастори. Вони також, знаю, хвилюються, хоча зовні лишаються спокійними і зосередженими: напевно, подумки в молитвах просять Божого благословення на це дійство. І ось нарешті завіса відкривається – і зал зойкнув від захоплення: на сцені, як мовиться, яблуку ніде впасти. Такого тут, здається, ще не бувало. Доводилося, звісно, частенько приймати поважних гостей, улюблених співаків і танцювальні колективи, але щоб стільки відразу молодих і натхненних облич – це таки вперше!.. Звучать вступні музичні акорди – і хор, який об’єднав понад дві сотні братів і сестер, у супроводі духового та симфонічного оркестрів воздав славу Богові піснею «Господу всі поклонімося!» Один із ведучих, член Першої рівненської церкви Сергій Яблоцький, звертаючись до присутніх, каже

СВІЧНИК

2, 2015

про те, що щасливого завтрашнього дня людина очікувала здавна – і про це записано у Слові Божому. Мудрий цар Соломон сказав: «…Бо існує майбутнє, і надія твоя не загине» (Пр.23:18). Якою має бути надія, котра повік не захитається і ніколи не підведе – про це розмірковував пастор Першої рівненської церкви Олександр Приходько. – Маю велику честь, – сказав він, – тримати в руках найблагословеннішу і наймудрішу Книгу з книг – Біблію, яка є Книгою великої надії, оскільки розповідає про Живого Бога. Справді, якщо Бог, в Якого ми віруємо, Живий, то Він є Богом великої надії. Тому й не дивно, що навіть цар Давид, який мав велике і хоробре військо, радників і дорадників, складав надію не на них, а на Господа. «Ти-бо, Владико, надія моя, Господи, Ти охорона моя» (Пс.70:5), – каже він. Брат Олександр закликав присутніх до молитви, після якої натхненно і врочисто прозвучала пісня «До Тебе, Господь, у молитві йдемо», яку в супроводі хору

ВІДДІЛ МУЗИЧНОГО СЛУЖІННЯ виконала Наталка Боборецька (рівненська церква «Преображення»). Потім хор заспівав «Вірую», а пастор церкви з м. Дубно Олександр Войтицький прочитав власний вірш. З проповіддю Слова Божого звернувся до присутніх пастор рівненської незалежної церкви євангельських християн-баптистів Володимир Гребенюк. Він продовжив роздуми про надію. У Божих скарбницях, сказав брат Володимир, є надія. От тільки чи можуть розраховувати на неї люди безбожні? Що означає надіятися на себе? Про це вів мову проповідник, опираючись на тексти з Книги пророка Єремії та з Книги Йова. Він також сказав, що для того, аби покладати надію на Бога, треба знати, Який Він. Є два джерела пізнання Господа: Всесвіт, створений Його руками і Його мудрістю, та Слово Боже, де Бог говорить про Себе Сам. Для слави Божої співали цього недільного надвечір’я брати Левценюки (церква ЄХБ «Віфанія» м. Дубно), гурт «Кредо» (рівненська церква «Преображення»), співоче тріо з Першої рівненської церкви та інші виконавці, а духовий та симфонічний оркестри виконали твір Бернарда «Старий хрест». Участь у святі взяв міський голова Рівного Володимир Хомко. І це також сповнювало серця багатьох надією. Адже, коли очільник міста цікавиться Словом Божим, прихильно ставиться до всіх церковних громад, то є надія, що й мешканці обласного центру неодмінно шукатимуть стежку до Нього. Коротеньку промову Володимира Євгеновича слухали уважно. Він сказав про те, що тема надії, порушена на цьому богослужінні, – досить актуальна сьогодні, тому хочеться сподіватися, що всі негаразди, пов’язані з воєнними діями на Сході, із зупинкою «Рівнеазоту», який є містобудівним підприємством, та інші негаразди – це речі тимчасові, і вони неодмінно минуть, якщо надія всіх нас буде на Бога, на християнські цінності. Адже років тридцять тому ніхто навіть у думках не припускав, що у Палаці культури можуть зібратися християни для прославлення Божого Імені. Сьогодні часи змінилися, і те, що здавалося неможливим, стало реальністю. «Я, як міський голова, буду й надалі підтримувати всі

церковні громади, бо якщо християнська мораль домінуватиме у суспільстві, ми маємо шанс побудувати гарну і заможну Державу», - завершив промову Володимир Хомко. Із заключною проповіддю Слова Божого звернувся до присутніх пастор рівненської церкви «Відродження» Володимир Нестерук. Завжди пристрасний і полум’яний проповідник, брат Володимир цього разу, здається, перевершив самого себе, настільки натхненно і в силі Духа Святого звучало кожне слово, мовлене ним. – Якщо вам здається, – сказав Володимир Васильович, – що ви загнані в глухий кут, женіть від себе подалі думку, начебто виходу нема. Вихід є, і він – у Христі, і надія на Нього «не засоромить, бо любов Божа вилилася в наші серця Святим Духом, даним нам» (Рим. 5:5). Пророк Ісая сказав, що «хто надію складає на Господа, силу відновлять, крила підіймуть, немов ті орли, будуть бігати – і не потомляться, будуть ходити – і не помучаться» (40:31). У народі, акцентував увагу проповідник, часто кажуть, що надія вмирає останньою, проте ми ведемо мову не про таку земну надію, а про іншу – про надію на вічне життя. І якщо у когось ще її немає, то сьогодні – благодатний час, аби вона з’явилася. Ми всі маємо взяти для себе одну важливу істину: життя стане приємним, коли буде надія на Бога, бо тільки Він може і простити всі провини, якщо прийдемо до Нього, і подарувати надію на вічне життя. Благовістя закінчилося виконанням духовного гімну України «Боже великий єдиний!» та молитвою, яку звершив голова Обласного об’єднання церков ЄХБ Василь Басараба. Зерно істини посіяно в людських серцях. Коли воно дасть благодатні сходи, і чи дасть взагалі? Це залежить від кожного з нас – від того, яким світлом ми будемо для тих, хто ще не знає Бога. Якщо в нас палахкотітиме вогонь Божої любові, тоді іскри цього вогню неодмінно запалять і серця знайомих (або й незнайомих) та близьких нам людей. q Світлана БЕРЕЗА, кореспондент «Свічника»

2, 2 0 1 5 | С В І Ч Н И К

НОВИНИ

ПОДІЇ

СЛУЖИТЕЛЬ ВИХОВУЄ СЛУЖИТЕЛЯ

16 травня у приміщенні церкви «Відродження» відбулася конференція на тему «Служитель виховує служителя». Зустріч розпочав голова ООЦ ЄХБ Рівненської області Василь Басараба. Він нагадав про важливість християнського покликання та відповідальність, яка лежить на кожному, хто йде за Христом. Після молитви зі вступною лекцією до присутніх звернувся директор Біблійного інституту Юрій Давидюк. Він спростував три хибних уявлення про появу служителів у церквах, а саме: 1. Служителя «формують» хороші знання (Христос, даючи учням знання, обов’язково давав практичні завдання). 2. Служителі з’являються самі по собі (Ісус мав групу людей, яку виховував три роки). 3. Не слід думати про передачу служіння (кожен служитель повинен виховати собі заміну і в потрібний час передати справу учневі). По закінченні лекції розпочалася основна частина конференції, яку проводив пастор церкви «Благодать» Любомир Турчак. Він мав на меті заохотити присутніх бути зразком у житті та служінні, щоб молоді християни вбачали у них наставників, та навчити перших кроків у наставництві. Зокрема Любомир Іванович наголосив, що на початковому етапі учневі необхідно прищепити основні духовні звички: щоденне читання Слова Божого та спілкування з Господом через молитву, а також звичку свідчити про Христа. На початковій стадії наставництва вчитель повинен поставити певні вимоги перед учнем: ріст, відкритість, постійність і послух. Наставник повинен бачити рівень учня та розуміти, що саме необхідно для подальшого духовного зростання. На завершення зустрічі усі присутні отримали домашнє завдання: знайти особистого наставника та учня, аби розпочати з ними зустрічі.

ПАМ’ЯТІ

ДМИТРА ЯКОВИЧА ТИХОНЧУКА «Радійте, навіть, якщо треба трохи посумувати» (1 Петр. 1:6) 15 квітня 2015 року відійшов у вічність довголітній служитель на ниві Божій Дмитро Якович Тихончук. Дмитро Якович народився 10 листопада 1930 року в с. Вітковичі Березнівського району. 1950 року одружився з Надією Охрімівною Миронець. Вони прожили разом 65 років. У 1969 році брат Дмитро покаявся і прийняв святе по вірі водне хрещення. 1990 року, коли церква у селі потребувала приміщення для проведення богослужінь, подружжя Тихончуків надало свій дім для потреб церкви. А 1991 року помісна церква обрала його на пресвітера. Понад 20 років Дмитро Якович звершував це служіння. В зв’язку із поважним віком, 2012 року він передав це служіння Сергію Савелійовичу Гайдуку. 15 квітня 2015 року помісна церква с. Вітковичі і багато тих, хто знав і любив Дмитра Яковича, зібралися, щоб провести в останню путь свого служителя, брата і друга. У цій скорботі нас потішає жива надія на обітницю Господа Ісуса Христа: «Я побачу вас знову і серце ваше буде радіти: і радості вашої ніхто не відніме від вас» (Ів. 16:22). Обласне об’єднання церков ЄХБ Рівненської області

ШАНОВНІ ЧИТАЧІ «СВІЧНИКА»! Щиро дякуємо Вам за Ваші відгуки, запитання і побажання, які надходять до редакції. Надсилайте і надалі свої листи, зауваження та свідчення. Діліться особистими враженнями, думками та досвідом. Лише завдяки спільним зусиллям ми зможемо зробити наш журнал цікавішим.

Наша адреса: редакція «Свічника», вул. Дворецька, 41, м. Рівне 33001 Електронна пошта: shevchuk_luda@mail.ru Адреса в Інтернеті: www.baptist.rv.ua Тел. (0362) 26-20-65; 63-34-11

Тема наступного числа журналу: «Сімейні цінності» 42

СВІЧНИК

2, 2015

РУКОПОКЛАДЕННЯ на служіння! на пасторське служіння

МИРОСЛАВА БАСЮКА

ОЛЕКСАНДРА КОТЯЯ

Урочисте богослужіння з цієї нагоди відбулося 19 квітня 2015 року в церкві ЄХБ с. Половлі Володимирецького району. Рукопокладення звершили голова ООЦ ЄХБ Рівненської області Василь Басараба та заст. голови об’єднання Григорій Бортманський.

Урочисте богослужіння з цієї нагоди відбулося 28 червня 2015 року в церкві «Слово життя» м. Костопіль. Рукопокладення звершили голова ООЦ ЄХБ Василь Басараба та пастор центральної церкви м. Костополя Андрій Ярмушко.

на дияконське служіння МИКОЛУ БОРТНИКА та ВАСИЛЯ МОНІЧА

ЮРІЯ СОМОНЮКА

ІВАНА ТОКМИНА

АНДРІЯ РОМАНЮКА

Урочисте богослужіння з цієї нагоди відбулося 24 травня 2015 р. в церкві м. Радивилів. Рукопокладення звершили голова ООЦ ЄХБ Рівненської області Василь Басараба, заст. голови об’єднання Михайло Ільюк, Василь Орищин (пастор церкви с. Крупець), Василь Романюк (пастор церкви с. Дружба), Леонід Друзь (пастор церкви «Благодать» м. Рівне).

Урочисте богослужіння з цієї нагоди відбулося 26 квітня 2015 року в церкві с. Дружба Радивилівського району. Рукопокладення звершили голова ООЦ ЄХБ Рівненської області Василь Басараба та перший заст. голови об’єднання Микола Чайка.

ОЛЕКСАНДРА МІЩУКА

МИХАЙЛА СТЕПЧУКА

РОМАНА ПУЗИЧЕНКА

Урочисте богослужіння з цієї нагоди відбулося 17 травня 2015 р. в Першій рівненській церкві. Рукопокладення звершили перший голова ООЦ Василь Басараба та пастори помісної церкви Олександр Приходько та Василь Новосад.

ІВАНА СЕРЕДУ

АНДРІЯ МАТВІЙЧУКА

Урочисте богослужіння з цієї нагоди відбулося 21 червня 2015 року в церкві ЄХБ с. Новоставці Гощанського району. Рукопокладення звершили голова ООЦ ЄХБ Василь Басараба, пастор Першої рівненської церкви Василь Новосад та довголітній пастор помісної церкви Борис Войцеховський.

ДЕНИСА ТРАКАЛЮКА

Урочисте богослужіння з цієї нагоди відбулося 24 ІВАНА МИКОЛУ ІВАНА ПАВЛА травня 2015 року в церкві КОТЯЯ БУЛЬБОТКА ПЕТРИКА МАТВІЙЧУКА м. Радивилів. Рукопокладення зверУрочисте богослужіння з цієї нагоди відбулося 17 травня 2015 р. шили голова ООЦ ЄХБ Рів- в церкві м. Костопіль. ненської області Василь Рукопокладення звершили перший заст. голови ООЦ Микола Басараба, та пастори по- Чайка та пастори помісної церкви Андрій Ярмушко та Віктор місної церкви Володимир Ка- Козлюк, а також пастор Млинівської церкви Сергій Гарбузюк. лашніков і Андрій Романюк.

ІВАНА СЕРЕДУ

СЕРГІЯБЛИЩИКА

ОЛЕКСАНДРА КОЛІНСЬКОГО

Урочисте богослужіння з цієї нагоди відбулося 1 червня 2015 року в церкві ЄХБ с. Верба Дубенського району. Рукопокладення звершили перший заст. голови ООЦ ЄХБ Микола Чайка, пастори церков: Дубнівської – Святослав Карпюк та с. Козин – Олександр Іванюк.

БЛАГОВІСТЯ «Є НАДІЯ»