Page 1

ДУХОВНО ЗБУДОВУЮЧИЙ ЖУРНАЛ

ОБЛАСНЕ ОБ’ЄДНАННЯ ЦЕРКОВ ЄВАНГЕЛЬСЬКИХ ХРИСТИЯН-БАПТИСТІВ РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

№4 (78),

2017

ЛЮДИ ЗОЛОТОГО ВІКУ


З

акінчення старого і початок нового року завжди наштовхують нас на певні роздуми, підсумки. Юні радіють тому, що наблизилися до дорослого життя, старші ж, навпаки, воліють сповільнити час або зовсім зупинити його... Перші хочуть, щоб їх сприймали як повнолітніх, а другі, навпаки, бояться, щоб їх не відкинули, поставивши тавро суспільно непридатних. Бог подарував людині життя, але, як виявляється, ми дуже часто не вміємо жити! У дитинстві прагнемо бути самостійними, у юності — незалежними, а в старості — енергійними і запальними, як у молодості. В гонитві за кращим періодом життя ми не бачимо переваг кожної вікової «дистанції». На зламі старого і нового років бажаємо поміркувати з вами над золотим періодом життя. Хтось асоціює його з пенсією, хтось — із безнадією, а хтось просто називає старістю. Навколо нас доволі багато літніх людей, і в кожного з нас сформувалося незалежне особисте ставлення до них. Діти не розуміють цих людей, молоді часто гордують ними, а люди середнього віку співчувають. Проте не кожен із нас зможе відчути «смак» старості: «Дні літ наших — сімдесят літ, а при силах — вісімдесят...» (Пс. 90:10). Думаю, кожен із нас бодай раз у житті милувався невимовною красою сходу і заходу сонця. Якби я запитав у вас, що гарніше: захід чи схід, ви неодмінно відповіли б, що це несумісні речі, адже схід по-своєму привабливий, а захід — по-своєму. Чи не так само зі сходом і заходом людського життя? Та сама панорама — життя, лише барви інші: на сході — м’які і замріяні, а на заході — полум’яні і глибокі. Однак чомусь старість ми більше схильні малювати тьмяними, вицвілими непривабливими барвами, просякнутими убозтвом, відчаєм, хворобами, безутішністю та скорботами? А, можливо, вона все-таки ховає у собі коштовне золото? Василь БАСАРАБА, головний редактор

2

СВІЧНИК | 4, 2017


4 6 10 17 18 20 22 24 26 30 34 38 40 41

ЗМІСТ

Коли зацвіте мигдаль… Ілля КОРНІЙЧУК

Що таке старість і чому її люди бояться Наталія БАСАРАБА

Спокуси старості Павло РОГОЗІН

На вершині прожитих літ Василь БАСАРАБА

Мене, літа, не підганяйте… Сергій РАЧИНЕЦЬ

Гострий дефіцит… поваги Світлана ВОРОНА

Фіолетовий моточок Галина ЛЕВИЦЬКА

Приготуйся до переходу Іван МИХАЛЬЧУК

«...А при силах — вісімдесят…» Микола Д. ГАВРИЛЮК

Ближче до неба Світлана БЕРЕЗА

Учений та протестантський діяч К. Костів Ліна БОРОДИНСЬКА

Вплив жінки через століття Олена ЄГОРОВА

Виставка «Реформація: від витоків до сьогодення» Ліна БОРОДИНСЬКА

«Чи потрібні церкві підлітки?» Ірина ДУБЕНЧУК

Старі люди цілком здатні навчатися. Але їхні розумові здібності змінюються. Рухливість і швидкість у навчанні слабшають... Зате збільшується точність і надійність, терпіння і поблажливість. Якщо ці здібності світ позитивно оцінює, то в таких людей ще більше пробуджується бажання до подібної самореалізації. Осінь життя, с. 8

Невже вам захотілося б знову піддаватися колишнім спокусам? Що стосується мене, то, хоча моє життя було далеко не таким, як мені хотілося б, але в мене немає бажання прожити його знову, боячись, що вдруге вчиню ще гірше. Знову жити? Та якби тим, хто сьогодні шанований, була дана можливість експериментувати в цьому житті, то при його повторенні воно було б суцільною руйнацією.

В. ТАЛМАДЖ, Життя не повториш спочатку, с. 14

Я їздив вулицями міста, думаючи про те, що трапилося. А що було б, якби цій жінці  трапився сердитий, невдоволений водій? А  якби я тоді піддався пориву і поїхав, не дочекавшись її? Поважай старість, с. 29

...Брати з Березнівщини вивчали Книгу Неемії і думали, де ж зможуть застосувати вивчені істини. Після телефонного дзвінка з Обласного об’єднання бригада братів виїхала на зведення стін молитовного будинку. Працювати планували три дні, а впоралися трохи більше, ніж за день. Бог діє в незвичний спосіб і благословляє тих, хто готовий іти і виконувати Його Слово. Олена ЄГОРОВА, Живе каміння Христової церкви, с. 36

ЖУРНАЛ Засновник і видавець: Обласне об’єднання церков євангельських християнбаптистів Рівненської області ВИДАЄТЬСЯ на кошти добровільних пожертвувань ПОТРЕБУЄ молитовної та фінансової підтримки християн ЗАПРОШУЄ ДО СПІВПРАЦІ проповідників, поетів, письменників, композиторів — усіх, хто хоче і може служити євангельським словом Пишіть на адресу: 33001, м. Рівне, вул. Дворецька, 41 Телефонуйте: (0362) 63-34-11 E-mail: shev7lyuda@gmail.com Адреса в інтернеті: baptist.rv.ua НАД НОМЕРОМ ПРАЦЮВАЛИ: Головний редактор Василь Басараба Теологічний редактор Михайло Ільюк Відповідальний редактор Людмила Шевчук Літературний редактор Олена Ярмушко Редакційна колегія Світлана Береза Ліна Бородинська Олександр Пахай Cвітлана Ворона Тетяна Чередніченко Наталія Басараба Софія Сташук Наталія Петрук Дизайн і комп’ютерна верстка Віра Фесянова Реєстраційний номер РВ № 377 28 січня 2004 року Часопис надруковано у ТзОВ «Каліграф», м. Рівне, вул. Київська, 69, тел. (0362) 64-24-32 © тексту, малюнків, фото, оформлення «Свічник», 2017 р. При передруку матеріалів посилання на часопис обов’язкове Рукописи не рецензуються і не повертаються Думка редакції не завжди збігається з думкою авторів матеріалів, що публікуються. Обсяг — 14 аркушів Друк — офсетний Наклад — 1500 примірників Розповсюдження безкоштовне Журнал виходить щоквартально Замовлення №

4, 2 0 1 7 | С В І Ч Н И К

3


РОЗДУМИ СТОСОВНО ТЕМИ

КО Л И ЗАЦВІТЕ М И ГД А Л Ь …

М

Дуже давно один іноземний бізнесменхристиянин, який жертвував кошти на будівництво молитовних домів у нашій області, розповів мені, що дав собі обіцянку в 60 років піти на пенсію, залишити бізнес, а часом і заробленими коштами розпоряджатися так, як повелить серце. Це він і зробив. Таке рішення чоловік прийняв, дивлячись на досвід своїх попередників. Його дідусь, переживши лихоліття війни, обіцяв Богові, якщо виживе і «стане на ноги» буде розвивати свою справу відповідально, «як для Бога». Він дотримався цієї обіцянки, а от дядькові мого співрозмовника не завжди вдавалося гідно вести бізнес. Однією з причин цього було те, що він не зумів вчасно залишити справу, і в старшому віці не міг швидко реагувати на зміни в суспільстві, приймати правильні рішення, що й завдало шкоди бізнесу та людям, які були до нього залучені.

удрість рішення цього колишнього бізнесмена мене вразила. Він настільки відповідально ставився до справи, якій присвятив все життя, справи, розпочатої задовго до нього, що пожертвував власними амбіціями, а можливо, й бажаннями, заради користі і майбутнього своєї праці. Тим більша мала би бути моя відповідальність перед Богом і людьми, адже все моє життя було присвячене служінню в церкві. Його вчинок став для мене прикладом. Коли настав час, я також відійшов від активного служіння пресвітера, передавши його молодшим та ініціативнішим. Тоді я ще зовсім не почував себе старим, хоча помічав, що вже трохи бракує запалу, сили, енергії до якоїсь нової справи. Звичайно, це зовсім не означало, що я відсторонився від служіння, перестав бути пастором і зайнявся лише домашнім господарством. Просто мої функції стали дещо іншими. Досвід, знання та вміння, здобуті за довгий час мого служіння, завжди можуть слугувати церкві, коли їх забажають використати наступники. Прикметною з цього погляду є історія Єлисея та його учнів. «І сказали пророчі сини до Єлисея: «Ось те місце, де ми сидимо перед тобою, затісне для нас. Ходім аж до Йордану, і візьмімо звідти кожен по одній деревині, і зробимо собі місце, щоб сидіти

4

СВІЧНИК | 4, 2017

там». А він сказав: «Ідіть». І сказав один: «Будь же ласкавий, і ходи зо своїми рабами!» А він сказав: «Я піду». І пішов він із ними, і вони прийшли до Йордану, і рубали дерево. І сталося, коли один валив деревину, то впала сокира до води. А той скрикнув і сказав: «Ох, пане мій, таж вона позичена!» І сказав Божий чоловік: «Куди вона впала?» А той показав йому те місце. І він відрубав кусок дерева й кинув туди, — і випливла сокира!.. І він сказав: «Витягни собі!» А той простяг свою руку і взяв…» (2 Цар. 6:1-7). Ця історія демонструє молодечий ентузіазм, бажання діяти, запал і водночас відсутність досвіду і вмінь, з одного боку, і мудрість, досвідченість, здатність підтримати словом, ділом, власною присутністю — з іншого. Це біблійний приклад ідеального поєднання можливостей молодих і старших задля користі спільної справи. Минув не один рік після того, як я набув нового статусу пенсіонера, доки відчув, що старію. А зрозумів це тоді, коли тіло вже не завжди дослухалося до моїх бажань. У думках я ще вправно працював як молодий, упевнено ліз по драбині, біг чи стрибав, а моїм рукам, ногам, очам і пальцям вже не вдавалося реалізувати ці задуми. У Книзі Еклезіяста є чудова поезія, яка образно передає те, що відбувається з людиною на схилі років:


РОЗДУМИ СТОСОВНО ТЕМИ

«І пам’ятай в днях юнацтва свого про свого Творця, аж поки не прийдуть злі дні, й не наступлять літа, про які говорити ти будеш: «Для мене вони неприємні!» аж поки не стемніє сонце, і світло, і місяць, і зорі, і не вернуться хмари густі за дощем, у день, коли затремтять ті, хто дім стереже, і зігнуться мужні, і спинять роботу свою млинарі, бо їх стане мало, і потемніють ті, хто в вікно визирає, і двері подвійні на вулицю замкнені будуть, як зменшиться гуркіт млина, і голос пташини замовкне, і затихнуть всі дочки співучі, і будуть боятись високого місця, і жахи в дорозі їм будуть, і мигдаль зацвіте, й обтяжіє кобилка, і загине бажання, бо людина відходить до вічного дому свого, а по вулиці будуть ходити довкола голосільники, аж поки не пірветься срібний шнурок, і не зломиться кругла посудина з золота, і при джерелі не розіб’ється глек, і не зламається коло, й не руне в криницю… І вернеться порох у землю, як був, а дух вернеться знову до Бога, що дав був його!» (Екл. 12:1-7). Якось у мене запитали, чи можу я сказати, що старість — це благословення? «Благословення — тоді, коли можна було активно працювати, служити, коли життя було наповнене подіями, енергією, завзятістю. А старість — це неминучість… щоправда, — не для всіх», — подумав тоді я. Все ж старість — це результат того, що прожито; це можливість осмислити пройдений шлях і підготуватися до вічності. Саме тепер, коли сповільнюється ритм життя, згасає рухливість, є достатньо часу розмірковувати про майбутнє життя в Божих оселях, готуватися до переходу. Старість часто супроводжується хворобами, нездалістю до роботи, інертністю, тому для мене — це очікування кращого — зустрічі з Богом і вічного перебування з Ним у раю. 

Ілля КОРНІЙЧУК, пастор церкви с. Колоденка

«Я

буду Той Самий до старості вашої, і до сивини вас носитиму; Я  вчинив, і Я буду носити, й Я двигатиму й  порятую!» (Ісаї 46:4).

У

цих словах ми маємо обітницю для наших посивілих друзів, а також для всіх, до кого підкрався цей вік. Якщо житимемо довго, — всі посивіємо, бо це невід’ємна частка літніх людей. Тоді, коли ми постаріємо, наш Бог постійно і незмінно залишатиметься Сущим. Сиве волосся нагадує нам про те, що наші сили слабшають, Його ж сила ніколи не слабшає. Тому тоді, коли ми вже не зможемо піднімати важкі предмети, коли ледь зможемо «носити» самих себе, Він носитиме нас. Подібно до того як у дитинстві Бог носив нас на Своїх руках, так само буде з нами і тоді, коли ми станемо зовсім немічними. Господь подарував нам життя, тож Він і подбає про нього. Коли ми будемо тягарем для своїх рідних, і навіть для самих себе, то і тоді Бог не залишить нас, а більш ніж будь-коли підніматиме, носитиме і триматиме нас. Дуже часто Господь дарує Своїм вірним рабам тривалий тихий і урочистий захід життя. Тим, хто віддано працював і вже знемігся, Він каже: «Тепер заспокойтеся в очікуванні вічного дня спокою, якого Я приготував для вас!» Не біймося старості, але старіймо, не втрачаючи привабливості, тому що Сам Господь буде з нами в повноті Своєї благодаті. 

4, 2 0 1 7 | С В І Ч Н И К

5


ТОЧКА ЗОРУ

?

Що таке СТАРІСТЬ Чи роздумували ви коли-небудь, у якому віці Адам усвідомив, що потребує окулярів для читання? Звичайно, тоді окулярів ще не було, та й писемності як такої не існувало, однак мова про те, коли саме він почав почуватися літнім чоловіком. Нащадкові якого покоління (третього чи восьмого) він почав розповідати свої оповіді так: «Раніше, коли я був молодий…» Вас не спантеличувала історія Сарри? У 89 років вона була занадто старою, щоб народжувати (це зрозуміло), але настільки гарною, що, побоюючись за своє життя, Авраам використав схему 15-річної давнини і назвався її братом. Нечувана красуня під дев’яносто?! Соломону мудрість була дарована ще в ранній юності. Але на схилі літ він із численними дружинами став вклонятися ідолам. То що, мудрість із роками не обов’язково помножується? Сивина не гарантує зважених рішень і правильних учинків?

П

овернімося у часи до потопу. Люди жили по 800 — 900 років і, за оцінками сучасних учених, це було легке життя — лагідний клімат, буйна рослинність, нечувана для нас пра-

І ЧОМУ ЇЇ ЛЮДИ Б О Я Т Ь С Я цездатність (її забезпечував значно більший, ніж сьогодні, відсоток кисню, розчиненого у крові). А як наслідок — «і бачить Господь, що велике розбещення людини на землі, і ввесь нахил думки серця її — тільки зло повсякденно» (Бут. 6:5). Якщо тривалість життя древніх людей нанести на координатну площину, то отримаємо наглядний графік стрімкого її скорочення після потопу. «Період напіврозпаду» допотопної людської природи становив близько чотирьох поколінь — тривалість життя за цей термін скоротилася втроє. Близькість смерті стала необхідною людині для очищення власного життя: вона протвережує, допомагає стати іншою, — це на власному досвіді знайоме багатьом із нас. Якщо ми, сучасні люди, маючи у запасі всього кілька десятиліть і чимало хвороб, примудряємося забувати про життя вічне, то скільки б більше ми легковажили, якби мали міцне здоров’я і тисячу років у запасі? Тимчасова смерть нашої тілесної оболонки — перепона гріху, своєрідне щеплення від вічної смерті душі. Іоанн Золотоуст колись казав: «Благословенне призначення смерті». Згрішила людина — і стала смертною, помножилися

ТРИВАЛІСТЬ ЖИТТЯ ПАТРІАРХІВ

6

Потоп

Вік (у роках)

Метушалах (969) 1000 Адам (930) Ной (950) 900 800 Сим (600) Енош (905) 700 600 Авраам (175) 500 Евер (464) 400 Яків (147) Енох (365) 300 Йосип (110) узятий на небеса 200 100 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 Час (покоління) СВІЧНИК | 4, 2017

гріхи допотопного людства — і тривалість життя Творець скоротив удесятеро, ослабла фізична міць як людини, так і живих організмів. Дитинство минуще, юність швидкоплинна, зрілість недовговічна, і настає старість. «Осінь життя» передбачена Богом для нас як період збору врожаю: пожати те, що посіяли і зростили словом чи ділом, підбити підсумки, підвести риску. Та старість не присуд, не вирок. Бог дивним чином влаш-


ТОЧКА ЗОРУ

тував життя. Незважаючи на те, що минають роки і приносять із собою фізичні слабкості та хвороби, вони можуть і повинні бути благословенням. Одне з найбільших таких благословень — особисте пізнання Господа, практичне відчуття життя з Ним, довіра Йому, задоволення і мир, які Він дає. Все це набуваємо ми з плином часу, завдяки досвіду особистого спілкування з Господом, який накопичуємо із року в рік. Бог використовує в цьому процесі все — радощі і труднощі, досягнення і падіння, випробування і періоди

спокою. Це — Божі інструменти для зміни серця, за допомогою яких Він змиває з душі «шлаки» самолюбства і самоствердження. І тоді, просвічуючи її своїм Словом, усе більше відкриває Себе. Ця зміна, що здійснюється Духом Святим, і є найвище благо, яке може бути. Вона наповнює внутрішній світ реальним відчуттям Божої слави, Його близькості і сили. Тому саме старість є порою, коли на повен голос можна засвідчити — на основі власного досвіду, — що Бог благий, люблячий і справедливий, і віддати Йому подяку за життя.

«Тому ми не втрачаємо відваги. Хоч наша зовнішня людина зітліває, проте наша внутрішня людина оновлюється, день у день. Адже наше тимчасове легке терпіння готує нас понад міру вічну славу, оскільки ми не дивимося на видиме, а на те, що невидиме, бо видиме — тимчасове, а невидиме — вічне!» (2 Кор. 4:16-18). 

Наталія БАСАРАБА, церква ЄХБ, с. Колоденка

ВІДРАДА СТАРОСТІ

С

тарість — свого роду зима: довгий і нелегкий період холодів, упродовж якого живуть за рахунок того, що виросло і збереглося з минулого. Це очікування свого майбутнього в діяльній підготовці до нього, поки є ще час для зміни того, що живе... Для більшості — це темна ніч, але для християн, що живуть із Богом, — очікування світлого ранку! Як сказав Христос: «Нехай станеться вам згідно з вашою вірою!» (Мт. 9:29). «А віра — то підстава сподіваного, доказ небаченого» (Євр. 11:1). І  саме життя постійно доводить нам це. Бувають молоді квітучі дівчата, які називають себе літніми жінками, та й живуть відповідно до того віку. Так само і декотрі святі, котрі в своїй старості «ситі та свіжі...» (Пс. 92:15). Адже вони були свого часу «посаджені в домі Господнім...» (Пс. 92:14). Вони дякують Богові за свою долю… і навіть за багато темних фарб і ліній, без яких не було б зрозумілим світле.  4, 2 0 1 7 | С В І Ч Н И К

7


ВЧИМОСЯ ЖИТИ

О С І Н Ь Ж И Т ТЯ

Згадування минулого Стара людина налаштована «назад»; це часто означає, що вона живе минулим. Вона потребує підбадьорення жити в сьогоденні і дивитися вперед. У християнина це ґрунтується на правильному учнівстві і щасСупутники старості ливій надії на близьку зустріч Фізично обмежене здоров’я із Господом. У старості деякі люди втрачають життєві сили, здатність Зростання розбіжностей до опору і зовнішню приваблиЧерез фізичні і розумові вість. Інші ж до кінця життя за- слабкості літня людина може лишаються бадьорими і радіють впадати в дитинство, бути недогарному здоров’ю, якщо вміють вірливою, суперечливою і вкрай правильно використовувати пригніченою. Їй потрібно допосвої сили. Літня людина, яка могти розвивати нові інтереси, намагається відповідно пік- які постійно супроводжують лу ватися про своє здоров’я, утворення і стимуляцію розу— розумна! Якщо необхідно, мової діяльності. вона зможе пристосуватися Літня людина має відчувати до незручностей і болю. Така свою корисність і значущість людина розсудливо виконує у тому, що вона може допопоради лікаря, що стосуються могти іншим, що її життєвий реального і помірного фізич- досвід комусь потрібен. Однак ного навантаження. неприпустимо робити з неї об’єкт допомоги і приниження, Нервозність відводячи їй роль людини, яка У деяких людей посилюпотребує лише обслуговування. ються фізичні захворювання, тож часто в цьому віці потрібен Переваги старості постільний режим. Унаслідок Мудрі поради може легко виникнути драСтарші люди мають цінний тівливість. Не можна хворобу скарб накопиченого знання, автоматично вважати проблерозуміння і досвіду, тож можуть мою віку, але багато факторів давати розумні поради. Для впливають на неї, а вона — на церкви, сім’ї і суспільства — це них. Людина похилого віку, яка невичерпне джерело допомоги. має хронічні захворювання, Всі ми маємо незміренну коповинна рахуватися зі своїми ристь із цього скарбу мудрості перешкодами і соціальними наі зрілості (Лев. 19:32; Пр. 16:31; слідками обмеженої поведінки. 20:29; 23:22). Порушується обмін речовин, процес поділу клітин, здатМожливість продовження ність організму відновлювати навчання здоров’я. Кістки стають дуже Старі люди цілком здатні крихкими. навчатися. Але їхні розумові здібності змінюються. РухлиПочуття безкорисності Усвідомлення своєї безціль- вість і швидкість у навчанні ності і безкорисності приводить слабшають. До цього додається старшу людину до думки, що погіршення зору, слуху, рефлеквона все більше буде залеж- сів і реакції. Зате збільшується ною від інших і стане для них точність і надійність, терпіння і поблажливість. Якщо ці здібтягарем.

Незважаючи на те, що старість — це «вечір життя», вона є чимось більшим, ніж час фізичного і розумового розладу. Старість не настає зненацька. Вік аж ніяк не є справою років. Літня людина і в 70 років може бути молодшою, ніж інші в 50.

Старість — не діагноз

У

пізньому періоді життя процес зрілості можна охарактеризувати так: або вільне від докорів задоволення, або відчай і перенасичення життям (відчай від життя). Життя без докорів притаманне тим людям, які приймають особистий цикл життя і людей, що беруть у ньому участь. Його альтернатива — відчай, а невдоволення самим собою зазвичай переноситься і на інших. Багато людей із різних причин не може налаштуватися на проблеми старіння і життя в цьому віці. Це означає, що у них часто немає жодного інтересу, що виходить за межі їх особистості і цього періоду життя; вони живуть лишень минулим і більше не хочуть учитися. Це позначається і на їхньому християнському житті. Старість вимагає спрощеності і вміння знаходити радість у неминущих цінностях. «...Хоч нищиться зовнішній наш чоловік, зате день-у-день відновляється внутрішній» (2 Кор. 4:16). Є певні ознаки розвитку людей, що старіють: пристосування до фізичних сил і здоров’я, що слабшає; пристосування до «вечора життя» і меншого доходу; звикання до думки про смерть людини; налагодження міцного зв’язку зі своєю віковою групою; виконання соціальних і громадянських обов’язків; створення прийнятних природних умов життя.

8

СВІЧНИК | 4, 2017


ВЧИМОСЯ ЖИТИ ності світ позитивно оцінює, то в таких людей ще більше пробуджується бажання до подібної самореалізації.

За матеріалами книги «Научитесь понимать людей», Д. О. Брубейке, Р. Е. Клерк

Літня людина у різних сферах життя Соціальна сфера Інтереси звужуються. У соціальній сфері літні люди, в основному, пасивні, але розквітають, якщо плани стосуються їх. У більшості людей цієї вікової категорії є час, а також бажання жити осмисленим соціальним життям. Вони радіють спілкуванню з людьми свого віку й охоче відвідують одне одного. Зосередження на сім’ї. Нерідко родинне коло є центром соціального життя літньої людини. Вона із задоволенням і гордістю спостерігає за успіхами своїх дітей і підростанням онуків. Літня людина, у якої стосунки з дітьми і внуками гарні, має переваги порівняно з іншими. Той, хто не має родичів і не отримав визнання від сім’ї, може бути вкрай самотнім. Подібне може трапитися і з тим, хто втратив свою половинку. Життя в старості так само дорогоцінне, як і в юності, однак одне з болючих відчуттів у старості — страх бути відкинутим або забутим. Втрата поваги до самого себе. Поширеною емоційною проблемою літніх людей є втрата поваги до самого себе, так як через громадську оцінку старості вони часто потрапляють у категорію непридатних людей. Літня людина чинить опір тому,

щоб бути «витисненим убік» або щоб її вважали «давньою», але не знає, як запобігти цьому, і відчуває неминучу втрату популярності серед друзів і знайомих. Можливо, вона використовує певні засоби захисту, щоб впоратися із ситуацією, і вони здаються їй реальними і логічними. Можливо, вона погоджується з тим, що хвора, і поринає думками в минуле, відкидає все нове, стає зухвалим тираном, аби компенсувати комплекс неповноцінності. Фінансова сфера Не можна вважати маловажною фінансову залежність, але із ще більшою проблемою стикається та людина, яка звикла опиратися на іншу. Відсутність або смерть цієї людини тягнуть за собою глибокі зміни в житті літньої людини, яким вона може чинити опір або які завдають їй труднощів.

Духовна сфера «Період випробувань» — так можна назвати цю вершину духовного розвитку. Християнське життя за духом стане явним або відкриється брак інтересу до духовних питань. Літня людина з кожним роком може зростати в ходженні за Христом або озлоблюватися до Євангелія і заклику Христа. Який кінець старості? Літня людина стикається ще з безліччю інших проблем, зазнаючи різних вікових криз. Щасливий той, хто заздалегідь планує свою старість і вчиться радіти цьому часу нелегкої відповідальності, хто, незважаючи на труднощі пристосування, які приносять із собою кризу старості, може сказати: «Господь — Пастир мій...» (Пс. 22:1); «Бог — Заступник мій...» (Пс. 58:10); «Господь мені Помічник» (Євр. 13:6). 

4, 2 0 1 7 | С В І Ч Н И К

9


ПРО ВАЖЛИВЕ НАЧИСТОТУ

Було б помилково вважати, що  спокуси приходять до нас лише  у  молодості. Факти свідчать, що  спокуси чатують на нас і в старості. Стріли лукавого впиваються не  тільки в молоді, але й у  старечі серця.

С

покуси старості інші, ніж спокуси юності. Якщо ми не переможемо їх, вони зроблять нашу старість жорстокою. Ми потрапимо в капкан, і наше життя стане тягарем для нас і тих, хто довкола нас. Тож остерігаймося і бережімося впасти в ці безумні гріхи і спокуси.

Спокуса нехтувати своїм зовнішнім виглядом Суспільна думка примушує людину бути виголеною, підстриженою, причесаною і гарно одягненою. Тому багато людей грають роль джентльменів. Вони намагаються дотримуватися гарного тону і бути охайними швидше за розрахунком, ніж за своїм внутрішнім прагненням до цих правил етикету. Досягнувши старечого віку, ці люди перестають зважати на громадську думку і колишні свої розрахунки. Вони поступово припиняють дбати про свій зовнішній і внутрішній вигляд, стають неохайними, недбалими і не в міру ледачими. Допоки ці люди були на роботі, вони зна-

10

СВІЧНИК | 4, 2017

СПОКУСИ СТАРОСТІ ходили час для гоління, миття, зачісування, а щойно вийшли на пенсію, перестали цим займатися, скорилися повальною спокусою старості. Хто із нас не зустрічав у житті таких «колишніх джентльменів»? Приголомшливий портрет! Обурливе видовище! Неголене обличчя, розпатлане волосся, немите тіло, брудна сорочка, непрасовані штани, тьмяний піджак із відірваним ґудзиком, нечищені туфлі зі стертими підборами, спітнілі діряві шкарпетки, сірий від довгого вжитку носовичок, засалений і зім’ятий капелюх... На схилі літ ми найбільше повинні боятися неохайності і ліні. Вони пригнічують дух, притуплюють чутливість, розслаблюють нашу волю. Ми не маємо права бути розхристаними і неохайними, виправдовуючи все це нашою старістю. Ми не маємо права і жодної підстави опускатися і вести життя печерної людини. Ми повинні бути гарним прикладом для наших онуків, не ганьбити і не бентежити наших дітей і, звичайно, зважати на людей, що довкола нас.

Святе Письмо вчить, «щоб старі чоловіки тверезі були, поважні, помірковані, здорові у вірі, у любові, у терпеливості. Щоб старі жінки в своїм стані так само були, як належить святим…» (Тит. 2:2-3). Літні жінки не зобов’язані одягатися так, начебто вони годину тому вийшли з Ноєвого ковчегу, але і не повинні наслідувати в одязі голлівудських акторок. Вони не повинні носити одяг сторічної давнини, але й не мають іти в ногу з модницями, викликаючи таким безглуздям сміх у публіки і ніяковість у родичів. Одним словом, не повинні впадати в крайнощі, але повинні одягатися і вести себе відповідно до свого віку.

Спокуса стати недовірливим Кажуть, що особливість людини похилого віку виявляється в тому, що вона не довіряє тим, хто її любить, і стає поблажливою до людей, які її обманюють. Нерідко можна почути: «Ми живемо в такий час, коли треба бути дуже обережними і обачними...» Це правильно! Ми по-


ПРО ВАЖЛИВЕ НАЧИСТОТУ

винні бути завбачливі, і там, де потрібно, вміти убезпечити себе від людей, що не вселяють довіри, але ця обачність не повинна переходити в підозру, особливо в тих випадках, коли для неї немає жодної підстави. Не можна бачити в кожній людині злочинця і в кожному родичеві чи знайомому — ворога. Не можна жити в атмосфері вічної недовіри і підозри.

Спокуса стати надто вимогливим Зазвичай жертвами дідусятирана є рідні і близькі йому люди. Він не висловлює того чи іншого прохання або ж бажання інакше, як у вигляді команди; накази виголошує у доволі категоричний спосіб. Суворий, вимогливий, запальний і примхливий, говорить владно і наполегливо. Він звертається не як до дорогої людині, а як до безвільного раба, до безправної прислуги. Вимогливі люди похилого віку зазвичай мають крикливий голос, гордий погляд, іронічність у зауваженнях, грубість у поводженні, вони наполегливі,

нетерпимі і замкнуті. Судячи з їхніх висловлювань, вони кращі від усіх людей, які будь-коли жили на землі. Вони у всьому розбираються краще від усіх і більше від усіх усе знають. За їхніми переконаннями, всі люди, крім них, — нерозумні, профани, невігласи і нікчеми... Що лежить в основі такого зухвалого ставлення до оточуючих? Духовна сліпота і гордість. Проживши життя, вони нічого не навчилися. Ці люди ніколи духовно не прозрівали, і тому не можуть бачити справжню сутність ні самих себе, ні людей, з якими їм доводиться мати справу. Вони не розуміють і не зважають на ті природні зміни, які відбулися в їхній сім’ї за минулі роки. В одруженому синові вони все ще схильні бачити неслухняного хлопчика, а в заміжній доньці — дівчинку. Вони ще жодного разу не намагалися поважати права і погляди інших і ніколи не заглядали в свою похмуру і розлючену душу. Як допомогти цим нещасним? Їх потрібно переконати в тому, що критицизм чужий християнським чеснотам лагідності і смирення: «…Майте покору один до одного…» (1 Петр. 5:5).

Спокуса триматися від людей подалі Багато людей упали в цю спокусу старості. З одного боку, вони ховаються, уникають зустрічей із людьми і вважають за краще замкнутість, а з іншого — скаржаться на свою самотність. Але самотність і відособленість — різні речі. Ми можемо, з огляду на обставини, що склалися, опинитися самотніми, тоді як відособленість залежить не стільки від обставин, скільки від нас самих. Нехай ніхто не тішить себе ілюзіями — старі люди тією чи іншою мірою приречені на ізоляцію. Для людей похилого віку це зрозуміло: багато їхніх друзів переїхали в інше місто або, як равлики, з головою ввійшли у власну старечу шкаралупу і не хочуть ні з ким мати справи.

Іноді, слід зауважити, на схилі літ люди жнуть те, що ревно сіяли в роки змужніння: тоді вони тікали від людей, а тепер люди тікають від них. Проблема внутрішньої відособленості — куди важча. Цей вид навмисної ізольованості розриву з навколишнім середовищем у багатьох випадках пов’язаний із гіркотою, прихованою образою, розчаруванням і озлобленістю. Якби такий

Порушуючи мир із людьми, ми позбавляємо себе власного світу. Створюючи у своїй душі низку конфліктів, ми  ворогуємо не тільки з собою, а й з іншими. людиноненависник уголос міг висловити свій внутрішній настрій, він ось що сказав би: «Я хотів би, щоб ви мене любили, але ви не можете мене любити, оскільки я не заслуговую вашої любові, а тому і я вас не люблю, та й весь навколишній світ мені ненависний...» Як і чим допомогти ненависнику? Той, хто відчуває, що йому винен весь світ і очікує, що всі люди прийдуть до його дверей із каяттям, заздалегідь може бути впевнений у тому, що він не дочекається жодного відвідувача. Іноді ми любимо усамітнитися, відпочити від натовпу і справ, провести кілька літніх днів на лоні природи, але свідомо втекти в нетрі егоїзму, стати затворником у своєму будинку, залишитися наодинці з собою означає пожиттєво ув’язнити себе. Відособленість ненормальна і неприродна нашій людській натурі. Общинне життя ми вбираємо з молоком матері. Воно стало нашою природною потребою, що вимагає свого задоволення. Тому зазвичай будьяка тривала самоізольованість 4, 2 0 1 7 | С В І Ч Н И К

11


ПРО ВАЖЛИВЕ НАЧИСТОТУ супроводжується почуттям невдачі, пригніченості, нереалізованості, і навіть приреченості. Порушуючи мир із людьми, ми позбавляємо себе власного світу. Створюючи у своїй душі низку конфліктів, ми ворогуємо не тільки з собою, а й з іншими. Переживаючи розлад у самому собі, нам важко, і навіть нереально жити і знаходити спільну мову з людьми, що довкруги нас. Відособлені люди зазвичай затяті, важкі і вкрай уперті. Вони пам’ятають лишень самих себе і мають на меті лише власні бажання, забуваючи, що на шляху до вічності поряд із ними йдуть їхні чоловік або дружина, діти, внуки та інші рідні люди, котрі повинні нести непосильний для себе життєвий хрест в особі їх як літніх людей. Отже, для нас же самих значно вигідніше і корисніше уникнути відособленості і будьщо-будь триматися ближче до людей.

Спокуса втручатися не у свої справи Приказка гласить: «Ошпарюється той, хто поспішно суне свій вказівний палець у чужий пиріг». У старості ми можемо володіти багаторічним досвідом і неабиякою мудрістю, але доки у нас не попросять поради, не втручаймося в чужі справи; не вчімо сусідів, своїх дорослих дітей або пресвітера церкви, як вести справи. Щоб уникнути неприємних сутичок із людьми, утримуймося від подібного «задоволення». Втручаючись не в свою справу, ми марно псуємо собі життя, дарма згущуємо хмари, нерозважливо руйнуємо дружні стосунки. Даремно давати мудрі поради людям, котрі свідомо не здатні їх приймати. У царя Рехав’ама, сина Соломона, що зійшов на престол, не бракувало радників, але про нього сказано, що він «…радився з молодиками, що виросли разом із ним, що стояли перед ним» (1 Цар. 12:8). Унаслідок такого незрілого рішення царство Рехав’ама розділилося.

12

СВІЧНИК | 4, 2017

Тож якщо у нас попросили поради і ми справді щось порадили, ніколи не наполягаймо на тому, щоб той, хто радився, неодмінно чинив так, як ми сказали. Не думаймо, що розсудливими можуть бути тільки ті, хто розділяє нашу думку. Хтось правдиво сказав: «Для людини не може бути нічого ганебнішого, ніж братися не за свою справу або втручатися в чужі справи».

Спокуса впасти у смуток Люди запитують: «Що є найгіршим у старості?» Дехто каже, що хвороби; інші — бідність; ще хтось — гріх і т. п. Але хвороби, бідність і гріх — речі, які можна виправити: хворий може одужати, бідний — розбагатіти, загиблий грішник — спастися Христовою благодаттю. Є одне жахливе зло, яке, захопивши нашу душу, пригнічує нас, огортає похмурою непроглядною хмарою, вражає фізичне здоров’я, руйнує щастя, виганяє з душі останній промінь радості, і навіть здатне полишити бажання жити. Це смуток. Зневіра перевершує всі наші страждання, небезпеки і труднощі. Що більше ми вдивляємося в них, то більше вони здаються нам непосильними, непереборними і безнадійними. Такий стан духу може привести до відчаю, і навіть божевілля. Природно, що там, де недуги і духовні, і фізичні, де відсутнє співчуття друзів і присутня зловтіха недоброзичливців, де відособленість і самотність, там дух людини легко занепадає. Така пригніченість іноді може прийти до нас як наслідок напруженої праці або від нестачі відпочинку та сну. Низка випробувань, які ринули на нас, також можуть призвести до глибокого смутку. Коли хвороби, турботи і події, які нас бентежать, приходять одне за одним, як вісники багатостраждального Йова, тоді нашим серцем може оволодіти зневіра і позбавити внутрішнього миру.

Мудрість учить нас не боятися цього неминучого супутника кожної людини. Іноді корисно згадати про те, як багато в нашому житті було таких самих безвихідних і відчайдушних ситуацій, але Бог допоміг нам їх пережити і здобути над ними перемогу. На шляху до жаданого Краю нам можуть зустрітися ще й не такі буревії, але ми повинні втішатися тим, що і це передбачено Господом, а тому, перебуваючи в Ньому, цілком покладатися на Його святу волю. Бо «хто живе під покровом Всевишнього, хто в тіні Всемогутнього мешкає, той скаже до Господа: «Охороно моя та твердине моя, Боже мій», — я надіюсь на Нього!» (Пс. 91:1-2).

Спокуса жити виключно негативним минулим Навколо кожної людини є певна духовна атмосфера: добра чи зла, щаслива чи нещасна, вільна або ж гнітюча, життєрадісна або ж похмура. Наша старість теж може минати в позитивній або негативній атмосфері. Життя людини складається з низки успіхів і невдач, перемог і поразок, злетів і падінь, «добрих днів» і «днів злих». Із цього доброго чи поганого матеріалу ми формуємо собі настрій у старості. І немає більшого нещастя для людини похилого віку, як піддатися найбільшій і найнебезпечнішій спокусі — жити спогадами однієї лише негативної грані прожитого життя, зайнятися засудженням тих людей, які були причиною багатьох лих, проводити свій час у суцільному оплакуванні самих себе. Звичайно, маючи пам’ять, час від часу можемо відвідувати таємні комірчини нашого минулого, щоб витягати звідтіль якісь матеріали для запобігання в майбутньому допусканню старих помилок, але облаштуватися там, жити і дихати смердючою атмосферою цієї комірки пам’яті — значить свідомо отру-


ПРО ВАЖЛИВЕ НАЧИСТОТУ

Треба жити, не витрачаючи даремно часу на  спогади непоправного минулого. Потрібно перестати думати лише про себе... Треба жити, дякуючи Богові за  кожний новий день життя, за Христа — Спасителя грішників, за  Духа Святого — Утішителя скорботних, за  спасіння, церкву, родичів і друзів, за  зір, слух, мову, розум, руки і ноги... ювати свою душу, бути начебто «заживо похованим». На жаль, на схилку років багато людей створюють свій власний «маленький світ», і в ньому доживають свої земні дні. Замолоду вони старанно споруджували «повітряні замки», які до старості всі до останнього зруйнувалися, а тепер вони вирішили побудувати собі музей, виставивши в ньому напоказ усі свої моторошні переживання минулого. У закопчені вікна цього музею ніколи не заглядає сонце життя. Його двері постійно замкнені, тому що, крім них самих, ніхто ним не цікавиться і його не відвідує. Розпалювати вогонь або запалювати світло в цьому приміщенні суворо заборонено, і тому всередині завжди темно, волого і холодно. Рік за роком «любителі минулого» живуть у музеї печалі, горя, смутку, страждань і озлобленості. Вони не дозволяють Богові наблизитися до них і осяяти їхній музей Божественним світлом Євангелія, розсіяти морок і ввести їх

до Царства світла, «до Царства Свого улюбленого Сина» — Ісуса Христа. Хтось сказав: «Якщо ви хочете швидко постаріти і передчасно померти, почніть жити своїми минулими невдачами і втратами...» Бадьорість духу, як «ясна погода» душі, дає можливість нашому організму оновлювати свої сили, а вічний туман нарікання, невдоволення і туги підточує наш організм і скидає душу в безодню відчаю. Є люди, які годинами можуть розповідати про свої крихітні турботи, незначні труднощі, деякі недуги, напружені стосунки з людьми і щоденні чвари життя. Вони постійно згадують скрутні випадки минулого і говорять про них так, начебто за все своє довге земне життя і не мали жодної щасливої миті. Це відбувається тому, що вони сконцентровані лише на негативних і складних випадках життя. Апостол Павло лише іноді згадував негативне минуле, але не жив ним. Його гаслом було: «…забуваючи те,

що позаду, і спішачи до того, що попереду, я женусь до мети за нагородою високого поклику Божого в Христі Ісусі» (Фил. 3:13-14). Треба жити, не витрачаючи даремно часу на спогади непоправного минулого. Потрібно перестати думати лише про себе, слід цікавитися тим, чим живуть інші люди, ті, які перебувають у справжній біді. Треба жити, дякуючи Богові за кожний новий день життя, за Христа — Спасителя грішників, за Духа Святого — Утішителя скорботних, за спасіння, церкву, родичів і друзів, за зір, слух, мову, розум, руки і ноги... Допоки ми на ногах і можемо самі себе обслуговувати, не зараховуймо себе до людей похилого віку. Людина живе по-справжньому, поки зосереджується на майбутньому. Той, хто живе минулим, навіки втратив молодість своєї душі.  За матеріалами книги П. Рогозіна «Як правильно старіти»

4, 2 0 1 7 | С В І Ч Н И К

13


С Л О В А Н А С ТА Н О В И

ЖИТТЯ НЕ ПОВТОРИШ Неправда! Неправда вже тому, що сказав це не Господь, а сатана після того, як попросив у Бога дозволити йому ще більше вразити Йова. Далі читаємо: «І вийшов сатана від лиця Господнього, та й ударив Йова злим гнояком від стопи ноги його аж до його черепа...» (Йов 2:7). Проте результат диявольського експерименту, з якого Йов вийшов переможцем, показав усю брехливість наведеного вище їдкого зауваження сатани: «Шкіра за шкіру, і все, що хто має, віддасть він за душу свою» (Йов 2:4). Не один капітан, стоячи на містку свого корабля, що тоне, і спостерігаючи за тим, як один за одним пасажири сідали в рятувальні шлюпки, знав, що сам піде на дно разом із кораблем. Не один машиніст щосили тримав управління поїзда і ногу на гальмі доти, доки більша частина вагонів була врятована, а потім сам котився у воду через відкритий розвідний міст. Пожежник, кинувшись у палаючий будинок, жертвує своїм життям, роблячи спробу врятувати одну сонну дитину. Тисячі мучеників ішли до левів на циркових аренах Нерона, на багаття, шибениці і під гільйотину, не поступившись своїми принципами, доводячи цим, що вірність Богові і своєму обов’язку для них дорожча за життя.

О

дного англійського адмірала судили військовим судом за те, що він під час небезпеки, повернувши корабель у зворотному напрямку, серйозно пошкодив його корпус. Докази були проти нього. Але коли він, нарешті, став перед судом, щоб висловитися, то сказав: «Я зробив це тому,

14

СВІЧНИК | 4, 2017

СПОЧАТКУ Старість міцна завдяки основам, закладеним у молодих літах. ЦИЦЕРОН

що за бортом була людина, і я хотів врятувати її; до речі, мені це вдалося. Вважаю, що життя одного моряка дорожче від усіх кораблів Британського Флоту». Він був виправданий. Життя справді дуже цінне! Я думаю, всі ми чули запитання: «Чи хотілося б вам прожити життя спочатку?» Ми всі наробили так багато негідного, що, за найскромнішими під рахунками, 95% нашого минулого потребувало б виправлення. Якби ми отримали можливість повернутися в минуле, щоб виправити наші

помилки, то з радістю погодилися б на це. Хіба не приємно було б почути від Господа: «Ти можеш повернутися назад і спробувати прожити життя спочатку. Я перетворю твоє сиве волосся на чорне, розгладжу зморшки на обличчі, розігну твої плечі, поверну гнучкість суглобам, і тобі буде знову 21 рік!» Почувши таку пропозицію, багато, напевно, погодилося б. Однак деяким потрібно повернутися до більш раннього віку, щоб за справедливістю почати все спочатку.


С Л О В А Н А С ТА Н О В И Дуже багато встигають збитися зі шляху значно раніше. Іноді чуєш від людей: «Я хотів би почати життя спочатку, але вже з моїм нинішнім досвідом і знаннями». Невже? Яким же нецікавим хлопчиком були б ви зі своїми нинішніми досягненнями в дитячій голові! Нікому не хотілося б мати такого хлопчика в домі. Та й вам було б нудно в товаристві інших дітей, з якими ви не мали б нічого спільного. Яка велика милість Божа в тому, що нам не потрібно повторювати земного життя! У нас можуть бути інші, нові випробування, що саме по собі нелегко без повторення колишніх. Невже вам би хотілося знову пережити втрату батька або матері, супутника життя або дитини?..

У Помпеї

Якось пізньої осені, перебуваючи в Італії, я ходив із моїм другом і двома гідами вулицями Помпеї. У всьому місті нас було тільки четверо. Ми заходили в будинки, музеї, храми і театри, дивилися на дивовижної краси розписи на стінах і тонкої роботи мозаїку на підлогах. На вулицях були глибокі вибоїни від коліс древніх колісниць, але ніде не видно було жодної колісниці. Над дверима будинків латинською мовою красувалося «Ласкаво просимо», але ніхто не зустрічав гостей; у будинках було порожньо. Єдиними людськими тілами були закам’янілі фігури колишніх мешканців у музеї біля воріт міста. Нікого не залишилося з 35 000 чоловік, які проживали в цих будинках, поклонялися в

храмах і аплодували в театрах цього міста. Вісімнадцять століть місто було поховане під шарами попелу, і тільки сучасні дослідники та археологи розкопали його, прибравши тонни вулканічного попелу і застиглої лави. Той, кому довелося б повернутися в своє минуле життя, знайшов би його подібним до розкопок мертвого минулого: стара будівля школи, стара церква, старий будинок, майданчик для ігор — все це або зовсім зникло, або зайнято кимось іншим, і мандрівка в минуле стала б такою ж гнітючою, як моє відвідування Помпеї.

Спокуси

Невже вам захотілося б знову піддаватися колишнім спокусам? Що стосується мене, то, хоча моє життя було далеко не таким, як мені хотілося б, але в мене немає бажання прожити його знову, боячись, що вдруге вчиню ще гірше. Знову жити? Та якби тим, хто сьогодні шанований, була дана можливість експериментувати в цьому житті, то при його повторенні воно було б суцільною руйнацією. Ти, який пройшов через життя, як казав древній Йов, «ледве-ледве», вдруге міг би зовсім не пройти. Сатана сказав би: «Я знаю його тепер краще, ніж раніше. Я сплету ще міцнішу сітку обставин, щоб цього разу він уже не вислизнув від мене». Друзі, навчившись на своїх помилках, не будемо озиратися назад, але будемо дивитися вперед, йдучи до мети, призначеної для нас Богом. Як же ти можеш

практично прожити своє життя заново і стати ще кращим? Це станеться з тобою, якщо ти вкладеш у свої, залишені тобі роки, все, чого навчився за попередні роки свого життя. Якщо хтось каже, що бажав би повторити все своє життя спочатку, оскільки прожив би його краще, але продовжує жити, як і раніше, як завжди, не використовуючи свого досвіду в сьогоденні, він тільки обманює сам себе: в повторному житті він жив би так само, як у минулому. Повторення його життя не привело б до виправлення. Як тільки капітан корабля наштовхується на підводні камені, він негайно доповідає про це, і на тому місці ставлять буй, щоб інші не повторили його аварії. Всі наші минулі помилки повинні бути попереджувальними «буями» для збереження нас на правильному шляху. Немає вибачень тому, хто знову вдаряється об той самий камінь, про який уже розбивався одного разу. Проходячи тротуаром, де велися дорожні роботи, ми нерідко бачимо помаранчеві вогні на дерев’яних козлах, що попереджають про наявність ями або іншої небезпеки. Вздовж усього нашого життєвого шляху світяться подібні попереджувальні «вогні» і, досягнувши середини життя, ми вже повинні знати, куди можна ступати, а куди — ні. Поліпшуйте життя в час, що залишився. Навчені досвідом і життям, ми можемо в наступні десять років зробити більше

Вісімнадцять століть Помпея була похована під шарами попелу...

4, 2 0 1 7 | С В І Ч Н И К

15


С Л О В А Н А С ТА Н О В И для Бога і Церкви, ніж за всі свої минулі роки. Ми не можемо виправити і загладити колишні помилки і прогріхи. Але ми можемо не повторювати їх у майбутньому. Ми часто зустрічаємо людей, які прийшли до Господа тільки в сорок чи п’ятдесят років, яким здається, що з настанням старості їм залишається тільки «піти на спочинок». Вони віддали сорок років свого життя сатані і світу, а тепер хочуть залишок життя провести в спокої. Як їх зустріне Христос на Небі? Якщо на Небі є сухе листя, воно буде відповідним матеріалом для їхнього вінка. Престол із поламаними сходами буде місцем їхньої коронації, а арфа без струн — для їхніх пальців. Друже, якщо ти віддав дев’ять десятих свого життя гріху і сатані, а залишок — «святому» неробству, не сподівайся отримати якусь нагороду від Бога. Отож, враховуючи той факт, що ми не можемо повторити свого життя, найкраще, що можемо зробити, — це віддати Господу залишок свого життя і присвятити себе плідному служінню для Його слави. Машиніст запізнілого потягу збільшує швидкість, щоб прибути до місця призначення вчасно і не зірвати розкладу.

Слово до молодих

Хтось сказав: «Якщо життя не можна повторити і мені дається тільки одна в ньому мандрівка, я бажаю виявити всю доброту і милосердя, на які тільки здатний, до найбільшого

Одна з Божих цілей в процесі старіння полягає в тому, щоб  людина зробила правильну переоцінку своїх цінностей. числа людей». Помилки моєї молодості вже непоправні. Цей час назавжди відійшов. Зробити життя плідним і корисним можна тільки повною віддачею себе Господу зараз, цієї миті. Ті, що сіють дикий овес, пожнуть дикий овес, а хто сіє пшеницю — пожне пшеницю. Багато молодих людей, які спалювали свою молодість, не дожили до середнього віку. А старий, який прожив своє життя для Христа, розповість вам, що його любов до Бога була його найбільшою радістю, і служіння Богові робило його життя повноцінним та осмисленим. Зір до того, щоб бачити світ, притупився, а споглядання неба загострилося. Слух не такий гарний, як раніше, і йому доводиться нахиляти вухо, щоб краще почути, що кажуть йому внуки, але зате він чує музику Неба, і перехожі знімають перед ним у пошані шапки, а жінки кажуть своїм дітям: «Подивіться, який славний дідусь!» Інший же постарів у сорок літ, тому що рано поступився поганим звичкам, дозволивши їм зробити його їхнім рабом. Він

любив алкоголь, жив для світу і опускався з кожним роком усе нижче і нижче. З опухлими руками в порваних кишенях, отупілим поглядом, він, не приховуючи роздратування, дивиться на бадьорих перехожих, дітей, які бавляться, веселих юнаків та дівчат. Хворий і без засобів до існування, він потрапляє нарешті в будинок для бідних. Жалюгідний, нещасний, лежить там в очікуванні смерті, занурений у думки про те, що життя його було безглуздим і порожнім, що він сам винен у цьому; і найстрашніше те, що вже не можна нічого виправити. Він починав своє життя з непоганими перспективами на майбутнє, як і багато інших його співвітчизників, а ось зараз лежить, мов набряклий труп, в очікуванні свого поховання. Він пожав те, що посіяв. «Буває, дорога людині здається простою, та кінець її — стежка до смерті» (Пр. 14: 12). Юнаки, оскільки ви не можете повторити свого життя, оберіть прямий шлях — шлях, визначений для вас Богом. Подбайте про те, щоб ваше єдине життя було прожито правильно. Якщо ви пішли з дому, щоб випробувати своє «щастя», пам’ятайте, що справжнє щастя — тільки у Христі. Поверніться додому, до своїх рідних. Розповідають, що одного разу шотландський хлопчик потрапив у полон до індіанців. Він ріс із ними, засвоїв їхню мову і  звичаї, але настав день, коли вождь племені сказав йому: «Хоча ти з нами, але ти не наш. У тебе, напевно, є десь батько і мати. Я сам втратив єдиного сина в бою і розумію, яка це втрата. Тож відпускаю тебе на волю. Іди, повернися у свою країну, до твоїх рідних, потіш їх». І я звертаюся до молодих, закликаючи їх повернутися з далекого краю цього світу, від гріха, пороку, до своїх земних рідних; але насамперед — до нашого Небесного Отця. Він чекає на вас!  В. ТАЛМАДЖ

16

СВІЧНИК | 4, 2017


ПРОПОВІДЬ

НА ВЕРШИНІ Недовговічна цінність

М

ойсей міркує про короткочасність і швидкоплинність людського життя, левова частка якого припадає на несвідоме дитинство, працю «в поті… лиця», старість і хвороби. Чому такий жереб людини? Від нашого народження у нас закладено бажання жити. Новонароджене немовля хапає повітря, щоб розпочати самостійно дихати. Упродовж усього життя ми боремося за те, щоб не померти, щоб якнайдалі відстрочити земну розлуку. Життя — це Божий дар, і бажання вічно жити свідчить про те, що таке життя існує. Скільки сьогодні людських умів трудиться над тим, щоб якось продовжити роки життя людини, проте їхні успіхи у цьому марні. Божий присуд залишається чинним: «Днів віку нашого — сімдесят років, а як при силі — вісімдесят...» Слово Боже каже: «…Людям призначено вмерти один раз…» (Євр. 9:27). І ця істина беззаперечна. Ми — нащадки Адама і Єви, яких Бог вигнав із раю і прирік на нелегке життя на цій землі. Після гріхопадіння перших людей Бог промовив до жінки: «Помножуючи, помножу... болі вагітності твоєї. Ти в муках родитимеш діти…» (Бут. 3:16). «І до Адама сказав Він: «…Проклята через тебе земля… У поті свойого лиця ти їстимеш хліб» (Бут. 3:17, 19). Знаючи швидкоплинність і короткочасність життя людей на землі, Мойсей звертається в молитві до Бога, щоб Він навчив нас

«Днів віку нашого — сімдесят років, а як при силі — вісімдесят років: і гордість їхня — праця й марнота; час швидко минає, і ми відлітаємо…» (Пс. 90:10). Дослівний переклад із синодального перекладу звучить так: «…найкраща пора їхня — праця й хвороби». Невже той, хто з Божою допомогою врятував ізраїльтян від єгипетського поневолення, важкої праці, хвороб і страждань назвав це кращою порою? Що мав на увазі Божий чоловік Мойсей, коли писав ці рядки? Нижче читаємо: «…бо все швидко минає, і ми летимо» (Пс. 89:10).

ПРОЖИТИХ ЛІТ «лічити отак наші дні, щоб ми набули серце мудре!» (Пс. 90:12). За короткий проміжок часу швидкоплинного життя людина повинна встигнути знайти Бога і так розпорядитися своїм часом, щоб надбати мудре серце, яке знає свого Творця.

Брак часу — найперший ворог сучасності Сьогодні ми живемо у постійній нестачі часу. Наш підступний ворог — поспіх — непомітний і звичний злодій справжніх цінностей. Ми так звикли до метушні, що навіть пишаємося своєю зайнятістю. Нам немає коли думати про серйозні речі. Часу бракує і на роздуми, і на пошук істини, і на потреби нашої душі, і на сім’ю, і на ближніх, однак вистачає на роботу і прагнення домогтися кращих результатів, найвищого становища в суспільстві. Ми просто не усвідомлюємо того, що ці результати абсолютно нікому не потрібні. А на вершині прожитих літ, усвідомлюємо неминучу реальність — марність прожитого життя. Маючи більше достатку, більше коштів, більше можливостей для поліпшення свого добробуту, ніж в усі попередні часи, не маємо часу для найголовнішого — уваги до найближчих і найдорожчих. Нам обмаль часу думати і про вічність…

«Дві дороги, два шляхи: обирай, куди іти…»

Усе швидко минає, і ми відлітаємо. Куди? У вічність. Як важливо, роздумуючи над життям, яке практично минуло, разом із царем Давидом сказати: «Частки припали для мене в хороших місцях, і гарна для мене спадщина моя!» (Пс. 16:6). Для вірних Божих дітей смерть — надбання. Вмираючи, ми набуваємо значно більше, ніж те, що мали на землі. «Знаємо бо, коли земний мешкальний намет наш зруйнується, то маємо будівлю від Бога на небі, — дім нерукотворний та вічний» (2 Кор. 5:1). Ми втрачаємо життя? О ні, ми набуваємо значно краще життя. Якщо живемо так, щоб померти, ми помремо так, щоб жити. Любий читачу! А для кого ти прожив своє життя? Хто займав чільне місце в ньому? Чи радієш від наближення зустрічі, яка має відбутися на хмарах із Господом? Можливо, розчарування і невпевненість наповнюють твою душу? Якщо тобі знову немає коли подумати про це, то, боюся, що судного дня і Праведному Судді не знайдеться часу подумати над тим, щоб виправдати тебе…  Василь БАСАРАБА, голова ООЦ ЄХБ Рівненської обл. 4, 2 0 1 7 | С В І Ч Н И К

17


, а т і л , Мене не пі дганяйте…

РОЗДУМИ ВГОЛОС

Мене, літа, не підганяйте В цім швидкоплинному житті. Я зупинити хочу, знайте, Смерть на Голгофському хресті. Мене, літа, не підганяйте! Куди спішити — і чого? В негоду цю зігріти дайте Любов’ю ближнього свого. Спокуси всі, усі азарти Хай час іржею переїсть. Мене, літа, не підганяйте, — Мені нести ще Благовість. Мене, літа, не підганяйте, Бо ще не всім сказати встиг: — Свої серця Христу віддайте! І буде вічна радість в них. Він зодягне вас в пишні шати, Відкриє істини вуста… Мене, літа, не підганяйте — Я хочу славити Христа.

18

СВІЧНИК | 4, 2017

Справді, правді, що не день, де то все більше відчуваю, від як підганяють мене літа. літ Вже волосся, сповільнюється хода, В й сивина припудрила д і і все частіше згадую молодість. Але не сумую і не відчуваю душевної порожнечі, і не проймає мене невигойний біль. Адже поряд є чимало людей, котрі бояться смерті, плачуться за своїми молодими роками. У них — пригнічений настрій, а зажура глибоко засіла в їхніх зіницях.

В

ідома американська актриса Голлівуда Джоді Фостер говорила: «Згадувати молодість — це все одно що відвідувати могилу друга, якого ми образили і не маємо аніякісінької можливості загладити свою провину…» Але не осуджуймо її за цей вислів. Адже для християнина немає жодних підстав сумувати. Навіть тоді, коли закінчується його земний шлях. Вважаю, навпаки, є підстави радіти, бо настане день вічнозеленої весни і невимовної втіхи, коли всі ми, хто зустрівся з Христом, стоятимемо біля Його ніг. Люди, які не мали миру з Богом, справді постають перед ли-

цем смерті, як старенька бабуся у знаменитій казці Олександра Пушкіна — біля розбитого корита. Абсолютне банкрутство, жах і відчай у тих, хто сповідував лише земні ідеали. Святе Письмо каже: «Спогадуйте наставників ваших, що говорили вам Слово Боже; і дивлячися на кінець їхнього життя, переймайте їхню віру» (Євр. 13:7). Це — привілей старших. А привілей молодих перед тими, хто має похилий вік, — у  наповненні новизною майбутнього. Але сильні тільки ті, хто за Словом Божим віддав себе у Його розпорядження. І з повним смиренням служить Йому та виконує в цьому світі своє призначення. Пригадую рідну тітку — Параску Іванівну Таращук, котра народилася ще 1903-го. Про-


РОЗДУМИ ВГОЛОС жила майже 90 років. Дуже рано овдовіла, залишилася із трьома малолітніми доньками — Надією, Ганною, Раїсою. Її чоловік, Олександр, ще до початку Другої світової війни разом із нею прийняв у своє серце Ісуса Христа. Коли ж у наш край прийшла німецька навала, то за відмову брати зброю в руки (аби виконати заповідь Божу «Не вбий!»), був розстріляний. Ця мудра жінка як могла, так і рятувала життя своїх дітей і себе під час окупації і в перші повоєнні роки. Плела кошики з рогози, ткала килимки, аби хоч якось зводити кінці з кінцями. Проте не зламалася, вистояла, вижила. Не раз чув з її вуст молитви до Небесного Отця, аби Той оберігав її родину від усілякого лиха і злиднів, зміцнював у вірі, яка, вочевидь, була для неї надійною зброєю в протистоянні з лукавим і безвір’ям, яке насаджувала комуністична ідеологія. Тільки тепер, уже з вершини своїх літ, зрозумів, що завдяки їй і подібним до неї людям, котрі вірили в Христа і служили Йому, став дитям Божим. А нині усвідомив: служіння Вседержителю — справа непроста. Вона вимагає повної віддачі Богові — живої жертви і святої відданості Істині до глибини душі, вірності до смерті, стійкості, мужності, твердості, і навіть героїзму. Люди, які дожили пенсійного віку чи глибокої старості, мають активно й успішно продовжувати звершувати свій труд в євангелізації світу, шукаючи в покорі серця святості й сили згори, досконалості та готовності для зустрічі з Господом, що гряде у славі. Ось що каже Святе Письмо з цього приводу: «Я був молодий і постарівся, та не бачив я праведного, щоб опущеним був, ні нащадків його, щоб хліба просили» (Пс. 37:25). Цитуючи ці слова з Біблії, часто згадую своє минуле, дитячі сирітські роки в селі Івання на Дубенщині, де я народився, убоге життя, труднощі й пере-

живання. Тепер усе це — як у тумані. Але один зі спогадів — радісний, приємний — стоїть перед очима. Це — моя зустріч із Господом Ісусом Христом, яка сталася в серпні 1990-го у місті Дубні. Близькими і зрозумілими для мене стали слова втіхи одного з літературних героїв твору «На дні» Максима Горького — Луки, який говорив до жінки, котра помирала від туберкульозу: «Смерті не треба боятися. Смерть, я тобі кажу, нам — як мати малим дітям». Таке ставлення до смерті вже у свої немолоді літа дала мені віра у Христа, мого Спасителя. Чималий досвід духовної праці зобов’язує нас, людей старшого покоління, передавати молодим — для Божої слави. Адже ми існуємо для неї, і чудо нашого увірування і відродження дане Богом саме для цього. Тому ми повірили не для власного вічного комфорту (щоправда, дехто цього не розуміє). Одначе після того, як Святий Дух нас відроджує завдяки благодаті, незважаючи на наші недоліки, ми повинні збагнути і з повною віддачею сил трудитися на ниві Божій. Наприклад, у Посланні до колосян 3:17-23 зверніть увагу на слова: «І все, що тільки робите словом чи ділом, — усе робіть у Ім’я Господа Ісуса, дякуючи через Нього Богові й Отцеві… І все, що тільки чините, робіть від душі, немов Господеві, а не людям!» Це дійсно так має бути. Маємо поставити собі запитання: для кого я все це роблю? Задля

Нього чи задля себе? Ми не повинні говорити одне, а очікувати — інше. Говорити ради Христа, а надіятися, що нам вдасться це зберегти як власні вічні переваги. Всім нам доведеться з’явитися на суд перед Христом (Рим. 14:10), аби отримати нагороду, як написано у Другому посланні апостола Павла до коринтян (5:10). Дехто, напевно, замислиться: щойно потраплю на небо, одразу ж піду шукати свій номер у вічних кущах, приготовлених Христом. Але — це наша помилка, породжена нашим природним егоїзмом. Шукаємо свого всюди, навіть служачи Богові. Одного разу нам буде надана чудова можливість на довгожданій зустрічі — покласти до Його ніг те, що так багато від нас забирало сил, привілеїв і чимало чого іншого. Ніхто не повинен заманювати до праці на ниві Божій нагородою для себе, захопленням нею, не розкриваючи її істинного призначення. Працюйте, щоб покласти багато. От і все. Він — цього вартий. Сподіваюся, що все це слугуватиме поштовхом для роздумів багатьох людей похилого віку. Ще раз повертаюся до спогадів про мою тітку Параску Таращук. Вона за довге життя справді заслужила на високі небесні нагороди. Торуючи земний шлях, ця жінка крок за кроком упевнено долала вершину за вершиною. Але їй завжди ввижалася найдальша, найсвітліша і найбажаніша. Знала, що її не досягти ні фізичними зусиллями, ні напругою розуму, а — простою, щирою вірою в Того, Хто створив цей Всесвіт, маленьку планету Землю. На цю, останню в житті вершину, вона ступила, коли її не стало. 

Сергій РАЧИНЕЦЬ, християнський поет і публіцист

4, 2 0 1 7 | С В І Ч Н И К

19


АЗБУКА СТОСУНКІВ

ГОСТРИЙ ДЕФІЦИТ…

Коли настає старість? Думаю, підлітки схиляться до того, що старість розпочинається десь із років 30-ти. (Тридцятилітні, уявляєте, ви вже підстаркуваті!) Люди років 40-50 знизують плечима, мовляв, про що мова, коли на життєвому полі щойно відкрилися горизонти для нових звершень, а в свої 60-70 вони скажуть, що ще наче й не жили. Певно, старість — це завжди через 10-15 років, але не тепер...  А що ж насправді є  ознакою старості? Визначені державою роки? Стан здоров’я? Чи особисте сприйняття себе за кулісами суспільного життя? Як би молоді люди не боялися старості з усіма її невтішними картинками кволого здоров’я та безпорадності, парадокс  у тому, що  дожити до неї — не всім щастить! 

У

се ж, перебуваючи у будьякій віковій категорії, кожна людина так чи інакше має певне ставлення до старості. Справа в тім, що поряд із нами завжди були та будуть люди старшого віку. Це наші родичі, знайомі, сусіди або просто випадкові перехожі. І Господь залишив нам важливе повеління, розкриваючи усю суть належного ставлення до людей старшого віку. Написано в Біблії: «Перед лицем сивизни встань, і вшануй лице старого, і будеш боятися Бога свого. Я — Господь!» (Лев. 19:32). Бог чітко говорить нам про те, щоб ми шанували та поважали старших. Проста та надзвичайно велична Божа істина, яка, на жаль, із роками все більше затоптується в нашій культурі всезагальною грубістю та тотальною неповагою до старших та літніх людей.  У чому ж справа? Де корінь проблеми? Та чи під силу щось змінити саме нам із вами? Звісно, якби люди любили та шанували Бога, вони б виконували Його заповіді та настанови, в яких

20

СВІЧНИК | 4, 2017

ПОВАГИ

захована глибока Божа мудрість та благословення для людства. Та наразі я хотіла б розкрити одну важливу тенденцію, яку встигла помітити за своє коротке (чи комусь, можливо, довге) тридцятирічне життя. 

Цінності народжуються у сім’ї Основою та найважливішим місцем виховання особистості є сім’я. Бог запланував народження людини саме безпомічним немовлятком, чистою книгою, в яку батьки згодом запишуть надзвичайно великий обсяг інформації. Саме в сім’ї дитинку вчать, як потрібно ставитися до батьків, братиків та сестричок, бабусі та дідуся або просто перехожого дядечка. Бог сказав: «Шануй свого батька та матір…» (Еф. 6:2). Звісно, народившись, дитинка зовсім нічого не знає про це повеління, тому-то послуху та поваги її мають навчити саме батьки. Та проблема найчастіше в тому, чи знають батьки суть цієї заповіді, та яким чином  прищепити дитині повагу та послух? Чи розуміють батьки суть та глибину слова «шануй», що постійно деформується світськими стандартами  та поняттями. 

Як не прищепити дитині хибної поваги? Шукаючи тлумачення слова «повага», дедалі частіше зустрічаю тенденцію, що повагу потрібно лише чимось заслужити: досягненнями, успіхами, перевагами над іншими. Складається враження, що поважати ми маємо лише тих, хто є реальним авторитетом у наших очах. А як же нам ставитися до старенького дідуся, який своїми неквапливими кроками затримує рух маршрутки? Яке почуття викликає у нас бабуся, яка так довго перебирає в хустинці дрібні гроші, аби розплатитися в магазині, а ми, дуже

поспішаючи, стоїмо у черзі за нею? А що ми відчуваємо, стоячи поряд зі своїми батьками у колі надзвичайно успішних та авторитетних людей?   Біда в тім, що розуміння поваги в нашій культурі втратило свою глибоку духовну основу та стало декларувати лише тимчасову зовнішню оболонку.  У сучасній культурі  надзвичайно поширений культ молодості, краси,  успіху та всебічного розвитку.  Люди не хочуть старіти, а індустрія краси за фінансової спроможності може і в 70 зробити тебе на років 30 молодшим.  Відмінна фізична форма, впливовий статус у суспільстві, фінансові можливості та успіхи у багатьох важливих сферах займають у рейтингу життєвих цінностей та   цілей верхні позиції. Звісно, для дитини молодшого віку зачіска мами та суспільне становище тата ще не відіграють такої важливої ролі. Та для підлітка успішні впливові, фінансово забезпечені батьки будуть приводом для гордощів та наслідування. А батьки, відчуваючи таку тенденцію, починають ставити на цих зовнішніх характеристиках великий акцент. У такому випадку у вихованні по-


АЗБУКА СТОСУНКІВ

ваги до себе батьки дають місце у розмовах із дітьми таким реплікам: «От досягнеш того, чого й я, тоді й будеш мені розказувати!», «Ти ще мені в пуп дихаєш, тому слухай і виконуй!», «Почнеш заробляти стільки, скільки я, тоді вирішуватимеш, що купувати!», «Ти ще ніхто в цьому світі, тому не маєш права мені щось доводити!», «Ти на моєму утриманні, тому не смій підвищувати на мене голос!» У цьому випадку повага до батьків — це визнання їхнього успіху, досягнень та авторитету.  Дитина повинна слухатися, шанувати та поважати тата з мамою тому, що батьки  оплачують усі її витрати, влаштовують життя, допомагають соціалізуватися та й, зрештою, до певного моменту  є фізично сильнішими від неї.  Хвилиночку! А що ж буде, коли батько з успішної  та впливової особи перетвориться на старенького дідуся з тремтячими руками та «букетом» невиліковних хвороб?  Які підстави для особистої поваги та пошани наведе літня бабуся, яка не в змозі сама перейти пішохідний перехід на дорозі? Як тоді ставитися дітям до батьків, які вже давно не

є сильними, всебічно розвиненими та авторитетними? Виявляється, тоді пошані настає кінець? На превеликий жаль, так і є!  Втративши глибокий духовний аспект виховання ще в ранні роки дитини, батьки часто впадають у крайність «дати дітям усе», забезпечити найкращим, бути для них суперменом і при цьому диктувати правила пошани та послуху! Та Бог заклав у поняття пошани зовсім інший зміст. 

Підвалини поваги Шанувати означає передусім любити, цінувати та коритись авторитету батьків лише тому, що вони батьки, яких призначив для нас Бог. Часто забезпечити дитину матеріально значно легше, ніж із перших років життя побудувати з нею теплі та довірливі стосунки. Адже на це треба час, а його так бракує з чималим списком справ та особистих досягнень. Обійми, душевні розмови, спільні переживання та щирі настанови — це, звісно, не нові класні кросівки чи дорогий телефон, натомість — це безцінний внесок у стосунки любові та пошани.

Для того щоб я поважала та шанувала свою маму, їй зовсім не довелося бути великим знавцем моди, секретів краси, успішною бізнес-леді чи великим авторитетом серед молодих дівчат. Час, який вона з подостатком дарувала мені, її жертовна любов, яку я завжди помічала в найменших дрібничках, щирі молитви за моє життя, які я чула за дверима кімнати, надзвичайне тепло її щедрих обіймів та очі, завжди сповнені добра, подарували мені глибоке почуття пошани та поваги до неї. Її практична любов — найбільший внесок, який вона зробила у моє життя.  Не зрозумійте мене хибно, я не маю на увазі того, що батьки не повинні розвиватися, досягати успіхів та бути у чомусь ідеалом для своїх дітей! Зовсім ні! Вкладати в дитину свій час, любов, підтримку, бути їй другом, щодня з любов’ю відкриваючи важливість Божої заповіді «Шануй свого батька та матір...», — ось надійна основа, на якій можна збудувати шанобливе ставлення дитини не тільки до батьків, а й до всіх старших людей!  У Слові Божому читаємо, що в останні дні «будуть бо люди тоді самолюбні, грошолюбні, зарозумілі, горді, богозневажники, батькам неслухняні…» (2 Тим. 3:2). Сумна картина, коли виховання зводиться лише до задоволення фізичних та матеріальних потреб. Унаслідок діти виростають із  гострим дефіцитом справжньої  любові, відтак стають  озлобленими, грубими, втрачають будь-яку повагу не тільки до батьків, а й до людей старшого покоління, які так потребують підтримки та допомоги.  Якої великої мудрості потребуємо ми, батьки, у вихованні дітей! Адже з кожним своїм вчинком ми або будуємо стосунки любові та пошани, або, зазнаючи впливу світських псевдоцінностей, вчимо їх хибних уявлень про пошану до  батьків та старших людей! 

Світлана ВОРОНА, рівненська церква «Дім примирення»

4, 2 0 1 7 | С В І Ч Н И К

21


СТОРІНКА ДЛЯ ДІТЕЙ

Галина ЛЕВИЦЬКА

Фіолетовий

Потім По П о отт сталося лихо. Коли його наступного разу р ра аз перекладали до іншої коробочки, він ссердився се ер і пручався, тому вислизнув із ьогодні я розповім вам ру рук ук продавця і впав на брудну підлогу. На історію про моточок ни- ньо н нь ьо навіть хтось наступив ногою… нього ток. Чи бачили ви такі Потім дбайлива прибиральниця піднямоточки в мами, бабусі чи сестрички? Ці ла бідолаху, ретельно обтрусила і поклала ниточки використовують для вишивання. до великої картонної коробки, яка стояла Народився наш фіолетовий моточок на збоку від вітрини. Фіолетовий моточок завеликій фабриці серед інших своїх брати- сумував ще більше, адже звідси вже нічоків і сестричок. Їх сортували і пакували го не було видно… в пакетики, коробочки і великі пакунки. У цю коробку складали моточки з Вони солодко спали, притулившись один якимись вадами, тому покупці рідко задо одного голівоньками, поки машини глядали сюди. Моточки часто хникали і розвозили їх до місця призначення. вередували, навіть сварилися між собою, Так фіолетовий моточок опинився але стара картонна коробка була дуже у великому магазині, де продавали різтерплячою і мудрою, тому могла швидко номанітні моточки, котушечки, голочки, зупинити будь-яке непорозуміння. бісеринки, наперсточки та все-все інше, — Будьте слухняними і вчіться чекати. призначене для шиття, вишивання, руВи обов’язково потрапите в чудові руки! коділля… Він радів, бо з великої вітрини Ви призначені дарувати радість! — нейому було весело розглядати величезну втомно повторювала вона. магазинну залу. Але невдовзі моточок поФіолетовий моточок лежав на дні кобачив, що з коробочки, в якій він приїхав робки і розмірковував над цими словами, з фабрики, всіх його братиків і сестричок мовляв, як же він може подарувати корозкупили. Він залишився один-однісінь- мусь радість, коли він брудний, неприміткий. Продавець переклав його до іншої ний і ні на що не годиться? Спочатку він коробочки, яка теж стояла на вітрині. дуже заздрив тим моточкам, яких купуваНезабаром усе повторилось. Інші моточли. Але стара картонна коробка так щиро ки купували, а його — ні! Фіолераділа за них, що невдовзі й сам фіолетовий моточок засумував. товий моточок перейнявся цією ра-

С

22

СВІЧНИК | 4, 2017


СТОРІНКА ДЛЯ ДІТЕЙ

— Дякую, — усміхнулася коробка. — Довіряй цим рукам! Бог створив нас Добрі руки принесли неповторними фіолетовий моточок додому. і незмінними, Вони пахли ніжним теплом і унікальними і днієї ночі, коли моточщирою радістю. Тут моточпречудовими! ки спокійно спали під кові довелося згадувати слокришкою картонної кова старої картонної коробки: робки, в магазині зчинився «Довіряй цим рукам!» Бо те, що великий переполох. Сюди заліз руки почали робити з ним, було і якийсь хижий звір із великими дивно, і незрозуміло, і неприємно, і зубами. Він наробив шкоди на полицях навіть боляче… магазина і, натрапивши на картонну коСпочатку добрі руки розправили моторобку, почав її гризти. Стара коробка чок і почали занурювати його в якусь простійко захищала своїх мешканців, але звір зору рідину з білою піною. Вони легенько таки прогриз її нижній кутик і вхопив за стискали його і знов занурювали в цю чубчик фіолетового моточка. Той щодуху рідину… Духмяні краплинки проникали глибоко всередину. Фіолетовий моточок дуже хвилювався, але був певний, що все буде якнайкраще! Потім його причепили до білої грубої нитки. Він із подивом відчував, як білі опирався, бо розумів: якщо звір витягкраплини скапують із нього вниз. Здане його з коробки, то потім прогризе ще валося, що він підростає… Було свіжо і більшу дірку і знищить усіх його братиків. солодко. На щастя, в цей час нагодився сторож. Невдовзі фіолетовому моточку довелося І звір був переможений! Хазяїн зробив пережити ще одне випробування. Добрі старій картонній коробці «перев’язку» руки загорнули його в білу тканину і поскотчем. І знову поскладав у неї моточки чали… притискати чимось дуже важезним ниток. Він довго з жалем тримав у руках і гарячим. Це було дуже боляче! фіолетовий моточок. Думав: «І викинути станнє, що пам’ятає моточок, — добрі шкода… І кому ж він такий буде потрібруки розділяли його на ниточки і ний?!» Але таки не викинув, а поклав нарозрізали гострими ножицями. Це було зад у картонну коробку, на самий верх. зовсім незрозуміло. Але фіолетовий мотоього дня сталося довгождане! Добрі чок щиро довіряв добрим рукам. руки ніжно взяли фіолетовий мотоМайстриня завершила вишивати свою картину. Вона раділа і була дуже задовочок і сказали: — Я хочу його у вас купити! лена. Від фіолетового моточка не залишилося жодної ниточки. Всі вони до ладу — Вибачте, я тут лише продавець, а не господар, — почулася відповідь. — Тому я були вшиті у чудове полотно. Моточне можу запропонувати вам меншу ціну ка вже не було, але він жив у своїх за цей моточок, хоча він брудний і пошко- ниточках новим радісним життям… джений. Може, ви підберете щось інше? Кожного з нас Бог створив — Не хвилюйтесь. Я заплачу належну неповторним і незамінціну! — відповіли добрі руки. — Він мені ним, унікальним і дуже потрібний, бо я вже довго шукаю пречудовим! І для моточок саме такого кольору. кожного з нас є Фіолетовий моточок в очікуванні лежав своє місце в Його на прилавку. картині!  — Прощавай! — гукнула стара картонна коробка. — Я дуже радію за тебе! — А як же ти? — запитав фіолетовий моточок. — Я сумуватиму за тобою, бо я полюбив тебе… дістю. А через радість за своїх братиків у нього з’явилася надія, що й для нього настане день змін…

O

м от о ч о к

O

4, 2 0 1 7 | С В І Ч Н И К

23


П О ГЛ Я Д Ф А Х І В Ц Я

Наше життя тут, на землі, схоже на поїздку у вагоні — вже скоро потрібно виходити, а ми «їдемо», ніби зупинки ніколи й не буде. Знаючи це, Ісус дав хороший інструмент для діагностики свого серця на предмет наших справжніх життєвих цінностей: «Бо де скарб твій, там буде й серце твоє» (Мт. 6:21). Ми не знаємо, коли буде саме наша зупинка, але Бог очікує, що ми будемо готові до «виходу» і зустрічі з Ним і не можемо нехтувати аналізом власного серця, бо й не помітимо, як головні наші інвестиції будуть пов’язані із земними цінностями, а для Бога буде виділена лише неділя.

неможливість поділити спадщину батьків.

Заповіт із розподілу майна

Однією з найбільших проблем, яка може спіткати дітей після смерті їхніх батьків, — нерозподілене майно. «Хата й маєток — спадщина батьків…» (Пр. 19:14).

ПРИГОТ УЙСЯ

Фізична підготовка до смерті

Г

оворячи про важливість підготовки до відходу нашої душі, було б неправильно не згадати про приготування у земних питаннях. Духовність не полягає в тому, щоб повністю занедбати практичні щоденні питання і не мати в них порядку. Бог не закликав робити нам аскетичні речі, ні уникати спілкування з іншими людьми, ні ігнорувати побутових питань. У нашому житті не повинно бути питань, які не були б підкорені Божому Слову. Біблія просякнута важливістю практичного служіння іншим та турботою про своїх домашніх, що і складають ці щоденні побутові

24

СВІЧНИК | 4, 2017

турботи. Першу заповідь — любити Бога — не можна відділити від любові до ближніх (другої заповіді), про яку сказав Ісус. Турбуючись про домашніх, ми можемо заробити і зберегти для них певне майно: житло, землю, автомобіль чи ще щось. Як написано: «Не діти повинні збирати маєток батькам, але дітям батьки» (2 Кор. 12:14). При цьому досить часто після відходу людини у вічність у спадкоємців виникає багато питань, які через невизначеність із майном, що залишилося, призводять до конфліктів у родині. Здавалося б, що для християн майно не повинно бути важливішим від стосунків із рідними, проте трапляються випадки, коли діти перестають між собою розмовляти через

Біблія описує, як Божий патріарх Авраам ще за свого життя розпорядився своїм маєтком. «І віддав Авраам усе, що мав, Ісакові. А синам наложниць, що були в Авраама, дав Авраам подарунки, і відіслав їх від Ісака, сина свого, коли сам ще живий був, на схід, до краю східнього... І спочив та й умер Авраам у старощах добрих, старий і нажившись. І він прилучився до своєї рідні» (Бут. 25:5-8). Тут ми бачимо, що Авраам чітко визначив, що маєток віддає Ісакові, навіть якісь інші подарунки він приготував для своїх домашніх. Авраам не поклав тягаря вирішування долі спадку на свого сина, а  зробив це сам ще за життя. Цей приклад варто наслідувати, знайти час, щоб зупинитись і подумати, що у вас є і кому ви його хочете залишити. Варто пам’ятати, що значно легше впорядкувати формальні питання, пов’язані з правом власності за життя власника, ніж після його смерті. Пригадайте юдейського царя Єзекію, якому Бог сказав, що він помре. Бог звелів Єзекії перед смертю укласти заповіт для свого дому: «Дай вказівки стосовно твого дому, бо ти вмираєш і не житимеш!» (Іс. 38:1). Звичайно, період старості нелегкий. У цей час люди особливо важко проходять через вікові кризи, пенсійний синдром, звикання до закінчення профе-


П О ГЛ Я Д Ф А Х І В Ц Я сійної діяльності — все це іноді важким тягарем лягає на й так уже несильні плечі людей похилого віку. Але й у цьому віці є ще одне надто важливе завдання, яке конче необхідно вирішити, — підготувати заповіт. Це не просто юридична формальність перед державою. Підготування заповіту має також і біблійне підґрунтя.

лежати саме їм (чи їхнім сім’ям). Кожен із цих аргументів може бути справедливим і вартим уваги, але конфлікт між дітьми — це точно не те, чого хотіли б батьки. Більше того, іноді проблеми, пов’язані з розподілом майна, після смерті батьків діти вирішують у судах. «Тож уже для вас сором зовсім, що суди між собою ви маєте» (1 Кор. 6:7).

У Біблії ми читаємо щодо заповіту про місце поховання патріархів Якова та Йосипа. Після того як Яків благословив синів своїх, «…наказав їм і промовив до них: «Я прилучаюся до своєї рідні… Поховайте мене при батьках моїх у печері, що на полі Ефрона хіттеянина» (Бут. 49:29) Йосип також дав заповіт своїм дітям щодо його похован-

ДО ПЕРЕХОДУ Якщо ви вирішите зайнятися цим питанням, то потрібно зрозуміти і відповісти на три запитання: що після мене може залишитися, кому і в якому стані? Досить часто власники думають, що оскільки вони живуть у будинку вже 20 років і вони його збудували, це автоматично означає, що він зможе належати і їхнім дітям. Однак певні відсутні формальності унеможливлюють перереєстрацію будинку на дітей чи інших спадкоємців, тож потрібно буде проходити довгі бюрократичні процедури, навіть судові процеси, перш ніж можна буде формально перереєструвати право власності. Можливо, в деяких випадках варто подумати про перереєстрацію права власності ще за життя на спадкоємців, — тоді ви знатимете напевно, що все впорядковане. В будь-якому разі цими питаннями потрібно зайнятися і найперше звернутися до юриста або нотаріуса, щоб перевірити поточний стан документів та чи потрібно щось виправляти. Не менш важливою в цьому питанні є підготовка спадкоємців (як правило, дітей) до прийняття спадщини. Діти, які не наставлені в Бозі (хоча і можуть називати себе християнами), після смерті батьків входять в активну фазу конфлікту і знаходять усе нові аргументи, чому майно, яке залишили батьки, повинно на-

Якби ми бачили духовні наслідки (конфлікти і ворожнечі), до яких призводить безлад у матеріальних питаннях, то ми точно ставилися б до них серйозніше. Тому не варто відкладати ці питання, а краще серйозно підійти до них, щоб усі питання успадкування і розподілу майна, наскільки це можливо, були з’ясовані ще за життя батьків.

Заповіт на поховання

Коли християнин відходить у вічність, для нього вже не так важливо, що буде з його тілом. Він попередньо може і не говорити про це зі своїми рідними. І добре, коли у всіх — одне розуміння з вирішення питань, пов’язаних із похованням. Але іноді трапляються ситуації, коли є певні непорозуміння між рідними щодо, наприклад, порядку і місця поховання. Адже в сім’ї бувають люди різного віровизнання, і коли доводиться звершувати похорон когось і близьких, можуть виникати суперечки, незгода з місцем поховання, з тим, яка церква звершуватиме похорон. Здавалося б, не таке вже й важливе питання, але його наслідком може бути конфлікт, що триватиме не один рік. Саме тому літнім віруючим людям слід узгодити питання поховання з рідними ще до свого відходу.

ня: «…а ви винесете звідси кості мої» (Бут. 50:25). Тож наша відповідальність поширюється також і на те, що залишиться після нас. Не буде жодної користі від спадщини, якщо вона призведе до затяжних конфліктів між спадкоємцями. Розпоряджаючись спадщиною, важливо і наставити спадкоємців. Нехай Сам Господь дає мудрості у вирішенні цих питань, щоб Господь був прославлений і в житті, і в смерті. 

Іван МИХАЛЬЧУК, церква «Благодать», м. Київ, юрист 4, 2 0 1 7 | С В І Ч Н И К

25


ІНТЕРВ’Ю З ЦІКАВОЮ ЛЮДИНОЮ

« ... А ПРИ СИЛА Х —

ВІСІМДЕСЯТ…» Моя бесіда — з людиною, яка віддала проповіді Євангелія кілька десятків років свого життя. Микола Денисович Гаврилюк — довголітній пастор Першої рівненської церкви ЄХБ. Він належить до покоління служителів, котрі не з розповідей знають, що таке справжні посвяченість і вірність Богові. Навернувся до Бога у воєнні роки. На його долю, як і на долю багатьох інших віруючих того періоду, випали нелегкі роки постійних утисків і переслідувань із боку влади. Проте упродовж свого довгого життя він проніс щиру і сердечну любов до Господа, тож має чим поділитися і з нами. Навчання при польській владі було легшим: виховувалася повага до старших, перед уроком усі учні молилися молитвою «Отче наш». Миколо Денисовичу, для Коли ж прийшла радянська кожної людини дитинство — це зазвичай приємні спога- влада, все змінилося. До клади. А яким було ваше дитин- су зайшов молодий учитель і сказав: «Діти, якщо батьки ство? вас вчать, що є Бог, — неправародився я у віруючий да, Його немає». Звичайно ж, перед уроками скасували й сім’ї в с. Подоляни Гощанмолитву. ського району. З дитинства нас навчали Божих істин. Пам’ятаю, як старший брат читав Євангеліє, а ми, молодЮні роки — найбільш ші, сиділи і слухали. У перший клас я не ходив, бурхливі і пам’ятні для лювідразу пішов у другий. Коли дей. Що Вам пригадується прийшов до школи, мені ска- з молодих років? зали написати своє прізвище і дещо прочитати з книжки. собливий відбиток Зробити це було неважко, залишила армія. Якось замтому що всі завдання, які ви- політ викликав мене і сказав: конував удома старший брат, «Усі, хто служить в армії, повиконував і я. Так відбувавинні бути комсомольцями». лася моя підготовка до шкоЯ відверто сказав, що віруюли. «Йому немає що робити чий, що у мене інші перекоу першому класі», — сказала нання. «Ти серйозно це гововчителька до мами. Тож я риш? — звернувся він до мене розпочав свою школу відразу і продовжив: Перед тобою з другого класу. три роки служби, ти один тут

Н

О

26

СВІЧНИК | 4, 2017

такий, всі вони — інші. Дивися, не підведи своїх батьків і єдиновірців». Цей голос до сьогодні звучить для мене як застереження і напуття на все моє життя.

Хто вплинув на Ваше духовне формування?

Н

айбільший вплив на моє духовне формування справила мама. Я дуже вдячний Богові за її настанови. Вона ніколи не пропускала моменту, щоб не нагадати про Господа, не спрямувати на Його шлях. Постійним наставником і взірцем був також старший брат. Від нього я вчився послуху батькам і любові до церкви. На моє духовне формування також вплинув пресвітер Подолянської церкви Лукаш Герасимович Волосевич. У будь-які моменти цей служитель був поруч, наставляв і підтримував.


ІНТЕРВ’Ю З ЦІКАВОЮ ЛЮДИНОЮ

Що було найрадісніше, найдорожче і найсвітліше у Вашому житті?

А

налізуючи пройдений шлях, переді мною постають різні періоди мого життя. Але найдорожчим і найрадіснішим вважаю те, що мої діти і онуки служать Господу. Я щиро вдячний Богові за Його милість до моєї сім’ї. Пригадую і найсвітліші моменти життя. Свого часу дуже цінною для мене була підтримка друзів, коли я був в армії. Однією з тих, хто підбадьорював мене і підтримував, була і моя майбутня дружина Валя. Від них я дізнавався про рідну церкву, служіння, молодь. А в армії це дуже цінувалося, адже, позбавлений спілкування з церквою, відчуваєш якусь втрату, неповноцінність. Гарна вісточка з рідного краю зігрівала і підбадьорювала.

Микола і Валентина Гаврилюки, 2016 р.

Які моменти у житті були найважчими?

З

а радянської влади відбувався своєрідний тиск. На цей період саме і припали мої молоді роки: підростали діти, треба було їх ставити на ноги. А з роботою — проблеми. Органи влади через керівництво намагалися тиснути на віруючих. Там, де я працював, було 22 віруючих. Одного разу з обкому партії прийшов лектор і заявив: «Я прийшов звільнити ваш колектив від сектантів». Після лекції нам порадили зректися своєї віри, проте жоден із нас не проміняв Господа на роботу. Після цього нас усіх — 22 чоловіки — звільнили з роботи. Все ж ми щодня ходили на підприємство як на роботу. Спочатку нас не допускали до праці, пізніше декому запропонували приступити до виконання своїх колишніх обов’язків. Зрештою, було прийняте рішення залишити нас працювати, але ж видати для

роботи найстаріші автомобілі, залишити без 13-ї зарплати, а відпустку надавати лише взимку. Для віруючих штучно створювали різні проблеми. Часто певні державні органи викликали на допити, погрожували і залякували. Але ж Господь завжди був поряд, давав мудрість і Свою охорону.

Коли до Вас прийшло усвідомлення того, що Ви — служитель?

Я

покаявся у 15-річному віці, 1945 року, того самого року прийняв хрещення і відтоді постійно прагнув служити Богові. З юначих літ брав участь у своїй сільській церкві, а пізніше, як переїхав із сім’єю в Рівне, продовжив його у Рівненській церкві. Спочатку з братом Василем Івановичем Вознярським звершували служіння диригентів у молодіжному хорі, пізніше був обраний на диякона. Цінність дияконського служіння відчув тоді, коли був відповідальним за похорони у нашій церкві. Довелося багато спілкуватися з людьми, яких спіткало горе, розлука, іноді навіть відчай. Спілкування з такими людьми потребувало великої мудрості і розуміння, тут часто потрібна була практична допомога. Згодом був обраний на пасторське служіння. Я щиро дякую Богові за весь процес мого становлення як служителя, за Його особливу милість і благодать до мене.

4, 2 0 1 7 | С В І Ч Н И К

27


ІНТЕРВ’Ю З ЦІКАВОЮ ЛЮДИНОЮ

Як підтримувала дружина Ваше служіння?

З

її боку була особлива підтримка. Вона завжди благословляла мене, відпускаючи на різні спілкування, поїздки, бесіди. Якщо вдома треба було робити якусь домашню роботу, вона завжди казала: «Найперше — служіння, а домашня робота почекає, зробиться пізніше». Її виваженість, богобійність і терпеливість вважаю найбільшою підтримкою мого служіння.

А якби дружина була проти того, щоб Ви були служителем, Ви б стали ним?

Д

умаю, що ні. Якщо у подружжя є якісь непорозуміння, незгода чи супереч-

«Свічник», «Круг христианского чтения» та іншу духовно збудовуючу літературу. Що Ви думаєте про сучасне християнство?

Я

кось довелося спілкуватися з одним молодим братом, який навчався в семінарії на богословському факультеті, я розповідав йому, як колись важко було віруючим. Він же усміхнувся і сказав: «Ви тоді не вміли домовлятися, тому і страждали, а ми тепер вміємо, тому вирішуємо всі питання!» Моє серце стривожилося. Духовне зубожіння жахає. Я люблю грамотних людей, але ж не тих, які виставляють свою вченість напоказ, а тих, чия грамотність дійсно веде до справжнього побожного життя у Христі Ісусі.

На Вашу думку, як підготуватися до старості, щоб правильно її зустріти?

З

азвичай люди готуються до старості лише у матеріальному плані, щоб забезпечити себе фінансово. Але ж це не головне. Насамперед треба усвідомити, що ми на землі — приходьки і покликані Богом для досягнення певних цілей. Мабуть, буде дуже правильно розпочинати знайомство зі старістю ще в молодечих літах, адже, як хтось сказав, ми старіємо від нашого народження. А поступове пристосовування до фізіологічних процесів старіння дасть можливість насолоджуватися життям, щоб у старості, як каже псалмоспівець, були «ситі та свіжі».

Коли думаєте про вічність, якими сповнюєтеся почуттями?

М

аю велику внутрішню радість. Я впевнений у тому, що Господь буде вести мене і завтра. Він постійно поряд зі мною — від цього я радію.

Пресвітери Першої рівненської церкви: В. Бахур, М. Гаврилюк, В. Новосад, М. Ільюк, 2014 р.

ність у поглядах, вважаю, що благословення в цій праці не буде. Повинна бути повна згоЩо Ви побажаєте сучасда і підтримка того чи іншого ним служителям? служіння. Що Ви читаєте, окрім Біблії?

О

крім Біблії, я читаю християнські газети, журнал

28

СВІЧНИК | 4, 2017

П

роповідувати Христа розп’ятого. Проповідь повинна бути Христоцентричною. Усе решта — лише додаток до цього.

Скільки «днів часу мандрівки» Вашої на цій землі? Як дасть Бог дожити, 1 січня 2018 року виповниться 88 років.

Н

ехай Господь благословить Вас виповненням цієї дати і здійснить свою обітницю щодо літніх людей: «…і в сивині вони будуть цвісти, будуть ситі та свіжі».  Бесіду вела Людмила ШЕВЧУК


П РА К Т И Ч Н Е Ж И Т Т Я

ПОВАЖАЙ СТАРІСТЬ Завдяки бабусі звичайний робочий день таксиста перетворився на найважливішу подію в його житті.

П

риїхавши на вказану адресу, водій натиснув на сигнал. Переконавшись, що ніхто не вийшов, посигналив ще раз, а потім ще. Таксист рознервувався і вже збирався махнути на все рукою та й повертатися, але вирішив усе-таки підійти до дверей будинку і постукати. Постукавши, він почув голос, очевидно, літньої людини. — Ще хвилиночку, — попросив хтось. «Я почув, начебто по підлозі щось тягнуть, — розповідав чоловік. — За кілька хвилин двері відчинилися. Переді мною постала старенька бабуся. На ній була квітчаста сукня і капелюх з вуаллю. Здавалося, що вона — з фільму 40-х. У руці жінка тримала сумочку, а поруч із нею на підлозі стояла валіза. Через прочинені двері я зміг розглянути квартиру. Всі меблі були накриті, на стінах нічого не висіло, в кутку стояла коробка, з якої виднілися старі фотографії. Квартира на вигляд була такою, наче в ній ніхто не живе. — Молодий чоловіче, чи не допомогли б ви мені піднести мою валізу? — запитала літня жінка. Я, звісно, взяв валізу і поклав у багажник, а потім провів стареньку до машини. Вона подякувала мені за допомогу. «Не варто», — відповів я. Сівши в автівку, бабуся повідомила мені адресу, попросивши їхати центром міста. На мої застереження про те, що це надто довгий шлях, вона сказала, що не заперечує. Ми їхали містом, а літня жінка показувала мені те, з чим було пов’язане її життя: готель, де колись працювала, будинок, в якому жила разом зі своїм покійним чоловіком, а також меблевий магазин, в якому раніше розташовувалася танцювальна студія, котру вона колись відвідувала. Повз де-

які місця вона просила проїжджати досить повільно, при цьому бабуся нічого не говорила, а просто задумливо дивилася у вікно. Ми проїздили чимало часу, доки жінка не сказала, що втомилася і хоче поїхати на вказане місце. За адресою розташовувався маленький хоспіс, із якого відразу вийшли кілька санітарів і попрямували до автомобіля. «Хоспіс?» — здивувався я, подумавши про себе, що це те місце, куди зазвичай приїжджають умирати. Побачивши моє сум’яття, бабуся сказала: — У мене немає рідні, а лікар сказав, що мені недовго залишилося. Жінку посадили в інвалідний візок, я дістав валізу з багажника. — Скільки я вам винна за поїздку? — запитала жінка. — Ніскільки, — відповів я. — Вам же треба на щось жити, — наполягала вона. Я ж натякнув, що у мене є інші пасажири. Недовго думаю«Перед чи, я обійняв стареньлицем сивизни ку. Вона усміхнулася і промовила: встань, і — Ви подарували вшануй лице мені трохи радості в старого…» останні дні. Дякую! (Левит 19:32) За мною зачинилися двері хоспісу. Цей звук був схожий на скрегіт іржавого металу. Мені потрібно було продовжувати працювати, але захотілося побути на самоті. Я їздив вулицями міста, думаючи про те, що трапилося. А що було б, якби цій жінці трапився сердитий, невдоволений водій? А якби я тоді піддався пориву і поїхав, не дочекавшись її? Згадуючи цей випадок, розумію, що нічого важливішого в своєму житті я ніколи не зробив».  Автор невідомий

4, 2 0 1 7 | С В І Ч Н И К

29


НА ПЕРЕХРЕСТЯХ ЛЮДСЬКИХ ДОЛЬ

Домовина посеред хати — мов клумба, що утопає в розмаїтті квітів. Під квітами не видно зморених рук, складених кимось із рідних на грудях (відпрацювали, мовляв, своє, тепер хай спочивають) — тільки воскове лице видніється на подушці: спокійне, умиротворене; здається, ось-ось посмішка з’явиться в куточках губ. Без тієї приязної посмішки, як і без лагідного блиску в очах, якось важко уявити Марійку Найденко.

БЛИЖЧЕ до НЕБА П

опід стіною — вінки, вінки, вінки… «Від доньки Галини з родиною», «Від сина Павла, невістки та внуків», «Від доньки Надії, внучок Олечки та Зорянки»… Від Богдана. Від Дениса. Від Людмили… Схиливши в жалобі голови, дорослі діти стоять поруч із татом, Іваном Степановичем. Всі дванадцятеро. Четверо — своїх, і восьмеро… Восьмеро теж свої, давно свої. Ніхто з них навіть не згадує той час, коли поневірялися по інтернатах — у не дуже заможній, але затишній, охайній оселі Найденків діти знайшли не просто дах над головою, а родину, в якій приймали і любили їх такими, як є, без гриму і прикрас. «Посходилися, бач, усі, і свої, й чужі, — заздрісно подумала Тетяна, сидячи в куточку кімнати. — А хто ж мені закриє очі, коли доведеться?» Сукня з тонкого лискучого, м’якого на дотик дорогого велюру, мереживна чорна хустина, легенько накинута на голову, додавали їй поважності і зажури. Непомітно для всіх змахнула сльозу: незручно плакати, коли інші не плачуть. Хоч

30

СВІЧНИК | 4, 2017

плакати хотілося … Зі смертю Марійки відрізався чималий кусень і Тетяниного життя: що не кажи, а все життя — хата з хатою: можна було і погомоніти, і поплакатися… Кімнатну тишу несподівано пронизала пісня: «В рідний край, неземний, Де нема зла й не ллється вже кров, Я іду…» Співають… Значить, уже почнеться траурне служіння. Тетяна рішуче підвелася — треба йти. Вона не потребувала ні молитов, ні розмов про вічне життя. Це покійній Марійці було цікаво, а Тетяні для чого та вічність? Вистачить і земних мук ... Вже біля самих дверей здалося, наче хтось прошепотів у спину: «Залишися, Таню, послухай мудрих слів»… Аж здригнулася — так завжди казала Марійка, коли кликала до церкви: «Прийди, послухай мудрих слів». Це що, голос із того світу?!.. Озирнулася — і зустрілася поглядом з Іваном Степановичем, Марійчиним чоловіком. Він дивив-

ся благально і ледь чутно шепотів: «Послухай»… — «Ото вже точно прожили душа в душу, — подумала. — Бач, навіть слова однакові»… Хоча й без особливого бажання, проте залишилася. Обпершись легенько об одвірок, глянула на сивочолого чоловіка, який, стоячи біля домовини, неголосно казав: «Сестра Марія прожила благословенне життя…» Тетяна слухала неуважно… Думалося своє…

У

вірвалася в пам’ять та далека і щемлива пора, коли все довкола малюється яскравими кольорами з пастельними відтінками — так, наче весь світ зітканий зі світла і добра. У тому світі дівчата добре знали одна одну. Не скажеш, що дружили — ні, завжди жвава і до всього цікава Тетяна дещо з погордою дивилася на Марійку, не розуміючи, як можна обмежувати своє життя церквою. На світі так багато цікавого — хочеться, аби виросли крила, щоб встигнути всюди побувати, все побачити. Можливо, й настане час, коли беззубою бабусею сидітиме на лавці у Божому Домі і втішатиметься, що не на печі, але замолоду тринькати себе на таке… Тетяна емоційно розповідала про своїх залицяльників у клубі, аби викликати в Марійки заздрість і змусити її й собі ходити на вечірки — та де там! У відповідь — така ж захоплена розповідь про те, який чудовий проповідник приїздив до церкви минулої неділі. Як можна слухати про одне і те ж? Ну, є Бог — то й що? Тільки про це й думати? Нудота! «Якась відлюдниця», — думала Тетяна, дивлячись на Марійку, проте одного разу ця відлюдниця, ніяковіючи, розповіла, що вже заручена.


НА ПЕРЕХРЕСТЯХ ЛЮДСЬКИХ ДОЛЬ

— Заручена? З ким? — з подивом перепитала дівчина. — Оце так тихенька! Першою з нашого класу заміж ідеш. То хто він? Кому вже голову задурила? Розповідай! — Нікому я не дурила голову, Таню. Просто ми молилися і зрозуміли, що Бог хоче нас поєднати. — Та з ким поєднати? — нетерпляче перепитала однокласницю. — З Іваном Найденком… — Ха-ха, з отим галапасом і тюхтієм? Теж мені знайшла жениха. Я вже подумала, справді хтось путній. — Та ніякий він не галапас, — стала на захист нареченого Марійка. — На будівництві працює, його там, між іншим, хвалять. — Невже сам про це розповідав? — насмішкувато перепитала Тетяна. — Та ні, не сам, тато мій на тому ж будівництві працює, давно помітив, що в хлопця, як він сказав, аж дві правих руки — це тому, що будь-яку роботу виконує не галай-балай, а так, як для Бога. Та й добрий Іван — такий, що й мухи не образить. — Отож-бо, що й мухи не скривдить, — взяла руки в боки Тетяна. — І для чого він тобі такий? Сама тиха, скривдить хтось, то й заступитися не буде кому. — Та хто скривдить, якщо зі мною — Господь, Він заступиться… — Нехай так. Але ж ти подивися на нього: ні кола ні двора. Голота — голотою, як і ти, до речі. Що, злидні плодити будете? — Чому злидні? Заробимо. Ми ж молоді, маємо руки-ноги, голови на плечах теж є. Повір, Бог не залишить нас. — Ну-ну, побачимо, — зневажливо махнула рукою Тетяна. — Я б так не ризикувала. От у мене буде… Побачиш сама — маху не дам, такого виберу, що всі від заздрощів охнуть .…

С

лово — не горобець: випустиш — не впіймаєш. Якби ж дівчина знала, чим обернуться для неї її слова — воліла б, мабуть, за краще не прикусити, а відкусити краєчок свого язика. Та трапилося — як трапилося. Щоправда, на перших порах все начебто складалося так, як хотілося. Всеволод (так звали молодика,

Ми молилися і зрозуміли, що Бог хоче нас поєднати. з яким познайомилася в науковій бібліотеці, коли готувалася до державних екзаменів), був аспірантом — такий собі джентльмен в окулярах із масивною чорною оправою, які робили його поважним і до певної міри навіть суворим. Після кількох місяців залицянь приїхав до батьків Тетяни новенькою «Волгою» — найсучаснішою моделькою, яка вже давно впевнено витіснила стареньку «Побєду». Подейкували, батьки у Всеволода якісь дуже непрості люди, в партійному начальстві ходять, тож особливо ніхто й не розпитував: звідки така розкіш. Тетяні заздрили: знайшла, бач, те, що шукала; це не синиця в руках — це справжнього журавля, якщо не жар-птицю, впіймала. Проте так уже воно повелося, що ні журавель, ні тим паче жар-птиця не живуть у неволі — їм треба в небо. Всеволод не дуже квапився будувати затишне родинне кубельце і при першій нагоді спритно випурхнув із Тетяниних рук. Поки молода дружина ставила на ноги Михайлика, чоловік розважався у товаристві доньки ректора інституту, в якому обоє викладали. Вони не афішували, проте особливо й не приховували своїх стосунків, тож Тетяні охочі до теревень та інтриг «цокотухи» внесли у вуха, що у Всеволода хтось є. Почувши про чоловікову зраду, не кинулася плакати в подушку — пішла в наступ.. — Послухай, Сєво, — грайливо озвалася одного вечора до чолові-

ка, — кажуть, у мене є розлучниця. Це правда? — Правда, Таню, — байдуже знизав плечима. Такого цинізму Тетяна стерпіти не могла. — Виходить, тебе навіть совість не мучить? — в’їдливо запитала. — Не мучить. Чому має мучити? Мені інше не давало спокою: посада завідувача кафедри. Без Анжелки я б не мав такого теплого місця, а ти не мала б тих статків у домі, які є в нас сьогодні. Такі зв’язки, щоб ти знала, дорогого коштують. За все, Танюхо, треба платити в цьому житті — розумієш, за все. Я не залишив тебе, не залишив нашого сина — живи заради нього, тішся тим, що є дружиною науковця. Що ще тобі треба? Хто з твоїх однокласниць може похизуватися таким шлюбом? — А Михайлик? Ти подумав про нього? Коли підросте, як називатиме твою полюбовницю? Може, другою мамою? — Поживемо-побачимо, — розсміявся Всеволод і, брязкаючи ключами від автомобіля, почав збиратися. — Не скучай, люба. Гарного тобі вечора! Щойно за чоловіком зачинилися двері, Тетяна спересердя жбурнула йому навздогін вазу із цукерками. Почувся брязкіт розбитого скла, а в серці щось боляче кольнуло: може, й туди дісталася скалка? Гнів та обурення, мов розпечена лава, вирували в грудях. Щось треба робити…. От тільки що?... 4, 2 0 1 7 | С В І Ч Н И К

31


НА ПЕРЕХРЕСТЯХ ЛЮДСЬКИХ ДОЛЬ

«Н

аша сестра мала добре серце, яке вміло чути людський біль», — слова проповідника повернули її до реальності, проте ненадовго: розбурхані спогади важкими валунами накочувалися один на одного, ранячи боляче і безжально…

Т

етяна довго думала, як поквитатися із чоловіком, проте нічого путнього в голову не приходило — отож подалася зі своєю гризотою до Марійки. До кого ще йти? Люди — вони злі; хоч з виду того й не покажуть, зате поза очі глумитимуться: так їй, мовляв, і треба. Марійка ж інша: напевно, нічим не зарадить, але й не посміється. — Знаєш, Таню, — зітхнула колишня однокласниця, — дуже співчуваю твоєму горю, проте мені навіть уявити важко, що таке буває. В нас з Іваном усе інакше. Дітей, як бачиш, повна хата — сама я нізащо їм ради не дала б, зате коли тато в домі — це таки порядок. — І як тобі вдалося прив’язати його біля себе? — Прив’язати? — посміхнулася Марійка. — Прив’язати людину, я думаю, не можна; сім’я — це ж не неволя. Просто нас усіх ріднить Божа любов. Я не мастак гарно говорити, але ми всі боїмося засмутити Господа негарним вчинком чи необдуманим словом — може, це й допомагає жити дружно, не завдавати один одному ніяких прикрощів. Знаєш, Таню, що я тобі скажу? Приходь до нас у неділю на богослужіння; послухаєш мудрих слів — дивись, і у вашій родині життя налаштується. Тобі потрібно прийняти Бога, потім і за чоловіка будеш молитися… — Я? За чоловіка? Молитися? — Тетяна наче й забула про свою біду: Марійчині слова взяли її за живе. — Виходить, він буде собі розважатися, а я чекатиму, коли Бог його напоумить? Ні, подруго, вибач, але цього не буде! — Тоді й ладу не буде, — зітхнула Марійка. — Буде, ще й як буде. Я покажу йому, де раки зимують. Глянь на мене — ще нічогенька я, правда?

32

СВІЧНИК | 4, 2017

— Правда. Ти дуже вродлива, але що з того? — А те, що дам здачу чоловіченькові його ж монетою. — Щось я тебе погано розумію. — А що тут розуміти? Охочих на таких, як я, завжди багато знайдеться. Головне — щоб грошенята в тих охочих водилися, а там побачимо — хто кого. — Подумай про сина, Таню. — Хай вчиться змалку крутитися в цьому світі, інакше — пропаде…

«М

ожна мати будинки і дачі, автомобілі і яхти, можна накопичити мільйонні чи мільярдні статки, — знову проповідник (тепер уже інший) вивів Тетяну із задуми, — але все це не допоможе вашій душі, якщо вона не зустрілася з Богом»…

Т

етяна боязко озирнулася довкола: здалося, ці слова сиплються на неї градом звинувачень, і люди, варто лишень зустрітися з кимось поглядом, відразу виллють свій ківш зневаги. На щастя, побоювання виявилися марними  — просто совість нагадувала про те, що було і що хотілося стерти із пам’яті… Після розмови з Марійкою Тетяна й справді вирішила все так, як намислила. На її життєвому обрії невдовзі з’явився, хоч і не дуже молодий, проте ще й не старий чолов’яга — з тих, яким не вдається без пригод пережити «кризу середнього віку». Спершу прилаштував кралю секретаркою, а тоді, коли вже можна було не ховати чесно й нечесно нажиті статки, допоміг відкрити елітний салон краси. Всеволоду до дружини було байдуже; він жив своїм життям, Тетяна — своїм. Михайлик же між ними — наче метелик із гербарію: начебто є і водночас до нього нікому немає ніякого діла. Батьки давно перебралися до міста, залишивши малого з бабусею. З нею було добре, і якось не помічалася відсутність тата і мами. Коли ж старенька померла, розкішна оселя, в якій не було навіть натяку на любов, здалася хлопцеві льодовим замком. Якийсь час нудьгував, а потім впевнено

ступив за поріг… Обірвані, вошиві хлопці, що снували неподалік дому, зневажливо глянули на модно зодягненого «хлюпика». — Ти лише глянь, — обізвався старший до молодшого, — а що цей «мамин синочок» робить на нашій зоні? — Я не «мамин синочок», — відповів Михайлик із притиском, аби хлопці знали, з ким мають справу. — Мамка про мене давно забула. В неї є якийсь дядько на джипі. Таткові, до речі, теж не до мене. — Та брешеш, — не повірив старший. — Такий фасонистий — і нічийний? Так не буває. — А от і буває, — стояв на своєму Михайлик. — То якщо ти такий «борзий», то, може, і «ширку» пробував? — насмішкувато перепитав молодший. — А що це? — не зрозумів Михайлик. — Слухай, Лисий, куди йому до «ширки»? — Михайлик тільки тепер помітив, що нижчий зростом хлопець поголений налисо. — Він навіть клею ще не нюхав. Може, хочеш спробувати для знайомства? Михайло, знудьгувавшись за стільки часу в своєму розкішному домі, без вагань погодився — і нове товариство повело його в якусь стару напіврозвалену халабуду. Павутина, цвіль, сперте смердюче повітря — все це викликало у хлопця, який звик жити в розкошах, напад нудоти. — Вам що, більше збиратися ніде? — запитав у старшого. — Тоді гайда до мене. — А в тебе можна й «ширку» зварити? — перепитав той. — Пішли, щось придумаємо... На щастя, того дня Тетяна нагодилася додому. Непроханих гостей розігнала, зате син, скуштувавши «волі», пустився берега. До наркотиків невдовзі долучилися гепатит, ВІЛ-інфекція, які щодня тривожним дзвіночком нагадували: життя хлопця котиться під укіс. Кинулася, було, до Всеволода (це ж і його син), але той холодно заявив: — І до чого тут я? На мені був достаток у домі. Хіба я не забезпечив вас усім? А син — він на тобі. Як виховала — те й маєш. Залиши мене в спокої — попроси свого «боса»,


НА ПЕРЕХРЕСТЯХ ЛЮДСЬКИХ ДОЛЬ

може, він чим зарадить, у нього багато різних зв’язків, а я… Що я?... Земля хитнулася в Тетяни під ногами, а життя, завжди таке принадне і цікаве, раптом втратило свої кольори: одна чорнота довкола. Що набула, чим так пишалася — все стало купою золи. Для чого і кому воно потрібне, якщо син… Вона не зважувалася вимовляти слово «смерть», але думала про неї кожну мить. — Ти скажи, Марійко, — запитала в однокласниці, коли зустрілися якогось дня, — чому воно так буває? Дивлюся на твоїх дітей — всі,

недільної школи. Ти ж тоді тільки захихикала. А Бог — Він, знаєш, осміяний не буває… — Отже, мій син спізнився, так? — Чому спізнився? Допоки людина живе — завжди є шанс зустрітися з Богом. Треба тільки бажання. — Як же мені його вмовити? — А ти із себе почни. Приходь до церкви, послухай мудрих слів… Ми ж не такі й молоді — життя, сама розумієш, вже не під гору, а з гори, того й дивись, обірветься — як, скажи, без Бога?..

переселилася у вічні небесні оселі. Свого часу там будемо ми всі. Якщо ж хтось не має такої впевненості, то знайте: до Христа — один крок. Поки ми на землі — шанс є. Скористайтеся ним»… Краєчок неба зазирав у вікно. «Там Марійка, — подумала Тетяна. — А я?..» Жінка відчула, як всередині в ній раптом щось захурделило, і холодні пасма сягнули рук, ніг, шиї, голови. Тіло тремтіло, наче в лихоманці, серце ж важким молотом вибивало: «До Христа — один крок»…

Краєчок неба зазирав у вікно. «Там Марійка, — подумала Тетяна. — А я?..» — Може, й так, Марійко… Може, й так. Я, напевно, прийду… Не прийшла — все думала: якось усе так, без Бога перемелеться. І Михайло не прийшов… Де він тепер? Додому давно не з’являвся. Люди розповідали… Багато вони знають, ті люди! Чи може, й знають?...

наче на підбір, розумні, слухняні, грамотні. А мій… В чому секрет? — Нема секрету, Таню, — коротко відповіла Марійка. — Просто мої — з Богом, Він і захищає, і благословляє. — То візьми і мого Михайла до себе в церкву. — До Бога, Танюхо, не беруть раурне богослужіння підходило — до Бога самі приходять. Колись, до кінця. «Сестра Марія, — запам’ятаєш, коли наші діти були ще вершував проповідь пастор церкви, малими, я кликала твого Мишка до — залишивши свою земну домівку,

Т

— Прости мені, Господи!... — заливаючись гіркими сльозами, Тетяна впала на коліна просто біля домовини. — Прости і помилуй… Нарешті все стихло. Спокій. Стрілка терезів Тетяниної долі стрімко підскочила вгору — ближче до неба... 

Світлана БЕРЕЗА, рівненська церква «Відродження»

4, 2 0 1 7 | С В І Ч Н И К

33


З А Р Х І В І В П А М ’Я Т І

УЧЕНИЙ ТА ПРОТЕСТАНТСЬКИЙ ДІЯЧ

КОСТЯНТИН КОСТІВ

В умовах незалежної України и протестанти отримали бага-то нових можливостей, у томуу числі розвивати свій освітній й та науковий потенціал. У цьо-му контексті актуальними є досвід і здобутки українськихх учених-протестантів, які роз-вивалися за кордоном, зокрема, а, як Костянтин Костів. Багато о українських євангельських вірууючих пов’язують його ім’я лишее з двома поширеними в Україні ніі працями «Біблійний довідник»» та «Словник-довідник біблійнихх осіб, племен і народів». Мало о Костянтин Костів. хто знає, що цей учений, пись-менник, перекладач і пастор народився і почав свій духовний помоги євангельських християн, де працював І. Барчук, — на 29,20 зл., шлях у Рівному.

Н

ародився Костянтин 22 травня 1917 р. у сім’ї Устима та Олени Біліц. Він був наймолодшою дитиною у сім’ї, мав п’ятеро сестер. Батько Костянтина був одним із перших членів церкви євангельських християн у Рівному і відомим на Волині благовісником. Костянтин вчився у недільній школі, а згодом був активним членом молодіжного гуртка. Нам не відомо, коли саме він прийняв хрещення, але його син Тарас у біографії свого батька стверджує, що це відбулося у підлітковому віці1. Любов до читання та загалом пізнання цінували у родині. Костянтин, його сестра Віра, чоловік його сестри Параски Авдій Воробей та кілька інших однодумців на чолі з благовісником Іваном Барчуком, який квартирував тоді у Біліц, 1937 р. створили бібліотеку християнських, наукових і моральних книг. Придбали книги на суму 23,80 злотих. Петро Троян подарував бібліотеці книги на суму 25 зл., книгарня Товариства взаємної до1 Eulogy by Taras Kostiw [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http:// www.ubhc.camp7.org/page-873324

34

СВІЧНИК | 4, 2017

них закладах він вивчав теологію, право, соціологію під керівництвом відомого вченого, ректора УТГІ проф. В. Доманицького. Згодом уже за океаном це довголітнє навчання увінчається двома науковими ступенями: доктор філософії (Ph.D., 1958 р.) та вищий ступінь — доктор права (LL.D., 1964 р.)3. Десь у цей період Костянтин Біліца змінив своє прізвище на Костів. Очевидно, до цього його спонукав страх за життя своєї родини за залізною завісою Радянського Союзу. Про причини цієї дії він ніколи не говорив і не бажав, щоб хтось із знайомих нагадував про те, що він мав колись інше прізвище. 11 червня 1947 р. Костянтин Костів емігрував до Канади. У Вінніпезі навчався поліграфічної справи. Там він познайомився з Оленою Сінкевич, з якою одружився 27  лютого 1948 р. Наступного року сталося ще дві знаменні події в житті Костянтина: у їхній сім’ї народилася донька Оксана, а його запросили викладати в Українському біблійному інституті (Саскатун) теологію та українську мову. Родина приєдналася до української баптистської церкви у цьому місті, де 1952 р. Костянтина обрали пастором. К.  Костів виконував також обов’язки генерального секретаря Української євангельсько-баптистської конференції Західної Канади. У Костівих народилося ще троє дітей: Олеся, Тарас і Наталка. Весь цей час родина жила дуже скромно, оскільки Костянтин працював за мінімальну заробітну плату викладачем, пастором, редактором, перекладачем і друкарським робітником. Дружина, за словами К.  Костіва, «намагалася створити в скромній хаті, що довший час в Саскатуні складалася тільки з двох

Михайло Пастушкевич — 18,15 зл., Іван Барчук — 6 зл., Авдій Воробей — 4,70 зл. (для порівняння: Біблія у цей час коштувала 4 зл., Новий Заповіт — 1 зл.). Загалом бібліотека на час утворення нараховувала 50 книг українською, російською та польською мовами2. Реалізувати сповна своє прагнення до навчання на батьківщині Костянтин Біліца, на жаль, так і не зміг. Нам маловідома сторінка його життя у роки Другої світової війни. Не знаємо, що саме спонукало його емігрувати на Захід. Можливо, маючи досвід життя за «перших совєтів», проникливий хлопець відчував, що коли радянська влада повернеться, він точно не досягне своєї мети. Опинившись у Західній Німеччині, Костянтин Біліца зміг продовжити навчання у трьох вищих навчальних закладах, два з яких були утворені українською інтелігенцією в еміграції. Отже, К. Біліца навчався в Українському технічно-господарському інституті, Українському 3 Нарис історії Української єв.вільному університеті та Ерлангенбаптистської церкви в Саскатуні, Канада ському університеті. У цих навчаль2

з нагоди 50-ліття. — Саскатун — Саскачеван: Українська єв.-баптистська церква, Гость. — 1937. — № 4. — С. 60-61. 1979. — 76 с. — С. 14-15.


З А Р Х І В І В П А М ’Я Т І

услужителів, життєписи яких друкував у журналах «Християнський й вісник», «Післанець правди» та ін. К. Костів розумів необхідністьь збагачення української богослов-ської літератури, тому співпрацю-вав із видавництвом «Дорога прав-ди» як перекладач книг Освальдаа Сміта «Цар із дому Давидового», », «Євангелія, яку ми проповідуємо», », «Муж, якого вживає Бог», «Боже спа-сіння». Був редактором низки книг.г.г У своїй творчій праці Костянтин н Костів відзначав особливу підтрим-ку дружини: «За 33 роки нашого о подружнього життя не було в менее книжок, дописів і перекладів, до о яких вона не приклала б своїх доб-у, родійних рук і творчого інтелекту, переписуючи начисто мої праці,і, читаючи коректу, відписуючи ко-респонденцію…» Учений підтримував активні контакти з українською інтелігенцією. Він мав тісні стосунки із Митрополитом Іларіоном (Іваном Огієнком), був членом Наукового товариства імені Т. Шевченка в Канаді, всіляко сспонукав сп он нук укав а і підтримував під ідтт українських євангельсько-баптистських діячів у їхній творчості та служінні. 2000 р. Київська семінарія ВСО ЄХБ надала йому почесний ступінь доктора служіння. Автору цього нарису пощастило спілкуватися з ученим на схилку його життя. Дізнавшись про моє дослідження історії церкви та працю в університеті, він поспішив подіПід час нагородження почесним ступенем литися цінними книдоктора служіння, 2000 р. Зліва направо: гами, в тому числі й Г. Комендант, К. Костів, О. Гарбузюк. власними, які стали ник» (1971 р.) та «Словник-довідник дуже корисними у викладацькій біблійних осіб, племен і народів» роботі. В одному з його листів зву(1982 р.).5 Костянтин Костів був та- чить і його тепло до рідної церкви: кож біографом багатьох церковних «Дорога землячко Бородинська. 4 Костів К. Олена Костів. Блаженній Невимовно дякую Богові й Вам за пам’яті дружини // Післанець правди. — історичний матеріал про ювілейні урочистості Рівненської Церкви, так 1982. — № 9010. — С. 36-37. 5 Брич М. Рідне слово. — Вінніпег — дорогої моєму серцю»6. малих кімнат, такі умови, щоб я міг якнайбільше працювати для Бога»4. Невдовзі родина Костівих переселилася до Торонто, де 1962  р. приєдналася до Української євангельсько-баптистської церкви, в якій К.  Костіва згодом обрали пастором. У цей період він також був членом управи Українського євангельсько-баптистського об’єднання Східної Канади і декілька років головував. Усі, хто знав Костянтина Костіва, в тому числі і його діти, відзначають надзвичайну працьовитість і дисциплінованість ученого. Результатом його плідної наукової діяльності стали книги: «Причини Реформації на канві соціологічних і правничих студій» (1947 р.), «Митрополит Іларіон, перекладач Біблії» (1950 р.), «Реформація» (1956 р.), «Конституційні акти відновлення Української держави 1917-1919 років і їхня політично-державна якість» (1964 р.), «Віровизнання та Статут Української євангельсько-баптистської церкви» (1968 р.), «Книги буття Українського народу» на аро р ду ду»» ((1980 1980 р.) р.) «Біблійний «Біб «Б іблі лійн йн ний йд довідовід ов

Торонто: Дорога правди, 1973. — С. 69-70; 6 Коровник Л. Пастор доктор Костянтин Лист К. Костіва до Л. Бородинської Костів // Післанець правди. — 2009. — від 15 квітня 2007 р. — Особистий архів № 7 — 9. — С. 56-61. Бородинської Л. І.

К. Костів, Вінніпег, 1947 р.

Життя Костянтина Костіва все більше ускладнювалося після смерті його дружини 1982 р., погіршувався стан здоров’я, занепадав зір. А 5 липня 2009 р. він відійшов у вічність. Дуже проникливо і щиро охарактеризував свого батька Тарас Костів у прощальній промові під час похорону: «Його здатність жити самостійно впродовж десяти років після втрати зору є свідченням його глибокої духовності і надзвичайно дисциплінованого способу життя. Він ніколи не скаржився на своє нещастя. Він був інтелектуальною людиною, щедрою і цілісною. Скромний до самого кінця, він глибоко вірив у Господа, і його непохитна та беззастережна віра завжди була наріжним каменем і маяком у його довгому і продуктивному житті. Він покинув цей світ на тихій і спокійній ноті. Він ніколи не боявся смерті і справді був цілком готовий зустріти свого Творця… Ми відзначаємо життя інтелектуального гіганта, люблячого батька, турботливого дідуся та дядька і духовного зразка для наслідування всім нам». 

Ліна БОРОДИНСЬКА, кандидат історичних наук

4, 2 0 1 7 | С В І Ч Н И К

35


ОСВЯЧЕННЯ

ЖИВЕ КАМІННЯ ХРИСТОВОЇ ЦЕРКВИ 19 листопада 2017 року стало справжнім святом для церкви «Відродження» села Глинськ Здолбунівського району. Цього дня відбулось освячення новозбудованого дому молитви, адже 29 грудня 2016 року пожежа знищила попереднє приміщення, де збиралася церква. З Божою допомогою та завдяки зусиллям багатьох жертовних братів і сестер через вісім із лишком місяців у селі був зведений гарний світлий теплий і затишний дім молитви.

Н

а початку святкового богослужіння голова ООЦ ЄХБ у Рівненській області Василь Басараба зачитав історію про Якова: «І прокинувся Яків зо свого сну, та й сказав: «Дійсно, Господь пробуває на цьому місці, а того я й не знав!» І злякався він і сказав: “Яке страшне оце місце! Це ніщо інше, як дім Божий, і це брама небесна”» (Бут. 28:16-17). Яків пережив присутність Божу, — зауважив Василь Захарович і продовжив: — Бог всюдисущий і всюдиприсутній. Він бажає перебувати з нами і в нас. Для тих, хто читає Слово Боже з молитвою, роздумує над ним, воно є відчиненою небесною брамою. Тож людина може прийти, помолитися, і Бог вислухає її прохання, допоможе і потішить. Нагадавши про те, що описано в 16-му розділі Послання до римлян, заступник голови Михайло Ільюк вирішив подібним чином висловити подяку всім, хто брав участь у будівництві, і вручити пам′ятні подарунки. Згадали весь процес: від планування фундаменту і аж до зовнішнього і внутрішнього декору. Внесок кожного був важливий. Тож намагалися нікого не забути і не пропустити. Завдяки

36

СВІЧНИК | 4, 2017

підтримці Біблійної місії, братів і сестер з області, Лисичанська, Німеччини, США та, звісно ж, Божого благословення результат став очевидним. Володимир Єремейчук, пастор церкви с. Олександрівка Рокитнівського району, і брати з Березнівщини вивчали Книгу Неемії і думали, де ж зможуть застосувати вивчені істини. Після телефонного дзвінка з Обласного об’єднання бригада братів виїхала на зведення стін молитовного будинку. Працювати планували три дні, а впоралися трохи більше, ніж за день. Бог діє в незвичний спосіб і благословляє тих, хто готовий іти і виконувати Його Слово. Брат Вальдемар із Німеччини, який прилетів спеціально на це урочисте зібрання, радів,

що зміг разом і з ще кількома братами присвятити час своєї відпустки для цієї Божої справи. На конференції він почув про потребу в будівельниках і відчув поклик від Бога їхати і допомагати, жертвуючи своєю відпусткою. Брат Сергій Люлько (церква «Життя» м. Рівне), який монтував систему опалення, побажав, аби в цьому домі було тепло не тільки від радіаторів, а й від любові і сердечної теплоти. Сергій Мороховський, пастор церкви «Преображення», м. Здолбунів, що є сестринською для громади в селі Глинськ, побажав, аби не відбулося зміщення пріоритетів, щоб були правильними стосунки: любов до Бога та ближнього


ОСВЯЧЕННЯ

і щоб головне завжди залишалося головним (Мих. 6:8). Володимир Чекеренда, пастор материнської церкви смт Квасилів, згадав, як вони, проїжджаючи повз знак «Глинськ»,

щоразу зупинялися і молилися. Після того як кілька сімей переїхало з Квасилова в Глинськ, розпочалася духовна праця: групи з вивчення Біблії, дитячі табори. «І ось сьогодні в цьому селі відновилася церква, яка була вже на початку XX століття, — зазначив пастор. — У всьому видно Боже провидіння. Бог керує історією, і Він дивиться на людей, на їхні серця, а не на храми. У 1 Петра 2:5 сказано: «І самі, немов те каміння живе, будуйтеся в дім духовний, на священство святе, щоб приносити жертви духовні, приємні для Бога через Ісуса Христа». Заключне слово виголосив перший заступник голови ВСЦ ЄХБ Ігор Бандура. Він говорив про те, що начебто за лаштун-

ками, — невидиму реальність. Адже за видимим домом молитви стоїть невидима благодать, жертовність, молитви. «Дім Божий — це місце, де ми зустрічаємося з Богом, — наголосив Ігор Олексійович. — Ісус — єдиний Посередник між Богом і людьми… Де є присутність живого Христа, де звучить живе Боже Слово про Христа розп′ятого, — там і церква. Якщо до цього додається ще й дім молитви — це радість! Єрусалимський храм був величною спорудою, жертвоприношення звершувались із дотриманням усіх приписів Закону, відзначалися свята, але не відчувалася Божа присутність, бракувало розуміння, що Бог близький. Реальність змінюється. Ісус сказав: «Де Я — там дім Божий». Він поселяється Духом Святим у храмі серця людини, яка увірувала в Нього. Тут ми вбачаємо нову реальність. Там, де Ісус, — там Божа присутність. За зовнішнім має бути невидима реальність, життя, життєдайна благодать». Особливо трепетним моментом була молитва освячення Дому молитви, яку звершили пастори. Також свято не обійшлося без пам’ятних подарунків: голова Об’єднання вручив церкві спеціальне видання Біблійного Товариства — Біблію великого формату, що нагадуватиме про найбільшу цінність Божого храму. 

Олена ЄГОРОВА, адміністратор сайту ООЦ ЄХБ Рівненської області 4, 2 0 1 7 | С В І Ч Н И К

37


ВІДДІЛ ЖІНОЧОГО СЛУЖІННЯ

18 листопада 2017 року відбулась обласна жіноча конференція, учасниками якої стало понад 260 сестер із 54 церков Рівненської області.

І

з вітальним словом до присутніх звернувся заступник голови ООЦ ЄХБ Володимир Доброчинський. Він нагадав про жінку, яка намастила Ісуса дорогоцінним миром, зауваживши, яку оцінку дали цьому вчинку учні і Христос. Незважаючи на те, що учні нарікали і вважали її вчинок марнотратством, Ісус оцінив цю ситуацію дещо інакше. Він сказав: «Вона добрий учинок зробила Мені!.. Що могла, те зробила вона... Де тільки ця Євангелія проповідувана буде в цілому світі, — на пам’ятку їй буде сказане й те, що зробила вона!» (Мр.  14:6-9). «Ціна нардового мира була такою самою, — продовжив проповідник, — як річна заробітна плата працівника, а його аромат тримався два тижні. Отож усюди, де потім бував Ісус, від Нього поширювалися пахощі цього мира. Це був учинок віри». Брат Володимир наголосив на тому, що ми повинні усвідомлювати, що для будь-якого служіння є свій час: час жертвувати, час турбуватися про бідних і час поклонятися Христу. Цим словом пас-

тор підбадьорив підбадьори и сестер, щоб вони робили те, що можуть. «Ісус дасть правдиву оцінку оцін вашому життю і служінню», — на насамкінець а звернувся він до присутніх присутніх. х Продовжила конференцію відповідальна за сест сестринське т служіння в області Таїсія Вор Воронюк. р Вона зачитала уривок із Першого Першо о послання до солунян 5:16-18: «Завж «Завжди ж радійте! Безперемоліться! станку моліться я Подяку складайте за все!..», і закликала закли сестер узяти ці слова як життєве життєвв гасло, адже є за що дякувати і чому чо радіти. «Молитва у житті жінок-християнок жінок-хр — це ди-

38

СВІЧНИК | 4, 2017


ВІДДІЛ ЖІНОЧОГО СЛУЖІННЯ

хання. Як читаємо у Приповістках 31:25, радісна жінка “…сміється… до прийдешнього дня”», — підсумувала вона. На конференцію завітали і сестри з Волині. Діна Скопюк поділилася роздумами на тему «Вплив жінки». Вона зазначила, що кожен із нас має певний вплив на когось через слова. Також нагадала про служницю Роду, згадану в книзі Дії апостолів, — просту жінку, яку назвали навісною, коли вона принесла радісну звістку про те, що Петро вільний. Цікаво те, що на образу вона не відповіла подібними словами. Отож Бог може використовувати лише вірне і покірне серце. Ця жінка принесла радість тим, хто був у смутку. «З яким серцем я роблю те, що роблю? — звернулася гостя із запитанням до присутніх. — Чи покірна я Божій волі?» Продовжила роздуми на тему «Вплив жінки через століття» відповідальна за жіноче служіння в Україні Анна Дорошенко. На своєму семінарі вона порушила такі питання: «Хто або що впливає на нас у житті?», «Чи я сама впливаю на когось?» і «З якого моменту або

що в Біблії написано про багатьох жінок: як тих, із кого варто брати приклад, так і тих, на чиїх помилках слід вчитися. «А як я впливаю на інших? Як люди почуваються поряд зі мною? До кого я йду, коли маю якісь запитання чи переживання? Чи є сестра, якій можу відкритися, довіритися? Якою хочу, щоб мене запам’ятали?» — ці та багато інших запитань прозвучало впродовж роздумів на порушену тему. Сестра згадала також Єлисавету — праведну, благочестиву жінку — і запитала у присутніх: «Чому саме до неї пішла Марія?» Все дуже просто: Єлисавета раділа з Марією, вона говорила не про себе. «Тож ми також маємо навчитися радіти успіхам інших людей. Жінки-християнки мають бути мудрими», — підсумувала сестра Анна. Було згадано і про Друзіллу (Дії 24:24), яка слухала проповідь апостола Павла про праведність, здержливість і суд. «Бог дає шанс кожній жінці стати новим творінням у Христі. На жаль, не всі обирають цей вузький шлях слідування за Христом», — зауважила гостя. Висновком до всього прозвучало: «Впливати треба! Напряму або

і доброї совісти та нелицемірної віри» (1 Тим. 1:5). «Одна мета і засіб впливу — це любов. Наш вплив має бути благотворним», — прозвучало впевнено і переконливо з вуст лекторки. Сестри славили Бога співом і віршами, свідченнями Господньої милості і заохочували одна одну до служіння ближнім. Так, сестра Любов Чайка почала служити вдовам служителів. У телефонних розмовах підбадьорювала Словом Божим, заохочувала радіти Господом, не втрачати надії. Насамкінець відповідальна за сестринське навчання в області Світлана Бондарчук спонукала жінок до біблійного навчання. Вона загострила увагу на тому, що якщо ми хочемо, щоб Бог через нас впливав на інших, маємо знаходити час для головного — вчитися від Його Слова, зосереджуватися на Бозі. «Треба пізнавати істину і мати відкрите серце. Сіль має впливати, а світло — проганяти темряву. Коли Слово Боже вливатиметься в нас, воно витіснятиме все нечисте. Лише тоді, коли воно стане нашою сутністю, ми зможемо іншим допомогти

періоду в житті я починаю впливати на інших людей?» «Вплив, — продовжувала сестра Анна, — це процес і результат змін особистості, її почуттів, поведінки, цілей у ході взаємодії з іншою особою. Ми живемо в час постмодернізму, емансипації, коли кожен хоче самовиразитися, бути незалежним. Але Біблія каже про взаємодію, служіння одне одному. Чоловікові голова — Христос, жінці голова — чоловік, діти повинні бути слухняними своїм батькам». Лекторка звернула увагу на те,

опосередковано!» Було зачитано кілька біблійних текстів, які стосуються нашого впливу на інших людей: «Але кожного дня заохочуйте один одного…» (Євр. 3:13);«Глядіть, щоб ніхто нікому не віддавав злом за зло, але завжди дбайте про добро один для одного й для всіх!» (1 Сол. 5:15); «Щоб навчали жінок молодих любити своїх чоловіків, любити дітей, щоб були помірковані, чисті, господарні, добрі, слухняні своїм чоловікам, щоб не зневажалося Боже Слово» (Тит. 2:4-6); «Метою ж наказу є любов від чистого серця

знайти істину. Примирившись із Богом, маємо постійно пізнавати і прославляти Його, являючи Його й іншим людям», — підсумувала сестра. Гарний час спілкування і навчання у Божій присутності непомітно сплив. Кожна із жінок закарбувала у серці найдобірніше зерно Божої істини і поїхала у свою церкву з неприхованим бажанням жити у чистоті і святості, а також позитивно впливати на всіх, із ким доведеться зустрічатися у житті.  Олена ЄГОРОВА

4, 2 0 1 7 | С В І Ч Н И К

39


R500

Із 27 жовтня до 27 листопада 2017 р. у Рівненському обласному краєзнавчому музеї відбувалася виставка, присвячена історії протестантизму.

В И С Т А В К А

«РЕФОРМАЦІЯ РЕФОРМАЦІЯ:: від витоків до сьогодення»

П

ротестантизм є дуже розгалуженою гілкою християнства. Та попри різноманітність і чисельність конфесій, його об’єднує складний життєвий шлях, пошуки можливостей виживання у радянський час, а сьогодні — прагнення посісти гідне місце в українському суспільстві. Протестантські конфесії Рівненщини об’єднало і спільне відзначення ювілею Реформації загалом, і праця над підготовкою виставки зокрема. Її автори — провідний спеціаліст музею Людмила Шахматова та кандидат історичних наук Ліна Бородинська — прагнули розкрити особливості розвитку та напрями діяльності протестантських спільнот на Рівненщині, складні етапи життя церкви, її духовно-культурні риси. На виставці було представлено діяльність лютеранських, євангельсько-реформованих, євангельсько-баптистських, адвентистських, п’яти десятницьких та інших громад і їхніх духовних лідерів. Інтерес викликала кафедра з лютеранського храму у колонії Топча, де у 40-х — 50-х роках

ХХ ст. проводила богослужіння українська громада ЄХБ. Після того як храм конфіскувала радянська влада, громада збиралася у приватному будинку, На виставці було представлено перенісши та адаптувавши до нових умов кафедру, яка служила особливості підпільного віруючим до початку 90-х років. видання духовної літераОкрасою виставки став до- тури. А під час її відкриття Мимотканий килим І пол. ХХ ст. кола Дятлик (директор друкарні із фондової колекції музею, с. Корнин) продемонстрував прощо колись належав Євдокії цес шовкотрафаретного друкуКрасновій. Жінка народилася вання на власному саморобному у молоканській родині в Росії, апараті, що викликало у присутніх згодом стала членом церкви неабиякий інтерес. ЄХБ і переїхала до Чернівців. У її Зауважимо, що захід, привитворі поєдналися місцевий колорит і духовна символіка — свячений протестантизму на теренах Рівненщини, відбувся серце на тлі Біблії та якоря. в стінах музею вперше. Однією Основу експозиції склали унікальні фото, рідкісні книги, з причин цього була незначна документи, меблі та картини з молитовних і приватних будинків, кількість у фондах музею мабогослужбовий одяг, друкарські теріалів, які б могли яскраво апарати та ін. Особливу увагу глядачів привернула картина з написом біблійного тексту чеською мовою («Примиріться з Богом!» (2  Кор. 5:20), надана громадою ЄХБ с.  Новоставці. Вона, ймовірно, була створена ще на початку ХХ  ст. і прикрашала будинок молитви чеської баптистської громади. Українські одновірці до сьогодні бережуть пам’ять про своїх попередників.

40

СВІЧНИК | 4, 2017


ВІДДІЛ ДИТЯЧОГО СЛУЖІННЯ

9 грудня 2017 року відбулася перша інтерактивна конференція для підліткових служителів Рівненщини під назвою

«ЧИ ПОТРІБНІ

ЦЕРКВІ

ілюструвати минуле і сьогодення цієї гілки християнства. Створенню виставки сприяли протестантські церкви, Рівненський регіональний комітет R500, Рівненська духовна семінарія ХВЄ. Найчисельніші і найрізноманітніші експонати було надано Історичним товариствам «Сувій», що діє при Рівненському регіональному біблійному коледжі ЄХБ. Товариство займається збиранням, зберіганням, вивченням та популяризацією історії протестантських спільнот нашого краю. Його члени відвідали низку громад ЄХБ області, записуючи спогади про життя церкви та збираючи матеріальні пам’ятки. Віднайдені матеріали лягли в основу книг, доповідей з історії церкви та тимчасових виставок під час церковних заходів. Історичне товариство «Сувій», а також Рівненська духовна семінарія ХВЄ, Міжнародний благодійний фонд «Глорія» та Церква адвентистів сьомого дня надали матеріали для створення виставки «Реформація: від витоків до сьогодення» на базі Сарненського історико-етнографічного музею (1 — 31 грудня 2017 р.). 

Д

ПІДЛІТКИ?»

остатньо велика кількість учасників цього заходу засвідчила, що є багато не байдужих до того, яким виросте наступне покоління у церкві і чи воно взагалі буде. На зустріч були запрошені не тільки лідери підліткового служіння церков, а й служителі старших груп клубів «Майбутнє», недільної школи та усі, хто має бажання служити підліткам. Захід організував відділ дитячого служіння ООЦ ЄХБ Рівненщини, роботу якого злагоджено та ефективно координує Ольга Мирончук. Основним спікером заходу був Олександр Ярмушко — керівник комітету дитячого та підліткового служіння ВСЦ ЄХБ. Брат Олександр зауважив, що церква має особливу відповідальність — працювати з підлітками, та розповів, як найвдаліше це зробити. Церква може повноцінно та всебічно задовольнити потреби підлітка, допомогти йому зростати мудрістю,  віком та благодаттю у Бога і людей. Також Олександр Ярмушко відповів на запитання, що робити, щоб не втратити підлітків після випуску із недільної школи чи клубу «Майбутнє». Відповідальна в області за клуби «Майбутнє» Олена Медведєва взяла інтерв’ю в Юлії Годун та Володимира Ліна БОРОДИНСЬКА Дуніна, котрі поділилися практичним досвідом свого служіння з підлітками. Під час конференції відбулися круглі столи у секціях, за якими

обговорювалися такі питання: «Що робити, коли ти лише один зацікавлений у підлітковому служінні або якщо у церкві більше немає людей для праці із підлітками?»; «Де знайти підлітків, якщо їх немає у церкві?»; «Як побудувати роботу з підлітками, щоб у майбутньому вони залишилися в церкві?» Підлітковий вік — це вік, коли людина приймає важливі рішення щодо свого майбутнього та своєї віри зокрема.  Статистика стверджує, що 80 відсотків людей відходить від Бога, приймають рішення не бути християнами саме у підлітковому віці. Ця зустріч довела, що, на щастя, є люди, які готові стати в проломі за майбутнє покоління та посвячено служити підліткам, служителі-практики запропонували практичні ідеї, як краще це робити, та відповіли на гострі питання, які стосуються цього служіння.  Ірина ДУБЕНЧУК, асистент координатора клубів «Майбутнє» в Рівненській обл.

Виставка, присвячена Реформації в Сарнах. 4, 2 0 1 7 | С В І Ч Н И К

41


ПОДІЇ

ВІ ТАЄ МО З РУКОПОКЛАДЕННЯМ! на дияконське служіння

ІГОРЯ ПАРФЕСА Урочисте богослужіння відбулося 12 листопада 2017 р. у церкві м. Вараш. Рукопокладення звершили голова ООЦ ЄХБ Рівненської області Василь Басараба, його заступник Григорій Бортнянський та пастор помісної церкви Іван Юсин.

НАЗАРА ДІДУХА Урочисте богослужіння відбулося 17 грудня 2017 р. в церкві «Слово життя» м. Костопіль. Рукопокладення звершили голова ООЦ ЄХБ Рівненської області Василь Басараба, пастор помісної церкви Олександр Котяй та диякон церкви Олександр Дідух.

Дорогі брати! Бажаємо, щоб ви «…служили безстрашно Йому у святості й праведності перед Ним по всі дні життя…» (Лк. 1:74-75).

В I Т А Є М О ГЕОРГІЯ ЯРЕМЧУКА

пастора церкви с. Жобрин Рівненського району

із 60-рiчним ювілеєм!! ВІКТОРА КОЛЕСНИКА

пастора церков сіл Копитків Здолбунівського району і Вишеньки Острозького району.

Нехай Всемогутній Бог виллє Свої благословення на Вас із надлишком! «Нехай Господь поблагословить тебе, і нехай Він тебе стереже! Нехай Господь засяє на тебе лицем Своїм, і нехай буде милостивий до тебе! Нехай Господь зверне на тебе лице Своє, і хай дасть тобі мир!» (Числ. 6:24-26). ШАНОВНІ ЧИТАЧІ «СВІЧНИКА»! Щиро дякуємо Вам за Ваші відгуки, запитання і побажання, які надходять до редакції. Надсилайте і надалі свої листи, зауваження, пропозиції та свідчення. Діліться особистими враженнями, думками та досвідом. Лише завдяки спільним зусиллям ми зможемо зробити наш журнал цікавішим.

42

СВІЧНИК | 4, 2017

Наша адреса: редакція «Свічника», вул. Дворецька, 41, м. Рівне 33001 Електронна пошта: shev7lyuda@gmail.com Адреса в інтернеті: baptist.rv.ua Тел. (0362) 63-34-11; 26-20-65

Тема наступного числа журналу: «Церква і служителі»


19 листопада 2017 р.

Освячення дому молитви

в с. ГЛИНСЬК

Здолбунівського району


У 80 ЖИТТЯ ЛИШЕНЬ РОЗПОЧИНАЄТЬСЯ…

У

мене для вас гарна новина. Перші 80 років — це важкі будні. Другі 80 — це лише свята. Щойно вам виповнилося 80, кожен прагне піднести сумку або допомогти піднятися сходинками. Якщо ви забули своє або чиєсь ім’я, час зустрічі або номер телефону, пообіцяли бути в той самий час у трьох різних місцях або не пам’ятаєте, скільки у вас онуків і правнуків, єдине, що вам потрібно зробити, — сказати: «Мені вже 80 років». Якщо ви дожили до 80-ти, всі навколо вас лише те й роблять, що захоплюються вашим довголіттям. Вони поважають вас за те, що ви прожили стільки років… Коли у мене запитують про вік, я відповідаю: «Життя розпочинається лишень у 80!»

Френк ЛАУБЕЧ

Svichnik 4-2017  

Духовно збудовуючий журнал Свічник 4-2017 — Люди золотого віку

Svichnik 4-2017  

Духовно збудовуючий журнал Свічник 4-2017 — Люди золотого віку

Advertisement