Часопис "Наш Собор" 9.2010 by sobor news

Собор наш

www.sobornews.org

новини аналітика швидко

Григорій Селещук:

Про нові виклики душпастирювання мігрантів

с.10

№9 листопад 2010

МІГРАЦІЯ:

виклик Церкві та державі

Демократія по-одеськи

Київська семінарія початок легенди

Сім граней здоров’я

Собор

справи поточні

«Відчиніть мені

врата справедливості» Тетяна Шпайхер,

головний редактор

Кризові повороти нашої віри або куди мігрує греко-католицька душа?

Після двох кризових років багато моїх знайомих врешті знайшли роботу. Аналітики говорять про фактичне закінчення кризи на Заході і новий поштовх для розвитку макроекономіки. Криза стала добрим моментом для очищення і нагодою для оновлення багатьох економічних суспільств. Криза також змусила багатьох «вірних» після тривалої перерви знову прийти до храму й відновити свої стосунки з Богом. Уряди країн скористалися моментом кризи, щоб вивести на новий рівень свої економічні суспільства. А яку відсіч кризі дала Церква? Позитивні наслідки в економічному житті видно неозброєним оком, однак те саме не можна сказати про сферу стосунків Бога та людини. Можливо через багато років якийсь релігійний соціолог дослідить нашу духовність і визначить вплив економічної кризи на духовність сучасного українця. А поки ми можемо лише побачити видимі дії грекокатолицького кліру, спрямовані на подолання криз наших душ. Ключовою подією цьогорічного церковного життя стало проведення Синоду Єпископів УГКЦ на тему міграції. Аналітична група, яка діяла перед Синодом, дійшла висновку, що УГКЦ завжди старалася слідувати за своїми вірними, коли ті йшли в еміграцію й оперативно реагувати на всі їхні потреби. Що ж стосується останньої міграційної хвилі, то Церква тільки тепер випрацьовує стратегію щодо праці з цими мігрантами. Останній Синод радше дав зелене світло Пасторально-Місійному відділу УГКЦ і став поштовхом до розвитку мігрантського душпастирства. Для ефективної праці на ниві мігрантства потрібні немалі кошти, адже греко-католики сьогодні живуть у всьому світі, та лише в деяких країнах вдалося збудувати структури нашої Церкви. Очевидно, відповідальність за долю емігрантської душі несуть не лише провід Церкви та священнослужителі, а й насамперед самі емігранти. Обравши нелегку долю трудових мігрантів, люди насамперед потурбувалися про матеріальну стабільність для себе і своєї родини. А що робити з душею? Куди внаслідок трудової міграції емігрують греко-католицькі душі? Кожна міграція, незалежно від її характеру, обов’язково супроводжується кризою. Це добрий момент наблизитись до Бога чи впасти на саме дно пекельної гієни. За час теперішньої міграції назбиралося чимало історій про «чесне життя» українців у Західній Європі, українську мафію та європейську репутацію українця. Все це не могло не позначитись на греко-католицькому душпастирстві закордоном, і сьогодні, відправляючи священика на служіння закордон, Церква має взяти до уваги всі обставини. Наслідки роботи цьогорічного Синоду можуть стати лише початком інтенсивної праці на ниві душпастирства мігрантів. Реальні результати будемо бачити за кілька років. Залежатимуть вони від того, куди сьогодні мігрують душі впливових греко-католиків. УГКЦ мусить працювати не лише з тими, хто закордоном, а й має звернути увагу на тих, хто залишився в Україні, і слідкувати за міграцією їхніх душ. Варто скористатись з нагоди й утвердити у вірі тих, хто прийшов до Церкви нещодавно, під час кризи. Варто запобігти еміграції вірних УГКЦ до інших конфесій! І це далеко не всі міграційні аспекти, які Церква має взяти до уваги. Важливо, щоб кожен з нас запитав себе: куди сьогодні мігрує моя душа? Як далеко вона мігрує під час недільної Літургії? І чи здатен я повернутись у дім Отця після міграцій в кризові моменти моєї віри?

Спілкуватися можна словом, а можна образом. Зобразити можна красу, а можна проблему. У Києві під час цьогорічних Суспільних днів у листопаді була представлена виставка «Обличчя бідності». Ця виставка була вперше організована Конференцією європейських комісій «Справедливість і Мир» під час Спільної акції боротьби з бідністю у 2008 році. Акція присвячена, з одного боку, сороковій річниці публікації енцикліки Populorum Progressio Папи Павла VI, а з іншого – проблемі досягнення прийнятих світовою спільнотою Цілей розвитку Тисячоліття (зокрема, зменшенням до 2015 року бідності удвічі). Кожна національна комісія – а це 32 європейські комісії від Англії до України і від Швеції до Мальти – запросила митців своєї країни застановитися над питанням бідності та поділитися своїм баченням цього явища. Презентація виставки відбулася на початку 2009 року у приміщенні Ради Європи в Страсбурзі. На презентації були присутні генеральний секретар Ради Європи, представники країн-учасниць Ради Європи, Президент та секретаріат Конференції європейських комісій «Справедливість і Мир», представники національних комісій та самі автори виставлених творів. Далі виставка була представлена у приміщенні Єпископської конференції Франції у Парижі (з 18 по 25 лютого), і протягом цього ж року національні комісії проводили виставку у своїх країнах (Угорщина, Албанія, Люксембург та інші). Кожна комісія мала змогу надіслати до п’яти робіт сучасних митців своєї країни: картини, скульптури, фото. У роботах зображено голод, усамітнення, відчай, і, поряд з цим, ознаки надії. Зображено складність бідності, людського багатства, потреби бідних, а також різні підходи до цієї теми в європейських спільнотах. Питання бідності – незручне, тож не дивно, що його неможливо зробити приємним в естетичному плані. Моменти подразнення, іноді звинувачення, а найчастіше натхнення – ось що становить цінність картин. Ці твори – щось середнє між баченням і пересторогою, емоційним закликом і гострим питанням про існуюче становище. Бідність реальна чи уявна? Духовна чи матеріальна? Чому існують бідні? Що зробити, щоб зменшити страждання? Ці та інші питання виникають при перегляді робіт. Тенденція замовчувати бідність у світі та в Україні знову і знову переважає. Демонструючи виставку у столиці України в рамках Суспільних днів, комісія «Справедливість і Мир» хоче надати голос тим, до кого рідко прислухаються.

Довідка Вперше в Україні у рамках IV Суспільних днів УГКЦ у Києві відкрилась виставка європейських художників “Очима бідних“. Пропонуємо Вашій увазі кілька експонатів.

Собор

справи поточні

Чергова зустріч

Змішаної Богословської комісії не стала проривом

27 вересня 2010 року у Відні завершилося пленарне засідання Змішаної міжнародної комісії з богословського діалогу між Римо-Католицькою й Православними Церквами. Розуміння примату Папи в першому тисячолітті християнства залишається головною перепоною для розвитку діалогу, а чергова зустріч Комісії не дала прориву у стосунках. нак трапилося інше: багато часу зайняла дискусія щодо статусу цього тексту. Православні учасники з самого початку засідання наполягали на тому, що «Критський документ» не може бути ні офіційно опублікований від імені Комісії, ані підписаний її членами. На думку православних делегатів, він потребує суттєвої переробки, але й після цього залишатиметься лише «робочим документом», який можна буде використовувати при підготовці наступних документів, але сам цей документ не матиме ніякого офіційного статусу. На думку православних делегатів, «Критський документ» має суто історичний характер і, говорячи про роль Римського єпископа, майже не згадує

єпископів інших Помісних Церков першого тисячоліття, що створює неправильне враження про те, як розподілялися повноваження в Древній Церкві. Крім того, у документі немає ясного й чіткого твердження про те, що юрисдикція римського єпископа в першому тисячолітті не поширювалася на Схід. Для православних учасників очевидним є те, що в першому тисячолітті юрисдикція Римського єпископа поширювалася винятково на Захід, тоді як на Сході територія була розділена між чотирма Патріархатами – Константинопольським, Олександрійським, Антіохійським і Єрусалимським. Єпископ Риму не мав ніякої прямої юрисдикції на Сході, хоча в окремих випадках східні ієрархи зверталися до нього як

до арбітра при богословських суперечках. Дані звернення не носили все ж систематичного характеру і жодним чином не можуть тлумачитися в тому розумінні, що єпископ Риму сприймався на Сході як посідач верховної влади у Вселенській Церкві. За словами архієпископа Курта Коха, нового голови Папської Ради до справ єдності між християнами, роботу обох делегацій на віденській зустрічі можна оцінити як «добру». Ватиканський ієрарх відзначив, що головним досягненням зустрічі стала домовленість провести через два роки чергове засідання Змішаної комісії. «На настійну вимогу православної сторони, ми вирішили не публікувати ніяких кінцевих документів, – зазначив голова Папської Ради. – Тексти, підготовлені

на сьогоднішню зустріч, ми будемо розглядати як робочі документи, а найближчим часом приступимо до більш глибокого богословського осмислення ролі Римського єпископа в першому тисячолітті історії Церкви». На завершення зустрічі, її учасники дискутували також над питаннями, пов’язаними з методологією діалогу. Крім того, прийнято рішення започаткувати спеціальну підкомісію, яка розпочне працю над богословськими та еклезіологічними аспектами примату у співвідношенні до синодальності. Результати своїх робіт підкомісія має представити спільному координаційному комітету католицькоправославної Змішаної Комісії, який повинен зустрітись у наступному році.

експонати

На зустрічі були присутні 23 делегати Католицької Церкви та по двоє офіційних представників від кожної православної Церкви, за винятком Болгарської. Співголовами засідання були митрополит Пергамський Іоанн Зізюлас (Константинопольський Патріархат) та голова Папської Ради до справ єдності між християнами, архієпископ Курт Кох. Як підкреслили деякі представники православних Церков, усупереч твердженням преси, на засіданні Комісії у Відні ніяких «проривів» не зроблено. Все засідання було присвячене обговоренню ролі Римського єпископа в першому тисячолітті. На цю тему координаційний комітет Комісії раніше підготував документ, який обговорювався торік на Кіпрі. Нагадаю, що робоча версія цього документу «витекла» в засоби масової інформації й була опублікована в ЗМІ. Передбачалося, що у Відні вдасться закінчити обговорення цього документу. Од-

// о. Ігор Шабан

Ірландія // “Бідність“

Україна // “Божий Суд“

Нідерланди // “Мадонна“

Собор

суспільний дискурс

Демократія по-одеськи

ших ема яка

Добігла кінця передвиборна кампанія до місцевих органів влади. Як і прогнозувалось, переможцем перегонів на Одещині стала партія влади. Здавалося б, ця політична перемога не має жодного стосунку до релігійного життя країни і регіону. Якби не така деталь: список президентської партії до обласної ради Південної Пальміри очолювала духовна особа – керівник місцевого представництва Церкви нового Президента Митрополит Агафангел. Прикро, але за останніх кілька місяців цей православний Владика став для українських греко-католиків втіленням міжконфесійної нетерпимості і джерелом релігійних переслідувань. Ще прикріше те, що активна антиуніатська діяльність ієрархаполітика співпала в часі з приходом до влади в Україні четвертого Президента. «Розв’язання міжконфесійних суперечок не входить до компетенції Президента. Ми б могли втрутитися тільки в тому випадку, коли б на Церкву здійснювався тиск з боку місцевої влади», – так у вересні прокоментувала Синодальне Звернення греко-католицьких єпископів до Віктора Януковича заступниця глави його Адміністрації Ганна Герман. Та, схоже, у своєму запевненні, що держава однаково ставиться до всіх Церков, пані Ганна не була щирою…

Що б не казала високопоставлена чиновниця, а покращення життя за Януковича, крім соратників Президента і членів їхніх сімей, в Україні точно відчули підлеглі творця «Русского мира» Патріарха Кіріла. В той час, як звичайним громадянам піднімають ціни на газ і комуналку, а дефіцит держбюджету перевалює за 10 мільярдів гривень, влада не жаліє жертвувати державні гроші, адмінресурс та нерухомість на потреби президентських духовних наставників. Найвідоміше за літо. З державного бюджету дали понад 3 мільйони гривень на добудову двох храмів УПЦ у Донецькій і Херсонській областях. Тернопільські можновладці допомагають розширитися Почаївській Лаврі. Шукають, куди можна було б виселити людей з будівель, що на них претендують почаївські монахи. Києво-Печерську Лавру звільняють від музеїв та іншого культурного «непотребу». І навіть смертельно хворих з-під Лаври викидають, щоб не псували лаврському настоятелеві пейзаж…

Новий «церковний» маневр

У той час, як усі ці переселення лише стартують, ще одну церковну забаганку влада вже реалізувала. На прохання Одеського ієрарха московської церкви (його він виклав в офіційному

листі до Януковича) до початку навчального року в Одесу терміново евакуювали курсантів Академії сухопутних військ зі Львова. «Західний регіон України є осередком Греко-Католицької Церкви, яка знаходяться під впливом Папи Римського. Католицька Церква протягом століть бажала та робила все можливе для захвату земель, які населяють православні християни силою зброї та насильного нав’язуванням католицької віри. На території Академії Сухопутних військ (м. Львів) існує грекокатолицька церква, яка здійснює вплив на світогляд, моральні та духовні цінності майбутніх офіцерів Української армії. В Одеському військовому інституті функціонує православний храм Св. Рівноапостольних Кирила та Мефодія, який ще з часів заснування кадетського корпусу гартував мужність та відданість Одеських кадетів», – писав Агафангел Януковичу на початку травня. Від 2005 року Партія регіонів на кожних виборах експлуатувала в Одесі тему повернення «сухопутки», хоч рішення про укрупнення військових вишів на базі Львівського військового інституту ухвалював перший уряд Тимошенко, а втілював його в життя у другій своїй прем’єрській каденції

вже Янукович. Тож поки львівські депутати, медіа і небайдужі городяни гайнували сили на словесні обурення листом одеського депутатацерковника, у «перлині біля моря» повним ходом пішла робота з реінкарнації кадетської слави. Колишній міністр оборони й ініціатор об’єднання кількох вишів Анатолій Гриценко пояснював, що навіть мила серцю теперішньої влади Росія встигла укрупнити військові навчальні заклади за родами військ. Перенесення «сухопутки» коштуватиме бюджету не менш ста мільйонів гривень, а ці немалі для війська гроші могли б піти на зміцнення обороноздатності. Гриценко задавався питаннями: «Де ГоловКРУ? СБУ? Генпрокуратура? Ніхто з них не помітив порушення Закону? Чи не хоче помічати?»… Кожен, хто проїжджав улітку Одесою, міг помітити на Фонтанці рекламний щит. Він височів перед корпусами відновленого Військового інституту: «По благословению Високопреосвященнейшего Агафангела, митрополита Одесского и Измаильского, восстанавливается действующий храм, построенный в 1902 г. и освященный Владыкой Агафангелом в январе 2006 г. во имя святых равноапостольных Кирилла и Мефодия, учителей словенских.

В храме постоянно проводятся богослужения», – сповіщала наочна агітація. Можливо, таким чином на службу до храму запрошували всіх бажаючих? Мабуть, ні, адже вхід на територію режимного об’єкту, що ним є військовий ВНЗ, не є вільним. Не варто забувати про інше: у митрополита Агафангела (в миру – депутата Саввіна) також вибори. Можливо, митрополит так ненав’язливо вирішив пояснити, хто ж повернув Одесі «сухопутку» з «уніатського» Львова? Можна було б повірити, що перенесення військового вишу з митрополитом Агафангелом зокрема і церковними пріоритетами влади загалом ніяк не пов’язано, якби не такі нюанси. Керівництво Академії виснажили перевірками, вимагаючи пояснити статус храму Архистратига Михаїла, що працює на території закладу. Причиною трусу нібито стали звернення мешканця Львова до Міністра оборони, начальника Академії та інших «компетентних органів» з вимогою пояснити правовий статус храму. Серйозності запиту додав супровідний лист, підписаний помічником нардепа від Компартії Олександра Голуба. Начальство «сухопутки» виправдовується: і храм не є власністю жодної церкви, бо перебуває у держвлас-

Собор

суспільний дискурс ли. Як таке може бути, що у Франції, Португалії, Аргентині, Бразилії і навіть у далекій Австралії вони вільно будують храми і не бояться бути звинуваченими в експансії і місіонерстві за служіння своїм вірним, а в рідній Україні без дозволу «канонічної церкви» можна служити лише в чітко визначеній резервації? Єпископи на погрози Агафангела пожалілися самому Вікторові Януковичу. Посилаючись на статті Конституції України, вони зажадали у Президента дотримати рівності для всіх Церков і рівних прав для громадян.

Греко-католицькі апеляції

Роксолана Процьків

Греко-католики підняли зайвий галас щодо Одеси

Голова Відділу зовнішніх зв’язків Російської Православної Церкви

«Невже їм не відомо, що реальні проблеми і реальні порушення прав віруючих спостерігаються не в Одесі, а, наприклад, у Львові? Після насильницького захоплення православних храмів уніатами в 1990-і роки Українській Православній Церкві внаслідок політики місцевої влади того часу не було надано у Львові жодного храму, ані навіть ділянки землі під їх будівництв», – пояснив митрополит. За його словами, чисельність парафіян Української Православної Церкви у Львові багато більша за чисельністю уніатів в Одесі. «І обурюватися релігійною дискримінацією слід було б насамперед у тих випадках, коли вона дійсно відбувається, причому порушуються права великої групи віруючих», – додав Митрополит Іларіон.

о. Володимир Ждан:

У XVIII – XIX століттях більшість християн Південної України становили греко-католики

канцлер Одесько-Крисмького Екзархату УГКЦ

«До XVIII століття практично вся Україна була вже в єдності з Римським престолом, тобто УГКЦ мала всеукраїнський масштаб. Проте незабаром, починаючи з часів Петра I, на Українську Церкву обрушилися гоніння, які досягли кульмінації при імператриці Катерині II». Згодом греко-католики були насильно переведені в Російську Церкву, їх храми або зруйновані, або передані православним. «У 1795 році – через рік після заснування Одеси – Російській Церкві було передано 2300 греко-католицьких храмів, після чого РПЦ стала домінуючою конфесією на території Південної України», – зазначив богослов. Резюмуючи, отець Володимир процитував патріарха УГКЦ Любомира Гузара: «Ми не прийшли, ми повернулися». «Грекокатолики повинні знати, що в України, і тим більше тут, на південних широтах нашої Батьківщини, ми не є гості. Тут жили наші батьки, тут нашими попередниками проповідувалося Слово Христове», – підкреслив канцлер екзархату.

коментарі

Якою б наївною не здавалася ідея ієрархів третьої за величиною Церкви України звернути саме президентську увагу на безчинства одеського депутата в рясі, в одному вони праві: дозволити собі такі випади місцевий керівник церковної конфесії зміг передусім тому, що на це його спокусив Президент. Своїм демонстративним фаворитизмом у відносинах з однією церквою, вірним якої він себе визнає. Сумно й те, що за час, що минув, Президент єпископам так і не відповів на листа. Якщо не вважати його відповіддю той промовистий факт, що за кілька днів після оприлюднення звернення Гарант «покарав» одеського православного митрополита лідерством у виборчому списку своєї партії… Активно залучаючи своїх духовних наставників у політичні спільники, Президент мав би бути обачнішим. Бо коли «Русский мир» в Україні впевнено стане на ноги, то ніякий Янукович разом з іншою «біжутерією незалежності» йому вже не знадобиться.

Вл. Іларіон Алфеєв:

коментарі

ності, і благословляли його ієрархи УГКЦ, УПЦ, УПЦ КП, УАПЦ і РКЦ, і вони ж приходили на присягу. Правлять грекокатолики, бо вони свого часу зголосилися власними силами привести колишній клуб військового училища до стану сакральної споруди. Але храм відкритий усім конфесіям. Не переконало. Комуністи хочуть бачити, хто саме з військовослужбовців та членів їхніх сімей звертався до адміністрації, щоб для них служили «уніати». Майже як в анекдоті: «А можна поіменно?». Чомусь ні одеський білборд Агафангела, ні те, що новоприбулих курсантів на урочистій лінійці в Одесі він благословляв одноосібно, не зацікавило ні наглядові інстанції, ні депутатів від КПУ… Тим часом колишній нардеп першого скликання і чинний депутат облради від Партії регіонів митрополит Агафангел такою чутливістю Лідера до питання загрози окатоличеннядлямайбутніх військових сильно надихнувся. Настільки, що у день, коли курсанти знову сіли за одеські парти, він офіційного оголосив про свій намір випровадити і самих «носіїв окатоличення» з власної вотчини. Попри знану українофобію й епатажність автора заяви, навіть пропалені тонкощами церковного співжиття релігієзнавці від такого здригнулися. Забили на сполох і самі греко-католики. Заклик Агафангела не дати уніатам збудувати собі церкву, що для її зведення одеська громада намагається випрохати у влади ділянку від початку 90-х, співпав у часі з Синодом єпископів УГКЦ. Греко-католицьких владик, багато з яких керують закордонними єпархіями, ці «бандитськорадянські понятія» у церковному викладі обурили і схвилюва-

Собор

тема номера

Душпастирству

мігрантів бути

У багатьох країнах досі немає грекокатолицьких церковних структур, які займалися б душпастирською опікою. Мігрантських проблем в УГКЦ назбиралося рівно на Синод усіх єпископів Церкви. До Синоду питаннями мігрантів в УГКЦ займалися декілька структур: Пасторально-місійний відділ (ПМВ) на чолі з Владикою Йосифом Міляном, Комісія у справах мігрантів, очолювана Григорієм Селещуком, та Синодальний комітет у справах мігрантів, біженців та моряків цивільного флоту, очолюваний Владикою Глібом Лончиною. За рішеннями Синоду мігрантська Комісія тепер стала частиною ПМВ, а синодальний комітет реорганізували в Комітет у справах емігрантів та біженців на чолі з Владикою Діонісієм Ляховичем та Комітет моряків цивільного флоту на чолі з Владикою Василієм Івасюком. Передбачається, що в майбутньому вони також увійдуть у ПМВ. У майбутньому ПМВ має реорганізуватись у величезну структуру з багатьма відділами та комітетами, так звану Візитатуру. Розбудова ПМВ є дуже позитивним явищем для УГКЦ, з огляду на потребу системної праці з мігрантами. Водночас це вихід зі складної ситуації, в якій опинилася Церква. У країнах новітньої хвилі еміграції досі не утворено єпархіальних чи хоча б екзархальних структур УГКЦ, а більшість греко-католицьких священиків – це біритуалісти, які служать на римо-католицьких

Вимушена еміграція – одне з найболючіших питань, що турбує сучасного українця, зокрема греко-католика. Аналітична група, яка працювала перед Синодом єпископів УГКЦ виявила, що третина вірних нашої Церкви знаходиться в еміграції. парохіях. В офіційному Ватикані не вважають можливим утворення структур нашої Церкви в Італії, Іспанії чи Португалії – в країнах, де працює найбільше українців. Своєю чергою, остання хвиля еміграції характеризується так званою тимчасовістю, бо люди виїхали за межі своєї країни не на постійне проживання, а на тимчасову працю, тож мали б повернутися. Отже, ПМВ сьогодні – найефективніше рішення для душпастирської опіки греко-католицьких емігрантів. Під керівництвом далекоглядного Владики Йосифа Міляна та зусиллями досвідченого емігрантського душпастиря о. Василя Поточняка можна очікувати в цій галузі чимало позитивних зрушень. Виконавчий секретар ПМВ о. Василь Поточняк результатами Синоду задоволений. Синод прийняв більшість пропозицій, які подавав ПМВ. Тепер тільки ця структура буде займатись мігрантами. Фінансувати діяльність відділу буде благодійний фонд «Андріїв гріш», кошти для якого збираються на всіх парохіях УГКЦ. ПМВ має випрацювати проект напрямних пропозицій щодо душпастирства мігрантів. Відтік громадян з України безперервно триває вже майже двадцять років. Емігранти - дуже різні, але об’єднує їх не Церква і не українська мова, а бажання покращити

своє матеріальне становище. Услід за емігрантами закордон поїхало чимало греко-като-лицьких священиків. Проте тільки зараз мігрантське душпастирство починає набирати системного характеру. Окремим явищем українського емігрантства є самі греко-католицькі священики, які різними шляхами потрапили закордон. Є ті, хто цілеспрямовано поїхав працювати з емігрантами, є ті, які самі емігрували на працю і потім зайнялися душпастирством мігрантів. Священики служать у різних країнах та використовують різні підходи праці. Точне число всіх священиків, які душпастирюють закордоном, поки невідоме. Синод Єпископів постановив скликати Європейський Конгрес українських душпастирів. Владики сподіваються, що завдяки цьому заходу, священики познайомляться, обміняються досвідом, розкажуть про свою працю. Єпископи попросили також Товариство українських каноністів випрацювати Правильник канонічної процедури відсилання місіонерів на захід. Це мало б централізувати виїзд грекокатолицьких священиків закордон. Добра душпастирська опіка можлива тільки після відповідної підготовки священиків. Одна справа працювати в звичайних українських умовах, а інша – закордоном із вірними, які перебувають у постійній непевності. Щоб вирішити проблему вишко-

лу, Синод постановив утворити в майбутньому ПасторальноМісійний Інститут, який займеться вишколом емігрантських душпастирів. Концепцію Інституту доручили опрацювати ПМВ спільно з УКУ. А поки заклад не утворено, будуть діяти спеціальні центри вишколу місіонерів. Найближчий вишкіл відбудеться влітку 2011 р. Греко-католицькі священики та чимало мирян закордоном постійно перебувають у контакті з римокатоликами, які надають дущпастирську опіку нашим вірним, але не мають достатнього знання про ідентичність нашої Церкви. З цієї причини грекокатолики рідко мають змогу молитися у візантійському обряді і розвиватись у власній церковній традиції. Для поширення знань про УГКЦ на Заході Синод доручив УКУ провести закордоном ряд конференцій на тему ідентичності УГКЦ. Греко-католицькі парохії дуже різняться між собою, різняться навіть вірні однієї парохії. Насамперед це зумовлено чотирма хвилями еміграції. Багато нащадків емігрантів першої хвилі вже не розмовляють українською. До УГКЦ приходять також люди інших національностей. Попри те, що більшість вірних УГКЦ закордоном залишається україномовними, там УГКЦ вже давно стала багатонаціональною Церквою. Сьогодні існує нагальна потреба видання двомовних богослужбових текстів, чим має за-

йнятися Патріарша літургійна комісія. На думку учасників Синоду, праця з мігрантами має відбуватись не лише на загальноцерковному, а й на єпархіальному рівні. Синод рекомендував єпископам призначити відповідальних в єпархії за душпастирство мігрантів, а також утворити єпархіальні порадні для мігрантів. Церква хоче допомогти своїм вірним також шляхом співпраці з міжнародними організаціями з метою захисту їхніх прав та протидії торгівлі людьми. Реальні зрушення в душпастирстві мігрантів залежатимуть не лише від постанов Синоду, навіть якщо це Синод усіх грекокатолицьких єпископів. Реальні зрушення залежатимуть від того, наскільки вся Церква готова до такої системної душпастирської опіки мігрантів. Тут йдеться не лише про єпископів чи священиків, а й про вірних, які зроблять чи не зроблять пожертву у фонд «Андріїв гріш». Зрештою, душпастирська опіка мігрантів має бути не лише там, далеко закордоном, а й на кожній парохії в Україні, де є іноземці чи проживають сім’ї сучасних трудових мігрантів. На світлині мистецька композиція “Пресвята Трійця“, розміщена навпроти Собору Святої Софії в Римі (Італія).

Собор

тема номера

Проблеми трудової еміграції

у пастирських листах Митрополита Андрея Шептицького В одному з номерів «Українського тижня» з’явилася стаття перекладача Петра Таращука, в якій він, зокрема, пише: «…знайомлячись з Парижем, я навідався й до грекокатолицької церкви на бульварі СенЖермен, під нею щонеділі збираються українські заробітчани. Більшого сорому за свою державу не відчував ніколи: я побачив юрбу дикунів, які дудлять пиво і жбурляють порожні бляшанки, плюються і спілкують російськими матюками. Ось вони, культурні здобутки «Української держави». Наша візитна картка в Європі». Одразу пригадались пастирські послання митрополита Андрея Шептицького до наших заробітчан, писані ним ще на початку минулого століття, але такі сучасні та актуальні сьогодні. Першим і найбільшим досягненням митрополита в розбудові душпастирської опіки мігрантів в УГКЦ стало заснування у Львові в березні 1907 р. товариства св. Рафаїла для

охорони руських емігрантів з Галичини і Буковини, як філії загальноавстрійського товариства. Восени 1910 р. митрополит відвідав багато українських колоній в Канаді – від сходу до заходу. Ознайомившись з релігійним становищем й потребами українців, владика пообіцяв направити священиків і написати книгу, яка містила б усі правди віри і всі ті науки та поради, що дав їм усно. Відразу після повернення Шептицький написав, видав і відіслав книжку «Канадійским Русинам». Вона написана у формі листа, тому вважається пастирським посланням. Митрополит аналізує релігійний, культурний та моральний стан заробітчан у Канаді. Владика пише, що поки до Канади не приїдуть українські священики і не буде нашого єпископа, треба народові самому рятуватись молитвою, добрим вихованням дітей, добрими школами, добрими книжками

і побожним моральним життям, перш за все сильно триматись своєї католицької віри. У березні 1912 р., перебуваючи в Лаврівському монастирі, Шептицький закінчив послання «Памятка для Руських Робітників в Німеччині, Франції, Сполучених Державах, Канаді, Бразилії і Аргентині». Митрополит розглядає в ньому ключові проблеми, пов’язані з виїздом українських заробітчан закордон. Митрополит попереджає про небезпеки для особистого життя, збереження віри і моралі, застерігає перед необдуманим виїздом у чужі країни: «…їдьте як хочете, але вертайте певно, не лишайтеся на чужині. Вертайте лучші, богатші, вертайте з заробленим грошем – з наукою, просьвітою, досьвідченєм. – Не покидайте на все матери своєї, рідної землиці, не забувайте за сю церковцю, в якій Вас охрестили, в якій Ви бували дітьми – не віддавайте в чужі руки хати, в якій Ви прийшли на сьвіт, де родичі повмирали. Не покидайте сьвятих гробів, де спочивають

їх кости», – пише Шептицький. У посланні владика засуджує пияцтво та його наслідки: «Крім сего, Русин, що упє ся поміж чужими, стягає неславу на всіх Русинів, псує добру гадку, яку хто може має о наших робітниках і о нашім народі». У розділі «Пекольна печера» Шептицький з великою тривогою і болем застерігає молодих дівчат, які, їдучи у світ, часом опиняють¬ся в руках торгівців людьми. Свої ключові поради митрополит дає у відповідно названих розділах: «Контракти – обов’язок», «Зложений гріш», «Краса білої лелії», «Божа робота», «Що Богови належиться», «Віра – Боже світло з неба», «Правди віри – Божий прапор», «Божий провідник», «Божий корабель», «Найбільший скарб», «Свята обітниця», «Молитва, яку треба щодня відмовляти», «Ангельська пожива», «Як пости мають заховувати робітники», «Святочні дні», «Поворот до дому». Зрештою, владика переконує заробітчан у силі молитви і просить, щоб вони самі молились. У тому ж 1912 р. ми-

Згідно дослідження, проведеного групою науковців за сприяння «Карітас України» (2008-2009 рр.), за роки незалежності в пошуках «кращого життя» за межі країни виїхало близько 5 млн. українців. Результати інших досліджень показують різні цифри – аж до 7 мільйонів осіб. Згідно даних Державного Комітету Статистики, протягом останніх трьох років з України виїхало близько 1,5 млн людей. Серед них понад 60% - вихідці із західних областей України. Коли взяти під увагу, що греко-католики в Західних областях України становлять більшість, а всіх українських грекокатоликів у світі є понад 5 мільйонів, то можемо припускати, що близько 1/3 усіх вірних УГКЦ знаходиться в еміграції. Коли взяти до уваги всіх українських емігрантів, починаючи від першої хвилі, які проживають сьогодні поза межами України, а також їхніх нащадків, то загальна кількість світового закордонного українства, може сягнути близько 20 мільйонів.

Руслана Бубряк

статистика

Мігрантська статистика: 1/3 вірних УГКЦ знаходиться в еміграції

трополит видає своє друге послання «Памятка для руских робітників в Англії, Аргентині, Бразилії, Данії, Канаді, Німеччині, Сполуч. Державах, Франциї, Швайцарії і Швеції» («Ідете в незнаний»). На кожній сторінці з’явились поправки й доповнення, продиктовані потребами заробітчан і зібраним досвідом. До послання митрополит додав також щоденні молитви. Для зручності у використанні воно було малого формату і мало відповідну оправу. Пізніше в 1942 р. митрополит видає послання «До тих, що виїжджають на роботи до Райху». У ньому владика застерігає від переходу до іншої віри, зміни обряду, а також подає адресу та ім’я Апостольського Візитатора для українців у Райху о. д-ра Петра Вергуна. Отже, зазначені вище послання Андрея Шептицького засвідчують глибоку обізнаність митрополита у справах емігрантів, його турботу про їх духовну чистоту і спокій та прагнення зберегти українців для України.

Статистичні дані по Європі

Собор

тема номера

Україна залишається для більшості країн ЄС

донором робочої сили

// Оксана Іванкова-Стецюк Що таке трудова міграція? Як вона впливає на розвиток суспільства? Трудова міграція – це процес масового переміщення індивідів з однієї території на іншу з метою працевлаштування та тривалого проживання. Трудові міграції бувають внутрішніми (відбуваються в межах однієї країни) та зовнішніми (одна з країн постає як країна-донор робочої сили для країнирецепієнта); легальними (перебування та працевлаштування мігрантів має законну силу) та нелегальними (трудові мігранти знаходяться «поза законом»). У сучасному світі трудова міграція майже завжди супроводжується негативними соціальними наслідками – як для країндонорів (втрата активних верств населення, занепад невеликих населених пунктів, трансформація сімейних відносин, криза етнічної ідентичності тощо), так і для країнрецепієнтів (руйнація цілісності соціокультурного простору, загострення етнічних та соціальних конфліктів тощо). Які особливості має українська зовнішня трудова міграція? Українська трудова міграція активізувалася на початку 90-х років минулого століття після розпаду Радянського Союзу. Економічні негаразди того періоду змусили жителів нашої країни самостійно шукати нові джерела доходу для себе і своєї сім’ї. Одним з найефективніших способів виживання для багатьох українців виявилась трудова міграція за кордон.

Явище української трудової міграції виникло понад сто років тому. З того часу кілька разів змінювалася політична карта світу, змінювались також і мігранти. Про сутність міграції та мотиви мігрантів «НС» розпитав відомого українського соціолога Оксану Іванкову-Стецюк. Наша країна до сьогодні продовжує залишатися донором робочої сили для більшості країн Європейського Союзу. Однак попри масовість явища української трудової міграції до цього часу існує велика кількість міфів щодо життя українців у країнах їх перебування, розвіяти які намагаються дослідники міграції, в тому числі – соціологи.

основним партнером був Sapienza Universita di Roma; Україну в проекті представляв МБФ «Карітас України». Проект здійснювався у 2008-2010 рр. за підтримки Єврокомісії. У рамках проекту проводились глибинні інтерв’ю в середовищі колишніх трудових мігрантів в Україні.

Чи в Україні проводились дослідження явища української міграції?

Які результати цих досліджень? Чому так багато наших людей, які начебто виїхали за кордон на короткий час, залишаються там надовго?

Так, проводяться такі дослідження, в тому числі – під егідою Церкви. Назву два дослідження, в яких брала безпосередню участь. По-перше, це проект «Карітасу України» «Оцінка та визначення потреб та можливостей діяльності в міграційній сфері», виконаний фондом у 2007-2008 рр. за підтримки фонду Renovabis у співпраці з сектором етносоціальних досліджень Інституту народознавства НАН. Одним із завдань проекту було проведення глибинних інтерв’ю в середовищі українських трудових мігрантів у країнах їх перебування (Польща, Португалія, Іспанія, Чехія, Італія, Росія). По-друге, це «Aeneas Programme BrainNetworking Project» – міжнародний проект, який проводився в п’яти країнах (Італія, Іспанія, Молдова, Україна, Росія). Його

Хоча більшість українців, які перебувають на заробітках за кордоном тривалий час, кажуть, що бажають якнайшвидше повернутися на Батьківщину, проте не завжди так чинять. Часто трапляється так, що людина, яка їхала за кордон на 1-2 роки, залишається на заробітках на років 6-7, а то й більше. Соціологічні дослідження виявляють типові групи мігрантів, зорієнтованих на тривале перебування на заробітках. Наприклад, це так звані «боржники» – трудові мігранти, які через певні обставини опинилися в борговій ямі. Свого часу вони зробили «ставки», вкладаючи гроші в проект «Заробітки», очікуючи швидких дивідендів. Утім, «відігратись» (заробити ту суму грошей, на яку розраховували) не змогли. Натомість виникає потреба «відробити» вкладені кошти, щоб не залишитися в

«мінусах». Момент їх повернення відкладається на невизначений термін. Іншою групою є так звані дромомани, тобто люди, які за своїм психологічним складом схильні «скакати» з місця на місце і шукати щастя в далеких країнах. Зазвичай вони знаходяться в стані постійного «руху по колу»: реалізувавши частину своєї первинної соціальної програми, «запускають» новий проект і починають його реалізовувати. Також серед наших співвітчизників є такі, кого умовно можна назвати «втікачами». Серед них багато жінок, які у «звичайному» житті не здатні створити ауру сім’ї, в якій їх рідні почуватимуть себе захищеними. Відтак у них з’являється безліч причин неможливості повернення на Батьківщину, якими вони мотивують своє небажання виконувати «рутинні» сімейні обов’язки. І все ж частина мігрантів приймає рішення про повернення в Україну. Чим зазвичай керуються українці, коли вирішують повернутися? Можна виділити дві категорії повертанців. Першу групу утворюють так звані розчаровані повертанці. У цьому випадку рішення про повернення приймається ними на тлі крайнього розчарування життям в умовах трудової міграції, а головними мотивами повернен-

ня є ностальгія, туга за сім’єю, небажання жити в принизливому статусі «чужинця» та «слуги» (навіть при лояльному ставленні оточення); неможливість заробити бажану суму грошей. Друга група – це свого роду «місіонери», які приймають рішення про повернення тоді, коли розуміють, що своє завдання виконали. Основними мотивами повернення в цьому випадку є накопичення визначеної наперед суми грошей для конкретної цілі (віддавання боргів, навчання дітей, ремонт помешкання та ін.); закінчення трудового контракту; поява прийнятної пропозиції роботи в Україні. Як відбувається процес реінтеграції колишнього українського трудового мігранта після повернення додому? Жоден з трудових мігрантів, навіть успішний «місіонер» (не кажучи вже про «розчарованого») не застрахований від таких частих «супутників» процесу ресоціалізації, як самотність, брак упевненості в собі, дратівливість, тяжкі переживання, безпорадність. Ці стани є результатом так званого зворотнього культурного шоку. У своїх розповідях колишні трудові мігранти часто висловлюють жаль з приводу того, що їм важко «вписатися» в нове життя, віднайти в ньому для себе «соці-

Собор

тема номера

Хто і що може допомогти людині, яка вирішила повернутися в Україну?

• До кінця XIX ст. душпастирською опікою мігрантів займалась Конгрегація до справ Поширення Віри. • На початку XX ст. Католицька Церква почала створювати окремі церковні структури для душпастирської опіки мігрантів. Під впливом блаженного єпископа Джованні Баттіста Скалабріні виникло Бюро до справ духовної опіки над мігрантами при Консисторіальній Конгрегації (пізніше перейменованої на Конгрегацію у справах Єпископів). • У 1952 р. Папа Пій XII заснував Вищу Раду до справ міграції при тій же Конгрегації. • У 1967 р. Конгрегація до справ Духовенства утворила Бюро душпастирства туристів. • Оскільки душпастирство різних груп мігрантів та подорожуючих не мало єдиного координуючого центру, то Папа Павло VI у 1970 р. утворив Папську Комісію до справ духовної опіки над мігрантами. • У 1988 р. Папа Іван Павло II Апостольською Конституцією «Добрий Пастир» (Pastor Bonus) створив Папську Раду душпастирства Мігрантів і Подорожніх, яка стала головною структурою, яка працює з мігрантами в Католицькій Церкві. На даний час її очолює Архієпископ Антоніо Марія Вело. До Ради також входять Патріарх коптів, 8 кардиналів та 31 єпископ і 30 експертів-радників з континентів. Головним завданням Папської Ради душпастирства Мігрантів і Подорожніх є дбати про те, щоб у всіх локальних Церквах існувала добра духовна опіка мігрантів, вигнанців, біженців, моряків, пілотів, циркачів, кочівників, безхатченків та тих, хто переховується. Підготував о. Василь Поточняк

Документи Католицької Церкви щодо мігрантів

інфо

Велику допомогу повертанцям можуть надати спільноти взаємопідтримки колишніх трудових мігрантів, за розвитком яких я мала змогу спостерігати в рамках проекту Комісії УГКЦ у справах мігрантів «Церковна громада як активна форма організації життя українців в умовах трудової міграції». Такі об’єднання створюються за ініціативи священика та підтримки активних мирян і несуть в собі високий духовний та соціальний потенціал.

Історія душпастирства мігрантів у Католицькій Церкві

інфо

альну нішу», знайти людей, які їх зрозуміють і підтримають. А що робити тому, хто не має з ким поділитися своїми проблемами? У цій ситуації людина входить у свою культуру як прихований мігрант. Вона почувається як чужий серед своїх.

• У 1952 р. Папа Пій XII видав Апостольську Конституцію «Вихід Назаретської Родини». На той час в Європі в статусі біженців та мігрантів перебували 12,6 млн. осіб. У документі Пій XII звернув також увагу на вишкіл майбутніх священиків-місіонерів. • У 2004 р. Папська Рада душпастирства Мігрантів і Подорожніх видала Інструкцію «Любов Христа до мігрантів». Це основний документ Католицької Церкви, яким керуються Конференції Єпископатів світу. В інструкції йдеться про те, що Церква має дивитись на факт міграції не тільки з негативної сторони, а й з позитивної, як нагоду для проповіді. Пунктом виходу в душпастирстві мігрантів є Христові слова: «чужинцем був, і ви мене прийняли» (Мт, 25, 35). Оскільки Христос асоціює себе з мігрантом, а Його Церква є подорожуючою на цій землі, то турбота про мігрантів належить також до суті її посланництва.

Початок першої хвилі еміграції українців припадає на 70-ті роки XIX ст. Тогочасний міграційний рух українців охопив майже всю сучасну територію України, яка тоді перебувала під владою Австро-Угорської та Російської імперій. Українці, які проживали на західних теренах країни, емігрували переважно до західних країн, таких як Бразилія, Канада та США. Східні українці емігрували на Схід, в азіатську частину материка, в сторону Казахстану та Середньої Азії. Сучасним дослідникам дуже важко визначити точну цифру тих, хто виїхав у ті часи, оскільки багато українців проходили через митниці як поляки, австрійці, угорці, росіяни або ж під більш специфічними назвами русинів, галичан чи лемків. Декотрі навіть вказували замість національності своє віросповідання. Однак достеменно відомо, що статистика емігрантів першої хвилі вимірюється сотнями тисяч. Перша міграційна хвиля була спричинена найперше складним економічним становищем, через що її назвали економічною еміграцією. Селяни, хоча і перестали бути кріпаками (на території Австро-Угорщини – від 1848 року, в Російській імперії – від 1861 року), проте не мали достатньої кількості землі, щоби прогодувати свої багатодітні родини. Таким чином, земельний голод, а також «надмірна скупченість населення, брак вільних земель і безперервне подрібнення селянських господарств, безпросвітні злидні, нерозвиненість промисловості та неможливість знайти роботу в містах» стали основними причинами еміграції. Приїхавши на нові місця, українці поселялись разом. Таким чином на території Бразилії і частково Канади виникли так звані українські гетто, тобто середовища закритого типу, де розмовною мовою й надалі залишалася українська. Культурно-просвітницьке життя на нових територіях мало переважно локальний характер. Основною проблемою в комунікації між різними спільнотами ставали великі відстані. Церква стала єдиним стабільним чинником, який єднав українців першої хвилі еміграції в одну національно-духовну спільноту.

інфо

Перша хвиля міграції – економічна

Територія поселень мігрантів першої хвилі

інтерв’ю

«Церква стоїть перед викликом

випрацювання нових методів

душпастирства мігрантів»

// Григорій Селещук

Голова Комісії УГКЦ у справах мігрантів ділиться своїми роздумати про проблеми та перспективи душпастирства мігрантів Які є особливості душпастирства мігрантів? Мігранти мають особливі потреби, з яких, власне, і випливають особливості їхнього душпастирства. Ці потреби є дуже різними. Часто говориться про те, що мігранти відірвані від звичного способу життя. Сучасна хвиля міграції взагалі характеризується тим, що люди не просто відірвані від звичайного трибу свого життя, але вони відірвані й від своїх сімей. Це є величезним викликом для збереження єдності сім’ї і теплих родинних відносин. Не можемо також забувати про виклики, з якими зустрічаються діти мігрантів. Їм доводиться рости далеко від батьків, які з об’єктивних причин не можуть їх часто відвідувати. Як показують нашу дослідження, діти мігрантів швидше дорослішають і серед них менший відсоток тих, хто сприймає гроші як засіб вирішення труднощів чи проблем. З одного боку, це добре, а з іншого – таке дорослішання може бути передчасним. Це великий виклик, на який добрий душпастир повинен звертати увагу і враховувати у своїй душпастирській діяльності. Я так розумію, щодо мігрантів Церква має працювати у двох напрямках: перший – з тими, хто є за кордоном, другий – з їхніми сім’ями в Україні? Насправді напрямків праці є набагато більше. Отже, потрібно працювати з тими, хто

є закордоном, з сім’ями мігрантів, які є тут, та іммігрантами, які приїжджають в Україну. Коли людина повертається з еміграції, це також особливий випадок, який потребує особливої уваги і особливого підходу. Варто говорити також про громадян інших держав, які мають українське походження, стараються зберегти свою українську ідентичність і душпастирство яких також є особливим. Чи Церква має сама опікуватись мігрантами, чи їй варто залучити фахівців з інших сфер? Міграція є дуже багатоаспектним явищем. Однозначно, що для відповіді на всі виклики, які приносить міграція, Церква має контактувати з різними фахівцями. Найперше варто звернутися до психологів. У нас вийшла чудова книжка американського психолога Ендрю Сурімана «Серцебиття мігранта». У передмові Блаженнішого йдеться про нові обставини життя, з якими зустрічається людина, яка виїжджає закордон. «Ці нові обставини життя спричинюють певне психічне потрясіння, інколи не відразу помітно, але завжди дуже важливе саме для цієї конкретної людини. Душпастир, який зустрічає таку людину, повинен бути свідомий отого нового стану, що його переживає ця людська душа, адже саме їй він має послужити під оглядом духовним і релігійним. І добрий

душпастир звертає на це увагу, бо завжди готовий допомогти», – каже Патріарх. Знаємо, що багато з наших священиків, перебуваючи за кордоном, виконують функції соціальних працівників. Часто людина звертається до священика з усіма проблемами, які їй зустрічаються на життєвому шляху, і душпастир повинен бути готовий відповідати на них. Тут, на Західній Україні, в селах, звідки походить дуже багато мігрантів, священик є одним з найбільших авторитетів. Часто перед виїздом людина приходить до священика з різного роду питаннями, на які він має відповісти. Мова не йде про те, щоби душпастиря перетворювати на психолога, соціального працівника чи юриста. Та все ж священик повинен орієнтуватися у різних сферах, щоб адекватно порадити людині. Яку роль у житті мігрантів сьогодні виконує Церква і яку роль вона має виконувати? Церква завжди відігравала ключову роль у житті мігранта. Є 120-річний досвід служіння УГКЦ мігрантам і, як показує історія, він був дуже важливим для збереження української ідентичності людей за межами своєї країни. Якщо ми будемо говорити про певні підходи, то, однозначно, найважливішим є правило - бути з людиною, щоб провадити її до Христа. Якщо ж ми говоримо про конкретні методи,

то зараз Церква стоїть перед викликом випрацювання нових методів душпастирства мігрантів. Теперішня міграція – це вже не якийсь острів, відірваний від великого материка «Україна», а радше півострів, де мігранти підтримують тісний зв‘язок зі своїми родинами. Крім того, в теперішньому світі людське життя дуже сильно регламентується законодавством. Сьогодні є багато потреб мігрантів, які пов‘язані з законодавством і треба відповідно на них реагувати, вступати в діалог з державою для вирішення багатьох питань і проблем. Але найголовніше, зараз потрібні активний місійний дух та місіонерський рух на зустріч мігрантам. Шукати їх, бути відкритими до них. Знаходити їх там, де вони є, і допомагати їм зорганізовуватися. Разом з тим, для Церкви в діаспорі четверта хвиля є величезним викликом. Наприклад, офіційна статистика каже, що в Польщі є понад 600700 тисяч українців. Чи вони є в українських храмах? Боюсь, далеко не всі. І далеко не всі радо їх там вітають. В Німеччині офіційно працюють та навчаються 128 000. Де вони? Це є виклик бути відкритими до них, зрозуміти їх і прийняти їх до себе. А яка з країн сьогодні є найпроблемнішою? Найпроблемнішою є Російська Федерація. Перш за все, через міграційне законодавство Росії, яке є досить

жорстким. Вони не надто раді мігрантам. По-друге, рівень захисту прав мігрантів в Росії не є на високому рівні, особливо в порівнянні з Європою чи країнами Північної америки. Тобто, мігранти в Росії - не захищені. Чисто на людському рівні вони перелякані та намагаються ховатися подалі від людей, які там ходять в уніформі. Також треба згадати про різні мусульманські країни: Об’єднані Арабські Емірати, Саудівська Аравія, Туреччина. Міграція українців у ці країни не є такою масовою, як на Захід чи в Росію, але там є досить багато українських жінок, які повиходили заміж чи в інший спосіб потрапили туди, і також не є захищеними. А які сьогодні є потужні світові мирянські організації? Найвідоміша організація – це Світовий Конгрес Українців. Ця організація, як парасолька, об’єднує громадські організації місцевого чи локального характеру. Вона має європейську гілку – Європейський Конгрес Українців. Є також локальні організації. Варто згадати Спілку Українців Португалії – дуже розвинуту організацію з понад десятком філій, які утримують близько десяти українських суботніх та недільних шкіл. Можна також згадати Християнське Товариство Українців Італії, яке досить активно розвивалося та допомагало організовувати парафії в Італії.

Собор

інтерв’ю при зустрічах з людьми я чую, що вони не потерплять хамського ставлення до себе. Вони не мають, я б сказав, «рефлекторної схильності» до давання хабарів. Цю ментальність вони привозять з Європи. І це внутрішньо міняє Україну культурно і політично.

Друга хвиля міграції відбулася між двома світовими війнами. На відміну від першої хвилі, в своїй основі вона мала не економічну, а політичну мотивацію. Дослідники говорять про кілька окремих груп українців у рамках цієї хвилі: • Люди, які внаслідок Першої Світової війни залишилися в європейських країнах: колишні військовополонені з російської армії, колишні військовослужбовці, які під час війни перебували в Європі в так званих російських експедиційних корпусах. • Українські політичні емігранти: колишні військовослужбовці УНР, ЗУНР та Кубанської Народної Республіки (КНР), урядовці УНР, ЗУНР та КНР (разом 5 тис.), працівники закордонних представництв — дипломатичних, політичних, економічних та санітарних. • Українці, які воювали в складі білих армій Денікіна і Врангеля. Здебільшого вони були насильно мобілізовані на Кубань і в південні частини Наддніпрянщини. • Заробітчани, що були вихідцями із західних земель України. Політична складова другої хвилі українського міграційного руху стала певним фундаментом, на якому будувалась українська свідомість на чужині. Проявом цієї свідомості була поява багатьох громадських та культурно-освітніх установ. Великим досягненням мігрантів є заснування кількох українських вищих навчальних закладів та науково-дослідних інституцій. Окрім США, Канади та Бразилії, головними центрами другої хвилі української еміграції стали Польща, Чехословаччина, Німеччина та Франція.

Третя хвиля міграції – повоєнна

інфо

А що можна очікувати від результатів Синоду? Сподіваюся на інтенсифікацію душпастирства мігрантів. Дуже важливо, щоб були адекватно поставлені запитання і на них будуть знайдені відповіді. Найперше треба заторкнути душпастирство мігрантів четвертої хвилі в греко-католицьких єпархіях закордоном, пошук взаєморозуміння мігрантів цієї хвилі з іншими мігрантами та їхнє включення в церковне життя. Звичайно, ми маємо хороший приклад такого взаєморозуміння Чиказької єпархії (США). Однак, маємо багато єпархій, в яких ці проблеми не розв’язані. Сподіваюся на розвиток підготовки священиків та науководидактичної праці у цьому напрямку. Сьогодні необхідна застанова над цими проблемами і поступова еволюція їхнього вирішення.

Друга хвиля міграції – політична

інфо

А який вплив мають мігранти четвертої хвилі сьогодні на Україну? Національний Банк України наводить офіційні цифру - 20 мільярдів євро, які щорічно надходять в Україну від українських мігрантів. Український Уряд звертається мало не на колінах до Міжнародного Валютного Фонду з проханням про 15 мільярдів доларів позики, тоді як тут, знаєте, без жодних додаткових зусиль в українську економіку вливається 20 мільярдів. Так, звичайно, це не є гроші на утримання державних чиновників. Так, звичайно, ці гроші не є прямими інвестиціями в українську економіку, за ці гроші не будуються заводи, не створюються підприємства. Це є гроші, які підвищують платоспроможність українського ринку. Напівжартома варто сказати, що багато навчальних закладів в Україні не могли б функціонувати і розвиватися так активно, якщо б не було великої кількості дітей, які навчаються за емігрантські гроші. Крім того, ті мігранти, які повертаються в Україну, привозять з собою інше сприйняття, іншу громадську і політичну культуру. Скажімо, дуже часто

Третю міграційну хвилю спровокували наслідки Другої Світової війни. Після її закінчення поза межами України опинилося близько 2 мільйонів українців. Основу третьої хвилі української міграції склали: • Українські юнаки та дівчата, яких вивезли до рейху як безкоштовну робочу силу. • Українці, які як радянські військовополонені утримувалися в концтаборах Німеччини і боялися репресій після повернення на Батьківщину. • Бійці УПА, які прорвалися до західних окупаційних зон Німеччини та Австрії, а також ті українці, які були членами німецьких військових формувань та колишні працівники допоміжних органів окупаційної адміністрації.

• Голова Комісії у справах мігрантів. • Науковий співробітник Інституту релігії та суспільства (2002 – 2008). • Спеціяліст-правознавець – юридичний факультет Львівського національного університету ім. І. Франка (2000–2005). • Виконавчий секретар Комісії УГКЦ “Справедливість і Мир” (2004–2006). • Аналітик-референт Лабораторії соціяльних досліджень (Львів, 2001–2002). • Член греко-католицької спільноти “Miles Jesu” (Воїни Ісуса) (1995– 1999). • Освіта: фізичний факультет Львівського державного університету ім. І. Франка (1993–1995); Львівський фізико-математичний ліцей при Львівському державному університеті ім. І. Франка, з відзнакою (1991–1993).

Четверта хвиля міграції – трудова Четверта міграційна хвиля українців є явищем, яке можемо спостерігати на власні очі. Адекватно й однозначно оцінити її досить важко, оскільки вона ще не завершилася. У порівнянні з усіма попередніми хвилями, вона дуже подібна до першої, оскільки в її основі лежить економічна складова. Сучасну українську міграцію провідні світові аналітики чітко окреслюють як трудову, тобто таку, у якій на перший план серед пріоритетних цілей виходить пошук праці. Четверта хвиля міграції розпочинається з відновленням незалежності України в 1991 році. Протягом періоду незалежності українські мігранти рухались у двох напрямках – європейському та східно-азіатському. Кульмінаційний пік міграційної активності припадає на 1996 та 2000 рр. У 2004 році, після подій пов’язаних з Помаранчевою революцією, міграційний потік дещо зупинився, проте згодом ситуація повернулася до попереднього стану. Соціологи стверджують, що міграційний потік українців, особливо в європейському напрямку, продовжується.

інфо

досьє

Григорій Селещук

Собор

виховання

Хроніки семінарії - початок легенди 19 вересня 2010 р. Патріарх Любомир урочисто освятив приміщення Київської Трьохсвятительської духовної семінарії. З цієї нагоди в с. Княжичі (під Києвом), де знаходиться навчальновиховний заклад, приїхали грекокатолицькі єпископи з Донецька, Луцька, Одеси і Києва. Трьохсвятительська має стати кузнею греко-католицьких отців для Центру, Сходу та Півдня України. У перший рік поступило 14 семінаристів. Усі вони різного віку та з різних регіонів. Київський єпископпомічник Йосиф Мілян знає майже всіх семінаристів поіменно. Вручаючи молитвослови, єпископ говорить щось про кожного вихованця. На урочисте відкриття семінарії прибула також ректор Інституту Банківської Справи (ІБС) п. Тамара Смуженко. Ректор семінарії о. Петро Жук каже, що викладачі прийшли підтримати свого студента. Щоб бути дипломованим банкіром Олегу Карпенку бракує

тільки дипломної праці і документу про закінчення навчання. Сьогодні він студент також Трьохсвятительської. Дбаючи про свого колишнього студента, викладачі Банківського дарують семінарії «Добротолюбіє». Іншого семінариста з Тернопільщини Сергія Синовіцького до семінарії проводжав цілий гурт молоді. На прощання дівчата співали Сергію: «Більше не будеш, не будеш». За першою освітою Сергій програміст, але від самого дитинства «завжди був біля Церкви». На посвяченні семінарії одна його знайома зауважує: «Протягом останнього року, я відчувала, що це станеться, просто не знала коли». Сергій провадив кіноклуб у храмі Миколи Доброго на Подолі (Київ). Один із вихованців семінарії зауважує: «Він у нас найсвятіший». «Представник нашої київської молоді» – так Владика представляє фастівського семінариста Григорія Березюка. Всі його знають як «Гриця з Фастова»,

який є дуже веселим і грає на гітарі. Григорій є членом Молодіжної Комісії Київської архиєпархії УГКЦ. Він вже має одну вищу освіту і навіть працював. Усі, хто знає Гриця, вже давно замучили його запитанням про те, чого він не став семінаристом. Хлопець довго опирався покликанню і в скорому часі навіть планував одружитись. Його прихід на вступні іспити став для всіх справжньою несподіванкою. Як розповідає сам новоспечений вихованець, не закопати «свій талант» йому перешкодила кохана дівчина Наталя. Із Фастова крім Гриця до семінарії вступили ще двоє юнаків. Фастівський грекокатолицький священик, а нині духівник семінарії о. Віталій Марцинюк каже, що за покликання хлопців довго молився. Після офіційної частини семінаристи пригощали гостей усякою смакотою, приготованою власними руками. А потім показали семінарію. Коли я вперше завітала

Центральний вхід сюди на початку серпня, то тут кипіла робота. «Спочатку робимо те, що найнеобхідніше, а наступного року завершимо всі роботи», – розповідав о. Петро. Фактично семінарійний будинок купили лише на початку серпня, і майстри мали один місяць, щоб завершити всі справи. «Я ночами не можу спати, прокидаюся в третій годині, думаю, якби встигнути більше зробити», – продовжує ректор. Купівлею приміщення в УГКЦ задоволені. Будинок дістався за «недорого». Колишня господиня будинку залишила семінарії трохи посуду, консервовані овочі, кілька соток городу і господар-

ство. У господині семінарія запаслася також картоплею на зиму. Крім навчання семінаристи займатимуться семінарійним господарством. Наступного року в семінарії буде більше місця. Сьогодні облаштована лише частина будинку: конференц-зал для навчання, кухня та кімнати для проживання і каплиця. Поки будинок семінарії розрахований лише на два курси семінаристів, проте ректор щиро сподівається, що знайдуться кошти для купівлі додаткового приміщення, в якому будуть проживати семінаристи. Тетяна Шпайхер

Київська Трьохсвятительська семінарія інвестиція в майбутнє

Чим для Вас є семінарія?

Коли Патріарх Любомир повідомляв про утворення семінарії на Київщині, то зробив дуже цікаве порівняння. Він сказав, що семінарія в єпархії подібна до дитячої кімнати вдома. Легше було б, якби дітей виховували відповідні заклади, тоді ми витрачали б на це значно менше зусиль. Але ми, розуміючи всю важливість цього завдання, інвестуємо в дитину час, зусилля і ресурси. Семінарія для нашої єпархії хоч і забирає багато ресурсів, проте власне і є тією дитячою кімнатою, де ми

можемо бачити, як зростають діти, якими вони зростають і в чому їм треба допомогти. Не лише ми бачимо дітей, а й діти бачать нас. Наші семінаристи живуть у серці того регіону, в якому вони будуть служити, і формуються як майбутні священики серед людей, яким служитимуть. На мою особисту думку, головними у семінарії мають бути спільна молитва і формація. Виклади є дуже потрібними, але вони стоять на наступному щаблі після молитовного правила. Які головні принципи діятимуть у Трьохсвятительській?

У цьому випадку ми користаємо з багаторічного досвіду нашої

Церкви щодо навчання, порядку денного, побудови навчального процесу. З цією метою ми відвідали всі наші семінарії, ми там навчалися, знаємо досвід римських семінарій, і стараємось використовувати цей цінний досвід. Ми не змінюватимемо цих основних принципів, але робитимемо основний акцент на внутрішньому і спільнотному спілкуванні з Богом через літургійну практику і літургійне служіння. Хто для Вас є прикладом доброго ректора?

Протягом мого семінарійного навчання, я мав змогу бачити трьох ректорів. Вони дуже різнилися між собою, але мають одну спільну харак-

// о. Петро Жук

терну рису – це любов до справи, яку вони виконують. Усі вони любили семінарію і семінаристів. А яким семінаристом були Ви?

Я дуже любив семінарію і хотів у ній бути. Протягом свого навчання я не зустрічав там поганих злих людей. Особисто я собі не уявляю і не бажав би якогось іншого устрою, ніж той, який сам пережив у семінарії. Попередньо говорилося, що в Трьохсвятительській семінаристи навчатимуться тільки два роки, а згодом продовжать навчання у Львові. То ж скільки реально вчитимуться біля Києва Ваші підопічні?

Дивлячись у перспективу, бачимо семінарію семирічним на-

вчальним закладом. Інші варіанти розглядаються тільки через те, що поки можемо розмістити лиш два курси семінаристів. Якщо би ми сьогодні мали місце на всі сім курсів, то не говорили б про якесь продовження навчання в інших семінаріях. Про продовження навчання у Львові йтиметься, якщо на третій рік ми не зможемо забезпечити місцем проживання третій курс семінаристів. Сьогодні в семінарії може проживати тільки 20 семінаристів. Ми докладемо всіх зусиль для того, щоб добудувати чи якимось іншим чином вирішити проблему проживання семінаристів на третій навчальний рік.

виховання

А чого Ви побоюєтесь?

Сьогодні я побоююсь тільки одного, що нам забракне часу навіть для того, щоб добре підготувати будинок для навчання. О третій–четвертій ранку я прокидаюся і чекаю ранку, бо мені здається, що мені бракує часу. Однак у тому також бачу провидіння Боже. Адже частину праці виконуватимуть семінаристи: впорядковуватимуть територію, допомагатимуть майстрам. Це є такий собі добрий символ домобудування. З перших кроків утвердження їхнього покликання вони долатимуть різного роду незручності і жертовно служитимуть. Поняття жертовності є завжди присутнє у всьому – чи в сімейному житті, чи в священичому служінні. Жертовність мусить бути задля добра не лише особистого, а й спільнотного. Фактично перебудова будинку розпочалася за місяць до навчання. І за цей місяць ми зробили справді грандіозну перебудову. Кожна із семінарій має якусь особливість. А яка особливість Вашої семінарії?

Я можу сміливо сказати, що ми є особливою семінарією. Це перша семінарія після виходу Церкви з підпілля, яка є на теренах Центральної і Східної України. Другою особливістю є її міжєпархіальність. Третьою особливістю є те, що ми знаходимось у столиці. Те, що ми є київською духовною семінарією, дуже важливо, адже підтверджує стрімкість розвитку нашої Церкви, розбудову її структури після повернення осідку Глави УГКЦ до Києва. Крім усього іншого семінарія є на тій же вулиці, що й резиденція Патріарха Любомира, який є прямим патроном і опікуном семінарії. Сценаристи матимуть унікальну нагоду ближчого і частого спілкування з Главою Церкви.

Жити для того, щоб дарувати Одне з головних питань, які турбують сучасного українця, це питання: де взяти гроші? Люди з острахом чекають майбутнього і з ностальгією згадують минуле. Навколо чуємо нарікання на владу, яка має покращити ситуацію – фінансову, політичну, суспільну. Як не дивно, слів нарікань і озлобленості я не чув від моєї бабусі і її друзів, які пережили дві світові війни, дві радянські влади, німецьку окупацію, нічні вивози до Сибіру, зумівши зберегти при цьому свою гідність і подиву гідний життєвий оптимізм. Саме моїй бабусі – простій глибоко віруючій жінці, належать слова: «Дай Боже, щоб Ви мали і дарували». Їх зміст я зрозумів не одразу. Сучасний вектор суспільних бажань скерований на «брати», а не давати. І тут уже не важливо, про кого йдеться: про політиків чи простих робітників. Суспільні відносини можна схарактеризувати як боротьбу і прагнення постійного перерозподілу власності. Розмірковуючи над цими речами, я не можу не згадати сучасну притчу про рай та пекло. У раю сидить маса людей біля казана з дуже смачною стравою і ложками довжиною понад два метри. Всі задоволені, ситі, щасливі, жартують зі свого становища. У пеклі біля такого ж казана з такою ж стравою, як і в раю, сидять люди, озлоблені, голодні, очі світяться ненавистю, бо бідолахи не можуть здогада-

тися, що довга ложка призначена для великого дару годувати один одного, та ще й маючи нагоду пожартувати з того. А ось приклад з життя тварин, який примушує замислитися над тим, хто ж стоїть на вищому щаблі розвитку. Кішка з малими котенятами постійно спілкується, терпляче даруючи їм весь свій час і постійно практично навчаючи їх, як жити. При цьому використовується весь життєвий досвід. Чи завжди ми готові дарувати свій час нашим дітям? І чи розуміємо ми, до чого призводить наше ухиляння від цих обов’язків? А хіба ж це не ми скаржимося, що не маємо часу на спілкування з товаришем, якщо останній не приносить нам якоїсь вигоди? Хіба не ми халявимо, виробляючи цемент, плитку, ремонтуючи сантехніку, халтуримо при будівництві нових доріг чи будівництві теплотрас, особливо, коли результати праці заховані від стороннього ока? Працюємо, наче на ворога, щоб його знищити, але не на себе. А зарплату, яку не заробили, вимагаємо... Я не зустрічав у своєму житті тих, хто одержував би задоволення від того, що його хтось обдурив. Але чув неодноразово, як люди вихвалялись тим, що їм вдалося отримати щось, не стоячи в черзі, поталанило влаштувати за додаткову плату дітей у ВНЗ, полагодити справи в автоінспекції, отримати фальшиву довідку, ку-

пити золоту медаль для випускника середньої школи. При цьому всі кажуть, що це дуже погано, що винна влада, скаржаться на систему, на безправ’я, на беззаконня... яке вони самі ж і породжують у міру своїх більших чи менших можливостей. Усе життя наше побудоване на тому, що хтось комусь щось дарує, а хтось отримує подарунки. І, звичайно, більшість людей прагне отримувати, а не дарувати. Але хіба ми не відчуваємо задоволення від того, що наші дари приносять іншим радість? Чи радість, яку ми відчуваємо, вітаючи і обдаровуючи друга в день народження, не є більшою від радості отримати дар? Чи потреба дати обумовлена тільки тим, щоб когось обдурити і використати того, кому даєш для свого тимчасового задоволення? Чи потреба служити не є основою нашого щоденного життя? Відповіді на ці запитання кожен дає самостійно. І саме від цих відповідей залежить наш побут, наше задоволення життям, наше духовне здоров’я, а, отже, і щастя, тілесне здоров’я і матеріальний добробут. Щоб щось комусь дарувати, треба мати, бути багатим, а це ми не можемо осягнути, не ділячись щиросердно з ближнім. Ми всі в повсякденному житті дуже добре пам’ятаємо слова з Літургії «Подай Господи» у наших молитвах, коли чогось потребуємо. Значно рідше згадуємо щодня «Подай Господи» із закінченням «кончини безболісної бездоганної»,

Собор

хоча на це справді потрібно заслужити. А слова «Тобі Господи» після «все життя наше Христу Богові віддаймо» сидять, за малими винятками, глибоко в закутках нашої пам’яті для того, щоб інколи виринути під час Святої Літургії. Ми забуваємо про Божий дар нашого життя, бо ж не ми вирішуємо, коли народжуватись і коли помирати. Ми забуваємо про Божий дар краси нашої Землі, про Божу любов, про те, що в поті чола маємо здобувати свій хліб. Стара народна мудрість говорить, що той, хто користає з чужих помилок, – щасливий, той, хто вчиться на власних, – розумний. То може, нарешті, варто почати змінювати світ на краще, починаючи із себе самих, пам’ятаючи при цьому, що ми є Божим даром, створеним на Божу подобу? Може, варто нарешті жити для того, щоб дарувати? Може, нарешті варто відчути відповідальність як дбайливий господар, а не жебрак чи злодій, за рідну землю як Божий дар, за ближніх, створених на Божу подобу, хоча б для того, щоб не каятись, що були причетними до розп’яття Святого? Може, варто при цьому згадати, що розіп’яти Ісуса Пилатові рекомендували висвячені, а отже, задати собі питання, чи зуміємо ми розпізнати ту Святість? Вибір за нами щодня, щогодини, щохвилини. Як постелиш, так і виспишся – казали наші предки. Марко Непосида

Енцикліка Бенедикта XVI “Любов в істині” (Caritas et veritae) • Любов — найбільший дар Бога людям, Його обітниця і наша надія. Любов є понад справедливістю, тому що любити – значить дарувати, віддавати щось «своє» іншому; але любов не буває без справедливості. Ми любимо ближнього тим дієвіше, чим відданіше служимо спільному благові та його істинним потребам. • Людська істота створена для дару, в якому виражається і реалізується її трансцендентний вимір. • Надія — дар Божий, абсолютно незаслужений, — вривається в наше життя як дещо, чого не повинно бути, що виходить за рамки всіх законів справедливості. • Усім нам відомо, що ми – дар, що ми не самі себе породили. Особа перестає розвиватися, якщо уявить, що вона сама себе сотворила.

(АКТ «Обнова»)

Собор

економіка

Аналіз Концепції розвитку паломництва в УГКЦ

Патріарший Паломницький Центр розробив Концепцію розвитку паломницької галузі в УГКЦ до 2015 року (далі – Концепція). Проект Концепції 13-14 липня 2010р. підтримав Синод єпископів Києво-Галицького Архиєпископства УГКЦ. «НАШ СОБОР» вирішив проаналізувати, що УГКЦ пропонує паломникам найближчі п’ять років. Паломництво (відвідання святих місць з метою поклоніння реліквіям), є напрямком власне релігійного туризму, який регулюється Законом України «Про туризм» зі змінами від 08.07.2010р. До інших напрямків релігійного туризму належать місіонерство (здійснення подорожей з метою пропаганди того чи іншого віровчення) та релігієзнавчий туризм (не тільки для віруючих): пізнавальні та наукові поїздки. Закладання підвалин Паломницька концепція є фактично стратегічним планом нашої Церкви в питаннях розвитку паломницької галузі. Церква ставить перед собою широку ціль: сприяти духовним, соціальноекономічним та історико-краєзнавчим зрушенням у суспільстві через зростання авторитету Церкви на внутрішньому і світовому ринку паломницьких послуг, через створення та активізацію в УГКЦ паломницької галузі, через п о с и л е н н я взаємозв’язку паломництва з іншими пріоритетними сферами

духовного, соціальноекономічного та культурного розвитку України. Вузькі цілі: створити високоякісний паломницький продукт та сформувати конкурентоздатну, в тому числі й на світовому ринку, сферу паломницьких послуг за рахунок ефективного використання духовноматеріального потенціалу, і забезпечити на цій основі комплексний розвиток сакральної бази. Для досягнення поставлених цілей робочою групою ППЦ визначено перелік завдань першочергової ваги. Умовно можемо поділити їх на ті, які: • передбачають освоєння та покращення вже наявних духовних, сакральних та історико-культурних ресурсів УГКЦ; • спрямовані на створення нового продукту: видів паломництва, широкого асортименту паломницьких послуг; • залежать безпосередньо від роботи ППЦ: популяризація паломницького продукту УГКЦ в Україні та за її межами, налагодження співпраці з державними органами влади,

створення системи управління паломницькою галуззю в УГКЦ, пошук інвесторів, зацікавлених у паломницьких проектах ППЦ, підготовка кадрів для паломницької сфери; • залежать більшою мірою від державних структур та рівня соціально-економічного розвитку України: створення сприятливих організаційно-правових та економічних умов для розвитку паломницької сфери, залучення вітчизняних та іноземних інвестицій, розвиток паломництва через вдосконалення законодавчої бази, зміни умов оподаткування релігійного туризму. Для того, щоб зрозуміти значення Концепції для паломницької галузі на рівні УГКЦ і на рівні релігійного туризму цілої України, варто лише провести найпростіше дослідження щодо релігійного туристичного ринку України. Зробити це доволі складно, оскільки ні законодавства, яке б його регулювало, ні офіційної інформації про його статистику, стан і розвиток немає на сайтах державних установ чи

серед досліджень ринку туристичних послуг в Україні. Самі автори Концепції зауважують, що наріжним каменем для розвитку паломництва може стати його офіційне визнання як важливої туристичної галузі і подальше визначення курсу практичних дій на різних рівнях державної та церковної влад. Отже, ППЦ доведеться стати першопрохідцем у цій сфері, з усіма можливостями і проблемами такої ролі. Зрештою, УГКЦ не єдина на полі паломницького туризму. Сьогодні функціонують паломницькі центри інших Церков, зокрема Паломницький центр відділу Зовнішніх церковних зв’язків Української Православної Церкви та Паломницький центр «Вифанія» Української Православної Церкви Київського Патріархату, які пропонують мирянам внутрішні та міжнародні паломницькі послуги (зрозуміло, до православних святинь). Часто й українські туристичні оператори розробляють екскурсійні маршрути, які включають відвідання популярних релі-

гійних споруд. У такому випадку приналежність туристів до певної конфесії не має значення, а самі подорожі за метою і духом відрізняються від повноцінних паломництв. Цілком можливо, що за розумного використання унікальних ресурсів УГКЦ та завдяки стратегічному плануванню, ППЦ зможе перетворити цю ситуацію на конкурентну перевагу шляхом створення нового ринку якісних паломницьких послуг. Ще одним фактором, який може посприяти успішному впровадженню Концепції в життя, є те, що саме зараз Міністерство культури і туризму розробляє і затверджує «Програму розвитку туризму і курортів на 2011-2015р.», яка значною мірою визначається потребами і цілями, що викликані проведенням футбольного чемпіонату «Євро-2012». Йдеться насамперед про ті згадані вище пункти завдань Концепції, які залежать від держави і є спільними як для паломницького чи релігійного, так і для будь-

Переваги

Недоліки

• Концепція вперше визначає пріоритетність розвитку релігійного туризму в Україні. • Наявний досвід проведення паломництв на рівні окремих архиєпархій. • Націленість на втілення ідей та планів уже найближчим часом.

• Результати впровадження Концепції дуже залежать від інвестиційного, законодавчого та інфраструктурного забезпечення з боку держави. • Не враховано обмежену кількість греко-католицьких святинь. • Орієнтація на міжнародне паломництво.

Можливості

Загрози

• Прийняття Міністерством туризму Програми розвитку туризму 2011-2015. • Підготовка до проведення Євро-2012 та формування туристичного іміджу України за кордоном. • Співпраця з іншими Церквами з метою популяризації духовних осередків, включення греко-католицьких святинь до паломницьких маршрутів інших Церков. • Сприятиме підвищенню зайнятості населення.

• Політична та економічна нестабільність в Україні і як наслідок – низька інвестиційна привабливість України. • Низька купівельна спроможність населення. • Неефективна система управління (менеджерський склад, контроль якості послуг і виконання фінансових зобов’язань).

Собор

економіка

якого іншого виду туризму: привабливі для інвесторів умови вкладання коштів у туристичну сферу, готельний бізнес, розвиток інфраструктури. Фінансове питання: і виклик, і можливість Конкурентоспроможність паломницького туризму в УГКЦ визначатиметься багатьма факторами. Зокрема здатністю ППЦ подолати бар’єри, яких не оминути в будь-якому бізнеспроекті. Найперше й найочевидніше обмеження – фінансове забезпечення ініціатив ППЦ. У Концепції цьому чиннику відведено достатньо уваги. Чудово, як на мене, що автори Концепції розуміють, що працювати їм треба буде в ринковій економіці – просторі, де, по-перше, попит на конкретну послугу формується з одного боку ціновими важелями, а з іншого – рівнем задоволення від якості продукту, подруге, діє принцип конкурентного середовища. Здоровий підхід до конкуренції, як до стимулу для постійного вдосконалення власних послуг та загалом розвитку цілої сфери релігійного туризму, дозволить УГКЦ використати наявні в неї переваги. Щодо фінансування і його пошуків, то вочевидь це питання буде особливо гостро стояти на початку впровадження Концепції в дію. За словами керівника ППЦ Дмитра Мироненка, в нашій Церкві є принаймні 60 місць, які можуть бути об’єктами паломництва, і лише 6 з них готові надавати повний перелік паломницьких послуг. Для ведення всієї запланованої Концепцією маркетингової, рекламної діяльності, для оснащення і модернізації паломницьких осередків коштів, отриманих за надані паломницькі послуги, буде недостатньо. У зв’язку з цим у Концепції зазначені такі джерела фінансування: • церковні асигнування;

• власні кошти підприємств, установ, суб’єктів паломницької діяльності та паломницьких об’єктів; • кошти місцевих бюджетів; • кредитні ресурси; • іноземні інвестиції; • інші джерела. Кілька слів про цей перелік. На жаль, у вільному доступі немає інформації про церковні асигнування. Стосовно коштів підприємств, місцевих бюджетів, то ППЦ доведеться докласти немало зусиль для розробки детальних бізнес-планів, участі в тендерах, кількість яких після 2008 р. і початку економічної кризи суттєво зменшилася. Кредитні кошти малодоступні з тієї самої причини, до того ж їхня вартість значно зросла, а доступність для нових проектів, ступінь ризику для яких достатньо високий, невелика. Найреальнішими для освоєння можуть бути кошти іноземних інвесторів. Необхідність активізувати залучення іноземних інвестицій у паломницьку сферу УГКЦ визначають і автори Концепції. Вони розраховують, що основною орієнтацією паломницької політики УГКЦ, щонайменше на найближчі роки, буде в’їзний туризм (прийом паломників з-за кордону). Узагальнюючи Концепцію та підводячи підсумки, пропонуємо результати так званого SWOT-аналізу – аналізу переваг та недоліків Концепції. Концепція розвитку паломництва УГКЦ має багато шансів на ефективне впровадження і прибутковість. Важливу роль відіграватиме насамперед діяльність менеджерів ППЦ, проте ще більшого результату матиме молитва прочан, які отримають доступ до нових паломницьких послуг. Паломництво має й те особливе значення, що воно здатне бути засобом порозуміння, єдності нашого народу, усвідомлення ним духовного багатства України. Дана Кушплер,

магістр економіки

Традиції європейського студентства Коли молода людина вирушає на навчання в іншу країну, їй дуже важливо знайти там духовно й культурно близьке середовище. Для студентів найчастіше таким середовищем стають студентські товариства та братства. Для християн важливо також, щоб молодіжна організація жила духом Христа. Сьогодні в Європі діють численні студентські організації, які дають затишний прихисток молоді й урізноманітнюють її життя. Багато сучасних європейських християнських товариств були засновані ще в Середньовіччі. Разом з виникненням перших європейський університетів з’явились і перші такі об’єднання. Основною метою християнських студентських товариств є збереження, підтримка та зміцнення віри своїх членів. В організаціях також дбають про високий інтелектуальний рівень братчиків, організовують наукові, громадські, музичні, спортивні та інші заходи. Тут, у старій Європі, студентські братства мають не лише багатовікову історію, а й унікальні традиції: кращих членів нагороджують відзнаками товариства, співпрацюють з іншими спільнотами подібного спрямування, видають цікаві друковані матеріали та підтримують студентські гуртожитки. Не останнє місце серед пріоритетних напрямків діяльності займає організація бібліотек. Гасло одного з австрійських студентських товариств надихає і є добрим прикладом для інших: Зміцнені вірою, горді за свою Батьківщину, у прагненні до знань, у пошуку друзів на все життя. Важливе місце у діяльності кожного з братств займає його участь у науковій діяльності університету. Християнські студентські організації проводять численні семінари, симпозіуми, конференції та тренінги. Діяльність братств торкається всіх напрямків наукової діяльності. В університетах є практика організації «Студентських днів», які збирають студентів з усієї Європи. Тут зустрічаються представники різних поколінь: і новоспечені студенти, і ті, хто вже давно не є студентами (академіки, професори, політики, економісти, юристи…), але всіх тут об’єднує спільний дім – товариство, яке їх формувало. У рамках цих заходів відбуваються презентації різних благодійних проектів, головно спрямованих на допомогу країнам Східної Європи.

Окрім численних завдань і заходів, студентські християнські товариства беруть активну участь у творенні християнської Європи. Сучасна Європа потребує не лише нових ідей, а й мужності та витривалості в праці для їх втілення. Гарантоване європейське майбутнє можливе лише за умови його побудови на християнських цінностях. Розглядаючи діяльність християнських братств Європи, можна виділити чотири її напрямки: духовний, патріотичний, професійний, молодіжний. Натомість в Україні християнські студентські товариства зосереджуються головно на духовному розвитку своїх членів, а інші вектори діяльності поки не розвинені. Одночасний розвиток усіх їх має глибинний сенс. Адже цінності з товариства студент несе в суспільство. Мені пригадується зустріч з депутатом Європейського Парламенту, організована для членів студентських християнських товариств Австрії та Німеччини. Сам депутат був вихідцем з подібного товариства і звертався до юнаків і дівчат як до своїх близьких товаришів. У виступі він зазначив: «Дорогі друзі! Європа потребує Вас! Потребує Вас як особистостей, як віруючих християн, як молодих спеціалістів, фахівців своєї справи, потребує Ваших християнських цінностей, вихованих у християнських студентських товариствах, членами яких Ви є. Саме Ви зараз повинні будувати Європу і обновляти її!» Ці слова мені добре запам’ятались і, пригадуючи їх, я часто себе запитую, а чому б нашим християнським студентським організаціям не прийняти цей заклик? Чому б нашим християнським студентським товариствам, організаціям, спільнотам не розширити коло та напрямки своєї діяльності подібно до європейських християнських студентських товариств і не зосередитись на оновленні українського суспільства? Адже наше суспільство дуже потребує обнови, потребує християнських цінностей особливо тепер, у час кризи, спричиненої насамперед кризою духовності. Софія Кернична

Собор

здоров’я

Сім граней здоров’я

Здоров’я людини формується сімома основними способами, а саме: духовним вихованням, спілкуванням з природою, правильним харчуванням, гартуванням волі і тіла, дихальними вправами, засобами фізичної культури та профілактично-медичними заходами. Розглянемо всі ці способи в зазначеному порядку.

Духовне виховання Фундаментом нашого тілесного здоров’я є духовне здоров’я. Тож починаймо частіше задумуватися над Господніми повчаннями, над сутністю гріхів і чеснот, проникаймо в глибинний зміст молитов. Особливо важливо проникнути в сутність Христового вчення з Євангелії, зокрема з Нагірної проповіді. Як уже зазначалося в статті «Компас на шляху здійснення можливостей» в одному з попередніх номерів, духовне здоров’я створюється тривалою наполегливою роботою над собою – духовним вихованням. Духовне виховання, у свою чергу, формується кількома складовими, основні з яких, на нашу думку, це – морально-релігійне виховання, естетичне, народознавче та інтелектуальне виховання. І лише гармонійне поєднання всіх складових духовного виховання дозволить людині виплекати якісно новий світогляд – світогляд високодуховної особистості. Після очищення й духовного вдосконалення своєї душі та укріплення духу, можемо розпочинати зміцнення свого тілесного здоров’я.

Спілкування з природою Ще однією тілесною гранню плекання здоров’я має бути спілкування людини з природою. Природа, як середовище нашого життя, дарує нам не тільки матеріали та енергію для будови нашого тіла і його діяльності. Природа також є джерелом естетичної насолоди, яку ми отримуємо при спогляданні всіх її красот. Разом з тим природа є наочним свідченням безмежної творчої потужності нашого Господа, Його доброти до людей, в якій Він обдаровує нас не тільки доцільністю, а й красою буття. Споглядаючи зоряне небо або веселку, гірські вершини або зелені луги, милуючись тендітною квіткою або могутнім дубом, слухаючи спів соловейка або гуркіт грому, вдихаючи смерекові запахи або пахощі сіна, відчуваємо, як очищується душа, як наповняється силою тіло, як отримуємо наснагу до творення Добра. Таким чином, правильно спілкуючись з природою, отримуємо позитивний вплив на наше духовне і тілесне здоров’я.

брого здоров’я є правильне харчування. Як влучно сказав колись один філософ, людина є тим, що вона їсть. Щоб бути здоровим потрібно їсти здорову їжу: їжу без консервантів, різноманітних наповнювачів, барвників, знезаражуючих засобів, генетично модифікованих продуктів. Також не можна їсти те, що виготовлене з неякісної харчової сировини. Тож потрібно бути максимально уважним до їжі, яку ми купуємо. Після забезпечення себе здоровими харчовими продуктами ми повинні їх правильно споживати. Максимальну увагу слід приділити овочам і фруктам, а споживання висококалорійних продуктів, тваринних жирів, різноманітних солодощів, борошняних високоперероблених виробів варто мінімізувати. Для нашого здоров’я велике значення має також вміння їсти. Вважаючи їжу даром Божим, благословляючи її перед споживанням, споживаючи наїдки з усвідомленням того, яка величезна сонячна енергія сконцентрована в кожному шматочку їжі, старанно прожовуючи цей кожний шматочок Божественного дару природи, ми зможемо обходитися значно меншою кількістю їжі. Досвід монашого життя яскраво це підтверджує. При такому підході до їжі значно простіше розв’яжеться й глобальна проблема голоду. Піклуючись про своє здоров’я, ми повинні також особливу увагу приділяти воді. Бо вона – надзвичайний феномен природи. В атмосфері класичної музики, молитви чи просто доброзичливих слів, вода структурується, набуваючи

при цьому цілющих властивостей. «Структуруючи» себе самого і воду, яку маємо випивати не менше двох літрів на добу, ми створюємо ідеальні умови для формування міцного здоров’я. Гартування волі і тіла Четвертою гранню плекання нашого здоров’я є гартування волі і тіла. Воля гартується в процесі подолання всяких перешкод на шляху до наміченої цілі. Процесу гартування волі сприятиме чітке планування всього, що ми маємо зробити, щоденний аналіз виконання наших планів. Тільки потрібно пам’ятати, що плани мають бути реальними і розбитими на зручні для виконання етапи. Тож постійно напружуючи нашу волю, ми тим самим її гартуємо. Ранкове обливання водою (можна у ванні, але краще на землі), ходіння босоніж по росі і снігу, регулярне цілорічне купання в річці або в озері – ось і весь арсенал справді простих засобів. Однак все це потрібно робити поступово. Гартуванню тіла сприяє відповідний легкий і зручний одяг та тривале перебування «на природі». Правильне дихання Уміння правильно дихати є справжнім мистецтвом. На жаль, переважна більшість людей цим мистецтвом не володіє. Тому зробимо перші кроки в цьому напрямі. Сьогодні відомо чимало дихальних систем. Молячись Ісусову молитву християни виконують також дихальні

Релігійні новини зі всього світу

Правильне харчування Третьою гранню до-

вправи. Іншою дихальною системою є йога. Таке дихання забезпечує наш організм оптимальною кількістю кисню, збільшує імунні сили організму, стимулює обмін речовин, благотворно впливає на ендокринну систему та зцілює серцеві захворювання. Важливим для здоров’я є також «очисне» дихання, яке знімає напругу й утому, а підчас епідемій та в нездоровому оточенні зміцнює спротив організму захворюванням. Фізичні вправи Передостанньою сходинкою формування здоров’я буде комплекс фізичних вправ. «Плавати раніше, ніж ходити» – ось перший найефективніший крок до майбутнього міцного здоров’я. Діти, яким «пощастило» з прогресивними батьками, бо з перших днів свого життя відчули себе людиною-амфібією, будуть не тільки значно здоровіші від своїх ровесників, що не плавають, а й краще розвиватимуться розумово. Основою фізичних вправ повинно стати плавання, бо воно прекрасно розвиває легені і серце. Добрим додатком до плавання стане акробатика, яка сприятиме тренуванню вестибулярного апарату, що, у свою чергу, позитивно вплине на розвиток усього організму. Важливою складовою фізичного тренування є біг підтюпцем. Найкращу теорію таких тренувань обґрунтували американські лікарі-кардіологи, які працювали з астронавтами. Вони розробили методику дозованого впливу бігу підтюпцем на людей, що мають хвороби серця, в тому числі й на тих, хто переніс інфаркт міокарду. Результати цієї методи-

Собор

здоров’я

ки вражаючі. Дехто з тих, хто переніс інфаркт, навіть у похилому віці, через деякий час змогли пробігти марафонську дистанцію. Тож біг підтюпцем повинен зайняти почесне місце поміж найефективнішими засобами формування здоров’я людини. Якщо плавання і біг є загальновідомими засобами, які ведуть до здоров’я, то наступний засіб не такий поширений. Це ходіння на руках. При ходінні на руках сила буде збільшуватися за значно менший час, ніж при інших вправах. І, що важливіше, ходіння на руках тренує вестибулярний апарат, а це дуже корисно впливає на весь організм. Наступна сходинка до зміцнення нашого здоров’я не менш екзотична – гойдання. Гойдання розвиває вестибулярний апарат. Найкращим свідченням цьому є нестримне прагнення дітей до гойдання. А діти інстинктивно відчувають корисні речі. Крім усього іншого, необхідно регулярно робити зарядку, звертаючи максимальну увагу на розтягнення хребта, для чого потрібно більше висіти на перекладині, робити «берізку», «йогівський» плуг. Також важливо якомога більше «качати» прес і підтягуватися на перекладині. Вершиною ж усіх вправ, як стверджують йоги, є стійка на голові. Профілактика Для попередження захворювань та запобігання поганого самопочуття необхідно постійно проводити різні профілактичні заходи. Разом з тим треба постійно пам’ятати, що здоров’я – не самоціль, а лише один із засобів розкриття, розвитку і реалізації нашого духовноінтелектуального потенціалу. Постійне молитовне поєднання з нашим Творцем, посвята Господу нашого життя і є найкращим «профілактичним» засобом. Проте і про «матері-

альну» профілактику потрібно пам’ятати. Слід відмовитися від синтетичних ліків і користуватись природними засобами. Особливу увагу потрібно приділити сокотерапії: натуральні соки повинні бути в щоденному раціоні кожної людини. Важливим профілактичним засобом є оптимізм та позитивна настанова. А щоденна молитва має стати постійною практикою. Багато лікарів надзвичайно корисним вважають профілактичне голодування. Як мінімум один раз на тиждень варто зовсім відмовитись від їжі, п’ючи лише структуровану воду. Деякі люди щомісяця на три дні відмовляються від їжі, а раз на рік не їдять цілий тиждень. Голодування для християн є цілком природним, адже піст є природною частиною християнства. Звичайно, тривале голодування вимагає відповідального ставлення і консультацій з лікарем. Цілком очевидною є необхідність відмовитись від шкідливих звичок. Куріння, наркотики, алкоголь, переїдання, сексуальна розбещеність, брудна інформація, лайка (і це далеко неповний перелік шкідливих звичок) повинні нами сприйматися як свідоме нищення нашої душі і нашого тіла. Тому не будемо завдавати собі шкоди. Звичайно, корисним для здоров’я є правильний розпорядок дня. Слід намагатися рано лягати спати і рано вставати, їсти в один і той самий час, знаходити час для відпочинку, обов’язково прогулюватися в лісі або в парку. Виконуючи всі перераховані приписи, пам’ятаймо, що вони будуть мати сенс лише тоді, коли будемо постійно доброзичливими до людей і до природи, а також коли постійно будемо вдячні Богові за безцінний дар нашого життя. Богдан Максимович

Щодо питання відносин між УГКЦ та державою У №6 часопису «Собор» за 2010 рік була надрукована стаття Олександра Задирко «УГКЦ і влада: перезавантаження?» Серед іншого автор зазначає: «Звернення греко-католицьких єпископів в Україні до Президента викликало дискусії в греко-католицьких церковних колах, але залишилося непоміченим у суспільстві». Така байдужість до грекокатолицького питання має декілька причин. Зі змісту Звернення зрозуміло, що єпископів не влаштовує рівень відносин між державою та УГКЦ, бо перевага віддається Українській Православній Церкві Московського патріархату. На жаль, деякі церковні діячі УГКЦ дивляться на поставлене ними питання лише з позицій офіційних відносин держави та Церкви, які змінюються залежно від того, хто в даний момент є Президентом України. В дійсності, це питання глибше, ніж видається на перший погляд. По-перше, за Українською Православною Церквою, яка є частиною РПЦ, стоїть державна влада Росії, яка хоче відтворити СРСР. Саме тому вона і підтримує свою найбільшу і найвпливовішу Церкву як у власній країні, так і за кордоном. Ця підтримка спирається не тільки на релігійне, а й на вагоме матеріальне підґрунтя, яке в умовах державного капіталізму в Росії діє через адміністративний уплив влади на рішення можливих спонсорів. В Україні подібне зустрічається досить рідко, бо чисельність багатих людей у ній приблизно в 40 разів менша, ніж у Росії. По-друге, за УПЦ опосередковано стоїть багата ресурсами держава (Росія), тоді як УГКЦ не має абсолютної підтримки жодної держави. Водночас відносини УГКЦ з Ватиканом непрості.

По-третє, УПЦ має більшість своїх парафіян на економічно багатому Сході, тоді як УГКЦ – на переважно бідному Заході. Чому матеріальна сторона є такою важливою, хоч вона і не має нічого спільного з духовністю парохіян? Тому що в свідомості мирян – це реальність, з якою не можна не рахуватися. За останніх сто років роль матеріального фактору в житті людини сильно зросла. Це пов’язано з загальним розвитком суспільства, яке все більше поділяється на прошарок багатих людей і океан бідних. Пересічні бідні люди в першу чергу переймаються матеріальною стороною життя і це стало головною причиною того, що звернення грекокатолицьких владик залишилося непоміченим у суспільстві. Оскільки в УГКЦ немає власної держави, яка б її підтримувала, то ця Церква, має розвиватися в особливий спосіб. Греко-католики допомогли Україні стати економічно сильною державою. Але це досить складне для Церкви завдання. Це набагато важче, ніж побудувати в столиці України Собор, який став реальністю не тільки завдяки допомозі спонсорів, а й завдяки їх великій повазі до Блаженнішого Любомира. Але одна людина не в змозі займатися всім. Тому їй потрібна допомога близького оточення, братів по вірі в різних країнах світу, а також організаційна підтримка Папського Престолу з його зв’язками в європейському бізнесі.

Улітку 2010 року ЄС ухвалив рішення щодо переведення деяких підприємств з європейських країн до України, де виробничі затрати є значно нижчими ніж у західній Європі. Йдеться про екологічно чисте виробництво з використанням новітніх технологій. УГКЦ через свої зв’язки із західним католицьким світом могла б посприяти активнішому залученню інвестицій в Україну. Серед іншого Церква може звернутися до католицьких інвестиційних фондів, підприємств окремих бізнесменів, які поділять католицькі цінності. Подібна підтримка є економічно та соціально виправданою. У такий спосіб Церква допоможе своїм вірним і всім потребуючим не лише духовно, а й матеріально. При поширенні подібних ідей в католицькому світі цей підхід може бути застосований в різних країнах. Греко-католики могли б стати піонерами у застосуванні нових підходів щодо ширення Євангелії. І тоді грекокатолицьким єпископам не доведеться звертатися до Президента, який, спираючись на норму Конституції щодо відділення Церкви від держави, відмовить їм прямо чи своєю мовчанкою. Саме тоді дискусія стосовно рівня відносин між державою та УГКЦ втратить свій сенс, але буде помічена в суспільстві. Марко Олівенський, кандидат економічних наук

досьє

Собор Наркотик – з грецької «narkotikos» – «той, що затьмарює свідомість». Уже сама назва відображає негативну дію цих засобів на психіку людини. Речовини рослинного або хімічного походження, повторне застосування яких призводить до звикання та хворобливої пристрасті (потягу до постійного їх вживання в щораз більших дозах), ведуть до наркоманії або токсикоманії. Наркоманія – тяжка хвороба, зумовлена вживанням будь-якої наркотичної речовини, яка викликає фізичну і психічну залежність. Зловживання медикаментами та іншими речовинами, що не належать до наркотичних, називають токсикоманією. До найпоширеніших засобів, які спричиняють розвиток наркоманії та токсикоманії, належать опій та його похідні, препарати індійських конопель, деякі снодійні засоби, кокаїн, різні стимулятори нервової системи. Історична довідка У давнину для приготування снодійного і заспокійливого зілля використовували коробочку маку, згодом почали вживати опій – засохлий молочний сік з надрізаних коробочок маку. Найдавніші відомості про вживання опію сягають V тис. до Христа. У Персії зберігся опис отримання й уживання «соку з маку». У Давньому Єгипті опіумний мак широко використовували ще 3,5 тис. років тому. У Середземномор’ї в XVI – XIII ст. до Христа вже був відомий опій. За часів Гомера (умовно між XII і VII ст. до Христа) його застосовували в медицині. У творах Гомера є згадки про напій, який «знімає горе і дає забуття смутків». У Давньому Римі були відомі близько 400 видів рослин з наркотичними властивостями. Персія, досягнувши своєї могутності, була торговим центром і великим споживачем опію, як і Єгипет та

здоров’я

Все починається з першої дози

Наркоманія – одна з глобальних суспільних проблем, породжена моральною кризою сучасної культури, втратою цінностей та сенсу життя, а особливо тим, що людина відвертається від Бога. Людина, яка втрачає зв’язок з Богом, втрачає і сенс життя. Вона позбавляє себе можливості розвиватися та реалізовуватись, деградує, зводячи своє життя лише до споживацтва. У людині, яка не має змоги себе самостійно реалізувати, формується вакуумний мікроклімат, наростає розчарування життям і всім, що воно пропонує, – це початок саморуйнування. Часто в такому стані люди звертаються до наркотиків. інші країни Середземномор’я. В Індію опій був завезений у VI ст. до Христа військами перського царя Дарія, а в IV ст. до Христа – Олександром Македонським. Індія була першою країною, яка експортувала до інших країн пахощі та наркотичні речовини. У XIII ст. виробництво опію в Індії збільшилося, а в XVII ст. опій активно застосовували для лікування болотяної пропасниці. Окрім того, його використовували і як наркотик. На початку XVIII ст. у Китаї почали посилено вирощувати опійний мак. Ввезення опіуму до цієї країни мало на меті не лише отримання величезних прибутків на її ринку, а й поширення опіопаління для ослаблення країни зсередини, що вело до перетворення Китаю у напівколонію західних країн. Опіопаління набувало масового характеру. Уряд намагався боротися з розведенням опіумного маку, але до країни його завозили контрабандою. Китайський уряд видав два закони: перший – 1796 року – забороняв паління опію, а другий – 1800-го – забороняв його ввезення в країну. Однак ці закони через корупцію адміністрації і службовців на місцях не дали бажаного результату. На території України мак сіяли ще з часів Київської Русі. Головно були поширені олійні сорти маку, які використовува-

ли в їжі. З насіння отримували жирну олію, а з маку – пекли пряники. Мак також використовували як лікарський засіб. У старих російських лікарських порадниках-травниках відзначалося: «Макове сім’я, а особливо біле, має багато лікарських сил. Воно має прохолоджувальні, болезаспокійливі та снодійні властивості і вживається всередину у вигляді молока, яке виробляється з нього, сиропу і випарювання від гострих флюсів, захриплості та кашлю; вгамує жар у сухотах і лихоманках, але вживати його слід обережно. Зовнішньо ж для прискорення сну...» У дореволюційній Росії в газетах повідомлялося, що в Москві існує салон, в якому збираються любителі паління опію: «Після кількох затягувань, хвилин через 10-15, вся компанія занурюється в сон або свого роду дивне сп’яніння. Приємне марення, сновидіння охоплює всіх... Але гірке буває, як розповідає один з курців, пробудження, «гірше, ніж після пиятики, – говорить він. – Скроні давить, як лещатами, в очах світлові плями і кола, нудота, огида до їжі – словом, мерзота». Залежність Учені стверджують, що для того, аби виникло бажання приймати наркотики, мають

збігтися відповідні зовнішні обставини і психічний стан людини. Що стосується зовнішніх обставин, то в житті будь-якої людини, незалежно від віку, статі й освіти, трапляються трагедії. Щодо особливостей психіки, сприятливої для розвитку потягу до наркотиків, то можна виокремити такі: емоційна незрілість, невміння контролювати свою поведінку, зіставляти бажання і можливості, відсутність духовних цінностей. Наркоман через своє узалежнення не здатний конструктивно мислити, він відкидає все, не пропонуючи нічого. Зазвичай уживати наркотики починають у віці 13-14 років з куріння плану і коноплі, а вже після кількох прийомів наркотичної сировини у людини починає розвиватися залежність. Кожен, хто починає вживати наркотики, може пізнати міріади відчуттів – відчути все, про що коли-небудь мріяв: «геніальність», «кайф», ілюзію кохання, впевненість у собі. Наркоман створює для себе «можливість» утечі від дійсності. Ілюзія наркотичноейфорійного щастя швидко призводить до того, що розвивається постійне узалежнення від наркотиків, лю-

здоров’я

дина відчужується від сім’ї, Церкви, суспільства. Організм дуже швидко старіє. Прогресує звикання до дози, виникає потреба постійного її збільшення, щоб досягти бажаного ефекту. Христос і реабілітація Місія християнина – показувати дорогу повернення до життя в Тому, хто лікує: «Я Господь Бог твій, цілитель твій» (Вих. 15. 26); та бути сучасним самарянином, що дієво любить ближнього. Папа Іван Павло II неодноразово наголошував, що важливу роль відіграє «допомога наркоману у відкритті власної людської гідності, розвитку його як активного суб’єкта, вивільнення тих індивідуальних багатств, що поховані наркотиками, шляхом довірливого повторного активування механізмів волі, спрямованої до повновартісних ідеалів». Лікування від наркоманії – втручання в цілісність людської особи, бо воно пов’язане з цілковитим переосмисленням життя, поверненням до своєї гідності синів Божих по благодаті. Воплочений Христос об’явив людям справжню людину, бо своїм воплоченням Син Божий поєднався з кожною людиною. Шлях реабілітації – дорога до життя в Христі, бо Він – Той, хто піднімає упалу людську природу і воскрешає навіть того, хто для світу вже загинув. Людина, яка наслідує Христа, пізнає себе і бере участь у житті Пресвятої Тройці. Отже, підсумовуючи, варто наголосити, що залежність від наркотичних речовин розпочинається від першої дози. Вживання наркотиків шкодить здоров’ю і життю людини як особи та суспільства загалом. Воно є морально злим вчинком та недотриманням Божої заповіді «Не вбий». Про це чітко сказано у Катехизмі Католицької Церкви: «Уживання наркотиків завдає великої шкоди здоров’ю і життю людини. Воно є важкою провиною, за винятком, коли вмотивоване медичними приписами. Таємне виробництво наркотиків і торгівля ними є прямою причиною спокуси; вони є безпосередньою співпрацею в провині, тому що спонукають до вчинків, які суперечать моральному законові». о. Роман Сиротич

Наркотичні речовини

Собор

Опіум

«король» наркотиків, найдавніший, найвідоміший і найнебезпечніший. Він призводить до швидкого звикання і важких наслідків. Це природний продукт – висохлий молочний сік незрілих коробочок маку. Опіум є сировиною для багатьох інших наркотичних препаратів. Необроблені опійні наркотики в нашій країні трапляються в різних формах. Найпоширеніша з них – макова соломка. Це подрібнені, іноді до порошкоподібного стану, жовто-коричневі сухі частинки маку: листя, коробочки, стебла. Потім іде «ханка» (опій-сирець) – застиглий сік макових коробочок темно-коричневого кольору. Опій діє на людський організм так: проникає у проміжки нервових клітин і порушує передачу нервових імпульсів. З цієї причини тривалий час лікарі використовували його в медичних цілях. Препарати опію застосовували для зниження перистальтики кишечнику при проносах, вони входили до складу препаратів проти кашлю, їх вживали як снодійне і для зменшення болю. У психіатрії опій раніше застосовували в разі маніакального збудження, запійного марення, епілепсії, для лікування депресії. Нині в нашій країні в медицині опіум не застосовують.

Морфій

був першою похідною від опію речовиною. Названий на честь античного бога сновидінь Морфея. Спочатку в медичній практиці морфій застосовували дуже обмежено внутрішньо (порошки з цукром і свічки). Поступово поширюючись, морфій став одним з найважливіших болезаспокійливих медичних препаратів. Після винаходу шприца в 1864 р., морфій стали вводити безпосередньо у кров, що отримало загальне визнання і широке розповсюдження. Відтоді лікарі дізналися про тіньові сторони, пов’язані з уживання цього препарату, – наркотичну залежність, яка стала очевидною в 70-ті роки XIX ст. Це був другий спалах наркоманії в Європі. Морфій – сильна отрута, яка впливає на нервову систему. За своєю дією він сильніший за опій і призводить до більш стійкої залежності. Отримують цей засіб з опію шляхом нескладних хімічних реакцій. Попри те, що вживання морфію останнім часом у практичній медицині значно скорочено, від нього ще складно відмовитися, замінивши іншими препаратами. Він дотепер залишається найкращим знеболювальним засобом. Виражена болезаспокійлива дія морфію пов’язана із паралічем центрів кори головного мозку.

Героїн

було винайдено в кінці XIX ст. в результаті спроби поліпшити знеболювальні властивості морфію і намагань зменшити ризик ускладнень. За фармакологічними властивостями героїн схожий на морфій, але має сильнішу в 4-8 разів дію. Новий препарат досить успішно використовували в медицині, однак вільний доступ до нього призвів до спалахів героїнізму на початку XX ст. у США. За силою, токсичністю і швидкістю звикання героїн перевищував усі відомі на той час наркотики. Він має швидку і короткочасну дію, що змушує наркомана повторювати ін’єкції кожні 3 години (опій – кожні 10-12 год.). Усвідомлений потяг до героїну часто виникає вже після першої спроби. Вживання препаратів з конопель має майже таку саму давню історію. Батьківщиною конопель є Східна Азія та Індія.

Кокаїн

репрезентує ще одне сімейство наркотиків. Його отримують з південноамериканської рослини еритроксилон кока. Це чагарник заввишки 2-3 м. Його батьківщиною є сучасна територія Перу і Болівії. Ще в давнину кущі коки шанували як святиню. Листя коки спричиняло своєрідне приємне сп’яніння з відчуттям бадьорості, піднесеного настрою, припливу сил та енергії, притупляло відчуття голоду і спраги, давало можливість виконувати важку роботу і витримувати тривалі військові походи.

Статистика «В Україні відсутні механізми дослідження кількості наркозалежних», – повідомив головний нарколог України Анатолій Вієвський. Але незважаючи на відсутність офіційної статистики, останні п`ять років в Україні спостерігається небачене зростання наркоманії. Щорічно близько 150 тис. молодих людей стають наркоманами, наркозалежність поступово «молодшає», середній вік людей, які вживають наркотики, знижується. Найбільш уражена наркоманією Дніпропетровська, Донецька, Луганська, Запорізька області, Автономна Республіка Крим і м. Київ. За даними МВС, зареєстровано 107 тис. наркоманів, а реально їх в 10 – 15 разів більше – понад 1 млн. 95% – це молодь у віці 15 – 30 рр. 97% наркоманів уперше спробували наркотики у віці з 12 до 19 рр., кожен 5-й наркоман – жінка. Третина всіх злочинів пов’язана з незаконним обігом наркотиків, більше половини засуджених – наркомани. Близько 120 тис. осіб щорічно помирають від наркоманії та її наслідків (329 осіб на добу). Лише 2% наркоманів виліковуються, інші 98% – помирають. Україна посідає I-е місце у Східній Європі за темпами росту ВІЛінфекції: офіційно зареєстровано 50 тис. ВІЛ-інфікованих, але, за даними ВООЗ, їх в 10 разів більше, тобто – 500 тис. осіб. Від загальної кількості ВІЛ-інфікованих наркомани складають 88%. В Україні 450 тис. молодих людей з подвійним діагнозом – ВІЛ-наркоманія.

Собор

висоти духу

Підкорити «духовний олімп»

замітки спортсмена

Сьогодні не бракує нагадувань про те, як важливо дбати про добру фізичну форму. Спортклуби пропонують усе розмаїття індивідуальних програм, магазини – найсучасніші тренажери, а глянцеві журнали – стандарти доброго вигляду. Але людина – це не лише тіло. Що ж робити тим, хто хоче мати добру «духовну форму»?

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10

У популярній християнській пісні співаємо: «Святим може бути і Починай з великий, і малий, свянавантаження, яке тим може бути товстий витримаєш і худий…» Київський греко-католицький священик о. Валерій ШкаЩоденно рубський у своїх пропопрацюй відях наголошує, що добра фізична форма не завжди гарантує здоров’я духовне. У Збільшуй Святому Письмі напинавантаження сано: «Тіло немічне, а поступово Дух сильний». Адже є багато людей хворих, худорлявих, повних, у яких «дух бадьорить» – Пам’ятай, зупинка – вони вправляються дуце рух назад ховно. Духовні вправи гартують «духовного спортсмена». У спорті не можна, буДопомагаючи дучи «слабачком», за іншому, зростаєш день стати майстром сам. спорту. Однак, якщо регулярно докладати зусиль, щоденно працюваКоли не маєш сил, ти над собою, то можна попроси допомоги досягти найкращих результатів – стати чемпіТренера. оном. Так само і в «духовному спорті» – не може духовно слабка Пам’ятай про мету – людина вмить стати духовно сильною. Добра «Олімпійську духовна форма вимагає нагороду». великої праці над собою. На початку дуже важливо не брати на Коли бракує сил, себе надто велике назгадай про «зірок». вантаження, але починати з меншого, поступово збільшуючи його. У «духовному спорті», Коли впадеш, як і у фізичному, неможзавжди підіймайся. ливо стояти на місці. Якщо ти не йдеш вперед, тобто перестаєш тренуватися або зменКоли досягнеш шуєш навантаження, то вершин, слав автоматично повертаєшТренера. ся назад, – втрачаєш

Собор Адреса: вул. Різницька 11-б/28 м. Київ 01011 (044) 280 68 49 sobor.news@gmail.com

форму, стаєш вразливим. У такому разі потрібно якнайшвидше отямитись, бо чим довше людина перебуває без тренувань, тим довше їй доведеться відновлюватися. Якщо вчора вона могла почати з 3-го рівня, то завтра доведеться з 2-го, післязавтра – з 1-го, і врешті – з нуля. Дуже важливо, щоб людина не втратила віру, і не здалася, бо після нульового рівня приходить «духовне ожиріння», «хвороби серця» і довгий ланцюжок духовних проблем. Чим відрізняється духовний спорт від фізичного? Тим, що тут немає конкуренції. Тут панує не змагання, а взаємна підтримка. Чим кращу духовну форму має людина, тим більше вона допомагає тим, хто йде поруч. Якщо, бачимо, що хтось «падає» зі свого духовного рівня, можемо йому сказати про те, що ми віримо в нього. Бруно Ферреро у своїй книзі «Квіти просто квітнуть» пише: «Вірю в тебе» – це набагато більше, ніж сказати, що любиш. Важливо нагадати або допомогти людині зрозуміти, що випробування – це лише навантаження, які допускає Тренер, щоб зробити особу сильнішою. Але наш Люблячий Тренер ніколи не залишає своїх вихованців. Він Той, Хто завжди поруч, Той, Який у найважчі часи, коли ми не можемо, не те щоб «займатися спор-

том», а навіть іти, бере нас на руки і несе. Він ніколи не дає навантаження більше, ніж ми можемо витримати. Він завжди вірить у нас! Він завжди підтримає! Важливо пам’ятати про нашу головну ціль. Мрія кожного спортсмена – виграти на Олімпійських іграх, чи принаймні потрапити на них. У наших духовних змаганнях, головна мета – потрапити в Царство Небесне і здобути скарби на небі. Єдиною різницею між Олімпійськими іграми для спортсменів світських і Царством Божим для «спортсменів духовних» є те, що останні завойовують свої скарби раніше, а на самих «іграх» вже просто отримують нагороди. Коли втрачаємо добру духовну форму, згадаймо про «Олімпійські ігри» і світських спортсменів. Нехай вони будуть стимулом, щоб поступово збільшувати навантаження і йти не до мрії, а до мети. Бо мрія – це те, у що ми, часто, не віримо, а мета – це те, до чого ми бачимо шлях і лише крок за кроком мусимо його пройти. Коли бракує сил, згадаймо про наших «зірок» – майстрів спорту, олімпійських чемпіонів – наших Святих. Коли вже знемагаємо, чи просто падаємо у смуток, відчай, безнадію – почитаймо про те, як такі ж вразливі, такі ж спершу кволі й багато в чому немічні люди не

здалися, а досягли вершин завдяки своїй Вірі в перемогу. Вони надіялися на Свого Тренера і любили Його та своїх «братів-спортсменів». Любили вони і учнів, яких вчили власним прикладом, розповідаючи про те, що також падали і підіймалися – і ось досягли таких «вершин» завдяки Тренеру. Не здаваймося, бо якщо ми будемо тренуватися так, як того хоче Тренер, то не тільки самі досягнемо «Олімпійських нагород», а й зможемо вчити інших. Ми матимемо силу, щоб допомогти піднятися тим, хто впав. Ми станемо чемпіонами, яких захочуть наслідувати. І тут головне – не впасти в гордість, бо вона «очорнює» нас і скидає з п’єдесталу. Потрібно прославляти ім’я нашого Тренера, хвалити Його поміж всіма людьми, дякувати Йому за все. Те, що ми здобули духовну вершину – не значить, що прийшов час розслабитись. Маємо без зупину рухатись уперед. Поки ми живі – ми лише йдемо до «Олімпійських вершин» і нас може похитнути гордість, зухвальство, неправдомовство, інші спокуси. Може відкинути нас на багато-багато щаблів назад і лінь, однак, ми не мусимо зупинятися. Лиш маємо просити Тренера про Руки Допомоги. Катерина Чернега

21 жовтня 2009 р. Митрополичий Синод УГКЦ підтримав «Собор» як загальноцерковне видання Засновник: Київська Архиєпархії УГКЦ Видавець: Sobor Media Group Головний редактор: Тетяна Шпайхер Відповідальний редактор: о. Василь Чудійович Літературний редактор: Лариса Йолкіна Богословський редактор: о. Роман Сиротич Верстка: Яків Тис

SoborNews

портал релігійних новин