Issuu on Google+

www.sobornews.org

Собор наш

«Патріарх має величезний дар провидіння і провідництва»

.

.

Олег Турій:

новини аналітика швидко

с. 8

№1 (10) січень 2011

ПАТРІАРХ і ЦЕРКВА Соборність Церкви в особах

10

ТОП-10 впливових греко-католиків

12

Церковна економіка за Шептицьким

18


Собор

Тетяна Шпайхер,

головний редактор

Підсумувати, не сумуючи або Про перше патріарше десятиліття Святкування десятиліття патріаршого служіння Блаженнішого Любомира – подія, яка задасть тон церковному життю УГКЦ у 2011 р. З одного боку – це підсумок, а з іншого – початок. Коли сьогодні говорять про патріарше служіння Блаженнішого Любомира, то мають на увазі саме його працю на шляху утвердження УГКЦ як Патріаршої Церкви. Очевидно греко-католицький патріархат поки не визнано, але він відбувається саме завдяки тому, що відбувся Патріарх. Близьке і далеке майбутнє УГКЦ залежить також від того, чи відбудуться як патріархи майбутні церковні очільники УГКЦ. Можна сміливо сказати, що Любомир Гузар – перший, хто всього лиш за 10 років відбувся як Патріарх. Підсумовувати першу десятку діяльності Любомира І легко. Численні представники духовенства та активні миряни радо діляться своїми враженнями про патріарха. Я б сказала, що сьогодні навіть немає таких християнських чеснот, яких би йому не приписували. Пастир, Людина, далекоглядний стратег, Батько, муж молитви, взірець смирення, перераховувати чесноти можна дуже довго. І кожен висловлює своє захоплення. А це лише перший десяток років його діяльності. Усім на подив, у цьогорічному рейтингу впливових греко-католиків немає Патріарха. Його вплив поширюється далеко поза межами УГКЦ. Він понад рейтингом. Будучи глибоко смиренною особою він впливає на найбільш впливових і стає близьким навіть до тих, хто найдальше. І тому сьогодні можемо сміливо сказати, що підсумувати перше десятиліття не сумно, бо дивлячись на такого патріарха, щораз більше відчуваємо себе патріаршою Церквою. Підсумовувати не сумно навіть попри нелегкі суспільно-політичні обставини, бо патріарх не розгублюється і не втрачає оптимізму. Він демонструє рішучу громадянську позицію і сміливо говорить про найболючіше. Понад це, обнадіюють також ті, хто потрапив до першої десятки, бо навколо справжнього завжди зростають інші лідери. «НАШ СОБОР» щиро вітає Патріарха з першим десятиліттям його служіння. На многая літа Ваше Блаженство.

справи поточні

2

Роль мирян у

12-14 листопада відбувся Конгрес мирян Центральної, Східної, Південної та Північної України. Як передає кореспондент SoborNews, прибуло понад 100 мирян. Конгресу передували собори Київської архиєпархії, Одесько-Кримського, Донецько-Харківського та Луцького екзархатів. Тут була випрацьована «Дорожня карта розвитку УГКЦ у Київській митрополії» з погляду мирян, яку підписав Глава Церкви.

Проведення цього Конгресу було заплановано Радою єпископів Центральної, Східної та Південної України, до якої входять очільники греко-католицьких церковних структур на цих теренах. Попередньо був утворений організаційний комітет на чолі із Главою УГКЦ, Патріархом Любомиром, та виконавчим секретарем комітету – владикою Йосифом Міляном. У триденній зустрічі-конгресі, крім мирян, взяли участь Глава Церкви – Блаженніший патріарх Любомир, київський єпископ-помічник – владика Йосиф Мілян, ОдеськоКримський екзарх – владика Василь Івасюк, очільник Донецько-Харківського екзархату – владика Степан Меньок та єпископ-помічник у цьому ж екзархаті – владика Василь Медвіт. У своєму зверненні до вірних з нагоди Конгресу Глава УГКЦ зазначає: «У нашому народі поширеним є переконанням, що у Церкві певне завдання мають єпископи, священики, диякони та богопосвячені чоловічі та жіночі спільноти». За словами Патріарха, метою Конгресу було: «по-перше, щоб миряни краще пізнали свої завдання у житті Церкви, а по-друге – спільно застановилися, як вони можуть найкраще виконувати їх у конкретних обставинах існування». Рішення локальних соборів Як уже зазначалося вище, попередньо в трьох екзархатах та архиєпархії відбулися собори на тему «Роль мирян у розбудові Церкви». На Конгресі підсумки цих соборів підбив нотар Київської архиєпархії, о. Василь Чудійович. Собору у Київській архиєпархії передувала праця чотирьох робочих груп: молодіжнокатехитичної, капеланської, культурно-медійно-екуменічної та фінансово-правової. Ключовими рішеннями Собору було утворити єпархіальну Комісію у справах мирян та всіляко стимулювати мирянську активність, розвивати євангелізацію різних професійних та соціальних груп, систематизувати єпархіальні зв’язки із локальними медіа та випрацюва-

ти єдиний механізм заснування громад та будівництва парохіяльних храмів. У Донецько-Харківському екзархаті на Соборі задумувались над питанням: як миряни можуть служити в Церкві, як вони бачать Церкву та яким має бути священик. Собор підкреслив важливість проповіді через приклад християнського життя. Учасники Собору ОдеськоКримського екзархату заохотили мирян якнайактивніше використовувати усі можливі освітні програми, які наявні сьогодні в УГКЦ. Було також висловлено ініціативу щодо взаємодопомоги та взаємопідтримки між громадами екзархату в інформаційній, фінансовій та юридичній сферах. Крім того, пропонувалося створити єдину інформаційну структуру екзархату для ефективного обміну інформацією та євангелізації різноманітних верств населення. Учасники Собору Луцького екзархату працювали у чотирьох групах: євангелізаційнокатехитичній, фінансовоправовій, молитовній та соціальній. Серед іншого, наголосили на потребі систематизувати євангелізаційнокатехизаційний процес, розвивати паломництво, утворити нові молитовні спільноти та стимулювати соціальну активність греко-католиків в єпархії. Особливості душпастирювання Сам Конгрес складався з трьох пленарних засідань. На першому відбулося представлення сучасного стану Церкви на окреслених територіях. Голова Патріаршої Комісії у справах мирян Юрій Підлісний, розповів про завдання мирян у ХХІ ст. Київський єпископ-помічник Йосиф Мілян розповів про особливості душпастирювання на згаданих територіях, спираючись на опитування, яке проводилося між священиками. За результатами дослідження, більшість священнослужителів на цих теренах молоді люди, мають кількарічний досвід служіння і є вихідцями із Західної України. Кількість священиків постійно зростає. Народження нових громад відбувається через співпрацю священика з активними людьми, які вважають себе греко-католиками, але через різні обставини опинилися на цих теренах. Сьогодні грекокатолицькі громади на дві третіх складаються із вихідців з грекокатолицьких родин та на одну третю з людей, які прийшли в УГКЦ нещодавно. Однією з найбільших проблем для громади є отримання земельної ділянки та побудова храму. 40%


3

справи поточні

розбудові Церкви громад УГКЦ не мають навіть каплиці. Купівля земельної ділянки під будівництво для Церкви потребує значних коштів, і тому громади звертаються з проханням до місцевої влади про виділення землі. Влада не всюди вітає розвиток УГКЦ. Отримання ділянки триває від двох до кільканадцяти років (м. Одеса). Якщо ж все ж таки вдалося щось зробити, то перед громадою постає проблема будівництва храму чи каплиці. Тут, поза Галичиною, грекокатолицькі громади нараховують від п’ятдесяти до ста парохій, тому не в змозі побудувати храм лише власними зусиллями. Будівництво сакральних споруд відбувається головно завдяки підтримці католицьких благодійних організацій.

Територію архиєпархії та екзархатів сміливо можна назвати територією активного душпастирювання. Головними напрямками парохіяльного дущпастирства є: богослужіння, вивчення Святого Письма та соціальне служіння. Також розвинуті різноманітні форми капеланського служіння: військового, медичного, пенітенціарного (в тюрмах). На 80% парохій відбувається так зване парохіяльне соціальне служіння, левову частку займає опіка над хворими і потребуючими. Крім того, священики беруть участь в організації національних свят, привозять на парохію мощі святих, організовують дитячі та молодіжні табори. На кожній другій парохії діють мирянські організації, найпоширенішою з яких є «Матері в мо-

литві». Близько половини священиків налагодили співпрацю з місцевими ЗМІ. На першому пленарному засіданні у своїх доповідях представники екзархатів розповіли про особливості локального церковного життя. На Конгресі відбулася також робота в групах щодо обговорення ключових проблем нашої Церкви та допомоги мирян у їхньому розв’язанні. На другому пленарному засіданні миряни представили свої напрацювання, які згодом увійшли до так званої дорожньої карти. Кінцевий документ допрацювали і проголосили на третьому пленарному засіданні, а згодом його затвердив і підписав Глава УГКЦ.

Дорожня карта Як зазначається у документі, пропозиції, вказані в ньому, є підсумком аналізу й оцінок церковного життя і мають стати поштовхом для розв’язання нових важливих проблем нашої Церкви. Документ має заохочувальний характер і повинен стати програмою дій для активізації мирянського життя. Для успішної євангелізації, зокрема, організації нових церковних структур, єрархія потребує допомоги мирян. Нові парохії створюються там, де є греко-католики, і саме від їхньої активності залежить парохіяльне «бути чи не бути». Дорожня карта має п’ять головних блоків: організація та структуризація парохіяльного життя, євангелізація та катехизація, освітня діяльність, розвиток медіа та харитативна діяльність. Результати обговорення показали, що в архиєпархії та екзархатах різні аспекти церковного життя розвинені по-різному, а отже, є змога взаємодопомоги та обміну досвідом. Для цього учасники Конгресу запропонували скликати Всецерковний мирянський конгрес. Однією з найцікавіших мирянських пропозицій є створення різноманітних професійних християнських асоціацій. Сьогодні в УГКЦ вже діють асоціації викладачів-католиків та лікарів-католиків. Упродовж короткого часу має з’явитись також асоціація журналістів-католиків. Миряни пропонують також на території Центральної і Східної України розвивати нові паломницькі місця та паломницькі центри. Сьогодні єдиним прикладом відродження паломництв є Вишгород, біля Києва. Очевидно, коли будівництво патріаршого собору Воскресіння Христового буде завершено, то саме він стане центральним місцем паломництв не лише для Центру і Сходу, але для всіх грекокатоликів. Однак, на думку мирян, вартує відроджувати і розвивати менші паломницькі центри, місця смерті греко-

католицьких мучеників. Пропонується ткож глибше інтерпретування богословського розуміння чудотворних ікон та популяризування мощей святих на парохіях. Серед нововведень пропонується встановити Дні митрополії, архиєпархії та екзархатів і урочистого їх святкування. В документі поки що не конкретизовано особливості святкування, але такі дні є нагодою до ближчого знайомства вірних із локальною церковною історією. Однією з найбільш проблемних ділянок є академічне капеланство, яке в Центральній та Східній Україні практично не розвинене. До цього миряни пропонують залучити передусім викладачівкатоликів. Окремою ділянкою освітнього душпастирства може стати заснування католицьких шкіл та садочків. Ще одним напрямком проповіді, який пропонують розвинути миряни, є мультимедіний. На думку учасників Конгресу, варто створити спеціальну групу, яка займеться реалізацією мультимедійних проектів поза Галичиною. Крім того, кожну парохію варто забезпечити так званим інформаційним парохіяльним мінімумом (комп’ютер, принтер, проектор). Це дозволить розвинути парохіяльні медіа та налагодити інформаційну підтримку парохії. Миряни подали чимало ідей також щодо благодійної діяльності. Щоб знайти кошти для церковних потреб та на благодійні проекти, запропоновано організувати греко-католицькі підприємства. Для практичної реалізації проектів Церква має розвинути волонтерський рух на парохіяльному, деканальному та єпархіальному рівнях. Конгрес відбувся, документ впорядкували, Патріарх підписав, тепер залишається чекати на реалізацію запропонованих проектів. Юля Гнатова

Собор

Владика Йосафат Говера, екзарх Луцький:

Життя Церкви є дуже різноманітним, бо Церква – це живий організм, який постійно розвивається. Очевидно, що Церква – це не лише духовенство, єпископи, священики, Церква – це також миряни, котрі її творять і в ній виконують різні завдання. Кожен може зреалізувати своє покликання, бути, передусім, Божою дитиною, жити життям Церкви, молитвою, Святими Таїнствами, Божим словом, яке ми чуємо в Церкві і, очевидно, будучи наповненим цим Божим словом, людина іде у світ і творить діла милосердя, бере участь у благодійних акціях, тобто проявляє свою віру назовні, допомагаючи іншим. Тому завданням такого Конгресу мирян є звернути увагу на велику роль, яку має мирянство у житті церковному. Цей Конгрес важливий тим, що на ньому усі могли обмінятися очікуваннями одні стосовно інших: священики, зі свого боку, висловити свої побажання, віряни своїм голосом допомогли Церкві пізнати її зсередини власними очима, щоб так можна було налагодити діяльну співпрацю. Владика Василь Івасюк, екзарх Одесько-Кримський:

Передусім щиро дякую Богові і Блаженнішому Любомиру, що таку справу започаткував. У нас, на Східній Україні, це новинка, а особливо у моєму екзархаті. Люди це сприйняли з величезною зацікавленістю, бо такого ще було. Помітив, що миряни мають бажання брати участь у житті Церкви і від нас, священиків, очікують теж якоїсь певної співпраці. А це є дуже важливо, так ми зможемо налагодити спілкування, щоб воно носило конструктивний характер. Отже, перше – це надія, друге – ми беремося до чогось конкретного і, думаю, що крок за кроком воно з часом дасть свої плоди. На Конгресі прозвучала дуже гарна думка, що така наша діяльність може навіть сприяти україномовному відродженню, належному статусу української мови в суспільстві.


Собор

персона

Опінії

Владика Ігор Возняк:

він дає змогу людині діяти

4

Блаженніший Любомир – штрихи до портрету Теперішній Апостольський адміністратор Апостольського Екзархату для українців Великобританії, владика Гліб Лончина, є одним із тих, хто знає Патріарха Любомира ще з дитинства. Він також був його студентом та проживав з ним в одному монастирі. «НАШ СОБОР» попросив Владику написати штрихи до портрету Патріарха.

Блаженніший Любомир лояльний чоловік. Його особливістю є те, що в багатьох випадках він дає людині змогу діяти. Коли я був його помічником, то ніколи не відчував якохось обмежень. Він як Глава Церкви, а також як Львівський архиєпископ довіряв мені, залишивши усе на мене без якогось контролю. Вважаю, що це є доброю рисою. З другого боку, коли я щось просив, Він також радо відгукувався, щоби допомогти, порадити, підказати, захистити. Я не знав і, може, досі не знаю, чи це така західна ментальність, тому що Він виховувався у західному світі, але думаю, що це ментальність духовника, котрий вміє довіряти. Він завжди має багато ідей, може, деколи й забагато. Запрошує різних спеціалістів, наприклад, була запрошена така п. Фрейзер, яка вчила нас, як розв’язувати певні конфлікти, що постають в єпархії, парохії тощо. Може, декого це і бентежило, але я багато з того скористав. Тепер, наприклад, Чак Ігайда поставив таке питання: якою б наша Церква мала бути через 10 і більше років, щоб ми могли дивитися вперед. Думаю, що не в усіх Католицьких Церквах є таке бачення. Про це думають і це багатьом людям дуже цікаво і дивно. Приємно те, що Він пропонує, але також і слухає зауваги, якщо комусь це не до вподоби і одразу погоджується. Любомир Гузар як духовна особа, як чоловік, котрий займає певне становище, вийшов із спільноти студитів, де знають, що таке убозтво, чистота і слухняність. Він завжди до цього прислухається.

Пам’ятаю, коли вперше побачив о. Любомира на початку шістдесятих минулого сторіччя, це був день похорону його батька Ярослава. Я був у храмі і очікував початку Літургії. Із захристії вийшов о. Любомир Гузар, пройшов біля нас… Перше враження — це дуже поважний священик, постать якого викликала якісь містичні переживання. Це неможливо пояснити... тоді я був у третьому класі. Вдруге зустрів його у Стемфорді під час З’їзду вівтарних дружинників у травні 1968 року. Він був одним із організаторів, позаяк працював тоді у семінарії. Працював не лише зі студентами, а й з хлопцями, котрі прислуговували до Літургії. Побачивши його, привітався, — не тому, що знав, а тому, що в родині часто йшлося про отця, і мої батьки просили передати вітання при зустрічі. Попросив дозволу зробити фотографію. Ще й досі зберігаю цю світлину. Рік по тому дізнався, що отець поїхав у Рим писати докторську працю. Два роки згодом у Рим поїхав і я — у семінарію при соборі Святої Софії, яку збудував Верховний (так скорочено тоді називали патріарха Йосифа). Отець Любомир закінчував свою працю, а я розпочинав студії філософії. Це була нагода глибше його пізнати. Отець Любомир втішався великим авторитетом уже тоді. Різні священики висловлювали різні думки на певні речі, але коли сказав своє слово о. Гузар — кінець дискусії. У чому полягав цей авторитет? Отець Любомир завжди мав проникливий розум, умів схоплювати основне і викладати свою думку, при цьому не накидуючи її. Його хода була повільною, як і його мова, навіть їсти не вмів швидко. Цікаво, що до усіх справ о. Любомир умів підходити з

гумором, міг і з себе посміятися… Це зовнішні враження. Під усім цим крилася глибина, яка потягала до нього людей. Були чутки, що о. Любомир вступає у монастир студитів. Коли це відбулось — сприйнялось як самозрозуміле. Після захисту докторської праці: «Митрополит Андрей як предвісник екуменізму», патріарх Йосиф скерував його у Німеччину у Бенедиктинський монастир в Меттен. Звісно, нам не вистачало цієї авторитетної постаті, у присутності його особи кожен мав потребу... Але його новіціят довго не тривав. Патріарх Йосиф за кілька місяців велів, щоб він повернувся у Рим. У червні 1973 року, в монастирі св. Теодора Студита («Студіон») у Кастельґандольфо біля Риму, Патріарх надав йому схиму малого ангельського образу (вічні обіти). Відтоді отець п��иїздив до Святої Софії вже як «єромонах ЛюбомирМарія». З особливим захопленням слухали його лекції з еклезіології, які він викладав в УКУ в Римі. У папському університеті Урбаньяна о. Любомир став асистентом Янеза Водопівця, професора еклезіології. Не минуло й року, як патріарх Йосиф призначив о. Любомира настоятелем Студіону. Монастир почав динамічно розвиватися. У 1978 році Патріарх іменував Гузара архимандритом Студитів поза межами України. У монастирі о. Любомир ділив з нами працю і науку. Передусім взявся за організацію монашого життя, подібно як св. Теодор Студит скликав домашні ради, денний розпорядок встановлював відповідно до потреб часу, виступав на конференціях, ніколи не занедбував проповідей, був з нами і на полі, і в курнику, і за овець дбав, і про город не забував.

Приймаючи якийсь час англомовних кандидатів у монастирі, о. Любомир дозволив, щоб співали Богові хвалу своєю мовою. Та найбільше запам’яталося його молитовне свідчення. Він повсякчасно покладався на Божу милість. Не раз було над чим зажуритися, але в о. Любомира завжди панував душевний спокій. Це коштувало йому здоров’я, але він не нарікав, а гідно ніс свій хрест. Довгими годинами залишався в каплиці — молився, читав, роздумував. Не пропускав церковного правила, завжди був присутній на всіх літургійних службах. Про красу й порядок богослужінь дбав насамперед. За його часів завершено розпис іконостасу (його писали о. Ювеналій Мокрицький — намісні ікони; диякон Христофор Куць — празники, апостолів і пророків). У стосунках з іншими був надзвичайно уважним. Отець-архимандрит ніколи не підвищував голосу ні на кого, а навпаки — кожного вислуховував, навіть якщо і був стомлений. Не раз чую про те, як настоятелі у різних монастирях гостро дискутують зі своїми підлеглими, іноді нехтують їхніми інтересами. Мені це важко уявити, бо ж я ніколи такого не досвідчив від отцяархимандрита Любомира. Він добре обдумував кожну справу і лише тоді приймав рішення; не боявся змінювати попередні рішення, коли бачив, що вони неправильні, і не соромився визнати свою помилку, а то й перепросити братів. Переломний момент Переломним моментом у житті нашого монастиря було рішення в 1993 році переїхати в Україну. Спершу цю думку монахи відкидали, бо вважали, що ми надто відрізняємося від людей в Україні, не зможемо їм допомогти, будемо для них чужими. Але згодом перева-


5

Собор

персона

жила думка, що треба брати до уваги не на свої сили чи немочі, а потреби Церкви. Служити Церкві там, де ми покликані. Коли кардинал Мирослав-Іван Любачівський дав на це своє благословення, ми знали, що йдемо за голосом Церкви. Тоді не було вороття. Залишити величезний будинок Студіону в Італії і переїхати в Україну – спершу до Зимної Води біля Львова, згодом – до с. Колодіївка на Тернопільщині, вимагало велетенських зусиль. У липні 1995 року владика Михаїл Сабрига, єпарх Тернопільський, освятив монастир. Варто ще сказати про архиєрейську хіротонію о. Любомира, яка відбулася 2 квітня 1977 р. Про цю подію у монастирі ніхто не знав. Лише згодом почали поширювати чутки, але ніколи мова про цю подію не виходила з уст отця-архимандрита — він цього ані не заперечував, ані ні не підтверджував. Пригадую, якось у 1980их роках, на загальній раді в нашому монастирі у Вудстоку (Онтаріо, Канада), отець-архимандрит сказав про те, що ходять чутки про його архиєрейські свячення. Він просив братів не поширювати цього факту до часу офіційного проголошення з боку Церкви. Треба було чекати довгих 19 років, щоб його хіротонію визнали. Це також багато говорить про людину, котра зі смиренням приймає з Божих рук життєві випробування. Подальша історія загалом відома… Мої зустрічі з владикою, потім — патріархом Любомиром були вже на більш офіційному рівні. Він не міг далі займатися монастирськими справами, але ними завжди цікавився, давав поради. Та одне в ньому не змінилося — це зосередження уваги на Бозі, його надзвичайна уважність до людини і душевний спокій. Блаженніший Любомир для мене — насамперед, Чоловік Божий і Людина з великої букви. Вл. Гліб Лончина

Блаженніший Любомир і Ватикан «Сувора вірність Східній традиції та незмінне спілкування зі Святим Престолом» ось як охарактеризували ідентичність ГрекоКатолицької Церкви в Європі наприкінці наради Зустрічі Єрархів Східних Католицьких Церков Європи, що відбулася 4-7 листопада 2010 року у столиці Болгарії – Софії. Я можу з упевненістю сказати, що саме так можна синтезувати велику пастирську діяльність Блаженнішого Любомира ще як єпископапомічника ad personam покійного кардинала Мирослава-Івана Любачівського протягом п’яти років, а з січня 2001 року, як Глави та Батька Української ГрекоКатолицької Церкви, Верховного Архиєпископа з осідками у Львові, а згодом в Києві. З 1991 року я мав честь бути свідком відродження УГКЦ в контексті медичного партнерства, ініційованого «Братством милосердя» з італійського міста Віареджо. Саме в цей час, у 1994-95 рр., я зустрів тоді ще архимандрида Любомира Гузара. Дякуючи отцю-мітрату Івану Дацьку, моя участь поступово поглиблювалася через потребу більшої прихильності. Таким чином, моє сьогодні – це просте і коротке свідчення праці поруч з особою, якою є його Блаженство, з глибоким духовним підходом до проблем та прагненням до їх вирішення. Мені було запропоновано розглядати питання відносин нашого Верховного Архиєпископа з Апостольським Престолом у Римі. В цьому контексті я змушений звернутися до професійної таємниці та конфіденційності, які обумовлені глибоким почуттям вірності та дружби. З огляду на це головне обмеження, яке я на себе наклав, усе ж можу сміливо заявити, що у Любомира І завжди є чітке усвідомлення сопричастя та особливості. Добре знаю, що тема, яку окреслюю, є досить делікатною, але усвідомлення приналежності до Вселенської Церкви в силу сопричастя з наступником Святого Петра, думаю, на практиці є ключем до кожного з гіпотетично можливих непорозумінь. Крім

того, це усвідомлення зародило у Блаженнішого відкрите бажання до співпраці: він добре знає, що отримати від Катедри Петра, як рівно ж добре знає, що дати з багатства духовної, богословської, юридичної та пастирської спадщини східної традиції. Адже вона, спадщина, є найціннішим надбанням як для УГКЦ, так і для Вселенської Церкви. В цьому контексті, замало говорити про його працю на Батьківщині, яка продиктована євангельською свободою та яка підтримується і гарантується католицькою спільнотою, а також варто згадати його промови на Папських Синодах, у Конгрегації для Східних Церков, екуменізму та культури і в інтерпретації законодавчих текстів, з якими він був авторитетно покликаний до співпраці. Одним із цікавих знаків, який представляє чималий інтерес, є той факт, що офіційний друкований орган Ватикану «L’Osservatore Romano», довший час приділяє велику та пильну увагу заявам та документам, які несуть його підпис. Дозволю собі ще один акцент - з урахуванням унікального положення християнства в Україні покійний Папа Римський Іван Павло II дав їй визначення «екуменічної лабораторії» - властиво, саме це відчуття, завжди присутнє в нього (Блаженнішого Любомира – ред.). Всюди він проголошує і підсилює необхідність плекати «живе бажання до єдності в народі і в монастирях»: бо без цього будь-які відносини та діалог ризикують бути безплідними та приречені на провал. Він рішуче підтримував свою позицію на пленарному засіданні Папської ради для сприяння християнській єдності в Римі (16-19 листопада 2010 року), закликаючи до пошуку відповідників та консенсусу. Цю ж справу він продовжує робити через свою пастирську працю в Україні, збираючи невеликі, але показові плоди, відкритості та взаєморозуміння. Досить згадати його недавній виступ на конференції в Києві на тему «Природа і прояви відносин між різними конфесіями в Україні», в якому він зазначив, що «головне за-

вдання для всіх нас, католиків, православних і протестантів, є пробудження бажання національної єдності, «бажання, які станом на сьогодні все ще «дуже слабкі» (L’Osservatore Romano, 05.12.2010, стор. 6). Не можна також не згадати тих зусиль, які робить Блаженніший Любомир для піднесення Церкви, як на внутрішному рівні Греко-Католицької Церкви в Україні так і на найвищому рівні у відносинах з Римським престолом, до патріаршого статусу, властивого для східної традиції. Інтенсивні зусилля та праця, якою він прагне створити культурні, психологічні та практичні передумови для досягнення цієї мети, яка буде не як дарований приз, а як результат цілковитого досягнення духовної, богословської та церковної зрілості. Ця його інтенсивна, безперервна та часто нелегка праця, обумовлена славним шляхом його попередників, починаючи з появи у 988 році Київської традиції, скріпленої Берестейською унією, прикладом тисяч мучеників, які славно возвеличили Церкву в Україні в столітті, яке щойно закінчилося; його незвичайна чутливість, досвід, підготовка кадрів та відкрите і щире співробітництво в тілі греко-католицького єпископату і як результат вплив на духовенство, монашество та вірних. Я думаю, що ми не повинні судити про Блаженнішого на основі результатів і нагород, але враховуючи внутрішній шлях, який було пройдено до сьогодні. Шлях, який бачив Блаженніший, зумовлений розумінням його власних сил, ясністю та твердістю, строгістю та послухом, глибоко духовний, з повагою до людської гідності та до будьякого співрозмовника. Свідомість бути представником та виразником Традиції та Народу робить Блаженнішого дійсно Главою і Батьком, і в більш широкому плані, я насмілюсь сказати, реальним Етнархом. Архимандрит Джованні Скарабеллі


Собор

богословіє

6

Вплив Патріарха Любомира

на розвиток синодальності в УГКЦ Однією з найбільших заслуг Патріарха Любомира є його позитивний вплив на розвиток синодальності УГКЦ. Протягом десяти років Патріарх разом із єпископами утверджували інститут синодальності, засвоювали еклезіологічні уроки та зміцнювали патріарший устрій УГКЦ. Святкуючи 10-ліття служіння Патріарха Любомира, застановляємося над дарами, які Господь хотів дарувати своїй Київській Церкві через його шляхетну особу. Одним із таких явних зрушень в житті УГКЦ, із початком ХХІ – це сформування її синодального устрою. Справа в тому, що «синод» чи «архиєрейський собор» – це природна форма сопричастя єпископів вселенської Церкви, звідки й вселенські собори. Групи єпископів, які згуртувалися в окремі Церкви, що назвалися патріархатами, теж управлялися синодом. Синодальність УГКЦ в історії Синодальність завжди йшла в парі із інституцією протоса або першоієрарха, який керував від імені єпископів, але згідно їхньої спільної волі. Він – символ і служитель єдності, батько і глава, а це значить, що немає синоду без нього. Така картина є ідеалістичною, так повинно бути, але воно не завжди так бувало. На Сході роль патріарха часто перебирали глави держав, а синодальна структура була лише формальним видовищем на образ того, як збирається парламент в авторитарних країнах. На Заході синодальність була практично скасована, оскільки розвинулася доктрина, що Римський Архиєрей може теж діяти над Архиєрейським собором. Така концепція управління Церквою поширилася на всі Церкви, зокрема Східні, які були піддані владі Папи, применшивши тим самим владу синоду і патріархів. Від Володимирового хрещення в Київській Церкві відбулися понад тисячу синодів. Вони мали різну вагу і різний вплив, але кожний залишив свій слід і з цієї причини вони всі важливі для визначення спадщини Церкви. Синод це не тільки адміністративна подія, але й літургійна та церковнотворча. Найбільш

яскравою синодальною дією Київської Церкви, яка вказує на силу синоду, було її рішення приєднатися до Римської Церкви. Цей багатолітній синодальний процес ми нині називаємо Берестейську унію. Після Унії синоди продовжували відбуватися, але їхні рішення були натхнені не самими учасниками, а зовнішніми чинниками. Відтак цей інститут Синоду фактично знецінився в Київській Церкві. Така ситуація існувала практично до початку ХХ ст., коли митрополит Андрей Шептицький пробував збирати єпископів Галицької Провінції в «кон-

Із приходом патріарха Любомира Синодальне мислення однак глибоко ввійшло в церковне життя УГКЦ із 2001 р., коли на служіння патріарха був обраний єпископ Любомир. Патріарх Любомир чи не найбільше посприяв закріпленню інституту синодальності в УГКЦ. Він також той, хто за всю історію Церкви провів найбільшу кількість Синодів. Вже із 1998 р. як єпископпомічник з делегованою владою, а згодом, з 2001 р., - як Глава Церкви, він щорічно провадить Патріаршим Синодом Єпископів УГКЦ. З того часу відбулося

венство часто називає ці Синоди митрополичими, хоча це і помилкове окреслення. Отже, до цього часу, під проводом патріарха Любомира, відбулися 44 сесії цих «митрополичих синоди». Проте яке значення мали ці Синоди? Якою була їхня роль в житті Церкви і роль в розвитку науки про Церкву? Найперше Синоди стали школою еклезіології (науки про Церкву) для єпископів і наближених до них осіб із їхніх церковних управлінь. Таким чином сьогодні ми дійсно маємо єпископат УГКЦ, який свідомий своєї повноцінної і першочергової приналежності до Київської

Патріарх Любомир чи не найбільше посприяв закріпленню інституту синодальності в УГКЦ. Він також той, хто за всю історію Церкви провів найбільшу кількість Синодів. ференції». Через розбіжність поглядів на Церкву тодішнім єпископам було важко доходити до консенсусу, тобто творити одне Тіло. Ситуація змінилася тільки після ІІ Ватиканського Собору. Собор повернув Східнім Католицьким Церквам їх питомі важелі управління власним церковним життям – тут мова як про патріарха, так і про синод. Попри те, що в той час УГКЦ перебувала в підпіллі Патріарх Йосиф Сліпий зумів організувати розсіяний єпископат поодиноких єпархій «візантійськоукраїнського обряду» у власний синод. Патріарх тісно пов’язував інститут синодальності із патріархатом і попри перешкоди збоку Ватикану, продовжував розпочате ним діло. Під кінець життя Патріарха його праці щодо укріплення інституту синодальності сприяв сам Папа Іван Павло ІІ. Справу патріарха Йосифа продовжив Блаженніший Мирослав-Іван Любачівський.

чотирнадцять таких Синодів. До повернення осідку Глави УГКЦ до Києва Синоди відбувалися «з Божою милістю і Римського апостольського престолу благословення», а з 2006 р. - «з Божою милістю і в повному сопричасті з Римським апостольським престолом». Подібна еволюція відбувалася із визначенням інституту Патріаршого Синоду: до 2005 р. говориться про «Синод єпископів УГКЦ», із 2006 р. до 2008 р. - про «Патріярший синод єпископів УГКЦ», а від 2009 р. знову «Синод» без «патріарший». В цьому випадку під Синодом мают на увазі всіх єпископів Церкви, українських, як і тих, хто проживає за кордоном. Однак в УГКЦ відбуваються також Синоди, на яких зібрані єпископи, що перебувають в Україні – Синод Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ. До 2006 р., він називався «Синодом КиєвоГалицької митрполії УГКЦ». В повсякденній праці духо-

Церкви, яка є в сопричасті із Римською Церквою. Наше католицтво – це не римське християнство, а київське і православне, а тим самим воно є повноцінним і конечним доповненням, як до римського християнства, яке загубило свою синодальність, так і до того православ’я, якому в нашому регіоні бракує духу любові, і через те, часто стає жертвою і карикатурою християнства. Синодальність – це теж конкретний важіль влади патріарха над закордонними єпархіями, які не є в стислому розумінні юрисдикційно залежні від патріархії, а прямо підпорядковані Ватикану. Найважливіше, що синодальність, яка ще дуже обмежена і контрольована в сучасному законодавчому полі, в якому знаходиться УГКЦ, стає інструментом, через який виходить із зверненнями прямо до Римського Папи, оминаючи таким чином деякі встановлені канонічні обмеження. Таким чином, всі справи УГКЦ полагоджуються в УГКЦ, а нія-


7

богословіє

ка з них не повинна розглядатися в жодній з римських установ. Лише Папа Римський може мати вплив на УГКЦ через особу її Патріарха. Такий механізм однак не передбачений в римському законодавстві про Східні Католицькі Церкви, і в еклезіологічній візії «католицької» Церкви. Цього можна досягнути через інституцію синодальності, коли Патріарх від імені свого єпископату звертається прямо до Папи і тільки з ним полагоджує справи, оминаючи всіх посередників, які діють від папського імені. І тут стає зрозуміло, чому у 2006 р. був змінений заголовок синодальних документів, які Глава Синоду видає до відома всіх вірних власної Церкви вже не «з милості», а «в повному сопричасті» із Римським апостольським престолом. Ще багато можна і треба буде зробити для утвердження інституту синодальності Київської Церкви Римського сопричастя (УГКЦ), щоб він був дійсно зобов’язуючим для всіх єпископів. Закорінення синодальності допоможе подолати нинішній поділ в УГКЦ між українськими і закордонними єпархіями. Слід також докладно простудіювати попередній дорогоцінний досвід 1000 синодів Київської Церкви. Важливо також, щоб синодальні рішення приймалися без жодних апріорних чи апостеріорних зовнішніх впливів. Сьогодні треба працювати над відновленням єдності всього єпископату Київської Церкви, розділеного нині між різними конфесіями. Є ще чимало завдань, того, що треба зробити, щоб інститут синодальності був тісно пов’язаний із інститутом патріаршества і разом вони дійсно визначали найвищу владу в Церкві. Протягом десяти років патріарх Любомир із своїми братами-єпископами засвоювали еклезіологічні уроки для добра Церкви й українського народу. І вони на завжди залишаться в історії Київської Церкви світлим початком єпископської колегіяльності, братерськості, молитовності, взаємопорозуміння і самоуправи. А обряд, духовність, богослов’я і власне право – це і є ті елементи, які будують помісну Церкву.

о. д-р Михайло Димид

«Світильник істини»

Собор

Патріарха Любомира невипадково називають продовжувачем богословської спадщини митрополита Андрея Шептицького і патріарха Йосипа Сліпого – світочів богословської думки нашої Церкви. Їхню спадщину патріарх Любомир пильно засвоїв і його дисертація присвячена екуменізму Андрея Шептицького, а весь період життя минув у щоденній співпраці з патріархом Йосипом Сліпим.

нічна позиція УГКЦ», послання «Один Божий Народ на Київських горах», приурочене до повернення осідку Глави УГКЦ у Київ, а також Послання до предстоятелів Українських Православних Церков – «Пасха, друг друга обіймім і скажім: браття». Ці документи з’явилися з благословення патріарха Любомира, проте без екуменізму митрополита Андрея неможливо було б уявити їх виникнення.

Величезною заслугою митрополита Андрея і патріарха Йосипа було те, що вони оперли свою богословську думку на київську традицію, особливо на богословів ХVІІ ст. На цій святій традиції будували богословське осмислення сучасних викликів для Церкви і Народу. Зокрема, митрополит Андрей мав геніальну екуменічну інтуїцію, коли говорив про відновлення єдності Київської Церкви. «Способами, про які ніхто не подумав» і які нині називаються сопричастям Церков. Патріарх Йосип розвинув інтуїцію Патріархату Української Церкви, ідею якого почерпнув у київських богословів ХVІІ ст. Це надбання попередників патріарх Любомир розвинув і системно озвучив, надаючи їм характеру церковного вчення.

Інтуїція патріархату Йосипа Сліпого знайшла своє втілення у фундаментальному посланні патріарха Любомира «Про утвердження патріаршого устрою УГКЦ». Тези цього Послання конкретно здійснюються в збудованому в Києві Патріаршому соборі, в розбудові патріарших структур, в об’єднанні в одне синодальне тіло єпископів з України і поселень, у розгортанні динаміки місійного служіння УГКЦ на всіх континентах нашої планети. Згадані особливості сучасного життя УГКЦ є тільки частиною потужної і всебічної турботи патріарха Любомира про «добрий стан Святої Божої Церкви», довіреної його пастирському служінню. Підсумовуючи перше десятиріччя цього служіння, ми дякуємо Богові за цей дар, а також прикликаємо Боже благословення на подальші роки. На многії літа Владико! о. д-р Мирон Бендик

Завдяки богословській візії Патріарха, постали такі церковні документи, як «Екуме-

Уривки із послання Блаженнішого «Один народ Божий у краї на київських горах» • Так, повертаючи осідок Києво-Галицької митрополії до Києва, УГКЦ приносить зі собою унікальний досвід сопричастя з християнським Заходом і відкритості на християнську Європу. На підставі цього досвіду УГКЦ утвердилась у переконанні, що сопричастя з Римською Церквою як «правилом віри» (св. Ігнатій Антіохійський) може стати виявом перебування у «вселенському православ’ї» нероздільного християнства першого тисячоліття, а також великим благом для української Церкви. • Крім того, наша Церква повертає до Києва скарб прямого спадкоємства києво-галицького митрополичого престолу. Не перерване від ХІ ст. служіння митрополитів є фундаментальною історично-канонічною підвалиною помісності Київської Церкви. • Сьогодні, коли УГКЦ відновила й розвинула душпастирське служіння, свої церковні структури та щораз інтенсивніше богословське життя, вона відчуває, що готова, відповідно до східнохристиянської традиції, довершити свою структуру до рівня патріархату. ...Сопричасний принцип єдності має всі шанси стати новою пропозицією Вселенського Архиєрея для Православних Церков, яка дасть можливість не тільки пошанувати еклезіальну природу Східних Церков, а й водночас усунути з міжцерковного життя історичні антагонізми та упередження, що перешкоджали католицько-православному порозумінню. • На сьогодні жодна з українських Церков не може вважати себе вільною від відповідальності за ці духовні втрати. Повертаючи осідок Києво-Галицької митрополії УГКЦ до Києва, ми повторюємо слова вибачення, висловлені 2001 року у Львові: «У Твоїй присутності, Святіший Отче, від імені Української Греко-Католицької Церкви бажаємо просити прощення у Господа, Творця і Батька нас усіх, як також у тих, кого ми, сини і дочки цієї Церкви, в будь-який спосіб скривдили. Щоб не тяжіла над нами жахлива минувшина і не затруювала наше життя, ми радо прощаємо тим, хто в будь-який спосіб кривдив і нас». • Ми закликаємо наших братів з інших християнських конфесій спільно працювати над нарощенням у наших стосунках євангельської культури, яка виключатиме взаємну ворожнечу. Діалог між нами буде нелегкий, але від нас залежить, щоб при цьому він був спрямованим «до миру, а не до війни» (митрополит Андрей Шептицький). Це дозволить замінити дотеперішню практику обміну обрáзами на взаємний і щирий обмін духовними дарами. Успіх прийде не зразу, проте досвід багатьох християнських спільнот Європи і світу свідчить про те, що це можливо.


Собор

інтерв’ю

Олег Турій:

8

«Патріарх має величезний дар провидіння, передбачення і провідництва» «НАШ СОБОР» поросив відомого церковного історика д-ра Олега Турія проаналізувати діяльність Блаженнішого Любомира в історичній перспективі. Які перші асоціації, окрім того, що це Глава Церкви, у Вас виникають, коли Ви чуєте ім’я Блаженнішого Любомира? Я мав щастя знати його ще до того, як він став Главою Церкви. Коли чую згадку про цю людину – ім’я асоціюється з автентичним християнством, з чимось таким глибинним, до чого ми всі, мабуть, дуже прагнемо, але не завжди можемо навіть наблизитися, а Блаженніший Любомир своєю мудрістю, своєю глибокою духовністю і, водночас, такою промовистою відкритістю і публічністю демонструє усі ті риси, які для мене є уособленням справжнього християнина. Як би Ви охарактеризували нашого Патріарха, якби порівнювали його з двома попередниками? Порівняння завжди важко робити, особливо, коли порівнювати доводиться людей такого масштабу, з такими відповідальностями. Я сказав би, що це велике щастя, велика ласка Божа, для нашого народу, що Церква удостоїлася таких архиєреїв, кожен з яких у свій час і у своїх обставинах виявився гідним цього становища. І це –найважливіше, це те, що їх об’єднує. Те, що відрізняє, це, насамперед випливає із характеру тієї чи іншої особистості, її внутрішніх, дуже індивідуальних рис. Ці особисті риси і підкреслюють, що те саме служіння можна здійснювати у різний спосіб, але важливо мати осердя, розуміти для чого є покликана людина, в чому полягає її місія навіть на найвищих посадах. Якщо відділяти провідні риси характеру, які відобразилися в цьому служінні, то я для себе у Блаженнішого Йосифа виокремив би саме оту його стійкість та несхитність. Це саме та риса, яка

дозволила йому особисто і Церкві загалом пережити роки гонінь, переслідувань. Ця його несхитність промовляла навіть тоді, коли очолювана ним Церква була приречена на мовчання. Що стосується Блаженнішого Мирослава-Івана, то його харизма полягала в глибокій молитовності. Це була людина, котра більше підкреслювала своєю поставою оцей вимір, може, навіть тому, що силою обставин йому довелося провадити Церквою вже в Україні в умовах дуже бурхливих подій, у досить поважному віці. Але його смиренність, його виваженість, опора на фундаментальні джерела християнської духовності – була тим, що дозволяло УГКЦ не втратити орієнтири, розставити їх для себе, а також для своїх вірних. Блаженніший Любомир, як на мене, це людина, котра дивним чином поєднує глибоке відчуття нашої історичної традиції, опори на цю традицію, котра дуже шанує те, що робили всі попередники без винятку, і знає та шанує цю спадщину як історик та богослов. З іншого боку, він має цей величезний дар провидіння, передбачення, провідництва. Він своїми словами, думками, які опираються на цю фундаментальну глибину, вміє показувати нові перспективи, дозволяє нам заглянути у завтра, дає надію на майбутнє. Назвіть, будь ласка, кілька подій чи процесів, започаткованих Блаженнішим, які будуть ключовими для подальшого розвитку УГКЦ? Важко вибрати щось особливе, але можна сказати про те, що він достойно продовжив або зреалізував. Серед таких важливих моментів варто згадати його мужні слова на Божественній Літургії у Львові під час візиту

святої пам’яті Римського Архиєрея Івана Павла ІІ, коли Блаженніший від імені усієї Церкви попросив прощення у всіх тих, кого, можливо, в минулому грекокатолики могли скривдити і, зі свого боку, запропонував руку примирення і єднання. Згодом ця декларація була зокрема зреалізована у відомому акті примирення із польським єпископатом у 2003 році. Думаю, що цей момент мужності, який не можна пов’язувати лише з особою Патріарха Любомира, ця традиція сягає ще і його попередників на престолі, але, тим не менше, у сучасних умовах це було дуже важливе слово, сказане в українському і міжнародному контексті. Якщо говорити вже про українські реалії, то тут, очевидно, для мене переломним і дуже символічним є повернення осідку Предстоятеля УГКЦ до Києва. Навіть не стільки сам факт цього повернення, а те, як це було зроблено, яким чином пояснювалося, коментувалося. Цей акт не був якимось реваншем чи спрямованою проти когось акцією, а, насамперед, мав засвідчити і закріпити усвідомлення самою УГКЦ свого місця і ролі як в історії українського народу, так і в сучасному житті вірних. Ці моменти для мене є принциповими і важливими. Мабуть, можна знайти ще багато подібних чи навіть і більш важливих. Але в них сфокусована візія, з якою Блаженніший Любомир провадить Церквою, і ті ідеї, які він від імені Церкви пропонує українському суспільству в сучасних обставинах. Чи є якісь речі, які Блаженніший Любомир ще не встиг зробити? Є, радше, речі, які він не робить, бо це не є щось, що

притаманне йому. Думаю, що хтось інший можливо краще здійснив би адміністрацію безпосередньо певними церковними структурами. Це не мусить завжди робити сам Патріарх, бо ми маємо уявлення, що тільки перша особа має всім заправляти, за все відповідати, але те, що УГКЦ потребує чіткішої структурованості, більшої відповідальності на нижчих рівнях управління: на рівні єпархії, деканату, церковних комісій і, особливо, на рівні духовенства, мирянських об’єднань – є тим, що потребує ще якоїсь кращої організації, менеджменту. Інколи доводиться чути від осіб, котрі належать до богословських кіл УГКЦ, думку, що за Патріарха Любомира боротьба за Патріархат перестала існувати і що УГКЦ за Патріархат вже не бореться. Чи погоджуєтеся Ви з цим твердженням? Я категорично його відкидаю, тому що це абсолютно не відповідає дійсності. Від перших своїх кроків, ще як єпископ-помічник і включно до сьогодні, Блаженніший Любомир не припиняє цю тезу повторювати, озвучувати, при різних нагодах її пояснювати та дбати про практичне втілення. Якщо і є якісь звинувачення в тому, що УГКЦ «не бореться» за Патріархат, то, мабуть, вони йдуть від тих людей, котрі звикли боротись голосними заявами, гучними маніфестаціями. Суть боротьби за Патріархат, якщо вживати цю термінологію, полягає у тому, щоб Церква жила як Патріархат, усвідомлювала себе помісною, патріаршою Церквою. У цьому відношенні Блаженніший Любомир і сам дуже багато зробив, і спонукав інших до того, щоби ми були тим Патріархатом, а не лише «боролися» за нього.


9

інтерв’ю

Вл. Степан Меньок:

Такими опитуваннями можемо тільки виявити зовнішню активність якоїсь особи. Так можна зробити комусь рекламу. А яким є внутрішній стан, внутрішній світ будь-кого? Зважаючи на поставлений зовні рейтинг, людина опиняється у ситуації, коли мусить постійно підтрмувати цей зовнішній імідж, як ось, наприклад, державний політик. Тут з’являється небезпека, що за цим «фасадом» може загубитись духовне лице. Після такої реклами ці особи стають публічними, а за цим зникає особа Христа. Це, своєю чергою, створює іншу крайність – проповідування самого себе, а не Христа. Однак є люди, які молитвою можуть зробити набагато більше від зовнішньої активності, але ми їх не бачимо, один Бог знає про них. Проста жінка або чоловік, котрі постійно моляться у певному наміренні, в невидимий спосіб можуть причинитися до видимих позитивних змін. Ми недооцінюємо силу молитви. Адже це найважча праця (в духовному розумінні). Про це говорив колись ієрм. Іван від Хреста. Дуже активні люди, іноді, втікають від своїх внутрішніх проблем і реалізують себе лише в активній діяльності. Але це один бік медалі духовного життя. Якщо забрати в них оцю активність і примусити молитись, то побачимо, що це буде для них досить важкою справою. Тому такі оцінки різних осіб завжди є неповними. Ora et labora – два крила або два весла повноцінного людського життя. Як бачимо, на першому місці – молитва.

вл. Богдан Дзюрах:

Собор

«Блаженніший - людина, яка працює тихо, але дуже послідовно» Преосвященний Владико, ким для Вас є Патріарх Любомир? Коли говорити про Блаженнішого Любомира, то я виділив би таких три елементи в його особистості: в першу чергу – Людина; по-друге – Пастир; по-третє – Стратег. Спілкування з Блаженнішим завжди дає приємність, яка випливає зі спілкування з великою людиною, котра керується Божими цінностями, котра є щирою у їхньому визнанні, котра при цьому не вагається визнати якісь свої людські обмеження і тим дає силу іншим людям бути собою і розвивати свої найкращі таланти, даровані Богом. Краса людяності Блаженнішого Любомира випливає з його багатого духовного світу. Адже велич людини криється у її близькості з Богом. Він – людина молитви і зі свого зв’язку з Богом черпає силу думати і діяти по-Божому, і саме в цьому криється, на мою думку, велика притягальна сила його особи. По-друге – Пастир. Вважаю, великою ласкою Божою, що на чолі нашої Церкви стоїть людина, котра думає про спасіння душ, задля цього робить всі свої кроки чи то в пастирських посланнях, чи то в якихось суспільних ініціативах, чи в безпосередньому душпастирському служінні. Усе в його діяльності скеровано на те, щоби Церква була Церквою, як він часто сам повторює, залишалася вірною місії, яку поклав на неї Христос, виконувала якнайкраще свою роль в суспільстві, провадила український народ до духовного відродження. І нарешті – Стратег – людина, котра має візію Церкви, бачить, якою Церква має бути не тільки сьогодні, а й на перспективу і при цьому дуже послідовно, виважено, а водночас – коли заходить така потреба – рішучо робить необхідні кроки задля здійснення цієї візії. Знаменно, що Патріарх ставить великий акцент на відродження самої Церкви. При цьому Блаженніший переконаний, що великі цілі осягаються малими кроками, тому значну увагу звертає на функціонування Церкви на локальному рівні, на роль священиків у здійсненні Церквою своєї місії, на участь мирян у житті Церкви. Недаремно, в одному з рейтингів журналу “Кореспондент”, Блаженнішого назвали «тихою сапою». Це людина, котра працює тихо, але дуже послідовно і дуже наполегливо. Такий підхід, підтримуваний

Божою ласкою, у свій час дає великі плоди. Поза всяким сумнівом, історичним кроком було повернення осідку Глави Церкви зі Львова у Київ. Цей крок, який здійснився під його керівництвом, годі переоцінити. Ми тільки з перспективи часу можемо збагнути усю його значимість і вагу для майбутнього нашої Церкви в Україні. Окрім цього, відкритість на усіх без винятку людей, шанобливе ставлення до кожного, нешаблонне мислення – це все ті дари, якими відзначається наш Патріярх і які без сумніву допомагають йому успішно провадити нашу Церкву у ХХІ столітті. Як буде виглядати УГКЦ через 10 років, виходячи з тих зародків, які Блаженніший робить зараз? Це важко передбачити чи запланувати, хоч ми і робимо певні кроки, щоб краще організувати наші структури, щоб ефективніше планувати нашу діяльність, але все це – на людському рівні. Все ж, не варто забувати, що Церква є містичним Тілом Христовим і у Його розбудові центральну роль відіграє Святий Дух. З певністю можна твердити, що обличчя Церкви буде залежати від нашої відкритості на діяння Святого Духа, від нашої здатності відчитувати «знамення часу» і від послідовності у втіленні того, що «Дух говорить Церквам», як про це сказано в книзі Одкровення Йоана Богослова. Що ж стосується конкретних напрямків, в яких ми хочемо найближчими роками розвивати нашу діяльність, це перш за все – укріплення внутрішньої єдності Церкви та пошуки відновлення єдності між гілками колись єдиної Київської митрополії. Єдність Христової Церкви - це не якийсь національний проект чи мрія певного харизматичного церковного провідника, але це – заповідь Христа, постулат, виклик, який повинен сприйняти кожен Христовий учень, якщо він щиро прагне бути вірним євангельській науці. Другий напрямок - це проповідування Божого слова, в першу чергу, рідному народові тут, в Україні, а також поза межами нашої Вітчизни. Як вже відомо, ми започаткували трьохрічне приготування до Ювілею 1025ліття Хрещення України, і перший рік буде присвячений саме Божому слову: як краще нам жити Божим словом і успішні-

ше проповідувати його іншим. Третій напрямок нашої діяльності - це соціальне служіння Церкви. Після десятиліть гонінь Церква відновлює свою дияконію, тобто служіння любові усюди: там, де є люди убогі, потребуючі, пригноблені, відсунені на маргінес суспільного життя. У цих ділах виражається природа Церкви і потверджується вірогідність її проповіді, адже лише «віра, чинна любов’ю», є автентичною вірою. Як Церква діє і як може себе захистити в умовах, коли є порушення свободи людини на віросповідування? Передусім тут потрібна співпраця багатьох структур: не тільки самої Церкви, а й перш за все – громадянського суспільства. Попри існуючі труднощі, можна ствердити, що наше суспільство є достатньо зрілим, щоб оцінити ті процеси, які зараз відбуваються і у релігійному полі, і в політичному. Спостерігаючи реакції людей на спроби утворення квазі-державної Церкви на основі однієї з конфесій, зауважуємо, що вони є досить критичними. І це добрий знак. Спроби симбіозу таких різних за своєю природою інституцій як Церква та держава неминуче призведуть до шкоди як для самої Церкви так і для суспільства загалом. Україна є багатоконфесійною країною і держава повинна забезпечити мирне співжиття та рівноправне ставлення до усіх конфесій. Хочемо вірити, що наші можновладці візьмуть це до уваги і перестануть штучно напружувати суспільство в такій делікатній сфері, як сфера відносин людини з Богом. Поза тим, великою поміччю як для нашої Церкви так і для українського суспільства загалом є досвід демократичних перетворень інших країн та соціальне вчення Ка��олицької Церкви. Візьмімо, наприклад, останнє Послання Папи Венедикта XVI-го на День миру. Воно присвячене релігійній свободі як шляху до правдивого миру. Здається, що це послання написане саме для нас, настільки цінними і актуальними є його тези. Будемо намагатися скористатись з цього досвіду якнайширше, вбачаючи у цьому великий дар як для УГКЦ, так і для нашого народу загалом.


Собор

тема номера

10

Тарас Антошевський //

Соборність Церкви в особах: враження нестороннього за 2010 рік один крок і ціла вічність

Фактично щоденно і ось вже скоро 10 років Релігійно-інформаційна служба України повідомляє про релігійне життя в нашій країні. На тлі інших Церков та релігійних організацій Українська Греко-Католицька Церква вирізняється системністю і активністю. Нам закидають, що ми про неї пишемо більше. Ми ж відповідаємо: ми пишемо адекватно до активності і важливості подій та процесів, які творить кожна Церква; якщо про УГКЦ на тлі інших більше — робіть висновки! Формуючи список осіб, про яких я хотів би згадати, провів невелике опитування і його результати тут враховані. Підсумовуючи 2010 рік, маємо сказати: такі роки нам потрібні. Вони стають випробуванням на готовність до викликів, до переслідувань. Такі роки стають кінцем сну, в якому багато хто перебував у 2009 році, коли нерідко Церква забувала про роль морального арбітра суспільства. 2010 рік став роком, коли Українська Греко-Католицька Церква знову відчула, що таке не мати підтримки влади, та навіть більше, коли новій владі ти відчутно заважаєш. Отже, хочу поділитися своїми суб’єктивними думками про цей рік у житті УГКЦ. На мій погляд, цього року наша Церква зробила доволі багато для того, щоби її сміливо можна було називати Церквою свого народу. Насамперед потрібно згадати активність комісій. Мало з Церков можуть похвалитися такою активністю військових та тюремних капеланів, роботою з особливо потребуючими людьми, хворими на СНІД і ВІЛінфікованими чи емігрантами, захистом життя та подружжя. «Місія нашої Церкви – забезпечити духовною опікою кожного члена Церкви», — сказав Блаженніший Любомир на завершення Синоду у вересні 2010 р. «Власний Катехизм — це ознака зрілості Української ГрекоКатолицької Церкви», — так прокоментував заплановане найближчим часом видання першого Катехизму УГКЦ один з його авторів о. д-р Мирон Бендик. Сьогодні, коли віруючий часто сам має приймати рішення, як діяти в тій чи іншій ситуції, такий Катехизм є особливо на часі.

2010 рік висунув і ряд викликів, на які не завжди УГКЦ давала гідну відповідь. Нарешті Міністерство освіти і науки визнало богослов’я як наукову дисципліну, з якої можна захищати дисертації. Але де наукові і популярні публікації наших богословів? Секта Догнала розгорнула активну діяльність, але з боку УГКЦ не видно системної протидії. В Одесі та інших місцях наших вірних утискають і не дають вільно сповідувати віру — ми поводимося як миші, що бояться кота, а тому воліють мовчати. Світ масмедіа, особливо нових ЗМІ, залишається для УГКЦ багато в чому неораною цілиною. А сьогодні без цього важеля місій і служіння Церква не може ні повноцінно сповняти своєї душпастирської місії, ні захищати свої інтереси. Далі хочу поговорити про осіб, які стоять за багатьма ініціативами і проектами. Душпастирі. Коли розмірковую, хто міг би бути душпастирем року УГКЦ, то уявляю собі образ священика, на парохії якого немає хабарництва і пияцтва, мінімізовано кількість розлучень, абортів та відмов від дітей, щонеділі і на свята більшість парохіян приймає Євхаристію, організовано катехитичну школу, молодіжне братство і марійське товариство, видається газета, а парохія – це не лише територія, це спільнота, де більшість знають одне одного. І хоча цей образ є уявним, проте не виключено, що такі священики реально існують. Але ми про них переважно не знаємо. Серед тих, хто є відоміший, хотів би виді-

лити постать наймолодшого за архиєрейським віком владику Венедикта Алексійчука. Знаючи його досить багато років, впевнено можу сказати: він є пастирем для всіх. Унівська Лавра за час його ігуменства стала духовним центром не лише для греко-католиків. Сюди приїздять православні, протестанти, юдеї. Не дивно, що тут збирається група інтелектуалів, які проектують розвиток Львова — вони так і називаються «Унівська група». Загалом про нашу Церкву інші говорять, що вона має відкритих для пастви владик. Неодноразово доводилося чути захоплення колег з інших конфесій діяльністю владики Богдана Дзюраха. Звичайно, що УГКЦ славна багатьма іншими душпастирями. Зокрема, хотів би згадати о. Ростислава Пендюка, Голову комісії у справах молоді УГКЦ, який зумів організувати спільноту молоді і разом з нею запустити сайт «ДивенСвіт» — проект, який гуртує не лише греко-католицьку молодь, о. Ореста Вільчинського, натхненника вебпроекту «Milites Christi Imperatoris» — новинного та апологетичного сайту, створеного волонтерами. Капелани. УГКЦ запропонувала розгалужену систему капеланства в різних середовищах та інституціях. Серед них хочеться згадати діяльність соціального відділу на чолі з о. Андрієм Нагірняком — його активність відзначена на міжконфесійному рівні: вкотре йому доручено очолити відділ соціального служіння Всеукраїнської ради Церков і релігійних

організацій. На тлі служіння у війську виділяється своєю активністю і системністю праця військових капеланів Львівської архиєпархії на чолі з о. Степаном Сусом. Не дивно, що їх активність стурбувала українофобське середовище в РПЦ. І хоча не лише грекокатолики виїздять на заробітки за кордон, але ніяка інша Церква немає навіть близько такої програми духовної опіки, яку розробив Пасторально-місійний відділ УГКЦ, велику працю в якому проводить виконавчий секретар відділу о. Василь Поточняк. Подібно, конкретні позитивні результати приносить душпастирство у тюрмах, яке очолює о. Костянтин Пантелей. Миряни. Наша Церква, хоч може це і звучить нескромно, славна своїм мирянством. Часто воно є рушієм багатьох процесів. І це лише доводить, що Церква живе соборно. Серед мирян важко виділити одну особу, а тому згадаю кількох. Звичайно, говорити про мирян УГКЦ і не згадати пана Мирослава Мариновича було б неправильно. Цей рік став ювілейним для нього, і з цієї нагоди світ побачив 6-томник його вибраних томів. Враховуючи публіцистичну активність автора, 7-й і наступні томи назбираються дуже швидко. Поруч з ним хочеться згадати інших осіб, котрі цього року зробили певний внесок в активізацію мирянського руху. УГКЦ, маючи серед своїх вірних низку депутатів, фактично, не мала попри це лобі у радах, яке би відстоювало християнські цінності у владі (про


11

тема номера

захист корпоративних інтересів не йдеться). Голова комісії у справах мирян Юрій Підлісний увійшов у Львівську облраду і очолив Комісію у справах освіти та науки. Також він як голова комісії ініціював створення професійних мирянських асоціацій і як директор Інституту родини і подружнього життя УКУ упродовж багатьох років серйозно займається темою захисту родини і дитини. Богдан Трояновський, який також цього року святкував ювілей, очолює видавництво «Свічадо», яке, однозначно, є лідером релігійної літератури в Україні. Нарешті, серед мирян-науковців потрібно згадати проф. Ярослава Грицака за його історичну публіцистику — не завжди є легко подолати історичні міфи, сказати об’єктивно про тих і те, хто і що героїзовані, сказати про недоліки в минулому, якщо їх не бажають розуміти, спровокувати розмову про те, що хочуть забути або не бачити. Громадянська позиція. Сьогодні суспільство потребує постатей, які не схиляться перед тиском нинішньої влади, які дають іншим приклад, що націю не зламати. Цього року таким однозначно став о. Борис Ґудзяк. Скандал, який виник після відвідин працівником СБУ ректора УКУ, показав, що ця структура знову застосовує методи шантажу, тиску і залякування. Студенти протестують проти одіозного міністра освіти — на них можна тиснути за допомогою керівництва вишів. Проте о. Борис мав сміливість публічно сказати про цей тиск і винести проблему на міжнародний рівень, щоби застерегти “urbi et orbi” перед загрозою повернення тоталітарних методів правління державою. Загалом УКУ цього року ініціював кілька кампаній щодо захисту тих вишів і ректорів, які відмовилися схилитися перед новим режимом, виступив проти реанімації хабарництва в освіті і українофобської політики нового міністра освіти. Медіа-ініціатива. Сьогодні мас-медіа творять обличчя нашого суспільства, його світогляд. УГКЦ має чим похвалитися, але має також і недоопрацювання. І коли єпископи довго вирішують, чи потрібно нам своє центральне видання, нові медіа творять священики і миряни. Про деякі з них я вже згадав. Цілком неординарним і дуже на часі серед загалу релігійних ЗМІ в Україні необхідно виділити квартальник «Християнин і світ», який вражає спочатку яскравіс-

тю і якістю поліграфії, а потім і змістом статей, які хочеться прочитати від першої літери до останньої. Його засновник Віктор Жуковський, доктор філософії, дає приклад, що Церква може якісно сказати і про економіку, і про політик��, про екологію і про культуру. Серед інших мирянських ініціатив особливою активністю вирізняється Патріархальне товариство в Києві та група медіа-спеціалістів при Главі УГКЦ, які формують медіа-обличчя УГКЦ. Гордість. У серпні 100-річний ювілей відзначив о. Дмитро Блажейовський — відомий історик, архівіст, але напевно найбільше знаний у світі як майстер вишитої ікони. І якщо з його історичними поглядами можна не погоджуватися, то його вишитим мистецтвом не можна не захоплюватися. По всій Україні і за кордоном багато майстрів наслідують його стиль вишивання. Його ікони стають ще одним свідченням екуменізму, бо з’являються в храмах та домівках і православних, і католиків. Втрати року. На старому монастирському кладовищі в Уневі написано, що тут, на землі, ми є в дорозі, а вдома будемо вже в небі. Єромонах Василь (Вороновський) був і залишається відомим далеко за межами України силою своєї молитви. Про таких казав Христос, що вони мають віру, що можуть пересувати гори. Напевно неможливо порахувати осіб і родин, яким він допоміг оздоровитися. Сподіваємося, що там, вдома, він також молиться за всіх тих, хто тут, в дорозі, просив його про це. Наш Патріарх. Нам часто дорікають, чому ми називаємо Главу УГКЦ патріархом, якщо його таким не визнав Святіший Престол. Мені здається, що найперше нам самим потрібно визначитися, хто він для нас є. Слово «патріарх» має корінь «батько», і саме батьком для усієї УГКЦ став Блаженніший Любомир. Він і перший душпастир, і капелан для потребуючих, і громадський діяч для України, і, врешті-решт, гордість для усієї УГКЦ. Тому його важко віднести лише до однієї категорії, бо він наш Патріарх. Так хочеться говорити ще багато літ. Прошу вибачення у всіх, хто не потрапив до цього переліку, а варто було. Зрештою, хай краще там, вдома, запишуть наші справи. З Різдвом Христовим і Новим роком!

Довідка

Тарас Антошевський – директор РІСУ (Релігійно-інформаційної служби України). Він – корінний львів’янин, який пишається своїм містом. Одружений, має трьох дітей. Греко-католик, у студентські роки був активний в християнському мирянському русі. Закінчив історичний факультет і науково займався історією християнсько-суспільного руху. Ще в школі пробував робити рукописну газету, а першу професійну журналістську практику здобув на радіо «Воскресіння» в середині 90-х років. Після соціологічного моніторингу релігійних процесів прийняв пропозицію працювати над створенням РІСУ і з 1 лютого 2001 року – тісно пов’язаний з цим порталом - одне з головних джерел інформації про релігійне життя в Україні.

Вл. Василь Семенюк:

Собор

Блаженніший Любомир - праведний муж, муж молитви, людина, котрою усі захоплюються. Я зустрічав на Східній Україні людей, які, може, й далекі від Бога, але з великим бажанням слухають його. Пам’ятаю, що коли він ще не був Патріархом, у Зарваниці відбувся великий конфлікт між «Тризубом» і міліцією, він своїм словом, своїм авторитетом примирив ці сторони. Вл. Тарас Сеньків:

Я сказав би, що Він зашвидко народився, – це людина завтрашнього дня. Ідеї Блаженнішого на сьогодні ще не мають ґрунту, на котрому би виросли. Він випереджує час, щоб ми не спали. Вл. Володимир Війтишин:

Блаженніший завжди як Глава Церкви піклується про всіх. Його полюбив і наш український народ, його полюбили і священики, його шанують єпископи як нашого найвищого керівника і високоінтелектуальну людину. Бачу його таким борцем Церкви. Я бачив священиків підпілля, бачив єпископів підпілля. Блаженніший інтегрувався до нас, розібрався в житті нашої Церкви. Ми бачимо таку цілком віддану людину Церкві і своєму народові, людину-борця. За патріаршого служіння Блаженнішого було виконано багато стратегічних питань і прийнято важливих рішень, наприклад, переїзд Патріаршої курії зі Львова в Київ, формування Патріаршої курії, формування митрополичих структур.


Собор

тема номера

Десять інших лідерів Церкви

12

У цьогорічному рейтингу впливових греко-католиків немає особи патріарха Любомира. Ми святкуємо десятиліття його патріаршого служіння і підсумовуємо його працю. Справжній лідер завжди оточує себе лідерами. Отже, «НАШ СОБОР» звертає увагу на 10 інших лідерів. 26 січня виповнюється десять років Патріаршого служіння Блаженнішого Любомира Гузара. Він, фактично, розвинув і розбудував УГКЦ в Україні на всіх рівнях. За цей час Блаженніший став беззаперечним духовним авторитетом. Час поглянути на тих, котрі, після патріарха Любомира, найбільше впливають на наше церковне і суспільне життя. Отже, наскільки авторитетною на сьогодні є сама УГКЦ?

1

«НАШ СОБОР» традиційно визначає десять впливових греко-католиків. До цьогорічного рейтингу редакція газети взялася не так охоче, як першого разу. Головною причиною було питання: що в такій консервативній структурі, як Церква, за рік могло змінитися? З іншого боку, ми сподівалися, що УГКЦ є живою динамічною Церквою, а тому зміни неодмінно мають бути. Цікавість і обов’язок перед читачами зробили свою справу, а результати говорять самі про себе. Треба визнати, що критично до самої ідеї рейтингу поставилися не лише ми. Упродовж опитувань доводилося чути звинувачення щодо таблоїдності, поверхневості і даремного витрачання часу. Водночас є також і ті, хто упродовж усього дослідження постійно цікавився його перебігом та з нетерпінням чекав результатів. Для того, щоб представити повну картину, поруч із цьогорічним рейтингом, ми пригадуємо вам результати минулорічного опитування у номінації впливових.

Владика Богдан Дзюрах

Цьогорічні особливості Цьогорічне дослідження унікальне з кількох причин. Передусім тому, що в ньому взяв участь Глава УГКЦ, Патріарх Любомир. За умовами опитування газета гарантує респонденту збереження таємниці щодо того, кого і на яке місцем поставив опитаний. Усіх найбільше цікавило одне: кого на перше місце поставив Блаженніший Любомир. Відразу зазначу, що патріарша десятка в рамках дослідження не мала жодних привілеїв.

У минулорічному опитуванні більшість респондентів відзначили владику Богдана за його освіченість, академічність та компетентність у зовнішньоцерковних відносинах. Можна сказати, що йшлося про так звані задатки для доброго старту в церковній політиці. Свого часу будучи наймолодшим єпископом у всій Католицькій Церкві, завдяки відповідальності та наполегливості він став помічником грекокатолицького патріарха.

Другою унікальною річчю є те, що цього року він не очолює ключову десятку. Патріарх тепер поза всяким рейтингом. Більше про очільника УГКЦ читайте в номері «Патріарх». Своїм словом і авторитетом владика впливає навіть на тих, хто не є греко-католиком і ніколи не був (що вже говорити про греко-католиків).

Характеризуючи владику Богдана цього року, більшість опитаних говорили про нього, як про ключового греко-католицького чиновника – Адміністратора Патріаршої курії. Він той, хто щоденно слідкує за тим, як рухається наш церковний корабель, хто вирішує всі нагальні справи і координує життя всієї Церкви. Очевидно, що впливовість владики Богдана значною мірою залежить і від посади, але важливість посади залежить в цьому випадку і від того, хто її обіймає. Він також секретар Синоду єпископів УГКЦ.

Хочеться підкреслити також те, що 80% осіб вдалося втриматися в десятці. Це свідчить про те, що УГКЦ хоч і динамічна, але стабільна церковна структура. З іншого боку, конфігурація першої трійки змінилася, а це свідчить, що упродовж року впливові греко-католики серйозно працювали над своїм авторитетом і конкуренція в Церкві таки є. Зрештою є й ті, чиє місце в рейтингу не змінилося.

Сьогодні перед УГКЦ стоїть великий виклик – збереження цілісності і внутрішньої єдності Церкви. На єпископському рівні єдність Церкви проявляється у зібранні на Синод єпископів УГКЦ, так званий великий Синод. Рішення прийняті Синодом має втілювати Патріарша курія, а це не однаково легко робити в усіх єпархіях в Україні та за кордоном. З іншого боку, загрозою внутрішній єдності УГКЦ стала «секта догналівців», яка протягом цього року намагалася зареєструватись, як Українська Правовірна Греко-Католицька Церква із своїм «правовірним синодом». І всі ці проблеми щоденно лягають на плечі того, хто вже відбувся як добрий адміністратор.

«від помічника до адміністратора»


13

2

тема номера

Собор

о. Борис Ґудзяк

« від коваля богословів до коваля кадрів»

У минулорічному рейтингу о. Бориса Ґудзяка характеризували як багатогранну особистість: лідер, далекоглядний стратег, науковець. Він «коваль богословів, або той, хто відродив грекокатолицьку богословську школу». Тепер до посадової в’язанки відомого ректора додалася ще одна відповідальна посада – Голова патріаршої комісії із кадрового забезпечення УГКЦ. Завданням комісії є випрацювати стратегію кадрового забезпечення Церкви і впровадити повсякденне церковне життя ефективну кадрову політику. І саме він один з небагатьох, кому під силу це нелегке завдання.

Друга каденція о. Бориса на посаді ректора УКУ скоро добіжить кінця і активний греко-католицький люд уже роздумує над новими можливими посадами впливового священика. о. Борис від��мий далеко за межами України і сьогодні має достатньо можливостей для реалізації свої ідей.

3

Вл. Йосиф Мілян

«від молодіжного єпископа до ключового єрарха»

У минурічному рейтингу газета «НАШ СОБОР» окреслила владику Йосифа Міляна, як єпископа майбутнього. Він той, хто незмінно активний, завжди молодий і легко нав’язує контакти. Владика Йосиф практично очолює єпархію-немовлятко, яку треба формувати і розвивати. Рік тому владика потрапив у десятку, а цього року у трійку найвпливовіших греко-католиків. Із молодіжного єпископа він перетворився на ключового єрарха і, фактично, другого діяльного єпископа Церкви.

Чи не найбільшою заслугою владики є активне будівництво Патріаршого Собору Воскресіння Христового у Києві. 2010 року у Соборі вже відбувалися Літургії і навіть активно говорилося про його відкриття. За словами владики, відкриття Собору – це процес, який уже розпочався. Разом з тим, владика активно впливає на будівництво «собору душ» в УГКЦ. Він, зокрема, відповідав за підготовку Конгресу мирян Північної, Південної, Центральної та Східної України, який дуже успішно відбувся в Києві. Владика Йосиф також очолює Пасторально-Місійний відділ УГКЦ (ПМВ). Він очолював аналітичну групу перед Синодом на тему міграції. Синод встановив, що третина Церкви знаходиться в еміграції і ними має займатися ПМВ. Тепер перед владикою і його помічником о. Василем Поточняком завдання - розбудувати цей відділ до великої ефективної структури, яка міцно з’єднає грекокатоликів з усього світу.

фото О. Саврука

Сильна особистість о. Бориса проявилася також із приходом нової політичної влади в Україні. Він продемонстрував сміливу громадянську позицію під час спроби СБУ тиснути на Український Католицький Університет. Перед священиком вибачалися високі посадовці, а до УКУ приїхав сам голова СБУ Валерій Хорошковський. Досвід отця Бориса показує, що в складних політичних обставинах саме Церква може стати захисником свободи совісті, прав людини і демократії.


14 Мирослав Маринович

Собор

тема номера

4

«від совісті суспільства до мислителя сучасності»

Минулого року наше видання охрестило Мирослава Мариновича совістю суспільства. Він став першим мирянином, котрий потрапив у трійку ключових греко-католиків.

фото Ю.Гелетовича

За рік Митрослав Маринович не змінився, але змінилася ситуація – мислитель видав шеститомник своїх праць, а й втратив третю позицію в рейтингу. Шеститомник є своєрідним підсумком напрацювань впливового греко-католика протягом всього життя. Це також передбачає новий виток у творчості і суспільній діяльності.

Вл. Василь Семенюк

5

«від владики-мітрата до невтомного будівничого»

Тернопільсько-Зборівського єпископа Владику Василя Семенюка називають одним із найповажніших греко-католицьких єпископів. За активну розбудову Зарваниці минулого року він отримав п’яте місце у нашому рейтингу і міцно закріпив його за собою. Владика Василь невтомно будує УГКЦ в прямому і переносному значенні. Тепер на території Зарваниці будується церква Пресвятої Євхаристії, а в скорому часі мають з’явитися готельний та спортивно-оздоровчий комплекси. На рахунку владики також біля двадцяти храмів у близькому до його єпархії хмельницькому деканаті, який належить до нього адміністративно і має всі шанси розвинутись у більшу церковну структуру.

6

Вл. Венедикт Алексійчук

«від авторитетного монаха до мовчазного авторитета»

Владика Венедикт Алексійчук – наймолодший за свяченнями грекокатолицький єпископ. Від його хіротонії не пройшло й півроку, а його вже називають одним із найвпливовіших єпископів. Під час минулого року про тоді ще ігумена Унівської Лаври згадували рідко, а тепер це одне з найбільш згадуваних прізвищ. Єпископ-помічник Львівської архиєпархії - енергійний, освічений і намолений, а ще любить пожартувати. Люди, що добре знають владику, підкреслюють його глибину та безстрашність перед викликами. А ще за ним закріпилася репутація зразкового монаха і такого собі мовчазного авторитета.


15

Собор

тема номера

Вл. Ігор Возняк

7

«ревний душпастир» Минулого року, архиєпископ владика Ігор Возняк, опинився на восьмому місці у нашому рейтингу. Тоді респонденти охарактеризували його, як глибокодуховного управителя найбільшої греко-католицької єпархії із найбільшою кількістю церковних структур. У Львові також проживають більшість впливових греко-католиків, які потрапили до нашого рейтингу. На думку опитаних, ключовою рисою єпископа є стабільність. Попри стрімкий розвиток Київської архиєпархії, Львівська архиєпархія не здає своїх позицій, а владика Ігор залишається ревним душпастирем. Розважливий, уважний, молитовний і незмінно у другій п’ятірці нашого рейтингу.

с. Луїза Цюпа

8

«від «мотору катехизації» до натхненника Катехизму»

Минулого року наше видання охрестило сестру «мотором катехизації». ОчільницюКатехитично-Педагогічного Інституту при УКУ опитані відзначали за далекоглядність, системну працю і надзвичайну активність. І не помилилися. Протягом усього року монахиня продовжувала бути стабільно активною і навіть розпочати нові цікаві проекти. Влітку в Україні відбулася міжнародна конференція „Святе Письмо в катехизі, духовності та культурі України” за участю Президента папської ради у справах культури Джанфранко Равазі. Іншим великим проектом, до якогого сестра активно зангажована, - робота над катехизмом Католицької Церкви. Саме вона практично займається роботою патріаршої Катехитичної комісії і все встигає.

о. Богдан Прах

9

«людина справи »

Минулого року багато хто з опитаних називав о. Богдана серед впливових грекокатоликів, але до десятки він так і не потрапив. Ще очолючи Львівську духовну семінарію о. Богдан проявив себе як людина слова і конкретних справ. Саме він займався будівництвом слізного комплексу нової семінарії та богословського факультету УКУ. Тепер о. Богдан є проректором УКУ із зовнішніх зв’язків та заступником голови комісії УГКЦ із кадрового забезпечення. Крім того він недавна від відповідає за будівництво греко-католицьких проектів у Римі.

10

Богдан Трояновський

«від «свічада мудрості» до революційного самвидавця»

Торік наше видання охарактеризувало Боглана Трояновського «свічадом мудрості», бо він носом чує добру книжку. У 2010 році про нього говорила вся Україна і показували найрейтинговіші телеканали. У видавництві «Свічадо» вийшла нова книга «Секс, якого не знаєте». Ажіотаж навколо видання засвідчив, що вивництво не лише йде в ногу з часом, але не боїться зачіпати дражливі питання і, безумовно, має великий вплив на щоденне життя пересічних греко-католиків.


Собор

актуальне

Богдан Трояновський:

16

«Головне – віддати більше, ніж ти маєш» Пане Богдане, Ви називаєте «Свічадо» провокатором. Чому? Провокатор – це людина, яка спонукає інших людей до активної дії. Звичайно, слово «провокатор» має трохи-таки негативне значення, але ми вживаємо його в позитивному. Хочеться бути структурою, яка заохочує до нового способу життя. Християнство, на нашу думку, дуже динамічне у своїй сутності. Ісус Христос приніс щось нове, щось зовсім інше. Він був найбільшим провокатором усіх часів. Це змушувало людей подивитись на своє життя з перспективи вічності: для чого вони живуть, для чого живуть їхні близькі, що зробити, аби жити краще? Тому ми своїми книгами хочемо підштовхувати людей до осмислення свого життя. Книга має викликати реакцію – це наша мета. Яким чином Ви обираєте книги для друку? Маємо різні методи та способи. Намагаємось аналізувати, що потрібно на ринку. Тобто нас стимулює, насамперед, потреба. Тоді шукаємо автора. Інший спосіб – аналіз видань за кордоном. Ми постійно спостерігаємо. Останній раз побачили цікаве видання – «Секс, якого не знаєте» о. Ксаверія Кнотца. Інколи друзі чи знайомі радять, часом є замовники. Усе це разом дає основну базу. Критики не втихають: «Як міг монах написати про секс?» і «Як «Свічадо» могло таке надрукувати?» Насамперед, щоб критика була конструктивною, необхідно прочитати книгу і лиш тоді робити такі закиди. Як монах може займатись такими питаннями? Отець Кнотц дає вичерпну відповідь. Не завжди людина, яка безпосередньо цим не займається, не може когось вчити. Наприклад, гінеколог… Він не народжував дітей, але може бути добрим лікарем. Він це робить на основі досвіду інших людей, на основі

науки, на основі літератури. І це дозволяє бути компетентним у цьому питанні. Отець Ксаверій гарно відповів: «Може я не повинен цим займатись. Але хіба бороню вам цим займатись? Скільки людей написало книгу на тему сексу як духовного явища?». Також він дав гарну пораду: «В нас є одружені священики, які могли б дуже добре писати на цю тему. Ми наразі не знайшли такого священика. Але надіємось, що такі найближчим часом з’являться». Пане Богдане, окрім книги о. Ксаверія Кнотца Ваше видавництво запропонувало ще одну книгу на цю тему, а саме книгу о. Пйотра Павлюкевича «Спокійно про це». Чому одразу дві книги? І яка між ними різниця? Книга о. Павлюкевича адресована молоді, а книга о. Кнотца – для подружжя. Молоді люди можуть її читати, але з перспективою на майбутнє. Секс є добрим, правильним, таким, який приносить багато задоволення, радості, якщо він є у подружжі. А дошлюбні статеві відносини – це не такі відносини, в яких хотілось б Богові бачити людину, не такі, якими мали б бути. Отець Павлюкевич пише для молоді. Бо це перший етап, перше кохання, перші почуття і перші труднощі. Є велика потреба в поясненні інтимного життя, в порадах власне не лікаря, не терапевта, а людини, яка розуміється в питаннях духовних. Ви як перша людина видавництва, мабуть, багато читаєте, зокрема й книги інших видавництв. Яка книга залишила у Вашому серці помітний слід? Багато книжок читаю польською мовою, поляки видають багато перекладної релігійної літератури. Адже ми розглядаємо книги для видання. Тому я спершу маю прочитати їх, щоб зробити певні висновки: чи книга є корисною, чи, навпаки, шкідливою. А остання книга, що

зворушила мене, називається «Хата», ідея її дуже ризикована. На жаль, нас уже випередили – хтось уже має авторське право на цю книгу і хоче видати. Фабула така… Герой книжки зустрічається з Богом у досить дивний спосіб – йому об’являється Пресвята Трійця. Зустріч із Трійцею відбувається через призму людських постатей. Герой потрапляє в такий стан, в якому вже невідомо, де починається уява, а де закінчується дійсність. Діалог з Богом Отцем, Богом Сином і Духом Святим – досить незвичний спосіб зображення Трійці – і це шокує. Ця книга була б нашою черговою провокацією…(сміється). Я начитався вже трохи такої літератури, що рідко реагую емоційно на прочитане. Книзі важко справити на мене враження. Ще давніше мене зацікавила книга Джона Елдреджа «Дике серце», яку ми видали. Вразила тим, що зобразила новий тип чоловіка – мужчину-завойовника, сильного, активного, завойовника серця жінки і борця за ситуацію в суспільстві, державі та світі. Це не особа, яка воює в буквальному розумінні, а людина, котра вміє виразно заявити про себе, захистити свої права, права своєї спільноти, церкви, родини. Незабаром вийде книга того ж автора під назвою «Чарівна». Це вже буде книга про жінку, де домінуючим є поняття краси, в розумінні духовної, психологічної, жіночної краси, яка є даром Божим. Не тої краси, яку нам пропонують рекламні ролики, а тої внутрішньої, якою можна обдарувати чоловіка, людину і суспільство. А яка «настільна» книга у Вашій сім’ї? Такої поки що немає. Читаємо різні книжки. Останнім часом мене зацікавило, що читає сучасна молодь, як мислить і чим живе. Тому почав переглядати такі книжки, щоб спробувати відтворити в такій же формі книги «Свічада», але з іншим

змістом. Щоб будувати подібний сюжет, але з нахилом до духовності. Оці молодіжні книги є цікавими, проте часто цікаві тільки зовнішньо. Ви прочитаєте її, а вона не залишить у вашому серці жодного сліду. Ви не захочете наслідувати надалі цих героїв, бо вони не настільки привабливі. Подібно як у сексі – є секс порнографічний, просто фізичний, тимчасовий, що не дає єдності, а є секс, що виражає глибоку духовну єдність. З літературою все так само. Пане Богдане, поділіться з нами своєю видавничою мрією. Видавничих мрій багато. Ми б хотіли, що б наше видавництво ще краще працювало, ще більше вдосконалювалась, щоб було ще більше доброї та якісної літератури. Дуже важливо, щоб з’явилися автори, які пишуть на високому духовному рівні. Є у нас з цим певні проблеми. Автор має бути не тільки добрим письменником, а й носієм християнської моралі. Інколи важко поєднати ці дві сутності. Хоча такі особи вже з’являються. Є в нас дуже гарні автори, що розвивають літературу традицій українського народу. Це такі книги як: «Українська народна писанка», «Великодній кошик», «Обряди і страви Святого вечора», «Кулінарні секрети сестри Ольги». Хотілося б власне більше духовних книг. Маємо труднощі з філософською літературою, бо книга філософська є збиткова. Такі книги потребують або спонсора, або свідомого рішення видавництва видати таку літературу. Ми робимо і це, і це. Дорогу книгу мало хто купить. Але є книги, які дуже потрібні. До прикладу, релігійна поезія. Ніхто не хоче видавати, бо попит невеликий, але ми плануємо все-таки одну збірку на рік видавати. Також хочемо більше уваги приділити богословській і філософській літературі. Вони справді потрібні для


17

Собор

актуальне

загального розвитку людини. Ви виглядаєте спокійним, дуже світлим та усміхненим. Як вдається зберігати такі якості? Це трохи оптична ілюзія (сміється)… Часами так – часами ні. Звичайно, переживаю свої якісь життєві труднощі. Коли важко, то йду молитися. Може Бог і для того нам посилає кризи, щоб більше ми до Нього зверталися, більше молилися. Кожна людина має своє покликання. Я маю богословську освіту. Хтось колись спитав мене, чому я не став священиком. І я сказав: «У мене таке покликання – видавати релігійну книжку». Навіть прибирання вулиць – це теж покликання! Якщо ця людина робить усе сумлінно, чесно і совісно, то вона може бути вищою за всіх нас, навіть за священиків. Усе, як в історії про таланти. Головне – віддати більше, ніж ти маєш. Кожна людина має свої принципи, якими вона ніколи не поступається. У Вас такі є? Очевидно. Я би хотів бути чесним і справедливим. Краще програти в чомусь, аніж збрехати. Хотів би нести людям радість, щоб моя сім’я, працівники «Свічада» були задоволенні. Мої принципи – це загальнолюдські цінності. Не уявляю ситуації, в якій зміг би взяти хабар. Шукаю спосіб життя, за який після смерті не треба буде стидатися. А що є Вашою найбільшою втіхою? Якщо говорити в категоріях, то найперше – це мій зв’язок з Богом, потім – моя сім’я, і вже тоді моє видавництво. Розмовляла Христина Гоголь

Апокриф сексуального життя або секс, який треба знати?

Чи не вперше представник духовенства, не побоюючись грому Господнього, говорить про статеве життя, та й ще деталізує, вимальовує картини подружнього життя! Звичайно, такого не сподівався ніхто... Але ж сексуальне життя – дар Божий і про це потрібно пам’ятати. Те, що закладене Богом, не може бути поганим, тому можна схематично зобразити настанови й поради, вже тепер відомого автора в Україні, о. Ксаверія Кнотца у вигляді десяти заповідей сексуальної близькості.

Заповідь перша: Правте Літургію подружнього життя

Подружжя повинне турбуватися про три домашні вівтарі: молитви, засідання і обдаровування. Біля першого чоловік і дружина провадять спільну молитву, біля другого – розмовляють про повсякденні клопоти, а біля третього – переживають священну любов під час статевої близькості. Відсутність будь-якого вівтаря є порушенням миру в Христі і спокою в спільноті життя та любові.

Заповідь друга: Будуйте триєдиний зв’язок

Якщо людина не вірить у присутність Бога при інтимній зустрічі, то з таким самим успіхом може спитати: «А що Богові до мого здоров’я, любові, праці, грошей, відпочинку?» Сама ж людина закриває перед Господом двері у своє життя. У Бога немає дому на небі, Він не приходить до нас у гості – Він постійно з нами, навіть у ліжку.

Заповідь третя: Створіть собі «каталог дозволених пестощів»

Такого каталогу Церква, на жаль, не створила. Адже визначення чітких меж між дозволеною експресією і забороною деяких типів насолоди лише створить у подружжі дискомфорт, стане причиною сумнівів і непорозумінь. Поза тим, о. Кнотц все-таки розглядає деякі любощі і ставить свою оцінку. Наприклад, оральний секс монах просить не плутати з тим, який пропагує порнографічна галузь.

Заповідь четверта: Не будьте сексуально залежними

У любовних утіхах розставлені свої пастки сексуальності. Є люди, які не вміють панувати над власним тілом. Чоловіки часто не справляються з сексуальним потягом, жінки не вміють приховати егоїстичних настроїв. Не можна ні на хвильку забувати, що секс може підняти до невідомих раніше вершин, звідки все видно і відкривається справжня краса. Та часто той-таки секс може відібрати ґрунт під ногами і кинути у прірву, де темно і вибратись з якої буде коштувати великих зусиль.

Заповідь п’ята: Не бійтеся вивчати своє тіло

«Сучасні, освічені жінки навчились стежити за своєю плідністю, і тому перестали боятися». Вони навчились планувати дітей, спостерігаючи за природою свого організму. Думка про зачаття дитини наводить панічний страх і дезорієнтує подружжя в сексуальному житті. Частенько воно ще й губиться по дорозі до божественних відчуттів, оскільки використовує контрацептиви. Таким чином, подружжя вносить у справжні і чисті відносини недовіру та штучність.

Заповідь шоста: Не лягайте під ніж

Науковці перевертають класичний світ. Дійшло вже до того, що їхньою мрією є клонування людини та оживлення мертвого тіла. Ще трішки і вони зможуть відібрати у Господа владу творення. А поки що люди вдаються до хірургічного втручання, корегують свій зовнішній вигляд, як їм заманеться. Це велика утопія.

Заповідь сьома: Забудьте про контрацептивні засоби

Усі контрацептиви виводять чоловіка та дружину з християнської культури, нав’язують зовсім інший стиль життя. Будь-яка фальш не зближує з Господом, а лише віддаляє від Нього.

Заповідь восьма: Вчіться грати за правилами

Сексуальне життя християнина схоже на футбол, і християнин має ��нати правила гри: що дозволено, а що карається. «Часом зрада, аборт виводять людину з «поля гри» на багато місяців або й років».

Заповідь дев’ята: Кохаймося – бо ми того варті!

Цілком нормальне подружнє життя може бути святим. Тобто Господь сам заклав у серці людини любов і бажання фізичної близькості. Отець Кнотц не засуджує пестощі, ніжність, ласку, не забороняє вдосконалювати свої наміри, експериментувати в сексуальному житті, але просить пам’ятати, що при інтимній зустрічі присутній Бог.

Заповідь десята: Пам’ятайте про помсту на небі

Сексуальні бажання і перверзії треба вміти стримувати. Якщо комусь з подружжя це не вдається, то один тягне іншого на дно. Є смертні і повсякденні гріхи, моральна оцінка яких різна. Світ дає багато можливостей і для розвитку, і для деградації. Христина Гоголь


Болгарська монета із зображенням св. Івана

Собор

Останній Синод Єпископів УГКЦ на тему міграції засвідчив, що питання буденних проблем вірних, зокрема за кордоном, неабияк хвилюють греко-католицьких владик. Церква хоче надавати своїм вірним, що працюють на чужині, не лише душпастирську опіку, а й усю необхідну їм підтримку. Такі рішення єпископату гармонійно вписуються у візію ролі Церкви в суспільстві далекоглядного митрополита Андрея Шептицького. Митрополит Андрей був першим, хто відчув певне протиріччя в суто схоластичному підході певних кіл Церкви до вирішення її нагальних проблем. Протягом багатьох років він у душпастирстві поєднував духовний і матеріальний підходи. Історикам УГКЦ ще треба буде ретельно дослідити все надбання спадщини Архипастиря щодо розбудови Церкви. Але й те, що наразі відомо, свідчить про широту поглядів Митрополита щодо відносин церковної єрархії та мирян. Не претендуючи на історичну повноту викладу, хочу навести приклади вирішення Митрополитом Шептицьким реальних економіко-господарських проблем Церкви та її вірних. Багато років свого життя Митрополит власним коштом підтримував діяльність українських культурно-просвітніх товариств «Просвіта», «Рідна школа» та «Сільський хазяїн». Він заснував Національний музей у Львові, будинок для якого придбав у 1905 році власним коштом. Саме в ті часи під опікою Митрополита в музеї була зібрана одна з найбільших в Європі колекцій іконопису. Шептицький заснував та матеріально підтримував не тільки церковні, а й гуманітарні товариства. Зокрема, першу Єпархіальну бібліотеку в м. Станіславі, до якої він передав 4 тисячі рідкісних на той час книг з власної бібліотеки. Завдяки матеріальній підтримці Митрополита в 1903-1938 роках був відкритий Академічний дім, «Народна Лічниця», кілька гімназій. У 1932 році Шептицький врятував від закриття українську господарську академію, засновану ще в 1922 році в Подебрадах. У роки Другої світової війни православні священики та миряни Кам’янцяПодільського неодноразово зверталися до Митрополита з проханням надати їм фінансову та суто церковну допомогу: релігійну літературу, ризи, начиння для Літургії тощо. Андрей Шептицький нікому не відмовляв. Добре розуміючи необхідність розбудови економічного та господарського життя на території проживання вірних, Шептицький ще в 1910 році став засновником Земельного банку у Львові, а

Церковна економіка за Шептицьким пізніше – кредитного союзу «Руська ощадниця» в Перемишлі. На кошти Митрополита була придбана будівля, де розмістилася художня школа В.Новаківського та майстерні М.Сосенка та О.Куриласа. Одночасно з цим Шептицький надавав стипендії молодим художникам для отримання освіти в кращих закладах Європи. Займаючись доброчинно-господарськими справами, Шептицький не забував і про доброчинність у сфері релігійної освіти. Так, в 1928 році ним була заснована Львівська Богословська Академія – єдиний український вищий освітній заклад на території Польщі. Митрополит Шептицький переймався і власне благодійницькою діяльністю. Він витратив понад 1 мільйон доларів власних коштів на допомогу дитячим будинкам, у тому числі на щорічні подарунки на Песах єврейським дітям з бідних сімей. За тих часів це була значна сума, яка сьогодні, з урахуванням інфляції долара, дорівнювала б понад 100 мільйонам. Дбав Митрополит також і про екологію. Зокрема, він доручив Комісії з охорони природи створити у Львівській митрополії заповідник кедрових лісів у селищі Підлюте та заповідник степових рослин у підніжжі Чортової гори на Рогатинщині. Це були одні з перших заповідників в Україні. Кругозір Митрополита був неосяжним. Він не поділяв людське життя на духовне та матеріальне. Так, завдяки Церкві почали відкриватися курорти і першій з них – у Черчі. Під час Голодомору Історичні документи засвідчують мужність Митрополита у трагічні періоди життя країни. Так, у часи Голодомору в Україні, спричинені більшовицькою владою, у Зверненні до вірних Єпископату Галицької Церковної Провінції 24 липня 1933 року він писав: «Україна в передсмертних судорогах. Населення вимирає голодною смертю. Побудована на несправедливості, обмані, безбожії та беззаконні людоїдська система державного капіталізму довела багатий недавно край до повної розрухи… Сьогодні бачимо наслідки правління більшовиків: стан з кожним днем стає все страшніше. Вороги Бога та людства відвергли релігію – основу громадського порядку, відібрали свободу – найбільше благо людини, із вільних городянселян зробили невольників, і немає в них розуму, щоб нагодувати працівників за важку підневільну працю в поті чола. Коли бачиш такі злочини – німіє людська природа, кров стигне в жилах…. Всіх християн цілого світу, всіх віруючих в Бога, особливо всіх робочих та селян, перш за все наших земляків, просимо долучитися до цього голосу протесту та болю і розповсюдити його до найдальших країн світу. Всі радіостанції просимо рознести наш голос по всьому світові: може бути, дійде він і до убогих хат помираючих з голоду….» У цьому Зверненні Шептицький прямо поєднує в житті людини матеріальне та

економіка

18

духовне. І це нерозривна сутність його як людини глибоко релігійної, яка обома ногами стояла на реаліях людського буття того часу, а на розсуд автора, і нинішнього. Адже кожне слово Митрополита з часів 1933 року можна було б без змін перенести в наш час. Подібні думки звучать і в Заяві Міжнародної громадської організації українців «Четверта Хвиля». Якщо коротко, то в цій заяві наголошується, що сам факт масової української міграції посилює ескалацію політичної та економічної кризи в Україні. В такій кризовій ситуації Кабінет Міністрів України приймає Постанову №236 від 5 березня 2009 року про оподаткування фізичних осіб, які провадять підприємницьку діяльність за межами України. Дивна позиція тодішньої влади: спочатку держава створила умови, що призвели до міграції громадян за межі України, а потім ще намагається взяти з них податок. З релігійної та й суто людської позиції це аморально, але ці дії вчинили державні особи, які вважають себе християнами. Історики залишили нам свідчення роздумів Митрополита щодо подібних ситуацій. Неформальний церковний кабмін Шептицький був переконаний у тому, що парохи за будь-яких умов повинні опановувати світські ремесла: торгівлю, бухгалтерію, кооперацію, землеробство. За його задумом світський фах мав стати для греко-католицького духовенства засобом заробляти гроші на власні потреби та потреби своїх нерідко дуже великих родин. Вони і парафіян повинні були вчити деяких ремесел. Під патронатом митрополичого ординаріату було створено українське ремісничо-промислове товариство «Зоря», де юнаків навчали комерції. У лоні УГКЦ за його пропозицією був сформований неформальний Кабінет Міністрів, який вирішував нагальні господарські потреби галичан. Міністр фінансів в уряді УГКЦ отець Тіт Войнаровський залучив до роботи не тільки священиків, які мали відповідний фах, а й позарелігійних довірених осіб, які мали високу професійну підготовку. Особливістю підходу Митрополита до справ УГКЦ було намагання здійснювати централізований плановий підхід до розбудови Церкви. В умовах Австро-Угорщини та Польщі це наштовхувалося на протидію державної влади. В тих умовах багато його дій було просто блоковано. Митрополит гостро відчував брак спеціалістів, яких не могли замінити священики, навіть одержавши певний фах. І якщо для свого власного бізнесу він мав змогу знайти помічників, то для більш розгалуженого поля діяльності в інтересах усієї Церкви зробити це було набагато важче. Часу, відведеного йому Богом, не вистачило для реалізації всіх планів. Але головного він домігся: поєднав духовне життя парафіян і парохів з матеріальним буттям. Марко Олівенський, кандидат економічних наук, м.Київ


19

Собор

культура

Побачити Творця духовним оком: про життєві принципи Миколи Руденка

19 грудня 2010 року виповнилось 90 років з Дня народження Миколи Руденка – громадянина, мислителя, засудженого радянською владою. З цієї нагоди в Українському Католицькому Університеті відбулися Руденківські читання. Впродовж трьох тижнів, кожного четверга висвітлювалася одна з граней Миколи Руденка. «НАШ СОБОР» вирішив познайомити читачів із життя�� і ключовими думками цього мислителя. «Останнє слово» Руденка на суді сміливо можна назвати одним із тлумачень першої Глави Євангелії від Йоана.

Народжений у шахтарському селищі, з семи років пізнав тяжку сирітську долю після загибелі в шахті батька, охоронець господарів Кремля, політрукдоброволець діючої армії, важкопоранений фронтовик; успішний поет і письменник, секретар партійної організації Спілки письменників України, член міському КПРС, заможна людина, котра купалася у всеукраїнській славі, – поступово починає розуміти фальш комуністичної ідеології і, як чесна людина, вступає на прю з нею, фактично, протиставляючи себе могутній комуністичній системі Радянської імперії. У цьому протиставленні Микола Руденко уподібнюється святому Павлові і Джордано Бруно. Отож, пе-

ред нами розкривається феномен Громадянина з великої букви, котрий відмовився від безпечної служби Кремлівського охоронця заради можливості вийти на передову у боротьбі з окупантами. Саме таке підвищене почуття священного обов`язку Громадянина, почуття особистої відповідальності за долю своєї Батьківщини формують у Миколі Руденку одну з основних граней феномена Людини – феномен Громадянина. Дещо про капітал ХХ з’їзд КПРС, на якому був розвінчаний культ Сталіна, якого боготворив комуніст Руденко, перевернув свідомість мислителя. Чому? Чому так сталося, що найпередовішою країною у світі керувала така негідна людина? Руденко почав шукати першопричини цього збочення, досліджуючи «Капітал» К. Маркса. І це глибинне дослідження привело до усвідомлення помилковості суджень автора

«Капіталу» у визначенні абсолютної додаткової вартості як результату людської праці. Абсолютну додаткову вартість створює енергія Сонця, котра, за допомогою фотосинтезу, створює додаткову біомасу у вигляді Зерна. Це Богом дане космічне осмислення економіки Миколою Руденком створює передумову для визнання Хлібороба творцем Енергії прогресу, з належним ставленням до його праці, з відновленням українських чорноземів, підвищенням природними засобами родючості землі. М. Руденко вважає, що Україна повинна вирощувати до 100 млн тонн зерна, а при власній потребі до 30 млн тонн. За 70 млн тонн можна придбати і нафту, і газ, і все, що потрібно українській державі. Враховуючи таку велику цінність зерна, український мислитель пропонує зробити зерно єдиною валютою у світі. Розвиток сутнісних положень фізичної економії, їх впровадження у реальному

сільському господарстві має стати одним із наріжних каменів української національної ідеї. Внесок Миколи Руденка в розвиток фізичної економії висвітлив ще одну грань його Феномену – феномен мислителя. А він ще й був поетом Микола Руденко написав близько тисячі поетичних творів – віршів і поем. Ця триєдиність Феноменів – Громадянина, Мислителя і Поета творить феномен Людини. І, напевно, тому в однойменному вірші («Феномен Людини») поет висловлює сакраментальне: «У цьому світі сенс лише один – побачити Творця духовним оком». Щоб наше духовне око відкрилося, потрібно очищення, очищення через усвідомлення своїх помилок, через каяття. Це каяття великого українського поета ми повинні сприймати як приклад для наслідування. Богдан Максимович

Останнє слово Миколи Руденка на суді 1 липня 1977 року (уривок) Громадяни судді! Сьогодні перед судом стоїть Слово. Пригадуєте? Споконвіку було Слово. І Слово було у Бога, і Слово було Бог. Усе через Нього сталося, і без Нього нічого не сталося, що сталося. Так починається Євангеліє від Йоана. Хоч би як ми заперечували ідеалізм, а все ж істина залишилася: людина з’явилася на землі тоді, коли на земній кулі з’явилося слово. Немає слова – немає людини. Можна заперечити: в роботі бобрів відсутня свідомість, а в основі людської праці стоїть Думка. Так, це вірно. Але Думка і Слово – це, власне, одне й те саме, бо ж ми, як відомо, думаємо за допомогою слів. Отже, хочемо ми чи ні, а мусимо визнати: людина бере початок від Слова. Можна ще сказати й таке: Слово знайшло себе в Людині. Воно, Слово, знаряддя самого Всесвіту. Це – Логос, себто знання Всесвіту про самого себе. Всесвіт не просто існує, він повинен знати, як і для чого він живе. Живе він задля того, щоб думати. Осмислює себе за допомогою Слова. Осмислює себе в Людині... Звідси виходить, що вам, громадяни судді, доводиться судити Всесвіт. Ні більше, ні менше! Вам Його доводиться судити за те, що Він Словом своїм оселився в Людині. Якраз це малося на увазі, коли філософи і юристи працювали над текстом Загальної декларації прав людини. Всесвіт не має меж. Отже, слово людини також не повинно бути обмеженим. Воно має вільно проходити крізь кордони сердець, душ, держав – інакше перестане бути Словом. Сьогодні, щоб якось відчути перевагу над біблійними часами, люди винайшли термін «інформація». Але що таке «інформація» – матерія, чи не матерія? Ні, не матерія. Але ж та інформація, яка не вийшла назовні з людської голови, не є інформацією. Вона помре разом із людиною. Слово піддається самознищен¬ню. Воно не здатне пробити фізичну оболонку людини, щоб виконати своє призначення. Отже, людина, котра зі страху чи з іншої причини заморожує Слово в собі, – властиво не живе.


Собор

виховання

20

Пригорніть, не відштовхніть!

У попередніх номерах часопису ми вирушили в захоплюючу мандрівку виховання, яка складається із семи сходинок. Отож, час підніматися на третю сходинку – «пригорніть, не відштовхніть»! Пригадую історію про маленького хлопчика, який завжди, після того, як його хтось цілував у щічку, швидко витирав поцілунок. Це виглядало дуже дивно, і батьки почували себе ніяково, поки мама врешті-решт не заявила: «Я забороняю тобі витирати поцілунки! Це негарно! І мені за це дуже незручно перед дідусем і бабусею!» Знаєте, що відповів здивований маминим криком хлопчик? «Матусю, але я не витираю поцілунки, я втираю їх у себе!» Чи ви коли-небудь задумувались над тим, чому немовлята завжди такі безпосередні та усміхнені (звичайно, якщо їх не турбує фізичний біль)? Оскільки вони не вміють сидіти й ходити, то майже постійно перебувають у когось на руках, – а отже, отримують величезну кількість обіймів, поцілунків і дотиків. Психологи Гері Чемпен та Рос Кембел у книзі «П’ять мов любові до дітей» однією з мов любові називають фізичний дотик і зауважують, що мова дотику не зводиться лише до обіймів і поцілунків, а охоплює й інші види фізичних контактів. Згадаймо, як ще у давній Палестині до Ісуса приводили дітей для того, щоб Він «торкнувся їх», і Христос «обнявши їх, поклав на них руки і благословив їх» (Мр. 10, 1316). Часто старші дошкільнята відповідають на запитання: «Як знаєш, що батьки люблять тебе?» відповідають: «Вони мене обіймають, цілують…». Усі діти потребують ніжності від батьків, бабусі й дідуся, вчителів та духовних провідників. Деякі батьки задають собі запитання: «Чи не викличуть фізичні дотики сексуальних проблем у майбутньому в наших дітей?» Через цей страх батьки бояться нормального вияву своїх почуттів, не від-

Собор

Адреса: вул. Різницька 11б/28, м. Київ 01011

0 (44) 280 68 49 sobor.news@gmail.com

• 4 поцілунки + 8 обіймів на день = дитина відчуває любов до неї. • 8 поцілунків + 16 обіймів = щаслива дитина. чувають себе вільними в даруванні любові своїй дитині. Однак попри всі сумніви варто зрозуміти, що видів фізичних дотиків є безліч, і батьки можуть вибрати для кожного вікового періоду своєї дитини саме ті, які не викликатимуть у них упередження. Гері Чемпен та Рос Кембел заявляють: «Правда полягає ось у чому: що більше батьки задовольнятимуть емоційні потреби своїх дітей, то більше шансів, що у них розвинеться здорова самоповага і статева тотожність». Немовлята потребують дуже багато дотиків, які переважно виявляються у формі пригортання та погладжування дитини. Забудьмо «затерту» фразу: «Головне, не привчити дитину до рук», оскільки її можна сміливо перефразувати у вислів: «Головне, не привчити до любові». Діти дошкільного віку потребують не менше фізичних дотиків, ніж немовлята. Просто тепер їм набагато більше подобаються поїздки верхи на спині у батьків; погладжування голови в момент по-

хвали; польоти в повітрі, коли тебе підкидає і ловить сильний татко; кружляння з мамою за руки під веселу музику. Школяр чекає на обійми батьків, коли ті проводжають і зустрічають його зі школи; на легкий дотик учителя до його плеча під час написання контрольної; на «дай п’ять» після закінчення футбольного двобою з татом; на «ведмежі обійми» зі своїм дідусем; на жартівливе штовхання і бій навкулачки зі старшим братом. Фізичні дотики необхідні також підліткам, і якщо вони проти них протестують, то на це є вагомі причини. Батьки мають проаналізувати їхню систему виховання. Звичайно, мамі не слід обіймати свого сина біля його однолітків, оскільки вона цим може викликати в нього лише почуття сорому. Але ввечері, коли вона запросить його на вечерю до спільного столу або запитає, що йому смачненького приготувати, обійми не будуть зайвими. Важливо зрозуміти наступ-

не: якщо через фізичний дотик ми виявлятимемо агресію, лють і гнів, це може зранити дитину на все життя і відштовхнути від вас. Коли навіть потрібно виявити незадоволення, різко притягнувши дитину до себе або вдаривши по сідницях, маємо донести до дитини наступну інформацію: «Я повинен зупинити твої дії саме у такий спосіб. Я не можу дозволити, щоб ти продовжував так себе вести. Тому що дуже люблю тебе». Мову фізичного дотику може вивчити кожен. Уміння пригортати і не відштовхувати – це мистецтво, яке потребує довершеності й досконалості. Стараймося хоча б один мультфільм замінити казкою, яку маля слухатиме в нас на колінах, близько до нашого серця, тримаючись за руку. І якщо дитина посварить пальчиком негативного персонажа, пригорнімо її і скажімо: «Я знаю, що ти ніколи б так не вчинив».

Наталя Сиротич,

дитячий педагогпсихолог

21 жовтня Митрополичий Синод УГКЦ підтримав «Собор» як загальноцерковне видання Засновник:

Київська Архиєпархії УГКЦ

SoborNews

Sobor Media Group Видавець: портал релігійних новин Головний редактор: Тетяна Шпайхер Відповідальний редактор: о. Василь Чудійович Літературна редакція: Лариса Йолкіна, Іванна Рижан Фотографії: Тарас Гринчишин, Ярослав Павлюк Верстка: Яків Тис

www.sobornews.org

Ти бачиш першим!


Часопис "Наш Собор"