www.sobornews.org
Собор наш
.
.
новини аналітика швидко
№2 (11) лютий 2011
Блаженніший Любомир залишає уряд Глави УГКЦ Коли відбудеться виборчий Синод
2
Передача уряду в історії УГКЦ
8
УГКЦ сьогодні: церковна статистика
14
2
актуально
Блаженніший Любомир залишає уряд Глави УГКЦ 10 лютого Блаженніший Любомир повідомив у Києві, що Папа Бенедикт XVI прийняв його зречення від уряду Верховного Архиєпископа. Відповідне прохання Глава УГКЦ подав після того, як йому виповнилось 75 років. Згідно з канонічним правом, до обрання нового Глави УГКЦ Церквою керуватиме Львівський архиєпископ Ігор Возьняк, який став Адміністратором. Протягом двох місяців відбудеться виборчий Синод, на якому буде обраний новий Глава УГКЦ. За Блаженнішим Любомиром зберігаються всі почесті та титули, належні його санові. Газеті «НАШ СОБОР» доручили зібрати матеріали і розповісти усім греко-католикам та всьому українському суспільству про деталі такої неординарної події. Не гаючи часу наша команда взялася до праці. Найперше ми звернулися до самого Блаженнішого Любомира і попросили все докладно розповісти, пояснити і поділитися планами на майбутнє. У своєму інтерв’ю нашій газеті Блаженніший зазначив, що йому не страшно залишати Церкву, бо в УГКЦ є випрацьована візія майбутнього Церкви, яку його наступник буде втілювати. Прокоментувати подію згідно чинного церковного законодавства ми попросили керівника правничого відділу Патріаршої курії о. д-ра Віталія Токаря. За його словами виборчий Синод, на якому буде обраний новий Глава УГКЦ, відбудеться впродовж двох місяців. Представити передачу влади з історичної перспективи ми попросили відомого церковного історика Олега Турія. У своїй статті автор показує, що у ХХ ст. УГКЦ має унікальний досвід передачі церковної влади. Крок Блаженнішого Любомира є прецедентом в історії Київської Церкви. В цьому номері газети ви маєте унікальну нагоду побачити cлавних попередників, від яких Блаженніший Любомир унаслідував вла-
редакторська шпальта
ду, яку передає своєму наступнику. Зі сторінок «НАШОГО СОБОРУ» ви дізнаєтесь про всіх очільників Київської Церкви. З метою більшого унаочнення ми графічно зобразили сучасний стан УГКЦ і показали не лише єпископів, а й монастирі, навчальні заклади, кількість вірних в Україні й світі. Ми вдячні Патріарху, що він дозволив саме нашій газеті першій розказати про таку важливу подію в житті УГКЦ. Упродовж року ми багато працювали і серед іншого разом, з Вашою, шановні читачі, допомогою стаємо справді всеукраїнським грекокатолицьким виданням. Більше про десятилітню діяльність Блаженнішого читайте у попередньому номері нашої газети.
Тетяна Шпайхер, головний редактор
Крок Блаженнішого є наскрізь мужнім, зрілим і знаковим
о. д-р Борис Ґудзяк,
Хоча це рішення мене спочатку потрясло, я зрозумів, що у Блаженнішого є тверезий, реальний погляд на правдиві речі. Він просто не має фізичної сили виконувати адміністративні функції Глави Церкви. Вся Україна повинна бути безмежно вдячною йому за те, що він так шляхетно ніс свій особливий хрест. Не нарікаючи на незрячість, Блаженніший постійно ділився миром і духовно підтримував народ. Харизма промовляти до людей у нього залишається і він
3
надалі буде це робити пророчо. Сьогодні, коли стільки осіб безоглядно прагнуть влади і ще безоглядніше її тримаються, крок Блаженнішого - Христоподібний. Він йде за прикладом Божого обнаження. Син Божий умалюється, щоб стати людиною. Будучи Богом, завершуючи Свою місію, він віддає Свою владу і владу над Собою Своїм підвладним. Блаженніший вільно відпускає повноваження, але залишається Батьком для нас, бо від батьківства ніхто не йде на пенсію.
ректор Українського Католицького Університету
Мовою канонів
о. д-р Віталій Токар:
Виборчий Синод відбудеться впродовж двох місяців «НАШ СОБОР» попросив керівника Правничого відділу Патріаршої курії о. д-ра Віталія Токаря прокоментувати ситуацію на підставі католицького церковного законодавства. Отче Віталіє, що говорять про зречення від уряду Верховного Архиєпископа церковні канони? Тут ми маємо справу з Кодексом Канонів Східних Церков, який діє з 1991 р. і є головним законодавчим збірником для нашої Церкви. Слід також брати до уваги партикулярне право УГКЦ, тобто ті канонічні норми, які є винятковими тільки для нашої Церкви і були прийняті на числених Синодах. Отже, на підставі кан. 126 (§ 1) зараз маємо ситуацію, коли через зречення Верховного Архиєпископа, престол Верховного Архиєпископа став вакантним. Згідно канонів, така ситуація можлива внаслідок смерті або, як у нашому випадку, зречення. У своєму листі до Папи Блаженніший Любомир посилається на поважний вік та стан власного здоров’я. Чи це достатні підстави для зречення і чи за таких обставин Верховний Архиєпископ мав обов’язок зректися уряду? Вказані у листі підстави для зречення уряду є серйозними, але вони більш важливі для нас, а не для законодавства. Згідно канонів, зречення відбувається на підставі бажання, чи радше права, Верховного Архиєпископа зректися уряду, і аж ніяк не є його обов’язком. Про це говорить кан. 967. Зважаючи на гідність уряду Верховного Архиєпископа, у чинному законодавстві не передбачена можливість усунення Верховного Архиєпископа з його
уряду. Скажіть, будь ласка, чи звернення до Папи – це єдиний спосіб зречення? Ні, згідно чинного законодавства, існують два способи зречення цього уряду. У кан. 126 (§ 2) говориться про те, що Верховний Архиєпископ може подати своє зречення на розгляд Синоду Єпископів або безпосередньо Римському Архиєреєві. У першому випадку Синод повинен розглянути прохання протягом трьох місяців з моменту його подання. У Кодексі йдеться про те, що причини для зречення мають бути справді серйозними, і саме на них має зважати Синод, приймаючи рішення. У своєму рішенні Синод повинен порадитись також з Римським Архиєреєм. Кан. 970 (§ 1) говорить, що зречення вважається таким, що відбулося з моменту повідомлення про нього Главі Церкви. Цікаво, що протягом цих трьох місяців аж до моменту повідомлення Верховний Архиєпископ у будьякий момент може відкликати своє зречення (кан. 970 § 2). Другий спосіб зречення – це безпосереднє звернення до Святішого Отця і потім повідомлення про це Синоду, що власне і сталося в нашому випадку. Немає чіткого терміну щодо того, коли Папа може дати свою відповідь, але аж до повідомлення про це Верховного Архиєпископа зречення у будь-який момент може бути відкликане. А хто керуватиме Синодом до вибору
нового Верховного Архиєпископа? Тут ми маємо справу із партикулярним (місцевим) правом. Згідно партикулярного права адміністратором вакантного престолу стане єпископ Львіської Архиєпархії, тобто сьогодні це владика Ігор Возьняк. А які обов’язки має Адміністратор? Адміністратор Церкви володіє звичайною владою Верховного Архиєпископа, за винятком усіх тих адміністративних дій Верховного Архиєпископа, які вимагають згоди Синоду Єпископів (кан. 130 § 1). У нашому випадку, головним обов’язком Адміністратора є також скликання Синоду єпископів для виборів нового Верховного Архиєпископа. Адміністратор також головуватиме на виборчому Синоді до того часу, доки не буде обраний головуючий виборчого Синоду (кан. 70). Крім того, до вибору нового Глави Церкви Адміністратор управлятиме тією єпархією, якою керував Верховний Архиєпископ, що зрікся уряду (кан. 129). В нашому випадку - це Київська архиєпархія. А коли, згідно чинного законодавства, має відбутися виборчий Синод? Греко-католицьке партикулярне право говорить про те, що виборчий Синод Єпископів повинен відбутись протягом двох місяців від дня, коли стало відомо про вакантність престолу. Розмовляла Тетяна Шпайхер
4 тема номера
Блаженніший Любомир:
Я братиму участь у житті Церкви і суспільства Блаженніший Любомир дав газеті «НАШ СОБОР» інтерв’ю, в якому пояснює своє рішення про зречення з уряду Глави УГКЦ та ділиться планами на майбутнє.
Ваше Блаженство скажіть, будь ласка, коли Ви почали думати про зречення від уряду Верховного Архиєпископа? Десять років тому. Відразу після вибору та уведення мене на пристіл, ми зійшлися з владиками на братню зустріч. Я тоді до них сказав: Ви мене вибрали, але я не хочу бути занадто довго в цьому уряді. Коли прийде мій час, я хочу просити, щоби мене звільнили від цього. Бо знаємо з історії, що не дуже добре занадто довго бути в уряді, тим більше, коли людина вже пристаріла… Це до великої міри відбивається на житті Церкви. То була братня розмова, і єпископи мені не казали, що я буду змушений піти. Це був просто обмін думками. Я тоді сказав, що після свого сімдесятип’ятиріччя піду. А що саме спонукало Вас до цього кроку, адже з тої ж таки історії відомо, що коли Патріарх Йосиф прибув після заслання до Риму, йому тоді було 72 роки і після того ще 21 рік він був Верховним Архиєпископом? Останні його роки були вже трудні для нього. Коли він був на Сибірі, то мав нагоду багато чого переосмис-
лити і навіть спланувати. Хоча там на Сибірі це все були лише мрії. Коли він приїхав до Риму, то був фізично здібний працювати і дуже енергійно взявся до праці, щоби здійснити ті плани, які вимріяв і виплекав в лагерах. Але його останні п’ять років не були дуже легкими, все вже так не йшло гладко, як спочатку, бо йому вже було майже дев’ятдесят. Ми всі бачили, як йому було тяжко, бо вже підводило здоров’я. І це один з тих моментів, що спонукав мене застановитися над тим, чи є корисно йти до кінця, до останнього віддиху. Бо як довго він міг працювати, як довго він мав ту силу, енергію, можливості, він працював, і все те, що він зробив – це прекрасно. Але прийшов час, коли вже не було ані тої енергії, ані тих можливостей. Вже треба щораз більше покладатися на поміч інших. Богу дякувати, що біля нього були люди, які були і йому, і нашій Церкві вірні і віддані. Вони дуже щиро йому допомагали. Тому сьогодні, коли я вже не маю стільки сил, я хочу передати уряд своєму наступнику, який буде дуже ефективно продовжувати працю. Бо то не є моя праця і я не є ключем. Ключем є Церква, а мета нашої
тема номера 5
Пряма мова
йдеться про спосіб діяння, як про візію і ціль. Я думаю, що в нашому єпископаті сьогодні вже є люди, які мають розуміння потреб нашої Церкви, її майбутності, беруть участь у формуванні візії майбутності. Тим більше, що сьогодні над візією майбутності УГКЦ свідомо і послідовно працює весь єпископат нашої Церкви. Ми працюємо для того, щоби планувати майбутність, щоби усвідомити собі, якою ми хочемо бачити нашу Церкву через 20-30 років. Отже, це думання вже є, тепер, я сподіваюся, що Синод вибере когось із діючих владик, які беруть участь у випрацюванні такої візії і зможуть цю відповідальність перебрати та продовжувати працю. А чи маєте Ви когось конкретного на увазі? Я думаю про того чи іншого. Але остаточно вибере Синод. А чи будете Ви пропонувати Синоду якогось кандидата?
праці – служіння Церкві, і ми стараємось це робити доти, доки можемо це робити ефективно. Але приходить момент, коли вже нема тої сили і того розмаху, коли ми дійшли до певного рівня і хочеться, щоб це продовжувалось. Це не є продовження мене, це є продовження життя Церкви. Чи сьогодні в УГКЦ є люди, які мають той розмах, якого потребує наша Церква? Чи є ті, хто зможе очолити церковний Синод? А чому, ні? Я думаю, що є. Ніхто досі не мав нагоди проявитися дуже ефективно, бо не був Главою Синоду. Я думаю, що є люди, які мають ту здібність, треба тільки дати їм змогу її зреалізувати. Напевне, їхні початки будуть інакші, люди, напевне, будуть порівнювати: той робив так, а той тепер робить інакше. І напевне, багатьом те нове не відразу сподобається, але то є нормальний процес. Коли приходить нова людина на відповідальне становище, початки завжди є дуже інакші, а пізніше не так
Ні. В нас, на відміну від політики, немає політичної реклами, але ми будемо дуже серйозно застановлятись. Це не сталося раптово, бо я сказав єпископам, що хочу передати уряд два роки тому, коли мені виповнилося 75 років. Ми вже два роки старалися думати і планувати, кого потрібно, яку особу потрібно, а пізніше дивитися, чи ми таку особу маємо. І думаю, що коли буде скликаний виборчий Синод, то владики будуть думати, дискутувати, як нормально буває в таких обставинах. Подібно, як відбувається з вибором Папи. Пригадайте, як п’ять років тому обирали Святішого Отця, то говорилося про двадцять можливих кандидатів на 115 голосуючих. Кардинали дискутували і вибрали одного з 20 кандидатів. Це не стається принагідно, то є нагода для дуже відповідальної застанови. Якщо я правильно зрозуміла, то Ви кажете, що такий своєрідний виборчий процес розпочався ще два роки тому? До певної міри так. То скільки сьогодні є можливих кандидатів? П’ятдесят, бо нас всіх є п’ятдесят. (сміється) Я так трохи жартую. Але
є різні кандидати в залежності від того, хто як з нас виборців бачить потреби Церкви. Бо може бути надзвичайно добра людина, але не в тому напрямі, який сьогодні потрібний Церкві. Може, хтось прекрасний адміністратор, але все залежить від того, чи нам сьогодні найбільше потрібен адміністратор. Це речі, над якими ми сьогодні застановляємось. Тому важко сказати: тільки той чи той, – так воно не стається. А що сьогодні найбільше потрібно УГКЦ? Дуже потрібна є внутрішня єдність нашої Церкви. Ми є в Україні, ми є на поселеннях, ми є розкидані по всьому світі. Дуже важливо, щоби цю Церкву втримати внутрішньо об’єднаною. Це один з важливих аспектів. Справа єдності Церкви загалом є дуже важливою. Також дуже важливим є духовний розвиток. В Україні після 70 років більшовицького режиму є свої особливі виклики. Можна багато говорити про різні потреби і кожна з них є важливою. Згідно Кодексу Канонів Східних Церков, є два способи зречення уряду Верховного Архиєпископа через подання до Синоду і через подання до Папи. Чому Ви вирішили звернутися до Папи? Спочатку я сказав про це Синодові єпископів. Коли мені минуло 75 років, я сказав до єпископів: «Дорогі браття, мені минуло 75 років, я не є зобов’язаний, бо як Глава Церкви, я не мушу резигнутивати в певному віці, я можу йти до останнього віддиху, і ніхто мені не може це заборонити. Але я хочу відійти від того уряду». Я також зголосив своє бажання до Святішого Отця, який то підтверджує і вже два роки з ним про це говорю: що і як найкраще було би зробити в цьому випадку, бо в історії нашої Церкви в останніх століттях такого не було, щоби добровільно, ще при повнім розумі і здоров’ю зрезигнувати. Це є щось нове. Переважно наступника обирали після смерті. Я ж старався йти згідно з людською логікою і приписами закону. Тому найперше сказав про це на Синоді, бо це наш найважливіший керівний орган і потім звернувся до Папи, щоб він потвердив моє рішення. А як Ви оцінюєте, той стан, в якому сьогодні передаєте УГКЦ своєму наступнику?
6 тема номера
Славні попередники
Любомир Гузар
Йосиф Сліпий
хіротонія 02.04.1977 у монастирі “Студіон” в м. Рим на титулярного єпископа.
Брав активну участь в унійних конгресах у Велеграді. Заснував Український Католицький університет і збудував церкву Святої Софії в Римі. Написав багато наукових праць, декотрі мають двадцять томів.
Блаженніший Любомир:
Я братиму участь у житті Церкви і суспільства При помочі моїх співбратів, при помочі священиків і мирян – цілої Церкви, ми зробили певні кроки вперед. Найперше, ми краще усвідомили собі наше покликання: ким ми є і якою є наша історія; ми краще упорядкували нашу структуру і адміністрацію. Але найважливіше те, що ми дуже чітко поставили собі запитання: якою ми хочемо бачити нашу Церкву за десять, двадцять і тридцять років. Ми зробили це для того, щоби знати, куди йти, щоби ми вміли вибрати правильні засоби, щоби життя нашої Церкви не було принагідним, а цільово, розумно і відповідально скероване, щоби наша Церква могла в найкращий спосіб бути Церквою, бути собою. Це є результат не лише 20 років, бо наша історія є набагато довшою, ми мусимо дивитись далеко у минуле. Такі дуже виразні постаті, як Шептицький, Сліпий, Любачівський – попрацювали відповідно до своїх обдарувань над такою проблемою: якою повинна бути наша Церква, як найкраще зробити її справді Церквою не лише по-людськи зовнішньо дуже успішною, а й справді духовно сильною. І це переходить із покоління в покоління. Останніх двадцять років – це дуже особливий період, він в дуже дивний спосіб є духовним продовженням часів переслідування. Нам годі буде зрозуміти останніх двадцять років, якщо не думатимемо про 40 чи 70 років перед тим, бо це наша історія. І ми, будуючи на тих духовних скарбах і додаючи те все,
Спиридон Литвинович
Великою його заслугою було прийняття в 1863 р. «Конкордії» з римокатолицькою церквою — угоди, яка стала перешкодою в полонізації Галичини.
що нам здається сьогодні потрібне для ефективного життя Церкви, зробили кроки вперед. Я не кажу, що ми осягнули ту ціль, яку ми би хотіли бачити. Ми ще маємо багато праці перед собою, ми ще маємо багато-багато працювати над собою, розвивати нашу Церкву, скріплювати її, найперше, духовно. Митрополита Шептицького обрав Папа Лев ХІІІ, Патріарха Сліпого обрав Шептицький, Патріарха Любачівського - Синод і Папа. Вас лишень Синод. Чи це значить, що в цьому плані розвиток нашої Церкви завершено? Я думаю, що цей етап, який ми тепер маємо, свідчить про те, що ми на доброму шляху і далеко зайшли. Одне лишень, що нам ще потрібно, це визнання патріархального устрою нашої Церкви. Я наведу Вам приклад. Коли наш Синод вибере якогось кандидата на Верховного Архиєпископа, Папа мусить потвердити наш вибір. Якщо би ми мали визнаний Патріархат, ми б такого потвердження не потребували, а лише повідомляли про те, кого ми вибрали. Отже, перед нами ще є певний шлях розвитку, який, як ми надіємося, раніше чи пізніше завершиться. Адже ми ще не є цілковито співзвучні зі старинною традицією життя східних Церков. А якою б мала бути наша Церква через 20 – 30 років, і які кроки мав би зробити Ваш наступ-
Григорій Яхимович Під час революції 1848 р. очолив Головну Руську Раду. Став одним із провідних діячів українського національного відродження середини ХІХ ст.
Михайло Левицький Був учасником Віденського конгресу 1815 р. У 1839 р. виступив з протестом проти ліквідації російським урядом унії на Правобережжі, Волині й Білорусі.
тема номера 7 Андрей Шептицький
Впрoдовж 44-х років очолював Церкву й українське суспільство в період двох Світових воєн. Заснував чин Редемптористів в Україні.
Сильвестр Сембратович
У 1891 році скликав Львівський синод. Збудував нову духовну семінарію у Львові. Його стараннями створено нову єпархію у Станиславові, зреформовано Чин Василіян.
ник, щоби продовжити той провід, який був започаткований ще Митрополитом Шептицьким, щоби та лінія збереглася і розвинулася? Над тим працюємо. Останніми роками над тим працюють групи єпископів, які специфічно ставлять це питання і в майбутньому будуть представляти свої напрацювання, які вони зробили разом з духовенством та мирянами, будуть думати, які засоби вживати, щоби осягнути ті цілі, що є пріоритетними. Це поки є процес, але сам факт, що такий процес відбувається, це дуже важливий момент у житті нашої Церкви. І, власне, щоби скріпити той процес і продовжити, має бути зміна проводу. А чого Ви побоюєтесь, що може статися, коли Ви вже не будете провадити УГКЦ? Помилки будуть, бо вони є завжди, бо всюди, де є люди, там є помилки. Але я не маю якогось особливого страху, що може щось статися і нас вже не буде. Богу дякувати, вже стільки років, стільки століть ми існуємо в таких різних обставинах. Я не думаю, що станеться щось, що завдасть смертного удару нашій Церкві. Я цього не боюсь. Що будуть помилки, я не маю найменшого сумніву, бо і я робив помилки, і робили їх мої попередники, помилявся також Митрополит Шептицький. Порівняно з моїми попередниками, я тих помилок робив набагато більше, але через це УГКЦ не перестала існувати. Можливо, вона розвивалася б краще, якби я тих помилок не робив. Але я лише людина, і я не можу вимагати від себе більше, ніж я можу. Мені прикро, що моя неміч людська мене так спіткала, але я не маю якогось великого страху. Що Ви скажете тим людям, які, на відміну від Вас, всетаки мають побоювання, бо вони Вас люблять і знають про Ваш незаперечний авторитет в Україні і світі? І дехто, можливо, навіть має жаль, бо Ви залишаєте уряд в таких нелегких соціально-політичних обставинах? Зі свого боку я можу пояснити, чому я так поступаю і як я це бачу. А вони вже це або приймуть, або ні. Я не можу нікого на силу переконати. Дехто може так дуАнтоній Ангелович
Перший ректор новозаснованої Греко-католицької духовної семінарії у Львові. Домігся відновлення Галицької митрополії (1807).
Йосиф Сембратович
Приділяв велику увагу піднесенню духовності українського народу, особливо катехизації та проповідницькій діяльності. Здійснив реставрацію собору Св. Юра у Львові.
мати і, може, в тому є рація. Я не кажу, що мій крок є непомильним і що не можна по-іншому. Я дію відповідно до того, як я бачу, може, я до деякої міри помиляюсь. Але, якщо мої співбрати-владики і Папа Римський не бачать в тому якоїсь колосальної помилки і це благословляють, то, мабуть, усе відбувається правильно. Кожен мусить мати певне довір’я до мене, що я це зробив, передумавши, помолившись, зваживши ситуацію, що я це не роблю легковажно, чи що я втікаю. Ні. Це рішення - продумане, свобідне, ніхто мене до цього не гонить і не примушує, це моє власне свобідне рішення, випрацюване, вимолене. Я знаю, що будуть згіршені та розчаровані, але це є тимчасове, бо прийде друга особа і мене за три місяці забудуть, бо побачать, що є хтось другий і що Церква живе далі. А що Ви робитимете в майбутньому? Я не буду займати жодних посад, це точно. Бо який зміст? – Я ж пенсійного віку. Але в міру своїх можливостей я буду чимось займатись. Це не буде пов’язане з якимись офіційними завданнями. Я робитиму те, що ще можна робити. Буду молитися за Церкву, переосмислювати минуле, слідкувати за тим, щоб нічого з минулого нашої Церкви не затратилось. Дуже б хотів проводити зустрічі з молоддю, а також з різними професійними групами: журналістами, митцями, політиками. Тепер для цього матиму більше часу. Багато хто пише спогади, я поки не маю особливих амбіцій це робити. Але братиму участь в житті Церкви і суспільства так, як це роблять люди пенсійного віку, які у свій спосіб продовжують служити іншим. (Відомо, що 15 лютого Блаженніший зустрінеться зі студентами, а 17 лютого відбудеться запис чергової аудіо-книги – ред.) Розмовляла Тетяна Шпайхер
Дивіться відео: http://sobornews.org/index.php?option=com_ k2&view=item&id=2636:vides-problazhennishogo&Itemid=181
Теодосій Ростоцький
Останній Митрополит Києво-Галицької митрополії УГКЦ у Російській імперії.
Лев Шептицький
В наслідкок його заходів у 1774 створено у Відні «Барбареум» (першу грекокатолицьку духовну семінарію) для всіх греко-католиків Австрійської монархії.
8
УГКЦ має унікальний досвід загальновизнані в Україні та поза її межами. Тому переживання: що буде після Патріарха Любомира? – небезпідставні. Тим паче, що Блаженніший Любомир чітко і недвозначно не раз публічно заявляв, що він бажає передати керівництво Церквою своєму наступникові «ще теплою рукою», і, що найважливіше – дотримав свого слова. Коли ці заяви в 2009 р. прозвучали вперше, то викликали чимало публікацій в українській пресі та розмов між вірними УГКЦ й ширшою громадою. Багато членів Церкви, почувши про остаточне рішення Блаженнішого, неабияк збентежились: як у такий непростий час, зі стількома суспільними загрозами, настільки винятковий духовний наставник може добровільно відійти від повноважень?
Зміна церковного провідника – своєрідний період кризи, не лише в церковному, а й у суспільному житті провадженої ним пастви. Цей надзвичайно відповідальний момент потребує відповідної підготовки. УГКЦ має унікальний досвід передачі церковної влади у ХХ ст., але традиція вибору Верховного Архиєпископа поки відновлюється і формується.
Чи справді є підстави для хвилювання? Без сумніву, якщо підходити до цього питання стисло по-людськи, є підстави для збентеження й остраху. Можна в ці почуття заглиблюватися, їх розвивати. Але, мабуть, цікавіше та духовно корисніше подивитися на рішення Блаженнішого з іншої перспективи. Чи справді таке рішення порушує прийнятий порядок і традиції? Чи справді Церкві не можна у критичний час міняти Главу? Чи мусить усе завалитися лише тому, що діють звичні закони природи? Якщо подивитися на чотири попередні передачі верховного керівництва в УГКЦ, ми побачимо, що кожна з них справді відбувалася в «особливий» і «критичний» час, кожна супроводжувалася сум’яттям і побоюваннями, бурхливими дебатами й суперечками. І водночас, кожен новий Глава УГКЦ у підсумку виявлявся автентичним керівником, навіть пророчою особистістю.
Іспит суспільної зрілості У різних країнах та в різних конфесіях дискусії навколо того, хто і як повинен провадити тією чи іншою релігійною спільнотою, хоч і бувають тривалими й палкими, але загалом вважаються нормальним явищем. У результаті відбувається конкретна практична і, що важливіше, моральна і молитовна підготовка до зміни в церковному керівництві. Ми ж, натомість, часто не знаємо, як до цього питання підійти: або галасливо панікуємо, або замовчуємо його, наче воно не існує. При тому забуваємо про те, що все наше життя, перебуває в Божих руках, і усякі політичні спекуляції або звичне пліткування навряд чи допоможуть у виборі доброго церковного провідника. Для важливих рішень потрібні як духовне зосередження і тверда віра в Боже Провидіння, так і спокійна думка та гармонійна співпраця всіх, хто відповідає на виклик, який стоїть перед спільнотою. Кожен член Церкви, який переживає за її благо, повинен якщо не розмірковувати, то активно молитися за добре унаслідування проводу. Однак сьогодні багато активних греко-католиків з острахом дивляться у майбутнє. Постають запитання: Що буде далі? Чи не загрожує зміна проводу неминучою турбулентністю, конфліктами, а то й упадком? Яскравість архипастирського свідчення Блаженнішого Любомира і його духовна проникливість
Унікальні вибори унікальних провідників 17 грудня 1900 року, коли Папа Лев XIII номінував Галицьким митрополитом Андрея Шептицького, 35літнього вихідця з давнього українського, але полонізованого роду, багато патріотичних греко-католиків вважали, що це просто катастрофа: мовляв, нарешті поляки домоглися, що їхній троянський кінь в’їхав на Святоюрську гору. Впродовж його 44-літнього архипастирства Церква і суспільство сприймали Митрополита поступово, але не завжди і не всі розуміли його до кінця. Хоч з часом Владика Андрей і набув особливого авторитету, він мав майже постійну опозицію: чи від австрійської, польської, німецької та радянської влади, чи від інших єпископів та частини монашества і клиру. Проте саме Шептицький, щодо якого спершу були різні упередження, став духовним і національним провідником українців, постаттю універсального значення. Можливо, саме він і був найбільшим українцем ХХ століття. Боже Провидіння повеліло так, що спосіб вибору та призначення його наступника був іншим, ніж його, але якість вибору залишилася такою ж високою. Папа Пій X надав Шептицькому особливі права і Митрополит фактично сам, одержавши на це згоду Пія XІІ, призначив свого наступника – Йосифа Сліпого. Це було 22 грудня 1939 року, на початку Другої світо-
д-р Олег Турій, завідувач кафедри церковної історії УКУ
Атанасій Шептицький Розпочав будівництво собору Святого Юра у Львові. Добився утворення єдиного «Руського чину св. Василія Великого»
Лев Кишка За його правління проведено ряд реформ. Найбільшою його справою було скликання в 1720 р. Собору в Замості.
Кипріан Жоховський За його часів УГКЦ зросла в числі віруючих. Дбав про піднесення освіти, заснував друкарню.
передачі церковної влади
вої війни і радянської окупації Галичини. Годі думати, що той час був менш критичним, ніж сьогодні. Коли в листопаді 1944 р. Шептицький помер на 80-му році життя, молодому Митрополитові Йосифу довелось очолити Церкву і підтримувати народ, який пережив страшне воєнне лихоліття. Не минуло й півроку, як він сам і весь єпископат УГКЦ опинилися за ґратами. Так почалося мучеництво і – в парадоксальний спосіб – найславніша сторінка історії нашої Церкви. Послідовнішого й більш витривалого керівника в епоху випробувань годі уявити. Йосиф Сліпий провів у тюрмах, концтаборах і на засланні 18 років (1945–1963). На 72-му році життя він опинився у вигнанні у вільному світі. Там, будучи вже похилого віку, він розпочав глибокі реформи у церковному управлінні, відновивши синодальний устрій УГКЦ і піднімаючи свідомість усього українського християнства щодо своєї церковної тотожності, помісності та патріаршої гідності. І якщо Митрополита Андрея обирав Рим, Йосифа Сліпого – Митрополит Андрей, за згодою Римського Апостольського Престолу, то вибір подальших первоєрархів відбувався за участю Синоду єпископів УГКЦ, що його Патріарх Йосиф із великими труднощами і немалими перешкодами формував.
Передача уряду у підпіллі Коли на початку 1963 р. радянська влада несподівано випустила Йосифа Сліпого з місця заслання до Москви, звідки він мав їхати до Риму, завданням Митрополита було швидко забезпечити катакомбну Церкву проводом – місцеблюстителем предстоятеля УГКЦ в Україні. Телеграмою до Москви було викликано монаха-редемпториста Василя Величковського (2001р. його проголошено священномучеником). У готельному номері 4 лютого 1963 р. Митрополит Йосиф висвятив його на єпископа. Владика Василь Величковський очолював підпільну Церкву до 1972 р. Передчуваючи небезпеку арешту, який таки мав місце в 1969 р., ще 19 липня 1964 р. Величковський висвятив на наступника свого співбрата з Чину Найсвятішого Ізбавителя Володимира Стернюка. Кир Володимир дуже обережно та виважено діяв у підпіллі, очолюючи Церкву в катакомбах як місцеблюститель і Патріаха Йосифа, і Мирослава Івана Любачівського до повернення останнього до Львова 30 березня 1991 р. У цих складних, майже неможливих умовах офіційної заборони й тoталітарних репресій Боже Провидіння передавало провідництво Церквою в надійні руки, які забезпечували її майбутнє. Молільник в період піднесення… Коли Йосифові Сліпому завершувався дев’ятий десяток, Папа Іван Павло ІІ повелів скликати Синод єпископів УГКЦ, який 1980 р. визначив трьох кандидатів на коадьютора з правом наступництва. З них Папа 27 березня 1980 р. обрав першого – Мирослава Івана Любачівського. Цей вибір не було сприйнято з великим ентузіазмом. Після владик Андрея і Йосифа годі було спокійному, мало харизматичному науковцеві відразу Йосиф Вельямин-Рутський Завершив реорганізацію чернецтва на базі уставу св. Василія. Вів діалог з православними єпископами для порозуміння «Руси з Руссю».
9
здобути той авторитет, що його мали два попередники, які сумарно керували Церквою 84 роки. В діаспорі поширювалися побоювання, що новий первоєрарх не зможе вирішувати неймовірно складні завдання, які стояли перед його паствою. І тут Провидіння черговий раз здивувало скептиків. Саме Мирославу Іванові Любачівському судилося очолювати УГКЦ в часи її легалізації та не очікуваного вже багатьма її відродження. Так, якщо 1989 р. з підпілля вийшло близько 300 священиків, то протягом наступних десяти років їхня кількість зросла до 1500, а сьогодні – до 2500. Дар молитви, смиренність і безпосередність Блаженнішого Мирослава Івана виявилися потрібними в час піднесення та ейфорії, і цим він здобув тиху, але правдиву пошану у своїх вірних. …і таємний єпископ Остання передача проводу УГКЦ, як і всі попередні, була незвичною, без точного прецеденту, і відбувалась вона в атмосфері динамічних соціальних змін в Україні. Владику Любомира Гузара висвятив на єпископа Патріарх Йосиф 2 квітня 1977 р. в монастирі «Студіон» біля Риму, але підпільно, і як єпископ він перебував у тіні 19 років. Навесні 1996 р. його єпископство публічно визнали Іван Павло ІІ і Синод єпископів УГКЦ, а вже восени того самого року Синод прийняв прохання Мирослава Івана Любачівського призначити Любомира Гузара помічником з делегованими правами Глави Церкви. 14 грудня 2000 р. упокоївся Мирослав Іван, а у січні 2001 р. відбувся виборчий Синод єпископів УГКЦ, який покликав на Главу Церкви Владику Любомира. Не є таємницею той факт, що при цьому виборі єпископат був поділений. Зрештою, й деякі провідні грекокатолики з мирян цілком виразно заявляли в пресі, що Любомир Гузар в жодному разі не може бути вибраним Синодом. Але час розставив всі на свої місця. Молімося, щоб виправдати довіру У кожному без винятку випадку ця передача керівництва відбувалась у час глибокої політичної, суспільної, національної та церковної кризи, супроводжувалася непевністю, страхом і критикою. Нового первоєрарха зустрічав спротив. Проте щоразу у Церкви з’являвся добрий – неочікуваний, оригінальний, глибоко духовний – керманич, який залишив свою печать в її історії й загалом в історії України. Шануючи рішення Блаженнішого Любомира, ми маємо готуватися своєю молитвою, постом, мужньою і зрілою церковною поставою, щоб отримати ту ласку, яка потрібна для обрання нового верховного предстоятеля. Крок Блаженнішого щодо зречення уряду сильний, мужній і модерний. Він становить прецедент і є прикладом не лише в Церкві, а й для всіх, хто не відважується дивитися реальності в очі та своєчасно на неї реагувати. Але передовсім рішення Патріарха – це вияв великої довіри до Бога, до всієї Церкви і до свого майбутнього наступника. спеціально для газети «НАШ СОБОР»
Іпатій Потій Один з організаторів Берестейської унії 1596 р. Був уповноваженим представником Єпископату у Римі.
Михаїл Рогоза Київський Митрополит, який прийняв Берестейську унію. Розрочав оновлення занепалого церковного життя.
10 Йосиф Солтан
Йосиф Болгаринович
Свою діяльність на митрополичому престолі він ознаменував скликанням церковного Собору у Вільно.
Ісидор
Підтримував рішення Флорентійського Собору «в обряді своїх батьків». Спілкувався з Папою Римським Олександром VІ.
Активний учасник Флорентійського Собору (1438-1445), що мав подолати догматичні розбіжності між Західною і Східною Церквами.
Блаженніший Любомир зробив дуже багато досліджень щодо довіри тим чи іншим, в тому числі релігійним діячам. Згідно різноманітних статистичних даних, Главі УГКЦ довіряють близько 30 відсотків українців, у той час, як грекокатоликами визнають себе в України тільки 7-8 відсотків від усього населення держави. Це дуже промовистий факт! Він означає, що людина об’єктивно за реальними діями, значеннями і впливами переросла межі власної конфесії, власної Церкви, стала фігурою, символом, особистістю, яка зрозуміла, визнана у загальноукраїнському, позаконфесійному контексті.
Андрій Юраш, релігієзнавець
Якими є головні досягнення патріаршого служіння Блаженнішого Любомира? Владика Любомир став очільником Церкви в період відносної стабільності і, в певному сенсі, розквіту та утвердження. Це унікальний випадок в українській історії, коли Церква займалася не екстенсивною, виключно організаційною чи матеріальною розбудовою, а якісним вдосконаленням
Іларіон
Увійшов в історію Руської Церкви як перший Митрополит, поставлений на Київську кафедру собором руських єпископів. Пізніше святитель Іларіон був затверджений Константинопольським Патріархом.
своїх структур. Постать Кардинала Любомира є дуже важливою для УГКЦ: він перетворився на певний символ, об’єднуюче начало і для духовенства, і для вірних. Ця харизматичність відчувається багатьма не лише в середовищі УГКЦ, а й у суспільному контексті цілої України і навіть за межами нашої держави. Підтвердженням цього є результати численних соціологічних
Чи могли б Ви порівняти постать Блаженнішого Любомира з очільниками інших українських Церков? Я б хотів уникнути порівнянь. Доречніше буде описати образ самого Владики Гузара, а на цьому фоні значно рельєфніше окресляться й інші головні постаті українського релігійного сьогодення. Кардинал Гузар вирізняється своєю розважливістю, мудрістю і впевненою позицією, що стосується будьяких питань. Для мене особисто знайомство з Владикою почалося заочно, ще у першій половині 1990-х років, коли
Теофілакт Прибув 987 року до Києва «на митрополію Русі» з Севастії (візантійська провінція Арменія Друга) при імператорі Василії ІІ для переговорів з Володимиром Великим.
11 Григорій Цимблак У 1418 р. у Констанці як представник великого князя Литовського зустрічався з Папою Римським Мартином V.
в середовищі львівської інтелігенції багато хто говорив, що от під Львовом живе надзвичайно мудрий чернець-студит, який нещодавно приїхав з-за кордону. В той час його хіротонія ще не була підтвердженою у Римі. До церковного мудреця – монаха Любомира – горнулися представники інтелігенції, його запрошували на всі зустрічі, його духовна харизма та інтелектуальний потенціал відчувалися вже у той час. Слухаючи кожну проповідь чи виступ Глави Церкви, розумієш, наскільки вибір єпископату УГКЦ 10 років тому був правильним. Мабуть, жоден інший релігійний діяч в Україні, перебуваючи у дуже важкому фізичному стані, при всьому тому не ініціював і не зробив стільки важливого для власної церковної спільноти. Головне, на що наважився владика Гузар, – поміняти місце осідку заради відновлення історичної справедливості щодо своєї Церкви. Це було дуже непросте рішення, яке неоднозначно сприйняли навіть у середовищі УГКЦ, не кажучи про те, що воно викликало величезний спротив з боку багатьох опонентів. Але владика, незважаючи на всі об’єктивні та суб’єктивні труднощі і дискусійні моменти, пішов на цей крок. І вже сьогодні, з перспективи часу, видно, що це було абсолютно справедливе і правильне рішення. Іншою важливою справою, що реалізується частково з подачі Кардинала Гузара, і в будь-якому випадку, під його офіційним та неофіційним патронатом, є формування модерної ідентичності власної Церкви. Беручи до уваги те, що УГКЦ має як прозахідне, так і просхідне крило, дуже непросто зна-
Собор
Адреса: вул. Різницька 11б/28, м. Київ 01011
0 (44) 280 68 49 sobor.news@gmail.com
Кирил ІІІ
Клим Смолятич Він став третім русином (українцем) на кафедрі після Митрополитів Іларіона та Єфрема ІІ з ініціативи великого князя Київського Ізяслава Мстиславича у 1147 р.
Своєю невтомною працею, спрямованою на благоустрій тогочасного суспільства в одну з найважчих епох його історії.
йти консенсус, який сприйняла б абсолютна більшість вірних. У цьому відношенні є не тільки якісь сучасні моменти, які впливають на формування ідентичності, а й дуже складні історичні питання. Владика Гузар зміг запропонувати та майже консенсусно втілювати у життя очевидний рух у так званому східному напрямі. Підтвердженням цього є відверта просхідна ідентичність, яка саме у часи очолення УГКЦ Владикою Любомиром стала де-факто домінуючою у Церкві. Це стало очевидним на всіх рівнях і у всіх вимірах – догматичному,ідеологічному,практичноурядовому, світоглядному тощо. Хоч цей рух і викликає певні проблеми, але можемо констатувати його успішне просування і далі. До речі, мабуть, саме тому виникли протягом останніх десяти років певні локальні, дуже незначні опозиційні рухи у середовищі УГКЦ як реакція маргінальних груп, які розуміють, що навряд чи зможуть протиставити щось адекватне, потужне, універсальне тому ідеологічному трендові, який втілює і власною особою репрезентує Владика Гузар. Слово Патріарха Любомира, його спосіб провадження Церкви показують його як східного чи західного ієрарха? Однозначно, що Владика Гузар не є «східним» управителем тоталітарного типу, але, напевно, і не є «західним», з яким асоціюється єзуїтська витонченість і холоднокровність. Він є філософом на єпископському престолі, який з висоти свого становища оцінює ситуацію і максимально справедливо, врівноважено відповідає на виклики часу.
Чи є в УГКЦ така особа? Думаю, що кожна церковна спільнота хотіла б мати такого єрарха, яким був, наприклад, митрополит Андрей Шептицький: і стратег, і меценат, і постать, яка зробила поворот у церковній історії УГКЦ, яка дала імпульс, завдяки якому Церква другорядного етносу перетворилася на один з визначальних чинників, що сформував його модерну, сучасну ідентичність. Промисел Божий мусить бути і є в усьому. Так само в УГКЦ є багато цікавих людей: хтось з точки зору організаційних здібностей, хтось із визначним інтелектуальним потенціалом, інший – винятковий теолог. Багато є й таких, чиє становище, тобто позиція, яку обіймає людина в даний час (єпархіальний адміністратор чи адміністратор храму), не дозволяє розвинути до кінця усі таланти, які можуть себе вповні проявити за інших обставин. В УГКЦ є дуже добрий потенціал – поєднання глибокої віри, яка перейшла спадково у середовищі, що було відшліфоване і загартоване роками переслідувань, до якого додалася дуже добра освіченість західного світу! Це те поєднання, якого не має жодна інша Церква в Україні. Наприклад, в Римо-Католицькій Церкві – це освіченість у середовищі духівництва. Натомість у православних богослов’я тільки починає відроджуватися – і це є проблемою. А УГКЦ має необхідний авторитет, має всі необхідні складові – освіта, віра, традиція. Отже, навіть у цьому контексті УГКЦ має великий вибір кандидатів.
21 жовтня Митрополичий Синод УГКЦ підтримав «Собор» як загальноцерковне видання Засновник:
Київська Архиєпархії УГКЦ
Sobor Media Group Видавець: Головний редактор: Тетяна Шпайхер Відповідальний редактор: о. Василь Чудійович Літературний редактор: Лариса Йолкіна Богословський редактор: о. Ігор Яців Консультанти: Дмитро Крикун, Олег Базар Верстка: Яків Тис
SoborNews
портал релігійних новин
www.sobornews.org
Ти бачиш першим!
12
Слово з нагоди десятиліття патріаршого І справді, молиться Патріарх за свою землю і за всіх, хто живе на ній. Вдячно склав Богові шану за «справжнє чудо – відродження нашої Церкви». І покаянно вибачився, що «…деякі сини й дочки Української Греко-Католицької Церкви, на превеликий жаль, свідомо і добровільно заподіяли кривду своїм ближнім з рядів свого рідного народу чи інших народів». І піднімає свій голос на захист скривджених і соціально упосліджених, пам’ятаючи заповіт Володимира Мономаха: «Не дайте сильним погубити людину». Коли до зали заходить оцей скромний чернець, шанобливо встають зі своїх місць владоможні й сановиті; коли слово бере цей чоловік молитви, замовкають імениті інтелектуали. Від постаті нашого Патріарха лине спокій мудрості, і ніщо так не підкреслює дріб’язковість сучасних магнатських забаганок, як цей високий маєстат духу. Проте за все це часом доводиться платити дорогою ціною. Бо хто свідчить про Милосердного Бога, той стає небезпечним для речників темряви. Тому і сподобився Патріарх «прийняти зневагу за Ймення Ісуса» (пор. Ді. 5:41) від розкольників і ворогів Церкви. Чи не проявляється в цьому оте дивне для нас Боже зізнання: «Кого я люблю, тому докоряю й картаю його» (Об. 3:19)?
Мирослав Маринович, Минуло 10 років з того дня, коли учасники проректор УКУ Синоду Єпископів Української ГрекоКатолицької Церкви урочисто ствердили: «Сподобалося Святому Духові й нам, щоб на патріаршому Києво-Галицькому престолі нашої Церкви з Божою поміччю правив Кир Любомир Гузар». І простерлася над Патріархом-електом правиця Господня, і благословив Бог плоди праці його. У час, коли Україна нестримно поринала у карнавал владо- і грошолюбства, коли на арену вийшла людина корúсті, Господь послав нам за провідника людину молитви –homo orans. Щоб гріх не став незаперечним законом нашого життя. Щоб множилось число тих, хто молитиметься за цей добрий, але безталанний народ. Щоб назбирались у ньому оті біблійні п’ятдесят чи бодай десять праведників (пор. Бут. 18:23–33) і щоб змилостивився Господь над цілим краєм.
Новітнє становлення Церкви Упродовж десятиліття патріаршества Кир Любомира Церква далі відновлювала свої традиційні структури та розвивала нові структурні ланки. Консолідував свою роботу Синод Єпископів, запрацювали тематичні сесії Патріаршого Собору УГКЦ. Нове дихання внесли в життя монашества щорічні монаші собори та конференції під загальною назвою «Преображення у Господі». Після жвавих соборових дискусій активізувалося греко-католицьке мирянство. Утвердилося всебічне й багатолике життя цілої Церкви, що й дало Патріархові підставу сказати 2001 року Папі ІвановіПавлу ІІ: «Уже сьогодні, Святіший Отче, перед Тобою в любові й покорі стоїть Церква, готова до здійснення нових завдань, які випливають з нашої богоносної східної традиції й церковного управління, а також із нашого почесного обов’язку перед усією Вселенською Церквою». Воістину вікопомним для цього патріаршого десятиліття було оте паломництво в Україну бл. п. Папи Івана-Павла ІІ 2001 року. В історії пастирських поїздок цього Папи візит в Україну виявився одним із найбільш успішних та організованих, у чому немала заслуга керованої Патріархом Любомиром Української ГрекоКатолицької Церкви та її злагоджених дій з нунціатурою,загаломізРимо-Католицькою Церквою в Україні та з державними струк-
13
служіння Блаженнішого Любомира турами. Божественна Літургія, відслужена Кир Любомиром у Львові в присутності понтифіка, виявилася чи не найбільшим мирним зібранням за всю історію України. Вона ж була і кульмінацією піднесення нашого духу, що воістину сповнився віри, надії й любові. Саме в той час було сформульовано головну місію Української ГрекоКатолицької Церкви у нинішній час: «Святість об’єднаних людей у паломничанню на шляху до церковного сопричастя, щоб здійснити волю Христа-Спасителя». Тут слово «святість» не є пафосною пересадою. У ньому закладено переконаність християнина у тому, що навіть найбільші грішники можуть в одну
“
світлої миті остаточного визволення, потрібно зростати – поволі й поступово. Бо, як любив повторювати Митрополит Шептицький: «Божі млини мелють поволі». І в цій довірі до невпинності Божих млинів – велика духовна сила нашого Патріарха. Поволі – ох, як нестерпно поволі! – мелють Божі млини і у сфері державно-церковних відносин. Патріархові доводиться здійснювати своє служіння в суспільстві, в якому панує велика світоглядна мішанина: державні посадовці плутають Церкву смиренну з Церквою слухняною й «кишеньковою», духовенство
такі властиві йому правда, любов і благочестя не є нічиїми політичними союзниками і не стануть інструментами в жодних руках. Вони рівновіддалені від учасників політичного конфлікту, зате наближені до кожного.
спасенну мить навернутися до Бога. І наше завдання як християн і вірних нашої Церкви - повсякчас готувати надходження цієї миті, працювати на те преображення людини та очищення її від скверни – навіть усвідомлюючи, що саме очищення під силу лише Святому Духові. Голос УГКЦ залунав в суспільстві За час патріаршества Кир Любомира Церква, що в попередні, комуністичні, десятиліття вимушено була «Церквою мовчазною», нарешті повною мірою відновила свій публічний пастирський голос. І коли Інститут релігії та суспільства Українського католицького університету випустив збірник соціально зорієнтованих документів УГКЦ, стало зрозуміло, що таким потужним душпастирським та учительським доробком уся наша Церква може справді гордитися. Проте, ясна річ, не все в нашому церковному житті йде по-святому. А тому не один із нас хотів би, щоб Патріарх Любомир часом покерував «твердою рукою», караючи нерадивих. Саме до цього кличе нас наша гнівлива людська природа. Натомість монаша душа Патріарха добре знає, що справді відповідальною і смиренною може бути лише вільна людина. А до свободи, до тієї
плутає невтручання у політику з покорою гріховним владоможцям, а народ і держава замість того, щоб бути партнерами у служінні спільному благові, розходяться по різні боки барикад. У цьому мрячному світі постать Патріарха Любомира – це символ ще не оціненої гармонії і «золотої середини». Бо такі властиві йому правда, любов і благочестя не є нічиїми політичними союзниками і не стануть інструментами в жодних руках. Вони рівновіддалені від учасників політичного конфлікту, зате наближені до кожного, хто відчуває якусь потребу чи сповнений муки страждання. Повернення осідку до Києва З 2003 року Патріарх Любомир Гузар розпочав процес повернення осідку митрополита Києво-Галицької митрополії Української Греко-Католицької Церкви до Києва та будівництва патріаршого собору, що відкрило нову сторінку в історії нашої Церкви. Про той час можна сказати урочистими словами Еклезіаста: «Усьому час-пора, і на все слушна хвилина під небом: час берегти духовний скарб і час його віддавати» (пор. Проп.
3:1–8). І справді, був час Галичині одній зберігати скарб єдності з Петром, коли Київ увіходив у смугу свого історичного затемнення. Сьогодні, коли Київ крок за кроком, хоч і з великими труднощами, повертає собі давню первопрестольність, настав час Галичині повернути у його скарбницю те, що було виношено тут, у Києві, чим надихалися його великі предки, а саме: дух церковної єдності. Проте у той час, коли ми втішаємось здобутками цього патріаршого десятиліття, нам потрібне смирення при оцінюванні тих зусиль Патріарха, що їх Господь поки що не увінчав щасливим завершенням. Ідеться тут передусім про визнання патріаршого статусу нашої Церкви. Сам Блаженніший нам і роз’яснює: «Патріарший статус Церкви – це не тільки декрет Синоду Єпископів, підтверджений визнанням Святішого Отця. Це передусім преображене життя Божого Народу, який усвідомлює свої нові обов’язки та відповідальності». Тобто, іншими словами, доля патріархату насправді – в наших власних руках. І навіть якщо на заваді стоять аргументи політичні чи конфесійні, відповідь наша має бути передусім духовною. Адже саме з духовного джерела беруть початок стрімкі потоки нашого життя. Нарешті, не лише греко-католики, а й чимало інших християн України вдячні Патріархові Любомиру за вірність пророцтву св. Андрія і за віру в те, що «нове сяйво слави Божої… може і повинно променіти з єдиної Київської Церкви». Ми вдячні Блаженнішому за те, що він запропонував українським християнам київської традиції такий шлях до єдності, який не руйнує особливостей їхнього благочестя і перетворює історично зумовлені відмінності у скарбницю спільного духовного досвіду. Отож благослови, Господи, наші подальші дороги, щоб ми зуміли сповнити Твою волю! Благослови, Господи, «один Божий народ у краї на Київських горах»! Благослови, Господи, нашого КиєвоГалицького Патріарха Любомира, воздай йому добром за його служіння і дозволь йому ще довго «ходити всіма Твоїми дорогами, і любити Тебе, і служити Тобі, Богу нашому, усім серцем своїм і всією душею своєю» (пор. Втор. 10:12)!
14
Сьогодні в Україні є 5,5 мільйона греко-католиків та 1,5 мільйона греко-католиків у світі. Українська Греко-Католицька Церква управляється Синодом на чолі з Верховним Архиєпископом. Сьогодні до Синоду Єпископів УГКЦ входить 50 єпископів з України та з-за кордону. Секретарем Синоду є Преосвященний владика Богдан Дзюрах. При УГКЦ постійно працюють 4 Патріарші комісії (можуть діяти на всій території, де є УГКЦ): літургійна, катехитична, у справах євангелізації та священичого виховання в семінаріях, місія «Постуляційний центр беатифікації й канонізації святих» та
Пасторально-місійний відділ УГКЦ. Крім того, в УГКЦ діють дванадцять митрополичих комісій (із повноваженнями на території України): молодіжна, у справах монашества, у справах мирян, для сприяння єдності між християнами, «Справедливість і мир» та ін. УГКЦ реалізує свої соціальні програми через місцеві релігійні громади та церковні мирянські рухи, що діють при парафіях; через мережу благодійного фонду «Карітас України» (www.caritas-ua.org), який є офіційною благодійною організацією УГКЦ; через чернечі чини та згромадження; шляхом співпраці з
громадськими фондами, організаціями та рухами. Згідно даних Державного комітету у справах статистики, станом на 1 січня 2010 р. УГКЦ має 3597 зареєстрованих громад. На даний момент у Церкві служать 2347 священиків, 32 з яких – іноземці. Крім того, в лоні УГКЦ разом діють 105 монастирів, монаших чинів і згромаджень, в яких проживають 1248 монахів та монахинь. Глибше запізнатися з наукою Христової Церкви греко-католики та всі бажаючі мають змогу у 15 навчальних закладах, з яких ключовим є Український Католицький Університет. Загалом у греко-католицьких
15
навчальних закладах навчаються 1273 студенти денної форми навчання та 252 – заочної. При кожній третій парохії діють недільні школи, яких загалом є 1138. Дізнатись про актуальні церковні події миряни можуть зі сторінок 27 періодичних видань. Крім того, в Україні є три греко-католицькі видавництва: «Свічадо», «Місіонер» та «Нова зоря».
Моя мрія, щоб в Україні якнайшвидше, хоча це не станеться за рік чи два, не лишилося людини, якій би не був представлений Ісус Христос. Це не значить, що всі ці люди Його приймуть, що всі Його визнають Сином Божим. Це їхня вільна воля. Але важливо, щоби кожній людині був правдиво, згідно з Божим об’явленням, представлений Ісус Христос як воплочений Син Божий. Це наш ідеал. Блаженніший Любомир