СТРУНА
№3 11 січня 2021 року
Чернігівська обласна літературно-мистецька газета
Виходить з 11 листопада 2020 року
Чернігівщина. Україна. Світ
Літературна Чернігівщина Васи́ль Елла́н-Блаки́тний
Василь Чумак
Станісла́в Реп'я́х
Валентина Громова – відома чернігівська журналістка і поетеса. Багато років відпрацювала на обласному радіо, вела літературно-мистецьку тематику. Авторка поетичних книжок «Любові вежі» та «Автобіографія душі». Членкиня Національної Спілки журналістів і Національної Спілки письменників.
Валентина ГРОМОВА
Осінньо-зимне
Справжнє ім'я – Василь Михайлович Елланський (12. 01. 1894, смт. МихайлоКоцюбинське Чернігівського району – 04. 12. 1925, Харків) – поет, політичний і громадський діяч, один із організаторів літературного руху в Україні 20-х років.
Арка́дій Ка́зка
Васи́ль Григо́рович Чумак (07. 01. 1901, м. Ічня – 21. 11. 1919, Київ) – поет, публіцист, громадський і культурний діяч. Заарештований у Києві денікінською контррозвідкою за участь у організації повстання проти білогвардійців на Київщині. Розстріляний конвоєм під час спроби втечі.
Дмитро Куровський
Станісла́в Пана́сович Реп'я́х (14.05. 1938, Глухів, Сумська обл. – 29. 06. 2012, Чернігів) – поет, прозаїк, публіцист, літературний критик, перекладач, журналіст. Заслужений працівник культури України та Чуваської АРСР. Дитинство провів у с. Макіївка Носівського району, рідному селі батьків. Закінчив філологічний факультет Вінницького педінституту. З 1961 року мешкав у Чернігові. У грудні 1976 року очолив новостворену обласну організацію Національної спілки письменників України, де був головою понад 30 років. Працював у чернігівських газетах, на радіо. Видав десятки книжок поезії, прози, публіцистики.
Володимир Кезля
Арка́дій Васи́льович Ка́зка (23. 09. 1890, смт. Седнів Чернігівського району – 23. 11. 1929, Одеса) – поет, перекладач, педагог. Закінчив Чернігівське реальне училище. Приятелював з Павлом Тичиною, відвідував літературні «суботи» у Михайла Коцюбинського. Якийсь час працював у Чернігові в земській управі. 10 вересня 1929 року арештований в Одесі, де працював, у справі Спілки визволення України. Загинув у тюрмі НКВС.
Дмитро Мусійович Куровський (04. 10. 1922, с. Мала Загорівка Борзнянського району – 16. 08. 1988, Чернігів, похований у рідному селі) – поет, прозаїк, член Спілки письменників України, лауреат обласної премії ім. Б. Грінченка. Учасник 2-ї світової війни. Учителював. Автор ряду поетичних книг, в тому числі для дітей, посмертно виданого автобіографічного роману «Недосвіт».
Володимир Васильович Кезля (06. 02. 1937, с. Сибереж Ріпкинського району – 15. 03. 1984, там само). Прозаїк. Член СПУ (1977). Працював у колгоспі будівельником. Друкував оповідання, гуморески в обласних і всеукраїнських газетах і журналах. Автор книг «Червень, початок літа» (К., 1965; рос. перекл. – Москва, 1980), «Поворот сонця» (К., 1978). Писав про сільське життя у воєнні та повоєнні роки.
*** Осіння ніч-кравчиня вже щодня плащ світлий підкорочує у дня. *** Я слухаю музику тиші на ноти покладену осінню. Піано-піано. Тихіше грай, піаністко непрошена. В чотири руки з мовчанням грай мені до світання. *** У свій останній політ, коли смеркне, вирушають без парашутів листочки-смертники. Із дерев – стрімголов. Не врятує й скальпель. Пощастило одному. Підхопили жіночі пальчики. *** А ще недавно липень лопотів. Зі мною разом літечку радів. Минулось. Вечорами уже осінь із цвітом липи чай розносить. *** Айстри цвітуть уперше ніби, як небо осіннє побачили. І сонце вишило німб узорами досі небаченими. І все прадавнє й нове з-під осені мідних брів. І шепіт листя кленового в безсоння моє забрів. *** На семи вітрах закружляла осінь. В неї сонця вже не допросишся. Від дощів нічим не відкупишся. Крамарка хитра все поскуплювала. Горіхи, сливи, яблука й груші. І наші ще літні, роздягнені, душі. *** Хмари тануть морозивом білим. Вустам – солодко. Очам – забіліло. Вітер осінній у сонячній пастці. Зранку до вечора – хмари пастиме. *** А осінь лагідна – хоч до рани. У крепдешині тонкому просинь. Мені на шалик відмірять краму, під новий плащик, випрошую – в осені. *** Мало кисню. Сливи – кислі. Душа кисне. Вечір – прісний. І світ - тісний *** Падати боляче жолудям. Скоро на дубі – жодного. Збере горобина у кошик. І в травах розсіє скошених. Прихилиться нишком до дуба. Шепне йому: – осінь, любий!
*** Дощить. Химерні золоті кораблики ледь виринають з темної води. Сплавляє осінь листя, ніби равликів. Сама не відає, для чого? і куди? *** Відлетіли на південь далекий довгоногі мої лелеки. На розхристаній, босій яблуні червоніє останнє яблуко. *** У льолі, ситцевій, тополя, з головою непокритою, попросила душу голу уночі трішки зігріти. *** Гарцюють в яблуках червоних коні. стоптали ще траву зелену на осонні. І продає жоржини жовті осінь. Я не купила – дорого так просить! *** І небеса тремтять, як на тоненькій волосинці. Пожовклим смутком листя сиплеться. Розхлюпують безсоння з амфор ночі. І куці дні дощі безжально потолочать. *** Тьмяніють дні осінньої пори. І золоті – не золоті вже кольори. І смутком оповиті їх відтінки, мов очі у розлюбленої жінки. *** У неба – мокре начиння. Дощу собор відчинений. Шепочеться ніч із собою. І сон поспішає з габою, повною всячини всякої. І дощ задрімав – ніяковіє. *** Уже осінь милостиню просить. Клен-сиротина напросивсь в поводирі. *** Судні дні – ходором. По душах топчуться. Ходять. Жужмом наше віддзеркалення. У безвість летим. Канемо. І небо вслід – каменем. *** Ще осінь не прощалася, як слід, і не ступала на тоненький лід. І в безнадйному сумному передзим'ї ще хтось чекає на слова незимні. *** Засніжило. І сад розплющив очі ледь. Закутався в пухнастий білий плед. А яблунька, що мама звала пепенкою, набрала снігу повну пелену.
*** Білі гардини зима пошила. Війнула холодом осені за шию. Осінь за сонце вчепилась чіпко. Чолом притулилась до небесного причілка. *** І сонна жінка, як біла сніжинка, в сорочці легенькій, немов хмаринка, опівночі виглянула в голубе вікно. І пошепталась із зимою хвилинку. А ночі не спалося до світанку. Вона підслухала й розкаже ранку. Що сонна жінка, як біла сніжинка, в сорочці легенькій, немов хмаринка, опівночі виглянула в голубе вікно. *** Не шелесне листок. Сонця не просить. Срібне все й золоте – на друзки. В жалобі просинь. Прощається осінь. Цілує берізкам безлисті галузки. *** Хмари сірі сунуть сувоями. На плаху неба голівку свою поклала хмарка рожева заплакана, сховавши в долоньці сонця клаптик. *** А дні, як віджаті лимони. Ні – кольору. Ні – смаку. Скотилась сльоза несолона з очей моїх – на щоку. Насупилала брови просинь. Дерева беззахисні й голі. І осінь – уже не осінь. Й зима ще не на престолі. *** У білих зими палатах дерева з діагнозом – анемія. А я розмовляти з деревами вмію. гладити гілочки. І втішати. *** У безсніжжі. На сірому роздоріжжі заблукала. І стала льодинкою ніжність. *** На стелі – безсоння білого безмір. Не спить. Калатає серце, мов безмін. Тиша, окреслена кімнати параметрами. Сон примостивсь на віконній рамі. Пірнула під ковдру ніч, як у мушлю. Карета чекає. А я вже – сплю. *** Не дописать. І – не стерти. Рік новий на мольберті із дивини, сонця й тіней. Чудних кольорів сплетіння – сірих. Чорнющих. І найясніших долю нам уже, кожному, пише. Чернігів. Вересень – грудень, 2020.