Autoportret intymny by Fundacja Savchenko

Konfrontacja postaw i tendencji twórczych współczesnej sztuki „Młodych” Polski i Ukrainy w odniesieniu do przeszłości i osobistych historii rodzinnych. Projekt Autoportret Intymny to kontynuacja projektu Portret Intymny, który Fundacja Inwencja zorganizowała wraz z Muzeum Idei w ubiegłym roku. Każdy z nas posiada jakąś historie, w każdej rodzinie jest jakaś postać, która stała się szczególnie ważna – dziadek, babcia itp. nad czym zwykle się nie zastanawiamy. Podświadomie jednak odnosimy sie do tej osoby w postrzeganiu rzeczywistości, podejmowaniu decyzji, postępowaniu. Nasi bliscy wychowywali nas w odniesieniu do przeszłego pokolenia. W domach zbieramy pamiątki czy zdjęcia - artefakty, które są dla nas śladami. Zbiór tych rzeczy oraz opowieści tworzą obraz danej osoby. Chodzi o głębsze jej poznanie, a tym samym odniesienie się do nas samych. Uczestnicy będą mieli za zadanie pokazać siebie przez pryzmat historii swojej rodziny, zebranych pamiątek.

Протиставлення творчих настанов і тенденцій сучасного мистецтва “Молоді” Польщі та України в стосунку до минулого і особистих родинних історій. Проект “ІНТИМНИЙ АВТОПОРТРЕТ” буде продовженням проекту “ІНТИМНИЙ ПОРТРЕТ”, який Фундація Інвенція і Музей Ідеї організували в минулому році. Кожний має якусь історію, в кожній родині є якась особа, яка стала важливою – дід, бабця і ін. над чим ми щодня замислюємося. Однак у сприйнятті реальності, прийнятті рішень, наших вчинках ми підсвідомо звертаємося до тієї постаті. Наші близькі виховували нас у відношенні до минулого покоління. Вдома ми збираємо пам’ятки чи фотографії-артефакти, які є для нас слідом. Сукупність цих речей і розповідей створюють образ цієї особи. Йдеться про її глибше пізнання, а тим самим і звернення до себе самих. Учасники матимуть за завдання показати себе через призму історії своєї родини, зібраних пам’яток.

CYFRA, KLISZA I KLIMAT

ЦИФРА, ПЛІВКА І АТМОСФЕРА

Słowo „klimat” w przypadku jego zastosowania poza dziedziną astronomii i geologii zyskuje sens metafizyczny. Jakimi ceсhami powinno dysponować zdjęcie, ażeby być zdjęciem klimatycznym? Jakie doznania wyraża człowiek, mówiąc o klimacie zdjęcia, na które patrzy? Czy są to doznania wspólne i znajome wszystkim, czy też związane z pewnymi idiosynkratycznymi skojarzeniami? Walter Benjamin powiedział, że klimat jest dziwnym połączeniem środowiska i czasu, uczuciem dalekości nawet najbardziej zbliżonego miejsca. Miejsca, za którym tęsknisz, nawet jeśli nigdy tam nie był(a). W takim rozumieniu klimatyczność zdjęcia jest powiązana z wartościowaniem tego, co minęło, nadaniem mu znaczenia ze względu na jego odległość. Wydaje się, że to właśnie tradycyjne zdjęcia – ręcznie wywoływane i z parametrami ręcznie ustawianymi – najczęściej są odbierane jako „klimatyczne”. Dużo opcji w procesie tradycyjnego fotografowania są zorientowane na długi czas. Przykładowo, pojedyncze zdjęcie będzie gotowe dopiero po wykorzy-

Слово “атмосфера”, у випадку його застосування поза сферою астрономії і геології, отримує метафізичний сенс. Якими рисами має володіти фотографія, щоб бути атмосферною фотографією? Які враження виражає людина, кажучи про атмосферу фотографії, на яку дивиться? Ці враження є спільні і всім знайомі чи пов’язані з певними ідіосинкратичними асоціаціями? Вальтер Беньямін сказав, що атмосфера є дивним поєднанням середовища і часу, відчуттям далекості навіть найбільш наближеного місця. Місця, за яким сумуєш, навіть якщо ніколи там не був(ла). В такому розумінні атмосферність фотографії пов’язана з наданням цінності тому, що пройшло, наданням йому значення з огляду на його віддаленість. Здається, що саме традиційні фотографії – проявлені вручну і з ручним налаштуванням параметрів – найчастіше сприймаються як

staniu całej kliszy i niekoniecznie, że każde ze zdjęć będzie udane. Uświadomienie tego, że gotowego zdjęcia mogłoby nie być i jest ono właściwie jedynym w swoim rodzaju zdjęciem pewnego przedmiotu, albo portretem człowieka, odgrywa ważną rolę w odbiorze tego zdjęcia jako klimatycznego. Subtelność fotokartki jak nośnika materialnego podsuwa myśli o oddaleniu się od przeszłości i nietrwałości teraźniejszości. Pierwotnym jej przeznaczeniem było utrwalenie pewnego stanu rzeczy w czasie, jego odosobnienie. Wówczas fotograf nie mógł pozwolić sobie być eksperymentatorem. Pracochłonny proces robienia zdjęć i ich wysoka cena zmuszały chcieć od aparatu najbardziej elementarnego: precyzyjnego odwzorowania rzeczywistości, a im bardziej precyzyjnie pewien jej wymiar był na zdjęciu odwzorowany, tym lepsze ono było. W trakcie dążenia ku dokładności zdjęć pojawiły się aparaty cyfrowe, które zwieńczyli cały ten fotograficzny realizm. Już od tego czasu fotograf zyskał swobodę swojej działalności. Fotografia stała się dostępna, fotograf zechciał eksperymentować, ale został funkcjonariuszem aparatu. Zdjęcie cyfrowe, ze względu na jego powszechność i prostotę korzystania, nie jest rozpatrywane jako cienkie i odosobnione ścięcie czasowe: aparatem cyfrowym zawsze można zrobić cały szereg następujących po sobie zdjęć, z których żadne nie będzie uprzywilejowane. Eksperymentowanie w fotografii jest bowiem czynnością spontaniczną – grą kombinacyjną, w której trakcie zamiar fotografa realizuje się przez możliwości aparatu. Cyfrowa fotografia wyklucza podobną spontaniczność, gdyż natychmiast pozwala na sprawdzenie, czy odpowiada zdjęcie oczekiwaniom, czy też nie (na ile w tym sensie przyjemne jest uczucie, kiedy zapomniawszy większość zrobionych kadrów, wywołujesz kliszę i widzisz, co z tego wyszło!). A jeśli nie odpowiada, to tę sytuację można łatwo poprawić. Ale czy posiadają cyfrowe zdjęcia swój szczególny klimat? Jeśli miałby on zależeć od wyjątkowości zdjęcia, spontaniczności i nieprzewidywalności w utrwaleniu pewnego stanu rzeczy, to raczej nie. Na skutek spopularyzowania fotografii cyfrowej, gdy każdy chętny (a chętnych okazało się mnóstwo) może opanować i uprawiać fotografię – bo nie wymaga to osobliwych umiętności technicznych i wielkich wkładów finansowych – granice pomiędzy fotografią artystyczną i potoczną się rozmyły. Walka o popyt na rynku przyczyniła się do tego, że aparaty stały się mniej „profesjonalne” – skierowane do ludzi nieposiadających wykształcenia specjalnego i odpowiednich nawyków. Dzisiaj, wraz z pojawieniem się tak zwanej „fotografii telefonem”, która w jakości obrazu tylko nieznacznie ustępuje fotografii cyfrowej, rozwinął się osobliwy podgatunek martwej na-

“атмосферні”. Багато опцій в процесі традиційної фотографії зорієнтовано на довгий час. На приклад, окремий знімок буде готовий тільки після використання всієї плівки і не обов’язково, що кожний з них буде вдалим. Усвідомлення того, що готової фотографії могло би і не бути і, що вона є власне єдиним в своєму роді знімком певного предмета або портретом людини, відіграє важливу роль у сприйнятті цієї фотографії як атмосферної. Витонченість фотокартки як матеріального носія навіює думки про віддалення минулого і нетривалість теперішнього. Первинним її призначення було фіксування певного стану речей в часі, його виокремлення. Тоді фотограф не міг дозволити собі експериментувати. Трудомісткий процес вироблення фотографій і їх висока вартість змушували хотіти від апарату найбільш елементарного: чіткого відображення реальності, а чим чіткіше певний її вимір був на знімку відображений, тим кращим той знімок був. В ході прагнення до точності знімків з’явилися цифрові апарати, котрі увінчали увесь цей фотографічний реалізм. Вже відтоді фотограф отримав свободу своєї діяльності. Фотографія стала доступна, фотограф захотів експериментувати, але став функціонером апарату. Цифрова фотографія з огляду на його розповсюдженість і простоту користування не розглядається як тонкий і виокремлений часовий зріз: цифровим апаратом завжди можна зробити цілий ряд послідовних знімків, жоден з яких не матиме якихось привілеїв. Експериментування в фотографії є спонтанною діяльністю – комбінаторною грою, під час якої задум фотографа реалізується через можливості апарату. Цифрова фотографія виключає подібну спонтанність, адже одразу дозволяє перевірити відповідає знімок очікуванням чи ні (наскільки в цьому сенсі приємним є відчуття, коли забувши більшість зроблених кадрів, проявляєш плівку і бачиш, що з цього вийшло!). А якщо не відповідає, то цю ситуацію можна легко виправити. Але чи має цифровий знімок свою особливу атмосферу? Якщо вона мала би залежати від винятковості знімку, спонтанності і непередбачуваності у фіксації певного стану речей, то радше ні. Внаслідок популяризації цифрової фотографії, коли кожен охочий (а охочих виявилося багато) може опанувати і займатися фотографією – бо це не вимагає особливих технічних вмінь і великих фінансових вкладів – межі поміж художньою і буденною фотографією розмилися. Боротьба за попит на ринку доклалася до того, що апарати стали менш “професійні” – скеровані до людей, що не мають спеціальної освіти і відповідних навичок.

Pomijając dyskusyjne zagadnienia związane ze społeczeństwem konsumpcyjnym, symulakrami i symulacja, trzeba powiedzieć, że „selfie” są niezwykłym fenomenem kulturowym i psychologicznym, a z powodu swojej nowości jeszcze nie zupełnie przeanalizowanym. Przecież co zmusza człowieka do robienia wielu podobnych ze sobą zdjęć własnej twarzy? Na ile zdjęcie „selfie” odpowiada temu obrazowi, z którym ludzie spotykają się rzeczywiście? Czy „selfie” może być nazwane autoportretem intymnym? Jak i zdjęcie cyfrowe, jest ono wyselekcjonowane spośród wielu innych zdjęć, przedstawia sobą obraz ze skrupulatnie dobranym światłem i ujęciem perspektywicznym. Twarz na tym zdjęciu często może mieć nienaturalną, wymuszoną mimikę. Swoją drogą, intymność jest czymś ukrytym, zauważalnym w czymś na pierwszy rzut oka nieistotnym, właściwym tylko tej jednej osobie. Najbardziej ją uchwytują spontaniczne, nie do końca przemyślane ujęcia, które nie zostawiają czasu dla doskonałego ustawienia parametrów zdjęcia i nie pozwalają osobie na zajmowanie nienaturalnej dla niej postawy w tej lub innej sytuacji. Intymność więc jest skorelowana z niewymuszonością, a im bardziej cienki i trudno uchwytny wymiar rzeczywistości został na zdjęciu odwzorowany, tym bardziej klimatyczne ono jest. Cechy akcydentalne w ten sposób jawią się jako całkiem istotne, a to, co intymne okazjuje się na powierzchni.

Сьогодні ж, разом з появою так званої “фотографії телефоном”, котра за якістю зображення тільки незначною мірою поступається цифровій фотографії, розвинувся особливий підґатунок натюрморту – “фуд фотографія” та не менш особливий підґатунок автопортрету, яким є “селфі”. Оминаючи дискусійні теми пов’язані зі споживацьким суспільством, симулякрами і симуляцією, треба сказати, що “селфі” є незвичайним культурним і психологічним феноменом, а з огляду на свою новизну ще не зовсім проаналізованим. Адже що змушує людину робити багато подібних між собою знімків власного обличчя? Наскільки знімок “селфі” відповідає тому образу, з яким люди зустрічаються в дійсності? Чи “селфі” може бути назване інтимним автопортретом? Як і цифровий знімок, воно є вибране серед багатьох інших знімків і являє собою образ з скрупульозно добраним світлом і перспективою. Обличчя на ньому часто може мати неприродну, вимушену міміку. В свою чергу, інтимність є чимось прихованим, що можна зауважити в чомусь на перший погляд несуттєвому, властивому тільки тій одній особі. Найбільш її вхоплюють спонтанні, до кінця не продумані кадри, які не залишають часу для досконалого налаштування параметрів знімку і не дозволяють особі зайняти неприродну для неї поставу в тій чи іншій ситуації. А значить інтимність є скорельована з невимушеністю, а чим більш тонкий і складний для схоплення вимір реальності був на знімку відображений, тим більш атмосферний він є. Акцидентальні риси в такий спосіб постають як цілком істотні, а те, що

Paulina Buż

tury – „food fotografia” oraz nie mniej osobliwy podgatunek autoportretu, jakim jest „selfie”.

Działania

Діяльність

Interpretacja wybranych historii rodzinnych odbywała się dwutorowo.

Інтерпретація вибраних родинних історії має відбуватися у двох турах.

Podczas pierwszego z przewidzianych działań uczestnicy mieli za zadanie pracować w dwuosobowych międzynarodowych grupach. Po wylosowaniu partnera przedstawiali sobie swoje historie, których interpretacja stała się drugą częścią zadania. Założono, że ma ona mieć jak najprostszą formę, np. etiudy filmowej.

Протягом першого туру учасники будуть працювати в 2-особових міжнародних групах. Шляхом жеребкування вони представлять власні історії, які взаємно проінтерпретують. Це має мати найпростішу форму, на приклад, короткого кіно-етюду, знятого на мобільний телефон…

Podczas indywidualnej realizacji każdy z uczestników miał za zadanie stworzyć pracę plastyczną w oparciu o „stare media”: np. video, fotografię analogową, dyktafon, itp. interpretując swoją własną historię z przeszłości.

Під час індивідуальної реалізації кожний учасник буде мати завдання творити пластичну роботу на підставі “cтарих носіїв”: на приклад відео, аналогова фотографія.

Sofia Kupetska

софія купецька

Fotoaparat to moje widzenie, ja uważnie patrzę na historię swojej rodziny, swoich przodków, myślę jak to na mnie wpływa. Jest to moja ingerencja w Przeszłość, zaopatrzona w nowe technologie, jest to delikatne przenikanie, identyfikacja siebie jako przyszłości wobec przeszłości. Jest to protest przeciwko dematerializacji zdjęcia, próba zatrzymania toku czasu. Na plan pierwszy wychodzi poezja kontaktu dotykowego. Jest to chwilowe zgłębienie się w historię przez technolgię, która w punkcie końcowym wywołuje czysty, szczery i otwart materiał wizualny.

Фотоапарат-це мій погляд,я уважно дивлюсь на історію своєї сім’ї,своїх предків, думаю,як це на мене впливає. Це не вторгнення в Минуле, озброївшись новітніми технологіями, це бережливе проникнення, це ідентифікація себе майбутнім минулого. Це протест проти дематеріалізації фотографії, спроба зупинити хід часу. На перший план виходить поезія тактильного контакту. Це тимчасове заглиблення в історію у темі та технології, що провокує чистий, щирий та відвертий візуальний матеріал в кінцевій точці.

Andrii Savchuk

dr hab. Artur Mordka Uniwersytet Rzeszowski

Артур Мордка Жешувський Університет

Tożsamość portretowana

Портретована ідентичність

Portret jest formą malarskiego przedstawienia, którego temat tworzy zwykle postać ludzka, choć może nim być także przedmiot o specyficznej naturze indywidualnej. Jest zatem rodzajem głębokiego obrazowania, gdyż właśnie wydobywa „z głębi” tę naturę i czyni ją widzialną na płaszczyźnie dzieła sztuki. Osiągnięcie tej widzialności wymaga spełniania szeregu warunków, pośród których jedynie niektóre mają czysto artystyczny charakter. Przede wszystkim twórca musi dostrzec tę naturę, musi zatem dysponować szczególnego rodzaju widzeniem, które przenika przez zmysłową powierzchnię osób i rzeczy, by dotrzeć do tego, co istnieje za nią, a co stanowi o ich tożsamości (jedności). Więcej, czyniąc tak, nie zatraca postrzegania i afirmacji zmysłowego detalu. Raczej sprawne oko artysty potrafi uchwycić naturę właśnie przez jej zmysłowy przejaw: rysy twarzy, nieznaczny uśmiech, zastygły gest, postawę, wyraz oczu itd. Taka sprawność artystycznego oka, choć wypracowana, jest także naturalna, wszak

Портрет є формою художнього зображення, тему якого зазвичай творить людська постать, хоч також може ним бути предмет зі специфічною індивідуальною натурою. Таким чином він є ґатунком глибокого зображення, оскільки власне “з глибини” видобуває цю натуру і робить її видимою на площині витвору мистецтва. Осягнення цієї видимості вимагає дотримання низки умов, серед яких тільки деякі мають чисто художній характер. Передусім творець мусить зауважити цю натуру, а тому мусить володіти особливого роду баченням, яке сягає через чуттєву поверхню осіб і речей, щоб роздивитися те, що існує поза нею і що визначає її ідентичність (єдність). Більш того, вчиняючи так, не втрачає cприйняття і утвердження чуттєвих деталей. Справне око художника радше здатне вхопити природу власне у її чуттєвому прояві: рисах обличчя, незначній усмішці, застиглому жесті, поставі, виразу очей і т.д. Така

sztuka stanowi rodzaj uporządkowanej zmysłowości. Jednakże najwyższy rodzaj ten sprawności ujawnia się wtedy, gdy twórca samego siebie czyni tematem, gdy zatem portret staje się autoportretem. Ten rodzaj obrazowania zmusza bowiem artystyczne oko do ujrzenia tego, co jest nim samym, zmusza zatem do przyjęcia takiego nastawienia, w którym oka patrzy i jest zarazem przedmiotem swego patrzenia, w którym artysta tworzy i jest zarazem przedmiotem tworzonym. Jego intencja widzenia jest tym samym dwoista i antynomiczna. Ta antynomia pociąga za sobą kolejne, pośród których najważniejszą zdaje się antynomia osoby i obiektu. W autoportrecie bowiem to, co osobowe, prywatne i intymne zostaje uzewnętrznione. Stosownie do formy działania artystycznego może zostać wyrażone na płótnie, w kamieniu czy odbitce graficznej, ale też w dźwięku i ruchomym obrazie zwanym filmem czy przez słowo i jego znaczenie. Mimo tej wielości i często radykalnej odrębności każdy artystyczny wyraz jest obiektywizacją, zaś samo tworzenie można określić jako obiektywizowanie. Proces ten wskazuje ponadto na oddalanie się dzieła od swego twórcy aż po zupełne oddalenie, takie zatem, w którym dzieło istnieje samodzielnie w przestrzeniach, nad którymi artysta już nie panuje. Intymność osoby sportretowanej staje się przez to intersubiektywnie dostępna. Ten rodzaj antynomii jest uderzający także dla samego twórcy, który spotyka siebie jako przedstawienie i to w miejscach nieraz zupełnie osobliwych. Obiektywizowanie pozwala dostrzec naturą ludzką, a tym samym rozjaśnić jej tożsamość na różnych poziomach. Nie bez znaczenia jest poziom czysto wyglądowy czy też fenomenalny. Tożsamość ugruntowana w naturze indywidualnej objawia się bowiem w najbardziej zewnętrznych własnościach, nieraz wydawałoby się zupełnie przypadkowych, które jednak są artystycznie istotne. Widać ją w dziele sztuki przez kolor, zestawienie kolorystyczne, niespokojną kreską, jej zagęszczenie i kierunek, przez ruch i jego poszczególne fazy, przez nakładanie się na siebie płaszczyzn i ich hierarchię. Także pozostała treść artystycznego przedstawienia jest pomocna w jawieniu się portretowanej natury indywidualnej. Wkomponowane w dzieło elementy historii osobistej, rodzinnej, narodowej pełnią taką funkcję. Osoba sportretowana dostrzega siebie w relacjach, których wcześniej nie była świadoma. Z tego punktu widzenia sztuka jest rodzajem samopoznania i to takiego, którego przedmiotem jest tożsamość twórcy. Ta prawda poznawcza zostaje jednak ujawniona bez pojęć, jest prawdą „obrazu” w najszerszym sensie tego słowa.

справність художнього ока, хоч і вироблена, є також натуральною, адже мистецтво становить ґатунок впорядкованої чуттєвості. Однак найвищий ґатунок цієї справності виявляється тоді, коли творець вчиняє темою самого себе, коли портрет стає автопортретом. Цей ґатунок зображення змушує художнє око до виявлення того, що є ним самим, а значить змушує його до прийняття такого настановлення, в якому око дивиться і одночасно є предметом свого огляду, в якому художник творить і є одночасно предметом, що твориться. Його інтенція бачення є, таким чином, двоїста і антиномічна. Ця антиномія тягне за собою наступні, серед яких найважливішою видається антиномія особи і об’єкту. В автопортреті те, що особове, приватне і інтимне стає уявненим. Що до форми художньої діяльності, воно може бути виражене на полотні, в камені або літографії, а також в звуку і рухливій картині, що зветься фільмом, чи через слово і його значення. Не зважаючи на цю багатоманітність і часто радикальну відокремленість, кожний художній вираз є об’єктивізацією, а саме творення можна визначити як об’єктивізування. Більш того, цей процес вказує на віддалення твору від свого творця, аж до повного віддалення, коли твір існує самостійно в просторах, над якими художник вже не панує. Через це інтимність портретованої особи стає інтерсуб’єктивно доступною. Цей вид антиномії є вражаючим також для самого творця, який зустрічає себе у вигляді зображення, причому неодноразово в зовсім особливих місцях. Об’єктивізування дозволяє вбачати людську натуру, а тим самим прояснити її ідентичність на різних рівнях. Не позбавленим значення є і рівень чисто зовнішній або ж феноменальний. Ідентичність, що ґрунтується на індивідуальній натурі, об’являється в найбільш зовнішніх властивостях, як часто видається, зовсім випадкових, котрі однак є мистецько істотними. Її помітно в творі мистецтва через колір, поєднання кольорів, неспокійний штрих, його згущення і напрям, через рух і його окремі фази, через накладання площин і їх ієрархію. Увесь інший зміст художнього зображення також допомагає явленню індивідуальної портретованої натури. Цю функцію виконують вкомпоновані в твір елементи особистої, родинної, національної історії. Портретована особа помічає себе у відношеннях, яких раніше не усвідомлювала. З цієї точки зору мистецтво є ґатунком самопізнання і то такого, предметом якого є ідентичність творця. Однак ця пізнавальна істина виявлена без понять, вона є істиною “образу” в найширшому сенсі цього слова.

Witold Nowak Uniwersytet Rzeszowski

Вітольд Новак Жешувський Університет

Twarz Rembrandta. Esej o tożsamości

Обличчя Рембрандта. Есе про ідентичність

Bieg indywidualnego życia ludzkiego rzadko kiedy pozbawiony jest zdarzeń o charakterze kryzysowym, które naruszają naszą osobowość w stopniu tak silnym, iż zadajemy sobie po ich przejściu pytanie, czy my to jeszcze my. Zdarzenia tej miary, niekiedy rozciągnięte w czasie, naruszają nasze poczucie tożsamości osobowej i wzbudzają niepokój. Silne poczucie tożsamości osobowej łączy się bowiem z doznawaniem bezpieczeństwa ontologicznego, słabe – z ontologicznym niepokojem. Człowiek mający poczucie autorstwa swych czynów, ich wyrazistego sprawstwa jest osobą integralną, która często mówi „zrobiłem to”. Człowiek słabszy doświadcza życia inaczej – jako ciągu wypadków, jako czegoś, co mu się przydarza i co się z nim dzieje, nie zaś serii zdarzeń, których jest świadomym podmiotem i autorem. Występuje u niego wiele odmian świadomości fałszywej polegającej na tym, iż przypisuje sobie

Плин індивідуального життя людини рідко коли позбавлений подій кризового характеру, які порушують нашу особистість настільки сильною мірою, що коли вони минають ми задаємо собі питання, чи ми – це все ще ми. Події такого роду, іноді розлеглі в часі, порушують наше почуття особистісної ідентичності і викликають неспокій. Сильне почуття особистісної ідентичності поєднується з відчуттям онтологічної безпеки, слабке ж – з онтологічним неспокоєм. Людина, що має почуття авторства власних дій, виразного впливу на хід подій, є цілісною особою, яка часто каже “я зробила це”. Слабша людина досвідчує життя інакше – як послідовність випадків, як щось, що з нею стається і з нею відбувається, але не як серії подій, свідомим суб’єктом і автором яких вона є. У неї виявляється багато ґатунків фальшивої свідомості, що полягає в приписуванні

sprawstwo tam, gdzie w działaniu pomogły mu okoliczności i na tym, iż zrzuca na czynniki zewnętrzne ciężar odpowiedzialności za czyny, których sam świadomie dokonał.

собі здатності впливати на хід подій там, де в діяльності їй допомогли обставини і в тому, що вона скидає тягар відповідальності на зовнішні дії, які сама свідомо здійснила.

Kwestia tożsamości osobowej – wiążąca się z założeniem, iż w ciągu całego życia dany człowiek jest tym samym człowiekiem – jest jedną z najbardziej tajemniczych. Trudno tu o lepsze słowo zważywszy na niemal dosłowną ciemność w tej kwestii. Istotne jest to, iż o wiele łatwiej przyznać nam, że znani nam ludzie pozostają w trakcie życia tymi samymi osobami aniżeli odnieść taki sąd do siebie samych. Nam samym, „od wewnątrz”, dane jest raczej doświadczenie nieciągłości naszego życia powiązane z doświadczeniem obcości zachowań, uczuć i myśli nas samych w różnych sytuacjach oraz w różnych okresach życia.

Питання про особистісну ідентичність – пов’язане з припущенням, що протягом усього життя дана людина є тією самою людиною – є одним з найбільш таємничих. Складно підібрати краще слово, зважаючи на майже дослівну темряву що до цього питання. Суттєвим є те, що нам набагато простіше визнати, що знайомі нам люди протягом життя залишаються тими самими особами, ніж застосувати таке саме судження до себе самих. Нам самим, „з середини” є даний радше досвід непротяжності нашого життя, пов’язаний з досвідом чужості нашої поведінки, почуттів і думок в різних ситуаціях і в різних періодах життя.

Myślenie o sobie przeszłym, wspominanie minionych zdarzeń skutkuje nierzadko efektem obcości. Nie potrafimy wtedy utożsamić się z sobą przeszłym, nie rozpoznajemy siebie w nim. Niektórzy myśliciele sugerowali nawet, iż poszczególne okresy życia (dzieciństwo, młodość, wiek dojrzały, starość) mają charakter monadyczny, stanowią zamknięte w sobie całości, niezrozumiałe z perspektywy okresów pozostałych.

Мислення про себе минулого, пригадування пройдешніх подій нерідко спричиняє ефект чужості. Тоді ми не здатні ідентифікувати себе з собою минулим, не розпізнаємо себе в ньому. Деякі мислителі натякали навіть на те, що окремі періоди життя мають монадичний характер, становлять замкнені в собі цілісності, незрозумілі з перспективи всіх інших періодів.

Jesteśmy sobie dani nie tylko przez wgląd introspektywny, lecz także przez wyglądy cielesne. W trakcie życia odmienia się nie tylko nasza psychika, lecz także nasze ciało choćby jego wygląd w oczach naszych i w spojrzeniu innych. Przez bieg całego życia spoglądamy na własne ciało, współcześnie – wraz z kulturą dbałości o siebie, a także wraz z upowszechnieniem się luster oraz powierzchni, w których jednostka może zobaczyć własne odbicie – o wiele częściej aniżeli w minionych epokach.

Ми дані собі не тільки за посередництвом інтроспективного вбачання, але також і за посередництвом тілесних виглядів. Протягом життя змінюється не тільки наша психіка, але також і наше тіло, хоча б його вигляд в наших очах і в погляді інших. Через плин всього життя ми споглядаємо власне тіло, в сучасності – разом з культурою дбання про себе, а також разом з розповсюдженням дзеркал і поверхонь, в яких індивід може побачити власне відображення – на багато частіше, ніж в минулих епохах.

Zmiany cielesne są najłatwiej i najszybciej zauważalne: po stadiach wzrostu i dojrzewania, aż do szczytowej dojrzałości, którą starożytni Grecy określali mianem akme i sytuowali pomiędzy 40 i 50 rokiem życia, przychodzą stadia starzenia się i schyłku, aż do śmierci. Stadia życia ludzkiego znalazły swą bogatą topikę w malarstwie, np. u C. D. Friedricha i literaturze, zwłaszcza u Szekspira. W budowaniu poczucia tożsamości osobowej uczestniczy nasza pamięć. Działa ona aktywizując nie tylko procesy zapamiętywania, lecz także zapominania. Praca pamięci przypomina, jak zauważa Marc Augé, pracę ogrodnika, który jedne rośliny pielęgnuje, innych się pozbywa dla dobra tych pierwszych1.

Тілесні зміни найпростіше і найшвидше можна помітити: після стадій росту і дозрівання, аж до глибокої старості, яку стародавні греки називали akme і розміщували між 40 і 50 роками життя, приходять стадії старіння і занепад, аж до смерті. Стадії людського життя віднайшли свою багату топіку в художньому мистецтві, напр. у К. Д. Фрідріха і літературі, особливо у Шекспіра. В будуванні почуття особистісної ідентичності бере участь наша пам’ять. Вона діє активізуючи не тільки процеси запам’ятовування, але також і забуття. Робота пам’яті нагадує, як зауважує Марк Оже, роботу садівника, який одні рослини доглядає, а інших позбувається для блага перших1.

Właściwa Zachodowi kultywacja ja i skupienie na sobie (ciele, jaźni) bywa źródłem postaw narcystycznych. Jednak to ona prowadzi także do wymogu osobistej odpowiedzialności za czyny, których dokonaliśmy. Samo pojmowanie sprawstwa traktowane jest tu jako dokonanie czynu w sposób zamierzony, czyli zakładający wolność ludzką. Czynem, powtórzmy, jest to, co zrobiliśmy, a nie to, co nam się przydarzyło. Uznanie, iż w trakcie biegu naszego życia jesteśmy wciąż tym samym człowiekiem wiedzie nas też do wymogu dbania o siebie, wymogu rozwoju wszelkich pozytywnych potencjalności – fizycznych, umysłowych i moralnych - które w nas tkwią.

Властиве Заходу культивування я і зосередження на собі (тілі, особі) буває джерелом нарцистичних постав. Однак саме воно також провадить до вимоги особистої відповідальності за вчинки, які ми здійснили. Саме розуміння впливу на хід подій трактується тут як здійснення дії в запланований спосіб, або іншими словами, спосіб, що передбачає людську свободу. Дією, повторимо, є те, що ми зробили, а не те, що з нами відбулося. Визнання, що під час бігу нашого життя ми є тією самою людиною провадить нас до вимоги дбати про себе, вимоги розвитку всіляких позитивних потенціальностей – фізичних, розумових і моральних – які перебувають в нас.

Dominantą zachodnich koncepcji podmiotowości jest przekonanie, iż tożsamość osobowa jest czymś bardzo cennym i że należy podejmować wysiłki w celu jej podtrzymania. Wiąże się to generalnie z właściwą kulturze zachodniej ideą ja jako trwającego w czasie, względnie autonomicznego i odrębnego od innych podmiotu . Idea ta jest dawna, ale nie należy do najstarszych idei Zachodu. Zrodziła się w myśli nowożytnej, która rozwijała ją następnie w wielu postaciach bogatej refleksji egologicznej. Tymczasem zarówno starożytność, jak i wieki średnie były epokami niepsychologicznymi, w których człowiek pojmowany był kontekstualnie, jako część większej całości i w których indywidualizm nie dochodził jeszcze do głosu . To, co dziś nazywamy podmiotem było wtopione w świat, stanowiło jego część, egzemplarz gatunku homo. Świadczy o tym między innymi późne wykształcenie się portretu i autoportretu jako rodzaju malarstwa skupionego na oddaniu jednostkowych cech i fizycznych i psychicznych. Artystą, który przez całe dojrzałe życie studiował własną duszę poprzez analizę odmieniającej się fizjonomii, a zwłaszcza kolejnych etapów starzenia się twarzy był Rembrandt. Żaden inny malarz nie poświęcił tyle czasu na studiowanie samego siebie. Namalował około osiemdziesięciu autoportretów, zostawił ponadto rysunkowe szkice własnej twarzy. Remo Bodei pisze: „Gdy oglądamy te wszystkie obrazy i ryciny, widzimy jak nawarstwiają się przed nami rozmaite okresy, jak postępuje akumulacja przeszłości, wyznaczająca rytm egzystencji jednostki świadomej, że jest wystawiona na nieustanne niszczące działanie czasu i że w końcu przegra ze śmiercią. W dziełach tych, za sprawą swego intensywnego spojrzenia Rembrandt przywraca przeszłość, wydobywa ją na wierzch, ukazuje jej kolejne odsłony, od czasu do czasu odkrywając jej obecność. Malarz uprzestrzennia czas, dzięki czemu nadaje równoczesność etapom pewnego procesu, a przy tym sprawia, że z ciemnego tła wyłaniają się światła, barwy i rytm czasu opływające wybrzeże widzialności” .

Домінантою західних концепцій суб’єктності є переконання, що особистісна ідентичність є чимось дуже цінним і що слід здійснювати зусилля з метою її підтримування. Загалом це пов’язано з властивою західній культурі ідеєю я як існуючого в часі, суб’єкту відносно автономного і відокремленого від інших . Ця ідея є давньою, але не належить до найстаріших ідей Заходу. Народилася вона в думці Нового часу, яка далі розвивалася в багатьох формах багатої егологічної рефлексії. Тим часом стародавній світ, так само як і середньовіччя були непсихологічними епохами, в яких людина розумілася контекстуально, як частина більшої цілісності і в яких індивідуалізм ще не проявлявся .Те, що сьогодні ми називаємо суб’єктом було занурене в світ, становило його частину, екземпляр виду homo. З-поміж іншого про це свідчить пізнє сформування портрету і автопортрету як художнього ґатунку, зосередженого на відображенні індивідуальних фізичних і психічних рис. Художником, котрий протягом всього зрілого життя вивчав власну душу за посередництвом аналізу змінної фізіономії, а особливо чергових етапів старіння обличчя, був Рембрандт. Жоден інший художник не присвятив стільки часу на вивчення самого себе. Намалював близько восьмидесяти автопортретів, більш того, залишив також ескізи власного обличчя. Ремо Бодеі пише: “Kоли ми оглядаємо всі ці малюнки і гравюри, бачимо як перед нами нашаровуються різноманітні періоди, як відбувається акумуляція минулого, що визначає ритм екзистенції свідомого індивіда, виставленого під невпинну нищівну дію часу, котрий врешті програє смерті. В цих творах, завдяки своєму інтенсивному погляду, Рембрандт відновлює минуле, видобуває його на поверхню, виявляє його чергові картини, від часу до часу відкриваючи його присутність. Художник робить час просторовим, завдяки чому

надає одночасність етапам певного процесу, а при цьому робить так, що з темного тла виринає світло, барви і ритм часу, що перетинають узбережжя видимості”. В автопортретах Рембрандта обличчя стає палімпсестом, його можна “читати”, шукаючи нашарування пройдешнього життя, яке залишило свої сліди на поверхні шкіри, контурі губ, на міміці. Ці картини хвилюють також тому, що портретована постать поступово втрачається, занурюється в якусь темряву неосягненого походження, відходить. Той, хто малює портрет є одночасно тим, хто на портреті зображується, художник є своєю моделлю, аналітиком процесу змін, що помітно ведуть до смерті. А саме смерть є остаточним підтвердженням ідентичності людини. Закріплює печаткою кожне, навіть найбільш хитке і несвідоме свого напрямку життя, надаючи йому остаточну невідворотність. Помирає завжди “ocь ця” конкретна людина.

Marta Melnykovych

W autoportretach Rembrandta twarz staje się palimpsestem, można ją „czytać” w poszukiwaniu warstw minionego życia, które zostawiło swe ślady w powierzchni skóry, układzie ust, w mimice. Obrazy te są przejmujące również przez to, iż portretowana postać stopniowo zanika, pogrąża się w jakimś mroku o niedocieczonej naturze, odchodzi. Portretujący jest zarazem portretowanym, malarz jest swoim modelem, analitykiem procesu zmian prowadzącego wyraziście do śmierci. A śmierć właśnie jest ostatecznym potwierdzeniem tożsamości człowieka. Pieczętuje każde, najbardziej nawet rozchwiane i niepewne swego kierunku życie nadając mu ostateczną nieodwołalność. Umiera zawsze „ten oto”, konkretny człowiek.

Guillet Aude

Guillet Aude Serhiy Savchenko

Гуліє Одд Сергій Савченко

W malowniczej miejscowości w okolicach Rzeszowa, ze wsparciem fundacji „Inwencja” (Polska) i Muzeum Idei (Ukraina), dzięki organizatorskiemu tandemowi Kamili Bednarskiej i Serhiyja Savchenko, odbyło się niezwykłe wydarzenie pod tytułem „Autoportret Intymny”.

У мальовничій місцевості на околицях Ряшева, за підтримки фундації «Інвенція» (Польща) та Музею Ідей ( Україна), завдяки організаторському тандему Каміли Беднарської та Сергія Савченка відбулася незвичайна подія під назвою «Інтимний Автопортрет.

Uczestnikami tego wydarzenia byli więcej niż dwadzieścia młodych artystów z U krainy i Polski. W ciągu tygodnia w aktywnej twórczej atmosferze artyści pracowali nad niełatwym zadaniem na temat własnej intymności, która miała wyrastać z osobistych historii ich własnych rodzin. Właśnie rodzina bowiem, pamięć o niej, jej członkach, dziadkach, babciach, jest chyba najbardziej intymną częścią każdego człowieka. Osobliwością tego sympozjum było również to, że głównymi narzędziami artystów miały służyć technologie, które dzisiaj nazywają „starymi mediami”. W większości swojej jest to technika analogowa z ubiegłego wieku. Fotoaparaty z kliszą,

Учасниками цієї події стали більш ніж двадцять молодих митців з України та Польщі. Впродовж тижня в активній творчій атмосфері художники працювали над непростими завданнями на тему власної інтимності, котра мала проростати із особистих історій їхніх власних родин. Бо саме сім’я, пам’ять про неї, членів родин, дідусів, бабусь, є чи не найінтимнішою частиною кожної людини. Особливістю цього симпозіуму , було теж те, що головними інструментами митців мали послужити технології, які називають нині «старими медіями»ю Це в більшості своїй аналогова техніка з минулого століття. Фотоапарати із фотоплівкою,

Wiadomo, że to, co trafia w ręce artysty, zawsze otrzymuje nową jakość i wartość. Tak się zdarzyło i tym razem na „Autoportrecie Intymnym”. Atmosfera, stworzona przez uczestników, dosłownie drgała prawie mistycznymi impulsami. Stare zdjęcie, które artyści często wykorzystywali jako materiał dla swoich dzieł, brzmieli tak jakby ludzie, zobrazowane na nich, otrzymali możliwość przemówić do nas i opowiedzieć o swoich dramatach życiowych, o niełatwych czasach ubiegłych stuleci. Te obrazy, sprawdzone przez czas, trafiając w ręce młodych i inspirowanych, z zewnątrz niby świeciły się mądrością i humanizmem własnych intymnych znaczeń i przeżyć. Nie mniej ważne i ciekawe było to, jak współpraca dwóch osób (artyści wybierali sobie parę z przeciwległej polskiej lub ukraińskiej grupy) wytwarzała nowe twórcze formy, syntezowane wzory prawdziwej przenikliwej komunikacji. Nie było tam miejsca dla żadnego, nawet najmniejszego negatywnego stereotypu, które narzucają nam współczesne środki masowego przekazu. Moim zdaniem, jest to chyba największym sukcesem tegorocznego „Autoportretu Intymnego”.

старі графічні техніки. Інші найпростіші засоби. Була створена справжня фотолабораторія, де можна було власноручно надрукувати сфотографовану собою світлину. Дивовижним був ефект присутності усіх цих інструментів, таємнича темна кімната з червоним світлом, власноручно сконструйовані камери обскури . Те ,що, здавалося, зникло невідомо скільки років по тому, повернулося до нас в новій якості. Відомо - те, що потрапляє в руки художника, завжди отримує нову якість і цінність. Так сталося і цього разу на «Інтимному портреті». Атмосфера, створена учасниками, буквально вібрувала майже містичними імпульсами. Старі світлини, що часто як матеріалдлясвоїх творів використовувалиучасники кожного разу звучали, так, ніби люди, зображені на них отримали можливість промовити до нас і розповісти про свої життєві драми про непрості часи минулих століть. Ці образи, випробувані часом, потрапивши в руки юних і натхненних, наче засвітилися зсередини мудрістю та гуманністю власних інтимних значень і переживань. Не менш важливим і цікавим було те , як співпраця в парі (художники вибрали собі пару з протилежної польської чи української групи) створювала нові творчі форми, синтезовані зразки справжнього проникливого спілкування. Там не було місця для виживання жодному навіть найменшому негативному стереотипу, що нав’язується нам через заангажовані сучасні ЗМІ. На мою думку, це стало чи не найбільшим здобутком цьогорічного «Інтимного Автопортрету»

Maryna Naumchuk

stare techniki graficzne. Inne najprostsze narzędzia. Stworzony był prawdziwy fotolaboratorium, gdzie na własną rękę można było wydrukować zrobione zdjęcie. Zadziwiającym był efekt obecności wszystkich tych narzędzi, tajemnicza ciemnia z czerwonym światłem, samodzielnie skonstruowana camera obscura. To, co, jak się wydawało, zniknęło nie wiadomo ile lat temu, powróciło do nas w nowej jakości.

Oprócz prac wykonanych wspólnie każdy uczestnik stworzył pracę, która była odpowiedzią na temat Autoportret Intymny.

Окрім спільної роботи, кожний учасник створив витвір, який був відповіддю на тему «Інтимний портрет».

Jakub Zdejszy

Індивідуальна діяльність

Arthur Soletskiy

Działania indywidualne

Andrii Savchuk Aleksandra Szlęk

Patrycja Modrzyńska

Viktoriia Dmytriw

Maki Shimizu

Sofiia Kupetska

MikoĹ&#x201A;aj Garlak

Sebastian Laszczyk

Uliana Kulchitska

Joanna KoĹ&#x201A;cz

Marta Melnykovych

Kamila Bednarska

Agata KaraĹ&#x203A;

Andrii Krysko

Svitlana Smaznova

Hanna Shumska

Karolina Lefek

Arthur Soletskiy

Anna Torba

Aleksandra Niedziółka

Damian Wojtowicz

dr Agnieszka Iskra-Paczkowska

Агнєшка Іскра-Пачковська

Pamięć (z inspiracji Proustem)

Пам’ять (з інспірації Прустом)

Prowizoryczność i płynność wpisana jest we współczesną kulturę – począwszy od rozstrzygnięć nauki, względności wartości, po warunki codziennego życia. A człowiek, w naturalny sposób, ucieka zarówno od pełnego determinizmu, jak i pełnej przygodności. Zachowując swobodę kształtowania siebie, potrzebuje jednocześnie poczucia zakorzenienia. Kontekstu, któremu oddalenie nadaje trwałość. Pamięci uznawanej za zasadniczy element tożsamości.

Тимчасовість i плинність вписана в сучасну культуру – починаючи від висновків науки, відносності цінностей, до умов буденного життя. А людина, в природний спосіб, втікає рівною мірою від повного детермінізму, як і повної випадковості. Зберігаючи свободу творення себе, одночасно потребує почуття вкорінення. Контексту, якому віддалено надає сталості. Пам’яті, визнаваної за основний елемент ідентичності.

Ta obejmuje wiele zdarzeń tworzących gęstą sieć, przynależnych do wielu porządków – naszego i cudzego życia, wydarzeń dla nas ważnych i całkiem błahych, wyjątkowych i powtarzalnych, sentymentalnych i bolesnych, rytuałów i nawyków charakterystycznych tylko dla naszego domu i tylko dla nas czytelnych. Czas zaciera granice między naszym indywidualnym doświadczeniem a istniejącymi obok niego „wspomnieniami wspomnień” podawanymi w rodzinnych przekazach. Zapach, smak, pora dnia, jakiś przedmiot może być impulsem do aktywizacji jednego z nich. Magdalenka Prousta, saneczki w Obywatelu Kane są znakami tego, co subiektywnie ważne, scalające. Łyżka, którą zrobił na Dalekim Wschodzie mój pradziadek podczas jednej z wielu przerw w walkach wojny rosyjsko-japońskiej 1905 roku jest zadziwiająca poprzez swoją zwyczajność. Cynowa, niewielka i dość masywna, z charakterystycznym trzonkiem w kształcie rybiego ogona, z widocznymi łuskami

Вона охоплює багато подій, що творять густу мережу, приналежних до багатьох рівнів – нашого і чужого життя, важливих і зовсім банальних для нас подій, виняткових і повторюваний, сентиментальних і болісних, ритуалів і навиків, характерних лише для нашої домівки і лише для нас зрозумілих. Час стирає межі між нашим індивідуальним досвідом та існуючими поруч з ним “спогадами спогадів”, що подаються в родинних переказах. Запах, смак, пора дня, якийсь предмет може бути імпульсом для активації одного з них. Мадленка Пруста, саночки в Громадянині Кейні є знаками того, що суб’єктивно важливе, об’єднуюче. Ложка, яку зробив на Делекому Сході мій прадід під час однієї з багатьох перерв в боях російсько -японської війни 1905 року є дивовижною через свою звичайність. Олов’яна, невелика і досить масивна, з характерним держаком у формі рибного хвоста, з помітними лусками і пластинками;

Stwierdzenie, że człowiek jest tylko epizodem w życiu przedmiotów znajduje tu szczególne potwierdzenie. Kruchość, obudowana kilkoma faktami, jakąś anegdotą nie wypełnia postaci dziadka treścią, pozostaje figurą retoryczną o enigmatycznym statusie. To postać – jaką pewnie w opowieści rodzinnej ma każdy – naznaczona podwójnym brakiem: nieobecności i nieokreśloności, niezakorzeniona w naszych emocjach, w istocie nieznana. Ale może i to – takie miejsca puste na drzewie genealogicznym buduje naszą tożsamość – żal za niespełnioną więzią i emocją jest w nie wpisany.

предмет, котрий існує, хоч це й і не обумовлюють ані естетичні, ані практичні критерії. Вражаюча, бо перенесена через повсемісні в ХХ сторіччі досвіди – чергових війн, десятків переїздів, змін кордонів і приналежності, пошуку свого місця. Ложка є, хоч втрачено будинок, багато речей об’єктивно важливих чи цінних. Твердження, що людина є лише епізодом в житті предметів знаходить тут особливе підтвердження. Крихкість, оточена кількома фактами, якимось анекдотом не наповнює постать діда змістом, залишає його риторичною постаттю з енігматичним статусом. Це постать – яку в родинних розповідях має кожний – означена подвійною нестачею: відсутності і невизначеності, невкоріненості в наших емоціях, по суті незнана. Але може і вони – такі порожні місця на генеалогічному дереві – будують нашу ідентичність, вписаний в них жаль за несповненими узами та емоціями.

Andrii Krysko

i fiszbinami; przedmiot, który trwa, choć nie warunkują tego ani kryteria estetyczne, ani praktyczne. Zadziwiająca, bo przeniesiona przez powszechne w XX wieku doświadczenia - kolejnych wojen, dziesiątek przeprowadzek, zmian granic i przynależności, poszukiwania swojego miejsca. Łyżka jest, choć utracono dom, wiele rzeczy obiektywnie ważnych czy cennych.

Renata Szyszlak

Każde bliskie spotkanie z drugim człowiekiem niweluje obawy, otwiera nas na drugą osobę, która staje się dla nas prawdziwie rzeczywista, ujawniając swoją tożsamość. W jej ciepłej osobowości sami rozkwitamy i oddajemy co w nas najlepsze. Takie dobre, pozytywne relacje budują się między innymi na międzynarodowych spotkaniach artystycznych. Ta krótka podróż z drugim człowiekiem jest nośnikiem informacji o nim samym i początkiem zamysłu twórczej inspiracji. Twórcy projektu „Portret intymny” powołali do egzystencji taką formę istnienia, która jest swoistym zapisem pamięci, śladem przejścia, który coś odsłania, nazywa. Wiedza o swojej rodzinie, jej korzeniach, bliskie przedmioty z rodzinnego domu – pamiątki, doprowadziły do powstania prac artystycznych. Są one nasycone czyjąś egzystencją, treściami i wartościami. Prace owiane tajemniczością niejako sondują rzeczywistość . Każdy twórca uczestniczył w dialogu poszukiwania i odnajdywania.

Кожна близька зустріч з іншою людиною нівелює перестороги, відкриває нас до іншої особи, котра стає для нас істинно реальною, уявнюючи свою ідентичність. В її теплій постаті розквітаємо ми самі та віддаємо те, що найкраще в нас. Такі добрі, позитивні відносини будуються зокрема на міжнародних художніх зустрічах. Ця коротка подорож з іншою людиною є носієм інформації про неї саму і початком задуму творчої інспірації. Творці проекту “Інтимний портрет” покликали до екзистенції таку форму існування, яка є своєрідним записом пам’яті, слідом переходу, який щось відкриває, називає. Знання про свою родину, її коріння, близькі предмети з родинного дому – пам’ятки, допровадили нас до постання художніх праць. Вони насичені чиєюсь екзистенцією, змістами і цінностями. Праці овіяні таємничістю ніби зондують дійсність. Кожний творець брав участь в діалозі пошуків і знайдення. Художня діяльність в групі уявнила то, що саме

по собі є невидиме. Вчинила свідомим триб надходження даних, що походять рівною мірою від досвідних даних, як і від близьких людей, що присутні з нами. Картина змішується: раціональне з ірраціональним, спогад з наявним буттям. Художними можуть собі дозволити будь-яку недосконалість, допущення експериментальних помилок. Це робить їх вільними. Праці є звільнені від усіляких правил, нічого не вдають, нагадують щиру, нічим не зобов’язуючу зустріч. Те, що могло бути забуте, залишається збереженим.

Student podejmując dialog ze światem, opisuje swoje relacje z nim, wypełnia go obecnością. Prezentowane prace stwarzają przestrzeń doznań innych niż prosta ilustracja. Otwierają nas na wielowymiarowe obszary form i znaczeń. Balansują na granicy między obrazowością a abstrakcją, są świadectwem emocji autora i przykładem jego stanów uczuciowych w realnej przestrzeni. Myśl w strefie odczuć przekształca się w wizerunek osoby, niekiedy w abstrakcyjną plamę i linię.

Студент, розпочинаючи діалог зі світом, описує свої з ним відносини, наповнює його присутністю. Презентовані праці створюють простір вражень, що відрізняється від простої ілюстрації. Відкривають нас до багатовимірних сфер форм і значень. Балансують на межі між образністю і абстрактністю, є засвідченням емоцій автора і прикладом його почуттєвих станів в реальному просторі. Думка в діапазоні відчуттів перетворюється на образ особи, деколи на абстрактну пляму і лінію.

Twórcza siła kreacji staje się kluczem do „otwarcia na świat”, wejścia z nim w relacje. Artystyczna wrażliwość uruchamia w procesie tworzenia wszystkie zmysły w doborze właściwych środków, a odrzucenie uczucia wstydu i własnych słabości potrafi nas uczłowieczyć i uwierzyć w siebie.

Творча сила креації стає ключем для “відкритості до світу”, входження з ним у відношення. Художня вразливість в процесі творення пускає в рух всі органи чуттів, добираючи властиві засоби, а відкидання почуття сорому і власних слабкостей може нас олюднити і змусити повірити в себе. пластинками;

Rokslana Tabaka

Działania artystyczne w grupie ujawniają to, co samo w sobie jest niewidoczne. Uświadamiają tryb pojawiania się danych, pochodzących zarówno z dawnych doświadczeń jak i tych obecnych naszych bliskich. Obraz miesza się: racjonale z irracjonalnym, wspomnienie z bytem obecnym. Artyści mogą sobie pozwolić na dowolną niedoskonałość, na dopuszczenie eksperymentalnych błędów. Czyni to ich wolnymi. Prace są wyzwolone od wszelkich reguł, niczego nie udają, przypominają szczere niezobowiązujące spotkanie. Zostaje ocalone to co mogło być zapomniane.

Michał Łach

Magdalena Probola

Магдалена Пробола

AUTOPRZESTRZEŃ

АВТОПРОСТІР

Kształtuje nas środowisko i geny – psychologowie nie mają co do tego wątpliwości. Niezaprzeczalnie środowisko to również przestrzeń w jakiej żyjemy, wiec czy otaczająca nas architektura w sposób znaczący wpływała na naszą osobowość, sposób widzenia siebie?

Тимчасовість i плинність вписана в сучасну кНас формує середовище і гени – психологи не мають щодо цього сумнівів. Беззаперечно середовище – це також простір, в якому ми живемо, тому чи архітектура у вагомий спосіб впливає на нашу особистість, спосіб бачення себе?

Osoby zamieszkujące w sąsiedztwie terenów zielonych są mniej narażone na stres, naukowcy niejednokrotnie udowodnili, że codzienny kontakt z naturą go redukuje. Natomiast w sytuacji gdy przestrzeń, w której się znajdujemy staje się nieprzyjazna negatywnie wpływa to na nasze samopoczucie, a tym samym zachowanie. Wynika to z faktu, że człowiek potrzebuje odczuwać „komfort” przestrzeni w której przybywa, podświadomie do niego dąży. Poczucie komfortu jest zaś sprawą bardzo subiektywną i trudną do zdefiniowania, gdyż uwarunkowane jest osobistymi doświadczeniami jednostki.

Особи, що живуть поруч із зеленими ділянками знаходяться під меншою загрозою стресу, науковці неодноразово довели, що щоденний контакт з природою його редукує. Натомість в ситуації, коли простір, в якому ми живемо стає проблемою, це впливає на наше самопочуття, а тим самим і на поведінку. Оскільки людина потребує відчувати “комфорт”, прагне до нього. Комфорт ж є дуже суб’єктивною справою і складною для визначення, тому що є обумовлений особистими досвідами. Простір, в якому ми виховувалися, перебуваємо, має на нас великих влив, простір став для нас мапою, схемою, завдяки якій ми знаємо як рухатися.

Człowiek określa swoją tożsamość i orientuje się w świecie dzięki przedmiotom, których używa i przestrzeniom, w jakich przychodzi mu spędzać czas i działać w codziennym życiu. Jest zakotwiczony w otaczającej go rzeczywistości, otoczniu które

Це стосується всіх його видів: особистого (інтимного), приватного і соціального. Ми читаємо оточення багатьма органами чуттів,

stanowi istotny czynnik wpływający na codzienne życie, bezwiednie kształtując myślenie. Przestrzeń możemy rozumieć jako miejsce zajmowane przez budowle, przedmioty, lecz przede wszystkim, to rodzaj mapy zapisanej w samym człowieku, pewien schemat działania, wpisany w nas samych. Można ją potraktować jak rodzaj oprogramowania, które jest tak dla naszej świadomości tak oczywiste, że tylko niekiedy i tylko do pewnego stopnia jest poddawane reﬂeksji, choć tak mocno kształtuje naszą codzienność. Otoczenie, w którym się wychowaliśmy, przebywamy, ma więc na nas zasadniczy wpływ. Staje się dla nas mapą, schematem, dzięki któremu wiemy jak się dalej „poruszać”. Dotyczy to wszystkich rodzajów przestrzeni: osobistej (intymnej), prywatnej, jak i społecznej. Czytając otoczenie jednocześnie wieloma zmysłami badamy przestrzeń. Choć w większości doświadczenia percepcyjne leżą poza naszą świadomością, pozwalając nam czytać rzeczywistość, a tym samym oceniać czy czujemy się w niej w danej chwili dobrze. Przestrzeń architektoniczna i jej wszystkie aspekty (usytuowanie, otoczenie, harmonia i kompozycja budynków, jakość i estetyka wykorzystanych do jej stworzenia materiałów) mogą aktywować lub stabilizować nasze działania, jednocześnie rozwijając nasze poczucie tożsamości. Podświadomie dążymy do ładu w otaczającej nas przestrzeni, mamy potrzebę jej porządkowania, tworzenia, oswajania. Budynki, miejsca oceniane przez ogół jako „ładne” to najczęściej te właściwie wkomponowane w krajobraz, posiadające kontakt z zielenią, dobre proporcje, rytm, wysoką jakość materiałów i wykonania, estetykę – czynniki, które świadczą o jakości architektury. Lecz ta jakość nie zawsze łączy się z komfortem. O tym, jak czujemy się w danym miejscu, decyduje jego charakter oraz „aspekt ludzki”. Właściwie dobrana do człowieka skala, czytelna komunikacja oraz jasno zdefiniowana funkcja dają nam poczucie porządku, który sprawia, że przebywanie we właściwie zaprojektowanym otoczeniu daje ludziom właśnie poczucie komfortu i bezpieczeństwa. W takich warunkach człowiek może się swobodnie skoncentrować na innych działaniach, przestrzeń mu sprzyja. Czy więc przestrzeń, architektura w której się wychowaliśmy wpłynęła na nasze obecne „patrzenie” na świat? Czy wpływa na przestrzenie, które sami tworzymy, lub na te w których lubimy przebywać?

але в переважній більшості перцептивні досвіди лежать поза нашою свідомістю, дозволяючи нам читати реальність, а тим самим оцінювати чи ми почуваємося в ній добре. Людина визначає свою ідентичність і орієнтується в світі завдяки предметам, якими користується і просторам, в яких їй доводиться проводити час і діяти в буденному житті, є закорінена в оточуючому її просторі, який становить істотний чинний, що впливає на наше буденне життя, формує нас. Простір ми можемо розуміти як місце, що займають будівлі, предмети, але передусім – це різновид мапи, записаної в самій людині, певна схема діяльності, вписана в нас самих. Простір це ґатунок програмування, яке є для нас таким очевидним, що лише інколи і до певної міри піддається рефлексії, а так сильно формує нашу буденність. Простір і всі його аспекти (розміщення, оточення, гармонія і композиція будинків, якість і естетика використаних для її створення матеріалів) можуть активувати або стабілізувати нашу діяльність, одночасно розвиваючи наше почуття ідентичності. Підсвідомо ми прагнемо до ладу в оточуючому нас просторі, маємо потребу його впорядкування, творення, освоєння. Будинки, місця загалом, що оцінюються як “гарне” – це найчастіше ті, що у властивий спосіб укомпоновані в пейзаж, мають контакт із зеленню, добрі пропорції, ритм, високу якість матеріалів і виконання, естетику – чинники, котрі свідчать про якість архітектури. Але ця якість не завжди поєднується з комфортом. Те, як ми почуваємося в даному місці, вирішує його характер і “людський аспект”. У властивий спосіб підібраний до людини масштаб, виразне сполучення і ясно визначена функція надають почуття порядку, котрий робить так, що перебування в такому оточенні власне і дає людям почуття комфорту і безпеки. В таких умовах людина може вільно сконцентруватися на іншій діяльності, простір їй сприяє. Коли простір не є для того, хто його сприймає “комфортним”, він мусить підсвідомо або реально від нього втекти. Дивлячись в себе самих, ми найчастіше бачимо образом, якимось простором. Часом це спогади, а часом зовсім невідомі місця. Ці внутрішні образи наділені емоціями, а може це емоції творять ці інтимні простори??? Чи вплинув простір, в якому ми виховувалися, на наш теперішній „погляд” на світ?

Uczestnicy

Opiekunowie

учасники

вихователі

1. Jakub Zdejszy 2. Andrii Krysko 3. Agata Karaś 4. Uliana Kulchitska 5. Anna Torba 6. Maryna Naumchuk 7. Karolina Lefek 8. Roksolana Tabaka 9. Mikołaj Garlak 10. Marta Melnykovych 11. Paulina Buż 12. Andrii Savchuk 13. Michał Łach 14. Viktoriia Dmytriv 15. Sebastian Laszczyk 16. Sofiia Kupetska 17. Kamila Bednarska 18. Arthur Soletskiy 19. Aleksandra Niedziółka 20. Svitlana Smaznova 21. Estera Nowak 22. Anastasja Cheiz 23. Joanna Kołcz 24. Hanna Shumska

1. Magdalena Probola 2. Serhiy Savchenko

Serhiy Savchenko

Organizator:

Partnerzy:

Koordynator projektu: Mateusz Probola Kurator wystawy: Kamila Bednarska Redakcja i skład: Katarzyna Fornal Fotografie: Michał Czerko, Piotr Woroniec Jr Podziękowania dla Anastasji Cheiz i Damiana Wojtowicza ISBN: 978-83-7996-472-7

Projekt otrzymał dofinansowanie z Polsko-Ukraińskiej Rady Wymiany Młodzieży.

Wyłączną odpowiedzialność za treść publikacji ponosi wydawca. Fundacja Rozwoju Systemu Edukacji nie odpowiada za wykorzystanie tych informacji w jakikolwiek sposób.