зміст
Допомога Ведмедеві
А й справді, ви би могли котити крісло, коли у мене вже болітимуть лапи, – подумав уголос Ведмідь. – Я хотів
тітоньку
Спочатку шлях був прямий і добре протоптаний, однак
незабаром з‘явився перший пагорб. Ведмідь сильніше
натиснув на колеса. «Бідолаха, – подумав Заєць, побачивши бурмила на
кріслі. – Як він мучиться! А ті ледацюги Поросята замість того, щоб допомогти йому, озираються навсібіч!»
ноги сильні та спритні.
Це дуже люб‘язно
справах.
лапи зараз болять?». – Ні, – посміхнувся бурмило, – зовсім не болять.
У темному лісі, повному могутніх дерев, компанію
помітила Лань. «Сердешний, – подумала вона, побачивши
Ведмедя у кріслі. – А ці гидкі ледачі Поросята труться до дерев! Краще б вони допомогли тому нещасному!»
– Вибачте, пане, – шанобливо звернулася Лань до
Ведмедя, – вам потрібна допомога? Я з радістю допоможу. – Дуже люб‘язно з вашого боку, шановна пані. Наразі
дякую.
Справді? – здивувалася Лань. – Ну, якщо передумаєте,
покличте мене! – Дякую! – відповів Ведмідь. – У цьому не буде потреби.
Поросята мені допоможуть.
В обід стежка привела їх до великого пагорба. Дорога
була сухою і мощеною, проте дедалі крутішою.
нити.
«Цей Ведмідь неймовірний, – подумало
зарилися
задоволено хрюкали вони. Ведмідь
– Тобі, напевно, потрібна допомога! – раптом бурмила
наздогнав Кінь. Він ухопив крісло колісне і почав швидко
штовхати його вперед. – Ти не можеш розраховувати на тих Поросят, що качаються по землі! – Дякую, але не потрібно, – запротестував Ведмідь. – Я сам покермую,
– Чому ти не дозволяєш допомогти тобі? – обурювалося
найстарше
даремно.
Майда
Мене
Ходімо,
Ми
БР-Р-Р-У-М-М-М-М,
Ми мчимо
інші
найбільші і червоні.
Ми наближаємося до моєї планети! Ракета нечутно знижується. Розкривається парашут, і ракета, гойдаючись, наче пух кульбаби, приземляється поблизу озера.
Хатка біля озера – це мій дім.
От якраз прошмигнула червона ракета круглої форми,
ВЖУХ-Х-Х! Коли
буду пролітати в
повз наше
помахаю
рукою!
– А якщо ти не будеш астронавткою? Ким станеш, коли
виростеш? – мама будить мене з мрій. – Стану кондитеркою! Я буду місити тісто, розтирати яйця, пекти печиво і тістечка, прикрашати торти,
готувати креми і варити повидло. Щодня я приноситиму тобі печиво або два. Я заплющую очі і
– Ким ти станеш, коли виростеш? – знову запитує мама. – Коли я виросту, стану автомобільною
гонщицею. Здобуду золоту медаль і принесу тобі показати!
Я заплющую очі, чую оплески й вигуки: «Молодець, Заґі! Ура-а-а!».
Розгортаю газету, а там – моя фотографія. Я стою на сходинках переможців, на шиї у мене золота медаль, а в руках – букет квітів. Дядечко з телебачення розпитує мене, як я почуваюся. «Я така щаслива, що здобула перше місце!» –відповідаю йому.
Мама мене лоскоче: – А якщо ти не будеш водійкою вантажівки? Ким ти
станеш, коли виростеш? – Я буду квітникаркою! Вирощуватиму квіти,
поливатиму їх і пересаджуватиму. Я буду складати букети для наречених, букети на день народження і маленькі
букетики, які одні одним дарують закохані.
Я заплющую очі. Я проходжуюся між вазами, у яких стоять квіти. У кожній вазі інакші. Вибираю і складаю їх
докупи. Я зроблю букет для принцеси, яка святкує день
народження. Деякі троянди мають колючки. ОЙ! Ого, як
одна мене вколола!
Я розплющую очі. Мама всміхається.
– Заґі, ти знаєш, ким станеш, коли виростеш?
Думаю, мама зі мною жартує.
– Знаєш що, мамо? Коли я виросту, я буду твоєю дитиною, а ти – моєю мамою. Я буду приходити, щоб тебе обійняти так само, як обіймаю сьогодні.
Бо ти пахнеш найкраще! Краще, ніж троянди у квітковому магазині, краще, ніж печиво. Найкраще в усьому всесвіті!
Заплющую очі. Мама мене обнімає. Так затишно і тепло в
неї на руках.
Раптом
я так голосно ходжу. І Слон затупотів на місці: «ГУП!
Пан кріт відчув роздратування і злість. Його кулачки
стиснулись. Його серце забилося частіше, а обличчя
спохмурніло. Але пан Кріт розумів, що Слон не винен. Він не хотів, щоб окуляри зламались. До того ж Слон вибачився.
Кріт кілька разів глибоко вдихнув: вдих – видих, вдих –
видих, і ще раз – вдих – видих. Нарешті його серце сповільнилось, а кулаки розтиснулися. Але
навмисне?
— Ні, не навмисне. То хто ти такий?
Мене
інакше.
— Привіт. Я шукаю горішок, який сховала і забула, де саме. — А хто ти? — сумно спитав пан Кріт.
— Привіт. Я загубив рукавичку, коли доглядав садок.
— Я не впізнаю тебе, — зітхнув пан Кріт. — Слон
ненароком сів на мої окуляри. Можна тебе торкнутися? — Краще не треба, бо я колючий, — сказав незнайомець.
— Краще послухай мене. Хтось Кругленький заходився смішно
плямкати: «Чмих-чмих-чмих! Плям-плям-плям!..»
рукавичка, а шкарпетка.
На порозі стояли Хтось Сіренький, Хтось
Руденький і Хтось Кругленький. — Ось, — сказали вони хором. — Це тобі. Крізь вікно просунувся хобот Слона і тицьнув Кроту
Пан Кріт надів окуляри. І раптом усе навколо стало чітким, кольоровим і знайомим.
Він сидів там, допоки не прокидався
вітер. Іноді той прокидався з такою силою, що підіймав увесь ліс до танцю.
І, дивлячись на листя, що колишеться, хамелеон уявляв собі, що це були птахи, які хочуть полетіти.
«А хмари? Вчора по небу прогулювалися
тиранозавр, велоцираптор і брахіозавр. Йшли дуже повільно, навіть не знаю, куди, але дивились на мою гілку, тож я привітався, помахавши їм. Не знаю, чи побачили вони мене, але
потемніло, стало темно-сірим, і вони зникли. Можливо, повернуться завтра».
«Не бачиш, що на мені зараз темний колір?» Так
розмовляли хамелеони: вдягали емоції. Якщо були роздратовані, вдягалися у темне, а якщо щасливі – то в кольорове.
Але С не бачив світ лише у чорно-білих кольорах. Бачив сірі відтінки, багато сірих відтінків, бачив світло і бачив
дрібниці, багато дрібниць, але так і не знав, що відповісти: як
же знати, де сховатися, якщо я не знаю, якого я кольору?
Одного разу, коли він був у роздумах і одним оком крутив туди-сюди, шукаючи
інакше дерево. Ближче придивився одним
не наблизився
«Схоже на луску!»
«Як дивно, – подумав Х, – що вона
мою. Коли я роздратований, вона настовбурчується, стає гострою та темнішою, аніж та, що на дереві». Він згадав свого батька, який, коли
дратувався, ставав темним, а коли сміявся із своїми друзями, то його луска ставала гладкішою та рівнішою.
Kрилaті копитa
Грім – молодий кінь. У стайні, звідки його сюди привезли, йому велося недобре: на боках у коня рани. Він тривожно
б‘ється – бррр, – коли до нього підходить Петрович, і не підпускає до себе лікаря.
швидше б’ється серце – тук-тук,
–
Тобі болить, – шепоче дівчинка, – я розумію, бідний
Громику, тобі болить, але це мине, хороший хлопчику, ти
одужаєш, хороший, хороший, хороший...
Сонині слова заспокоюють Грома, він пряде вухами.
Чорна шкіра під пальцями дівчинки тремтить, але вона не
боїться: кінь довіряє їй, кінь вважає її своєю, вона знає це. Кілька днів Соня лікувала Грома, чистила його,
розчісувала і підстригала гриву. Грім – красень, а відтоді, як почав одужувати, почав виглядати спокійнішим та
щасливішим.
минуло,
копитами.
Можливо, він надворі? Дафна оббігла всі закутки, обшукала кущі та клумби, перерила купку торішнього листя, але хвоста ніде не було. Дафна знала, що бувають собаки, які народжуються
без хвостів. Але Дафна була не з таких. Вона народилася з чудовим хвостом, виросла з ним і їй не спадало на думку з ним колись розлучитися. Дафні дуже бракувало хвоста.
У дворі на сонці ніжилася кішка на ім‘я Кішка.
— Кішко, привіт. Ти випадково не бачила мого хвоста? —
спитала Дафна.
— Ні, не бачила. Ти в кущах подивилася?
— Подивилася.
— А в купці торішнього листя шукала?
— Шукала.
— Гммм… Мабуть, він і справді зник. Тобі
ім‘я Давич.
копало траншею.
А потім я обміняла її хвіст на пір‘ястий Давича. Поки
гулятиму з позиченим.
Aaaa... Зрозуміло. Тобі
маленький, легкий, тож не заважатиме. — Маєш рацію, Уко, — погодилася Дафна,
обмінялися хвостами.
цуценя тішилося вдалому обміну.
У міському парку травичку скубав поні на ім‘я
Кудисько.
— Кудиську, привіт. Як гарно ти махаєш хвостом, —
Дафна похвалила поні.
— Привіт, Дафно. Іноді я так втомлююся від цього. Я хотів би спокійнішого хвоста.
— Може, поміняємося? — запропонувало цуценя. — Хвіст
Обнюхуючи квартал старих будинків, Дафна раптом на
щось натрапила. Вона підвела очі — з вікна звисав зелений хвіст. Невдовзі його колір почав змінюватися: спочатку на червоний, потім на помаранчевий та фіолетовий.
— Привіт, хамелеоне Оні. Який гарний твій хвіст. Як дивовижно змінюються його кольори. — Привіт, Дафно. Хто ще змінить твій настрій, як не ти сам: хочеш зелений, хочеш синій. А якщо постаратися, можна отримати всі кольори одразу.
— Як весело було б погуляти з таким хвостом хоча б годинку, — замріялася Дафна, яка вже звикла обмінюватися хвостами. — Може, обміняємося? Звісно, якщо тобі, Оні, не шкода.
— Ну, якщо ненадовго, то
невпевнено. Дафна, наряджена у хвіст хамелеона, попрямувала далі. Раптом вона відчула
Перше, що побачила Дафна, коли зайшла на рідне
подвір’я,— випрана білизна, яка майоріла від вітру. Між
маминою блузою та батьковими штанами від піжами висів... хвіст Дафни. — Знайшла! Гав-гав! Знайшла! — Дафна гавкала так сильно й голосно, що
І ось настає ранок його дня народження!
Але хто там? Тук-тук-тук! Щось грюкає за скелею, немов грім.
Ааа! Це їхній
може збагнути, чому всі посміхаються. А ще менше розуміється
на тому, що подарувати Левеняті, бо сам маленьким
дуже давно.
Тож він глибоко замислюється. Потім одним
потилицю. Шкряб-шкряб!
Урешті-решт — свій брудний бік. На долоні залишається
маленька жменька землі.
А очі Левеняти благально дивляться на гостя. Що ж робити? — Вітаю, — бурмоче гість зніяковіло.
Більше
Яка халепа!
Левеня страшенно засмучується.
Спочатку
Але там,
сонця, — вже зайнято. Тоді він кидає погляд у бік мами.
Там сидить папуга. Коли сутеніє, вона джеркотить, мов
будильник. Мама сильно розтягується. Ох, як добре витягнутися на весь зріст! Вона язиком лизь-лизь дбайливо вилизує своє хутро. А потім йде на полювання. У старшого
Озираючись навколо, він помічає Фенека. Його довгі, прямі
вуха видно здалеку. Він теж щось несе в своїй лапці.
— Що там приховуєш? — запитує Левеня.
Бо воно не лише миле, а й дуже допитливе створіння.
— А чому твої лапки за спиною? — цікавиться Фенек.
Левеня
сюрприз на день народження. Це крихітне насіннячко.
— Не
де йому буде найліпше? — У моїй жменьці землі! — раптом веселішає Левеня.
Хіба це не чудова думка?
— Але вона така маленька, — зауважує Фенек, обнюхавши. — Де ж знайти місце, в якому йому ніщо не заважатиме? Інакше прибіжить нікчемна Гієна і почне рити.
— Ходімо й запитаємо когось, — пропонує Левеня. Спочатку вони зустрічають Птаха-носорога. Він стриб-стриб стрибає довкола кущів. Шукає
— Не робіть дурниць, дорогенькі, — хіхікають сурикати. —
Там товчуться юрбища тварин. Від вашого насіння залишиться
лише порох.
— Це правда, — журиться Левеня.
Його погляд блукає за високими деревами. Можливо, там?
Вони намагаються залізти вгору. Добрий Слон, підтримуючи хоботом, допомагає їм. Дерева ближче до сонця. Утім у Фенека від висоти паморочиться голова.
Потім, спустившись
— Я знаю одне місце. Але вам доведеться поквапитися, —
і шепоче їм щось на вухо.
І втомлені мордочки звірят
Так, як їм підказав Гіпопотам, друзяки
дюн.
піднімаються на гору.
насіннячко. Тут якраз достатньо світла. А поруч встромляють пальмову гілку,
Куди ти, Леон?
«Вельми зручно!» – подумаєте ви, але насправді було
геть не так. – Як дістатися до Жовтого Міста? — спитав Леон
подорожнього, якого одного літнього дня зустрів на
запиленій дорозі.
О-о-о-о-о, камінь, що
—Я,
п’ятами.
камінь!
Невдовзі прибув до Жовтого Міста, звідусіль
оточеного мурами, зведеними з кукурудзяних качанів. – Жовте знамено, жовті ми всі, хто оце за вратами стоїть? — спитав його чатовий. – Хамелеон, — представився Леон. – Кемел? — здивувався чатовий. — У тебе справді горб, але я думав, що ви, верблюди, зовсім інші. Ну, головне, що
Одного ранку Леонові закортіло полуниці. І троянд.
І Леон таки пішов. Ішов сім довгих днів і сім ночей.
Нарешті опинився перед міськими мурами, зведеними з
соковитих помідорів.
— Червоне знамено, червоні ми всі, хто оце за вратами
стоїть? — спитав його чатовий.
— Хамелеон, — представився Леон.
— Малина? — здивувався чатовий. — Ти справді
шерехатий, але я думав, що ви, малини, геть інші. Ну, головне, що ти червоний. Ми пускаємо до нашого
червоних істот! — Пхе, шерехатий!
Це вже занадто,
та
червоним перцем, потягував буряковий сік і ставив троянди
Леон нарешті прибув до Барвистого Міста, навколо
якого не було мурів, а містом не правили королі чи королеви. У ньому мешкали містяни всіх барв — жовті, червоні, зелені, сині, рожеві, фіолетові, коричневі, чорні…
— Барвисте знамено, барвисті всі ми, вітаємо вас щиро, хто б ви не були!
Крути тарілку, крути
Сестра, набагато старша за
мене, їздила подорожувати цілим світом.
Подорожувати – це, мабуть, те саме, що й сидіти
столом. Сестра лише й говорить про те, що їла, або про
людей, з якими розмовляла
здається, що розмовляла та їла
«Обід на столі! Сьогодні гулятимемо Литвою!» – кличе
сестра з кухні.
Крути, крути, крути,
Троянда вітрів, крути продукти,
тарілку, крути глобус:
вгадати? На смак як сир, на смак як гриби. Що це? Сестра ставить грати платівку, і здається, неначе
смаки.
Мммм … Ням-ням!
Їсти – це наче бавитись.
Крути, крути, крути,
Троянда вітрів, крути продукти
Крути тарілку, крути глобус Куштуй цілий світ
хрустко-кремовий
руку. Мммм … Ням-Ням! Їсти – це наче досліджувати.
Цієї неділі заходимо на кухню вдвох: я та сестра. І…
Волосся зібране назад, фартух стягнутий спереду. Рукави
засукані догори, на ногах сабо. Інгредієнти витягнуті
туди та тра-ля-ля-ля-тра-ля-ля-ля:
Крути, крути, крути, Троянда вітрів, крути продукти
Крути, крути, крути,
Дні «так» та дні «ні»
Лії дуже подобаються дні тиші.
Лії подобається дивитись на все, але не подобається, коли дивляться на неї.
Лії подобається слухати, але не подобається відповідати.
Лії подобаються безпечні місця, які належать лише їй.
Лії не подобається, коли люди говорять дуже голосно.
всередині неї. Звідти вона дивилась на зовнішній світ. Туди голоси
доходили тихенько, не нав’язуючись, а промені світла танцювали навколо неї, не завдаючи шкоди.
Там Лія бачила речі, які більше ніхто не бачив.
Вітер, який підіймав листя у повітря.
Дощ, який падав повільнесенько, не намочуючи її
волосся.
Птахів, які співали, а вона вгадувала їхню музику.
Тварин, які пробігали повз, а вона мала час їх
порахувати. Лії подобалось рахувати речі до ста і далі.
Іноді її кликали: «Лія, пішли бавитись!»
Але Лія виходила лише тоді, коли хотіла.
Було багато днів «ні».
«Ні» міцним обіймам.
«Ні» шуму від блендера.
«Ні» сильному запаху їжі.
«Ні» піску, який прилипає до пальців.
«Ні» холодній галяретці, яка розчиняється у роті.
«Ні» проханням робити те, що вона не розуміє.
У ці дні куля була її улюбленим місцем.
Як безпечна мушля, як м’яка хмаринка.
Проте Лія також мала дні «так».
«Так» торканню до морської піни.
«Так» прогулянці на гойдалку.
«Так» шматочку нового торту.
«Так» легенькому простягненню руки.
«Так» котячим пестощам.
«Так» годуванню собаки ласощами.
У такі дні Лія виходила з кулі.
Наважувалась.
Досліджувала.
Саме у школі вона познайомилась з Ноа.
Ноа не хотів говорити.
Одного дня Лія вийшла назовні.
Сіла біля нього. Ноа намалював динозавра та передав
його їй.
Лія
Ноа.
Іншого дня Ноа приніс камінці.
Діти
Один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім….
Ноа також дуже подобалось рахувати та складати речі.
Складав за кольором, за розміром та формами.
Йому тільки не подобалось розмовляти.
Одного дня Лія щось принесла.
Принесла світло-зелене м’якесеньке перо.
«Дивись, Ноа, дивись, як воно літає», – і подула.
Ноа також подув, і перо затанцювало у повітрі.
Підлетіло вгору, опустилося донизу, закрутилося та знову здійнялося до гори. Обоє тихенько сміялися, без шуму і без поспіху.
Аж поки одного дня Ноа вимовив одне слово. Це сталося на перерві у школі.
Лія вказала на яблуко та промовила повільно:
— Яб-лу-ко.
Ноа тихенько повторив:
— Яб-лу-ко.
Йому сподобався звук.
Повторив ще раз.
Та ще раз.
— Яблуко, яблуко, яблуко.
Лія посміхнулась.
Сіли поруч, без поспіху. Лія витягнула зелене перо з
сумки та сказала:
— Перо.
— Перо, – повторив Ноа.
— Небо, – сказала Лія показавши вгору.
— Небо, – засміявся Ноа.
— Земля, – сказала Лія показавши на підлогу.
— Земля, – повторив Ноа.
Промовляли слова повільно.
Слова залишали їхні вуста без поспіху.
І без страху помилитися.
І так поступово, повільно, що стало її улюбленим способом щось робити, Лія виходила назовні все більше й більше.
І Ноа розмовляв все більше.
Вони обоє мали дні «так», обоє мали дні «ні».
А який в тебе сьогодні день:
день «так» чи день «ні»?
І знову цокіт на всю вітальню: «цок-цок-цок!». – Доню, переклади, будь ласка, – попросила усміхнено мама. – Ну, білочка мені каже: «Привіт! Я – Пушинка. А як тебе звати?» – А я їй: «Олюня!»
Потім вона підбігла до мене ближче і попросила: «Олюню, прожени звідси того рудого
і поцупить!» «Ну що ти!»
–
Можливо. Сховків у них
багато: в дуплах, у трухлявих
пеньках, норах. Вони можуть
щось заховати і потім забути.
Глибокий сніг стає іншою
причиною того, що тваринки
не можуть дістатися їжі.
Олюня подивилася у сад. Хоча вже настала осінь, мамині квіти ще рясніли барвами, трава зеленіла соковито й густо. А уява відносила дівчинку в люту зиму.
Але мама теж напевно нічого сказати не могла. Тож на
сімейній
птахів.
зиму.
яку
Прийшов заповітний святковий
прошмигнула з біноклем на кухню.
Тат! Мам! – розлетілося квартирою. – Сюди! Мерщій! За хвилю всі прибігли. – Щойно Пушинка зістрибнула з нашого підвіконня!
Гляньте, що вона залишила!
Всі подивилися за вікно. – Це – ліщина, – мовила мама, підхопивши на руки Тарасика.
самотньою.
— Та ну його, того
боягузика!
Згодом Люся помітила, як
він сидів на галявині. Можливо,
зараз їй пощастить? Вона
підкрадалася рачки, як КІШКА,
І вона дочекалася слушної нагоди. Одного разу метелик
залетів до теплиці. Люся зачинила двері.
— Ага, нарешті ти попався! — злорадісно промовила дівчинка. Вона спіймала метелика і закрила його в банці.
ПУРХ-ПУРХ! ПУРХ-ПУРХ! ПУРХ-ПУРХ! — пурхав крилами метелик, та нікуди не міг полетіти. — Що тут у тебе? — поцікавився брат, коли Люся
повернулася додому.
Кіт теж прибіг подивитися. Усі раптом зацікавилися.
— Я спіймала метелика, — відповіла дівчинка.
— Навіщо він тобі?
— Він не боїться, бо я перестала його ловити, —
відповіла Люся. — А хочеш, покажу
тобі, що я намалювала?
таких міст як Порту, Барселона та Лісабон. Вітор викладав проєктну методологію
такими видавництвами як «UPA Editora», «Livros Horizonte», «Porto Editora», «Penguin Random House» та «Nuvem de Letras». У 2022 році одна з
отримала премію «Caminhos de Leitura» («Читацькі шляхи») та
та бібліотек (DGLAB) на
Їхні злодійські завжди зазнають невдачі,
«Cap
Pota»,
«Tino e Tano», англійською – «Pick and Pocket», тощо. На батьківщині авторка найбільш відома завдяки своїй рожевій монстриці Міці. Майда Корен була нагороджена всіма найважливішими словенськими нагородами з дитячої та юнацької літератури. Її книги можуть прочитати й діти з інших країн, оскільки їх перекладено вже одинадцятьма мовами. Майда обожнює свого кота, дерева та морозиво.
працювала над кількома видавничими проєктами, один з яких було опубліковано під заголовком «...Ем Бреве…» в «Diįrio As Beiras». У 2015 році вона здобула ступінь магістра за спеціальністю
почала працювати в художній школі ім. Суаріш душ
У 2019 році вона переїхала до Кейптауну, ПАР, де працювала над декількома фото-проєктами, в тому числі й соло-виставкою
видання: «Laimė yra lapė» («Щастя – це лис»), «Drambliai ėjo į svečius» («Слони пішли в гості»), «Paslapčiausia paslaptis» («Найпотаємніша таємниця»), «Duobė» («Яма») та «Ševeliūra» («Шевелюра»). Її твори перекладено понад двадцятьма мовами та театралізовано. Авторка часто проводить зустрічі
із чудернацькими малюнками Манга, веде професійну
“Keys to Victory“.
працює з гравюрою, ілюстраціями, скульптурою та прикладним
свою
поглядом можна осягнути глибоке філософське підґрунтя. Її роботи можна впізнати за тонким гумором,
зображення емоцій лише за допомогою кількох штрихів. Кожна книга зображає окремий світ: Марія свідомо досліджує різні художні техніки та експерименти, аби кожен малюнок був щирим, а візуальна оповідь – яскравою. У 2012 році її ілюстрації до дитячих книг було відзначено премією Міжнародної ради з дитячої та юнацької книги (IBBY). У 2013 році книга, яку проілюструвала Марія, отримала нагороду «Найкрасивіша литовська дитяча книга» (Domicelė Tarabildienė Prize). У 2014 році твори мисткині стали частиною виставки
на літературно-творчий шлях. На сьогодні вона написала
2015: Номінація «Найкращий дебют року» на Національному конкурсі дитячої літератури за книгу «Emilio laiškas» («Лист Еміля»)
2019: Перемога в категорії «Дитяча книга» в кампанії «Книга року 2019» за книгу «Stebuklingi senelio batai» («Магічне взуття дідуся»)
2020: Перемога в категорії «Підліткова книга» в кампанії «Книга року 2020» за книгу «Juodavandeniai» («Чорні води»)
2021: Премія дитячої літератури
2023: Міжнародна літературна премія ім. Яніса Балтвілкса На дозвіллі авторка займається спортом, читає, створює настінні рельєфи, реставрує
ISBN 978-609-8237-32-0
(«Heroes Unleashed: Implementing a Sensory Reading Program in European Public Libraries»), який
