Іван Багряний

Відділ культури і туризму Черкаської РДА КЗ «Черкаський районний організаційно-методичний центр бібліотечної та краєзнавчої роботи» Черкаської районної ради

(До 110-річчя з дня народження письменника Івана Павловича Багряного)

Біобібліографічний нарис

Черкаси – 2016

83. 3(4УКР) П 78 Пройшов усі світи я...: біобібліографічний нарис [до 110-річчя з дня народження письменника Івана Павловича Багряного] / КЗ «РОМЦ БКР» Черкас. райради; авт.-укладач Т.В. Крупченко. – Черкаси: [б. в.], 2016. – 12 с.

Життя і творчість Івана Багряного – приклад високої національної самосвідомості яскравої особистості, відданого патріота України, що перед цілим світом ствердив свою віру в непоборність і вічність буття свого народу. Його життя було сповнене драм та ризику, небезпек, пригод, зрад життя, та своєю творчістю Багряний довів, що віра в перемогу добра над злом в ньому невмируща та, що ніяким життєвим негараздам не під силу вбити в ньому «Людину». Видання містить бібліографічний список джерел та розраховане на бібліотечних працівників, вчителів, учнівську та студентську молодь та на широке коло читачів.

Автор-укладач: Т.В. Крупченко Комп’ютерний набір: Т.В. Крупченко Відповідальна за випуск: Л. В. Гріщенко

Підписано до друку 25.08.2016 Тираж 35

Комунальний заклад «Черкаський районний організаційнометодичний центр бібліотечної та краєзнавчої роботи» Черкаської районної ради, 2016 2

Постать Івана Багряного − одна з найяскравіших і найдраматичніших в українському письменстві і громадянстві першої половини і середини XX століття. Переслідуваний і караний на батьківщині, в УРСР, Багряний здобув за кордоном славу оригінального, проникливого, перманентно неспокійного письменника, поета великої уяви. Там, на чужині, романи письменника видавалися багатьма мовами, користувалися популярністю у читачів, у той час як у Радянському Союзі його люто ненавиділа більшовицька влада, ім'я митця було занесене в чорні списки зрадників народу, а твори надовго вилучені з літературного вжитку. Лише у 1991 році Івана Багряного було реабілітовано, відтоді почала перевидаватися його творча спадщина. Народився Іван Павлович Лозов'яга (справжнє прізвище письменника) 2 жовтня (19 вересня за старим стилем) 1906 року в місті Охтирці на Полтавщині (тепер Сумська область) у родині муляра Павла Лозов'яги, якому згодом і присвятив збірку поезій «В поті чола». Мати майбутнього письменника — Євдокія Іванівна Кривуша — походила із заможного селянського роду із села Куземин біля Охтирки. У сім’ї, крім Івана, виховувалися також син Федір і дочка Єлизавета. Навчався Іван у церковнопарафіяльній школі в Охтирці, у вищій початковій школі, а з 1920 pоку − у технічній школі слюсарного ремесла, яку полишив задля навчання в Краснопільській художньо-керамічній школі, яку закінчив у 1922 році. І, хоча потяг до малярства був у нього органічним, все ж таки по закінченні цієї школи вирушає працювати на Донбас. Та робітнича біографія письменника була короткочасною − кликали поезія, мистецтво; пережите, побачене, переосмислене вимагало нового − мистецького вираження. А побачити довелося багато. Бачив, як у 1920 pоці чекісти познущалися над його дядьком і 92річним дідом на пасіці − кололи багнетами, стріляли з револьверів, їхня безневинна смерть вразила хлопця. Іншого дядька вислали на Соловки, звідки він не повернувся. А розкуркулення, голод, примусова колективізація, свавілля місцевої влади?.. Бунтарство визрівало в душі юнака. Згодом у листі до Дмитра Нитченка він згадуватиме: «Літературою почав займатись дуже рано, якщо мати за літературну працю дитяче писання віршів. Вірші я почав 3

писати (і то по-українському) ще в російській церковноприходській школі. Почав їх писати з протесту проти вчителя і вчительки, які мене злісно називали «мазепинцем», бо я лічив (рахував) в арифметиці не так, як вони веліли, а так, як навчила мати: один, два, три, чотири... шість... вісім тощо. Це було завзяте змагання. І от під впливом байок Глібова та «Катерини» Шевченка, які я дістав нелегально (це було за царя), я почав писати войовничі вірші в другому класі церковноприходської школи, восьмирічним хлоп'ям, в 1915 (почав учитися шестирічним). Звідти й почалися мої митарства. Три роки пізніше чи чотири, в вищо-початковій школі, я вже був редактором шкільного журналу «Надія», що виходив в українській мові, бо вже тоді школа була українська».

1922 року починається період трудової діяльності і активного громадсько-політичного життя: він то завполіт цукроварні, то окружний політінспектор в Охтирській міліції, то вчитель малювання в колонії для безпритульних і сиріт. 1925 року вийшов із комсомолу. Щоб «збагатитись враженнями» (вислів Івана Багряного), побував на Донбасі, в Криму, на Кубані, хоча довколишнє життя і так давало чимало для роздумів: розкуркулення, колективізація, ідеологічний тиск на інтелігенцію. У 1924 році Іван вступив до Охтирської філії організації селянських письменників «Плуг».

1925 року Іван Багряний почав працювати у Кам'янці-Подільському ілюстратором у газеті «Червоний кордон», надрукував у ній свої перші вірші. Того ж 1925 року під псевдонімом І. Полярний власними силами видав в Охтирці невеличку збірку «Чорні силуети: П'ять оповідань». В оповіданнях описані враження від побаченого й пережитого автором під час поїздки по Україні. Це переважно безрадісні реалістичні картини життя тогочасного суспільства. Протягом 1926-1930 pоків Іван навчався в Київському художньому інституті (КХІ), але диплома не отримав, бо виявив себе «політично неблагонадійним». Навчаючись в КХІ, вийшов зі спілки «Плуг» та вступив до опозиційного літературного об’єднання МАРС («Майстерня революційного слова»), де зблизився з самовимогливими митцями слова: Валер’яном Підмогильним, Євгеном Плужником, Борисом Антоненком4

Давидовичем, Григорієм Косинкою, Миколою Хвильовим, Миколою Кулішем, Остапом Вишнею, Михайлом Яловим, Тодосем Осьмачкою та іншими, яких пізніше було піддано нищівній критиці з боку офіційної радянської критики та всіляко переслідувано. Саме в цей період Іван активно працював і друкувався в журналах «Глобус», «Всесвіт», «Життя й революція», «Червоний шлях» та інших. Тоді ж з’явився творчий псевдонім Багряний. Івану Багряному було 25 років, коли геноцид на Україні розгорнувся на весь свій диявольський масштаб. Він уже дечого досяг у житті: одержав технічну і загальну освіту, видав першу збірку поезій «До меж заказних» (1927), поему «Ave Maria», роман «Скелька», що дало йому дорогу до членства в опозиційній групі письменників МАРС, до якої входили письменники Підмогильний, Антоненко-Давидович, Плужник, Осьмачка, Косинка, Галич. Його твори зазнали нищівної критики, а він був визнаний «антирадянським поетом» та «куркульським ідеологом».

16 квітня 1932 року Багряного заарештували в Харкові й звинуватили «в проведенні контрреволюційної агітації» за допомогою його літературних творів, таких як історичний роман «Скелька», поеми «Тінь», «Вандея», «Гутенберг», соціальна сатира «Батіг». Іван пробув 11 місяців у камері одиночного ув’язнення у внутрішній тюрмі ГПУ. А 25 жовтня 1932 року його звільнили з-під варти і на три роки відправили до спецпоселень Далекого Сходу. Про період перебування Івана Багряного на Далекому Сході в 1932-1937 роках досі мало відомостей: Охотське море, тайга, життя серед українців Зеленого Клину. Утеча в Україну та арешт у дорозі, новий термін (3 роки) — тепер уже в таборі БАМТАБу. Автобіографічні подробиці про ці п’ять років життя — арешт, тортури, втечу із заслання й повернення на батьківщину — письменник використав у романі «Сад Гетсиманський». Точних даних про час повернення Івана Багряного із заслання немає: 16 червня 1938 року повторно арештований та відсидів у Харківській в’язниці УДБ-НКВС на Холодній горі. Йому пред’являють нове звинувачення — участь чи навіть керівництво у націоналістичній контрреволюційній організації. Хоч тривали довгі дні знущань та допитів, Акт про закінчення слідства 26 березня 1939 року з висунутими проти нього обвинуваченнями Іван Багряний не підписав. 1 квітня 1940 року прийнято постанову, в якій відзначалося, що всі свідчення про контрреволюційну діяльність належать до 1928-1932 років, за що він уже був засуджений, а «…

5

інших даних про антирадянську діяльність Багряного-Лозов’яги слідством не добуто». У 1940 році Іван Багряний з відбитими легенями й нирками був звільнений під нагляд. Після звільнення знову оселився в Охтирці, працював декоратором у місцевому театрі, редагував газету «Голос Охтирщини». Невдовзі на нього чекало нове випробування – розпочалася Друга світова війна. Україну окупувало німецьке військо. На зміну одній жорстокій владі прийшла інша, не менш жорстока. За нових умов Багряний продовжував активно обстоювати патріотичну позицію. Після початку війни потрапив до народного ополчення, працював в ОУН: малював листівки, плакати, складав пісні, виступав перед воїнами УПА. За це німецьке окупаційне керівництво засудило його до страти. Рятуючись від переслідувань, митець виїхав до Західної України. На Галичині Іван Багряний працював у референтурі пропаганди, писав пісні на патріотичні теми, статті різноманітного характеру, малював карикатури й плакати агітаційного призначення. Одночасно він брав участь у створенні Української Головної Визвольної Ради (УГВР), у розробці її програмових документів. Попри таку завантаженість Іван Багряний не покинув літературну працю. 1944 року він написав один із найталановитіших творів — роман «Звіролови» (згодом відомий як «Тигролови»). А у січні 1944 року написав, перебуваючи у Тернополі, поему «Гуляй-Поле». Друга світова війна дала «вихід» на Захід через фронт і табори, через категорію «остарбайтера» й оунівське підпілля. Волею і неволею мільйони українців з УРСР опинилися на Заході. Кількасот тисяч їх зостались назавжди емігрантами. У 1944 році Багряний розійшовся в поглядах з керівництвом УПА і сам, без родини, емігрував до Словаччини, а згодом до Німеччини. Місто Новий Ульм (Німеччина) стало місцем його постійного перебування в еміграції. Завдяки Івану Багряному це місто стало центром українського культурного відродження, демократично-визвольного руху. В еміграції Багряний виявив велику творчу енергію в широкому інтелектуальному і громадянському діапазоні – як поет, романіст, публіцист, політичний мислитель і діяч, організатор політичного життя. З під його пера виходили поезії, частина яких об’єднана в збірці «Золотий бумеранг» (1946), романи «Тигролови» (1944), «Сад Гетсиманський» (1950), «Огненне коло» (1953), «Антон Біда — герой труда» (поетична сатира, 1956), «Буйний вітер» 6

(1957), «Людина біжить над прірвою» (1965), п’єси – «Морітурі», «Генерал», «Розгром» та інші твори. Однією з головних тем творчості Івана Багряного було викриття системи більшовицького терору, показ жорстоких і підступних методів роботи каральних органів – тут він використав багатий матеріал особистих вражень. Його роман «Сад Гетсиманський» був чи не першим твором емігранта з СРСР, який розповів правду про жахливий катівський механізм більшовицької влади. Памфлетом «Чому я не хочу вертати до СРСР?» (1946) Багряний привернув увагу світової громадськості вражаючою правдою про істинне становище людини в СРСР, урятувавши цим від репатріації не одну людину. У цьому пристрасному памфлеті він розгорнув перед західним світом трагічні сторінки української дійсності: голод 1932-1933 років, цілеспрямоване винищення сталінщиною селян, інтелігенції і всього українського народу, і все це показав крізь призму власної долі. Він утік від большевизму, як і багато інших людей, приречених на знищення, не для того, щоб повернутись у це пекло. Автор переконливо пояснив причину небажання повертатись додому. Він писав: «Я є українець, робітник з походження, маю 35 років, уроджений на Полтавщині, зараз живу без сталого житла, в вічній нужді, никаючи, як бездомний пес, по Європі, утікаючи перед репатріаційними комісіями з СРСР, що хочуть повернути мене на «родіну». Полум’яний памфлет Івана Багряного, його пристрасна розповідь про страждання українських робітників, селян, інтелігенції (як і інших народів) у більшовицькому «раю» та про свої власні поневіряння, стає в 1940 роки одним із тих документів, які допомогли змінити ставлення західної громадськості до проблеми «переміщених осіб», — а водночас це був і початок деміфологізації сталінського режиму.У 1948 році він заснував Українську Революційну Демократичну партію (УРДП), очолив Українську національну раду, заснував ОДУМ (Об'єднання демократичної української молоді).

7

Безумовно, політична діяльність забирала у Багряного масу енергії і часу, а головне – забирала його здоров'я, бо наживала йому численних ворогів. Москва не пошкодувала грошей на агентуру, щоб цькувати Багряного, шкодити йому на полі української еміграції, вносити розвал і в саму УРДП. Умови, в яких Багряний творив літературу, були екстремальними. З 1948 року письменник майже не виходив з лікарень. Коли вже не міг працювати за письмовим столом, йому зробили для письма спеціальну дошку, яку, лежачи на лікарняному ліжку, ставив на груди. Палата в санаторії СанБлазієн перетворилася на робочий кабінет. Фізична немічність не заважала будувати творчі плани на майбутнє. Хотілося писати про Симона Петлюру, про повстання на панцернику «Потьомкін», яке почалося зі слів матроса – українця Вакулинчука, сказаних по-українськи: «Та доки ж ми будемо рабами?». Хотілося відтворити у пам’яті конфіскований роман «Марево». А ось останній лист Багряного до «Дорогого друга» (саме так завжди звертався до Дмитра Нитченка його автор): «Дорогий Друже Дмитре! Коли б Ви були тут, коло мене, й побачили, як я борюкаюсь за життя, Ви б не нарікали на мене, що не пишу листів. Щоб Ви знали, я ось уже рік не вилажу з лікарень. Здається, моя пісенька проспівана… Не нарікайте, що нема листів. Як тільки буду в стані – напишу. Неодмінно. Оце написав кілька рядків, а так ніби працював півдня кайлом у шахті».

1963 року філія Об’єднання демократичної української молоді (ОДУМ) в Чикаго розпочала акцію за надання Нобелівської премії Іванові Багряному, але його несподівана смерть перешкодила офіційному висуненню на цю нагороду. Тяжке життя, поневіряння по таборах і тюрмах Радянської імперії підірвали здоров'я письменника. Останні п'ятнадцять років життя він хворів на туберкульоз, а до нього додалася ще й хвороба серця. Так хотілося ще працювати й творити, а сил уже не було. Які тільки ярлики не вішали на письменника: і «український Пушкін», і «український Солженіцин», «куркульський прихвостень» і «хвильовист», «адепт ленінської революції» і «діяч оунівського запілля».

8

А сам письменник хотів бути «тільки людиною». Критика нещадно картала його в еміграції, а на батьківщині переслідували сталінські агенти. Помер Іван Багряний 25 серпня 1963 року у Шварцвальді в санаторії Сан-Блазієн. Після смерті знайшли недописаного листа: «Друже мій! Я вже задихаюсь. Щоби уявити, якого несамовитого напряження нервів і волі треба мені для витримування всієї зливи мерзости (такої безкінечної і такої немилосердної), треба взяти лише до уваги, що моя душа від природи – це душа поета і митця. А значить, вона зовсім не пристосована таку мерзоту витримувати – не має панцера, та я все це витримувати мушу. Мушу! Хто зрозуміє це слово?! Тому я зціплюю зуби, нагинаю голову і йду до кінця мого призначення… Серце кожного поета і романтика мусить іти на Голготу». Поховано Івана Багряного на цвинтарі в Новому Ульмі. На могилі стоїть пам’ятник (автор – скульптор Леонід Молодожанин) із написом – цитатою із поеми «Меченосці»: Ми є. Були. І будем ми! Й Вітчизна наша з нами. Всього неповних 57 років прожив письменник, а скільки створив у найнестерпніших умовах!

1944 рік — роман «Люба» 1946 рік — роман «Золотий бумеранг» 1947 рік — повість «Морітурі» 1948 рік — комедія-сатира «Генерал», повість-вертеп «Розгром» 1950 рік — роман «Сад Гетсиманський» 1953 рік — повість «Огненне коло» 1956 рік — поема «Антон Біда — герой труда» 1957 рік — «Маруся Богуславка» — перша частина незавершеної трилогії «Буйний вітер» 1965 рік — «Людина біжить над прірвою» 1994 рік — «Під знаком Скорпіона» 1996 рік — «Публіцистика» В Україні життєвий подвиг письменника було оцінено уже за Незалежності: у березні 1992 року Івана Багряного посмертно нагороджено найвищою відзнакою нашої держави – Державною премією України імені Тараса Шевченка за романи «Сад Гетсиманський» і «Тигролови».

9

Рекомендовані твори Івана Багряного для ознайомлення 1. Багряний І. Ave Maria / І.Багряний. – [Охтирка]: Сам, 1929. – 114 с.

2. Багряний І. Антон Біда – Герой Труда: повість про Ді-Пі / І.Багряний.

– [Мюнхен]: Україна, 1956. – 271с.

3. Багряний І. Боротьба проти московського імперіялізму й Українська Національна Рада: Доповідь виголошена в Англії / І.Багряний. – Німеччина: Українські вісті, 1954. – 135 с.

4. Багряний І. Вибрані твори / Іван Багряний. – К.: Смолоскип, 2006. – 687 с.

5. Багряний І. Вірю!: Хрестоматія / І.Багряний. Упоряд. В. Усань. – Детройт; Х.: Фундація ім. Івана Багряного, 2000. – 545 с.

6. Багряний І. До меж заказаних / І. Багряний. – К.: Маса, 1929. – 72 с.

7. Багряний І. Золотий бумеранг / І.Багряний. – [Б.м.]: Прометей, 1946.

– 177 с.

8. Багряний І. Людина біжить над прірвою / І. Багряний. – Новий Ульм; Нью-Йорк:Україна, 1965. – 332с.

9. Багряний І. Огненне коло / І.Багряний. – [Б.м.]: Прометей, 1953. – 125 с.

10. Багряний І.П. Під знаком Скорпіона: з творчої спадщини письменника: поезії, проза, публіцистика / І. Багряний. – Смолоскип, 1994. – 240с.

11. Багряний І. Розгром: Повість-вертеп / І.Багряний. – [Б.м.]: Прометей, 1948. – 125 с.

12. Багряний І. Сад Гетсиманський. – К.: Наукова думка, 2001. – 548 с.

13. Багряний І. Тигролови: роман / І. П. Багряний. – К.: Велес, 2007. – 255 с.

14. Багряний І. Тигролови; Морітурі: роман, драматична повість / І. Багряний. – К.: Наукова думка, 2007. – 364 с.

15. Багряний І. Чому я не хочу вертати на «родіну»? / І. Багряний. – Лондон, 1946. – 32 с.

16. Багряний І. Чому я не хочу вертатись до СССР?. / І. Багряний. – Виннипег: Накладом Українців Канади, 1946. – 40 с.

10

Статті з періодичних видань 1. Власенко І. Рік Івана Багряного / Ірина Власенко // Літературна Україна. – 2016. – 14 січня (№ 1). – С. 10.

2. Головецька О. Іван Багряний / Ольга Головецька // Жінка. – 2015. – № 9. – С. 15.

3. Гризун А. Двокнижжя стає трикнижжям: [Іван Багряний] / Анатолій Гризун // Літературна Україна. – 2015. – 17 вересня (№ 35). – С. 6.

4. Іван Багряний (1906-1963) Воїтель // Слово Просвіти. – 2012. – 1117 жовтня (№ 41). – С. 8-9.

5. Кир’ян Н. Іван Багряний завойовує інформаційний простір: [про Івана Багряного] / Надія Кир’ян // Слово Просвіти. – 2014. – 18-24 грудня (№ 50). – С. 11.

6. Коновал О. Тернистий шлях Івана Багряного / О. Коновал // Літературна Україна. – 2012. – 19 липня (№ 27). – С. 12.

7. Коновал О. Чому Іван Багряний не хотів повертатися до СРСР? / О. Коновал // Літературна Україна. – 2011. – 6 січня (№ 1). – С. 11.

8. Марусик П. Іван Багряний пише листи… / П. Марусик // Слово Просвіти. – 2006. – Ч. 32. – С. 4.

9. Шугай О. «Мрію про час, коли хата Івана Багряного стане музеєм»: розмова з письменником, дослідником творчості Івана Багряного Олександром Шугаєм / вела Валентина Козак // Літературна Україна.

– 2014. – 25 грудня (№ 50). – С. 15.

10. Шугай О. Тут є що нам робити: [Рік Івана Багряного] / Олександра Шугай // Слово Просвіти. – 2016. – 3-9 березня (№ 9). – С. 10.

11. Шугай О. Він розвінчав сталінщину на 20 років раніше за Солженіцина: [До 100-річчя Івана Багряного]: розмова з Олександром Шугаєм / вела О. Мельник // Українська культура. – 2006. – № 10. – С. 30-31.

11

Науково-популярне видання

Автор-укладач Т.В. Крупченко Комп’ютерний набір Т.В. Крупченко Відповідальна за випуск Л.В. Гріщенко

Підписано до друку 15.07.2016 Тираж 35

Видавець: Комунальний заклад «Черкаський районний організаційнометодичний центр бібліотечної та краєзнавчої роботи» Черкаської районної ради 18000 м. Черкаси вул. Дахнівська, 52 e-mail: bibliotekaromc@gmail.com

12