Олекса Петрович Стороженко – український письменник, етнограф, художник і поет, був яскравою та самобутньою людиною, залишив помітний слід у вітчизняній культурі. Природа щедро наділила його душевними дарами. Сучасники високо цінували його природні естетичні уподобання та здібності талановитого музиканта, виконавця творів на віолончелі і скульптора, хоча спеціальної освіти він і не мав. За низку робіт Академія мистецтв нагородила його медаллю, а за проект пам’ятника Нестору-Літописцю присудила звання художника. Та не вони принесли йому славу і визнання. Нащадки пам’ятали і цінували його перш за все як талановитого оповідача, прекрасного знавця української народної мови. В основі його творів лежать історичні перекази і легенди з історії Запорожжя, пересипані неабияким гумором. Олекса Петрович Стороженко народився 24 листопада 1806 року в селі Лисогори Борзнянського повіту (тепер Ічнянського району) на Чернігівщині в родині дрібного поміщика, відставного армійського офіцера. Старовинний козацький рід Стороженків відомий ще з XVII століття; про його представників йдеться в універсалах гетьманів та Генеральної військової канцелярії XVIII століття. Дитинство минуло в містечку Великі Будищі Зінківського повіту Полтавської губернії. В 1821-1823 роках навчався в Харківському шляхетному пансіоні для дворянських дітей.
Подальший життєвий шлях був звичним для вихідців із привілейованого стану. Батьки вбачали Олексу військовим і віддали його в одне із військових училищ у Петербурзі. 18-річним юнаком він вступив на службу і послідовно проходив усі перші військові чини. Загалом, службі в армії було віддано 26 років (1824–1850). Здебільшого служив в Україні й, виконуючи різноманітні доручення, нерідко переїжджав з однієї місцевості в іншу. Завдяки цьому він добре вивчив життя і побут селянства в Південній Україні, зустрічався з колишніми січовиками, від яких почув перекази та легенди про Запорозьку Січ. Цей життєвий матеріал був узятий за основу багатьох творів митця. Письменник брав участь у кількох воєнних кампаніях російсько-турецької війни, у придушенні польського повстання, у поході в Угорщину, де під час бою його було контужено. Олекса Стороженко, перебуваючи в походах, завжди виявляв глибоке зацікавлення життям народу, його сучасним та минулим, швидко знайомився з людьми, умів розмовляти з ними, слухати їх. Поетичність його натури, щирий гумор, дотепність імпонували співрозмовникам, і від них він чув різні легенди та бувальщини. Його око швидко помічало найсуттєвіше в людях, а пам'ять фіксувала особливості оповіді, різноманітні барви та інтонації. Тому оповідання та нариси Стороженка нагадують усні розповіді, часом вони дуже схожі на переказані народом історичні події. Це реальне переплелося з фантазією багатьох оповідачів. Пам'ятною для Олекси Стороженка була зустріч з молодим Миколою Гоголем, яка сприяла
формуванню естетичних смаків письменника і його художнього обдарування. У 1850 році Стороженко залишає військову службу і переходить на цивільну, займаючи посади чиновника особливих доручень при Київському генерал-губернаторі Д.Г. Бібікові та Міністерстві внутрішніх справ у Петербурзі. Це був час розвитку дарувань Олекси Стороженка, сучасника Т.Г. Шевченка, П.О. Куліша, Л.І. Глібова, Марка Вовчка, С.В. Руданського. Він був співробітником журналу «Основа», друкувався у престижних «Отечественных записках», «Библиотеке для чтения», газетах «Северная пчела» та інших. Літературна спадщина його за обсягом невелика – 14 творів російською та 26 українською мовами. Деякі оповідання присвячені видатним українцям, вченим, письменникам, поетам і близьким людям: «Вуси» – П.О. Кулішу, «Сужена» – М.І.Костомарову, «Чортова корчма» – А.А. Глушковському, «Кіндрат Бутенко-Швидкий» – П.П. ГулакуАртемовському, «Дорош» – сусіду по маєтку в с. Кіндратівці – М.К. Бродському, «Мирошник» – М.М. Шидловському, «Прокіп Іванович» – Ганні Іванівні Стороженко, дружині брата Миколи, яка в критичний для родини момент врятувала честь і маєток у с. Стороженковому від публічного продажу за борги. Вийшовши у відставку 1868 року в чині дійсного статського радника, Олекса Петрович Стороженко останні роки життя провів на хуторі поблизу м. Бреста (Білорусія). Тут він виконував обов'язки брестського повітового предводителя дворянства і голови з'їзду мирових посередників. Письменник ретельно займався садівництвом, любив полювати і рибалити. Одягнений в