Марш привидів Акція: Павел Альтхамер Текст: Рафал Жвірек Фото: Марцін Калінський
К
оли я в листопаді 2009 року знімав для проекту Артура Жмієвського варшавський марш народної правиці, відчував пронизливий сором і лють. Сором – бо люди, які вигукували фашистські гасла, крокували колоною вулицями мого міста, а лють – бо перехожі, які там гуляли, придивлялися до цього з байдужістю або доброзичливим зацікавленням… Рік по тому я розповідав про ці почуття Павлу Альтхамеру на піддашші помешкання Артура в Берліні. До чергового маршу залишалося три дні, й здавалося, що нема на це ради. Так народилася ідея Маршу привидів, що мав би затримати маніфестацію націоналістів у День незалежності. Припущення Павла було простим: якщо хтось викликає демонів минулого – нехай приймає їхній виклик. Смугастий костюм в’язня Освєнцима – табуйоване вбрання. Ми переконалися в цьому вже на етапі підготовки: причини, з яких люди, на чию підтримку ми дуже розраховували, відмовлялися брати участь, були часом незрозумілими, а часом комічними: від звинувачень у «наклепі на святість» до курйозних: «я надто товстий, мені не пасуватиме костюм в’язня». Тим не менш, у день маршу до нас прийшли понад сорок осіб, зокрема й ті, від кого ніхто цього не очікував.
'&
''