Page 1


Політична критика Редакція: Яель Бартана (художній редактор), Маґдалена Блендовська, Мацєй Ґдула, Дорота Ґлажевська, Кінґа Дунін, Артур Жмієвський (художній редактор), Мацєй Кропівницький, Юліан Кутила (заступник головного редактора), Славомір Сєраковський (головний редактор), Міхал Сутовський (секретар редакції), Аґата Щесняк (заступниця головного редактора) Редакція числа: Віталій Атанасов, Олексій Радинський, Назарій Совсун, Василь Черепанин Літературне редагування: Анна Вовченко, Анна Процук Обкладинка: Оксана Брюховецька Дизайн і верстка: Лє Жe Видавець: Видавництво «Політичної критики» / Товариство імені Станіслава Бжозовського Рада товариства: Славомір Сєраковський (голова), Міхал Боруцький, Дорота Ґлажевська (фінансовий директор), Аґата Щeсняк Адреса: Krytyka Polityczna / Centrum Kultury Nowy Wspaniały Świat, ul. Nowy Świat 63, 00-042 Warszawa tel. (+48 22) 505 6690, e-mail: redakcja@krytykapolityczna.pl Друк: ZG Colonel SA, ul. Dąbrowskiego 16, 30–532 Kraków Надруковано на папері Alto 1.5 80g, наданому фірмою Видання часопису «Політична критика» співфінансується Міністерством культури і народної спадщини Польщі

Partner:


Зміст Від редакції

6

СЛАВА ВОРОГАМ!

10

Андреас Умланд, 17 Антон Шеховцов

Віталій Атанасов

36

Сантьяґо Сьєрра

52

Гіто Штеєрл

58

Джорджо Аґамбен

61

Славой Жижек

66

Вільгельм Саснал

82

Ілья Будрайтскіс

92

Правий марш

11 убитих, 254 поранені. Хронологія праворадикального насильства в Україні

Націонал-екстремізм, що не відбувся?

Праворадикальна політика в Україні та загадка маргінальності українських ультранаціоналістів

Стидка утопія «Свободи»

Чого соціал-націоналісти хочуть насправді? Читаємо програму партії «Свобода»

Зуби останніх циган у Понтічеллі

Вигнанці показують зуби

Прямо нам межі очі

У який момент суспільство стає скінхедським?

По той бік прав людини

Нелегальні мігранти як політичний авангард

«Кривавий шириться приплив»

Про суб’єкта, який нібито грабує та ґвалтує. Розділ із книжки «Насильство»

Люблю це насильство

Януш дорогою додому розмовляв із незнайомими чоловіками

Погроми часів стабільності

Що означають для Росії події на Манежній площі?


Алєксандр Бікбов 100 Оксана Тімофєєва

110

Яель Бартана

123

Ярослав Грицак 130 Олег Зарубінський 136

Микита Кадан

142

Тарас Доронюк 148 Назарій Совсун

153

Йоанна Райковська

157

Євгенія Бєлорусець

160

Станіслав 167 Мензелевський

Академічний расизм: багато причин – один вихід?

Як повернути кухонних мислителів на їхні кухні

Фашизм із людським обличчям

Експлуатація тварини як основа експлуатації людини

Дегенеративне мистецтво живе

Попри чутки про його смерть

«Робити з Галичини націоналістичну резервацію – це бавитися з вогнем біля порохової бочки»

Розмова редакції «ПК» із Ярославом Грицаком

«Мені здається, там є що робити прокуратурі»

Розмова Святослава Хоменка з Олегом Зарубінським, головою Комітету ВР України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин

Процедурна кімната

Тортури як суспільне благо

Чому українські міліціонери – расисти?

І як із цим боротися

Харків мультикультурний

Що робити патріотам України на ринку «Барабашово»?

Насильство образів

У всьому були винні євреї. Тепер у всьому винні араби

Про героїв і людей

Примітки до роману Василя Шкляра «Залишенець. Чорний ворон»

Зомбі як фігура виключення Про расистське підґрунтя однієї масової фантазії

СПЕЦИФІКА ПОЛІТИЧНОЇ БОРОТЬБИ Сергій Жадан

176

Музика для заводів і фабрик

Мало хто розуміє специфіку політичної боротьби


ПОЛІТИКА КРИЗИ Славомір Сєраковський 186 Джейн Гарді 194 Денис Горбач 207 Інна Совсун

218

Історія кризи та криза історії

Криза як коротке замикання між економікою та масовою свідомістю

Криза та рецесія в Центральній і Східній Європі

«Успішна суспільна трансформація» та її наслідки

Економічна криза та класова боротьба в пізньому капіталізмі

Хто розплатиться за українську кризу?

Криза повітряних кульок

Безперервна криза як спосіб існування освіти

ЩОДЕННИК ВОЛОДАРСЬКОГО Олександр 224 Володарський

Тюремні нотатки

Репортаж із блогом на шиї

ОБЕРЕЖНО, МИСТЕЦТВО! Олександр Івашина

258

Льоня Йобнутий

262

Ярослав Ліпшиц 272 Томаш Пйонтек

274

Леся Прокопенко

276

Ай Вейвей

281

Наші автори

286

Тут вам не Європа

У нас знову з’явилися художники – політичні в’язні

«Так, правда з нами»

Розмова Артура Жмієвського з Льонею Йобнутим із групи «Війна»

Поговорімо як терорист із педофілом

Як потрапити у в’язницю за критику ксьондзів-педофілів

Останнє cпоКУШЕЙня Христа

Католики, побійтесь Бога!

Мистецтво як економічний злочин

Китайський уряд як співавтор творів

Випускаючи з рук вазу династії Хань


Слава ворогам! К

оли редакція «Політичної критики» вирішила зробити число на тему правого радикалізму та ідеологій ненависті, докази слушності такого вибору не забарилися. Першу ж редакційну зустріч, присвячену цьому номеру «ПК», було зірвано повідомленням про загрозу ультраправого нападу на кіноклуб КиєвоМогилянської академії, де відбувався організований студентською профспілкою перегляд фільму. Замість обговорювати журнальну стратегію, редакція була змушена вдатися до тактичної, фізичної боротьби: створивши кількісну перевагу, своєю присутністю запобігти можливій атаці. На жаль, такий метод боротьби стає дедалі актуальнішим і в українській публічній сфері. Ми бачимо, що влада успішно перетворює вчорашніх ультраправих головорізів на єдину легітимну опозицію в країні, ведучі загальнонаціональних ток-шоу сприймають расистів і антисемітів як рівноправих партнерів у розмові, а університетські адміністрації співпрацюють із «соціал-націоналістами». У цій ситуації варто насамперед показати суспільству, закляклому в постполітичній сплячці, що в країні є критична маса людей, не згодних прийняти як належне стрімке сповзання вправо всього політичного поля. Річ не лише в тих чи тих політичних уподобаннях. З історії, а також із сучасних ситуацій у багатьох країнах світу відомо, що ультраправий, ксенофобський чи расистський рух – це структурно необхідний елемент «постідеологічної» влади капіталу. Саме такий рух дає владі змогу тримати в покорі соціальне невдоволення – аж доки вчорашні «ручні екс6

тремісти» не вирішать, що доросли до самодостатньої політичної дії. Слухаючи телевізійні промови про необхідність «соціал-націоналістичної революції», дедалі більше людей переконуються, що політична нейтральність перестала бути етично прийнятною позицією. Або ти проти союзу олігархічної влади з ультраправими популістами, які вдають непримиренну опозицію, або ти підтримуєш цей союз. Якщо правда, що акт визначення ворога є підставою будьякої політики, то для нашого суспільства настав принциповий політичний момент. Саме тому ми присвячуємо цей номер «Політичної критики» ворогам, яких треба знати в обличчя. Номер відкривається трьома матеріалами, які з різних позицій описують механізми захоплення публічної сфери ультраправими. Від вуличного насильства та сектантської роздрібненості крайньої правої сцени до формування «респектабельної» політичної сили з парламентськими претензіями – ось траєкторія, успішному завершенню якої ще не пізно запобігти. Украй важливо бачити цей процес у міжнародній перспективі. Тому цей номер містить переклади текстів Гіто Штеєрл, чий есей став ще актуальнішим після нещодавнього теракту в Норвегії; Джорджо Аґамбена, чия класична праця набуває нового звучання у зв’язку з хвилею біженців із Північної Африки, що накриває Європу; Славоя Жижека, чию інтерпретацію арабських бунтів у Парижі важко не співвіднести з лондонськими бунтами 2011 року. Коли йдеться про зростання правого радикалізму, неможливо оминути


нинішню ситуацію в Росії. Тексти Ільї Будрайтскіса, Алєксандра Бікбова та Оксани Тімофєєвої постали у відповідь на прояви расизму та неофашизму в різних сферах російського суспільства. Кожен із цих текстів по-своєму актуальний не лише для Росії, а й загалом для розуміння «пострадянського стану». Поширення ідеологій ненависті аналізуємо в цьому номері «ПК» засобами не лише традиційних жанрів соціальної критики, а й критичного мистецтва, заангажованої літературної критики, політичного кінознавства тощо. Попри те, що на тісному зв’язку між поширенням правого популізму та занепадом соціальної сфери наголошено в багатьох текстах основного розділу цього числа, окремий блок статей присвячено політиці фінансової кризи, що давно перестала бути «тимчасовим негараздом» і перетворилася на сталий спосіб існування сучасних суспільств. Затягування пасків, що відбувається водночас із закручуванням гайок, завжди призводить до «культурних воєн»: критична та радикальна творчість є над-

звичайно зручною мішенню для атаки, яка відверне увагу фрустрованих мас від суспільних негараздів. В Україні найважливішим епізодом такої культурної війни стало ув’язнення акціоніста Олександра Володарського, засудженого за свою художню акцію. Українська судова система гідно продовжує традиції своїх імперської та радянської попередниць, які свого часу посприяли виникненню найвидатніших творів української літератури. У цьому номері публікуємо з незначними скороченнями український переклад написаного в ув’язненні щоденника Володарського, що має всі шанси стати найважливішою літературною подією початку десятиліття. Мистецтво переслідують не лише в Україні: це явище набуває глобальних масштабів так само, як всесвітні фінансова криза чи підйом ультраправих. Криміналізація мистецтва, про яку йдеться в останньому розділі цього числа, завершує невтішну панораму сьогодення. Редакція «ПК»

7


СЛАВА ВОРОГА

8


лю!

9


Правий марш Н

априкінці 2006 року в Україні відбулося стрімке зростання рівня насильства, скоєного на ґрунті расової, національної та ідеологічної ненависті. Протягом 2007 року 88 осіб стали жертвами нападів на ґрунті ненависті, з них шестеро загинули. 2008 року було вбито чотирьох осіб із 84-х, що стали жертвами нападів. Наступного року було скоєно напади на 37 осіб, протягом 2010-го – на 14 (із них одна людина загинула). Публікована хронологія праворадикального насильства містить вибрані факти, що стосуються найбільш промовистих наслідків поширення ідеологій ненависті в Україні.

2007 16 лютого в Києві стався напад на групу громадян Грузії. Нападники, за словами свідків, нагадували скінхедів. Один із потерпілих, 34-річний Моріс Югашвілі, від одержаних побоїв помер. Його брата було госпіталізовано з важкими травмами. 3 березня близько 60–70 скінхедів влаш‑ тували пікет поряд із Шулявським речовим ринком у Києві: вони вимагали закрити ринок одягу секонд-хенд, де торгують темношкірі продавці. Лунали ксенофобські гасла, заклики покінчити із «засиллям інородців». Один з учасників пікету тримав плакат із вимогою зупинити «сіоно-африканську духовну експансію». Того ж дня в Києві стався напад на китайця. За даними інформаційного бюлетеня «Антисемітизм, ксенофобія і права національних меншин в Україні» (редактор-упорядник – В’ячеслав Ліхачов).

10

16 березня в Києві, у Культурному центрі Національного університету «КиєвоМогилянська академія», незважаючи на протести громадськості та петиції до президента НаУКМА В'ячеслава Брюховецького, відбувся концерт популярного в праворадикальних молодіжних колах музичного рок-гурту «Тінь сонця». На заході була присутня значна кількість скінхедів, футбольних хуліганів та інших представників расистських молодіжних субкультур. 17 березня в Києві біля станції метро «Лук’янівська» жертвою нападу став Олександр Алаверанов, український громадянин, син іранця та українки. Чоловік мав яскраво виражену азіатську зовнішність. На нього неспровоковано напав невідомий молодий чоловік і завдав шість ножових поранень. Згідно зі свідченнями очевидців, нападник був схожий на скінхеда. Сам потерпілий у розмові зі слідчим у лікарні наступного дня після нападу стверджував, що на нього напав неонацист, і що причиною нападу стала саме його азіатська зовнішність. 31 березня близько восьмої вечора на вулиці Кибальчича в Дніпровському районі Києва на 36-річного громадянина Бангладеш Абу Бакара напав невідомий і завдав йому декілька ножових поранень у груди та живіт. Потерпілого було доставлено до лікарні; через кілька годин він помер. Одна з версій убивства, які розглядає міліція, припускає расистську мотивацію злочину. 23 квітня в Голосіївському районі Києва група невідомих напала на громадянина


Республіки Корея Канґ Джонґвона. Потерпілий одержав тяжкі травми. За інформацією посольства Республіки Корея в Україні, Канґ Джонґвона було доставлено в лікарню з пораненнями, несумісними з життям. 3 червня в Києві неподалік метро «Нивки» був убитий 43-річний біженець з Іраку Рахат. Його тіло було виявлене з численними ножовими пораненнями на шиї й тулубі. Друзі вбитого повідомили, що перед смертю йому відрізали пальці. Згідно з інформацією правоохоронних органів, за свідченням очевидців, нападники мали вигляд скінхедів. 14 жовтня о 17:30 у Печерському районі Києва троє невідомих напали на трьох китаянок, студенток Київського національного університету технологій та дизайну, і завдали їм ножових поранень. Потерпілих було госпіталізовано. Згідно з формулюванням джерела в правоохоронних органах, напад було здійснено «з хуліганських намірів». Невдовзі були затримані троє підозрюваних у скоєнні цього злочину. Того ж дня в Києві кілька молодиків напали на 31-річного громадянина Народної Республіки Бангладеш. Від побоїв і ножових поранень потерпілий помер. Згодом були затримані підозрювані у скоєнні злочину – четверо учнів столичних професійно-технічних училищ. Згідно з повідомленням прес-служби МВС, напад було здійснено з метою пограбування (злочинці забрали куртку та мобільний телефон убитого бангладешця). Того ж дня невідомі молодики (за словами очевидців – учасники маршу) побили шибки в Центральній київській синагозі (Бродського). Антисемітів відігнали від будівлі охоронці. Того ж дня в Києві відбулися масові заходи, присвячені 65-річчю створення

Української повстанської армії. У них, окрім ветеранів УПА й прихильників націоналістичних партій – організаторів акції (ВО «Свобода» та Українська національна асамблея), узяли участь представники неонацистських груп – Української національно-трудової партії, громадської організації «Патріот України» та руху скінхедів.

2008 27 січня біля будинку 8 по вулиці Салютній неподалік станції метро «Нивки» в Києві невідомі здійснили жорстокий напад на біженця з Конго 1989 року народження Жозефа Бунте. Потерпілому було завдано 17 ножових поранень у голову, груди й спину; унаслідок одержаних поранень він помер у лікарні. 8 березня біля київського ринку «Оболонь» на очах у своєї нареченої був убитий біженець зі Сьєрра-Леоне Віктор Бенду-Чарльз. Йому завдали десяток ножових поранень. 14 березня стало відомо про затримання двох підлітків, підозрюваних у вбивстві громадянина Сьєрра-Леоне 8 березня в Києві. Обом заарештованим – по 16 років. 29 травня в Солом’янському районі Києва було вбито Джоела Тайво, нігерійця за походженням. Загиблому було близько 40 років, він жив в Україні вже давно, працював на Шулявському ринку. Згідно з наявною інформацією, на чоловіка напали двоє молодиків і завдали йому близько десяти ножових поранень. 18 червня в Солом'янському районі Києва двоє 30-річних приїжджих із Донецька жорстоко побили аспіранта Національного медичного університету ім. Богомольця родом із Палестини, який гуляв 11


із дівчиною. Нападники, які перебували в стані алкогольного сп'яніння, запитали в хлопця, що він тут робить, після чого почали бити, за попередньою інформацією – із застосуванням кастета чи якогось підручного предмета. Від одержаних травм потерпілий помер. Убивству передували образи расистського характеру. Обох нападників затримали. 13 вересня в Чернігові відбулася акція націонал-радикалів «Чужинці, забирайтеся додому», спрямована проти відкриття в місті пункту тимчасового перебування мігрантів. Проведення акції забезпечували передовсім неонацистська організація «Патріот України» та місцева група «Українська альтернатива». Того ж дня в Чернігові відбувся концерт націоналістичних музичних колективів «Nachtigall», «Дев'ятий вал» і «Арья варта». В акції взяли участь 50–60 осіб, із них близько 40 – приїжджі з Києва. Перебування націонал-радикалів у місті супроводжувалося інформацією про бійки й напади: ввечері на міському вокзалі група озброєних ножами націоналрадикалів напала на антифашистів.

2009 18 січня близько дев'ятої вечора біля трамвайної зупинки на вулиці Підвальній, 9 у центрі Львова невідомий несподівано напав на громадянина Нігерії й завдав йому ножового поранення в горло. Від утрати крові потерпілий помер. Жертва, молодий чоловік 1984 року народження, йшов із дівчиною-українкою. Нападникові вдалося втекти. За інформацією станом на кінець січня, його не було знайдено, і його особи не було встановлено. 28 січня на околиці Києва, у промисловій зоні неподалік вулиці Здолбунівської, невідомі підпалили розташоване там упродовж майже трьох років ромське 12

селище-табір. Вогонь зруйнував близько десятка імпровізованих хатин, де мешкали роми. Згідно з повідомленнями мас-медіа, пожежники на виклик просто не приїхали. 26 червня в під’їзді власного будинку на вулиці Тулузи в Борщагівському районі Києва трьома пострілами в голову був убитий Юуліус Ігбодінна Езіке, родом із Нігерії. Убитого не було пограбовано (при собі він мав гроші та мобільний телефон). Міліція припускає, що зброя була саморобною і не надто потужною. Убивство було сприйняте багатьма як расистське. Похорон убитого 13 липня вилився в демонстрацію представників нігерійської громади, які протестували проти расизму. 28 червня в місті Марганець Дніпропет­ ровської області відбулися події, що в пресі здебільшого означаються як «марганецький погром». Того дня в кафе поряд із містом сталася бійка, унаслідок якої одна людина померла, ще кілька осіб зазнали проникних поранень і травм. Померлий від ножового поранення – співробітник міліції, який на момент конфлікту не був при виконанні службових обов'язків. Згодом обидві компанії разом із залученою «групою підтримки» зустрілися біля лікарні, куди привезли потерпілих. Там сталася нова сутичка, у якій ніхто серйозно не постраждав, проте було розгромлено кілька машин і вибито скло в кіоску. Попри те, що етнічний склад обох компаній – учасниць бійки в кафе був змішаний, в одній переважали етнічні вірмени, а в другій (до якої належав і загиблий) – росіяни та українці. Біля лікарні протистояння набуло міжнаціонального характеру: на підтримку однієї сторони справді приїхали етнічні вірмени (вони були в меншості й утекли, покинувши машини на поталу натовпу), другої – українці та росіяни, обурені вбивством. Натовп, розпалений ксенофобськими вигуками, був


готовий вживати насильницьких заходів щодо жителів Марганця вірменського походження, проте, завдяки оперативним діям міліції (в місто було введено «Беркут»), масштабного характеру сутичка в лікарні не набула. Особливо завзятого учасника подій, що вистрелив у повітря з рушниці, затримали (і згодом відпустили). Попри суттєве загострення ксенофобських (вірменофобських і ширше – кавказофобських) настроїв, завдяки діям міліції ескалації конфлікту вдалося уникнути. У ніч на 6 серпня на околиці Сімферополя група молодиків напала на молодого кримського татарина, студента Харківської національної юридичної академії ім. Ярослава Мудрого. Потерпілий був побитий і одержав ножове поранення в шию, його дивом вдалося врятувати. У ніч на 30 вересня в Києві невідомі спалили арт-центр Павла Гудімова «Я Галерея», розташований на вулиці. Волоській. Невідомі кинули всередину пляшки із запалювальною сумішшю. На стіні залишили напис «Ні содомії! ОУН». Приміщення згоріло дощенту. 25 вересня в арт-центрі відбулася дискусія, присвячена проблемам гомофобії, нетерпимості та ксенофобії в українському суспільстві. Приводом для обговорення стала заборона в Україні фільму Саші Барона Коена «Бруно» й зрив його неформального показу неонацистами, а також агресивні гомофобні акції, що відбувалися раніше під час презентації збірки «120 сторінок Содому» 10 та 11 вересня у Львові (на XVI Львівському форумі видавців) і 24 вересня в Києві (у книгарні «Є»). Обидві презентації намагалися зірвати молоді націонал-радикали, активісти Всеукраїнського об’єднання «Свобода» та організації «Тризуб» ім. С. Бандери. 14 жовтня після маршу «автономних правих» у Києві на станції метро «Кон­

трактова площа» деякі з учасників мітингу здійснили напад на пасажира, який, згідно з формулюванням самих правих радикалів, «не належав до білої раси».

2010 На початку 2010 року сталася серія підпалів, організованих, імовірно, прихильниками руху «автономних правих». Відеозаписи підпалів були доступні на низці націонал-радикальних сайтів, проте неодноразово видалялися й виставлялися на інших ресурсах. Ідеться щонайменше про підпал «магазину, де продають алкоголь» (палії – прихильники молодіжної субкультури наці-стрейт-ейдж, яка агресивно обстоює здоровий спосіб життя) в Одесі та взуттєвої крамниці, що нібито належить представникові одного з кавказьких народів. Уранці 26 березня в Києві біля нічного клубу «Бінго», де на вечір того ж дня було заплановано концерт відомого американського гангста-реп-гурту «Onyx», виявили саморобний вибуховий пристрій із годинниковим механізмом. Оскільки таймер відлічував останні хвилини, сапери підірвали пристрій на місці, розстрілявши його з водяної гармати. Від вибуху в будівлі вилетіли шибки, ніхто не постраждав. Припускають, що терористичний акт був пов’язаний із запланованим концертом. Ультраправі активісти виступали з протестами проти його проведення: за словами власника закладу, від нього вимагали скасувати концерт. На ультраправих вебсайтах траплялися твердження, що «цей концерт не повинен відбутися». Одночасно з концертом прихильники Всеукраїнського об’єднання «Свобода», Українського руху проти нелегальної імміграції, Соціальнопатріотичного об’єднання слов’ян (СПАС) та руху автономних правих планували провести пікет. 13


18 липня в Харкові біля супермаркету «Таргет» до темношкірого учасника музичного колективу «Чорнобривці», уродженця Уганди Стівена Окурути підійшли два працівники міліції, які запропонували пройти в службове приміщення супермаркету для перевірки документів. У приміщенні міліціонери навіть не поглянули на документи співака, а одразу обшукали його, почали ображати й бити руками, ногами та кийками, звинувачуючи в розповсюдженні наркотиків. Крім того, нападники пограбували жертву. Після побиття співака було госпіталізовано з травмами: переломами пальців, забоєм грудної клітки тощо. Районна прокуратура Харкова відмовила С. Окуруті в порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції. 1 серпня в Києві біля станції метро «Чернігівська» було здійснено неспровокований расистський озброєний напад на чоловіка родом із Конго. Потерпілий одержав поранення в ногу. 7 вересня під егідою Всеукраїнського об’єднання «Свобода» відбувся масовий марш «За український футбол», на якому футбольні хулігани та праворадикальні активісти виступали проти натуралізації іноземних гравців в українських командах. Як учасники заходу, так і промовці вдавалися до ксенофобської риторики та «римського салюту». 12 жовтня в Києві в рамках всеукраїнської акції протесту проти комерціалізації вищої освіти на студентський мітинг прийшла група ультраправих (серед них – представники ВО «Свобода») з гаслами антисемітського характеру, спрямованими проти міністра освіти Дмитра Табачника. У листопаді в Макіївці Донецької області було вбито 51-річну місцеву жительку ромського етнічного походження. Тіло 14

жінки з більш ніж двадцятьма ножовими пораненнями було виявлено на вулиці. Уже в січні 2011 року за підозрою в скоєнні цього злочину було затримано двох молодиків – братів 23 і 19 років (старший брат перебував у розшуку на території Російської Федерації у зв’язку з підозрою в завданні тілесних ушкоджень). Згідно з наявною інформацією, вони захоплювалися історією та ідеологією Третього Рейху. Придбавши в господарчому магазині викрутки та заточивши їх, брати вирушили в Макіївку для цілеспрямованого пошуку «наркоторговців». Помітивши циганку, що жебрала біля автовокзалу, вони простежили за нею до темного безлюдного місця, напали й убили. 13 грудня в Києві працівники міліції затримали на вулиці відомого журналіста афганського походження Мустафу Найєма. Попри наявність у нього документів, міліціонери провели його у відділок, мотивуючи це тим, що він – «особа кавказької національності». Обставини інциденту чітко вказують на те, що М. Найєм став об’єктом расового етнічного профайлингу – незаконної практики, поширеної в українських правоохоронних органах.

2011 11 січня міліція повідомила, що в ІваноФранківській області було заарештовано групу націоналістів із дев’яти осіб, які «планували протиправні дії». У них було вилучено вогнепальну зброю. Більшість затриманих – члени ВО «Тризуб» ім. С. Бандери. 20 лютого в Макіївці Донецької області група молодих людей у камуфляжі та масках зірвала презентацію зареєстрованої напередодні Мінюстом організації ЛГБТ-християн «Центр Святого сотника Корнилія», у якій об’єдналися люди


гомосексуальної орієнтації з декількох областей України. Нападники вдерлися в приміщення, вигукували гомофобські образи й націоналістичні гасла, закидали присутніх димовими шашками та петардами. 28 лютого в Києві перед будівлею Верховної Ради відбулася студентська акція, спрямована проти комерціалізації та деградації вищої освіти. На початку заходу сталася сутичка основної маси учасників акції та праворадикальних активістів (зокрема, з ВО «Свобода» та Соціал-національної асамблеї), які прийшли окремо. Сутички були викликані тим, що одним з основних організаторів акції виступила студентська профспілка «Пряма дія», пов’язана з лівим молодіжним антифашистським рухом. Протягом заходу ультраправі використовували антисемітські гасла, спрямовані проти міністра освіти Дмитра Табачника, а після завершення – напали на кількох активістів лівого студентського профспілкового руху. У результаті нападу (у якому брали безпосередню участь як представники субкультурних неонацистських груп, так і активісти ВО «Свобода») постраждало двоє активістів студентського руху та випадкова перехожа. 26 березня в Дніпропетровську двоє молодиків напали на студента Медичної академії родом із Нігерії, який повертався в гуртожиток. Потерпілий одержав три ножові поранення. 26 березня в Могилеві-Подільському Вінницької області працівники міліції затримали етнічного азербайджанця, громадянина України Фірдоусі Сафарова. Начальник місцевої міліції підполковник Василь Шрамко, який був у цивільному, рукою, не озброєною жезлом, зупинив автопоїзд, що тягнув на металобрухт старий фургон, власником якого був місцевий підприємець Фірдуосі Сафаров.

«Для з’ясування обставин» Сафаров був силоміць доставлений у райвідділок і побитий (п’яним, за свідченнями кількох очевидців) В. Шрамком. У райвідділку, як стверджують свідки й сам Сафаров, його били, принижували та залякували декілька годин поспіль. За словами потерпілого та свідків, єдиною причиною для агресії було етнічне походження жертви. Через кілька годин після затримання його зі струсом мозку, забоями та численними гематомами забрала з відділка міліції машина «швидкої допомоги». Працівники МВС стверджували, що чоловік, затриманий без документів на машину, чинив опір міліції. Згодом суд виправдав Ф. Сафарова, якому інкримінували дрібне хуліганство та непокору законним вимогам міліції. 9 травня у Львові відбулися сутички між активістами ВО «Свобода» та молодіжних неонацистських угруповань з одного боку, та учасниками проросійських і комуністичних організацій – із другого. Українські націонал-радикали із застосуванням сили перешкоджали покладанню квітів до меморіалу пам’яті Великої Вітчизняної війни і зривали з активістів проросійських організацій так звані «георгіївські стрічки». Серйозно постраждали кілька людей (один активіст «Свободи» був поранений у ногу з пневматичного пістолета активістом Партії регіонів, кількох проросійських активістів побили українські націоналрадикали). Окрім того, відбувалися також сутички українських націонал-радикалів із працівниками міліції, які вкрай невдало намагалися відновити порядок. 17 травня активісти «Патріота України» вдерлися в гуртожиток №14 Харківського політехнічного інституту й узялися «перевіряти документи» в студентів-в’єтнамців, погрожуючи й ображаючи іноземців. Комендант гуртожитку прогнав непроханих гостей у камуфляжі. 15


Крім того, у мас-медіа та блогах публікувалася інформація про перевірку, що мала місце 25 травня. «Патріот України» та харківська громадська організація «Стоп міграція» через пов’язаних із правоохоронними органами київських однодумців в офіційному порядку (через звернення до МВС) ініціювали перевірку одного з харківських навчальних закладів, що, як припускали неонацисти, незаконно оформлює візи іноземцям з Азії та Африки нібито для навчання, яке насправді не проводиться. Харківські міліціонери запросили представників «Патріота України» як заявників бути присутніми під час перевірки, проте адміністрація навчального закладу відмовилася впускати в приміщення молодих людей у камуфляжі, які не мають жодного стосунку до правоохоронних органів. Під час перевірки активісти «Патріота України» нудьгували на вулиці, чіпляючись до студентів. 31 травня в Сімферополі на перехресті вулиць Москальова та Широкої біля старого цвинтаря група з чотирьох чоловіків напала на кримську татарку, побожнуw дівчину 1980 року народження в мусуль-

16

манській хустці. Чоловіки, які перед цим розпивали спиртні напої, грубо вимагали в дівчини, щоб вона зняла хустку, а після відмови напали. Жертву вдарили пляшкою з-під пива по голові, штовхали й зірвали з неї хустку. При цьому нападники ображали релігійні почуття потерпілої, стверджували, що мусульмани не гідні жити. Вважається, що напад був пов’язаний із поширеним раніше в мас-медіа наклепницьким звинуваченням на адресу групи кримських мусульман у вбивстві молодої дівчини на ґрунті релігійної ненависті. 22 червня деякі радикальні організації проросійського характеру планували проведення масових заходів у Львові, що позиціонувалися як «антифашистські». Два одеські «дочірні» до проросійських організацій угруповання, що заявили про наміри провести мітинг у Львові, позиціонували себе як «єврейські» – чому не заважав навіть той факт, що керівників і активістів цих групок раніше помічали в пропаганді антисемітських і православнофундаменталістських поглядів. Ескалації конфлікту вдалося уникнути. Матеріал підготували Віталій Атанасов і Олексій Радинський


Націонал-екстремізм, що не відбувся? Праворадикальна партійна політика в пострадянській Україні та загадка електоральної маргінальності українських ультранаціоналістів у 1994–2009 роках 1

Андреас Умланд, Антон Шеховцов

«Щ

о сталося з українськими націоналістами?» – так Пол Кубічек назвав статтю 1999 року, у якій спробував пояснити відносно незначну роль радикальних націоналістичних партій у політиці України в 1990-х роках2. Відтоді мало що змінилося в плані маргінальності ультранаціоналістичних угруповань у ниніш-

ньому київському політикумі3. Український націоналізм, безперечно, існує, і останніми роками він став популярною темою в пострадянських медіа. Проте політична актуальність цього питання має, крім реальних, часто й віртуальні джерела. Неочікувана перемога праворадикального Всеукраїнського об’єднання

Автори вдячні Кирилу Галушку (Київ) і двом анонімним рецензентам «Ab Imperio» за їхні цінні коментарі до першого варіанту статті, а також Іллі Герасимову за ефективну співпрацю. Проте за наявні помилки та хибні інтерпретації в тексті відповідальні ми самі. 1 Деякі з розвинених нижче аргументів ми раніше наводили в статтях: Anton Shekhovtsov. By Cross and Sword: «Clerical Fascism» in Interwar Western Ukraine // Totalitarian Movements and Political Religions. – 2007, Vol. 8, No. 2. – Pp. 271–285; Андреас Умланд. Крайне слабые// Корреспондент. – 2008, 21 июня. – С. 34. – http:// korrespondent.net/opinions/497561; Andreas Umland. Die andere Anomalie der Ukraine: ein Parlament ohne rechtsradikale Fraktionen // Ukraine-Analysen. – 2008, No. 41. – Pp. 7–10. – http://www.laender-analysen.de/ ukraine/pdf/UkraineAnalysen41.pdf; Anton Shekhovtsov. The Creeping Resurgence of the Ukrainian Radical Right? The Case of the Freedom Party // Europe-Asia Studies. – 2011, Vol. 62, No. 2. – Pp. 203–228. – Тут і далі прим. авт. 2 Paul Kubicek. What Happened to the Nationalists in Ukraine? // Nationalism and Ethnic Politics. – 1999, Vol. 5, No. 1. – Рp. 29–45; Paul Kubicek. Dynamics of Contemporary Ukrainian Nationalism: Empire Breaking to State Building // Canadian Review of Studies in Nationalism. – 1996, Vol. 23, No. 1–2. – Pp. 39–50.

3 Під родовим поняттям «ультранаціоналізм» ми розуміємо антиліберальні, антипросвітницькі форми націоналізму, яким властиві етнокультурний ексклюзивізм і акцентування на «правах нації» (на відміну від ліберального акценту на правах людини). Ультранаціоналізм відкидає мультикультуралізм та інтернаціоналізм, наполягаючи на органічному розумінні нації, яка визначається етнокультурними – а часом і расистськими – термінами. У сучасній політиці ультра­націоналізм виявляється як ідеологія чи елемент ідеології праворадикальних, правоекстремістських та неофашистських рухів, організацій і партій. Про ультранаціоналізм у Європі див. прим. 13.

17


«Свобода», лідером якого є Олег Тягнибок, на дострокових виборах у Тернопільській області справді вражає. На виборах, що відбулися 15 березня 2009 року, «Свобода» дістала підтримку 34,69 % тих, хто прийшов на виборчі дільниці, при цьому електоральний успіх найближчого конкурента ультранаціоналістів, пропрезидентського «Єдиного центру», становив 14,2 % голосів. У результаті крайні праві отримали в Тернопільській облраді 50 зі 120 місць, а президіум ради очолив член партії «Свобода» Олексій Кайда. Утім, загальнонаціональне значення цього безперечно важливого успіху організації Олега Тягнибока поки що залишається незрозумілим4. Рівень участі виборців Тернопільської області в цих виборах був низьким. Низка важливих українських політиків непрезидентського «помаранчевого» табору, наприклад Юлія Тимошенко, Арсеній Яценюк і Анатолій Гриценко, не брали активної участі в передвиборній кампанії5. Хай там як, основним джерелом нинішньої «популярності» теми українського націоналізму в пострадянських медіа є явище, охарактеризоване впливовим київським щотижневиком «Український тиждень» як медійна «гітлеризація» української політики6. У цьому висловлюванні мається на увазі маніпуляція потоком інформації з України в (про)російських

медіа з метою створення негативного образу української влади за допомогою (а) розкручування неважливих випадків – наприклад, продажу в одній українській крамниці тайванських ляльок Гітлера, (б) спрощення складних історичних процесів – наприклад, дій вояків Української повстанської армії (УПА) упродовж і після Другої світової війни, або (в) створення штучних скандалів, як-от наклеп на покійного батька президента України – колишнього в’язня концтабору Флоссенбюрґ Андрія Ющенка – у російськомовній книжці, написаній міфічним «єврейським істориком» на ім’я «Юрій Вільнер» і виданій у неіснуючому «пакистанському видавництві»7. Попри ці та інші кампанії окремих російських медіа (іноді успішні й у Західній Європі), прямо чи опосередковано ініційовані російським політичним істеблішментом, Україна є особливим випадком у східному та навіть загальноєвропейському контексті якраз у протилежному сенсі. У цій статті ми пропонуємо (1) звернути увагу на «аномальність» електоральної слабкості радикально етноцентристських українських партій у порівняльному аспекті, (2) коротко розглянути історію розвитку праворадикальної політичної сцени України впродовж останніх п'ятнадцяти років і (3) висунути деякі

4 Ситуації не прояснюють і результати першого туру президентських виборів 2010 року: Тягнибок отримав у Тернопільській області лише 4,89 % голосів, що контрастує з результатами обласних виборів 2009 року. Утім, у цьому випадку навряд можна стверджувати про різке падіння рейтингу «Свободи» в Тернопільській області, зважаючи на очевидні відмінності між виборчими стратегіями на президентських і парламентських виборах місцевого та національного значення. 5 Taras Kuzio. Populist-Nationalists in Ukraine // Ukraine Analyst. – 2009, Vol. 1, No. 16. – Pp. 1–4. 6 Андрій Лаврик. ...плюс гітлеризація всієї країни // Український тиждень. – 2008, №18–19 (27–28). – С. 22–23. http://www.ut.net.ua/art/166/0/800/. Див., напр.: Георгий Крючков, Дмитрий Табачник. Фашизм в Украине: угроза или реальность? – Харьков, 2008; Бандеризация Украины – главная угроза для России / Сост. Юрий Козлов. – Москва, 2008.

7 Юрий Вильнер. Андрей Ющенко: персонаж и «легенда». – [Місце видання невідоме], 2007. Перші цифри наведеного в книжці номеру ISBN вказують на те, що її було видано в Пакистані. Проте сам номер не проходить перевірки контрольної суми, що може означати фальсифікацію ISBN.

18


гіпотези щодо можливих інтерпретацій маргінальності українського ультранаціоналізму на національному рівні. Остаточна відповідь на запитання про причини неуспіху українських правих радикалів на парламентських виборах 1994, 1998, 2002, 2006 та 2007 років лишається поза межами нашого дослідження.

Україна як «двічі аномальний» випадок посткомуністичної політики Україна вже має хорошу репутацію серед політологів і дослідників новітньої світової історії. 2004 року українці здивували весь світ тим, що без жодного пострілу успішно провели багатоденну акцію масової громадянської непокори, яка стала відомою як «помаранчева революція»8. Відзначмо, що сучасна Україна – після нещодавніх відносних невдач нових хвиль демократизації в Киргизстані та Грузії – залишається єдиною з колишніх республік Радянського Союзу формату 1922 року, де все ще є надії на подальший рух у бік демократії9. Щоправда, можна було би вказати на те, що не вся нинішня Україна входила до складу СРСР із 1922 року. У цьому сенсі сучасна Західна Україна належить радше до центрально-, ніж до східноєвропейського контексту, і більше схожа на прибалтійські країни, ніж на решту радянських республік. Однак більшість найважливіших дійових осіб 8 Andreas Umland. Introduction to „Aspects of the Orange Revolution I-VI”: Ukraine's Second Transition in the Russian Mirror // Aspects of the Orange Revolution I: Democratization and Elections in Post-Communist Ukraine / Ed. Paul D'Anieri, Taras Kuzio. – Stuttgart/Hannover, 2007. – Pp. 7–16. 9 Democracy Score: Year-To-Year Summaries by Region // Nations in Transit 2009. – Ed. Freedom House. Washington, 2009.

«помаранчевої революції» походять не з Галичини, Закарпаття, Волині чи Буковини, а з Центральної чи Східної України, як, наприклад, Віктор Ющенко (Сумщина), Юлія Тимошенко (Дніпропетровськ) або Олександр Мороз (Київщина). Другий «помаранчевий» прем’єр-міністр України Юрій Єхануров – бурят, народжений у Сибіру. Отже, «буржуазні» традиції міжвоєнного періоду тоді ще нерадянської України відігравали досить незначну роль у подіях 2004 року, на відміну від першої демократичної хвилі 1989–1991 років, яка справді йшла із Західної України. Іншими словами, «помаранчева революція» залишається своєрідним винятком у пострадянському світі10. Якщо ці факти добре відомі, то інша, не менш дивовижна особливість пострадянської України залишається практично непомітною для міжнародної політичної науки: в українському парламенті вже впродовж багатьох років немає ультранаціоналістичних фракцій. Чому така ситуація тішить, проте не є самоочевидною, ілюструють політичні ландшафти інших країн Східної Європи, які можна порівняти з Україною. У слов’янських державах, як-от у Польщі чи Словаччині, які вже кілька років є членами Європейського Союзу, і в нових членах ЄС, як-от у Болгарії та Румунії, що, як і Україна, належать до православної традиції, або в православно-слов’янських «братів» України Сербії та Росії, які розвиваються окремо від решти Європи, – у більшості частково чи цілковито плюралістич10 Андреас Умланд. «Оранжевая революция» как

постсоветский водораздел: Демократический прорыв в Украине, реставрационный импульс в России // Континент. – 2009, № 142. – http:// magazines.russ.ru/continent/2009/142/um16. html; Andreas Umland. Orange Revolution als Scheideweg: Demokratisierungsschub in der Ukraine, Restaurationsimpuls in Russland // Osteuropa. – 2009, Vol. 59, No. 11. – Pp. 109–120; Andreas Umland. Die ukrainische Protodemokratie im zeitgeschichtlichen Kontext // Ukraine-Analysen. – 2010, No. 67. – Pp. 16–19. – http://www.laender-analysen.de/ukraine/pdf/ UkraineAnalysen67.pdf.

19


У порівняльному аспекті ці східноєвропейські феномени не дивують. Німецькі політологи Ервін К. Шойх та Ганс-Дітер Клінґеман у часто цитованій статті 1967

року означили правий радикалізм як «нормальну патологію» західних індустріальних суспільств12. На сьогодні крайні праві партії є в усіх європейських країнах, і в багатьох вони є постійними учасниками політичних процесів13. Звісно, не всі крайні праві партії мають високу суспільну підтримку. Неофашистські та правоекстремістські партії функціонують на периферії політичного життя й часто зазнають юридичного та силового тиску з боку держави, що ускладнює і навіть позбавляє їх змоги брати участь у виборних процесах. Водночас багатьом новим праворадикальним партіям на території ЄС вдалося модернізувати свою ідеологію й адаптуватися до сучасної політичної ситуації, яка характеризується стійкою відданістю європейських держав ліберально-демократичним формам суспільно-політичного устрою. Ідеологічні основи більшості нових праворадикальних партій Західної, а також Східної Європи є гібридом відверто антидемократичних і більш-менш ефектних псевдодемократичних концепцій14. З одного

11 З-поміж небагатьох європейських країн, які,

12 Є чимало досліджень, присвячених сучасним пра-

них держав постсоціалістичної Європи радикальні націоналістичні угруповання стали невід’ємними учасниками суспільного дискурсу та політичного життя своїх країн11. Це виявляється насамперед у відносному успіху крайніх правих на парламентських і президентських виборах. Крім того, політична значущість посткомуністичного ультранаціоналізму виявляється в не завжди постійній, та все ж помітній присутності різноманітних праворадикальних або правопопулістських фракцій у східноєвропейських законодавчих органах національного чи федерального рівня, а віднедавна – і в Парламентській асамблеї Ради Європи чи Європейському парламенті.

Правий радикалізм у Східній і Західній Європі

навпаки, повторюють український досвід, – Латвія й Естонія. Див.: Danes Auers, Andres Kasekamp. Explaining the Electoral Failure of Extreme Right Parties in Estonia and Latvia // Journal of Contemporary European Studies. – 2009, Vol. 17, No. 2. – Pp. 241–254. Також можна виділити Білорусь – історично та етнокультурно близького сусіда України. Проте в Білорусі політичний простір ще обмеженіший, ніж у Росії, і вже кілька років не дає змоги розвиватися не лише радикальним партіям, а й політичній опозиції загалом. Переважна більшість важливих опозиційних сил Білорусі мають на меті ліберальний, а не антиліберальний (як у разі з праворадикальними партіями) порядок денний. Географічно близьку Молдову ми тут не згадали, оскільки на сьогодні вона є «державою, яка не відбулася» (failed state). Див.: Fund for Peace: Молдова признана самой «нестабильной страной» в Европе // Press Обозрение. – 2010, 25 февраля. – http://press.try.md/item. php?id=110971. 12 Erwin K. Scheuch, Hans Dieter Klingemann. Theorie des Rechtsradikalismus in westlichen Industriegesellschaften // Hamburger Jahrbuch für Wirtschafts- und Sozialpolitik. – 1967, Vol. 12. – Pp. 11-29.

20

ворадикальним партіям у Європі. Див., напр.: HansGeorg Betz. Radical Right-Wing Populism in Western Europe. – New York, 1994; Herbert Kitschelt with Anthony McGann. The Radical Right in Western Europe: A Comparative Analysis. – Ann Arbor, 1995; Michael Minkenberg. Die neue radikale Rechte im Vergleich: USA, Frankreich, Deutschland. – Opladen, 1998; Pierro Ignazi. Extreme Right Parties in Western Europe. – Oxford, 2003; Elisabeth L. Carter. The Extreme Right in Western Europe: Success or Failure? – Manchester, 2005; Terri E. Givens. Voting Radical Right in Western Europe. – New York, 2005; Pippa Norris. Radical Right: Voters and Parties in the Electoral Market. – New York, 2005; Michelle Hale Williams. The Impact of Radical Right-Wing Parties in West European Democracies. – New York, 2006; Cas Mudde. Populist Radical Right Parties in Europe. – Cambridge, 2007; Paul Hainsworth. The Extreme Right in Western Europe. – Abingdon/ New York, 2008. На жаль, більшість досліджень ігнорують східноєвропейські країни. Винятком у вищенаведеному переліку є монографія Каса Мудде. 13 Roger Griffin. Interregnum оr Endgame? The Radical Right in the „Post-Fascist” Era // Journal of Political Ideologies. – 2000, Vol. 5, No. 2. – P. 173. 14 Roger Griffin. Interregnum оr Endgame? The Radical Right in the „Post-Fascist” Era // Journal of Political Ideologies. – 2000, Vol. 5, No. 2. – P. 173.


боку, ці партії виступають за збереження, реалізацію та відтворення етнічно та/або етнокультурно однорідного типу суспільства, що суперечить ідеям мультикультуралізму, прав людини (а не нації) та політичної рівності, на яких засновано повоєнні європейські політичні режими. Та, з іншого боку, вони публічно наполягають на своїй лояльності до ключових демократичних цінностей – принципу конституціоналізму та інституту вільних виборів. Користуючись тим, що сучасна ліберальна демократія не здатна повністю розв’язати всі проблеми, які виникають в умовах глобалізації та постіндустріалізації, нові праворадикальні партії використовують політичні, економічні й соціальні суперечності, властиві сучасним європейським державам, із метою порушення суспільного консенсусу щодо основних принципів демократичного суспільного устрою. На такому тлі відносна політична релевантність ультранаціоналізму в нинішніх постійно змінних капіталістичних суспільствах здається певною мірою «природною». Якщо така «нормальна патологія» характерна для високорозвинених, стабільних і відносно старих демократій Заходу – наскільки «нормальнішою» в такому разі є наявність ультранаціоналістичних фракцій у парламентах, розхитаних глибокими кризами перехідних постсоціалістичних держав із їхніми бідними плюралістичними традиціями, нестабільними політичними інститутами, численними економічними проблемами та нерозвиненим громадянським суспільством? Як су­спільствознавча теорія, так і громадянська інтуїція підказують, що внаслідок стресових ситуацій, які довелося пережити жителям Східної Європи в 1990-х роках, популярність таких одіозних політичних фігур, як Воїслав Шешель (Сербська радикальна партія), Вадим Тудор (Партія Великої Румунії), Владімір Жиріновський (Ліберальнодемократична партія Росії) чи Волен Сидеров (болгарська Національна спілка

«Атака»), не дивує. На цьому тлі не надто вражає й те, що в Словаччині та Польщі праворадикальні партії «Словацька національна партія» та «Ліга польських родин» тимчасово входили до владних коаліцій. У Західній Європі вагомий електоральний успіх політичних партій цього типу теж не є винятком – згадаймо хоч би сталу виборчу підтримку таких правих радикалів, як Жан-Марі Лє Пен (французький Національний фронт), нині покійний Йорґ Гайдер (Австрійська партія свободи, Альянс за майбутнє Австрії) або Джан­франко Фіні (італійський Національний альянс). Те, що правопопулістських чи радикальних фракцій немає в національних законодавчих органах деяких європейських держав, наприклад Німеччини та Великобританії, – радше виняток, зумовлений особливими суспільно-політичними й історичними традиціями цих країн. Зокрема, у Сполученому Королівстві мажоритарна виборча система створює перешкоди для всіх невеликих партій, із крайніми правими включно. А у ФРН важливим суспільним чинником очевидно є політика так званого Vergangenheitsbewältigung («подолання минулого») та ідея wehrhafte Demokratie («войовнича демократія»), які охоплюють численні державні заходи й цілеспрямовані дії німецьких еліт, скеровані проти всяких спроб німецьких націоналістів повернутися в парламентську політику чи суспільний дискурс федерального рівня. Після Другої світової війни в Німеччині виникла особлива політична культура каяття, завдяки якій правий радикалізм у країні став маргіналізованішим, ніж в інших європейських державах15. Окрім цих системних чинників, слід відзначити, що основні сьогоднішні крайні праві партії Великобританії та Німеччини – Британська національна 15 David Art. The Politics of the Nazi Past in Germany and Austria. New York, – 2006.

21


Не дивно, що в період існування Радянського Союзу становище українського

радикального націоналізму в українському суспільстві було маргінальним19. Більшість діячів Організації українських націоналістів (ОУН) і Української повстанської армії перебували у вимушеній еміграції20, а власне в УРСР будь-яких спроб відновлення правого радикалізму навіть на рівні субкультур або невеликих груп не допускали КДБ і МВС. Це помітно відрізнялося від становища російського націоналізму в сталінський і брежнєвський періоди історії СРСР, коли окремі закамуфльовані русофільські ідеї так чи так було інтегровано в політичну систему та культурне життя радянської імперії21. Лише в роки Перебудови діяльність силових структур стала менш репресивною, унаслідок чого ще до розпаду Радянського Союзу в УРСР – як і трохи раніше в РРФСР – з’явилися перші відверто праворадикальні організації. 1990 року у Львові було створено одну з найвідоміших націоналістичних партій – Українську національну асамблею (УНА), яку очолив Дмитро Корчинський. 1991 року УНА

16 Matthew J. Goodwin. New British Fascism: The Rise of the British National Party (BNP). – London, 2010; Die NPD: Erfolgsbedingungen einer rechtsextremistischen Partei / Ed. Uwe Backes, Henrik Steglich. – BadenBaden, 2007. 17 Cas Mudde. Warum ist der Rechtsradikalismus in Osteuropa so schwach? // – Osteuropa. – 2002, Vol. 52. – Pp. 626–630. 18 Більшість як української, так і російської (частково псевдо-) аналітичної літератури на тему статті є більш чи менш тенденційною. Тому в своїх викладах ми спираємося здебільшого на західні дослідження, зокрема: Taras Kuzio. Radical Nationalist Parties and Movements in Contemporary Ukraine before and after Independence: The Right and its Politics, 1989-1994 // Nationalities Papers. – 1997, Vol. 25, No. 2. – Pp. 211–242; Liudmila Dymerskaya-Tsigelman, Leonid Finberg. Antisemitism of the Ukrainian Radical Nationalists: Ideology and Policy // Analysis of Current Trends in Antisemitism. – 1999, No. 14; Roman Solchanyk. The Radical Right in Ukraine // The Radical Right in Central and Eastern Europe Since 1989 / Ed. Sabrina Ramet. University Park/ - 1999. – Pp. 279–296, 357–358; Per Anders Rudling. Organized Antisemitism in Contemporary Ukraine: Structure, Influence and Ideology // Canadian Slavonic Papers. – 2006, Nos. 1-2. – Рp. 81–119. Про історію українського націоналізму див.: Alexander J. Motyl. Turn to the Right: The Ideological Origins of Ukrainian

Nationalism, 1919-1929. – New York, 1980; Kenneth Farmer. Ukrainian Nationalism in the Post-Stalin Era: Myths, Symbols and Ideology in Soviet Nationality Policy. – The Hague, 1980; John A. Armstrong. Ukrainian Nationalism. – Littleton, 1980 & Englewood, 1990; Andrew Wilson. Ukrainian Nationalism: A Minority Faith. – Cambridge, 1997, а також названі нижче публікації. 19 Julian Birch. The Ukrainian Nationalist Movement in the U.S.S.R. since 1956. – London, 1971. 20 Per Anders Rudling. Theory and Practice: Historical Representation of the War Time Activities of OUN-UPA (the Organization of Ukrainian Nationalists – the Ukrainian Insurgent Army) // East European Jewish Affairs. – 2006, Vol. 36, No. 2. – Pp. 163–189; Franziska Bruder. „Den ukrainischen Staat erkämpfen oder sterben!” Die Organisation Ukrainischer Nationalisten (OUN) 1929-1948. – Berlin, 2007. 21 Frederick C. Barghoorn. Soviet Russian Nationalism. New York, 1956; David L. Brandenberger. National Bolshevism: Stalinist Mass Culture and the Formation of Modern Russian National Identity, 1931-1956. – Cambridge, MA, 2002; Александр Янов. Русская идея и 2000-й год. – New York, 1988; Yitzhak M. Brudny. Reinventing Russia: Russian Nationalism and the Soviet State. – Cambridge, MA, 1998; Николай Митрохин. Русская партия: Движение русских националистов в СССР 1953–1985. – Москва, 2003.

партія та Націонал-демократична партія Німеччини – вирізняються на тлі західноєвропейських «колег» своїми особливо екстремістськими поглядами та відверто неофашистським минулим16. Зважаючи на таку ситуацію в Західній Європі, політичні ландшафти багатьох східноєвропейських держав здаються навіть відносно сприятливими17. Попри глибокі соціокультурні кризи, пережиті цими країнами в 1990-х роках, і досі значно нижчий рівень життя, виборча підтримка праворадикальних та правоекстремістських партій і політиків у Східній Європі останніми роками лише несуттєво перевищує електоральні успіхи аналогічних партій у Західній Європі. А що ж сталося з українськими ультранаціоналістами18?

Український правий радикалізм у 1990-х роках

22


провела скандальну смолоскипову ходу вулицями Львова, а під час серпневого путчу керівництво УНА ухвалило рішення про створення військового крила партії для протистояння ДКНС (ГКЧП) – Української національної самооборони (УНСО) – формування, куди входили члени УНА, які перебували на службі в Радянській армії. Первинні функції УНСО так і не було реалізовано, оскільки путч ДКНС було придушено продемократичними силами в самій Росії. Та перед організацією постали нові «завдання», і з 1992 до 1994 року члени УНА-УНСО брали участь у воєнних конфліктах у Придністров’ї (проти Молдови), Грузії (проти абхазьких сепаратистів) і Чеченській республіці (проти російських федеральних військ)22. У самій Україні УНА-УНСО стала помітним медійним явищем завдяки, зокрема, цілеспрямованим провокаціям проти лівих і проросійських сил, а також через свої часті сутички з міліцією. Проте в політичній сфері діяльність УНА була малоуспішною. 1994 року партія провела до Верховної Ради лише одного депутата за одномандатним округом. Ба більше: 1995 року через агресивні акції партію було позбавлено офіційної реєстрації, та все ж 1997 року УНА знову отримала статус політичної партії23. Напередодні виборів 1998 року з її керівництва вийшли кілька найрадикальніших політиків, зокрема Дмитро Корчинський, але така «чистка» партії не позначилася на її електоральному іміджі. За результатами виборів 1998 року, коли половина депутатів Верховної Ради обиралася за пропорційною системою з чотиривідсотковим електоральним порогом, а

половина – за мажоритарною системою, УНА отримала лише 0,39 % голосів і не провела до парламенту жодного депутата за одномандатними округами24. Другою найвідомішою праворадикальною партією, яка виникла на початку 1990-х років, був Конгрес українських націоналістів (КУН) – прямий наступник ОУН-Б, яку 1940 року, після розколу в первинній ОУН, очолив Степан Бандера. Спадкоємність ОУН-Б і КУН було забезпечено поверненням з еміграції Ярослави Стецько – колишньої учасниці ОУН-Б і вдови Ярослава Стецька, одного з лідерів ОУН-Б та УПА25. 1994 року п’ятьох членів партії було обрано до Верховної Ради в мажоритарних округах, а за результатами дострокових виборів 1997 року лідерка КУН Стецько теж стала депутаткою українського парламенту26. Поважний вік членів КУН був однією з проблем організації. Партія виявилася нездатною здійснити ані ідеологічну, ані організаційну модернізацію, необхідність якої ставала дедалі актуальнішою на тлі трансформації пострадянського українського суспільства. 1998 року – із частковим упровадженням системи голосування за партійними списками – партія відмовилася самостійно брати участь у виборах за пропорційною системою. До виборів 1998 року було створено передвиборний блок «Національний фронт», куди ввійшли КУН, Українська консервативна республіканська партія (Степан Хмара) та Українська республіканська партія (Богдан Ярошинський). Проте на виборах блок заручився підтримкою лише 2,71 % українських виборців і не пройшов до Верховної Ради. Найбільшу підтримку «Національний фронт» здобув

22 Andrew McGregor. Radical Ukrainian Nationalism and the War in Chechnya // North Caucasus Analysis. – 1999, Vol. 7, No. 13. – http://www.jamestown.org/ single/?no_cache=1&tx_ttnews[tt_news]=3198. 23 Галина Бендза. УНА-УНСО: Нове обличчя? // Студiï полiтологiчного центру «Генеза». – 1997, № 1. – С. 48–51.

24 Тут і далі електоральні результати партій і блоків цитовано за офіційною базою даних Центральної виборчої комісії України. Див. http://www.cvk.gov.ua. 25 Karel C. Berkhoff, Marco Carynnyk. The Organization of Ukrainian Nationalists and Its Attitude toward Germans and Jews: Iaroslav Stets'ko's 1941 „Zhyttiepys” // Harvard Ukrainian Studies. – 1999, Vol. 23, No. 3/4. – Pp. 149–184. 26 Ярослава Стецько не брала участі у виборах 1994 року, бо не мала українського паспорта.

23


у Івано-Франківській (23,75 %), Тернопільській (20,86 %) і Львівській (9,72 %) областях, а найменшу – в південно-східній частині країни, де електоральні результати блоку не перевищили 1 %. Усе ж КУН вдалося провести в парламент трьох депутатів за одномандатними округами, і Ярослава Стецько як найстаріша депутатка Верховної Ради третього скликання відкрила перше засідання парламенту. Третьою, спершу такою ж маргінальною, проте, як з’ясувалося пізніше, найбільш значущою українською праворадикальною партією 1990-х років була Соціалнаціональна партія України (СНПУ)27. Вона була створена 1991 року у Львові Ярославом Андрушковим, Андрієм Парубієм і Олегом Тягнибоком, який до 1994 року був також головою львівського Студентського братства28. СНПУ, за словами одного з оглядачів, була створена й «на основі громадської організації ветеранів Афганістану»29. Інший коментатор зазначає, що СНПУ виникла «внаслідок об’єднання найрадикальніших елементів націоналістичного руху Львівщини»30. Кістяком партії були члени та керівники львівської «Варти Руху» та Організації української молоді «Спадщина»31. Два роки по тому партія стала скандально відомою завдяки своїм заявам про початок формування «народних загонів» для блокування залізничних шляхів, саботажу нафтогазових труб і ліній енергопостачання. «Восени 1993 року у Львові було створено Надзвичайний Комітет Порятунку Нації та Держави (НКПНД). До нього, разом із „кон-

серваторами” та СНПУ, увійшло Студентське братство, яким на той час керували націонал-радикали. Із членів Студентського братства було сформовано „народні охоронні загони”»32. Учасники «народних загонів», вдягнені в чорні однострої (зокрема з метою відрізнитися від вояків УНА-УНСО, які носили військовий камуфляж), влаштували масові заворушення перед будівлею Верховної Ради. «Після повернення до Львова „охоронні загони” не були розформовані, а влилися в СНПУ. Осторонь цих подій залишилося Студентське братство Університету «Львівська політехніка», яке відмовилося брати участь у НКПНД. Оцінюючи ці події, Спілка українського студентства виключила зі своїх лав Студентське братство Львова. Надалі багатьох колишніх братчиків можна було побачити на зборах СНПУ»33. Варто відзначити, що з-поміж названих українських націоналістичних партій СНПУ найменше приховувала свою належність до неофашистських організацій. Її офіційною символікою був трохи модернізований «вовчий гак» (нім. Wolfsangel), який використовувався німецькою дивізією СС Das Reich («Імперія») та голландською дивізією СС Landstorm Nederland («Земельна дружина Нідерландів») під час Другої світової війни, а також низкою європейських неофашистських організацій після 1945 року34. У тлумаченні керівництва СНПУ «вовчий гак» став «ідеєю нації». До того ж, офіційна назва ідеології партії – «соціалнаціоналізм», – вочевидь, відсилала до «націонал-соціалізму» – офіційної назви

27 СНПУ отримала офіційний статус політичної партії

32 Див. прим. 30. 33 Там само. 34 Там само.

лише 1995 року. 28 Тимур Стрешнев. Партия «Свобода»: «Арийцы» на марше. Часть вторая // Украина криминальная. – 2006, 17 января. – http://www.cripo.com.ua/index. php?sect_id=1&aid=13326. 29 Наталья Бабанина. Иллюзия «Свободы» // Эксперт: Украинский деловой журнал. – 2009, № 28 (220). – http://www.expert.ua/articles/8/0/7041/. 30 Тимур Стрешнев. Партия «Свобода»: «Арийцы» на марше. Часть первая // Украина криминальная. – 2006, 16 января. – http://www.cripo.com.ua/?sect_ id=1&aid=13272. 31 http://www.spadshchyna.org/news.php.

24


ідеології НСДАП і гітлерівського режиму. Політична програма СНПУ теж вирізнялася своїм відверто революційним ультранаціоналізмом, вимагала насильницького захоплення державної влади та звинувачувала Росію в усіх бідах України. Крім того, СНПУ була першою більш-менш значною партією, яка почала залучати на свій бік наці-скінхедів і футбольних хуліганів. Але в політичній сфері її підтримка в 1990-х роках лишилася незначною. 1998 року СНПУ ввійшла – разом із Всеукраїнським політичним об’єднанням «Державна незалежність України» – до праворадикального виборчого блоку «Менше слів», який здобув на виборах лише 0,16 % голосів, причому в жодній з областей його електоральні результати не перевищили 1 % голосів. Попри провал блоку на загальнонаціональному рівні, одного з лідерів СНПУ Олега Тягнибока було обрано до Верховної Ради за одномандатним округом у Львові. Тимчасовим успіхом завершилися вибори 1998 року для дещо іншої радикальної організації – Прогресивної соціалістичної партії України (ПСПУ) під керівництвом Наталії Вітренко. ПСПУ зазвичай вважають «радикально лівою», однак таке визначення, на нашу думку, можна вважати легітимним лише при описанні економічних доктринальних засад партії, і значно менше – політичних. Партія Вітренко характеризується відданістю ідеї радикального панславістського націоналізму з яскраво вираженим проросійським і відверто антизахідним ухилом. З огляду на це ми вважаємо виправданим сприйняття партії Вітренко як радше право-, ніж ліворадикальної. Таке визначення підтверджується тим, що на початку 2000-х років ПСПУ почала тісно співпрацювати з керівником «Міжнародного євразійського руху», найвпливовішим неофашистським теоретиком Росії Алєксандром Дуґіним, а також із лідером російської ультранаціоналістичної Партії національного відродження «Народна воля», колись відомим депутатом Верховної Ради РРФСР і Держдуми РФ Сєр-

ґєєм Бабуріним. Праворадикальна спрямованість і Дуґіна, і Бабуріна очевидна35. Проте чимало виборців «прогресивних соціалістів», вочевидь, голосували за ПСПУ через симпатії до соціалістичних моделей економіки (а отже, серйозно сприйнявши назву партії) і, можливо, ностальгію за радянським минулим, яке Вітренко значною мірою ідеалізує. Крім того, ПСПУ часто мобілізує незадоволений «насильницькою українізацією» електорат, особливо у Східній Україні та в Криму. Отже, описані нижче успіхи організації Вітренко можна лише частково вважати винятком із наведеного тут правила останніх 15 років. На парламентських виборах 1998 року ПСПУ заручилася підтримкою 4,04 % виборців, у такий спосіб подолавши тодішній чотиривідсотковий бар’єр, а двох членів партії було обрано до Верховної Ради за одномандатними округами. Найвищі результати партія отримала в Сумській (20,89 %) і Харківській (10,08 %) областях, найнижчі – у західних регіонах України (Тернопільська, Івано-Франківська та Львівська області), а також, хоч як дивно, у Севастополі, де виборча підтримка ПСПУ не перевищила 1 %. У першому турі президентських виборів 1999 року Наталія Вітренко здобула 10,97 % голосів і посіла четверте місце, досягнувши, певно, апогею своєї політичної кар’єри. 35 Андреас Умланд. Фашистский друг Витренко // Украинская правда. – 2006, 26 сентября. – http:// www.pravda.com.ua/ru/news/2006/9/27/46953.htm; Андреас Умланд. Александр Дугин, европейский фашизм и Витренко: Что общего? // Украинская правда. – 2007, 20 июля. – http://www.pravda.com.ua/ news/2007/7/20/61687.htm. Детальніше про фашизм Дугіна: Антон Шеховцов. Палингенетический проект неоевразийства: идеи возрождения в мировоззрении Александра Дугина // Форум новейшей восточноевропейской истории и культуры. – 2009, Т. 6, № 2. – С. 125–126. – http://www1.ku-eichstaett.de/ ZIMOS/forum/docs/forumruss12/7Shekhovtsov.pdf.; Андреас Умланд. Патологические тенденции в русском «неоевразийстве»: О значении взлета Александра Дугина для общественной жизни современной России // Форум новейшей восточноевропейской истории и культуры. – 2009, Т. 6, № 2. – С. 127–141. – http://www1.ku-eichstaett.de/ZIMOS/forum/docs/ forumruss12/8Umland%20Pathological.pdf.

25


Український правий радикалізм у 2000-х роках: пошуки стратегії розвитку Упродовж 1990-х років жодній праворадикальній партії, окрім ПСПУ, не вдалося заручитися підтримкою виборців для створення у Верховній Раді власної фракції36. Перед правими радикалами постало питання подальшого існування, і більшість із них ініціювали пошук стратегій розвитку. Розчарувавшись в участі у маргінальних виборчих блоках, 2002 року КУН вирішив увійти до блоку партій «Наша Україна», що об’єдналися довкола колишнього прем’єр-міністра Віктора Ющенка, який розпочав своє політичне сходження 2001 року під час кампанії «Україна без Кучми». Завдяки співпраці з «Нашою Україною» КУН зміг провести в Раду трьох депутатів у 2002 та 2006 роках. Однак 2007 року – напередодні позачергових парламентських виборів – уже непопулярного на той час лідера партії та тимчасового голову держкорпорації «Нафтогаз» Олексія Івченка було виключено з виборчого списку «Нашої України». Згодом КУН узагалі відмовився брати участь у виборах. Cвоєю чергою, ПСПУ, мабуть, вирішила скористатися відносною популярністю своєї лідерки й ініціювала створення Блоку Наталії Вітренко (БНВ), у рамках якого до ПСПУ долучилася Партія освітян України. Утім, на виборах 2002 року блок здобув лише 3,22 % голосів і вже не зміг, як ПСПУ 1998 року, подолати чотиривідсотковий бар’єр. Крім того, партія не провела до Верхо36 Націоналістична група депутатів «Державність», що існувала в середині 1990-х років, із різних причин не відповідає критерію, за яким її можна вважати повноцінною парламентською фракцією, що представляла правих радикалів у Верховній Раді. 37 У вересні 2005 року в МАУП здобув науковий ступінь кандидата історичних наук відомий американський расист і колишній лідер Ку-клукс-клану Девід Дьюк.

26

вної Ради жодного депутата за одномандатними округами. 2006 року, коли електоральний поріг було знижено до 3 %, а одномандатні округи ліквідовано, ПСПУ разом із партією «РуськоУкраїнський Союз» («РУСЬ») створили виборче об’єднання «Блок Наталії Вітренко „Народна опозиція”». Але й цей альянс не ввійшов до парламенту, набравши лише 2,93 % голосів і не подолавши навіть тривідсоткового бар’єру. У виборах 2007 року ПСПУ брала участь поза блоками, і її електоральні результати виявилися ще гіршими – 1,32 %. УНА після поразки на виборах 2002 року, коли партія не змогла набрати більше 0,09 % у жодній з областей, теж спробувала створити виборчий блок. Потенційним партнером стала Українська консервативна партія (УКП), створена 2005 року працівниками Міжрегіональної академії управління персоналом (МАУП) – вишу з відверто антисемітською адміністрацією. МАУП – великий приватний університет із філіями в кількох українських містах, – імовірно, дістає фінансову підтримку з арабського світу й видає журнал «Персонал», де можна натрапити на антисемітські статті, а також книжкову серію з такою самою назвою37. Керівники МАУП, які входять до УКП, – насамперед Георгій Щокін, Василь Яременко, Юрій Шилов і Микола Головатий – виступають авторами конспірологічних памфлетів (які на книжкових прилавках України сусідують із працями інших українських псевдоісториків – Едуарда Ходоса, Ігоря Каганця та Юрія Канигіна38, як і зі старішою українською юдофобською та сучасною російською расистською літе38 Adrian Ivakhiv. In Search of Deeper Identities:

Neo-Paganism and „Native Faith” in Comtemporary Ukraine // Nova Religio: The Journal of Alternative and Emergent Religions. – 2005, Vol. 8, No. 3. – Pp. 7–38; Кирило Галушко. Битий шлях археологiï до нацизму, або Якi «теорiï» ми обговоруємо // Новiтнi мiфи та фальшивки про походження украïнцiв / Під ред. Юлiï Олiйник. – Киïв, 2008. – С. 11–28.


39 Детальніше про МАУП і антисемітизм в Україні див.: Вячеслав Лихачев. Антисемитизм в Украине (2002– 2004). – http://www.vaadua.org/Antisemit/AntisLyh. htm; Вячеслав Лихачев. Антисемитизм в Украине (2004–2005). – http://www.vaadua.org/News/05-05/ AntismUALikh.htm; Владимир Миндлин. Обзор антисемитских публикаций и проявлений в Украине (2004 год). – http://www.vaadua.org/News/05-05/Mindlin. htm; Иосиф Зисельс. «Антисемитские» заметки, или Новые песни о старом. – http://www.vaadua.org/ Antisemit/AntisJosef.htm; Семен Авербух. Новый антисемитизм в Украине. – Киев, 2005; Вячеслав Лихачев. Антисемитизм в Украине (2005–2006). – http://www. vaadua.org/News/04-06/02-04-06.htm; Вячеслав Лихачев. Проявления антисемитизма в Украине: итоги 2007 года. – http://www.vaadua.org/News/01-2008/ Ukr-2007.html; Nadine Epstein. The Mysterious Tale of a Ukrainian University’s Anti-Semitic Crusade // Moment: Jewish Politics – Culture – Religion. – 2009, November/ December. – http://www.momentmag.com/ Exclusive/2009/2009-12/200912-MAUP.html; Per Anders Rudling. The Extreme Right in Ukraine // European Right-Wing Extremism: Nature, Identity, Mobilizing Passions. Volume I / Ed. Emmanuel Godin, Brian Jenkins, and Andrea Mammone. – New York and Oxford.

Таблиця 1 Електоральні результати українських крайніх правих партій і блоків на парламентських виборах у 1998–2007 роках, %

0,16

0,39

4,04

2002

0,04

3,22

2006

0,06

2,93

0,36

2007

1,32

0,76

ВО «Свобода»

2,71

ПСПУ/БНВ

1998

УНА

«Менше слів»

2005 року «Свобода», як і УНА, намагалася створити передвиборний альянс із УКП Георгія Щокіна. До участі в імовірному «блоці правоконсервативних партій» було запрошено такі партії: Народний Рух України (Борис Тарасюк), Українська народна партія (Юрій Костенко), Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина» (Юлія Тимошенко), УРПС і КУН. Попри активну роботу зі створення «правоконсервативного блоку» 2005 року, він залишився нереалізованим проектом, тому в наступних парламентських виборах «Свобода» брала участь як самостійна сила. Успіхи партії на виборах до Верховної Ради 2006 і 2007 років – 0,36 % і 0,76 % відповідно – були аналогічними рівню підтримки, досягнутому іншими ультранаціоналістичними організаціями на загальнонаціональних виборах. Та все ж динаміка цих результатів уже вказувала на те, що партія стає єдиною праворадикальною організацією, яка демонструє хай поки що незначне, проте стабільне зростання популярності. Згадана на початку статті переконлива перемога партії Тягнибока навесні 2009 року в результаті виборів у Тернопільській області підтвердила цю тенденцію.

«Національний фронт»

ратурою39). Однак переговори про створення передвиборного блоку УНА та УКП завершилися невдало, і обидві партії пішли на вибори 2006 року окремо, здобувши 0,06 % і 0,09 % голосів відповідно. У виборах 2007 року ці партії участі не брали. Як з’ясувалося згодом, найефективнішу стратегію розвитку обрала вищеназвана СНПУ. Партія не брала участі у виборах 2002 року, проте 2004-го провела з’їзд, на якому відбулося зовнішнє оновлення – зміна публічного іміджу та переорганізація. По-перше, СНПУ відмовилася від двозначної назви й була перейменована на Всеукраїнське об’єднання «Свобода». По-друге, партія змінила свій офіційний символ: неофашистський «вовчий гак» було замінено на стилізований тризуб, складений із трьох пальців правої руки. По-третє, лідером організації став Олег Тягнибок, який здобув авторитет у партії завдяки своїм двом депутатським термінам. Таке оновлення офіційного обличчя партії – зі збереженням основних ідеологічних принципів – дало «Свободі» змогу дистанціюватися в очах громадськості від свого неофашистського минулого й водночас зберегти підтримку радикальних націоналістів.

27


Аномальна слабкість українських крайніх правих Попри нещодавні регіональні успіхи «Свободи», інші названі явища, а також регулярну участь радикалів на кшталт Наталії Вітренко, Дмитра Корчинського та Олега Тягнибока в українських суспільних дебатах на національному рівні, правий радикалізм в Україні наразі залишається доволі маргінальною силою. Зважаючи на той факт, що націоналістичні погляди схвалює щонайменше певна частина населення України, електоральна недіє­здатність організованого українського радикального етноцентризму вражає. Якщо не розглядати лівопопулістської та часто опортуністичної Комуністичної партії України (КПУ) як повноцінний елемент радикального політичного спектра, то можна дійти висновку, що з 1994 до 2007 року лише один раз украй антидемократичну партію – ПСПУ 1998 року – було обрано до Верховної Ради як самостійну організацію за пропорційним принципом. Навіть якщо включити до спектра радикальних політичних сил КПУ, яка входила до складу урядів Віктора Януковича та Михайла Азарова, загальна картина нинішнього політичного потенціалу таких сил майже не зміниться. Голова КПУ Петро Симоненко здобув на президентських виборах 2004 року 4,97 % голосів, а його партія на виборах до Верховної Ради заручилася підтримкою 3,66 % виборців 2006 року та 5,39 % – 2007-го. Крім того, комуністичні партії держав колишнього Радянського Союзу можна розглядати як специфічно постсоціалістичні консервативні виборчі клуби пенсіонерів. Їхній світогляд і суспільний імідж орієнтовано радше на ностальгію за радянським минулим, ніж на альтернативні сценарії майбутнього. Популізм Симоненка здається менш агресивним, ніж антисемітські вибрики, реверанси в бік німецької «консервативної революції» чи геополітичні спекуляції, 28

що дедалі частіше лунають у деклараціях керівників Комуністичної партії Російської Федерації, яку з огляду на це, мабуть, варто класифікувати радше як крайню праву, а не крайню ліву політичну силу40. Утім, варто зазначити, що до різних скликань Верховної Ради входила ціла низка політиків, яких можна було би звинуватити в націоналістичному минулому чи нещодавніх політично некоректних висловлюваннях. Серед таких депутатів можна назвати прибічників Блоку Юлії Тимошенко Андрія Шкіля (колишній член УНА) чи Левка Лук’яненка (лідер передвиборного списку «Національного фронту» 1998 року), чинних членів «Нашої України» Андрія Парубія (колишній член СНПУ) та Романа Зварича (колишній член ОУН-Р і КУН) або лідера «Народної самооборони» Юрія Луценка, відомого своїми расистськими висловлюваннями41. Проте як депутати парламенту ці особи діяли переважно або ізольовано, або в контекс­ті неекстремістських фракцій. Дехто з названих діячів ще й пристосувалися до панівної політичної коректності та навіть перетворилися (як, наприклад, Шкіль) на неабияких ліберальних демократів і – почасти демонстративно – толерантних політичних співрозмовників. Значних наслідків не має й те, що у Верховній Раді представлені несамостійні націоналістичні групи, які входять до блоків «Наша Україна – Народна самооборона» (НУНС) чи БЮТ. Наприклад, інтегровані в НУНС дрібні націоналістичні 40 Veljko Vujačić. Gennady Zyuganov and the

„Third Road" // Post-Soviet Affairs. – 1996, Vol. 12, No. 2. – Pp. 118–154; Joan Barth Urban, Valerii Solovei. Russia’s Communists at the Crossroads. – Boulder, CO: Westview Press, 1997; Николай Ряботяжев, Эдуард Соловьёв. От Ленина к Данилевскому: метаморфозы геополитических воззрений КПРФ // Политические исследования. – 2007, № 2. – С. 124–136. Про антисемітизм керівництва КПРФ див.: Вячеслав Лихачев. Политический антисемитизм в современной России. – Москва: Academia, 2003. – C. 18–25. 41 Министр-ксенофоб // Корреспондент.net. – 2008, 24 июля. – http://korrespondent.net/ opinions/532867.


угруповання принципово не змінюють загалом демократичної лінії керівництва цього блоку. До того ж, можна зауважити, що в демократичних системах інтеграція політично межових елементів є однією з функцій центристських партій. У великих народних партіях Заходу теж є політики, висловлювання яких іноді переступають межу політичної коректності. Такі висловлювання підтримуються антиліберальними групами виборців, приваблення яких до центристських партій допомагає усунути антидемократичні організації з політичного процесу. Проте ця функція може бути корисною доти, доки ідеологія радикальних секцій усередині великих народних партій не має змоги впливати на погляди, висловлювання та поведінку керівництва цих партій. Аналогічну патологію сучасних демократій останнім часом можна було спостерігати, скажімо, у зростанні впливу американських євангелічних фундаменталістів усередині Республіканської партії на Білий дім у Вашингтоні42 або в нещодавніх спробах Ющенка піднес­ти до рівня національних героїв деяких українських колабораціоністів Третього Рейху із сумнівними політичними поглядами та не остаточно з’ясованими військовими біографіями43. Та попри ці тенденції, які викликають спротив значної частини українського суспільства, нинішні патріотично налаштовані правлячі партії України в найважливіших питаннях і далі підтримують ліберальнодемократичний су­спільний устрій. У такий

спосіб вони радше обмежують, ніж посилюють уплив своїх радикальних націоналістичних елементів. Коли, наприклад, перед парламентськими виборами 2007 року КУН – одне з порівняно значущих націоналістичних угруповань усередині «Нашої України» – вийшов зі складу блоку, це фактично не мало жодного політичного значення для публічного профілю НУНС і, вочевидь, не було навіть зауважене більшістю виборців. Така ситуація різко контрастує зі становищем у Російській Федерації, з якою Україну часто порівнюють з огляду на історичні та культурні зв’язки між двома країнами. В українському парламенті немає жодного еквівалента агресивному антизахідництву та націоналізму, які донедавна представляв у Думі блок Дмітрія Роґозіна Родина, і які досі представлені в російському парламенті «ліберал-демократами» Владіміра Жиріновського та націонал-комуністами Ґєннадія Зюґанова. Також останнім часом відбувся очевидний зсув політичного центру Росії вправо. Низка екстравагантних ідей щодо російської та світової політики, які в 1990-х роках виходили лише від політично маргінальних груп, нині є загальниками російського політичного мейнстриму44. Це стосується передусім оцінки Заходу (зокрема США та НАТО), але також інтерпретації політичних змін у країнах колишнього Радянського Союзу – наприклад, теорії про таємні змови для пояснення «помаранчевої революції» в

42 Michael Minkenberg. Die neue radikale Rechte im

Heroes and Villains: Creating National History in Contemporary Ukraine. – Budapest/New York, 2007; Wilfried Jilge. Nationalukrainischer Befreiungskampf: Die Umwertung des Zweiten Weltkrieges in der Ukraine // Osteuropa. – 2008, Vol. 58, No. 6. – Pp. 167–186; Per Anders Rudling. The Shukhevych Cult in Ukraine: Myth Making with Complications. 44 Андреас Умланд. Расцвет русского ультранационализма и становление сообщества его исследователей // Форум новейшей восточноевропейской истории и культуры. – 2009, Т. 6, №. 1. – С. 5–38. – http://www1.ku-eichstaett.de/ZIMOS/forum/docs/ forumruss11/1UmlandVvedenie.pdf. У цій статті наведено більшість важливих бібліографій і ресурсів наукової літератури на тему сучасного російського націоналізму.

Vergleich: USA, Frankreich, Deutschland. – Opladen, 1998. 43 Владислав Гриневич. Расколотая память: Вторая мировая война в историческом сознании украинского общества // Неприкосновенный запас. – 2005, № 2–3. – С. 218–227; Wilfried Jilge. The Politics of History and the Second World War in Post-Communist Ukraine (1986/1991–2004/2005) // Jahrbücher für Geschichte Osteuropas. – 2006, Vol. 54, No. 1. – Pp. 50–81; Bohdan Harasymiw. Memoirs of the Second World War in Recent Ukrainian Election Campaigns // Journal of Ukrainian Studies. – 2007, Vol. 32, No. 1. – Pp. 97–108; Андрей Портнов. Упражнение с историей по-украински (Заметки об исторических сюжетах общественнополитических дебатов в постсоветской Украине) // Ab Imperio. – 2007, № 3. – С. 93–138; David R. Marples.

29


Україні та революцій «троянд» і «тюльпанів» у Грузії та Киргизстані45. Певно, відмінність між Україною та Росією найпомітніша у співвідношенні кількості та ступеня агресивності неонацистських активістів у цих двох пострадянських державах. Якщо, на думку одного з провідних фахівців зі східнослов’янського правого екстремізму В’ячеслава Ліхачова, кількість наці-скінхедів в Україні 2008 року не перевищувала двох тисяч осіб46, то в Росії, згідно з Ґаліною Кожевніковою з центру «Сова», ішлося про близько 20–35 тисяч47. За іншими даними, кількість російських скінхедів уже 2006 року перевищувала 60 тисяч48, а 2008-го, можливо, сягала 70 тисяч осіб49. Навіть зважаючи на те, що чисельність населення Росії перевищує кількість громадян України більш ніж утричі, різниця кількості скінхедів у цих двох країнах усе ж значна. Аналогічна різниця і між кількістю насильницьких актів із відверто расистською мотивацією. Наприклад, в Україні 2008 року було зафіксовано 83 випадки таких нападів, із них 4 – летальні50. Ці цифри, звісно, високі, та лише якщо не порівнювати їх із відповідними показниками в Росії. Московський Інформаційноаналітичний центр «Сова» зареєстрував у Росії за той самий період, тобто 2008 рік, 434 поранених і 97 убитих у резуль-

таті нападів ультранаціоналістів51. Схожу картину можна спостерігати і в тривалішій перспективі (див. табл. 2).

45 Умланд. «Оранжевая революция» как постсоветский водораздел; Umland. Orange Revolution als Scheideweg. 46 Приватна комунікація з В. Ліхачовим. 47 Цит. за: Галина Мурсалиева, Павел Каныгин. Как считать скинхедов? По головам! // Новая газета. – 2008, 10 апреля. – http://www.novayagazeta.ru/ data/2008/25/25.html. 48 Александр Тарасов. Меняющиеся скинхеды: Опыт наблюдения за субкультурой // Дружба народов. – 2006, № 11. – http://magazines.russ.ru/ druzhba/2006/11/ta11.html; Richard Arnold. „Thugs with Guns”: Disaggregating „Ethnic Violence” in the Russian Federation // Nationalities Papers. – 2009, Vol. 37, № 5. – Рр. 641–664. 49 «Московське бюро з прав людини стверджує, що в сучасній Росії 70 000 людей ідентифікують себе як скінхеди. Це майже стільки ж, як у Північній Америці та Європі разом узятих». Див.: Павел Седаков, Константин Гаазе, Артем Вернидуб, Александр

Раскин. Разжигание межнациональной резни // Русский Newsweek. – 2008, 17 марта. – http://www.runewsweek.ru/country/8772/. 50 Вячеслав Лихачев. Ксенофобия в Украине – 2008: Доклад по результатам мониторинга. –Киев, 2009. – С. 35. 51 Галина Кожевникова. Радикальный национализм в России и противодействие ему в 2008 году / Под ред. А. Верховского // Национализм и ксенофобия. – 2009, 19 февраля. – http://xeno.sova-center. ru/29481C8/C84DCA7. 52 Див. також: Антисемитизм, ксенофобия и права национальных меньшинств в Украине: хроника. Электронный информационный бюллетень / Под ред. Вячеслава Лихачева. – 2007–2009, №№ 1–23. – http://www.vaadua.org/news.htm; Stefanie Schiffer, Tetiana Katsbert, Sabine Roßmann. Hate Crime in der Ukraine: Opfergruppen und Beratungsangebote zivilgesellschaftlicher Akteure. – Berlin, 2010. – http:// www.european-exchange.org/fileadmin/user_upload/ Hate_Crime_EVZ/Hate_Crime_Ukraine_2010_DE.pdf.

30

Таблиця 2 Правоекстремістське насильство в Росії та Україні у 2006–2008 роках

Україна (за даними ВААД/ Ліхачова)

Росія (за даними центру «Сова»)

2006 2007 2008 Усього Побиті та 522 поранені

605

434

1561

Убиті

66

85

97

248

Напади

12

81

79

172

Убиті

2

6

4

12

Джерела: http://xeno.sova-center.ru/files/ xeno/stat-eng-09-04-15.doc; Вячеслав Лихачев. Ксенофобия в Украине – 2008: доклад по результатам мониторинга. – Киев, 2009. – С. 3552.


Чому саме українські виборці та еліти за останні 15 років майже цілком виключили організований ультранаціоналізм із законодавчого процесу на національному рівні, подаючи в такий спосіб приклад, вартий наслідування не лише в Східній, а й у Західній Європі, – малодосліджене питання, на яке складно відповісти однозначно. Ані дефекти націоналістичного партійного спектра України, ані часом згадувана особ­ лива толерантність українців не можуть бути вичерпними поясненнями. Діяльності українських праворадикальних груп справді були притаманні самообструкція та саморуйнування унаслідок внутрішніх суперечностей і конфліктів між лідерами, які страждають на манію величі. Однак такі риси характерні для правих політичних партій у всьому світі – щоправда, багато з них рано чи пізно успішно долають проблеми колективної взаємодії, формують більш-менш успішні – з точки зору електоральних результатів – політичні організації чи альянси і так стають не просто депутатами, а й членами праворадикальних фракцій у парламентах чи асамблеях своїх країн, ОБСЄ, Ради Європи та ЄС. З аналогічних причин варто відхилити й інші актор-центричні пояснення слабкості ультранаціоналістичної партійної політики. Наприклад, один із коментаторів нещодавно запропонував таку інтерпретацію: «Після сплеску активності 1991 року почався спад діяльності націоналіс-

тичних партій і організацій. У результаті впродовж усіх 1990-х чимало праворадикальних партій кидалися від огульної опозиційності, коли Левко Лук’яненко відмовився підтримувати В’ячеслава Чорновола на президентських виборах 1991 року, до цілковитої провладності, коли лідер ОУН в Україні Павло Дорожинський підтримав вихідця з КДБ Євгена Марчука на президентських виборах-1999, а всі націоналісти разом узяті агітували за Леоніда Кравчука та Леоніда Кучму в другому турі президентських виборів 1994 та 1999 років відповідно. Через цю розгубленість на сьогодні діаспорні й дисидентські партії фактично зійшли з політичної арени, розчинившись у „Нашій Україні” та БЮТ»54. Однак поведінка багатьох партій – не лише крайніх правих і не лише в Україні – характеризується опортунізмом, нелогічністю й тактичними міркуваннями. Очевидний і однозначний зв'язок між політичною мобільністю чи ідеологічною непослідовністю партійних діячів та їхнім політичним провалом не вдається простежити. Тому розгляньмо докладніше кілька структур-центричних інтерпретацій маргінальності українських правих радикалів. По-перше, брак значних електоральних успіхів українських ультранаціоналістів зумовлений тим, що націоналізм як політичний рух в Україні є, як зазначає зокрема Тарас Кузьо, постколоніальним і, на думку націонал-патріотів, визвольним55. Через це пізньо- та пострадянські українські патріотичні настанови часто поєднувалися з окремими ліберальними й демократичними ідеями. Це відрізняє мейнстрим українського націоналізму, скажімо, від російського імперського націоналізму, який часто

53 Наталия Пулина. «Хулиганский» расизм: В России идет необъявленная война против иных // Информационно-аналитическое агентство МиК. – 2005, 28 декабря. – http://www.iamik.ru/?op=full&wh at=content&ident=25215. 54 Игорь Лавриненко. Диффузия наци // Эксперт:

Украинский деловой журнал. – 2009, № 28 (220). – http://www.expert.ua/articles/8/0/7041/. 55 Taras Kuzio. Theoretical and Comparative Perspectives on Nationalism: New Directions in CrossCultural and Post-Communist Studies. – Stuttgart/ Hannover, 2007.

На підставі таких тенденцій одна дослідниця російського неонацизму вже наприкінці 2005 року говорила про «не‑ оголошену війну проти інших» у Росії53.

Україна як взірець для наслідування?

31


зливається з радикально антиліберальними ідеями – наприклад, із євразійством (як у Сєрґєя Бабуріна), комунізмом (як у Ґєннадія Зюґанова), расизмом (як у колишнього депутата Держдуми від блоку Родина Андрєя Савєльєва) чи фашизмом (як в Алєксандра Дуґіна) – і в такий спосіб перетворюється на радикально антидемократичну ідеологію. Проте національно-визвольні концепції, властиві як націонал-демократам, так і праворадикалам України в 1980-х роках, утратили свою актуальність після відновлення незалежності України 1991 року. Багато років українські крайні праві страждали від дефіциту суспільно релевантних ідей: вони виявилися не здатними запропонувати своїм потенційним виборцям нові лозунги, крім «рециклювання» відвертої або завуальованої русофобської чи антисемітської риторики. До того ж, хоч українські праві радикали зберігали у своїх доктринах окремі ліберальні твердження, вони не могли конкурувати з тими політичними силами, для яких демократичні ідеї були головними принаймні на рівні публічних заяв і політичних програм. Це, можливо, частково пояснює маргінальність українських ультранаціоналістичних партій на тлі значного, згідно з даними опитувань громадської думки, поширення серед українського населення окремих ксенофобських настанов, які в поточному десятиріччі навіть зросли56. У цьому сенсі Україна навряд відрізняється (або відрізняється радше в негативний бік) від інших держав перехідного періоду. По-друге, очевидним чинником, що зменшує шанси українських ультранаціоналістів, є культурний поділ країни на центрально-західну та південно-східну частини, тобто на два історично сфор56 Наталья Панина. Факторы национальной идентичности, толерантности, ксенофобии и антисемитизма в современной Украине // Вестник общественного мнения. – 2006, № 1. – С. 26–38.

32

мовані регіони, у яких українська нація та її інтереси визначаються по-різному, і які внаслідок різного рівня впливу як місцевих проросійських, так і власне російських медіа, є окремими інформаційними просторами. «Свобода» Тягнибока досить широко представлена в кількох регіональних і міських радах Західної України, а ПСПУ Вітренко – у Східній і Південній Україні. Але, попри значну регіональну підтримку, як зазначалося вище, жодна з цих партій на сьогодні не входить до Верховної Ради. Та все ж і це пояснення того, що в парламенті немає праворадикальної фракції – хоч панславістської/євразійської, хоч вузько етноцентристської, – недостатнє, якщо врахувати низькі електоральні пороги проходження до Ради з моменту часткового впровадження пропорційної системи голосування: 4 % з 1998 до 2005 року і 3 % з 2006 року. Відносно незначний обмежувальний бар’єр міг би дати змогу навіть невеликим партіям із регіонально сконцентрованим виборчим потенціалом отриматипарламентськепредставництво– тим паче, із нинішнім тривідсотковим бар’єром стратегічна електоральна поведінка, тобто цілеспрямоване голосування за «найпрохідніші», а не за «найсимпатичніші» партії, не відіграє значної ролі. По-третє, політична маргінальність українських правих радикалів на загальноукраїнському рівні зумовлена низьким рівнем етнічної поляризації між двома найбільшими етносами України. Попри безсумнівну наявність культурних відмінностей між українцями та росіянами, які проживають в Україні, обидві етнокультурні спільноти все ж є спорідненими східнослов’янськими народами. Принаймні в цьому, вочевидь, упевнені чимало простих громадян Центральної, Східної та Південної України. Згідно з опитуваннями громадської думки, «проросійськість» цих демографічно значущих регіонів України виявляється в тому, що їхнє населення набагато більше


«любить» росіян, ніж громадяни РФ – українців57. Опитування 2009 року також засвідчили, що більшість українців поважають російського лідера Володимира Путіна більше, ніж третього президента України Віктора Ющенка. (Можна додати, що в Росії, своєю чергою, Ющенка не поважають, висміюють чи ненавидять, і що думка російської громадськості про третього президента України ближча до її почуттів стосовно Джорджа Буша молодшого, а часом і Адольфа Гітлера, ніж до тієї поваги, з якою росіяни ставляться до свого президента Дмітрія Мєдвєдєва). Інструменталізація русофобії українськими націоналістами обмежується рамками демографічно малозначущої Західної України та націоналістичної інтелігенції. По-четверте, розглядаючи причини невдач українських радикалів, не можна не відзначити того факту, що впродовж 1990-х років в Україні відбувався процес відносної гомогенізації населення, тобто скорочення громад «етнічних меншин» унаслідок їхньої еміграції й асиміляції. У результаті цих та інших процесів питома вага «самопроголошених» українців серед населення держави зросла58. Найбільше скоротилася єврейська громада, що було зумовлено, зокрема, поширеними антисемітськими настроями в українському суспільстві59. Через це 57 Дмитрий Тымчук. Мы их любим, они нас – нет // Украинская правда. – 2009, 7 мая. – http://www. pravda.com.ua/rus/articles/4b1ab20e7a74e/; Ирина Кириченко, Владимир Паниотто. Россия – Украина: Идеологическая перезагрузка? // Зеркало недели. – 2010, № 8 (788). – С. 4. 58 Єдиним винятком є збільшення громади кримських татар, що зумовлене політикою репатріації, спрямованої на повернення в Крим раніше репресованого народу. Детальніше про етнічний склад населення України див. Всеукраїнський перепис населення 2001 року: http://www.ukrcensus.gov.ua/ rus/results/general/nationality/. 59 Jeffrey Burds. Ethnic Conflict and Minority Refugee Flight from Post-Soviet Ukraine, 1991–2001 // The International Journal of Human Rights. – 2008, Vol. 12, No. 5. – Pp. 689–723.

ксенофобія стосовно євреїв нині часто перетворюється на «антисемітизм без євреїв» – суспільну патологію, яку можна спостерігати і в багатьох інших повоєнних європейських державах. У рамках такого найдивнішого різновиду ксенофобії видима присутність євреїв як об’єкта ненависті є другорядною, адже цей тип національної упередженості спрямовано проти міфологізованого образу євреїв як «ідеї». Попри такі одіозні тенденції, помітне скорочення єврейської громади в Україні все ж «заважає» правим радикалам мобілізувати електорат на ґрунті антисемітизму. По-п’яте, деякі оглядачі вважають, що свою роль у маргіналізації українських крайніх правих відіграє й значна поляризація української політики та структуризація конфліктів довкола протистояння умовно «націонал-демократичних» і «проросійських» політичних сил, які 2004 року дістали «кольорові» імена – «помаранчеві» та «біло-блакитні». Крім того, з 2007 року в Україні наявна й поляризація всередині «помаранчевого» табору. За умов перманентних і надзвичайно напружених політичних конфліктів між поміркованими партіями крайні праві мають замало політичного простору для дій. На тлі драматичних публічних конфліктів між представниками політичного мейнстриму екстремістська риторика ультранаціоналістів здається менш виразною, ніж гострі взаємні звинувачення центристських таборів. Описану тут відносно позитивну картину України так чи так треба доповнити принаймні одним зауваженням, про яке раніше вже згадувалося. Згідно з даними авторитетного українського соціолога, віднедавна покійної Наталії Паніної, яка спеціалізувалася на темі міжетнічних відносин, існують кореляції між, з одного боку, сильним прозахідним спрямуванням західних українців і молодого покоління українського населення загалом, і з другого боку – ступенем прийнятності 33


ксенофобських уявлень60. Ті регіони й соціальні групи, які зазвичай вважаються найбільш «проєвропейськими», на сьогодні, хоч як це парадоксально, більш далекі від деяких базових європейських цінностей, ніж «проросійськи» налаштовані східні регіони. Наприклад, електорат Ющенка – більш антисемітський, ніж електорат Януковича. Також варто додати, що основним чинником тут, можливо, є не регіон як такий, а більш сільський характер Західної України та міський – Східної (в інших країнах сільські жителі теж частіше налаштовані етноцентричніше за жителів міста). Хай там як, значне поширення ксенофобських стереотипів серед молоді є поганим знаком. Крім того, якщо в 1990-х роках Україна демонструвала – якщо не зважати на такі культурно близькі групи, як росіяни чи білоруси, – порівняно низький рівень етнічного розмаїття, то нині ситуація змінюється. На початку 2000-х років, із відновленням зростання української економіки, перерваного, утім, економічною кризою у 2008–2010 роках, активізувалися міграційні процеси в Україну: почали прибувати дедалі більші групи «нетрадиційних мігрантів» із Китаю, В’єтнаму, Пакистану, Афганістану. Імміграція з країн, розташованих за межами колишнього СРСР, і поява цілковито

нових «ворожих етнічних об’єктів» – в ультранаціоналістичному розумінні – у майбутньому можуть стати основою електоральної мобілізації українських крайніх правих як на заході, так і на сході країни. Нескладно припустити, що «Свободі» Тягнибока, яка швидко набирає ваги, вдасться опинитися у виграшній позиції61. А внаслідок нестабільної політичної ситуації у виборців може скластися враження, ніби помірковані партії, попри політичну поляризацію, не лише мало відрізняються одна від одної, а й не здатні розв’язати нагальні економічні проблеми країни. Дослідження європейських праворадикальних партій свідчать, що такі суспільні настрої часто призводять до зростання електоральної під­тримки крайніх правих, які позиціонують себе як антисистемні політичні сили з критичним ставленням до всіх представників політичного мейнстриму. З огляду на такі обставини ми вважаємо ймовірним, що при збереженні в Україні низького тривідсоткового бар’єру для проходження партій і блоків у парламент після наступних парламентських виборів відбудеться прикра «європеїзація» складу Верховної Ради.

60 Див. прим. 56. Див. також: Kerstin Zimmer, Femke van Praagh. Fremdenfeindlichkeit in der Ukraine // Ukraine-Analysen. – 2008, No. 41. – Pp. 2–5.

61 Див.: Сергій Руденко. Один у полі // Український тиждень. – 2009, № 50 (111). – С. 16–19. – http://www. ut.net.ua/art/167/0/3353/; Олег Бардяк. Виборці Тягнибока на Сході та Півдні країни – хто вони // Український тиждень. – 2009, № 50 (111). – С. 16. – http:// www.ut.net.ua/art/167/0/3356/; Тарас Березовець. Le Pen a la Ukrainienne // Український тиждень. – 2009, № 50 (111). – С. 20. – http://www.ut.net.ua/ art/167/0/3355/.

34

Переклад із російської Анни Погрібної Уперше надруковано в часописі Ab Imperio, № 2/2010


Стидка утопія «Свободи» Віталій Атанасов

Ч

ому українське суспільство, яке протягом 15 років було байдужим до крайньої правиці, зараз повертається до неї обличчям? Є принаймні дві причини: зміни в суспільстві, що призвели до суттєвого зростання попиту на праворадикальну ідеологію, і діяльність політичних структур, здатних ефективно використовувати цей попит. Всеукраїнське об'єднання «Свобода» – наразі єдина ультранаціоналістична партія в Україні, яка досягла успіху в електоральній політиці. Партія має суттєвий уплив на органи влади в трьох західноукраїнських областях: після успіху на позачергових виборах до Тернопільської обласної ради в березні 2009 року «Свобода» перемогла у Львівській та ІваноФранківській областях під час місцевих виборів у жовтні 2010 року, отримавши контроль над найбільшими фракціями в трьох обласних радах і сформувавши більшість у міських радах трьох обласних центрів1. Мер Тернополя – теж представник «Свободи». Підвищення прохідного бар’єру з 3 % до 5 %, як це передбачено урядовим 1 Загалом партію представляють понад 2 тисячі депутатів усіх рівнів, із них 132 – у складі восьми обласних рад. – Тут і далі прим. авт. 2 Доопрацьований проект закону «Про вибори народних депутатів України» розміщено на сайті Міністерства юстиції України 27 травня 2011 року.

36

проектом закону про вибори народних депутатів2, імовірно, не зупинить партії на шляху до парламенту, наступні вибори до якого мають відбутися 2012 року. Присутність у Верховній Раді дасть праворадикалам змогу суттєво посилити вплив на законодавчий процес і формування політичного порядку денного. Приблизне уявлення про те, як зміниться суспільна атмосфера, забруднена викидами ідеології етнічної виключності, ксенофобії та ненависті, може дати офіційна партійна «Програма спасіння українців» (ВО «Свобода», 2009).

Пропорції спасіння Ключове місце в цьому документі посідає категорія «етнічного походження»: саме залежно від походження громадян партія пропонує надавати права або позбавляти їх. Відповідно, після приходу до влади своїм першочерговим завданням «Свобода» бачить відновлення в паспорті графи «Національність». Це знадобиться для впровадження «пропорційного представництва в органах виконавчої влади українців і представників національних меншин». Партія вже обзавелася власними розрахунками цих пропорцій – тобто квот політичного представництва для меншин.


Якщо на території України проживає приблизно 78 % українців3, то йдеться про відповідні національні квоти під час виборів до парламенту й місцевих рад: в етноцентричній утопії свободівців «неукраїнці» зможуть претендувати на 22 %. «Свобода» виступає за кардинальне ускладнення надання громадянства неетнічним українцям. «Неукраїнці» зможуть набувати громадянства України тільки у «виняткових випадках» (за текстом програми), а також у разі виконання таких умов: проживання в країні не менше 10 років, вільне володіння українською мовою, знання історії Української Держави та Конституції України, непритягнення до кримінальної відповідальності. Партія вимагає впровадження суворих антиімміграційних заходів, «удосконалення системи утримання і депортації чужоземців-нелегалів, посилення охорони державного кордону та перекриття каналів нелегальної міграції». У партійній програмі наявний також пункт про запровадження симетричного візового режиму з іншими країнами. Єдиний виняток – Росія, з якою «Свобода» вимагає встановлення візового режиму. На додачу до жорстких антиміграційних ініціатив – пункт про збільшення ввізного мита на іноземну поліграфічну, аудіо- та відеопродукцію. Останнє, імовірно, є даниною боротьбі з культурною глобалізацією, що «знищує надбання національної культури» та послаблює підвалини державності. Ще один базовий пункт свободівської про-

грами стосується заборони абортів. Планується прирівняти їх – окрім випадків, зумовлених медичними висновками, і доведених у судовому порядку фактів зґвалтування – до замаху на вбивство. Партія також вимагає встановлення кримінальної відповідальності «за пропаганду наркоманії»4 та «пропаганду сексуальних збочень». Отже, «Свобода» водночас зосереджує свою програму довкола традиційної для правих сакралізованої віри в державу як хранителя національних, культурних та суспільних цінностей і намічає ідеологічні простори, конфліктний потенціал яких ще розгортається: «проблема міграції», консервативні сімейні цінності, національна безпека та геополітичний реванш національної держави.

3 Згідно з результатами Всеукраїнського перепису населення 2001 року.

4 Автори партійної програми спеціально уточнюють, що це стосується і «легких наркотиків». 5 «Правонаступність сучасної Української Держави була започаткована ще в Київській Русі, продовжена Галицько-Волинським князівством, Козацькою Республікою періоду Гетьманщини, Українською Народною Республікою, Західно-Українською Народною Республікою, Карпатською Україною та Українською Державою, відновленою Актом 30 червня 1941 року»; «Незалежна Україна постала як наслідок понад трьохсотлітньої національно-визвольної боротьби українців» (ВО «Свобода», 2009).

Праворадикальна історія Програмний розділ «Відновлення історичної справедливості» має такий вигляд, ніби його автори надихалися пласкою телеологією офіційної історії КПРС. Замінивши категорії «пролетаріату» і «партії» на «націю» та «державу», вони отримали безперервну лінію боротьби етнічних українців за власну державність із глибини століть до сучасності5. У цьому сенсі історична схема, пропонована «Свободою», не є якимось радикальним ухилом і не пропонує незвичних трактувань – навпаки, вона відтворює стандартні риси національного історичного канону. Цей канон передбачає наяв-

37


ність трансцендентної ідеї української нації, яка є головним діячем історії. Усі інші нації або не існують, або ігноровані. Іноді, коли необхідна наявність іншої нації, вона слугує або тлом, або антитезою, що заважає нації реалізувати свою сутність (Касьянов, 2011). І хоча на риторичному рівні свободівці відмітають усе «совєтське», їхні історичні візії сформовані під безпосереднім упливом нормативного курсу історії України, який, своєю чергою, є продуктом трансформації історії КПРС6. Саме історична політика уможливлює для правих роль активного політичного суб’єкта. Недарма «Свобода» лише 2010 року провела близько 150 акцій, пов'язаних з історичними темами й орієнтованих на медіа (ЦДС, 2011). Партійні екскурси в історію слугують обґрунтуванням для цілком конкретних політичних виснов­ків: «Свобода» вимагає всесвітнього визнання «факту окупації України більшовицькою Росією у 1918–21 рр., наслідком чого вчинено безпрецедентний геноцид українців». Також планується «створити спеціальну слідчу структуру для розшуку злочинців, які нищили українську націю і після виявлення притягати їх до кримінальної відповідальності». Одним із останніх епізодів у свободівській історії «геноциду українців» є знецінення заощаджень 1991 року. Отже, прийшовши до влади, «Свобода» вимагатиме від Москви «офіційного вибачення та компенсації репресованим українцям та їхнім нащадкам у розмірах, відповідних до їхніх страждань». Росія повинна повернути заощадження громадян України (83 мільярди карбованців станом на 1991

рік), а також передати Україні належну їй частку Діамантового фонду, золотих і валютних запасів, закордонного майна колишнього СРСР. Як зауважує Мацєй Ґдула, консервативна політика пам’яті передбачає, що конфлікти можливі між народами або між органічною національною спільнотою та державою, але неможливі всередині спільноти. Усі конфлікти – це конфлікти із зовнішнім ворогом чи з ренегатами, які автоматично перестають бути членами спільноти (Ґдула, 2011). Свіжий приклад саме такої політики пам’яті – «історична» виставка «Народна війна» у стінах Національного університету «Києво-Могилянська академія» у квітні 2011 року. Організована партією «Наша Україна» за участю ВО «Свобода»7 виставка присвячена періоду «визвольних змагань». Громадянська війна 1918–1921 років інтерпретується організаторами експозиції категорично: як збройна боротьба між українським народом, «нацією» з одного боку та більшовиками, «московськими окупантами» – з другого. Загалом період радянської влади в Україні інакше, ніж «совєтською окупацією», не називається. У путівнику по експозиції «Народної війни» постійно маркується етнічна приналежність «поганих хлопців»: «під проводом єврейської комуністки Бош» (с. 57); «Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, очолений початково євреєм Ю. П’ятаковим, а згодом недавнім головою російської мирової делегації в Києві болгарином Л. Раковським» (с. 67); «голова Старобільської ЧК Мєдвєдєв […] виходець з єврейської сім’ї» (с. 218). У тексті щоразу, коли виникають сумніви

6 Касьянов нагадує два анекдотичні епізоди, що доб­ ре висвітлюють умови, у яких відбувалося конструювання національного канону. 1993 року у вишах намагалися впровадити курс «наукового націоналізму». Ініціатива походила від викладачів... наукового комунізму та історії КПРС. Інший курйозний випадок полягав у тому, що, коли після ремонту в одній із «головних» історичних установ залишилася пляма від портрету Леніну, на це місце повісили портрет Грушевського (Касьянов, 2011).

7 http://www.svoboda.org.ua/diyalnist/novyny/020737. На відкритті виставки виступали, поряд із президентом НаУКМА Сергієм Квітом, голова Київської міської організації ВО «Свобода» Андрій Іллєнко та його заступник Юрій Ноєвий. Виставку «Народна війна» в інших містах України було організовано безпосередньо партією «Свобода» (http://www.ivanofrankivsk.svoboda.org.ua/diyalnist/novyny/023124).

38


щодо єврейського походження (наприклад, Бош – німецьке прізвище, Мєдвєдєв – російське) людини, яка, на думку авторів, є «ворогом України», у дужках уточнюється її національна приналежність, зазначаються родинні зв’язки. Прямо та непрямо виправдовуються погроми: на сторінці 144 спочатку дається уривок про банди, які діяли під гаслом «Бий жидів і комуністів», а потім «для об'єктивності» (sic!) подається інформація, що єврейські загони придушували повстання українських селян. У наступному абзаці йдеться про те, що єврейські організації процвітали, а українські зазнавали придушення. На сторінці 198 єврейські погроми виправдано так: погроми були, але, по-перше, більшовики перебільшували їх масштаби; по-друге, вони приписували українцям погроми, здійснені росіянами; по-третє, «документи свідчать» про масову участь євреїв у репресіях проти українців. На сторінці 71 укладачі наводять список більшовиків-євреїв, супроводжуючи його антисемітським коментарем: «Наступ окупаційних військ із Росії підтримували „місцеві” більшовики. Як засвідчує представлений документ, здебільшого не українці». На сторінці 198 афірмативно наводиться уривок із мемуарів отамана Гальчевського: Все разом жидівство в Україні зіграло ганебну й жахливу ролю. Воно судило, катувало, в’язнило й розстрілювало наш народ, а саме кричало «Гівалт! Погром!». А надалі то всі жертви, які понесла наша нація від жидів, на 5 млн перевищує все жидівство у світі (Народна війна, 2011). На сторінці 20 укладачі наводять антисемітське звернення «До жидівського населення» одного з героїв виставки – Мордалевича, – яке подано без жодного коментаря: Ми закликаємо все жидівське населення не підтримувати більшовицькокомуністичної влади і не вступати в ряди

червоноармійців. Ми ж всіма засобами постараємось забезпечити вам спокій і мирне життя. Ми не допустимо погромів і грабунків. Але поводьте себе так, щоб не розпалювати апетитів до помсти у повстанців, не дати приводу до небажаної розправи за ворожі виступи проти незалежної української держави. Зрозумійте у своїх же інтересах, що боротьба українців за незалежність ведеться не на шутку і рано чи пізно вона досягне свого (Народна війна, 2011). Проектуючи власну політику пам'яті, правиця не уникає ксенофобських і антисемітських мотивів. Ксенофобські обертони самі напрошуються в історії, інтерпретованій як битва «своїх» проти «чужинців», як незакінчений процес конфліктного формування ієрархій, що створює нагальну необхідність реваншу.

Інструменталізація страху У такій самій чорно-білій палітрі партія «Свобода» бачить і сучасність, яка є наслідком плину історії. Про це свідчить бодай фігура універсального антигероя політичної міфології націонал-патріотів – фігура «чужинця». Партійна пропаганда пов'язує з ним чіткий набір характеристик: чужинець – «агресивний», «аморальний», «українофоб», «загарбник», «окупант». Нагромадження негативних означників «чужинців» часто не має меж, за експресивністю наближаючись до лайки: «засилля чужинців»; «чужинці брудними чобітьми топтали нашу землю, забирали наших жінок, знищували наші господарства»; «чужинці, які перебувають при владі, які панують в Україні»; «українофоби-чужинці замовляють провокації»; «чужинці пробують керувати»; «чужинці добиваються панування»; «чужинці, які прагнуть незаконно потрапити із держав третього світу, роблять це не з добрими намірами». 39


У ксенофобній риториці «Свободи» згадка про «чужинців» відсилає переважно до євреїв, росіян, нелегальних мігрантів, шукачів притулку. Так само поширений у свободівських текстах прикметник «не­український» найчастіше використовується як евфемізм для висловлювань антисемітського та расистського штибу, наприклад: «олігархи неукраїнського походження», «футбольні гравці неукраїнського походження», «кримінальні елементи неукраїнського походження» або «кримінальні олігархи неукраїнського походження». Також із «неукраїнським походженням» у партійних матеріалах пов’язують такі реальні й уявні групи, як спекулянти, бариги, лжееліта, медіамагнати, космополіти. Це лише кілька прикладів, які ілюс­ трують той факт, що мова, використовувана партійними промовцями й широко представлена в текстових матеріалах «Свободи», цілком підпадає під класичні визначення «мови ворожнечі»: вона поширює, підбурює і виправдовує ксенофобію, антисемітизм та інші види ненависті на основі агресивного етноцентризму, дискримінації стосовно меншин і мігрантів. Проте партія не намагається приховувати чи маскувати власну ксенофобну риторику8. Навпаки, «Свобода» використовує будь-який привід для того, щоб пропагувати й виправдовувати ксенофобію як

щось нагальне та необхідне. Наприклад, на офіційному партійному веб-сайті одна зі статей під красномовним заголовком «Право на ксенофобію» стверджує, що «ксенофобія – це природня реакція су­спільного організму на масове вторгнення чужинців. І корінь її – в неконтрольованому притоці іммігрантів» (ВО «Свобода», 2008). У цьому твердженні немає нічого екстраординарного або чогось, притаманного винятково «націонал-екстремізму». Думка про те, що ксенофобія – відповідна реакція на міграцію, трапляється серед державних чиновників, в експертному середовищі та в редакціях мас-медіа. Власне, недарма радикальна правиця традиційно подає власні расистські та ксенофобські ідеї як «гірку правду, яку багато хто думає, але не наважується сказати вголос». Коли Тягнибока запитують про нетерпимість і ксенофобію, властиві його висловлюванням, він зазвичай вивертає питання, стверджуючи натомість, що саме «надмірна політкорект­ ність і толерантність є причиною багатьох наших бід» (Українська правда, 2010). Це підводить нас до зворотного боку мігрантофобського дискурсу «Свободи». Радикальна правиця скрізь безпосередньо користається зі зростання ксенофобських настроїв – більше того, вона свідомо підбурює їх усіма доступними засобами. Справді, останні двадцять років ксенофобія в українському суспіль-

8 Виправдовуючи використання ксенофобської риторики, одна з лідерок «Свободи», філолог Ірина Фаріон стверджувала, що «органічна гіперболічна антитеза „свій – чужий”, себто „українець – жид, німець, москаль” стає засобом ствердження відповідної ідеологеми, що є вдалим і впливовим гостропуб­ ліцистичним прийомом», а також, що «протиставна структура „своє – чуже” (батьківщина – чужина) є одним із найглибинніших, притаманних родовій свідомості архетипів» (Фаріон, 2006).

9 Індекс ксенофобії з 1994 до 2007 року зріс із 3,45 до

40

4,35 (Паніотто, 2008). За даними Київського міжнародного інституту соціології (від 16 листопада 2010 року), існує стійка тенденція зниження рівня довіри українців до інших національних груп: із 1994 до 2010 року зменшилася довіра українців до євреїв – із 80 % до 63 %, ромів – із 45 % до 37 %, африканців – із 40 % до 22 %. Певну усереднену соціальну дистанцію соціологи називають «індексом ксенофобії». За їхніми словами, цей індекс зростав із 1994 року й досяг піку в 2007–2008 роках, після чого ситуація стабілізувалася, і 2010 року показник знизився до позначок 1999–2002 років (КоммерсантЪ-Украина, 2010). Рівень загальної національної толерантності в цей період теж неухильно знижувався: 1992 року частка населення з прямими ксенофобськими установками становила 6,3 %, 2005 року – 25,2 %, а кількість носіїв толерантних установок, навпаки, знизилася з 35,2 % до 10,4 % (Паніна, 2005).


стві зростає9. Попри те, що порівняно із сусідніми країнами іммігрантів в Україні мало, їх неприйняття поширюється, і, як виявляється, «віртуальні» іноземці генерують стільки ж страху, як і реальні (Kreko, 2010). І саме «Свобода» є однією з організацій, які спекулюють на цій темі та роблять усе можливе для зростання суспільної напруги навколо мігрантівпривидів. Відповідно, продукування історій про різноманітні випадки (або вигадки) за участю «чужинців» – як правило, іноземних мігрантів – поставлене в свободівських медіа на потік10. Дуже часто такі повідомлення вкрай неконкретні, а їхня достовірність сумнівна: у них немає посилань на джерела інформації, які можна перевірити, або ця інформація надається в перекрученому вигляді, для ілюстрування використовуються фотографії, що ніяк не стосуються згадуваних подій. Нещодавно на сайті партії з’явилася заява про те, що «Свобода» не дозволить заселяти села Одещини біженцями з країн Азії та Африки, із посиланням на відповідну заяву чиновника міграційної служби в Одеській області. На сайті «Свободи» новину супроводжував коментар про «сотні тисяч мігрантів, нелегалів, біженців, які осідають на українській землі», висловлювалося обурення, що «міста і села заселятимуть чужинцями, ще й працевлаштовуватимуть їх», ішлося про «відвертий злочин проти української нації» тощо (Свобода, 2011б). Насправді міграційний чинов-

ник заявляв про шість сімей біженців з Африки та Сирії, які ще тільки мають намір виїхати на постійне проживання в села Котовського району, причому переселення здійснюватиметься не бюджетним коштом, а за рахунок європейських організацій, які планують, зокрема, профінансувати купівлю житла (Дзеркало тижня, 2011). Деякі медіа з готовністю підхоплюють такі фальсифікації. З подачі партійних пропагандистів мігрантофобія розпалюється мас-медіа, які, не замислюючись, публікують безграмотні статті про «нелегалів», які нібито привозять в Україну «екзотичні хвороби», наркотики та злочинність. Журналісти та редактори не «відчувають» власної мігрантофобії, не розцінюють її як найактуальнішу форму ксенофобії та не усвідомлюють власної відповідальності (Ліхачов, 2008). Варто уважно придивитися до тактики «Свободи» в південних і східних регіонах України, де традиційно сильні проросійські настрої. Тут партія частково відмовляється від акценту на етнічному українському націоналізмі, концентруючись на «загрозі» нелегальної міграції11. Ця політика дає змогу залучати на бік «Свободи» російськомовних виборців, яким припадає до душі антиіммігрантська риторика, і, незважаючи на чітко «проукраїнський» імідж, партія знайшла підхід до ксенофобської частини місцевого електорату. Колись саме ксенофобський скандал після епізоду на горі Яворина12 став

10 Партія підтримує потужну присутність у всіх різновидах медіа: видає масові друковані видання, присутня на телебаченні та в інтернеті, де має партійний сайт і розгалужену мережу дружніх веб-ресурсів. Прес-служба «Свободи» щодня розсилає десятки повідомлень для преси. 11 Наприкінці 2009 – на початку 2010 року партія провела серію вуличних акцій під гаслами «Нелегали, геть додому!» в багатьох великих містах півдня, сходу та центру країни. Сюжет про акцію в Чернігові супроводжувався таким коментарем: «Мігранти з Центральної Азії та Африки несуть в Україну хвороби, наркотики, безробіття та розводять по вулицях етнічну мафію».

12 Улітку 2004 року, у розпал президентської кампанії, депутат від опозиційного «помаранчевого» блоку «Наша Україна» Тягнибок проголосив вимогу «віддати нарешті Україну українцям» і закликав наслідувати приклад бійців Української повстанської армії (УПА), які «боролися з москалями, боролися з німцями, боролися з жидвою та іншою нечистю» (Історична правда, 2010). Відеозапис із ксенофобними висловлюваннями Тягнибока, соратника опозиційного кандидата в президенти Віктора Ющенка, широко розтиражували провладні медіа.

41


початком медійної популярності Тягнибока. Хоча за вчинену провокацію його виключили з Блоку Віктора Ющенка «Наша Україна», широкий розголос навколо події надав імпульсу політичній кар'єрі лідера «Свободи». Тоді «москалів» і «жидву» було використано як маркери, що полегшили ідентифікацію «Свободи» для її потенційних виборців. Цей випадок також вказує на те, що очільники партії свідомо відмірюють пропорцію риторичних ксенофобських домішок залежно від політичної доцільності. Власне, у такий спосіб діють праві популісти в інших країнах. Герман Дворжак зазначає, що в ідеології крайньої правиці образ «чужих», «цапів-відбувайлів» визначається специфікою ситуації й може дуже швидко змінюватися залежно від контекс­ту та із суто тактичних міркувань: […] у Франції антисемітизм був одним із центральних ідеологічних елементів у Лє Пена та його Національного фронту. Сьогодні – хоч антисемітизм і не зник повністю – для Національного фронту абсолютно превалює ненависть до «арабів» та «мусульман». В Австрії боротьба проти «югів» (іммігрантів із колишньої Югославії) упродовж десятиліть була однією з головних ідеологічних підвалин крайньої правиці. Зараз праві потребують їхніх голосів, тому новим ідеологічним прапором стала ісламофобія. Лідер австрійської партії «Свобода» навіть носить чотки Сербської православної церкви (Дворжак, 2010). В Україні «Свобода» стала першою партією, що ефективно обертає на свою користь страх, який значною мірою сама ж і провокує. Передвиборна кампанія «Свободи» вибудувана навколо політики, яка не обіцяє нічого, крім гіршого: вона не спокушає картинами щасливого майбутнього, а лише пропонує єдиний шлях до спасіння. Ця політика 42

страху однаково дієва в обох напрямах: вона спекулює на побоюваннях як українського націоналістичного, так і російськомовного виборця. Саме за допомогою «Свободи» політика страху належить і до інструментарію правлячої Партії регіонів, яка вже вичерпала можливості політики обіцянок.

Медійна суперпозиція Партія «Свобода» ніколи не стала би тим, чим вона є сьогодні, якби не використовувала феноменальної лояльності масмедіа. Повсюдна медійна присутність «Свободи» протягом останніх трьох років набула просто-таки нав'язливих форм: партійні діячі регулярно з’являються на головних політичних токшоу країни в ролі коментаторів і спікерів. Праворадикали вдало використали собі на користь специфіку телевізійних політичних ток-шоу з їхнім неодмінним прагненням будь-що втримати увагу аудиторії. Радикальна риторика правиці якнайкраще пасує для інсценізації скандальної полеміки. Деякі телеканали просувають рекламу партії під виглядом публіцистичних програм і журналістських розслідувань13. Високий рівень медійної підтримки націонал-радикалів пасує радше правлячій партії, але аж ніяк не політичній силі, що позиціонує себе як радикальний антисистемний рух. Річ навіть не в сумі капіталовкладень, без яких поява політичної реклами (неважливо, прямої чи замаскованої) на вітчизняному телебаченні просто неможлива. Якщо просвободівська інформаційна кампанія набрала таких обертів, виникає питання, чи не є вона санкціонованою на найвищому рівні? 13 Подробиці в статті автора «Особливості націоналрадикальної джинси» на сайті «Медіаграмотність»: http://osvita.mediasapiens.kiev.ua.


Для цього справді є багато перед­ умов. Український політичний істеблішмент цілком поблажливо сприймає зростання впливу популістської праворадикальної «Свободи». Лояльне ставлення має тривіальні причини: вочевидь, лідери Партії регіонів розглядають «Свободу» як зручну й безпечну опозицію, бо голосування за неї відбуватиметься не за рахунок Партії регіонів. Також посилення Тягнибока послаблює політиків націонал-демократичного табору, зокрема Тимошенко. Великою мірою саме вона колись апропріювала політичну спадщину націонал-демократів, і саме тому ускладнюється її протистояння частковому перетіканню голосів прихильників до радикальної правиці. Так само урядова пропаганда в Російській Федерації лицемірно використовує опудало «українського фашизму» для консолідації підтримки з боку власного населення. При цьому численних місцевих неонацистів Путін і Мєдвєдєв не помічають, навіть коли ті влаштовують погроми в центрі Москви, біля кремлівських стін, як це було під час грудневих подій на Манежній площі. Отже, партія «Свобода» занадто добре вписується в конфігурацію політичного ландшафту, і якби її не існувало, владі слід було би її вигадати. Але, попри очевидну зацікавленість владних еліт України та Росії, чи можна пояснювати зліт партії «Свобода» суто технологічними факторами: лояльністю державного апарату, стабільним фінансуванням, професійним менеджментом і піаром на загальнонаціональних каналах? Усе це справді важливо, але не варто перебільшувати ступінь контролю над праворадикалами з боку Партії регіонів та її бізнес-сателітів. Лідери «Свободи» цинічно використовують підтримку, яку їм надають пов’язані з «регіоналами» чиновники та капіталісти, посилюючи власні інституціональні позиції в політиці та суспільстві загалом.

Націонал-демократи та «Свобода» Публіцисти з поміркованого націоналістичного табору вдовольняються натомість різновидами теорії змови. Вони слушно дорікають «Свободі» за надмірний радикалізм, екстремізм, популізм, риторику ненависті, «гіпернаціоналістичну» та «націонал-соціалістичну» ідеологію. А також критикують її за співпрацю з «українськими маргінальними та малочисельними неонаці», які вже давно беруть участь у заходах партії (Кривдик, 2011). Та коли діло доходить до з'ясування причин, що призвели до зростання популярності «Свободи», критика залишається в зачарованому колі конспірологічних теорій, які – цілком у параноїдальному дусі самої «Свободи» – пояснюють феномен популярності праворадикальної партії маніпуляціями спецслужб або зовнішніх сил. Націонал-демократам видається підо­ зрілою легкість, із якою «Свобода» перемогла на виборах: їй підіграла влада, яка фактично усунула БЮТ і «домалювала» необхідні голоси. Довершують картину хрестоматійні конспірологічні згадки про «руку Москви»: Росія не змогла подолати патріотизм/націоналізм галичан, і для того, щоб добитись свого, мусила очолити націоналістичний рух в Галичині. […] Молодшим партнером у цій змові є українська влада – Партія регіонів і Віктор Янукович. Вони отримали контроль над західним регіоном України, інструментом такого контролю стала ВО «Свобода» (Левикін, 2011). Згідно з такою логікою, головна вада «Свободи» в тому, що її контролює «антиукраїнська» влада. Якби не це, на все інше можна було б заплющити очі. Майже так воно й було останніми роками: націонал-демократи тривалий час не вважали за потрібне виступати 43


проти «гіпернаціоналістів» Тягнибока. Споглядаючи посилення радикалів, помірковані націоналісти мали змішані почуття: з одного боку, їм був глибоко симпатичний український етноцентризм, який вони сприймали як «ще один шанс для національного відродження», з іншого – праворадикали все ж не переставали бути конкурентами на полі націонал-патріотизму. Статускво підтримували й функціонери «Свободи», які до успіху на місцевих виборах 2010 року уникали відкритих конфліктів із націонал-демократичним табором. Це не могло тривати довго: після приходу до влади в західних областях «Свобода» оголосила «ворогами нації» лібералів («ліберастів» у термінології свободівців), а разом із ними й націоналдемократів. Яка іронія історії: протягом кількох десятиліть націонал-демократи закликали до пробудження «національного лицарства і честі» та «мобілізації націо­захисних сил» (Маринович, 2011), щоб урешті-решт дістати звинувачення в зраді національної справи з боку націонал-радикалів. Націонал-демократи власноруч підготували декорації на сцені, яку зараз безцеремонно займають націоналрадикали. Протягом п'яти років після подій на Майдані, поки Ющенко залишався президентом, держава доклала колосальних зусиль до легітимації правоконсервативного дискурсу. Легітимація на державному рівні спадку ОУН не могла не сприяти зростанню популярності організацій, які сповіду­ ють схожі політичні принципи. Якщо під оплески націонал-демократів президент Ющенко оголошує героєм Бандеру, котрий, як зазначає Тімоті Снайдер (Snyder, 2010), прагнув перетворити Україну на однопартійну фашистську диктатуру без національних меншин, то не треба дивуватися зростанню популярності етнократичного лібералізму партії «Свобода», яка, хоч і апелює до 44

демократичної системи, але повноправними членами громадянського суспільства визнає лише представників однієї етнічної групи. Недарма, незважаючи на нинішню позірну «респектабельність» партії, до неї досі прихильні радикали: в акціях «Свободи» задіяний актив праворадикальних непартійних організацій і неформальних ініціатив, зокрема відкрито расистських «автономних націоналістів»14 і неонацистського мілітаризованого «Патріота України». Також партія не нехтує нагодами залучити до своїх публічних заходів правих футбольних фанатів – наприклад, ультрас київського «Динамо» та львівських «Карпат». У вересні 2010 року «Свобода» провела так званий «Марш за український футбол» проти «засилля чужинців в українському футболі». Марш відбувся під гаслами: «Україні – український футбол!», «Легіонери забирають українську перспективу!», «Натуралізація – смерть для українського футболу!», а також відверто расистськими: «Ви хочете таку збірну: Мумбо-юмбо, Мака-ка?». У марші брали участь неонацисти з кельтськими хрестами, які вигукували ксенофобні гасла на зразок «Біла людина – велика Україна», «Геть кольорових з українського футболу» (Хроніка самозахисту, 2010). Не менш радикальні аналогічні заходи відбувалися й раніше15.

14 Вважається, що «Свобода» контро­лює молодіжний рух «автономних націоналістів» (сучасне субкультурне найменування ультраправих футбольних фанатів і скінхедів-неонацистів). 15 Наприклад, у січні 2007 року «Свобода» разом із «Патріотом України» провели в Києві демонстрацію «Захистимо наш футбол», під час якої функціонер київського осередку Бевз заявив, що «проблеми у футболі вповні є лише відображенням загальноукраїнської проблеми, а саме – засилля чужинців у владі, бізнесі, культурі тощо та повне відсторонення українців від ключових позицій в державі» (ВО «Свобода», 2007).


Націонал-екстремізм, що відбувся Коли Андреас Умланд і Антон Шеховцов16 розмірковують про причини електоральної маргінальності українських правих радикалів у попередні роки, вони вказують, зокрема, на постколоніальний, «визвольний» характер націоналізму як політичного руху в пострадянській Україні: Хоч українські праві радикали зберігали у своїх доктринах окремі ліберальні твердження, вони не могли конкурувати з тими політичними силами, для яких демократичні ідеї були головними принаймні на рівні публічних заяв і політичних програм. Але останнім часом фокус конкуренції між націонал-демократами та націоналістами суттєво зсунувся вправо – з ліберально-демократичного на суто націо­налістичне поле. Розчарований виборець дедалі менше сприймає ліберальнодемократичні лозунги, під якими гартувалася периферійна модель українського капіталізму17. Схильні до використання націонал-ліберальної риторики політики «помаранчевого» табору дискредитували себе внаслідок тісної співпраці з супротивниками, всеосяжної корупції, неоліберальних заходів у економіці та зростання соціальної нерівності. Еконо16 «Націонал-екстремізм, що не відбувся?». Див. ст. 15–33 у цьому виданні. 17 Досить проблематичним в аналізі Умланда та Шеховцова є їхнє побоювання щодо виграшу «Свободи» завдяки тому, що «внаслідок нестабільної політичної ситуації у виборців може скластися враження, ніби помірковані партії, попри політичну поляризацію, не лише мало відрізняються одна від одної, а й не здатні розв’язати нагальні економічні проблеми країни». Але так звані «помірковані партії» насправді «мало відрізняються одна від одної» й дуже переконливо довели свою нездатність «розв’язати нагальні економічні проблеми країни». Тому, якщо у виборця складається відповідне враження, воно цілком відповідає наявному стану речей.

мічне становище більшості населення значно погіршилося під час кризи. Тож природно, що замість підтримки екс-«помаранчеві» отримали від своїх виборців звинувачення в зраді. Націоналдемократи (БЮТ, НУНС, екс-«помаранчеві» загалом) дедалі частіше вдаються до радикально-націоналістичної риторики, але вони вже не здатні зупинити втрату підтримки та власну маргіналізацію: екс«помаранчеві» вже програють «Свободі» за кількістю масовки на вуличних акціях опозиції. Спроби проводити непартійні акції без залучення учасників за платню (як, наприклад, так званий «День гніву» 14 травня 2011 року) завершуються повним фіаско. Не менш важливе й те, що націоналістично зорієнтований виборець сприймає своє розчарування крізь органічну для себе політичну оптику: якщо «зрадили» помірковані націоналісти, то природно шукати їм альтернативу. Але «альтернативну відповідь» на гострі суперечності – передусім соціальні – сприймає саме в націоналістичній парадигмі, до якої апелюють радикали. «Свобода» йде ще далі: вона прагне надати сучасному ультранаціоналізму пафосу визвольного, постколоніального руху. Як цього можна досягти попри факт наявності своєї суверенної держави, мови, території? Така мета може здатися реалістичною, якщо переформулювати соціально-класовий конфлікт, який надалі загострюється в суспільстві, у культурноетнічний, – звідси й походить свободівська риторика «окупаційної влади». Вона базується на типовій ідеологічній операції змішування різних рівнів соціальної реальності: класового поділу (Партія регіонів як партія великого капіталу), поділу мовно-культурного (Партія регіонів як представник російськомовного електорату), геополітичного напруження (амбіції нового російського субімперіалізму, що претендує – бодай на риторичному рівні – зберегти власну «зону впливу» в 45


Україні) та ксенофобно-націоналістичних сентиментів (русофобія й антисемітизм, традиційні для Західної України та інтелігенції з націоналістичними настроями). Так непереконлива метафора «окупаційної влади» перетворюється на ідеологічний конструкт, в елементах якого деякі виборці легко впізнають риси знайомої реальності.

Погіршення економічної ситуації, зниження життєвих стандартів і зростання соціальної нерівності створює умови для подальшого посилення «Свободи». Серед 29 колишніх країн соцтабору в Східній Європі та Центральній Азії саме Україна найбільше постраждала від кризи. Завдяки зростанню світових цін на продукцію українського експорту 2010 року економіка частково відновилася, проте життєвий рівень більшості працівників і далі погіршується: безробіття зростає, реальна заробітна плата знизилася або знецінилася, ціни на основні споживчі товари неухильно збільшуються. За три роки Україна опинилася серед головних боржників Міжнародного валютного фонду, отримавши кредитів на 14,6 млрд доларів18. Під тиском МВФ – із його неодмінною програмою неоліберальних перетворень – український уряд підвищує тарифи на комунальні послуги, комерціалізує житлово-комунальну сферу, медицину й освіту, приватизує державні компанії та підвищує пенсійний вік.

Зростання електоральної підтримки «Свободи» впродовж останніх трьох років було б неможливим без акценту на «соціальному питанні». Цей вектор ідеологічної еволюції відобразився в реабілітації «соціал-націоналістичних» елементів перших років існування організації, загос­ тренні критики «культурництва» та «лібералізму» традиційного націоналістичного руху. Також партія апелює до протекціоністських заходів проти «вільної ринкової економіки» та «інтеграції у світову капіталістичну систему на правах країни – постачальника дешевої сировини і робочої сили» (Іллєнко, 2011). Останнім часом у виступах партійних функціонерів з’явилися елементи «революційної» риторики: «Без здійснення національної революції в Україні не вдасться побудувати суспільний лад на засадах національної та соціальної справедливості», – заявив Тягнибок у січні 2011 року. Посилення позицій крайньої правиці в Україні відповідає загальносвітовому тренду, який необхідно розглядати в контексті неоліберального наступу останніх двох десятиліть, падіння «реального соціалізму» та нездатності лідерів національно-визвольних рухів у «третьому світі» дати вичерпні відповіді щодо ситуацій в їхніх – неоколоніальних – країнах. Крайні праві використовують ситуацію страху та зростання невизначеності в суспільстві. Замість того, щоб говорити про економічні причини кризи, вони шукають цапа-відбувайла: «іноземців», «євреїв», «мусульман» тощо. І заходи «жорсткої економії», до яких вдаються уряди, лише погіршують ситуацію: старі

18 Ukraine: Financial Position in the Fund as of June 30,

19 «Діапазон цього явища дуже широкий: від кількос-

Економічна криза та політичне лихварство

2011. – http://www.imf.org.

46

ті голосів на виборах (передусім відданих за „правих популістів”) до фізичних нападів неофашистських і неонацистських груп (спрямованих, наприклад, проти представників ромських громад). […] Крайня правиця – від АПС в Австрії, Марін Лє Пен у Франції, „Йоббік” в Угорщині до „Чайної партії” в США, інду­ ських фундаменталістів у Індії та фундаменталістських груп у мусульманських країнах, – усі вони зростають завдяки величезній суспільній кризі» (Дворжак, 2011).


страшилки використовуються й надалі, а на додачу створюються ще й нові19. Постсоціалістичні держави Центральної та Східної Європи – не виняток із загальної ситуації: радикальні націоналістичні угруповання стали невід’ємними учасниками суспільного дискурсу та політичного життя цих країн. Згідно з дослідженнями 2010 року, Україна разом з Угорщиною, Болгарією та Латвією належить до країн-лідерів за кількістю потенційних прихильників крайніх правих ідеологій і організацій. Попит на ідеології такого штибу в цих країнах породжується тісним переплетенням ксенофобських забобонів із недовірою до політичної системи. Характерна риса праворадикальних рухів у постсоціалістичних країнах Центральної та Східної Європи полягає в тому, що вони поєднують ознаки довоєнного європейського фашизму 1930-х років і запозичення в сучасних правих неопопулістів із Західної Європи (Kreko, 2010). В Україні гостре невдоволення населення своїм економічним становищем накладається на загальну недовіру до держави та політичних інститутів. Люди дедалі менше довіряють уряду, чиновникам, прокуратурі, міліції, судам і парламентським партіям20. Має місце глибоке розчарування в політичній системі загалом. На противагу корумпованим ліберально-демократичним партіям, які діють в інтересах влади й бізнесу, «Свобода» позиціонує себе як майже єдиний у країні ідеологічно вмотивований рух. Виборці, які не є націоналістами, під­ тримують партію на знак протесту проти можновладців, щодо яких відчувають розчарування, злість і образу21. 20 Зниження рівня суспільної довіри до всіх органів влади та значної кількості суспільних інститутів в Україні фіксують соціологічні дослідження авторитетної соціологічної компанії TNS (Зеркало недели, 2011). 21 У суспільстві економічної нерівності консервативне голосування робітників, розчарованих у ліберальному парламентаризмі, – поширений феномен (Оst, 2006).

Отже, політична агітація «Свободи» поєднує різнорідні елементи: етнічний націоналізм і соціально-популістську риторику, апелює до релігії та «традиційних» моральних цінностей, використовує попит на авторитаризм і традиціоналістський шовінізм, зайнята пошуком зовнішнього ворога, не відмовляючись при цьому від опонування глобалізації. Партія критикує руйнівні наслідки глобалізації для національної економіки та культури, активно підігріває антиіммігрантські настрої. У результаті зі «Свободою» ідентифікують себе найрізноманітніші соціальні групи: дрібні й середні підприємці, службовці, професійні військові, студенти, безробітні та пенсіонери.

Антикапіталізм «Свободи» Дискредитувальний вплив сталіністської правоконсервативної Комуністичної партії України та слабкість непарламентської лівої сцени дають «Свободі» змогу претендувати на роль єдиної суспільної сили, яка радикально порушує питання економічної нерівності та соціальної несправедливості. Про поступове поширення такого сприйняття в суспільстві свідчить випадок під час одного з недавніх телевізійних ефірів, коли присутній у студії проурядовий політик назвав свободівців «галичанськими більшовиками». Критика капіталізму, експлуатації та соціального розшарування, до якої вдається «Свобода», може спричинити розгублений стан деяких лівих. Оскільки свободівці справді виступають із критикою антисоціальних реформ, глобалізації, поліцейського свавілля, комерціалізації освіти, можна висунути аргументи на кшталт: вони протестують під такими гаслами, щоби прикритися ними і, як годиться демагогам, приховати свої справжні наміри. Зрештою, саме з таких позицій ВО «Свобода» критикує лівицю мовляв, ліві цинічно використовують 47


соціальні гасла, щоби прикрити свою «українофобію». Насправді це абсурд: ніхто не вербуватиме собі прибічників за допомогою методів і гасел, які суперечать власній політичній програмі. Ультраправі теж хочуть, щоб їх підтримували заради їхніх ідей і справ, а не заради ідей і справ їхніх супротивників. Отже, проблема не в тому, що радикальна правиця приховує своє «справжнє обличчя» за лівими гаслами (Фреерк, 2008). Демонтаж соціальних завоювань, безробіття, економічна нерівність, – «Свобода» справді називає всі ці проблеми. Але тлумачить їх винятково в національному, етноцентричному дусі. Усюди свободівці бачать зазіхання на чистоту «української нації». До чого, наприклад, зводиться критика капіталізму з боку партії «Свобода»? Якщо уважно подивитися на її програму, тексти на веб-сайті та в партійній пресі, ми не побачимо, щоби партія – незважаючи на «соціал-національну» риторику – десь заперечувала проти ринкових відносин, експлуатації, соціальної нерівності й капіталізму як такого. Насправді йдеться про те, щоби бізнес став переважно українським, відповідно до національних квот у співвідношенні 78 % до 22 %. Що поганого в олігархах, які, згідно з партією «Свобода», «отримали свої багатства від розграбування народного господарства, від приватизації великих промислових підприємств, часто стратегічного значення, від обману громадян у банківській сфері, неякісними товарами, продукцією та послугами»? (ВО «Свобода», 2011в). Виходить, тільки їхнє «неукраїнське походження». Олігарх «українського походження», який так само накопичив капітал на розграбуванні й приватизації народного господарства,  – фігура, на думку ідеологів партії, цілком прийнятна та симпатична. Що поганого в «злочинній приватизації», коли «стратегічні підприємства України опинилися в руках олігархів 48

не­українського походження або у власності іноземного капіталу»? (Тягнибок, 2011). Тільки те, що ця приватизація здійснювалася нібито не на користь українського капіталу. Що поганого в глобалізації? Не те, що транснаціональні корпорації сіють у всьому світі бідність і експлуатацію в конкурентній боротьбі за місця вкладення капіталу, а те, що завдяки світовому ринку Україні нібито загрожує навала «мігрантів». В Україні, як і в багатьох інших країнах регіону, створюються умови для зростання правих радикалів. І річ навіть не в партії «Свобода»: якби не вона, знайшлися б інші претенденти на те, щоб обернути на свою користь економічну кризу, зростання ксенофобських настроїв у суспільстві, зацікавленість правлячих кіл в існуванні правих популістів та інші фактори. Та чи можна з цього зробити висновок, що подальші перемоги ультраправих в Україні невідворотні? Тут варто провести аналогію із запитанням Романа Роздольського22: «Чи можна з факту, що Гітлерові 1933 року вдалося захопити владу, визнати, що німецький фашизм мусив би перемогти, тобто прихід Гітлера до влади слід сприймати як вид історичного фатуму?». Для Роздольського відповідь очевидна: тоді багато залежало від політики робітничих лідерів – так само, як від Комінтерну та німецької соціал-демократії. Шанс відбити гітлерівський фашизм не був виключений. Отже, він наголошує: «Остерігаймося здорового глузду „фаталізму”, який схиляє присягати готовим фактам і кожну історичну поразку пояснює як „історично невідворотну”» (Роздольський, 1977). 22 Роман Осипович Роздольський (1898 – 1967) – українській марксист, економічний і соціальний історик, політичний активіст, дослідник праць Карла Маркса. Один із засновників і лідерів Комуністичної партії Західної України, розгромленої Сталіним у 1930-х роках.


Джерела Оst D. The Defeat of Solidarity. Anger and Politics in Postcommunist Europe. – Cornell University Press, 2006.

Львові акцію проти «бандеровцев і прочіх фашистскіх атбросов» // ВО «Свобода».  – 2011. – http://www.svoboda.org.ua/diyalnist/ novyny/022521/.

Foreign Policy. – 2009.  –http://www. foreignpolicy.com/story/cms.php?story_ id=4940

ВО «Свобода», 2011б. Села Одещини планують заселяти біженцями з країн Азії та Африки // ВО «Свобода». – 2011. – http://www. svoboda.org.ua/diyalnist/novyny/022516/.

Kreko P. Back by popular demand. Demand for right-wing extremism (DEREX) index. Political Capital. – 2010. – http://www.riskandforecast. com/useruploads/files/derex_study.pdf.

ВО «Свобода», 2011в. Юрій Ботнар: «Свобода» – остання надія українців // ВО «Свобода». – 2011. – http://www.svoboda.org.ua/ dopysy/dopysy/012705/.

Snyder T. A Fascist Hero in Democratic Kiev // New York Review of Books. – www.nybooks. com/blogs/nyrblog/2010/feb/24/a-fascisthero-in-democratic-kiev/.

Дворжак Г. Головні причини міжнародного зростання крайньої правиці. – 2010. – http:// pomidor.blox.ua/2011/05/Golovni-prichinimizhnarodnogo-zrostannya.html.

Zn.ua, 2011. Біженці з Африки займуться сільським господарством в Одеській області // Дзеркало тижня. – 16 червня 2011. – http:// news.dt.ua/articles/82778.

Іллєнко А. Соціал-націоналізм і революція // Українська правда.  – 2 березня 2011.  – http://www.svoboda.org.ua/dopysy/ dopysy/019904/.

Випперман В. Европейский фашизм в сравнении 1922–1982. – Новосибирск: Сибирский хронограф, 2000.

Історична правда, 2010. 2004: Тягнибок виступає на горі Яворина. «Жидва і москалі»  // Історична правда.  – 5 листопада 2010.  – http://www.istpravda.com.ua/ videos/2010/11/5/2422/.

ВО «Свобода», 2007. Жовто-блакитні наші прапори. Демонстрація «Захистимо наш футбол» // ВО «Свобода». – 24 січня 2007. – http://www.svoboda.kiev.ua/diyalnist / novyny/001299/. ВО «Свобода», 2008. Право на ксенофобію  // Прес-служба Луганської обласної організації ВО «Свобода». – 9–19 листопада 2008. – http://www.svoboda.org.ua/diyalnist/ komentari/005267/. ВО «Свобода», 2009. Програма ВО «Свобода» (чинна)  // ВО «Свобода».  – 2009.  – http://www.svoboda.org.ua/pro_partiyu/ prohrama/. ВО «Свобода», 2011а.  Одеські євреїсталіністи 22 червня хочуть провести у

Кривдик О. Неякісний націоналізм // Українська правда. – 20 квітня 2011. – http://www. pravda.com.ua/articles/2011/04/20/6122719/. КоммерсантЪ-Украина, 2010. Украинцы теряют доверие // КоммерсантЪ-Украина. – 17 ноября 2010. –http://www.kommersant.ua/ doc-y.html?docId=1541014&issueId=7000620. Левикін Ю. Навіщо потрібна Свобода – ВО Свобода  // Українська правда.  – 14 квітня 2011.  –http://www.pravda.com.ua/ articles/2011/04/14/6096016/. Лихачев В. Ксенофобия в Украине – 2008. Доклад по результатам мониторинга.  – 2008. 49


Маринович М. Тримати гарячим треба серце, але не голову // Zahid.net. – 19 січня 2011. – http://zaxid.net/blogentry/84325/. Народний оглядач, 2007. Заява організації «Патріот України» про розрив стосунків з ВО «Свобода» // Народний оглядач. – 17 грудня 2007. – http://sd.org.ua/news.php?id=13183. Панина Н. Факторы национальной идентичности, толерантности, ксенофобии // Журнал Института социологии Национальной академии наук Украины «Социология: теория, методы, маркетинг». – № 4. – 2005. –http:// www.i-soc.com.ua/journal/02_Panina.pdf. Паниотто В. И. Динаміка ксенофобії і антисемітізму в Україні (1994–2007) // Київський міжнародний інститут соціології. – 12 листопада 2008.  – http://www.kiis.com.ua/txt/ doc/nov/p.pdf. Роздольский Р. Роль випадку і «великих людей» в історії // Україна модерна. – № 3 (14). – 2009. Тягнибок О. Влада сама розпалює новий вогонь з Холодного Яру. – 2011. – http://www. tyahnybok.info/diyalnist/novyny/020978/. Українська правда, 2004. Олег Тягнибок: «Мне бы не хотелось, чтоб мои взгляды и моя позиция навредили Ющенко»  // Українська правда. – 31 березня 2004. – http://www.pravda. com.ua/rus/news/2004/03/31/4377947/.

50

Українська правда, 2010. Олег Тягнибок. «Сьогодні у нас на сході такий результат, як був на заході чотири роки тому» // Українська правда.  – 15 листопада 2010.  – http://www.pravda.com.ua/ articles/2010/11/15/5572033/. Фаріон І. Слова як свідки правди. Лінгвістична експертиза етнонімів «жид» і «москаль» у контексті мітингової промови. – 2006. – http://www.freewebs.com/propovidi/ dopysy/farion.htm. Фреерк Г. // Левая политика.  – №  6.  – 2008.  – Переклад надано групою «Gegenstandpunkt» (Німеччина). Хроніка самозахисту, 2010. Неонацизм – м’яч в футболі олігархів // Хроніка самозахисту. – 6 листопада 2010.  – http://samozahist.org. ua/?p=38540. ЦДС, 2011. Протести, перемоги і репресії в Україні: результати моніторингу, жовтень 2009 – вересень 2010 // Центр дослідження суспільства, Київ.  – 2011.  – http://cedos. org.ua/en/2010-04-24-18-19-26/category/4m o n i t o r? d o w n l o a d =15 % 3 A u p c d report-2009-2010. ТСН.ua, 2011. Винничук Ю. Как нинє сбіраєтся вєщій Олєг // ТСН.ua. – 17 листопада 2010. – http://tsn.ua/analitika/kak-ninye-sbirayetsyavyeschiy-olyeg.htm.


Там, де в часи кейнсіанства та welfare state домінувала «ліва рука» держави (відповідальна за соціальне забезпечення та інші заходи з пом’якшення економічної нерівності), тепер панує «права рука», тобто державна карна система. Нова неоліберальна держава так само стикається із соціальними проблемами, але замість шукати їх вирішення, вона дедалі частіше їх криміналізує, робить справою поліції та в’язниць. Від історії несправедливо засудженого Мумії Абу-Джамала автор книги переходить до розгляду постання монструозної карної держави в США, закінчуючи аналізом ґанґста-репу негритянських гетто. Автор розглядає не лише питання расизму, бідності та пенітенціарної держави в США, але й один зі сценаріїв розвитку неоліберального капіталізму, цілком імовірний і для України.


Зуби останніх циган у Понтічеллі Сантьяґо Сьєрра Понтічеллі, Італія, червень 2008

Зуби останніх членів двох циганських родин, які жили на околиці, де я фотографував. За кілька днів їхні будинки було спалено. Тепер там немає жодного цигана.


Прямо нам межи очі Гіто Штеєрл

Н

аша сучасність має дуже невтішну особливість: вона проектує минуле в майбутнє. Нещодавно я познайомилася з кількома емігрантами з Німеччини. Зауважу, що це не ті переселенці, які тікали від націонал-соціалізму в 30-х роках. Мої знайомі спокійно вирішили більше не терпіти постійних виснажливих і глибоко расистських німецьких дебатів довкола імміграції. Вони покинули країну, де народилися й прожили більшість життя. Ці так звані «дебати» тривають щонайменше з початку 80-х, із часів появи на вулицях антитурецьких графіті. Підживлені так званим «об’єднанням» 1989 року, у 90-х расистські бунти стали нормою. Досі яскраво пам’ятаю розповіді групи телевізійників, які застрягли в ліфті гуртожитку в’єтнамських гастарбайтерів у Ростоку. Гуртожиток підпалила фашистська банда, яка вже не перший день чинила напади, – на потіху силам поліції, які спостерігали віддалік. Усі ці здійснені акти насильства діставали підтримку і навіть оплески представників еліти, які тільки й шукали нагоди висловити занепокоєння нібито притаманним етнічним меншинам генетичним складом, успадкованою тупістю, вродженим фанатизмом і позірною нездатністю асимілюватися. Не слід забувати, що сучасний расизм зумовлений передусім класово: його опорою є не робітничий клас, а середні класи, охоплені панікою 58

щодо глобальної конкуренції, а також еліти, які використовують нагоду відвернути увагу від соціальної нерівності, ваблячи расовими субсидіями для робітничого класу. Надзвичайно важливе знаряддя аналізу цієї проблеми – нещодавно висловлене Жаком Рансьєром спростування фантазму расистських пристрастей робітничого класу1. Расистські пристрасті мас – це нібито первісне афективне вираження, і його треба будь-що поважати. Так зручно для політиків: вони провадять расистську політику, бо слід «визнавати» ці пристрасті. Та насправді їх рівень дуже перебільшують, і при цьому звільняють місце для безперешкодного розгулу расизму середнього та вищого класів, тим часом перетворюючи колишній Перший світ на оборонну цитадель злопам’ятства. Це фортеця, спустошена зсередини відтермінованими наслідками шокового капіталізму, що нарешті вдарив по власній домівці2. Німецькі «дебати» довкола імміграції, остання версія яких – лише незначний і досить неактуальний їх приклад, не надто змінилися з часом. Єдина зміна полягала в тому, що Німеччина стала країною чистої еміграції, коли агресивно закрутила гайки 1 Jacques Rancière. Racisme, une passion d’en haut. –

http://www.mediapart.fr/node/92825. Український переклад: Рансьєр Ж. Расизм – пристрасть високого походження // ПроStory. – 2010. – №3. – С. 5–7. 2 От чому спротив приходить насамперед із цих зруйнованих місць. – Прим. авт.


в шенгенській політиці, майже повністю виключивши мігрантів і біженців. Тому останнім часом ворожість спрямовано проти меншин, які вже постійно живуть у країні, бо навряд чи залишилася помітна кількість іммігрантів. Хоча країна була в авангарді расистського насильства після 1989 року, нещодавно Німеччину випередили старанні кандидати на звання країни, де вороже ставлення є панівною тенденцією: наприклад, Росія з її недавніми масовими скінхедськими бунтами проти меншин. Це спадок 1989 року, від якого хочуть відректися: жорстокий правий відкат, що не лише загрожує меншинам, а й руйнує залишки публічної сфери, а також ідею су­‑ спільства як таку, перерозподіляючи великі маси багатства від бідних до заможних, від публічного сектора до приватного, від освіти, культури та охорони здоров’я до субсидій обраним «капіталістам», захищеним від ринкової конкуренції. Надзвичайно ефективна співпраця між елітами та бандами, розпочата 1989 року, може стати ще успішнішою в Австрії нового тисячоліття, де так звана Партія свободи (FPÖ) протиснулася в урядову коаліцію завдяки ганебному тактичному маневру консервативної Австрійської народної партії (ÖVP). Відтоді крайнім правим вдалося в неймовірних масштабах отруїти публічну сферу, влаштовуючи «спеціальні табори» для біженців та заклинаючи духів учасників хрестових походів і «товариства» Waffen-SS для пропаганди свого расистського порядку денного. І я свідомо не згадую політики, спрямованої проти іноземців: ці дебати ніколи не точилися довкола негромадян, вони були хронічно зациклені на етнічних і культурних відмінностях та автохтонних меншинах, таких як австрійські словенці чи єврейська спільнота. Жоден із різноманітних ексцентричних корупційних скандалів, пов’язаних із неофашистськими партіями, – накопичення хабарів у швей-

царських банках, багатомільярдне банкрутство Hypo Alpe-Adria-Bank у рамках кримінальної приватизації колишньої Югославії чи мішки з готівкою, які Саддам Хусейн передавав для зміцнення антисемітської чоловічої дружби, – не відлякав виборців від цих партій. З іще відкритішим фашистом на чолі Партія свободи досі має 30 % голосів, як засвідчили нещодавні вибори у Відні. Захоплення фашизмом серед широких верств населення не зменшилося. Якби постав вибір між багатством і расизмом, переважна більшість обрала би расизм. Маючи перед очима масу ситуацій, які примушують тверезо поглянути на речі, ми усвідомлюємо нагальність нового визначення того, хто є нашим сучасником. Натяк на це визначення можна знайти в Аґамбена, який описував сучасника як фігуру, що інтимно сприймає темряву сучасності: Сучасник – це особа, яка сприймає морок свого часу як те, що її стосується, що безнастанно її ангажує. Морок більше за будь-яке світло ллється прямо, і особливо на неї. Сучасник – це той, кому прямо межи очі б’є проміння мороку, породженого його часом.3 У французькій версії останнє речення має додаткові смисли: Contemporain est celui qui reçoit en plein visage le faisceau de ténèbres qui provient de son temps4. Французьке слово faisceau означає «пучок», а його латинський корінь fasces породив також слово «фашизм». Слово, від якого походить «фашизм», означає фасцію, пучок, який був атрибутом лікторів – охоронців магістратів за римських часів. Цей 3 Giorgio Agamben. What Is the Contemporary // What Is an Apparatus? – Stanford: Meridian, 2009. – p. 45. 4 Giorgio Agamben. Qu’est-ce que le contemporain // Nudités. – Paris: Payot et Rivages, 2009. – p. 28. Необхідним видається також щільне прочитання цього речення з акцентуванням уваги на його резонансах із кінематографічною та відеопроекцією, але ми не можемо зробити це в межах цього тексту. – Прим. авт.

59


пучок став символом не лише італійських фашистів, а й Французької республіки5. Le faisceau, пучок, що символізує владу над життям і смертю, також є ознакою тієї ділянки, де фашизм і демократія накладаються. Це промінь, що несе морок, але немає екрана для пом’якшення його впливу. Він б’є просто нам межи очі. Промінь мороку – це ознака переходу; і цей перехід поступовий і нелінійний, а не категоричний і телеологічний, – його можна обережно назвати постдемократичним. Письменник Борис Буден порівнював цей перехід із давньою філософською софістичною проблемою 6. Скільки волосин треба втратити, щоб стати лисим? Говорячи політичною

5 Фасція – елемент емблеми Франції, яку почали використовувати в часи Третьої республіки (1912). Зараз, хоч вона й не є офіційним гербом, ця емблема фігурує на французькому паспорті; також її використовує французьке Міністерство закордонних справ. – Прим. перекл. 6 Він забув, де це було опубліковано. – Прим. авт.

60

мовою: скільки цивілізованості може втратити публічна сфера, не сповзаючи до фашизму? Скільки страху серед меншин і скільки радикальної неоліберальної пауперизації може витримати суспільство, залишаючись демократією? Якщо перекласти назад мовою софізму: чи десять останніх волосин ще роблять людину чубатою? А сім? Чи навіть п’ять? Іншими словами: у який момент суспільство стає скінхедським? У який момент політика «більше того самого» сповзає до войовничого заклику до більшої однаковості? Переклад з англійської Володимира Артюха

Текст було вперше опубліковано в часописі «e-flux», №2 / 2011.


По той бік прав людини Джорджо Аґамбен

1.

1943 року Ханна Арендт опублікувала в маленькому єврейському журналі The Menorah Journal англомовну статтю під назвою We refugees –«Ми, біженці». У кінці цього короткого, але важливого есею, полемічно окресливши портрет пана Кона – асимільованого єврея, на 150 % німця, на 150 % віденця та на 150 % француза, який мусив із гіркотою визнати: On ne parvient pas deux fois1, – вона перекидає з ніг на голову уявлення про становище біженця та особи без громадянства, знайоме їй із власного досвіду, і пропонує його як парадигму нової історичної свідомості. Біженець, який втрачає всі права й тому вже не хоче будь-що асимілюватися в новій національній ідентичності, тверезо сприймаючи своє становище, замість гарантованої непопулярності отримує не­‑ оціненну перевагу: «Для нього історія – уже не закрита книга, а політика – уже не привілей язичників2. Він знає, що до вигнання єврейського народу в Європі одразу додається й вигнання більшості європейських народів. Гнані з країни до країни, біженці є авангардом своїх народів». Варто поміркувати над значенням цього аналізу, який сьогодні, рівно через п'ятдесят років, анітрохи не втратив своєї актуальності. Річ не лише в тому, що ця 1 Двічі успіху не досягнеш (фр.) – Тут і далі прим. перекл. 2 В оригіналі Gentili (італ.) – перекладене з івриту поняття «гої», що позначає неєврейські народи.

проблема нагальна в Європі та поза нею, а й у тому, що за тепер уже незворотного занепаду держави-нації та загальної корозії традиційних юридично-політичних категорій нині біженець є, можливо, єдиною мислимою фігурою народу. І принаймні доти, доки не завершиться процес остаточного розпаду національної держави та її суверенітету, він залишатиметься єдиною категорією, через яку сьогодні можливо уявити форми й межі політичної спільноти майбутнього. Ба більше: можливо, якщо ми хочемо залишатися на рівні цілковито нових завдань, що постають перед нами, то муситимемо беззастережно відмовитися від фундаментальних концептів, через які ми досі репрезентували політичні суб'єкти (людина та громадянин із їхніми правами, а також суверенний  народ, робітник тощо), і перебудувати нашу політичну філософію, виходячи з  цієї єдиної фігури.

2.

Біженці вперше постають як масовий феномен наприкінці Першої світової війни, коли розпалися Російська, АвстроУгорська та Оттоманська імперії, і новий порядок, закріплений мирними угодами, докорінно змінив демографічний і територіальний устрій Центрально-Східної Європи. Упродовж нетривалого періоду зі своїх країн переміщуються півтора мільйона білорусів, сімсот тисяч вірмен, п'ятсот тисяч болгар, мільйон греків, сотні 61


тисяч німців, угорців і румунів. Цей масовий рух супроводжується вибуховою ситуацією, зумовленою тим, що близько 30 % населення державних організмів, новоутворених мирними угодами за моделлю держави-нації (наприклад, у Югославії та в Чехословаччині), становлять меншини, які має захищати низка міжнародних договорів (так званих Minority Treaties), що, утім, переважно так і лишилися на папері. Кілька років по тому расові закони в Німеччині та громадянська війна в Іспанії спричиняють появу в Європі значної кількості нових біженців. Ми звикли розрізняти осіб без громадянства та біженців. Але з вищеописаних часів і до сьогодні це розрізнення не таке просте, як може здатися. Ще від початку чимало біженців, які формально не вважалися особами без громадянства, воліли ними стати, аби лише не повертатися на батьківщину (як це було з польськими та румунськими євреями у Франції чи Німеччині наприкінці війни, а сьогодні – у випадку політичних переслідуваних і тих, для кого повернення додому означає неможливість вижити). З іншого боку, біженців-росіян, вірмен і угорців оперативно денатуралізували нові уряди – Радянського Союзу, Туреччини тощо. Слід відзначити, що, починаючи з Першої світової війни, багато європейських держав починають ухвалювати закони, які дозволяють денатуралізацію та денаціоналізацію своїх же громадян: першою була Франція – 1915 року, стосовно натуралізованих громадян «ворожого» походження; 1922 року її приклад повторила Бельгія, анулюючи натуралізацію громадян, які чинили «антинаціональні» дії під час війни; 1926 року фашистський режим видав аналогічний закон стосовно громадян, які проявили себе «не гідними італійського громадянства»; 1933 року настала черга Австрії; і так далі до 1935 року, коли Нюрнберзькі закони розділять жителів Німеччини на повноправних громадян і громадян без 62

політичних прав. У результаті ці закони та масове безгромадянство позначають поворотну точку в житті сучасної національної держави та її вирішальний відхід від наївного розуміння понять «народ» і «громадянин». Тут було б недоречним переповідати історію різних міжнародних комітетів, через які держави, Ліга Націй і пізніше ООН намагалися боротися з проблемою біженців, від Нансенівського бюро для російських і вірменських біженців (1921) до Верховного комісара у справах біженців у Німеччині (1936), Міжурядового комітету у справах біженців (1938), International Refugee Organization від ООН (1946) і, зрештою, до сучасного Верховного комісаріату у справах біженців (1951), діяльність якого, згідно зі статутом, не має політичного характеру, а лише «гуманітарний і соціальний». Найважливіше – щоразу, коли біженці є вже не індивідуальним випадком, а масовим феноменом (як було в міжвоєнний період і є зараз), усі ці організації, як і окремі держави, незважаючи на урочисті проголошення невід'ємних людських прав, виявили свою цілковиту неспроможність не лише розв’язати проблему, а й просто адекватно підійти до неї. Тому проблема повністю переходить до рук поліції та гуманітарних організацій.

3. Причини цього безсилля – не лише

в егоїзмі та сліпоті бюрократичних апаратів, а й у неоднозначності тих фундаментальних понять, які регулюють вписування новонародженого (тобто власне життя) в юридичний устрій національної держави. Х. Арендт назвала п'ятий розділ своєї книжки про імперіалізм, присвяченої проблемі біженців, «Занепад національної держави та кінець прав людини». Слід серйозно сприйняти це формулювання, яке поєднує долі прав людини та сучасної національної держави так, що її занепад неодмінно передбачає застарівання поняття прав людини. Пара-


докс у тому, що саме фігура біженця, яка мала би якнайповніше втілювати права людини, свідчить натомість про радикальну кризу цього концепту. «Концепція прав людини, заснована на припущенні про існування людської істоти як такої, – пише Х. Арендт, – руйнується, коли ті, хто її сповідує, уперше стикаються з людьми, що справді втратили всі інші специфічні якості та зв'язки, окрім чистого факту буття людьми». У системі держави-нації так звані священні та невідчужувані права людини виявляються позбавленими найменшого захисту в той момент, коли вже неможливо визначити їх як права громадян держави. Неявною залишається, якщо замислитися, неоднозначність у самій назві декларації 1789 року: Declaration des droits de l'homme et du citoyen3. Незрозуміло, чи обидва терміни позначають дві відокремлені реальності, чи, навпаки, формують гендіадіс, у якому перший термін завжди вже міститься в другому. Те, що в політичному устрої національної держави людині як такій не відповідає жоден автономний простір, очевидно бодай тому, що статус біженця завжди – навіть у ліпших випадках – розглядається як тимчасова умова, що веде або до натуралізації, або до репатріації. Стабільний статус людини як такої немислимий у праві національної держави.

4.

Час припинити розглядати декларації прав людини, ухвалені з 1789 року й до сьогодні, як проголошення вічних метаюридичних цінностей, що зобов’язують законодавця поважати їх. Слід розглядати ці документи відповідно до їхньої реальної функції в сучасній державі. Насправді права людини є насамперед початковою фігурою, що вписує голе природне життя в юридично-політичний порядок національної держави. Це голе життя (людське створіння), яке за Старого 3 Декларація прав людини і громадянина.

режиму належало Богові, а в класичному світі чітко відокремлювалося (як zoé) від політичного життя (bios), зараз виходить на перший план в управлінні державою, стаючи, так би мовити, її базовим підґрунтям. Національна держава – це держава, яка робить із факту народженості й народження як такого (тобто з людського голого життя) основу свого суверенітету. Таким є сенс (навіть не надто прихований) перших трьох статей декларації 1789 року: лише тому, що вона вписала елемент народженості (статті 1, 2) в осердя будь-якого політичного об'єднання, вона може тісно пов'язати (стаття 3) принцип суверенності з нацією (етимологічно natio спершу означало просто «народження»). Отже, декларації прав розглядаються як місце, де здійснюється перехід від королівської суверенності божественного походження до суверенності націо­ нальної. Вони забезпечують включення життя в новий державний устрій на зламі Старого режиму. Те, що при цьому підданий стає громадянином, означає, що народженість – тобто природне голе життя – тут уперше стає безпосереднім носієм суверенності (завдяки трансформації, оцінювання біополітичних наслідків якої можна почати лише зараз). Принцип народженості та принцип суверенності, розділені за Старого режиму, тепер стають неминуче об'єднаними, закладаючи фундамент нової держави-нації. У цьому є фікція, яка полягає в тому, що народження одразу переходить у націю, тож між цими двома поняттями не може бути жодної відмінності. Тобто людині надають права лише тією мірою, якою припускають, що вона негайно зникне (і ніколи не виходитиме на світло як така) і перетвориться на громадянина.

5.

Для устрою національної держави біженець є таким тривожним елементом насамперед тому, що, ламаючи тотожність між людиною та громадянином, народженістю та національністю, він спричиняє 63


кризове становище базової фікції суверенності. Окремі винятки з цього принципу, звісно, були завжди: новизна нашого часу, яка загрожує основам державинації, полягає в тому, що дедалі значніші частини людства вже неможливо репрезентувати всередині неї. Тому, оскільки в такий спосіб руйнується стара тріада держава – нація – територія, маргінальна на перший погляд фігура біженця, навпаки, заслуговує на статус центральної фігури нашої політичної історії. Не забуваймо, що перші табори було створено в Європі як контрольований простір для біженців, а подальші – табори інтернованих, концентраційні табори, табори смерті – є їхніми прямими наступниками. Одне з небагатьох правил, якого завжди дотримувалися нацисти в процесі «остаточного розв’язання єврейського питання», полягало в тому, що лише після повної денаціоналізації (враховуючи й громадянство другого класу, що чекало на них після Нюрнберзьких законів) євреїв і циган могли відправити в табори смерті. Коли права людини вже не є правами громадянина, вона стає справді сакральною в тому сенсі, який це слово мало в архаїчному римському праві: приреченою на смерть.

6.

Слід рішуче розірвати зв’язок між поняттям «біженець» і поняттям «права людини» та припинити розглядати право притулку (яке нині зазнає різкого скорочення в законодавстві європейських держав) як концептуальну категорію, у яку варто включати феномен біженця (один погляд на нещодавні «Тези щодо права притулку» А. Геллера виявляє, що сьогодні це право може призвести хіба що до недоречної плутанини). Біженця треба вважати тим, ким він є, тобто щонайменше межовим поняттям, яке радикально підриває принципи національної держави, а також приводить це поле до вже невідкладного категоріального оновлення. 64

Тим часом феномен так званої нелегальної імміграції в країнах Європейської Співдружності набув (і надалі набуватиме – з прогнозованими двадцятьма мільйонами іммігрантів із країн Центральної Європи4) характеру та пропорцій якраз для цілковитого виправдання цього перевертання перспективи. Сьогодні перед індустріалізованими державами стоїть питання маси негромадян, які постійно проживають на їхніх територіях і не бажають бути ані натуралізованими, ані репат­ рійованими. Ці негромадяни часто мають національне походження, але, оскільки воліють не користуватися захистом своїх держав, стають біженцями в становищі «де-факто особи без громадянства». Т. Гаммар запропонував використовувати для опису цих жителів-негромадян термін denizens, перевага якого в тому, що він демонструє неадекватність концепту citizen для опису політично-соціальної реальності сучасних держав. З іншого боку, громадяни передових індустріальних держав (як у Сполучених Штатах, так і в Європі) виявляють – через зростання дезертирства стосовно кодифікованих інстанцій політичної участі – очевидну схильність ставати denizens, стабільними мешканцями-негромадянами, коли громадяни та denizens входять – принаймні в деяких соціальних групах – у потенційну зону нерозрізнення. Згідно з відомим принципом, за яким сутнісна асиміляція за наявності формальних відмінностей загострює ворожнечу та нетолерантність, паралельно зростає рівень ксенофобних реакцій і захисних мобілізацій.

7.

Доки в Європі знову не відкрилися табори смерті (що вже починає відбуватися), необхідно, щоб національні держави знайшли в собі мужність поставити під питання сам принцип документування народженості й засновану на ньому тріаду держава – нація – територія. 4 Текст написано 1994 року.


Наразі важко вказати, як конкретно це буде втілено. Тут досить запропонувати один із можливих напрямів. Як відомо, один із варіантів розв’язання проблеми Єрусалима полягає в тому, щоб це місто стало одночасно й без територіального поділу столицею двох різних державних організмів. Парадоксальний стан взаємної екстериторіальності (чи радше атериторіальності), передбачений цим рішенням, містить у собі можливість узагальнення до нової моделі міжнародних стосунків. Замість двох національних держав, відокремлених загрозливими та нечіткими кордонами, можна уявити дві політичні спільноти, які співіснують в одній місцевості, у взаємних переселеннях, розділені низкою взаємних екстериторіальностей, де провідним концептом буде вже не ius громадянина, a refugium індивіда. Аналогічно можна розглядати Європу не як неможливу «Європу націй», у якій уже вгадується швидке надходження катастрофи, а як атериторіальний або екстериторіальний простір, де всі мешканці європейських держав (громадяни та негромадяни) перебували би в стані переселення або притулку, а європейська конституція фіксувала би буттяв-переселенні (звісно, у нерухомому теж) громадянина. Так європейський простір позначив би нездоланну різницю між народженням і нацією, де старий концепт народу (який, як відомо, завжди в меншості) міг би знайти політичний сенс у рішучому протиставленні концепту нації (яка досі його надмірно узурпувала).

Цей простір не збігався би з жодною національно гомогенною територією, із жодною топографічною сумою таких територій, а впливав би на них, пронизуючи й топологічно поєднуючи, як у лейденській банці або стрічці Мьобіуса, де внутрішнє та зовнішнє неможливо розрізнити. У такому новому просторі європейські міста, вступивши в стосунки взаємної екстериторіальності, віднайшли би своє давнє покликання міста світу. На свого роду нічийній землі між Ліваном та Ізраїлем зараз перебувають чотириста двадцять п'ять палестинців, вигнаних із держави Ізраїль. Ці люди, за твердженням Х. Арендт, становлять «авангард свого народу». Але не обов'язково чи не тільки в тому сенсі, що вони формуватимуть початкове ядро майбутньої національної держави (що розв’язало би палестинське питання, мабуть, так само неостаточно, як це зробив із єврейським питанням Ізраїль). Радше земля, яка не належить нікому, де вони є біженцями, з того моменту зворотно впливала би на територію держави Ізраїль, продірявлюючи й деформуючи її так, що образ того засніженого пагорба став би більш внут­ рішньою частиною, ніж будь-який інший регіон Ерец-Ізраель. Лише на землі, де простори держав буде так перфоровано й топологічно деформовано, де громадянин пізнає досвід біженця, нині мислиме політичне виживання людей. Переклад з італійської Анни Кравець, за редакцією Володимира Артюха

65


«Кривавий шириться приплив»

1

Славой Жижек

Дивний випадок фатичної комунікації Заворушення у французьких передмістях восени 2005 року супроводжувалися тисячами спалених машин і великим спалахом публічного насильства. Часто наводилися паралелі з розграбуванням Нового Орлеана після 29 серпня 2005 року, коли по місті вдарив ураган Катріна, а також із подіями травня 1968 року в Парижі. Незважаючи на значні відмінності, обидві паралелі є для нас уроком. Паризькі пожежі мали протверезний уплив на тих європейських інтелектуалів, які використовували приклад Нового Орлеана, щоб наголосити на перевагах європейської моделі держави добробуту над диким капіталізмом США: тепер стало зрозумілим, що таке може статися й у благополучній Франції. Ті, хто вбачав причини новоорлеанського насильства в браку солідарності європейського типу, схибили не менше, ніж американські ліберали вільного ринку, які зловтішно завдали удару у відповідь, вказавши на те, що невблаганність державних інтервенцій, які обмежують ринкову конкуренцію та динаміку, завадила економічному зростанню маргіналізова1 Розділ із книжки «Насильство». Назва – рядок із ві-

рша Вільяма Батлера Єйтса «Друге пришестя» (1919) – Прим. перекл.

66

них іммігрантів у Франції – на відміну від США, де іммігрантські групи належать до найуспішніших. Паралелі з травнем 1968 року переконливо свідчать, що в середовищі протестувальників немає жодних позитивних утопічних перспектив: травень 1968-го мав утопічні настанови, але заворушення 2005 року були спалахом насильства без будь-яких настанов. Якщо заяложений трюїзм про те, що ми живемо в постідеологічній ері, має якийсь зміст, то він полягає саме в цьому: протестувальники з паризьких передмість не висунули жодної конкретної вимоги; єдине, на чому вони наполягали, – це визнання, за яким стоїть туманний, неартикульований ресентимент. Більшість опитаних твердили, що називати їх «наволоччю», як це зробив тодішній міністр закордонних справ Ніколя Саркозі, – неприпустимо. У дивному самореферентному замиканні вони протестували проти реакції на власні протести. Тут «популістський розум» наштовхується на свою ірраціональну межу: ми маємо діло з нульовим протестом, із насильницьким актом протесту, який не висуває жодної вимоги. Було кумедно спостерігати за соціологами, інтелектуалами та коментаторами, які хотіли зрозуміти й допомогти. Вони щосили намагалися розгледіти в діях протестувальників якийсь зміст: «Треба щось робити з інтеграцією іммігрантів, із їхнім добробутом, праце­ влаштуванням», – казали вони, напуска-


ючи ще більше туману довкола ключової загадки цих протестів. Протестувальники, хоч вони й справді непривілейовані та de facto виключені, аж ніяк не були на межі голоду. Їхнє життя не зводилося до рівня виживання. Люди в значно гіршому матеріальному становищі, покинуті напризволяще в умовах фізичного та ідеологічного пригноблення, спромагалися організувати політичну діяльність із чіткою (чи хай навіть туманною) програмою. Той факт, що за спаленням паризьких передмість не стояла жодна програма, сам по собі вимагає інтерпретації. Це дещо каже про нашу ідеологічно-політичну безвихідь. Що це за світ, у якому ми живемо, якщо він величає себе суспільством вибору, але єдиний варіант, доступний примусовому демократичному консенсусу, – сліпе відігрування1? Той прикрий факт, що опозиція системі не може артикулювати себе у формі реалістичної альтернативи (чи бодай змістовного утопічного проекту) та набуває форми беззмістовного спалаху, – це похмура ілюстрація нашої безвиході. До чого веде наша горезвісна свобода вибору, якщо єдиний можливий вибір – це вибір між грою за правилами та (само)руйнівним насильством? Насильство протестувальників було спрямоване майже винятково на них самих: машини та школи горіли в далеко не найбагатших районах. Їх заробили тяжкою працею представники тієї самої верстви, з якої походять протестувальники. Обмірковуючи приголомшливі репортажі та кадри охоплених полум’ям паризьких передмість, треба опиратися тому, що я називаю герменевтичною спокусою, – пошукові якогось глибшого значення чи меседжу, прихованого в цих спалахах. Найскладніше прийняти саме беззміс2 У психоаналізі – психічна діяльність, в основі якої лежить заміщення думки дією, коли замість спогадів пацієнт удається до нав’язливого повторення, відтворення в теперішньому несвідомих бажань минулого. – Прим. перекл.

товність цих повстань: вони є чимось більшим, ніж формою протесту, – тим, що Лакан називає passage l’acte – імпульсивним порухом до дії, який не перекладається на мовлення чи думку й несе в собі нестерпний тягар фрустрації. Це свідчить не лише про безсилість правопорушників, а навіть більше – про брак того, що аналітик культури Фредерік Джеймісон називає «когнітивним картографуванням», тобто нездатності визначити досвід власної ситуації щодо змістовного цілого. Коріння паризьких бунтів, отже, не пов’язане з певним соціально-економічним протестом, і тим паче не йдеться про ствердження ісламського фундаменталізму. Однією з перших була спалена мечеть, через що мусульманські релігійні організації миттєво засудили насильство. Повстання були прямою спробою досягнути видимості для себе. Соціальна група, яка, хоч і є частиною Франції та складається з французьких громадян, вважала себе виключеною з політичного й соціального простору, хотіла зробити свою присутність відчутною для широкої громадськості. За них говорили їхні дії: «Подобається вам це чи ні, але ми тут – хоч як ви намагаєтеся вдавати, ніби не бачите нас». Коментаторам не вдалося помітити той вирішальний факт, що протестувальники не вимагали жодного особливого статусу для себе як членів релігійної чи етнічної спільноти, яка прагне недоторканності свого способу життя. Навпаки, їхній головний засновок полягав у тому, що вони хотіли бути й були громадянами Франції, але їх такими не визнавали. Французький філософ Ален Фінкелькраут спровокував у Франції скандал, коли в інтерв’ю ізраїльській газеті Ha’aretz кваліфікував повстання як «антиреспубліканський погром» і «етнічно-релігійний бунт». Він не вловив головного: меседжем заворушень було не те, що протестувальники відчули загрозу своїй етнічно-релігійній ідентичності з боку французького рес67


публіканського універсалізму, а навпаки – те, що вони не були в нього включені, бо опинилися по інший бік стіни, яка розділяє видиму й невидиму частини респуб­ ліканського соціального простору. Вони не запропонували рішень і не створили руху, який таке рішення запропонував би. Їхньою метою було спровокувати проблему – сигналізувати, що вони є проб­лемою, яку вже не можна ігнорувати. От навіщо було потрібне насильство: максимум, чого вони досягли би, влаштовуючи ненасильницький марш, – невелика примітка внизу сторінки… Той факт, що учасники насильницьких протестів хотіли й вимагали визнати їх повними громадянами Франції, виказує, звісно, не лише провал інтеграції, а й кризу французької моделі інтеграції в громадянство з її імпліцитно расистською ексклюзивною нормативністю. У просторі французької державної ідеології термін «громадянин» протилежний поняттю «місцевий житель», яке позначає примітивну частину населення, ще не дозрілу до отримання повного громадянства. От чому вимоги визнати протестувальників означають і неприйняття самої структури, у межах якої здійснюється визнан­ня. Це заклик до конструювання нової універсальної структури2. Ми знову повертаємося до відправного пункту – історії про робітника, який краде тачки3. Аналітики, які шукали свої тачки й прихований зміст повстань, не помічали очевидного. Як сказав би

Маршал Мак-Люен, тут сам медіум був меседжем. У золоту еру структуралізму Роман Якобсон застосував поняття «фатичної» функції, яке він запозичив із концепції фатичної комунікації Маліновського: використання мови для встановлення соціальних взаємин через ритуалізовані формули на зразок привітань, теревенів про погоду й аналогічних формальностей соціальної комунікації. Старанний структураліст Якобсон врахував і засоби переривання комунікації: на його думку, чисте продовження комунікативного контакту свідчить про беззмістовність такого контакту. Він цитує діалог із Дороті Паркер: – Ну, от, – сказав він. – Ото ж бо, – сказала вона. – Правда ж? – Треба визнати, таки так, – сказав він. Порожнеча такого контакту виконує позитивну технічну функцію, тестуючи саму систему: «Алло, ви мене чуєте?». Фатична функція, отже, близька до «металінгвістичної» функції: вона перевіряє, чи працює канал. Водночас адресат і адресант перевіряють, чи користуються одним і тим самим кодом4. Невже це не те, що відбувалося під час спалахів насильства в паризьких передмістях? Хіба головним меседжем було не «Алло, ви мене чуєте?», випробування каналу й самого коду? Ален Бадью розмірковував про те, що ми живемо в соціальному просторі, досвід якого дедалі частіше «безсвітовий»5. У такому просторі єдина можлива форма протесту – це «беззмістовне» насильство.

2 Тут, як і у відносинах між лос-анджелеськими повстаннями та голлівудськими фільмами (після показу відео, де поліція б’є Родні Кінґа), усе, що сталося, можна було відчути й побачити на десять років раніше: згадаймо «Ненависть» Матьо Касовіца (1995), чорно-білий фільм про французьку приміську інтифаду, що показує підліткову агресію, міліцейську жорстокість і соціальне виключення в паризьких передмістях. Ці спалахи не мають політичного потенціалу, і максимум, що їм світить, – це вижити в регістрі культури (наприклад, дати початок новій приміській панк-культурі). – Прим. авт. 3 Вступ до книжки «Насильство» починається з історії про робітника, якого запідозрили в злодійстві. Що-

вечора наприкінці робочого дня він виходить із фабрики, і його тачку ретельно перевіряють, але нічого не знаходять: тачка порожня. Зрештою виявляється, що робітник краде самі тачки. – Прим. перекл. 4 Див. Roman Jakobson. Closing Statement: Linguistics and Poetics // T. A. Sebeok (ed.), Style in Language. – New York: Wiley, 1960. – pp. 350–77; Якобсон Р. О. Лингвистика и поэтика // Структурализм: «за» и «против». – Москва: Прогресс, 1975. – С. 193–230. 5 Alain Badiou. The Caesura of Nihilism: lecture delivered at the University of Essex. – 10 September 2003.

68


Навіть нацистський антисемітизм, хоч яким несамовитим він був, відкривав світ: він описував власну ситуацію, вказуючи на ворога – «жидівську змову»; він називав мету та засоби її досягнення. Нацизм викривав реальність у такий спосіб, що давав своїм суб’єктам змогу долучитися до глобального «когнітивного картографування» з можливістю їхньої змістовної участі. Мабуть, саме в цьому можна вбачати одну з головних небезпек капіталізму: глобальний і всеохопний, він усе ж утримує stricto sensu6 «безсвітову» ідеологічну констеляцію, позбавляючи переважну більшість людей змістовного когнітивного картографування. Капіталізм – це перший соціально-економічний устрій, що детоталізує значення: він не є глобальним на рівні значення (адже не існує глобального «капіталістичного світогляду», як не існує власне «капіталістичної цивілізації»: фундаментальний урок глобалізації якраз у тому, що капіталізм може пристосуватися до всіх цивілізацій – від християнства до індуїзму, від Заходу до Сходу); його глобальний вимір можна сформулювати лише на рівні істини-беззначення як «реальний» глобальний ринковий механізм. Перший висновок щодо французьких бунтів – це те, що й консервативна, і ліберальна реакції на безлади явно провалилися. Консерватори наголошують на зіткненні цивілізацій і, як можна було очікувати, на праві та порядку: іммігранти не мають зловживати нашою гостинністю; вони – наші гості, а отже, мусять поважати наші звичаї; наше суспільство має право охороняти свою унікальну культуру та спосіб життя; злочинам і насильницькій поведінці немає виправдань; молодим іммігрантам потрібна дисципліна й сумлінна праця, а не більша соціальна допомога… Тим часом ліві ліберали не менш передбачувано зациклилися на своїй мантрі про занехаяні соціальні про-

грами та зусилля інтеграції, які позбавили молодше покоління іммігрантів ясних економічних і соціальних перспектив: спалахи насильства – це для них єдиний спосіб висловити своє незадоволення. Як сказав би Сталін, немає сенсу сперечатися, яка реакція гірша: обидві гірші, включно зі сформульованим обома сторонами попередженням про реальну небезпеку цих спалахів, що є дуже передбачуваною, расистською реакцією самого французького населення. Паризькі повстання треба поставити в один ряд з іншим типом насильства, який сьогоднішня ліберальна більшість сприймає як загрозу нашому способу життя, – прямими терористичними нападами та бомбардуваннями смертників. В обох випадках насильство та контрнасильство потрапляють у смертоносне зачароване коло, де кожне породжує ту саму силу, яку намагається побороти. В обох випадках маємо діло зі сліпими passages a l’acte7, у яких насильство є імпліцитним визнанням безсилості. Різниця полягає в тому, що, на відміну від паризьких спалахів, які були протестом нульового рівня, тобто насильством, яке нічого не хотіло, терористичні напади здійснювалися від імені абсолютного змісту, наданого релігією. Їхня кінцева мішень – це весь безбожний спосіб життя Заходу, що тримається на сучасній науці. Наука сьогодні ефективно конкурує з релігією, адже вона слугує двом по-справжньому ідеологічним потребам – надії та цензурі, якими традиційно опікувалася релігія. Як писав Джон Ґрей: Лише наука може змусити єретиків замовкнути. Сьогодні це єдина інституція, що претендує на авторитет. Так само, як Церква в минулому, вона вповноважена знищувати чи маргіналізувати незалежних мислителів. […] З позиції будь-кого, хто цінує свободу думки, така ситуація дуже невтішна, але, безперечно,

6 У вузькому розумінні (лат.) – Прим. перекл.

7 Перехід до дії (фр.) – Прим. перекл.

69


у цьому і є головне джерело привабливості науки. Наука – це наша втеча від непевності, обіцянка (певною мірою виконана) чуда свободи від думки. Церкви ж пере­ творилися на притулки сумніву.8 Ідеться не про науку як таку; тобто наука, що підтримує «свободу від думки», – це не варіація Гайдеґґерової тези «наука не думає». Нас цікавить, як наука функціонує в ролі соціальної сили, ідеологічної інституції: на цьому рівні її завдання – забезпечувати впевненість (бути посиланням, на яке можна покластися) і давати надію. Нові технологічні винаходи допоможуть нам побороти хвороби, подовжити життя й так далі. У цьому вимірі наука є «дискурсом університету», як його назвав Лакан, у чистому вигляді: це знання, чиєю «істиною» є панівний означник, тобто влада9. Наука та релігія помінялися місцями: сьогодні наука гарантує безпеку, що раніше робила релігія. Після дивної перестановки релігія стала одним із місць, де можна розгорнути критичні сумніви щодо сьогоднішнього суспільства, – тепер це один із майданчиків спротиву. «Безсвітовий» характер капіталізму пов’язаний із гегемонічною роллю наукового дискурсу для модерності. Геґель чітко ідентифікував цю особливість, коли зауважив, що від нас, модерних людей, мистецтво та релігія вже не вимагають абсолютної поваги: ми можемо ними захоплюватися, але вже не вклякаємо перед ними на коліна – наше серце вже не з ними. Лише наука – концептуальне знання – заслуговує на таку повагу. І тільки психоаналіз здатен вичерпно охарактеризувати руйнівний уплив модерності (тобто капіталізму, поєднаного з гегемонією наукового дискурсу) на те, у який спосіб наша ідентичність укорінена в символічних ідентифікаціях. Не дивно, що

модерність призвела до так званої «кризи змісту», тобто до руйнування зв’язку між істиною та значенням (чи навіть їхньої тожсамості). У Європі, де модернізація відбувалася протягом кількох століть, було досить часу, щоби пристосуватися до цього розриву, пом’якшити його руйнівний ефект через Kulturarbeit, роботу культури. Поволі виникали нові соціальні наративи та міфи. Деякі інші суспільства – особливо мусульманські – потрапили під цей уплив безпосередньо, без захисного екрана чи часової затримки, унаслідок чого їхня символічна система постраждала значно більше. Вони втратили (символічний) ґрунт і не мали часу встановити новий (символічний) баланс. Тому не варто дивуватися, що для деяких із цих суспільств єдиним шляхом уникнення фатального розвалу був панічно піднятий щит «фундаменталізму» – це психотичнобезумно-інцестуальне переутвердження релігії як прямого проникнення в божес­ твенне Реальне з усіма його страхітливими наслідками, включно з цілковитим поверненням непристойного божества над-Я, яке вимагає жертв. Якщо ж ідеться про «терористичні» атаки фундаменталістів, то першою впадає у вічі неадекватність розуміння людських дій як раціональних і таких, що пояснюються вірою та бажаннями агента (ідея, найсистематичніше розвинена Дональдом Девідсоном). Такий підхід є прикладом расистської упередженості теорії «раціональності». Попри те, що їхнім завданням є зрозуміти Іншого зсередини, насправді вони приписують Іншому найбезглуздіші переконання (скажімо, про горезвісних чотирьохсот цнотливиць, які чекають на правовірного в раю, – як «раціональне» пояснення того, чому він готовий себе

8 John Gray. Straw Dogs. – London: Granta, 2003. – p. 19. 9 Більше про «дискурс університету» див.: Lacan. The Other Side of Psychoanalysis; Лакан Ж. Изнанка психоанализа // Семинары. Книга XVII (1969–1970) /

Пер. с фр. А. Черноглазова. – Москва: Гнозис, Логос, 2008. – 272 с. 10 Див. Donald Davidson. Essays on Actions and Events. – Oxford: Oxford University Press, 1980.

70


підірвати). У своїх намаганнях зробити Іншого «таким, як ми» вони зробили його дивним і чудним11. Ось уривок одного з пропагандистських текстів, поширюваних у Північній Кореї під час Корейської війни: Герой Канґ Хо Юнґ серйозно поранив руки й ноги під час битви на горі Камак, після чого викотився до ворогів із ручною гранатою в роті й стер їх із лиця землі, викрикуючи: «Мої руки та ноги поламані, але від цього, негідники, мій удар у відповідь у тисячу разів сильніший. От вам незламна воля боротьби члена Корейської робітничої партії і тверда відданість Партії та Лідеру».12 Найлегше було би посміятися зі сміховинної нереалістичності цього опису: як міг нещасний Канґ говорити, тримаючи в роті гранату? І як це так, що посеред запек­ лої битви вистачило часу на таку тривалу пишну промову? Але що, коли помилкою є прочитання цього уривка як реалістичного опису, що приписує корейцям безглузді переконання? Якщо запитати прямо, північні корейці точно відповіли би, що ця історія не є чистою правдою – вона має на меті зобразити дух безумовної самопожертви та готовність корейських людей зробити неможливе, щоби протистояти імперіалістичному захопленню своєї землі… То що, коли це така сама помилка, як помилка антропологів, які приписують «примітивним» аборигенам віру в те, що вони справді походять від орла, якщо ті вважають орла своїм предком? Чом би не прочитати цей уривок – тим паче, він справді по-оперному пафосний, – як третю дію Ваґнерового «Трістана», де смертельно поранений герой майже годину виконує надзвичайно складний передсмертний хорал? Хто з нас приписує Ваґнеру віру 11 Jean-Pierre Dupuy. Avions-nous oublié le mal ?

Penser la politique après le 11 septembre. – Paris: Bayard, 2002

12 Цит. за: Bradley K. Martin. Under the Loving Care

of the Fatherly Leader. – New York: Thomas Dunne, 2004. – p. 85.

в те, що це можливо? Та передсмертний спів Трістана значно складніший за те, що зробив нещасний Канґ… Мабуть, добре було би уявити, як Канґ співає арію, перш ніж закотитися під танк, – у тому суто оперному моменті, коли реальний час зупиняється, і герой міркує, що йому тепер робити.

Терористичний ресентимент «Друге пришестя» Вільяма Батлера Єйтса чудово описує наше становище: «Найкращим твердості бракує, / Найгірші пристрастю горять». Це найліпша характеристика розколу між анемічними лібералами та палкими фундаменталістами. «Найкращі» вже не спроможні брати повноцінну участь, а «найгірші» злучені в расистському, релігійному та сексистському фанатизмі. І все ж: чи справді терористичні фундаменталісти – як християни, так і мусульмани, – є фундаменталістами в первинному значенні слова? Чи вони справді вірять? Їм бракує риси, яку легко розпізнати в будь-кому з автентичних фундаменталістів, від тибетських буддистів до американських амішів, – відсутності обурення та заздрості, глибокої байдужості до способу життя невіруючих. Якщо сьогоднішні так звані фундаменталісти справді вірять, що знайшли шлях до істини, чому вони відчувають загрозу з боку невірних, чому вони заздрять? Буддист, який зустрічає західного гедоніста, не засуджує його, а лише доброзичливо зазначає, що гедоністський пошук щастя приречений на провал. На відміну від справжніх фундаменталістів, терористипсевдофундаменталісти дуже схвильовані, заінтриговані, захоплені грішним життям невірних. Відчувається, що, борючись із грішним Іншим, вони борються з власною спокусою. Ці так звані християнські чи мусульманські фундаменталісти – ганьба справжнього фундаменталізму. 71


Єйтсового діагнозу тут замало для розуміння нинішньої безвиході: пристрасть, якою палає натовп, свідчить про брак справжнього переконання. У глибині душі терористи теж не мають твердих переконань – і спалахи їхнього насильства це доводять. Якою нестійкою має бути віра мусульманина, якщо він відчуває загрозу з боку нещасної карикатури в малотиражній данській газеті? Корені терору ісламських фундаменталістів не в переконаності терористів у своїй вищос­ті та не в їхньому бажанні охороняти свою культурно-релігійну ідентичність від натиску глобальної консюмеристської цивілізації. Проблема з фундаменталістами не в тому, що ми вважаємо їх нижчими за нас, а радше в тому, що вони самі вважають себе нижчими. Ось чому наші занижені політкоректні запевнення, що ми не почуваємося вищими щодо них, лише розлючують їх і підживлюють їхнє обурення. Проблема не в культурній різниці (їхнє зусилля зберегти свою ідентичність), а в протилежному: фундаменталісти вже такі самі, як ми, у глибині душі вони давно інтернаціоналізували наші стандарти й оцінюють себе відповідно. (Це точно стосується Далай Лами, який пояснює тибетський буддизм у західних термінах щастя й уникання болю). Хоч як парадоксально, фундаменталістам бракує саме дози справжньої «расистської» переконаності у власній вищості. У «терористських» атаках бентежить те, що вони не вписуються в нашу стандартну опозицію зла як самозакоханості чи неповаги до спільного блага і добра

як духу та реальної готовності самопожертви в ім’я чогось вищого. Терористам не лишається нічого, крім уподібнення до Мілтонового Сатани, який каже: «Зло, бути тобі моїм Богом»13; поки вони досягають, як нам здається, злої мети злими засобами, форма їхньої діяльності цілком відповідає найвищим стандартам добра. Розгадка цього не така складна – її знав ще Руссо. Самозакоханість, або ж турбота про власне благополуччя, не є протилежною до спільного блага, адже альтруїстичні норми можна легко вивести з егоїстичних міркувань14. Індивідуалізм проти комунітаризму, утилітаризм проти відстоювання універсальних норм – це хибні опозиції, оскільки два протилежні вибори мають рівнозначний результат. Критики, які нарікають, що в сучасному гедоністично-егоїстичному суспільстві немає справжніх цінностей, зовсім не вловлюють суті. Справжньою протилежністю до гордої самозакоханості є не альтруїзм, не турбота про спільне благо, а заздрість, ресентимент, що змушує мене діяти всупереч моїм інтересам. Фрейд добре це знав: потяг до смерті протилежний як до принципу задоволення, так і до принципу реальності. Справжнє зло, яким є потяг до смерті, включає самосаботаж. Воно змушує нас діяти всупереч власним інтересам15. Проблема з людським бажанням у тому, що, як каже Лакан, воно завжди є «бажанням Іншого» у всіх значеннях: бажання, спрямоване на Іншого, бажання бути бажаним Іншим і особливо – бажання

13 Хіба не Шекспір задовго до вигуку Сатани «Зло, бути тобі моїм Богом!» із «Втраченого раю» Мілтона передбачив формулу диявольського зла в завершальних словах упертого Арона з «Тита Андроніка»: «Коли ж хоч раз в житті добро вчинив, / У тому нині щиросердно каюся» (переклад Бориса Тена та Віктора Гуменюка. – Прим. перекл). – Прим. авт. 14 Найвідоміший приклад у: Robert Axelrod. The Evolution of Cooperation. – New York: Basic Books, 1984.

15 Дюпуї помиляється, коли характеризує лаканівський психоаналіз як частину процесу «механізації розуму, – психоаналіз, навпаки, заново вводить в етичний словник поняття зла та відповідальності; «потяг до смерті» називає те, що заважає гомеостатичному механізму раціонального пошуку насолоди, – дивне обертання, у якому я саботую свої власні інтереси. Якщо це і є справжнє зло, то не лише сучасні секулярні прагматичні етичні теорії, а навіть «механізацію розуму» в когнітивних науках треба сприймати не як «зло» саме по собі, а як захист від зла. – Прим. авт.

72


того, що бажає Інший16. Останнє породжує заздрість, яка містить обурення, – це засадничі компоненти людського бажання, про які дуже добре знав Августин. Згадаймо уривок зі «Сповіді», часто цитований Лаканом, – сцену з дитиною, яка заздрить своєму братові, коли той ссе мамину грудь: «Я на власні очі знав і бачив заздрісне немовля, яке навіть не вміло говорити. Воно ставало блідим і кидало злий погляд на молочного брата». Опираючись на це спостереження, ЖанП’єр Дюпуї пропонує переконливу критику теорії справедливості Джона Ролза17. У Ролзовій моделі справедливого суспільства соціальна нерівність допускається лише тією мірою, якою вона допомагає тим, хто перебуває внизу соціальної драбини; базується вона не на успадкованих ієрархіях, а на природній нерівності, яка вважається випадковою, а не заслуженою18. Навіть британські консерватори нині готові підписатися під Ролзовим поняттям справедливості: у грудні 2005 року Девід Кемерон, щойно обраний лідер партії Торі, висловив намір перетворити Консервативну партію на захисницю найменш привілейованих, декларуючи: «Я думаю, що наша політика має оцінюватися за тим, що вона робить для малозабезпечених, для людей на найнижчій сходинці соціальної драбини». Та Ролз не помічає, що таке суспільство може створити умови для неконтрольованого вибуху ресентименту: у ньому я знатиму, що мій низький статус цілковито «виправданий», і це позбавить мене улюб­леного заняття – виправдовувати свої нещастя соціальною несправедливістю. Отже, Ролз пропонує жахливу модель суспільства, у якому ієрархія прямо легітимізується природними властивостями.

Тут не взято до уваги простого уроку з анекдоту про словенського селянина: добра чаклунка пропонує селянинові вибір – або вона дасть йому одну корову, а його сусідові дві, або вона забере в нього одну корову, а в сусіда двох. Селянин умить обирає другий варіант19. Ґор Відал дуже лаконічно сформулював це: «Мені не досить перемогти – друга сторона мусить програти». Суть заздрості/ обурення не лише в тому, що вона підписується під принципом нульової гри, за якого моя перемога означає поразку іншої; вона також передбачає пробіл між нами двома – не позитивний (ми всі можемо виграти й ніхто не програє), а негативний. Якщо мені доведеться обирати між власним болем і поразкою моєї опонентки, то я надам перевагу поразці опонентки, навіть якщо це означатиме й мою поразку. Це так, ніби мій кінцевий виграш від поразки опонентки функціонує як своєрідний патологічний елемент, що забруднює мою чисту перемогу. Фрідріх Гаєк знав, що значно легше прийняти нерівність, якщо стверджувати, ніби вона виникла як наслідок безособової сліпої сили: в «ірраціональності» ринку та успіхах чи невдачах капіталізму добре те, що вони дають змогу сприймати мій успіх чи невдачу як «незаслужені», випадкові20. Пригадаймо давній мотив ринку як сучасної версії непередбачуваної Долі. «Несправедливість» капіталізму є ключовою причиною його прийнятності для більшості: я можу значно краще вжитися зі своїм нещастям, знаючи, що це не через мою неповноцінність, а через випадок. Ніцше та Фрейд поділяють ідею, що справедливість як рівність побудована на заздрості – заздрості до Іншого, який

16 Lacan. Ecrits. – pp. 689–698. 17 Див. Dupuy. Avions-nous oublié Ie mal? 18 John Rawls. A Theory of Justice. – Cambridge, MA:

19 У більш нездоровій версії відьма каже йому:

Harvard University Press, 1971 (revised edition 1999); Ролз Джон. Теорія справедливості / Пер. з англ. О. Мокровольського: – К.: Основи, 2001. – 822 с.

«Я зроблю тобі все, що ти хочеш, але попереджаю, зроблю й твоєму сусіду вдвічі більше!». Селянин із хитрою посмішкою просить: «Виколи мені одне око!». – Прим. авт. 20 Див. Friedrich Hayek. The Road to Serfdom. – Chicago: University of Chicago Press, 1994.

73


має те, чого не маємо ми, і насолоджується цим. Отже, вимога справедливості в остаточному вигляді – це вимога прикрити надмірну насолоду Іншого так, щоб у всіх був рівний доступ до jouissance21. Необхідним результатом такої вимоги є, звісно, аскетизм. Якщо не можна встановити рівну насолоду, на її місці встановлюється рівна заборона. Та все ж у сучасному суспільстві вседозволеності цей аскетизм набуває форми власної протилежності, загального наказу Над-Я: «Насолоджуйся!». Ми такі зачаровані цим наказом, що наше задоволення стримується більше, ніж будь-коли. Погляньте на яппі: вони поєднують нарцисичну «самореалізацію» з украй аскетичною дисципліною оздоровчого бігу, правильного харчування тощо. Мабуть, саме це вкладав Ніцше в поняття Останньої Людини – хоча лише зараз ми здатні розпізнати її риси в обличчі гедоністичного аскетизму яппі. Ніцше не просто вимагав життєствердження проти аскетизму: він був цілком свідомий того, що певний аскетизм є зворотним боком надмірної декадентської чуттєвості. На це спрямована критика Ваґнерового «Парсифаля» та загалом пізньоромантичного декадансу, який коливається між відсирілою чуттєвістю та незрозумілим спіритуалізмом22. То що ж таке заздрість? Повернімося до Августинової сцени про заздрість немовляти до брата, який смокче груди матері. Суб’єкт заздрить не тому, як Інший володіє цінним об’єктом, а радше тому, як Інший може насолоджуватися цим об’єктом. Тобто просто вкрасти й заволо-

діти об’єктом замало: справжня мета – це зруйнувати здатність/можливість насолоджуватися цим об’єктом. Отже, нам треба помістити заздрість у тріаду заздрості, ощадливості та меланхолії – трьох форм нездатності насолоджуватися об’єктом і, звісно, рефлекторної насолоди від такої неможливості. На відміну від суб’єкта заздрості, який заздрить комусь через володіння об’єктом і/або jouissance, скнара володіє об’єктом, але не може насолодитися ним чи спожити його. Задоволення скнари походить із простого володіння, що виводить об’єкт у ранг священної, недоторканної/забороненої даності, яку не можна споживати за жодних обставин. Ось найвідоміший образ самотнього скнари: він повертається додому, зачиняє двері на три замки, відкриває скриню й лише тоді крадькома дивиться на цінну річ, із тремтінням і страхом. Те, що не дає йому спожити об’єкт, забезпечує його статус як об’єкта бажання. Те саме з меланхолійним суб’єктом, який, як і скнара, володіє об’єктом, але губить причину свого бажання. Найтрагічніша ситуація – коли меланхолік має вільний доступ до всього, чого йому хочеться, але це не приносить йому задоволення23. Цей надлишок заздрості є основою добре відомого, але не до кінця розроб­ леного розрізнення Руссо між самозакоханістю, amour-de-soi (природною любов'ю до себе) та amour-propre (викривленим надаванням переваги собі перед іншими, у якому особа фокусується не на досягненні мети, а на знищенні перешкод на шляху до неї):

21 Jouissance – одне з ключових понять психоаналізу

23 Чи можливо заздрити собі, а не лише іншому суб’єкту? Про суб’єктів, які не спроможні витримати своє щастя чи успіх і тому вперто саботують себе, іноді можна в грубих фрейдівських термінах сказати, що їхнє суперего заздрить успіхові їхнього его. Розкол між тим, що Лакан називає «суб’єктом висловленого» (як «я», суб’єкт мовлення, репрезентує себе в мовленні) та «суб’єктом висловлення» (саме «я», що говорить), у цьому разі доведено до крайнощів: суб’єкт стає Іншим для самого себе, займаючи позицію, з якої він заздрить самому собі. – Прим. авт.

Жака Лакана, що позначає надлишкову насолоду, яка не входить до plaisir (принципу задоволення). – Прим. перекл. 22 Див. Alenka Zupancic. The Shortest Shadow. – Cambridge, MA: MIT Press, 2006.

74


Примітивні пристрасті, напряму пов’язані з досягненням щастя, змушують нас мати діло лише з об’єктами, яких стосується і чиїм принципом є amour-de-soi, – по суті, вони приємні та милі. Та коли перешкоди відвертають їхню увагу від таких об’єктів, вони переймаються перешкодою, якої хочуть позбутися, більше, ніж об’єктом, якого намагаються досягти; тоді вони змінюють свою природу та стають дратівливими й ненависними. Так amour-de-soi – чисте шляхетне почуття – стає amour-propre, тобто умовним почуттям, засобами якого відбувається порівняння, почуттям, яке вимагає переваг, насолода якого цілком негативна – воно прагне не власного благополуччя, а нещастя інших.24 Зла людина – це не егоїстка, яку «цікавлять лише власні інтереси». Справжня егоїстка надто переймається власним добробутом, щоб заподіювати нещастя іншим. Первинний порок поганої людини якраз у тому, що вона переймається іншими більше, ніж собою. Руссо тут описує конкретний лібідальний механізм: це інверсія, що генерує зсув лібідальної інвестиції від об’єкта до самої перешкоди. Те саме можна застосувати й до насильства фундаменталістів – як до бомбардування Оклахоми, так і до нападу на вежі-близнюки. В обох випадках маємо діло з простою ненавистю: важливе знищення перешкоди – Федерального будинку міста Оклахома чи Word Trade Center, – а не досягнення шляхетної мети істинного християнського чи мусульманського суспільства25. От чому саму по собі егалітарність не варто мати за чисту монету: оскільки поняття (і практика) егалітарної справедливості спирається на заздрість, воно тримається на інверсії стандарт24 Jean-Jacques Rousseau. Rousseau, Judge of Jean-Jacques: Dialogues. – Hanover, NH: Dartmouth College Press, 1990. – p. 63. (Виділено автором. – Прим. ред.). 25 Див. Jean-Pierre Dupuy. Petite metaphysique des tsunamis. – Paris: Editions du Seuil, 2005. – p. 68.

ної відмови діяти в інтересах інших: «Я готова від цього відмовитися, щоб інші (теж) НЕ могли (були в змозі) мати це!». Зло тут далеке від заперечення самопожертви, воно виникає саме в дусі самопожертви, із готовністю знехтувати власним благополуччям – якщо самопожертвою я зможу позбавити Іншого насолоди…

Суб’єкт, що нібито грабує та ґвалтує? Одним із поп-героїв американськоіракської війни, який насолоджувався нетривалим періодом знаменитості, був Мухаммад Саїд аль-Сахаф, горезвісний міністр інформації Іраку. На щоденних прес-конференціях він героїчно заперечував навіть найочевидніші факти та дотримувався іракської лінії. Коли американські танки були лише за кілька сотень метрів від офісу міністра, він і далі наполягав, що показані американським телебаченням кадри танків на вулицях Багдада були просто голлівудськими спецефектами. Та іноді йому вдавалося підійти дивовижно близько до істини: заперечуючи твердження, що американці контролюють окремі частини Багдада, він відповів: «Нічого вони не контролюють – вони не контролюють навіть себе!». Схоже, у випадку із зануреним у хаос Новим Орлеаном старе Марксове твердження, що трагедія повторюється у формі фарсу, набуває оберненого значення: комічний Саїдів дотеп пере­ творився на трагедію. США, світовий полісмен, який докладає всіх зусиль, аби контролювати загрози миру, свободі та демократії в усьому світі, утратив контроль над частиною самої Америки. Було схоже, що Новий Орлеан на кілька днів сповз до стану дикого заповідника мародерства, убивств і зґвалтувань. Він перетворився на місто мертвих чи вми75


рущих, апокаліптичну зону, де блукають ті, кого філософ Джорджо Аґамбен назвав homines sacri – людьми, виключеними із соціального порядку. Наше життя просякнуте страхом перед тим, що такий розпад соціальної тканини може статися коли завгодно, що якась природна або технологічна катастрофа – землетрус, брак електроенергії чи «Проблема 2000» – відкинуть наш світ у первісний дикий стан. Відчуття крихкості наших соціальних зв’язків саме по собі є соціальним симптомом. Саме там і тоді, коли й де варто очікувати підйому солідарності перед катастрофою, маємо страх перед вибухом нещадного егоїзму, як це сталося в Новому Орлеані. Зараз зовсім не час для будь-якого Schadenfreude26 штибу «США отримали те, на що заслужили». Трагедія в Новому Орлеані була величезною: аналіз цієї події був запізнілим. Сцени, які ми бачили останнім часом у теленовинах, не можуть не викликати в пам’яті серії реальних медіа- та культурних феноменів. Перша асоціація, звісно, стосується телевізійних репортажів про те, як поринають у хаос під час громадянської війни міста третього світу (Кабул, Багдад, Сомалі, Ліберія…), – і це пояснює справжній подив від занепаду Нового Орлеана: те, що ми звикли бачити ТАМ, тепер відбувається ТУТ. Іронія в тому, що Луїзіану справді часто називають «банановою республікою США», третім світом усередині США. Можливо, саме в цьому – одна з причин запізнілої реакції влади. Хоча раціонально ми знали, що 26 Злорадство (нім.) – Прим. перекл. 27 Утім, таке вже траплялося в США: у кіно, звісно.

У серії фільмів «Утеча з…» («Утеча з Нью-Йорка», «Утеча з Лос-Анджелеса») американські мегаполіси відрізані від сфери громадського порядку й керовані злочинними бандами. Ще цікавіший з цього погляду фільм Девіда Коупа «Ефект спускового гачка» (The Trigger Effect) 1996 року, у якому суспільство починає розпадатися, коли влада зникає з великого міста; фільм творчо обігрує расові взаємини та наші упередження стосовно чужинців – як зазначалося в рекламі фільму: «Коли ніщо не працює, усе дозволено». Ще глибше за

76

може статися, насправді ми не вірили, що це можливо, достоту як із загрозою екологічної катастрофи. Ми все про неї знаємо, але насправді якось не віримо, що вона може статися…27 То чим же була катастрофа, що спіткала Новий Орлеан? Насамперед варто відзначити її дивний перебіг у часі, якусь відкладену реакцію. Одразу після початку урагану всі відчули тимчасове полегшення: його епіцентр пройшов повз Новий Орлеан на відстані приблизно сорока кілометрів. Повідомляли тільки про десять загиблих, тож найгіршого, жахливої для всіх катастрофи, вдалося уникнути. Подальший розвиток подій показав, що справи страшенно кепські. Частину захисної дамби міста знесло. Місто було затоплено, а соціальний порядок зазнав дезінтеграції… Так природне лихо, ураган, виявилося «соціально опосередкованим» у кілька способів. По-перше, є серйозні підстави припускати, що в США ураганів стається більше, ніж зазвичай, унаслідок антропогенного глобального потепління. По-друге, безпосередні катастрофічні наслідки урагану – затоплення міста – значною мірою спричинила людська помилка: захисним дамбам бракувало міцності, а влада недостатньо підготувалася до забезпечення цілком передбачуваних гуманітарних потреб, що виникли під час катастрофи. Але справжній і найбільший шок чекав після самої події у вигляді соціальних наслідків природної катастрофи. Розладнання соціального порядку відбулося як певна відкладена цим ховається аура Нового Орлеана як міста вампірів, живих мерців і вуду, де якісь примарні темні сили постійно погрожують порвати соціальну тканину. Тож знову, як 11 вересня, несподіванка була не просто несподіванкою: не властива Третьому світові реальність соціального хаосу, насильства та голоду ввірвалася в замкнену американську вежу зі слонової кості, а щось (що ми раніше сприймали як) чуже нашій реальності, щось, доступне нашій свідомості тільки як художній вимисел на телебаченні та в кінотеатрі, брутально ввірвалося в нашу реальність. – Прим. авт.


дія28 – так, ніби природна катастрофа повторилася як катастрофа соціальна. Як нам прочитувати цей суспільний провал? Найперша реакція – звичайна консервативна. Події в Новому Орлеані ще раз підтверджують, яким крихким є соціальний порядок, як сильно нам потрібен суворий правопорядок і етичний тиск для запобігання спалаху насильницьких пристрастей. Людська природа лиха, сповзання в соціальних хаос чигає на нас постійно… Цей аргумент також можна вивернути по-расистському: до насильства вдавалися майже винятково чорношкірі, тож ми знову маємо доказ того, що чорношкірі насправді нецивілізовані. Під час природних катастроф вилазять на світ Божий покидьки, які в нормальній ситуації просто ховалися й перебували під контролем. Звісно, очевидна відповідь на цю лінію аргументації така: хаос у Новому Орлеані лише оприявнив расовий поділ у США. Новий Орлеан був на 68 % чорношкірим. Чорношкірі – бідні та безправні. У них не було змоги втекти з міста вчасно. Їх покинули без їжі та опіки. Не дивно, що вони спалахнули гнівом. Їхню насильницьку реакцію варто розглядати як відлуння безладів через Родні Кінґа в Лос-Анджелесі29 чи навіть заворушень у Детройті та Ньюарку наприкінці 1960-х30. А що, як ще глибше суперечності, які призвели до вибуху насильства в Новому Орлеані, були не суперечностями між «людською природою» та силами цивілізації, що тримали її під контролем, а суперечностями між двома аспектами самої цивілізації? Що, коли сили закону та порядку, докладаючи зусиль для контролю над заворушеннями, аналогічними ново-

орлеанським, стикалися із самою природою капіталізму в найчистішому вигляді, логікою індивідуалістичної конкуренції, безжального самоствердження, породженою динамікою капіталізму; «природою» набагато більш загрозливою та насильницькою, ніж усі урагани й землетруси? У своїй теорії піднесеного (das Erhabene) Іммануїл Кант тлумачив нашу зачарованість неприборканою природною силою як доказ вищості духу над природою. Байдуже, якою несамовитою виявляється жорстока природа, якщо вона не руйнує морального закону в нас. Хіба катастрофа в Новому Орлеані не є таким прикладом піднесеного? Байдуже, яким несамовитим є вихор урагану, – він однаково не може вгамувати вир капіталістичної динаміки. Проте є ще один аспект новоорлеанських заворушень, не менш важливий для розуміння ідеологічних механізмів, які керують нашим життям. Згідно з відомим антропологічним анекдотом, «первісні люди», яким приписують певні вірування – наприклад, про те, що вони нібито походять від риби чи птаха, – відповідають на запитання про свої забобони так: «Звісно, ні – ми ж не такі дурні! Але мені казали, що дехто з моїх предків справді вірив у це…». Словом, вони переносять свою віру на інших. Те саме ми робимо зі своїми дітьми. Ми виконуємо ритуал Санта-Клауса, бо вважається, що наші діти вірять у нього, а ми не хочемо їх розчаровувати. Вони вдають, що вірять, щоб не розчаровувати нас і нашу віру в їхню наївність (і щоб отримати подарунок, звісно). Хіба це не стандартне виправдання міфічного нечесного політика, який вирішив виявити щирість? «Я не можу розчаровувати звичайних

28 Nachträglichkeit (нім.), у психоаналізі – переробка переживань, вражень і слідів пам’яті постфактум для узгодження їх зі свіжими переживанням чи з досягнутою новою стадією розвитку. – Прим. перекл. 29 Родні Кінґ (Rodney King, 1966) – чорношкірий, якого 1991 року побили лос-анджелеські поліцейські, що призвело до заворушень на расовому ґрунті,

під час яких було вбито 53 людини, спалено 600 будівель. – Прим. перекл. 30 Міські бунти, що спалахнули влітку 1967 року в Ньюарку (26 загиблих) і Детройті (43 загиблі) у результаті брутальності поліції, бідності, браку політичного представництва та протестів проти війни у В’єтнамі. – Прим. перекл.

77


людей, які в це (чи в мене) вірять». Ще на крок уперед: хіба ця потреба відшукати інших, які «справді вірять», не те саме, що рухає нами в бажанні затаврувати Іншого як (релігійного чи етнічного) «фундаменталіста»? Загадковим чином деякі переконання, здається, завжди діють «на відстані»: щоби переконання подіяло, у нього десь має бути найвищий гарант, та все ж цей гарант завжди відкладений, зміщений, ніколи не присутній особисто. Суть, звісно, у тому, що цей інший суб’єкт, який цілковито вірить, не мусить існувати для того, щоби переконання діяло. Досить припускати його існування, тобто вірити в нього як у первісного Іншого або в безособових «них» («тих, що вірять»). Хіба це відкладання чи зміщення не працює й на користь наших найглибших почуттів і настроїв, зокрема плачу та сміху? Від так званих плакальниць – жінок, яких наймають для голосіння на похороні в «примітивних» суспільствах, – через «консервований сміх» телевізійних комедійних шоу, де сміхова реакція на комічну сцену вписана в саундтрек, і до обирання аватару в кіберпросторі, – усюди йдеться про той самий феномен. Коли я конструюю «фальшивий» образ, який замінює мене в моїй віртуальній спільноті (наприк­ лад, у сексуальних іграх сором’язливий чоловік часто обирає своїм екранним персонажем звабливу жінку), емоції, які я відчуваю та «симулюю» в рамках екранного образу, не просто фальшиві. Хоча те, що я переживаю як «справжнє я», їх не відчуває, ці емоції все ж у певному сенсі «справжні». Достоту як тоді, коли дивлюся телевізійний серіал із закадровим сміхом, і хоч сам не сміюся, а просто дивлюся на екран, стомлений після тяжкої праці, усе ж відчуваю полегшення після шоу…31 Події в Новому Орлеані після урагану Катріна додають декого нового до

цієї серії «суб’єктів, що нібито»: суб’єкта, що нібито грабує та ґвалтує. Усі ми пам’ятаємо репортажі про порушення громадського порядку, вибух насильства, зґвалтувань і пограбувань із боку чорношкірих – проте, як засвідчили подальші дослідження, у більшості випадків такі буцімто оргії та насильства просто не мали місця: медіа подавали непід­ тверджені чутки як факти. Наприклад, 5 вересня New York Times процитувала слова поліцейського Компаса з новоорлеанського департаменту поліції щодо ситуації в центрі засідань: «Там ходять туристи, і тільки-но ці особи їх бачать, вони кидаються на них. Вони б’ють і ґвалтують їх на вулицях». Через два тижні він визнав у своєму інтерв’ю, що деякі з його найприголомшливіших заяв були неправдивими: «У нас немає офіційних звітів, які засвідчували б убивства. Жодного офіційного звіту про зґвалтування чи напад на сексуальному ґрунті»32. Так реальність бідних чорношкірих, залишених без засобів для існування, перетворилася на примару вибуху насильства серед чорношкірих, пограбувань і вбивств туристів на занурених в анархію вулицях, на «Супердоум»33, що кишить бандами, які ґвалтують жінок і дітей… Ці репортажі були не просто словами, це були слова з конкретними матеріальними наслідками: вони породили страх, що змусив владу змінити розташування військ, через них відтермінували медичну евакуацію, вони змусили поліцейських покинути роботу, вони змусили не використовувати гелікоптерів. Наприклад, машини служби швидкої допомоги «Акадіан» завернули після того, як стало відомо, що на пожежній станції в Ковінґтоні озброєні злочинці викрали всю воду, – це повідомлення виявилося цілком безпідставним.

31 Про поняття «суб’єкт, що нібито вірить» див. главу

Exceeded Crime's Reality in New Orleans. – New York Times, 29 September 2005. 33 Superdome – крита спортивна арена в Новому Орлеані. – Прим. перекл.

3 у книжці Slavoj Žižek, The Plague of Fantasies. – London: Verso, 1997. – Прим. перекл. 32 Див. Jim Dwyer and Christopher Drew. Fear

78


Звісно, відчуття загрози спровокувало справжні безлади та насильство: мародерство справді почалося, коли буря пройшла над Новим Орлеаном. Серед мародерів були й звичайні грабіжники, і люди, які шукали засобів для існування. Проте (обмежена) реальність злочинів аж ніяк не виправдовує «повідомлень» про суцільний крах закону та порядку. Не тому, що ці повідомлення були «перебільшеними», а з набагато радикальнішої причини. Жак Лакан стверджував: хай навіть дружина пацієнта справді спить з іншим чоловіком, ревнощі пацієнта все одно слід вважати патологічним станом. Аналогічно, навіть якщо багаті євреї в Німеччині початку 1930-х «справді» експлуатували німецьких робітників, зваблювали їхніх доньок, захопили популярну пресу і так далі, нацистський антисемітизм усе одно лишався підкреслено «неістинним», патологічним ідеологічним станом. Чому? Патологічним його робила заперечувана лібідальна інвестиція у фігуру єврея. Причину соціальних антагонізмів спроектували на «єврея», об’єкт перверсивної любові-ненависті, примарну фігуру змішаних зачарування та відрази. Те саме стосується мародерства в Новому Орлеані: навіть якщо ВСІ свідчення про насильство та ґвалтування виявилися фактично правдивими, то історії, що виникли довкола них, усе одно були би «патологічними» та расистськими, адже мотивацією цих історій були не факти, а расистські забобони, – задоволення, яке відчували ті, хто міг би сказати: «Бачите, чорношкірі справді такі – жорстокі варвари під тонким шаром цивілізації!». Іншими словами, ми мали би діло з тим, що можна назвати брехнею під виглядом правди: навіть якщо мої слова правдиві, мотиви, що спонукають їх промовляти, є хибними. А що ж очевидний правопопулістський контраргумент: якщо висловлення фактичної істини передбачає суб’єктивну брехню – расистське ставлення, – то це

означає, що з міркувань політкоректності нам не можна розповідати про прості факти скоєння злочинів чорношкірими? Відповідь очевидна: обов’язок полягає не в тому, щоби брехати, фальсифікувати чи ігнорувати факти заради якоїсь вищої політичної істини, а в тому – і це набагато важче, – щоб змінити суб’єктивну позицію так, аби висловлення фактичної істини не передбачало брехні суб’єктивної позиції висловлення. У цьому полягає обмеження стандартної політкоректності: не змінюючи суб’єктивної позиції, з якої ми говоримо, вона встановлює для нас правила стосовно змісту: не наголошуйте на тому, що саме чорношкірі здійснюють злочини; не стверджуйте, що лесбійські пари погано ставляться до дітей; не зациклюйтеся на тому, як безправні меншини чинять насильство над своїми жінками та дітьми… Але всі ці правила щодо змісту насправді не зачіпають нашої суб’єктивної позиції. Звісно, ми не визнаємо цих мотивів відкрито. І все ж час від часу вони виринають у нашому публічному просторі в цензурованій формі, у вигляді заперечення, згадані як чиясь думка, а потім негайно визнані хибними. Пригадайте, що сказав азартний неоконсервативний автор «Книги чеснот» Вільям Беннет 28 вересня 2005 року у своїй програмі «Ранок в Америці» із дзвінками слухачів: «Я ж знаю: правда, що, коли ви хочете знизити рівень злочинності, ви можете, якщо це ваша єдина мета, зробити аборт кожній матері чорної дитини в цій країні – і рівень злочинності знизиться. З цього можна було би посміятися й морально засудити, але рівень злочинності знизився би». Білий дім негайно зреагував: «Президент вважає, що ці коментарі були недоречними». Через два дні Беннет прокоментував свою заяву: «Я висловив гіпотетичне твердження… і потім сказав, що було би морально осудливим рекомендувати аборт цілій групі людей. Але от що трапляється, якщо ви вважаєте, що мета виправдовує засоби». Саме це мав 79


на увазі Фрейд, коли писав, що несвідоме не знає заперечення: офіційний (християнський, демократичний…) дискурс супроводжує та підтримує ціле кубло обсценних, брутальних, расистських, сексистських фантазій, які можна визнавати тільки в цензурованій формі. Але тут маємо діло не лише зі старим добрим расизмом. Ідеться про дещо більше – про фундаментальну рису нашого нового «глобального» суспільства. 11 вересня 2001 року стався удар по вежах-близнюках. За дванадцять років до того, 9 листопада 1989 року, упав Берлінський мур. Ця дата ознаменувала «щасливі 90-ті», мрію Френсіса Фукуями про «кінець історії» – віру, що ліберальна демократія в принципі здобула перемогу; що пошуки завершено; що настання глобальної ліберальної світової спільноти вже не за горами; що перешкоди цьому ультраголлівудівському хепі-енду були лише емпіричними та випадковими (ідеться про локальні осередки спротиву, де лідери ще не усвідомили, що їхній час минув). На відміну від цього, «11 вересня» – це головний символ кінця клінтонівських щасливих 90-х. Це ера, за якої скрізь виникають нові стіни: між Ізраїлем і Західним Берегом, довкола Європейського Союзу, на американсько-мексиканському кордоні. Піднесення популістської нової правиці – це просто найяскравіший приклад прагнення будувати нові стіни. Кілька років тому непомітно для загалу в Європейському Союзі ухвалили зловісне рішення: план організації загальноєвропейської прикордонної поліції, яка забезпечуватиме ізольованість території ЄС, у такий спосіб перешкоджаючи напливу іммігрантів. От де істина глобалізації: спорудження нових стін для оборони заможної Європи від потоку іммігрантів. Хочеться реанімувати старе марксистське «гуманістичне» протиставлення «взаємин між речами» та «взаємин між людьми»: за уславленої вільної циркуляції, можливість якої 80

відкрив капіталізм, саме «речі» (товари) циркулюють вільно, а циркуляція «осіб» дедалі більше контролюється. Нині ми маємо діло не з «глобалізацією» як незавершеним проектом, а зі справжньою «діалектикою глобалізації»: сегрегація людей і є реальністю економічної глобалізації. Цей новий расизм розвинених країн у певному сенсі набагато брутальніший за попередні види расизму: його імпліцитно легітимізує не натуралістська настанова («природна» вищість розвиненого Заходу) і вже не культуралістська (ми на Заході теж хочемо зберегти власну культурну ідентичність), а безсоромний економічний егоїзм. Глибинна межа проходить між включеними у сферу (відносного) економічного процвітання та виключеними з неї. Це знову змушує нас повернутися до пліток і так званих повідомлень про «суб'єктів, що нібито грабують і ґвалтують». Новий Орлеан належить до міст, найбільше вражених внутрішньою стіною, що відділяє заможних від замкнених у гетто чорношкірих. І фантазуємо ми саме про тих, хто перебуває по інший бік стіни: вони дедалі більше живуть в іншому світі, у чорній зоні, що слугує екраном для проектування наших страхів, тривог і таємних бажань. «Суб’єкт, що нібито грабує та ґвалтує», перебуває по той бік стіни. Саме стосовно цього суб’єкта Беннет може дозволити собі таку обмовку в цензурованій формі та зізнан­ня у своїх кровожерливих мріях. Плітки та фальшиві повідомлення про наслідки «Катріни» промовистіше, ніж усе решта, свідчать про глибокий класовий поділ в американському суспільстві. Коли на початку жовтня 2005 року іспанській поліції довелося мати діло з проблемою напливу відчайдушних африканських іммігрантів, які намагалися проникнути на маленьку іспанську територію Мелілла на рифському узбережжі Африки, вона оприлюднила план зведення стіни між іспанським анклавом


і Марокко. Зображення стіни – складної структури, нашпигованої електронікою, – були моторошно схожими на Берлінський мур, хіба що з протилежною функцією. Стіна мала перешкоджати людям проникати всередину, а не вириватися назовні. Жорстока іронія ситуації в тому, що саме уряд Хосе Сапатеро, тодішнього лідера чи не найбільш антирасистської й толерантної адміністрації в Європі, був змушений уживати цих заходів сегрегації. Це недвозначна ознака меж мультикультуралістського «толерантного» підходу, що проповідує відкриття кордонів і прий­

няття інших. Якщо відкрити кордони, першими збунтуються місцеві робітничі класи. Отже, стає зрозумілим: рішення полягає не в тому, щоб «зруйнувати всі стіни та впустити їх усіх», що є легковажною порожньою вимогою добросердних ліберальних «радикалів». Єдиним справжнім розв’язанням буде зруйнувати справжню стіну – не стіну імміграційного управління, а соціально-економічну стіну: змінити суспільство так, щоб люди вже не мусили у відчаї тікати з власного світу. Переклад з англійської Надії Парфан і Володимира Артюха

81


Вільгельм Саснал

82


83


Януш дорогою додому розмовляв із незнайомими чоловіками

84


85


Солдат допомагає цивільному

86


Пані Ядвіґа завжди любила свою роботу

87


88


89


90


Люблю це насильство

91


Манеж-2010: погроми епохи стабільності Ілья Будрайтскіс

З

араз, коли пишеться ця стаття, минуло вже понад півроку після подій 11 грудня на Манежній площі в центрі Москви. З такої невеликої, та все ж відчутної часової дистанції те, що тоді сталося, звісно, сприймається не так, як у ті дні, коли кожного жителя столиці не полишало відчуття якогось важливого й трагічного суспільного перевороту, ознаки якого можна було виявити скрізь. Після багатотисячної расистської вакханалії, за якою слідував дедалі більший потік неперевіреної інформації про міжнаціональні сутички по всьому місті, будь-яка розмова про це неминуче обмежувалася якістю свідчень. Можна було збирати факти, колекціонувати випадково підслухані розмови на вулицях і в метро, невпевнено прогнозувати найближче майбутнє. Значно складніше було уявити, яке місце посяде 11 грудня у великій політичній історії, оцінити, що справді змінилося назавжди. Рівень очікувань щодо цього виявився однозначно завищеним. Проте ключові складові події, здатної різко змінити ситуацію, були очевидними: готовність силових структур грати за правилами надзвичайного стану, резонанс у широких верствах міського населення і, звісно, надмір «м’яса» для ескалації вуличного насильства – 11 грудня не спрацювало й не могло по-справжньому спрацювати. 92

Уже через місяць, коли частина радикальних націоналістів, яка взяла на озброєння так звану «Стратегію-11», спробувала вивести на Манеж людей, лише окремі активісти відгукнулися на заклик і були швидко розігнані поліцією. Після хвилі репресій і заборон, спрямованих на крайніх правих, уже через місяць-два запанувала обережна байдужість, а ще через кілька місяців верхівка знову була готова знову використовувати в певних дозах націоналістичний порядок денний і його носіїв у новому електоральному сезоні.

Що таке стабільність? Те, що сталося в Москві, не лише не змінило ситуації, а навпаки, ідеально вклалося в російську модель панування політичної еліти. Ця модель, вибудувана й усталена впродовж останнього десятиріччя під назвою «керована демократія», звикла вважати своєю основною перевагою стабільність. Із цим цілком можна погодитися. Адже більшість критиків цієї системи звикли ототожнювати стабільність із передбачуваністю, із грою за наперед визначеними правилами. Таке ототожнення цілком нормальне для усталених парламентських демократій, де процес утворення панівного класу вже


давно завершився, а неминуче змагання між різними його групами вкорінене в публічних інститутах. У пострадянській ситуації, коли рани первинного накопичення ще свіжі, і молодий панівний клас ще не встиг забути запах крові, будь-яке змагання на рівних умовах може обернутися катастрофою для верхівки. Тому й еліті, і населенню необхідно постійно демонструвати наочні приклади цієї катастрофи, яка поки не відбулася, але є дуже ймовірною. Та річ не лише в штучному підтриманні консенсусу. На всьому шляху формування та зміцнення путінської «вертикалі влади» її невідступно супроводжували постійні надзвичайні ситуації. Терористичні акти, раптові спалахи масового насильства, стихійні лиха та масштабні пожежі – усі ці характерні знаки путінської епохи були не так результатом свідомої змови, спрямованої на узурпацію влади й придушення опозиції, як природним продуктом розпаду суспільства та держави. Державний апарат, особливо поліцейські структури, не виступав тут як сила, що може зупинити цей розпад, а з’являвся як найзначніший гравець, здатний найефективніше діяти в умовах цього розпаду. Він був готовий грати з кожним за його правилами та перемагати на території супротивника: у боротьбі з терористами поводитися, як найжорс­ токіший терорист, регулювати рівень вуличного насильства за допомогою ще більшого насильства, придушувати злочинність, удаючись до найвигадливіших злочинних методів. Кожна така дія вкотре стає наочним доказом переваг російської стабільності над нестабільністю – у сенсі прямої воєнної перемоги першої над другою. При цьому постійна наявність сил дестабілізації така ж необхідна, як і потужніші інструменти їх перманентного придушення. Регулярні ін’єкції насильства, за якими слідують нові порції надзвичайних захо-

дів, – от необхідна умова існування політичного порядку, встановленого у 2000-х роках у Росії. Кожну з таких ін’єкцій можна легко вписати в певний тематичний ланцюжок російської стабільної нестабільності. Одним із таких ланцюжків – безпереч­но, найважливішим – стала терористична загроза й ісламське підпілля на Північному Кавказі. Перша та друга чеченські війни, багаторічна «контртерористична операція», невпинне поширення антидержавного насильства з Чечні на дедалі більшу територію за її межами і, зрештою, перетворення всього ПівнічноКавказького регіону на одне велике джерело нестабільності – без усього цього трагічного, складного та неймовірно заплутаного процесу неможливо уявити зародження й актуальний стан сучасної російської держави. За кожним новим актом терору слідувала нова серія надзвичайних заходів, яка послідовно включала розширення повноважень поліції та спецслужб, скорочення політичних свобод, централістичні політичні реформи (на кшталт скасування прямих виборів губернаторів). І що далі заходили терористи в масштабності та жорстокос­ті своїх дій, то далі міг просунутися силовий апарат держави у ствердженні своєї могутності.

Нацистська загроза Небезпека російського етнічного націоналізму та расизму була й залишається другою за важливістю лінією, яка, утім, дедалі більше перетинається з першою. Ісламістів і нацистів можна справедливо вважати співзасновниками сучасної російської держави, її інститутів і звичаїв. Їхня активність призвела до усталення в поліцейській практиці поняття «екстремізм», яке фактично універсалізує всі окремі прояви виходу за межі дозволеного. Важливою відмінністю російських крайніх правих від ісламістів завжди був 93


їхній глибокий і органічний зв'язок із державною машиною, коріння якого можна знайти й у попередніх історичних епохах (від загравань пізньорадянського КДБ із «Російською партією» до чорносотенців початку ХХ сторіччя, чию активність підживлювала поліція вже майже мертвої Імперії). Розвиток сучасних російських ультраправих (як відносно легальних, так і безпосередньо втягнених у регулярне насильство) на всіх своїх етапах прямо залежав від державних структур (силових і не тільки), які перетворювали правих радикалів на складову тих чи тих маніпулятивних стратегій. Ці стратегії варіювалися від епізодичної співпраці до прямої регулярної фінансової та інфраструктурної підтримки. Можна легко простежити й зв'язок різних типів активності крайніх правих із наближенням електоральних сезонів. Крім того, існував і досі існує очевидний кадровий зв'язок між державою та нацистами: чимало лідерів і активістів або самі мали досвід роботи в державних структурах, або там працюють їхні близькі родичі. Як зауважує Алєксандр Вєрховський, провідний експерт із російського неонацизму, «у якийсь момент із якимись неонацистами можуть грати в політичні ігри, і це роблять одні люди; потім ситуація зміниться, і або вони стануть уже не потрібними для політичних ігор, або буде інша потреба, або вони надто зарвалися […] тоді приходять інші люди й іншими методами починають працювати з ними вже як з обвинуваченими»1. Цей залежний характер підтверджує, що крайні праві в сьогоднішній Росії зовсім не є самостійним політичним чинником – на відміну від, скажімо, класичного європейського фашизму першої половини ХХ сторіччя, здатного претендувати на цілковите захоплення політичної машини. Водночас керова-

ність сучасного російського нацизму має свої очевидні ліміти. Він не лише не є слухняною маріонеткою в руках державної бюрократії, а й самим фактом свого залежного, проте дуже помітного існування підтверджує максимальну не­однорідність державного апарату. Такий динамічний стан крайніх правих – стан постійної зміни ілюзії державного кон­ тролю на відчуття його втрати – відіграє дедалі більшу роль у специфічній російській «стабільності». Так само, як постійно зростав рівень кавказької загрози, піднімаючись до нових позначок шкали антидержавної небезпеки – від локального сепаратизму до масштабних терактів по всій країні, – перманентно зростала й небезпека нацизму. Не вдаючись до подробиць, можна навести таку хронологічну послідовність цього постійного зростання надзвичайного расового насильства, політичної активності ультраправих і зумовленої нею державної політики:

1 Верховский. Нацисты и кураторы // Грани.ру. – http://grani.ru/blogs/free/entries/188629.html.

2 Див. прим. 1.

94

1. 2001–2003 роки. За цей період уперше було актуалізовано – і для суспільства, і особливо для силових структур – тему расистських погромів, реакцією на які стали посилення поліцейського кон­ тролю за міським простором і поява спеціальних «антиекстремістських» законів: • 20 жовтня 2001 року близько 150 крайніх правих скінхедів влаштували погром на Царицинському ринку, у спальному районі Москви. Трьох людей було вбито (громадяни Азербайджану, Таджикистану та Індії), десятки поранено2; • 7 липня 2002 року в підмосковному місті Красноармійську відбувся погром вірмен місцевими жителями. Десятки потерпілих. Під час цих подій


у місті спостерігалася висока активність ультраправих політичних груп3; Невдовзі після цього в Красноармійську було засновано Рух проти нелегальної імміграції – парасолькову організацію російських крайніх правих, основою політичної стратегії якої стала участь у стихійних расистських протестах; •9  липня 2002 року відбулися масові заворушення під час трансляції футбольного матчу Росія–Японія на великому екрані на Манежній площі в центрі Москви. У заворушеннях узяли участь до 8 тисяч футбольних фанатів (за даними МВС), постраждали кілька іноземців, журналістів і міліціонерів, один підліток-фанат загинув. Довкола площі було розбито близько ста автомобілів4; • 25 липня 2002 року президент Путін підписує поспіхом ухвалений парламентом закон «Про протидію екстремістській діяльності». 2. 2005–2006 роки. Цей період характеризується виходом крайніх правих на новий рівень публічної активності. «Російські марші» відкривають стратегію політичного «захоплення вулиць», а події в Кондопозі – настанову до інтервенції в стихійні ксенофобські виступи. Тоді ж оформлюється нацистське підпілля, а акції насильства набувають організованого й цілеспрямованого характеру. Цей же період пов'язаний із подальшим наступом на політичні права, посиленням контролю за виборами. • 4 листопада 2005 року в Москві відбувається перший «Російський марш», безпрецедентна масова вулична акція крайніх правих (кілька тисяч учасників); 3 Эмиль Паин. Россия: уровень ненависти при-

ближается к отметке «взрыв». // Новая газета. – 24 января 2011. –  http://www.novayagazeta.ru/ data/2011/006/13.html. 4 П. Смирнов. Ультранасилие: http://vpered.org.ru/ index.php?id=691&category=5.

• 13 листопада 2005 року в Петербурзі жорстоко вбито антифашистського активіста Тімура Качараву. Убивство було здійснене добре організованою групою нацистів і викликало значний суспільний резонанс; • 26 листопада Московський міський суд усуває від участі у виборах до Московської міської думи список партії Родина як такої, що «розпалює національну ворожнечу». Незадовго до цього по телебаченню показали передвиборний ролик цієї партії виразно антикавказького спрямування; • 1–6 вересня 2006 року в карельському місті Кондопога відбулися масові кавказькі погроми, у яких узяли участь до 2 тисяч місцевих жителів. Ключову роль у публічному представництві погромників відіграє лідер Руху проти нелегальної імміграції Алєксандр Бєлов. Після медійного успіху Кондопоги організація намагалася розвинути його в локальних погромних виступах у Вольську (Саратовська область, вересень 2006 року), Ставрополі (липень 2007 року) та ін. 3. Із 2008 року стартує й швидко зазнає поразки ще одна стратегія «керованого націоналізму» – сприятливого режиму для легальної діяльності ультраправих, що передбачає зниження підпільної активності. Одночасно зі створенням спеціального управління «антиекстремізм» виходить на новий інфраструктурний рівень. Цей період пов'язаний також зі зростанням антифашистського руху, активність якого, швидко ламаючи усталені практики взаємин між владою та ультраправими, швидко стає об’єктом репресій. • 6 вересня 2008 року наказом президента в складі МВС засновано особливий Департамент із протидії екстремізму. Працівники департаменту, який дістав неформальну назву «Центр „Е”», фактично одразу 95


привертають до себе увагу винятковою активністю в багатьох регіонах країни. Об’єктом масової кампанії тиску, що включала погрози, фізичне насильство та порушення фіктивних кримінальних справ, стають активісти як ультраправих груп, так і ліві, антифашисти, а також ліберальні правозахисники та діячі культури; • 19 січня 2009 року в центрі Москви вбито адвоката Станіслава Маркєлова та журналістку Анастасію Бабурову; • 4 листопада 2009 року в центрі Москви відбувся дозволений масовий мітинг-концерт за участю головного російського нацистського гурту «Коловрат». Ця акція стала, як виявилося, найбільшим досягненням ультраправої організації «Російський Образ», яку неформально підтримували функціонери з Адміністрації президента. Того ж дня за підозрою в убивстві Маркєлова та Бабурової заарештовано неонацистів Нікіту Тіхонова та Євґєнію Хасіс, пов’язаних із «Російським Образом». Під час судового процесу, що тривав у 2010–2011 роках, свідчення лідера «Російського Образу» Ільї Ґорячева відіграли вирішальну роль для винесення звинувачувального вироку, а сама організація стала назавжди дискредитованою; • 19 січня 2010 року, у роковини вбивства Маркєлова та Бабурової, у Москві відбувається безпрецедентна масова антифашистська демонстрація; • 27 квітня 2010 року рішенням суду визнано екстремістською та заборонено діяльність «Слов’янського союзу» – однієї з найбільших легальних неонацистських організацій; • 27 липня 2010 року, після атаки кількох сотень антифашистів на адміністрацію підмосковних Хімок на знак солідарності з місцевим рухом проти вирубки лісу, розпочинається хвиля репресій проти антифашистів у всій країні. 2010 96

року «антифа» нарівні з крайніми правими було остаточно включено в пріоритети діяльності «антиекстремістських» силових структур. Цей далеко не повний перелік подій унаочнює, що кожен новий період у ро­звитку крайніх правих, як і боротьби з ними, містив більшість елементів попереднього. Наприклад, расистські напади набули масового характеру за кілька років до погрому в Царицино 2001 року, але саме після нього тема нацистського насильства як така почала утверджуватися в поліцейській практиці. Локальні ксенофобські виступи відбувалися задовго до Кондопоги, проте саме ця подія стала етапною у стратегічному розвитку та публічному представленні крайніх правих. Привид подій 11 грудня на Манежній площі, здавалося, витав над цим місцем упродовж усіх 2000-х. Після масових заворушень футбольних фанатів 2002 року, влітку 2007-го на Манежній зірвалася реалізація фактично того ж сценарію, який було успішно розіграно три роки по тому. 21 липня 2007 року після бійки групи ультраправих футбольних фанатів з азербайджанською молоддю в соціальних мережах почали лавиною поширюватися заклики вийти наступного дня й дати відсіч кавказцям. 22 червня сутичка справді відбулася, та вже не на заблокованій поліцією Манежній, а на менш значущій Слов’янській площі. Скромні масштаби цієї події, що не призвела до серйозних жертв, не дали їй змоги стати справді поворотною, але, вочевидь, змусили її сценаристів дійти певних висновків на майбутнє. Зв'язок расистських мобілізацій із рухом фанатів потребує особливої уваги. «Орієнтація на насильство, виразно „чоловічі цінності” зробили угруповання фанатів відкритими для впливу з боку ультраправих. […] В умовах шаленої антикомуністичної пропаганди та швидкої деградації „ліберальних” цінностей […] в угрупованнях фанатів стрімко зростають націоналістичні настрої. […] Зауважимо,


що за вісім років, які відділяли заворушення, влаштовані футбольними хуліганами на Манежній площі влітку 2002 року, від заворушень 11 грудня поточного року, ідеологічні погляди всередині спільноти фанатів остаточно сформувалися й набули крайнього правого та ксенофобського характеру», – відзначає в статті, написаній по свіжих слідах «Манежного повстання», лівий публіцист Павєл Смірнов5. Слід нагадати, що сюжет, який передував заворушенням, – убивство неозброєного футбольного фаната озброєним кримінальним кавказцем, який за допомогою хабарів уникав покарання, – майже з точністю до подробиць виникав раніше. У липні 2010 року в центрі Москви було вбито вболівальника «Спартака» Юрія Волкова. Уже перші акції вболівальників і ультраправих політичних груп, які миттєво до них долучилися, з вимогою арешту всіх кавказців, причетних до вбивства, викликали великий резонанс у мас-медіа. Однак, попри швидке зростання сприятливого ксенофобського тла довкола «справи Волкова», уболівальники не переступили межі, за якою відбулося би перетворення цієї справи на повномасштабну політичну подію. Вибух насильства та приголомшливі картини міжетнічної війни було відкладено на потім.

Манеж – новий рівень небезпеки? Отже, яка послідовність подій довкола 11 грудня? 6 грудня на півночі Москви під час конфлікту між групою вболівальників «Спартака» та кавказькою молоддю загинув один з уболівальників, 28-річний Єґор Свірідов. Уже наступного дня близько тисячі «спартаківців» перекрили одну з найбільших міських артерій із вимогою затримати всіх кавказців – учасників бійки. 5 Див. прим. 4.

На найближчий вихідний – 11 грудня – було призначено акцію пам’яті. Лідери офіційних структур уболівальників закликали обмежитися покладанням квітів, але в крайніх правих був інший план. Упродовж кількох днів у мережі активно підігрівався градус кавказофобії та поширювалися заклики зібратися в центрі Москви. 11 грудня, після покладання квітів на місці загибелі Свірідова, тисячі фанатів вирушили на Манежну площу, де потім кілька годин тривала стихійна демонстрація під кавказофобськими гаслами. Її учасники били випадкових перехожих із «неслов’янською» зовнішністю (понад 30 потерпілих), а потім вступили в сутички з поліцією, яка намагалася очистити площу. Кульмінацією стала спроба виступу начальника московської міліції Колокольцева, який, как русский русских, попросив учасників акції розійтися. Разючі коливання при оцінюванні кількості людей, які зібралися на Манежній, яскраво свідчать про складний шлях створення цієї події – через криві дзеркала поліцейських звітів, медійні репортажі та суперечливі приватні свідчення. Різні учасники та спостерігачі називали числа від 3 до 10 тисяч, московська поліція – 5 тисяч, а телеканал «Росія 24» дав зовсім фантастичне число – 50 тисяч. Такий діапазон з очевидною тенденцією до завищення створював враження виняткової масовості події, що нібито перевершила будь-які політичні акції останніх років. Хай що сталося насправді, до вечора 11 грудня, коли площа спорожніла, поліцейські відділки наповнилися затриманими, а обивателі дивилися новини, було зрозуміло – відбулося щось дуже важливе. Поєднання двох зусиль дало результат: ультраправі розіграли сценарій локального ксенофобного вибуху, який став загальнонаціональною подією, а влада зробила все, щоб ситуація набула саме такого статусу. Увесь наступний тиждень був покликаний підтвердити цей масштаб: 11–14 97


грудня акції пам’яті Свірідова відбулися в понад десяти містах (найпомітнішими вони виявилися в Санкт-Петербурзі та Ростові), а 15 грудня в Москві на площі Європи було здійснено сумбурну й підоз­ рілу спробу повторити сутички, анонс яких заздалегідь широко поширили соціальними мережами. Тоді ж президент устиг зробити кілька жорстких заяв щодо неприпустимості ксенофобії, прем’єр висловив офіційне співчуття лідерам футбольних фірм і вшанував пам'ять Свірідова, а поліція та Центр «Е» розпочали небачено масштабну «профілактичну» операцію. У Москві було особливо помітно, як нова хвиля контролю накриває місто. 15 грудня, напередодні широко заявлених міжетнічних сутичок, було затримано близько 2 тисяч людей. Більшість із них – молоді люди, схожі на кавказців, футбольні хулігани чи особи, які просто невчасно опинилися неподалік Київського вокзалу, місця ймовірного конфлікту. 18 грудня, коли націоналісти спробували провести акцію біля Останкінського телецентру, було затримано понад тисячу осіб. Уже значно пізніше, протягом усього грудня, «у зв’язку із заворушеннями на Манежній площі» затримували та допитували сотні молодих людей, які випадково опинялися в полі зору поліції. У цій атмосфері напруги гучно лунали різні версії змови, що стояла за подіями на Манежній. Її джерелом називали й Адміністрацію президента, і силові структури, і спецслужби. Поширений у російському суспільстві спосіб інтерпретації значних політичних подій шляхом викриття «таємних пружин», звісно, вказує на максимальну дезорієнтацію. Проте слід пам’ятати, що ця дезорієнтація та безсилля суспільства стали наслідком закритої, непрозорої політики, рушійні механізми якої завжди перебувають у тіні залаштункових ігор панівної еліти. Люди схильні бачити змову не лише тому, що це дає їм ілюзію розуміння подій, а й 98

тому, що змови – це справді надто звичне явище для нашої пострадянської історії. Проблема лиш у тім, що в реальності змов значно більше, ніж звикли вважати більшість громадян. Рівень прихованих суперечностей усередині російської державної системи такий високий, що можна припустити одночасне співіснування трьох, чотирьох або десяти різних маневрів, які несподівано сходяться в одній точці. Безпосередню політичну вигоду від подій на Манежі можна легко приписати дуже багатьом, тому складно визнати авторство за кимсь одним. Але, не вдаючись до детального розбору інтересів кожної з фракцій еліти, можна впевнено сказати: уся вона перемогла.

Кого розбудив Манеж? Події на Манежі викликали величезний резонанс. Кожна зі сторін, які намагалися використати цю подію, наполягала на її поворотному характері. Президент, прем’єр і поліцейські генерали відкрили в ній нові ресурси для «наведення ладу». Націоналісти прагнули утвердити цей день як найвищу точку зростання національної самосвідомості. Заскочені ліберали сором’язливо намагалися прос­ тягнути руку погромникам, оголосивши їх прикладом не зовсім приємного, та все ж справжнього і не врегульованого згори громадянського суспільства. Але всі вони разом були готові знову й знову повторювати, що Манеж унаочнив «реальну проблему», а яскравий рецидив кавказофобії виник «не на порожньому місці». Тепер розмова про «етнічну злочинність» і «неконтрольовану міграцію» стала центральною темою суспільного порядку денного, а обговорення цих проблем, незважаючи на лицемірні правила ввічливості, стало ледь не громадянським обов’язком. Події 11 грудня ще раз засвідчили, як влаштована зсередини


наша «стабільність», і як працює система політичного панування як така. Держава не лише доводить свою незамінність у придушенні конфліктів, а й дає кожному громадянину зрозуміти, який саме конфлікт є визначальним. Важливо не просто нав’язати конфлікт, а й недвозначно вказати на його джерело. Нав’язуючи свій порядок денний, залякуючи екстремізмом, тероризмом чи навалою носіїв варварської культури, владні еліти не мобілізують суспільство, а роззброюють його. У цьому принципова відмінність расизму як інституціональної сили, що нині доводить свою актуальність і в Росії, і в Західній Європі, від класичного фашизму, який залишився у ХХ сторіччі. Останній був явищем кризи буржуазної держави, яка переставала бути ефективним інструментом влади для власного ж панівного класу. Фашизм приходив ззовні, підмінюючи державу та замінюючи її. Як масовий рух, що мав на меті здобуття влади, фашизм зароджувався в ситуації надзвичайної мобільності суспільства, або, згідно з висловлюванням Ернста Нольте, «європейської громадянської війни». Расизм виникає в надрах держави й опускається вниз. Сигнал вищості та нерівності вміло регулюється елітою. Політичні пропозиції, які ще зовсім нещодавно здавалися маргінальними та непристойними, можуть дуже швидко перетворитися на мейнстрим. Як зауважує провідний ліберальний дослідник національної політики в Росії Еміль Паїн, «влада не може керувати націоналізмом, але здатна його підштовхувати. Після етнічного погрому в Кондопозі (2006) влада почала говорити про необхідність „забезпечення переваг корінного населення”. Після війни з Грузією (2008) заявили про впровадження відсоткових квот на проживання іноземців. Після подій на Манежній […] ішлося вже не лише про обмеження в’їзду в Росію громадян інших країн, а й про обмеження реєстрації внут­ рішніх мігрантів – російських громадян,

які переїжджають з одного регіону своєї країни в інший»6. У політичній історії західноєвропейських країн електоральне зростання крайніх правих часто було пов'язане з тим, що їхню риторику прямо повторювали представники істеблішменту, які надавали їм необхідних рис «реальності». Згадаймо знамениту промову успішного консервативного політика Пауелла 1968 року – про ріки крові, які заллють міста Британії, якщо триватиме масова міграція чорношкірих. Ця промова не лише різко розгорнула політичні дискусії між провідними партіями напередодні виборів, а й зумовила тетчеристський поворот кінця 1970-х7. Дискусії щодо «французької ідентичності», ініційовані Саркозі, або нарікання Меркель на «провал мультикультуралізму» в Німеччині – типові приклади такого включення. Лінії, що розділяють суспільства, упевнено проводяться згори та визнаються цими суспільствами як природні й органічні. Влада зміцнюється, удаючись до риторики расистів, але й расисти стають сильнішими, коли їхня програма починає домінувати. Такі події, як Манеж, – важливий крок на цьому шляху. Жалюгідність російських ультраправих як організованої політичної сили не має вводити в оману. Стверджуючись як допоміжний, але дедалі необхідніший елемент політичного панування, вони починають перетворюватися на легітимну та звичну частину суспільного пейзажу. Просочуючи своїми ідеями, символами, типом мислення найрізноманітніші середовища, нацисти стали важливою складовою змін, які відбулися в російському суспільстві в похмурий період переходу до пострадянського неоліберального устрою. Переклад із російської Анни Погрібної 6 Див. прим. 3. 7 Цей зв'язок націоналізму та расизму з неоліберальною

політикою в Британії вичерпно проаналізував Стюарт Голл: Stuart Hall. The Great Moving Right Show // Marxism Today. – January 1979. – http://www.amielandmelburn. org.uk/collections/mt/pdf/79_01_hall.pdf

99


Академічний расизм: багато причин – один вихід? Алєксандр Бікбов

А

кадемічний расизм не надається до чітких визначень, лишаючись цілком визначеним політично. За розмаїття видів расистської чутливості (антисемітизм, варіації біологізму, соціального сегрегаціонізму тощо) звична самоцензура учасників академічного світу стосовно власних політичних позицій розчиняє расистське висловлювання в нейтральних контекстах. Хоча й у такій формі, і часто без зусиль, воно зчитується симпатиками та опонентами. Не прагнучи виокремити його «суть», типологічно не відмежовуючи расизм від етнічного націоналізму, класового елітизму та решти ідеологій винятковості, я хочу порушити інше питання: наскільки та за яких обставин расистськи детерміновані судження стають прийнятними, а можливо, і бажаними в стінах Академії1. 1 Тут і далі під «Академією» та «академічним» я маю на увазі й університетський, і дослідницький сектори. – Тут і далі прим. авт.

100

Чи є мова першою інстанцією расизму? Для початку візьмемо або заново сконструюємо кілька фраз, які можна почути і в університетських аудиторіях, і в академічному мовленні, і далеко за стінами Академії: 1. Українці перевершують росіян за забезпеченістю житлом. 2. Росіяни перевершують американців як військові техніки. 3. Французи перевершують італійців і решту європейців за вишуканістю кухні. 4. Німці перевершують інші народи за розумовими здібностями. 5. Росіяни перевершують інші етноси за вітальною силою. 5а. Українці перевершують інші етноси за життєвою силою. Більшість цих фраз прямо трапляються в академічному мовленні чи є принципово


близькими до його зразків. Наприклад, судження про перевагу французької кухні – це майже пряма цитата з «Матеріальної цивілізації» Фернана Броделя. Якщо ми прочитаємо деякі тексти Броделя в логіці підвищеної антирасистської пильності, подекуди вони можуть нас насторожити. Неважко помітити, що від висловлювання 1 до висловлювання 5а расистський сенс стає дедалі виразнішим. Точніше, якщо перше з них важко запідозрити в расистському змісті поза відповідним контекстом, то в останньому цей контекст подає себе сам через історично сертифіковане поєднання понять «етносу» та «життєвої сили». Ми маємо діло з континуумом, у якому, здається, сама мова переконує в тому, що немає виразної межі між расизмом і звичайною економією мовних засобів. Чи слушним буде в цьому разі повторити запитання Ролана Барта, поставлене ним до міфу: чи не «схильна сама мова» до расизму, а в цьому разі – чи не слугують самі мовні конструкції, які виражають вищість, пасивним резервом расистських класифікацій? Окремі поняття, що є складовими цих конструкцій, під час драматичних періодів історії набувають чіткого політичного маркування внаслідок їх використання в практиках расової дискримінації; у результаті вже сама граматика вищості навантажується виразно расистським сенсом. Справді, підставляючи інші поодинокості на місце «росіян», «українців», «італійців», «французів», замінюючи «вишуканість кухні» та «життєву силу» новими змінними, ми отримаємо конструктор пропозицій, який дає змогу цілком послідовно моделювати наявні історичні та риторичні зразки вищості. Расизм мови, вочевидь, виявляється й у функціонуванні самих цих поодинокостей. У порівняльних конструкціях вони наче «природно» генерують расистський сенс. Хай ці терміни стверджують етнічні, культурні, соціально-політичні спільноти, – ужиті «самі по собі», вони сприяють тому, щоб мислити по-расистському чи,

точніше, тому, щоб на місці диференційованих соціальних структур мислити сутності, наділені власною природою2, які, своєю чергою, широко відкриті для побудови расистської мови. Можна сказати, що у використанні цих поодинокостей повторно інвертується леві-стросівська схема міфу, яка завдяки роботі з розчак­ лування постає розгалуженою системою опозицій, проте самі носії міфу послуговуються його структурними елементами як ізольованими й анімованими сутностями. Частота їх використання в сучасних суспільствах – результат витіснення структурної логіки есенціалістською, що осідає в мові. І, звісно, не лише в академічній мові. Часом есенціалістська логіка здатна уникати розчаклувальної раціональної перевірки, мирно співіснуючи з цифрами чи обертаючи їх на свою користь. Ця обставина переводить тезу про мову-расиста в прагматичний вимір. Ступінь забезпеченості житлом (висловлювання 1) можна визначити, розділивши кількість квадратних метрів на кількість мешканців. Диференційний чи есенціалістський результат залежатиме від того, на яких засадах конструюються обчислювані спільноти: ідеться про жителів території України та Росії, чи про громадян цих держав, чи про тих, хто називає себе «росіянами» й «українцями» в масових опитуваннях. В одному підручнику історії, що набув скандального розголосу, автори склали список колабораціоністів і дезертирів за етнічною ознакою, кількісно показавши «підвищену готовність [національних регіонів] до співпраці з окупантами» як один із мотивів сталінської депортації3. Крім очевидного сумніву в 2 Починаючи від Барта (а до нього варто згадати

Дюркгайма), натуралізацію соціального – «перетворення історії на природу» – докладно проаналізували чимало уважних критиків очевидності. Зазначу лише, що етнічний расизм робить невроз природного безвихідним. 3 Барсенков А. С., Вдовин А. И. История России. 1917–2009 / Изд. 3-е. – Москва: Аспект Пресс, 2010. – С. 362–364.

101


політичній логіці перенесення відповідальності з окремих колабораціоністів на цілі регіони, насправді не менш значущим тут є структурне питання: кого й на яких підставах включено до цих етнізованих спільнот? Політична історія мовних категорій, яка відповідає на це запитання, могла би бути дієвим інструментом лін­ гвістичної самокритики. Але, оскільки таке запитання рідко лунає навіть від опонентів, кількісні розрахунки, які, здавалося б, могли урівноважити дрейф від есенціалізму до расизму, легко інструменталізуються в невинних спершу іграх порівнянь і зіставлень. Загалом мова, безперечно, постає тактичним полем расизму. І академічні конструкції роблять свій вагомий внесок у його організацію. Та чи зводиться проб­ лема до расизму мови, чи все ж правильніше говорити про расизм її носіїв? Чи не перетворюється теза про мову, яка буцімто сама робить нас расистами, у надто просте алібі? Адже мова робить расистами не всіх і не однаково. Теза, яку можна знайти ще в Дюркгайма та Мері Даґлас, полягає в тому, що мова чи колективні вірування не є чимось, що просто проявляє свою структуру в нашому мовленні. Є соціальні сили – звісно, не у віталістському сенсі, – які організовують використання мови. І цей простий факт знову повертає нас до прагматичного виміру: хто і як формує цей расистський комплекс, що довершується в мові? І наступне: чи досить самого лише морального вето на використання граматики вищості, щоб убезпечити Академію від публічного використання расистського мовлення?

Інституціалізований расизм Академії: гіпотеза дерегуляції У пошуках дійових сил ми можемо лишитися номіналістами, уклавши список співробітників університетів і академіч102

них інститутів, які активно практикують расистські судження4. Власне, ця процедура аж ніяк не буде зайвою. Річ у тім, що академічну критику расизму сьогодні частіше спрямовано на мовні практики, ніж на їхніх індивідуальних носіїв. Але процедура складання списку може приховати від нас не менш важливу обставину. А саме те, що силами, які вповноважують індивідів на політичні судження, виступають насамперед інституції5. І якщо ми маємо діло з такою Академією, де расистські судження можливі чи навіть бажані, передусім слід зрозуміти, якою є в реальності (на відміну від славнозвісного гумбольдтівського ідеалу) її інституційна організація. З’ясувавши це, ми значно краще зрозуміємо, чим уповноважуються судження в термінах вищості та як відбувається нормалізація расового схематизму. І тут ми переходимо до питання, яке є великим дослідницьким завданням. Що відбулося наприкінці 1980-х, а радше навіть на початку 1990-х, окрім різкого зниження зарплат і загалом скорочення державного фінансування наукових досліджень і викладання? І як пов’язане те, що відбулося, з поширенням расистського висловлювання, яке звучить не інтимно, не між викладачами та науковцями як приватними особами, але як легітимне пояснення соціального світу?6 Бурхливий фінал 1980-х поміж інших тем, понять і нерозв’язаних питань зали4 Приклад короткого списку зі змістовними подробицями див.: Бикбов А. Вирус расизма в российском образовании // Острая необходимость борьбы. – 2010. 5 П’єр Бурдьє докладно аналізує цю тезу в цілій низці своїх праць. Однією з найдоречніших тут можна назвати: Le langage autorisé // Actes de la recherche en sciences sociales. – № 5 (1), 1975. 6 Ця обставина інтригує двічі, якщо зауважити, що далеко не всі, хто практикує расистську мову та вдається до пояснень расистського штибу, професійно працюють у тих дисциплінах чи з тими темами, де таке використання може хоч якось стати в нагоді. У цьому сенсі расизм часто є безкорисливою практикою, що теж сприяє його поширенню.


шив нам у спадок поняття «лібералізації», яким прийнято характеризувати пострадянський стан академічного світу. Справді, найпомітніша тенденція початку 90-х років у Академії, як і в усьому російському суспільстві, – це демонтаж інстанцій радянської держави, яка створювала стримувальні та цензурні ефекти в стінах і поза стінами дослідницьких і освітніх закладів. У випадку Академії йдеться про такі зовнішні інстанції, як відділи ідеології та науки ЦК, із якими треба було узгоджувати проекти наукових досліджень, плани публікацій, програми конференцій, виїзди за кордон. Але йдеться також про партійні та комсомольські осередки в структурі освітніх і наукових закладів, про Перші відділи, які відповідали за те, що сьогодні ми можемо назвати інформаційною безпекою, включно з доктринальною чистотою створюваної продукції. У системі наукових обмінів, які одночасно стримувалися й за­охочувалися інстанціями держави-опікуна, деякі прояви академічного расизму, зокрема антисемітизм, поширений і в природничому, і в гуманітарному радянському середовищі, досить ефективно цензурувалися. У пізньорадянський період науковці чи викладачі навряд були меншими антисемітами, ніж вони «раптом» стали наприкінці 1980-х чи на початку 1990-х років. Проте в реальності пізньорадянської Академії антисемітська чутливість (як, утім, і багато чого безперечно ціннішого) залишалася мотивом кухонних розмов – тією мірою, якою її носії дотримувалися вимог бюрократизованої академічної кар’єри з її системою публічного мовлення та публічних замовчувань. Те, що ми розуміємо під лібералізацією, яка стартувала за два-три роки до скорочення державного фінансування наукових і освітніх інституцій (найрізкішого в 1991– 1992 роках), було пов’язане насамперед із демонтажем цих інстанцій державної опіки, які не були власне академічними, але при цьому були активно присутніми в академічних обмінах і значною мірою

визначали моделі академічного висловлювання. У контексті звільнення з-під опіки застосування поняття «лібералізація» до кінця 1980-х – початку 1990-х є цілком правомірним і не підлягає серйозному сумніву. Проте в пошуку пояснень того, як расистський, націоналістичний чи шовіністичний тип мовлення стали легітимними в стінах Академії, його явно замало. Ми можемо припустити, що антисемітськи налаштовані інтелектуали, які активно обговорювали за чаєм «засилля євреїв», як і «біла кістка» академічних установ, що з гидливою пихою згадувала про «нацменшини», яких набирали в Академію за квотами радянської позитивної дискримінації, і носії інших аналогічних форм соціальної чутливості лише скористалися зникненням інстанцій нагляду, щоб уже на межі 1980–1990-х заявити про свої погляди публічно. Найрепресивніші та найбанальніші трактування політичної свободи (лібералізації) цього періоду – як полігона всіх видів зіпсутості – у своїй суті є варіаціями цієї моделі. При цьому за її допомогою нам буде дуже складно пояснити, у який спосіб такі погляди дуже швидко отримали не лише публічну сцену поза стінами Академії, а й формальну наукову респектабельність, що супроводжується публікацією монографій в університетських виданнях, створенням відділів і цілих академічних інститутів, де захищаються кандидатські й докторські дисертації з тем і проблем, здавалося б, раз і назавжди залишених за порогом ХХ сторіччя. Щоби пояснити цю стрімку інволюцію пострадянського академічного світу, слід приділити увагу щонайменше ще одному його інституційному виміру, який виник майже одночасно з політичною лібералізацією та зрештою цілком перевизначив її результати. До багатьох – фактично до тих самих – процесів у пострадянській Академії варто застосувати другу схему аналізу: не лібералізації в термінах звільнення від політичної опіки держави, а дерегуляції в термінах обміну між учасниками, 103


які лишилися без держави. Інституційна дерегуляція Академії була структурно ізоморфною тій реформі, якої зазнав економічний світ, де державу в ролі арбітра, що гарантує ціноутворення, якість продукції, дотації для слабких виробників, було усунено з відносин між економічними контрагентами. Якщо політична лібералізація демонтувала партійну ієрархію Академії, скасувавши нависання політичної адміністрації над науковою та освітньою, то підсумком інституційної дерегуляції стало скасування чи принципове послаблення попередніх інтелектуальних ієрархій і тісно з ними пов’язаних критеріїв науковості, вписаних у радянську державну політику підтримки та контролю. Така інволюція була двічі радикальною, адже зачепила систему, у якій державна опіка над Академією становила лише половину парадоксальної петлі, що закріп­ лювала за академічною наукою та університетським викладанням державотворчу функцію. У конструкції «режиму наукового комунізму» характеристика «науковий» не була простою доктринальною ілюзією. За нею стояла категорія «кваліфікованих кадрів», цього основного продукту університетської системи, але також, якщо не передусім, – фігура державного експерта, роль якого відводилася працівникам академічних інститутів і частково – університетів. Експертний корпус радянської держави рекрутувався з Академії вже у вузькому значенні слова – з Академії наук СРСР. Це можна простежити в цілому спектрі практик бюрократичної участі, від написання в 1970–1980-х напівритуальних звітів або п’яти- і двадцятирічних перспективних прогнозів розвитку народного господарства до майже неодмінного призначення міністрами науки з 1965 до 1991 року членів Президії АН СРСР. Інституційна організація, що легітимує расизм у стінах Академії, походить із моменту, коли звільнені від політичної опіки академічні інституції, чию легітимність уже не було гарантовано держав104

ними повноваженнями, самі не могли гарантувати виняткової легітимності суджень працівників перед зовнішньою публікою. Усі проблематичні різновиди систематизувальної мови, маючи однаковий потенціал істинності, зіштовхувалися в становленні публічного простору, де наукове мовлення девальвувалося так само швидко, як мовлення членів товарис­тва «Пам'ять», як мовлення начитаного дилетанта, прихильно прийнятого широким загалом, або мовлення колишнього викладача політекономії соціалізму, який брався читати курси з нової дисципліни соціології чи, скажімо, економіки, а при цьому був змушений підробляти ще в трьох місцях, не маючи часу сумлінно готуватися до кожної лекції, гарячково опановуючи пласт літератури, яка щойно з'явилася в перекладах, – тієї літератури, про існування якої він міг знати хіба що зі збірок з оманливою назвою «Критика сучасної буржуазної філософії». Однією з поширених спроб академічного перепривласнення дерегуляції на початку – в середині 1990-х стала орієнтація на принцип anything goes як зразок, що не снився й Феєрабенду. На противагу відразливому «постмодернізму», з яким він мав набагато більше спільного, ніж хотілося б самим учасникам, цей принцип було відкрито проголошено етичним і методологічним регулятивом у різних секторах Академії: у формі «мультипарадигмального підходу» в соціології, «зіставлення/єдності наукового та ненаукового знання» у філософії тощо.

Дерегуляція обмінів, концентрація влади: природність расизму Дерегуляція здійснила ключовий перелом, що зробив фактично однаково легітимною та нелегітимною всю множину контрагентів і їхніх висловлювань, упов­


новажених формальною (інституційною) приналежністю до науки й університету. Академія початку – першої половини 1990-х була абсолютно фантастичною амальгамою з науковців із іменем і високоспеціалізованими публікаціями накладом 150 примірників, релігійних аскетів, які знайшли притулок від небезпечної реальності, відомих усій країні публіцистів, доморощених кухонних мислителів, політ- і оргконсультантів-початківців, власників щойно створених і вже успішних кооперативів, яким було приємно чи вигідно, окрім нової роботи в комерційному секторі, зберігати місце в Академії, а також ревних шукачів НЛО, ройової свідомості, метанаукової вищої істини тощо. В умовах принципової слабкості органів наукового самоврядування, насамперед учених рад, і за браку інстанції опіки та нагляду, яка раніше регламентувала стосунки всередині інституцій, усі ці учасники виявлялися одночасно носіями досить проблематичних професійних позицій і хиткого авторитету перед «великим суспільством», зокрема читачами, політиками, комерційними замовниками та іншими реципієнтами їхнього професійного мовлення; але так само або майже так само легітимних позицій перед ними ж і одне перед одним у стінах дерегульованих закладів. Призупинивши колишні наукові ієрархії та зрівнявши в інтелектуальних злиднях науковців, дилетантів, політиків, дерегуляція перевиробила публічний простір, допустивши в ньому расистське мовлення як один із безлічі (слабко)легітимних способів соціальної систематики. Це багато в чому визначило модель конкурентних відносин між різними типами інституцій, старих і нових, але також відносини всередині кожної академічної інституції, причому несиметрично. Якщо міжінституційний простір упродовж 1990-х демонстрував тенденцію до зростання різноманітності, включно не лише із самопроголошеними експертними

інститутами та навколополітичними угрупованнями, а й із малими науковими центрами, не залежними від великих інституцій дисциплінарними та міждисциплінарними журналами, виданнями та порталами інтелектуальної публіцистики, то внутрішня організація Академії зазнала зворотної еволюції. Виключені з внутрішньоінституційних обмінів, одіозні відділи ЦК і партійні осередки, які одночасно з опікою та контролем розширювали простір кар'єрних маневрів у бюрократизованій радянській Академії7, звільнили місце для нової, жорсткішої конфігурації, що пов'язує керівництво установ і більшість працівників, які ще за радянських часів дістали дуже дивне, військове позначення «рядових». Насамперед демонтаж інстанцій державної опіки посилив залежність «рядових працівників» від керівництва інституцій, перетворивши їх на найманих робітників, економічно залежних від безпосереднього роботодавця. Зайняті у двох, трьох і більше місцях, викладачі та дослідники виявилися майже не пов'язаними між собою колегіальними, асоціативними стосунками, що сприяло швидкій деградації наукових і навчальних дисциплін як саморегульованих – нехай і дуже обмежено – співтовариств. Друга половина 1980-х років позначилася спалахом дискусій про можливості самоврядування в Академії, але вже на початок 1990-х кілька процедурних реформ позбавили вчені ради реальної влади: влади розв’язувати кар'єрні питання, атестувати працівників, складати наукові програми8. Відносне зрівняння всіх видів 7 Докладніше про це див.: Бикбов А. Эскиз по-

литической микроистории социологии: российская и французская социология – части одной дисциплины? // Laboratorium. – № 1, 2009. Розділ «Гений места: рождение советской социологии из духа руководства» (текст доступний на сайті журналу: http://soclabo.org). 8 Результати цього спершу не поміченого, але принципового процедурного зсуву початку 90-х стали очевидними лише наприкінці десятиріччя й перетворилися на панівну систему в 2000-х.

105


висловлювань унаслідок дерегуляції призвело до парадоксальної на перший погляд централізації та концентрації академічної влади в керівництва закладів. Перехоплення академічної влади «кризовими менеджерами», що здавалося природним у ситуації різкого зниження наукових бюджетів і банального пошуку грошей на світло й опалення, наново центрував академічну організацію 1990-х на внутрішній адміністративній ієрархії – на противагу радянській партійній і дисциплінарній, байдужішій до наукового змісту мовлення. Взаємна ізоляція інституцій, які здобули адміністративну «суверенність», і хитке професійне становище їхніх працівників лише зміцнювали цей ефект. Таке силове зрушення змінило всю економіку академічних обмінів, практично створивши іншу академічну раціональність. Саме в цій вузловій точці ми виявляємо джерело легітимності расистського мовлення як компенсаторної ієрархічної систематики залежностей і вищостей. Воно локалізоване в характері зв'язків, у типі взаємодій, які регулярно відтворюються з початку – середини 1990-х у пострадянських академічних інституціях, де ефекти наукової дерегуляції накладаються на зрослу адміністративну ієрархію. Практика «суверенних», жорстко ієрархізованих інституцій зі зникомо слабкими асоціативними зв'язками та монополією керівництва на ухвалення рішень стає такою формою дисциплінування академічного працівника, яка майже природно перевиробляє його як носія правої політичної чутливості. Підпорядкованість керівництву, пряма залежність від нього як від роботодавця та брак досвіду автономної колегіальної суб'єктивності зрештою редукує саму здатність учасника академічних взаємодій до інтерпретації соціального світу в інших термінах, аніж стосунки залежності, ви­щості та маніпуляції. Це підживлюється ключовим на сьогодні академічним і політичним міфом, який на позір ніяк логічно не завдя106

чує расистській чутливості, але тісно пов'язаний із нею соціогенетично. Ідеться про часто використовувану для пояснення будь-яких форм соціальної самоорганізації модель, яка систематично перевизначається в термінах зовнішньої маніпуляції: учасників самоврядних ініціатив насамперед підозрюють у «підкупі», «зовнішньому замовленні», «рейдерстві», «політтехнологіях», а інтерпретативне завдання зводиться до локалізації ляльковика9. Власне, неавтономний суб'єкт, покинутий інстанціями опіки, – це великий пізнавальний парадокс. Але він залишається цілковито непроблематизованим в ієрархічній моделі «суверенних» інституцій, де учасникам гарантовано свободу діяти чи говорити тільки після досягнення високих адміністративних позицій. Ті, хто має низькі адміністративні позиції, завжди залишаються підозрюваними в тому, що їхніми діями та висловлюваннями керує, маніпулює хтось вищий. Для нової інституційної організації расистський і, ширше, правий тип висловлювання стає менш небезпечним і навіть легітимнішим (завдяки «природності»), ніж критична рефлексія та інтелектуальна самокритика, нібито невіддільна від самої «ідеї Університету». Пострадянський досвід свідчить, що Академія здатна успішно й мовчазно цензурувати критичну рефлексію і так само мовчазно за­охочувати расистське мовлення, яке краще відповідає її типовій внутрішній організації, а крім того, разом із безліччю інших дилетантських систематик вигідна своїм співвідношенням незначних інституційних витрат на виробництво (на відміну від наукових досліджень, які потребують складної та зваженої інституційної механіки) і політичних чи «експертних» дивідендів, які окремі академічні підприємці та цілі інституції можуть отримувати на політичному ринку. 9 У Росії будь-яку самоорганізовану активність часто описують як «підкуплену» та «керовану» Заходом.


Ринковий попит на расистський і ультраправий тип висловлювання з боку широкої консервативної клієнтури став ще одним важливим чинником, який пере­ творив расистську чутливість із мотиву кухонних розмов на предмет кар'єрної та публічної спеціалізації, привабливої для, зокрема, молодих «експертів», чий досвід украй далекий від пізньорадянських кухонь. По суті, разом із дерегульованим пострадянським ринком публічності сформувався ринок расистського мовлення, який суттєво змінив конфігурацію індивідів і груп у ставленні до можливих форм публічного висловлювання. Ця зміна простежується і в змістовому плані расистської систематики, зокрема в принциповому зсуві від внутрішньої «єврейської небезпеки» пізньорадянського періоду до зовнішньої загрози з боку «кавказців і мігрантів» або «російських окупантів» (у контексті пострадянських держав), а також у фабрикуванні імпліцитно расових або відкрито націоналістичних, політично прибуткових експертних міфологій, активно використовуваних для легітимації нових режимів: «Трипілля – найдавніша цивілізація планети», «Росія в оточенні ворогів» тощо.

Вигнання расистів з Академії Із загальної картини можна зробити висновок, що монополізація академічної влади керівництвом і посилення ієрархій не є перешкодою на шляху расистського висловлювання до Академії. Навпаки, саме ці тенденції роблять інституції нечутливими до ризиків расиалізації пояснювальних моделей і так само «природно» схиляють їхніх працівників до правої чи крайньої правої політичної чутливості. Ця обставина є дієвим аргументом як проти морального чи організаційного «відновлення СРСР» у стінах Академії, так і проти її подальшої «загальноєвропейської» менеджеризації. Але це не скасовує питання

про те, у які способи учасники академічних обмінів можуть нині впоратися з такими побічними ефектами дерегуляції. Уникаючи традиційного протиставлення пострадянських і західноєвропейських прикладів, відповідь можна знайти набагато ближче. Украй цінним є досвід Києво-Могилянської академії: разом із деякими іншими невеликими реформістськими інституціями, заснованими після 1991 року на пострадянському прос­ торі, вона є дуже цікавим і обнадійливим винятком із загального ряду. Створена на початку 1990-х як національний і навіть націоналістичний проект, наприкінці 2000-х КМА перетворюється на один із ключових центрів критичної та лівої рефлексії. Джерело цієї контртенденції міститься насамперед у тій ролі, яку відіграють в управлінні закладом і у створенні його публічного порядку денного колегіальні форми. Загалом ними можуть бути вчені ради, які реально працюють, дієвий механізм консультацій адміністрації закладу з працівниками та студентами кафедр, наукове кваліфікування кандидатів і вибір на посади колегами (а не керівництвом), розробка й обговорення академічних програм самими викладачами, ініціативні центри, засновані на паритетних асоціативних зв'язках. Консультації та рішення, ухвалені в таких горизонтально орієнтованих зв'язках, що об'єднують учасників не простою формальною належністю до інституції, а взаємним інтелектуальним визнанням, наново засновують ту Академію, яка найприродніше здійснює нерепресивний інтелектуальний і політичний самоконтроль. Попри всю свою винятковість і неминучі труднощі та обмеження, цей досвід демонструє, що саме колегіальні об'єднання – спільноти рівних – працюють як найпродуктивніша10 контрвлада стосовно расистської та крайньої правої чутливості, а також інших різновидів агресивного дилетантизму. 10 Тобто не винятково реактивно-протестна.

107


Безумовно, цей досвід є історичним і не є незворотним. У пострадянських контекстах така академічна практика завжди балансує на нетривкій межі, де колегіальним стосункам можуть загрожувати не лише спроби авторитарного перезахоп­ лення, а й менеджеризація, тобто пере­ творення зв'язків усередині інституції зі стосунків між інтелектуальними колегами, носіями взаємно визнаних наукових властивостей, на специфічний тип виробничих відносин, орієнтований на «ефективність»: надвисокі показники публікацій, дедалі більшу кількість аудиторних годин, навантаження, начитку тощо. Водночас цей досвід відтворюваний, його можна зміцнити й посилити керованим конструюванням паритетних зв'язків і свідомою протидією ефектам дерегуляції без обмеження академічних свобод. Роблячи кроки в цьому напрямі, було б небезпечним нехтувати реальною академічною та ринковою механікою виробництва расистського мовлення. Це стосується, зокрема, поширеного пояснення расизму академічних діячів у термінах адміністративного та політичного замовлення – замовлення Академії з боку зовнішніх інстанцій на інтерпретування світу в расових і національних, а не, скажімо, у класових чи інституційних термінах. Гадаю, можна небезпідставно стверджувати, що від державних і більшості приватних інстанцій такого прямого замовлення не надходить. І якщо деякі академічні діячі різко критикують інституції за зайву м'якість, толерантність, лібералізм, республіканізм, пропонуючи натомість прості расистські чи шовіністичні рецепти, і згодом ця критика виявляється в якийсь спосіб інтегрованою в державний порядок денний, – це відбувається не тому, що держава як апарат дає таке замовлення й потім користується його плодами. У переважній більшості випадків можна спостерігати не більше, ніж факт зустрічі на ринку публічного висловлювання окремих груп і фрак108

цій чиновників з окремими групами та фракціями расистів, які лише формально належать до Академії. Їхні проекції внут­ рішньоінституційного досвіду, що простягаються від банальної ксенофобії до не менш банальних теорій змови, набувши форми систематичного висловлювання, виявляються придатними до комодифікації та комерціалізації. Крім того, варто зважати й на те, що, незважаючи на дерегуляцію простору публічного мовлення, жодна форма расистської чутливості не має сьогодні внутрішньої наукової легітимності чи привабливості. Це веде нас до відмови від гіпотези силової генези расистського мовлення в сучасній Академії. Расистське висловлювання, яке змістово асоціюється з режимом жорсткості, ієрархії та вищості, насправді є лише результатом слабкості наукової саморегуляції – повторюся, вирішальної слабкості або браку тих колегіальних структур, асоціативних форм самоврядування – насамперед діяльних учених рад, – які ухвалювали б рішення щодо кар'єрних питань і змісту навчальних та дослідницьких програм, і які єдині здатні ефективно (нерепресивно) регулювати обіг публічного академічного мовлення, перешкоджаючи інтеграції в нього расистського висловлювання. Ці дві обставини приводять до одного важливого для нас політичного висновку. Треба завжди пам'ятати про те, що легітимність академічних расистів на ринку публічного мовлення, усе ще підданому сильному впливу дерегуляції, насправді вкрай тендітна й залежна від легітимності, якої їм надає формальна належність до інституцій. Часом досить відкритого засудження від імені Академії, щоби сполошена політична клієнтура тимчасово припинила доступ академічних расистів до експертної та публічної сцени. У практиці ініціативних колегіально організованих наукових центрів така критика майже нездоланна, що приводить – як бачимо в західноєвропейській Академії – до утвер-


дження антирасистського академічного консенсусу. У цьому сенсі публічна сила й авторитет антирасистської критики безпосередньо визначаються силою та дієвістю колегіальних зв'язків. При цьому навіть найбільш обґрунтований і переконливий аналіз расистського мовлення, здійснений ізольованими критиками та не вбудований у колегіальні механізми академічної саморегуляції, майже напевно приречений на вузьку спеціалізацію. Як можна сформулювати організаційне завдання академічної саморегуляції? Низка досліджень расистської чутливості, зокрема академічної, завершуються закликами, що мають на меті присоромити носіїв расистського мовлення чи укласти з ними моральний пакт, звертаючись до них як до рівних співрозмовників. Така тактика цілковито хибна – не тому, що моральний торг загалом неможливий і «з цими людьми нема про що говорити», а тому, що моральний погляд на расизм, спроби його напучування й замовляння все ще підпорядковані логіці дерегуляції 90-х. У її рамках усіх носіїв спершу визнають рівноправними членами інституцій, науковцями зі вченими ступенями, формальними колегами, що робить їх легітимними

учасниками академічної комунікації, і лише потім їм погрожують моральними санкціями. Гадаю, сьогодні відповідь на расистське мовлення, як і на весь паноптикум цілковито нелегітимних із наукового погляду фантазмів, публічно відтворюваних від імені науки й університету, має бути сучаснішою, тобто винятково політичною. Дієва практика обмеження агресивного дилетантизму разом із будь-якою крайньою правою чутливістю в її публічному вираженні може існувати тільки в річищі створення в стінах Академії політичної організації, яка під час своєї діяльності безпосередньо здійснювала би делегітимацію носіїв расистської чутливості як науковців і викладачів. І тільки в тому разі, коли розмова перестає вестися на рівних, можна буде політично виключити расистів із наукових інституцій і з університету, себто повернути кухонних мислителів назад на їхні кухні. Ця публікація – доопрацьована доповідь, прочитана на конференції «Ідеологія відмінності», що відбулася в Центрі візуальної культури НаУКМА 6–10 грудня 2010 року. Переклад із російської Катерини Сороки

109


Фашизм із людським обличчям Оксана Тімофєєва

П

итання про те, чи людина є твариною, і в чому полягає відмінність людини від інших тварин чи тварин узагалі, має тривалу історію, безліч найрозмаїтіших і неочікуваних аспектів, а також низку політичних імплікацій, несподівано доречних для аналізу «темних сторін» сучасної неоліберальної демократії. Теза, яку я спробую представити й захистити, дуже проста: якщо гуманізм, від імені якого часто ведеться боротьба чи пропаганда проти насильства на ґрунті расизму або ксенофобії, походить із уявлення про виняткову цінність людської істоти та людського життя, то від цього уявлення лише один крок до того, щоби поставити під сумнів цінність того чи іншого життя, якщо воно не є людським. Фашизмом із людським обличчям я називаю певний світовий лад чи режим, за якого універсальне панування ідей гуманізму та прав людини поєднується з культурним, соціальним і етичним расизмом, а функціонування глобальної капіталістичної економіки в симбіозі з біополітикою не лише допускає, а й передбачає існування системи, яку можна порівняти із системою концтаборів – через необізнаність чи мовчазну згоду суспільства. Було би простіше говорити, скажімо, про «расизм із людським обличчям», проте я наполягаю на слові «фашизм». Якщо расизм – це соціальний феномен, історична актуальність якого лежить на поверхні та ні в кого не викликає сумніву, 110

подиву чи нерозуміння, то фашизм як потенційність виходить далеко за рамки того, що сучасне суспільство готове визнати як власну проблему та з чим може себе ототожнити: навіть звичайна згадка, називання підлягає табу – так, ніби вона здатна матеріалізувати привид іще не забутого минулого. Якщо расизм сприймається радше як одне з численних відхилень у рамках певної відносної норми, то фашизм – це скандал, надзвичайний стан і винятковий випадок. Та чи це не той самий винятковий випадок, який видає себе за норму?1 Відхрещуючись від фашизму, політичне несвідоме розмовляє з нами мовою заперечення («що завгодно, тільки не це!»)2. Словосполучення «фашизм із людським обличчям» може видатися парадоксальним або таким, що суперечить здоровому глузду, адже фашизм зазвичай асоцію1 Див. відому восьму тезу про поняття історії Беньяміна: «Традиція пригноблених навчає нас, що „надзвичайний стан”, який переживаємо ми, – не виняток, а правило. Нам необхідно виробити таке Поняття історії, яке цьому відповідає. Тоді нам стане цілком зрозуміло, що наше завдання – створення справді надзвичайного стану; так зміцниться й наша позиція в боротьбі з фашизмом» (B. Беньямин. О понятии истории // Новое литературное обозрение. – 2000. – №46. – С. 82). Про надзвичайний стан як виняток, що стає правилом, див. також: Agamben G. State of Exception. – University of Chicago Press, 2005. – Тут і далі прим. авт. 2 Пор.: «„Ви запитуєте, ким може бути це обличчя зі сну. Воно не є матір’ю”. Ми вносимо поправку: отже, це мати» (З. Фрейд. Отрицание / Пер. А. Гараджи. – http://sacher-masoch.ru).


ється з чимось темним і злим, а «людське обличчя» (гуманізм) – із чимось розумним, добрим і світлим. Але чим є здоровий глузд, якщо не нісенітницею, замаскованою під очевидність, або просто ідеологією – набором сприйнятих як істини аксіом, які нібито відповідають самій природі речей? Доки ідеологія каже нам, що ідеологій уже немає (а «є лише тіла та мови»3), очевидності, які суперечать одна одній, драматично одна на одну накладаються. До речі, саме з надлишку довіри до здорового глузду породжується стільки незрозумілостей і незручностей у дискусії про те, що добре й що погано для сучасної демократії. Згадаймо хоча б європейські дебати щодо заборони носіння жінками бурки, нікабу та паранджі, що так залякали й розкололи ліву та ліво-ліберальну громадськість на тих, хто вважає, що в рамках прогресивнішої та розвиненішої західної культури саме так і треба боротися з пригнобленням жінок, характерним для ісламу, і тих, хто вважає навпаки: що власне ця заборона й утискає культурну ідентичність мусульманських жінок, а отже, їхню свободу4. І  от уже фемінізм, який виник свого часу як прогресивний емансипативний рух зліва, цинічно використовується правими популістами проти мігрантів5, які, живучи в Європі, і далі сповідують традиційні та патріархальні цінності; сексуальні свободи, свого часу відвойовані західними лівими в буржуазної культури, стають

іще одним аргументом на захист «білої» Європи від ісламу як осередку гомофобії6; мультикультуралізм, первинно покликаний заперечувати перевагу однієї культури над іншою та, відповідно, право нав’язувати іншим цінності якоїсь однієї (християнської) культури, обертається неоколоніалізмом7, коли місце християнства посідає ліберальна демократія, а культури, які ухиляються від її нормативного ідеалу, зазнають репресій або насильства. Хрестові походи нашого часу відбуваються під білими прапорами гуманізму, а захист прав людини слугує вагомим приводом для прояву воєнної агресії та озброєного вторгнення однієї держави на територію іншої (так звана «гуманітарна інтервенція»). Перед тими, хто послідовно позиціонує себе як гуманіста й захисника прав людини, постає проблема: як у такому складному, заплутаному контексті локалізувати «антилюдські», антигуманні тенденції? Звідки вони походять? Звідки беруться, скажімо, расизм і ксенофобія? Де та межа, на якій любов до батьківщини перетворюється на патологічну ненависть до її уявних ворогів? Дехто вважає, що загалом агресія зароджується знизу, у середовищі простих людей, яким нібито від природи властиво ненавидіти. Така позиція поширена здебільшого серед консерваторів. Наприклад, Карл Шмідт, у своїх роздумах слідуючи за Гоббсом, вважає, що сильна державна влада

3 «Є лише тіла та мови» – на думку А. Бадью, такою є базова аксіома панівної ідеології «демократичного матеріалізму», якому він хоче протиставити свою «матеріалістичну діалектику» (згідно з якою, існують ще й «вічні істини»). Див. Badiou A. Logics of worlds / Trans. By Alberto Toscano. – London, Continuum, 2009. – P. 1. 4 Закон, що забороняє носити в громадських місцях Франції арабський нікаб, афганську бурку та іранську паранджу, ухвалений французьким парламентом у вересні 2010 року та набув чинності у квітні 2011 року. 5 Див., напр.: Sara Farris. Beyond Culturalism: the Political Economy of Femonationalism (доповідь, прочитана на конференції Historical materialism, New School, Нью-Йорк, 8 травня 2011 року).

6 Див. про це: Eric Fassin. Sexual whiteness. Immigration Politics, Sexual Democracy and Racialization of the National Identities in Europe (доповідь, прочитана на конференції «Ідеологія відмінності», Науково-дослідний центр візуальної культури, Київ, 9 грудня 2010 року). 7 Див., напр.: Gayatri Chakravorti Spivak. Neocolonialism and the secret agent of knowledge. An interview with Robert J.C. Young. – 1991. – http://www. robertjcyoung.com/Spivakneocolonialism.pdf.

111


необхідна для приборкання людської агресії: зла від природи людина потребує репресивних апаратів управління8. Схожу лінію аргументації – щоправда, у більш популістській манері – розвиває, наприклад, Камілла Палья, яка вважає своїм учителем де Сада. На думку Пальї, фашизм природний і – до будь-якої державної політики – він є певним законом природи. «Ми не можемо звільнитися від існування в наших фашистських тілах»9, «…фашизм природи страшніший за будь-який суспільний фашизм»10, – пише Палья, доходячи висновку, що навіть найжорсткіші та крайні форми державного насильства завжди будуть виправданими й відповідатимуть природі людини (за якою кожен чоловік – воїн, а кожна жінка – повія і хтонічна мати)11. У випадку Пальї демонізація природи, балансуючи на межі відчаю та цинізму, у пориві міфотворчості набуває форми квазіантропології, заснованої на натуралізації фашизму. Звісно, насправді людина за природою не є ні злою, ні доброю, вона може поводитися так чи так, ворогувати або, навпаки, взаємодіяти, виявляти солідарність з іншими, може будувати свої стосунки на конкуренції, а може – на кооперації чи взаємодопомозі12. Як справедливо стверджує Паоло Вірно, людська тварина сильна завдяки своїй амбівалентності, відкритості й невизначеності власних моделей поведінки13 (у філософській традиції це називається свободою).

Є й ті, хто шукає причину агресивних тенденцій – расизму, ксенофобії тощо – у політиці та ідеології власне державної влади, яка дедалі більше схиляється до правого популізму та правої риторики14. Справді: коли йдеться про державу, ніколи не зайве згадати, що основна її функція – це захист інтересів певного класу, і, відповідно, основна функція буржуазної держави – захист інтересів класу власників (для наочності – це перший клас у потягах або бізнес-клас у літаках); і якщо цим інтересам щось загрожує, сучасна держава зазвичай використовує одну з описаних нижче риторичних стратегій. Перша – це апеляція до цінностей ліберальних, універсальних, глобалістських, так би мовити, загальнолюдських цінностей, прав і свобод, буцімто забезпечуваних ринком і законом. Згідно з цією логікою, як відомо, є прогресивні країни на кшталт США чи Західної Європи, а є відсталі, які з часом теж досягнуть добробуту та зможуть подбати про свої права, якщо старанно сповідуватимуть правильні цінності. На абсурдність цієї ідеологеми вказав Іммануїл Валлерстайн15, продемонструвавши, що процвітання успішних країн засноване на отриманні прибутку, сировини й робочої сили з країн третього світу, і що демократична рівність, права та свободи, якими так пишаються жителі багатих країн, гарантуються авторитар-

8 Див.: Шмитт К. Понятие политического // Вопросы социологии. – № 1. – 1992. – С. 35–67. 9 Палья К. Личины сексуальности / Пер. с англ.; общ. ред. и послесл. С. Никитина. – Екатеринбург: У-Фактория; изд-во Урал. ун-та, 2006. – С. 290. 10 Там само, С. 27. 11 Див. про це також мою рецензію на книжку Пальї: Тимофеева О. Вначале не было природы, или Как теория превращается в миф // Новое литературное обозрение. – № 81. – С. 322–330. 12 Акцентуація позитивних характеристик людської тварини найхарактерніша для теоретиків-анархістів. Як зауважує Шмітт у «Понятті політичного», «коли йдеться про відкритий анархізм, то абсолютно зрозуміло, наскільки тісно пов’язана віра в „природну доброту” з радикальним запереченням держави, одне випливає з іншого та взаємопідкріплюється» (цит. за: Вирно П. Антропология и теория политических уста-

новлений / Пер. с англ. А. Скидана под ред. А. Пензина. – http://transform.eipcp.net/transversal/0407/virno/ru/ print). На думку Кропоткіна, навіть у тваринному царстві не так конкуренція та ворожнеча, як солідарність і взаємодопомога слугують підтриманню роду та розвитку соціуму. Див.: Кропоткин П. Взаимопомощь как фактор эволюции. – Mосква: Самообразование, 2007. 13 Див. про це: Вирно П. Антропология и теория политических установлений (Paolo Virno. Anthropology and Theory of Institutions / Trans. By Alberto Toskano. – http:// eipcp.net/transversal/0407/virno/en). 14 Феномен правого популізму став предметом нещодавнього симпозіуму в Амстердамі: The Populist front symposium, Амстердам, 18 березня 2011. 15 Див., напр.: Wallerstein I. World-Systems Analysis: An Introduction. – Durham, North Carolina: Duke University Press, 2004; Wallerstein I. European Universalism: The Rhetoric of Power. – New York, New Press, 2006.

112


ними режимами та нерівністю в країнах бідних. Друга стратегія – коли ліберальна риторика не працює, незадоволення бідних загострюється, і в суспільстві назріває класовий розкол, – це мобілізація суспільства за національною ознакою та різкий поворот державної політики вправо. Національний міф слугує стиранню реальних класових відмінностей на користь ілюзії вдаваної етнічної єдності16 та спрямуванню здорової агресії соціальної боротьби в патологічне русло боротьби проти «понаєхавших». У Росії, де статистика ультраправого радикалізму та злочинів на ґрунті ненавис­ті лякає17, правозахисники апелюють до держави й закону, закликаючи боротися з нападами на геїв, мігрантів чи іноземних студентів. Та коли до діла береться держава, до екстремістів зараховують усіх незадоволених, зокрема лівих активістів, антифа та інших опозиціонерів, – механізм державного насильства діє наосліп, і для нього немає різниці між «фа» й «антифа». А в мультикультурній Європі праві приходять до влади демократичним шляхом, крок за кроком легітимуючи ксенофобію, і неонацизм супроводжує цей процес як низове явище. Важливо розуміти, що ультраправий екстремізм – це не випадкова аномалія суспільства, а необхідна складова загальної логіки нормального капіталізму, тому й боротьба з ультраправими тенденціями буде послідовною, якщо вестиметься не з помірковано правих людинолюбних позицій, а з позицій лівого інтернаціоналізму18. Ліберальна позиція полягає в тому, щоб за допомогою держави – з її ресурсами, які дають змогу на офіційному 16 Див., напр.: Этьен Балибар, Иммануил Валлер-

стайн. Раса, нация, класс: Двусмысленные идентичности. Москва: Логос-Альтера, Ecce Homo, 2003. 17 Матеріали на цю тему можна знайти на сайті центру «Сова»: http://www.sova-center.ru. 18 Див., напр., матеріали конференції «Фашизм: старий ворог чи нова загроза» (Москва, 8–9 лютого 2008 року), опубліковані в журналі «Левая политика», № 6, 2008.

рівні, в адміністративному порядку запобігати насильству щодо представників національних меншин чи припиняти його, – боротися з відкритими проявами расизму (випадок Росії) або намагатися залізною рукою загнати представників цих меншин у демократію (випадок Європи). А ліві дедалі більше цікавляться причинами цього феномена й бачать їх здебільшого в трудовій міграції та функціонуванні ринку іноземної робочої сили, на якому тримається сучасний капіталізм як закамуфльована система рабства. Проте в обох випадках – і на цьому я хочу наголосити – здоровий глузд нібито на боці певних універсальних, гуманістичних, загальнолюдських цінностей, що їх поділяють ліві та ліберали. Злочини нацистів і неонацистів погані тому, що спрямовані проти людини чи людства. Отже, ідеться про права людини та їх захист. Інститут прав людини заснований на визнанні: когось має бути визнано в його людській гідності. Якщо це конкретне двоноге без пір’я визнане людиною – незалежно від його расової, етнічної приналежності чи статі, – це означає, що в нього, найімовірніше, є документи, право голосу, право на життя, право власності тощо, і він сплачує податки державі, громадянином якої він є, щоб вона захистила його від насильства і гарантувала йому безпеку. Право на громадянство – одне з прав людини, але при цьому, починаючи від французької Декларації прав людини та громадянина 1789 року, між правами людини та правами громадянина фактично ставиться знак рівності. У цьому є своя логіка: гарантом прав людини є держава, до якої ця людина «прикріплена» через інститут громадянства. Тобто надання комусь людського статусу вже передбачає громадянство як одну з умов. У юридичному значенні людина та громадянин – це фактично те саме, людський і громадянський статуси відсилають один до одного й замкнені один на одному. Звідси низка проблем, 113


пов’язаних із тими, хто з якихось причин не є громадянами. Якщо в живої істоти немає громадянства та відповідних документів (паспорт, віза, посвідка на проживання, дозвіл на тимчасове перебування, дозвіл на роботу, реєстрація за місцем проживання чи перебування тощо), то немає й інстанції, перед якою можна було би довести, що вона – людина. У наші дні найвразливіша в питанні громадянства група – іноземні робітникинелегали. Люди, які масово гинуть на кордонах успішних держав, намагаючись незаконно їх перетнути, тікають від поліції цих же держав, живуть на вулицях, у підвалах, у найзлиденніших кутках цих держав і при цьому своєю низькооплачуваною чи неоплачуваною працею в нелюдських умовах забезпечують приріст капіталу в цих державах. Чоловіки, жінки та діти, які в пошуках кращого життя потрапляють у трудове, сексуальне, домашнє рабство. Як зауважує Ґашпар Міклаш Тамаш, із розвитком глобального капіталізму громадянство стає привілеєм відносно небагатьох жителів країн першого світу. Цю ситуацію Тамаш характеризує як «постфашизм»19. Між неотриманням громадянства та підневільною працею – не випадковий збіг, а стійкий зв'язок. Згадаймо рабів у традиційному суспільстві, які не мали людського статусу та були юридичною власністю пана, або чорношкірих, близькість яких до тваринного світу доводилася расовою теорією в епоху колоніалізму. І в моральному, і в юридичному плані значно легше експлу-

атувати того, чий громадянський, а отже, і людський статус сумнівний. Насправді експлуатація праці тварин або їх масове винищення задля потреб промисловості не є ні протизаконними, ні аморальними. От чому торгівля людьми на чорному ринку здійснюється за моделлю торгівлі тваринами. Тварини – раби людей. Раби прирівнюються до тварин. В основі експлуатації людини людиною лежить експлуатація людиною тварини. Тваринне тіло – це матриця робочої сили. Домашні, сільськогосподарські та інші тварини працюють на людей20, просто їхня праця не оплачується. Виживання людей узагалі тримається на використанні рабської праці чи життя тварин.

19 Gaspar Miklos Tamas. What is Post-fascism? // Open democracy. – 13 September 2001. – http://www. opendemocracy.net/people-newright/article_306.jsp. 20 Про різні професії тварин: Les animaux ont un métier // Vincent Despret. Bêtes et hommes. – Paris, Gallimard, 2007. – P. 89–109. Масштаби експлуатації тварин різко зросли в другій половині ХХ ст. з поширенням використання їх у наукових експериментах, а також промисловою революцією у тваринництві, унаслідок чого з’явилися нові технології масового забою тощо. 21 Brophy, Brigid. The Sunday Times, October 10, 1965, cited in Ryder, Richard. Animal Revolution: Changing

Attitudes Towards Speciesism. First published by Basil Blackwell, 1989; this edition Berg, 2000, p. 5; and in Stallwood, Kim. «Hackenfeller’s Ape by Brigid Brophy», Grumpy Vegan, February 5, 2007. 22 Рух захисту прав тварин активно заявляє про себе з 1960-х років. Див.: Singer P. Animal Liberation. – London, Jonathan Cape, 1990; Regan Tom. Defending Animal Rights. – University of Illinois Press, 2001; Ryder, Richard. Animal Revolution: Changing Attitudes Towards Speciesism. – Berg, 2000; Francione, Gary. Rain Without Thunder: The Ideology of the Animal Rights Movement. – Temple University Press, 1996; та ін.

114

Ставлення гомо сапієнсів до інших видів – це безупинна експлуатація останніх. Вони працюють на нас, ми їмо їх і робимо з них одяг. Розтинаємо їхні тіла заради забобонів: раніше приносили їх у жертву нашим богам і виймали їхні нутрощі, щоби передбачити майбутнє; сьогодні приносимо їх у жертву науці, експериментуємо з їхніми нутрощами, сподіваючись краще зрозуміти теперішнє… Нас вражає, що грецькі філософи, які так глибоко розробили питання моралі, не помічали аморальності рабства. Можливо, за 3 000 років таким самим неймовірним нам здаватиметься те, що ми не помічали, як пригнічуємо тварин, – пише Бріджит Брофі21. Захисники прав тварин22 цілком справедливо вказують на те, що наш добробут і велика кількість м’яса в супермаркетах


гарантуються цілою індустрією скотобоєнь. Ще 1933 року М. Горкгаймер використав для опису сучасного йому капіталістичного суспільства метафору хмарочоса:

кривається справді гарна панорама зоряного неба.23

Поперечний зріз сучасної соціальної структури може показати таке: на вершині – магнати різних капіталістичних владних утворень, які ворогують один з одним. Під ними – менші магнати, земле­власники та весь склад важливих співпрацівників. Нижче – різні прошарки численних фахівців, менш важливих співробітників, політичних маріонеток, військових і професорів, інженерів, офісної дирекції – і аж до друкарок; потім – залишки тих, чиї маленькі життя засновані на автономії, – ремісники, бакалійники, фермери та інші; тоді пролетарі – від найбільш високооплачуваних і кваліфікованих робітників до некваліфікованих, перманентно безробітних, бідних, старих і хворих. І тільки ще нижче ми стикаємося з фактичною основою страждання, на якому ця структура виростає; досі йшлося лише про високорозвинені капіталістичні країни, усе існування яких тримається на жахливому апараті експлуатації робітників на частково чи повністю колоніальних територіях, тобто на більшості територій світу. […] Нижче просторів, де мільйонами гинуть чорнороби всієї планети, – невимовне, небачене страждання тварин, тваринне пекло в людському суспільстві, і тут слід було б зобразити піт, кров, відчай тварин. […] У підвалі цього будинку – бійня, а його покрівля – собор, проте з вікон верхніх поверхів від-

Зруйнувати систему тваринного рабства значно складніше, ніж навіть капіталізм: по-перше, у чомусь вона фундаментальніша, а по-друге, вона не викликає жодного морального осуду, адже – це і є очевидність здорового глузду – тварини не люди, а заборона вбивства та інші моральні норми в сучасному суспільстві поширюються перед­ усім на людей. Універсалістська логіка гуманізму не суперечить ідеї людської винятковості24, на якій засновано спешисизм25 і – як наслідок – культурний, соціальний чи етнічний расизм, а інститут прав людини передбачає порушення цих же прав у рамках загальної логіки виключення. Універсум прав людини й громадянина з його юридичною та моральною вищістю над усіма рештою побудовано на виключенні нелюдей і негромадян26. Головна героїня роману Дж. Кутзее «Елізабет Костелло» (2003), захисниця прав тварин, порівнює скотобійню з концтабором, у якому знищували євреїв, і євреї подають на неї в суд за образу їхньої людської гідності: як вона посміла порівняти їх із тваринами! Більшості з нас концтабір здається скандальним фактом минулого, яке не має повторитися. Тим часом, на думку Дж. Аґамбена, на глибоко фундаментальному рівні концтабір існує й досі, більше того – він є парадигмою сучасного світу27.

23 M. Horkheimer, Dämmerung. Notizen in Deutschland, in Id., Gesammelte Schriften, Fischer, Frankfurt a.M. 1985ff, Bd. 2, pp. 379-380 [Dawn & decline: notes 1926-1931 and 1950-1969, translated by Michael Shaw, Seabury Press, New York 1978, pp. 66ff]. Цит. за: Marco Maurizi. The Dialectical Animal. Nature and Philosophy of History in Adorno, Horkheimer and Marcuse. – http://apesfromutopia.blogspot. com/2011/03/dialectical-animal.html. 24 Див.: Jean-Marie Schaeffer. La fin de l'exception humaine. – Paris, Gallimard, 2007. Російський переклад: Шеффер Ж.-М. Конец человеческой исключительности. – Москва: НЛО, 2010. 25 Спешисизм (від англ. species – вид) – дискримі-

нація за видовою ознакою; уявлення, згідно з яким представники всіх інших біологічних видів існують лише для того, щоби приносити користь людям. Термін виник у 1960-х роках. 26 Див. мою статтю «Антропология фашизма» (Левая политика, № 6, 2008). 27 «Сьогодні це не місто, а радше табір як фундаментальна біополітична парадигма Заходу» (Agamben G. Homo sacer. Sovereign power and bare life / trans. from it. by D. Heller-Roazen. – Stanford, Stanford University press, 1998. – P. 181). Див. також: Nathan Wright. Camp as Paradigm: Bio-Politics and State Racism in Foucault and Agamben. – http://ccjournal. cgu.edu/past_issues/nathan_wright.html.

115


У книжці «Відкрите: про людину і про тварину» Аґамбен сформулював поняття антропологічної машини28 – політико-метафізичного механізму, який раз по раз проводить межу між тим, хто є людиною, і тим, хто нею не є. Визначення межі між твариною та людиною, на думку Аґамбена, є не так філософським питанням, як фундаментальною метафізично-політичною операцією. Антропологічна машина здійснює цю операцію, у якій людське відокремлюється від не-людського, «тваринного», а тварина виключається, відкидається за межі людського світу, тобто за межі дії закону: тварина позбавлена всіх прав, зведена до «голого життя», уразлива до будь-якого свавілля влади, яка раз по раз вирішує, кого можна визнати людиною, а кого – ні. Є певна гомологія між метафізикою та політикою, і, як справедливо зауважує Т. Адорно, «…для ідеалістичної системи тварини відіграють фактично таку саму роль, як євреї для фашизму»29. У концтаборі «зведення людини до рівня тварини» набуває найгротескніших форм. Однак проблема не в тому, що в’язням табору відмовлено в людському визнанні, а в тому, що людське суспільство взагалі існує завдяки безперервному виробниц­тву відмінності, що зумовлює відповідні форми соціального виключення. Світле майбутнє фашизму з людським обличчям – гуманна евтаназія. 28 Giorgio Agamben. The Open: Man and Animal. – Stanford, 2004. – P. 33–38 (італ.: Giorgio Agamben. L’aperto: L’uomo e l’animale. – Torino, 2002). 29 Див.: «Можливо, соціальна схематизація сприйняття в антисемітів така, що вони взагалі не бачать у євреях людських істот. Постійно трапляється твердження, що дикуни, чорні, японці, як тварини – наприклад, мавпи, – є ключем до погрому. Погром уможливлюється в момент, коли пильний погляд смертельно пораненої тварини падає на людину. Непокора, з якою вона відштовхує цей погляд, – „зрештою, це лише тварина” – знову й знову виникає в жорстокос­ тях до людських істот, коли вбивці постійно мають запевняти себе в тому, що це „просто тварина”, адже вони ніколи до кінця не вірять, що це тварина». Th. W. Adorno. Minima moralia, in Id., Gesammelte

116

***

Обличчям називають передню частину голови людини. Щодо тварин у європейських культурах не заведено говорити про обличчя. На це вказують навіть філософи. Геґель здійснює цікаве розрізнення обличчя людини та морди тварини. У книжці «Естетика» він розмірковує про те, що таке природна краса й чому вона оманлива30. Одні тварини здаються нам гарними, каже Геґель, інші – не дуже. І намагається пояснити, чому одні тварини красивіші за інших, і чому всетаки людина – найкрасивіша. Краса тварин оманлива, вважає він, бо ми маємо про них лише зовнішнє уявлення31. Геґель докладно зупиняється на будові тваринячого тіла: тварина стоїть на чотирьох лапах паралельно землі, і головною частиною її тіла є паща, яка слугує для того, щоб хапати та їсти. Паща тварини виступає вперед як найважливіший орган, далі слідує ніс, що підпорядкований цій головній функції та слугує для розпізнавання їжі, за ним – очі, які, наприклад, стежать за здобиччю, і вуха у верхній частині голови, а потім уже все тіло як продовження рота, яке утворює єдину лінію32. У людини головною частиною обличчя є очі, крізь які душа дивиться назовні й сама стає видимою (згадаймо поширений вислів «Очі – дзеркало душі»). Вищість очей зумовлена особливою будовою людського черепа. До того ж, голова людини височить над усім тілом. Адже, Schriften, cit., vol. 4, p. 116 [Minima moralia, tranlsated by E. F. N. Jephcott, Verso, London – New York 2005, p. 105]. 30 Гегель Г. В. Ф. Лекции по эстетике. Кн. 1 // Гегель Г. В. Ф. Собрание сочинений в 14 т. Т. 12. – Москва, 1938. Про тварин у Геґеля див. також: Elisabeth de Fontenay. Le silence des bêtes. La philosophie à l’épreuve de l’animalité. – Paris, Fayard, 1998. – P. 533–535; О. Тимофеева. Зверинец духа // Новое литературное обозрение. – № 107. – 2011. – С. 164–175. 31 Гегель Г. В. Ф. Лекции по эстетике. Кн. 1. – С. 136. 32 Гегель Г. В. Ф. Лекции по эстетике. Кн. 2. // Гегель Г. В. Ф. Собрание сочинений в 14 т. Т. 13. – Москва, 1940. – С. 274–275.


на відміну від тварини, людина тримається прямо на двох ногах. Про що свідчить прямоходіння для Геґеля? Про те, що людина має вільну волю. Щоби встояти на ногах, потрібне зусилля волі. Діти ще не тримаються на ногах, але щойно в людини починає розвиватися свідомість і мислення, вона підводиться з колін, стає вільною. У тварини немає вільної волі, тому її тіло волочиться паралельно із землею33. Свого часу в нацистських колах був популярним вислів Карла Шмітта: «Людське обличчя – ще не ознака людини»34. Загалом ідея здається цілком зрозумілою та звичною. Вона потрапляє в поле буденності, зливається з усіма традиційними стереотипами та кліше, входить до пантеону здорового глузду. «Поглянь на себе», «на кого ти схожий», «поводишся, як тварина», «де твоя людська гідність»… Ці та інші висловлювання є частиною своєрідної стихійної соціальної педагогіки, часто вживаються для вираження морального осуду, пов’язаного з нагадуванням людині про її специфічну гідність або специфічну поведінку, яка відрізняє її від тварини. Зберегти своє обличчя – означає зберегти людську гідність. Тут людське і тваринне – невинні метафори, межа яких указує на нижню границю певної соціальної чи етнічної норми. Нацизм, у якому етичне зливається з етнічним, просто інтерпретує цю метафору буквально, у такий спосіб доводячи гуманістичні уявлення про людську гідність до їхньої логічної межі, тобто до абсурду. Вислів «Людське обличчя – ще не ознака людини» може мати одночасно кілька значень. Він може вказувати на якусь важливішу й суттєвішу ознаку – наприклад, на здатність людини мислити, любити, робити свідомий вибір. А може казати про те, що не кожне обличчя є людським у прямому сенсі слова, навіть

якщо окремі його риси – ніс, очі, губи тощо – схожі на людські. Обидва випадки передбачають, що замість обличчя перед нами личина, під якою ховається, удаючи людину, інша, не-людська істота. Як відомо, у німецькій расовій науці було розроблено чимало способів, у які можна було визначити ступінь буквально витлумаченої справжньої людськості обличчя людини – наприклад, застосовували спеціальні антропомет­ ричні прилади. Значення приладів у цих дослідженнях важливіше, ніж може здатися. Ми маємо розуміти, що техніка є елементом ширшої системи легітимації нацизму, бо вона покликана засвідчувати об’єктивність отриманих даних. Людина, оскільки вона слабка й піддається емоціям та ілюзіям, могла би помилитися, не розгледівши за личиною оскалу ворога, а технічний пристрій ніколи не помиляється. У такий спосіб фашистська расова теорія заявляє про себе як про наступника класичної західної раціональності. Вона демонструє свою опору на суто науковий фундамент і, зокрема, використовує концептуальний і технічний апарат антропології, у рамках якої, власне, й виникло свого часу поняття раси. Як стверджує Владімір Малахов, «… сам термін „раса” не завжди був аксіологічно навантаженим. Перші спроби антропологічної диференціації людини – від Берньє (1684) і Карла Ліннея (1735) – здебільшого мали ціннісно нейтральний характер. Науковці прагнули впорядкувати антропологічні дані, зводячи багатоманітність людства до остаточного набору великих груп»35. Ціннісно нейтральний характер фізичної антропології, про який пише Малахов, пов'язаний зокрема з тим, що її фундаментальною передумовою є універсальне уявлення про людину взагалі та про людство як певну цілість, і ця наука вивчає відмін-

33 Там само, С. 284. 34 Кунц К. Совесть нацистов. – Москва: Ладомир, 2007.

35 Малахов В. Понаехали тут… Очерки о национализме, расизме и культурном плюрализме. – Москва: Новое литературное обозрение, 2007. – С. 78.

117


ності всередині такої цілості. На відміну від своєї попередниці – антропології, расова наука ціннісно орієнтована. Дозволю собі навести цитату з тексту сучасного російського фашиста Авдєєва «Расологія. Наука про спадкові якості людей», у якому автор визначає для себе, чим расова теорія відрізняється від звичайної антропології, хоч обидві науки вивчають будову черепа, кісток та інших елементів, з яких складається людське тіло: Якщо до сфери компетенції фізичної антропології належить вивчення тих чи тих кількісних характеристик людського тіла в його расових варіаціях, то в расології на перший план виходить їх якісна оцінка. Відмінності в цефалічному індексі представників різних рас або концентрація тих чи тих гормонів і білків не цікавлять расологію як такі, а лише в контексті соціальної, культурної та політичної інтерпретації цих даних…36

однозначну оцінку явищ органічної природи. На противагу цій нечіткій позиції расологія ставить питання принципово по-іншому. […] Класична антропологія весь час катує себе політизованими химерами єдності людського роду, іноді намагаючись обґрунтувати його навіть усупереч біологічним фактам і елементарній логіці. А для расології взагалі не існує такого завдання, адже, якщо фокус досліджень спрямовано на вивчення відмінностей та їхніх виявів, роздуми про рівність і єдність втрачають найменший сенс і вартість. Расологія навчає уважності, чутливості до нюансів і дрібниць, а не оперування абстрактними категоріями. У її системі координат факт дорожчий за формулу.37

Пропонована расистським автором відмінність указує на один принциповий момент. Якісна оцінка – зовсім не те саме, що кількісні характеристики. За кількісними характеристиками можуть відрізнятися елементи єдиної, однорідної, гомогенної системи, а якісна оцінка передбачає глибшу, сутнісну диференціацію. У такий спосіб відбувається легкий, ледь помітний перехід від універсалізму антропології до його протилежності – гіпостазування відмінностей.

Отже, расова теорія протиставляє себе антропології, заснованій на гуманістичних принципах, як конкретне абстрактному чи як множинне одноманітному. Расовий філософ Ернст Крік у своїй основній тритомній праці «Національно-політична антропологія» (1936–1938) наголошував: Расове уявлення про людину не знає рівності всіх, хто має людську подобу, а знає їхні відмінності залежно від расового характеру і заснованих на ньому життєвої орієнтації та особливої здібності до політичної творчості. Місце рівності людей замінює їхня відмінність за расовими здібностями та політичними досягненнями: так раси розподіляються за рангом (виділення моє – О. Т.).38

Антропологи зазвичай заявляють, – пише Авдєєв, – що предметом їхнього вивчення є людські раси, та при цьому вони постійно дозволяють собі розмірковувати про «людину взагалі» чи «людину як таку», чим самі ж вносять плутанину в наукові дослідження й унеможливлюють

Однак це протиставлення аж ніяк не є абсолютним. Уявлення про універсальне людство з одного боку, і настирливе ствердження унікальності й незвідності одне до одного та до єдиної основи різних народів і рас – з другого, насправді взаємодоповнюються й органічно співіс-

36 Авдеев В. Расология. Наука о наследственных качествах людей. – Москва: Белые Альвы, 2007. – С. 17. 37 Там само. С. 33–35.

38 Крик Э. Национально-политическая антрополо-

118

гия. Цит. за: Авдеев В. Расология. – С. 33.


нують, у певний момент відображаючи певний модус владних відносин. Критикуючи фашизм із ліберальних позицій, дослідники часто закидають йому невизнання загальнолюдських цінностей або відмову від них. Тим часом етнічний, культурний та інший расизм природно витікає з гуманістичного універсалізму загальнолюдських цінностей, доводячи їх до логічного завершення за принципом, сформульованим Орвеллом: усі звірі рівні, але деякі рівніші за решту39. Уявлення про цінність і гідність людини взагалі, у протиставленні її тварині, стає підставою для уявлення про цінність і гідність кожної конкретної людини в її протиставленні іншій людині. У цьому сенсі наявна спадкоємність між антропологією фізичною, політичною та філософською. Ми вдивляємося в обличчя іншого та впізнаємо в ньому рівного собі, прочитуючи там сенс і розуміння. Обличчя – дуже важливий етичний елемент комунікації. Людське визнання та етичне ставлення до іншого починається з цього погляду очі в очі, із зустрічі віч-на-віч, з відкритості обличчя. Про це дуже позитивно писав, наприклад, філософ гуманістичної етики Левінас40. Але часом обличчя, не схожі на нас, обличчя людей інших рас викликають підозру та потаємний страх ще перш, ніж ми зрозуміємо: це такі самі люди, як ми, просто в них по-іншому посаджений ніс, інший розріз очей тощо. Страх, відторгнення викликає й фігура без обличчя або фігура, обличчя якої приховане – наприклад, буркою, яка так сколихнула феміністичну свідомість. Фашизм із людським обличчям не терпить цієї закритості, фігури без обличчя. Правильне обличчя має бути відкритим, видимим, гладенько виголеним. Якщо жінка хоче стати людиною, вона мусить відкрити своє обличчя.

39 Оруэлл Дж. Скотный двор. – Москва: Известия,

1989. 40 Левинас Э. Время и другой. Гуманизм другого

Фашизм часто подають як якесь абсолютне зло, зокрема й теоретики, які досліджують цей феномен. Проте зло – не аналітична, а морально-етична категорія. Варто пам’ятати, що фашизм, своєю чергою, засновувався на власній етичній доктрині, яка, як я вже сказала, збігалася з доктриною етнічною. Фашизм теж апелював до певних цінностей і людської гідності, проте вважав її критерієм расову чи етнічну приналежність. Ретельно аналізуючи механізми моральної легітимації нацистської ідеології, Клаудія Кунц показує, як у прагненні заволодіти суспільною свідомістю фашистські лідери опановували певну політичну культуру й активно використовували те, що нині називається політичними технологіями та піаром, тож їхні ідеї зрештою були досить органічно сприйняті німецьким суспільством, і до початку війни люди були вже психологічно готові заплющувати очі, зокрема, на «остаточне розв’язання» єврейського питання41. Водночас сама авторка виступає з позиції безсумнівної моральної вищості, легітимність якої, своєю чергою, гарантована панівним дискурсом універсальності прав людини. Тут моральні категорії слугують містком, яким зі сфери аналізу соціальної реальності ми переходимо в простір міфу про боротьбу добра зі злом: «Намагаючись перешкодити поширенню універсального принципу, – пише Кунц, – етнічні фундаменталісти б’ють на сполох, сповіщаючи про небезпеку, яка загрожує етносу. Тут зло виступає під маскою чистого етнічного блага»42 (курсив мій – О. Т.). Як не зауважити вже знайомої метафори? Зло ховається за маскою добра: перед нами личина, за якою проступає звірячий оскал фашизму, щоб завадити поширенню справжньої та універсальної демократичної людяності. У парадоксальний спосіб ця фігура знову человека. – Санкт-Петербург: Высшая РелигиозноФилософская Школа, 1999. 41 Кунц К. Совесть нацистов. 42 Там само, С. 290–291.

119


відсилає нас до Шміттового вислову про людське обличчя. Якщо лібералізм передбачає природну рівність усіх людей, так би мовити, рівність стартових позицій, легітимуючи подальшу майнову, тобто власне кількісну, нерівність, то расизм (і загалом консерватизм) черпає натхнення з ідеї первинних якісних відмінностей (станових, відмінностей за кров’ю, расою, етносом тощо). На думку Шмітта, саме фундаментальна структурна нерівність може стати підґрунтям справжньої політичної рівності: щоби були рівні, мають бути нерівні43. «Кожна справжня демократія заснована не лише на принципі рівності рівних, а й на тому, що до нерівних не можна ставитися, як до рівних. Тому демократія потребує, по-перше, однорідності, а по-друге, – за необхідності – знищення чи викорінення неоднорідності»44, – заявляє Шмітт. Громадяни можуть вважати себе рівними, якщо мають певну спільну субстанцію. Такою спільною субстанцією рівності, що передбачає можливість нерівності через виключення чужорідних елементів, є нація. Ті, хто належить до народу та нації, мають рівні права. Відповідно ті, хто не належить, не мають, адже не є частиною народу. Отже, однорідність, або гомогенність, що є умовою рівності, передбачає існування неоднорідних, гетерогенних елементів. Саме стосовно них рівні є рівними, адже не буває рівності просто так, безвідносно до чогось. Щодо цих гетерогенних елементів можлива низка стратегій, найрадикальніша з яких у новітній історії була втілена фашистами під назвою «остаточного розв’язання», але вона – не

єдина. Зведення стіни на американськомексиканському кордоні – така сама стратегія підтримки рівності рівних. Але як визначити напевне, які елементи є гомогенними, а які – гетерогенними? Хто має право бути громадянином Німеччини, а хто ні? Хто є людиною, а хто не є нею, а просто має людське обличчя? Щодо цього в середовищі нацистських антропологів до 1939 року точилися бурхливі дебати, у яких обговорювалося, наприклад, чи вважати євреєм того, хто мав єврейських предків у другому чи третьому поколінні, або, скажімо, того, хто мав статевий зв’язок із євреєм, однак сама ідея, що євреї не є людьми в повному значенні цього слова, не ставилася під сумнів. Ці дебати могли би тривати вічно, якби не момент суверенного рішення, що поклав їм край і запустив машину масового винищення. Та, перш ніж цю машину було запущено, євреїв, нагадаю, позбавили статусу громадянства45, у такий спосіб формально-юридично відмовивши їм у праві бути людьми. Традиційний дискурс онтологічної та, відповідно, етичної відмінності й межі, що відділяє людину від тварини, завжди слугував і слугує для легітимації поділу між людиною та людиною – за расовою, етнічною, культурною чи соціальною ознакою – і для легітимації підпорядкування одних людей іншим. Сучасний біополітичний капіталізм, у якому найбільш експлуатовані учасники виробничого процесу є найвразливішими в громадянських і людських правах, укорінений у багатовіковому уявленні про видову вищість людської раси – раси, у якій усі рівні, але дехто рівніший за решту.

43 Schmitt C. The Crisis of Parliamentary Democracy. – Cambridge, MA: MIT Press, 1985. 44 Там само. С. 9. На цю тезу звертає увагу Ш. Муфф: Mouffe Ch. The Democratic Paradox. – London: Verso,

2000. – P. 36–59. 45 Див.: Ханна Арендт. Банальность зла. Эйхман в Иерусалиме. – Москва: Европа, 2008.

120

Переклад із російської Анни Погрібної


роз – мов -

ні

* інституційна опера у трьох актах

в и – с та – в и * автори текстів: себастьян Ціхоцький, Гжегож Пьонтек та Я р о с л а в тр и б у с ь , міхал Лібера місце проведення: Брю с с ель, WIELS; мо скв а, г ар аж Цент р; ма дрид, рейн у с о фія; Лондон, Southbank Centre; Берлін, архів Кабінетт; Київ, Фундація Центр сучасного мистецтва Реалізація проекту:

Партнери проекту:

Проект фінансується на кошти Міністерства культури Польщі:

Медійні партнери:


Дегенеративне мистецтво живе Ідея: Яель Бартана Анімація: Гадар Ландсберґ

Р

обота Яель Бартани «Дегенеративне мистецтво живе» посилається на малюнок «Інваліди війни» (Kriegskrüppel, 1920), створений знаним завдяки своєму гротескному стилю експресіоністом Отто Діксом (1891–1969). Малюнок було продемонстровано 1920 року на Першому міжнародному фестивалі дада в Берліні поряд із роботами Ґеорга Ґроша та Ганни Гьох. У 1930-х роках цей твір потрапив на організовану нацистами виставку під назвою «Дегенеративне мистецтво». Імовірно, цей малюнок, як і чимало інших робіт Дікса, було знищено в період перебування нацистів при владі. Бартана демонструє можливість реконструкції малюнка Дікса та його повторного введення в «реальний світ». Цей акт відтворення минулого через технологію анімаційного фільму дає змогу наново відчитати значення первинного твору. Бартана досліджує взаємини одного митця з твором іншого, а також важливість збереження й реконструкції знищеного візуального об’єкта за допомогою передових технічних засобів. Робота Бартани вдихає нове життя в гротескові постаті, намальовані Діксом, який у такий спосіб критикував Німеччину після Першої світової війни. Картина унаочнює ідеологічні та суспільні дилеми, пов’язані зі статусом і репрезентацією інвалідів (передусім воєнних), які є практично невидимими. Цей акт творення ex nihilo за допомогою анімаційного фільму змушує постаті рухатися, наповнюючи їх фальшивою силою, якої вони початково не мали, але яка дає їм змогу пересуватися. У роботі Бартани, про що свідчить і її назва, воєнні інваліди Дікса гордо несуть знамено дегенеративного мистецтва й навіть творять його. Своїм життям (і смертю на війні) побиті, поранені та винищені оголошують свою перемогу й силу мистецтва. Автори вдячні Annet Gelink Gallery (Амстердам), Sommer Contemporary Art (Тель-Авів). Створено за підтримки Мистецького музею Петах-Тікви, Фонду відеоарту та експериментального кінематографа Центру сучасного мистецтва (Тель-Авів). 122


«Робити з Галичини націоналістичну резервацію – це бавитися з вогнем біля порохової бочки» Розмова редакції «ПК» з Ярославом Грицаком

Чим зумовлена галицька ксенофобія? Чим вона відрізняється від загальноукраїнської, якщо така існує? Припускаю, коли ви говорите про «галицьку» ксенофобію, ви маєте на увазі галицьких українців, а не галицьких поляків, євреїв, німців чи, якщо на це пішло, галицьких русофілів? Бо кожна з цих груп теж мала чи має свою традицію ксенофобії. Якщо говорити тільки про українців та їхню традицію, то найбільша зміна сталася десь наприкінці ХІХ століття, коли головним національним «іншим» – об'єктом ненависті – замість Польщі стала Росія. Ця зміна сталася якраз тоді, коли більшість галицьких діячів почали вважати себе українцями, а не просто русинами. Відповідно, вони перейняли на себе кривди, які українцям заподіяла за Збручем російська влада та російська еліта: заборони української мови, 130

відмови українцям у праві називатися окремою нацією. Також важливо, що ця «іншість» артикулювалася не лише в національних, а й у цивілізаційних категоріях Захід–Схід, Європа–Азія: в уяві галицькоукраїнських патріотів їм протистояла не просто Росія, а «деспотична Азія»; вони відчували себе не просто українцями, а й захисниками «європейської цивілізації». Тому, якщо говорити про цю майже сторічну традицію, то головне для неї – Росія як «інший». Причому не має великого значення, чи це Росія Романових, Сталіна або Путіна – в уяві галичан усі вони однаково погані. І в цьому сенсі Галичина докорінно відрізняється від решти України, де ставлення до Росії та росіян загалом позитивне. У цьому голов­на проблема інтеграції Галичини у всеукраїнський простір. Але коли говоримо специфічно про ксенофобію, це є більшою проблемою не так для Галичини, як для решти України: як показують опиту-


вання, рівень ксенофобії решти України стосовно Галичини є вищим, аніж у ставленні Галичини до решти України. Іншими словами, галичани ставляться до решти України як до «своєї», решта України до Галичини – як до не цілком своїх, часами – як до «інших». В основі цього є, на мою думку, різний спосіб ідентифікації: у галичан в ієрархії тожсамостей незмінно й твердо перше місце посідає національна, тобто українська ідентичність. Іншими словами, галичани на весь світ дивляться через «національні окуляри», а тому Україна «їхня». Більшість же українців звикли думати головно в соціальних категоріях, а не національних. Для мешканців Сходу нація та націоналізм – це майже лайливі слова. Дослідження, які ми проводимо з 1994 року, показують: наскільки у Львові найбільше відторгнення викликають комуністи, настільки в Донецьку цю роль виконують націоналісти. Протягом останніх років бачимо сильну й виразну тенденцію загнати Галичину в таку собі «націоналістичну резервацію». І, що найгірше, робиться це спільними зусиллями Банкової та наших доморощених націоналістів. Кожна з цих сил має від цього свою короткотермінову політичну вигоду: «Свободі» йдеться про те, щоб вивести Тягнибока у фінал наступних президентських виборів, а Янукович за такого сценарію має гарантовану перемогу. На довшу ж мету ця політика межує із самогубством: опитування останніх років показують, що рівень ксенофобії в Україні постійно зростає, наближаючись до критичного. Робити з Галичини націоналістичну резервацію – це бавитися з вогнем біля порохової бочки. У підсумку програє й Галичина, й Україна. Бо Галичина тільки тоді могла чогось досягти, коли мала союзників за Збручем, як це було в 1989–1991 та 2004 роках, а забери Галичину з України – і дістанеш авторитарний режим, не гірший за білоруський чи російський.

Події 9 травня 2011 року у Львові було висвітлено в медіа як зіткнення «правого» та «лівого» радикалізмів. При цьому проросійські організації, які брали участь у тих подіях, теж належать до праворадикального табору: вони такі самі ксенофобські й шовіністичні, як і їхні супротивники. Чим така ситуація загрожує Україні, зокрема Галичині? Як Ви оцінюєте події 9 травня? Події 9 травня були провокацією. І тут нема чого аж так дуже обговорювати. Ніщо не відділяє Галичину від України так сильно, як пам'ять про останню війну. Для більшості українців вона була й залишається «Великою Вітчизняною», і вони вважають перемогу в ній найбільшою подією своєї історії. Галичани ж набагато більше постраждали від Сталіна, ніж від Гітлера, тому не називають цю війну «вітчизняною» і не святкують перемоги. А тому лізти до них із червоним прапором – це те саме, що намагатися провести марш зі свастикою в Єрусалимі або із зіркою Давида – в Тегерані. Українська влада про це знає і це чудово розуміє. Я ніколи не мав до неї особливої поваги, але тепер просто її боюся: події 9 травня свідчать, що вона втратила інстинкт самозбереження. Вона сподівається, що ксенофобією можна маніпулювати, – і не бачить, що з підвищенням градусу нетерпимості в суспільстві вона сама може пасти жертвою агресії. Вона заганяє в кут і себе, і все суспільство – це по-справжньому страшно. Чи можна сказати, що 22 червня 2011 року у Львові було віднайдено нову модель соціально-історичного консенсусу, який дасть змогу уникнути ескалації конфліктів під час «пам'ятних дат» у майбутньому? Як Ви оцінюєте такий консенсус, заснований на рівнянні «комунізм = нацизм» і перенесенні уваги з нападу Німеччини в червні 1941 року на скоєні тоді ж злочини НКВС? 131


Ця модель не була віднайдена, вона існувала у Львові раніше. Згадайте, як на початку 2000-х після довгих і дуже гострих дискусій у Львові досягли примирення з поляками щодо цвинтаря Орлят. І взагалі, цю формулу не треба віднаходити, як не треба відкривати Америку, – вона фігурує в листі німецьких і польських єпископів із 1970-х: «Прощаємо і просимо вибачення». Львівське примирення початку 2000-х постало внаслідок громадської ініціативи, за майже нульової підтримки тодішньої влади – знаю, що кажу, бо сам брав у цьому участь. Різниця в тому, що тоді влада не допомагала, але принайм­ні не перешкоджала, як тепер. Те саме можна сказати про 9 травня і 22 червня. До 22 червня громадські організації готувалися так само, як до 9 травня, – в обох випадках робилося все можливе, щоб не було сутичок. Але 22 червня влада дала «відмашку» – і провокацій не сталося. Та повернуся до польсько-українського примирення. Для мене воно таке ж стратегічне, як і французько-німецьке 1950-х років: як перше поклало наріжний камінь під об'єднану Європу, так друге відкрило можливість поширення цього об'єднаного духу далі на схід. На порядку денному тепер мало би бути українськоросійське примирення. Тільки, як кажуть поляки, «для танго потрібні двоє», тобто важливо, щоб сучасна російська влада теж перейнялася цим духом. Але поки й чи дійде справа до російсько-українського примирення, має статися примирення українсько-українське. Я не вірю в ефективність формули «комунізм = нацизм» як підставу для такого примирення. Хоча б тому, що ця формула в Україні існує вже давно, а примирення як не було, так і немає. Для мене ефективною формулою є «Прощаємо і просимо вибачення». Різниця між першою та другою формулами засаднича. Це як різниця між безвідповідальністю та відповідальністю. З формулою «Прощаємо і просимо вибачення» ми перестаємо трактувати себе 132

тільки як жертв, але зізнаємося, що були – принаймні почасти – причетними до злочинів: як «східняки», так і «західники», як комуністи, так і націоналісти. Ототожнення нацизму й комунізму як однаково «тоталітарних» доктрин використовують в українських медіа для дискредитації будь-яких не лише антикапіталістичних, а й антифашистських проектів. При цьому найчастіше посилаються на славетну Вільнюську декларацію ОБСЄ - утім, там ідеться зовсім не про зрівняння нацизму й комунізму, а про зрівняння нацизму й сталінізму. Як Ви оцінюєте цю декларацію із сьогоднішньої перспективи? Чи можна сказати, що вона підготувала ґрунт для зростання правого радикалізму та неонацизму в Україні, уможлививши різноманітні ревізіоністські теорії? Думаю, що в Україні про цю декларацію мало хто знає, і зростання радикалізму в нас має інше коріння, – подивіться на світ, він не став безпечнішим, аніж був десять чи двадцять років тому. Українська специфіка полягає в небезпечній суміші економічної кризи з кризою політичною, до того ж, в умовах краху очікувань, якими супроводжувалася Помаранчева революція, і приходу «контрреволюційної» влади, яка, схоже, нічого не забула, але й нічого не навчилася. Це питомий ґрунт для радикалізму різного спрямування. Інша річ, що головним «міндобривом» тут слугує пам'ять про війну – і в Україні не бракує охочих підживлювати ним наші українські суперечки. Українські історики правого спрямування дедалі частіше оцінюють українську радянську історію до 1932–1933 років у термінах «окупації», «антиукраїнського режиму» та навіть «народної війни» проти більшовиків, яка начебто тривала аж до Голодомору. Що стоїть за цим прагненням витіснити такі явища, як українізація, націонал-комунізм, загалом розквіт української культури в


1920-х? Чи ранній радянський режим був, на Вашу думку, «автохтонним» в українському суспільстві? Історики не люблять однини. Тому замість «радянського режиму» я волів би говорити про «радянські режими». І не тому, що політика воєнного комунізму відрізнялася від непу, а тому що Україна явила інші варіанти радянської влади, відмінні від «експортованих» російських. Одним із них був національний комунізм, і його початків слід шукати не в Скрипнику чи Хвильовому, а в дискусіях, проваджених українськими комуністами з Леніним у 1919-му чи Сталіним у 1922 році. Голов­не питання цих дискусій: чому комуністична Україна не може бути самостійною чи бодай мати якнайширшу автономію? Другою формою радянської влади в Україні був селянський рух знизу. Одним із його лозунгів був: «Ми за радянську владу, але без комуністів». А інколи ще й додавали: «без росіян і євреїв». Ці два варіанти робило схожими поєднання комунізму з національними гаслами. Аналогічне поєднання у ХХ столітті трапляється майже повсюди. Але, схоже, українці були одними з перших, хто «винайшов» цю формулу. Чи Ви вважаєте поняття «тоталітаризму» досі продуктивним для розуміння історії ХХ століття? Чи воно не перешкоджає розумінню принципових структурних відмінностей між доктринами нацизму та комунізму? Як у цьому контексті Ви оцінюєте найгучніші сучасні дослідження тоталітаризму, такі як Bloodlands Тімоті Снайдера? З поняттям «тоталітаризму» все гаразд, доки говоримо про нього як про «ідеальну модель» – скажімо, уживаємо для характеристики тих намірів, які мали лідери СРСР і нацистської Німеччини в 1930-х. Але, як кожна ідеальна модель, ця концепція не цілком придатна для опису реальних практик. Бо жодному режимові

так і не вдалося запровадити «тотальний контроль», завжди залишалися поля для маневру, негоціацій тощо. Особливо це було характерно для прикордоння, де в гру вступають додаткові чинники. Саме звідси взялася ідея цієї книжки Тімоті Снайдера, як і двох попередніх: він хотів описати ситуацію на прикордонні, де люди вибирають ідентичності, а цей вибір впливає на те, що робиться в центрі. Початковою ідеєю Снайдера була книжка під назвою Brotherlands – історія кількох родин із прикордоння, у яких один із братів став поляком, другий – українцем, третій – литовцем тощо. А вже потім ця концепція перейшла в Bloodlands, бо ситуація прикордоння, вибору, від якого залежить влада в центрі, провокує особливо криваві конфлікти. Звідси й уся еволюція ідеї Снайдера: borderlands – brotherlands – bloodlands. І йому йдеться про опис не так тоталітаризмів, як специфічної історії специфічного прикордоння. Пам'ять про це прикордоння здомінована центром – метанаративами переможців у Другій світовій війні. Або, як писав Норман Дейвіс, українці в таких наративах є росіянами, коли роблять щось добре, але знову стають українцями, щойно починають робити щось погане. І йдеться не лише про українців, але й про всі групи, які живуть на прикордонні. Снайдер показує, що головна частина Голокосту відбулася саме тут, а не в Аушвіці, але власне Аушвіц став головною метафорою Голокосту, тоді як про єврейських жертв на прикордонні зараз ніхто не пам'ятає: вони стали жертвами «переможних» метанаративів. Американський історик Норман Фінкельштейн, автор книжки «Індустрія Голокосту», показує, як Ізраїль і деякі єврейські організації використовують тему Голокосту для отримання зиску, а також з ідеологічною метою. Чи, на Вашу думку, аналогічний «проект Голодомор» в Україні провалився? Це добре чи погано для українського суспільства? 133


Ні, якраз не провалився. «Проект Голодомор» – єдина політика Ющенка, яка вдалася. Подивіться опитування: відколи Верховна Рада ухвалила в листопаді 2006 року рішення про Голодомор як геноцид, кількість українців, які погоджуються з цим формулюванням, зросла від меншості до більшості. Останньою територією, яка думала інакше, був Донбас, але виглядає на те, що в 2010 році навіть він здався. Питання, наскільки це добре чи погано, я оцінюю за тим, наскільки воно сприяє чи перешкоджає українсько-українському примиренню. Пам'ять про голод – це приклад того, як в українському суспільстві, попри його антагонізованість, можуть виникати нові острови консенсусу. Чи в цьому конкретному випадку цей консенсус буде сталим? Не знаю. Завжди є загроза, що все, яке так бурхливо виникає, може так само швидко зникнути. Примирення – це як їзда на велосипеді: щойно перестаєш крутити педалі – одразу падаєш. Проблема в Україні в тому, що влада не хоче крутити педалі – і гуманітарна політика в нас зараз на нулі. На Вашу думку, Голодомор був винищенням за національною чи соціальною ознакою? Це неправильне питання. Ви формулюєте його в категоріях «або – або». На мою ж думку, було «і – і». А у випадку селянства, особливо українського селянства початку 1930-х років, одне було тяжко відділити від іншого: це був «клас – нація». Із такою формулою не згодяться як ті, хто вважає, що голод був геноцидом, так і ті, хто так не вважає. Мені найбільше імпонує думка Андреа Ґраціозі, який показує, до якої міри голод можна вважати геноцидом, а до якої – ні. Замість питати в категоріях «або – або», раджу нам усім думати в категоріях шкали: «На шкалі „нації” (чи „класу”) від 1 до 7 де ви розташували би селян?», «А в 1890-х роках?», «У 1930-х роках?», «Селян Полтавщини?», «Селян із 134

польсько-радянського прикордоння?» тощо. Загальне правило таке: у мирні часи селяни майже не помітні як окремий клас чи нація. Це про ті часи Енґельс писав, що селяни нагадують купу картоплі в мішку: вони набирають тієї форми, якої їм надає мішок, а власної форми (артикульованої ідентичності) вони не мають. Але їхня помітність на класовій і національній шкалі сильно зростає, коли доходить до відкритого конфлікту, боротьби за виживання. Межа 1920–1930-х років була власне таким часом боротьби – боротьби селян і радянської влади на життя й смерть. Якою мірою зусилля українського націоналдемократичного табору з відживлення націоналістичної парадигми («націоналізація» української історії, культури, політики) підготувала значний зсув суспільної ситуації в бік правого радикалізму, свідками якого ми є зараз? Я історик, а не аптекар, тому не вмію відповісти, якою мірою. Чи вистачить сказати, що «великою мірою»? Сказавши це, я не скидаю вини з інших таборів. Правило просте: хто сильніший, той має більше відповідальності. Як вам заяви Табачника, що галичани – це не українці? І що вони взагалі лакеї, які лише недавно навчилися мити руки? Спитайте себе, чи успіх Тягнибока в Галичині був би можливим, якби Табачник не став міністром? Тягнибок і Табачник – це як два рідні брати, українські Твідлді та Твідлдам: один не можливий без другого. Коли мене питають, хто винен, я готовий визнати свою вину також. Але спитайте себе щиро, чи готові це зробити ви? Опитування показують, що в Україні існує величезний запит на лівий проект. Чи ви відчуваєте свою відповідальність за те, що цей проект зараз у руках Симоненка? В Україні ніхто не є сильним сам по собі: кожен є сильним за рахунок слабкості іншого. Чи ця сила Симоненка не є ознакою слабкості українських лівих? Ті ж самі


опитування показують, що національні проблеми – мова, історична пам'ять, – за оцінкою українців, не входять навіть у першу десятку, натомість цю десятку становлять проблеми суто соціальні. В Україні індекс Джині – різниця прибутків найбагатших і найбідніших – є одним із найвищих у цій частині світу й наближається до небезпечного, вибухового рівня. То як так виходить, що ми дискутуємо тільки про мову й історію, а не про соціальний захист чи про екологію, яка зараз стає однією з найбільших соціальних проблем? Якою мірою ваші зусилля чи брак таких є відповідальними за «значний зсув суспільної ситуації в бік правого радикалізму»? Чи Ви вважаєте актуальною традицію українсько-польсько-єврейського соціалізму, пропонентом якого був Франко? Що може прийти їй на зміну? Ні, не вважаю. Це були Франкові часи, а ми живемо в інших. До того ж, Франко в пізніші роки еволюціонував від соціалізму до націоналізму – до такої міри, що по його смерті, у 1920-х роках, російські

більшовики вважали його «українським Пілсудським». Важливо не те, що конкретно робив Франко в ту чи іншу добу, – важливо, як він це робив. Його дух, а не його буква. А він був дуже критичним мислителем, духом неспокою та великим деконструктором старих істин. Кожна доба має запит на своїх Франків. Для мене таким був Тоні Джадт, який помер минулого року, і який перед смертю написав як свій заповіт книжку Ill Fares the Land. Ця книжка – про доконечну потребу нової лівиці. Не в категоріях комунізму чи соціал-демократії ХХ століття, а тим паче соціалізму ХІХ століття. А тієї лівиці, яка може переформулювати сучасні глобальні питання і з цих формулювань зробити свою дієву політичну платформу. Адам Міхнік колись сказав, що найгіршим у комунізмі є те, що приходить після нього. У нас в Україні був дикий комунізм – і на зміну йому прийшов дикий капіталізм. «Ізми» міняються, дикість лишається. Хтось повинен перервати цю традицію. Чого щиро вам і собі бажаю. Питання ставили Віталій Атанасов, Катерина Міщенко, Надія Парфан, Олексій Радинський, Катерина Рубан

135


«Мені здається, там є що робити прокуратурі» Розмова Святослава Хоменка з Олегом Зарубінським, головою Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин

Після побіжного ознайомлення з роботою вашого комітету в мене склалося враження, що його діяльність здебільшого пов’язана саме із захистом прав людини, а питання міжнаціональних відносин і національних меншин перебувають на другому плані. Це хибна думка, чи десь так воно і є? Думаю, причина такого враження в тому, що періодично в діяльності комітету справді може домінувати якийсь один із її аспектів. Скажімо, впродовж останнього часу ми зосереджували увагу на галузі міграційної політики. Це – дуже складна, дуже тонка тема, і вона, якщо розглянути її детальніше, виходить далеко за межі нашої внутрішньої політики. Адже ви маєте розуміти, що Європі, по суті, потрібна така, знаєте, цікава міграція. Європі треба, скажімо, щоб вихідці з Африки та Сходу осідали не в Євросоюзі, а концентрувалися тут, в Україні... А навіщо? Тому, що Європа насправді дуже зацікавлена, щоб туди прибували люди, які легко 136

могли б інтегруватися в тамтешню спільноту: щоб ці люди були білими, християнами, достатньо освіченими і так далі… Заждіть, а чому ж тоді наші з ЄС переговори щодо скасування візового режиму минають так складно? Чому вони досі не пускають нас до себе? А хто вам сказав, що нас не пускають? Чи ви думаєте, що якби європейці не хотіли, щоб українці працювали в Іспанії чи Італії, їх там було би по мільйону? Це маячня. Якби вони не хотіли, щоб у Португалії були цілі українські села, як це є сьогодні, їх там і не було би. Я розумію, що ми трохи віддаляємося від початкової теми, але це факт: Європа сьогодні зацікавлена в іммігрантах, які могли б культурно вписатися в європейське суспільство. Коли пані Меркель виступила з різкою критикою політики багатокультурності, це була зовсім не випадкова заява. Річ у тім, що люди, скажімо, ісламської культури дуже важко інтегруються в німецьку суспільну, культурну систему, або й не інтегруються вза-


галі. Приїхавши в Німеччину, вони живуть анклавами, вони продовжують існувати у своєму власному світі, який має доволі мало спільного з німецькою дійсністю, що їх оточує. Я не хочу розмірковувати, добре це чи погано, але ось об'єктивний факт: німцям це не подобається. Вони хотіли би, щоб такі люди глибше інтегрувалися в їхнє суспільство. Чому Франція, яка формально виступає ледь не найзатятішим поборником прав людини, забороняє жінкам-мусульманкам носити той одяг, який вони хочуть? Тому що влада Франції відчуває: навіть такі зовнішні, суто візуальні відмінності сприяють добровільній сегрегації населення їхньої держави. І їй це не подобається. Події кількарічної давнини, що відбувалися в передмістях Парижа, населених переважно вихідцями з Магрибу, засвідчили: ця спільнота може бути серйозним чинником впливу на французький уряд, на владу взагалі. Адже оті підпали машин та інші не дуже приємні речі, з одного боку, мали соціальний характер, а з іншого – це соціальне невдоволення провокували не, скажімо так, автохтонні французи, а «нові французи», «неофранцузи». Саме тому європейці перешкоджають українцям виїжджати за західний кордон радше на словах... Тим часом Україна мала б у такому разі перетворитися на свого роду транзитну територію, на кордоні з якою було б установлено дуже жорсткий контроль, і куди якої завдяки угоді про реадмісію можна було б відправляти нелегалів на підставі чека з української хімчистки, знайденого в їхній кишені. Але зараз ця ситуація об'єктивно дещо змінюється. Бо, хай що там сьогодні кажуть, мовляв, у нас у країні все погано, – для дуже багатьох мігрантів Україна сьогодні є не транзитним пунктом на шляху до Європи, а кінцевою метою подорожі, вони приїжджають сюди навмисно, вважаючи, що тут зможуть досягти кращого життя, повніше реалізувати себе...

Коли вже ми заговорили про мігрантів, які перебувають на території України: скільки їх зараз є в нашій державі? Ви будете сміятися, але сьогодні точної цифри вам ніхто не назве. Значною мірою це – наслідок відсутності у цих мігрантів біометричних паспортів. Я не хочу називати представників конкретних націй, але трапляються випадки, коли в Україну в'їжджає по сто людей за одним паспортом, бо для нас вони всі на одне лице... Це проблема дуже важлива, і зараз ми за це серйозно взялися. Я думаю, що вже у вересні наш комітет вийде на певне рішення щодо цього питання. Наша жорстка позиція полягає в тому, що всі мігранти, які прибувають в Україну, повин‑ ні бути абсолютно чітко ідентифіковані. Як цього досягти? Дуже просто. При перетині ними кордону має відбуватися чітка фіксація їхніх біо‑ метричних показників, тобто обличчя, підпису й відбитків пальців. Коли хтось спробує нам сказати, що це нібито не дуже узгоджується з правами людини, я попрошу їх не вдаватися до подвійних стандартів. У США це практикується віддавна. Зайдіть у британське посольство: там ви, навіть якщо будете найвідомішою людиною в Україні, залишите «пальчики». Зараз нам дуже важливо знати бодай те, скільки людей проживає на нашій території, тож такі кроки для нашої держави цілком виправдані. Утім, я не уникаю відповіді на ваше запитання. Щодо кількості мігрантів на нашій території називають різні цифри. За деякими оцінками, їх уже понад мільйон. Звісно, серед загальної кількості є дуже багато тих, кого ми називаємо нелегалами... Дуже багато – це приблизно скільки? Не можу сказати, бо не хотів би озвучувати безпідставну інформацію. Річ у тім, 137


що тут є одна проблема, вирішення якої дасть нам змогу доволі скоро оперувати чіткішими цифрами. Донедавна, поки не постав такий орган як Державна міграційна служба (питання доцільності створення якої теж, до речі, спричинило дуже серйозну боротьбу), в Україні проб­лемами міграції взагалі та нелегальної міграції зокрема опікувалися, за моїми підрахунками, сім-вісім відомств. Це і СБУ, і прикордонники, і митна служба, і Державний комітет із питань національностей та релігії, і Міністерство внутрішніх справ... Ви ж розумієте, у підсумку виходило, що в семи няньок дитя було без ока. Я вважаю, що зараз нам треба зміцнювати позиції та повноваження, посилювати компетенцію Державної міграційної служби, як це є в Штатах, чи, до речі, в тій-таки Росії, – тоді й цифри по мігрантах матимемо більш адекватні.

тві, яку наш будівельник не завжди може одержати. І тут ситуація така: теоретично я, наприк­ лад, ставлюся до іноземців чудово, я готовий допомогти їм у скрутній ситуації тощо. Та коли вони реально з’являються поруч зі мною, коли я не розумію, про що вони говорять своєю мовою, коли вони ходять у своєму національному одязі, моє ставлення до них потроху змінюється. Але не радикально – завдяки природній толерантності українців. Проте навіть за відсутності в нашому суспільстві якихось людиноненависницьких настроїв елементарна виховна, освітня робота з посилення толерантності в Україні має проводитися значно інтенсивніше.

Українські соціологи констатують повільне, але неухильне зростання рівня нетолерантності українців до представників інших національностей. Згідно з деякими дослідженнями, протягом останнього десятиліття цей показник зріс ледь не на півтора бала за шкалою Боґардуса…

Певна річ. Наші люди просто почали безпосередньо спілкуватися зі своїми потенційними конкурентами на ринку праці.

Не хочу сперечатися з нашими шановними соціологами. Усе пізнається в порівнянні. Знаєте, можна взагалі сказати, що цей показник толерантності в СРСР був найкращим у світі: просто тому, що в нашій країні не було іноземців, а коли київською вулицею проходила темно­ шкіра людина, всі на неї задивлялися. Про якусь відразу чи нетолерантність щодо такої людини навіть говорити не доводилося – її просто сприймали як якусь дивовижу. А зараз в Україні дедалі більшає людей із незвичним кольором шкіри, які погано володіють російською чи українською. Їх ми дедалі частіше бачимо на наших вулицях і базарах. Дедалі частіше вони одержують роботу, скажімо, на будівниц­

Звісно. Саме тому, до речі, і Гітлер свого часу досить легко знайшов бюргерів, які радо підтримали його тези: мовляв, у всьому поганому, що коїться в Німеччині, винні євреї. Це природний процес. Але навіть та статистика, про яку ви говорите, свідчить, що жодних радикальних зламів у ставленні українців до іноземців не відбувається, ідеться радше про дуже поступові зміни…

138

Тобто ви вважаєте озвучені мною цифри просто закономірним наслідком глобалізації?

Тим паче, що цей ринок скорочується внаслідок впливу світової економічної кризи…

Ви вже про це згадували, та якщо ми говоримо про те, що відкриття кордонів із Євросоюзом – це питання часу, якщо ми вже підписали угоду про реадмісію з ЄС, якщо, за вашими даними, дедалі більше іноземців розглядають Україну як кінцевий пункт своєї подорожі, то ось який


висновок можна з цього зробити: протягом найближчих кількох років частка, скажімо так, кольорової компоненти в українському суспільстві зростатиме. Чи не призведе ця тенденція до радикального зростання й індексу нетолерантності в нашому суспільстві? Мені б дуже не хотілося, щоб ці прогнози, які сьогодні здаються закономірними, справді такими стали, бо ми зараз говоримо про дуже небезпечні речі. Так, кількість цих людей, без сумніву, зростатиме, до того ж не виключено, що це стане наслідком об'єктивної потреби України в цьому зростанні. Що я маю на увазі? По-перше, демографічний фактор, від якого ми нікуди не подінемося. Демографи стверджують, що вже через якихось 10–15 років ми відчуємо серйозний брак робочих рук, і називають цифри аж до півмільйона вакансій, які нам треба буде якимcь чином заповнити. Це природно, адже на зламі 80-х і 90-х років ми, з одного боку, потрапили у своєрідну демографічну яму: кількість народжених у ці роки значно менша, ніж раніше, зараз вони саме входять у робоче життя. З іншого боку, зараз на пенсію виходять діти післявоєнного демографічного буму. Робочі місця, які вони звільняють, просто нема ким зайняти. І от, як я вже казав, через 10–15 років, переконують демографи, цей профіцит робочих місць становитиме близько півмільйона одиниць. Інший аспект цієї проблеми – це структура нашого безробіття. Ви знаєте, не хоче наш інженер перекваліфіковуватися і працювати технологом, навіть якщо вакансія технолога на певному виробниц‑ тві є, а інженера – нема. Не хоче виходець із села, який на власні очі побачив, що таке асфальтові доріжки, повертатися в глушину й працювати на фермі, навіть якщо там буде для нього робоче місце… Мене цікавить, чи реально наша держава робить якісь дієві кроки, щоб зробити

су­спільство терпимішим до представників інших національностей? Знаєте, це запитання краще поставити представникам Міністерства освіти та інших структур, які не просто можуть цим перейматися, а й повинні розглядати формування толерантності як серйозний аспект своєї роботи. До речі, мені не подобається, коли слово «толерантність» у нас перекладають як «терпимість». Терпіти можна погане повіт­‑ ря. А сусіда, що є представником іншої етнічної групи, не можна терпіти чи не терпіти. Його треба приймати таким, який він є, – звісно, якщо це добропорядний громадянин, котрий не ставиться до твоєї держави неналежним чином. Якщо ми говоримо про специфіку міжнаціональних відносин в Україні, то не можемо оминути теми Криму. Там постійно зростає кількість татарського, корінного, по суті, населення, тоді як до татар у Криму місцеві російськомовні жителі ставляться, скажімо так, не найкращим чином. З повідомлень мас-медіа, які час від часу звертають увагу на цю проблему, можна скласти враження, що подекуди тамтешня ситуація нагадує апартеїд... Ваш комітет якось це відстежує? Так. І нам це робити легко, бо активним, діяльним членом нашого комітету є дуже поміркована, як мені здається, і розумна людина з надзвичайно складним життєвим шляхом – Мустафа Джемілєв. Та й я особисто добре знайомий із цією ситуацією: моя кандидатська дисертація стосувалася політичних настроїв і морального стану радянського суспільства під час Другої світової війни, там у мене є цілий розділ про так звані колабораціоністські прояви, зокрема з боку кримських татар. Якщо говорити про специфіку сучасних взаємин між татарським і слов'янським населенням Криму, то я переконаний, що 139


наявні у них проблеми є не так міжетнічними, як соціально-економічними. Аргументуйте. Кримські татари після повернення в Крим, де вони, згідно з українським законодавством, визнаються корінним народом, вимагають у першу чергу землі. Комусь це не до вподоби, та вони вимагають хорошої землі. А незадоволені таким станом речей передовсім ті, хто цю хорошу землю вже привласнив. Тож на мою думку, для того, щоб дати раду з цією ситуацією, треба просто повністю інвентаризувати кримську землю. І перший крок до цього – це ухвалений нещодавно закон про земельний кадастр, завдяки якому ми одразу дізнаємося, кому і який шматок землі належить. А вже тоді, коли ця інвентаризація стане реальністю, коли всі розумітимуть, що оцей конкретний кримський татарин вимагає собі 10 чи 12 соток землі, бо має на це беззаперечне право, ця проблема, я переконаний, утратить свою нинішню гостроту. Інша річ – те, що не існує чорного й білого. Мені траплялися статистичні дані, які свідчать про те, що чимало кримської землі, переданої тим чи іншим кримським татарам, не використовується за фактичним призначенням, а стало предметом купівліпродажу, інакше кажучи – спекуляції. Ці проблеми справді існують, що визнає тойтаки Мустафа Джемілєв. Але говорити, що до цього причетні всі без винятку представники кримськотатарського народу, які зараз проживають у Криму, було б несправедливо. Багато хто з них тяжко працює, щоб забезпечити свою родину. До речі, окремою проблемою постає високий рівень безробіття серед татар: статистика свідчить, що до 50 % дорослих татар є безробітними. Тобто певне напруження в Криму є в будь-якому разі соціально-економічною проблемою, а зовсім не етнічною. 140

Але в Криму є й інша проблема, про яку наразі просто не говорять. У Туреччині сьогодні живе, за різними даними, від чотирьох до восьми мільйонів громадян цієї держави, які вважають себе нащадками кримських татар. І це проблема. Не хотілося б зараз робити якісь далекоглядні прогнози, але у відкритих джерелах я натрапляв на інформацію про те, що Туреччина не проти переселення в Крим двох мільйонів своїх громадян, які є етнічними кримськими татарами. І що далі? Не знаю. Та й узагалі, я не хотів би це коментувати, якщо чесно. З іншого боку, якщо прочитати останні новини про сутички між татарським і слов’янським населенням, можна впевнитися, що стосуються вони не земельних питань, а якраз національних. Ця історія з установленням «козаками» поклінного хреста під Феодосією: вона закінчилася тим, що на бік татар став спецназ українського МВС, і це теж показово. Не думаю, що це показово. Мені здається, спецназ насправді виходив із ситуації, що на той момент реально склалася. Утім, я переконаний, що навіть в основі цієї ситуації були певні соціальноекономічні підвалини, як-от конкуренція на ринку праці чи в земельному питанні, відчуття несправедливості щодо себе й пошук того, хто заважає встановити справедливість… Тут не можна однозначно ставати на чийсь бік, це питання занадто багатогранне. Хай там як, усі ті козаки та їхні прихильники мусять розуміти, що до 1944 року в Криму ними й не пахло. Що кримські татари не винні в тому, що їх виселили, як і в тому, що чверть їх загинула в теплушках дорогою до того ж Узбекистану. І всім відомо, з яких областей завозили людей на землі, «звільнені» від кримських татар, – це ж


теж незаперечні факти. Ясна річ, зараз їм ніхто нічим не дорікає, але вдавати, що вони, мовляв, мають на щось право, а татари – ні, теж не варто. І до того, що зараз відновлюється історична справедливість, дехто має ставитися значно спокійніше. Зараз в українському політикумі дедалі більшої сили набирає партія «Свобода», яка проголошує доволі сумнівні тези про теперішнє й майбутнє міжнаціональних відносин в Україні. Кому й навіщо це може бути вигідно? Той, хто сьогодні підтримує радикальні, екстремістські сили (давайте я все ж не буду їх називати – не хочеться наразитися на судовий позов), щоб у перспективі отримати з цього певні дивіденди, може помилитися в своїх очікуваннях і планах. Колись, до речі, Гітлера підтримували зокрема й німецькі банкіри, які думали, що пізніше матимуть із цього зиск. Але в тім-то й річ, що екстремізм – це монстр, контролювати якого неможливо.

І хоча, як я вже казав, не думаю, що в Україні екстремістська політична сила колись спромоглася би здобути масову підтримку в ході виборів, – ми розуміємо, що збурення, які могли би призвести до абсолютно непотрібних нашому суспільству наслідків, здатні виникнути й без підтримки десяти відсотків громадян. Для цього може вистачити зусиль, припустімо, ста тисяч людей. Адже сто тисяч людей, якщо вони відповідним чином організовані, навчені, налаштовані, чи то пак зазомбовані, – це величезна сила. Але, хай там як, той, хто підтримує чи намагається підтримати й розіграти карту радикальних, екстремістських сил, цілком може помилитися в своїх розрахунках. Ви не вважаєте, що певні заяви та прог­ рамні положення, які декларуються цією політичною силою, взагалі-то варті особливої уваги з боку правоохоронних органів? Так, мені здається, там є що робити прокуратурі.

141


Процедурна кімната Микита Кадан

П

роект «Процедурна кімната» присвячено звичній для сьогоднішньої України практиці катування міліцією та різним аспектам суспільного сприйняття цього явища. Також темою «Процедурної кімнати» є тіло – тіло як щось особисте (невідчужуване), приватне (таке, що може бути об'єктом обміну) та громадське (роботу з яким доручено професіоналам в уніформі). Складові проекту – серія постерів і «сувенірні» тарілки з надрукованими на них малюнками, що зображають міліцейські тортури, виконаними в стилістиці медичних інструкцій із «Популярної медичної енциклопедії» радянських часів. На ілюс траціях у цій енциклопедії пацієнти зазвичай мають добросердноспокійні вирази обличчя в той час, коли з їхніми тілами проводять болісні процедури: «Лікар знає, що робить, усе робиться для нашого спільного блага».

142


Чому українські міліціонери – расисти? Тарас Доронюк

З

гідно з даними ООН, станом на 2010 рік в Україні перебували 5,3 мільйона мігрантів1. Попри велику кількість особистих свідчень, питання про те, якою є взаємодія мігрантів з інституційнобюрократичними структурами нашої держави, залишається мало відрефлексованим. Загальні свідчення доводять, що, незалежно від легального чи нелегального становища цих людей, значній їх частині доводиться стикатися з інституційним расизмом, найчастіше при взаємодії з органами внутрішніх справ. Прояви расизму та ксенофобії в інституційному полі панують не в одному кабінеті та не одній установі. Для спрощення розгляду ці дискримінаційні практики варто позначати як інституційний расизм. На рівні публічного дискурсу формується уявлення про «толерантність, притаманну українцям», проте на практиці расова дискримінація є глибоко вкоріненою – часто настільки глибоко, що на неї не звертають уваги, вважаючи просто однією зі стратегій поведінки представників різних установ. 1 International Migration 2009 // United Nations. Department of Economical and Social affairs. Population Division. – http://www.un.org/esa/ population/publications/2009Migration_Chart/ IttMig_maps.pdf. – Тут і далі прим. авт.

148

Такому становищу сприяє загальна криза соціальної сфери, збільшення дистанції між різними групами населення, що, своєю чергою, разюче відбилося й на сприйнятті «інших». Образ «інших» в Україні сконструйовано здебільшого за допомогою ксенофобської політичної риторики, дискримінаційного медійного дискурсу, уявлення про крах мультикультуралізму на Заході. На формування цього образу дедалі більше впливає складна економічна ситуація в Україні. В українському суспільстві «іншим» є не тільки чорношкірий іммігрант із Кенії, а й людина, криміналізована органами державної влади (що зовсім не означає реальної причетності до будь-яких кримінальних дій). Проте, якщо дискримінаційні практики стосовно другого типу «потенційних об'єктів» інституційного расизму не є нормативно прописаними, то прояви упередженого ставлення до представників іммігрантської спільноти можна документально простежити. Єдиною бюрократичною одиницею, існування інституційного расизму в якій визнається (хоч і завуальовано), є органи внутрішніх справ. Основним суб'єктом «викриття» дискримінації в цих структурах є правозахисники. Проте зазвичай такі викриття не передбачають ефективної позитивної програми змін у цьому


річищі. Подекуди проблему вбачають лише в певному інструментарії, а не в системності проблематики. Поза увагою правозахисників залишається проблематика державного расизму, який дискримінує громадян не тільки за кольором шкіри чи регіоном походження, а й за соціальною приналежністю. Небажання операціоналізувати дані щодо злочинів, скоєних на ґрунті ненависті, теж є одним з інструментів державного расизму, що не бачить необхідності руйнувати створені ним же міфи про толерантність українського суспільства. Викриваючи очевидне – існування расизму та ксенофобії в українських органах правопорядку, – правозахисний дискурс не виконує покладених на нього функцій. При цьому правозахисні організації вбачають вирішення проблеми в застосуванні законодавчих інструментів, які передбачають, що для викорінення расизму та ксенофобії достатньо притягати до відповідальності правоохоронців, які «засвітилися», а з рештою проводити специфічні тренінги. Центральним моментом позитивної правозахисної програми є стимулювання створення такого законодавства, яке викорінить расизм і ксенофобію в українському суспільстві раз і назавжди. Проте жоден законодавчий механізм не може викорінити дискримінаційні практики, що вкорінилися на побутовому рівні, бо деякі з цих практик утовкмачуються в голови майбутніх правоохоронців ще під час фахового навчання. Тому кожна з ініціатив, спрямованих на боротьбу з дискримінацією в міліцейському середовищі, змушує правозахисників грати в гру, у якій вони імпліцитно програють. Міліцейська жорстокість не передбачає винятково фізичної дії. Жорстокість починається зі ставлення всього міліцейського апарату до власних «співгромадян». Скільки типів цих «співгромадян» витворює фантазія правозахисних структур? У випадку України міліцейська класи-

фікація відтворює радянські стереотипи про жителів «півдня», або представників національностей без національності (адже «кавказької національності» не існує). Ці стереотипи відповідають специфіці конструювання «інших», які не пасували до образу радянського громадянина. Такі образи не стали історизмами радянської епохи, а сьогодні й надалі активно відтворюються. Наприклад, створений радянським бюрократичним апаратом термін «особа кавказької національності» пережив умови, у яких він був витворений, і став терміном, що акумулював у собі численні стереотипи про вихідців із Кавказу2. В українській ситуації можна припускати чимало факторів, які могли би вплинути на легітимацію вживання терміна «особа кавказької національності», але про один можна говорити з цілковитою впевненістю. У контексті справи Мустафи Найєма3, що набула широкого розголосу в медіа, було цікаво спостерігати за реакцією представників міліції на звинувачення в расизмі та ксенофобії. Свої дії вони легітимували – за посередництвом центру зв'язків із громадськістю МВС – у досить бюрократично-зваженому тоні. Використання українською міліцією поняття «особа кавказької національності», за словами керівника центру зв’язків із громадськістю 2 Цей термін було введено в бюрократичний обіг СРСР за аналогією з уже наявним терміном «особа єврейської національності». Обидва терміни було витворено як сукупні образи ворогів економічної системи та економічних відносин, що склалися в Радянському Союзі. Якщо в 1920–1930-х роках «особи єврейської національності» демонстрували можливість інших економічних відносин (збережених із періоду непу), то в 1980-х «особи кавказької національності» зламали упередження про можливість лише одного, панівного типу товарних відносин. Отже, обидва терміни в умовах Радянського Союзу мали лише один контекст – економічних відносин, а в нашій ситуації криміналізація одного з них позбавила його всякого наповнення. У такий спосіб переозначення цього терміна сконструювало новий об'єкт для спекуляцій. 3 Затримання журналіста Мустафи Найєма спецзагоном «Беркут» на підставі того, що в розшуку перебуває «особа кавказької національності», на якого журналіст нібито схожий.

149


київської міліції Володимира Поліщука, є звичною практикою для органів внутрішніх справ, адже цей термін є в довіднику міліції, і його вживання вважається прийнятним у міліцейській мові4. На жаль, знайти першоджерело – довідник, у якому викладено значення цього терміна, – не вдалося, проте можна припустити, що не єдиним «довідником міліції» живиться інституційний расизм. Щоб у цьому переконатися, достатньо переглянути підручники з криміналістики, за якими готують як курсантів шкіл міліції, так і звичайних юристів-правників. Специфічній мові криміналістики притаманна класифікація фізіологічних ознак, що відрізняють людей одне від одного. При цьому фізіологічні ознаки часто співвідносяться із соціально значущими характеристиками, якими керуються в різного роду дискримінаційних практиках. Я не прагну оцінювати ефективність чи доцільність «ідентифікації людини за ознаками зовнішності» в контексті розкриття злочинів. Натомість спробую пояснити, чому ці методики розпалюють інституційну ксенофобію та расизм, і чому намагання правозахисників уплинути на формування толерантних настроїв у середовищі правоохоронних органів насправді є марними. Можна припустити, що існує декілька рівнів конструювання «інших» у практиках органів внутрішніх справ. Проте ключовим – хоча переважно ігнорованим правозахисниками – залишається процес підготовки міліцейських кадрів. На цьому етапі дискримінаційні образи «інших» або витворюються наново, або підсилюються. Ця тема залишається замовчуваною водночас і активістами, і дослідниками.

Можна навести кілька паралелей з іншими країнами світу. Перша відмінність, якої неможливо не зауважити при порівнянні з українською ситуацією, – велика кількість ґрунтовних критичних досліджень як щодо діяльності поліції загалом, так і зокрема щодо racial profiling5. Наприклад, Британія 90-х років теж не відзначалася високим рівнем толерантності. Недарма саме британці концептуалізували термін «інституційний расизм». Для британського расизму того періоду була характерна дискримінація всієї соціальної сфери загалом (за межі соціальних відносин викидалися будь-які маргінальні елементи), і расизм там мав радше класовий, ніж етнічний чи національний характер. Як приклад можна навести слова британського поліцейського: «Полісмени до всіх мають претензії. Не тільки до чорнопиких. Ви почуєте, як у нас тут криють найгіршими словами „голубих”, пакистанців, лесбійок, повій, студентів, ірландців – кого завгодно. Ми всіх ненавидимо»6. Чим не образ української міліції XXI століття? Проте відмінність полягає у визнанні проблеми: у Британії на ці питання воліють не заплющувати очей, і критична позиція в дослідженні репресивного апарату держави є прийнятною. А в Україні такі дослідження табуйовані. Специфічна міліцейська мова неможлива без постійної циркуляції у властивому для неї середовищі, і ця циркуляція підсилюється через використання матеріалів із підручників криміналістики. Найпоширенішими та найдоступнішими українськими підручниками з криміналістики, за якими готують як юристів, так і працівників внут­ рішніх органів, є книжки Салтевського7 та

4 «Лицо кавказской национальности» – просто вираз з довідника міліції // Українська правда. – 15 грудня 2010. – http://www.pravda.com.ua/ news/2010/12/15/5678253/.

5 Використання представниками правоохоронних

150

органів расових чи етнічних ознак як ключових факторів для затримання особи. 6 Rodger Graef. Talking Blues. – London: Collins, 1989. – 124 p. 7 М. В. Салтевський. Криміналістика: Підручник: У 2-х ч. Ч. 1. – Харків: Консум, Основа, 1999 . – 416 с.


Шепітька8. Магістральною темою в них є некритичне відтворення термінів і формування криміналізованого образу тих, хто не підпадає під певну міліцейську «норму». Криміналістика позиціонує себе як досить суб'єктивну практику, яка, утім, використовує у власних вимірах лише абсолютні величини. У такий спосіб вона знімає з себе можливість помилки, зводячи таку ймовірність до людського фактора. У криміналістиці воліють використовувати терміни: «схожий на китайця», «схожий на європейця», «схожий на особу кавказької національності», проте на практиці ця «схожість» одразу нівелюється – для міліції цих уточнень не існує. Загалом для української криміналістики важливе позиціонування себе як сакральної істоти, існування якої не можна ставити під сумнів: «...системи опису ознак зовнішності є науково обґрунтованими і придатними для практичного використання», – стверджує підручник Салтевського9. Подальшої деталізації наукового обґрунтування немає, як немає навіть натяку на те, де можна шукати це міфічне обґрунтування. Симптоматичним для підручника є безальтернативність викладу матеріалів із габітології. Майбутнім українським спеціалістам із криміналістики формують дуже спрощений погляд на цю дисципліну. Відповідно до підручника Шепітька, можна без жодних проблем оперувати демографічними даними, які містять інформацію про «расу, національність, народність, етнічну групу»10. Більшість цих термінів передбачають каскад класифікацій і різноманітних підходів до них. Криміналістика ж пропонує один такий підхід, але не називає його. Обидва підручники відтворюють одну «Систему опису ознак зовніш-

ності, яка використовується в органах внутрішніх справ України»11, що передбачає, серед іншого, аналіз такої характеристики, як «особливості обличчя». Вочевидь, для соціального дослідника ця характеристика має наповнення, відмінне від представленого в підручниках. Згідно з підручником, під «особ­ ливостями обличчя» слід розуміти, що існують певні їх «типи»: кавказький, монгольський, середньоазійський і європейський. Інформації, за якими ознаками їх слід розрізняти, ким запропонована ця класифікація та чи взагалі можлива така класифікація, у підручниках не подають. Це створює певний вакуум, що запов­ нюється іншими термінами, такими як «особа кавказької національності», які несуть собою набагато більше інформації, ніж подано в підручнику. Формат викладу матеріалу в підручниках свідчить про їхню абсолютну інструментальність. Ставити під сумніви ефективність методів і практик, пропонованих до використання, видається «морально неприпустимим». За допомогою застосовуваних риторичних прийомів зменшується кількість тих, хто міг би критично оцінити пропоноване. Наприклад, у контексті опису практики «словесного портрету», запропонованого французьким криміналістом-антропологом ХІХ століття А. Бертильйоно, подано таку фразу: «Її донині успішно застосовують у практичній діяльності працівники правоохоронних органів усіх держав світу»12. Майбутнім міліціонерам пропонують безвідмовний спосіб оперування даними, який дістався у спадок із ХІХ століття. Про якісь інноваційні прийоми чи навіть критику цих постулатів з альтернативних позицій тут не йдеться. В умовах, коли альтернативна позиція аж ніяк не вітається, звичним у міліцейській

8 В. Ю. Шепітько. Криміналістика: Підруч. для студ. юрид. спец. вищ. закл. освіти. – К.: Видавничий дім «Ін Юре», 2004. – 728 с. 9 М. В. Салтевський, С. 146. 10 В. Ю. Шепітько, С. 112.

11 М. В. Салтевський, С. 147.

12 П. Д. Біленчук, А. П. Гель, М. В. Салтевський, Г. С. Семаков. Криміналістика (Криміналістична техніка): Курс лекцій. – К.: МАУП, 2001. – 185 с.

151


мові стає «обличчя кавказької національності» чи будь-яке інше «обличчя» неіснуючої національності. Переважно підручники з криміналістики дублюють один одного або копіюють матеріали з російських відповідників. Автори послуговуються стандартними наборами як тем, так і джерел, що, на мою думку, є контрпродуктивним для розуміння змісту криміналістики, а також стосовно її наповнення різними дискримінаційними практиками. Щодо російського теоретичного продукту, то запозичення його в межах навчально процесу з вищезазначеної дисципліни становить практично половину з пропонованих матеріалів до курсу13. Сліпе використання цього матеріалу без розуміння російської специфіки, національного складу та криміногенної ситуації відтворює в українських умовах видимість проблем за схемою «такі, як і в Росії», без ґрунтовного аналізу української ситуації та специфіки.

Науковість методів габітології як невід'ємної складової криміналістики можна ставити під сумнів так само, як і будь-які її висновки. Така ситуація – ще одне підтвердження того, що криміналістику можна поставити на один щабель із такими «галузями знань», як демографія та євгеніка, – так це робить Етьєн Балібар14. Кожна з них має свою специфіку, проте вони працюють в одному дискурсивному полі, продукуючи дискримінаційні практики. При цьому криміналістика є одноосібним лідером у формуванні неприхованого інституційного расизму в системі органів внутрішніх справ. Брак критичного підходу до практик цієї дисципліни дає їй змогу постійно відтворювати наявні в суспільстві стереотипи. У цій ситуації варто поставити під питання науковість методів криміналістики. Слід наголошувати, що сьогодні необхідна глибока ревізія теоретичного підґрунтя цієї дисципліни.

13 У цьому можна переконатися, поглянувши на будь-який тематичний план із криміналістики для вишу.

14 Этьен Балибар, Иммануэль Валлерстайн. Раса, нация, класс. Двусмысленные идентичности. – Москва: Логос-Альтера, 2003. – 68 с.

152


Харків мультикультурний Назарій Совсун

У

2010 році українські телеглядачі стали свідками найгучнішої політичної маніфестації вітчизняного мультикультуралізму. Телеканал «Інтер» (власник якого, до слова, є водночас головою СБУ) запустив серію привітальних роликів до дев'ятнадцятого Дня Незалежності України, що мали робити наголос на культурному розмаїтті її громадян. Грузини, гагаузи, поляки, росіяни, угорці тощо виконували український гімн своїми національними мовами після гумористичних сценок, у яких висвітлювалися стереотипи щодо цих націй. Наприклад, білоруси перелічували страви, які можна приготувати з картоплі, росіянин у тільняшці просив похмелитися, поляки молилися, а єврейські діти в синагозі вивчали історію України. У кульмінаційному ролику зображено українців, з яких чимало – вочевидь, африканського та азійського походження. Гаслом проекту стала класична формула мультикультуралізму: «Ми різні, але ми єдині». Попри спробу калькування західної стратегії, проект у цілому є радше втіленням ситуації, за якої гостям ввічливо пропонують почуватися як удома. Причина цього провалу – не так у специфіці українського телебачення, як у вадах самого мультикультуралізму. Адже єдність, якої західні держави намагалися досягти, вдаючись до мульткультурної політики, завжди супроводжувалася подвійним виключенням. Ідеться, по-перше, про символічне виключення головного полі-

тичного гравця – так званої титульної нації, що уособлює державну владу й установлює правила гри; по-друге – про цілком реальне виключення тих, щодо кого ці правила взагалі не діють. Перший тип виключення у випадку з роликами до Дня Незалежності стосується саме українців: кульмінаційного ролика так і не показали по телебаченню, він доступний лише в інтернеті. У контексті другого типу виключення дуже показовим є те, що в цьому телепроекті немає ролика за участю кримських татар. Вочевидь, це зумовлено конфліктом, що впродовж тривалого часу розгортався між Віктором Януковичем і представниками кримськотатарського меджлісу. Та найбільш прикметною в цьому сенсі є репрезентація української нації в «титульному» ролику, з якого можна зробити висновок, ніби Україна не просто населена величезною кількістю мігрантів із глобального Півдня, а й що ці мігранти досить успішно інтегрувалися в українське суспільство. Звісно ж, ця картина аж ніяк не відповідає реальності. Утім, в Україні існує щонайменше один мегаполіс, який бодай певною мірою відповідає заявленій у телепроекті ілюзії мультикультурності. Це Харків, що відрізняється від решти українських міст більшою етнічною розмаїтістю. Ще за радянських часів тут утворилась доволі чисельна спільнота в'єтнамців, яких під час кризи в їхній країні було працевлаштовано на харківських заводах. Після розпаду СРСР і переходу до 153


ринкової економіки слава Харкова як індустріального міста розвіялася, а потужні в минулому заводи або повністю припинили своє існування, або суттєво знизили рівень виробництва. На противагу цьому, головну роль в економічному житті Харкова почала відігравати торгівля. 1995 року тут виник ринок «Барабашово», що на сьогодні за своїми розмірами є найбільшим у Східній Європі та чотирнадцятим у світі. Першим торговельним майданчиком там був саме «в'єтнамський», а вже згодом на «Барабашово» почали працювати українці, вихідці з колишнього СРСР і мігранти з різних регіонів Африки, Центральної та Східної Азії. Не меншу роль у «мультикультуралізації» Харкова відіграла та обставина, що це місто є лідером за кількістю вищих навчальних закладів, де ще за радянських часів навчалися студенти з різних регіонів світу. Сьогодні ж, зважаючи на постійне недофінансуваня українських університетів, комерціалізація освіти в Харкові великою мірою завдячує саме іноземним студентам, які мають право навчатися лише на контрактній основі. До слова, вартість навчання та проживання в гуртожитках для іноземних студентів в Украні в півтора-два рази вища, ніж для українських громадян. Найпопулярнішими серед іноземців є фармацевтика, медичні та інженерні спеціальності – словом, ті галузі, у які можна вигідно вкладати кошти. Міжетнічне співіснування за часів СРСР організовувалося на підвалинах радянської інтернаціоналістичної доктрини. Її особливістю було те, що вона поєднувала потужні механізми конструювання радянської ідентичності з побутуванням конспірологічних теорій та постійним пошуком зовнішніх і внутрішніх ворогів – і це виконувало роль основи державної політики. За таких умов будь-яка інакшість перетворювалася на віктимну ознаку й сама по собі була достатньою підставою для виключення. У цій ситуації радянський інтернаціоналізм насправді не був аж такий далекий від ліберального 154

мультикультуралізму, як може здатися. Толерантність – головна цінність мультикультуралізму – фактично пропагувалася в радянських школах. Специфіка цієї пропаганди, на думку харківського правозахисника Юрія Чумака, полягала в думці, що бути расистом – це передовсім соромно, а не безглуздо чи хибно. Тож публічний словник радянської людини був здебільшого політкоректний, натомість кухонні розмови незрідка містили расистську й антисемітську складові. Глибока економічна рецесія середини 1990-х призвела до зростання популярності консервативних поглядів і мутацій расистської логіки. Їхнім головним рупором у публічному просторі на той час була комуністична партія, яка у своїй риториці не гребувала цілим набором антисемітських і конспірологічних кліше. Серйозні зміни в публічному дискурсі Харкова відбулися одночасно з Помаранчевою революцією, яку тут підтримували значно активніше, ніж в інших великих містах Сходу України. Можна припустити, що в Харкові то був протест насамперед проти економічних і соціальних утисків зі значно меншою націоналістичною складовою, ніж у західних регіонах. Та зрештою Харків долучився до право-ліберального консенсусу «помаранчевих», які були не в змозі розв’язати соціально-економічні проблеми, дедалі більше підживлювали свою легітимність просуванням «національного» питання в центр політичних дискусій. Показово, що молодіжна організація Соціалнаціональної партії України («Патріот України») після розпуску її старшим крилом 2004 року (водночас зі зміною назви цієї організації на Всеукраїнське об’єднання «Свобода») відродилася саме в Харкові 2005 року. Звісно, «Патріот України» – не єдина мілітаризована політична ініціатива, що діє в Україні, проте саме ця організація демонструє гнучку та продуману стратегію і є ще й прикладом вдалого використання владою ультраправих організацій. За свідченнями харківських соціологів, які досліджували «Патріота України»,


безпосередньо вступивши до його лав, деякі з рядових членів організації мають власні конспірологічні теорії, що пояснюють наявність стабільного фінансування та відносну вседозволеність для цієї організації в Харкові. Хоча «Патріот України» й наголошує, що весь бюджет організації складається з членських внес­‑ ків і пожертв, які на одній із площ Харкова раз на тиждень збирають молодики в мілітарному одязі, усе ж у такий спосіб важко пояснити видання газети накладом 200 тисяч примірників, постійні вишколи й тренування з усім потрібним обладнанням тощо. У думках щодо ймовірної підтримки «ПУ» неодностайні також харківські правозахисники: одні вбачають слід Росії, інші – СБУ чи Партії регіонів. Комусь нібито вигідно зосере­дити радикально налаштовану молодь у контрольованому осередку, іншим – дискредитувати «українізацію» та створити «лякалку» для громадян. Насправді ж те, хто саме стоїть за неофашистськими організаціями в Україні, не має принципового значення: розбіжність здогадів у цьому питанні вже свідчить, що вони так чи так вигідні серйозним владним гравцям, які використовують ці організації для різноманітних спекуляцій і маніпуляцій громадською думкою. Одним із найцінніших ресурсів «ПУ» в Харкові є його медіа-популярність. Тоді як в інших регіонах діяльність цієї організації потрапляє в поле зору мас-медіа не надто часто, тут майже кожна їхня акція стає медійним скандалом. Власне, діяльність соціал-націоналістів у Харкові є значно провокативнішою, ніж деінде. Після кривавої бійки між в'єтнамськими та українськими підлітками й корумпованого суду, що послідував за нею, організація оголосила «бойкот» в'єтнамській громаді Харкова. Він не обмежився спеціальною постер-кампанією, а ще й утілився в значно неправомірніших діях, як-от у навалі з насильницьким паспортним контролем, здійсненій бійцями «ПУ» в гуртожитках, де могли проживати «нелегали». Інша акція

має регулярний характер: «ПУ» влаштовує вечірні патрулювання поряд із гуртожитками іноземних студентів, начебто для того, щоб протидіяти «етнічній злочинності». За словами Євгена Захарова, анонімні опитування студентів з інших країн засвідчили, що «Патріоту України» разом із правоохоронцями вдається створити для іноземців у Харкові атмосферу постійного терору. Інший спосіб залякування – щорічна нічна смолоскипна хода, куди приїжджають активісти з інших регіонів, і яка теж відбувається поряд зі студентськими гуртожитками, та схожа на історичну реконструкцію відповідних акцій «Гітлер'юґенда». Реакція правоохоронних органів на ці події – більш ніж стримана. Правоохоронці не радять іноземним студентам виходити на вулицю в певні дні чи й просто вечорами покидати гуртожиток. Після навали «ПУ» на гуртожитки міліція «на камеру» пообіцяла репортерам розібратися з іноземними студентами – замість покарання за розпалювання міжнаціональної ворожнечі та інші незаконні дії, вчинені щодо них. Ситуація стає абсурдною, якщо взяти до уваги, що міліція навіть залучала «Патріот України» до власних акцій, пов'язаних із викриттям «етнічної корупції». Іноземці для харківської міліції є насамперед безперервним джерелом прибутку, що бере початок уже на кордоні країни, але масово втілюється в регулярних перевірках документів громадян з іншим кольором шкіри й вибиванні грошей навіть у тих випадках, коли наявні всі потрібні документи, а обшуки не виявили нічого протизаконного. Дослідження правозахисниками з Української Гельсінської спілки міліцейських журналів у харківському метро теж засвідчили, що в у громадян «неслов'янської зовнішності» перевіряють документи приблизно в чотирнадцять разів частіше, ніж у «слов’ян». Євген Захаров говорить не лише про неправомірність таких дій, але й про їх необґрунтованість, адже абсолютна більшість тих, кого правоохоронці, зловивши, можуть кваліфікувати як «нелегалів», – це вихідці з колиш155


нього СРСР, які зовні мало відрізняються від українців. Темношкірий продавець на «Барабашово» вважає, що міліція сприймає як провокацію з боку іноземця саму спробу показати всі потрібні документи й дозволи, адже єдине, що хочуть бачити міліціонери, вимагаючи їх показати, – це гроші. Не дають результату й проведення правозахисниками та соціологами тренінгів для харківських міліціонерів. Один з ініціаторів таких заходів, Денис Кобзін із Харківського інституту соціологічних досліджень, визнає їхню низьку ефективність, пояснюючи її тим, що корупційної складової в діях міліції значно більше, ніж расистських мотивів. Расизм варто розглядати саме в площині соціального виключення. Першими, хто потрапляє в категорію виключених із соціального життя, є найбільш незахищені верстви населення. Як писав Рене Жирар, жертвою має бути той, за кого не помстяться. У випадку з іноземцями фактор недостатньої мовної кваліфікації та відсутність громадянства й просто фізичні відмінності, такі як колір шкіри чи розріз очей, стають віктимними ознаками, чому сприяє толерантне ставлення харків'ян до расової дискримінації. Адже низової антирасистської активності в місті практично не спостерігається, натомість влада безпосередньо задіяна в бутафорній організації «Антифашистський комітет України», для якої наявність у Харкові праворадикалів створює можливість політичних маніпуляцій. Хай там як, перспективи українського мультикультуралізму здаються туманними бодай тому, що його масштабна репрезентація – з усіма західними вадами й українським колоритом – відбулася в нашій країні приблизно одночасно з остаточною відмовою від цього проекту з боку лідерів Німеччини, Франції та Великобританії. Мультикультуралізм, що перетворився на стратегію виключення, зазнав поразки від власної ж консервативної складової. Це, своєю чергою, призвело до того, що єдиною політичною альтернативою лібералам на Заході сьогодні є праві попу156

лісти. Самі ж ліберали в першій декаді ХХІ століття незрідка впроваджували расистську політику, хіба трохи прикриваючи її політкоректною риторикою. Міграція та культурні відмінності стали найпростішим способом пояснення соціальної незахищеності й утрати політичних свобод, що супроводжують уже перманентну кризу в економіці. Завдяки спекуляціям довкола «європейської» чи «національної» ідентичності влада, партійна приналежність якої не є принциповою, досі вдало приховує той факт, що виключення давно стосується не лише культурних, етнічних чи релігійних меншин, але й абсолютної більшості громадян. Це відповідає логіці порятунку владними верствами власних гарантій і привілеїв в умовах економічного надзвичайного стану. Саме ця обставина і є головним спільним знаменником політичних процесів в Україні та на Заході. P.S. Святкування двадцятого Дня Незалежності 2011 року цілком заперечило миролюбність привітальних роликів зразка 2010-го. 23 серпня 2011 року СБУ «запобігло» теракту, який начебто планували скоїти члени васильківського осередку організації «Патріот України». У їхньому офісі було знайдено вибухівку й листівки із закликами знести пам'ятник Леніну в Києві. Невдовзі з'явилася інформація про стрілянину в харківському осередку «ПУ». Невідомий стріляв у «патріотівців» гумовими кулями, після чого дістав ножові поранення та удар молотком у голову. Ці події супроводжувалися обшуками та затриманнями членів організації в різних містах України, а також напрочуд швидкою реакцією з боку керівництва «ПУ»: пресконференція в УНІАНі, листівки та мережеві банери із закликами до протистояння репресіям; мітинги в кількох містах (у Харкові бійці «ПУ» навіть закидали димовими шашками відділення СБУ). Схоже, що влада визначилася у виборі головного претендента на роль локального терориста, водночас підказуючи опонентам те місце, куди сьогодні витісняється політика.


Насильство образів Йоанна Райковська

М

ова антисемітської пропаганди 1930-х років дивовижно схожа на сучасну мову ненависті, спрямовану проти мусульман. Схожі їхні каліграфія та риторичні тропи. Стара матриця, новий зміст. Відчуження іншого відбувається через натужні порівняння з твариною – мавпою, личинкою чи хробаком. Людей зображають дегенератами, дикунами, волоцюгами, психічно хворими та недорозвинутими. Територіальна експансія, поширення хвороб, підступність і нещирість, загроза національним цінностям, відповідальність за збройні конфлікти та фінансові кризи, всесвітня змова, розбещення дітей і молоді, сексуальні збочення, пакт із дияволом і замах на церкву – от скорочений перелік провин. Ця мова виникла впродовж тривалого історичного процесу виключення євреїв із європейської історії. І хоча ми цілком усвідомлюємо наслідки цього процесу, тією самою мовою, легітимізованою державою та медіа, описуємо мусульман. Завдяки освіті ми стали уважними щодо антисемітизму. Ми навчилися вистежувати в мовах – вербальній і візуальній – елементи ненависті, зневаги чи просто нерівності у ставленні до євреїв. Водночас ці образи, досліджувані роками, стали цілковито очевидними, майже прозорими. Такими прозорими, що перетворилися на мову ненависті, спрямовану проти мусульман. Без протесту з нашого боку. Уважність нас підвела.

157


Про героїв і людей Євгенія Бєлорусець Примітки до роману Василя Шкляра «Залишенець. Чорний ворон»

П

равила сучасних європейського та російського літературних ринків часто сприяють плодючим письменникам, котрі видають щонайменше по книжці на рік. Василь Шкляр, який працює винятково в жанрі так званого гостросюжетного роману, надмірною плодючістю похвалитися не може. Утім, нечасті публікації його жанрової прози не завадили Шкляру досягти вельми серйозних успіхів на українському книжковому ринку. Свій останній роман, у якому переважають камерні бійки й масштабніші батальні сцени, Шкляр характеризує як епічний opus magnum, результат тринадцятирічної не лише літературної, а й амбітної науково-дослідницької праці. Я не мав права легковажити такою темою, знав, що й без того матиму цілий легіон опонентів. Передбачав, що деякі прилизані критики, скалічені совіцькими стереотипами, звинуватять мене в ідеалізації повстанців-лісовиків, яких ще донедавна називали бандитами. […] Роман вийшов мовби й чисто художнім, але за кожною подією, за кожним бойовим епізодом, за портретними характеристиками героїв і навіть за любовними історіями тут стоїть його величність документ.1 1 Жила О. Василь Шкляр: Де російська мова – там і Росія // Zaxid.net. – 21 вересня 2010. –http://zaxid. net/home/showSingleNews.do?vasil_shklyar_de_ rosiyska_mova__tam_i_rosiya&objectId=1111676. Тут і далі прим. авт.

160

Ідеться про роман, виданий у двох видавництвах під різними назвами – «Чорний ворон» і «Залишенець». Він приніс авторові кілька літературних премій, був номінований на найпрестижнішу державну літературну премію ім. Тараса Шевченка й кількаразово перевиданий, він став об’єктом безпрецедентної читацької уваги. Ця увага дісталася роману не одразу після його появи 2009 року році, а лише 2011-го, коли письменник у відкритому листі відмовився від Шевченківської премії, вимагаючи відставки міністра освіти та науки. Така заява спричинила викреслення «Чорного ворона» зі списку номінантів. Натомість, у відповідь на заклики Юрія Андруховича, Василеві Шкляру було вручено першу «Народну Шевченківську премію», зібрану коштом прихильників. Зараз триває схожий збір грошей – на екранізацію цього роману. Після скандальної відмови автора від премії думки критиків розділилися: одні звинувачували письменника у ксенофобії й навіть фашизмі, інші (їх була більшість) вбачали в «Чорному вороні» свідчення нового відродження української літератури. В основу сюжету «Залишенця» покладено війну Холодноярської республіки – чотирирічного державного утворення, що стало осередком спротиву радянській владі на Лівобережній Україні. Під проводом різних отаманів холодноярські


повстанці борються з більшовицькою армією. Головний герой роману, один з останніх отаманів Холодного Яру, «залишенець» Чорний Ворон представлений надзвичайно обдарованим військовим керівником, бійцем і месником, закоханим у таємничу жінку на ім’я Тіна. Вона з’являється в його житті у несподівані миті пригодницької оповіді та навіть планує один із повстанських нападів. Крім вірних сподвижників, «залишенця» протягом роману супроводжують іще дві жінки – дівчина-воїн Дося Апілат і сліпа ворожка Євдося, яка підтримує його в тяжкі періоди боротьби, вдаючись до «народної магії». Вірним супутником героя з перших сторінок роману є старий птах – чорний ворон. Йому двісті років, він був свідком не однієї драматичної події в українській історії, він багато що бачить і про все «відає». Ритмічно побудований сюжет розгортається в парадигмі традиціоналізму: події відбуваються на тлі катастрофи, спричиненої вторгненням у монолітний і моноетнічний український світ більшовиків, чужинців, людей, які відрізняються від української спільноти етнічно та соціально – мовою, звичками, способом життя. Гармонійним українським характерам протиставлені небезпечні й жахливі автономні утворення, що не лише несуть пряму загрозу всьому українському своїми ворожими діями, а й буквально втілюють її на рівні фізіології: [...] кацап'юги юрбою налетіли на мертвого – дрібні, кривоногі, але дуже мордаті, з пласкими, налитими кров'ю мармизами [...]2 Були то невеличкі на зріст, карячконогі, пихаті й нахраписті москалі, довготелесі, товстошкурі латиші з крижаними очима, вовкуваті й вічно голодні 2 Тут і далі цитати за виданням: Василь Шкляр. Залишенець. – Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2010.

китайці, яких наші селяни називали «сліпими», юродиві з лиця чуваші та башкири, і в усіх на язиці крутилося одне загадковострахітливе слово «Хальоднияр» . Поетиці історико-патріотичного роману зазвичай властива мінімальна різноманітність персонажів3, типажі яких визначає той чи той історичний конфлікт. Але в «Чорному вороні» ця тенденція сягає феноменальної схематичності. Разюча відмінність «кацап'юг» від «корінного» етносу справляє враження, ніби перед нами не історичні персоналії, а фентезійні расовокультурні типи  – орки і люди, наприклад. Орки є істотами радше природними, аніж етнокультурними. І коли культурні відмінності набувають значення стійких природних якостей, етнічне стає природним, що визначає подальше розставлення акцентів у батальних сценах. Тобто остаточну неможливість співчуття до «чужого» в його інфернальному явленні. Ось чому в романі Шкляра «чужа» кров має «свій запах», ладний «збудити»: Та козаків не треба було підганяти. Розгарячілі від бою, збуджені запахом чужинської крові, вони розсипалися полем, балками, перелісками, заглядаючи в кожну шпарину. Не лише «чужинці», а й усі дійові особи наділені доволі обмеженим соціальним і психологічним інструментарієм, вони ієрархічно шикуються за кількома базовими ознаками (свій/чужий, вірний/зрадник, чоловік/жінка, вірна дружина/молода жінка, що вперше закохалася/незаймана/ жінка-воїн). За коротким описом одразу впізнається той чи інший типаж: Леле, це була Дося Апілат, грушківська молода козачка, яка воювала в холоднояр3 Див.: Дубин Б. В. Слово – письмо – литература: очерки по социологии современной культуры. − Москва: Новое литературное обозрение, 2001.

161


ському гайдамацькому полку ще з Василем Чучупакою, і Ворон бачив її, може, разів зо три, але так, не в бою. У бою, казали хлопці, це була сатана, вона рубала з обох рук, ординські голови сипалися, як кавуни, і в найгустішій ворожій лаві за нею залишалася кривава просіка. Ворон мало йняв тому віри, бо яка могла бути диявольська сила в тендітному тілі дівчини, хай і гінкому та пружному, але все-таки дівочому тілі, ліпленому не для того. Як бачимо навіть із цього коротенького опису, тіло української жінки, на відміну від чоловічого тіла воїна, що символізує собою етнічно-державну силу, конструюється як інше, «ліплене не для того», з більшими чи меншими відхиленнями від «норми». Більшість жінок у романі Шкляра переживають зґвалтування (Тіна, ігуменя Єпистимія в Мотринському монастирі) чи перебувають під його безпосередньою загрозою. Гендерні ролі в романі майже хрестоматійно розподілено за Жаном Петманом, тобто нація може гендерно визначатися як жіноче начало, як мати, а держава – як чоловіче4. Через сексуалізацію національних кордонів, заради захисту жінки-нації чоловік-воїн має пожертвувати собою. Для створення символічних кордонів етнічної спільноти в романі використано гендерний аспект; тим часом суб’єкти зовнішньої сексуальної активності виводяться з-під захисту і мають бути покарані. Саме така доля спіткала необачного красеня Куземка, молодшого брата хорунжого Вовкулаки, який закохався в чекістку та єврейку (виникає враження, що як для оповідача, так і для автора це синоніми) Цілю Борух: І він сказав: – Що, брате, помогли тобі твої жиди? 4 Pettman J. Boundary Politics: Women, Nationalism, and Danger // Maynard M. (Ed.). New Frontiers in Women’s Studies: Knowledge, Identity and Nationalism. – London: Taylor & Francis, 1996.

162

Куземко мовчав. Потім, важко ковтнувши повітря, попросив: – Тільки її не вбивай. Вовкулака звів кольта і вистрілив. Куземко тріпнувся і навзнак ліг на чисту постіль, забризкану кров'ю. Куля влучила йому просто в чоло. Вовкулака кинув поруч із братом Цілю і ще раз вистрілив. Еталон жіночності, вірна своєму обов’язку непорочна жінка – дочка/ дружина/мати (Тіна, Дося, інші супутниці отаманів) протиставляється таким персонажам, як некерована й розпусна Ціля Борух, що порушує конвенційні національні межі та вступає в сексуальні зв’язки з представниками інших етнічних спільнот. На відміну від українських жінок, Ціля стає суб’єктом сексуального бажання й виявляє ініціативу, яка з точки зору традиціоналізму завжди буде згубною для чоловіка, який наважиться піти їй назустріч. Зовсім іншим є жіночий характер сліпої знахарки Євдосі, яка допомагає Чорному Ворону. Вона не може бути матір’ю чи дружиною, вона принципово асексуальна, але натомість є носієм таємного знання й національної вірності, що визначає її причетність до ідеї жінки-якнації. Перетин гендерної та національної (яку можна назвати й расовою) нерівнос­ тей, утілених в образах роману, створює систему кодів і соціальних зв’язків, що постійно і в різний спосіб відтворюють дискримінаційні сюжетні ходи. Чужинське викликає монотонно одноманітні емоції: гнів, відразу та презирство. Діаметрально протилежні почуття має пробуджувати в читача ключовий персонаж роману – отаман Чорний Ворон, так само, як і колишній офіцер царської армії Чорновус, що стає взірцем для конструювання особливого типажу –  суто українського державницького характеру з партизансько-розбійницькими відтінками. У значною мірою міфологізованій


історії Василь Шкляр витворює власну художню антропологію, де Чорний Ворон знаменує собою позитивний полюс, орієнтир для морального вибору та характерологічний фундамент ідеологічної структури роману. Провідне місце Чорного Ворона в цій ієрархії позначається багатьма факторами, серед яких уже згадувана жертовність, цілковита відданість цінностям визвольного руху. Цей персонаж утілює ідею остаточної належності до етнічного цілого. Саме такі, як він, можуть стати опорою для воєнізованого суспільства, зображеного в романі. Якби ми знали правду про нашу армію, уряд, про розгубленість наших головних провідників, то могли б і самі все повернути інакше. Могли зібратися докупи й піти на Київ. Та бракувало нам гетьмана, який придушив би анархію і самоправство. Бодай такого, як Василь Чучупака, – терпіти не міг балакунів, котрі мали язики довші за шаблю. Ніколи не забуду, як на гамірній нараді в монастирі він грюкнув об стіл рукояттю бельгійського бравнінга – й залягла така тиша, що чути було, як у старому сволоку ворушиться шашіль. Любив порядок, послух і добрий тютюн. Черный Ворон – непримиримо хитрый и упрямый враг. Возраста около тридцати лет. Высокого роста, черная борода, длинные черные волосы до плеч. Глубоко посаженные глаза тоже темные, взгляд тяжелый, медлительный, выражение лица суровое. Политически грамотен, бывший офицер царской, а потом петлюровской армии. (Із донесення уповноваженого Кременчуцького губчека в Чигиринському повіті від 4 листопада 1921 року.) Зрештою і в його курені залишилося всього-на-всього двадцять сім козаків, одрізаних від розпорошеної Армії УНР, й одного разу на станції Цвіткове на них посунула хмара п'яних москалівдезертирів, що вивалила з вагонів у

пошуках легкої здобичі. З образливою матючнею та улюлюканням вони заходилися зривати з козаків жовто-блакитні військові відзнаки. Якийсь дикун з розхристаною на всі груди гімнастеркою – чи не їхній ватаг – під загальний регіт під­ ійшов до курінного Чорновуса й потягся п'ятірнею до його лівого рукава, на якому золотів тризуб. – А ето што за цацкі? Чорновус на вагання часу не мав: вихопив шаблю, махнув з усього плеча, і чужа рука, відтята по лікоть, упала на землю. Фактично образ Чорновуса є символом самого народу, подеколи дез­ орієнтованого, але рішучого, здібного й практично безсмертного, надто за умови повернення до ідеології «землі та крові». Адже, попри очевидну свою загибель – Чорний Ворон підриває себе гранатою в підземеллі Мотронинського монастиря, – він знову з'являється в епілозі: як шляхетний подорожній, що вирішив навідати місця колишніх звитяжних подвигів. Риси Чорновуса засвідчують правильність світоладу, влаштованого на засадах військової ієрархії більш-менш сучасного типу (рішучість, сувора дисципліна, контроль) зі значним домішком її архаїчних форм (родоначальник на чолі відданого йому роду чи племені). Характер героя стає запорукою цілісності українського універсуму, а відхилення від цих засадничих рис призводить до фатального хаосу, катастрофічної мішанини «свого» й «чужого»: Але й більшовицька пропаганда робила своє. Виморені війною і затуркані обіцянкою «земельки», багато вояків утікало додому, дехто кинувся «грабувати награбоване», повсюди вешталися ватаги дезертирів – своїх і чужих, які перетворилися на бандитів і головорізів. У мить зради «своїх», тобто переходу українця на бік «чужинців», відбувається 163


зміна на фізіономічному рівні: персонаж ніби переходить в іншу антропологічну категорію, що виражається передусім засобами мови. Це яскраво ілюструє сцена переговорів повстанців із Дибенком, українцем із Курщини, який воював на боці більшовиків проти «своїх» і через цю зраду набув небезпечних рис роздвоєності, коли «запроданість ворогу», індивідуалізм і ворожа «лайлива» мова співіснують із пригніченою ностальгією за втраченою етнічною єдністю: Дибенко, видно, образився – і за те, що з ним не захотіли співати, і що так швидко обірвали переговори, бо вже на­дворі, підійшовши до мене, спитав з дурною усмішечкою: – Китайця у нас спиздили?1 […] Лише коли Ходя затих, Дибенко враз ніби прокинувся: – А шо, хлопці, може, своєї ушкваримо? – І, не чекаючи згоди, затяг красивим густим баритоном: Ой, на! ой, на горі та й женці жнуть… Дибенко аж підстрибував на стільці, пересмикував бровами, підморгував нам, заохочуючи до співу, але ніхто до нього не приєднався, і, доспівавши до «яромдолиною козаки йдуть», він утратив запал. Поєднання туги за рідною культурою зі службою в стані ворога робить персонажа неоднозначним і водночас – особливо небезпечним. У ціннісній композиції роману така фігура стає перехідною ланкою, своєрідним утіленням чистилища, де поєднуються ознаки раю й пекла, двох дзеркальних площин у портретній галереї характерів. І якщо максимальна відданість «своїй» колективності очолює етичну ієрархію роману, то на останньому місці опиняється крайня 1 Брутальна російська лайка.

164

чужість, зрадливість і егоїстичний індивідуалізм. Носіями такої граничної негативності стають персонажі на зразок чекіста Яші Гальперовича: […] я хочу сказати про головного черкаського «бебеха» Яшу Гальперовича, який наважився вирушити в таку небезпечну дорогу на авто лише з чотирма чекістами-охоронцями, якщо брати до уваги й шофера. А наважився Гальперович покозиритися на американському «пірсі» з відкритим верхом тільки тому, що довкола головних доріг кишіли тоді регулярні частини червоних. У цьому епізоді необачного Гальперовича разом із підлеглими захоплює загін Чорного Ворона. Коли стає зрозуміло, що на них чекає «справедлива» розправа, Гальперович починає діяти в межах типової соціально-ідеологічної парадигми зрадника. Водночас один його підлеглий власним самогубством навіть викликає в оповідача повагу: Один чекіст викликав у мене повагу. Він потягся правою рукою до нагрудної кишені, начебто дістати документи, та зненацька в тій руці, мов з рукава, з'явився маленький, як іграшка, револьвер «кобольд», бідолаха приставив його до підгорля й натиснув на спуск. […] Гальперович, трохи оговтавшись, попросив мене відійти убік поговорити віч-на-віч. – Ви – Чьорний Ворон? – Білих воронів не буває, – пояснив я йому. Яша Гальперович нервово кивнув, навіть спробував усміхнутися. Потім, натужно ковтаючи повітря, прошамкотів: – Маіх папутчікав слєдуєт нємєдленно ліквідіровать. Таґда я, как начальнік уєзднаво ББ, смаґу вам пріґадітся. – Цікаво, – сказав я. – Чим же? – Для сваіх прідумаю вєрсію, как я чудом вирвался із бандітскіх кахтєй. А патом,


нємноґа спустя, смаґу передавать вам чєрєз связних очень важную інформацію. […] – Страчувати вас напросився таваріщ Гальперович, – сказав я, подаючи йому шаблю. – Поверніться до нього спиною і станьте на коліна. – Іуда, – процідив рудий вирлоокий «бебех», схоже, що вихрест, але першим повернувся і став навколішки. Він знав, що так легше вмирати, тому ще й нагнув голову. Те саме зробили й інші – мовчки, з якоюсь викличною покорою. Цього вирлоокого Гальперович, звісно ж, і рубонув першим. Після цих промовистих сцен ми бачимо, що зрада не врятувала Гальперовича: Головний черкаський «бебех» подивився на мене з псячою відданістю й почуттям виконаного обов'язку: – Ну как? – Іуда, він і є іуда, – зітхнув я. – Не хочу об тебе навіть шаблю поганити. Повісити його. Він упав на коліна, благав його вислухати, щось белькотів про «сєкрєтноє сотруднічєство», а потім загріб п'ятірнею жменю землі, змішаної з кров'ю і мозком його «таваріщєй», запхав до рота й почав жувати. – Нє вєрітє? Клянусь вам… Я готов зємлю гризть! – Вона не твоя, – сказав Вовкулака. Яша Гальперович так заївся збагрянілою землею, розмазавши її по всьому писку, що мені стало бридко. Несосвітенна мара вилупила до мене великі, мов курячі яйця, баньки, белькотіла якесь безглуздя, а потім ухопила мене за чобіт і припала до нього своїми закривавленими губами. Я махнув хлопцям, щоб не зволікали. […] Вони нагнули молоду березу, прив'язали за шию Яшу Гальперовича його ж таки паском майже до вершечка і відпустили. Гнучке деревце не вирівнялося, лишень

шарпнулося вгору й загойдалося так, що Яша час від часу діставав ногами землі, але, метляючи ними, тільки відштовхувався вгору й бовтався на бідній березі, мов яка потороча. Метафоричне тло епізоду, процитованого вище, відсилає нас до метафорики канібалізму й «ритуальних жахів», легенд про єврейське ритуальне вбивство християнських немовлят, зумовлене уявленням про «люту ненависть нелюдів до істинної віри». Можна припустити, що в такий спосіб розігрується не історична сцена, а фантазм довгоочікуваної помсти за сублімований брак сакрального в житті. Це може бути й вияв пригніченого бажання нарешті розплатитися з кимсь за всі суспільні кризи (соціальні, економічні, культурні). В основі подій – стереотипний образ чоловіка-єврея, який походить із хрестоматійних творів української та російської класики ХІХ ст. (Гоголь, пізній Достоєвський, Турґєнєв). Це карикатурний злочинець, грубий матеріаліст, цинік, «перевертень», який неминуче викликає огиду, а його ментальні й фізичні характеристики виправдовують подальші дії повстанців. І якщо, пишучи про китайську культуру, Ролан Барт називав елементи екзотики складовими міфічного Китаю5, тут ми можемо простежити аналогічну репрезентацію міфічного «жида», де кожна його риса відіграє свою символічну роль, стає ідеологічним камуфляжем, потрібним для подальшого насильства. У романі «Чорний ворон» національна приналежність, ідея перестають бути лише типом колективних уявлень, міфом, відтворюваним оповіддю, – вони стають наративною стратегією6, сюжетною практикою. 5 Barthes R. Le Mythe aujourd’hui // Barthes R. Oeuvres complètes. Vol. 1. – Paris: Seuil, 1993. – P. 692. 6 Див. Brubaker Rogers. Nationalism Reframed: Nationhood and the National Question in the New Europe. – Cambridge, 1996. 7 Cawelti J. Adventure, Mistery, and Romance: Formula Stories as Art and Popular Culture. – Chicago & London, 1976.

165


«Чорний ворон» цікавий аксіоматичністю своєї консервативно-патріотичної лінії, що супроводжується мелодраматичними елементами й намаганнями вибудувати «український характер» і сучасну ідеологію «землі та крові». Історикопатріотичний роман, як і детектив, еротичний роман, трилер, любовний роман, репрезентує типові колізії та сюжетні ходи; формульна література7 працює в межах своєї нормативності. Попит на неї можна легко прорахувати і значно збільшити завдяки продуманим стратегіям позиціювання на ринку. Жанр українського історичного роману з патріотичними акцентами почав набирати сили ще з середини 1990-х, коли на книжкових полицях, окрім нових книжок таких авторів як О. Пахучий, О. Гуцуляк, Д. Міщенко, з’явилися забуті чи заборонені за радянських часів твори М. Вінграновського, Ю. Мушкетика, О. Лупія та інших. Радянські історико-патріотичні романи 20-х і 30-х, потім 60-х років створювалися на замовлення влади і, позаяк були явищем масово-пропагандистським, у різні періоди радянської історії виконували відповідні мобілізаційні функції. Доволі схожі надії покладають і на сучасний історичний роман з його прозорою заідеологізованістю. З посиланням «на його величність документ» у просторі минулого виникають романтичнофантастичні й утопічні образи ідеальної спільноти, з якої могло б розвинутися те

166

суспільство, на брак якого вказує патріотичний роман. Такий роман репрезентує один із багатьох проектів політичного теперішнього й майбутнього, екстрапольованих у міфологізовану минувшину. Глибоко вторинний український історико-патріотичний роман Василя Шкляра існує нібито самостійно, без державного замовлення. Однак він зачіпає болючі питання історії, самосвідомості й політики, завойовуючи своєю конвенційною консервативністю не лише увагу масового читача (що закономірно), а й позитивні оцінки експертної спільноти. Роман «Залишенець. Чорний ворон», крім номінації на найпрестижнішу в Україні Шевченківську премію, здобув перемогу в конкурсі «Книга року 2009», Всеукраїнському рейтингу Костянтина Родика та премію «Айстра». На конкурсі «Ярославів вал» роману було віддано першість у номінації «Кращий історичний роман». Експертна увага до тексту такого зразка свідчить, на жаль, про те, що саме традиціоналістська політична мімікрія автора з відверто ксенофобськими, расистськими наголосами нині може стати для нього своєрідною перепусткою до культурної кон’юнктури. І навіть якщо прокладені такими авторами чорні ходи призведуть до проникнення таких творів у шкільні підручники та хрестоматії, це стане свідченням перемоги маловтішної тенденції в політичному чи соціальному мисленні, але аж ніяк не подією в історії української літератури.


Зомбі як продукт логіки виключення Станіслав Мензелевський

Щ

оразу, коли постає тема зомбі в масовій культурі, на думку мимоволі спадає один приклад – кінотрилогія Джорджа Ромеро1. Утім, послідовники лінгвофетишизму будуть розчаровані: в оригіналі, так само, як і в перекладі, йдеться про living dead, тобто «живих мерців». Якщо ж зазирнути в словники, виявиться, що між цим оксюмороном і поняттям «зомбі» простежується певна семантична нерівнозначність2. Цей смисловий розрив можна охарактеризувати як автоматичність3, укорінену в гаїтянський фольклор і культ вуду. Саме в контексті вуду зомбі – це ожиле тіло мерця, що, однак, є німим і безвольним; його з підступною метою використовує маніпулятор. До лімінальності живого мерця додається автоматизм дії, тобто це тіло виконує ті чи інші завдання без будь-якого усвідомлення. Перший фільм, у якому слово «зомбі» винесене в заголовок, – «Білий зомбі»

(1932, режисер Віктор Гельперін, у головній ролі Бела Лугоші) – створено саме у вудуїстському ключі. Однак його доволі прозора назва вже цілиться в саме ядро зомбі-дискурсу, якого на момент створення фільму ще не існувало. Це ядро – імпліцитно закладений у понятті зомбі расизм. Фільм оповідає про такого собі графа Леґендре, який живе в замку на Гаїті. Застосовуючи магію вуду, він перетворює людей на зомбі й примушує безоплатно працювати на цукропереробному заводі. У цьому «фантастичному» сюжеті неважко почути відгомін реального рабства (що 1932 року було для американців ще доволі свіжим спогадом), а також побачити ранню ілюстрацію до артикульованої Франкфуртською школою теми відчуженої автоматизованої праці. Назва ж фільму, як і його зомбіфіковані герої (усі вони – європейці, попри хоч дія відбувається на Гаїті4), від супротивного підсилює пробле-

1 «Ніч живих мерців»(1968), «Світанок мерців» (1978), «День мерців» (1985). 2 Слово «зомбі» вперше було вжито англійською мовою, коли британський поет Роберт Саузі використав його 1819 року як метафору для опису імперіалізму в Америках, указуючи на те, що колонізовані народи позбавлені свободи волі. Див. Icons of Horror And the Supernatural: An Encyclopedia of Our Worst Nightmares / ed. by S. T. Joshi. – Vol. 2. – Greenwood Publishing Group, 2006. – p. 725. 3 Одне з визначень автомата: «машина чи контрольований механізм, розроблений, щоб автоматично виконувати задану серію операцій і приписів».

4 Цікаво, що Республіка Гаїті здобула незалежність від Франції 1804 року внаслідок успішного повстання рабів і стала другою після США незалежною державою в Америці й першою у світі республікою, очолюваною темношкірими лідерами.

167


матику, до якої відсилає цей нехитрий сюжет: усім відомо, що рабами були саме темношкірі американці, а експлуататорами – нащадки європейців. І хоча «Білий зомбі» не проблематизує поняття расизму (а пізніше апартеїду), що лежить в основі рабовласницької системи, ба навіть підживлює його (фільм рясніє натяками на те, що перетворення людей на зомбі за допомогою чарів вуду – це саме «негритянський винахід»), прикметне саме винесення цієї проблеми на екран. Бо тільки після Другої світової війни імпліцитний расизм 1930-х, тобто дискримінація за вродженими чи етнічними ознаками, став уважатися прикладом логіки виключення par excellence. І все ж, незважаючи на явне імперіалістичне смислове підґрунтя, експлуатаційні мотиви рабської некваліфікованої праці на світанку індустріального автоматизму, сексистські й расистські протонаративи, конфлікт у «Білому зомбі» побудовано не так довкола аномального мерця, як довкола проблеми маніпуляції індивідуальною свідомістю й волею. Індивідуалістичний контекст загалом характерний для класичних творів про вампірів та інших живих мерців, написаних , починаючи від ХІХ століття, у річищі елітарної авторської культури. У Шеллі, так само як у Стокера й пізніше Лавкрафта, драматизм витворюється шляхом розщеплення суб’єкта й осмислення цих процесів у готичному антуражі. Наприклад, вампіри та перевертні – істоти, які постійно розмірковують про своє становище, про свою позицію в центрі онтологічного розриву. Їхній стан – це передусім особиста трагедія. Коли ця класична модель побудови конфлікту з’являється в кіно, скажімо, у численних фільмах про вампірів, вона має дещо архаїчний вигляд, оскільки цілковито ігнорує зміни в соціальній та економічній структурах. «Білий зомбі» як родоначальник жанру належить саме до цієї традиції. Про це свідчить і антураж, що оточує 168

перших кінематографічних зомбі, – загадковий Леґендре у виконанні Бели Лугоші (чиє ім’я стало синонімом графа Дракули), таємничий замок тощо. У чому ж специфіка постаті зомбі, що відрізняє його від різноманітної нечисті з літературних творів доби романтизму та знятих за ними кінокартин? Пильний погляд на це явище виявляє, що лімінальність є хоч і суттєвою, але аж ніяк не вичерпною характеристикою зомбі. Адже класичний мрець ХІХ століття, творіння доктора Франкенштейна – це, власне, і є той самий живий труп, якому, однак, критично чогось бракує. Щоб стати зомбі, мрець має постати в масовому вимірі. І справді, зомбі – це не просто живий мрець, а живий мрець епохи масової культури; це передусім соціальний аспект живого мерця. У «Білому зомбі» (як і в багатьох наступних фільмах, навіть значно сучасніших) існування зомбі подається як сингулярна проблема, особистий розрив – як фіаско суб’єктивності. Тут узагалі немає соціального контексту натовпу, маси. Лише Джордж Ромеро змінив традиційну конфігурацію сил: відкинув вудуїстське тло, проблему регресії суб’єктивності й екзотичні краї, локалізувавши зомбі в сучасному американському суспільстві5. Як же функціонує постать зомбі в су­спільстві після 1968 року, коли «Ніч живих мерців»6 ознаменувала міграцію цього образу від маргінального до масовокультурного (і масово-політичного)7?  Мі‑ грацію в масову культуру, де з’явилася можливість намацати й експлікувати 5 В 1988 році Вес Крейвен знімає фільм «Змій і веселка» («The Serpent and the Rainbow»), повертаючи зомбі на Гаїті, однак проект у цілому справляє анахронічне враження. 6 У міжнародному прокаті вийшов під назвою «Зомбі». 7 Безперечно, зомбі нікуди не щезали. Вони існували в літературному форматі, форматі коміксів. Однак саме Ромеро кристалізував розрізнені елементи в єдине ціле і створив класичну репрезентацію зомбі, іконографічний канон жанру.


властиві цьому суспільству конфлікти та суперечності? По-перше, Ромеро далекий від класичного «маніпуляційного» аргументу. Точніше, він поступово дрейфує від нього до його ж контраргументу. Річ не в тім, що хтось маніпулює зомбі, а в тім, що маніпулюють у певному розумінні всіма нами. Ті, хто представляє зомбі як метафору маніпуляції, виходять із передумови існування чистого, самототожного й гомогенного суб’єкта, вільного від будь-яких зовнішніх упливів. У нашому контексті таким суб’єктом є опонент зомбі – «нормальна людина». Однак від фільму до фільму ця опозиція дедалі більше виявляє свою фіктивність, а дистильований і універсальний суб’єкт перетворюється на ілюзію. Ромеро демонструє глядачеві обізнаність у цьому питанні, невмолимо стираючи межу між людиною й зомбі. Наприклад, уже в «Ночі живих мерців» головного чорношкірого героя вбивають, помилково сприйнявши за зомбі. У наступних фільмах «нормальні» люди дедалі більше «зомбіфікуються» (наприклад, у «Світанку мерців» відверто проводиться паралель між зомбі та сучасним споживачем), тоді як мерці олюднюються. Ці процеси сходяться в одній точці в «Землі мерців», коли відбуваються вже зовсім неприй­нятні з погляду «нормальної людини» події. Після укусу зомбі один із головних героїв не бажає вмирати, пустивши, за звичаєм, кулю собі в чоло. Натомість він робить неймовірне – вирішує свідомо перетворитися на зомбі й укусити головного лиходія. У такий спосіб, головна межа, що відділяла людину від її мертвої іпостасі, – радикальне небажання ідентифікуватися із зомбі – виявляється безповоротно стертою. У цьому ж фільмі замість стандартного фінального салюту з гнилих трупів під прапорами негативної євгеніки ми стаємо свідками «примирення» людей із зомбі й акту впізнання «себе» в «інших», коли персонаж багато-

значно констатує еквівалентність людей і зомбі, адже останні так само, як і перші, «шукають, куди піти». Тема нерозрізненості розвивається в кількох напрямах, один з яких полягає в пошуку межі між життям і смертю, а отже, і між людиною та зомбі. Якщо ця межа настільки хистка, питання полягає в тому, хто визначає її легітимність, хто робить її видимою? Чи то пак – у чому полягає механізм появи зомбі? Якщо підійти до цього питання з  медичної точки зору, ми побачимо, що вже до 1959 року в медичній літературі виділяли три різновиди граничного стану на межі життя й смерті, відомого як кома. Ці три види: класична кома, що характеризується втратою реактивних функцій (свідомість, рух, чутливість, рефлекси) за збереження вегетативних життєвих функцій (дихання, кровообіг, терморегуляція); «бадьора» кома, за якої реактивні функції втрачені не повністю, і так звана «кома carus», за якої виявляються серйозно ушкодженими й вегетативні функції8. За цим критерієм зомбі перебувають у певному комбінованому варіанті коми, що характеризується втратою свідомості, порушенням дихання, терморегуляції та кровообігу, а також (і це відгомін статусу мерця) гниттям за одночасного збереження рефлексів і здатності рухатися. Цікаво, що 1968 року, паралельно з виходом «Ночі живих мерців», «Доповіддю спеціальної комісії Гарвардського університету» було запроваджено нові критерії смерті й уведено в обіг поняття «смерті мозку» (brain death), яке відтоді набувало дедалі більшого поширення (хоч і не без бурхливих дискусій) у міжнародній науковій спільноті, а зрештою ввійшло й у законодавство багатьох країн Америки та Європи9. Цю проблему діа8 Дж. Агамбен. Политизация смерти (из книги Homo sacer). – http://simulacres.by.ru/texts/ztk/agamben.htm 9 Там само.

169


гностування смерті розглядає Джорджо Аґамбен у розділі «Політизація смерті» своєї книжки «Homo Sacer. Суверенна влада та голе життя». Така постановка питання виникла внаслідок розвитку медичної техніки та можливості подовжувати життя пацієнта, який перебуває в комі. Тож визнання медиками явища «смерті мозку» дало змогу поставити крапку в нескінченному процесі пролонгування смерті, покінчити з неконтрольованим відтворенням уже справжніх, а не кінематографічних зомбі. Порівняння зомбі з людиною, яка перебуває в комі, не здаватиметься аж таким довільним, якщо ми пригадаємо, як іще зомбі пов’язані зі смертю мозку. Мозкова активність завжди відігравала значну роль в ідентифікації зомбі в масовій культурі. Наприклад, 1992 року вийшла комедія Пітера Джексона Braindead («Мертвомозкий»). Чи яскравіший приклад: 2009 року з’явилася нехитра комп’ютерна гра «Рослини проти Зомбі». У ній гравець за допомогою рослин відбиває повторювані напади зомбі на свою приватну власність. Зомбі ж підпорядковуються єдиному бажанню – з’їсти мозок гравця, який той щосили намагається захистити. Зомбі, маючи нездорові чи дисфункціональні мозки, поїданням цього органа здорової людини ніби намагаються компенсувати свій критичний дефіцит. Отже, між уявленнями про смерть мозку й поїданням його зомбі наявна чітка жанрова кореляція. Це легко простежити на прикладі метажанрової продукції 19902000-х: на цей період канон конвенцій зомбі-жанру можна вважати вже усталеним10. Іронія ситуації полягає в тому, що у фільмах Ромеро мотиву поїдання 10 «Зомбі на ім’я Шон». 2009 року вийшов фільм

«Зомбіленд», що став іронічним метакоментарем до зомбі-жанру. Такі коментарі прочитуються, коли масова аудиторія добре знайома з набором конвенцій того чи іншого жанру.

170

мозку немає взагалі. «Мої зомбі, – зауважує режисер, – мозку не їдять ніколи». Отож, у випадку зомбі простежується очевидна патологія мозку, наслідком якої стає його дисфункціональність. У цій ситуації теж є місце для парадокса. З одного боку, фігура зомбі ілюструє смерть мозку за життя тіла. З іншого – згідно з міфологією зомбі, він сам мертвий, живий лише його мозок, що з якоїсь причини функціонує хибно. Іноді дисфункцію мозку пояснено (у «Ночі живих мерців» – дією радіації), іноді – ні. У «Світанку мерців» проблема окреслюється радикальніше й передбачає критику «дисфункції мозку», коли персонаж пояснює те, що відбувається, справді ірраціонально: «Наскільки мені відомо, їхній мозок мертвий, але ці бовдури вперто відмовляються помирати». У свій спосіб пояснює події герой «Дня мерців»: «Мозок – це рушій, мотор, що ними керує. Їм не потрібен кровообіг, не потрібні внутрішні органи. Я ушкодив усі життєво важливі органи цього зомбі. Від нього нічого не лишилося, крім мозку й кінцівок, та він усе ж функціонує». І все-таки, попри відмінності в оцінці мозкової активності, неодмінною умовою смерті «живого мерця» є механічне ушкодження мозку внаслідок пострілу чи удару. І знову нагадує про себе логіка «смерті мозку». Справжній летальний кінець (згасання базових рефлексів і знерухомлення тіла) настає в зомбі лише після смерті мозку. Облишмо позірний висновок, буцім зомбі – це аґамбенівський homo sacer чи матеріалізація страху коми. Визнаймо поки, що існує чіткий зв'язок між зомбі, коматозником і страхом коми. За логікою Аґамбена, можна стверджувати, що зомбі перебуває в зоні невизначеності, нерозрізнюваності «життя» й «смерті» та загалом – у просторі виключення. І це означає: «Сьогодні життя й смерть – це поняття не власне наукові, а політичні, тож, з огляду на їхню політичну природу,


вони набувають точного значення лише внаслідок спеціального рішення»11. Роздуми Аґамбена певною мірою від­ творюють логіку Мішеля Фуко з лекції від 17 березня 1976 року, прочитаної в Колеж де Франс. Ідеться про свого роду вступ до поняття «біополітики», що водночас безпосередньо стосується проблеми державного расизму, у формі якого звичайний расизм існує вже після свого позірного зникнення. Етатизація (одержавлення) біологічного – це крок убік від дисциплінарних державних технологій, характерних для Європи XVII – початку XVIII століття. У другій же половині XVIII століття, якщо вірити Фуко, утворюється нова технологія влади, резюмувати яку можна так: віднині право верховної влади – це право «змусити жити й дозволити померти»12. У роздумах Фуко цікавий той факт, що вищезгадані зміни передбачають перехід від анатомополітики до біополітики, а саме – від сингулярного дисциплінованого тіла до множин людей, тобто до маси. У нашому контексті – до натовпу зомбі, що є фактично виключеним «населенням». «Зауважмо, – пише Фуко, – що це колективні феномени, які мають економічні та політичні наслідки й набувають значимості лише на рівні маси».13 Тобто можна стверджувати, що лише на рівні маси зомбі стають види-

мими, ідентифікуються як такі, долаючи ідіосинкразію випадкових суб’єктів. Чим тоді є державний расизм? Фуко розвиває це поняття на основі мілітаристської риторики, як-от: «щоб вижити, треба вбивати своїх ворогів». Іншими словами, щоб зберегти чинний status quo, державна влада має методично реалізовувати своє право на вбивство, не вдаючись при цьому до репресій чи відвертого насильства. І тоді суспільство можна розглядати як расу, якій загрожують зовнішні та внутрішні вороги. Біополітичні механізми дають змогу легітимно проводити ці процедури самоочищення, розділяючи населення на гідне жити й зобов’язане померти14. І відповідальність за це рішення – повністю на державній владі, як і відповідальність за імпліцитний державний расизм біополітичних суспільств. Характер описаного вище рішення має цілком конкретну природу. Поява зомбі в «нормальному» світі – це завжди надзвичайний стан. Його наявність прямо чи опосередковано, але постійно маніфестується у фільмах. Оголошення надзвичайного стану покликане відновити порушений порядок шляхом тимчасового винятку із закону, звільнення від його виконання. Проблема виникає тоді, коли надзвичайний стан і, як наслідок прови-

11 Дж. Агамбен. Политизация смерти (из книги

14 Ця проблема чудово описана Аленом Бадью в «Етиці», зокрема на прикладі невичерпної дискусії про евтаназію. «Слово „евтаназія” з усією ясністю ставить запитання: коли і в ім’я якого уявлення про щастя можна когось убити? Воно слугує ім’ям того стійкого ядра, виходячи з якого, діє етичне почуття. Відомо, як саме етична „думка” постійно апелює до „людської гідності”. Але комбінація буття-до-смерті та гідності витворює точне уявлення про „гідну смерть”. Комісії, преса, судові чиновники, політики, священнослужителі, медики обговорюють санкціоноване законом етичне визначення гідно адміністрованої смерті. […] Відзначимо – адже такими є факти, – що «біоетика» та державна одержимість евтаназією належали до недвозначно заявлених нацизмом категорій. Фактично нацизм від початку й до кінця був етикою Життя. Він мав своє власне уявлення про „гід-не життя”, і він невмолимо брав на себе необхідність класти край життям негідним». Див. Б. Аллен. Этика. – СПб: Machina, 2006. – с. 57–59.

Homo sacer). – http://simulacres.by.ru/texts/ztk/ agamben.htm. 12 Фуко. Нужно защищать общество. – СПб.: Наука, 2005. – с. 254–255. 13 Там само, с. 259.

171


сання закону затягується на невизначений термін, стає правилом, нескінченно примножує прецедент виключення, знецінюючи тим самим право й «оголюючи» людське життя, виганяючи його із символічного порядку, поміщаючи поза законом. Ромеро робить видимим, ба навіть майже матеріальним, тілесним цей конфлікт сучасної неоліберальної системи, що спорадично проступає у формі симптомів. Особливої уваги в цьому контексті заслуговує «Країна мерців» (2005). Те, що в класичній трилогії Ромеро подавалося натяками, у «Країні мерців» проявляється найбільш експліцитно. У цьому фільмі до антирасистських, антисексистських і антиспоживацьких наративів додався ще й наратив класової боротьби. Коли кількість зомбі стала критичною, людство було змушене ошанцюватися в кількох укріплених містах. Одне з них, Пітсбурґ, захищене від живих мерців електрифікованими парканами, стінами, барикадами, військовими патрулями. І, найцікавіше, природною перепоною – річкою, що ніби натякає на природність наявного соціального розриву. Більша частина міста – злиденні нетрі, над якими височіє хмарочос «Фідлерс Ґрін». Ця просторова структура нагадує реальність більше, ніж це може здатися, – досить пригадати картину Сан-Паулу, описану Славоєм Жижеком у передмові до книжки «Спершу як трагедія, потім як фарс»15. Отже, олігархічна тусовка, умовою входження в яку стає купівельна спроможність, живе у штучному вакуумі. Фактичним господарем міста є управитель «Фідлерс Ґрін» Пол Кауфман (нім. «торговець»), який розподіляє блага в Пітсбурзі. Коли диспозиція сил у суспільстві набуває найнепохитнішого вигляду, такий собі зомбі Big Daddy, в минулому – 15 Цит. за: Славой Жижек. Уроки першого десятиріччя // Політична критика. – № 1. – 2011. – с. 24.

172

темношкірий пролетар і, слід припустити, жертва класової та расистської політики, у результаті серії випадковостей виводить інших зомбі на бунт. Повстання живих мерців знаменує кінець старого порядку, що легко прочитується як кінець вільного ринку та глобальної дискримінації. Таким фіналом «Земля мерців» полемізує з тезою Фредрика Джеймісона та Славоя Жижека, згідно з якою голлівудське кіно вправляється в апокаліптиці, бо кінець світу йому помислити простіше, ніж кінець капіталізму. Коли соціальний розрив стає фактично неподоланним, коли він артикулюється як природний (річка), змінити status quo без радикальних жестів уже немає змоги. Точкою відліку в руйнуванні су­‑ спільної асиметрії стає той самий безіменний зомбі Big Daddy. Він стрибає у воду і йде по дну, даючи іншим зомбі приклад і долаючи наявну класову дистанцію. Зомбі з’являються на екрані тоді, коли права людини перетворюються на оксюморон. Вони беруть на себе роль соціально-політичних фекалій неолібералізму, його підкладки, яку сам лібералізм намагається зробити прозорою, витіснивши той факт, що величезна кількість людей у всьому світі існує в просторі поза законом, поза благом. Коли Кауфман, спостерігаючи за нашестям зомбі, кричить: «Немає прав! Немає прав!», він апелює не так до зомбі, як до мільйонів вигнанців із крихкого раю режимів «загального добробуту». В одному зі своїх інтерв’ю Джордж Ромеро висловив скепсис щодо прискореного пересування сучасних зомбі: «Я з цим не згоден. Якщо зомбі мертві, як вони можуть стрімко рухатися? Вони не повинні й не будуть цього робити. Вони незграбні йолопи, їх легко ліквідувати, доки ви не помилитеся. Такі правила, і я буду їх дотримуватися». Ми не намагатимемося розібратися в причинах прискорення живих мерців. Зомбі як порожній означник окреслили спектр різноманіт-


них фобій: від ксенофобії, рабства, холодної війни, ядерної загрози й страху смерті до розгулу несвідомого та повернення витісненого. Жодного сутнісного загального знаменника у всіх тих ярликів, які навішували на зомбі, бути не може. Зомбі

мають дуже опосередкований стосунок до субстанції. Навпаки, живий мрець – це соціально-історична конфігурація певної логіки – біополітичної логіки масового виключення. Лише зруйнувавши її, можна побачити справжній горизонт подій.

173


СПЕЦИФ ПОЛІТИЧ БОРОТЬ

174


ІКА НОЇ БИ

175


Сергій Жадан

Специфіка політичної боротьби1 Мало хто розуміє специфіку політичної боротьби, громадяни згадують про політиків лише на певній стадії непрухи й злоби, мовляв, головне – потрапити до прохідної частини списку, а там що хочеш роби, можеш прямо в сесійній залі курити свої гриби. Насправді доля українського політика невдячна й тяжка – скільки треба вибухати генессі й винюхати порошка! Не дивно, що в політиці виживають лише монстри типу міністра Цушка, або «педерасти» типу позафракційного депутата Ляшка. Умови роботи депутата невтішні й сумні – їх примушують голосувати в будні та вихідні. Тому замість займатися економікою й ліквідовувати заборгованості по зарплатні, вони краще знову де-небудь поб’ються з приводу якої-небудь хуйні. Депутат без недоторканності, ніби птиця без крил – доки ти вимахуєшся перед виборцями, хтось уже пхає тобі в багажник тротил. Країна має серйозний бюджет, вона як вітрильник із тисячею вітрил. Але спробуй розділити все це бабло всього на півтисячі рил. Патріотизм політика – це алюміній і антрацит. Національні інтереси політика – це підсісти на російський халявний транзит. Знають усі православні, всі правовірні й останній хасид – кожен політик працює лише на себе, тому що він в принципі паразит. Але серця їхні – дикий солодкий мед, і душі їхні – божа роса. І по смерті усі політики обов’язково потраплять на небеса. І всі святі вчитимуть їх співам та різним заняттям простим. І знаючи, як вони люблять роботу, можна лише поспівчувати усім святим.

1, 2 Тексти пісень на музику гурту «Собаки в космосі».

176


Завод Шевченка2 Я працюю на заводі Шевченка, ми фігачимо різні прибори для Іраку та Лівії. У мене тато з Донбасу і мама-чеченка, такий собі інтернаціонал по маминій лінії. Але ось уже два роки я не бачу зарплати, так ніби мене тримають за останнього лошару, і тому я офіційно звертаюся до органів влади: ребята, нє, ну шо я – горбатий, працювати на шару? Я знаю нашого губернатора, він нормальний парень: любить гольф і плаває в ополонці. Єдина біда, що він постійно парить про вихід із ситуації та інвесторів-японців, впарює радісно про стабільність та перспективу, про банківські кредити і справедливі податки. І тому хочеться звернутися від імені трудового колективу: Міша, шо за гон? Міша, де мої бабки?

*** Вони сіли за стіл, накритий на всіх, поскидавши шкірянки й важкі піджаки. Відімкнули мобільники, поклавши їх біля себе, на стіл, де темніли пляшки. Охорона вийшла. Й свіжа імла за вікном стояла, як океан, і торкалася вікон густого тепла, мов жіночі пальці відкритих ран. Він усім наливав, хто сидів за столом. Наливав по вінця, як самому собі. І токайські вина, ямайський ром відбивали світел вогні голубі. Наливав і думав: коли тепер ми іще зберемось без жодних справ? Ще усі живі й ніхто не помер. Я їх сам знаходив і вибирав. Я їх сам кришував і сам боронив, я їх вів за собою крізь морок і страх, я тримався за них і дбав про них, і запалював сонце на їх прапорах. 177


Молоді й веселі, неголені й злі, вони правлять світ, як я їх учив. Я їх знаю всіх, хто при цьому столі глушить ром і мадеру, яка гірчить. Я підтримую кожного словом своїм, я дарую впевненість та благодать, я годую їх і наливаю їм. Але хто із них усіх мене здасть? Хто та сука, яка мене закладе? Хто прикличе зраду на цей поріг? Хто зламає слова осердя тверде й підведе під мінтовські волини всіх? ...Наймолодший із них, із рубцем на щоці, той, що паленим джином запивав кокаїн, нервував за столом, як усі курці, що не можуть курити свій нікотин, і кричав йому: бос, ну що за діла? Ми усіх порвемо, нам підкаже шлях наша вдача, яка нас завжди вела, наша зброя і кулі в наших тілах! Але він наливав йому і говорив: кожна вдача рано чи пізно мина. Ти їм перший зіллєш, як натиснуть згори, всі рахунки, адреси та імена. Й молодий мовчав, не маючи слів, й задивлявся у вугільну мертву пітьму, забуваючи все, що він тут наплів, й що усі перед тим наплели йому. ...За вікном унизу протікала ріка, віддаляючи їхні співи і плач. І вогонь від далекого маяка золотив покрівлі сусідніх дач, золотив оливкове чорне гілля, золотив машин тоноване скло, золотив усе, що дала земля, золотив усе, що буде й було,

178


їхні рухи і погляди, їхні слова, всі навколишні стіни, дерева, мости. Бо нічого не зміниться, і тільки трава буде кожного року інакше рости. Охорона стояла коло дверей, насторожена і перемучена вже, і дивилась на тіні між теплих дерев, розуміючи, кого стереже. Ті, в кімнаті, скінчивши свою сівбу, добивали зі столу останні пляшки, й, увімкнувши кожен свою трубу, рахували пропущені за ніч дзвінки. Й на плечах їхніх німби, прозорі, як сіль, вже запалювалися, мов аварійні вогні, щоби їх помітно було звідусіль – серед тиші, в тумані, на глибині.

*** Вони сказали: за що ти тримаєшся, брат? Мало в твоєму житті було бід і втрат? Мало крові й жовчі було в твоєму житті? Спитаєш у прокурора, які тобі світять статті. Вони заспокоювали: не переймайся ти так. Ось тобі всі адреси, ось квиток на літак. Вигребеш поступово, ти ж не останній псих. Потрібно вміти вчасно здати усіх. Ти постáрів, брат, тому давай без образ. Час змінився на краще – подивися на нас. Якщо дуже довго сидіти коло ріки, Рано чи пізно вниз попливуть мертвяки. Вони говорили про сім’ї та біржовиків, про трабли з бюджетом й афганських бойовиків, про польський ринок і про китайський прорив. Я їх спочатку слухав, а потім заговорив: Я народився в країні, якої немає давно. Я сам її знищував і пускав на дно. Я ховав цю країну, коли вас ще не було. Так що не вам мені розповідати про родинне тепло. 179


Я прийшов у цей бізнес з вулиці, ще за совка. Я точно знаю, що класова рівність – найбільш нетривка. Я палив кооператорів у вісімдесятих і в дев’яностих бомбив фірмачів. Я ніде не вчився політекономії і сам нікого не вчив. Я торгував усім, що має якусь ціну, газом, лісом та боєприпасами через фірму одну. Я завіз стільки товару через одеський порт, що коли по п’яні тонув, за мною тонув ескорт. Я вивозив теплих банкірів у приміські ліси. Купував губернаторів і продавав голоси. Я, на відміну від вас, пам’ятаю про кожну з утрат. Бачиш цей шрам, синок, – це на мене впав банкомат. Навіть в двотисячних, коли з’явилися ви – діти лібералізму, вершники без голови, я топив кораблі й переходив босоніж моря, доки Варна й Констанца пам’ятали моє ім’я. І все, що ви знаєте про католиків та мусульман, – лише туман, густий прибережний туман, в якому ви губитеся, як піонери в кущах або як невчена піхота в травневих дощах. Немає жодних невірних і жодних святих, немає жодних відмічених і жодних простих, жодних партнерів, жодних, синок, ворогів – є лише наше сонце, вмерзле поміж снігів. Є лише наші жінки, які нам спиняють серця. Є лише наша подяка, як вигадка від творця. Подяка, яку відчуває риба, коли ріка промерзає до дна. Бо там, де для вас триває партнерство, для мене триває війна. Є лише ті, кого ми ховали й кого несли, неважливо, де саме вони полягли, неважливо, коли. Є лише наші радість і вміння, котрі не зникнуть ніде, А всі нюанси ведення бізнесу зáвжди вирішить одна РГД.

180


І що ви мені говорите про долари та рублі, нам із вами лежати в одній землі, а наша земля – наче віра, вона глибока й тверда, і з цього боку її повітря, а з того боку – вода. Час не змінюється, змінюємося ми, розбиваючись у гівно чи виходячи із тюрми, переходячи через кордони чи повертаючи давні борги, і якщо хто й прийде на ваші поминки – це друзі та вороги. І все, що я говорив їм, і що вони говорили мені, виривалося з горлянок і запалювало вогні, і ці вогні горіли в темряві, як маяки, на які виходили з темряви зомбі, привиди, мертвяки.

*** Білі люди – жорстокі люди, чорна шкіра їм ріже око. Вони мурують для чорних споруди й готують для чорного там мороку. Лаштують чорному підлу підставу. Шиють чорному робу на виріст. І не відпускають ні під заставу, ні під підписку про невиїзд. Тримають чорного, як лева у ямі, ламають ребра з усієї злості і позбавляють навіть в уяві свободи зібрань і свободи совісті. І чорний іде на команду пастушу, з кулаками в кишенях роби, і волочить свою чорношкіру душу ринками Азії та Європи. А вночі з усією своєю бідою, зі співом тягучим і сміхом навмисним, чорні, мов камені під водою, лежать, зливаючися із киснем.

181


– Що нас гнало з наших кордонів в це мерзле світло? Що і для чого? Хто нас завів до цих коридорів? – тихо запитує чорного чорний. Навіщо нас споряджали в дорогу й вирощували емігрантські мрії наші жінки, що забули тривогу, легкі від голоду та малярії? Чи не краще було залишатись удома і помирати на власних пляжах, де кожна дюна чимось відома, і кожна хвиля щось та й важить? – Знаєш, ми з тобою не перші, хто рвався на північ фурами й чóвнами в темних ранах і рваній одежі, – відповідає чорному чорний. Всі ми йшли за піском і травою, за сонцем, що рухалось, як медуза, де небо так низько висить над тобою, аж в ньому іноді видно Ісуса. Всі ми знаходимось в цих лещатах і, додому вертаючись хіба що на ніч, горбатимося, як раби у штатах, на ліберальну білу наволоч. Тому що білі забули сором, і якщо вже потрапив до їх павутини, клали вони з великим прибором на всі конвенції з прав людини. Їх не хвилюють наші втрати, вони звикли тримати нас в чорному тілі. Але пророки були сомалійські пірати – за це їх і розпинали білі. І Мати Божа в зимових гетрах, курячи люльку, гріючи нерви, палила багаття на площах гетто, розігріваючи дешеві консерви.

182


І нехай позбавляють нас нашого простору і вогнем заливають наші повстання – це для нас із тобою чорні апостоли редагували свої послання. Машини їхні – давно несправні, і промови їхні – хитрі й противні. І ріки на півночі течуть насправді так само впевнено, як і ріки на півдні. Головне – тримай при собі свою віру, свою любов і свою упертість. Спаситель – він не зважає на шкіру, він зважає на солідарність і чесність. Спаситель дбає про коріння й листя, Спаситель рухає череди й хмари, щоби ми з тобою не загубилися, міняючи гостели й вуличні бари. Він спиняє смарагдову кров у венах й врівноважує всі виробничі тарифи, і тютюн йому залягає в легенях і росте собі, як коралові рифи. І все є так, як повинно бути. Все трапляється і все буває. І серце його нас щоранку будить, підтримує, змучує, убиває.

183


ПОЛІТИК

184


А КРИЗИ

185


Історія кризи та криза історії Славомір Сєраковський

Г

лобальна фінансова криза надійшла практично у двадцяту річницю озвучення Френсісом Фукуямою знаменитої тези про «кінець історії». Спершу цілий світ був у захваті від неї, а сам Фукуяма став автором глобального бестселера. Та згодом пророцтво американського автора перетворилося на інтелектуальну моду, а тому розділило долю будь-якої моди. На популярні зачіски чи шмотки кількарічної давнини ми зазвичай дивимося, ніяковіючи, риторично запитуючи себе: як можна було носити таке? Так і теза про «кінець історії» невдовзі стала предметом глузувань і символом попінтелектуалізму. Проте сьогодні слід визнати, що Фукуяма мав рацію. Історія справді закінчилася. Принаймні в тому сенсі, що донедавна неможливо було серйозно дискутувати про альтернативу кільком трендам, які домінували впродовж останніх десятиріч. Нас цікавлять передусім два з них: політичний поворот до центризму та економічний поворот до беззастережного прийняття вільного ринку. Хоча перший із названих трендів дуже скоро виявився шкідливим для демократії, багато хто досі ототожнює «цивілізовану політику» саме з ним. Поворот до центризму (який дістав кілька відомих визначень: у Великобританії він отримав назву лейбористського «третього шляху», у Німеччині – соціалдемократичного «нового центру») майже скрізь призвів до стирання політичних від186

мінностей і блокування демократичного механізму представлення протилежних суспільних інтересів. Результатом цього стало зростання популістських настроїв, яке виражало фрустрацію виборців, позбавлених справжнього політичного вибору. Опанувати фрустрацію вдалося лише завдяки постполітиці. Сьогодні саме вона, користуючись інструментами сучасної соціотехніки та маркетингових досліджень, мало не в усьому світі розряджає політичні емоції громадян за допомогою засобів масової інформації, у яких політика та публіцистика стали звичайними складниками шоу-бізнесу. Політики й публіцисти долучилися до касти зірок, посівши місце в одному ряді з героями серіалів і reality shows. Політика стала ще одним телевізійним форматом. Та якщо в межах національних держав слухняність суспільства ще вдалося купити в піарників і медіа-власників, то вже на рівні Європейського Союзу так успішно полакувати заіржавілу демократію не пощастило. Певно, тому, що не вдалося заздалегідь вибудувати європейський публічний простір: немає жодного ЗМІ загальноєвропейського масштабу – ані газети, ані телеканалу. Брак спільної сцени унеможливлює створення «європейського суспільства спектаклю». Отже, колапс демократії найпомітніший саме в ЄС. Чергові намагання створити європейську конституцію закінчуються поразками, і єдиною реакцією виявляються


дедалі ганебніші спроби проголосувати за щоразу скороченіші проекти. Імпульсом мала стати зміна влади у Сполучених Штатах і поразка неоконсерваторів. Але нині вже зрозуміло, що прихід Барака Обами в Білий дім був не більш переломним, ніж сходження на вершину американської хіп-хоп сцени білого репера Емінема. Так чи так, історія політики все ще тупцює на місці – попри те, що поточна модель ліберальної демократії, заснованої на ексклюзивному консенсусі (та грошах), демонструє дедалі разючішу дисфункціональність. Можливо, по-справжньому щось змінить лише провал другого з названих вище трендів. Нинішня фінансова криза демаскує ілюзії неоліберальної глобалізації, яка обіцяла добробут для всіх в обмін на звільнення ринків від демократичного контролю. Аж доки негативні наслідки не повернулися, мов бумеранг, і не завдали удару самим Сполученим Штатам, антинеоліберальні хрестові походи таких лівих інтелектуалів, як Джозеф Стіґліц чи Наомі Кляйн, були марними. Підбиваючи підсумки 90-х років у світовій економіці, Стіґліц описував у своїх книжках, як примусові неоліберальні рецепти від МВФ і Світового банку для країн, що розвиваються, не лише виявлялися антирезультативними та призводили до нових фінансових криз, а й ніколи не застосовувалися самим лікарем-порадником, тобто Сполученими Штатами. Кляйн у своїй «чорній книзі неолібералізму» «Доктрина шоку» доповнила цей аналіз приголомшливими описами маніпуляцій, до яких вдавалися – за підтримки американської адміністрації – учні економіста Мілтона Фрідмена, т. зв. Chicago Boys, в економіках чи не всіх географічних широт. Якщо Стіґліц доводив, що приватизація, дерегуляція та скорочення соціальних видатків, нав’язувані новим і новим економікам як рецепти досягнення добробуту, були непорозумінням, то Кляйн пояснювала це непорозуміння, показуючи конкретно, хто,

коли і як на цьому заробив. Союзу неоліберальних економістів і політиків із корпораціями, які фінансують їх безпосередньо чи за посередництва цілої мережі правих think-tank’ів, удалося успішно використати різноманітні катастрофи та катаклізми (від краху комуністичних економік через кризу на Близькому Сході, ураган Катріна й цунамі в Азії аж до війни в Іраку), щоб відчинити двері дезорганізованих економік закордонному капіталові, який відтак переймав контроль над найціннішими секторами новопосталих ринків. Сьогоднішні інтерпретатори, які хочуть зіграти на людській наївності й перекинути відповідальність із неоліберальної філософії на звичну зажерливість банкірів і фінансистів (так, наче вільний ринок у принципі ґрунтується на альтруїзмі), парадоксально мають рацію. Якби неоліберальна революція змогла зупинитися на кордонах Сполучених Штатів, Стіґліц і далі демаскував би у своїх книжках американських неолібералів, які нав’язують іншим те, чого ніколи не застосують у себе, а Кляйн допов‑ нювала би цей економічний аналіз описами брутальної політичної дійсності. Тим часом прийшла коза до воза: неоліберали, замість спричинити чергову кризу десь в Азії чи Південній Америці, завдали шкоди самі собі. Ідеологічний опіум, поширюваний ними в усьому світі, вони врештірешт почали продавати в себе вдома. Після дерегуляційних рішень Ґрінспена та Буша, що призвели до виникнення в США великих спекулятивних бульбашок і – як наслідок – до кризи, Стіґліц закидає фінансовим ринкам уже не обман, а звичайну дурість. Глобальна фінансова криза, головне джерело якої – дерегуляція фінансових ринків і спекуляція як основний спосіб заробляння грошей, змушує рефлексувати не лише щодо власне економічного життя. По-геґелівськи кажучи, неоліберальний дух пройшов увесь шлях і повернувся до самого себе – при цьому так підриваючи довіру до вільного ринку 187


в цілому світі, що Financial Times тепер друкує кейнсіанські маніфести, а Ніколя Саркозі фотографується з «Капіталом» Маркса. Нинішня криза змушує рефлексувати щонайменше в трьох вимірах: І. Теоретичному – у сенсі загальних пошуків нової парадигми економічних відносин після компрометації фрідменівського неолібералізму. ІІ. Ідеологічному – його можна звести до питання, чи «оринковленій» політиці вдасться запанувати над ринком. ІІІ. Цивілізаційному – бо неможливо позбутися враження, що сучасне споживацтво та пасивний дозвіл на ліквідацію публічного простору й демократії в обмін на рейтингово-медійну підробку – це водночас і наслідок, і причина неоліберальної гегемонії.

І. Пошук нової парадигми завжди починається з історичних рефлексій. Відкидання кейнсіанства в 70-х роках супроводжувалося поверненням до попередньої класичної економіки. Нині всі приглядаються до кейнсіанства, усвідомлюючи, що не буває простих повернень до колишньої економічної дійсності, проте успіх соціальних держав, які могли похвалитися стабільним зростанням упродовж трьох повоєнних десятиріч, стає природним джерелом натхнення для сучасних пошуків нової парадигми. Хоч як важко в це повірити, але у ХХ ст. поняття «криза» зникло з економічного словника. Доти теоретичні зусилля найвидатніших економістів від Мальтуса до Маркса зосереджувалися саме на кризах капіталістичної економіки. У ХІХ ст. почали виникати, крім звичних циклічних, ще й великі кризи, які охоплювали всі промислові економіки (перша – 1857 року, наступна – 1873 року). Один видатний логік та економіст, Стенлі Джевонс, який був перекона188

ний, що економіка належить до точних наук, винуватив у кризах сонячні плями. Він вирахував, що середня тривалість кон’юнктурних циклів від піку до піку в 1721–1878 роках становила 10,46 року, і співвідніс це з відкриттям 1801 року, згідно з яким плями на Сонці з’являються з періодичністю 10,45 року. Це не могло бути випадковим збігом! Плями на сонці викликають атмосферні зміни, а це спричиняє циклічні рясні дощі, що впливає на врожай і, відповідно, на цикли в торгівлі, – міркував Джевонс. На жаль, ретельніші обчислення виявили, що плями на Сонці з’являються раз на 11 років, тож було вирішено залишити їх астрономам і повернутися по тлумачення економічних явищ на Землю, по якій, утім, усе ще ходять економісти, переконані, що їхня наука є точною. Тим часом люди призвичаїлися до криз як у теоретичному сенсі – відмовившись від окремої всеохопної теорії криз, так і в практичному – почавши закладати ймовірність кризи в бізнесові розрахунки. Регулярним рецесіям почали приписувати «очищувальну» функцію. У перших десятиріччях ХХ ст. здавалося, що кризи з масовими банкрутствами та загальною панікою остаточно відійшли в минуле. Доки після кожної кризи саме по собі відбувалося пожвавлення, доти було зрозуміло, що не можна сприймати кризу як щось чуже економіці, варте ви­окремлення та дослідження поза теорією кон’юнктурних циклів. І навіть Велика депресія, що розпочалася в Чорний четвер 24 жовтня 1929 року, спершу не нагадувала про відомі в минулому катастрофи. Ситуація була дивовижно схожою на сучасну. Гальмування темпів економічного розвитку почалося раніше, передусім у самих Сполучених Штатах. Ба більше: на Нью-Йоркській біржі після краху котирувань ще фіксувалися зростання курсів. В останньому кварталі 1929 року та в першій половині 1930 року масового банкрутства фірм не відбулося. Але кон’юнктурний спад тривав.


Унаслідок ускладнення кредитування та падіння банківської системи криза поширилася на Європу – і почалася справжня катастрофа. Початок тієї кризи багато хто сприйняв задоволено, розраховуючи на гігієнічний ефект. Та, як відомо, цього разу економіка навіть не думала самостійно повертатися до рівноваги. Коли в Європі обвалилася система кредитування, коли було зруйновано світовий валютний лад, заснований на золотовалютній системі, коли з’явилася не бачена доти кількість безробітних, економісти усвідомили, що мають діло з новим явищем, яке напевно не виконує в економіці жодної позитивної функції. Майже одразу економічний світ відкинув визнану на той момент парадигму циклів і закономірності криз. Це сталося, коли Джон Мейнард Кейнс довів можливість досягнення економічної рівноваги в стані не спричиненої навмисне неповної зайнятості. То був кінець віри в саморегулятивні можливості економіки. Кейнс виступив не лише проти економічних очевидностей епохи, а й проти самого духу капіталізму, описаного на три десятиріччя раніше Максом Вебером. Цей дух, як відомо, спирався на «накопичення капіталу внаслідок аскетичного примусу до ощадливості». Ті, хто заощаджував завдяки розвитку економіки ХІХ ст., уже не ототожнювалися з інвесторами. Від середини ХІХ ст. ми маємо діло з групою великих підприємців, які вже не використовують власного капіталу, а шукають його серед маси дрібних вкладників. Вони позичають заощадження на фінансовому ринку. Ціною є, звісно, відсоткова ставка. Здавалося очевидним, що під час рецесії, коли з’являється забагато заощаджень, їхня вартість має падати, що мусить за­охочувати до інвестування й відновлювати позитивну кон’юнктуру в економіці. І якби так було насправді, ніхто до кінця світу не чіплявся би до прихильників теорії вільного ринку, який сам найкраще знає, як повертатися до рівноваги. На жаль, під час Великої

депресії відсоткова ставка знизилась – і... нічого не відбулося. Що зробив Кейнс? 1935 року він перервав писання свого opus magnum і під упливом Джорджа Бернарда Шоу вирішив ще раз перечитати Маркса та Енгельса. У листі до Шоу він писав: «Щоб зрозуміти мій розумовий стан, Ви мусите знати, що я пишу книжку з економічної теорії, яка, на мою думку, революціонізує – певно, не одразу, але впродовж наступного десятиріччя, – світове розуміння проблем економіки. [...] Не чекаю, що Ви чи будь-хто інший може повірити в це зараз. Але я особисто не просто маю таку надію, а цілком у цьому впевнений». «Загальна теорія зайнятості, відсотка та грошей», усупереч назві, містить гущу докладних міркувань, які не лише за масштабом теоретичного переламу, а й за поетикою спільномірні з філософськими працями Канта. Саме відкриття контрастувало зі складною структурою книжки – воно було найпростішим з усіх можливих: у фазі гострої кризи... немає заощаджень. Люди не заощаджують, бо не заробляють. Адже не можна припускати, що в часи, коли в усіх справи йдуть погано, в економіці є стільки ж грошей, як раніше. Наслідок кризи – не надмір заощаджень, а їх нестача. А якщо це так, то взагалі немає тиску на відсоткову ставку та бракує заохочення до інвестицій. Зникають стимули розвитку, машини стоять, люди не працюють. Кейнс довів, що економіка рухається зовсім не як гойдалка, а радше як ліфт: може їхати вгору чи вниз, але може й лишатися на місці. Це можна пояснити й з іншого боку. Коли виникає безробіття, зазвичай це призводить до зменшення платні. Та це геть не обов’язково реальне зменшення, адже рецесія водночас приводить до зниження цін. Реальна платня (з урахуванням інфляції) може зрости, якщо ціни падатимуть швидше. У часи позитивної кон’юнктури ціни зростатимуть швидше за платню, а це полегшуватиме підви189


щення рівня зайнятості. Натомість під час рецесії зростатиме реальна платня. Саме так відбулося в Америці 30-х років. Коперниківський переворот Кейнса полягав у доведенні того, що зайнятість не залежить від платні, а навпаки: зайнятість визначає реальну платню. Саму ж зайнятість (і економічну кон’юнктуру) визначають ринки збуту підприємств. А ті залежать не лише від своїх виробничих потужностей. Кейнс заперечив старий «закон ринку» Сея, згідно з яким пропозиція сама створює попит. «Перш ніж» підприємець знизить ціни на свої продукти в пошуках відповідного попиту на них, «спершу» він звільнить працівників і в такий спосіб обмежить можливий попит на товари. Він не досягне обіцяного класичною економікою стану, бо, незалежно від масштабу зниження цін, не знайде такого ринку збуту, який забезпечує повна зайнятість: безробітні взагалі не мають купівельної спроможності. Кейнс довів, що в ринковому механізмі не існує запобіжників, які можуть гарантувати самостійне відновлення рівноваги. Щоб стимулювати інвестиції підприємств, які є ключовими в процесі повернення кон’юнктури, потрібне втручання держави (через суспільні видатки). Діагноз, який здавався вкрай песимістичним (адже доведено, що «рівновага» в економіці з масовим безробіттям така ж природна для економічного життя, як і рівновага з оптимальним використанням сил і засобів, про яку говорили класики), насправді налаштовував на оптимізм. Якщо вже відомо, як давати собі раду з рецесією, – Рузвельт і його New Deal слугували практичною ілюстрацією ідей Кейнса, – то можна розраховувати на стійку стабілізацію кон’юнктури. І справді, упродовж наступних трьох десятиріч капіталістична економіка чудово розвивалося й без рецесій – так, що, наприклад, 1967 року в Західній Німеччині було ухвалено закон, який прямо зобов’язував уряд забезпечувати «постійне зростання». 190

Цих кілька хрестоматійних положень Кейнса варто було пригадати не для того, щоби постулювати просте повернення до кейнсіанської практики: еволюція економічного життя, виникнення в 70-х рокax. явища стагфляції, тобто одночасно високого рівня безробіття та інфляції, значно ускладнили стимулювання кон’юнктури кейнсіанськими методами. Ідеться радше про потребу усвідомлення: фундаментальний аргумент Кейнса, який ставить під сумнів природну рівновагу ринку, не втратив актуальності. Тепер ми переконуємося в цьому на власній шкурі. Залишений сам на себе ринок – як природа, де тиша передує бурі. Віра в те, що слід піддатися стихійним вирокам вільного ринку, схожа на позицію божевільного еколога, який прагне вберегти від людського втручання не лише рідкісні види рослин, а й урагани, землетруси та цунамі. Разом із Кейнсом закінчується економічна філософія, і залишається тільки економічна політика. Інституційні зміни ХХ ст., а також відкриття й застосування «Загальної теорії...» ведуть до остаточної перемоги політики над економікою. Звісно, це зовсім не означає закріплення державного контролю. Економічне життя можна віддати на ласку вільної гри ринкових сил, але так чи так це буде рішенням держави та політиків. Держава може політичним рішенням визначати міру свого втручання чи майже цілком усуватися від контрольних функцій. Саме так і сталося з фінансовими ринками.

ІІ. Будь-яка зміна економічної політики, усталення нового світового економічного ладу, упровадження регулювання та встановлення механізмів контролю над фінансовими ринками залежатиме від політичного рішення багатьох держав. Та виникає принциповий сумнів: чи такі рішення може бути ухвалено в часи, коли


західні демократії зазнали такої глибокої меркантилізації? Результатом цього майже в усьому світі стало те, що політична ефективність є функцією кількості здобутих грошей, яка, своєю чергою, залежить від сповідуваних поглядів. Економічно ліберальні погляди можуть розраховувати на підтримку з боку бізнесу та засобів масової інформації. Останні є головним полем політичних зіткнень, вони визначають наявний політичний спектр і водночас просто є складовою бізнесу, а отже – стороною в політичному протистоянні (прикритою, певна річ, ширмою загальновизнаних гасел про свободу слова та плюралізм). Економічні експерти наперебій виступають у масмедіа в ролі університетських науковців і головних економістів найбільших банків, або біржових аналітиків чи фінансових радників. Щоби стати визнаним експертом у цьому середовищі, треба, звісно, дотримуватися певних поглядів і бути шанованим в економічному світі. Саме експерти розв’язують суперечки про економічну політику держави й оцінюють дії уряду чи профспілок. Медіа рідко влаштовують між ними дебати, бо ті виявляються винятково нудними. Не тому, що ведуться езотеричною мовою економічної теорії, а тому, що редакторам дуже важко знайти двох експертів із різними поглядами. Це, певна річ, якнайкраще сприяє ілюзії, ніби економіка є точною наукою, положення якої бувають або хибними, або істинними, але напевно не мають ставати предметом жодної дискусії, бо як можна дискутувати про те, скільки буде два плюс два? Особ­ливо на пострадянських периферіях капіталізму, де треба наводити сильніші докази своєї приналежності до нової віри, де практично немає експертів, готових виголошувати в мас-медіа щось, крім неоліберальної мантри: приватизація, дерегуляція, зниження податків, урізання соціальних видатків... Чи можливо в такій ситуації організувати демократичний контроль суспільства над корпо-

раціями? Можливо, але дуже важко. Як і все в політиці, це залежить від стратегії й тактики суспільної сторони, тобто організацій, налаштованих стати на бік світу праці в протистоянні зі світом бізнесу. Від рішучості та самоорганізації. Одне можна сказати напевно: звична участь у політичній грі в її нинішньому вигляді приречена репродукувати цю модель, яка зумовлює нерівність між «працею» і «капіталом». Результативною може бути лише політична гра, яка водночас підважує несправедливі правила самої гри.

ІІІ. Усупереч давньому марксистському переконанню, економіка впливає на культуру тією ж мірою, що й культура на економіку. Нині ж культура взагалі є найприбутковішим сектором економіки, і саме цим каналом перебігає, за словами відомого німецького філософа Юрґена Габермаса, самоприскорювана «колонізація життєвого світу системою». Це призводить до того, що ми стаємо спів­учасниками злочину проти самих себе. За посередництва загнаної заробляти гроші «культури» корпорації спершу формують наші потреби, а потім ми платимо, щоб ці потреби задовольнити. Реклама й шопінг. Причому реклама – це й серіали, фільми, медіа: вона є частиною чи не всього, що ми охоплюємо нашими органами чуття в щоденному житті. Кілька десятиріч тому Деніел Белл непокоївся, що суперечність між капіталізмом і дедалі гедоністичнішою культурою підважить основи першого, і втішався тим, що на місце традиційних релігій, які обґрунтовують заснований на ощадливості та працьовитості спосіб життя, прийдуть нові вірування, що виконуватимуть ту ж роль. Що ж, з’явилася нова споживацька релігія та нові храми, які щовихідних наповнюються вірними. Купити й продати можна все. Не тільки масло та гармати, а й стиль життя, голос 191


на виборах, суспільний спокій. Самореалізація здійснюється через споживання. Ми купуємо, а точніше, перекуповуємо самі себе. Запитаємо ще раз: чи у світі, де громадяни воскресли у вигляді споживачів, можливо підпорядкувати економічне життя демократичному контролю? Можливо, але дуже важко. Це залежить від того, чи вдасться нам – адже культура почала опосередковано відігравати таку суттєву політичну роль – у зворотному напрямку, через культуру, вплинути на політику. Якщо ми вже заходилися нервово гортати забуті книжки видатних економістів, написані до початку епохи Мілтона Фрідмена, яка вже добігає кінця, варто згадати колишнього викладача Чиказького університету Торстена Веблена. Він відомий передусім уведеною радше до соціологічного, ніж економічного канону працею «Теорія бездіяльного класу» (The Theory of Leisure Class). Нині дивовижної актуальності набуває інша його праця, нашуміла свого часу «Теорія підприємництва» (The Theory of Business Enterprise). Веблен навіть активніше, ніж згодом Кейнс, виступав проти абсолютних очевидностей епохи. Виходячи з тези, що основою сучасної економіки є технічний прогрес і дедалі складніша робота машин, він поставив питання про роль підприємця. Інженери та машини мають одну чітку й гідну схвалення мету – створення благ. Натомість метою підприємця є зиск. Як перше співвідноситься з другим? В ідеальній моделі, якщо зі зрозумілих причин найважливішим нам видається виробництво благ, місця власне для підприємців не має бути. Веблен заявив прямо: підприємець досягає своєї мети не в співпраці з системою виробництва, а... у змові проти неї! У його інтересах – перебої в гармонійному виробництві, коли ціни коливаються, і можна скористатися цим процесом для спекуляцій. Усю споруду кредитування, позик і видимої капіталізації підприємець базує на механічній безвідмовності системи виробництва. 192

Унизу триває виробнича гармонія, натомість нагорі – фінансова гойдалка. Підприємець заробляє на несвідомому чи й навмисному ламанні виробничого ладу. Припущення, що підприємці за визначенням є саботажниками економіки, звучить абсурдно. Але запитаймо, кого з фінансистів справді цікавить реальна база їхніх акцій, облігацій і кредитів. Сьогодні прозріння Веблена актуальніші, ніж будь-коли, адже співвідношення між прибутками від спекуляцій і прибутками від реального виробництва благ жахливе. У середній фінансовій фірмі застосовується фінансовий важіль у пропорції 30:1, тобто тридцять одиниць кредиту до однієї – капіталу. Ринок дериватів 2002 року оцінювався в 100 млрд доларів, а перед кризою – вже в 600 млрд. Скільки це? 10 років валового продукту цілого світу, 40 років ВВП США або 1 200 років ВВП такої країни, як Польща. Якщо теза про змову міжнародних фінансових кіл проти світової економіки помилкова, то лише тому, що за такою гігантською аферою стоїть не змова, а складна система ідеологічної пропаганди, яка проникла аж до формованого масовою культурою стилю життя, охопивши університети, політичні партії, think-tank’и та бізнес. На завершення варто зауважити, що в капіталістичній економіці потенційність кризи є сталим чинником. Тим паче, сучасна економіка, що спирається на блискавичний технічний прогрес, постійно перебуває – за термінологією Йозефа Шумпетера – у стані «творчої деструкції». Зрештою, навіть якби в періоди найкращої кон’юнктури досить значна кількість людей звернулася до кількох банків із вимогою повернути їхні заощадження, ті збанкрутували би, і це відбилося б на всій економіці. Як і загалом у суспільному житті, головну роль тут відіграє принцип самоздійснюваного пророцтва, і навіть хибні переконання за певних умов призводять до реальних наслідків. Поширення чуток, нібито банк


неплатоспроможний, здатне довести до банкрутства цілком здоровий об’єкт. Але це зовсім не означає, що кризи є результатом якихось безпідставних пліток. Навпаки: фатальне падіння довіри до системи зазвичай відбувається не без причини. Випадкові обставини призводять до невипадкових наслідків. Німецький економіст Кнут Борхардт переніс на поняття кризи геґелівськомарксівське розрізнення «в собі» та «для себе», зауваживши, що часті небезпечні збіги економічних обставин («кризи-всобі») перетворюються на реальні кризи («кризи-для-себе») тоді, коли запановує кризовий настрій, тобто коли поширюється усвідомлення кризи. Саме тому кризи так важко охопити економічною теорією. Насправді криза є коротким замиканням між економікою й масовою свідомістю і, можливо, найкращою нагодою дослідити зв’язок між сучасним станом людини та її економічним оточенням. Переклад із польської Олександра Бойченка

Література Daniel Bell. The Cultural Contradictions Of Capitalism. – NY, 1996. Knut Borchardt. Przemiany w myśleniu o kryzysach gospodarczych // O kryzysie. Rozmowy w Castel Gandolfo (red. K. Michalski). – Warszawa, 1990.

Daniel Cohen. Richesse du monde, pauvrete des nations. – Paris, 2de edition, 1998. Daniel Cohen. Les infortunes de la Prosperite. – Paris, 1994. Роберт Л. Хайлбронер. Философы от мира сего. Великие экономические мыслители. – Mосква, 2008. Джон М. Кейнс, Общая теория занятости, процента и денег. – Москва, 1978. Пол Кругман. Возвращение Великой депрессии? – Москва, 2009. Наоми Кляйн. Доктрина шока: расцвет капитализма катастроф. – Москва, 2009. Robert Skidelsky. John Maynard Keynes 1883– 1946: Economist. Philosopher. Statesman. – Penguin Books, 2005. Джозеф Стіґліц. Глобалізація та її тягар. – Київ, 2003. Макс Вебер. Протестантська етика і дух капіталізму. – Київ, 1994. Торстейн Веблен. Теория праздного класса. – Москва, 1984. Торстейн Веблен. Теория делового предприятия. – Москва, 2007.

193


Криза та рецесія в Центральній і Східній Європі

1

Джейн Гарді

Н

езважаючи на обвал економік деяких країн Центральної та Східної Європи – різке падіння стандартів життя в певних частинах регіону, протести та громадські заворушення, – кризі й рецесії в десяти посткомуністичних країнах, які вступили в Європейський Союз у 2004 та 2006 роках2, приділяється мало уваги. У країнах Прибалтики, колись названих «прибалтійськими тиграми», наслідки кризи виявилися найгострішими в ЄС: їхні валюти, банківські системи та економіки загалом опинилися на межі колапсу. 2010 року Угорщина зазнала спекулятивної атаки з боку фондових ринків, які погрожували максимально знизити рейтинг її боргів. Тільки Польща та Чехія здійснили відносно м’яку, на перший погляд, посадку. Ще до падіння 1989 року Берлінського муру ці країни аж ніяк не були стійкими до криз світової економіки: рецесії сере‑ дини 1970-х і 1979–1982 років загострили невідповідності в їхніх економіках та відіграли певну роль в остаточному колапсі 1990 року. Утім, після падіння Берлінського муру вони глибше інтегрувалися 1 Уперше надруковано в часописі International Socialist, # 128, жовтень 2010. 2 Естонія, Латвія, Литва, Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина та Чехія вступили в ЄС 2004 року, Румунія та Болгарія – 2006 року. – Тут і далі прим. авт.

194

у світову економіку, зокрема в економіку ЄС, і опинилися під її впливом, а це означає, що вони стали значно вразливішими до кризи та рецесії. Основи цієї вразливості було закладено широким прийняттям неоліберальної політики у країнах Центральної та Східної Європи, значною залежністю від іноземних інвестицій, а особливо – упливом міжнародних фінансів, який Іван Селені описує так: Зараз, коли криза світового фінансового капіталізму стрясає світ аж до його основ, коли ми переживаємо такий потужний економічний колапс, якого не зазнавали з часів кризи 1929–1933 років (колапс, який особливо сильно впливає на Угорщину та, власне, увесь європейський посткомуністичний регіон), украй сумнівною видається мудрість вибору посткомуністичними країнами в 1989– 1990 роках неоліберального шляху. Нині сніжний ком котиться зі Сполучених Штатів, але схоже, найбільшу лавину він може спричинити саме в названому регіоні. Неолібералізм перебуває в кризовому стані й в Америці, але видається, що посткомуністичний капіталізм, який був неоліберальнішим за самих неолібералів, буде змушений заплатити подвійну ціну за свою – вочевидь, сьогодні ми маємо під-


стави так вважати, – помилкову економічну та соціальну політику.3 Щоб осмислити масштаби та природу кризи в Центральній та Східній Європі – як у всьому регіоні, так і в окремих країнах, – необхідно осмислити розширення європейського проекту на схід.

Європейський проект іде на схід Панівні класи в Європі та США доклали значних зусиль до так званої «трансформації» Центральної та Східної Європи, щоб забезпечити її інтеграцію у світову економіку після падіння Берлінського муру. МВФ гарантував фінансування проекту, а Світовий банк надав кошти на реконструкцію виснаженої інфраструктури центральноєвропейських країн. Проте між риторикою та реальною «допомогою», яку отримала Центральна та Східна Європа, зяяла прірва. Обсяг ресурсів, виділених на підтримання трансформації, аж ніяк не відповідав гучно проголошеному «Плану Маршалла для Сходу». Різноманітні схеми на кшталт PHARE4 від ЄС і USAID не приховували свого наміру насаджувати неоліберальний план дій, щоби шляхом широкої лібералізації та приватизації відкрити ці країни для торговельного й інвестиційного капіталу5. Мав місце і виразний елемент примусу, до якого вдавався МВФ, висуваючи жорсткі умови щодо скорочення бюджетних видатків і прискореної приватизації, але водночас значні суми інвестувалися в ідеологічну підтримку проекту. Наприклад, USAID профінансував курси для членів 3 Цитата за Andor, 2009, с. 294–295. 4 Poland and Hungary: Assistance for the Restructuring

of the Economy (Польща та Угорщина: допомога в реструктуризації економіки). 5 З 1990 до 2001 року USAID узяв участь у 400 проектах, вкачавши в Польщу 1 млрд доларів. Див. USAID 2000, 2002.

польських профспілок, пояснюючи їм за допомогою підручників з економіки для першого курсу принципи «ринкової економіки» та необхідність «скорочення штатів». Для лідерів профспілки «Солідарність» влаштовували тривалi поїздки по США з метою вивчення принципів демократії та «справжньої» ролі профспілок6. У контексті геополітики того періоду падіння Берлінського муру та розпад Радянського Союзу відчинили для США стартове вікно, через яке НАТО могло впливати на розвиток Центральної та Східної Європи. Такі політичні та економічні інтереси відобразилися в коментарі заступника держсекретаря Річарда Голбрука, що завершувався так: «Захід мусить якомога швидше практично та ідейно поширювати свій уплив на Центральну Європу, і США готові стати в цьому прикладом»7. Крім того, величезне значення мали зміни в організації фінансової та банківської систем, що було умовою існування самої ринкової економіки8. Дії з метою заснування незалежного центрального банку, розпочаті ще до 1990 року, підтримували загальну структуру, необхідну неоліберальному проекту для гарантування прибутку та відокремлення фінансів від внутрішнього капіталу й політичного впливу старих сталіністських панівних класів. Економіки Західної Європи та США потребували нових ринків, де могли би діяти деякі з їхніх фінансових компаній – найбільших і найприбутковіших. Особливо це стосувалося Британії та США, які управляють глобальними фінансовими операціями. Наслідки цієї штовханини заради акти6 Hardy, 2009. 7 Holbrooke, 1995, с. 42. 8 Grahl, 2005.

195


вів відбилися в домінуванні величезних обсягів іноземного капіталу у фінансовому секторі Центральної та Східної Європи, де близько 80 % банківської системи належать іноземцям9. Утім, «трансформація» та встановлення лібералізму не були цілеспрямованими процесами, за яких ці країни просто від­ображали би потреби світового капіталізму. Конкуренція інтересів різних груп панівного класу та організована боротьба робітників розтягнули цей процес у часі, а  його наслідки перетворили на політичний компроміс зокрема щодо приватизації та соціального забезпечення. Тому реструктуризація держави була значно складнішою за просте забезпечення умов для діяльності транснаціонального капіталу. Наприклад, три прибалтійські країни – Естонія, Латвія та Литва – особливо ревно засвоювали неоліберальну політику, у випадку Литви «аж тією мірою, що імпортували громадянина США литовського походження Валдаса Адамкуса з метою обіймання ним посади президента республіки»10. Перша стадія трансформації після 1990 року була грубою, драконівською та мала руйнівний вплив на життєві стандарти широких уерств населення, поки економіка цих країн інтегрувалася з дедалі лібералізованішою світовою економікою. 1990 року особливо брутальним виявом цих процесів стало впровадження в Польщі «шокової терапії», яка була концентрованим неолібералізмом – із різким скороченням бюджетних видатків, субсидій і зарплат бюджетників. Хай там як, стратегія ЄС була значно системнішою спробою впровадити неоліберальні реформи та посилити вплив європейського транснаціонального капіталу шляхом лібералізації та дерегуляції в Центральній та Східній Європі11. Основним мотивом існування 9 HSBC, 2006. 10 Woolfson, 2010. 11 Holman, 2004; Smith, 2002; Shields, 2004.

196

програми PHARE була підготовка країн до членства в ЄС, що вимагало від них дедалі масштабніших заходів із дерегуляції та лібералізації – поруч із певною дозою соціального захисту в разі, якщо суспільне невдоволення зірве реформи. Завдяки цьому, махаючи перед носом країн Центральної та Східної Європи пряником членства, ЄС спромігся підштовхнути їх до прийняття специфічної моделі неоліберальних реформ, значно радикальнішої за ту, що діяла в економіці країн – чинних членів Євросоюзу. Необхідність дотримуватися норм ЄС, особливо стосовно державної допомоги та правил конкурентної політики, для цих країн поєдналася з лібералізацією торгівлі та інвестицій так, що це ускладнило виконання будь-яких вимог представників панівного класу задля захисту чи відступу. На посткомуністичні держави – нові члени ЄС було поширено два проекти, які консолідували неоліберальний проект у Європі. Першим був єдиний європейський ринок – популярний символ, який використовували для перезапуску європейської інтеграції в сере­ дині 1980-х і який було реалізовано 1992 року з  метою відновлення світової конкурентоспроможності Європи на рівні з Японією та США. Зокрема, це відкривало раніше захищені сфери (наприклад, послуги, комунальні підприємства, телекомунікації) для торгівлі та інвестицій і стимулювало подальші раунди приватизації. Хоч риторика будувалася довкола інновацій, конкурентоспроможності та масштабування економіки, насправді це дало змогу реорганізувати європейський капітал на ширшій території, що виявилося в не баченій доти хвилі злиття та придбання компаній. Другим проектом був валютний союз зі своїм центральним банком і єдиною грошовою одиницею. Це була консолідація вже утвореного єдиного ринку, що усувала бар’єри та зменшувала витрати


великих компаній, надаючи їм недиференційований майданчик для діяльності капіталу. Валютний союз став батогом для змушування країн до скорочення бюджетних видатків шляхом обмежувальної валютної політики за критеріями конвергенції Маастрихтського договору та Пакту про стабільність і зростання12. Роль валютної політики полягала, отже, у впровадженні дисциплінарного лібералізму, зокрема щодо слабших країн, які зазнають найвищих збитків у формі безробіття13. Набуття 2004 року повного членства в ЄС поглибило й посилило неоліберальну програму дій. Попередні заяви про те, що розширення ЄС – найкращий спосіб забезпечення демократії в усій посткомуністичній Східній Європі, було заперечено прийняттям обраних держав і виключенням решти претендентів. Панівні класи та представники капіталу старих членів ЄС вважали, що витрати європейського капіталізму в разі прийняття виключених держав перевищать отримані переваги – нові ринки для товарів і нові місця для іноземних інвестицій. Інститути капіталу – наприклад, Транс­атлантичний бізнес-діалог, Світовий економічний форум, Міжнародна торговельна палата та Консультативна група з конкурентоспроможності, – відіграли активну роль у спробах мобілізації корпорацій, урядів і профспілок, прагнучи зробити Центральну та Східну Європу безпечною для американського і європейського капіталізму. Зокрема, Європейський круглий стіл промисловців (ЄКС), до якого входили керівники європейських транснаціональних корпорацій, (ТНК) і який представляв інтереси транс-

національного капіталу, відіграв ключову роль у спробах забезпечення інтересів капіталу та значно вплинув на політичні практики, що зачіпали його інтереси. Це стосувалося передусім створення єдиного ринку та схеми інфраструктури «Транс’європейських мереж», реструктуризації європейської освітньої політики та зведення нанівець заходів соціального захисту14. Тому стратегію підготовки країн до вступу Комісія ЄС розробила за підтримки ЄКС15. У такий спосіб Комісія ЄС і ЄКС надали загальному процесу європейської  інтеграції  ідеологічного спрямування, зокрема розгортаючи лібералізацію ринків у країнах-кандидатах. Обіцянка членства забезпечувала реструктуризацію країн ЦентральноСхідної Європи відповідно до неоліберальної траєкторії ЄС і задовольняла потребу європейського транснаціонального капіталу в подальшому розширенні капіталістичного накопичення. З іншого боку, це реалізовувало мету певних груп панівного класу – забезпечити зовнішній тиск задля внутрішньої реструктуризації, – і так посилювало позиції найпалкіших прихильників неоліберальної моделі.

12 Gill, 2001. 13 Cardechi, 2001.

14 Doherty and Hoedeman, 1994. 15 Bornschier, 2000; van Apeldoorn, 2000, 2003.

Криза б’є по Центральній і Східній Європі Масштаб фінансової кризи 2008 року та рецесії, що надійшла слідом, чітко видно з таблиці 1. Вона демонструє різке падіння ВВП у країнах Прибалтики, яке помітно перевищує середні в ЄС (за винятком Польщі та Чехії) 4,2 %.

197


Дефіцит державного бюджету, % від ВВП, 2009

Безробіття, І квартал 2010, %

У середньому в ЄС-27

Реальне зростання ВВП, %, 2009

Країна

Таблиця 1 Деякі економічні показники 2009–2010 років16

– 4,2

– 3,9

8,9

Посткомуністичні країни Болг­арія

– 5,0

– 3,9

9,7

Чехія

– 4,1

– 5,9

7,4

Естонія

– 14,1

– 1,7

19,0

Латвія

– 18,0

– 9,0

20,0

Литва

– 14,8

– 8,9

17,3

Угорщина

– 6,3

– 4,0

10,4

Словаччина

– 4,7

– 6,8

15,0

Словенія

– 7,8

– 5,5

7,0

Польща

+1,7

– 7,1

9,6

Румунія

– 7,1

– 8,3

7,4

Іспанія

– 3,6

– 11,2

20,0

Великобританія

– 4,9

– 11,5

7,8

Ірландія

– 7,1

– 14,3

13,3

Інші країни

Криза вдарила по країнах Центральної та Східної Європи у складі ЄС через два канали. Словами Світового банку, «глобальне скорочення кредитування» (різке 16 За даними Євростату. Див. http://ec.europa.eu/eurostat.

198

скорочення кількості позик), що розпочалося на «знесилених фінансових ринках усередині країни» (фінансові інститути стали вразливими внаслідок накопичення боргів), разом із «обвалом цін на ринку нерухомості» у деяких країнах-донорах зменшило бажання фінансових ринків фінансувати державні борги17. Унаслідок подальшої рецесії впав попит на експортні товари для Західної Європи, що негативно вплинуло на виробництво та кількість робочих місць в економіках невеликих країн – наприклад, Чехії та Словаччини, а також Естонії та Угорщини, де частка експорту 2008 року становила 70 % і 80 % відсотків ВВП. Це не так зачепило економіки більших країн – Польщі та Румунії. Одним із наслідків інтеграції в ЄС та світову економіку стало домінування в банківських системах Центральної та Східної Європи переважно західноєвропейських або американських банків і фінансових компаній. Притік капіталу в цій частині Європи був більшим – і під час кризи більше скоротився. Тому ризики було переміщено у формі транскордонних позик із батьківських західноєвропейських банків на філії в країнах Центральної та Східної Європи18. Зростання кредитування відбулося завдяки домогосподарствам, які позичали, намагаючись збільшити свої життєві стандарти, і живилося можливістю позичати в іноземній валюті під нижчу відсоткову ставку та з довшим періодом погашення, ніж у місцевій валюті (див. табл. 2). Період із 2003 до 2006 року був періодом історично високої світової ліквідності. Міжнародні банки були перепов­ нені фондами – і жорстко конкурували між собою за можливість збільшити прибутки шляхом надання позик урядам, компаніям і домогосподарствам у посткомуністичних країнах ЄС. Надання позик в іноземній валюті звичайним людям із цих країн було аналогом надання позик біднякам у США – 17 Mitra, Selowsky and Zalduendo, 2010. 18 Pomerleano, 2010.


так званий субстандартний ринок, де банки намагалися підтримувати прибутки, позичаючи гроші людям незалежно від того, чи зможуть ті погасити свої борги. Таблиця 2 Валютний склад позик, березень 2009 року 19

Болгарія

62

Естонія

88

Латвія

92

Литва

65

Польща

40

Румунія

62

Угорщина

72

Кредити видавали й компаніям, проте основну їх частину отримали домогосподарства, які найчастіше використовували позичені кошти для фінансування іпотек (див. табл. 3).

41

Частка позик на житло в загальних витратах домогосподарств, %

Середнє зростання кредитів корпораціям, %

Середнє зростання кредитів домогосподарствам-ствам, %

Таблиця 3 Кредитування приватного сектора з 2003 до 2008 року20

Болгарія

57

19 Mitra, Selowsky and Zalduendo, 2010, с. 109. 20 Mitra, Selowsky and Zalduendo, 2010, с. 50.

39 44 59 28 28 21 26

32 28 31 13 10 7 12

78 64 76 30 69 64 65

Загалом інтеграція економік посткомуністичних країн – членів ЄС із європейською та глобальною економіками визначила природу їхньої вразливості, але, як криза по-різному розгорталася в економіках Західної та Південної Європи, так і її масштаби та природа відрізнялися в колишніх комуністичних країнах.

Іноземна валюта, %

Країна

Естонія Латвія Литва Польща Словаччина Угорщина Чехія

43

Від економічного дива до обвалу: країни Прибалтики З 2005 до 2007 року країни Прибалтики мали найвищі в ЄС темпи економічного зростання. Упродовж цих трьох років ВВП у Латвії щорічно зростав у середньому на 10,8 %, в Естонії та Литві середній щорічний показник становив 8,8 %. Уряди цих країн вдалися до найрадикальнішої форми неолібералізму – без прогресивного оподаткування (стала ставка податку на прибуток), без податку на спадщину та податку на нерухомість. Утім, начебто нескінченне зростання країн Прибалтики, хвалених Світовиим банком за входження в тридцятку найсприятливіших для бізнесу держав, було ілюзорним. Насправді в цих країнах найшвидше зростали бульбашки цін на нерухомість. Підвищення життєвих стандартів було наслідком спекуляцій із нерухомістю, живлених дешевими іноземними кредитами: скандинавські та інші закордонні банки почали надавати кредити на нерухомість у Латвії, Литві й Естонії, переважно в іноземних валютах (доларах, фунтах, швейцарських франках і євро – див. табл. 2). Майкл Гадсон 199


описує, як це дало змогу старій номенклатурі й апаратам комуністичних партій роздерибанити майно, що перебувало в суспільній власності, чи використати його як заставу для отримання іноземних позик: Результатом стала можливість вистрибнути зі сковорідки радянської бюрократії у вогонь «дикого капіталізму» та «прихватизації», роздаючи чи розпродуючи підприємства та нерухомість, які перебували в суспільній власності […] унаслідок чого виник симбіоз найгірших залишків сталіністської бюрократії з новою хижацькою фінансовою системою.21 Поки незначна кількість людей збагачувалася, життя звичайних громадян було похмурим. Прибалтійські країни – найгірше в ЄС місце роботи. За даними Євростату, у цих державах найнижчі в Євросоюзі життєві стандарти та найбільше робочих годин на тиждень. Видатки на соціальний захист на душу населення вчетверо нижчі за середній у ЄС рівень, а нерівність у доходах – найбільш поляризована22. Криза розвинулася швидко: з першого кварталу 2009 року до першого кварталу 2010 року безробіття в Естонії зросло з 10 % до 19 %, а в Латвії – з 13 % до 20 % (за даними Євростату). Станом на 2010 рік наслідком цього стала друга хвиля міграції за межі країн Прибалтики людей, які намагаються втекти від бідності.

«Здібний учень божевільного»: Угорщина Угорщину теж уважали яскравим прикладом ринкових реформ і зразковим учнем неолібералізму. Тому для новонавернених у віру в зв’язок між вільними ринками та зростанням і стабільністю стало неспо21 Hudson, 2008, с. 75–76. 22 Hudson, 2008.

200

діванкою, що саме Угорщина першою в регіоні була вражена фінансовою кризою. Проте проблеми в цій країні виникли ще до кризи 2008 року. У 2005–2006 роках дефіцит бюджету 10 % від ВВП вважався надто високим за маастрихтськими критеріями, і це обумовило мету – 3 %. Уряд удався до серії заощаджувальних заходів, які полягали в збільшенні податків і зменшенні соціальної допомоги та субсидій. У вересні 2006 року почалися бунти, не бачені з часів 1990 року: люди дізналися, що влада брехала їм про стан економіки, аби перемогти на виборах. Політичним тлом високих видатків було протистояння основних партій у боротьбі за бюджетні кошти. Парламентські вибори щоразу завершувалися поразками чинних урядів аж до 2006 року – зазвичай це було протестом проти заощаджувальних заходів. Унаслідок владних спроб здобути популярність напередодні кожних виборів дефіцит бюджету сягав піку, утворюючи цикл, не бачений у жодній країні Євросоюзу. Рівня 1989 року ВВП досягнув лише 1999 року, тож угорські уряди один за одним були змушені збільшувати бюджетні видатки задля надання поштовху економіці. Коли вдарила криза 2008 року, угорська економіка, уже підкошена двома роками заощадження, виявилася двічі вразливою. По-перше, уряд, компанії та домогосподарства перед тим узяли кредити в іноземній валюті (див. табл. 2, 3), що після падіння курсу угорського форинта виявилося катастрофою. 2010 року 1,7 млн людей із загалом 10 млн населення мали борги в іноземній валюті. За оцінкою уряду, від 10 % до 15 % боржників перебували «під загрозою» – евфемізм, що означає неспроможність розплатитися з боргами. Деякі люди були змушені продати своє житло, інші – платити за іпотекою на 33 % більше23. Другим джерелом 23 Bryant, 2010a.


24 Gazeta Wyborcza, 2009.

Польща Словаччина Угорщина Чехія

34,4 75,7 65,5 66,8

Транспорті засоби та запчастини

Таблиця 4 Частка експорту у ВВП деяких країн, %26 Машини та складна продукція

Уряди Польщі та Чехії намагалися відвернути спекулятивні атаки на свої економіки спробами відмежуватися від катастроф у решті країн Центральної та Східної Європи. Спостережні органи Чехії, Словаччини, Польщі, Румунії та Болгарії оприлюднили спільну заяву, у якій просили інвесторів розрізняти економічно сильніші та слабші країни регіону. Вони не хотіли, щоб їх сприймали як субстандартних позичальників разом із прибалтійськими країнами та Угорщиною. Економіки Польщі та Чехії зазнали найменшої шкоди від економічної кризи. Падіння ВВП у Чехії лише трохи перевищувало середній у ЄС показник. У Польщі 2009 року ВВП зріс на 1,7 %, хоч це було незначне зростання порівняно з 6,8 % 2007 року та 5 % 2008 року. Польща мала найбільше зростання в Організації економічного співробітництва та розвитку, та досягти цього було нескладно з огляду на різкий спад у решті країн Центральної та Східної Європи. Щоденне видання Gazeta Wyborcza писало, що країна переживає «оксамитову кризу»24. Низка чинників певною мірою захистили

Разом

Польща та Чехія: «оксамитова» криза?

Польщу від економічної кризи та рецесії. Завдяки плаваючому валютному курсу із серпня 2008 року до серпня 2009 року злотий впав відносно євро на 30 %, тобто країна мала перевагу порівняно з конкурентами, у яких курс валюти плаваючим не був25. На відміну від прибалтійських країн і Угорщини, у Польщі та Чехії не було величезних бульбашок власності, живлених закордонними банками. Та й частка іноземної валюти була значно нижчою: 8 % у Чехії та 30 % у Польщі. Хоч обидві країни були вразливими до наслідків рецесії в решті Європи, Польща виявилася значно менш вразливою за Чехію завдяки меншій залежності від експорту (див. табл. 4).

Країна

вразливості Угорщини була залежність від попиту західноєвропейських країн на її товари, а цей попит із розгортанням кризи спікірував униз. Крім того, коли загальна криза вилилася в кризу державного боргу, міжнародний фінансовий ринок здійснив спекулятивну атаку на борг угорського уряду. Хоча борг бюджетного сектора було різко скорочено з 10 % до 3,5 % ВВП, і цей борг був значно нижчим, ніж в інших країнах (див. табл. 1), для МВФ цього було досить.

13,3 30,8 42,3 36,5

4,3 12,4 6,2 11,2

Попри все, до «успіху» Польщі у вгамуванні бурі нинішньої кризи варто ставитися обережно. За цим скромним зростанням приховано високий рівень бідності, за якого заробіток 44 % населення становить менше 75 % середньої в країні зарплатні, а нерівність із багатими зростає. Високий середній рівень безробіття – 9,8 % – лише частково висвітлює всю картину: 2010 року безробіття серед молоді становило 23 %. Крім того, 27 % людей працюють за контрактами 25 Особливо прибалтійські країни та Словаччина. 26 Myant and Drahkoupil, 2011.

201


з визначеним терміном дії, що є найвищим у Європі показником27. Боротьбу за виживання унаочнює скорочення заощаджень і зростання рівня заборгованостей. У майбутньому попит підтримуватиметься тим фактом, що Польща буде найбільшим отримувачем Фонду гуртування ЄС, який у 2009–2015 роках становитиме в середньому 3,3 % її ВВП щорічно. Ахіллесова п’ята Польщі – високий дефіцит бюджетного сектора, що робить її вразливою до спекулятивних атак на державний борг. Цей борг зріс із 2 % ВВП 2007 року та 3,6 % ВВП 2008 року до 7,1 % ВВП станом на 2010 рік (за даними Євростату). Словаччині, де 2010 року безробіття сягало 15 %, не вдалося здійснити м’яку посадку. Вона не мала змоги девальвувати свою валюту, як це зробила Польща, адже Словаччина вже перейшла на євро і, до того ж, була особливо вразливою до рецесії, позаяк її експорт становить 75,7 % ВВП (див. табл. 4).

Симптоми різні – ліки ті самі Загалом парламентська політика була аналогічною в усьому регіоні. Після 1990 року, водночас із появою правих християнсько-демократичних політичних партій, старі сталіністи утворили соціалдемократичні партії. У посткомуністичних країнах розчарування парламентськими партіями є глибшим, ніж у Західній Європі, адже і «праві», і «ліві» партії здійснювали приватизацію та ринкові реформи, які збагатили дуже незначну частину населення, абсолютно нічого не залишаючи після трансформації величезній більшості. Скептицизм стосовно політики та політиків посилюється й поширеною корупцією. 27 www.solidarnosc.org.pl/en/main-page/polish-

labour-2010-html

202

Рівень кризи в різних країнах Центрально-Східної Європи варіювався залежно від масштабу бульбашок власності, рівня залежності від експорту, дефіциту бюджетного сектора та наявності плаваючого курсу валют, за допомогою якого можна отримати перевагу над країнамиконкурентами. Зате відповідь урядів на кризу скрізь була однаковою: змусити людей робітничого класу платити за кризу. Рятівний пліт заощаджувальних заходів у всьому регіоні було зібрано просто з варіацій на тему зменшення зарплат і соціальних виплат, зазіхань на пенсії, скорочення видатків на охорону здоров’я та соціальне забезпечення, регресивного підвищення податків. Незважаючи на зростання безробіття та падіння ВВП, МВФ і ЄС закликали до ще більших скорочень, підвищення податків заради зменшення дефіциту бюджетного сектора до каральної маастрихтської мети – 3 % національного доходу. Спершу криза вдарила по країнах Прибалтики, і величезні скорочення бюджетних видатків та зарплат у січні 2009 року спровокували вуличні бунти в Литві та Латвії28. Деякі фінансові видання розглядали ці країни разом із Угорщиною як «виняткові» випадки, проте з поглибленням і поширенням рецесії всі посткомуністичні країни ЄС відчули її наслідки. Хоч на виборах у Чехії (травень 2010 року) та Словаччині (червень 2010 року) найбільше голосів дістали соціал-демократичні партії, нові уряди сформували праві коаліції, віддані справі урізання бюджету та скорочення видатків на соціальне забезпечення29. Румунський уряд в обмін на позички від МВФ упровадив у червні 2010 року драконівські заощаджувальні заходи, зокрема скорочення зарплат у бюджетному секторі на 25 % та збільшення податку на продажі з 19 % до 24 %30. 28 Woolfson, 2010. 29 Slovak Spectator, 2010b. 30 Matthews, 2010.


промаху, а ринок не в гуморі потурати фінансовій слабкості»34. Інший аналітик, Дьюла Тот (UniCredit SpA, Відень), додав: «Ми вважаємо, що ринкова реальність зрештою змусить уряд ужити необхідних заходів»35. Вочевидь, урок Угорщини, як і урок Південної Ірландії, полягає в тому, що панівні класи, які покірно погоджуються на нав’язані МВФ скорочення видатків, потім стикаються з дедалі більшими заощаджувальними вимогами.

Незважаючи на нібито «оксамитове» приземлення Польщі в рецесію, правий уряд «Громадянської платформи» слухняно зменшує дефіцит бюджетного сектора з 7,9 % до 3 %, що означає нещадні урізання бюджетних видатків і соціального забезпечення, які й без того скорочуються впродовж усіх 20 років неоліберальних реформ 31. Уряд оголосив збільшення ПДВ із початку 2011 року і планував подальшу приватизацію з метою зібрати 25 мільярдів злотих, щоб залатати діру в державному бюджеті. Повчальна сварка відбулася в липні 2010 року між урядом Угорщини з одного боку та МВФ і «ринками» з другого. На той момент угорський уряд уже чотири роки вживав заощаджувальних заходів, зменшивши свій державний борг із 10 % до 4 % ВВП за рахунок зниження життєвих стандартів звичайних людей. У липні 2010 року, боячись втратити підтримку електорату, уряд відмовився від подальших скорочень, яких вимагав МВФ. МВФ і його поплічники почали нарікати на заяви «волюнтариста» й «популіста», прем’єрміністра Віктора Орбана щодо «виключеності» подальшого впровадження заощаджувальних заходів32. Ще більше вереску здійнялося, коли угорський уряд вирішив зменшити дефіцит бюджету, упровадивши на три роки податок для банків і фінансових установ (переважно іноземних). Financial Times описала цей збір як «найнесправедливіший у всьому світі», проте він був широко схвалений електоратом33. Оподаткування банків і відмова від подальшого розвитку заощаджувальних заходів вжахнули «ринки». Голова Дослідного інституту нових ринків у Королівському банку Шотландії Тімоті Еш писав: «Новий уряд не засвоїв уроку попереднього

У січні 2009 року в Латвії піднялися найбільші з часів розпаду Радянського Союзу бунти: у Ризі в протестах узяли участь 10 тисяч осіб. Водночас у Литві – уперше з 1990 року – три федерації профспілок об’єдналися довкола низки вимог36. Масові демонстрації відбулися біля парламенту, а також у шести містах країни, після чого було проведено одночасний протест обабіч кордону, у Ризі та Вільнюсі. Гасла апелювали до класової солідарності: «Наша сила – в єдності! За права трудящих!»37. Надалі відбувалися спорадичні протести – як-от у Литві в лютому 2010 року проти підвищення в чотири рази тарифів на електроенергію. Ці протести ініціювала Fronto Partija (або Frontas) – нова, доти не відома в Латвії ліва партія, створена 2009 року. Заявлена нею мета передбачає «створення соціально справедливої Литви, де не буде прірви між багатою меншістю та бідною більшістю, між великими власниками капіталу та рештою су­­ спільства». Лідер Frontas визнав, що його партія не використала слова «соціалізм» у своїй назві тільки через «виразні негативні конотації»38.

31 Buckley, 2010. 32 Bryant, 2010c. 33 Там само. 34 Bloomberg Businessweek, 19 July 2010.

35 Там само. 36 Woolfson, 2010. 37 Там само. 38 Там само, с. 11.

Соціальне невдоволення та опір

203


У травні 2009 року 30 тисяч членів профспілок протестували в Празі проти використання компаніями рецесії як приводу для зменшення зарплат та інших виплат. На демонстрації голова Чеської федерації металістів (KOVO) Йозеф Стредула зачитав таку заяву: Не дайте тим, хто не спричиняв кризи, зазнати найбільшої шкоди. Не робіть із кризи приводу для внесення змін у Кодекс законів про працю, які призведуть до безпрецедентного скорочення прав працівників, включно з безпідставним звільненням із роботи. Не дозвольте поставити під загрозу пенсійний фонд. Не схвалюйте нового ризикованого закону про заощадження. Не допустіть девальвації заощаджених пенсій та подальшого послаблення бюджетного фінансування. Дійте, ухвалюйте рішення та керуйте на благо громадян, а не в інтересах спекулятивного прибутку фінансових груп, лобі та офшорних зон.39 У травні 2010 року десятки тисяч працівників румунського бюджетного сектора протестували в Бухаресті проти планів урізати зарплати й пенсії. Це було одним із найбільших вуличних зібрань із часів румунської революції. Голова профспілки поліції Маріан Груя закликав румунів об’єднатися, «як ми це зробили 1989 року, коли повалили диктатуру» Чаушеску40. У Польщі теж гриміли протести. Найсуттєвіше те, що шахтарі державної Kompania Węglowa (найбільша в Польщі та одна з найбільших у Європі шахта) голосують за страйк проти плану скоротити кількість робочих місць із 62 до 45 тисяч41. Темний бік кризи та рецесії полягає в тому, що нерівні впливи ринково орі39 EIROnline, 2009. 40 BBC News, 2010. 41 Polish Press Office, 2010.

204

єнтованих політик та їхня нездатність бути корисними для значних прошарків населення, а також неоліберальна політика політичних партій, забезпечують постання відверто антисемітських і гомофобських неонацистських партій. Зокрема, розвивається тенденція до надання ромській меншині ролі цапа-відбувайла. В Угорщині 2009 року щонайменше вісьмох ромів було вбито нацистами42. Також виразно зріс рівень гомофобії. У Словаччині перший відкритий захід геїв у травні 2010 року було скасовано після нападу неонацистської групи Slovenska Pospolitost.43 В Угорщині представники неофашистської партії Jobbik здобули прихильність значної кількості виборців. У першому турі загальних угорських виборів у квітні 2010 року вони посіли третє місце із 17 %, тобто 842 306 голосів, відставши від лідера – соціалістичної партії. За результатами другого туру виборів вони дістали 47 із 386 місць у парламенті. Раніше, теж у квітні 2010 року, вони зібрали п’ятдесятитисячний мітинг. Журналіст Der Spiegel Вальтер Майр писав із місця подій: «Цього дня представники цивільних воєнізованих формувань і неонацистських груп взяли на себе патрулювання вулиць. Вдягнені в камуфляж або чорну військову форму, у військових черевиках, вони утворюють живі лінцюги та розділяють натовп»44. Користучись відчаєм звичайних людей, вони мають найсильніші позиції в бідніших частинах країни, де рівень безробіття найвищий.

Висновки Рівень підтримки ринкових реформ, проведених після 1990 року, у посткомуніс42 Fabry, 2010. 43 Slovak Spectator, 2010a. 44 Mayr, 2010.


тичних країнах варіювався залежно від сили профспілок і організованого робітничого класу, а також від того, що міг надати в матеріальному плані панівний клас. Утім, рівень підтримки неолібералізму часто був перебільшеним, а та під­ тримка, яка справді мала місце на початку трансформації, швидко розсіялася, коли маленькі групки – часто це були представники попереднього режиму – збагатилися завдяки приватизації. Очевидно, що криза викрила класову природу цієї трансформації. Для закордонних банків, які отримують у Центральній та Східній Європі величезні прибутки, це просто бізнес. Обурення, яке вони висловили щодо накладеного на них угорським урядом податку, просто вражає. Величезний рівень гніву виявився в найбільших із 1990 року демонстраціях у всьому регіоні, класова політика яких була значно вираженішою, ніж будь-коли раніше. Однак ці початкові вибухоподібні протести не вилилися в узгодженіші дії та, безперечно, не досягли масштабу грецьких. Темний бік бідності та відчаю, спричинених кризою, – розвиток неонацизму і піднесення націоналізму. Зерна надії – у відповідях профспілок, у класовій політиці, що стояла за протестами, і в появі нових лівих партій та кампаній. Переклад з англійської Артема Чапая

Джерела Andor, László, 2009, “Hungary in the Financial Crisis”, Debatte, volume 17, number 3. BBC News, 2010, “Thousands Protest over Romania Austerity Measures”, 19 May 2010, www.bbc.co.uk/news10127366. Bloomberg Businessweek, 2010, “Hungary Refuses Further Austerity after IMF Talks End”, http://businessweek.com/news/2010-07-19/ hungary-refuses-further-austerity-aft. Bornschier, Volker (ed), 2000, State Building in Europe: The Revitalisation of Western European Integration, Cambridge University Press.

Buckley, Neil, 2010, “Poland Posed for Vital Reforms”, Financial Times, 6 July. Bryant, Chris, 2010a, “Hungarians in Debt to Swiss Franc”, Financial Times, 16 July. Bryant, Chris, 2010b, “Hungarian PM Rejects Fresh Deal with IMF and Austerity”, Financial Times, 20 July. Bryant, Chris, 2010c, “Budapest’s Mixed Messages Sow Confusion”, Financial Times, 23 July. Burke, Jason, 2009, “Downturn Shatters East’s Dream of a Prosperous post-Soviet Future”, Observer, 8 February, www.guardian.co.uk/ business/2009/feb/08/lithuania-creditcrunch-economic crisis. Carchedi, Guglielmo, 2001, For Another Europe: A Class Analysis of European Integration, Verso. Doherty, Ann, and Olivier Hoedeman, 1994, “Misshaping Europe: The European Round Table of Industrialists”, The Ecologist 24, July/ August, www.itk.ntnu.no/ansatte/Andresen_ Trond/finans/others/EU-ecologist-24-4. EIROnline, 2009, “Trade Unions Protest Against Abuse by Companies of Recession”, 7 June, www.eurofound.europa.eu/eiro/2009/05/ articles/CZ0905019I.htm. European Commission, 1995, Technical Assistance for Central and Eastern European Countries and the Newly Independent State PHARE and TACIS Programmes: Background Report, European Commission MEMO/95/78, 04.05.1995. Fabry, Adam, 2010, “Hungary’s Fascists on the Move”, Socialist Worker, 24 April, www. socialistworker.co.uk/art.php?id=20950. Gazeta Wyborcza, 2009, “Velvet Crisis is Tempting Foreign Investors”, 17 June. Gill, Stephen, 2001, “Constitutionalising Capital: EMU and Disciplinary Neo-liberalism”, in Andreas Bieler and Adam D Morton, Social Forces in the Making of the New Europe, Palgrave. Grahl, John, 2005, “The European Union and Europe”, in L Panitch and C Leys (eds), Socialist Register 2005: The Empire Reloaded, Merlin Press. Hardy, Jane, 2009, Poland’s New Capitalism, Pluto. 205


Holbrooke, Richard, 1995, “America, A European Power”, Foreign Affairs, volume 74, number 2. Holman, Otto, 2001, “The Enlargement of the European Union Towards Central and Eastern Europe: The role of supranational and transnational actors”, in Andreas Bieler and Adam D Morton (eds), Social Forces in the Making of the New Europe, Palgrave. Holman, Otto, 2004, “Integrating Peripheral Europe: the Different Roads to ‘Security and Stability’ in Southern and Central Europe”, Journal of International Relations and Development, volume 7, number 2. HSBC, 2006, Poland Report, www.hsbcnet. com/transaction/attachments/pcm/pdf/ poland.pdf. Hudson, Michael, 2008, “The Fading Baltic Miracle”, International Economy, winter. Matthews, K, 2010, “Street Level Implications of Romania’s Austerity Program”, www. digitaljournal.com/article/294785. Mayr, Walter, 2010, “Hungary Prepares for Shift in Power”, Der Spiegel, 9 April, www.spiegel.de/ international/europe/0,1518687921,00.html. Mitra, Pradeep, Marcelo Selowsky and Juan Zalduendo, 2010, Turmoil at Twenty: Recession, Recovery and Reform in Central and Eastern Europe and the Former Soviet Union, World Bank. Myant, Martin, and Jan Drahokoupil, 2011 (forthcoming), Transition Economies: Political Economy in Russia, Eastern Europe and Central Asia, Wiley. Polish Press Office, 2010, “August 13 2010”, http:// wiadomosci.onet.pl/2209940,10,item.htm. Pomerleano, Michael, 2010, “The Risks of a  Crisis in Central and Eastern Europe are Bigger than You Think”, www.voxeu.org.index. php?q=node/5226.

206

Shields, Stuart, 2004, “Global Restructuring and the Polish State: Transition, Transformation, or Transnationalization”, Review of International Political Economy, volume 11, number 1. Slovak Spectator, 2010a, “Neo-Nazis Attack Slovakia’s First Gay Pride Event”, 22 May, h t t p : // s p e c t a t o r . s m e . s k / a r t i c l e s / view/38949/2/neo_nazis_attack_slovakias_ first_gay_pride_event.html. Slovak Spectator, 2010b. “Right Wing Prevails in Election”, 13 June, www.spectator.sme.sk/ articles/view/39196/2/right_wing_prevails_ hzda.out.html. Smith, Adrian, 2002, “Imagining Geographies of the ‘New Europe’: Geo-economic Power and the New European Architecture of integration”, Political Geography, volume 21, number 5. USAID, 2000, http://usaid.gov/press/ releases/2000/fs000711 5.html. USAID, 2002, “USAID Mission to Poland: List of Projects”, http://usaid.gov/pl/listof1.htm. Apeldoorn van, Bastiaan, 2000, “Transnational Class Agency and European governance: the case of the European Round Table of Industrialists”, New Political Economy, volume 5, number 2. Apeldoorn van, Bastiaan, 2003, “The Struggle over European Order: Transnational Class Agency in the Making of ‘Embedded Neoliberalism’, in Neil Brenner, Bob Jessop, Martin Jones and Gordon MacLeod, State/ Space: A Reader, Blackwell. Wedel, JR, 2000, “US assistance for market reforms”, Independent Review, volume 4, number 3. Woolfson, Charles, 2010, “’Hard Times’ in Lithuania: Crisis and ‘Discourses of Discontent’ in post-Communist Society”, Ethnography, volume 11, number 4.


Економічна криза та класова боротьба в пізньому капіталізмі Денис Горбач

З

агальний механізм переростання глобальної фінансової кризи, що почалася 2007 року, у кризу соціальну1 досить відомий: протягом останніх трьох років він був неодноразово докладно описаний численними лівими та ліволіберальними авторами. Банки та інші фінансові установи, які відчули брак ліквідності, звернулися по допомогу до держави, яка виручила їх за рахунок грошей платників податків2. Це не вирішило проб­­­‑ лем, які стоять перед фінансовим сектором, – банки так і не відновили активної політики кредитування, вони «сидять на 1 Паралельно вона переросла в економічну кризу й дала старт структурній кризі капіталізму, але в нашому контексті якраз доречно говорити саме про «фінансову», а не «економічну» кризу. – Тут і далі прим. авт. 2 Слід бути обережними з використанням ліберальної риторики щодо «платників податків» і свавільної держави, яка витрачає «наші гроші» абикуди. Марксистові очевидно, що гроші, які держава відбирає в нас у вигляді податків і зборів, настільки ж «наші», як і ті гроші, які відбирає в нас капіталіст у вигляді надлишкової вартості. Висловлюючи цілком справедливе обурення фіскальним грабунком із боку держави, не варто забувати, що вона – не єдиний грабіжник. Вимагаючи громадського контролю за розподілом бюджетних коштів, є сенс водночас вимагати і, скажімо, робітничого контролю за розподілом та подальшою долею прибутку підприємства.

кеші» й не хочуть списувати безнадійні борги, а криза не закінчиться доти, доки не буде списано величезну масу активів і не відбудеться належної кількості банкрутств. Фінустанови просто пересаджені на апарат штучного дихання, але й така ситуація не може тривати довго: фінансові ресурси держав у підсумку спираються на здатність Федеральної резервної системи США емітувати незабезпечені долари, тобто вони не є нескінченними. Коли запас міцності буде вичерпано, розпоч­ неться довгоочікувана «друга хвиля». Тим часом державам вдалося поставити кризові процеси на «паузу» лише ціною створення величезних дірок у власних бюджетах. Бюджетні дефіцити й обсяги державних заборгованостей лише зростають, особливо на тлі економічної кризи, коли податкових надходжень мало, а валові видатки збільшуються («антикризова» допомога окремим галузям і соціальна допомога безробітним та малозабезпеченим). І от ті ж самі фінустанови, які вчора отримували гроші в держави, сьогодні занепокоєно повчають політиків на тему фіскальної відповідальності та вимагають скорочувати бюджетний дефіцит. Збільшення надходжень до бюджету організу207


Україну найчастіше розглядають поза загальноєвропейським кризовим контекстом, хоча насправді тут у нас більше спільного, ніж можна було би подумати. Наш уряд теж допоміг насамперед банкам. Наприклад, наприкінці травня 2011 року з’явилася інформація про те, що вони й досі винні державі майже 70 млрд грн, наданих у рамках рефінансування (були й інші механізми допомоги, зокрема рекапіталізація), і більша частина цього боргу є безнадійною3. Порятунок банків з іноземним капіталом був головною метою надання Україні кредиту від МВФ. Ці гроші було видано саме на «стабілізацію фінансової системи», але віддаватимуть кредит уже не банки, а держава, яка для цього муситиме «зекономити» чималі суми на громадянах. Жертовність із боку «капіта-

нів промисловості» виключена з багатьох причин, найочевиднішою з яких є кількісна перевага їхніх представників в уряді та парламенті. Щоби звести кінці з кінцями й розплатитися з кредиторами, держава має три опції: брати нові кредити (рівень зовнішньої державної заборгованості, який був стабільним до першої позики МВФ 2008 року, тепер активно зростає), емітувати незабезпечену грошову масу (ризикуючи нарватися на конфлікт із кредиторами і знецінюючи грошову одиницю4) та урізати «соціальні» бюджетні видатки (паралельно посилюючи податковий і тарифний тиск саме на населення). Усі три інструменти з різною інтенсивністю використовуються українськими урядами протягом останніх трьох років. Фіскальні проблеми, які почалися з банків, дістали продовження в кризі на світових ринках металів. Оскільки експорт продукції чорної металургії та хімічної промисловості низького переділу є головним «профілем» України, падіння цін на експортних ринках безпосередньо вдарило не лише по олігархах – власниках металургійних підприємств, а й по всій украй відкритій українській економіці. Держава не лише недорахувалася податків від цієї галузі, а й була змушена допомагати їй численними пільгами та «особливими режимами». «Антикризову» допомогу отримали не тільки металурги, а й будівельні та девелоперські компанії, і навіть підконтрольна Таріелу Васадзе корпорація «УкрАВТО», заради якої понад десять років тому було впроваджено протекціоністські тарифи на імпортні авто, укотре спромоглася вибити собі низку преференцій. МВФ, видаючи кредит, виставив традиційний набір вимог до економічної та фінансової політики держави – так зване

3 Гриньков Д. Сорок сороков // Бизнес. – №22 (957). – 30.05.2011. – С. 39–41. 4 Утім, значно більший інфляційний тиск на гривню походить не від друкування нових грошей (яке

може викликати «інфляцію попиту»: ціни зростають пропорційно збільшеним доходам населення), а від зростання різноманітних тарифів, що породжує «інфляцію пропозиції (видатків)».

вати проблематично (у США, наприклад, підвищення податків – узагалі табу, страшніше за яке – тільки політик-атеїст), а скоротити видатки можна лише за рахунок «соціальних» статей (наприклад, військові бюджети в європейських країнах почуваються так добре, що можуть собі дозволити імперіалістичну війну в Лівії). Військове та індустріальне лобі переважило всі «соціальні» міркування західних урядів (відповідний інстинкт у них відмер ще в 1990-х роках), і громадянам порекомендували «затягувати пояси». Громадяни не оцінили зусиль державних мужів і, залежно від власних сил та розвитку класової свідомості, почали страйкувати й протестувати, прагнучи повернути доходи докризових років. Звідси, зокрема, і потужність «Руху 15 травня» в Іспанії та Греції – двох країнах, де соціальні стандарти почали падати особливо стрімко.

Стартова позиція

208


«структурне пристосування». Воно зводиться до лібералізації курсу валюти, скорочення бюджетних видатків і підвищення тарифів (зокрема підняття в кілька разів цін на газ для населення). Тож сумнівів у тому, хто має стати головною жертвою економічної кризи, бути не могло: заплатити мусять пролетаріат і дрібна буржуазія.

Отримувати менше, платити більше Перший удар населення відчуло вже восени 2008 року: девальвація гривні скоротила фактичні доходи українців майже вдвічі. Якщо до початку кризи курс гривні тримався на рівні 5,05 грн/USD, то за лічені дні він перетнув познач­к у 10 грн/USD, а пізніше стабілізувався на нинішньому рівні – 7,95 грн/USD. Якщо не враховувати паніки, спричиненої невизначеністю ситуації протягом кількох тижнів, і ймовірних пов’язаних із цим додаткових втрат унаслідок прийняття неправильних рішень, то для звичайного громадянина пропорційно подорожчали імпортні товари. Усі, хто отримував зар­ платню в національній валюті (зокрема всі працівники бюджетної сфери), збідніли в понад півтора разу, а тих, кому платять доларами, значно поменшало5. На 2013 рік припаде пік виплат за зовнішнім державним боргом; це означає, що саме тоді слід очікувати чергової девальвації гривні. Тим паче, це буде післявиборний рік, наступні вибори відбудуться аж 2015 року, а отже, влада (хай хто її уособлюватиме на той момент) не боятиметься піти на «непопулярні кроки». Зростання цін не зупинилося з девальвацією: практично одразу уряд почав під5 Найчастіше при розрахунках із найманими працівниками, прив’язаних до долара США, усе досі рахують за старим курсом, тобто «умовна одиниця» нарешті остаточно відірвалася від будь-якої реальності й справді стала суто умовною.

німати акцизні ставки на окремі категорії товарів і послуг, щоб латати бюджетні діри. Та головним інфляційним поштовхом стало подорожчання газу. В Україні імпортний (переважно російський) газ традиційно закуповують підприємства, а населення споживає значно дешевший газ внутрішнього видобування. МВФ вимагав зрівняти ціни для промисловості й населення, щоби покінчити з дефіцитом бюджету НАК «Нафтогаз України». Уже з 1 грудня 2008 року газ для населення подорожчав одразу на 35 %. Із 1 серпня 2010 року ціна зросла в півтора разу, причому як безпосередньо для населення, так і для підприємств теплоенергетики, які забезпечують опалення й гаряче водопостачання населення. Уряд пообіцяв і надалі щопівроку підвищувати ціни, щоразу на 50%, доки вони не зрівняються з цінами на газ для промисловості. За офіційною статистикою, станом на 2009 рік витрати на комунальні послуги сягали в середньому 9,4 % сукупних витрат домогосподарств. Вартість газу величезною мірою визначає загальну суму таких витрат, але й інші ресурси дорожчають. Вода, електроенергія та утримання будинку (про це нижче) теж зростають у ціні, а це означає, що невдовзі щасливчики, які мають власне житло, будуть змушені віддавати щонайменше чверть своїх доходів лише за нього. Водночас «промислові» ціни на газ теж не стояли на місці. Зараз російський газ для України коштує дорожче, ніж, скажімо, для Німеччини, незважаючи на географічну близькість першої та віддаленість другої. Представники нинішнього начебто «проросійського» уряду так і не домоглися суттєвого зниження ціни на газ – попри серйозні політичні поступки, зроблені навесні 2010 року. Дорожнеча палива прямо відбивається на вартості продукції, а отже, і на рівні споживчих цін. Інфляція зростає, незважаючи на жорстку монетарну політику, продиктовану МВФ. 209


«Соціальні стандарти» Неоліберальні реформатори з фінансованих Рінатом Ахметовим фондів та з Комітету економічних реформ при Адміністрації президента наполегливо намагаються всіляко зменшити роль різноманітних пільг і дотацій. «Неефективне» дотування державою знижених цін на «соціальні товари» (хліб, деякі крупи та ін.), комунальні послуги, транс­портні тарифи тощо пропонується замінити персоналізованими субсидіями «для тих, хто цього справді потребує». На практиці це означає, що вартість батона зросте в рази, а тим, хто матиме право купити його за старою ціною, потрібно буде зібрати масу паперів у бюрократичних інстанціях. Досвід Росії свідчить, що величезна кількість людей, які мають право на пільги, за такої системи про це навіть не здогадуються й платять на загальних підставах. Більш того, в Україні планують видавати пільговикам «соціальні карти» – банківські дебетні картки, на які щомісяця нараховуватиметься певна сума для придбання «соціальних» товарів, транспортних послуг тощо. Тобто кількість поїздок у тролейбусі для, наприк­­‑ лад, пенсіонера буде різко обмежено. Наприкінці лютого 2011 року міністр соціальної політики Сергій Тігіпко заявив, що його відомство розробляє план скасування в Україні інституту прожиткового мінімуму. На сьогодні це базовий показник, який є основою для визначення цілої низки параметрів системи соціального захисту: мінімальної пенсії, мінімальної зарплати, допомоги безробітним, малозабезпеченим тощо. Відповідний «споживчий кошик» було затверджено 2000 року, і, хоч закон вимагає що п’ять років оновлювати список товарів і послуг, які входять у цей кошик, він ще жодного разу не переглядався. Представники офіціозної Федерації профспілок України (ФПУ) так і не домоглися від Міністерства економіки приведення цього 210

кошика у відповідність до реалій. Наприклад, там досі немає мобільного телефона (хоча нині, за даними Держкомстату, на 100 сімей в Україні припадає 149 мобільних); є телевізор (чорно-білий), але немає антени; є кімнатна люстра, але немає лампочок; немає проїзду в маршрутках (а це сьогодні – основний, крім метро, вид транспорту в містах) та оплати освітніх і медичних послуг (які давно вже практично є платними); нема й тринадцятивідсоткового податку на доходи, який мають сплачувати всі, хто отримує зар­плату. Найбільша проблема – що в цьому списку немає вартості житла. Якщо 2000 року ще можна було вдати, ніби всі громадяни мають власне житло й витрачають гроші лише на комунальні послуги, зараз очевидно, що в «кошик» слід включати або вартість оренди, або видатки на купівлю житла (наприклад, 1 % від середньоринкової вартості однокімнатної квартири на місяць). Потребу в житлі вимагає враховувати й закон «Про прожитковий мінімум», та цього не роблять. Але й ті товари та послуги, які наявні в наборі, неадекватно оцінюються в грошовому еквіваленті. За даними ФПУ, якби розмір прожиткового мінімуму було належно проіндексовано відповідно хоча б до урядового прогнозу щодо інфляції (який завжди відстає від реальності), то з 1 січня до 1 квітня він мав би становити 1 168 грн, а не 941 грн, як було прописано в держбюджеті. А якби склад «кошика» було оновлено згідно з мінімальними вимогами ФПУ (звісно, без урахування житла) – то й усі 2 004 грн. Насправді ж офіційний показник перетне тисячогривневу позначку лише наприкінці поточного року: тоді він має сягнути 1 004 грн. Уряд виправдовується «кризою», та мало хто пам’ятає, що в Україні вже багато років і без того застосовується «кризовий» прожитковий мінімум. Президентським розпорядженням 2001 року було впроваджено показник під назвою «рівень забезпечення прожиткового мінімуму». Ідеться про те, що держава тимчасово, до завер-


шення кризи (ще тієї), надаватиме соціальну допомогу малозабезпеченим – не в повному обсязі, а лише на певному рівні забезпечення. Ця «кризова» норма зберігалася протягом семи років упевненого економічного зростання (у середньому 8 % на рік), нікуди вона не поділася й сьогодні: у держбюджеті на 2011 рік цей «рівень забезпечення» для працездатних осіб становить 21 % прожиткового мінімуму, тобто 201,6 грн! Претендувати на державну допомогу зараз може лише така сім’я з двома дітьми дошкільного віку, у якій сукупний легальний дохід подружжя не перевищує 1 235,2 грн. Або інвалід, місячний дохід якого не перевищує 573 грн. Тоді держава «докине», але тільки до зазначеної межі. Цікава деталь: у ст. 3 закону «Про прожитковий мінімум» перелік основних принципів формування набору продуктів харчування містить пункт «забезпечення дитини повноцінним харчуванням для розвитку організму». Такого вигляду це формулювання набуло після правок 2005 року, коли звідти викреслили слово «здорового». При цьому один із пріоритетів, заявлених у програмі чинного президента України, – це боротьба з бідністю. Станом на кінець минулого року офіційна межа бідності становила 915 грн, але держава ніяк не допомагає тим, хто заробляє навіть значно менше. Це призводить до того, що справді бідні громадяни практикують нелегальну зайнятість, щоб їхній офіційний дохід не перевищував установлених меж. Таким прекаризованим працівникам завжди раді українські роботодавці. Утім, якщо прожитковий мінімум справді скасують як такий, усі ці переживання втратять актуальність.

Кодекси честі Указом президента Кучми 1998 року було впроваджено спрощене оподаткування малого бізнесу. Тим підприємствам

і самозайнятим громадянам, у яких річний оборот коштів не перевищує певної межі, дозволили сплачувати єдиний податок – від 20 до 200 грн. Це дало змогу легалізувати напівпідпільний «бізнес» десятків тисяч колишніх пролетарів, які втратили роботу на початку 1990-х років. Із зачинених заводів і шкіл вони пішли на базар, перетворившись на дрібну буржуазію. Протягом понад десяти років розмір податку не змінювався, незважаючи на зміни в економіці та девальвацію гривні. 2010 року «уряд реформаторів» розробив Податковий кодекс, який фактично скасував спрощену систему оподаткування. Незважаючи на вуличні протести, кодекс таки ухвалили, з мінімальними поступками. При цьому уряд керувався не лише прагненням збільшити податкові надходження (сумнівно, що вони справді суттєво зростуть), а й бажанням розправитися з дрібною буржуазією в інтересах великої. Прем’єр-міністр Микола Азаров відверто сказав, що потрібно «загнати назад на заводи», тобто репролетаризувати дрібну буржуазію, яка становить конкуренцію великим торговельним мережам і водночас є цінним кадровим ресурсом. Тим часом на «заводах» на них чекатиме новий Трудовий кодекс, який планують ухвалити восени. У законопроекті, який розробив і активно просуває колишній голова ФПУ, екс-міністр соціальної політики та праці Василь Хара, фактично скасовується норма про сорокагодинний робочий тиждень. Прикриваючись урегулюванням праці водіїв-дальнобійників і будівельників, які працюють вахтовим методом, для всіх найманих працівників фактично планують упровадити дванадцятигодинний робочий день – і навіть на це обмеження за бажання можна буде не зважати (ст. 143). Роботодавець матиме право приймати власні нормативні акти в односторонньому порядку (ст. 13). Цілої низки нинішніх прав і повноважень будуть позбавлені профспілки (зокрема, їхня згода не буде 211


обов’язковою для звільнення працівника – ст. 121, 122). Комісія з трудових спорів перетворюється на фіктивний орган під повним контролем роботодавця (ст. 227, 435, 438). Роботодавець матиме право встановлювати відеоспостереження та в інший спосіб наглядати за діяльністю працівників (ст. 28). Особливий репресивний режим планується встановити на малих підприємствах (до 20 працівників): попереджати працівника про звільнення там можна буде не за два місяці, а за два тижні (ст.  303), роботодавцю дозволять змушувати людей працювати у вихідні без доплати (ст. 304). Трудовий кодекс намагаються ухвалити вже багато років: уперше це питання порушувалося 2003 року. Завдяки бюрократичній інерції, опору парламентського лобі (представленого однією людиною – головою Конфедерації вільних профспілок України Михайлом Волинцем) та протестам лівих активістів (до яких, на жаль, так і не долучилися робітники) розгляд і ухвалення кодексу досі вдається відсувати. Незважаючи на те, що в принципі ухвалення репресивного Трудового кодексу вигідне абсолютній більшості депутатів (у першому читанні 2008 року його підтримали 386 парламентарів), на ділі вони та інші роботодавці готові змиритися з реаліями чинного «занадто соціалістичного» Кодексу законів про працю. Адже майже вся країна «завдяки» тіньовим схемам виплати зарплат працює в прекаризованих умовах; а там, де зар­ плата «чиста» (на великих промислових підприємствах), тисне високий рівень безробіття. Тому «соціалістичні» положення КЗпП усе одно не діють на практиці: за створення реально діяльної профспілки можна позбутися роботи, до суду звертаються одиниці, а звільнення оформлюються переважно «за власним бажанням». Найбільше зацікавлені в ухваленні нового «гнучкого» законодавства транснаціональні корпорації, які в Україні грають «за правилами», на відміну 212

від вітчизняних капіталістів6, а також самі ініціатори законопроекту, які протягом десятиліття «освоювали» чималі кошти від різних структур і тепер мають звітувати. Загальний контекст економічної кризи реабілітував розмови про необхідність «структурних реформ», однією з яких може стати новий Трудовий кодекс. Така ж логіка обумовлює долю ще одного проекту – нового Житлового кодексу. Його автори, як і автори Трудового кодексу, «плідно працювали» над ним багато років і зараз відверто кажуть: «Скільки можна вовтузитися з цим документом? За більше ніж 10 років роботи над новим Житловим Кодексом це вже його сімнадцята редакція. Усі покоління Верховної Ради хотіли прийняти його. Він мені теж сто років не потрібен, як і тим, хто його критикує. Але приймати треба» (заява голови профільного комітету ВР Володимира Рибака, 18 травня 2011 року). У цьому документі остаточно скасовується принцип, за яким кожен громадянин має право на житло, на комерційні рейки переводиться будівництво житла державою; полегшується процедура виселення мешканців будинків «із міркувань суспільної необхідності» (причому, якщо виселяють для ремонту або знесення й будівництва нового будинку, мешканцям не гарантоване повернення назад); а головне – нав’язується поголовне створення об’єднань співвласників багатоквартирних будинків (ОСББ). Створення ОСББ вигідне забезпеченому «середньому класу», який вселяється в нові будинки та не бажає залежати від монополістичних житлово-експлуатаційних контор. Але примусове передання трухлявих «хрущовок» з іржавими трубами й прогнилими перекриттями у власність мешканцям 6 Це обумовлено, звісно, не особливою порядністю іноземного капіталу чи його відданістю тубільному законодавству, а непевністю його становища в українській економіці, де командні висоти займає національний капітал у тісній корупційній спайці з чиновниками.


означає відмову держави від будь-яких зобов’язань щодо їх ремонту. Цей царський подарунок насправді розорить більшість власників квартир. До того ж, ОСББ будуть зобов’язані обрати ту чи ту приватну «управляючу компанію» – приватний ЖЕК. Таких компаній буде небагато, бо їх створення контролюватиметься безпосередньо Кабінетом Міністрів. Якщо мешканці не захочуть укладати договір із такою фірмою, законопроект передбачає можливість укласти його «усно», шляхом публікації відповідного повідомлення в пресі! Якість послуг після цього точно не зросте, а от комунальні платежі зростуть напевно. Громадян «обдиратимуть» кілька приватних фірм, наближених до найвищих чиновників. Суспільне обурення наприкінці грудня 2010 року змусило депутатів відкласти свій виплід, але в травні вони знову активізувалися. Є й обхідний шлях: у тому ж комітеті зареєстровано законопроект, що дублює положення проекту Житлового кодексу щодо приватних ЖЕКів. Громадськість при цьому «обробляють» промовами про приватну власність як основу добробуту країни та пов’язану з нею відповідальність. Під розмови про кризу влада намагається протягнути якомога більше непопулярних ініціатив: наприклад, попри успішний опір із боку студентської профспілки «Пряма дія», тривають спроби зменшити обсяг державного замовлення у вишах, давши дорогу платній освіті; збільшити плату за студентські гуртожитки; а також ухвалити закон «Про вищу освіту», який легітимізує численні грошові побори зі студентів і остаточно комерціалізує всю галузь.

Пенсії Ще один неоліберальний «довгобуд» – пенсійна реформа. Перехід до накопичувальної пенсійної системи планувався

ще з 2004 року, але через перманентні вибори й завдяки вдалій кон’юнктурі на світових ринках реформу було відстрочено до сьогодні. Передбачається згортання солідарної системи, за якої всі внески від працівників, що надходять до Пенсійного фонду, одразу ж розподіляються між нинішніми пенсіонерами. Натомість планується впровадити накопичувальну систему: кожен, хто працює, отримує власний пенсійний рахунок, куди протягом його життя зараховуватимуться його внески. Звісно, ці гроші не можуть просто так лежати всі ці роки – вони надійдуть у розпорядження фінансових установ, які обіцятимуть примножити пенсійний капітал. Але гарантувати нічого не зможуть: у 2007–2008 роках ми побачили, як масово збанкрутували північноєвропейські пенсійні фонди, які довірили свої гроші респектабельним американським банкам. Заміна однієї системи на іншу ніяк не вплине на розміри пенсій: коли економіка зростає, гроші будуть і в солідарній системі (люди працюють і сплачують внески), і в накопичувальній (банки успішно інвестують кошти); під час кризи буде дефіцит як у першій (брак коштів через безробіття й низькі зарплати), так і в другій (збанкрутілі банки вже нікому нічого не віддадуть). Реформа має сенс лише з погляду відкриття нового, доволі великого ринку капіталів, але для майбутніх пенсіонерів вона означатиме лише збільшення ризиків і зняття відповідальності з держави. Ще одна пропозиція – підвищити пенсійний вік. В ідеалі «уряд реформаторів» хотів би збільшити його для всіх до 65–67 років, але через те, що це вкрай дражлива й непопулярна в народі тема, поки що йдеться лише про підняття його для жінок до однієї планки з чоловіками – 60 років. Прагнучи переконати громадян у доцільності такого кроку, уряд і проурядові експерти не лише лякають демографічними графіками та повторюють ліберальні догми про те, що треба більше працювати, а й адаптують свою риторику для різних статей. Чоловікам 213


натякають, що низький пенсійний вік для жінок дискримінує їх, чоловіків, а жінкам роз’яснюють, що підвищення пенсійного віку в майбутньому збільшить їхні пенсії. Насправді, оскільки розмір пенсії залежить насамперед від розміру зарплати, варто було би вжити заходів для зрівняння цього останнього параметра (зараз у жінок пенсія в середньому на третину нижча, ніж у чоловіків). Незважаючи на масовану пропаганду, більшість громадян не бажають ніяких змін пенсійної системи, прагнучи й надалі «розраховувати на державу», чим доводять до розпачу лібералів. А серед тих, хто не проти змін, більшість хочуть знизити пенсійний вік обох статей до 55 років, а зовсім не піднімати його!

Проти неолібералізму? «Колінний рефлекс» лівого критика таких явищ на початку ХХІ ст. – затаврувати неолібералізм, перелічити «ексцеси» капіталістичної економіки за останні 30 років і, можливо, додати який-небудь художній штамп на кшталт «фінансове казино». Критика неолібералізму, яка так довго була маргінальною темою, 2008 року раптом стала затребуваною, опинилася в епіцентрі актуальних дискусій. Про це вже можна було говорити, навіть більше – такі розмови почали заохочувати! І з багатьма це зіграло злий жарт. Адже, якщо в жовтні 2008 року відкривати людям очі на вади неолібералізму було цікаво й незвично, то вже через кілька місяців це стало абсолютно мейнстримною темою. Скрізь, крім хіба що Східної Європи, класичні неоліберали стають такою ж дещо непристойною навіть цікавинкою, якою доти були ліваки. Модними стали заклики до «фінансової відповідальності», пріоритету реального сектора економіки, повернення до чеснот кейнсіанської соціал-демократичної моделі економіки 214

післявоєнної Європи та США. Сьогодні це загальники як для лівих різного ґатунку, так і, наприклад, для Ніколя Саркозі, Анґели Меркель і керівництва МВФ7. Не найкраща компанія. Може, варто рухатися далі? Та зупинимося ще на хвилину, щоб відповісти на закид: мовляв, неолібералізм – це не так ідеологія, що передбачає мінімізацію ролі держави й примат ринку, як політика, що передбачає перерозподіл суспільних благ на користь панівних класів і постійну експансію капіталістичних відносин у нові сфери й на нові території, при цьому держава насправді відіграє в цих процесах дуже важливу роль. Якщо визначати неолібералізм так – він справді триває й досі. Але це визначення, мабуть, доцільніше застосувати для капіталізму як такого. Справді: сам капіталізм іще живий. І головною проблемою для лівих має бути це, а не те, який саме варіант капіталізму прийнятніший. Щоб остаточно покінчити з цими розмовами, можливо, є сенс провести термінологічну межу між старим «ідеологічним» і новим «прагматичним» неолібералізмом. Скажімо, реанімувати термін «неоконсерватизм», яким позначали неоліберальну політику Тетчер і Рейґана, доки його не витіснили «антонімом». Цілком імовірно, що й ідеологічна основа нової епохи капіталізму справді буде «неоконсервативною»: праві партії й далі провадитимуть політику попередників, замінивши гасла «вільних ринків» на гасла «захисту національного виробника». Принаймні такі прогнози можна зробити, спостерігаючи за кризою «народних» партій у Європі та підйомом праворадикалів. Але, знову-таки, антикапіталістичним лівим не личить виступати в ролі співців цього «гуманного» капіталізму: 7 Мається на увазі оприлюднена в квітні 2011 року заява МВФ про необхідність «некапіталістичної» глобалізації, «справедливої та з людським обличчям»: http://www.ng.ru/economics/2011-04-06/1_ globalizm.html.


хочеться вірити, що ХХ століття не минуло цілковито непоміченим. Окрім давно відомих проблем, повторення вдалого соціал-демократичного експерименту «славного тридцятиліття» унеможливлене «межами зростання», до яких людство наблизилося впритул. Ресурсів буде замало навіть для того, щоби повторити це в попередніх масштабах «західного світу» – не кажучи вже про те, що цього разу будувати «капіталізм із людським обличчям» доведеться по всій розширеній ойкумені; тобто намагатися влаштувати для мільярдів китайців та індійців такий рівень життя, яким насолоджувалися до початку неоліберальної епохи американці та європейці. Зрештою, для тих європейців з американцями цей рівень життя не впав із неба: вони здобули його в запеклій класовій боротьбі, яка тривала не одне десятиліття. Наївно вважати, що панівний клас сам зробить жест доброї волі й по-сімейному поділиться з пролетаріатом і дрібною буржуазією. А змусити його нині нема кому8. Нашою метою має бути ліквідація капіталізму як такого – тим паче, сьогодні (на відміну, можливо, від початку ХХ ст.) прогресивний історичний потенціал цього укладу остаточно вичерпано, а тим часом з’явилися об’єктивні матеріальні умови для переходу до нового способу виробництва9. Якщо виходити з відомого пророцтва Рози Люксембурґ, запозиченого нею в Енґельса, сьогодні навколо нас – те саме варварство, яке було альтернативою соціалізму після самовичерпання капіталізму10.

Що робити?

8 Дон Калб: «Мы видим зародыш нового кризи-

10 Про це див. Герас Н. Роза Люксембург: варварство і колапс капіталізму // http://commons.com.ua/ archives/10279. 11 Ідеться не лише про еволюцію західноєвропейської лівиці, а й про СРСР, де в 1950–1960-х роках головною соціальною базою дисидентства були саме робітники-комуністи. Лише потім, у наступні два десятиліття, дисидентство стало здебільшого прерогативою інтелігенції, а його ідеологічна спрямованість змістилася різко вправо.

са, который последует за нынешним» // http:// commons.com.ua/archives/8501 9 Див., наприклад, Балакрішнан Г. Роздуми про стаціонарний стан // http://commons.com.ua/archives/8055; Яновский А. Социализм как историческая возможность // http://revsoc.org/archives/2309; Капитализм умрет. Как, когда и что потом – зависит от нас // http://livasprava.info/index.php?option=com_content& task=view&id=1288&Itemid=1.

Очевидно, для лівих настав не просто час, а нагальна необхідність актуалізувати антикапіталістичні гасла. Те, що зберегли в коморі наші діди, але що так і не знадобилося нашим батькам11, зараз дуже потрібне нам. Та як «вимагати неможливого», щоб водночас тебе сприймали всерйоз? Адже сьогодні ідеологічна перспектива мас обмежена по лівому краю саме таким тупиковим реформізмом, про який щойно йшлося. Голі заклики до повалення капіталізму та будівництва нового ладу перехожі сприймуть, м’яко кажучи, зі скепсисом. Є два способи прокласти місток між «реалістичним» горизонтом, актуальним для широких мас, і «утопічною» антикапіталістичною перспективою. Перший із них – це побудова масової лівоцентристської партії на кшталт німецьких «Лівих» або шведської «Лівої партії». Тобто такої політичної сили, яка, з одного боку, висуватиме реформістські за суттю й популярні в конкретній ситуації гасла, а з іншого боку – прагнутиме чогось більшого й використовуватиме свою програму як троцькістські «перехідні вимоги», які мають покінчити з пануванням буржуазії. Безвідносно до традиційної лібертарної критики партійного принципу організації як такого (відчуженість мас від керівництва, авангардизм, елітаризм, вроджена схильність до опортунізму), в українських умовах такий проект у кожному разі приречений на фіаско. Річ у тім, що в нас, на відміну від Західної Європи,

215


у суспільстві немає традиції масової підтримки тієї чи іншої політичної партії. Якщо там система «народних партій» лише зараз починає давати збої, а «Ліві» й аналогічні проекти можуть розраховувати навіть на стабільне зростання соціальної бази за рахунок розчарованих народних мас, то в нас остання «народна» партія сконала в 1960-х. Німецькі «Ліві» виросли з Партії демократичного соціалізму, колишньої Соціалістичної єдиної партії Німеччини, яка після об’єднання Німеччини стала просто послідовніше соціал-демократичною, ніж СДПН12 (яка невпинно рухалася вправо). КПРС втратила живий зв'язок із населенням задовго до краху Радянського Союзу. Соціальна база відновленої в 1990-х КПУ зводиться до вимираючого старшого покоління, якому «комунізм» цікавий винятково в контексті ностальгії за старими часами, нарівні з православ’ям і слов’янською єдністю. Намагатися з нуля створити армію виборців, аналогічно до німецьких чи шведських парламентських лівих, в Україні – марна справа. Та й навіть якби була така теоретична можливість – навіщо навмисне, власноруч, із нічого творити реформістський рух? Щоби потім героїчно долати його опортунізм? Існує привабливіша опція: перекинути місток між популярними «реформістськими» вимогами й революційною перспективою через масовий низовий синдикалістський рух. Він не муситиме долати інстинктивну недовіру населення до «політиків». Боротьба за власні безпосередні економічні інтереси на робочому місці зрозуміла кожному, і це саме те, чого людям зараз бракує в рамках «реалістичної» перспективи «покращення життя вже сьогодні»: на жаль чи на щастя, в Україні так і не з’явилися нормальні незалежні реформістські профспілки європей12 Соціал-демократична партія Німеччини. – Прим.

ред.

216

ського зразка. Сьогодні їхню вакантну нішу може зайняти революційний синдикалістський рух, який ставитиме собі за головну мету повалення капіталістичного ладу, але шлях до революції вбачатиме не в парламентських виборах, а в щоденній боротьбі на робочому місці. На цьому шляху трудящі самі, без допомоги «авангарду», зможуть розвинути власну класову свідомість, а навколишня дійсність підкаже їм най‑ адекватніші революційні соціальні інститути (як це відбулося на початку ХХ ст., коли РСДРП(б) попервах громила ради робітничих депутатів – суто низову ініціативу – як опортунізм і відхилення від партійної лінії). Утім, навіть якщо лівий активіст є принциповим прихильником іншої політичної філософії, розслаблятися не варто: робота знайдеться для всіх. Синдикалізм чи ні, але головним завданням на поточний момент є розгортання якнайширшої просвітницької роботи. Настав час перехопити ініціативу в панівних класів і взятися за розбудову власної гегемонії в грамшіанському сенсі. Головна фігура лівого руху в найближчому майбутньому – це не так партійний функціонер чи профспілковий ватажок, як саме лівий інтелектуал, який задає нові рамки «здорового глузду» для суспільства. У цих рамках не треба буде, скажімо, з винуватим виглядом бурмотіти щось про податок Тобіна й трохи справедливіший розподіл ресурсів, а можна буде вимагати радикальних суспільних пере‑ творень в інтересах (без усяких метафізичних «прав»!) трудящих. Не обмежуватися показним обуренням стосовно того, що найбільші парламентські партії, бачте, відірвані від інтересів народу, а відверто поставити вимогу переходу до прямої демократії. Революції потрібна інтелігенція – але не як усезнаючий авангард і не як несміливі реформатори, а як творці нової мови, потрібної трудящим масам, щоб висловити себе.


Криза повітряних кульок Інна Совсун

П

оняття «криза» запанувало в публічному дискурсі України 2008 року. Упродовж певного періоду цим поняттям почали виправдовувати будь-які політичні, економічні чи соціальні кроки уряду, які могли викликати невдоволення населення. Станом на 2011 рік розмови про кризу стали звичкою, проте що сталося із самою кризою? І чи вона почалася щойно 2008-го? Приклад освітньої галузі яскраво доводить, що криза почалася не 2008 року. Насправді кризовий стан української освіти переріс масштаби тимчасових ускладнень і перетворився на модус існування цілої галузі. Наша освіта не просто складно переживає перехід від радянської до ринкової моделі. «Комерціалізація» чи «неолібералізація» освіти теж навряд чи можуть пояснити ситуацію. Так само, як нічого не пояснюють слова про «залишки радянського минулого». Ідея «перехідного періоду», що дає змогу виправдовувати будь-які складнощі сьогодення обіцянками позитивних змін у майбутньому, теж не працює, оскільки сам «перехід» передбачає наявність кінцевої точки. Зрештою, поточна ситуація в освітній галузі не перехідна, адже вона є повноцінно сформованою системою, яка зазнає лише певних косметичних змін, а її ключові характеристики залишаються незмінними. У підсумку ніхто не може чітко сказати, у якому напрямку рухається сис218

тема освіти. В озвучуваних чиновниками заявах ідеї про наближення до ринку дивним чином співіснують з ідеями про зростання кількості пільг для вчителів. На практиці намагання впровадити платні послуги в університетах доповнюються щорічним зростанням стипендії. Критика української освітньої ситуації як одного з проявів неолібералізму не помічає різкого зростання за останні п’ять років видатків на освіту в країні загалом, а також збільшення кількості студентів і викладачів гуманітарного та суспільного напрямів. Безперечно, таки з'являється певна нова форма рефлексії, аналізу та розрахунку, і вона справді базована на ринкових засадах, проте ця нова озвучена ідеологія інтегрується в уже усталену політичну та бюрократичну практику. Водночас сама ця практика не піддається жодному осмисленню й рефлексії, набуває статусу речі в собі, росте та розвивається, при цьому залишаючись осторонь публічних обговорень, не кажучи вже про реальні реформи. Прикладом поширення такої бюрократичної практики є щорічне збільшення кількості постанов Кабміну про державне замовлення на підготовку фахівців: у межах проголошеної ідеології наближення освітньої сфери до ринку бюрократична практика щороку дедалі більше зарегульовує сферу освіти, дедалі чіткіше прописує можливі назви спеціальностей тощо.


Криза ідей Головним симптомом освітньої кризи є брак критичного аналізу сфери освіти. Звісно, академічного осмислення бракує фактично в усіх царинах суспільного життя в Україні. Проте в питанні освіти це здається найпоказовішим, адже годі сподіватися на критичну позицію стосовно інших сфер, якщо сама позиція академічного середовища досі осмислюється й проговорюється в термінах «досягнень видатних учених». У цьому сенсі показовим є вивчення веб-сторінок українських університетів. Наприклад, на сайті філософського факультету Київського національного університету ім. Тараса Шевченка стверджується, що «протягом 177-річної історії на філософському факультеті сформувались унікальні наукові та освітні традиції світових зразків, що і нині продовжують бути кращими у вітчизняному науковоосвітньому просторі». При цьому на сайті зовсім немає інформації щодо того, які ж саме унікальні доробки було створено на факультеті. Довідки про викладачів теж мало про що говорять. З наявної на сайтах інформації можна зрозуміти тільки, що викладачі написали по одному-два підручники чи посібники із загальними назвами (що логічно, адже це є обов'язковою вимогою для отримання звання доцента чи професора), а також є авторами «близько 150 наукових та науково-методичних праць» і «взяли участь у 8 міжнародних наукових конференціях». Опису цих «праць» і конференцій чи бодай їх переліку, звісно, не надано. Немає й даних про наукові інтере‑ си, сфери досліджень тих чи тих викладачів. І вже геть проігноровано інформацію про загальний напрям наукових розробок певної кафедри. Загальний університетський дискурс, сформований у такий спосіб, не потребує роз'яснень, не потребує заглиблень у власне наукові питання. Це не відкидає того факту, що викладачі чи принаймні частина з них мають власні

наукові інтереси. Вони не обов'язково провадять дослідження за цими напрямами, адже це практично неможливо за наявного навчального навантаження й безоплатності власне наукової роботи. Проте для системи освіти в цілому це все не має жодного значення. Для системи має значення офіційний статус особи чи кількість опублікованих праць у «ВАКівських виданнях». Ані зміст, ані якість цих праць не важливі. Система оцінює сама себе не за змістом, а за вигаданими цією ж системою статусними та кількісними показниками. Зміст написаних праць має мінімальне значення для освіти. Система виробила внутрішню культуру толерування будьяких поглядів у науковому полі. До цього могла призвести різка зміна ідеологічної ситуації в країні після 1991 року, унаслідок чого науковці (та й не лише вони) навчилися приймати будь-яку позицію як правильну за певних обставин. Інше пояснення цієї культури всезагального «порозуміння» може полягати в намаганні окремих академічних спільнот на знак внутрішнього протесту проти сильного зовнішнього тиску «по-людськи» ставитися до своїх колег і всіляко сприяти їм в отриманні необхідного статусу кандидата наук чи іншого офіційного звання. При цьому сам зміст і аргументація в науковій роботі втрачали будь-яке значення, а найважливішими ставали «людяне» ставлення до колег і намагання захистити спільноту. Хай якими є причини такої ситуації, фактом залишається втрата наукового й політичного позиціонування всередині академічного середовища. У загальній культурі толерування будь-яких позицій унеможливлюється будь-яка аргументована наукова критика, а отже, і наукова дискусія загалом. Під час захисту наукових дисертацій на перше місце виходить якість підготовленого фуршету, а при публікаціях у наукових журналах – сума, яку треба за них заплатити. 219


Стратегії наповнення пустки внутрішнього змісту освіти різняться залежно від факультетів, викладачів і університетів. Проте можна зробити певне узагальнення на рівні напрямів освіти. Природничі та технічні науки черпають залишки знань і доробок із радянського періоду, переважно не маючи технологічної та фінансової змоги йти в ногу із західними колегами. Суспільногуманітарний блок розмаїтіший у стратегіях пристосування до поточної ситуації та «розвивається» за рахунок невідрефлексованих західних теорій і досліджень вкупі з власними судженнями викладачів, які часто просто відтворюють популярний суспільно-політичний дискурс. У результаті академічне середовище, замість сприяти більшій відкритості й терпимості су‑ спільства, дістає легітимне право проповідувати нетерпимість і некритичність.

Криза управління Що робить ректор університету зранку, коли приходить на роботу? А чиновник у Міністерстві освіти та науки? І скільки взагалі є цих чиновників? Що всі вони роблять? Попри те, що в суспільстві сформована досить чітка картина управління у сфері освіти як надміру централізованого, забюрократизованого та корумпованого, відповісти на запитання про те, як саме функціонує ця система (і відповідно – що треба зробити, щоб її змінити), значно складніше. З одного боку – через закритість самої системи. Та це не може бути єдиним поясненням. Адже, хай там як, періодично цю закритість вдається пробивати. Як приклад можна навести історію впровадження в Україні зовнішнього незалежного оцінювання, що почалося фактично з ініціативи міжнародного фонду «Відродження» та кількох університетів, які змогли переконати міністерство долучитися до цієї ідеї та здійснити початково дуже непопулярну реформу. 220

Однією з ілюстрацій того, як міністерство керує освітою, є підготовка до проведення Дня знань 1 вересня 2011 року. У середині літа з'явилася новина про те, що Міністерство освіти та науки підготувало план проведення «Дня знань» – 1 вересня. Загалом у документі немає нічого незвичного. Міністерство освіти рекомендує навчальним закладам провести перший урок, присвячений відзначенню двадцятої річниці незалежності України, на тему «Україна – наш спільний дім». На знак початку нового навчального року в усіх середніх навчальних закладах традиційно буде проведено урочисті загальношкільні лінійки. Як ноу-хау міністерство рекомендує «по можливості, для підкреслення урочистості події випустити в небо по 20 повітряних кульок із тематичними написами». Система, яка не в змозі справді впливати на ситуацію в країні, уперто вдає, ніби такі дріб'язкові рішення мають велике значення. Переконаність у важливості таких рішень передається вниз по виконавчій вертикалі, змушуючи всіх залучених контролювати виконання наказу про «повітряні кульки», при цьому не зважаючи на реальні проблеми освіти, як-от катастрофічне недофінансування галузі, закриття шкіл, різке падіння рівня знань школярів і студентів, тотальну корумпованість вищого керівництва. Натомість напередодні 1 вересня директори шкіл збирають з учителів по дві гривні, щоб купити необхідну кількість повітряних кульок.

Політична криза Чи не найбільшим скандалом вступної кампанії 2011 року стало оприлюднення списків державного замовлення. З року в рік політики, управлінці, освітяни говорять про необхідність змінювати цю систему, проте зміни відбуваються лише в бік збільшення її зарегульованості. 2011 року


ця тема набула й політичного забарвлення: Києво-Могилянській академії не надали місць державного замовлення на магістерську програму з журналістики. Міністерство аргументувало це тим, що Могилянка не готує бакалаврів за цим напрямом і, відповідно, не може якісно готувати магістрів. Як сказав один із чиновників МОНМС, у Могилянці студентам Школи журналістики не дають змоги «відчути дух» журналіста. Яким має бути цей «дух», можна легко з’ясувати, побачивши, як уперто міністерство не відповідає на журналістські запити. Керівництво НаУКМА відповідало на закиди: їхня Школа журналістики працює за іншими методиками, використовує західні напрацювання, має інші підходи до підготовки журналістів. Неможливо не зауважити, що за день до початку скандалу довкола держзамовлення на магістрів-журналістів такі самі аргументи висували представники Центру візуальної культури НаУКМА, чия діяльність «розслідувалася» спеціально створеною комісією, що звітувала перед Вченою радою університету. Центр візуальної культури звинувачували в системному порушенні правил проведення заходів в академії (аналогічно саму Могилянку звинувачують у порушенні десятків міністерських п