Політична критика Редакція: Яель Бартана (художня редакторка), Маґдалена Блендовська, Мацєй Ґдула, Дорота Ґлажевська, Кінґа Дунін, Артур Жмієвський (художній редактор), Мацєй Кропівницький, Юліан Кутила (заступник головного редактора), Славомір Сєраковський (головний редактор), Міхал Сутовський (секретар редакції), Аґата Щєсняк (заступниця головного редактора)
Зміст
Редакція випуску: Леся Кульчинська, Олексій Радинський, Василь Черепанин Над випуском працювали: Володимир Артюх, Анастасія Живкова, Анна Кравець, Юстина Кравчук, Наталя Нешевець, Наталя Новосільна, Анна Погрібна, Катерина Сорока
СВБД ПСРТ
Коректура: Роксолана Машкова
Олексій Радинський
8
Дизайн обкладинки і верстка: Оксана Брюховецька
Що спільного в російського панк-молебну з азербайджанською мейханою, і чому в цьому номері «ПК» так багато картинок
В оформленні обкладинки використано роботу Марії Кісєльової Видавець: Видавництво Політичної критики / Товариство імені Станіслава Бжозовського Рада товариства: Славомір Сєраковський (голова), Міхал Боруцький, Дорота Ґлажевська (фінансовий директор), Аґата Щєсняк Адреса: Krytyka Polityczna / Centrum Kultury Nowy Wspaniały Świat, ul. Nowy Świat 63, 00042 Warszawa, tel. (+48 22) 505 6690, e-mail: redakcja@krytykapolityczna.pl Друк: Drukarnia Skleniarz ul. Bolesława Czerwieńskiego 3d 31-319 Kraków Це видання повстало у рамках співпраці між «Політичною критикою» та Сьомою Берлінською бієнале, організованою KW Institute for Contemporary Art - KUNST-WERKE BERLIN e.V. за підтримки Kulturstiftung des Bundes Видання часопису «Політична критика» співфінансується Міністерством культури і народної спадщини Польщі
Богородице Діво, давай, до побачення
Ілья Будрайтскіс, Алєксандр Іванов, Єкатєріна Дьоґоть, Дмітрій Вілєнський, Кеті Чухров, Арсєній Жиляєв, Павєл Арсєньєв, Влад Тупікін
10
Олександр Володарський
31
Наталія Чермалих
Анкета «Політичної критики» Що Pussy Riot зробили насправді?
38
Між Мадонною і RAF Pussy Riot сидять, але їхня справа живе
На хвилі Pussy Riot Нова хвиля пострадянського фемінізму?
ЄВРОТРЕШ Олексій Радинський
46
Олександр Бурлака
63
Майдан 2012 Творимо історію разом?
Це видання виходить за підтримки:
Звернення Президента України від 3.07.2012 Адекватна державна допомога тим, хто її дійсно потребує
Сергій Жадан
70
Страх і ненависть на трибунах Що реально змінилося завдяки чемпіонату?
krytykapolityczna.pl vcrc.org.ua/uk/pk
Жанна Кадирова
73
Натовп
Анатолій Бєлов
79
Ерос-2012
Найцікавіші газетні матеріали за червень 2012 року Неймовірні пригоди шведів у Києві
Євген Самборський
92
Фанати Пам’ятники невідомим бійцям
Марцін Калінський
98
Біло-червоні Вони завжди там, де Польща виграє
Ясь Капела
111
Великий сучасний польський роман Над стадіоном збиралися чорні хмари
Конрад Пустола
114
Фан-зона На старт, увага, руш
Ольга Папаш
120 123
Випадок Міхала Фіґурського Повівся як справжній поляк
Володимир Воротньов
125
Артур Жмієвський
238
Марсове поле
pixadores
244
128
Єврорасизм Расизму в Україні не існує, як не існує бідності та високої смертності
Микола Рідний
132
Монумент/Футбол Від Радянської до Незалежної
Олексій Радинський
126
Ми чекаємо на Євро 500 мільйонів доларів на стадіон, 20 гривень на день
Олександр Бурлака, Іван Мельничук
139
Антанас Мокус
254
Анна Звягінцева, Микита Кадан
154
Без назви
І без коментарів
ВЕСЕЛКОВА ТРИБУНА Павел Демірський, Моніка Стшемпка
162
Павел Демірський
165
Євгенія Бєлорусець
234
До колег-уболівальників Шановні негетеросексуальні футбольні вболівальники!
Веселкова трибуна 2012
П’єса про встановлення гомодиктатури на футбольному стадіоні. Публікація присвячується киїському гей-параду 2012 року
Про «Веселкову трибуну» Павла Демірського
Чи потрібна нам своя «веселкова трибуна»?
«У безвихідних ситуаціях я роблю те, що робив би художник» Розмова Йоанни Варші з Антанасом Мокусом
Ґаліт Ейлат
262
Хороший наркоторговець Розмова Артура Жмієвського з Ґаліт Ейлат
Яель Бартана
272
«Більше не бути військовими» Розмова Артура Жмієвського та Ігоря Стокфішевського з Яель Бартаною
Арпад Шиллінґ
283
Театр, машина демократії Розмова Йоанни Варші та Артура Жмієвського з Арпадом Шиллінґом
Тімеа Юнґхауз
292
«Погроми вже почалися» Розмова Йоанни Варші та Артура Жмієвського з Тімеа Юнґхауз
Ренцо Мартенс
298
Сітіпорн Наймасштабніша мистецька подія року та інші прикрі непорозуміння
Алфавіт класової боротьби Розмова Йоанни Варші з групою pixadores
Державотворча сила футбольного поля
Назарій Совсун
Забути страх Мистецтво знов приходить до політики. Новий маніфест художнього редактора «ПК»
Ігри тривають Що робили німецькі футболісти у Бабиному Яру в червні 2012 року?
Томаш Пйонтек
ЗАБУТИ СТРАХ
«Художники приходять творити красу та добро» Розмова Артура Жмієвського з Ренцо Мартенсом
Ноа Фішер
306
Окупуйте найближчий музей! Розмова Йоанни Варші та Флоріана Мальзехера з Ноа Фішером
Художники з «Окупуй Амстердам»
314
«Ти шукав брудних художників, і ти їх знашов» Розмова Артура Жмієвського з художниками з «Окупуй Амстердам»
Ігор Стокфішевський
320
Політичні пункти мистецтва Як працює політичний вплив на поле мистецтва?
Артур Жмієвський
33
Наші автор(к)и
328
«Межу перейдено, і я не знаю, що за нею» Розмова Василя Черепанина з Артуром Жмієвським
334
СВБД ПС РТ
Богородице Діво, давай, до побачення Олексій Радинський
У
серпні 2012 року учасниць російської панк-групи Pussy Riot було засуджено до двох років ув’язнення. Як відомо, причиною їхнього переслідування стало поширене в інтернеті відео панкмолебну «Богородица, Путина прогони!» в московському Храмі Христа Спасителя. Цей судовий процес привернув безпрецедентну міжнародну увагу – чого не скажеш про справу журналіста Ґілада Мамедова, заарештованого в Азербайджані менш ніж за два місяці до вироку Pussy Riot. Мамедова переслідують за оприлюднений ним відеозапис сільської вечірки, де лунає речитатив із рефреном «Ты кто такой, давай, до свиданья!», що відтоді став культовим. Що спільного в цих двох відеороликів, окрім ув’язнення їхніх авторів, а також мільйонів переглядів в інтернеті? Найпростіше було б зробити стандартні висновки про згортання демократії та свободи слова в пострадянських країнах, про марні спроби контролювати віртуальний простір, що неминуче ведуть до падіння «антидемократичних» режимів. Але це аж ніяк не пояснить абсурдної винятковості репресій проти невинних користувачів сервісу YouTube, які, схоже, суттєво недооцінили потужність знаряддя, що опинилося в їхніх ру8
ках. Адже, як виявилося, кількасекундний виступ напіваматорської панк-групи сьогодні здатен похитнути основи російського православ’я, а завдяки запису невибагливої народної забави мільйони людей можуть довідатись про пригноблення етнічної групи азербайджанських талишів, у чиєму селищі було зроблено культове відео Ґілада Мамедова. Дедалі частіше можна почути думку, що політичні режими, котрі так болісно та агресивно реагують на невинну, незначну з точки зору «великої політики» опозиційну діяльність, є слабкими, приреченими на неминуче повалення. Втім, час минає, а пострадянські авторитарні режими не лише не поспішають відходити у минуле, але й успішно постачають взірці для імітації сучасним «західним демократіям». А що коли абсурдні переслідування пострадянських медіаактивістів свідчать не про слабкість репресивних режимів, а про цілком слушне і, на жаль, вчасне розуміння цими режимами нової загрози для їхнього безперешкодного існування? Спільним для обох згаданих відеороликів є насамперед наділення голосом тих, хто ще недавно були цього голосу цілковито позбавлені. Йдеться не про вкрадені голоси російських виборців, чиє обурення спричинило злет феноме-
ну Pussy Riot, і не про претензії талишів на національну автономію, за яку боровся Ґілад Мамедов. Обидва музичні відео, що призвели до ув’язнення їхніх авторів, надають голос множинам, що були невидимими не лише для зовнішнього погляду, але й зсередини них самих. Протестний образ, створений учасницями Pussy Riot – барвиста балаклава, що деперсоналізує, затуляє обличчя – вже озброїв пострадянські (і не тільки!) множини потужним маркером боротьби за ґендерну рівність, придатним рівною мірою для жінок і чоловіків. Своєю чергою, знаменитий рефрен мейхани (імпровізованого речитативу, що на відео Мамедова виконується на суміші талиської, азербайджанської та російської мов), в змозі стати універсальним маніфестом пострадянського постколоніалізму, очищеного від націоналістичного шумовиння. Зрештою, варто визнати, що причиною шаленого успіху обох відеокліпів – і, відповідно, трагічної долі їхніх авторів – є те, що вони є безпрецедентно видатними творами сучасного медіамистецтва в його демократичному, низовому вимірі. Сьогодні мистецтво стрімко залишає нав’язані йому межі та переписує політичний порядок денний, і цей процес неможливо ігнорувати. Отже, цей випуск «Політичної критики» – про мистецтво як знаряддя боротьби, як соціальну критику та спосіб політичного висловлювання. Така сфокусованість на мистецьких практиках у цьому номері продиктована інтуїтивним спостереженням, що художні відповіді на навколишні виклики виявляються точнішими, радикальнішими, а головне – ефективнішими за традиційні форми критичного висловлювання. Коли готувався цей номер, у Москві тривав судовий процес над Альохіною, Самуцевич і Толоконніковою з групи Pussy Riot. Журнал відкривається зробленим у ті дні опитуванням близьких «Політичній критиці» російських активістів,
критиків та митців, що намагаються спрогнозувати тривалий політичний ефект найгучнішої художньої акції останніх років. У наступному розділі традиційна критична рефлексія поступається місцем художньому аналізу соціальної дійсності. Редакція «ПК» запропонувала заангажованим митцям виступити кимось на кшталт художніх журналістів, піддавши критичному розгляду подію, котра багато в чому визначила теперішню ситуацію в нашому суспільстві, але була незаслужено забута миттєво після свого завершення. Йдеться про чемпіонат Європи з футболу в Україні та Польщі. Візуальний розділ цього випуску «Політичної критики» працює проти соціальної амнезії, яка поступово витісняє цю подію з колективної пам’яті, унеможливлюючи будь-яку її критику. Цю лінію продовжує публікація п’єси радикального польського драматурга Павла Демірського «Веселкова трибуна». Під час підготовки до Євро-2012 Демірський виступив співавтором масштабної містифікації, що розбурхала польське суспільство: група футбольних фанатів оголосила про намір створити на польських стадіонах спеціальні сектори для гомосексуальних вболівальників. Український переклад п’єси, яка є результатом цієї містифікації, неминуче стане мимовільним коментарем до складної ситуації локального руху на захист сексуальних меншин. Нарешті, в цьому випуску публікуємо серію інтерв’ю художнього редактора «Політичної критики» Артура Жмієвського, зроблених під час підготовки ним Берлінської бієнале 2012 року. Його розмови з практиками, що балансують на хиткому кордоні між мистецтвом і політикою, обертаються навколо питання «Як мистецтво діє насправді?» – питання, на яке ми отримуємо дедалі більш несподівані відповіді. 9
Анкета «ПК» »
«Градус радикалізму зростає далі» Ілья Будрайтскіс
1. Якими будуть довгострокові наслідки акції Pussy Riot і ви-
року її учасницям для російської політичної сцени? Як ця акція змінила розвиток протестного руху в Росії і як на нього вплине недавній вирок суду?
2. Якими ви бачите наслідки акції Pussy Riot для російської
культури у довгостроковій перспективі? Як ця акція і подальший вирок вплинуть на розвиток російського сучасного мистецтва?
3. Які наслідки акції та вироку Pussy Riot для російського
православ’я ви можете спрогнозувати? Чи призведуть вони до реального посилення консервативних і ультраправих сил у російському суспільстві?
4. Якими можуть бути наслідки цього вироку суду для російської судової системи? Чи відчуваєте ви загрозу кримінального переслідування у зв’язку з вашою діяльністю?
5. Ознакою чого, на ваш погляд, є глобальний інтерес до
справи Pussy Riot? Як наслідки цієї акції позначаться на розвитку світового феміністичного руху?
1.
Cитуація навколо Pussy Riot має всі ознаки політичної події. Як у будь-якій справжній події, в ній зчитувалися найрізноманітніші суперечності актуального стану суспільства. Подобається нам це чи ні, але в таких подіях переплітається все: і художній запал, і особистий героїзм, і політичне переконання, і щирі помилки, й умисний піар, і комерційна реклама, і зовнішня політика, і на додачу з десяток різних змов, які химерно накладаються одна на одну. Так, поруч із кризою довіри до судової системи, церкви і державних інститутів у певної частини суспільства, у справі Pussy Riot відобразилася криза стратегії самого протестного руху. Подоба стратегії, яка існувала до березневих президентських виборів – вимога «чесних виборів», яка всіх об’єднувала, – зазнала фіаско, і протягом останніх місяців рух існує без якихось видимих орієнтирів, а його розгублені ліберальні лідери просто пливуть за течією. Проте парадоксальним чином градус радикалізму і бажання виходити на вулиці зростають далі. Саме це зростання політизації за дефіциту політики стало важливим фактором піднесення руху за звільнення Pussy Riot.
Таким чином, вплив справи Pussy Riot на суспільство буде прямо пропорційним розвитку протестного руху в цілому. Якщо протест зможе подолати вузькі соціальні і географічні рамки московської інтелігенції, то логіка «культурної війни», що пронизує всю історію Pussy Riot, відійде в минуле, звільнивши місце новій програмі і стратегії, здатній серйозно поставити питання про владу. Але якщо не відбудеться цього якісного зростання руху, то етичні питання, які стали основою всієї протестної мобілізації навколо Pussy Riot, остаточно заступлять політику, і протиставлення «порядних» людей і путінського «зла» стане єдиним змістом протестного руху і позбавить його будьякої реальної перспективи.
2.
Мені складно говорити про довгострокову перспективу, але, вочевидь, уся ситуація навколо Pussy Riot підняла питання про солідарність діячів культури на рівень, який раніше неможливо було навіть уявити. Не можна сказати, що таку солідарність ніколи не проявляли раніше, але, по-перше, вона обмежувалася своїм корпоративним середовищем (наприклад, арт-середовищем у справі 11
виставки «Заборонене мистецтво»), подруге, вона не стосувалася проблем, пов’язаних із таким рівнем конфронтації з владою. Водночас зрозуміло, що внутрішня потреба в публічному прояві політичної і соціальної відповідальності існувала й раніше (це було видно, наприклад, у досить масовій участі літературно-художньої інтелігенції в зимових мітингах протесту). Що ж до сучасного мистецтва, історія з Pussy Riot занадто далеко вийшла за рамки художньої проблематики (яку навіть не експлуатували адвокати підсудних як перспективну лінію захисту в суді, що показово), щоб мати якийсь визначний вплив на його розвиток. У цьому сенсі, мені здається, акції «Війни» мали більш визначну роль, поставивши політичний акціонізм і вуличні інтервенції в центр актуального порядку денного російського мистецтва. Pussy Riot лише розвивають і піднімають вже заданий напрямок на новий рівень.
3.
Наслідки для російського православ’я – це, напевно, найголовніший результат справи Pussy Riot. Керівництво РПЦ, вочевидь, стало головною переможеною стороною в результаті цієї драматичної історії. Вперше за два пострадянських десятиліття для дуже широкого середовища – в тому числі й дуже далекого від активу кампанії за звільнення учасниць Pussy Riot – було відкрито шлюзи публічної суворої критики чинного патріарха. Невдоволення пануванням у церкві корупції, крайнього цинізму, комерціалізації і постійного зростання залежності від влади, що накопичувалося роками (в тому числі і серед простих священнослужителів), вперше отримало можливість так відверто і яскраво про себе заявити. Мені здається, ця можливість несподівано може обернутися не піднесенням антиклерикалізму, а новою хвилею інтересу до христи12
янства як етики і життєвої практики, яка протистоїть неписаним законам існування репресивного російського капіталізму. Інший важливий наслідок для РПЦ – остаточна втрата навіть примарної автономії церкви від владної еліти. Справа Pussy Riot стала для патріарха Кирила і його оточення таким собі актом кругової поруки, після якого він уже ніколи не зможе скористатися зручною позицією «третьої сили», морального авторитета, який стоїть над суспільною конфронтацією. Після справи Pussy Riot патріархія втратила можливість такого маневру, і тепер завжди і в усьому муситиме ставати на бік чинної влади. Я, до речі, маю стійку підозру, що це було досягнуто не без задуму кремлівських стратегів.
4.
Справа Pussy Riot не додала нічого нового до наших знань про російську судову систему – навпаки, вона їх підтвердила. Гадаю, що, наприклад, справа про «заворушення 6 травня»1, яке дедалі більше набирає обертів, являє собою набагато більш важливий прецедент з точки зору його потенційної репресивної небезпеки.
5.
Мені складно говорити про феміністичний рух, але стосовно «глобального інтересу» загалом, то мені він, чесно кажучи, видається вкрай неоднозначним. Показово, що головним рушієм цього інтересу за межами Росії стали великі медіа, за якими слідують анґажовані попзірки, і лише за ними – активістські громадські рухи та політичні групи. До того ж ці рухи та групи йдуть слідом за вже створеним порядком, не маючи жодної можливості визначати його самим. У той час, коли в Лондоні розгорта-
ється набагато важливіша в міжнародному політичному контексті драма Джуліана Ассанжа, медіа вибудовують давно знайому історію протистояння вільних індивідів і російської деспотичної влади. Дуже характерно, що дійсно безпрецедентні події в Москві 6 травня, коли ми вперше стали свідками масштабних сутичок із поліцією, не здобули і десятої частки уваги, яку приділено справі Pussy Riot. Десятки тисяч протестувальників не вкладаються в прокрустове ложе уявлень про незмінну історичну долю Росії, де проти влади може повставати (і неминуче зазнавати поразки) лише особистість, але не маси, що протягом століть зберігають консерватизм і покірність. У тому, що абсолютна більшість закордонних реакцій зводиться до такого сприйняття (засвоєного ще з часів протистояння дисидентів і брежнєвського режиму), є також певна провина російської ліберальної публіки. Саме вона готова нескінченно відтворювати історично програшні моделі етичного протистояння – абсолютного «зла» у вигляді російської влади і вірної їй конформістської більшості, і «добра» у вигляді небагатьох, хто наважився кинути їй виклик. Ця етична композиція завжди рятувала в ситуації політичної немочі – адже ети-
ка завжди і за будь-яких обставин готова надати багаторазову модель бездоганної персональної поведінки і позбавити постійних складнощів конкретного вибору. У «порядної» людини завжди є найкращі високоморальні засоби, але вона принципово відмовляється відповідати на запитання про свою мету, вважаючи його недоречним. Таким чином, і політична поразка, і успіх протилежної сторони ніби вмонтовані у цю схему. Усе це ми знаємо із сумного досвіду правозахисного дисидентського руху 1970-х. І все це, ймовірно, можемо пережити знову (тепер у вигляді фарсу?). До речі, Надєжда Толоконнікова дуже показово посилалася на Солженіцина у своїй насправді сильній промові в суді. У цьому контексті для Путіна і його оточення асоціація зі «злом» зовсім не є неприйнятною в такому конфлікті. Адже якщо погані хлопці в ньому гарантовано перемагають з розгромним рахунком, то чому б не побути поганими хлопцями? Мені б дуже не хотілося такого розвитку подій, і я впевнений, що у всієї справи Pussy Riot існує й інший потенціал – розширення простору протесту, ускладнення політики через включення до протестів нових запитань і нових учасників, а не її примітивізації шляхом етичних сигналів.
1 Затримання випадкових учасників опозиційного мітингу в Москві 6 травня 2012 року на підставі звинувачень в участі у масових заворушеннях. – Прим. ред.
13
«Політика – це мистецтво ритмічне, тілесне, еротичне» Алєксандр Іванов
1.
Акція Pussy Riot і їхній вирок призведе до ще більшої поляризації суспільства і дасть додаткові аргументи як противникам, так і захисникам режиму. Поки рано робити висновки, але очевидно, що ця акція і судовий процес зачепили якийсь дуже важливий нерв не лише путінського режиму, а й усієї російської політики. Важливо, що Pussy Riot показали: політику можна й треба «співати і танцювати», політика – це мистецтво ритмічне, тілесне, еротичне. А це те, що неспроможні не тільки зрозуміти, а й виконати так звані «професійні політики» в костюмах від Brioni, які сидять у дорогих автомобілях і розмовляють мовою «легітимності». У цьому величезний виклик акції Pussy Riot не лише владі, а й нинішній російській опозиції, що намагається говорити мовою класичного ліберального парламентаризму.
2. В акції Pussy Riot немає якогось окре-
мого від політики «культурного» виміру. І мені здається, що апеляції до «сучасного
14
ного православного «користолюбства», патріарх-олігарх, політик і майстер усіляких ґешефтів. Акція Pussy Riot, можливо, підштовхне верхівку РПЦ до ще більшого альянсу з режимом, що – в перспективі – може призвести до послаблення морального авторитету церкви й водночас до посилення реформістських настроїв усередині РПЦ.
4.
Суд у Росії остаточно втратив ознаки незалежності, і це дуже небезпечно – та ще й для всіх верств суспільства, з владними «елітами» включно. Звісно, такий суд є реальною загрозою і для моєї видавничої діяльності, і для мене як приватної особи.
5.
Акція Pussy Riot була дуже сучасною – і в сенсі своєї форми, і в сенсі технології поширення інформації про неї в інтернеті. Все, включно з назвою групи, за своєю формою є цілком зрозумілим сучасному політактивізму. У Pussy Riot, на відміну від багатьох російських акціоністів, немає майже нічого, що може бути «втрачено при перекладі». У цьому причина їхнього миттєвого медіауспіху. Щодо феміністичної складової, то мені вона видається більш важливою для російського контексту, аніж для світового, – адже слово «фемінізм» у Росії, як і раніше, є знаком чогось немісцевого, таким собі «експортним товаром».
мистецтва» тільки послаблюють політичний зміст цієї акції. Я би радше пов’язав акцію Pussy Riot не з культурою та сучасним мистецтвом, а з релігією, точніше – з єретичною традицією в російській культурі. Дуже важливо в цьому сенсі, що ця акція була проведена в головному соборі РПЦ, і що за формою вона була єретичним молебнем, зверненим до Богородиці. Дівчата абсолютно точно обрали територію і форму акції, перетворивши її на релігійно-політичне і водночас звільнювальне від усіх канонічних правил дійство.
3. У РПЦ і так дуже сильні консерватив-
ні сили, та ще й значно консервативніші за патріарха Кірілла. Багато провінційних ієрархів виступають проти усієї світської культури, за повернення до теократії допетровського типу. Позиція Кірілла – це компроміс зі світською владою в обмін на величезні економічні пільги для Церкви. Кірілл – це символ сучас15
«Мене б уже не здивували бомбісти» Єкатєріна Дьоґоть
небезпечно й неприємно. Якщо ж ідеться про населення, що вважає себе православним, то я сподіваюся, що частина людей відвернеться від верхівки РПЦ, як свого часу відвернулася від КПРС. Можливо, з’являться священики-дисиденти, але те, що основна маса переживе ще одне ідеологічне розчарування – це точно. Чи буде це добре – залежить від того, хто зуміє завоювати довіру цих людей. Усе тепер залежить від них.
4.
1. Не так сама акція, як бездоганна поведінка і політично чіткі промови підсудних під час процесу Pussy Riot перевели російський протестний рух на зовсім інший щабель, дали йому нову мову. Я дуже сподіваюся, що це призведе до створення певного морального й політичного кодексу нового дисидентства в найкращому розумінні цього слова. Я сподіваюся, що може стрімко з’явитися певна кількість справжніх, свідомих політиків-революціонерів, і не тільки зі шкільним знанням Леніна і Троцького, а й із ширшим (та ефективнішим у російській ситуації) поглядом на речі, що включав би в себе, наприклад, і релігійний горизонт. Якщо говорити про професійних революціонерів, то все це, безперечно, дещо нагадує ХІХ століття, Віру Фігнер тощо; дехто говорить про процес Баадера-Майнхоф, але я категорично проти аналогій Pussy Riot із терористами. Хоча, якщо влада буде поводитися так само чи ще більш конфронтаційно, ніж зараз, я не виключаю хвилю анархічного насилля з боку молоді. Мене б, на жаль, уже не здивували бомбісти.
2. Одна з засуджених дівчат є моєю ко-
лишньою студенткою, і якби я могла їй
16
це зараз сказати (і якби це зараз було для неї важливо), то сказала б, що пишаюся нею, і пишаюся, зокрема, тим, що вона не позиціонує себе ані як художниця (як це робили Авдєй Тер-Оґаньян, Олєґ Мавроматі та інші автори переслідуваних акцій), ані як анти-художниця (як це робить група «Війна», котра ще недавно метала філіппіки в бік арт-світу). Це просто неважливо. Мистецтво й політика дуже близькі одне до одного, і те й інше є вчинком. Я вважаю, що кількість людей, котрі хочуть займатися декоративною і декларативною арт-активістською практикою, тепер різко зменшиться, і це дуже добре. Я завжди говорила, що цим повинні займатися тільки люди, готові сісти у в’язницю. І я здіймаю капелюха – такі люди з’явилися. Утім, у мистецтва, зокрема політичного, є й інші терени.
Щодо судової системи міркувати не можу. Я особисто вже внесена до списків центру «Э»1, мені це відомо, і, звісно, судову справу проти мене було б легко влаштувати, – хоча мені здається, що як куратор я поки ніби нічого не порушила. Є ще журналістська діяльність, тут у зв’язку із законом про наклеп усі вже стали значно обережнішими, що, можливо, й непогано. І, зрештою, викладання: у новому семестрі я планую попросити студентів стежити, чи немає в аудиторії сторонніх.
5.
Я не надто добре знайома з актуальними дискусіями щодо феміністичного руху, проте дещо дозволяє мені говори-
ти, що деякі позиції тут доведеться переглянути (наприклад, вислови Джудіт Батлер щодо жінок у чадрі: вона полемічно стверджує, що вони також можуть бути визвольною силою, а Pussy Riot із їхньою православною риторикою певною мірою відіграли роль таких російських темних жінок у чадрі-балаклаві). Глобальний медіальний успіх справи Pussy Riot пов’язаний із тим, що ця справа виставляє Росію саме в такому жахливому світлі, в якому її і так усі бачать (і правильно роблять). Неадекватне переслідування молодих матерів, можна сказати, переслідування за віру (адже й так це можна інтерпретувати), за критику влади, за твір мистецтва, тупа жорстокість проти розуму, краси й таланту – все це чудово спрацювало. Не хочу сказати, що дівчата все прорахували від початку, зовсім ні, але вони «зловили хвилю» і пройшли шлях до кінця, за що їм хвала і шана. А ще річ у тім, що рок-музиканти і художники на Заході зараз рідко мають змогу довести ділом свої риторичні заяви про свободу, боротьбу тощо, а тут справжнє геройство в героїчних обставинах – це точно увійде в історію.
3.
Це залежить від того, що називати російським православ’ям. Якщо під цим мати на увазі верхівку Російської православної церкви (РПЦ), то там тепер розпочнеться боротьба між прихильниками різкої конфронтації із суспільством (заборона абортів тощо) й адептами загравання з молоддю і культурою. Або все це заразом. Для культури це буде дуже
1 Центр «Э» – неформальна назва Головного управління з протидії екстремізму МВС Росії. – Прим. ред.
17
«Останнє десятиріччя минуло недарма» Дмітрій Вілєнський
1.
Почнімо з того, що зараз важко сказати, чим є протестний рух у Росії. Очевидно, що Pussy Riot на якийсь час стануть основною «іконою» мітингів, і все це дуже цікаво, адже ми опиняємося в ситуації, коли символом виразно ліберальної повістки «незгоди» виявляється відверто ліва естетика Pussy Riot. Ця суперечність є дуже характерною для моменту, коли ліберальна опозиція нездатна на формування і формулювання бодай якогось об’єднавчого альянсу (важливо те, що це не відбувається в них і на символічному рівні). Зважаючи на кількість уже зареєстрованих демократичних партій, створити консолідований рух буде майже нереально. Мабуть, потрібно, щоб минуло чимало часу для появи дієздатної політичної сили, здатної повести за собою маси. Справа Pussy Riot продовжуватиме використовуватися для міжнародного тиску на російську політику і, можливо, стане певним елементом торгу для владних сил (або вже стала, судячи з мінімального, за російськими судовими поняттями, терміну їх ув’язнення). Але навряд чи вона зможе стати приводом для акцій насильницького характеру: видно, 18
що прихильники Pussy Riot загалом спокійні громадяни, і, на відміну від Греції, свавілля влади все ще не стає приводом для відкритого бунту.
2. Думаю, що цією акцією (і попередніми
акціями призабутої «Війни») вичерпано ліміт символічного насилля. Хоча ресурс tactical media в умовах репресивної публічної сфери, схоже, безмежний. Отож, тут може бути багато варіантів. Очевидно, що завдяки Pussy Riot російська ситуація отримає загальний бонус міжнародної уваги, та головний результат у тому, що в російському сучасному мистецтві справді посилилися процеси політизації і це дуже швидко відобразиться у творах художників.
сами опору й протесту всередині церкви, як ми це вже бачимо зараз.
4.
Зрозуміло, що цей процес сповна оголив істину про нашу судову систему й слідчі органи, яку давно вже знали сотні тисяч невинних простих людей, котрі пройшли крізь це пекло, але знову ж таки було важливо довести якісь риси її публічного функціонування до повного абсурду. І це було зроблено. Щодо переслідувань: як то кажуть, «від суми та тюрми не зарікайся». Особливо якщо ти ніколи не вдавав, що не маєш проблем із чинним режимом, і постійно публічно про це заявляв. Наше життя важко передбачити наперед, та я навряд чи зможу стати вуличним бійцем, з огляду на мій вік і характер, та й руйнування очевидних табу мені не до вподоби. Це об’єктивно дещо знижує групу ризику, проте розпалювати злість і неприязнь до цього мерзотного режиму буду всіма доступними способами, і якщо це матиме наслідки – доведеться відповідати.
5.
Тут ідеальний збіг обставин: і англомовна назва групи, і їхній чистий дизайнерський імідж, і артикульованість позиції (на відміну від дешевої гри в блатні понти чоловічої фракції «Війни»), енергія жіночого хардкору, материнство, ну
і, зрозуміло, абсурдність і звинувачень суду, і переслідувань. Усе це, спроектоване на конкретику реальної політичної ситуації в Росії і її сприйняття у світі, викликало такий сплеск. Ну й зрозуміло, що такі відверто казкові сюжети в проекції на реальну політику рідко вдаються, а тут усе склалося. Але головне, як багато хто зауважує, – те, що конфлікт, який виник довкола інтервенції Pussy Riot, по своїй суті дуже універсальний: це конфлікт традиційних патріархальних цінностей і цінностей сучасного гуманістичного розуміння демократії. Загалом Pussy Riot створили досить складну конструкцію з багатьох дуже продуманих і випадкових елементів, які викликали такий резонанс. Очевидно, що в сучасному медійному світі на це є попит. Щодо фемінізму. Заява судді про те, що фемінізм не суперечить російській конституції, – це шедевр юридичної думки. Думаю, що в Росії принципово важливо, що цю акцію провели жінки: це надало їй особливого статусу в суспільстві. І багато в чому це реабілітувало імідж російських жінок – отже, багато зробило і для справи фемінізму в усьому світі. Наостанок можу сказати, що вперше за багато років я справді пишаюся своїм середовищем, із якого вийшли ці жінки, й хочеться вірити, що останнє десятиріччя, протягом якого ми працювали, минуло недарма.
3.
Головним успіхом Pussy Riot для мене є те, що їхня акція виявилася справді політичною за своїми наслідками: там, де раніше було щось абстрактне й цілісне, тепер ми бачимо дуже конкретну й фрагментарну конструкцію – передусім це стосується РПЦ. Отож, посилення реакційності неминуче буде відбуватися разом із проце19
«Розберіться з капіталізмом, а потім поговоримо про фемінізм» Арсєній Жиляєв
1.
Для мене це був найочікуваніший сценарій розвитку подій. Я не пам’ятаю, щоб Путін колись намагався гратись у борця за демократію. У нього інший імідж. По суті, все йде второваною стежкою ще з травня 2012 року. І це не лише питання Pussy Riot, це питання загальної стратегії влади. Мені здається, що команда Путіна успішно грає на суперечностях опозиційного табору, який, по суті, представлений у мас-медіа здебільшого ліберальними політиками. Саме тому популістський план дружби керівників країни і робітників з «Уралвагонзаводу» був настільки успішним. Гадаю, саме тому, попри всі зовнішньополітичні втрати, Путіну було простіше посадити Pussy Riot, аніж залишити їх на волі. Мабуть, подальші кроки нашої владної верхівки буде зроблено в тому ж напрямку. Сформувати образ протестувальника як знудженого й капризного представника богеми, мешканця столиці, якого, звісно, підтримують із-за кордону, якому байдужі справи звичайних людей. Безпрограшно. Особливо для стабільного путінського електорату. 20
Довгострокові перспективи залежать від того, чи зможемо ми, ліві, збити популістську пиху президентові. Чи зможемо ми змінити порядок протестних мітингів. Власне, нічого нового: завдання ті самі, за винятком того, що, здається, ініціатива зараз на боці влади. І влада успішно діє згідно зі своїм улюбленим силовим сценарієм. На жаль, очікувати кардинальних змін слід буде після того, як «нелідерів» протесту кинуть за ґрати, що наразі є цілком імовірним. Тоді може відбутися і радикалізація, і зміна порядку денного. Інтрига в тому, кого ще захопить машина російського правосуддя. Так, наприклад, вироки лівим активістам можуть бути вигідними Навальному і радикальним лібералам, оскільки саме з лівими в масовій свідомості пов’язані сутички за день до інавгурації Путіна. Саме на лівих, на жаль, зараз чиниться найбільший тиск з боку влади, адже, по суті, зараз лише лівиця може вплинути на розташування сил в російському суспільстві. Усі ліберальні аргументи вже використані й недостатньо ефективно працюють.
2.
Якщо чесно, я про це майже не думаю. Наразі Pussy Riot спричинилися до небаченої консолідації художньої спільноти. Проте куди і як буде інвестовано цю енергію консолідації – поки що абсолютно невідомо. Єдиний продуктивний вихід із апорії «діячі сучасного мистецтва проти народних мас» є очевидним. Мистецтво має не лише володіти мовою масмедійної шокової терапії, але й працювати з тривалими просвітницькими проектами. Без нових шкіл свободи нічого не вийде… Щодо передбачуваних практичних наслідків: у мистецтві стане менше бюджетних грошей. Регіональні проекти «сучмистецтва» вже згортають. За найбільш радикального сценарію можливе часткове закручування гайок аж до кримінального переслідування поодиноких найбільш помітних активістів. Не виключаю появи більш суворої цензурної політики. Але швидше за все до мистецтва ще довго нікому не буде діла. Новий міністр культури зосередився на кіно. Саме через цей медіум буде здійснюватися робота з народними масами. Кіно – це гроші, це більша аудиторія, її масштаби не порівняти з нашим цехом. Можливо, через відсутність фінансування і скорочення політичних свобод виникне нова версія андеґраунду – причому не конче політизованого. Судячи з московської молоді, у нас цілком може сформуватися варіант втомленого від політичного галасу містично орієнтованого нью-вейву. Що, як це не сумно, може римуватися з загальносвітовими трендами в мистецтві. Якщо говорити про культуру в цілому, то тут розділення проходить по тих самих силових лініях, що й у політиці. Офіційний театр абсурду проти осібних, здебільшого ліберально налаштованих інтелігентів. Нудна бінарна опозиція, знищення якої стане найближчим пріоритетом для лівих поетів, художників, музикантів.
3.
Поки що влада докладає до цього усіх необхідних зусиль. Не треба бути фріком-конспірологом, щоб запідозрити в кібердемократах, які спилюють хрести, стратегію, спрямовану на ескалацію насильства, яка в першу чергу вигідна Кремлю. Далі – більше.
4. Я побоююся кримінального пересліду-
вання насамперед як політичний активіст, і це справді неприємно. Більша частина моїх колег, активних протягом останнього часу, живуть із відчуттям небезпеки – і це щось нове. Це означає, що кожен дзвінок у двері є неприємним сигналом. А мобільні телефони по півдня вимкнено. На щастя, поки що це жодним чином не відбилося на нашій художній і політичній активності. Всі діють із відкритими обличчями. Як художник я жодним чином не пов’язаний із державним фінансуванням. Мене не можна звільнити з федерального каналу, не можна заборонити всім музеям і галереям виставляти мої роботи, не можна заборонити інтернетмедіа публікувати мої тексти. Але це сьогодні. Що буде завтра – залежить також від нашої позиції. На жаль, для багатьох із нас арешт став реально можливим.
5.
Безумовно, Pussy Riot повернули до панку те, що, здавалося б, уже неможливо було повернути. Реальність протесту, реальність як таку. Нікому протягом останнього часу не вдавалося зробити нічого такого. Саме це, хочеться вірити, пояснює такий широкий розголос. З іншого боку, я дуже добре розумію, що якби за дівчатками стояли не загальні ліберальні цінності, а претензія на соціалістичне перетворення суспільства – ніколи б ані Мадонна, ані Стінґ їх не підтримали. Гадаю, це також варто брати до уваги, говорячи про наслідки для світового феміністичного руху. Розберіться з капіталізмом, а потім поговоримо про фемінізм. 21
«Це ані блюзнірство, ані молитва» Кеті Чухров
Н
аразі маємо дві протилежні позиції щодо акції Pussy Riot: або повна апологія, або абсолютний осуд. Жодних сумнівів: акція стала найсильнішим критичним жестом проти путінського уряду і московської патріархії. Завдяки цій акції вдалось артикулювати злочинність і обсценність як апарату влади, так і верховного апарату церкви. Там, де ця акція є громадянським жестом проти Путіна і патріархії, вона є зрозумілою, а її історичне і політичне значення не викликає сумнівів. Проте щойно акція декларується твором сучасного мистецтва, виникають деякі запитання. Це пов’язано з тим, що вписування акції в мистецький контекст нібито послаблює політичну складову цього жесту, робить його менш серйозним. З одного боку, маємо справу з класичною інтервенцією. Тут відбувається те, чим весь час займалося сучасне мистецтво, – вписування профанності в сакральний, культурний простір. З іншого боку, хіба модерністське мистецтво, яке цим займалося, не залишилося в двадцятому столітті? Хіба жести вписування профанного в сакральне не були здебільшого антисоціальними, самореферентними, часом декадентськими, модерністськими, але не аван22
гардними? Трансгресивний перформанс передбачає заперечення тих норм, які підтримують здоровий глузд, суспільство, моральні норми. Цей перформанс виступає проти путінської влади. Але саме путінська влада є запереченням громадського життя. Саме Путін виступає гріховним сувереном. А дівчата, висловлюючись від імені опозиції, якраз виступають за політкоректні ліберальні цінності – свободу слова, справедливі вибори, громадянське суспільство, права меншин тощо. Таким чином, якщо вписувати її в художній контекст, акція не є блюзнірською, трансгресивною. Тут не було профанації релігії, християнства, святині. Більше того, свята діва Марія має підтримати тих, хто в неї вірить, проти запроданців-служителів церкви, які вступили в злочинний корумпований зв’язок із державною владою. Пісня називається молебном. Ця молитва нібито закликає, щоб служителі церкви дійсно служили богові, а не Путіну і мамоні. Однак зовнішній вигляд учасниць акції, їхня поведінка і пластика абсолютно суперечать інтонації молитви, навіть якщо уявити собі дуже агресивну, юродиву, несамовиту молитву. І зовсім не через те, що молитва має якусь певну пластичну чи поведінкову форму, а тому, що молит-
ва передбачає смирення, покірне звернення до того, кого молять (в даному випадку до Богородиці). У цій акції такого немає. Це не молебен і не молитва. Пластика тінейджерської дискотеки, анонімних дівчаток манґа та хіпстерський одяг за визначенням скасовують можливість молитовної концентрації. Хоча, варто зазначити, з точки зору медійного образу, саме такий дизайн одягу дозволив групі створити універсальний символ, який за допомогою мінімальних засобів знімає весь пафос і ваговитість дизайну православного собору, і водночас дуже легко і швидко надається до дистрибуції і циркуляції, подібно до образів Бетмена, Супермена, Міккі Мауса тощо. Отже, це ані блюзнірство, ані молитва. Тоді можна цілком сміливо стверджувати, що головним фігурантом тут таки є корумпована держава (разом зі своїм «сакральним» інститутом) і її «нелегітимний» лідер. Але оскільки молитва відбувається в нелегітимному, нехристиянському, псевдоправославному храмі, її не може бути почуто. Адже Храм Христа Спасителя – це не храм, а магазин, притулок корупції і фінансових махінацій між владою і псевдорелігією. Отже, там не може відбутися молитва, там можна лише викривати. Тоді виходить, що акціоністки використовують релігійні символи так само технічно (себто намарно), як це робить влада та апарат церкви. Акцію, без сумніву, спрямовано проти Путіна, але в ній використовують мову «високої» православно-релігійної молитви, щоб «опустити» владу. І це дуже важливий симптом того, що політичні форми мови спрацьовують менш ефективно, ніж розмова «псевдомовою» сакральних символів. Коли мови політики є недостатньо ефективними, доводиться звертатись до форм теології. Це і стало рушійним механізмом для настільки різкої реакції. Адже чимало людей – і в медіа, і в громадській сфері – і
раніше різко критикували президента і його уряд. Однак у цьому випадку президента і його патріархію викривають нібито не громадяни, а сама інстанція Богородиці (верховний суд, нехай і фальшивий), в яку при цьому не вірує жодна зі сторін, лише використовуючи цей сакральний знак для більшої переконливості свого твердження. Саме це робить акцію настільки ефективною політично. Ця акція перевершує ті можливості, які сьогодні діють у сучасному мистецтві – не через те, що вона дуже «мистецька», а через те, що і політична, й художня складові сучасного мистецтва сьогодні перебувають у ще більшій кризі, аніж суспільно-політична ситуація. Фемінізм у цій акції є другорядним, він – лише форма. Ця акція стала справжньою медіа-іконою, яка відобразила одну з найважливіших суперечностей сучасної демократії. Адже вся сучасна культура – від поп-культури до сучасного мистецтва – суперечить самій ідеї церковності, а тим більше вторгненню канонів релігії у повсякденність і в стиль життя громадянського суспільства. Іншими словами, якби завдання культурної революції 1968 року були виконані, в сучасному постіндустріальному суспільстві не мало би бути жодних церков і релігійних конфесій. Однак церква збереглася завдяки тому, що вона проголошує себе автономним духовним недержавним інститутом, що не визначає політичний і суспільний контекст соціального розвитку. І, тим не менше, присутність церкви в постіндустріальному суспільстві свідчить про компроміс в обох таборах – як у секулярному, так і в сакральному. Весь розвиток сучасної культури суперечить ідеалам та ідеології церкви (незалежно від конфесії). Акція Pussy Riot викрила саме ці подвійні стандарти демократії. Сьогоднішня секулярна і релігійна культура – це антиподи, і співіснують вони завдяки псевдодемократичному лукавству. Один 23
світ скасовує інший. Ця суперечність і оприявнилася завдяки акції Pussy Riot. В російському контексті це проявилося особливо гостро, оскільки після кінця Радянського Союзу православ’я – це та плакатна ідеологія, яку використовує влада. Адже демократія як ідеологія серед російської більшості досі асоціюється з лібералізмом 1990-х. А осно-
«Поет лишається чимось більшим, ніж просто поет»
вна ідеологія постіндустріального капіталізму і демократії – це антиідеологія. Цю карту путінська влада відкинула, в економіці вона виконує неоліберальну програму, а в політичному полі розігрує клерикально-патріотичну карту, де «симфонія» віри і влади (Дуґін) – це не порушення, а природний процес становлення імперії.
Павєл Арсєньєв
У
ставленні до політики процес Pussy Riot дозволив усім, за виразом Орвелла, «одразу відчути себе просторіше і простіше» – як прихильникам козаків на вулицях, так і учасникам гей-парадів. У деяких заплутаних політичних обставинах така чуттєвість, що розмежовує та створює суспільний диссенсус, є необхідністю. Громадянське суспільство немовби перестало лише захищатися від чергових обскурантистських заходів і перейшло у наступ. На символічному рівні. Залишилося дати відсіч ще й на фронті соціальних і трудових прав. Щодо мистецтва, то в ньому ініційований «Війною» зсув консенсусу в бік політизації художньої сцени, який раніше асоціювався з лубочномачистським монументалізмом і через це легко дискваліфікувалася, тепер нарешті легітимований і на більш громадянськофемінному фланзі, хоча тут також є що критикувати й уточнювати. Судова система нарешті дискредитувала себе остаточно, що призвело до руйнування міфів про народження демократії з духу ринкової економіки. Наслідком цього стало звернення до давніх марксистських висновків: система правосуддя знаходиться в руках панівного політичного класу, хоч революціонери 24
початку століття і не могли собі уявити, що це може виражатися у настільки відвертих формах і що можновладці можуть піти на таку персоніфікацію. Приблизно те саме відбулося з містифікаторською функцією релігії, емпіричним тлом якої нарешті стало не героїчно забарвлене «релігійне відродження» років перебудови, а відверте паскудство і невігластво щодо ціннісних засад християнської доктрини, яке демонструють різноманітні «православні активісти». Що, звичайно ж, буде дуже корисним для витверезвлення надміру справославленого російського суспільства. Нарешті, гадаю, що фемінізм стане надзвичайно респектабельним і невід’ємним бекграундом будь-якої освіченої жінки (і, звісно, ширше, громадянина), яка раніше була змушена миритися з репертуаром практик, що вважалися «природними» в патріархальному суспільстві. Нехай спочатку це буде навіть виключно загальнозрозумілий буржуазний фемінізм. Однак більш вдячною працею, ніж жанр прогнозів, мені видається аналіз того, що реально відбулося. Перш за все, головною рисою ситуації є, здається, надмірний рівень сус25
пільної підозри і конспірології: одні не можуть повірити, що тут не було замовлення «держдепу», але й інші не можуть повірити, що релігійні почуття перших насправді ображені. Других виправдовує лише те, що це вже суто аналітична проблема. Ця славнозвісна ображена релігійність є насправді чудовим приводом для практичних досліджень з філософії мови, якими могли б зайнятися ті, чий розум, у свою чергу, ображає подібна концептуальна плутанина. Ні, не з’явилося ще поки на РПЦ здорового віденського логічного позитивізму (аналогів віденського акціонізму, як ми бачимо, вже більш ніж достатньо). Друге, що випливає з першого, – це сліпе нерозуміння сучасної медіатехніки, яку було залучено у виробництво ображеної чуттєвості. Мало того, що, як уже не раз зазначалося, джерелом образи слугувала не сама акція (знехтуємо пасажем про природу самого мистецтва як паразитарного подвоєння), а лише доступний широкому православному загалу змонтований кліп; крім того, більшість ображених його, як вони зізнавалися на суді, також не бачили, а надихалися виключно породженою кліпом суспільною істерією (лічильник переглядів демонструє не таку вже й велику цифру). Часто доводиться чути (читати): «Це могли побачити діти»; саме ця проекція виявляється яскравим симптомом нерозуміння/витіснення ефектів комунікативного режиму нових медіа. Йдеться про те, що дітям зовсім необов’язково було опинятися в РПЦ в той пам’ятний день, щоб їхні почуття було ображено (і, отже, сформовано). Але це не просто лукавство і відомий аргумент від вразливої дитячої психіки в справі репресії проти свободи інформації, це ще й істерика з приводу трансформації інформаційного
26
середовища: звісно, діти не стільки «могли» побачити «це», скільки «не могли не побачити» медійне «це», і ця ймовірність зростала пропорційно до того, чим більше занепокоєння та активності цензорів вона викликала. Тобто як можновладці, так і найбільш консервативні прошарки суспільства відчувають вплив темної і незрозумілої для них матерії інтернету, але не можуть ані керувати нею, ані навіть назвати її прямо, тому прагнуть витіснити і знищити її, в тому числі і в суто фізичному сенсі. І це невпізнання суто технічного виміру в обговорюваній ситуації нарешті пов’язане з третім вартим уваги сюжетом. Коли кажуть, що судове покарання за художнє вислювлювання викреслює Росію з цивілізованого світу, зазвичай мається на увазі, що цивілізований світ має бути таким, де подібне висловлювання не мало би провокувати будь-якої дії в реальності, слово не має непередбачувано відгукуватися, і що до слів загалом слід ставитися більш спокійно. Тоді як у Росії через її блаженну відсталість досі можна утнути останні в цьому світі голосні висловлювання, а поет залишається чимось більшим, ніж просто поет, саме завдяки цій архаїчній нервовості влади, чим і живляться чимало акціоністів. Оскільки Росія принципово не готова до кінця історії, велетенський ажіотаж викликає навіть і саме щеплення публічної дискусії. Іншими словами, Pussy Riot карають навіть не за образу, а за спалах публічної уваги, за саму постановку питання, провокування громадської дискусії і все інше, що порушує сон охоронців Храму Христа Спасителя, тобто за виконання тих самих функцій, які завжди значилися за публічними інтелектуалами з їхніми більш академічними формами критики.
«Спрацювало суспільство спектаклю» Влад Тупікін
1.
Будь-які тривалі наслідки в російській політиці прогнозувати і передбачати вкрай важко через завелику кількість невідомих у цьому рівнянні. Ми не знаємо справжнього рівня ідіотизму того чи іншого російського чиновника, не знаємо рівня його хижості, мстивості, самовпевненості, обережності тощо. Ми не знаємо напевне, які саме економічні групи стоять за тими чи іншими політиками і який плацдарм для маневру ці економічні групи залишають політикам, а який політики залишають їм – ми не знаємо, словом, характеру і змісту їхньої угоди. Ми погано уявляємо, на що спроможне наше суспільство – принаймні, тепер ми можемо бути впевненими, що воно справді існує, бо років зо п'ять чи навіть рік тому впевненості в цьому не було. Але якщо зважати на нечисленні побічні дані, якими можна оперувати, основний вектор російського політичного розвитку залишиться незмінним: згортання громадянських свобод, придушення незалежних медіа, посилення репресій проти «девіантних елементів». Швидше за все, це буде поступовий рух, як протягом усіх путінських років (кілька семимильних кроків у цьому напрямку, як виключення, уряд зробив через Держ-
думу влітку, ще до вироку Pussy Riot). Відчуття застою, що ніби посунулося на півроку, вже повертається й накриє країну повною мірою вже найближчими місяцями. Але тут є два суб'єктивні фактори, які досить сильно можуть вплинути на розвиток політичних обставин. Це, поперше, світова економічна кон'юнктура, а саме ціни на вуглеводні, і, по-друге, активність суспільства. Але головне: справа Pussy Riot – це далеко не головний чинник впливу на обидва ці фактори. Чи буде дефолт у Греції, Італії, Португалії, Іспанії? Чи збережеться євро? Чи буде війна в Ірані? Pussy Riot впливають на це, думаю, менше, ніж місячне світло на врожай пшениці. У російського протестного руху теж інші фактори зростання і сповільнення, щоправда, в цьому випадку опосередкований зв'язок трохи щільніший. Втома маси протестувальників або їхня рішучість продовжувати протести, нахабство і вузьколобість так званих «лідерів опозиції», їхня слабка залежність від маси протестувальників – усе це мало пов’язано зі справою Pussy Riot. Неймовірний піар справи Pussy Riot, особливо за межами Росії, майже ніяк не корелює з впливом цієї справи на російський політичний процес. Приблизно те 27
саме було свого часу зі справою Ходорковського і Лєбєдєва. Неймовірно розпіарена на Заході, на що вона вплинула в Росії? Звісно, багатії почали поводити себе обережніше в політиці, але вони й раніше були не надто помітними в політичній діяльності, адже Ходорковський і до своєї посадки був, мабуть, винятком із правила. Так само й зараз: звичайно, «лідери опозиції» можуть принишкнути після цієї справи, але на них впливають й інші фактори, наприклад, переслідування, спрямовані проти них особисто: обшуки, допити, сфабрикованні кримінальні справи. Або: як будуть себе поводити протестні маси? Здавалося б, їх мали б більше хвилювати арешти у справі московської демонстрації 6 травня, адже на місці заарештованих справді могли виявитися кожен і кожна. І судячи з порівняно нечисленних акцій на підтримку політв'язнів, ця справа дійсно спинила протестні маси. Але акції на підтримку саме Pussy Riot ще менш численні в Росії, ніж акції на підтримку в'язнів 6 травня. Так що Pussy Riot в цьому сенсі – лакмусовий папірець, показник того, що відбувається, а не чинник впливу. Чи багато залежить від лакмусового папірця? Перш за все – поведінка тих, хто будуть або не будуть реагувати на його «свідчення». Жодної єдиної російської культури немає, є кілька різних культур, і тому єдиних наслідків теж бути не може. Pussy Riot, безумовно, вплинуть і вже почали впливати на низову і переважно молодіжну культуру: графіті «Уважуха Pussy Riot» на стіні псковського собору – доказ цього. На цьому рівні суміш захоплення, поваги, відчуття дійсності (суд і вирок додали справжності і панкмолебню, й іншим акціям гурту, хоча раніше це й могло бути сприйняте як гра) вже зробили учасниць гурту героями молоді і, гадаю, спричинять навіть якісь наслідувальні дії («крестоповал» я
2.
28
до таких дій не відношу, зараз від нього скоріше тхне духом ФСБ, хоча настрій потролити клерикалів, безумовно, в суспільстві присутній). Про реакцію рок-середовища говорити безглуздо, такого середовища немає. Субкультурне середовище D.I.Y.-панку, можливо, епізодично прореагує, як реагує воно взагалі на будь-які подразники, але епічного втягування не було і не буде: жінки з Pussy Riot, наскільки можу судити, не належали до цього середовища і на початку своєї діяльності не мали масової підтримки: комусь подобалося, а хтось просто помічав, що музику для своєї першої пісні Pussy Riot поцупили у Angelic Upstarts. Той факт, що авторство музики для концепції Pussy Riot не має жодного значення, цілком зрозумілий і в контексті актуального мистецтва, і в контексті панку, не виправдовує їх у свідомості численних адептів панку, що ставляться до справи простіше. А от на розвиток сучасного мистецтва вони дійсно вплинуть найбільше, щоправда, це вузьке середовище не визначає і не вичерпує всього різноманіття російських культур, не задає їм вектор розвитку, вкрай рідко постачає їм хоча б матеріал для обговорення та майже ніколи – для наслідування. Реакція в цьому середовищі, як і скрізь, залежить не тільки від модних трендів (а Pussy Riot – це, безумовно, тренд) та почуття внутрішньої цехової солідарності (воно вкрай низьке в Росії, в будь-якому цеху, в будь-якій суспільній страті). Більшість злякається і принишкне, але не зрадить себе, як зазвичай, говорячи, що висловлюватися на політичні теми – це тухляк і відхід від мистецтва, або ж спробують експлуатувати «безпечний радикалізм». Одиниці, може, й продовжать, а може, й перевершать досягнення Pussy Riot (але я, якщо чесно, цього не чекаю). Тут теж усе амбівалентно, адже загального розуміння акцій Pussy Riot не-
має ані в російському суспільстві, ані в різних російських культурах, ані навіть у середовищі політактивістів чи сучасних художників. Чимало людей, у тому числі і в цих двох середовищах, сприйняли панк-молебен як своєрідний ляпас громадському смаку, а не як чисту політику, якою він, як на мене, насправді був. І навіть ті, хто говорить про примат політичного в цій акції, міркують про те, наскільки святим є сам Храм Христа Спасителя, наскільки було припустимо висловлювання саме там. На думку багатьох, припустимо, бо вони не вважають бізнес-центр на Кропоткінській храмом, але це вже ухил в інший бік. Важливіше: де взагалі в Росії є простір для політичного висловлювання, помітного та ефектного? На якому майданчику його робити? Якщо вас мільйон – зрозуміло, що на першому-ліпшому. А якщо вас менше, але вам є що сказати? Х. Христа Спасителя – відоме місце, що не раз використовувалося для політичного піару, тобто прямих політичних висловлювань символічних фігур влади, і тому використання його людьми опозиційно налаштованими є цілком природним. Те, що першими стали Pussy Riot – випадковість. Хоча вибір майданчика, вибір приводу і зміст висловлювання Pussy Riot в ХХС були абсолютно невипадковими і дуже точними. Питання в тому, чи зможуть бути настільки ж точними їхні можливі продовжувачі і продовжувачки.
3. Через свою глибоко консервативну
та жорстко ієрархічну природу, а також нутряний зв'язок із державою, РПЦ видається церквою, яку взагалі неможливо реформувати. Нічого подібного до західної Реформації ніколи в РПЦ не було, і я не бачу, чому це має статися тепер. Люди прогресивні, невдоволені внутрішнім станом церкви та її ділами і словами в світському житті швидше будуть виходити з організації або віддаля-
тися від неї, наскільки це можливо, аніж спробують реформувати її зсередини – у них для цього просто немає внутрішніх церковних важелів. РПЦ ревно пильнує свою монополію в релігійному полі, цінує свої особливі відносини з владою, свою фактичну роль «міністерства ідеології», тож тут ми можемо очікувати лише посилення консервативних тенденцій. Але справа Pussy Riot для цього, знову ж таки, лише привід. Ще не відбувся панк-молебен, а спікери РПЦ вже говорили про «атаку на церкву», маючи на увазі негативну реакцію на судову справу співмешканки патріарха проти колишнього міністра Шевченка, а також на спробу приховати грошолюбство першої особи церкви методом фотошопу (годинничок замалювали – про віддзеркалення забули). Словом, гріх звинувачувати Pussy Riot у тому, що відбувалося й без них, тут справа не в провокативній ролі їхньої акції в Х. Христа Спасителя, а в особовому складі керівництва РПЦ МП, настільки загрузлому, скажімо так, у мирській метушні, що приховати це можна тільки медіальною істерикою та консервативним відкатом. З іншого боку, справа Pussy Riot викрила церкву як жорстоку, лицемірну і мстиву силу – це не лишилося непоміченим, і я сподіваюся, що росіяни та росіянки відплатять церкві за це сторицею. Щирі віряни будуть шукати інших посередників для зв'язку з богом, а то й почнуть перебуватися зовсім без посередників. Невіруючим варто подумати, що ще, крім зрозумілого і виправданого тролінгу, вони можуть протиставити клерикальному наступові, котрий уже є очевидним і полягає не тільки в закликах прийняти закон про богохульство, але перш за все в тому, що з цього року церква офіційно пролізла в світську школу, де вчителі зобов'язані тепер викладати основи православної культури. 29
4.
Російський суд є настільки не залежним від нормальних уявлень про право, що Pussy Riot, здається, не додали сюди нічого нового. Масове знущання над правом при розгляді справ адміністративно затриманих на мітингах і демонстраціях, кримінальні переслідування опозиціонерів, неможливість чесно вирішити в суді господарську або майнову суперечку, репресування молоді у «наркоманських» справах, неможливість виграти справу проти поліції, тотальна змова суду з виконавчою владою, тотальна залежність від неї – все це перетворило російський суд на цех гарячого штампування. Від такого суду можна чекати чого завгодно, в тому числі, звісно, і кримінального переслідування за політичну і журналістську діяльність. Убезпечені від цього в Росії лише ті, хто нічого не робить. Втім, насправді не убезпечені й вони: вітер нагорі може змінитися, та й під роздачу завжди можна потрапити. Від масових репресій Росію поки бережуть їхня політична недоцільність, економічна нерентабельність і брак належного вишколу поліцейського та слідчого апарату. Увага до Росії цього року і так була підвищеною: після зимових протестів і весняної імітації виборів багато хто очікував помсти від російської влади. Ось вона, помста, та ще й у такій гротескній формі, як введення гігантських штрафів за антиурядові мітинги, прирівнювання некомерційних організацій до іноземних агентів та арешти у надуманій кримінальній справі демонстрантів 6 травня, немовби за репрезентативною вибіркою: кілька людей від лівих, кілька від анархістів, кілька від лібералів, кілька від націоналістів і кілька – від тих, хто ще не визначився. Надійно – щоб залякати всіх. Але
5.
верхом гротеску був, зрозуміло, процес Pussy Riot. Звичайно ж, ця історія – просто подарунок для західних журналістів, особливо в період літнього браку харчів. Не самими ж Сирією, Іраном і Грецією забезпечувати споживачів медіапродукту. Зіграло свою роль і те, що на Заході є певне замовлення на незрозумілу та монструозну Росію, і справа Pussy Riot пасувала для цього краще, ніж ухвалення репресивних законів чи арешти демонстрантів, щодо яких ще треба було довго пояснювати, чому все це є знущанням над правом. Я не кажу тут про міфічну «русофобію»: Росія сама протягом довгих століть прямих комунікацій зі світом подбала про те, щоб створити за кордоном свій вкрай негативний образ. Словом, від Росії весь час чекають справжнього лайна, і це, повторюся, ніяка не русофобія, а повномасштабне досягнення самої Росії, її правлячих кіл і народу, що не вміє скрутити цим колам шию. І от Росія сама мов на тарілочці піднесла телеглядачам і читачам інтернету в усьому світі чергову порцію лайна. Так, спрацювало суспільство спектаклю, але видовище в даному випадку чесно надала сама Росія. Що ж до світового феміністичного руху: нікого не хочу образити, але щось я давно нічого натхненного про нього не чув. Феміністичну літературу читав, у феміністичних семінарах, фестивалях та акціях брав участь, з багатьма феміністками знайомий і дружу, з однією з них ділю стіл і дах, але світовий рух... Нещодавно дізнався про демарш австрійських феміністок, які суворо засуджують Pussy Riot, відмовляючи їм у праві на фемінізм, на додаток вплітаючи масу сторонньої конспірології та не бажаючи розбиратися в російському контексті... Світовий феміністичний рух, кажете? Мені здається, там щось протухло. Переклад з російської Наталі Нешевець, Анни Погрібної та Катерини Сороки
30
Між Мадонною і RAF Олександр Володарський
Д
ва роки в'язниці за пісню, яку насправді не було проспівано, за наругу над святим місцем, яке вже давно насправді не є святим. Пісня образила людей, які стверджують, що вірять у якусь уявну надприродню сутність, а насправді не розуміють базових принципів своєї неіснуючої віри і навіть не знають ритуалу. І сам злочин, який закидають Pussy Riot, і судовий процес, і покарання, і реакція офіційної церкви і влади – все це є якимось апофеозом постмодерну. Здавалося б, ця історія не повинна і не може бути справжньою, не може сприйматися всерйоз, але, тим не менш, три молоді дівчини перебувають у пеклі російської в'язниці. Буквально ні за що. Їхнє покарання не вигідне нікому: воно стало приводом для потужної антиклерикальної і навіть антицерковної кампанії, яка вперше за довгі роки похитнула позиції РПЦ (такого ефекту не вдавалося досягти ані просвітителям, ані активістам), воно стало черговою плямою на і без того небездоганній міжнародній репутації російської влади, воно спровокувало активізацію найбільш божевільного прошарку кліру і православних фанатиків, які перейшли до формування дружин і нападів на перехожих, воно змушує безліч людей з опозиційного табору віддавати
свій час і сили на підтримку ув'язнених. Від справи Pussy Riot програють усі: від самих активісток до їхніх супротивників; які б теорії не вибудовували доморощені конспірологи, в цій справі немає і не може бути замовників, тому що вона не несе нікому вигоди, самі лише втрати. Абсурд досягнув такого рівня, що зі смішного став страшним. Постмодерна гра стала матеріальною, навіть більш матеріальною, ніж уся серйозна політика разом узята. Вистава перемістилася в глядацьку залу й ось-ось перетвориться на справжнє побоїще. Саме таким діалектичним переходом і повинен завершитися тривалий період постмодерну в політиці і культурі: уявне стане реальним, а реальне – уявним. У серпні в Храмі Христа Спасителя невідомий чоловік порізав собі вени. Пролиття крові в святому місці автоматично означає його осквернення. Проблема була вирішена дуже просто: прес-служба РПЦ і лояльні мас-медіа поширили інформацію про те, що ніякого осквернення не відбулося, просто бомж порізав собі долоню склом розбитої пляшки, перебуваючи за церковною огорожею. І все. Вже більше місяця богослужіння йдуть в оскверненому храмі, що, строго кажучи, тотожне поклонінню сатані. Але це нікого 31