Юрій Бельченко - "Далекий відблиск втраченого щастя. Всесвіт над полум’ям" by Oleg Pustovoit

Юрій Бельченко

Далекий відблиск втраченого щастя —•— Всесвіт над полум’ям

Одеса, 2015

ББК 84(4Укр)62-444я44 Б 351 УДК 821.161.1,06(477)-321(081)

Б 351 Бельченко Ю. А. Далекий відблиск втраченого щастя. Всесвіт над полум’ям. — Одеса: Типографія «ВМВ-Принт», 2015. – 138 с. ISBN 978-966-413-540-2 Дві повісті про історію справжнього Кохання, яке посила ється Богом лише раз у житті, на фоні мальовничих та неповторних львівських міських пейзажів. ББК 84(4Укр)62-444я44 УДК 821.161.1,06(477)-321(081)

ISBN 978-966-413-540-2 © Бельченко Ю., 2015

Далекий відблиск втраченого щастя

ПЕРЕДМОВА Повість українського письменника Юрія Бель ченко, автора збірок оповідань «Бог даст день» та «Ушедший в стену», — твір глибоко ліричний, багато в чому сповідальний. Адже на його сторінках ідеть ся про найсокровенніше — справжнє Кохання, яке посилається Богом лише вибраним, і лише раз у житті. Через окремі епізоди, вдало наголошені ав то ром, розкривається кра са й неповторність ста родавнього Львова, яскраво постають невеселі ре а лії недалекого минулого, а, най го ловніше — ми захоплюємося багатим внутрішнім світом героїв, щирістю, шляхетністю їхніх взаємин, що робить повість однаково цікавою і цінною для вдумливих читачів різного віку. Тетяна Бойко

—4—

ГЛАВА 1 Минуле. Яким іноді воно здається чудовим… чарівним, бажаним. Не все, звичайно, а дещо… Часом хочеться хоча б на день, на годину повернутися у те далеке, що ледь світиться за обрієм пройденої відстані, як вогник далекого судна в нічному морі, який можна деколи по бачити за невблаганними хвилями часу. Я спробую зробити це — повернутися у минуле на крилах стрімкого птаха — пам'яті. Летімо? 1981 рік. Львів. Вересень. Неділя. Одинадцята ранку. — Зупинка — «Руська Підвальна», — оголосив во дій трамваю. Виходжу. Вузенька вулиця в центрі стародавнього Міста Лева. Тут навіть зустрічні трамваї роз’їжджа ються по черзі, пересікаючи колії на шляху один одного. Переходжу на другий бік, іду кам'яним тро туаром в бік площі Ринок. А ось і знайома кав'ярня з вивіскою «Кафе». Заходжу: приміщення закладу ма леньке, площею метрів дванадцять, але висока сте ля — метрів шість заввишки, вікна-вітрини; «стоячі» столики, дерев'яний прилавок з експрес-апаратом для готування кави, невеличка поличка на стіні за прилавком — коньяк, лікери, шоколад. За стойкою літня пані Стефа — пухленька жіноч ка зі стомленим обличчям, у блакитному халаті та такій же шапочці, більш нікого — ще рано. — Добридень, пані Стефо. — Добридень… що вам? Замовляйте. —5—

— Міцну напівсолодку каву, канапку з сиром та сто грамів м'ятного лікеру. — Добре, з вас рубль двадцять п'ять. — Прошу. — Дякую, ваша ка-ава, лікер, канапку зараз зроблю. Займаю місце біля вікна за столиком, чекаю, поки трохи вистигне кава, втягую носом її запах. Чудово підсмажені зерна створюють незрівняний аромат — не надихаєшся. — Ваша канапка, візьміть будь ласка… — Дякую, пані Стефо. — Прошу. Мені двадцять два роки, я студент університету, жи ву в гуртожитку. Вдягнений я модно: на мені чорний шкіряний плащ, сірий краповий картуз, іс пан ські джинси «Wrаngler» та туфлі з гострими носками. В кишені є ще десять карбованців «з мє лоччю» — майже багатство. А ще я маю повну пачку сигарет «Фільтр» та бензинову австрійську запаль ничку. Одним словом — супермен «на все є зле про ворний»*. Беру низеньку круглу склянку з м'ятним лікером. Темно-зелена прозора густа рідина — такого кольору справжнє листя м'яти, запах той же м'ятний… Роблю маленький ковток — пече у роті, горлі, приємно пе че, з м'ятним ароматом; пригублюю каву — добре. Гострий смак шоколаду змішаний з м'ятним вогнем. Хто куштував, той знає, що це… Дивлюсь у вікно-вітрину: Львів, осінь, вересень. Що може бути більш чарівним? Старовинні споруди ні з чим так не гармонують, як з кронами осінніх *

«Енеїда», поема I. Котляревського.

—6—

дерев. Один літній митець навіть якось жартома, а може й ні, сказав мені, що всі найкращі львівські будівлі проектувалися во сени. Може, й так… Не дуже хмарно, навіть со нячно, але на Підвальній майже завжди затінок. Загадкові будинки з кова ними ґратами на вікнах, з масивними дверима… Що там відбувалося колись, тоді, в старовину? П'ю лікер — вже майже не пече, канапка з запашним си ром тане в роті від кави. Так, котра година? Дивлюсь на годинник на лівій руці. За двадцять дванадцята. Пора… в мене побачення біля оперного о дванадцятій, з Марійкою. Це поруч, але хочеться курити — тож треба йти. — Дякую, пані Стефо, до побачення. — Щасливо, заходьте. Йду не кваплячись, людей мало, запалив сига рету — аж трохи запаморочилося, йду далі, повер таю праворуч, через дорогу по бруківці до оперного. Слабкий вітрець приємно обдуває обличчя. Ось і театр. Вже дванадцята, стою, оглядаю цю споруду з крилатими, напівлюдськими істотами. Де ж Марійка? Озирнувсь у бік центральної алеї — вона…. Йде спокійно, струнка, висока, в зеленому довго му пальті. Золоте, майже руде, довге волосся куйов дить вітрець, закриваючи ним ніжне обличчя, але сині очі, як два пекучих діамантових вогники, ся ють з-під розхристаного золота, сяють мені… Невже мені? Марійка ще здалеку підняла руку вузенькою долонею до мене й поворушила довгими пальцями: «Привіт». У відповідь я по-мушкетерські жартівливо зняв картуза та приклав до серця. —7—

— Вітаю Вас, чарівна Королево… — неголосно, але театрально проспівав я, вдягнув картуза, не в змозі стримати усмішку закоханого ідіота. — Я ще не королева, — посміхаючись, відповіла Марійка. — Привіт, привіт. — То для інших ти не королева, бо вони сліпі і не бачать, хто ти, а я бачу: ти — Королева. — Кривих дзеркал. — Ні, не кривих, а прямих дзеркал. — А якщо я королева, то як Ви, Мілорде, смієте зі мною сперечатись?! — Не вєлітє казніть, Ваше Вєлічєство, я іскуплю свою віну! — Добре, живіть, ви мені подобаєтесь, Мілорде… — Що, правда? — Поки що правда… — Тоді прошу вас, — я підставив Марійці лікоть, вона обережно взяла мене пальцями під руку. — Куди ми йдемо? — Повєлєвайте, сударь. — Добре, повєлєваю — у «Снігуроньку». — Ходімо… «Снігуронька» — кафе-морозиво з дзеркальним залом та музичною стереосистемою, — було ще ма лолюдним. Морозиво подавали у довгих блюдеч ках-човниках. Замовивши по човнику та пляшку ли монаду я вирішив, що час подарувати Марійці квіти. Квіти мають бути несподіванкою, інакше це не радість. Тим більше, я вже запримітив неподалік, перед дверима кафе, бабусю з відерцем невеличких троянд. — Марійко, пробач, я зараз. —8—

Купивши три троянди, я швидко зайшов до «Снігуроньки» і, ховаючи квіти за спиною, підійшов до Марійки. — А чому білі? — випередила вона мене. «Ага! Я зрозумів — у дзеркальних стінах вона побачила сховані за спиною квіти». — Тому що це — королівський колір, — не розгубився я й поклав перед Марійкою квіти. — Ти звідки знаєш, що я хотіла саме білі квіти? — Вибачте, Ваше Вєлічєство, але інших не було… Марійка розсміялася, нахиливши обличчя й ніжно поглянувши не мене. — Морозиво тане… треба їсти! Ми їли морозиво й дивились одне на одного у дзеркалах. — Якийсь шпигунський заклад, — сказала Марій ка — усі за всіма слідкують, хочеться сховатись… — У нас сеанс о другій — зауважив я. — Який сеанс? — Кінотеатр Шевченка, «Москва сльозам не ві рить», ти ж хотіла подивитися… — Ти взяв квитки? — Авжеж… балкон… — Ви люб'язні, Мілорде… — Радий догодити Королеві… Марійка вдячно доторкнулася кінчиками пальців до моєї руки. Добре, що я не морозиво — інакше б розтанув.

—9—

ГЛАВА 2 У нас іще є час до сеансу, виходимо з кафе «Сні гуронька» і простуємо центром міста. Сьогодні ніхто нікуди не поспішає, голуби втрапляють під ноги. Небо починає хмаритися, — буде дощик. Йдемо мовчки, час від часу скоса позиркуючи один на одного: «Ти тут? Поруч?» — «Так, я тут, поруч із тобою». — Про що це кіно, Марійко, ти не чула? — Кажуть, про кохання…, про життя в часі… — Ти думаєш, кохання можна зіграти? — Дивлячись яке, напевно… — Думаю, що те, яке можна зобразити перед каме рою, — то щось інше. То, напевно, зовнішні прояви любові, а як можуть бути зовнішні прояви без причини? — А ось ми подивимося…, філософе мій… А може вони, актори, і справді люблять один одного, коли грають… — А потім розлюблюють та йдуть до своїх жінок, чоловіків, наречених, га? — я, хитро жмурячись, дивлюся на Марійку. Вона сміється. — От ти хотіла б, щоб я десь перед кимось зобразив кохання? —  Ви будете негайно страчені, Мілорд… — Марійка стискує мені руку біля ліктя. — Ото ж, моя Королево… — Не говори так більше ніколи, мені страшно… — Добре, вибач. Як мама себе почуває? — Все так же, їй не краще, — Марійка зітхає. Мати в неї важко хвора, і хвороба, поки що лікуванню не піддається. — 10 —

— Що лікарі кажуть? — Потрібен час, все буде добре… одним словом, нічого не можуть… — голос Марійки злегка затремтів. Я мовчу, мені шкода її; притискую її долоню, що тримає мене під руку, до себе. — А тато як? — Переживає… ще й на роботі неприємності. Тато в Марійки відомий музикант-скрипаль. — Начальство достає, я думаю, заздрять, — дуже схоже на цькування. Я вже не радий, що зачепив цю тему, але ж це Марійчине життя, я не можу його оминути. — А твої батьки як? Коли дзвонив останній раз в Одесу? — Два тижні тому. — Зателефонуй їм завтра. Обов’язково. Так не го диться… — Добре, моя Королево… А знаєш, чого я хочу? Дуже, дуже, дуже… — Що Ви хочете, Мілорде, дуже, дуже, дуже? — Я хочу, щоби ти мені зіграла. Марійка вчиться на останньому курсі консер ваторії по класу фортепіано, а ще вона має красиве контральто. — Ти справді хочеш? У філармонії є кращі піаністи, ніж я. — Ти гадаєш? — Не гадаю — це факт. — Знаєш, Королево, коли ти граєш для мене, мені не потрібні ніякі навіть найкращі піаністи. Ти розумієш, про що я? — Нарешті. — 11 —

— Що, нарешті? — Нарешті ти зізнався, а я чекала… — Ти чекала… Чого? — Чи ти почуєш те, що я хотіла тобі сказати через музику. — Значить, ти таки мені говорила? — Так… а що я говорила, ти зрозумів? Я зупинився. — Так, пташко моя, зрозумів… — І що ж? — Ти страждаєш і чекаєш чогось, що має настати неминуче. І когось кохаєш, і плачеш, і радієш… Пра вильно? —  Так, правильно…. — якось розгублено відповіла Ма рійка. — Приходь до нас у середу ввечері. Зможеш? — Зможу. — Я дуже хочу тобі дещо зіграти. Батьки будуть раді, вони чомусь тобі довіряють, хоч ти й беш кетник… — Наївні люди… — в тон додаю я, — довіряти такому, як я, дуже небезпечно… О, Марійко, ми запізнюємося в кіно, ходімо скоріше… Ми прискорили ходу. Ось і кінотеатр, поспіхом ді стаю з нагрудної кишені квитки й подаю контролеру: — Прошу. — Проходьте наліво, нагору. Піднімаємося на балкон, знайшли місця — з краю. Тільки-но сіли — почався сеанс. Беру Марійку за руку, знімаю картуза, розстьобую плаща. На екрані розгор таються події початку 60-х років і аж до нашого часу. — 12 —

Так, дійсно, актори переконливо імітують кохан ня. Мені подобається Баталов, що грає Гошу, але я їм чомусь не вірю, хоча й цікаво. Злегка стискую долоню Марійки, ще раз, чекаю відповіді… нема… чекаю, стискую ще раз, вже трохи міцніше — легкий потиск у відповідь. Мені цього достатньо. Трохи повертаю до неї обличчя, — не реагує, але ось посміхається… мені чи кіно? Поди вилася на мене, потиснула пальці, — я на сьомому небі, годен сидіти так не дві години, а дві тисячі ро ків, хоча навряд чи пощастить. Там, у тому штучному житті на екрані, щось гово рять люди один одному, кудись ідуть, їдуть, а я думаю: «Наші взаємини з Марійкою, — що це? Так, це не те, що було раніше в мене з іншими дівчатами. Це щось справжнє, серйозне. Мені достатньо бути з нею поруч, а іноді просто знати, усвідомлювати, що вона є і я можу її побачити. Так, так, саме знати, що вона дійсно існує, бо я вже знав її раніше. Не саму Марійку, а ту, яка мені потрібна. Я, навіть, зовнішньо уявляв її, а потім зустрів і моя уявна мрійна дівчина збіглася саме з Марійкою, тільки ж Марійка вияви лася набагато кращою, цікавішою, яскравішою того образу, який малювався у моїй свідомості, й мені здається, що Марійка знає про це, адже, мені часто заздалегідь відомо, що їй подобається або ні, чого вона прагне, чого від мене чекає. З нею я стаю іншим, не тим, яким був, а тим, яким вона мене бачить. Я не прагну видаватись таким, а дійсно намагаюсь бути таким, яким вона мене вважає. І мені від цього добре. Вона не вимагає від мене нічого, а просто чекає тих або інших вчинків, і я чомусь, знаю яких, — 13 —

відчуваючи що я маю робити, говорити, думати; і мені це вдається. Чому? Як це? Дивно, дуже дивно, але це так є і я не хочу нічого міняти. Інші дівчата мене не цікавлять, бо вони інші, до них я відчуваю якусь фізичну відразу й боюся їх. Марійки ж не боюсь, бо знаю, що вона завжди зробить правильно, як треба. А як треба? Де існує цей еталон — «як треба?» Кінець фільму — всі щасливі. Ми підводимося, ідемо до виходу. На вулиці пройшов дощ, стоять неве личкі ка люжі, але знову світить сонце, вже вечірнє сонце. Воно надає спорудам міста якогось загадкового, навіть казкового вигляду, начебто якісь іграшкові будиночки, освітлені рожево-жовтим світлом. Але проїжджаючі ав то мобілі повертають замріяну свідомість у реальність. Йдемо у «Пиріжкову» навпроти «Главпошти», там майже безлюдно. Беремо тарілку печених пиріжків з яблуками та дві чашки гарячого какао з молоком. Смачно, ми голодні. — Ну як тобі це? — питаю я. — Кіно? — Так, кіно. —  Кіно, як кіно, могло бути гірше, а це більш-менш, таке буває; в принципі — цікаво, — розмірковує Марійка. — Але Достоєвський усе ж краще, він на завжди. А це — на потребу дня. — Чомусь його мало екранізують. — Не розумієш чому? Його твори приводять до віри в Бога, змушують прокидатися совість, зами слюватися над вічним питанням. — Яким? — 14 —

— Чи є життя після смерті. Ви як маленький, Мі лорд. — А ти віриш у Бога, Марійко? — Починаю. — Давно? — посміхнувся я. — Ні, не дуже давно, — серйозно відповіла Марійка, — зовсім недавно, а ти? — Не знаю… іноді здається, що вірю, іноді — ні. — Ти знаєш, без Нього нас би не було. Ні нас, ні наших взаємин з тобою. — Було б кепсько… — знов посміхнувся я. — Дуже кепсько… — зітхнула Марійка, але сер йозно. А згодом запитала: «Ти проведеш мене?» — Вже? Так швидко? — Мама дома сама. У тата концерт в опері і я від чуваю, що вона хвилюється. — Тоді треба йти, — зітхнув я. Вийшовши з пиріжкової, переходимо вулицю, пі діймаємося вгору, — до трамваю. Вже біля зупинки чую позаду: — Да не. Ништячок задница, в натуре… А щас познакомимся… Эй, падруга! — Да она с фраером. — Свалит. Я обертаюся: два молодики напідпитку, розхри стані, пальці в татуюваннях. Твердо кажу Марійці: «Йди на зупинку», а сам різко зупиняюся перед мо лодиками, спиною до них. — Чё, охренел? Ты что тормозишь не по делу? — штовхнули у спину. — В чём дело, пацаны? — різко обертаюсь. — Свалил, тебя не вызывали… — 15 —

Стою мовчки, повільно підіймаю праву руку на рі вень грудей, — щоб можна було бити без замаху, в до лоні стиснув запальничку — надає твердості удару і не зламаєш пальці. Для мене це не драма, — я виріс в Одесі на Мечникова, біля Чумки (це Молдованка*), отже, як говорити та діяти з «братанами», я знаю, тим паче, вони добре напідпитку. Чотири роки секції бок су та вуличні бійки — серйозна підготовка. Майже не слухаю, що «мурчать»** молодчики, лише спостерігаю за їхніми рухами. Як казав Вовка Блепський — відо мий «баклан»*** з нашого району: «Не главное, что говорит, главное — что может». Ті, відчувши реальну загрозу своїм «портретам», дещо «збавили оберти», я ж відчув якийсь прилив сили та кураж. — Ну, ты чё тянешь-то? Твоя шмара? — Твоя мама шмара… — За базар ответишь? — А чё, ты спросишь? — Спрошу… — А сможешь? Один робить різкий крок до мене, заводячи назад стиснуту в кулак руку. Б’ю різко прямим у ніс, під кіс точками кулака хруснули хрящі. Здається, готовий… Точно. В нього з носа по губах, по підборіддю на куртку рясно потекла кров, молодик захитався, другий схопив його за плече та за лікоть: — Петруха, братан! Не падай! На протилежній стороні вулиці почали зупиня тися перехожі, почулися вигуки: Криміналізований район Одеси. Мурчати — говорити на блатному жаргоні. *** Баклан — російський синонім «драчун». *

— 16 —

— Хулиганы — совсем распоясались! — Надо милицию вызвать. — Я бачила, — до дівчини чіплялися. Загуркотів трамвай. — Пока, пацаны, — весело сказав я й побіг на зупинку, біля якої стояла Марійка, махаючи мені рукою, щоб я швидше біг. Заскакуємо на задню площадку трамваю. Трам вай рушив, усе нормально. Дивлюся у вікно: вдаре ний мною стоїть із задертою догори головою, три ма ється за стіну; другий нахилився — змочує в калюжі носовика. В мене пошкоджені дві нижні кіс точки на кисті, — зачепив за зуби, — давно не бок сував. «Єрунда». Сіли на вільні місця, вагон майже порожній. Мовчимо. Запал пройшов. — Як ти, Марійко? — Все добре. — дивиться на мене якось дивно. — Що, Марійко? — вона бере мене за руку, підно сить до свого обличчя, якось дивно розглядаючи і, несподівано нахилившись, цілує розбиті кісточки. — Ти що? Ти це… не треба, Марійко — я, переля каний, віднімаю руку. Марійка усміхається. Ніжно. — Ти захистив мене, мій лицарю! — говорить уже начебто жартома. — Та що там… захистив, добре, що п’яні, бо хлопці здорові, якби тверезі, то було б мені… — Ти знаєш, Юрчику, я зразу почала за тебе мо литися і Господь тобі допоміг їх перемогти, — див лячись кудись удалину, тихенько сказала Марійка. — Ти чуєш? Я помовчав. Згадав, як відчув тієї миті якийсь при лив сили та сміливості. Якби тих було б хоч і сто — — 17 —

я б не злякався. А зараз трохи страшно стало… — Так, Марійко, дуже на це схоже, що Бог мені щойно допоміг. Ну, то слава Богу! Як кажуть… — Слава Богу! — Марійка перехрестилася; я вперше бачив її такою. — Треба обробити ранки, зайдеш до нас, добре? — Добре. — я знав із досвіду, що рани від зубів можуть викликати пухлину, та й долоня вже трохи припухла. Кінець Пушкінської, заходимо в «парадну» старо го будинку, підіймаємося на другий поверх. Марійка дзвонить тричі — це значить — «у нас гості». — Я з Юрієм, мамо, в нас пригода, — входячи в квартиру, доповідає Марійка. — Це квіти: треба у воду, тримай, а нам потрібні йод та пластир. — Доброго вечора, Юрію. — вітає мене мати Ма рійки, — ще не стара, красива жінка, але дуже бліда, худорлява. — Доброго вечора, Надіє Петрівно! — чемно вітаюся. — Що в вас за пригода, щось серйозне? Травма? — Та ні, подряпина на руці, — я хотів уже збрехати, що зачепився десь за цвях, але Марійка випередила мене. — Мамо, на нас напали хулігани, а Юрчик їх по бив і ми втекли на трамваї! Він мене захистив, він дуже хоробрий та сильний. — Неправда, Ваше Вєлічєство, ніхто не нападав, а просто почали чіплятися і вдарив я тільки одного й тільки один раз, а от що на трамваї ми втекли — це правда. — 18 —

— Боже, який жах! Вони тебе теж побили, Юрію? — Та ні, то я об його зуби подряпався…, — намага юся перевести все на жарт. Тим часом, Марійка вже принесла йоду, перекис водню, пластир і через п’ять хвилин я був уже пере в’язаний. — Давайте вечеряти, діти, — запросила Надія Петрівна. — Та ні, дякую, ми тільки з пиріжкової. — Тоді чаю… — Добре. Ми пили чай, розмовляли, обговорювали «Москва слезам не верит». Але впродовж цієї розмови мама Марійки якось дивно на мене поглядала: з якимось жалем, а якоїсь миті, навіть, просльозилася. Я зібрався «додому» — в гуртожиток. Проводячи мене до дверей, Марійка взяла мене за руки та несподівано поцілувала у губи; міцно, але коротко  — було враження, що мені до рота приклали свіжу запашну троянду. — Все, все, ідіть, Мілорде, ви славний лицар, але Вам пора до гуртожитку, — у Вас завтра нульова пара о восьмій з криміналістики. — Твоя мама якось дивно на мене дивилася, плакала… Що це? — Не звертай уваги, то через тата, всі оті його негаразди… Па-па. Любий, чекаю в середу.

— 19 —

ГЛАВА 3 Нарешті середа, але до вечора ще далеко. Заняття тягнулися нестерпно довго. Після пар треба було ще йти у бібліотеку на Драгоманова дещо конспекту вати, треба було ще вивчити тему на завтра з теорії держави і права, бо семінарські заняття, треба бу ло десь поїсти, треба, треба, треба… Коли все це скінчитися? Напевно ніколи, думалось тоді (так во но й вийшло)… Але ось, нарешті, я у трамваї № 2, їду на Пушкінську. Знайомий будинок, заходжу в під’їзд, ледве стримуючись, щоб не побігти вгору по східцях (прийти «захеканим» якось незручно). Двері квартири Марійки, тисну на дзвінок, за дверима — швидкі легкі кроки… Вона… Відчиняються двері. Вона… — Нарешті, Мілорде, заходьте! — І вже пошепки: — Я так тебе чекала… Де ти був? — трохи ображено, як дитина… — У Львові, Ваше Вєлічєство, на Драгоманова… — Ви невиправні, Мілорде… теж мені, науковець… каву будеш? — Буду, якщо дадуть… — А якщо не дадуть? — Так сидітиму, без кави. — Цього разу дадуть, проходь у кімнату, я зараз. — Добрий вечір, Надіє Петрівно, — привітався я з Марійчиною мамою, яка вийшла зі своєї кімнати у вітальню. — Добрий вечір, може давай щось поїж, Юрію. В нас сьогодні — вареники з картоплею, смачні… — 20 —

— Дякую, з півгодини тому їв… Але, щоб не образити Надію Петрівну сказав невпевнено: — Може, трохи пізніше? — Так, але неодмінно… Згода? — Згода. У дверях з'явилася Марійка з невеличкою тацею, на якій несла чашку кави та блюдечко з печивом. — Проходьте, Мілорде, та будьте чемним — вам прислуговує королева… — Для мене це занадто, вмираю від щастя… — Забороняю вмирати, в нас іще концерт для фортепіано, без оркестру… Сідай у крісло, відпочинь. Я влаштувався в кріслі, ще раз оглядаючи знайому вже кімнату. Висока стеля, зелені шпалери з рожеви ми квітами. Праворуч при вході — старовинне авст рійське піаніно лаковане, з чудовою рослинною різь бою та бронзовими підсвічниками у вигляді квітки; поруч велика шафа з книгами та нотними збірками, біля вікна письмовий стіл на фігурних ніжках з ба гатьма шухлядками; далі невеличке ліжко, майже посередині кімнати два старих крісла та маленький столик, при вході ліворуч — шафа для одягу. Я все це чомусь запам'ятав… Чомусь… Не чомусь, а тому, що в жодній кімнаті ані до того, ані згодом мені не було так добре. Марійка сіла у крісло навпроти. Вона в синьому платті, довгому та вузькому, закритому «під шию»; манжети з білими ґудзиками, волосся зібране ззаду трохи приспадає з боків; очі світяться від усмішки, яку вона вочевидь не може стримати й не хоче стримувати. Мовчимо. Я ковтаю каву не кваплячись, вже не треба нічого, не треба, не треба. Як добре… — 21 —

— Зіграєш, Марійко ? — прошу я. — Що? — Що хочеш. — Добре, — йде до піаніно, сідає на круглий стілець, відкриває звичним рухом кришку. Завмерла, руки на колінах, повільно підводить догори обличчя, зітхає… Але ось вона легко, неквапливо кладе довгі пальці на клавіші… Спочатку ледве-ледве повітря почало виповню ва тися звуками, різноманітними, високими низь кими, тихими, міцними, чарівними — це був поло нез Огінського. Він лився з під Марійчиних рук як стрімкий кришталевий струмок, лився у моє збен тежене серце, поглинаючи свідомість та відчуття часу. Зникло все, лишилась тільки музика. Але ось у деяких звуках я чую страждання: воно то лед ве тремтить, то вибухає несподівано низько й пе куче, то злітає догори, то стрімко мчить у далину, намагаючись вирватися з якоїсь пастки. Але ні, паст ка невблаганна, міцна. Я чую сльози, розпач, але все марно, даремно — виходу немає… А ось… Що це? Якісь світлі, майже білі вогники вдалині. Надія, порятунок… Там, десь у небі в блакитній глибині, якесь сяйво, м'яке, тихе, тепле… Звуки завмерли, тиша. Марійка сиділа нерухомо. Я підвівся, хотів підійти до неї, але чомусь не зміг. Пішов тихо до вікна й подивився на вулицю. Вже вечір, жовті ліхтарі освітлюють мокру бруківку, блищать стомлені трам вайні рейки, трем тять і хитаються дерева з поріділим жовтим листям. — Юрчику… — Га… — 22 —

— Ти мене справді ніколи не покинеш? — Справді. — До смерті? — До смерті, — відповів я, не обертаючись. Несподівано залунала «Місячна соната», я продовжував дивитися у вікно. Так, дійсно на ве чірнім небі великий жовтий місяць, загадково сві тяться вікна у будинках навпроти, під ліхтарями йдуть перехожі, їдуть машини, вітер жене листя по бруківці, все кудись рухається, — постійно, завжди, вічно, загадково, красиво. Що це? Як це? Для чого все це? Обертаюсь до Марійки, вона перестає грати, підводиться, підходить до мене. Беремось за руки. — Юрчику, ми будемо завжди? — Завжди. — Разом? — Разом. — А смерть? Я мовчу, я не знаю, що сказати. Марійка продовжує: — Смерть не може нас розлучити бо, в нас є душі, вони вічні, інакше для чого все це? Для чого ми вчимося? Думаємо? Ну не може бути, щоб я, або ти, або всі ці люди зникли. Зникли з їхніми думками, знаннями, з усім пережитим, з їхньою любов’ю, звичками… Як ти гадаєш? — Ти знаєш, Марійко, мені дуже хотілося б, щоб так було, як ти кажеш. Більш за все на світі, бо в ме не є ти. Марійка довірливо, як дитина, притиснулася головою до мого плеча й сказала пошепки: «Так воно й буде, Юрчику, ось побачиш». — 23 —

ГЛАВА 4 Не розумію тих львів’ян, що їздять по місту на авто… Вони позбавляють себе такого задоволення ходити пішки посеред казкового міста, особливо ввечері та вночі… Слухати відлуння власних кроків між кам’я ною бруківкою та стінами старовинних будинків, дивитися на жовтий місяць, що лине непо мітно над різно манітними дахами веж, пала ців, фортець. Місячне світло, зливаючись зі світлом вуличних ліхтарів блищить на кам’яних шліфованих поверхнях. Майже всі вікна темні — ледве від дзеркалюють бліде світло, але ось під самим дахом старої високої будівлі світиться рожеве віконце. Що там відбувається, хто там живе? Я знаю, хто… Це майстерня мого друга Левка — він чекає нас з Ма рійкою в гості. Сьогодні субота, пізній вечір — для Левка це початок дня — він працює майже до ранку. Малює картини, п’є каву, курить цигарки, читає книжки, знову малює. Бува, ходить по майстерні від вікна до дверей, щось наспівує тихенько під ніс: «Ой чий там кінь стоїть…», «Горіла сосна, палала…» (це з того, що я чув). Левко — митець. Він живе цим і більше нічим. Його майже ніщо не цікавить, окрім того, що можна намалювати, як намалювати, чим намалювати. Але в нього, як він пояснював, стоїть мета — розкривати внутрішнє через зовнішнє. Тобто суть явища, пред мету, людини, тварини. Передати зовнішні прояви суті, яка зумовлює їх нехай навіть і в прихованому вигляді. Левко складний, примхливий, вразливий, — 24 —

але добрий, відхідливий та відвертий. Мене він деколи жаліє по своєму: «Бомажна ти душа, Юрко, майбутній бюрократ, як мені тебе шкода… А міг би стати поетом, письменником, творив би… в тебе ж такі вірші гарні, а ти… Ех… оце ж усе життя: „Стаття така то, параграф такий то — смертна кара“, — здуріти можна…» Левко невисокий на зріст, худорлявий, має руся ве волосся та великі, трохи котячі, зелені очі, які дивляться завжди якось вдалину — крізь людей, стіни, картини, як через вікна. Мені здається, — він щось там бачить щось таке, чого не бачимо ми, зви чайні люди. Деколи він мене дивує і навіть лякає, коли з першого погляду дає точну оцінку людині, якої зовсім не знав (але добре знайому мені). Я хочу познайомити з ним Марійку — він за просив нас з нею в гості. Якось дивно… Три дні тому ми зустрілися на Вірменський у кафе, де у ті часи збиралися львівські митці, літератори, ін ша інтелігенція. Стояли на вулиці з чашечками запашної кави, курили, розмовляли (нас була ціла компанія). А коли всі розійшлися і ми лишилися удвох, Левко спитав мене, дивлячись десь убік сво їми «далекоглядними» очима: — Ті її любиш? — Кого? — не зрозумів я. — Ту дівчину, що в тебе з’явилась місяць тому? — Звідки ти знаєш? — По тобі видно… я бачив вас разом тиждень тому… — Чого ж не підійшов? — Я був зайвий. — 25 —

— Хіба? — Для вас весь світ був зайвий… — А без пафосу? — Без пафосу буде неправда. Я за вами йшов хвилин десять, не ховаючись, майже поруч. Ти на мене декілька разів дивився і не побачив. — Що правда? — Ні, я вигадав… висока, білява, сині очі… Так? — Так… — Вона хороша… мені здається. — Я теж так думаю. — Юрко, ти вже більш ніж місяць нічого не думаєш, ти тільки відчуваєш та літаєш… — Високо? —  Космос. Сузір’я Лева… Вона хороша, але нещасна… Не ображай іі, Юрко… — Не маю й гадки, Левку. — Знаю, що не маєш. Мені здається… Вона нале жить до тих людей, яких ображати великий гріх. — Та не збираюся я її ображати, я скоріш за все вб’ю будь-кого, хто її образить — гарячкував я. — І правильно зробиш, дуже правильно. Слухай, Юр ко, в суботу, приходьте разом до мене у майстерню. — Коли? — Увечері, ти ж знаєш, коли в мене день. У неділю відіспишся. — Хтось іще буде? — Ні, нікого не буде, будете ви і я збоку. — Вина взяти? — «Механжийського»* … добре?. *

Марочне болгарське вино.

— 26 —

— Добре, кава є? — Як завжди. — Добре, Левку, постараюся… — Ти не старайся, ти приходь… — Слухаюсь, се-е-ер… — Отож-бо. Отже ми йшли з Марійкою вечірніми вулицями міста у гості до Левка. Ішли мовчки, тримаючись за руки, я трохи хвилювався міркуючи: «Чому Левко був такий схвильований, коли говорив про Марій ку? Він би просто так не говорив… Він взагалі нічого просто так не говорить… Він щось відчуває… Щось погане? Каже «не ображай її»… Я й гадки не мав… Каже  — «нещасна». Правду каже — в неї мама хво ра, яке ж щастя? Тата цькують… Вона зі мною трохи відволікається… От зараз до Левка зайдемо. Ага! То він, напевно, хоче її намалювати!? Ось у чому річ… Ти ба, який жук… Прямо не каже… Ну, то нехай намалює, якщо вона захоче… Захоче?» — я поглядаю крадькома на Марійку, але вона відчула: — Що, Юрчику? Ти хотів щось запитати? — Ну… — Кажіть, Мілорде! Слід бути чесним… — А якщо Левко запропонує тебе замалювати, портрет наприклад… Ти як? — Як ти. Ти хотів би мати мій портрет? — Звичайно. Левко гарний митець, ось побачиш… В нього такі полотна… — Але ж він не дуже відомий? — Не дуже. Він просто не лізе ніде зі своїми роботами, не малює на потребу… ти ж знаєш… ідео логічну тематику… — 27 —

— Знаю… — Звідки? — Ви би з ним не дружили, Мілорде, вас то я вже трохи знаю… — Нам у цю браму… Прошу вас, Ваша Величність. — Ви люб’язні. Піднімаємося нагору крутими східцями, майже у темряві, я присвічую запальничкою. Ось і двері май стерні, піднімаю руку постукати, але двері відчи няються (Левко нас почув). — Проходьте, панове… Вітаю, вітаю, сюди, сюди, прошу. — Це мій… друг. — Левко, — схиляє голову — Марія… — тихо чується у відповідь. — Я так і знав, — якимось не своїм голосом пробубонів Левко, — дуже приємно, роздягайтеся, ось вішалка. Ставлю на невеличкий стіл пляшку «Механжий ського». Там уже була тарілка з нарізаним сиром, пе чиво, фужери. — Зараз зроблю каву — Левко незвичайно схви льований… Що з ним? Відкорковую пляшку, наливаю потрохи вина. — Левко, заспокойся, давай вип’ємо — кажу. — Давай, за знайомство, — випили: я з Левком зразу все, Марійка — маленький ковток. Закипіла кава не електроплиті, по майстерні роз нісся її аромат. Все добре, все як треба… Марійка оглядає Левкову майстерню — вона не величка, не більше двадцяти квадратів. По стінах полотна на підрамниках, декілька картин стоїть на — 28 —

підлозі. Посередині мольберт, на ньому якась карти на, але накрита листом картону (мабуть, Левко поки що не хоче щоб її бачили). При вході невеличкий стіл, поруч старенький диван та пара стільців, де ми й сидимо. Біля вікна шафа з фарбами та іншими художніми матеріалами, біля мольберту старий тор шер з потужними лампами. П’ємо каву мовчки. Левко чомусь уважно поглядає то на мене, то на Марійку, навіть встав зі стільця, відійшов убік, ще раз огля нув нас, повернувся за стіл. «Що він задумав?» — тривожуся я. — Левку, ти щось задумав? — питаю. — Уже нічого, я дещо перевіряю. Як вам тут, Маріє? — Подобається, у вас робоча обстановка, ви багато малюєте? — Весь вільний час. А його в мене багато. — А в невільний? — Теж малюю. — А що? — Так, Левко, покажи нам свої роботи — прошу я. — Із задоволенням, але не всі, бо не всі готові. Деякі роботи повернуті до стін, Левко розвертає їх, виставляє у якийсь порядок. Ми з Марійкою під ходимо ближче, дивимось. Левко ввімкнув потуж не світло. В основному пейзажі та портрети: види Львова, навколишні краєвиди, обов’язково з відда леним обрієм. На портретах обличчя незнайомих мені людей, але все якесь живе, все дихає, майже ворушиться, дивиться жи ви ми очима, схиля ється під вітром, шелестить під дощем. — 29 —

Левко — талант, я знаю, але він себе недооцінює, каже, що не вийшов поки що «на рівень». Марійці подобається Левкова творчість, я це відчуваю. — Ви знаєте, Левко, я не знавець, але дуже добре. Як для мого сприйняття, це таки живопис, від слова «живий» — каже Марійка якось зачаровано. Левко задоволений, мовчить. — Не хвали його дуже, Марійко, щоб не загор дився — жартую я. — Він не загордиться, він мудрий, він знає що треба вдосконалюватись довічно, правда Левку? — Авжеж, Маріє… Ви часом не музикант? — Часом… — Фортепіано? — Так… — Консерваторія? — Так… — Юрко… Як тебе Господь любить, а ти не цінуєш! — Чому не ціную? Ціную! — Як треба — ні… — Може бути… — Отож, давайте вип’ємо для хоробрості — жартує Левко. — Гайда! Я розливаю вино по фужерах. — Будьмо! — випили: я з Левком усе, Марійка — знову ковток. —  Ви знаєте, мені колись Господь здається відкрив таке: внутрішнє, або суть явища чи предмету, не мо же бути без зовнішнього прояву. Я з тих пір учуся бачити суть явищ або предметів за їх зовнішністю та передавати через зображення, але кращими, ніж вони є. Це важко, але я вчуся… — 30 —

— У вас получається, Левко, чесне слово, полу чається. — Ще не дуже, — зітхає той — я багато імітую, а не розкриваю, ось у чому справа… А це — халтура… — А ось і ні, шановний, — втручаюся я — ти на віть характери людей розпізнаєш по зовнішності. — Не до кінця і не завжди… А деколи просто вга дую… Але буває що й бачу… Він вас любить, Маріє, — несподівано заявляє Левко, киваючи у мій бік. — По-справжньому любить — не сумнівайтеся, хоча він і не зовсім вас вартий… але він виправиться… правда, Юрко? Я розгублено киваю головою, Марійка почерво ніла й злегка нахилила обличчя. — Не ображайтеся на мене за прямоту — це я на правах старшого, адже мені вже тридцять… Ну що ж, а тепер кульмінаційна частина банкету — урочисто промовив Левко. — Відверніться будь ласка до стіни і не повертайтеся поки не скажу, добре? Ми відвернулися убік, здивовано переглядаючись. Левко підвівся, відійшов до мольберта, щось там пересунув, трохи повозився і заявив: — Вставайте, підходьте сюди! Можна дивитися! Але не падайте і не бийте мене, бідолашного. Ми підвелися і підійшли до мольберта. Не знаю, як Марійка, але я онімів від здивування: переді мною була картина, на якій були зображені ми з Марій кою… Ми йшли тримаючись за руки (зображення ззаду) й дивилися одне на одного (зображення в профіль). Навколо були осінні дерева, це був парк Іва на Франка. Обличчя Марійки на кар тині було трохи здивоване та усміхнене, я був похмурий. Але — 31 —

мене не дуже турбувало моє обличчя, я дивився на зображення Марійки і впізнав її навіть не стільки зовнішньо, скільки її внутрішній світ, що лився через цю здивовану посмішку, за яку можна було віддати життя. — Ну як? — трохи згодом спитав Левко. — Бити мене не будете? Га? — Ой, Левко, це диво! А де ж ви нас бачили? Як ви нас намалювали? — здивовано промовила Марійка. — Я вже Юркові казав: зустрів вас у місті та йшов за вами досить довго майже поруч, але Юрко мене не помічав, та я часу не гаяв — дістав з кишені блокнота, олівця й зробив декілька ескізів, поки ви розглядали один одного. Ось так, панове, вибачте, якщо щось не так… — Все так, Левку… — промовив я. — Дуже гарно, я навіть не уявляв собі… — Уявляти не твоя професія, Юрко, ти маєш або знати… або припускати, або підозрювати… Так? — Не зовсім… припущення — це не доказ, так само як і підозра, до речі. — О, ти ба, який, га? Юр-рист. Ну що ти з ним зробиш? — Нічого, Левко, зі мною не зробиш — лишається тільки терпіти та страждати. — Марія, він вас ще не замучив юридичною нудотою? — Ні, Левку, зовсім ні, а картина вийшла гарна… навіть, занадто… Невже я така? Оцінка явно завищена…

— 32 —

— Це не оцінка, Маріє, це те, що я бачу і все. Більше нічого. І це вам з Юрком подарунок… Від мене… На щастя, якщо воно відбудеться. — Як вам віддячити, Левко? — Марійка була у захваті від вчинку мого друга. — Це дуже просто, пані Марія, дуже просто, при наймні для вас… м-м-м… Невеличкий концерт для фортепіано без оркестру… І ми квити. То як? — З радістю, Левко… Але я не такий уже й віртуоз, м’яко кажучи. —  А це вже ми розберемось самі, якщо послухаємо. Добре? — Авжеж. — А ви, майбутній інквізиторе? Чим ви віддячите своєму другові? — Чим скажеш, Левку. — Дай слово… — Даю, тримай, — пожартував я, — простягнувши порожню долоню. — Тоді з тебе вірш, той останній, що ти написав протягом місяця. — Звідки ти взяв, що я писав вірші протягом цього місяця? — Ти просто не міг не писати вірші. Не знаю, які вони за якістю, але ти не міг не писати. Я тебе, друже мій, за два роки трохи впізнав… Так? — Так, Левку, є вірш. — Мілорде, ви ще й вірші пишете? — здивовано повернулася до мене Марійка з широко розкритими синіми очима-ліхтариками. — Ви приховували це від мене? Вам не соромно? Ви заслуговуєте гніву… — 33 —

— Боюся, Ваша Величносте, що я викличу ще більший гнів, якщо прочитаю Вам свої вірші… — Він кокетствує, як стара діва. В нього гарні вірші, якщо старається… Так що, мілорде,… я правильно назвав його посаду? — Левко обернувся до Марійки. — Так, правильно. — Ми слухаємо Вас… — Що, прямо зараз? — дещо зніяковів я. — А ще ж коли?…. — Ну що ж… тоді тримайтеся, нещасні… Ветер листья срывает С поределых деревьев, Гонит их по проулкам, Кружит их в хороводе, За окном завывает Протяжно и гулко. Что за прелесть бывает В осенней природе? Каждый раз навсегда Мы прощаемся с летом, С его зноем и лаской, Синевой и цветами. Никогда, никогда Не жалеем об этом, Очарованы сказкой. — Осень, что будет с нами? — Не скажу, не скажу, —  Ветерок подвывает. Шелестят что-то листья, Звонко дождик болтает: — 34 —

— Скоро я ухожу, Ведь зима наступает Все замрет и умрет, Как всегда умирает. — Осень, стой, погоди, —  Пусть октябрь продлится Навсегда, навсегда… — Разве ж это возможно? Но остаться жить вечно Совершенно несложно, —  Ведь для этого нужно Всего лишь влюбиться. — Ну ось, погляньте на нього… Хоче жити вічно… Ти ба, який? І вже робить перші кроки для цього… браво, браво. А взагалі — мені подобається: малюнок є, живий малюнок, я навіть можу щось «накидати» на цю тему. — Ми з вами ще окремо поговоримо, Мілорде, на «цю тему» — удавано грізно промовила Марійка — ви мені ще почитаєте дещо, ще й рукописи дасте… Ви ж не бажаєте покарання? — Інквізиції? Ні, Ваша Величність, не бажаю… — Так і запишемо — «Не бажає інквізиції».

— 35 —

ГЛАВА 5 Згодом на картину Левка я замовив недорогу рамку у багетній майстерні, на звороті полотна був напис: «Кохання не вмирає — воно вічне, як що воно Кохання. Левко — митець зі Львова». Кар тина залишилась у Ма рій ки «до кращих часів». Якось Левко казав мені, що існує серед митців таке спостереження, яке пере да ється з покоління до покоління: якщо натхнення під час створення ро боти від Бога, то картина — вікно у майбутнє. — А як дізнатися, що натхнення від Бога? — спитав я. — Дуже просто… Це можна зрозуміти за тими почуттями, які викликає картина, або інший твір. — Це як? — Якщо картина викликає гнів, сарказм, зневагу, заздрість, бажання до багатства, плотську похіть та інші негативні почуття, то це картина від лукавого, бо це його сфера впливу, але лукавий не знає майбутнього і не зможе дати про нього уявлення митцеві, на якого впливає… А якщо ж картина викликає радість, надію, любов до людей, до Бога, бажання творити добро людям, оспівує красу світу Божого; породжує віру у Бога — то це творчість, що надихається Богом, а Бог знає майбутнє усього існуючого та ще неіснуючого, отже Він може відкрити митцю майбутнє, розумієш? Будь-яка картина має бути трохи іконою і трохи молитвою — тоді це справжня творчість. — А ти молишся, Левку? — 36 —

— Так, звичайно, щодня. — А якої ти віри? — Скоріш за все — православної, хоча, ти ж зна єш — за походженням я поляк… А ти… ще не визна чився з Богом… Віриш, не віриш? — Визначаюся. — Визначайся, Юрко, бо Господь чекає, поки що… — якось загадково промовив Левко. * * * Концерт «для фортепіано без оркестру» на честь Левка відбувся через тиждень вдома у Марійки. Ми знову пили «Механжийське» та каву з канапками, Марійка грала «все підряд» як і просив Левко. Він розчулився, навіть крадькома плакав,скориставшись темрявою у кімнаті (був вечір, Марійка грала при свічах). По домівках ішли мовчки. Я проводжав Левка на Партизанську (нині й раніше — Труша). Там же, на розі Енгельса, була кінцева зупинка «двійки» — трамваю, яким я мав їхати на Майорівку, до гуртожитку, в зворотньому напрямку, повз будинку на Пушкінський, де жила Марійка. — Ти знаєш, Юрко, усіх нас чекають величезні зміни, мені так здається. — Чому? — Занадто довго нема змін — історія так не пишеться, вона мінлива. — Це погано? — Це нормально, але… чи витримаємо ми ці зміни? Чи залишимося людьми? Як ти гадаєш? — Дивлячись, які зміни… Може війна? — 37 —

— Поки що ні… Ти готовий втрачати? — Що? — Будь що: комфорт, навчання, кохання, життя? — Здається, що саме зараз — ні. — Ти знаєш, я тобі раджу бути готовим до будьчого. — А саме? — Не знаю, я тільки відчуваю зміни у твоєму житті. Вірніше, відчув їх настання, коли малював цю картину. Дай мені пару цигарок на ніч… — Бери всі, в мене є ще пачка. — Дзенькую бардзо, тримайся, добраніч. — Щасливо. На кінцеву зупинку з гуркотом завертав трамвай. Я прискорив ходу і через пару хвилин вже сидів біля вікна у майже порожньому вагоні, що їхав до центру міста. Ось і Марійчин будинок, я прикладаю долоню ребром до обличчя, щоб не віддзеркалювалося світло в трамваї на склі та вдивляюся у вікна Ма рійчиної квартири. У вікні її кімнати горить світло, штори відсутні, посередині її постать… Вона виглядає мене… Ось побачила, замахала рукою, я також махаю у відповідь, обертаюся доки витримує шия. Чудово, це — як поцілунок, ні, це щось більше, це щось інше…

— 38 —

ГЛАВА 6 Це щастя тривало ще недовго. Через три місяці Марійка сказала мені, що повинна їхати з мамою на два тижні десь до санаторію у Карпатах. Коли ми про щалися, вона якось незвично міцно стиснула мені долоні, потім обняла за шию, притиснулася об личчям до моєї щоки і, як дитина, заплакала, хли паючи носом. Я відчував її сльози на щоці, на шиї, гладив по голові, по плечах, — заспокоював. — Марійка, що сталося? Не плач, все буде добре, ти чому плачеш? — Ч-ч-через маму, — вона заридала. — Що, так погано? — Марійка кивнула. — Любий мій, любий… — і знову плаче. — Сонечко моє, заспокойся, я поруч. — Марійка плакала з півгодини і весь час не відпускала мою шию, я навіть стомився. — Та що таке, Марійко, скажи мені, що з тобою? — Нічого. Це так…. Ну, добре, я поїхала. — Листа ж напишеш? — Так, я передам через Оленку, добре? Ти ж пам’ ятаєш де вона живе? (Оленка — давнішня подруга Марійки). Телефон її в тебе є. — Пам’ятаю. Що ж, мені вже пора, мамі — привіт. Заспокойся. — Я спокійна, прощай. — Прощай, люба. Це була наша остання зустріч. А через тиждень, виходячи після пар на вулицю ім. 17-го вересня, я зіт кнувся з Оленкою, яка шукала мене. — 39 —

— О, привіт, Оленко! — Привіт, Юра, в мене для тебе лист… — Від Марійки? — Так, від Марійки. Пішли до парку: треба, щоб ти почитав і дав мені відповідь, я їй перешлю… Добре? — Добре, добре. — сказав я, холодіючи від передчуття біди. «Щось сталося», — майнула думка. Ми вийшли до парку біля університету. — Читай, присядь, я почекаю. — Оленка передала мені конверт, в якому були згорнуті аркуші, списані почерком Марійки, й відійшла у бік. Я розгорнув листа: «Любий мій, навіки коханий Юрчику. Коли ти будеш читати цей мій лист, я вже буду дуже дале ко, — у іншої країні, у місті Тель-Авів…» Я присів на лавку. — «О, Боже, що це?» Читаю далі: «…Пробач мені, пробач, пробач, пробач, якщо зможеш, — пробач, бо я вимушена була їхати з батьками. Зрозумій, мама дуже хвора, допомогти їй можуть тільки у Ізраїлі. В нас тут, у Союзі, немає ані ліків, ані спеціалістів по її захворюванню. Тата зацькували нанівець: його навмисно витискують з філармонії, — він не витримує, п’є ліки, але не допо магає — цькують жорстоко, знищують. Там, у Ізраїлі, його друзі домовилися про роботу в симфонічному оркестрі, — він зможе давати концерти, ти ж знаєш, який він талант! Але це не головне. Сам-один, з хворою мамою на руках, він не витримає, — я це знаю і ти знаєш, любий мій…» Я згадав Якова Михайловича… Нервове тендітне обличчя з виразними великими, сумними очима. — 40 —

Він мав трагічно зведені догори чорні брови; довгі, швидкі, як крила чайки, руки; сутулу спину… І справді, був великою дитиною, може геніальною, але дитиною. Так, він не витримає, — це правда. Я дістав цигарку, запалив, жадібно, до кашлю, затягнувся. Потім ще раз, ще раз. Трохи полегшало. Читаю далі: «…Я не хотіла їхати, але поїхала. Батьки казали мені: «Лишайся зі своїм коханим, ми якось самі потихеньку». Але, я знаю, що не зможуть, я мушу, це мій борг перед батьками, ти розумієш мене, мій коханий? Сподіваюся, що розумієш. Ти ж розумний, мій лицарю… Пробач, іще раз, бо ми приховували від тебе свій намір їхати: те, що оформлювали документи, дозвіл. Ти пам’ятаєш, як мама сумно дивилася на тебе? Вона дуже жаліла нас: і тебе, і мене. Я тебе знаю, — ти гарячий, міг наробити собі неприємностей, в тебе ж юрфак, то ти зіпсував би собі життя, а тут тебе, скоріш за все, не прийняли б. Бачиш, як склалося. Ти пам’ятаєш, ми говорили з тобою про віру в Бога. Коли я зрозуміла, що їду і мушу залишити тебе, моє кохання, то я почала ходити до церкви, крадькома, і молитися за нас з тобою. Плакала, але мене втішала Матір Божа. Я чула десь там, у серці, що буде скорбота, але, врештірешт, все буде добре. Юрчику, благаю, віруй у Бога та молись. Я буду молитись за тебе все життя і буду любити тебе все життя, бо я вже не зможу тебе розлюбити. Тепер уже можна, я скажу: ти — той лицар, якого я собі колись уявляла. Навіть зовнішньо він був як ти. Коли ми зустрілись там, біля Оперного, пам’ятаєш? — 41 —

Я впізнала тебе, але ти був кращим за той образ, що я малювала собі. Я була здивована, але це був ти. Весь час, що я знала тебе, я намагалась бути такою, якою ти хотів мене бачити. Жодного разу ти не зро бив мені зауваження з будь-якого приводу, але я відчувала, якою я повинна була бути і намагалась не видаватися, а бути такою для тебе. Сподіваюсь, мені це хоч трохи вдалося. Жодного разу, навіть у думках, я не погрішила перед тобою, всі решта — хлопці, чоловіки, — для мене просто люди. Я боюся загадувати наперед, але я знаю, що я зроблю, щоб залишитися тільки твоєю коханою. Ні, не бійся, я не вб’ю себе — це гріх, я знаю, і це не потрібно. Я спро бую зробити так, щоб більш ніхто не зайняв твого місця в моєму серці. Господь допоможе мені. Не сумуй, Юрчику, і, благаю тебе, не пий заради утіхи скорботи, я знаю, ти деколи любиш… Не засмучуй свою Королеву, я буду пильнувати за тобою, поба чиш. Будьте чемним хлопчиком, Мілорде. А знаєш, любий, може так і краще, — невідомо, що чекало нас попереду. Може, ми б втратили це наше чисте кохання… Хто знає? Господу видніше, правда? Прощай, любий мій лицарю. Р. S. Листа мені не пиши, передай на словах Оленці те, що ти хочеш мені сказати. Скажи правду, що думаєш. Оленка знає все, вона мені більше, аніж сестра, не бійся. Я не хочу, щоб у тебе були неприємності від відповідних органів. Лист цей поверни Оленці, вона його знищить. Цілую твої очі і руку. Пам’ятаєш, де? Твоя Марійка-Королева». — 42 —

Вище стояла дата — ще до її від’їзду. Мені не треба було брати з собою цього листа. Прочитавши двічі — я запам’ятав його на все життя. А згодом я записав сам собі його текст. Підвівшись, я підійшов до Оленки, яка сиділа на лавці віддалік від мене, опустивши голову. Я покликав її: — Оленко… — А?.. Все? — вона підняла до мене обличчя все в сльозах, які скоренько витерла рожевою хустинкою, що тримала у руці. — Так, усе… — я простягнув їй листа. — Ти як, будеш писати? — Напишу: «Один твій знайомий „дурень закоха ний“  — це кодове твоє ім’я, — сказав мені при зустрічі те й те… i припишу в кінці „ха-ха, як смішно“…» — Так-так, буде смішно… — Ну, щоб не зрозуміли про тебе, — всі листи до Ізраїлю читають в КГБ. — Я знаю. — Мені втрачати нічого, я вже закінчила консер ваторію, зрозумів? — Так. — Говори, я слухаю… — Напиши… що «дурень закоханий» її розуміє, не гнівається, не рве на собі волосся, що він її любить і буде завжди любити, що він обіцяє бути чемним, що він вже молиться, що він пишається нею, що вона зробила саме те, що мала зробити, що він, як і вона, навіть у думках не погрішив перед нею, що він, як і вона, мав у думках її образ, а потім зустрів її. Що він бажає їй щастя і нічого не вимагає від неї. Що йому — 43 —

дуже боляче, але він зціпив зуби і терпить… ха-хаха, як смішно! * * * Після закінчення юрфаку, я повернувся до Оде си. Багато чого було в житті. Наступні роки, поки я був у Львові, Оленка передавала мені від Марійки вітання та декілька слів, а потім я поїхав і зв'язок урвався. Коли минуло три роки після від'їзду Марій ки, вона передала мені через Оленку, що в неї ніби то є наречений, двох бути не може, а тому мені треба одружитися. У кінці лихих дев’яностих я знов опинився у місті свого кохання. Лемберг* змінився на краще: чисто, красиво. Щось потягнуло мене знайти Оленку і я пішов на знайому адресу. На диво, мені відчинила двері вона сама. — Ой, Юрчику, це ти? — Так-так, це я, дурень закоханий… Ми обійнялися. — Заходь, сідай, я зроблю каву. Їсти хочеш? — Ні, дякую. Що з Марійкою зараз, тобі відомо? — Відомо, — Оленка зітхнула. — Що? — напружився я. — Та ні, заспокойся, все добре, — вона жива, в Ізраїлі. Через шість років її мама все ж таки померла, батько одружився вдруге з колишньою одеситкою та й досі грає концерти, їздить по всьому світу. — А Марійка, що з нею? — А Марійка, коли дізналась, що ти одружився, як вона тебе просила, після смерті мами пішла у *

Одна з назв Львову.

— 44 —

монастир та прийняла постриг. В один із жіночих монастирів Руської зарубіжної церкви у Єрусалимі… Отакі діла… Вона виконала обіцянку, тепер в неї один наречений — Господь.

— 45 —

ГЛАВА 7 Після слів Оленки хвилин десять (можливо, й більше) я сидів мовчки не в змозі щось говорити. Вона ж майже нечутно плакала, закривши обличчя долонями. Я не міг усвідомити щойно почутого: мені здалося, що все це, про що я дізнався — нереальне, але ж це тільки здавалося… У глибині серця я розу мів — сказане Оленкою правда і ніщо інше. Більш того — я не вірив у те, що Марійка знайшла когось іншого, я ніколи в це не вірив. Як я сам себе не переконував, які логічні схеми не складав — все од но, жодної миті, я не вірив у те, що вона порушила дану мені обіцянку. За її дівочою душевною м’якістю я завжди відчував незламану стіну честі і якусь глибоку мудрість, притаманну, як правило, вельми літнім людям… Вона бачила мене наскрізь… вона знала, що я слабший за неї, набагато слабший та… дурніший. Вона поводилась зі мною, як з дитиною. Фізично здоровенною, розумово розвинутою, але зовсім немудрою, духовно немудрою дитиною. Як дорослі ховають від дітей ножі, голки, бритви, так Марійка «ховала» від мене те, що могло мені зашкодити, перш за все моїй гріхолюбивій душі, яка завжди тягнулася до сумнівної насолоди. Я це бачив, я це завжди відчував. Мав рацію Левко — я ніколи не був вартий Марій ки, ніколи і ні в чому. І слава Богові, слава Богові, що він розлучив мене з нею. Хто я по суті? Поруч з Марійкою я — брудна, агресивна мавпа поруч з білою чудовою квіткою… Сльози душили мене, я — 46 —

намагався стриматись, але не міг. Оленка підвелася, дістала з холодильника пляшку мінералки, налила мені повну чашку. — Випий, Юрчику, заспокойся. — Дякую, Оленко, мені б зараз стільки ж горілки випити… Дякую. — Марійка передала тобі прохання не пити алкоголю, після того, як дізнаєшся від мене все до кінця. — Добре, я… Пожартував, хоча, які зараз жарти… — В нас для тебе ще дещо є… — Що, цього замало? — Це просто не все… я зараз… — Оленка вийшла з кухні і за хвилину повернулася, тримаючи в руках Левкову картину. — Впізнаєш? — А як же! Звичайно… Я розглядав картину, яку тримала Оленка переді мною і… мені стало легше, набагато легше, навіть якось добре… «Левко, мій старий, вірний друже… ти й через роки піклуєшся про мене, втішаєш мене… Що з тобою зараз?» — майнула думка. — Тобі ще лист від Левка… — якось урочисто заявила Оленка. — Не ображайся, я тільки виконую прохання наших з тобою найближчих людей. Марійка залишила картину в мене для тебе, Юр чи ку, але просила віддати її тобі тоді, коли ти подорослішаєш… Здається, це настало. А Левка у місті немає років з п'ять. — Де ж він? — Все у листі, сам прочитаєш. — А чому ти вирішила, що я став дорослим? — На тобі хрестик і в тебе змінилися очі. — 47 —

— Невже? А мені здається, що я такий самий… — Саме здається. Ось лист від Левка, він залишив його в мене для тебе п'ять років тому. Оленка протягнула мені трохи пожовтілий поштовий конверт, заклеєний, і з написом «Юркові». Потім додала: — Хочеш, прочитай тут, я поки що вийду… може кави? — Ні, дякую, давай Оленко, я дійсно тут у тебе почитаю листа, а потім вип'ємо разом кави… Так можна? — Звичайно, так буде добре, я пішла… — Оленка вийшла з кухні, я лишився сам. Узявши кухонного ножа, що лежав на столі, я обережно розрізав конверт й дістав з нього лист. Я діяв, як уві сні, руки трохи тремтіли, я ще не прийшов до тями, але я поспішав осмислити все і відчував, що лист від Левка мені допоможе. Розгорнув аркуш: «Привіт, Юрко! Не знаю коли цей лист потрапить у твої руки, але дуже надіюсь, що потрапить. З при воду Марійки. Я згадую як ти страждав, мовчки, не скаржачись нікому, навіть мені; я згадую як ти зникав на тиждень, два. Я знаю — ти пив. Ти пив і страждав, ти боровся зі своїм горем і ти молився. Господь допоміг тобі перемог ти. Напевно, за молит вами Марійки. Ти підвівся і став на ноги. Слава Богові… Я знаю: Марійка нікого більше не покохала, тим паче не вийшла заміж. Це був обман тобі у спасіння (я про її „нареченого“). В тебе була занадто слабка віра і занадто великий егоїзм, вибач. Ти б не втримався довго сам на сам зі своєю бідою, ти міг знову зірва — 48 —

тися… Марійка це передбачала і зробила такий крок — просила тебе одружитися. Як ти гадаєш, якими зусиллями їй цей крок дався? Я особисто не уявляю. Вона любить тебе (так, так, не любила, а любить і завжди буде любити, бо любов не вмирає). Любить як дитину. Любить перш за все душею, гадаю, за певні твої якості, про які тобі говорити не корисно, бо тебе зразу розпирає від гордощів (ще раз вибач). Все, що Марійка робила, вона робила для інших: для батьків, для тебе, для Оленки і навіть для мене, грішного. Вона інакше не може, це така людина, во на живе для інших, розумієш? В неї, на відміну від тебе, немає егоїзму, зовсім немає. Пам’ятаєш князя Мишкіна з «Ідіота» Достоєвського? Вона — князь Мишкін, але тихий, непомітний, мовчазний. Як і кня зя Мишкіна, її Господь особливо любить, особливо оберігає, та дає особливо великий Хрест… І вона з благоговінням несе його… І тягне за собою усіх. Звідки я все це взяв? Не знаю звідки… Я так бачу ситуацію. Пам’ятаєш картину, що я намалював? Звичайно, пам’ятаєш. На ній таки майбутнє… Дивує шся? Я теж, коли писав, не міг сказати собі, чому саме я вас так намалював… Зараз скажу: ти там похмурий, вірніше не похмурий, ти на картині… мучишся, але тримаєш Марійку за руку і дивишся на неї — а значить, продовжуєш її любити. Вона ж здивована цим і посміхається тобі, втішає тебе, підтримує тебе, любить тебе. Перед вами алея, що тягнеться догори, а там, нагорі за кронами дерев видніється церковний купол з хрестом. Воно так і було: ви йшли у бік церк ви Святого Юра. Між вами хрест і шлях нагору. Вам — 49 —

важко, але є одна властивість, яка вас єднає — ви сильні, обоє сильні, але Марійка сильніша за тебе. Я надіюся, я дуже цього хочу, щоб ви зустрілися там, угорі… під Хрестом у тому віці. Ви йдете туди. І я хочу до вас, десь збоку… бути поруч, щоб там була Оленка, Надія Петрівна, Яків Михайлович, усі наші близькі, друзі, знайомі. Там, поруч із Христом. Але тут у миру, в мене особисто нічого, я бачу, не вийде. Я слабкий, я один не витримаю боротьби з гріхом. Я їду у Грецію на Афон у монашу республіку — спробую там. Марійка обрала єдино вірний для неї шлях; я думаю, вона вимолить тобі спасіння, а може й мені, грішному… Отак, Юрко… друже мій… Як будеш на Афоні, спитайся мене у скиту святої Анни. Не знаю ще, як мене наречуть, але думаю — знайдеш; кажуть що художники там по тріб ні. Прости мені, Юрко. Надіюся — до зустрічі. Твій Левко зі Львова». Так. Все стало на свої місця. Те, що відчував, у чому сумнівався, про що міркував було розставлено на свої місця Левковим листом. — Оленко! — покликав я. — Ну що, як справи? — Оленка зайшла до кухні. — Слава Богу. — Ось і добре… Каву п'ємо? — Із задоволенням. Від Левка вістей більш не було? — Було… — І що він каже? — Вже нічого, Левко помер. — Як це?! — 50 —

— Пневмонія, згорів за три дні — так мені сказала його сестра. — Давно? — Рік тому. В тебе сьогодні важкий день, Юрчику… — А в тебе? — Я вже звикла. Ще оце з тобою розібратися треба. Ти як? — А де я подінусь, треба сприймати все, як є, хоча важко все це, — видавив я з себе. — Не бійся, Оленко, пити не буду. — А що будеш? — Не знаю… — я поглянув на картину, яка стояла на столі під стіною якраз перед нами. — Дякую тобі, Оленко, за картину — це все, що в мене лишилося від моїх найближчих людей, з нашого минулого. Як далекий відблиск втраченого щастя…

— 51 —

Всесвіт над полум’ям

ГЛАВА 1 За обрієм З дитинства я чомусь не можу спокійно дивитися на обрій будь-якого краєвиду. Обрій мене завжди хвилює... Що там далі? Що ховається там у далині, за тими зеленими пагорбами, порослими високими деревами, що здалека виглядають маленькими ку щиками?... А за тим далеким лісом, що? Може степ до небосхилу? А може, якесь село понад річкою, яка в'ється десь із далеку, звідти, де ховається увечері сон це... І, навіть, коли обрій — це рівна, синьоблакитна смуга моря — мене все рівно вабить ця. нехай одноманітна далина... Деколи хочеться зірватися з міста і полетіти туди, до обрію... Але даремно... За обрієм буде обрій, інший, або схожий  — і так без кінця. І це чудово. Я так гадаю — це чудово, бо нескінченно й неповторно, як наше життя, що змінюється щомиті обрій за обрієм. Краєвид за краєвидом... Хоча, дуже часто ми бачимо те, чого й не хотілося бачити ніколи, але де подінешся... Не ми обираємо краєвиди, бо не ми їх створюємо. Ми лише спостерігачі й невільні учасники події... Так, так, невільні, бо дай нам волю — ми наробили б... Хата, де ми жили з мамою та бабусею, була майже край села. Хороша, велика хата під шифером з яб луневим садочком, городом та великою шовкови цею біля воріт. Мені було шість років, жили ми «на — 53 —

квартирі», поки тривав ремонт будинку у місті. Тато був у відрядженні, на «полігоні». Я все хотів його спитати, що таке «полігон», але не встигав, — він зни кав кожного разу ще до того як я прокидався у ранці і мені лишалося чекати його доки він приїде знову у зеленому мундирі, перетягнутий ко рич невими ременями з великою кобурою у чорних чоботах «гармошкою». Кожного дня після сніданку я ходив його виглядати у степ за село. Хоча бабуся казала, що ще рано. Але я все одне ходив... Сіра ґрунтова дорога тягнулася через поле до небосхилу. Мені далеко ходити не дозволялось тільки «до дерев», що височіли край до ро ги, гойдаючи величез ними зеленими кронами під степовим вітром. Я доходив «до дерев», а там в мене був свій «штаб» на розвилині могутніх гілок старовинного дуба. Залізти на розвилину було не складно, бо вона була не дуже високо, але з неї відкривалися відразу декілька краєвидів з обрієм. Спочатку я дивився на шлях, який трохи звива ючись серед широчезного степу, губився у далині під самим небом. Степ був ще зеленим бо літо тільки починалось, а небо було як завжди синім з білими хмарами. Машини або підводи з’являлися не часто, за ними завжди, якщо перед цим не було дощу, здіймалась курява. Тато міг приїхати на будь-чому: військових завжди з радістю під бира ли дядьки, і підвозили куди треба, навіть якщо бу ло не по дорозі. Якщо ж транспорту довго не бу ло, я починав роздивлятися навкруги. Спочатку, як правило розглядав ліс, що починався якраз за селом, ліворуч від дороги і тягнувся кудись далеко — 54 —

за пагорби. Ліс був старий, змішаний, ми з бабусею часто ходили до нього разом з іншими жінками із села за суницями. У лісі було цікаво, сутінкувато і навіть трохи страшно, коли починався вітер і дерева шуміли листям та скрипіли як стара підвода з коп ною сіна. А от праворуч починався степ, майже рів ний; він сходився з небом на обрію і зникав. Що там далі? Он за тими деревцями, що ледь видніють під білими хмаринками... Що там? Бабуся каже, що там Житомир, де ми живемо. А далі? А далі — Київ... А ще далі? А там Москва. А за Москвою що? А там Сибір... А що таке — Сибір? Величезні ліси аж до океану... Ого! А як туди попасти? Дуже просто: не будеш слухняний — обов'язково попадеш і там тебе ведмеді з'їдять. Не з’їдять — я втечу! Доженуть... А я на дерево залізу! Й вони за тобою... А так нечесно! А не слухатись маму — чесно?! Я слухаюсь! Еге ж... слухаєшся, як та юла — не вслідкуєш за тобою. І де ж та Сибір, га? Може он там, на самісінькому краєчку неба. — Я витягую шию, дряпаюсь догори по грубій корі дуба. — Ні? Не видно... — Гей, Юрко! Ти що там робиш на дереві? Злізай, бо впадеш! — Чую зненацька знизу крик Надійки, сусідської дівчинки, моєї однолітки. Від несподіванки я таки ледь не падаю з дуба, але втримуюсь, вхопившись за тоненьку гілку. — Ти що лякаєш мене, Надька? Я ледве не зірвався! — Злізай, пішли до лісу — нарвемо квітів на віночок. — 55 —

Надійка вміє плести дуже гарні вінки з різних квіток, я таких ще не бачив, як вона плете, каже бабуся навчила. — Зараз злізу, не кричи, я тата виглядаю. — Пішли за квітами, бо я сама боюся, а потім далі будеш виглядати свого тата! Я нарешті зістрибую на землю, потираю обдерті долоні. — Ось бачиш... з-за тебе обдерся, ну добре, пішли. А мамі моїй віночок зробиш? — Зроблю. Ми звертаємо з шляху на вузеньку доріжку, що веде до лісу. — Надя! — Га? — А у цьому лісі ведмеді є? — Мама каже, що вже давно нема — десь повтікали. — А може якийсь ще лишився, га? — Не знаю — Надійка зупиняється й трохи схи ливши русяву голову, напружено вдивляється у ліс зеленими оченятами. Мені стає її шкода. — Не бійся! Я пожартував... Ха-ха-ха! — А ну тебе, не лякай мене більше. — Добре не буду, пішли! Я йду трохи попереду — мені треба захищати Надійку, бо вона на мене надіється, значить — я за неї відповідаю, так мені тато казав: «Якщо на тебе хтось надіється за того ти відповідаєш». — Перед ким? — спитав я в тата. — Перед суспільством. — А що таке суспільство? — 56 —

— Усі ми, люди, що кругом тебе. — І діти? — І діти, і дорослі — всі люди. Зрозумів? — Зрозумів. І бабуся ? — І бабуся. Підходимо з Надійкою до лісу. Гарні квіти ростуть не у лісі а з краю. — Ось такі збирай і такі, і такі — каже Надійка зриваючи та показуючи мені квітки. — А такі? — показую я на суріпку. — Такі не годяться, тільки ті що я тобі показала. Ми збираємо квіти, крадькома позираючи на ліс. — Ну що,досить? Надю! — питаюся я показуючи Надійці пучок квіток. — Досить, пішли додому. А ти теж боїшся? — Кого? — Ведмедів. — Та ні! — А чого озираєшся?- сміється Надійка. — Так... Цікаво, хто там у лісі живе... — А може вовки? — Та ні,може тільки собаки. — А ти собак боїшся? — Якщо не сильно великі то не боюся — хороб рюся я. — А Бобку нашого боїшся? — Та він у вас кусючий, як пантера. — Як хто-о-о? — Надійка зупинилась. — Як пантера, що не знаєш хто така пантера? — Ні. — Це як тигр, тільки чорна така. — Та ну тебе Юрко, брехати любиш... — 57 —

— А ось і не брешу — спитай у мами. — А ось і спитаю, спитаю, спитаю — грозить мені пальчиком Надійка. Непомітно ми дійшли до краю села. — Ну що? Вінки сама будеш плести? — Сама, бо ти не вмієш — я в себе у дворі буду плести, бо дівчата набіжать і все мені поламають. А тобі я віночок для мами сама принесу, як сплету, чуєш? — Чую,добре, я до дерев пішов, на, тримай — подаю Надійці пучок квітів. — Я побігла до себе. — Ага. Надійка біжить по дорозі у свій двір розмахуючи пучками лісових квітів. Вона ходить босоніж, навіть по лісу. Я так ще не можу, але вчусь.

— 58 —

ГЛАВА 2 Схід та Захід Я знову на своєму спостережному посту, вдив ляюся у далечінь — нікого і нічого на дорозі... Сон це вже високо, на гілках дуба цвірінькають гороб ці, вітерець шелестить листям, на сусідніх деревах каркають ворони, десь у селі за спиною замикала корова, заіржав кінь — напевно обід, їсти захотілося. Ні, ще трохи посиджу, подивлюся, а потім піду до хати... Де ж та Сибір? — То напевно треба залізти аж на верхівку дуба, щоб побачити? І то не побачиш... *** Сніг хрумтів під ногами високими звуками, май же дзвенів. Не дивно — мороз за сорок градусів. Повітря трохи дерло горло — ми дихали через зал еденіли шар фи, йшли мовчки, бо говорити було важ ко, йшли вже четверту годину по заметеній снігом дорозі, що тягнулася через тайгу. З обох боків височіла темна стіна дерев, була ніч, але повний мі сяць неприродно яскраво освітлював вкриту сні гом землю і нас, чотирьох «бідолаг»*, змучених та втомлених ходьбою, яким ще треба було йти як мінімум годину до сибірського села, де був наш невеличкий притулок у маленькому балку**, що стояв осторонь села при дорозі. Зупинятися, щоб *  Бідолахи — заробітчани, сибірський сленг. ** Балок — маленький будиночок.

— 59 —

відпочити неможливо — відразу усе тіло пронизував лютий холод. Одне спасіння — рухатись, рухатись, мовчки, вперто, не зважаючи на втому, на голод, на спрагу. Йти, йти, йти. Я намагаюся відволіктися від реальності: згадую минуле, якісь пригоди, щось смішне... та ось... двадцять років тому... ну да, сидів малим на дубі і виглядав тата, а ще хотів Сибір побачити... Ну да, точно. А баба Настя, як казала: «Будеш неслухняним, попадеш у Сибір і там тебе ведмеді з'їдять». Правду казала бабуся... Правду... Тільки ще ведмедів нема, поки що... Я оглядаюсь навколо. Ну, зараз зима, ведмеді сплять у берлозі, але є «шатуни», правда нас четверо — один ведмідь може побоятися напасти. Мимоволі мацаю обух сокири за поясом під ватником... Ех, якби зараз туди потрапити у дитинство, як там було добре, світло, тепло, чудово... *** — Юро-о-о! — чую позаду голос баби Насті, ози раюся: бабуся стоїть у далині, край села біля тину, в синьому довгому платті у білій хустині. Однією рукою впирається у бік, другою махає мені, щоб я йшов до дому. Зіскакую з дуба на траву, поспіхом обтрушуюся від пилюки, біжу до баби. — Ну що, немає тата? - питається коли я підбіг вже близько. — Ні, немає... — Отож, що я казала ще рано, пішли їсти. Заходимо у двір. Рекс на ланцюгу біля сараю, мій друг, скавчить побачивши мене. Підбігаю, гладжу його по голові, тріпаю за хутро на холці. — 60 —

— А ну, скоро руки мити! Дивись на нього! Встиг неш ще набавитися... — ворчить бабуся. Мию руки біля рукомийника, штовхаючи носик догори, вода тепла — нагрілися на сонці, мило хоче висковзнути з рук, та я не даю, витираюсь льняним вишитим рушником, що висить на паркані, біжу до хати на кухню. На столі тарілка з бордовим борщем, поруч на рі за ний шматками домашній пахучий хліб (тоді ще пекли), розрізана на четверо цибулина. Бабуся набирає ложкою з півлітрової банки жовтувату сме тану, кладе у борщ разом з ложкою. — Мішай та їж. Я мішаю борщ у тарілці, він стає світло-рожевим, мокаю у солянку чверть цибулини, їм хрумаючи со ко ви ту гірко-солодку цибулю, кусаю пухкий хліб, сьорбаю борщ. — Не сьорбай, їж чемно, ложку правильно тримай, як я тебе вчила? Отак, молодець, так і їж. Бабуся невгомонна, але я звик і якщо вона мовчить, то мені стає тривожно. *** Нарешті там попереду почулося гавкання сіль ських собак, потягнуло пічним димом... Ще трохи... Ноги ледве пересуваються з болем, але треба йти. Ось і Підгірне, світла у вікнах дерев'яних бу диночків майже нема, де-не-де у дворах горять ліхтарі. Дахи, вкриті сніговими ковдрами, поблис кують у місячному сяйві, з деяких пічних труб до го ри в'ється легкий димок. Собаки біля кожних воріт добросовісно нас обгавкують, передаючи ес — 61 —

тафету від одного двору до іншого. Ось і розви лина дороги за селом, трохи на пагорбі наш балок, віконці світяться, значить Роман живий, чекає нас. Володя підходить перший, стукає у двері. — Хто там? — чується зсередини. — Гості зі Львова, відчиняй! — Нарешті! — Рома відступає від дверей, пропу скаючи нас всередину. — Я вже й не надіявся вас живими побачити! — зі сльозними нотками у голосі, але радісно заявляє Роман. — Надія вмирає останньою! — ще має сили жар тувати Сергій. Всі валимося на лавки, на ліжка, вже не в змозі три матися на ногах. Слава Богу — дісталися. Потрохи починаємо розстьобувати ватники, знімати шапки, шарфи, рукавиці. — Чай пити будете, хлопці? — питає Рома, тя гнучись за великим чайником на столі. — Який чай, Ромік... Спати тільки спати, — бур моче Володя, стягуючи з ніг чоботи. Я підводжуся з лавки, знімаю ватник, шапку, й хитаючись йду у другу половину балка — невеличку коморку з віконцем, вішаю одежину на цвях, сідаю на своє ліжко. Свідомість наче мчить униз, у якусь бездонну прірву, але знову оживають спогади того дня з дитинства. *** Поспавши після обіду відходжу у двір, зненацька скрипнула хвіртка — вбігає Надійка у синьому сара фані з величезним вінком на голівці. — Дивись, Юрко, який в мене віночок! Подо бається? — 62 —

— Подобається! Гарний віночок. Ти в ньому так і будеш ходити? — Так і буду, доки не зів'яне, а на ніч зніму, бо розсиплеться. А це твоїй мамі — Надійка виймає з-за спини ще один вінок, дуже схожий на той, що в неї на голові і протягує мені. Беру обережно вінок, розглядаю. — Хороший, — кажу. — А «спасибі» хто скаже? — Надійка крутиться на босій п'ятці, як юлa, розкинувши руки. — Спасибі, — трошки зніяковів я. — Будь ласка, ну я побігла до дівчат, приходь до нас у квача грати! — Надійка вискочила з двору... Мамі віночок сподобався, бабусі теж, вони міряли його по черзі перед дзеркалом і навіть хотіли надіти мені, але я не схотів і втік у двір до Рекса («Шо я їм, дівчинка, чи що?!» — обурювався я про себе). Рекс мене, вочевидь, підтримав і ми з ним довго ще бавилися, перетягуючи старий солдатський ре мінь. В решті-решт він мене переміг, бо собака був здоровий і висмикнувши з моїх стомлених рук здо бич, заховав її в себе в конурі. — Бач, який ти друг… — сказав я Рексові. — Надурив мене! Не погоджуючись зі мною, пес закрутив кудлатою головою, неголосно гавкнув у мій бік і почав чухати за вухом задньою лапою. — Раз ти такий, то й сиди сам тут з тим ременем, можеш його з'їсти, — сказав я Рексові, показав йому язика й вискочив з двору на вулицю. За околицею було гарно: багряне сонце вже ховалося за лісом, непомітно, нечутно, повільно — 63 —

зни кало з очей, пускаючи скрізь верхівки дерев жовто-рожеві проміні. «Куди ж воно?» — подумав я. «Де ж воно ховається? А ну, подивлюся...» Побіг до свого «штабу» на дубі. Звичними рухами забрався на знайому розвилину і став дивитися як і куди заходить сонце. Та ні — не видно, воно спокійно зникло за лісом. Почало темніти і трохи холодати. Треба йти додому, і все жде воно там ховається?

— 64 —

ГЛАВА 3 Спогади Соснові поліна дзвінко розліталися з-під колуна, який глухо вдаряв у кедрову колоду, розколовши чергового чурбака. «Вже, мабуть, досить — на пару днів топити виста чить» — вирішив я і почав збирати дрова, складаючи їх під стінку балка, закінчивши роботу, сів верхи на колоду, змахнувши з неї рукавицею тріски, запалив папіросу і став дивитися як заходить сонце. Воно ховалося за верхівками дерев безмежної тайги,що стояла стіною за дорогою край села. Десь я це вже бачив... точно... хутір Світин під Житомиром. Я хотів побачити куди ховається сонце... Малий... дурний... хотів знати що там далі за лісом на заході. І таки потрапив на Захід... Бач, як вийшло... Хотів побачити Сибір — побачив, й досі дивлюся, аж нудить, хотів побачити Захід — побачив. *** Перші дні у Львові як у казці: вузенькі вулиці, ста ровинна бруківка, будинки зі статуями та визерунками. Неповторна архітектура міста приго ломшувала красою та різноманіттям. Ходиш весь час із задертою догори головою, як у картинній га лереї — не відірватись. Але треба їхати до гурто житку — готуватися до вступних іспитів до універ ситету. — 65 —

Абітурієнти жили по п'ятеро у кімнаті. Зранку сні дали внизу, на першому поверсі, у кафе і за підруч ники. Вступні білети вчили «на зубок», перевіряли один одного, імітуючи відповідь викладачеві. Вчили, вчили. Готувались, переживали, хвилювались, боя лись, але ж троє з п'яти хлопців з нашої кімнати поступили, причому Василь, якому бала не вистачило минулого року, цього разу все ж таки пройшов на юрфак, молодець. Після іспитів усі роз’їхалися по домівках, а я ще на пару днів лишився у гурто житку (до десятого липня ще можна було жити) в мене скінчилися гроші і я чекав переказ з дому. Від хлопців лишилася майже повна трьохлітрова банка маринованих огірків, шматок сала з півкіло, буханка черствого сірого хліба й неповна пачка чаю — ось і все, але на пару днів цього мені вистачало. В мене було ще три рублі з копійками — на трамвай, на цигарки, на морозиво... І я пішов роздивлятися Львів. Невже я буду тут жи ти найближчі п’ять років, як мінімум? Цікаво... Розмовляю з людьми українською, яку вчив у школі, а вони питаються: «Ти звідки?» Діалект звичайно інший — у Києві так не говорять, на Полтавщині, звідкіля мій тато, тим паче, а у нас у Одесі взагалі розмовляють російською, хоча більшість вважає себе українцями... Отаке... Люди тут суворіші від одеситів, але більш ввічливі, є навіть шляхетні особи, при цьому шляхетність не напускна, а якась внутрішня. Спілкуєшся з людиною і відчуваєш, що тобі бракує і доброзичливості, і стриманості, і поступливості. Бувало й навпаки, але не часто... Так, думаю, цікава цивілізація... З одного — 66 —

боку різноманіття особистостей, з іншого — загальні риси поведінки більшості... Але чому так? Поживе мо — побачимо… «Російськомовних людей теж було чимало проте скоріше за все двомовних, при цьому російський діалект трохи подібний до одеського, неяскраво вираженого, тому, може, коли я говорив російською, то одесита в мені не впізнавали. Ввечері, стомлений не стільки від мандрів, скіль ки від вражень, йшов до гуртожитку. У кіоску на зу пинці трамвая купив пляшку львівського пива, бо чув, що гарне, заховав у нагрудній кишені піджака, щоб вахтерка не чіплялась, й піднявся на п’ятий поверх до свого помешкання. У будинку гуртожитку стояла якась неймовірно гнітюча тиша. Ще день тому тут було стільки наро ду… шумі ли, бігали, гукали один одного, навіть, деколи, пісні співали, а тепер — як на цвинтарі. Ти ша, темрява, кроки якось занадто чутно лунають у довгому темному коридорі, десь стукає шибка на протягу… У номері голі ліжка, без матраців… Я сів до сто лу, закурив, відкоркував пиво. Ковтнув шипучу гір кувату рідину — смачно, відрізав невеличкий шма ток сала, хліба — зробив бутерброда. Так, сало з пивом — те що треба. Встав, виключив світло, пі дійшов до вікна. З пагорба Майорівки на якому бу ли гуртожитки відкривався вид на Львів у нічних вог нях, вогниках, сяйвах. Щось чарівне було у цьому нічному видовиську. Вже можна трохи розслабитися — іспити позаду, я зарахований на юрфак, але що попереду? Як там воно буде? — 67 —

*** Так, що було — то було, підвівся з колоди, бо холодна, дивлюся на перші зірки, що одразу після заходу сонця повисипали на ще темно-синьому північному небі. «Для чого все це? Усі ті події що були зі мною раніше, те, що відбувається зараз? Для чого все це?» Думав я, роздивляючись блискучі сузір’я над головою. «Невже просто так? Стихійний збіг об ставин? Абсурд. Одні події зумовлюють інші, нас тупні, викликають їх, припиняють, змінюють. Випад ково, самі по собі? Не можу в це повірити — занадто складні траєкторії подій, стосунків, впливів. Дуже, дуже неймовірно, як, наприклад, металобрухт сам со бою склався у космічний корабель, стартував і полетів без втручання людини. Дуже мудро… а головне — ймовірно… Хтось править усім цим Всесвітом тихо, непомітно, але потужно й невід воротно; якщо це Ти, Боже, про якого казала мені бабуся, то дай якось знати, скажи мені, чого Тобі від мене треба? Що я мушу робити? Скажи, бо я зовсім збився зі шляху, як шлюпка, що відірвалася від корабельного канату у штормовому океані. Куди мене несе, де моя пристань? Благаю, Боже, якщо це ти усім правиш, не лишай мене самого, бо я загубився у нічному лісі? Знайди мене! Виведи з темряви — невільно вирвалося в мене чи то думка, чи то крик уголос, не пам’ятаю. «Я тут, Юрко. Я завжди поруч із тобою», — блискавично майнула у голові думка, яку я майже почув слухом. Це було як голос — спокійний, тихий, наче літньої людини, але чіткий і зрозумілий. — 68 —

— Юрко! — почувся за спиною голос Романа через відчинені двері балка. — Ходи чай пити з білим хлібом, змерз напевно? — Йду, — відповів я. *** Вчитися важко, завжди, навіть якщо подобається. Дарма, що не мішки з піском тягати... І не від «здібностей» це залежить. От дивіться — ти не знав, а маєш дізнатися, як працювати, причому не як би хотів, а як тебе вчать — іншого шляху немає. Вчи теми у підручниках, слухай лекції, які не завжди цікаві і не завжди зрозумілі. І тут тобі не школа... З дев’ятої до третьої мусиш вчитись кожного дня, окрім неділі. Вчиш, вчиш... Важче за все спочатку, бо вчишся вчитися, потім, як трошки звикаєш до навантажень, стає легше. Навіть деколи можна розслабитися. А як студен ти розсла бляються? Звісно, як... Спускаємося до ви хо ду по схід цях після останньої пари майже мов ч ки — мозги заки піли, спини заніміли, руки затерпли. У вухах ще луна, наче здалеку, тріскучий, нудотний, але мудрий голос професора: «Так от, товариші! Конституцію можна визна чити, як основний закон, що встановлює засади, цілі, на прямки і підстави усієї законодавчої системи будьякої держави, законодавство якої ґрунтується на демократичних принципах, або є обмеженою мо нархією, як наприклад, у Великобританії. Де вона так і визначається, як конституційна монархія». Хтось ляснув мене по плечі... ага, Олексій. — Ну що, одесит, на пиво йдемо? — 69 —

— Можна — кажу — удвох, чи когось іще прихо пимо? — А ми вже з Вітьком домовились... Це ми тебе прихоплюємо, а не ти нас, ясно?! — Ти дивись, які герої! То я вас прихоплюю, а не ви мене! — А гроші в тебе є, пияко? — У твоїх кишенях, перевір — мають бути! — У вас в Одесі усі такі спритні? — Ні, через одного, один спритний, другий «тор мознутий», як зі Львова... — Ти що, на Львів бочку котиш? Ми тебе за це у пиві втопимо! — Так я цього й добиваюся! Так куди йдемо? На Комсомольську чи на Грюнвальдську? — Давайте на Комсомольську — на Грюнвальській зараз вже повно народу, — пропонує Віктор. — Давайте ще Богдана візьмемо, кажу я, побачив ши попереду свого приятеля — Бодю! Йдеш з нами на Комсомольську? — На пиво? Чи на каву з лікером? — Цього разу на пиво! — А хто з нами? — Та ось, — кажу, — Віктор з Олексієм просяться. Беремо, чи ні? — Ну, якщо обіцяють чемно себе поводити... не волати пісень, як минулого разу, не чіплятися до міліції, не приводити з вулиці повій... То, може, візьмемо... Так, Юрко? — Авжеж. Ми добрі пацани... А головне — якщо в них грошей багато... то беремо неодмінно! — 70 —

— Меркантильний одесит може спаплюжити будь-яку високу ідею своєю жадібністю, — зітхає Олексій, трагічно зводячи очі догори. — Ваші «високі ідеі», сер, спаплюжити неможливо — нема куди далі... — у тон Олексію додаю я. Так жартома «підколюючи» один одного, крокуємо вузенькими вулицями помахуючи безтурботно «дипломатами». Після таких розумових навантажень на лекціях та семінарах говорити про щось сер йозне було просто неможливо. Голова просто відмовлялася думати, вимагаючи чогось зовсім про тилежного тому, що мучило нас протягом шести годин щоденно, декілька днів підряд, не рахуючи занять у бібліотеках вже після пар.

— 71 —

ГЛАВА 4 Перша казка діда Максима Діда Максима у Свитіні любили всі, особливо діти, бо й він усіх любив, а дітей — найбільше: цу керками пригощав, і на підводі катав аж за село, і казки розповідав. Аж чую — недалеко підвода то рохкотить, у двір забігла Надійка й кричить мені: — Юрко! Ану давай швидко! Дід Максим підводою їде! Усіх дітей катає! Аж за село у степ! Казку обіцяє розповісти! Давай з нами! Бабо Настє! Пустіть Юрка з нами! Не бійтеся! Я за ним доглядатиму! Бабуся глянула через паркан на вулицю, і поба чивши підводу з дідом Максимом та десятком малю ків, гукнула дідові: — Максим Гнатович! — Що, Корніївна!? — Мого візьмеш? Ти далеко? — Та ні! Ось проїдемось до шосе — і назад додому, давай свого онука, не бійся! Ми потихеньку! — Ну, що? Прокотишся з дідусем? Га? — Канешно! — Ти дивись на нього! Каа-не-ешно, — перекри вила мене бабуся, — давай, скоро! Біжу з Надійкою до підводи, залазимо наверх, до помагаючи один одному, стаючи ногами на дерев'яні — 72 —

спиці коліс. Дiти з підводи тягнуть нас за руки: — Давайте! Залазьте! Ось сюди, на сіно! Сідайте... Дід Максим уважно за нами слідкує, сидячі «полу боком» до нас на старому кожусі, спираючись рукою на дошку, що лежить поперек підводи. Дід сивий, су хенький, невисокий. Обличчя в нього засмагле, все в зморшках, на потилиці старий сірий картуз, а з-під нього дивляться великі світлі очі, наче посміхаються весь час. Борідка недовга скуйовджена, руки майже чорні, порепані від важкої праці. — Ну що? Їдемо? Н-но-о! Сивка! Невеличка сива кобила обережно рушила з міс ця, підвода злегка затряслася. — Діду, діду! А казочку розкажете? — гукає На дійка. — Обов'язково! Ну що? Усі зібралися? Тоді слухайте! Жив один хлопчик: маленький, рочків шість йому було. І тато в нього був, і мама, і бабуся. І добре йому було жити — все в нього було: і хліб, і до хліба, а все ж йому хотілося десь поїхати — не сиділося вдома! Отож вийде за село і все роздивляється: де, що... Все йому цікаво було, що там у світі робиться, усе він хотів побачити... Ну і що? І ось вирішив він з дому втікти, щоб мандрувати... Зібрав він торбу, поклав туди хлібину, сала шматок, цибулину, огірка і втік вночі з хати! — Ти ба, яки-и-й... А вовки його не з'їли? — перелякано заскиглила Марійка. — Так от, слухайте далі. Іде він уночі по дорозі. Іде, собі, іде, довго йде... Навіть стомився. А місяць яскравий такий! Світить ясно, майже все видно, зорі — 73 —

на небі великі! Аж бачить він — при дорозі липа висока... Дай, думає, сяду під липою та спочину. Сів він під липою, відломив хліба шматок, сидить, їсть хліб , на небо дивиться. А тут хтось по дорозі, іде у білій одежині, такій довгій, іде собі потихеньку, іде. — Ой, як страшно! — гукнула Надійка. — А ти не лякайся, а слухай, — вів далі дід Максим, поглядаючи то на шлях, то на нас. — Так ось... Хто ж це сюди йде? — думає хлопчик. Придивився, а то старий такий дідусь із сивою бо рідкою, ну, як у мене... Підійшов він до хлопчика і каже: — А ти що тут робиш, хлопчику, га? А той відповідає: — Я, діду, мандрую, хочу світ побачити! — А тато в тебе є? — питає дідусь. — Є, — каже хлопчик. — А мама? — І мама є, і бабуся є. — А вони тебе відпустили? — Ні, — каже хлопчик, — я сам пішов. — А хіба так можна? — питає дідусь. — Можна, — каже, — бо я так захотів! — Ага, — каже дід — ну ось ти мені і попався! Схопив він хлопчика — і в мішок! На плечі заки нув — і пішов собі. Як почав хлопчик плакати! «Дідусю, кричить, відпустіть мене, я буду чемним, слухняним, я більш не буду з хати тікати, я буду ма му, тата слухатись! Я навіть бабусю слухатись буду!» «Ні, не пущу!» — каже дід. І несе його далі у мішку! — Він не з'їсть хлопчика? — жалісно спитала Надійка. — 74 —

— Тож слухайте далі! Несе його дід, несе у мішку, довго несе, аж нарешті поставив мішок на землю, добряче зав'язав його і десь пішов... Сидить хлопчик у мішку, сидить, не бачить нічого, бо мішок не про свічується. І страшно йому дуже... Що, думає, зі мною той дід зробить? Чи з'їсть мене, чи у річці втопить? Сидить і плаче... Аж чує хтось поруч десь кричить, плаче, бігає. Гукає когось. «Що це таке?» Думає хлопчик і почав прислуховуватись. А там такий плач, так люди кричать! «Ой, де ж наш синок! Де він пропав! Куди він дівся! Ой, яке горе!» Прислухався... А то його мама голосить, і бабуся, і тато кричить! «Ага, думає, то вони, напевно, мене шукають...» І почав кричати: «Тату й мамо! Я ось де!» А ті його знайти не можуть, бо дід того мішка за городом, під тином поставив, де бур'ян високий. Аж нарешті знайшли його, розв'язали мотузку і витягли хлопчика з мішка! Ой яка радість була! «Живий, — кричать, — живий!» А потім тато його, хлопчика, питає: «А як ти у мішок потрапив? Га?» Ну той все й розповів з переляку. А тато узяв лозину і по спині його, і по шиї, и і по сідничках... — Ой! — вирвалося майже у всіх дітей. — Отож! — суворо сказав дід Максим — А як ви хотіли? Хіба так можна робити? Як батьки переживали? Як плакали? І що могло у дорозі з тим хлопчиком статися? Могли і вовки з'їсти і собаки, міг втопитися у річці, у лісі заблукати... Так от... Цей, як його? Ага... Ну так тато покарав того хлопчика і у коморі закрив аж до вечора, щоб знав, як з хати тікати. Сидить, значить, хлопчик сидить і заснув. А хтось його за плече так торкає, будить. Прокинувся — 75 —

він — а перед ним той дідусь, що у мішку його при ніс. «Ну що, питає, не будеш більш так робити?» І посміхається. «Ні, — каже хлопчик, — більш ніколи не буду». «Ну й добре» — каже. Погладив він його по голові й зник. — Як зник? — спитала Марійка. — А так, зник — і все. — А хто ж той дідусь? — питає Надійка. — Микола Чудотворець, — якось загадково від повідає дід Максим. — А хлопчика як звали? — А як мене, Максимкою! — А де він зараз? — Він зараз вже старий і катає діточок на під воді, щоб вони самі з хати не тікали, та казки їм роз повідає. — То ви були, дідусю Максиме? — якось радісно питає Марійка. — Може, я, а може, хтось інший, це байдуже, діти. А головне — то треба бути слухняним. «Ех, не пішла мені на користь та казочка дідуся Максима, не пішла», — думав я, ковтаючи гарячий чай разом із хлопцями у балку, що стояв трохи на пагорбі у сибірському селі Підгірне. «Ех, якби зустрівся мені той дідусь із мішком, посадив би мене у той мішок і відніс би до Одеси, туди, де тато й мама... Хай би мене лозиною або дрючком, по спині і по шиї били, я б навіть вдячний був... Або до комори посадили б... Дідусю! Дідусю із казочки діда Максима, забери нас із хлопцями звідси!» — 76 —

*** У пивному барі було трохи сутінкувато, бо це був глибокий підвал. Декоративна стіна фортеці з трьома гарматами надавала приміщенню загадко вого та незвичайного вигляду, лаковані бочки за мість столів, вітражі на вікнах під стелею, мідні бра у вигляді смолоскипів на стінах виводили свідомість у інший вимір. Туди, де немає часу, де інші правила поведінки, спілкування, взаємовідносин. Радянські пивні бари... Це була якась віддушина. Там можна було говорити майже все, що думаєш, навіть незнайомим людям, при цьому знайомитися було зовсім не обов'язково, і, скоріше за все, якось не потрібно... Там, у барі, прокурор міг висловлюватись як ди сидент, слюсар міг вирішувати питання, що входять до компетенції міністра, парторг міг критикувати Маркса разом з Леніним, називаючи їх козлами, а інс пектор карного роз шуку «пити мирову» з ки шеньковим злодієм на вкрадені останнім гроші. Черги ще не було, бо ще не кінець робочого дня, людей теж було небагато, навіть можна було вибрати місце. Узявши по дві «гальби» пива, для початку, ми розгорнули пакет смаженої мойви, що купили по дорозі у гастрономі по рубль — десять за кіло, цокнулися келихами й відпили по половині. Смажена мойва була свіжа (бо її завжди розбирали швидко) і жирна. Ми «рубали» її з сірим хлібом, бо зранку нічого не їли; з'їдали разом з головами та хвостиками, запиваючи пивом майже мовчки. — Ну що, пацани? Нормально отдыхаем? — по рушив мовчанку Богдан, підкурюючи сигарету. — 77 —

— Гріх скаржитися, — відповів Віктор, — в мене остання лекція й досі у вухах лунає, не можу відво ліктися, — все ж поскаржився він. — Та майже у всіх так само, у «профа» нашого, ще голос такий скрипучій, як двері у туалеті... Як його жінка витримує? — Може, їй подітись нікуди? — припустив Олексій — Так само, як нам усім... Проте це не найстрашніше, що може бути. — А що могло бути? — спитав я. — А все, що завгодно, — каже Олексій. — До речі, завтра — День міліції... Відсвятковувати будемо? — Я, особисто, у міліції працювати не збираюся, так що це не моє професійне свято... — заявив Богдан. — Хто йде до міліції після «універу», той хай і святкує, проте я готовий його підтримати і навіть проголосити тост. — Давай, проголошуй. — Не раді п’янства окаянного, а «даби не отвикнуть!» — Так ти його кожного разу проголошуєш! — Ну так придумай щось цікавіше! — Щоб лінія партії з трамвайною не пересікались! — О, нормально! Гайда, хлопці! Будьмо! По повній! Всі випили по повному келиху, не відриваючись. — Ну що? Повтор? — спитав Олексій. — Ну що, може, по домівках, уроки вчити? — спитав Віктор. — Я — пас — сказав я. — Що «пас»? — Уроки вчити... Всі засміялися. — 78 —

ГЛАВА 5 Друга казка діда Максима Деякий час їхали мовчки. Підвода торохкотіла по ґрунтовій дорозі, а навкруги до обрію стелився степ. — Діду Максиме! — обізвалася Надійка, — а Микола Чудотворець — він на світі є? Це правда? — Правда, діти, правда... — А ви його ще бачили? — Бачив, бачив... — Ой, діду! Розкажіть! Розкажіть! — загукали діти. — Ну так слухайте... То ж було, як я на війні був... — А там страшно було? — спитав Іванко. — Бувало й дуже страшно, а бувало й так собі... — А людей вбивало, на війні? — жалісно протяг нула Марійка. — Ой вбивало..., багато вбивало, — зітхнув дід Максим. — А як вас не вбило? — А от слухайте та не перебивайте. Так от, як його? Ага. Послав нас комбат у розвідку. — А хто такий комбат? — Командир, начальник... не перебивайте, слу хайте. Ідемо ми утрьох по лісі до села, розвідати — чи є там німці, чи нема. І так через яр перейшли, вгору піднялися, чуємо — десь поблизу німці говорять. — 79 —

Підповзли ближче, дивимось — багато німців, окопи риють. Ми назад — і там німці, праворуч — і там німці... Хотіли у яр спуститися — і там уже вони є. «Ну, думаємо — попалися ми їм у лапи... Що з нами буде?» Засіли ми у кущах, боїмось ворухнутися, чекаємо — як втікти? Дуже ми злякалися, а я хлоп цям і кажу: «Давайте, хлопці, помолимося, може Бог нам допоможе?» «Ага, допоможе... — каже один, — чекай...» А другий каже: «Давай, Максиме, тільки я, каже, молитов не знаю». «А повторюй за мною», — кажу. І почав — і «Отче наш» читати, і «Богородицю» Сидимо так півгодини. Аж бачимо: німці десь убік пішли — їм там обід привезли, а так збоку по лісі іде дід у довгому кожусі, хоча літо було. Він до нас підійшов і тихенько каже: «Ходімо зі мною...» і рукою так махає: «Давай, давай…» Ну що робити? Ідемо за дідом. Провів він нас через ліс тихенько і каже: «Отак прямо йдіть через низину і до своїх вийдете». «Спасибі, діду!» — кажемо. А він: «Бога благодаріть». А тому, хлопцеві, що молотися не хотів, каже: «Допоможе, допоможе». Так нас і не вбили німці. — А то Микола Чудотворець був, діду? — А хто ж іще? — А ви його впізнали? — Спочатку ні, не впізнав, а потім, як вже до своїх вийшли — впізнав. І як той дід міг чути, про що ми у кущах говорили, якби він не був Чудотворцем? От і чого у Бога попросиш, те він через своїх святих дасть. «І хто це такий, Микола Чудотворець?» — думав я, слухаючи дідові оповідання. Але ж діти всі знали, а — 80 —

я не знав, та відчував, що є він, Микола Чудотворець. «А ну, думаю, попрошу я в нього, щоб тато мій скорі ше приїхав, ось повернусь додому, вийду в садочок і попрошу». Підвода вже доїжджала до шосе, по якому їздили машини. Несподівано з шосе, нам на зустріч звернув великий синій «ЗІМ», здіймаючи сіру куряву. Дід Максим з'їхав підводою трохи праворуч, пропускаючи машину й зупинив коняку. Але «ЗІМ» також зупинився напроти нас, з нього вийшов мій батько у зеленому польовому мундирі, весь пере тягнутий коричневими ре менями з кобурою, у чорних чоботях «гармошкою» та весело гукнув ді дові Максиму: «А ну, давайте одного героя сюди!» *** Моє ліжко у балку було якраз навпроти невелич кого віконця під цегляною стінкою, за якою нервово, але тихо гуло полум'я у невеличкій печі. Стіна була гаряча, приємно дихала теплом у спину, а за вікон цем на нічному небі висіли величезні яскраві зорі. Після міцного чаю спати не хотілося, але й гово рити з кимось також. Хотілося спокою. Але де ж він візьметься, спокій? Думки, думки, спогади... Зірки ті самі, що й над Карпатами... над Львовом, над Києвом, над Москвою. Що там зараз робиться у Львові? Напевно, все так само, як і було... І якщо я не повернуся назад, то навряд чи що зміниться... Згадався вірш Цвєтаєвої: «И будет жизнь с ее насущным хлебом и суетою дня. Все будет так, как будто бы под небом и не было меня...» Цікаво... якщо я зникну, то майже нічого не зміниться, але! — 81 —

Але весь цей Всесвіт з небом, зірками, містами, горами, морями, лісами, людьми, подіями, історією, знаннями вміщається у моїй свідомості, яка здатна його сприймати, запам'ятовувати, аналізувати, бачи ти, відтворювати у подіях та зображеннях. Якщо зникну я, то зі мною зникне мій Всесвіт, який в ме ні... Невже зникне? Куди? Адже моя свідомість — це не кіноплівка, не книга, не картинна галерея. Сві домість безмежна, вона може за допомогою уяви переміщатися на неймовірні відстані. Миттєво уявляти або створювати образи, величезні тексти будь-якої розумової творчості, чути, говорити, стра ждати, радіти, насолоджуватись... І все це зник не безслідно разом з тілом? Ні, ні... Свідомість набагато більша за тіло, незрівнянно більша, бо тіло обмежене і у просторі, і в можливостях, і в часі... А свідомість? Вона може рухатись у часі без обмежень, уявляючи, згадуючи. Свідомість впливає на тіло, змушуючи його рухатись так чи інакше. Стан свідомості передається тілу: хвилювання, жах, спокій, гнів, радість... То що ж первинне? Що зумовлює життя? Тіло? Ні, свідомість... Чи, як кажуть, «душа». В принципі душа і є свідомість. Мабуть... Стан душі від дзер калює обличчя, особливо очі... А чому, цікаво, ми розуміємо вираз обличчя, очей інших людей? Розуміємо з дитинства, розуміємо краще, ніж слова? Це властивість свідомості, душі... І що? Вмирає тіло... зникає свідомість? Свідомість, що керувала тілом, живила його, рухала, бентежила, заспокоювала? Як це може бути? Зносилася стара сорочка — і вмерла людина? Абсурд... дурниці. Во чевидь, ні... Свідомість, душа — первинна, тіло по — 82 —

хідне, вторинне... Та ось: вмерло тіло, зруйнувалося... Де дівається свідомість? Якщо вона первинна, то через неї створюється тіло... Життя людини виникає спочатку не у тілі, а у свідомості, спочатку виникає душа... Ось як! А потім — все тіло... Невже це так? Невже все так просто? Я підхопився та сів на ліжку. — Що, не спиться, Юрко? — сонним голосом спитав Сергій із сусіднього ліжка. — Вийду покурити, — сказав я й почав надягати чоботи, светр, ватник, наче збираючись у дорогу, автоматично, але жваво. — Двері там добре зачини. — Гаразд, не переживай, спи. Я вийшов надвір, закурив і став дивитися на майже білий місяць. А звідки береться душа? З тілом простіше, якщо не досліджувати виникнення перших людей. А ду ша? Це, перш за все, розум, це не матерія… Або дуже тонка матерія… Звідки вона береться? Як виникає? З чого? Значить, все ж таки — Бог... Смішно, звичайно, гадати, що такі думки прий шли мені першому у світі. Мільйони, напевно, роз мірковували так само або дуже схоже... Чому ж я, те лепень, колода дубова, не допер до таких простих речей раніш? Отже, так виходить: Бог створює душу, надає їй тіло, яке розвивається разом з душею, під її впливом, а потім тіло вмирає. Душа ж продовжує існувати і, залежно від її стану, направляється в ту сферу, якій вона за своїм станом відповідає.. Тобто: пекло, рай — це реальні речі! І християнське вчення про спасіння душі або її загибель вірне... І все, — 83 —

що я вчив у «науковому атеїзмі» як «фантастичне пояснення природних та суспільних явищ у зв'язку з відсутністю наукових знань» є вірним, але зі зна ком плюс на користь «фантастичних пояснень»... А може, я знову помиляюсь? Може якось воно, життя розумної людини, виникає інакше? Тоді як? Тіло виникає, розвивається, створюючи само собою сві домість і розвиваючи її? А чому саме в людині, а не, наприклад, у слоні? У слона он яке тіло! Гора м'язів. Така б мала бути могутня свідомість... А скільки було і є у світі немічних інвалідів, хво рих, без ніг, без рук, але з дуже добре розвинутою свідомістю, дуже розумних людей... Треба йти спати — завтра важка робота на пилорамі. Таки мав рацію Тарас Григорович, коли писав: «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами...»

— 84 —

ГЛАВА 6 Всесвіт над полум'ям Після пиятики вранці важко... Страшно проки датись, «капець повний», як каже Богдан. Але що вдієш? Треба рухатись, діяти, вчитись. Перш за все — вмитись добре, а якщо немає черги у ду шовій гуртожитку, то прийняти душ, таблетку аспі рину, випити кави з піною, а ще краще — глясе, кави з морозивом. Похмілятися — останнє діло. Поперше, будеш як напівдохла курка, по-друге, можеш «зачепитися» і наклюкатись повторно, а це вже не «капець», це інше слово, але воно, «нецензурне», хо ча і влучне... Того дня мені пощастило випити кави — глясе у кафе біля «універу». Стало набагато легше і го ловне — відійшов гнітючий стан свідомості — від чуття власної провини у всіх злочинах людства і не відворотності жорстокого покарання найближ чим часом прилюдно з проголошенням усіх важких діянь з подробицями. Слава Богу! Заняття закінчувались, попереду неділя. Хлопці натякали, що можна було б «поправити здоров’я», але я не схотів. Знаю, що то буде… «Треба спочатку від попереднього відійти, а потім у нове влазити». Так розмірковуючи, я йшов центром міста до кафе «Русский чай». Кафе було «шляхетне» — там сма жи ли смачні млинці та заварювали запашний ін дійський чай «зі слоном». Млинці подавали з медом — 85 —

або варенням на розносах з серветками, ножиком, виделкою, а чай наливався у стаканах з підстакан ником, як у поїздах. Алкоголю, звичайно, тут не було, що зумовлювало формування певного контингенту відвідувачів. Зазвичай, як правило, сюди навідувалась львівська інтелігенція, непитущі митці та люди, які вважали себе витонченими естетами. Я ж не мав від ношення до вказаних категорії і відчував себе трохи «не у своїй тарілці», але завжди отримував тут якесь заспокоєння. Узявши дві склянки чаю та млинці з медом, я присів біля вікна за охайний столик, за стелений синьою скатертиною. Гарячий чай був запашний і, навіть, чудового кольору, нагадував ду бову кору у розрізі, але прозору. За вікном було похмуро, моросив дощик... «Добре, що я зайшов сюди», — майнула думка. — У вас вільно? — почулося поруч. — Так, будь ласка, — машинально відповів я. Під вівши обличчя, побачив невисоку руду дівчину з круглим, трохи кирпатим обличчям, з якого на мене уважно дивилися зелені очі. Так дивляться худож ники, які малюють портрети. Поставивши тацю з чаєм та млинцями на стіл, дівчина почепила на вішалку поруч зі столиком сірий плащ, зняла синій берет, трохи стряхнула його на підлогу, повісила на верхній гачок вішалки й сіла навпроти. — Дякую, ви люб'язні. «Дуже мелодійний голос але занадто багато слів..» — подумав я. — Прошу, нема за що. — Сьогодні такий запашний чай... — продовжу вала дівчина. — 86 —

— Так, мені також подобається... Смачного. — Дякую і вам смачного. Деякий час дівчина, якось віртуозно оперуючи ножем та виделкою, поглинала гарячі млинці, обе реж но макаючи відрізані шматочки у полуничне варення. Все це вона робила нечутно і якось дуже привабливо. Я б так ніколи не зміг... — Гарно у вас виходить, — нарешті я наважився порушити тишу, і, зустрівши її погляд, зрозумів, що сказав дурницю. — Вибачте,. я не хотів вас образити. — Це не образа, ви просто захотіли мені щось сказати... — Так, це правда. — У вас дуже стурбований погляд, якась тривога? — Та ні, просто вчора з хлопцями «надерлися» як свині — несподівано для себе зізнався я. — Он як? І вас це гнітить? — Дуже... — Це добре. — Що надерлися? — Ні, що гнітить. — Ви думаєте? — Я знаю. — А ще що ви знаєте про мене? — Ви студент і ви не місцевий. — Так, я студент і я одесит. А ви? — Я місцева, і я вчусь в інституті прикладного мистецтва. — Ви малюєте портрети? — Вчусь малювати. — Я це вже відчув. — Вас звати... — 87 —

— Юрій. — Мене Елла, і у мене є пропозиція... Завтра не діля, ходімо зі мною на етюди? «Ого, — подумав я. — швидка дівчина...» — Куди? — Пагорби біля «Високого замку» знаєте? — Так. — Туди й підемо... Я сама боюсь, тим паче буде холодно і треба палити багаття... Ну як? — А ви не боїтесь зі мною? Чужа людина... не місцева. — Трохи боюсь, але не вас. — Кого ж? — Себе. Ну що, йдемо? — Добре. — Тоді завтра о четвертій на Вірменській біля Собору Домініканців. Прийдете? — Добре, прийду. Обов'язково. — Тоді я вас чекаю... Вам трохи дивно? — Так, і навіть не трохи... — Це погано? — Ні, це добре, це цікаво. — До завтра, Юрію. — До побачення. Ела поспішно підвелась, вдягнулась, якось дивно на мене поглянула і швидко вийшла з кафе. Я навіть не встиг їй допомогти надягти плаща... А це треба було? Звичайно, але якось вона все роби ла швидко, самостійно... Вона не хотіла, щоб я їй допомагав... Але чого я про це думаю? Хвилююсь? Вона мені сподобалась? Щось занадто незвичайне у цій дівчині. З одного боку, якась перевищена від — 88 —

критість, а з другого боку — таємничість. Вона ду же непроста... «Непроста» — це навіть легко ска зати... Але цікава і чимось мене дуже приваблює, хоча зовнішньо — нічого особливого... Ні, дівчинка симпатична, але скоріше — внутрішньо... При цьо му — все внутрішнє б'є назовні якимось золотим струмом. Незвичайно якось усе це... *** До четвертої вечора я нудьгував: вештався по місту, пив каву, навіть встиг сходити в кіно. «Ну чого вона призначила зустріч так пізно? Аж о четвертій? Як, до речі, вона буде малювати, якщо через пару го дин вже стемніє, а туди, як мінімум, з півгодини йти пішки? Може просто вирішила наді мною пожар тувати? Може й не прийде? Може вона зовсім не Елла, а якась Галя? Чи Надя, чи Валя? А я нудьгую, вештаюсь, хвилююсь?» Я пив каву в кафе на Вірменський, вийшовши з чашкою на вулицю, як тоді робили, щоб покурити. Розмовляючи зі знайомими, мимоволі поглядав у бік Собору Домініканців та на годинник. Нарешті, за п'ять четверта, заніс порожню філіжанку в кафе та йду до собору. Старовинна бруківка нерівна, тре ба дивитися під ноги, але ось зліва під стіною сто їть Елла... Поруч етюдник, сумка та два складних стільці з брезентовими сидушками, як у рибалок. Вдягнена в джинси, теплу куртку та учорашній берет, на ногах кросівки. Дивиться вгору, задерши підборіддя, але я точно знаю, що вона мене бачить. — Добрий день, ось і я… — Добрий день, ви не жалкуєте, що прийшли? — 89 —

— Я трохи жалкую, що пізно, у вас лишилося мало світлого часу дня для малювання. — Я буду малювати ніч та багаття. — Ось як?... — Так... Ідемо? — Ідемо, що у вас найважче? Етюдник? Давайте й сумку. — Ні, сумку несу я, а ви беріть стільці, вони легенькі. — Це не важливо. Добре, як скажете... — Ми ще на «ви»? Вам скільки років? — Двадцять чотири... — Мені двадцять. Давай на «ти», добре? — Давай. — Ти вмієш запалювати багаття? — Так, навіть у мокрому лісі. — Це як? Гілки ж мокрі не горять... — Вони тільки зовні мокрі, а якщо їх постругати на тріски, скласти хаткою, то обов'язково загоряться... — Інтересно, звідки ти це знаєш? (Ми йшли досить швидко нагору, у бік Високого замку). — Я виріс у лісі. — Що? Як у лісі? Неправда. — Правда, правда. В мене тато військовий і дове лося з дитинства жити у військових містечках, а вони були завжди в лісі, чи під лісом. У школу завж ди дітей офіцерів возили у місто автобусом, а жили у лісах, як Мауглі. — І як ви там жили? — Цікаво: грали в лісі у війну, в партизанів, пали ли багаття і не тільки, коли мокро, а й коли сніг і вітер. Ловили рибу у лісових озерах, збирали гриби, — 90 —

будували намети, землянки. Хлопці робили собі са мопали, які стріляли дробом і шротом — це нарі за ні шматочки свинцю. Як ставали доросліше — полювали на зайців, диких качок прямо з човнів, займалися спортом. — І при цьому ти виглядаєш и поводиш себе як міська людина. — Нічого дивного — вчився я у найкращих міських школах Києва та Одеси. От такий я вінегрет... — Не вінегрет, а фрукт... — Та й ти, шановна не овоч... — Авжеж, — Елла посміхнулась. Через певний час подорожі міські будинки скін чилися і почався одноповерховий район, з города ми, садочками, майже без асфальту. Та ось, нарешті, пагорби. Нагору, серед дерев та кущів вилася до сить широка стежка, засипана рудим листям. Міс цевість не можна було назвати лісом, хоча на схи лах рослинність була дуже густою. Стежка вивела нас на досить широку галявину, вкриту вже трохи пожовклою травою. Галявина з півночі закінчувалася крутим обривом, а далі височіли інші пагорби. З західного краю було добре видно місто, яке здава лось з невеликої висоти нагромадженням дахів, веж, ратуш, башт, розрізаним нерівними вулицями. — Ну, ось ми й прийшли. — якось по-хазяйськи сказала Елла, роздивляючись навкруги. — Бачиш оте старе вогнище з каменю? Тут будемо розводити багаття. — А тут можна? — Напевно, ти вчишся на юрфаці? — Вгадала. — 91 —

— Я не вгадувала, ти сам мені це доповів своєю законослухняністю, правда? — Майже, але ж перш, ніж порушити закон, бажано його знати. Гаразд, багаття — так багаття, ми ж, у кінці-кінців, не німці, щоб досконально дотримуватись усіх законів. У разі чого можна буде просто втекти, або зробити вигляд, що це не наше багаття... Хай доведуть, що ми його розпалили... — Ти бач, який хитрий, я починаю тебе боятися... — Занадто пізно... — Чому? — Ти мені починаєш подобатися і я так просто не відчеплюся. Лякайся ти мене чи не лякайся — приговорював я, збираючи гілки для вогнища. — А як ти відчепишся? — Нє вєм, прошу пані... Папір якийсь є? — Є газета, я спеціально взяла. — Тепер я тебе почав боятися ,— ти занадто обачлива; доречи, ми тут надовго? — Тебе хтось чекає? — Так, щоб з перспективою, то ні. — Не бійся, картина майже готова, мені б з кольорами трохи розібратися... Я її вже п'ятий день тут малюю. — Вечір, ти хотіла сказати. — Так, вечір. — І я — п'ятий кочегар? Елла засміялася тонко, як маленький дзвоник. — Ні, не п'ятий, другий. — Отож... якщо не перший, то другий. І хто він, той нещасний? — 92 —

— Мій однокурсник, він мене зрадив... На, тримай газету, допоможи мені встановити етюдник, будь ласка... — Що значить «зрадив»? Не хитається? Нор мально? — Дякую, ще тут прикрути краще, бо в мене сили не вистачає, ага. Я сама винна, я його перевантажила своєю опікою, бо він слабенький. — А ти міцна? — Виявилось, що не дуже. — Знаєш, цього палива нам максимум на годину а може й менше, я того тебе й питаю, чи надовго ми тут. Я сходжу до тих кущів і ще назбираю, добре? Не сумуй, я скоро. — Давай. За кущами я знайшов ще одне давно погасле вогнище а біля нього цілу купу дров, нарубаних із товстих гілок. Напевно, туристів зігнав з місця дощ і шашлики довелося досмажувати вдома на сковорідці, але ж я їм був вдячний. Та що це? На широкому плоскому камені лежала іржава підкова, я взяв її, покрутив у руках, потім засунув до кишені куртки й почав навантажуватись дровами. — Де ти встиг стільки дров нарубати? — спитала Ела, здивовано звівши догори майже білі брови. — Не нарубати, а накрасти, дивись, що я знайшов! — Підкова? Де вона була? — На камені лежала, нас чекала. — Це наша? — А чия ще? Ну що, я запалюю вогонь!? — 93 —

— Давай, запалюй. Хвилин за п'ятнадцять вогнище почало розго ратися і я підкинув у нього товстих дров. — Ну, і як ти його зрадила? Ой, вірніше, як він тебе зрадив? Сідай на стілець, будь ласка. — Він почав розповідати усім моїм друзям усі наші розмови. Ти також сідай. — Дякую, але ти його, напевно, розізлили чимось? — Так, розізлила, — я йому відмовила у близькісті. — Ну відмовила — й відмовила ,— діло хазяйське, а він що? Образився? Елла кивнула головою і хлипнула носом. — Потерендить і перестане, заспокойся, дивись, яке в нас багаття, як у печерних людей. Ти б хотіла жити у печері? — Як це? Одна? — Ні, зі мною. — Я тебе майже не знаю, хіба що… Ти вмієш роз палювати багаття та красти дрова. — Для печерних людей того досить... Ну як? — Не заговорюй мені зуби, Юрію, я вже оцінила твоє співчуття. Очі Елли блиснули на мене, як смарагди в світлі полум'я. — Так, гаразд, треба працювати! Відійди будь ласка десь убік, я хочу впіймати колір вогню, добре? — Добре, працюй, я тут погуляю трошки, вже стемніло якось непомітно... Прихопивши, на всяк випадок, товстого дрючка з купи, дров, я почав проходжуватись по галявині, позираючи на наш «нічний табір». — 94 —

Елла розгорнула картон з малюнком, закріпила його, узяла до рук довгого пензля й схилилась над етюдником. Час від часу вона поверталась до вогню й торкалась пензлем спочатку палітри, а потім кар тону. Я ходив осторонь, так щоб не заважати й па лив цигарку за цигаркою, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Так гуляв я десь з годину, двічі підходив мовчки до багаття підкинути дров, Елла мене не помічала. Нарешті вона поклала пензля й відійшла вбік, уважно розглядаючи малюнок, потім узяла невеличку ганчірку, плеснула на неї ацетону з маленької пляшчинки й почала відтирати від фарби пальці. — Юрію, в мене все... Підходь, подивись. Я підійшов і глянув на картину. Це було понад усе — інакше не скажеш... У яскравому світлі вог ню багаття я побачив таке: чорно-синя безодня нічного неба світилася діамантовими, рубіновими, оксамитовими зірками, які якось неймовірно загли блювали цю темну безодню, що поглинала свідо мість глядача, викликаючи жах. Збоку світився то нень кий місяць, ледь освітлюючи тем ні контури дерев та пагорбів. Внизу посередині горіло яскраве багаття. Біло-жовті язики полум’я наче виривалися з-під землі, намагаючись досягти зірок, вони були якісь спрямовано напружені, рвалися у прірву, тяг нулися у її глибину, викидаючи яскраві іскри, що змішувались із зірками. — Що це, Елло? — не в силах приховати захвату спитав я. — Це моя ікона, так моя душа бачить Всесвіт. — 95 —

— Нічого не розумію... — Нічне небо символізує Всесвіт. Всесвіт — то є Бог. Темна земля — це ми, люди, ми зроблені з землі, з глини, з праху. Ми мертві, бо земля мертва. Живими нас робить тільки віра в Бога, а віру викли кає молитва, в якій є вогонь, що животворить все, і навіть мертву землю, з якої ми зроблені. Зрозуміло? Я мовчки присів на стілець. — Тепер зрозуміло, мені дуже подобається. І картина, і твоя ідея... А звідки ти все це взяла? — Довга історія, і... я тебе погано знаю, щоб усе розкривати... — Не доповідай, не треба, але ж ти мені показала картину, розповіла ідею, кажеш, що це твоя ікона... Ти, напевно, під впливом образи на твого того хлопця. — Він не мій! Зрозуміло?! — Зрозуміло, пробач, але ж я тут при чому? Тим паче, ти мене запросила... — І що? — І це мені сподобалось... Все добре, прошу тебе, не гнівайся. До речі, ти давно малюєш? — Років вісімнадцять... — Ого! З двох років? — Юрій, випити хочеш? — Не зрозумів... — Випити коньяку хочеш? Я питаю. — Н-у-у, мені якось незручно... ти що, хочеш мене пригостити? Але... Я не п'ю за рахунок дівчат, хоча я хлопець небагатий. — В мене з собою є коньяк й канапки, давай перекусимо, ти не проти? — 96 —

— Ну, якщо так, то давай, не проти... Елла дістала з сумки невеличку металеву флягу й паперовий пакунок з канапками, відкрутила кри шечку фляги, яка була водночас чарочкою та про стягнула мені: — Тримай, я наллю. — Дякую, твоє здоров'я. О, непоганий коньяк... — Бери бутерброди. — Дякую, а ти? — Я не п'ю, але бутерброда з тобою за компанію з'їм. Як, смачно? — Дуже, дякую, ти сама їх робила? — Так, давай ще наллю. — Давай, дякую, за твою творчість! — Дякую. Це фляга мого прадіда, бачиш його вензель? — Труш? Іван Труш? Це твій дід? — Ти дивись! Що, юристи знають львівських ху дожників? — Він не львівський, по-перше, він український, якщо бути точним, а по-друге, я навіть був біля його будинку, що на Партизанській, мене приводили ди ви тись мої друзі-митці, я бачив його малюнки у збірці ілюстрацій. То ти його онучка?! — Так, якщо бути точною! — Але ж, чекай, як це? І ти вирішила йти по стопах твого дідуся? — Ні, я нічого не вирішувала, я просто не можу не малювати, з дитинства, якась тяга... Розумієш?— Не до кінця, бо я не малюю. — Ще коньяку? — 97 —

— Ні, досить, я сам не п'ю... багато. Дякую, от так пригода в мене! Але картина — клас! Дуже добре, правда... Я не брешу. От тільки, якби ти мені не пояснила символіку, я до кінця не зрозумів би смислу. Якщо чесно. — А твій дід ким був? — Офіцером. — І батько офіцер, ти казав. — І батько. — А ти? — І я мав поступати у військове училище, але мені помилково назвали іншу дату іспитів по телефону і я спізнився, а потім армія, а потім — юрфак... Ось і все, поки що... — Хочеш бути прокурором? — Боже збав! — А ким? — Адвокатом. — Правда? — А чого б ні? — Ага... Ти хитрий, як лис... — Та-а-а, хіба лис хитрий?

— 98 —

ГЛАВА 7 Шляхи у часі Поїзд «Одеса-Уфа» йшов до Самари рівно дві до би. Ми їздили «у відрядження» по-двоє, як правило у купе «Люкс». Про виїзд заздалегідь не знав ніхто, окрім трьох «засновників», які все й вирішували. До Самари везли гроші, а з Самари — товар. Суми були немаленькі — від п'ятдесяти до ста тисяч «баксів», а то й більше. Для 1991 року — це багато, та й зараз — де б знайти такі гроші... Отже, уникнути небезпеки можна було, як з'ясувалось, лише за допомогою конспірації. Для вигля ду брали з собою пару великих баулів зі штанами та іншою «швейкою», що виробляв наш цех на Пастера, у разі «наїзду» можна було все віддати бандитам, ще й просити залишити пару шмоток, щоб оплатити дорогу додому... Гроші ховались у «бандажах» під широкими штанами — «бананами», чи «слаксами». «Бандаж» — це такий широкий пояс, пошитий з бязі, який має по всій довжині багато кишень. У них рівними невеликими пач ка ми знаходились долари у купюрах по сто. Бандаж одягався на стегна, а зверху — штани. У кишенях штанів мала бути ще купа грошей «наче на дорогу» — близько п'ятисот доларів, при чому у валюті України та Росії — так, щоб повірили. Зброю в дорогу не брали — можна було нарватися на «ментів», а тоді були б проблеми дуже серйозні... У Самарі нас зустрічали наші російські «партнери — 99 —

по бізнесу», вони приїздили за нами на машинах зі своєю охороною, але все виглядало так, наче ми беремо таксі до центру. Коли ж добиралися до офісу, перераховували гроші, потім хлопці їх кудись вивозили ховати, а нас везли до сауни — «заспокоїти нерви». Сауну знімали десь до одинадцятої вечора, готель замовляли заздалегідь, при чому не дуже до рогий, щоб не кидалося у вічі. Заспокоювати нерви було від чого... Вбивства з пограбуванням бізнесменів і у містах і в дорозі у ті «лихі дев'яності» було досить розповсюдженою практикою бандитських «бригад». Вбивали і за дрібні суми, не кажучи про ті, що ми возили під штаньми. *** — А в тебе залишилися картини дідуся? — Трохи є, але більшість ескізів до картин та якихось замальовок. — Доречи, цю фляжку прадід брав з собою на етюди, — грітись коньяком. — От бачиш, він був людиною розважливою, практичною, обачливою. Ти, напевно, це від нього успадкувала разом із тягою до малювання... Як ти гадаєш? — Кожен бачить своє... До речі, а де та підкова, що ти знайшов? — Ну, знайшов чи ні, а поцупив разом із дровами. — Прямо з коня? — На ходу... — Ти супермен? — Як вам завгодно, пані Елло... Ага, ось вона, на траві гріється біля вогню. Так що? Заберемо? — 100 —

— А ти можеш її розігнути або зламати? — Не знаю, взагалі-то я не люблю пошкоджувати чуже майно... Але для вас, пані... Можна спробувати; до речі, я колись у цирку бачив, як правильно треба ламати підкови. — Як? — Не так, як у фільмах — тягнуть підкову за дуги у різні боки, а так, дивись! Я поставив підкову згином на коліно і потягнув праву дугу на себе, а ліву штовхав уперед. — Отак це роблять, але... в тебе немає носовика, якого не шкода, — руки ріже... В мене мій є, але це замало... Ага, дякую. Ну, якщо я не зможу проявити такий героїзм, то обіцяй, принаймні, про це нікому не розповідати, добре? — А якщо зламаєш? — Тим паче нікому не кажи, бо твої подружки будуть шукати зі мною зустрічі. Зрозуміло? Домо вились? — Домовились, ламай. Загорнувши дуги носовиками, я щосили нава лився на стару іржаву підкову. На мій подив, залізяка піддалася і зігнулась... — Нічого собі... Це від твоїх бутербродів і конь яку... Доведеться ламати. Але зламати підкову було набагато важче ніж ро зігнути. Я промучився з півгодини, доки вона тріс нула на згині. — Ну ось, злочинні дії досягли злочинної мети... Суспільно небезпечне діяння доведене до кінця! — Юрію, подаруй мені половину... — Яку? — 101 —

— Ту, яка загорнута у мою хустинку! — Прийміть, судариня, цей лицарський дарунок! — А другу частку залиш у себе, добре? — Добре, а для чого? — Так, потім побачиш... — Гаразд, — я сховав свій уламок підкови у ки шені. *** Брезентова сумка з моїми речами була під ліжком; лежачи на спині, я підтягнув її ближче до краю і засунув руку всередину: так, це якесь ганчір'я, десь на дні... Ага, ось... Загорнутий у носовик уламок підкови... тієї самої підкови... Навіщо я взяв його з собою? Розгорнув хустинку — уламок теплий... Другий там у Львові, у Елли... Тепер все зрозуміло — тут, у Сибіру, зрозуміло. Вона вже тоді, при нашому знайомстві, відчувала розлуку, далеку, довгу розлуку. Підкова — символ: дві дуги у одній, незавершене коло. Яка між нами відстань? Близько семи тисяч кілометрів — ліси під снігом, безмежні ліси, через які тягнеться тоненька смуга залізничної колії; увздовж неї села, міста, але нечасто. Далі, все ближче до Європи — поля, теж під снігом. Десь метуть хуртовини, десь сяє місяць, зорі... Десь світяться вогні великих міст. Як там зараз у Елли вдома, у її кімнаті? Тихо, на певно, цокає годинник на столі біля вікна, за вікном світиться вуличний ліхтар жовтуватим світлом, яке пробивається до кімнати через рожеві занавіски прямокутником на стіну над її ліжком. Елла, напев но, спить... А може, не спить? Може, так само, як я — 102 —

зараз, тримає у руці другий уламок підкови і ди виться блискучими очима кудись у простір; крізь стіни кімнати, на Схід? Може, вона також, як і я, згадує той вечір біля багаття? Так, це може бути... Елло, дівчинко, моя, ти чуєш мене? «Так, Юрію, я чую тебе…» — майнуло у свідомості, як блискавка. Що це? Здалося? Чому ж саме це? Напевно, треба повертатись додому... От зараз би узяв і полетів вздовж залізничної колії, яка ледь блищіть у місячному сяйві, швидко полетів би, як снаряд. І ось уже у Львові. Що я їй скажу? Навіщо я при летів? А скажу так: «Ти знаєш, мені здалося, що тре ба скласти уламки нашої підкови разом, прибити цвяхами до дубової дошки і повісити її на стіні у нашій з тобою кімнаті...» А вона що відповість? Ну-у, наприклад: «А ти дошку з собою приніс?» А я відповім: «Так, дівчинко моя, приніс, і цвяхи, і молотка. Давай свій уламок». Вона дістане з кишені і подасть мені зі словами: «Бери, якщо це для тебе важливо». Я скажу: «Важливо, дуже важливо.» А вона: «Ти не жартуєш?» «Ні, не жартую, я вже нажартувався, пробач». Так, треба повертатись, досить цих мандрів... Але як? Звідси дістатися до Єнісейська дуже непросто, а враховуючи, що немає грошей на дорогу... Треба заробити. Але ж коли це буде? Хто мені допоможе? Ага! Дідусь із казочки діда Максима... Микола Чудотворець... А може, він дійсно був? А може, дід Максим нам там, на дорозі за Світином, правду розповів? А й дійсно... дід Максим був людиною простою, правдивою, доброю... Хіба міг він вигадати таке? Він же дуже вірив у Бога... Ні, дід Максим не фантазер, він простий, правдивий... Це я, брехло — 103 —

язикате... Ну так що? Помолитися? Якось... незручно... Щось заважає... А в решті — що ти, телепню, втрачаєш? Ти ж Богу бува молишся, а це святому? Весь світ йому молиться. Ну що? «Микола Чудотворець, я дуже тебе прошу, допоможи мені виїхати звідси, з Сибіру, я тебе серйозно прошу, бо сам не можу навіть за ро би ти на дорогу... Ти розумієш, там, у Львові, залишилась моя дівчинка Елла, в неї руде волосся, зелені блискучі очі, маленькі рожеві вуха і дитячі губи. Вона на мене образилася, а я на неї, але я не правий, бо егоїст, а вона хотіла як краще нам, а я хотів, як мені краще одному. Розумієш, я дуже жал кую, я погано вчинив, що покинув її і поперся сюди в Сибір. Я хочу повернутися додому і побачити Еллу, почути її голос, впіймати погляд її блискучих очей. Я весь час роблю щось не так... Якось погано все роблю... Усі навколо мене мучаться від моїх вчинків і я мучаюся. Миколо Чудотворцю, я гадаю, що дід Максим не брехав, не вигадав. Ти дійсно йому допомагав... А мені допоможеш? Допоможи, будь ласка... Я буду чемним, я не буду брехати, пити горілку, матюкатися... Добре, Миколо Чудотворцю? Ти мені допоможеш? Га? А Елла ще чекає мене? Чуєш, а може, вона мене взагалі не любить і не чекає? Може, вона когось знайшла вже за ці місяці? Як ти гадаєш? Що? Що ти кажеш? Я сам винен? Так... я сам винен... Але я більше не буду... Я обіцяю... Скажи мені щось... Заспокой мене. Дати телеграму, що я скоро буду повертатись? Дійсно... Як усе просто... Дякую тобі Миколо Чудотворцю... Дуже дякую. Прости мені, що я тебе турбую, до тебе, напевно, стільки — 104 —

людей молиться, а я тебе відволікаю, скиглю тут...» А що це за річка? Вода якась прозора... Я на човні намагаюсь виплисти до озера, але мені так важко... Нарешті доплив, і човен пішов якось так легко... Але де ж Елла? *** Того разу, у січні дев'яносто другого, я їхав до Самари сам. Гроші зі мною були чималі — сто двадцять тисяч «баксів», як тоді почали називати американські долари. Начебто ніхто заздалегідь не знав про відрядження — я вирушив несподівано, «без реклами», як-то кажуть, але ж... У Сизрані поїзд стоїть 15 хвилин, прибуває о третій дня і якось дивно, що у купе нікого не підсаджували вже після Пензи — там вийшли мої сусіди, і я лишився один. Ця обставина мене трохи здивувала і змушувала замислитися... Якщо мене «підставляють» провідни ки, то напад повинен бути у Сизрані: зайшли, «бом банули» й вийшли... П’ятнадцять хвилин — це більш ніж достатньо для бандитів, тим більше озброєних. Що робити? Бігти ховатися в інший вагон? Знай дуть... Тим паче, скоріш за все, начальник поїзда, циган, у курсі справи... Закритися зсередини? А в разі чого вискочити через вікно на перон? Напевно, так і зроблю. Я вдягнувся — до Самари три години, поїзд почав гальмувати. Закрив двері купе на замок та защіпку. Ось і перон... Прислуховуюсь... Якісь люди швидко підходять до купе… Постояли, пошепотілися, чую: «Давай!». Ривок дверей — закриті. «Что за херня?? Давай!» Ривок — марно... «Закрился, козел... Открой — 105 —

те, гражданин, тут пассажиры не могут войти!» Ага, думаю, зараз, фраєра знайшли... Мовчу, але про себе: «Господи! Врятуй мене, грішного!» — кричу щосили... «Это то купе?». «Вроде, то...» «Может, свалил, почуял?» «Похоже...» «Возьми ключ у проводника.» «Да нет его на месте, сбежал куда-то» «Кого ищем, граждане?» «Да так, товарища провожали». «В этом купе?» «Да чет перепутали, командир.» «Документы предъявите...» «Извини, брат, нет с собой, да мы уже ухо дим, начальник...» «Уходите, уходите, только с нами, давай, вперед, без рывков, а то стрелять прийдется... Давай, давай.» «Да че ты, в натуре?» «Выходи, выходи, разберемся…» Схоже, що міліція їх хапнула... Слава тобі, Боже! Поїзд рушив... Тремтячими руками дістаю з сумки маленьку Бі блію, надруковану дрібним шрифтом, розгортаю, читаю, щоб заспокоїтися перші рядки, що потрапили на очі: «Грешник бежит, когда за ним и не гонятся, а праведник храбр как лев...» Ну що, грішнику, пере... лякався?.. Пере...лякався... Руки трусилися аж до Самари, хлопці зайшли за мною в купе — знали, що їду один. — Ты чего такой белый? — перше, що спитав ме не Сергій замість привітання. — «Бомбануть» хотели в Сызрани... — Че, серьезно? — Вроде — да. «Менты» помешали, загребли их. — Че, на вокзале? — Ну да, поехали, там расскажу. По дорозі купили пляшку лимонної горілки, я випив половину з горла, майже не відчувши смаку, — 106 —

як воду, намацав у кишені пуховика уламок підкови, завернутий у хустинку, тієї самої… *** Увечері сидів у номері самарського готелю один, дивився у вікно з десятого поверху на вечірнє міс це, що світилося безліччю живих вогників аж до Волги і згадував… На столі стояла пляшка лимонної горілки, яку почав пити у машині та шматок сала з сірим хлібом, майже як колись у Львові, у гуртожитку на Майорівці… Ні, у Самарі жити я, скоріш за все не буду… Хоча місто гарне, зручне насичене і люди непогані, при наймні дуже відмінні від москвичів, більше схожі на одеситів, але все одно — не буду тут жити, не хочу. Тут щось інше, незрозуміле, вірніше — якесь чуже, хоч і не ворожнече, а все одно — не те. І собор тут гарний, намолений, як кажуть… Ікони, бабусі у хустинах, батюшки з хрестами — але все одно щось інше. Не такі Самара та Поволжя, як Сибір. Але й не такі, як Одеса… От чому так? Якийсь інший дух в людей і навіть небо інше? Якесь воно тут все не моє… Не знаю, як висловити… От пам’ятаю, як з Сибіру повертався… Поїзд їде, їде через ліси, поля, міста минає, села з дерев’яними будинками, сірими або підфарбованими, паркани похилені, кури по траві бігають, корови прив’язані. Майже як і в нас на Україні… Але ось прокидаюсь, дивлюся, а за вікном хати білі, поваплені, під шифе ром, під очеретом, паркани рівненькі, ворота роз мальовані і небо якесь світле таке… Лежу на верхній — 107 —

полиці і плачу, бугай здоровий… Чому плачу? Не знаю… Але ж Ненька… Моя Ненька, Україна наша, убога, довірлива, незла, балакуча, співуча… Станція. Зайшли у вагон жінки з валізами, на ба зар десь їдуть. Терендять без зупинки, а я ладен був ті балачки жіночі «ні про що» вічно слухати, бо мова ж наша… Питаю: — Вибачте, а що тут про Чорнобиль чути? — Нічого доброго, чоловіче, — каже одна, зітха ючи — кажуть, загинуло людей багато: і пожежників, і військових, і тих, що там працювали… Ох, ох… — А радіація як? — А хто ж нам правду скаже? Але ж — жінка посміхнулась — ми, хохли, така нація — до … нам радіація… Дехто розсміявся, я також трохи посміхнувся…

— 108 —

ГЛАВА 8 Казки й реалії «Скоро приеду, Юра», — все, на що в мене виста чило грошей. — Телеграмма будет во Львове дня через тричетыре. — А чего так долго? — Расстояние... Нет прямой линии... Понятно? — Понятно. — Че, уезжать собираетесь? — Если получится. — Получится, тут у всех получается... Весна в Сибіру триває тиждень, не більше. Сонце починає пекти десь у середині травня, тане сніг, але не встигає зникнути, ще височать старі почорнилі купи попід будинками, парканами а листя зелене вже тремтить на рожевих гілочках беріз під теплим вітром. Якось все здається нереальним... Ще вчора морози — сьогодні спека... Але ж комарі! Люті, як місцеві бандити! Не втечеш, не сховаєшся... Скоріш заскакую у вагон, провідниця швидко зачиняв за мною двері, біжу до купе. Слава Богу, втік... А то б і зжерли живцем. Дорога та надія... Що може бути кращим? В тебе є мрія, бажання, яке, може бути, здійсниться... Сім діб у поїзді — ціла епоха сподівань, міркувань, спогадів... — 109 —

*** — Нам ще далеко? — спитала Елла. Ми поверта лися у місто після виїзду «на етюди» до старого лісу під Бродами. — Кілометрів зо три... може, трохи більше, але є проблема невеличка, зараз буде злива... — Звідки ти знаєш? — Бачу... Он, ті хмари над лісом бачиш? І там над полем? Бачиш, які вони темні, а від них до низу тягнуться сірі смуги, бачиш? — Ну і що? — Це злива, вона йде сюди... Треба ховатись, бо вимокнемо, тим паче на такому холоді — буде нам з тобою капець... — Але ж до села ще далеко... І що робити? — Один вихід, бачиш он ту скирту з сіном? — І що? — Доведеться у ній сховатись — інакше буде біда. — Я не хочу... Я боюсь! — А захворіти на запалення легенів не боїшся? Що я скажу твоїм? Вибачте, дитину не вберіг? Так вийшло... Так, чи ні? Ходімо скоріше! Майже бігом дістаємося до високої скирти, що метрах у ста від дороги, дощ починає вже бити по голові та плечах рідкими, важкими, як кулі, крапли нами. — Стань під скиртою, я зараз, тримай етюдника. Починаю висмикувати сіно зі скирти — роблю лаз. За декілька хвилин печера готова, але злива з вітром наче тільки цього і чекали! Таке почалося! — Скоро заскакуй! Давай етюдника, скоріше! — 110 —

Елла пролазить в середину, я за нею завалюю лаз сіном, притискаю етюдником та сумкою, залишивши невеличке «віконце». — Встигла намокнути? — Та нічого, тільки голова та спина мокрі... — Цього може бути достатньо... Знявши куртку, лягаю уздовж лазу. — Лягай поруч, швидко! — Це для чого? — Для того щоб зігрітись, давай, не викаблучуйся, зараз не до того. Отак, притиснись до мене, не бійся, я не їм молоденьких художниць, тим паче — рудих. Накриваю Еллу зверху курткою, навалюю сіна. — Лежи, не рухайся, треба зігрітись. — Ну да, ти ж у нас Мауглі. — У даному випадку Робінзон Крузо, а це наша печера, пам'ятаєш? Ми тоді на Високому Замку хо тіли жити у печері... Ну от маємо... Тобі як? — Мені добре і вже не холодно. Дощ довго буде? — Боюся, що довго. Але ми в безпеці і теплі — це плюс. — А те, що нас чекають вдома увечері — це мінус. — Прийдеться їм трохи похвилюватись, але це не так страшно порівняно з тим, що могло бути. — Ой, я переживаю... Бабуся буде усю ніч хвилюватися. — Останній автобус до міста якраз через годину, ми не встигаємо, якщо навіть вийдемо через півго дини... Отже — доведеться ночувати... Не боїшся? — Трохи... — Трохи не рахується... Що тобі розповісти? — Казочку... — 111 —

— Яку? — Не знаю... — Ну-у. Ага! Ось, згадав! Коли я був малим: ми жили на хуторі під Житомиром, і там жив такий дід Максим. Дуже такий добрий дідусь, віруючий. І ось цей дідусь дуже любив зібрати усіх малюків, поса дити увечері на підводу та повезти за село по дорозі катати... І ось він розповідав нам різні казочки, дуже цікаві, як я згадую, а може, це були зовсім ніякі не казочки, а справжні історії, ну мені так здається... Хочеш, розповім? — Хочу. — Так ось, слухай. Третя казочка діда Максима Було мені тоді десять років, і от якось восени, пішов я до лісу гриби збирати. Ходив, ходив, збирав, збирав та втомився трохи. Присів під деревом від почити та й заснув... Прокидаюся — темно вже. Де я, куди йти... Не можу зрозуміти, похолодало, їсти хочеться. Ну, думаю, біда прийшла, що робить? Але ж на місті стояти теж не можна, ще й страшно стало, — а якщо вовки мене тут знайдуть? Треба кудись іти, а куди? — Ой діду, не знайшли вас вовки? — спитала Надійка. — Та, як бачите, не знайшли, а то б я вас не катав на підводі... Так ось... Робити нічого і почав я, діти, Богу молитися. Молюся, молюся, прошу, щоб вивів мене з лісу додому. Помолився і пішов навмання — куди очі дивляться.. А вночі по лісі важко ходити — не видно нічого, гілки дряпають, весь час ноги за — 112 —

щось чіпляються, біда одним словом. І почав я Матір Божу кликати: « Матінко Божа, змилуйся наді мною, виведи мене з лісу, врятуй мене!» Отак молюся та йду все далі й далі, годину, другу... Аж дивлюся: десь за деревами вогник світиться наче багаття хтось розвів. Я зрадів — скоріше, скоріше туди, до вогника... Виходжу я на таку невеличку галявину — і дійсно, велике багаття горить і світиться так яскра во, і тепло від нього навкруги... Я підійшов — нікого... Почав гукати: «Хто тут?! Люди добрі!! Хто тут?!» Ніхто не відповідає... Дивлюся — біля самого вогнища дрова наламані, ціла купа — надовго вистачить, а зверху, на дровах, біла хустинка, а на ній — хлібина така невеличка... «Ну, думаю, хтось обов'язково тут має бути». Але нікого... А їсти хочеться... Я хлібину помацав — свіжа, ще тепла і запашна така. Не витримав, відламав шматок і з'їв. Потім маслюки почистив, на гілочку їх понанизував і почав на вогні пекти. Сиджу — сиджу, по боках дивлюся  — нікого! «Що за диво?» — думаю... Повечеряв я мас люками з хлібом, підкинув ще дров у багаття, сидівсидів і заснув. Ще раз був прокинувся серед ночі від холоду, бо вогонь почав гаснути, підкинув добряче товстих дров у вогонище і знову заснув аж до ранку. Вранці прокидаюся — вже світає. Доїв хліб, що лишився, ще трохи погрівся біля вогню, виліз на високе дерево, роздивився, де я і пішов додому. — А хто ж це, діду, вогнище вам розпалив і хліб поклав? — спитав хтось із малюків. — А ви як думаєте, га? — Може, якісь дядьки сиділи-сиділи, а потім пішли додому, а хліб забули? — запитала Марійка. — 113 —

— Та як же вони уночі через темний ліс пішли б? А хліб ще теплий був, як недавно з печі дістали... — То, мабуть, Боженька вам, діду, з неба допоміг — припустив Петрик і показав пальчиком на небо. — І я так думаю, дітки... Інакше і бути не могло. А це мені наука була, що завжди в усякій біді Богу молитися треба і його Пречистій Матері і святим. І йшов я додому, і Господа славив за те, що не лишив мене у біді і Матір Божу благодарив. — А тато вас за те, що ви усю ніч десь були, лозиною не бив? — Трохи дісталося мені, але несильно, бо батьки дуже зраділи, що я живий та й ще з грибами прийшов... *** — Це було насправді! — несподівано і твердо, з якимось викликом, сказала Елла. — Я знаю, що це було! От чого ти смієшся? — Я не з того сміюсь, про що ти думаєш... — А з чого? — З яким пафосом ти це сказала... та ні, все добре... Я вірю тобі, і діду Максиму вірю... Правда... — От і мовчи, якщо правда, і не смійся! — Добре, добре, мовчу... Ти зігрілась? — Зігрілась... Не глядь мене по голові — я не кішка! Я мовчки прибрав руку. — Образився? — Майже ні... — Не ображайся, ти ж не знаєш, яка я... — Оригінальна... — 114 —

— З таким, як ти, ще не такою треба бути... — А який я? — Ти мені деколи нагадуєш хитрого кота з гост рими пазурами та сталевими іклами... — Нічого собі... — А інколи — безпомічне, довірливе цуценя, що усіх любить та всіх облизує... — А хто ж я насправді? — Ти іскорка від багаття під нічним небом, що вирвалася з вогню у височінь... Ось вона летить, летить, летить, а потім раз — і зникла… — Куди зникла? Я не хочу зникати... — Ми усі зникнемо тут, на землі, і полинемо на небо. — А там що? — А там? А там... я так хотіла б там з тобою зу стрі тись і вже не боятися ніколи, що ти кудись зникнеш... Я весь час цього боюся. — Не бійся... — Ти справді нікуди не зникнеш? — Постараюся. — Ти постарайся, добре? Я тебе ще маю намалю вати, як ти на це дивишся? — Позитивно, малюй. — От приїдемо додому, вичухаємося від соломи і все — я тебе починаю малювати! — А себе? — Точно!! Автопортрет з портретом! Ідея! Елла поцілувала мене у щоку. — Все, годі, спимо!

— 115 —

ГЛАВА 9 Захист П’ятий курс — вже майже «дембеля», таке було від чут тя, як армії «після наказу»… Але ж… Але ж держіспити і захист диплому… Останній бій, як тоді казали, не знаю, як зараз кажуть… Держіспити пройшли більш-менш спокійно: матеріал за майже п’ять років відомий, як кажуть — можливо балакати на будь-яку тему. Але ж, диплом… Іспит з адмінправа на другому курсі був дуже важкий. Григорій Петрович Бондар, керівник кур су, доцент, був вже в літах, говорив нам на лек ціях так: «Усе це дрібниці — цивільне право, кри мінальне… процеси, теорія, криміналістика, дрібниці, товариші… От якщо складете іспит з ад мін права, хоча б на «задовільно», тоді можете дірочку для значка про вищу юридичну освіту на лацкані піджака проколювати. А якщо не здасте як слід — про диплом і не мрійте… Душити будемо вас з усіх боків — спереду я по адмінправу, ззаду Віталій Павлович з фінансового права, а зверху Ігор Іванович з державного… І сили, товариші, у нас ще є… Ви ж нашу кафедру знаєте…» Так, кафедру з адміністративного, державного і фінансового права ми вже знали і погрози доцента Бондара, навіть у напівжартівливому тоні, сприйма лися нами як вирок долі… Дехто зітхав, хтось нахи лив обли ччя, щоб приховати негативні емоції, — 116 —

більш сміливі переглядалися, як в’язні, приречені до страти… І тільки один нещасний дурень з нудьгою дивився у вікно аудиторії, начебто його все це не торкалося… Цим нещасним дурнем був я… «Базікай, базікай, блазню…» Щось таке було написано на зухвалій пиці саркастично скривавленим ротом під підкреслено байдуже зведеними трохи вгору очима. «Всім зрозуміло?» — вже не жартома спитав товариш Бондар, і тут, наче якась ледве помітна темна блискавка зірвалась з його великих сірих очей під похмурими сірими бровами та врізала, майже чуттєво мені по обличчю — він побачив та сприйняв мою глумливу пику… «Ну, ну…» прохрипів неголосно Бондар, якось неістотно кашлянув, різ ко розвернувся на каблуках лакованих туфель та швид ко пішов до кафедри. «Заняття закінчено! Староста! Список відсутніх на лекції!? Швиденько, будь ласка, мені на стіл! Усі вільні!» Мені стало якось нездорово та моторошно… Так, щось відбулося, здається я дістав його до печінки — майнула запізня думка невиправного ідіота. Спізніле внутрішнє каяття вже не допомагало, почалось випробування. Отримати бодай четвірку з адмінправа мені було не легше, ніж вивчити китай ську мову з усіма ієрогліфами. «Та невже?», «Хіба?», «Оце так!», «І що ви кажете?!» — це був вичерпно лексикон, яким зі мною спілкувався Григорій Петро вич на семінарських заняттях, усіх моїх одногруп ників від цього нудило: — І чого він в тебе вчепився? Га, Юрко, наче ти в нього мешти* вкрав? — питалися друзі. * Ботинки

— 117 —

— Та в мене поки свої є — жартував я, внутрішньо холодіючи. А біда насувалася, як танки на окопи. Середина грудня, скоро іспит з адмінправа, усі зубрять не ко дифікований мотлох постанов, указів, рішень партії, уряду, міністерств та навіть «наркомпросів» і «сов наркомів» двадцятих та тридцятих років. Я розу мів — прийшов час розплати за зухвалу пику. «Так тобі і треба, сволота, — лаяв я себе — і що ти довів? І, головне, кому? Підеш другий раз на другий курс у кращому випадку, падло… Вчи, паскуда, вчи добре, свиня недорізана…» Вчив… Як ніколи більше ні до того, ні пізніше… Три ночі перед іспитом спав по три-чотири години — більше не міг, підхоплювався з ліжка і розкривав підручника. Чай, цигарки, аспірин, кава. У голові з відлунням скриплячий голос: «І що ви кажете?», «Хіба?», «Оце так!?», «Та невже?», «Ну, ну, … кх, кх, кх…» Збираюсь на іспит як на страту: вдягнув білу со рочку, краватку. Йду пішки до «універу». Проходячи через площу Богдана Хмельницького глянув у бік церкви Святого Юра. Золочені хрести урочисто височили над містом на фоні ранкового, ще напів темного неба… Зупинився… «Боже, поможи! Він же мене з’їсть!» «Хіба?» — майнула думка через мить, трохи стало спокійніше. «Будь що буде! Уперед!» *** Іспит з адмінправа Бондар приймав разом з асис тенткою, Галиною Йосипівною, ще молодою жінкою, яка мала феноменальну пам’ять та м’який характер. Вона червоніла, коли робила нам зауваження або — 118 —

виправляла помилки, соромлячись, вочевидь, своєї переваги… Галину Йосипівну студенти любили та, як не дивно, слухались, переймаючись її вишуканою коректністю. Багатьом було соромно її обманювати, або прийти на семінарське заняття непідготовле ними — було видно, як вона переживає, коли треба ставити «незадовільно». Доречи, тільки ця світла людина спроможна була зупи нити бурхливий гнів Григорія Петровича на будь-якій стадії одним прохальним поглядом… Під аудиторією зібралась наша перша група, яка завжди складала іспит у керівника курсу, за це нас називали «авангард», але від цього не було легше… Настрій був, напевно, як у штрафників перед атакою на німецькі кулемети, тобто — так собі… — Заходимо згідно списку! — об’явила наша ста роста Богданка. — Боднарук, Булгакова, Бич, Дидин ська, тобто я, ну, що? Я заглядаю? — Давай, тезко! — сказав Богдан наче весело… Богданка обережно відкрила високі білі двері аудиторії і просунула голову всередину: «Можна, Григорію Петровичу?» — почувся жалібний писк. «Давайте, що ви тягнете? Проходьте, товариші!»  — почулося зсередини бадьоро і невідворотно. — Перша розстрільна четвірка пішла! — пожар тував у спину мені Олексій. — Друга на черзі! — відповів я, проходячи у двері. — Беріть білети, сідайте, готуйтесь, залікові сюди, будь ласка! — якось співчутливо сказала Галина Йосипівна. — 119 —

Я взяв білет — чверть аркушу з надрукованими питаннями. На ходу читаючи білет, я сів за парту. О, про це можна було тільки мріяти! Перше пи тання: «Відмінність адмінправопорушення від кри мінального злочину». Тема реферату, що я писав у жовтні! Друге: «Адмінвідповідальність за пору шення правил перетину державного кордону»! Це я теж знаю! Головне — не спутати у Бондара: не законний перетин кордону, це — кримінал, з по рушенням правил при законному перетину, це — адмінпорушення. Але є нюанси. Починаю скоро строчити план відповіді. Неспо дівано голос Бондара: — Щось ви там розписались, Бич? Що у вас на колінах? А ну, підведіться! Підвожусь, мовчки розстьобую піджака, дивлюсь убік. — Гаразд, готуйтесь, готуйтесь… Ледь не відповів, мовчу… «Ні, не з’їсти тобі мене, поперек горла стану!» Раптом у аудиторії скрипнули двері і тоненький мелодичний голосок Іринки, секретарки декана, ви мовив: — Григорію Петровичу! Василь Тимофійович просить вас терміново зайти! — Зараз, зараз, Іринко! — якось розгублено і незадоволено відреагував Бондар. — Ще хвилин десять-п’ятнадцять… — Василь Тимофійович просить зараз зайти, бо в нього термінове питання, — так само мелодійно проспівала Іринка, не виходячи з аудиторії, щоб узя ти Бондара «під варту». — 120 —

— Ех… Добре, йду — простогнав той, підводячись зі стільця. — Галина Йосипівна, екзаменуйте, будь ласка, без мене, бо обмаль часу… Я постараюсь швидко… — понизив голос Григорій Петрович і багатозначно глянувши на мене, як лев на кроля, поспіхом вийшов геть. — Хто готовий? — спитала асистентка, як тільки двері зачинилися. — Я готовий — несподівано вирвалось у мене. — Давайте, Бич, підходьте, присаджуйтесь… Де ваш білет? Слухаю. Так швидко я ніколи в житті не говорив, так мені розповідали потім одногрупники, що це все чули… Тріщав, кажуть, як кулемет, щось креслив на аркуші, називав норми права з датами. Галина Йосипівна ледь помітно посміхалась, як завжди червоніючи. А я спиною «слухав» двері… «Тільки б не прийшов! Бо же, тільки б не прийшов!» — Ну ось, мабуть у мене все… — нарешті з види хом сказав я, мимоволі озираючись. — Добре, дуже добре… Додаткове питання — «По нят тя морського територіального шельфу та його розміри»… Я швидко відповів, бо це питання також добре знав. — Ну що, іспит складено, сідайте там далі, чекайте Григорія Петровича, бо оцінку ставить він. «Слава Богу — вже не двійка», подумалося вже спокійніше. Та ось двері відчинилися і від потужного поштовху бахнули металевою ручкою об стіну. Захеканий Бон дар увірвався у аудиторію, хапаючи повітря відкри — 121 —

тим ротом та розмахуючи руками з хижо загнутими пальцями. — Ну що? Що? Бич вже відповів? Як це? Ну як, як Галина Йосипівно? — Добре, Григорію Петровичу, дуже добре! — Що? Добре?! Такого не може бути! Він нероба! Ледар! Він — прогульник! Ану, зараз відвідування лекцій подивимось! Де журнал? Ага. Ось! Ось! Пропуск лекції! — Я хворів, Григорій Петрович. Довідку надавав у деканат. — Так, так, — раптом обізвалась наша староста Богданка, — надавав довідку, я у журналі відмітку робила… — Що? Довідка!? — раптом Бондар якось зм’як, безсило сів на стілець, опустив сиву голову і поклав тремтячі долоні на стіл. — Довідка… — якось занадто спокійно промовив він. — Ясно, мені усе ясно. Так що, дівчата, дійсно він добре відповідав? — позираючи на присутніх, разом з асистенткою, осіб жіночої статі спитав Григорій Петрович. — Добре, добре, добре… — жваво відповіли майже всі хором. — Зрозуміло… Подобаєтесь ви жінкам, Бич. Але тільки не зрозуміло — за що… Так от, майте на увазі та запам’ятайте назавжди: жінки вас зараз врятували, але вони вас потім згублять! Я не жартую, побачите. Ось вам четвірка, йдіть геть! Та дякуйте Богові, що я не можу поставити під сумнів висновок мого асистента, якого глибоко поважаю. — 122 —

При цьому Бондар кинув розлючений погляд у бік Галини Йосипівни, хотів сказати ще щось цікаве, але раптом замовк, зустрівши її погляд… Записавши необхідне у заліковку, він жбурнув її мені через стіл з відразою, як брудну ганчірку. Ні в чому невинна книжка досунулась до краю широченного лакова ного столу і вже падала на підлогу, але я машинально підхопив її, зробивши два швидкі кроки уперед. — Дякую, до побачення… — спокійно сказав я викладачеві, хоча ладен був «напхати йому поодеські». Та мене, як і його, стримав прохальний погляд Галини Йосипівни. Вклонившись їй мовчки, я швидко пішов до дверей, ще не вірячи власному щастю… — До зустрічі у майбутньому! — почулася позаду багатообіцяюча фраза Бондара. «Та пішов ти!» май нула думка (добре, що не вголос). *** Через півтори години ми утрьох (Олексій, Богдан та я) їхали тролейбусом у гості до Богдана відсвят кувати іспит, тим більш у Богдана вранці народилася донька. Їхали мовчки, кожен думав про своє… «А чого він сказав «дякувати Богові»?» — розмірковував я — «Може це якійсь знак від Бога? Бондар же атеїст і таке сказав… Але ж я просив Бога там на площі пе ред собором… І це він мені допоміг… Ну точно, а як же… Таке просто так збігтися не могло… Бідолашний Бондар, як він кипів! Дякую тобі Боже!»

— 123 —

*** Минуло три роки, але ніхто нічого не забув, як виявилося. І коли я читав наказ декана про затверд ження тем дипломних робіт, то дізнався, що пишу я її по адмінправу, а рецензентом в мене є… доцент Бондар Г. П.! І, як ви чудово розумієте, наказ декана ніяка сила змінити не може… «Невже так довго пам’ятає?» — розмірковував я, йдучи по східцях до виходу з факультету. «Дивись, який пам’ятливий… Але ж — Акєлла промахнувся… Він мене тоді не з’їв і його помста залишилась нездій сненою. Невже три роки кипів, та влаштував так, щоб дістати мене на виході? А я, дурень, якось і забув, вітався з ним чемно, навіть — трохи жалів… Отож маєш». Та все б нічого, але усі ми, юристи, раділи то го часу, що нарешті прийнятий «Адміністративний кодекс УРСР». Раділи, що не прийдеться працювати з тим накопиченим правовим гармидером законів, що часто-густо входили в протиріч один одному. Для диплому мені дісталася стаття 7, «Адміністра тивно-попе реджувальні заходи». В законодавстві Союзу про це взагалі йшлось вперше. Вони мали місце, але… Що це? Для чого? Як застосовується? Поняття, класифікація по сферах дії, по видах норм правового регулювання в науці ще не існувало. Я провів декілька днів у бібліотеці факультету, але марно… Набрався нахабства — та пішов до Галини Йосипівни… Вона, звичайно, була вже «в курсі»… — І не шукайте, Бич… — зітхнула вона зі співчут тям. — Нічого немає, окрім монографії доцента МДУ Рябова, я вже шукала в нашій кафедральній — 124 —

картотеці. І то — кажуть, що ця монографія п’яти річ ної давнини писалася як рекомендація до розробки адмінкодекса, але у нас тут, в УРСР, не була врахована… Між іншим, — Галина Йосипівна почервоніла — я заказала її, через тиждень має прийти з Москви поштою, але… Гадаю, мало чим вона вам допоможе, як мені кажуть московські колеги. Але, все одно беріть її за основу — хоча б який метод дослідження. Я знайома з працями Рябова — сумлінний, глибокий вчений. Це все, чим я можу вам допомогти… — Дякую, Галина Йосипівна, ви мене і так тоді врятували, на другому курсі. — Я вас, Бич, не рятувала, а екзаменувала і ви знали матеріал добре, але п’ятірка була неможлива… Ви знаєте чому… —Та-а-а, п’ятірка… Я двійки боявся… — Доречи, у вас позитивна оцінка з теорії держа ви та права, так? —Так. — Працюйте, досліджуйте, розробляйте — це ж цікаво, я, як мінімум, вам навіть заздрю… — Сильно? — я посміхнувся. — Не дуже, за певних обставин, але ви ж чоло вік — так доводьте… А я, як старший товариш, допоможу вам, чим зможу… Як вам така пропозиція? — Скажу, що приймаю вашу пропозицію, буду старатися не дуже вам дошкуляти, дякую вам за все… — «Прошу, борітеся-поборете, вам Бог помагає…» — хто це? — Шевченко. Тарас Григорович, звичайно… — 125 —

— Молодець. Ну, добре, зайдете через тиждень за монографією, може вже прийде по пошті, а зараз проштудуйте теорію в сенсі аналізу правових норм. Галина Йосипівна протягнула мені руку, я обе режно її потиснув, хоча хотілося її поцілувати, але чомусь не зміг. Зніяковів. Жалкую досі… *** Чотири місяці кошмару — так можна визначити у трьох словах написання мною дипломної роботи. Мною — ледарем, неробою, прогульником та, зви чайно, рідкісним негідником за визначеннями до цента Бондара… Не можу сказати, що він був геть зовсім неправий… Він, старий та мудрий викладач, був якраз правий. Таких, як я, так і треба було вчи ти — інакше не навчиш нічому… А він мене дечому все ж таки навчив… Дуже багато чому… Низький уклін йому за це… Правовий аналіз норми права (закону) — річ не проста… Особливо, коли ця норма нова. Як вона впли не на інші правовідносини? На суспільство взагалі? Чи внесе якесь покращення? Чи навпаки? Питань було безліч, з них я й почав… Сам розробив класифікацію за сферами регу лю вання, давав визначення, прогнозував нас лідки впливу. Через два місяці почалось щось вимальовуватися, але йшло важко. Та іншого шляху не існувало. Нарешті, сімдесят сторінок друкованого тексту в двох примірниках було готово. Не знаю, що це було… Напевно, якийсь жах, але ж ніхто з науковців цим «жахом» не займався і, звичайно, не орієнтувався у цій сфері. А сфера була досить незви — 126 —

чайна (заходи адміністративного попередження), вона майже не вписувалась у існуючу теорію і це мене врешті-решт врятувало. Рецензія на дипломну роботу з’явилась за день до захисту, коли вже нічого не можна било виправити, я й не виправляв… Виглядала вона приблизно так: «Окрім величезної актуальності обраної(?!) дип ло мантом теми, дана робота не заслуговує на будь-яку оцінку (у тому числі — негативну). Вона являє собою безглузде нагромадження абсурду та нісенітниці, та являє собою зразок того, яким не може бути наукова робота радянського студента і т. д. та т. п.» Закінчувався цей пафосний опус так: «На мою думку ця, так звана, робота не може бути допущена до захисту». Читаючи це, я майже фізично відчував, яку лють вклав товариш Бондар у текст рецензії. Це був шедевр! Хто читав — був у захваті! Такі фрази! Такі порівняння! Такі словесні оберти! «Негайна жорстока страта!» Ось чим дихала рецензія керівника курсу адміністративного права! Галина Йосипівна важко зітхнула, прочитавши текст, і поглянула на мене… Але якось весело… — Ви нічого не помітили, Бич? Нічого незви чайного? — Та тут все незвичайне, Тетяна Йосипівна. — Але найголовніше — жодного зауваження по суті! Це писалося, коли вашої роботи ще не існу вало. Я так вважаю. Григорій Петрович не зможе вам опонувати, бо, скоріш за все, майже нічого не читав. — А що ж робити? — Те, що повинні, те й робіть — захищайтесь! — Так, звичайно, буду захищатись… — 127 —

*** На захист Бондар не з’явився, зателефонував, що хворіє. Поважна комісія з десяти науковців, практи куючих юристів прокуратури, облюсту та інших відклала мою роботу на останнє слухання, я виявився п’ятим. Захист йшов жваво, спокійно, без ексцесів, напевно, як завжди. Та ось! Мене ви кли кали на трибуну перед довжелезним столом комісії. Поважні дорослі люди уважно розглядали мене декілька секунд, поки я, тремтячи від жаху, влаштовувався за трибуною. Блиск окулярів, стом лені пози, приглушені перемовини… Голова комісії, зам декана, почав вголос читати рецензію Бондара (по процедурі). За декілька секунд члени комісії напружено замовкли усі і навіть — перестали руха тись. Дехто здивовано позирав на мене, намага ючись, напевно, усвідомити, як це жахіття у піджаку, краватці та з вусами, що стоїть понуро за трибуною, могло й досі існувати та псувати повітря. — Ну що скажете, Бич? — якось трагікомічно, зі співчутливою посмішкою спитав мене головуючий, що, доречи, вів у мене кримінальне право і процес два роки — Щось незрозуміле. Чому така рецензія та ще й рекомендація не допускати до захисту? Але — на жаль звертає на себе увагу відсутність критики по суті… Як вам, товариші? — Так, є такий момент, — обізвався професор Рабіновіч, блиснувши окулярами у мій бік. — Пропо ную послухати дипломанта! — Послухаємо, товариші? — спитав голова. — Так, так, хай доповідає! — пролунало декілька голосів. — 128 —

Іноді позираючи у текст, я почав швидко допо відати, намагаючись виглядати переконливо. Та ось, професор Корольова, викладач екологічного права, що гортала другий примірник дипломної роботи, зненацька обірвала мене: — Одну хвилинку, Бич! Ось тут. Ой жах! Що ви тут пишете!? Ой! Ой! Ось ви робите класифікацію адмінпопереджувальних заходів і вказуєте, що од ним із видів їх є заходи, що попереджують природ ні явища! Ви взагалі усвідомлюєте, що пишете? Як можуть якісь адмінзаходи зупиняти явища природи, га? Бондар правий… Відповідайте! — Відповідаю. Явищами природи, які можна зу пинити шляхом адмінпопереджувальних заходів є епідемії та епізоотії захворювань. Зупиняються ці явища шляхом встановлення карантину, рішен ням органів державної влади та управління, тоб то обмеження пересування людей, тварин, пере міщення рослин на певних територіях, які вражені цими природними явищами. Доречи, там, трохи далі, є пояснення та посилання на законодавство. Окрім того, це повені, лісові пожежі та інші стихійні лиха, наслідки яких… — Зрозуміло! — почувся веселий зі сміхом го лос професора кафедри теорії держави і права Рабіновіча. — Я бачу, колеги, що ця тема досить для нас новітня і мало хто поки що переймався нею. Більшість членів комісії чомусь глузливо посмі хались, дивлячись кудись убік. А я — відверто не розумів, що коїться. Професор Корольова почер воніла, згорнула і відсунула від себе цю злощасну дипломну роботу. — 129 —

— Я вважаю, — обізвався головуючий, — Григорій Петрович занадто емоційно віднісся до рецензування… — І не зовсім порядно… — голосно додав професор Рабіновіч. — Доречи, чому його немає? Після такої рецензії? — Дзвонив, що хворіє — сказав головуючий. — Зрозуміло… — відповів хтось з комісії бага тозначно. — Ну що ж, ми всі вже стомилися… Все зрозуміло? Будемо закінчувати — підвів головуючий. Можете бути вільними, Бич, дякуємо… — Дякую, шановні члени комісії! — пробелькотів я та вийшов на ватних ногах у коридор. Води з кра на я випив у туалеті з літр, не менше. Хвилин через десять члени нашої комісії виходили з аудиторії. Ми, дипломанти, стояли осторонь у ряд, як солдати під стінкою у коридорі. Зненацька професор Рабіновіч, лисуватий, невеличкий на зріст, швидко підійшов до мене і сказав: — А ви знаєте, ця тема… Цікава тема. Якщо буде бажання її розвинути — підходьте! І підморгнувши, несподівано, як хлопчисько, май же пошепки додав: «Усе в порядку, не переймайся — захистився!» — Дякую, Петро Мойсейовичу! — прошептав чомусь я. — Нема за що, до побачення! — До побачення!

— 130 —

*** Повільно ідучи через парк Івана Франка від «універу», я підходив до площі Богдана Хмельниць кого, з якої був вхід до собору Святого Юра, мого святого… Тільки-но за раз я зрозумів це. Хоча був навіть нехрещеним. «Так, це диво. Як не розраховував товариш Бондар, а нічогошіньки не вийшло. Хоча мало вийти… Якщо логічно міркувати. Але в світі є такі явища, які зрозуміти або, тим більш, вплинути на них неможливо. Я не розумів, але відчував своєю грішною душею це явище. Воно було абсолютно величезним, як Всесвіт у картині Елли та невідворотним, але й ледь помітним для потьма реної свідомості. Його можливо лише відчути, ледь відчути… Але якщо відчувати його — відчуваєш якийсь благоговійний жах… І — любов. Який же ти, Боже? *** Хто їздив поїздом до Львова зі сходу, той знає таке: спочатку поїзд заходить у Львів, іде містом по високому насипу, а потім виходить з міста, починаються поля, посадки... Деякі пасажири нервуються: «Ой, це що? Ми вже Львів проїхали?! А чому поїзд не зупинився?!» Але незабаром знову з'являється місто, а потім — вокзал. Ну, нарешті... Виходжу на критий перон, йду через підземний перехід, оминаю будівлю вокзалу, прямую на трамвайну зупинку. Старенький, напівдерев'яний трамвай весело торохкотить по нерівних рейках, що розрізають грубу сіру бруківку. Роздивляюся навкруги через вікна майже порожнього вагону: все так само, як і було. Мені здається, що у Львові — 131 —

час не діє, це місто існує начеб то поза часом, само по собі. Як казка, або колись написана стародавня книга. Це місто вже відбулося в історії людства, посіло своє окреме місце і завмерло. Навколо камінь, камінь, камінь... Але такий різноманітний, дивовижно викладений, посічений візерунками, потемнілий від часу. Їхати далеченько, через усе місто аж до вулиці Маяковського (нині — Личаківська), але я радий привітатися з цією дивовижною місцевістю, якій не має аналогів ніде... Що я скажу Еллі? Застану її вдома? Може тре ба було подзвонити з вокзалу? Але чомусь не захотілося... Ось, вже зупинка, треба хвилин десять іти пішки до її будинку. Йду як уві сні, думок ніяких... хвилююся. Две рі під'їзду, широкі сходи, двері її квартири... тисну на кнопку дзвінка... — Хто там? — бабуся... — То я, Юрій... — Ой! — втекла... стою, чекаю. Чую за дверима: — Не піду! Не піду! — то Елла... — сама відкрий, якщо хочеш! Я бачити його не можу! — Я похолодів... Двері відчинилися — на порозі бабуся Елли. — Заходь, Юрій, але... з нею істерика, — тисне плечима. — Заходь, заходь, не бійся. Ти ж знаєш це з нею іноді буває, проходь до її кімнати. Обережно, як у вісні, підходжу до її дверей, тихенько стукаю — тиша, стукаю знову — тиша. Обертаюся — позаду бабуся тримається за серце... Махає рукою: «Зайди». Штовхаю обережно двері, заходжу, прикриваю за собою, зупиняюсь при вхо ді. Елла стоїть посеред кімнати у синьому довгому — 132 —

халаті, руки схрещені на грудях, голова зі скуйов дженим рудим волоссям нахилена вбік. Очі блищать, як ніколи... Дихає поривчасто через ніс, губи зціплені, обличчя якесь бліде... Такою я її ніколи не бачив. — Привіт... Це я.. — Бачу, що ти... Ну що, набігався? — Ти телеграму отримала? — Угу... Отримала, і що?! — Ну, цей, я ось, цей... приїхав... до тебе... — І що я маю робити? Стрибати від щастя?! Га?! — Ні... хоча я дуже за тобою сумував... — Брешеш, зраднику! — Я не зрадник, я заплутався... Я про тебе тільки й думав... — Ти дивись на нього... ангел з крильцями... — Ти цей, ти не ображайся... — На кого? На тебе? Було б на кого... — Може, цей, я невчасно... — Може... — Може, я піду?... — Двері не замкнуті... — Ти справді хочеш, щоб я пішов геть назавжди? Мовчить, дивиться... — Кажи... — мовчить. — Слухай, дівчинко моя, я тобі колись, ще тоді, пам'ятаєш, сказав, що просто так від тебе не відчеплюся... Пам'ятаєш чи ні? — Ну... — Слухай, не викаблучуйся, бо дійсно піду геть! Ну, як хочеш... — рішуче повертаюсь до дверей. — Стій! — у голосі страждання, сльози. Оберта юся до неї — а вона вже поруч. — 133 —

— Не тисни так, зламаєш мені ребра! Ведмідь дикий! Де ти взявся на мою голову?! Телепень си бірський?! Бабусю, зачини двері! Ми ще розмовляємо! — Бачу! Я кави зроблю з канапками... можна? — Роби, роби своєму любимчику, він і води не заслуговує... Сашко за мною як тінь ходив... — Той самий? — Так... Дарунки, квіти, на колінах руки просив... Каже: «Він уже не повернеться, він там тунгуску знайшов, вони усі чаклунки, він там назавжди залишиться, його до лісу тягне...» — Заб'ю собаку! — Не смій, він нещасний! — А ти? — І я нещасна... Чекаю, чекаю, чекаю, а тебе нема, нема, нема... Я вже вагатись почала — може, правду Сашко каже? От, думаю, вийду за нього... Будеш знати! А тут телеграма... Я навіть на вокзал ходила, поїзди з Москви зустрічати... Розклад вивчила... А ти... Де ти вештався?! — Ти розумієш, виїхати звідти не так просто було, треба було ще заробити на дорогу, роботу закінчити — хлопців не можна було підводити... — Хлопців своїх жалів! А мене жалів?! — Жалів, сумував... Правда... Підкову нашу з сум ки дістану уночі, щоб ніхто не бачив, тримаю в руці — вона тепла була чомусь... — тебе згадую... Де твоя половина? — На місці, не переживай... — Хочеш знайду? — Ну... — 134 —

— Під подушкою... Вгадав? Ану, перевіримо... Точ но... Тепла, як і моя... А чому так? Як ти гадаєш? — Її полум'я гріло... — Яке полум'я? — Те, що до Всесвіту тягнеться... он, дивись! Ела вказала на стіну за моєю спиною, я обернувся. На стіні висіла її картина «Всесвіт над полум'ям». Так само, як і тоді, картина мене вразила: безодня Всесвіту і полум'я молитви, гаряче, жовто-біле полум'я, яке розтопить будь-яке крижане серце, подолає будь-які відстані, заметені снігами, заспокоїть будь-яке горе та оберне його на радість.

— 135 —

Зміcт Далекий відблиск втраченого щастя Передмова..........................................................................4 Глава 1....................................................................................5 Глава 2.................................................................................10 Глава 3................................................................................20 Глава 4.................................................................................24 Глава 5................................................................................36 Глава 6................................................................................39 Глава 7.................................................................................46 ВСЕСВІТ НАД ПОЛУМ’ЯМ Глава  1.  За обрієм ...........................................................53 Глава 2. Схід та Захід .................................................59 Глава  3.  Спогади ..........................................................65 Глава 4. Перша казка  діда Максима .................72 Глава 5. Друга казка діда Максима....................79 Глава 6. Всесвіт над полум'ям ...............................85 Глава  7.   Шляхи у часі ..................................................99 Глава 8. Казки й реалії ............................................109 Глава 9. Захист .............................................................116

Шановний читачу! Автор буде щиро вдячний за будь-які відгуки або зауваження до цього твору. E-mail: 7851708@ukr.net Телефон: +38 (067) 485-37-74

Бельченко Юрій Анатолійович ДАЛЕКИЙ ВІДБЛИСК ВТРАЧЕНОГО ЩАСТЯ ВСЕСВІТ НАД ПОЛУМ’ЯМ Технічне редагування та комп’ютерна верстка – О. В. Пустовойт Підписано до друку 02.06.2015 Бумага офсетна. Друк офсетний. Формат 60х90/16. Ум. друк. арк. 8,62 Наклад 1000 примірників. Зам. № 0265 Надруковано з готового орігінал-макету у видавництві «ВМВ-Прінт» (Свідоцтво про видавничу діяльність ДК № 4612 від 05.09.2013) Україна, 65053, Одеса, пр-т Добровольського, 82а тел. (048) 751-14-87; тел./факс 751-15-80 www.vmv.odessa.ua