Вісник ХНУ №5, Т.1., 2011.

Економічні науки

Науковий журнал

ВІСНИК Хмельницького національного університету Економічні науки Том 1

Хмельницький 2011 Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

1

Економічні науки

ВІСНИК Хмельницького національного університету Затверджений як фахове видання Постановою президії ВАК України від 19.01.2006 № 2-05/1 (бюл. ВАК № 2’2006 р.)

Засновано в липні 1997 р.

Виходить 6 разів на рік

Хмельницький, 2011, № 5, Т. 1 (180) Засновник і видавець: Хмельницький національний університет (до 2005 р. — Технологічний університет Поділля, м. Хмельницький) Скиба М. Є., заслужений працівник народної освіти України, д. т. н., професор, академік МАІ, академік УТА, ректор Хмельницького національного університету Заступник головного редактора Параска Г. Б., д. т. н., професор, проректор з наукової роботи Хмельницького національного університету Голова редакційної колегії серії Войнаренко М. П., заслужений діяч науки і техніки України, д. е. н., професор, академік АЕНУ, МАІ, УАЕК, проректор з науково-педагогічної роботи “Економічні науки” Хмельницького національного університету Гуляєва В. О., завідувач відділом інтелектуальної власності Відповідальний секретар Хмельницького національного університету Головний редактор

Члени редколегії Економічні науки д. е. н. Асаул А. М., д. е. н. Благун І. С., д. е. н. Бельтюков Є. А., к. е. н. Бондаренко М. І., д. е. н. Ведерніков М. Д., д. е. н. Геєць В. М., к. т. н. Григорук П. М., д. е. н. Завгородня Т. П., к. т. н. Йохна М. А., к. е. н. Ковальчук С. В., д. е. н. Козак В. Є., д. е. н. Кругляк Б. С., д. е. н. Кулинич О. І., д. е. н. Лук’янова В. В., к. е. н. Любохинець Л. С., д. е. н. Мікула Н. А., д. е. н. Микитенко В. В., к. е. н. Михайловська І. М., д. е. н. Нижник В. М., д. е. н. Орлов О. О., д. е. н. Стадник В. В., к. е. н. Тюріна Н. М., к. е. н. Хмелевська А. В., д. е. н. Хрущ Н. А. Відповідальні за випуск: д. е. н. Нижник В. М., к. е. н. Грицина Л. А. Технічний редактор к. т. н. Романюк В. В. Редактор-коректор Броженко В. О. Рекомендовано до друку рішенням Вченої ради Хмельницького національного університету, протокол № 1 від 30.08.2011 Адреса редакції:

Україна, 29016, м. Хмельницький, вул. Інститутська, 11, Хмельницький національний університет редакція журналу “Вісник Хмельницького національного університету”



(03822) 2-51-08

e-mail:

patent_1@beta.tup.km.ua vagvestnik@rambler.ru

web:

http://library.tup.km.ua/visnyk_tup.htm http://visniktup.narod.ru http://vestnik.ho.com.ua Зареєстровано Міністерством України у справах преси та інформації. Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації Серія КВ № 9721 від 29 березня 2005 року (перереєстрація) ©Хмельницький національний університет, 2011 ©Редакція журналу “Вісник Хмельницького національного університету”, 2011

2

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Зміст

Економічні науки

УПРАВЛІННЯ ЕКОНОМІЧНОЮ БЕЗПЕКОЮ ВИРОБНИЧИХ СИСТЕМ ЗА УМОВ РОЗВИТКУ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ В. М. НИЖНИК ЕКОНОМІЧНА БЕЗПЕКА ВИРОБНИЧИХ СИСТЕМ: МЕТОДИ ТА МЕХАНІЗМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ........ 7 В. Є. ТРУШ, В. Ф. ЯЦЕНКО ОБЛІКОВО-АНАЛІТИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УПРАВЛІННЯ ЕКОНОМІЧНОЮ БЕЗПЕКОЮ ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВ ...................................................................................................................... 10 А. О. МЕЛЬНИК ТРАКТУВАННЯ СУТНОСТІ ПОНЯТТЯ «СВІТОВА ЕКОНОМІЧНА КРИЗА» ВІДПОВІДНО ДО НАУКОВИХ ПІДХОДІВ ........................................................................................................................................ 13 С. М. МАРУЩАК МЕТОДИКА ОЦІНКИ РІВНЯ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ ПІДПРИЄМСТВА НА ОСНОВІ ТЕОРІЇ НЕЧІТКИХ МНОЖИН ...................................................................................................... 16 О. О. КУРОК АКТИВІЗАЦІЯ МИТНО-ТАРИФНОГО РЕГУЛЮВАННЯ В СИСТЕМІ ЕКОНОМІЇ ВИТРАТ ТА ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ ПІДПРИЄМСТВ ...................................................................................................... 21 С. В. МАТУСЯК ОСОБЛИВОСТІ ПЛАНУВАННЯ В ПРОЦЕСАХ ФОРМУВАННЯ ТА РОЗВИТКУ МІСТА ........................ 25 С. А. МАТЮХ ОСОБЛИВОСТІ ІНТЕГРАЦІЇ ВИЩОЇ ОСВІТИ УКРАЇНИ ДО БОЛОНСЬКИХ СТАНДАРТІВ .................. 30 ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ВІТЧИЗНЯНИХ ПІДПРИЄМСТВ НА ЗОВНІШНЬОМУ ТА ВНУТРІШНЬОМУ РИНКАХ О. Ф. ЯРЕМЕНКО НАУКОВО-ПРАКТИЧНІ АСПЕКТИ СТРАТЕГІЧНОГО І ТАКТИЧНОГО УПРАВЛІННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЮ ПІДПРИЄМСТВА ..................................................................................... 35 І. В. НИЖНИК СКЛАДОВІ ЕЛЕМЕНТИ ІНФОРМАЦІЙНОЇ СИСТЕМИ У ЗАБЕЗПЕЧЕННІ КОНКУРЕНТНИХ ПЕРЕВАГ ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВ ................................................................................................... 38 Н. М. КУПРИНА РЕСТРУКТУРИЗАЦИЯ ПРЕДПРИЯТИЯ И РЕИНЖИНИРИНГ БИЗНЕС-ПРОЦЕССОВ КАК ИНСТРУМЕНТ ЕГО КОНКУРЕНТОСПОСОБНОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ ....... 41 О. М. ЯЦЕНКО КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЬ ВІТЧИЗНЯНОЇ ПРОДУКЦІЇ БДЖІЛЬНИЦТВА НА СВІТОВОМУ АГРОПРОДОВОЛЬЧОМУ РИНКУ ...................................................................................................................... 44 Л. С. КВАСОВА, А. В. ПАХЛОВА, К. О. КОЗЯКОВА ШЛЯХИ ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ПРОМИСЛОВОГО ПІДПРИЄМСТВА ВАТ “ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ АГРЕГАТНИЙ ЗАВОД” НА ЗАСАДАХ НИЗЬКОЗАТРАТНОГО МАРКЕТИНГУ ....................................................................................................................................................... 49 І. М. ВОЛКОВА ФОРМУВАННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЯ КОНКУРЕНТНИХ ПЕРЕВАГ МОЛОКОПЕРЕРОБНИХ ПІДПРИЄМСТВ В УМОВАХ ЗДІЙСНЕННЯ ЕКПОРТНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ..................................................... 53 М. М. ЧЕХОВСЬКА ДЕРЖАВНА ПІДТРИМКА ДЕМОНОПОЛІЗАЦІЇ ТА РОЗВИТКУ КОНКУРЕНЦІЇ НА РИНКУ ЗАЛІЗНИЧНИХ ПЕРЕВЕЗЕНЬ ............................................................................................................................. 56 Н. В. НАРІЖНА ЕКОНОМІЧНА РЕЦЕСІЯ ТА ЗАВТРАШНІ ПРІОРИТЕТИ В ДОВГОСТРОКОВІЙ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ФІНАНСОВИХ ІНСТИТУТІВ .................................................................. 60

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

3

Зміст Економічні науки

В. В. ШАРКО ФАКТОРИ ІНТЕНСИФІКАЦІЇ ВИКОРИСТАННЯ МАТЕРІАЛЬНИХ РЕСУРСІВ ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВ ...................................................................................................................................................... 64 О. П. ПОДРА ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ В СИСТЕМІ РОЗВИТКУ ЛЮДСЬКОГО КАПІТАЛУ ............................................................................................................... 68 О. В. МАРУНЧАК, Я. В. ПОЛІНСЬКА РОЛЬ БЮДЖЕТУ В ЗАБЕЗПЕЧЕННІ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ РЕГІОНУ ТА ЙОГО ВПЛИВ НА ФОРМУВАННЯ ПОДАТКОВОГО ПОТЕНЦІАЛУ ..................................................... 73 Л. В. БОНДАРЧУК, О. В. ДРЕЙ АНАЛІЗ ЗОВНІШНЬОГО ТА ВНУТРІШНЬОГО СЕРЕДОВИЩА ПІДПРИЄМСТВА РЕСТОРАННОЇ ГАЛУЗІ ..................................................................................................................................................................... 76 Д. М. ВАСИЛЬКІВСЬКИЙ ФОРМУВАННЯ ПОНЯТТЯ ЕКОНОМІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ЯК ФАКТОРА ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА ....................................................................................... 80 Л. О. ШЕМЧУК КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЬ ПІДПРИЄМСТВА В СИСТЕМІ ЧИННИКІВ ЇЇ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ..................................................................................................................................................... 83 МЕХАНІЗМИ ЕФЕКТИВНОГО УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ ПІДПРИЄМСТВ ЗА УМОВ СУЧАСНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ ТА РОЗВИТКУ РИНКУ ПРАЦІ В. М. НИЖНИК, А. О. ЛЕВИЦЬКА КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЬ ПЕРСОНАЛУ ЯК СКЛАДОВА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КОНКУРЕНТНИХ ПЕРЕВАГ НА РИНКУ ПРАЦІ ............................................................................................................................... 86 М. В. НІКОЛАЙЧУК ПРОБЛЕМИ ОЦІНКИ ЛЮДСЬКОГО КАПІТАЛУ В СИСТЕМІ ФОРМУВАННЯ КОНКУРЕНТНОЇ ПОЛІТИКИ ПІДПРИЄМСТВ ................................................................................................................................. 90 О. А. ХАРУН ВИБІР МОТИВАЦІЙНИХ ФАКТОРНО-КРИТЕРІАЛЬНИХ ХАРАКТЕРИСТИК ЕФЕКТИВНОСТІ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ ............................................................................................................................ 94 О. І. СИНИЦЬКА, О. О. БІЛЕЦЬКА ОРГАНІЗАЦІЙНА ЧИ КОРПОРАТИВНА КУЛЬТУРА: ТЕОРЕТИЧНІ ПІДХОДИ ДО ТЛУМАЧЕННЯ ПОНЯТЬ ................................................................................................................................................................... 99 І. М. ГРІНЬКО ОЦІНКА ЕФЕКТИВНОСТІ ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ МЕТОДІВ МОТИВАЦІЇ ПРАЦІ В СИСТЕМІ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ .................................................... 102 В. В. СІДОРЕНКО ІНТЕГРАЛЬНА ОЦІНКА ТРУДОВОГО ПОТЕНЦІАЛУ МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ ............ 106 С. В. ХОМИЧ ПРОБЛЕМА ВИМІРУ ТА ОБЛІКУ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО КАПІТАЛУ ...................................................... 110 С. В. СТРЕХОВА МОНІТОРИНГ ДІЄВОСТІ МАТЕРІАЛЬНИХ І НЕМАТЕРІАЛЬНИХ МЕТОДІВ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ ..................................................................................................................................................... 115 Л. О. КУРІЙ ФЕМІНІЗАЦІЯ МІЖНАРОДНОЇ ТРУДОВОЇ МІГРАЦІЇ І ПРОБЛЕМА ЗБЕРЕЖЕННЯ ЛЮДСЬКОГО ПОТЕНЦІАЛУ ....................................................................................................................................................... 119 О. І. ДРАЧ ТЕОРІЯ СТИМУЛЮВАННЯ: СУЧАСНИЙ ПІДХІД ........................................................................................ 122

4

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Зміст Економічні науки

О. О. КОВАЛЕНКО, П. П. СЛОБОДЕНЮК ОСОБЛИВОСТІ АУТСОРСИНГУ В ГАЛУЗІ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ ............................................ 125 І. Г. БУЗЕЦЬКИЙ ЧИННИКИ ФОРМУВАННЯ ТА ПОПОВНЕННЯ ЛЮДСЬКОГО ПОТЕНЦІАЛУ ....................................... 129 М. Я. ЗУБ ВИКОРИСТАННЯ АНДРАГОГІЧНОГО ПІДХОДУ ПРИ ОРГАНІЗАЦІЇ САМОСТІЙНОЇ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ НА РЕГІОНАЛЬНОМУ РИНКУ ПРАЦІ ПОДІЛЛЯ ......................... 132 ІННОВАЦІЙНО-ІНВЕСТИЦІЙНЕ УПРАВЛІННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ ПІДПРИЄМСТВ Я. П. МАШТАЛІР ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ МАШИНОБУДІВНОГО ПІДПРИЄМСТВА ...................................................................................................... 136 Г. В. ЄФІМОВА, О. В. ПАЩЕНКО УДОСКОНАЛЕННЯ МЕТОДИКИ ОЦІНКИ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ПРИВАБЛИВОСТІ ПІДПРИЄМСТВ СУДНОБУДУВАННЯ .......................................................................................................................................... 139 В. Й. ЖЕЖУХА МЕТОД ОЦІНЮВАННЯ ІННОВАЦІЙНОСТІ ТЕХНОЛОГІЧНИХ ПРОЦЕСІВ МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ ........................................................................................................... 142 Ю. А. АНДРІЙЧУК АДАПТИВНЕ ПЛАНУВАННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ: СУТНІСТЬ, ОСОБЛИВОСТІ, ПРИНЦИПИ ............................................................................................................................ 147 Т. І. КАТКОВА МОНІТОРИНГ ПОКАЗНИКІВ СТРАТЕГІЧНОГО МАРКЕТИНГУ В РЕАЛІЗАЦІЇ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ ................................. 150 Н. Ю. ЧОРНА, В. М. КОЦЮБА ІННОВАЦІЙНИЙ ПІДХІД ДО МОДЕЛЮВАННЯ БІЗНЕС-ПРОЦЕСІВ ....................................................... 155 В. В. СОКОЛОВСЬКА, І. О. РОЗУМОВИЧ МОДЕЛІ ІНВЕСТИЦІЙНИХ ПРОЕКТІВ ДЛЯ ЗМЕНШЕННЯ РИЗИКІВ У ДОГОВІРНИХ ВІДНОСИНАХ ........................................................................................................................ 158 ОРГАНІЗАЦІЯ ЕКСПОРТНО-ІМПОРТНИХ ОПЕРАЦІЙ ТА УПРАВЛІННЯ РИЗИКАМИ В ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ О. В. ТЕСАК АНАЛІЗ ЕФЕКТИВНОСТІ УПРАВЛІННЯ РИЗИКАМИ ВЗАЄМОВІДНОСИН ПРОМИСЛОВОГО ПІДПРИЄМСТВА ІЗ СУБ’ЄКТАМИ ВНУТРІШНЬОГО ТА ЗОВНІШНЬОГО СЕРЕДОВИЩА ................ 163 М. О. ЛЕВЧЕНКО ФАКТОРИ ВИЗНАЧЕННЯ ВНУТРІШНЬОГО ТА ЗОВНІШНЬОГО РИЗИКІВ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА ................................................................................................................................................. 166 ФОРМУВАННЯ ТА ОЦІНКА ЕФЕКТИВНОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ МЕХАНІЗМІВ УПРАВЛІННЯ ДІЯЛЬНІСТЮ ПІДПРИЄМСТВ Л. О. ЧОРНА КОНЦЕПЦІЯ ЦІНОУТВОРЕННЯ НА ПІДПРИЄМСТВАХ РЕГІОНУ .......................................................... 170 Л. А. ГРИЦИНА СТАНОВЛЕННЯ КОНЦЕПЦІЇ КОРПОРАТИВНОЇ СОЦІАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ У КОНТЕКСТІ ЦИВІЛІЗАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ ............................................... 175 О. С. КРАВЧЕНКО, В. А. РАСПОПОВА, В. О. КОМАРОВА ЗАСТОСУВАННЯ МЕТОДУ ЗВОРОТНИХ ОБЧИСЛЕНЬ ДЛЯ ФОРМАЛІЗАЦІЇ ПРОЦЕДУРИ ПРИЙНЯТТЯ РІШЕНЬ ПРО ЗМІНУ ЕКОНОМІЧНИХ ПОКАЗНИКІВ ......................................................... 179 Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

5

Зміст Економічні науки

О. А. ДАНИЛЕНКО КРИТЕРІЇ ОЦІНКИ РЕЗУЛЬТАТИВНОСТІ УПРАВЛІННЯ СОЦІАЛЬНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ НА СТАДІЯХ ЖИТТЄВОГО ЦИКЛУ РОЗВИТКУ ОРГАНІЗАЦІЇ ................................................................. 182 О. М. КУДИРКО ВНУТРІШНІЙ АУДИТ В УКРАЇНІ: СУТНІСТЬ, ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ТА ШЛЯХИ ЇХ УСУНЕННЯ ................................................................................................................................ 186 Ж. М. БАЛАБАНЮК МЕХАНІЗМ УПРАВЛІННЯ ОРГАНІЗАЦІЄЮ: СУТНІСТЬ ПОНЯТТЯ ТА ПРОПОЗИЦІЇ ЩОДО ОЦІНКИ ЙОГО ЕФЕКТИВНОСТІ ......................................................................................................... 190 І. Б. АНТОНЮК СВІТОВИЙ ДОСВІД ВИКОРИСТАННЯ ЛОГІСТИЧНИХ СИСТЕМ В СТРАТЕГІЯХ НАЦІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ ЗА УМОВ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ .......................................................................... 194 Е. В. АРХИПЕНКО КОНЦЕПТУАЛЬНЫЕ ОСНОВЫ РЕФЛЕКСИВНОГО УПРАВЛЕНИЯ В ДЕЯТЕЛЬНОСТИ КОММЕРЧЕСКОГО БАНКА ............................................................................................................................... 200 В. В. СВИРИДЕНКО КОНЦЕПТУАЛЬНЫЕ ОСНОВЫ МОДЕЛИРОВАНИЯ РЕФЛЕКСИВНОГО УПРАВЛЕНИЯ ДЕЯТЕЛЬНОСТЬЮ КОНСАЛТИНГОВОЙ ФИРМЫ ....................................................................................... 205 М. І. ДЗЮБА АНАЛІЗ СТАНУ МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ УКРАЇНИ НА ЗОВНІШНІХ ТА ВНУТРІШНІХ РИНКАХ ................................................................................................................................ 208 В. І. КУЛАКОВ ЕВОЛЮЦІЯ ПОГЛЯДІВ НА УПРАВЛІННЯ ВИРОБНИЧО-ГОСПОДАРСЬКОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ ПІДПРИЄМСТВА ................................................................................................................................................. 212 Н. Г. ВИГОВСЬКА ЕЛЕМЕНТИ СИСТЕМИ ВНУТРІШНЬОГО ФІНАНСОВОГО КОНТРОЛЮ: ПРОБЛЕМА ІДЕНТИФІКАЦІЇ ............................................................................................................................ 217 О. В. РУДКОВСЬКИЙ ПЛАНУВАННЯ РОЗВИТКУ АВТОСЕРВІСНОГО КОМПЛЕКСУ ................................................................. 223 Л. В. ЄМЧУК СУТНІСТЬ, СТРУКТУРА ТА ПРИЗНАЧЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНОЇ СИСТЕМИ ПІДПРИЄМСТВА ......... 228 Р. П. ШЕРСТЮК, О. Б. ПОГАЙДАК ОСОБЛИВОСТІ ОРГАНІЗАЦІЇ ПРИРОДООХОРОННОГО ПРОВАЙДИНГУ В УМОВАХ ПІДПРИЄМСТВА ........................................................................................................................... 230

6

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

УПРАВЛІННЯ ЕКОНОМІЧНОЮ БЕЗПЕКОЮ ВИРОБНИЧИХ СИСТЕМ ЗА УМОВ РОЗВИТКУ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ

УДК 65.018 В. М. НИЖНИК Хмельницький національний університет

ЕКОНОМІЧНА БЕЗПЕКА ВИРОБНИЧИХ СИСТЕМ: МЕТОДИ ТА МЕХАНІЗМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ Висвітлені основні шляхи, методи та механізми забезпечення економічної безпеки виробничих економічних систем на рівні суспільства країни та на рівні підприємств.

Illumination basic ways, methods and mechanisms of providing of economic security of the production economic systems, at the level of society of country and at the level of enterprises. Ключові слова: економічна безпека, виробнича, економічна система, методи забезпечення, механізм.

Вступ. Досвід високорозвинутих країн свідчить про те, що виробничі економічні системи (суспільство в цілому, підприємства, приватний бізнес, підприємці) стають тим більше зацікавленими у зміцненні економічної безпеки країни, чим ефективніше розвивається її економіка, чим впевненіше держава створює оптимальні умови для реалізації інтересів та стабільності. Держава не тільки має гарантувати суспільству і усім виробничим економічним системам дотримання принципів свободи підприємства, свободи конкуренції в національних ринках, але й водночас бути надійною опорою в світовій інтеграції. Економічна безпека держави є не просто однією з найважливіших складових системи інтересів виробничих систем в країні, а й виступає вирішальною умовою дотримання та реалізації їх економічних інтересів. Через те, пошук шляхів, методів та механізмів забезпечення економічної безпеки виробничих економічних систем є найважливішою складовою сучасної стабілізаційної економіки, яка покликана розвивати і примножувати результативність виробничих систем. Аналіз останніх досліджень та публікацій. У період 1997–2002 р.р. в Україні жваво розвивався новий напрямок науки з економічної безпеки виробничих систем – екосестейт. Були видані 2 підручники, понад 300 статей та 3 монографії. Окрім того були видані 2 монографії з найважливішої з підсистем екосестейту – фінансової безпеки. Першими вченими та практиками, хто розпочав дослідження у сфері екосестейту, були І. Бінько, О. Власюк, С. Воронцов, Я. Жаліко, М. Єрмошенко, Б. Кравченко, Є. Марчук, В. Мунтіян, Д. Пастернак-Таренушенко, С. Пірожков, Ю. Петроченко, В. Свінціцький, В. Шлемко та багато інших. Суттєвий вклад у розвиток економічної безпеки України внесли вчені: О. Барановський, М. Войнаренко, В. Геєць, Б. Губський, В. Захарченко, Є. Кваснюк. На сьогодні даний напрямок розвивається, але сповільненими темпами, що є недопустимим. Постановка завдання. Визначити основні шляхи, методи та механізми забезпечення економічної безпеки виробничих економічних систем за умов їх сучасного розвитку, інтеграційних та глобалізаційних процесів [1–3]. Виклад основного матеріалу дослідження. Головними завданнями екосестейту України є: підняття та сталий розвиток економіки країни, удосконалення законодавства, соціально-політичної стабільності суспільства та збільшення прибутковості будь-яких виробничих економічних систем, формування цивілізованих і відкритих соціально-трудових відносин; забезпечення міжнародної безпеки шляхом налагодження рівноправного партнерства з провідними країнами світу як із заходу, так і сходу; зміцнення безпеки в оборонній, національній та інших сферах, забезпечення економічних інтересів виробничих систем та життєдіяльності населення у техногенно-безпечному та екологічно-чистому середовищі, додержання Конституційних прав у забезпеченні економічних інтересів виробничих систем, єдність принципів формування і проведення державної політики у сфері підтримки виробничих економічних систем. На рівні забезпечення економічної безпеки для українського суспільства як виробничої макроекономічної системи головними механізмами мають стати ефективний механізм демократичного посилення парламентського контролю над розвитком і запровадженням податкового законодавства; механізм продовження співпраці з міжнародними організаціями з боротьби з відмиванням грошей, незаконною міграцією населення; механізм створення населенню країни найбільш сприятливих умов існування (навколишнього середовища) та плідного життя; механізм подальшого демографічного розвитку країни, підвищення людського потенціалу; механізм забезпечення населення якісними продовольчими товарами та продуктами харчування; механізм паритетної військової оборони країни на основі поєднання контрактної та строкової служби; механізм забезпечення існування населення за рахунок власних ресурсів; механізм забезпечення енергетичними ресурсами як населення, так і виробничих економічних систем; механізм забезпечення ціноутворення та контролю за цінами на товари, роботи, послуги в країні; механізм Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

7

Економічні науки

забезпечення фінансово-грошової політики в країні; механізм забезпечення ефективного медичного обслуговування та соціального страхування населення. Рівень економічної безпеки макроекономічної виробничої системи залежить від рівня задоволення стратегічних економічних національних інтересів. На етапі переходу до ринкової економіки стратегічним національним інтересом слід вважати таку системну сукупність характеристик стану економічної сфери, яка повністю відповідає вимогам ринкової економіки. Ці характеристики стану випливають із сутності основних суперечностей, присутніх економічній сфері. Власне вони і є національними економічними інтересами першого рівня і водночас мають стратегічний довготривалий характер. До таких інтересів слід віднести наступні: - об'єктивна необхідність задоволення всією сукупністю ресурсів зростаючих матеріальних і духовних потреб людей; - оптимальне забезпечення потреб економіки в різного роду ресурсах, необхідних для її ефективного функціонування; - задоволення потреб економіки в ефективно-діючому економічному механізмі, заснованому на засадах ринкової економіки; - забезпечення відповідності потреб економічної системи в ефективній структурі державного управління і регулювання; - збалансованість між національними і регіональними інтересами в економічній сфері; - збалансованість між національними економічними інтересами і економічними інтересами виробничих систем (підприємств); - збалансованість між національними інтересами в економічній сфері і міжнародними економічними інтересами та економічними інтересами інших країн. Сукупність національних економічних інтересів другого рівня (що характерні поверхні економічного життя), які послідовно витікають із національних економічних інтересів першого рівня, можна поділити на дві групи: - пов'язані із реформуванням економічної сфери і створенням її інфраструктури, яка б задовольняла потреби ринкової економіки; - пов'язані з вирішенням найгостріших проблем сьогодення в економіці країни. До першої групи національних економічних інтересів другого рівня слід віднести наступні: - створення умов для активізації розвитку економічних систем та розвитку вітчизняних науковотехнічного та інноваційного потенціалів і підвищення конкурентоспроможності національної економіки; - запровадження економічного механізму збереження і відтворення природних, трудових, інтелектуальних, енергетичних ресурсів і основних фондів країни, а також економічного стимулювання найефективнішого їх використання; - здійснення бюджетної реформи на основі розробки і прийняття Бюджетного кодексу, що надавало би можливість систематично виконувати бюджетні призначення і ліквідувати нецільове використання бюджетних коштів; - суттєве вдосконалення податкової системи на основі розробки і прийняття Податкового кодексу, який би, з одного боку, вирішував проблему наповнення дохідної частини бюджету, а з іншого боку, заохочував підприємства в ефективній роботі; - вдосконалення і розвиток грошово-кредитної системи з метою забезпечення грошовою масою і кредитами потреб економіки і населення; - реформування системи залучення вітчизняних та іноземних інвестицій у національну економіку з метою забезпечення самовідтворення національної економіки і економічного зростання країни; - прискорення розвитку національної банківської системи на чолі з незалежним Національним банком України, що дозволило б мати потужний банківський сектор, спроможний забезпечувати достатнє фінансування національної економіки і суспільства; - створення повноцінного фондового сектора, спроможного забезпечувати перебудову національної економіки, залучення збережень населення і підприємств в її розвиток, а також надійний захист майна громадян і економічних суб'єктів; - реформування системи оплати праці; - розвиток і становлення потужного ринку страхових послуг, який би ефективно захищав майнові і соціальні інтереси населення, фінансові інтереси банків, інвесторів, підприємств і організацій; - реформування пенсійної системи, медичного і соціального забезпечення. До другої групи національних економічних інтересів другого рівня доцільно включити: - забезпечення збалансованості структури зовнішньої торгівлі, що передбачатиме як задоволення потреб внутрішнього ринку і захист вітчизняних товаровиробників з використанням прийнятих у міжнародній практиці засобів, так і розвиток експортного потенціалу; - спроможність економіки країни функціонувати в режимі розширеного відтворення; - наявність міцних і конкурентноспроможних транснаціональних корпорацій, створених за участю вітчизняних підприємств; 8

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

- подолання платіжної кризи і забезпечення економічної і фінансової стабілізації в країні; - легалізація тіньової економіки в офіційну, повернення тіньових капіталів з-за кордону і забезпечення їх вкладення в розвиток національної економіки; - ліквідація заборгованості із заробітної плати, пенсій, інших соціальних виплат; - забезпечення стабільності національної грошової одиниці та її конвертованості, утворення достатнього золотовалютного запасу країни; - поступове зниження інфляції і доведення її до 5 % на рік; - досягнення і підтримання позитивного зовнішньоторговельного сальдо і сальдо платіжного балансу. Таким чином, економічна безпека макроекономічної виробничої системи має забезпечуватись певними методами і механізмами у секторах: бюджетному-грошово-кредитному, інвестиційному, валютному, банківському, фондовому, страховому, внутрішньо-економічному, зовнішньоекономічному та соціальному. Економічна безпека макроекономічних виробничих систем має включати такі найважливіші елементи, як економічну незалежність, стабільність і стійкість, здатність до саморозвитку і прогресу. Ефективність системи забезпечення економічної безпеки виробничих систем полягає у здатності недопущення небажаних змін у цій сфері в майбутньому. В поточний момент її ефективність може бути оцінена лише розрахунковим методом, реальну її оцінку можна отримати лише на практиці, застосувавши її і побачивши реальні відмінності. Основними методами оцінки ефективності мають виступати якісний, логічний аналіз та моделювання впливу різних небажаних факторів. Система методів забезпечення економічної безпеки виробничих систем має працювати як добре налагоджений механізм, головними характеристиками якого мають стати системність і комплексність. Для цього необхідно, щоб її конструкція мала внутрішню логіку, кожен елемент має виконувати певну функцію для реалізації основного завдання. Ефективність методів забезпечення економічної безпеки виробничих систем – це наслідки не тільки того, чим вони є. Вони залежать від властивостей і стану виробничої системи, на яку діють такі методи, а також від норм та законодавчих установок. За умов розвитку інтеграційних процесів та глобалізації бізнесу пропонується використовувати наступні показники ефективності забезпечення економічної безпеки виробничих систем: інформативності, економічності та правозахищеності. До першої групи слід віднести показники наявності ліцензованого програмного забезпечення, наявності електронних правових систем, можливості доступу до інформаційних систем, рівня повноти розробленості власних інформаційних систем управління виробництвом та збутом продукції, рівня забезпечення користувачів комп’ютерною технікою, рівня доступу до консалтингових внутрішніх та зовнішніх служб. До економічних показників ефективності забезпечення безпеки виробничих систем нами пропонуються показники: прибутковості системи, ступеня залежності від основних постачальників сировини, матеріалів; ступеня залежності від основних споживачів продукції, що виробляється; наявності простроченої дебіторської та кредиторської заборгованості, наявності економічних загроз, які можуть в подальшому виникнути. До показників правозахищеності забезпечення виробничих економічних систем слід віднести показники логічності і доказовості правового поля, ступеня відповідності внутрішніх документів вимогам законодавства, ступення використання диспозитарних норм законодавства; ступеня повноти охоплення правовими нормами діяльності виробничої системи; ступеня захищеності різних прав, в тому числі прав власності; ступеня правових загроз, за якими немає прогнозів. Нами розроблена змістовна сторона даних показників, тобто порядок їх розрахунку, і визначено методи, за допомогою яких забезпечується економічна безпека виробничих систем. Економічні показники визначаються за допомогою експертного або економічно-математичного моделювання, а також розрахункового методу. Показники інформативності та правозахищеності забезпечення виробничих систем в основному визначаються за допомогою експертних методів та методу системного аналізу. Останній з них має проводитися за наступним алгоритмом і включає такі етапи: аналіз існуючої економічної стратегії розвитку виробничої системи, аналіз існуючої правової стратегії виробничої системи, аналіз процесів управління та інформаційної структури виробничої системи, аналіз корпоративної культури, аналіз кадрового потенціалу виробничої системи. Важливим елементом системи діагностики загроз виробничим економічним системам є індикатори, які можуть слугувати попереджувальними показниками виникнення тих чи інших загроз. Висновки. Отже, застосування методів та механізмів, а також системи оцінюючих показників ефективності забезпечення економічної безпеки виробничих систем дозволить визначити наявність резервів підвищення їх прибутковості, відповідності поточної оцінки її фактичному стану, ступеня захищеності від внутрішніх та зовнішніх загроз і в цілому дотримання економічної безпеки виробничих систем. Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

9

Економічні науки

Література 1. Нижник В. М. Нормативно-індикативне регулювання соціальних процесів у забезпеченні економічної безпеки України / В. М. Нижник // Вісник Хмельницького національного університету. Економічні науки. – 2010. – № 6. Т. 2. – С. 97–99.

2. Нижник В. М. Економічна дипломатія та економічна безпека України : [навч. посібник] / Нижник В. М. – Хмельницький : ХНУ, 2007. – 299 с.

3. Нижник В. М. Економічна безпека України в системі розвитку євроатлантичних процесів : [курс лекцій] / Нижник В. М., Ніколайчук М. В., Скиба Г. В. – Хмельницький : ХНУ, 2007. – 112 с. Надійшла 16.08.2011

УДК 657.22 В. Є. ТРУШ, В. Ф. ЯЦЕНКО Херсонський національний технічний університет

ОБЛІКОВО-АНАЛІТИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УПРАВЛІННЯ ЕКОНОМІЧНОЮ БЕЗПЕКОЮ ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВ В статті проведений аналіз наукових поглядів на формування обліково-аналітичного забезпечення управління підприємством. Доведено, що розвиток обліково-аналітичного забезпечення відповідає вимогам управління. Рекомендовано використовувати стратегічний облік для управління економічною безпекою промислових підприємств.

In the article the analysis of scientific views on the formation of accounting and analytical support management. It is proved that the development of accounting and analytical support meets management. Recommends the use of strategic management accounting to economic security industry. Ключові слова: економічна безпека, обліково-аналітичне забезпечення, стратегічний облік, промислові підприємства.

Вступ. Створення підприємств різних форм власності, включення механізмів вільного ціноутворення і самостійного планування, обмеження обсягів всіх видів ресурсів, турбулентна зміна факторів зовнішнього та внутрішнього середовища, вплив наслідків світових криз змінює орієнтацію всієї системи бухгалтерського обліку підприємства на її сучасне призначення – формування обліковоаналітичного забезпечення прийняття стратегічних управлінських рішень з метою управління економічною безпекою підприємств. Сучасну систему бухгалтерського обліку можна розглядати як штучно створену глобальну модель інформаційної технології, необхідну для успішного виконання основних функцій управління підприємством. «Система бухгалтерського обліку – це основна інформаційна система підприємства. Вона призначена для формування внутрішніх звітів: (1) для цілей періодичного планування, контролю та оцінки; (2) при прийнятті рішень в нестандартних ситуаціях та виборі політики фірми; (3) для зовнішніх звітів акціонерам, державним органам та іншим контрагентам підприємства при прийнятті інвестиційних рішень, контролі за правильністю розрахунку податків тощо» [1, с. 7]. Існують певні причини, через які фінансова звітність, складена відповідно до вимог національних положень, не дозволяє отримати дані, необхідні для отримання повної картини стану справ на підприємстві, проведення аналізу і прийняття управлінських рішень стратегічного напряму: фінансова звітність відображає тільки ті події, що можуть бути подані в грошовому виражені; у фінансовій звітності відображаються тільки ті події, що вже відбулися; у балансі не відображається ринкова вартість більшості активів; керівництво та бухгалтерська служба має можливість вибирати альтернативні методи відображення господарських подій в поточному обліку та звітності (наприклад, оцінка вибуття запасів); величина багатьох статей балансу має оціночний характер. Таким чином, наразі гостра потреба в аналізі існуючих форм надання облікової інформації та в розробці шляхів їх удосконалення з метою забезпечення необхідною інформацією керівництво для управління економічною безпекою промислових підприємств. Мета дослідження: дослідити історичний розвиток облікової системи підприємства та окреслити шляхи подальшого перетворення у майбутньому. Аналіз літературних джерел з даної тематики. З моменту появи у світі вчення Л. Пачолі людство намагається дати характеристику бухгалтерському обліку. Всі наведені визначення об’єднує підхід до бухгалтерського обліку, як до невід’ємної частини управління. Дані фінансового обліку є найбільш достовірними і доступними. Втім, ця інформація не є повною, оперативною і достатньою для прийняття рішень і повинна бути доповнена іншими видами інформації, що й обумовило організаційний і методичний поділ обліку на фінансовий і управлінський в більшості країн світу. Нову гілку обліку було започатковано в середині XІX століття представниками американської школи обліку. Виникнення управлінського обліку пов’язується із розвитком внутрішньофірмових правових та економічних відносин.

10

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

Запропонована Робертом Антоні науково – практична теорія управлінського обліку була покликана виправити вади традиційної бухгалтерії. Ще Мей зазначав, що бухгалтерська звітність не може бути придатною для управління підприємством, бо хронічно старіє і через це втрачає оперативність. Але кожне завдання, що постає перед управлінням, потребує специфічних методологічних підходів, при цьому оцінка відповідних показників залежить від мети, що поставлена перед виконавцем. Тому менеджер створює власний облік, де керується методикою Хорнгрена, відомою як програма “п’яти кроків” [2, с. 20]. Існуюча облікова система в Україні орієнтована, в основному, на розрахунок податків і легальний відхід від них, заповнення податкових форм відповідно до інструкцій Державної податкової адміністрації. І мало хто з бухгалтерів заклопотаний тим, наскільки бухгалтерська звітність відображає реальний стан справ на підприємстві, і, відповідно, наскільки вона допомагає в прийнятті оптимальних управлінських рішень. На Україні йде процес становлення фінансового обліку як податкового: фінансовий облік повинен стати основою для формування оподатковуваного прибутку і визначення величини податків. Дана проблема є дуже важливою і заслуговує окремого розгляду. У вітчизняній та зарубіжній теорії існує два основних підходи до трактування поняття «управлінський облік». Дж. Фостер., С.Ф. Голов, А.М. Кузьмінський, Ю.А. Кузьмінський, М.Р. Лучко, Д.А. Панков та інші вважають управлінський облік підсистемою, яка життєво необхідна сучасному підприємству. Ж.Ришар не виділяє управлінський облік в окремий вид обліку. Він стверджує, що управлінський облік є різновидом динамічної концепції обліку. Російський професор Я.В. Соколов вважає, що бухгалтерський облік “є єдине та неподільне тіло й немає необхідності його розривати”. Інформаційне забезпечення процесу ухвалення стратегічного рішення містить у собі дані різних видів обліку, податкову і статистичну звітність, оперативні дані, а також інші відомості. Фінансовий облік націлений на минуле, дозволяє провести аналіз результатів реалізації стратегії, що впроваджується фірмою в життя. Надана управлінським обліком інформація орієнтована на потреби як оперативного, так і тактичного управління, на оптимізацію використання ресурсів, на оцінку діяльності центрів відповідальності. Тобто, використання даних фінансового та управлінського обліку дозволяє досліджувати минуле з метою управління в майбутньому. Метою діючих концепцій обліку є інформаційне забезпечення ефективної діяльності підприємства, втім до уваги не приймаються зовнішні фактори макросередовища. Як відмічає професор Я.В. Соколов: «Вміння користувача бухгалтерської звітності визначити, на якій стадії розвитку знаходиться фірма – його основне завдання як відповідального фінансиста, так і будь – якого іншого користувача. Завдання адміністрації та, насамперед, відповідального фінансиста, зробити все для того, щоб фірма якомога довше знаходилася на третій стадії (зрілості)» [3, с. 555]. Постановка завдання. Через обмеженість інформаційних можливостей бухгалтерської звітності та в умовах використання традиційних підходів та прийомів при прийнятті управлінських рішень та оцінці результативності підприємства, не можливо сформувати інформаційну базу для розробки та реалізації стратегії підприємства, тому виникає нагальна необхідність систематизації та розширення арсеналу аналітичних інструментів, за допомогою яких підприємство зможе оцінювати ситуацію з точки зору стратегічного розвитку та управління економічною безпекою підприємства. Результати. Реально моделювати, передбачати кризи, впливати на їхній хід і наслідки дозволить обліково – аналітична система стратегічного напряму, що набула широкого практичного застосування у країнах з розвиненою ринковою інфраструктурою. На виборі саме цієї моделі наполягає професор М.П. Войнаренко, який вважає: “в Україні в результаті трансформаційних процесів має сформуватися облікова модель стратегічного типу”, яка “... відповідає станові ринкового середовища, що постійно змінюється, та дає змогу досягти конкурентних переваг у довгостроковій перспективі” [4, с.13]. Але копіювання західноєвропейських та американських моделей та використання готових рецептів не може дати потрібного ефекту в існуючих в Україні умовах: податкового пресу, інфляційних процесів, кризи неплатежів, нерозвиненості кредитного та фондового ринків, величезного тіньового сектору економіки. У зв’язку з цим, розробка теоретичних та прикладних питань організації й методології обліково-аналітичної системи стратегічного типу та використання її в управлінні економічною безпекою набувають особливу актуальність. Відмінності, встановлені під час порівняльного аналізу фінансового та управлінського обліку, проявляються тоді, коли підприємство прагне адаптувати свою облікову систему до процесу прийняття управлінських рішень, здатних впливати на майбутній розвиток та забезпечити економічну безпеку підприємству. Як показує світовий досвід, дана адаптація може бути здійснена за допомогою використання моністичної чи автономної системи, яка базується на генеральних балансових теоріях – камеральній, статистичній, динамічній, еволюційно- адаптивній. Визначення найбільш поширених видів обліку представлені в табл. 1. Кожен із видів бухгалтерського обліку представляє корисну й різноманітну інформацію, яка тією чи іншою мірою впливає на прийняття рішення. В сучасних умовах стратегія фірми повинна розглядатися як сполучна ланка фінансового та управлінського обліку. Управлінський облік, з одного боку, припускає використання підприємством інформації для стратегічного планування і контролю за реалізацією стратегії. З іншого боку, фінансову Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

11

Економічні науки

звітність можна, по суті, інтерпретувати як інформаційне відображення здійснюваної і запланованої стратегії. Одержання та узагальнення інформації на макрорівні забезпечує макроекономічний облік. Таблиця 1 Визначення видів обліку Вид обліку

Визначення

1. Камеральний

Облік, що дає оцінку ліквідного майна підприємства та визначає результат діяльності. Облік, який займається визначенням того, чи дозволить реалізація всіх активів підприємця 2. Статичний отримати суму, необхідну для оплати його кредиторської заборгованості [5, с. 14]. Система реєстрації фактів господарської діяльності підприємства, що дозволяє “…

3. Динамічний отримати реальну звітність для самого себе” [6, с. 14].

Еволюційно-адаптивний облік представляє собою область обліку, яка припускає складання 4. Еволюційно похідних балансових звітів, нетрадиційні форми представлення облікової інформації для адаптивний цілей прийняття управлінських рішень, які сприяють розвитку підприємства [7, с. 10].

5. Макроекономічний

Отримання й узагальнення інформації на макрорівні в цілях регулювання економіки [7, с.

265].

В бухгалтерському обліку питанням обліку зовнішніх факторів макросередовища та стратегічним питанням не приділяється належної уваги. Більшість вчених (О.Є. Ніколаєва, Т.П. Карпова), які розглядають дану проблему, припускають облік стратегічних питань при здійсненні планування та контролі витрат, аналізі та прогнозуванні в рамках системи управлінського обліку. М.А. Вахрушена розглядає питання прийняття стратегічних управлінських рішень на базі сегментарного обліку. Окремі вчені застосовують стратегічні питання до окремих областей обліку. Так, Дж. Шанк та В. Говіндараджан враховують питання в рамках розробленої концепції стратегічного управління витратами (SCM – Strategic Cost Management), Альфред Кінг – в рамках концепції прогнозування, контролю та оптимізації грошових потоків (ТСМ – Total Cash Management). Сьогодні все більше дослідників звертаються до проблем стратегічного обліку (strategic management accounting (SMA)), тому що саме стратегічні аспекти займають в сучасному світі головне місце в прийнятті управлінських рішень. Поняття «стратегічний облік» було введено Бобом Райаном в 90-і роки ХХ століття. На його думку, стратегічний облік містить у собі фінансовий і управлінський облік, і «ці дві області розглядаються як єдине ціле» [8, с.30]. Він трактує стратегічний облік як “основу для дослідження фінансових і економічних проблем з погляду найбільш важливого для підприємства питання – реалізації сприятливих можливостей бізнесу” [8, с. 36]. У запропонованій Б.Райаном моделі “С – цикл” сконцентровано увагу на чотирьох основних елементах стратегічного обліку: на зобов'язаннях, потенційних можливостях, витратах і контролі. Як інструментарій виступають: вимірювання фінансової ефективності підприємства, оцінка результатів, бюджетування, аналіз відхилень й бюджетний контроль. Одним із вітчизняних фахівців, який вивчає питання стратегічного обліку, є професор Ф.Ф.Бутинець. Він вважає, що стратегічний облік – це фінансовий аналіз проблем, що пов’язані з чотирма факторами: зобов’язаннями, контролем, готівкою (витратами ) та потенціалом [9, с. 321]. Проаналізувавши трактування поняття “стратегічний облік” різними авторами, наводемо власне розуміння. Стратегічний облік – облікова система, яка включає сукупність форм та методів обліку, стратегічного планування й контролінгу; адаптована до сучасних умов зовнішнього середовища; дозволяє внутрішнім та зовнішнім користувачам приймати стратегічні рішення. Таким чином, особливостями стратегічного обліку є орієнтація на майбутній розвиток господарської діяльності і на те, як можна врахувати вплив зміни факторів макро- і мікросередовища для забезпечення економічної безпеки підприємства. Висновки. Створення якісно нових підходів, що базується на ідеях гармонізації різних видів обліку в рамках стратегічного та стандартизації облікових процедур, дозволить забезпечити отримання облікових даних, відмітною рисою яких є: орієнтація на виконання місії підприємства; формування альтернативних варіантів вирішення стратегічних завдань діяльності підприємства та вибір оптимального; розрахунок нормативних тактичних параметрів виконання оптимального варіанта та своєчасного виявлення відхилень від заданих параметрів; інтерпретація виявлених відхилень та їх аналіз з точки зору виконання стратегічного завдання та управління економічною безпекою підприємства. Стратегічний облік, будучи складовою частиною системи управління підприємством, як обліковоаналітичного забезпечення прийняття стратегічних управлінських рішень, призначений для планування майбутньої стратегії й тактики функціонування підприємства в цілому та окремих стратегічних господарських центрів відповідальності; вимірювання й оцінки ефективності господарювання в цілому та в розрізі окремих стратегічних господарських центрів відповідальності на різних фазах життєвого циклу; коригування керуючих впливів на хід реалізації обраної стратегії.

12

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

Література 1. Хорнгрен Ч.Т. Бухгалтерский учет: управленческий аспект / Ч.Т. Хорнгрен, Дж.Форстер : [пер. с англ. / под ред. Я.В. Соколова]. − М. : Финансы и статистика, 1995. − 416 с.

2. Соколов Я.В. Бухгалтерский учет: от истоков до наших дней / Соколов Я.В. − М. : «Аудит, ЮНИТИ», 1996. − 638 с.

3. Коласс Б. Управление финансовой деятельностью предприятия. Проблемы, концепции и методы / Коласс Б. [учеб. пособие / пер. с франц.; под ред. проф. Я.В.Соколова]. − М. : ЮНИТИ, 1997. − 576 с.

4. Войнаренко М.П. Проблеми реформування і шляхи транзиції бухгалтерського обліку до Міжнародних стандартів / М.П. Войнаренко // Вісник Технологічного університету Поділля. – 2000. − № 5. – Ч. 2.− C. 9−13.

5. Ришар Ж. Бухгалтерский учет: теория и практика : [пер. с франц. под ред. Я.В. Соколова]. – М. : Финансы и статистика, 2000. – 160 с.

6. Бетге И. Балансоведение / Бетге И. [пер. с нем. / научный редактор В.Д. Новодворский]. – М. : Изд-во «Бухгалтерский учет», 2000. – 454 с.

7. Богатая И.Н. Стратегический учет собственности предприятия. Серия «50 способов» / Богатая И.Н. Ростов н/Д. : «Феникс», 2001. – 320 с.

8. Райан Б. Стратегический учет для руководителя / Райан Б. [пер. с англ., под ред. В.А. Микрюкова]. – М. : Аудит, ЮНИТИ, 1998. − 616 с.

9. Бутинець Ф.Ф. Бухгалтерський управлінський облік : [навч. посібник] / Бутинець Ф.Ф. − Житомир : ЖІТІ, 2002. − 479 с. Надійшла 10.08.2011

УДК 338.331 А. О. МЕЛЬНИК Хмельницький національний університет

ТРАКТУВАННЯ СУТНОСТІ ПОНЯТТЯ «СВІТОВА ЕКОНОМІЧНА КРИЗА» ВІДПОВІДНО ДО НАУКОВИХ ПІДХОДІВ В статті автор розглядає змістовність світової економічної кризи у розрізі наукових концепцій, цим самим розширюючи наукові сфери їх застосування In article the author considers essence of a world economic crisis in a cut of scientific concepts, thus, the author expands scientific spheres of their application Ключові слова: криза, світова економічна криза, наукова концепція, функціональна концепція, структурна концепція, каузальна концепція.

Актуальність теми дослідження. Умови розвитку світової економіки в останній час актуалізували дослідження сутності кризових явищ. До цього часу криза розглядалась науковцями як невід’ємна складова економічного циклу, слідом за якою наступає підйом і процвітання [1]. Сучасні умови розвитку світової економіки після прояву кризових явищ не характеризуються економічним підйомом і під час кризи не виявлено перспективні сфери які б забезпечили розвиток. Невідповідність наукових положень реальним економічним подіям і критична ситуація у розвитку світової економіки поставила питання щодо виявлення сутності кризових явищ та застосування наукової методології їх вивчення. Глобалізація світової економіки трансформувала умови її розвитку таким чином що вони, на наш погляд не відповідають існуючим економічним законам та в деякій мірі викривляють їх сутність у відповідності до змісту. За допомогою наукової методології необхідно виявити об’єктивні закономірності прояву світових економічних кризових явищ в умовах глобалізації. Наукова методологія є сукупністю наукових методів і підходів пізнання явищ, за допомогою яких формуються наукові концепції. Аналіз літературних джерел за темою дослідження. Світова економічна криза є об’єктом дослідження багатьох вчених, одні її досліджують з метою виявлення причин, інші з метою прогнозування наслідків. На нашу думку, досягнути ці цілей можна лише пізнавши сутність поняття світова економічна криза. Дослідження сутності будь-якого явища передбачає застосування загальновідомих наукових підходів та формування теоретичних концепцій. Важливий вклад у формування наукових підходів внесли такі вчені, як А. А. Богданов [2], В. Саймон [3], П. Друкер, А. Чандлер, І. Валлерстайн, Ф. Бродель, К. Маркс [4]. Мета дослідження. У даному дослідженні ми маємо на меті розглянути сутність поняття «світова економічна криза» з різних наукових підходів та визначити місце даного поняття у різних наукових концепціях. Основні результати дослідження. При вивченні сутності поняття «світова економічна криза», на нашу думку, необхідно застосовувати такі наукові підходи, як: ситуаційний, системний, комплексний, генетичний, еволюційний, історичний, діалектичний, статистичний, інформаційний. Автором робиться Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

13

Економічні науки

спроба визначити сутність поняття «світова економічна криза» спираючись на наукові підходи. На думку автора, застосування ситуаційного підходу визначається необхідність враховувати зміни економічним умов під час протікання кризових явищ і у відповідності до цих змін застосовувати антикризові заходи. При цьому слід враховувати, що ситуація яка спровокувала прояв кризи і ситуація в якій вона протікає відрізняються, а у сукупності вони формують передумови для трансформації середовища як наслідку кризових явищ. Системний підхід передбачає дослідження об’єкту як сукупності взаємопов’язаних елементів, які мають мету і ресурси для її досягнення. Виходячи з цього, автор визначає, що світова економічна криза це сукупність економічним явищ різного характеру впливу, які мають на меті зруйнувати старі конструкції функціонування світової економіки з метою формування оновлених, що відповідають глобалізацій ним умовам і формують можливості для розвитку світової економіки в цілому та її складових. Системний підхід при дослідження кризових явищ забезпечує цілісне охоплення всіх можливих сфер враження і поширення кризових явищ. Як правило, кризові явища локального характеру можуть виникати в окремих сферах господарювання, а кризи світового рівня поширюють свій вплив на різні сфери господарювання. В таких умовах подолання кризових явищ можливе лише при врахуванні змін в усіх складових (сферах) світової економіки. Даний підхід дає можливість визначити рівень взаємозалежності між складовими світової економіки, в мовах кризи, таким чином спрогнозувати поширення кризових проявів і визначити попередні їх наслідки. Системний підхід передбачає вивчення об’єкту дослідження (світової економічної кризи) за рядом системних параметрів: складність, цілісність, ієрархічність, структурність, множинність, системність. Параметр складність дає можливість оцінити глибину і масштаби поширення кризи, визначає сфери впливу кризи. На наш погляд, масштаби кризи визначаються кількістю сфер охоплення, а глибина кризи визначається складністю реформ необхідних для її подолання. Відповідно до даного параметру ми виділяємо такі види світової економічної кризи як: легка, гостра, структурна. Легка криза – це криза яка поширена на більшості сфер світової економіки, але її подолання не потребує їх реформувань, а лише певних коригувань. Гостра криза – це криза яка виникає у певній сфері (галузі, країні), а її подолання потребує кардинальних реформувань, які викличуть зміни у функціонуванні інших сфер (наприклад, нафтова криза). Структурна криза – це криза яка одночасно чи у короткостроковий часовий відрізок виникає у декількох взаємопов’язаних сферах, а її подолання потребує їх реформування. Цілість передбачає виявлення кризи як окремого економічного явища, що має свої властивості, параметри, характеристики. Властивості світової економічної кризи можуть бути як якісними (реформи, новітні економічні інструменти, новітні моделі управління та ін.) так і кількісними (економічні показники та їх динаміка). Ієрархічності визначає рівні виникнення, прояву, поширення наслідків кризи у світовій економіці. Рівні ієрархічності можуть визначатись в залежності від особливостей кризи, наприклад: галузевий (кризові прояви у певній галузі різних країн світу), національний (кризові прояві в окремій країні), регіональний (кризові прояви у різних сферах економіки у декількох територіально чи економічно взаємопов’язаних, інтегрованих країн), глобальний (швидке поширення кризових явищ по галузям і країнам світу, що супроводжується національними трансформаціями параметрів та властивостей (якісних і кількісних) кризи). Структурність передбачає визначення складових елементів кризи (інфляція, дефіцит бюджету, державний борг, від'ємне сальдо платіжного балансу, відсутність резервів центрального банку і т.д.), виявлення наявності зв’язків між ними та їх характеру, які безпосередньо впливають на перебіг кризи та її властивості. Множинність (варіантність) проявляється у мінливості умов перебігу кризи та її наслідків, передбачає розробку альтернативних сценаріїв протікання кризи та врахування відповідних антикризових заходів її подолання. Параметр системності безпосередньо представляє економічне явище системою визначаючи її взаємопов’язані складові та її місце у більш складній системі (підпорядкованість вищій системі). Системність такого економічного явища як світова економічна криза проявляється у властивих їй ознаках та етапах протікання, при цьому вона є важливою складовою вищої економічної системи – життєвого циклу розвитку світової економіки. З точки зору системного підходу щодо трактування сутності світової економічної кризи можна визначити такі аспекти: – системно-елементний, передбачає визначення складові світової економічної кризи. Відповідно до цього аспекту елементами світової економічної кризи є економічні явища що руйнуючі існуючі економічні зв’язки і призводять до трансформацій умов функціонування суб’єктів світової економіки; – системно-структурний, передбачає виявлення внутрішніх зв’язків і залежностей між складовими кризи, що дозволяє визначити її параметри та характер впливу на окремі національні економіки та світову економіку в цілому; – системно-функціональний, необхідно застосовувати при виявлення функцій світової економічної кризи, для прикладу можна визначити такі функції кризи як: трансформуюча, реформуюча, оновлююча, генеруюча та інші; 14

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

– системно-цільовий передбачає наукове визначення цілей кризи, їх взаємних зв'язків. Провідною цілю кризи як економічного явища є руйнування існуючих зв’язків та набуття нових якостей економічних систем в яких вони виникають; – системно-ресурсного, який полягає в ретельному виявленні ресурсів, потрібних для функціонування системи, для вирішення системою проблем зумовлених кризою. Відповідно до даного аспекту можна відзначити прогресивну роль кризи, яка створює умови для пошуку нових ресурсних резервів розвитку економічної системи; – системно-інтеграційний, який полягає у визначенні сукупності якісних властивостей економічної системи, що забезпечують її цілісність. Ступінь враження економічної системи кризою, на нашу думку залежить від кількості, диверсифікації і єдності її складових, чим більше складових тим більше можливостей і напрямів трансформації економічної системи під час кризи. З одного боку, це може полегшити вихід з кризи – при наявності альтернативних сфер розвитку економіки, а з іншого боку, за умов структурної, всеохоплючої кризи ускладнить її подолання. Рівень інтеграції складових економічної системи та характер інтеграційних зв’язків можуть зумовлювати поширення кризи визначаючи її масштаби; – системно-комунікаційний, визначає швидкість поширення кризи залежно від видів комунікацій якими вона просувається. Сучасний розвиток інформаційних технологій пришвидшує розповсюдження кризи світовою економікою; – системно-історичного, дозволяє з'ясувати трансформації ознак кризи у часі, та зміни параметрів її протікання. Відповідно до даного аспекту слід зауважити, що раніше кризи виникали рідше і призводили до фундаментальних трансформацій, що сприяли у подальшому бурхливому розвитку, а в умовах глобалізації кризові явища виникають часто і не викликають суттєвих змін у функціонуванні більшості складових світової економіки. Застосування системного підходу при дослідження поняття «світова економічна криза» підкреслює її складність і неоднозначність як економічного явища у світовій економіці в умовах глобалізації. Світ-системний підхід передбачає вивчення розвитку світової історії та світової економіки впродовж останніх п'яти століть з погляду взаємодії центрів та периферії у відокремлених один від іншого світах-економіки. Підхід є продовженням традицій історичного матеріалізму Карла Маркса. Основний представник даного наукового підходу І. Валлерстайн характеризує світ-систему як низку механізмів, що перерозподіляють ресурси від периферії до центру. За його термінологією центр – це розвинута частина світу-системи (економічно розвинуті країни), а периферія – відстала і бідна, в основному постачальник сировини (країни, що розвиваються). Ринок виконує функцію перерозподілу, сприяючи експлуатації периферії центром. Розглядаючи світову економічну кризи за світ-системних підходом, ми вважаємо що вона виступає інструментом завдяки якому здійснюється перерозподіл ресурсів між центром і периферією. При цьому реалізація кризи здійснюється цілеспрямовано за ініціативою центру щодо периферії. Відповідно до даного наукового підходу слід відмітити еволюцію засобів які використовувались центром для перерозподілу ресурсів і їх викачування з периферії. Якщо раніше це здійснювалось за допомогою війни, колонізації, культурних і релігійних навіювань, інвестиціями то в умовах глобалізації з’явився новий інструмент – штучна економічна криза. Інформаційний підхід підкреслює місце і значення інформації та шляхів її передачі у процесах протікання кризових явищ. Характер інформації під час протікання кризи є неоднозначним, а особливо в умовах глобалізації. Розвинуті глобалізаційні та інтеграційні зв’язки між країнами світу пришвидшують поширення інформації щодо виявлення передумов чи проявів кризи, з одного боку, це дозволяє іншим країнам підготуватись до можливого поширення кризи і вжити відповідних заходів, а з іншого боку, швидке поширення інформації призводить до групової паніки, яка не дозволяє приймати адекватні антикризові рішення і може призвести до загострення кризових проявів. На наш погляд, зменшення швидкості поширення інформації про прояви кризи буде уповільнювати її поширення світовою економікою. Генетичний підхід дає можливість на основі синтезу результатів дослідження еволюційного та історичного підходів визначити характер можливих змін у розвитку світової економіки і передбачити можливі сфери прояву кризових явищ, швидкість їх поширення та глибину враження світової економіки. Деякі науковці ототожнюють еволюційний та історичний підхід в економіці, ми вважаємо, щодо кризи ці підходи можна розкривати по різному. Еволюційний підхід передбачає розгляд економічних явищ відповідно до їх життєвих циклів, його застосування при дослідженні «світової економічної кризи », на наш погляд є доцільним оскільки криза є визначеним етапом життєвого циклу розвитку будь-якої економічної системи. Відповідно до даного наукового підходу криза є стимулом еволюційного розвитку (набуття нових якостей) економічної системи у відповідності до зміни умов функціонування. Історичний підхід дає можливість визначити зміни умов ведення світогосподарської діяльності та визначити події, що провокували і спричиняли настання криз. Також за вдяки даному науковому підходу можна проаналізувати тенденції протікання криз, як змінювались їх масштаби поширення і глибина протікання, причини виникнення, наслідки для світової економіки. Діалектичний підхід слід застосовувати, на думку автора, з метою виявлення причин прояву Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

15

Економічні науки

світової економічної кризи, а саме протиріч функціонування світової економіки. Протиріччя можуть виникати у будь-яких сферах економіки і мати різний характер. Більшість вчених вважають, що накопичення протиріч зумовлюють прояв кризи. Ми вважаємо, що протиріччя функціонування економічної системи можна поділити на активні і пасивні. Пасивні протиріччя виникають локально, мають суперечливий характер і самі по собі не можуть, навіть у великі кількості, зумовити кризові прояви. Активні протиріччя охоплюють одразу декілька сфер (сегментів) світової економіки (будь-якої економічної системи) мають конфліктний характер. Збіг суперечливих сфер одночасно декількох активних протиріч призводить до їх загострення які, на нашу думку, і є причиною прояву кризи. Вже у процесі протікання кризи «випливають» пасивні суперечності які ускладнюють процедуру подолання світової економічної кризи. Застосування статистичного підходу, на нашу думку, є математичним, кількісним підтвердженням якісних трансформацій, що відбуваються на всіх етапах розвитку світової економічної кризи. За допомогою даного підходу є можливість кількісно описати зміни у світовій економіці викликані світовою економічною кризою на різних етапах її розвитку. Статистичні показники мають визначатись у залежності від сфер прояву та походження світової економічної кризи. Комплексний підхід передбачає усестороннє вивчення світової економічної кризи, її передумов, причин і факторів поширення, наслідків, ознак протікання, що визначають її характер. Даний підхід дозволяє сформувати цілісну сутнісну характеристику поняття «світова економічна криза». Висновки. Узагальнюючи трактування поняття «світова економічна криза» розглянутими науковими підходами, ми робимо спробу сформувати власне визначення. Світова економічна криза – це багатостороннє економічне явище, яке виникає внаслідок загострення протиріч функціонування світової економіки зумовлених чи природнім настанням відповідного етапу розвитку чи застосуванням спеціальних економічних засобів, які штучно зумовлюють його прояв. Причини світової економічної кризи визначають її властивості, характер протікання і наслідки для світової економіки. Література 1. Кейнс Дж. Заметки об экономическом цикле : избр. произведения / Кейнс Дж. ; [пер. с англ.]. – М. : Экономикс, 1993. – 543 с.

2. Богданов А. А. Тектология: Всеобщая организационная наука : в 2 кн. / Богданов А.А. – М. : «Экономика», 1989.

3. Вайн Саймон. Глобальний финансовый кризис. Механизмы развития и стратегии выживания / Саймон Вайн. – М. : Альпина Бизнес Букс, 2009. – 302 с.

4. Маркс К. Капитал : т. 2 / К. Маркс, Ф. Энгельс. – М. : Политиздат, 1961. – 648 с. Надійшла 10.08.2011

УДК 330.101:658 С. М. МАРУЩАК Національний університет кораблебудування імені адмірала Макарова, м. Миколаїв

МЕТОДИКА ОЦІНКИ РІВНЯ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ ПІДПРИЄМСТВА НА ОСНОВІ ТЕОРІЇ НЕЧІТКИХ МНОЖИН В статті представлена методика оцінки рівня економічної безпеки підприємства на основі теорії нечітких множин.

The article described a method of evaluation of level economic security enterprise based on fuzzy sets theory. Ключові слова: економічна безпека підприємства, складова економічної безпеки, нечітка підмножина, лінгвістична змінна, функція належності.

Постановка проблеми. Поняття економічної безпеки підприємства (ЕБП) є комплексним і торкається всіх функціональних областей діяльності підприємства, а її забезпечення – процес безперервний і системний. Отже, варто говорити про систему економічної безпеки підприємства. Як будь-яка система, система ЕБП вимагає постійного само тестування, оцінки та оновлення. Аналіз літературних джерел з даної тематики. У сучасній науковій літературі пропонується значна кількість різних моделей та методів оцінки рівня ЕБП: від загальнонаукових до авторських методик та пропозицій. Складність проблеми полягає у відкритості та реактивності підприємства як системи, що генерує та поставляє інформацію у внутрішнє та зовнішнє середовище. За результатами дослідження, виділяють такі підходи: індикаторний; ресурсно-функціональний; програмно-цільовий. Індикаторних підхід до оцінки ЕБП пропонують Ковальова Д.О., Сухорукова Т.І., Тамбовцев В.Л., Барановський О.М., Бендиков М.А., Ігнатьєва І.А. Рівень ЕБП встановлюється за результатами порівняння фактичних показників діяльності суб’єкта господарювання з показникамм-індикаторами [1−4]. Для даного підходу дискусійними є питання щодо методичної бази визначення індикаторів, складу показників16

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

індикаторів, визначення для них порогових значень. Ресурсно-функціональний підхід передбачає проведення оцінки економічної безпеки шляхом оцінювання ефективності використання ресурсів підприємства [4, 5]. Даний підхід розглядається в роботах Олейнікова Є.О., Ілляшенко С.М., Арефьєвої Є.І., Попович П.Н. При цьому оцінка рівня економічної безпеки підприємства ототожнюється з аналізом стану його фінансово-господарської діяльності. Переваги даного підходу - його комплексний характер. При цьому, ЕБП розглядається надто детально і ототожнюється з самою діяльністю підприємства. Програмно-цільовий підхід базується на інтегруванні показників, які визначають рівень економічної безпеки підприємства. Значну увагу при використанні цього підходу приділяється відбору показників та визначенню методів їх інтегрування [6]. Євдокимов Ф.І., Федорова Н.В. пропонують використовувати сукупний показник ЕБП як суму добутків значення функціональних критеріїв ЕБП (фінансової, технологічної та ін. складових) на ступінь їх значимість. В роботах Ковальова Д.І. та Плєтнікової І.П. пропонується рівень ЕБП визначати як функцію багатьох змінних − показників діяльності підприємства, тобто як суму добутків значень локальних функцій залежності рівня ЕБП від значення і-го показника діяльності підприємства на рівень значимості і-го показника, що визначається пропорційно середнім відсоткам відповідної функції при зміні аргументу на 1%. Реверчук Н.Й. використовує для оцінки рівня економічної безпеки комплексний показник безпеки, який розраховується на основі бальних оцінок показників складових ЕБП [7]. В кожному випадку мова йде про сукупність показників діяльності підприємства, склад якої визначається неоднозначно. В конкретних методиках сукупність показників досить значна, але вочевидь охоплює не всі сторони діяльності. До недоліків можна віднести і відсутність конкретних методик оцінки показників, особливо таких, що в межах економічного і фінансового аналізу не обчислюються. В методиках розрахунків показників використовуються критичні чи порогові значення, методики визначення яких мають бути обґрунтовані. В багатьох випадках потрібно вирішувати питання градації рівнів ЕБП від величини відхилень фактичних і порогових значень показників. Часто опрацьована інформація носить суперечливий характер. Метою дослідження є розробка методики оцінки ЕБП на основі як кількісної, так і якісної інформації з висновком у вигляді лігвістичної характеристики досліджуваного. Викладення основного матеріалу. Наявність в складній багаторівневій ієрархічній системі управління одночасно різних видів невизначеності робить необхідним використання для ухвалення рішень теорії нечітких множин, яка дозволяє адекватно врахувати вид наявної невизначеності [8]. При цьому, оцінки описуються як лінгвістичні змінні зі своїми терм-множинами значень, а зв’язок між кількісним значенням деякого чинника з його якісним лінгвістичним описом задається функцією належності чинника нечіткій множині. Оцінка ЕБП складається з оцінок її функціональних складових: фінансова, кадрова, технологічна, правова, інформаційна, екологічна, силова; ринкова, інтерфейсна. Кожна складова ЕБП характеризуються системою показників [9]. Так, фінансова складова характеризується показниками прибутковості - коефіцієнти рентабельності активів, власного капіталу, продукції, діяльності, загальної; ділової активності - коефіцієнти оборотності активів, дебіторської заборгованості, кредиторської заборгованості, матеріальних запасів, власного капіталу, рентабельності активів; фінансової стійкості - коефіцієнти автономії, фінансування, забезпеченості власними оборотними коштами, маневреності власного капіталу; платоспроможності - коефіцієнти загальної, термінової, абсолютної ліквідності. Кадрова – коефіцієнти укомплектованості кадрами, плинності та стабільності персоналу, трудової дисципліни, освітнього рівня, інтелектуального рівня робітників, продуктивність праці. Технологічна складова характеризується показниками використання основних фондів – фондовіддача основних засобів, фондоозброєність, вікова структура устаткування, коефіцієнти вибуття основних засобів, оновлення основного капіталу, зношення основних засобів; матеріалів − матеріаломісткість, коефіцієнт корисного використання матеріалів; прогресивності − рівень прогресивності технологій, продукції, рівень технологічного потенціалу. Правова − коефіцієнти платіжної дисципліни, якості юридичних послуг, юридичного менеджменту. Інформаційна − продуктивність інформації, коефіцієнти інформаційної озброєності і захищеності інформації. Екологічна − коефіцієнти безпечності продукції, «екологічного балансу» раціонального використання відходів, забруднення середовища, рентабельність продукції з відходів, штрафи за порушення природоохоронного законодавства. Силова − коефіцієнт транспортної безпеки, кількість осіб, звільнених з роботи за крадіжку чи спробу знищення майна, рівень інженерно-технічного захисту, коефіцієнт захищеності майна та персоналу підприємства. Ринкова − коефіцієнт ринкової віддачі активів, конкурентоспроможність продукції, частка фірми на ринку, коефіцієнт інноваційних витрат, ритмічність збуту, коефіцієнт ефективності рекламної політики. Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

17

Економічні науки

Інтерфейсна − рентабельність реалізації, ритмічність збуту, співвідношення витрат на маркетингові дослідження і загального обсягу реалізації, коефіцієнт виконання договорів. Таке визначення структури ЕБП характеризує її як складну систему, оцінка рівня якої складається з оцінок її підрівнів, які, в сою чергу, є комплексними оцінками за групами або однією групою вихідних показників. Для моделювання багатовимірних залежностей «входи-вихід» доцільно використовувати ієрархічні системи нечіткого логічного висновку. У цих системах вихідна змінна однієї бази знань є вхідною для іншої бази знань. В даному випадку − це деревовидна ієрархія, яку можна описати орієнтованим графом без циклів, петель, горизонтальних ребер в межах одного рівня ранжування, з однією кореневою вершиною. Застосування ієрархічних нечітких баз знань дозволяє здолати «прокляття розмірності». При великій кількості входів експертові важко описати причинно-наслідкові зв’язки у вигляді нечітких правил. Це обумовлено тим, що в оперативній пам’яті людини може одночасно зберігається не більше 7±2 понятьознак [8]. Отже, кількість вхідних змінних в одній базі знань не повинна перевищувати це число. Пізніші дослідження показали, що бази знань є раціональними, коли кількість входів не перевищує 5-6. Тому, при більшій кількості вхідних змінних необхідно їх ієрархічно класифікувати. Перевага ієрархічних баз знань полягає ще і в тому, що вони дозволяють невеликою кількістю нечітких правил адекватного описати багатовимірні залежності «входи-вихід». Особливістю нечіткого логічного висновку по ієрархічній базі знань є відсутність процедур дефазифікації і фазифікації для проміжних змінних. Результат логічного висновку у вигляді нечіткої множини безпосередньо передається в систему нечіткого логічного висновку наступного рівня ієрархії. Тому, для опису проміжних змінних в ієрархічних нечітких базах знань досить задати тільки терм-множини, без визначення функцій належності. Введемо наступні позначення: значення показників, які характеризують діяльність підприємства хm , m  1; M , де М – загальна кількість показників; рівні складових ЕБП – y j , j  1;9 ; рівень ЕБП – R . З огляду на те, що фінансова складова ЕБП складається з чотирьох груп показників, які чітко розділяються в фінансовому аналізі, групи показників окремих складових позначимо zk , k  1; K , де K − загальна кількість груп показників окремої складової ЕБП.

X  x1 , x2 , ... , xМ  . Отже, підприємство характеризується множиною показників: М Припускається що система показників X достатня для достовірного аналізу (для класифікації і зіставлення станів підприємства). При цьому, для кожної складової визначаємо підмножину показників

   x , x , ... , x  , N

X j  x1 , x2 , ... , xN j , N j − їх кількість. В межах складових визначаємо множину показників кожної групи X jk

1

2

N jk

jk

− їх кількість. При цьому:

j  1;9 X j  X ; k  1; K X jk  X j ;  j  1;9 X jk  X . Повна множина рівнів ЕБП R складається з п’яти нечітких підмножин виду: R1 − нечітка підмножина станів «граничної небезпеки»; R2 − нечітка підмножина станів «небезпеки»; R3 − нечітка підмножина станів «середнього рівня безпеки»; R4 − нечітка підмножина станів «відносної безпеки»; R5 − нечітка підмножина станів «граничної безпеки». Визначені п’ять компонентів складають терм-множину лінгвістичної змінної «Рівень ЕБП». Кожній підмножині Ri , i  1;5 відповідає функція належності: i ( Р), i  1;5 , де Р − комплексний показник рівня ЕБП. Для побудови функції належності  нечітких підмножин Rі задамо п’ять нечітких Т − чисел  : 1 = (0,0; 0,0; 0,15; 0;25);  2 = (0,15; 0,25; 0,35; 0;45);  3 = (0,35; 0,45; 0,55; 0;65);  4 = (0,55; 0,65; 0,75; 0;85);  5 = (0,75; 0,85; 1,0; 1;0). Таким чином, P  0; 1 .

Комплексний показник функціонально або алгоритмічно пов’язаний з набором початкових показників. В нашому випадку:





- для k -ї групи показників j -ї складової ЕБП: z jk  g jk х1 , х2 , ... , хN jk ;





- якщо показники j -ї складової ЕБП не має потреби ділити на групи, то: y j  f j х1 , х2 , ... хK j ; - в загальному, де V загальна кількість показників для даного «виходу»: W    х1 , х2 , ... , хV  . Вид залежності невідомий і підлягає встановленню. Завдання комплексного аналізу може бути сформульоване таким чином: визначити процедури g , f ,  (функції або алгоритми), які пов’язують підмножини Х jk , X j , X з комплексними показниками z, y, W . Далі, в міру набуття кількісних значень Р і на підставі функцій  конструюється наступне

твердження «Рівень ЕБП»: R1 − гранична небезпека з рівнем відповідності 1 ( Р) ; R2 − небезпека з рівнем 18

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

відповідності 2 ( Р) ; R3 – середнього рівня безпеки з рівнем відповідності 3 ( Р) ; R4 − відносна безпека з рівнем відповідності 4 ( Р) ; R5 −− гранична безпека з рівнем відповідності 5 ( Р) . Таке твердження надає певні ваги кожній з гіпотез належності поточного стану підприємства до однієї з нечітких підмножин R . Правила розпізнавання комплексного показника ЕБП P представлені в табл. 1. Таблиця 1 Правила розпізнавання комплексного показника ЕБП P Інтервал значень

Класифікація рівнів показника

Оцінка міри впевненості (функція належності)

0 < P < 0,15

«гранична небезпека» «гранична небезпека»

0,15 < P < 0,25

1 1  10  (0,25  P)

«небезпека»

0,25 < P < 0,35

«небезпека» «небезпека»

0,35 < P < 0,45

1 1  2 1 2  5  (0,45  P)

«середній рівень безпеки»

0,45 < P < 0,55

«середній рівень безпеки» «середній рівень безпеки»

0,55 < P < 0,65

«відносна безпека»

0,65 < P < 0,75

«відносна безпека» «відносна безпека»

1 3  4 1 4  10  (0,85  P)

«гранична безпека» «гранична безпека»

1 4  5 1

0,75 < P < 0,85 0,85 < P < 1,0

1 2  3 1 3  5  (0,65  P)

Особа, що приймає рішення відносно підприємства, може вдовольнитися тією гіпотезою, для якої значення ( Р) максимальне, і таким чином для себе якісно оцінити рівень ЕБП. Для лінгвістичної оцінки рівні ЕБП спочатку потрібно класифікувати значення показників хv , v  1;V . Нехай D  хv  − область визначення параметра хv , нескінчена множина точок осі дійсних чисел. Визначимо лінгвістичну змінну «Рівень показника хv » з введенням п’яти нечітких підмножин множини

D  хv  : В1 − нечітка підмножина «дуже низький рівень показника хv »; В2 − нечітка підмножина «низький

рівень показника хv »; В3 − нечітка підмножина «середній рівень показника хv »; В4 − нечітка підмножина «високий рівень показника хv »; В5 − нечітка підмножина «дуже високий рівень показника хv ». Завдання опису підмножин В − це завдання формування відповідних функцій належності ( xv ), m  1;V . При визначенні функцій належності  (відповідних їм Т-чисел) мають враховуватися: а) специфіка даного підприємства; б) специфіка досліджуваного інтервалу часу; в) галузеві особливості підприємства. При побудові функцій належності  можуть бути взяті за основу середні значення для даної галузі, нормативні значення, експертні оцінки. В якості множини функцій належності може виступати стандартний п’ятирівневий 01-классификатор, де функції належності − трапецієвидні числа [10] (табл. 2). Кожному v -му показнику на «вході» відносно певного «виходу» можна зіставити оцінку pv значимості цього показника для розпізнавання цього «виходу». Побудова системи ваг wv повинна проводитися по кожному окремому підприємству з урахуванням його специфічних особливостей. Систему оцінок значимостей W доцільно пронормувати таким чином: V

W

 p 1 v

(1)

v 1

Якщо показники можуть бути проранжовані за спаданням значимості для аналізу, для оцінки значимостей може бути використана шкала Фішберна [10]:

pv 

2(V  v  1 ) , v  1;V (V  1 )V

(2)

яка відповідає принципу максимуму наявної інформаційної невизначеності про значення wv . Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

19

Економічні науки

Інтервал значень 0 < xv < 0,15 0,15 < xv < 0,25 0,25 < xv < 0,35 0,35 < xv < 0,45 0,45 < xv < 0,55 0,55 < xv < 0,65 0,65 < xv < 0,75 0,75 < xv < 0,85 0,85 < xv < 1,0

Таблиця 2 Класифікація рівня значень показника xv Класифікація рівнів показника Оцінка міри впевненості (функція належності) «дуже низький» 1 1  10  (0,25  xv ) «дуже низький» «низький»

1 1  2

«низький» «низький»

1 2  5  (0,45  xv )

«середній»

1 2  3

«середній» «середній»

1 3  5  (0,65  xv )

«високий»

1 3  4

«високий» «високий»

1 4  10  (0,85  xv )

«дуже високий»

1 4  5

«дуже високий»

1

Якщо система переваг відсутня, то показники є рівнозначними:

pv  1 V

(3)

Коли за кожним показником на вибраному підрівні ієрархії відомі лінгвістичні оцінки, а також визначена система ваг, показник підрівня характеризується своєю лінгвістичною оцінкою, яка визначається функцією належності на 01-носієві: V

(x) 

 (x)  p . v

(4)

v

v 1

Отриману функцію необхідно лінгвістично розпізнати, щоб отримати судження про якісний рівень показника W . Якщо даний підрівень ієрархії – це група показників в межах окремої складової, то лінгвістичне розпізнавання не потрібне. На основі отриманих оцінок для кожної групи визначається оцінка для даної складової ЕБП. Вважаємо, що лінгвістичне розпізнавання рівнів складових ЕБП необхідне для їх більш повної характеристики. Тоді для кожної складової ЕБП будується комплексний показник безпеки. В загальному для побудови показника W показники хv ранжуються в порядку спадання значимості для аналізу. Вважаємо, що набір функцій належності W v , v  1;V за кожним показником хv побудований. Якщо всі чинники моделі є кількісними, результативний показник - вектор з п’яти значень функцій належності v , v  1;V , сума яких дорівнює одиниці, можна визначити так [10]: v

W

 (0,2v  0,1)  

v

.

(5)

v 1

Після цього можна розпізнати значення W на основі п’ятирівневого класифікатора (табл. 1) і отримати лінгвістичну оцінку його рівня. Якщо СУ не виконує лінгвістичне розпізнавання комплексних показників складових ЕБП, то, за вже відомими наборами функцій належності цих показників, а також визначеною системою ваг, показник рівня ЕБП P визначається за формулою 5. Значення P розпізнається на основі стандартного п’ятирівневого класифікатора (табл. 1) і формулюється його лінгвістична оцінка. Висновки. Методика оцінки рівня ЕБП, яка ґрунтується на використанні теорії нечітких множин, дозволяє одночасно використовувати різні види інформації: детерміновану, статистичну, лінгвістичну, інтервальну, що важко дається в рамках інших методик. В результаті СУ отримує дані про рівень комплексного показника ЕБП, його лінгвістичну оцінку у вигляді твердження «високий рівень-низький 20

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

рівень», оцінки фінансової безпеки підприємства, технологічної та ін., які стануть основою для прийняття ефективних рішень в процесі управління підприємством. В перспективі даного дослідження обґрунтування системи показників для галузевих груп підприємств та побудова відповідних їм функцій належності. Література 1. Ковалев Д. Экономическая безопасность предприятия / Д. Ковалев, Т. Сухорукова // Экономика Украины. − 1998. − № 10. − С. 48-51.

2. Бендиков М.А. Экономическая безопасность промышленного предприятия в условиях кризисного развития / М.А. Бендиков // Менеджмент в России и за рубежом. − 2000. - № 2.− С. 17−29.

3. Илларионов А. Критерии экономической безопасности / А. Илларионов // Вопросы экономики. − 1998. − № 10. − С. 45.

4. Тамбовцев В.Л. Экономическая безопасность хозяйственных систем: структура проблемы / В.Л. Тамбовцев // Вестник Моск. ун-та. сер. 6. Экономика. − 1995. − № 3. − С. 3.

5. Экономическая и национальная безопасность : [учебник / под ред. Е.А. Олейникова]. − М. : Издательство «Екзамен», 2004. − 768 с.

6. Довбня С.Б. Діагностика рівня економічної безпеки підприємства / С.Б. Довбня, Н.Ю. Гічова // Фінанси України. − 2008. − № 4. − С. 88−97.

7. Реверчук Н.Й. Управління економічною безпекою підприємницьких структур: [монографія] / Реверчук Н.Й. − Львів : ЛБІ НБУ, 2004. − 195 с.

8. Штовба С.Д. Введение в теорию нечетких множеств и нечеткую логику / Штовба С.Д. − Винница : Издательство винницкого государственного технического университета, 2001. − 198 с.

9. Економічна безпека підприємств, організацій та установ : [навч. посібник для студ. вищ. навч. закл. / В.Л. Ортинський, І.С. Керницький, З.Б. Живко та ін.]. − К. : Правова єдність, 2009. − 544 с.

10. Недосекин А.О. Нечетко-множественный анализ риска фондовых инвестиций / Недосекин А.О. − Санкт-Петербург : Сезам, 2002. − 276 с. Надійшла 19.08.2011

УДК 339. 543 О. О. КУРОК Хмельницький національний університет

АКТИВІЗАЦІЯ МИТНО-ТАРИФНОГО РЕГУЛЮВАННЯ В СИСТЕМІ ЕКОНОМІЇ ВИТРАТ ТА ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ ПІДПРИЄМСТВ Визначені заходи активізації митно-тарифного регулювання в системі економічної безпеки та економії в цілому витрат виробництва конкурентоспроможної продукції промислових підприємств.

Certain measures of activation custom-tariff adjusting in the system of economic security and economy on the whole of charges of production of competitive goods of industrial enterprises. Ключові слова: митно-тарифне регулювання, нетарифне регулювання, економія витрат, економічна безпека.

Вступ. Під економічною митною безпекою можна вважати стан захищеності економічних інтересів підприємств, який дає можливість у різних зовнішніх і внутрішніх умовах, незалежно від будь-яких загроз забезпечити: переміщення через митний кордон товарів і транспортних засобів; здійснення митного регулювання, пов’язаного із встановленням та справлянням податків і зборів; використання процедур митного контролю та митного оформлення із застосуванням заходів митно-тарифного і нетарифного регулювання. Тенденції світового розвитку диктують нові завдання зі спрощення митних процедур і процедур логістики при постачанні товарів для ввезення й вивезення з території країни, зменшення ризиків порушення безпеки підприємств, а для цього необхідно створювати електронні інформаційні системи, функціонально сумісні з аналогічними системами інших країн, які будуть доступні, керовані, безпечні об’єднані й контрольовані. Аналіз останніх досліджень та публікацій. Проблемами митно-тарифного регулювання в Україні та зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів господарювання присвячена велика кількість наукових публікацій та монографій таких вчених, як Гальчинського А. Г., Іващук І. О, Гейця В. М., Філіпенка А. С., Мальського О. М., Мочерного С. В. Осики С. Г., Яреми Б. П та багатьох інших. Постановка завдання. Дослідити шляхи і заходи активізації митно-тарифного регулювання, які б сприяли забезпеченню економічної безпеки підприємств та зменшенню їх позавиробничих витрат. Виклад основного матеріалу дослідження. Механізмами реалізації митної політики країни є митно-тарифні та нетарифні заходи регулювання зовнішньої торгівлі й митна справа, яка визначає порядки і Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

21

Економічні науки

процедури, пов’язані з переміщенням товарів через митний кордон, їх митним контролем та оформленням, справлянням податків і зборів, а також організацією боротьби з контрабандою та порушеннями митних правил. Для економії витрат часу при розмитненні товарів, зменшення розбіжностей між митними процедурами країн світу слід запровадити механізм їх інформаційного забезпечення, для яких необхідно: - об’єднати наявні системи контролю за експортом, імпортом і транзитом у єдину систему; - ввести систему єдиного обліку торгівців із реєстрацією тільки в одній країні; - надати суб’єктам ЗЕД можливість використання місць єдиного електронного доступу для оформлення зовнішньоекономічних операцій; - проводити усі фактичні перевірки товару в один час і в одному місці; - забезпечити обмін електронною інформацією між усіма органами й суб’єктами, що беруть участь у зовнішньоекономічних операціях.

- відбір товарів для митного догляду на прикордонних і внутрішніх пунктах митного оформлення (ПМО) проводити на основі автоматизованого аналізу ризиків; - збір, повернення, звільнення від платежів здійснювати уповноваженим суб’єктом у тому місці, де товар зареєстрований і де знаходяться на нього документи; - створення єдиного середовища для митниці й торгівлі, подання митної декларації в електронному вигляді зі свого місця розташування незалежно від країни відправлення або ввезення товарів; - проводити електронний обмін інформацією між митними пунктами пропуску на території усього ЄС, де вона необхідна для митних процедур. Інформаційна митна система як багатофункціональна комплексна система, яка існує у митних органах країни і поєднує інформаційно-комунікативні технології і сукупність механізмів їхнього застосування, дає можливість зменшити витрати, поліпшити якість митного регулювання і вдосконалити митне адміністрування з метою гарантування митної безпеки шляхом: - технологічної підтримки безперервного двостороннього потоку електронної інформації від органів державної влади, суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, митних адміністрацій інших держав до митної адміністрації країни, його накопичення і обробки; - запровадження новітніх процедур автоматизації процесів митного контролю й оформлення та їхнього супроводження; - створення технічної підтримки організаційно-технічних систем для функціонування всеохоплюючих автоматизованих процедур оцінки якості виконання митної справи; - інформаційного забезпечення правоохоронної діяльності, контролю за переміщенням товарів та інших функцій, які покладені на митні органи. Залежно від функцій, які виконує орган, що відповідає за створення й роботу електронного інформаційного середовища в митній службі, змінюються його структура й повноваження. Зміну й розширення електронно-інформаційного комплексу, що є головним функціональним елементом цього органу, можна подати як перехід від інформаційного середовища до інформаційно-довідкової системи, яка, у свою чергу, потребує перетворення в автоматизовану виконавчо-контрольну. Одна з найважливіших проблем, яку необхідно розв’язати у митно-тарифному регулюванні в найближчій перспективі, – це впровадження міжнародних норм і правил, що дасть змогу перейти до застосування єдиних стандартів у галузі митної справи і вирішити питання, пов’язані з приєднанням до міжнародних конвенцій із гармонізації й спрощення митних процедур, питання процедури спільного транзиту, а також допоможе здійснити поетапне наближення митного законодавства і митних процедур, які застосовуються в Україні, до країн Євросоюзу. На сьогодні митні органи України ще не готові повною мірою забезпечити своєї роботи на рівні міжнародних стандартів з огляду на те, що не розв’язана ціла низка ключових системних проблем, без усунення яких неможливо підняти на якісно новий рівень роботу митних органів і підвищити ефективність зовнішньоекономічної діяльності підприємств. Мають бути використані нові шляхи розв’язання застарілих проблем. Ця система має бути створена на нових інформаційних технологіях і, відповідно, на сучасній матеріальній базі, яка дасть змогу збудувати модернізовану багаторівневу систему із застосуванням телекомунікаційних технологій, забезпечену комплексною системою захисту інформації, що потребує тривалого часу і значних капіталовкладень. Технологічні й технічні засоби не дають змоги сьогодні широкомасштабно розпочати введення процедур інформаційних технологій. Для цього необхідне забезпечення пріоритетного фінансування. Слід розробити розширений детальний план переведення митної служби України на поглиблене застосування інформаційних технологій, відмови від паперових технологій, уведення контрольної системи, яка охоплюватиме усі сфери митної діяльності й стане базою для прийняття управлінських рішень. Це потребує активного інституційного розвитку самої митної служби. На цьому шляху можливе: - створення окремої юридичної особи у вигляді «Регіональної інформаційної митниці» з підрозділами подвійного підпорядкування у митницях та усіх митних установах; - відкриття оперативного центру для обробки інформації і прийняття управлінських рішень; 22

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

- ведення окремого підрозділу у складі центрального апарату, який буде розробником інформаційної стратегії, замовником інформаційних технологій і незалежним контролером утілення їх у життя [53]. Запропоновані нововведення необхідні для координування напрямів розвитку митних органів України, які мають базуватися на інформаційних технологіях і переважно збігатися з принципами діяльності й механізмами реалізації митних служб провідних країн світу, ґрунтуватися на міжнародних конвенціях і рекомендаціях. Ще одним із заходів активізації митно-тарифного регулювання є встановлення ефективної ставки мита. В умовах зближення рівнів продуктивності праці, витрат виробництва, внутрішніх і зовнішньоторговельних цін, порівняно невисокі ставки мита можуть захистити внутрішній ринок. Більш того, можна забезпечити певний рівень протекціоністського захисту ринку при невисокій номінальній ставці мита за умови диференціації ставок мита на готову продукцію, сировину та напівфабрикати, що використовуються під час її виробництва. Чим більша різниця між цими ставками, тим вищим буде ефективний рівень тарифного захисту, у чому можна переконатися, застосовуючи формулу розрахунку ефективної ставки мита: R = (p – ms)/ v,

(1)

де R – ефективна ставка мита; p – номінальна ставка мита на готову продукцію; s – номінальна ставка мита на сировину; m – коефіцієнт, що визначає частку вартості сировини в ціні товару; v – коефіцієнт, що визначає частку вартості, доданої у процесі обробки. Витрати підприємств, які виникають під час проходження митних процедур, можна поділити на дві групи: витрати, що безпосередньо пов’язані з роботою митних органів; витрати, які не залежать від діяльності митниць. У першу групу входять витрати підприємств під час митного оформлення. Це дуже складна схема митного оформлення з великою кількістю операцій; нечіткі митні правила; велика кількість законодавчих актів у відповідній сфері; високий обсяг паперової роботи; неоптимальна кількість та розподіл працівників митниць за етапами оформлення; не завжди виправдана, але ретельна перевірка вантажів; недостатньо високий рівень кваліфікації окремих інспекторів митниці, який викликає багато помилок та затримок при оформленні; низький стан технічних засобів контролю та обчислювальної техніки. До другої групи можна віднести витрати, пов’язані з нечіткою роботою інфраструктури організацій, що пов’язані з роботою митниць. Окрім митних органів, контроль за пересуванням товарів через митний кордон України здійснюють державні органи санітарного, ветеринарного, екологічного, фітосанітарного, радіологічного контролю. Митне оформлення закінчується тільки після проходження вказаних видів контролю. У сферу посередницької діяльності також входять митні склади, перевізники, страхувальники, склади тимчасового зберігання, митні брокери, фірми інформаційного обслуговування. Підприємства стикаються з невиправданими затримками та помилками при оформленні дозволів; неможливістю отримання документів на місцях та необхідністю поїздок до відповідних міністерств; складностями з отриманням необхідної інформації; збоями у роботі фінансових і транспортних організацій та ін. При укладанні підприємствами всіх форм власності договорів, у тому числі зовнішньоекономічних, предметом яких є товари, застосовуються Міжнародні правила інтерпретації комерційних термінів ІНКОТЕРМС, підготовлені Міжнародною торговою палатою. Зазначені міжнародні правила з тлумаченням комерційних термінів однозначно визначають обов’язки покупця та продавця щодо поставки товару, у тому числі розподіл витрат на транспортування, страхування, здійснення митних формальностей, що спрощує розрахунок митної вартості. Застосування українськими підприємствами міжнародних торгових термінів ІНКОТЕРМС обумовлене тим, що їх використання спрощує укладання та узгодження зовнішньоторговельних договорів, сприяє однаковому розумінню й тлумаченню контрагентами різних країн умов поставки товарів. При розрахунку витрат на транспортування до кордону України, якщо вони відповідно до умов поставки не були включені у вартість товару при доставці на безоплатній основі чи за допомогою транспортних засобів покупця, повинні використовуватися дані бухгалтерського обліку за калькуляцією транспортних витрат із включенням усіх необхідних статей чи елементів витрат. Якщо ВМД заповнюється на товари кількох видів, то витрати на транспортування розподіляються між товарами різних найменувань пропорційно. У випадку, якщо бухгалтерські дані про витрати на перевезення цим видом транспорту відсутні, у митну вартість включається сума, розрахована, виходячи з чинних на момент транспортування вантажу тарифів на перевезення вантажів відповідним видом транспорту. Якщо ж неможливо визначити митну вартість на основі даних документів, вона визначається митними органами самостійно на основі ціни угоди, ідентичних та аналогічних товарів, за мінімальною Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

23

Економічні науки

митною вартістю. Як допоміжний матеріал можуть використовуватися дані експертних, зовнішньоторговельних і біржових організацій, інформація про тарифи на перевезення та страхування вантажів, вартість навантажувально-розвантажувальних робіт, комісійних і брокерських послуг та ін. Враховуючи, що згідно з чинним законодавством України митна вартість товарів та інших предметів, які перетинають кордон України, є в основному об’єктом митного оподаткування, то з метою недопущення зниження митної вартості для нарахування та сплати встановлених законодавством податків у повному обсязі з високоліквідних товарів під час імпорту постановами Кабінету Міністрів України встановлена мінімальна митна вартість на товари, які відрізняються своїм оформленням. Якщо заявлена декларантом митна вартість декларованого товару менша за величину мінімально встановленої, то нарахування митних платежів здійснюється з мінімальної митної вартості. В результаті невідрегульованості законодавства та ряду інших факторів у підприємств виникають додаткові витрати на оформлення експортних вантажів. До них можна віднести: витрати, що пов’язані з додатковою оплатою послуг перевізників, пакування, оплатою складу тимчасового зберігання, додатковими витратами працівників на відрядження; штрафи через порушення строку контрактів; витрати, пов’язані зі зміною виробничого циклу, збільшенням паперової роботи та ін. Ці додаткові витрати збільшують ціни на товари, внаслідок чого знижується конкурентоспроможність вітчизняної продукції або підприємства починають шукати нетрадиційні шляхи переміщення товарів через кордон. Аналіз витрат підприємств-експортерів, які виникають при митному оформленні експортних операцій вказує на те, що дані проблеми можуть бути вирішені якщо держава і підприємства будуть діяти в однаковому напрямі – зниженні витрат. Так, підприємства, які бажають здійснювати експортні операції, повинні бути акредитовані як суб’єкти ЗЕД та отримати облікову картку суб’єкта ЗЕД, взятого на облік у вантажному відділі митниці. Ці підприємства повинні здійснювати оперативний та бухгалтерський облік своєї діяльності та подавати достовірні дані за формами державної статистичної звітності в сфері зовнішньоекономічних зв’язків. Згідно з Законом України [3] валютна виручка за відвантажений товар або товар після передплати повинні надходити в Україну в строк до 90 днів у повному обсязі. Після цього строку до підприємств застосовуються штрафні санкції. Однак непоодинокими є такі випадки, коли українські підприємства перераховували іноземну валюту або відправляли товар за кордон, а контрагент не мав можливості виконати свої зобов’язання. Тому важливо, щоб іноземний партнер теж мав право займатися ЗЕД. Існування обов’язкового строку повернення валютної виручки викликає додаткові труднощі в українських виробників. Для оформлення вантажів у митниці, підприємство повинно надати довідку про відсутність за межами України валютних цінностей та майна. Ця довідка має поновлюватися кожен квартал. Враховуючи те, що на отримання цього документа потрібно витратити кілька днів, суб’єкт ЗЕД повинен подбати про це завчасно. Для зменшення витрат часу має бути встановлена відповідальність за правильне кодування товарів. Українська класифікація товарів базується на Гармонізованій системі опису та кодування товарів. У цифровий код закладено основні дані про товар та його місце в товарній номенклатурі. Вірне визначення коду товару є дуже важливим, оскільки ставки мита можуть суттєво відрізнятися для різних кодів. Також для різних товарів передбачається отримання відповідних дозволів. У випадку неоднозначного кодування товару, інспектор митниці може вимагати експертизи по визначенню коду товарної номенклатури (ТН) ЗЕД, на яку буде витрачено щонайменше один день. Спірні питання щодо правильного визначення коду треба передбачити на початковому етапі оформлення товарів. Підприємству бажано передчасно переглянути товарну номенклатуру, ставки мита та правильно закодувати товар, який призначається для експорту. Якщо цього неможливо зробити однозначно, треба заздалегідь пройти експертизу у торгово-промисловій палаті, хоча ця процедура потребує витрат часу та грошей. Для зменшення загальних витрат мають встановлюватися ставки мита у залежності від країни походження товару. Мито має різні ставки в залежності від країни походження товару. Країною походження товарів вважається країна, де товари було повністю вироблено або піддано достатній переробці чи обробці. Країна походження може визначатися на основі оригіналу сертифіката походження. Тому на стадії складання контракту необхідно висунути перед контрагентом умову обов’язкової наявності сертифіката походження. Також бажано отримати сертифікат походження на товари українського виробництва, що експортуються. Це важливо тому, що можуть статися випадки повернення товарів в Україну, але без наявності сертифіката походження, підприємство буде змушене платити мито на власну продукцію. Крім митних органів контроль за пересуванням товарів через митний кордон України здійснюють державні органи експортного, санітарного, ветеринарного, екологічного, фітосанітарного, радіологічного та інших видів контролю. Для отримання відповідних дозволів підприємству буде потрібно витратити кошти та певний час. Цю обставину слід врахувати при підписанні контракту, тому що витрати на отримання дозволів можуть суттєво змінити вартість товару. Витрати часу можна скоротити, якщо завчасно отримати необхідні документи і дозволи до надходження товару. При визначенні митної вартості і сплаті мита іноземна валюта переводиться у валюту України за курсом Національного банку України на день подання митної декларації. Підприємствам, які займаються 24

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

експортом регулярно, бажано перераховувати гроші на рахунки митниць заздалегідь. Після цього митниця своїм штампом підтверджує надходження коштів на її рахунки. Ця процедура займає 1–2 дні. Кожен квартал залишки коштів на платіжних дорученнях повинні звірятися підприємством та митницею, що також потребує витрат часу. Підприємству бажано підрахувати обсяги операцій, які планується здійснити, та обсяги майбутніх платежів, після чого перерахувати кошти митниці. Проблеми при митному оформленні можуть виникати через помилкове застосування правил Інкотермс. Митні платежі беруться з митної вартості товарів, до якої, крім фактурної вартості, потрібно додавати вартість доставки товарів до митного кордону України. Тому якщо витрати на транспортування вже увійшли у фактурну вартість та потрібно буде ще раз їх додати, база для нарахування митних платежів збільшиться. Крім того, різні умови поставок передбачають отримання різних документів. Тому цей момент теж треба зазначити у контракті. Підприємству необхідно знайти перевізника продукції, підписати з ним контракт на здійснення послуг, отримати від нього транспортні документи та довідки про транспортні витрати. Перевізник, в свою чергу засвідчити у митниці свої зобов’язання по доставці вантажу. Бажано, щоб товар йшов під митним забезпеченням. Тому він має бути належним чином спакований, що потребує додаткових витрат. Висновки. Отже, існує безліч шляхів активізації митно-тарифного регулювання, які можуть бути спрямованими на економію позавиробничих витрат та забезпечення економічної безпеки підприємствсуб'єктів експортно-імпортної діяльності. Кінцевий результат буде залежати від доброї волі держави і бажанні підприємств активізувати експортно-імпортну діяльність. Література 1. Іващук І. О. Митні ініціативи в глобальному просторі : [монографія] / Іващук І. О. – Тернопіль : Підручники і посібники, 2007. – 304с.

2. Гальчинський А. С. Глобальні трансформації: концептуальні альтернативи / Гальчинський А. С. – К. : Либідь,2006. – 310 с.

3. Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті: Закон України, 23. 09. 94 №185/94-ВР Надійшла 14.08.2011

УДК 332.1 С. В. МАТУСЯК Вінницький торговельно-економічний інститут КНТЕУ

ОСОБЛИВОСТІ ПЛАНУВАННЯ В ПРОЦЕСАХ ФОРМУВАННЯ ТА РОЗВИТКУ МІСТА В статті представлено дослідження щодо інституційного планування, формування альтернативних сценаріїв та вибору найбільш прийнятного для конкретної ситуації в розвитку міста.

The article presents research on institutional planning, alternative scenarios and select the most appropriate for the particular situation of urban development. Ключові слова: інституційне планування, розвиток міста, альтернативні сценарії.

Природний розвиток різних населених пунктів не відповідає рамкам і підходам відомих традиційних методик прогнозування, планування і проектування. В результаті чого значно змінюються фактичні програми формування та розвитку міста. На практиці має місце деформація історично складеної функціонально-планувальної структури міст, порушуються екологічні, соціальні, містобудівні та інші процеси, ускладнюється керованість ними. Іншими словами, характерним атрибутом сьогоднішніх містобудівних та агломераційних процесів різних географічних районів є їх конфліктний, незбалансований, не впорядкований, достатньою мірою, несталий і не прогнозований на далеку перспективу формування та розвитку. Все це може призвести в кінці кінців до багатосторонньої деградації міського середовища, якщо не задіяти інші механізми, методології та методику, що забезпечують сталий розвиток. Крім того, потрібно відмітити, що сформовані державні підприємства комунального господарства, мета яких підтримувати та формувати міський ландшафт, як правило здійснюють формальний контроль та є тільки виконавцями конкретних програм. Дуже часто в планах цих підприємств не враховується загальна стратегія розвитку та ініціативи фахівців. Що обслуговують житловий фонд. Розвиток правової бази, наукові дослідження, [1–4 та інші] виявили необхідність впровадження нових методичних підходів щодо вирішення важливих і актуальних проблем удосконалення управління процесом містобудівної діяльності, орієнтованої, як на сучасні умови, так і на перспективу. Одним з методів ефективного планування є використання сценаріїв. Концепцію сценарного планування як нового методу прогнозування представив Берже в 1964 році. Подальші дослідження Годе сприяли розвитку методу в 1970х роках. На початку 1980-х років концепція сценарного планування перетворилася на складну методику Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

25

Економічні науки

прогнозування, відмінну від інших кількісних підходів до довгострокового планування. В кінці 1970-х років сценарії практикували представники Стендфордського дослідного інституту Хауке, Огілві і Шварц. В якості мети побудови сценаріїв вони розглядали проектування альтернативних варіантів розвитку ситуації в майбутньому, з урахуванням яких стало б можливим прийняття правильних та відповідальних управлінських рішень. В даний час сценарний аналіз є одним з основних інструментів, призначених для більш глибокого вивчення непередбачуваною зовнішнього середовища організації. Але для розвитку міста сценарний підхід використовується недостатньо і, як правило, на рівні формування стратегії Метод сценарного аналізу включає елементи мистецтва і науки, дедукцію та індукцію, структурування, узагальнення, раціональність (стосовно до дій одного суб'єкта) і ірраціональність. Мета дослідження – виявити особливості планування в управлінні містом та роботі державних підприємств, що задіяні в архітектурно-житловому сервісі; сформувати методику сценарного планування. Це стосується, в першу чергу, вдосконалення просторової організації та забезпечення упорядкованості, сталості та ефективності розвитку аналізуємих населених пунктів, що аналізуються. До головних містобудівних основ нових методичних підходів слід віднести наступне. Багаторівневі функціонально-планувальні структури міста формуються та розвиваються у відповідності до своїх специфічних форм урбанізації та об'єктивно діючих тенденцій, які потребують обов'язкового врахування при прогнозуванні, плануванні та проектуванні просторової організації і розвитку конкретного міста. Основними усталеними функціонально-планувальними формами розселення населення та розміщення містобудівних об'єктів міста є міські сталі комплексні райони, в тому числі: локальні, зональні, загальноміські і агломераційні та міські сталі комплексні мікрорайони, в тому числі: точкові, лінійні та очагові. Усталені функціонально-планувальні структури міст, що розглядаються, проходять, в основному, 4 етапи довгострокового формування і розвитку, в тому числі: - 1 етап – освоєння територій піонерним будівництвом і благоустроєм та врахування резервів подальшого довгострокового розвитку для наступних етапів; - 2 етап – зростання сформованих на першому етапі функціонально-планувальних утворень містацентру, що пов'язане зі збільшенням щільності або розміру існуючих структур та територій при збереженні містобудівних функцій територій та об'єктів; - 3 етап – реконструкція, що обумовлює необхідність підвищення інтенсивності забудови, пропускної спроможності комунікацій, вдосконалення інших елементів міського організму та передбачає збереження функціонального призначення об'єктів та територій; - 4 етап – реорганізація, що припускає перетворення первинних реалізованих структур на попередніх етапах, історично складених міських утворень, відповідного функціонального призначення та можливості уточнення або зміну функцій, при необхідності або збереженні їх територіальних характеристик. Вказані етапи потребують врахування при моделюванні, нормуванні та методиці проектування сталого розвитку міст. Важливою передумовою забезпечення вибору найбільш екологічно сприятливого, соціально орієнтованого, економічно раціонального усталеного розвитку міст-центрів є слідування, в процесі прогнозування, планування, проектування та управління, виявленим тенденціям довгострокового формування та сталого розвитку міст. Вказане найбільше відповідає природнім, урбанізаційним процесам, як міського, так і агломераційного рівнів. До найважливіших, серед виявлених тенденцій, слід віднести наступні три групи. Перша група тенденцій включає визначеність стійких істотних властивостей (ознак) довгострокового формування та розвитку функціонально-планувальних структур міста, що охоплює: - першочерговість освоєння центральних зон; - функціонально-планувальну спеціалізацію та усталеність форм розселення населення та розміщення містобудівних об'єктів; - тривку залежність структури та інфраструктури та взаємодетермінованість основних природноландшафтних утворень і функціонально-планувальних структур, які включають основний набір міських функцій (сельбище, виробництво, обслуговування, комунікації, озеленення та резерви розвитку). Друга група тенденцій визначає направленість упорядкованого і сталого розвитку, що включає: - територіальну орієнтованість (пріоритетність) напрямків розселення, в першу чергу, вздовж загально агломераційних та міських комунікацій, зовнішнього транспорту, раніше сформованих поселень і основного структуроутворюючого ландшафту та екологічно прийнятних територій; - часову та просторову нерівномірність в інтенсивності освоєння територій, розміщенні населення, розвитку міських функцій і відповідних планувальних структур; - багатоваріантність напрямків розвитку функціональних елементів міста-центру, що потребує вишукання спеціальних засобів усунення конфліктів територіального розвитку. Третя група тенденцій визначає послідовність упорядкованого та усталеного розвитку, що передбачає: - циклічність доцентрових та відцентрових процесів, етапів відновлення міських фондів та 26

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

середовища; - зміну пріоритетів розвитку структурних елементів в процесі формування та амортизації міських фондів. З'ясовано, що існуючі тенденції довгострокового формування та усталеного розвитку міста агломерацій пов’язані з проявом закономірностей, серед яких, в містобудівному плані, є визначальними наступні: - багаторівневий стійкий вплив протилежно направлених і систематично діючих процесів, в тому числі, з одного боку, автономізації, усталеності функціонально-планувальних структур міста, а з іншого, інтеграції в місто-центр, агломерацію та регіон; - динамічність та домінантність тих чи інших факторів на кожному етапі розвитку, що пов'язані з рівнем економічного, соціального, екологічного та адміністративно-організаційного стану суспільства.

- саморегуляція та регуляція містобудівних процесів довгострокового формування та усталеного розвитку міст-центрів. Крім того, забезпечення упорядкованості та сталості розвитку міст передбачає використання нових методичних підходів, що опрацьовані в теорії і практиці на цей період. Вказане орієнтоване на формування і розвиток функціонально-планувальних структур міських усталених комплексних районів та мікрорайонів у напрямку поетапного використання внутрішніх резервів. Вони створюються за рахунок взаємоув'язки динаміки міського капітального фонду з показниками динаміки міського населення, а також за рахунок природної амортизації міських фондів та за рахунок резервів довгострокового формування та сталого розвитку. Сценарне планування дозволить сформувати альтернативні моделі та в подальшому мати резервні варіанти для адаптації дій в конкретній ситуації. Сценарій – це опис картини майбутнього, що складається з узгоджених, логічно взаємопов'язаних подій і послідовності кроків, з певною ймовірністю провідних до прогнозованого кінцевому стану (образу організації в майбутньому). Як правило, сценарії є якісний опис, хоча і деталізоване, що містить окремі кількісні оцінки. Цим вони відрізняються від звичайних прогнозів, у більшості яких наголос робиться на кількісні показники. Цей метод дуже корисний при виборі місії і цілей організації, визначенні стратегії розвитку, при прогнозуванні на 10–20 років, коли втрачають своє значення сьогоднішні досягнення і зростає спектр нових можливостей [5]. Існує кілька підходів до розробки сценаріїв, але всі вони припускають три загальних аспекти.

1. Вихідним пунктом розробки «сценаріїв майбутнього» завжди повинна бути точна оцінка цієї стратегічної ситуації організації. Така оцінка веде до розуміння динаміки впливають чинників: значення яких чинників падає і яких зростає по всьому тимчасовому горизонту.

2. Для впливових чинників з невизначеними тенденціями розвитку повинні бути виконані спеціальні прогнози і зроблені раціональні пропозиції експертів.

3. Повинно бути розроблено безліч альтернативних «сценаріїв майбутнього», що представляють собою певну логічну картину. При цьому має дотримуватися обов'язкова умова - альтернативні сценарії не повинні містити протиріч, тобто взаємовиключних кроків і подій. В таблиці 1 представлено алгоритм формування сценарію розвитку міста. Основним змістом сценарного планування є конструювання, створення різних "історій", різних і однаково правдоподібних варіантів розвитку майбутнього, які повинні бути структурованими і логічними. Крім того, в розвитку міста, вони повинні бути сформовані відносно конкретного мешканця міста – пенсіонера, бізнесмена, студента, безробітного тощо. Таким чином, стратегія перестає бути жорстким планом і набуває необхідну гнучкість для того, щоб місто розвивалось не само по собі, а для людей. В таблиці 2 представлені базові передумови традиційного та сценарного підходу. У сценарному плануванні розглядаються ситуації, коли в силу одночасної зміни багатьох факторів, характер якого заздалегідь невідомий, можливе виникнення різних ситуацій, у яких може опинитися об'єкт планування. Тому складання сценарію зазвичай починають з виявлення відносно простих ознак ситуації, переходячи в подальшому до більш складних і більш спеціалізованим ознаками по відношенню до даної ситуації. З огляду на характер залежностей, що описуються з їх допомогою, у процесі аналізу відбувається коригування цих ознак, що дозволяє більш точно описати дану ситуацію або об'єкт планування. Також необхідно врахувати той факт, що з плином часу відбуваються зміни не тільки в системі, але і зовнішнього середовища. Крім того, потрібно врахувати взаємовплив сценаріїв відносно різних центральних фігур планування – наприклад, розвиток промисловості (для інвестора) та дитячих майданчиків, якщо вони перетинаються географічно. Однією з умов успішного використання сценарного підходу є виділення пріоритетів. Це активно застосовується в практиці формування стратегії міст та областей. Але далі стратегії не розвивається. В планах вплив пріоритетів залишається мінімальним, а в показниках розвитку взагалі не завжди враховується. Завданням об'єднаної команди стратегічного розвитку при виявленні пріоритетів є виділення тих факторів, які будуть мати найбільш значний вплив на майбутнє; встановлення найбільш важливих факторів і тенденцій, які будуть впливати на розвиток міста; поділ зумовлених елементів від невизначених факторів; встановлення взаємовідносин між двома групами цих критичних чинників; Корисний на цій стадії Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

27

Економічні науки

пошук відповідей на такі типові питання: якою мірою окремі сили посилюють один одного: діють незалежно чи заважають один одному, в якому вигляді проявляється кожне посилення, незалежність чи протиріччя. У сценарному плануванні на цьому етапі використовуються такі добре відомі спеціальні методи, як PEST-аналіз, який вивчає політичні, соціальні, економічні, технологічні зміни навколишнього середовища, аналіз поля сил, матриці впливу на ситуацію, аналіз кореневих причин, і загальні – системний підхід (системна динаміка), діалектична логіка. Слід підкреслити, що останні на цьому етапі використовуються з метою виділення й аналізу ключових і невизначених факторів, що впливають на інфраструктуру та інституційну побудову розвитку міста, а на двох наступних етапах вони використовуються вже для «збирання» і синтезу в побудові й очищенні сценаріїв. Таблиця 1 Алгоритм розробки «сценаріїв майбутнього» розвитку міста Етапи 1.Встановлення предмета дослідження та його структурування 2.Визначення істотних факторів, що впливають на предмет дослідження, їх структурування

3.Визначення тенденцій розвитку

4.Розробка та вибір альтернативних сценаріїв майбутнього

5.Інтерпретація обраних сценаріїв розвитку. Облік можливих протидіючих подій 6.Розробка остаточного варіанту сценарію і зниження ступеня ризику можливих втрат 7.Перенесення сценарію на практичну основу

Зміст Визначення показників (індикаторів), за допомогою яких можна охарактеризувати розвиток міста. Аналіз фактичного стану розвитку міста Відбір факторів і альтернатив (методами експертизи, «мозкова атака» і т. д.). Визначення напрямку і сили впливу факторів (позитивний і негативний вплив). Визначення структури факторів, що впливають на розвиток міста. Графічне представлення взаємозв'язків. Прогноз фактичного стану розвитку міста (виконується на основі методів експертизи, прогнозів динаміки окремих факторів, загальнодоступних економічних, науково-технічних і тому подібних прогнозів). Виявлення факторів з явної і неявної тенденцією розвитку. Визначення та обґрунтування альтернатив розвитку для областей з неявним розвитком. Розробка альтернативних сценаріїв та їх перевірка на комплексність, логіку і несуперечливість. Відбір двох-трьох варіантів за обраним критерієм. Перевірка відібраних варіантів необхідне різноманіття, стійкість і високу ступінь ймовірності. Прогноз розвитку обраних сценаріїв (розробка безлічі альтернатив для різних часових горизонтів – до 2015, 2020 рр.). Розробка детальної розширеної редакції відібраних сценаріїв. Визначення результатів протидії подій, які можуть вплинути на хід розвитку (наприклад, нова технологія – принципово нова конструкція товару і т. д.). Розробка «сценарію майбутнього» з урахуванням впливу протидіючих подій. Формулювання «сценарію майбутнього» з урахуванням всіх факторів і подій. Оцінка впливу відхилень від основної ідеї сценарію Формулювання стратегії розвитку міста за пріоритетами. Розробка системи планів розвитку міста (стратегічний план, плани розвитку, поточні плани, програми і проекти).

Таблиця 2 Базові передумови сценарного підходу і традиційного стратегічного планування Традиційний підхід

Сценарний підхід

Майбутнє може бути передбачено (шляхом екстраполяції теперішніх тенденцій, експертних оцінок, професійних прогнозів тощо)

На майбутнє впливають різні рушійні сили і воно завжди є невизначеним

Необхідно побудувати сценарії можливих варіантів розвитку Стратегія створюється в конкретні часові рамки і закріплюється в подій у майбутньому, на базі чого, сформулювати і згодом обрати стратегічному плані, який є керівництвом до дії стратегічні альтернативи, працездатні в кожному сценарії, що з'явиться базою для інтегрованої стратегії «Що добре сьогодні, може бути поганим завтра». У ситуаціях з великою невизначеністю найбільш ризиковані і відповідальні Існують найкращі стратегічні рішення рішення можуть відкладатися до одержання більшої інформації про навколишнє середовище Після створення плану розпочинається впровадження чи Стратегія перестає бути одноразовою акцією, а перетворюється в здійснення стратегії серію стратегічних рішень

Методи створення базової логіки сценаріїв можна розділити на індуктивні і дедуктивні. Серед індуктивних найбільш відомі метод «знакових» подій і метод модифікації офіційного майбутнього. До дедуктивним належить метод побудови сценарних матриць. Метод «знакових» подій припускає пошук відповідей на такі питання: які найбільш важливі події можуть вплинути на розвиток міста; до чого можуть призвести такі події; який ймовірний ланцюжок обставин може призвести до таких подій. З відповідей на ці питання команда може побудувати схеми, карти, опис історій майбутнього, які визначать стратегічні рішення. Побудова сценарних матриць може здійснюватися в різних варіантах. Найбільш простими і популярними є техніки GBU і BEAR [6]. У першому методі сценарії фокусуються навколо найбільш бажаних, небажаних і небезпечних варіантах розвитку подій. BEAR метод концентрується на рівнях змін: низькому, середньому і високому в економіці, демографічних особливостях, споживчому попиті. Вибір альтернатив і створення інтегрованої стратегії, що працює у всіх сценаріях може 28

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

здійснюватися таким чином: - порівняння планів для кожного сценарію і виділення загальних елементів для включення в кореневий бізнес-план, який забезпечує успіх, як би не розгорнулися події в майбутньому; - створення основного плану; - перевірка основного плану на працездатність у всіх сценаріях; - перевірка внутрішньої несуперечності сценаріїв відносно різних осіб; - перевірка «достатності» в даних умовах повноти рішень в області стратегії. Практика показує, що одні стратегічні альтернативи є привабливими у всіх сценаріях, інші є привабливими в сценарії В, але зовсім провалюються в сценарії А, серйозно збільшуючи ризики. Треті, будучи привабливими в одному сценарії, менш цікаві по відношенню з іншими альтернативами в інших сценаріях. В останнє десятиліття в сценарному плануванні широко використовується і розвивається поняття часових та інших опціонів, при яких переосмислюється поняття стратегічних альтернатив не як обов'язки, а як права їм слідувати. Причому, для прийняття стратегічних рішень в області з високою невизначеністю пропонуються техніки, подібні з методами прийняття рішень на фондових ринках, коли купується опціон на право прийняти рішення в майбутньому, коли з'явиться більше інформації. Головний інструмент сценарного планування – сценарний аналіз. Цей метод застосовується для стратегічного управління процесами з високим рівнем невизначеності, які протікають в турбулентному середовищі. Сценарний аналіз повинен дати набір детальних описів послідовності подій, які з прогнозованою вірогідністю можуть призвести до бажаного або планованого кінцевого стану або до можливих наслідків, при розглянутих сценаристом варіантах розвитку. «Сценарії – це спосіб аналізу складного середовища, в якій присутня безліч значимих, до того ж впливають один на одного тенденцій і подій» [7]. Сценарії дозволяють аналізувати і планувати нестандартні ситуації. Вони дозволяють зрозуміти, за яких умов може виникнути сприятлива чи несприятлива ситуація. Сценарій допомагає оцінити, як можна і як треба впливати на процеси, що призводять до прийнятних і неприйнятних для наслідків. Сценарний аналіз – систематичний спосіб моніторингу макроекономічної, політичної, соціальної та технологічної середовища. За результатами теоретичних досліджень та практичного досвіду була сформована методика сценарного планування, що меж бути представлена за такими етапами.

1. Визначення ключових стратегічних напрямків та / або питань На першому етапі процесу сценарного моделювання перш за все треба зібрати всі результати і дані стратегічного аналізу як зовнішнього, так і внутрішнього середовища. Повний перелік конкретних формулювань всіх таких напрямів і рішень повинен інтегрувати потреби міста, потреби мешканців і заданого сценарного періоду. З одного боку, цілком зрозуміло, що зазначений перелік треба встановити, але, з іншого боку, настільки ж очевидно, що зробити це практично непросто.

2. Встановлення ключових факторів зовнішнього середовища.

3. Сформувати взаємовпливові моделі ключових стратегічних напрямів розвитку міста та зовнішнього середовища для конкретних вибраних дійових осіб. Проаналізувати суперечності моделей.

4. Ранжування за важливістю і ступенем невизначеності.

5. Виявлення логіки кожного сценарію.

6. «Очищення» сценаріїв. На даному етапі, тобто в ситуації, коли встановлені найбільш важливі фактори-драйвери, які задають логіку розвитку різних сценаріїв, треба повернутися до ключових факторів першого та третього етапів. Кожному чиннику і / або тенденції зазначених рівнів в кожному сценарії треба приділити особливу увагу. Тобто такі фактори за кожним сценарієм повинні стати предметом окремого цільового дослідження.

7. Висновки. На сьомому етапі, тобто коли всі сценарії вже розроблені досить детально, саме час повернутися до ключових стратегічних питань, щоб подивитися, як буде виглядати те чи інше рішення в рамках кожного сценарію. Головна мета даного етапу – оцінка стійкості як окремих можливих стратегічних рішень, так і в цілому відповідних стратегій розвитку міста щодо всіх розроблених сценаріїв. В ідеалі стратегічне рішення відносно конкретних організацій, осіб і стратегія розвитку міста в цілому повинні бути досить стійкими при кожному сценарії. Вийти на такі рішення дуже складно, а в багатьох випадках неможливо в принципі. Більш типовою є ситуація, коли певні стратегічні рішення та / або стратегія в цілому виявляються ефективними при одному або декількох конкретних сценаріях і незадовільними – при інших сценаріях Тому при обґрунтуванні тих чи інших рішень необхідно оцінювати (зважувати) ризики, пов'язані з імовірністю настання тих чи інших сценаріїв.

8. Визначення характерних індикаторів. Індикативне планування передбачає контроль за визначеними ключовими показниками. Вони повинні сигналізувати про потреби в змінах. Зрозуміло, що саме по собі встановлення таких індикаторів є непростим завданням. У результаті використання індикативного контролю помітно знижується рівень невизначеності, набувається велика впевненість у правильності обраної стратегії, виникає розуміння того, як потрібно поступати, якщо події будуть розгортатися з того чи іншого сценарію. Таким чином, найважливішою складовою методики прогнозування, планування і проектування, що Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

29

Економічні науки

пропонується, є врахування організації коротко-, середньо-, довгострокових та перспективних прогнозів, планів та проектів розвитку базових складових міста - міських усталених комплексних районів і мікрорайонів. Використання сценарного підходу дозволяє сформувати альтернативні вертикальні сценарії та горизонтальні сцен раї відносно конкретних осіб, організацій та напрямів розвитку міста. Практично така методика може бути запропонована управлінням міської ради для розробки сценаріїв розвитку відносно об’єктів, які вони регулюють. Глибина прогнозів пов’язується з циклами зміни поколінь сімей, амортизації і регенерації містобудівних фондів, структурованих як багаторівневі комплексні міські утворення. Передбачається враховувати також нові соціальні, екологічні, економічні, законодавчі умови у сфері землекористування і містобудування, відновлення приватної власності, значне зменшення ресурсів і централізованих інвестицій, ускладнення екологічної ситуації тощо. Практичний ефект використання сучасних методів планування може бути досягнуто тільки при умові подальшого використання запропонованого органами управління та містобудівниками-проектувальниками. Література 1. Постанова Верховної Ради України “Про концепцію сталого розвитку населених пунктів”, 1999 р.

2. Бранч М. Проектирование городской среды / Бранч М. – М. :Стройиздат, 1979. – 176 с.

3. Гутнов А. Э. Эволюция градостроительства / Гутнов А. Э. – М. : Стройиздат, 1984. – 256 с.

4. Демин Н. М. Управление развитием градостроительных систем / Демин Н. М. – К. : Будівельник, 1991. – 185 с.

5. Сценарне планування. Зв'язок між майбутнім і стратегією. Матс Ліндгрен, Ханс Бандхольд, Видво: Олімп-Бізнес, 2009р.

6. Сценарне планування для розробки бізнес-стратегії. Джилл Рінгланд. Вид-во: Діалектика, Москва, 2007р.

7. Бізнес-моделі. Принципи створення процвітаючої організації. Дон Дебелак. Видавничий дім Гребенникова, 2009р. Надійшла 18.08.2011

УДК 378(477) С. А. МАТЮХ Хмельницький національний університет

ОСОБЛИВОСТІ ІНТЕГРАЦІЇ ВИЩОЇ ОСВІТИ УКРАЇНИ ДО БОЛОНСЬКИХ СТАНДАРТІВ У статті проаналізовано системні реформації та основні проблеми в галузі вищої освіти, а також основні напрями її модернізації відповідно до Болонських стандартів.

In this article the system reformations аnd problems of Higher Education and main directions of its modernization in accordance with the Bologna standards. Ключові слова: Болонські стандарти, вища освіта.

Вступ. Загальновизнаним є розуміння необхідності модернізації національної освітньої системи, передусім вищої школи. В умовах глобалізації, становлення постіндустріального суспільства, розробки і використання високих технологій, традиційна система професійної підготовки кадрів вже не відповідає викликам часу і не задовольняє потребам економіки, науки і культури. Реальні результати її діяльності суперечать суспільним вимогам щодо рівня професійної компетенції та розвитку особистісних ознак і якостей фахівців. Крім того, на процес формування стратегії розвитку вищої школи істотно впливає й такий чинник, як приєднання України до Болонського процесу і необхідність урахування європейських стандартів освіти. Мета даної статті полягає в аналізі системних реформацій та проблем в галузі вищої освіти та основних напрямів її модернізації, що мають сприяти формуванню в її системі сучасної національної еліти, орієнтованої на соціально-економічне піднесення і розвиток демократичних засад в Україні, визначених національними пріоритетами ХХІ століття. Аналіз літературних джерел та публікацій. Результати аналізу останніх досліджень і наукових публікацій з даної тематики свідчать про її актуальність і значущість для вибору та реалізації стратегії сталого соціально-економічного і духовного розвитку України. Аналізом адаптації вищої освіти займається велика кількість вітчизняних вчених: В. П. Андрущенко, М. З. Згуровський, І. А. Зязюн, К. В. Корсак, В. Г. Кремень, Н. Г. Ничкало, С. М. Ніколаєнко, Г. Г. Півняк, С. О. Сисоєва, М. Ф. Степко та інші. Постановка завдання. Освіта являє собою одну з найважливіших підсистем життя суспільства. Світовий історичний досвід показав, що розвинута економіка є необхідною умовою успішного розвитку освітніх підсистем, і навпаки освіта і наука створюють необхідні передумови для суспільного прогресу – 30

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

економічного, культурного і соціального. Тому, сьогодні настав час розробити механізм навчання, заснований на кращих досягненнях вітчизняної системи освіти. Цьому буде сприяти успішна реалізація Болонського процесу, який дозволить врахувати менталітет учнів, зберегти особливості національної системи навчання і в той же час вирішити проблему інтеграції у світовий освітній простір. Результати. Після підписання Україною в 2005 р. Болонської декларації, почався новий за своїм характером процес інтеграції вітчизняних вузів в європейський і світовий простір. Тому необхідно інтегрувати освіту, надати їй більш сучасні форми і наповнення. Однак слід ретельно розуміти не стільки численні аспекти впливу Болонського процесу на вітчизняну освіту, скільки можливі його наслідки для країни в цілому. Міністерство освіти і науки підготувало масштабний план реалізації Болонської декларації, який охоплює шість базових напрямів: – введення загальноєвропейської прозорої і доступної системи порівняння освітніх кваліфікацій (ступенів); – введення двоступеневої системи вищої освіти; – створення єдиної системи загального заліку періодів і обсягів навчання; – подолання перешкод мобільності студентів, викладачів та адміністративного персоналу університетів; – налагодження співробітництва у створенні загальноєвропейської системи критеріїв і методів оцінювання якості освіти; – пропаганда європейського виміру вищої освіти, передусім у таких сферах, як навчальні програми, інституціональне співробітництво та розвиток програм, які поєднують навчання, дослідження і практику. Цілі Болонської угоди полягають у введенні дворівневої системи освіти - бакалавра та магістра, у взаємному визнанні вузівських дипломів, освітніх кредитів і кредитних трансферів, у створенні єдиних європейських стандартів якості викладання в системі вищої освіти. Але чи готові ми до введення дворівневої системи освіти? Потрібно сказати, що це питання – одне з найбільш дискусійних у Болонському процесі. В Україні і в багатьох інших країнах, включаючи Росію, Австрію, Бельгію, Німеччину, Грецію, традиційно існує однорівнева система вищої професійної освіти. У цих країнах ідуть серйозні дебати щодо доцільності переходу до дворівневої системи освіти і про наслідки які можуть виникнути після змін у цій сфері. Ступінь бакалавра характеризує сформованість інтелектуальних якостей, які визначають розвиток особистості, є професійною і забезпечує фахівця можливістю працювати в певному виді діяльності. У Європі ступінь бакалавра розглядається як підготовча ступінь до здобуття вищої освіти. Згідно Болонського протоколу, ступені бакалавра і магістра є академічними кваліфікаціями, а згідно з українськими законами – професійними. Слід зазначити, що існує ще один аспект цієї проблеми. Болонська угода встановлює самостійність вузів у складанні набору досліджуваних дисциплін і визначення їх змісту. Введення цієї норми в наших університетах також пов'язане з рядом труднощів об'єктивного і суб'єктивного характерів. Справа в тому, що така норма в європейських університетах має давню історичну традицію. Вектор розвитку цієї традиції був спрямований у бік посилення як автономії університетів, так і ролі громадськості в контролі за їх діяльністю. Тому в сучасних умовах розвитку українським державним вузам, які мають потужну освітню базу, необхідно надавати більше автономії, що підвищить ефективність розподілу фінансових ресурсів, сприятиме підвищенню якості освіти. Болонська угода не тільки не враховує рівні освіти які вже склалися, систему державного контролю та управління вузами, а й потребує докорінної перебудови структури та форм навчання у вузі. Позитивний вплив Болонського процесу на системи навчання вбачаємо у системі оцінювання знань в умовах кредитно-модульної системи підготовки фахівців. Позитивна вона тим, що в її основі – систематична праця. Модуль являє собою певну сукупність освітніх завдань. Ці завдання реалізуються у відповідності з вибором студента. Це сучасний підхід, який дозволяє перейти від системи суб'єкт (педагог) об'єкт (студент) до реального переходу студента в активного і відповідального суб'єкта навчального процесу. Для введення кредитної системи належить подолати труднощі, пов'язані з механізмом її реалізації. Кредитна система пропонує студентам зовсім нову роль повноправних учасників навчального процесу, розвиває в них навички самостійності, співпраці, мислення, враховує їх індивідуальні особливості. У новій освітній ситуації головну роль починає грати самостійна робота студента. Це вимагає нових принципів планування навчального процесу (різкої зміни співвідношення аудиторних і самостійних, лекційних, групових та індивідуальних занять). Найбільш яскраво розмежування виявляються в системах фінансування, ліцензування та атестації. У європейській, зокрема в американській, системі стандарти є своєрідними “кодексами честі ” виробників, орієнтиром для досягнення найвищих результатів у тій чи іншій сфері діяльності. В Україні статус стандарту визначається необхідністю встановити “нижню планку” змісту та якості освіти. Відповідно європейські стандарти передбачають використання найрізноманітніших інструментів фінансування і управління якістю, тоді як в Україні навчання на рівні стандарту є вкрай примітивною однорідною освітньою практикою. Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

31

Економічні науки

Таким чином, на сучасному етапі провідними країнами світу особливе значення в формуванні та накопиченні людського капіталу надається освіті. Його рівень визначає інтелектуальний потенціал держави як найважливішої складової національного багатства. Більше того, ефективне використання накопиченого науково-освітнього потенціалу є головною умовою економічної і соціальної стабільності суспільства. Серед складових модернізації вищої освіти України, які набувають особливої значущості в контексті національних пріоритетів ХХІ століття, ми виокремили наступні: 1. Приведення національної законодавчо-правової бази в освітній галузі у відповідність до міжнародних стандартів.

2. Оптимізація мережі вищих навчальних закладів, збільшення напрямів і спеціальностей вищої освіти.

3. Створення умов для забезпечення рівного доступу до вищої освіти, безперервність процесу освіти та професійного вдосконалення.

4. Забезпечення високої якості освітніх послуг, їх відповідність світовим стандартам.

5. Інформатизація освіти, модернізація її методів та освітніх технологій, перехід до відкритої моделі освіти.

6. Орієнтація на особистісно-орієнтовану освіту, сприяння гармонійному розвитку особистості студента, його здатності самостійно здобувати і розвивати знання, формувати інформаційні та соціальні навички.

7. Забезпечення і підтримка належної якості науково-педагогічних кадрів, від якої вирішальною мірою залежить якість вищої освіти. Приєднання до Болонського процесу не повинно стимулювати на підготовку дешевої і висококваліфікованої робочої сили для країн Європи. Навпаки, завдяки впровадженню болонських вимог наша система вищої освіти повинна орієнтуватись на підготовку фахівців європейського рівня насамперед для економіки, науки і культури України, для забезпечення її прискореного інноваційного, соціальноекономічного і духовного розвитку й заради підвищення добробуту населення до європейських стандартів. Проте є чимало проблем української вищої освіти у контексті Болонського процесу.

1. Якщо приймати умову про два цикли навчання, то тут стикаємося з проблемою недооцінювання освітнього рівня “бакалавр” як з боку студентів, так і з боку роботодавців. У цілому для західних освітніх систем рівень бакалавра є вже достатнім для того, щоб випускник вважався спеціалістом у своїй сфері і мав змогу займати відповідну виробничу позицію. Не краща ситуація і щодо рівнів “магістр” і “спеціаліст”. З одного боку, програми навчання у своїй основі схожі. З іншого боку, спеціалісти і магістри акредитуються за різними рівнями. У результаті, намагаючись формально наблизити нашу систему до європейських вимог, ми тільки заплутали систему освітньо-кваліфікаційних рівнів, не змінивши змістовної частини навчальних планів.

2. Якщо раніше класична парадигма навчання вкладалася у відносини суб’єкт – об’єкт (де суб’єктом виступав викладач, а об’єктом – студент), то тепер студент також стає суб’єктом навчання. Способом реалізації такої співпраці викладачів і студентів є модульно-кредитна система, яка є однією з умов Болонського процесу. Вона передбачає модульну перевірку знань на початку, всередині і кінці навчального курсу (модульні заліки). За такої системи, як правило, кінцевий залік з курсу є лише частиною оцінки роботи студента, бо найбільш вагому частину оцінки становить все-таки робота протягом усього часу вивчення предмета. Тоді студенту просто не вдасться відсидіти семінарські заняття – тут потрібно виявляти самостійність і відповідальність на всіх етапах вивчення курсу. Головне завдання викладача при такому підході – сформувати інтерес і творче ставлення до навчання.

3. Коли йдеться про якість освіти, то передусім мають на увазі їх дієвість – здатність використовувати набуті знання і вміння на практиці. За експертними оцінками, цим параметром поступаємося нашим європейським колегам найбільше. Знають наші випускники багато, а от навички практичного застосування знань сформовані недостатньо. За європейським стандартом, дипломований фахівець відразу займає робоче місце і виконує свої посадові обов’язки, гарантією чого є диплом і авторитет вищого навчального закладу. Такі умови можна забезпечити тільки втому разі, якщо випускник має достатні навички самостійної роботи, вміє планувати свій робочий час і займає активну позицію щодо роботи, яку виконує, – саме такі вміння повинен отримувати студент під час свого навчання. Проте в українських вищих навчальних закладах самостійна робота студента ніяким чином не регламентована, вона не має методологічного забезпечення і обґрунтування; врешті, відсутні форми контролю, крім семінарських занять, на яких розглядаються з півдесятка концептуальних питань. Практика показує, що середнє навантаження на викладача або старшого викладача становить неймовірні 900–1200 годин — а це чотири пари щодня. Ситуація стосовно професорів і доцентів не набагато краща – їхнє педагогічне навантаження становить від 600 до 900 годин. Зрозуміло, що всі сили при цьому йдуть на читання лекцій і проведення семінарів. Тому не вистачає часу на контроль за самостійною роботою, курсовою чи дипломною з боку викладача .

4. Наша система наукових ступенів складна порівняно із загальноєвропейською, що ускладнює мобільність викладачів і науковців в Європі.

32

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

5. Незавершеність адаптації національного законодавства до стандартів європейського права, а також неготовність європейських країн та ЄС до усунення міграційних перешкод для громадян України, зміни законодавства, пов’язаної із полегшенням пересування та працевлаштування студентів. Це обмеження суперечить і не дасть змогу реалізувати принцип мобільності у Болонському процесі для України.

6. Відсутність постійно діючих громадських структур-форумів освітян та їхньої співпраці з асоціаціями освіти та наукових досліджень Європи, використання досвіду Європейської мережі забезпечення якості у сфері вищої освіти (European Network of Quality Assurance in Higher Education) та інформаційного обміну й забезпечення завдань і принципів Болонського процесу в освітньому середовищі України та інформування громадськості про їх переваги для української вищої освіти. Незважаючи на проблеми, що постають перед освітньою системою України, входження у Болонський простір є для українського суспільства важливим і необхідним через потребу вирішити проблеми визнання українських дипломів за кордоном, підвищення ефективності та якості освіти і відповідно конкурентоспроможності українських вузів та їх випускників на європейському й світовому ринках праці [6]. Адже Болонський процес вийшов за межі Європейського Союзу та Європи і стає частиною процесу глобалізації вищої освіти та глобального ринку праці. Приєднання до Болонського процесу сприятиме утвердженню принципу автономії в університетській освіті України, послабленню, а в перспективі зникненню жорсткого адміністративного та фінансового контролю з боку державних органів за функціонуванням університетів, ефективному залученню та використанню власних ресурсів у навчальному процесі, організації стажування та обмінів для студентів і викладачів. В даний час в Україні сфера освіти перебуває на етапі модернізації, головною метою якої є створення механізму сталого розвитку та забезпечення якісної підготовки фахівців у відповідності до міжнародних стандартів. Для того, щоб Україна зайняла гідне місце серед країн міжнародного співтовариства, необхідно вибрати тип розвитку економіки, який забезпечить її процвітання в майбутньому. Таким типом розвитку більшість вчених вважають інноваційний. Для інноваційного типу характерний високий рівень розвитку науки та освіти, особливо прикладний, розвиток науково-дослідних робіт і конструкторських розробок, які мають сприятливе економічне середовище для реалізації. Але в даний час наука не належить до державних пріоритетів в Україні. Наприклад, в Угорщині в 2002 р. прийнято закон, згідно з яким податкові пільги для фірм, які фінансують наукові дослідження, становлять 200%, тобто не тільки не обкладаються податками витрати на наукові дослідження, а ще й на таку ж суму зменшується загальна база оподаткування. Законом України "Про наукову і науково-технічну діяльність " передбачено, що держава фінансує наукову і науково-технічну діяльність в розмірі не менше 1,7% ВВП. Проте обсяг фінансування наукових та науково-технічних робіт за рахунок усіх джерел склав 1,2% ВВП, а за рахунок державного бюджету – 0,4% в 2009 р. У той же час бюджетні витрати на науку в США складають 2,54%, ФРН – 2,26%, у Франції – 2,34%, в Росії – 0,53%. У даній ситуації слід також враховувати масштаби економік цих країн, ВВП яких у багато разів перевищує ВВП України. Таким чином, нестача бюджетного фінансування в поєднанні з ринковими елементами господарювання значно ускладнює формування економічних умов для ефективного розвитку сфери вищої освіти. Висновки. Розвиток інтелектуального потенціалу України вимагає корінних змін взаємовідносин між наукою, державою і ринком. Рівень фінансування освіти знаходиться на недостатньому рівні, тому не забезпечує ефективного фінансування освітньої та прикладної наук, отже, необхідний комплекс заходів, спрямованих на: 1) децентралізацію управлінням освітою, надавати місцевим бюджетам більше коштів і розширення повноважень місцевих органів самоврядування; 2) перехід від державного фінансування освіти на ринкові умови функціонування, так звана "Економіка освіти"; 3) гармонійний перехід на Болонську модель освіти, створення і розвиток на цій основі національної моделі, яка забезпечить високу якість знань і конкурентоспроможність на світових ринках. Таким чином, необхідно не тільки не розгубити з нововведеннями, старої перевіреної часом освітньої системи, а й вчасно модернізувати її. З урахуванням вищевикладеного, зауважимо, що інноваційний поступ системи вищої освіти потребує подальшого впровадження обґрунтованих інституційних реформ. Задля збереження національних педагогічних надбань та унеможливлення руйнації національної системи вищої освіти, проводити їх потрібно виважено, поступово, заздалегідь підготувавшись організаційно і фінансово. Література 1. Андрущенко В.П. Роздуми про освіту: Статті, нариси, інтерв’ю / Андрущенко В.П. – К. : Знання України, 2004. – 804 с.

2. Миронов В. Россия в глобальном мире: отечественное образование и Болонский процес / В. Миронов // Здравый смысл. – 2007. – № 2 (43). – С. 14–21. Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

33

Економічні науки

3. Мовчан В.С. Освіта в контексті глобалізаційних процесів: моральні аспекти / В.С. Мовчан // Філософсько-антропологічні студії’2008. – К. : Стилос; Д. : ДНУ,2008. – С. 161–167.

4. Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 роки : послання Президента України до Верховної Ради України // Урядовий кур’єр. – 2002. – 4 червня.

5. Чікарькова М.Ю. Ціннісні орієнтації сучасного інформаційного суспільства та проблеми контркультури / М.Ю.Чікарькова // Збірник наукових праць НДІ українознавства. – К. : Рада, 2008. – Т. ХІХ.

– С. 44–57.

6. Шинкарук В. Основні напрями модернізації структури вищої освіти України [Електронний ресурс] / Шинкарук В. / Офіційний сайт Міністерства освіти і науки України. – Режим доступу : http://www.mon.gov.ua Надійшла 10.08.2011

34

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ВІТЧИЗНЯНИХ ПІДПРИЄМСТВ НА ЗОВНІШНЬОМУ ТА ВНУТРІШНЬОМУ РИНКАХ

УДК 658.1 О. Ф. ЯРЕМЕНКО Хмельницький національний університет

НАУКОВО-ПРАКТИЧНІ АСПЕКТИ СТРАТЕГІЧНОГО І ТАКТИЧНОГО УПРАВЛІННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЮ ПІДПРИЄМСТВА У статті розглянуто підходи та взаємозв’язок щодо управління конкурентоспроможністю підприємства на стратегічному та тактичному рівнях.

In the article approaches and intercommunication are considered in relation to the management of enterprise a competitiveness on strategic and tactical levels. Ключові слова: конкурентоспроможність, конкурентна перевага, управління, тактичне управління, стратегічне управління.

Вступ. Проблема забезпечення конкурентоспроможності як основи формування і забезпечення економічного зростання займає важливе місце у стратегії розвитку економіки України. Перехід до моделі відкритої економіки змушує вітчизняних товаровиробників конкурувати з імпортними товарами не лише на зовнішньому, але й на внутрішньому ринках. Конкурентоспроможність підприємства є однією із найважливіших категорій ринкової економіки і характеризує ефективну адаптацію підприємства до ринкового середовища. Найчастіше у теорії і практиці сучасних підприємств конкурентоспроможність розглядається як проблема техніко-технологічного рівня розвитку виробництва, побудови системи управління якістю продукції або формування і реалізації цінової політики. Проте ці напрями вирішують лише окремі елементи системи забезпечення конкурентоспроможності суб’єкта господарювання. Саме тому вітчизняні підприємства повинні зосереджувати свою увагу не лише на ефективності виробництва, але й функціонування. Аналіз сучасних досліджень. В працях сучасних науковців проблема конкурентоспроможності підприємства представлена переважно в аспекті підвищення якості і конкурентоспроможності продукції, пошуку ринку збуту, вибору способів конкурентної боротьби. Стратегічний підхід до управління конкурентоспроможністю продукції набув значного поширення у працях зарубіжних дослідників, проте незважаючи на їх високий рівень повне використання їх у вітчизняній практиці через особливості української економіки неможливе. Значний внесок у дослідження проблем забезпечення конкурентоспроможності здійснили М. Портер, Р. Фатхутдінов, А. Асаул, Ю. Заруба, О. Кузьмін, С. Морковіна, Е. Можарова, Л. Піддубна, Е. Сапронова, Г. Скудар, В. Холод, В. Шинкаренко, Л. Шевченко, О. Шнипко та інші. Водночас не всі аспекти даної проблеми опрацьовано з огляду на її складність, багатоаспектність, наукову дискусійність і насамперед недостатність висвітлення економічних аспектів та механізмів управління конкурентоспроможністю на різних рівнях її формування – стратегічному, тактичному та оперативному. Метою статті є розробка підходів до управління конкурентоспроможністю підприємства з метою зміцнення його ринкових позицій. Викладення основного матеріалу. Система управління конкурентоспроможністю підприємства є динамічною, що зумовлює її постійне удосконалення в умовах швидкозмінного зовнішнього середовища та трансформаційних процесів. Як показує практика, значна кількість українських підприємств не готові до ведення активної конкурентної боротьби. Основними причинами цього є недостатнє опрацювання методичного забезпечення управління конкурентоспроможністю, відсутність у підприємств ефективних управлінських і організаційно-економічних механізмів реагування на зміни зовнішнього і внутрішнього середовища. У загальному випадку під управлінням розуміється цілеспрямований процес впливу суб’єкту управління на об’єкт управління, що має на меті найбільш ефективне виконання поставлених завдань. В сучасній літературі конкурентоспроможність суб’єкта трактується неоднозначно. Найчастіше під нею розуміють властивість об’єкта, що характеризується ступенем реального чи потенціального задоволення ним конкрентної потреби споживачів порівняно із конкурентами і визначає можливість виживання підприємства в умовах постійної конкурентної боротьби на ринку і відбиває ступінь використання його ресурсів [1]. Міжнародна організація «Європейський форум з проблем управління», конкурентоспроможність підприємства визначає як реальну і потенційну можливість фірм в існуючих умовах проектувати, виготовляти і збувати товари, які за ціновими та неціновими характеристиками більш привабливі, ніж товари конкурентів [3, с. 83.]. Враховуючи зазначене, під управлінням конкурентоспроможністю будемо розуміти процес впливу суб’єкту управління на конкурентні відносини, Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

35

Економічні науки

які забезпечують вирішення завдань досягнення, формування, підтримки конкурентної переваги через управління факторами конкурентоспроможності. Залежно від рівнів впливу, управління конкурентоспроможністю може бути стратегічним, тактичним і оперативним. Стратегічне управління конкурентоспроможністю спрямовується на пошук, визначення і формулювання основних цілей забезпечення конкурентоспроможності (стратегічних цілей). В умовах конкуренції головним завданням будь-якого підприємства є завоювання кращої конкурентної позиції на ринку за рахунок формування, підтримки й розвитку конкурентної переваги, і, як наслідок, одержання більших економічних вигід, тому стратегічною метою управління конкурентоспроможністю підприємства є формування, підтримка й розвиток стратегічної конкурентної переваги. Конкурентна перевага підприємства може бути визнана стратегічною конкурентною перевагою, якщо вона є стійкою в часі, приваблює постійну увагу з боку зовнішнього оточення підприємства. Можливість ефективного функціонування підприємства в даному конкурентному середовищі визначається наявністю саме стратегічних конкурентних переваг. Стратегічне управління включає два основних процеси: стратегічне планування і тактико-технічне управління реалізацією сформульованої стратегії. Стратегія спрямовується на збереження і збільшення матеріального і нематеріального статку, максимізацію доходів від будь-якої форми ділової активності, перманентне підвищення ступеня конкурентоспроможності підприємства. Стратегічне конкурентне управління формалізується у вигляді концепції тактики конкурентного управління і визначається сукупністю моделей і засобів дій, які її складають. Тобто під тактичним управлінням будемо розуміти сукупність моделей і відповідних засобів, які обирає і практично використовує підприємство проти зовнішнього оточення, конкурентів і за допомогою якого реалізовує обрану стратегію. Взаємозв’язок стратегічного і тактичного управління конкурентоспроможністю підприємства можна представити наступним чином (рис. 1):

Стратегія управління конкурентоспроможністю підприємства Діагностика конкурентних цілей підприємства, корегування мети

Аналіз потенціалу розвитку з врахуванням впливу зовнішнього середовища

Аналіз результатів та корегування завдань і методів їх досягнення

Вибір конкурентної стратегії підприємства (окремих напрямів)

Розробка плану конкретних дій для підвищення конкурентоспроможності підприємства, виробу тощо

Визначення конкурентних переваг підприємства, аналіз конкурентів, інтенсивності конкуренції, оцінка конкурентного статусу

Тактичне управління конкурентоспроможністю підприємства Рис. 1. Цикл управління конкурентоспроможністю підприємства

Виділені рівні управління конкурентоспроможністю підприємства повинні бути інтегровані між собою як у тимчасовому, так і у функціональному аспекті, тому що завдання конкурентної тактики не тільки випливають із завдань конкурентної стратегії, але й істотно впливають на рішення завдань останньої. Відповідно конкурентні дії тактичного характеру повинні проводитися в рамках конкурентної стратегії й не можуть суперечити їй, щоб уникнути виникнення негативних наслідків їхнього впливу на конкурентоспроможність підприємства в цілому. Відмінність між стратегічним і тактичним управлінням конкурентоспроможністю полягає в наступному: – стратегія має довгостроковий характер, а тактика − короткостроковий характер, тривалість якого визначається термінами укладення та виконання завдань або проведення дій проти окремого суперника або для досягнення конкретного завдання; – одна і та ж стратегія конкурентного управління може здійснюватися за допомогою тактичних прийомів і їх поєднань.

36

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

Проведене розмежування має важливе значення для визначення тактичних конкурентних переваг, тактичних цільових установок компанії на досягнення таких переваг, тактичних завдань і тактичних мотивів. Під тактичною конкурентною перевагою розуміється сукупність можливостей і досягнень суб'єктів бізнесу, які відрізняють його від конкурентів. Це виявляється в процесі короткострокового одноразового зіставлення даних можливостей і досягнень компанії з показниками діяльності суперників, з якими ця компанія знаходиться в безпосередній конкурентній взаємодії. Тактична конкурентна перевага також може мати короткостроковий (тимчасовий) і несистемний характер. Тактичною конкурентною перевагою фірми можуть, наприклад, виявитися низькі ціни, не обумовлені в належній мірі низьким рівнем витрат або низьким рівнем частини витрат. Досягнення тактичних конкурентних переваг над суперником (суперниками) відбувається у відповідності з наступним принципом: суперники повинні бути використані або нейтралізовані. У першому випадку тактична конкурентна перевага компанії досягається за рахунок її посилення завдяки інтеграції, кооперації або співпраці з суперником. У другому випадку вона виникає як наслідок отримання переваги над ним. Досягнення тактичних конкурентних переваг виступає як головна тактична цільова настанова суб'єктів бізнесу, на основі якої формулюються і виконуються, у ході проведення операцій, їх тактичні завдання [2]. Такими можуть бути: - заняття або захоплення компаніями вигідних конкурентних позицій; отримання бажаного конкурентного статусу; - утримання ними вигідних конкурентних позицій; утримання бажаного конкурентного статусу; - посилення деструктивного характеру конкурентного потенціалу і його використання в процесі висунення загроз зіткнення і боротьби з суперниками для нанесення їм економічного збитку і ослаблення їх конкурентних позицій; - посилення конструктивного характеру конкурентного потенціалу і його використання в процесі створення і просування плодотворних бізнес ідей, а також в процесі відображення різних погроз підприємницької діяльності, які виходять від суперників і зсередини; - демонстрація власної конкурентної сили і, по можливості, конкурентної слабкості суперників; - входження в різні бажані підприємницькі спілки, альянси, коаліції, ланцюжки цінностей, договірні і компромісні відносини, а також вихід з небажаних; - придбання та накопичення досвіду конкурентного взаємодії для подальшого його застосування цих та інших суперників. Виконання перерахованих завдань досягається за рахунок застосування суб'єктами бізнесу певної тактики дій, яка завжди спрямована, в першу чергу, на придбання даними суб'єктами бізнесу тактично вигідних конкурентних позицій. Такими визнаються конкурентні позиції компаній, займаючи які, дані компанії отримують можливість кращого застосування свого конкурентного потенціалу для вирішення тактичних завдань, що виникають у процесі здійснення конкурентних дій по відношенню до виділених суперникам. Висновки. Управління конкурентоспроможністю підприємств повинне базуватися на наступному: орієнтація на підвищення ефективності і якості роботи, досягнення високих кінцевих результатів, випуск продукції високої якості з мінімальними витратами, яка відповідає вимогам споживачів та міжнародним стандартам; виявлення невикористаних резервів підвищення конкурентоспроможності. В умовах мінливого середовища, розширення ринкових відносин і посилення конкурентної боротьби, вирішення питань оцінки позиції підприємства на ринку, визначення його конкурентних переваг і виявлення слабких сторін діяльності дозволить забезпечити високий ступінь підготовки і прийняття управлінських рішень, спрямованих на підвищення стійкості підприємства на ринку. Література 1. Попович Ю.А. Моделі аналізу конкурентоспроможності суб’єктів господарювання / Ю.А. Попович // Наукові праці МАУП. − № 26. – 2010. – С. 50−55.

2. Рубин Ю.Б. Теория и практика предпринимательской конкуренции / Ю.Б. Рубин Московская финансово-промышленная академия. – М. : Изд-во МФПА, − 2004. – 572 с.

3. Шевченко Л.С. Конкурентное управление / Л.С. Шевченко. – Харьков : Эспада, 2004. – 520 с. Надійшла 20.08.2011

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

37

Економічні науки

УДК 65. 018. 621 (477) І. В. НИЖНИК Хмельницький національний університет

СКЛАДОВІ ЕЛЕМЕНТИ ІНФОРМАЦІЙНОЇ СИСТЕМИ У ЗАБЕЗПЕЧЕННІ КОНКУРЕНТНИХ ПЕРЕВАГ ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВ Визначено складові елементи інформаційної системи підприємства для підвищення рівня його конкурентоспроможності та забезпечення конкурентних переваг.

Certainly component elements of the informative system of enterprise for the increase of level of its competitiveness and providing of competitive edges. Ключові слова: інформаційна система, конкурентні переваги, промислові підприємства.

Вступ. Елементами інформаційної системи, яка б забезпечувала конкурентні переваги є інформація про виробничу, ресурсну, трудову, інвестиційну, інноваційну, інтелектуальну, маркетингову, експортну, товарну спроможність. Так, кожна із складових елементів дозволяє підприємству пристосуватись гнучко до зовнішнього середовища. Управління підвищенням конкурентоспроможності передбачає вплив через мотиваційні аспекти на персонал, який має прикладати багато зусиль на виконання визначеної конкурентної стратегії розвитку підприємства. Аналіз останніх досліджень та публікацій. Конкурентні переваги промислових підприємств досліджувались багатьма вченими, а саме Азоєвим Г. Л., Градовим А.П., Гринчуцьким В. І., Зав'яловим П. С., Портером М., Райзбергом Б., Спірідоновим І. А., Фатхутдіновим А., Юдановим А. Ю. та багатьма іншими [1–3]. Без формування належної інформаційної системи про стан конкурентоспроможності практично не можливо вплинути на підвищення рівня конкурентних переваг. Однак, питання інформаційного забезпечення рівня конкурентоспроможності недостатньо розкриті в науковій літературі. Через те пошук інформаційних систем, алгоритмів забезпечення конкурентних переваг виробничих систем є необхідними для промислових підприємств за сучасних умов поглиблення конкуренції. Постановка завдання: визначити складові елементи інформаційної системи підвищення рівня конкурентоспроможності підприємства та побудувати алгоритм оцінки і забезпечення конкурентних переваг, а також розробити алгоритми формування стратегій розвитку підприємств, спрямованих на підвищення конкурентоспроможності та забезпечення конкурентних переваг. Виклад основного матеріалу. Управління підвищенням конкурентоспроможності передбачає вплив через мотивацію і стимулювання на продуктивність праці персоналу, яка за нинішніх умов є найголовнішим джерелом підвищення рівня конкурентоспроможності підприємства. Управління конкурентоспроможністю полягає в узгодженні всіх зусиль персоналу на виконання визначеної конкурентної стратегії розвитку підприємства. Управління полягає в горизонтальній та вертикальній координації взаємозв’язків між функціональними підрозділами підприємства. Для більш чіткого уявлення функціонування інформаційної системи підвищення конкурентоспроможності підприємства нами розроблено алгоритм інформаційного забезпечення механізму, який за 15 етапів дозволяє здійснити аналіз стану конкурентного потенціалу підприємства за ресурсною та функціональною ознаками, визначити конкурентні відмінності за індивідуальними показниками (рис. 1). Для більш детального аналізу конкурентних переваг в алгоритмі передбачена багатопараметрична полікритеріальна система оцінки конкурентних переваг та підвищення рівня конкурентоспроможності підприємства. Визначивши відхилення фактичних показників від нормативних параметрів, підприємство розробляє конкурентні стратегії свого розвитку, запроваджує заходи з короткострокового та стратегічного планування, які потім подаються на вхід механізму для підтримки або підвищення рівня конкурентоспроможності підприємства. Отже, механізм підвищення конкурентоспроможності підприємства має ґрунтуватися, виходячи із дворівневого підходу до його побудови. Перший рівень передбачає визначення рівня конкурентоспроможності підприємства на основі розрахунку інтегрального показника рівня його конкурентного потенціалу і порівняння з аналогічними підприємствами. Другий рівень передбачає розробку заходів для підвищення конкурентного потенціалу або для підтримки досягнутого стану конкурентоспроможності підприємства. Проводити оцінку конкурентоспроможності на підприємстві має відділ маркетингу на основі даних планово-фінансового відділу, відділу праці і заробітної плати, відділу матеріально-технічного забезпечення, відділу збуту, реклами, бухгалтерії та інших структурних підрозділів. Відділ маркетингу має отримати як ряд повноважень, так і цілу низку критеріїв відповідальності за достовірність отриманої та обробленої інформації про стан підприємства, про рівень досяжності, порівняно з еталоном чи конкурентом, одиночних та групових показників рівня конкурентоспроможності підприємства. Відділ маркетингу має на основі проведеної оцінки запропонувати і розробити конкурентну стратегію виходу підприємства з існуючого стану, надати інформацію для відділу праці і заробітної плати щодо стимулювання за підвищення продуктивності праці, інноваційності підходів, запровадження новітніх технологій.

38

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки Початок 1. Аналіз стану підприємства за ресурсною ознакою: · ресурсно-вартісний потенціал; · продуктивно-трудовий потенціал; · виробничо-технологічний потенціал.

2. Аналіз стану підприємства за функціональною ознакою: інвестиційний потенціал; інноваційний потенціал; експортний потенціал; товарний потенціал; маркетинговий потенціал.

3. Оцінка конкурентних переваг за окремими ознаками на основі індикаторних показників 5. Визначення конкурентної поведінки підприємства відповідно до отриманих індикаторних показників конкурентного потенціалу 6. Формування багатопараметричної полікритеріальної системи підвищення конкурентоспроможності підприємства (ресурсо-, трудо-, виробничо-, інноваційно, експорто-, інвестиційно-, товаро- та маркетингоспроможність)

Так

8. Фактичні параметри нижчі нормативних?

10. Розробка конкурентної стратегії підприємства з урахуванням виявлених відхилень: · маркетингова стратегія; · експортна стратегія; · товарна стратегія; · виробничо-технологічна стратегія; · соціально-трудова стратегія; · ресурсно-вартісна стратегія; · інвестиційна стратегія; · інноваційна стратегія.

Ні

9. Розробка конкурентної стратегії підприємства для утримання показників на рівні не гіршому за поточні та пошук шляхів їх покращання

Канал зворотного зв’язку

7. Визначення відхилень фактичних від нормативних параметрів складових конкурентоспроможності підприємства

11. Розробка короткотермінових та довгострокових стратегічних планів підвищення конкурентоспроможності 12. Виконання короткострокового стратегічного плану підвищення конкурентоспроможності 13. Аналіз виконання короткострокового стратегічного плану підвищення конкурентоспроможності

Ні

14. Очікувані результати є прийнятними?

Так 15. Розробка нового короткотермінового та корегування довгострокового стратегічного плану підвищення конкурентоспроможності

Завершення

Рис. 1. Алгоритм інформаційної системи підвищення конкурентоспроможності підприємства

Таким чином, інформаційна система підвищення конкурентоспроможності підприємства має вибудовуватися в рамках діяльності відділу маркетингу з обов’язковою адаптацією інформації, яка буде поступати з інших вищезазначених підрозділів. Система має бути нескладною за своєю природою, спрямованою на зниження фінансових і часових втрат. Попередньо прийнятий система і шляхи підвищення конкурентоздатності підприємства мають розроблятися відділом маркетингу і декілька варіантів розвитку подій має доповідатися керівництву підприємства для прийняття остаточного управлінського рішення. Поряд з відповідністю за достовірність інформації щодо показників рівня конкурентоспроможності підприємства відділ маркетингу має бути наділеним і певними повноваженнями. Інформація має типізуватися відповідно до проектних управлінських рішень щодо шляхів підвищення конкурентоспроможності підприємства. Разом з планово-фінансовим відділом мають розроблятися конкурентні стратегії функціонування машинобудівного підприємства, з правовим певним забезпеченням та формуванням інформації щодо перспективних показників фінансово-економічного стану підприємства. Документально функції маркетингу як управлінської структури мають прийматися на внутріфірмовому рівні та в посадових інструкціях працівників відділу маркетингу та моніторингу процесів підвищення конкурентоспроможності. Таким чином, управління процесами підвищення конкурентоспроможності означає можливості впливу на показники оцінки її рівня і є ефективним інструментом підвищення прибутковості підприємства, а також покращання загальної прибутковості підприємства, а також покращення інших показників рівня стану підприємства. Дана система управління є універсальною, а механізм її здійснення – багатоаспектним, оскільки в якості оцінки виступають складові конкурентного потенціалу та конкурентоспроможності. Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

39

Економічні науки

Головним принципом інформаційної системи механізму є її інтегрованість, яка дає можливість обміну даними між структурними підрозділами і подібними інформаційними системами. Характер подачі інформації про стан конкурентного потенціалу є багаторівневим та багатостороннім, оскільки як одиничні, так і групові показники всебічно характеризують ту чи іншу сферу діяльності підприємства. Формування будь-якої стратегії розвитку промислового підприємства має відбуватися на основі певних принципів, які сформовані у стратегічному менеджменті. На прикладі формування маркетингової стратегії промислового підприємства можна сформувати будь-яку стратегію розвитку підприємства: експортну, інноваційну, інвестиційну, товарну, виробничо-технологічну, ресурсно-вартісну або продуктивно-трудову. Для формування маркетингової стратегії промислового підприємства необхідно організувати тимчасовий структурний підрозділ зі стратегічного бізнес-планування, в який увійдуть провідні спеціалісти відділу маркетингу, планово-фінансового відділу та інших підрозділів, оцінити сегментацію ринку, здійснити прогноз ринку товарів, сформувати портфель замовлень, спрогнозувати за допомогою SWOT чи іншого аналізу місце на ринку і встановити цілі стратегії, загалом сформувати конкурентну стратегію маркетингу. Отже, кожна стратегія повинна бути конкретизованою відповідно до планових завдань. Процес формування будь-якої стратегії розвитку підприємства має бути обов’язково пов’язаний зі створенням підрозділу, який буде розробляти стратегію або доручати існуючим підрозділам розробити ту чи іншу стратегію. Принцип формування стратегії залишається однаковим. Нами запропонована блок-схема формування будь-якої стратегії машинобудівного підприємства (рис. 2). Дана блок-схема вибору та формування будь-якої конкурентної стратегії підприємства спрямована на підвищення його конкурентоспроможності, включає оцінку ситуації на внутрішньому та зовнішньому ринках, формулювання завдань та визначення обмежень, вибір оціночних показників, формулювання конкурентної стратегії встановлення відповідальних осіб за безпосереднє виконання і запровадження стратегії та термінів її реалізації, оцінку відповідності стратегії цілям підприємства, оцінку ресурсних можливостей для реалізації стратегії, затвердження плану реалізації та безпосереднє її запровадження. Початок

Оцінка ситуації на внутрішньому і зовнішньому ринках Прогнозування майбутньої ситуації на ринку Формулювання завдань і визначення обмежень Вибір оціночних показників

Формування стратегії (маркетингової, експортної, товарної, інноваційної, інвестиційної, виробничо-технологічної, продуктивно-трудової та ресурсно-вартісної)

Встановлення відповідальних за виконання стратегії та термінів її реалізації

Чи забезпечує обрана стратегія цілі підприємства?

Ні

Так Формування стратегічних планових завдань

Чи достатньо ресурсів для реалізації обраної стратегії розвитку?

Ні

Так Подання стратегічного плану на затвердження

Ні

Чи затверджено планові завдання?

Так Реалізація планових стратегічних завдань

Завершення

Рис. 2. Блок-схема вибору та формування конкурентної стратегії розвитку підприємства

40

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

Висновки. Отже, інформаційне забезпечення рівня підвищення конкурентоспроможності підприємства включає внутрішні та зовнішні підсистеми. В роботі запропонована загальна структура інформаційної системи оцінки та підвищення рівня конкурентоспроможності, елементами якої є підсистема виробничої, ресурсної, трудової, інвестиційної, інноваційної, маркетингової, експортної та товарної конкурентоспроможності. Інформаційна система підвищення конкурентоспроможності підприємства включає послідовність і взаємодію визначального, структурного, нормативного та функціонального блоків. Розроблений алгоритм інформаційної системи підвищення конкурентоспроможності включає: аналіз стану підприємства за ресурсною ознакою, аналіз стану підприємства за функціональною ознакою, оцінку конкурентних переваг за окремими ознаками на основі індикаторних показників конкурентного потенціалу, формування багатопараметричної системи підвищення конкурентоспроможності підприємства, визначення відхилень фактичних від нормативних параметрів складових конкурентоспроможності, розробку конкурентних стратегій підприємства з урахуванням виявлених відхилень, розробку короткотермінових та довготермінових стратегічних планів підвищення конкурентоспроможності, їх виконання та аналіз і корегування. У статті запропоновано блок-схему вибору та формування будь-якої обраної конкурентної стратегії підприємства, яка включає оцінку ситуації на внутрішньому та зовнішньому ринках, прогнозування майбутньої ситуації, встановлення відповідальних за виконання та термінів її реалізації. Література 1. Портер М. Конкурентная стратегия. Методика анализа отраслей и конкурентов / Портер М. – М. : Альпина Бизнес Букс, 2007. – 453 с.

2. Фатхутдинов Р. А. Стратегический менеджмент : [учебник] / Фатхутдинов Р.А. – М. : Дело, 2005.

– 448 c.

3. Райзберг Б. А. Курс экономики / Райзберг Б. А. – М. : ИНФРА-М, 1997. – 720 с. Надійшла 21.08.2011

УДК [005.591.4:005.332.4]:334.716(477) Н. М. КУПРИНА Одесская национальная академия пищевых технологий

РЕСТРУКТУРИЗАЦИЯ ПРЕДПРИЯТИЯ И РЕИНЖИНИРИНГ БИЗНЕС-ПРОЦЕССОВ КАК ИНСТРУМЕНТ ЕГО КОНКУРЕНТОСПОСОБНОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ Проаналізовано та обґрунтовано проведення реструктуризації підприємства як комплексу заходів, які сприяють ефективній та конкурентоспроможній його діяльності. Розглянуто реінжиніринг бізнес-процесів як один із засобів проведення реструктуризації підприємства.

The essence of restructuring was analyzed as a complex of actions which support the effective and competitive activity.

Analyzing of reengineering of business processes like a way to restructuring of enterprises. Ключові слова: реструктуризація підприємства, реінжиніринг бізнес-процесів, конкурентоспроможність діяльності.

Введение. Ужесточение конкурентной борьбы на постоянно изменяющихся мировом и национальных рынках в ХХІ веке, заставляет предприятия формировать свои конкурентные стратегии, которые носят комплексный характер, и направлены не только на «выживание» в глобальном экономическом пространстве, но и на повышение эффективности и прибыльности их деятельности. Современные глобализационные процессы, влияющие на развитие, как отдельных субъектов-предприятий, так и в целом экономики Украины, во многом обуславливаются ее интеграцией в мировое торговое пространство, которая сегодня невозможна без членства в ВТО. Исследование показало, что за первые годы после вступления Украины в ВТО, ожидаемые показатели, увы, не соответствуют фактически полученным, что связано не только с влиянием финансовоэкономического кризиса, но и высокой зависимости экономики Украины от внешней торговли. Такая негативная тенденция изменения показателей связана с открытостью внутреннего рынка Украины, его неоправданной либерализацией, что способствует ухудшению конкурентных преимуществ отечественных товаропроизводителей, экспансии импортных товаров и усилению сырье-полуфабрикатной ориентации экономики. По мнению специалистов, такие отрасли промышленности, как пищевая, деревообрабатывающая, легкая, радиоэлектронная, сельскохозяйственное машиностроение и банковская сфера находятся в зоне повышенного риска. Для пищевой промышленности такая ситуация в ее отраслях связана и с размещением такого производства в большом количестве небольших предприятий, готовая продукция в которых не всегда соответствует стандартам и показателям качества [1]. Одним из инструментов сохранения Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

41

Економічні науки

конкурентоспособности и эффективности деятельности национального товаропроизводителя является реструктуризация предприятий. Постановка задачи. Целью данного исследования является анализ работ ученых, направленных на исследование сущности категорий «реструктуризация предприятий» и «реинжиниринг бизнес-процессов» как инструментов сохранения конкурентоспособности деятельности промышленных предприятий Украины в современных условиях. Вопросы реструктуризации предприятия рассматривались в работах украинских и зарубежных ученых: О.М. Алимова, О.И. Амоши, М.Д. Аистовой, П.О. Антонюка, М.Д. Билык, Б.В. Буркинского, А.И. Бутенко, Л. Водачек, М. Ванденборта, В.М. Гейца, Л.В. Дейнеко, А. Евсеева, А.В. Карпинской, С.В. Климчук, А.И. Ковалева, А.М. Котлубай, А.В. Клишейко, Д.Ф. Крисанова, К. Кордана, И.И. Лукинова, С.М. Минаковой, А.В. Оганезова, В.Д. Слюсаря, О.О. Терещенко, В. Трилленберга, В.И. Чекаловец, Н.Г. Чумаченко, В. Шапиро, Т. Фолмена и др. Исследованию реинжиниринга посвящены роботы ученых: Н.М. Абдикеева, В.В. Божкова, Т.А. Васильева, О.В. Виноградова, К.В. Волкова, М.Л. Гончарова, В.Ф, Грищенко, Т.П. Данько, И.Б.Дегтярева, А.Б. Забулонова, С.М. Илляшенко, А.Д. Киселева, А.В. Клишейко, Т.М. Книшенко, С.В. Леонов, И.И. Мазур, Л.Г. Мельник, Э.М. Попова, Е.В. Садченко, О.С. Телетов, Л.М. Таранюк, С.К. Харичкова, М. Хаммера, Дж. Чампи, П. Страссман, Норберт Том, М. Робсон, Э. Уткина и др. Однако, вопросы сохранения эффективности деятельности и конкурентоспособности предприятия под влияниям глобализационных процессов в экономике Украины в современных условиях становятся особенно актуальными, что требует поиска инструментов сохранения эффективного функционирования отечественного товаропроизводителя, одними из которых являются реструктуризация предприятия и реинжиниринг его бизнес-процессов. Результаты. Проведенное исследование показало неоднозначность подходов к определению сущности категории «реструктуризация предприятия». Однако, все они направлены на определение совокупности тех или иных мероприятий, позволяющих повышать эффективность деятельности и конкурентоспособность предприятия, его финансовую устойчивость в условиях внутренней и внешней среды и в соответствии с поставленными целями развития предприятия, а также функционировать в условиях использования ограниченных ресурсов, оздоравливать и восстанавливать эффективность деятельности предприятия, его устойчивость на рынке и т.п. Более ранних трактовках реструктуризация рассматривалась как изменение структуры предприятия, его подразделений, стиля управления производством, структурной перестройки объекта и эффективного использования всех ресурсов предприятия. А.И. Ковалев управление реструктуризацией предприятия считает совокупностю организационноправовых, финансово-экономических и производственно-технических мероприятий, повышающих эффективность хозяйствования субъекта предпринимательской деятельности в соответствии с требованиями внутренней и внешней среды и выработанной стратегией его развития. Конечной целью реструктуризации является повышение конкурентоспособности и эффективности деятельности предприятия [2]. С таким утверждением нельзя не согласиться, но в современных условиях, актуальным вопросом является защита национальных интересов страны и национального товаропроизводителя, связанная с изменением вектора продвижения ТНК на внутренние потребительские рынки стран СНГ и либерализация торговли на них с 2008 года, вступление Украины в ВТО. Как свидетельствуют данные анализа, некоторые отрасли экономики Украины не выдержали конкуренции с партнерами из ВТО. Так, сахарная промышленность терпит убытки из-за сокращения объемов производства сахара, так как на внутреннем рынке Украины появились в этом сегменте рынка сбыта более сильные иностранные товаропроизводители, а Правительство Украины не может поддерживать эту отрасль именно из-за выполнения условий соглашений ВТО [3]. Кроме того, предприятия аграрного сектора не могут формировать и развивать свой экспортный потенциал, так как не выдерживают конкуренции даже на внутреннем рынке с иностранными поставщиками продукции, хотя имеют все условия для производства высококачественной продукции [4]. Оценка изменение показателей внешнеэкономической деятельности после 2008 года также не свидетельствует об их улучшении. Так, Украина занимает 54 место в мире (в рейтинге стран-членов ВТО) по экспорту товаров, а услуг – 41, что касается импортных операций, то эти показатели составляют 46 и 50 место соответственно. Доля в мировом экспорте товаров и услуг Украины также не велика – 0,32% и 0,39%. Анализ структуры мирового экспорта товаров Украины подтверждает и их сырьевую направленность: 25% занимает сельскохозяйственная продукция, 12,3% – продукция топливной и горнодобывающей промышленности. Большую часть экспорта услуг Украины составляют транспортные (47%) и туристические услуги (26,8%) [5]. Таким образом, результаты исследования подтверждают необходимость реструктуризации промышленных предприятий не только как инструмент повышения конкурентоспособности, а скорее ее сохранения на внутреннем рынке и для защиты от экспансии иностранных товаропроизводителей, применение комплекса мероприятий которой позволит адаптировать промышленные предприятия к новым условиям внешней и внутренней среды под влиянием глобализационных процессов в экономике Украины.

42

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

В последние годы актуальным направлением реструктуризации предприятий стало проведение адаптационной, организационно-управленческой, финансовой реструктуризации, реструктуризации в системе антикрисного управления. Наиболее актуальной в современных условиях является адаптационная реструктуризация предприятия как комплекс мер сохранения конкурентоспособности отечественных предприятий на рынке из-за изменения условий внутренней и внешней среды под влиянием глобализационных процессов в экономике Украины. Реструктуризация предприятия может осуществляться, по мнению некоторых ученых, по различным сценариям, но с использованием двух основных подходов: революционного – это проектирование бизнеса в соответствии с выбранной стратегией компании, кардинальные изменения и преодоление нескольких этапов развития; эволюционного – постепенная, поэтапная адаптация системы управления (с помощью проведения процедур и технологий) к изменениям во внешней среды и поиск компромисса между способами работы, которые исторически сложились на данном предприятии и требованиями рынка [6]. Реинжинириг бизнес-процессов является одним из наиболее известных методов проектирования бизнеса, наиболее современным подходом к реформированию системы управления предприятием, а обновление бизнес-процессов и управления ними становится продолжением реструктуризационного периода предприятия [2]. М. Хаммер, Дж. Чампи определяют реинжиниринг как «фундаментальное переосмысление и радикальное перепроектирование бизнес-процессов с целью достижения значительного улучшения качества функционирования организации» [7, с. 18]. Одни ученые считают, что проведение реинжиниринга необходимо только в случае быстрого достижения улучшения показателей предприятия, связанного с заменой или внедрением новых методов управления, другие – осуществление изменений, способствующих повышению эффективности производства и скорости изменения условий рынка. Значительные теоретические и практические исследования реинжиниринга бизнес-процессов на производственных предприятиях, их методического обеспечения, оценки эффективности проведения, экологические основы реинжиниринга бизнес-процесов рассмотрены коллективом авторов в монографии [7], которые отмечают, что реинжиниринг – «это способ кардинальной перестройки бизнес-процессов в компании, который протекает с кардинальными качественными изменениями в деятельности конкретного предприятия, которые определяются скачкоподобным перепроектированием элементов финансовой, производственной, маркетинговой, логистической, ресурсной, кадровой, информационной, экологической составляющих организационно-экономического механизма предприятия и включают адаптацию предприятия к изменяющейся рыночной среде» [7, с. 25]. Подтверждением этого является и утверждение авторов [6], что реинжиниринг является глубинным, конкретно ориентированным процессом, направленным на замену процессов новыми, а не путем улучшения управления уже существующих, а общим подходом к осуществлению изменений на предприятии, направленных на повышении эффективности производства и изменений условий рынка, является проведение реструктуризации предприятия. Таким образом, реструктуризация предприятия является более широким способом преобразования предприятия с целью сохранения и повышения эффективности деятельности предприятия и ее конкурентоспособности, в отличие от реинжиниринга, который может быть как способом проведения реструктуризации (одним из мероприятий), так и его осуществление может привести к изменению организационной структуры внутри кардинально изменяемого процесса (рис. 1). ПРОМЫШЛЕННОЕ ПРЕДПРИЯТИЕ

Реструктуризация предприятия СОХРАНЕНИЕ И ПОВЫШЕНИЕ: Реинжиниринг бизнес-процессов предприятия

Реструктуризация как изменение структуры объекта (процесса)

– эффективности деятельности; – эффективности управления; – конкурентоспособности деятельности

Рис. 1. Реструктуризация предприятия и реинжиниринг бизнес-процессов как инструмент его конкурентоспособной деятельности

Кроме того, объектом реструктуризации является предприятие с его основными и вспомогательными бизнес-процессами, тогда как объектом реинжиниринга – один или несколько бизнесВісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

43

Економічні науки

процессов. Однако как реструктуризация предприятия, так и реинжиниринг его бизнес-процессов (одного или нескольких, основных или вспомогательных) являются инструментами его эффективной и конкурентоспособной его деятельности. Выводы. Таким образом, в результате проведенного исследования можно отметить: – проведенное исследование показало неоднозначность подходов к определению сущности категории «реструктуризация предприятия» и «реинжинириг бизнес-процессов предприятия»; – результаты исследования подтверждают необходимость реструктуризации промышленных предприятий не только как инструмент повышения конкурентоспособности, а скорее ее сохранения на внутреннем рынке и для защиты от экспансии иностранных товаропроизводителей, применение комплекса мероприятий которой позволит адаптировать промышленные предприятия к новым условиям внешней и внутренней среды под влиянием глобализационных процессов в экономике Украины; – реструктуризация предприятия является более широким способом преобразования предприятия с целью сохранения и повышения эффективности деятельности предприятия и ее конкурентоспособности, в отличие от реинжиниринга, который может быть как способом проведения реструктуризации (одним из мероприятий), так и его осуществление может привести к изменению организационной структуры внутри кардинально изменяемого процесса. Литература 1. Украина и ВТО / Министерство промышленной политики, транспорта, связи, топлевно энергитического комплекса Автономной республики Крым. – [Электронный ресурс] – Режим доступа : http: // www.minindustry.crimea-portal.gov.ua/rus/index.php.

2. Ковалев А.И. Управление реструктуризацией предприятия / Ковалев А.И. – К. : АВРИО, 2006. – 367 с.

3. Шлафман Н.Л. Механізми регулювання розвитку підприємницького сектору : [монографія] / Н.Л. Шлафман. – Херсон : ХНТУ, ІПРЕЕД НАН України, 2010. – 284 с.

4. Красноруцький О.О. Проблеми реалізації сучасної доктрини розвитку агропромислового комплексу / О.О. Красноруцький // Економічний і соціальний розвиток України в ХХІ столітті: національна ідентичність та тенденції глобалізації: зб. тез доповідей шостої Міжнар. наук.-практ. конф. молодих вчених: ч. 1. – Тернопіль : Екон. думка, 2009. – С. 225−226.

5. Статистические данные о внешнеэкономической деятельности Украины [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http: //stat.wto.org/CountryProfile/WSDBCountryPFView.aspx?Country=UA&Language=F. 6. Клішейко А.В. Реінжиніринг та організаційно-управлінські заходи з реструктуризації підприємств / А.В. Клішейко, А.І. Ковальов // Вісник соціально-економічних досліджень, ОДЕУ. – Вип. 25. – 2007. – С. 160−165.

7. Економічне обґрунтування реінжинірингу бізнес-процесів виробничих підприємств : [монографія / заг. ред. Л.М. Таранюка]. – Сумиn : Видавничо-виробниче підприємство «Мрія-1» ТОВ, 2010. – 440 с. Надійшла 16.08.2011

УДК 339.5:338.43:638.1(477) О. М. ЯЦЕНКО Житомирський національний агроекологічний університет

КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЬ ВІТЧИЗНЯНОЇ ПРОДУКЦІЇ БДЖІЛЬНИЦТВА НА СВІТОВОМУ АГРОПРОДОВОЛЬЧОМУ РИНКУ Підвищення вимог до конкуренції на світовому агропродовольчому ринку посилює увагу до проблеми оцінювання міжнародної конкурентоспроможності аграрних секторів окремих країн та регіонів. У статті розглядається актуальна тема оцінки конкурентоспроможності експортованої агропродовольчої продукції на світовому ринку шляхом розрахунку індексів відносних порівняльних переваг RCA (Relative Comparative Advantage Index) та RSCA, що є симетричною трансформацією RCA і дозволяє визначити перспективні ринки збуту регіонального продовольства.

The rise in competition requirements at the world agricultural and food market strengthens the attention to the problem of evaluating international competitiveness of agrarian sectors of some countries and regions. The paper deals with the estimation competitiveness of exported agricultural and food products at the world market through the calculation of indexes RCA (Relative Comparative Advantage) and RSCA, the latter being the symmetric transformation of RCA and allowing to determine promising markets of regional foodstuffs sale. Ключові слова: економічна безпека, промислові підприємства, обліково-аналітичне забезпечення.

Вступ. Трансформація ринкових відносин між суб’єктами господарювання у вітчизняному аграрному секторі, підвищення конкурентоспроможності і ефективності агропромислового виробництва безпосередньо пов'язані із розвитком зовнішньої торгівлі агропродовольчою продукцією. Місце України на глобальному продовольчому ринку буде визначатися кількістю експортоорієнтованих галузей та обсягом і 44

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

вартістю їх продукції. У цьому контексті особливої уваги заслуговують реальні і потенційні експортоорієнтовані галузі сільського господарства, зокрема, бджільництво, оскільки Україна входить у четвірку найбільших виробників меду за обсягом валового виробництва і рівнем споживання цього продукту. Досягнення стабільних доходів від експорту сільськогосподарської сировини і продовольчої продукції потребує постійного моніторингу агропродовольчих ринків та системної і ефективної діагностики конкурентоспроможності експортованих груп товарів на світовому ринку. В цих умовах зростає роль оцінки конкурентоспроможності вітчизняної продукції бджільництва на зовнішніх ринках. Ці положення викликають науковий інтерес і обумовлюють вибір напряму дослідження. Метою дослідження є оцінка конкурентоспроможності вітчизняної продукції бджільництва на світовому агропродовольчому ринку. Об'єктом дослідження виступає процес формування на світовому ринку порівняльних переваг вітчизняної продукції бджільництва. Предметом дослідження є сукупність теоретичних, методичних та практичних аспектів конкурентоспроможності бджільництва. У процесі дослідження використані загальні і спеціальні економічні методи: індукції і дедукції, абстракції, узагальнення, системного підходу до явищ, що вивчаються, а також розрахунковоконструктивний та ін. Для теоретичного обґрунтування зовнішньоекономічних проблем вітчизняної продукції бджільництва на світовому агропродовольчому ринку використаний абстрактно-логічний метод. За допомогою статистично-економічного методу були проаналізовані основні результати дослідження та визначено конкурентоспроможний рівень вітчизняної продукції бджільництва на світовому ринку. Аналіз літературних джерел з даної тематики. Пропозиції щодо проведення структурних перетворень в економіці лише за рахунок зовнішніх позичок безпідставні. Підтвердженням цьому може стати думка вітчизняних науковців: Андрійчука В., Білика Б., Бураковського І., Титаренка В., Крсдісова А., Мірошніченка І. та інших, які зазначають, що відродження національної економіки має починатися, в першу чергу з агропромислового комплексу, адже саме тут – джерело внутрішніх накопичень. Такої думки дотримуються і зарубіжні науковці, такі як Киреєв А., Фон Крамон-Таубадель Ш., Мьоллерс Ф., Хоффман Л., Штріве Л. та ін. Дослідження питань, які стосуються зовнішньоекономічної діяльності вітчизняних підприємств, знайшли відображення в працях Білоруса О., Будкіна В., Власова В., Губенка В., Дем’яненка С., Зінчук Т., Кваши С. та ін. Постановка завдання. Вплив зовнішнього конкурентного середовища стає визначальним для суб’єктів господарювання, а глобальна взаємозалежність і комплементарність всіх секторів національних економік, в т. ч. аграрного, котра охопила та видозмінює політичні, економічні, соціальні і екологічні умови розвитку має безпосередній вплив і на Україну. Однією із ключових детермінант успіху стане структурна трансформація експортно-імпортного потенціалу зі стратегічною визначеністю на експорт конкурентоздатної агропродовольчої продукції і зайняті вітчизняними товаровиробниками відповідні «ніші» на світовому ринку. Основним завданням дослідження виступає оцінка конкурентоспроможності вітчизняної продукції бджільництва на світовому агропродовольчому ринку із метою розробки і обґрунтування теоретико-методологічних засад та науково-практичних рекомендацій щодо формування пріоритетів, стратегічних напрямів зростання конкурентоспроможності продукції бджільництва на зовнішньому ринку в умовах глобалізації економіки. Результати досліджень. Підвищення вимог до конкуренції на світовому агропродовольчому ринку посилює увагу до проблеми оцінювання міжнародної конкурентоспроможності аграрних секторів окремих країн. Спеціалізація регіональної торгівлі і динаміка зовнішньоторговельного обороту аграрною і продовольчою продукцією з країнами світу дає можливість провести аналіз порівняльних переваг вітчизняної продукції бджільництва на міжнародному ринку. Оскільки конкурентоспроможність є відносною категорією, то показники, що базуються на абсолютних величинах таких, як частка ринку, обсяг експорту та ін., надають недостатньо інформації про конкурентну позицію галузі або товару в національній економіці. Більш інформативними є показники, що ґрунтуються на порівнянні одного іменного сектора з іншими. Серед показників, які найчастіше використовуються зарубіжними вченими, варто виділити індекс відносних порівняльних переваг RCA (Relative Comparative Advantage Index), індекс відносної експортної конкурентоспроможності RXA (Relative Export Advantage Index), індекс відносної залежності від імпорту RMP (Relative Import Penetration Index), індекс відносних торговельних переваг RTA (Relative Trade Advantage Index) та RSCA. З цією метою використовуються емпіричні методи оцінювання індексів порівняльних переваг RCA, RTA, RXA та RMP, що базуються на класичному індексі В. Balassa, а також індексі RSCA, що є симетричною трансформацією RCA [1, 2]. Наявні показники міжнародної конкурентоспроможності аграрного виробництва залежно від методології їх розрахунку можна об’єднати у дві групи. До першої належать показники, що дозволяють визначити конкурентоспроможність продовольства і сільськогосподарської сировини певної країни або її аграрного сектора в цілому на світовому ринку в минулому і ґрунтуються на використанні статистичних даних щодо вартості зовнішньої торгівлі за окремими видами продукції. До другої групи належать показники, що ґрунтуються на зіставленні витрат виробництва окремих видів продукції. Індекс відносних порівняльних переваг RCA та індекс відносної експортної конкурентоспроможності RXA по суті описують один процес, їх можна визначити за формулою [3-6]: Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

45

Економічні науки

X RCA  RXA   X /  X X ij /

nj

n

ik

k

n

,

(1)

nk

k

за умови, що n  i, k  j, дане обмеження відрізняє цей індекс від RCA, де Х – експорт, i – країна, j – товар, n – сукупність країн, k – сукупність товарів. Значення індексу знаходиться в межах [0;+∞]. Галузь, в експорті продукції якої спеціалізується країна, характеризується значенням більшим 1, а значення між 0 та 1 свідчать про відсутність переваг. Відмінність індексу RXA зводиться до того, що він відрізняється від оригінального RCA тим, що не враховує однакові країни й товари в чисельнику і в знаменнику. Індекс фактичних порівняльних переваг певної країни за конкретною товарною групою визначається за формулою.

RCA 

( X ij  M ij ) [Tik (T jw / Tkw )]

(2)

,

де Х – експорт, M – імпорт, i – країна, j – товар, n – сукупність країн, k – сукупність товарів W. Індекс відносної залежності від імпорту є дуже подібним до індексу RXA, з тією лише різницею, що в даному випадку до уваги береться імпорт, який позначається М:

M RMP   M /  M M ij /

nj

n

ik

k

n

,

(3)

nk

k

за умови, що n  i, k  j. Якщо значення індексу RMP є більшим від 1, то залежність від імпорту висока, інакше кажучи мають місце конкурентні невигоди, якщо ж меншим від 1, то залежність низька, або інакше спостерігаються порівняльні конкурентні переваги. Однак варто зауважити, що індекс RMP часто є ілюзорним, оскільки його значення може бути істотно викривленим внаслідок захисту внутрішнього ринку. При існуванні заборони на імпорт або низькому рівні імпортного мита цей показник відображатиме високий рівень конкурентних переваг, тоді як справедливим може бути протилежне. Подібний недолік є притаманним також індексові RXA. Якщо, наприклад, регіон є лише транзитним для певних видів товару, то цей індекс може відображати високий рівень конкурентних переваг, що не відповідатиме дійсності. З цієї точки зору, важливо враховувати індекс відносних торговельних переваг RTA. При розрахунку індексу відносних торговельних переваг до уваги одночасно беруться показники експорту та імпорту певного товару.

RTA  RXAij  RMPij ,

(4)

де RXA – індекс відносної експортної конкурентоспроможності j-го товару в i-й країні та RMP індекс відносної залежності від імпорту RMP j-го товару в i-й країні. Додатне значення цього показника вказує на відносні конкурентні переваги у зовнішній торгівлі, а від’ємне – на відносні конкурентні невигоди. Проте за практичного використання всіх трьох індексів виникають численні проблеми. Мінімальні значення індексів RXA і RMP обмежено нулем, тоді як максимальні – не обмежено взагалі. Індекс RTA може бути як додатним, так і від’ємним, відображаючи наявність або відсутність конкурентних переваг, при цьому його мінімальне та максимальне значення також не обмежено. Водночас якби ці індекси мали граничні значення то це полегшило б їх інтерпретацію, оскільки в такому випадку можна було б точніше встановити міру наявності або відсутності конкурентних переваг. Проблема інтерпретації значень індексів виникає внаслідок того, що індекси асиметричні. Тому при середньому арифметичному значенні індексів, яке перевищує його медіану, розподіл функції щільності вірогідності зміщено управо. Це означає, що зміни в секціях з великими значеннями RCA будуть перебільшені при аналізі динаміки порівняльних переваг [7]. Для вирішення цієї проблеми пропонують використовувати симетричний індекс виявлення порівняльних переваг RSCA, який визначається:

RSCA  ( RCA  1)( RCA  1).

(5)

Нижня межа індексу – (-1), верхня – (1). Від’ємні значення свідчать про відсутність переваг, додатні ж представляють продукцію, в зовнішній торгівлі якою спеціалізується певна країна.

46

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

Динаміка порівняльних переваг визначається за допомогою аналізу стабільності індексу RSCA за матрицею перехідних ймовірностей Маркова [8]. Значення індексу RCA можна поділити на чотири групи: A, B, C та D. Група “А” (0  RCA  1) означає, що в зовнішньоекономічній торгівлі даними товарами країна не має порівняльних переваг. Інші три групи характеризують товари і товарні групи, які мають порівняльні переваги. Так в групі “В” (1  RCA  2) товари мають слабо виражені порівняльні переваги, в групі “C” (2  RCA  4) – середньо виражені порівняльні переваги, а в групі “D” (4  RCA  ∞) – значні порівняльні переваги. Україна за валовим виробництвом меду, яке у середньому становить майже 75 тис. т, відповідно до статистичних даних ФАО вже декілька років займає 4 місце у світі після таких світових лідерів, як Китай (367 тис. т), Туреччина (81,4 тис. т), Аргентина (81 тис. т) (табл. 1). Таблиця 1 Виробництво меду Рік Показник

1995

2000

2005

Відхилення

2006

2007

2008

2009

2009 р. до 2005 р.

2009 р. до 1995 р.

Разів, +/Світ, тонн

1153177

1255185

1410317

1511560

1465634

1496416

1535194

1,1

1,3

Україна, тонн

62728

52439

71462

75600

67700

74900

74000

1,0

1,2

Частка України у світовому виробництві, %

5,44

4,18

5,07

5,00

4,62

5,01

4,90

–

–

Тобто із 1,5 млн т світового виробництва меду на долю України припадає 5%. Серед країн Європи за відповідним показником Україна займає перше місце. Проте лише 4,3% вітчизняного меду експортується на міжнародний ринок (рис. 1).

10000 9000 8000 7000 6000 5000 4000 3000 2000 1000 0 1995

2000

2001

2002

2003

2004

тис.дол.США

2005

2006

2007

2008

тонн

Рис. 1. Експорт продукції бджільництва в Україні у 1995−2008 рр.

Важливість використання одночасно експорту та імпорту при обчисленні конкурентоспроможності стає все важливішим, зважаючи на зростання внутрішньогалузевої торгівлі. Для того, щоб оцінити конкурентоспроможність вітчизняної продукції бджільництва, нами були розраховані індекси відносної конкурентоспроможності продукції (табл. 2). Таблиця 2 Індекси відносної конкурентоспроможності вітчизняної продукції бджільництва RXA RMP RTA RSCA Продукція 2005 р. 2008 р. 2008 р. 2008 р. 2005 р. 2008 р.

2005 р.

2008 р. бджільництва 1,093 1,038 0,029 0,097 1,064 0,941 0,194 0,078 Індекси відносної конкурентоспроможності вітчизняної продукції бджільництва дозволяють зробити кілька узагальнень. Індекс відносної експортної конкурентоспроможності RXA продукції у 2005 та 2008 рр. дорівнював трохи більше 1, це є свідченням того, що українська галузь бджільництва не спеціалізується на експорті даної групи товарів, проте має певні конкурентні переваги на світовому агропродовольчому ринку. Ці переваги незначні так як індекс лише трохи перевищує одиницю. Індекс Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

47

Економічні науки

відносної залежності від імпорту RMP засвідчує відсутність конкурентних невигод і демонструє низьку залежність від світового імпорту продукції бджільництва, що у свою чергу є теж свідченням порівняльних конкурентних переваг. Підтвердженням даних тверджень також виступає індекс відносних торговельних переваг RTA який має додатне значення і вказує на відносні конкурентні переваги у зовнішній торгівлі. Проте визначення симетричного індексу порівняльних переваг RSCA демонструє дещо інші тенденції. Так, з одного боку, його додатні значення у 2005 та 2008 рр. свідчать, що у зовнішній торгівлі Україна спеціалізується на продукції бджільництва, проте з іншого, аналіз стабільності індексу RSCA за матрицею перехідних ймовірностей Маркова показує, що товар відноситься до групи “А” (0  RCA  1) і значить, що в зовнішньоекономічній торгівлі даним товарами країна не має порівняльних переваг. Інтерпретуючи оцінки індексів відносної конкурентоспроможності вітчизняної продукції бджільництва у контексті світової торгівлі агропродовольчими товарами можна зробити кілька важливих висновків. Дані тенденції свідчать про відсутність залежності України від кон’юнктури відповідних зовнішніх ринків і необхідність нарощування експортного потенціалу галузі бджільництва із одночасною географічною диверсифікацією ринків збуту. Слід зазначити, що ніша на світовому ринку продукції бджільництва зайнята не у повній мірі. Найбільшими імпортерами меду у світі виступають європейські країни, зокрема Німеччина, яка купує щороку більше 90 тис. т, Франція і Великобританія відповідно по 15 та 23 тис. т. Значна частка світового імпорту припадає на США та Японію – близько 24 і 10% відповідно. У 2009 р. на світовому ринку тривало зростання цін на мед. По даним Міжнародної організації експортерів меду (ІНЕО), із 2005 р. ціни на мед виросли з 1,2 до 3 тис. дол. США за 1 т. Ріст цін був зумовлений двома поспіль неврожайними роками та масовою загибеллю бджіл, в першу чергу на Американському континенті. Певну роль у підвищенні цін теж зіграла глобальна фінансова криза, також даються взнаки продовольча і енергетична кризи. Однак головна причина росту цін на мед полягала у скороченні його виробництва у ряді держав-виробників меду і падінні обсягів його поставок на світовий ринок. Світовий ринок меду один із найбільш глобалізованих ринків продовольства і серед вироблених у світі 1,5 млн т меду на експорт відправляється близько 400 тис. т. В умовах сприятливої кон’юнктури глобального ринку бджільництва вітчизняні товаровиробники мають ряд стійких суб’єктивних і об’єктивних конкурентних переваг, таких як вигідні природно-кліматичні умови, висока якість і гарний смак продукції, що підтверджується міжнародним визнанням, висококваліфіковані спеціалісти у галузі, вигідне і зручне географічне розташування, зручне транспортне сполучення і т.п., які можуть стати основою для розробки довгострокової експортоорієнтованої стратегії. Підтвердженням є думка Т. Дудара, який стверджує. що глобалізація продовольчих ринків, яка є специфічною ознакою сучасного і особливо майбутнього розвитку України, ідеально може стати вагомим інструментом, що реалізує чинники національних конкурентних переваг [9]. Проблема актуалізується з огляду на те, що розвиток бджільництва у індустріально розвинених країнах обмежений рядом об'єктивних і суб'єктивних факторів, до яких належить масова загибель бджіл у багатьох країнах, обмежені природні ресурси, несприятливі природнокліматичні умови, подорожчання паливно-мастильних матеріалів і т.п. Відповідні тенденції позначаються і на глобальному ринку продукції бджільництва. Висновки. Таким чином, можна стверджувати, що нині за обсягами виробництва та рівнем фактичних порівняльних переваг у зовнішній торгівлі галузь бджільництва є стратегічною. Однак зважаючи на те, що у структурі експорту даний вид продукції займає лише 4,3% від загальної кількості агропродовольчого експорту необхідно нарощувати експортний потенціал галузі та диверсифікувати його географічну структуру. Стимулювання розвитку експортного потенціалу галузі можливе на засадах сучасних структурнотрансформаційних перетворень у сільському господарстві з метою стабілізації та нарощування виробництва конкурентоспроможної продукції. Здійснення зовнішньоекономічної діяльності потребує дотримання насамперед національних інтересів. Домогтися обмеження конкуренції з боку зарубіжних фірм та інших партнерів на внутрішньому і зовнішньому ринках можливе за умови становлення власного виробництва та відповідного державного регулювання. Важливим є формування інфраструктури ринку, інформатизація галузі, стимулювання інтеграційних процесів між суб'єктами господарювання, ефективне використання маркетингового інструментарію, розробка довгострокової стратегії розвитку галузі. Унікальні конкурентні переваги галузевого рівня, за умови їх підтримки і нарощування, здатні забезпечити конкурентоспроможність агропродовольчої продукції в цілому. Література 1. Balassa B. Trade liberalization and Reveal Comparative Advantage // Manchester School of Economic and Social Studies. – 1965. – Vol. 33. – P.99-123.

2. Hinloopen J., Marrewijk C. On the Empirical Distribution of the Balassa Index, W.P. Erasmus University. – Rotterdam, 2000. – P. 79.

3. Ferto I., Hubbard L.J. The dynamics of agri-food trade patterns. The accession countries’ case, Paper 48

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

presented at the International Conference “Agricultural policy reform and the WTO: where are we heading? ” Capri.

– Itali. 2003. – June 23. – P. 16.

4. Piaskouski P. The evolution of the pattern of Polish agri-food trade on EU market / P. Piaskouski // Сельское хозяйство – проблемы и перспективы. – Гродно : ГГАУ, 2005. – С. 88-92.

5. Песковский П. А. Методы измерения специализации международной торговли агропродовольственной продукцией. Методичні основи сучасного дослідження в аграрній економіці / П. А. Песковский // Матеріали Міжнародної науково-теоретичної конференції : в 3 ч., Житомир, 3-5 берез. 2005 р. – Житомир : Вид-во "Державний агроекологічний університет", 2005 р. – Ч. 2. – С. 7−11.

6. Яценко О.М. Конкурентні переваги агропродовольчої продукції Житомирської області у зовнішній торгівлі / О. М. Яценко // Економіка АПК. – 2006. – № 6. – С. 125−131.

7. De Benedictis L, Tamberi M. A note on the Balassa index of revealed comparative advantage // Manuscript. – 2001, – P. 27−36.

8. Laursen К., Revealed Comparative Advantage and the Alternatives as Measures of International Specialisation, DRUID WP, 1998. – P. 98-31.

9. Дудар Т., Дудар В. Розвиток агропродовольчого ринку України в період глобалізації [Електронний ресурс] / Т. Дудар, В. Дудар // Вісник академії наук вищої освіти України. – 2007. – № 5. – С.

75-83. – Режим доступу : http://www.ashsu.org/academy/herald_info/visnyk_61_5_08/visnyk_61_5_08_75−83.pdf 10. Skydan O. Институциональные основы формирования конкурентных отношений в пчеловодстве / О. Skydan, О. Yatsenko // Management theory and studies for rural business and infrastructure development: proceedings of International Scientific Conference 23 (4) / Lithuanian University of Agriculture, Faculty of Economics and Management. – Kaunas, 2010. – P. 118-125. (0,4 д.а.). Надійшла 10.08.2011

УДК 339.137.2 Л. С. КВАСОВА, А. В. ПАХЛОВА, К. О. КОЗЯКОВА Національна металургійна академія України

ШЛЯХИ ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ПРОМИСЛОВОГО ПІДПРИЄМСТВА ВАТ “ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ АГРЕГАТНИЙ ЗАВОД” НА ЗАСАДАХ НИЗЬКОЗАТРАТНОГО МАРКЕТИНГУ Розроблені теоретико-методичні рекомендації з формування комплексних систем антикризового керування маркетингом на промислових підприємствах України та обґрунтовані заходи щодо виходу з кризи ВАТ «ДАЗ». Розроблена методика заснована на засадах так званого низькозатратного маркетингу з урахуванням світових тенденцій керування маркетингу в умовах кризи.

Developed theoretical-methodical recommendations on the formation of complex systems of anti-crisis marketing management at the industrial enterprises of Ukraine and reasonable measures of exiting the crisis for LTD "DAZ". The technique is based on the principles of the so-called lowcost marketing with accounting the World trends of running a department of marketing in conditions of crisis. Ключові слова: антикризове управління маркетингом, промислові підприємства, криза, низькозатратний маркетинг.

Вступ. Кризові ситуації − характерний атрибут сучасного ділового життя в Україні. В умовах кризи на зміну звичайній маркетинговій діяльності приходить антикризовий маркетинг, суть якого складається в оперативній зміні маркетингової політики фірми й всіх складових маркетингу залежно від змін зовнішнього й внутрішнього середовища. Актуальність теми дослідження визначається необхідністю розробки підходів і механізмів антикризового керування міжнародним маркетингом для підприємств, головна мета яких − попередження банкрутства й вихід з неплатоспроможного стану, вихід із кризи з мінімальними втратами й забезпечення майбутнього розвитку при одночасному збереженні конкурентоспроможності. Таким чином, на підприємстві повинна бути створена комплексна багаторівнева система антикризового керування. Об'єктом дослідження є ВАТ «Дніпропетровський агрегатний завод». ВАТ "Дніпропетровський агрегатний завод" − велике машинобудівне підприємство з 80-літнім досвідом випуску виробів авіаційної техніки, гідроапаратури для шахт і товарів народного споживання − мототехніка. Підприємство сьогодні − це потужне високотехнологічне і мобільне виробництво, що забезпечує повний цикл виготовлення авіаційних агрегатів, управляє шахтної гідравліки і спеціальних електроприводів. Якість і надійність виробів, що випускаються забезпечуються конструкторсько − технологічним потенціалом заводу і гарантовані системою менеджменту якості сертифікована за стандартом ДСТУ ISO 9001-2001(ISO 9001:2000, IDT). Мета дослідження − обґрунтування пропозицій і рекомендацій щодо вдосконалення міжнародної маркетингової стратегії в умовах ВАТ «ДАЗ» на зовнішніх ринках. Аналіз джерел з даної тематики. Критично важливою умовою створення підприємствами довгострокових конкурентних переваг на зовнішньому ринку є вміле застосування теоретичних моделей та Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

49

Економічні науки

бізнес-технологій сучасного маркетингу. При цьому проблема вдосконалення маркетингової діяльності на ринку товарів актуальна не лише в контексті реалізації корпоративних інтересів національного бізнесу, а й з погляду конструктивного впровадження моделі розвитку економіки України. Сучасні знання про специфіку взаємодії науково-технічного прогресу та економічного зростання сформувалися здебільшого завдяки дослідженням таких класиків економічної теорії, як А. Сміт, Д. Рікардо, К. Маркс, Е. Бем-Баверк, Дж. Мілль. Фундаментальні підходи до створення теорії маркетингу було розроблено зусиллями Р.Багоцці, Л. Бакліна, Р. Белка, Н. Бордена, Ф. Вебстера, Й. Вінда, Д. Говарда, Д. Ебела, Дж. Катона, Ф. Котлера, С. Леві, Т. Левітта, Ру Олдерсона, Д. Шета та інших. Їхні дослідження дали можливість сформувати цілісну концепцію маркетингу як науки, стали підґрунтям розроблення та подальшого вдосконалення маркетингу в різних сферах діяльності [1−3]. Широкий спектр маркетингових проблем стратегічного управління інноваційним процесом отримав розвиток у працях Д. Воркса, К. Вотсон-Хемфілла, М. Джорджа, П. Друкера, Р. Каплана, Д. Нортона, М. Портера, К. Прахалада, А. Сливоцького, Г. Стефіка та Б. Стефік, Х. Фрімана, Г. Хамела. Критично важливою умовою створення підприємствами довгострокових конкурентних переваг на ринку є вміле застосування теоретичних моделей та бізнес-технологій сучасного міжнародного маркетингу [4]. При цьому проблема вдосконалення маркетингової діяльності актуальна не лише в контексті реалізації корпоративних інтересів національного бізнесу, а й з погляду конструктивного впровадження моделі розвитку економіки України. Міжнародний маркетинг входить до складу функцій, які здійснює підприємство в рамках зовнішньоекономічної діяльності. Разом з тим, це самостійна галузь діяльності підприємства при виході на зовнішні ринки. Міжнародний маркетинг можна визначити як систему планування, реалізації, контролю й аналізу заходів, спрямованих на багатонаціональне ринкове середовище і пристосування до його умов підприємства, яке здійснює свою діяльність більш ніж в одній країні. Постанова завдання. Оскільки маркетинг як концепція ринкової орієнтації управління обумовлений необхідністю швидкого реагування підприємства на середовище, що змінюється, одним з основних етапів управління є розробка маркетингових стратегій і планів. Важливість цієї проблеми зростає в міру того, як середовище, в якому працюють нинішні організації, стає усе більше агресивним й невизначеним. Налічується безліч маркетингових стратегій, однак універсальної схеми їхньої розробки не існує. Кожне підприємство, виходячи зі своєї специфіки, створює власну методологію маркетингової діяльності, загальну концепцію своєї діяльності. Головне, щоб у процесі планування не упускалося з виду, що маркетинг є комплексною системою організації виробництва й збуту продукції. Отже, необхідно для підвищення конкурентоспроможності компанії розробити міжнародну маркетингову антикризову стратегію [1, 5]. Результати. Нижче приведена оцінка конкурентоспроможності ВАТ «ДАЗ» у порівнянні з трьома головними конкурентами. Для цього була використана методика побудови так званого «багатокутника конкурентоспроможності». У таблицю 1 зведені результати аналізу показників конкурентоспроможності ВАТ «ДАЗ» і трьох основних конкурентів. Використовувався метод експертних оцінок. Шкала оцінок від 0 до 10. Таблиця 1 Аналіз основних переваг ВАТ «ДАЗ» і основних конкурентів Оцінка експертів Показник КСП

«АИС»

«DEFIANT»

«Альфамото»

Э1

Э2

Э3

Э1

Э2

Э3

Э1

Э2

Э3

Э1

Э2

Э3

1. Ціна придбання

9

9

9

9

9

8

7

8

9

8

9

9

2. Якість

8

9

9

9

9

8

7

6

6

10

10

9

9

8

7

7

7

8

6

7

7

9

9

8

4. Збут

7

7

6

9

9

10

9

9

8

8

8

7

5. Сервіс

8

8

8

7

7

7

7

7

6

9

9

8

6. Політика маркетингу

8

7

7

8

7

7

9

8

8

8

9

8

7. Частка ринку

8

8

8

10

10

9

9

9

8

8

8

8

8. Імідж

8

7

6

9

9

9

10

9

9

10

10

9

3. Ціна експлуатації

50

ВАТ «ДАЗ»

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

«Багатокутник конкурентоспроможності» надає можливість встановити достоїнства і недоліки як свої власні, так і конкурентів на основі певного кола показників (рис. 1). ціна придбання

1 3

імідж

якість

частка ринку

ціна експлуатації

2 4

маркетинг

збут сервіс

Рис. 1. Багатокутник конкурентоспроможності: 1 − ВАТ «ДАЗ»; 2 − «АИС»; 3 - «DEFIANT»; 4 − «Альфамото»

З рис. 1 видно, що ВАТ «ДАЗ» займає досить сильну конкурентну позицію на ринку. По розташуванню ліній відносно одна одної можна робити висновки про положення ВАТ «ДАЗ» щодо конкурентів за вищенаведеними параметрами. За більшістю показників ВАТ «ДАЗ» займає позиції, близькі до конкурентів, однак значно поступається їм у силі іміджу, збутовій системі, а також у фінансовому забезпеченні маркетингової політики. У той же час за показником «ціна придбання» «ДАЗ» трохи перевершує конкурентів (тобто пропонує в основному більш низькі ціни). Методика формування маркетингової стратегії в умовах кризи для досліджуваного підприємства ват «даз», що містить у собі вісім етапів: перший етап − діагностика становища підприємства в конкурентному середовищі й оцінка потенційних наслідків кризи за допомогою маркетингового аудита; другий етап − визначення «вузьких місць» у маркетингу; третій етап − визначення місії підприємства, цілей і завдань маркетингу в умовах кризи; четвертий етап − формулювання альтернативних стратегій і їхня експертна оцінка; пятий етап − сегментація ринку за новими ознаками і позиціонування мотоциклів і скутерів; шостий етап − пропозиція товарної стратегії — оптимізація асортименту мототехніки; сьомий етап − пропозиція цінової стратегії; восьмий етап − пропозиція збутової стратегії. З урахуванням виявлених недоліків функціонування маркетингової служби підприємства сформульовані відповідні пропозиції й рекомендації, що сприяють підвищенню конкурентоспроможності та ефективності діяльності підприємства. Виходячи з основних макроекономічних показників економіки країни на перспективу, у тому числі основних параметрів прогнозу до 2012 року, розробимо кілька стратегічних альтернатив для підприємства ВАТ «ДАЗ», спрямовані на рішення основних цілей і завдань маркетингу в умовах кризи, визначених у попередньому пункті. Головна стратегічна ціль − вихід із кризи з мінімальними втратами й забезпечення майбутнього розвитку. Для досягнення цілі пропонуються наступні альтернативи маркетингових стратегій: стратегія масового маркетингу − А1; стратегія фокусування − А2; стратегія диверсифікованості - А3; стратегія низьковитратного маркетингу − А4; стратегія концентрованого маркетингу — А5 (табл. 2). Далі вибираємо оптимальну стратегію з погляду ресурсного забезпечення (фінансові, матеріальні, людські ресурси) і впливу силових полів (економічне й конкурентне), а також відповідності цілям маркетингу за допомогою методу експертних оцінок. Оцінювання ресурсного забезпечення й силових полів проводиться за шкалою від − 5 (альтернатива спрямована на досягнення цілей, наявні ресурси доступні й достатні) до +5, тобто існує слабкий зв'язок із цілями, ресурсів недостатньо). Таблиця 2 Оцінка стратегічних альтернатив Оцінка забезпеченості ресурсами Фінанси Матеріали Персонал -4 -4 -1 -5 -4 +3 -5 -5 -1

Силові поля Економічне Конкурентне +4 -4 +2 -2 -3 -3

Загальна оцінка -12 -10 -21

Альтернативи

Відповідність цілям

А1 А2 А3

-3 -4 -4

А4

+5

+4

+5

+5

+5

-3

+21

А5

+4

+3

+5

+5

+4

-3

+18

Оцінивши всі запропоновані стратегічні альтернативи, вибираємо стратегію мінімальних витрат у комбінації зі стратегією концентрованого маркетингу, тому що вона є кращою за експертними оцінками й передбачає забезпечення комплексу маркетингу в умовах обмежених ресурсів низьковитратними і ефективними засобами. Щоб уникнути істотних фінансових втрат, у період кризи необхідно застосовувати Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

51

Економічні науки

специфічний маркетинг, суть якого складається в оперативній зміні маркетингової політики фірми та всіх складових маркетингу (асортимент товару, ціна, канали розподілу й методи стимулювання збуту) залежно від змін зовнішнього й внутрішнього середовища. По відношенню до сегментації й позиціонування пропонується стратегія концентрованого маркетингу, що передбачає розробку нових принципів сегментування, вибір конкретного, чітко формалізованого зарубіжного цільового сегмента й, виходячи із цього, позиціонування товару за найбільш важливими для споживача показниками − співвідношенню ціни і якості. З погляду товарної політики пропонується функціональна стратегія оптимізації товарного асортименту мотоциклів і скутерів з метою оптимізації витрат і скорочення видатків на підтримку продуктів з високими темпами росту, а також позбавлення від низькорентабельних товарів з дуже малими обсягами продажів. Ця оптимізація доступна з урахуванням результатів аналізу Бостонской матриці, побудованої для ВАТ «ДАЗ». Виходячи із цього, пропонується сегментація товару за ознаками – ціна та якість, з урахуванням оптимізації товарного асортименту мотоциклів і скутерів (таблиця 3). Таблиця 3 Проектна сегментація мотоциклів і скутерів ВАТ «ДАЗ» за ціновим фактором Сегментированная група 1. Нижчий рівень ціни при нижчому рівні якості 2. Середній рівень ціни при середньому рівні якості 3. Вищий рівень ціни при вищому рівні якості

Товарна група Jazz, Sintez, Jazz Hussar II, Puma, Bullet,Barracuda, Cornet II, Corvette, Grif, Brig Stalker, Cruise, Boss, Cruise II,

Ціна, грн.

2000 – 4000 4000 − 7000 7000 − 9000

Виходячи з нової сегментації споживачів і товарів, ухвалюємо рішення щодо позиціонування продукції на ринку. Під час кризи різко загострюється пряма й альтернативна конкуренція, падає лояльність споживачів і клієнтів. Позиціонування на основі вищенаведених ознак дозволяє домогтися стабільності й збереження показників прибутку в період економічної кризи. На цьому будується ефективний кризовий менеджмент. Торговельна марка «Ракета-мото» відповідно до розробленої стратегії буде позиціонуватися з позиції «низька ціна при середньому рівні якості». Для рішення цього завдання увазі покупця пропонуються наступні переваги мототехніки торговельної марки «Ракета-moto»: 100% контроль якості в спеціалізованому збірному цеху; сертифікація системи керування якістю відповідно до ДСТУ ISO 9001-2001; заводська гарантія − від 18 місяців або 8000 км пробігу; підготовка мототехніки до експлуатації в умовах України; спеціалізований сервісний центр; гарантоване забезпечення оригінальними запасними частинами; повний після продажний супровід протягом усього терміну служби; можливість проведення тюнингових робіт, відповідно до побажаннями власника, зі збереженням всіх гарантій; постійно діючі акції для покупців. Ця інформація повинна доноситися покупцеві через всі публікації в пресі, сайті Інтернет, поліграфічні матеріали, які повинні використовуватися роздрібними продавцями при спілкуванні з покупцем і спеціальним ярликом на кожній одиниці техніки. З аналізу асортиментного портфеля ВАТ «ДАЗ» за допомогою матриці БКГ в асортиментному портфелі ВАТ «ДАЗ» переважають товари таких груп, як «зірки» − скутери з обсягом двигуна більше 50 см3 і до 50 см3. Дана позиція відображає високий рівень попиту на товар і високу частку ринку. Дані товари знаходиться на піку свого життєвого циклу. Висновки. Розроблені теоретико-методичні рекомендації з формування комплексних систем антикризового керування маркетингом на промислових підприємствах України та обґрунтовані заходи щодо виходу з кризи ВАТ «ДАЗ». Розроблена методика заснована на засадах так званого низькозатратного маркетингу з урахуванням світових тенденцій керуванням маркетингу в умовах кризи. Стратегія ВАТ «ДАЗ» щодо цієї групи спрямована на збільшення або підтримку частки на ринку, також в умовах кризи, тобто в умовах обмеженості ресурсів, вважаємо нераціональним інвестувати значні кошти в розвиток нових товарів. Література 1. Циганкова Т.М. Міжнародна торгівля : [навч. посібник] / Циганкова Т.М., Петрашко Л.П., Кальченко Т.В. . − К. : КНЕУ, 2002. − 448 с.

2. Герчикова И.Н. Международное коммерческое дело / Герчикова И.Н. − М. : Издательское объединение ЮНИТИ, 2009. – 300 с.

3. Азоев Г.Л. Конкуренция: Анализ, стратетигия и практика / Азоев Г.Л. − М. : Юнити., 2009.− с.

246.

4. Прауде В.Р. Маркетинг: [навч. посібник] / Прауде В.Р., Білий О.Б. − К. : Вища школа., 1994. − 254 с.

5. Герасімчук В.Г. Маркетинг: теорія, практика, . − К. : Вища школа., 1994. − 327 с. Надійшла 10.08.2011 52

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

УДК 338.439:339.564:637.14 І. М. ВОЛКОВА Житомирський національний агроекологічний університет

ФОРМУВАННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЯ КОНКУРЕНТНИХ ПЕРЕВАГ МОЛОКОПЕРЕРОБНИХ ПІДПРИЄМСТВ В УМОВАХ ЗДІЙСНЕННЯ ЕКПОРТНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ Обґрунтовано доцільність формування конкурентних переваг молокопереробних підприємств при здійсненні експортної діяльності. Визначено основні тенденції зміни обсягів та вартості експорту молочних продуктів підприємствами регіону. За допомогою моделі RCA визначено конкурентні переваги молокопереробних підприємств за окремими видами молочних продуктів.

Expediency of forming of competitive edges of milk-processing enterprises is reasonable during realization of export activity. The basic tendencies of change of volumes and value of exports of dairy products are certain by the enterprises of region.

By means of model of RCA the competitive edges of milk-processing enterprises are certain after the separate types of dairy products. Ключові слова: конкурентні переваги, молокопереробні підприємства, експортна діяльність, RCA модель.

Вступ. Молочні продукти є надзвичайно цінними продуктами харчування в раціоні людини, що зумовлює стратегічну важливість ефективного функціонування молокопереробних підприємств. Одним із пріоритетних напрямів розвитку даних підприємств в сучасних умовах є активізація їх експортної діяльності. Важливою передумовою успішності експорту молочних продуктів в умовах висококонкурентного ринку є формування та реалізація їх конкурентних переваг. Відтак забезпечення конкурентоспроможності вітчизняних молокопродуктів на зарубіжних ринках є актуальним завданням сучасного етапу розвитку молокопереробних підприємств. Мета дослідження. Метою дослідження є обґрунтування важливості формування конкурентних переваг молокопереробних підприємств в контексті здійснення експортної діяльності. Аналіз літературних джерел з даної тематики. Проблеми функціонування молокопереробних підприємств та розвитку їх експортної діяльності знайшли своє відображення у наукових працях відомих вітчизняних дослідників, зокрема В. Андрійчука, П. Березівського, В. Зимовця, М. Ільчука, М. Калінчика, О. Крисального, Т. Мостенської, В. Пабата, М. Пархомця, П. Саблука, А. Стельмащука, В. Трегобчука, О. Шпичака, В. Юрчишина. Водночас обґрунтування доцільності формування конкурентних переваг та методики їх обчислення потребують додаткового вивчення, що і зумовило вибір теми даної статті. Постановка завдання. Об’єктом дослідження є процес здійснення експортної діяльності молокопереробних підприємств. В такому контексті основними завданнями даного дослідження є теоретичне обґрунтування важливості формування конкурентних переваг підприємствами-експортерами молочних продуктів; аналіз сучасного стану розвитку експортної діяльності зазначених підприємств; визначення конкурентних переваг молокопереробних підприємств в розрізі молочних продуктів. Поставлені завдання зумовили використання таких економічних методів дослідження: економіко-статистичного – для виявлення тенденцій і закономірностей розвитку експортної діяльності молокопереробних підприємств; абстрактно-логічного – для формулювання теоретико-методологічних основ проблеми дослідження, висновків та перспектив подальших досліджень. Результати. Молокопереробні підприємства Житомирської області щорічно експортують свою продукцію на зовнішній ринок – її питома вага в 2009 р. склала 6,8 % загального обсягу експорту області та 95,3 % експорту продукції харчової промисловості. Нерівномірність виробництва сирого молока протягом року є причиною суттєвих сезонних коливань обсягів та структури зовнішньої торгівлі молочними продуктами. Збільшення експортних поставок відбувається з травня по жовтень, а пік приходиться на червень – липень, коли на молокопереробні підприємства надходить найбільша кількість цільного коров’ячого молока. Також фактор сезонності впливає на цінову ситуацію зовнішнього ринку молочних продуктів, спричиняючи часті зміни його кон’юнктури. Динаміку обсягів експорту молочних продуктів переробними підприємствами регіону дослідження представлено в табл. 1. Аналіз табл. 1 свідчить про нестабільність обсягів експортних поставок молокопереробних підприємств області. Так, протягом періоду дослідження найбільш сприятливим для експорту молочної продукції був 2009 р., коли обсяги її експорту зросли порівняно з 2006 р. в 1,9 рази, а з 2008 р. – в 1,5 рази. Натомість, у 2008 р. обсяги експорту молочних продуктів переробними підприємствами Житомирської області були нижчими, ніж у 2007 р. на 49,65 тис. дол. США, що пов’язане з падінням світової ціни на сухе знежирене молоко в 1,5 рази. В структурі молочних продуктів за вказаний період відбулося збільшення обсягів експорту лише за групами масла вершкового та сирів. В 2009 р. обсяги зазначених товарних груп зросли в 1,2 рази та 29,8 рази порівняно з 2006 р. відповідно. Таке зростання пов’язано із підвищенням конкурентоспроможності продукції вітчизняних молокопереробних підприємств за якісними та кількісними параметрами на ринках країн СНД. Особливо це стосується Вірменії, Грузії, Казахстану, Азербайджану та Молдови. В 2009 р. Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

53

Економічні науки

вартість експорту молочних продуктів зросла в 1,9 рази порівняно з 2006 р., а з 2008 р. – в 1,5 рази. В розрізі товарних груп така тенденція має наступний вигляд: вартість експорту молока сухого та згущеного за вказаний період зросла в 1,7 рази, масла вершкового – в 1,8 рази, сирів – в 73,6 рази. Таблиця 1 Динаміка обсягів експорту молокопродуктів переробними підприємствами регіону (розраховано за даними Житомирського обласного управління статистики) Вид молочної продукції

2006 р.

2007 р.

2008 р.

2009 р.

т

%

т

%

т

%

т

%

Молочні продукти, всього

10229,60

100

9729,90

100

8029,45

100

10033,90

100

у т. ч.: молоко сухе та згущене

8630,72

84,4

8232,85

84,6

6297,69

78,4

7597,59

75,7

масло вершкове

1579,88

15,4

1372,90

14,1

1343,34

16,7

1870,30

18,6

сири

19,00

0,2

124,15

1,3

388,42

4,9

565,97

5,7

Провідною експортною товарною групою підприємств молочної промисловості є молоко сухе та згущене. Однак, внаслідок нестійкої цінової ситуації на зовнішньому ринку збуту його частка щорічно зменшується. В 2009 р. вона знизилася на 8,7 п.п. порівняно з 2006 р. Зазначимо, що ВАТ “Житомирський маслозавод” входить до 5 лідерів – виробників та експортерів сухого знежиреного молока (далі – СЗМ) в Україні. В 2009 р. разом вони виробили 21,24 тис. т сухого молока, що перевищило 20 % загального виробництва СЗМ в Україні. На відміну від більшості молокопродуктів, орієнтованих переважно на внутрішнє споживання, група сухих молочних продуктів є виключно експортоорієнтованою. Внаслідок цього об’єми виробництва сухих молочних продуктів вітчизняними підприємствами-виробниками визначаються не тільки рівнем розвитку сировинної бази, але й кон’юнктурою зовнішніх ринків збуту, зокрема, попитом та ціновою ситуацією. У зовнішній торгівлі Житомирської області сухими молочними продуктами обсяги експорту переважають над імпортом. За даними Житомирського обласного управління статистики в 2009 р. сухих молочних продуктів в область було імпортовано 2,5 т на суму 17,2 тис. дол. США. Імпортні поставки сухого молока носять цільовий характер і спрямовані на конкретні цілі – виробництво морозива, кондитерських виробів. Провідними виробниками, а також експортерами сухих та згущених молочних продуктів в Житомирській області є ВАТ “Житомирський маслозавод”, ВАТ “Галіївський маслозавод”, ТОВ “Овруцький МКК”, які вкладають значні кошти в модернізацію своїх технологічних процесів. За 2006-2009 рр. вони значно розширили асортимент молочних продуктів та почали виробляти принципово нові для вітчизняного ринку продукти – сиркові торти, сухий йогурт, а також значно збільшили обсяги виробництва традиційних видів сухих молочних продуктів. В результаті дослідження встановлено, що на величину виручки від експортних операцій молокопереробних підприємств впливають обсяги експорту молочних продуктів на експортна ціна 1 т молочної продукції. З метою визначення ступеня впливу кожного із вказаних факторів на результативну ознаку застосуємо індексний метод аналізу [1, с. 151-155]. Для визначення абсолютної і відносної зміни вартості експорту молочних продуктів молокопереробними підприємствами Житомирської області обчислимо індекси обсягу експорту молочної продукції та індекси експортної ціни 1 т молочної продукції (табл. 2). Таблиця 2 Результати індексного аналізу впливу обсягу та експортної ціни 1 т молочної продукції на вартість експорту, тис. дол. США (розраховано за даними Житомирського обласного управління статистики)

54

в т. ч. внаслідок зміни обсягів експорту експортної ціни 1 т продукції

Вид молочної продукції

Зміна вартості експорту

Молочні продукти, всього 2008 р./2007 р.

2009 р./2008 р. Молоко сухе та згущене 2008 р./2007 р.

– 49,65

– 2108,11

+2058,46

+6216,08

+2998,83

+3217,25

– 764,24

– 2269,94

+1505,70

2009 р./2008 р.

+4253,58

+1835,57

+2418,01

Масло вершкове 2008 р./2007 р.

+79,18

– 47,07

+126,25

2009 р./2008 р.

+1352,87

+888,74

+464,13

Сири 2008 р./2007 р.

+635,41

+466,75

+168,66

2009 р./2008 р.

+609,63

+390,68

+218,95

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

Розраховані індекси вказують, що зменшення вартості експорту молочних продуктів Житомирської області в 2007-2008 рр. на 49,65 тис. дол. США відбулося за рахунок скорочення обсягів експорту (на 17,5 %) незважаючи на зростання експортної ціни (на 20,7 %). Встановлено, що в середньому щорічне зростання експортної ціни 1 т молочної продукції за період дослідження на 2638,85 тис. дол. США забезпечувало збільшення вартості експорту навіть за умови зменшення його фізичних обсягів. У групі сухих та згущених молочних продуктів скорочення вартості експорту на 764,24 тис. дол. США обумовлено зменшенням фізичного обсягу експорту. Збільшення експортної ціни 1 т масла вершкового при одночасному зменшенні фізичного обсягу спричинило зростання вартості експорту на 79,18 тис. дол. США. Інша ситуація спостерігається в 2009 р.: вартість експорту зросла на 6216,08 тис. дол. США за рахунок зростання фізичного обсягу експорту та ціни реалізації 1 т молочної продукції. В групі сухих та згущених молочних продуктів збільшення виручки від експорту зумовлено переважно збільшенням експортної ціни одиниці продукції, тоді як в групах масла вершкового та сирів, навпаки, за рахунок зростання фізичних обсягів експорту продукції. Як зазначалося раніше, експортерами молочних продуктів в Житомирській області є ВАТ “Житомирський маслозавод”, ТОВ “Овруцький молочноконсервний комбінат” та ВАТ “Галіївський маслозавод”. Основними товарними групами молочних продуктів, що експортуються даними підприємствами, є масло вершкове, сухе знежирене молоко та сири. Конкурентними перевагами даних підприємств є те, що вони укладають контракти на експорт молочних продуктів терміном в середньому від 3 до 5 років, знижуючи тим самим вплив виникнення комерційній них ризиків. З метою оцінки конкурентних переваг на рівні кожного зазначеного підприємства доцільно використати модель RCA (Revealed Comparative Advantages) розробленої B. Balassa [2]. В загальноприйнятому вигляді RCA використовують вартісні оцінки обсягів експорту товарів. З огляду на те, що за мету ставиться оцінити конкурентні переваги молокопереробних підприємств за окремими видами молочних продуктів, можемо використовувати натуральні показники виміру обсягів, що дозволить елімінувати результати розрахунків від цінових коливань. За основу приймемо модель RCA, що розраховується таким чином [3, с. 20]:

RCA 

Fei Sei ,  Fpi S pi

де і – продукт, Fei – обсяг експорту продукту і в галузі; Fpi – обсяг виробництва продукту і в галузі; Sei – обсяг експорту продукту і підприємством; S pi – обсяг виробництва продукту і підприємством. Позитивне значення RCA свідчить про те, що підприємство не має конкурентних переваг в експорті даного виду продукту, оскільки частка продукції, реалізованої за кордон в загальному обсязі виробництва підприємства є меншою за аналогічний показник в цілому по галузі. Від’ємне значення RCA означає, що частка продукції, реалізованої за кордон в загальному обсязі виробництва підприємства перевищує аналогічний показник по галузі, а, отже, підприємство має конкурентні переваги з окремих видів молочних продуктів. Основними перевагами даної моделі RCA є те, що вона дозволяє серед молокопереробних підприємств Житомирської області визначити лідера в експорті окремого виду молочної продукції; для кожного молокопереробного підприємства-експортера Житомирської області визначити продукцію конкурентного експорту. Вихідними даними для проведення оцінки конкурентних переваг молокопереробних підприємств області стали дані Житомирського обласного управління статистики та річні звіт зазначених підприємств. Розрахунки проводилися в розрізі молокопереробних підприємств та окремих видів молочних продуктів, а саме, масла вершкового, сухого знежиреного молока та сирів (табл. 3). Таблиця 3 Показники конкурентних переваг молокопереробних підприємств-експортерів (розраховано за даними річних звітів підприємств) Показник 2006 р.

2007 р.

2008 р.

2009 р. Масло вершкове -0,03 -0,06 -0,36 -0,44 ВАТ “Житомирський СЗМ 0,02 0,09 -0,32 -0,60 маслозавод” Сири -0,03 0,09 -0,18 -0,22 Масло вершкове -0,06 -0,05 -0,12 -0,14 ТОВ “Овруцький молочноконсервний СЗМ 0,01 -0,11 0,14 -0,12 комбінат” Сири 0,02 -0,01 0,13 0,17 Масло вершкове 0,11 0,19 0,10 0,04 ВАТ “Галіївський СЗМ 0,01 -0,04 -0,12 0,20 маслозавод” Сири -0,02 0,05 0,08 -0,10 Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

55

Економічні науки

Результати аналізу, представлені в табл. 3 свідчать про те, що протягом 2006-2009 рр. лідером в експорті масла вершкового був ВАТ “Житомирський маслозавод”, сухого знежиреного молока – ТОВ “Овруцький МКК”, сирів – ВАТ “Житомирський маслозавод”. Продукцією конкурентного експорту для ВАТ “Житомирський маслозавод” є масло вершкове, а з 2008 р. – СЗМ та сири. Продукцією конкурентного експорту для ТОВ “Овруцький МКК” є масло вершкове та СЗМ, а для ВАТ “Галіївський маслозавод” – сири (2009 р.), сухе знежирене молоко (2007-2008 рр.). За 2006-2009 рр. молокопереробні підприємства експортували продукцію у 15 країн світу. Найбільші обсяги поставок спрямовувалися до країн СНД, куди у 2009 р. було експортовано 4772 т молочної продукції, що становить 47,6 % загального обсягу експорту, а також Південно-Східної Азії – 2433 т (24,2 %) та Африки – 1693 т (16,9 %). Стабільно високою залишається питома вага поставок молочної продукції до країн СНД, що зумовлено передусім їх територіальною близькістю, спільними транспортними комунікаціями, меншою вимогливістю до норм та якості продукції. Щорічний темп росту експорту у вартісному виразі складав: 150,1 % у 2009 р. порівняно з 2008 р., 101,9 % у 2008 р. порівняно з 2007 р., 121,0 % у 2007 р. порівняно з 2006 р. Загальна вартість експортованих до Російської Федерації молочних продуктів у 2009 р. склала 6,6 млн. дол. США, що дорівнює 76,7 % експорту до країн СНД. Ринок країн Південно-Східної Азії забезпечує реалізацію близько 24 % експорту молочної продукції Житомирської області. Серед країн-партнерів переважають поставки сухого знежиреного молока до Японії – 2,9 млн. дол. США у 2009 р., що складає 68,1 % вартості експорту до цього регіону. Зусилля експортерів спрямовуються, з одного боку, на розширення традиційних ринків збуту молочної продукції, з іншого, – на цілеспрямоване завоювання нових зовнішніх ринків. Слід зауважити, що за період дослідження об’єми експорту молокопродукції не мали стабільної динаміки розвитку, що свідчить про недосконалість регулювання даних процесів і мінливість ситуації на зовнішньому ринку молочних продуктів. Висновки. Формування та реалізація конкурентних переваг є запорукою успішності експортної діяльності молокопереробних підприємств. Водночас здійснення ефективних експортних операцій дає змогу даним підприємствам розширити асортимент та обсяги реалізації своєї продукції, підвищити її якість, отримати додатковий дохід, створити нові робочі місця та адаптувати умови виробництва до світових стандартів. Формування та реалізація конкурентних переваг молокопереробних підприємств визначається комплексом зовнішніх та внутрішніх чинників. Серед зовнішніх чинників найсуттєвішими є зовнішньоекономічна, фінансова та податкова політика держави. Визначальними внутрішніми чинниками є рівень продуктивності праці на підприємстві, ступінь завантаженості виробничих потужностей, орієнтація асортименту продукції на експорт та її якісні показники, ефективність збутової діяльності підприємства. Подальші дослідження доцільно спрямувати на визначення перспективних напрямів виробництва екологічно безпечних, збагачених необхідними для організму людини компонентами молочних продуктів. Такі завдання потребуватимуть переорієнтації діяльності молокопереробних підприємств на удосконалення асортименту продукції, покращання її якості, зокрема, товарного вигляду, зростання виходу кінцевої продукції з одиниці сировини, виробництво знежиреної та збагаченої вітамінами молочної продукції. Література 1. Тринько Р.І. Теорія статистики : [навч. посібник] / Р.І. Тринько. – Львів : НВФ “Українські технології”, 2003. – 320 с.

2. Balassa B. (1965), Trade Liberalization and ‘Revealed’ Comparative Advantages, The Manchester School of Economic and Social Studies, Vol. 32.

3. Філіпенко А. Інтеграційні перспективи України: бігравітаційна модель / А. Філіпенко // Економіка України. – 2005. – № 6. – С. 11−22. Надійшла 14.08.2011

УДК 656.078.8 М. М. ЧЕХОВСЬКА Державний економіко-технологічний університет транспорту, м. Київ

ДЕРЖАВНА ПІДТРИМКА ДЕМОНОПОЛІЗАЦІЇ ТА РОЗВИТКУ КОНКУРЕНЦІЇ НА РИНКУ ЗАЛІЗНИЧНИХ ПЕРЕВЕЗЕНЬ В статті розглядається необхідність утворення державних компаній-операторів залізничних перевезень та визначаються напрями партнерських відносин підприємств залізничної галузі з представниками малого бізнесу.

In the article the necessity of formation of state companies-operators of railway transportations is examined and directions of partner relations of enterprises of railway industry with the representatives of small business are determined. Ключові слова: залізничний транспорт, демонополізація, державно-приватне партнерство.

Вступ. Виконання низки заходів, спрямованих на підвищення ефективності функціонування 56

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

залізничного транспорту, що окреслені Державною цільовою програмою реформування залізничного транспорту на 2010-2015 роки, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України № 1390 від 16 грудня 2009 року, передбачає прискорення розвитку конкуренції на ринку залізничних перевезень, утворення нових підприємств різних форм власності, що здійснюватимуть вантажні та пасажирські перевезення, а також підвищення конкурентоспроможності залізничного транспорту на внутрішньому та зовнішньому ринку транспортних послуг [1]. Зрозуміло, що безпосередньо в програмі окреслені лише напрями, в рамках яких мають здійснюватися заходи з її виконання, зокрема, створення умов для функціонування на ринку залізничних перевезень суб’єктів господарювання різних форм власності, оптимізація організаційної структури підприємств галузі. Відповідно до зазначеного актуальною є необхідність визначення конкретних шляхів досягнення мети програми реформування залізничного транспорту. Постановка завдання. Таким чином, метою дослідження є формування напрямів створення на державному рівні сприятливих умов для розвитку конкуренції на залізничному транспорті, а відтак і підтримки демонополізації галузі. Питання конкурентоспроможності залізничної галузі досліджувалися в працях відомих українських та російських вчених-економістів Бараша Ю.С. [2], Диканя В.Л. [3], Ейтутіса Д.Г. [4], Лапідуса Б.М. [5], Мачерета Д.О. [5], Пасічника В.І. [6], Сича Є.М. [7], Терьошиної Н.П. [8] тощо. Демонополізація залізничного транспорту була напрямком наукових пошуків Кулаєва Ю.Ф., Макаренка М.В., Цветова Ю.М.

[9]. Однак, зважаючи на постійне оновлення вітчизняного законодавства, періодично з’являються можливості для надання підприємствами, у тому числі і державної власності, нових послуг, форм взаємодії з приватними підприємствами, регіональними владними органами тощо. Зрозуміло, що далеко не всі аспекти нових можливостей, у тому числі через відсутність відповідної нормативно-правової бази, були опрацьовані галузевими науковцями. Саме тому завданням дослідження є обґрунтування таких напрямів державної підтримки демонополізації й розвитку конкуренції на ринку залізничних перевезень, як формування сучасної вертикально-інтегрованої системи управління залізничною галуззю та розвиток державноприватного партнерства в цій сфері. Результати дослідження. Досвід реформування вітчизняних стратегічних галузей промисловості свідчить про те, що результатом оновлення управлінської системи, тобто переходом до вертикальноінтегрованої моделі управління, буде безперечна можливість залучення значних інвестиційних коштів в розвиток залізничної галузі для здійснення широкомасштабної програми модернізації і технічного оновлення виробничих фондів. Більше того, створення вертикально-інтегрованої системи управління залізничним транспортом в повній мірі відповідає світовим тенденціям концентрації виробництва, що в подальшому надасть можливість отримати національного конкурентоспроможного учасника міжнародного та внутрішнього ринку транспортних послуг. Зокрема, вертикально-інтегрована система господарського управління залізничним транспортом дозволить вирішити такі завдання, як виконання функції універсального перевізника всіх видів вантажів та категорій пасажирів на вітчизняному та міжнародному ринках перевезень; надання перевізникам та операторам вантажних та пасажирських перевезень послуг по використанню інфраструктури залізничного транспорту та здійсненню її утримання. Світовий досвід реформування залізничного транспорту свідчить про те, що вертикальноінтегрованим залізничним компаніям властиві, зокрема такі основні конкурентні переваги, як розвиток пропускної можливості інфраструктури; більш гнучке регулювання тарифів, на які не впливає вартість послуг інфраструктури; можливість встановлення інвестиційних пріоритетів у залежності від поточної та перспективної кон’юнктури транспортного ринку; висока капіталізація компанії [4]. Наголосимо, що формування вертикально-інтегрованих структур здійснюється з метою підвищення ефективності державного управління. Вертикально-інтегрована структура задає вектор розвитку економіки і є одним із джерел підтримки стабільності виробництва. Вона може сприяти зниженню витрат виробництва, зокрема трансакційних витрат, пов’язаних з ринковою координацією підприємств, створюючи тим самим можливість посилення його конкурентних позицій. Акумуляція можливостей фінансового, торгового, інтелектуального капіталу і зростання виробничої ефективності за рахунок поглиблення вертикальної інтеграції можуть сприяти активізації інвестиційної діяльності, створюючи умови і стимули для інновацій і модернізації економіки. Об’єднання послідовних стадій єдиного технологічного ланцюга, встановлення контролю однієї компанії над низкою інших, стимулює інноваційно-технологічний взаємозв’язок, обмін стратегічною інформацією між ланками технологічного ланцюжка і, як наслідок, сприяє підвищенню ефективності інновацій. Зважаючи на міжнародний та вітчизняний досвід побудови вертикально-інтегрованих систем управління, доцільно в рамках цієї системи, а також у відповідності підпорядкованості державному концерну, створити державну холдингову компанію. Позитивним аргументом на користь такого кроку буде той факт, що реалізація завдань вертикальноінтегрованого управління можлива за умови переходу від командно-адміністративних до корпоративних принципів управління, які більш відповідають саме холдинговій компанії. Взагалі, сучасний стиль управління потребує створення принципово нових підходів до формування господарюючих суб’єктів, тому, Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

57

Економічні науки

підкреслимо, підприємства залізничної галузі мають об’єднатися у багатопрофільний транспортний холдинг, який буде поєднувати не лише залізничні перевезення, але й логістику, будівництво, телекомунікації тощо. На сьогоднішній день процес утворення та діяльності холдингових компаній визначено в Законі України «Про холдингові компанії в Україні». Оскільки на першому етапі реформування залізничного транспорту передбачається утворення державного господарського об’єднання у формі державного концерну, то доцільним буде функціонування в його межах державної холдингової компанії, що створюється у формі відкритого акціонерного товариства, 100 % акцій якого належить державі. Доцільність утворення холдингу обумовлена не лише розмежуванням функцій та формуванням структури управління за видами діяльності, але й необхідністю в подальшому утворювати відповідні асоційовані підприємства. Саме на цьому етапі варто наголосити на тому, що проведення структурної реформи залізничної галузі, її демонополізація, передбачає перетворення комплексу її підрозділів в ринковоорієнтовані підприємства. Так, протягом наступних років буде здійснюватися виділення конкурентних секторів зі структури Державної адміністрації залізничного транспорту «Укрзалізниці». Зокрема, виокремлення торкнеться найбільш прибуткових видів діяльності – відбудеться створення державних операторських, а згодом і на окремих прибуткових напрямах і пасажирських компаній, які будуть володіти парком вагонів, а в подальшому й парком локомотивів, здійснюючі перевезення вантажів та пасажирів. Безпосередньо для Укрзалізниці діяльність таких компанії створить можливість залучення інвестицій для рішення інфраструктурних задач при збереженні контролю над процесом перевезень і їх забезпеченням рухомим складом; підвищить рентабельність переданих компанії активів і можливість одержання дивідендних надходжень тощо. В той же час створення державної операторської мультимодальної компанії перевізника опосередковано вплине на вирішення таких загальнодержавних проблем, як оновлення основних фондів галузі без залучення державного фінансування і дотацій, отримання додаткових податкових надходжень і створення нових робочих місць, збільшення замовлень для машинобудівної галузі. Таким чином, заходи щодо створення державної операторської мультимодальної компанії перевізника Укрзалізниці мають бути спрямовані на досягнення показників збільшення ринкової частки в найбільш привабливих сегментах вантажних перевезень, що в цілому буде сприяти розвитку здорової конкуренції. В цілому диверсифікація залізничної галузі буде вимагати нових підходів в організації процесу діяльності. Це збільшить шанси, зокрема малого підприємництва на ефективну інтеграцію в роботу залізничної галузі, сприятиме отриманню необхідних обсягів робіт та послуг, збалансованості механізму ціноутворення тощо. Невід’ємною перевагою малого підприємництва є гнучкість, здатність швидко пристосовуватися до нових вимог, що висуваються періодичною зміною ринкової ситуації та досягненнями науково-технічного прогресу. Зазначене особливо важливо в умовах поглиблення спеціалізації і диверсифікації виробництва, розширення номенклатури послуг і робіт, необхідної для сталої діяльності залізничного комплексу. Саме така характерна ознака малого підприємництва, як вузька спеціалізація по видах діяльності, найбільше сприятиме, на нашу думку, підвищенню якості робіт і послуг, що надаються підприємствами галузі. Відповідно до зазначеного особливої актуальності набуває розвиток взаємовигідної співпраці між державними підприємствами залізничного транспорту й приватними суб’єктами господарської діяльності, спрямованої зокрема на розвиток конкуренції в транспортному секторі економіки. Загалом і галузеве керівництво визначає, що державно-приватне партнерство є перспективним видом партнерства на залізничному транспорті, але його впровадження потребує реформування існуючої організаційної моделі управління. В умовах відсутності законодавчо закріплених норм державно-приватного партнерства перспективи такого роду взаємодії підприємств різних форм власності, що ґрунтувалися на досвіді інших країн, широко обговорювалися у наукових колах [10, 11]. Здебільшого мова йшла про загальні аспекти, як то визначення термінів, напрями застосування механізму державно-приватного партнерства, спрямовані значною мірою на формування інвестиційних джерел. Зазначимо, що наукова розробка впровадження окремих елементів державно-приватного партнерства здійснюється також і в транспортній сфері [12−14]. Зокрема науковці, що працюють в залізничній галузі, пропонують використання механізму державно-приватного партнерства для реалізації інвестиційних програм, у тому числі спрямованих на розвиток конкурентного середовища у сфері залізничних перевезень, а також як джерела фінансування проектів, пов’язаних із впровадженням швидкісного руху [15, 16]. Розвитку як наукових досліджень, так і практичних спрямувань в руслі вивчення та апробації важелів і методів державно-приватного партнерства безперечно буде сприяти Закон України «Про державно-приватне партнерство» № 2404-VI, затверджений 1 липня 2010 року. Зокрема, ним передбачається, що державно-приватне партнерство застосовується в сфері будівництва та експлуатації залізниць, мостів, тунелів та відповідної інфраструктури. Також зазначимо, що на вказаний вид діяльності покладається виконання наступних функцій: проектування, фінансування, будівництво, відновлення, 58

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

зокрема реконструкція і модернізація, експлуатація, пошук та обслуговування, а також інші функцій, що передбачені попередньо підписаними договорами в рамках державно-приватного партнерства [17]. Більше того, вітчизняним законодавством передбачено, що зазначені договори можуть укладатися про концесію, спільну діяльність, розподіл продукції тощо. Позитивним моментом є той факт, що при передачі приватному партнеру об’єктів державної форми власності для виконання умов договору, ніяким образом не буде відбуватися перехід права власності на зазначені об’єкти до приватного партнера. Тобто передбачається, що зазначені об’єкти, навіть, якщо вони добудовані, перебудовані, або реконструйовані, після припинення договору державно-приватного партнерства підлягають поверненню державному партнеру. Таким чином, державно-приватне партнерство на об’єктах залізничної галузі, на нашу думку, передбачає співробітництво на договірній основі між державним та приватним секторами економіки, що ґрунтується на об’єднанні ресурсів, розподіленні ризиків, забезпеченні суспільного контролю і відповідальності для заохочення інноваційно-інвестиційних процесів, задоволення потреб залізничної інфраструктури та реалізації транспортних проектів. Розвиток партнерських відносин дозволить заощадити кошти для підприємств залізничного транспорту, скоротити строки реалізації суспільно значущих проектів, сприяти підвищенню ефективності роботи залізничного транспорту. Ґрунтуючись на принципах державно-приватного партнерства можливе вирішення, зокрема наступних перспективних напрямів співпраці: – створення логістичних комплексів сприятиме зростанню конкурентоспроможності; – спрощення процедур роботи з клієнтами в подальшому сприятиме скороченню витрат; – участь в обслуговуванні транспортних коридорів; – реалізація програми швидкісного руху; – спільна участь у виробництві рухомого складу; – розвиток послуг громадського харчування; – будівництво бюджетних готелів; – створення інформаційних центрів для задоволення потреб клієнтів в інформації. Однак зауважимо, що поряд із позитивними моментами, у державно-приватному партнерстві є деякі негативні риси. Так, виникає можливість збільшення вартості послуг, вірогідна монополізація приватним підприємством певного виду діяльності, можливі поступки держави приватному сектору в управлінні певними активами. Висновок. Підсумовуючи зазначимо, що реформування залізничної галузі, яке передбачає обов’язкову демонополізацію основних видів діяльності та створення умов для розвитку конкуренції, повинно ґрунтуватися на чітко визначеній нормативно-правовій базі, наявності державних гарантій здійснення інституційних перетворень тощо. В подальшому необхідно вивчати та запроваджувати досвід, у тому числі й іноземний, здійснення співпраці між підприємствами залізничного комплексу та приватними суб’єктами господарської діяльності. Зокрема, серед напрямів стратегії реформування галузі важливо окрему увагу приділити заохоченню державно-приватного партнерства. Серед шляхів демонополізації залізничних перевезень необхідно виокремити перспективність створення державних компаній-операторів вантажних та пасажирських перевезень, що має призвести до істотного розвитку конкуренції в сфері залізничних операторських послуг і дозволить оптимізувати витрати користувачів послуг залізничного транспорту за рахунок ринкового ціноутворення. Література 1. Постанова Кабінету Міністрів України від 16 грудня 2009 року №1390 «Про затвердження Державної цільової програми реформування залізничного транспорту на 2010-2015 роки» [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.nau.kiev.ua/index.php?page=hotline&file=311322-161220090.txt&code=1390-2009-?

2. Бараш Ю.С. Управління залізничним транспортом України : Монографія / Бараш Ю.С. – Дніпропетровськ : ДІІТ, 2006. – 252 с.

3. Дикань В.Л. Обеспечение конкурентоустойчивости предприятия : Монография / Дикань В.Л. – Х. : Основа, 1995. – 160 с.

4. Ейтутіс Д.Г. Конкурентоспроможність регіональних залізниць / Д.Г. Ейтутіс // Залізничний транспорт України. – 2007. – № 3. – С. 90-92.

5. Лапидус Б.М., Мачерет Д.А. Стратегия развития железнодорожного транспорта – инструмент инновационного прорыва отрасли в интересах общества и экономики России / Б.М. Лапидус, Д.А. Мачерет // Экономика железных дорог. – 2008. – № 10. – С. 12-20.

6. Пасічник В. І. Дослідження впливу основних важелів тарифного регулювання на ринку транспортних послуг на конкурентоспроможність залізниць України / В.І. Пасічник // Вісник Харківського нац. ун-т ім. В. Н. Каразіна. Сер. : Економічна. – 2001. – № 512. – С. 24–26.

7. Сич Є. М. Фактори підвищення конкурентоспроможності транспортних послуг залізниць / Є.М. Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

59

Економічні науки

Сич // Вісник Харківського нац. ун-т ім. В. Н. Каразіна. Сер. : Економічна. – 2001. – № 512. – С.152–154.

8. Терешина Н.П. Экономическое регулирование и конкурентоспособность перевозок / Терешина Н.П. – М. : ЦНТБ МПС РФ, 1994. – 132 с.

9. Цвєтов Ю.М., Макаренко М.В., Лашко А.Д. Залізничний транспорт України на порозі реформування / Ю.М. Цвєтов, М.В. Макаренко, А.Д. Лашко. – К. : ДЕТУТ, 2008. – 189 с.

10. Варнавский В.Г. Партнерство государства и частного сектора / В.Г. Варнавский. – М. : Наука, 2005. – 316 с.

11. Вилисов М.В. Государственно-частное партнерство: политико-правовой аспект / М.В. Вилисов [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.rusrand.ru/public/public_7.html 12. Вдовенко Ю. С. Приватно-державне партнерство в автодорожній сфері : монографія / Ю. С. Вдовенко. – Чернігів : ЧДТУ, 2009. – 198 с.

13. Полянська Н.О. Управління державно-приватним партнерством на ринку авіаційних перевезень : автореф. дис... канд. екон. наук: 08.00.04 / Н.О. Полянська [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.dlib.com.ua/upravlinnja-derzhavno-pryvatnym-partnerstvom-na-rynku-aviatsiynykh-perevezen.html 14. Бондар Н.М. Світовий досвід державно-приватного партнерства у транспортній галузі / Н.М. Бондар [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://business-consultant.com.ua/ukr/publicaciidpp301.html 15. Волохов В.А., Маркова І.В. Обґрунтування впровадження механізму державно-приватного партнерства на залізничному транспорті / В.А. Волохов, І.В. Маркова // Вісник економіки транспорту і промисловості. – 2010. – № 32. – С. 25-28 16. Богомолова Н.І. Прискорення залізничних перевезень: управлінські та фінансові аспекти / Н.І. Богомолова [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/PSPE/2010_1/ Bogomolova_110.htm 17. Закон України від 1 липня 2010 року № 2404-VI «Про державно-приватне партнерство» [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2404-17 Надійшла 15.08.2011

УДК 336.717.32 Н. В. НАРІЖНА АТ «Банк «Фінанси та Кредит»

ЕКОНОМІЧНА РЕЦЕСІЯ ТА ЗАВТРАШНІ ПРІОРИТЕТИ В ДОВГОСТРОКОВІЙ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ФІНАНСОВИХ ІНСТИТУТІВ Глибока економічна рецесія зачепає активи, капітал й довгострокову конкурентоспроможність фінансових інститутів, причому ситуація погіршується повною невизначеністю щодо термінів завершення кризи і серйозної девальвації гривні. У такій ситуації банківські установи прагнуть якомога швидше розробити уніфіковані стратегії. Тому потік свіжих ідей стрімко продовжує міняти вигляд всієї світової галузі фінансових послуг в розстановці завтрашніх пріоритетів.

Deep economic recession is causing assets, capital and long-term competitiveness of financial institutions, and the situation is exacerbated by the total uncertainty on the timing of the crisis and the severe devaluation of the hryvnia. In such a situation Bank institution seeking as quickly as possible to develop a unified strategy that would help reduce potential damage to a minimum. So stream of fresh technological ideas continues to rapidly change the shape of the world's financial services industry in the balance tomorrow's priorities. Ключові слова: фінансові послуги, онлайн банківські операції, депозити, інновації, мобільний банкінг, платежі.

Нинішня ситуація на фінансовому ринку перешкоджає відновленню ліквідності банків та економіки країни в цілому за рахунок економічної рецесії, яка спричиняє високий рівень збитків активам, капіталу та довгостроковій конкурентоспроможності фінансових інститутів. В цих умовах фінансові установи активно ведуть розробку стратегій, які допоможуть звести збиток до мінімуму та допоможуть в майбутньому швидко розширити діяльність на етапі стрімкого відновлення економіки. Тому менеджери, котрі спроможні змоделювати найвдаліші стратегії, спроможні будуть не лише провести фінансові установи через кризові ситуації, а й витіснити із фінансового ринку ослаблих конкурентів. Відтак вирішення питання інновації банківськими установами виявлених у процесі управління стратегіями. Метою роботи, виходячи з актуальності даної проблеми, є висвітлення проривних технологій та ідей для банківського сектору в якості ключових джерел фінансування ринку капіталу. Серед завдань необхідно виділити аналіз чинного законодавства у сфері банківського сектору, вивчення структури джерел управління капіталом та довгостроковою конкурентоспроможністю й схеми роботи із виявленими стратегіями. У статті здійснено аналіз наукових досліджень вітчизняних та зарубіжних вчених, присвячених питанню систематизації сценаріїв та стратегій роботи із превентивно сформульованими логічними стратегіями фінансової установи на випадок реалізації кожної із них. Окремі питання стандартизації стратегій фінансових установ були розглянуті у вітчизняних та 60

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

західних наукових працях наступних науковців: Г. Резнік, А. Мамонтов, О. Зайцев, Є. Марчук, М. Згуровський, К. Раєвський, Л. Конопатська та інших. Водночас привертає увагу відсутність адаптованого порядку роботи із проблемною заборгованістю банків в сучасних умовах ринку та відсутність побудови схеми роботи із виявленими стратегіями. Галузеві експерти інтенсивно проробляють всі можливі події в економіці та рекомендують оцінити ризики, пов’язаних із продовженням діяльності на ринках. Короткострокові ризики пов’язані із продовженням цього бізнесу в умовах глобальної рецесії, при цьому враховуються застій інвестиції спричинені недостатністю інвестицій, волатильність валютних курсів, непередбачувані банкрутства банківських установ, страхових компаній чи хедж-фондів. До довгострокових факторів можемо віднести фактори, що впливають на ринок інфляції, обумовлені різного роду програмами стимулювання економіки за рахунок державних видатків. Як ми бачимо, що коли стільки сил діє одночасно, то важко забезпечити надійність для швидкого відновлення. Слід забезпечити та розглянути різні економічні сценарії та превентивно сформулювати логічні стратегії установи. Паралельно слід здійснити антикризові заходи із урахуванням таких вимог: зниження витрат, але за виключенням основних операцій, які необхідні для якісного обслуговування клієнтів. На етапі пошуку можна визначити й інші захисні стратегії, при цьому оцінюючи можливі міри по кожній із статей балансу. Особлива увага має бути приділена стратегії збереження та захисту капіталу та кількості активів. Для цього необхідним стратегічним заходом є проведення оцінки кредитування, проведення незалежного тестування якості кредитів. Окрім того необхідно прийняти міри зі збільшення частки доходів за рахунок виключення витратних потужностей фінансових послуг. Також не потрібно забувати про підвищення ліквідності фінансових установ, при цьому необхідно підвищити основні депозити, зменшити обсяг заборгованості та знайти альтернативні джерела фінансування. Не останню роль відіграє порівняльний аналіз дохідності різних ліній бізнесу. Не дивлячись на кризу у банків відкривається можливість для залучення нових споживачів фінансових послуг. Найбільш вірогідним є посилання підприємцям, де акцептується роль фінансових установ як надійних партнерів, які забезпечують всі потреби клієнта. Такий підхід має привести до успіху, так як банки різко скоротили фінансування бізнесу. Найголовнішим, що дасть можливість для майбутнього процвітання, є чітке уявлення бізнес оточення та виявлення чітко сформульованої позиції котрої буде дотримуватися установа в нових умовах. При цьому важливо не зупинятися встановленні найбільш вірогідних змін, необхідно також продумати кроки, із тим щоб швидко прилаштовуватися до цих змін. Все це забезпечить переваги від використання нових можливостей та мінімізує негативний вплив нових факторів, у тому числі при жорстко регламентованому регулюванні із боку держави. Для багатьох банківських установ нове оточення означатиме повернення до основ консервативного управління ризиками, при таких умовах дії зводяться до оптимізації кредитної та депозитної діяльності у боротьбі за скорочення витрат та підвищення здатності установи забезпечити відповідність регулятивним вимогам. При цьому важливо розуміти, що встановлених норм та стратегій недостатньо, необхідно впроваджувати нові процеси планування. Перед банківськими установами в умовах змін відкриваються нові можливості забезпечення фінансування своєї діяльності. Сьогодні бізнес генерує потужні потоки готівки: виплати позик, рефінансування іпотек, повернення інвестицій, відклик облігацій із правом дострокового викупу. Окрім того спостерігається вимушене зростання портфелю депозитів, оскільки інвестори, які постраждали на фондових ринках, прагнуть убезпечити кошти, що залишилися у них в капіталі. Це дає можливість банківським установам залучити необхідні фонди. Негативним є наявність низьких ставок по депозитам як фізичних осіб, так і юридичних осіб, що є позицією базового ціноутворення (табл.1). В сучасних умовах особливе значення має порівняльний аналіз дохідності різних ліній бізнесу, які в звичайних умовах часто нехтують. Таблиця 1 Середній індекс відсоткових ставок за строковими депозитами фізичних осіб сегменту індивідуального бізнесу станом на 01.05.2011 (побудовано на основі даних НБУ [1]) Строк Валюта UAH Валюта USD Валюта EUR 3 місяці 8,80 4,40 5,00 6 місяців 10,80 4,80 5,50 9 місяців 11,30 5,00 5,80 12 місяців 11,90 5,30 6,10 До списку банків-учасників, що формують індекс на 01 травня 2011 року входять: «ПриватБанк», «Ощадний Банк України», «Райффайзен Банк Аваль», «Укрсиббанк», «Укексімбанк», «Укрсоцбанк», «Банк Форум», «»Фінанси та Кредит», «Брокбізнесбанк», «ВТБ Банк», «Перший Український Міжнародний Банк», «Дельта Банк», «Альфа-Банк», «Південний», «Кредитпромбанк», «Хрещатик», «Віейбі Банк», «Промінвестбанк», «Банк Кредит Дніпро», «Дочірній Банк Сбербанку Росії». Таким чином можна сказати, що більшість банків мають обмежену посередницьку роль в сучасній економіці й спроможні залучати Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

61

Економічні науки

невелику кількість великого та середнього бізнесу не кажучи про надання довгострокових й дешевих кредитів. Банківський сектор це не те місце, де отримують зверх прибутки тому часто виходить так, що прибутки отримані від діяльності банку направляються на його подальший розвиток чи на виплату дивідендів, при цьому частина прибутку яка використовується для нарощування капіталу залишається невеликою. Окрім того банківські установи не приділяють значної уваги адекватності капіталу, про що свідчить підвищення регулятивного капіталу більшості банківських установ не за рахунок його стабільної частини. Наслідки кризи відкрили можливість для розширення обсягів перехресного продажу фінансових продуктів, відносини між установами та клієнтами зазнали серйозних змін, при цьому клієнти налаштовані на збереження своїх коштів, а також потребують фінансових консультацій фінансових спеціалістів та все менше мають потребу у кредитуванні. Під поняттям широкого продаж слід розуміти пропозицію клієнтам банківських продуктів та банківських послуг, в яких вони мають потребу. Це може бути й пропозиція емісії пластикових власникам поточних рахунків чи іпотечних кредитів для погашення заборгованості. Банки успішно можуть використовувати перехресні продажі в якості розширення маркетингового підходу до розширення своєї ринкової частки та клієнтської бази, при цьому у кожної установи свої підходи до налагодження взаємовідносин із вкладниками. При цьому пропозиція більшого спектру фінансових продуктів клієнтам супроводжується зростанням валових доходів та чистих прибутків. Однак в прагненні підвищити обсяг продажів нових фінансових продуктів слід не забувати о важливості такого показника як прибутковість окремо взятого споживача (фізична особа, фізична особа – підприємець чи юридична особа). В любому разі установи мають розуміти, що їх мета – це отримання якомога вищого рівня прибутків, а не нагромадження обсягів перехресних продажів. Перехресні продажі володіють не малими перевагами, знижуючи при цьому витрати на залучення клієнтів, їх обслуговування, маркетинг та зв’язок. Очевидно що підвищення кількості запропонованих клієнтам продуктів веде до підвищення можливостей для їх утримання в клієнтській базі. Досягнення успіхів у справі перехресного продажу потребує від установ розуміння того, що потрібно їх клієнтам та як наслідок організація ефективної взаємодії із ними через всі можливі канали продажу, при цьому необхідним є аналіз клієнтської бази та вибір правильних стратегій управління взаємовідносинами. Для цього за необхідним є відстеження процесів взаємодії між різними каналами. Системи та механізми, що використовуються для взаємодії із клієнтами, можуть бути різними, при цьому для крупних установ із великою кількістю вкладників це, по-перше, система управління взаємовідносинами, система довідок та рекомендацій, аналіз прибутковості, ефективний розподіл обов’язків, масштабні та гнучкі системи та сітка інформаційної підтримки. Банківські установи розглядають перехресні продажі не лише як систему підвищення дохідності, а й спосіб мінімізації негативних явищ в його діяльності. Слід також не забувати, що клієнти здатні до перегляду свого відношення як до поточних заощаджень, так і до пенсійних накопичень. Тому існує непогана можливість для закріплення взаємовідносин банків та вкладників, так як багато із них потребують професійних фінансових консультацій та професійного управління фінансами й тут у банківських установ є всі шанси на успіх. В цілому криза стала свого роду каталізатором для пошуку банківськими установами нових шляхів залучення додаткових клієнтських коштів. На сьогоднішній день банківські установи активно взялися за вирішення давніх проблем перехресних продажів, таких як канібалізація фінансових продуктів, коли клієнти перегруповують вже розміщенні у фінансовій установі кошти для користування новими продуктами. Звичайно при цьому ні про який приплив коштів в фінансову організацію не може бути й мови. Взагалі ж проблеми продажу нових фінансових продуктів наявним клієнтам довго були важливим питанням на порядку денному в багатьох банківських установах, але поки що не дивлячись на всі зусилля лише у невеликої кількості банків (АТ «Райфайзен Банк Аваль», АТ «Укрсіббанк», АТ «Банк Фінанси та Кредит», АТ «Альфа банк») помітні успіхи в цьому напрямі. Використання ринку капіталу в якості одного із ключових джерел фінансування в корінь поміняло сучасний стан світових банків. Потік свіжих ідей продовжує змінювати вигляд галузі фінансових послуг. На сьогодні онлайнові банківські операції вже стають стандартною опцією в асортименті фінансових послуг, запропонованих банківськими установами. Визнані нормою й електронна сплата рахунків та електронне відображення чеків, окрім того більшість закордонних банків пропонують таку послугу як віддалене залучення депозитів, але ж ще пару років назад ці технології вважалися самими інноваційними та сучасними. В останній час у фінансових установ з’явився певний спектр пакет нових банківських технологій, котрий їм необхідно буде детально розглянути та проаналізувати у найближчий час для того щоб знайти їм місце у своїх бізнес-моделях. Найбільш серйозний прогрес слід очікувати у найближчі роки в таких областях як мобільні банківські операції (мобільний банкінг) та пов’язані із ним пропозиції, в тому числі мобільні платежі та віддалені депозити. В США наприклад темпи зростання мобільного банкінгу сьогодні перевищують показники зросту онлайнових фінансових операцій в пору їх найвищого розквіту [2].

62

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

Пріоритетними залишаються позиції мобільного банкінгу, для сучасного економічного стану характерним є стабільний та стійкий зріст, який буде мати місце в досяжній перспективі, за оцінками дослідницької компанії TowerGroup кількість користувачів послугами мобільного банкінгу в 2013 році перевищить 55 млн, більше 40 млн мешканців будуть використовувати мобільний для проведення платежів та управління своїми рахунками до 2012 року не рідше одного разу в три місяці. Споживачі, які намагаються витягти максимум функціональних можливостей із своїх мобільних телефонів є найголовнішою рухомою силою розвитку мобільного банкінгу. Однак хоча більшість клієнтів із задоволенням користуються мобільними фінансовими послугами, більшість фінансових інститутів впевнилися, що безпосередньо сам мобільний банківський бізнес поки що не дає великих доходів й тут на допомогу банківським установами приходять мобільні платежі. Хоча послуги мобільного банкінгу, як і раніше продукти онлайнового банківського бізнесу, надаються на безоплатній основі, у фінансової установи є можливість стягувати комісійну винагороду із проведених мобільних платежів. Хоча технологічні рішення сектора мобільних платежів з’являються все більше й більше, що призводить до деяких складностей в частині їх впровадження та використання, в кінцевому підсумку ніщо не зможе завадити активному зростанню безпровідних розрахунків. По оцінкам аналітиків в перспективі банківським установам прийдеться активізувати зусилля по впровадженню програмного забезпечення, здатного управляти персональними фінансами, тобто надавати можливість клієнту правильно управляти власними фінансами, що розміщені в декількох фінансових інститутах в рамках однієї банківської установи. Зайнятися вирішенням цього питання банки змушені внаслідок глобальної фінансово-економічної рецесії та інновації в області управління персональними фінансами, що активно впроваджуються на сучасному етапі конкурентами фінансових інститутів в особі небанківських фінансових установ. На сьогоднішній день актуальним є впровадження відносно не дорогих та вже готових до прямого використання депозитних програм, якими могли б скористуватися не крупні та середні банківські установи, запропонувавши своїм клієнтам заохочення, головним чином у вигляді більш високої відсоткової ставки по поточному рахунку. Заохочувальні програми передбачають залучення клієнтів до дій, які допомагають банкам економити гроші, наприклад у використанні прямих депозитів та сплату рахунків, часте проведення дебетових карткових транзакцій, отримання електронних виписок із рахунків, у відповідь клієнти б отримували бонус, наприклад, підвищення відсоткової ставки за депозитами на 0.5%. Вже давно та багато говорять про необхідність приділення уваги сектору малого бізнесу, який на даному етапі економіки ігнорується недооцінюючи його важливість. Тим не менш велику вигоду від зростаючих технологічних інвестицій фінансових інвестицій в корпоративний банкінг може вилучити як раз малий бізнес. На сьогодні існують банківські установи, які кредитують сегмент малого бізнесу за участю програми кредитування Німецько-Українського фонду: ВАТ КБ «Надра», ПАТ «Форум», ПАТ «Кредитпромбанк», ПАТ «Мегабанк», АБ «Київська Русь» (приєднався на початку 2011 року) та ПАТ «Український професійний банк» (приєднався на початку 2011 року). У 2010 році банками-учасниками Програми кредитування НУФ було видано кінцевим позичальникам 126 кредитів на загальну суму 4,2 млн.евро, при цьому даною програмою охоплено 60 міст та населених пунктів України (табл.2). Таблиця 2 Розподіл кредитного портфелю Програми німецько-українського фонду за галузями станом на 31.05.2011 (побудовано на основі даних НУФ [3]) Галузі народного господарства Частка кредитного портфелю програми НУФ (%) Торгівля 18 Виробництво 11 Послуги та ін.галузі 9 Сільське господарство 62 Інноваційний продукт у вигляді нового програмного забезпечення дозволить знайти баланс між найважчими рішеннями по управлінню потоками готівки та занадто простими, орієнтованими на споживача технологіями онлайнового банкінгу, звичайно не підтримуючими такі функції як виставлення рахунків, виплата заробітної плати, а також проведення податкових операцій. Останнім по порядку, але не по значенню є боротьба фінансових установ із мародерством та забезпечення системі безпеки операцій. Питання безпеки завжди було ключовим аспектом в діяльності любого банку, сьогодні потенційне число способів та шляхів фінансового шахрайства різко зросло, у тому числі із використанням онлайнових атак та електронних систем на банківські транзакції. Лише у 2009 році 49% локальних фінансових інститутів зафіксували зростання правопорушень, при цьому злочинців, що викрадають клієнтську ідентифікаційну інформацію, зросла на 12% та досягла 1.1 млн, а загальна сума збитків понесених в результаті таких дій оцінюється в 54 млрд долл. [4]. Таким чином можемо зробити висновок, що встановлення чіткої стратегічної моделі роботи із основною масою результатів інноваційної діяльності банків, а саме: банківських продуктів та послуг, що Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

63

Економічні науки

мають нематеріальний характер, та вдосконалених бізнес-процесів, що обумовлює особливості та проблеми захисту прав інтелектуальної власності кредитних інститутів. Ефективність існуючих форм стратегій залежить від дієвості правового механізму, правової й економічної грамотності працівників банку, дотримання норм ділової етики гарантами платіжних зобов'язань. Специфічною рисою є те, що розвиток ринку інноваційних банківських продуктів стримує відсутність або несуттєвий попит на них. Було з’ясовано, що інновації приводяться в дію самим ринком, а їх метою є пристосування до економічних, суспільних і технічних змін, підвищення конкуренції і створення вартості. Створення інновацій повинно здійснюватися у співпраці із клієнтом. Комплексна стратегія інновацій додатково вимагає систематичної реалізації інноваційних планів, стимулювання мотиваційною системою, а також участі керівництва для прискорення і покращення їх ефективності. Натомість автор пропонує наступні основні напрями впровадження та розвитку стратегій: залучення коштів в розвиток мобільного банкінгу (онлайн платежі); перехресні продажі продуктів; звільнення банків від втрат робочого часу на оформлення та оприбуткування залучення пасивів (короткострокових та довгострокових) за рахунок віддаленого залучення депозитів; електронне відображення чеків, що дозволяють значно знизити платіжне навантаження і надати клієнтам можливість мобільного управління розміщеними, а також залученими грошовими коштами. Актуальність зазначених питань спонукає до проведення ґрунтовних досліджень у галузі оцінки схем роботи із масштабними операціями з відновлення та оздоровлення фінансового ринку. Література 1. Офіційний веб-сайт Верховної Ради України. [Електронний ресурс]. − Режим доступу : http:www.rada.gov.ua.

2. Зайцев О. Завтрашние приоритеты / О. Зайцев // Банковская практика. − 2010. − № 6. − С. 68.

3. Офіційний веб-сайт німецько-українського фонду «Програми мікрокредитування в Україні» [Електронний ресурс]. − Режим доступу : http://www.microcredit.com.ua/duf 4. Горячек І. Система своєчасного застереження проблем діяльності банків / Горячек І. // Вісник НБУ. – 2004. − № 6. – С. 27– 29. Надійшла 15.08.2011

УДК 330. 352.3:637 В. В. ШАРКО Хмельницький національний університет

ФАКТОРИ ІНТЕНСИФІКАЦІЇ ВИКОРИСТАННЯ МАТЕРІАЛЬНИХ РЕСУРСІВ ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВ Розкрито сутність інтенсифікації використання матеріальних ресурсів промислових підприємств та запропоновано класифікацію джерел і факторів економії матеріалів як основи підвищення прибутковості промислових підприємств. Рекомендується застосовувати науковообґрунтовану систему факторів, яка у подальшому використовується при формуванні показників та нормативів, матеріальних витрат і покладена в основу планування та стимулювання ефективного використання матеріальних ресурсів промислових підприємств.

The essence of the intensification of use of material resources industry and proposed a classification of sources and material cost factors as a basis to increase profitability of industrial enterprises. It is recommended to apply scientific and reasonable system of factors, which subsequently used in the formation and performance standards, and material costs as a basis of planning and promotion of efficient use of material resources industry. Ключові слова: матеріальні ресурси, фактори інтенсифікації, економія матеріалів, промислові підприємства.

Вступ. Економічна роль матеріальних ресурсів в суспільному виробництві визначається, перш за все, тим, що переважна їх частина утворює головну субстанцію продукту. Значна частка матеріальних витрат у собівартості продукції при значних масштабах сучасного матеріального виробництва визначає високу значимість кожного відсотка збережених матеріалів. Отже, раціональне використання матеріальних ресурсів безпосередньо сприяє зростанню ефективності промислового виробництва. Мета дослідження. Розкрити сутність інтенсифікації використання матеріальних ресурсів промислових підприємств та запропонувати класифікацію джерел і факторів економії матеріалів. Аналіз досліджень та публікацій. В даний час склалися такі умови виробництва, коли подальше економічне зростання переважно на екстенсивній основі використання матеріальних ресурсів стає практично неможливим і економічно неефективним. В тій чи іншій мірі різні аспекти процесу інтенсифікації використання матеріальних ресурсів знайшли відображення в роботах економістів, що розглядають проблеми ефективного використання природних ресурсів [1–8]. Проблема резервів - це проблема можливостей, пов'язаних з максимальним використанням усіх джерел зростання ефективності виробництва. Особливо повне відображення вона отримала в 50 – 60-і роки 64

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

в роботах С. Є. Каменіцер, К. І. Клименко, Г. А. Пруденского, Л. Є. Сиркина-Шкловського та інших. Автори, даючи визначення резервів виробництва, або пов'язують це поняття зі ступенем використання виробничих ресурсів підприємства, або виходять, в першу чергу, з можливостей збільшення обсягів виробництва продукції, що не суперечить, а лише підкреслює ту чи іншу грань проблеми. Постановка завдання. Систематизувати сукупність факторів, що є впливовими на оцінку функціонування економічного механізму промислових підприємств. Результати дослідження. Узагальнюючи існуючі підходи, можна сформулювати, що інтенсифікація використання матеріальних ресурсів означає більш повне використання споживчих властивостей сировини і матеріалів, а також застосування більш економічних, прогресивних їх видів, що в кінцевому результаті проявляється в зниженні витрат матеріальних ресурсів на одиницю корисного ефекту. У цьому визначенні розкривається зміст інтенсифікації та одночасно підкреслюється її орієнтація на досягнення високих кінцевих результатів, що дозволяє встановити економічно виправдану межу збереження, яка в даному випадку визначається, як величина отриманого корисного ефекту. Ефект багатьох матеріалозберігаючих заходів часто проявляється не за місцем їх здійснення, а на кожному етапі життєвого циклу матеріалу. Така ситуація звичайна та пов'язана з підвищенням якості матеріалів і готової продукції, так як ефект від його поліпшення, як правило, виявляється в процесі подальшої обробки матеріалу або експлуатації виробів. З іншого боку, забезпечення економії матеріальних витрат на першому етапі, може призвести до додаткових втрат матеріалів на наступних виробничих стадіях. Так, надмірне зниження матеріалоємності виробів або їх вузлів призводить до погіршення показників надійності, довговічності, що вимагає значних витрати матеріалів та інших коштів на ремонт і виробництво запасних частин. Отже, проблему інтенсифікації використання матеріальних ресурсів необхідно розглядати у відтворювальному аспекті: співставляючи витрати, пов'язані зі зниженням матеріаломісткості, і отриманий ефект у розрахунку на весь життєвий цикл виробництва та використання матеріалу. Такий підхід передбачає комплексне, повне використання корисних властивостей ресурсів на кожному етапі його життєвого циклу. З метою отримання кращого ефекту, при розробці відповідних матеріалозберігаючих заходів необхідно враховувати й те, що вплив економії матеріальних ресурсів на величину витрат суспільної праці неоднаковий на різних стадіях їх переробки. Чим вище ступінь готовності матеріальних ресурсів, тим вагомішим є наслідок зниження їх витрат і тим відчутніші втрати від нераціонального їх використання. Необхідно врахувати й те, що з переходом до якісної, більш високої технології, що базується на системі машин і обладнання нового покоління, інтенсифікація буде здійснюватися не стільки за рахунок прямого скорочення витрат сировини і матеріалів, скільки в міру оновлення складу самої сировини, впровадження у виробництво нових його видів. Крім прямого економічного ефекту, раціональне використання матеріальних ресурсів сприятиме утворенню багаторазового непрямого ефекту внаслідок чого утвориться: 1) скорочення витрат матеріалів на одиницю продукції дозволяє випустити додаткову продукцію з зекономлених матеріалів; 2) економія матеріальних ресурсів, що здійснює істотний вплив на вдосконалення основних народногосподарських пропорцій; 3) заощадження матеріальних ресурсів, яке призводить до значної економії капітальних вкладень; 4) зниження матеріаломісткості за рахунок зменшення фондомісткості виробництва, що сприяє збільшенню випуску готової продукції при незмінних розмірах задіяних основних фондів; 5) зниження матеріаломісткості продукції, яке сприяє заощадженню живої праці в поточному виробничому циклі, а також зростанню суспільної продуктивності праці; 6) раціональне використання матеріальних ресурсів, що має велике значення для формування і охорони навколишнього природного середовища. Інтенсифікація використання матеріальних ресурсів здійснюється як під впливом різних факторів, так і при використанні ряду джерел. Їх систематизація дозволятиме обгрунтувати основні напрямки планування матеріалоспоживання і впливу системи економічних стимулів. Проте в економічній літературі немає єдності у визначенні сутності розглянутих понять, а також в їх класифікації, що виражається, зокрема, в різноманітті вживаних термінів (чинники, шляхи, резерви, джерела, напрями, умови економії матеріальних ресурсів), неоднаковому їх розумінні, відсутності у багатьох дослідженнях чіткого розмежування понять, різному підході до складу елементів класифікації. Тому, перш за все, повинна бути визначена структура класифікації і чітко розмежовані поняття, які входять до неї. На думку автора, в системі підвищення ефективності використання матеріальних ресурсів слід розрізняти резерви, джерела їх утворення та чинники, якими визначаються можливості використання резервів економії. Розуміння процесу інтенсифікації використання матеріальних ресурсів у відтворювальному аспекті передбачає розгляд резервів економії з виділенням їх за стадіями всього циклу створення і споживання матеріалу і готової продукції і по ієрархічних рівнях управління. Такий підхід дозволяє визначити взаємозв'язки, суперечності, пріоритетність і тенденції щодо розвитку джерел і факторів економії з тим, щоб побудувати узгоджену систему стимулів їх реалізації. Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

65

Економічні науки

На наш погляд, використання матеріальних ресурсів та резерви їх економії, можуть бути визначені, як можливості збільшення виходу продукції кінцевого виробничого та невиробничого споживання (з урахуванням її основних споживчих властивостей) з кожної одиниці сировини і матеріалів. Таке визначення передбачає широке тлумачення поняття «резерви», що включає можливості, щодо усунення прямих втрат ресурсів (псування і т.п.), по залученню в обіг не використовуваних матеріалів, а також поліпшення використання споживаних ресурсів, що дозволяє врахувати наявні резерви не тільки в процесі споживання матеріальних ресурсів, але і в процесі їх руху на всіх стадіях відтворювального циклу. Для успішного виявлення і використання резервів необхідно чітко розділити джерела і фактори економії матеріальних ресурсів. В сучасній економічній літературі зустрічається багато визначень поняття «фактор». Від об’єктивно обумовлених факторів, вважають автори [8], треба відрізняти суб’єктивні шляхи впливу на показники, тобто можливі організаційно-технічні заходи, за допомогою яких можна впливати на фактори, що визначають даний показник . Шафранова Г. у своїй роботі [6] вказує на важливе значення, що має класифікація, в якій фактори поділяються на внутрішні та зовнішні. Фактори в економічному аналізі можуть класифікувати за різними ознаками. Так, фактори можуть бути загальними, тобто такими частками, що впливають на ряд показників або, частинами специфічними для даного показника. Узагальнюючий характер багатьох факторів пояснюється зв’язком і взаємною обумовленістю, що існують між окремими показниками. Що стосується джерел економії, то в переважній більшості в класифікацій резервів економії матеріальних ресурсів не виділяється саме поняття, а найчастіше «змішуються» з факторами економії. Тим часом, зміст поняття резервів економії матеріальних ресурсів може бути як би розгорнуто та розкрито і за іншими напрямами, які являють собою джерела економії, а точніше – джерела утворення резервів економії. Чітке розмежування факторів і джерел економії матеріалів дав свого часу Е. Ю. Локшин [5]. Виходячи з позицій Е. Ю. Локшина, слід відзначити, що пропонована система джерел економії не є повною, оскільки не враховуються всі стадії життєвого циклу матеріальних ресурсів, зокрема, можливості скорочення витрат матеріалів при експлуатації готових виробів, а також резерви забезпечення заощадження ресурсів і готової продукції при зберіганні і транспортуванні. Скорочення витрат матеріалів при експлуатації обладнання є важливим джерелом економії матеріальних ресурсів. Маса замінних деталей і вузлів у процесі поточних і капітальних ремонтів дуже значна і часто перевищує первинну масу об'єкта. Розглядаючи процес інтенсифікації використання матеріальних ресурсів у відтворювальному аспекті, варто сформулювати такі основні джерела утворення резервів економії матеріальних ресурсів: зменшення виробничих відходів і втрат; комплексне використання сировини та утилізація відходів; вторинне (багаторазове) використання матеріалів; скорочення потреби матеріалів при експлуатації обладнання; поліпшення збереження ресурсів і готової продукції в процесі їх зберігання і транспортування. Кожне виробниче джерело може бути приведено в дію за допомогою різних засобів, способів, факторів. Наприклад, зменшення технологічних відходів при виробництві виробів на підприємствах легкої промисловості можливо отримати через: високу якість текстильних виробів; застосування маловідходних технологічних процесів; використання сучасного технологічного обладнання; заміни заготовок на інші за формою, які більш наближені до готового виробу тощо. В даний час в економічній літературі подаються різні класифікаційні групи чинників економії матеріальних ресурсів. Більшість економістів виділяє конструкторські фактори – вдосконалення кінематичних схем і форм конструкцій, раціональний вибір конструкційних матеріалів, підвищення надійності та довговічності виробів, встановлення оптимальних запасів міцності вузлів і деталей та ін; технологічні фактори – застосування ресурсозберігаючих технік і технологій, підвищення рівня механізації і автоматизації, зменшення витрат на обробку, вибір заготовок за розмірами і формою, що наближаються до готових деталей, вдосконалення методів розкрою та ін. організаційні фактори – впровадження прогресивних форм матеріально-технічного забезпечення, вдосконалення роботи з нормування витрат і запасів, поліпшення умов складування, зберігання і транспортування, вдосконалення обліку і контролю використання ресурсів та ін. Тому, така сукупність факторів, дозволить забезпечити раціональне використання матеріальних ресурсів та може бути згрупована за такими ознаками (рис. 1): 1) за рівнями управління: а) на рівні національної економіки: вдосконалення структурних зрушень у виробництві та споживанні матеріалів, у складі готової продукції; вдосконалення територіальної структури виробництва, підвищення рівня спеціалізації і концентрації, розширення кооперування і комбінування виробництва; б) на рівні підприємства: конструкторські, технологічні, організаційні, підвищення якості матеріалів і готових виробів; в) нарівні бригади, робочого місця: повторне використання інструментів, зниження втрат, псування, шлюбу, вдосконалення розкрою та ін.; 2) за стадіями життєвого циклу матеріалу: а) видобуток і виробництво сировини і матеріалів: більш повне вилучення корисних компонентів з 66

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

природної сировини, поліпшення якості матеріалів, створення нових прогресивних матеріалів, вдосконалення структури матеріаловиробництва та ін.; б) споживання сировини і матеріалів в якості предметів праці: конструкторські, технологічні, організаційні, підвищення якості готових виробів, організація збору та використання відходів виробництва; в) експлуатація (як речової основи готових об'єктів): фактори, що впливають на уповільнення процесів фізичного зносу, організація збору вторинних матеріальних ресурсів; г) зберігання сировини і матеріалів: прогресивні форми матеріально-технічного забезпечення, раціональна структура поставок сировини, поліпшення умов складування, зберігання та транспортування матеріальних ресурсів; За рівнем управління

ФАКТОРИ

- на народогосподарському рівні; - на рівні підприємства; - на рівні цеху, бригади

За основними етапами життєвого циклу виробу

За стадіями життєвого циклу матеріалів

- виробництво сировини та матеріалів; - використання сировини та матеріалів; - експлуатація; - зберігання сировини та

матеріалів - наукова та технічна підготовка; - виробництво; - зберігання; - експлуатація Рис. 1. Фактори раціонального використання матеріальних ресурсів промислового підприємства

3) за основними етапами життєвого циклу виробу: а) наукова і технічна підготовка виробництва: конструкторські та технологічні фактори; б) виробництво: технологічні, організаційні, підвищення якості матеріалів і виробів; в) зберігання: поліпшення умов складування, зберігання і транспортування готових виробів; г) експлуатація: якість догляду й обслуговування й інші чинники, що визначають витрату матеріалів на ремонт і експлуатацію засобів праці, залучення в обіг вторинних матеріальних ресурсів. Висновки. На думку автора резерви збереження матеріальних ресурсів промислових підприємств можуть бути класифіковано за наступними ознаками (табл. 1):

За формою прояву За терміном використання За факторами використання

За джерелами утворення

Таблиця 1 Класифікація резервів збереження матеріальних ресурсів Резерви збереження матеріальних ресурсів явні приховані поточні на перспективу за рівнем управління за стадіями життєвого циклу матеріалу за основними етапами життєвого циклу виробу зниження вмісту матеріалів в готовому продукті на одиницю корисного ефекту зменшення виробничих втрат комплексне використання сировини та утилізація відходів вторинне (багаторазове) використання матеріалів скорочення потреби матеріалів при експлуатації виробів покращення збереженості ресурсів та готової продукції при зберіганні та транспортуванні Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

67

Економічні науки

Наведена система резервів економії матеріальних ресурсів в більшій мірі відповідає вимогам комплексного підходу до вирішення проблеми ефективного матеріаловикористання. Отже, запропонована така класифікація джерел і факторів у подальшому може бути використана при формуванні системи показників і нормативів матеріаловикористання і покладена в основу планування та стимулювання ефективного використання матеріальних ресурсів. Література 1. Айрапетова А. Г. Формирование системы ресурсосбережения: теоретико-методологические аспекты / А. Г. Айрапетова. – СПб. : Изд-во СПбГУЭФ, 2004. – 345 с.

2. Илышева Н. Н. Финансовое положение и эффективность использования ресурсов предприятия : [монография ] / Н. Н. Илышева. – М. : ЮНИТИ, 2009. – 198 с.

3. Каменик Л. Л. Комплексное регулирование материальных ресурсов : [монография] / Л. Л. Каменик. – СПб. : Изд-во СПбГУЭФ, 2005. – 290 с.

4. Комаров М. А. Ресурсный потенциал экономического роста / М. А. Комаров. – М.: Изд. дом «Путь России», 2002. – 568 с.

5. Локшин Э. Ю. Вопросы экономии материальных ресурсов в промышленности СССР / Э. Ю. Локшин. – М. : Госкомиздат, 1960. – 365 с.

6. Шафранова Г.О. Аналіз фінансової звітності / Г.О.Шафранова // Баланс. – 2000. – № 30, 31, 43.

7. Chernenko A. F. Financial situation and enterprise resource use efficiency: monograph / A. F. Chernenko. – M. : Finance and statistics, 2009. – 207 p.

8. Тимофєєв В.О. Визначення факторів і напрямів оцінки функціонування господарського механізму промислових підприємств / В.О. Тимофєєв, Ю.В. Овсюченко // Економіка та управління підприємствами машинобудівної галузі: Проблеми теорії та практики. – 2008. – № 3 (3). – с. 136–145. Надійшла 16.08.2011

УДК 331.522.4.009.12 О. П. ПОДРА Хмельницький національний університет

ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ В СИСТЕМІ РОЗВИТКУ ЛЮДСЬКОГО КАПІТАЛУ Обґрунтовано необхідність формування та розвитку людського капіталу як детермінанти національної конкурентоспроможності, проведено аналіз основних показників оцінки рівня та умов його відтворення. Визначено значення розвитку людського капіталу для виходу з економічної кризи та подолання її наслідків This article represents necessity of human capital formation and development as a major factor of national competitiveness, analysis of main indicators of level evaluation and development conditions of human capital is conducted. The necessity of human capital development for overcoming economic crisis and its consequences is defined Ключові слова: людський капітал, конкурентоспроможність, людський розвиток, індекс людського розвитку.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв'язок з важливими науковими та практичними завданнями. В умовах глобалізації світогосподарських процесів та посилення міжнародної конкуренції особливої актуальності набуває людський капітал, який виступає детермінантою економічного зростання та забезпечення високої конкурентоспроможності держави. Конкурентоспроможність визначається здатністю країни конкурувати з іншими економічними системами та утримувати стійкі позиції на світових ринках, вирішувати проблеми соціально-економічного характеру та забезпечувати високий рівень якості життя населення, товарів і послуг на основі постійного підвищення продуктивності праці та інноваційних змін. Важливою умовою економічного розвитку та підвищення конкурентоспроможності національної економіки в інформаційну епоху виступає створення, накопичення та ефективне використання людського капіталу, який на відміну від природних та фінансових ресурсів є невичерпним, і в ході здійснення інвестицій примножується та забезпечує додаткові ефекти. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблеми конкурентоспроможності національної економіки досліджені у працях М. Портера, В. Гейця, Я. Близнюк, М. Згуровського. Дослідження людського капіталу як складової конкурентоспроможності та економічного зростання здійснили фундатори сучасної теорії людського капіталу: Т. Шульц і Г. Беккер, а також Б. Вейсброд, Дж. Мінсер, Д. Хансен, Дж. Кендрик та інші. Необхідно зазначити, що дослідженню концепції людського капіталу значну увагу приділяють вітчизняні вчені, серед яких О. Грішнова, В. Антонюк, Л. Семів, С. Вовканич, В. Куценко, У. Садова, М. Ніколайчук, Г. Євтушенко та інші. Однак, динамічні зміни механізму розвитку людського капіталу вимагають здійснення подальшого дослідження із врахуванням новітніх умов становлення інформаційного суспільства.

68

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

Невирішені частини проблеми. Незважаючи на наявні наукові здобутки теорії людського капіталу, висвітлення проблем його формування, розвитку, нагромадження та відтворення в умовах впливу світової фінансової кризи залишається недостатньо вивченим. Актуальною залишається розробка шляхів підвищення національної конкурентоспроможності на основі розвитку людського капіталу, особливого інтелектуального потенціалу – найдорожчого капіталу постіндустріального суспільства. Постановка задачі. З огляду на існуючі невирішені частини даної наукової проблеми, необхідно дослідити вагомість людського капіталу у системі визначення національної конкурентоспроможності та економічного зростання, встановити необхідність його розвитку та нагромадження для виходу з економічної кризи, подолання її наслідків. Основний матеріал дослідження. Становлення постіндустріальної економічної системи пов'язане із збільшенням обсягів національного людського капіталу, інформаційних технологій та інноваційного розвитку. Однак, вплив світової фінансової кризи негативно позначився на рівні конкурентоспроможності вітчизняної економіки і людського капіталу зокрема. Скорочення обсягів міжнародної торгівлі та інвестицій призвело до зменшення попиту на експортну продукцію та спричинило девальвацію національної валюти, послаблення стабільності фінансової системи, скорочення масштабів виробництва і споживчого попиту. Всі ці чинники негативно впливають на конкурентоспроможність національної економіки, яка визначає її продуктивність, а отже рівень добробуту, норму прибутку та інвестицій [1, с. 7-8], і як наслідок на обсяги інвестування людського капіталу, оскільки рівень його розвитку і нагромадження залежить від економічного становища держави, високий дохід забезпечує додаткові вкладення в освіту та покращення фізіологічного стану, що, в свою чергу, призводить до ефективнішої реалізації людського капіталу в економічні діяльності, а отже, до зростання економіки та підвищення рівня зайнятості. Таким чином, для виходу з економічної кризи, покращення добробуту громадян, та збільшення інвестицій в людський капітал, необхідні умови для підвищення конкурентоспроможності національної економіки. За даними "Звіту про глобальну конкурентоспроможність 2010-2011" (Global Competitiveness Report), опублікованого Всесвітнім економічним форумом, оцінка рейтингу конкурентоспроможності економіки України серед 139 країн знизилась на 7 позицій порівняно із попереднім роком. Країна посіла 89 місце у глобальному рейтингу з індексом 3,9, який нижче середньосвітового 4,18, що, в першу чергу, викликано негативними наслідками світової фінансової кризи та погіршенням позицій за 9 з 12 складових індексу [2, с. 334]. Україну випередили Естонія (4,61), Чехія (4,57), Польща (4,51), Литва (4,38), Російська Федерація (4,24). Очолює рейтинг Швейцарія (5,63), головною перевагою якої є висока здатність до інновацій та висока бізнесова культура. Другу позицію зайняла Швеція (5,56), найбільшою перевагою якої є ефективні та прозорі суспільні інститути [2]. США продовжують своє падіння, опинившись на 4-му місці через проблеми, які спостерігаються вже два роки внаслідок зростання макроекономічних дисбалансів, пов’язаних зі значним рівнем бюджетного дефіциту (табл. 1). Таблиця 1 Рейтинг глобальної конкурентоспроможності за 2010-2011 рр. Рейтинг країн за ІГК

Україна

Зміна позиції

Швейцарія

Швеція

США

Польща

Грузія

Місце країн за ІГК

89

-7

1

2

4

39

93

Значення ІГК

3,9

-0,05

5,63

5,56

4,9

4,51

3,8

Складові ІГК 134 -14

7

2

40

54

69

2 група: Інфраструктура

68

+10

6

10

15

72

73

1 група: Інститути 3 група: Макроекономічна стабільність

132

-26

5

14

87

61

130

4 група: Охорона здоров'я та початкова освіта

66

+2

7

18

42

39

73

5 група: Вища та професійна освіта 6 група: Ефективність товарних ринків 7 група: Ефективність ринку праці 8 група: Розвиненість фінансового ринку 9 група: Технологічна готовність 10 група: Обсяг ринку 11 група: Конкурентоспроможність бізнесу

46 129 54 119 83 38 100

0 -20 -5 -13 -3 -9 -9

4 4 2 8 7 36 4

2 5 18 13 1 34 2

9 26 4 31 17 1 8

26 45 53 32 47 21 50

90 64 31 108 98 107 111

12 група: Інновативність

63

-1

2

5

1

54

125

Ситуація з інституційним розвитком була найгіршою. За цим показником Україна опинилась майже наприкінці рейтингу 134 із 139. Другим найгіршим результатом серед 12 складових ІГК є погіршення макроекономічної ситуації аж на 26 позицій порівняно із 2009 р. При цьому значний негативний внесок спричинило погіршення ситуації у сфері державних фінансів (дефіцит бюджету – 134 місце або погіршення на 66 позицій та державний борг – 52 місце або погіршення на 25 позицій) та рівень національних Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

69

Економічні науки

заощаджень (96 місце або погіршення на 24 позиції). Традиційно низьку оцінку отримала ситуація з інфляцією в Україні (134 місце) [2, с. 335]. Подальше зниження рівня конкурентоспроможності вітчизняної економіки носить загрозливий характер та вимагає покращення соціально-економічної ситуації, збільшення вартості людського капіталу. В іншому випадку зростання безробіття призведе до загострення гуманітарного розвитку, зростання бідності, невідповідності систем освіти та соціального захисту поточній ситуації. Отже, для виходу з кризи необхідно задіяти інструменти стабілізації фінансової системи, сприяння підвищенню споживчого попиту на основі зростання зайнятості та збільшення сукупного доходу, інвестицій в людський капітал. Людський капітал втілений в досягненнях науки, освіти, медицини, інформаційних технологій, знаннях, професійному досвіді, збільшує економічні ефекти за рахунок реалізації інформаційної та інтелектуальної складових, виступає складовою інноваційного та соціального розвитку держави, є передумовою формування інформаційної економіки та економіки знань. В сучасних умовах нерівності серед країн у забезпеченості природними та фінансовими ресурсами на перший план виходить глобалізація та інтеграція людського капіталу. О. А. Шевчук розуміє під глобалізацією людського капіталу його зростаючу роль в масштабах світового ринку, водночас інтеграція – це пристосування окремої країни до міжнародних стандартів розвитку людського капіталу [3], а показником, що відображає особливості його формування та розвитку вважається Індекс людського розвитку (ІЛР), який є узагальненим показником, що складається із трьох основних індексів, що відображають рівень розвитку людського потенціалу: рівень очікуваної тривалості життя при народженні, відображає стан здоров’я та умови проживання населення; рівень освіченості вимірюється за допомогою рівня освіченості дорослого населення і сукупної кількості учнів у системі початкової, середньої, професійної і вищої освіти; рівень життя, який визначається обсягом ВВП на душу населення, відображає рівень добробуту населення. За даними звіту ООН з людського розвитку за 2010 р. "Справжнє багатство народів: шляхи до людського розвитку", у якому досліджуються досягнення у галузі охорони здоров`я, освіти та доходів починаючи з 1970 року, охоплюючи 135 країн, у яких існують порівняльні дані, що становить 95% населення світу та опубліковано новий рейтинг Індексу людського розвитку для 169-и країн [4]. Водночас звіт був доповнений трьома новими показниками, що не входили до визначення ІЛР раніше, які відображають нерівність розвитку як в середині країн так і між ними, нерівність прав та можливостей жінок і чоловіків, а також розповсюдженість крайньої багатовимірної бідності в країнах: - ІЛР, скоригований на нерівність – розглядається через призму нерівності розвитку з урахуванням відмінностей у доходах, сфері охорони здоров’я та освіті; - Індекс гендерної рівності – новий показник вимірювання гендерної нерівності, який бере до уваги рівень материнської смертності та присутність жінок у парламенті; - Багатовимірний індекс бідності (БІБ) – багатовимірний показник бідності, який оцінює бідність, не лише з огляду на рівень прибутків, а й враховує численні фактори на рівні домашніх господарств – від основних життєвих стандартів до доступу до шкільної освіти, чистої води і медичної допомоги. Більше 1,7 млрд людей – третина населення у 104 країнах, для яких обрахований БІБ – живуть у багатовимірній бідності, це більше ніж 1,3 млрд, що живуть на менше ніж $ 1,25 долар на день [5]. Рейтинг за ІЛК очолюють такі країни як Норвегія, Австралія, Нова Зеландія, Сполучені Штати Америки, Ірландія, Ліхтенштейн, Нідерланди, Канада, Швеція та Німеччина (табл. 2). Таблиця 2 Індекс розвитку людського потенціалу скоригований на нерівність 2010 р. [4, с. 152-155] № з/п

Країна за ІЛР

1.

2.

Норвегія Австралія

4.

9.

Значення ІЛР

Значення ІЛР скоригованого на нерівність

Скорегований індекс очікуваної тривалості життя

Індекс освіти скоригований на нерівність

Індекс доходу скоригований на нерівність

Країни з дуже високим рівнем розвитку людського потенціалу 0,938 0,876 0,927

0,919

0,788

США Швеція

0,937 0,902 0,885

0,982 0,863 0,825

0,702 0,667 0,726

44.

Литва

0,783

0,864 0,934 0,799 0,886 0,824 0,934 Країни з високим рівнем розвитку людського потенціалу 0,693 0,752

0,804

0,551

61.

69.

Білорусь Україна

0,732 0,710

0,683 0,795

0,599 0,509

87.

89.

92.

Туркменістан Китай Таїланд

0,669 0,663 0,654

0,647 0,453 0,491

0,355 0,412 0,396

128.

169.

Кенія Зімбабве

0,470 0,140

0,664 0,716 0,652 0,685 Країни з середнім розвитку людського потенціалу 0,493 0,520 0,511 0,714 0,516 0,706 Країни з низьким рівнем розвитку людського потенціалу 0,320 0,354 0,098 0,281

0,369 0,416

0,252 0,008

70

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

Для України ІЛР у 2010 році становив 0,71, що вказує на відношення до категорії високо розвинутих країн і 69 місце з 169 держав. Водночас, за період з 1990 до 2010 рр. очікувана тривалість життя при народженні в Україні зменшилася приблизно на 1 рік, середня тривалість навчання зросла більш ніж на 2 роки, очікувана тривалість навчання збільшилася більш ніж на 2 роки. ВНД на душу населення в Україні за цей період зменшився на 27 % [5]. Низька якість життя, соціального забезпечення, недостатнього фінансування системи освіти та охорони здоров’я призводить до депопуляції населення та значних втрат людського капіталу в результаті погіршення його якісних характеристик і зростання трудової еміграції. Як наслідок, відбувається знецінення людського потенціалу, неможливість його перетворення на капітал, скорочення продуктивності праці. Водночас значення ІЛР України за 2010 р. скоригованого на нерівність становить 0,652 або нижче на 8 % порівняно із звичайним ІЛР. У "сусідів" України за ІЛР, Казахстану та Російської Федерації, втрата через нерівність становить відповідно 14 і 12 % [5] Відповідно до оцінки індексу гендерної нерівності (ІГН) в Україні жінки мають 8 % місць у парламенті, 92 % дорослих жінок мають середню або вищу освіту (порівняно з 96 % чоловіків). Частка участі жінок у ринку праці становить 62 %, тоді як аналогічний показник у чоловіків – 73 %. У результаті значення ІГН для України становить 0,463, що ставить її за даними за 2008 рік на 44 місце серед 138 країн. До гендерно-рівноправних країн належать Нідерланди з найкращим показником 0,174, Данія – 0,209, Швеція – 0,212, Швейцарія – 0,228 (звіт) [4, c. 156]. Багатовимірний індекс бідності (БІБ): в Україні від багатовимірних депривацій (неможливості реалізувати свої потреби через відсутність доступу до матеріальних благ) потерпає 2 % населення, а ще 1 % є вразливим до таких депривацій. Розмах (інтенсивність) депривації в Україні, що є середнім відсотком депривацій, яких зазнають люди у стані багатовимірної бідності, становить 36 відсотків. БІБ, що є часткою населення, котре є багатовимірно бідним, скоригований на інтенсивність депривацій, становить 0,008. "Сусіди" України за ІЛР, Казахстан і Російська Федерація, мають БІБ відповідно 0,002 і 0,005 [5]. Серед основних компонентів ІЛР найбільше Україна відстає за індексом рівня життя населення. Згідно із даними звіту ВНД на душу населення за паритетом купівельної спроможності становив 6535 дол. США або майже в 9 разів менше, ніж у Норвегії 58810 дол. США, 6 разів менше, ніж Австралії – 38692 дол. США і в 2,7 рази менше, ніж у Польщі – 17803 дол. США [4, c. 143]. Про низький рівень життя також свідчать показники багатовимірного індексу бідності та показники сприйняття індивідуального добробуту (табл. 3). Таблиця 3 Показники багатовимірного індексу бідності та показники сприйняття індивідуального добробуту [4, c. 161, c. 176] Показники БІБ 2000-2008 рр. Населення як мінімум з одним видом гострої депривації

Населення в зоні ризику багатовимірної бідності (%)

освіта (%)

здоров’я (%)

рівень життя (%)

0,003

3,8

0,1

4,5

0,0

-

48. Латвія

0,001

1,3

0,1

1,6

1,1

5,9

69. Україна

0,008

1,2

6,2

2,1

0,2

19,5

Рейтинг країн за ІЛР

БІБ (%)

36. Угорщина

Національний рівень бідності

Показники сприйняття індивідуального добробуту 2006-2009 рр.

Рейтинг країн за ІЛР

Загальна задоволеність життям, всього (0 − найнезадоволеніші, 10найзадоволеніші)

2. Австралія

Задоволеність розмірами власного добробуту Робота (% задоволених працюючих респондентів)

Власне здоров’я (% загальної кількості задоволених респондентів)

Рівень життя (% загальної кількості задоволених респондентів)

7,9

91

82

85

18. Бельгія

7,3

89

88

84

36. Угорщина

5,7

83

69

43

48. Латвія

5,4

79

63

33

69. Україна

5,3

71

55

23

За показниками БІБ можемо зробити висновок, що найбільший відсоток населення страждає від неможливості отримати освіту – 6,2 % та необхідного рівня медичного обслуговування – 2,1 %. За даними Звіту показник національного рівня бідності складає 19,5 %, це майже кожен п’ятий українець. Такий стан Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

71

Економічні науки

справ вказує на неможливість здійснення інвестицій в людський потенціал у результаті задоволення поточних матеріальних потреб, що у майбутньому може призвести до великої кількості неконкурентоспроможних, низькоякісних людських ресурсів на ринку праці і вимагатиме значних матеріальних засобів суб’єктів господарювання і держави на покращення ситуації. Про низький рівень життя та соціального забезпечення свідчать показники сприяння індивідуального добробуту, відповідно до яких лише половина респондентів задоволена власним життям, найменша кількість задоволених респондентів за показником рівня життя, а найбільша – роботою. До негативних аспектів розвитку людського потенціалу в Україні відноситься низький рівень можливості прожити довге і здорове життя, за даними Звіту, середня тривалість життя в Україні знизилася з 71 року у 1970 р. до 69 у 2010; у сусідній Російській Федерації − з 69 років до 67; у Білорусі – з 71 року до 70. Така ситуація пов’язана із низьким рівнем фінансування, як свідчать статистичні дані Звіту, витрати на охорону здоров’я на душу населення за паритетом купівельної спроможності становили в Україні 475 дол. США, в той час як в Норвегії 4763, Росії – 797, Польщі – 1035, Чехії 1626 тощо [4, c. 197-198]. Найкращі позиції в структурі ІЛР займає індекс освіченості населення, зокрема рівень грамотності дорослого населення становить 99,7 %, водночас позитивне значення для формування конкурентоспроможного людського потенціалу має високий коефіцієнт охоплення вищою освітою населення старшого шкільного віку – 79,4 % [4, с. 193]. На жаль, високий рівень освіченості населення не може забезпечити належну реалізацію людського капіталу на ринку праці, підвищення продуктивності та прибутковості у зв’язку зі структурними змінами в економіці, спровокованими світовою фінансовою кризою. Як наслідок, спостерігаємо високий рівень безробіття 14,6 % серед носіїв людського капіталу з середньою чи вищою освітою [4, c. 189]. Висновки та перспективи подальшого дослідження. З проведеного дослідження міжнародних рейтингів можна зробити висновок, що створенню та нагромадженню людського капіталу в сучасних умовах заважає високий рівень бідності, неможливість отримати доступний і якісний рівень освіти та медичного обслуговування, неконкурентна заробітна плата, низький рівень розвитку соціальної інфраструктури та системи зайнятості. Для покращення конкурентоспроможності через людський капітал необхідно: - створити належні умови збереження та розвитку потенціалу здоров’я та освіти; - поступово підвищувати рівень фінансування людського капіталу до рівня групи країн з дуже високим рівнем розвитку людського потенціалу; - стимулювати створення робочих місць на основі інтелектуалізації через запровадження системи навчання протягом всього життя; - підвищувати рівень доходів населення з метою збільшення індивідуальних інвестицій в людський капітал. Збільшення інвестицій в галузі продукування людського капіталу сприятиме економічному зростанню, підвищенню продуктивності, переходу до інноваційно-технологічного розвитку, подоланню бідності. Саме ці заходи сприятимуть виходу економіки з кризи та подоланню її наслідків. Розробки напрямів підвищення конкурентоспроможності людського капіталу на основі стабілізації фінансово-економічної ситуації, зростання сукупних доходів та обсягів інвестицій в людський капітал є актуальними темами подальших досліджень. Література 1. Звіт про конкурентоспроможність України 2010. Назустріч економічному зростанню та процвітанню. – Фонд «Ефективне Управління» у співробітництві зi Всесвітнім економічним форумом, 2010.

– 162 с.

2. The Global Competitiveness Report 2010–2011 : [звіт / за ред. К. Шваба (Klaus Schwab)]. – World Economic Forum within the framework of the Centre for Global Competitiveness and Performance 2010. – 516 с.

3. Шевчук О.А. Людський капітал в умовах глобалізації / О. А. Шевчук // Ринок праці та зайнятість населення. – 2009. – № 4. – С. 37− 40.

4. Доклад о развитии человека 2010. Реальное богатство народов: пути к развитию человека. – Опубликовано для Программы развития Организации Объединенных Наций (ПРООН). – Изд-во «Весь Мир», 2010. – 244 c.

5. Звіт з людського розвитку 2010 року: за індексом людського розвитку Україна займає 69-ту позицію з 169 країн [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.un.org.ua/ua/informationcentre/news/1243 (дата звернення 10.05.2011) Надійшла 10.08.2011

72

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

УДК 366 (477) О. В. МАРУНЧАК Національний університет ДПС України

Я. В. ПОЛІНСЬКА Філія НУ ДПС України

РОЛЬ БЮДЖЕТУ В ЗАБЕЗПЕЧЕННІ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ РЕГІОНУ ТА ЙОГО ВПЛИВ НА ФОРМУВАННЯ ПОДАТКОВОГО ПОТЕНЦІАЛУ Висвітлено питання стосовно ролі бюджетів в забезпеченні соціально-економічного розвитку регіону та їх вплив на формування податкового потенціалу в сучасних умовах розвитку податкової системи України. Основна увага приділяється концептуальним підходам досліджень, насамперед, соціально-економічній суті бюджету, його ролі в здійсненні соціальноекономічних процесів в регіоні та їх впливу на формування податкового потенціалу: виконання соціально-економічних та політичних завдань, реалізація заходів з управління регіоном та визначення основних напрямків впливу на забезпечення достатнього обсягу податкових надходжень. Наведено аналіз результатів досліджень вітчизняних та зарубіжних учених з питань окремих елементів бюджету утворення, та проведено аналіз сплати податків до бюджетів всіх рівнів по Хмельницькій області.

Questions in relation to the role of budgets in providing of socio-economic development of region and their influence are reflected on forming of tax potential in the modern terms of development of the tax system of Ukraine. Basic attention is spared to conceptual approaches of researches first of all of socio-economic essence of budget, his role in realization socially - economic processes in a region and their influence on forming of tax potential : implementation of socio-economic and political tasks, realization of measures on a management a region and determination of basic directions of influence on providing of sufficient volume of tax receivabless. An analysis over of results of researches of home and foreign scientists is brought on questions the separate ingredients of budget of education, and an analysis is conducted tax payment to the budgets of all levels on the Khmelnytsk area. Ключові слова: бюджет, бюджетний процес, податковий потенціал, податки, податкове надходження, державний бюджет, місцевий бюджет.

Вступ. В умовах ринкової економіки перед податковою системою постають пріоритети забезпечення достатнього обсягу податкових надходжень до бюджетів усіх рівнів та гарантій громадянам достатнього життєвого рівня. Шляхом таких фінансових важелів, як податки, державні інвестиції, бюджетні кредити, створюються передумови для впливу держави на різні сторони господарювання, сприяючи прискореному оновленню основних виробничих фондів, розвитку АПК, непросфери, інфраструктури, фінансування науки, охорони здоров’я, удосконалення державної системи підготовки перепідготовки кадрів, розвитку структури робочих місць. Але в умовах фінансової кризи, що охопила національну економіку, виникає необхідність перегляду механізмів фінансового регулювання економічних процесів у суспільстві. Насамперед, це стосується податкових механізмів, недосконалість яких в умовах кризи зумовлює найбільш негативні наслідки в бюджетній системі держави в цілому. Тому мета дослідження полягає в дослідженні насамперед соціально-економічної суті бюджету, його ролі в здійсненні соціально-економічних процесів в регіоні та їх впливу на формування податкового потенціалу: виконанні соціально-економічних та політичних завдань, реалізації заходів з управління регіоном та визначенні основних напрямків впливу на забезпечення достатнього обсягу податкових надходжень. Все сказане вище зумовлює актуальність теми даної статті. Аналіз літературних джерел. Розгляд даної теми спостерігається також у наукових працях західних теоретиків державних фінансів де бюджет і бюджетний процес описуються з позицій ринкових відносин. За допомогою бюджету здійснюються мінові акти купівлі – продажу за схемою «податки – блага». Тобто через бюджет здійснюється мінова угода між державою та приватними особами, де податки є формою залучення коштів і участі населення у фінансуванні потрібних йому затрат. Також з точки зору О.Д. Василенка, бюджет, будучи дуже складним і багатогранним явищем, повинен розглядатися з декількох сторін: як ланка економіки,як централізований фонд фінансових ресурсів, і як одна з ланок соціально-економічного сектору економіки. Тому ми і пропонуємо в даній роботі детальніше розглянути саме бюджет зі сторони соціально-економічного значення в контексті формування податкового потенціалу в цілому . Але так як наша тема має пряме відношення до формування податкового потенціалу регіону, то було б доречно зазначити, що вагомий внесок зробили такі свидатні діячі, як Ткаченко Н.М., Пушкар М.С., Подєрьогін А.М., Голов С.Ф., Сердюк В.М. та інші виклавши свої думки та пропозиції на тему податків. Внаслідок цього ми можемо сказатии що, реальна податкова система, як і цілісне явище, розкривається через сукупність відносно простих визначень, кожне з яких характеризує цю систему однобічно, і лише всі разом вони створюють певне уявлення про неї, оскільки описують не лише її структурні елементи (підсистеми), а й зв’язки між ними [3]. Також помітний внесок у теорію «податкового Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

73

Економічні науки

потенціалу регіону» зробили російські вчені Л.І. Абалкіна, В. Балікоєва, Н. Іванова, Т. Юткіна, А.Коломієць, А. Новікова та ін. [2, 4] Вони визначають податковий потенціал регіону як максимально можливу суму надходжень податків і зборів в умовах діючого податкового законодавства [2, 4]; або як максимально можливий обсяг податкових доходів, отриманий при оптимальному використанні всіх наявних у рамках території ресурсів [2, 4]; або як максимальну суму податків, що може бути зібрана з території без руйнування її виробничого потенціалу [2, 4]. Постановка проблеми. Історичний досвід світової економіки підтверджує, що становлення економічно – соціальної сутності бюджету пройшло довгий шлях. Бюджет, з погляду держави, є загальним фінансовим законом, на якому будується розпис доходів і видатків держави тому бюджет переобтяжений великою кількістю видатків, які традиційно перейшли з бюджету колишнього СССР, тобто ті з них, що були зумовлені всеосяжним перенесенням фінансового забезпечення здійснюваних витрат на плечі держави (видатки на розвиток економіки).В умовах функціонування ринку такі витрати не завжди раціональні, доцільні й постійно потребують зростання податкового тиску, передусім, на виробничі структури. Тут має бути зрозуміло – держава може витрачати лише ті кошти, які мобілізує за допомогою податків, що є основним джерелом бюджетних надходжень. На шляху практичного вирішення завдання досягнення оптимального рівня податкового навантаження необхідним є вирішення питання способу виміру його величини, оцінки рівня податкового навантаження на економіку в цілому і окремих платників, що в сукупності повинне створити наукову основу для відповіді на питання, в якому напрямку повинне змінюватися податкове навантаження, щоб не допустити невиконання покладених на державу суспільно необхідних функцій і гальмування підприємницької ініціативи або погіршення платоспроможності платників. Аналізуючи надходження податків та зборів по Хмельницькій області зокрема, протягом 2010 року податковою службою області зібрано до бюджетів усіх рівнів податків та платежів, які контролюються органами податкової служби, на загальну суму 1857,5 млн грн, що складає 101,6% від фактичних надходжень аналогічного періоду 2009 року. У тому числі до державного бюджету забезпечено надходження у сумі 721,7 млн. грн (рис. 1) (темп росту до аналогічного періоду минулого року складає 85,39%), до місцевого бюджету області – 1135,8 млн грн. (темп росту складає 115,5%). Приріст надходжень до загального фонду державного бюджету забезпечено у більшості районів області[6].

721,7 1135,8

місцевий млн.грн

державний млн.грн.

Рис. 1. Інформація про наповнення бюджетів усіх рівнів податків та платежів 2010 року

Досягнуто позитивної динаміки зростання надходжень по податку на додану вартість − 100,6%, порівняно з минулим роком додатково надійшло 2,4 млн. грн. А також на рисунку 2 зображено вплив податків на бюджет регіону за 2010 р., тому ми ще раз можемо прослідкувати найбільше наповнення бюджету шляхом оподаткування. Забезпечено виконання основних джерел загального фонду місцевого бюджету і, насамперед, основного бюджетно формуючого податку місцевого бюджету – податку з доходів фізичних осіб, питома вага якого в дохідній частині місцевого бюджету звітного періоду поточного року становить понад 74%. У звітному періоді до місцевого бюджету надійшло 843,2 млн. грн. податку з доходів фізичних осіб, доведені бюджетні показники при цьому перевищені на 2%. Забезпечено також виконання бюджетних призначень по платі за землю – на 109% (темп росту − 119%), по місцевих податках – на 103% (темп росту – майже 103%), єдиному податку – на 109% (темп росту – понад 108%), по платі за ліцензії на деякі види господарської діяльності – на понад 107% (темп росту – більше 103%) тощо (рис. 2). Тому за підсумками роботи протягом 2010 року податківцям області вдалося зберегти позитивну динаміку зростання бюджетних надходжень. Виходячи з вище сказаного можна стверджувати, що аналіз 74

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

податкового навантаження є доволі актуальним питанням для економіки України на сучасному етапі розвитку, адже показник податкового навантаження є основним критерієм ефективності бюджетної системи країни. Цілком очевидно, що надмірне податкове навантаження поряд із загальною економічною кризою стимулюватиме зростання тінізації економіки, відтоку національних капіталів за кордон, зниженням ділової активності суб'єктів господарювання.

110 108 106 104 2010

102

2009 100 98 96 94 пдв

єдиний податок

земельний податок

місцеві податки

плата за ліцензії

Рис. 2. Динаміка надходження податків та зборів до бюджетів

За недостатнього рівня податкового навантаження державний бюджет недоотримає кошти, а тому уряд держави не буде в змозі ефективно та в повному обсязі виконувати свої функції. Забезпечити розвиток податкового потенціалу оптимальним рівнем податкового навантаження – одне з першочергових завдань податкової системи кожної країни. Так як засвідчив податковий досвід і головний принцип оподаткування: «Не можна різати курку, що несе золоті яйця». Які б великі не були потреби у фінансових ресурсах для покриття витрат, податки не повинні підривати зацікавленість платників податків у провадженні своєї діяльності. Отож підсумувавши все вище сказане можна стверджувати, що виконуючи функцію наповнення бюджету та оптимального перерозподілу доходів, податкова система тим самим грає важливу роль у фінансовій та соціальній стабільності держави. Висновок. Динамічне зростання економіки будь-якої країни визначається ступенем соціальноекономічного розвитку її територіальних одиниць. Безперечним є той факт, що економічна, соціальна, політична, культурна та інші сфери життєдіяльності людей зосереджені саме у містах. Тому побудова ефективної стратегії соціально-економічного розвитку регіону набуває першочергового значення в контексті забезпечення сталого розвитку суспільства в цілому. Однією з головних умов досягнення поставлених стратегічних цілей муніципального розвитку особливо в посткризовий період є комплексне дослідження, адекватне формування та ефективний розподіл фінансових ресурсі регіону. Підтвердженням цього є і активний розвиток протягом останніх десятиліть процесів бюджетної децентралізації у розвинених країнах світу та поява тенденцій щодо підвищення автономії органів місцевої влади у регіонах, що розвиваються. Отже, ефективне функціонування бюджетної системи в умовах ринкової економіки забезпечується за допомогою таких фінансових важелів, як податки, інвестиції, кредити, бюджетне фінансування. У ринковій економіці податки потрібно використовувати не лише як джерело доходів бюджету, а й як невід'ємний і безпосередній структурний елемент фінансового регулювання економіки. Це багато в чому залежить від податкової політики, яку провадить уряд країни. Лише при раціональному використанні кожного із зазначених важелів створюються передумови для впливу держави на різні сторони соціальноекономічного розвитку країни при формуванні бюджету як невід’ємної частки податкового потенціалу. Література 1. Податковий Кодекс України від 2 грудня 2010 р. № 2755-VI 2. Каламбет С.В. Податковий потенціал: теорія, практика, управління / Каламбет С.В. – Дніпропетровськ, 2001. − 304 с.

3. Кириленко О.П. Місцеві бюджети України (історіяВ, теорія, практика) / Кириленко О.П . — К. : НІОС, 2000. Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

75

Економічні науки

4. Мірчев О.В. Податковий потенціал регіонів / О.В. Мірчев // Науковий вісник Національної академії ДПС України.− 2003.− № 4(22). – С. 86 – 90.

5. Олійник О. В. Податкова система : навч. посібник / О. В. Олійник, І. В. Філон. – К. : Центр навчальної літератури, 2006. – 456 с.

6. Офіційний веб-сайт Державної податкової адміністрації України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : htt / / www . sta .gov.ua. Надійшла 10.08.2011

УДК 338.242.2 Л. В. БОНДАРЧУК, О. В. ДРЕЙ Вінницький торговельно-економічний інститут КНТУ

АНАЛІЗ ЗОВНІШНЬОГО ТА ВНУТРІШНЬОГО СЕРЕДОВИЩА ПІДПРИЄМСТВА РЕСТОРАННОЇ ГАЛУЗІ В статті представлено результати аналізу зовнішнього та внутрішнього середовища організації. Найбільш детально розглянуті проблеми внутрішнього середовища та формування системи активізації його елементів в умовах економічної кризи.

This article contains the results of research on internal and external environment of the organization. By considering the integral evaluation of external and internal environment and provides algorithms for identifying factors enhance the internal environment during the economic crisis. Ключові слова: внутрішнє середовище, зовнішнє середовище, фактори активізації, економічна криза, механізм активізації.

Актуальність теми дослідження підтверджується потребою постійного аналізу внутрішнього та зовнішнього середовища організації, зокрема підприємства. Якщо говорити про підприємство ресторанного типу, на основі якого були виконані дослідження, то воно має свої особливості. Крім того, в кризовий період потрібно знаходити нові форми діяльності, обслуговування та роботи з персоналом. З метою дослідження питання щодо складу чинників внутрішнього та зовнішнього середовища, їх впливу на ефективність управління підприємством вивчені праці таких авторів, як Р.З. Вечерковські, О.С. Віханський, Й.С. Завадський, П.В. Журавльов, І.І. Мазур, А.І. Наумов, Н.Г. Ольдерогге, Г.В. Осовська, О.А. Осовський, З.П. Румянцева, Р.С. Сегедов, В.Д. Шапіро, В.Г. Янчевський та ін [1–3]. Аналіз праць зазначених авторів показав, що в управлінській науці на сьогоднішній день розглядається багато різноманітних чинників, що впливають на ефективність управління підприємством. Однак однозначності в поглядах щодо їх складу серед різних авторів не існує. Крім того, потрібно виявити взаємозв’язок між внутрішніми та зовнішніми факторами та сформувати алгоритми їх активізації. Метою статті є виявлення чинників внутрішнього середовища та розгляд особливостей активізації факторів внутрішнього середовища для підприємства ресторанного типу. Для того, щоб визначити та реалізувати стратегію поведінки організації, керівництво повинно мати поглиблене уявлення як про внутрішнє середовище організації, її потенціал та тенденції розвитку, так і про тенденції розвитку зовнішнього середовища. Зовнішнє середовище організації є джерелом одержання організацією ресурсів, необхідних для її існування. Під зовнішнім середовищем організації розуміють сукупність елементів, що оточують її та справляють на її діяльність суттєвий вплив. Аналіз зовнішнього середовища організації передбачає аналіз її мікрооточення (безпосереднього оточення) та макрооточення (опосередкованого оточення) [1]. До макрооточення належать фактори, які можуть не справляти безпосереднього та негайного впливу на ефективність та стійкість функціонування організації, але які все одно мають певний (опосередкований) вплив на неї. Аналіз макрооточення має містити дослідження міжнародних факторів (воєнні конфлікти, економічні кризи), політичних процесів у країні, правового регулювання, стану економіки, рівня науковотехнічного та технологічного розвитку суспільства, соціальної та культурної складових суспільства, стану навколишнього середовища тощо. Розглянемо, як приклад, необхідність дослідження деяких з наведених вище факторів макрооточення. Економічні фактори. Економічні фактори необхідно постійно відстежувати, тому що дослідження стану економіки дає змогу з’ясувати, як формуються та перерозподіляються ресурси. До найважливіших економічних показників відносять ВВП, темпи інфляції, валютний курс, процентні ставки, платіжний баланс, рівень безробіття та ін. Необхідно визначати, які можливості рівень цих характеристик дає для розвитку організації або які можуть бути загрози. Політичні фактори. Успішне функціонування організації залежить від рівня політичної стабільності в країні. Необхідно мати уявлення про наміри органів влади щодо певних секторів економіки та суспільства 76

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

в цілому. Так, великі компанії намагаються брати участь у політичному процесі, що дає їм можливість лобіювати власні інтереси та певною мірою впливати на управлінські рішення. Політичні фактори також можуть бути джерелом як загроз, так і позитивних можливостей для організації. Технологічні та науково-технічні фактори. Аналіз новітніх науково-технічних тенденцій дає змогу своєчасно змінювати технології, або займати нові ніші ринку, що з’являються внаслідок НТП. Прикладом найдинамічніших сфер є бурхливий розвиток інформаційних систем і технологій, телекомунікацій. Міжнародні фактори. Керівництва фірм, що діють на міжнародних ринках, мають постійно аналізувати стан світових ринків, зовнішньоторговельну кон’юнктуру, митну, антидемпінгову та іншу політику торговельних країн-партнерів. Соціальні та демографічні фактори. Дослідження цих факторів спрямоване на визначення впливу таких соціальних показників, як рівень життя та освіти населення, традицій та цінностей, що існують у суспільстві, демографічних тенденцій тощо. Соціальні фактори впливають як на інші фактори макрооточення, так і на внутрішнє середовище організації. Фактори мікрооточення безпосередньо впливають на діяльність організації. До безпосереднього оточення відносять споживачів, постачальників, конкурентів, ринок робочої сили, а також органи державного управління та відповідні закони, що регламентують діяльність організацій. Аналіз внутрішнього середовища організації дає змогу виявити ті можливості, той потенціал, на який може розраховувати організація для досягнення своїх цілей. Внутрішнє середовище аналізується за такими напрямками: - кадри, їх потенціал, кваліфікація, інтереси тощо; - організація управління та маркетингу; - стан основної діяльності (виробництво, організаційні характеристики, наукові дослідження та розробки тощо); - фінансовий стан; - організаційна культура. Аналіз фінансового стану уможливлює виявлення наявних та потенційно слабких місць організації в порівнянні з конкурентами. Дослідження внутрішнього середовища спрямоване на з’ясування сильних та слабких сторін організації. Сильні сторони є тією базою, на яку організація спирається у конкурентній боротьбі та яку вона повинна намагатись розширювати й укріплювати. Слабкі сторони мають бути предметом пильної уваги керівництва, щоб їх позбутись. Зовнішнє середовище досліджується з метою визначення загроз та можливостей, які необхідно враховувати при визначенні та досягненні цілей. Аналіз середовища покладається, як правило, на аналітичні відділи та відділи маркетингу. В їх завдання входить, передусім, вирішення проблеми інформаційного забезпечення. Так, найпоширенішими методами збору інформації для відстеження стану зовнішнього середовища є: - кабінетні дослідження, які здійснюються через пошук вторинної інформації на електронних та паперових носіях (аналіз матеріалів, надрукованих у періодичних виданнях, книгах, інформації в електронних ЗМІ, мережі Internet); - участь у професійних конференціях; - аналіз досвіду співробітників організацій; - маркетингові дослідження ринку. Одним із методів аналізу середовища є SWOT-аналіз (абревіатура таких понять: strength – сила, weakness – слабкість, opportunities – можливості, threats – загрози) [2]. Цей метод передбачає спочатку виявлення сильних та слабких сторін, загроз та можливостей, а потім – встановлення ланцюжків зв’язків між ними, які в подальшому можуть бути використані для формулювання стратегії організації. Для встановлення таких зв’язків складають SWOT-матрицю, підметом якої є виявлені сильні та слабкі сторони, а присудком – можливості та загрози. У такий спосіб утворюються чотири поля: - СіМ – сила і можливості, - СіЗ – сила і загрози, - СЛіМ – слабкість і можливості, - СЛіЗ – слабкість і загрози. На кожному з цих полів необхідно розглянути всі можливі комбінації пар виявлених властивостей та виділити ті, які мають бути враховані за розроблення стратегії. Стосовно тих пар, що були вибрані в полі СіМ, слід розробляти стратегію з використання сильних сторін організації для одержання віддачі від виявлених можливостей, які з’явилися у зовнішньому середовищі. Для тих пар, що опинилися у полі СЛіМ, стратегію необхідно розробляти так, щоб за рахунок можливостей, що з’явилися, спробувати здолати наявні в організації слабкі сторони. Для поля СіЗ стратегія має передбачати використання сили для нейтралізації загроз. Для пар, що знаходяться у полі СЛіЗ, необхідно розробити таку стратегію, яка б уможливила не тільки позбуття від слабкостей, а й намагалася запобігти загрозам. Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

77

Економічні науки

Для застосування цього методу необхідно також виконати ранжування виявлених можливостей (загроз) з погляду ймовірності їх використання (реалізації). Поряд із SWOT-аналізом використовують метод профілю середовища, який полягає в такому. Будується матриця X   xij  , i  1, n ; j  1, 2,3 , елементами якої є фактори середовища (n – кількість відібраних факторів), які експертна оцінюються за такими трьома критеріями: - важливістю для галузі (за шкалою: 3 – велика, 2 – помірна, 1 – слабка); - впливом на організацію (3 – сильний, 2 – помірний, 1 – слабкий, 0 – відсутність впливу); - напрямком впливу (+1 – позитивний, –1 – негативний). Потім через добуток цих експертних оцінок для кожного фактора одержується інтегральна оцінка: 3

Ii 

x

ij

, яка показує рівень важливості і-го фактора для організації.

j 1

Окрім SWOT-аналізу використовують і інші методи: метод матриці Бостонської консалтингової групи, Мак-Кінзі, метод матриці загроз та матриці можливостей тощо. Розглянемо приклад аналізу внутрішнього середовища для підприємств ресторанної галузі. Щоб встояти на ринку та втримати існуючі позиції, потрібно шукати нових шляхів поліпшення фінансовоекономічного стану. Постійно виникає необхідність знаходити нові варіанти вдосконалення процесу обслуговування споживачів ресторанних підприємств для успішного існування на ринку ресторанних послуг та підвищення прибутку. Якість обслуговування – невід’ємна складова ефективності роботи закладу ресторанного господарства, завдяки якій можливо втримати споживача. «Обслуговування на вищому рівні» стало дуже актуальним і важливим елементом ефективного функціонування закладів ресторанного господарства. Підприємство кафе «Хвилинка» надає такі послуги ресторанного господарства: - послуги харчування; - послуги з виготовлення кулінарної продукції та кондитерських виробів; - послуг реалізації кулінарної продукції; - послуги з організації споживання продукції й обслуговування; - послуги з організації дозвілля; - інформаційно-консультативні послуги. Аналіз кожного напрямку послуг та їх реалізації з точки зору технологій, обслуговування, прибутковості дасть можливість виявити фактори внутрішнього середовища. Послуги харчування це послуги з виготовлення кулінарної продукції, її реалізації і організації споживання відповідно до типу і класу закладу. Послуга харчування ресторану, яка являє собою послугу з виготовлення, реалізації та організації споживання широкого асортименту страв і виробів складного виготовлення усіх основних груп з різних видів сировини, покупних товарів і вино-горілчаних виробів, що надається кваліфікованим виробничим і обслуговуючим персоналом в умовах підвищеного рівня комфорту та матеріально-технічного оснащення у сполученні з організацією дозвілля. Для сучасних закладів ресторанного господарства важливим є забезпечення належного рівня сервісу послуг під час обслуговування споживачів, оскільки сьогодні така проблема є актуальною проблемою для багатьох сервісних організацій. Це пов'язано з тим, що у галузі відбуваються значні зміни: розвиваються сучасні форми обслуговування, стають популярними європейські стандарти й технології, зростають вимоги до рівня сервісу обслуговування споживачів у закладах ресторанного господарства. Основним способом дослідження об’єктів певної системи є моделювання. Метою моделювання є використання математичних методів для удосконалення системи обслуговування у повно сервісних закладах, що забезпечить високий рівень сервісу, який передбачає відповідний рівень культури обслуговування, вираження ідейної цілісності (образу) закладу підсиленням ознак індивідуальності та спеціалізації, надаючи цим йому конкурентних переваг серед однотипної групи. Збір, систематизація та аналіз даних. Обслуговування – сукупність операцій, які виконує персонал з обслуговування у безпосередньому контакті зі споживачами під час реалізації кулінарної продукції та організації відпочинку. Дослідження структури системи обслуговування передбачає виокремлення сукупності усіх структурних елементів (процесів) обслуговування у повно сервісних закладах, з відповідними вхідними та вихідними даними, що дає змогу формувати механізми управління системою обслуговування. Моделювання має наступні позитивні аспекти в удосконаленні організації обслуговування: – воно орієнтоване на сучасні умови діяльності закладів, крім цього, не має аналогів у своїх принципах, існуючі напрямки спрямовані на розширення асортименту продукції, задоволення потреб різних контингентів споживачів та моделювання оптимальних варіантів просторової структури організаційнообслуговуючої системи за різних методів обслуговування; 78

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

– у ході реалізації передбачає одержання результатів оцінювання якості всіх елементів системи обслуговування, а також її інтегральної оцінки якості; – дає змогу забезпечувати однотипним закладам найвищий рівень сервісу, розвивати своєрідні відмінності в обслуговуванні, що є важливим чинником в умовах жорсткої конкуренції, яка здебільшого в групі однотипних закладів зводиться до регульованої цінової тактики . Удосконалити організацію обслуговування споживачів в заклад ресторанного господарства може допомогти система стандартів обслуговування. Ця система включає в себе наступне: 1. Стандартизація роботи персоналу – детальний опис того, що, як і в яких ситуаціях повинен робити персонал ресторану. Варто відзначити: стандарти обслуговування спочатку розробляються для того, щоб їх було зручно використовувати в процесі контролю сервісу, мотивації і навчання персоналу надалі. При цьому не варто забувати, що всі стандарти сервісу повинні бути об'єктивними, вимірюваними, зрозумілими і відповідати очікуванням споживачів.

2. Навчання кадрів. Персонал повинен знати продукцію ресторану та правила роботи з клієнтом; тренінги і семінари такої спрямованості необхідно проводити систематично.

3. Контроль. Перевіряючи в ролі звичайного клієнта відвідує заклад ресторанного господарства і оцінює роботу співробітників, якість продукції, швидкість обслуговування і т.д. Результати контролю можуть бути успішно інтегровані в систему мотивації співробітників.

4. Система мотивації повинна використовувати інструменти матеріальної та нематеріальної зацікавленості співробітників і погоджувати ефективність його роботи з винагородою. Наприклад, ефективні номінації за найкращі результати: кращий продавець, кращий ресторан, самий доброзичливий персонал і т.д.

5. Якість виконання стандартів обслуговування. Необхідно переконати співробітників, що якість обслуговування – це те, що дійсно потрібно закладу, що це гідно забезпечувати людям гідний сервіс. Всі призи, заохочення, події, пов'язані з роботою компанії над якістю обслуговування, повинні висвітлюватися на зборах, у листах, внутрішніх газетах, сайті компанії і по можливості у зовнішніх ЗМI. Обов'язкова сертифікація послуг ресторанного господарства здійснюється на відповідність вимогам безпеки життя і здоров'я споживачів, охорони навколишнього середовища, встановленим в законодавчих актах, державних стандартах, санітарних правилах і нормах, будівельних нормах і правилах, правилах виробництва та реалізації продукції та послуг ресторанного господарства. При цьому перевіряються характеристики (показники) послуг, умови обслуговування і використовуються методи, що дозволяють: повно й достовірно підтвердити відповідність послуг вимогам, що забезпечує безпеку для життя і здоров'я громадян, навколишнього середовища; провести ідентифікацію послуг, у тому числі кулінарної продукції . Запропоновані нововведення щодо підвищення якості обслуговування і заходи прикликані виправити недоліки у роботі обслуговуючого персоналу. Таким чином, можна зробити висновок: аналіз зовнішнього та внутрішнього середовища є обов’язковим елементом стратегічного аналізу розвитку підприємства. Поєднання багатьох видів аналізу та експертне оцінювання дасть можливість сформувати ефективні дані для прийняття управлінських рішень. Нами запропоновані наступні шляхи удосконалення організації обслуговування споживачів на підприємствах ресторанної галузі: - моделювання системи обслуговування в повно сервісних ресторанах; - проведення маркетингових досліджень і введення системи стандартів обслуговування; - використання гостинності як «секретного елементу» обслуговування. Література 1. Котлер Ф. Маркетинг, менеджмент. Аналіз, планирование, внедрение, контроль / Котлер Ф. – СПб. : Питер, 2008. – 354 с.

2. Беляев А. А. Системология организации / А. А. Беляев, Э. М. Коротков. – М. : ИНФРА-М, 2000. – 182 с.

3. Гадзевич О. І. Основи економічного аналізу і діагностики фінансово-господарської діяльності підприємств / Гадзевич О. І. – К. : Кондор, 2004. – 180 с. Надійшла 22.08.2011

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

79

Економічні науки

УДК 65.012.4 (477) Д. М. ВАСИЛЬКІВСЬКИЙ Хмельницький національний університет

ФОРМУВАННЯ ПОНЯТТЯ ЕКОНОМІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ЯК ФАКТОРА ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА У статті на основі виділення і дослідження існуючих підходів запропоновано визначення і обґрунтована суть категорії «економічний потенціал підприємства», яка вирізняється орієнтацією на збереження довгострокової конкурентоспроможності за рахунок стратегічного розвитку конкретизованого складу системоутворюючих елементів.

On the basis of selection and survey of existing approaches proposed definition andreasonable nature of the category of "economic potential of the enterprise"which featuresafocuson preserving long-term competitiveness through strategic development of theconcretized forming system elements. Ключові слова: економічний потенціал, виробничий потенціал, утворюючі чинники, стратегічний розвиток, конкурентоспроможність.

Вступ. На сьогодні однією з найглобальніших проблем для сучасного українського підприємства є збереження конкурентоспроможності і підтримка активності в умовах зовнішнього середовища, що безперервно змінюється. Ця проблема в сукупності з цілим комплексом подібних проблем, з одного боку, не є для сучасного підприємства новою, однак, з іншого боку, незважаючи на більш ніж десятирічну спробу формування і входження в ринкові відносини, цілий комплекс підприємств, і особливо підприємства машинобудування, досі не можуть повернутися до обсягів виробництва часів директивної економіки. Однією з найголовніших причин подібного положення, на наш погляд, є невміння управляти, розвивати і оцінювати наявний у підприємств економічний потенціал. Вчені, які досліджували дану проблему. Питанню дослідження потенціалу, і зокрема виробничого потенціалу підприємства, приділялося немало уваги, особливо до 1990 року. Проте, не дивлячись на те, що розвитку саме виробничої бази було присвячено безліч робіт, а саме нарощування обсягів виробництва входило до складу найбільш пріоритетних завдань державної політики, визначення, комплексний підхід до розгляду, як економічного потенціалу, так і виробничого потенціалу, не були відпрацьовані і сформульовані. Не можна не відмітити вклад учених, що займалися проблемою виробничого потенціалу підприємства. Серед них можна назвати А.І. Анчишкина, Л.І. Абалкіна, Д.А.Черникова, Е.Б. Фігурнова, В.І. Свободіна, Д.К. Шевченко, А.Є. Воронкова, В. Н. Пономарьова та ін. Так, зокрема А.Є. Воронковою в роботі «Проблеми конкурентоспроможного потенціалу підприємства» (2009 р.) чітко відображається системний підхід, з поглядом на виробничий потенціал «як на об'єкт управління і об'єкт використання». Постановка завдання. Формування і посилення конкурентного статусу підприємства безпосередньо пов'язане з раціональним використанням і розвитком його потенціалу, проте, незважаючи на велику популярність в економічній літературі подібного терміну, не лише методик оцінки, розроблених і апробованих методів і напрямів розвитку, але й навіть конкретних понять сформульовано не було. Ефективне вивчення проблеми розвитку і максимального використання економічного потенціалу підприємства, безумовно, повинно втілюватися чіткою конкретизацією поняття і структурою елементів, що входять до його складу. Результати. На нашу думку, необхідною умовою забезпечення довгострокової конкурентоспроможності підприємства є здатність до ефективного використання і розвитку його економічного потенціалу, під яким слід розуміти особливим чином організовану, таку, що зазнає зміни систему, яка включає сукупність кадрових, фінансових, виробничих, інноваційних та інформаційних можливостей, спрямованих на забезпечення довгострокового економічного зростання підприємства на основі прийнятих до реалізації стратегій. Більшість учених-економістів цю проблему зводили до дослідження виробничого потенціалу підприємства, проте єдиного підходу до складу елементів, що входять у виробничий потенціал, відсутність системності в його дослідженні, зводило нанівець також і ефективність процесу оцінки потенціалу виробництва. В той же час, вважаємо необхідним приділити увагу основним підходам до розкриття поняття «Виробничий потенціал» беручи в якості аргументу те, що, по-перше — це один з найважливіших елементів потенціалу економічного, і по-друге — звернути увагу на деяке змішення суті цих двох понять. Узагальнюючи існуючі дослідження, можна виділити декілька напрямів в трактуванні поняття «Виробничий потенціал» (рис. 1). Так, відповідно до рис. 1 чітко видно декілька підходів до визначення виробничого потенціалу. Серед них умовно можна виділити два ресурсні підходи, перший з яких зводиться до розгляду виробничого потенціалу як певної сукупності ресурсів, які не відносяться до виробничого процесу і кінцевого результату – виробництва певної продукції. До прибічників першої ресурсної позиції можна віднести Л.І. Абалкіна, що розглядає потенціал як узагальнену, узагальнюючу характеристику ресурсів, а також Д.А. Чернікова, який, узявши за основу, при характеристиці виробничого потенціалу, сукупність ресурсів, підкреслює відсутність обліку реальних взаємозв'язків, що складаються у рамках виробничого процесу [4].

80

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки Виробничий потенціал Підходи до визначення поняття Ресурсний

Системноресурсний

Макроекономічний

За виробничою потужністю

Рис. 1. Систематизація підходів до трактування поняття «Виробничий потенціал»

У трактуванні другого «ресурсного» підходу, якого дотримуються такі автори як А.І. Анчишкін, Е.Б. Фігурнов, В.І. Свободін, Д.К. Шевченко, А.Є. Воронкова, уся сукупність ресурсів, що входять до складу виробничого потенціалу розглядається в контексті їх здатності до виробництва матеріальних благ. Таким чином, можна говорити не лише про розширення поняття «Виробничий потенціал», але і про його системне трактування. Так, з визначення Е.Б. Фігурнова виходить, що виробничий потенціал характеризує ресурси виробництва, їх кількісні і якісні параметри, що визначають можливості максимального виробництва матеріальних благ в певний момент часу. Аналогічне, по суті, трактування належить В.І. Свободіну, який визначив виробничий потенціал як сукупність спільно функціонуючих ресурсів, що мають здатність виробляти певний об'єм продукції [1]. У цьому визначенні простежується спроба розглянути виробничий потенціал підприємства з позиції системного підходу, який продовжили і розвинули у своїх дослідженнях Д.К. Шевченко і А.Є. Воронкова. Так, на наш погляд, саме в цих роботах склад ресурсів виробничого потенціалу має власний потенціал, і саме об'єднання цих потенціалів у виробничому процесі може привести до результату у вигляді готової продукції або певних послуг. На нашу думку подібна позиція відносно розуміння суті виробничого потенціалу, і зрештою - економічного потенціалу (що включає виробничий потенціал) найбільш прийнятна і актуальна. Таким чином, друге «ресурсне» трактування виробничого потенціалу умовно можна також назвати «системно-ресурсним». Системно-ресурсна позиція, на наш погляд, приваблива внаслідок того, що вона обгрунтовує застосування системного підходу, а саме розглядає саме систему ресурсів, проте, кажучи про суть економічного потенціалу, слід говорити не стільки про систему ресурсів, скільки про систему взаємодії можливостей підприємства. Наступні два підходи розглядають виробничий потенціал відповідно, або в якості синоніма виробничої потужності, або, як складової одного з найважливіших макроекономічних показників функціонування національної економіки. Ці підходи, подібно до перших двох схожі між собою, оскільки як на рівні підприємства, так і на рівні держави в цілому інтерес зводиться до тієї кількості продукції (робіт, послуг) яке може виробити підприємство або держава при повному використанні наявних ресурсів. Автори, які займають позицію, що розкриває суть виробничого потенціалу через оцінку виробничої потужності, передусім, спираються на економічну суть виробничої потужності як здатності закріплених за підприємством засобів праці (машин, устаткування, встановлених виробничих площ) до максимального випуску продукції за рік відповідно до встановлених спеціалізацією, кооперацією виробництва і режимом роботи, і при цьому трактуванні це, безумовно, характеризує потенціал виробничих фондів підприємства [3]. З позицій підприємства (Г.В. Совєєцька), і залежно від джерел формування розрізняють зовнішні і внутрішньовиробничі резерви. Під зовнішніми резервами розуміють загальні народногосподарські, а також галузеві і регіональні резерви. Прикладом використання таких резервів служить залучення капіталовкладень, які дають найбільший економічний ефект або забезпечують прискорення темпів науковотехнічного прогресу. Використання зовнішніх резервів, безумовно, позначається на рівні фінансовоекономічних показників підприємства, але головним джерелом підвищення ефективності роботи підприємств, як правило, являються внутрішньовиробничі резерви [2]. Ми частково розділяємо підхід Г.В. Совєєцькой до визначення виробничого потенціалу, розглядаючи його в якості елементу потенціалу економічного. Дійсно, якщо йдеться про виробництво, як найважливішу функцію промислового підприємства, то висловлені судження не вимагають корекції і, безумовно обґрунтовані, проте, зважаючи на те, що окрім виробничої, підприємство реалізує цілий спектр інших функцій, то подібне трактування не може бути прийнятним також і відносно потенціалу економічного, і звучить дещо спрощено. Макконнелл Кемпбелл Р., Брю Стенлі даючи швидше макроекономічне трактування виробничого потенціалу, проте, також враховують саме рівень виробничої потужності, тобто виробничий потенціал (potentialoutput) – реальний об'єм продукції (ВНП), який економіка в змозі виробити при повному використанні наявних ресурсів. Подібно до авторів «Економікс», нерозривно пов'язують виробничий потенціал підприємства і держави Е.П. Горбунов, на думку якого виробничий потенціал характеризує «масштаби виробництва суспільного продукту і національного доходу» і С.А. Бєлова, яка розглядає виробничий потенціал як «синтетичний показник рівня розвитку економіки». Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

81

Економічні науки

Виходячи з логіки висловлених суджень, ми відмічаємо певну тенденцію до змішування понять «потенціал підприємства», «виробничий потенціал» і «потенційний об'єм ВВП», з тією лише різницею, що в останньому випадку конкретизується результат (ВНП), на виробництво якого спрямовані усі наявні в держави ресурси. Проте, витоки подібного ототожнення понять на наш погляд цілком очевидні. Так саме по собі трактування економічного потенціалу в державному масштабі не представляється нам занадто відірваним від економічного потенціалу підприємства, оскільки рівень розвитку держави, так або інакше, чинить вплив на стан і можливість розвитку підприємства. Подібна взаємозалежність нами зображена на рис. 2.

Пот енц іал галу зі

урси Рес

Засоби виробництва, інвестування, науковотехнічний потенціал рівень розвитку кадрів

зі галу Природні ресурси, накопичене національне багатство, об’єм ВВП, якість трудових ресурсів

Пот енц іал д

ерж а

ви

а ерж си д р у с Ре

Утворюючі фактори

Пот ен ціа - есурси Р підп л р ир підп ва ємс ит с тва м є

ви

Рис. 2. Утворюючі чинники і позиціонування потенціалу підприємства в загальноекономічній системі

Економічний потенціал (країни) – сукупна здатність економіки країни, її галузей, підприємств, господарств здійснювати виробничо-економічну діяльність, випускати продукцію, товари, послуги, задовольняти запити населення, громадські потреби, забезпечувати розвиток виробництва і споживання. Економічний потенціал країни визначається її природними ресурсами, засобами виробництва, трудовим і науково-технічним потенціалом, накопиченим національним багатством. Під потенціалом підприємства прийнято розуміти сукупність показників або чинників, що характеризують його силу, джерела, можливості, засоби, запаси, здібності, ресурси і багато інших виробничих резервів, які можуть бути використані в економічній діяльності. У розумінні І.Р. Бузько економічний потенціал – «це категорія, що характеризує сукупні силові здібності, можливості аналізованої системи, які можуть бути реалізованітільки за наявності ресурсів». Тим самим І.Р. Бузько зводить визначення самого потенціалу до дослідження конкретного набору ресурсів, і виділяючи надалі поняття «Стратегічний потенціал», що відрізняється від економічного набором так званих «стратегічних ресурсів», що дозволяють при їх комплексному використанні добитися ефекту синергізму. На наш погляд подібний погляд не зовсім коректний, оскільки чітко не визначає за якими критеріями той або інший вид ресурсу може бути віднесений до потенціалу економічного або стратегічного. Проте ми в контексті розгляду економічного потенціалу, безумовно згодні з виникненням ефекту синергізму в процесі використання чітко організованої системи можливостей підприємства для досягнення цілей розвитку. Таким чином, до недавнього часу дослідження потенціалу підприємства відбувалося у вигляді оцінки його виробничого потенціалу. Між тим, на наш погляд, в сучасних, ринкових умовах неможливо ототожнювати виробничий потенціал з економічним або сукупним потенціалом підприємства, також як і, функції підприємства неможливо обмежити виключно виробництвом продукції і наданням послуг. Подібно до того, як на підприємстві окрім виробничих, протікає цілий спектр інших процесів, безумовно, пов'язаних з виробництвом, розглядати і досліджувати такі процеси тільки через призму виробництва неможливо, також як неможливо вивчити і охарактеризувати колектив через дослідження тільки характеру трудової діяльності кожного його члена. Аналогічна позиція була висловлена (тільки стосовно поняття «підприємство») професором Г. Клейнером. На його думку, діяльність підприємств, одним виробництвом не вичерпується. У кожного з них є, принаймні, 12 обов'язків. Окрім виробництва продукції підприємство здійснює споживчу, інноваційну, бюджетну, фінансово-інвестиційну, інституціональну інформаційно-сигнальну, освітню функції. Велике значення підприємства як соціального захисника працівників і стабілізуючого чинника в суспільстві. Які з них є головними, яким віддати пріоритет? І досить припинити реалізацію однієї з них, як економіка країни в цілому почне деградувати. Поняття, яке існувало до недавнього часу (властиве в основному механістичному 82

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

підходу до дослідження об'єктів), базувалося на тому, що розуміння об'єкту відбувається через уявний або фізичний розподіл його на частини. Розуміння частин, у свою чергу також припускає ділення на дрібніші складові, і так до безкінечності. І, оскільки, такому процесу не буде завершення, для проведення аналізу конкретного об'єкту необхідно усвідомити можливість його дослідження як цілого. Висновки. В зв'язку з цим ми можемо припустити, що дослідження окремих складових економічного потенціалу підприємства, і розробка заходів по їх розвитку не може дати позитивно ефекту вже тому, що не досліджений і не обґрунтований вплив таких складових один на одного, і на цілісну систему, під якою ми маємо на увазі економічний потенціал. У свою чергу також можемо висловити гіпотезу про те, що економічний потенціал входить на правах елементу в систему «Сукупний потенціал підприємства». Слід зазначити, що зарубіжна практика активно використовує термін «потенціал» характеризуючи як окреме підприємство, так і галузь, і державу в цілому. Перевага подібного досвіду полягає в тому, що інвестори отримують усю необхідну інформацію про доцільність вкладення засобів. Виходячи з цього, у пресі публікуються спеціальні звіти, і залежно від конкретних цілей аналізу використовуються різні економічні показники або їх поєднання, які дають кількісну і якісну оцінку діяльності фірми. Література 1. Свободин В. Производственный потенциал сельскохозяйственного предприятия и оценка эффективности его использования / В. Свободин // Вести. стат. – 2004. – № 10. – С. 7–12.

2. Совеецкая Г.В. Анализхозяйственнойдеятельностипредприятия / Совеецкая Г.В. – Минск : ИП "Экоперспектива", 2007. – 358 с.

3. Фокина О.М. Экономикапредприятия : [конспект лекций] / О.М. Фокина, О.В. Хорошилова. – Воронеж : Изд-во ВГТУ, 2003. – 96 с.

4. Черников Д.А. Эффективность использования производственного потенциала и конечные народнохозяйственные результаты / Д.А. Ч ерников // Экон. науки. – 2001. – № 10. – С. 14–18. Надійшла 18.08.2011

УДК 65. 018: (477) Л. О. ШЕМЧУК Хмельницький національний університет

КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЬ ПІДПРИЄМСТВА В СИСТЕМІ ЧИННИКІВ ЇЇ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ У статті визначено основні підходи щодо трактування поняття «конкурентоспроможність підприємства» та розглянуто основні чинники її забезпечення.

The main approaches to the interpretation of the concept of "competitiveness" and the basic factors of its providing have been defined. Ключові слова: конкурентоспроможність підприємства, чинники, фактори.

Вступ. Питання визначення конкурентоспроможності та системи чинників її забезпечення є надзвичайно важливим для утримання певних сегментів ринку та загалом ефективного функціонування промислових підприємств. Завдання підвищення конкурентоспроможності підприємств завжди були в полі зору як зарубіжних, так і вітчизняних вчених, однак багато питань теоретичного, методологічного, а також практичного характеру на сьогодні залишаються не вирішеними внаслідок несистемного та епізодичного характеру їх дослідження. Аналіз останніх досліджень та публікацій. Конкурентоспроможність підприємства досліджувалася багатьма вченими, починаючи з робіт А. Сміта, Д. Рікардо, Дж. С. Мілля, К. Маркса, Ф. Еджоурта, К. Вікселя, Дж. Робінсон, Дж. Кейнса, Й. Шумпетера, А. Лернера та закінчуючи працями їх послідовників. Серед сучасних наукових підходів щодо визначення конкурентоспроможності промислових підприємств та підвищення її рівня слід виділити наукові праці Азоєва Г.Л., Градова А.П., Гринчуцького В. І., Зав’ялова П. С., Макконнелла К., Маршалла А., Портера М., Райзберга Б. А., Спірідонова І. А., Фатхутдінова Р. А., Юданова А. Ю., та інших. Постановка завдання. Однак, поряд з великою кількістю робіт з даної проблеми єдиної системи як оцінювання, так і підвищення рівня конкурентоспроможності підприємств ще не знайдено. Окрім того, величезна різноманітність наукових підходів вносить певну неоднозначність у визначенні факторів впливу, принципів оцінки, методів як оцінки, так і підвищення конкурентоспроможності. Через те, необхідний пошук шляхів вирішення зазначених проблем, який має бути спрямований на визначення чинників забезпечення конкурентоспроможності з метою розробки сучасного механізму її підвищення. Виклад основного матеріалу дослідження. На думку багатьох вчених., конкурентоздатність – це Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

83

Економічні науки

сукупність виробничих, соціальних, управлінських чинників, які складають потенціал суб’єкта, що є необхідною умовою виготовлення продукту і відображає статичний стан підприємства, а конкурентоспроможність – це сукупність виробничих, соціальних, управлінських чинників систем та їх взаємодії у часі і просторі, що є достатньою умовою виробництва (реалізації) продукту і відображає динамічний стан реалізації потенціалу шляхом задоволення потреб споживачів. Конкурентоспроможність підприємства можна трактувати як перевагу його продукції перед аналогічною у конкурентів. Вченими питанням конкурентоспроможності підприємства приділено чимало уваги. Так, Азоєв Г. А. конкурентоспроможність підприємства розглядає як результат його конкурентних переваг у всьому спектрі проблем управління. На думку Зав’ялова Ф. Н. та Райзберга Б. А., конкурентоспроможність – це здатність фірми, компанії конкурувати на ринках з виробниками й продавцями, кількома продавцями, покупцями, а окремий суб’єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку [1]. На думку Фатхутдінова Р. конкурентоспроможність – це потенційна здатність об’єкта або суб’єкта управління конкурувати у майбутньому на конкурентних ринках, що забезпечена зниженням прояву стратегічних неконкурентоспроможних чинників і посиленням впливу стратегічних ексклюзивних конкурентних переваг об’єкта на основі проведення комплексної стратегічної діагностики об’єкта, параметрів ринку і конкурентів, розробки стратегій. Автор також дає неповне визначення конкурентоспроможності і зводить її лише до здатності фірми випускати конкурентоспроможну продукцію і мати певні переваги стосовно інших підприємств даної галузі всередині країни та за її межами [2]. Скударь Г. М. подає конкурентоспроможність як відносну характеристику, що віддзеркалює відмінності процесу розвитку даного виробника від виробника-конкурента як за ступенем задоволення своїми товарами чи послугами конкретної суспільної потреби, так і за ефективністю виробничої діяльності. Круглов М. І. визначає конкурентоспроможність як систему економічних категорій, елементами якої є конкурентоспроможність продукції і фінансова конкурентоспроможність. На думку Бєлєнького П.Ю. конкурентоспроможність підприємства є показником узагальнюючим, який відображає дієвість всього комплексу механізмів господарювання і до дослідження проблем його забезпечення слід підходити комплексно з урахуванням всіх факторів і механізмів. Н. Тарнавська, Р. Сивак та Г. Нагорняк конкурентоспроможність підприємства розглядають як комплексне багатофакторне поняття з огляду на її складові частини: конкурентоспроможності виробничого потенціалу, інтелектуального капіталу, виробництва, цінних паперів, колективу, життєвого циклу конкурентних переваг тощо. С. М. Клименко, Т. В. Омельяненко та іншими вченими конкурентоспроможність підприємства визначається як потенційна або реалізована здатність економічного суб’єкта до ефективного довготривалого функціонування у релевантному зовнішньому середовищі і ґрунтується на конкурентних перевагах підприємства, визначає здатність його витримувати конкуренцію на певному ринку та відображає його позицію відносно конкурентів. На нашу думку, конкурентоспроможність підприємства не слід відділяти від конкурентоспроможності його продукції – це взаємообумовлені поняття, особливо коли йдеться про зовнішній ринок, на якому аналогічної продукції більше, ніж на внутрішньому ринку і де Україна займала останні місця за рівнем конкурентоспроможності бізнесу серед 102 країн світу. Іншими словами, під конкурентоспроможністю підприємства слід розуміти таку його здатність, яка забезпечує, в умовах конкурентного ринку, проведення ефективної фінансово-господарської діяльності і отримання прибутків. Конкурентоспроможність підприємства це поняття відносне, оскільки на рівні певного регіону воно може мати певні переваги, а в цілому по країні воно може бути неконкурентоспроможним. Через те конкурентоспроможність підприємства слід розглядати як відносну здатність, використовуючи ринкові і ресурсні можливості, забезпечувати свою прибуткову діяльність, виходячи з реальних і потенційних можливостей задовольняти постійно зростаючі конкретні потреби споживачів у порівнянні з підприємствами-конкурентами на певному ринку. Конкурентоспроможність підприємства має динамічний характер і через те потребує постійної оцінки її рівня, моніторингу показників, що її характеризують та дослідження джерел її формування: техніко-екологічних, виробничих, реалізаційних, маркетингових, професійно-кваліфікаційно-кадрових, інноваційно-інвестиційних, організаційно-економічних. Отже, на нашу думку, конкурентоспроможність підприємства – це система категорій, елементами якої є: ефективність функціонування підприємства як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках; ресурсно-вартісний стан підприємства, що характеризує ефективність використання ресурсів та обігових коштів за певний проміжок часу; ефективність реалізації продукції з відповідною рентабельністю продажів та конкурентоспроможністю товару як співвідношення ціни та якості продукції; ефективність використання всіх видів ресурсів та ефективного функціонування і використання всіх можливостей для забезпечення конкурентних переваг. Основними умовами формування і забезпечення конкурентоспроможності машинобудівних підприємств є внутрішні та зовнішні фактори. Дослідження управління конкурентоспроможністю слід здійснювати в обов’язковому взаємозв’язку впливу факторів як внутрішнього, так і зовнішнього середовища, яка є багаторівневою, багатоаспектною системою.

84

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

На макрорівні формується сукупність таких факторів: економічних, міжнародних, демографічних, правових, географічних, науково-технічних, технологічних, політичних та соціокультурних факторів [2]. На мезорівні на конкурентоспороможність діють: продуктивність галузі, наукоємність, оплата праці в галузі, капіталоємність, наукоємність, технічний рівень продукції, сукупність необхідних знань, ступінь експортної орієнтації. На мікрорівні на конкурентоспроможність впливають: ціна і якість продукції, що виготовляється підприємством, його виробничий, технологічний стан, професійно-кваліфікаційний рівень персоналу, маркетингові можливості тощо. М. Мескон до факторів прямого впливу відносить внутрішні фактори, а до опосередкованого – зовнішні фактори. М. Портер до факторів основного впливу відносить: наявність конкуренції в галузі, ринкову владу покупців та постачальників, загрозу появи нових конкурентів, загрозу появи товарів-замінників [3]. Фатхутдінов Р. А. серед зовнішніх чинників, які впливають на конкурентоспроможність підприємства на мезоекономічному рівні виділяє: використання доступних і дешевих ресурсів, прозорість ринку, система підготовки кадрів, рівень інтеграції всередині країни, низькі процентні ставки, якісне правове регулювання, сприяння місцевих органів, гармонізація системи сертифікації. До внутрішніх чинників на галузевому рівні слід віднести: попит на товар галузі, оптимальний рівень уніфікації і стандартизації продукції, експорт наукомісткої продукції, наявність конкурентоспроможного персоналу в галузі, оптимальний рівень галузевої концентрації, наявність конкурентоспроможних постачальників, оптимізація ефективності використання ресурсів, наявність радикальних нововведень, великий обсяг конкурентоспроможних підприємств в галузі, сертифікація та ексклюзивність продукції [1]. Іващенко Г. А. класифікує фактори конкурентоспроможності за можливостями управління на: первинні, суб’єктивні, регульовані, контрольовані, заплановані; за ступенем дії на: статичні, динамічні, дискретні, безперервні; за можливостями виміру: вимірні, слабко вимірні, невимірні. На думку дослідників конкурентоспроможність залежить від ряду компонентів, які можна поділити на три групи: технікоекономічні, комерційні та нормативно-правові. Перші включають якість, ціну продажу і затрати на експлуатацію чи в процесі використання. Другі включають кон’юнктуру ринку, сервісне обслуговування, рекламу, імідж фірми. І треті фактори відображають вимоги технічної, екологічної безпеки, а також патентно-правові вимоги. На нашу думку, дана класифікація не чітко слідує виділеним класифікаційним ознакам, оскільки комерційна група і економічна передбачають одне й те ж саме. Не враховано в даній класифікації динамічних факторів, зокрема таких як: час між виникненням потреби і її задоволенням та швидкість реалізації інноваційних технологій, які мають бути спрямовані на підвищення рівня конкурентоспроможності підприємства [4]. Інщі вчені визначають дію на конкурентоспроможність підприємства таких факторів як: якість, ціна, надійність, час та витрати. Однак вченим не визначається вплив даних факторів у парній взаємодії, їх ранжування. Внаслідок жорстокої конкуренції одним із факторів можна назвати і ефективність логістичного управління, тобто товаротранспортних потоків. Висновки. Виходячи з аналізу існуючих підходів головними чинниками, які впливають на рівень конкурентоспроможності є такі: чинники макросередовища (економічні, політико-правові, законодавчонормативні, науково-технічні, соціально-демографічні, екологічні та випадкові); мезосередовища (інтенсивність конкуренції, стан приватизації, контактні аудиторії, кількість постачальників, ЗМІ, еластичність попиту і пропозиції, наявність постачальників та розвиненої інфраструктури); мікросередовища (виробничі потужності, економіко-географічне положення, інформаційне забезпечення, ефективність витрат та збуту продукції, наявність техніко-технологічного, ресурсного, виробничого потенціалів тощо). Отже, чинники, які забезпечують формування конкурентоспроможності підприємства трактуються по-різному. Через те, не дивлячись на різні підходи до вивчення чинників, що впливають на конкурентоспроможність, слід конкретизувати їх вплив у залежності від об’єкту та суб'єкту дослідження. Література 1. Фатхутдинов Р. А. Конкурентоспособность организации в условиях кризиса: экономика, маркетинг, менеджмент / Фатхутдинов Р. А. – М. : Маркетинг, 2002. – 892 с.

2. Нижник І. В. Забезпечення конкурентних переваг: ризики і втрати в їх реалізації на регіональному ринку / І. В. Нижник // Вчені записки Кримського інженерно-педагогічного університету. Економічні науки.

– Сімферополь : НВЦ КІПУ, 2008. – Вип. 12. – С. 156–160.

3. Отенко І. П. Управління конкурентними перевагами підприємства: наукове видання / І. П. Отенко, Є. О. Полтавська. – Харків : ХНЕУ, 2005. – 212 с.

4. Іващенко Г. А. Структура організаційно-економічних факторів формування конкурентоспроможності підприємства / Г. А. Іващенко // Економіка: проблеми теорії : зб. наук. праць. – Дніпропетровськ : ДНУ, 2003. – Вип. 185. Т. І. – С. 30–36. Надійшла 15.08.2011 Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

85

Економічні науки

МЕХАНІЗМИ ЕФЕКТИВНОГО УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ ПІДПРИЄМСТВ ЗА УМОВ СУЧАСНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ ТА РОЗВИТКУ РИНКУ ПРАЦІ

УДК 330 В. М. НИЖНИК Хмельницький національний університет

А. О. ЛЕВИЦЬКА Вінницький торговельно-економічний інститут КНТЕУ

КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЬ ПЕРСОНАЛУ ЯК СКЛАДОВА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КОНКУРЕНТНИХ ПЕРЕВАГ НА РИНКУ ПРАЦІ В даній статті автором розкрито актуальність конкурентоспроможності персоналу як складової конкурентоспроможних переваг на ринку праці, розглянуто концептуальні підходи щодо механізму приведення конкурентних переваг робочої сили, розкрито основні етапи в розвитку концепції підтримки конкурентоспроможності персоналу за критеріями їх домінування.

In this article, the author uncovered the relevance of competitiveness of staff as a component of competitive advantage in the labor market, consider conceptual approaches to the mechanism for bringing the competitive advantages of work force, disclosed the main stage in the development of the concept of competitiveness support staff for their dominance criteria. Ключові слова: ринок праці, конкурентоспроможність, корпоративна компетенція, конкурентоспроможність працівника, персонал, робоча сила, товар.

В умовах прискорення бізнес-процесів та посилення конкуренції, одним з головних ресурсів забезпечення стратегічної конкурентоспроможності організації являється високий рівень конкурентоспроможності персоналу. Проблемі конкурентоспроможності людини на ринку праці, аналізу факторів, що впливають конкурентоспроможність персоналу, підходам до її перетворення присвячено роботи Комарова ЄІ., Міляєвої Л.Г., Сотникової С.І., Фатхутдінова Р.О. Проте, автори розходяться в думці відносно предмету та об’єкту вивчення, що призводить до існування одночасно декількох незалежних економічних категорій – конкурентоспроможності робочої сили, трудового, управлінського потенціалу, конкурентоспроможності робітника, персоналу, трудових ресурсів. Отже ті публікації, що є на сьогоднішній день не відображають всіх аспектів розвитку та оцінки конкурентоспроможності персоналу, а встановлення взаємозв’язку між вищезазначеними економічними категоріями являється обов’язковою умовою дослідження конкурентоспроможності персоналу на внутрішньому ринку праці. Аналіз трактувань конкурентоспроможності людини як суб'єкта економічного життя дозволяє виділити два концептуальних підходи, що відображають різні точки зору на об'єкт конкурентоспроможності на ринку праці, форми його організації. Представники першого концептуального підходу в якості субстанції конкурентних переваг на ринку праці розглядають робочу силу [1,3], трудовий потенціал [16], управлінський потенціал [2], людський капітал [6,7]. Вони розглядають конкурентоспроможність на ринку праці як специфічний вид товарної конкурентоспроможності, який визначається споживчою вартістю товару, що реалізується. Тим самим конкурентоспроможність персоналу ототожнюється з якістю робочої сили (кваліфікація, профіль підготовки, вік, стать) і для визначення міри конкурентних переваг на ринку праці зіставляють деякі інтегральні характеристики для різних конкуруючих робочих сил. Ми не можемо з цим погодитися, адже рівень розвитку якісних характеристик робочої сили, що дозволяє конкурувати, претендувати на престижні робочі місця, - це не конкурентоспроможність, а один з показників, що характеризує функціональну якість робочої сили. Крім того, якісні характеристики робочої сили багато в чому обумовлюються потребами носія, а не формуються по мірі функціонування підприємства, економіки в цілому. У зв'язку з цим правомірно говорити про ступінь відповідності характеристик трудовій діяльності працівників вимогам, що пред'являються до якості виконання роботи. З рештою, конкурентоспроможність на ринку праці обумовлена не тільки якісними характеристиками робочої сили, але й умовами найму і праці. До чинників, що визначають позицію товару «робоча сила» на ринку праці, слід віднести: форми і види зайнятості; умови зайнятості і праці; якість праці; імідж працівника; дисципліну праці; володіння корпоративними установками; витрати на підготовку, тощо. В якості рушійної сили, яка визначає специфіку і конкретно-видовий зміст конкурентоспроможності на ринку праці, представники другого концептуального підходу [3] розглядають механізм приведення конкурентних переваг робочої сили (здібності до праці) до функціонуючого стану. На думку Сотникової С.І, Фатхутдінова Р.О. конкурентоспроможність на ринку праці обумовлена: продуктивними здібностями людини; соціально-економічними і виробничо-технічними умовами, при яких відбувається максимально ефективне використання здібностей працівника до даної праці; мінімізацією 86

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

сукупних витрат протягом періоду трудової активності працівника. Таким чином, конкурентоспроможність на ринку праці тісно пов'язана з: робочою силою і певним чином зводиться до її якісних характеристик; участю людини у виробничій діяльності та певним чином зводиться до характеристик функціональної якості праці; економічними можливостями і обмеженнями працедавця. Отже, субстанція конкурентоспроможності на ринку праці схеми задається організаційно-економічною формою споживаного (використаного) товару «робоча сила», її якісною визначеністю, завдяки чому дана конкурентоспроможність отримує своє конкретне найменування: «конкурентоспроможність трудових ресурсів», «конкурентоспроможність персоналу», «конкурентоспроможність працівника». На думку авторів, абсолютно правомірне виділення цих трьох понять, оскільки конкурентоспроможність формується на різних рівнях: індивідуальному, корпоративному та державному. Конкурентоспроможність працівника - це здібність до індивідуальних досягнень в праці, що привносяться в досягнення організаційних цілей. Конкурентоспроможність працівника визначається якістю робочої сили, відповідною ринковій потребі у функціональній якості праці. Конкурентоспроможність працівника розглядається як показник «селекції» найманих робітників за рівнем їх потенційної і фактичної ефективності праці та здібності до професійного розвитку. Відбувається відбір найбільш здатних працівників з погляду відповідності їх людського капіталу якості праці. Система показників конкурентоспроможності працівника включає: - базові показники, що визначають потенційну і фактичну ефективність праці, тобто показники, пов'язані з соціально-демографічними, психофізіологічними і мотиваційними особливостями робочої сили, а також необхідний рівень і зміст знань, умінь, навиків, повноважень працівника; - часткові показники, що характеризують міру ринкової затребуваності якісної здібності до праці, а також показники, що обумовлені можливостями забезпечення прибутковості праці, сприйняття нової інформації, приростом професійних знань, самоінвестуванням в людський капітал, потенціалом комунікативних зв'язків в певному виді діяльності. Конкурентоспроможність персоналу визначається конкурентоспроможністю окремих працівників та їх груп, і значною мірою залежить від механізму функціонування людського ресурсу у виробничокомерційному процесі. В процесі формування та розвитку конкурентоспроможності персоналу виявляється єдність економічних і соціальних процесів: працедавець орієнтується на досягнення своїх цілей (підвищення конкурентоспроможності організації, отримання прибутку) шляхом якнайповнішого використання конкурентних переваг найманих робітників. А працівники зацікавлені в підвищенні організаційної конкурентоспроможності настільки, щоб знайти в ній можливість для підвищення своєї індивідуальної конкурентоспроможності. Конкурентоспроможність персоналу характеризує взаємозв'язок трьох груп змінних ринку праці, що пов’язані з: - середовищем існування внутрішнього ринку підприємства і сприйняттям персоналом стабільності свого існування; - людськими ресурсами, які посилюють вразливість внутрішнього ринку праці до зовнішніх непередбачених змін, а також визначають конкурентні переваги персоналу на ринку; - трудовою діяльністю, яка характеризується чинниками, не залежними від персоналу, але що впливають на стратегію і тактику його діяльності. Конкурентоспроможність трудових ресурсів - комплекс характеристик працездатного населення, що визначають успіх його участі в соціально-економічній діяльності на певній території. Конкурентоспроможність трудових ресурсів характеризується вигідними відмінностями сукупної робочої сили за ступенем задоволення ринкової потреби в праці території (регіону, країни). Отже, конкурентоспроможність на ринку праці характеризує властивість людського капіталу, що визначає міру задоволення ринкової потреби в праці [6]. Конкурентоспроможність на ринку праці - поняття відносне, оскільки ринок праці неоднорідний і може бути структурований на сегменти, які розрізняються за ступенем ринкової потреби у функціональній якості праці, рівнем унікальності якості робочої сили, а також особливостями споживчого попиту на робочу силу. Відмінності в ринковій потребі в тій або іншій якості праці обумовлюють відповідні види конкурентоспроможності персоналу (працівника): стійка конкурентоспроможність, тимчасова (напівстійка), нестійка. Залежно від рівня унікальності споживчої вартості товару «робоча сила» на ринку праці (її функціональної якості) конкурентоспроможність персоналу (працівника) може бути трьох видів: ексклюзивна, диверсифікована, селективна. Відмінності в характері споживчого попиту на робочу силу обумовлюють чотири види конкурентоспроможності: явна, латентна, ірраціональна, перспективна. Залежно від особливостей кадрової стратегії і кадрової політики можна виділити конкурентоспроможність: при прийняті на роботу; при просуванні на вищестоящу посаду; при зарахуванні в резерв кадрів на керівну посаду; при стимулюванні праці; при навчанні; при звільнені, тощо. Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

87

Економічні науки

Залежно від характеру мобільності робочої сили можна виділити внутрішньо-організаційну і зовнішню конкурентоспроможність персоналу (працівника), які залежно від предмету конкурентоспроможності можуть бути трьох видів: внутрішньо-професійна, міжпрофесійна і фізична. Сприйняття конкурентоспроможності персоналу як філософії управління внутрішнім ринком праці означає, що працедавцеві необхідно періодично переглядати свої цільові стратегічні і тактичні установки, розробляючи відповідні концепції підтримки конкурентних переваг людського ресурсу, що знаходиться в його розпорядженні. Концепція підтримки конкурентоспроможності персоналу - це філософія, ідеологія, стратегія і політика працедавця, орієнтована на якнайповнішу реалізацію переваг персоналу як суб'єкта економічного життя. Це - система теоретико-методологічних поглядів на розуміння і визначення суті, змісту, цілей, завдань, критеріїв, принципів і методів, а також організаційно-практичних підходів до формування механізму управління конкурентоспроможністю найманого персоналу в конкретних умовах функціонування організації. У практиці вітчизняних підприємств можна виділити чотири основні етапи в розвитку концепції підтримки конкурентоспроможності персоналу за критеріями домінування «соціальна мета - економічна мета», «персонал як ресурс - персонал як соціум» Суть споживчої концепції, або концепції вдосконалення процесу накопичення людського капіталу в тому, щоб забезпечити якнайповнішу укомплектованість робочих місць персоналом. Чисельність найманого персоналу змінюється в повній відповідності із змінами обсягів виробництва товарів або послуг. В зв'язку з цим працедавця цікавить такий товар «робоча сила», який широко доступний і пропонується за низькими цінами. В основі концепції підтримки конкурентоспроможності персоналу лежить багатопрофільна підготовка працівника з орієнтацією на полівалентну кваліфікацію, тобто комплекс знань, умінь, навиків виконання робіт, що відносяться до різних професій. Концепція підвищення якості людського капіталу стверджує, що власники капіталу будуть прихильні до робочої сили, що пропонує найвищу якість. Згідно цієї концепції споживачі робочої сили орієнтуються на такий товар, який найбільшою мірою відповідає вищому рівню в технічному, експлуатаційному і якісному сенсі і тим самим забезпечує найбільшу вигоду для організації. Згідно компетенційній концепції підтримки конкурентоспроможності, працедавець орієнтований на: 1) зміни і приведення кваліфікації своїх працівників у відповідність з вимогами трудового навантаження, що змінилося; 2) підтримку і стимулювання використання різних гнучких стратегій зайнятості, оплати праці і винагороди [9]. Кар'єрна концепція, або концепція стимулювання використання зростаючого людського капіталу заснована на переконанні, що якщо надати персоналу право самостійно вирішувати питання про накопичення свого людського капіталу, розвиток своєї компетенції, то пропозиція споживчого вибору може залишитися незмінною або навіть погіршати. Працедавці, орієнтовані на дану концепцію підтримки конкурентоспроможності персоналу, інтенсифікують свої зусилля на стимулювання пропозиції робочої сили, причому такої пропозиції, яка найбільшою мірою задовольняє потреби ринку в матеріальних, духовних благах і послугах, дає можливість їх виробництва з найменшими економічними, екологічними і соціальними витратами. Традиційна маркетингова концепція, або концепція ефективності задоволення бажань і переваг працедавця спирається на те, що критерієм оптимізації стратегії споживання робочої сили є прибуток (збитки) від процесу з'єднання здібності до праці з капіталом і природними ресурсами. Ця концепція підтримки конкурентоспроможності персоналу дозволяє оперативно реагувати на зміни вимог виробництва до професійно-кваліфікаційної структури сукупної робочої сили, забезпечувати відповідність людського капіталу підвищенню функціональної якості праці. Сучасна концепція підтримки конкурентоспроможності персоналу означає підпорядкування всіх аспектів діяльності по досягненню конкурентних переваг на ринку праці задоволенню ринкової потреби в товарах і послугах якнайкращим способом. Висока ефективність діяльності професіоналів в організації досягається створенням раціонального управління їх можливостями. Сучасна концепція носить системний характер і базується на основних принципах розвитку людського ресурсу в світовій економіці, на обліку чинників і проблем, які стримують підвищення конкурентоспроможності цього ресурсу. Чинниками, що дозволяють досягти максимального ефекту на ринку праці в цілях якнайповнішого задоволення ринкової потреби в товарах і послугах, є обсяг і структура корпоративної компетенції, тривалість життєвого циклу, міра сукупних витрат на робочу силу, рівень і динаміка ефективності праці персоналу. Корпоративна компетенція представляє компетенцію персоналу на рівні, необхідному організації для досягнення її основних цілей: економічних, науково-технічних, виробничо-комерційних .

88

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

Розрізняють два підходи до розвитку компетенції — традиційний і інноваційний. Традиційний підхід припускає розвиток компетенції персоналу в умовах чіткого розділення трудового процесу на окремі операції, функції або завдання. Інноваційний підхід до розвитку компетенції персоналу обумовлений впливом на сучасне виробництво непередбачених обставин, які вимагають певної свободи дій персоналу для ухвалення рішення у виникаючій нестандартній ситуації. Важливим показником конкурентоспроможності, як і будь-якого товару, є цінові характеристики робочої сили, які в рамках внутрішнього ринку праці набувають форми сукупних витрат на робочу силу. Сукупні витрати працедавця складаються з двох частин: ціни робочої сили і ціни її споживання. Політика працедавця щодо сукупних витрат на персонал представляє сукупність заходів і стратегій суб'єкта ринку праці, орієнтованих на управління цінами і ціноутворенням з тим, щоб, по-перше, оволодіти певною часткою ринку і закріпити її за собою; по-друге, отримати цільовий прибуток; по-третє, пристосуватися до дій конкурентів; по-четверте, створити умови для реалізації кожної функції ціни робочої сили (відтворювальною, обліковою, стимулюючою, регулюючою). Під ефективністю праці слід розуміти комплексний компонент ефективності виробництва, який безпосередньо пов'язаний з витратами живої, упредметненої і сукупної праці, що дозволяють задовольнити ринкову потребу в товарах і послугах. Залежно від чинників, що впливають на життєвий цикл компетенції, ми виділяємо три його моделі (товарна, організаційна, фізична) і три субмоделі (працівника, фахівця, менеджера). Товарна модель життєвого циклу корпоративної компетенції передбачає залежність динаміки конкурентних переваг персоналу від циклу життя вироблюваного ним товару (або послуги, що надається) на ринку. Фази життєвого циклу товару (ЖЦТ) ділять зазвичай на: I — впровадження (введення) товару; II — зростання; III — зрілість; IV — насичення; V — спад. Відповідно виділяються життєві цикли корпоративної компетенції: придбання, розповсюдження, зростання, зрілість, стабілізація і згасання компетенції. В умовах інноваційного процесу простежується тенденція скорочення життєвого циклу товару «робоча сила» з погляду швидкості старіння у працівників професійних знань, умінь і навиків. Таким чином, життєвий цикл компетенції спочатку і об'єктивно є «укороченим», безпосередньо залежним від зовнішнього середовища. Вплив чинника зовнішнього середовища на діяльність персоналу окремого підприємства настільки великий, що він не може самостійно існувати довше, ніж існує система, в якій він функціонує. Іншими словами, персонал не може існувати поза підприємством, поза системою, а значить, він повинен розвиватися разом з підприємством, регіоном, суспільством в цілому. Література 1. Богданова Е.Л. Маркетинговая концепция организации персонал-менеджмента и конкурентоспособной рабочей силы / Богданова Е.Л. – СПб. : Изд-во СПбУЭФ, 1996. – С. 6.

2. Ивановская Л., Суслова Н. Конкурентоспособность управленческого персонала / Л. Ивановская, Н. Суслова // Маркетинг. – 1999. – № 6. – С. 35–46.

3. Миляева Л.Г. Комплексный анализ современных проблем занятости и безработицы : [монография] / Миляева Л.Г., Маркелов О.И., Подольная Н.П. – Барнаул : Изд-во Алт. гос. техн. ун-та, 2002.

– С. 86.

4. Румизен М.К. Управление знаниями / Румизен М.К. ; [пер. с англ.]. – М. : ООО «Издательство АСТ»; ООО «Издательство Астрель», 2004. – С. 19.

5. Саруханов Э.Р. Маркетинг персонала на предприятии / Э.Р. Саруханов, С.И. Сотникова // Проблемы теории и практики управления. – 1996. – № 1. – С. 92.

6. Сотникова С.И. Управление карьерой : [учебное пособие] / Сотникова С.И. – М. : ИНФРА-М, 2001. – С. 22.

7. Сотникова С.И. Конкурентоспособность персонала как объект управления / С.И. Сотникова, Ю.В. Немцева // Вестник Омского университета. Серия «Экономика». – 2003. – Вып. № 4.

8. Томилов В.В., Семеркова Л.Н. Маркетинг рабочей силы : [учебное пособие] / В.В. Томилов, Л.Н. Семеркова. – СПб. : Изд-во СПГУЭиФ, 1997. – С. 73–74.

9. Управление персоналом организации : [учебник / под ред. А.Я. Кибанова]. – М. : ИНФРА-М, 2003. – С. 202.

10. Фатхутдинов Р.А. Система менеджмента : [учебно-практ. пособие] / Фатхутдинов Р.А. – [2-е изд.]. – М. : ЗАО «Бизнес-школа «Интел-Синтез», 1997. – С. 95–96. Надійшла 10.08.2011

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

89

Економічні науки

УДК 314.727 М. В. НІКОЛАЙЧУК Хмельницький національний університет

ПРОБЛЕМИ ОЦІНКИ ЛЮДСЬКОГО КАПІТАЛУ В СИСТЕМІ ФОРМУВАННЯ КОНКУРЕНТНОЇ ПОЛІТИКИ ПІДПРИЄМСТВ Узагальнено методи оцінки гудвілу людського капіталу, підходи до визначення його первісної вартості та недоліки існуючого методологічного забезпечення управління людським капіталом. Запропоновано оцінювати людський капітал на основі ключових компонент забезпечення його конкурентоспроможності.

Generalized methods of evaluating goodwill human capital approaches to determination of its initial value and shortcomings of the existing methodological support for human resources management. A measure human capital based on the key component of its competitiveness Ключові слова: людський капітал, конкурентоспроможність, оцінка людського капіталу.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими та практичними завданнями. Реалізація сучасної політики управління людським капіталом набуває особливого значення за умов підвищення його конкурентоспроможності, інституційного відтворення соціально-економічної системи, формування ринку праці та інструментів інвестування у людський розвиток, включення України у глобальну економічну, наукову та освітню системи. Аналіз останніх досліджень і публікацій. З об'єктивних причин, існуючі до цього часу напрацювання розроблені основоположниками Г. Беккером, Т. Шульцем, продовжені послідовниками, зокрема і в Україні В. Антонюк, О. Грішновою, Л. Семів, Л. Шевчук та ін. потребують подальшого вдосконалення і деталізації. Сучасні прояви переходу від індустріальної економіки та інформаційного суспільства до економіки знань дають підставу стверджувати, що людина перетворюється у ключову продуктивну силу розвитку та фактор виробничих відносин. Водночас існуюча практика оцінює людський капітал як один з доповнюючих елементів господарської діяльності. Невирішені частини проблеми. Перехід від індустріальної економіки до інформаційного суспільства та економіки знань, вимагає зміни підходів оцінювання людського капіталу від витратних до інвестиційних, з подальшою розробкою нових та вдосконалення існуючих методів обліку та розрахунків. Постановка завдання. Обґрунтувати підходи до оцінки людського капіталу суб'єктів господарювання в системі загострення сучасних конкурентних відносин. Основний матеріал дослідження. Для визначення вартості людського капіталу бізнесових структур існує розроблений набір теоретико-методологічних підходів та методик обліку [1, с. 124-129; 2, с.

197-201; 3, с. 97]. Найбільш раціональним на наш погляд тут є використання гудвілів у практиці обліку людського капіталу в структурі активів суб'єктів господарювання. Під гудвілом, на наш погляд, слід розглядати сукупність нематеріальних активів, що забезпечують конкурентні переваги суб'єкту господарювання, отримання додаткових доходів за рахунок переваг невідображених в обліку. В переліку складових гудвілу, з точки зору проблеми аналізу, в першу чергу, слід виділити компетенцію та знання персоналу [3, с. 137-139]. Разом з тим, в більш широкому розумінні, у гудвілі необхідно відобразити людський капітал підприємства, тобто, право на використання втілених у працівниках досвіду, знань, здібностей до нововведень, що поряд з економічними, господарськими та фінансовими вигодами, реалізується в загальній культурі, філософії фірми, її внутрішніх цінностях, культурі управління. Тут варто погодитись з думкою, що персонал суб'єкта господарювання є складовою гудвілу, оскільки він визначає успішність будь-якого підприємства і впливає на вартість у разі купівлі-продажу компанії [1, с. 142-147]. З іншої сторони, оцінка в період купівлі продажу компанії як показник привабливості опосередковано відображає її конкурентоспроможність, а значну частку активів сформованих на основі людського капіталу слід ототожнювати з конкурентоспроможністю за рахунок такого роду активу. Проблемний характер, з точки зору оцінки та обліку, знаходить відображення і в інших аспектах господарської діяльності, зокрема з огляду на обмежені можливості на сучасному етапі включення в активи суб'єктів господарювання реальної вартості людського капіталу, виникає потреба оцінки внутрішнього гудвілу, як вартості формування конкурентного потенціалу. Цілями застосування внутрішнього обліку (внутрішнього гудвілу) в межах поставленої наукової проблеми виступають: - управлінські – оцінки віддачі персоналу, вироблення заходів з управління людським капіталом; - аналітичні – оцінка конкурентоспроможності людського капіталу. Враховуючи те, що не всі елементи внутрішнього гудвілу перетворюються в активи, практика оцінки людського капіталу може бути зведена до кількох основних методів згрупованих за функціональногосподарською ознакою. Зокрема слід виділити оцінку людського капіталу суб'єкта господарювання з точки зору бухгалтерського обліку, міжнародного стандарту фінансової звітності, менеджменту та фінансового менеджменту (рис. 1). Найбільш застосовуваними серед приведених методів на практиці слід визнати: метод надлишкових 90

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

прибутків, альтернативний метод, метод вартості торговельної марки, оцінку на основі показників ділової активності, залишковий метод та розрахунок коефіцієнта Область діяльності суб'єкта Д. Тобіна. господарювання

Метод оцінки / обліку

Врахування результатів певних подій На основі "Положень експертної оцінки" Бухгалтерський облік

Метод додаткового прибутку Метод перевищення купівельної ціни над поточною ринкової ціною

Міжнародна фінансова звітність

Оцінки за фактичною вартістю з подальшим тестуванням придбаного гудвілу на предмет можливих втрат від знецінення Альтернативний метод Метод вартості торгівельної марки

Підходи до оцінки гудвілу людського капіталу

За показником ділової активності Залишковий метод Метод надлишкового прибутку Фінансовий менеджмент

Метод оцінки за обсягом реалізації Біноміальний метод Кваліметричний метод Статистичний метод Коефіцієнт Д. Тобіна Метод соціологічних опитувань

Менеджмент

Експертний метод рейтинговий

пропонуючий

Рис. 1. Методи оцінки гудвілу людського капіталу (укладено на основі [5, с. 193-198])

З точки зору адекватності оцінки та обліку, кожен з приведених методів має вади, що об'єктивно погіршують процес управління конкурентоспроможністю людського капіталу (табл. 1). В основі недоліків застосовуваних на практиці методів лежить неможливість адекватно оцінити первісну вартість людського капіталу. Тобто, вартість що відображає його конкурентоспроможність на рівні особи, формує конкурентоспроможність суб'єкта господарювання та країни. Існуючі методи, об'єктивно характеризуються вадами на рівні розрахунку первісної вартості, що за основу беруть опосередковане визначення – розрахунок на основі різниці між купівельною ціною та сумою ринкових вартостей чистих активів окремо, або перевищення норм прибутків, що здатна заробити компанія, порівняно з середньогалузевою нормою прибутку (рис. 2). З огляду на вказані недоліки, що на сучасному етапі розвитку концепцій людського капіталу тотожні бар'єрам методологічної бази, постає необхідність розробки більш досконалих інструментів оцінки людського потенціалу. Очевидно, слід розмежувати вартість та ціну людського капіталу в розпорядженні суб'єкта господарювання. Перший показник відображає понесені витрати на формування наявного людського потенціалу, другий – потенційний ефект від використання людського капіталу. З точки зору конкурентоспроможності людського капіталу, об’єктом обґрунтування методологічних засад виступає виключно ціна людського капіталу, як активу в розпорядженні суб'єкта господарювання. Зрештою, ціна для компанії визначається з однієї сторони вартістю відповідного виду людського капіталу на ринку праці, а з іншої – ототожнюється з граничною корисністю, максимально-можливим ефектом від Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

91

Економічні науки

застосування. З вказаних альтернатив, ринкова ціна відповідає середньому значенню, і з високою імовірністю можна стверджувати, що не відображає вартість людського капіталу конкретного підприємства. Для останнього, шукану вартість логічно представити як вартість набору цінних для суб'єкта господарювання компонент, а пропонований нами підхід, відповідно назвати покомпонентним. Таблиця 1 Методи оцінки людського капіталу (розроблено на основі [4]) № п/п 1.

Назва методу Метод надлишкових прибутків

2.

Альтернативний метод

3.

Метод вартості торговельної марки (дохідний) За допомогою показника ділової активності

4.

5.

Залишковий метод

6.

Розрахунок коефіцієнта Д. Тобіна

Альтернативні методи розрахунку первісної вартості людського капіталу

Методика оцінки Порівняння рентабельності чистих активів підприємства з середньою рентабельністю чистих активів на фінансовому ринку або по галузі. Гудвіл в цьому випадку розглядається як актив, не відображений в обліку, але такий, що має таку саму дохідність, що й інші активи Передбачає розрахунок величини гудвілу як різниці між вартістю підприємства з припущенням, що воно має у власності невідчутні активи та використовує їх у діяльності, та вартістю підприємства з припущенням, що воно не є власником тих самих невідчутних активів Гудвіл розраховують через дисконтування прогнозованих і післяпрогнозованих потоків прибутку, генерованих гудвілом

Недоліки Гудвіл формується як за рахунок вартості людського капіталу так і інших активів, тому не відображає реальну вартість ЛК Отриманий результат може включати як вартість людського капіталу так і інші невідображені в обліку активи Не враховано випадки неможливості ідентифікувати прогнозовані потоки з ЛК Складність ідентифікації та пошуку однорідних підприємств

До показника середньорічного обсягу продажу застосовують коефіцієнт, який визначають емпірично, виходячи з аналізу угод купівлі-продажу за однорідними підприємствами Оцінюють вартість придбаного гудвілу за міжнародними та Не враховується реальна вартість національними стандартами обліку, тобто гудвіл дорівнює людського капіталу, оцінка різниці вартості придбання і справедливої вартості придбаних ведеться виключно для чистих активів. За цим методом можна оцінити вартість відшкодування понесених витрат інтелектуального капіталу як різницю між поточною ринковою на отримання гудвілу капіталізацією та справедливою вартістю матеріальних й ідентифікованих нематеріальних активів Відображає співвідношення ринкової вартості компанії та Неможливість адекватно відновлювальної вартості її активів. Високе значення цього визначити реальну вартість показника передбачає, що крім активів, відображених у людського капіталу балансі, компанія володіє іншими невідчутними ресурсами, які дають можливість отримувати високі прибутки

Метод загальної оцінки

Метод додаткового прибутку

Метод прямого розрахунку гудвілу як різниці між купівельною ціною та сумою ринкових вартостей чистих активів окремо. Використовується за умов наявності даних про ринкові ціни всіх активів і зобов'язань фірми, що можуть бути отриманні в результаті аудиторської оцінки або незалежної експертної оцінки

Ґрунтується на перевищенні норми прибутку, який здатна заробити компанія, над середньогалузевою нормою прибутку. Норма прибутку дорівнює частці чистого прибутку та величини чистих активів

Рис. 2. Підходи до визнання первісної вартості людського капіталу (гудвілу) (складено на основі [5, с. 194]

Слід виділити кілька ключових областей оцінки, серед яких, вартість одиниці персоналу та загальну вартість людського капіталу суб'єкта господарювання. Вартість одиниці персоналу, з точки зору компонентхарактеристик людського капіталу доцільно оцінити за формулою (1): , де шуканої функції;

– вартість одиниці персоналу (людського капіталу) суб'єкта господарювання на основі – ціна, людського капіталу, що володіє 1-n компонентами;

92

(1)

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

– показник суміщення функцій. Відповідно запропонованої моделі оцінений набір накопичених кваліфікаційних компонент, вмінь, здібностей, знань, психологічно-ментальних характеристик відповідає вартості людського капіталу одиниці персоналу суб'єкта господарювання. Водночас слід звернути увагу на існування об'єктивних обмежень пов'язаних з використанням лише частини компонент через часові та фізіологічні обмеження, що природно відображає можливість виконання одночасно лише частини функцій. Вплив ймовірних обмежень нами запропоновано ввести через показник суміщення функцій ( ). На рівні оцінки загальної вартості людського капіталу суб'єкта господарювання, функція набуває вигляду (2): , де

(2)

– вартість людського капіталу суб'єкта господарювання на основі шуканої функції;

– оцінена вартість компонент 1-n людського капіталу, що знаходиться в розпорядженні суб'єкта господарювання. На відміну від вартості одиниці персоналу, суміщення функцій для людського капіталу суб'єкта господарювання не має ключового значення, оскільки зайнятість одного працівника компенсується використанням оцінених компонент іншого. Існуючі в такому випадку обмеження слід оцінювати як екстенсивний – нестача персоналу, а не інтенсивний чинник – фізіологічні та часові межі використання одиниці персоналу. Набір еталонних характеристик компонент персоналу можна прирівняти вимогам до нього, що на практиці встановлюється посадовою інструкцією, положенням про підпорядковану структурну одиницю тощо. На відміну від традиційних методологічних підходів фактичне значення може виходити за межі еталона через наявність неординарних вмінь, знань та інших можливих для персоналу суб'єкта господарювання характеристик. З урахуванням аргументів приведених для функції (1) формула вартості людського капіталу одиниці персоналу суб'єкта господарювання набуває адитивного вигляду, де окремі компоненти агрегують ціну відповідного набору характеристик. Останні, з точки зору принципів підготовки та залучення персоналу, відповідають переліку критеріїв його роботи, здійснюваних функцій та ефективності використання. Для прикладу, фінансовий менеджер може оцінюватись за наступними критеріями (3): ,

(3)

де – вартість одиниці персоналу – фінансового менеджера (людського капіталу) суб'єкта господарювання; – оцінена вартість відповідних вмінь аналізу фінансових операцій та управління фінансовими активами; – оцінена вартість відповідних вмінь оцінки фінансового стану, застосування інструментів фінансового менеджменту, управління фінансовим левериджем, силою впливу операційного важеля тощо; – оцінена вартість управлінського досвіду; – оцінена вартість стратегічного управління; – оцінена вартість володіння юриспруденцією; – показник суміщення функцій. Спроможність суб'єкта господарювання оцінити вартість людського капіталу одиниці персоналу виступає запорукою управління його конкурентоспроможністю. Зокрема зіставлення витрат на розвиток, формування та управління персоналом з його вартістю дає відповідь на питання доцільності інвестування в людський капітал. Аналогічні оцінки необхідні для визначення конкурентного статусу суб'єкта господарювання. Окремої уваги вимагає питання встановлення ціни закладених в моделі компонент, де орієнтація на граничну користь ефектів від використання знань, вмінь та характеристик передбачає застосування підходу аналогічних ринковим оцінок. Як і на рівні особистої вартості людського капіталу, на його формування на рівні суб'єктів господарювання здійснює вплив велика кількість економічних чинників. В силу відсутності проблеми суб'єктивного впливу на значення оцінок, вплив чинників формування людського капіталу узагальнено знаходить відображення в попиті та пропозиції на ринку праці. Для більшості категорій персоналу кваліфікований спеціаліст рекрутингової служби, слідкуючи за кон'юнктурою ринку праці спроможний оцінити поточну вартість людського капіталу та компоненти, що її визначають. Існування в розпорядженні компонент та категорій персоналу, відсутніх на ринку доповнюється суміжними оціночними інструментами, які базуються на згаданій вище граничній корисності. Зокрема відповідно моделі (3), поряд з загально розповсюдженими компонентами та категоріями Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

93

Економічні науки

персоналу вартість компонент та категорій персоналу, що не можуть бути порівнянні, визначається за обсягом граничної потенційно можливої корисності для суб'єкта господарювання. Висновки і перспективи подальшого дослідження. З точки зору управління конкурентоспроможністю людського капіталу, до ключових проблем його оцінки на сучасному етапі належить відсутність нормативної бази та уніфікованих підходів до обліку та розрахунків. Зокрема наявні методи та методологічні підходи не забезпечують об'єктивну оцінку всіх кількісних та якісних характеристик людського капіталу, не відображають перетворення людського потенціалу в людський капітал. На подолання визначених методологічних недоліків, запропонований покомпонентний підхід ґрунтується на оцінці ключових для забезпечення конкурентоспроможності людського капіталу характеристик, з урахуванням спроможності їх одночасного застосування. Пропоноване методологічне забезпечення оцінки людського капіталу на рівні суб'єкта господарювання об'єктивно покликане з однієї сторони визначити конкурентний статус за відповідним чинником, його використанням в якості інструмента конкурентних відносин, а з іншої покликане стати основою для методичного забезпечення та практичних розрахунків в ході аналізу ключових тенденцій, чинників та закономірностей розвитку проблеми. Поряд з компонентами людського капіталу, з практичної точки зору важливого методологічного значення набуває коефіцієнт сумісності виконуваних функцій, для якого необхідно встановити співвідношення за комбінацією певних наборів функцій, нормативні табличні значення, що об'єктивно визначає перспективи подальших досліджень. Література 1. Антонюк В. П. Формування та використання людського капіталу в Україні: соціально-економічна оцінка та забезпечення розвитку / Антонюк В. П. – Донецьк, 2007. – 348 с.

2. Прушківська Е. В. Походження, сутність і розвиток людського капіталу в умовах сучасних ринкових перетворень / Е. В. Прушківська, А. В. Переверзєва // Актуальні проблеми економіки. – 2008. – № 1 (79). – С. 196–202.

3. Мазурок П. П. Інституціональні зміни в розвитку людського капіталу як чинника економічного зростання / П. П. Мазурок // Вчені записки : наук. збір. / відп. ред. А. Ф. Павленко. – К. : КНЕУ, 2005. – Вип.

7. – 212 с.

4. Кияшко О. Оцінка гудвілу [Електронний ресурс] / О. Кияшко – Режим доступу : http://tmlogos.com.ua/ru/poslugi/ocinka_ gudvilu.html 5. Травін В. В. Особливості організації бухгалтерського обліку внутрішнього гудвілу як прояву соціального капіталу на мікроекономічному рівні / В. В. Травін // Вісник Житомирського державного технологічного університету. Економічні науки. – Житомир : ЖДТУ, 2010. – № 2 (52). – С. 192–199. Надійшла 15.08.2011

УДК 331.101.3:658.3 О. А. ХАРУН Хмельницький національний університет

ВИБІР МОТИВАЦІЙНИХ ФАКТОРНО-КРИТЕРІАЛЬНИХ ХАРАКТЕРИСТИК ЕФЕКТИВНОСТІ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ Здійснено експертне опитування керівників та фахівців машинобудівних підприємств, за результатами якого виконано ранжування мотиваційних факторно-критеріальних характеристик за ступенем їхнього впливу на діяльність підприємства. Побудовано полікритеріальну систему активізації роботи персоналу машинобудівного підприємства, яка дозволяє визначити загальний полікритеріальний показник підвищення результативності та активності персоналу.

An expert survey of engineering companies, which resulted in the ranking made motivational development, factor-criteria characteristics of the degree of their impact on enterprise activity. An activation system polikryterialnu staff, enterprise, allows to determine the overall rate polikryterialnyy improving the efficiency and activity of personnel. Ключові слова: мотивація, фактори, критерії, персонал, ефективність управління.

Вступ. На мотивацію персоналу впливає велика кількість різноманітних факторів на всіх рівнях господарювання. За умов економічної кризи, основними факторами, які посилюють мотивацію є матеріальні фактори, що діють на внутрішньому та зовнішньому рівнях. Внутрішні, як суб’єктивні – залежать від професійно-кваліфікаційного рівня, стажу роботи працівника. Зовнішні фактори, як об’єктивні – залежать від рівня організації виробництва на підприємстві. Зовнішні фактори вступають у взаємодію з внутрішніми факторами і можуть підсилювати мотивацію персоналу. Головним мотивом економічної поведінки працівників продовжує залишатися заробітна плата і всі види доплат, надбавок і матеріальних факторів. Поряд з цим існує певна незацікавленість працівників до 94

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

якості і результативності діяльності. Це може призвести до процесів відчуження працівників від виробничої діяльності. Постановка завдання. Питанням мотиваційних факторів управління персоналом промислових підприємств присвятили свої наукові роботи як зарубіжні, так і вітчизняні науковці: К. Альдефер, Ф. Герцберґ, Д. Мак-Ґреґор, А. Маслоу, В. Адамчук, В. Абрамов, Д. Богиня, В. Верховін, О. Виханського, Б. Генкіна, В. Данюк, О. Грішнова, Г. Дмитренко, М. Дороніна, Т. Завіновська, М. Карлін, А. Колот, Г. Куліков, О. Пушкар, Д. Таресенко, Е. Уткін та ін. Однак, насьогодні основну увагу необхідно приділити мотиваційним факторно-критеріальним характеристикам ефективного управління персоналом машинобудівних підприємств, визначення домінуючих та послаблення впливу негативних факторів серед них, дасть змогу активізувати високопродуктивну трудову діяльність персоналу. Результати дослідження. Нами проведене дослідження, в основі якого лежить експертне опитування керівників та фахівців. Такий специфічний підхід обумовлений тим, що реально відбиває економічний стан машинобудівних підприємств. Це дозволяє враховувати фактори певного суб’єктивного характеру, що в свою чергу, дозволяє виокремити бачення цими працівниками основних проблем, які є на підприємстві і, зокрема, у системі мотивації високопродуктивної діяльності. Опитування керівників та провідних фахівців як експертів проводилось у вигляді індивідуального інтерв’ю за спеціально розробленими анкетами. Фахівцям та керівникам пропонувалося провести певне ранжування мотиваційних факторів за ступенем впливу на результативність та ефективність роботи. Із 37 машинобудівних підприємств Хмельниччини, які працювали у 2010 році, експрес-опитуванню підлягали керівники та провідні фахівці 6 машинобудівних підприємств, а саме: ДП «Новатор», ДП «Красилівський агрегатний завод», ВАТ «Красилівський машинобудівний завод», ВАТ «Темп», ВАТ «Укрелектроапарат», ВАТ ХЗКПУ «Пригма – Прес». Було опитано 410 осіб або 28% загальної чисельності керівників структурних підрозділів, фахівців та технічних службовців машинобудівних підприємств. Результативність по підприємствах від 2,09% до 9,8% дозволяє стверджувати про достовірність результатів проведених досліджень [1, с. 70]. При визначенні ступеня задоволення персоналу роботою був використаний тест, який містить 23 запитання. На поставлені запитання 1-14 необхідно було дати відповідь за десятибальною системою оцінки. Решту відповідей на запитання 15-23 потрібно було оцінити однозначно, віддаючи перевагу відповідям «так» чи «ні». Отриманні результати анкетування оброблялися на ПК за допомогою програмного забезпечення Microsoft Excel. На перше запитання, зазначене в анкеті опитування, «На рівень мотивації високопродуктивної роботи у найбільшій мірі, на Ваш погляд, впливають?» із переліку варіантів, респонденти надали 31,28% матеріальним факторам, що включають заробітну плату, надбавки, доплати премії тощо. Другу позицію (28,47%) займають організаційні фактори, тобто – умови праці, графік роботи, розширення сфери діяльності тощо. Моральним факторам (грамоти, подяки тощо) уділено 22,31%. Найменшу кількість балів за даним запитанням – 17,94 % присвоєно психологічним факторам (сприятливий психологічний клімат, взаємовідносини з колегами). У наступному запитанні «Які мотиви у найбільшій мірі впливають на Ваше бажання ефективно працювати?» визначено, що найвагомішим мотивом для опитаних є заробітна плата – 19,84%. Другий і третій мотиви, за значимістю відповідей, є, відповідно, можливість отримувати надбавки – 18,38% та можливість отримувати різні доплати – 17,19%. Чимале значення для респондентів відіграє мотив самостійності у роботі, кар’єрного зростання, просування по службі – 14,3%. Наступні за значимістю мотиви – комфортні умови роботи та участь у розподілі прибутку підприємства, відповідно, 9,13% та 7,97%. Майже на одному рівні знаходяться мотиви самореалізації власних здібностей – 5,56% та творчість у роботі – 4,23%. Найменшу кількість балів за даним запитанням отримали – престиж підприємства (2,12%) та соціальна безпека (1,28), що свідчить про вагомість все ж таки матеріальної винагороди за виконану роботу. Тобто, респондентів більше цікавить заробітна плата та різного роду доплати і надбавки, які в сукупності склали більше половини відповідей або (55,4%). На третє запитання анкети «Вам у роботі більше подобається?» так, як і в другому найбільшу кількість балів респонденти надали рівневі заробітної плати – це 32,59%. Наступними за значимістю є фактори умови роботи (29,26%) і забезпеченість технікою та автоматизація праці (24,23%). Найменш значимим, на думку опитаних досліджуваних машинобудівних підприємств, серед виділених факторів є режим роботи – 13,92%. Тобто, можна зробити висновок, що і в цьому випадку на першому місці є рівень заробітної плати, а на другому умови праці. Іншими словами на умови праці підприємствам теж слід звертати серйозну увагу, оскільки від організації праці на підприємстві залежать інші психологічні, корпоративні та соціальні аспекти. На запитання «Вам важливо те, що на роботі існують виплати на?» більша частка опитаних надала перевагу обідам – 30,98%, а 27,64% надали перевагу оздоровленню та частковій компенсації путівок. Важливе значення для респондентів має проїзд на місце роботи і додому (18,25%). Такі фактори, як страхування та кредитування житла, отримали відповідно по 9,57% ті 7,43 %. На останньому місці (6,13%) серед факторів у даному запитанні, знаходиться фактор наявності абонементу до спортивних клубів за інтересами. Як бачимо, фактор економії коштів на обідах і часу на приготування їжі є найважливішим. Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

95

Економічні науки

Щодо наступного запитання «Яке місце в оплаті затрат і результатів та створенні ефективної мотивації займає?», очевидним є те, що найсуттєвішим для респондентів є професійно-кваліфікаційний рівень персоналу (38,06%). Неабияке значення для мотивації персоналу досліджуваних машинобудівних підприємств мають особистісні якості персоналу (22,69%). Майже однакові за значущістю для опитаних є фактори продуктивності та складності робіт, відповідно, – 19,86% і 19,39%. Результати опитування за даним блоком говорять про те, що платити слід не за присутність на роботі, а за професійно-кваліфікаційний рівень, особисті якості, складність та продуктивність чи результативність роботи персоналу. На запитання «Якість роботи у першу чергу залежить від?» - 50% респондентів визначили фактор кваліфікації та освіти працівника. Стажу роботи надано 29,51%, а фактору винахідництва і раціоналізаторства працівника – 20,49%, що свідчить про необхідність для кожного працівника мати достатній професійно-кваліфікаційний рівень, від якого залежить і якість роботи і її матеріальна винагорода. Оцінка запитання «Які найважливіші особистісні якості працівника слід мотивувати» показує, що серед опитаних основна увага приділяється фактору працездатності (29,97%) та фактору компетентності (24,95%). Наступним за значимістю є фактор наполегливості – 19,85%, а фактори творчість та ініціативність отримали 10,14% та 10,04%, про що свідчить майже однакова кількість балів, відповідно, - 1374 та 1360. Відмітимо, що фактор комунікабельність у даному питанні посідає останнє місце серед усіх факторів – 5,05%. Як видно, професійність (компетентність) і працездатність є головними у мотивації ефективної роботи персоналу. На запитання «Ви вважаєте, що стимулювати в першу чергу треба за?» найбільша кількість респондентів – 29,86% віддали перевагу фактору змістовності праці. Майже в однаковому вимірному діапазоні знаходяться фактори відповідальності за виконанні роботи (20,07%), самостійності у виконанні робіт (19,95%), інноваційності та творчості робіт (18,07%). Фактор комплексність у виконанні робіт, на думку опитаних, є найменш важливим. Отже, змістовність праці є найголовнішим чинником за який треба платити більше, тобто чим більш різноманітна робота за змістом та відповідальна, тим вона має бути більш оплачувана. У наступному запитанні «Результативність роботи Ви оцінюєте за?» майже половина опитаних – 49,95% надали перевагу фактору кількості виконаних робіт. Інші відповіді такі, як якість виконаних робіт та своєчасність виконаних робіт отримали, відповідно, - 29,94% та 20,12%. Це говорить про те, що продуктивність роботи є головною у визначенні рівня заробітної плати. Однак, одним із різновидів продуктивності є своєчасність та термін виконання завдання. Серед варіантів відповідей питання «Продуктивність роботи, на Вашу думку, вимірюється?» респонденти досліджуваних машинобудівних підприємств за першочерговістю виділили кількість своєчасно виконаних робіт – 25,33%, а далі кількість якісно виконаних робіт – 24,42%. Також не менш значимою є відповідь «загальна кількість виконаних робіт», відповідно – 22,51%. Фактор загальна кількість доручених робіт у процесі роботи серед опитаних отримав 17,57%. Крім того, необхідно відмітити, що найменшу кількість балів – 1650 (10,17%) респонденти надали відповіді присутності на роботі. Це свідчить про те, що результативність і своєчасно виконані роботи є головними при оцінці продуктивності роботи. Аналіз запропонованого запитання «Вас задовольняє те, що на роботі?» показує, що на досліджуваних машинобудівних підприємствах респонденти найбільш цінують добрі відносини зі співробітниками (27,49%) та гарні стосунки з підлеглими (25,45%). Фактори визначення та одобрення результатів роботи та присутність певної соціальної політики отримали відповідно 18,13% та 15,22 %. Серед опитаних останню позицію займає відповідь – прекрасні відносини з керівництвом (13,71%). Рівень стосунків з колегами та підлеглими є визначальними при оцінці задоволеності від роботи. На запитання «Вас приваблює у Вашій роботі те, що є?» із всієї групи респондентів, які взяли участь у опитуванні, 46,22% відповіли, що «стабільність у розвитку підприємства». Друге місце займає гарантована зайнятість (32,06%). Найменш значною відповіддю у даному питанні – 21,72% виявилась відповідь впевненість у майбутньому. Приваблюваність у роботі залежить у найбільшій мірі від стабільності роботи підприємства. У запитанні «Вам подобається, що на роботі є можливість у?», із запропонованих варіантів відповідей респонденти найбільшу кількість балів – 2970 (29,21%) віддали просуванню по службі. Наступним за значимістю є фактор досягнення успіху у роботі – 20,27%. Крім того, майже в однаковому діапазоні знаходяться відповіді «прийняття участі в управлінських рішеннях», «спілкуванні в процесі роботи» та «контролі за станом процесу», відповідно, - 17,9%, 16,69% та 15,93%. Встановлено, що працівників у найбільшій мірі цікавлять матеріальні фактори (заробітна плата, надбавки, доплати, премії тощо) – 31,28% відповідей. На мотиви у найбільшій мірі впливають заробітна плата, доплати, доплати і надбавки (разом 55,41%). 32,59% респондентам у роботі найбільше подобається рівень заробітної плати, різного роду виплати на оздоровлення, обіди тощо. Тобто, матеріальні стимули найбільше вмотивовують забезпечення потреб працівників машинобудівних підприємств. За ступенем впливу, на нашу думку, з урахуванням результатів експрес-опитування, мотиваційні фактори прийняли наступну послідовність: заробітна плата, доплати, надбавки, соціальна безпека, комфортні умови роботи – на першому місці для найманих робітників; заробітна плата, надбавка, доплати, 96

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

кар’єра і соціальна безпека – для фахівців; заробітна плата, доплати, надбавки, самореалізація та самостійність в роботі – для керівників. Як бачимо, у всіх трьох випадках заробітна плата є домінуючим мотивом для всіх категорій персоналу підприємств. Отже, мотивація носить двосторонню спрямованість. З одного боку, вона задовольняє потреби підприємства, а з іншого – персоналу. Тобто мотивація має як соціальний, так і економічний зміст. В останньому запитанні даного блоку «Мотивація буде ефективною, якщо на підприємстві будуть спочатку використані наступні критерії підвищення результативності роботи підприємства для активізації персоналу?», респондентами, у зв’язку із застарілою матеріальною базою, значним матеріальним і моральним зносом основних фондів, віддана перевага виробничо-технологічним критеріям, які набрали відразу від 3450 до 4050 балів. Соціально-трудові критерії за важливістю на другому місці і їм надано респондентами від 2700 до 3285 балів; фінансово-економічні критерії – від 2150 до 2560 балів; організаційно-корпоративні критерії від 1800 до 2010 балів; економіко-екологічні критерії від 1750 до 1780 балів. Результати анкетного опитування на запитання № 14 виявили ряд критеріїв зовнішнього впливу на підвищення результативності роботи підприємства з метою активізації персоналу. Ті критерії, які на думку респондентів набрали 1700 балів і вище нами більш детально досліджені і згруповані у п’ять груп: виробничо-технологічного, соціально-трудового, фінансово-економічного, організаційно-корпоративного та економіко-екологічного характеру (рис. 1). Загальний полікритеріальний показник підвищення результативності та активності персоналу підприємств слід визначати за формулою:

 Пмот  Пвт  Пce  Пок   Пфе   Пее ,

(1)

де  Пвт – показник підвищення виробничо-технологічних критеріїв ефективної роботи персоналу;

 Псе – показник підвищення соціально-економічних критеріїв ефективної роботи персоналу;  Пок – показник підвищення організаційно-корпоративних критеріїв ефективної роботи персоналу;  Пфе – показник підвищення фінансово-економічних критеріїв ефективної роботи персоналу;

 Пее – показник підвищення еколого-економічних критеріїв ефективної роботи персоналу. Кожен із зазначених показників підвищення окремих критеріїв активності роботи персоналу включає від чотирьох до десяти складових, рівні яких можна оцінити за формулами, представленими на рис. 1. Визначення окремих показників підвищення мотивації за окремими критеріями можна проводити за формулою: п

 Пі 

K , i

(2)

і 1

n

де

K

i

- сума і-х коефіцієнтів (Кі) за кожним критерієм;

i 1

K i - коефіцієнти – складові елементи за кожним критерієм. На основі внутрішніх чинників слід формувати інтегральну оцінку якості і результативності роботи. А на підставі зовнішніх факторів формується полікритеріальна система активізації роботи персоналу. Запитання 15-23 для опитаних на досліджуваних машинобудівних підприємствах носили ствердний («так») або заперечний («ні») характер. З наведених запитань ствердного або заперечного характеру, за структурою відповідей на запитання загального характеру респонденти висловили думку, що рівень заробітної плати недостатній (запитання 14 – 76,7%) і не стимулює персонал до ефективної роботи (запитання 15 – 92,48%) і взагалі на підприємствах машинобудування не існує система мотивації високопродуктивної праці (запитання 20 – 71,84%). На підприємствах не проводяться опитування щодо мотивації персоналу (21 запитання – 79,37%), а існуюча на підприємствах система мотивації є неефективною (запитання – 88,59%). Висновки. Отже, найактуальнішими для працівників машинобудівних підприємств є система стимулювання персоналу і розробка дієвого мотиваційного механізму високопродуктивної діяльності персоналу, який обов’язково має включати такі напрями мотивації: ефективну систему заробітної плати, яка має залежати від складності, професійності, кваліфікації; належні умови виробничої діяльності; стимулювання відповідно до внеску і результату; стимулювання за виконання нормованих завдань. Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

97

Економічні науки Досягнення проектної виробничої потужності технологічного обладнання Виробничотехнологічні критерії

К

Прац

Зменшення простоїв устаткування, у зв’язку з техобслуговуванням

К

Збільшення кількості робочого обладнання Впровадження нової техніки, нової технології

Полікритеріальна система активізації персоналу машинобудівного підприємства

Фінансовоекономічні критерії

К

Підвищення рівня умов праці

К

у . пр .

Зменшення виробничого травматизму

К

норм нов техн

Зменшення втрат пов’язаних з прогулами

К пр 

Зменшення втрат, пов’язаних з порушенням трудової дисципліни

Кд 

Усунення відхилень фактичного преміального фонду від нормативного

К

Підвищення рівня охоплення робіт нормами і нормативами

К

К

Усунення об’єктів з нераціональною структурою

К

Усунення місць з нераціонально встановленим обладнанням

Підвищення рівня обслуговування робочих місць

ФРЧ  ВРЧ

ФРЧ  ВРЧ дисц ФРЧ

факт пр нормат пр

Ч



В

конф

ФРЧ



норм о факт

N

N

ВРЧ  ФРЧ

н

Ч







бо

нормат

N



сп

факт

Ч

сп

К нво

норм

N



нс

факт

ФП ФП



N N

сп

Ч рм бо РМ

ВРЧ но ФРЧ

К об 

Підвищення рівня екологічної відповідності стандартам

K

ев



Q станд Q заг

Дотримання нормативів екологоємкості продукції

К

еє



N еколоєм N екфакт неб

Усунення місць з екологічнонебезпечними умовами

К ен 

Рис. 1. Полікритеріальна система активізації персоналу машинобудівного підприємства

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

пр

ФРЧ

ор

К

тр

ФРЧ

пф

К

 ВРЧ

ФРЧ

К чп 

Підвищення рівня соціальнопсихологічних відносин в колективі

факт м норм м

Ч Ч



ФРЧ  ВРЧ план ФРЧ

К пл 

Підвищення рівня багатоверстатного обслуговування

98



лт

Зменшення втрат робочого часу із-за плинності кадрів

Підвищення рівня суміщення професій

Економікоекологічні критерії

 Втом

пу

Прац фект Прац норм Прац  100  Втом 

К

Усунення відхилень фактичної чисельності працюючих від нормативної

Організаційнокорпоративні критерії

норм

факт

RN К  К

тех

фект

ФРЧ RN



ро

пр

Недовикористання працездатності персоналу

Соціально-трудові критерії



пу

К

Прац Прац ВЧ 100



пр

N рм

N

рм

пр

Економічні науки

Мотиваційні аспекти пов’язані у найбільшій мірі з очікуванням матеріальної винагороди за виконану роботу. Вмотивованість, що існує на більшості машинобудівних підприємств, не забезпечує підвищення продуктивності виробництва. Через те, у подальших дослідженнях слід приділити більше уваги рекомендаціям по впроваджуванню ефективного мотиваційного механізму управління підприємством. Література 1. Методи експертних оцінок: теорія, методологія, напрямки використання / [під ред. Б. Є. Грабовецького]. – Вінниця : ВНТУ, 2010. – 171 с.

2. Тарасенко Д. І. Cтимули високопродуктивної праці / Тарасенко Д. І. – К. : Політвидав України, 1987. – 99 с.

3. Завадский И. Факторы мотивации персонала в менеджменте / И. Завадский, Л. Червинская // Экономика Украины. – № 9. – 1999. – С. 53-59. Надійшла 15.08.2011

УДК 631.11:658.8 О. І. СИНИЦЬКА, О. О. БІЛЕЦЬКА Хмельницький національний університет

ОРГАНІЗАЦІЙНА ЧИ КОРПОРАТИВНА КУЛЬТУРА: ТЕОРЕТИЧНІ ПІДХОДИ ДО ТЛУМАЧЕННЯ ПОНЯТЬ У статті розглянуто теоретичні викладки до тлумачення понять організаційної та корпоративної культури в контексті організаційно-управлінських дисциплін, узагальнено власний підхід до співвідношення цих понять.

The article reviews the theoretical aspects to the explanation of the organizational and corporate culture in the context of organizational and management disciplines, summarized his own approach to the relationship between these concepts. Ключові слова: культура, організація, корпорація, організаційна культура, корпоративна культура, управління.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями. В умовах сучасних економічних видозмін, коли збут виготовленої продукції та надання послуг стали складнішими за виробництво, а поява нової практики управління почала випереджати теорію – питання організаційної та корпоративної культури, стосовно українських підприємств, почало дедалі більше привертати увагу теоретиків управління. Багато вчених-теоретиків, уже протягом декількох десятиліть намагаються сформувати понятійний апарат в контексті організації культури підприємств. Однак, в теорії класичного менеджменту, в результаті формування різних точок зору чіткого, усталеного визначення понять організаційної та корпоративної культури досі не сформовано. Аналіз останніх досліджень чи публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми і на які спирається автор. Проблемами дослідження понятійного апарату організаційної культури підприємств займається велика кількість зарубіжних та вітчизняних вчених, таких як Л. Елдрідж, А. Кромбі, У. Оучі, М. Пакановский, Н. О'Доннел- Тружилло, С. Мішон, П. Штерн, Р. Кілманн, М. Сакстон, А. МакЛін, Ж. Маршалл, Є. Браун, Д. Мацумото, А.И. Наумов, В.А. Погребняк, Т.О. Соломанідіна, Г.М. Захарчин, О.М. Браницький; також слід відмітити, що багато вчених присвятили свої дослідження корпоративній культурі, з них такі як К. Голд, К. Шульц, Б. Карлофф, М.Армстронг, Р.Л. Кричевський, В.В. Томілов, В.А. Співак та ін. Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячується означена стаття. Велика кількість дослідників присвятили свої роботи різним напрямкам розвитку організаційної та корпоративної культури відповідно до власних точок зору, власного світогляду, знань, вмінь та навичок. Більшість з них не відокремлювали поняття організаційної та корпоративної культури, об’єднуючи два поняття в синонімічний феномен, який являється могутнім інструментарієм в процесі управління підприємствами. Не дивлячись на достатньо велике число західних і вітчизняних теоретичних публікацій, єдиного погляду на поняття, термінологію і методологію розгляду цієї тематики ще не сформовано. Можна констатувати, щодо сьогодні переважна більшість робіт присвячених цій вічній темі нечітко розділяє такі поняття, як корпоративна культура й організаційна культура, хоча саме існування цих визначень передбачає розрізнення феноменології що стоїть кожним з них. У сфері бізнес-освіти дуже мало комплексних курсів по даній проблематиці; недостатньо вітчизняних навчальних посібників, що зважають на українську економічну специфіку; мало проводиться професійних наукових досліджень, результати яких можна було б використовувати для формування надійних і ефективних практичних рекомендацій. Постановка завдання. Метою написання статті є дослідження теоретичних викладок стосовно визначення понять організаційної та корпоративної культури в контексті організаційно-управлінських дисциплін, а також безпосереднє тлумачення вище згадуваних економічних субстанцій в межах нашого дисертаційного дослідження. Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

99

Економічні науки

Виклад основного матеріалу дослідження. Як говорили великі Конфуцій і Платон, будь-яку справу треба починати з «виправлення імен» − уточнення змісту основних понять. Повною мірою це доречно і навіть обов'язково у науковій літературі. Зі всього розмаїття соціальних процесів, відносин і фактів, які існували у минулому й існують нині, ми виділяємо певну особливу сферу, яка іменується культурою. Термін «культура» походить від латинського слова «cultura», що в перекладі означає «обробіток», «догляд» ґрунту, ефективну сільськогосподарську діяльність, яка вказує як на перетворюючу активність людини щодо природи, так і на вміння, майстерність, які виявляла людина у праці. Тобто, у змісті цього терміну чітко простежуємо єдність культури людини та її діяльності. Організація − це соціальне утворення з визначеними межами, яке свідомо координується і функціонує на відносно простій основі для досягнення мети. Під словами «яке свідомо координується» ми розуміємо управління, під «соціальним утворенням» − те, що організація складається з людей чи груп осіб, які взаємодіють між собою. Організаційні процеси містять у собі соціальну сутність, а взаємодія членів груп повинна бути збалансованою і припускає необхідність у координації. Організації як соціальні утворення мають власну культуру, якій притаманні певні параметри, зумовлені специфікою їх діяльності та процесів виробництва й управління.[1] Для опису культури організації дослідники користуються різними близькими по сенсу термінами: «управлінська культура», «виробнича культура», «культура трудових стосунків», «організаційна культура», «ділова культура», «підприємницька культура», «внутрішня культура компанії», «корпоративна культура», «організаційний клімат». У англомовній літературі використовуються терміни «corporate culture», «cоrporate climate», «organizational culture», «corporate identity», «business culture». В сучасній літературі існує досить багато визначень поняття «організаційної культури». В контексті організаційно-управлінських дисциплін зустрічається також поняття «корпоративна культура». Зокрема, в працях У. Оучі, Р. Рютінгера використовується поняття «корпоративна культура», під яким розуміють союз всіх членів організації, «корпоративний дух», спільну філософію. Сучасні автори [2, с. 16] під корпоративною культурою розуміють суміш різних типів організаційних культур і, таким чином, «організації являють собою полікультурні утворення» [3, с. 97]. Класична теорія менеджменту під терміном організація розуміє, перш за все, ділову організацію, а стосовно сфери бізнесу організаційна культура отримала своє друге, дуже поширене, назва - «корпоративна культура». У літературі стосовно питань управління персоналом також часто використовується термін «корпоративна культура». Можна констатувати, що до сьогодні в більшості робіт, присвячених цій темі, поняття «корпоративна культура» і «організаційна культура» чітко не розлучалися, хоча само існування цих визначень, мабуть, припускає розрізнення феноменології такою, що стоїть за кожним з них. Часто названі поняття чітко не розмежовуються, а використовуються як синоніми, хоч саме існування таких визначень означає розрізнення феноменології, яка стоїть за кожним з них, а саме: а) Організація – це система свідомо координованої діяльності двох і більше людей на основі спільної мети, інтересів, форм діяльності тощо; ». Згідно з трактуванням М. Вебера, "організацією називається сукупність соціальних стосунків – закритих або з обмеженим доступом ззовні, – в якій регулювання здійснюється особливою групою людей: керівником і, можливо, адміністративним апаратом, що володіють зазвичай представницькою владою″ [4]. б) Корпорація (від пізньолатинського сorporatio) означає договірні об’єднання організацій на основі налагодження горизонтальних вузькогалузевих зв’язків, поєднання виробничих, наукових та комерційних інтересів із централізованим регулюванням, координацією діяльності кожного з учасників та субординацією їх взаємодії [5, с.457]. При цьому стратегія і тактика, вид діяльності, мета та способи її досягнення у цих організацій можуть відрізнятися, мати різні напрямки і перетинатися тільки у вузькому аспекті – взаємодія на ринку. Організації, об’єднані в корпорацію, та корпоративний орган управління не втручаються у стратегічні, тактичні і фінансові плани одне одного – їх об’єднує тільки ринковий інтерес. Так наприклад, у роботі Н.Н. Могутнової [6] робиться спроба виділити і класифікувати існуючі точки зору стосовно співвідношення даних понять. Приведемо доповнений і розширений варіант цієї класифікації понять.

1. Корпоративна і організаційна культури − самостійні феномени, (самостійні інститути) що мають деякі спільні ознаки і перетинаються в своїх елементах. Т.Ю. Базаров [3] вважає, що організаційна культура - це «інтегральна характеристика організації (її цінностей, образів поведінки, способів оцінки результатів діяльності), дана в мові певної типології», «цілісне уявлення про цілі і цінності, властиві організації, специфічні принципи поведінки і способів реагування». Корпоративну культуру він визначає як «складний комплекс припущень, що бездоказово приймаються всіма членами конкретної організації, і задаючий загальні рамки поведінки, організації, що приймаються переважно. Виявляється у філософії і ідеології управління, ціннісних орієнтаціях, віруваннях, очікуваннях, нормах поведінки». У даному трактуванні організаційна культура є якоюсь моделлю, теоретичним конструктом і в цьому її основна відмінність від корпоративної культури, унікальної для кожної організації. При цьому корпоративна культура кожної конкретної організації є «оригінальною сумішшю типів організаційних культур».

100

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

На думку А.А.Максименко [7], основою відмінності корпоративної і організаційної культур є розмір організації. «Для малої і середньої групи, якою є організація, що складається з десятків або сотень працівників, більш відповідним буде поняття організаційної культури (особовий або статусно-ролевий контакт, розвинена внутрішня неформальна структура і тому подібне). У організації, що має в своєму складі декілька тисяч чоловік, відсутня внутрішня неформальна структура, статусно-ролевий контакт або взагалі знайомство на рівні статусів; стосовно неї можна говорити про корпоративну культуру». На нашу думку, таке розділення не цілком обгрунтоване: у крупній компанії теж може бути присутньою неформальна внутрішня структура, а в невеликій фірмі відношення можуть носити формалізований характер. Не зрозуміло одне, яка кількість співробітників буде «пороговою константою» між організацією і корпорацією. І. Грошев [8] вважає, що поняття «організаційна» застосовне до локальної галузевої організації, «корпоративна» до багатопрофільної міжнародної корпорації, а «підприємницька» до культури малих підприємств.

2. Корпоративна культура − частина організаційної культури. На думку Т.О. Соломанідіной [9] адекватнішим для цілей управління являється термін «організаційна культура», так як не кожне підприємство, фірма або організація є корпорацією, тобто поняття «організаційна культура» ширше за поняття «корпоративна культура».

3. Організаційна культура − частина корпоративної культури. Якщо поняття «корпоративна» тлумачити як загальнопрофесійна, на рівні цінностей і норм даного бізнесу, підприємницької діяльності або сфери виробництва, то тоді корпоративна культура включає ширші норми і цінності, що визначають соціальну значущість і відповідальність працівників, зайнятих в цій сфері. У даному контексті поняття «корпоративна культура» охоплює організаційні культури окремих компаній, зайнятих в певному бізнесі. А.І. Пригожин [10] вважає, що «уміло визначивши функції, мотивацію, розвиток стосунків між працівниками, узгодження інтересів, залучивши працівників до вироблення загальних цілей, можна розвинути організаційну культуру до рівня корпоративної, коли інтереси і дії працівників максимально зосередяться на мету організації в цілому».

4. Корпоративна культура тотожна організаційній культурі – самий розповсюджений і теоретично досліджений підхід, якого дотримуються такі дослідники, як О.С. Віханський, С.В. Іванова, Л.В. Карташова, Е.Д. Малінін, В.А. Співак. Саме цей підхід створює процес синонімічності і злиття двох різних за суттю понять. Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямку. Мабуть, подальші спроби розділити поняття організаційної і корпоративної культури ведуть до змішення цих термінів і нічого не додають до вирішення методологічних проблем при вивченні поняття культури організації. Розмір організації, вид бізнесу, структура внутрішніх комунікацій є характеристикою певних груп організацій, а не різними напрямами в культурі компаній. Тому, на наш погляд, доречне використання терміну «організаційна культура» стосовно всіх видів господарюючих суб'єктів. На нашу думку, корпоративна культура і організаційна культура – це діалектично близькі, але не тотожні явища. Корпоративною культурою ми вважаємо ключову філософію та ідеологію об’єднаних в корпорацію організацій, яка поєднала у собі організаційні культури своїх підрозділів і має певний вплив на зовнішнє політичне, економічне, соціально-культурне середовище. Подальші дослідження будуть спрямовані на те, ща в нашій роботі ми розглянемо саме поняття організаційної культури, що, по суті, може бути складовою корпоративної культури за умови об’єднання організацій в корпорацію. Ми вважаємо, що організаційна культура − нова галузь знань, що входить в серію управлінських наук. Вона виділилася також з нової галузі знань − організаційної поведінки, яка вивчає загальні підходи, принципи, закони і закономірності в наступних напрямах: особа в організації; групова поведінка в організації; поведінка керівника в організації; адаптація організації до внутрішнього і зовнішнього середовища, підвищення організаційної ефективності в діяльності організації. Культура організації може свідомо створюватися її провідними членами або вона формується довільно з часом під впливом різних внутрішніх і зовнішніх чинників. Ідея організаційної культури носить достатньо абстрактний характер, проте, як повітря в кімнаті, вона оточує і впливає на все, що відбувається в організації. Література 1. Осовська Г.В. Основи менеджменту : [навч. посібник] / Г.В. Осовська, О.А. Осовський. − К. : "Кондор", 2006.− 664 c.

2. Оучи В. Теория “Z”. Методы организации производства. Японский и американский подходы / Оучи В.; [пер. с англ].− М. : Экономика, 1984.− 183 с.

3. Управление персоналом : [учебник для вузов / под ред. Т.Ю. Базарова, Б.Л. Еремина]. — 2-е изд., перераб. и доп. — М. : ЮНИТИ, 2002. — 560 с.

4. Weber M. Economy and Society. Berkeley, University of California Press, 1978, vol. I, p. 48 5. Великий тлумачний словник сучасної української мови / [уклад. і голов. ред. В. Г. Бусел]. – К. : Ірпінь: ВТ “Перун”, 2001. – 1440 с. Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

101

Економічні науки

6. Могутнова Н. Н. Типы корпоративной культуры на современных российских предприятиях : дис. канд. социологических наук : 22.00.04 / Могутнова Н. Н. Москва, 2007.− 195 с.

7. Максименко А.А. Организационная культура : системно-психологические описания : [ учебное пособие] / Максименко А.А. – Кострома : КГУ, 2003.− 168 с.

8. Грошев И.В. Организационная культура : [учебное пособие] / Грошев И.В.− М. : ЮНИТИ-ДАНА, 2004. − 288 с.

9. Соломанидина Т.О. Организационная культура компании. [учебное пособие] / Соломанидина Т.О. − М. : ООО «Журнал управление персоналом», 2003. − 456 с.

10. Пригожин А.И. Методы развития организации / Пригожин А.И.− М. : МЦФЭР, 2003.− 864 с. Надійшла 18.08.2011

УДК 331.101.3 І. М. ГРІНЬКО Національний технічний університет України “Київський політехнічний інститут”

ОЦІНКА ЕФЕКТИВНОСТІ ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ МЕТОДІВ МОТИВАЦІЇ ПРАЦІ В СИСТЕМІ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ В статті розглянуто актуальні проблеми мотивації праці персоналу, визначено їх вплив на ефективність діяльності підприємства.

The article considers the contemporary problems of labor motivation of the personnel and defines their influence upon the efficiency of an enterprise activity. Ключові слова: мотивація праці персоналу, ефективність діяльності підприємства.

Вступ. Управління персоналом машинобудівних підприємств України ускладнюється стрімким зростанням вимог до якості знань. Їх постійне оновлення, потребує нових поглядів на соціальні процеси та розширення підходів і методів мотивації праці, у тому числі інструментарію розвитку трудового потенціалу. Характер і зміст методів мотивації праці, які використовуються в системі управління машинобудівним підприємством, багато в чому визначають стиль роботи керівників, організацію роботи структурних підрозділів, оперативність у прийнятті й виконанні рішень, досягнення ефективності у виробництві. Застосування одних і тих же методів залежно від якості їх реалізації можуть здійснювати як позитивний, так і негативний вплив на діяльність підприємства. Мета дослідження. Метою статті є проведення оцінки ефективності імплементації методів мотивації праці в системі управління персоналом машинобудівних підприємств України. Аналіз літературних джерел з даної тематики. Теоретичні та практичні аспекти створення ефективного мотиваційного механізму на підприємстві знаходять своє відображення у наукових працях багатьох-вчених економістів. Питанням ефективності методів мотивації праці присвячені роботи вітчизняних науковців, а саме: М.С. Дороніної, А.М. Колота, К.Г. Наумік, М.В. Семикіної, О.В. Соловйова та інших. Із зарубіжних науковців слід виділити праці П.Ф. Друкера, Є.П. Ільїна, О.П. Єгоршина, Н.І. Кабушкіна, Ф. Лемін, О.А. Митрофанової, які займалися вивченням специфіки застосування методів мотивації до ефективної праці. Методи мотивації праці персоналу розглядаються і детально досліджуються в дисертаційних роботах українських науковців: Л.П. Воронянської [2], Л.О. Ломовських [7], К.Г. Наумік [8], і російських – І.М. Воробйової [1], І.В. Глухової [3], С.В. Єфремової [5], М.В. Ловчевої [6], М.О. Стопневича [9] та інших. В наукових працях з управління персоналом відсутній єдиний підхід до групування й систематизації показників щодо дослідження ефективності застосування методів мотивації праці. Постановка завдання. Завдання статті полягає саме в групуванні й систематизації показників для проведення оцінки ефективності імплементації методів мотивації праці в системі управління персоналом машинобудівних підприємств. Результати. Оцінка ефективності методів мотивації праці персоналом потребує дослідження кількісних і якісних показників. До кількісних показників відносяться: фонд оплати праці, сукупні витрати на персонал, втрати від браку тощо; до якісних – задоволеність працею, ступінь свободи в прийнятті рішень та інформованість персоналу про діяльність підприємства. Для отримання якісних показників зазвичай використовуються результати соціометричних і соціологічних опитувань, які проводяться в межах соціологічних опитувань, наприклад опитування щодо дослідження рівня мотиваційного механізму на машинобудівному підприємстві. Вихідною базою для отримання кількісних показників є нормативна, планова, облікова, аналітична інформація відділів підприємства, а саме: а) планово-економічного відділу (форма № 1-підприємництво «Звіт про основні показники діяльності підприємства», форма № 1П-НПП «Звіт про виробництво промислової продукції»); б) інформація відділу оплати праці про кількісний та якісний склад робочої сили й ефективність її 102

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

використання міститься у таких основних формах статистичного спостереження, як № 1-ПВ «Звіт з праці (термінова – місячна − квартальна)», № 3-ПВ «Звіт про використання робочого часу (термінова, квартальна), (зведена)», № 6-ПВ «Звіт про кількість працівників, їхній якісний склад та професійне навчання (річна)»; ПОКАЗНИКИ ЕФЕКТИВНОСТІ МЕТОДІВ МОТИВАЦІЇ ПРАЦІ ПЕРСОНАЛУ

Економічні трудові показники -

-

-

-

-

трудомісткість, людгод./натур. од. (продуктивність праці, натур. од./люд.); фонд оплати праці, грн.; чисельність персоналу, осіб; фонд робочого часу, люд.-год; середня заробітна плата на працівника, грн./люд.; співвідношення темпів зростання середньої заробітної плати та продуктивності праці; сукупні витрати на персонал, грн.; питомі витрати на персонал грн./люд.; віддача витрат на персонал (витратомісткість), грн./грн.; рентабельність витрат на персонал, %; витрати на соціальний розвиток колективу, грн.; витрати на навчання (підготовка, перепідготовка, підвищення кваліфікації), грн. частка соціальних витрат у витратах на робочу силу, %; частка витрат на персонал в обсязі реалізації (частка витрат на персонал у загальних витратах підприємства), %; відсоток браку продукції; витрати від браку, грн.; витрати від конфліктів і злодійства. грн.; витрати від порушень трудової дисципліни, грн.

Показники руху персоналу - коефіцієнт плинності персоналу, %; - коефіцієнт обороту з прийому, %; - коефіцієнт обороту з вибуття, %; - коефіцієнт загального обороту, %; - коефіцієнт стабільності кадрів, %;

Показники освітньокваліфікаційного рівня персоналу - питома вага працівників з вищою освітою у загальній чисельності персоналу, %; - питома вага працівників із середньою спеціальною освітою в загальній чисельності персоналу, %; - середній розряд працівників; - питома вага працівників, які пройшли підвищення кваліфікації, %

Показники соціальноекономічної та інноваційної активності -

-

-

-

питома вага працівників, які беруть участь у виробничих змаганнях, % питома вага працівників , які беруть участь у громадській роботі, %; питома вага раціоналізаторів і винахідників, %; кількість патентів. винаходів, раціоналізаторських пропозицій, нових виробів на 1 працюючого. од. тощо.

Показники організації та умов праці - завантаженість персоналу, % - коефіцієнт використання робочого часу; - питома вага працівників, які суміщають професії, %; - питома вага працівників, які беруть участь у роботі автономних робочих груп, бригад, команд, %; - питома вага працівників, які працюють за гнучким робочим графіком, %; - показник загального рівня санітарногігієнічних умов на робочих місцях, % чи за бальною шкалою; - питома вага робітників, які працюють у комфортних умовах повітряного, температурного та іншого середовища, % - питома вага працівників зайнятих на важких і шкідливих роботах, %; - коефіцієнт прогулів, %; - кількість (відсутність) випадків виробничого саботажу, страйків.

- втрати робочого часу за рік через хвороби та травми, люд.-год.; - частота і ступінь важкості нещасних випадків, од.

Рис. 1. Система показників ефективності методів мотивації праці персоналу машинобудівних підприємств

в) бухгалтерії (форма № 1 «Баланс», форма № 2 «Звіт про фінансові результати», форма № 3 «Звіт про власний капітал», форма № 4 «Звіт про рух грошових коштів», форма № 4 «Звіт про рух грошових коштів», форма № 5 «Примітки до річної фінансової звітності»). Дослідження ефективності методів мотивації праці ґрунтується на розроблені системи показників, які характеризують комплексний і системний вплив на об’єкт управління. В зв’язку з цим, доцільно групувати показники ефективності методів мотивації праці за ознакою однорідності: економічні трудові показники, показники руху персоналу, соціального і психологічного клімату, організації праці, освітньокваліфікаційного рівня, соціально-економічної та інноваційної активності (рис.1). Практичне застосування запропонованої системи показників має корегуватися відповідно до специфіки трудової діяльності конкретного машинобудівного підприємства. Наведені показники ефективності методів мотивації праці персоналу на рис. 1 впливають на всі економічні показники діяльності машинобудівного підприємства, наприклад економічні трудові показники впливають на дохід підприємства, обсяг товарної продукції, витрати підприємства, витрати на 1 грн. товарної продукції, прибуток, рентабельність тощо (рис. 2). Показники освітньо-кваліфікаційного рівня персоналу впливаю на такі економічні показники підприємства, як кількість освоєних інноваційних видів продукції, витрати підприємства, обсяг товарної продукції, фондовіддачу, матеріаловіддачу, продуктивність праці. Одним з основних показників результативності при оцінці методів мотивації персоналу є ефект від діяльності підприємства. Розвиток трудового потенціалу колективу підприємства чи окремого працівника та їх взаємодії, як наслідок реалізації методів мотивації праці є передумовою одержання додаткового результату від господарської діяльності. Цей додатковий результат і є джерелом ефекту, що може набувати різної форми й оцінюватися різними показниками [10, c. 189]. Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

103

Економічні науки

В літературі з управління персоналом зазвичай виділяють дві категорії „ефективності”: економічна – характеризує досягнення цілей структурного підрозділу і підприємства в цілому, а соціальна – ступінь задоволення потреб, інтересів працівників. Погоджуємося з думкою О.О. Хандій [10, с. 189-190], що розподіл ефекту на соціальний та економічний є умовним, оскільки з методологічної точки зору не доцільно розмежовувати соціальну та економічну ефективність, а навпаки потрібно розглядати їх у тісному взаємозв’язку. Варто зазначити, що соціальні результати впливають і відображаються на розмірі економічного ефекту, тому підвищення економічної неможливе шляхом зниження соціальної ефективності підприємства. Соціальний ефект завжди виявляється у розвитку особистісних якостей працівників, удосконаленні виробничих і соціальних відносин в колективі. А основними передумовами появи економічного ефекту є зростання показників, таких як: продуктивність праці, рентабельність виробництва продукції, зростання коефіцієнта використання фонду робочого часу, зниження витрат виробництва тощо. Для досягнення економічних та соціальних цілей підприємства, слід врахувати орієнтацію головних принципів на яких будується аналіз ефективності методів мотивації праці персоналу, таких як ефективність, точність, оперативність, комплексність, системність, об’єктивність, демократизм тощо. Впровадження нових інструментів мотивації праці на машинобудівних підприємствах передбачає подальшу оцінку їх ефективності, яка може здійснюватися за допомогою запропонованої системи показників (рис. 1). У даному випадку методика оцінки ефективності інструментів використання методів мотивації праці полягає в порівнянні показників до й після застосування на практиці нових інструментів управління. Одержані результати дозволять зробити висновок про ефективність вжитих заходів щодо підвищення рівня використання методів мотивації праці в системі управління персоналом підприємства. Сукупний економічний показник розраховується, як узагальнюючий економічний показник ( Е ) – с визначається дією всіх інструментів мотивації, запланованих до впровадження [10, с. 190]:





E   E  ...  E  K , c 1 n

(1)

де Е .....Е – умовно річна економія завдяки застосуванню інструментів використання методів 1 n мотивації праці в межах удосконалення планування, організації, мотивації, оцінки, контролю праці та прийняття рішень може бути одержана в результаті зниження витрат робочого часу, зростання продуктивності праці, підвищення якості виконаних робіт, своєчасності та дострокового завершення робіт; К – одноразові витрати, пов’язані з впровадженням інструментів використання методів мотивації праці (додаткові витрати на розробку системи обліку результатів праці, підвищення кваліфікації або освоєння суміжних професій тощо). Для врахування фактору часу необхідно застосувати стандартні методики дисконтування. Дохід, грн. Кількість освоєних інноваційних видів продукції, найменувань

Рентабельність реалізації, %

Рентабельність витрат, %

Обсяг товарної продукції, грн.

Економічні трудові показники: - продуктивність праці, грн./люд.; - середня заробітна плата на 1 працівника, грн./люд.; - співвідношення темпів зростання середньої заробітної плати та продуктивності праці; - сукупні витрати на персонал, грн.; - рентабельність витрат на персонал, %; - витрати на соціальний розвиток колективу, грн.; - витрати на навчання персоналу, грн.

Витрати підприємства, грн.

Витрати на 1 грн. товарної продукції, грн. Використання потужності підприємства, %

Прибуток, грн.

Обсяг реалізованої продукції, грн. Фондовіддача, грн./грн. Матеріаловіддача, грн./грн. Продуктивність праці, грн./люд.

Рис. 2. Вплив економічних трудових показників на економічні показники діяльності підприємства

104

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

Оскільки вибір інструментів використання методів мотивації праці здійснюється індивідуально до кожного машинобудівного підприємства, перелік показників при оцінці ефективності інструментів мотивації праці персоналу буде значно варіюватися. Наприклад, удосконалення колективно-договірного регулювання на підприємстві насамперед позначиться на поліпшенні умов та оплати праці, зниженні випадків виробничого саботажу та конфліктних ситуацій між адміністрацією і колективом, збільшиться питома вага працівників, які беруть участь в управлінні виробництвом і громадській роботі, підвищиться задоволеність працею, а отже відбудеться зростання сукупних витрат на персонал, у тому числі витрат на соціальний розвиток колективу та фонду оплати праці, при цьому знизяться витрати від конфліктів і збільшиться продуктивність праці. Оцінка синергетичної взаємодії персоналу здійснюється в більшості випадків із використанням витратного підходу. До основних переваг даного підходу належить його простота та доступність інформаційної бази, але він не дозволяє зрозуміти сутність процесу взаємодії, особливо в кризові моменти діяльності підприємства, і демонструє більшою мірою економічну ефективність методів мотивації праці. У даному випадку соціальна ефективність залишається поза увагою. Оцінка останньої можлива шляхом вартісної оцінки соціальних ефектів або використання порівняльного підходу (наприклад, експертних методів). У свою чергу, здійснення імітаційного моделювання дозволяє спостерігати покрокові зміни в системі, доповнюючи результати, одержані при застосуванні витратного та порівняльного підходів. Сьогодні вже існують роботи, наприклад [4, с. 50-59], у яких вирішуються проблеми кількісної оцінки ефекту синергії з використанням імітаційного моделювання. Висновки. Основною метою наданих рекомендацій щодо дослідження методів мотивації праці є їх вплив на підвищення ефективності діяльності машинобудівних підприємств. Досить важливим є взаємозв’язок між показниками економічної діяльності підприємства та показниками ефективності методів мотивації праці в системі управління персоналом підприємства. Достовірна оцінка впливу методів мотивації праці на діяльність колективів дає застосування комплексу методів мотивації праці, які доповнюють один одного. Відповідно, розробка імітаційних моделей поведінки персоналу на підприємстві має стати інструментом формування виробничих команд для визначення функціонального їх складу. Запропоновані теоретичні положення, методичні підходи та практичні рекомендації дозволять підвищити ефективність використання персоналу машинобудівних підприємств і створити умови для розвитку трудових ресурсів. Подальші перспективи дослідження можуть ґрунтуватися на дослідженні та формуванні, в майбутньому, індивідуальних моделей самоорганізації колективів. Література 1. Воробьева И. Н. Трансформация системы мотивации труда персонала крупного промышленного предприятия (на примере ОАО «Северсталь»): дис. … канд. соц. наук: 22.00.03 / Воробьева Ирина Николаевна. – Санкт-Петербург, 2006. – 150 с.

2. Воронянська А. П. Мотивація праці в сільськогосподарських підприємствах: дис. … канд. екон. наук: 08.07.02 / Воронянська Альбіна Петрівна. – Житомир, 2006. – 198 с.

3. Глухова И. В. Мотивация труда управленческого персонала строительных организаций: дис. … канд. экон. наук: 08.00.05 / Глухова Ирина Вячеславовна. – Пенза, 2004. – 160 с.

4. Данич В. Н. Математические модели массовых паник с формированием и потерей иммунитета / В. Н. Данич // Економічна кібернетика. – 2003. − № 3-4. – С. 50-59.

5. Ефремова С.В. Формирование и развитие мотивационной системы управления персоналом на предприятии: дис. … канд. экон. наук: 08.00.05 / Ефремова Светлана Васильевна. – М., 2004. – 224 с.

6. Ловчева М. В. Повышение результативности труда управленческого персонала на основе совершенствования механизма мотивации: на примере машиностроительных предприятий: дис. … канд. экон. наук: 08 00.05 / Ловчева Марина Владимировна. − М., 2003. – 214 с.

7. Ломовських Л. О. Мотивація праці в сільськогосподарських підприємствах: дис. … канд. екон. наук: 08.07.02 / Ломовських Людмила Олександрівна. – Х., 2002. – 303 с.

8. Наумік К. Г. Розвиток мотивації персоналу підприємства: дис. канд. екон. наук : 08.06.01 / Наумік Катерина Георгіївна. – Х., 2003. – 248 с.

9. Стопневич Н. А. Методы оценки стратегий поведения работников промышленных предприятий: дис. канд. экон. наук: 08.00.05 / Стопневич Николай Александрович. – Самара, − 2006. – 108 с.

10. Хандій О.О. Управління персоналом підприємства: концептуальне визначення та механізми розвитку : [монографія] / О.О. Хандій. – Луганськ : Bид-во СНУ ім. В. Даля, 2010. – 240 с. Надійшла 16.08.2011

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

105

Економічні науки

УДК [005.96:005.336]:621 В. В. СІДОРЕНКО Харківський національний економічний університет

ІНТЕГРАЛЬНА ОЦІНКА ТРУДОВОГО ПОТЕНЦІАЛУ МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ В роботі пропонується методичний підхід до оцінки стану трудового потенціалу підприємства, результатом якого є розрахунок інтегрального (таксономічного) показника на основі застосування експертного підходу та розподіл об’єктів оцінки за лінгвістичними характеристиками.

A methodical approach to the assessment of labor potential of the enterprise and in the result – the integral (taxonomic) index using the expert approach and the distributed enterprise by linguistic characteristics. Ключові слова: оцінка трудового потенціалу, інтегральний (таксономічний) показник, експертний підхід, машинобудівні підприємства.

Постановка проблеми. Трудовий потенціал підприємства, як частина економічного потенціалу, сприяє можливості використання фінансових, матеріально-технічних та інших видів ресурсів суб’єкта господарювання, що дозволяє якісно відтворювати населення з метою покращення умов формування та використання трудового потенціалу. Саме через це необхідною є розробка та узагальнення системи показників, яка б дозволяла виявляти сучасні досягнення та потенційні можливості персоналу за для збільшення ефективності використання всіх елементів економічного потенціалу підприємства. Набір таких показників має бути необхідним та достатнім за для оцінки всіх факторів, що впливають на формування та реалізацію якісних та кількісних складових трудового потенціалу та дають можливість виявити невраховані фактори, що також мають на нього істотний вплив. На сучасному етапі дослідження трудового потенціалу підприємства важливе місце займає вибір методу, а далі й методики, його оцінки. При цьому слід зазначити, що багато вчених-економістів не можуть прийти до єдиного визначення носія трудового потенціалу, що призводить до різних основ розрахунку при проведенні його оцінки. Для залучення математичного апарату та побудови за його допомогою математичної оціночної моделі трудового потенціалу необхідним є використання експертно-аналітичного методу відбору показників та об’єднання останніх у групи, що характеризують фактори формування, реалізації та розвитку трудового потенціалу підприємства. Аналіз останніх досліджень та публікацій. Спроби оцінки трудового потенціалу підприємств наводяться у літературних джерелах доволі часто, однак шляхів до визначення єдиного підходу досі не знайдено. Деякі підходи тою чи іншою мірою до свого складу включають експертне опитування за різними напрямами – анкети для оцінки якісної складової трудового потенціалу, визначення показників трудового потенціалу тощо [1−3]. Залучення експертного методу несе в собі загрозу об’єктивності оцінювання, що може проявлятися у: недостатній погодженості думок експертів, неможливості знайти достатню кількість експертів, що компетентні у зазначеній проблемі, різниці тлумачення запитань анкети, суб’єктивізм оцінки тощо. Через складність оцінки трудового потенціалу та браку інформаційних джерел інша група вчених пропонує використовувати спрощену методику оцінки, яка являє собою сукупність з 5-10 найбільш відомих показників [4, 5]. Вчені Д.М. Ядранський та Л.В. Мішковець пропонують методику, яка є комбінацією затратного та результативного підходів, але вона не має можливостей до практичного застосування через відсутність інструментарію оцінки деяких компонент трудового потенціалу підприємства [6]. За кордом розповсюджена методика, яка базується на розрахунку індексів людського розвитку (ІЛР) як середньої арифметичної відносних показників очікуваної тривалості життя, рівня освіти та рівня життя [7]. І.В. Точенов пропонує застосовувати двовимірну систему координат, по одній осі якої відкладається освітній рівень, а з іншої – інтелектуальний рівень особистості [8]. Таким чином, дослідник отримає багатокутник, площа якого дорівнює потенціалу підприємства, однак автор не уточнює як саме необхідно провести розрахунок показників. Як показав аналіз публікацій та досліджень, остаточної думки щодо оцінки трудового потенціалу підприємства досі не сформовано. Метою статті виступає аналіз стану трудового потенціалу машинобудівних підприємств Харківського регіону. Виклад основного матеріалу дослідження. Інтегральні показники оцінки трудового потенціалу підприємств машинобудування дозволяють розробляти ефективні управлінські рішення та покращувати менеджмент персоналу організації. Основою розробки системи інтегральних показників є статистичні показники офіційної звітності, що дозволяють оцінити трудовий потенціал за основними його характеристиками. Інтегральні показники дозволяють порівнювати стан трудового потенціалу підприємств Харківського регіону, досліджувати їхню динаміку та розробляти виважені та обґрунтовані управлінські рішення. Пропонується методику оцінки трудового потенціалу підприємства розробити за допомогою кількісного виміру усіх показників та залучити експертів лише до ранжирування блоків показників для 106

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

визначення їх вагових коефіцієнтів впливу на стан трудового потенціалу підприємства (рис. 1).

1

Формулювання мети дослідження стану ТПП

2

Визначення завдань дослідження стану ТПП

3

Аналіз літературних джерел та виявлення показників оцінки стану ТПП

4

Формування груп показників для оцінки стану ТПП

5

Визначення кінцевого складу показників з урахуванням забезпеченості інформаційними даними

6

Формування експертної групи

7

Проведення експертного опитування (ранжування груп показників)

8

Визначення ступеню погодженості думок експертів

9

Проведення розрахунку інтегрального показника стану ТПП

10

Визначення динаміки інтегральних показників стану ТП досліджуваних підприємств

11

Розробка заходів щодо формування та збереження ТПП

Рис. 1. Схема оцінки інтегрального показника стану трудового потенціалу підприємства

Метою оцінки стану трудового потенціалу підприємств машинобудування Харківського регіону виступає аналіз тенденцій, що спостерігаються у роботі персоналу, та розробка заходів, що спрямовані на формування та збереження трудового потенціалу. Основними завданнями аналізу трудового потенціалу підприємства виступають: 1) формування сукупності показників для оцінки трудового потенціалу підприємств регіону; 2) оцінка забезпеченості підприємства персоналом з заданими кількісними та якісними характеристиками; 3) розрахунок інтегрального показника стану трудового потенціалу підприємств за 5 років; 4) виявлення тенденцій змін трудового потенціалу машинобудівних підприємств. Для оцінки трудового потенціалу підприємств використано наступну інформаційну базу – форми статистичної звітності підприємства №2 «Звіт про фінансові результати», 1-ПВ, 3-ПВ, 6-ПВ за період з 2005 по 2009 рр. Після аналізу літературних джерел, у яких пропонуються методики оцінки трудового потенціалу підприємства виявлено, що деякі з них не мають практичної реалізації через брак інформаційної бази та пропонують лише напрям розрахунку. Тому було відібрано лише ті, показники, які можна розрахувати Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

107

Економічні науки

кількісно з використанням форм офіційної звітності підприємств. Оцінку трудового потенціалу пропонується провести за допомогою таксономічного (інтегрального) показника. Для цього доцільно згрупувати показники оцінки стану трудового потенціалу на 4 групи: - руху та структури персоналу (коефіцієнт обороту з прийому, коефіцієнт обороту з вибуття, коефіцієнт плинності кадрів, коефіцієнт загального обороту, коефіцієнт постійності складу, коефіцієнт стабільності кадрів, питома вага пенсіонерів у загальній кількості працівників, коефіцієнт зростання кількісного складу персоналу, показник вікової структури); - використання робочого часу (число днів відпрацьованих за рік одним працівником, втрати робочого часу, зниження середньорічного виробітку одного робітника, зниження обсягу продукції за рахунок цілоденних витрат, коефіцієнт стану здоров’я); - кваліфікаційного складу (коефіцієнт освітнього рівня, коефіцієнт кваліфікаційної активності, коефіцієнт найвищої кваліфікації, коефіцієнт підвищення кваліфікації, коефіцієнт винахідництва); - ефективності використання персоналу (продуктивність праці, фондоозброєність праці, середньорічний виробіток на одного робітника, середньоденний виробіток на одного робітника, середньогодинний виробіток на одного робітника, чистий прибуток на одного працюючого, трудомісткість, стан трудової дисципліни). Експертний метод складається з трьох етапів: на першому експертам пропонується проаналізувати об’єкт дослідження; на другому – висунути власні оцінки та рішення з зазначеного питання; на третьому – дослідник аналізує оцінки експертів, формалізує за допомогою математичного апарату та отримує результати дослідження. У дослідженні формою проведення експертизи обрано анкетування фахівців. Загальна кількість експертів, що взяли участь у дослідженні, складає 21. Експертами виступили науковці, які запропонували теоретичне бачення проблеми, практичну точку зору висловили фахівці машинобудівних підприємств, що працюють у кадрових службах, планово-економічних відділах та департаментах по роботі з персоналом. У якості способу виміру застосовано ранжирування, яке характеризується простотою у використанні при невеликій кількості об’єктів аналізу, однак при їх значному переліку застосування ускладнюється через важкість оцінки складних зв’язків. При застосуванні методу рангів необхідно розробити шкалу оцінки – у дослідженні пропонується взяти кількісну шкалу в інтервалі від 1 до 4. В результаті ранжирування отримані експертні оцінки перевірено на існування невипадкової погодженості думок експертів за допомогою коефіцієнту конкордації, який дорівнює 0,79, що є прийнятним для подальшої роботи. Після аналізу експертами показників та проведення їхнього ранжирування знайдено ваговий коефіцієнт для кожної групи – 0,14, 0,17, 0,37 та 0,32 відповідно. Результати розрахунку інтегральних показників представлено у табл. 1

Рік

ТОВ «Харківський завод підйомно-транспортного устаткування»

ВАТ «Харківський машинобудівний завод «Світло шахтаря»

ВАТ «Турбоатом»

ВАТ «Коннектор»

ВАТ «ХТЗ»

ДП «Харківське агрегатне конструкторське бюро»

ТОВ «Антарес-ЮВ»

ТОВ НВФ «Вест Лабс ЛТД»

ДП «Харківський завод транспортного устаткування»

ДП «Харківський завод електроапаратури»

ВАТ «Красный октябрь»

Таблиця 1 Загальні інтегральні показники оцінки трудового потенціалу машинобудівних підприємств

22005 22006 22007 22008 22009

00,364 00,301 00,328 00,373 00,392

00,435 00,411 00,438 00,466 00,398

00,504 00,498 00,547 00,569 00,443

00,311 00,358 00,411 00,436 00,371

00,294 00,396 00,504 00,546 00,466

00,383 00,489 00,504 00,525 00,409

00,286 00,231 00,231 00,277 00,220

00,314 00,277 00,317 00,298 00,297

00,261 00,372 00,351 00,440 00,356

00,239 00,326 00,308 00,308 00,287

00,367 00,358 00,354 00,398 00,370

На рис. 2 представлено результати зміни інтегральних показників трудового потенціалу підприємств машинобудівної галузі Харківського регіону у період з 2005 по 2009 рр.

108

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

Рис. 2. Інтегральні показники трудового потенціалу машинобудівних підприємств за 2005-2009 рр.

Аналіз трудового потенціалу підприємства після отримання значень інтегрального показника у період з 2005 по 2009 рр. слід продовжити з використанням лінгвістичної оцінки. У цьому випадку доцільним є використання універсальної безрозмірної шкали Харрінгтона, яка має п’ять рівнів оцінки в інтервалі від 0 до 1. Наведена шкала є універсальною та використовується при різноманітних дослідженнях при необхідності кількісного виміру об’єкта (табл. 2). Як видно з табл. 2, підприємства, розподілені за шкалою Харрінгтона на дві групи – перша група має задовільний рівень стану трудового потенціалу, а друга – незадовільний. Значення 0,37 на шкалі Харрінгтона є критичною точкою, що демонструє перехід між задовільним та незадовільним рівнем розвитку об’єктів. Висновки. Машинобудівні підприємства Харківського регіону мають задовільний та низький рівні трудового потенціалу, що характеризується недостатнім використанням персоналу підприємства та неефективною управлінською роботою. Динаміка зміни загального інтегрального показника трудового потенціалу, яку представлено на рис. 2, має негативні тенденції до зменшення на всіх підприємствах за 2009 рік, що можна пояснити станом, який панував в економіці країни та машинобудівній галузі після світової кризи 2008 року. Таблиця 2 Кількісні та лінгвістичні характеристики трудового потенціалу підприємств (за шкалою Харрінгтона, модифіковано за [9]) Інтервали шкали Харрінгтона

Лінгвістичні оцінки шкали Харрінгтона

(0,8-1] (0,63-0,8]

Відмінно Добре

Лінгвістичні оцінки інтегрального показника трудового потенціалу підприємства Високий рівень Достатній рівень

(0,37-0,63]

Задовільно

Задовільний рівень

(0,2-0,37]

Погано

Низький рівень

[0-0,2]

Незадовільно

Незадовільний рівень

Досліджувані підприємства у 2009 р. ТОВ «Харківський завод підйомно-транспортного устаткування» ВАТ «Харківський машинобудівний завод «Світло шахтаря» ВАТ «Турбоатом» ВАТ «Коннектор» ВАТ «ХТЗ» ДП «Харківське агрегатне конструкторське бюро» ТОВ «Антарес-ЮВ» ТОВ НВФ «ВестЛабс ЛТД» ДП «Харківський завод електроапаратури» ВАТ «Красный Октябрь» -

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

109

Економічні науки

Перспективою подальшого дослідження виступає аналіз діяльності підприємств за наступні роки та розробка рекомендацій для їхнього виходу на докризовий рівень трудового потенціалу. Література 1. Управління розвитком трудового потенціалу підприємства : монографія / [В.М. Гриньова, М.М. Новікова, В.В. Самоленко, В.Л. Смолюк, С.М. Бріль]. – Харків : Вид-во ХНЕУ, 2009. – 256 с.

2. Беззубко Л.В. Трудовий і кадровий потенціали (держава, регіон, галузь, підприємство) : [монографія] / Беззубко Л.В., Гончарова Л.О., Беззубко Б.І. – Донецьк : Норд прес, 2008. – 201 c.

3. Отенко И.П. Стратегическое управление потенциалом предприятия: Научное издание. – Харьков: Изд-во ХНЭУ, 2006. – 256 с.

4. Рачек С.В. Системное управление трудовым потенциалом современного предприятия / Рачек С.В.

– Екатеринбург : УрГУПС, 2001. – 302 с.

5. Липенко А.В. Сутність й аналіз трудового потенціалу підприємства за показниками ефективності його використання / А.В. Липенко, О.Л. Шевченко // Держава та регіони. Серія: Економіка та підприємництво. – 2008. − № 4. – С. 111 – 116.

6. Ядранський Д.М. Трудовий потенціал в системі ринкових перетворень / Д.М. Ядранський, Л.В. Мішковець. – Дніпропетровськ : Моноліт, 2007. – 196.

7. Жуков В.И. Что такое ИРЧП? К вопросу о «человеческом потенциале» / В.И. Жуков // Социс. – 1996. − № 4. – С. 101−110.

8. Точенов И.В. К вопросу об оценке кадрового потенциала предприятия / И.В. Точенов // Вісник Донбаської державної академії будівництва і архітектури. – 1999. – № 5 (19). – С. 69 – 71.

9. Кузьмін О.Є., Мельник О.Г. Діагностика потенціалу підприємства / О.Є. Кузьмін, О.Г. Мельник // Маркетинг і менеджмент інновацій. – 2011. – № 1. – С. 155 – 166. Надійшла 10.08.2011

УДК 330.1:657.1 С. В. ХОМИЧ Рівненський державний гуманітарний університет

ПРОБЛЕМА ВИМІРУ ТА ОБЛІКУ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО КАПІТАЛУ Розглянуто зміст поняття «інтелектуальний капітал», досліджено проблему виміру та охарактеризовано методи виміру ІК, визначено особливості ІК в контексті його обліку.

The meaning of the term «intellectual capital» is studied, the problem of measuring is examined and the methods of measuring IC are characterized and the particular qualities of the intellectual capital are determined in the article. Ключові слова: інтелектуальний капітал, способи виміру, методи обліку.

Вступ. Становлення економіки знань як нової форми світової економічної системи базується на інформаційному способі виробництва, що передбачає перетворення інформації та знань з пасивної на активну складову виробничих процесів. Це дозволяє говорити про їх капіталізацію та відповідне трансформування в інтелектуальний капітал (ІК). Такий ланцюжок впливів та перетворень робить ІК та його якісні й кількісні характеристики важливої умовою досягнення сталого економічного розвитку в сучасних умовах. Все це потребує серйозного вивчення інтелектуального капіталу та того комплексу явищ, об’єктів та процесів, які пов’язані з ним. Аналіз останніх досліджень та публікацій. За останні десятиліття ІК став об’єктом праць багатьох закордонних науковців, відмітимо лише їх невелику когорту: Н Бонтіс, Е. Брукінг, Т. Давенпорт, П. Друкер, Л. Едвінссон, Х. Ітамі, М. Мелоун, Б. Лев, І. Нонака, Л. Прусак, П.Саліван, К.-Е. Свейбі, Т. Стюарт, Х. Текеучі, А. Козирєв, Б. Леонтьєв, І. Просвіріна. Значний вклад в становлення науки про ІК зробили українські вчені Д. Богиня, О. Бутнік-Сіверський, В. Геєць, О. Грішнова, О. Кендюхов, А. Колот, Я. Крупка, А. Чухно та інші. Однак більшість праць була присвячена сутності інтелектуального капіталу, аналізу його складу, ролі та місця в сучасній економіці. Для подальших досліджень, особливо в напрямку визначення кількісних взаємозв’язків ІК з іншими видами капіталу, моделювання та виявлення емпіричного впливу на економіку, потрібно вирішити проблему виміру та обліку інтелектуального капіталу. Тому метою роботи є дослідження питань виміру та обліку інтелектуального капіталу. Відповідно до цього цілі дослідження наступні: 1. Проаналізувати існуючі підходи та методи виміру ІК.

2. Дослідити стан сучасного обліку ІК на підприємствах.

3. Визначити співвідношення ІК з такими дефініціями як «нематеріальні активи» (НМА), «інтелектуальна власність» (ІВ).

110

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

4. Розглянути проблеми обліку ІК та шляхи їх вирішення. Виклад основного матеріалу. Перш за все, під інтелектуальними капіталом будемо розуміти сукупність формалізованих та неформалізованих знань, які втілені в інтелекті персоналу, технологіях, бізнес-процесах, взаємовідносинах з клієнтами та самим персоналом, і здатні приносити фірмі економічну вигоду та конкурентні переваги. В загальному ІК складається із людського, структурного та клієнтського капіталу. На сьогоднішній день існує більше 40 методів виміру інтелектуального капіталу. Найбільш повний їх перелік та коротка характеристика вказана на сайті відомого дослідника інтелектуального капіталу – К.-Е.Свейбі. Крім того, існує значна кількість різних модифікацій вже відомих методів, наприклад [1]. Всі методи згрупуванні відповідно до їх здатності грошової/негрошової та агрегованої чи покомпонентної оцінки ІК (рис. 1). Деякі методи можуть одночасно вимірювати ІК з різних підходів, наприклад VAIC та FIMIAM. Calculated Intangible

ROA

ІК в цілому

MCM

Value (CIV)

Economic Value Added (EVA™)

ROA

ROA

1

Investor assigned market value (IAMV™)

Value Added Intellectual Coefficient (VAIC™)

ROA

Market / Book Value

MCM The Invisible Balance Sheet

MCM

MCM

SC

EFQM Excellence

SC

Regional Intellectual Capital Index (RICI) /M DIS

2

Визначення компонент

Model

National Intellectual SC Capital Index SC ICU Report Public Topplinjen/ SC SC sector IC Business IQ IAbM C S SC SICAP Intellectus Danish SC SC model guidelines Value Chain SC Scoreboard™ Intangible assets SC statement SC IC-dVAL™ IC Knowledge Meritum SC SC SC Rating™ Audit Cycle guidelines

Value Creation Holistic SC Index (VCI) Accounts Balanced Intangible Skandia SC SC SC Score Card Asset Monitor Navigator™ SC

ICIndex™

CM

C /S

DIS DIS

DIS

Негрошовий вимір

FiM

IAM

DIS

DIS

EVVICAETM

Intellectual Asset Valuation

DIS

Inclusive Valuation Methodology (IVM)

DIS

Accounting for the Future (AFTF)

DIS DIS

DIS

Human Resource Costing & Accounting (HRCA 2)

DIS

Human Resource Costing & Accounting (HRCA 1)

SC

Knowledge Capital Earnings

Tobin’s q Dynamic monetary model The Value ExplorerTM Total Value CreationTM (TVC) HR statement

Citation-Weighted Patents

DIS

Technology Broker

Грошовий вимір

Рис. 1. Класифікація методів ІК [2]

Всі відомі методи виміру ІК розподіляються на чотири групи: прямого виміру (DIC), ринкової капіталізації (MCM), віддачі від активів (ROA) та підрахунку показників (SC). Надамо коротку характеристику кожній з груп. Методи прямого виміру ІК (Direct Intellectual Capital methods – DIC). До цієї категорії відносяться всі методи, в основі яких лежить ідентифікація та оцінка в грошовому виразі окремих активів або компонентів ІК. Після того, як оцінені окремі складові ІК, виводиться інтегральна оцінка ІК компанії. При цьому зовсім не обов’язково складаються грошові величини окремих компонентів, можуть застосовуватися і більш складні формули, які враховують синергетичний ефекти компонентів [3, с.11]. Найбільш відомі методи цієї групи: брокер технологій (Technology Broker), оцінювання ваг цитування патентів (CitationWeighted Patents) тощо. Методи ринкової капіталізації (Market Capitalization Methods – MCM) – обчислюється різниця між ринковою капіталізацією (ринковою ціною) компанії і власним капіталом її акціонерів. Отримана величина (в грошовому виразі) розглядається як вартість її інтелектуального капіталу. MCM-методи надскладно застосувати, якщо підприємство не є публічною компанією, адже проблематично визначити ринкову ціну. Розповсюджені методи цієї групи: метод ринкової/балансової вартості (market / book value), коефіцієнт Тобіна [3, с.11; 4, с.28]. Методи віддачі від активів (Return on Assets methods – ROA) – відношення середнього доходу компанії (за певний період до вирахування податків) до матеріальних активів компанії. Цей показник порівнюється з аналогічним показником для галузі в цілому. Щоб вирахувати середній додатковий дохід від Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

111

Економічні науки

ІК, отримана різниця множиться на матеріальні активи компанії. Далі шляхом прямої капіталізації або дисконтування отримуваного грошового потоку можна отримати вартість ІК кампанії. В основі цієї групи методів лежить припущення, що дохідність матеріальних активів всередині галузі приблизно однакова, через це різницю в дохідності різних компаній можна пояснити наявністю особливого інтелектуального капіталу. Результуючий показник є інтегральною величиною, який дозволяє лише загально оцінити ІК, але не годиться для детального аналізу складових ІК. Розповсюджені методи цієї групи: EVA, VAIC тощо [4, с.28; 5, с.107]. Методи підрахунку показників (балів), (Scorecard Methods – SC) – методи, що ідентифікують різні складові ІК, які пізніше перетворюються в систему індикаторів, індексів та показників. Ці методи не вимірюють ІК в грошовій формі. Це, скоріше, система діагностики загального стану інтелектуального капіталу та його компонентів. Переваги SC-методів в тому, що вони можуть бути застосовані на будь-якому рівні організації. Їх недоліки в тому, що індикатори є контекстними і повинні бути налаштовані для кожної організації та кожної цілі – це робить порівняння досить непростим. Найвідоміші методи групи: Skandia Navigator (Навігатор Скандія), Balanced Scorecard (Збалансована система показників) [2; 3, с.12; 4, с.29]. Зазначимо, що відносно близькі між собою DIC і SC методи, а також MCM і ROA. У перших двох оцінка ІК йде від ідентифікації його окремих компонентів, у других – від інтегрального ефекту. Варто відмітити, що попри всю різноманітність методів оцінки ІК нині не існує єдиного підходу, який був би визнаний більшістю фахівцями як основний. Ключові проблеми, які виникають при використанні методів, наступні: 1. Чимало методів відображають практичний досвід конкретної компанії з її стилем менеджменту, специфікою діяльності, національними особливостями, що робить їх непридатними в інших випадках.

2. Ряд методів потребують великих фінансових та організаційних затрат для впровадження та підтримки, що відлякує менеджерів від їх використання.

3. Не всі методи дозволяють оцінити динаміку ІК та майбутні фінансові потоки, які створюються ІК.

4. Сумнівно, що деякі методи, які пропонують фінансову оцінку ІК (MC-методи), оцінюють саме це, а не дещо інше. Також зазначимо, що сучасні модифікації багатьох методів фактично стирають грані між групами методів, які запропонував К.Е. Свейбі (див рис. 1), оскільки можуть оцінювати як окремі компоненти ІК, так і робити інтегральну оцінку ІК фірми в грошовій та інших формах. Відсутність єдиного підходу до виміру інтелектуального капіталу та його компонентів породжує неможливість його повного обліку протягом тривалого часу та відслідковування його динаміки. Серед дослідників часто можна зустріти думку про ототожнення ІК з нематеріальними активами та інтелектуальною власністю. Таке припущення дозволяє вирішити проблему виміру та обліку ІК за допомогою існуючих стандартів бухгалтерського обліку. Однак, детальний аналіз такого підходу вказує на його некоректність (рис. 2). Відразу зауважимо, що зображена нижче схема будувалася в першу чергу на основі Цивільного кодексу України [9] та Положення (стандарт) бухгалтерського обліку №8 «Нематеріальні активи» України [10], оскільки взяття за основу, наприклад, Міжнародного стандарту бухгалтерського обліку 38 «Нематеріальні активи» дало б дещо інший результат. Надамо пояснення до схеми (рис. 2): Інтелектуальний капітал Людський капітал:

Структурний капітал:

· · ·

· · · · · · ·

· · ·

освіта та вміння; досвід та ноу-хау; психологічні та моральні якості; новаторство та креативність; культура праці; тощо.

організаційна структура; управлінські процеси; корпоративна культура; технічна документація; ноу-хау та технології; програмне забезпечення; інформаційні ресурси.

Клієнтський капітал: Інтелектуальні ресурси (не стоять на обліку)

· ·

Поставлене на облік стає І. активами

·

клієнтська база, їх лояльність та історія операцій; взаємовідносини з партнерами; бренд.

Нематеріальні активи Інтелектуальні активи

-

· ·

Інтелектуальна власність: авторські права; патенти та ліцензії; ноу-хау; програмне забезпечення; промислові зразки торговельний знак.

Захищене законом стає І. власністю

права користування природними ресурсами (надрами, іншими ресурсами природного середовища, геологічною інформацією тощо); права користування майном (користування земельною ділянкою, будівлею, прово на оренду приміщень тощо).

Рис. 2. Концептуальна схема відмінностей між поняттями ІК, НМА та ІВ [6, с. 196-201; 7−10]

112

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

1. Інтелектуальний ресурс – це ресурс (виробничий фактор), в основі якого лежить інтелект і який підприємство використовує для виробництва товарів чи послуг. Фактично до інтелектуальних ресурсів за своєю природою можна віднести і людський капітал як сукупність вмінь і навичок, але оскільки останні невідривні від своїх власників, то відносяться до людських ресурсів підприємства. Тому інтелектуальний ресурс – це формалізовані знання, тобто які перенесені на матеріальні носії (паперові чи електронні). Інтелектуальні ресурси являються більше загальноекономічним поняттям.

2. Враховуючи, що обов’язковою характеристикою будь-якого активу є його належність підприємству, дамо наступне визначення. Інтелектуальний актив – це інтелектуальний ресурс, який підприємство поставило на бухгалтерський облік, перетворивши таким чином на свою власність. Ключовим моментом тут є володіння підприємством цим ресурсом. Якщо знання не формалізовані (не відокремлені від індивіда), то вони залишаються в складі людського капіталу і не можуть перетворитися на актив.

3. Інтелектуальні активи – це частина нематеріальних активів підприємства, які мають відношення до інтелекту та ІК.

4. Нематеріальні активи включають в себе інтелектуальні активи, які законодавчо не зареєстровані, та інтелектуальну власність (зареєстровані інтелектуальні активи). Варто звернути увагу, що згідно вітчизняного законодавства до НМА може відноситься гудвіл, що часто ототожнюють з брендом. В даному випадку потрібно відмітити, що до НМА можна відносити лише гудвіл придбаних компаній, а не власний, який компанія формує в процесі діяльності. Через це на рис. 2. бренд не має ніякого відношення до НМА. Згідно українського законодавства [10] НМА включають права на користування ресурсами та майном, що не мають в собі інтелектуальної основи, фактично просто купуються підприємством, тому і не входять до складу ІК. Хоча в російському законодавстві [11] такого положення немає, тому російські дослідники можуть повністю включати НМА до складу ІК.

5. Інтелектуальна власність – це частина інтелектуальних активів (а значить і нематеріальних активів), які зареєстровані відповідно до законодавства і охороняються законом. З цього випливає, що один об’єкт інтелектуального капіталу (наприклад, програмне забезпечення) може при різних умовах бути і/або інтелектуальним ресурсом, і/або інтелектуальним активом, і/або ж інтелектуальною власністю. Пояснимо дане твердження. Якщо працівник чи їх група створила програмний продукт, який використовується у виробничій діяльності (тобто створює додану вартість), але не поставлений на бухгалтерський облік і законодавчо не зареєстрований, то це інтелектуальний ресурс. Якщо ж підприємство поставило на облік цей програмний продукт, то це вже інтелектуальний актив (і нематеріальний в тому числі). Підприємство може визначити його первісну вартість (як винагороду співробітникам), ідентифікувати та використовувати для майбутньої економічної вигоди. Якщо у встановленому законодавством порядку підприємство зареєструє цей програмний продукт, то він вже перетвориться на об’єкт інтелектуальної власності і відповідно залишиться у складі НМА. Проведений аналіз дозволяє говорити про те, що НМА та ІВ дозволяють облікувати лише невеличку частину ІК. Проблема загострюється також тим, що підприємства майже не облікують ті активи, які законодавством передбачено включати до складу НМА. На думку експертів [12], 90-100% реальних НМА не відображаються в обліку та звітності, в цілому частка облікованих НМА в активах підприємств України мізерна – близько 0,6% [6, с.206], в той час як в США – 13% [13]. Зауважимо, що такий стан справ обумовлюється не лише певними організаційними та адміністративними особливостями вітчизняної системи обліку та звітності. В основі лежать специфічні характеристики ІК: – Нематеріальна природа ІК, через що останній часто називають «невидимим активом», особливо в західній літературі («invisible assets»).

– Знання як основа ІК фактично не споживається у виробничому процесі і може використовуватися у необмеженій кількості виробничих циклів. Обсяг знань та інформація не зменшується, так як інших ресурсів, а навпаки примножуються при її використанні, що дозволяє говорити про відсутність у знань властивості «рідкості» в класичному розумінні [16]. На цю обставину звертали увагу, які мінімум, три нобелевських лауреати: К. Ерроу (1972), В. Леонтьєв (1973) та Л. Канторович (1975) [14, с.218].

– Пріоритетна спрямованість інтелектуального капіталу на майбутнє: основа для його оцінки – це вартість, що буде створена в процесі його майбутнього використання, а не витрати понесені в минулому [15].

– Процес передачі знань (інформації) базується на суб’єкт-суб’єктивних взаємодіях і неможливий без певних зусиль не лише зі сторони їх генератора, а й споживача. У вартості знань є об’єктивна сторона, яка визначається затратами, що були понесені на отримання цих знань. А от ціна знань більше суб’єктивна і визначається її необхідністю та важливістю для споживача. У зв’язку з цим амплітуда коливань ціни одних і тих самих знань (інформації), що споживаються різними користувачами, може бути досить сильною [16].

– Напевно найголовніше, ІК може генерувати економічну вигоду тільки при збалансованості чи, принаймні, наявності всіх його трьох компонентів. Відомий російський дослідник інтелектуального капіталу Р. П. Булига [16] зазначає, що якщо втрачений людський капітал, то автоматично втрачає цінність структурний капітал. Яким б хорошими розробками не володіла компанія, реалізувати їх буде нікому. І навпаки, якщо втрачений структурний капітал, то персонал та менеджмент не зможуть вести успішний Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

113

Економічні науки

бізнес. В обох випадках втраченим буде і людський капітал. З цього можна зробити висновок: якщо нульову оцінку отримує будь-яка складова ІК, то нульову оцінку отримує й інтелектуальний капітал в цілому. Інші російські вчені А. Козирєв та В. Макаров в цьому відношенні також вказують на те, що «згідно концепції ІК, якщо фірма втрачає один із цих компонентів, то знецінюється її весь ІК, а отже, і сама фірма» [14, с.219]. В даному випадку має місце порушення адитивності, тобто ІК  ЛК  СК  КК . Ті ж дослідники вважають, що у випадку зі складовими ІК, їх вартість потрібно не сумувати, а, як мінімум множити. Тоді очевидно, що перетворення однієї із складової на нуль, призводить до перетворення в нуль вартості всього ІК фірми. Вперше таку особливість інтелектуального капіталу визнав Л. Едвінссон [17, с.34]. В 1997 р. для складових ІК дослідник застосовував формулу ІК  ЛК  СК (де ЛК , СК – відповідно людський та структурний капітал), а вже в 2002 р. вчений виводить таку залежність – ІК  ЛК  СК . Описана вище особливість (відсутність адитивності) – це фундаментальне протиріччя між принципами бухгалтерського обліку та властивостями інтелектуального капіталу. Бухгалтерія ґрунтується на принципах звичайної арифметики: якщо десь щось прибавилося, то стільки ж повинно зменшитися в іншому місці, що легко застосовується до матеріальних цінностей та грошей. Через це, вважають А. Козирєв та В. Макаров, бухгалтерія в принципі не може вирішити проблему обліку ІК – недоліки можна згладити, але не подолати. Тому бухгалтерська інформація залишається одним з найважливіших джерел інформації, але вона повинна бути доповнена іншими формами обліку або змінена сама ідеологія бухгалтерського обліку. Висновки. Таким чином, існує кілька десятків методів виміру ІК, які доцільно об’єднати в чотири групи: прямого виміру, ринкової капіталізації, віддачі від активів та підрахунку показників. Однак, незважаючи на різноманітність, сьогодні не існує загально визнаного методу оцінки ІК, що створює проблему дослідження динаміки ІК через неможливість періодичного обліку. Також вдалося визначити, що НМА та ІВ не можуть ототожнюватися з ІК і включають лише невелику його частину. На заваді достовірного виміру та обліку стоять деякі специфічні характеристики ІК та знань, що лежать в основі нього. Все створює наступну проблему. З одного боку, є розуміння важливості ІК як рушійного фактору сучасної економіки, але, з іншого, ми не можемо достовірно на певний момент часу знати скільки цього капіталу має підприємство, який поточний стан ІК, які його складові потрібно більше розвивати (інвестувати) і який це дасть ефект (ефективність інвестицій). Тому ця проблема потребує більш активних досліджень та рішень. Література 1. Лось В.О. Моделювання впливу інтелектуального капіталу на інноваційний розвиток підприємства : дис. канд. екон. Наук : 08.00.11 / В.О. Лось; Класичний приватний університет. – Запоріжжя, 2008. – 171 с.

2. К.-Е. Sveiby Methods for Measuring Intangible Assets [Електронний ресурс] / Sveiby К. − Е. – 2010.

– Режим доступу : http://www.sveiby.com/articles/IntangibleMethods.htm.

3. Козырев А. Экономика интеллектуального капитала / А. Козырев // Научные доклады. − 2006. − № 7(R). – СПб. : НИИ менеджмента СПбГУ, 2006.

4. Удовиченко O.M. Понятие, классификация, измерение и оценка нематериальных активов (объектов) компании: подходы к проблеме / O.M. Удовиченко // Научные доклады. – СПб. : НИИ менеджмента СПбГУ, 2007. − № 13(R) 5. Марченко Л. Проблемы определения, использования и оценки интеллектуального капитала предприятиями республики Беларусь / Л. Марченко, Л. Федосенко // Науковий вісник ЧДІЕУ. – 2009. – № 1(2).

6. Стратегічні виклики ХХІ століття суспільству та економіці України : В 3 т. / [за ред. В.М. Геєця, В.П. Семиноженка, Б.Є Квасюка]. – К. : Фенікс, 2007. – 544 с.

7. Крупка Я. Д. Інтелектуальний капітал у підприємницькій діяльності / Я. Д. Крупка, І. П. Хвищун // Економічні науки. Серія «Облік і фінанси». Збірн наук. праць. Луцький національний технічний університет. – 2008. – Вип. 5 (20). – Ч. 1.

8. Шпак Н.О. Сутність та класифікаційні ознаки інтелектуального капіталу підприємства [Текст] / Н.О. Шпак, Н.Б. Білоус // Вісник НУВГП. – 2007. – № 3(39). – C. 334−341.

9. Цивільний кодекс України № 435-15: Офіц. текст із змін., станом на 30.07.2010 [Електронний ресурс] / Верховна Рада України. – Режим доступу : zakon1.rada.gov.ua.

10. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку №8 «Нематеріальні активи» затверджено Наказом Міністерства фінансів України № 242 від 18.10.99 [Електронний ресурс] / Верховна Рада України. – Режим доступу : zakon.rada.gov.ua.

11. Положения по бухгалтерскому учету "Учет нематериальных активов" (ПБУ 14/2007) утверждено Приказом Министерства финансов в Российской Федерации №153н от 27.12.2007 [Електронний ресурс] / Консультант плюс. – Режим доступу : www.consultant.ru 12. Хотинская Г.И. Нематериальные активы как фактор повышения конкурентоспособности 114

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

компании: финансово-экономический аспект / Г.И. Хотинская // Маркетинг в России и за рубежом. – 2005. – № 2.

13. Шарипов Ю. Роль интеллектуального капитала в формировании стоимости компании / Ю. Шарипов// Миссия образования в формирующейся новой экономике. Тез. докл. межд. научн. конф. Часть 1.

– Нижний Тагил. – 2009. – С. 49-55.

14. Козырев А. Оценка стоимости нематериальных активов и интеллектуальной собственности / А. Козырев, В. Макаров.– М. : Интерреклама, 2003. – 352 с.

15. Махомет Ю.В. Сутнісна характеристика та структура інтелектуального капіталу підприємства / Ю.В. Махомет // Економічний простір. – 2009. – № 25.

16. Булыга Р.П. Использование концепции интеллектуального капитала в методологии оценки бизнеса / Р.П. Булыга // Аудит и финансовый аналіз. – 2003. – № 3.

17. Stam C. Sustainable Program on Intellectual Capital Education [Текст] / C. Stam // Centre for Research in Intellectual Capital INHOLLAND University of Professional Education. – 2006. – 38 p. Надійшла 10.08.2011

УДК 331.101.3:65.012.32 С. В. СТРЕХОВА Хмельницький національний університет

МОНІТОРИНГ ДІЄВОСТІ МАТЕРІАЛЬНИХ І НЕМАТЕРІАЛЬНИХ МЕТОДІВ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ У статті надано теоретичне обґрунтування матеріальних і нематеріальних методів управління персоналом на підприємствах в сучасних умовах та визначено критерії оцінки їх ефективності.

The article examines a theoretical basis of material and non-material methods of personnel management on enterprises in modern terms and the estimation criteria of their efficiency. Ключові слова: методи управління, матеріальні методи управління, нематеріальні методи управління, персонал, підприємство, мотивація, адміністративні методи управління, економічні методи управління, соціально-психологічні методи управління.

Вступ. За останні роки в Україні на ринку праці бракує фахівців з різних інженерних та технічних спеціальностей. Ця ситуація склалася внаслідок того, що в нашій країні у 90-х роках ХХ ст. зупинялися підприємства або заробітна плата на них була мізерною. Випускники вищих технічних навчальних закладів не могли знайти собі роботи за спеціальністю з гідною заробітною платою і вимушені були змінити професію. На багатьох підприємствах така ситуація склалася в кадровому забезпеченні, коли посади спеціалістів і головних спеціалістів обіймають люди пенсійного віку або молодь, яка здобула спеціальність уже після 2000 року, тобто немає достатнього досвіду. А попит на фахівців інженерних та технічних спеціальностей зростає внаслідок появи значної кількості нових підприємств. Керівники підприємств сьогодні не сумніваються в необхідності утримувати кваліфікованих працівників в організації, адже саме люди, з їх кваліфікацією і мотивацією, є тією рушійною силою, завдяки якій підприємство в цілому досягає необхідного рівня конкурентоспроможності. Тому перед керівництвом підприємства постає одне з найважливіших питань щодо застосування дієвих методів управління персоналом. Мета дослідження. В сучасному суспільстві успіх підприємства залежить від того, в якій кількості персонал реалізує свій професійний потенціал. Не дивлячись на велику кількість теорій та опублікованих прикладів, мотивація персонала залишається для керівників підприємств в чомусь таємничою. Це відбувається у зв’язку з тим, що мотиви у людей бувають різні. Крім того, збільшується кількість персонала, який працює не повний робочий день чи працює по контракту з обмеженим терміном дії. Для цього персонала особливо важко розробити систему стимулювання. Моніторинг дієвості матеріальних і нематеріальних методів управління персоналом дасть можливість ефективно використовувати систему компенсацій, стимулювати продуктивність працівників направляти їх діяльність у потрібне для підприємства русло, тобто підвищити ефективність системи управління персоналом на підприємстві. Аналіз літературних джерел з даної тематики. В економічній літературі питанню щодо використання матеріальних і нематеріальних методів управління персоналом присвячено багато науковий робіт і публікацій. Питання вивчення методів управління персоналом розглядаються такими дослідниками як Брас А.А., Іванова-Швед Л.Н., Корсакова А.А., Колот А.М., Михайлова Л.І., Петюх В.М., Скляревська В.А., Тарасов С.Л., Щьокін Г.В. та зарубіжними вченими: Маслоу А., Мескон М., Альберт М., Тейлор Ф., Хедоури Ф. та іншими. Але в зазначених роботах немає єдиного погляду на методи управління персоналом та критерії оцінки їх ефективності. Постановка завдання. Теоретичне обґрунтування та визначення критеріїв оцінки ефективності матеріальних і нематеріальних методів управління персоналом на підприємствах в сучасних умовах. Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

115

Економічні науки

Результати. Управління підприємством і персоналом це складна система взаємодії зовнішніх і внутрішніх факторів, виробничої і трудової діяльності. Тому, необхідно в системі управління персоналом виділити рівні управління: зовнішній рівень (державний, регіональний, галузевий) та внутрішній, який забезпечує управління в середині підприєміства. В зв’язку зі змінами зовнішнього середовища підприємство має адаптуватись до тих умов, які знаходяться зовні. Розглядаючи управління в середині підприємства, необхідно звернути увагу на методи менеджмента, через які здійснюється управління персоналом. В Україні найбільше застосовуються такі групи методів, як адміністративні, економічні, соціально-психологічні. Адміністративні – базуються на владі, дисципліні й стягненнях. Адміністративні методи орієнтовані на такі мотиви поведінки, як усвідомлена необхідність дисципліни праці, почуття боргу прагнення людини працювати в певній організації і т.д. Ці методи впливу мають прямий характер впливу: будь-який регламентуючий або адміністративний акт підлягає обов’язковому виконанню. Способи адміністративного впливу: - Організаційні впливи: штатний розклад; положення про підрозділи; посадові інструкції; організація робочого місця; колективний договір; правила трудового розпорядку; організаційна структура управління; статут підприємства.

- Розпорядчі впливи: накази; розпорядження; вказівки; інструктування; цільове планування; нормування праці; координація робіт; контроль виконання.

- Матеріальна відповідальність і стягнення: відповідальність за затримку трудової книжки; добровільне відшкодування збитку підприємству; утримання із заробітної плати; повна матеріальна відповідальність; колективна матеріальна відповідальність.

- Дисциплінарна відповідальність і стягнення: зауваження; догана; сувора догана; пониження на посаді; звільнення. Адміністративна відповідальність: попередження; штрафи; вилучення предметів; адміністративний арешт; виправні роботи [4; 5; 7]. Адміністративні методи управління – потужний важіль досягнення результатів поставлених цілей у випадках, коли потрібно підкорити персонал і направити його на вирішення конкретних завдань управління. Ідеальна умова їх ефективності – високий рівень регламентації управління й трудової дисципліни, коли управлінські впливи без значних змін реалізуються підпорядкованими ланками управління. Це особливо актуально у багаторівневих системах управління, до яких належать великі підприємства. Останнім часом зменшився вплив адміністративних методів управління на підприємствах. Крім того, суперечливі процеси у суспільстві також перешкоджають використанню адміністративних методів: це зростання безробіття й часткова зайнятість на підприємствах, значна інфляція, протягом останніх років, і несвоєчасна виплата заробітної плати, розвиток бартерних угод і низька дисципліна поставок ресурсів, перевищення темпів росту цін на споживчі товари над темпами росту заробітної плати, втрата заводських традицій і порушення звичного розпорядку життя в родині. Негативне відношення частини керівників до роботи в нових умовах господарювання, відсутність чіткої стратегії розвитку підприємства, сучасного маркетингу й високої корпоративної культури призвели до появи негативу до методів адміністративного впливу на персонал і зниженню загального ефекту від застосування адміністративних методів. Тому, найбільш ефективні економічні методи впливу, які здійснюються за допомогою доведення до персоналу завдання і відповідного стимулювання за його виконання. Економічні методи займають центральне місце в існуючій системі управління підприємством і його персоналом. Економічні методи – це система мотивів і стимулів, що спонукають усіх працівників плідно працювати на загальне добро [6, с.8]. У радянський період предметом регулювання економічними методами вважалося централізоване планування, господарський розрахунок, заробітна плата, тобто мало місце вузьке тлумачення ролі й місця економічних методів, що обмежувало діапазон прийнятих рішень і важелів регулювання на рівні підприємства. Економічні методи повинні базуватися на товарно-грошових відносинах ринкової економіки, що викликає необхідність нового теоретичного обґрунтування ролі економічних методів. Класифікація економічних методів управління: - Планове ведення господарства: вільне підприємництво; план економічного розвитку; портфель замовлень; критерій ефективності; кінцеві результати.

- Господарський розрахунок: самостійність; самооплатність; самофінансування; економічні нормативи; фонди стимулювання.

- Оплата праці: посадовий оклад для службовців; тарифна ставка для робітників; додаткова зарплата; винагорода; премія.

- Робоча сила: ринок праці; попит (потреба); наявність (чисельність); рівень життя.

116

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

- Ринкове ціноутворення: вартість; ціна; собівартість; дохід; прибуток.

- Цінні папери: акції; облігації; векселя; кредитні карти; дивіденди.

- Податкова система: на фонд оплати праці; прибутковий податок; ПДВ; податок на прибуток та інші.

- Форми власності: державна; муніципальна; приватна; суспільна; інтелектуальна.

- Фази відтворення: проведення; обмін; розподіл; споживання [4; 5; 7]. Застосування економічних методів повинне сурово базуватися на їх окупності. Це означає, що інвестування коштів в матеріальне стимулювання персоналу повинне принести прибуток організації за рахунок підвищення якості виконуваних робіт у запланованому періоді [1, с.31]. Отже, економічні методи відіграють значну роль в управлінні підприємством, тому керівництву підприємства потрібно шукати шляхи удосконалення як окремих елементів системи економічного управління, так і всієї системи загалом. Матеріальні мотиви, безумовно, відіграють важливу роль у визначенні поведінки працівників, однак це не означає, що нематеріальні мотиви і стимули є другорядними [3, с.61]. Соціально-психологічні – базуються на засобах мотивації й морального впливу на людей. Економічні й соціально-психологічні методи носять непрямий характер управлінського впливу. Не можливо розраховувати автоматичну дію цих методів і важко визначити їх вплив на кінцевий результат. Економічні методи здійснюють матеріальне стимулювання колективу і окремих працівників, вони засновані на використанні економічного механізму. Соціально-психологічні методи управління засновані на використанні соціального механізму (система взаємин у колективі, соціальні потреби і т.д.) [4]. Соціально-психологічні методи – способи здійснення управлінських впливів на персонал, що базуються на використанні закономірностей психології й соціології. Об'єкт впливу цих методів – групи людей і окремі особистості. Соціологічні методи відіграють важливу роль в управлінні персоналом, вони дозволяють встановити призначення й місце співробітників у колективі, виявити лідерів і забезпечити їхню підтримку, зв'язати мотивацію персоналу з кінцевими результатами, забезпечити ефективні комунікації й розв'язання та попередження конфліктів у колективі. Соціальне планування: мета; методи; критерії; нормативи; результати. Соціологічні методи дослідження: анкетування; інтерв'ювання; соціометрія; спостереження; співбесіда. Особистісні якості: ділові якості; моральні якості; гідність; недоліки. Мораль: державна; суспільна; релігійна; групова; особиста. Партнерство: ділове; дружнє; за захопленням; сімейне; сексуальне. Змагання: принципи; критерії; методи; форми; організація. Спілкування: міжособистісне; особистісне; вербальне; невербальне. Переговори: структура; техніка; методика; технологія (приймання); результати. Конфлікти: міжособистісні; особистісні; рольові; ділові; сімейні [4; 5; 7]. Значення соціологічних методів управління дозволяє керівникові підприємства об'єктивно здійснювати соціальне планування, регулювати соціально-психологічний клімат, забезпечувати ефективні комунікації й підтримувати на гарному рівні корпоративну культуру. Для цього доцільно систематично (не рідше разу на рік) проводити соціологічні дослідження в колективі; особливо корисно знати думку персоналу про керівника. Психологічні методи відіграють дуже важливу роль у роботі з персоналом, тому що спрямовані на конкретну особистість, працівника. Класифікація елементів, що регулюються психологічними методами управління: - Психологічне планування: мета; критерії; методи; нормативи; результати.

- Галузі психології: психофізіологія; психоаналіз; психологія праці; психологія управління; психотерапія.

- Типи особистості: організаторський; аналітичний; інженерний; творчий; інтуїтивний.

- Темпераменти: сангвінічний; флегматичний; холеричний; меланхолійний.

- Характер людини: риси характеру; відносини людини (до навколишньої дійсності; до інших людей; до себе; до роботи).

- Спрямованість особистості: потреби; інтереси; мотиви; переконання; світогляд.

- Інтелектуальні здібності: рівень інтелекту; мислення; свідомість; пам’ять; логістика; творчість.

- Методи пізнання: аналіз; синтез; індукція; дедукція; відчуття; сприйняття.

- Психологічні образи: історичні; художні; графічні; візуальні; знакові.

- Способи психологічного впливу: вплив; переконання; спадкування; прохання; похвала; порада; примус; осуд; вимога; заборона; комплімент; метод Сократа; натяк; «вибух». Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

117

Економічні науки

- Поведінка: «ангельська»; високоморальна; нормальна; аморальна; «диявольська».

- Почуття й емоції: моральні; естетичні; патріотичні; інтелектуальні; причетність; переживання; погрози; жахи.

- Стреси: зовнішнє середовище; обставини; хвороби; перевантаження; розслаблення [4; 5]. Соціально-психологічні методи – найбільш тонкий інструмент впливу на соціальні групи людей і особистість людини. Психологічні методи використовуються з метою гармонізації взаємовідносин працівників і встановленні найбільш благоприємного псисологічного клімату [3]. Нестабільність економічного стану підприємства, фінансові труднощі, несвоєчасна виплата заробітної плати, тривалі простої, звичайно, не сприяють підтримці гарного соціально-психологічного клімату, крім того керівник значно більше часу змушений приділяти не людському спілкуванню й функціям управління персоналом, а маркетингу, фінансам, тобто іншим функціям. Тому важливо знати й прогнозувати вплив соціально-психологічних методів управління на роботу персоналу. Крім того, економічна роль соціально-психологічних методів полягає в тому, що їх застосування дозволяє попередити в колективі конфлікти, що призводять до зниження виробництва. У реальному житті, на практиці, не застосовується тільки один з методів управління персоналом. Керівники підприємств при роботі з персоналом „змішують” усі три методи для того щоб, досягти оптимальної віддачі від своїх підлеглих і, тим самим, досягти успіхів у своїй діяльності. Головна мета цих методів, формування в колективі позитивного, соціально-психологічного клімату, завдяки чому в зазначеній кількості будуть вирішуватись виховні, організаційні і економічні завдання [2]. Управління персоналом, безперечно, є одним з найважливіших аспектів у діяльності підприємства, тому необхідно, щоб всі керівники будь-якого рівня управління знали і вміло користувалися методами управління персоналом. Висновки. Успіх управління персоналом обумовлюється двома основними чинниками: 1) здатністю підприємства чітко визначити, що (яка поведінка персоналу) потрібно для досягнення його мети; 2) здатністю «вгадати», які методи («сигнали») спонукають персонал на бажану поведінку. Обидва завдання однаково важливі й складні, особливо в умовах постійних змін. Для досягнення мети підприємству необхідно, щоб персонал мав конкретні фахові навички й використовував їх. Інакше кажучи, необхідний певний тип виробничої поведінки. Під виробничою поведінкою розуміється не тільки технічна вправність (уміння працювати з комп´ютером, за верстатом, знання продукту, що виробляється), а й певна поведінка в стосунках з клієнтом (здатність працювати з більшим навантаженням, взаємодіяти з колегами тощо), тобто навички, які також містять мотивацію. В умовах ринкових відносин посилюється вплив психологічних методів управління персоналом. Тому потрібно вивчати соціальний портрет особистості та приймати рішення з урахуванням цих результатів. Література 1. Иванова-Швед Л.Н., Корсакова А.А., Тарасов С.Л. Управление персоналом : [учебнометодический комплекс] / Иванова-Швед Л.Н., Корсакова А.А., Тарасов С.Л. − М. : Изд. центр ЕАОИ. − 2008. − 200 с.

2. Кабушкин Н.И. Основы менеджмента / Кабушкин Н.И. – Минск. : Новое издание, − 2002. − 336 с.

3. Колот А.М. Мотивація персоналу : [підручник] / Колот А.М. − К. : КНЕУ, 2002. − 337 с.

4. Михайлова М.І. Управління персоналом : [навчальний посібник] / Михайлова М.І. −К. : Центр учбової літератури, 2007. −248 с.

5. Петюх В.М. Управління персоналом : [навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц] / Петюх В.М. − К. : КНЕУ, 2000. − 124 с.

6. Скляревская В.А. Управление персоналом : [учебно-практическое пособие] / Скляревская В.А.− М. : МГУТУ, 2004. − 68 с.

7. Теория и практика управления персоналом : [учеб.-метод.пособ. / авт.-сост. Г.В. Щекин].− 2 изд., стереотип. – К. : МАУП, 2003. − 280 с. Надійшла 11.08.2011

118

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

УДК 314.74:316.346.2–055.2(477):331.101.26 Л. О. КУРІЙ Хмельницький національний університет

ФЕМІНІЗАЦІЯ МІЖНАРОДНОЇ ТРУДОВОЇ МІГРАЦІЇ І ПРОБЛЕМА ЗБЕРЕЖЕННЯ ЛЮДСЬКОГО ПОТЕНЦІАЛУ Визначено частку жінок-мігрантів у загальному обсязі міграційних потоків. Досліджено основні фактори і види жіночої міграції. Розглянуто проблеми працевлаштування жінок-мігрантів у світі. Запропоновано заходи зменшення ризиків і збільшення переваг від трудової міграції для жінок з точки зору цілей людського розвитку.

The share of migrating women in the general migrant stock is defined. The main factors and types of female migration are researched. The problems of female migrants’ employment in the world scale are considered. The measures for female migration risks minimization and merits increase in the context of human development goals are suggested. Ключові слова: фемінізація, трудова міграція, людський потенціал, цілі людського розвитку.

Постановка проблеми. Фемінізація стала однією з характерних рис сучасних міжнародних міграційних процесів. Більшість міграційних теорій минулого століття не враховували гендерний фактор і передбачали, що основний обсяг мігрантів є представниками чоловічої статі. Жінки були представлені у міграційних потоках у вигляді дружин, дочок та утриманців чоловіків-мігрантів. Проте, за останні десятиліття зросла автономна міграція жінок як годувальників сімей. Варто зазначити, що чоловіки і жінки стикаються з різними можливостями, ризиками і викликами міграції, такими, як порушення прав людини, експлуатація, дискримінація, втрата здоров’я. З одного боку, міграція надає жінкам доступ до міжнародної зайнятості, отримання власного незалежного доходу, забезпечення достатку своїх сімей завдяки грошовим переказам; з іншого боку, жінки часто залучаються до ізольованих за статтю, низькокваліфікованих і неформальних секторів економіки, як, наприклад, послуги з домашнього господарства та часто підлягають різним формам дискримінації на ринку праці і мають обмежений доступ до повноцінного соціального захисту і послуг з охорони здоров’я. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Загальні аспекти міграційних процесів досліджуються у ряді праць провідних українських науковців: О. Малиновської, Е. Лібанової, У. Садової, Л. Ткаченко, О. Грішнової, М. Романюка та інших. О. Позняк та В. Герасименко приділили особливу увагу гендерним проблемам трудових міграцій з України. Питання жіночої міграції висвітлюються також у публікаціях міжнародних організацій, особливо Міжнародної організації з міграції, мережі неурядових організацій з розвитку, гуманітарної допомоги і соціальних послуг Карітас. Проте малодослідженими залишаються реальні обсяги, проблеми жіночої міграції і шляхи їх вирішення. В зв’язку з цим актуальності набуває аналіз розмірів, видів і факторів міжнародної мобільності жінок, виділення основних проблем, що її супроводжують та розробка заходів по зменшенню ризиків і збільшенню переваг жіночої міграції. Метою статті є аналіз основних аспектів сучасної міжнародної трудової міграції жінок та визначення заходів для захисту прав жінок-мігрантів і сприяння розвитку їх людського потенціалу. Основний матеріал дослідження. Фемінізація міграції відображає зростаючу роль жінок у міждержавному переміщенні населення [1]. Вона спричинена структурними змінами у світовій економіці – швидкому зростанню сфери послуг, що на сьогодні забезпечує до 2/3 робочих місць у світі [2]. На сьогодні жінки представляють 49 % [4]. На 2010 рік жінки-мігранти перевищили кількість чоловіків-мігрантів у Європі (52,6 %), Північній та Південній Америках (50,1 %) і Океанії (51,2 %) (рис. 1) [4]. В окремих країнах, до прикладу, в Італії, за даними соціологічних досліджень, з кожних ста іммігрантів 90 становлять жінки [5]. В Україні частка жінок-емігрантів складає 57,8 % [6]. Основними факторами поширення жіночої міграції є: 1. Боротьба з бідністю, покращення умов життя, забезпечення дітей.

2. Зростання попиту на працю жінок на ринках послуг країн призначення.

3. Безробіття в країні походження.

4. Обмежені соціальні та економічні можливості в країнах походження.

5. Розширені можливості самореалізації висококваліфікованих жінок-мігрантів в країнах призначення.

6. Індивідуальні чинники: боротьба з обмеженням особистої свободи і дискримінацією, насилля в сім’ї, прагнення рівних з чоловіками можливостей, наявність осіб для управління залишеним домогосподарством в країні походження.

7. Пошук можливостей заміжжя за кордоном [7]. Згідно з гендерною теорією міграції, найбільш поширеними видами жіночої міграції є: - шлюбна міграція (возз’єднання з чоловіком-мігрантом або переселення жінки з метою створення сім’ї з чоловіком-іноземцем); - міграція в результаті незаконної торгівлі людьми; - самостійна трудова міграція жінок. Провести чітку межу між даними видами міграції неможливо, оскільки поширеними є фіктивні Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

119

Економічні науки

шлюби, в той час як справжньою метою міграції є працевлаштування і покращення матеріального становища, а після возз’єднання сімей часто слідує пошук місця працевлаштування прибулими жінками [8].

ЄВРОПА 52,6%

АЗІЯ 48,3%

АМЕРИКА 50,1%

СЕРЕДНІЙ СХІД 38%

АФРИКА 46,8% ОКЕАНІЯ 51,2%

<46%

46% -48%

48% -50%

50% -52%

52% -54%

>54%

Рис. 1. Частка жінок-мігрантів у загальному обсязі міграційних процесів, 2010 р.

Чоловіки та жінки-мігранти зосереджені у різних секторах глобальної економіки. В той час як чоловіки представляють більшість професіоналів у галузі науки і інформаційних технологій, жінки зосереджуються у сфері освітніх, соціальних послуг та охорони здоров’я. Більшість жінок займають вакансії прибиральниць, офіціанток, працюють у сфері розваг, інші активно займаються роздрібною торгівлею та працюють у працемістких галузях промислового виробництва [3]. Головним сектором працевлаштування жінок-мігрантів у світі залишається сфера домашнього господарства. В зв’язку з цим виникає ряд проблем: 1. У країнах світу домашнє господарство є нерегульованим сектором ринку праці, оскільки не існує законів і стандартів праці у даній сфері. Регламентація працевлаштування іноземних працівників у сфері домашнього господарства застосовується лише у країнах Перської затоки, Малайзії, Сінгапурі, Гонг Конгу, Тайвані і Китаї. У більшості країн Європи не визначені квоти для працівників домашнього господарства, що, зважаючи на значну потребу у них, сприяє нелегальному статусу працівників-мігрантів [7]. Даний вид діяльності не збагачує мігрантів новими знаннями і навиками, не створює можливостей здобуття освіти і освоєння нових професій. Праця у домашньому господарстві часто передбачає понаднормові робочі години і відсутність вихідних днів, жорстоке поводження роботодавця, несприятливі умови праці, відсутність соціального захисту і доступу до послуг охорони здоров’я, обмеження мобільності, зв’язку та можливості створення жінками власних сімей. Все це призводить до втрати людського потенціалу жінок-мігрантів.

2. Поширеною проблемою серед жіночої міграції є феномен «втрати мізків» (brain waste). Значна кількість жінок-мігрантів, що працюють у сфері домашнього господарства, часто є професіоналами, що на батьківщині працювали інженерами, викладачами, лікарями тощо, але через відсутність можливостей гідного матеріального забезпечення у країнах походження зважились на знецінення своїх кваліфікацій, займаючись некваліфікованою працею. В цьому плані показовими є зміни видів діяльності українських жінок при еміграції до Італії (рис. 2). Більшість жінок, що працювали в галузі виробництва, медицини і освіти, змінили свої професії на прибиральниць, доглядальниць за хворими і особами похилого віку [5].

3. Особливістю переказування коштів жінками є те, що вони витрачають їх переважно на їжу та освіту. Дослідження свідчать, що жінки відсилають більшу частину свого доходу в країну походження, ніж чоловіки, які схильні залишати більше коштів на особисті витрати [7]. Жінки також встановлюють суворіший контроль за цільовим використанням грошових переказів для людського і економічного розвитку домогосподарств. З іншої сторони переказ більшої частини коштів унеможливлює інвестування у власну освіту, підвищення кваліфікації та розвиток власного людського потенціалу загалом.

4. Міграція матерів ускладнює повноцінне формування людського потенціалу дітей в країнах походження. Дослідження, проведене у Філіппінах, показало, що діти, за відсутності матерів, мають більше 120

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

проблем з навчанням, слабку соціальну пристосованість, порушення психологічного розвитку, фізичного та емоційного здоров’я. У Шрі-Ланці у дітей з сімей емігрантів віком до п’яти років були виявлені втрата апетиту і ваги тіла. У Латинській Америці діти, залишені без матерів, страждають від розумових і психічних розладів, зазнають дискримінації у школі і перебувають у маргіналізованому стані у сіспільстві [7]. Незважаючи на те, що матері-мігранти забезпечують матеріальний рівень життя залишених дітей, їх відсутність часто підриває життєвий потенціал і потенціал здоров’я молодого покоління.

0,5%

3%

1,3%

11,70%

1,3%

5%

21% 25%

11%

49%

10,40%

11,50%

14%

Медицина

Сфера послуг

Торгівля

Освіта

Виробництво

Держуправління

Прибиральниці Догляд за особами похилого віку Почасова оплата Обслуговування у барах

Догляд за хворими Догляд за дітьми Сільгоспроботи

Рис. 2 Сфери працевлаштування українських жінок-мігрантів в Україні до еміграції (діаграма зліва) та Італії після еміграції (діаграма справа)

5. Під час міграції жінки є втричі більш вразливими, ніж чоловіки [3]. Як наслідок специфіки сфер зайнятості, жінки-мігранти часто потрапляють у неформальні, тіньові сегменти ринку праці, працюють у важких умовах, наражаються на ризик трудової і сексуальної експлуатації [2]. Вони часто стають жертвами торгівлі людьми і різного виду експлуатації (табл. 1), що призводить до зниження їх людського потенціалу. Таблиця 1 Жертви торгівлі людьми, зареєстровані МОП, за статтю і видами експлуатації у 2003-2007 рр. [2] Вид експлуатації Трудова експлуатація Сексуальна експлуатація Сексуальна та трудова експлуатація Інші види експлуатації Всього

Стать жіноча чоловіча жіноча чоловіча жіноча

2003 172 219 639 45 27

2004 161 251 1224 21 48

2005 392 514 1584 24 69

2006 367 453 1567 78 52

2007 303 290 1036 57 43

Всього 1395 1727 6050 225 239

чоловіча

0

2

0

1

2

5

жіноча чоловіча

9 3 1114

43 0 1750

61 1 2645

87 5 2610

61 3 1795

261 12 9914

За таких умов необхідною є розробка заходів щодо зменшення ризиків і збільшення переваг від трудової міграції для жінок в цілях людського розвитку. Такими заходами можуть стати: 1. У країнах походження – широка інформаційна пропаганда основних небезпек при міграції і висвітлення шляхів їх уникнення, інформування про умови життя і роботи в країнах призначення, ознайомлення з досвідом попередніх мігрантів; створення відповідних консультаційних центрів з питань працевлаштування за кордоном; запровадження засобів оперативної допомоги, наприклад, гарячих ліній для осіб, які зазнали порушення своїх прав, при дипломатичних представництвах в країнах призначення [9].

2. Розробка механізмів законодавчого регулювання соціальної захищеності жінок-мігрантів країнами походження, передусім, у двосторонніх міграційних договорах.

3. Визнання країнами призначення традиційно жіночих видів зайнятості (громадських послуг, домашнього обслуговування, догляду за дітьми, хворими та особами похилого віку) [9] як повноцінних секторів ринку праці. Запровадження практики укладення трудових контрактів з іноземними представниками даних видів діяльності, нормативне визначення умов і оплати праці та захисту прав жінокмігрантів у даних секторах ринку праці у міжнародних угодах з міграції.

4. Співпраця та координація діяльності міжнародних і громадських організацій, урядових установ країн походження і призначення щодо боротьби з дискримінацією і порушенням прав жінок-мігрантів; Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

121

Економічні науки

реальна імплементація стандартів, запроваджених конвенціями МОП: стосовно оплати праці (№ 95, 100, 131), дискримінації (№ 111), охорони здоров’я та безпеки життєдіяльності (№ 155), свободи асоціації та захисту права на організацію (№ 87, 98) [7].

5. Протидія торгівлі людьми, соціальна адаптація та реабілітація її жертв, психологічна, медична та освітньо-професійна допомога і працевлаштування у країні походження.

6. Використання потенціалу жінок-реемігрантів для економічного і людського розвитку в країнах походження. Дослідження зворотної міграції в Албанії показало, що більшу частину реемігрантів складають жінки [7]. Це зумовлено сильнішим почуттям сімейних зв’язків та обов’язків, ніж у чоловіків. В зв’язку з цим доцільним є сприяння інвестуванню коштів жінками реемігрантами у самозайнятість і розвиток малого бізнесу як стратегії скорочення бідності і підтримки відповідного рівня життя. Висновки. Зростаюча кількість жінок у міжнародних міграційних потоках зумовлена пошуком кращих умов життя і зростанням попиту на жіночу працю у сфері низькокваліфікованих послуг країн призначення. Основною проблемою фемінізації міграції є законодавче регулювання умов і оплати праці у секторах найбільшого залучення жінок-мігрантів та захисту їх прав. У цьому руслі перспективним напрямом досліджень є розробка практичних інструментів реалізації заходів щодо скорочення ризиків і збільшення переваг трудової міграції жінок в цілях людського розвитку. Література 1. International Migration and Development: a Global Perspective / P. Deshingkar, S. Grimm. – IOM. February, 2005. − 84 p.

2. Малиновська О.А. Міжнародні міграції та суспільні трансформації доби глобалізації / О. А. Малиновська // Демографія і соціальна політика. – 2009.− № 11(1). – C. 5-19 3. World Migration 2008. Managing labour mobility in the evolving global economy. − International Organization for Migration. − Geneva, 2008.-540 p.

4. World Migration Report 2010. The Future of Migration: Building Capacities for Change // International Organizaion for Migraion. − Geneva, 2010 − 272 p.

5. Акімов Д. Arrivederci Ucraina?.. Buon Giorno Italia... [Електронний ресурс] / Д. Акімов // Атлантична панорама. – 2009. − № 6 (25). – Режим доступу : http://www.atp.mil.gov.ua/number/25/282.htm 6. Migration in Ukraine: A Country Profile 2008 [Електронний ресурс] / ed. by Sheila Siar // International Organization for Migration. – 2008. – Режим доступу : publications.iom.int/bookstore/free/Ukraine_ Profile2008.pdf 7. The Female Face of Migration. Background paper [Електронний ресурс] // Caritas Internationalis. – Режим доступу: www.caritas.org/includes/pdf/backgroundmigration.pdf 8. Исупова О. Виды женской миграции: возможности и опасности [Електронний ресурс] // Электронная версия бюллетеня Население и общество. Институт демографии Государственного университета Высшей школы экономики. − № 423 – 424. − 24 мая − 6 июня 2010. – Режим доступу : http://demoscope.ru/weekly/2010/0423/index.php 9. Герасименко В. В. Гендерні аспекти трудових міграцій населення України / В. В. Герасименко, О. В. Позняк // Демографія та соціальна економіка. – 2006. – № 1. – С. 46–54. Надійшла 16.08.2011

УДК 331.108.5 О. І. ДРАЧ Хмельницький національний університет

ТЕОРІЯ СТИМУЛЮВАННЯ: СУЧАСНИЙ ПІДХІД У статті уточнено понятійно-категоріальний апарат теорії стимулювання. Обґрунтовано складові ефективної системи стимулювання.

The article clarifies the conceptual apparatus of the theory of stimulation. Grounded components of an effective system of stimulation. Ключові слова: стимулювання, мотивація, стимул, мотив, система стимулювання.

Вступ. Успішне проведення в Україні економічних реформ великою мірою залежить від їх соціальної спрямованості, від досягнення відповідності економічної і соціальної складової. У даний час виникла суперечність між здійснюваними економічними перетвореннями і сформованим низьким життєвим рівнем основної частини населення. Це значною мірою пов'язано з недостатністю уваги, що приділяється соціальним та трудовим аспектам ухвалених рішень, слабкою їх дієвістю. Актуальною проблемою є формування обґрунтованої системи стимулювання персоналу, що набуває особливого значення в період формування в країні ринкових відносин.

122

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

Мета дослідження. Метою статті є уточнення понятійно-категоріального апарату теорії стимулювання та обґрунтування складових ефективної системи стимулювання. Аналіз літературних джерел. Світова економічна наука накопичила чималий досвід обґрунтування теоретичних та практичних засад стимулювання персоналу. Багатогранно і ґрунтовно питання стимулювання викладені в працях Д.А. Аширова, І.А. Баткаєвої, І.Ф. Бєляєвої, М.А. Волгіна, О.М. Волгіної, Б.М. Генкіна, В.М. Данюка, С.С. Занюка, Є.П. Ільїна, А.Я. Кібанова, А.М. Колота, Т.А. Костишиної, А.І. Кочеткової, Ю.П. Кокіна, Т.І. Лепейко, Д.А. Лєонтієва, В.М. Лисюка, Н.Д. Лук'янченка, Т.Н. Матрусової, Н.Ф. Наумової, В.П. Рожина, В.О. Розанової, О.О. Русалинової, М.В. Семикіної, Л.С. Ситника, А.А. Соболевської, Є.А. Токарєвої, Е.А.Уткіна, З.Є. Шершньової, В. Щукіна, а також Дж. Аткінсона, В. Врума, Ф. Герцберга, К. Левіна, Е. Лоулера, Ф. Лютенса, Д. Макгрегора, Д. Макклеланда, А. Маслоу, Л. Портера, Х. Хекгаузена та ін. Проте, в економічній літературі проблема стимулювання персоналу недостатньо розглянута з позиції узгодження категоріального апарату та застосування розроблених методик у практиці господарювання сучасних підприємств. Постановка завдання. Трансформаційні процеси, що мають місце на усіх сучасних підприємствах, вимагають перебудови всієї системи управління їх діяльністю. Перш за все, оновлення системи управління діяльністю підприємства обумовлюється оновленням управління його персоналом, підґрунтям якого є стимулювання працівників. Результати. Вивчення проблеми стимулювання персоналу, перш за все, потребує уточнення понятійно-категоріального апарату, зокрема, розмежування понять «стимулювання» і «мотивація», «стимул» і «мотив». Аналіз результатів останніх досліджень і публікацій у цій сфері свідчить, що серед науковців існують різні думки з приводу досліджуваних понять. У науковій літературі одержало поширення ототожнення мотивів і стимулів, а також процесу мотивації й стимулювання. Проте, на нашу думку такий підхід не є обґрунтованим. У сучасній літературі поняття «стимулювання» трактується по-різному, і єдиної думки у визначенні його сутності не досягнуто. Як спосіб винагородження працівників за участь у виробництві, що базується на співставленні ефективності праці та вимог технології розглядає стимулювання праці Т. Ю. Базаров [1]. Процесом зовнішнього впливу на людину для спонукання її до конкретних дій та усвідомленого пробудження в неї певних мотивів, вважає стимулювання А. М. Колот [2]. Аналогічно А. М. Колоту, як зовнішній по відношенню до працівника процес управлінського впливу на його мотиви розглядає стимулювання А. Я. Кібанов [3]. Стимулювання як тактику вирішення проблем досліджують О. В. Крушельницька та Д. П. Мельничук [4]. Стимулювання являє собою тип опосередкованого управлінського впливу керівництва або адміністрації підприємства на трудову поведінку працівників за використання різноманітних стимулів. Стимулювання працівників до трудової діяльності спрямоване на можливість задоволення їх особистих потреб одночасно з досягненням цілей підприємства. Потрібно зазначити, що покладена в основу системи стимулювання сукупність стимулювальних заходів має виключно суб’єктивну природу. Отже, під стимулюванням слід розуміти зовнішній по відношенню до персоналу процес суб’єктивного управлінського впливу, спрямований на формування певних мотивів у працівників до конкретних дій. Стимулювання трудової діяльності потрібно розглядати як зовнішній процес суб’єктивного управлінського впливу на працівників з метою формування у них мотивів до активної трудової діяльності. Дослідження процесу стимулювання передбачає вивчення взаємозв’язку та співвідношення стимулу і мотиву. У науковій літературі поняття «стимул» і «мотив» мають велику кількість визначень. Так, стимул (лат. stimulus – стрекало, погонялка) трактується як спонукання до дії, поштовх, спонукальна причина [5]; як те, що викликає зацікавленість у здійсненні чого-небудь, спонукальна причина до здійснення чогось, подразник, який викликає реакцію [6]. Сучасну класифікацію стимулів наведено у табл. 1 [3]. Мотив (фр. motiv) характеризується як спонукальна причина, привид до якоїсь дії [5]; підстава якнебудь дії, вчинку, причина [6]; спонукальна причина поведінки і дій людини, що виникає під впливом його потреб та інтересів, являє собою бажане людиною благо, що задовольняє потреби за умови виконання певних трудових дій [7]. Стимул слід розуміти як зовнішній фактор впливу, що створює у свідомості людини відчуття важливості для неї потреб та інтересів. Мотив – це суб’єктивне явище, усвідомлення вчинків; його можна характеризувати як внутрішню спонуку людини до досягнення певних цілей своєї діяльності на основі усвідомлених потреб. Структура мотивів трудової поведінки формується з трьох основних компонентів: - усвідомлення людиною своїх потреб, задоволення яких можливе шляхом праці (діяльності); - уявлення про ті блага, які людина може отримати як винагородження за працю: - уявна побудова процесу, за якого здійснюється зв'язок між потребами та тими кінцевими благами, Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

123

Економічні науки

що їх задовольняють [7]. Існують різні думки стосовно особливостей взаємозв’язку мотивів і стимулів. Оскільки зовнішні за природою стимули породжують у працівника внутрішні за суттю мотиви до конкретної поведінки, то чим сильніший і дієвіший стимул, тим активніші мотиви та, відповідно, діяльність працівника Проте, стимули, що не відповідають вимогам мотивів, потребам працівника, не можуть виконувати спонукальну дію, «підштовхувати» працівника до «запрограмованої» поведінки. Таблиця 1 Класифікація стимулів Класифікаційна ознака

Форма стимулів

Спрямованість дії стимулів Джерела (ресурси) стимулювання Інтереси суб’єкта Зміст стимулів Спосіб дії стимулюючого впливу Періоди дії стимулів Рівень дії Повторюваність

Інтенсивність дії

Винагороджувальні Каральні Економічні Адміністративні Суспільні Індивідуальні Колективні (групові) Матеріальні (економічні): грошові, негрошові (матеріально-соціальні) Нематеріальні: соціальні, моральні, психологічні Прямі (безпосередні) Непрямі (опосередковані) Випереджувальні Відстрочені Зовнішні Внутрішні Разові Тимчасові Багаторазові Постійні Слабкі Середньої сили Сильні

Значимість стимулу і мотиву може визначатись їх пороговим значенням. Рівень стимулу за змістом, величиною і часом, який може подолати індиферентність працівника та викликати позитивну дію на його вплив, вважають пороговим значенням стимулу. Порогове значення мотиву – це значення, адекватне пороговому значенню стимулу. Таким чином, процеси стимулювання та мотивації можливі лише тоді, коли стимули і мотиви за величиною, часом та змістом будуть відповідати вимогам, необхідним для подолання порогу індиферентності персоналу [3]. Процес актуалізації мотивів внаслідок реалізації стимулів, що виявились адекватними для працівника, характеризується як мотивація. Це процес індивідуально орієнтованого стимулювання персоналу. Мотивація є реакцією персоналу на управлінський вплив адміністрації підприємства, що виявляється у конкретній трудовій поведінці працівника (рис. 1). стимули

СТИМУЛЮВАННЯ

мотиви

мотивація

трудова поведінка

Рис. 1. Процес формування трудової поведінки працівника

Механізм управління поведінкою персоналу шляхом стимулювання заснований на комплексному застосуванні принципів, прийомів та методів. Серед основних принципів ефективної системи стимулювання можна виділити: 1. Відповідність цілей системи стимулювання цілям підприємства.

2. Врахування мотиваційних чинників.

3. Стимулювання за заслуги.

4. Комплексність.

5. Моніторинг конкурентоспроможності оплати праці.

6. Партисипативність. Під час формування системи стимулювання потрібно враховувати також такі основні вимоги: інформованість щодо діючої системи стимулювання, зрозумілість системи стимулювання, гнучкість, диференційованість стимулів, гарантування винагородження, своєчасність виплати та справедливість винагородження, оперативність застосування, періодичність використання, рівність можливостей тощо [3]. Зазначені вимоги до формування систем стимулювання є загальними і стосуються рівною мірою як 124

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

формування системи стимулювання поведінки працівників матеріальними благами, так і нематеріальної системи стимулювання. Висновки. Сьогодні належний розвиток промислового підприємства може бути досягнутий виключно за умов побудови системи раціонального управління його персоналом. Побудова системи стимулювання на підприємстві вимагає належного нормативно-методологічного обґрунтування. Відсутність або неопрацювання одного з її елементів не дозволить повною мірою виконати завдання, поставлені перед системою стимулювання. Ефективна організація системи стимулювання працівників є важливим чинником перспективного розвитку промислових підприємств. Література 1. Управление персоналом : [учебник для вузов / под ред. Т. Ю. Базарова, Б. Л. Еремина]. – 2-е изд., перераб. и доп. – М. : ЮНИТИ, 2002. – 560 с.

2. Колот А. М. Мотивація персоналу : [підручник] / Колот А. М. – К. : КНЕУ, 2002. – 337 с.

3. Мотивация и стимулирование трудовой деятельности : учебник / [А. Я. Кибанов, И. А. Баткаева, Е. А. Митрофанова, М. В. Ловчева] ; под ред. А. Я. Кибанова. – М. : ИНФРА-М, 2010. – 524 с.

4. Крушельницька О.В. Управління персоналом : [навч. посібник] / О. В. Крушельницька, Д. П. Мельничук. – [2-е вид., переробл. й доп.]. – К. : «Кондор». – 2005. – 308 с.

5. Краткий словарь иностранных слов / [под ред. И. В. Лехина и Ф. Н. Петрова]. – 5-е изд., перераб. и доп. – М. : Государственное издательство иностранных и национальных словарей, 1950. – 438 с.

6. Великий тлумачний словник сучасної української мови / [уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел]. – К. ; Ірпінь : ВТФ «Перун», 2005. – 1728 с.

7. Егоршин А. П. Мотивация трудовой деятельности : [учебное пособие] / А. П. Егоршин. – Н. Новгород : НИМБ, 2003. – 320 с. Надійшла 22.08.2011

УДК 339.138 О. О. КОВАЛЕНКО, П. П. СЛОБОДЕНЮК Вінницький торговельно-економічний інститут КНТУ

ОСОБЛИВОСТІ АУТСОРСИНГУ В ГАЛУЗІ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ В статті представлено результати аналізу основних понять аутсорсингу та його особливостей в галузі управління персоналом. Виконано аналіз використання аутсорсингу українськими компаніями та вплив кризових явищ на розвиток аутсорсингу.

This article contains a preview of features of outsourcing and its development in Ukraine. The authors performed clarification of terms of basic types of outsourcing. Researchers on discovered the benefits and problems of outsourcing implementation in the enterprise. This article contains information about the impact of the crisis on the development of outsourcing. Ключові слова: аутсорсинг, аутстафінг, консалтинг, управління персоналом.

Налагоджені бізнес-процеси – ключ до успіху в сучасному світі. Якщо компанія хоче бути лідером, вона повинна чітко вибудувати внутрішні процедури. Найзручніший спосіб – перевести рутинні процеси на аутсорсинг. Потрібно відзначити, що саме криза має сильний вплив на розвиток аутсорсингу в нашій країні. Масове скорочення персоналу, скорочення витрат призвели до того, що компанії серйозно задумалися про те, що дешевше, спокійніше і ефективніше не тримати штат своїх фахівців, а вдатися до послуг провайдерів аутсорсингу. У топ-менеджерів і власників бізнесу сформувалося абсолютно чітке розуміння того, що деякі витратні адміністративні та просто непрофільні функції можна з легкістю передавати на аутсорсинг, економлячи кошти і набуваючи гнучкість і чіткість бізнес-процесів. Наприклад, аутсорсинг розрахунку заробітної плати за останні кілька років вже відвоював собі значну частку ринку – компанії стали активніше залучати провайдерів для вирішення питань, пов'язаних із забезпеченням розрахунку зарплати співробітників, відпускних і лікарняних, компенсацій при звільненні, винагород тощо. Але питання термінології, еволюції розвитку аутсорсингу в українських та російських компаніях залишаються відкритими. Мета статті – виконати уточнення основних термінів аутсорсингу та проаналізувати основні переваги та недоліки такого виду оптимізації роботи з персоналом. Аутсорсинг в галузі управління персоналом (HR-аутсорсинг чи кадровий аутсорсинг) – це залучення зовнішніх ресурсів (компаній), які спеціалізуються в галузі управління персоналом і володіють відповідним досвідом, знаннями, технічними засобами, Для виконання всіх або частини функцій з управління процесами HR-служби. Замовник тільки формулює завдання перед постачальником послуг. При цьому право контролю, спосіб виконання завдання, відповідальність за досягнутий результат лягає на Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

125

Економічні науки

постачальника послуг [1]. Зростання популярності аутсорсингу на Заході було обумовлене посиленням конкурентної боротьби і необхідністю пошуку ефективних довгострокових стратегій, що забезпечують стійкі організаційні переваги. На початку 1980-х західні компанії раптом усвідомили, що споживачі – не єдиний предмет суперництва бізнес-суб'єктів. Як одна із зон конкуренції сформувався фактор боротьби за якісні трудові ресурси. Обмеженість пропозиції справді ефективних професіоналів, динамічні потреби в нових знаннях і навичках фахівців надали популярності ідеї організаційних структур, в яких фокус уваги зосереджувався на стрижневих співробітників. Це ті ключові професіонали, сума досвіду, знань і умінь яких роблять організацію відмінною від інших. Вони життєво необхідні, їх дуже важко замінити, у випадку їх відходу організація може просто збанкрутувати. Від цих фахівців була потрібна старанна багатогодинна робота заради виконання прийнятих на себе зобов'язань щодо забезпечення благополуччя бізнесу. Зворотною стороною «медалі» була економічна доцільність. Зрозуміло, що жодна організація не могла брати на себе величезні фінансові зобов'язання перед великим числом співробітників. Тому діаметр «стрижня» постійно скорочувався. Основний обсяг роботи все частіше виконували ті, хто підписав з компанією тимчасовий контракт і готовий був виконувати роботу з відповідною якістю, але за меншу ціну. У свою чергу, власники компаній вважали, що нерозумно надавати додаткові пільги людям, які не є для організації ключовими фігурами. Наступним закономірним кроком у розвитку цієї тенденції стала ідея аутсорсингу функцій для підрозділів, діяльність яких була некритичною для повноцінної реалізації основних компетенцій компанії. Слідом за першими ефективними спробами впровадження аутсорсингу передовими компаніями було формування стійкого попиту на позикову працю не ключових співробітників. Попит, як завжди, породив пропозицію. Різне наповнення послуги дозволило диференціювати кілька її підвидів, внаслідок чого виділилися лізинг персоналу (staff leasing), виведення персоналу за штат (outstaffing) і підбір тимчасового персоналу (temporary staffing) як більш вузькі, специфічні прояви аутсорсингу. Під лізингом персоналу стали мати на увазі використання компанією-замовником позикового персоналу, що постійно знаходиться в штаті компанії-провайдера. Тобто клієнт купував послугу з виконання робіт, а не працю конкретних працівників. Як правило, на умови лізингу переводили роботи, необхідні для підтримки життєзабезпечення компанії, але не є безпосередньо профільними. Компаніялізингоодержувач звільнялася від додаткових витрат на пошук і відбір необхідного персоналу, їй не було необхідності укладати окремий трудовий договір з працівником. Вона могла відмовитися від послуг працівника в будь-який час, не замислювалася про дотримання вимог, передбачених трудовим законодавством щодо звільнення персоналу і його соціального захисту, не обчислювала термінів трудового стажу; не турбувалася про пенсійні виплати, не хвилювалася з приводу проблем, пов'язаних з кадровим документообігом, не дбала про професійний ріст і розвиток «орендованого» персоналу, про нематеріальні формах мотивування. Разом з тим, не здійснюючи підбір і селекцію найманих працівників, компанія-лізингоотримувач не могла впливати на ряд їх особистісних і професійних якостей. Припинення роботи у тимчасового роботодавця не було для співробітника підставою припинення ним трудових відносин з компанією-провайдером (лізингодавцем), яка є його постійним роботодавцем. Компанія-лізингодавець була джерелом корпоративної культури, засвоюваної «позиковими» працівниками. На них поширювалися всі прийняті в ній гарантії та пільги, а, отже, і формується лояльність адресатом компанію-лізингодавця. Аутстафінг позиціонувався як послуга з виведення за штат компанії вже існуючого персоналу. Цей підхід використовувався в ситуаціях, коли компанія-клієнт з різних причин не могла збільшувати кількість співробітників, як того вимагала виробнича необхідність. Інструментом, що дозволяє регулювати кількість персоналу без зміни фактичної чисельності штату компанії-клієнта, стало зарахування працівників в штат компанії-провайдера. Саме компанія-провайдер ставала формальним роботодавцем для співробітників, оформляла з ними трудові відносини з дотриманням всіх норм законодавства, розраховувала і виплачувала заробітну плату, а також робила всі необхідні відрахування по податках і в соціальні фонди. За бажанням клієнта провайдер брав на себе повне адміністрування відряджень, укладення всіляких страхових договорів (забезпечуючи тим самим медичне страхування співробітників, страхування життя, страхування від нещасного випадку), надавав службовий транспорт, засоби та послуги зв'язку. Список можна продовжувати, він обмежувався тільки потребами замовника в адміністративній підтримці, економічною доцільністю та об'єктивними можливостями компанії-провайдера послуги. Третій вид послуги аутсорсингу – підбір тимчасового персоналу – був покликаний задовольняти потреба компаній в «гнучкої» робочої сили, надаючи працівників на неповний робочий день або на короткостроковий (від одного дня до декількох місяців) період. Число таких «акторів» на «сцені» зайнятості зростала дуже швидко. Частково це зростання був наслідком «вибухового» розвитку сервісів для виробників (наприклад, з доставки продукції в магазини або з її продажу прямому споживачу). «Сервісники», на відміну від «виробничників», не мали можливості створювати значні запаси «готової продукції». Отже, необхідно було 126

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

нарощувати темпи її оборотності, підлаштовуючись під природні сплески споживчої активності. Щоб ефективно і своєчасно задовольняти зростаючі потреби клієнтів-виробників, які також були зацікавлені в збільшенні обсягів продажів, компанії, що мають сервіс, укладали договори на періодичне забезпечення себе додатковими працівниками. Наприклад, магазини укладали контракти на надання додаткового персоналу у вихідні дні, авіалінії – під час літніх відпусток, реалізатори сільгосппродукції – на сезон активної закупівлі або збору врожаю і т.п. Найпоширеніший вид аутсорсингу на сьогодні – підбір і найм персоналу, далі йдуть види аутсорсингу, пов'язані з розвитком і навчанням персоналу. Аутсорсинг розрахунку заробітної плати та аутсорсинг кадрового діловодства значно поступаються в популярності двом попереднім видам. Останній вид послуг поки є відносно новим явищем для України і тому слабо розвинений. А ось аутсорсинг розрахунку заробітної плати досить затребувана послуга на ринку, хоча її швидкому поширенню і заважає складність і заплутаність російського трудового законодавства. Але плюси – оптимізація діяльності компанії та зниження витрат – значно сприяють зростанню інтересу до цього виду аутсорсингу. Основним споживачем цієї послуги є західні компанії, які звикли віддавати непрофільні та адміністративні процеси на аутсорсинг. Фахівці російських компаній [2] відзначають, що криза не знизила темпи зростання ринку послуг аутсорсингу. Наприклад, в 2008 або 2009 році основним споживачами таких послуг були іноземні представництва. В даний час все більше запитів на сервіс від російського та українського бізнесу, в основному, від інноваційних підприємств, що динамічно розвиваються. Аутсорсинг також дозволяє знижувати навантаження на внутрішні служби, не збільшуючи штат, а віддаючи частину, яку можна стандартизувати, на відкуп провайдеру. Але, що дивно і абсолютно нетипово для передкризових років, багато респондентів анкетування зізналися, що аутсорсинг – це хороший спосіб знизити залежність компанії від співробітників [2]. І як не дивно, але про ті переваги аутсорсингу, які фахівці називають як основні, а саме – підвищення рівня конфіденційності, підвищення прозорості бізнес-процесів, підвищення фінансової ефективності – користувачі послуг кадрового аутсорсингу згадують в останню чергу. Це говорить про те, що за допомогою аутсорсингу компанії вирішують в основному нагальні проблеми, не замислюючись про довгострокову перспективу і про розвиток бізнесу в цілому. Не можна не відзначити і негативну тенденцію на ринку – з 2008 року різко зросла кількість скарг на якість послуг, що надаються провайдерами. Сьогодні цей пункт очолює список складнощів, що виникає в процесі спілкування з провайдером. Також не варто скидати з рахунків і той факт, що в Україні багато роботодавців традиційно люблять «сірі» схеми розрахунку з працівниками. Економічна та організаційна ефективність аутсорсингових схем давала відчутні результати, дозволяючи компаніям бути більш гнучкими, швидше реагувати на нові виклики конкурентного середовища. І ось сьогодні, через два десятиліття після початку розвитку аутсорсингу, дослідження демонструють, що в деяких компаніях у вартості кінцевого товару або послуги до 80% становить вартість, додана взятими у позику різних форм на різні терміни людьми. В Україну аутсорсинг знаходиться в стадії формування. Якісь його види розвинені більше, якісь поки чекають сплеску попиту, щоб на практиці апробувати нюанси і розробити дієві схеми рішень типових проблем. Найбільш відпрацьованою є послуга аутстафінгу. Першопрохідником цього виду послуг, безумовно, є Генеральна дирекція з обслуговування іноземних представництв (з початку 1990-х ця організація була монополістом у даному виді сервісу, що закріплено нормою КЗпП). Трохи пізніше, до кінця 1990-х, послугу аутстафінгу стали надавати рекрутингові агентства. Їх першими клієнтами були також західні фірми, що мають досвід подібної співпраці у своїх країнах. Вибір рекрутингових агентств в ролі найбільш популярних провайдерів послуг з аутстафінгу обумовлений, насамперед, тим, що компанії вже співпрацювали з ними, займаючись пошуком персоналу, тому і пов'язаний сервіс довіряли тим, у кому бачили надійних партнерів. Дуже важливо допомогти виведеним за штат співробітникам подолати упередження проти такої незвичайної форми зайнятості, як опосередкований найм. Часто буває досить складно переконати їх у престижності роботи в компанії-провайдера, що не володіє перевагами світового бренду, в її сумісності з кар'єрними планами фахівця, який спочатку був орієнтований на відоме в світі ім'я. У цьому випадку без допомоги компанії (фактичного роботодавця) і досить високої і стабільної власної репутації компаніїпровайдеру не обійтися. Саме спільний план правильного позиціонування нового виду працевлаштування допоможе уникнути конфліктів і знизити психологічний опір з боку виведеного за штат персоналу. Найбільш очевидний і технічно простий спосіб подолання цієї упередженості полягає в готовності обох беруть участь в угоді компаній надати необхідні рекомендаційні листи при подальшому працевлаштуванні співробітника. У цих листах подвійний статус співробітника повинен бути пояснений із зазначенням об'єктивних причин. Наступна важлива проблема, яку доводиться утримувати в зоні уваги при наданні послуги аутстафінгу, – високі вимоги до якості та культури обслуговування позикових співробітників. Відчуваючи Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

127

Економічні науки

якийсь комплекс неповноцінності щодо штатних співробітників, не маючи можливості задовольняти свою потребу в беззастережної приналежності до команди компанії-роботодавця, позиковий персонал свою депривацію часом компенсує у взаємодії з формальним наймачем. Те, що, можливо, пройшло б непоміченим у разі прямого найму (інтонації, швидкість реагування на заявлену потребу), іноді піддається акцентуації в роботі з провайдером аутстафінговий послуги. Ситуація починає спотворюватися у внутрішньому сприйнятті співробітника, породжуючи так звані помилки сприйняття. Якщо топ-менеджмент компанії-провайдера не буде враховувати цю складову психологічного клімату, то він ризикує систематично помилятися або в оцінці якості власного сервісу та співробітників, його реалізують, або в оцінці поведінки позикового персоналу. Отже, буде неадекватно реагувати в разі конфліктних ситуацій. Тому уважність до психологічної складової наданої послуги вимагає періодичного проведення та навчальних процедур, і психогігієнічних заходів щодо персоналу, безпосередньо зайнятого у відтворенні послуги аутстафінгу. Третя проблема – зниження лояльності співробітників, найманих через іншу компанію. Вирішення цієї проблеми є прерогативою безпосереднього наймача і лежить в зоні корпоративної культури та традицій ставлення до свого персоналу, незалежно від форми його юридичної легалізації. Абсолютно неприпустимо дискримінувати персонал, пропонуючи йому працювати без соціального пакету або на інших умовах, чим співробітникам компанії. Лізинг персоналу в прямому сенсі цього терміну поки не знайшов в Україну настільки широкого поширення, як наприклад, у Росії. Перш за все це є наслідком затяжної стагнації на ринку праці. Адже утримувати в штаті компанії-провайдера певні пули фахівців з різних сфер можна лише в тому випадку, якщо є впевненість, що після завершення роботи в одній компанії-лізингоотримувача ці працівники доволі скоро будуть найняті для роботи в іншій. Поки ж у наших умовах лізингодавець (найчастіше вже маючи на руках контракт з компанієюклієнтом) оперативно і за рахунок своїх власних ресурсів підбирає фахівців згідно вимог лізингоодержувача. Для цього компанія-провайдер повинна або мати якесь додаткове джерело фінансування, щоб компенсувати витрати на пошук і підбір, на фонд заробітної плати для співробітників в періоди простою, бюджет на звільнення за скороченням штатів з гарантованими КЗпП виплатами компенсацій, Або закладати у вартість послуги з лізингу фінансування резервного фонду, що покриває ці витрати, що відповідно призведе до подорожчання послуги. Найбільш сумною є перспектива загрузнути в судових позовах незаконно звільнених співробітників або ще гірше – розоритися в момент завершення дії великого лізингового контракту. Є, безумовно, провайдери, які готові брати на себе ризики, що випливають з пропозиції лізингової послуги на ринку з несформованим попитом, але обговорення нетрадиційних способів вирішення цієї проблеми виходить за рамки статті. Таким чином, можна зробити висновки, що циклічні коливання чисельності персоналу вимагають нових підходів, а одним з найбільш адекватних рішень може стати використання послуги надання робочої сили на умовах тимчасового найму: Розвиваються, по-перше, сфери, де зайнятість носить проектний або сезонний характер, по-друге, сфери, де високий рівень плинності лінійного персоналу. Крім того, формується нове покоління співробітників – «вільних художників» – фахівців високого класу, що не хочуть мати прив’язку для одного підприємства, працюючи за допомогою різноманітних послуг аутсорсингу. Література 1. Консалтинг и аутсорсинг – инструменты оптимизации бизнеса [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.ibc-com.com 2. Аутсорсинг в области управления персоналом [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.e-xecutive.ru/vote/pools/1473041/ 3. Аутсорсинг в Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.it4business.ru/ trends2009/2149/ Надійшла 15.08.2011

128

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

УДК 314.5(447) І. Г. БУЗЕЦЬКИЙ Хмельницький національний університет

ЧИННИКИ ФОРМУВАННЯ ТА ПОПОВНЕННЯ ЛЮДСЬКОГО ПОТЕНЦІАЛУ Визначено ключові демографічні тенденції як основи формування людського потенціалу України. Охарактеризовано історичні, соціальні, урбаністичні, екологічні та техногенні чинники довготривалого його формування та відтворення.

Defines the key demographic trends as a basis for the formation of the human potential of Ukraine. Characterizes the historical, social, urban, environmental and technological factors of its formation and long-term play. Ключові слова: людський потенціал, чинники формування людського потенціалу, демографія, урбанізація, історичні чинники, техногенні чинники.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими та практичними завданнями. Управління людським потенціалом на сучасному етапі соціально-економічного розвитку характеризується сукупністю різноспрямованих, неоднозначних, за проявами, тенденціями, сформованими в ході еволюції суспільних відносин, господарського механізму та включення країни і окремих її територій в глобалізацій ні процеси. З критерієм ефективності з певністю можна стверджувати, що сучасна система управління людським потенціалом сформована за командно-адміністративної системи господарювання та вдосконалена в ході адаптації до ринкових умов, вичерпала себе. Підтвердженням зробленому припущенню є зниження людського потенціалу одночасно з недостатнім використанням наявних його обсягів через невідповідність структурним потребам економіки, і як наслідок – високого безробіття. У такому випадку привертає увагу необхідність відстеження чинників формування та джерел поповнення людського потенціалу в системі сучасних закономірностей соціально-економічного розвитку. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідження чинників та джерел формування людського потенціалу, його складових виступає об'єктом дослідницьких інтересів вітчизняних та зарубіжних вчених. В межах сформованих теоретико-методологічних положень в 70–80-х роках минулого досліджена роль розвитку народонаселення у функціонуванні економічного механізму [1, с. 18–23]. Так, відомі науковці Д.П. Богиня, М.І. Долішній, Е.М. Лібанова, С.І. Пирожков, В.І. Піскунов, В.С. Стешенко, О.У. Хомра, не обмежуючись виключно теоретичними дослідженнями, здійснили ряд ключових для управління людським потенціалом понятійно-методологічних уточнень, закономірностей відтворення населення та функціонування системи управління демографічними процесами, трудовими та людськими ресурсами. Ключову роль відтворення населення, освіти, охорони здоров'я та екології у формуванні якісних характеристик людського потенціалу в умовах структурної перебудови економіки та трансформації соціально-економічної системи [2–4] досліджено в працях інших представників київської та львівської наукових шкіл, серед яких варто відмітити результати досліджень С.І. Бандура, С.Й. Вовканича, В.М. Геєця, О.А. Грішнової, С.І. Дорогунцова, С.М. Злупка, Ю.М. Краснова, І.І. Лукінова, В.П. Мікловди, В.В. Онікієнка, С.М. Писаренко, М.І. Пітюлича, У.Я. Садової, Л.К. Семів, Л.Т. Шевчук та ін. Водночас окремі закономірності і складові відтворення людського потенціалу в умовах трансформації економіки, включення в глобалізаційні процеси, переходу від індустріального до інформаційного суспільства все ще залишаються недостатньо дослідженими. В першу чергу, існує необхідність відстеження системних історично обумовлених ментальних та соціальних тенденцій, а також ролі екологічного та техногенного впливу Невирішені частини проблеми. За фактичної сформованості основних теоретико-методологічних положень управління людським потенціалом, неоднозначні наслідки процесів соціально-економічного розвитку на сучасному етапі вимагають оцінки і аналізу обсягів та структури людського потенціалу, чинників їх формування та відтворення. Особливо це стосується історично закладених особливостей ментального характеру, розвитку суспільства, екологічного стану та техногенного навантаження на середовище життєдіяльності людини [5]. Постановка завдання. Проаналізувати закономірності формування та поповнення людського потенціалу України в контексті формування історичних, соціальних, демографічних та екологічних чинників. Основний матеріал дослідження. Традиційно формування людського потенціалу регіону та держави загалом розглядається в руслі спроможності забезпечити демографічне відтворення населення. З подальшим набуттям якісних характеристик завдяки системі соціального захисту, освіти, медичного забезпечення тощо. Населення, в свою чергу, виступає основою формування людського потенціалу, визначає обсяги, структурні характеристики та динаміку його відтворення. Сучасний етап соціальноекономічного розвитку України характеризується сталою тенденцією зниження чисельності населення, що сформувалась в результаті перевищення чисельності померлих над чисельністю новонароджених. І хоча негативне сальдо природного приросту населення скорочується з 364,2 тис. чол. в 2002 р. до 194,2 тис. чол. в Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

129

Економічні науки

2009 р., скорочення демографічної бази формування людського потенціалу все ж залишається суттєвим для України (табл. 1). Таблиця 1 Чисельність населення в 2001-2010 рр. [6, с. 172-173, 176, 184] 2002

2003

2004

2005

2006

2007

2008

2009

48,5

48,0

47,6

47,3

46,9

46,6

46,4

46,1

32,6 15,9

32,3 15,7

32,1 15,5

32,0 15,3

31,9 15,0

31,8 14,8

31,7 14,7

31,6 14,5

–364,2

–356,8

–334,0

–355,9

–297,7

–290,2

–243,9

–194,2

22830,8 21150,7

22171,3 20618,1

22202,4 20582,5

22280,8 20481,7

22245,4 20545,9

22322,3 20606,2

22397,4 20675,7

22150,3 20321,6

55,8

56,2

56,7

57,7

57,9

58,7

59,3

57,7

у працездатному віці Рівень безробіття населення (за методологією МОП), відсотків до економічно активного населення відповідної вікової групи у віці 15–70 років

64,5

64,5

64,6

65,4

65,9

66,7

67,3

64,7

11,6

9,1

8,6

7,2

6,8

6,4

6,4

8,8

у працездатному віці

12,4

9,7

9,2

7,8

7,4

6,9

6,9

9,6

Наявне населення, млн чол. в т.ч. міське сільське Природний приріст населення, тис. чол. Економічна активність населення, тис. чол. у віці 15–70 років у працездатному віці Рівень зайнятості населення, відсотків до всього населення відповідної вікової групи у віці 15–70 років

Загальна динаміка наявного населення України демонструє тенденцію до зниження людського потенціалу, за якої чисельність населення знижується з 48,5 млн чол. у 2002 р. до 46,1 млн чол. Водночас в межах розробляючи стратегії та плани слід враховувати, що на сучасному етапі соціально-економічного розвитку за структурою розселення понад 2/3 наявного населення проживає у містах та урбанізованих територіях, що об'єктивно перетворює його у мобільну робочу силу придатну для використання в промисловості, сфері обслуговування, науці, освіті тощо. Інша частка традиційно відноситься до менш кваліфікованої робочої сили зайнятої в сільському господарстві. Попри зменшення наявного населення на 2,4 млн чол. чисельність економічно-активного населення знизилась нижчими темпами, відповідно з 22 830,8 тис. чол. в 2002 р. до 22 150,3 тис. чол. Об'єктивно зменшення чисельності економічно активного населення на 680,5 тис. чол. за зменшення наявного населення на 2,6 млн чол. наштовхує на думку, що основною групою, за рахунок якої відбувалось зниження наявного населення є група осіб пенсійного віку. Разом з тим, не варто відкидати і високе значення міжнародної міграції населення, і в першу чергу – прихованої трудової міграції до ЄС та країн сходу, що межують з Україною. Серед переліку чинників формування людського потенціалу України варто відмітити впив економічної кон’юнктури та соціального стану, що визначають рівень зайнятості населення та частку безробітних. Підтвердженням цьому слугує тенденція вказаних показників в період економічного зростання, де рівень зайнятості з 2002 р. зростає з 55,8 %, і зокрема з 64,5 % для населення працездатного віку до 59,3 % і 67,3 % для населення працездатного віку. З початком світової економічної кризи та її проявом в Україні тренд змінився на протилежний, і відбувається зниження зайнятості населення до 57,7 %, і до 64,7 % для економічно активного населення. Протилежна тенденція спостерігається за значенням показника безробіття, де має місце зниження з 2002 до 2007 рр., відповідно з 11,6 % до 6,4 %, а для населення працездатного віку – з 12,4 % до 6,9 % та зростанням у 2009 р. до 8,85 %, і 9,6 % для населення працездатного віку. Поряд з суто кон’юнктурним впливом економічних тенденцій, для формування людського потенціалу важливе значення мають і системні чинники довготривалого характеру, що визначають стратегічні наслідки та розвиток з часовою тривалість в кілька поколінь. Зокрема до переліку найбільш впливових чинників цієї групи варто віднести: історичні, природно-екологічні, соціальні тощо. З історичної точки зору 1.01.2010 р. в Україні проживало 46,1 млн осіб. За чисельністю населення вона посідає 5-е місце у Європі поступаючись Німеччині, Великобританії, Італії та Франції. У минулому кількість, густота населення України і територіальні відмінності визначені постійними війнами з Польщею, Туреччиною, Угорщиною, Румунією, Росією. Найбільший вплив на кількість і густоту населення призвели роки радянської окупації. Починаючи з 1917 р. втрати населення становили понад 25 млн вбитими і закатованими. Під час освоєння цілинних територій у 1953–1954 рр. з України вивезено понад 1,5 млн осіб. На додаток техногенна аварія спровокувала примусову міграцію сотень тисяч осіб і знелюднення території навколо Чорнобильської АЕС.

130

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

Остання складова історичного чинника одночасно становить елемент природно-екологічного чинника. На сучасному етапі суспільного розвитку гостро стоїть проблема урбанізації з утворенням необхідних природних умов проживання. Зміни в природних умовах пов'язані з територіальною організацією виробництва. Поряд з проблемами подолання наслідків на Чорнобильській АЕС, збереження належних природних умов гостро відчувається в урбанізованих регіонах, в першу чергу, в Донбасі та Придніпров'ї. Рівень забруднення повітря, водних ресурсів і ґрунтів в цих регіонах перевищує можливості процесу природної регенерації. Наслідком вважається деградація природного середовища, з подальшим негативним впливом на здоров'я населення. Окреме місце серед чинників формування людського потенціалу належить соціальним процесам. Серед них: - з 1970 до 1989 рр. існувала тенденція до зниження питомої ваги українців і зростання осіб інших національностей у складі населення України; - в той же час спостерігалось зниження частки населення, що вважали українську мову рідною, що суттєво впливає на формування національної ідентичності; - показники демографічного відтворення українського населення нижчі від росіян, молдаван, представників Кавказького і Середньоазійського регіонів, що іммігрували до України; - Україна перетворюється на домівку населення держав колишнього СРСР, що іммігрувало в силу дискримінації, збройних конфліктів, інших політичних потрясінь; - відновлюється історична справедливість щодо репресованих народів, котрі проживали раніше на теренах України, повертаються на постійне проживання кримські татари, кримчаки, німці, вірмени, болгари, греки тощо; - зміцнення національної самосвідомості українців сприймається російськомовним населенням як прояв націоналізму, поступово встановлюється справедливість щодо титульного населення. Безробіття як чинник сформований в результаті транзитивних процесів становить серйозну проблему ефективної соціальної політики, результатом якої виступає розшарування і диференціація суспільства. В Україні частка середнього класу залишається незначною. Останній виступає основним рушієм соціальних і політичних перетворень. На додаток до проблем безробіття нижча порівняно з чоловіками, оплата праці жінок, їх концентрація у непрестижних галузях, з несприятливими умовами, формують демографічну групу ризику. Еміграція, як чинник формування людського потенціалу проявляється на рівні втрати інтелектуального потенціалу населення. Значна частина громадян приймає рішення емігрувати сподіваючись на кращі умови. Перераховані чинники, на наш погляд, виступають перепоною стрімкого нарощення людського потенціалу. Водночас, існують можливості вдосконалення необхідної регуляторної політики та стратегії соціально-економічного розвитку. Як свідчить досвід розвинених держав, сучасні підходи до управління людським потенціалом повинні ґрунтуватись на: - стратегічному підході на основі покращення якісних характеристик людського потенціалу із врахуванням середньо- та довгострокових перспектив розвитку; - інвестиційної привабливості, що полягає у гарантованій економічній віддачі затрачених ресурсів на розвиток людського потенціалу, і в першу чергу, витрат з метою поліпшення якісних характеристик; - створенні умов безперервного навчання і розвитку на основі розкриття інтелектуальних і творчих здібностей, підприємницького хисту, зростання компетенції, підвищенні мотивації досягнення цілей окремої особи, території та спільноти в цілому; - якості праці в період переорієнтації від технократичного до гуманістичного стилю в управлінні людськими ресурсами, що передбачає особливе значення змісту праці, справедливу особисту винагороду відповідно досягнутих результатів, відтворення комфортних умов, сприятливого психологічного клімату в малих та великих соціальних групах, формування організаційної культури, забезпечення професійного і службового зростання; - підвищенні організаційного статусу та професіоналізації управління, компетентності спеціалістів з управління людськими ресурсами, забезпечення здатності виконувати аналітичні, управлінські, освітні функції, формувати людський та соціальний капітал організації; - формуванні інноваційних якостей людського потенціалу, застосуванні прогресивних механізмів управління людським потенціалом і людськими ресурсами. Висновки і перспективи подальшого дослідження. Характер та тенденції сучасного етапу відтворення людського потенціалу України, поряд з традиційно згадуваними чинниками соціальноекономічного розвитку, трансформації господарського механізму, структурної перебудови економіки, визначаються закладеними на перспективу історичними, ментальними, соціальними та техногенноекологічними чинниками. Останні незважаючи на поточні тенденції та реалізовані регуляторні заходи визначають на довготривалу перспективу ефективність управління людським потенціалом України. Перспективи подальшого дослідження слід намітити в руслі оцінки тісноти зв'язку чинників формування людського потенціалу з його якісними характеристиками. Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

131

Економічні науки

Література 1. Бизюкова И. Кадры управления: подбор и оценка / Бизюкова И. – М. : Экономика, 1998. – 152 с.

2. Концепція і стратегія розвитку та розміщення продуктивних сил України. – К. : РВПС України НАН України, 2003. – 295 с.

3. Бородіна О. Людський капітал як основне джерело економічного зростання / О. Бородіна // Економіка України. – 2003. – № 7. – С. 48–53.

4. Долишний М. И. Качество трудового потенциала (Социально-экономический аспект) / Долишний М.И., Брык М.В., Марьенко Б.С. – К. : Наук. думка, 1986. – 229 с.

5. Національна комплексна програма "Збереження і розвиток трудового потенціалу України" на 2004 – 2015 рр. (проект). [Електронний ресурс]. –Режим доступу : http://www.ufoz.ukrmed.info 6. Україна в цифрах у 2009 р.: Статистичний збірник ; за редакцією Осауленка О. Г. – К. : Державний комітет статистики України, 2010. – 257 с. Надійшла 23.08.2011

УДК 331.5(477.43) : 37.01:334 М. Я. ЗУБ Хмельницький національний університет

ВИКОРИСТАННЯ АНДРАГОГІЧНОГО ПІДХОДУ ПРИ ОРГАНІЗАЦІЇ САМОСТІЙНОЇ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ НА РЕГІОНАЛЬНОМУ РИНКУ ПРАЦІ ПОДІЛЛЯ Обґрунтовано основні передумови доцільності та специфіки використання андрагогічного підходу при організації самостійної підприємницької діяльності, запропоновано заходи поліпшення ситуації на регіональному ринку праці Поділля.

This article outlines the main preconditions of utility and specific character of using andragogical model in organizing selfsupporting entrepreneurial activity. The article suggests ways of improving employment situation on the labor market of Podillya region. Ключові слова: малий бізнес, самозайнятість населення, андрагогічний підхід, навчання дорослих.

Вступ. Розвиток малого бізнесу та самостійної зайнятості населення Подільського регіону зумовлений проведенням економічних реформ, якісними перетвореннями у сфері науки і технологій, розвитку демократичних соціально-політичних процесів та можливостей самореалізації особистості. На шляху ефективного ведення власної справи стоїть проблема поєднання та стрімкого розвитку інновацій, досліджень та освіти дорослих як рушійного поштовху підвищення конкурентоспроможності підприємств. Участь у самостійній підприємницької діяльності, намагання організувати власне підприємство тісно пов’язується з інтеграцією дорослих людей у сучасне суспільство, усвідомленням себе ініціативним суб’єктом економічних відносин, вибором активної життєвої економічної стратегії в подоланні проблемам і керуванні невизначеністю. З огляду на вищесказане, особливого поширення у контексті суспільних перетворень та запитів ринку праці, головними вимогами яких до підприємця стають компетентність і професіоналізм, набуває застосування науки андрагогіки. Аналіз літературних джерел. До проблеми розвитку освіти дорослих в Україні та застосування андрагогічного підходу в системі професійної освіти зверталися в своїх працях вчені С. І. Болтівець, С. І. Змійов, С. О. Філін та інші. Так, С. І. Болтівець зазначає на ролі освіти, місії андрагогіки як теорії та методики суспільної просвіти у розвитку можливостей адаптації дорослої людини до умов життя суспільства, які невпинно ускладнюються [1, с. 11]. У дослідженні С. І. Змійова [2] наголошується на протиріччі між практикою навчання дорослих, у якій на емпіричному рівні використовувалися інші, ніж у навчанні недорослих, підходи до організації навчання. С. О. Філін обґрунтовує андрагогічний підхід до організації професійного навчання персоналу підприємства [3]. Однак, зазначені роботи не дають цілісного уявлення про використання андрагогічного підходу при організації самостійної підприємницької діяльності. Постановка завдання. Розкрити основні передумови доцільності та специфіки застосування андрагогічного підходу при організації самостійної підприємницької діяльності, запропонувати на цій підставі сучасні тренінгові технології навчання дорослих та комплекс заходів, що сприятиме поліпшенню ситуації на регіональному ринку праці Поділля. Основний матеріал дослідження. Малий бізнес, як відомо, вносить суттєвий внесок в економічний розвиток, виробляючи близько половини ВВП, генеруючи більше 50% доданої вартості, забезпечуючи зайнятість 50–70% працездатного населення [4, с. 104]. Тому на сприяння самозайнятості населення та розвиток малого бізнесу як важливі елементи поліпшення ситуації на ринку праці, зниження соціальної напруженості в суспільстві, підвищення рівня доходів населення, насичення ринку якісними вітчизняними товарами й послугами на Поділлі покладають великі сподівання. Самозайнятість населення може розглядатися як система суб’єктивних, речових та інформаційних елементів, за допомогою яких у 132

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

складному процесі їх взаємодії забезпечується виробництво та формується дохід; вона існує у певному часі та просторі, саме тому основними її ознаками є динамізм існування та просторове розміщення, яке забезпечується територіальною організацією самозайнятих [5]. Самозайнятими вважають ініціативних осіб, які за власні кошти організовують власний бізнес, створюючи робочі місця. В організації самозайнятості Подільського регіонального ринку праці (РРП), постійно зростає значимість навчання дорослих, яке потребує суттєвих змін як в Україні, так і в світі. Хмельницька обласна служба зайнятості є однією з тих структур, хто активно спонукає людей до відкриття власної справи. Дана соціальна послуга найефективнішим чином сприяє конкурентоспроможності, мобільності громадян, які шукають роботу, розширенню їх можливостей щодо адаптації на сучасному регіональному ринку праці. Для реалізації самостійної зайнятості у Хмельницькій службі зайнятості діє певний механізм, який включає: проведення різного роду семінарів, круглих столів; проведення комп’ютерної діагностики щодо виявлення схильностей до заняття підприємницькою діяльністю; організації професійного навчання і надання фінансової підтримки. Специфікою даного професійного навчання безробітних громадян є те, що з одного боку, це невід’ємна складова всієї системи безперервної освіти, а з другого – це навчання, яке жорстко підпорядковане потребам ринку праці. Важливою ознакою підприємництва є орієнтація на прагнення комерційного успіху та збільшення прибутку. Позитивне вирішення різних проблем безробітних та досягнення успіху в світі бізнесу багато в чому залежать від чіткого уявлення про його можливості, кон`юнктуру ринку та планування процесу підприємницької діяльності. Тому, безробітні, які бажають зайнятися власною справою, Хмельницькою ОСЗ разом з Рівненським центром професійно-технічної освіти ДСЗ залучаються до участі у курсовій підготовці за напрямками: підприємець-початківець та основ підприємницької діяльності. Відкриття власної справи потребує серйозної професійної підготовки, написання бізнес-плану, за допомогою якого можна працювати раціональніше, запобігти ризикам, уникнути зайвих ускладнень або подолати їх. Безробітні як суб’єкти навчання – є особливою категорією, які втративши роботу, не завжди поспішають взяти новий старт у трудовій діяльності через: нерішучість, боязнь помилок, відсутність необхідних знань у сфері підприємництва. Тому політика розвитку РРП має передбачати підготовку професійного навчання підприємців через постійний пошук застосування нових, ефективних форм і методів її організації. Підвищення ефективності професійного навчання безробітних, на нашу думку, неможливо без звернення до андрагогіки, у центрі уваги якої знаходиться доросла людина-слухач, з його життєвим досвідом, проблемами, потенційними можливостями та інтересами. Андрагогіка – є дороговказною ниткою Аріадни сучасної людини, яка прагне розв’язати наявні сучасні проблеми за допомогою навчання [6, с. 77]. Тому, важливою є вимога до спеціалістів Хмельницької ДСЗ, зокрема відділів організації профнавчання, педагогічних працівників ВНЗ Хмельниччини та Рівненського центру професійно-технічної освіти ДСЗ, які безпосередньо щоденно працюють з безробітними, мати спеціальну підготовку з андрагогіки. Андрагогічна майстерність передбачає шанобливе ставлення до вимог та очікувань дорослих, що втратили роботу, розуміння їх проблем; можливість реально оцінювати потенціал слухачів та прогнозувати очікувані труднощі; вільне володіння сучасними методиками професійного навчання; вміння проводити навчання, як за груповою та і індивідуальною формою навчання тощо. У процесі навчання дорослих андрагог повинен враховувати як специфічні риси дорослих, так і особливості безробітних осіб, основними з яких є: перебування у психотравмуючій ситуації; наявність життєвого та виробничого досвіду; необхідність розуміння сенсу навчання; усвідомленість активного ставлення до навчання; чітке обґрунтування особистої оцінки знань та їх значення відповідно до власного розуміння, досвіду, мотивів; відповідальність за результати навчання; втрачені навички пізнавальної діяльності, у зв'язку з чим постає необхідність самостійного пошуку нових знань, що дуже важливо з огляду на стислі терміни навчання. Таким чином, навчання дорослих, які планують самостійно відкрити власний бізнес, буде ефективним за умови, що воно: спрямоване на розвиток активності учасників у їх здобуванні; здійснюється в неформальній, не авторитарній атмосфері взаємодії, взаєморозуміння та взаємоповаги, тобто до кожного зі слухачів педагогічний працівник ставиться як до колеги; зорієнтоване на вирішення конкретних виробничих проблем; базується на життєвому досвіді слухачів, з максимальним його використанням. Специфіка навчання дорослих висуває свої вимоги до викладача та до стилю викладання ним навчального матеріалу. Так, викладач повинен: спочатку визначити стартовий рівень, наявні як професійні, так і ті непрофесійні знання та вміння, які можна інтегрувати в професійні; орієнтуватися на діалоговий стиль спілкування зі слухачами та враховувати попередній досвід; із лектора перетворюватися на консультанта, тому повинен мати не лише ґрунтовні професійні знання, а й відповідні особисті якості; враховувати побажання слухачів щодо методів навчання, оскільки працює з групою людей, різних за віком, рівнем освіти, досвідом тощо; володіти різними педагогічними методами та прийомами, щоб забезпечити індивідуальний підхід до кожного слухача, надати йому необхідну допомогу; бути готовим до того, що хтось зі слухачів у певному питанні виявиться компетентнішим за нього; працювати в одній команді з іншими педагогічними працівниками, орієнтуючись на кінцеву мету навчання. Зрозуміло, що традиційні форми навчання при застосуванні андрагогічного підходу не завжди відповідають зазначеним вимогам. Тому, на нашу думку, заслуговують на увагу сучасні тренінгові технології навчання дорослих, що враховують особливості такої категорії як „безробітні особи” і Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

133

Економічні науки

спрямовані на їх активну участь у навчальному процесі. З власного досвіду – викладача бізнес-планування можу стверджувати, що високим рівнем активності слухачів характеризуються проблемні, творчі, дослідницькі, ігрові технології, які від традиційних, відрізняються не лише методикою викладання, а й високою ефективністю навчального процесу, оскільки дають змогу розвивати у слухачів спеціальні навички (здатність до соціальної інтеграції та компромісів, вміння приймати самостійні рішення), підвищувати мотивацію та самосвідомість слухачів, закріплювати теоретичні знання на практиці. Одними з найефективніших інноваційних технологій та форм навчання дорослих, на нашу думку, можна вважати: ігрові методи, які сприяють можливості розвитку самостійності, посилюють інтенсивність передання інформації та оволодіння навичками застосування професійних знань та вмінь); дискусія та обговорення, які провокують слухачів вільно обмінюватися думками, висловлювати та захищати свою точку зору; навчальні фірми, які передбачають імітацію реальної діяльності магазину, підприємства з максимальним наближенням до умов товарного ринку та ринку праці, завдяки чому у слухачів з’являється можливість практичного відпрацювання своїх знань із широкого спектра дисциплін; проблемне навчання базується на моделюванні навчально-виробничих ситуацій з метою оптимального вирішення ситуацій через багатоступеневі логічні операції, а в разі потреби – розрахункові й експериментальні роботи; проектна діяльність як навчання, що максимально наближене до виробничих умов і дозволяє мобілізувати ресурси слухачів та запропонувати оригінальні вирішення проблеми, обмінятися досвідом, навчати одне одного. Крім цього, у андрогогічній практиці можна поширювати такі ефективні способи навчання як: особистий показ та пояснення викладачем передових прийомів і методів роботи; спеціальні вправи на відпрацювання передових прийомів і методів роботи на робочих місцях; взаємо навчання, шляхом прикріплення слухачів, які вже оволоділи передовими прийомами і методами роботи, до менш підготовлених слухачів; бесіди висококваліфікованих робітників із слухачами про особливості організації та оснащення їхніх робочих місць, організацію праці, високопродуктивні прийоми і методи роботи; залучення кваліфікованих робітників підприємства, інших фахівців до показу передових прийомів і способів роботи; самостійне спостереження слухачів за роботою фахівців; широке залучення слухачів до раціоналізаторської діяльності, самостійного удосконалення трудових прийомів і методів з наступним колективним обговоренням запропонованих рішень. Послідовна, системна інформаційно роз’яснювальна робота, якісне проведення діагностики з метою влучного підбору кандидатів на навчання з числа безробітних працівниками базових центрів Хмельницької ОСЗ, та професійна організація курсового навчання – дали свої результати. Так, місто Хмельницький займає друге місце за часткою заняття підприємницькою діяльністю, що свідчить про те, що служба зайнятості Хмельниччини відпрацювала певну систему в організації роботи в даному напрямку. Однак, під час організації професійного навчання безробітних як працівники служби зайнятості, так і викладачі стикаються з рядом проблем. Так, нез’ясованим є стан професійних знань та навичок працездатного населення регіону, його ставлення до безперервної освіти; неналежною є оцінка ефективності проведення професійного навчання у службі зайнятості Подільського регіону; відсутня необхідна для навчання інфраструктура; окремі категорії безробітних взагалі не бажають перенавчатися, особливо люди старшої вікової категорії та особи, які посідали високі керівні посади. Нерегулярно виділяються кошти на навчання з підготовки підприємців. Згідно даних власного соціологічного опитування безробітних Хмельницької обл. протягом 2010-2011 рр., гальмування розвитку малого підприємництва в регіоні відбувається, у першу чергу, через „великі податки” – 22%; через адміністративні перешкоди, пов’язані з труднощами юридичного оформлення та реєстрації підприємств – 15%; через організаційні проблеми, пов’язані з процесом підбору претендентів, які бажають займатися підприємництвом в базових центрах зайнятості – 13%; через недостатність необхідного капіталу – 50%. Ключовими заходами, які вимагають негайного вирішення, на нашу думку, є: якісне оновлення фінансових, матеріальних та кадрових ресурсів; приведення навчальних програм і методик у відповідність до європейських стандартів і потреб ринку; підняття суспільного престижу праці взагалі та робочих професій зокрема, що допомогло б підвищити якість професійного навчання дорослого населення; збільшення рівня допомоги при відкритті власної справи; сприяння залученню кредитів та зменшення рівня оподаткування тощо. Висновки. Таким чином, на основі проведеного дослідження встановлено основні передумови необхідності застосування андрагогічного підходу в системі професійного навчання як окремого освітнього напряму сучасності: актуалізація світових педагогічних ідей стосовно неперервної освіти впродовж життя; реформування системи освіти в Україні; демографічні прогнози щодо поступового збільшення літніх людей; необхідність інноваційного прориву в економіці тощо. Відтак, важливим є продовження теоретичного осмислення розвитку системи професійного навчання безробітних та експериментального обґрунтування застосування андрагогічної майстерності при підготовці майбутніх підприємців, яке враховувало б зміни в економіці, бізнесі, науці. Подальшого дослідження потребує: світовий досвід зазначеного освітнього напрямку, проблема підготовки викладача-андрагога для системи неперервної професійної підготовки, його мотивація, що сприятиме творчому застосуванню кращих надбань у вітчизняній практиці.

134

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

Література 1. Болтівець С.І. Психологічна місія андрагогіки як теорії і методики суспільної просвіти та ціложиттєвого самовдосконалення людини / С. І. Болтівець // Педагогічний процес: теорія і практика : збірник наукових праць. – К. : ЕКМО, 2010. – Вип. 3. Ч.1. – С. 7–13.

2. Змеёв С.И. Становление андрагогики: развитие теории и технологи обучения взрослых : автореф. дис. на соискание науч. степени д-ра пед. наук : спец. 13.00.01 „Общая педагогика, история педагогики и образования” / С. И. Змеёв. – М., 2000. – 44 с. – рус.

3. Филин С.А. Андрагогический подход к построению системы профессионального обучения персонала предприятия : дис. … доктора пед. наук : 13.00.08 / Сергей Александрович Филин. – Великий Новгород, 2005. –199 с.

4. Адаптационные стратегии населения / [под ред. Е.М.Авраамовой]. – СПб., 2004. – 196 с.

5. Дем’янчук О. І. Самозайнятість та її реалізація на регіональному ринку праці : дис. … кандидата екон. наук : 08.09.01 / Ольга Іванівна Дем’янчук. – К., 2004. – 189 с.

6. Змеёв С. И. Наука ХХI века: андрогогика / С.И. Змеёв // Высшее образование в России. – 1998. – № 2. – С. 76–79. Надійшла 11.08.2011

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

135

Економічні науки

ІННОВАЦІЙНО-ІНВЕСТИЦІЙНЕ УПРАВЛІННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ ПІДПРИЄМСТВ

УДК 658.8 Я. П. МАШТАЛІР Хмельницький національний університет

ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ МАШИНОБУДІВНОГО ПІДПРИЄМСТВА На основі дослідження теоретичних і практичних засад реалізації зовнішньоекономічної діяльності за умов сучасної конкуренції запропоновано метод оцінки ефективності зовнішньоекономічної діяльності машинобудівного підприємства.

Based on the study of theoretical and practical foundations of foreign economic activity has been proposed a method for assessing the effectiveness of foreign engineering companies. Ключові слова: конкурентоспроможність, управління, зовнішньоекономічна діяльність, машинобудівне підприємство, ефективність.

Вступ. Проблема ефективності виробництва завжди посідала важливе місце серед актуальних проблем економічної науки. Зацікавленість нею виникає на різних рівнях управління економікою - - від власників приватного підприємства до керівників держави. Проблеми підвищення ефективності зовнішньоекономічної діяльності держави набувають на сучасному етапі виняткового значення. Це пов'язано, по-перше, з рядом факторій внутрішнього характеру: знаходженням економіки країни на перехідному етапі до ринкової системи господарювання, яка перебуваг в ситуації об'єктивної незбалансованості структури економіки і її повільної структурної перебудови; надмірною енерго- і ресурсоємністю галузей народного господарства; низькою конкурентоспроможністю національного виробництва; поступовим занепадом науково-технічного і високотехнологічного промислового потенціалів тощо. По-друге, це обумовлено системою зовнішніх факторів: надмірною (від 20 до 90%) залежністю економіки України від монопольних імпортних ринків постачання стратегічно важливих товарних позицій для життєво важливих галузей виробництва; наявністю тисяч українських підприємств, задіяних у виробничих циклах, кінцева продукція яких виробляється за межами України; залежністю процесу структурного та технологічного реформування економіки України від різних форм зовнішніх джерел фінансування; відсутністю розвинутої зовнішньоторговельної інфраструктури; слабкою конкурентозахищеністю зовнішньоекономічної діяльності України в умовах жорсткої конкурентної боротьби на міжнародних ринках товарів [3]. Аналіз останніх досліджень та публікацій. Визначенню ефективності зовнішньоекономічної діяльності приділяли увагу такі вітчизняні вчені, як А.А. Мазаракі, Н.М. Ушакова, Л.О. Лігоненко, О.І. Кириченко, Г.О. Філатова і зарубіжні, зокрема, російські науковці – І.О. Муравйова, Л.Є. Стровський, В.В Бокова, О.В. Буреніна, С.М. Попова, Ю.О. Огородніков та ін. Вони досліджували певні підходи щодо визначення ефективності зовнішньоекономічної діяльності на рівні окремого господарюючого суб'єкта або окремої зовнішньоторговельної операції, але одночасно розглядали мікропроцеси, які мали вплив на цей суб’єкт. Але в даних роботах не конкретизовано самого процесу дослідження ефективності ЗЕД на підприємстві та впливу залучених ресурсів на успішність функціонування зовнішньоекономічної діяльності машинобудівного підприємства. Постановка завдання. Метою даного дослідження є аналіз необхідності та приклад оцінки ефективності зовнішньої діяльності для промислових підприємств, особливо машинобудівної галузі.. Результати дослідження. Проаналізувати зовнішньоекономічну діяльність машинобудівних підприємств можна за допомогою оцінки ефективності здійснення такого виду діяльності за допомогою залучених для цього ресурсів ( Езед ), що характеризується відношенням прибутку отриманого внаслідок здійснення зовнішньоекономічної діяльності ( П зед ) до обсягу ресурсів, які були залучені на розвиток зовнішньоекономічної діяльності на підприємстві ( Qp ):

Езед 

П зед 100% .

Qр

(1)

Однак, при аналізі зовнішньоекономічної діяльності машинобудівних підприємств, залежність ефективності від прибутку та розміру ресурсів не так сильно, як залежність розміру прибутку від величини вкладених ресурсів та їх ефективності, а саме:

Пзед 

136

Qр  Езед .

100%

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

(2)

Економічні науки

Обсяг вкладених ресурсів формує зовнішньоекономічний потенціал підприємства в умовах сучасного розвитку конкуренції на зовнішньому ринку. Оскільки, ресурси, які можуть бути залучені у розвиток зовнішньоекономічних відносин, формуються з власних та залучених ресурсів підприємства, формула 3.4 набуває наступний вигляд:

Пзед 

( А  Di  Dd  Dk  Кб  Кф  Ір)  Езед , 100 %

(3)

де Dk – дохід від участі в капіталі інших підприємств; Di – дохід від реалізації фінансово містких ресурсів; A – амортизація; Dd – дохід у вигляді дивідендів за придбаними акціями та відсотків за наданими позиками; Кф - грошові засоби інших підприємств; Ір – іноземні інвестиції; Кб – банківські кредити. В сучасних умовах здійснення зовнішньоекономічної діяльності, на більшості машинобудівних підприємств спостерігається отримання прибутків, що потенційно можуть виступати джерелом забезпечення розвитку зовнішньоекономічної діяльності на майбутній період. Однак, необхідно зазначити, що отриманий прибуток направляється не на фінансування зовнішньоекономічної діяльності, а на зменшення непокритих збитків господарювання за минулий період. Таким чином, розраховувати на вказане джерело інвестування зовнішньоекономічної діяльності машинобудівних підприємств недоцільно. Адекватним джерелом ресурсів для розширення зовнішньоекономічної діяльності може виступати амортизація, основною метою нагромадження якої є забезпечення відтворення основних засобів на машинобудівному підприємстві. Будь-яке машинобудівне підприємство може виступати і як інвестор, і як об’єкт інвестування. Дуже часто підприємства залучають кошти інших підприємств для участі в капіталі або для підсилення свого фінансово-ресурсного забезпечення з метою отримання прибутку у майбутньому. Керівники підприємств мають пряму вигоду щодо вкладання своїх вільних грошових засобів в намічені об’єкти для інвестицій, в розрахунку на отримання доходу, який потім може бути направлений, наприклад, на розвиток зовнішньоекономічної діяльності машинобудівного підприємства-інвестора. Дохід від здійснення такої діяльності має вигляд дивідендів, які нараховуються із чистого прибутку враховуючи частку підприємстваінвестора у власному капіталі асоційованого підприємства [2]. Сучасні машинобудівні підприємства можуть займатися фінансуванням інших підприємств шляхом придбання акцій, або надання позик, в результаті чого отримують дивіденди і відсотки по таких інвестиціях. На нашу думку, найбільшим джерелом розвитку зовнішньоекономічної діяльності на машинобудівному підприємстві може виступати дохід від реалізації фінансово-містких ресурсів. Він складається із доходів, які були отримані в результаті реалізації інвестованих грошових коштів інших підприємств, необоротних активів, майнових об’єктів, доходи щодо ліквідації основних засобів та утилізації відходів, оренди територій, курсових різниць тощо. Під доходом від реалізації інвестованих грошових коштів розуміють доходи, які стали результатом продажу раніше придбаних акцій та боргових зобов’язань інших підприємств. Продаж основних фондів та майнових об’єктів машинобудівного підприємства також виступає важливим джерелом ресурсів для розвитку зовнішньоекономічної діяльності на машинобудівному підприємстві. В процесі ліквідації основних засобів машинобудівного підприємства, керівники отримують додаткові ресурси, у вигляді запасних частин, вузлів або металобрухту, які можуть бути залучені на розвиток зовнішньоекономічної діяльності такого підприємства. Курсова різниця гривні по відношенню до іноземної валюти, що виникають в процесі здійснення зовнішньоекономічної діяльності машинобудівного підприємства, називається доходом від не операційної курсової різниці і може бути направлена на здійснення зовнішньоекономічної діяльності підприємства. Підвищення ефективності машинобудівного підприємства визначається не лише впровадженням у підприємницьку діяльність нових типів машин і устаткування, вдосконаленням галузевої структури та реконструкцією виробничих процесів, а й вдосконаленням територіальної організації галузі через концентрацію виробництва, оскільки українське машинобудування значною мірою залежить від постачання комплектуючих з країн СНД, що склалося ще за часів існування Радянського Союзу. Частка імпортних компонентів у продукції машинобудування становить 41 % (у Франції – 20,5 %, Японії – 14 %, США – 9,5 %) [4]. Таким чином, спеціалізація та кооперація виробництва відіграють чималу роль у машинобудуванні. Спеціалізація виробництва передбачає концентрацію випуску певних видів продукції в окремих галузях промисловості, на окремих підприємствах та в їх підрозділах, тобто це процес виробництва однорідної продукції або виконання окремих технологічних операцій на підприємствах, в об'єднаннях або галузях. Спеціалізація підприємств є важливою передумовою неухильного підвищення ефективності їхньої Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

137

Економічні науки

господарської діяльності. Поглиблення й розвиток усіх видів спеціалізації підприємств звичайно супроводжуються більш широким застосуванням прогресивної технології і високопродуктивного спеціалізованого устаткування, запровадженням комплексної механізації й автоматизації взаємозв'язаних виробничих ланок. Економічний ефект підприємства, що перейшло на виробництво спеціалізованої продукції на експорт, можна виразити за допомогою формули:

Еспец 

 Реі  ЗеіОреі  Екц ,

(4)

де Реі – виручка від реалізації і-ї продукції на зовнішньому ринку; Зеі – витрати на реалізацію одиниці і-ї продукції на експорт; Ореі – кількість і-ї продукції, що реалізується на експорт; Екц – ефект концентрації виробництва. Економічна ефективність спеціалізації й кооперації є результатом організаційно-планових заходів і підвищення технічного рівня виробництва. Ефективність, організаційно-планових заходів забезпечується зниженням собівартості внаслідок росту продуктивності праці й зменшенням витрат на виробництво одиниці продукції. Основна частка економічного ефекту від спеціалізації визначається підвищенням технічного рівня виробництва і якості продукції, що здійснюються одночасно.

 Uд Un   Kn Kд   Екц  Qn      Eн   ,  Qn Qд    Qд Qn 

(5)

де Qд(п) – річний обсяг виробництва продукції, відповідно, до і після проведення концентрації (кооперації, спеціалізації) виробництва; Kд(п) – величина капіталовкладень до і після переходу на концентрований процес виробництва; Uд(п) – величина витрат на виробництво продукції, відповідно, до і після проведення концентрації виробничої діяльності підприємства; Eн – нормативний коефіцієнт рентабельності капіталовкладень. Економічна ефективність спеціалізації й кооперації промислового виробництва визначається створенням сприятливих умов для впровадження ефективних засобів комплексної механізації й автоматизації виробництва. Спеціалізація забезпечує більше повне використання діючого устаткування, оскільки будь-яка високопродуктивна машина може бути використана на повну потужність тільки при постійному випуску однорідної продукції на основі її уніфікації й стандартизації. На спеціалізованих підприємствах технічний рівень виробництва значно вище, ніж на універсальних [1]. Тому, машинобудівна галузь передбачає здійснення стійких зовнішньоекономічних зв’язків між підприємствами щодо міжнародного науково-технічного співробітництва, а розрахунок ефективності науково-технічного імпорту базується на порівнянні витрат і результатів впровадження у виробництво кожного варіанту науково-технічного імпорту. Ефективність впровадження імпорту результатів науково-технічних розробок на машинобудівному підприємстві автор пропонує розраховувати за формулою:

Емнтс 

Пмнтс  Вмнтс

Qin  Pin  Cin   Qej  Pej  Cej  ,  B0  B1   Eн  K1  K0 

(6)

де Пмнтс – прибуток за рік по кожному варіанту імпортованої науково-технічної розробки; Вмнтс – витрати на проведення заходів щодо здійснення міжнародного науково-технічного співробітництва.

Qin – обсяг виробництва j-го виду продукції за рік, яка реалізується на внутрішньому ринку (одиниць); Qej – обсяг продукції j-го виду за рік, що виробляється на експорт; Pin – ціна j-го виду продукції, що реалізується на внутрішньому ринку; Pej – зовнішньоторговельна ціна j-го виду продукції, що виробляється на експорт; Cin – собівартість власного виробництва одиниці j-го виду продукції, що реалізується на внутрішньому ринку; Cej – собівартість власного виробництва і транспортування одиниці j-го виду експортованої продукції; B0(1) – абсолютна величина витрат пов’язаних із експлуатацією обладнання, відповідно, до і після 138

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

здійснення науково-технічного імпорту; K 0(1) – абсолютні капіталовкладення, відповідно, до і після здійснення науково-технічного імпорту; Eн – нормативний коефіцієнт рентабельності капіталовкладень. Таким чином, використання розроблених нами показників допомагає здійснити комплексний фактичний аналіз ефективності зовнішньоекономічної діяльності машинобудівного підприємства, що дозволяє виявити слабкі місця і причини недоліків діяльності на зовнішньому ринку та, на основі отриманих результатів, розробити практичні рекомендації для покращення роботи механізму управління зовнішньоекономічної діяльності підприємства. Література 1. Авдеенко В. И. Производственный потенциал промышленного предприятия / В. И. Авдеенко, И. В. Котлов. – М. : Экономика, 1989. – 239 с.

2. Збаражская Л. Макропропорции украинской промышленности и приоритетные задачи промышленной политики / Л. Збаражская // Экономика Украины. – 2000. – № 5. – С. 19–27.

3. Кормнов Ю. Внешнеэкономические аспекты развития машиностроительного комплекса / Ю. Кормнов // Экономист. – 1996. – № 6. – С. 18–27.

4. Макогон Ю. В. Управление международной конкурентоспособностью предприятий (организаций) / Макогон Ю. В., Гохберг Ю. А., Чернега О. Б. – Донецк : ДонНУ, 2003. – 278 с. Надійшла 11.08.2011

УДК 330.322 Г. В. ЄФІМОВА, О. В. ПАЩЕНКО Національний університет кораблебудування ім. адмірала Макарова, м. Миколаїв

УДОСКОНАЛЕННЯ МЕТОДИКИ ОЦІНКИ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ПРИВАБЛИВОСТІ ПІДПРИЄМСТВ СУДНОБУДУВАННЯ Проведене дослідження основних показників господарської діяльності підприємств суднобудування. В статті систематизовано фактори інвестиційної привабливості суднобудівних підприємств. Визначено вагомість їх впливу на узагальнюючий показник інвестиційної привабливості.

Research of basic economic indicators of shipbuilding enterprises activity was conducted. The factors of investment attractiveness of shipbuilding enterprises are systematized in the article. Certainly ponderability of their influence on the summarizing index of investment attractiveness. Ключові слова: інвестиційна привабливість, суднобудування, фактори інвестиційної привабливості, інвестиційна активність, інтегральний показник інвестиційної привабливості.

Постановка проблеми. В умовах жорсткості конкуренції на світовому ринку суднобудування, посилення вимог замовників до якості, вартості та строків виконання робіт найважливішою задачею менеджменту суднобудівних підприємств є формування стратегії досягнення і підтримання високого рівня інвестиційної привабливості. Ця тема є актуальною через недостатню повноту дослідження її аспектів з боку оцінки інвестиційної привабливості підприємств суднобудівної галузі. Інвестиційна діяльність в суднобудуванні Україні характеризується нестабільністю та низькою активністю інвесторів, що пов’язано з досить високим рівнем інвестиційного ризику. Але при цьому інвестиційна діяльність окремих підприємств суттєво розрізняється. Для порівняння інвестиційної привабливості окремих підприємств необхідно, перш за все, сформувати систему чинників, які впливають на рівень інвестиційної привабливості суднобудівних підприємств. Проте, існуючі підходи до оцінки інвестиційної привабливості підприємства потребують удосконалення, зокрема урахування особливостей окремих видів економічної діяльності підприємств, для яких проводиться така оцінка. Тому формування обґрунтованої методичної бази оцінки інвестиційної привабливості суднобудівних підприємств є питанням, яке потребує ретельного дослідження та вирішення. Аналіз останніх наукових досліджень з досліджуваної проблеми та визначення питань, що не вирішені. Питання оцінки інвестиційної привабливості підприємств, дослідження сутності самого поняття інвестиційної привабливості, визначення впливу факторів зовнішнього та внутрішнього середовища на її рівень, розробка методологічних підходів та методик оцінювання широко висвітлювалися у наукових працях багатьох вітчизняних та закордонних учених, зокрема, І.А. Бланка, А.О. Єпіфанова, Т. Коупленда, А.А. Пересади, Р.М. Скриньковського, Г.О. Харламової, Д.М. Черваньова, У. Шарпа, С.В. Юхимчука, О.М. Ястремської та ін. Метою дослідження є виявлення та систематизація факторів інвестиційної привабливості суднобудівних підприємств, визначення вагомості їх впливу на узагальнюючий показник інвестиційної привабливості. Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

139

Економічні науки

Викладення основного матеріалу. Серед множини чинників, які зумовлюють відмінність у обсягах інвестування в окремі підприємства суднобудування та, як наслідок, відмінності в темпах розвитку цих підприємств, можна виділити такі основні: 1) інвестиційна активність підприємства; 2) економічний потенціал підприємства; 3) результативність діяльності підприємства; 4) фінансова стійкість підприємства. Усі перераховані чинники мають однаковий напрям дії – покращання інвестиційної привабливості підприємства та зниження ризику інвестування. Оцінка інвестиційної привабливості підприємства проводиться на основі показників, які характеризують досягнутий рівень економічного розвитку та інвестиційної діяльності. Така оцінка може вважатися об’єктивною, тому що враховуються вже досягнуті параметри, які з одного боку характеризують певний рівень економічного розвитку, а з іншого визначають передумови подальшої інвестиційної діяльності. В силу сталості багатьох факторів розвитку результати оцінки інвестиційної привабливості звичайно не схильні до різких змін і результати проведеної оцінки можуть бути використані при розробці стратегії інвестування або при довгострокових пронозах розвитку суднобудування в цілому. Для оцінки ступеню інвестиційної привабливості потрібно виміряти та узагальнити результати впливу окремих чинників. Вплив кожного з наведених чинників вимірюється низкою показників, рівень та динаміка яких визначають зміну інвестиційної привабливості суднобудівного підприємства. Для характеристики інвестиційної привабливості пропонується розраховувати та вивчати конкретні аналітичні показники. До системи показників, що характеризують інвестиційну привабливість суднобудівних підприємств, включаються всі показники, що входять до складу інтегрованого показника, запровадженого Методикою інтегральної оцінки інвестиційної привабливості підприємств та організацій, затвердженою наказом Агентства з питань запобігання банкрутству № 22 від 23.11.1198 р. Але дана методика не враховує показників інвестиційної активності, що не відображає в повній мірі досвід інвестиційної діяльності того чи іншого підприємства [2]. Інвестиційну активність суднобудівного підприємства пропонується оцінювати на основі наступних аналітичних показників (табл. 1): Таблиця 1 Інвестиційна активність суднобудівних підприємств м. Миколаєва Темп приросту Введення в дію нових Загальна сума інвестицій за останній основних засобів, млн інвестицій, млн грн. рік, % грн.

Підприємство ВАТ «Суднобудівний завод «Лиман» ВАТ «Чорноморсуднопроект» ПАТ "Миколаївський суднобудівний завод "Океан" ДАХК «Чорноморський суднобудівний завод» ДП «Суднобудівний завод ім. 61 комунара»

1042,8

230

Придбання (створення) нематеріальних активів

1030

12,8

1586,3

-25,7

1368,3

16,1

18023,6

78,4

12379,3

506

4008

84,7

3964

44

20,6

-95,5

20,6

0

– загальна сума інвестицій – характеризує розвиток та структуру інвестиційної діяльності підприємства і є основним показником, який відображає рівень інвестиційної активності та ступінь ризику; – темп приросту інвестицій за останній рік – характеризує динаміку інвестиційної діяльності підприємства і відображає зміни ризику інвестування з точки зору інвесторів; – введення в дію нових основних засобів – відображає освоєння інвестицій в основний капітал, як результат процесу інвестування; – придбання (створення) нематеріальних активів – характеризує інноваційний розвиток підприємства та передумови подальшого розвитку. Усі показники можна розділити на дві групи в залежності від напряму впливу на рівень ризику регіональних інвестицій. Якщо зростання числового параметру показника збільшує рівень інвестиційної привабливості – це фактор прямої дії. Якщо зростання числового параметру показника зменшує інвестиційну привабливість підприємства – це фактор зворотної дії. Показники, що включаються у розрахунок рівня інвестиційної привабливості суднобудівних підприємств майже всі відображають фактори прямої дії. Тільки два показника – коефіцієнт зносу основних засобів та співвідношення кредиторської та дебіторської заборгованості – відображають вплив факторів зворотної дії. Проте не всі фактори мають однаковий вплив на рівень інвестиційної привабливості підприємств. активності (35%), а результативність діяльності підприємства – найменше впливає на інвестиційну привабливість (15%). Водночас, в Методиці інтегральної оцінки інвестиційної привабливості підприємств та 140

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

організацій [2] найбільшу увагу приділено групі показників фінансової стійкості та прибутковості. Відповідно до комплексного підходу визначення інвестиційної привабливості підприємства, запропонованого рейтинговим центром «АК&M» в Центральному федеральному окрузі Російської Федерації [3], пропонується використовувати лише дві групи показників – ефективності діяльності підприємства та платоспроможності, надавши їм вагомість 0,6 і 0,4 відповідно. Узагальнюючи досвід оцінки інвестиційної привабливості і враховуючи те, що розроблена система чинників дещо відрізняється від існуючих, пропонується змінити значення вагомості впливу окремих груп чинників. Для оцінки інвестиційної привабливості суднобудівних підприємств пропонується використовувати наступну значущість окремих елементів: - інвестиційна активність підприємства – 15%; - економічний потенціал підприємства – 35%; - результативність діяльності підприємства – 25%; - фінансова стійкість підприємства – 25%. Показники, які характеризують дію факторів і використовуватимуться при оцінці інвестиційної привабливості підприємств, носять переважно стабільний характер. Тому періодичність такої оцінки може складати 3-4 роки, а для прийняття рішень в інвестиційній діяльності підприємств можна використовувати дані за попередні періоди, тому що рівень привабливості різко не зміниться. Урахування визначених факторів інвестиційної привабливості дозволить підвищити обґрунтованість інвестиційних рішень в питанні диференціації за конкретними підприємствами та створить умови для здійснення більш ефективної діяльності інвесторів. Результати аналізу інвестиційної привабливості суднобудівних підприємств Миколаївської області, проведеного за методикою [4], наведені в табл. 2. Таблиця 2 Групування суднобудівних підприємств Миколаївської області за рівнем інвестиційної привабливості Групи підприємств

Підприємства

Висока інвестиційна привабливість

-

Середня інвестиційна привабливість

Низька інвестиційна привабливість

Величина інтегрального показника

ПАТ "Миколаївський суднобудівний завод "Океан"

0,56573

Миколаївський суднобудівний завод «Наваль»

0,41103

ВАТ «Чорноморсуднопроект»

0,38521

АХК «Чорноморський суднобудівний завод»

0,24396

ВАТ «Суднобудівний завод «Лиман»

0,23852

ВАТ «Суднобудівна верф «Меридіан»

0,18332

ДП «Суднобудівний завод ім. 61 комунара»

0,17719

У результаті проведених розрахунків встановлено, що до групи підприємств з високою інвестиційною привабливістю не можна віднести жодне з розглянутих. Найбільш привабливими підприємствами для інвестування з розглянутих є підприємства з середнім рівнем інтегрального показника: ПАТ "Миколаївський суднобудівний завод "Океан", Миколаївський суднобудівний завод «Наваль», ВАТ «Чорноморсуднопроект». Ці підприємства знаходяться на найменшій відстані від створеного еталону. Низький рівень привабливості мають АХК «Чорноморський суднобудівний завод», ВАТ «Суднобудівний завод «Лиман», ВАТ «Суднобудівна верф «Меридіан», ДП «Суднобудівний завод ім. 61 комунара». Реалізація інвестиційних проектів на даних підприємствах рекомендується винятково після детальної перевірки бізнес-планів. Рівень інвестиційної привабливості відображає поточний стан підприємства і, певною мірою, ризик інвестування в проект, тому має бути врахований при прийнятті інвестиційних рішень в комплексі з критеріями економічної ефективності. Висновки. У ході аналізу інвестиційної діяльності підприємств суднобудування в Україні та Миколаївському регіоні були виявлені фактори, які впливають на рівень інвестиційної активності та ступінь ризику інвестиційної діяльності підприємств. Усі чинники, що змінюють ризик інвестицій в окремі регіони, поділяються на чотири групи в залежності від макроекономічних показників, рівень яких вони враховують. Звичайно, що не всі фактори мають однаковий напрям дії, що слід враховувати при проведенні оцінки ризику регіональних інвестицій, тому запропоновано поділити їх на дві групи – фактори прямої дії, які знижують ризик, та фактори зворотної дії, які його підвищують. Також визначено, що не всі фактори мають однаковий ступінь впливу на ризик регіональних інвестицій. Запропоновано встановити значущість для кожної групи факторів з урахуванням впливу, який ці фактори мають на рівень ризику регіональних інвестицій. Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

141

Економічні науки

Література 1. Бланк И. А. Основы инвестиционного менеджмента. В 2 т. Том 1 / И. А. Бланк. – К. : Омега-Л, Ника-Центр, 2008. – 662 с.

2. Методика інтегральної оцінки інвестиційної привабливості підприємств та організацій. Затверджена наказом № 22 від 23.11.1998 р. / Агентство з питань запобігання банкрутству. – Офіц. вид. – К. : Парлам. вид-во, 1998. – (Бібліотека офіційних видань).

3. Рейтинг инвестиционной привлекательности предприятий центрального федерального округа [Електронний ресурс] / Рейтинговый центр "АК&М" – 2008. – Режим доступу : http://www.bre.ru/risk/15619.html 4. Пащенко О. В. Оцінка інвестиційної привабливості будівельних підприємств / О. В. Пащенко, К. О. Калашніков // Економіка: проблеми теорії та практики. Збірник наук. праць. – Дніпропетровськ, 2008. – Вип. 237, т. IV – С. 995–1001. Надійшла 17.08.2011

УДК 658.51:658.589:621 В. Й. ЖЕЖУХА Національний університет «Львівська політехніка»

МЕТОД ОЦІНЮВАННЯ ІННОВАЦІЙНОСТІ ТЕХНОЛОГІЧНИХ ПРОЦЕСІВ МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ У статті розроблено метод оцінювання інноваційності технологічних процесів машинобудівних підприємств, який ґрунтується на виокремленні системи економічних та технологічних показників, котрі агрегуються в єдиний інтегральний показник, що дає змогу кількісно оцінити інноваційність при прийнятті відповідних управлінських рішень, а також створює передумови для формування рейтингу технологічних процесів за рівнем їх інноваційності.

In the article the method of technological processes innovativeness evaluation on machine-building enterprises is developed. It is based on the separation of a system of economical and technological coefficients, which are being aggregated into the integral indicator. This gives an opportunity to make a quantitative evaluation of innovativeness during the decision-making as well as forms the preconditions for the rating of technological processes formation by the level of their innovativeness. Ключові слова: інновації, технологічний процес, машинобудівні підприємства, показники оцінки.

Актуальність проблеми та її зв'язок із важливими науково-практичними завданнями. Ускладнення умов роботи машинобудівних підприємств, динамічне середовище, в якому вони працюють, а також чимала кількість чинників, що впливають на результативність їхньої діяльності, призвели до необхідності удосконалення підходів до оцінювання технологічних процесів таких підприємств, в першу чергу за критеріями, що характеризують їхню інноваційність. Відтак, установлення такої інноваційності є важливим завданням теоретичного та прикладного спрямування. Повна та об’єктивна оцінка інноваційності технологічних процесів машинобудівних підприємств може бути здійснена шляхом розрахунку комплексу показників, які повинні відображати дію усіх чинників, що визначають таку інноваційність. Сукупність (чи система) показників становитимуть формалізовану базу (об’єктивні числові дані) для прийняття відповідних управлінських рішень у сфері інновацій та інноваційної діяльності машинобудівного підприємства і будуть складовою відповідного методу оцінювання. Аналіз останніх наукових досліджень з досліджуваної проблеми та визначення питань, що не вирішені. Узагальнення теоретичного та практичного досвіду дозволяє стверджувати, що на сьогодні у літературі практично відсутні рекомендації науковців щодо вибору методу оцінювання інноваційності технологічних процесів. Зокрема, такі висновки можемо зробити з вивчення праць провідних вітчизняних та зарубіжних науковців, що проводять свої дослідження у сфері інноваційного розвитку машинобудівних підприємств, а саме: І. Алєксєєв, І. Балабанов, В. Бандуров, В. Белінська, Є. Бойко, Б. Буркинський, В. Войцеховський, І. Галиця, В. Геєць, Н. Гончарова, А. Ейсмонт, В. Захарченко, Д. Кокурін, О. Кузьмін, О. Лапко, Л. Михайлова, А. Савчук, В. Соловйов, Л. Федулова, Н. Чухрай, П. Харів та ін. Багато в чому це пояснюється, насамперед, новизною предмета дослідження, адже саме поняття «інноваційність технологічних процесів», як доведено у роботі [1, с. 384], є відносно новим економічним явищем, яке вимагає відповідного теоретичного та методичного наукового обґрунтування. З огляду на вищенаведене, особливої актуальності набуває завдання розроблення методу оцінювання інноваційності технологічних процесів машинобудівних підприємств, який виступатиме інструментарієм для менеджерів підприємств машинобудування у ході прийняття різноманітних управлінських рішень, що стосуватимуться інноваційного розвитку підприємств цієї сфери промисловості. Мета роботи. Враховуючи актуальність теми дослідження, метою статті є розроблення методу оцінювання інноваційності технологічних процесів машинобудівних підприємств, який передбачатиме виокремлення низки показників, що агрегуватимуться в єдиний інтегральний.

142

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

Викладення основного матеріалу дослідження. Узагальнення літературних джерел, у яких розглядаються теоретичні та методологічні підходи до оцінювання інших подібних характеристик економічних явищ і процесів, дозволяє стверджувати, що найпоширенішим показником, який пропонується розрахувати теоретиками та практиками, є показник рівня таких економічних явищ і процесів. Таким чином, оскільки інноваційність технологічних процесів визначається двома групами чинників, що обґрунтовано у праці [2, с. 7], для кількісної її характеристики пропонується використання інтегрального показника рівня інноваційності таких процесів. При цьому, слід наголосити на тому, що для повної та всебічної характеристики інноваційності використання лише одного інтегрального показника рівня інноваційності недостатньо. Тому необхідно враховувати поряд із цим інтегральним показником також часткові показники, на основі яких формується інтегральний, оскільки саме вони безпосередньо характеризують чинники, що визначають інноваційність технологічних процесів. На підставі аналізування чинників, що визначають інноваційність, враховуючи сутність поняття «інноваційність технологічних процесів», що наведене у роботі [1, с. 384], а також встановлені вимоги та обмеження щодо вибору, розроблення і формування системи показників, інноваційність технологічних процесів машинобудівного підприємства запропоновано оцінювати з допомогою двох груп показників (технологічних та економічних) залежно від характеристик, що оцінюються (гнучкість і прогресивність технологічного процесу як характеристики, що відповідають технологічним чинникам інноваційності, та окупність капітальних вкладень (при необхідності їх здійснення) чи рентабельність витрат (коли витрати будуть поточними) як характеристики економічних чинників інноваційності). Виокремлені показники наведено у табл. 1. Таблиця 1 Показники оцінювання інноваційності технологічних процесів машинобудівних підприємств Групи показників

1. Показники, що характеризу-ють технологічні параметри інноваційності

2. Показники, що характеризу-ють економічні параметри інновацій-ності

Назви показників

Економічний зміст

1.1. Рівень гнучкості технологічного процесу, Ргн

Характеризує здатність технологічного процесу оперативно перебудуватися на виробництво нової продукції у зв’язку із зміною кон’юнктури ринку

1.2. Рівень прогресивності технологічного процесу, Рпр

Характеризує відповідність технологічного процесу сучасним досягненням науки і техніки, що сприятиме виготовленню нової чи удосконаленої продукції

1.3. Узагальнений показник технологічних параметрів інноваційності, Ітп

Характеризує здатність технологічного процесу завдяки технологічним характеристикам забезпечувати виготовлення нової чи удосконаленої продукції

2.1. Рівень рентабельності витрат на переналагодження технологічного процесу для виготовлення нової чи удосконаленої продукції, Ррент.вит

Показує обсяг прибутку, що припадає на кожну гривню поточних витрат, пов’язаних із переналагодженням технологічного процесу для виготовлення нової чи удосконаленої продукції

2.2. Термін окупності капітальних витрат на переналагодження технологічного процесу для виготовлення нової чи удосконаленої продукції, Ток

Показує період часу, що необхідний для відшкодування обсягу здійснених капіталовкладень з метою переналагодження технологічного процесу для виготовлення нової чи удосконаленої продукції

2.3. Узагальнений показник економічних параметрів інноваційності, Іеп

Характеризує здатність технологічного процесу завдяки економічним характеристикам забезпечувати виготовлення нової чи удосконаленої продукції

З урахуванням результатів аналізування чинників, що визначають інноваційність технологічних процесів, критерієм рівня гнучкості технологічного процесу може виступати середній час на переналагодження технологічного процесу для виготовлення нової чи удосконаленої продукції. Цей показник доцільно установлювати експертним методом у балах та переводити у коефіцієнти за формулою [3, с. 243; 4, с. 80]: Кі 

bi bmax

,

(1)

де К i – коефіцієнт, що відображає вплив показника;

bi – фактичне значення балу, що присвоєний експертом;

bmax – максимальне значення балу, який можна було присвоїти експертом. За умови, коли експертів є декілька, необхідно розрахувати середнє для усіх експертів значення коефіцієнта. Показник рівня прогресивності технологічного процесу (Рпр) розраховується як відношення Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

143

Економічні науки

кількості прогресивних технологічних операцій, що мають місце у даному технологічному процесі, до загальної кількості технологічних операцій технологічного процесу [5, с. 45]: Р пр 

К пр К заг

,

(2)

де К пр – кількість прогресивних технологічних операцій, що мають місце у технологічному процесі; К заг – загальна кількість технологічних операцій технологічного процесу. Рівень рентабельності витрат на переналагодження технологічного процесу для виготовлення нової чи удосконаленої продукції (Ррент.вит) (розраховується за умови здійснення поточних витрат) визначається як відношення обсягу прибутку від реалізації такої продукції до витрат на її виготовлення та реалізацію [6, с.

375]:

Р рент.вит 

Пр  100%, В

(3)

де Пр – обсяг прибутку від реалізації нової чи удосконаленої продукції, гр. од. В – витрати, пов’язані із виготовленням та реалізацією нової чи удосконаленої продукції, гр. од. Вивчення та узагальнення літературних джерел за проблемою обчислення показників рентабельності дає змогу стверджувати, що під час розрахунку рівня рентабельності витрат на переналагодження технологічного процесу для виготовлення нової чи удосконаленої продукції доцільно використовувати як прибуток обсяг валового прибутку, оскільки він безпосередньо пов'язаний із операційною діяльністю машинобудівного підприємства. Період часу, за який слід обчислювати вказаний показник, доцільно обирати з урахуванням тривалості здійснення поточних витрат на переналагодження технологічного процесу для виготовлення нової чи удосконаленої продукції, а також враховуючи їхній вплив на зміну собівартості (і період часу, протягом якого ця зміна відбудеться). При цьому варто звертати також увагу на цінову політику підприємства, ціни конкурентів. Зокрема, при розрахунках ціну нової чи удосконаленої продукції слід приймати на такому рівні, за якого вона відповідатиме ринковим умовам, а сам товар буде реалізованим на ринку. Термін окупності капітальних витрат на переналагодження технологічного процесу для виготовлення нової чи удосконаленої продукції (Ток) (визначається за умови здійснення капітальних витрат) розраховується як відношення обсягу капітальних витрат на таке переналагодження до середньорічного обсягу чистого грошового потоку за період реалізації зазначеного інвестиційного проекту [7, с. 531]: Т ок 

Вкап , ЧГП

(4)

де Вкап – обсяг капітальних витрат на переналагодження технологічного процесу для виготовлення нової чи удосконаленої продукції, гр. од. ЧГП – середньорічний обсяг чистого грошового потоку за період реалізації інвестиційного проекту щодо переналагодження технологічного процесу для виготовлення нової чи удосконаленої продукції, гр. од. (за умови короткострокової реалізації зазначеного інвестиційного проекту цей показник обчислюється як середньомісячний). Вказаний показник наведений статичним (бухгалтерським) методом, відтак він не враховує часового чинника. Однак і в такому вигляді він є придатним для одержання висновків щодо інноваційності технологічного процесу. За необхідності, можливим є також розрахунок дисконтованого показника терміну окупності, який вже враховує дійсну вартість як обсягу капітальних витрат, так й середньорічного обсягу чистого грошового потоку. Також варто звернути увагу на те, що чистий грошовий потік у даному випадку є фактично сумою обсягу чистого прибутку та амортизаційних відрахувань за період реалізації інвестиційного проекту щодо переналагодження технологічного процесу для виготовлення нової чи удосконаленої продукції [8, с. 445; 9, с. 546–547]. Обсяг капітальних витрат на переналагодження технологічного процесу для виготовлення нової чи удосконаленої продукції залежить від низки заходів, яких необхідно вжити у зв’язку із таким переналагодженням. Очевидно, що залежно від їх кількості та витратності значення цього показника буде іншим у кожному конкретному випадку. Після розрахунку показників (1)–(4) можна розрахувати узагальнені показники технологічних та економічних параметрів інноваційності. Узагальнений показник технологічних параметрів інноваційності розраховується за формулою: 144

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки І тп  Ргн  К гн  Рпр  К пр ,

де

К гн , К пр

(5)

– коефіцієнти вагомості відповідно показника рівня гнучкості та рівня прогресивності

технологічного процесу (Кгн  Кпр  1) . Спосіб розрахунку узагальненого показника економічних параметрів інноваційності загалом такий же, як і спосіб розрахунку узагальненого показника технологічних параметрів. З урахуванням того, що у табл. 1 наведено показники оцінювання інноваційності технологічних процесів машинобудівних підприємств у мінімальній конфігурації, а економічні характеристики, які підлягають оцінюванню, у зв’язку із цим представлені лише одним показником (рівнем рентабельності витрат – за умови здійснення поточних витрат чи терміном окупності капітальних витрат – при здійсненні капітальних витрат), відтак, у мінімальній конфігурації він виступатиме також й узагальненим показником економічних параметрів інноваційності. При збільшенні кількості показників цієї групи слід також визначити коефіцієнти вагомості кожного з показників та, використовуючи за основу формулу (5), обрахувати значення узагальненого показника. У результаті розрахунку узагальнених показників технологічних та економічних параметрів можливим є розрахунок інтегрального показника рівня інноваційності технологічного процесу машинобудівного підприємства ( Іінт.інн ), що можна здійснити за формулою: Іінт.інн  І тп  К тп  Іеп  К еп ,

(6)

де К тп , К еп – коефіцієнти вагомості відповідно узагальнених показників технологічних та економічних параметрів (К тп  К еп  1) . У результаті розрахунку інтегрального показника рівня інноваційності технологічного процесу машинобудівного підприємства (формула (6)) його значення знаходитиметься в межах Іінт.інн  0;1 . Для інтерпретації отриманого результату, узагальнення результатів оцінювання та формування висновків доцільно спроектувати значення показника на відповідну шкалу порівняння. Вивчення літературних джерел дає змогу стверджувати, що такою шкалою, як варіант, може виступати шкала Харінгтона, яка розроблена на підставі значної кількості досліджень та вважається доволі універсальною для вирішення різних управлінських задач. Враховуючи інтервали, що передбачає шкала Харінгтона, можна визначити кількісні та лінгвістичні оцінки розрахованого інтегрального показника рівня інноваційності технологічного процесу машинобудівного підприємства (табл. 2). Таблиця 2 Кількісні та лінгвістичні оцінки інтегрального показника рівня інноваційності технологічного процесу машинобудівного підприємства [10, с. 24; 11, с. 94] Лінгвістичні оцінки Дуже високий рівень Високий рівень Середній рівень Низький рівень Дуже низький рівень

Кількісні оцінки 0,8–1 0,63–0,8 0,37–0,63 0,2–0,37 0–0,2

З урахуванням вищенаведеного, якщо значення інтегрального показника рівня інноваційності технологічного процесу дорівнює 1, інноваційність технологічного процесу є максимальною (дуже високий рівень). Якщо ж фактичне значення показника є меншим за 1, особливо тоді, коли спостерігається низький та дуже низький рівні інноваційності, необхідно вивчати чинники, які вплинули на таке значення показника, та вживати заходи щодо покращення їхнього впливу. Практичне застосування розробленого методу здійснене для трьох машинобудівних підприємств м. Львова та Львівської області (табл. 3). Проведені розрахунки показують, що інноваційність складальних технологічних процесів на досліджуваних машинобудівних підприємствах характеризується низьким чи середнім рівнем і необхідно шукати способи, щоб підвищити його. Розглянутий метод оцінювання інноваційності технологічних процесів машинобудівних підприємств охоплює найвагоміші чинники, що визначають інноваційність, та дає змогу оцінити відповідні їм характеристики, відтак, він створює передумови для формування об’єктивних висновків про стан інноваційності технологічного процесу для прийняття відповідних управлінських рішень. Окрім того, при розробленні зазначеного методу дотримано усіх принципів оцінювання інноваційності технологічних процесів, що свідчить про об’єктивність цього процесу. Також варто зауважити, що метод охоплює усі істотні ознаки явища, що досліджується; не становитиме особливих труднощів здійснити розрахунок зазначених показників за однакові часові проміжки; показники мають чітко виражену розмірність; їх можна інтегрувати для більш високих рівнів ієрархії. Це свідчить про можливість практичного застосування Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

145

Економічні науки

розробленого методу оцінювання інноваційності технологічних процесів машинобудівних підприємств та його прикладну цінність. Таблиця 3 Результати розрахунку узагальнених та інтегрального показників інноваційності складальних технологічних процесів машинобудівних підприємств Значення узагальнених та інтегрального показників інноваційності технологічних процесів Машинобудівні підприємства Ітп Іеп* Іінт.інн ЗАТ «Автонавантажувач» 0,29 0,30 0,2943 ТОВ «ТВП «Львівський автонавантажувач» 0,46 0,43 0,4471 ВАТ «Золочівський радіозавод» 0,37 0,59 0,4646 Примітка: складено та розраховано автором на підставі статистичних даних досліджуваних підприємств та результатів проведених досліджень * у всіх випадках для переналагодження технологічних процесів для виготовлення нової чи удосконаленої продукції необхідно було здійснити капітальні витрати. Висновки та перспективи подальших наукових розробок у даному напрямі. Наведений метод оцінювання інноваційності технологічних процесів машинобудівних підприємств відображає два види оцінки – технологічну та економічну, що є його сильним боком та дозволяє комплексно здійснити оцінювання. Він дозволяє формувати рейтинг технологічних процесів машинобудівних підприємств за ознакою інноваційності. Відтак, це може бути корисним при прийнятті обґрунтованих управлінських рішень, розробленні оперативних, поточних та стратегічних планів інноваційного розвитку підприємств машинобудування та для інших цілей управління. Література 1. Жежуха В. Й. Поняття інноваційності технологічних процесів машинобудівних підприємств / В. Й. Жежуха // Вісник Національного університету «Львівська політехніка». Серія: «Менеджмент та підприємництво в Україні: етапи становлення і проблеми розвитку». – Львів : Вид-во Національного університету «Львівська політехніка», 2009. – №657. – С. 380–388.

2. Жежуха В. Й. Оцінювання інноваційності технологічних процесів машинобудівних підприємств : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. екон. наук : спец. 08.00.04 “Економіка та управління підприємствами” / В. Й. Жежуха. – Львів, 2011. – 25 с.

3. Козаченко А. В. Механизм стратегического управления крупными производственнофинансовыми системами промышленности : [учебн. пособие] / А.В. Козаченко. – Донецк : ЕИП НАН Украины, 1998. – 348 с.

4. Костирко Л. А. Діагностика потенціалу фінансово-економічної стійкості підприємства : [монографія] / Л.А. Костирко. – [2-е вид., перероб. і доп]. – Харків : Фактор, 2008. – 336 с.

5. Благодарев И. М. Управление эффективностью использования производственных фондов : [учебн. пособие] / И.М. Благодарев, И.Н. Дяков. – М. : Экономика, 1983. – 224 с.

6. Костирко Р. О. Фінансовий аналіз : [навч. посібник] / Р.О. Костирко. – Харків : Фактор, 2007. – 784 с.

7. Бланк И. А. Основы инвестиционного менеджмента : [учебн. пособие] / И. А. Бланк. – Т. 1. – [2-е изд., перераб. и доп]. – К. : Эльга, Ника-Центр, 2004. – 672 с.

8. Загородній А. Г. Фінансово-економічний словник / А. Г. Загородній, Г. Л. Вознюк. – Львів : Видво Національного університету «Львівська політехніка», 2005. – 714 с.

9. Бланк И. А. Основы инвестиционного менеджмента : [учебн. пособие] / И. А. Бланк. – Т. 2. – [2-е изд., перераб. и доп]. – К. : Эльга, Ника-Центр, 2004. – 560 с.

10. Исмагилов И. И. Принятие решений при количественных и качественных критериях описания альтернатив / И.И. Исмагилов // Исследования по информатике. – 2003. – № 6. – С. 21–28.

11. Боярко І. М. Оцінка інвестиційної привабливості суб’єкта господарювання / І. М. Боярко // Актуальні проблеми економіки. – 2008. – №7 (85). – С. 90–99. Надійшла 17.08.2011

146

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

УДК 65.012.2:658.589 Ю. А. АНДРІЙЧУК Національний університет «Львівська політехніка»

АДАПТИВНЕ ПЛАНУВАННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ: СУТНІСТЬ, ОСОБЛИВОСТІ, ПРИНЦИПИ Розкрито теоретичний зміст поняття «адаптивне планування інноваційної діяльності», його сутність та характерні особливості. Закцентовано увагу на основних моментах, які необхідно враховувати при формуванні адаптивних механізмів інноваційних процесів. Визначено загальні та спеціальні принципи адаптивного планування інноваційної діяльності підприємства.

Theoretical maintenance of concept "adaptive planning of innovative activity", his essence and characteristic features, is exposed. Закцентовано attention on basic moments that must be taken into account at forming of adaptive mechanisms of innovative processes. General and special principles of the adaptive planning of innovative activity of enterprise are certain. Ключові слова: ризикованість, невизначеність, мінливість, нестабільність, адаптивне планування інноваційної діяльності, принципи адаптивного планування інноваційної діяльності.

Постановка проблеми. В умовах становлення України на шляху до євроінтеграції та пришвидшення глобалізаційних процесів особливого значення набуває інноваційна діяльність як потенційна можливість отримати стійкі конкурентні переваги на ринку для підвищення загального рівня конкурентоспроможності країни. Планування інноваційної діяльності, як одна із основних функцій менеджменту, дозволяє підприємству передбачити та оцінити можливі результати від активізації інноваційних процесів, спрогнозувати та уникнути ризиків діяльності, виявити фактори зовнішнього та внутрішнього оточення, які можуть впливати на реалізацію інноваційних проектів. Однак, мінливість та нестабільність зовнішнього оточення ставлять нові вимоги перед традиційними моделями планування інноваційної діяльності. Тому, на нашу думку, необхідно говорити про адаптивне планування інноваційної діяльності, для побудови ефективної системи якого потрібно чітко визначити теоретичні основи та змістове наповнення поняття. Аналіз останніх досліджень та публікацій. Проблематику адаптації в економіці досліджували такі зарубіжні та вітчизняні вчені, як: Алєкєєв С.Б., Ансофф І., Базилевич Л.А.,Грищенко І.С., Забродський В.А., Кравченко А.С., Микитенко В.В., Пономаренко В.С., Чандлер А., Чуйко К.С. та ін. Питання планування та управління інноваційною діяльністю знайшли своє відображення в працях відомих вчених, як П. Друкер, С. Д. Ільєнкова, Л. М. Гохберг, Н. Ікуджиро, Т. Хіротака, Б. Санто, Б. Твісс та ін. Однак, відсутні наукові праці, які б комплексно вивчали ці два поняття для підвищення результативності вітчизняних інноваційних процесів. Мета дослідження полягає у формуванні понятійного апарату для базового поняття «адаптивне планування інноваційної діяльності», визначенні предмету дослідження та висвітлення його характеристик. Виклад основного матеріалу. Сучасне середовище, в якому функціонують вітчизняні підприємства, ставить перед ним нові умови, зумовлені ризикованістю, незивначеністю, мінливістю, нестабільністю, що вимагає перегляду ролі планування інноваційної діяльності для підвищення її ефективності. Найпростішим вирішенням цієї проблеми, на нашу думку, є запровадження механізмів адаптивного планування інноваційної діяльності підприємства. Під адаптивним плануванням інноваційної діяльності ми розуміємо процес побудови сукупності підсистем стратегічного, тактичного та оперативного планування на основі цілей та завдань інноваційної діяльності на певну перспективу, що забезпечує адекватну реакцію усіх структур підприємства на зміну факторів зовнішнього та внутрішнього середовища для утримання або досягнення оптимального (бажаного) стану. Адаптивне планування інноваційної діяльності є складним та багатогранним процесом, який суттєво відрізняється від традиційних моделей планування, що вимагає певних навиків відповідних рівнів ієрархії, які формують та відповідають за реалізацію адаптивних планів. Окрім того, побудова адаптивних механізмів вимагає значних затрат часу та праці, тому керівництву підприємства необхідно впроваджувати системи мотивації працівників, які задіяні у процесі форування адаптаційних моделей. Основою поняття «адаптивне планування інноваційної діяльності» є адаптивність, яку тлумачать як «прагнення підтримання певного балансу зовнішніх та внутрішніх можливостей розвитку [1, 157]». Ця властивість стає ключовою характеристикою сучасного сприйняття процесу планування на підприємстві. Отже, під час побудови системи адаптивного планування інноваційної діяльності необхідно враховувати кілька важливих моментів, а саме: • ще на початкових етапах побудови попередніх варіантів плану інноваційної діяльності необхідно закладати маржу для можливості варіювання планових показників; • для вибору остаточного плану інноваційної діяльності (інноваційного проекту) необідно оцінити якомога більше альтернатив задля визначення найбільш ефективного; • остаточний план інноваційної діяльності повинен бути варіативним, тобто, ще до початку Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

147

Економічні науки

запровадження інноваційного проекту необхідно будувати дерево рішень для передбачення усіх можливих сценаріїв розвитку; • адаптивні механізми необхідно враховувати не лише під час формування планів, під час реалізації інноваційних проектів потрібно постійно та систематично оцінювати ефективність діяльності, рівень досягнення поставлених цілей та вплив факторів внутрішнього та зовнішнього середовища. Адаптивне планування суттєво відрізняється від традиційних видів планування, насамперед, інформацією, яка використовується. Для традиційних видів планування (стратегічного, тактичного, оперативного) інформація збирається на початкових етапах і стає основою для прийняття управлінських рішень. Зібрана в процесі планування інформація вважається повною, достовірною та релевантною аж до завершення виконання управлінських рішень, які були прийняті в процесі планування. Під час адаптивного планування інформація збирається не разово, а періодично, систематично та регулярно. На основі зібраної інформації плани корегуються, що сприяє їх адаптивності. Порівняльна характеристика основних видів планування наведена у табл. 1. Таблиця 1 Порівняльна характеристика основних видів планування Вид планування

Стратегічне планування

Тактичне планування

Визначення поняття

Планування, яке визначає стратегію та розробляє стратегічні плани, приймає рішення щодо місії та комплексу цілей на основі аналізування внутрішнього та зовнішнього середовища [2, с. 12].

Процес, що дозволяє керівництву підприємства здійснювати ув`язку та конкретизацію заходів з реалізації обраної стратегії розвитку за рівнями управління підприємством [3, с. 370].

Завдання

Встановлення цілей, визначення місії, пошук нових можливостей подальшого розвитку підприємства та задоволення потреб споживача (клієнта)

Створення підгрунтя для нових можливстей у поточній діяльності і подальшого розвитку підприємства шляхом конкретизації стратегічних завдань та встановлених цілей

Термін планування Момент збору інформації

Переваги

Недоліки

Оперативне планування

Процес побудови сукупності підсистем стратегічного, тактичного та оперативного планування Процес послідовного на основі цілей та завдань здійснення попереднього інноваційної діяльності на плану з використанням певну перспективу, що резервів, котрі виникли для забезпечує адекватну вирішення особливих реакцію усіх структур завдань, що випливають з підприємства на зміну умов зовнішнього факторів зовнішнього та середовища [3, с. 370]. внутрішнього середовища для утримання або досягнення оптимального (бажаного) стану. Постійне відстеження Реалізація нових факторів зовнішнього та можливостей у поточній внутрішнього середовища діяльності і подальшого дял вчасного реагування на розвитку підприємства, їх зміни для адаптації виконання тактичних панів планів до мінливості та конкретизованих оточення функціонування стратегічних цілей підприєства

3–5 років і більше

1–3 роки

до 1 року

Разово, на початкових етапах планування - визначення місії та загального спрямування діяльності організації; - формування стратегічних цілей для узгодженого функціонування підприємства; - визначення загальної стратегії розвитку підприємства.

Разово, на початкових етапах планування

Разово, на початкових етапах планування

- відсутність альтернативних планів; - догматична гіперболізація планових показників; - матеріальні обмеження; - часові обмеження.

- формулювання тактики діяльності підприємства на основі стратегічних цілей та завдань; - підвищення доступності та сприйнятливості планів нижчим рівням ієрархії; - визначення чітких параметрів досягнення стратегічних цілей.

- повне підпорядкування стратегічним цілям та місії організації.

Адаптивне планування

необменений

Періодично та систематично - постійне відслідковування мінливості зовнішнього та - вирішує особливі внутрішнього середовища завдання, які випливають з функціонування умов зовнішнього підприємства; оточення; - використання - характеризується значним можливостей та уникнення рівнем конкретизації, загроз у сфері деталізації та простоти функціонування; сприйняття.

- швидке пристосування до змін.

- відсутність необхідної, - значні затрати на збирання вчасної та достовірної інформації; інформації; - необхідність значних - повне підпорядкування навиків працівників, що стратегічним цілям складають адаптивні плани; незважаючи на зміну - складність визначення факторів зовнішнього періодичності збирання оточення. інформації.

Отже, як видно з табл.1, адаптивне планування суттєво відрізняється від традиційних видів планування, і основна відмінність проявляється у якості інформації, яка використовується під час планування. Планова інформація в процесі адаптивного планування збирається не разово, як при традиційних методах планування, а періодично, що і зумовлює можливість адаптації планових показників до мінливості зовнішнього та внутрішнього оточення. Однак, такі підходи до планування спричинюють виникнення і певних недоліків, які пов`язані зі значними затратами праці та матеріальних ресурсів, окрім 148

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

того, складання адаптивних планів вимагає значних навиків для працівників, які їх складають. Ці навики пов`язані, насамперед, з умінням закладати необхідну маржу для наступних коливань планових показників, а також визначення необхідного та достатнього періоду оновлення інформації для уникнення надлишкових затрат праці та упущення моменту змін цих показників. Нові вимоги до планування інноваційної діяльності спричинюють необхідність перегляду принципів, згідно яких інноваційна діяльність повинна плануватися на підприємстві. Однак, поява нових принципів планування інноваційної діяльності не означає відмову від старих, тому усі принципи доцільно поділити на загальні та спеціальні. До загальних принципів адаптивного планування інноваційної діяльності відносимо: - принцип необхідності. Формування інноваційного плану розвитку підприємства є необхідною умовою впровадження інноваційного проекту на підприємстві, оскільки планування дозволяє обрати проект з оптимальним рівнем ефективності, оцінити потенційні ризики в ході реалізації інноваційних проектів, спрогнозувати виникнення можливостей та загроз у зовнішньому та внутрішньому середовищі тощо; - принцип директивності. Адаптивний план інноваційної діяльності підприємства, як і будь-який план, повинен мати директивний характер, тобто силу закону, що означає обов`язкове розуміння та підпорядкування працівниками усіх ланок управління та рівнів ієрархії; - принцип економічності. В процесі формування планів необхідно постійно порівнювати можливі резульати від впровадження інноваційних проектів та витрати, які пов`язані безпосередньо з процесом планування. Окрім того, кількість ресурсів (фінансових, матеріальних та трудових) повинна відповідати реальність кількості наявних ресурсів підприємства; - принцип цілеспрямованості. На початкових етапах адаптивного планування інноваційної діяльності необхідно чітко визначати кінцеві цілі та завдання, з можливість їх подальшого корегування, для кращого розуміння працівниками підприємства, що суттєво підвищить ефективність та продуктивність їх діяльності; - принцип системності. Кожне підприємство є системою, тому планування інноваційної діяльності повинно носити системний характер, тобто пов`язуватися з іншими видами діяльності організації для уникнення суперечливостей та неодзодженості; - принцип участі. Максимальна кількість працівників підприємства повинна бути задіяна у процесі формування планів інноваційних проектів, що підвищує рівень розуміння та бачення кінцевих цілей та суттєво знижує ймовірність виникнення супротиву; - принцип науковості. Усі норми та значення планових показників повинні бути науково обгрунтованими, тобто присутність випадкових чисел є недопустимим у планах інноваційної діяльності; - принцип збалансованості. Під час прогновування реалізації інноваційних проектів потрібно враховувати не лише потенційний результат, але й рівень ризиків, які з ним пов`язані. Тому, чим вищий рівень ризикованості інноваційного проекту, тим більший результат повинно отримати підприємство від його реалізації; - принцип маркетингової орієнтації. Під час планування інноваційної діяльності підприємств необхідно, насамперед, враховувати можливості та потреби ринку, оскільки саме споживачі є основним фактором успішної реалізації нового чи покращеного продуктую; - принцип актуалізації. Система планування інноваційної діяльності повинна постійно оновлюватися та удосконалюватися на основі новітніх наукових розробок для підвищення ефективності процесу планування. До спеціальних принципів адаптивного планування інноваційної діяльності включаємо: - принцип адаптивності. Усі плани інноваційної діяльності організації повинні бути максимально адаптивними, тобто здатними до варіювання для адекватної реакції на зовнішні та внутрішні чинники; - принцип гнучкості. В процесі формування планів необхідно враховувати можливості корегування планових параметрів, а іноді навіть їх спрямування під впливом непередбачуваних змін у сфері фукціонування підприємства; - принцип резервування. Резерви для коливання планових показників під впливом внутрішнього та зовнішнього середовища повинні закладатися на усіх етапах планування для врахування можливостей деяких змін у процесі реалізації плану; - принцип альтернативності. Для затвердження остаточного інноваційного проекту протрібно сформулювати та оцінити якомога більше альтернатив на предмет ефективності та ризикованості для вибору оптимального рішення; - принцип точності. Кожен план інноваційної діяльності підприємства повинен складатися з такою точністю, яка сумісна з рівнем невизначеності середовища, в якому воно функціонує; - принцип безперервності. Процес планування інноваційної діяльності підприємстаа не закінчується в момент затвердження кінцевого плану та обрання конкретного інноваційного проекту, оскільки навіть під час його реалізації необхідно постійно оцінювати ефективність планування, досяжність поставлених цілей та зміну факторів внутрішнього та зовнішнього середовища для постійного уточнення та корегування. Висновки та перспективи подальших досліджень. Формування та реалізація механізмів Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

149

Економічні науки

адаптивного планування інноваційної діяльності дозволять сучасним вітчизняним підприємствам оптимально підлаштовуватися під вплив факторів внутрішнього та зовнішнього оточення для виявлення та уникнення загроз, а також використання потенційних можливостей для підвищення ефективності реалізації інноваційних проектів. Тому подальші дослідження необхідно проводити у напрямку формування механізму через визначення послідовних етапів адаптивного планування інноваційної діяльності підприємств. Література 1. Бай І. С. Про окремі особливості формування досконалої моделі менеджменту підприємства / І. С. Бай, Г. Є. Мошек // Экономика Крыма. – Симферополь, 2010. – № 3(32). – С. 155–158.

2. Іванова В. В. Плануванняі в підприємствах і організаціях споживчої кооперації: стан і перспективи розвитку : [монографія] / В. В.Іванова, Г. М. Сидоренко-Мельник, А. А. Фастовець, І. В. Юрко ; за ред. А. А. Фастовець. – Полтава : РВЦ ПУСКУ, 2008. – 157 с.

3. Ткаченко Н. М. Роль планування в розвитку торговельного підприємства / Н. М. Ткаченко // Економічна стратегія і перспективи розвитку сфери торгівлі та послуг. – Харків, 2010. – №1 (11). – С. 368– 374. Надійшла 15.08.2011

УДК 338.45:339.138:339.9 Т. І. КАТКОВА Хмельницький національний університет

МОНІТОРИНГ ПОКАЗНИКІВ СТРАТЕГІЧНОГО МАРКЕТИНГУ В РЕАЛІЗАЦІЇ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ Запропоновано систему критеріїв оцінки конкурентоспроможності, інноваційної активності та інноваційного потенціалу машинобудівного підприємства. Визначено групи показників моніторингу стратегічного маркетингу, що включають показники ефективності управління виробничим процесом, обіговими засобами, збутом та просуванням товару на ринок, конкурентоспроможності та ціни.

The system of criteria for evaluating competitiveness, innovation activity and innovation potential of machine-building enterprise. Defined group of indicators for monitoring the strategic marketing, including performance process control, circulating means, marketing and promotion at the market, and competitive prices. Ключові слова: стратегічний маркетинг, зовнішньоекономічна діяльність, моніторинг.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими та практичними завданнями. Реалізація маркетингових стратегій вітчизняних машинобудівних підприємств традиційно наражається на ризики зовнішньоекономічної діяльності, що з однієї сторони логічно пояснюються існуванням об'єктивних законів та закономірностей глобалізації та розвитку світової економіки, а з іншої неспроможністю оцінити та відстежити ці закони та наслідки їх впливу. На відміну від традиційних маркетингових досліджень ймовірність настання несприятливої кон’юнктури вимагає моніторингу показників стратегічного розвитку на постійній основі в межах реалізації політик на зовнішніх цільових ринках. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Оцінці маркетингових стратегій на зарубіжних ринках присвячено значний перелік робіт, основу для яких закладено в працях Ф. Котлера, І. Ансоффа, П. Друкера, Г. Армстронг, М. Портер, а також вітчизняні науковців, серед яких слід виділити П. Перерву, В. Герасимчука, Т. Циганкову, Є. Крикавського, В. Ткаченка та ін. Водночас, за явних позитивів наявних до цього часу розробок, на практиці проблеми пошуку сприятливої ринкової кон’юнктури, політики в умовах наростання волатильності цільових ринків, розширення присутності на зарубіжних ринках, впливу макроекономічних тенденцій, конкуренції за новими продуктами, залишаються слабкими місцями роботи підприємств в силу неспроможності адекватно відстежити формування критичних зон ризику, ключових ринкових та галузевих тенденцій, інноваційні перспективи цільових ринків [1, с. 110-112]. Невирішені частини проблеми. Складність ситуації полягає в тому, що незважаючи на високий виробничо-господарський потенціал та отриманий досвід здійснення експортно-імпортних операцій, сучасні підприємства неспроможні адекватно реагувати на виклики цільових ринків через відсутність системи їх моніторингу. До проблеми відсутності моніторингу додається існуючої методологічної бази її формування та функціонування. Постановка завдання. Обґрунтувати методологічні засади моніторингу показників стратегічного маркетингу зовнішньоекономічної політики машинобудівних підприємств Основний матеріал дослідження. Довготривалі тенденції розвитку цільових ринків визначаються системою чинників, спроможність відстежити які тотожна здатності до оперативної реакції на кон’юнктурні коливання, використання нових резервів росту та уникнення ризиків втрат. Для машинобудівних 150

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

підприємств доцільно проводити моніторинг показників стратегічного маркетингу на основі якого виробляються висновки про доцільність та форми застосування маркетингових стратегій, їх реалізації [1, с.

112-113; 2, с. 126-128]. В силу існування різних чітко сформованих рівнів, що за формою впливу відрізняються між собою, необхідно виділити: систему показників світової економіки, що відповідає глобальному рівню; ключових інноваційних тенденцій розвитку галузі, що відповідає передовим техніко-технологічним процесам; систему макроекономічних показників цільового ринку; систему галузевих показників національного ринку; маркетингові показники функціонування цільового ринку. Не вдаючись до оцінки критеріальних характеристик показників на глобальному рівні доцільно проводити моніторинг: масштабів світової економіки; відкритості економіки; темпів зростання світової економіки; структури міжнародної торгівлі; експортних квот; імпортних квот; індексу росту світових цін на енергетичні ресурси; індекси росту цін на матеріали. На цьому етапі складно визначити позитивні наслідки від зростання / зниження показників включених в моніторинг, що об'єктивно продиктовано складністю процесів та механізмів формування світової кон’юнктури. Наприклад, позитивно слід сприймати зростання масштабів світової економіки, за яких вітчизняні машинобудівні підприємства отримують ефекти від виходу на міжнародні ринки в результаті загального зростання попиту на товари експортної номенклатури. В той же час, скорочення економіки та, як наслідок, зниження попиту, об’єктивно свідчать про негативні наслідки для ринку. Хоча, в умовах кризових тенденцій споживачі схильні закупляти виробниче устаткування за нижчими цінами, що свідчить на користь додаткових ефектів вітчизняним машинобудівним підприємствам. З причин двоякого трактування, очевидно ефекти від змін показників моніторингу визначаються критеріальними характеристиками для конкретної стратегії. Показовим для загальносвітових тенденцій розвитку галузі є застосовувані технології та ефекти від них. Зокрема на цьому рівні доцільно включити до показників моніторингу: матеріаломісткість виробництва; енергоємність виробництва; продуктивність устаткування; технологічну багатофункціональність; продуктивність; конструкторську інноваційність [3, с. 225-227]. Тобто, на цьому етапі пропонується використати комплекс показників, які зорієнтують підприємство на лідерів ринку, відповідно проблеми включення у загальногалузеву тенденцію розвитку. Як і в попередньому випадку, критеріальну базу доцільно розглянути для кожної конкретної стратегії. Ключові тенденції формування експортних ефектів та ризиків визначаються конвергенцією національної економіки з загальносвітовими тенденціями, де, наприклад, зміна валютних курсів, визначає прибутковість цільових ринків та цінову конкурентоспроможність підприємства. З іншої сторони, за видимою простотою прихована складна система формування макроекономічної стабільності національного ринку. До макроекономічних показників національного ринку нами рекомендується включити: золотовалютні резерви в країни; валовий внутрішній продукт; зовнішньоторговельний обіг; експорт товарів; імпорт товарів; експорт послуг; імпорт послуг; індекси цін; індекс цін виробників промислової продукції; темпи промислового виробництва в країні перебування у %; діючі процентні ставки по кредитах та депозитах в Центральному банку країни (середньозважені в річному обчисленні на кінець періоду); прямі іноземні інвестиції; державний борг. Критеріальною базою позитивної оцінки макроекономічної кон'юнктури виступає стабільність та збалансованість національної економіки, які сприяють експортним операціям та репатріації капіталу. В межах національної економіки формування галузевих тенденцій визначаються бар'єрами входження та виходу з ринку. Серед рекомендованих показників доцільно виділити: монополізацію галузі; ліцензування; національні галузеві стандарти; концентрацію в галузі; диверсифікацію в галузі; національні сировинні ресурси; структуру інвестицій; матеріаломісткість; енергоємність; державне регулювання. Найнижчий рівень – показники функціонування цільових ринків слід виразити таким переліком: ціною; етапом життєвого циклу; рівнем збутових структур; конкуренцією; цільовою аудиторією; потенційними та наявними клієнтами; товарами замінниками; механізмами просування; механізмами розрахунків; цільовими сегментами; обсягом та номенклатурою реалізації; обсягом попиту та ключовими характеристиками товарів потенційного попиту; рекламними бюджетами; кількістю клієнтів; системою допродажного та післяпродажного обслуговування; прибутком на одиницю за групами номенклатури. На відміну від попередніх груп показників, де відстеженні тенденції приймаються до уваги в ході реалізації та формування стратегії. Кон'юнктура цільових ринків виражена маркетинговими показниками виступає прямим аргументом до дії. Зокрема, відхилення від регламентованого показника – сигналом до корегування стратегії або заходів з її реалізації. Поряд з перерахованими показниками машинобудівним підприємствам доцільно проводити також моніторинг стратегічного потенціалу, зокрема за показниками конкурентоспроможності та інноваційного потенціалу підприємства. Згідно з теоретичними положеннями найбільш конкурентоспроможною є продукція тих Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

151

Економічні науки

підприємств, де найкращим чином організована робота всіх підрозділів та служб. На ефективність діяльності кожної служби впливає багато факторів – ресурсів фірми. Оцінка ефективності роботи кожного підрозділу передбачає оцінку ефективності використання цих ресурсів [4, с. 17-19]. В основі методу лежить оцінка чотирьох групових показників або критеріїв конкурентоспроможності. У першу групу об'єднаємо показники, котрі характеризують ефективність управління виробничим процесом: економічність виробничих витрат; раціональність експлуатації основних фондів; досконалість технології виготовлення товару; організація праці на виробництві. У другу групу об'єднаємо показники, що відображають ефективність управління обіговими засобами: незалежність підприємства від зовнішніх джерел фінансування; здатність підприємства погашати борги; можливість сталого розвитку організації в майбутньому. До третьої групи віднесемо показники, котрі дозволяють отримати уявлення про ефективність управління збутом та просуванням товару на ринку за допомогою реклами та стимулювання. До четвертої групи входять показники конкурентоспроможності товару та його ціна. Загалом алгоритм розрахунку коефіцієнта конкурентоспроможності організації передбачає три поступові етапи. Етап 1. Розрахунок одиничних показників конкурентоспроможності організації (табл. 1) та переведення показників 1.1 – 3.4 у відносні величини (бали). Для переведення цих показників у відносні величини здійснюється їх порівняння з базовими показниками. В якості базових показників можуть виступати: середньогалузеві показники; показники будь-якої конкуруючої компанії або підприємства-лідера на ринку; показники підприємства, котре оцінюється за минулі відрізки часу. У цілях переведення показників у відносні величини використовується 15-бальна шкала. При цьому значення "5 балів" надається показнику, який гірший за базовий; "10 балів" – на рівні базового; "15 балів" – значення показника більше за базовий. Етап 2. Розрахунок критеріїв конкурентоспроможності підприємства проводиться за запропонованими формулами (табл. 1). Таблиця 1 Критерії та показники конкурентоспроможності машинобудівного підприємства Критерії та показники конкурентоспроможності

Роль показника в оцінці

Правило розрахунку показника

1. Показник ефективності виробничої діяльності підприємства (ЕП) 1.1. Відносний показник витрат на Відображає ефективність витрат при випуску В = Валові витрати/ Обсяг випуску одиницю продукції (В) продукції продукції Ф = Обсяг випуску продукції / 1.2. Відносний показник фондовіддачі Характеризує ефективність використання основних Середньорічна вартість основних (Ф) виробничих фондів виробничих фондів 1.3. Відносний показник Рт = Прибуток від реалізації 100% / Характеризує ступінь прибутковості товару рентабельності товару (РТ), % Повна собівартість продукції 1.4. Відносний показник ПП = Обсяг випуску продукції / Відображає ступінь організації виробництва та продуктивності праці (ПП), тис. грн. / Середньоспискова чисельність використання робочої сили особу робітників 2. Фінансове положення підприємства (ФП) Характеризує незалежність підприємства від КА = Власні засоби підприємства / 2.1. Коефіцієнт автономії (КА) зовнішніх джерел фінансування Загальна сума джерел фінансування Відображає здатність підприємства виконувати 2.2. Коефіцієнт платоспроможності КП = Власний капітал /Загальні свої фінансові зобов'язання та визначає ймовірність (КП) зобов'язання банкрутства КЛ = Грошові засоби та швидко 2.3. Коефіцієнт абсолютної Показує якісний склад засобів, котрі є джерелами реалізовувані цінні папери / ліквідності (КЛ) покриття поточних зобов'язань Короткострокові зобов'язання Аналізує ефективність використання обігових КО = Виручка від реалізації / 2.4. Коефіцієнт обіговості обігових засобів. Дорівнює часу, протягом якого обігові Середньорічний залишок обігових засобів (КО) засоби проходять всі стадії виробництва та обігу засобів 3. Ефективність організації збуту та просування товару (ЕЗ) Характеризує ступінь прибутковості роботи РП = Прибуток від реалізації 100%/ 3.1. Рентабельність продаж (РП) підприємства на ринку, правильність встановлення Обсяг продаж ціни Відображає ступінь затовареності готовою 3.2. Коефіцієнт затовареності готовою КЗ = Обсяг нереалізованої продукції / продукцією. Зростання показника свідчить про продукцією (КЗ) Обсяг продаж падіння попиту 3.3. Коефіцієнт завантаження Показує ділову активність підприємства, KM = Обсяг випуску продукції / виробничих потужностей (KM) ефективність роботи служби збуту Виробнича потужність КР = Витрати на рекламу та 3.4. Коефіцієнт ефективності реклами Показує економічну ефективність реклами та стимулювання збуту / Приріст прибутку та засобів стимулювання збуту (КР) засобів стимулювання збуту від реалізації 4. Конкурентоспроможність товару (КТ) Характеризує здатність товару задовольняти 4.1. Якість товару Комплексний метод оцінки потребу у відповідності з його призначенням

152

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

Етап 3. Розрахунок коефіцієнта конкурентоспроможності підприємства. Така оцінка конкурентоспроможності охоплює всі найбільш важливі оцінки господарської діяльності підприємства, виключає дублювання окремих показників, дозволяє швидко та ефективно отримати картину стану підприємства на галузевому ринку та ринку окремих товарів. Розглянутий метод має явні переваги. Він є зручним для використання при дослідженні конкурентоспроможності виробничого підприємства, охоплює основні напрями діяльності такої організації. Практична значимість будь-яких методичних розробок полягає в тому, що вони можуть бути широко використані підприємствами в управлінні господарською діяльністю і повинні мати конкретний економічний ефект. Розкрити можливості використання методики застосування нових технологій доцільно на прикладі формування стратегії інноваційного розвитку. Вихідним моментом залучення нових технологій у виробничий оборот є оцінка інноваційної активності підприємства з використанням економічних показників і їхнє порівняння з базовими величинами. Проведення такого аналізу дозволяє оцінити поточний досвід і можливості підприємства в інноваційній сфері і здійснити попередній вибір його подальшого технологічного розвитку. Основну увагу необхідно приділяти оцінці можливостей даного підприємства для освоєння визначених видів нововведень – нових або поліпшуючих. Для цього з даних фінансового обліку і звітності підприємства виділимо і згрупуємо витрати, що направляються підприємством на здійснення інноваційного розвитку виробництва (табл. 2). Для прийняття обґрунтованих управлінських рішень необхідно також здійснити комплексний розрахунок витрат на розробку і реалізацію нових і поліпшуючих технологій з наступним проведенням фінансово-економічного аналізу інноваційного потенціалу підприємства в межах маркетингових стратегій зовнішньоекономічної діяльності. Таблиця 2 Методика аналізу інноваційної активності підприємства Характеристика

Базові величини

1. Коефіцієнт забезпеченості інтелектуальною власністю Визначає наявність у підприємства інтелектуальної власності Кис 0,10. ..0,15 освоєння базисних інновацій, Кис0,10...0,15 освоєння поліпшуючих інновацій 2.Коефіцієнт НДР і ДКР персоналу Характеризує професійно кадровий склад Кнп 0,20...0,25 освоєння базисних інновацій, Кнп0,20...0,25 освоєння поліпшуючих інновацій 3. Коефіцієнт майна НДР і ДКР призначення Показує частку дослідницького і технологічного майна Кни0,25...0,30 освоєння базисних інновацій, Кни 0,25...0,30 освоєння поліпшуючих інновацій 4. Коефіцієнт освоєння нової техніки Оцінює здатність підприємства до освоєння нових виробництв Кот0,35...0,40 освоєння базисних інновацій, Кот0,35...0,40 освоєння поліпшуючих інновацій 5. Коефіцієнт освоєння нової продукції Аналізується здатність підприємства до освоєння нової Коп0,45...0,50 освоєння базисних інновацій, продукції Коп0,45...0,50 освоєння поліпшуючих інновацій 6. Коефіцієнт інноваційного росту Розкриває стійкість інноваційного росту Кир0,55...0,60 освоєння базисних інновацій, Кир 0,55...0,60 освоєння поліпшуючих інновацій

Така послідовність формування інноваційної стратегії дозволяє оцінити можливості підприємства як з реалізації нових або поліпшуючих технологій, так і з фінансово-економічного забезпечення поточної виробничої діяльності, уникаючи при цьому невиправданих витрат і необґрунтованих інвестицій. Визначивши сукупну потребу у стратегічних ресурсах, необхідних для розробки і реалізації нових і поліпшуючих технологій, можна перейти до оцінки інноваційного потенціалу підприємства. Для цього спочатку необхідно оцінити достатність власних оборотних коштів, довгострокових кредитів і короткострокових позик для формування запасів і нормального забезпечення витрат поточної виробничогосподарської діяльності підприємства. Потім на основі отриманих показників варто розрахувати величини, що дають оцінку розміру джерел для покриття виробничих запасів і витрат, з урахуванням можливого надлишку або нестачі власних оборотних коштів, а також залучення довгострокових і короткострокових позикових джерел. При аналізі даних величин до складу витрат варто також включити витрати, пов'язані з реалізацією маркетингових стратегій та інноваційного розвитку. Це дозволить оцінити фінансовоекономічні можливості підприємства з реалізації зовнішньоекономічних стратегій й одночасному забезпеченню поточної виробничо-господарської діяльності (табл. 3). В даний час у теорії і практиці управління маркетинговими стратегіями не робляться розмежування між процесами залучення у виробничий оборот нових і поліпшуючих технологій. Сьогодні в основі інноваційної діяльності підприємств лежить, як правило, однозначна мета пошуку нововведення, що може бути реалізована у формі нового продукту або послуги, що приносять додаткові доходи. Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

153

Економічні науки

Отриманні в ході моніторингу дані виступають елементом функціонування системи автоматизації збору та обробки маркетингової інформації, а остання – складовою системи прийняття стратегічних рішень. Таблиця 3 Аналіз інноваційного потенціалу підприємства (грн) Показник 1 Джерела власних засобів Необоротні активи Власні оборотні кошти Довгострокові кредити і позичкові засоби Наявність власних оборотних коштів і довгострокових позики Короткострокові кредити і позики Загальна величина основних джерел формування запасів і витрат Величина запасів і витрат Надлишок (недолік) власних оборотних коштів для формування виробничих запасів і витрат Надлишок (недолік) власних оборотних коштів і довгострокових позикових джерел для формування виробничих запасів і витрат Надлишок (недолік) загальної величини джерел для формування виробничих запасів і витрат Тривимірний показник типу фінансової стійкості Величина витрат на реалізацію стратегії по освоєнню нових технологій Те ж поліпшуючих технологій Надлишок (недолік) власних оборотних коштів для формування виробничих витрат і освоєння базисних технологій Те ж поліпшуючих технологій Надлишок (недолік) власних оборотних коштів і довгострокових позикових джерел для формування виробничих запасів і витрат і освоєння нових технологій Те ж поліпшуючих технологій Надлишок (недолік) загальної величини джерел для формування виробничих запасів і витрат і освоєння нових технологій Те ж поліпшуючих технологій Тривимірний показник типу інноваційної стійкості

Умовна позначка і розрахункова формула 2 Ис F ЕС= Ис – F Кт Ет=Ес + Кт Кt Ет= Ет + Кt Z ±Ec=Ec-Z ±Eт = Eт-Z ±Еу=Еу – Z S Сб Су ±Ес=Ес- Z -∑ З6 ±Еc = Еc-Z-∑ Cy ±Ет=Ет- Z -∑ З6 ±Ет = Ет-Z-∑ Cy ±Е∑ = Е∑-Z-∑ Cб ±Е∑ = Е∑-Z-∑ Cy S

Висновки і перспективи подальшого дослідження. В практиці роботи машинобудівних підприємств України нагальність проблеми моніторингу продиктована динамічним змінами світової економіки, поглибленням глобалізаційних процесів, гострою конкуренцією на цільових ринках. Розробка системи моніторингу вимагає вироблення критеріїв, якими виступають ключові чинники розвитку цільових ринків та стратегічних зон господарювання. На основі визначених критеріїв розробляється система показників моніторингу, що з огляду на актуальні проблеми сучасного розвитку охоплюють: показники світової економіки, що відповідають глобальному рівню; ключові інноваційні тенденції розвитку галузі, що відповідають передовим техніко-технологічним процесам; макроекономічні показники цільового ринку; галузеві показники національного ринку; маркетингові показники функціонування цільового ринку. Кінцевим результатом моніторингу виступає коефіцієнт конкурентоспроможності підприємства, що розраховується в три етапи: визначення одиничних показників конкурентоспроможності, визначення критеріїв конкурентоспроможності підприємства, розрахунок коефіцієнта конкурентоспроможності підприємств. Перспективи подальших досліджень слід намітити в руслі аналізу конкурентоспроможності та її впливу на стратегію зовнішньоекономічної діяльності машинобудівних підприємств України. Література 1. Алимов О. М. Балансування стратегій в стратегічному наборі підприємства / О. М. Алимов, І. А. Ігнатієва // Актуальні проблеми економіки. – К. – 2005. – № 7. – С. 109–115.

2. Ламбен Ж. Ж. Стратегический маркетинг / Ж. Ж. Ламбен ; [пер. с англ.]. – СПб. : Наука, 1996. – 589 с.

3. Чичун В. Впровадження наукового підходу до процесу реалізації стратегічного рішення / В. Чичун // Наукові записки. – Тернопіль. – 2005. – № 1 (Вип. 14). – С. 223–227.

4. Теслюк Н. Стратегії підприємства по досягненню конкурентних переваг / Н. Теслюк // Економіка. Фінанси. Право. – К. – 2005. – № 11. – С. 17–20. Надійшла 17.08.2011

154

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

УДК 658:004.9 Н. Ю. ЧОРНА, В. М. КОЦЮБА Вінницький фінансово-економічний університет

ІННОВАЦІЙНИЙ ПІДХІД ДО МОДЕЛЮВАННЯ БІЗНЕС-ПРОЦЕСІВ В статті представлено дослідження щодо інноваційного підходу до моделювання бізнес-процесів. Запропоновано систему інтеграції економіко-математичних моделей господарської діяльності підприємства та інформаційних моделей бізнеспроцесів. Представлено досвід використання інформаційної системи Інталєв.

This article contains information about the results of modeling business processes. The author proposes a system integrating economic and mathematical models of the business enterprise and information models. The author describes the experience of using information systems. Ключові слова: бізнес-процес, інновації, моделювання, інформаційні системи моделювання, модель підприємства.

Питання моделювання бізнес-процесів пов’язують, як правило з впровадженням системи якості на підприємстві, реінжинірингом, формалізацією господарчої діяльності. Серед науковців, праці яких були вивчені в ході досліджень можна виділити М. Хаммера, Д. Чампі, С. Гуха, М. Робсона, Д. Харінгтона, Д. Шорта, В., Бабушкіна, А. Боцулу, С. Бєлова, В. Гончарука, С. Колеснікова, Ю. Огурцова, Е. Попова, Е. Уткіна, О. Черемних, О. Віноградову та інших. Але питання синергетичного поєднання різних видів моделювання та процесного підходу до аналізу діяльності підприємства залишаються відкритими. Мета статті формування інноваційного підходу до моделювання бізнес-процесів шляхом інтеграції економіко-математичних моделей господарської діяльності підприємства та інформаційних моделей бізнеспроцесів. В економічній науці немає поки що достатньо чіткого визначення бізнес-процесів, що призводить до некоректного використання даного поняття при невідповідних економічних ситуаціях. Структура організації звичайно являє собою зріз розподілу відповідальності та взаємовідносин за звітністю. Структура її бізнес-процесів відображає динамічний погляд на те, як ця організація виробляє продукцію, надає послуги, здійснює управлінські функції. Але при такому підході, економіко-математичні моделі управління запасами, витратами, оптимального планування можна віднести до моделей бізнес-процесів. І це є цілком логічним, але важко поєднується з інформаційними описами бізнес-процесів в спеціальних програмних середовищах. На нашу думку, інтеграція економіко-математичних моделей та інформаційних моделей бізнеспроцесів потрібна в першу чергу для більш чіткої формалізації діяльності підприємства, а також для подальшого планування та прогнозування діяльності підприємства в цілому і кожного окремого бізнеспроцесу. Бізнес-процес – це специфічно упорядкована сукупність дій, завдань у час та просторі, з точним визначенням початку і кінця, входів і виходів. Серед моделей, що застосовуються для структуризації бізнес-процесів можна виділити наступні: дерево цілей бізнес-процесів, алгоритмізація бізнес-процесів. Серед економіко-математичних моделей, що можуть бути інтегровані з інформаційними моделями бізнес процесів можна відокремити: моделі оптимізації виробничої програми, моделі управління запасами, моделі управління витратами, моделі фінансової діяльності підприємства. На жаль, напрямки моделювання бізнес-процесів та економіко-математичне моделювання існують паралельно. Якщо говорити про практичне використання, то інформаційне моделювання бізнес-процесів знайшло своє відображення при впровадженні системи якості, особливо, якщо така система базується на пакетах сучасних інформаційних систем. Моделювання бізнес-процесів дозволяє проаналізувати не тільки, як працює підприємство в цілому, як воно взаємодіє із зовнішніми організаціями, замовниками і постачальниками, але і як організована діяльність на кожному окремо взятому робочому місці. Моделювання бізнес-процесів – це ефективний засіб пошуку можливостей поліпшення діяльності підприємства. Моделювання бізнес-процесів – це метод, що дозволяє дати оцінку поточної діяльності підприємства по відношенню до вимог, що пред'являються до його функціонування, управління, ефективності, кінцевих результатів діяльності і ступеня задоволеності клієнта. Моделювання бізнес-процесів – це завжди вірний спосіб виявлення поточних проблем на підприємстві і передбачення майбутніх. Сучасні підприємства вимушені постійно займатися поліпшенням своєї діяльності. Це вимагає розробки нових технологій і прийомів ведення бізнесу, підвищення якості кінцевих результатів діяльності і, звичайно, впровадження нових, більш ефективних методів управління і організації діяльності підприємств [1]. Які шляхи поліпшення діяльності підприємства вибирає сучасний керівник? Перш за все, необхідно зрозуміти, що жоден керівник, не хоче втратити самостійність в здатності знаходити і ухвалювати рішення в Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

155

Економічні науки

питаннях поліпшення діяльності підприємства. Втратити самостійність в питаннях управління підприємством значить втратити компетентність. Тому для сучасного керівництва важливіше і природніше не мати геніїв серед своїх співробітників і не купувати передові і зарекомендовані технології і прийоми поліпшення бізнес-процесів, а володіти необхідною і достатньою інформацією про роботу свого підприємства і про переваги клієнтів. Необхідною і достатньою є інформація, що дозволяє знати не тільки, як працює підприємство в цілому, як воно взаємодіє із зовнішніми постачальниками і замовниками, але і як організована діяльність на кожному окремо взятому робочому місці. Сучасне підприємство – це, так би мовити, корабель, який може плисти, тільки якщо всі його частини будуть з'єднані в певному порядку і кожна частина виконує тільки ту функцію, яка має значення для решти частин і всього корабля в цілому. Тільки при такій умові корабель зможе триматися на плаву, і ним можна буде керувати. Саме тому, що існує необхідність мати такого роду інформацію, створюється модель. Маючи модель підприємства, всіх його бізнес-процесів, ми відкриваємо можливість його вдосконалення. Аналіз підприємства як моделі – це зручний спосіб відповіді на питання, що необхідно і достатньо для досягнення конкретної поставленої мети. Експериментувати з підприємством недозволенно, якщо його ресурси обмежені, чого не скажеш про модель. В цьому відношенні представляється можливість уникнути зайвих ризиків. Моделювання бізнес-процесів з максимальною наближеністю до дійсності, дозволяє вибрати і перевірити шляхи поліпшення, без необхідності проведення реальних експериментів з підприємством. Відомо багато прикладів, коли, проекти по впровадженню готових або розроблених під замовлення інформаційних систем, направлених на оптимізацію діяльності підприємства, закінчувалися невдачею. Навіщо ризикувати, якщо можна багато проектів перевірити наперед (на моделі)? Розглянемо приклад моделювання бізнес-процесів для ВАТ «Торгтехніка». Як відомо всі бізнес процеси класично поділяються на виробничі і управлінські, наша організація не виключення. Оскільки ВАТ «Торгтехніка» займається діяльністю в декількох напрямках (виробництво металоконструкцій, броньованих дверей, виготовленням гофрокартону і гофротари) ми спробуємо проаналізувати один вид діяльності, а саме виробництво металоконструкцій. До виробничих бізнес процесів відносяться процеси з виготовлення готової продукції і відвантаження її замовнику або передача її на склад, на складування. Хотілося б відмітити що розмір складського приміщення не безмежний і тому постійно потрібно слідкувати за кількістю готової продукції на складі. На вході в виробничий процес ми маємо сировину яка проходячи через підпроцеси (розкрій сировини, різка, зварювання, фарбування деталей, збір готових деталей, пакування і підготовки до транспортування після чого передача на склад) поступово перетворюється на готову продукцію. Тепер спробуємо графічно зобразити вище сказане (рис. 1). Процес виробництва

Сировина

Відвантаження замовнику

Розкрій сировини

Готова продукція

Різка

Зварюва ння

Фарбування деталей

Підготовка до транспортування

Збір деталей

Пакування

Передача на склад

Рис. 1. Виробничий бізнес процес виготовлення металоконструкцій на ВАТ Ремонтно монтажний комбінаткомбінат «Торгтехніка» Рис. 1. Виробничий бізнес процес виготовлення металоконструкцій на ВАТ Ремонтно монтажний «Торгтехніка»

Ідея моделювання бізнес-процесів це вже сигнал до того, що для сучасного керівника і всіх працівників підприємства необхідне чітке бачення всієї діяльності і, головне, її кінцевого результату. До управлінських процесів відноситься: пошук замовника, оформлення замовлення, укладення договорів з постачальниками сировини, оформлення всіх паперів пов’язаних з замовленням (вибір кольору, вибір пакування). Якщо розглянути (рис. 2. Поєднання управлінських і виробничих процесів виготовлення металоконструкцій) видно, що управлінські процеси впливають на виробничі (пунктирні стрілки), а отже і затрудняють роботу, що призводить до збільшення терміну виробництво.

156

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

Досвід впровадження моделювання на українських підприємствах дає дуже продуктивні результати: відпадає проблема координації дій на нижчому і середньому рівнях, багаторазово підвищується контроль, збільшується швидкість реакції на зміни в зовнішнім середовищі, підготовляється ґрунт для впровадження новітнього програмного забезпечення, а головне – підприємство одержує динамічну систему управління бізнесом, де можлива реалізація будь-яких тактичних задач без додаткових витрат на планування. Договір з постачальником Сировина

Розкрій

Різка

Договір замовлення

Зварювання Фарбування деталей

Збір готових деталей

Пошук замовника

Пакування

Замовник

Підготовка до транспортування Склад Рис. 2. Поєднання управлінських і виробничих процесів виготовлення металоконструкцій на ВАТ «Торгтехніка»

Промоделювати організаційну структуру можна безліччю сучасних інформаційних програм, ми розглянемо досвід використанні: «Инталев: навигатор» [3] . Програмний продукт "ИНТАЛЕВ: Навигатор" призначений для проектування і автоматизації процесів управління в різних організаціях. "ИНТАЛЕВ: Навигатор" розроблений для топ-менеджерів і управляючих власників, керівників окремих функціональних напрямів і консультантів з управління. Програма "ИНТАЛЕВ: Навигатор" дозволяє: Спроектувати систему управління, фінансову і організаційну структуру компанії, позначити найважливішу мету і показники, виробити стратегію організації. Спланувати цільові (ключові) показники (KPI), карту системи збалансованих показників. Завантажити інформацію з різних систем в єдиний "пульт управління" і контролювати фактичні значення ключових показників. Провести аналіз відхилень і виявити проблемні ділянки в системі управління. "ИНТАЛЕВ: Навигатор" відноситься до класу програм по управлінню ефективністю бізнесу. Продукти цього класу призначені для постійного пошуку і формалізації чинників, що впливають на ефективність діяльності. Продукт дозволяє здійснювати: 1) реструктуризацію системи управління; 2) проектування карти системи збалансованих показників ССП, показників KPI; 3) розробку системи бюджетування і повний цикл бюджетного управління; 4) проектування і оптимізацію бізнес-процесів. Програмний продукт має широкі функціональні можливості. "ИНТАЛЕВ" володіє всією необхідною функціональністю для комплексного проектування і автоматизації циклу управління підприємством: “Постановка мети – Планування – Виконання – Контроль–аналіз”. За допомогою "ИНТАЛЕВ: Навигатор" стає можливим: 1. Формалізація результатів обстеження поточного стану системи управління організацією (Стадії управлінського циклу: Діагностика і аналіз) 2. Проектування системи реалізації стратегії (карта Збалансованої Системи Показників, ССП) (Стадії: Постановка мети, Планування, Виконання).

3. Проектування розподілу і виконання функцій (оргструктура) (Стадії: Планування, Виконання). Таким чином, здійснені дослідження дозволяють сформувати такі висновки: 1. Моделювання бізнес-процесів підприємства повинно здійснюватись на основі організаційної структури.

2. Для виробничої програми, логістичних операцій доцільно використовувати економікоматематичні моделі. Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

157

Економічні науки

3. Побудова інтеграційної системи моделювання бізнес-процесів може бути здійснена за таким алгоритмом: Побудова дерева цілей діяльності підприємства Визначення основних проекцій діяльності та відповідних стратегічних цілей Аналіз визначеної проекції та формування економіко-математичних моделей цієї проекції. Формування бібліотеки числових моделей та їх варіативне розв’язання. Формування моделей бізнес-процесів на основі результатів економіко-математичного моделювання та цілей підприємства за визначеними проекціями. Формування рекомендацій щодо змін в організаційній структурі за результатами моделювання.

4. Запропонована система дозволить поєднати результати досліджень та сформувати науково обґрунтовану та візуально реалізовану систему прогнозування діяльності підприємства та реалізації необхідних змін. Література 1. Ильин В. В. Моделирование бизнес-процессов : практический опыт разработчика / Ильин В. В. – М., СПб., К : Вильямс, 2006. – 176 с.

2. Шеер А. Моделирование бизнес-процессов / Шеер А. – М. : Весть-МетаТехнология, 2000. – 250 с.

3. www.intalev.com.ua Надійшла 11.08.2011

УДК 334.432:631.16 В. В. СОКОЛОВСЬКА, І. О. РОЗУМОВИЧ Вінницький торговельно-економічний інститут КНТУ

МОДЕЛІ ІНВЕСТИЦІЙНИХ ПРОЕКТІВ ДЛЯ ЗМЕНШЕННЯ РИЗИКІВ У ДОГОВІРНИХ ВІДНОСИНАХ Фінансування інвестиційних проектів найчастіше відбувається за рахунок власних коштів корпоративного підприємства, вітчизняних та іноземних інвесторів, а також кредитів банків. У даний час більшість підприємств не має власних джерел фінансування капітальних вкладень. За таких умов дедалі більшого значення набувають науково обґрунтовані методи розрахунку економічної ефективності інвестиційних проектів та їх відбору з низки попередньо опрацьованих альтернативних варіантів для фінансування та реалізації.

Financing of investment projects more frequent all takes place due to own money of corporate enterprise, domestic and foreign investors, and also credits of banks. In this time most enterprises do not have own sourcing of capital investments. At such terms an all greater value the scientifically grounded methods of calculation of economic efficiency of investment projects and their selection acquire from the row of the preliminary worked out alternative variants for financing and realization. Ключові слова: інвестиція, капітал, модель, рентабельність, дохід.

Інвестиційна діяльність є одним з найбільш важливих аспектів функціонування будь-якої комерційної організації. Інвестиції у значній мірі визначають економічне зростання підприємства, його конкурентоспроможність та розвиток. До причин, що обумовлюють необхідність інвестування належать: оновлення наявної матеріально-технічної бази, нарощування обсягів виробництва, освоєння нового виду діяльності тощо. Практичне здійснення інвестицій на підприємстві забезпечується інвестиційним процесом. Інвестиційний процес підприємства – це цілеспрямовано здійснюваний процес залучення необхідних інвестиційних ресурсів, вибору ефективних об’єктів інвестування, формування збалансованої за обраними параметрами інвестиційної програми та забезпечення її реалізації. Інвестиційний процес підпорядкований певній інвестиційній політиці, розробленій підприємством у складі його фінансової стратегії [2, с. 35]. Фінансування інвестиційних проектів найчастіше відбувається за рахунок власних коштів корпоративного підприємства, вітчизняних та іноземних інвесторів, а також кредитів банків. У даний час більшість підприємств не має власних джерел фінансування капітальних вкладень. За таких умов дедалі більшого значення набувають науково обґрунтовані методи розрахунку економічної ефективності інвестиційних проектів та їх відбору з низки попередньо опрацьованих альтернативних варіантів для фінансування та реалізації [3, с. 158]. Метою статті є представлення досліджень інвестиційного процесу та розробки науково обґрунтованих практичних рекомендацій щодо організації інвестиційного процесу корпоративного підприємства ВАТ “Ладижинський завод ЗБК”. Завданням досягнення мети є створення динамічної математичної моделі прогнозування економічної динаміки інвестиційного процесу ВАТ “Ладижинський завод ЗБК”, із подальшою її реалізацією та обґрунтування управлінського рішення, яке забезпечить підприємству отримання максимального прибутку.

158

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

Необхідність здійснення прогнозування економічної динаміки інвестиційного процесу підприємства пояснюється тим, що такий прогноз займає центральне місце при обґрунтуванні та виборі можливих варіантів інвестування, виступає основою для прийняття управлінського рішення. Найчастіше дана задача зводиться до розрахунку прогнозної стратегії інвестування, яка буде мінімізувати необхідну початкову суму капіталовкладень. Інвестування (інвестиційний процес) являє собою процес простого або розширеного відтворення засобів виробництва. Це пов’язано з тим, що основні фонди підприємства схильні до зносу, машини і устаткування [1, с. 355]. Важливо зазначити, що промислове підприємство виробляє інвестиції з метою збереження або збільшення свого прибутку. При інвестуванні підприємство повинне вирішити, чи буде за певний час маса прибутку, що приносять інвестиції, більше вартості відповідних витрат. Альтернативною вартістю інвестування буде ринковий відсоток з капіталу, узятий по сумі коштів, необхідних для придбання нового капіталу [4, с. 128]. Інвестиції, в першу чергу реальні інвестиції, відіграють виключно важливу роль в економіці окремо взятого підприємства та країни загалом оскільки вони виступають основою для: – систематичного оновлення основних виробничих фондів підприємства і здійснення політики розширеного відтворення; – прискорення НТП та поліпшення якості продукції; – структурної перебудови суспільного виробництва і збалансованого розвитку всіх галузей народного господарства; – створення необхідної сировинної бази промисловості; – пом’якшення або вирішення проблеми безробіття, тощо. У ході інвестиційних процесів на підприємстві часто виникають ситуації, коли один і той же інвестиційний проект має декілька значень одного і того ж оціночного показника (наприклад, внутрішньої норми прибутку, чистої теперішньої вартості, тощо), причому значення ці можуть відрізнятися у декілька разів. При цьому гостро постає проблема вибору між так званими взаємовиключними інвестиціями. Зокрема це інвестиції, які забезпечують альтернативні способи досягнення одного і того ж кінцевого результату, або використання якого-небудь обмеженого ресурсу, але лише не грошових коштів [2, с. 159]. В умовах інфляції, коли банківський відсоток за кредит дуже високий, інвестиції для підприємства будуть вигідні лише в тому випадку, якщо очікувана норма прибутку буде вища за цей банківський відсоток. Але такі проекти знайти дуже важко. Таким чином, висока інфляція є найістотнішою перешкодою для пожвавлення інвестиційної діяльності [1, с. 135]. Ефективність використання моделі прогнозування економічної динаміки інвестиційного процесу підприємства покажемо на прикладі ВАТ “Ладижинський завод ЗБК”. Шість проектів беруть участь у конкурсі за отримання інвестиційних фондів компанії. Нам відома ефективність кожного інвестиційного проекту на одну гривню вкладених коштів у динаміці (табл. 1). Від’ємні величини означають здійснення вкладень грошових коштів у відповідні проекти та періоди, а додатні – схему їх повернення. Сума вкладень у проект “ТехПРО” не повинна перевищувати 30 тис. грн, а у проект “ЄвроДім” – не менше 10 тис. грн. Уся наявна сума фінансових ресурсів повинна бути використаною у 2010 році, тобто вкладена у відповідні проекти та надана під можливий кредит. Кошти, отримані у результаті інвестиційної діяльності, можна реінвестувати у відповідності до існуючої схеми (табл. 1).

Рік 2011 2012 2013 2014 2015

Таблиця 1 Ефективність інвестиційних проектів на одну гривню вкладених коштів у динаміці Ефективність інвестиційних проектів на 1 грн. вкладених коштів “ТехноБУД” “ТехПРО” “Буддеталь” “Майстер” “ІнвестБУД” “ЄвроДім” -1,0 -1,0 0 0 0 0 0,4 0,9 0 -1,0 0 0 0 1,0 -1,0 0,2 -1,0 0 1,1 0 0 0,9 0,8 -1,0 0 0 1,7 0,4 0,6 1,2

Виходячи з вище перерахованих залежностей та обраних факторів математична модель прогнозування економічної динаміки інвестиційного процесу підприємства набуде вигляду: Знайти такі обсяги вкладень у інвестиційні проекти та короткострокові кредити, що забезпечить отримання максимально можливої величини прибутку: n

Z

q  x ti

i 1

i i



100  Pt 1  yt 1  max, t  T , i  M  , 100

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

(1)

159

Економічні науки

за умови виконання таких обмежень: за граничним обсягом вкладень у відповідні проекти:

ti  xti  ti , i  I , t  1, T  1 ;

(2)

уся наявна сума фінансових ресурсів повинна бути використаною у першому періоді, тобто вкладена у відповідні проекти та надана під можливий кредит: n

d i 1

ti

 xti  yt  Q, t  1 ;

(3)

балансові умови руху в наступних періодах: n



qti  xi i 

i 1

100  Pt 1  yt 1  100

n

d

ti

 xti  yt , t  2, T  1, i  M  ;

(4)

i 1

по невід’ємності змінних:

xti  0, yt  0, t  1, T , i  1, n

(5)

В моделі прийняті наступні позначення: Множинні величини: i ( i  1, n ) – множинна величина, що характеризує індекс інвестиційного проекту; t (t діяльності;

 1, T ) – множинна величина, що характеризує індекс планового періоду інвестиційної





M  ( M   t  1, T  1;  t ) – множина періодів, в яких були здійснені вкладення в і-й інвестиційний проект, а повернення коштів відбувається в періоді t. Векторні величини: qti – вектор ефективності і-го інвестиційного проекту на одиницю вкладень коштів для періоду t

q *ti , якщо від і - го проекту надходять кошти розміром q *ti у періоді t, qti   0, якщо якщо від і - го проекту відсутнє надходженн я коштів у періоді t d ti – вектор, що відображає вкладення коштів у і-й інвестиційний проект у періоді t;

1, якщо в і - тий проект здійснено вкладення у періоді t, d ti   0, якщо в і - тий проект вкладення відсутні у періоді t Відомі величини: Q – обсяг власних коштів, що підприємство має можливість виділити для участі у інвестиційному процесі; yt – обсяг коштів, виділених на надання короткострокових кредитів у період t;  ti – верхня межа можливих обсягів вкладень в і-й інвестиційний проект у періоді t;

 ti

– нижня межа можливих обсягів вкладень в і-й інвестиційний проект у періоді t;

Pt-1 – відсоток, що нараховується на суму виділених короткотермінових кредитів у періоді t-1; Невідомі величини: Z – кінцева сума прибутку, що отримає підприємство від участі у інвестиційному процесі; xti – обсяг грошових коштів, які виділяються для і-го інвестиційного проекту в періоді t; x i i – обсяг грошових коштів, які надходять від і-го інвестиційного проекту, вкладення у який були здійснені у періоді

160

і . Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

Критерієм оптимальності моделі є максимум прибутку, що отримає підприємство від участі у інвестиційному процесі. Елементи вхідної інформації моделі відображені у табл. 2. Виходячи із наведених вище умов числову модель задачі можна записати наступним чином: Z = 1,7х33 + 0,4х24 + 0,6х35 +1,2х46 +1,2у4 ―›max х12 ≤ 30 х46 ≥ 10 х11 + х12 +у1 = 200 0,4х11 + 0,9х12 + 1,2у1 – х24 – у2 = 0 х12 + 0,2х24 + 1,2у2 – х33 – х35 – у3 = 0 1,1х11 + 0,9 х24 + 0,8х35 + 1,2у3 – х46 – у4 = 0 х11 ≥ 0, х12 ≥ 0, х24 ≥ 0, х33 ≥ 0, х35 ≥ 0 y1 ≥ 0, y2 ≥ 0, y3 ≥ 0, y4 ≥ 0

(6)

Зокрема матеріали бізнес-планів інвестиційних проектів є джерелом інформації про ефективність інвестиційних проектів на 1 грн вкладених коштів, верхню та нижню межу можливих обсягів вкладень у інвестиційний проект по періодам вкладення інвестицій та отримання доходів від них. Звітні форми підприємства (Форма 1, 2) виступають джерелом для отримання інформації про обсяг власних коштів, що підприємство має можливість виділити для участі у інвестиційному процесі та наданні короткострокових кредитів. Дані про відсоток, що нараховується на суму виділених короткотермінових кредитів визначаються поточною ситуацією на ринку кредитування та рівнем прибутку, що правління підприємства планує отримати від них і затверджуються відповідним розпорядженням. Таблиця 2 Структура вхідної інформації за її елементами Елемент вхідної інформації обсяг власних коштів, що підприємство має можливість виділити для участі у інвестиційному процес ефективність і-го інвестиційного проекту на 1 грн вкладених коштів у періоді t верхня межа можливих обсягів вкладень в і-й інвестиційний проект у періоді t нижня межа можливих обсягів вкладень в і-й інвестиційний проект у періоді t відсоток, що нараховується на суму виділених короткотермінових кредитів у періоді t-1

Одиниця виміру

Позначення у моделі

тис. грн.

Q

–

qti

тис. грн.

 ti

тис. грн.

ti

%

Pt-1

Проаналізувавши результати моделювання можна зробити такі висновки: Оптимальний сценарій організації інвестиційного процесу корпоративного підприємства ВАТ “Ладижинський завод ЗБК” включає в себе такі операції протягом чотирьох років: 2011 рік: вкладення 30 тис. грн. у проект “ТехПРО” та надання 170 тис. грн під короткострокові кредити; 2012 рік: надання 231 тис. грн під короткострокові кредити; 2013 рік: вкладення 294,7 тис. грн у проект “Буддеталь” та 12,5 тис. грн у проект “ІнвестБУД”; 2014 рік: вкладення 10 тис. грн у проект “ЄвроДім”. Даний сценарій організації інвестиційного процесу забезпечить корпоративному підприємству ВАТ “Ладижинський завод ЗБК” в кінцевому періоді максимальний прибуток розміром 520,5 тис. грн. Розрахована динамічна схема фінансових потоків вказує на високу ефективність інвестиційного процесу, приріст якого складає Проведемо розрахунки моделі прогнозування економічної динаміки інвестиційного процесу ВАТ “Ладижинський завод ЗБК”. Даний приріст можна отримати за рахунок власних коштів, виділених кредитів у 2012–2013 рр. та реінвестування прибутку у відповідні проекти (“Буддеталь”, “ІнвестБУД” та “ЄвроДім”). Інвестиційна діяльність підприємства – це цілеспрямовано здійснюваний процес залучення необхідних інвестиційних ресурсів, вибору ефективних об’єктів інвестування, формування збалансованої за обраними параметрами інвестиційної програми та забезпечення її реалізації. Фінансово-економічна оцінка інвестиційних проектів займає центральне місце в процесі обґрунтування та вибору можливих варіантів інвестування. Модель прогнозування економічної динаміки інвестиційного процесу корпоративного підприємства Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

161

Економічні науки

(1) може застосовуватися при формуванні прогнозної стратегії управління інвестиційним процесом, прийняття ефективного управлінського рішення з урахуванням поточного стану підприємства. По результатам розв’язання моделі (6) правлінню ВАТ “Ладижинський завод ЗБК” рекомендується дотримуватися розробленого оптимального сценарію організації інвестиційного процесу та використання одержаних даних при формуванні договорів. Це забезпечить отримання в кінцевому періоді максимального прибутку розміром 520,5 тис. грн. Література 1. Савицкая В. Г. Экономический анализ : [учебник] / Савицкая В. Г. – М. : Новое знание, 2005. – 651 с.

2. Липсиц И. В., Коссов В. В. Экономический анализ реальних инвестиций : [учебник] / И. В. Липсиц, В. В. Коссов. – М. : Экономистъ, 2004. – 347 с.

3. Глазунов В. Н. Финансовый анализ и оценка риска реальных инвестиций / Глазунов В. Н. – М. : Финстатинформ, 2007.– 259 с.

4. Зимин И. А. Реальные инвестиции : [уч. пособие]. – М. : Ассоциация авторов и издателей “ТАНДЕМ”, 2009. – 304 с. Надійшла 11.08.2011

162

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

ОРГАНІЗАЦІЯ ЕКСПОРТНО-ІМПОРТНИХ ОПЕРАЦІЙ ТА УПРАВЛІННЯ РИЗИКАМИ В ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ

УДК.330.131.7:658 О. В. ТЕСАК Національний університет «Львівська політехніка»

АНАЛІЗ ЕФЕКТИВНОСТІ УПРАВЛІННЯ РИЗИКАМИ ВЗАЄМОВІДНОСИН ПРОМИСЛОВОГО ПІДПРИЄМСТВА ІЗ СУБ’ЄКТАМИ ВНУТРІШНЬОГО ТА ЗОВНІШНЬОГО СЕРЕДОВИЩА В статті удосконалено методичні положення з аналізу ефективності управління ризиками взаємовідносин промислового підприємства з суб’єктами його внутрішнього та зовнішнього середовища, визначено показники для оцінювання ефективності управління ризиками цих взаємовідносин.

In the article the methodical going is improved near the analysis of efficiency of management the risks of mutual relations of industrial enterprise with the subjects of him internal and external environment indexes are certain for the evaluation of efficiency of management the risks of these mutual relations. Ключові слова: управління ризиками, промислове підприємство, ефективність управління, суб’єкти внутрішнього та зовнішнього середовища.

Вступ. Якість управління ризиками взаємовідносин промислового підприємства з суб’єктами зовнішнього та внутрішнього середовища, неможливо оцінити без аналізу його ефективності. На сьогодні більшість науковців зосередила свою увагу на визначенні рівня ризику, і залишила поза ретельною увагою показники оцінювання ефективності самого процесу управління ризиками, що не дає змогу проаналізувати результативність та адекватність реальності ризик-менеджменту на підприємстві. Мета дослідження. Метою дослідження є вдосконалення методичних положень з аналізу ефективності управління ризиками взаємовідносин промислового підприємства з суб’єктами його внутрішнього та зовнішнього середовища. Аналіз останніх публікацій. Дослідженням питань пов’язаних із аналізом ефективності управління економічними ризиками займались такі науковці, як Н. А. Брегін [1], В.В. Вітлінський, Г.І. Великоіваненко [2], А.Г. Загородній, Л.М. Пилипенко [4], Н.Ю. Подольчак [7], І.А. Маркіна [5], О.В. Мороз [6] тощо. Зокрема, для вирішення вищезазначеного питання А.Г. Загородній, Л.М. Пилипенко [4] пропонують застосовувати показники ефективності діяльності служби управління ризиками, обґрунтовуючи методику їх розрахунку. І.А. Маркіна [5] зосередила свою увагу на дослідженні видів ефективності управління та теоретичних аспектах її визначення. В.Г. Герасимчук та О.В. Школьна зазначають, що в процесі визначення ефективності методів управління економічними ризиками, зокрема, необхідно зіставляти ймовірність та наслідки ризикових подій з витратами на заходи щодо зниження рівня цих ризиків [3]. Постановка завдань. Завданнями статті є обґрунтування етапів аналізу ефективності управління ризиками взаємовідносин промислового підприємства з суб’єктами його внутрішнього та зовнішнього середовища, обґрунтування показників для оцінювання ефективності управління ризиками цих взаємовідносин. Результати. Аналіз ефективності управління ризиками взаємовідносин промислового підприємства із суб’єктами його зовнішнього та внутрішнього середовища пропонуємо здійснювати за етапами наведеними на рисунку 1. Починаючи аналіз ефективності управління ризиками взаємовідносин промислового підприємства, необхідно, насамперед, розробити (адаптувати) методику її аналізу, встановити перелік показників, за якими буде оцінюватись ефективність управління ризиками і нормативні значення за кожним показником. Потім потрібно визначити фактичні значення за кожним показником ефективності управління та її загальний рівень. Якщо він низький, то здійснюють аналіз причин і наслідків неефективного управління ризиками взаємовідносин, а також дослідження результативності корегуючих (додаткових) заходів з підвищення ефективності управління. Якщо її рівень за рахунок корегуючих заходів не підвищився, то інформується вищий управлінський персонал про недоліки в управлінні ризиками взаємовідносин промислового підприємства. В процесі оцінювання ефективності управління ризиками взаємовідносин формується (доповнюється) база даних ефективних управлінських рішень щодо цих ризиків. Ефективність управління ризиками взаємовідносин доцільно аналізувати як в розрізі окремих суб’єктів ( j ), так і груп ( i ) суб’єктів взаємовідносин, за такими показниками: I. Рівень економічної вигідності здійснення витрат на управління ризиками:

E1ij 

Gdrij , Curij

(1)

де Gdrij – величина економічних втрат (збитків), яких вдалось уникнути внаслідок здійснення заходів з Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

163

Економічні науки

управління ризиками взаємовідносин промислового підприємства з конкретною групою суб’єктів, в частині, що не перевищує витрати на здійснення цих заходів, грн.; Curij – загальна сума витрат на здійснення заходів з управління ризиками взаємовідносин промислового підприємства з конкретною групою суб’єктів, грн. Розроблення (адаптація) методики аналізу ефективності управління ризиками взаємовідносин промислового підприємства з суб’єктами внутрішнього та зовнішнього середовища, встановлення показників за якими буде оцінюватись ефективність та нормативних значень за кожним з них Визначення фактичних значень за кожним показником ефективності управління та загального рівня ефективності Рівень ефективності управління ризиками високий ( EMR ij >5) Так

Ні

Аналіз причин і наслідків неефективного управління ризиками взаємовідносин, а також визначення результативності корегуючих (додаткових) заходів з підвищення рівня ефективності управління

Формування (доповнення) бази даних ефективних управлінських рішень щодо ризиків взаємовідносин промислового підприємства з суб’єктами внутрішнього та зовнішнього середовища

Рівень ефективності управління ризиками підвищено за рахунок корегуючих заходів Ні Так

Інформування вищого управлінського персоналу про недоліки в управлінні ризиками взаємовідносин промислового підприємства Рис. 1. Етапи аналізу ефективності управління ризиками взаємовідносин промислового підприємства із суб’єктами його зовнішнього та внутрішнього середовища

Показник E1ij характеризує, чи покриває величина економічних збитків (втрат), яких вдалось уникнути внаслідок здійснення заходів з управління ризиками взаємовідносин промислового підприємства з конкретною групою суб’єктів, витрати на здійснення цих заходів.

IІ. Рівень досягнення планових позитивних результатів від заходів з управління ризиками взаємовідносин:

E2ij 

ij Gdp

G ijpl

,

(2)

ij де Gdp – величина планових економічних втрат (збитків), яких фактично вдалось уникнути внаслідок

здійснення заходів з управління ризиками взаємовідносин промислового підприємства з конкретною групою суб’єктів, грн.; G ijpl – загальна величина економічних втрат, яким планувалось запобігти внаслідок здійснення заходів з управління ризиками взаємовідносин промислового підприємства з конкретною групою суб’єктів, грн. Показник E2ij дає можливість відслідковувати наскільки відповідають фактичні результати управління ризиками тим, які очікувались перед реалізацією відповідних управлінських рішень. Однак, потрібно не забувати при цьому, що на цей показник суттєво можуть вплинути неправильно визначенні планові значення (як заниженні, так і завищенні).

IIІ. Рівень утримування ризиків взаємовідносин у межах низького рівня (або не перевищення допустимого значення, яке залежить від схильності керівництва до ризику):

E3ij 

Odlij , Ogij

(3)

де Odlij – величина обороту за господарськими операціями, які були здійсненні з суб’єктами конкретної групи, коли ризики взаємовідносин з ними знаходився у межах низького рівня (або не перевищував 164

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

допустимого значення) завдяки управлінню цими ризиками, грн.; Ogij – величина загального обороту за господарськими операціями з суб’єктами конкретної групи, грн. Показник E3ij характеризує успішність утримування ризиків взаємовідносин з суб’єктами конкретної групи в межах низького (або допустимого рівня) завдяки управлінню цими ризиками.

IV. Рівень позитивності тенденцій зміни рівня ризиків внаслідок управлінських дій зі сторони підприємства:

E4ij 

Odij , Ogij

(4)

де Odij – величина обороту за господарськими операціями із суб’єктами конкретної групи з якими протягом тривалого періоду зменшується (а також не збільшується, будучи мінімальним) рівень ризиків взаємовідносин завдяки управлінню ними, грн. Показник E4ij характеризує стійкість тенденції до зниження (або не перевищення мінімального рівня) ризиків взаємовідносин з суб’єктами конкретної групи завдяки управлінню цими ризиками.

V. Рівень вчасності заходів з управління ризиками:

E5ij 

ij H du , H gij

(5)

ij де H du – кількість вчасно здійснених заходів, які запобігли матеріалізації ризиків (настанню втрат тощо)

взаємовідносин промислового підприємства з конкретною групою суб’єктів, од.; H gij – загальна кількість здійснених заходів з управління ризиками взаємовідносин промислового підприємства з конкретною групою суб’єктів, од. Показник E5ij характеризує питому вагу вчасно здійснених заходів, що дали можливість запобігти виникненню економічних втрат, у загальній кількості заходів з управління ризиками.

VI. Рівень позитивної результативності заходів з управління ризиками:

E6ij 

H ijpg H gij

,

(6)

де H ijpg – кількість здійснених заходів з управління ризиками взаємовідносин промислового підприємства, які призвели до позитивного результату, од. Показник E6ij характеризує питому вагу здійснених заходів, які призвели до позитивного результату, у загальній кількості заходів з управління ризиками. Значення показників E1ij - E6ij коливаються від 0 до 1, і чим ближче до 1 тим вища ефективність управління. Для кожної з груп суб’єктів взаємовідносин необхідно адаптовувати показники ефективності (1−6), враховуючи специфіку взаємовідносин. Загальний рівень ефективності управління ризиками взаємовідносин можна визначити за такою формулою: 6

EMRij 

E

ij e

,

(7)

e 1

де e – різнопланові показники ефективності управління ризиками взаємовідносинами підприємства. Показник EMRij дає змогу узагальнити різнопланові показники, що характеризують ефективність управління ризиками взаємовідносин підприємства, і виявити чи досягається комплексність цього управління. Його значення коливається в межах таких інтервалів ефективності управління: низька (0-1]; нижче середнього (1-2]; середня (2-4]; вище середнього (4-5]; висока (5-6]. Оцінюючи ефективність заходів з управління ризиками взаємовідносин промислового підприємства із суб’єктами його внутрішнього і зовнішнього середовища, необхідно враховувати низку організаційних, методичних, ресурсних та інших аспектів, і зокрема чи були: порушення чіткої послідовності дотримання Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

165

Економічні науки

всіх запланованих заходів з управління ризиками; недофінансування реалізації затверджених заходів, або порушення в термінах фінансування; достатніми знання, навики та досвід в осіб, які здійснювали заходи; випадки витоку конфіденційної інформації, яка стосувалась прийнятих заходів; випадки відкритої або прихованої протидії здійсненню прийнятих заходів зі сторони певних власників (акціонерів), працівників або зовнішніх суб’єктів тощо. Якщо ці аспекти не врахувати і не виявити реальних причин неефективності заходів з управління ризиками, то можна в майбутньому прийняти в аналогічній ризиковій ситуації неправильне рішення, ґрунтуючись на попередньому негативному досвіді. Висновки. Отже, здійснення аналізу ефективності управління ризиками взаємовідносин промислового підприємства з суб’єктами внутрішнього та зовнішнього середовища, за запропонованими нами показниками, дасть змогу менеджерам вчасно виявляти недоліки в управлінні цими ризиками та оперативно їх усувати. Література 1. Брегін Н.А. Механізм оцінки й управління фінансовими ризиками підприємств: монографія / Н.А. Брегін, І.Г. Брітченко. – Донецьк : ДонДУЕТ ім. М.Туган-Барановського, 2004. – 172 с.

2. Вітлінський В.В. Ризикологія в економіці та підприємництві : [монографія] / В.В. Вітлінський, Г.І. Великоіваненко. – К. : КНЕУ, 2004. – 480 с.

3. Герасимчук В.Г. Управління ризиками в іноземному венчурному фінансуванні інноваційних проектів / В.Г. Герасимчук, О.В. Школьна // Проблеми економіки та управління: Вісник Національного університету „Львівська політехніка”. – 2008. – № 628. – С. 424-429.

4. Загородній А.Г. Ризики аудиторської діяльності: методика виявлення й оцінювання : [монографія] / А.Г. Загородній, Л.М. Пилипенко. – Львів : ЗУКЦ, 2010. – 232 с.

5. Маркіна І.А. Методологічні питання ефективності управління / І.А. Маркіна // Фінанси України. – 2000. – № 6. – С. 24-32.

6. Мороз О.В. Оптимальне управління економічними системами в умовах невизначеності та ризику : [монографія] / О.В. Мороз, А.В. Матвійчук. – Вінниця : УНІВЕРСУМ-Віниця, 2003. – 177с.

7. Подольчак Н.Ю. Проблеми оцінювання та регулювання соціально-економічної ефективності систем менеджменту машинобудівних підприємств : [монографія] / Н.Ю. Подольчак. – Львів : Видавництво Національного університету «Львівська політехніка», 2010. – 340 с. Надійшла 17.08.2011

УДК 650.18 М. О. ЛЕВЧЕНКО Хмельницький національний університет

ФАКТОРИ ВИЗНАЧЕННЯ ВНУТРІШНЬОГО ТА ЗОВНІШНЬОГО РИЗИКІВ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА Встановлено фактори визначення зовнішнього і внутрішнього ризиків діяльності підприємства, проведено їх класифікацію.

Established factors determining internal and external risks of the company, held their classification. Ключові слова: зовнішні ризики, внутрішні ризики, діяльність підприємства, класифікація факторів.

Вступ. У сучасній економіці керувати підприємством доводиться в умовах невизначеності та ризику. До невизначеності й конфліктності призводять негаразди як по горизонталі, так і по вертикалі управління, суперечності та конфлікти як у внутрішньому, так і в зовнішньому середовищах підприємства. За своєю природою жодна підприємницька діяльність не може бути абсолютно безризиковою. Ризики стають невід’ємною частиною господарського механізму підприємства, оскільки значною мірою впливають на фінансові результати господарської діяльності і спричиняють виникнення потреби у створенні відповідних механізмів управління ними. Одночасно зі зростанням масштабів підприємства, розширенням сфер його діяльності зростає і перелік можливих ризиків здійснення даної діяльності. Саме тому чи не головною проблемою сучасного управлінського персоналу підприємств є проведення оцінки всіх можливих ризиків і загроз його діяльності для того, щоб убезпечити від них підприємство в майбутньому. Мета дослідження. Встановити головні чинники впливу на визначення ризиків діяльності підприємств та здійснити їх класифікацію. Аналіз літературних джерел з даної тематики. Проблемам визначення факторів, що впливають на визначення ризику діяльності підприємств приділяли увагу вітчизняні та зарубіжні вчені та спеціалісти: Альгін А. П., Балабанов І. Т., Паляниця В., Клименко С. М., Дуброва О. С., Вітлінський В. В., Верченко П. І., Лук’янова В. В. та інші. Проте в науковій літературі фактично не приділяється увага дослідженню 166

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

факторів визначення ризиків діяльності підприємств. Постановка завдання. На сьогодні багатьма науковцями проводяться різномасштабні дослідження стосовно ризиковості діяльності підприємств. Напрями даних досліджень досить різні, однак, в цілому, вони зводяться до виявлення та оцінки факторів появи і рівня ризиків, власне ризиків діяльності та до пошуку шляхів і способів зниження ризиковості роботи підприємства. Так, Лук’янова В. В. у своїй праці головну увагу приділяє виділенню факторів впливу на рівень ризику діяльності підприємства на різних рівнях та встановленню джерел їх оцінки. В. Паляниця основну увагу приділяє факторів і джерел ризиків діяльності підприємств. Ряд науковців, зокрема Вітлінський В. В., Великоіваненко Г. І. провели досить масштабні дослідження чинників ризику діяльності підприємств, видів самих ризиків та методів їх оцінки. Крім того, дані науковці навіть дослідили сприйняття ризику на рівні суб’єкта прийняття рішення, однак вони не приділили уваги визначенню факторів впливу на визначення і оцінку ризику суб’єктом. Тарануха О. М. у своєму дослідженні також наголошує на необхідності вивчення сприйняття ризику суб’єктами прийняття рішення, однак у роботі більше схиляється до вивчення характеристик особистості таких суб’єктів. Отже, на сьогодні день фактично не приділяється увага наукових кіл до виділення факторів впливу на визначення ризиків діяльності підприємства. Саме тому вважаємо за потрібне дослідити та класифікувати ці фактори. Результати дослідження. Ризики по-різному впливають на діяльність підприємства (або його окремі процеси/проекти). Впливи ризику зазвичай стосуються безпосередніх результатів діяльності, в основному виявляючись через витрати або відтермінування (в часі) досягнення цілей. Окремі ризики впливають на діяльність підприємства через їх дію на людський фактор, ставлення соціуму, навколишнє середовище або, наприклад, питання безпеки. Ризики також можуть впливати на підприємство опосередковано, здебільшого створюючи потреби стосовно додаткового планування, обговорення / узгодження дій або нагляду за їх реалізацією. Для того, щоб оцінити вплив того чи іншого ризику на діяльність підприємства, управлінському персоналу необхідно спочатку ідентифікувати ці ризики (загрози), зокрема, зібравши інформацію щодо структури та властивостей об’єктів ризику та визначивши основні потенційні загрози діяльності цього об’єкта і лише на основі отриманих результатів проводити оцінку встановлених ризиків. Отже, процес оцінки ризиків діяльності підприємства полягає у визначенні об’єктів ризиків, аналізі всіх можливих ризикових ситуацій та проведенні їх кількісного визначення для формування оптимальних управлінських рішень в подальшій діяльності підприємства. Кількісне визначення або оцінювання виявлених ризиків полягає у встановленні імовірності настання несприятливих подій та розміру можливих збитків. При цьому, оцінювати необхідно ризикові ситуації, враховуючи всі можливі сценарії розвитку подій. Причини виникнення ризиків досить різноманітні: слабка і нестабільна економіка країни, інфляція, підвищення витрат на підприємстві, істотні коливання обмінних курсів валюти, політичні чинники, економічна криза, зниження цін на світовому ринку, конкурентна боротьба та багато інших. Різні їхні комбінації створюють багатоманітність ситуацій ризику. При визначенні кожного конкретного ризику працівники підприємства можуть зіштовхуватися з рядом різноманітних факторів, з огляду на які і оцінюватимуться ними ризики. Через це в процесі ризикменеджменту важливим видається не лише виявлення і оцінка ризиків діяльності підприємства, але і встановлення факторів впливу на оцінку кожного з них. Фактори визначення ризиків діяльності підприємства – це ті чинники чи обставини, які певним чином сприяють або, в деяких випадках, перешкоджають формуванню вірної управлінської оцінки того чи іншого виду ризику. Тобто, дані фактори впливають на визначення рівня ризиків діяльності підприємства та, як наслідок, на прийняття адекватних управлінських рішень. Якщо говорити про класифікацію факторів впливу на визначення ризиків діяльності підприємства, то варто відмітити, що до цього часу вона не проводилася. Це пов’язано з тим, що головна увага науковців зазвичай спрямовувалася на дослідження і класифікацію факторів впливу на сам рівень ризику, на ступінь його прояву, на діяльність різного роду підприємств. Найбільш поширеним у науковій літературі є підхід, за яким всі ризики діяльності підприємства поділяються за джерелом їх виникнення на внутрішні і зовнішні. До внутрішніх ризиків, звичайно, відносяться ті несприятливі ситуації, які можуть виникнути в самому мікросередовищі підприємства, тобто в одній із його управлінських, виробничих чи інших підсистем. Зовнішні ризики є ризиками макросередовища, тобто такими, вплив на які з боку підприємства фактично мінімальний. Вони абсолютно не залежать від діяльності персоналу підприємства і тому є більш складними для аналізу та управління. Якщо ж говорити про підприємства, які здійснюють зовнішньоекономічну діяльність, то для них спектр зовнішніх ризиків розширюється, принаймні, вдвічі. Адже в даному випадку до всіх можливих зовнішніх ризиків діяльності підприємства у власній країні додаються ще й ризики діяльності на міжнародному ринку та зовнішні ризики, пов’язані з економічною, політичною, фінансовою, соціальною та іншими ситуаціями у країні здійснення діяльності. Таким чином, для підприємств, що провадять зовнішньоекономічну діяльність більшої ваги набуває діяльність підрозділу ризик-менеджменту. Якщо ж говорити про фактори визначення внутрішніх і зовнішніх ризиків діяльності підприємства, то слід зазначити, що оцінювання та ідентифікація ризиків завжди проводиться людьми, Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

167

Економічні науки

зокрема, управлінським персоналом підприємства чи працівниками підрозділу ризик-менеджменту, а тому фактори впливу на визначення ризиків діяльності підприємства завжди будуть суб’єктивними, оскільки в будь-якому разі рішення стосовно визначення ризику чи його оцінки прийматиметься суб’єктом – конкретним працівником чи групою працівників підприємства. За джерелами походження фактори пливу на визначення і оцінку ризиків діяльності підприємства можна поділити на внутрішні та зовнішні. Внутрішні фактори визначення ризику діяльності – це ті чинники, які впливають на суб’єктів прийняття рішення всередині самого підприємства. Зокрема, такими внутрішніми факторами визначення і оцінки ризику можуть бути наступні: досвід попередньої діяльності підприємства; накази і розпорядження керівництва; рівень кваліфікації і обізнаності персоналу підприємства; спеціалізація і сфери діяльності підприємства; рівень розвитку системи внутрішнього інформаційного забезпечення управлінського персоналу; наявність внутрішніх методик виявлення і оцінки ризиків на підприємстві та ін. Внутрішні фактори визначення ризиків діяльності підприємства, як бачимо, можуть впливати на суб’єкта прийняття рішення як опосередковано, так і безпосередньо. З огляду на це можемо виділити серед внутрішніх факторів визначення ризиків діяльності: прямі та непрямі. Прямі фактори – це ті чинники, які прямо впливають на діяльність відповідальних за визначення ризиків працівників. Зокрема, такими факторами можуть бути розпорядження чи накази керівництва підприємства стосовно розгляду того чи іншого виду ризику для певної сфери діяльності. Також до прямих факторів визначення ризику можемо віднести і наявність на підприємстві затверджених методичних положень і рекомендацій стосовно визначення і оцінки певних видів ризиків. Непрямі фактори – це ті чинники, які здійснюють вплив на визначення ризиків діяльності підприємства відповідними суб’єктами опосередковано. Так, непрямими внутрішніми факторами впливу на визначення ризиків діяльності конкретного підприємства може бути спеціалізація підприємства чи сфери його діяльності, досвід його діяльності на ринку. Дані чинники відносяться до непрямих факторів тому, що вони не можуть здійснювати прямий вплив на прийняття рішень відповідальними суб’єктами. Так, зокрема, ідентифікувати той чи інший ризик діяльності підприємства відповідний працівник може за наявності прямих вказівок чи рекомендацій керівництва або ж на основі власних знань і досвіду, власного розуміння специфіки діяльності своєї організації. Однак, за відсутності керівних положень, працівник при здійсненні визначення ризиків діяльності свого підприємства керується його специфікою, сферами господарської діяльності. Але цей вплив на суб’єкта прийняття рішення вже не є прямим, оскільки в даному випадку ризик-менеджер самостійно вирішує які ризики для підприємства є актуальними і самостійно визначає порядок і методи проведення їх оцінки. Зовнішні фактори визначення ризиків діяльності підприємства – це ті чинники, які не залежать від діяльності конкретного підприємства чи його управлінського персоналу. Такими чинниками є всі ті обставини, які здійснюють свій вплив на підприємство ззовні. При цьому, зовнішні фактори впливу на визначення ризиків діяльності підприємства також можна поділити на прямі та непрямі. Прямі зовнішні фактори впливу на діяльність ризик-менеджерів підприємства – це ті чинники, які формуються у законодавчому полі держави чи на міжнародному рівні. До таких чинників, зокрема, можна віднести вимоги чинних у країні законодавчих актів та інших нормативних документів, які визначають перелік ризиків для певних видів підприємств, методичні рекомендації чи положення стосовно порядку визначення та оцінки окремих ризиків господарської діяльності. Непрямими зовнішніми факторами визначення ризиків діяльності підприємства є ті чинники (інформація), що надходять на підприємство ззовні, не здійснюючи при цьому прямого впливу на суб’єктів здійснення його ризик-менеджменту. Таким чином, факторами непрямого зовнішнього впливу на визначення ризиків підприємства є інформація стосовно ризиків аналогічних підприємств або підприємств, які займаються схожими видами діяльності. Виходячи з вищезазначеного, класифікацію факторів визначення ризиків діяльності підприємства можна представити у вигляді, як це показано на рис. 1. Накази і розпорядження керівництва – це задокументовані вимоги керівних осіб або власників підприємства стосовно обов’язкового управління певними видами ризиків. Саме ці документи зобов’язують персонал ризик-відділу підприємства особливу увагу звертати на виділені у них ризики, їх оцінку та ефективне управління ними. Наявність відділу ризик-менеджменту є чи не найголовнішим прямим фактором визначення ризиків діяльності підприємства, оскільки в разі існування відділу управління ризиками імовірність того, що всі можливі для підприємства ризики будуть визначені і оцінені підвищується у кілька разів. Наявність внутрішніх методик виявлення і оцінки ризиків – це важливий прямий фактор їх визначення. Адже за умови існування таких методичних положень чи вказівок персонал відділу ризикменеджменту в першу чергу займається виявленням, оцінкою і попередженням саме даних різновидів ризику діяльності підприємства. Попередній досвід діяльності підприємства – це всі ті ризики, які виникали в ході здійснення ним діяльності і успішно чи не зовсім успішно усувалися внаслідок прийняття управлінських рішень. Саме попередній досвід діяльності досить часто є головним фактором при визначенні зовнішніх і внутрішніх ризиків підприємства, оскільки ризик-менеджери в будь-якому разі при прийнятті рішень опираються на 168

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

отриманий раніше досвід управління ризиками на своєму підприємстві. Фактори визначення ризиків діяльності підприємства

внутрішні

зовнішні

прямі

непрямі

прямі

непрямі

Накази і розпорядження керівництва

Попередній досвід діяльності підприємства

Законодавче регулювання порядку визначення і оцінки ризиків

Досвід ризик-менеджменту аналогічних підприємств

Наявність відділу ризикменеджменту

Спеціалізація і сфери діяльності підприємства

Наявність внутрішніх методик виявлення і оцінки ризиків

Рівень розвитку системи внутрішнього інформаційного забезпечення

Міжнародні нормативноправові акти з питань ризик-менеджменту підприємства

Відомості про становище в країні Аналітична інформація про стан і перспективи ринків діяльності підприємства

Рис. 1. Класифікація факторів визначення ризиків діяльності підприємства

Наступним фактором визначення ризиків підприємства, звичайно ж, є його спеціалізація і сфери діяльності. Адже кожна сфера виробничої діяльності характеризується існуванням і певних ризиків. Звісно, що переважна більшість ризиків діяльності є фактично однорідною для будь-яких підприємств. Однак, кожна сфера діяльності виробляє свою специфіку фактично одних і тих же ризиків, що в свою чергу, вимагає специфіки і у визначенні таких ризиків та управлінні ними. Рівень розвитку системи внутрішнього інформаційного забезпечення на підприємстві – це фактично індикатор рівня його ризик-менеджменту. Адже загальновідомо, що лише на основі чітких, правильно підібраних і вчасно отриманих аналітичних даних щодо показників діяльності підприємства, можуть прийматися адекватні управлінські рішення. Тобто, чим більш інформованим буде ризик-менеджмент підприємства, тим більшими можливостями він володітиме щодо попередження виникнення для підприємства різного роду несприятливих ситуацій. Законодавче регулювання порядку визначення і оцінки ризиків – це всі ті нормативно-правові акти, методики чи положення, які регламентують порядок визначення і оцінки ризиків у певних сферах виробничої діяльності чи на певних видах підприємств. Іще одним прямим зовнішнім фактором впливу на визначення ризиків діяльності підприємства є міжнародні нормативно-правові акти, які встановлюють вимоги до визначення і оцінки ризиків у певних сферах діяльності. До непрямих зовнішніх факторів визначення ризиків діяльності підприємства належать всі ті інформаційно-аналітичні дані про розвиток аналогічних підприємств, чи про стан фінансово-економічного сектору, чи про політичне становище, чи про зміни і новації у законодавчому полі, які можуть слугувати для визначення внутрішніх і зовнішніх ризиків діяльності підприємства та прогнозування можливих ризиків. Висновки. Таким чином, нами визначені загальні фактори впливу на визначення внутрішніх і зовнішніх ризиків діяльності підприємства та проведена їх класифікація. Подальші дослідження можуть проводитися у напрямку виявлення специфічних факторів впливу на визначення наявних і потенційних внутрішніх та зовнішніх ризиків діяльності підприємств. Література.

1. Лук’янова В. В. Діагностика ризику діяльності підприємства / В. В. Лук’янова. – Хмельницький : ПП Ковальський В. В., 2007. – 312 с.

2. Паляниця В. Обґрунтування факторів і джерел ризиків машинобудівних підприємств / В. Паляниця // Галицький економічний вісник. – 2010. – № 1 (26). – С. 115 – 122.

3. Вітлінський В. В. Ризикологія в економіці та підприємництві : [монографія] / В. В. Вітлінський, Г. І. Великоіваненко. – К.: КНЕУ, 2004. – 480 с.

4. Тарануха О. М. Фактори впливу на ризик в управлінському рішенні / О. М. Тарануха // Економічний простір: Збірник наукових праць. – 2010. – Випуск № 36. – С. 81 – 91. Надійшла 24.08.2011

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

169

Економічні науки

ФОРМУВАННЯ ТА ОЦІНКА ЕФЕКТИВНОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ МЕХАНІЗМІВ УПРАВЛІННЯ ДІЯЛЬНІСТЮ ПІДПРИЄМСТВ

УДК 338.312 Л. О. ЧОРНА Вінницький торговельно-економічний інститут КНТЕУ

КОНЦЕПЦІЯ ЦІНОУТВОРЕННЯ НА ПІДПРИЄМСТВАХ РЕГІОНУ В статті представлено дослідження щодо формування концепції ціноутворення на основі експертних оцінок покупців та підтримки інформаційної системи моніторингу та сценарного формування цін для обраних груп товарів.

The article presents research on the formation of the concept of pricing based on peer reviews and customer support information system for monitoring and scenario pricing for selected product groups. Ключові слова: ціноутворення, експертні оцінки, системи моніторингу, сценарне формування цін.

Розвиток процесів світової глобальної інтернаціоналізації економіки відрізняється поширенням тісних взаємовідносин і взаємозалежності між країнами, що посилює жорсткість ”природного” добору найефективніших суб’єктів світового ринку. За даних умов процес адекватного ціноутворення є одним із чинників забезпечення конкурентоспроможності національної економіки та її ефективного включення до світових господарських зв’язків. Управління ціновою політикою являється одним з найбільш складних та відповідальних розділів системи маркетингу, адже некоректні цінові рішення можуть не тільки погіршити основні показники фінансово-господарської діяльності підприємства, але й призвести до його банкрутства. Це особливо актуально за сучасних умов, коли внаслідок зниження купівельної спроможності, зменшення норми прибутку для успішної діяльності підприємства найбільше значення має послідовна реалізація ефективної цінової стратегії та правильна методика встановлення цін. Ефективна цінова стратегія компанії повинна являти собою щось більше, ніж відповідна реакція на зміну ринкових умов, вона є складовою концепції менеджменту. Будь-яке цінове рішення повинне відображати, по-перше, фундаментальну цінову стратегію, по-друге, сегментацію ринку, по-третє, еластичність ринку, по-четверте, рівень витрат, по-п'яте, потенціал конкурента, оскільки знання своїх конкурентів дозволяє компанії з більшим ступенем імовірності прогнозувати їх відповідні реакції, по-шосте, компетентність керівництва компанії. Цінова політика має право вирішального голосу ” у прийнятті рішень з питань захоплення нових ринків або втримання існуючих. Саме ціноутворення повинне розглядатися як частина загальної програми менеджменту та маркетингу. Сьогодні, як ніколи, керівники компаній повинні бути поінформовані про існуюче розмаїття цінових стратегій і тактик. Керівники не тільки повинні вміти вибрати цінову стратегію відповідно поставленим цілям, але й заздалегідь прорахувати можливі ризики. При розробці тактичних цінових рішень менеджери не завжди враховують той факт, що застосування тактичних інструментів як знижки пов’язано зі значними ризиками. Численні приклади як з закордонної, так і з вітчизняної практики доводять вірність наступного твердження: "Якщо ціною вміло управляти, то вона буде потужною зброєю, за допомогою якої можна, зберігаючи дохід фірми, ефективно протидіяти конкурентам". З метою посилення практичного значення сказаного зробимо кілька важливих зауважень. Перше: варто пам'ятати, що рівень ціни товару повинен відображати реально існуючу позицію останнього на ринку, тобто між ціною товару і його позицією на ринку повинна бути чітка відповідність. Друге, але не менш важливе зауваження: відсутність диференціації цін на той самий товар залежно від характеристик сегментів, на яких він продається, свідчить про неграмотно проведену сегментацію ринку. І останнє, третє зауваження: структура ціни повинна відповідати цілям фірми і допомагати швидкій та ефективній реалізації обраної цінової стратегії. Хоча максимальну ціну визначає попит на товар, а мінімальну – витрати, орієнтиром для встановлення конкретного значення ціни товару в певний період є ціни конкурентів. Тому фірма повинна бути добре обізнана з цінами і якістю товарів конкурентів. Для цього можна вивчати їх каталоги і прайслисти, опитувати покупців, виконувати порівняльні закупівлі, для того, щоб зіставити ціни і самі товари між собою [1, с.42]. Головним результатом аналізу ціни конкурентних товарів повинно бути скорочення кількості непередбачених ситуацій у сфері цінової політики конкурентів та мінімізація власних витрат. Метод визначення ціни за рівнем конкурентоспроможності товару відомий, і передбачає встановлення ціни з урахуванням інтегрального показника конкурентоспроможності [2, с.156]: Ц = Цк * k; де Цк – ціна базового виробу конкурента; k – інтегральний показник конкурентоспроможності товару, k = Іт.п. / Іе.п.; де Іт.п. – індекс технічних параметрів (індекс якості); Іе.п. – індекс економічних параметрів(індекс ціни споживання).

170

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

При використанні такого методу постає питання: яким чином визначити індекси якості та індекси ціни споживання? Як оцінити конкурентів? Яка саме інформація потрібна для прийняття рішення щодо цін? Авторами розроблена конкурентна концепція ціноутворення для товарів продовольчої групи. Визначення ціни товару здійснюється на основі експертних оцінок покупців. Методика установлення ціни на товар складається з наступних етапів: 1. Вибираємо якісні параметри товару, що визначають його споживчі властивості (5–7).

2. Підбираємо декілька незалежних експертів (5–8 чол.).

3. Визначаємо важливість параметрів (вагу кожного параметру).

4. Виконуємо оцінку товарів конкурентів та товарів фірми з урахуванням вагових коефіцієнтів і виводимо їх суму за кожним параметром для обох товарів.

5. Визначаємо ціну одного балу як відношення відомої ціни конкурентного товару до загальної суми набраних цим товаром балів.

6. Визначаємо кожний параметр товару в балах. Коли відома ціна одного балу, можна розрахувати ціну кожного параметра нашого товару.

7. Визначаємо ціну. Її можна визначити двома способами: 1). Ціна = ціна базового товару •  балів нашого товару /  балів товару конкурентів.

2). Ціна = бальна оцінка нашого товару • ціна одного бала.

8. Визначаємо фактори та межі змін визначеної ціни.

9. Визначаємо граничні значення цін нашого товару. Запропонована концепція потребує аналізу математичного, інформаційного забезпечення щодо вхідних даних для формування ціни, а також вірного вибору конкурентів та моніторингу їх цінової політики. Формування системи інформаційного забезпечення процесу ціноутворення на підприємстві повинно забезпечувати своєчасне оновлення інформації і швидко реагувати на зміну факторів внутрішнього та зовнішнього середовища. До необхідної інформації відноситься інформація про ринок, про конкуренцію, про ціни, про товар, про державну політику, про виробництво та витрати, про виручку, вид продажу товарів і прибуток [3, с.351]; показники, що формуються за рахунок зовнішніх джерел інформації, та показники, що формуються за рахунок внутрішніх джерел інформації [4, с. 85]. Розглянемо можливості ціноутворення, які дає підприємству використання 1С: Підприємство 8.0. конфігурації «Управління торгівлею для України» "Управління торгівлею для України" – це типова конфігурація, призначена для широкого кола підприємств, що працюють на різних ринках і зовсім по-різному визначають цінову політику. Тому в цю програму включено інструменти, що дозволяють гнучко описати різні способи формування цін, їх зміни, призначення знижок і націнок Для кожної позиції номенклатури можна задати стільки цін, скільки типів задано. Задати і зберігати ціни можна в будь-якій валюті (з врахуванням чи без врахування ПДВ) і для будь-якого обраного упакування товару. Як ціни, так і знижки можуть бути застосовані вибірково від усієї номенклатури, а також до кожної окремої позиції і контрагента. У новій конфігурації "1С:Підприємство 8.0. Управління торгівлею для України" внести зміни можна дуже швидко. Ціни в конфігурації призначаються і змінюються документом "Изменение цен компании", який можна заповнити, вибравши як тип ціни базовий тип для групи цін. Серед нових можливостей, що відрізняють цю підсистему від аналогічної підсистеми "1С:Підприємство 7.7. Торгівля + Склад", слід відзначити можливості надання знижок, що дозволяють описувати основні форми стимулювання збуту: встановлення знижок на певні групи у певний період часу. Прикладом таких знижок, є сезонні розпродажі, пільгове придбання товару певними контрагентами, розпродаж товарів за зниженими цінами (виконати таку дію дозволяє описане вище зниження цін на певну групу), надання премій (додаткових знижок) при перевищенні визначеної суми покупки. Для кожної позиції номенклатури можна задати стільки цін, скільки типів цін задано. Задати і зберігати ціни можна в будь-якій валюті (з врахуванням чи без врахування ПДВ) і для будь-якого обраного упакування товару. Як ціни, так і знижки можуть бути призначені вибірково від усієї номенклатури, а також до кожної окремої позиції і контрагента. Можна також призначати знижки при перевищенні встановленого порога закупівлі. Конкурентне ціноутворення безпосередньо впливає на успішність бізнесу компанії, тому є надзвичайно відповідальним етапом маркетингової програми. Спочатку слід визначити "базовий" рівень цін на продукцію компанії. Є три основні способи їх визначення: 1) на підставі витрат (метод "витрати плюс" – для торгівлі це вхідні ціни постачальника плюс націнка, що включає середні валові витрати і прибуток); 2) на підставі цін конкурентів (на рівні цін конкурентів, нижче або вище від їхніх цін); 3) на підставі платоспроможного попиту споживачів. На вибір способу впливає тип конкуренції на ринку і становище на ньому компанії. Проте всі способи потребують моніторингу цін на ринку, цін конкурентів і постачальників та споживацького попиту. Програма дозволяє: - реєструвати ціни конкурентів; Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

171

Економічні науки

- автоматично відстежувати ціни постачальників за вхідними документами. Аналіз результатів дозволяє бачити тренд зміни цін на ринку й оперативно приймати рішення щодо зміни ціни на товар. Аналогічно ведуть моніторинг цін постачальників для вибору оптимальних цін постачань. Частина компаній не реагуватиме зміною своїх цін на невеликі повсякденні коливання витрат і попиту і переглядає свої ціни у разі серйозних змін. Однак для деяких підприємств актуальним є "динамічне" ціноутворення (перегляд своїх цін залежно від коливань цін постачальників). Якщо за базову ціну взято таку динамічну ціну – залежні від неї ціни на товари будуть перераховані без формування жодних додаткових документів. Цей метод передбачає внесення інформації про ціни в документ програми, але для оперативної роботи з великою номенклатурою цього недостатньо. У лінійку програм 1С8.0 включено більшість стандартних засобів обміну даними, що дозволяє настроїти введення таких даних при обміні з мобільними терміналами ("долонними" комп’ютерами менеджерів "у полі"), аналіз і обробку прайс-листів на вебвітринах. Уже сьогодні такі програми (написані не тільки партнерами "1С") є на ринку. Одержавши в результаті моніторингу базову інформацію про ціни на ринку, особи, що приймають рішення про ціни, вносять зміни (переважно незначні) у бік зниження або підвищення, щоб врахувати можливу конкуренцію, довгострокові цілі й інші фактори. Ціни в програмі бувають розрахунковими (що розраховуються за формулами від базових цін) і динамічні (що автоматично розраховуються при зміні базових цін). За допомогою моніторингу реакція на цінові зміни основних конкурентів відбувається протягом доби. За цей час потрібно не тільки прийняти рішення, а й виконати технічну роботу щодо опрацювання довідників розміром десятки тисяч позицій. У новій конфігурації "1С: Підприємство 8.0. Управління торгівлею для України" внести зміни можна дуже швидко. Ціни в конфігурації призначаються і змінюються документом "Изменение цен компании", який можна заповнити, вибравши як тип ціни базовий тип для групи цін. Будь-яку ціну можна коригувати вручну. Перед проведенням документа можна поміняти тип цін, у який відбувається запис таблична частина при цьому не буде очищена (усі ці документи застосовуються до нединамічних цін, динамічні змінюються без уведення будь-яких документів). Таким чином можна швидко встановити або змінити ціни як на всю номенклатуру, так і за певними групами і окремими позиціями. Документ "Изменение цен компании" можна використовувати також для зміни цін частини позицій, надрукувати прайс-лист (з добором цін певного типу і, можливо, обмеженням номенклатури), установити або змінити націнку (для цього вибирають однойменну дію в обробці). Також можна змінити або встановити валюту ціни і перерахувати ціни, розрахувати ціну для іншої позиції номенклатури У такий спосіб можна швидко виконати переоцінку великих груп товарів. При цьому історія змін ціни буде записана в регістрі відомостей "Цены компании", і її можна подивитися як безпосередньо, так і сформувавши запит візуальними засобами (елементарний, аналогічний наведеному вище). Важливим елементом маркетингової політики є стимулювання збуту. Багато в чому це завдання зважується наданням знижок покупцям. Серед нових можливостей, що відрізняють цю підсистему від аналогічної підсистеми "1С: Підприємство 7.7. Торгівля + Склад", слід відзначити можливості надання знижок, що дозволяють описувати основні форми стимулювання збуту: – установлення знижки на певні групи у певний період часу (приклад таких знижок – сезонні розпродажі); пільгове придбання товару певними контрагентами; розпродаж товарів за зниженими цінами (виконати таку дію дозволяє описане вище зниження цін на певну групу); – надання премій (додаткових знижок) при перевищенні визначеної суми покупки. Список знижок і націнок компанії зберігається в однойменному довіднику (знижки - зі знаком +, а націнки зі знаком -). Знижка діє тільки для певних позицій номенклатури, що зазначені в документі "Изменение скидок и наценок компании". Також можна зазначити цю знижку для документів, сума яких перевищує певний поріг. Тоді на позиції номенклатури, що потрапили в документ відвантаження й одночасно зазначені в документі "Изменение скидок и наценок компании", автоматично будуть надані знижки, можливо, різні, якщо так зазначено в документі. Знижку також можна призначити і всім позиціям номенклатури. Крім цього, надати знижку можна, наприклад, оптовим покупцям, і встановити цю знижку в договір контрагента. Тоді при виборі такого договору автоматично буде врахована знижка при розрахунку табличної частини. Так само встановлюють ексклюзивні знижки окремим контрагентам. Сьогодні багато хто розглядає питання вибору придатних конфігурацій з наявних на ринку. Загальна порада при цьому така – базові можливості програми повинні відповідати потребам підприємства, тоді вартість володіння програмою буде прийнятною (принаймні передбачуваною – її не треба буде найближчим часом дописувати). У цьому сенсі непогано розглянути базові можливості цієї конфігурації і такої, на першої погляд, не найпомітнішої підсистеми, як ціноутворення, що на сьогодні дає зручні і сучасні засоби для однієї з найбільш стомлюючих і працемістких робіт – роботи з цінами.

172

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

Розробка ефективної цінової політики роздрібного відділу, у свою чергу, так само є важливим критерієм не тільки підвищення ефективності продажів роздрібного відділу, але й підвищення конкурентоздатності мережі реалізації підприємства. Так, в сукупності з підвищенням ефективності коштів реклами, правильна цінова політика у відношенні різних асортиментних груп може значно збільшити число роздрібних клієнтів компанії й підвищити сумарний обсяг прибутку компанії. Відділу маркетингу необхідно вести постійний моніторинг цін основних компаній-конкурентів на різні асортиментні групи. Рівень цін на основні товари пропонується встановлювати на рівні середніх цін основних компаній-конкурентів. На рисунку 1 зображена схема варіативної системи ціноутворення для підприємства. Вона включає в себе: – підсистему прайсів, тобто інформацію про свої ціни та ціни конкурентів; – підсистему оцінки кожного виду товарів; підсистему розрахунків ціни за допомогою різних методів; – підсистему знижок та надбавок (склад). Всі ці підсистеми є взаємозалежними і виходять у підсистему представлення різноманітної інформації.

Підсистема прайсів

Підсистема оцінки різних груп товарів

Підсистема розрахунків ціни за різними методами

Підсистема знижок та надбавок

Підсистема представлення інформації для прийняття рішення

Рис. 1. Варіативна система ціноутворення

Розглянемо ситуацію роботи менеджера з клієнтом, для якого підбирається обрана ним та рекомендована менеджером конфігурація. По-перше, формується потрібна конфігурація комп’ютера. При виборі комплектуючих аналітична система відносить їх до відповідної технічної групи, формуючи технічний індекс і паралельно знаходячи аналоги у конкурентів. Крім того, за можливою ціною ( яку передбачає клієнт), а також функціями, що будуть виконуватись комп’ютером визначається споживчий індекс. Якщо комп’ютер буде збиратись на підприємстві, то включається розрахунок за методом витрат. В залежності від історії співпраці х даним клієнтом, система відносить його до відповідної групи (VIP – клієнт; потенційний клієнт; разовий; оптовий тощо). По критеріям групи клієнта; наявності товарів на складі; заданій швидкості товарообороту визначаються знижки або надбавки в ціні. В результаті система пропонує декілька варіантів ціни (для менеджера), який вже сам обирає останній варіант рішення Така "ідеальна" ситуація може бути реалізована за допомогою інформаційних систем 1СПідприємство; табличного процесору Excel та використання спеціально написаних модулів та макросів, що автоматизують аналітичну та розрахункову частину системи ціноутворення. В межах дослідження було виконано моделювання деяких блоків такої системи. Розглянемо кожну з підсистем окремо. Система прайсів. Підсистема знижок повинна включати в себе всі види знижок; індикатори введення та включення потрібних знижок та аналітичний блок результатів знижки (наприклад, залежність обсягу продажів від пільгових знижок. Приклад такого розділу підсистеми представлено на рис. 2. Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

173

Економічні науки

Рис. 2. Приклад формування системи знижок в Excel

Така підсистема допомагає встановити знижку при оптових продажах. Крім того підсистема знижок повинна бути пов’язана з індикатором групи клієнтів ( це може бути база даних, або введення інформації вручну). В результаті на екрані монітору менеджер одержить три варіанти ціни, з яких він може вибрати потрібну. Така складна система ціноутворення не завжди повинна динамічно змінюватись кожен день. Основні розрахунки можуть бути зроблені для груп товарів і сформованих знижок на місяць, тиждень і змінюватись в залежності від ситуації. Таким чином, розроблена модель конкурентної концепції ціноутворення для товарів продовольчої групи, яка дозволяє динамічно змінювати ціни, враховуючи особливості товарної групи. Представлена модель може бути реалізована за допомогою інформаційної системи ціноутворення, що дозволить автоматизувати моделювання цін для визначених товарів, одержати навички щодо динаміки зміни цін, що є основою подальшого практичного застосування запропонованої концепції. Інформаційна система ціноутворення повинна формуватися як багатоваріантна система визначення цін. Підсистема ціноутворення повинна виконувати такі функції: зберігання й автоматичне відновлення інформації про ціни постачальників; зберігання інформації про відпускні ціни підприємства; зберігання знижок і націнок стосовно обсягу продажів (причому знижки можуть встановлюватись автоматично при перевищенні суми продажу від заданої норми ); механізми для розрахунку одних цін на підставі інших цін; формування прайслистів з відпускними цінами; аналіз змін в ціноутворенні в залежності від багатьох факторів. Потрібно відмітити, що відомі системи не завжди дають можливість виконати аналітичну обробку даних з ціноутворення і не завжди відповідають особливостям підприємства, на якому впроваджується система. В програмі подальших досліджень – моделювання цінової політики вінницьких підприємств, що здійснюють торговельні операції з товарами продовольчої групи. Література 1. Орлова О. Ціноутворення в торгівлі / О. Орлова // Баланс. – 2002. – № 22. – С. 41–47.

2. Мороз Л.А. Маркетинг / Л.А. Мороз, Н.І. Чухрай – Львів : Державний університет ”Львівська політехніка”, 2009. – 244 с.

3. Гаркавенко С.С. Маркетинг / Гаркавенко С.С. – К. : Лібра, 2002. – 712 с.

4. Чорна Л.О. Ціни та ціноутворення в ринковій економіці / Чорна Л.О. – Вінниця : Державне видавництво ” Вінниця”, 1999. – 164 с. Надійшла 11.08.2011

174

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

УДК 65.011.1 (477) Л. А. ГРИЦИНА Хмельницький національний університет

СТАНОВЛЕННЯ КОНЦЕПЦІЇ КОРПОРАТИВНОЇ СОЦІАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ У КОНТЕКСТІ ЦИВІЛІЗАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ Здійснено аналіз наукових підходів до оцінки процесів цивілізаційного розвитку суспільства. Досліджено зв'язок між домінуванням цивілізаційного підходу до розвитку суспільства та формуванням сучасного бачення економічного розвитку. Досліджено особливості становлення концепції корпоративної соціальної відповідальності як нового підходу до економічного розвитку.

The article dwells on analysis of scientific approaches to the process of civilization evaluation. There was determined the connection between the dominance of a civilizational approach to the development of society and the formation of the modern vision of economic development. There were analyzed the peculiarities for development of the concept of corporate social responsibility as a new approach to economic development. Ключові слова: цивілізація, економічний розвиток, світова економіка, концепція корпоративної соціальної відповідальності, світо-системний підхід, формаційний підхід.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими та практичними завданнями. Кризові явища початку XXI ст. ще раз підтвердили, що ідея економічної єдності світу потребує всебічного аналізу та досліджень. В першу чергу, це стосується визначення ознак, принципів та характерних особливостей сучасної світової економічної парадигми, дослідження історичних передумов її формування. Вагомою основою подібних досліджень виступає аналіз підходів до вивчення історичних етапів та складових одиниць сучасної цивілізації як певного рівня розвитку людського суспільства. Невід’ємною складовою даного процесу є аналіз передумов і факторів економічного розвитку, новітніх тенденцій розвитку підприємницької діяльності. Одним з даних підходів виступає концепція корпоративної соціальної відповідальності, яка набула активного розвитку у наш час, і є результатом багаторічної еволюції та розвитку суспільства, загалом, та етичних поглядів окремих осіб, зокрема. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Варто зазначити, що дослідженню проблем формування сучасного світу, визначення етапів його становлення та подальших перспектив розвитку присвячені роботи багатьох вітчизняних та зарубіжних вчених, зокрема Кузика Б., Яковця Ю., Філіпченка А.С., Романова Н.М., Мокія М.С. та багатьох інших. Вивченню питання економічного розвитку, загалом, та виникненню концепції корпоративної соціальної відповідальності, зокрема, присвячені роботи Ю. Благова, А. Гізатуліна, Т. Бредгарда, А. Керолла, Ф. Котлера та інших [1–6]. Постановка завдання. Готуючи дану статтю ми ставили собі за мету дослідити проблему теоретичного обґрунтування розвитку сучасної цивілізації, визначити вплив різних груп факторів на економічний розвиток, обґрунтувати роль та значення концепції корпоративної соціальної відповідальності у даному процесі. Основний матеріал дослідження. Як свідчать проведені дослідження, знайти пояснення причин формування та розвитку сучасної цивілізації надзвичайно важко. Невипадково, існує велика кількість наукових підходів, які по-різному трактують причини історичних змін, їх наслідки та перспективи подальшого розвитку. Як наслідок, основа сучасної парадигми цивілізації сформувалась під впливом різних шкіл, які умовно можна об’єднати у три групи [1–3]: – формаційна (унітарна, лінеарно-стадіальна) – представники: Конт О., Маркс К., Ростоу У., Белл Д., Тоффлер О.; – цивілізаційна (культурно-історична, локально-релятивістська) – представники: Данилевський Н.Я., Леонтьєв К. М., Шпенглер О., Тойнбі А.Дж.; – світо-системна – представники: Блок М. Февр Л., Бродель Ф. Не зважаючи на розбіжності, що притаманні цим підходам (табл. 1) їх об’єднує, по-перше, спроба визначити та довести існування «елементарних неподільних одиниць» цивілізації (як то локальні цивілізації, світо-системи), дослідити їх зародження, розвиток та взаємодію. По-друге, визначити подальші перспективи існування цивілізації як у масштабі «елементарних неподільних одиниць», так і на загально-планетарному рівні. Так, представники формаційного підходу на основі аналізу технічних чинників розвитку суспільства обґрунтували перетворення капіталістичного індустріального суспільства на постіндустріальне. В результаті, було дано обґрунтування змінам у сфері виробництва (з виробництва товарів на надання послуг) та структурі зайнятості (на користь кваліфікованого персоналу), доведено зростання ролі та значення наукових розробок як основи нововведень та подальшого розвитку суспільних відносин [2]. Завдяки розвитку світо-системного підходу вектор досліджень був спрямований на вивчення економічних зв'язків між «світами-економіками» як цілісними історичними (економічними ) системами. За Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

175

Економічні науки

такого типу зв'язків відсутні власне Захід і Схід, а є лише центр (ядро), напівпериферія та периферія: Основна ідея теорій світів-економік (чи світів-систем) полягає в тому, що в системі світового господарства і економіці окремих територій існує певна ієрархія, заснована на функціонуванні механізму нерівності та експлуатації. Подібне трактування складових світової економіки дозволяє не лише пояснити історичні відносини метрополії-колонії, а й обґрунтувати сучасник розподіл країн за рівнем економічного розвитку [1] Фактично світи-економіки є соціальними системами, які мають визначені кордони та чітку структуру взаємовідносин між членами, що забезпечує належні умови для узгодження взаємовідносин як в середині окремої системи, так і між світами-економіками. Таблиця 1 Порівняльна характеристика шкіл цивілізаційного розвитку Ознаки Формаційний підхід Цивілізаційний підхід Світо-системний підхід Чинники, що лежать в Один головний чинник: Враховуються різні Один головний чинник: снові періодизації економічний чи технічний чинники економічний Одиниця вивчення Все суспільство Локальні цивілізації Світи-системи Динаміка розвитку Лінійний вектор розвитку Циклічність розвитку Циклічність розвитку (від гіршого до кращого) Відносини людинаЗведення індивідуального Зведення соціального до Зведення індивідуального суспільства до соціального індивідуального до соціального З іншого боку, обґрунтування існування локальних цивілізацій, визнання їх унікальності зумовило активне формування великої кількості наукових підходів до розвитку економіки різних країн, які враховують природнокліматичні, ресурсні, технологічні та інші особливості територій. В результаті, стає можливим, максимально використовуючи наявні можливості, забезпечити економічний розвиток країни. Варто зазначити, що підходи до розуміння суті економічного розвитку та його чинників змінилася з часом. В цілому, ознаками економічного розвитку є збільшення добробуту населення, яке вимірюється через визначення темпів зростання ВВП на душу населення. В широкому розуміння економічний розвиток включає також і соціальні аспекти розвитку – це скорочення бідності, підвищення рівня освіти та охорони здоров'я, більш рівномірний розподіл доходів населення тощо. У довгостроковій перспективі, економічний розвиток повинен бути стійким, а це означає, що сьогоднішні події не повинні поставити під загрозу здатність майбутніх поколінь задовольняти свої потреби. Традиційно, можливість чи неможливість економічного розвитку розглядається через призму певних чинників. По-перше, обмеженості наявних ресурсів. Прийнято вважати, що рівень економічного розвитку того чи іншого регіону безпосередньо залежить від наявності різних видів ресурсів – матеріальних, людських, фінансових тощо. Відсутність чи недостатність наявних ресурсів є головним обмежуючим фактором економічного зростання як нескінченної величини. По-друге, це потреби людини, чи точніше відношення людини до споживання. З одного боку, потреби людини є досить обмеженими, з іншого – рівень споживання благ постійно зростає. Однак фактично, блага обмежені не тому, що для їх виробництва необхідні обмежені ресурси, а насамперед тому, що потреби людини і рівень споживання благ є не гармонійним [4]. Ставлення людей до потреб формує в їхній свідомості цінність благ, яка визначається не стільки його природними властивостями, скільки прийнятим у суспільстві (відповідно до певного історичного етапу його розвитку) суб’єктивним «баченням цінності». Достатньо згадати загально відому «ієрархію потреб А. Маслоу», яка фактично об’єднує «безумовні» потреби людини як живої істоти (фізіологічні потреби, потреба у захисті та безпеці) із «відносними» потребами, які фактично породжені існуванням людини як суспільної істоти (потреба у повазі, самоствердженні тощо). Фактично, можна зробити висновок, що проблема економічного розвитку – це, в першу чергу, проблема усвідомленого вибору. Тобто визначення: що спонукає людей до певних дій, чому це спонукає саме до таких дій, як подібні дії можуть вплинути на життя майбутніх поколінь. Таким чином, ми повертаємось до питання ефективності задоволення потреб. З одного боку, під ефективністю прийнято розуміти таким спосіб досягнення мети, який супроводжується найменшими витратами певних ресурсів. З іншого, до ефективної можна віднести і таку діяльність, яка не зважаючи на свою затратність дає можливість зменшити чи уникнути виникнення негативних явищ у майбутньому. Саме останній постулат виступив базисом для формування сучасного бачення концепції корпоративної соціальної відповідальності. Однак, як зазначає Благов Ю.Е., цілісна концепція корпоративної соціальної відповідальності все ще знаходиться на стадії свого становлення [5]. Сьогодні можна говорити швидше про набір концепцій, які поступово складаються в єдину систему, доповнюючи та змінюючи одна одну (рис. 1) [6, 7]. Варто зазначити, що у більшості підходів до визначення суті корпоративної соціальної відповідальності здійснюється спроба розв’язати проблему «морального статусу компанії». Дана проблема вперше була піднята вченими-філософами у 1970-х роках. Суть проблеми полягала у наступному: чи 176

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

корпорація є простою сукупністю пов'язаних між собою індивідів-суб'єктів корпоративної соціальної відповідальності, морально відповідальних за результати діяльності корпорації, або ж вона «в цілому» несе певну відповідальність, відмінну від відповідальності своїх «людських елементів» [5]. До середини 1980-х рр. дискусія про моральний статус корпорації призвела до формування концепції корпорації як морального агента. Так, один із засновників даної концепції Дж. Ладд зазначав, що рішення, прийняті в організаціях, є атрибутами цих організацій, а не конкретних індивідуумів, які «приймають рішення». На його думку, ці рішення «знеособлені», оскільки зміна менеджерів в організації в принципі не змінює її ідентичності. У свою чергу, критерієм раціональності рішень, прийнятих в організації, виступає те, наскільки ці рішення орієнтовані на досягнення організаційних цілей. Розвиваючи даний підхід, П. Френча відзначав, що, корпорації можуть розглядати як цілком сформованих «моральних агентів», які володіють відповідними привілеями, правами і обов'язками. При цьому, найважливішим елементом самого поняття відповідальності вчений визнавав намір. Відповідно, як критерій достатності при наділенні корпорації «відповідальністю» може виступати наявність у неї «намірів». У свою чергу, згідно П. Френча, корпоративні «наміри» втілюються у «внутрішній корпоративній структурі прийняття рішень», яка включає два основних компоненти: 1) власне організаційну структуру компанії, задану позицію і рівні розподілу відповідальності в корпоративній ієрархії, 2) правила визнання прийнятих рішень, зазвичай вбудовані в «корпоративну політику». Відповідно, рішення є корпоративним, тобто відображає її «наміри», в тому випадку, якщо воно прийняте в рамках організаційної структури корпорації і відображає її політику [5].

Концепція корпоративної соціальної відповідальності Підходи до розуміння суті

Інструментальний підхід: компанія виступає інструментом для створення багатства, а вся його соціальна діяльність спрямована на досягнення економічного результату

Підхід з позиції соціальних вимог: компанія має зосереджувати свою діяльність на визначенні соціальних вимог суспільства та відповіді на них

Підхід з позиції політичного впливу: компанія має здатність впливати на суспільство, і тому має відповідально використовувати цю здатність

Підхід з позиції етики: в основі лежить ідея етичного обов’язку бізнесу та окремих менеджерів перед суспільством.

Рівні сприйняття Обструкціоністський

Захисний

Пристосувальний

Проактивний

Рис. 1. Класифікація підходів до розуміння суті та значення корпоративної соціальної відповідальності

Зазначимо, що акцентування уваги у багатьох дослідженням саме на «моральній/етичній» складовій корпоративної соціальної відповідальності підприємства, пояснюється, в першу чергу, тим, що наразі відсутня ґрунтовна емпірична база, яка б дозволила підтвердити безперечний зв'язок між рівнем соціальної відповідальності компанії та отриманими фінансовими результатами. Традиційно виділяється ряд теоретичних підходів до взаємозв'язку соціальної відповідальності та фінансової ефективності компанії, а саме: теорію стейкхолдерів (stakeholder theory), теорія соціального впливу (social impact theory); сигнальну / репутаційну теорію (signaling / reputation theory); теорію (не) достатності ресурсів (slack resources, available funding theory); теорію опортунізму менеджменту (managerial opportunism theory); теорію заміщення (trade-off theory); теорію синергетичного дії (synergistic theory) та гіпотезу про нелінійний взаємозв'язок. У таблиці 2 представлено коротку характеристику кожної із теорій [8]. Як видно з таблиці, жодна із розглянутих теорій не є абсолютною і не може підтвердити чи спростування наявність безпосереднього зв’язку між рівнем соціальної відповідальності компанії та результатами її діяльності. Причина цього полягає у обмеженості кожної із можливих теорій, неможливості відобразити всю складність причинно-наслідкових зв’язків, які притаманні діяльності компанії у сучасному світі. В той же час, подібні дослідження дозволяють поступово змінити акцент розвитку концепції корпоративної соціальної відповідальності із суто теоретичної у практичну площину. Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

177

Економічні науки

Таблиця 2 Загальна характеристика теоретичних підходів до взаємозв'язку соціальної відповідальності та фінансової ефективності компанії [8] Назва теорії Теорія стейкхолдерів Теорія соціального впливу

Сигнальна теорія Теорія (не) достатності ресурсів Теорія опортунізму менеджменту Теорія заміщення Теорія синергічної дії Гіпотеза про нелінійний характер взаємозв'язку

Характеристика Зростання рівня соціальної відповідальності асоціюється зі зростанням фінансової ефективності, оскільки дозволяє збалансувати цілі та задовольнити вимоги численних зацікавлених осіб, які мають вплив на компанію, і таким чином поліпшити її конкурентний профіль. Зростання рівня соціальної відповідальності є результатом дії соціальних сил, Темпи зростання залежать від інтенсивності джерела впливу, їх кількості та безпосередньо події. При цьому рівень впливу збільшується при збільшенні джерел впливу. В той же час, збільшення цілей впливу зменшує важливість кожної окремої цілі. Високий рівень соціальної відповідальності створює для компанії «репутаційний лаг», який для широкого кола інвесторів в середньостроковій перспективі може служити гарантією відносної захищеності інвестицій і частково знижувати проблему інформаційної асиметрії. Підвищення рівня соціальної відповідальності обумовлено наявністю вільних грошових ресурсів, які менеджмент в змозі витратити на різні соціальні проекти. В разі високої фінансової результативності компанії менеджери схильні до згортання соціальних проектів, ресурси яких вони використовують для підвищення своїх короткострокових вигод, тоді як в ситуації погіршення фінансового стану додаткові соціальні витрати можуть маскувати прорахунки менеджменту. Визнає витрати компанії на соціально-відповідальну діяльність безповоротними та такими, що не окупаються. Передбачається, що корпоративна соціальна практика і фінансова ефективність утворюють замкнутий цикл взаємного впливу, який постійно відтворюється. Дана теоретична модель припускає наявність специфічного галузевого оптимуму соціальної відповідальності, який забезпечує найбільший приріст ринкової капіталізації компанії, не досягаючи максимуму вигод для інших зацікавлених осіб, яким адресована соціальна відповідальність.

Висновки і перспективи подальшого дослідження. Підсумовуючи вище зазначене можна стверджувати, що формування нових підходів до ведення економічної діяльності (наприклад, розглянута у даній статті концепція корпоративної соціальної відповідальності) є результатом поступального розвитку у бік міждисциплінарних досліджень, які дозволяють поєднати елементи різних наукових напрямів. При цьому, аналіз економічного розвитку сучасного світу, еволюції та розвитку економічних теорій неможливий без врахуванню принципів комплексного цивілізаційного підходу до становлення та розвитку сучасного світу. Література 1. Кузык Б. Н. Цивилизации: теория, история, диалог, будущее : в 2 т. / Б. Н. Кузык, Ю. В. Яковец ; авт. вступ. ст. А. Д. Некипелов. – М. : Институт экономических стратегий, 2006. – 768 с.

2. Романов Н.М. К вопросу о феномене «цивилизация» и феноменологии столкновения цивилизаций (попытка концептуального прочтения) / Н.М. Романов // Ноосфера і цивілізація : наук. журнал.

– 2009. – № 10. – С. 75–80.

3. Філіпенко А.С. Економічний розвиток сучасної цивілізації / Філіпенко А.С. – К. : Знання України, 2006. – 316 с.

4. Мокий М.С. Видимость и суть проблем управления экономическим развитием / М.С. Мокий // Экономические науки. – 2010. – Т. 65, № 4. – С. 61–64.

5. Благов Ю. Е. Корпорация как моральный агент / Ю.Е. Благов // Российский журнал менеджмента.

– 2006. – Т. 4, №4. – С. 93–98.

6. Garriga Elisabet Corporate Social Responsibility Theories: Mapping the Territory / Elisabet Garriga, Domènec Melé // Journal of Business Ethics. – 2004. – № 53. – Р. 51–71.

7. Paul van der Putten Frans A Research Agenda for International Corporate Social Responsibility [Електронний ресурс] / Frans Paul van der Putten // Nyenrode Research Papers Series. – Breukelen: Nyenrode Business University. – 2005. – № 05–09. – P. 1–35. – Режим доступу : http://www.nyenrode.nl/download/NRG/ workingpapers/NRG05-09.pdf.

8. Гизатулин А.В. Корпоративное управление, социальная ответственность и финансовая эффективность компании / А.В. Гизатулин // Российский журнал менеджмента. – 2007. – Т. 5, № 1. – С. 35– 66. Надійшла 13.08.2011

178

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

УДК 005.52:658.155 О. С. КРАВЧЕНКО, В. А. РАСПОПОВА, В. О. КОМАРОВА Донецький національний університет економіки і торгівлі імені Михайла Туган-Барановського

ЗАСТОСУВАННЯ МЕТОДУ ЗВОРОТНИХ ОБЧИСЛЕНЬ ДЛЯ ФОРМАЛІЗАЦІЇ ПРОЦЕДУРИ ПРИЙНЯТТЯ РІШЕНЬ ПРО ЗМІНУ ЕКОНОМІЧНИХ ПОКАЗНИКІВ В статті розглянуто застосування методу зворотних розрахунків для формалізації процедури прийняття рішень про зміну економічних показників (рентабельності капіталу). Описано алгоритм розрахунків приросту факторних ознак на основі приростів результуючих.

The paper deals with application of the method of inverse calculation for procedures for making decisions about changing economic indicators (return on capital). The algorithm of calculations of growth factor signs based on the resulting increments. Ключові слова: управлінське рішення, метод зворотних обчислень, ієрархічна деревоподібна структура, граф показників, рентабельність капіталу.

Актуальність теми. Подолання наслідків найглибшої соціально-економічної кризи в Україні вимагає від державних органів вжиття адекватних управлінських рішень. Виходячи з цього, перед кожним підприємством актуальним постає завдання вдосконалення методів прийняття рішень на всіх ланках господарської ієрархії. Метою дослідження є розвиток методології зворотних обчислень для формалізації процедури прийняття рішень про зміну економічних показників. Аналіз літературних джерел. Проблемам використання різних економіко-математичних та статистичних методів для розв’язання конкретних економічних задач в прийнятті управлінських рішень присвячено наукові роботи вітчизняних та закордонних вчених: Чигринської О.С. та Власюк Т.М. [1], Орлова А.І. [2], Эддоуз М. та Стэнсфилд Р. [3], Авондо-Бодино Дж. [4] та інших. Постановка завдання. Однак, незважаючи на велику низку наукових робіт з даного питання, проблема вираховування коефіцієнту відносної важливості аргументів при побудові «дерева проблем» управлінських рішень відносно питання підвищення того чи іншого економічного показника залишається невирішеною. До порівняно нових напрямків даної теорії можна віднести метод зворотних обчислень, розглянутий в монографії Б. Є. Одинцова [5]. Виклад основного матеріалу. Сутність методу зворотних обчислень полягає у формуванні управлінського рішення щодо зміни результуючого показника шляхом аналізу змінюваних показників нижнього рівня. На відміну від прямих завдань, що моделюють процеси у соціально-економічних системах в термінах «цілі-засоби» (максимізація прибутку за рахунок перерозподілу наявних ресурсів), обернені задачі в якості цільової установки обирають вплив на хід розв'язання прямої задачі, а зворотні функції, які фігурують у таких завданнях, будуються на основі відомого розв’язання прямої задачі.

Рис. 1. Ієрархічна деревоподібна структура рентабельності капіталу

Розв’язання зворотних задач за допомогою зворотних обчислень – це отримання точкових значень приростів аргументів прямої функції, на її підставі задається значення додаткової інформації, що надходить від особи, що формує рішення [6]. Для визначення факторів, що впливають на формування певного економічного показника, на першому етапі будується ієрархічна деревоподібна структура. Виходячи з цього обернена задача буде Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

179

Економічні науки

сформульована таким чином: «на підставі прямих залежностей показників, інформації про бажані напрямки в зміні показників, інформації про пріоритетність у зміні показників та інформації при бажаному (негативному) прирості результуючого показника розрахувати прирости термінальних вершин дерева цілей». Виходячи з цього, граф показників перетворюється в дерево цілей з зворотним напрямком розрахунків. Побудоване дерево показників, призначене для розрахунку рентабельності капіталу, має п'ять рівнів (рис.1). Стрілки вказують напрям розрахунків, а у вузлах знаком (плюс або мінус) визначено цільові установки: зменшення одних показників або збільшення інших. Граф показників перетворюється в дерево цілей зі зворотним напрямком розрахунків. У таблиці 1 представлені пріоритети в досягненні кожної з підцілей (коефіцієнти α, β). Таблиця 1 Коефіцієнти відносної важливості аргументів Значення аргументу Показник α Рентабельність капіталу (Рк) 0,7 Капітал (К) 0,49 Чистий прибуток (Пч) 0,75 Прибуток від реалізації (Пр) 0,45 Витрати обігу (ВО) 0,6 Доход від реалізації без ПДВ (ДХр) 0,8

β 0,3 0,51 0,25 0,55 0,4 0,2

Розв’язок зворотної задачі здійснюється в наступній послідовності [6]: 1) на основі заданого приросту рентабельності капіталу, коефіцієнтів відносної важливості показників 1-го рівня, коефіцієнтів відносної важливості 2-го рівня та інформації про напрямки в зміні показників, визначаються їх нові значення з проростами; 2) ґрунтуючись на нових значеннях показників 1-го рівня, коефіцієнтів відносної важливості 2-го рівня та інформації про напрямки в зміні показників 2-го рівня визначаються нові значення цих показників і т. д. Дана процедура повторюється для всіх рівнів дерева цілей. Виходячи з проведених розрахунків на наступному етапі процес повторюється для всіх рівнів дерева цілей (табл. 2). Таблиця 2 Розрахунок нових значень показників, що впливають на рентабельність капіталу

180

Показники

Од. виміру

Умовні позначення

Результати розрахунків

Приріст рентабельності капіталу Нове значення чистого прибутку Нове значення суми капіталу Індивідуальний коефіцієнт 1 Індивідуальний коефіцієнт 2 Нове значення суми власного капіталу Нове значення суми позикового капіталу Індивідуальний коефіцієнт 1 Індивідуальний коефіцієнт 2 Нове значення суми короткострокового позикового капіталу Індивідуальний коефіцієнт Нове значення прибутку від реалізації Нова суми результату від іншої діяльності Податок на прибуток Індивідуальний коефіцієнт 1 Індивідуальний коефіцієнт 2 Нове значення доходу від реалізації Нове значення витрат обігу Індивідуальний коефіцієнт 1 Індивідуальний коефіцієнт 2 Нове значення умовно-змінних витрат обігу Нове значення умовно-постійних витрат обігу Індивідуальний коефіцієнт 1 Індивідуальний коефіцієнт 2 Нове значення товарообороту Нове значення рівня доходу від реалізації

коеф. тис. грн. тис. грн. коеф. коеф. тис. грн. тис. грн. коеф. коеф. тис. грн. коеф. тис. грн. тис. грн. тис. грн. коеф. коеф. тис. грн. тис. грн. коеф. коеф. тис. грн. тис. грн. коеф. коеф. тис. грн. тис. грн.

∆Рк Пч+∆Пч К-∆К к1 к2 ВК+∆ВК ПК-∆ПК к1 к2 ПКк-∆ПКк к Пр+∆Пр ПД+∆ПД Пп+∆Пп к1 к2 ДХр+∆ДХр ВО-∆ВО к1 к2 ВОзм+∆ВОзм ВОпост+∆ВОпост к1 к2 Т+∆Т Удхр+∆Удхр

0,015 301,35 5184,27 1,34 1,01 3946,21 1238,07 1,67 1,26 1238,07 1,67 518,26 -134,91 82,00 1,01 1,01 3709,77 3191,50 1,04 1,056 1513,34 1678,16 1,01 1,00 8212,32 45,18

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

Таким чином, за результатами роз рахунків визначено, що задля підвищення рентабельності капіталу на 1,5 % необхідно збільшити чистий прибуток до 301, 35 тис. грн. та знизити суму капіталу підприємства до 5184,28 тис. грн. Зниження капіталу відбуватиметься за рахунок приросту власного капіталу до 3946,21 тис. грн. та зниження суми позикового капіталу – до 1238,07 тис. грн. Для зниження суми позикового капіталу за умови відсутності довгострокового позикового капіталу необхідно знизити поточні зобов’язання до 1238,07 тис. грн. Чистий прибуток буде збільшено за рахунок збільшення прибутку від реалізації до 518, 26 тис. грн. та приросту значення результату від іншої діяльності до значення 134,91 тис. грн. Приріст прибутку від реалізації буде досягнуто за рахунок збільшення доходу від реалізації до 3709,77 тис. грн. та зниження суми витрат обігу до 3191,50 тис. грн. Сума витрат обігу буде зниження за рахунок збільшення умовно-змінних витрат та зниження умовно-постійних відповідно до сум 1513,34 тис. грн. та 1678,16 тис. грн. Доход від реалізації зросте за рахунок збільшення товарообороту до 8312,32 тис. грн. та рівня доходу від реалізації – до 45,176%. В результаті нами отримано нові значення показників оцінки, що може служити основою для розробки планів заходів, необхідних для функціонування різних структурних підрозділів, відповідальних за досягнення того чи іншого показника (табл. 3). Таблиця 3 Результати зворотних обчислень з урахуванням наявних ресурсів Розрахункове Відхилення, Показники 2009 рік значення +,Товарооборот, тис. грн.

8155,00 8212,3177 57,3177 Доход від реалізації сума, тис. грн.

3684,00 3709,7691 25,7691 у % до товарообороту 45,174739 45,1762 0,0015 Витрати обігу, тис. грн., в т.ч.

3223,00 3191,5044 -31,4956 умовно-постійні 1772,65 1678,1633 -94,4867 умовно-змінні 1450,35 1513,3411 62,9911 Прибуток від реалізації, тис. грн.

461,00 518,2647 57,2647 Результат від іншої діяльності, тис. грн.

-154,00 -134,9118 19,0882 Податок на прибуток, тис. грн.

82,00 82,0000 0,0000 Чистий прибуток, тис. грн.

225,00 301,3529 76,3529 Капітал, тис. грн.

5217 5184,2773 -32,7227 Власний капітал, тис. грн.

3144,5 3946,2053 801,7053 Позиковий капітал, тис. грн., в т.ч.

2072,5 1238,0720 -834,4280 короткостроковий 2072,5 1238,0720 -834,4280 довгостроковий -

Темп зміни, % 100,7029 100,6995 100,0033 99,02279 94,66975 104,3432 112,4218 87,60505 100 133,9346 99,37277 125,4955 59,73809 59,73809 -

Висновки. Застосування методу зворотних обчислень для формалізації процедури прийняття рішень про зміну деяких економічних показників, зокрема, рівня рентабельності капіталу та його компонентів дозволяє спрогнозувати їх розмір за допомогою описаного алгоритму, що обчислює прирости факторних показників на основі заданих приростів результуючих. Література 1. Чигринська О. С. Теорія економічного аналізу : [навч. посіб.] / О. С. Чигринська, Т. М. Власюк. – К. : Центр навчальної літератури, 2006. – 232 с.

2. Орлов А. И. Основы теории принятия решений : [учебное пособие] / Орлов А. И. – М., 2002.

3. Эддоус М., Стэнсфилд Р. Методы принятия решений / М. Эддоус, Р. Стэнсфилд. – М. : Аудит, ЮНИТИ, 1997. – 590 с.

4. Авондо-Бодино Дж. Применение в экономике теории графов / Авондо-Бодино Дж. – М., "Прогресс", 1966. – 160 с.

5. Одинцов Б. Е. Обратные вычисления в формировании экономических решений : [учеб. пособие] / Одинцов Б. Е. – М. : Финансы и статистика, 2004. – 192 с.

6. Николаева Е. Г. Применение метода обратных вичислений в задачах регулирования макроэкономических / Е. Г. Николаева // Бизнес-информ. – 2009. – № 2, том 1. – С. 67–71.

7. Дик В. В. Методология формирования решений в экономических системах и инструментальные среды их піддержки / Дик В. В. – М. : Финансы и статистика, 2000. – 300 с. Надійшла 13.08.2011 Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

181

Економічні науки

УДК 331.108 О. А. ДАНИЛЕНКО ДВНЗ «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана»

КРИТЕРІЇ ОЦІНКИ РЕЗУЛЬТАТИВНОСТІ УПРАВЛІННЯ СОЦІАЛЬНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ НА СТАДІЯХ ЖИТТЄВОГО ЦИКЛУ РОЗВИТКУ ОРГАНІЗАЦІЇ В статті наведені критерії оцінки результативності управління соціальною відповідальністю на стадіях життєвого циклу розвитку організації, які одночасно можуть слугувати критерієм ефективності управління організацією та діагностики її руху по кривій її життєвого циклу.

In the article the resulted criteria of estimation of effectiveness of management social responsibility are on the stages of life cycle of development organizations which simultaneously can serve as a criterion efficiency of management and diagnostics of its motion organization on the curve of it life cycle. Ключові слова: управління соціальною відповідальністю, критерій, результативність, стадія життєвого циклу розвитку організації.

Вступ. Cоціальна відповідальність забезпечує разом з іншими чинниками виживання організації у конкурентному середовищі, стійкий та збалансований розвиток у довгостроковій перспективі, сприяє поєднанню інтересів власників бізнесу, працівників, суспільства та держави. Нині основна ідея просування ідеї соціальної відповідальності організацій полягає в тому, що соціально-орієнтована діяльність приносить відчутну вигоду організації як економічну, так і таку, що виражається у вигляді посилення мотивації трудової поведінки персоналу та привабливості організації як роботодавця. Результати досліджень, що проводяться, доводять, що організації, які реалізовують власні соціальні програми, функціонують значно успішніше й ефективніше за організації, що не мають таких програм. Саме тому рівень розвитку соціальної відповідальності може слугувати критерієм ефективності управління організацією, який враховує ступінь використання ресурсів, прогнозовані можливості розвитку, досягнення виробничих, економічних і соціальних цілей. Рівень розвитку соціальної відповідальності може слугувати й критерієм знаходження організації на певній стадії життєвого циклу розвитку й, відповідно, позитивних чи негативних змін, які з нею відбуваються, й на які керівництво може своєчасно реагувати та вживати відповідні заходи. Постановка питання з цієї точки зору обумовлює актуальність теми дослідження. Мета дослідження. У зв’язку з цим метою даного дослідження є розробка переліку критеріїв для оцінки результативності управління соціальною відповідальністю на стадіях життєвого циклу розвитку, які слугуватимуть одночасно й показниками (індикаторами) оцінки ефективності управління організацією й інструментом управління соціальною відповідальністю. Аналіз літературних джерел з даної тематики. Аналіз теоретичних досліджень та практики господарювання свідчить, що проблема соціальної відповідальності в тому або іншому ступені була вивчена в значній кількості наукових праць зарубіжних вчених. Проблема корпоративної соціальної відповідальності в стратегічному управлінні розглядалася в роботах Р. Аккофа, І. Ансоффа. К. Бодвела і С. Ведока, П. Друкера, Е. Фрімена. Такі зарубіжні вчені, як П.Ф. Кеменітч, Я. Маллінз, С. Хокінс, М. Еншен, зв’язували соціальну відповідальність бізнесу з існуванням «соціального контракту». Соціально-економічне партнерство, формування політики соціальної відповідальності та роль соціальної відповідальності в реалізації стратегії стійкого розвитку організації вивчали й російські дослідники (Батаєва Е.С., Бєлова В.Л., В’язова В.Р., Горошилов А.А., Коровяковський І.В., Кравченко Е.Ю., Ляховецька Е.Р., Перегудова С.П., Нуруліна А.Х., Набієв Г.Г., Романова О.А., Рулінський В.І., Ткаченко І.Н. й ін.). В Україні автори дослідження теорії і практики соціальної відповідальності організацій переважно торкаються питань соціального партнерства та соціального планування, окремих аспектів і інструментів формування і реалізації політики соціальної відповідальності організацій (Грішнова О.А. та Герасименко О.О. [7], Гриненко А.М. [1], Колот А.М. [2; 7; 9], Куценко В.І. [3], Назарова Г.В., Гончарова С.Ю. та Водницька Н.В. [4], Скуратівський В.А., Палій О.М. та Лібанова Е.М. [5], Барков В.Ю. [6], Бєляєв О.О., Диба М.І. та Кириленко В.І. [8], Новікова О.Ф. [9], Шевчук П.І. [10] та ін.). З цієї точки зору також варті уваги публікації у спеціалізованій пресі провідних менеджерів організацій з іноземними інвестиціями та консультантів з питань менеджменту організацій. Постановка завдання. В той же час, аналіз наукових публікацій показує, що подальшої розробки вимагають теоретичні аспекти розв’язання завдання обгрунтування критеріїв оцінки результативності управління соціальною відповідальністю, які б відображали у повному обсязі усю специфіку функціонування організації на стадіях життєвого циклу розвитку. Результати. Управління соціальною відповідальністю організації розглядаємо як сукупність взаємозв’язаних функцій планування і аналізу, мотивації, контролю, а також організаційного і інформаційного забезпечення, що створюють основу для безперервного процесу взаємодії персоналу, менеджменту організації, власників бізнесу (акціонерів), місцевих співтовариств та держави. Управління 182

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

соціальною відповідальністю має забезпечувати формування цілей управління організацією та розробку заходів щодо їх досягнення за допомогою реалізації стратегії та політики управління. Основною метою управління соціальною відповідальністю, на нашу думку, є забезпечення стійкого збалансованого розвитку організації на кривій її життєвого циклу. Для розробки відповідної системи критеріїв оцінки результативності управління соціальною відповідальністю організації на стадіях життєвого циклу розвитку за основу можна взяти загальну соціальну відповідальність, що визначається економічною, юридичною, етичною та прийнятою на себе відповідальністю. У граничному випадку економічна відповідальність організації зводиться виключно до максимізації прибутку. Дану концепцію запропонував і розробив нобелівський лауреат, економіст М. Фрідмен, згідно з якою діяльність організації повинна бути підпорядкована отриманню прибутку, а її єдина місія полягає у зростанні прибутку (за умови, що дії організації не виходять за рамки закону). Юридична відповідальність організації пов’язується з необхідністю слідувати встановленим суспільством законам та правилам, досягненням поставлених економічних цілей в рамках цих законів та правил, які можуть прийматися як центральними, так й місцевими властями. Етична відповідальність організації означає суспільно корисні дії, які не передбачені законами та правилами або не відповідають прямим її економічним інтересам. Для того, щоб поведінка організації була етичною, її менеджери повинні дотримуватися принципів рівності, чесності і неупередженості, а також дотримувати права працівників. Як неетичні оцінюються управлінські рішення, що дозволяють людині або всій організації отримувати вигоди за рахунок суспільства. Прийнята на себе відповідальність носить для організації виключно добровільний характер і пов’язана з бажанням організації внести свій вклад у розвиток суспільства, до якого її не зобов’язують ні закони, ні економічні вигоди, ні етичні правила. Як правило, маються на увазі різні дії філантропічного та благодійного характеру, яких ніхто не вимагає й які не приносять організації відчутної вигоди. Враховуючи вище викладене та наведені загальні критерії оцінки результативності управління соціальною відповідальністю організації, пропонуємо перелік критеріїв оцінки результативності управління соціальною відповідальністю залежно від стадії життєвого циклу (ЖЦ) розвитку організації (таблиця 1). Вони поділені на дві групи критеріїв, якими можна оцінити як соціальний ефект, так і бізнес-ефект у сферах фінансів, маркетингу та продажів, а також управління персоналом. На кожній стадії життєвого циклу розвитку цілі і завдання організації змінюються із-за природного зростання чи скорочення обсягів діяльності, а також істотно коректуються цілями власників бізнесу. Тому залежно від стадії знаходження організації на кривій її життєвого циклу соціальна відповідальність носить чи переважно економічний характер, чи ще й соціальний характер з дотриманням етичних норм відносин з працівниками, партнерами, місцевими співтовариствами, державою тощо. Так, на початкових стадіях розвитку (становлення, зростання) соціальна відповідальність носить переважно економічний характер, що виражається в створенні нових робочих місць, виплаті заробітної плати, податків, отриманні прибутку. Надалі на стадії зрілості організація найчастіше реалізує внутрішні соціальні програми (так звана внутрішня соціальна відповідальність), до яких відносяться програми, направлені на розвиток і соціальну підтримку власного персоналу, оскільки мотивованість, лояльність, прихильність персоналу – одні з найважливіших чинників успішності організації. Внутрішні соціальні програми можуть і повинні безпосередньо впливати на позитивний розвиток цих характеристик персоналу. Зрілі організації можуть реалізовувати й зовнішні соціальні програми (так звана зовнішня соціальна відповідальність), в яких прямі отримувачі благ не є працівниками організації. Не дивлячись на те, що зовнішні й внутрішні соціальні програми не спрямовані на отримання додаткового прибутку організації, їх реалізація призводить до виникнення не лише соціального ефекту, але також і бізнес-ефекту. Проаналізувавши світовий та вітчизняний досвід, можемо зазначити, що дослідники виділяють найбільш вірогідне отримання бізнес-ефекту в таких сферах діяльності, як фінанси, маркетинг і продажі та управління персоналом. На початку стадії старіння організації продовжують реалізовувати внутрішні та зовнішні соціальні програми, але вони мають характер виконання раніше взятих на себе зобов’язань і поступово сходять нанівець. Наприкінці стадії старіння організації, як правило, проходять процедуру реструктуризації або закриваються. У процесі реструктурування зачіпаються інтереси багатьох груп впливу (персоналу, менеджменту, власників бізнесу, держави), що викликає необхідність проведення соціально відповідального реструктурування організації, зокрема у напрямі поваги до цінностей організації, прагненні максимально враховувати інтереси усіх зацікавлених сторін, на які може вплинути процес реструктурування. Наприклад, має забезпечуватися працевлаштування працівників, що потрапили під скорочення (так званий «аутплейсмент»). Соціально відповідальне реструктурування бізнесу, направлене на його збереження, додає додаткових конкурентних переваг. Воно включає зменшення рівнів ієрархій, скасування структурних елементів за допомогою аутсорсингу, розпродажів та надання самостійності структурним підрозділам Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

183

Економічні науки

організації, відмову від деяких видів діяльності або скорочення робочих місць, реорганізацію трудових процесів тощо. Таблиця 1 Критерії оцінки результативності управління соціальною відповідальністю на стадіях життєвого циклу розвитку організації Стадії ЖЦ

Показники оцінки соціального ефекту

А

Показники оцінки бізнес-ефекту в області:

В

Г

− окупність витрат.

− виручка від реалізації; − інтерес до продукції.

− створення нових робочих місць; − сплата податків у повному обсязі; − відсутність заборгованості по виплаті заробітної плати працівникам; − збереження навколишнього середовища.

− створення нових робочих місць; − прибуток; − виробництво якісних товарів і послуг; − конкуренто− сплата податків у повному обсязі; спроможність; − відсутність заборгованості по виплаті − окупність заробітної плати працівникам; інвестицій, − збереження навколишнього спрямованих на середовища. соціальні програми.

− прибуток; − створення нових робочих місць; − стійкий розвиток; − виробництво якісних товарів і послуг; − збільшення − сплата податків у повному обсязі; фінансових − відсутність заборгованості по виплаті показників заробітної плати працівникам; внаслідок реалізації − збереження навколишнього соціальних та середовища; благочинних − соціальні інвестиції. програм.

Старіння

− збереження робочих місць; − сплата податків у повному обсязі; − відсутність заборгованості по виплаті заробітної плати працівникам;

− збереження навколишнього середовища.

Відродження

Старіння

Становлення

Б

Зростання

маркетингу та продажів

Зрілість

фінансів

− створення нових робочих місць; − сплата податків у повному обсязі; − відсутність заборгованості по виплаті заробітної плати працівникам; − збереження навколишнього середовища.

управління персоналом Д

− зайнятість; − зарплата.

− зростання виручки від реалізації; − впізнанність продукції та бренду; − кількість та мотивація покупців, що вперше здійснили покупку; − намір придбати продукцію; − ефективність інформаційних компаній, PR та ін.

− зайнятість; − зарплата; − задоволеність роботою.

− систематичне (збалансоване) зростання виручки від реалізації; − впізнанність продукції та бренду; − кількість та мотивація покупців, що вперше здійснили покупку; − причини зміни марки товару; − характеристика покупців та їх сегментація; − намір придбати продукцію; − ефективність інформаційних компаній, PR та ін.

− зайнятість; − зарплата; − задоволеність роботою; − задоволеність реалізацією соціальних програм; − плинність персоналу; − продуктив-ність праці.

− прибуток; − конкурентоспроможність; − окупність інвестицій, спрямованих на

− виручка від реалізації; − впізнанність продукції та бренду; − характеристика покупців та їх сегментація; − намір придбати продукцію;

− зайнятість; − зарплата; − плинність персоналу; − продуктив-ність праці.

соціальні програми.

− ефективність інформаційних компаній та PR та ін.

− соціально відповідальне реструктурування.

− окупність витрат.

− повільне зростання виручки від реалізації; − інтерес до продукції.

− зайнятість; − зарплата.

На стадії відродження головна мета − пожвавлення організації, коли необхідно враховувати особливості управління соціальною відповідальністю на кожній з розглянутих стадій життєвого циклу. При цьому соціальна відповідальність носить переважно економічний характер.

184

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

Висновки. Отже, результативність управління соціальною відповідальністю на стадіях життєвого циклу розвитку організації є наслідком реалізації стратегії та політики, що визначаються цілями власників бізнесу, впливу внутрішніх та зовнішніх програм соціальної відповідальності на різні показники діяльності організації. Вважаємо, що обґрунтований перелік критеріїв оцінки результативності управління соціальною відповідальністю організації є найважливішою умовою ефективного процесу управління нею. Критерії оцінки результативності управління соціальною відповідальністю розглядаються нами як інструмент управління соціальною відповідальністю, що виконує двояку роль. З одного боку, вони мотивують систему управління організацією на виконання зобов’язань перед зацікавленими сторонами, а, з іншого боку, дозволяють виявляти причини відхилень і своєчасно усувати недоліки системи соціальної відповідальності в організації. Роль критеріїв оцінки результативності управління соціальною відповідальністю у виконанні зобов’язань менеджменту організації перед зацікавленими сторонами обумовлена також тим, що вони повинні враховувати кінцевий результат роботи підрозділів, що відповідають за досягнення відповідності тих або інших цільових критеріїв. Наприклад, наявність обгрунтованих критеріїв може стати обов’язковою умовою для преміювання виробничих колективів за зниження рівня виробничого травматизму, професійних захворювань, втрат робочого часу і т.п. Окрім цього, на їх основі може встановлюватися обсяг ресурсів, необхідних для виконання планових завдань у перспективі. Порушені в даній статті питання не вичерпують усіх аспектів, що виникають у сфері оцінки результативності управління соціальною відповідальністю на кривій життєвого циклу розвитку організації і в цьому ми бачимо практичну користь представленого матеріалу. Вони не можуть бути вирішені без подальших науково-практичних і методологічних розробок у цьому напрямку. Література 1. Гриненко А. М. Соціальна політика : [навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисципліни] / А. М. Гриненко. − К. : КНЕУ, 2004. − 308 с.

2. Колот А. М. Соціально-трудова сфера: стан відносин, нові виклики, тенденції розвитку : [монографія] / А. М. Колот. − К. : КНЕУ, 2010. − 251 с.

3. Куценко В. І. Соціальна сфера: реальність і контури майбутнього: (питання теорії і практики) : [монографія] / В. І. Куценко ; за наук. ред. Б. М. Данилишина; Рада по вивченню продуктивних сил України НАНУ. − Ніжин : Аспект-Поліграф, 2008. − 818 с.

4. Назарова Г. В. Управління соціально-трудовою сферою підприємства : [монографія] / Г. В. Назарова, С. Ю. Гончарова, Н. В. Водницька ; за заг. ред. Г. В. Назарової. – Харків : Вид-во ХНЕУ, 2010. – 323 с.

5. Скуратівський В. А. Соціальна політика : [навч. посібник для слухачів, аспірантів, докторантів спец. “Державне управління”] / В. А. Скуратівський, О. М. Палій, Е. М. Лібанова. – К. : УАДУ, 1997. – 360 с.

6. Соціальна політика і перебудова / [В. Ю. Барков та ін.]. – К. : Політвидав України, 1990. – 223 с.

7. Соціалізація відносин у сфері праці в контексті стійкого розвитку : [монографія] / [А. М. Колот, О. А. Грішнова, О. О. Герасименко та ін.] ; за наук. ред. А. М. Колота; Мін-во освіти і науки України, ДВНЗ "Київський нац. екон. ун-т ім. В. Гетьмана". – К. : КНЕУ, 2010. – 348 с.

8. Соціальна економіка : [навчальний посібник] / О. О. Бєляєв, М. І. Диба, В. І. Кириленко. – К. : КНЕУ, 2005. – 196 с.

9. Соціальна безпека: теорія та українська практика : [монографія] / А. М. Колот, О. Ф. Новікова ; ред. І. Ф. Гнибіденко. – К. : КНЕУ, 2006. – 291 с.

10. Шевчук П. І. Соціальна політика : [навчальний посібник] / П. І. Шевчук. – [2-е вид.] – Львів : Свiт, 2005. – 399 с. Надійшла 15.08.2011

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

185

Економічні науки

УДК 311 О. М. КУДИРКО Вінницький торговельно-економічний інститут КНТЕУ

ВНУТРІШНІЙ АУДИТ В УКРАЇНІ: СУТНІСТЬ, ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ТА ШЛЯХИ ЇХ УСУНЕННЯ Розглянуто поняття внутрішнього аудиту, його об’єктів, функцій, методів проведення та необхідність впровадження на підприємствах в Україні, відображено недоліки розвитку внутрішнього аудиту в Україні та внесено пропозиції щодо їх усунення.

The concept of internal audit, its objects, functions, methods of carrying out and necessity of introduction at the enterprises of Ukraine is considered, lacks of development of internal audit of Ukraine are displayed and offers of their elimination are made. Ключові слова: внутрішній аудит, об’єкти внутрішнього аудиту, функції внутрішнього аудиту, методи внутрішнього аудиту.

Вступ. На сьогоднішній день, враховуючи процеси інтеграції та розвитку міжнародних зв’язків, стрімко збільшилась кількість акціонерних товариств та корпорацій. Оскільки найбільші капітали сконцентровані в руках певного кола осіб, набуло поширення використання на своїх підприємствах найманих управлінців-менеджерів, в розпорядженні яких опиняється власність акціонера. Також з’явилась потреба постійно розширювати коло власників, що вплинуло на виникнення розриву в просторі між реальним власником і самою власністю, адже розширюючи свій бізнес акціонер може створювати підприємства на різних територіях або вкладати свої кошти у вже існуючі підприємства. Таким чином, з’явилась потреба контролювати функціонування вкладеного капіталу та діяльність найманих працівників. Все це спричинило появу і розвиток такого поняття, як внутрішній аудит. Але в Україні цей вид контролю поки що не набув достатнього розвитку і поширеного застосування в практиці на підприємствах, тому що багато з них, на жаль, недостатньо проінформовані в необхідності та важливості внутрішнього аудиту. Постановка завдання. Значний внесок у розвиток внутрішнього аудиту належить таким вченим, як: Білоусов А., Бутинець Ф.Ф., Баришніков Н.П., Богомолов А.М., Бурцев В.В., Васильєва М., Гніденко Н.А., Грицак Н., Жминько С.И., Каменська Т.О., Кірєєв О.І. та іншим. В наведених працях було відзначено, що внутрішній аудит є особливою формою контролю, основою планування обсягу незалежного зовнішнього аудиту та обумовлений внутрішніми проблемами підприємства. Одним з основних принципів реалізації вимог внутрішнього контролю є запобігання недостовірній інформації, зловживанням і крадіжкам, що обумовлює структуру та напрями внутрішнього контролю. Для внутрішнього аудиту види послуг визначає керівництво підприємства, беручи до уваги потреби управління. Незалежна експертна діяльність служби внутрішнього аудиту установи, яка здійснює оцінку економічності та продуктивності діяльності фінансової установи і дотримання законів, нормативних актів та інших зовнішніх вимог. Таким чином згаданими авторами по різному розглядається суть і завдання внутрішнього аудиту, але всі вони згодні з тим, що внутрішній аудит є одним із найважливіших інструментів вирішення проблем, пов’язаних з визначенням майбутніх ризиків ситуацій, що склалися на підприємстві, їх оцінкою, а також наданням відповідних управлінських рекомендацій з усунення цих ризиків. Ці науковці розкрили основи організації та методології проведення внутрішнього аудиту [1, c. 54–59]. Метою написання даної роботи є розкриття поняття внутрішнього аудиту, його мети, основних завдань і функцій, поставлених перед внутрішнім аудитом, відображення недоліків розвитку внутрішнього аудиту в Україні та розробка пропозицій щодо їх усунення. Для досягнення поставленої мети, спираючись на проведені раніше дослідження у сфері внутрішнього аудиту, необхідно обґрунтувати його значущість та проблеми розвитку в Україні в сучасних умовах ведення фінансово-господарської діяльності. Результати дослідження. Передусім слід з’ясувати, що конкретно є внутрішнім аудитом. Під внутрішнім аудитом необхідно розуміти організовану на підприємстві систему контролю, що діє в інтересах його керівництва або власників, регламентовану внутрішніми документами, метою якої є додержання встановленого порядку здійснення бухгалтерського обліку і надійності функціонування внутрішнього контролю. При цьому, внутрішній аудит не є одним із видів внутрішньогосподарського контролю та не замінює його. Система внутрішньогосподарського контролю первісно існує на будь-якому підприємстві, питання тільки в тому, в якому вигляді і наскільки вона ефективна. Організацію внутрішньогосподарського контролю покладено на керівника підприємства. Крім того, головний бухгалтер разом з керівником підприємства несе відповідальність за порушення правил і положень, що регламентують здійснення обліку та складання звітності, тому він також здійснює функції контролю на підприємстві особисто і через працівників бухгалтерії. Робота внутрішніх аудиторів за своєю суттю – це виконання частини функцій керівництва підприємства. Служба внутрішнього аудиту відповідає перед керівництвом підприємства за ефективне 186

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

функціонування та удосконалення системи бухгалтерського обліку, достовірність фінансової й оперативної інформації, дотримання українського законодавства. Мета внутрішнього аудиту – сприяти ефективному виконанню завдань і цілей, задля яких функціонує підприємство. Внутрішній аудит можуть провадити аудитори, які працюють безпосередньо на даному підприємстві. Одним із основних завдань внутрішнього аудиту є контроль за станом і функціонуванням системи внутрішньогосподарського контролю. У зв’язку з цим, слід розглянути питання про критерії доцільності організації внутрішнього аудиту на тому чи іншому підприємстві. Внутрішній аудит, як правило, здійснюється у великих акціонерних товариствах, корпораціях. Тому основним критерієм буде масштаб діяльності підприємства, від якого залежить: – чи потрібен додатковий контроль за діяльністю підприємства, оскільки чим менше підприємство, тим менший ризик невиявлення помилок звичайними інститутами внутрішньогосподарського контролю; – чи має підприємство у своєму розпорядженні достатні кошти для утримання служби внутрішнього аудиту, іншими словами, чи не перевищуватимуть витрати на внутрішній аудит корисний ефект від його використання. У кожному разі керівництво або власник підприємства, з огляду на зазначені вище завдання, мають самостійно вирішувати для себе питання про доцільність використання внутрішнього аудиту. Розглядаючи питання про форму організації служби внутрішнього аудиту на конкретному підприємстві, слід підкреслити, що це питання також має вирішуватися власником або керівником залежно від мети і завдань, поставлених перед цією службою. У будь-якому разі служба внутрішнього аудиту має бути укомплектована кваліфікованими кадрами, які зможуть виконувати покладені на них функціональні обов’язки. Набагато важливіше місце служби внутрішнього аудиту в організаційній структурі підприємства, оскільки від цього значною мірою залежить ступінь об’єктивності результатів її діяльності. Основна ознака, за якою внутрішній аудит відрізняють від зовнішнього, полягає в тому, що він залежний, тобто підпорядкований керівництву тієї фірми, де він провадиться. Проте об’єктивність внутрішнього аудиту забезпечується ступенем його незалежності в організаційній структурі управління підприємством. Функції внутрішнього аудиту мають визначатися керівництвом або власником підприємства залежно від змісту і специфіки діяльності підприємства. Однак можна виділити низку типових функцій, притаманних внутрішньому аудиту, незалежно від особливостей діяльності підприємства, на якому він проводиться. Типові функції внутрішнього аудиту можуть охоплювати: – перевірку систем бухгалтерського обліку і внутрішнього контролю; – перевірку бухгалтерської та оперативної інформації; – перевірку додержання законів та інших нормативних актів, а також вимог облікової політики, інструкцій, рішень і вказівок керівництва або власників; – перевірку діяльності різних ланок управління підприємством; – оцінку ефективності механізму внутрішнього контролю; – перевірку наявності, стану і забезпечення збереження майна підприємства; – сприяння мінімізації втрат виробничих запасів, грошових коштів, основних засобів; – оцінку використовуваного підприємством програмного забезпечення; – спеціальні службові розслідування окремих випадків, наприклад підозр у зловживаннях; – розробку і надання пропозицій щодо усунення виявлених недоліків та рекомендацій щодо підвищення ефективності управління [2, c. 32–35]. Об’єкти внутрішнього аудиту можуть бути різними залежно від особливостей економічного суб’єкта і вимог його керівництва або власника. Проте на основі типових функцій внутрішнього аудиту можна спробувати виділити його основні об’єкти. Основними об’єктами внутрішнього аудиту є: – ведення бухгалтерського обліку; – достовірність звітності; – здійснення податкового обліку; – структура управління підприємством; – система внутрішньогосподарського контролю; – стан активів підприємства; – якість роботи економічних і технічних служб; – фінансова стійкість і платоспроможність; – інші процеси господарської діяльності підприємства. Методичні прийоми внутрішнього аудиту можна визначити як сукупність способів вивчення законності, доцільності й ефективності господарських операцій для оцінки діяльності підприємства загалом. Ці прийоми будуть подібними незалежно від особливостей підприємства, оскільки вони різноманітні та їх застосування обумовлюється не тільки об’єктами аудиту, а й професійним рівнем і практичним досвідом працівників аудиторської служби підприємства. Аналіз методичних прийомів внутрішнього аудиту дає Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

187

Економічні науки

змогу розподілити їх на три групи: загальнонаукові, документальні та фактичні, які відомі з теорії фінансово-господарського контролю. Результати проведення внутрішнього аудиту, як комплексного, так і за окремими ділянками роботи, слід оформлювати спеціальними документами. За результатами внутрішнього аудиту по окремих об’єктах досліджень це може бути доповідна записка на ім’я керівника або власника підприємства. У разі аудиту всіх об’єктів діяльності підприємства, який слід провадити не менше від одного разу на рік, таким документом може бути акт внутрішнього аудиту господарської діяльності підприємства. В умовах економічної кризи ефективність діяльності підприємства багато в чому залежить від організації системи внутрішнього контролю. Основним аспектом будь-якої діяльності в тому числі внутрішнього аудиту зокрема є нормативне забезпечення. В Україні майже відсутнє методичне забезпечення внутрішнього аудиту. Це у свою чергу призводить до недоліків при проведені аудиту. Становлення зовнішнього аудиту в Україні вже відбулося, але вітчизняний внутрішній аудит і в професіональному, і в законодавчому, і в інституціональному аспектах знаходиться ще в початковому стані розвитку. Стандартів, що регулюють функціонування внутрішнього аудиту в Україні немає (за винятком нормативних документів НБУ з регламентації внутрішнього аудиту в комерційних банках України), і це зменшує поширення передового досвіду в цій сфері діяльності на інших підприємствах. З іншого боку, відсутність будь-яких обмежень на зміст і форми проведення внутрішнього аудиту стимулює розробку суб’єктами господарювання власних форм реалізації його функцій. В Україні впровадження внутрішнього аудиту розпочалось з банківських установ. Саме НБУ своєю постановою зобов’язав комерційні банки запровадити внутрішній аудит [3, c. 54–57]. Належний внутрішній аудит має фіксувати та відслідковувати дотримання суб’єктами контролю вимог чинних законодавчих і нормативних актів щодо ефективності та цільового використання бюджетних або власних коштів, збереження майна, правомірність та ефективність використання фінансових, матеріальних і трудових ресурсів, достовірності бухгалтерського обліку і звітності тощо. Належно організована робота внутрішнього аудиту, а особливо в умовах виходу з економічної кризи, спонукатиме працівників підприємства дотримуватися чинного законодавства та нормативних актів, а також розробленої підприємством політики, планів, внутрішніх правил та процедур, вчасно виявляти та знижувати ризик непередбачених витрат чи втрати репутації підприємством. Форми організації служби внутрішнього аудиту на окремому підприємстві повинні вирішуватися власником або керівником залежно від цілей та задач, поставлених перед цією службою, але в будь-якому випадку служба внутрішнього аудиту повинна бути укомплектована професійно придатними, кваліфікованими кадрами, які здатні виконати покладені на них функціональні обов’язки. Ефективний внутрішній аудит може знизити витрати компанії на зовнішній аудит, але не може скасувати його необхідність для компанії. Також важливо врахувати те, що не рекомендується користуватися послугами зовнішнього аудитора компанії для проведення внутрішніх аудитів, оскільки подібне поєднання може призвести до втрати принципу незалежності, що є одним із першорядних чинників у роботі зовнішнього аудитора. На основі вивчення світової досвіду організації системи внутрішнього аудиту можна виокремити і використати в українській практиці наступні вимоги: – встановлення надійної та дієвої системи внутрішнього аудиту; – забезпечення ефективності функціонування даної системи; – підтримка балансу внутрішніх та зовнішніх можливостей розвитку системи внутрішнього аудиту; – своєчасне виявлення випадків шахрайства, порушень, відхилень від норм, що регулюють фінансово-господарську діяльність підприємства; – підтримання оптимальних параметрів системи; – безперервність розвитку та удосконалення системи; – організаційна структура системи внутрішнього аудиту повинна відповідати розмірам та ступеню складності підприємства (на підприємствах малого бізнесу функції внутрішнього контролю може виконувати керівник, а на великих – служба внутрішнього аудиту). Підвищенню ефективності діяльності підприємства може суттєво сприяти інтеграція внутрішнього аудиту з управлінським обліком та функціонально-вартісним аналізом, які спільно мають утворити систему дієвого контролінгу, покликану вишукувати та мобілізувати резерви економії ресурсів, раціоналізацію технологічних процесів, зменшення собівартості та підвищення конкурентоспроможності продукції, товарів, робіт (послуг). Таким чином наступним проблемним аспектом внутрішнього аудиту є визначення його місця серед системи управління підприємством. Тобто підприємство має розглядати внутрішній аудит не як систему контролю з фіскальною метою, а як систему, що покликана знайти приховані резерви на підприємстві з метою покращення ефективності діяльності підприємства. Не слід забувати про такий аспект, як розробка методик внутрішнього аудиту, робочої документації. Такі документи на підприємстві можна оформити у вигляді корпоративних стандартів, що значно полегшить роботу внутрішніх аудиторів та сприятиме усвідомленню управлінським складом підприємства тієї інформації, що надає аудит.

188

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

До проблемних аспектів внутрішнього аудиту слід віднести: – недостатню кількість методичних розробок з аудиторського контролю; – неефективність діючої нормативно-правової бази в питанні внутрішнього аудиту; – брак достатнього досвіду аудиторської діяльності; – недостатню кількість кваліфікованих аудиторських кадрів; – відсутність типових форм документів з аудиту в цілому та внутрішнього аудиту. Перераховані проблемні аспекти розвитку внутрішнього аудиту в Україні призводять до меншої ефективності здійснення внутрішнього аудиту на підприємстві та недовіри до такої системи. Хоча із впровадженням внутрішнього аудиту фірма має істотні переваги, зокрема: виявлення резервів засобів та джерел підприємства, розробка рекомендацій щодо удосконалення системи обліку на підприємстві, що в кінцевому випадку призведе до економії витрат. Ефективна система внутрішнього аудиту на підприємстві значно підвищить зацікавленість інвесторів до таких підприємств. Висновок. Отже, до основних проблем розвитку внутрішнього аудиту в Україні слід віднести насамперед недостатнє нормативне та методологічне забезпечення, що спричиняє полеміку в самих принципах, методах, методології та процедурах внутрішнього аудиту. Також не слід забувати про відсутність внутрішніх розробок щодо організації та методики внутрішнього аудиту на підприємстві. Таким чином, першочерговим завданнями є: – удосконалення законодавчого регулювання внутрішнього аудиту в Україні; – визначення на методичному рівні принципів внутрішнього аудиту; – подальша розробка і впровадження нормативів внутрішнього аудиту; – поліпшення методики та організації внутрішнього аудиту, його якості; – ідентифікація і усунення «слабких» місць в системі управління; – оцінка ефективності інформаційних систем підприємства; – контроль за виконанням управлінських рішень та поточної діяльності окремих структурних підрозділів підприємства; – попередження шахрайств, помилок недоліків. Ситуація, що склалася в Україні, потребує вирішення проблем щодо організації внутрішнього аудиту на підприємствах. На великих підприємствах варто запровадити систему внутрішнього аудиту з тим, щоб за цю роботу відповідала конкретна особа, група осіб або спеціальний відділ. А фінансування такої служби слід здійснювати за рахунок виявлених резервів підвищення ефективності роботи, зниження собівартості й збільшення прибутків. Окрім завдань контрольного характеру, служба внутрішнього аудиту має розв’язувати завдання економічної діагностики, розробки фінансової стратегії, оцінки рентабельності комерційних угод. Діяльність внутрішнього аудиту необхідно розглядати не лише як перевірку системи бухгалтерського обліку і звітності, а й як сукупність аудиторських послуг, здійснюваних за вимогою керівництва підприємства й у зв’язку з потребами управління. Вирішення таких проблем спрямоване на зміцнення позицій та авторитету внутрішнього аудиту в Україні. Література 1. Білоусов А. Внутрішній аудит: перспективи розвитку і методика організації на підприємствах України / А. Білоусов // Бух. облік і аудит. – 2001. – № 2. – С. 54–59.

2. Бутинець Ф. Ф. Аудит: стан і тенденції розвитку в Україні та світі : [монографія] / Ф.Ф. Бутинець, Н. М. Малюга, Н. І. Петренко ; за ред. Ф.Ф. Бутинця. – Житомир : ЖДТУ, 2004. – 564 с.

3. Макеєва О. Перспективи розвитку внутрішнього аудиту в Україні /О. Макеєва // Економіст. – 2010. – № 6. – С. 54–57. Надійшла 15.08.2011

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

189

Економічні науки

УДК 331.108 Ж. М. БАЛАБАНЮК Міжрегіональна академія управління персоналом, м. Київ Консалтингово-тренінгова компанія “EQ Impact”

МЕХАНІЗМ УПРАВЛІННЯ ОРГАНІЗАЦІЄЮ: СУТНІСТЬ ПОНЯТТЯ ТА ПРОПОЗИЦІЇ ЩОДО ОЦІНКИ ЙОГО ЕФЕКТИВНОСТІ У статті розглянуті існуючі теоретичні підходи розуміння та трактування поняття “механізм управління”. Проведений їх аналіз у контексті теоретичних та практичних працювань. Запропонований автором власний підхід щодо розуміння поняття та складових елементів механізму управління. Розкриті відміності між результативною та ефективною організацією, результативним та ефективним управлінням. Окреслений підхід щодо ефективності управління, який базується на підході запропонованому П. Друкеро,. на основі якого розроблені пропозиції оцінки ефективності механізму управління. Визначені умови, за яких забезпечується ефективне функціонування механізму управління та запропоновані показники оцінки кожного з чотирьох його елементів. Зроблені висновки стосовно подальших теоретичних напрямків дослідження даного питання та практичних розробок для реалізації в практиці управління.

The article analysis existing theoretical approaches to understanding and interpretation of mechanism of the management organization. Their analysis in the context of theoretical and practical practices. Author proposed its own approach to the concept and components of mechanism of the management organization. Disclosed differences between effective and efficient of the organization, effective and efficient management. The outlined approach to effectiveness management based on the approach proposed by P. Drucker. Based on which proposals assess the effectiveness of management. The conditions under which ensured the effective functioning of the management and proposals indicators of effectiveness evaluation of each of four of its elements.

Conclusions concerning future research directions theoretical this issue and to implement practical developments in management practice. Ключові слова: механізм управління, елементи механізму управління, система, процеси управління, управлінські рішення, персонал, ефективність та результативність організації, ефективність та результативність управління, показники оцінки ефективності управління, ефективний механізм управління.

Вступ. Управління являє собою досить багатограну категорію. Підходи до нього змінюються, розширюються та доповнюються. Це наслідок постійного розвитку науки управління нових здобутків та напрацювань практиків управління, які реагують на виклики сучасного світу – підвищену динаміку та ускладнення зовнішнього середовища, стрімкий розвиток технологій та зростання технологічності більшості процесів. Мінливість зовнішнього середовища призводить до трансформації у внутрішньо організаційному управлінні. Організації для того, щоб бути успішною, мало бути тільки результативною, досягати поставлених цілей, завдань, показників. Потрібно бути ефективною – постійно знаходити якнайкращі, прогресивніші інструменти для досягнення своїх цілей. Організація може бути результавною при цьому не будучи ефективною тільки коли представляє унікальний продук чи послугу на ринку, займає монопольну нішу на ринку, чи працює на есклюзивних умовах, які не залежать від стану та розвитку ринку. При цьому диктуючи свої умови як на ринку, в якому працює (відносно клієнтів та постачальників), так і всередині організації, здійснючи стратегічне та оперативне управління організацією. Проте, навіть такі організації зіштовхуються з тим, що вони мають оперативно реагувати на швідкість змін сучасного світу, навіть, якщо їм не потрібно завойовувати контроль над ресурсами, то перед ними стоїть завдання знаходження шляхів утримання існуючого контролю, методів, як утвердити та зберегти свою позицію на ринку, як зробити управління своєю організацією оперативним та адаптивним до змін, організацію більш гнучкою та конкурентною. Для цього варто зрозуміти механізми організації (фінасовий, управлінський, соціальний, правовий, політичний, мотиваційний, технічний, інформаційний) та навчитись ефективно ними управляти. В контексті дослідження ефективного управління зростає актуальність питання розуміння сутності поняття “механізм управління” та показників його оцінки. Оскільки, саме черз механізм управління приводяться в дію, реалізуються, управляються інші механізми організації. Мета дослідження. Розглянути та проаналізувати існуючі підходи щодо механізму управління організацією, на основі вивчення теоречних та практичних напрацювань з даного питання та проведеного дослідження. Окреслити власний підхід до розуміння сутності поняття та розробити пропозиції оцінки його ефективності. Аналіз літературних джерел. Словник іншомовних слів визначає: "Механізм – це сукупність проміжних станів або процесів будь-яких явищ" [1, c. 431]. Слово "механізм" з грецької мови перекладається як зброя, машина. Це слово сьогодні має наступні основні значення: - пристрій для передачі і перетворення рухів, що являє собою систему тіл (ланок), в якій рух одного або декількох тіл (провідних) викликає певні рухи решти тіл системи; механізми бувають різні за конструкцією і призначенням, складають основу більшості машин, приладів і інших технічних пристроїв; - внутрішній пристрій, система чогось, наприклад, механізм управління; - сукупність станів і процесів, з яких складається якесь фізичне, хімічне, фізіологічне, економічне, психологічне і т.ін. явище, наприклад, механізм мислення [2, c. 204–208]. Узагальнюючи можна сказати, що поняття «механізм» має два значання: по-перше, внутрішня будова механізму, приладу, апарата, яка приводить їх у дію. По-друге, система, що визначає порядок якого190

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

небудь виду діяльності. Одне з визначень, механізм управління – сукупність органів, засобів і способів (методів, прийомів, технологій) взаємодії між двома підсистемами організації – керуючої та керованої [3, c.

124]. Інше визначення, механізм управління – сукупність цілей, функцій, принципів та методів, взаємодія яких забезпечує ефективне функціонування організації. Теорія управління надає велике значення виробленню стратегії та розгляду цілей як системоутворюючої ознаки будь-якої організації. Оскільки організація є цільовою системою, то мета є її основною ознакою, яка відрізняє одну систему від іншої. Формування та вибір цілей є початковим пунктом управління. І саме тому, механізм управління відрізняється від інших механізмів (технічних та біологічних) тим, що вплив суб’єкта управління на об’єкт відбувається, насамперед, шляхом визначення мети діяльності [4]. Кожне з цих значень має свої відтінки і збагачує поняття "механізм". Але жодне з них, як і їх сукупність не підходять в повному обсязі до трактування поняття "механізм управління". Трактування складу механізму управління також не однозначні. Так трактування терміну "механізм", надане М.М. Мойсеєвим, наступне: "коли ми вживаємо термін "механізм", то маємо на увазі систему процедур, що формують рішення або правила його прийняття. Ми можемо говорити про механізми планування, формування програм, постановки цілей і т.д. Питання про механізми – це одна з центральних проблем управління будь-якими суспільними процесами… Основна проблема реалізації стратегії людства полягає у формуванні системи механізмів, здійснюючих верхню петлю зворотного зв'язку, перетворюючих сукупність організмів… в єдиний організм" [5, c. 116]. Румянцев З.П. вважає, що механізм управління … являє собою сукупність таких елементів, як організаційні форми і структури управління, методи і важелі впливу, що забезпечують ефективну реалізацію характерних для виробництва цілей і найбільш повно на даному етапі задовольняють суспільні, колективні і індивідуальні інтереси і потреби [6, c. 265]. У цьому формулюванні не можна погодитись з наступним: включенням до складу механізму управління "організаційних форм і структури управління". Включення цих елементів до складу механізму управління призводить до ототожнення його з системою управління виробництвом. Отже, як видно з вищенавединих визначаень та трактувань, узагальнюючи можна сказати, що під механізмом управління ми розуміємо систему (цілей, функцій, принципів, методів, засобів і способів, прийомів, технологій) управління. Вважаю, що дані підходи звужують розміння поняття механізм управління. Оскільки, сконцентровані на перетворенні (реалізація переходу з одного стану в інший) систем управління. При цьому, як узагальнююче поняття не містить основних елементів, складових управління, які його реалізують. Постановка завдання. Висвітлити власне розуміння механізму управління організацією та запропонувати підхід оцінки його ефективності. Результати. Оскільки, базовими елементами управління є система, процеси, управліньські рішення та персонал. Пропоную розглядати, що механізм управління організацією – це сукупність його елементів, системи, процесів, управлінських рішень та персоналу, які при взаємодії та взаємозалежному впливі забезпечують реалізацію поставленої цілі та завдань організації. Такий взаємозв'язок можно зообразити наступною схемою.

Ціль управління

Система управління

Процеси управління

Управлінські рішення

Персонал

Рис. 1. Механізм управління організацією

Під системою управління розуміється, структура, функції, ресурси (всі, що забезпечують діяльність організації), потоки інформації, технології управління. Функції управління реалізуют процеси на підставі прийнятих рішень. Механізм реалізує управлінські рішення, виконуючи функції організації через процеси управління в межах системи управління завдяки персоналу організації. Розглядаючи механізм управління з даної точки зору, говорячи про підхід до його оцінки. Варто зазначити, що ефективність механізму управління являється складовою ефективності діяльності організації. Так як ефективність організації – більш широке поняття, яке включає в себе ефективність системи управління, організаційної структури та її процесів, персоналу, управлінських рішень, клієнтської бази, вагомість конкурентних позицій, тобто довгостроковість її існування. А також соціальну відповідальність, те наскільки організація приваблива як роботодавець, ефективність досягнення результату, наскільки досягається поставлена мета, та наскільки якісно виконано поставлені завдання, як це впливає на діяльність організації. Відповідно пропонуємо розглядати, ефектівність механізму управління як сумарну ефективність його елементів: ефективність системи управління, процесів, управлінських рішень та персоналу з усвідомленим кінцевим результатом. Важливо при цьому розуміти, що механізм управління має бути як ефективним, так і результативним, тобто, Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

191

Економічні науки

говорячи словами П. Друкера, результативність – наслідок того, що “робляться правильні, потрібні речі” (doing the right things), а ефективність є наслідком того, щоб “робити ці речі правильним чином” (doing things right) [7, c. 78]. Відповідно, результативність – це досягнення цілей та завдань, а ефективність – це щлях та методи досягення мети. Результативність являється вимірним та наглядним поняттям, оскільки ми можемо її оцінити на підставі співставлення результатів. А ефективність – більш складне поняття, та не завжди наглядно можна її побачити та оцінити. Розглянемо більш детально, що означає «функціонувати та взаємодіяти правильно», коли мова йде про механізм упраління, що складається з правильної системи упраління, процесів, упралінських рішеннь та персоналу. Адже правильно робити – це, в першу чергу, усвідомлювати кинцевий результ. Для цього варто спочатку розглянути сутність елементів, які складають механізм управління та умови, за яких функціонування та взаємодія між його елементами будуть ефективними. І наступним кроком буде визначення показників оцінки ефективності механізму управління. Система управління – це сукупність елеменітв (структури, функцій, ресурсів (всіх, що забезпечують діяльність організації), потоків інформації, технологій). Ознаками системи є цілістність та єдність, взаємозв’язок та взаємозалежність елементів, наявність якостей, що притаманні системі в цілому, але не притамані жодному з елементів окремо [8]. При цьому, кожна організація є системою сама по собі, і частиною більш складних систем (галузь, держава, суспільство). І саме наявність та стан елементів системи, та взаємозв‘язків між ними, взаємозв’язки та взаємодія з іншими системами, визначають рівень ефективності чи не ефективності системи управління в цілому. Можна визначити необхідні умови фукнкціонування системи управління: правильно визначана цілі її функціонування; єдність цілі, завдань, елементів системи; цілістність цілі, завдань, елементів системи; узгожденість цілі, завдань, елементів системи; цілістність системи внутрішніх зв’язків та відносин; доцільність затрат на функціонування системи, (ресурси виправдані та дають віддачу); гнучкість (здатність швидко реагувати на зміни); відкритість; керованість; всі компоненти працюють на ціль (оптимізація цілей та структури); позитивний сенергетичний ефект від взаємодії елементів системи; організованість; швидка/оперативна адаптивність; конкурентна; розвиваюча; виживаюча; адаптивність до більш глобальної системи; зв’язок з більшою системою, в яку входить. Дотримуючись таких умов можна визначити, що система є «правельною», тобто ефектвною, і тоді, ефективність фукнкціонування системи упраління, це не безлад, що дає результат, а порядок, що створює додану вартість від функціонування кожного елемента окремо, та системи як єдиного цілого та при взаємодії з іншими системами. Тому можна визначити наступні показники ефективності системи упраління, це: - оптимальність набору елементів системи упраління, їх взаємодії та віддачі від них; - функціонуваня кожного елемента та системи в цілому, при якому створюються (додаються) цінності, та не збільшуються затрати; - відсутністі або мінімальний вплив того, що обмежує систему, тобто слабких, вузьких місць; - відсутність того, що викликає дефекти, відхилення від заданого напрямку. Ефективне упраління можливе, коли не тільки система управління є ефективною, а і процеси управління, що призврдять її в дію та реалізують. Процес – це послідовність взаємопов’язаних та взаємодіючих дій (робіт, оперцій), цілю яких є претворення ресурсів на «вході» процесу в результати на «виході». Процеси поділяються на основні, допоміжні, унікальні (не можуть бути змінені чи замінені), ключові (відіграють вирішалюну роль). Виділяють 5 основних видів процесів (проектування продукції, виробничі, технологічні, бізнес-процеси, управлінські процеси), оскільки мова йде саме про упралінські процеси, то варто зазаначити, процессне упраління, дає можливість бачити причини, сильні та слабкі сторони, що призводить до отриманого чи бажаного результату. Умовами необхідними для функціонування «правильного» процесу є наступні: доцільність – вирішення поставлених цілей; цілістність; швидкість проходження; відсутність збоїв; простота; прозорість; локанічність; відсутність негативного впливу на інші процеси; мобільність та гнучкість до змін; задоволенність як внутрішніх, так і зовнішніх кліентів; постійна удосконалюваність. Показниками ефективності процесу при дотримані вище згаданих умов будуть: - відсутність затримок, помилок при виконанні процесу, та при взаємодії з іншими процесами; - створення доданої вартості від функціонування самого процесу, чи від впливу та взаємодії з іншими процесами. Процеси не залежно від їх кількості, більш наглядні, і тому мають покращуватись постійно, тобто кожний працівник, який задіяний у виконанні того чи іншого процесу, має його аналізувати та покращувати, це те, що потрібно робити постійно, усвідомлено та відповідально. І тоді зміни пріорітетів з цілі на процеси не відбудеться. Адже цілі орієнтовані на результат, а засоби їх досягнення на процес. Відповідно ефективнсіть («правильність») процесу, визначається як досягненям поставленої цілі, так і шляхом її досягення. Вся управлінська діяльність пов’язана зі створенням, прийняттям та реалізації управлінських рішень, які приймаються щоденно. З поняттям вибору рішення повязанно багато термінів – “оптимальність”, “раціональність”, “доцільність” та інші. Проте для правильного рішення за різними критеріями є багато підходів знаходження відповіді. Вибір рішення є ключовим в механізмі управління і 192

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

однією з необхідних умов. Один з підходів визначає, що стан управління організацією – це результат прийнятих рішень до цього, тобто рішення впливають на систему, процеси упраління та персонал. Але, якщо в такій системі координат рішення відіграють ключову роль, то відповідно ціна помилки є не просто значною, а також ключовою. Тому вважаю, що більш правильним підходом є коли саме система, процеси, люди впливають на ті рішення, що приймаються. Тобто в контексті управління ними визначються та прймаються управлінські рішення. Адже це також мінімізує вплив та невизначений характер тих рішень, які приймаються в швидко змінюваних обставинах. Отже, «правильним» рішенням вважається ефективне, яке приносить позитивний вплив (створює додану вартість, сприяє інтеграції персоналу) та позитивні наслідки в результаті його прийняття, в майбутньому періоді. В данному контексті ефективність рішення будуть визначати наступні показники: - мінімальність негативних наслідків, тобто не бажаних відхилень, або тих, що не прогнозовані (як фінансових, так і від взаємодії персоналу); - позитивний вплив на сітуацію в перспективі, тобто не тільки вирішення її, а створення умов чи передумов для отримання позитивних результатів в середньостроковому та довгостроковому періодах. Функціонування механізму упраління, процесів, упралінські рішення визначаються, реалізовуються, та впроваджуються людьми, управлінцями та персоналом організації. Що таке ефективний персонал, що його визначає, та за яких умов персонал буде ефективним? Це питання є вирішальним в упралінні людьми. В сучасній практиці управління найчастіше ефективність персоналу визначається трьома показниками: плінністю, задоволеністю та лояльністю персоналу. На нашу думку, це умови отримання ефективності від персоналу те, що є базовю необхідністю для отримання віддачі від персоналу, а не показниками ефективності. Користуючись вивиденим правилом, що ефективно – це «правильно» робити, то «правильний» персонал – це персонал, який в першу чергу робить правильні дії. Це є можливим за таких умов: відповідність персналу (рівня знань, навиків, досвіду – завданням та вимогам організації); комплектність штату у відповідності до структури; плинність в межах 3–5%; лояльність (підтримка, спрйняття працівниками цінностей організації); задоволеність від роботи (позитивне співідношення вкладу в роботу та ногороди за свої зусилля); залученість (розподілення повноважень); продуктивність праці як на одного працівника, так і команд; низький % абсентизму на 1 працівника (відсутності на работі чи робочому місці); оперативність роботи – % виконання рішень персоналом в становлені терміни; якість роботи – відсутність помилок, повторного виконання тієї самої роботи, скарг внутрішніх та зовнішніх клієнтів. Якщо говорити про ефективність персоналу, це не тільки віддача від його діяльності – результати праці, які отримує організація, а цінність перосоналу – цінність, яку містить сам по собі прсонал (знання, навики, ідеї, потенціал, розробки), позитивний ефект від взаємодії (позитивна атмосфера і робота в команді) та додаткова вартість, яку персонал створює своєю роботою, діями, взаємодією, не збільшуючи при цьому затрат. Виходячи з такого підходу показниками ефективності персоналу будуть: - ріст продуктивності праці за період як на одного працівника, так і команд; - віддача від персоналу на одиницю прибутку – додаткова вартість створена одним працівником, командами; - відсутність негативних, затртатних наслідків від діяльності, дій персоналу, команд; - активність персоналу – кількість реалізованих власних ініціатив як окремим працівником так і командами; - творчий потенціал працівників та команд, здатність генерувати ідеї, що сприяють збільшенню доходу, та зменшенню затрат. Висновки. Варто зазаначити, що ефективність механізму управління також визначається доктриною та ідеологією організації, підходами до управління, правами, ресурсами та балансом влади в організації. Що підсилює або гальмує віддачу від його функціонування. Відповідно ефективність механізму управління варто розглядати як ефективність кожногої із його складових окремо, та від їх взаємодії виводити загальний агрегований показник ефективності «правильності» управління в цілому. Що буде зроблено в контексті дисертаційного дослідження та в подальших наукових та практичних розробках. Література 1. Словник іншомовних слів ; за заг. ред. О. С. Мельничука. – К., 1974. – 776 c.

2. Моисеев Н. Н. Человек, среда, общество / Моисеев Н. Н. – М. : Наука, 1982. – 240 c.

3. Занятость, безработица. Служба занятости. Толковый словарь терминов и понятий. – М. : "Нива России", 1996. – 288 c.

4. Горінов П. Е. Підходи до вивчення ефективності менеджменту підприємства [Электронный ресурс]. – Режим доступу : http://www.prodiplom.com.ua/content/view/5670/75/ 5. Теория управления социалистическим производством ; под ред. О. В. Козловой. – [2-е изд.] – М. : Экономика, 1993. – 432 c.

6. Основы социального управления : [учебное пособие] / [А. Г. Гладышев, В. Н. Иванов, В. И. Патрушев и др.] ; под ред. В. Н. Иванова. – М. : Высшая школа, 2001. – 271 c. Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

193

Економічні науки

7. Друкер П. Задачи менеджмента в ХХI веке / Друкер П. – М. : Изд. дом "Вильямс", 2003. – 426 с.

8. Четвериков B. C. Управление: основные понятия, система управления, ее признаки, принципы организации деятельности [Электронный ресурс]. – Режим доступу : http://www.bestreferat.ru/referat98406.html Надійшла 12.08.2011

УДК 658.7 І. Б. АНТОНЮК Буковинський університет, м. Чернівці

СВІТОВИЙ ДОСВІД ВИКОРИСТАННЯ ЛОГІСТИЧНИХ СИСТЕМ В СТРАТЕГІЯХ НАЦІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ ЗА УМОВ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ В статті проаналізовано досвід ЄС та деяких країн по створенню національних логістичних систем та їх використання в стратегіях національного розвитку. Показано, що сучасна національна логістична система є вагомим чинником локалізації виробництва.

In the article experience of EU and some countries on creation of the national logistic systems and their use in strategies of national development has been analyzed. It is shown that the modern national logistic system is the important factor of manufacturing localization. Ключові слова: логістика, транспортно-логістичний центр, національна логістична система.

Вступ та постановка проблеми. В умовах все більшого посилення глобальної конкуренції однією з найбільш основних тенденцій сучасного етапу розвитку економічних відносин є змішення пріоритетів від ринку виробника до ринку покупця. Саме тому здатність ефективно поєднати виробництво, систему планування з індивідуальними купівельними перевагами стає вирішальним чинником в конкурентній боротьбі на теперішньому етапі і, напевно, буде найбільшим чинником конкурентоспроможності в майбутньому. Сучасний глобалізований світ характеризується високим динамізмом. Одним з його проявів є швидкі зміни переваг покупців, їх запитів щодо якості доставки продукції. Тому особливої ваги набуває логістична оптимізація виробництва, що передбачає зменшення термінів і об'ємів постачань, скорочення резервних запасів часу і матеріалів. Метою даної статті є аналіз та узагальнення світового досвіду використання логістичних систем в стратегіях національного розвитку за умов глобалізації. Проблематика застосування логістичних систем на національному рівні в умовах глобалізації є відносно малодослідженою. Хоча деякі аспекти впливу глобалізації на логістичні системи частково висвітлені в роботах таких дослідників як Васильців Н.М. [3], Ларіна Р.Р. [5], Свиридко С.В. [11], Плахута Г.А. [7, 8] та інших, проблематика створення логістичних систем на національному рівні в умовах глобалізації в основному лишається поза увагою. Тому в роботі здійснено спробу систематизації досвіду країн, які досягли відчутних успіхів у створенні національних логістичних систем та їх інтеграції в глобальну логістичну систему. Аналіз такого досвіду дозволить коректно відібрати найбільш ефективні чинники та фактори успішного створення та розвитку ефективно діючих на національному рівні логістичних систем в умовах глобалізації, які доцільно враховувати і в Україні при побудові національної логістичної системи та інтеграції її у відповідне глобальне середовище. Виклад основного матеріалу Глобалізація надає додаткові можливості логістичної оптимізації розміщення виробництва. Кордони окремих країн стають все більш відкритими. Тому з'явилася можливість розміщувати виробництва в країнах з дешевшою робочою силою і меншими ставками податків. Розвиток міжнародної торгівлі відкрив доступ до дешевших ресурсів – сировини, комплектуючих, що дозволяє оптимізувати матеріальні та фінансові потоки виробників у логістичному сенсі. Як наслідок, при загальному світовому ВВП – близько 30 трлн доларів США – на початку XXI століття світовий прямий експорт товарів перевищив 6 трлн доларів США, а експорт послуг – 1,7 трлн дол. США [11, c.452]. У свою чергу, частка комплектуючих виробів, що поступають з інших країн в рамках міжнародної кооперації, тільки в машинобудівній галузі виросла з 19 % у 1980-і роки до 50 % на початок другого десятиліття ХХІ ст., (рис.1). Як проілюстровано на рис.1 на прикладі машинобудування, фактично у всіх розвинутих країнах частка міжнародних матеріальних потоків у забезпеченні виробництва суттєво зросла, а в ряді країн – Німеччина, Голландія – перевищила частку внутрішньонаціональних матеріальних потоків. Така тенденція зумовила активізацію логістичних інструментів оптимізації виробництва в багатьох країнах. Для всіх розвинених країн характерним для останніх років є розвиток логістичного аутсорсингу [7– 12]. Логістичний інструмент «аутсорсинг» – це метод оптимізації діяльності організації завдяки зосередженню ресурсів на основному предметі й передачі непрофільних функцій і корпоративних ролей 194

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

зовнішнім спеціалізованим компаніям [6, c. 170]. Найчастіше аутсорсинг має місце, коли організація передає право володіння бізнес-процесом зовнішньому виконавцеві.

Всього по машинобудуванню

50

19

Бельгія

42

24

Голандія

60

27

Швеція

14

Франція

1980-ті роки 48

21

Японія

40

15

Англія

49

24

Німеччина

на початок 2011 року

45

51

17 0

10

20

30

40

50

60

70

відсотків

Рис. 1. Частка комплектуючих виробів, що поступають з інших країн в рамках міжнародної кооперації в машинобудівній галузі по окремих розвинутих країнам [14]

Логістичні функції, які найчастіше передаються в аутсорсинг у міжнародній практиці, наведено на

40,4

38,6

Пряме транспортування

56,1

Консолідація вантажів/дистрибуції

61,4

Внутрішнє транспортування

68,4

Оформлення вантажів/платежів

73,7

Зовнішнє транспортування

80 70 60 50 40 30 20 10 0

Складування

відсотків

рис. 2.

Рис. 2. Логістичні функції, які найчастіше передаються в аутсорсинг у міжнародній практиці [14]

Механізм дії аутсорсингу відрізняється від звичайної розподільної логістики тим, що замовник формулює завдання, що є перед постачальником послуг, не конкретизуючи спосіб рішення цих завдань, так що вибір раціонального способу дій цілком і повністю лежить на виконавці (як, втім, і відповідальність за досягнення необхідного результату) [8, c. 15]. Порівняно новою тенденцією використання логістичного чинника локалізації виробництва в західноєвропейських країнах є формування загальноєвропейської системи руху матеріальних потоків, що передбачає наявність декількох опорних європейських центрів логістики та регіональних логістичних транспортно-розподільних центрів, що взаємодіють з ними Таке рішення покликане прискорити просування товароматеріальних потоків та забезпечити безперервність процесу руху товару. Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

195

Економічні науки

В основу такої стратегії була покладена так звана транс'європейська транспортна мережа (TEN) і затверджена в липні 1996 р. Концепція «Сумісні головні напрями створення Транс'європейської мережі». У Концепції закладено принцип інтеграції різних видів транспорту в мультимодальну транспортну мережу. Важливим положенням основних напрямів TEN є розширення мережі на схід і її з'єднання з транспортними мережами третіх країн. Часові рамки розширення TEN на схід встановлено до 2015 р. У 2003 р. Європейська комісія виробила «План дій», що складається з чотирьох ділянок роботи [3, c. 268]: – безпека руху; – логістика вантажного транспорту; – контроль транспортної політики в Європі; – інтелектуальні транспортні системи. Як основні завдання, що надаються типовим транспортно-логістичним комплексом ЄС, були визначені наступні [14]: – залучення крупних приватних інвестицій в реалізацію проекту; – будівництво високотехнологічних виробничо-складських об'єктів і комплексної інфраструктури придорожнього сервісу; – створення сучасних і ефективних систем інженерно-технічного, комунікаційного і інформаційного забезпечення; – впровадження сучасних інформаційних технологій відстежування відправлень, оптимізації завантаження автотранспорту, ведення інформаційного обміну, обліку і документообігу на основі використання міжнародних стандартів і нормативів; – вдосконалення процедур митного огляду, оформлення і контролю за товарами і транспортними засобами, приведення їх у відповідність зі світовою практикою; – залучення крупних транспортно-експедиторських компаній, що спеціалізуються на доставці вантажів із застосуванням інформаційних мережевих і термінальних технологій організації перевізного процесу і контрактної логістики; – створення ефективної розподільної мережі для крупних роздрібних структур, що розвиваються, і мереж, а також магазинів-складів оптового і дрібнооптового продажу товарів імпортного виробництва, орієнтованих на пожвавлення і легалізацію торгово-закупівельного бізнесу приватних підприємницьких структур. Оператори логістичних послуг у ЄС класифікуються на п’ять типів (рис. 3). Типи операторів логістичних послуг

1PL(First Party Logistics)

2PL(Second Party Logistics)

3PL(Third Party Logistics)

Автономна логістика, всі операції виконує сам вантажовласник Надання традиційних послуг з транспортування і управління складськими приміщеннями Розширення стандартного переліку послуг нестандартними (складування, перевантаження, обробка вантажів, додаткові послуги із значною доданою вартістю), використання субпідрядників

4PL(Fourth Party Logistics)

Інтеграція всіх компаній, залучених в ланцюг постачань

5PL(Fifth Party Logistics)

Управління всіма компонентами, складовими єдиного ланцюга постачання вантажів, за допомогою електронних засобів інформації

Рис. 3. Класифікація типів операторів логістичних послуг в ЄС

196

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

«План дій» передбачає створення в ЄС переважно логістичних центрів типу 3PL та 4PL, а в перспективі-5PL. Тому в «Плані дій» комплекс виконуваних функцій створюваних транспортно-логістичних центрів (ТЛЦ) дозволяє розглядати їх не тільки в ролі національних транспортно-логістичних вузлів (кластерів), але і як своєрідний каркас, що цементує процес перевезення, пересувний склад і інфраструктуру в єдину транспортну систему не тільки країни і/або регіону ЄС, але і в перспективі в глобальний ринок [4, 6, 9]. Серед країн ЄС особливо виділяється Німеччина де найбільш системно реалізується політика на створення національної логістичної системи. У третьому тисячоліття у цій країні було взято курс на побудову ефективної національної логістичної мережі, яка могла б з найменшими витратами обслуговувати всю національну економіку. В Німеччині центри транспортної логістики (в даний час функціонують 29 з 33 передбачених генеральним планом їх створення до 2010 р. [14]) формувалися переважно на основі залізничних ліній та розв'язок. Більшість з них розрахована на паралельне використання автомобільного і залізничного транспорту, є також трьохмодульні центри логістики. Діяльністю, безпосередньо пов'язаною з логістикою, в Німеччині зайнято близько 4,5 млн чоловік [14]. Німецька модель побудови та розвитку логістичних центрів характеризується рядом особливостей. В першу чергу, це сильна державна підтримка на всіх рівнях, яка ґрунтується на федеральних законах і законах федеральних земель. Федеральний бюджет бере участь у фінансуванні інвестицій через Deutsche Bahn AG (Німецькі залізниці), широко практикується виділення дотацій бюджетам федеральних земель, а також цільові дотації і кредитування по конкретних інвестиціях. Фінансову підтримку по інвестиціях в логістичні центри надають як федеральні землі, так і місцеве самоврядування. Джерела інвестиційних засобів в німецькій моделі також чітко визначені [14]: – інвестори, які мають намір інвестувати в логістичну інфраструктуру; – транспортні компанії; – бюджетні кошти і цільові фонди федеральних земель; – програми і федеральні фонди, направлені на розвиток інфраструктури; – дотації міст і регіонів; – дотації і програми Європейського союзу; – банківські кредити. В Німеччині строго регламентовано функції компанії, що ініціює створення логістичного центру. Це розробка програми будівництва логістичного центру і документації, залучення інвесторів і фінансових коштів, покупка і освоєння земельних ділянок, нагляд над будівництвом логістичного центру. Утворені за участю держави логістичні центри управляються через наглядові органи, які створюються різними компаніями-учасниками проекту – інвесторами і/або інвестиційними консорціумами, компаніями з розвитку, містами/муніципалітетами, асоціаціями і союзами. Таким чином, заснована реалізовувала в Німеччині загальна схема дій органів влади на передпроектному етапі реалізації програми створення ТЛЦ виглядає таким чином. Федеральне Міністерство транспорту на основі аналізу схеми вантажопотоків і розміщення продуктивних сил визначає райони найбільш оптимального розміщення крупних термінальних комплексів. Відповідні рекомендації спрямовуються урядам земель. Якщо вони виявляли готовність брати участь в реалізації проекту, федеральний уряд надає «стартові» кошти у розмірі 10-15% вартості проектних робіт і підготовки території. Уряд землі вступає в переговори з властями відповідного міста (або декількох міст, якщо регіон бажаного розміщення терміналу достатньо обширний). Уряди міст, готових реалізувати проект, отримують часткову субсидію з бюджету землі і, у свою чергу, вирішують питання викупу землі під термінал і надання пільг для підприємців, які могли б брати участь в проекті. Отже, німецька модель створення національної логістичної мережі в першу чергу вирізняється активною участю державного сектора, як у фазі планування, так і реалізації проектів розвитку ТЛЦ. Дещо по іншому до розбудови національної логістичної системи підійшов уряд КНР. В Китаї розвиток виробництва в південних регіонах багато в чому зумовлювався пільговим режимом, який надавався іноземним інвесторам у вільних економічних зонах. Але в умовах вступу країни у ВТО пільги безмитних зон поступово нівелюються, тому уряд даної крани не безпідставно побоювався, що іноземний капітал почне покидати країну. У 2003 р. на Всекитайському форумі з управління і розвитку китайських безмитних зон було запропоновано трансформувати їх в зони вільної торгівлі (Free Trade Zones), де основним видом діяльності є надання логістичних і фінансових послуг. Було визначено десять принципових положень для таких зон [14]: 1) логістичне підприємство з іноземними інвестиціями може надавати послуги з перевезення вантажів, складського зберігання, навантажувально-розвантажувальних робіт, пакування, консолідаціїкомплектації, інформаційного супроводу, а також послуги з оформлення зовнішньоторговельних договорів по завезенню і вивозу вантажів; 2) підприємство з іноземними інвестиціями, що створюється для надання логістичних послуг в статусі 3PL, може бути створене у формі китайско-іноземного спільного підприємства (підприємства з Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

197

Економічні науки

сумісними капіталами), або у формі китайско-іноземного кооперативного підприємства; 3) хоча б один з учасників-інвесторів спільного підприємства повинен мати успішний досвід роботи у сфері міжнародної торгівлі, міжнародних вантажних перевезень або практику як агент по міжнародних перевезеннях. Подібна вимога стосується учасників-інвесторів спільного підприємства, яке спеціалізуватиметься на послугах 3PL; 4) створюване логістичне підприємство з іноземними інвестиціями повинне відповідати наступним умовам: – статутний (зареєстрований) капітал повинен бути не менше 5 млн. доларів США; – частка іноземного учасника підприємства, що надає послуги в області міжнародної логістики, не повинна перевищувати 50 % (з урахуванням вимог перехідного періоду, пов'язаного зі вступом КНР у ВТО); – підприємство повинне мати певне місце здійснення господарської діяльності; – підприємство повинне володіти всім необхідним устаткуванням і технологіями для виконання заявлених господарських функцій. На підставі отриманого дозволу підприємство може здійснювати всі або деякі з нижче перерахованих функцій: – організація експортно-імпортних операцій, їх самостійне виконання, а також робота як агент в разі наявності відповідного доручення від підприємств експортної обробки в рамках здійснення зовнішньоторговельних перевезень вантажів морським, повітряним, сухопутним транспортом; – виконання 3PL-послуг (перевезення вантажів, складське зберігання, навантажувальнорозвантажувальні роботи, пакування, консолідація-комплектація, інформаційний супровід; агентські операції по внутрішніх вантажних перевезеннях; управління логістичними операціями через інформаційнообчислювальні мережеві системи); 5) спільне логістичне підприємство з іноземними інвестиціями, що має намір займатися організацією перевезень звичайних вантажів, а також створювати і використовувати інформаційнообчислювальні мережеві системи по управлінню перевезеннями, повинне отримати дозвіл відповідних компетентних органів КНР згідно чинного законодавства; 6) логістичне підприємство з іноземними інвестиціями повинне представити в компетентні урядові структури КНР наступні документи: заява; техніко-економічне обгрунтування (бізнес-план); документи, що підтверджують або пояснюють статус кожного з учасників; юридичні документи, довідки (зокрема банківські) на кожного з учасників; договір, статут; список і автобіографії членів правління або сумісного управлінського органу, а також головних керівників; повідомлення органів по адміністративному управлінню торгівлею і промисловістю про дозвіл на привласнення створюваному підприємству вибраного найменування; документ, підтверджуючий місце здійснення підприємством господарської діяльності; 7) урядові структури (рівень провінції або міста центрального підпорядкування) після отримання від засновників підприємства заяви та супровідного пакету документів протягом десяти днів повинні винести свою попередню ухвалу і направити її в орган Держради КНР, що займається питаннями зовнішньої торгівлі і економіки. Цей орган протягом 30 робочих днів повинен винести письмове рішення, яке дозволяє або забороняє створення підприємства. При позитивному рішенні видається дозвіл про створення підприємства з іноземними інвестиціями. Протягом десяти днів з дня видачі вказаного дозволу представник спільного підприємства повинен з'явитися у відповідний орган Держради КНР для оформлення і отримання дозволу про створення агентського підприємства по здійсненню міжнародних вантажних перевезень; 8) розширення сфери діяльності (розширення видів логістичних послуг, що надаються) підприємством з іноземними інвестиціями допускається відповідно до діючого порядку; 9) термін діяльності створюваного підприємства не повинен перевищувати 20 років, проте на підставі дозволу відомчих органів він може бути продовжений; 10) підприємство з іноземними інвестиціями відповідно до правил чинного законодавства може створювати філії на території КНР, але сфера діяльності філій не може бути ширше за сферу діяльності основного підприємства. Як бачимо, Китай взяв стратегію на створення мережі 3PL логістичних операторів за рахунок яких іноземні виробники отримують певні додаткові можливості в оптимізації матеріальних потоків та мінімізації логістичних витрат. Слід відзначити, що особливе місце в системі міжнародних транспортних потоків відграє Росія. Об'єм російського ринку транспортно-логістичних послуг складає 33,2 млрд доларів США, зокрема транспортні послуги – 28,1 млрд, експедиторські – 3,6 млрд, складські і дистриб'юторські – 1,2 млрд, управлінська логістика або послуги з оптимізації бізнес-процесів – 300 млн. доларів США. Темпи зростання російського експедиторського ринку щорічно складають близько 7 %, логістичного аутсорсингу – до 30 % у рік [14]. В Росії на федеральному рівні надають велике значення проектам створення ТЛЦ. Так, за останній час Мінтрансом Росії проведені конкурси на обгрунтування інвестицій по транспортно-логістичних проектах, які реалізувалися в підпрограмі «Розвиток експорту транспортних послуг» в рамках Федеральної цільової програми «Модернізація транспортної системи Росії (2002–2010 рр.)». Об'єм державних коштів на 198

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

обгрунтування інвестицій по таких проектах склав 500 млн. рублів [14]. Слід відзначити, що російський логістичний ринок все більше інтегрується в міжнародні мережі. На російському логістичному ринку нарощують діяльність такі крупні логістичні компанії, як DPWN, UPS, TNT, Panalpina, FM Logistic, Kuhne&Nagel, Gedios, Gefco, Вельц, Шенкер Росія, Fraans Maas та ін. (більше 40 компаній). Продовжуються процеси злиття крупних західних логістичних провайдерів з російськими компаніями, що володіють мережею складів в регіонах та надають послуги з доставки вантажів клієнтам. Як ще одну особливість розвитку російського ринку транспортно-логістичних послуг слід виділити все більший прояв такої важливої світової тенденції зміни структури мультимодального транспортування, як зростання потреби в контейнерних перевезеннях [1, 7]. По прогнозах Мінтрансу Росії, частка контейнерних перевезень в РФ до 2012 р. в порівнянні з 2006 р. збільшиться вдесятеро. На російський логістичний ринок очікується прихід нових транспортно-експедиторських і складських операторів, логістичних компаній, утворених, зокрема, на принципах державно-приватного партнерства. Ці компанії мають намір стати керівниками крупних регіональних логістичних центрів і парків, в основі діяльності яких буде обслуговування мультимодальных вантажоперевезень, орієнтованих на маршрути Азія – Європа і Європа – Азія [11, 13]. Крупні міжнародні логістичні оператори виходять і на ринок України. Так, комплексні складські послуги на сьогодні в Україні надають міжнародні логістичні компанії, у числі яких такі оператори, як Kuehne + Nagel, FM Logistics, DHL, Raben [13]. Проте в Україні увага держави до створення національної логістичної системи значно менша. На даний момент можна констатувати лише про окремі спроби створення невеликих в національних та міжнародних масштабах транспортно-логістичних центрів за рахунок приватного капіталу. Взагалі в Україні та країнах, що розвиваються, в першу чергу в країнах Євразес, зовнішній ефект впливу логістичного фактору на локалізацію виробництва поки не дуже помітний. Проте транснаціональні логістичні компанії все більш активно приходять на ці ринки і швидко стають домінуючою силою у сфері транспортної логістики, що неминуче відіб'ється на робочих місцях і умовах праці в цих країнах. Слід зазначити, що ТРАСЕКА (TransportCorridorEuropeCaucasusAsia) – це єдиний проект євро-азіатського транспортного коридору по напряму Захід - Схід з Європи, з перетином Чорного моря, через Кавказ і Каспійське море з виходом на Центральну Азію, що отримав значну фінансову, організаційну і технічну підтримку міжнародних структур, в першу чергу Євросоюзу. У свою чергу країниучасниці ТРАСЕКА (Азербайджан, Вірменія, Болгарія, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Румунія, Таджикистан, Туркменістан, Туреччина, Узбекистан, Україна) пов'язують реалізацію своїх геополітичних і економічних можливостей з розвитком транспортно-комунікаційних мереж. Тим більше що річний торговий оборот між Азією і Європою перевищує 2 трлн. доларів, при цьому частка транспортних витрат складає 200 млрд. доларів США [14]. Висновки. Отже, як показує світовий досвід, створення національної логістичної організації, що володіє всіма характеристиками 3-4PL-провайдера, практично неможливо без підтримки держави, зокрема взаємодії з державними структурами, включаючи митницю, організації партнерства з організаціямивантажоперевізниками та іншими учасниками, що забезпечують логістичні процеси. Існує кілька проблем, вирішення яких є можливим лише на рівні держави. До таких відноситься розробка генеральної програми розвитку національної логістичної системи з урахуванням комплексу економічних, транспортних, екологічних, соціальних і інших чинників, а також методичного забезпечення, при цьому слід удосконалювати і контролювати виконання норм і правил устаткування і експлуатації термінальних об'єктів і так далі. Розвиток ефективної національної системи зумовлює ряд макроефектів: – зниження частки сукупних народногосподарських витрат на просування вантажів і товарів в структурі ВВП; – зниження рівня інфляції за рахунок зниження логістичних витрат; – підвищення інвестиційної привабливості проектів по розміщенню виробництва. Створення національної логістичної системи, як свідчить світовий досвід, дозволяє підвищити конкурентоспроможність економіки за рахунок: – комплексної логістики постачання основних центрів виробництва; – оптимізації складських запасів і вивільнення «заморожених» фінансових ресурсів у виробників; – комплексної логістику розподілу товарів від центрів виробництва до центрів споживання (зокрема імпортних товарів). Таким чином, Україні доцільно врахувати, що створення національної логістичної системи та її ефективна інтеграція в міжнародну логістичну систему стане могутнім чинником розвитку національного виробництва, як за рахунок внутрішніх джерел так і іноземних інвестицій, підвищить міжнародну конкурентоспроможність окремих виробників та економіки в цілому, дозволить зайняти більш вигідне місце в міжнародному розподілі праці. Література 1. Бауэрсокс Д. Дж. Логистика: интегрированная цепь поставок / Д. Дж. Бауэрсокс, Д. Дж. Клосс ; Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

199

Економічні науки

[пер. с анг.]. – М. : ЗАО «Олимп-Бизнес», 2001. – 640 с.

2. Бездольна Л. М. Обґрунтування ознак регіональних логістичних систем та їх класифікація [Електронний ресурс] / Л. М. Бездольна // Збірник наукових праць. Луцький національний технічний університет. Випуск 5(20). – Ч. 1. – Луцьк, 2008. – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/ en_etei/2008_5_1/zbirnuk_ETEI_08_1_43.pdf 3. Васильців Н. М. Передумови та тенденції розвитку глобальної логістики / Н. М. Васильців // Вісник Національного університету "Львівська політехніка". Сер. Логістика. – 2010. – № 669. – С. 267–274.

4. Жебруцький З. Ефективність використання логістичного аутсорсингу в польських підприємствах / З. Жебруцький, М. Кручек // Вісник Національного університету "Львівська політехніка". Сер. Логістика. – 2009. – № 657. – С. 335–340.

5. Ларіна P. P. Формування та забезпечення надійності регіональних логістичних систем : [монографія] / Р. Р. Ларіна. – Донецьк : Норд-Прес, 2005. – 284 с.

6. Паламарчку О. Створення логістичних центрів в Україні вирішить 5 найважливіших проблем країни [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://l2b.ua/news/15857/ua-ua/ 7. Плахута Г. А. Глобалізація процесів логістики / Г. А. Плахута // Маркетинг: теорія і практика : зб. наук. праць СНУ ім. В. Даля. – 2010. – Вип. 16. – С. 169 – 173.

8. Плахута Г. А. Логістичний аутсорсинг: переваги та недоліки застосування / Г. А. Плахута // Вісник СНУ ім. В. Даля, 2010. – № 11/158. – С. 12–16.

9. Похильченко О. А. Засади взаємовідносин у структурі кластера / О. А. Похильченко // Вісник Національного університету "Львівська політехніка". Сер. Логістика. – 2010. – № 669. – С. 108–113.

10. Савіна Н. Б. Інфраструктура логістичних процесів економічної діяльності / Н. Б. Савіна // Вісник Національного університету "Львівська політехніка". Сер. Менеджмент та підприємництво в Україні: етапи становлення і проблеми розвитку. – 2009. – № 647. – С. 198–202.

11. Свиридко С. В. Логістика: сучасні світові тенденції розвитку / С. В. Свиридко // Проблемы развития внешнеэкономических связей и привлечения иностранных инвестиций: региональный аспект. – 2009. – № 1. Ч. 1. – С. 452–456.

12. Смирнов И. Г. Агрологистика: пыт Голландии / И. Г. Смирнов, Т. В. Косарева, М. А. Мацера // Логистика. – 2008. – № 5. – С. 50–57.

13. Тонкощі ринку складської логістики [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://l2b.ua/analitic/39/14795/ua-ua/ 14. Транспортно-логистические центры: зарубежный опыт [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.elc-ua.com/ru/news/60 [дата завантаження – 02.04.2011] Надійшла 13.08.2011

УДК 330.46 Е. В. АРХИПЕНКО Институт экономики промышленности НАН Украины, г. Донецк

КОНЦЕПТУАЛЬНЫЕ ОСНОВЫ РЕФЛЕКСИВНОГО УПРАВЛЕНИЯ В ДЕЯТЕЛЬНОСТИ КОММЕРЧЕСКОГО БАНКА Стаття присвячена визначенню концептуальних основ рефлексивного управління діяльністю комерційного банку з позиції взаємодії банку з іншими суб'єктами фінансового ринку. Розглянуто систему рефлексивного управління діяльністю банку, а також представлено концепцію моделювання рефлексивного управління процесами взаємодії комерційного банку з суб'єктами фінансового ринку.

The paper is devoted to defining the conceptual foundations of reflexive management of a commercial bank from the position of interaction between the bank and other actors in the financial market. The reflexive management system of the bank is considered. The concept of modeling reflexive management of interaction processes between commercial bank and other actors in the financial market is developed. Ключевые слова: рефлексивное управление, рефлексивный подход, рефлексия в банковской деятельности, взаимоотношения банка с клиентами, конкурентами.

В современных экономических условиях банки функционируют на рынке, характеризующемся наличием значительной конкуренции, причем преимущества в конкурентной борьбе приобретет та организация, в которой система управления будет эффективно справляться со всеми затруднениями, возникающими в процессах взаимодействия, коммуникации и организации управленческой деятельности, а это осуществляется посредством развития и реализации рефлексивной функции в управлении [1]. Таким образом, для обеспечения конкурентных позиций банка в условиях рынка необходимо грамотно анализировать и управлять информационными потоками с целью воздействия на модели принятия решений объектами управления банка. Управление, которое предполагает осмысление закономерностей принятия решений контрагентами, 200

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

а также целенаправленное воздействие на принятие ими решений, выгодных управляющей стороне, называется рефлексивным. Исследование вопросов рефлексивного управления человеческим поведением получило развитие в работах Лефевра В.А. [2], Авилова А.В. [3], Новикова Д.А., Чхартишвили А.Г. [4,5], Лепы Р.Н. [6], Таран Т.А. [7], Петрачковой Е.Л. [8], Крамера З.Х., Кайзера Т.Б., Шмидта С.Е., Дависона Дж.Е. [9], Сороса Дж. [10] и др. Однако, вопросам применения подходов рефлексивного управления в деятельности коммерческих банков до настоящего времени уделялось недостаточно внимания. Целью данной работы является определение концептуальных основ применения рефлексивного управления в банковской деятельности. Основными субъектами финансового рынка, с которыми банк взаимодействует в процессе своей деятельности и от эффективности взаимодействия с которыми зависит конкурентоспособность банка, являются другие банки (партнеры, конкуренты) и клиенты (собственники финансовых ресурсов, заемщики). Среди всех групп, которые оказывают в той или иной мере влияние на банк, данные две группы являются наиболее значимыми. Рассмотрим систему рефлексивного управления деятельностью банка с позиции взаимодействия с субъектами финансового рынка (рис. 1). Под системой управления понимается организованная динамическая система с обратной связью, в которой реализуются причинно-следственные связи с помощью, по крайней мере, двух каналов [11]. Управляющая система (органы управления коммерческого банка) вырабатывает управляющие воздействия исходя из: - информации, поступающей на вход системы и влияющей на положение банка на рынке, а именно данных о конкурентной среде, информационной среде, законодательной базе, ситуации в стране, уровне взаимоотношений с другими банками и т.д.; - постановки цели управления, то есть предварительное определение направлений и показателей, по которым банк планирует улучшить свои позиции; - образов клиентов, конкурентов, партнеров имеющихся у банка, а также свой собственный образ. В процессе выработки управляющих воздействий банком оцениваются возможности достижения намеченных целей, путем сбора необходимой информации о клиентах, конкурентах и других факторах, которые могут оказать влияние на достижение целей. Таким образом, банк формирует информационные модели объектов управления и определяет факторы, влияющие на модели принятия решений данными объектами. Такие факторы могут иметь объективную (рациональную) и субъективную (иррациональную) природу [8,12]. К примеру, с позиции клиентов к объективным факторам относятся определенные параметры и характеристики предлагаемого продукта, например, при выборе банка для ипотечного кредитования, клиенты руководствуются такими объективными критериями, как процентные ставки по кредитам, срок предоставления кредита, размер первоначального взноса, возможность досрочного погашения, требования и документы, необходимые для оформления, надежность банка, оперативность работы банка. Однако, в настоящее время количество банков настолько велико, что зачастую найдется несколько банков, имеющих одинаковые параметры для определенного случая, в таком случае на принятие решения клиентом могут оказать влияние такие субъективные факторы, как обслуживание в данном банке родственников или знакомых, слухи, расположение банка, имидж банка в СМИ и среди знакомых и т.д. После анализа моделей принятия решений объектами управления банк выбирает направления и эффективные механизмы воздействия на объекты управления, ведущие к достижению поставленных целей, оценивает эффективность выбранных механизмов и корректирует управляющие воздействия в случае необходимости. Управляющие воздействия могут носить как внутренний, так и внешний характер [8], то есть объектами управления могут выступать как субъекты финансового рынка, с которыми банк взаимодействует в процессе своей деятельности, так и сам банк. Внутренние управляющие воздействия направлены на изменение объективных характеристик банка, тогда как внешние рефлексивные управляющие воздействия предполагают воздействие на каналы, по которым к объектам управления поступает информация, влияющая на принятие ими решений о стратегии поведения на финансовом рынке. Таким образом, рефлексивные управляющие воздействия направлены на изменение представлений управляемых субъектов об объективных характеристиках банка, а также воздействие на субъективные факторы, которыми руководствуются управляемые субъекты при принятии решений. Далее объекты управления реагируют на внешние возмущения и управляющие воздействия, и управляемая система выдает на выход системы результаты. На следующем шаге управляющая система при принятии решений использует данные о фактических результатах от воздействия на объекты управления, прогнозные значения возмущающих воздействий и на основании этих данных оценивает реальную эффективность, проводит адаптацию и корректировку управляющих воздействий. Концептуальная схема моделирования процессов рефлексивного управления в банковской деятельности приведена на рис. 2. Выделим факторы, обуславливающие необходимость для коммерческого банка управления взаимоотношениями с другими субъектами финансового рынка, в частности конкурентами и клиентами: высокая конкуренция среди банков на финансовом рынке, субъективные факторы, влияющие на принятие решений контрагентами и др. Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

201

Економічні науки

Рис. 1. Система рефлексивного управления деятельностью коммерческого банка

Действие различных факторов на эффективность организации взаимоотношений коммерческого банка с субъектами финансового рынка приводит к определенным проблемам во взаимодействиях с данными субъектами, такими как другие банки и клиенты. Происходит изменение взглядов на построение отношений с контрагентами, что постепенно вытесняет традиционные управленческие подходы. Для решения возникающих проблем, а также для обеспечения дополнительных конкурентных преимуществ в условиях жесткой конкуренции на финансовом рынке перед банками стоит задача эффективного управления поведением субъектов финансового рынка, то есть воздействия на их модели принятия решений, учитывая при этом как объективные, так и субъективные факторы, которыми данные субъекты руководствуются при построении стратегий поведения на рынке. Решение указанной задачи обуславливает целесообразность применения рефлексивного подхода при организации взаимодействия с субъектами финансового рынка. Предметная область моделирования процессов рефлексивного управления взаимодействиями коммерческого банка с контрагентами является результатом структурного, поведенческого и функционального анализа взаимоотношений коммерческого банка с клиентами и конкурентами, связей между ними, а также информационных каналов передачи данных. Методами структурного моделирования и модельного представления результатов данного анализа являются: 202

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки Проблемы во взаимодействиях банков с контрагентами Проблемы во взаимодействиях банков с клиентами

Проблемы во Изменение взаимодействиях взглядов на банков с взаимоотношения конкурентами с контрагентами

Низкая эффективность существующих подходов к управлению

Факторы Высокая конкуренция среди банков Субъективные факторы, влияющие на принятие решений контрагенами

Формулировка цели и задач моделирования Выбор методологий и подходов Системный подход

Процессный Маркетинговый подход подход

Теории конкуренто способности

Рефлексивный подход

Структурное моделирование процессов рефлексивного управления деятельностью коммерческого банка

Инструменты реализации Аппарат процессного моделирования IDEF0 Причинно-следственные диаграммы

Моделирование рефлексивного управления в банковской деятельности Клиенты: принятие решения о выборе банка

Коммерческий банк: управление взаимоотношениями с контрагентами

Конкуренты: выбор стратегии поведения на финансовом рынке

Управление взаимоотношениями с клиентами

Управление взаимоотношениями с конкурентами

Механизм воздействия коммерческого банка на принятие решений клиентами

Моделирование поведенческих реакций конкурентов на рефлексивные воздействия коммерческого банка

Факторы, влияющие на принятие решения клиентом

Статистический анализ Методы экономической динамики Имитационное моделирование Методы поддержки и принятия решений

Факторы, влияющие на выбор стратегии поведения на рынке

Оценка эффективности моделей рефлексивного управления Организационное обеспечение рефлексивного управления в банковской деятельности

Инструменты реализации управленческих решений

Рис. 2. Концептуальная схема моделирования рефлексивного управления в банковской деятельности

1. IDEF-технологии, позволяющие исследовать структуру, параметры и характеристики объектов и процессов взаимодействия между ними, а так же отображают принципы и алгоритм принятия решений, действий, реализации функций на предприятиях.

2. Причинно-следственные диаграммы, которые служат для графического изображения взаимосвязи необходимого показателя со всеми возможными причинами. Причинно-следственные диаграммы являются эвристическим инструментом, который используется для разработки информационно-логической структуры исследуемых объектов, давая наглядное представление не только о тех факторах, которые влияют на объект, но и о причинно-следственных связях этих факторов. Блок моделирования рефлексивного управления в банковской деятельности предполагает моделирование рефлексивных воздействий в двух направлениях: воздействие коммерческого банка на принятие решений клиентами и моделирование поведенческих реакций конкурентов на рефлексивные воздействия коммерческого банка. Содержание процесса рефлексивного управления коммерческим банком взаимоотношениями с контрагентами рассмотрено выше. Инструментами реализации указанных направлений моделирования являются: 1. Методы статистического анализа, используемые для всестороннего анализа и описания субъектов финансового рынка, а также для формирования информационных моделей объектов управления.

2. Методы экономической динамики, имитационное моделирование, целью применения которых в моделировании рефлексивного управления в банковской деятельности является прогнозирование развития элементов и системы в целом при фиксации локальных и общих параметров регулирования. С помощью аппарата экономической динамики на основе выявленных закономерностей и тенденции развития Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

203

Економічні науки

финансового рынка осуществляется выработка рекомендаций по повышению конкурентоспособности коммерческого банка за счет управления взаимоотношениями с субъектами финансового рынка.

3. Методы поддержки и принятия решений в данной концепции применяются при выборе механизмов реализации рефлексивных управляющих воздействий и анализе моделей принятия решений управляемых субъектов. Таким образом, у коммерческих банков возникает необходимость в разработке и реализации соответствующих экономико-математических инструментов, обеспечивающих возможность применения рефлексивных управляющих воздействий в управлении взаимоотношениями с субъектами финансового рынка. Сформированный комплекс моделей и методов рефлексивного управления взаимоотношениями коммерческого банка с клиентами и конкурентами необходимо проверить на оптимальность, то есть осуществить проверку адекватности и эффективности данного аппарата моделирования и в случае необходимости провести корректировку. Важной частью концепции является организационное обеспечение рефлексивного управления в банковской деятельности, что предполагает наличие исполнительных механизмов реализации управляющих воздействий, а также лиц, ответственных за исполнение и контроль. Реализация рассмотренной выше концепции требует разработки и применения комплекса конкретных методов и механизмов управления взаимоотношениями с контрагентами. Выводы. В статье рассмотрены концептуальные основы рефлексивного управления деятельностью коммерческого банка, выделены объекты управления, на которые банк может оказывать воздействия посредством рефлексивных воздействий. Разработана концепция моделирования рефлексивного управления в банковской деятельности, реализация которой направлена на обеспечение дополнительных конкурентных преимуществ коммерческого банка за счет воздействия на модели принятия решений субъектов финансового рынка с помощью рефлексивных управляющих воздействий. Наличие рефлексивной составляющей позволяет получить результаты при значительной экономии затрат, а также повысить эффективность управляющих воздействий коммерческого банка при организации взаимоотношений с контрагентами. Литература 1. Савченко А. В. Рефлексивные основания механизма принятия решения. Из материалов конференции "Менеджмент сегодня" [Електронний ресурс]. Режим доступу : http://www.cfin.ru/management/ practice/man_today/refl_savchenko.shtml 2. Лефевр В. А. Рефлексия / Лефевр В. А. – М. : Когито-Центр, 2003. – 496 с.

3. Авилов А. В. Рефлексивное управление: методологические основания / Авилов А. В. – М. : Издво ГУУ, 2003. – 202 с.

4. Новиков Д. А. Рефлексивные игры / Новиков Д. А., Чхартишвили А. Г. – М. : СИНТЕГ, 2003. – 160 с.

5. Новиков Д. А. Рефлексия и ее математическое моделирование / Новиков Д. А., Чхартишвили А. Г. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://infwar.ru/article/matmodel.pdf 6. Лепа Р. Н. Ситуационный механизм подготовки и принятия решений на предприятии: методология, модели и методы / Лепа Р. Н. – Донецк : ООО «Юго-Восток ЛТД», 2006. – С. 233–257.

7. Таран Т. А. Отображение принципов рефлексивного управления в математических моделях рефлексивного выбора/ Т. А. Таран // Рефлексивные процессы и управление. – М. : Институт психологии РАН, 2002. – Т. 2. – № 1. – С. 104–117.

8. Петрачкова Е. Л. Рефлексивное управление механизмами формирования спроса на продукцию промышленных предприятий / Е. Л. Петрачкова // Экономика промышленности. – 2006. – № 4. – С. 165–172.

9. От предсказаний к рефлексивному управлению / [Крамер З. Х., Кайзер Т. Б., Шмидт С. Е., Дависон Дж. Е., Лефевр В. А.] // Рефлексивные процессы и управление. – М. : Институт психологии РАН, 2003. – Т. 3. – № 2. – С. 35–56.

10. Сорос Дж. Алхимия финансов / Сорос Дж. – М. : Инфра-М, 2001. – 416 с.

11. Экономическая кибернетика : [учебное пособие] ; Донецкий государственный университет. – Донецк : ДонГУ, 1999. – 397 с.

12. Канеман Д. Принятие решений в неопределенности: Правила и предубеждения / Канеман Д., Словик П., Тверски А. ; [пер. с англ.]. – Х. : Изд-во Институт прикладной психологии "Гyманитарный Центр", 2005. – 632 с. Надійшла 13.08.2011

204

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

УДК 330.46 В. В. СВИРИДЕНКО Институт экономики промышленности НАН Украины, г. Донецк

КОНЦЕПТУАЛЬНЫЕ ОСНОВЫ МОДЕЛИРОВАНИЯ РЕФЛЕКСИВНОГО УПРАВЛЕНИЯ ДЕЯТЕЛЬНОСТЬЮ КОНСАЛТИНГОВОЙ ФИРМЫ Определены концептуальные основы моделирования рефлексивного управления деятельностью консалтинговой фирмы. Выделен объект управления деятельностью консалтинговой фирмы. Разработана концепция управления деятельностью консалтинговой фирмы с использованием рефлексивного подхода.

The conceptual foundations of modeling the reflexive management of consulting firm are defined. The object of management of consulting firm is selected. The concept of management of consulting firm with a reflexive approach is developed. Ключевые слова: рефлексивное управление, рефлексивный подход, консалтинговая фирма.

Актуальность исследования определена возрастанием роли консалтинговых услуг в современном рыночном хозяйстве, а также обострением конкуренции в сфере консалтингового бизнеса. Среди многообразия консалтинговых фирм предприятия-клиенты сталкиваются с проблемой выбора фирмы, способной решить возникшие проблемы. С другой стороны, они испытывают неопределенность, непонимание своей проблемы, не видят путей ее решения. В таких условиях задачей консалтинговой фирмы является понимание того, в чем нуждается заказчик, и убеждение его в необходимости прибегнуть к тем услугам, которые предоставляет консалтинговая фирма. Для решения данных задач в управлении деятельностью консалтинговой фирмы необходимо использовать рефлексивный подход, позволяющий учитывать психологические аспекты деятельности клиентов и воздействовать на них с целью выбора ими выгодной для фирмы линии поведения. Исследованиям по тематике рефлексивного управления посвящены работы В.А. Лефевра [1, 2], А.В. Авилова [3], З.Х. Крамера, Р.Н. Лепы, Д.А. Новикова [4], А.Г. Чхартишвили [4], А.А. Короха [5], Ю.В. Полевого [6], Петрачковой Е.Л., Градинаровой А.А. Однако, вопросы использования рефлексивного подхода в управлении деятельностью консалтинговых фирм до настоящего времени не рассмотрены в литературе. Целью данной работы является разработка концепции рефлексивного управления деятельностью консалтинговой фирмы. Профессиональная деятельность консалтинговых фирм имеет особенности, которые предопределяют неэффективность использования методов управления, применяемых в отраслях массового потребления и в промышленности, где существует возможность стандартизации в управлении большим количеством повторяющихся процессов. Во-первых, консалтинговые услуги предполагают высокую степень индивидуализации и уникальности выполняемых работ, что ставит под вопрос создание единой процедуры принятия управленческих решений для всех видов услуг. Во-вторых, большинство консалтинговых услуг имеют сильный компонент личного взаимодействия с клиентом [7]. Если рассматривать рефлексивное управление консалтинговой фирмой с точки зрения системного подхода [8], тогда целью субъекта управления является разработка комплекса методов и моделей, позволяющих при заданных входных параметрах выработать такие управляющие воздействия на объект управления, которые бы позволили получить желаемый набор выходных параметров. Учитывая особенности консалтинговой фирмы, в качестве объекта управления следует выделить: - взаимоотношения с клиентами консалтинговой фирмы (сотрудничество с существующими клиентами, привлечение новых клиентов). При этом выходными параметрами деятельности фирмы являются: - рост объема заказов от клиентов; - увеличение дохода от деятельности; - увеличение доли клиентов, обратившихся к услугам консалтинговой фирмы повторно; - увеличение количества предоставления различных видов услуг на одного клиента. Перейдем к формированию концепции рефлексивного управления деятельностью консалтинговой фирмы. На первом этапе происходит выявление и анализ существующих проблем, а также формируется цель моделирования. Среди проблем, актуальных в управлении современными консалтинговыми фирмами, можно выделить: отсутствие четко сформулированных и эффективных методов управления, последовательного представления информационных потоков, низкую эффективность стратегии взаимодействии с клиентами, отсутствие механизмов влияния на контрагентов. На втором этапе происходит анализ существующей ситуации, который включает: анализ текущего состояния объектов управления, анализ факторов внешней среды. Анализ текущего состояния основан на представлениях консалтинговой фирмы о клиентах и конкурентах. Также к числу факторов внешней среды, имеющих отдаленное, но значительное влияние на организацию консультирования, можно отнести следующие [9, 10]: Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

205

Економічні науки

– отраслевое структурирование экономики; – развитие бизнеса услуг в стране; – уровень активности клиентов; – мобильность, клиентоориентированность современных компаний; – продвижение, стоимость и качество консалтинга; – информационная закрытость; – степень определенности в развитии экономики. После анализа существующей ситуации переходим к блоку выбора методологии и разработке моделей рефлексивного управления. На основании структурного моделирования бизнес-процессов строится информационная модель рефлексивного управления консалтинговой фирмой, которая позволит регламентировать процессы рефлексивного управления, происходящие при взаимодействии консалтинговой фирмы с клиентами, а также выявить информационные каналы передачи информации при осуществлении рефлексивного управления. Первым шагом на пути к выбору консультационной фирмы является подготовка на основе доступных источников информации как можно более представительного объемного списка фирм и консультантов, специализирующихся в области решаемой клиентской организацией проблемы. Полученную информацию систематизируют, формируя таким образом банк данных, который будет пополняться и расширяться в процессе развития отношений между клиентом и консультантами. Формирование окончательного списка осуществляется на основе тщательного анализа имеющейся информации о консультационных фирмах по следующим критериям: имидж, профессионализм, клиенты, месторасположение [9]. Территориальный фактор необходимо учитывать по той причине, что индивидуальные консультанты, консультанты, работающие в режиме part-time, небольшие фирмы, как правило, избегают дальних и длительных выездов. Важным аспектом при продаже услуг является понимание процесса их покупки с точки зрения клиента, а не процесса их продажи. Чем лучше специалист научится рассуждать, как клиент, тем проще ему будет говорить нужные слова для того, чтобы получить заказ [7]. Поэтому следующим шагом в концепции является моделирование предпочтений клиентов. Перед формированием стратегии управления деятельностью необходимо определиться с целевой аудиторией, на которую будут направлены управленческие воздействия, т.к. то, что подходит одному типу клиентов, может быть неприменимо для другого, и более того, может оттолкнуть потенциально выгодную для сотрудничества часть клиентов. Клиент фирмы, оказывающей консалтинговые услуги, ищет три ключевых аспекта: компетентность, опыт и эффективность. В тоже время, предпочтения клиентов даже в пределах одной сферы, могут сильно варьироваться. В зависимости от предпочтений клиентов выделяют следующие типы клиентов [7]: - клиенты, нуждающиеся в высоком уровне компетентности консультантов; - клиенты, для которых ключевым фактором для сотрудничества с консалтинговой фирмой является наличие опыта; - клиенты, которые заинтересованы в решении стандартных задач по наиболее низкой цене. Каждая функциональная подсистема фирмы, от маркетинга услуг до управления персоналом и непосредственного оказания управленческих воздействий, будет зависеть от типа оказываемых услуг. Поэтому консалтинговая фирма должна выбрать основной тип клиентов, и понять, каким образом необходимо организовать и управлять своими процессами. Рассмотрим особенности каждого типа клиентов. Клиенты первого типа обычно имеют сложную и комплексную проблему, характеризующуюся высокой степенью риска. Такие клиенты будут искать наиболее компетентного в интересующем их вопросе эксперта или организацию, причем цена услуги не будет решающим фактором, т.к. за качественное оказание услуги клиенты будут готовы заплатить практически любые деньги. Наличие предыдущего опыта в разрешении подобных задач будет плюсом, но на первом месте все же остается компетентность консультанта. Наиболее распространенная группа – клиенты второго типа, проблемы которых уже были решены другими компаниями. Решение таких проблем предъявляет меньше требований к самим консультантам, поэтому основным критерием, на который будет ориентироваться клиент при сотрудничестве с консалтинговой фирмой, является опыт в решении таких задач у рассматриваемых фирм. Высокий уровень компетенции консультантов также является важным критерием, однако более приоритетным все же остается прошлый успешный опыт. Цена услуги также имеет значение для клиентов второго типа, однако небольшое снижение цен не будет эффективным инструментом в убеждении клиента остановить свой выбор на фирме. Клиенты третьей группы обращаются к услугам консалтинговых фирм для решения несложных задач, которыми занимается большое число фирм. Такие клиенты будут искать фирму, которая может предоставить необходимую им услугу за небольшие деньги. При этом наличие у фирмы опыта решения таких проблем и профессиональный уровень консультантов не будут решающими критериями при выборе фирмы.

206

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

Клиенты указанных выше типов существуют практически в каждой отрасли, однако, удовлетворение потребностей всех типов клиентов в рамках одной компании – задача практически нереальная [7]. Поэтому задачей консалтинговой фирмы на данном этапе является определение целевой аудитории, для которой будет разработана стратегия управления. В зависимости от выбранного типа целевой аудитории формируется стратегия рефлексивного управления взаимоотношениями с клиентами, которая подразумевает выработку рефлексивных управляющих воздействий, направленных на привлечение новых клиентов и увеличение количества предоставляемых услуг уже существующим клиентам. Разработанные управляющие воздействия проходят проверку на оптимальность с помощью модели оптимизации рефлексивных воздействий при взаимодействии с клиентами. Следующий этап – реализация рефлексивных воздействий с последующей оценкой их эффективности. Если реализованные воздействия при оценке показали низкую эффективность, тогда происходит их дальнейшая оптимизация. На основании описанных выше положений построена концепция рефлексивного управления деятельностью консалтинговой фирмы (рис. 1). Предложенная концептуальная схема обосновывает методологию исследования, а также порядок разработки и реализации модельного комплекса.

Рис. 1. Концепция рефлексивного управления деятельностью консалтинговой фирмы

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

207

Економічні науки

В основу концепции рефлексивного управления деятельностью консалтинговой фирмы помимо классических подходов, используемых при моделировании систем управления объектами экономической деятельности – системного, процессного, маркетингового, теории принятия решений, положен рефлексивный подход. Применение данного подхода в управлении консалтинговой фирмой позволит учесть психологические аспекты поведения клиентов и конкурентов фирмы посредством включения такого рода аспектов в экономико-математический аппарат, в частности аппарат процессного моделирования IDEF0, имитационное моделирование и системы принятия решений. Реализация предложенной концепции рефлексивного управления деятельностью консалтинговой фирмы позволит сформировать постоянную базу клиентов и систематически ее расширять, повысить имидж фирмы у клиентов, занять высокую конкурентную позицию относительно фирм-конкурентов, воздействовать на поведение конкурентов, а также позволит минимизировать затраты при реализации управленческих решений. Выводы. В данной статье были рассмотрены концептуальные основы рефлексивного управления деятельностью консалтинговой фирмой. Выделен объект управления, поставлен ряд практических задач, реализация которых позволит достигнуть целевых значений выходных параметров. Разработана концепция моделирования рефлексивного управления деятельностью консалтинговой фирмы и предложен методологический аппарат для реализации практических задач. Литература 1. Лефевр В. А. Конфликтующие структуры. Издание второе, переработанное и дополненное / Лефевр В. А. – М. : Изд-во «Советское радио», 1973. – 158 с.

2. Лефевр В. А. Рефлексия / Лефевр В. А. – М. :Когито-Центр. – 2003. – 496 с.

3. Авилов А. В. Рефлексивное управление. Методологические основания : [монография] / Авилов А. В. – М. : ГУУ, 2003. – 174 с.

4. Новиков Д. А. Рефлексивные игры / Д. А. Новиков, А. Г. Чхартишвили. – М. : СИНТЕГ, 2003. – 149 с.

5. Корох А. А. Рефлексивное управление: концепции, подходы и область применения / Корох А. А. // НГУЭУ. – 2009. – № 2.

6. Полевой Ю. В. Феноменологическая модель, способы и схемы практической реализации рефлексивного управления / Ю. В. Полевой // ИнВестРегион. – 2006. – № 5.

7. Майстер Дэвид. Управление фирмой, оказывающей профессиональные услуги / Майстер Дэвид ; [пер, с англ.]. – М. : Альпина Паблишер, 2003. – 414 с.

8. Экономическая кибернетика : [учебное пособие] ; [под ред. Ю. Г. Лысенко] / [Лысенко Ю.Г., Егоров П.В., Овечко Г.С., Тимохин В.Н.] / Донецкий национальный университет. – Донецк: ООО «ЮгоВосток, Лтд», 2004. – 516 с.

9. Верба В. А. Організація консалтингової діяльності : [навч. посіб.] / В. А. Верба, Т. І. Решетняк. – К. : КНЕУ. – 2000. – 244 с.

10. Солодяшкина Ю. Е. Современные подходы к организации консультационного сопровождения с целью успешной реализации стратегии компании / Ю. Е. Солодяшкина // Креативный менеджментстратегия управления и образования XXI века : матер. Российской. науч.-практ. конф. / [под ред. Э. М. Короткова]. – Екатеринбург, 2004. – С. 225–232. Надійшла 18.08.2011

УДК 004.9:621.1 М. І. ДЗЮБА Хмельницький національний університет

АНАЛІЗ СТАНУ МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВ УКРАЇНИ НА ЗОВНІШНІХ ТА ВНУТРІШНІХ РИНКАХ У статті досліджено сучасний стан машинобудівних підприємств України. Показано, що в переважній більшості українські машинобудівні підприємства мають низьку конкурентоспроможність як на внутрішніх, так і зовнішніх ринках.

This article explores the current state of machine-building enterprises of Ukraine. Shown that the vast majority of Ukrainian machine-building enterprises with low competitiveness of both domestic and foreign markets. Ключові слова: машинобудівні підприємства, конкурентоспроможність, внутрішній ринок, зовнішній ринок

Вступ. Вітчизняна економіка сьогодні характеризується спадом виробництва та гострими диспропорціями розвитку. Складна ситуація в господарстві країни посилюється кризовим становищем однією з найважливіших його галузей – машинобудування. Від стану та функціонування машинобудівних підприємств безпосередньо залежить стан та якісний 208

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

рівень виробничого апарату країни. Саме тому набуває актуальності необхідність постійного контролю за станом і розвитком машинобудування. Метою статті є аналіз та визначення сучасного стану машинобудівних підприємств України з ринкових позицій, виявлення основних проблеми розвитку машинобудування та запропонування рекомендацій стосовно вирішення існуючих проблем. Аналіз літературних джерел та публікацій. Аналізом розвитку та стану машинобудівної галузі займається велика кількість вітчизняних вчених: Я.В. Кудря, Т.О. Жуковська, Р.М. Скриньковський, Н. Карачина, В. Зазарченко, А. Золотарьов, О. Хмелевський, І.О. Макаренко та інші. Однак, зважаючи на постійну динаміку та зміни у машинобудуванні, на постійне виникнення нових проблем, залишаються невирішеними питання сучасного стану машинобудівних підприємств України та факторів, що призвели до нього. Постановка завдання. На початок 90-х рр. машинобудування опинилося в кризовій ситуації. Знижувалося оновлення виробів, знос основних фондів досяг 50%, середній вік працівників наблизився до 50 років. Лише близько чверті нових технологій відповідали світовому рівню. Машинобудування України, на відміну від інших держав світу, базується на технологіях, що залишилися з часів Радянського союзу, це знижує її конкурентоспроможність та можливості на світовому ринку. Задля виходу машинобудування з ситуації, що склалася, необхідно провести аналіз сучасного стану машинобудівних підприємств. Результати. На сьогоднішній день машинобудування розглядається як найбільший комплекс, від діяльності якого залежить конкурентоспроможність товарів і послуг як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках. Машинобудування України об'єднує 11267 підприємств, з яких 146 – великих, 1834 – середніх та 9287 – малих з виробництва різноманітних машин і устаткування, приладів і апаратури, тощо. У машинобудуванні зосереджено понад 15% вартості основних засобів і майже 6% оборотних активів вітчизняної промисловості та понад 22% кількості найманих працівників. Машинобудівні підприємства є одними з найбільш постраждалих від економічної кризи. Через зменшення зовнішнього попиту відбулося зниження експорту продукції машинобудування, зменшення обсягів виробництва та збільшення кількості готової продукції на складах, погіршення фінансових результатів. За останні 5 років кількість збиткових підприємств промисловості перевищує 30% від загальної кількості збиткових підприємств України. Рентабельність виробництва становить близько 5%. Державна стратегія в машинобудуванні розроблялася на тлі досить оптимістичних прогнозів експертів: вони обіцяють стійке зростання у найближчі три-чотири роки. Відповідно до звіту Ukrainian economic trends forecast, підготовленого фахівцями аналітичної групи, цього року вітчизняні машинобудівні підприємства відіграватимуть роль одного з головних драйверів зростання обсягів промислового виробництва країни взагалі. При цьому вони відзначають, що збереження за українським машинобудуванням ролі двигуна всієї економіки напряму залежить від подолання кризових явищ у Росії. А от аналітики ІК Astrum Investment Managementу вважають, що темпи зростання обсягів виробництва в галузі все-таки значно знизяться – до 15%. І вже до 2013 року, вважають фахівці Мінпромполітики, галузь нарешті з обсягів виробництва досягне докризового максимуму. Утім, незалежні експерти схильні вважати, що це станеться не раніше 2014–2015 років. Негативні тенденції у розвитку машинобудування з кожним роком посилюються, про це свідчить статистика, наведена у табл. 1. Таблиця 1 Фінансові результати діяльності підприємств машинобудівного комплексу України, 2007–2010 роках Роки Показники 2010 (перше 2007 2008 2009 півріччя) Фінансовий результат від звичайної діяльності до 1916,9 5127,5 704,6 1765,2 оподаткування (млн. грн.) Підприємства, які зазнали збитку, у % до загальної 33,3 30,8 36,1 47,4 кількості підприємств Сума збитків (млн. грн.)

1978,2 2009,9 6707,4 4174,1 Аналіз статистичних даних розвитку машинобудування України показав присутність двох чітко виражених циклів (рис. 2). Так, період з 1986 року по 1990 роки – це фаза підйому, період з 1990 року по 2000 рік – фаза рецесії (підфаза краху/гострої кризи й спаду) 10 річного спаду. А роки з 2001 по 2010 показують хаотичний розвиток машинобудування. Значну роль у збільшенні збиткових підприємств у машинобудуванні України відіграли дебіторська та кредиторська заборгованість. Так, у 2009 році порівняно з 2008 роком відбулося збільшення дебіторської заборгованості на 14593 млн грн та кредиторської на 22658,2 млн грн. Ще однією причиною зменшення прибутковості підприємств машинобудівного комплексу України є зменшення обсягу виробництва продукції. Обсяг продукції машинобудівних підприємств на ринку наведено у табл. 2. Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

209

Економічні науки

160 140 120 100 80 60 40

2010

2009

2008

2007

2006

2005

2004

2003

2002

2001

2000

1999

1998

1997

1996

1995

1994

1993

1992

1991

1990

1989

1988

1987

0

1986

20

Рис. 2. Індекси обсягів продукції машинобудування (у відсотках до попереднього року)

Таблиця 2 Динаміка обсягів реалізованої промислової продукції в Україні (тис. грн.) Роки Показники 2005 2006 2007 2008 2009 Обсяг реалізації промислової продукції України Обсяг реалізованої продукції машинобудівних підприємств України

2010

468562,6

551729

717076,7

917035,5

806345,8

954232,7

59668

68731

72456

81231

70560

88659

Значну роль в зниженні обсягів виробництва в 2009 р. зіграло зменшення закордонних поставок сировини, матеріалів, енергоресурсів, напівфабрикатів та комплектуючих, входження на ринок більш дешевої та якісної імпортної продукції. В першому півріччі 2008 року відбулося зростання цін на метал, яке призвело до збільшення вартості кінцевої продукції. Через скорочення світового попиту на ринку машинобудівної продукції підприємства втратили зарубіжні ринки збуту. 2010 рік є часом подолання кризових явищ, відновлення виробничих потужностей, нарощування обсягів виробництва та, відповідно, зростання обсягів реалізованої продукції. На сьогодні значна увага приділяється освоєнню та підготовці випуску нових видів продукції, упровадженню нових технологій, технічному переозброєнню виробництва, адже розвиток науково-технічної діяльності, розробка та впровадження інновацій є запорукою успішного функціонування та покращення стану машинобудівної галузі. Аналіз кількості інноваційно-активних машинобудівних підприємств свідчить, що, протягом 20052007 рр. їх кількість поступово збільшувалась, що є свідченням інноваційного розвитку галузі, але внаслідок впливу кризових явищ в 2008 р. ситуація погіршилась та кількість інноваційно-активних підприємств дещо зменшилась, хоча вже 2009–2010 р. характеризуються позитивними зрушеннями, що є досить успішним результатом враховуючи відсутність належної інноваційної підтримки з боку держави (табл. 3). Таблиця 3 Статистика інноваційно активних машинобудівних підприємств України Роки Показник 2005 2006 2007 2008 2009 Кількість інноваційно активних машинобудівних 280 360 421 400 406 підприємств

2010 412

Також, слід відмітити, що машинобудівна галузь в Україні є експортоорієнтованою, на зовнішні ринки реалізується близько половини виробленої продукції. При цьому експорт недиверсифікований і 210

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

припадає переважно на країни СНД (насамперед Росію), які також сильно постраждали від кризи. У результаті чого, різке скорочення інвестиційної активності у 2009 році на основних ринках збуту призвело до зменшення експорту продукції машинобудування на 37% – до 6,89 млрд дол.США. У першій половині 2010 року, за рахунок поступового відновлення інвестиційного попиту на зовнішніх ринках відбулося зростання експорту продукції машинобудування, порівняно з відповідним періодом попереднього року, більш ніж на 40% – до 3,94 млрд дол. США (табл. 4). Таблиця 4 Показник експорт імпорт

Обсяги експорту/імпорту продукції машинобудування, млрд дол. США Роки 2005 2006 2007 2008 2009 5,66 4,64 5,56 8,48 10,9 7,78 10,05 13,7 19,77 26,65

2010 3,94 4,67

В останні роки до половини імпортних постачань доводилася на інвестиційне устаткування, автомобілі та іншу техніку. Продукція важкого машинобудування в імпорті займає незначну частину. У докризовий період зростанню імпорту, насамперед, сприяв розвиток програм банківського кредитування. У результаті чого, значне скорочення кредитних ресурсів у 2009 році мало вагомий вплив на імпорт продукції. Так у зазначений період імпорт зменшився майже на 66% – до 9,1 млрд дол.США. У 2010році обсяги імпорту зазначеної продукції зросли на 32,3% – до 4,67 млрд дол. США. Незважаючи на окремі значні успіхи в таких галузях, як авіакосмічна, виробництво енергетичного устаткування, важке і транспортне машинобудування та деяких інших, стан галузі у цілому не відповідає сучасним вимогам як вітчизняної економіки, так і світової. Насамперед, в Україні відсутній ряд високотехнологічних галузей, що визначають експортні позиції. Питома вага експорту в інші країни є незначною. За якістю та технологічними рішеннями вироби радіоелектроніки, побутові прилади, сільськогосподарські та шляхобудівні машини, а також ціла низка інших товарів значно програють зарубіжним аналогам. У цій галузі у широких масштабах продовжують використовуватися характерні для радянської економіки затратні технології, що веде до зростання ресурсомісткості її продукції та перешкоджає скороченню затрат виробництва та випуску інноваційної продукції в інших галузях економіки. Одним з основних напрямів машинобудування в Україні є енергетичне та нафтогазове машинобудування, яке не постраждало від кризи, а ряд провідних підприємств підгалузі навіть показали невелике зростання. Енергетичне машинобудування включає виробництво устаткування для електростанцій і підстанцій: турбін, казанів, трансформаторів. До продукції нафтогазового машинобудування відносяться насоси, турбіни, агрегати, що перекачують газ та компресори. За даними Мінпромполітики, за рік в Україні виробляється продукції енергетичного машинобудування на 1,8млрд дол. США, нафтогазового – на 900 млн дол. США, з яких близько 85% експортується. Основними напрямами експорту є Росія, Казахстан, Туркменія, Узбекистан, Азербайджан і ОАЕ. Таким чином підприємства енергетичного та нафтогазового машинобудування менше були схильні до кризисних явищ. Це пов’язано з тим, що робота підприємств даних секторів в основному будується на довгострокових контрактах, більшість з яких обслуговують проекти по будівництву газопроводів, нафтопроводів і реконструкції електростанцій. Такі проекти продовжують фінансуватися як з боку Росії, так і країн Середньої Азії. Внаслідок зменшення попиту на продукцію на зовнішніх ринках та через відсутність замовлень на внутрішньому ринку, більшість підприємств машинобудування з листопада місяця 2009 року перейшли на не повний робочий тиждень. У першу чергу це стосується автомобілебудівної промисловості та важкого і транспортного машинобудування, де спостерігається найбільший спад виробництва Ми виділили ряд факторів, що призвели до зменшення виробництва: - скорочення зовнішнього попиту на машинобудівну продукцію, спричинене рецесійними процесами у світовій економіці, що призвело до втрат експортерами зовнішніх ринків збуту, а звідси – неможливість отримання прибутків, відсутність обігових коштів для розвитку виробництва, зростання заборгованості по заробітній платі тощо; - зменшення попиту на продукцію машинобудування на внутрішньому ринку. Це пов’язано зі зниженням купівельної спроможності вітчизняних споживачів; - заморожено споживче кредитування. Таким чином, в результаті скорочення попиту на продукцію машинобудування, в умовах погіршення умов кредитування та нестачі ліквідності виробники, в першу чергу, намагаються реалізовувати продукцію, що знаходиться в наявності на складах без нарощування обсягів виробництва. Управління машинобудівним підприємством в умовах кризи має бути спрямоване на збільшення надходження фінансових ресурсів та зменшення поточних витрат, на зростання обсягів реалізації продукції. Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

211

Економічні науки

Увагу слід приділити розвитку наукоємних та високотехнологічних виробництв. Це призведе до зниження матеріалоємності продукції, до покращення якості та виходу виробництва на новий рівень, що дозволить зайняти нові ніші на світовому ринку. Для успішного розвитку машинобудування в Україні необхідно підтримувати конкурентоспроможність продукції на світовому ринку. Для цього необхідно забезпечити високу якість продукції, її надійність та довговічність, що потребує великих інвестиційних вливань у наукове забезпечення та оновлення технологічного парку виробництва. Останнім часом на світовому ринку зросли екологічні вимоги. Екологічність продукції стала одним з показників конкурентоспроможності продукції. Тож, для спроможності конкурувати на світовому ринку необхідно проводити природоохоронні заходи, що будуть спрямовані на зменшення забруднення екології. Для укріплення позицій машинобудівних підприємств на зовнішніх ринках збуту, експортну орієнтацію необхідно збільшити до 35 %. Виручку від експорту має бути використано в основному на імпорт новітніх техніки і технологій, а також комплектуючих виробів. Імпортна техніка може бути застосована у тих випадках, коли аналогічна не виробляється і не може бути вироблена в Україні. Треба досягти збалансованості експорту та імпорту, а за рахунок власного виробництва буде задовольнятися 60-80 % платоспроможної потреби внутрішнього ринку продукції машинобудування. Висновки. Машинобудування України перебуває у складному фінансовому становищі. Кількість збиткових підприємств зростає з кожним роком. Відбулося погіршення експортно-імпортних відносин. Однак машинобудівний комплекс України має значний інноваційний потенціал, що дає велику надію на відродження галузі. Література 1. Барташевська Ю. М. Розвиток машинобудування України: стан, проблеми, перспективи / Ю. М. Барташевська // Європейський вектор економічного розвитку. – 2010. – № 1. – С. 19–25.

2. Иванова Н. Инновационная сфера: Итогистолетия / Н. Иванова // Мировая экономика и международные отношения. – 2001. – № 8. – С. 22–34.

3. Иноземцев В. Л. Технологическийпрогресс и социальнаяполяризация в ХХІ столетии / В. Л. Иноземцев // Политическиеисследования. – 2000. – № 6. – С. 28–29.

5. Лишиленко В. І. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка : [навч. посібник] / В. І. Лишиленко. – К. : Центр навчальної літератури, 2006. – 325 с.

6. Літвінов Є. І. Здобуття конкурентних переваг у глобальній економіці / Є. І. Літвінов // Економіка та управління підприємствами машинобудівної галузі. – 2008. – № 4. – С. 120–128. Надійшла 15.08.2011

УДК 330.14 В. І. КУЛАКОВ Хмельницький національний університет

ЕВОЛЮЦІЯ ПОГЛЯДІВ НА УПРАВЛІННЯ ВИРОБНИЧО-ГОСПОДАРСЬКОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ ПІДПРИЄМСТВА Проаналізовано закономірності, форми та напрям еволюції виробничо-господарських систем, управління ними, підходи до формування систем адаптованих до кон’юнктури цільових збутових ринків, макроекономічних процесів, середовища функціонування суб'єктів господарювання.

Analyzed the patterns of form and direction of evolution of industrial and economic systems, management, approaches to systems adapted to the situation of target sales markets, macroeconomic processes, and environment functioning entities. Ключові слова: управління підприємством, господарська діяльність, виробничі системи, цільові ринки, кон’юнктура збутових ринків.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв'язок з важливими науковими та практичними завданнями. Об'єктивні закони та закономірності сучасного етапу економічного розвитку вимагають перегляду класичних підходів до управління виробничо-господарською діяльністю промислових підприємств. Зміни, що стали передумовою еволюції підходів до управлінських систем викликані: періодизацією соціально-економічного та суспільного розвитку, переходом від аграрного до індустріального та інформаційного типів виробництва; науково-технічним прогресом, інноваційним розвитком; поглибленням інтернаціоналізації праці, глобалізації, формуванням регіональних економічних об'єднань з вираженою кластерною орієнтацією. Список причин та передумов вдосконалення та еволюції виробничогосподарських систем може бути продовжений з точки зору організації виробництва, обліку, менеджменту, інвестування, маркетингу тощо. Закономірним висновком на сучасному етапі слід вважати невідворотність самого процесу еволюції виробництва, в ході якого виробничо-господарська система підприємства адаптується до ринкового 212

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

середовища, набуває статусу адекватного ключовим мікро- і макроекономічним процесам та галузевим тенденціям. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблемі ефективного управління господарською діяльністю підприємства приділено значну увагу, відомих зарубіжних вчених, що об'єктивно відображають тенденції розвитку ринкових механізмів, систему господарювання, розвитку галузей та економіки в цілому, а з іншої сторони – цілі, що переслідуються суб'єктами господарювання в ході здійснення виробничогосподарської діяльності промислових підприємств. Традиційне сприйняття ефективності як відношення результатів до понесених на їх отримання витрат, в працях наукових шкіл країн розвинених економік набуває детального дослідження з визначенням ключових чинників та механізмів їх впливу на цільовий показник. Серед представників зарубіжних шкіл варто відзначити результати досліджень Л. Роджера, Д. Ньюмена, А. Чендлера, Т. Левітта, П. Друкера, Дж. Р. Бермана, Г. Армстронга, Д. Сондерса, В. Вонга, І. Ансоффа та ін. Водночас розуміння концепцій управління ефективністю буде неповним без згадки про внесок отриманий вітчизняними дослідниками, серед яких слід відмітити результати отримані Н. Брюховецькою, Й. Завадським, С. Ілляшенком, П. Саблуком, Р. Костюкевичем, А. Чухно, В. Гуменюком, що дослідили ефективність господарського механізму; П. Перервою, В. Герасимчуком, А. Войчаком, В. Кардашем, Є. Крикавським, В. Ткаченком, І. Багровою, що дослідили управління маркетингом, фінансами, обліком, реалізацію фінансового менеджменту тощо. Сучасні науковці сходяться на думці, що на даному етапі економічного розвитку, господарська діяльність підприємств, як і їх виробнича система визначаються кон’юнктурою цільових ринків, з вираженим домінуванням маркетингової складової. Останнє виступає аргументом на користь розгляду процесу еволюціонування виробничо-господарських систем з точки зору маркетингу, де перехід до наступного типу системи ототожнюється з переходом між застосовуваними маркетинговими концепціями. Невирішені частини проблеми. В межах традиційно застосовуваних маркетингових концепцій змінюється місце, роль та функціональне навантаження складових виробничо-господарської системи. Гіпотетично, на початковому етапі розгляду поставленої проблеми, передбачено, що найвищою формою, найбільш ефективною для сучасного економічного механізму, є концепція орієнтації на споживача. В свою чергу, поведінка останнього визначається ринковою кон’юнктурою, що відповідно поставленої проблеми передбачає отримання найвищого ефекту господарської діяльності за рахунок тісної адаптації виробничої системи до кон’юнктурних змін цільових ринків. Постановка завдання. Узагальнити ключові закономірності та риси формування виробничогосподарських систем, визначити підходи до трактування механізму їх функціонування, охарактеризувати етапи та процес еволюції в межах політики на цільових збутових ринках. Основний матеріал дослідження. Перед викладенням теоретичних положень управління господарською діяльністю підприємства в системі кон’юнктурних змін цільових ринків, логічно визначитьсь з понятійно-категорійним апаратом дослідження. Виробничо-господарську діяльність, як дослідницьку категорію, доцільно розглядати в якості похідної від поняття виробничо-господарська система. Остання традиційно розглядається, як впорядкована сукупність елементів і частин, що мають постійний взаємозв'язок та функціонують з метою створення (виробництва) певної продукції, виконання робіт або надання послуг за умови підпорядкування кожного елемента спільної мети системи [1, с. 48–49]. Відповідно виробничо-господарською діяльністю слід вважати діяльність з впорядкування, взаємоузгодження роботи та реалізації покладених функцій сукупності елементів і частин, в ході постійного взаємозв'язку з метою створення (виробництва) певної продукції, виконання робіт або надання послуг, підпорядкування кожного елемента системи спільній меті. Для промислового підприємства основу становить виробнича система, ознаками якої є (рис. 1): Виробнича система промислового підприємства Участь в системі людей, машин, природного середовища і збурюючих відхилень

Ієрархічна структура з вертикальними і горизонтальними зв'язками підсистем

Наявність виділених підсистем змістовного характеру дій

Трудові, матеріальні і інформаційні потоки між підсистемами

Наявність цілей функціонування і критеріїв ефективності досягнення цілей

Рис. 1. Ознаки виробничої системи (на основі [2, с. 25, 47, 163])

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

213

Економічні науки

За домінування рику споживача та дотримання концепції орієнтації на споживача вплив кон’юнктури цільових ринків на промислове підприємство відбувається через маркетингову петлю якості, в межах якої попиту на товар, його ключовим характеристикам підпорядковується виробництво. Зокрема на етапі пошуку і вивчення ринку, дослідження галузевих інновацій задаються техніко-технологічні характеристики виробів, що визначають виробничі потужності, організацію виробництва, програми вдосконалення виробничої бази (рис. 2). На етапі проектування і розроблення виробу закладається основа системи матеріально-технічного забезпечення, виробничого процесу, що реалізується у формі виробничих стратегій та програм, що реалізуються на наступному етапі. Безпосередній контакт з цільовими споживачами відбувається на етапі реалізації і розподілу продукту, де виникає можливість оцінити адекватність припущень, гіпотез, стратегій та планів кон’юнктурі цільових ринків. Зміни та вдосконалення відбуваються на наступному етапі пошуку і вивчення ринку, дослідження галузевих інновацій. З точки зору проблеми дослідження, управління виробничо-господарською діяльністю промислового підприємства еволюціонувало відносно кон’юнктури цільових ринків, де етапи вдосконалення слід ототожнювати з концепціями маркетингу. Перелік останніх включає: 1. Концепцію вдосконалення виробництва, орієнтовану на споживачів, які надають пріоритет недорогим, доступним продуктам [3, с. 21]. За рахунок великих масштабів та вдосконалення досягається висока ефективність виробництва за помірних витрат. Як результат пропозиція формується з продуктів за низькими цінами при забезпеченні споживчих вимог. Застосування даної концепції в управлінні виробничогосподарською діяльністю доцільне за умов, коли: має місце ринок виробника; попит еластичний за ціною; досягається економія витрат за збільшення масштабів виробництва. утилізація, вторинна переробка реалізація і розподіл

маркетинг, пошук і вивчення ринку, дослідження галузевих інновацій

упакування і збереження

проектування і розроблення виробу, матеріально-технічне забезпечення контроль, випробування

виробництво, реалізація виробничих стратегій

Рис. 2. Маркетингова петля якості промислового підприємства

2. Концепція вдосконалення товару – передбачає постійне підвищення якості продукту, для споживачів готових платити вищу ціну за якість [2, с. 42]. Орієнтація на вдосконалення товару доцільна за кон’юнктури утворення ніш ринку, і об'єктивно цьому сприяє.

3. Концепція інтенсифікації збутових зусиль – передбачає, що масове споживання досягається стимулюванням до купівлі продуктів [2, с. 49]. Доцільним є в умовах високого попиту, готовності до збільшення споживання, чутливості ринку до стимулів.

4. Концепція маркетингу – мета досягається шляхом визначення потреб ринку та здійснення пропозиції адекватної потребам продуктивнішими та ефективнішими за конкурентів методами [3, с. 22]. Концепція придатна в умовах розвитку ринків та окремих сегментів, за несприятливої та сприятливої кон’юнктури, на ринку споживача.

5. Концепція соціально-етичного маркетингу – передбачає, що засобом досягнення мети фірми є визначення незадоволених потреб цільових ринків і забезпечення бажаної задоволеності їх продуктивніше, ніж конкуренти, з одночасним збереженням або зміцненням добробуту споживача та суспільства в цілому [3, с. 34] (табл. 1). Основними положеннями відповідності виробничо-господарської діяльності підприємства кон’юнктурі цільових ринків є: - орієнтація на споживача, виробляється та реалізується продукт що відповідає інтересам та побажанням споживачів; 214

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

- інноваційний маркетинг, вдосконалення продуктів та методів роботи з цільовими ринками; - маркетинг цінностей, постійне підвищення ціннісного значення продукту для споживача, поряд з прямим задоволенням конкретної функціональної потреби; - маркетинг з осмисленням своєї місії в суспільстві, суб'єкт господарювання будує маркетингову діяльність в широкому соціальному розумінні. Таблиця 1 Еволюція концепцій інтеграції в ринок (маркетингу) Концепція інтеграції Ключовий Період Управлінські інструменти в ринок носій ефекту Обсяги виробництва, Кінець ХІХ – Виробнича Виробництво собівартість, початок ХХ ст. Епізодична продуктивність взаємодія з До середини 20-х Якість, асортимент, цільовими Товарна Товар років ХХ ст. властивості ринками До середини 30-х Методи продаж, канали Збутова Система збуту років ХХ ст. розподілу Система Маркетингові До кінця 60-х років Ринковий маркетинг "Виробництво- дослідження, програми, ХХ ст. збут" інструменти Система З середини 70-х Стратегічні плани Стратегічний маркетинг "Підприємствороків ХХ ст. маркетингу ринок"

Цільова орієнтація Попит Попит Попит Попит, запити Запити, потреби

Поряд з вдосконаленням господарської діяльності за критерієм інтеграції в ринковий механізм, слід зауважити, що вплив кон’юнктури не обмежується виключно змінами цільових ринків. На додаток до збутових систем, суттєве значення для забезпечення ефектів господарської діяльність має також: - макроекономічне середовище, яке визначає вартість грошей, кон’юнктурні очікування, вартість інвестиційних та кредитних ресурсів; - система логістики, що через витрати, ритмічність, диверсифікацію джерел постачання визначає собівартість, ризики, виконання контрактів; - фінансова та банківська системи, фондовий ринок, які визначають доступність до інвестиційних ресурсів, фінансових інструментів, забезпечують інвестиційне розширення; - система рекрутингу, підготовки, перепідготовки персоналу, визначають спроможність освоїти інноваційні продукти, забезпечити ритмічність виробництва, організувати роботу підприємства, забезпечити керованість; - нормативно-правове забезпечення, формує регуляторну базу та нормативне забезпечення, дозвільну систему, визначає межі щодо здійснення господарських операцій, ведення обліку, взаємодії суб'єктів господарювання, інвестиційного процесу, впливає на всі підсистеми роботи та управління підприємством; - розвиток інновацій, визначає технологічну конкурентоспроможність, спроможність опрацювати, оцінити та застосувати інформаційні потоки, визначити технологічні та конструкторські нововведення в стратегічній перспективі; - впровадження нових систем управління та господарювання, зокрема: лізингу, факторингу, консалтингу, франчайзингу тощо, що визначають проникнення ринкових інститутів у господарський механізм підприємства, застосування інструментів та ефектів роботи ринкових інститутів в реалізації збутової та інвестиційної політики та управлінських стратегій; - глобалізаційні тенденції, визначають структурні зміни цільових ринків, зростання конкуренції та сприятливих чинників розширення діяльності, інтенсифікацію управлінського процесу та всієї системи господарювання. Приведені області середовища господарської діяльності гіпотетично знаходять відображення в управлінських підсистемах підприємства, здійснюють прямий та/чи опосередкований вплив. Природно перебачити, що опосередкований вплив на роботу підприємства спроможні здійснювати будь-які області господарських операцій. Водночас з огляду на мету, предмет та об'єкт дослідження наступний аналіз обраної проблеми слід обмежити чинниками прямого впливу та дотичними до них підсистемами підприємствами. Зокрема, в силу прямого впливу до області подальшого дослідження віднесемо управління маркетингом, виробництвом, системою просування та розподілу товару. Висока залежність фінансових результатів від грошового потоку, вимагає включити до області досліджень фінансовий менеджмент підприємства. Водночас методи та дослідні інструменти, на наше переконання, вимагають суттєвого вдосконалення. Традиційно використовуване раніше управління "за відхиленнями" та управління "від Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

215

Економічні науки

досягнутого" неспроможні адекватно реагувати на кон’юнктуру цільових ринків (табл. 2). Водночас їх застосування у практиці вітчизняних підприємств виступає ключовою причиною неконкурентоспроможності, втрат господарського потенціалу, банкрутства [1, с. 103]. По суті, причини неадекватності управління "за відхиленнями" та управління "від досягнутого" лежать в площині слідування існуючим процесам, а не роботі на випередження кон’юнктурним тенденціям з отриманням часового лагу для технічних розробок та технологічних нововведень. Хоча в процесі управління від досягнутого присутній елемент планування на основі екстраполяції, практика свідчить про хибність отриманих на його основі прогнозів. Основоположний аргумент – розвиток "за спіраллю", характерний для циклічності економічних процесів [1, с. 76]. Водночас відповідний етап наступного економічного циклу не тотожний попередньому, містить в своїй основі істотно відмінні рушійні сили та, очевидно, механізм взаємодії промислових підприємств з цільовими ринками. Таблиця 2 Методи управління виробничо-господарською діяльністю [складено на основі] Характеристика методу Поточне управління "за відхиленнями" Управління "від досягнутого", з елементами передбачення майбутнього Управління "за цілями", з орієнтацією на зовнішнє середовище Стратегічне управління

Інструменти управління Реагування на ситуацію, що складається. Планування, орієнтоване всередину організації, обмежується розробкою бюджетів і поточних планів Застосування елементів аналізу і контролю ситуації, що складається зовні та в організації. Планування використовує екстраполяційне передбачення майбутнього Опанування "стратегічного мислення", націленого на урахування кон’юнктури ринку. Планування – стратегічне, що розробляє "стратегічні відповіді" на дії конкурентів у категоріях "продукт – ринок" Підготовка майбутнього та до майбутнього. Стратегічне планування, яке пронизує всі підсистеми діяльності фірми, використовує всі досягнення зазначених етапів

Таким чином, з напрацьованих в процесі еволюції підходів до управління виробничогосподарською діяльністю підприємств придатним для застосування на сучасному етапі є управління "за цілями", з орієнтацією на зовнішнє середовище та стратегічне управління. Перший метод (підхід) спеціально орієнтований на планування та управління на основі ринкової кон’юнктури та гіпотетично окреслює область вирішення проблеми дослідження за умов його практичного застосування на вітчизняних підприємствах, другий – об'єктивно визначає та формує ринкову кон’юнктуру, виступає найвищим рівнем вирішення поставленої наукової проблеми. Поряд явними передумовами застосування управління "за цілями", з орієнтацією на зовнішнє середовище та стратегічного управління, на практиці вітчизняні підприємства відчувають системні проблеми переходу до них, що заплановано розглянути на етапі оцінки та аналізу управління виробничо-господарською діяльністю. На основі визначення області, проблем та підходів до поставленої проблеми, управлінням господарською діяльністю підприємств, де базою виступає кон’юнктура цільових ринків, слід вважати системну діяльність, в межах якої управлінські заходи підпорядковані завданню отримання гіпотетичних ефектів від новоутворених ринкових резервів росту. В межах пропонованого підходу управління підприємством підпорядковано його маркетинговим стратегіям, і гіпотетично корелює з кон’юнктурою цільових ринків. Висновки і перспективи подальшого дослідження. Господарська система сучасних підприємств відображає чітко виражену тенденцію до еволюції в руслі адаптації до роботи на цільових ринках, формування складної, орієнтованої на проникнення в інституційні економічні механізми та її перетворення на відкриту систему, що найбільш ефективно залучає ресурси середовища та реалізує в ньому господарські цілі та задачі суб'єкта господарювання. Перспективи подальших досліджень слід намітити у напряму формалізації методологічного забезпечення та формування концепції функціонування підприємств на основі політики адаптації до кон’юнктури цільових збутових ринків. Література 1. Будзан Б. Менеджмент в Україні: сутність і перспективи / Будзан Б. – К. : Вид-во Соломії Павличко “Основи”, 2001. – 349 с.

2. Формирование хозяйственных решений : [монография] / В. М. Хобта, О. А. Солодова, С. И. Кравченко, О. Н. Фищенко и др. – Донецк : Каштан, 2003. – 416 с.

3. Эффективное управление фирмой: современная теория и практика / Н. П. Бондар, О. В. Васюхин, А. А. Голубев, В. И. Подлесных. – СПб. : Бізнес-пресса, 1999. – 416 с. Надійшла 17.08.2011

216

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

УДК 336.078.3 Н. Г. ВИГОВСЬКА Житомирський державний технологічний університет

ЕЛЕМЕНТИ СИСТЕМИ ВНУТРІШНЬОГО ФІНАНСОВОГО КОНТРОЛЮ: ПРОБЛЕМА ІДЕНТИФІКАЦІЇ Систематизовано підходи закордонних та вітчизняних вчених до ідентифікації елементів системи внутрішнього фінансового контролю підприємств. Обґрунтовано, що елементами вищезазначеної системи є суб’єкт контролю, об’єкт контролю, контрольні дії та інформація, що сприяє відображенню у свідомості суб’єкта властивостей об’єктів та їх відносин у вирішенні завдання дослідження.

Approaches of foreign and domestic scientists to identification of elements of internal financial screening system at the enterprises are systematized. It is proved that elements of aforementioned system are the subject of the control, object of the control, control actions and the information that promotes reflection in subject's consciousness the objects' properties and their relations in the research of problem decision Ключові слова: система внутрішнього фінансового контролю, інформаційне забезпечення контролю, суб’єкт контролю, об’єкт контролю, контрольні дії.

Вступ Необхідність трансформації функцій державного фінансового контролю в сучасних умовах, пов’язана з скороченням контрольних функцій на державному рівні та передачею частини функцій на рівень суб’єктів господарювання, вимагає дослідження питань знаходження балансу інтересів держави та бізнесу, концентрації зусиль на удосконаленні ефективності контролю, удосконаленні нормативної бази та стандартизації процесів контролю. Фінансовий контроль – це не лише засіб забезпечення законності при здійсненні фінансової діяльності держави та муніципальних органів. Він передбачає наявність зворотного зв’язку, який виражається в активному впливі контролю на більш раціональне використання фінансових ресурсів, в усуненні перепон оптимальному функціонуванню всіх ланок фінансової системи. Ця мета реалізується шляхом зміцнення режиму економного використання грошових коштів та матеріальних цінностей на підприємствах, а також удосконалення системи внутрішнього фінансового контролю. Системі контролю як цілісній системі властиві визначені якісні характеристики та кількісні параметри. Контроль має визначений набір елементів, які визначаються характером управління та об’єднані з процесом функціонування підприємства в єдине ціле. Підхід до системи контролю з точки зору елементів характерний для зарубіжних практиків та дослідників. Останнім часом цей підхід набуває поширення в Україні. Постановка завдання Метою статті є систематизація позицій закордонних та вітчизняних вчених і обґрунтування власного погляду щодо ідентифікації елементів системи внутрішнього фінансового контролю підприємств. Основний розділ Не існує однозначності у поглядах вчених щодо виділення елементів системи внутрішнього фінансового контролю. Можна виділити три різні позиції з цього приводу. Прибічники першої позиції (Монтгомері, О’Рейлі [1], Чілікін О.Г. [2]) стверджують, що елементами системами внутрішнього фінансового контролю є процедури контролю, центри відповідальності, умови (середовище контролю), системи обліку. Подольський В.І., Поляк Г.Б., Савін А.А., які теж є представниками першої групи, пишуть: “Система внутрішнього контролю економічного суб’єкта включає в себе: а) систему бухгалтерського обліку; б) контрольне середовище; в) окремі засоби контролю” [3, с. 441]. Цю ж позицію підтримує проф. Соколов Б.Н. [4]. Прибічники другої позиції (Каленський Л.М., Стефанюк І.Б. [5], Шевчук В.О. [6]) під елементами системи контролю розуміють контролюючі суб’єкти, підконтрольні суб’єкти, контрольні дії та предмет контролю. Польські вчені, що представляють третю позицію [7], вважають, що елементами системи внутрішньогосподарського контролю є: 1) моніторинг; 2) контрольні дії; 3) визначення ризику; 4) контрольне середовище; 5) інформація і комунікація. Авторське тлумачення самого поняття “система внутрішньогосподарського контролю” проф. Л.О. Сухарєвої відрізняється від того, що склалась сьогодні у вітчизняних науковців [8, с. 54]. Відмінності полягають у підході до дослідження управлінської сутності контролю за допомогою моделювання, що дає змогу абстрагуватись від інших функцій управління і розглядати контроль окремо як підсистему (систему). Відповідно система контролю може бути інтерпретована як взаємопов’язана сукупність контролюючого Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

217

Економічні науки

суб’єкта, контрольних дій та контрольованого об’єкта. Представники першої розглянутої позиції взяли на озброєння праці і практичні посібники з аудиту зарубіжних вчених. Трактування внутрішнього фінансового контролю і його складові відбувалось під впливом інформації з джерел англомовної літератури з проблем аудиту, де внутрішній фінансовий контроль досліджується в контексті удосконалення взаємодії зовнішніх та внутрішніх аудиторів. Наприклад, зауважимо, що такий елемент запропонованої зарубіжними авторами системи внутрішнього контролю, як “процедури контролю” є тотожнім елементу “контрольні дії” у тлумаченні вітчизняних вчених. Процедури контролю представляють собою заходи і процедури зверх тих, які є частиною системи контролю і бухгалтерського обліку. Дещо різниться і розуміння зарубіжними та вітчизняними авторами поняття “центри відповідальності”. Традиційне тлумачення центрів відповідальності вітчизняними авторами є таким: це сегмент діяльності підприємства, в якому встановлено персональну відповідальність керівника за показники діяльності, які він повинен контролювати. Під середовищем контролю прибічники першої групи розуміють обставини, безпосередньо не пов’язані з обліком, але ті, що значно впливають на його ефективність. Виходячи з цього, основними моментами при вивченні середовища контролю, які потрібно з’ясувати, є: – вплив організаційної структури, видів та масштабів діяльності підприємства на особливості бухгалтерського обліку; – структура управлінської системи, поділ повноважень та відповідальності; – особливості взаємовідносин власників з безпосередніми керівниками, між директором та головним бухгалтером, ступінь взаємної довіри; – ставлення адміністрації, директорів та власників організації до питань бухгалтерського обліку; – відношення облікового персоналу до своїх обов’язків. Умови проведення контролю включають взаємовідносини, компетентність і дії персоналу підприємства, його управлінські ланки, оскільки вони впливають на ведення ділових операцій. Умови проведення контролю представляють собою процес сукупного впливу різноманітних факторів на ефективність заходів і процедур, що мають відношення до конкретної структури контролю. Система бухгалтерського обліку включає процедури визначення, збору, класифікації, аналізу і документування угод підприємства, а також документів, одержаних в процесі реалізації таких процедур. Питання визначення системи бухгалтерського обліку елементом внутрішнього фінансового контролю є дискусійним. Наприклад, аналогічну функцію виконує зовнішня інформація з різноманітних джерел, яка надходить на підприємство. Тому вважаємо, що такий елемент системи внутрішнього контролю, як система бухгалтерського обліку, доцільніше замінити на термін “інформація” або “інформаційне забезпечення”. Інформаційне забезпечення включає в себе нормативну, планову інформацію, дані бухгалтерського і статистичного обліку, іншу внутрішню інформацію, необхідну для прийняття рішень. Елементи системи внутрішнього контролю згідно з позицією західних вчених представлено на рис. 1.

Процедури контролю

Центри відповідальності

Елементи контролю Середовище контролю

Система бухгалтерського обліку

Рис. 1. Елементи системи внутрішнього контролю згідно з першим підходом

Щодо другої групи авторів зауважимо наступне: контролюючі суб’єкти здійснюють контрольні дії (певний вплив) на підконтрольні суб’єкти та предмет контролю. Оскільки система внутрішнього контролю вимагає наявності певного протиставлення, то в якості елементу системи, на який спрямовано увагу суб’єкта, найдоцільніше розглядати об’єкт, а не предмет контролю.

218

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

Заслуговує на увагу і третій вищезгаданий підхід. Згідно з ним внутрішній контроль складається з п’яти взаємопов’язаних між собою елементів. Виходять вони зі способу, за допомогою якого керівництво управляє підприємством і пов’язаного з процесом управління. Цими елементами є: 1) контрольне середовище. Причому бачення цього елементу у представників цієї групи відрізняється від поглядів прибічників першої розглянутої групи. Основою контрольного середовища польські вчені вважають його працівників. Тобто, на перший план виходить соціальний аспект контролю; 2) визначення ризику. Передбачається, що підприємство повинно усвідомлювати ризик, пов’язаний з його діяльністю, і вміти управляти ним. Тобто, визначати цілі, що пов’язані з виробництвом, продажем, маркетингом, фінансами та іншими сферами, пов’язаними і визначеними так, щоб організація діяла стабільно. Також підприємство повинно встановити механізми, що будуть допомагати визначенню, аналізу і управлінню ризиком; 3) контрольні дії. Вважається, що контрольна політика і процедури повинні бути встановлені і здійснені з метою забезпечення впевненості в тому, що діяльність, пов’язана з досягненням цілей, здійснюється ефективно; 4) інформація і комунікація. Контрольні дії відбуваються в інформаційному середовищі, що допомагає керівникам підприємства отримувати і передавати інформацію, необхідну для здійснення контролю операцій; 5) моніторинг. За процесом контролю повинен здійснюватись моніторинг. Таким чином, система може реагувати динамічніше, змінюючись тоді, коли цього потребують обставини. Зазначені вище елементи контролю представлені на рис. 2.

Моніторинг Інформація і комунікація Контрольні дії Визначення ризику Контрольне середовище Рис. 2. Модель системи внутрішнього контролю згідно з третім підходом

З моделі випливає, наприклад, що визначення ризику впливає не тільки на контрольні дії, але й може викликати потребу у новому розгляді інформаційних і комунікаційних питань чи методики моніторингу. Тому внутрішній контроль не є серійним процесом, в якому тільки один елемент впливає на інший. Це є багатовекторний, повторюваний процес, в якому кожний, навіть незначний елемент, може впливати і впливає на інші. Функціонування спроектованої моделі системи внутрішнього контролю здійснюється таким чином. Контрольне середовище створює атмосферу, в якій люди здійснюють свою діяльність і виконують свої обов’язки. Воно виступають основою усіх інших елементів. В цьому середовищі керівництво визначає ризик, пов’язаний з реалізацією визначених цілей. Контрольні дії застосовуються з метою одержання певного результату. В процесі контролю також накопичується інформація, що потім передається до керівних органів. За усім процесом здійснюється постійний нагляд, а також його модифікація в залежності від обставин. З цього робимо висновок, що жодних два підприємства не будуть і не повинні мати однакових систем внутрішнього фінансового контролю. Підприємства і їх необхідність у створенні системи внутрішнього контролю значно відрізняються одне від одного в залежності від організаційно-правової форми, галузі економіки, культури, методики та стилю управління тощо. Тому навіть, якщо усі підприємства потребують спільного елементу, яким є кінцевий результат контролю, то система внутрішнього контролю одного підприємства буде значно відрізнятись від системи контролю іншого підприємства. Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

219

Економічні науки

З теоретичних розробок сучасних авторів слід відзначити погляди проф. Л.О. Сухарєвої. Автор, виділяючи у складі елементів внутрішнього контролю контролюючі суб’єкти, контрольні дії та контрольовані об’єкти, досить чітко визначає систему внутрішнього контролю: “Нове твердження, а саме таким є запропонований поділ системи внутрішнього фінансового-господарського контролю на окремі підсистеми, найважливішими з яких є контроль у діяльності бухгалтерського персоналу і фахівців служби внутрішнього аудиту, та обґрунтування їх самостійного функціонування в системі управління діяльністю підприємств України, що й становить об’єкт дослідження автора, призводить до перегляду деяких критеріїв значення окремих елементів сукупності встановленого знання про контроль, зокрема формування його концептуальних засад на мікрорівні” [9, с. 55]. Автор виходить з того, що бухгалтерський контроль є складовою внутрішнього контролю першого рівня, тобто частиною менеджменту, а внутрішній аудит є елементом систем внутрішнього контролю вищого рівня, який захищає інтереси власників (акціонерів). Аналогічний погляд на систему внутрішнього контролю банку в широкому розумінні повинен досліджуватись як система, що складається з елементів входу (інформаційного забезпечення контролю), елементів виходу (інформація, одержана про об’єкт в результаті контролю) та сукупності таких ланок: середовище контролю, центри відповідальності, техніка контролю, процедури контролю, система обліку Кочерін Є.А. виділяє 4 основних елементи системи внутрішнього контролю [10, с. 148-149]: 1) детектор, який фіксує значення контрольованих характеристик об’єкта контролю; 2) селектор, який одержує фіксовану інформацію та обробляє її (тобто, порівнює фактичний стан об’єкту контролю з нормами; 3) диспетчер (суб’єкт контролю) – якщо є необхідність, надсилає сигнали в усі складові частини системи контролю В результаті змінюється або не змінюється стан або поведінка всієї системи контролю; 4) інформатор, що здійснює передачу інформації між детектором, селектором, диспетчером і об’єктом контролю Погрібна О.П. в якості основних елементів системи контролю виділяє: процес (набір рішень чи дій, які повинні привести до запланованої мети); зовнішнє середовище (сукупність неконтрольованих факторів, які можуть впливати на виробництво); виконавчий звіт (дає регулярну оцінку результатів поточної діяльності підприємства); зворотній зв’язок [11, c. 39]. В запропонованому автором переліку теж не знайшла відображення взаємодія “об’єкт-суб’єкт”, а саме на її підставі повинні визначатись інші елементи системи внутрішнього контролю. Таким чином, елементами системи внутрішнього контролю будемо вважати суб’єкт контролю, об’єкт контролю, контрольні дії та інформацію. Виходячи з цього, система передбачає: 1) наявність об’єкта, в якості якого можуть розглядатись не лише речі, знаки, але і властивості та відносини окремих об’єктів; 2) наявність суб’єкта (спостерігача), що впливає на об’єкт; 3) наявність завдання, що відображає відношення суб’єкта до об’єкта і є критерієм, за яким відбувається відбір об’єктів; 4) наявність зв’язку між об’єктом, суб’єктом та завданням, що виражається в наявності мови, за допомогою якої суб’єкт може відобразити всі властивості об’єкта при вирішенні завдання. За допомогою системного аналізу уточнимо зміст системи внутрішнього фінансового контролю шляхом її розкладання на три складові: визначення суб’єкта, об’єкта та мови (або інформації). При дослідженні сутності поняття “об’єкт контролю” спостерігається ситуація, аналогічна ситуації з предметом: у визначенні об’єктів контролю відсутня єдність думок. Деякі автори розглядають об’єкти контролю в межах об’єктів обліку, інші – значно розширюють їх. Терміном “об’єкт” слід позначати частину цілого, тобто окремі найбільш істотні складові предмету контролю. Поняття “об’єкт” контролю є більш вузьким і конкретним, ніж поняття “предмет”. У фінансовому контролі в поняття “об’єкт” і “предмет” слід вкладати різний зміст. Об’єктами контролю є явища дійсності, які протистоять суб’єкту, або та частина об’єктивної реальності, яка знаходиться у взаємозв’язку з суб’єктом діяльності. Це найбільш суттєві та характерні складові предмету контролю, що відносяться до сфери матеріального виробництва. Питання об’єкту тісно пов’язане як з цілим контрольним процесом, так і з діяльністю різних контрольних органів. З цього випливає, що об’єкт залежить від суспільно-політичного устрою, виду та характеру контрольної діяльності. Існує схожість між об’єктом і середовищем контролю, в результаті чого ці два поняття багато дослідників і використовують як синоніми. Об’єкт має первинне визначальне значення. Саме він є передумовою формування контрольного середовища, що також залежить і від суб’єкта контролю, від наданих йому повноважень і мети контролю. Отже, об’єкт є елементом системи внутрішнього фінансового контролю, а контрольне середовище залежить від суб’єкта контролю та методики, яку він застосовує. Об’єкт контролю – це те, що підлягає вивченню або перевірці. І через це автори, які називають підприємство об’єктом контролю, припускають теоретичної і практичної помилки. Контролюється не підприємство, а його діяльність щодо ефективного використання майна. Оскільки негативному впливу різних факторів підлягають всі явища та процеси, то в кожній ланці економічної діяльності вони можуть 220

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

негативно впливати на ефективність виробництва. Через це об’єктами контролю в економіці є не господарюючі суб’єкти, а явища і факти господарського життя. Таким чином, під об’єктами контролю слід розуміти те, на що спрямована увага суб’єкта контролю. До об’єкту контролю включають і сам управлінський процес, який може бути розглянутий як сукупність функцій управління. Перетворення управління на об’єкт контролю дозволяє встановити, які відхилення виникають при реалізації функцій управління. Своєчасне виявлення відхилень в організації контролю та їх усунення призведе до підвищення ефективності функціонування всієї управлінської системи. Узагальнюючи вищесказане, робимо висновок, що об’єкт контролю включає всі елементи відтворювального процесу, які необхідні для побудови контрольної системи. Визначення суб’єкту є питанням, яке має суттєве значення для теорії контролю. Саме поняття походить від латинського слова subiectum, яке має різні значення. Найчастіше суб’єктом визначається “людина як істота, що пізнає зовнішній світ і впливає на нього” [12, с. 695]. Саме здібності людини до сприйняття, до осмислення і до прийняття рішень при усуненні недоліків, які встановлені в об’єкті контролю, лежать в основі контрольної діяльності. Суб’єкт визначає об’єкт, який буде підлягати контролю. Як наслідок, суб’єкт є активним елементом в реалізації контрольного процесу. Але не кожна людина може розглядатися як суб’єкт контролю. Вона перетворюється на суб’єкт контролю, коли в неї виникає бажання чи зобов’язання здійснювати контрольну діяльність. Суб’єкт контролю може також розглядатися з юридичної точки зору. При цьому положенні суб’єкт розглядається як установа, організація тощо, які є правоздатними і дієздатними. При цьому для даної установи, що розглядається як суб’єкт контролю, необхідні дві умови – правоздатність в сфері контролю і спроможність реалізовувати її. Перша умова реалізується на основі правового акту (закону, постанови) чи рішення власника капіталу. З цієї причини сформувалося право здійснення контрольної діяльності установою чи організацією. Правоздатність завжди має цілеспрямований характер, коли визначаються область і мета, при наявності яких створюється контрольний інститут. Друга умова реалізується шляхом залучення спеціалістів, які здатні здійснювати контрольну діяльність. Дієздатність виражається не у довільних діях з боку суб’єкту, а у діях щодо певного об’єкту; вона виражена в констатації і формуванні контрольного впливу. Як наслідок, це є цілеспрямованою діяльністю з контрольним характером. Суб’єкт контролю знаходиться в тісному зв’язку і залежності від об’єкту. Він формує свої дії щодо конкретного об’єкту, але може й змінювати своє відношення в залежності від настання зміни в об’єкті. Обставини життя в сучасній Україні швидко змінюються, трансформується політичний і державний устрій, змінюються форми і методи управління народним господарством, реорганізуються його механізми, у тому числі структура, задачі і функції контрольних органів. Це означає, що суб’єкти контролю не є статичними, оскільки предмет їхньої діяльності – об’єкти контролю – знаходяться в постійній динаміці. Як наслідок, суб’єкт зазнає розвитку, безперервно змінюється в залежності від зміни об’єкту і політичної ситуації, в умовах якої функціонує. Суб’єкт контролю необхідно завжди розглядати в певному соціально-економічному середовищі. Для можливості виконання своїх контрольних функцій, суб’єкт контролю повинен бути обізнаний з соціально-економічною політикою держави, з метою та завданнями, які вирішує власник, мати економічну підготовку; бути вимогливим, ініціативним і сумлінним при виконанні обов’язків. Таким чином, суб’єкт контролю виступає елементом контрольного процесу, який формується за певних умов, і здійснює цілеспрямовану контрольну діяльність. В процесі управління роль суб’єкта контролю є великою: об’єкт управління, що не знаходиться під контролем суб’єкта управління, стає некерованим і досягнення поставлених цілей стає практично неможливим. Під суб’єктом контролю будемо розуміти носіїв прав та обов’язків – осіб та органи, що мають повноваження на здійснення контролю за господарською та фінансовою діяльністю підприємства, а також право втручатись в його оперативну діяльність та самостійно притягувати винних до відповідальності. Основними суб’єктами системи внутрішнього фінансового контролю вважатимемо власника, контролера, менеджера, працівника. Їх взаємодія представлена на рис. 3. Характер взаємодії основних суб’єктів системи внутрішнього фінансового контролю може бути покладений в основу формування різних контрольних моделей. Найважливішим елементом системи внутрішнього фінансового контролю є інформація. Будучи універсальною формою зв’язку в соціумі, інформація виступає в якості важливого атрибуту всієї системи суспільних відносин. В сучасному суспільстві досить часто циркулюють неорганізовані, неконтрольовані, стихійні потоки інформації, які мають достатньо суперечливий характер та джерела. Це призводить до ускладнення здійснення управління та контролю. Інформація є поняттям, притаманним всім кібернетичним системам, основним атрибутом управління. Це надає можливість розглядати контроль як інформаційний процес. Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

221

Економічні науки

Власник 5 4

1

Адміністратор (управлінський персонал) 2

6б

3

Контролер

6а

Працівник

Рис. 3. Взаємодія суб’єктів системи внутрішнього фінансового контролю на підприємстві: 1 – Надання власником адміністратору цільових установок; 2 – Доведення цільових установок адміністратором до працівника; 3 – Формування і відтворення інформації працівником; 4 – Прийняття управлінського рішення адміністратором і формування інформації про виконання цільових установок для власника; 5 – Прийняття власником рішення про відповідність діяльності підприємства та призначеного управлінського персоналу цільовим установкам; 6 – Перевірка і підтвердження достовірності інформації, що надходить: а) від працівника до адміністратора; б) від адміністратора до власника

Висновки В теоретичному плані залишається дискусійним питання ідентифікації основних елементів системи внутрішнього фінансового контролю. Запропонований власний підхід дає можливість сформулювати наступні елементи: суб’єкт контролю; підконтрольний об’єкт; контрольні дії та інформація. Необхідність виділення інформації як окремого елементу пояснюється зростанням значення інформаційного ресурсу для управління підприємством. Водночас сформувати дієву систему інформаційного забезпечення внутрішнього фінансового контролю можна лише на основі детального дослідження джерел інформаційних потоків, їх ролі та задач в процесі його здійснення. Лише на підставі знання завдань, недоліків та переваг потоків інформації, що обслуговують контрольний процес, можна розробити загальні принципи по її формуванню та використанню таким чином, щоб забезпечити досягнення поставлених цілей. Перспективами подальших наукових досліджень є розробка різноманітних моделей внутрішнього фінансового контролю на основі визначеного елементного складу. Література 1. Аудит / [Ф.Л. Дефлиз, Г.Р. Дженик, В.М. О’рейли, М.Б. Хирш] ; пер. с англ. ; под ред. Я.В. Соколова. – М., 1997. – 542 с.

2. Чілікін О.Г. Вивчення системи внутрішнього контролю підприємства / О.Г. Чілікін // Держава та регіони: науково-виробничий журнал. – 2002. – № 4. – С. 192–195.

3. Аудит : учебник для вузов / [В.И. Подольский, Г.Б. Поляк, А.А. Савин и др.] ; под ред. В.И. Подольского. – [2-е изд.]. – М. : ЮНИТИ-ДАНА, 2001. – 655 с.

4. Соколов Б.Н. Внутренний контроль в коммерческой организации (организация, методы, практика) / Соколов Б.Н. – М., 2006. – 250 с.

5. Каленський Л.М. Контрольно-ревізійна служба – суб’єкт державного фінансового контролю підприємницької діяльності / Л.М. Каленський, І.Б. Стефанюк. – К. : Ін-т рег. досл. НАН України, 2001. – 203 с.

6. Шевчук В.О. Контроль господарських систем в суспільстві з перехідною економікою : дис. ... доктора екон. наук : 08.06.04. / В.О. Шевчук. – К., 1999. – 528 с.

7. Kontrola wewnctszna – zintegrowana koncepcja vamowa. –Warszawa, 1999. – 495 s.

8. Сухарєва Л. Внутрішній аудит в системі фінансового контролю / Л. Сухарєва // Бухгалтерський облік і аудит. – 2003. – № 3. – С. 54–58.

9. Сухарєва Л. Концепція внутрішнього фінансового контролю в управління міжнародним бізнесом / Л. Сухарєва // Бухгалтерський облік і аудит. – 2003. – № 6. – С. 54–58.

10. Кочерин Е.А. Контроль в системе управления социалистическим производством. Вопросы теории и практики / Кочерин Е.А. – М. : Экономика, 1982. – 216 с.

11. Погрібна О.П. Об’єкти і методи внутрішньогосподарського контролю та їх критична оцінка / О.П. Погрібна // Фінансовий контроль . – 2002. – № 1. – С. 39–43.

12. Речник на тчудите думи в бьлгарские език / [Милев и др.]. – С. : НИ, 1970. Надійшла 14.08.2011

222

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

УДК 338 О. В. РУДКОВСЬКИЙ Хмельницький національний університет

ПЛАНУВАННЯ РОЗВИТКУ АВТОСЕРВІСНОГО КОМПЛЕКСУ Дана стаття присвячена проблемам прогнозування та систематизації процесів розвитку автосервісних підприємств.

This article discovers the problems of prognostication and systematization of the development processes of auto service enterprises. Ключові слова: планування, розвиток, проблеми, прогнозування, систематизація процесів, автосервісний комплекс.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями. Планування діяльності автосервісного комплексу – одна з найважливіших функцій управління підприємством. Планування є власне процесом визначення цілей, що їх передбачає досягти підприємство за певний період, а також процесом визначення способів їх досягнення. Процес планування є спробою уявити собі картину майбутнього. Це процес, який передбачає знання теперішнього стану справ і тенденцій розвитку, які допомагають спрогнозувати майбутнє, а також володіння методикою, яка дозволяє змоделювати перехід з теперішнього стану в майбутній прогнозований стан. Аналіз останніх досліджень і публікацій, де започатковано розв’язання даної проблеми і на які спирається автор, виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячена стаття. Наука управління та накопичений досвід її практичної реалізації має потужну базу знань від теоретичних уявлень та інструментарію реалізації до втілення в практику. Але це відноситься до загального поняття управління. Основні положення теоретичного вирішення вказаних проблем з управління якістю послуг на автосервісних підприємствах відображено в наукових працях вітчизняних вчених-економістів: Н.В. Рибалко, Г. Азгальдова, Б. Андрушкіна, Л. Бадалова, Л. Баранова, А. Левіна, А. Гличова, А. Ладона, В. Окрепілова, Л. Сучкова, М. Шаповала, Б. Шелегеди, а також іноземних дослідників: Д. Гарвіна, В. Зейтамля, А. Парасурамана, А. Беррі, К. Ісікави, Дж.Х. Харингтона, Ж. Жрейка, К. Хаксевера. Однак, питання щодо планування розвитку автосервісу залишаються дискусійними. Актуальність визначених проблем визначила вибір теми, завдання й мету дослідження. Формулювання цілей статті: розробка стратегій найбільш ефективних шляхів розвитку автосервісних підприємств у вигляді блок-схеми з врахуванням динамічного зовнішнього та внутрішнього середовища і особливостей виробничих систем. Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів. Однією з найважливіших умов розробки стратегії розвитку системи є ефективне її функціонування. Тому, при побудові системи управління автосервісним комплексом з урахуванням системного підходу виділяються три основні стадії: 1. Структуризація та опис повного циклу процесу управління складових автосервісного комплексу 3S. 2. Визначення основних процедур, що забезпечують реалізацію стратегій розвитку.

3. Формування організаційної структури системи управління, розподілу функцій, правового економічного інформаційного та технічного забезпечення. На першій стадії визначаються цільові установки розвитку системи. На другій стадії визначаються розробка стратегій та шляхи їх реалізації. На третій стадії шляхи реалізації відображаються в розподілі функціональних обов’язків виконавців. Перші дві стадії відповідають побудові інформаційної моделі процесу управління, а остання стадія – забезпеченню її реалізації. Найбільш поширений перехід до побудови інформаційної моделі процесу розробки стратегій та управління їх реалізацією є деяким формальним описом процесу перетворення інформації в системі управління, що визначає сутність процедур (функціональних блоків, що вирішують основні задачі розвитку автосервісного комплексу) та інформаційні зв’язки між ними. Для кожної процедури такий опис визначає зміст інформації, форму її представлення, вид, зв'язок між блоками (комплексами). Основною перевагою інформаційних моделей процесу розвитку є узгодження в єдиному комплексі моделей об’єктів управління і процедур прийняття рішень, що забезпечують вирішення завдань, критеріїв і обмежень, коригування даних, вибір варіантів та ін. Для забезпечення повноти функціонування системи 3S інформаційна модель повинна відображати повний цикл процесу управління, кожний етап якого відповідає визначеному рівневі рішень, прийнятих в процесі управління (стратегічного, тактичного, оперативного і управління передачею завершених результатів) [1]. На рівні стратегічного управління формуються основні цілі та стратегії розвитку, визначається послідовність дій і умови, що забезпечують їхнє досягнення. На рівні тактичних рішень визначаються необхідні ресурсу та їх використання. На рівні оперативного управління забезпечується, в першу чергу, контроль використання ресурсів, забезпечення відповідності поточних траєкторій процесів досягнення цілей вимогам планових завдань. Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

223

Економічні науки

Відповідно до характерних особливостей зазначених вище рівнів у рамках повного циклу процесу управління комплексом 3S виділяють чотири фази: – формування загального проекту розвитку автосервісного комплексу 3S; – підготовка поточного плану дій; – оперативне управління процесом досягнення цілей; – управління передачею завершених результатів. В основі формування загального проекту розвитку автосервісного комплексу 3S лежить процес структуризації суспільно необхідних потреб, прогнозування проміжних і кінцевих цілей, розробка допустимих варіантів розвитку, вибір ефективного рішення. Основні проблеми при побудові системи управління автосервісним комплексом 3S полягають в тому, що в умовах невизначеності процеси функціонування та результатів, отриманих на початку процесу реалізації розвитку, можуть істотно впливати на структуру невирішеної частини проблеми. Тому необхідною і достатньою умовою побудови загальної системи управління є забезпечення динамічної стійкості функціонування автосервісного комплексу відносно проміжних результатів, які отримані в процесі реалізації стратегії розвитку. Цю умову задовольняють системи, побудовані на основі етапно-агрегованої інформаційно-логічної моделі процесу вирішення проблеми. Друга фаза повного циклу відповідає рівневі тактичного управління. На цій стадії складається поточний план, який охоплює найближчі етапи вирішення проблеми. Причому поточний план деталізується до рівня задач, які необхідно розв’язати. Третя фаза повного циклу процесу управління функціонуванням та розвитком автосервісного комплексу відповідає оперативному управлінню, яке забезпечує реалізацію поточного плану. Метою оперативного управління є контроль та усунення відхилень поточної траєкторії процесу від планової. Усунення відхилень, як правило, досягається шляхом перерозподілу або виділення додаткових ресурсів, які відповідають розв’язанню задач оперативного, календарного планування, або шляхом коригування поточного плану вирішення проблеми [2]. Четверта фаза повного циклу управління відповідає обміну, аналізу та оцінці результатів, отриманих в процесі вирішення проблеми з ціллю їх передачі для наступного використання, а також оцінки їх впливу на процес вирішення проблеми. Слід відмітити, що при моделюванні функціонування та розвитку складних динамічних систем, ця фаза окремо не виділяється, так як отримані результати апріорі відповідають визначеним вимогам. Але відомо, що в умовах невизначеності, а також неповної інформації, особливо при очікуванні результатів, таке передбачення не завжди відповідає дійсності. Тому при розробці системи управління функціонуванням та розвитком організаційно-економічних проблем австосервісного комплексу цей етап має принципово важливе значення і має бути самостійним. Перераховані етапи управління функціонуванням та розвитком автосервісного комплексу тісно пов’язані між собою тому, що результати одного етапу є вхідними даними наступного етапу або попереднього з точки зору коректив та врахування впливу різних факторів на комплекс. Слід зауважити, що наявність різних рівнів прийняття рішень в рамках повного циклу вимагає взаємодії процедури формування та вибору управлінських дій кожного етапу. Взаємодія реалізується за такими правилами: - управлінський вплив кожної попередньої фази є основою для формування управлінських рішень на наступних фазах; - управління кожної наступної фази є деталізацією управління попередньої фази; - при виборі оптимального управління враховуються умови, які забезпечують реалізацію початкових управлінських дій попередньої фази; - одночасно з параметрами управлінських дій на кожну наступну фазу передаються допустимі зміни контрольних параметрів, за яких прийняття управління є оптимальним; - відсутність допустимого управління для фази, що розглядається, служить основою для коригування управління на попередній фазі; - при коригуванні управління на попередніх етапах враховуються умови, які погоджують різні фази, на яких забезпечується пошук оптимальних рішень. Перераховані правила є основою для розробки процедур погодження моделей, обґрунтування управлінських дій. Для розробки загальної моделі функціонування та розвитку автосервісного комплексу необхідно визначити набір можливих стратегій розвитку. З точки зору автосервісного комплексу та його окремих бізнес-одиниць найбільш суттєвими є розвиток матеріально-технічної бази, кваліфікація персоналу та маркетинг. Для цього необхідно визначити бізнес-одиниці sales, service, spare parts та зовнішні і внутрішні фактори впливу на функціонування комплексу. При визначенні параметрів бізнес-одиниць необхідно, в першу чергу, з’ясувати, які з них відносяться до керованих параметрів, на які дійсно можна впливати і змінювати в необхідному режимі при моделюванні, а які відносяться до некерованих. По-друге, необхідно визначити тип економіко-математичної моделі для вибору і обґрунтування стратегій розвитку австосервісного комплексу. Методи оцінки параметрів комплексу можна поділити на детерміновані (аналітичні, експертні) і стохастичні (статистичні, імовірнісні). Конкурентний метод оцінки обирається на основі сукупності як 224

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

зовнішніх, так і внутрішніх факторів. Зовнішні фактори впливають на вірогідність обраного методу оцінки. До них відносяться: – рівень розробки стратегії розвитку; – термін реалізації стратегії розвитку; – стадія повного циклу управління (формування загального, поточного та оперативного плану реалізації стратегій і т. ін.); – наявність інформаційної бази (наприклад, функції розподілу випадкових величин і т. ін.) До внутрішніх факторів відносяться, в першу чергу, витрати, пов’язані з реалізацією стратегій розвитку автосервісного комплексу. Ці вимоги зіставляються з можливостями їхнього задоволення в межах програмного періоду. При цьому враховуються передбачувані терміни досягнення окремих характерних станів повного циклу реалізації. Для визначення можливих станів повного циклу реалізації стратегій розвитку автосервісного комплексу 3S розроблена блок-схема алгоритму визначення найбільш ефективних шляхів розвитку (рис. 1).

5 Визначення еталону за всіма елементами

4 Оцінка ефективності роботи

3 Ведення початкових даних

2 Експрес-діагностика

1 ПОЧАТОК

6 Оцінка роботи виставкового залу 12

9

7 Відповідає чи ні вимогам необхідні умови так

ні

8 Визначення складових виставкового залу

Матеріальнотехнічна база

10 Підготовка персоналу

так

11

Реклама

так

так

так

ні

ні

ні

Маркетингові дослідження ні

13 Оцінка роботи СТО 19

16 14

Відповідає чи ні ні необхідні умови так 20 Оцінка роботи підрозділу реалізації ЗЧ

Матеріальнотехнічна база

Відповідає чи ні ні магазин необхідні умови так Визначення критерію ефективності

26 Ранжирування критерію ефективності

17

18 Персонал

так

Матеріальнотехнічна база

Організація

так

Управління

так

ні ні

2

1 22 Визначення причин

так

ні

ні

23

21

25

15 Визначення складових СТО

24 Персонал так

так ні

ні

6

5 27 Значення критерію відповідності

28 так

Вибір стратегій подальшого розвитку

29

Розробка проекту розвитку

30 КІНЕЦЬ

3

ні 8

Рис. 1. Блок-схема алгоритму розвитку автосервісного комплексу

Діагностика передує складанню завдання на моделювання діяльності автосервісного комплексу. Необхідність бажання подальшого розвитку автосервісного комплексу виникає тоді, коли зовнішні потреби можуть бути сформульовані або у вигляді необхідної ринковим потребам сукупності властивостей і характеристик майбутніх організаційно-економічних досягнень, або у вигляді конкретного переліку нових об’єктів. Інноваційні потреби можуть бути задані в досить концентрованому узагальненому вигляді. Структуризацію потреби розвитку автосервісного комплексу можна охарактеризувати як розподіл проблеми на окремі об’єкти, або підпроблеми, визначення взаємозв’язків між ними і опис змісту виділених підпроблем. Структуризацію необхідно здійснювати у вигляді двох кроків [3]. На першому кроці необхідність розвитку конкретизується до рівня, що дозволяє встановити множину кінцевих цілей. Цей процес зручно здійснювати у вигляді побудови дерева цілей. Функціональні цілі формуються у загальних термінах, інваріантних щодо конкретних методів і засобів їх реалізації. Предметним цілям відповідають об’єктні цілі (окремо sales, service, spare parts). Відзначимо, що в ході структуризації необхідно чітко розмежувати функції складових комплексу. Виділені в процесі структуризації цілі за аналогією з ринковими потребами відносяться до зовнішніх цілей. Тоді структуризація зовнішніх цілей повинна проводитись до рівня кінцевих цілей за кожним об’єктом автосервісного комплексу, що дозволяє установити цілі за кожним об’єктом комплексу як самостійним елементом, що має кінцевий результат. Рівень відокремлення і розгляд їх як самостійних об’єктів залежить Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

225

Економічні науки

від масштабу комплексу, терміну реалізації стратегій та наявності необхідної інформації. Практично побудова дерева цілей здійснюється на основі експертних оцінок. На другому кроці формуються зовнішні вимоги до внутрішніх цілей розвитку. Для n-можливих об’єктів у комплексі, що задовольняють вимоги ринкових потреб, уточнюється склад показників, що характеризують їх організаційно-економічні властивості. Для кожного об’єкту комплексу на стадії експресдіагностування розв’язуються наступні задачі: – інформаційний опис параметрів, що характеризують цей об’єкт, а також аналіз можливих змін цих параметрів; – визначення апріорі наближених оцінок економічного ефекту, очікуваного в результаті реалізації можливих стратегій розвитку; – визначення якісних оцінок соціального ефекту від реалізації стратегії розвитку. На цій стадії передбачається здійснення групування складових процесу реалізації стратегій розвитку за ознакою незалежності їхнього існування. Незалежність існування означає, що знайдено такі специфічні і стійко помітні складові процесу реалізації, які необхідно досліджувати незалежно від інших, а очікувані результати мають самостійне значення. Також передбачається здійснення ранжирування складових з урахуванням особливостей кожної складової комплексу за ступенем впливу на величину економічного ефекту, очікуваного в результаті реалізації стратегій розвитку [4]. Блок 4. Визначає ефективність роботи автосервісного комплексу. В якості критерію ефективності функціонування автосервісного комплексу є ефект синергізму, який отримують від функціонування тактичних бізнес-одиниць, що входять до складу автосервісного комплексу.

Πn  Πк.а  Πсто  Πм , де П – прибуток від продажу автомобілів; Псто – прибуток від функціонування станції технічного обслуговування; Пм – прибуток, отриманий від функціонування магазину з продажу аксесуарів та запасних частин. В свою чергу:

Πі  Di  Ci , i  1...n , де Пі – прибуток і-ї бізнес-одиниці автосервісного комплексу; Di – дохід і-ї бізнес-одиниці автосервісного комплексу; Сі – собівартість функціонування і-ї бізнес-одиниці автосервісного комплексу; і – кількість бізнес-одиниць у комплексі. Блок 5 вирішує питання еталонних значень за всіма тактичними бізнес-одиницями автосервісного комплексу. Для визначення еталонних характеристик кожної бізнес-одиниці автосервісного комплексу необхідно використати метод експертних оцінок, або ж метод аналогії відповідно з кращими в галузі або в суміжних галузях. Блок 6 характеризує роботу першої бізнес-одиниці виставкового залу з продажу автомобілів, мається на увазі відповідна ефективність існуючої діяльності цієї бізнес-одиниці в автосервісному комплексі. Блок 7 є логічним оператором, який проводить порівняння фактичної діяльності бізнес-одиниць (в даному випадку виставкового залу з реалізації автомобілів) з еталонним зразком. В тому разі, якщо виставковий зал і його обладнання відповідають кращим зразкам аналогічних автосервісних комплексів, тоді управління передається блоку 13. У випадку, якщо ця бізнес-одиниця далека від кращих зразків, тоді управління передається у блок 8, який визначає параметри, за якими ця бізнес-одиниця не відповідає еталонним зразкам. В якості можливих стратегій розвитку цієї бізнес-одиниці розглядається, перш за все, матеріально-технічна база виставкового залу, по-друге, персонал, його кваліфікація і рівень професіоналізму, по-третє, рекламні заклади і витрати на рекламу, по-четверте, маркетингове дослідження. Розгляд цих стратегій щодо виставкового залу і продажу автомобілів проводиться в блок-схемі алгоритму моделювання цієї бізнес-одиниці автосервісного комплексу. У випадку, коли виставковий зал відповідає всім вимогам кращих зразків в автосервісі або еталонним показникам, то управління передається у блок 13, який визначає або оцінює роботу станції технічного обслуговування. Далі управління передається у блок 14, який визначає: чи відповідає станція технічного обслуговування вимогам еталонної станції технічного обслуговування даного класу. В даному випадку мається на увазі: чи задовольняє необхідні сучасні вимоги стан матеріальнотехнічної бази, персонал, організація роботи та управління. У випадку, якщо ці параметри не відповідають необхідним вимогам, то управління передається в блок 15, який визначає складові станції технічного обслуговування і далі розглядаються можливі стратегії розвитку, які представлені блок-схемою алгоритму моделювання цієї бізнес-одиниці. У разі, якщо станція технічного обслуговування як бізнес-одиниця відповідає вимогам еталону, або 226

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

близька до нього, то управління передається в блок 20. Цей блок оцінює роботу бізнес-одиниці щодо реалізації аксесуарів та запасних частин. Блок 21 – логічний оператор, який виконує операцію визначення відповідності бізнес-одиниці з реалізації аксесуарів та запасних частин відповідним вимогам еталонів. В разі відповідності усім вимогам управління передається в блок 25. В протилежному випадку управління передається в блок 22, який визначає параметри чи показники, за якими вона не відповідає найкращим зразкам. Найбільш вірогідними причинами можуть бути матеріально-технічне забезпечення та персонал для цієї бізнес-одиниці. Моделювання функціонування та розвитку цієї бізнес-одиниці автосервісного комплексу наведене на рис. 1. Блок 25 визначає критерій ефективності по кожній бізнес-одиниці автосервісного комплексу. Залежно від того, яка бізнес-одиниця дає найбільший економічний ефект, вона і стає приоритетною в подальшому розвитку комплексу. Цій бізнес-одиниці віддається перевага в подальшому вкладанні коштів на розвиток (блок 26). Логічний оператор 27 проводить перевірку відповідності значення загального критерію найкращим зразкам аналогічних автосервісних комплексів. В разі відповідності управління передається в блок 28. В протилежному випадку управління передається в блок 3 для пошуку нових можливих стратегій кожної бізнес-одиниці комплексу. Далі обґрунтовується стратегія розвитку чи удосконалення пріоритетної бізнес-одиниці (блок 28) і розробляється проект подальшого розвитку визначеної бізнес-одиниці. На цій останній стадії слід показати, що проект може розроблятись або власними силами, або фірмами-розробниками проектів розвитку. Висновки. Побудова моделі вимагає вибору типу економіко-математичної моделі, визначення критерію оптимальності та обмежень, за допомогою яких є можливість обґрунтувати найкращий варіант розвитку. Тому загальні вимоги щодо моделювання, які використовуються на даному етапі, характеризують наступне: 1. Розрахунки в економічно-математичних моделях повинні носити ітеративний характер, базуватись на раціональному поєднанні як формальних, так і неформальних процедур. Неформальні процедури (підготовка та аналіз необхідної інформації, аналіз результатів моделювання) повинні здійснюватись з залученням експертів, а також осіб, що приймають рішення (ОПР), 2. Моделювання повинно охоплювати тривалий часовий інтервал, достатній для обґрунтованих висновків.

3. Модель повинна враховувати динаміку в рамках поставлених цілей, враховувати деталізацію організаційно-технічних складових до рівня характерних станів, відображати інформаційні, технологічні та ресурсні зв’язки між елементами бізнес-одиниці.

4. Економіко-математична модель повинна враховувати різні організаційні, технологічні варіанти та терміни їх реалізації, напрямки та масштаби їх реалізації необхідно розглядати як керовані величини.

5. Вибір варіантів подальшого розвитку бізнес-одиниці автосервісного комплексу повинен здійснюватись на основі порівняння їх соціально-економічної ефективності.

6. У моделях визначення варіантів розвитку бізнес-одиниць необхідно враховувати невизначені властивості організаційно-економічних процесів. Типова риса практичної розробки економіко-математичних моделей – це труднощі, пов’язані з одержанням вхідних даних, які характеризують різні варіанти розвитку. Такі дані часто можуть представлені тільки на базі експертних оцінок фахівців. Тому підбір експертів та обробка їх оцінок є важливим етапом в підготовці та проведенні моделювання. Виходячи з вище зазначеного, метод імітаційного моделювання найкраще відповідає зазначеним вимогам як такий, що не має жодних обмежень з точки зору законів розподілу випадкових величин, які характеризують некеровані фактори. Література 1. Галанец В.Т. Эффективность управления: теория, методика, практика / Галанец В.Т. – Львов : Изд-во Объединение «Высшая школа», 1998. – С. 7.

2. Гаценко О.П. Управлінський облік : [навч. посіб.] / Гаценко О.П. – К. : Ун-т "Україна", 2008. – 359 c.

3. Герасимчук В.Г. Розвиток підприємства: діагностика, стратегія, ефективність : [монографія] / Герасимчук В.Г. – К. : Вища школа, 2008. – 225 с.

4. Герчикова И.Н. Менеджмент : [учебник] / Герчикова И.Н. – М. : Банки и биржи, «ЮНИТИ», 2005. – 480 с. Надійшла 14.08.2011

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

227

Економічні науки

УДК 338 Л. В. ЄМЧУК Хмельницький національний університет

СУТНІСТЬ, СТРУКТУРА ТА ПРИЗНАЧЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНОЇ СИСТЕМИ ПІДПРИЄМСТВА Розглянуто сутність, структуру і призначення інформаціної системи підприємства та окреслено напрями її розвитку з метою підвищення ефективності діяльності підприємства.

Essence, structure and setting of the information system of enterprise and outlined directions of its development, is considered with the purpose of increase of efficiency of activity of enterprise. Ключові слова: інформаційна система, інформаційні ресурси, системний підхід, ефективність діяльності підприємства.

Вступ. На кожному етапі організації і ведення господарської діяльності підприємства виникає потреба управлінського персоналу у різноманітній інформації для прийняття обгрунтованих рішень, тому постійно зростають вимоги до якості інформації, а системи і засоби реєстрації, накопичення та обробки інформації вимагають постійного удосконалення і стають невід’ємною складовою цілісної системи управління підприємством. Ускладнення економічних умов господарювання кризовими явищами, інфляційними процесами, посилення конкуренції, зміни нормативно-правового середовища призводять до збільшення обсягів інформації та появи нових задач і методів управління, у звязку із чим постають проблеми оптимізації використання інформаційних ресурсів шляхом запровадження сучасних інформаціних систем на основі використання новітніх комп’ютерних технологій. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблемам функціонування інформаційних систем підприємства, розвитку інформаційних технологій присвячено багато наукових праць вчених-економістів. Бутинець Ф.Ф., Брожик Л.Л., Давидюк Т.В., Євдокимов В.В., Легенчук С.В, Пушкар М.С. досліджують значення інформаційних систем в управлінні підприємством, їх забезпечення, передумови та принципи створення [1; 5]. Бутова Р.К., Журавльова І.В., Назарова Г.Н., Павленко Л.А., Пономаренко В.С., Пушкар О.І. [2] досліджують сутність інформаційних систем в економіці, розглядають інформаційний процес як об’єкт автоматизації. Проте сучасні ринкові перетворення в суспільстві створюють нові умови для суб’єктів господарювання різних організаційно-правових форм і різних форм власності, що вимагає відповідних перетворень в управлінні підприємствами, оновленні способів обробки інформації та проведенні подальших досліджень для вирішення окреслених проблем. Метою написання статті є теоретичний розгляд сутності і визначення основних структурних параметрів інформаціної системи підприємства, за допогою якої забезпечується рух інформаціних потоків в управлінні економічною діяльністю підприємства. Виклад основного матеріалу. На сьогоднішньому етапі розвитку інформаційних систем і технологій більшість складних операцій з обробки інформації як на великих підприємствах, так і на малих вже автоматизовано, і подальше підвищення ефективності управління підприємством на основі сучасних інформаційних систем можливе за умови їх подальшого розвитку та удосконалення підходів щодо використання результатів оборобки інформації із врахуванням ієрархії управлінської системи підприємства. Управління підприємством – процес складний і динамічний. На кожному рівні управління існує своя потреба в інформації у відповідності до обсягів управлінської роботи, в свою чергу, на будь-якому об’єкті управління можуть змінюватись параметри і характеристики його стану. Управлінські рішення приймаються на основі оцінки і аналізу безперевних потоків оброблюваної інформації. Крім того, управлінська система кожного підприємства потребує інформаційного зв’язку між рівнями управління. Тому основою дослідження проблем управління підприємством та створення його сучасної інформаційної системи є системний підхід, який базується на ідеях загальної теорії систем і системного аналізу. Абрамов В.І., Арутюнов В.Х. зазначають, що у «широкому розумінні загальна теорія систем включає: 1) кібернетику, котра базується на принципах зворотного зв’язку і кругових причинних ланцюгів та досліджує механізми цілеспрямованої поведінки і самоконтролю; 2) теорію інформації, що вводить у науковий обіг поняття кількості інформації і розвиває принципи передавання інформації; 3) теорію ігор; 4) теорію рішень; 5) топологію, яка містить теорію графів і теорію мереж; 6) факторний аналіз; 7) теорію систем у вузькому розумінні, котра намагається вивести із загального визначення системи її прикладні галузі (системотехніку, дослідження операцій, інженерну психологію)» [3, с. 10]. Системний аналіз вивчає складні об’єкти і виступає різновидом системного дослідження: він розглядає лише штучні системи, що виникли за участю людини, і використовується під час прийняття рішень та управління. Головна увага у системному аналізі зосереджується на забезпеченні ефективної взаємодії людини (суб’єкта пізнання) з реально існуючою системою (об’єктом), що досягається перетворенням складних завдань на прості, важкої проблеми – на чітку серію задач, що мають рішення, в результаті чого досягається вибір різних варіантів можливих вирішень за допомогою системного аналізу [3, с. 13].

228

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

Ситник В. Ф., Писаревська Т. А., Єрьоміна Н. В., Краєва О. С. акцентують увагу на тому, що системний підхід є науковою основою правильного дослідження й управління різними системами [4, с. 21], а щодо економічних процесів системний підхід означає: Зовнішнє середовище Підприємство Апарат управління (керівна система)

Інформаційна система ВХІД Збирання Реєстрація Передача

СИСТЕМА ОБРОБЛЕННЯ Організація пам’яті збереження інформації Оброблення бази даних

ВИХІД Передача Використання інформації

Об’єкт управління (керована система)

Рис. 1. Узагальнена структура інформаційної системи підприємства як складової системи управління

– вивчення взаємозв’язаних об’єктивних економічних законів, згідно яких здійснюється вибір планових завдань; – визначення мети розвитку кожної складової системи у їх взаємозв’язку, щоб об’єктивно встановити критерій оптимальності планування; – структурний аналіз системи, який розкриває характер взаємозв’язків і призначення кожної підсистеми; – дослідження особливостей управління і механізму зворотних зв’язків для вибору оптимального варіанту реалізації планів; – з’ясування характеру і ступеня впливу на систему умов її функціонування (середовища) для підвищення надійності планових розрахунків; – вивчення процесів прийняття рішень у кожному блоці системи з урахуванням взаємодії останнього з іншими підсистемами та його місця в системі як єдиному цілому [4, с. 21]. Таким чином, система управління підприємства являє собою процес, що складається із взаємопов’язаних та взаємозалежних елементів. Під управлінням слід розуміти цілеспрямований вплив однієї системи (підсистеми) на іншу з метою забезпечення її поведінки в заданому напрямі. На основі застосування системного підходу слід зробити висновок, що такими елементами виступають керівна (апарат управління), керована (об’єкт управління) та інформаційна системи (рис. 1). Деталізація структури інформаційної системи підприємства залежить від зовнішнього і внутрішнього середовища підприємства та завдань його системи управління. Між керівною і керованою системою існує постійний взаємозв’язок, який забезпечується через інформаційну систему. Звідси випливає основне завдання керівної системи – це переведення керованої системи із одного стану в інший згідно із запланованими завданнями за допомогою інформаційної системи. Тому призначення інформаційної системи полягає в дослідженні економічного об’єкта, його стану, що виражається через одержання вихідної інформації у вигляді економічних розрахунків і показників. При формуванні необхідної вихідної інформації необхідно враховувати, що від її якості залежить правильність прийняття управлінських рішень, тому постає проблема достатності інформаціного забезпечення інформаційних систем. Висновки. Отже, створення інформаційної системи управління виробничо-господарською діяльністю підприємства передбачає встановлення характеру та технології взаємозв’язків між структурними підрозділами, визначення регламентів діяльності складових елементів підприємства, оптимізацію інформаційних потоків, а зміна економічних умов господарювання вимагає подальших досліджень для вибору найкращого варіанту структури інформаційної системи підприємства. Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

229

Економічні науки

Література 1. Інформаційні системи і технології в обліку : підручник / [Бутинець Ф.Ф., Давидюк Т.В., Євдокимов В.В., Легенчук С.В.] ; за ред. Ф.Ф. Бутинця. – [3-є вид., перероб. і доп.]. – Житомир : ПП «Рута», 2007. – 467 с.

2. Інформаційні системи і технології в економіці / [В.С. Пономаренко, Р.К. Бутова, І.В. Журавльова, Г.Н. Назарова, Л.А. Павленко, О.І. Пушкар] ; за ред. В.С. Пономаренка. – К. : ВЦ «Академія», 2002. – 544 с.

3. Методологія системного підходу та наукових досліджень (дослідницькі та інноваційні процеси в державній службі) : [навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисц.] / В.І. Абрамов, В.Х. Арутюнов. – К. : КНЕУ, 2005. – 178 с.

4. Основи інформаційних систем : навч. посібник / [В. Ф. Ситник, Т. А. Писаревська, Н. В. Єрьоміна, О. С. Краєва]. – К. : КНЕУ, 2001. – 420 с.

5. Пушкар М.С. Розробка систем обліку : [навч. посібник] / М.С. Пушкар. –Тернопіль : Карт-бланш, 2003. — 198 с. Надійшла 19.08.2011

УДК 338 Р. П. ШЕРСТЮК, О. Б. ПОГАЙДАК Тернопільський національний технічний університет імені Івана Пулюя

ОСОБЛИВОСТІ ОРГАНІЗАЦІЇ ПРИРОДООХОРОННОГО ПРОВАЙДИНГУ В УМОВАХ ПІДПРИЄМСТВА У статті розглянуто особливості організації природоохоронної діяльності в умовах підприємства. Запропоновано на основі організації природоохоронного провайдингу активізувати нові напрямки підприємництва як свідомо регульованого та контрольованого процесу його екологізації.

In the article the features of environmental activities in the enterprise are discussed. It is proposed on the basis of environmental providing activate new lines of business as a consciously regulated and controlled process of its ecological Ключові слова: природоохоронна діяльність, підприємство, провайдинг.

Актуальність проблематики. За умов активізації науково-технічного прогресу в ХХІ ст. світова спільнота намагається створити новітню модель розвитку людства, що обумовлено глобалізацією та інформатизацією суспільства, трансформацією його соціально-економічної та екологічної спрямованості. Зростання рівня споживання економічних благ в суспільстві зумовлюють нові визначальні домінанти розвитку, а також відповідні протиріччя у збалансуванні виробничих і соціально-економічних інтересів у процесі провайдингу природоохоронної діяльності підприємства. Як відомо, причиною існування таких суперечностей є сама еволюція людства, яке створило небаченої складності систему, яка, з одного боку, взаємодіє із природою, а з іншого її нещадно експлуатує, ушкоджує та часом руйнує. Тому економічні відносини в суспільстві не могли розвиватися по-іншому, як використовуючи природні ресурси і вносячи різноманітні елементи дисгармонії в механізми саморегуляції біосфери. Викликані таким чином порушення механізмів саморегуляції природного середовища є наслідком самої специфіки господарської діяльності. Сучасне суспільство і донині не усвідомило, що Природа – абсолютна передумова і умова людини. Людина не лише породжена Природою, але й сама постійно робить її вихідним пунктом і першоджерелом своїх нових прагнень. Власне ці та інші обставини обумовлюють актуальність і своєчасність даної проблематики. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблематику організації природоохоронної діяльності в умовах підприємства розкрито в працях Б. М. Андрушківа, А. А. Садекова, О. А. Васюти, Л. Г. Мельника, Т. Ю. Туниці та інших [1–14]. Тим часом особливості організації природоохоронної діяльності (провайдингу) в умовах підприємства розкритті недостатньо. Мета і завдання статті. Метою даної статті є розкриття особливостей організації природоохоронної діяльності в умовах підприємства з перспективою формування на інноваційних засадах науково обґрунтованого провайдингу організації природоохоронної роботи на підприємстві. Виклад основного матеріалу. За існуючих філософії й умов господарювання та підприємництва, екологічні й економічні інтереси суспільства є нетотожними за змістом і методами їх досягнення. Вони містять єдність і протилежність, цілу низку протиріч між екологічною збалансованістю світу і зростаючими потребами людства в використанні природних і енергетичних ресурсів. І це є зрозумілим, оскільки використання природних ресурсів, обмін енергетично-речовинними потоками завжди підпорядковуються економічним інтересам суспільства – зумовлюючи виснаження природних можливостей збалансованого відновлення потенціалу життєзабезпечення. Тому традиційний економічний спосіб взаємодії суспільства і природи зумовлює необхідність трансформації ринкових відносин і, можливо, в майбутній ноосферній перспективі до їх заперечення.

230

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

Незаперечним прикладом таких процесів впродовж історії людства стали прогресивні технологічні революції, які були реакцією на виникнення екологічних криз. Так відомий вчений М.Ф. Реймерс, у межах ретроспективного аналізу виокремив п’ять екологічних криз і відповідних технологічних революцій, що їм відповідають: – криза збіднення промислу та збиральництва → біотехнічна революція; – перша антропогенна екологічна криза → сільськогосподарська революція; – криза примітивного поливного землеробства → друга сільськогосподарська революція; – друга антропогенна екологічна криза → промислова революція; – сучасна глобальна екологічна криза продуцентів (відтворювальної здатності біосфери) і загроза нестачі мінеральних ресурсів → науково-технічна революція; – глобальна термодинамічна (теплова) криза → енергетична революція; – глобальна криза надійності екологічних систем → революція екологічного планування. Кожна екологічна криза була реакцією на невідповідність продуктивних сил і виробничих відносин ресурсним та екологічним можливостям. Зокрема, сучасна глобальна криза редуцентів, яка характеризується наближенням до безпечного максимуму використання енергії та різким порушенням екологічної рівноваги, спричинила термодинамічну кризу. Їй відповідає енергетична революція, пов’язана із створенням замкнутих виробничих циклів, максимальною економією енергії, яке дозволяє підтримувати та поліпшувати екологічну рівновагу [9, с. 728]. На думку вченого О.І. Рогача, екологічна криза характеризується невідповідністю розвитку продуктивних сил та інституційних відносин даного способу виробництва ресурсно-екологічним можливостям біосфери. Тому неправомірно підходити до вирішення екологічних і економічних проблем відокремлено, розриваючи “генетичний” зв’язок процесів їх появи і зняття. Науково доведена тісна взаємозумовленість досягнутого рівня раціоналізації природокористування, якості навколишнього середовища, стану природно-ресурсного та енергетичного потенціалу будь-якої країни, з одного боку, і потенціалом розвитку економіки, з іншого. Основними чинниками посилення екологічної кризи є: кількісне та якісне нарощування продуктивних сил суспільства; розвиток НТП без урахування екологічних вимог; панування моделі ресурсномісткого, еколого-деструктивного економічного зростання з орієнтацією на збільшення обсягів споживання матеріальних благ; зростання чисельності народонаселення; стихійна антиекологічна урбанізація; мілітаризація національних економік, нарощування потужностей військово-промислових комплексів. Але внутрішніми причинами розгортання суперечностей процесу екологізації підприємництва ми вважаємо саме суперечності взаємовідносин суспільства з природою, які: 1) зумовлені розвитком продуктивних сил; 2) виникли внаслідок обмеженості організаційних та виробничих відносин; 3) викликані впливом наявних форм суспільної свідомості; 4) породжені невідповідністю законів розвитку суспільства законами функціонування біосфери. Важливо відзначити, що фундаментальну основу загострення екологічної кризи спричиняють суперечності другої групи, де важливу роль відіграє антагонізм між загальноекономічним призначенням природи та загальнолюдськими потребами в її раціональному використанні, з одного боку, й обмеженими економічними функціями та неефективними формами організації відносин природокористування, з іншого. Зокрема, А. І. Костін тлумачить “екологічну кризу” як конфлікт між природоперетворюючою діяльністю людського суспільства і процесами, які регулюють динамічну рівновагу в екосфері на різних рівнях її організації [8, с. 39]. Варто відзначити, що в наукових працях суперечності процесу екологізації підприємництва розглядають з огляду: еколого-економічних протиріч трансформаційної економіки; суперечностей у формуванні екологічної політики; суперечностей між економічним поступом і можливостями самовідновлення, відтворення й раціонального використання природних ресурсів у працях таких авторів як: А.А. Садеков, О.А. Васюта, Л.Г. Мельник, Т.Ю. Туниця та ін. [3, 10, 12]. За основу багатьох досліджень здебільшого взята не лише діалектика єдності природи і суспільства, але й показана складність аналізу підсистем, які функціонують за своїми законами. Вони висвітлюються з огляду відповідних економічних, природничих і соціальних наук, але часто з різних позицій, підходів, понять, оцінок, одиниць виміру тощо. Слід зазначити, що спроби зробити певні узагальнення й використати відповідні єдині одиниці робив ще в минулому столітті С. Подолинський. Він дослідив форми зв’язків між фізичним вченням про енергію і економічним вченням та ін. Тому розглядаючи природу суперечностей екологізації підприємництва, можна вважати за доцільне враховувати прояв екологічних, енергетичних і економічних законів. Адже їх знання, узгодження і застосування у практиці природоохоронного провайдингу в умовах підприємства сприятиме формуванню екологічного комфорту, економічного благополуччя та еколого-економічної безпеки в суспільстві (рис. 1). У зв’язку з цим, на особливу увагу заслуговують екологічні закони, які насамперед, сприяють збалансованому розвитку суспільства [5, с. 259-260]. Також можна припустити, що найбільш дотичними до практики природоохоронного провайдингу в умова підприємства є такі закони, як: Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

231

Економічні науки еколого-економічна безпека Енергія

енергетичні закони

Екологія

екологічні закони

Економіка

економічні закони

екологічний комфорт

економічне благополуччя

наслідки

застосування

знання й узгодження

Активізація природоохоронного провайдингу взаємодія законів наслідки дотримання законів

сфера дотримання законів та їх узгодження і застосування

Рис. 1. Вплив енергетичних, екологічних і економічних законів на суперечності процесу активізації природоохоронної діяльності в умовах підприємств на інноваційних засадах [2]

- “все пов’язано з усім” (будь-яка дія, процес, які відбуваються у певному місці і в певний час, змінюючи стан локальної системи, викликають в ній ланцюг реакцій як через внутрішні, так і зовнішні зв’язки); - “закон константності або збереження” (ніщо не зникає, а лише змінює вигляд); - “закон екологічної піраміди” (повне використання чи перетворення речовини, енергії та інформації в системі без втрат неможливе); - “закони різноманіття й конкуренції” (основний фактор еволюції є боротьба за існування та природний відбір); - “закон ефективності використання” (в конкуренції перемагає та система, яка найбільше накопичує та найефективніше використовує матерію, енергію та інформацію); - “ніщо не минається даремно” (за все треба платити; прогресивний розвиток системи або її частин обов’язково буде оплачений деградацією або її інших частин, або її фрагментами навколишнього середовища); - “природа знає краще” (керуюча система для успішного управління і трансформації інших систем, повинна перевершувати їх за інформаційним змістом) [5, с. 261-268]; - “розвиток природокористування” залежить не лише від способу опанування людьми природних ресурсів, але й від соціальної системи суспільства в цілому, яка детермінує всі сфери і сторони цього процесу; - “закон детермінації багатства засобами праці в природних умовах підвищує його продуктивності” (заможне і цивілізоване те суспільство, яке спроможне виокремити з природного середовища найбільше різноманітних засобів праці); - “закон оптимальної відповідності природного середовища характеру і темпам розвитку суспільства” (існує стійкий зв'язок між рухом природи Землі і людської природи) [8, с. 76]. Також прикладом пояснення дії законів перетворення енергії природи може слугувати “закони термодинаміки”. Згідно з першим законом термодинаміки загальна кількість енергії Всесвіту залишається незмінною від початку до кінця, змінюватися лише її форма. Другий закон зазначає: за умови перетворення енергії деяка корисна кількість її втрачається. [13, с. 728]. Наприклад, у процесі економічної діяльності з навколишнього середовища запозичується енергія, що зумовлює відповідну ентропію. В сфері підприємництва вона трансформується в обмежені за терміном товари та послуги, що мають відповідну ринкову вартість. У процесі цієї трансформації витрачається та губиться в довкіллі більше енергії, аніж було задіяно на її виробництво. Крім того, кінцевий товар чи послуга існують тимчасово, після споживання та використання вони зникають, розкладаються та повертають у навколишнє середовище у вигляді відпрацьованої енергії та відходів. Таким чином, суперечності екологізації підприємництва доцільно розглядати як історичний, динамічний і складно-компонентний процес. І тому, ми вважаємо за доцільне класифікувати суперечності процесу екологізації підприємництва за ознаками: 232

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

Економічні науки

1) взаємодії напрямків розвитку суспільства на: основні (еколого-економічні, еколого-політичні, еколого-енергетичні, еколого-культурні); взаємовпливу (економіко-політичні, економіко-енергетичні, економіко-культурні, політико-культурні, еколого-культурні); послідовності прояву (політико-економічні, енергетично-культурні) (рис. 2).

2) масштабом прояву суперечностей: локальний, регіональний, національний, міжнародний, глобальний; 3) рівнем прояву суперечностей: мікрорівень, макрорівень, мегарівень; 4) рівнем синергетичних ефектів і проявів: екологічної інтеграції, екологічна інтервенції, екологічної експансії, екологічне екологічної транснаціоналізації, екологічної експропріації, екологічної експансії, екологічного сепаратизму, екологічного месіанства, екологічного неоколоніалізму, екологічного тероризму та ін. (про що було сказано вище); 5) рівнем екологічної справедливості в узгодженні інтересів добробуту: між сучасним і прийдешнім поколіннями; між підприємцями і екологами; індивідуальними інтересами й преференціями, що регулюються ринковими відносинами; між бідними і багатими країнами та ін. політика

енергія екологія

економіка

культура Активізація природоохоронного провайдингу

суперечності основні

суперечності послідовності прояву

суперечності взаємовпливу

Рис. 2. Прояв і взаємовплив суперечностей процесу активізації природоохоронних процесів в умовах підприємства на інноваційних засадах [2]

Розв’язання таких суперечностей залежить від того, що буде пріоритетним для суспільства: інтереси й добробут окремих індивідів (підприємців), груп (кланів) чи загальносуспільні інтереси (до яких і належать раціональне використання природних ресурсів та збереження довкілля). Необхідність дотримання принципу справедливості та рівності поколінь задекларована у тезах сталого (збалансованого) розвитку Комісією ООН з довкілля та розвитку, що передбачає “задоволення потреб сьогодення без заподіяння шкоди ресурсним й екологічним можливостям прийдешніх поколінь задовольняти свої потреби”. Адже у наш час є гострою проблема справедливого розподілу глобальних природних ресурсів і благ, що здобуваються за рахунок їх використання, а також визначення рівня відповідальності суспільства за їх наслідки впливу на довкілля. Лише діалектична єдність розвитку економіки з реалізацією основних принципів соціальної справедливості, збереження генофонду націй може забезпечити збалансований розвиток людства. За даними ООН, за останнє десятиріччя економічно розвинуті країни вкрай нещадно й непропорційно використовували велику частку світових ресурсів: близько 70% світової енергії та металів, 60% харчових продуктів. Наприклад, в США споживається в 1,5-2 рази більше енергії ніж у Європі, у тисячі разів більше, ніж у країнах, що розвиваються. Економічно розвинуті країни, де мешкає менше 20% світового населення, здійснюють 80% емісії загальної [7, с. 185-186]. Вищезазначені факти підтверджують взаємозв’язок між темпами економічного зростання та деградацією довкілля, а також негативні тенденції, які проявляться в майбутньому за існуючої стратегії розвитку людства. Наукові дослідження в галузі економіки, екології, соціології, демографії підтверджують, що екологічні проблеми пов’язані із нерівномірністю в матеріальних статках, рівнях споживання та можливостях доступу до природних ресурсів є взаємопов’язаними та взаємопідсилюючими [1, с. 10]. Звідси постає необхідність всебічного аналізу причин суперечностей між бідними та багатими країнами щодо обсягів використання природних ресурсів і темпів економічного зростання, оцінки тенденцій глобальної екологічної політики розвитку, а також справедливого розподілу матеріальних благ і ресурсів. Висновки. Таким чином суб’єкти активізації природоохоронної діяльності в умовах підприємств на інноваційних засадах мають усвідомлювати відповідальність за наслідки економічних трансформацій, що передбачає не лише вибір і оцінку критеріїв власної успішності, прибутковості, але й пошук прогресивноекологічних форм їх створення, реалізації та споживання. Це означає, що продукуючи технології з меншими енергетичними й екологічними витратами, підприємці можуть бути провідниками досконалішого соціального-економічного життя, яке будучи самозабезпечувальним, має розвиватися без шкоди для прийдешніх поколінь. Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1

233

Економічні науки

Оскільки НТП є історично закономірним і взаємозумовленим явищем, але, водночас, суперечливим процесом розвитку, тому поступальні процеси і тенденції спричиняють відповідну активізацію нових напрямків підприємництва як свідомо регульованого та контрольованого процесу його екологізації. На нашу думку, в процесі активізації природоохоронної діяльності в умовах підприємств на інноваційних засадах організації провайдингу доцільно враховувати такі сторони НТП як наукову – систематичне прогнозування та комплексне використання нових фундаментальних відкриттів у природознавстві та суспільних науках; технічну – застосування принципово нових джерел енергії, нових матеріалів, комплексно-автоматизованих систем виробництва, особливо ресурсоощадних, а також новітніх систем отримання, передачі та обробки інформації; соціальну – підвищення рівня екологічної освіченості і культури, екологізація свідомості підприємця в процесі пізнання закономірностей розвитку і нового технологічного оволодіння навколишнім природним середовищем. Література 1. Білорус О. Цивілізаційні межі атлантичної глобалізації та проблеми інтелектуалізації розвитку / О. Білорус // Економ. часопис – ХХІ. – 2005. – № 1-2. – С. 44–50.

2. Бохан А. В. Екологізація підприємництва та активізація енергетичного потенціалу розвитку й життєзабезпечення суспільства / А. В. Бохан // Агросвіт. – 2008. – № 6. – C. 38 – 43.

3. Васюта О. А. Проблеми екологічної стратегії України в контексті глобального виміру : монографія / Васюта О. А. – Тернопіль : “Гал-Друк”, 2001. – 600 с.

4. Данилишин Б. Природно-екологічний потенціал в стратегії сталого розвитку України / Б. Данилишин // Наука та наукознавство. – 2006. – № 3. – С. 94–100.

5. Добровольський В.В. Екологічні знання : [навч. посіб.] / Добровольський В. В. – К. : ВД “Професіонал”, 2005. – 304 с.

6. Екологічне підприємництво : навч. посіб. / [В. Я. Шевчук , Ю. М. Саталкін та ін.]. – К. : Мета, 2001. – 191 с.

7. Кисельов М. М. Концептуальні виміри екологічної свідомості : монографія / [М. М. Кисельов, В. Л. Деркач та ін.]. – К. : Парапан, 2003. – 312 c.

8. Костин А. И. Экополитика и глобалистика : [учеб. пособ. для студ. вузов] / Костин А. И. – М. : Аспект Пресс, 2005. – 418 с.

9. Основи екології. Екологічна економіка та управління природокористуванням : [підручник / за заг. ред. Л. Г. Мельника, М. К. Шапочки]. – Суми : ВТД “Університетська книга”, 2005. – 759 с.

10. Садеков А. А. Предпринимательство и устойчивое развитие : [монография] / Садеков А. А. – Донецк : ДонГУЭТ им. М. Туган-Барановского, 2002. – 450 с.

11. Салтовський О.І. Основи соціальної екології : [навч. посіб.] / Салтовський О. І. – К. : Центр навч. л-ри, 2004. – 382 с.

12. Туниця Т.Ю. Збалансоване природокористування: національний і міжнародний контекст / Туниця Т. Ю. – К. : Знання, 2006. – 300 с.

13. Українська екологічна енциклопедія / [Р. С. Дяків, А. В. Бохан та ін.] ; за ред. Романа Дяківа. – [2-е вид.]. – К. : МЕФ, 2006. – 807 с.

14. Урсул А. На пути к экобезопасному устойчивому развитию цивилизации // А. Урсул // Общественные науки и современность. – 1994. – № 4. – С. 15–20. Надійшла 19.08.2011

Підп. до друку 03.09.2011. Ум. друк. арк. 22,15. Обл.-вид. арк. 12,85 Формат 30х42/4, папір офсетний. Друк різографією. Наклад 100, зам. № 519 Тиражування здійснено з оригінал-макету, виготовленого редакцією журналу “Вісник Хмельницького національного університету” Редакційно-видавничий центр Хмельницького національного університету 29016, м. Хмельницький, вул. Інститутська, 7/1, тел. (8-0382) 72-83-63 234

Вісник Хмельницького національного університету 2011, № 5, T. 1