Проблеми економічної інтеграції україни by Mykola Nikolaichuk

Проблеми економічної інтеграції України К.е.н., доц. Ніколайчук Микола Володимирович

01.09.2013

Зміст Тема 1. Україна в системі трансформації економічної політики ....................................2 1.1. Проблеми економічної відкритості України ..................................................................2 1.2. Пріоритети зовнішніх інвестицій в Україні ...................................................................5 1.3. Проблеми реформування економічної системи України ..............................................7 1.4. Експортно-імпортний потенціал України ......................................................................9 2. Перспективи інтеграції України до Європейського Союзу ...................................... 13 2.1. Економічні та політичні чинники інтеграції України в ЄС ....................................... 13 2.2. Розвиток взаємовідносин України та Європейського Союзу .................................... 16 2.3. Шляхи економічної інтеграції України в Європейський Союз ................................ 19 3. Економіко-господарські мотиви взаємодії з США та країнами Латинської Америки ................................................................................................................................... 22 3.1. Економічні мотиви та правові засади співробітництва України зі Сполученими Штатами Америки................................................................................................................. 22 3.2. Розвиток співробітництва України та Сполучених Штатів Америки ...................... 24 3.3. Економічна взаємодія України з країнами Латинської Америки ............................. 29 4. Проблеми і перспективи співробітництва України з міжнародними кредитнофінансовими організаціями ................................................................................................. 32 4.1. Історія співробітництва України з міжнародними кредитно-фінансовими організаціями ......................................................................................................................... 32 4.2. Напрями та форми реалізації функцій МВФ............................................................... 37 4.3. Напрями та форми реалізації функцій МФО .............................................................. 40 5. Проблеми і перспективи співробітництва України з Організацією Північноатлантичного договору (НАТО) ......................................................................... 43 5.1. Правові засади, мета діяльності та складові структурні підрозділи НАТО ............ 43 5.2. Реалізація політики безпеки .......................................................................................... 47 5.3. Економічне співробітництво в рамках НАТО ............................................................ 50 5.4. НАТО та перспективи України..................................................................................... 51 Список рекомендованої літератури ................................................................................... 54

Тема 1. Україна в системі трансформації економічної політики План 1.1. Проблеми економічної відкритості України 1.2. Пріоритети зовнішніх інвестицій в Україні 1.3. Проблеми реформування економічної системи України 1.4. Експортно-імпортний потенціал України

1.1. Проблеми економічної відкритості України Після розпаду СРСР Україна як незалежна держава почала самостійно прилучатись до світогосподарських процесів. Досить швидко її національна економіка набула ознак відкритості. Економічна відкритість країни має два виміри: функціональний та торговельнополітичний. Функціональна відкритість показує ступінь залучення національної економіки тієї чи іншої держави до системи МПП та, відповідно, ступінь залежності її відтворювального процесу від зовнішньоекономічних зв'язків (як по лінії експорту товарів, послуг та капіталів, так і по лінії їх імпорту). Функціональна відкритість національної

економіки

вимірюється

процентним

відношенням

обсягу

зовнішньоторговельного обігу країни до її ВВП. Торговельно-політична відкритість національної економіки визначається ступенем лібералізації транскордонних переміщень товарів, послуг, капіталів і робочої сили. Рівень функціональної відкритості СРСР, до складу якого входила Україна, впродовж всієї його історії був низьким: у 20-ті роки його експортна квота не перевищувала 3—3,5%, у 1937 р. — 0,5%. У повоєнний період цей показник зріс головним чином за рахунок торгівлі з державами Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ) та експорту військової техніки у країни, що розвиваються ("соціалістичної орієнтації"). Повна зовнішньоторговельна квота СРСР у 1990 р. була на рівні 13,2%. Після отримання Україною у 1991 р. незалежності показник функціональної відкритості її економіки став стрімко зростати, досягши у 2001 р. значення 97,6%. Починаючи з 1995 р. значення цього показника для України перевищують середньосвітові, а також його значення для окремих розвинених країн і країн-членів СНД. Так, наприклад, у 1999 р. в Україні цей показник був на рівні 88,9%, середньосвітове його значення складало близько 45%, а для США, Німеччини, Франції — відповідно 24%, 59%, 52%.

Порівняно великі значення цього показника у багатьох центральноєвропейських країнах та Україні пояснюються, перш за все, більш високими темпами зростання у них обсягів зовнішньої торгівлі у порівнянні з темпами росту ВВП, а також звуженням внутрішніх ринків унаслідок падіння платоспроможного попиту населення. Структуру вростання України у світогосподарські процеси по лінії експорту товарів та послуг особливо наочно видно на таких прикладах. Частка неблагородних металів та виробів з них у товарній структурі зовнішньої торгівлі України зросла з 33,1% у 1996 р. до 41,3% — у 2001 р.. Водночас частка машинобудування (машини, устаткування, засоби наземного, повітряного та водного транспорту) за цей період, навпаки, знизилася відповідно з 14,2% до 13,9%. Істотними в товарній структурі зовнішньої торгівлі України є частки продукції хімічної та пов'язаних з нею галузей промисловості, а також мінеральних продуктів (у 2001 р. ці частки складали відповідно 9,1 та 10,8%). Тобто, як бачимо, процес вростання України у міжнародний поділ праці (МПП) по лінії експорту відбувається поки що переважно за рахунок продукції з невисоким рівнем доданої вартості. Активно вростає Україна у світову економіку й по лінії імпорту товарів та послуг, особливо енергоносіїв (газу, нафти, нафтопродуктів тощо), питома вага цього імпорту в загальному обсязі українського імпорту перевищує 40%. На другому місці за обсягами імпорту в товарній структурі зовнішньої торгівлі України перебувала продукція машинобудування, частка якої у загальному обсязі українського імпорту в 2001 р. складала 19,8%. Така структура імпорту робить економіку держави вразливою до коливань кон'юнктури світового ринку енергоносіїв, цю вразливість посилює також низький рівень диверсифікації імпорту енергоносіїв за джерелами — російські нафта та газ складали в ньому у 2001 р. відповідно близько 60% та 55%. Світовий же досвід вчить, що імпорт того чи іншого енергоносія від одного постачальника не повинен перевищувати 30% обсягу імпорту цього енергоносія. Не менш активно Україна вростає й у світову фінансову систему і насамперед в якості позичальника. Перші зовнішні державні позики були здійснені Україною у 1992 р. — на 1 січня 1993 р. зовнішній державний борг становив 396 млн дол. Згідно з даними Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України, зовнішній державний борг України на 31 травня 2002 р. включав у себе: борг міжнародним організаціям (ЄС, Європейський банк реконструкції та розвитку, Світовий банк, Міжнародний валютний фонд) — 4663,6 млн. дол.; заборгованість за позиками, наданими іноземними державами,— 3025,6 млн. дол. (найбільшими кредиторами серед

них були РФ — 1778,9 млн. дол., Німеччина — 427,8 млн. дол., США — 289,6 млн. дол., Туркменістан — 281,7 млн. дол., Японія — 154,1 млн. дол.); борг іноземним комерційним банкам — 95,2 млн. дол.; заборгованість за облігаціями зовнішньої державної позики 1995 р. та 2000 р.—2157,6 млн. дол. В умовах ринкової економіки у борг живуть усі держави — і ті, що мають дефіцит фінансових ресурсів, і ті, що мають їх надлишок. Найбільшим боржником у світі є США: зовнішній державний борг цієї країни, наприклад, на початку 2000 р. становив близько 700 млрд. дол. Для оцінювання рівня зовнішньої заборгованості тієї чи іншої країни беруть до уваги не лише обсяг цієї заборгованості, а й відношення обсягу заборгованості до ВНП та до загального обсягу експорту. Використовуючи такі макроекономічні показники, як ВНП на душу населення, відношення величини державного зовнішнього боргу до ВНП та відношення величини державного зовнішнього боргу до загального обсягу експорту товарів і послуг, Світовий банк розробив наступну класифікацію країн: І — країни з високим рівнем заборгованості та низьким рівнем доходу; II — країни з високим рівнем заборгованості та середнім рівнем доходу; III — країни із середнім рівнем заборгованості та низьким рівнем доходу; IV — країни із середнім рівнем заборгованості та середнім рівнем доходу; V — країни з низьким рівнем заборгованості та низьким рівнем доходу; VI — країни з низьким рівнем заборгованості та середнім рівнем доходу. За результатами економічної діяльності України у 2001 р. (дані Держкомстату України) показник ВНП на душу населення в Україні був 770,5 дол., відношення державного зовнішнього боргу України до ВНП складало 32,0%, відношення державного зовнішнього боргу України до експорту становило 50,2%. За значеннями цих показників Україну можна формально віднести до VI групи, тобто до групи країн з низьким рівнем зовнішньої заборгованості та середнім рівнем доходу. Однак, враховуючи практично граничний рівень показника ВНП на душу населення між низькими та середніми його значеннями (різниця складає 15,5 дол.), однозначно можна констатувати лише те, що Україна за рівнем зовнішнього державного боргу належить до групи країн світу з низьким рівнем зовнішньої заборгованості. Вростання України у світове господарство відбувається й по лінії обміну капіталовкладеннями. Основними формами залучення інвестицій упродовж усього цього періоду прямого іноземного інвестування української економіки були грошові внески, внески у формі рухомого та нерухомого майна, а також внески у формі цінних

паперів. Розрахунки показують, що станом на 1 січня 2002 р. на душу населення України припадало близько 90 дол. накопиченого обсягу ПІІ, що є найменшим показником серед країн Центрально-Східної Європи (ЦСЄ).

1.2. Пріоритети зовнішніх інвестицій в Україні Найбільш привабливими для іноземних інвесторів в українській економіці були такі галузі, як харчова промисловість та переробка сільськогосподарської продукції (18,1% від накопиченого обсягу ПІІ), оптова торгівля і посередництво у торгівлі (14,7%), хімічна

та

нафтохімічна

промисловість

(9,4%),

фінансова

діяльність

(8,2%),

машинобудування (7.8%), транспорт (7%). Тобто, інвесторів приваблює щонайменше 6 галузей, і на ці галузі припадало не менше 65% іноземних інвестицій. Це свідчить про значну галузеву диференціацію структури ПІІ в Україні, однак сама ця структура не є оптимальною. Географія іноземних інвесторів вельми широка, найбільшими інвестиційними донорами України, сумарна частка яких у накопиченому обсязі інвестицій перевищує 60%, є США (16,6%), Кіпр (10,8%), Велика Британія (9,5%), Нідерланди (8,4%), Російська Федерація (6,7), Німеччина (5,7%), Віргінські Острови (5,6%). Американців приваблюють в Україні насамперед харчова промисловість (17,2% від загального обсягу інвестицій із США), торговельно-посередницька діяльність (15,5%) та готельне господарство (11,3%). Більшу частину інвестицій з Кіпру (37,4%) було спрямовано у торговельнопосередницьку діяльність, у харчову промисловість (13,7%) та фінансову діяльність (11,0%). Більш за все британських інвесторів в Україні цікавили харчова промисловість (19,6%) та торговельно-посередницька діяльність (14,6%). Інвесторів з Нідерландів в Україні також цікавить харчова промисловість. Найбільше зацікавлення російські інвестори виявили до паливно-енергетичного комплексу України — туди було спрямовано 41,9% обсягу російських інвестицій в українській економіці, а також до охорони здоров'я (26,0%) та фінансової діяльності (10,3%). Інвестори з Німеччини найбільшу увагу приділяли харчовій промисловості (19,7%), торговельно-посередницькій діяльності (16,1%) та виробництву неметалевих виробів з мінеральної сировини (13,1%).

Інвесторів з Британських Віргінських Островів найбільше цікавили металургійна галузь (42,3%), торгівля транспортними засобами та послуги з ремонту (17,0%), нафтопереробка (13,9%). Аналіз розподілу інвестицій в українську економіку за галузями виробництва показує, що потенціал іноземних прямих інвестицій поки що не працює на усунення успадкованих Україною галузевих та регіональних диспропорцій. Очевидним є те, що незначні обсяги інвестицій в Україну були наслідком існування несприятливого інвестиційного клімату. Інвестиційний клімат країни визначає сукупність наявних у ній на конкретний період часу політичних, соціальноекономічних, фінансових, соціокультурних, організаційно-правових та географічних факторів. Ранжування країн світового співтовариства за індексом інвестиційного клімату або зворотним йому показником — індексом ризику дає змогу охарактеризувати відносну інвестиційну привабливість тієї чи іншої країни і є "барометром" для іноземних інвесторів. Інвестиційний ризик країни — це рівень невизначеності прогнозу щодо одержання прибутку (доходу) від інвестиції в економіку цієї країни. Структурно він, як правило, має політичну, економічну та соціальну складові. Ризик іноземних інвестицій включає в себе всі типи ризику, пов'язані з внутрішніми інвестиціями, а також додатковий ризик, що є результатом невизначеності можливостей конвертації доходів у валюту країни проживання інвестора. Цей додатковий ризик складається з політичного ризику та ризику обміну (або валютного ризику). Основними

перешкодами

прямому

іноземному

інвестуванню

української

економіки є: - нестабільне та недосконале законодавство, - надмірне регулювання економіки, - нечітка правова система, - корупція, - великий податковий тягар, - низький рівень доходів громадян. Крім частих змін законодавства, нові закони нерідко мають зворотну силу, що максимізує інвестиційні ризики. Невиконання українською стороною вимог контрактів стало традиційним, а домогтися їх виконання через суд як правило неможливо. Причинами, що перешкоджають поліпшенню інвестиційної привабливості України, є:

- відсутність історичних традицій, що визначають правила та норми поведінки економічних суб'єктів, - нерозвиненість ринкової інфраструктури (банківської, фінансової систем, фондового ринку, телекомунікаційних засобів, транспортних комунікацій тощо), - низький рівень корпоративних відносин, - тінізація економіки, що робить неконкурентоспроможною продукцію офіційної економіки, у тому числі й вироблену спільними підприємствами. Типовими рисами управлінських структур в Україні є бюрократія, корупція, диктат олігархів. Це також стримує інвесторів від вкладання грошей в українську економіку.

1.3. Проблеми реформування економічної системи України Щоб зайняти гідне місце у МПП, Україна має якнайшвидше поліпшити структуру зовнішньої торгівлі та поступово наблизити її до структури, характерної для розвинених країн. Реалізувати таку зовнішньоекономічну стратегію можливо лише за умови проведення в країні структурної перебудови її економіки. Під структурною перебудовою економіки розуміють глибинні перетворення продуктивних сил, зумовлені технологічними оновленнями виробництва та його пристосуванням до суспільних змін. Головне завдання структурної перебудови економіки — усунення глибинних структурних деформацій, що з часом у ній накопичилися. Будь-яка економіка, що розвивається, з плином часу генерує ті чи інші зміни своєї структури, зокрема, зміни у взаємозв'язках між трьома своїми основними секторами — сільським господарством, промисловістю та сектором послуг. Як свідчить світова історія, з ростом рівня доходів на душу населення сільськогосподарський сектор економіки поступово втрачає свою провідну роль в економіці країни, поступаючись спочатку промисловості, а потім сфері послуг. Ці дві "поступки" — по суті структурні перебудови — являють собою стадії економічного розвитку, що отримали назви індустріалізації та постіндустріалізації. Визрівання цих стадійних змін пов'язане із зсувами у структурі споживання населення, із зростанням його доходів, а також із змінами у відносній продуктивності праці робітників, зайнятих у трьох основних секторах економіки.

Для ілюстрації того, як з часом змінювалася структура ВВП (за основними секторами економіки) розвинених країн, у табл. 1.1 наведені дані про галузеву структуру ВВП деяких країн Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) у 1989 та 1999 роках. Ці дані засвідчують поступове зменшення часток сільського господарства та промисловості у ВВП розвинених країн на користь сфери послуг. Це є прикметна ознака переходу економіки країни до постіндустріальної фази розвитку. Від 2-ї половини XX ст., коли в розвинених країнах було досягнуто високих показників доходу на душу населення, тут швидко розвивається ринок послуг, і на ньому, наприклад, у США, Японії та Німеччині нині зайнято близько 60—70% економічно активного населення. Таблиця 1.1. Галузева структура ВВП деяких розвинених країн ОЕСР Країни США Японія Німеччина Велика Британія Італія Іспанія Канада

Сільське, лісове та рибне господарство Промисловість Сфера послуг 1999 р. 1989 р. 1999 р. 1989 р. 1999 р. 1989 р. 1,7 2,0 26,1 29,1 72,2 69,0 1,7 2,6 36,1 40,9 62,2 56,5 1,2 1,9 31,1 38,9 67,7 59,7 1,2 2,0 28,8 36,3 70,3 61,8 3,1 3,9 29,4 34,6 67,6 61,6 3,9 7,6 30,4 34,4 65,7 59,0 2,5 2,9 32,8 34,2 64,7 62,9

Аналіз співвідношень між матеріальним (сільське господарство, промисловість, будівництво) та нематеріальним (сфера послуг) секторами української економіки в 1990 та у 2001 роках показує, що у 1990 р. співвідношення часток сфер матеріального та нематеріального виробництва було 67,1% до 32,9%, а у 2001 р. — 49,2% до 50,8%. Проте це зовсім не означає, що в українській економіці відбувся структурний зсув у бік постіндустріального розвитку суспільства. Насправді відбулося інше — суттєве скорочення ВВП (на 52,8%) за рахунок значного падіння обсягів виробництва у сфері матеріального виробництва і насамперед у промисловості, де цей показник склав 35%. Отже, в Україні мова поки що йде лише про реіндустріалізацію або, іншими словами, про відновлення випереджаючого розвитку промислового виробництва в економіці країни. Цей процес розпочався у 1999 p., а продовжиться поки рівень доходів на душу населення в Україні не досягне середнього значення таких доходів по західноєвропейських країнах. Лише тоді ми зможемо говорити про початок в Україні періоду становлення постіндустріального суспільства. Свою

галузеву

структуру

українська

економіка

успадкувала

від

народногосподарського комплексу СРСР. Незавершеним виробничим циклом було

охоплено майже 80% українських підприємств. У зв'язку з цим успадкована Україною після розвалу СРСР економіка мала вкрай деформовану і не характерну для економік незалежних держав структуру. До таких успадкованих деформацій української економіки насамперед слід віднести перекоси в галузевій структурі народного господарства, зокрема: - гіпертрофований розвиток гірничо-металургійного комплексу; - диспропорції технологічної структури виробництва (низька питома вага виробництв із замкнутим технологічним циклом); - дисбаланс крупних і малих підприємств (надмірна кількість крупних та надкрупних підприємств за явної недостатньої кількості малих); - перекоси в регіональній структурі економіки тощо. Донині українська економіка все ще перебуває в полоні цих деформацій, більше того, вони поглиблюються. Серед нових факторів, що спричиняють структурні деформації української економіки, досить потужними є: - інерція скорочення зовнішнього та внутрішнього попиту, - зростання обсягів імпорту товарів споживчого та виробничого призначення, - зниження

цінової

нецінової

конкурентоспроможності

вітчизняного

виробництва за умов непідготовленої лібералізації зовнішньої торгівлі. Незважаючи на деякі позитивні тенденції в змінах структури промислового виробництва в Україні, в цілому структура цього виробництва в державі залишається поки що деформованою, оскільки в ній переважають енергомісткі сировинні галузі. Тому нагальною вимогою часу є проведення структурної перебудови української промисловості — підвищення конкурентоспроможності тих її галузей, де виробляється кінцева продукція.

1.4. Експортно-імпортний потенціал України Основні обсяги експорту продукції машино- та приладобудівної галузей промисловості України спрямовано нині переважно до країн колишнього СРСР і насамперед — до РФ. Така орієнтація експорту продукції цих галузей свідчить про переважно низький рівень її конкурентоспроможності, що, безумовно, звужує географію участі українських товаровиробників у МПП. Однак наявність у машино- та приладобудівної галузей промисловості конкурентоспроможної на світовому ринку продукції дає всі підстави стверджувати про досить високі потенційні можливості

українських виробників цієї продукції щодо участі у МПП як технологічно розвиненої країни. Аналіз

товарної

структури

експорту

української

продукції

машино-

та

приладобудування показує також основні напрями, за якими здійснюють нині міжнародне виробниче кооперування українські товаровиробники. Їх партнерами передусім є машинобудівники з країн СНД, країн, що розвиваються (наприклад, з Ісламської Республіки Іран), нових індустріальних країн (наприклад, з Республіки Корея) та з промислово розвинених країн (таких, як Німеччина, Велика Британія, Норвегія, США тощо). Найбільш потужним є міжнародне кооперування українських машинобудівників з російськими партнерами, про що, зокрема, свідчить частка Росії в українському експорті продукції машинобудування, яка у 2001 р. склала 43,5%. Характерною особливістю міжнародного виробничого кооперування українських машинобудівних підприємств з підприємствами країн-членів СНД є те, що у цьому процесі взаємодіють господарюючі суб'єкти, які мають практично однаковий інноваційно-технологічний рівень виробництва і продукцію яких з точки зору її конкурентоспроможності можна віднести як до конкурентоспроможної на світовому ринку (наприклад, продукція ракетно-космічного та авіаційного машинобудування, суднобудування тощо), так і до регіонально орієнтованої продукції (наприклад, продукція автомобіле- та вагонобудування, тракторобудування). Тому для підвищення конкурентоспроможності

продукції

українських

машинобудівників

пріоритетним

напрямом у здійсненні міжнародного кооперування має стати встановлення зв'язків з тими іноземними партнерами, взаємодія з якими буде сприяти підвищенню інноваційнотехнологічного рівня національного виробництва. При цьому мають використовуватися найменш ризиковані з точки зору забезпечення економічної безпеки підприємства методи здійснення міжнародного виробничого кооперування. Порівняння рівнів забезпеченості сільгоспугіддями України й таких найбільш розвинених країн світу, як США, Японія, Німеччина, Франція, Велика Британія і Канада свідчить, що наша країна має досить високий рейтинг — 3-тє місце. Проте Україна суттєво поступається цим країнам за рівнем ефективності використання сільгоспугідь. Наприклад, її відставання від Франції складає 10—12 разів. Тобто, незважаючи на наявність величезного масиву родючих чорноземів, досить

сприятливого для

сільськогосподарського виробництва клімату, Україна у сільськогосподарському виробництві вкрай неефективно використовує свої природні переваги. Україна має найвищий в Європі транзитний рейтинг, який враховує потенційні

можливості країни щодо використання транспортних комунікацій та міжнародних транспортних коридорів, які вже існують, а також мають бути побудовані в ній з огляду на напрями розвитку світової торгівлі товарами та послугами. Україна вже включилася до реалізації низки відповідних проектів, зокрема, побудовано нафтопровід Одеса— Броди, який разом з нафтотерміналом у порту "Південний" утворюють основну ланку Євро-Азіатського транспортного коридору. Ефективність розвитку економіки тієї чи іншої країни, що прилучена до системи МПП, ґрунтується, зокрема, на оптимальному розподілі усіх її галузей на "локомотивні", структуроутворюючі та інші, а також на механізмах, які регулюють структуру та рівень доданої вартості в кожній з цих галузей за рахунок управління наявними ресурсами суспільства. Тому для країни, що проводить структурну перебудову своєї економіки задля прилучення до системи МПП, необхідно визначитися, які галузі її національної економіки є "локомотивними" і належним чином їх розвивати. Серед критеріїв віднесення тих чи інших національних галузей економіки, окремих виробництв до числа "локомотивних", на нашу думку, мають бути такі: - наявність у галузі чи окремому виробництві усіх технологічних ланцюгів для створення кінцевої продукції або наявність можливостей для підвищення рівня доданої вартості продукції цієї галузі до необхідних величин; - достатньо ємний для стабільної роботи галузі національний ринок; - наявність у галузі чи в окремого виробництва необхідного потенціалу для зайняття відповідної ніші на світовому ринку. У "локомотивних" галузях рівень власної доданої вартості має наближатися до 100%, а продукція галузі має бути конкурентоспроможною як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках. Виходячи з наведених критеріїв, кон'юнктури світового і внутрішнього ринків, а також з наявності факторних умов, до "локомотивних" галузей і виробництв української промисловості, на нашу думку, можна було б віднести наступні: - авіаційну та ракетно-космічну; - суднобудування; - енергетичне машинобудування (включаючи устаткування для видобутку та транспортування нафти, газу, кам'яного вугілля). У структуроутворюючих галузях, тобто у галузях, які складають основу каркасу національної економіки країни і продукція яких орієнтується переважно на внутрішній ринок (а такими є всі галузі чи окремі виробництва, що не ввійшли до складу

"локомотивних"), власна додана вартість може бути значно нижчою за 100%.

2. Перспективи інтеграції України до Європейського Союзу План 2.1. Економічні та політичні чинники інтеграції України в ЄС 2.2. Розвиток взаємовідносин України та Європейського Союзу 2.3. Шляхи економічної інтеграції України в Європейський Союз

2.1. Економічні та політичні чинники інтеграції України в ЄС Існують загальноцивілізовані мотиви вибору Україною курсу на інтеграцію в Європу. Крім того досить потужними є економічні чинники цього процесу. Комплекс основних економіко-політичних інтересів поступової інтеграції України в Європейський Союз викликаний тим, що: 1. На країни ЄС припадає понад 41% світового товарообігу та 42% обігу послуг. ЄС — один з найбільших у світі сталих ринків, який вже сьогодні є ринком збуту частини

української

продукції

джерелом

задоволення

потреб

України

найрізноманітніших споживчих та інвестиційних товарах. Після розширення ЄС його економічний потенціал істотно зростає. Проте основні товарні потоки ЄС будуть концентруються, як і до розширення, насамперед у його межах. Євросоюз має один з найвищих рівнів внутрішньо-регіональної торгівлі — його ринок поглинає нині 63% зовнішнього товарообміну країн-членів. 2. Розвиток співробітництва з Євросоюзом значною мірою обумовлює рівень використання

транзитного

потенціалу

України.

Насамперед

це

стосується

транспортування до ЄС енергетичних ресурсів з Росії. Сьогодні Україна здійснює транспортування 90% експортного російського природного газу, переважна частина якого споживається саме країнами Європейського Союзу. Значна кількість сирої нафти, що надходить до країн ЄС, також транспортується магістральними нафтопроводами України. Євросоюз зацікавлений у використанні не лише нафто- та газотранспортної системи України, а й усіх інших складових її транспортної інфраструктури. Територією України проходить чотири з 10-ти міжнародних транспортних коридорів (МТК) загальноєвропейської мережі. Територією України проходять такі маршрути: - МТК № 3: Берлін/Дрезден — Катовіце — Львів — Київ; - МТК № 5: Венеція — Трієст/Копер — Любляна — Будапешт — Чоп — Львів з

відгалуженням (5в): Братислава—Зіліна —Ужгород; - МТК № 7: Річка Дунай; - МТК № 9: Гельсінкі — Санкт-Петербург—Москва/Псков —Вітебськ — Київ — Любашівка — Кишинів — Бухарест — Димитрівград з відгалуженням (9а): Одеса — Любашівка та (9в): Калінінград/Клайпеда — Каунас — Вільнюс — Мінськ — Київ. Крім цих МТК територією України проходять два з 5-ти євразійських транспортних коридорів — ТРАСЕКА (через Чорне море — Кавказ — Каспійське море — Центральну Азію) та Північ— Південь (Північна Європа — Центральна Азія /Кавказ — Перська затока). Щорічна вартість фрахту транспортних засобів на маршруті Європа — Південно-Східна Азія складає, за різними оцінками, 40 — 50 млрд. дол., а за маршрутом ТРАСЕКА через Україну може перевозитися кожного року до 16—23 млн. т. вантажів. Для України оптимізація використання її транзитного потенціалу означає не лише збільшення надходжень від надання відповідних послуг, а й розвиток відповідних галузей вітчизняної промисловості. 3. Економічне співробітництво України з ЄС важливе також з огляду на перспективи модернізації української економіки. Україні, аби посісти належне їй місце у світовому господарстві, необхідно модернізувати майже все виробництво. Нині є очевидною проблематичність ефективної економічної співпраці пострадянських країн, зумовлена слабкістю технологічного ядра їхньої виробничої кооперації. Це налаштовує Україну на пошук таких донорів серед країн ЄС. Інтегрування України до ЄС дасть змогу Україні модернізувати економіку, подолати технічну відсталість, залучити новітні технології і форми організації виробництва та необхідні для цього інвестиції. 4. Досвід держав ЄС в економічній сфері є найбільш прийнятним для України у вирішенні нею цілої низки завдань реформування власної економіки, а саме: - забезпечення стійкого розвитку економічного потенціалу; - організації функціонування елементів господарського механізму, формування прозорого середовища виробничо-комерційної діяльності на національному ринку; - державного регулювання економіки, здійснення контролю за кооперацією економічної діяльності, регулювання фондового ринку; - підтримання ефективної конкуренції, протидії монополізації, захисту інтересів

споживачів і держави; - підтримання і заохочення малого і середнього бізнесу; - розв'язання проблеми зайнятості й формування політики в галузі зайнятості та трудової міграції в цілому; - вирішення соціальних проблем у кризових і нормальних умовах економічного життя; - санації і подолання відсталості окремих галузей і регіонів тощо. 5. Країни ЄС зацікавлені у розвитку співробітництва з Україною — державою зі значним ресурсним потенціалом, яка має висококваліфіковану робочу силу, високий рівень освіти, значний транзитний потенціал. У цьому контексті слід зазначити, що конвергенція економік Заходу і Сходу відкриває

перспективу

не

лише

різкого

прискорення

економічного

розвитку

східноєвропейських країн, а й створює додаткові можливості для зростання економіки Західної Європи. Ця інтеграція, модернізуючи економіку Сходу, водночас створює нові робочі місця у Західних країнах — тобто, вона являє собою спільний для Заходу і Сходу інтерес. 6. Останні події на Балканах засвідчили, що подолання соціальної та економічної нерівності, яка існує нині між країнами Заходу і Сходу, також лежить у сфері спільного інтересу, оскільки від цього значною мірою залежить стабільність і безпека усіх країн Європи. Україна є важливою ланкою європейської структури безпеки. Перебуваючи на стику між Заходом та Сходом і Чорним морем, вона може істотно впливати на процес стабілізації регіону. 7. У політичній сфері інтеграція України в ЄС є чинником зміцнення в Україні демократичної політичної системи та її інститутів, розбудови громадянського суспільства, забезпечення прав людини. Інтеграція в ЄС означає зміцнення національної безпеки України і безпеки її громадян, адже засади Євросоюзу виключають застосування сили як методу вирішення суперечок і конфліктів. Політична стабільність сприятиме подальшому розвиткові економічного потенціалу України, розв'язанню економічних і соціальних проблем. 8. Україна зацікавлена у підвищенні рівня життя, наближенні соціальних критеріїв (особистої безпеки, освіти, охорони здоров'я, якості інформації, екології, вільного руху трудових ресурсів) до європейських стандартів. Водночас і країни ЄС зацікавлені у цьому ж, бо це обумовить розширення внутрішнього ринку України, зокрема і для

європейських товарів, та зменшить потік до Західної Європи міграції маргінальних груп населення.

2.2. Розвиток взаємовідносин України та Європейського Союзу Опосередковано економічні відносини між Україною та Європейським Союзом було започатковано 18 грудня 1989 p., коли було підписано угоду терміном на 10 років про торгове і економічне співробітництво між Європейським Союзом, з одного боку, і СРСР — з іншого. Ця угода не передбачала режиму преференцій і поширювалася на торгівлю усіма промисловими товарами, за винятком текстилю, морепродуктів і виробів із сталі. Економічний розділ містив чіткий перелік завдань, секторів економіки і відповідних заходів (залишаючи спільній комісії їх реалізацію) співробітництва. У серпні 1991 р. до цієї угоди було додано протокол про технічну, юридичну й адміністративну допомогу в рамках програми технічного сприяння Європейського Союзу Радянському Союзу (так звана програма TACIS). Від 1 січня 1993 р. Україна була включена в Систему загальних преференцій (СЗП), завдяки чому більшість українських товарів одержала безмитний доступ на ринок ЄС або для них встановлювалося мінімальне мито, причому без зобов'язань взаємності з української сторони. Сприяло розвиткові співробітництва підписання у 1994 р. Угоди про партнерство і співробітництво (УПС) між Україною та ЄС. Україна стала першою серед пострадянських країн, яка уклала таку угоду з ЄС. В цій Угоді було визначено правовий механізм взаємодії між обома сторонами. 10 грудня 1999 р. Гельсінкська сесія Ради ЄС прийняла Спільну стратегію ЄС щодо України. Стратегія розрахована на чотирирічний початковий період і може бути продовжена у разі потреби. Документ визначає Україну як партнера, якому належить "унікальна позиція" в Європі і який є "регіональним актором першого плану". У документі визначено головні пріоритети ЄС у стосунках з Україною, до них віднесено: - допомогу у реформах; - стимулювання демократії; - зміцнення правової держави; - інтеграцію України в європейський соціально-економічний простір; - співробітництво в питаннях стабільності і безпеки; - зміцнення суспільних інститутів, розвиток регіонального і прикордонного

співробітництва; - пошук спільних рішень на загальні виклики в Європі (зокрема, в галузі ядерної безпеки й охорони довкілля). Дії ЄС щодо України в соціально-економічній сфері поширюються на реконструкцію

українських

підприємств

суспільних

фінансів

(забезпечення

незалежності Національного банку від політичної влади), на реформування національної адміністрації,

банківської

системи,

узгодження

українського

законодавства

європейськими нормами, на розвиток аграрної реформи, а також на розбудову можливостей соціального діалогу. Особливу увагу приділено усуненню перешкод для інвестицій та у торгівлі. В цілому політику ЄС стосовно України сьогодні визначають: - Угода про партнерство і співробітництво. - Програма технічного сприяння TACIS. - Програма екстреної допомоги (зокрема, гуманітарної, продовольчої, позичкової і кредитної). - Програма співробітництва в найважливіших галузях. - Встановлення та інституалізація технічних, політичних і культурних контактів. Для України ЄС є найбільшим торговельним партнером. А от для ЄС на торгівлю з Україною припадає лише близько 0,4% загального товарообігу. Нераціональною є товарна структура українського експорту до ЄС — у ній переважають вироби з низьким ступенем обробки. Дуже незначними є інвестиції країн ЄС в економіку України. Це пов'язано, зокрема, з тим, що інвестори з ЄС вважають інституційні та політичні ризики інвестування економіки України досить високими. Крім того, країни ЄС віддають перевагу інвестиціям усередині Союзу та у тих регіонах, з якими вони мають традиційні зв'язки ще з колоніальних часів. Привабливими для європейського капіталу в Україні є насамперед енергетика, сільське господарство та виробнича сфера. Обмежує обсяги вантажних перевезень незадовільна тарифна політика, стан митної інфраструктури і транспортних терміналів. Стримуючим чинником є стан вітчизняної шляхової мережі. Основними недоліками автомобільних магістралей України є: - невідповідність якості шляхового покриття міжнародним вимогам; - невідмежованість магістралей від другорядних автомобільних шляхів; - низька пропускна спроможність вузлових споруд — роз'їздів, розв'язок, мостів.

Незадовільно складаються стосунки між Україною та ЄС і в секторі авіаперевезень. Ще у 1994 р. виникли проблеми з відповідністю українських літаків міжнародним стандартам. Як наслідок, ЄС запровадив з 1 квітня 2002 р. заборону на польоти українських пасажирських літаків застарілого типу над своєю територією. Сьогодні економічні відносини України та ЄС успішно розвиваються лише у сфері товарообміну. Найвагомішими партнерами України є Німеччина та Італія, на які припадає відповідно 32,7 та 19,5% зовнішньоторговельного обігу між Україною та ЄС у 2004 році. Масштаби товарообміну з іншими країнами набагато скромніші. Як такі, що швидко розвиваються, можна виділити стосунки з Великою Британією, Францією, Нідерландами, Австрією. Зростає і український експорт до Іспанії, Греції та Швеції. Найважливішими споживачами продукції українських товаровиробників серед країн Євросоюзу є, безумовно, Німеччина та Італія. На ці дві країни у 2004 р. припадало майже 51% усього українського експорту до ЄС. Ще понад 12% імпортувала Велика Британія. Вагомими імпортерами є також Австрія, Іспанія, Нідерланди (табл. 2.1). Таблиця 2.1. Частки країн ЄС в експортно-імпортних операціях Євросоюзу з Україною Країни ЄС Австрія Бельгія Велика Британія Греція Данія Ірландія Іспанія Італія Люксембург Нідерланди Німеччина Португалія Фінляндія Франція Швеція

Експорт з України 1996 р. 2001 р. 6,4 4,9 8,5 6,1 0,4 4,0 5,7 21,6 0,0 6,2 26,4 0,7 1,4 7,0 0,7

5,8 2,8 12,4 4,6 1,0 0,1 8,5 27,0 0,0 6,9 23,9 0,8 1,3 3,4 0,6

Імпорт до України 1996 р. 2001 р. 6,3 4,5 7,3 2,2 2,4 1,9 2,0 12,3 0,4 7,2 38,6 0,1 3,5 8,9 2,4

6,0 4,6 6,7 1,1 2,7 0,9 2,6 12,6 0,4 5,2 40,4 0,0 3,7 8,7 5,0

Сучасний стан економічних відносин України з державами ЄС обмежується переважно товарообміном, а отже, масштабна інтеграція України до ЄС у найближчі роки стримується розвитком нашої економіки. Експерти Єврокомісії вважали до цього часу недоцільним для ЄС укладати з Україною митний союз доти, поки Україна не набуде членства у COT. Нині, на їхню думку, Україна не виконує цілу низку положень УПС. Зокрема, вони відзначають такі

основні порушення Україною УПС: 1. Україна застосовує вивізне мито на живу худобу та шкіряну сировину, а також тимчасові обмеження на вивіз шкіряної сировини, які використовуються в операціях з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних стосунках. Це суперечить ст. 20 УПС. 2. Закон України від 17 липня 1997 р. "Про державне регулювання імпорту сільськогосподарської продукції" передбачає можливість встановлення квоти на ввезення продукції тваринництва. Це порушує ст. 14 УПС. 3. Україна запровадила акцизні збори на імпортні алкогольні напої, що є дискримінаційним заходом і порушує ст. 15 УПС. 4. Запроваджений в Україні механізм стимулювання виробництва автомобілів порушує статті 10.1 та 15.49 УПС. 5. Україна надає торговельні преференції країнам ЄС, що суперечить правилам COT. 6. Україна запровадила обмеження експорту брухту кольорових і чорних металів.

2.3. Шляхи економічної інтеграції України в Європейський Союз Потреба в міждержавній економічній інтеграції виникає лише тоді, коли кооперація господарських комплексів певних держав досягає такого рівня, що вже тільки спільна політика цих держав щодо тієї чи іншої сфери діяльності дає змогу забезпечити конкурентоспроможність цієї діяльності на світовому ринку. Тоді економічна користь від спільних дій переважає негативні соціально-політичні наслідки певного звуження незалежності держави, що так чи інакше виникають за будь-якого політико-економічного об'єднання. Тільки

розгалужена,

стабільна

взаємовигідна

система

міждержавних

коопераційних зв'язків та зростаючий товарообмін між тими чи іншими державами реально і об'єктивно зумовлюють необхідність спочатку тісної координації, а потім і об'єднання — міждержавної економічної інтеграції — все більш широкого кола економічних і політичних аспектів діяльності цих держав. В Європейському Союзі розрізняють два види міждержавної економічної інтеграції —"від'ємну інтеграцію" ("пасивна інтеграція") та "додатну інтеграцію". Терміном "від'ємна інтеграція" позначають процес усунення дискримінації у відносинах між господарюючими суб'єктами країн-членів відповідного інтеграційного

об'єднання. Мова йде про взаємне зняття бар'єрів на шляху руху товарів, послуг та виробничих факторів. Під "додатною інтеграцією" ("активною інтеграцією") розуміють розробку та проведення узгодженої структурної політики перебудови господарств країн угруповання, спрямованої на досягнення спільних економічних цілей. Як свідчить світовий досвід, стабільні інтеграційні ефекти мають місце тоді, коли обидва види інтеграції гармонійно доповнюють один одного. У світлі щойно окреслених видів міждержавної економічної інтеграції про взаємовідносини України та ЄС можна сказати: на сьогодні пасивна інтеграція України в ЄС перебуває на початковому етапі. Для успішного розвитку інтеграційних процесів необхідні певні умови. Такими умовами, відповідно до Копенгагенських критеріїв прийняття держав у члени ЄС, зокрема, є: - забезпечення прав людини; - відсутність територіальних спорів з іншими державами; - політична стабільність; - наявність розвинутої ринкової економіки; - економічна стабільність: - темпи інфляції не повинні перевищувати 1,5-процентних пункти; - процентна ставка за довгостроковими кредитами не повинна перевищувати 2процентних пунктів процентної ставки трьох країн ЄС, в яких зростання цін є найменшим; - дефіцит державного бюджету не повинен перебільшувати 3% ВВП; - державний борг не повинен бути більшим 60% ВВП; - коливання обмінного курсу національної валюти протягом двох років не повинні бути більшими + 15%. Проголошений Україною курс на інтеграцію до ЄС, отже, має бути підкріплений діями щодо створення належних передумов цієї інтеграції. Поступ у налагодженні тісних інтеграційних відносин України з ЄС передбачає: - вирішення Україною всього комплексу проблем, пов'язаних зі вступом до COT; - узгодження торгового режиму України з відповідними нормами ЄС; - встановлення

дієвого

кордону

України

Російською

Федерацією,

Республікою Білорусь і Республікою Молдова; - досягнення домовленостей з ЄС щодо спрощення візового режиму між Україною та ЄС, спільного контролю над кордонами та поступового переходу

до режиму вільного перетину кордону між Україною та ЄС; - реформування бухгалтерської системи України відповідно до міжнародних стандартів і стандартів ЄС; - приведення системи стандартів і технічних норм України у відповідність до стандартів і норм ЄС; - зняття перешкод, які стримують розвиток транспортної інфраструктури, створення бази для реконструкції дорожнього господарства; - підписання Угоди про асоціацію України та ЄС, яка має замінити чинну Угоду про партнерство та співробітництво; - дотримання

Україною

положень

нормативних

документів

ЄС

щодо

статистичного обліку; - створення Митного союзу України з ЄС; - забезпечення поступового впровадження встановлених ЄС критеріїв вступу України до валютного союзу ЄС. Окремо слід зупинитися на такому ключовому економічному критерії набуття тією чи іншою країною статусу асоційованого члена ЄС, як рівень душового доходу. Країна, що декларує намір стати асоційованим членом ЄС, має забезпечити такий рівень душового доходу свого населення, який би був не меншим половини середньодушового рівня доходів населення країн ЄС. Належний рівень цього показника надзвичайно важливий. По-перше, лише заможне населення здатне масштабно стимулювати через зростаюче споживання національне виробництво, підтримуючи тим самим стабільний економічний розвиток. По-друге, беззаперечною цінністю є політична і соціальна стабільність країни та незначний у ній маргінальний і криміногенний прошарок населення.

3. Економіко-господарські мотиви взаємодії з США та країнами Латинської Америки План 3.1. Економічні мотиви та правові засади співробітництва України зі Сполученими Штатами Америки 3.2. Розвиток співробітництва України та Сполучених Штатів Америки 3.3. Економічна взаємодія України з країнами Латинської Америки

3.1. Економічні мотиви та правові засади співробітництва України зі Сполученими Штатами Америки Початком співробітництва України — як суверенної держави — і Сполучених Штатів Америки можна вважати дату офіційного визнання останніми незалежності України — 25 грудня 1991 р. Дипломатичні відносини з Україною США встановили через тиждень — 2 січня 1992 р. Обсяги товарообміну України зі Сполученими Штатами Америки є незначними — у 2001 р. вони складали близько 3,5% всього українського експорту та 2,9% імпорту. Проте оцінювати значення для України відносин із США за обсягами товарообміну невірно, адже США — безперечний лідер світової економіки, і розвиток стосунків з цією країною тієї чи іншої держави є своєрідним індикатором для решти провідних країн світу та міжнародних економічних і фінансових організацій. Від позиції США щодо України багато в чому залежать результати рішень таких ключових для економічного розвитку України питань, як надання їй кредитів МВФ та СБ, реструктуризація її іноземної заборгованості, вступ до COT. Сполучені Штати — провідний експортер новітніх технологій, насамперед інформаційних. Саме завдяки світовій першості США у розробці, розвитку та освоєнні новітніх інформаційних технологій середні темпи зростання американського ВВП за останнє десятиріччя минулого століття складали 3,6% у рік, тобто в 1,5 раза перевищували темпи росту світової економіки. США у своєму економічному поступі суттєво випередили таких своїх конкурентів, як Німеччина та Японія. Щорічний приріст внутрішніх інвестицій в Сполучених Штатах наприкінці минулого століття досяг 7%, тоді як для усього світу він не перевищував 3%. Наприкінці 1990 років американський ринок поглинав близько 30% глобальних іноземних інвестицій, в результаті чого на США припадало 45% капіталізації світового ринку, що у 2 рази більше за частку цієї країни у світовому валовому продукті.

Зі свого боку США також зацікавлені у розвиткові економічного співробітництва з Україною, бо економічне піднесення України — важливий чинник загальноєвропейської стабілізації і, особливо, стабілізації на пострадянському просторі. Економічне зростання України, розвиток її внутрішнього ринку також означає збільшення потенційного ринку для американської продукції, створення привабливого ринку для американського капіталу. З часу отримання Україною незалежності між нею та Сполученими Штатами укладено цілу низку угод у торговельно-економічній та науково-технічній сферах. Перші з них було підписано у травні 1992 р. у Вашингтоні. Це: Угода про торговельні відносини міме Україною і Сполученими Штатами Америки (підписана 6 травня 1992 p., ратифікована Верховною Радою України 18 червня 1992 p., Постанова № 247412), Угода між Урядом України і Урядом Сполучених Штатів Америки про сприяння капіталовкладенням (підписана 6 травня 1992 р.) та Угода між Урядом України і Урядом Сполучених Штатів Америки про гуманітарне і техніко-економічне співробітництво (підписана 7 травня 1992 р.). 21 березня 2002 р. відповідно до Угоди між урядами України та США про гуманітарне та техніко-економічне співробітництво було підписано Меморандум про взаєморозуміння між Урядом України та Урядом Сполучених Штатів Америки щодо основних напрямів та цілей програми допомоги з боку Агентства з міжнародного розвитку США на 2002 рік. Цей міжурядовий документ складено з метою забезпечення дієвої реалізації заходів, що мали здійснюватись у 2002 р. на кошти Агентства з міжнародного розвитку (AMP) США, для сприяння реформам в Україні, а також з метою удосконалення механізмів співробітництва і координації щодо забезпечення ефективного обміну інформацією про реалізацію цих заходів та звільнення їх від податків, мит і зборів. Згідно з Меморандумом, Сторони визначили і погодилися про такі основні напрями допомоги з боку AMP. 1. Розвиток малих та середніх підприємств (МСП). 2. Допомога на макроекономічному рівні. 3. Банківська справа. 4. Фінансові ринки. 5. Комерційне право. 6. Сільське господарство. 7. Енергетика.

8. Програми навчання та обміну. 9. Розвиток місцевого самоврядування та управління. 10. Демократія та громадянське суспільство. 11. Боротьба з корупцією. 12. Зміцнення правової держави. 13. Засоби масової інформації. 14. Охорона довкілля. 15. Соціальний сектор та гуманітарна допомога. 16. Розвиток сталих громадських організацій. 17. Тендерні питання та боротьба з торгівлею людьми. 18. Охорона здоров'я.

3.2. Розвиток співробітництва України та Сполучених Штатів Америки Панорамний огляд розвитку взаємовідносин між Україною — як незалежною державою — та Сполученими Штатами Америки дає змогу умовно поділити його на два етапи: перший, який охоплює період з 1991 р. по 1994 p., і другий — з 1995 р. по теперішній час. Період до 1995 р. — це час адаптації до геополітичних змін, які були спричинені розпадом СРСР, і вирішення відповідних проблем, зокрема ядерного роззброєння України. Вся політика США щодо України була тоді сконцентрована на тому, аби змусити останню відмовитися від радянської ядерної зброї, що дісталася у спадок від СРСР. Тому пріоритет у співробітництві з Україною США надавали не економічним, а політичним питанням, про це свідчать, зокрема, незначні обсяги торгівлі між США та Україною та незначні обсяги надходжень американських прямих інвестицій в українську економіку. Другий етап взаємовідносин України та США вже можна характеризувати і як етап торговельно-економічного співробітництва. Він розпочався після травневого (11— 12 травня) 1995 р. візиту Президента США Б. Клінтона в Україну. Співробітництво між Україною та Сполученими Штатами в торговельноекономічній сфері здійснюється у формах: - міжнародної торгівлі, - вивозу капіталу, - надання Україні кредитів, - техніко-економічної допомоги в рамках окремих проектів та програм, що

виконуються Сполученими Штатами як на державному, так і недержавному рівнях. Можна виділити 3 періоди торгівельно-економічного співробітництва України та США: 1) стійкого і стрімкого нарощування обсягів зовнішньої торгівлі (до 1996 р. включно), коли річні темпи їх зростання в розрахунку до попереднього року складали 150% (1995 р. до 1994 р.) та 138% (1996 р. до 1995 p.), 2) сталого розвитку (1997—1998 pp.), коли річні темпи зростання обсягів зовнішньої торгівлі у розрахунку до попереднього року були в межах 110%, 3) нестабільного розвитку (з 1998 р. по теперішній час), коли річні обсяги торгівлі коливалися як у бік їхнього зменшення, так й у бік зростання. На торговельні відносини України із США істотно впливає величезна різниця у масштабах їхніх економік, рівнях їхнього розвитку, у структурі та спрямованості зовнішньоекономічних зв'язків. Нині ВВП України складає близько 0,4% від ВВП США, а за структурою та якістю наповнення ВВП України відстає від ВВП США на декілька десятиліть. Тому цілком закономірним є те, що частка США у зовнішній торгівлі України, наприклад, у 2001 р. складала 3,2%, а частка України у зовнішній торгівлі США — лише близько 0,07%. Тільки економічне зростання України у довгостроковій перспективі може привести до позитивних структурних змін у торгівлі із Сполученими Штатами, до диверсифікації та прогресу у структурі українського експорту, а також — продовольчого компонента в українському імпорті зі США. Основними статтями українського експорту послуг у США були транспортні послуги (в середньому близько 55% від щорічного обсягу експорту послуг), різні ділові, професійні та технічні послуги (дистриб'юторські, інжинірингові тощо — близько 20%). Серед послуг, що надавалися українській стороні з боку США, найбільша питома вага належала державним послугам (консультаційні послуги, що надаються органам державного управління, складали в середньому близько 76% від щорічного обсягу експорту послуг), різним діловим, професійним та технічним послугам в середньому близько 7%. Обсяг товарообігу України зі Сполученими Штатами у 2001 р. посів 6-те місце після обсягів товарообігу України з Російською Федерацією (9,49 млрд дол.), Німеччиною (2,09 млрд дол.), Туркменістаном (1,76 млрд дол.), Італією (1,24 млрд дол.) та Туреччиною (1,15 млрд дол.). Порівняння структур українського експорту до Сполучених Штатів та імпорту з

США до України свідчить про недосконалість структури потоку українських товарів на американський ринок. Адже питома вага товарів з низькою доданою вартістю у цьому потоці складає більше 73%. При підрахунку цих відсотків було враховано, як їхню складову, й питому вагу у загальному обсязі українського експорту до США текстильних виробів, виготовлених на умовах толінгу з давальницької сировини, наданої американськими замовниками. Слід зазначити, що на умовах толінгу з давальницької сировини швейна промисловість України випускає нині до 98% своєї продукції. Давальницька схема забезпечує українським товаровиробникам тверді замовлення, дає їм можливість виживати в умовах "звуженості" внутрішнього ринку, привчає працювати згідно з вимогами, які ставлять до якості продукції західні ринки. Водночас ця схема робить внутрішній ринок більш залежним від імпорту. Поліпшенню товарної структури українського експорту на американському ринку у 2001 р. "сприяло" запровадження з боку Сполучених Штатів антидемпінгових обмежень на продукцію українських металургійних підприємств. Антидемпінгові розслідування стосовно продукції підприємств металургійної галузі України проводять не тільки США. а й інші країни світу, і пов'язано це, в першу чергу, із загостренням конкуренції на ринках збуту металів; так, станом на червень 2000 р. щодо України проводилося більше 100 антидемпінгових розслідувань за 26 товарними групами у 13 країнах. Від 23 січня 2002 р. Сполучені Штати ввели торгові санкції проти України, а з 20 березня цього ж року — 30-відсоткове мито на більшість видів сталі, що імпортуються американськими підприємствами. Санкції було введено після того, як Верховна Рада України відмовилася ухвалити урядовий варіант законопроекту щодо виробництва, експорту та імпорту лазерних дисків, який, враховуючи вимоги американської сторони, надавав більші і, повноваження органам з перевірки підприємств з виробництва лазерних дисків. 17 січня 2002 р. Верховна Рада ухвалила Закон "Про особливості державного

регулювання

діяльності

суб'єктів

господарювання,

пов'язаної

виробництвом, експортом, імпортом дисків для лазерних систем зчитування", який в цілому запроваджує більш жорсткі умови виробництва, експорту та імпорту лазерних дисків, зокрема, через введення норми щодо їхнього ліцензування. Введення санкцій негативно позначилося на експорті продукції не лише підприємств гірничо-металургійного комплексу, а й підприємств інших галузей української промисловості: 100-відсоткове адвалорне мито було запроваджено не лише на низку товарів підприємств металургійної галузі, а й на деякі товари підприємств

хімічної, легкої та інших галузей. Односторонні економічні санкції розглядаються США як обмеження або спеціальні умови у сфері економічного співробітництва США з тією чи іншою іноземною державою або організацією. США запроваджує їх з метою досягнення власних зовнішньополітичних цілей та вирішення питань національної безпеки і здійснює, як правило, за допомогою наступних заходів: 1) призупинення, обмеження, заборони: - експорту або імпорту будь-яких товарів, технологій чи послуг в/з іноземних держав або організацій; - фінансових операцій з іноземними державами або організаціями; - прямих чи непрямих інвестицій до/з іноземних держав чи організацій; - накладання підвищених тарифів або інших обмежень на імпорт товарів з іноземної держави або організації, включаючи скасування для країни статусу держави найбільшого сприяння; 2) обмеження або заборони: - керівництву Ексімбанку США видавати гарантії, страхувати або продовжувати термін дії позик стосовно товарів або послуг, що експортуються до іноземної держави чи на адресу певних організацій; - керівництву Агентства з торгівлі та розвитку надавати допомогу в реалізації проектів у іноземній державі або тих проектів, у яких бере участь іноземна організація, проти якої застосовані санкції; - керівництву

Корпорації

зарубіжних

приватних

інвестицій

страхувати,

фінансувати або здійснювати інші дії, пов'язані з проектами у зарубіжній країні або тими проектами, у яких бере участь іноземна організація, проти якої застосовані санкції; - на здійснення економічної діяльності з фізичними та юридичними особами, урядом чи організаціями іноземної держави, уряд якої не вживає необхідних заходів з підтримки або сприяння політиці застосування санкцій з боку США проти третіх країн; - на здійснення подорожей та авіаперевезень до країн, проти яких застосовані економічні санкції; - підтримки в іноземній державі, проти якої застосовані економічні санкції, будьяких приватних інтересів у сфері інтелектуальної власності (патенти, авторські

права, торговельні марки тощо), включаючи оплату за використання патентів; - вказівки представникам США у міжнародних організаціях блокувати надання кредитів або інших фондів для іноземних держав чи організацій, проти яких застосовані санкції. Про співробітництво України та Сполучених Штатів в інвестиційній сфері можна сказати, що воно нагадує односторонній рух. Це підтверджують такі дані: американський підприємницький капітал в українській економіці у вигляді прямих інвестицій на 1 січня 2002 р. складав 775,1 млн. дол., український капітал в американській економіці — 0,7 млн. дол. За обсягами вкладання прямих іноземних інвестицій в економіку України США є лідером. Серед видів економічної діяльності в Україні американських інвесторів найбільше цікавили: - харчова промисловість та переробка сільгосппродуктів (16,1%); - оптова торгівля і посередництво у торгівлі (14,7%); - готелі і ресторани (10,7%); - фінансова діяльність (8,3%); - операції з нерухомістю, здавання під найм та послуги юридичним особам (5,0%); - транспорт (4,8%); - добувна промисловість (4,2%); - будівництво (4,0%). Пріоритетними в регіональному аспекті для американських інвесторів були інвестиційні

проекти

Києві

(51%),

Донецькій

(10,6%),

Київській

(7,9%),

Дніпропетровській (6,2%), Одеській (5,4%), Харківській (4,3%), Сумській (4,2%) та Черкаській (3,3%) областях. Нині Сполучені Штати Америки є найбільшим донором безоплатної технікоекономічної допомоги Україні. Ця допомога з боку США надається за домовленістю між Урядом України та Урядом Сполучених Штатів Америки як на державному рівні, так і на рівні різних неурядових організацій, приватних фондів тощо. На неурядовому рівні допомога надається українським реципієнтам "з рук у руки", без участі офіційних українських органів, представники влади в більшості таких випадків лише реєструють відповідні контракти.

3.3. Економічна взаємодія України з країнами Латинської Америки Аналіз торговельно-економічних відносин України з країнами світу показує, що на держави Американського континенту у 2001 р. припало близько 6,1% загального обсягу зовнішньоторговельного обігу України. При цьому 67,4% цього обсягу торговельних операцій здійснювалося із США та Канадою (хоча населення цих двох країн складає разом тільки близько 36% всього населення континенту) і лише 32,6% — з країнами Латинської Америки (населення цих держав складає разом 64% населення континенту).

Основна

причина

такої

статистики

—

намагання

українських

товаровиробників вийти і закріпитися в першу чергу на ринку США — країни, яка є світовим лідером в економічній та технологічній сферах і розвиток відносин з якою є відповідною запорукою успіху на інших ринках західної півкулі. Проте діяли й інші фактори, що стримували розвиток зв'язків України з державами Латинської Америки. До головних з них слід віднести загальні кризові явища, що мають місце як в українській економіці, так і в економіці латиноамериканських країн, економічну та фінансову залежність держав Латинської Америки від США, жорстку конкуренцію на ринках цих країн з боку західних, насамперед, американських експортерів, розходження в системах стандартизації та сертифікації товарів і послуг, що діють в Україні та країнах регіону, а також незадовільне інформаційне забезпечення країн Латинської Америки про можливості українських підприємств, і навпаки. Латинська Америка — зона Третього світу з найвищою концентрацією американських інвестицій. Тут створено розгалужену мережу філій фірм і компаній, яка є продовженням американського бізнесу, розміщено багатомільярдні американські кредити. Навіть незначний збій у роботі цієї регіональної фінансово-економічної системи може призвести до істотних збитків у Сполучених Штатів. Зростання взаємозалежності периферії, якою є Латинська Америка, та фінансово-інвестиційного центру, яким є Сполучені Штати Америки, обумовлено дією процесу глобалізації. Економічні спади у США одразу відбиваються на валютно-грошовій системі Латинської Америки, а банківсько-фінансові кризи регіону завдають відчутних ударів по банківсько-фінансовим структурам Сполучених Штатів. В цілому обсяги торговельно-економічного співробітництва між Україною та державами Латинської Америки нині не відповідають наявним потенціалам та можливостям партнерів. Проте є й позитивні зрушення у бік поступового зростання обсягу зовнішньоторговельного обігу між ними. Так, якщо цей показник за 1996 р. був

на рівні 559,6 млн, то за підсумком 2001 р. — на рівні 729,1 млн дол. Тобто, зростання зовнішньоторговельного обігу за ці роки склало близько 30%. Серед країн Латинської Америки за показниками зовнішньоторговельного обігу з Україною у 2001 р. лідируючі позиції займали: Британські Віргіпські Острови — 238,9 млн. дол. (32,8%), Бразилія — 148,4 млн. дол. (20,4%), Мексика — 68,8 млн. дол. (9,4%) та Еквадор — 40,4 млн. дол. (5,5%). Частки інших країн регіону в торговельному обігу з Україною були меншими ніж 5%.Серед них, зокрема, Панама (3,2%), Домініканська Республіка (2,8%), Аргентина (2,5%), Сальвадор (2,4%), Чилі (2,0%). В цілому, розвиток відносин України з державами Латинської Америки є самостійним та вельми перспективним напрямом зовнішньої політики України. Взаємовигідне та різностороннє співробітництво з країнами цього регіону є невід'ємною компонентою принципової лінії України на диверсифікацію міждержавних стосунків та формування багатополюсного світу. Серед об'єктивних факторів, які сприяють українсько-латиноамериканському співробітництву, можна виділити такі. По-перше, Латинська Америка являє собою в багатополярному світі, що формується, самостійну геополітичну й економічну величину. Істотно зросла політична вага латиноамериканських країн в міжнародних справах: держави Латинської Америки не замикаються тільки на своїх потребах, а й активно підключаються до обговорення глобальних проблем світової політики. Латинська Америка — це один з найбільших регіонів світу, що динамічно розвиваються в останнє десятиріччя. Його провідні держави за багатьма показниками впритул підійшли до промислово розвинених країн. Незважаючи на те, що світова фінансова криза не обійшла стороною країни Латинської Америки, латиноамериканський ринок не втратив для української промисловості свого значення, в тому числі і щодо просування сюди української високотехнологічної продукції (авіатехніки, автомобілів, компонентів систем запуску супутників тощо). По-друге, Латинська Америка далеко просунулася в справі створення ефективних інтеграційних механізмів взаємодії узгодження позицій з найважливіших політичних і економічних питань сучасності. Приклад тому — такі регіональні структури та інтеграційні об'єднання, як Організація американських держав, Латиноамериканська асоціація інтеграції, MERCOSUR, Андська корпорація розвитку та інші. По-третє,

латиноамериканці,

відмовившись

від

диктаторського

минулого,

напрацювали гідний уваги досвід будівництва демократичних інститутів влади. Цей досвід, безперечно, може бути корисним і для України. По-четверте, у стосунках з латиноамериканськими країнами в Україні немає таких

проблем, щодо вирішення яких українські політики мали б принципово несумісні підходи, а тому розвиток цих стосунків може спиратися в Україні на широкий внутрішньополітичний консенсус. Слід також мати на увазі, що Мексика, Венесуела, Бразилія та Аргентина мають значні поклади нафти, а Україна має істотний технічний і людський потенціал для їх розробки, а тому Україні доцільно активізувати роботу щодо залучення свого потенціалу до реалізації проектів з видобутку та переробки нафти в цих країнах.

4. Проблеми і перспективи співробітництва України з міжнародними кредитно-фінансовими організаціями План 4.1. Історія співробітництва України з міжнародними кредитно-фінансовими організаціями 4.2. Напрями та форми реалізації функцій МВФ 4.3. Напрями та форми реалізації функцій МФО

4.1. Історія співробітництва України з міжнародними кредитнофінансовими організаціями Важливим аспектом економічної інтеграції України у світове господарство є її співробітництво з міжнародними кредитно-фінансовими організаціями. У грудні 1991 р. Україна офіційно звернулася з проханням про надання їй членства у Міжнародному валютному фонді (МВФ), Світовому банку (СБ) та Європейському банку реконструкції та розвитку (ЄБРР). Це прохання було задоволено Радою керуючих МВФ 27 квітня 1992 р. У червні цього ж року Верховна Рада України ухвалила Закон "Про вступ України до Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції та розвитку, Міжнародної фінансової корпорації, Міжнародної асоціації розвитку та Багатостороннього агентства з гарантій інвестицій". Відповідні угоди з цими міжнародними структурами були підписані 3 вересня 1992 р. Вступ до міжнародних фінансових організацій дав змогу Україні вийти на світові ринки фінансових ресурсів, отримати фінансову підтримку реформам. Міжнародний валютний фонд — це спеціалізована установа ООН. Його створено в 1945 р. після ратифікації Угоди, що була розроблена на Конференції ООН з валютнофінансових питань у Бреттон-Вудсі (1944 р.) і набула чинності 27 грудня 1945 р. МВФ почав функціонувати у 1946 р. Його головний офіс розташований у Вашингтоні (США). Взаємодія МВФ з державами-членами здійснюється через регіональні відділи: Африканський, два Європейських, Середнього Сходу, Центральної Азії, ПівденноСхідної Азії і Тихоокеанського регіону. Статутний фонд МВФ утворюється за рахунок внесків держав-членів відповідно до встановленої для кожної з них квоти. Квоти слугують базою для: визначення обсягів фінансового внеску кожної держави-члена; розмірів кредитів, що МВФ може надавати державі-членові Фонду (вони пропорційні квотам); визначення кількості голосів, які

належать тій або іншій країні-членові, а отже, і її можливості впливати на політику МВФ. Величина квоти тієї чи іншої держави-члена Фонду залежить від рівня економічного розвитку цієї країни та від її ролі у світовій економіці і міжнародній торгівлі. Вона розраховується на основі таких показників, як ВВП країни-члена, обсяг її експорту та імпорту, величина її золотовалютних резервів тощо. У 1996 р. оплачений капітал МВФ сягав 145,3 млрд SDR* , з яких 61% належав промислово розвинутим країнам, у тому числі США — 18,3%, Німеччині та Японії—по 5,7%, Франції та Великій Британії — по 5,1%, Саудівській Аравії — 3,5%, Італії — 3,2%, Канаді — 3%. У ході переговорів України з МВФ про вступ України до Фонду Україні було визначено квоту у 0,69% статутного капіталу Фонду, це — 997,3 млн. SDR. Для порівняння у табл. 4.1. показано квоти інших країн колишнього СРСР. Таблиця 4.1. Квоти країн колишнього СРСР у МВФ (відповідно до 9-го перегляду квот) Квоти

Країни Азербайджан Білорусь Вірменія Грузія Естонія Казахстан Киргизія Латвія Литва Молдова Росія Таджикистан Туркменістан Узбекистан Україна Разом

млн. SDR 117,0 280,4 67,5 111,0 46,5 247,5 64,5 91,5 103,5 90,0 4313,1 60,0 48,0 199,5 997,3 6837.3

% 0,08 0,20 0,05 0,08 0,03 0,17 0,04 0,06 0,06 0,06 3,0 0,04 0,03 0,14 0,69 4.76

Кількість голосів у керівних органах МВФ, що належить тій чи іншій країні-члену Фонду, визначається таким чином: кожна держава має 250 голосів плюс голоси з розрахунку один голос на кожні 100 тис. SDR її квоти. Нині майже 60% голосів у керівних органах Фонду належить США і країнам ЄС, а близько 40 — решті країн, які становлять 86% загальної кількості держав-членів МВФ. Активно кредитувати Україну МВФ розпочав у 1995 р.— 7 квітня цього року Рада директорів МВФ затвердила кредит у розмірі 1,96 млрд дол. на підтримку урядової програми реформ в українській економіці у 1995 р. Програма Уряду України, яку було

подано на розгляд Раді директорів МВФ, мала три стратегічні швдання: зниження інфляції за рахунок зменшення дефіциту бюджету; посилення роботи експортних галузей без адміністративного втручання; закладання основ ринкової економіки. Фактично ж програма реалізовувала політику обмеження заробітної плати та мала стримувати передбачуване зростання безробіття. У ході її реалізації Уряд України отримав від МВФ у цілому 1.5 млрд. дол. Другим етапом співробітництва України з МВФ стало прийняття у липні 1996 р. на конференції, на якій зібралися представники українського уряду, експерти МВФ та Світового банку, представники дво- та багатосторонніх організацій, наукових кіл та іноземні радники українського уряду, масштабного документа —Стратегії для України. Цей документ визначив чотири основні напрями середньої» строкової стратегії для України: - втілення у життя макроекономічної політики, що включає фіскальну прозорість, реформу бюджетного процесу та незалежність Національного банку України; - створення мережі соціального захисту для допомоги найбільш вразливим верствам населення; - розвиток приватного сектора; - інституційну розбудову та зміцнення адміністративної спроможності уряду. У вересні 1996 р. в Україні було впроваджено національну валюту — гривню. МВФ виділив кредити на підтримку її курсу. У 1997—1998 pp. під час світових фінансових криз МВФ, позитивно оцінивши дії Уряду України щодо стабілізації гривні, розпочав в Україні кредитування за програмою розширеного фінансування EFF, загальною сумою 2,226 млрд. дол. Заходи програми розширеного фінансування загалом відповідають стратегії розвитку України і спрямовані на подальше впровадження економічних реформ, зокрема, структурного реформування, дотримання монетарних, бюджетних та інших макроекономічних реформування

критеріїв

фінансового

ефективності, сектора,

вдосконалення

проведення

податкової

масштабної

системи,

приватизації,

реформування енергетичного сектора України та вдосконалення її законодавства. У вересні 1999 р. МВФ припинив кредитування України. Причиною цього стало те, що в Україні на той час було впроваджено у практику менше ніж дві третини від загальної кількості критеріїв ефективності і лише близько 40% інших структурних заходів, передбачених Листом про наміри українського уряду.

Усього починаючи з 1995 р. Україна реалізувала 4 кредитні угоди з МВФ (програма STF та три програми "Stand-by"), а також широкомасштабну програму макроекономічної та структурної стабілізації "Механізм розширеного фінансування" (EFF). На даний час здійснюється робота щодо завершення 7-го та 8-го перегляду програми розширеного фінансування (EFF) МВФ, яке передбачається використати для проведення структурних реформ, дотримання монетарних, бюджетних та інших макроекономічних критеріїв ефективності та фінансових показників, запровадження урядом важливих заходів у податково-бюджетній сфері, реформування банківського, фінансового,

енергетичного

секторів

економіки,

здійснення

широкомасштабної

приватизації, вдосконалення законодавчої бази. Загалом за увесь час співробітництва з Світового банку (СБ) Україною було отримано понад 2 млрд. дол. позикових коштів. У вересні 2000 р. СБ схвалив Стратегію допомоги Україні на 2001—2003 pp., яка має на меті сприяти Уряду України та громадянському суспільству в реалізації широкомасштабної програми подолання бідності та забезпечення економічного зростання. Згідно зі Стратегією, пріоритетними напрямами допомоги Україні визнано реформування системи соціального захисту населення, підтримку системи охорони здоров'я шляхом боротьби з розповсюдженням СНІДу і туберкульозу, сприяння розвиткові приватного сектора економіки, забезпечення суспільного діалогу в Україні та розбудову громадянського суспільства. Стратегія орієнтована на забезпечення прозорості та підзвітності у державному секторі, розбудову різнобічних ринкових інституцій, убачаючи саме у цьому ті основні важелі, які дадуть змогу Україні опанувати стабільне економічне зростання та зменшити бідність. Ключову роль у базовому сценарії Стратегії відіграє "Програмна системна позика" (ПСП). Загальна сума цього кредиту — до 750 млн дол. Слід зазначити, що ПСП — це новий кредитний інструмент, спрямований на підтримку середньострокової програми реформ, що має проводитися в Україні шляхом насамперед

посилення

фінансової

дисципліни;

поліпшення

підприємницького

середовища; підвищення ефективності діяльності державного сектора, поліпшення державного управління; проведення глибоких структурних і соціальних реформ та зменшення негативних наслідків цих реформ у соціальній сфері. Проект ПСП має характер середньострокової програми на період 2001—2003 pp.

Ця програма знайшла відображення у Листі про політику розвитку, який був направлений Банку Кабінетом Міністрів України восени 2001 р. Послідовне запровадження Кабінетом Міністрів України курсу економічних реформ та продуктивна спільна робота фахівців центральних органів виконавчої влади України з експертами Світового банку дали змогу Україні виконати всі заходи проекту ПСП-1 та отримати у вересні та грудні 2001 р. кошти позики Банку у сумі 250 млн дол. Слід

відзначити, що

кредитні

ресурси

СБ

є неінфляційним джерелом

фінансування дефіциту бюджету. Отримання Україною коштів у рамках системних проектів є важливим чинником забезпечення макроекономічної стабільності, підтримки платіжного балансу країни. Станом на 1 січня 2002 р. у портфелі проектів МБРР в Україні* було 9 проектів, загальний обсяг зобов'язань за ними складав 741,48 млн дол. та 7,67 млн євро, а також гарантійний фонд у проекті "Морський старт" на суму 100 млн дол. У 2001 р. портфель МБРР збільшився на 4 проекти, а відповідний обсяг зобов'язань МБРР зріс на 70,11 млн дол., тобто на 10,4%. Таке поповнення портфеля та обсягу зобов'язань Банку в Україні було досягнуто за рахунок успішної підготовки та реалізації проекту ПСП-1, а також 3-х інвестиційних проектів — проекту "Фонд соціальних інвестицій", проекту "Удосконалення системи водопостачання та водовідведення м. Львова", проекту "Удосконалення системи теплопостачання м. Севастополя". Крім того, Україна отримала грант Всесвітнього екологічного фонду (ВЕФ) з метою збереження біорозмаїття в Азово-Чорноморському екологічному коридорі. Пріоритетними напрямами вкладень ресурсів МБРР в українську економіку є паливно-енергетичний сектор, обсяг зобов'язань Банку станом на 1 січня 2002 р. у цьому секторі сягав 312,38 млн. дол. (63,56%о загальної суми зобов'язань МБРР в Україні). Розподіл інших зобов'язань був таким: розвиток експорту — 12,21%, комунальна інфраструктура — 10,68%, соціальний сектор — 10,21%. План співробітництва України з СБ на 2003 р. передбачає завершення підготовки та включення до портфеля МБРР в Україні нових інвестиційних проектів та програм, зокрема: - "Україна — розвиток через Інтернет", - "Програма суспільного розвитку України", - "Програма фінансування розвитку села". Успішна реалізація Плану та ефективна підготовка проектів МБРР протягом

2003 р. збільшила обсяг зобов'язань Банку в Україні на 1212 млн. дол. та підвищити показник зростання обсягу зобов'язань Банку до 84,12%о від рівня "базового сценарію" кредитування України. У період з 1995 по 1999 pp. ЄБРР став одним з найвагоміших інвесторів приватного сектора України. Загалом у ці роки зобов'язання ЄБРР по 36 затверджених проектах складали понад 1,2 млрд. євро. У 2000 р. Рада директорів ЄБРР затвердила ще 11 проектів в Україні на загальну суму 505,2 млн. євро. У травні 2000 р. Рада директорів ЄБРР ухвалила Стратегію діяльності Банку в Україні, відповідно до якої Банк зосереджує свою увагу на: - підтримці реформ у фінансовій сфері; - проведенні приватизації та післяприватизаційній підтримці підприємств; - фінансуванні проектів у сільському господарстві; - фінансуванні проектів в енергетиці; - фінансуванні проектів на транспорті; - фінансуванні проектів у сфері охорони довкілля. Чверть проектів, що фінансуються ЄБРР в Україні, припадає на енергетику, 23% — на харчову промисловість, 16%> — на транспорт, 15% — на сільське господарство. Серед підписаних проектів найбільшими, наприклад у 2001 p., були: - проект з реконструкції Старобешевської теплоелектростанції (130,4 млн. євро), - проект з реконструкції автошляху МО6 (75 млн. євро), - проект ІТУР (зв'язок) (61,1 млн. євро), - проект розвитку залізничного транспорту (59,8 млн. євро), - промислового комплексу Cargill (агробізнес) (58,7 млн. євро), - проект "Балкан-газ-транзит" (47,3 млн. євро), - кредит пивзаводу "Оболонь" (45,4 млн. євро), - Кyivstar GSM 900 (39,4 млн. євро), - розвиток підприємства "Запоріжжя-Водоканал" (32,3 млн. євро).

4.2. Напрями та форми реалізації функцій МВФ Статут МВФ передбачає, що окрім власного капіталу, який є головним джерелом для фінансових операцій Фонду, Фонд може позичати для цих операцій додаткові кошти. Основною діяльністю МВФ є надання кредитів для вирівнювання платіжних

балансів країн-членів. Кредитні операції проводяться виключно з офіційними органами країн-членів

МВФ:

казначействами,

центральними

банками,

валютними

стабілізаційними фондами. Кредити надаються або у формі продажу країніпозичальниці іноземної валюти за національну валюту, або надання їй SDR, а їх погашення, навпаки, здійснюється у формі викупу країною-позичальницею національної валюти за іноземну (або повернення SDR). МВФ здійснює фінансування програм боротьби з інфляцією та загальною фінансовою нестабільністю. У цій своїй діяльності МВФ керується принципом обумовленості — тобто країни-члени МВФ можуть отримати кредит лише за умови, що вони беруть на себе зобов'язання провадити ту економічну політику, яку їм пропонує Фонд. При цьому політика МВФ стосовно окремих країн-членів і механізми їх фінансової підтримки істотно різняться, що зумовлено як об'єктивною природою макроекономічних і структурних проблем окремих країн, так і суб'єктивним ставленням МВФ до тих чи інших шляхів розв'язання цих проблем. МВФ практикує звичайні та спеціальні механізми кредитування. Звичайним механізмом є надання кредиту для подолання тимчасових труднощів платіжного балансу в межах одного року (з можливістю продовження до 4—5 років) рівними кредитними траншами. Розміри цих кредитів для кожної держави обмежуються розмірами її квоти таким чином: обсяг національної валюти країни-позичальниці в МВФ не повинен зростати протягом року більш ніж на 25% від квоти цієї країни й у загальному обсязі не може перевищувати 200% квоти. Від 1981 р. процентні ставки за цим видом кредиту визначаються протягом кожного фінансового року на базі оцінок доходів і витрат та інших економічних показників. Спеціальні механізми кредитування реалізуються МВФ через спеціальні фонди. В рамках фонду системної трансформації. Надаються додаткові до звичайних кредити на термін до трьох років розміром до 140% від квоти. Їх погашення здійснюється протягом 10 років. Ці кредити надаються країнам, що мають проблеми у торговій і платіжній системах у зв'язку з переходом до ринкової економіки. У рамках фонду компенсаційного фінансування і фінансування у випадку непередбачених обставин МВФ надає кредити терміном до 3—5 років державам-членам, які понесли збитки від експорту через різку зміну світових цін чи інші фактори, якщо ці збитки є тимчасовими і не були зумовлені діями самої цієї держави. Ці кредити

надаються також для підтримання темпів реформ, що про-іодяться тією чи іншою державою відповідно до ухвалених МВФ угод. У рамках системи фінансування розвитку сировинних ресурсів МВФ надає кредити терміном до 3—5 років на відновлення дер-жиноіо-позичальницею запасів сировини у зв'язку з несприятливою кон'юнктурою на світових ринках. Термінову допомогу МВФ надає шляхом закупівлі товарів країн, платіжний баланс яких переживає значні труднощі внаслідок стихійних лих. У межах фонду структурної адаптації і розширеного фонду структурної адаптації МВФ надає кредити на проведення структурних реформ у країнах, що розвиваються та мають низькі доходи, а також для реалізації середньострокових макроекономічних програм. Як кредитор МВФ відіграв і відіграє досить скромну роль. Від кінця 1970 років МВФ переорієнтував свою діяльність на вирівнювання платіжних балансів країн, що розвиваються, а з початку 1980-х — на врегулювання проблеми зовнішньої заборгованості цих країн. Усе більшого значення набуває роль МВФ як координатора міжнародних кредитів і

гаранта

платоспроможності

країн-боржників.

Укладання

країною-боржником

кредитної угоди (обумовленого кредиту) з МВФ слугує для усіх банків-кредиторів цієї країни гарантією її платоспроможності, є достатнім для відстрочки погашення її боргів і надання їй нових кредитів. Якщо країна відмовляється виконувати умови МВФ, це унеможливлює їй доступ до світового ринку капіталів, тоді як навіть невелика позика МВФ дає країні змогу отримати великий кредит у банках. Ідеологія обумовленого кредитування МВФ базується на принципах: однакового ставлення керівних органів Фонду до всіх країн-членів МВФ та обов'язковості заходів, що забезпечують фінансову стабільність і економічне зростання у світі. Керуючись цими принципами, МВФ змушує країну-боржника до дій, які, як правило, спрямовуються на зниження в цій країні дефіциту бюджету, фінансову стабілізацію національної валюти, лібералізацію зовнішньої торгівлі, забезпечення повної оплати послуг житлово-комунального та громадського секторів, стримування зростання розмірів реальної заробітної плати, цінову лібералізацію та послаблення контролю за цінами. Саме ці принципи і було покладено МВФ у основу його взаємодії з Україною. Тобто кредити Національному банку України МВФ надає лише за умови чіткого виконання Україною вимог, які викладені в угодах, підписаних МВФ і Урядом України.

Ці вимоги за своєю суттю такі: - впровадження в Україні так званої політики стабілізації, по суті — ортодоксальної монетарної економічної політики; - орієнтація курсу реформ в Україні на утвердження в ній моделі вільного ринку, по суті — економічної моделі Адама Сміта та Чиказької школи XVIII—XIX ст., яка акцентує увагу на максимізації прибутку; - проведення в Україні законодавчої, інституційної та адміністративної реформ, які гарантували б невтручання держави в економіку; - здійснення Україною широкомасштабної економічної лібералізації, у тому числі у сфері зовнішньоекономічної діяльності; - проведення в Україні приватизації, подрібнення великих промислових і сільськогосподарських підприємств (земля має стати товаром); - згортання соціальних програм задля зменшення дефіциту бюджету; - узгодження законопроектів, які має ухвалювати Верховна Рада, з нормами, які рекомендує МВФ та СБ; - використання наданих МВФ кредитів лише для розбудови ринкових інститутів та погашення зовнішніх боргів (ці кредити не повинні спрямовуватися у виробничу сферу). Слід зазначити, що МВФ є доволі консервативною структурою і ставить усім країнам-боржникам стандартні вимоги. Так діяло керівництво МВФ і щодо держав колишнього СРСР.

4.3. Напрями та форми реалізації функцій МФО До складу Світового банку входять: - Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), - Міжнародна фінансова корпорація, - Міжнародна асоціація розвитку, - Багатостороннє агентство з гарантій інвестицій, - Міжнародний центр із врегулювання інвестиційних спорів. Співробітництво України з СБ здійснюється у двох основних напрямах: залучення позик, кошти яких спрямовуються на фінансування дефіциту державного бюджету, та залучення довгострокових позик на здійснення інвестиційних проектів у різних галузях економіки України.

Європейський банк реконструкції та розвитку. ЄБРР — це міжнародна фінансова організація, що була заснована з метою підтримки процесу становлення ринкової економіки в країнах Центральної та Східної Європи. Характерною особливістю ЄБРР є те, що він фінансує проекти як у приватному, так і у державному секторах економіки, надає пряме фінансування кредитним організаціям, підприємствам інфраструктури, промисловості та торгівлі. ЄБРР є одним з провідних партнерів України у справі підтримки процесу ринкової трансформації української економіки. Серед затверджених ЄБРР для фінансування в Україні проектів 65% припадає на приватний сектор і 35% — на державний. Україна високо оцінює роль ЄБРР у сприянні залученню до української економіки іноземних інвестицій. Ідеологія ЄБРР передбачає спільне фінансування проектів — за рахунок власних коштів Банку та іноземних інвесторів і міжнародних організацій. Характерною ознакою діяльності ЄБРР в Україні починаючи ч 2001 р. є те, що зростання портфеля проектів Банку забезпечується виключно за рахунок проектів у приватному секторі економіки без залучення державних гарантій. Важливим є співробітництво України з ЄБРР щодо завершення будівництва 2-го енергоблоку Хмельницької та 4-го енергоблоку Рівненської АЕС. Масштабною є друга фаза проекту "Балкан-газтранзит" з реконструкції української

системи

газопостачання

південно-східному

регіоні

України

та

налагодження постачання газу, особливо в зимовий період, до Туреччини, Болгарії, Румунії, Македонії та Греції. Загальна вартість проекту складає 118 млн. дол. Реалізація проекту фінансується ЄБРР та ЧБТР, суми кредитів цих банків становлять відповідно 97 та 18 млн. дол. Розвивається співробітництво України та ЄБРР також у аграрному секторі. З метою створення умов для залучення фінансових ресурсів Банку та інших фінансових установ для середньо- та довгострокового кредитування агропромислових підприємств Кабінетом Міністрів України та ЄБРР підписано Меморандум щодо взаєморозуміння про створення системи складських свідоцтв. Підсумовуючи розгляд співробітництва України з міжнародними фінансовими організаціями (МФО), можна констатувати, що основними проблемними питаннями цього співробітництва є відсутність стратегічного підходу щодо формування портфелів проектів для України у цих організаціях, а також механізмів узгодження цілей підготовки та реалізації проектів МФО в Україні з пріоритетними напрямами

економічної та соціальної політики Кабінету Міністрів України. Негативно впливають на співробітництво України з МФО і значні терміни підготовки проектів та їх ратифікації. Так, процес ратифікації угод про надання позик МФО в рамках інвестиційних проектів триває в Україні зазвичай від 1,5 до 10 місяців. Можна стверджувати, що сьогодні назріла необхідність розробки спеціальної концепції подальшого співробітництва України з МВФ та іншими МФО. Для побудови ефективної системи співробітництва з МФО Україні необхідно забезпечити розробку документів трьох рівнів: 1. Середньострокових програм співробітництва з МФО, які б визначали пріоритетні напрями співробітництва, перелік проектів у розрізі регіонів України та галузей вітчизняної економіки, які були б орієнтовані на спільне фінансування проектів МФО та мінімізацію витрат України на обслуговування та погашення кредитних коштів МФО. 2. Короткострокових планів співробітництва з МФО, які визначатимуть загальні напрями співробітництва та реалізації проектів МФО в межах одного бюджетного року. Зазначені плани мають готуватися як складова частина Державної програми економічного та соціального розвитку України на відповідний рік (їх затвердження Верховною Радою України у складі Державної програми сприятиме ратифікації угод про надання позики в рамках проектів МФО в Україні). 3. Операційних документів з управління проектами МФО в Україні, які регулюватимуть порядок підготовки і реалізації проектів МФО в Україні, зокрема, процедури експертизи проектів, порядок діяльності груп управління проектами, процедури моніторингу виконання програмних документів співробітництва з МФО. Загалом же, Україні необхідно більш активно впливати на процес започаткування та впровадження проектів, що підтримуються МФО в Україні.

5. Проблеми і перспективи співробітництва України з Організацією Північноатлантичного договору (НАТО) План 5.1. Правові засади, мета діяльності та складові структурні підрозділи НАТО 5.2. Реалізація політики безпеки 5.3. Економічне співробітництво в рамках НАТО 5.4. Нато та перспективи України

5.1. Правові засади, мета діяльності та складові структурні підрозділи НАТО НАТО є не лише військовою, а й потужною економічною структурою. Ця організація діє як форум, де розглядаються різні взаємопов'язані аспекти політичних, економічних та військових проблем і забезпечує реалізацію конкретних економічних заходів, спрямованих на захист спільних інтересів. Економічне співробітництво в рамках НАТО ґрунтується на розумінні того, що тривалий політичний консенсус несумісний з економічним протистоянням і що усі члени Альянсу повинні щиро прагнути взаємодії в економічній та політичній сферах і проводити консультації з усіх питань, які стосуються їхніх спільних інтересів. Економічне і військове співробітництво України з НАТО є взаємовигідним для обох сторін. Нині НАТО є найбільш надійним і налагодженим інструментом європейської безпеки. Саме з усвідомлення цього слід будувати стратегію партнерства України і НАТО. Правові засади НАТО визначає Північноатлантичний договір (Вашингтонський договір) від 4 квітня 1949 p., який було підписано 12-ма країнами відповідно до ст. 51 Статуту ООН, що декларує невід'ємне право незалежних держав на індивідуальну або колективну оборону. Вашингтонський договір підписали Бельгія, Велика Британія, Данія, Ісландія, Італія, Канада, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Сполучені Штати та Франція. У 1952 р. до Договору приєдналися Греція і Туреччина. Німеччина вступила до НАТО у 1955 p., а Іспанія — у 1982 р. Головною метою НАТО є захист свободи і безпеки всіх її членів політичними та військовими засобами відповідно до Статуту ООН. Головними органами НАТО, які виробляють та приймають рішення і через які

здійснюється співпраця в усіх галузях діяльності Альянсу, є:  Північноатлантична рада.  Комітет оборонного планування.  Група ядерного планування.  Основні комітети НАТО. Північноатлантична рада (ПАР) складається з постійних представників усіх країнчленів. Збирається щонайменше раз на тиждень і наділена реальною політичною владою і повноваженнями ухвалювати рішення. Окремі засідання Ради проводяться на найвищому рівні — за участю міністрів закордонних справ, міністрів оборони або глав урядів. Головує на засіданнях Ради Генеральний секретар НАТО. Рада виконує важливі представницькі функції та приймає дек-лирації і комюніке, у яких роз'яснюється політика і рішення НАТО. ПАР є єдиним органом НАТО, повноваження якого визначено безпосередньо у Північноатлантичному договорі. Рада є унікальним форумом для проведення широкомасштабних консультацій між урядами держав-членів з усіх питань, що стосуються їх безпеки, і водночас є найважливішим органом прийняття рішень в НАТО. Кожна держава, представлена в Раді або у будь-якому підпорядкованому їй комітеті, зберігає абсолютний суверенітет і відповідальність за власні рішення. Рада ухвалює рішення на основі одностайності і спільної згоди. Жодне рішення не приймається на основі голосування чи за більшістю голосів. Комітет оборонного планування (КОП), як правило, складається з постійних представників, але мінімум двічі на рік збирається на рівні міністрів оборони. До його відання належать усі оборонні питання та справи, що стосуються колективного планування оборони. За винятком Франції, у КОП представлені усі країни-члени НАТО. КОП дає настанови військовому керівництву НАТО і, в межах своїх функцій, має такі ж самі повноваження та владу, як ПАР. Група ядерного планування (ГЯП). Міністри оборони регулярно проводять засідання ГЯП, де обговорюють конкретні політичні питання, пов'язані з ядерною безпекою, а саме: розгортання, захищеності і життєздатності ядерної зброї, систем інформації і зв'язку, контролю за ядерними озброєннями, нерозповсюджен-ня ядерної зброї тощо. Основні комітети НАТО. Головним органам консультацій і прийняття рішень в Альянсі (ПАР, КОП, ГЯП) допомагає у роботі система комітетів, яка забезпечує представництво кожної держави-члена на всіх рівнях і в усіх галузях діяльності НАТО.

До цієї системи входять:  Військовий комітет (має особливий статус вищого військового органу НАТО, підпорядкований ПАР та КОП).  Виконавча робоча група (вищий дорадчий орган ПАР з питань оборони).  Спеціальна група вищого рівня з контролю над звичайнимиозброєннями.  Об'єднаний комітет з проблем розповсюдження зброї масового знищення.  Політико-військовий керівний комітет програми "Партнерство заради миру".  Комітет НАТО з повітряної оборони.  Рада НАТО з питань консультацій, управління та контролю.  Рада директорів організацій з керування системою повітряного управління і контролю НАТО.  Політичний комітет вищого рівня (вищий дорадчий орган ПАР з політичних та особливих політико-військових питань).  Дорадча група з атлантичної політики.  Політичний комітет.  Група середземноморського співробітництва.  Вища політико-військова група з проблем розповсюдження зброї масового знищення.  Комітет з координації верифікації.  Група координації політики (головний форум для проведення консультацій).  Комітет оборонного аналізу (вищий дорадчий орган при КОП).  Нарада національних керівників у галузі озброєнь (вищий орган при ПАР, який опікується питаннями виробництва).  Комітет НАТО із стандартизації.  Комітет з інфраструктури (опікується питаннями втілення Програми інвестицій у безпеку НАТО).  Вищий комітет з цивільного планування на випадок надзвичайних ситуацій.  Нарада керівників з матеріально-технічного забезпечення країн НАТО (спільний цивільний та військовий орган, відповідальний за визначення потреб НАТО у матеріально-технічному забезпеченні та споживанні, а також за тилове постачання сил НАТО).  Науковий комітет (основний орган, що приймає рішення з наукової програми НАТО).

 Комітет з проблем сучасного суспільства.  Цивільний та Військовий бюджетні комітети.  Вища рада з ресурсів.  Вища оборонна група з проблем розповсюдження зброї масового знищення.  Група високого рівня.  Група вищого рівня із захисту озброєнь.  Економічний комітет.  Комітет з інформації та культурних зв'язків.  Комітет з оперативної діяльності Ради та навчань.  Комітет НАТО з управління повітряним рухом.  Рада директорів Організації з управління Центральноєвропейською системою трубопроводів.  Комітет НАТО з трубопроводів.  Комітет внутрішньої безпеки НАТО.  Спеціальний комітет (дорадчий орган з питань шпигунства та тероризму). НАТО є міжурядовою організацією, кошти, необхідні для забезпечення її діяльності, виділяють її держави-члени. Переважна більшість збройних сил і ресурсів НАТО, за винятком обмеженої кількості постійних штабів та невеликого контингенту постійних збройних сил, перебувають під командуванням і контролем своїх держав. У разі необхідності національні збройні сили частково або повністю можуть бути перепідпорядковані НАТО для виконання конкретних завдань. Кожна держава-член НАТО утримує дипломатичне та військове представництва в штаб-квартирі НАТО, а також цивільні та військові представництва в різних комітетах та командних структурах НАТО. Фонди НАТО використовуються для покриття тих витрат, які вважаються доцільними всіма державами-членами. Не всі держави беруть участь у тих чи інших видах спільної діяльності у галузях досліджень, розвитку, виробництва та матеріальнотехнічного

забезпечення.

За

небагатьма

винятками,

фонди

Альянсу

не

використовуються для забезпечення військових сил або закупівлі таких матеріальних ресурсів, як кораблі, підводні човни, літаки, танки, артилерія тощо. Особовий склад військових формувань і матеріально-технічне забезпечення у разі необхідності передаються в розпорядження НАТО державами-членами, які і несуть пов'язану з цим фінансову відповідальність.

Витрати,

щодо

яких

застосовується

принцип

спільного

фінансування,

покриваються державами-членами відповідно до їх зацікавленості у результатах діяльності, що потребує такого фінансування, і згідно з затвердженою системою розподілу витрат. Загальне правило передбачає спільне фінансування тих структур НАТО, якими користуються усі країни-члени, — Міжнародного секретаріату. Міжнародного військового штабу та Військового комітету. Витрати на Сили раннього попередження і на управління НАТО покриваються 12ма країнами, які беруть участь у цих структурах. Витрати на інші структури НАТО, а також витрати в межах Програми інвестицій в безпеку НАТО розподіляються між різними країнами-членами Альянсу відповідно до характеру їх участі в інтегрованій командній структурі НАТО. Частка кожної держави у витратах НАТО визначається за узгодженою формулою розподілу витрат і залежить від платоспроможності країни та політичних міркувань. Загальні видатки на оборону держав-членів Альянсу можна охарактеризувати через частки видатків на оборону у ВВП цих країн. Середні значення цих часток, розраховані на основі поточних цін у національній валюті. Головний принцип діяльності НАТО полягає у визнанні усіма суверенними державами-членами необхідності співпрацювати задля безпеки кожного з членів. Солідарність серед членів Альянсу забезпечує те, що жодна з країн-учасниць не покладається тільки на власні зусилля у розв'язанні основних проблем своєї безпеки. Не відбираючи у країн-членів їхнього права та обов'язку нести власну суверенну відповідальність у галузі оборони, НАТО дає їм змогу досягати власних цілей в питаннях національної безпеки через колективні зусилля.

5.2. Реалізація політики безпеки Північноатлантичний договір поважає індивідуальні права усіх держав-членів Альянсу, а також їхні міжнародні зобов'язання за Статутом ООН. Він зобов'язує кожну державу-члена взяти на себе частину ризику і відповідальності, пов'язаних із спільною безпекою, водночас надаючи кожному з членів Альянсу можливість користуватися перевагами спільної безпеки. Договір також вимагає від кожної держави-члена утримуватися від приєднання до будь-яких міжнародних зобов'язань, які йому суперечать. До дій, за допомогою яких Альянс втілює свою політику безпеки, належать:

 утримання військової потужності, достатньої для запобігання війні та забезпечення ефективної оборони;  забезпечення потенціалу, необхідного для врегулювання криз, які можуть впливати на безпеку країн-членів;  активне сприяння діалогу з іншими державами;  розвиток заснованого на співпраці підходу до європейської безпеки, включаючи заходи, спрямовані на досягнення нових успіхів у сфері контролю над озброєннями та у справі роззброєння. Альянс вирішує такі основні завдання в галузі безпеки:  закладає підґрунтя безпеки в Європі шляхом зміцнення демократичних інституцій та вирішення спорів мирним шляхом;  намагається створити такі умови, за яких жодна країна не змогла б вдаватися до залякувань чи тиску, спрямованих проти будь-якої іншої європейської держави, аби нав'язати своє панування через застосування сили чи погрози силою;  виконує роль трансатлантичного форуму для проведення спільних консультацій з будь-яких питань, що зачіпають життєво важливі інтереси його членів, зокрема, з приводу нових подій, які можуть становити загрозу їхній безпеці; сприяє координації їхніх зусиль у галузях, що становлять спільний інтерес для всіх членів Альянсу;  забезпечує стримування та захист від будь-якої форми агресії, спрямованої проти території будь-якого члена НАТО;  сприяє безпеці і стабільності, здійснюючи постійну й активну співпрацю з усіма партнерами через програму "Партнерство заради миру" та через Раду євроатлантичного партнерства, а також через консультації;  допомагає кращому розумінню чинників міжнародної безпеки та мети співпраці у цій галузі через активні інформаційні програми всередині Альянсу та у країнах-партнерах, а також через ініціативи, подібні до Середземноморського діалогу. НАТО не є консервативною структурою, діяльність Альянсу змінюється відповідно до геополітичних змін у світі. Так, на Римському саміті у листопаді 1991 р. була прийнята Стратегічна концепція НАТО в збройних силах НАТО, невід'ємною частиною якої визнано, зокрема, співпрацю з новими партнерами у Центральній та Східній Європі. Згідно з цією Концепцією, в збройних силах НАТО зменшується залежність від ядерної зброї та здійснюються радикальні зміни. Зокрема, скорочуються

їхні розміри та знижуються рівні готовності, водночас посилюється мобільність, гнучкість та спроможність адаптуватися до різноманітних непередбачуваних ситуацій, розширюється використання багатонаціональних формувань. На цьому ж саміті глави держав та урядів країн-членів НАТО ухвалили Декларацію про мир і співробітництво. В ній наголошено на підтримці Альянсом кроків, здійснених країнами Центральної та Східної Європи на шляху реформування суспільства й економіки, запропоновано практичну допомогу для успішного завершення складного перехідного періоду, участь у роботі відповідних форумів НАТО, а також запрошено скористатися накопиченим досвідом і знаннями НАТО через політичні, військові, економічні та наукові консультації і співпрацю. У

травні

1997

р.

шляхом

реформування

Ради

північноатлантичного

співробітництва було утворено Раду євроатлантичного партнерства (РЄАП). Основний документ РЄАП підписали 44 країни. В ньому декларується бажання вивести політичну та військову співпрацю на якісно новий рівень. РЄАП надає можливість проводити багатосторонні консультації, орієнтовані

на

конкретний

результат,

вдосконалювати

практичну

співпрацю,

посилювати консультації та співпрацю з регіональних проблем, а також зміцнювати довіру й гласність у питаннях безпеки між своїми членами. РЄАП дотримується двох основних принципів, які забезпечують успішне співробітництво між членами Альянсу та партнерами:  відкритості, який полягає у тому, що можливості проведення політичних консультацій та практичної співпраці є однаково відкритими для всіх членів Альянсу та партнерів;  самовибору, який означає, що партнери самостійно вибирають рівень та галузі, в яких вони співпрацюватимуть з Альянсом. Значно збільшилась кількість спільних заходів під егідою РЕАП та розширилась їх спрямованість — до них увійшли заходи у військово-економічній галузі, у сферах науки та екологічних питань в оборонному контексті, співпраця з підтримки миру та вироблення спільних дій на випадок надзвичайних ситуацій і природних катастроф. Подальшого розвитку набуло "Партнерство заради миру" як чіткий механізм практичної взаємодії в оборонній та військовій галузях у межах РЄАП.

5.3. Економічне співробітництво в рамках НАТО Особливий інтерес має економічне співробітництво в рамках НАТО. Засади цього співробітництва визначені у ст. 2 Північноатлантичного договору, в якій записано, що держави-члени

НАТО

"намагаються

усувати

суперечності

своїй

зовнішній

економічній політиці та сприяють економічній співпраці між окремими або ж між усіма учасниками Договору". Економічний комітет НАТО є тим єдиним форумом НАТО, діяльність якого зосереджена лише на консультаціях з питань економічного характеру, безпосередньо пов'язаних із політикою в галузі безпеки. Аналіз та колективна оцінка пов'язаних із безпекою показників економічного розвитку країн-членів належать до ключових складових здійснюваної Альянсом координації оборонних планів і охоплюють такі питання, як порівняльний аналіз військових витрат, розвиток оборонної промисловості, наявні ресурси для реалізації планів у галузі оборони та забезпечення ефективного використання коштів у оборонному секторі економіки державами-членами НАТО. Значні зусилля держав Альянсу спрямовані на застосування економічних критеріїв в управлінні оборонними бюджетами. Зокрема, мова йде про:  нові принципи управління у сфері постачання на основі механізмів комерційного сектора;  поширення принципу конкуренції на оборонну галузь через механізми укладання контрактів, ринкового тестування та зовнішнього фінансування;  вдосконалення методів обмеження витрат та перегляд пріоритетів у контексті скорочення наявних ресурсів. Економічна співпраця в межах Альянсу є важливим чинником перебудови оборонної промисловості його членів. На відміну від спеціалізованих фінансових інститутів, НАТО не має ресурсів для фінансового забезпечення конкретних програм економічного співробітництва, Альянс розвиває співробітництво шляхом обміну досвідом, зокрема й щодо конверсії оборонної промисловості. А цей досвід у НАТО величезний. Ця галузь співпраці Альянсу охоплює конкретні проектні дослідження, аналіз досвіду відповідних організацій, національних адміністрацій, певні аспекти управління приватними і державними компаніями, роботу регіональних та місцевих органів влади. Досліджуються зміни попиту на ринку оборонної продукції та відповідні зміни

пропозиції у процесі перебудови галузі, а також економічні наслідки цих процесів у цілому. Враховуючи, що оборонна промисловість все більше підпорядковується законам ринку, особлива увага приділяється аналізу економічного ефекту приватизації оборонних підприємств. Для України, де проблема конверсії оборонної промисловості є особливо гострою, оскільки військова перебудова охоплює в Україні і модернізацію збройних сил, і відповідне оновлення виробництва озброєнь, досвід Альянсу становить значний інтерес. Ті зміни, які відбуваються останнім часом в структурі НАТО й у відносинах Альянсу з іншими країнами, свідчать про тенденцію поширення і закріплення його ролі у світі. Підтвердженням цьому є процес розширення НАТО за рахунок прийняття 7 нових країн (Литви, Латвії, Естонії, Словаччини, Словенії, Румунії та Болгарії).

5.4. НАТО та перспективи України Співпрацю з НАТО Україна започаткувала одразу після проголошення незалежності у 1991 p., тоді вона приєдналася до Ради північноатлантичного співробітництва, активною учасницею якої залишалася протягом усього терміну існування цього органу. У 1994 р. Україна приєдналася до програми "Партнерство заради миру", а у 1997 р. стала засновником РЄАП. У 1995 р. була прийнята Індивідуальна програма партнерства України і НАТО, яку імплементовано у березні 1996 р. Була створена українська місія при НАТО, а Україна представлена у Центрі координації партнерства. Згідно з рішенням, прийнятим Комісією НАТО—Україна у травні 1998 p., від НАТО у Київ було призначено офіцера по зв'язках. Це має сприяти повномасштабній участі України у програмі Партнерство заради миру та вдосконаленню співпраці між військовим керівництвом НАТО і України в цілому. Україна бере активну участь у заходах програми "Партнерство заради миру" як у штаб-квартирі НАТО, так і в країнахчленах і країнах-парт-мерах Альянсу. Україна також влаштовувала навчання в рамках програми на своїй території. У 1997 р. керівники НАТО та України підписали "Хартію про особливе партнерство між НАТО та Україною". В цій Хартії країни-члени НАТО підтвердили свою підтримку суверенітету та незалежності України, а також її територіальної цілісності, демократичного розвитку, економічного процвітання та статусу без'ядерної

держави, а також недоторканності її кордонів. Визначено, що це є ключовими чинниками стабільності та безпеки у Центральній та Східній Європі та на континенті в цілому. 16 грудня 1997 р. між НАТО та Україною підписано Меморандум про домовленість з питань планування на випадок надзвичайних ситуацій та підготовленості до катастроф. Консультації та співробітництво між Україною та НАТО впродовж цього часу здійснювалися через семінари, робочі групи та інші спільні програми і торкалися, зокрема, питань:  планування на випадок надзвичайних ситуацій та підготовленості до катастроф;  стосунків між військовими та цивільними, демократичного контролю над збройними силами, оборонної реформи в Україні;  оборонного планування, складання бюджету, політики, стратегії та концепції національної безпеки;  конверсії оборонної промисловості;  військової співпраці між НАТО й Україною;  військової підготовки та навчання;  економічних аспектів безпеки;  науки та технології;  екологічної безпеки, зокрема ядерної безпеки;  аерокосмічних науково-технічних розробок;  координації дій військових і цивільних органів;  управління повітряним рухом та контролю над повітряним простором. Стосунки України та НАТО динамічно розвиваються, зокрема, в рамках ініціатив у таких сферах, як оборонна реформа та реформа збройних сил, планування й управління ресурсами. Для інтенсифікації роботи у цих галузях було створено Спільну робочу групу (СПГ) НАТО—Україна з оборонної реформи. Нового виміру співробітництво між Україною та НАТО набуло після 11 вересня 2001 p., особливо з початком антитерористичної операції НАТО в Афганістані. Україна тоді відкрила свій повітряний простір для прольоту транспортних літаків, що обслуговували цю операцію, й надала НАТО свої транспортні літаки. На засіданні Комісії Україна—НАТО у липні 2002 р. було відзначено успішне виконання Індивідуальної програми партнерства (ІПП) та Робочого плану Україна— НАТО, проектів з перепідготовки військових кадрів та конверсії військових баз, а також

діяльність Спільної робочої групи з воєнної реформи. Комісія констатувала, що співробітництво з планування на випадок надзвичайних ситуацій цивільного характеру та підготовленості до катастроф, зокрема в рамках проектів із запобігання паводкам і ліквідації їх наслідків та в рамках програми "Наука заради миру" в Комітеті з викликів сучасного суспільства, засвідчує корисність співпраці України з НАТО для українського народу. Комісія відзначила важливий внесок Центру інформації і документації НАТО та натівського Офісу зв'язку в Україні у розвиток особливого партнерства України з НАТО та підтвердила зобов'язання щодо підтримки їхньої діяльності. Представники Альянсу особливо відзначили підтримку Україною зусиль Альянсу в боротьбі проти міжнародного тероризму. Україна і НАТО підтвердили свою рішучість вести боротьбу із загрозою тероризму доти, доки це буде потрібно. Подальший розвиток військово-політичного співробітництва і НАТО лишається одним з найважливіших напрямів зовнішньої політики України. Поглиблення співробітництва з НАТО сприятиме інтеграції України в ЄС. Адже для "нової Європи", яка орієнтується на стійкий розвиток, наріжним каменем є проблема безпеки. Поглиблення та розширення стосунків з НАТО має стати для України вагомим чинником її наближення до Євросоюзу. Розвиток своїх стосунків з НАТО Україна має будувати на ґрунті власних національних інтересів:  непорушності державних кордонів, невтручання інших держав у внутрішні справи України;  забезпечення гідного статусу в міжнародній політичній системі;  недопущення на власну територію міжнародного тероризму, наркомафії, нелегальних мігрантів;  включення до регіональної системи міжнародних відносин на умовах рівноправного партнерства;  забезпечення своєї економічної незалежності;  забезпечення своєї екологічної та технологічної безпеки. Постає питання: яким має бути статус відносин України з НАТО. Неформально ідуть розмови про швидкі перспективи вступу до неї. Рішення про вступ до НАТО обумовлене, зокрема, й тим, що Україна вичерпала потенціал розвитку співробітництва з НАТО в рамках Хартії про особливе партнерство між НАТО та Україною.

Список рекомендованої літератури 1. Абліцов О., Експансія українських експортерів//Всеукраїнська технічна газета.-К.2004.-№ 43.– С. 4-5. 2. Антонюк Л.Л., Міжнародна конкурентоспроможність країн: теорія та механізм реалізації:Монографія.– К.:КНЕУ, 2004.– 275с 3. Барановський О., Проблеми фінансової безпеки в умовах інтеграції України у світовий фінансовий простір//Вісник Національного банку України.-К.-2003.-№10.– С. 18-19 4. Барінгольц О., Інтеграція України до європейського економічного простору//Вісник Київського національного торговельно-економічного університету.-К.-2003.-№3.– С.2738. 5. Березюк Р., Національна модель розвитку науки й освіти у контексті європейської інтеграції//Журнал Європейської економіки.-Тернопіль.-2003.-№4.т.2.– С. 486-497. 6. Будкін В., В умовах "ширшої Європи". Україна -ЄС: складні підсумки і можливі перспективи//Політика і час.-К.-2004.-№1.– С.7-16. 7. Буряк П.Ю., Державна підтримка інтеграційних процесів//Фінанси України.-К.-2004.№11.– С. 63-67. 8. Буць І.М., Аналіз зовнішньої торгівлі України товарами в контексті розширення ЄС//Вісник Технологічного університету Поділля. (Хмельницький національний університет).Економічні науки.-Хмельницький.-2004.-№6.– С.90-94 9. Власов В., Проблеми вступу України до Європейського Союзу/ В.Власов, Р.Саблук;/Економіка АПК.-К.-2005.-№2.– С. 132-137 10.Гальчинський А., Нові можливості євроінтеграційної стратегії України//Політика і час.-К.-2003.-№8.– С.3-11. 11.Горілий А., Інтеграція України в європейські ринки праці: масштаби й наслідки/ А.Горілий, Б.Довжук;/Вісник ТАНГ.-Тернопіль.-2002.-№8-1.– С. 179-185. 12.Грущинська Н., Результати розширення Європейського союзу на схід: нафтова проблема транзиту в Україні//Економіка. Фінанси. Право.-К.-2004.-№9.– С. 5-9 13.Губський Б., Євроатлантична інтеграція України.– К.:ЛОГОС, 2003.– 328с 14.Дем'яненко С., Спільна аграрна політика ЄС: суть,тенденції та значення для України//Економіка України.-К.-2003.-№3.– С. 80-86. 15.Енергетичний поступ у Європу//Діловий вісник.-К.-2003.-№10.– С. 16-17.

16.Жаліло Я., Європейська інтеграція України та формування основ інноваційної моделі розвитку//Вісник Національного банку України.-К.-2003.-№10.– С. 22-23 17.Журба І.Є., Інтеграція України до Європейського Союзу: транскордонний вимір//Вісник

Хмельницького

національного

університету.Економічні

науки.-

Хмельницький.-2005.-№2,Т.2.– С.232-235 18.Зайцев В., Значення митних відносин в інтеграційних процесах України в Європейський Союз//Вісник ТАНГ.-Тернопіль.-2001.-№18.Ч.1.– С. 114-118 19.Кабан П.С., Економічні аспекти євроатлантичної інтеграції України//Актуальні проблеми економіки.-К.-2003.-№8.– С.6-18. 20.Каспрук В., Орієнтація України багато в чому визначить майбутнє всієї Європи//Надзвичайна ситуація.-К.-2004.-№5.– С.14-17 21.Кашпір

Р.,

Євро

монетарна

інтеграція

України

до

європейського

простору//Банківська справа.-К.-2003.-№3.– С.9-16. 22.Кашпір Р., Євролізація - шлях України в Європейський Союз//Банківська справа.-К.2004.-№1.– С. 35-41. 23.Кир'ян Т., До стандартів країн ЄС/ Т.Кир'ян, М.Шаповал;/Урядовий кур'єр.-К.-2005.№ 93.– С. 9. 24.Кіш Є., За програмою сусідства. Транскордонне співробітництво Україні після східного розширнння ЄС//Політика і час.-К.-2004.-№12.– С.27-34. 25.Колеснікова Н., Зовнішньоторговельні взаємовідносини між Україною та державами Європейського Союзу//Економіка АПК.-К.-2004.-№2.– С. 149-152 26.Костюк С., Єврорегіони в українських прикордонних областях - нереалізований потенціал відносин Украна - ЄС//Людина і політика.-К.-2004.-№3.– С.21-28. 27.Костюк С., Моделі європейської інтеграції України на тлі геополітичних чинників впливу//Актуальні проблеми міжнародних відносин.-К.-2003.-№42,ч.1.– С. 69-75. 28.Крисанов

Д.Ф.,

процесів//Вісник

Інноваційна

Хмельницького

діяльність

національного

контексті

євроінтеграційних

університету.Економічні

науки.-

Хмельницький.-2005.-№2, Т.1.– С.63-67 29.Майорова И.Н., Влияние процесса расширения ЕС на экономики стран Восточной Европы и приоритеты внешнеэкономической деятельности

Украины//Актуальні

проблеми міжнародних відносин.-К.-2004.-№47,Ч.2.– С.39-46. 30.Майстришин В., Європейська інтеграція: шанс для України/ В.Майстришин, Л.Кістерський, О.Слюсаренко;/Урядовий кур'єр.-К.-2005.-№ 13.– С. 8. 31.Мармазов

В.,

"дорожньою

картою"

на

шляху

до

ЄС/

В.Мармазов,

І.Піляєв;/Політика і час.-К.-2003.-№11.– С.31-42. 32.Масловська Л.Ц., Потенціал і оріентири інноваційного розвитку: Україна і ЄС//Вісник

Хмельницького

національного

університету.Економічні

науки.-

Хмельницький.-2005.-№2, Т.1.– С.59-63 33.Мерзляк А., Іноземні інвестиції в контексті інтеграції України до ЄС//Економіка України.-К.-2003.-№7.– С.84-89. 34.Миленький В.М., Вступ України до Світової організації торгівлі: переваги та ризики//Науково-технічна інформація.-К.-2004.-№4.– С.8-12 35.Міллер Деніс Д., Інституційна структура залучення капіталу з огляду на вступ України до Європейського Союзу//Журнал Європейської економіки.-Тернопіль.-2004.№3.т.3.– С. 321-329. 36.Могильний О.М., Спільна аграрна політика Європейського Союзу щодо сталого сільського розвитку: уроки для України//Економіка АПК.-К.-2004.-№7.– С. 3-12. 37.Московська Н., Демократичні вибори відкриють шлях до економічної інтеграції в ЄС//Україна - business.-К.-2004.-№ 49-50.– С. 6. 38.Палій О., Україна: шлях до Європи через НАТО//Універсум.-Львів.-2003.-№7-10.– С. 24-25. 39.Перспективи діяльності України на ринках ЄС//Діловий вісник.-К.-2004.-№7.– С. 1011. 40.Притикіна О.Л., Інноваційна політика України та інтеграція до ЄС/ О.Л.Притикіна, Ю.М.Стасюк, О.В.Щипанова;/Фінанси України.-К.-2005.-№5.– С. 36-43. 41.Савельєв Є., Європейська інтеграція і маркетинг:Наукові нариси.– Тернопіль:Картбланш, 2003.– 482с 42.Сільченкова О., Єврорегіони - наш шлях до добросусідства//Науковий світ.-К.-2004.№9.– С.17, 32 43.Скрипник А., Бюджетна децентралізація як шлях до Євросоюзу/ А.Скрипник, О.Сунцова;/Економіст.-К.-2005.-№3.– С.26-29. 44.Смагач О.І., Відкритість інституту самоврядування українських підприємств в умовах інтеграції з Європейським Союзом//Вісник Хмельницького національного університету.Економічні науки.-Хмельницький.-2005.-№2, Т.1.– С.136-140 45.Смелянська Т.П., Проблеми активізації інвестиційної діяльності в Україні в умовах інтеграції

європейське

співтовариство//Вісник

Хмельницького

національного

університету.Економічні науки.-Хмельницький.-2005.-№2,Т.2.– С.162-167 46.Солдатенко В., Міжнародна діяльність Державної податкової адміністрації України -

шлях до входження України до Європейського Союзу//Економіка та держава.-К.-2004.№2.– С. 2-4. 47.Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації:Монографія.– К.:КНЕУ, 2001.– 538с 48.Україна:

утвердження

незалежної

держави

(1991-2001):Монографія/

Н.П.Барановська, В.Ф.Верстюк, С.В.Віднянський, М.С.Герасимчук;За ред. Литвина В.М.– К.:Вида. дім "Альтернативи", 2001.– 704 с 49.Фомін С., "Європейський вибір" та "інтеграція в Євразію"//Політика і час.-К.-2003.№7.– С.71-81. 50.Шавкун В.М., Інноваційно-інвестиційна модель економіки - ключовий фактор інтеграції України у світове господарство//Сучасні технології виробництва в розвитку економічної інтеграції та підприємництва.-Хмельницький: ТУП.-2003.– С. 210-212 51.Шаров О., Валютно-фінансові аспекти інтеграції України до Європейського Союзу//Журнал Європейської економіки.-Тернопіль.-2003.-№2.т.2.– С. 249-265. 52.Шевчук О.В., Інтеграція України у Світову організацію торгівлі//Економіка АПК.-К.2003.-№10.– С. 129-133 53.Шпірко

А.,

Європейський

вибір

України/

Національного банку України.-К.-2003.-№7.– С.32-37.

А.Шпірко,

Л.Смахтіна;/Вісник