Світлиця №4 (47) 2014 року

Народної культури оберіг

C

Духовного відродження роки, Теплом сердець наповнені по вінця, Роки – як вишивані рушники В узорах долі, в барвах українських. Жанна Дмитренко

вятковий гомін, сяючі усмішки, вітання, хвилювання, музика… От і прийшло свято на наш поріг. На відеоекрані напис: «Вінницькому обласному центру народної творчості – 75». … 75 років – багато це чи мало? Для людини – багато, а для організації – лише початок дорослого життя. Життя, в якому вже закладено

Заснований для збереження самодіяльного мистецтва, Будинок творчості став справжнім Центром, до якого сходяться всі мистецькі шляхи, всі стежки-дороги, повʼязані з творчим життям. Тут, в Центрі, вони обʼєднуються, вдосконалюються і виходять у широкий світ справжніми мистецькими шедеврами української культури. Якби можна було детально, рік за роком написати історію нашої організації, ми б отримали величезну кількість томів із переліком найрізноманітніших заходів, свят, виставок, фестивалів, звітів, конференцій, конкурсів, презентацій, лабораторій, зустрічей, творчих вечорів тощо. Але, справжньою цінністю, головним над-

Вітання з Буковини основи, сформовано цінності, визначено головні напрямки – збереження і розвиток традиційного народного мистецтва. Початок історії Вінницького обласного центру народної творчості (тоді Будинку народної творчості) було покладено 1939 року.З того часу, лише один раз, під час війни, Центр призупинив діяльність. Але вже навесні 44-го, як тільки Вінниччина була звільнена, одним з перших рішень облвиконкому було відновлено роботу Центру. І які б складні часи не переживала країна, як би тяжко не було людям –ніколи не переставала звучати пісня – чи то весела, чи то сумна, ніколи не зупинялася рука майстра, передаючи наступникам традицію пращурів, ніколи не пустували сцени клубів, бо саме тут, в мистецтві знаходили українці сили, щоб пережити і війну, і розруху, тут, серед однодумців черпали натхнення для нового життя, тут, в творчості, знаходили суть і зміст свого буття.

банням Центру завжди були і є люди – ті, хто за покликом душі беріг і береже скарби народного мистецтва, шанує і творить високу культуру майбутнього, примножуючи славу Подільського краю. У творчу біографію Вінницького обласного центру народної творчості навічно увійшли імена класиків професійного і аматорського мистецтва: композиторів Родіона Скалецького, Василя Папаїки та Костянтина Семенова, художників Михайла Ройзена і Миколи Білика, хореографа Віталія Сокирка, заступника голови Вінницького осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва Ігоря Каришина, заслуженого працівника культури України Віктора Клєпікова, ветеранів галузі культури Григорія Мако-

Вітання від заступника голови обласної ради Наталії Солейко їда, Беті Кулик, Катерини Грищук, Марії Семчишиної та колишніх директорів Центру: Григорія Ставицького, Федора Тихого, Івана Масляєва, Віктора Поливаного, Василя Романова та Юрія Максимова. У різний час тут працювали: заслужений діяч мистецтв України, мистецтвознавець Володимир Титаренко, заслужені працівники культури України Анатолій Левицький і Володимир Лозовський, заслужений працівник соціальної сфери України, директор відділу державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Вінницького міського управління юстиції Галина Левицька, заслужений діяч мистецтв України, директор літературно-меморіального музею

2

ім.М.Коцюбинського Федір Панчук, радіожурналістка, поетеса Галина Овсієнко, заслужені працівники культури України: поетеса, заступник головного редактора журналу «Вінницький край» Валентина Сторожук та завідуюча центром естетичного виховання молоді Валентина Цимбал, хормейстери Ігор Кочурський і Валентина Чернищук, культурологи Ігор Журавлівський, Валентина Козачук і Тамара Мархлевська, художник Олександр Свіргун, хореографи, заслужений працівник України Василь Бондарчук, Тетяна Гуменюк та Ольга Дернова, викладач режисерського відділу Тульчинського училища культури Микола Джига, працівник Міністерства культури України, заслужений працівник культури України Іван Походзей, працівники управління культури і туризму облдержадміністрації Валентина Троян та колишній директор ОЦНТ Сергій Гарбулінський, музиканти Віктор Рябощук, Євгеній Семенов та Сергій Ткаченко, настоятель храма Серафіма Саровського Олександр Токарчук, фольклористка Лариса Комар, художник-дизайнер Олександр Котловий, режисери: колишній директор ОЦНТ Валерій Шер, працівник обласної наукової універсальної бібліотеки ім.К.Тімірязєва Марина Ривенко та актор обласного академічного театру ім.М.Садовського Микола Андрушко, відомі вишивальниці Євдокія Чугуновата та Оксана Безрученко. З обласним центром народної творчості плідно співпрацювали видатні фольклористи, які своєю працею примножили духовні надбання Вінниччини. Серед них: Гнат Танцюра, Настя Присяжнюк, заслужений працівник культури України Марія Руденко, Мефодій Рябий, Євгенія Тондій, Євдокія Горб, Ганна Коваль, Володимир Вовкодав. Їхню справу продовжують збирачі народних перлин: фольклористка, засновниця фольклорного ансамблю «Русава» Зоя Чорна, кандидат мистецтвознавства, доцент Антоніна Сторожук, заслужений працівник культури України Тамара Гуцал, заслужена артистка України Лідія Остапчук, викладач Вінницького училища культури і мистецтв ім.М.Леонтовича, керівник фольклорного гурту «Мокоша» Юлія Васюк, завідуюча

Анатолій Левицький зі спогадами і привітаннями

Народний ансамбль танцю «Барвінок» творчої навчально-наукової лабораторії з етнології Поділля Вінницького педагогічного університету ім.М.Коцюбинського, член Національної спілки народних майстрів України Тетяна Пірус, а також науковці: доктор філологічний наук Микола Дмитренко з Києва та науковий співробітник Національного музею народної архітектури та побуту України у с.Пирогове Ніна Зозуля, кандидати наук: Анатолій Завальнюк, Віктор Косаківський, Світлана Творуні, заслужений працівник культури України , професор Анатолій Подолинний із Вінниці та інші. Ці люди створили міцне підгрунтя для подальшої роботи обласного центру народної творчості. Дякуючи їм, наш невеличкий, але відданий свій

Заслужений артист України Станіслав Городинський

справі колектив, має можливості розвиватися і створювати все нові і нові мистецькі проекти, які успішно представляє не лише на Вінниччині, а й на теренах всієї України. Ось вони – мої колеги: заступник директора Олена Назарець, завідуюча відділом народної творчості Любов Гричанюк, завідуюча відділом організаційно-методичної та дозвіллєвої роботи Галина Хоменська, хормейстр Ніна Джус, режисер, поетеса, автор і виконавиця пісень Зоя Красуляк, музикант Наталя Римаренко, фольклористка ТетянаГарбулінська, хореограф Ольга Маркова, поет і методист з клубної справи Жанна Дмитренко, відповідальна за роботу з національними меншинами Наталя Юкальчук, дизайнер, програміст Тетяна Гец, редактор Наталя Сентемон, відповідальна за інформаційну роботу Олеся Камська. Працівники бухгалтерії: Ірина Посадовська, Наталя Залевська, Оксана Мамітько, Олена Дремлюг та Наталя Цигельман. ... Велика частина роботи лягає на плечі чоловічої половини колективу – заступника директора по господарчій частині Олександра Рогожина, методиста з декоративно-прикладного мистецтва Олександра Барнасюка, художника Сергія Бугая, фотографа Костянтина Самойлюка, відеооператора Дмитра Джігіріса та водія Андрія Романова. В ці дні хочеться згадати те, що нам вдалося зробити. Скільки талановитих співаків, музикантів, поетів, майстрів художнього слова, композиторів вдалось виявити на теренах області, і не просто виявити, а оприлюднити їхню творчість під час проведення численних заходів – конкурсів, фестивалів, творчих вечорів. Якщо говорити про виставкову діяльність – то це один з наших пріоритетів, щоденна натхненна праця.Обласна виставка образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва має вже 66-річну історію. За ці роки у ній взяли участь 2300 народних умільців, для яких Центр став не просто осередком народної творчості, а другою домівкою.

Насті Присяжнюк і до нашого Центру. Обласний пленер гончарів проводиться в давньому гончарському осередку – у селах Бубнівка та Новоселівка Гайсинського району, де колись творили свої шедеври брати Герасименки, де живе заслужений майстер народної творчості Фросина Міщенко.

15 відомих гончарів Вінниччини створили сотні виробів із глини саме в традиціях бубнівського гончарного розпису, які було передано у фонди ОЦНТ, до музею Гната Танцюри в м.Гайсині та музею братів Герасименків. У славнозвісній Буші, що на Ямпільщині, щороку відбувається ВсеВітає Гайсинський край український симпозіум Майстри беруть участь як у персональних, скульпторів-каменотесів «Подільський оберіг», так і у тематичних виставках, таких як «Різдвя- що проводиться з 1986 року. За час проведення не диво», «Шевченко в народному мистецтві», симпозіумів майстрами створено Бушанський «Великодня писанка», «Українська витинанка», музей скульптури під відкритим небом. Одним з найкращих мистецьких проектів, «Народна іграшка» та інших, що відбуваються в Світлиці, З метою обміну досвідом та підтримки стала культурно-мистецька акція «Мистецтво дружніх зв’язків між майстрами нами започатко- одного села». Оприлюднення духовних надбань вано ще й обмінні виставки між областями Украї- сільських громад, звичаєвої культури, традиційни.В світлиці Центру вже презентовано виставки них ремесел, пісенної спадщини – все це набуло майстрів із Криму, Львівщини, Тернопільщини, широкого резонансу і стало культурною подією для киян і гостей столиці. Вже одинадцять уніЧернівеччини. Однією з найцікавіших форм самовиражен- кальних сіл побачили кияни. Фестиваль театрального мистецтва «Теаня та співпраці майстрів стали пленери. Так у с.Круподеринці Погребищенського району в тральна осінь», хореографічного мистецтва ім. мальовничому куточку Надросся проходить об- В.Румянцева, хорової музики «Співає Поділля ласний пленер народного малярства. Плідним Леонтовича», конкурс «Народні музики Подірезультатом такого заходу стало створення поло- лля», конкурс сучасної музики «Музика літа», тен, які передані у фонди музеїв графа Ігнтьєва, духової музики «Сурми Поділля», співочі свята

4

Народний аматорський інструментальний гурт «Аколада» Качківського СБК Ямпільського району

Вплелись у вітання юні таланти «Співець подільського краю» ім.Родіона Скалецького, «Пісенні крила сивої зозулі» ім.Петра Ніщинського та багато інших – стали яскравими сторінками української книги національного відродження, свідченням того, який талановитий наш народ. Національні меншини також мають можливість поряд з українцями розвивати і презентувати свою культури широкому загалу на фестивалях «Подільські барви», «Всі ми діти твої, Україно», «Чим хата багата». Деякі мистецькі проекти набули статусу всеукраїнських і міжнародних: Всеукраїнський конкурс автентичної пісні на приз Гната Танцюри, свято кобзарського мистецтва «Струни вічності», «Українська витинанка», «Великодня писанка». Фестивалі народної творчості «Різдвяне диво» та «Скарби Поділля» (до дня Незалежності України) перетворились на велелюдні дійства, учасниками яких стали тисячі земляків. Вінниччина не раз здобувала перемоги на культурних теренах саме завдяки самовідданій праці колективу ОЦНТ, як от – за презентацію «Диво-птаха» у 2013 році на «Параді вишиванок» у Києві, за експозицію Великодньої виставки на всеукраїнському фестивалі «Писанковий рай» у 2014 році у Києві, за писанку «Життєдайна Вінниччина» на Всеукраїнському фестивалі писанок 2015 року у Києві. Чи є ще десь таке розмаїття обласних свят, конкурсів і фестивалів, як у нас на Вінниччині! Їх змістовним наповненням, належним рівнем організації займається Центр народної творчості. Хочеться сказати і про видавничу діяльність Центру. Альманах «Світлиця» − це окрема сторінка, вірніше, тисячі сторінок безцінного досвіду майстрів, методистів, науковців, працівників сільських закладів культури, фольклористів, аматорів сцени. Серед інших видань, які виходять на допомогу працівникам культури − збірники сценаріїв, пісень, альбоми, каталоги, довідники: «Народні майстри Вінниччини», «Народна культура Поділля». «Вінниччина фольклорна», «Легендарна Буша», «Вишивана доля Вінниччини»,«Зав’ю вінки на всі святки», «Колядки і щедрівки», «Надбужанський спів», «Струни віч-

ності», «Село, серцю миле», «Пісні вишневого саду», «Голос душі», «Величайся, родинонько, у піснях», а також буклети «Українська витинанка», «Скарби Поділля», «Різдвяне Диво». Нині ми іменинники. Радо приймаємо гостей, які прийшли і приїхали звідусіль. Голова директорів ОЦНТ Феодосій Васєчко з Рівного, директор Чернівецького ОЦНТ Микола Шкрібляк, заслужений діяч мистецтв України Володимир Титаренко з Києва, заслужені працівники культури і соціальної сфери, майстри народної творчості, ветерани ОЦНТ, творчі колективи, представники влади, творчих спілок і громадських організацій, діти і дорослі, наші одвічні прихильники і шанувальники – всі прийшли розділити нашу радість, сказати добре слово, разом з нами подивитись живу історію в світлинах. Гортаєм сторінки минулих літ, В них – фестивалі, акції мистецькі, І виставки, і свята – цілий світ Культурного життя в краю мистецькім Спогади, привітання, слова вдячності…

75 років Центр береже закодовану традиціях народну памʼять, 75 років творить неповторний світ української культури, 75 років збирає і відтворює найкращі зразки українського мистецтва,75 років оберігає основні засади української духовності. І сьогодні, коли українці по-новому осмислюють себе і своє місце в світі, коли з величезною цікавістю звертаються до своїх витоків, розуміючи, що тільки там можна знайти відповіді на питання сьогодення, і, як наслідок − зростаючими темпами йде процес відродження національної культури, наш Центр стає незамінним осередком українства, з якого будуть черпати натхнення ще не одне покоління. Многая літа!

Директор ОЦНТ Тетяна ЦВІГУН

Свято майстерності, любові і краси

Н

Щороку, ось уже впродовж шістдесяти шести (!) літ Вінницький центр народної творчості проводить обласні виставки традиційного мистецтва. Митці, майстри з усієї області представляють свої найкращі роботи, і кожного року ця виставка дивує і глядачів, і самих організаторів.

е стала винятком і цьогорічна виставка, що традиційно проводилася у великій залі вінницького обласного краєзнавчого музею. Відкрилася вона на Покрову, в День Українського козацтва, який нині став ще й Днем захисника України. Такий день обрано не випадково, адже цей рік особливийдля України − насичений героїчними і, водночас, трагічними подіями: Майдан, 200-річчя Шевченка, війна на Сході. Все це не лишилися поза увагою наших митців, які особливо тонко сприймають світ і відтворюють свої почуття через образи, кольори та форми. Так, поєднавши традиції і сучасний погляд, історичні сюжети і сьогоденні реалії, митці Вінниччини перетворили виставку на мистецько-історичну панораму, яка вразила багатством і складністю технік, різнобарвʼям і, одночасно, гармонією кольорів, глибоким внутрішнім змістом і відточеною століттями легкістю, з якою він втілюється. Чільне місце в експозиції зайняли роботи на

6

Шевченківську тему. Відомий художник Іван Грищук представив Портрет Тараса Шевченка і живописні роботи, що висвітлюють епізоди з життя молодого поета «Тарас Шевченко у Липівцях», «Тарас Шевченко і діти». Долучився до шевченкіани і вінницький художник Іван Горобчук з картиною «Зустріч Т.Г.Шевченка з селянами». Творча молодь також віддала шану Кобзареві. Прекрасні композиції за творами Т.Г. Шевченка, створені у традиційній техніці розпису на склі, привезли студенти Тульчинського училища культури:«Кобзар» Діани Святовської, «І буде син, і буде мати» Ірини Козак, «Білі ночі Т.Г.Шевченко в Петербурзі» Ангеліни Чиж, «Наймичка» Катерини Гончар, «Шевченко – художник» Дениса Черниша, «Тополя» Олександри Ольховатої. Цікаво дивитися, як сучасні діти сприймають твори Шевченка. Їхні роботи настільки кольорово насичені, а отже – емоційно наповнені, що вкотре пересвідчуємося – поезія Шевченка не лишає байдужим нікого. Не

стала виключенням і відома вінницька вишивальниця Любов Шаламай, яка вишила міленьким хрестиком автопортрет Т.Г.Шевченка. Основою, центром, прикрасою виставки стала велична колона, створена зі старовинних верет. Стрімким водоспадом, подарунком предків, небесною дорогою в оточенні янголів-рушників спустилися в залу ці шедеври невідомих майстрів минувщини. Темними хвилями розплескалися по долівці ткані обереги, створивши ціле озеро краси. На ньому казковими острівцями розташувалися скарби сучасного гончарства. Ось бубнівські мисочки-сонечкаТетяни Шпак, серед яких виспівують глиняні розписані півники та пташечки. Поряд з теракотовими глечикамиі куманцями Михайла Діденка перемовляються керамічні ляльки-мотанки Василя Рижого та Наталі Лавренюк, сваряться колоритні бабульки на горщиках Олексія Луцишина, а поряд – розцвітають білі розписані квіти-мисочки Володимира Слубського. По центру, серед квітів і куманців з трипільським орнаментом Сергія Погонця, велично розташувалася розписана скриня, повна скарбів – старовинних вишитих сорочок та рушників. А зверху цю красу охороняють керамічні різьблені янголи Людмили Філінської. Нинішня виставка була багата на вироби з кераміки. Поряд з лискучими чорнодимленими баньками та гладущиками Вікторії Ніколаєвої розмістилися вишукані куманці і миски Романа Чмерука. Приємно, що окрім досвідчених майстрів, добре відомих поціновувачам цього давнього мистецтва, участь у виставці взяли також бубнівська майстриня Тетяна Дмитренко, онучка Людмили Філінської Анастасія Філінська, юна майстриня Вікторія Колісник та десятеро учнів Вікторії Ніколаєвої. Вишивка, як завжди,стала окрасою виставки: вишукані, вишиті лиштвою панно заслу-

Роботи студентів Тульчинського училища культури

Петро Пипа «Бандурист» женого майстра народної творчості Галини Данилюк та відомої вишивальниці Світлани Книш, сорочки, вишиті«білим-по білому» та в чорно-червоних кольорах чудовою вишивальницею ЄвдокієюЧугуновою, рушники заслуженого працівника культури Вікторії Кубаль, вишитий одяг для немовлят Людмили Уладовської-Іванчук, вишита сукня Наталії Цігельман.Поряд з ними – прекрасні вишиті роботи Любові Свирог, Тетяни Войнаровської, Галини Очеретної, Анастасії Білюги, Любові Бурлаки, Діани Дядюки, Наталі Шарабури. Людина творить лише тоді, коли душа переповнюється світлом і любовʼю. Коли хочеться поділитися внутрішнім святом з іншими. Саме з таким настроєм працюють майстри народної творчості. Не обмежені зовні академічними канонами, вільні внутрішньо в своїх фантазіях, вони творять самобутньо і натхненно, даруючи світові неповторні витвори майстерних рук і чистої душі.Кожен такий виріб радує глядача своєю внутрішньою досконалістю і гармонією. А коли таких робіт збирається ціла зала – створюється казковий світ українського мистецтва, в якому кожен майстер – по-своєму неповторний. Так і серед майстрів різьби по дереву – кожен має власний почерк, який не сплутаєш ні з ким іншим. Неперевершені в мистецькій досконалості картини в дереві Петра Пипи знову і знову дивують глядачів своїм багатством образів і художнім вирішенням. «Годувальниця» − на цій картині показано життя дітлахів: небагате, в праці, але перед ними – широко відчинені двері, як дорога в доросле життя, в інший світ. Картина «Бандурист» − це, знову ж таки, багатоплано-

ва робота, де центральне місце займає постать бандуриста, а задній план – військо козацьке, про чиї подвиги співає кобзар. Рамка в картині – не просто обрамлення, а ще один погляд на тогочасний світ − тут і хата з мальвами та соняхами, і гарбузи попід тином, і дуб старий та покручений (мабуть, немало він побачив за своє життя), і чумаки з волами, що йдуть далекими шляхами. Ще зовсім молодий різьбяр Павло Дяченко, син відомого різьбяра, заслуженого майстра народної творчості Юрія Дяченка, в своїх творчих пошуках також звернувся до козацької теми та представив роботи «Козак Бульба», «Козаки», «Козак Мамай». Його твори вирізняються чистотою та лаконічністю ліній, відчуттям простору та світла. Рідкісний вид мисте-

8

цтва – випилювання в дереві показав відомий майстер Олександр Крутих. Його роботи – це суцільне мереживо, з якого він творить різні ужиткові речі, поєднуючи красу і буденність. Ще один митець – і знову зовсім інший погляд на матеріал: Володимир Купчишин, художник, що працює в живописі і в дереві, представив на виставці чудовий триптих «Три стихії»− вишукана робота, в якій гармонійно поєдналася чіткість орнаменту з мʼякістю живопису. Легке тонування дерева підкреслило внутрішній зміст твору. Спогади про сиву давнину, про давні камʼяні храми, про покоління майстрів-каменотесів навіюють роботи букатинського художника-скульптора Олексія Альошкіна. Давні камʼяні обереги, берегині, ікона в камені створюють відчуття вічності, спокою, незмінності головних цінностей людини. Майстри петриківського розпису Ірина Угринчук разом зі своїми ученицями Тетяною Рахліцькою та Аліною Бойко, а також Людмила Мазуренко, Інна Громова, Сергій Бугай створили у залі справжній райський куточок: казкові квіти всіх кольорів поспліталися у барвисті віночки на тарелях і картинах художників, а в середині – заквітчані україночки, шовкогриві коники, диво-птахи, лелеки – всі випромінюють світло і радість! Витинанкарі Марія Гоцуляк, Дмитро Власійчук, Ліна Концевич, Дарія Громова, Дмитро Турчинюк, Олександр Зибін, РегінаТрейгер вкотре здивували глядачів умінням перетворювати аркуш паперу на глибоку, змістовну розповідь, та ще й створену з особливим мистецьким смаком. Окремою сторінкою виставки стала експозиція, присвячена Революції Гідності та війні на Сході. Ці події відтворені у роботах багатьох художників. Так, заслужений працівник культури Федір Ущаповський написав картину «Червоні хрести», де на фоні Михайлівського Золотоверхого собору та палаючого майдану, під далекоглядним поглядом Шевченка – портрети перших героїв Небесної сотні. Ігор Зозуля, художник, що без-

Продовжувачі народних традицій

посередньо брав участь у подіях на Майдані, створив серію картин на цю тему, одну з яких

змістовна робота, як, власне, і музика Дмитра Леонтовича та вінницькі памʼятки архитекту-

Керамічні миски Володимира Слубського «Барикади в вогні» він представив на виставці. Робота цього ж автора «На позиції» висвітлює події АТО. Модернові живописні роботи «Слава Україні» та «Прагнення перемоги» (з елементами вплетеного дроту та шматків ланцюга) представив Володимир Чопенко. Трагізм сюжету, простота і лаконізм композиції, кольорове насиченння зробили картини справжнім памʼятником героям Майдану та АТО. Логічним продовженням цієї теми стала прекрасна керамічна скульптура янгола, який, тримаючи пташку миру в долонях, ніби молиться про захист, допомогу і прощення для всіх нас. Автор цієї роботи – юний майстер Дмитро Рижий – син і учень Василя Рижого та Наталі Лавренюк. Ще дві прекрасні роботи учнів цих талановитих майстрів і викладачів були представлені на виставці: керамічне панно «Щедрик Леонтовича» Дениса Черниша − тонка, вишукана,

ри, відтворені на глиняних «сувоях» Павлом Гапчуком. Не обійшлася виставка і без писанкарства – вже вкотре традиційну подільську писанку представила Тетяна Пірус, а писанку-дряпанку – Тетяна Мороховець. Молодий майстер Сергій Бугай створив писанки-мальованки, а Людмила Філінська порадувала різьбленими керамічними писанками. Як завжди, широко було представлено народне малярство. Картини Віктора Наконечного і Олександра Свіргуна, Олександра Шульганя і Віктора Крижанівського, Оксани Городинської та Людмили Сорочинської, Олександри Канахівської та Катерини Білокурської, Федора Панчука та Тетяни Філь – створили вернісаж кольорів, почуттів та характерів, обʼєднаних спільною любовʼю до України, її людей і традицій. Експозицію прикрасили ляльки-мотанки з ніжною вишивкою гладдю Вікторії Козаченко, а також весела, яскрава лялькова родина, створена Юлією Васюк. Останнім штрихом, обрамленням всієї виставки стали чудові ткані верети Надії Гринь із с.НаддністрянськеМурованокуриловецького району. Кожна така виставка – це свято. Свято для майстрів, що мають можливість показати свої нові роботи, поділитися досвідом, обмінятися враженнями і мистецькими новинами. Свято для працівників Центру, бо це, у певній мірі, результат співпраці наших працівників і митців. І звичайно, це свято для глядачів- відвідувачів, бо для кожного, хто не був задіяний в підготовці виставки, вона відкривається як неочікуваний подарунок, в якому поєдналися традиція, любов, майстерність і краса. Провідний редактор Наталя СЕНТЕМОН

Співець Подільського краю 23 листопада 2014 року минула 115-та річниця від дня народження композитора, педагога, музикознавця, фольклориста, громадського діяча Родіона Андрійовича Скалецького

Родіон Андрійович захопився музикою, хоровим мистецтвом в Тульчині, де викладав українську мову, літературу і співи в трудовій школі №2. Саме в Тульчині Скалецького зацікавило все, пов’язане з іменем Леонтовича. То були голодні і холодні 20-ті роки, роки розрухи і громадянської війни, а в народі, попри все, жила жага до пісні. З цієї животворної криниці черпав натхнення Леонтович, на цю ж стежину ступив і Скалецький. Він навіть поселився поруч із садибою Леонтовичів, познайомився і еред яскравих особистостей, що осві- потоваришував з двома його сестрами, дружиною тили небосхил подільської та й усієї і доньками. У 1927 році, міський хор Тульчина, фундатором вітчизняної культури, помітне місце займає Родіон Андрійович Скалецький. «Поділь- якого був сам Леонтович, заспівав під орудою Родіський соловейко», «Батько співочий», «Незабутній она Скалецького. Концертмейстером колективу стала донька Миколи Дмитропісенний нанашко» – так вича – Галина Миколаївна. називали нашого славетноШість років праці з цим кого земляка. лективом мали неабиякий Коли ми згадуємо Родіовплив на формування творна Андрійовича, то перш за чого світогляду Скалецьковсе в нашій уяві постає люго. В цей період він починає дина чудових якостей – глизбирати фольклор і ствобокої порядності, чесності, рює перші хорові обробки. самовідданості. Вчитель В ці ж роки гірка недоля української мови і літератуступила на поріг домівки ри, в душі якого з раннього Родіона Андрійовича. 23 дитинства бриніла музика, листопада 1932 року, саме він усім своїм єством прив день народження, його захилився до народної пісні, і арештували і звинуватили в впродовж свого життя збиукраїнському буржуазному рав, вивчав, і опрацьовував націоналізмі. Мовляв, забапісенний фольклор Поділля. гато уваги Скалецький приУкраїна знала Родіона діляв збиранню фольклору Скалецького і як керівника та популяризації творчості багатьох хорових колективів на Вінниччині, і як таМиколи Леонтовича. лановитого педагога, і як Лише у 1946 році Родіон працівника обласного ценАндрійович повертається тру народної творчості, і із заслання з російського як багаторічного керівника міста Валуйки, де відбував обласного осередку Музичпокарання, до Вінниці. Тут ного товариства. він розпочинає педагогічну Нелегка доля судилась та громадську діяльність, Родіону Андрійовичу. Напрацює в загальноосвітніх родився він в селі Михайшколах міста, педучилищі, лівка (нині Бершадського Погруддя Р.Скалецького в Бершаді інститутів удосконалення району) в багатодітній севчителів. Родіон Скалецьлянській родині. З дитякий продовжує величезну чих літ захоплювався піснею, музикою, добре знав роботу зі збирання фольклору, видає методичні та нотну грамоту, співав у хорі і грав на струнних ін- навчальні посібники з питань музичного вихованструментах. Величезне бажання навчатися привело ня дітей шкільного віку, сприяє навчанню клубних юнака на історико-філологічний факультет Одесь- працівників Вінниччини на започаткованих ним кого інституту народної освіти. Тут він починає курсах підвищення кваліфікації в обласному Бубрати приватні уроки музики, на базі студентського динку народної творчості. Через «школу Скалецьхору займається диригентською практикою. Після кого» чи «народну консерваторію Скалецького», закінчення вузу Родіон Андрійович працює в пів- як влучно називали колеги ті десятимісячні курси, денних районах Подільської губернії, створює му- пройшли сотні керівників співочих колективів сільзичні ансамблі та хорові колективи. ських будинків культури і клубів, учителів співів Природна обдарованість, особлива душевна ви- сільських загальноосвітніх шкіл. тонченість – усе це визначило і життєвий, і творРодіон Андрійович Скалецький став ініціаточий шлях Родіона Скалецького, які були чимось ром створення секції самодіяльних композиторів співзвучні з долею Миколи Леонтовича. Тому, ма- Поділля. Скільком композиторам-початківцям він буть, не випадково сталося, що по-справжньому став за порадника, наставника, вчителя у їхніх пер-

С

10

Співаки, завзяті фольклористи, Музиканти, сходьтеся до нас! У «Плеяді» - свято урочисте, Розпочнемо, друзі. В добрий час! Гостем завітав у край отецький, В залі чути музику і спів, Композитор Родіон Скалецький Знову на гостині в земляків! Жанна Дмитренко

Народна аматорська хорова капела ім.М.Леонтовича Тульчинського РБК ших спробах творчості! Скільки їх причастилося добротою, щирістю, людяністю і любов’ю Родіона Андрійовича на тих заняттях в «грецькому» залі обласного будинку народної творчості… З багатьма з них Скалецький неодноразово відзначав день народження пісні. Серед тих перших учасників секцій нині знані в композитори – Віталій Іжевський, Василь Папаїка, Яків Поляхівський, Ральф Мархлевський та багато інших. Він умів підібрати ключик до кожного молодого спеціаліста. А іноді настільки тактовно «питав поради» у молодих колег, що ті лише з роками розуміли: таким чином Родіон Андрійович мудро підказував їм, як краще створити музичний твір або ж зробити ту чи іншу справу. Учнями Скалецького і сьогодні вважають себе Анатолій Левицький, Валерій Шер, Яків Поляхівський та багато інших. За роки творчої діяльності композитор створив

598 пісень – переважно хорових, побудованих на фольклорній основі, а також складних творів без супроводу, пісень для ансамблів та солістів на вірші Тараса Шевченка, Степана Руданського, Івана Франка, Лесі Українки, Павла Грабовського, Павла Тичини, Максима Рильського, Михайла Стельмаха, Івана Негоди, Олександра Олеся. Звідсіля – ідеальне злиття музики і слова, тонке відчуття настрою кожного вірша. А в співдружності з талановитим поетом-земляком Василем Юхимовичем були написані збірники сучасних авторських щедрівок «Щедрий вечір, добрий вечір» та весільних пісень «На Поділлі – весілля», які побачили світ у 1960 році. Фольклорна спадщина Родіона Скалецького – 320 пісень, записаних у різних куточках Вінниччини. Серед них – 146 весільних, а також колядки, веснянки, купальські, жниварські, історичні, чумацькі, рекрутські, соціально-побутові, жартівливі. Титанічна праця з дослідження українського традиційного фольклору увінчалась успіхом. У 1970 році вийшов з друку 10-й том у серії «Українська народна творчість» – «Весілля». Етнографічний регіон Поділля у цьому томі був представлений записом весілля, здійсненим Р.А.Скалецьким в с.Михайлівка Бершадського району на Вінниччині. Цей запис весілля з мелодіями Родіон Андрійович здійснив у 20-30-х роках XX століття у своєму рідному селі від родичів Скалецьких – Гафії, Ганни та дядька Зінька.

Земляки: Лариса Натолочна, Микола Рудик, Надія Герасимчук

Ім’я композитора-земляка нині гідно пошановується вдячними подолянами: в 1989 році, до 90-річчя Р.А.Скалецького, вперше було проведено обласне мистецьке свято «Співець Подільського краю», яке з того часу стало традиційним на Вінниччині. В цьому ж році відкрито музейну кімнату композитора у Михайлівській ЗОШ. У 2009 році, у дні відзначення 110-ї річниці від дня народження видатного земляка, Бершадській дитячій музичній школі присвоєно ім’я Р.А.Скалецького і на фасаді цього мистецького навчального закладу відкрито меморіальну дошку композитору. Цього ж року з метою популяризації вокального мистецтва Поділля було започатковано фестиваль вокальних колективів. З того часу він проводиться в рамках обласного мистецького свята. А в 2011 році, до 112-ї річниці від дня народження Скалецького, у Бершаді відкрито погруддя славетному композиторові і землякові. Скалецький ще за життя виконав високу місію митця перед рідною землею і саме тому вдячні земляки увіковічнили його у бронзі. Цьогоріч урочистості з нагоди 115-ї річниці від дня народження Р.А.Скалецького розпочалися 23 листопада на Батьківщині Скалецького в Бершаді. Місцева дитяча музична школа, яка з честю носить ім’я Родіона Скалецького, гостинно зустрічала поважних гостей та всіх шанувальників творчості композитора на районному мистецькому заході «Твоїм пісням ще довго жити». А через декілька днів, 25 листопада, усі бажаючі мали змогу насолодитися мистецтвом ансамблевого співу на обласному мистецькому святі «Співець Подільського краю» який уже вкотре відбувся у концертній залі Вінницької обласної філармонії. Окрасою заходу стали гості – Державний академічний ансамбль пісні і танцю «Поділля» Вінницької обласної філармонії та народна аматорська хорова капела імені М.Д.Леонтовича Тульчинського районного будинку культури. Їх виступи у пролозі та фіналі заходу стали своєрідним високомайстерним обрамленням свята. А 22 кращих народних аматорських вокальних ансамблів, що з’їхались майже з усіх районів Вінниччини! Вони стали гідним вшануванням пам’яті Р.А.Скалецького, адже у виконанні колективів-учасників переважно звучали твори композитора-земляка. «Ліричну пісню» на вірші В.Юхимовича та обробку української народної пісні «Ой піду я до млина» Р.Скалецького майстерно виконали земляки композитора – учасниці жіночого вокального ансамблю Бершадської ДМШ під керівництвом Христини Мураховської. Ніжно, трепетно прозвучала пісня Р.Скалецького «Перейду дорогу» у виконанні жіночого вокального ансамблю «Вер-

12

биченька» Тростянецького РБК (керівник – Тетяна Мартошенко). А який неповторний віночок весільних пісень (зі збірки Р.Скалецького «На Поділлі - весілля») виплела-вимережила талановита викладачка і виконавиця народних пісень Юлія Васюк зі своєю «Мокошею» – неперевершеним ансамблем Вінницького училища культури і мистецтв ім.М.Д.Леонтовича! Саме завдяки титанічній сподвижницькій праці Юлії Андріївни студентська молодь знайомиться із багатющою фольклорною спадщиною Поділля, саме завдяки їм ці народні шедеври отримують нове дихання і життя! Не могли обійти колективи у своїй творчості і тему драматичних подій, які відбуваються нині на сході України. Самобутньо прозвучала у виконанні вокального ансамблю «Заграва» Тульчинського РБК пісня на музику землячки Олени Кулакевич «Ой розправив яструб крила», трагічні мотиви смутку матері за сином-воїном передали у «Сумній легенді» Стефанії Лепех співачки жіночого тріо «Чисте джерело» Жмеринського РБК (керівники – Олена Тихоліз, Ганна Матлак). А коли на сцену вийшли талановиті співаки – учасники чоловічого вокального ансамблю «Шаргород» Шаргородського РБК і у їх виконанні почали звучати перші акорди вокалізу із української народної лемківської пісні «Плине кача», старовинної пісні, яка в нинішні трагічні дні стала піснею-плачем за Небесною Сотнею і всіма убієнними на цій неоголошеній війні, – всі присутні в єдиному пориві зі сльозами на очах піднялися вшанувати пам’ять загиблих героїв… У такі миті приходить розуміння, що ми, працівники культури, своєю творчістю робимо святу справу, пробуджуючи національно-патріотичну самосвідомість українців. Майстерні обробки, складні гармонії, вишуканий ансамбль продемонстрували сімейний квартет Патраків «Соната» Калинівського РБК під керівництвом патріарха культури Поділля, заслуженого працівника культури України Григорія Патрака Кухаренка, а також ансамблі «Суцвіття» Крижопільської ШЕВ, «Калинонька» Немирівського, «Оратаї» Оратівського районних будинків культури та «Заграва» Ладижинського МБК «Лада». Керівники цих колективів Леся Ошовська, Ольга Рудник, Василь Здрилюк, Вікторія Гуліцька багато працюють над репертуаром,домагаються високопрофесійного виконання, тому виступи колективів під їх керівництвом – це завжди свято пісні. Твори М.Леонтовича, О.Білаша, В.Папаїки, обробки українських народних пісень злагоджено, на належному рівні звучали у виконанні чоловічого вокального квартету «Тиверці» Тиврівського РБК, жіночого тріо «Лілея» Хмільницького РБК, жіно-

Жіночий вокальний ансамбль Бершадської ДМШ

Народний аматорський чоловічий ансамбль Шаргородського РБК чих вокальних ансамблів «Розмай» Комсомольської ШЕВ Козятинського району, «Лебедонька» Липовецького РБК та «Мрія» Шабелянського сільського клубу-бібліотеки Іллінецького району (керівники – Юрій Ванхольський, Алла Волошина, Ніна Коліжук, Оксана Цивлюк, Володимир Карпенко). Варто відзначити, наскільки гідно вперше на обласній сцені представили своє мистецтво новостворені вокальні колективи – чоловіче тріо «Чорнобривець» Гайсинського РБК та родинний ансамбль Пальонків «Родина» Соколівського СБК Хмільницького району. «Бо козацька вдача – як вогонь гаряча, бо козацька сила не одних скосила!» – нагадували нам гайсинські козаки-чорнобривці і додавали оптимізму та віри у перемогу Світла, Правди і Добра. А родина Пальонків, цей прекрасний сімейний ансамбль, у якому співають батько Юрій Анатолійович, мати Євгенія Євгенівна, донька Ірина, зять Олександр, син Денис і невістка Леся, злагоджено, емоційно виконували авторську пісню, народжену в колективі «Моя родина». А написав її молодший Пальонко – Денис. І піснею цією родина утверджувала найвищі духовні цінності, які з давніх-давен плекались українцями: «Моя родина – як пісня журавлина, Моя ти радість, віра і любов. Яка щаслива настає хвилина, Коли родину бачу свою знов!» Справжньою здравицею Поділлю прозвучала авторська пісня вінничанина Павла Піскового «Подільський край» у виконанні самобутнього чоловічого гурту «Подільські музики» Вінницького РБК. Злагоджене звучання народних інструментів, м’який оксамит чоловічого багатоголосся проникали у душі слухачів, і перед нашими очима вмить постали квітучі вишневі вінницькі сади, п’янкий трунок весняних березових гаїв і правічний Південний Буг – ця рідна серцю подільська сторона, на якій споконвіку жили наші предки і яку ми нині прославляємо у піснях! І знову авторський твір! Пісня Василя Слободянюка на вірші В.Побережного «Любіть Україну» у виконанні гурту «Джерела» Гальжбіївського СБК Ямпільського району закликала всіх любити і шанувати свою державу і бути гідними продовжувачами святих перемог наших дідів і батьків. На такому високопатріотичному піднесенні цього дня вписувалася ще одна яскрава сторінка в історію культури Вінниччини та й України. Не забули організатори – управління культури і туризму Вінницької обласної державної адміністрації та обласний центр народної творчості – добрим словом

вшанувати народний аматорський хор ветеранів війни та праці імені Р.А.Скалецького Вінницького міського палацу мистецтв «Зоря», фундатором якого був сам Родіон Андрійович, а нині його керівниками є хормейстер, заслужений працівник культури України Людмила Мартинова і концертмейстер В’ячеслав Швець – гідні послідовники Родіона Андрійовича. Квіти, теплі слова вдячності до глибини душі схвилювали поважних ветеранів – учасників хору, які свято бережуть пам’ять про свого першого Вчителя. У нинішньому святі взяли участь і земляки Родіона Андрійовича Скалецького: троюрідна внучка композитора Лариса Натолочна та самодіяльний поет Микола Рудик із Михайлівки, начальник відділу культури і туризму Бершадської райдержадміністрації Надія Герасимчук. Під враженням від почутого і побаченого пані Лариса у своєму виступі наголосила: «Кажуть, що немає нічого вічного. Раніше я теж так думала, а нині, згадуючи дідуся Родіона Андрійовича, я вчу вже свого онука, що вічною є пам’ять. І сьогодні підтвердженням цьому є проведення такого прекрасного свята вшанування Родіона Андрійовича Скалецького. Він засвітився зорею, яка сяє нині над нашою Україною». «Немає сумніву, що творча спадщина Скалецького переживе ще не одне десятиліття і буде тим джерелом, із якого черпатимуть натхнення нові покоління митців. Сьогодні це стверджували всі колективи-учасники обласного мистецького свята «Співець Подільського краю»!», – особливо піднесено промовила у заключному слові директор обласного центру народної творчості, заслужений працівник культури України Тетяна Цвігун. Тож Родіон Андрійович продовжує жити в своїх творах, які виконують професійні і аматорські колективи. Він живе у назвах вулиць – в Михайлівці, Бершаді, Вінниці, Києві. Живе у пам’яті і серцях вінничан, живе у піснях, створених на його честь, як-от пісня на слова та музику В’ячеслава Швеця: Твоїм пісням ще довго жити В серцях прийдешніх поколінь Ти наш Дударик, діду, Вчитель, За все тобі низький уклін. Летять роки осіннім листям, І поряд з радістю – печаль Твоїх пісень дзвінке намисто ми понесем у сиву даль!

Провідний методист ОЦНТ Ніна ДЖУС

З

СТРУНИ ВІЧНОСТІ

часу заснування обласного свята коб- то бандурист без бандури? Знайомлячись з музизарського мистецтва «Струни вічності» кантом, дізнаюся, що він сьогодні обіймає посаду у нас побувало чимало цікавих банду- декана факультету оркестрової музики Львівської ристів з концертами та майстер-класа- національної музичної академії ім.М.Лисенка. Не ми. Кожна зустріч – це і цікавий концерт, і цінні так просто йому було віднайти час на таку дводенну поїздку. фахові поради, і естетична насолода. Наступного дня до Вінницького училища кульПід час підготовки до цьогорічного свята ми вирішили запросити дует бандуристів «Бандурна тури і мистецтв ім.М.Д.Леонтовича почали з’їжрозмова» у складі Тараса Лазуркевича та Олега джатися бандуристи. Не кожна область може похвалитися таким мистецьким Созанського зі Львова. Хто ж проектом. А наші бандуристи за з бандуристів не знає цей пречотирнадцять років вже звикли красний дует? Відео та компакт до нього. Вже зранку проводидиски з козацькими, стрілецьлися репетиції на Великій сцені кими та народними ліричними училища. Готувався до виступу піснями у їхньому виконанні і наш гість. Чути було як він розлетілися по всій Україні. На розспівується. Його сильний та запрошення дав згоду тільки гарно поставлений голос, доТарас Лазуркевич А мені ж полаючи стіни класу, в якому він думалося – І чим-то він нас здирозмістився перед концертом, вує? Адже солістів-бандуристів долітав аж у фойє училища до ми запрошуємо кожного року. сцени Великої зали. Діти бігаТа забігаючи трошки наперед, ли і з цікавістю прислухалися хочу сказати, що Тарас Лазур– знали що це співає Тарас Лакевич таки зумів нас здивувати. зуркевич. Святковий концерт провоНаблизився час концерту. дився напередодні дня народПролунали позивні, і на екрані ження Володимира Перепез’явилася постать Володимира люка. Ще трималося тепло і Перепелюка. Задзвеніли струстояли погожі сонячні дні. Ми ни бандури, і розпочав співець раділи, що знову природа посвою кобзарську «Молитву до радувала нас, адже бандуристи Сонця». Принишкла гомінка мали з’їхатися з усієї області. зала – кадри з одноіменного доТо ж, розуміли, що гарна погода кументального фільму, відзнябуде сприяти доброму настрою того Ганною Секрет з останніх учасників, та й бандури дуже Тарас Перепелюк років життя кобзаря заворожучутливі до вологи та холоду. По завершенні підготовчої організаційної роботи, я вали. Співав кобзар свою молитву-прохання до поїхала на залізничний вокзал, зустріти Тараса Ла- Сонця дати всім духовного світла та прозріння. За традицією урочисте відкриття проводилося зуркевича, перживала, як я його впізнаю? За хвилину у дверях вагону з’явився чоловік невисокої за участі почесних гостей – начальника управлінстатури, схожий на Івана Франка. Інтелігентність ня культури і туризму Марії Скрипник, директора та стриманість читалися в кожному його русі. В ру- Вінницького обласного центру народної творчості ках невеличкий кейс та дві бандури. Мені аж сміш- Тетяни Цвігун. До слова були також запрошені зано стало – як я могла його пропустити, який же ступник директора Вінницького училища культури

14

Зразковий ансамбль бандуристів «Намисто» Вінницької ДМШ №2

Анастасія Косич та Софія Васюк і мистецтв ім.М.Леонтовича Алла Москаленко, заслужений артист України Тарас Лазуркевич та син Володимира Перепелюка Тарас. Наскрізною ниткою кожної з промов звучало побажання докласти максимум зусиль для того, щоб наш унікальний національний музичний інструмент звучав на рідній українській землі.

– Кобзарство завжди було носієм історії боротьби українського народу за свою волю. Думаю, що

Тарас Лазуркевич

кобза-бандура є національним мистецьким символ України, – так розпочав свою промову Тарас Лазуркевич – І дуже добре, що у вас є таке свято, це велика духовна справа. Тому що бандура, хоч і не заборонена сьогодні, та все ж переживає трудні часи. Відрадно, бачити стільки молоді. Я думаю, що ці діти та молоді люди свідомо обрали для музикування бандуру. Дуже важливо, щоб вона звучала на наших сценах. Адже цей інструмент будить нашу національну свідомість, а пробуджена душа ніколи не буде байдужою до рідного краю. Сьогодні на Вінниччині нараховується дванадцять ансамблів бандуристів великої і малої форми. А ми мріємо, щоб в майбутньому при кожному клубному закладі були бандуристи. Сьогодні ж для нас дуже важливим є те, що створено ансамблі в Теплицькому, Ямпільському, Могилів-Поділському, Хмільницькому районах. Ямпільський район представляв ансамбль бандуристів «Чарівні струни» з села Дзигівка. Саме він піснею відомої поетеси-пісняра Надії Багмунт «Молитва за Україну» відкрив свято. За три роки ансамбль стрімко виріс у своїй виконавській майстерності і вже претендує на звання «зразковий аматорський». Теплицька музична школа має аж два ансамблі бандуристів. В ансамблі «Донечки» гуртуються молодші учні. До мішаної капели бандуристів «Посвіт» входять учні старших класів. У концертній програмі ж взяв участь молодший гурт. На моє запитання чому така незвична назва «Донечки», керівник Алла Грабова відповіла – Думали, яке ім’я дати ансамблю щоб подобалося усім? – вирішили назвати ніжно, як своїх дітей називаємо – донечки, адже тут грають і наші діти. Взірцем ансамблевого виконання можна вважати виступ тріо бандуристок Хмільницької ДМШ у складі

Ганна Коваль Валентини Автодійчук, Ольги Андрощук, Ольги Гребельської, які виконали «Хай вам сіється родиться» відомої поетеса і співачки Зої Красуляк. Те, що наші діти обирають бандуру – чудово. Бандура – не простий інструмент. Щоб навчитися грі на ньому потрібно докласти багато зусиль, проявити велике бажання та любов. Ще зовсім маленькою трирічною дівчинкою вперше вийшла на сцену з бандурою Софійка Васюк, учениця школи-студії Вінницького училища культури і мистецтв, викладач Марина Залізняк. В українському народному строї вона була схожа на живу ляльку. За три роки Софійка підросла, вже вправно грає на інструменті. Вона, мов справжня артистка, обігрувала кожну фразу народної пісні «За городом, за ланом» і безпосередньо, по-дитячому спілкувалася

16

із залом мов справжня артистка. А що вже бандура у неї гарна!– розмальована квітами, такої немає ні в кого. Софійка співаючи та граючи, то пригортала до себе бандуру, то гладила струни своєї найулюбленішої музичної іграшки. Не зразу впізнали ми і постійного учасника нашого свята Максима Вербу – учня Вінницької дитячої музичної школи №2, викладач Наталя Мартинів. Ще зовсім малим хлопчиком він своєю безпосередністю та акторськими здібностями підкорив глядачів і членів журі та виборов перше місце на ІІІ всеукраїнському конкурсі «Струни вічності» в молодшій віковій категорії. В цьому році йому виповнилося вже чотирнадцять років, перед нами вже високий юнак, вже Максим а не Максимко. Змужнілий голос, стриманість в рухах та емоціях – справжній козак. Дуже емоційно і талановито було представлено один із творів Кобзаря «Кругом неправда і неволя» студенткою Вінницького училища культури і мистецтв Ганною Коваль. Документальні кадри драматичних подій на Майдані, які потрясли світ, демонструвалися на екрані та підсилювали глибокі філософські слова українського генія Тараса Шевченка. Немов український пророк передбачив події сьогоднішніх днів. Пасторально, душевно і трепетно прозвучала у виконанні наших подільських корифеїв бандурного мистецтва Лілії та Віри Ткачук, заслужених артисток Кабардино-Балкарської республіки, українська народна пісня «Тихо над річкою». Як стверджують виконавиці, створив її Володимир Перепелюк. Багато хто з бандуристів, які в різні роки брали участь у святі кобзарського мистецтва, в майбутньому продовжили навчання в різних музичних закладах. Завдяки заснуванню та проведенню обласного свята кобзарського мистецтва «Струни вічності», за десять років бандуристи області мають своє мистецьке коло. Ми краще знаємо один одного, спілкуємося, ділимося новинками та творчими знахідками. Особливо важливі для нас майстер-класи, вони допомагають формувати культуру виконання. Як правило, бандуристи володіють однією школою гри на бандурі. Цьогорічний гість Тарас Лазуркевич привіз дві бандури та продемонстрував нам різні школи гри київську (львівську) та харків-

Ансамбль бандуристів Вінницької ДМШ №1

Ансамбль бандуристів Вінницького училища культури і мистецтв ім.М.Леонтовича ську. Маестро блискуче продемонстрував обидва способи. Потрібно уточнити, що київська школа – це епізодичне використання лівої руки під час гри – гра з перекидкою. Тоді як харківський спосіб передбачає рівноправність лівої та правої рук – максимальне використання лівої руки. Це дуже складно, але талановитому музикантові, здавалося. це було заввиграшки. «Чорна рілля ізорана та кровію сполощена» з цієї сумної козацької пісні розпочав він свій виступ… «Лежить козак на купині. Нема кому затужити, китайкою очі вкрити». І не залишилося байдужих в залі. Здавалося, що там, в потаємних куточках душі котилися сльози, і ми, глядачі, разом з бандуристом оплакували загиблих наших солдат, які захищають сьогодні нашу Батьківщину на сході України, невинних розстріляних мирних жителів у Донецьку. Багато гарних творів запропонував нам Тарас. Це були і глибокий за змістом старовинний кант «Через поле широкеє», і історична дума «Дума про козака Голоту», і «Невільничий ринок у Кафі» записані Гнатом Хоткевичем, і багато інших. Та

Максим Верба

ось він взяв до рук сопілку, поправив бандуру і полилася дуже гарна сумна мелодія. Зал принишк: Тарас грав на бандурі правою рукою, встигаючи виконувати і партію баса, і віртуозні арпеджіо. А лівою грав на сопілці, притуливши її до бандури. Це ж людина-оркестр! – такого рівня майстерності ще не демонстрував жоден бандурист! Лилася ніжна мелодія сопілки і здавалося, то співала душа артиста. Як виявилося, то був його твір «Спомин». Як справжній кобзар, він перемежовував музичні твори невеликими розповідями з історії становлення бандури. «Звичайно загальновідомі європейські музичні інструменти розвивалися за підтримки грошовитих меценатів та держави. Бандура ж розвивалася всупереч обставинам. Про що тільки говорить розстріл бандуристів у 1937 році! Але не дивлячись на те, бандура як музичний інструмент, сьогодні сягнула висот. Адже для неї доступні і прадавні народні мелодії, виконувані на стародавніх бандурах з діатонічним строєм, і класична музика з її хроматичним строєм. Доступні і сучасні стилі такі як джаз, рок та інш. І те, що сьогодні може бандура – ще не межа». Здавалося, його мова йшла від самого серця. Він знав про бандуру все: її витоки і становлення, різні способи гри, чудово володів голосом. Але найголовніше в нього була щира любов до бандури, якою він щедро ділився з усіма. По завершенні майстер-класу всі бандуристи обступили артиста. Вони хотіли ще хоч трошки побути у атмосфері свята. Відгомоніло яскраве дзвінкоголосе свято, залишивши в кожного в душі радість і надію, що буде звучати бандура на рідній землі. А мені хочеться згадати слова директора обласного центру Тетяни Омелянівни, «Мрію, що настане час, коли люди будуть збиратися, щоб послухати звуки бандури. І сподіваюся, що хтось із цих юних учасників стане талановитим бандуристом, як ось наш гість, а хтось просто на родинному святі дістане бандуру і заграє чудові народні мелодії. Бог посилає нам таких талановитих людей, як Перепелюк, щоб врозумити нас, щоб ми не забували, хто ми є, пам’ятали якого ми роду-коріння та вчилися шанувати історичну пам’ять свого народу. Адже наша культура унікальна також і завдяки бандурі».

Провідний методист ОЦНТ Наталя РИМАРЕНКО

Пам’яті Маестро

* Пам’ять

6 жовтня 2014 року перестало битися серце нашого видатного земляка, уродженця села Дмитрашківка Піщанського району, патріарха українського хорового мистецтва, Героя України, народного артиста України, лауреата Національної премії імені Т.Г.Шевченка, лауреата Міжнародної премії імені В.І.Вернадського, повного кавалера ордена «За заслуги», почесного академіка Національної академії мистецтв України, професора Павла Івановича Муравського Дуже дивний пейзаж: косяками ідуть таланти. Сьоме небо своє пригинає собі суєта. При майстрах якось легше. Вони – як Атланти. Держать небо на плечах. Тому і є висота. Ліна Костенко

Павло Муравський став їхнім гідним продовжувачем і своєю титанічною працею збагатив давні традиції українського хорового мистецтва. А просвітницьким прагненням поширити культуру високомистецького хорового співу Павло Іванович по всій Україні утверджував великий громадянський почин видатних композиторів Миколи дається, ще зовсім недавЛисенка, Миколи Леонтовича і Кино, 30 липня, ми відзначали рила Стеценка. столітній ювілей Павла ІваСтарші покоління поціновувановича. Цього дня розчулений ювічів української пісенної культури ляр схвильовано приймав вітання і шанують Павла Муравського як баподарунки від вінничан, серед яких гаторічного (понад 20 років) худож– унікальний портрет, вишитий рунього керівника та головного диками талановитої майстрині Любові ригента державних хорових капел Шаламай. Павло Іванович був спов«Трембіта», «Думка», Академічнонений планів, мрій. Ніщо не віщуваго хору імені Платона Майбороди ло біди. І ось його не стало… Важко Національної радіокомпанії Україзмиритися з непоправною втратою, ни. Ще в капелі «Трембіта» маестро як і завжди, коли втрачаємо великих Муравський запровадив методику митців. Майстрів, на яких рівняакапельного співу і відтоді ні на ються, які є взірцем і в творчості, і в мить не розлучався з камертоном. повсякденному житті… Для молодших поколінь українМи якось дуже звикли, що він є. ських музикантів Павло Іванович А от нема. І струни його стихли… улюблений вчитель: понад 40 років Ліна Костенко професор Муравський працював Мабуть, не буде перебільшенголовним диригентом та художням сказати, що в мистецьких колах нім керівником студентського хору Молодий Маестро нашої держави та й за її межами не Київської державної консерваторії знайдеться людини, яка промовляла імені П.І.Чайковського (з 1995 року би ім’я Павла Івановича Муравського без благо- – Національна музична академія). Видатний педаговіння. Учень видатних диригентів Олександра гог за понад 75-річну педагогічну діяльність виКошиця, Нестора Городовенка і Дмитра Котка, ховав понад 1000 диригентів-хормейстерів створивши в українській музичній культури свою школу акапельного співу – хорову школу Муравського. Маестро Павло Муравський виконав і здійснив звукозаписи понад 1000 хорових творів різних авторів: Д.Бортнянського, М.Березовського, А.Веделя, О.Кошиця, С.Людкевича, П.Чайковського, Л.Бетховена, В.А. Моцарта, Дж.Верді, Г.Малера, А.Скрябіна, І.Стравінського. Особливою подією в музичному мистецтві стали записані ним «Шедеври української музики»

З

18

Початок творчого шляху

(1972 р.) та всі хорові твори Миколи Леонтовича до сторічного ювілею композитора (1977 р.). Добре, що вдячні земляки ще за життя встигли пошанувати Павла Івановича Муравського – цю справжню людину-легенду, яка збагатила духовну скарбницю національної культури. Так, наприкінці 2009 року, на честь відзначення 95-ї річниці від дня народження П.І.Муравського відбулася знаменна подія на теренах Вінниччини мистецької: у селі Дмитрашківці Піщанського району, де побачив світ великий Маестро було відкрито меморіальну садибу-музей П.І.Муравського. Ідею її створення півтора десятка літ виношував Федір Іванович Ущаповський – заслужений працівник культури України, талановитий художник, художній керівник народних аматорських колективів Піщанського районного будинку культури – хорової капели «Діброва» та вокально-інструментального ансамблю «Лаври». Ініціативу Ущаповського підтримав тодішній голова районної ради, нині – голова благодійної організації «Фонд імені Павла Муравського» Віктор Кирнасівський, а також територіальна громада Дмитрашківки на чолі із сільським головою Оленою Луньовою. А зводили хату-музей, як то кажуть, народною толокою. До цієї святої справи долучились небайдужі керівники підприємств та організацій району, які прагнули, аби їхні нащадки шанували своїх видатних земляків і долучалися до прекрасного. На урочистостях з нагоди відкриття музею було вирішено започаткувати проведення Міжнародного фестивалю-конкурсу хорового мистецтва імені П.І.Муравського на його батьківщині в Дмитрашківці, а сам Павло Іванович був обраний почесним головою фестивалю. І Міжнародний хоровий фестиваль-конкурс імені П.І.Муравського відбувся наприкінці червня 2010 року і з того часу проводиться майже щорічно. З 2012 року управлінням культури і туризму Вінницької облдержадміністрації та обласним центром народної творчості започатковано проведення обласного фестивалю-конкурсу хорового

З односельчанками

Біля рідної хати мистецтва ім.П.І.Муравського. От і цього року, 29 липня, напередодні 100-річчя Маестро, у Піщанці відбувся вже ІІІ-й обласний хоровий фестиваль в якому взяли участь чотири народні аматорські хорові колективи Вінниччини: хор агрофірми «Ольгопіль» Чечельницького району, «Вінок Поділля» імені В.І.Іжевського Іллінецького РБК, хор працівників культури Вінницького району та хорова капела «Діброва» Піщанського РБК. Цьогорічний обласний фестиваль проходив у складний для України час, тож це позначилось на тематиці виступів колективів-учасників. Хвилиною мовчання всі присутні вшанували пам’ять загиблих воїнів. Тому так актуально звучали старовинні українські пісні, майстерно опрацьовані Ігорем Кочурським – кант «Де ж тая правда» та весільна «Ой саду, саду» − у виконанні хору працівників культури Вінницького району. Патріотичним спрямуванням відзначався і виступ хору АФ «Ольгопіль». Коли цей прекрасний колектив під керівництвом Валентини Футимської заспівав «Ой Морозе, Морозенку», − всі присутні слухали цей твір стоячи, зі сльозами на очах. Як завжди сценічно і професійно дарували своє

Десятник та начальник відділу культури і туризму Світлана Дреліховська. До глибини душі схвилювало всіх присутніх письмове вітання учасникам фестивалю від Павла Івановича Муравського: «Сердечно дякую за продовження свята співу на моїй рідній землі! Бажаю всім учасникам працювати іще з більшою енергією, щоб досягти найвищих успіхів, бо хорове мистецтво має величезний вплив на виховання – воно збагачує душу людини. Чистий спів спонукає людей до чистого, висококультурного життя, сприяє наведенню ладу в суспільстві. Чистий спів можна порівняти з чистою водою і чистим повітрям: чистої води хочеться напитися, чистим повітрям хочеться надихатися, з чистою людиною Олександр Шокало, Павло Муравський, хочеться наспілкуватися. Віктор Кирнасівський та Федір Ущаповський І диригентам і співакам належить тримати еталон чимистецтво учасники хору «Вінок Поділля» Іллі- стоти в співі й житті, не зважаючи ні на що. І нецького РБК (керівник Олена Кузьміна), які про- це стане показником якості й нашого мистецтва, никливо і злагоджено виконували твори в обробці й життя взагалі. А якість сама не прийде, за якість треба боО.Стадника «Наступає чорна хмара» та «Ой у полі нивка». На високому виконавському рівні висту- ротися!» Нехай же буде світлою пам’ять про Вас, Павле пили на фестивалі і господарі – хорова капела «Діброва» Піщанського РБК. Високопатріотично Івановичу, наш неперевершений Майстре! А всім нам – терпіння і мудрості. Намагаймопрозвучали у виконанні цього колективу українська народна пісня в обробці В.Захарченка «Ой ся дотримуватися заповідей Павла Івановича, аби чого ти почорніло» і «Молитва за Україну» М.Ли- якість прийшла. І в хоровому мистецтві, і в житті. сенка. Тепло вітали учасників заходу голова ПіНіна ДЖУС щанської районної державної адміністрації Петро

Браво, Маестро!

20

Душа, що співає, завжди молода П

Перелаз мій, перелаз, Стежка на межі, Як згадаю я про Вас, Тепло на душі…

Микола Янченко

ро цю людину і про його душевні пісні згадують часто чи не всі земляки, бо немає на Вінниччині того, хто б не знав цього імені – Микола Янченко. Завжди веселий, усміхнений, для кожного в нього знайдеться щире слово. Такий він. І коли я його бачу, насамперед хочеться посміхнутися. Тепер – це заслужений артист України, депутат обласної ради, та насамперед добра, відкрита, щира людина. Тисячі шанувальників по всьому світу захоплені його творчістю. А кожна зустріч з ним – це спомини про рідний дім, батьків, своє село, стежки і дороги, які ведуть нас до гарних людей. Народився в маленькому селі з чисто українською назвою Канава, що на Тиврівщині. Село, як село – нічого особливого, так подумала я, поки не потрапила на берег річки Буг, яка протікає тут. Бо краєвиди, що побачила, вразили своєю первозданною красою.

– Миколо Олександровичу, ваша батьківщина – це село Канава Тивірвського району, але ви ж багато років пропрацювали у селі Моївка Чернівецького району?

– Моївка – це моя друга Батьківщина. Я закінчив режисерський відділ Тульчинського культосвітнього училища у 1980 році. На Новий рік у нас був випуск, а вже 10січня я вийшов на роботу. Мене направили працювати до Моївського будинку культури «Цукро-

Микола Янченко вик» на посаду художнього керівника. А ще коли навчався в Тульчині і проходив практику В Джуринському СБК я познайомився з Наталею. Наталя – хореограф. Ми дружили, поки

На рідній землі навчався в училищі. Одружився 8 березня. Відбули 7 березня концерт у сільському будинку культури, присвячений жінкам, а наступного дня всі артисти погрузилися на великий ЗіС, прямо на кузов, і поїхали в Джурин, звідки родом Наталя на моє весілля. З тих пір живемо і радіємо життю ра-

22

зом. Згодом у нас народився і синочок Сашко, який теж з перших днів життя завжди був з нами в будинку культури. Моївка та моївчани стали настільки рідними, що до цього часу жоден великий захід у будинку культури не обходиться без участі Миколи і Наталі. Село Моївка стало другою батьківщиною,ще й тому, що саме тут народився Микола Олександрович, як співак, композитор, поет. Саме тут розкрився його непересічний талант, саме тут народилися і вперше зазвучали його тепер вже народні пісні, які такі прості, близькі і серцю милі, розповідають про маму, тепло батьківського дому, а також про веселих кумів і музик.

– Що ж дало вам натхнення для творчості?

– питаю Миколу.

– Знаєте, там, де музики весь час грають неповторні мелодії, а ще через Дністер з Молдови вітер доносить відлуння молдавської музики, і все це переплітається, там де здається кожна квіточка, кожне деревце співає, хіба можна не заспівати? А коли починаєш співати, то хочеться вплести часточку і своєї мелодії. Так в маленькому кабінеті художнього керівника Моївського СБК, в якому дуже часто віконечко світилося майже цілу ніч і народилися перші пісні – які тепер стали хітами. І «Перелаз», і «Наливай, кума», «Дай Бог!» Та багато, багато інших. Я пригадую перші любительські записи цих альбомів, які тоді лунали чи не з кожного двору, в кожному рейсовому автобусі, на кожному весіллі, в кожній хаті. Їх одразу підхопили фольклорні гурти і весільні музики. Ці пісні, були такими потрібними, такими рідними. Якраз з народженням і становленням неза-

Микола Янченко, Вікторія Марченко, Іван Ганзера та Ганна Секрет

Микола Янченко та народний аматорський фольклорний ансамбль «Кумасеньки» Калинівського РБК лежної України народжувалися вони в душі у Миколи Олександровича. Понад сотню пісень завдяки фірмі МЕД, якою керує Володимир Марінчук, побачили світ. Так з маленького подільського села Моївка спочатку на Поділлі, а тоді і в Україні та за її межами зазвучали пісні співака, композитора, поета Миколи Янченка. Народився і виріс у селі, але знайшов свою неповторну стежечку на співочому полі, яка веде до кожного серця, що вміє слухати. Коли я чую, як Ірина Федишин співає: Лише у нас на Україні, Росте калина при долині, Вода джерельна – очі сині, Лише у нас на Україні» - я з гордістю думаю, що це пісня Миколи Янченка. Його пісні є у репертуарі багатьох виконавців-аматорів.

Він давно вже співпрацює з відомими артистами. Іван Ганзера- переможець першого вокального конкурсу «Голос країни» виконує його пісні. Дружба з цим співаком розпочалася не тому, що він перпеміг у конкурсі, а тому, що сааме Іван відчув всю глибину і силу пісень Миколи Янченка. Гарна творча співпраця склалася і з гуртом «Лісапетний батальйон», котрим керує відома Наталя Фаліон. Саме Мкиола перший помітив великий творчий потенціал цього колективу. Як режисер-постановник допоміг у створенні відео кліпів «Запорожці, «Кума-зима», Давай, баби, давай». В репертуарі цього колективу 5 пісень Миколи Янченка, а ще у них багато спільних концертів по всій Україні і щира дружба. Багато є цікавих і жартівливих пісень, але

Запитаю я у стежки, Де ще є така земля? найбільше напевне пісень про маму і про село. «Ой чого ж ти, мамо», «Пепінка», «В гості до мами», «Рушники», «Дорога додому» та багато-багато інших, які сипляться до душі, немов стиглі яблука з яблуні. Можливо це сповідь нас, недолюблених дітей, матері яких рано пішли з життя, а можливо розуміння того, що все було б по-іншому, якби з нами була мати… Слухаю пісню про Яблуньку, яка нагадує долю багатьох матерів: …Просить мене мати в неспокої, Коли знову їду до села: Синку, привези мені такої Пепінки, як в нас колись була Привези мені води з криниці З нашої криниці край воріт

24

Бо вона мені ночами сниться Сниться мені яблуневий цвіт. Не завжди для мами те, що треба Ми привозим з рідного села. Як же повернути їй те небо, Той садок, де яблуня цвіла… Ну як тут не заплачеш, коли кожне слово – щира правда?Здається, що кожна пісня – це велика сповідь душі материнської: Ой чого ж ти, мамо, посивіла рано, А була у тебе золота коса Це тому, мій сину, що життя з полином Бог у мою косу зачесав… Доля нещаслива, голівоньку сиву До кого на старість прихилить Відцвіла, як вишня, стала дітям лишня Ой як моє серденько болить. Можливо тому в маленькому селі Канава, на своїй батьківщині, Микола організував і проводить вже кілька років поспіль фестиваль «Мамина піч», на який зїжджаються гості з усіх куточків України, з друзями, коханими, цілими родинами. Тут завжди тепла і майже домашняя атмосфера, і всі гості – знайомі і незнайомі почуваються родичами, що прийшли на велику гостину. І артисти приїжджають співати з усієї України. Для маленького подільського села Канава цей фестиваль, як ковток живої води, що відроджує його до життя. Певне, що ідея проведення фестивалю з’явилася після чергових відвідин рідного села, яке почало занепадати. Хтось, хто має можливість – будує храми в селі, хтось допомгагає ремонтувати школи, лікарні, клуби, а артист, для якого найбільше багатство – його пісні, напевне, організовувати і проводити фестивалі. Найкращі пісні це ті – які написані та проспівані від душі і для душі. І в кожного співака доля складається по- різному, але найголовніше –це та пісня, яка залишається в кожному серці, пісня щирої любові до життя. Завершити хочеться сказати словами Миколиної пісні: Дай Бог, вам, друзі і родина, Щоб ви в здоров’ї й щасті жили І до останньої хвилини Любили ви і вас любили. Провідний методист ОЦНТ Зоя КРАСУЛЯК

Один день у Великих Крушлинцях

* Село на Поділлі

Чи Крушлинці Великі, чи Крушлинці, (А наголоси ставте − хоч які) Зростають тут справдешні українці, Мужі державні, славні козаки.

Жанна Дмитренко

К

оли вони вийшли у вишиванках, заповнивши всю сцену, – хлопці і дівчата, жінки і чоловіки – мені хотілось заплакати – чи то від зворушення, чи то від гордості: село живе! Село плекає дітей (перед концертом малеча дефілювала по залу і фойє, хизуючись українськими строями), трудиться, проводжає синів на схід захищати Україну. Наступного дня громада зробить захисникам урочисті проводи, а будинок культури підготував концертну програму для них. Сільські артисти наспівають їм пісень перед дорогою, як споконвік це робили. Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу, Виростуть з тобою приспані тривоги, За тобою завше будуть мандрувати Очі материнські і білява хата Цю пісню на слова Василя Симоненка, таку актуальну нині, вони співатимуть і сьогодні, і завтра, і завжди, доки житиме материнська любов. А нині – святковий день, вшанування жінки-матері, жінки-трудівниці. − Розтане сніг, відступлять морози, в серця постукає надія, сподівання на те, що всі негаразди відступлять, як і зима, і світ оновиться… − Сьогодні наш концерт присвячений вам, наші милі, чарівні дівчата і жінки, люблячі матері і бабусі… На сцену виходить сільський голова Василь Бондаренко, щоб, за його словами, «у такий важкий час» привітати жіноцтво Великих Крушлинець. Василь Миколайович висловлює побажання «кращій половині людства» і мимохіть повертається раз по раз до «нинішніх реалій». Відповідальний і путящий очільник громади – як його характеризують

Храм Іоанна Предтечі

Зоя Конопліцька земляки – він не лише турбується її проблемами, а ще й історію села пише, адже сам – учитель історії за фахом. Не любить говорити солодко і світити в очі (це я вже зрозуміла під час знайомства), але вболіває більше ніж ті говоруни, в яких за солодкими речами діла не видно. Такі керівники, як Василь Бондаренко, імпонують мені, очевидно, і жителям Крушлинець − теж. Ведучі починають свято, а Зоя Конопліцька, заховавшись за кулісами, ревно стежить за всім, що відбувається на сцені. Це її сценарій, її переживання, бо вона вже 36 літ працює у цьому будинку культури. На сцені – Жанна Чайковська. Чудовий, ніжний голос ллється, як срібло. Перша пісня − про маму, найголовнішу людину на землі, зворушує глядачів, викликає бурхливі оплески. А я одразу хочу дізнатися про співачку, думаючи, що вона працівник культури. Але ж ні! Жанна Чайковська завідуюча відділом зв’язку. Отакої! Впродовж цього заходу я ще не раз переживатиму почуття радісного здивування. Адже, як виявилось згодом, всі, хто нині взяв участь у святковому концерті, − люди різних професій, потрібних у сучасному селі: ветеринари, будівельники, кухарі, кочегари, продавці, міліціонери. Навіть учителів серед них не було, на відміну від інших сіл, де ядром аматорських колективів виступає зазвичай сільська інтелігенція, педагоги. Стараннями невтомної Зої Конопліцької при СБК діє хоровий колектив, фольклорний ансамбль, жіночий вокальний, чоловічий вокальний, і є задум присвоїти йому звання народно-

го, про що директор СБК вже кілька разів говорила впродовж вечора. От і зараз чоловіки співають пісню на слова Миколи Лукова «Половина саду квітне» (муз.О. Морозова). Глядачі у такт аплодують і самі підспівують. А Зоя Володимирівна тихенько «характеризує» мені на вухо учасників ансамблю: – Ото кочегар Петро Мельничук з двома синами-студентами, Сергієм та Ігорем (в Тульчинському училищі культури навчаються). А он Михайло Репетій (чоловік Оксани Репетій, нашого бібліотекаря) колись був тут художнім керівником, а нині – будівельник, Володимир Конопліцький, мій чоловік, який знов повернувся на роботу в СБК. Пенсіонер Щур Іван – поряд із сином Володимиром, що на «Форті» працює. Чайковський Олег, чоловік Жанни – вантажник на «Ковбаскофі», Сергій Шимонюк − тракторист. А то все студенти: Тарас Соро-

складні життєві обставини мусив піти з культури. Він тішиться своєю милою донечкою та розумним сином, який разом з батьками прийшов на концерт. Коли люди ще тільки сходились, провів для мене «екскурсію» по фойє, де розміщені стенди з фотографіями майстринь-вишивальниць. На одній з них – кохана дружина. Як і належить гуцулці, вона вишиває хрестиком свої барвисті орнаменти, такі ж гарні, як її життя з любим чоловіком. Саме для неї хлопці на сцені ще й «Гуцулку Ксеню» станцювали. Крушлинецькі вишивальниці, згуртовані Зоєю Конопліцькою, збираються на вечорниці, більше схожі на подільські оденки, співають, вишивають, а потім представляють свої роботи на виставки. Зоя Володимирівна ще перед концертом оголосила мені цей незвичайний, великий список майстринь. Найперша у ньому – Фросина Бойко, якій вже 90 років. Звісно, Фросина Олександрівна недобачає вже. Але

Берегині фольклорної спадщини

26

ка, Олександр Побережняк, Ярослав Конопліцький (мій син!) і брати Мельничуки, як уже було сказано (добре, що до Вінниці близько). І взагалі тут всі родичі, друзі, куми – голосисті, веселі і дружні. Як я малим збирався на весні Піти у світ незнаними шляхами, Сорочку мати вишила мені Червоними і чорними нитками Хлопці люблять пісні Дмитра Павличка і Олександра Білаша. У репертуарі «Два кольори», «Явір і Яворина». Це вам не попса скороминуща, а вічне і нетлінне. Про матінку, «перед якою ми завше в боргу», про її мозолясті руки, про те, що не маємо права забувати, хто дав нам життя – ведучі говорять з ніжністю, щоб в присутніх, особливо в жінок, сльози навертались на очі. Не блукай між хатами, коли вдома жнива, Їдь частіше до мами, поки мама жива. То ж хай навіть громами доля путь прошива, Все одно їдь до мами, поки мама жива. На сцені співає про матусю наймолодша учасниця – Таня Бондаренко. Якраз перед концертом я познайомилася з її батьком, Петром Миколайовичем, який теж навчався в Тульчині, але через

скількох навчила той хрестик «вимальовувати» на полотні, як і свою онуку Оксану Репетій, яка бібліотекарем працює! А нині Оксана Петрівна концертну програму на сцені веде. Чи не тому так багато вишивальниць у Великих Крушлинцях. Сестри Лідія і Надія Гумеюк, Ніні Бахнівська, Лідія Чапалюк, Марія Бойко, Міла Кравець, Марія Кучер та молода вишивальниця Тетяна Чернета представляли свої роботи на районних та обласних виставках, зокрема на «Скарбах Поділля» у Вінниці та у Воробіївці. Їхні фотографії – на кількох стендах. На них, крім вищезгаданих жінок, сестри Любов і Єлизавета Юрченки, Катерина Баламут, Марія Герцун, Надія Козлюк (інвалід дитинства), Любов Гуменюк, Надія Мартинюк, Ніна Ільніцька а також Зоїна мати Євгена Кучеренко, і її тітка, (радистка у Велику Вітчизняну) Галунко Олександра. З вечора тривожного аж до ранку Вишивала дівчина вишиванку, Що тоненька голочка для сорочок, А ще тонший в дівчини голосочок, − Співає жіночий вокальний ансамбль давно відому і улюблену пісню (слова Миколи Сома, музика Санглера), яку знають всі майстрині і тому підспівують. Молоді вишивальниці, сестри Олена і Майя

Фольклорний ансамбль сільського будинку культури Нестерук, Світлана Кізян, Вікторія Кучеренко, Катерина Сорока, Вікторія Кравчук (займається ще й петриківським розписом), Людмила Конопліцька (невістка Зої) та її дочки Інна і Мирослава – всі вони мають у кого повчитися майстерності та терпінню, щоб голкою і ниткою творити прекрасне. Є в селі подружжя з рідкісним прізвищем Красота. Максим Красота займається лозоплетінням, виробляє кошики, підставки під вазони, стільці. Все це добро побувало також на виставках. А дружина Ольга опанувала порівняно новий вид творчості – виготовлення «панчішних» ляльок.. Я мала можливість побачити і переконатися, як Зою Володимирівну шанують у Великих Крушлинцях, як по-особливому вітали її зі святом, дякували за вміння гуртувати навкруг себе людей, за те, що нині, на початку березня, всі сиділи в теплому залі. Земляки просто обожнюють її за відданість роботі, за людяність, врешті-решт, за прекрасний голос. Це голос високої душі, що в ньому воєдино зливаються смуток за втраченим і любов до життя. Зоя − їхня рідна. Тут вона народилася, тут навчалась у школі, тут, на оцій сцені співала юна Зоя Кучеренко. А згодом, коли вже вчилась на штукатура-плиточника у Вінницькому профтехучилищі №7, дівчину не полишала мрія стати працівником культури. Вже й четвертий розряд одержала у тій робочій професії і 5 років працювала в одному з Вінницьких СМУ. А кохання вивело на дорогу. Одружилась у 1979 з Володимиром Конопліцьким, який на той

Сільський будинок культури

час закінчував Тульчинське культосвітнє училище. І пішов працювати художнім керівником у Великі Крушлинці. Після народження синів Романа та Ярослава, поступила і вона в Тульчин. Здобула спеціальність керівника хорового самодіяльного колективу, а потім і сама стала художнім керівником СБК, адже чоловік подався в район працювати методитом в РБК. 18 років була на цій посаді. Чимало грамот і подяк одержала за свою невтомну працю. А прийшов час − і стала директором СБК. Авжеж. Скільки вечорів проведено! Скільки пісень переспівано! Урочистості, свята народного календаря, а ще ж ті, що за покликом серця – літературні вечори, театралізовані дійства, що їм давала поетичні назви: «П’є журавка воду…», «Та немає гірше, як в неволі», «Цвіте, цвіте черемшина», «Чорнобиль не має минулого часу» та інших, таких пам’ятних для людей. Коли проводили захід для «афганців», то познаходили побратимів тих великокрушлинецьких хлопців, які пройшли це пекло, і гукнули їх до себе в гості на задушевну бесіду. Що за вечір був тоді: спогади, сльози, пісні… А, скажімо, щоб вшанувати багатодітні сім’ї, провели свято «Хай славиться рідна сім’я і родина» з концертом, з подарунками… Це надовго залишиться в серцях односельців. Депутату районної ради двох скликань Зої Конопліцькій довелось чимало порогів оббити, щоб відремонтувати будинок культури Великих Крушлинець, щоб у ньому було затишно, щоб люди різних професій та уподобань, як уже мовилось, тягнулись на його вогник щовечора. Нині в СБК хором та вокальними ансамблями керує Леонід Луцишин. Художнім читанням і сольним співом займається Володимир Конопліцький. Зоя Володимирівна взяла на себе гуртки – драматичний та «Умілі руки» і все-все, що стосується організації, облаштування, забезпечення діяльності будинку культури. За особистий внесок у розвиток культури Вінниччини неодноразово нагороджена дипломами та грамотою Міністерства культури України. У співпраці з бібліотекою, що СБК становить з нею ніби одне ціле, народжуються форми роботи, можливі лише в селі, коли всі працівники куль-

Чоловічий вокальний ансамбль тури і громада – як родина. Завідуюча бібліотекою Оксана Петрівна Репетій – невеличка, жива, весела, всюдисуща, встигає і свою роботу робити, і взяти найактивнішу участь у заходах, ініційованих будинком культури. Сьогодні вона і концертну програму веде, і співає у жіночому вокальному ансамблі. Діяльність СБК, яким керує нині Зоя Конопліцька – це світла, відрадна сторінка історії не лише будинку культури, а й села. Про історію Великих Крушлинець ми говорили з сільським головою Василем Бондаренком, який, переймаючись і давниною і сучасністю, дуже болісно сприймає ментальні українські проблеми, особливо такі, як наша одвічна меншовартість. Історичні матеріали є у сільського голови і, звичайно, в бібліотеці. За переказами, у ХVІІ ст. татари спалили село Калитинці. Багато жителів загинуло в битві, частину забрано в полон, а ті, що залишилися в живих, відійшли на північний схід у ліс, і на березі річки Бистриці заснували поселення, яке пізніше назвали Калиновцями, а згодом – Великими Крушлинцями. У 1777 році в В.Крушлинцях була вже церква з самостійним причетом, але коли і ким храм цей був збудований − невідомо. Попередній храм мав вигляд звичайної селянської хати, критої соломою, що в кінці ХVІІ ст. була знищена пожежею. Нині існує

28

У «Театрі на городі» Ганни Секрет

храм, збудований у 1790 р. в ім’я святого Іоанна Предтечі. Прибудови для причету зведені в 1899 р.», − так записано у книзі «Праці Подольського єпархіального історико-статистичного комітету» під редакцією св.Єфима Сенцицького. Цей храм нині височіє біля будинку культури. Отож в центрі села є два осередки духовності, біля яких гуртується громада. Непомітно переходимо від давнини до сучасності і знову повертаємо до витоків, до того часу, коли самі зростали у селі. Говорили про тих односельчан, які впродовж минулого століття досягли чогось в житті. Віра Вітковська була депутатом Верховної Ради СРСР. Онопенко Оксентій з Великих Крушлинець спочатку навчався на економічному факультеті в МГУ, а згодом аспірантурі Академії суспільних наук в Берліні. Професор, автор багатьох публікацій в Росії і закордоном з питань економіки, історії, політики. Став науковим співробітником Академії Наук СРСР. У 60-70-роках головою колгоспу був Василь Савович Онопенко. Земляки згадують про розквіт села при ньому – хазяйновитому, відповідальному, завзятому чоловікові. Тоді колгосп був мільйонером. А син його, Василь Васильович, заслужений юрист України, став головою Верховного Суду, депутатом Верховної Ради України кількох скликань. Політолог Петро Бойко відомий як автор телевізійного круглого столу «Свобода слова» на Вінниччині. А Степан Мазуренко, що по всій окрузі криниці копав, теж заслужив повагу і шану односельців своїм красивим і безкорисливим трудом. І таких людей є чимало. Після роздумів про перипетії української історії та шляхів розвитку сільської громади, вели мову про нащадків, про покоління нинішні і прийдешні, про тих талановитих дітей, яких бачили на сцені, от хоч би про цього Олеся Цвігуна, який під час вечері своїм дзвінким потужним голосом аж ніби вивищувався над хором дорослих, що співав народних пісень. Цей веселий хлопчак ніяк не хотів іти додому. Оксана Петрівна, сьогодні «відповідальна» за нього, вже кілька разів відправляла бешкетника, «бо далеко живе», а він повертався, щоб знов співати «Чорноморець, матінко» або «Ой у полі верба», або «Всюди буйно квітне черемшина». Йому так хотілося брати участь у цих дивовижних піснеспівах, які можливі лише в рідному селі, де ти вже визнаний співак, дарма, що, як у Шевченка, «мені тринадцятий минало». Ну чому такий короткий день! Зовсім мало часу для знайомства з Великими Крушлинцями. Але я встигла полюбити цю пісенну родину. Здається, і вони до мене серцями прихилились: «Не їдьте. Побудьте з нами. Поговоримо, поспіваємо. Вірші нам почитаєте». Сьогодні я відкрила для себе ще одну сподвижницю сільської культури – Зою Конопліцьку, її колективи, талановитих дітей, яким стільки простору для творчості у цьому мальовничому селі, на «глибоких» чорноземах якого не лише пшениця добре родить, а й зростають юні обдарування во славу нашого подільського роду. Ці рядочки дарую Великим Крушлинцям, Вам, співучі і щирі мої земляки Миру вам і добра, і надії по-вінця На щедротні врожаї, на довгі роки.

Провідний методист ОЦНТ Жанна ДМИТРЕНКО

Під омофором Пресвятої Богородиці

* Подільські дзвони

К

оли я переступила поріг Свято-Покровського храму у Писарівці, − мимоволі зупинилась, вражена особливою аурою та святковістю: скрізь білі накидки, рушники. Відчувалось якесь піднесення і від молитви священика, і співу церковного хору, і двох маленьких дівчаток серед прихожан. «Храм збудовано в 1770 році (з інших джерел – в 1885 р.), дерев’яний, без єдиного гвіздка. Був трьохкупольний, однак в роки Великої Вітчизняної війни два купола було знищено. Поруч із церквою знаходиться окрема дерев’яна дзвіниця. Коли в 1964 році хотіли зняти хрест та знищити храм, тодішній голова сільської ради відмовився, сказав, що не я будував і знімати хрест не буду. Але минуло безбожне руйнування, і знову скрізь відроджуються святині. Слава Богу, наш храм не був зруйнованим. Зараз громада живе повноцінним церковним життям. Адже храм в селі – це ніби частина самих жителів, які знаходять захист і в скрутні хвилини, і в радості,» − розповідає староста церкви Марія Михайлівна. З перших хвилин спілкування з отцем Сергієм відчула його щиру та відверту душу. «Я з династії священників по батьковій лінії. Мій батько, бувший благочинний Вінницького району протоієрей Василь Моспанко 50 років ніс Слово Боже людям. Священицький шлях обрав брат Анатолій (благочинний Тиврівського району) і я. Після закінчення в 1994 році Московської семінарії був направлений служити в Хмільник. Нелегка дорога до Господа, але пізнання істини приходить з роками. І ось вже 21 рік служу Богу і людям в Свято-Покровському храмі села Писарівки». У всі часи було і є головним для священика – приведення людей до Христа та порятунок людських душ. На перший погляд, життя священика

здається легким. Але, це зовсім не так. У батюшки немає ні святкових днів, ні вихідних. Когось утішить, комусь дасть пораду, а з кимось поділиться своїми знаннями про віру. Адже для нього прихід – це одне Тіло, одна духовна сім’я. Продовжуючи нашу розмову, отець Сергій звертає мою увагу на ікону Божої Матері «Сіцілійської». Розповідає, що ще до революції прихожанин храму Андріан Ільченко привіз ікону зі Святої Гори Афон. Пройшов час. А в 2010 році до храму приїхав монах з Хотьківського Свято-Покровського монастиря, який знаходиться в Росії. По промислу Божому ігумені монастиря приснився сон про знаходження ікони. І послали монаха, щоб пересвідчитись, чи дійсно є така ікона в такому місці. Розпитуючи про ікону, звернувся зі словами: «Чому не почитаєте велику святиню, яка знаходиться у вас?». Відтоді, 10 грудня кожного року настоятелем та прихожанами здійснюються святкові Хресні ходи з іконою Пресвятої Богородиці навколо храму. Щирі молитви, які лунають під час ходи допомагають і укріпляють прихожан у повсякденному житті. Віриться, що Господь зможе у наші душі вселити мир, серця наповнити милістю, об’єднати всіх нас у дусі любові до ближнього, а Матінка Божа покриє своїм омофором. Адже Богородиця є найбільшою молитвеницею і знаменує небесн у церкву, бо перебуває невидимо на небесах. «Радуйся, Радосте наша! Покрий нас від усякого зла Твоїм чесним омофором!» − лине спів акафісту під куполом Свято-Покровського храму.

Завідуюча відділом Галина ХОМЕНСЬКА

Віктор Наконечний «Рясний листопад»

30

П

СПОВІДЬ

оява нового мистецького альбома – це завжди подвійне свято. Для автора – це звіт, підсумок, визнання, для шанувальників – можливість насолоджуватися улюбленими творами митця. А ще – це велика справа для майбутнього. Роботи даруються, продаються, розходяться музеями, приватними колекціями, і тільки надрукована збірка творів дає можливість нащадкам побачити творчість митця цілісно, дослідити його розвиток, познайомитися з різними творчими експериментами, зрозуміти авторські уподобання, відчути всю його багатогранність. Таке свято, такий подарунок для сучасників і прийдешніх поколінь підготували Національна спілка майстрів народного мистецтва України та сам автор – художник, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, заслужений майстер народної творчості України Віктор Наконечний за фінансової підтримки Управління культури і туризму вінницької обласної державної адміністрації та Вінницького обласного центру народної творчості. Альбом картин Віктора Наконечного (Київ, «Народні джерела», 2014) містить 120 робіт, кожна з яких варта окремої розповіді. Це не просто пейзажі чи картинки з сільського побуту – ні, це − Сповідь. Сповідь великої і ніжної душі перед собою, перед нами, перед рідною землею, перед Богом. А разом з тим − це історія любові до такого мінливого і швидкоплинного життя, тої великої любові, що має присмак смутку і подих вічності. Як зазначає заслужений діяч мистецтв України, Голова Національної спілки майстрів народного мистецтва Євген Шевченко «Основу творчості митця складає генетично-фольклорна пам’ять, народна образотворчість у всьому своєму розмаї». Кожна картина Віктора Наконечного – це куточок українського раю, який він побачив, відчув і подарував нам. «Скидає осінь позолоту», «Минуле спогадом вертає», «Пахне хлібами», «Лелечий край», «Ой, стривай, стривай, літечко», «Ще спить земля», «Пора солов’їних од» − навіть назви картин сповнені поезії, що

* Презентація книги

вже казати про самі роботи, які дихають свіжістю осіннього ранку, пахнуть весняним квітом, виблискують зимовою памороззю. Віктор Наконечний – геній напівтонів. Він уміє відчути граничні, перехідні стани і передати їхню нетривку, непевну, і тим особливу, красу, яка вже за мить щезне. «Блакитний серпанок» − над мальовничими клембівськими схилами, встеленими смугами городів аж до обрію, в рясному серпанку весняного вечірнього неба йде сонечко на відпочинок. Але, й прощаючись, воно обдаровує світ багатством свого сяйва – земля наповнюється бурштиновою вохрою, вишневий цвіт запалюється малиновим, а білі хатки стають бірюзовими, як саме небо. Ще мить – і сонце забере з собою всі фарби… Йому підвладні і найтонші порухи людської душі. Ось серед двору стоїть, спершись на патику, старенька. На подвір’ї лежать груші (ніхто їх не збирає), якими щедро обліплені дерева. Поряд старенької − старий поламаний стіл (колись його ставили вздовж двору, і за ним сиділа вся велика родина), лише дві курки щось видзьобують в травичці... Назва картини «Самотність»− але й без назви відчувається вся гіркота одинокої старості. Казковий, чарівний, світ приходить до нас у роботах, присвячених традиційним зимовим українським святам: «Щедрівники», «Син Божий народився», «Колядки», «Ніч перед Різдвом» − тут вся природа, кожна гілочка сяє і переливається, створюючи чудо різдвяних свят. Цікаво, що художник, який так любить рідну землю, що вимальовує кожну стеблинку, найбільше пише небо. І небеса Віктора Наконечного завжди набагато промовистіші ніж те, що відбувається під ними. Видно, що життя художник розглядає в поєднанні небесного і земного, в цьому глибина, краса і вічність його творів… Наталя СЕНТЕМОН

* Презентація книги

Літописець народного хору

Більшість з тих, кому знайоме імʼя Володимира Перепелюка, повʼязують його, насамперед, з кобзарським мистецтвом, з піснею, зі сценою. Але, Володимир Максимович, як і більшість обдарованих людей, був талановитим в усьому. Одна з менш відомих граней його таланту – літературна. Раніше вийшли друком його повісті «Ой, у лісі, лісі зеленому», «Повість про народний хор», «Ось вони які», «Вийшов кобзар з Поділля», а нині світ побачила нова книжка «Кобзарські щоденники Володимира Перепелюка 1951-1955 рр.» Вінниця 2014, підготована до друку друзями Володимира Максимовича Ганною та Іваном Волошенюками і видана за сприяння управління культури і туризму Вінницької облдержадміністрації та Вінницького обласного центру народної творчості. Багатий внутрішній світ, безліч подій, любов до життя − все це переповнювало душу кобзаря і потребувало виходу. Музикант взявся за перо. Але, здається, це було не тільки його бажанням, саме Проведіння підводило його до цієї думки, адже не випадково його, людину, що не мала де жити у столиці, поселили у Києво-Печерській Лаврі у келії Нестора-Літописця! Там Володимир Максимович і писав свої щоденники, поклавши, за звичкою, зошита на коліна. Мемуаристика – справжня пожива для гурманів. І це видання не стало виключенням. Розповідаючи про роботу в хорі, Володимир Перепелюк не просто розкривається, як особистість, не лише розставляє власні пріоритети, а побіжно дає картину-зріз цілої епохи. За простими реченнями і короткими фразами постає ціле життя людини і країни, чи, правильніше – людини в країні. Володимир Максимович мав велике серце. Складно визначити, кого він любив більше: родину, мистецтво, природу чи Україну. Думаю, в його душі це все було повʼязане в одне ціле – життя. В постійних гастролях він 32

не перестає думати за сімʼю − як там дружина справляється сама, чим вони живуть: «Коли б скоріш летіли дні, полину до своїх любих діточок, пташеняток щебетливих, і забуду все.» Ось це «забуду все» відноситься до тих дивних, для кобзаря і незрозумілих його світлій душі подій, які він спостерігав, подорожуючи країною. Ось він дивується в Полтаві: «Звернув увагу, що вся наочна агітація на російській мові, розмовляють теж. Не розбереш, чи ще Полтава, чи Кострома». А ось рядки Перепелюка після спілкування з рядовими робітниками радіо і газет, які зізналися, що їхнє керівництво незадоволене успіхами хору в Польщі: «Ах ви ж, космополіти паршиві! Я знаю, вас це коле, це вам ніж у серце, але нічого не зробите, бо наше мистецтво найкраще!..» або щире здивування після спілкування з старшокласниками Вороновиці: «Тут я був здивований до глибини душі: учні не знали жодної української пісні!». Так, між словами, постає загальна картина часу, в якому довелося жити і творити Володимиру Перепелюку. Розраду кобзар знаходив у природі. Здається, він сам був її частиною. У будь-якому місті, серед асфальту і бетону він умів побачити свій рідний світ. Виглядаючи з вікна вагона, він пізнає сліди зайця та лисиці: «Бідний зайчик, чи врятувався ти, чи побачив своєчасно, хто тебе підстерігає?». Прогулюючись київськими вулицями, спостерігає: «Ось уже зацвів мій найулюбленіший цвіт – жасмин. Я завжди його дуже і дуже жду, а коли він зацвіте, то плачу, бо це вже останній цвіт». Здається що саме ця природня чистота його серця, це світло його душі оберігали його від усього бруду і несправедливості світу. Читаючи щоденника Володимира Перепелюка, ми й самі стаємо добрішими, чистішими, світлішими. Наталя СЕНТЕМОН

Заслужений працівник культури України, лауреат всеукраїнських літературних премій, заступник головного редактора журналу «Вінницький край», поетеса, журналіст

Валентина СТОРОЖУК (Буздиган)

34

36

Столиця мого дитинства Таке далеке й дороге село, Неначе літ минулих не було. Лелечий клекіт, жовті клени восени І край дороги − кучеряві ясени. Оксана Городинська

К

оли я вперше почула цю задушевну пісню, серце стрепенулося: це ж про мій Зозів! Адже при вʼїзді в моє село обабіч дороги височіють кучеряві ясени, клени і сиві тополі. Посадили їх учні нашої школи на початку 70-х років минулого століття. Десь тут серед них шумлять під вітром і мої…

ком, про нагородження зозівської вишивальниці Мотрони Сікалової Малою срібною медаллю за участь у першій Південно-Руській Селянській Виставці (м.Київ) з вишивками «за народними узорами». (Пізніше, вже у радянські часи кустарня стала цехом Вінницької фабрики художньої вишивки «Вінничанка». Гаптовані та вишиті роботи зозівських вишивальниць здобували перемоги на всесвітніх виставках у Монреалі, Японії, художніх виставках у Києві та Москві). У 1901 році пані Гудим-Левкович виділила землі під будівництво земської лікарні та земської школи, а у 1908 − відкрила ремісниче училище і стала його почесною блюстительницею. (Із цього ремісничого училища

Зозівський хоровий колектив За давніми переказами і легендами назва села походить від старословʼянського «созив»: сюди на раду або віче із ближніх сіл збирались козаки, щоби громадою порадитись, як захистити себе від нападів татаро-монгольської орди. Кажуть, що існували підземні переходи під ставком аж до церкви, завдяки яким зозівчани рятувались від вірної смерті. Перші згадки про Зозів датовані 1555 роком. У ХVII-XVIII століттях поселення належало знатним польським магнатам Заславським, Сангушкам, Любомирським, судді Михайлу Грохольському. Пізніше, з 1780 року його власником став маршалок Брацлавського намісництва Тадеуш Козловський. Після селянської реформи 1861 року Зозів перейшов у власність Михайла Гудим-Левковича та його дружини Юлії Миколаївни. Про пані Гудімку, як називають її досьогодні, зозівчани зберігають найтепліші спогади, адже нею і були закладені кращі культурні традиції села. Юлія Миколаївна відкрила у 1881 році однокласне сільське училище, у 1885 − кустарну артіль з вишивки, де прості сільські дівчата освоювали різні техніки вишивання. Вироби зозівських вишивальниць у ХІХ і на початку ХХ-го століть експонувалися на міжнародних виставках у Монреалі, Парижі. Дивом збереглося посвідчення головного управління землеустрою та землеробства, датоване 1906 ро-

в майбутньому виросте агрошкола, агротехнікум, училище механізації, пізніше − сільське професійно-технічне училище, а нині − професійно-аграрний ліцей. З 1964 по 1973 роки його очолював мій тато Горбачук Іван Трохимович). Ну, здрастуй, столице мого дитинства, я знову на гостині у тебе, поспішаю на зустріч із гарними людьми, які мене звуть по-домашньому – Нінка. Крім батьків, яких вже немає на цьому світі, так до мене звертаються лише в Зозові. І хоча народилася я в Кукавці Могилів-Подільського району, і прожила там свої перші шість років, Зозів став для мене другою маленькою батьківщиною. Тут я закінчила школу, тут зустріла вірних друзів на все життя, тут зрозуміла, яку професію обрати. Тут колись я навчилась раненько вставати, Тут пізнати роботу мені довелось, А ще вірно кохати і хліб цінувати Ти навчило мене, світанкове село… Мені пощастило на прекрасних вчителів, які нас не просто навчали, а виховували справжніми людьми. І перш ніж розповісти про нинішні здобутки села, я хочу поринути спогадами у свої шкільні роки. Тут треба згадати справжніх подвижників педагогічної

Федір та Ганна Польські ниви − подружжя Польських Ганни Степанівни та Федора Семеновича, людей широкої душі, вчителів з великої літери. Памʼятаєте старовинну українську легенду про скупих і щедрих? Ніби-то язичницький Дажбог щороку навесні спускався на землю і роздавав людям сонце: кому крихту, а кому – великий шмат. Від тієї його ласки залежала широта душі людини. Мені здається, що суворий Дажбог до родини Польських був особливо великодушним. Ганна Степанівна та Федір Семенович – люди сонячні, щедрі, − вони нас виховували у любові до свого села, до його звичаїв та славної історії. В далекі 70-і роки Ганна Степанівна Польська, заступник директора школи, вчителька математики, разом зі старшою піонервожатою Ганною Павлівною Головатюк започаткували проведення мітингів-реквіємів біля могили воїнам-визволителям. І ми, малі школярі, з душевним трепетом декламували там «Реквієм» Роберта Рождественського : Чорний камінь, чорний камінь, Що ж мовчиш ти, чорний камінь…, − і односельчани, присутні на цьому заході, не стримували сліз. А ще у нас в школі діяв один-єдиний в районі (!) музей бойової слави, організований та облаштований подружжям Польських. А ще вчителька української мови і літератури Мудрак (Горбачук) Лідія Василівна – моя мама – готувала з нами, учнями, літературно-музичні композиції до днів вшанування памʼяті Великого Кобзаря. Ми і декламували його пророчі поезії, і хором співали пісні на

38

вірші Шевченка. Лідія Василівна готувала з нами уривки з поем «Наймичка», «Катерина», драми «Назар Стодоля», пʼєси «Сто тисяч» І.Карпенка-Карого. З цими виставами та композиціями ми з успіхом та задоволенням виступали у сільському будинку культури. А ще у нас був прекрасний вчитель музики Ґедзь Микола Никифорович – чудовий музикант, талановитий організатор. Завдяки йому в селі впродовж багатьох десятків літ діяв дитячий духовий оркестр. Вчительський хоровий колектив під його керівництвом здобував перемоги на районних та обласних оглядах-конкурсах. Учасники хору – вчителі, викладачі місцевого училища, медичні працівники – виконували складні хорові твори Миколи Леонтовича, Серафима Тулікова, Анатолія Кос-Анатольського, Філарета Колесси і настільки злагоджено звучали, що отримували схвальні оцінки від найвимогливіших фахівців. (Пізніше, вже у 90-х роках, ще одна неординарна особистість − талановитий хормейстер, викладач училища Григорій Сергійович Кучер, відродив минулу славу хору, і в 1995 році цьому колективу було присвоєно звання народного аматорського.) Микола Никифорович організував для дітей музичну школу-студію. Крім індивідуальних занять, на яких ми опановували музичну грамоту і вчились грати на баяні, Микола Никифорович створив із нас ансамбль баяністів. А першим твором, який ми виконали на сільській сцені, був «Щедрик» Леонтовича! Не можу не згадати і про театральний колектив, який в різні роки діяв в Зозові. Історія його створення сягає початку 60-х років. В шкільній музейній кімнаті серед багатьох експонатів зберігається унікальний альбом з фотографіями, датований 1964 роком. Точніше сказати, − це з величезною любовʼю оформлений фоторепортаж вистави «Титарівна» за драмою Шевченка. Під кожною фотографією – поетичний коментар, виконаний каліграфічним почерком, написаний отим пером із «зірочкою», яким ще й ми вчилися писати у першому класі… Вистава була присвячена 150-річчю від дня народження Кобзаря, а учасники театрального колективу – вчителі Зозівської школи! Які вони всі молоді! Які одухотворені у них обличчя! Які костюми, вишиванки, коралі, баламути і гердани (у нас в Зозові на гердан казали – «лавочка»)! Цей альбом дбайливо зберігала, а пізніше передала для музею Ганна Степанівна Польська. Я памʼятаю наш театр у 70-х роках. В той час

Перші виступи Ніни Горбачук (Джус)

він із виставами обʼїздив навколишні села, неодноразово виступав у райцентрі і навіть у Вінниці. Учасниками колективу були вчителі, працівники сільської ради, будинку культури, викладачі училища, продавці, тодішній голова колгоспу Павло Свящук та сільський голова Микола Котляр. На перегляд вистав до клубу сходилось чи не все село – голці було ніде впасти! Пригадую виставу «Фараони» О.Коломійця – це була не просто вистава, це була подія! Тоді директором будинку культури працювала Марія Миколаївна Асаулко. І хоча вона не мала фахової освіти, мабуть, інтуїтивно відчувала, що в її роботі основним помічником має стати сільська інтелігенція, яка завжди жила інтересами села. Вчителі, лікарі, агрономи споконвіку користувалися повагою і слугували прикладом для односельчан. Тож їй вдалося згуртувати в будинку культури справжніх ентузіастів. Достеменно знаю, − не мали вони уявлення про режисуру, сценографію та мізансцени, але як майстерно перевтілювалися в свої сценічні образи! …Все це було у моєму дитинстві.«А як же нині живе моє село? чи підтримуються ті славні культурні традиції?» − такі думки вирували в моїй душі, коли підʼїжджала до Зозова. Нині на території села діють професійно-аграрний ліцей, загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, амбулаторія сімейної медицини, дитячий садок, ТОВ концерн «Сімекс − Агро», ТОВ «Україна плюс», поштове відділення, чотири магазини, кафе, бібліотека та будинок культури. Насамперед прямую до сільської ради. Очолює її Некрут Наталія Миколаївна, якій у 2010 році односельчани вже вдруге довірили цю відповідальну посаду. Знаю Наталію ще зі шкільних років. Заходжу, вітаюся: – Як живеться працюється? – запитую її – Завітала я до вас із творчим відрядженням. Маю завдання написати про Зозів та його культурні надбання. − От і добре! Писати буде про що! − …Наталя на хвилину замислилась, очевидно, міркуючи, з чого почати, або ж чому віддати перевагу. Адже за ці роки було стільки всього – і гарного, і неприємного, і спірного. Та що там казати! Хто не скуштував цього хліба – не зрозуміє. Якщо взяти лише одну «газову» проблему – то це ж ціла епопея: фінансування, організація вуличних кооперативів, людський гвалт…вдячні, незадоволені…Але врешті-решт – село газифіковане. А освітлення! Нині центральною вулицею вечором вже не страшно пройтись, освітлення ще декількох вулиць – у плані. А ще ж дитячий садок, в якому повністю перекрито дах, проведено каналізацію, підведено воду, обладнано ванну кімнату та внутрішні вбиральні. Та всього і не перелічити! Але для мене, працівника культури, найціннішим є те, що поряд із соціально-економічним розвитком не менша увага приділяється галузі культури та духовному збагаченню села. Коли Наталя була вперше обрана

Фрагмент з вистави «Титарівна» головою, вже тоді мріяла про відродження минулої слави Зозова –культурного, коли в селі діяли високого рівня творчі колективи.

– Працівники будинку культури у нас довго не затримувалися – поринає у спогади Наталя Миколаївна. Хороші спеціалісти розрахувалися, а прийшли такі, кому просто ніде було дітися і які погоджувалися працювати на 0, 25 % ставки. Система опалення вийшла з ладу, вбрання сцени було обшарпане, театральні стільці поламані, прилегла територія незагороджена, навкруги – бурʼяни. Тож розпочали толокою ремонтувати та розбудовувати приміщення будинку культури. …Як вона домовлялася із керівниками місцевого сільського господарства, фермерами, підприємцями – про це можна писати драми або ж фейлетони. Однак спільними зусиллями будинок культури набув ошатного вигляду. І тут доречно додати ще один штрих до портрету сільського голови Наталії Некрут. Асфальтну доріжку до клубу довжиною 20 метрів укладали громадою вручну (12 тонн щебеню і 10 тонн гарячого асфальту!) дотемна. А наступного ранку зозівчани, ідучи на роботу, зупинялися здивовані: по обидва боки асфальтної доріжки, що вела до будинку культури, цвіли оксамитові чорнобривці! Їх Наталя викопала на своєму квітнику біля хати і висаджувала біля клубу вже вночі… … Захоплено слухала я Наталю і зовсім не дивувалася… Давно знаю її родину, батьків-вчителів Нілу Яківну та Миколу Філімоновича Котлярів, які з дитячих років виховували доньку відповідальною, самостійною, наполегливою. Після закінчення школи вона вирішила продовжити сімейну традицію: закінчила Вінницьке педагогічне училище, а пізніше – Вінницький педагогічний університет ім.М.Коцюбинського. Працювала вихователем дитячого садка, бібліотекарем та педагогом-організатором сільської загальноосвітньої школи. Микола Філімонович у свій час був сільським головою, а тепер донька з

честю продовжує добрі спраЗ моєї легкої руки Євгенія Богви батька. І от саме завдяки дан, викладач по класу баяна Наталії Миколаївні завирувало Липовецької ДМШ з 25-річтворче життя в будинку кульним стажем, почала працювати тури. Нині у штаті Зозівського художнім керівником та керівСБК директор Олена Слівінником майже всіх творчих коська – молодий спеціаліст, а талективів. Вона − акомпаніатор кож художній керівник закладу та головний організатор всіх Євгенія Богдан – прекрасний культурно-мистецьких заходів. музикант-баяніст. Діють ан− Які твої враження від новосамбль української пісні «Зого напрямку діяльності, Євгеніє зівчанка», фольклорний анМиколаївно? − запитую її. самбль «Надвечір’я», дитячий − Хочу подякувати, що поревокальний ансамбль, ансамбль комендувала мене у свій час на гітаристів, гурток художньоцю посаду. Жодного разу я не го читання, спортивний клуб пожалкувала. Мало того, нині «Патріот» (для нього виділене це моя основна робота! Наталія окреме приміщення зі спортивМиколаївна виявилась не проним спорядженням та тренасто вимогливим керівником. жерами). За ініціативи Наталії Вона – і порадник, і друг, і акНекрут розпочав творчу діяльтивний учасник творчих колекність дитячий танцювальний тивів СБК та всіх мистецьких колектив, для якого облаштовазаходів, які спільно проводимо. но клас хореографії зі станкаУ неї народжується безліч ідей, ми. І ще одна радість переповіноді, на перший погляд, зданює душу Наталії Миколаївни: ється, що їх неможливо втіливідроджується театральний ти в життя. Але коли це відбуколектив! Силами учасників вається, − розумієш, наскільки Сільський голова вже поставлено уривки з п’єси далекоглядна наша голова. За її Наталя Некрут Г.Квітки-Основ’яненка «Свасприяння придбано музичні інтання на Гончарівці» та повісті М.Гоголя «Ніч пе- струменти, сценічні костюми творчим колективам, ред Різдвом». повністю оновлено вбрання сцени. Приміщення – Колись в сільському театрі грав мій батько, опалюється, облаштовано репетиційні кімнати. тому я не могла не взятися на цю справу. Споді- Наші колективи завдяки турботі сільського голови ваюся, що в майбутньому відновиться минула побували на Міжнародному фольклорному фесслава нашого театру. А ще дуже мрію відродити тивалі у Польщі. Постійно організовуємо обмінні хоровий колектив. На жаль, не так просто знайти концерти із сусідніми територіальними громадами хормейстера, який би взявся за цю гарну справу, − нашого району. А які прекрасні заходи ми проводілиться планами на майбутнє сільський голова. А димо! Це і День села «Сивий Зозове мій», який я впевнена, що все це здійсниться, бо для Наталії щорічно відзначається 9 жовтня в день Івана БоМиколаївни немає нічого неможливого. гослова, і свято вулиці, і традиційні вечорниці «До Спілкуюся з художнім керівником сільського Наталки на Різдво», і вшанування вчителів та лікабудинку культури Євгенією Богдан. Пригадую, як рів. Також проводимо свята Івана Купала, готуємо чотири роки тому Наталія Некрут зателефонува- концертні програми до Дня Перемоги, Дня матела мені із проханням допомогти знайти баяніста, рі, Дня захисту дітей, свято родин. Традиційними який би погодився працювати в Зозівському СБК. стали зустрічі із видатними і талановитими земля-

40

Фольклорний ансамбль «Надвечір’я»

Маленькі Зозівчани - продовжувачі славних традицій ками під назвою «Земля моїх батьків». Зозівчани мали нагоду зустрітися із видатним поетом-земляком, почесним жителем села Володимиром Рабенчуком, поетесою Жанною Дмитренко, місцевими поетами Сергієм Свердлом та Михайлом Дажурою, лауреатом всеукраїнських та міжнародних пісенних конкурсів, почесною жителькою села Ніною Джус, автором та виконавицею власних пісень Зоєю Красуляк. Творча співпраця єднає нас із місцевою загальноосвітньою школою, адже учні є активними учасниками творчих колективів і всіх заходів, які спільно проводимо. Нині свої корективи у нашу діяльність вносять драматичні події на сході України. Ми започаткували проведення цілого ряду заходів військово-патріотичного спрямування на підтримку воїнів АТО. Ось нещодавно провели великий захід спільно з творчими колективамиЛиповецького РБК, на якому було зібрано 19 тисяч гривень благодійних коштів. Також тісно співпрацюємо із місцевими майстрами народної творчості: вишивальницями Ольгою Свинобой, Ольгою Моргун, Валентиною Драган, вишивальницею бісером Ольгою Лаврик. Їхні роботи є окрасою усіх наших мистецьких проектів і виставок декоративно-прикладного мистецтва. Дуже гарні ляльки-мотанки народжуються в руках Лариси Бондарець, а дідухи, виготовлені Галиною Посунько, здається, пахнуть хлібом, старою батьківською хатою і Різдвом! До нас із задоволенням іде глядач, нам дякують за змістовні заходи. А найвищою оцінкою нашої роботи є завше переповнена глядачева зала. … Аж ось на репетицію починають сходитися поважні учасниці фольклорного ансамблю «Надвечір’я». Хочу познайомити шановного читача з ними усіма: Надія Подюк – найстарша, 85-річна учасниця колективу, Надія Олексійчук, Мотрона Смалюх, Катерина Григорук, Олена Кутафіна, Надія Царук, Надія Цимбалюк, Олена Швець, Галина Рабенчук. У кожної за плечима велике життя з усіма його радощами і бідами, роботою, сімейними турботами. Але ж викохали у своїх серцях народні пісні і нині щиро діляться ними. Зачаровано вслухаюся у злагоджене звучання голосів: Нічка темная була, да гей, Нічка темная була, − м’яко починає Катерина Іллівна Григорук, − А зіронька ясная,− підхоплює весь гурт. І полинула журлива пісня про гірку вдовину долю, про тяжкі випробування, які споконвіку випадали українцям:

Кругом Дону обійшла, да гей, Миленького не знйшла, Тільки знайшла калину – Миленького могилу, − тремтливий вивід Олени Миколаївни Кутафіної торкається душі. Після цієї пісні зазвучала «Під яблунькою, під солодкою», а за нею – «Ой на морі, на морі, стоїть камінь муровий…»Всі ці пісні я знаю від Ганни Степанівни Польської – вона мені їх співала, а я – розшифровувала. Але це вже інша цікава історія. А нині слухаю їх у виконанні «Надвечір’я», співаю разом із жінками і зринає думка, що коли в селі перестала б лунати пісня – перестало б існувати і село. А завдяки таким берегиням воно співає і живе. − Де ж ви берете ці старовинні пісні?− запитую жінок. − А як то кажуть, з бабусиної скрині, де зберігаються старовинні сорочки, рушники, верети,− найдорожчі наші скарби. А на самому дні серця, у спрятунку, в душі бабусі зберігали тисячі пісень, які виспівували своїм онукам, − поетично оповідає вчителька-пенсіонерка Мотрона Семенівна Смалюх. − Знаємо багато старовинних пісень, які побутують у нашому селі, але справжньою хранителькою пісенного фольклору Зозова є Катерина Григорук. Вона береже в своїй пам’яті сотні пісень. От і щойно ми співали ті, які принесла в колектив Катерина Іллівна. Спілкуєшся із цими прекрасними жінками, слухаєш їх спів і ніби вдихаєш чистого повітря. Нехай же береже вас Господь, мої дорогі зозівчани! Щасливих вам многоліть! А завершити свою розповідь про Зозів − столицю мого дитинства − хочу рядками вірша Володимира Рабенчука: Сивий Зозове мій таємничий, Обіч Собу намистом хати… Може трапитись – завтра покличе Нас Вітчизна на захист іти. Я хвилююся… Все може бути У тривожному спаласі діб, Ти ж ніде не посмієш забути Ні про славу свою, ні про хліб… Ні про ту вишивану сорочку, Що рядила в свята і в біду. Земляки! Як я щастя вам хочу! І за ним, і по нього іду . Ніна ДЖУС

Пісня життя в два голоси

*Мистецька родина

Насолоди більшої не треба, Коли чарівна музика звучить. Таке вже диво, ніби з неба! Душа від неї вся тремтить! Куди не йду – вона зі мною. І хоч стомлюся по порі, Все ж дякую, радію й знову Сідаю, граю до зорі. Вона в єство моє влилася Ще з материнським молоком. О, музико! Моє ти щастя, Моя ти кара і любов. Віра Третяк

фронт, і мама лишилася з трьома дітками сама. «Як вона нам раду давала?− дивується сьогодні Віра Іванівна, − Троє дітей, корова, город і німці в селі…» Але мама і по господарству встигала, і діток доглядала, і про родину їм розповідала. Найбільше малі любили слухати про те, як батьки познайомилися. «Ми познайомилися на весіллі у родичів. – розповідала мама. – Я жила внизу, біля млина, а тато на другому кінці села. На весілля я прийшла в вишитій сорочці, в намисті. Тато запросив мене танцювати, він був такий гарний!А після танцю ми пішли подивитися на квітучу леваду. Коли повернулися на весілля, виявилося, що наречена ула неділя, жовтень. Один з тих втекла!» Батькові тоді було усього 18 років. Був він круглою сиротою, мав ще чудових осіндвох сестричок і брата. А мамі ніх ранків, було 19. Вона була із заможної коли сонечко обдаровує всіх родини, мала п’ятеро братів і ласкавим нежарким теплом, а сестру. Вони скоро побралив золотистому повітрірозливася, а за рік тата вже забрали в ється тихий спокій. Цього дня армію. Мама лише коржиків в Сокільці −одному з найгарвстигла напекти та провела ніших сіл, що розкинулося на до сусіднього села. Батько замальовничих схилах Південкінчив училище командирів ного Бугу, в родині Івана та взводу, забрав маму і почалися Ольги Ткачуків народилися дві військові переїзди: Жмеринка, дівчинки Віра і Ліля. Проскурів, Вапнярка, Ромни, Вони були такі маленькі, Київ. особливо молодша на 15 хвиПро дитинство у сестер лин Ліля. Люди казали – не виТкачук збереглися найтепліживуть, що з них буде? А вони ші спогади. Після повернення не тільки вижили, вони стали батька з фронту (а він дійшов двома сонечками, двома золоаж до Берліна), родина часто тоголосими пташечками, що збиралася разом, і всі співаосвітили, наповнили співом ли. «А голоси у всіх були наспочатку свою оселю, потім багато кращі ніж у нас, і без сільський клуб, далі − музичне консерваторій», − згадують училище, обласну філармонію, сестри. «Наша мама була неа згодом і найкращі сцени країперевершеною співачкою. ни та зарубіжжя. Іван та Ольга Ткачуки Мала високе сопрано, співала Та спочатку була родина. Батькидуже любили один одного. Вони довго в церковному хорі. Тато теж гарно співав, мав бане мали дітей, жили в різни містах, бо тато, Іван ритон, але більше любив слухати. І така у нас вся Іванович, був військовим. Тому, коли нарешті по- родина: брати, племінники. Як з’їдуться всі, як вернулися у рідний Сокілець, і у них народилося заспівають! Це – справжня українська класика!» трійко дівчаток,− спочатку Валічка, а через три Маленькі Ліля і Віра не відставали від старших – роки Вірочка і Лілічка, вони були найщасливіши- співали разом з усіма, витягували своїми тоненьми батьками. Але прийшла війна. Тато пішов на кими голосочками найвищі ноти, намагаючись

Б

42

то переспівати вечірнього соловейка, то злитися з піснею ріки на сокілецьких порогах.Коли батьки йшли в гості, їх ніколи не лишали вдома, завжди брали з собою. А вже там вони ставали на стільчики і починали співати, читати вірші. У вільний час − бігали левадами, збирали запашні квіти і йшли до бабусі, яка розповідала їм про кожну квіточку, кожну рослинку якусь цікаву історію, прикмету чи оповідку. Так, в піснях і любові росли дві золотокосі дзвінкоголосі дівчинки. Пісня була частиною їхнього життя. Співали Красуні-бандуристки Віра та Ліля дома, в родичів, в гостях. Потім −в шкільній самодіяльності. До 8-го класу мінар. Зовсім не вміючи грати на бандурі, вони вчилися в Сокільці, а далі – в Печері. Тут, в Пе- цілими днями сиділи на семінарі і опановували черській школі вони вперше почули звук банду- бандуру. Під кінець занять дівчата вже знали клари. Вчитель музики Іван Опанасович Рекшенюк віатуру, могли зіграти гаму. Віктор Кухта показав власноруч змайстрував бандуру за книжкою Гна- їм баси, навчив, як робити перебори. В голові тоді та Хоткевича і грав учням на уроках. Сестри до- все попереплутувалося, але пізніше вони з велинині пам’ятають, як вперше почули звук бандури, кою вдячністю згадували ті дні. В який пригоді їм їм здалося, що то якась жива істота створює такі стали ті знання! дивовижні звуки. Поступали, звичайно ж, в музучилище. «На Після школи ніяких роздумів, куди поступати вокальному відділі нам сказали, що ще малі, та у них не було. «Ми завжди знали, що ми артис- й вокальних даних у нас особливих не було. Ми ти. і ні про що інше й не думали.» Після 10 класу знали, що голоси у нас не сильні, що ми не станедівчата поїхали до Вінниці, де вже вчилася їхня мо оперними співачками.». Легко поступили на старша сестричка Валя. Якось на трамвайній зу- диригентський відділ,у клас Анатолія Мархлевпинці побачили людей з бандурами. Не втрима- ського. Бажання вчитися було величезне! Вони лися, підбігли і спитали: «Куди це ви з бандура- на ходу завчали пісні на концерти. Але для вистуми, що ви за люди?». Виявилося, що у Вінниці пів була постійна потреба в акомпанементі. Не проходив семінар бандуристів, який проводив кожен встигав вчити за ними супровід. Мабуть заслужений артист України Віктор Кухта з Киє- тому, на другому курсі Анатолій Сергійович зава. Він був найкращим інструменталістом на той пропонував дівчатам вчитися грати на бандурі: час. Дівчата не розгубилися і також пішли на се- «Акомпонуйте собі, заберемо вас у філармонію». Дівчатка тільки й раді. Вони день і ніч з бандурами ходили. А як часто згадували той семінар з Віктором Кухтою! На 3-му курсі в музучилище прислали викладача по класу бандури Тамару Заболотну, і сестрички почали займатися у неї. Бандура дала їм свободу. Кожна пісня, що їм сподобалася, за день перетворювалася на концертний номер. В 1965 році, після закінчення училища, сестрички поступили у Л ь в і вс ь ку

З улюбленим вчителем Іваном Рекшенюком

консерваторію на диі коли Ліля з Вірою виходили і починали ригентський відділ. тихими ніжними голоПровчилися рік і песами співати «пшениця ревелися на заочний – радість моя», солдати відділ, бо Анатолій в залі затихали. Якою Мархлевський поклиб великою не була декав їх на роботу у філегація, глядачі завжди лармонію в ансамбль запам’ятовували двох «Вітерець Поділля», де красунь-україночок. вони відразу стали соСпівали сестричлістками. ки найбільше народні Сестри згадують пісні, а також любили свій перший виступ в пісні Ігоря Шамо «Три Шаргородському райопоради», Олександра ні:«Концерт був у лісі, Білаша «Прилетіла святкували обжинки. ластівка», «Місяць на Так гарно навкруги небі», «Йшли коробуло, все зелено. Кови із діброви», «Кину стюмів у нас ще не кужіль на полицю», було, взяли на прокат. «Ішов козак потайком», Ми виступили – і тіка«Льони». Особливо в ти пошвидше зі сцени. їхньому виконанні звуДуже шарілися спочатчала пісня О.Білаша ку. Люди аплодують, «Ой, не ріж косу». Дві несуть квіти, а нас вже дівчини-красуні з золонемає». Після цього тими косами наперевіс, старші учасники анздавалося, були створесамблю почали вчити ні для цієї пісні. дівчат, як триматися на Репертуар вони підсцені, стали для молобирали самі.Керівницдих артисток справжнітво ніколи нічого не ми наставниками. забороняло, і це давало Так почалося їхнє можливість співати те, концертне життя. Діщо до душі. А глядачі вчата співали під акомзавжди відчувають, чи понемент бандур свої Все життя - на сцені від серця пісня ллється. улюблені пісні «Тихо Батьки пишалися над річкою», «Вечір надворі», «По діброві вітер віє», «Прилетіла лас- своїми доньками і переживали за них. Постійні тівка».Глядачі їх завжди дуже тепло приймали. поїздки, перельоти, сьогодні − Іркутськ, завтра Аплодувати починали, як тільки дві красуні з зо- − Улан-Батор, з Узбекистану− в Болгарію, з Челотими косами з’являлися на сцені. Тоді казали, хословаччини – в Москву і так безперервно. Але якщо сестри є – концерт пройде на високому рів- дівчата не жалілися. Віддані мистецтву – вони не ні. Не дивно, що їх і в естрадну групу підключали зважали ні на що. Їм, молодим, енергійним було цікаво бачити світ і радісно нести світові своє – кругом вони приносили радість і успіх. Десять років активного концертного життя. мистецтво. Одного разу, коли вони гуляли набеТисячі (!) виступів – декади українського мисте- режною Гавани, милуючись рожевими олеанцтва, свята, концерти. Постійні поїздки по краї- драми, до них підійшли сімейна пара з дітьми і ні, за кордон. Красуні-сестрички були візитів- запитали: «Ви Ліля і Віра з Сокільця?». Ото було кою України і талісманом будь-якого концерту. здивування і щастя зустріти тут, на Кубі, своїх І куди б не приїжджали дівчата – вони привози- земляків-військових з Печери, з якими разом у ли з собою Україну – трохи неба в очах, золотої школі вчилися. Скільки зустрічей, знайомств з відомими і пшениці – в косах, солов’їного співу − в голосі. В багатьох країнах були наші військові частини, цікавими людьми! Їх високо оцінювали Платон

44

Майборода і Олександр Білаш, Ігор Шамо і Анатолій Солов’яненко. Вони спілкувалися з дружиною Гната Хоткевича – Платонідою Володимирівною, їх підтримували і наставляли відоме тріо сестер Байко. Але ні нагороди, ні похвали відомих людей, ні величезна популярність у глядачів не змінили сестер Ткачук. Вони залишалися такими ж світлими, веселими, відкритими і добрими. Для них найбільшим щастям було дарувати людям радість. Може тому і життя їм «слалось рушником», як вони самі кажуть. Я вірю в надію, Я вірю в любов. Я вірю в щастя, вірю в долю. Я вірю в погляд, що зустрівся віч-на-віч. Я вірю в спогад, Сестри Ткачук з В»ячеславом Швецем що близький мені до болю. та Людмилою Мартиновою Я вірю в неба синю вись, Я вірю в пісню журавлинну. Я вірю в голос – тільки ти озвись! роботи, і, як вона сама каже, її навчали студенти. Я вірю в кожнумить, Перечитані стоси книжок про викладацьку рощо так летить невпинно! боту мало допомагали. Тут потрібно було щось Я вірю в чисте джерело, інше – відчувала Віра. Вона намагалася співати Що б’єключем і розливається його дорога… голосніше за студентів, щоб вони чули і розуміЯ вірю в даль і далечінь. ли, як треба,та це не давало бажаного результату. Я вірю й вірую у Бога. Одна справа уміти самій, інша – навчити когось. Я вірю в день, Лише пізніше, з роками і досвідом, Віра Іванівна Я вірю в ніч, відчула, що їй не хочеться співати, а хочеться слуЯ вірю в Отчий дім, хати. Вона зрозуміла, що треба навчити студента Я вірю в материнську мову. чути себе. Після цього відкриття Віра Іванівна Я побажаю віри всім, стала отримувати справжню насолоду від своєї Я не втомлюсь, співати Оду Віри знову! роботи. Вона почала відчувати, як налаштувати Я вірю в щедру душу українця, учня, щоб швидко і легко вийти на високу ноту, Я вірю в гай і пісню солов’я. як досягти правильної постави, і, що головне, Я вірю в серце, почуттям наповнене по вінця! який стан душі має бути при співі. Віра Іванівна Я вірю в рідну Україну почала писати статті, наукові розробки. А потім І вірою утверджуюся я! написала і видала книжку «Кобзарське мистеВіра і Лілія – ніби дві половинки одного ціло- цтво», яка є справжнім підручником для людини го, а може й одне ціле. Все життя вони разом і в будь-якого віку, що цікавиться кобзарством. радості, і в печалі. Вони доповнюють одна одну Тим часом Лілія Іванівна продовжувала прав усьому: Віра – альт, Ліля – сопрано. Ліля – ма- цювати в філармонії в ансамблі «Поділля» Вони лює, Віра пише вірші. Ліля більш «гаряча», Віра з сестрою часто співали разом, хіба що менше їз– спокійніша. дили гастролювати, бо обидві вже мали діток. Лі– Чи сваритеся ви ? ліна донечка Оля навчалася у київській музичній –Ні, ніколи не сваримося, у нас такого немає. спеціалізованій школі-інтернаті ім.М.Лисенка. Ну, якщо чимось не задоволені, то мовчимо. У Мама всі перерви між поїздками і репетиціями нас мовчання гірше за сварку. проводила у Києві, тішачись своєю дитиною і гоВони розповідають одна про одну, що «сестра дуючи всіх її друзів гостинцями, привезеними з набагато талановитіша за мене, набагато краща, Вінниці і з різних міст, де були гастролі. набагато розумніша». Приємно слухати цих двох У Лілії Іванівни в трудовій книжці лише один жінок, які не втратили ні чистоти душі, ні любові запис: Вінницька державна обласна до людей, ні віри в добро. філармонія. Ціле життя (ще й яке!) Вони були настільки віддані музиці, сцені, вкладено в цей рядочок! А коли що про власну родину і не думали. Розуміли, що прийшов час передавати естапоєднати гастрольне життя і сім’ю важко. У цих фету молодшим, виявилося, красунь закохувалися немало, але дівчата жили що Лілії Іванівні ніколи відіншим.Першою одружилася Віра і перейшла пра- почивати. Спочатку доглядала цювати в педінститут на музичний відділ, навча- старенького батька в рідному ти студентів грі на бандурі. Сокільці. Тут, в місцях Віра Іванівна не мала досвіду викладацької дитинства, вона відпочи-

На фестивалі «Струни вічності»

46

вала душею. Запах квітів і трав, що пам’яталися з дитинства, барвисті квітучі левади, журкіт сокілецьких порогів – сільське життя наповнювало спокоєм, якого так мало було в житті артистки. А ще хотілося щось садити, вирощувати – віддати данину рідній землі. Материнська земля, Мій батьківський край, То мій поріг, То мій зелений гай. Росою умиваюсь І квіти розсіваю. Нехай усе цвіте! Нехай усе буяє! Коли батька не стало, Лілія Іванівна переїхала до Вінниці бавити внуків. А внуків у неї аж четверо: Сашко, близнюки Іванко і Сергійко та Назарчик. Донька Лілії Іванівни, Оля, закінчивши в Києві консерваторію, одружилася з хлопцем із Сокільця і переїхала до Вінниці. Оля співає в муніципальному хорі «Вінниця» і в церковному хорі. Їхні дітки – музиканти! Старший сімнадцятилітній Олександр грає на ксилофоні, мріє стати музикантом. Близнятка Ваня і Сергій (11 років) вчаться в музичній школі, грають на трубі, а найменший п’ятирічний Назарчик поки що співає дома. Тато, хоч і немає музичної освіти, музику любить і сам грає на сопілці і гітарі. От таким домашнім хором-оркестром опікується на сьогодні Лілія Іванівна. А вона ще й малювати встигає! Віра Іванівна ще внуків не має, тож і дозволяє собі попрацювати. Веде у професійному училищі №15 ансамбль бандуристів. Учить діток, що не мають ніякого відношення до музики співати і грати на бандурі. І їй це вдається. Щороку, коли училища звітують, ансамбль бандуристів займає перші місця. Та це не головне, головне − скільком дітям Віра Іванівна відкрила прекрасний світ музики і мистецтва!

Родина у Віри Іванівни теж музична. Її чоловік Віктор Іванович, сам будівельник, дуже любить музику і завжди підтримує дружину. Старший син Владислав− музикант, закінчив Київський університет культури (ударні інструменти), давав звітний концерт в Київській філармонії. Працював в команді Олександра Пономарьова, згодом поїхав на навчання до Німеччини у європейську музичну школу. І хоча він на відмінно закінчив навчання, все ж душа його рвалася додому і Владислав повернувся в Україну, на рідну землю. Не забудь, синочку мій, Пісню старовинну, Богом подаровану Тільки нам єдиним. Окропи росою жита, Щоб жила щасливо, Щоб лилося задушевно Діаманта диво! Пам’ятай усі вервечки, Що складали люди. Та не викинь ані стрічки – Зміст не той вже буде. Будь же, синку, обережний До усіх рядочків. Скарб безцінний передай Доньці та синочкам Не дай, Боже, щоб у пісні Все перекрутили! Хто у ліс, а хто по дрова – Тягли, що є сили. Щоб не звелась, Не поділась Пісня Чураївни… Бережи, синочку, пісню, ПіснюУкраїни! Донечка Тетяна –теж закінчила музичну школу по класу фортепіано, а навчатися вирішила в університеті ім.Т.Шевченка на факультеті української філології. Після закінчення університету, працює в Києві журналістом. Воно й не дивно, що донька обрала вивчення мови, адже Віра Іванівна не тільки співає, вона і вірші пише. А ще... ліпить, з пластиліну ніжні і тонкі фігурки звіряток, кумедних персонажів з пісень, з казок, з власних віршів. Усі в цій дружній родині люблять приїжджати в рідне село, в Сокілець. Тут лишилася батьківська хата, з якої пішли в світ Ліля і Віра. І тепер вони приводять своїх дітей, онуків вклонитися батьківському порогу. Щоб памʼятали звідки їхнє коріння, щоб згадували своїх пращурів, щоб мали можливість побачити, відчути красу рідної землі, яка завжди наповнює цілющою силою життя. Де б не був – усього мало, А удома благодать. Крихітка землі святої – Серцю рідної такої, Є твоїм багатством тим – Незрівнянним, так …ні з чим! Наталя СЕНТЕМОН Вірші Віри ТРЕТЯК (Ткачук)

Сторіччя Андрія Павлусенка у Хижинцях К

оли зал невеличкого сільського клубу заповнили звуки бандури, глядачі завмерли. М’який баритон цього до болю знайомого голосу озвався в кожному серці. Ой у полі три криниченьки, Любив козак три дівчиноньки… Нині, у жовтні йому виповнилося б 100 років – бандуристу, композитору, співаку, патріоту Андрію Павлусенку. Як його шанували і любили земляки, ми мали нагоду знову пересвідчитися, побувавши на святі «Грай, бандуро, грай!», в честь нього, подільського кобзаря Павлусенка, в рідних Хижинцях, де кожна пташка знає, хто такий Андрій Трохимович. Свою любов до бандури передав власним дітям, учням, сільським педагогам. Був талановитим учителем і наставником. Вражаюча кількість послідовників. Юні і літні, вони виходили на сцену з бандурою, що причарувала їх, як і його колись, ще на зорі минулого буремного століття, коли селянський син з трепетом доторкнувся її чарівних струн. Народився одразу після Покрови 15 жовтня 1914 року. Мати дуже гарно співала в церковному хорі. Батько помер, коли Андрійкові виповнився рік. Хлопчика виховував вітчим. Музику і пісню полюбив з дитинства, адже пісня завжди була поруч. Любив співати і малювати. Закінчивши Хижинецьку семирічну школу, поступив до Вінницького педучилища. У 1931 році вже тримав в рука диплом учителя початкових класів. Трудову діяльність розпочинав у селі Гречаному на Хмельниччині, згодом працював ближче до дому у Медвежому Вушку, де організував свій перший хор, а пізніше оркестр народних інструментів. Коли в село приїхала мандрівна капела бандуристів, захопленню молодого учителя не було меж, адже він умів грати на всіх струнних інструментах. Але, почувши професіоналів, поставив собі за мету навчитись грати на банду-

Андрій Павлусенко на зустрічі у Тиврівській школі рі. Адже в Україні бандура це не просто інструмент – це символ, з яким так багато пов’язано. Пісня, дума, боротьба за волю, творчість великого Кобзаря Тараса Шевченка, душа співучого народу – от що означає слово бандура для українця. Гармонія її плавних жіночих ліній, кленове тепло дека, струни, що ховають у собі ніжність і могуть – все тягнуло до бандури, яка ставала для музиканта предметом всіх помислів і почуттів. Одного разу під час огляду художньої самодіяльності Андрій Трохимович познайомився з Петром Рибеченком, який не лише грав, а вмів робити бандури. Це була удача всього життя. Цілий день простояв біля воріт майстра – і додому повернувся з бандурою. У 1940 році був мобілізований до армії, де його застала війна. Воював у складі 110 полку зв’язку, брав участь у визволені Одеси і Севастополя, пережив полон, з якого пощастило втекти. Після війни, повернувшись у рідні Хиженці, орга-

Перший чоловічий ансамбль, 1956 рік

48

це було, його не викинеш із життя, воно не додавало здоров’я. Учасники вокального ансамблю «Надія», яким пощастило співати під керівництвом Павлусенка, нині вже в оновленому складі радують односельців тими піснями, що зачіпають струни серця так само, як і колись. «Пахне матіолою» на вірші Сосюри, «Чом весна пахуча» (невідомого автора) – ці пісні Андрія Павлусенка отримали тепер такі ж гарячі оплески, як і в далеких шістдесятих. «В творчому доробку пісняра Андрія Павлусенка – понад 170 творів, – розповідає ведуча. – Двадцять п’ять пісень самодіяльний композитор написав для дітей. У збірку «Самоцвіти» увійшли пісня на вірші І.Франка, М.Сингаївського, О.Білаша та інших». Прикметною ознакою нинішнього свята стали виступи юних бандуристів. Переможець районного, обласного та всеукраїнського Щасливі хвилини спілкування з вчителем фестивалю Максим Верба з Гуменнізував чоловічий ансамбль бандуристів. На кон- ного навчається грі на бандурі у Вінницькій муцертах в Хиженцях та навколишніх селах, як і на зичній школі №2, він вийшов з піснею на вірші обласній сцені, цей колектив виконував не лише Тараса Шевченка «Вітер віє» (муз.Лепешка) та українські народні пісні, а й твори свого керів- сучасною «Синьоока доленька». А Маша Абдураника. Андрій Трохимович писав музику на вірші манова, також учениця ДМШ №2, вийшла на сцеМаксима Рильського («Яблука доспіли»), Воло- ну з бандурою самого Павлусенка. Цей безцінний димира Сосюри («Так ніхто не кохав»), Дмитра інструмент подарувала їй донька бандуриста ЛюЛуценка («Любисток»), Дмитра Павличка («Розі- бов Андріївна, щоб мистецтво бандури передавалось з покоління в покоління. Для малої Маріййшлось дві стежки»). ки бандура ще великувата, але вона несе її сама, Гей поля жовтіють і синіє небо, обхопивши обома руками, нікому не дозволяючи Плугатар у полі ледве маячить… навіть допомогти. Чинно сідає на стілець, торкає Обніми востаннє, поцілуй востаннє, струни і співає народні пісні, які ще сто літ тому Вміє розставатись той, хто вмів любить… Коли вокальний ансамбль «Надія» Хижи- співали. На свято завітали бандуристки зі Стринецького клубу, створений ще Андрієм Пав- жавки. Тріо у складі Тетяни Дзипетрук, Наталі лусенком, виконував цю пісню, згадалось, як Косенко, Лариси Медведенко, виконує пісні на Рильському за той перший рядок інкримінували вірші Малишка та Луценка – ліричні і жартівлинаціоналізм. Чимало таких обвинувачень наслу- ві, і вдячні слухачі нагороджували гостей аплохався й учитель Андрій Павлусенко: «Чому у дисментами, і так тепло було на душі від того, що вишитій сорочці ходиш?», «Чому лише україн- в нинішніх шалених ритмах і запозиченнях не гуські пісні співаєш?», «Чому на бандурі граєш?». биться чистий голос бандури. На відео з’являються світлини двох сеСмішно тепер чути такі обвинувачення. Але ж стер-близнючок, юних бандуристок з епохи Павлусенка. Ліля і Віра Ткачуки, мабуть, півсвіту об’їздили, чаруючи закордонних глядачів українською піснею. А ось вони самі підіймаються на сцену. В косах – сивина, але такі ж стрункі і тоненькі, як тоді коли познайомились з Андрієм Трохимовичем. Вони немов живий місточок між часом Павлусенка і ХХІ століттям. Відчуття ностальгії за молодістю, за справжньою ліричною піснею передалось усім. Петро Глущенко розповідає, як йому, хлопцю без освіти, Андрій Трохимович запропонував згодитись «на завклуба», помітивши музичний талант і любов до бандури. Ольга і Надія Шиманські співають тих пісень, яких ще Трохимович навчив: «Ой у полі буйний вітер віє», «Не шуми калинонько», а земляки і собі підспівують, бо у

пам’яті все живе.

– Іду попід хату Павлусенків, – розказує землячка, – а дружина Оксана Прокопівна на подвір’ї порається. Питаю її, чи повернувся з Києва Андрій Трохимович і що привіз.

– А що привіз – чоловічу вишиванку!

– Знову вишиванку? А ще?

– Більш нічого, сорочка дорого коштує.

– А я тоді прийшла додому та й сіла за вишивання, щоб і собі у вишитій сорочці ходити. Ця сорочка і досі в мене є. Марія Андріївна, донька Андрія Трохимовича, дивується: хіба таке було! Її талановитий батько, закоханий в народне мистецтво, давно став легендою. Його душа, його вчинки, його любов до рідного села – все його життя, як на долоні для

орел, літа сизий» – люди підвелись, як одне. Глибина кобзаревого слова, незламного козацького духу, мужність і відвага, велич побратимства, одвічна тривога за долю України, болісні передчуття боротьби і поразок – все зійшлось у цій народній пісні, що органічно вплелась у трагічний контекст «Гайдамаків», щоб нині нагадати нам про те, чиї ми нащадки. Директор обласного центру народної творчості Тетяна Омелянівна Цвігун, вітаючи земляків із такою гарною подією, висловила думку про те, що в цей день всі ми в певному розумінні віддаємо борги подільському митцеві. «По-різному складаються долі талановитих людей. Одних вшановують ще за життя. До інших визнання приходить після смерті. Андрій Павлусенко заслужив любов

Виступ ансамблю села на творчому вечорі хижинчан, що їх ледь не всіх навчив грати на бандурі – старих і малих, вчителів і колгоспників. Любов і Марію Павлусенків запрошують на сцену. І як це не дивно, вони, замість того, щоб, як водиться, поділитися спогадами дитинства, теж починають розповідають про бандуру, про колективи і репетиції, бо це було і їхнє життя. Небагатослівний, а разом з тим співучий, надзвичайно працьовитий – отаким вони і пам’ятають свого тата. Власних дітей виховував у праці, дав освіту і навчив грати на бандурі. Що там їх вчити було, коли вдались у нього – такі ж ставні і красиві, роботящі і співучі. Син Микола став художником, доньки – вчителями. Батько для них – взірець, найбільший авторитет, їхня гордість і священна пам’ять. На перших рядах в залі – його онуки – Любині, Маріїні, Миколині, якого вже немає. З Маріїної гілки – син Володимир з дружиною Інною, онуки, з Миколиної – онуки Наталя і Тамара, правнук Олексій. Вони не просто уважно слухають. Павлусенкова родина вже зібрала чимало матеріалів з життя і діяльності свого знаменитого дідуся. Молоде пагіння Андрія Трохимовича добре усвідомлює, ким був Павлусенко. Тих фотографій, записів, інструментів вистачить і на сільський музей, який можна було б обладнати в школі, адже чимало свідків творчого життя бандуриста живуть у Хижинцях і пам’ятають. А ж ось знову потужно зазвучав голос Андрія Павлусенка. Коли полилось оте могутнє «Ой літа

та увагу земляків при житті, хоч йому не раз перепадало за бурхливу діяльність та за прагнення пропагувати народні традиції. Він був занадто скромним, чесно робив свою справу, за яку міг і поплатитись. Не зняли фільм про Андрія Трохимовича, не написали стільки, як він того заслуговував. Час усе розставив на свої місця. Ім’я талановитого бандуриста і педагога ввійшло в скарбницю народної культури Вінниччини. Його життя є взірцем відданості Україні». Люди не хотіли розходитись, хоч програма була великою і насиченою. Бандура всіх зібрала до гурту. Всім нагадала, що «не хлібом єдиним», що душа потребує високого і прекрасного. Так було і так буде, бо підросли юні бандуристи і співаки з вогнем завзяття і Україною в серці. Народний аматорський фольклорний чоловічий гурт «Подільські музики», що в їх арсеналі і кобза, і скрипка, і сопілка, і контрабас, і бубон, завершують цей незвичайний день: Нап’юсь березового трунку Я у весняному гаю, Заб’ється серце моє лунко… Ви чуєте нас, Андрію Трохимовичу?

Жанна ДМИТРЕНКО

25

Народному аматорському фольклорно-драматичному театру

«Червона калина»– Закохаюсь у роси сріблисті, Мовчазний сп’янить небокрай, Ранні зорі наче намисто, Це святий і рідний мій край! Наша рідна мова і пісня, Спів птахів, зелена трава, І червона калина в намисті Оберіг надій і добра».

Андрій Дрофа.

Гімн фестивалю «Червона калина»

а також творчі колективи училища та району. Народний аматорський фольклорний колектив «Джерело» прибув аж із села Лозове Чернівецького району, адже Микола Тихонович родом звідти. Він часто їздить на батьківщину, щоб провідати родичів, а ще з земляками поспівати гаївок та й просто наслухатися тих давніх, знайомих з дитинства пісень. Але про це – згодом. Виступ колективу «Джерело» став справжньою родзинкою свята. Привітавши гарними побажаннями та короваєм ювілярів, учасники ансамблю виконаікава і напрочуд багата 85-річна ли побутові та жартівливі пісні, які зірвали бурю історія Тульчинського училища аплодисментів. Було таке відчуття, що всі ніби культури. А її, як відомо, творять джерельної води напились з криниці народної особистості – викладачі, студенти мудрості. та мистецькі колективи. Отакою неповторною Після ювілейних привітань улюблене дітище особистістю у цьому чудовому закладі є його ко- Миколи Тихоновича –фольклорно-драматичний лишній випусник, а з 1973 року і донині – викла- театр «Червона калина» порадував глядачів тедач-режисер Микола Тихонович Сафроняк. атралізованим обрядовим дійством «Калита» з 11 грудня 2014 року в актовій залі училища Андріївських вечорниць.Усі учасники колектизібралось чимало гостей – студентів, викладачів, ву – студенти, але роль дядька Свирида виконав друзів, шанувальників, які прибули на святку- сам ювіляр, а з ролями тітки Катерини та куми вання 25-річчя народного аматорського фоль- Наталки майстерно впорались Ганна Порожня та клорно-драматичного театру «Червона калина». Галина Луценко – наукові працівники ТульчинЗасновником і незмінним керівником його ось ського краєзнавчого музею, в минулому випусуже 25 років є Микола Тихонович Сафроняк, книці училища. Керівником акомпануючої групи, великий знавець фольклору Поділля, сценарист як завжди, був незмінний концертмейстер Олекі режисер-постановник українських свят і об- сандр Романюк, а хормейстером – викладач хорорядів, вистав. Завдяки його таланту, натхненню, вих дисциплін училища Ніна Довгань. величезній копіткій праці з студентами, вдалось Ще хлопцем Микола почав записувати у Лоприщепити їм любов до народної творчості на зовому від своєї хрещеної матері, Кожем’якіної все життя. Франії Северинівни, пісні, обряди, жарти, загадУчасників «Червоної калини» та їх керівника ки, прислів’я та приказки. І записав того добра привітали дирекція та викладачі училища, керів- так багато, що подумав: цього вистачить на всіх, ництво району, директор Тульчинського краєзнав- це повинні знати усі. чого музею, обласний центр народної творчості, З таким переконанням дійшов до створення у 1989 році фольклорно-драматичного театру «Червона калина». А чому саме така назва колективу? Пригадує Микола Тихонович, як ще дитиною бігав до річки Лозова, де росла калина, милувався нею.

– Дуже любив я іти по мілині, по міленькому пісочку… Вода чиста, чиста. Отак іду, доходжу до розкішного куща, що аж нависає над водою. Павутиння з неї позабираю, похлюпаю водичкою… Підрісши, бігав туди, коли приїздив додому з навчання. Через роки приїхав – а калини вже немає! Відцвіла навіки його улюблениця. Було Микола Сафроняк із землячками дуже жаль.

Ц

50

– Але що цікаво – коло нашої хати розлога яблуня була. Любив я сидіти під нею і книжки читати. Не стало і яблуні з часом. Аж дивлюсь – на тому місці – кущ калини! Що за диво! Запитав у матері – вона не садила. Може, якось при оранці за плуг зачепилась? Хтозна…Мабуть, відчула, як шкодую за нею. Ото ж на честь червоної лозівської улюбленої калини і назвав Микола Тихонович свій колектив . Всім відомо, що калина – етнонаціональний символ України, що уособлює красу, кохання, безсмертя роду. Калина в народі ототожнюється із образом красивої української дівчини. Калиною прикрашали коровай, весільне гільце, хату, вінок молодої, вишивали грона калини на святкових рушниках та жіночих сорочках. У народі кажуть:«Ой рясна-красна в лузі калина, а ще найкраща в батька дитина». За 25 років ансамбль «Червона калина» не раз вражав міста і села України своїми дивовижними програмами. 12 грудня 1989 року, напередодні свята Андрія Первозванного, відбувся його перший виступ якраз із тією самою Калитою. Звання «народний аматорський» творчому колективу було присвоєно 20 травня 1992 року. На початку 90-х років «Червона калина» стає бажаним гостем багатьох училищ культури, зокрема в Калуші, Ужгороді, Каневі, Житомирі, Миколаєві, Херсоні та інших. За два з половиною роки з часу створення театр дає 189 вистав-видовищ. Саме тоді, окрім програми «Калита», Миколою Сафроняком на основі народних обрядів були написані сценарії вертепу «Коза», «Щедрий вечір, добрий вечір». Найбільше показує їх театр в стінах рідного училища, а також в технікумі ветеринарної медицини, школі-інтернаті в Тульчи-

Фестивальні виступи

Парубочі розваги ні, смт.Шпиків, в багатьох селах Тульчинського району та в багатьох районах і куточках нашої області. Творчий репертуар колективу надзвичайно різноманітний – це театралізовані обрядові дійства «Ой, на Івана та й на Купайла», «На Зелені свята ми «Куста» водили», «Вербна неділя», «Великодні гаївки», «Обжинки» та «Колодій». Серед театральних вистав найулюбленішими є історична драма «Гайдамаківна», водевіль за п’єсою С.Васильченка «На перші гулі» «До Петра зозулі кувати», «Майська ніч» Л.Юхвіда за однойменною повістю М.В.Гоголя, драми І.Карпенка-Карого «Безталанна» та М.Старицького «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Були роки, що лише «Майську Ніч» за рік показували 10 разів. В кінці дев’яностих колективу пощастило брати участь у славнозвісному телетурнірі «Сонячні кларнети». Можна лише уявити тих перших студентів, у яких на все життя залишилися спогади про цей виступ. Впродовж всіх років колектив отримував високі нагороди на багатьох конкурсах і фестивалях у Миргороді, Києві, Миколаєві. Активні учасники обласних свят у 2000 році отримали Головний приз на обласному святі фольклору ім. Гната Танцюри. Були плідними і останні роки. За ліричні купальські хороводи «Ой зав’ю вінки», «Заплету віночок», «Ой за садом, садом», «Іване, Івашечку», «Молодий Іванко купало рубає», а також ігрові та жартівливі «Ой за городом лопух, лопух»,

Подільські голоси в столиці

52

«Палай, палай красно», «Ой дощику, дощику йди до нас» колектив «Червона калина» отримав Гран-прі на V та VІ Міжнародних фестивалях етнічних культур «Екран для дружби», який проходив в АР Крим. Цікавими і незабутніми були виступи в Національному музеї народної архітектури та побуту України в с.Пирогово Київської області з програмами «Великодні гаївки» та «Обжинки». Дорожить колектив перемогою (перше місце) і письмовою подякою від Героя України, Голови Національної всеукраїнської музичної спілки, народного артиста СРСР та України, лауреата Національної премії України ім. Т.Г.Шевченка, керівника Академічного народного українського хору ім.Г. Верьовки Анатолія Авдієвського на ІV Всеукраїнському фольклорно-етнографічному фестивалі «Золоті ключі» імені Василя Верховинця у м.Ворзель Київської області. «Червона калина» стала також улюбленицею «Хорових зустрічей» ІІ Пасхального фестивалю «Візерунки Великодня» у 2013 році. Від просвітницького центру на честь Воскресіння Христова колектив отримав високу оцінку і письмову подяку. Творчий колектив «Червона калина» взяв шефство над фольклорними ансамблями «Джерело» та «Вербиченька» села Лозового Чернівецького району. Разом з ними впродовж уже 11 років на третій день Великодніх свят в рамках районного фольклорного свята «Великодні гаївки» демонструють свою майстерність перед мешканцями та гостями Чернівецької землі. Сплітаючись з радісним співом птахів, линуть такі милі мелодії гаївок «Ой у саду, садочку», «Ой світило сонечко вранці», «Ой рота хлопців, рота», «Ой порости, кропе», ігрові «Ходить жучок по долині», «Перепілка», «Хитрий дід» - всіх не перелічити. Є у колективу «Червона калина» всім відома Світлиця, яка була задумана і відкрита Ми-

колою Тихоновичем у 1991 році. Настінний розпис здійснив місцевий художник Михайло Іванович Богуш. На розписах – фрагменти обрядових дійств, усі дійові особи одягнені у подільські строї. У Світлиці представлені елементи інтер’єру української хати: вариста піч, мисник, «очі хати» – вікна, піл (постіль) із подушками та предмети ужитку – лавки, стіл, керамічний посуд, вишиті рушники та сорочки. Все у народних традиціях. До речі, сам Микола Тихонович дуже любить вишивати, тому багато вишивок у костюмах творчого колективу виконано його руками. А ще представлено безліч цікавих фото- та відеоматеріалів, нагород, афіш, а також схвальних відгуків, надрукованих у різних періодичних виданнях України про творчість фольклорно-драматичного театру. «Червона калина» проводить Андріївські вечорниці саме у Світлиці, а численні гості люблять подивитися на це дійство. Ось так, уже чверть століття іде «Червона Калина» шляхом відродження та утвердження справжніх нетлінних духовних багатств народної творчості. Завершилося свято, а глядачі і гості ще довго не розходилися, фотографувалися, спілкувалися, ділилися спогадами, дякували ювіляру за те, що навчив любити народну творчість, цінувати і берегти перлини подільського фольклору, а ще – любити рідну землю і берегти її, як ту червону калину, що в молодості стільки радості подарувала співучому життєлюбу Миколі Сафроняку . Провідний методист ОЦНТ Тетяна ГАРБУЛІНСЬКА Голова циклової комісії Тульчинського училища культури Лариса ПШЕМІНСЬКА

«Театральна осінь»

під Шевченковою зорею Не дай спати ходячому, Серцем замирати І гнилою колодою По світу валятись. А дай жити, серцем жити І людей любити… «Минають дні, минають ночі…» Тарас Шевченко

Це Олена Чучко і Максим Незіньковський, цьогорічні лауреати І ступеня Всекраїнського відкритого конкурсу читців імені Тараса Шевченка у м. Києві, творять на сцені образ Тарасової нелегкої дороги, її непростих начал. Таких замальовок буде ще чимало в рамках фестивалю, присвяченого Кобзарю. Шевченківська тема звучатиме в постановках Іллінецького театру естради, Могилів-ПодільськоДжуринського, Липовецького, Крижопільськоеатральна осінь у цьому році го, го, Тульчинського театрів, які звернулися до поезій по праву стала Шевченковою. та драматичних творів великого ювіляра. Впродовж Двохсотріччя Кобзаря визначи- чотирьох днів глядачі та журі мали можливість поло концепцію нинішнього фес- бачити втілення Шевченківських сюжетів і образів тивалю, в якому взяли участь в інтерпретації аматорських театрів.

16 народних (зразкових) аматорських театральних Народний аматорський театр естради Ілінецькоколективів Вінниччини. го РБК під керівництвом метра сцени, заслуженого На перший погляд драматична спадщина Тараса працівника культури України Миколи Романова, Шевченка не така й велика, виступив з інсценізацією але, на думку дослідників поеми Т. Шевченка «Сова», його творчості, діалогічна використавши своє бачення побудова багатьох віршів і твору, задіявши ще й хор. Не поем близька до вистав. одне серце стиснулося від Драматизм життя великожалю до вдови, яка викохала го Кобзаря, як і його героїв, сина, але не для себе… Хіба визначив ставлення Шевж це не сьогодення? Скільки ченка до театру і навпаки, синів провели матері на цю, ставлення театру до постаті так звану «гібридну війну». геніального поета, яка завше І скільки їх не повернулося була в полі зору українського додому, до матері? мистецтва. Скалічені старі руки Не лише «Назар СтодоДо бога здіймала, ля» і «Никита Гайдай», а Свою долю проклинала, дуже багато творів драмаСина вимовляла. тичного і трагедійного насТо од жалю одходила наження були поставлені на І мовчки журилась сценах малих і великих, як Та на шлях той на далекий аматорами, так і корифеями Крізь сльози молилась… театру. Це «Наймичка», «КаУ Могилеві-Подільськотерина», «Утоплена», «Гайму театральний колектив дамаки», «Сотник» та інші районного будинку культури твори Кобзаря. підготував інсценізацію поеА нинішня ситуація в ми Т.Шевченка «Катерина». країні – народне збурення, Більше двадцяти учасників протест, а далі й боротьба було задіяно у цій виставі, за незалежністьУкраїни на всі молоді – учні старших Сході – події, які передбачив класів та студенти коледжу, а «Ішов кобзар до Києва поет у своїх творах, несуть в грають так, ніби були свідкаТа сів спочивати...» собі стільки драматизму, що ми тих подій… Треба відзнаце не могло не позначитись чити, що автор інсценізації – на тематиці вистав, які обрали колективи. керівник колективу Геннадій Колядко показав своє Відкриття відбувалося у Гайсинському районі, власне режисерське бачення поеми. нових перякий давно славиться своїми театральними тради- сонажів – старого солдата, кобзаря Увів з поводирем та ціями. Зазвучали перші музичні акорди – і на сцені подругу Катерини і використав ще багато з’явилася Доля. Вона зустрічає маленького біло- різних режисерських ходів. Можливо чубого пастушка, який саме шукав ті «стовпи, що по-іншому звучали і роздуми поета небо підпирають». про власну і чужу долю: Біленька дорога до Господа Бога, Де ж ті люде, де ж ті добрі, Білесенький світ до Божих воріт! Що серце збиралось Ходім на узгір’я З ними жити, їх любити? Там лебедя пір’я, Пропали, пропали! Там Божая сила – Тому вистава вийшла Він дасть тобі крила… надзвичайно цікавою і –віщує Доля майбутньому поетові. пройшла, ніби на одному

Т

Народний аматорський театр «Народні усмішки» Могилів-Подільського РБК диханні. Глядачі в залі були вражені її психологічним наповненням. Театральний колектив «Маленький театр» Тульчинського училища культури порадував публіцистичною виставою «Пророкове дання». Керівник колективу Любов Прилипко та її чоловік Станіслав Прилипко, як завше, витупили новаторами, написавши і поставивши твір громадянського звучання. Гадаю, що вистава дала потужний поштовх всім. Глядачі були просто вражені цією творчою роботою. А я знову ж витирала сльози, і не тільки через гру акторів, а й тому, що було відрадно за наші колективи, за їхній виконавський рівень, за цю надзвичайну силу мистецтва, яка може так вражати! А далі на сцену вийшли маленькі сонечка – зразковий аматорський музичний театр «Росинка»

54

Катерина

Тульчинського РБК. Вони підготували літературно-музичну композицію «Шлях до Тараса». Керівник колективу – Галина Кобцева хвилювалася за сценою, а діти з щирим серцем читали вірші дідуся Шевченка, співали пісні на його вірші, танцювали і тішилися, приміряючи барвисті віночки. А тоді «екскурсовод» в імпровізованому «музеї» розповідала їм про славного Кобзаря, який понад усе любив Україну. Аматори Крижопільського театру естради підготували літературно-музичну композицію «Тарасе, наш пророче». Керівник колективу Анатолій Франчук зумів поєднати у композиції всі віхи життя Кобзаря, тематично скомпонувавши в одне ціле уривки з його творів і думки сучасників. Композиція була суттєвою і змістовною. З композицією «Шевченкова мати» виступив народний аматорський театральний колектив «Поетичний театр» Липовецького РБК». Ця композиція, де мати схиляється над колискою маленького Тарасика, просить у Бога доброї долі для дитини, була дуже зворушливою. В репертуарі «Поетичного театру» є кілька композицій на тему Т.Г.Шевченка. Адже для Вікторії Терлецької, керівника колективу Шевченко і справді – улюблений поет. Не менш цікавою була і літературно-музична композиція театру мініатюр Джуринського СБК Шаргородського району, яка мала назву «Свіча, запалена від серця». Керівник колективу Наталя Загурна дуже змістовно вибудувала сценарій, продумала і декорації, і реквізит, тому вистава вийшла чудовою. За традицією театрали-аматори Вінниччини підготували твори різних авторів і з української класичної драматургії, і сучасні. Так, Гайсинський театр показував глядачам виставу В. Канівця «Витівки Шинкарки Феськи». Керівник колективу Олена Чучко і суфлером була, і допомагала міняти декорації, і виходила на сцену в ролі ведмедя, бо дуже хвилювалася за своїх акторів-аматорів. Першого дня на Гайсинській сцені ще два театри з Іллінецького РБК і два театри з Теплицького району, але розпочали господарі сцени – народний аматорський театральний колектив Гайсинського РБК. Минулорічний випускник Тульчинського училища культури Андрій Глущук з Іллінецьким народним аматорським театральним колективом представив першу режисерську роботу за твором С.Васильченка «На перші гулі». Ці аматори сцени

– майже професіонали, бо у свій час керівником театру тут був славнозвісний режисер Олексій Федосов. Вони грають настільки майстерно, що глядачі в захопленні. Тепличчани, як завжди виступали «дуетом» – спочатку народний аматорський театральний колектив Соболівського СБК, (керівник Людмила Терещук), показав водевіль А.Велисовського «Бувальщина», а далі театральний колектив Бджільнянського СБК, де керівником також молодий випускник училища Володимир Загляда, виставу «Ромео і Джульєта Самарського повіту». Цей колектив вразив не тільки виставою, гарною грою акторів, а ще й чудово продуманою сценографією. Було місце і для гумору, бо аматори театру естради «Каламбур» Ямпільського РБК під керівництвом Світлани Кожухар показували мініатюри про все – і про жінок, які збираються воювати з терористами, і відтворювали теми сільського життя-буття, і романтичні стосунки між чоловіком і жінкою, які врешті-решт призводять до кумедних ситуацій. Бохоницький народний аматорський театральний колектив виступав з виставою М.Старицького «По-модньому». Беззмінний керівник колективу вже понад 20 років – Олександр Лисак має ще й підготовчу групу театру, так що бажаючих грати у виставах є багато. Слід сказати, що підготовчі групи є в кожного народного аматорського колективу. Добре, що росте достойна зміна поціновувачів театрального мистецтва. Свої актуально-соціальні мініатюри показав і театр КВН «Шухер» Жмеринського міського управління культури, яким керує сам начальник управління культури Жмеринської міської адміністрації Володимир Дудік. Театр – це його дітище. З першого дня створення цього колективу Володимир Валентинович і керівник, і один з учасників. Театром Жмеринського районного будинку культури 25 років керує Світлана Броніславівна Волуйко. А сам театр вже 50 років як удостоєний звання народного. То ж має і свої славні театральні традиції. Цього разу поставили «Віддавали батька в

«Що, весілля, доню моя, А де ж твоя пара?»

Олена Чучко та Максим Незінковський прийми» В.Канівця. І не зовсім традиційне для театрального мистецтва, але надзвичайно цікаве шоу пластичних мініатюр показав театр сценічної та трюкової пластики «У-Вей» Стрижавського СБК Вінницького району, під кервництвом Наталії Пантелейчук. Цей колектив вже побував у багатьох країнах світу, був переможцем різних Міжнародних фестивалів в Кореї, в Польщі, Болгарії та інших країнах. Журі, переглянувши всі виступи, прийшло до висновку, що кожен з колективів-учасників – заслуговує на найвищу оцінку, бо кожен керівник і кожен учасник додали свою часточку любові о великого спадку нашого Кобзаря. Надовго запам’яталися фрагменти літературно-музичної композиції «Повертайся живим», яку іллінчани присвятили воїнам АТО. Тут вже сліз не стримував ніхто. На сцену виходили діти, розповідали вірші, співали і танцювали, і просили кожного захисника: «Повертайся живим!» Ми відзначали творчі роботи колективів за різними номінаціями. Були і дипломи, і подарунки. Але найбільшу вдячність івисловлюємо акторамаматорам, які, незважаючи на негаразди, бережуть свою любов до театрального мистецтва, до Кобзаревого пророчого слова і діляться нею з усіма нами. Наче мить, промайнув чотирьохденний фестиваль. Позитивних вражень – надзвичайно багато! А найбільше їх у тих, хто запам’ятає себе у ролі маленького Тарасика або інших персонажів, для яких робота над роллю – відкриття себе самого. Ми виховуємо і гуртуємо патріотів нового тисячоліття . Сьогодні в країні відбувається справжня драма, воістину шевченківського звучання, коли козацтво нової доби стає на захист України, жертвуючи навіть життям. Режисуру здійснює сам час, знову ж в контексті безсмертної спадщини Кобзаря. У цьому драматичному дійстві сподіваємось лише оптимістичного фіналу, за яким – …на оновленій землі врага не буде супостата… А будуть нові театральні фестивалі, і майбутні покоління осягатимуть прадавнє і вічно нове мистецтво театру.

Зоя КРАСУЛЯК

Доля композитора

Костянтина Семенова Л

Після школи Костянтин Семенов поступив в юдина, яка пройшла всю вій- Курське музучилище. Незадовго до початку Вену з перших її часів від Бре- ликої Вітчизняної війни його забрали служити до ста. Музикант, який навчався лав збройних сил. Причому, після «курсу молодоз Таривердієвим у Хачатуряна го бійця» Костянтина відправили на заставу під і з колегами створив «музпед» у Вінницькому пе- Брест. Там він і зустрів війну. «Батько розповідав, дінституті. 23 вересня виповнився рік, як пішов з що обстрілювати наші позиції німці почали о 3 гожиття Костянтин Прокопович Семенов - педагог, дині ночі ... Застава – це ж не Брестська фортеця, хормейстер, композитор, творець і керівник де- тому вони з боями змушені були відступити. Як кількох колективів хорового співу. До річниці втра- вдалося залишитися в живих в перші тижні війни, ти його сім’я презентувала аматорський фільм, а що його оберігало, батько не міг зрозуміти ніколи. паралельно продовжує збирати фото- та відеома- Спочатку йшли по Білорусії, а потім по території теріали для повномасштабної стрічки про долю України. Тих, хто гинув, солдати закопували, в той час, як основні сили відстулюдини, яка прожила епоху пали. Завжди був страх, що ХХ століття з усім властивим потім не наздоженеш свою на той час драматизмом. частину. З курйозів початку Розповідаючи про батька, війни батько згадував, як одЄвгеній Семенов зазначає, що ного разу, через тиждень після завжди вважав його людиною 22 червня, його рота зайшла в складної долі, талановитим ліс, а там на навчаннях цілий і, напевно, веденим кимось полк розквартирований був, згори. «Хочу нагадати артихлопці в наметах жили, і настам і людям старшого віку, віть не знали, що країна воює. які знали батька – без виступу Що його ще вразило, так це його колективів не обходилися те, що багато наших солдатів концерти у Вінниці, керовані вмирало не від куль. Засипали, ним хори виступали також в а вранці прокидалися не всі. київському Палаці « Україна Вмирали уві сні. Ніхто не знає » та Колонному залі Палацу чому, напевно від перенапруз’їздів у Москві. Але головне в ги», – продовжує Є. Семенов. іншому, на його прикладі можДвічі під час війни доля на проаналізувати долю людиприводила Костянтина Семени того покоління», – уточнює нова до Києва. При відступі в Євгеній Костянтинович.

41-му він брав безпосередню Костянтин Прокопович научасть в обороні міста. Тоді і родився в 1921 році в селищі потрапив в оточення. РозпоОлимській Курської області, відав, що офіцери їхнього баяке розрослося навколо цукроКостянтин Семенов тальйону, оцінивши ситуацію, вого заводу. Більшість жителів ставили на машини кулемети і працювало на виробництві цукру. Але не всі. Батько Костянтина Семенова був їхали, залишивши солдат один-на-один з ворогом. фельдшером, або як зараз кажуть, належав до сіль- Тобто, по суті, ніхто з тих, хто опинився в тилу воської інтелігенції і помер ще в кінці 1920-х. Мама рога, навіть не знав, куди йти. У підсумку тисячі довгий час працювала комендантом заводського наших воїнів опинилися в полоні. Полонених колоною з-під Києва німці пішки гуртожитку. «Мій батько своє життя завжди поділяв на повели до Вінниці, а звідти до табору в селі Стакілька етапів, коли він дивом залишався живий, ніславчик під Жмеринкою. Як пізніше згадував - продовжує Євгеній. – Перший – це 1933-й рік. Костянтин Прокопович, серед ворогів люди теж У селищі лютував голод, і тільки робітників за- були різними. Одні німці, не церемонячись, добиводу годували супом, де, як згадував Костянтин вали наших поранених, інші – навпаки, ставилиПрокопович, «крупинка за крупинкою ганяється з ся по-людськи. Він навіть запам’ятав епізод, коли дубинкою». Тому голодомор «косив» жителів ма- офіцер ударив рядового конвоїра за те, що той обленького заводського селища. Батько розповідав, разив полоненого. За словами Євгенія, його батько з дитинства що люди вмирали як від голоду, так і від переїдання. Це траплялося навіть частіше. Голод штовхав був музикантом-віртуозом, і крім абсолютно всіх людей харчуватися патокою і, наївшись її без міри, духових інструментів, чудово грав на фортепіано, вони вмирали. У сім’ї мого батька продали всі цін- акордеоні та баяні. Як не дивно, але саме цей тані речі. Залишився тільки натільний хрестик, як лант врятував йому життя в таборі. Одного разу він пам’ять про мого діда. Але коли мій батько захво- взяв акордеон і став грати. Пізніше саме музика дорів, щоб купити пшона і нагодувати його, продали помогла уникнути розстрілу. Через місяць полону місцеві жителі розповіли Костянтину Прокоповиі «останню пам’ять». Він вижив. Дивом .

56

Народна хорова капела Вінницького педагогічного інституту ім.М.Островського чу, що військовополонених будуть передавати під охорону підрозділів СС, до цього табір військовополонених охороняли армійські частини на відпочинку. А потім люди, яким дозволяли приносити їжу полоненим, забезпечили К. Семенова «цивільним одягом» і допомогли втекти. Не є секретом, що багато бійців Червоної Армії, потрапивши на окуповані території, йшли або в партизани, або відсиджувалися в погребах. Костянтин Семенов прийняв рішення «йти до своїх» через лінію фронту. Згадуючи пізніше про свій рейд, він зазначав, що найбільш складним виявилося на початку зими форсувати Дніпро на старому човні серед плаваючих крижин під морозним вітром. Переправляв його престарілий дід. Човен в будь-який момент міг перевернутися, але дід свідомо йшов на цей ризик. Після війни Костянтин Прокопович намагався розшукати човняра, але так і не зміг. «Ще батько розповідав, що поки йшов по Україні, то місцеві жителі лісами і болотами проводили так, що жодного поліцая не зустрів, а в Росії такого не було. Допомагати не поспішали. Тому-то після війни він і вирішив залишитися в Україні ... Коли

Військовий оркестр

перейшов лінію фронту, його «радісно» зустріли. СМЕРШу до того часу ще не створили, але були «особливі відділи». Хоча до тих, хто виходив з київського оточення, там ставилися м’якше. Нібито Сталін вважав себе винним у провалі оборони. Батька направили в «сибірську» дивізію. Вона вся складалася з ув’язнених або з тих, хто вийшов з полону. Рік їх тримали в запасі, а в 1943-му дивізію поставили в першу лінію на Курську дугу, – уточнює Євгеній. Пізніше Костянтина Семенова перевели в музичний взвод. Існує думка, що музикантів на передову не відправляли. Нібито берегли. Може, і берегли, але при форсуванні Дніпра на плотах взвод «кинули» на дніпровський плацдарм. Командувач армії вирішив, що музиканти підбадьорять решту солдатів та піднімуть їхній бойовий дух. Переправа через Дніпро залишила незгладимий слід у душі майбутнього композитора. Вода кипіла від вибухів, криків потопаючих і поранених, яким ніхто не міг допомогти ... «Батько йшов у першій колоні, яка марширувала по ще палаючому Хрещатику. Мабуть, доля так розпорядилася, що йому не треба було бачити, як горить Хрещатик вдруге, і він кілька місяців не дожив до подій на Майдані ... Закінчив війну батько в Чехії. Місцеві жителі, слухаючи його, говорили, що він повинен виступати в Празькій опері ... Потім штаб армії перевели до Вінниці, разом з керівництвом.

В якості виконуючого обов’язки командира музичного взводу батько теж переїхав до нашого міста, де і демобілізувався. Розповідав він і про страшний голод 1947-го. За його словами, не менш жахливий, ніж у 1933-му », – каже Є. Семенов. Оскільки як такої музичної освіти на той час у Костянтина Прокоповича не було, він вирішив вступати до вузу. Тоді орденоносців та учасників війни брали на пільгових умовах. К. Семенов поїхав до Москви. Подумав, що в консерваторію не вступить, тому вирішив випробувати долю в музичному інституті ім.Гнєсіних. П’ять років, як відмінник, він був сталінським стипендіатом. Жив в одній кімнаті з такими непересічними особистостями, як Євген Птічкін і Мікаел Таривердієв, відомого, як автора музики для кінофільмів «Іронія долі ...» і «Сімнадцять миттєвостей весни». А

за неї кров і залишався вірним присязі, завжди зачіпало. Для керівників країни місяць в полоні переважував чотири роки на війні, – згадує Євгеній Семенов. Як композитор Костянтин Прокопович написав багато музичних творів, які виконуються як аматорськими так і прфесійними колективами. Батька вже більше року немає, а його учні досі приносять матеріали, де є згадки про нього. В останні роки шкодував, що мало писав для хору. Через скромність він вкрай рідко давав власні твори колективам, якими керував. Думаю, ще настане ренесанс хорової музики, її знову стануть цінувати. Особисто мені завжди дуже подобався твір, написаний батьком на вірш Тараса Шевченка «Доле, де ти». Зараз він був би дуже актуальним,» – впевнений Євгеній.

Виступ у Вінницькому училищі культури і мистецтв ім.М.Леонтовича

58

«Композицію» у нього викладав сам Арам Хачатурян, автор музики до балету «Спартак». Одного разу на Красній площі Костянтин випадково зустрів знайомих з Вінниці. Вони розповіли, що збираються відкривати музично-педагогічний факультет і запропонували повертатися. Не роздумуючи, погодився. У Вінниці починав з того, що керував хором музичного училища та Вінницького педагогічного інституту. «Окрім цього, батько керував професійними колективами. Багато років був художнім керівником ансамблю пісні і танцю «Донбас», який гастролював по всій країні. За кордон батька не випускали. Тільки один раз був з гастролями у Польщі. Він залишився невиїзним і дуже болісно переживав, що попри усі випробування, які він подолав за місяць полону,те, що сам перейшов через лінію фронту, на ньому залишилося «тавро». Дивувався, що американці своїх полонених орденами нагороджували за те, що змогли у полоні вижити, а у нас формували підрозділи, які посилали на вірну смерть. Правда, орденом Червоної зірки батька все ж нагородили, але в 1944-му. І поранений він був лише один раз. Але ставлення Батьківщини до тих, хто проливав

Костянтин Семенов працював до 89 років, а до 80-и ще й періодично їздив до Немирова, де займався з місцевим хором. Тільки в останній рік життя – у свої 91! – більше писав музику і систематизував свої матеріали. «Він прожив епоху становлення Радянського Союзу, злету і падіння, величі і занепаду, а також два голодомори, війну і полон. У людини завжди є вибір ... Він вибирав йти далі, коли інші воліли зупинитися. Був заслуженим працівником культури України та Кабардино-Балкарії. Зараз у Вінниці працює дуже багато його учнів. І не тільки тут. Життя розкидало людей по всьому світу. Нещодавно отримали лист від його учениці з Казахстану. Ми з матір’ю по крупинках збираємо матеріали. У технічному коледжі у річницю смерті показали любительську версію фільму про батька. Свого часу робилися записи багатьох концертів. Я сподіваюся, що знайду і систематизую їх. На це може піти не один рік, але це наша історія - історія не тільки родини, але й людини своєї епохи, – підкреслює син Костянтина Семенова.

Ігор ЗАІКОВАТИЙ

Виставки у світлиці «А ми тую козацькую славу збережемо»

персональна виставка живопису Миколи ОЛІЙНИЧЕНКА м. Могилів-Подільський

14 – 15 жовтня

До Дня українського козацтва, в нашій Світлиці традиційно вже вісім років поспіль відкривається виставка образотворчого та декоративно - прикладного мистецтва «А ми тую козацькую славу збережемо». В цьому році тема українського козацтва була представлена персональною виставкою живопису одного із славних подільських художників, заслуженого працівника культури України Миколи Олійниченка, який приурочив даній темі цілу серію своїх робіт. Олійниченко Микола Григорович народився 7 січня 1952 року в с.Михайлівка Мурованокуриловецького району. З дитинства хлопець любив малювати, перші професійні навички здобув в художній школі м.Сороки (Молдова). Згодом талановитий юнак поступив у Вижницьке художнє училище, по закінченню якого, працював у Вінницьких художніх майстернях Худфонду України. У 1977 році Микола Олійниченко переїхав до Могилева-Подільського. Невгамовна творча особистість, він створив художню студію і став її керівником. Вихованці Миколи Григоровича неодноразово ставали переможцями на різних виставках-конкурсах образотворчого мистецтва, за що студія була удостоєна почесного звання «народна». Паралельно з організацією діяльності художньої студії, Микола Олійниченко постійно

вдо сконалює свою майстерність, працюючи над написанням все нових і нових картин. В творчому доробку митця нараховується більше 1000 картин та велика кількість персональних виставок у різних містах нашої області і за її межами. Нинішня персона льна виставка Миколи Олійниченка складалася з 14 картин, на яких зображені героїчні і одночасно трагічні події доби українського козацтва («Моління Мазепи за Україну», «Взяття Сагайдачним Каффи», «Останній кошовий Січі Калнишевський», «Богун – проти «дружби» з Росією», «Залізняк та Гонта», «Сірко виграв 55 битв», «Богданові думи», «Освячення зброї», «Козацький герць», «Останній бій Нечая», «Розгром польського війська під Батогом», «До Богдана», «Купання поляків Богуном під Вінницею», «Бій за «фігуру»»). Всі ці роботи художника отримали високу оцінку не тільки мистецтвознавців а й істориків. Зокрема доцент ВДПУ ім.М.Коцюбинського Віталій Анатолійович Тучинський в своєму виступі на відкритті виставки сказав про велику виховну цінність картин Миколи Олійниченка, які є дуже переконливими в зображенні безперечного патріотизму і незламності духу українського козацтва в боротьбі за визволення рідної землі. Не випадково саме ця серія робіт художника закуплена Державним історико-культурним заповідником «Буша» для створення постійної виставкової експозиції у Вежі, яка відзначена історією найтрагічнішим місцем героїчного спротиву українського народу славної віхи визвольної війни 1648-1654 років.

«Осінні спогади про літо»

персональна виставка живопису Ірини КРАВЧЕНКО м. Вінниця

17 жовтня – 1 листопада

Кравченко Ірина Григорівна народилась 11 листопада 1956 року в Вінниці. Велику жагу до занять живописом відкрила в собі, коли стала студенткою Вінницького педагогічного інституту (1976-1981рр.). Мабуть, пробудився талант художника, закладений на генетичному рівні, адже її дідусь був художником. По закінченню інституту Ірину Григорівну запросили працювати викладачем у рідному ВУЗі. Вільний від роботи час вона віддавала улюбленій справі – малюванню. Активну творчу і виставкову діяльність Ірина Кравченко розпочала у 1999 році. Єкспозиція її першої персональної виставки, яку вона презентувала, повернувшись з Криму, де працювала в піонерському таборі, складалась з невеличких картин на морську тематику. А взагалі, вона найбільше любить малювати квіти, які надихають майстриню на творчість, так само, як і поезія. Квіти присутні на всіх картинах (не залежно – чи то натюрморт, чи пейзаж). Цікавим є той факт, що художниця ніколи не зриває квітів, а картини з квітами пише виключно зї своєї уяви. Кравченко І.Г. працює здебільшого в реалістичній манері, в техніці олійного жи-

вопису. Творчий феномен її полягає в тому, що, не маючи спеціальної художньої освіти, вона стала професійним художником. З 2012 року – член Національної спілки художників України Звичайно ж, досягти такої високої майстерності в написанні картин вона змогла не лише завдяки своєму таланту, але і завдячуючи постійному спілкуванню з художниками-професіоналами. Зокрема, головним її учителем з живопису був народний художник України Аркадій Сорока, у якого Ірина брала уроки впро-

довж двох років. Мисткиня є активною учасницею всеукраїнських, міських, обласних, міжрегіональних виставок образотворчого мистецтва та художніх пленерів. Її роботи зберігаються в галереї ВДПУ ім.М.Коцюбинського, в музеях Вінниці, Харкова, Дніпродзержинська, Маріуполя та ін. В її творчому доробку нараховується майже 1000 картин та 13 персональних виставок. Єкспозиція нинішньої виставки Ірини Кравченко складалася з 14 картин, на яких зображені садові, польові і лісові квіти, які надихали майстриню від весни до осені. Картини – «Незабаром зима», «Тюльпани», «Літо», «Ромашковий ранок», «Неможливість можливого», «Осінній настрій», «Бузок», «Серпень», «Цвітуть іриси», «Літні квіти», «Осінній натюрморт», «Осінні спогади» та інші створювали всім відвідувачам виставкової Світлиці радісний квітковий настрій.

60

«Творче Тернопілля на Вінниччині»

виставка робіт народних майстрів Тернопільської області в рамках обмінних виставок між областями України

5 – 18 листопада

В цьому році вінничани мали змогу познайомитись з прекрасними роботами п’яти майстрів народних художніх промислів з Тернополя. Так, свої роботи представила майстриня вишивки та бісероплетіння Людмила Павлова, яка останнім часом займається ще й виготовленням народних ляльок. Отож на виставці у Вінниці майстриня презентувала свою колекцію ляльок-мотанок в жіночому національному вбранні різних регіонів України. Кольорова гамма, підбір орнаментів та його розташування на одязі ляльок відповідає регіональним особливостям. Кожна лялька має прикраси – намиста і прикраси з бісеру та коралів. Дуже цікаві роботи представив майстер живопису і графіки Олег Свидун. Свої картини він пише аквареллю на березовій корі. Кожна з його робіт неповторна Митець за допомогою знаково-символічної системи, передає інформацію, подібну письмовому тексту, мову якого необхідно знати, щоб сприйняти, зрозуміти й пережити її духовний зміст. Презентувала свої роботи і тернопільська писанкарка Надія Волощук, яка одночасно є керівником гуртків «Писанка» та «Юний художник», член гурту «Палітра». У своїй творчості майстриня опирається на народні традиції, використовуючи символізм і техніки давніх майстрів, водночас враховуючи сучасні тенденції у писанкарстві. Також представив свої роботи майстер гончарного мистецтва Руслан Друк. Народна ке-

раміка Тернопілля зберегла своєрідні засоби декорування – розпис, гравірування, гладження, , заливання, мармурування. Гончар Руслан Друк, дотримуючись традицій, знайшов свою манеру в гончарстві. Він декорує посуд геометричними та квітковими узорами, використовуючи всі три кольори місцевої глини – білий, жовтий і червоний. Мали можливість вінничани познайомитись і зі знаменитою Борщівською вишивкою, зразки якої зі своєї колекції представила відома в Україні колекціонерка Віра Матковська. Останніми роками колекціонерка активно працює на ниві відновлення традиційної вишивки на Борщівщині, залучає наддністрянських вишивальниць, даючи їм замовлення відшивати давні та сучасні узори. Нам було дуже приємно дізнатися, що народилася Віра Григорівна на Вінниччині, в Гайсинському районі. Всього в експозиції виставки було представлено 43 експонати вищеназваних народних майстрів, яким вінничани шлють низький уклін. Ми дуже вдячні нашим колегам з Тернополя за представлену можливість познайомитись з образотворчим та декоративно-прикладним мистецтвом їхнього рідного краю. Велику подяку хочеться висловити директору Тернопільського ОЦНТ Володимиру Ігоровичу Сушку, який особисто доставив експонати до Вінниці і на відкритті виставки з великою любов’ю та обізнаністю розповідав вінничанам про кожну з робіт, про стилі і напрямки творчості своїх талановитих майстрів.

Завідуюча відділом ОЦНТ Любов ГРИЧАНЮК

«Живу Україною»

Персональна виставка Оксани ГОРОДИНСЬКОЇ м. Могилів-Подільський

19 – 30 листопада

«Живу Україною» – під такою назвою відкрилась персональна виставка Оксани Городинської – заслуженого працівника культури України, члена Національної спілки майстрів народного мистецтва України, художниці, писанкарки, майстра витинанки, поетеси, директора Могилів-Подільського будинку народної творчості. Це вже 10-та персональна виставка у творчому доробку майстрині. В експозиції представлено 87 робіт з різних видів народного мистецтва: живопису, витинанки, писанки, флористики, художнього ткацтва. Незважаючи на різножанровість творчості художниці, всі її роботи проникнуті однією думкою, одним глибоким почуттям – любовʼю до рідної землі, до її історії і сьогодення.Тут кожна картинапахне українським селом, батьківським подвірʼям, маминими квітами. Розглядаючи ніжні натюрморти, ми бачимо розсипані на давніх веретах ароматні морелі, поряд − старі горщики, які ще памʼятають вогонь печі, над ними на жердині звисають пучечки лікарських трав, вони зберегають в собі і літнє сонечко, і тепло бабусиних рук. Пейзажами Оксани Городинської ми подорожуємо найзатишнішими, найчарівнішими куточками рідного краю. Окремий світ народжується у витинанках Оксани Городинської. Тут чіткість лінії є продовженням чіткості думки. Наскільки живопис лишає простір для фантазій і мрій, настільки ж техніка витинанки викристалізовує основне послання, що хоче передати автор глядачеві. «Читаючи» витинанки майстрині, ми знайомимося з різними історичними епохами, з різними народ-

62

ними звичаями, зачаровуємося давніми символами і орнаментами, відкриваємо для себе по-новому сторінкі історії і культури України. Ще один «світ в долоні» Оксана Василівна творить на яйці. І хоча в її доробку більше 1000 традиційних писанок, на цій виставці майстриня представила більшість робіт в техніці «травлення». Покриті сонечками-сваргами і знаками землі, людськими фігурками і прадавніми оленями, ромбиками-полями і безкінечниками, вони ніби маленькі планети, кожна зі своїм життям.Техніка створення травлених писанок вимагає особливої обережності. І ця тендітність яйця в поєднанні з ніжними напівтонами передає всю крихкість кожної планети, кожного маленького світу, ніби нагадуючи нам, як легко його зруйнувати. Оксана Городинська дуже добре це відчуває і розуміє. Адже війна на Сході торкнулася і її сімʼї, її син зараз захищає нашу країну. Тому нові роботи художниці− це молитва на полотні, прохання до неба захистити наших хлопців. Ось прекрасний янгол огортає крилами солдатів на картині «Повертайтеся живими», а поряд, на полотні «Мир. Ангел пасе білих коней» зображена неземна ідилія: Легкі силуети янголів пасуть напівпрозорих білих коней на фоні силуетів білого собору. Це мир. Це життя янголів після закінчення війни. Після того, як вони захистять наших хлопців і вони повернуться живими. Дай Боже, щоб усі молитви нашої майстрині було почуто, щоб на землі і на небі настав мир і янголи знову пасли білих коней на небесних луках.

Наталя СЕНТЕМОН

«Два серця-одна любов» виставка іконопису та народного малярства Олександра СВІРГУНА і Тетяни ФІЛЬ

2 – 16 грудня

Це була виставка двох талановитих майстрів народного малярства, яких об’єднала свята любов до образотворчого мистецтва, до чарівної природи, до народних звичаїв і традицій рідного краю. А сплелася ця любов в одне ціле, ще коли Олександр Федорович Свіргун працював в ОЦНТ провідним методистом з образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва і проводив пошукову роботу з метою відкриття самобутніх народних майстрів на Вінниччині. Самим яскравим його відкриттям, можна сказати справжнім скарбом в народному малярстві, є Тетяна Володимирівна Філь, яка народилася 3 грудня 1975 в Одесі, а нині працює економістом у Липовецькій обласній фізіотерапевтичній лікарні відновного лікування. Варто сказати, що малюванням Тетяна Філь захоплювалась ще в школі. І навіть з обранням собі професії зовсім далекої від народного мистецтва, вона продовжувала малювати. Спочатку були графічні роботи, згодом стала працювати олійними фарбами,

а після творчого спілкування з Олександром Федоровичем, майстриня стала всіх дивувати своїми неповторними роботами. Її народні картинки з зображенням сільського побуту та свят за релігійним календарем зачаровують своєю неймовірною теплотою і щирістю.

На нинішню виставку наставник та учениця разом представили 32 роботи. Олександр Свіргун презентував свій новий доробок – живописні пейзажі, ікони і картини народного малярства. Варто зауважити, що ікони, до написання яких митець приступив зовсім недавно, наповнені відчуттям глибокої віри автора. Його народна картина «Козак Мамай» вирізняється особливою величавістю, а живописні пейзажі дихають любов’ю до природи рідного краю. Тетяна Філь представила на виставку свої кращі роботи народної картинки – «Вишивала ружу та вкладала душу», «Відносять лебеді літа», «Варенички у бабусі», «Козацька любов», «Добрий вечір, щедрий вечір» та інші роботи, створені талановитою жінкою чи то на основі розповідей, що запам’ятались в дитинстві, а чи завдячуючи генетичній пам’яті, яка завжди слугує народним майстрам. Роботи майстрині відзначаються вдало підібраними кольороми, і, як сказала народознавець Тетяна Пірус: «Кожна робота Тетяни Філь просякнута особливою добротою і родинним теплом, що є дуже цінним важелем таланту митця, особливо в сучасному житті».

Любов ГРИЧАНЮК

Тетяна Філь «Вишивала ружу та вкладала душу»

64

Сакральні простір і час в українській народній картині «Козак-Мамай»

* Пошуки науковця

Д

отепер нез΄ясованими лишаються генеза композиції української народної картини «Козак-Мамай», її можливі функції, етимологія назви і символіко-метафорична суть. Останній присвячено чимало уваги, особливо з боку сучасних дослідників, проте наявні етномистецтвознавчі дослідження мають більш мистецтвознавче, ніж етнологічне чи фольклористичне спрямування. Виникає потреба у додатковому аналізі символіки української народної картини «Козак-Мамай» з погляду міфології і фольклору, Українська народна картина «Козак-Мамай» має сталий іконографічний характер. Це − єдина теза, спільна для всіх дослідників даного фольклоризованого образотворчого явища. З цього випливає, що майже кожний елемент композиції має глибоке символічне навантаження. У схемі композиції української народної картини «Козак-Мамай» задіяні наступні елементи: дерево, курган/могила, спис, кінь, герб, зброя (рушниця, лук, стріли, сагайдак), карафка / чарка, яблука, інші атрибути козака (музичний інструмент, люлька, шапка, сумка), у деяких варіантах картини з΄являється постать дівчини. Окремі з цих елементів мають мінімальне змістове навантаження (рушниця, сагайдак, сумка, порохівниця). Проте символ дерева посідає у схемі композиції друге за вагою місце після образу козака, відтак, розгляд його міфологічного аспекту може внести суттєві доповнення до подальших інтерпретацій центральної фігури. Дерево у схемі традиційної картини-символу може бути витлумачене лише як міфологічний образ Світового дерева, наявність якого у композиції (як і ізофункціональних йому образів − «вісь світу», «світова гора», «світова людина» (першопредок) і т.п.) свідчить про особливий часопростір зображення, адже це дерево, за міфопоетичними уявленнями, знаходиться у центрісвіту, тобто у священному просторі, у місці, яке має максимум сакральності, бо це саме та точка у просторі і часі, де і коли «на початку» відбувся акт творення. Ця ситуація «на початку» повторюється періодично під час свят, ініціацій і інших явищ сакрального характеру, які відтворюють у своїй структурі межову ситуацію, коли занепалим силам космосу протистоять сильніші сили хаосу. За міфологічними уявленнями, у цей час відбувається фатальний двобій, який мав місце і «на початку», і який закінчується перемогою космічних сил і відтворенням нового світу за зразком старого. Особлива роль Світового дерева для міфопоетичної свідомості визначається тим,

Мілена Чорна що воно виступає як ланка між всесвітом (макрокосмом) і людиною (мікрокосмом) і є місцем їх перетину. Дерево світу має кілька варіантів поділу, який визначає формальну і змістову організацію всесвітнього простору. При членуванні дерева по вертикалі виділяються три частини: нижня (коріння), середня (стовбур) та верхня (гілки), відтак, можна виокремити головні зони всесвіту – верхня (небесне царство), середня (земля) і нижня (підземне царство). Трихотомічність Світового дерева по вертикалі посилюється віднесенням до кожної частини особливого класу істот, найчастіше це тварини (зрідка до них приєднуються класи богів чи інших міфологічних персонажів). З верхньою частиною асоціюються птахи; з середньою – олені, корови, коні ( приклад чому маємо у народній картині «Козак-Мамай»), у пізніших традиціях і люди; з нижньою частиною пов΄язані змії, жаби, миші, хтонічні фантастичні істоти і т.п. Горизонтальна структура Світового дерева формується самим деревом і об΄єктами, що його оточують. Найчіткіше ця структура простежується у відношенні до стовбура. Поширеними є зобра-

ження симетрично розташованих тварин чи людських фігур (богів, міфологічних персонажів, святих, жерців, людей). Такого роду композиції досить умовно виступають і у пізніший час у творах християнського і буддистського мистецтва, що складає особливий інтерес для нашого аналізу. Якщо вертикальна структура Світового дерева пов΄язана зі сферою міфологічного, то горизонтальна структура співвідноситься з ритуалом та його учасниками. Об΄єкт ритуалу чи його образне втілення (наприклад, у вигляді жертовної тварини, а раніше – і у вигляді людини, що поєднана з деревом) завжди знаходиться у центрі, а учасники ритуалу – праворуч або ліворуч. Уся послідовність елементів по горизонталі сприймається як сцена ритуалу. Сам ритуал може бути витлумачений як прагматична реалізація міфа, проекція «міфологічного» у сферу «ритуального». Давньослов΄янським прикладом образотворчого втілення ритуального використання символу дерева можна вважати кам΄яний рельєф Бушанського скельного храму (II-V ст..н.е.), на якому, за версіями археологів, зображено сцену язичницького ритуалу. Рельєф містить контури дерева великого розміру без листя, на гіллі якого сидить півень, під деревом зображено постать людини. Вона стоїть на колінах, у витягнутих перед собою руках тримає чашу. Дослідники підкреслюють візуальну подібність фігури кам΄яним скульптурам черняхівської культури. За людиною зображено оленя, оберненого у бік людини і дерева. На рельєфі містився напис: «азм есмь міробог...жерець олегов», що дозволяє приписати його авторство носіям язичницької культури доби Київської Русі і охарактеризувати рельєф як зображення процесу виконання певного язичницького ритуалу.

66

Значна кількість фактів дозволяє реконструювати дві горизонтальні вісі у схемі міфопоетичного дерева світу, тобто горизонтальну площину, що визначається двома координатами – зліва направо і спереду назад. Відтак, якщо «читати» зображений на більшості картин «Козак-Мамай» сюжет, керуючись такими приписами, то отримаємо певну послідовність символів зліва направо: дерево – постать – спис – кінь; спереду назад : атрибути (шабля, горілка, сагайдак, їжа і т.п.) – постать – спис – кінь – горизонт (степ) – небо (повний місяць, сонце, що заходить та ін.). Ця послідовність нагадує порядок дійпосвячення у таємні знання. Образ Дерева світу зафіксований практично усюди або у чистому вигляді, або у варіантах (досить часто із акцентом на тій чи іншій окремій функції) – «дерево життя», «дерево родючості», «дерево центру», «дерево сходження», «небесне дерево», «шаманське дерево», «містичне дерево», «дерево пізнання» і т.п.» Зображене на картині дерево може бути «деревом центру», адже цей міфопоетичний образ посилюється образом гори/кургану і списом, які є трансформаціями Світового дерева і також позначають центр світу – гора як «світова гора», а спис як «axismundi». Дерево, зображене на картині «Козак-Мамай», безсумнівно є дубом, священним деревом індоєвропейців. У слов’янському фольклорі «дуб» часто виступає синонімом дерева взагалі і не буває задіяним у побутовому контексті. Аналіз символіки українських фольклорних магічних текстів (замовлянь), зроблений М.Новиковою, виявив наступне. «Дуб – не так рослина, як місце, символ радше «топографічний», аніж ботанічний. Це середина земного

царства або концентричної моделі світобудови: море (окіян) – з дубом посередині; Сіянські (тобто Сіонські) гори – з дубом посередині; камінь (сам по собі «олтарний», серединний символ) – на камені дуб тощо. Атрибутика дуба відповідає його «жрецькому» сану. У більшості випадків дуб стоїть один; якщо ж він у множині, то йдеться завжди про магічне число: два, дванадцять, і ніколи не просто про «дуби». Дуб супроводжують найповажніші мешканці верхнього і нижнього царств. Дуб ніколи й ніде не зображується у зловісному світлі.» (Новикова, 1993, 235). Дерево (дуб) у народній картині «Козак-Мамай» детермінує місце, часопростір зображеного сюжету, у поєднанні з горою, списом і центральною фігурою, характеризує простір як центр концентричної моделі світу. Концентричність є візуально підкресленою,– контур центрального образу повністю вписується у коло у вертикальній площині композиції, а речі, розкладені навколо козака, утворюють умовне коло у горизонтальній площині зображення. У міфопоетичному центрi світу, де проходить вертикальна вісь світу (axismundi), знаходиться священна гора, на якiй зустрічаються небо iз землею (Элиаде, 2000, 31). Ця гора є архетипічним символом, що поєднує дві з трьох частин міфологічної моделі всесвіту, i який досі побутує в українському фольклорi, на вiдмiну вiд усної народної творчості інших народiв, де цей символ зберігся лише як рудимент (Holmberg-Harva, 1923, 39). Гора є найпоширенішим варіантом трансформації світового дерева. Характерно, що у міфологічних традиціях, в яких образ світової або космічної гори особливо розвинений, образ світового дерева або набуває дещо другорядного характеру, або взагалі відсутній, хоча існують також і численні приклади їх поєднання. Останнє властиве як українському фольклору загалом, так і композиції української народної картини «Козак-Мамай» зокрема.

Гора чи пагорб — це своєрідна небесна брама, міфологічний межовий простір. У східнослов’янських казках герой часто здійснює свій ініціаційний подвиг на місці, яке має більшість атрибутів “центру світу», як то дерево, найчастіше дуб, стовп з прив’язаним конемi гора (Иванов, Топоров, 1974, 12 -15). Спис як основна зброя давніх часів часто з’являється у літописних і фольклорних, образотворчих традиціях різних народів. Спис також виступає атрибутом богів, епічних героїв і першопращурів. Наприклад, він супроводжує «великого аскета» Шиву, одного з верховних богів індуїзму. Вертикальне зображення списа можна тлумачити як аналог вісі світу і світового дерева. У цій якості він задіяний у поховальному обряді індоєвропейців, коли спис закопували у землю над могилою, на кургані і т.п.. Спис на українській народній картині «Козак-Мамай» увіткнуто в землю під прямим кутом у безпосередньому центрі картини. Відтак його можна інтерпретувати як еквівалент вісі світу, хоча деякі дослідники вбачають у цьому лише маркування козацької могили, адже відомо, що ще у Х – ХІІ ст. східні слов’яни мали звичай втикати залізну зброю у багаття і у дно могили. Подібне тлумачення символу списа у картині «Козак-Мамай» не можна відкидати, проте ця інтерпретація має неповний і вторинний характер, адже подібне маркування могили пояснюється ототожненням списа із віссю світу. Спис міг використовуватись козаками не лише як зброя, але і як варіант конов’язі. Цікавим з цього приводу видається такий культовий предмет матеріальної культури монголів як «серге» – священний стовп конов’язей. Він має фор-

му трьох круглих голівок, розташованих одна над одною, і верхня з яких на кінці загострена. Такий стовп ставили на весіллях, на честь шамана або присвячували духу-охоронцю. Люди, які проїжджали повз серге у степу, зупинялись, промовляли молитву, лили вино, лишали поруч тютюн та інші предмети. Це нагадує дії, які супроводжували зупинку мандрівників на могилах, курганах, «майданцях» південноукраїнського степу, на яких часто височіли списи або кам’яні скульптури кочовиків. Цікавим є також звичай, за яким до середньої голівки серге прив’язували своїх коней учасники ритуалу, до нижньої – прості глядачі, а верхню лишали вільною, аби духи і божества, присутні на святі, могли прив’язати своїх невидимих коней (Вяткина, 1968, 120). У зв’язку з цим необхідно повторити вже сказане вище про те, що кінь на картині «Козак-Мамай» прив’язаний до самого верху списа, що унеможливлює його випасання і вказує на можливий ритуальний зміст подібної дії. Необхідно також зауважити особливу роль дії, виконаної зі списом. У випадку картини «Козак-Мамай» спис увіткнуто в землю, що має велике символічне значення. Втикання є ритуальною дією переважно апотропеїчного і профілактичного характеру у календарних обрядах і деяких оказіональних ситуаціях (картина може зображати саме таку ситуацію); інколи за допомогою втикання у землю окреслювали певну ділянку культурного простору, яку хотіли убезпечити від втручання злої сили. «Апотропеїчне значення самої дії посилюється за рахунок магічних властивостей предметів, що їх втикають: це гострі, колючі предмети, гілки, а також предмети, які мають високий сакральний статус» (Славянские древности, 1995,1, 459). У час активізації хтонічних сил (у купальську ніч і т.п.) східні і західні слов’яни втикали у вікна, двері та серед подвір’я коси, ножі та інші подібні предмети для захисту «свого» простору від нечистої «чужої» сили. Втикання у землю широко практикується і в інших магічних процедурах. Наприклад у сербів втикання у землю гострого предмета було завершальним епізодом деяких магічних форм лікування, а згідно з деякими віруваннями через увіткнутий в землю кіл чарівник стрибає для пе-

ретворення на вовкулаку. Спис (ратище) часто згадується у легендах про козацьке характерництво як один із інструментів магічних дій. Цікаво, що у таких легендах спис часто виступає у поєднанні з конем, деревом і могилою. З усього вищенаведеного можна зробити висновок, що стале поєднання таких символів як спис – кінь – дерево утворює певну систему образів в українському фольклорі. Така система у зразках усної народної творчості формує описи магічних дій або ж задіяна у ритуалі. Якщо ця комбінація образів у наративах отримує вищезгадані функції, то зображення аналогічної в образотворчому фольклорі, ймовірно, також слугує ілюстрацією до магічних і ритуальних дій.

Журналіст, мистецтвознавець Мілена ЧОРНА Література:

1.Вяткина К.В. Культ коня у монгольських народов.// СЭ. – 1968. – №6. – С.118-123; 2.Иванов В.В. Топоров В.Н. Исследования в области славянских древностей. Лексические и фразеологические вопросы реконструкции текстов – М.,1974; 3.Новикова М. Коментар // Українські замовляння (упорядник М.Москаленко).

– К.:Дніпро, 1993; 4.Славянские древности. – М., 1995. – т.1; 5. Элиаде М. Символика центра // Элиаде М. Миф о вечном возвращении. – М., 2000; 6. Holmberg – Harva U. Der Baum des Lebens.//Annales Academiae Scientiarum Fennicae. – Helsinki, 1923.

68

*Майстер-клас

Робимо весільне гільце Майстер-клас проводить художник, народний майстер, провідний методист ОЦНТ Сергій Бугай

фото 1

фото 2

фото 3

фото 4

фото 5

Традиційне українське весілля – це яскравеобрядове дійство, яке починається задовго до самого дня весілля. Одним з головних весільних атрибутів є «гільце» – вбране, прикрашене деревце, що символізує дерево життя, дерево роду. Вважається, що гільце, як і коровай, приносить молодим щастя, захищає від зла. Гільце, зазвичай, роблять змолоденької вишні 1,5 м заввишки, яка символізує дівочу вроду та цнотливість або, взимку з ялинки, бо деревце обовʼязково має бути зеленим, «живим». Прикрашати гільце починають за день до весілля на дівич-вечорі (його також називали: вечорниці, вінки, вінкоплетини, гільце). Вбирати гільце можуть тільки дівчата: молода, дружки, світилки. В кожній місцевості є свої особливості прикрашання деревця. Ми сьогодні зробимо традиційне гільце селаЧовновиця Оратівського району. Для роботи нам знадобляться: молоденьке деревце вишні, барвінок, хліб, папір гофрований різнокольоровий, ножиці, нитки, дріт металевий, дві палички або олівці (фото 1). Спочатку робимо букетик-«стружку». Для цього нарізаємо тонкими смужками папір різного кольору (фото 2). Смужки мають бути однакової довжини і у парній кількості. Кольори можуть бути різні, окрім жовтого і чорного (жовтий колір – поминальний). Обовʼязково має бути присутній білий колір – колір чистоти. Складаємо смужки разом в довжину і вирівнюємо (фото 3). Червоною ниткою (саме червоною, щоб не наврочили, і тому, що червоний – колір кохання) перевʼязуємо смужки посередині. Складаємо стружку вдвоє і звʼязуємо ще раз. Отримуємо букетик-«стружку» (фото 4). Таких «стружок» потрібно зробити багато, стільки, скільки гостей буде на весіллі. Починаємо робити квітки-ружі – головні елементи гільця, ружі може робити тільки молода (фото 5). Повинно бути дві ружі: одна менша − для молодого і більша – для молодої. Папір розрізаємо на широкі смуги. Спочатку беремо помаранчеву, роз-

Сергій Бугай різаємо на тоненькі смужечки, збираємо їх разом, обрізаємо з однієї сторони, а з іншої − скручуємо разом на деревʼяній паличці – це буде серединка для квітки (фото 6). Потім беремо білий папір, складаємо його в кілька разів і вирізаємо пелюстки. Кожну пелюстку потрібно скрутити з однієї сторони (фото 7). Складаємо білі пелюстки навколо помаранчевих смужок, скручуємо все разом – отримуємо серединку квітки (в середині обовʼязково повинен бути білий колір) (фото 8). Так само робимо пелюстки інших кольорів. Різні кольори повинні бути різного розміру. Кожну пелюстку потрібно закрутити з однієї сторони (фото 9). Кожен рядок пелюсток привʼязуємо червоною ниткою до серединки, нитку не обриваємо, допоки не закінчимо квітку (фото 10). Останнім в квітці додаємо барвінок –символ невʼянучої любові, вічного кохання (фото 11). Так само робимо ще одну ружу (фото 12). Вже готові дві р у ж і звʼя-

фото 6

фото 7

фото 8

фото 9

зуємо разом, вставивши між ними, в середину, два колоски – символ подружжя. Додаємо два букетики стружки і перевʼязуємо все разом червоною ниткою (фото 13). Тепер можна починати прикрашати гільце. Спочатку дівчата прикручують стружку на гілочки дерева (фото 14). Кількість стружок на деревці повинна бути парною. Після того, як все гільце прикрашене, молода (тільки молода або молода з дружкою) привʼязує на вершечок гільця дві ружі (фото 15). Готове гільце вставляють у буханець хліба (фото 16), бо хліб, то – «земля» і тільки після цього гільце вручають боярину (дружбі).З цієї хвилини він відповідає за гільце. На весіллі боярин несе гільце поперед молодих (фото 17), а потім танцює з ним. Гільце не повинно стояти під час весілля з ним потрібно танцювати. Під час весілля дружба також повинен слідкувати, щоб ніхто не обламав ружі.По завершенні весілля гілочки гільця зі стружкою обламують і роздають з короваєм гостям. А ружі забирають собі молоді і зберігають їх біля образів. З гільця повинен залишитися лише стовбур, котрий «затанцьовують» разом з підошвою короваю. Після цього стовбур викидають на хату, де відбувається весілля, і лежить воно там, допоки само не впаде чи не згниє. В селі відразу було видно: де стовбур деревця на хаті лежить – там недавно весілля відгуляли. Записала Наталя СЕНТЕМОН

фото 12

фото 13

фото 14

фото 15

фото 10

70

фото 11

фото 16

фото 17