Світлиця №79(3-4) 2022

* Обласна виставка

Народна творчість – живе і надихає

74 обласна виставка образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва

Б

агаторічний досвід проведення обласної виставки образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва вкотре підтверджує, що дух творчості не підвладний ні часу, ні суспільним зрушенням, але він повсякчас озивається на людські страждання і щедроти краси земної, щоразу народжуючи щось нове, досі незнане і прекрасне. Тема «Кращий твір року» відкрила всі можливості для реалізації творчих задумів майстрів різних жанрів. Виставкову залу Вінницького обласного осередку художників України заповнили 300 робіт, одразу перетворивши її на квітучу оазу всіма барвами народного малярства, давнього

різьблення. Звісно, кожна робота по-своєму прекрасна. І тому дуже непросто було знайти композиційне вирішення, щоб об’єднати ці довершені вироби в одне ціле, створивши образ мистецького Поділля, незламної України, яка живе, творить і бореться. Це вдалось зробити Сергію Бугаю, провідному методисту ОЦНТ, майстру народної творчості, президентському стипендіату, який не лише займається декоративним розписом, а й вміє побачити архітектуру цього мистецького дійства, так само, як він бачить і творить українське дерево життя з його розлогим віттям, співучими птахами на розквітлих гілках. Таким квітучим подільським вазоном поста-

Народні майстри та організатори виставки

подільського вишиття, розкішного декоративного розпису, відродженого гончарства, вишуканих орнаментів витинанки, багатою символікою писанок, теплою суттю гобеленів, золотим сяйвом дідухів, що охороняють рукотворні скарби Вінниччини. Здавалося, важко здивувати наших гостей – майстрів народної творчості, художників, музейників, музикантів або завше присутніх представників управління культури і креативних індустрій чи людей, які просто залюблені в народну культуру і тому щоразу приходять на таку виставку. Але всі вони були вражені експозицією, її зовнішнім виглядом і внутрішнім осяянням, тією енергетикою, що випромінювала кожна картина, кожна мальована миска чи виплетена корзина з рогози або ж пречудове

ла перед подолянами нинішня 74 виставка – і в роботах Тетяни Рихліцької, Сергія Бугая та Наталі Луценко, і в витинанках Дмитра Власійчука, Оксани Городинської та юної Анни Пахненко, і в народному малярстві багатогранного Івана Горобчука, який в картинах «Свято села» і «Золоте весілля» створив образ сільської громади, дружної родини за столом, що в ній, знову ж, впізнаємо образ України, сила якої в єднанні. Ілюзія сферичного зображення села на пагорбі, як на земній кулі, підсилює це враження, адже село – це цілий світ з власною культурою, традицією, звичаями. Життєствердні мотиви у цих картинах – в радості спілкування, в спільних інтересах, в гуртовому співі, в запальних танцях, в єдності всіх поколінь, що їх з такою любов’ю виписав автор.

1

Центром експозиції стала робота Василя Слободянюка – дерев’яна баклага «Ой у лузі червона калина» з образом козака Мамая, що є символом незнищенного козацького духу, в якому – і впевненість, і самодостатність та незалежність, і готовність до боротьби. Тобто майстер вирізьбив саме те, що нині на часі: пісня волі, образ воїна-захисника, за яким – перемога. Народне малярство в роботах Василя Слободянюка, полотна живопису Михайла Громова, Миколи Бондаря, Івана Грищука, Ірини Кравченко, Людмили Голови, Олени Разанцевої, Анатолія Риженка-Янкового, Надії Стадник-Федоренко, Валентини Когут, Надії Дмитренко, Марини Карабан, Валентини Матієнко, графіка Олександра Пелешка, декоративний розпис в яких – і сторінки історії рідної землі, і легендарні постаті, і народні традиції, і картини побуту, і природа рідного краю – все це промовисті штрихи до величного портрета України у контексті минулих століть. Зростання інтересу до кераміки зумовило і зростання майстерності подільських гончарів. Розмаїття гончарних виробів, що зручно розташувались на виставкових подіумах, вкотре засвідчило відрадні тенденції: з одного

боку – застосування традиційної техніки, якот у славнозвісної родини Погонців, заслуженого майстра народної творчості Тетяни Шпак, з іншого – відхід від традицій задля пошуку та експериментів у цьому мистецькому просторі, як у молодих Ольги Цибулі, Михайла Діденка, Вікторії Ніколаєвої, а ще – відродження давньої техніки, скажімо барської кераміки в мисках В. Слубського, на сліпучо-білому тлі якої – вималювані птахи і квіти. Родина гончарів Рижих – Василь та Наталя з сином Дмитром у цьому році порадувала не лише своїми чудовими мисками, декоративними пластами, скульптурними роботами «левика» та «горшкошльопів», а й привезла роботи учнів, студентів Тульчинського фахового коледжу культури, виплеканих гончарями за роки. Дмитро – їхній син і учень водночас – представив скульптуру «Гончар» за мотивами творів Олександра Ганжі. Гончар Андрій Бевзюк з с. Мала Кириївка (Бершадська ТГ) привіз керамічний димар, такий потрібний колись, хоч і в цьому столітті він знадобився. Власне, Андрій Бевзюк нині є єдиним майстром, який зберіг цей вид гончарства. Різьба по дереву представлена роботами заслуженого майстра народної творчості Юрія Дяченка («Нагостримо шаблі», «Данило Нечай», «Бандурист», «Прощавай, друже» та ін.), Петра Пипи «Бандурист». Вони стали своєрідною ілюстрацією до виступу молодого львівського бандуриста Святослава Силенка, піснями якого почали і завершили дійство відкриття виставки. Думи і пісні, в яких патріотизм досягає найвищого регістру, неймовірної напруги, юнацький запал, прагнення боронити Україну, як найбільше надбання боротьби попередніх поколінь – саме ця музика і натхнений спів додали нових інтонацій нашому заходу, що в них козацька звитяга і воля до перемоги. Бандуро, грай, хай всюди пісня ллється, Що наш народ ніколи не здається, Бо він боронить рідну Україну – Мальовану, оспівану… єдину.

Вишивка була представлена пречудовими рушниками Оксани Безрученко, Людмили Голови, рушниками та серветками Яськової Раїси з Подільського народного університету культури з Літина, «Вишитим деревцем» Вікторії Козаченко з Хмільника, вишитим портретом Тараса Шевченка Катерини Бойко, сорочками низинкою Оксани Безносюк, дитячою сорочечкою Інни Пликанчук. Слід сказати, що майстрині Подільського університету культури взяли активну участь у нашому заході, експонуючи також текстильні ляльки Людмили Томляк, репліку спідниці з поясом Людмили Тишкевич, гобелени Ольги Щепілової «Шевченко наш, він для усіх століть», «Вже сходить українське сонце». Гобелен Галини Чекіної «Свято», «Домоткані пояси Поділля» Алли Болгарської з Ямполя, яка успішно опанувала вишивку та інші види ремесел, ніжні гобеленчики Наталі Очеретної з циклу «Пори року» – це маленькі парості перспективи в контексті розвитку ткацтва на наших теренах. А експерименти Людмили Бондар з художнім текстилем (як і її картини на хустках) та аплікації з рушником внесли елементи творчих інновацій у композицію виставки, як і текстильна аплікація Ірини Шостак-Орлової «Двоє», що тяжіє до новітніх пошуків у мистецтві. Згаданий уже декоративний розпис – нині дуже популярний вид народного мистецтва, що дозволяє у повній мірі розкрити свої здібності і дати волю фантазії та ще й зацікавити цим дітей, які охоче відвідували гуртки чи студії, скажімо самчиківки Наталі Луценко, вчились у Ірини Угринчук та Марини Верхової-Юрченко, щоб і собі творити дерево життя Поділля з міцним корінням, високою кроною, розлогим гіллям, біля якого зародить все, що забажаєте, навіть маленькі українці, хлопчик і дівчинка

у вишитих сорочечках, біля дерева життя, як у розписі Людмили Сорочинської. Оце і є прообраз майбуття, відтвореного мовою декоративного розпису. «Вертеп» Заєць Галини, Вишукані корзинки Надії Іщенко – це лише малесенька краплинка, а краще було б сказати рогозинка, їхнього рогозоплетіння, в якому ці майстрині з Щіток під Вінницею досягли вершин творчості. А от в соломоплетінні навряд чи хтось дорівняється до Галини Чадюк з Вінниці, яка щороку творить образ України… з соломи. Тобто, це не просто дідух, одвічний оберіг, що и їх звикли бачити на традиційних святах, які нині представила майстриня Альона Шутко з Плискова. Витвір Галини Чадюк – берегиня, образ якої носить дещо інше навантаження. Не вірилось, що це можуть зробити людські руки. Філігранна робота дивувала всіх. Святкова «сукня» дівчини, її віночок з колосся, вплетеного васильками, «намисто» - всі деталі цієї копіткої роботи, я б сказала – проєкту, вимагає

3

точності, обережності, чіткості, досвіду. Вражає вміння майстрині створити із звичайної соломки образ України. Мистецтво витинанки, завдяки зусиллям ОЦНТ при підготовці і проведенні Міжнародного свята витинанки у Могилеві-Подільському набуло за роки незалежності розголосу і популярності. Можна говорити про розквіт цього жанру на теренах Вінниччини. Від звичайних узорів до мережаних картин з казковими а то й історичними сюжетами – такий стрімкий зліт рівня майстерності наших витинанкарів «Рушничок» Світлани Жукової, неповторні полотна Оксани Городинської, «Велес» Пахненко Анни, її мережане полотно «Боже, захисти Україну» - з певністю можна назвати шедеврами в аспектах форми і змісту.

Присутні у своїх виступах дали високу оцінку композиції та змістовому наповненню 74 виставки, що стала ще однією сторінкою у багатющій книзі народної творчості Поділля та Вінниччини зокрема. Начальник управління культури та креативних індустрій Ольга Дернова, голова обласної організації національної спілки художників України Віталій Каспрук, мистецтвознавці Тетяна Журунова та Володимир Титаренко, краєзнавець, викладач Вінницького педагогічного університету ім. М. Коцюбинського Віктор Косаківський, заслужений майстер народної творчості України Іван Горобчук, заслужений працівник культури України Оксана Городинська, художниця Ірина Кравченко – всі говорили про обласну виставку образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва, як про «багатоплановий проєкт», мистецьке явище, що стало поштовхом для творчості майстрів різних поколінь впродовж десятків років, а також про відкриття нових імен, навіть нових жанрів. Відзначили зростання інтересу до творчості молодих, яка нині представлена у малярстві, гончарстві, витинанкарстві, писанкарстві, вишивці та ін. Вони плекають своє «дерево життя» - рясне, повносиле, заквітчане їхніми мріями. А завершили дійство виступом юного і талановитого Святослава Силенка, гостя з Києва, що додав снаги усім бадьорою стрілецькою піснею, може, й замовчуваною, що нині зазвучала на повен голос під супровід бандури на 74 виставці. Перегорнули ще одну сторінку. На черзі – наступна, яка знову ж назве нові імена, нові відкриття, адже народна творчість, всупереч всьому, живе і квітне. А наше завдання – виявляти її парості, плекати і берегти. Директор Вінницького ОЦНТ, Тетяна ЦВІГУН

Вітання від обласного осередку Національної спілки художників України – Віталій Каспрук та Ірина Кравченко

*Симпозіуми

Мальована хата – 2022

Ч

и замислювалися ви, звідки походить мистецтво розпису хат? Наскільки воно давнє? Вже другий раз поспіль мене запросили взяти участь у симпозіумі народного малярства «Мальована хата», і з кожною участю, я все глибше «закопуюся» і закохуюся одночасно в історію походження, витоки цього виду мистецтв. Настінний розпис розпочинає свою історію з первісного мистецтва, коли людина вперше почала наносити зображення на поверхні печер, як внутрішньої, так і зовнішньої частини. І так, з переходом від однієї епохи в іншу, від одного тисячоліття до іншого, від одного сто-

паний посуд, покриті скрині, і навіть писанки… І хоч з перебігом часу ми, мабуть, забули справжній зміст цих розписів, адже до цих пір існує багато трактувань щодо їхніх значень, та все одно ми продовжуємо зберігати їх і нести далі, передавати нащадкам, інтуїтивно, як безцінний скарб. Солярні знаки, олені, пташки, жінки-берегині, квіти, дерево життя - невід’ємні атрибути народної української культури, яка несе у собі магічні, оберегові, естетичні функції. Відрадно, що в час інформаційних технологій і технічного прогресу, існують люди, які продовжують традиції і популяризують українську народну культуру, адже вона живе, поки нею займаються, поки її люблять.

Автор розпису – Олена Косінська

ліття до наступного плавно перетікає, видозмінюється, залежно від нових форм архітектури, існуючих на той час технологій і матеріалів. Та якщо придивитися на самі зображення, то вони залишаються сталими. Може змінюватися стиль написання, форма передачі, філософське значення, зміст і наповнення, але самі знаки і символи — незмінні. Все ті ж — геометричні, рослинні, зооморфні та антропологічні орнаментальні мотиви. Перекочував, а вірніше сказати, розширив свої кордони і сам розпис зі стіни на ужиткові, побутові речі, які оточують людину: кераміку, дерев’яні вироби, прикраси, одяг і т.п. Без них неможлива наша традиційна вишивка, ткацтво, ними вси-

Таким прикладом є і ОЦНТ (Вінницький обласний центр народної творчості), який підтримує народних майстрів Вінниччини, організовує і проводить різноманітні заходи щодо збереження всіх видів народної творчості. Так вже дев’ятий рік поспіль проводиться симпозіум народного малярства «Мальована хата». Цей проект колись народився з розмови двох прекрасних творчих людей Оксани Городинської і Миколи Крижанівського про роздуми на тему розписів селянських хат. Микола Крижанівський став ініціатором першого, а організацію всіх подальших симпозіумів взяв на себе саме ОЦНТ. З 26 по 30 вересня 2022 року в селах Сказинці та Воєводчинці Могилів-Подільської територіальної громади, за сприяння Управління культури і креативних індустрій Департаменту гума-

нітарної політики Вінницької облдержадміністрації, Вінницького обласного центру народної творчості, Могилів-Подільської територіальної громади був проведений дев’ятий офіційний симпозіум народного малярства «Мальована хата». Учасниками симпозіуму народного малярства цього року стали: Бугай Сергій Олександрович — майстер народного мистецтва, провідний методист вінницького обласного центру народної творчості м.Вінниця; Городинська Оксана Василівна — художниця, майстриня народного мистецтва, заслужений працівник культури України м. Могилів Подільський; Крижанівський Микола Миколайович — художник, скульптор, заслужений вчитель України с.Сліди Могилів Подільський район; Малобенська Оксана — художниця м.Умань Черкаської області; Смеричинська Аліна — художниця з м.Вінниці; Олійніченко Микола — художник член спілки художників України м. Могилів Подільський; Людмила Сорочинська — художниця та її чоловік Боюклі Олексій художник м. Могилів Подільський; І я, Косінська Олена — художниця з смт. Муровані Курилівці. Завжди цікаво підняти історію місця, в яке приїжджаєш... Цього року під час перебування у селах Сказинці і Воєводчинці, завдяки «пересувній бібліотеці» Сергія Бугая дізналася, що ще років 100 тому в цих селах були зафіксовані настінні розписи, виконані народними художницями, які мешкали тут — Гафією Подобою та Марією Швець. Захотілося дати старим розписам нове життя ще хоч на трохи на стінах рідного села, повторивши їх в нових формах і образах, взявши за основу фото сказинецьких і воєводчинських орнаментів з наукових книг. Сподіваюся нам це вдалося. А ще я відчула, що це і

Автор розпису – Микола Крижанівський

Автор розпису – Сергій Бугай

Автор розпису – Аліна Смеричинська

9

просвітницька місія, адже в процесі роботи підходили господарі будинків або зацікавлені мешканці села і запитували, що саме малюємо, дивувалися, бо не знали, що про їхнє село є згадки в книгах і проводилися дослідження, що їхні землячки творили таку красу. Але радує і те, що деякі старші люди у розмові казали, що пам’ятають часи, коли такі розписи були поширені у них в селі. Щодо самих розписів 100 річної давнини, Організатори та учасники симпозіуму цікавим було прочитати про ймовірні впливи на місцевих майстрів. Адже ще з давніх Крім спогадів про творчі процеси, у мене часів тут прокладалися торговельні шля- ще закарбувалися спогади про людей, їхнє техи, і був обмін різноманітними товарами пле ставлення, про те, як нас пригощали кавою з іншими країнами. Науковці проводять з млинцями переселенці. І так було дивно, що аналогію сказинецьких і воєводчинських допомагають ті люди, які самі потребують дорозписів з турецькими кахлями, посу- помоги. Або, коли я замочила ноги під час дощу, дом та тканинами, де зустрічаються такі сільський староста виручив мене і приніс взуття, ж — гранат, гвоздика, перці, тюльпан. Я щоб я не змерзла. А як про нас турбувалися у одразу загуглила і була в захваті: дійсно, садочку, де ми мешкали! Відчувалася підтримка схожість колосальна. Дивіться в фотопід- і таке просте людське ставлення. Вимальовуючи борці. квіти на стінах, так і хотілося, щоб вони зігріваСаме розташування цих сіл, їхня ма- ли і радували людей, так само, як вони нас. І як льовничість і краса налаштовувала на же приємно було, коли господарям сподобалося творчість. І попри намагання «впертого те, що вийшло, і вони просили ще, і посміхалися. дощу» зіпсувати нам настрій і працю, ми Це найбільша винагорода, коли люди задоволені таки виконали свою роботу, і села, які від- і щасливі. далися у руки художникам, як та веселка, Дякую друзям-художникам за запрошення розквітли та зарясніли усіма барвами, так взяти участь у такій важливій місії на культургармонійно перегукуючись з палітрою ному фронті, а рідним — за можливість поїхати осені. Художники розписали приватні бу- і творити, пірнувши в сільську романтику, ще й з динки, фапи, будинки культури, паркани. нотками історичного екскурсу… Перед глядачами постали міфологічні персонажі, козаки, кобзарі, квіткові вазоОлена КОСІНСЬКА ни, квіткові панно. (смт Муровані-Курилівці)

Автори розпису Людмила Сорочинська та Олексій Боюклі

* Нематеріальна культурна спадщина

Дідух — оберіг хліборобського роду

В

ажливим культурним надбанням села Мирне Калинівської громади стала традиція виготовлення дідуха. Дідух — це добрий дух кожної господи, сторож добробуту, охоронець родини. Недарма в Україні споконвіків жило побожне ставлення до нього як до оберега домашнього вогнища. Це ставлення спостерігаємо під час різдвяних свят, коли дідуха кладуть на покуті, щоб згодом змолотити і засіяти зерно з його колосків на новий урожай. Цей жнивний сніп завжди асоціювався в українців з родючістю, достатком, багатством, був прикрасою оселі, її необхідним атрибутом, мистецьким витвором. Мастер-клас з виготовлення дідухів у селі Мирне Калинівської ТГ провела Коваль Ванда Михайлівна із колективом «Криниченька», а побувала на майстер-класі провідний методист із нематеріальної культурної спадщини Марія Моторна. Два десятки дідухів, обжинкових снопів, оберегів, а ще ангела – охоронця України, дівчат з колосся і солом’яну курку, що «знесла» золоті яйця – усе це виготували працівники Мирненської сільської ради та місцевого будинку культури. Зараз уся ця чудасія розташована у фоє Мирненського сільського будинку культури, вхід до якого став місцевою фотозоною. Сфотографуватись біля цих солом’яних оберегів є чимало охочих, особливо серед тих людей, хто приїхав у село погостювати. Дідух робиться з колосся жита, пшениці, вівса, ячменю, до яких додаються різні трави (льон, квіти, полин, ковила, дикий мак, деревій, тощо).

Ванда Коваль

Першим етапом виготовлення дідухів є підготовка сировини. Колосся збирається в жнива. Воно має бути сухим (не після дощу) і вчасно зібраним, щоб не було ні зеленим, ні перестиглим. Зрізане зерно потрібно почистити від листочків, зібрати в пучечки, підвішати в сухому місці колосом донизу. Береться сніпок соломи, ділиться на пучки по 7 колосків (кількість колосся в пучку та кількість пучків повинна бути кратна семи, оскільки дідух символізує сім колін роду.

Продовжувачі традицій

11

Готуємо 25 пучків по 7 колосків в кожному. Кожен пучок перев’язуємо у верхній частині товстою ниткою. Дідух має в даному випадку «голову» (голова складається з 3 ярусів), «руки» (з двох ярусів) і «ноги» (три ноги). Для голови використовують найбільше колосків. Беремо 4 пучки пшениці по 7 колосків в кожному, оздоблюємо 7 пучків льону, складаємо разом і перев’язуємо товстою ниткою. Щоб не було видно нитку, обмотуємо її поверх соломинкою і нижче опускаємо кінчик спіраллю. Кінчик соломинки зав’язуємо петлею і ховаємо в середину пучка. Мирненська громада готувалася до участі в обласному святі обжинкових снопів, то ж майстрині хотіли представити села громади на належному рівні. Через карантин свято не відбулось, але праця майстринь не була марною – їхні вироби були представлені на обласному онлайн-конкурсі «Дідух — оберіг українського роду». Працівниці будинку культури с. Мирне Ванда Коваль та Лариса Федоришенко створили незвичайного дідуха — солом’яного ангела, який тримає в руках глобус із картою України та голубом миру. Цей дідух представили у великій виставковій залі Вінницького обласного краєзнавчого музею на 72-й виставці образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва. Саме він став переможцем обласного конкурсу «Дідух – української родини оберіг». Двадцять три вироби з соломи і колосся виготовили майстрині, і жоден

з них не повторився! Використовували все: пшеницю, жито, ячмінь, овес, льон, кукурудзу, калину, осоку, соняшники, пижмо, різні трави, а для виготовлення найбільшого снопа — «Господаря», що символізує урожай та достаток, майстрині впродовж двох місяців заготовляли сировину. Це не перший дідух майстринь з Мирного. Їхні роботи з соломи експонуються на різних виставках та культурно-масових заходах. До 30-річниці Незалежності України Ванда Коваль та Лариса Федоришенко створили символічний оригінальний оберіг-ляльку із соломи, осоки та цвіту кукурудзи, в руках якої — прапор із колосків пшениці, підфарбований в жовтий і синій кольори, та багато різних дідухів, які експонувалися на площі в Калинівці до Дня Незалежності. З метою збереження і забезпечення життєздатності елемента нематеріальної культурної спадщини «Технологія виплітання дідуха» у селі Мирне, працівники закладу культури провели майстер-класи для місцевих майстрів, для працівників структурних підрозділів КЗ Центр культури та дозвілля Калинівської міської ради та для учасників клубного формування «Умілі ручки». В приміщенні Мирненського будинку культури облаштовано виставку дідухів. Аби продовжити життєздатність традиції Коваль Ванда Михайлівна передала знання молодшому поколінню, акцентуючи увагу саме на технології виплітання дідуха. Нині в час технічного прогресу, коли жнива іноді проходять непоміченими, — адже все роблять машини — дуже важливо зберегти процес виплітання, тому що він є елементом господарської культури, що побутувала віками в українців і передавалася з покоління в покоління. Плетення дідуха — це сторінка великої книги традицій хліборобського роду, до якого ми належимо. Вивчаймо, пізнаваймо, бережімо, пишаймося. Провідний методист з нематеріальної культуроної спадщини Марія МОТОРНА

* Культура в громаді

Назустріч викликам сьогодення Переселенці, біженці, війна! Щодень в тривозі рідна сторона, Концерт – онлайн, і лиш сльоза – наживо, Й осягнення калинівського дива, Коли усе виходить і вдається, Це те, що в нас патріотизмом зветься: Ремонти, волонтерство… і пісні, І творчий запал, що завжди в ціні.

К

алинівщина порадувала новими асфальтованими дорогами, що розбігались синіми стрічками по всіх селах, осіннім різнобарв’ям узбіч, святешним виглядом будинків культури, що пишались оновленими фасадами та подвір’ями на тлі золотисто-багряного розмаїття осені. Разом з начальником відділу культури і туризму Калинівської міської ради Андрієм Грибовченком, директором ЦКД, заслуженим працівником культури України Марією Шелешко, її заступником Василем Островським їдемо подивитись, як і в час війни можна працювати, як організовувати заходи і ремонтувати заклади культури, попри всі труднощі і обмеження. І калинові гаї над річкою Жердь, і села, як у віночку, і пісні на всі голоси, і Всеукраїнське свято сатири і гумору імені Степана Руданського – все це є у Калинівській громаді, багатство і спроможність якої – в людях.

– Торік на річницю Незалежності, як з’їхались в Уладівку творчі колективи – по-

над сорок! Адже в кожному селі є співочий ансамбль або й два! Всі вдягнуті і взуті – в червоних чобітках! – з гордістю розповідає Марія Миколаївна, яка всі натхненні роки віддала культурі.

– Так, в громаді все збережено, – продовжує її думку Андрій Володимирович. В 2021 році за рішенням сесії, ЦКД, КЗ, публічна бібліотека, всі сільські заклади стали структурними підрозділами. Отож, маємо 29 сіл, 30 закладів культури, 29 закладів клубного типу, 20 бібліотек, 3 музеї, кінотеатр – разом 63 заклади культури, а ще третина залишилась в Янівській громаді. Виявляється, що вдалось не тільки зберегти колективи, керівників, всі безцінні кадри калинівської культури, а й навіть додати деякі штатні одиниці. Нині на Калинівщині діє 12 колективів, які мають звання народного аматорського або ж зразкового. Яка ще громада може похвалитись цим! Улюблені і знані ансамбль української пісні «Кумасеньки» (керівник Володимир Борецький), танцювальні колективи «Лілея» (керівники Віталій та Катерина Музичко), «Квіточка» (керівник – Тетяна Громико), «Любисток» (керівник – Аліна Ватаманеску), «Грація» (керівник – Оксана Мовчан), театральний колектив «Сміхограй» (керівник – Світлана Крикун), вокально-інструментальний ансамбль «Весна» та інструментальний гурт «Добреграй» (керівник – Андрій Грибовченко), рок-гурти «7 Материк» (керівник – Ігор Рябоконь) та «Декорум» (керівник – Марія Федун), духовий оркестр «Молодість»

Центр культури і дозвілля Калинівської міської ТГ

13

Голова Калинівської міської ТГ Василь Поліщук

(керівник _ Юрій Яремчук) і симфонічний оркестр «Експромт» (керівник – Віктор Федун) – беруть активну участь в житті громади. Та хіба тільки в громаді? В районі, в області, у фес-

тивалях та культурно-мистецьких акціях, започаткованих ОЦНТ, вони присутні завше. Чи не тому життя на цих теренах наповнене велелюдними подіями: великими святами, конкурсами, інтерес до яких зростає з кожним роком. Скажімо, Всеукраїнське свято сатири і гумору, яке щороку збирає тисячі людей, на якому мають за честь виступати провідні колективи Вінниччини та України, а також письменники-гумористи Вінницького куреня, на якому вручають літературно-мистецьку премію Степана Руданського. А традиційні заходи в Хомутинцях, насичені піснями та гуморесками! Саме тут вшановують пам’ять священницької родини Руданських. І розголос про це свято йде по всій Соборній Україні. Тоді всі працівники культури та гуманітарної сфери задіяні, бо дуже непросто організувати і провести такий захід. Але завдяки сприянню очільника громади Василя Поліщука та креативній команді калинівської культури, а також багаторічному досвіду проведення таких багатолюдних заходів, все вдається. А скільки радості і надії несуть фестивалі «Веселі дзвіночки» і «Зорепад». Адже вони є паростками майбутнього, нашої перспективи. Юні таланти Калинівщини, дбайливо виплекані у студіях, в музичній школі, в гуртках при ЦКД, вивчаться і надалі поповнять культурну когорту громади. А нині вони радіють першим перемогам, призам і тій увазі старших, яка так рясно спадає на їхні успішні виступи. І навіть зараз, коли йде війна, коли небезпека чигає і тут, в тилу, всі

Народний аматорський ансамбль української пісні «Кумасеньки»

ці заходи відбуваються, щоправда, в режимі онлайн, і люди можуть ознайомитися з ними на сторінці фейсбуку та в інших соцмережах. Калинівських талантів зорепад, Пісень і танців зоряні суцвіття! І діточки ростуть, і квітне сад, Що дасть рясні плоди у цім столітті.

– До кожного свята всі клуби висвітлюють свою діяльність, знімаючи кліпи, відеоролики, – розповідає Марія Шелешко, – всі працюють, за винятком тих, хто на війні. Андрій Володимирович пише інструментовку для колективу… взагалі кожен звітує про роботу за цей період до дня працівника культури.

зі сльозами розказує Марія Миколаївна. – Вони плачуть – і ми плачемо… Василь Кіндратович вирішив, що треба по можливості організувати все для людей. А пізніше вже почали допомагати з-за кордону. З Франції та Німеччини приходили фури, ми розвантажували. Ящиками заповнили весь простір фоє і коридорів від підлоги до стелі. Далі голова громади дав завдання старостам, щоб облаштували будинки для переселенців, а також подбали про одяг, засоби гігієни та інше. В ці дні все переплелось: пісні і сльози, гордість за наших героїчних хлопців і скорбота за тими, хто вже не повернеться додому. На жаль, багатьох ми вже провели в останню путь…

Обжинки, село Сальник

Так, війна внесла свої корективи. І ви це одразу побачите, як тільки зайдете у фоє ЦКД. Тут нині гуманітарний штаб, волонтерський центр, про який всі знають, як і про концерти, що роками заповнювали дозвілля калинівчан. Волонтерська робота – це особлива сторінка в діяльності калинівської громади і культури зокрема.

– В перші дні війни створили евакопункт. Такого досвіду ще не було, але знали, що не можемо бути в стороні, мусимо щось робити. Дали клич – і люди почали все зносити – гуманітарну допомогу, матеріали для створення блокпостів і т.д. Вийшло так, що біженці їхали на Захід через Калинівку. Ми почали пригощати чаєм, бутербродами, –

Можна тільки дивуватись, як Андрій Грибовченко (начальник гуманітарного штабу), Тетяна Фалієва і Марія Шелешко та директор бібліотеки Людмила Лівандовська (заступники) суміщають все це з роботою. Адже це вічний неспокій вдень і вночі. Але якось втягнулись і звикли, що в будь-яку хвилину ти повинен бути готовим озватися на виклики дня. Всіх пригорнути теплими крильми,,, А як інакше? Хто, якщо не ми! Кожен знає свої обов’язки і своє місце в цій системі. І в тому, що вона працює, як годинник – найбільша заслуга (як стверджують всі працівники культури) Василя Поліщука, очільника цієї славної громади.

15

Заслужений працівник культури України Марія Шелешко

–Я до нього верше звернулася, коли потрібно було організувати призи для дітей на «Веселі дзвіночки», а згодом подарунки та солодощі на День захисту дітей, – згадує Марія Миколаївна, – Відтоді ми зрозуміли, що він – чоловік слова і людина з великої букви. В 2011 році Василь Кіндратович став у нас головою РДА, згодом – головою районної ради і, нарешті, головою громади. Прихід Поліщука сприймаємо як початок відродження Калинівщини. І якщо говорити про культуру, то наша галузь успішно розвивається і тому, що є всебічне сприяння очільника. Наприклад, культурні толоки за його ініціативою, коли ми, як один, їдемо в сільський клуб, щоб відремонтувати дах, підлогу, стіни, світло… І через якийсь час з обідраного клубу постає справжній заклад культури. Або оці наші конкурси на краще клубне подвір’я (що вся Вінниччина підтримала), чи великі свята, в яких бере участь кожне село! Без сумніву, чимало залежить від особистості, від уміння керівника працювати в нових умовах, від його відповідальності і любові до справи, якій служить чесно і віддано. Так, ми всі активно включаємось в роботу, наші хлопці (хоч їх небагато) все вміють – і плитку класти, і підлогу робити, і штукатурити, але без нашого голови це були б інші темпи, інші здобутки. Ми пишаємось, що маємо такого Василя Кіндратовича – вимогливого і людяного.

– І знаєте, що важливо, – зауважує Андрій Володимирович, – що наш голова нині є справжнім господарем, має можливість приймати рішення. Нам є з чим порівнювати. Є громади, де чимало «оптимізували», скоротили, бо неспроможні, на відміну від нас.

– А дороги – це вже ціла поема! – вихоплюється Василь Павлович.

Кожного місяця громада закуповує автомобіль, – а в ньому на фронт поїдуть бронежилети, амуніція, продукти. Кожен заклад культури став волонтерським центром, де плетуть сітки і проводять акції на підтримку ЗСУ, в школах печуть печиво і квасять огірки, помідори і капусту для фронту, бюджетники щомісяця підтримують армію одноденним заробітком, попри труднощі воєнного часу, громада тримається на плаву і успішно виконує завдання – все це завдяки мудрості та організаторському хисту голови – так вважають калинівчани, які знають свого керманича здавна. Виявилося, що Василь Кіндратович родом з Писарівки, а його дружина – з Бережан. Навіть коли він працював на інших посадах на теренах області, і тоді допомагав землякам, чим міг. Будинок культури, село Нападівка

Творчі колективи з захисниками України

– А що, у вашому селі вже зробили? – цікавляться колеги.

– Авжеж, хоч я вже й не думав, що встигнуть до зими, – радіє Василь Павлович, – ми з сусідами збирались самі якось поправити лопатами… А недавно, дивлюсь: приїхали хлопці з технікою… Є дорога! Отак бесідуючи про роль керівника в громаді, золотою осінньою дорогою під’їжджаємо до Дружелюбівки. Так, він одразу впадає в очі. Який чудовий будинок культури! В фойє створено інсталяції «Загиблі і нескорені». Все зроблено: відремонтовано дах, підведено воду, проведено каналізацію, є навіть кухня, а також трапезна зала (це важливо для села), вбиральня… Глядацька зала просто чудова! Директор Марина Майструк – молода, вродлива, нині здобуває освіту в Тульчинському коледжі культури. У всьому допоможе і підкаже їй ще й свекруха Віра Василівна, яка донедавна була директором цього закладу. При будинку культури діє жіночий вокальний колектив «Дивоцвіт». Поруч – загальноосвітня школа, учні якої займаються тут в гуртках художнього читання, театральному, отож беруть участь у всіх заходах, зокрема в концертах. Дорога веде до Корделівки, де вдалось буквально «видерти» клуб у цукрозаводу, який вже не працює.

– Подивіться, який він був – як оте обшарпане адміністративне приміщення, а який став! Нині це дуже гарний заклад. Далі – Нападівка. Тут ще йде ремонт. Надворі лежать плити для площадки перед будинком культури. Вже відремонтовано глядацьку залу, фойє, хореографічний клас, коридори, кабінет директора… Тут все було обвалено, все потребувало рук.

– Дивіться, в нас вже є освітлення і двері реставрували! – вигукує Оксана Присяжнюк

– директор СБК. – Ще потрібно одяг для сцени і стільці придбати, ще є трохи роботи, – радісно ділиться своїми клопотами. Благословенна українська толока! Завдяки такій формі роботи вдалось відродити всі заклади культури Калинівщини, надавши їм сучасного вигляду, вдихнувши друге життя в ці старі приміщення. Звісно, не можна в цей період виділяти кошти на ремонт, наймати підрядників. Але можна купувати матеріали і все зробити своїми руками.

– Ви можете виділити кращі заклади? – запитую в Марії Миколаївни.

– Кращі? –дивується вона, — боюсь, що це зробити непросто, всі гарно працюють. Ну от ви побачили Дружелюбівку і Нападівку… Ви бували на заходах у Черепашинцях, де директором Катерина Василишина. Ви брали участь у заходах Хомутинецького СБК під час свята сатири і гумору (директор Катерина Ярмолюк), тож бачили, як люди працюють. Слід відзначити і Уладівку, де торік святкували День Незалежності (директор Алла Глухман), а також Сальницький будинок культури (директор Альона Наумець), Радівський СК (завклубом Ірина Бондар), де діє вокальний жіночий ансамбль «Рута-м’ята», Павлівський СБК (директор Інна Довгополюк), де давно створено фольклорний ансамбль «Журавка» та зразковий оркестр «Юність», Мирненський СБК (директор Таїса Гарлицька, де майстриня Ванда Коваль робить дідухи, Бережанський СБК (директор Наталія Колісник), при якому діє ансамбль української пісні «Берегиня», а староста села Сергій Ломачевський співає і керує колективом в Корделівці. До речі, в Корделівці (директор Катерина Пархомчук) – є хоровий гурт «Співоча родина», яким керує Юлія Мельник, яка в Черепашинцях веде

17

Учасники територіального фестивалю-конкурсу «Зорепад»

колектив «Веселики». У цих закладах кипить робота, там завше людно. Відділ культури вважає, що все має значення – і особистість керівника закладу, і наявність орендарів чи спонсорів, і те, яким є староста. Скажімо, Сергій Тишко у Бережанах, Наталя Кравчук у Заливанщині, Сергій Ломачевський у Корделівці, Тетяна Зубко у Павлівці, Валерій Пачевський у Радівці, Катерина Шишман у Сальнику, Тетяна Носова в Уладівці, Наталя Черниш у Черепашинцях, Ксенія Мудрик у Хомутинцях (одна з лауреатів премії С.Руданського), та інші – це ті люди, які підтримують культуру, дбають про стан закладів, про організацію заходів на теренах села. Добре, що в кожному селі є орендарі, які йдуть на зустріч, допомагають придбати костюми, організувати свято, закупити матеріал на ремонт. Такі як Герой України Іван Боримський у Черепашенцях, Петро Тихонюк у Нападівці, Петро Крикливий у Мирному, Анатолій Яремчук у Польовій Лисіївці, Ігор і Валентин Пачевський у Радівці – сини Героя України Анатолія Пачевського. Всі вони з розумінням ставляться до потреб культури. Зі всього, що було побачено і переговорено цього дня, мабуть, можна було б зробити своєрідну методичку про досвід роботи в умовах війни, щоб і в інших громадах використовували ці напрацювання та підходи, що приводять до успіху.

Я знаю, що як тільки зайдеш в соцмережі, вони зарясніють онлайн-заходами Калинівської громади. Наприклад, один день листопада: «Все буде добре, все буде Україна» – виставив ЦКіД, «Дякуємо за ваше тепло» - Сальницький СБК до Дня працівника соціальної сфери, челендж «Чекаємо і віримо в перемогу» - Радівський СК до Всеукраїнського дня працівників культури, відео до Дня української писемності і мови, що підготували Глинський СБК та Польоволисіївський СК, а також привітання з Черепашинець, Корделівки, Котюжинець, Лемешівки… Цього ж дня нагороджували цінними подарунками і майбутніх працівників культури – дітей, які перемогли у фестивалі «Зорепад». Ось колектив ЦКД вітає колег, і усміхнена Марія Шелешко, як завше, щиро і сердечно звертається до тих, хто працює за покликанням, як і вона – беручка і відповідальна, активна і креативна, справжня українка, яка ні разу в житті не пошкодувала, що обрала саме цю професію. Невтомна, самовіддана, завзята – Такої, як вона, ще пошукати! Поїздка запам’ятається, як суцвіття неповторних вражень, як бальзам на душу і усвідомлення того, що може громада навіть в час війни. Віримо, що жадана перемога дасть калинівчанам поштовх до нових задумів і форм роботи – все для задоволення духовних потреб українців. Жанна ДМИТРЕНКО

* Подільські дзвони

Неперевершений шедевр духовності

П

иків (в колишньому Калинівському районі) – село велике, старовинне, унікальне. Вдивляючись в історію села, переконуєшся, що наш народ, який переслідували і принижували, творив справжні дива — своїми руками зводив неперевершені шедеври духовності. Один з таких — собор Олександра Невського. Свого часу в Пикові зусиллями поміщика Олександра Сафонова був збудований дивовижної краси православний храм за проектом архітекторів і майстрів з Франції та Iталії. А для написання ікон були запрошені провідні майстри іконописної майстерні Києво-Печерської Лаври Будівництво розпочалося в кінці XIX століття. На честь благовірного князя Олександра Невського в 1903 році освятили храм, який одразу ж увійшов в історію як один з найбільших соборів Поділля. Над входом височіла сорокаметрова дзвіниця. Центральна частина храму мала форму куба та була увінчана великим і п’ятьма меншими куполами. Загальна довжина храму сягала півсотні метрів. З каменю була викладена нижня частина собору висотою п’ять метрів. Аби побудувати такий храм, потрібні були великі кошти, тож по навколишніх селах ходили обрані народні посланці і збирали пожертви.

Зібрали 100 тисяч карбованців і ще стільки ж дав Сафонов на внутрішнє оздоблення. Куполи собору були покриті оцинкованою жерстю. Зробили калориферне опалення, що на той час було рідкістю. В бібліотеці храму зберігалось багато унікальних церковних і світських видань. Вівтар був прикрашений позолотою, сріблом та дорогоцінним камінням, а доріжка до іконостасу застелена перським килимом. У 30-ті роки більшовики вщент зруйнували будівлю. Старожили розповідали, що на той час у селі будувалося нове приміщення сільради, отож всю підлогу в ньому вистелили із розтрощених ікон. Частину меблів та ікон рознесли по своїх домівках селяни. Подібна доля спіткала і престол. Довгі десятиліття він зберігався у однієї з місцевих родин. А коли останній його власник помер, раритет «переселився» до Калинівки. І лише нещодавно калинівські приватні підприємці повернули його у Пиків. Частково було проведено реконструкцію престолу, адже вся його поверхня була викладена дерев’яною мозаїкою, яка з часом деформувалася. Сьогодні він прикрашає музейну кімнату історії села, який знаходиться у місцевій школі. В 2004 році на території Старого Пикова побудували новий храм Олександра Невського.

Галина ХОМЕНСЬКА

19

* Презентація книги

«Через століття зозуля кує…» Друком в серії «Твої люди, Вінниччино!» повісті Аполлінарія Мацевича «Закувала та сива зозуля» про видатного подвижника української культури, композитора і перекладача Петра Ніщинського віддаємо шану оцим нашим славетним землякам. Автор, Аполлінарій Федотович Мацевич (1926-1996), уродженець гайдамацького села Паланка (тепер Заозерне) на Тульчинщині. З 1969 року жив і працював у Хмельницькому, стояв біля витоків створення у 1971 році міжобласної Вінницької організації Спілки письменників України. В Дер-жавному архіві Вінницької області зберігаються кілька його листів колегам про тодішнє письменницьке життя, роботу з творчою молоддю та початківцями, якою він займався на громадських засадах, виготовлення персонального екслібрису, що у тоталітарному суспільстві вимагалося затверджувати в обласному управлінні по охороні таємниць в пресі (біс!). Перед розвалом СРСР переїхав до Латвії, де і помер у місті Єлгва, але до самої смерті не поривав зв’язків з рідним Поділлям. Герой книги, Петро Іванович Ніщинський (1832-1896) народився у кучеряво-садовому селі Неменка під Іллінцями, яке згадував і часом відвідував. Хоча більшість його страдницького життя з думою про поневолену москалями Україну промайнула не на Поділлі, душа подвижника упокоїлася у побузькому містечку Ворошилівка, названому так на честь, ніт! – не більшовицького ката Ворошилова, а давнішніх козаків Вороша та Шила. Досі пильнують в селі за могилою митця, проводяться музичні фестивалі під назвою «Закувала та сива зозуля».

Саме цей факт зумовив мій особистий інтерес до однойменної повісті Мацевича, яка так і не була надрукована окремим виданням, а публікувалася уривками восени 1991 року у вінницькій молодіжній газеті «Панорама». З огляду на недосяжність архіву письменника, збирання до купи усіх чисел часопису було ще тою пригодою! Пошуки відсутніх в зшитках Вінницької обласної універсальної наукової бібліотеки відбувалися в архівах, Національній бібліотеці ім. Вернадського в Києві і навіть у розграбованих книгозбірнях колишніх провідних підприємств Вінниччини, які мусили виписувати обласну «молодіжку». Наразі усі пазли склалися, і Ніщинський постав непересічною постаттю в актуальній і сьогодні в умовах сучасної російсько-української війни прозі Мацевича. Редакторські правки мінімальні. Понад півтора століття тому жив Ніщинський, три десятки років рукопису Мацевича, а нічого не змінилося. Підступна Росія як і тоді, як і завжди намагалася і намагається зараз загарбати Україну, винищити її народ, розкраяти її землі. Ніщинський попри тиск панотця уникнув тягаря священицтва, присвятивши себе за повсякденною педагогічною працею розвоєві української музики і літератури. Десятки тисяч перекладених рядків з грецької Гомера і Софокла, «Слово про Ігорів похід» мовою еллінів, хорові твори з українською автентикою. Коло його спілкування — квіт українства: С. Руданський, А. Свидницький, корифеї вітчизняного театру брати Тобілевичі. Про це йдеться у повісті Мацевича. Водночас, ця неоціненна спадщина досі гідно не оцінена. Отже, повертаємо подвижників нашого духу П. І. Ніщинського та А. Ф. Мацевича співвітчизникам. Подвижництвом також є усіляка допомога нащадків Аполлінарія Мацевича у виданні цієї книги, зокрема доньки Любові Добринської-Мацевич, родини Наталії Добринської, онуки письменника, олімпійської чемпіонки з семиборства. Андрій СТЕБЕЛЄВ, літератор, член НСПУ

23

Ой там на Подолі

1. Ой там на подолі калина стояла, На тії калині зозуля кувала, 2. Ой то ж не зозуля, то рідная мати, Вона виряджала синочка в солдати.

3. Ой їдь же, мій сину, за батька старого, Дадуть тобі, сину, коня вороного, 4. Ой їдь же, мій сину, за неньку стареньку, Дадуть тобі, сину, шинельку новеньку.

5. Я ж думала, сину, тебе оженити, А ти їдеш, сину, в солдати служити, 6. Я ж думала, сину, невісточку мати, А ти їдеш, сину, свій край захищати.

29

* Митці Поділля

Музичні інструменти з колекції Віталія Тихоліза

Н

а Вінниччині здавна з великою пошаною ставляться до українських народних інструментів. Найбільшою популярністю користуються бандура, сопілка, окарини. Талановиті музиканти об’єднуються в музичні гурти, які майстерно та з задоволенням презентують слухачам інструментальну автентику, обробки народних пісень, твори відомих композиторів. З-поміж багатьох талановитих музикантів варто виокремити керівника фольклорно-інструментального ансамблю «Кобза» з Тульчина, викладача Тульчинського фахового коледжу культури Віталія Тихоліза. Про нього у нас говорять, що, мабуть, немає такого українського народного інструмента, на якому він не зумів би заграти. Гурт, яким він керує, відтворює автентичний музичний матеріал Вінницького краю та різних регіонів України. Але мало хто знає, що за роки Віталій зібрав чималу колекцію народних інструментів. На моє запитання, як виникла ідея зібрати колекцію інструментів, Віталій зауважив: «Викладаючи для студентів історію виникнення народних музичних інструментів, я розумів: щоб бути гарним вчителем, треба самому вміти грати на таких інструментах, про які розповідаю. І я почав цікавитися, де їх взяти. Вже багато років замовляю їх у відомих майстрів або купую готові, якщо мені сподобалися. Також я часто буваю на різних музичних фестивалях. Це нові знайомства, нові музичні інструменти. Бо ж на фестивалі завжди приїжджають відомі майстри. Саме на таких заходах я придбав більшу частину інструментів до своєї колекції». Віталій розповів, що до його колекції входять сімейства сопілок, зокрема окарин, дводенцівки, тилинки, ребра, сурми, дримби та багато інших. Є в нього музичні інструменти інших народів світу, такі як вірменський дудук, поширений серед народів Кавказу, Туреччини; кавал – інструмент, що побутує на Закарпатті, Румунії, Молдавії та на Балканах. Є в його колекції музичний інструмент індіанців з Північної Америки – пімак.

— З якого інструмента почалася ваша колекція?

Власник колекції Віталій ТИХОЛІЗ

— Спочатку я купив собі сопілку і навчився на ній грати. Пізніше замовив у нашого талановитиго майстра Володимира Віхренка ціле сімейство сопілкових — бас, тенор, альт, прима, піколо. Дуже люблю цю маленьку сопілочку піколо за яскравий звук. Вона доволі технічна і виконує, як правило, декоративну роль в ансамблі для створення більшого ефекту. Ось сопілка денцівка – це головний інструмент ансамблю. Саме вона веде мелодію. Здавна вона була найпоширенішим інструментом в Україні. Найпростішими у виготовленні були сопілки з очерету. Доволі легкі у виготовленні, проте мають тьмяний звук. Ще їх виготовляють з бузини, верби, калини. Але для професійного музикування потрібні сопілки, які мають гарний і дзвінкий звук. Для їх виготовлення потрібні відповідні інструменти та знання технології. Більшість сопілок нашого майстра Володимира Віхренка. Кожен майстер має свої секрети. В кожного вони звучать по-своєму. Є в моїй колекції сопілка майстра з Києва Василя Нагірного. А ось доволі простий на вигляд інструмент – тилинка, продольна флейта, поширена на Гуцульщині. Я її почув на одному із фестива-

лів у Львові і захотів, щоб була в моїй колекції. На вигляд — доволі проста. Має лише два відкриті отвори; довжина може бути різна, але, як правило, це шістдесят сантиметрів, звукоряд якої утворюється внаслідок комбінацій двома натуральними обертоновими звуковими рядами, що досягаються шляхом почергового затуляння нижнього вихідного отвору пальцем правої руки. Музиканти кажуть: одна сопілка добре, а дві ще краще, — продовжує свою розповідь Віталій. — Це я про дводенцівку – також цікавий інструмент, який складається з двох сопілок, з’єднаних між собою. На одній може бути шість пальцевих отворів, а на другій чотири. На одній грається нескладна мелодія, а на іншій звучить терція чи секста. Можуть бути й інші інтервали. Її також виготовив Віхренко. А ось — ребро. Тут уже ряд стволів, поєднані таким чином, що нагадують ребро. Поширені назви флояра, най, кувиця, флейта Пана. В молдовській та гуцульській народній музиці використовується як сольний інструмент флуер. Має сім-вісім цівок. Вони розташовані послідовно — від найдовшої до найкоротшої зліва направо, відповідно настроєні при допомозі корка, що дає можливість видобувати послідовний висхідний або нисхідний звукоряд. Матеріалом для виготовлення є тростина очерету, бамбук, граб чи інша деревина. Цей інструмент майстра з Києва Василя Нагірного.

Дводенцівка

Сопілка

Тилинка

Дудук

41

Дримба

Кавал Сурма – пряма канонічна флейта, дерев’яний інструмент, на кінці має розтруб з рогу, що відповідно дає характерний різкий звук. Це древній інструмент, який побутував в різних народів, відомий нам ще із зображення фігур скоморохів на фресках Софії Київської. А також є відомості про те, що як військовий інструмент, сурма була поширена серед козацтва на Запорізькій Січі. Ось цей, такий цікавий інструмент, для мене виготовив відомий майстер з Тернополя Олег Мельник. Є ще в мене дримба чи варган. Цей рідкісний інструмент я також придбав на одному із фестивалів у Львові у відомого майстра народних інструментів Олександра Голуба. Дримба – це металева пластинка з язичком, яка кріпиться за щокою. Звук утворюється за рахунок щипка язичка та акустики ротової порожнини. В ансамблеву гру привносить незабутній колорит. Доволі поширена на Буковині. Там є навіть цілі ансамблі дримбарів. Крім українських народних дерев’яних духових інструментів у мене є інструменти інших народів світу — продовжує свою розповідь Віталій. Коли я навчався в Київському університеті, то захотів придбати кавал — традиційний дерев’яний духовий музичний інструмент, що поширений на Балканах, у Молдові, Румунії, Болгарії,

Туреччині та на півночі Греції. Це різновид діагональної флейти. Має ще й таку назву як народний саксофон. Зазвичай, кавал складається з трьох частин, що дозволяє при складанні підстроювати звук. Традиційні сучасні матеріали для його виготовлення — цінні тверді породи дерева: ясен, бузина, кизил, самшит, бузок, очерет. Його виготував для мене знаний майстер з Буковини Дмитро Левицький. Ще один цікавий інструмент з Вірменії — дудук. Його мені продемонструвала студентка коледжу, яка має родове коріння з Вірменії. Мені дуже сподобалось оксамитове звучання цього

Сурма

Окарпина

інструмента і я попросив, щоб вона якимось чином замовила в себе на Батьківщині. Особливість інструмента в тому, що він виготовляється тільки з особливих порід вірменського абрикоса. То вже згодом він з’явився в моїй колекції. Гордістю моєї колекції є ще один рідкісний інструмент пімак, який подарувала мені директор Вінницького обласного центру народної творчості Тетяна Омелянівна Цвігун, за що я її дуже вдячний. Інструмент поширений серед північних індіанців у Північній Америці. Це продольна флейта, яка складається з двох частин. Має шість отворів. Для неї притаманне м’яке окса-

Пімак

Ребро

митове звучання. На ній можна виконувати як традиційну музику індіанців, так і українські народні мелодії. Та серед усіх інструментів найулюбленішим для Віталія є окарина, або зозулька. Виготовляється з глини та відома в народі як дитяча іграшка. Завдяки нашим майстрам, нині окарина має високі технічні можливості і, незважаючи на діатонічний стрій — можливості здобування повного хроматичного звукоряду. Успішно використовується у професійному виконавстві. В колекції Тихоліза є ціле сімейство окаринових: бас, тенор, альт, прима. Всі вони створені нашим знаменитим майстром з Баланівки Володимиром Віхренком. Здавалося б, колекція вже чималенька. Але Віталій Тихоліз каже: «На цьому зупинятися не збираюся. Ще є багато цікавих інструментів, які б хотів мати в своїй колекції і навчитися на них грати, а також навчити цього своїх студентів, щоб вони щедро ділилися цією красою з усіма». До речі, всі ці інструменти задіяні в народному аматорському фольклорно-інструментальному гурті «Кобза», яким керує Віталій Тихоліз. Власне, як розповів Віталій Володимирович, ідея створення колективу прийшла, як результат пошук ефективних форми практичного втілення занять з студіювання гри на українських народних музичних інструментах. Для її вирішення вдалось створити фаховий колектив музикування на традиційних народних інструментах для відтворення автентичного музичного матеріалу. Але на початках втілення задуму постала проблема: де взяти інструменти і хто може навчити володіти грі на тому розмаїтті інструментарію? Сьогодні ця проблема вирішена завдяки натхненній і копіткій праці Віталія Тихоліза, талановитим музикантам гурту «Кобза» і студентам Тульчинського коледжу культури. Знаємо, що Віталій Тихоліз випустив вже чимало музикантів. Його вихованці з любов’ю продовжують справу вчителя. Чим більше у нас буде прекрасної музики — тим кращі перспективи відкриються перед Україною. Провідним методист музичного мистецтва Наталія РИМАРЕНКО

43

* Волонтерство

Щ

Хліб для воїнів

едрий серпень, восьма сходинка року… 19 серпня на свято Преображення Господнього (Спаса), за традицією відбувалось обласне свято обрядових хлібів та дідухів «Народу вічний оберіг» у Білопіллі Козятинського району (тепер Глуховецька ТГ), започатковане ще у 2012 році. Тут єдиний в Україні музей хліба, де під відкритим небом стоїть двохсотлітній вітряк, сільська хата і старовинна клуня із віялками, ситами, млинками, де зібрана сільська спадщина і бережуть правічні українські жнивні обряди. Тисячі гостей з’їжджалися на це свято з різних куточків області і з сусідніх областей. Вправні майстрині-коровайниці

лонтерки випікають смачні хліби та іншу випічку для наших воїнів на фронт. Хліби, пироги, вареники та інші харчові продукти – готують для воїнів жителі громад Жмеринського району. Працівники культури приймають у себе біженців зі східної України, спільно з ними займаються допомогою для ЗСУ. Директор КЗ «Жмеринський будинок культури» Людмила Доноаге з захопленням розповідає про діяльність сільських клубних установ, про

випікали сотні хлібів, короваїв, калачів, багато випічки, яка красувалася на виставкових вітринах... На свято хліба, на День незалежності України, на кожне славне зібрання, суспільне чи родинне, саме святковий коровай був окрасою столу. Та цього року все зламала страшна війна. Не проводяться велелюдні дійства, бо йде боротьба з ворогом. Але славні традиції випікання хліба зберігаються і продовжуються. Тепер у багатьох закладах культури області створено центри, де працівники культури займаються волонтерською діяльністю. Зокрема господині-коровайниці, працівниці закладів культури, сільські во-

їхні досягнення і творчі здобутки, про волонтерську діяльність. А я ще раз і ще раз переконуюсь у тому, що ми особливий народ! Хто ще вміє так підтримувати армію, як ми? Оратівська громада організувалась і створила волонтерські центри в усіх сільських старостинських округах. «Фронтівські бджілки» – одна з таких організацій. Випікають смачненьке і корисне для земляків на фронті і відправляють регулярно не передову. Навіть Оратівський селищний голова Галина Лошак, незважаючи на велику зайнятість, часом знаходить трохи часу, щоб долучитися до випікання печива чи пирогів, щоб передати на фронт для воїнів-земляків. Таку ж діяльність проводить і Липовецька громада. Там також печуть хліби та короваї для захисників, а ще щотижня проводять благодійні концерти по всій області, на яких зібрано не одну сотню тисяч гривень для української армії. А Теплицький центр культури і дозвілля десь раз чи два на тиждень перетворюється на кондитерський цех! Працівниці закладу принесли з дому електродуховки і випікають смачне печиво, а тоді передають на передову для воїнів-земляків. Алла Волинець – заступник директора ЦКіД запевняє, що старовинний рецепт цього печива дозволяє йому зберігатися дуже довго. Адже з таким підходом до справи – і воїни нагодовані, і дівчата, поки пісню вчать, то й печива напечуть. Отак, кожна громада, кожна людина. Кожен працівник не стоїть осторонь тих проблем і не-

гараздів, які випали на долю України, кожен хоч маленьким своїм вкладом для підтримки ЗСУ наближає нашу перемогу у війні. Щиро сподіваємось, що через певний час наші вправні господині спечуть великий духмяний коровай ПЕРЕМОГИ УКРАЇНИ. А наші традиційні свята знову збиратимуть гостей, і на святкових столах красуватимуться пишні хліби та короваї. Провідний методист ОЦНТ Зоя КРАСУЛЯК

45

* Пісенне перевесло

Співаймо про Україну!

Г

ероїчна боротьба українців за свою незалежність і територіальну цілісність породила ціле суцвіття нових пісень, написаних не в затишних кабінетах, за роялем, а скажімо, в потязі, чи надворі біля багаття, або й в окопі. Аби лиш гітара під рукою. Так, мова йде про бардівську пісню, навіть не ту, яка йде від давніх кельтів, адже назва саме звідти. І хтозна, що давніше, чи оті кельтські народні пісні, чи українські думи, які виконували народні співці – кобзарі, бандуристи, лірники. Вони ходили від села до села, від хати до хати і наспівували про важке життя селян, про відважних отаманів, про морські походи козаків, про захисників рідного краю. Українські кобзарі, висловлюючись сучасною мовою, формували громадську думку і плекали надії на те, що врешті-решт хтось-таки захистить людей від іноземних загарбників. Ці пісні і думи невідомих авторів часто народжувались в полі чи на вигоні, Зоя КРАСУЛЯК

Богдан ТАРАСЮК

де збирались люди. Слухачів хвилювала не стільки майстерність виконання, як причетність до пісні, тісне спілкування, можливість бути поруч з автором. Минали століття. Нове життя вимагало нового слова і нових пісень. Але традиція задушевного співу (тепер вже під гітару) в колі звичайних людей живе і досі.

Такі явища, як повстання, революції , війни, що в них брали участь сотні тисяч людей, завжди супроводжувались піснями, які тепер називають авторськими. Коли автор музики і слів сам співає, сам задає ритм, він ні від кого не залежний, тільки від своїх слухачів. В Україні чимало гарних голосів, чимало поетів, теми для яких підкидає саме життя. А тепер, коли наші оборонці важать життям, захищаючи рідний край, авторських пісень стало більше. Скорбота і надія, сум і радість, зустрічі і розлука, любов і ненависть – це те, що наповнює сучасні пісні. І саме бардівська пісня нині на часі. Її можна почути і в бліндажі, і під час короткого перепочинку на галявині, і з нагоди переможного наступу та сподівання великої перемоги. Серед великої кількості культурно-мистецьких проектів, які започатковує і впроваджує ОЦНТ, проводимо і оцей, який ми назвали «Співаймо про Україну». Адже чомусь останнім часом ми з бардами не часто зустрічалися у творчому спілкуванні. Ще не знали, хто візьме участь і скільки буде учасників, але хотілось, щоб всі твори були об’єднані за принципом, висловленим колись Булатом Окуджавою «Думаюча пісня для вдумливих людей», а також те, що найважливіша для бардівської пісні поезія, яку не повинна «глушити» музика. Події сьогодення в Україні об’єднали наш народ у боротьбі проти ворога. Талановиті подоляни наразі ініціюють проведення

патріотичних культурно-мистецьких заходів, організовують благодійні акції на допомогу збройним силам України. Мистецький проєкт «Співаймо про Україну» було проведено в режимі онлайн. Свої авторські роботи прислали 23 учасники. Серед них автори-виконавці, вокальні колективи, що виконують авторські пісні та навіть рок-гурти з авторськими піснями. Вони різні і за мелодикою, і за звучанням, але схожі за тематикою. Насамперед у піснях оспівується любов до рідного краю, до родини, звучить віра в перемогу над ворогом, віра в добро і в справжні почуття. Адже творче натхнення притаманне українцям попри все. Слухаючи пісні з далекого минулого, ми осягаємо історію, звичаї. Століттями оспівувались віра, надія, вдячність батькам і захоплення красою рідного краю, туга за рідною домівкою, кохання та розлука. Але найбільше оспівана – боротьба за Україну, її героїчне минуле, а також віра в краще майбутнє. Кожна авторська пісня, яку ми почули, організувавши мистецький проект – це розповідь про родину, про батьківські пороги, про українців, про їхню героїчну боротьбу проти ворога, про недалеке відносно спокійне минуле і сьогодення нашої держави, яке зламала війна. Відрадно було слухати пісні, які написані саме зараз, за велінням серця. Іван Одноочко, знаний художник з с. Орлівка Теплицької територіальної громади написав пісню «Бий, солдат, ворогів». Вона закликає до зброї, бо зараз насамперед треба долати ворога, боронити Україну від окупантів: Бий, солдат, ворогів, Будь незламним в бою! Кожен бій – це в герої посвята! Будеш жити в віках, А сволота кремля Навіки нехай буде проклята…

Юрій РУДИК

Іван ОДНООЧКО

Заслужений артист України Ігор Юрковський написав пісню на вірші З. Красуляк «Над Україною — гроза» ще у 2014 році, але це якраз початок війни: Над Україною — гроза! Не чекали ми зради… І скупа чоловіча сльоза На поранену землю впаде… Багато авторів, які взяли участь у нашому проєкті, це люди, які не так давно працюють на теренах культури або й не пов’язані з нею, тобто люди різних професій. Але ж пісня не має кордонів і не вибирає, у чиєму серці забриніти. Вона там, де справжні почуття і прагнення. Тож з дякуємо Світлані Збанц з Теплика за дві авторські пісні, лікарю Богдану Тарасюку з Хмільника, який представив нам три своїх творчих роботи. А ще Юрію Рудику з Гайсина, Євгенію Денисюку з Вінниці, Олександру Баланді з Немирова, письменниці Оксані Афанасієвій з Бабчинець, рок-гуртам «Декорум» (керівник - Олена Яремчук-Федун) та «7 Материк» (керівник - Ігор Рябоконь) з міста Калинівка, народним аматорським колективам «Подружки» М’якохідської філії Джулинського ЦКіД (керівник Микола Бовсунівський) та «Рута-м’ята» Радівського СБК Калинівської ТГ, (керівник Ірина Іванова), а також вокальному ансамблю «Водограй» Сальницького БК Калинівської ТГ, (керівник Надія Сотник). Їхні пісні про сьогодення, про ті поривання, які народжуються на тлі війни. Щира подяка автору-виконавцю Олександру Рожанському з Калинівки за пісню «Вчора –нині». Вдячні за участь Ірині Манюк з історичного села Красне Тиврівської ТГ. Денис Пальонко з села Соколова Хмільницької ТГ написав пісню «Нехай громи гримлять по Україні». «Де ми» – ця авторська пісня прозвучала у виконанні соліста Липовецького міського центру культури і дозвілля Ярослава Пшиворського. Липовецькі митці надзвичайно активно

47

Михайло ТВОРЦОВ

проводять концерти на підтримку ЗСУ, і Ярослав співає на кожному такому концерті. Особлива вдячність Тетяні Скомаровській (м. Вінниця) за материнську пісню, наповнену тривогою за синів-захисників. «Я перед вами стану на коліна» – така символічна її назва. …Я впевнена, що жодна українка Синів на смерть

не згідна віддавать… такі слова звучать у цій пісні. В творчому доробку Тетяни не один десяток пісень на слова різних авторів. Всі вони вражають своєю жіночністю і сердечністю. Ми вдячні Тетяні Скомаровській за багаторічну творчу співпрацю. Відкриттям фестивалю став молодий талановитий автор і виконавець з Погребища Михайло Творцов. Його відоекліп з піснею «Мамо, що тобі наснилось» вразив до глибини душі. Слухали і дивилися, затамувавши подих. Цей голос, такий тихий і тремтливий, наспівував слова і мелодію про наболіле сьогодення: Мамо, став жорстоким світ І кривавий цвіт, мабуть, залишу, Мамо, до весни ще мить, Але вже гримить, я тебе прошу: Дай свої білі крила,

Михайло вже майже рік працює художнім керівником Центру культури та дозвілля Погребищенської міської ради. Він самотужки ще в юному віці навчився грати на гітарі. Тепер освоює гру на піаніно. А ще сам навчився робити фонограми, записувати голос, зводити все, тобто опанував всю студійну роботу для запису своїх пісень. Власноруч відзнятий відеоматеріал, змонтований і синхронізований з піснею, не залишив байдужим жодного глядача. Ми з захопленням переглядали цю роботу не один раз. Вона вражає здатністю автора відтворювати переживання героя з допомогою простих, на перший погляд, візій, які несуть глибинний зміст. Зруйнована будівля школи, класи, в яких ніхто не навчається, двері, сходи… а також крила, як символ надії, – все це спрацьовує на розкриття і підсилення музики та слів. І ось зовсім скоро ми зможемо почути перший альбом його власних пісень та відеокліпів з філософською назвою «І це пройде», де буде звучати і пісня, яка нам усім сподобалась. Війна. Збройні сили захищають волю і незалежність України – народу і нації. А ще ми всі боремось за те, щоб зберегти культурні надбання народу, щоб звучали українські пісні – сучасні і народні, які передають почуття і відчуття, багатство емоцій і прагнень. Відстоюємо право народу на творчість і творення. Всім учасникам нашого проєкту зичимо творчого натхнення, багато нових пісенних проектів, а нам усім – швидкої перемоги над ворогом. Закінчити хочу пророчими словами з пісні Богдана Тарасюка з Хмільника: Наша слава не загине, не загине ні на мить, Поки наша пісня лине, пісня лине і звучить… Зоя КРАСУЛЯК

Ніч, як зима, накрила І вже давно немає сну… Нам душу не зламати. Дай мені просто знати, Що ми зустрінемо весну! Ярослав ПШИВОРСЬКИЙ

* Творча майстерня

Душа майстра

О

Вікторія НІКОЛАЄВА

дна з найяскравіших постатей на і коріння гончарної справи. І там уже пішла гончарному видноколі Вінниччини, етника. Вікторія зрозуміла — «від капців глибезумовно, вона — сонячна, усміхнена, куче- ну не відчепиш…так і від мене також». І навіть рява Вікторія. Все їй цікаво, всього потрібно чоловікові Юрію стало зрозуміло, що прийшов навчитись і пізнати все те, що іще не пізнано! час збудувати майстерню.

— Що для МайсЗвідки це в ній? Від пратрині її простір, її майдіда на прізвище Буддо, стерня? що був гончарем. Від — Майстерня — це діда Августа Шамандуша майстра. Там все: ського, що був ковалем там чай, там хліб, там — мешкав в Довгоповогонь; там інколи безлівці, що дивним чином лад, інколи так прибрапоманила і Вікторію з но і гарно… Там зустріЮрієм, бо мешкають чаєшся з друзями, там нині саме там. Від тітки, натхнення!!! Катерини Опольської, Так своїм плином що мала чудовий голос йшло творче життя, в і була співачкою. І зімайстерні, на фестивабрались всі оті родинні лях, на виставках власскарби по намистині… них і друзів, аж тут… все зійшлось у ній! ДоУ нас війна! І саме вірив рід нести знамено війна той нестерпний творчості, саме духовжах, що переживає наша ної і надихаючої творненька-Україна проявчості!

— Людмила Філінляє нові якості, відточує ська. Як ви познайомиграні і стимулює заглялись з нею? нути до себе глибше в Вікторія Ніколаєва — Ми познайомидушу! лись у школі «Аїст», коли студентка-п’ятикурУ Довгополівці теплий просторий будинок. сниця прийшла на практику і дуже цікавилась Саме в ньому і приймала нескінченний потік посудом, який виготовляється вручну. Ти його переселенців перших днів тієї навали. береш в руки, і щось всередині просинається. «Перші два місяці майстерня була закриІ колеги запитали: «А чому ж ти не йдеш до та взагалі, я туди не заходила, — розповідає Філінської?». Адже на той час Людмила Леонідівна вела повноцінні уроки кераміки та гончарства, які були вписані в програму навчання початкової школи «Аїст». Філінська уважно подивилась і запитавши, чи вміє малювати, сказала «Приходь!».

— Так почалась наука, я приходила в вільний час, сідала на задню парту. Діти навчаються, а я там повторювала щось. Тоді я вперше почула що таке свищик, бо маючи музичну освіту зрозуміла, що це ж можна зробити музичний інструмент — окарину. І я почала цим займатись. Познайомилась з Володимиром Віхренком, який поділився своїми напрацюваннями і секретами виготовлення окарин. Потім стала опановувати гончарне коло, познайомилась з традиційними майстрами. І саме тут пішло друге захоплення — історії, глибини

49

і залишаться тут одні черепки!», — думала Вікторія. І стоячи серед усього цього в Майстерні пригадалось, як дідусь Коля, перебуваючи на війні почав вірити в Бога. Бо ж невідома сила вчасно вивела його покурити, а назад він уже не вернувся, бо не було куди! Там, де він лежав, все розбомбили, і всі, хто перебував в палаті, загинули. Іконка для солдата — це окрема тема. Саме ця маленька глиняна іконка наповнила ці нелегкі часи духом затребуваності, творчості, віри в себе і віри в нашу Перемогу. Спочатку просто робила іконки і роздавала — кому скільки, по потребі. Потім священник попросив нову партію. Згодом, коли вчергове задавала собі Чоловік Юрій та син Дмитро – питання « А чи є в цьому якийсь натхнення та опора майстрині сенс?», — отримувала стверджувальні відповіді: від пересеВікторія, — В селі просторий будинок, і ленців, від поранених з госпіталів, від військов ньому тепла підлога. Саме на підлозі вих капеланів. часто й густо заночовували люди. В сеАле будь-яка творча душа — то душа, що редньому там перебувало до 25 людей живе і сьогоденням і майбутнім водночас. Так за добу. Їх треба було щодня нагодува- і Вікторія вже мріє про нову Майстерню. І не ти, за ними прибрати, приділити увагу, лише мріє. Бо ж її новому простору радості, адже одні залишались, а інші їхали далі. натхнення і сонячного випромінювання зава…Пройшов час, і в оселі залишись сталі дила війна. Але точно знаю, що не завадила, люди, які зрозуміли суть господарства. а просто відтермінувала в часі. Не гоже, розВони самі стали готувати, прати речі, кривати усі подробиці нового, виплеканого прибирати». проєкту. Мені пощастило, мені розповіли що У Вікторії з’явився вільний час. З’я- саме там має бути. Скажу чесно — надцікавий вилась і потреба зайти до Майстерні… задум. Такого ще на Вінниччині не було. Але «Боженька, для чого я це все наро- точно буде, тому що люди, які щедро діляютьбила?» Великі гончарні ікони, важкі і не ся теплом своєї душі, обов’язково отримують зручні в транспортуванні. Рами також «зворотній зв’язок». Тож чекаємо з нетерпінпотребували окремого опрацювання. А ням на новий етап у житті Вікторії і новий етап ще сила-силена різноманітних загото- на гончарному видноколі нашого Поділля! вок! «Чому я це все нікому не подарувала? Чому я це все нікуди не діла? От Провідний методист ОЦНТ, прилетить зараз сюди якась ракета … Тетяна ГЕЦ

«З УКРАЇНОЮ В СЕРЦІ» обласна виставка образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва з нагоди відзначення 31-ої річниці Незалежності України 22 серпня – 9 вересня 2022 року Через воєнний стан, відзначення Дня незалежності України, в цьому році, відбувалось без проведення масових мистецьких заходів, тож наша традиційна виставка «З Україною в серці» була чи не єдиним обласним культурно-мистецьким заходом з нагоди святкування 31-ї річниці Незалежності України. Переповнені любов’ю до своєї землі і великим прагненням Перемоги українського народу у важкій боротьбі за свою незалежність, майстри Вінниччини з різних видів народного мистецтва презентували на виставці свої нові роботи. Всього було представлено понад 50 робіт від 23-х майстрів з територіальних громад області та міста Вінниці. Основу експозиції виставки склали картини майстрів живопису та народного малярства. Зокрема це неперевершені народні картинки заслужених майстрів народної творчості України Івана Горобчука («Не спи, коза-

че») та Василя Сл о б од я н ю ка («Україна» і «Перемога – за Україною!»). Також представлені чудові картини інших вінницьких художників: Миколи

Бондара «Стіна»; Людмили Бондар «Спас»; Валентини Матієнко «Ангел – Захисник»; Ірини Кравченко «Маків цвіт»; Олени Разанцевої «Світанок» та «Я Богу помолюся»; Сергія Бугая «Мамай»; Віталія Пітика «Настрій літа»; Надії Дмитренко «Мамина хата»; Марини Карабан «Мамині пироги»; Надії Карабан «Лише вона». А також презентувала на виставку картину «Осінній нотюрморт» художниця з Іллінців Тамара Колесник. Крім робіт живопису та народного малярства, на нинішній виставці були представлені прекрасні роботи декоративного розпису Наталії Луценко, Тетяни Рихліцької та Сергія Бугая. Свої неперевершені керамічні вироби представили майстри гончарного мистецтва Михайло Діденко з Вінниці та Сергій і Світлана Погонці з с.Крищинці Тульчинської територіальної громади. Органічним доповненням до експозиції виставки стали текстильні роботи вінницьких майстринь Оксани Ільченко, Галини Чекіної, Ірини Шостак-Орлової, та вишиті рушники з обереговою орнаментикою Оксани Безрученко і Людмили Голови. Розглядаючи експозицію виставки, кожен відвідувач відзначав, що всі роботи, незалежно від техніки і виду мистецтва, виконані їхніми авторами з безмежною любов’ю до рідної землі

«МАЛЬОВАНЕ НА СТІНІ – ВИШИТЕ НА ПОЛОТНІ» персональна виставки стінопису Поділля народних майстрів Тетяни Рихліцької та Сергія Бугая 14 вересня – 10 жовтня 2022 року Мистецька спадщина традиційного народного розпису на Поділлі – багата і розмаїта. Сучасні умови сільського побуту суттєво змінилися, але художня спадщина народного розпису залишається актуальним компонентом традиційної культури на Поділлі. Твори персональної виставки стінопису Поділля Тетяни Рихліцької і Сергія Бугая є свідченням того, що сучасних майстрів даного жанру живить генетична пам’ять про цей вид народної творчості, і ми з певністю можемо говорити про продовження давніх традицій народного розпису. Особливістю виставки «Мальоване на стіні – вишите на полотні» було те, що майстри Вінниччини презентували не лише роботи подільського декоративного розпису за мотивами орнаментики подільської вишивки, але й вишиті рушники і сорочки з власних колекцій, вишиті саме рослинними орнаментами. Виявляється, що поштовхом до цього стали старовинні, вишиті рослинними орнаментами сорочки учасниць народного аматорського молодіжного гурту «Рута-м’ята», який брав участь у відкритті тієї виставки. Сергій і Тетяна звернули увагу, що вишиття на багатьох сорочках — ідентичне картинкам подільського декоративного розпису. «Коли в давнину жінки прикрашали свою оселю, розписуючи стіни квітами, пташками, вазонами тощо, вони потім переносили ці малюнки і на своє вишиття», — сказала Тетяна Рихліцька. Коли вона відтворювала подільський стінопис, подумки собі говорила, що агресорові ніколи не вдасться знищити

нашу історію і культуру, бо в українському традиційному мистецтві закладений код нації. Є кс п о з и ція виставки «Мальоване на стіні – вишите на полотні» Тетяни Рихліцької та Сергія Бугая складалася з 72 робіт, що радували очі і серця, своєю красою і неймовірною чистотою. Це відчуття скоріш за все, з’являлось у нас від того, що всі споріднені узори, як на старовинних вишитих речах, так і на написаних нині картинах, створені на білому тлі. Якщо розглядати експозицію даної виставки з наукової точки зору, то виявиляється, що в усіх представлених роботах проглядається найпоширеніший образ народного розпису Поділля, як умовне і символічне зображення рослини, що в наукових дослідженнях іменується «вазон», «дерево», «квітка», «гільце» і тому подібне. Цей образ використовують у різних видах народного мистецтва, в тому числі і в подільській вишивці. В орнаментиці представлених робіт спостерігається також квітковий вінок, що має вигляд як завершеного кола, так і прямої квіткової гірлянди, залежно від функції і місця розпису. Такий узор є другим за поширенням в контексті традицій настінних розписів Поділля. Окремої уваги заслуговують зображення птахів, які повсюдно присутні в народних розписах серед квітів і листя на деревах. Отож, хто не бачив цієї чудової виставки і є небайдужим до традиційного українського мистецтва, має можливість подивитись її в соціальних мережах на сторінці «Вінницький обласний центр народної творчості» і долучитися до прадавнього його виду – народного розпису

55

«А МИ ТУЮ КОЗАЦЬКУЮ СЛАВУ ЗБЕРЕЖЕМО» персональна виставка народного малярства Василя СЛОБОДЯНИКА 12 жовтня – 09 листопада 2022 року (с. Четвертинівка Тростянецької селищної територіальної громади) У плеяді майстрів народного малярства помітне місце займає Василь Слободяник з села Четвертинівки Тростянецького району. Народився Василь Степанович Слободяник 12 лютого 1941 року в сім’ї колгоспників. З дитинства залюблений в своє рідне село, його мальовничі околиці та працьовитих людей. Ще у школі хлопчик виявив хист до малювання, оформляв стінгазети, брав участь у конкурсах, за що неодноразово був нагороджений. Та стежку до народного малярства знайшов не одразу. Після служби в армії хлопець поступив до Чернятинського технікуму, де здобув фах пасічника-садівника. Цей вибір був невипадковим, адже його батьки, Ганна Іллівна та Степан Іванович, присвятили життя цій благородній і нелегкій справі. Нестерпне бажання писати картини Василь Слободяник відчув вже у зрілому віці, і ось уже понад 20 років займається народним малярством. За цей час майстер напрацював свій творчий доробок — понад 150 картин, сповнених згадками про дитинство та лю-

бові до рідного краю. Творчій манері художника притаманні щира закоханість в життя у всіх його проявах, а для його картин характерні розгорнуті оповідні сюжети, вибудовані композиції, розмаїта і водночас гармонійно злагоджена палітра колориту. Василь Степанович є активним учасником обласних виставок образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва. Він вже презентував чотири персональних виставки з різними тематичними сюжетами. Зокрема, у 2006 році він презентував серію робіт «Четвертинівські барви», в 2009 році – «Береги життя». Але найбільше майстра приваблює створення картин з сюжетами героїчних подій епохи українського козацтва. Тож нинішню персональну виставку Василь Слободяник презентував в рамках проєкту «А ми тую козацькую славу збережемо». В експозиції виставки було представлено 24 роботи на козацьку тематику («На сторожі рідної землі», «Молитва в степу перед битвою», «Битва на річці Батіг», «Освячення козацької могили», «Вернись, сину!» та ін.). Всі твори Василя Слободяника — прекрасні за формою, глибокі за змістом і несуть в собі величезну силу духу, непідробний героїзм та незламну волю до перемоги.

«У ВИШИВЦІ – ДУША МОЯ» ювілейна персональна виставка майстрині традиційної вишивки Оксани БЕЗРУЧЕНКО 15-22 листопада 2022 року (м. Вінниця) Безрученко Оксана Філімонівна народилася 07 листопада 1967 року в Узбекистані (м.Ташкент). У 1980 році з батьками переїхала до Вінниці. Вишивкою займається з дитинства. «Мама навчила вишивати» - говорить майстриня. Серйозно зайнялася вишивкою в 15 років. При школі в той час, для 9-х – 10-х класів діяв учбово-виробничий комбінат, який проводив міжшкільний конкурс «Кращий за професією». Саме на цьому конкурсі у 1985 році, юна вишивальниця Безрученко Оксана здобула свою першу перемогу. З того часу вишивка для дівчини стала невід’ємною частиною її життя. Зразу ж по закінченню школи Оксана поступила на роботу в ЗАТ «Вінничанка», що славилось своїми вишитими роботами по всій Україні і не тільки. За одинадцять років роботи на фабриці «Вінничанка» Безрученко О.Ф. вишила чимало прекрасных речей, а одночасно вона ще навчала інших юних дівчат вишивати (підготувала 5 спеціалістів-вишивальниць). Варто зауважити, що сама майстриня оволоділа багатьма техніками вишивки (художня гладь, низь, хрест, солов’їні вічка, ретязь, лиштва, штапівка, гобелен, мережка, зерновий вивід, верхоплут, вирізування та ін.). Коли у 1996 році ЗАТ «Вінничанка» припинило свою діяльність, Оксана Безрученко стала працювати завканцелярією в обласному центрі народної творчості. У вільний від роботи час майстриня займалася своєю улюбленою справою – вишиванням. Працюючи в ОЦНТ (до 2010 року) вона познайомилась з багатьма народними майстрами, стала активною учасницею культурно-мистецьких проєктів («Рушник єдності», «Виши-

вана доля Вінниччини» та ін.). Вишиті рушники талановитої майстрині завжди є окрасою експозиції традиційної обласної виставки образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва. Також вона презентує свої роботи на щорічних тематичних ви-

ставках в ОЦНТ. За роки своєї творчої діяльності неодноразово представляла подільську вишивку на всеукраїнських та міжнародних виставках. Як творча особистість Оксана Філімонівна весь час знаходиться в пошуку, вивчає старовинну подільську символіку і в своїх роботах втілює кращі традиції минулого та сучасного, використовуючи власні схеми, створені на основі старовинної подільської вишивки. Останнім часом мисткиня захопилася бісероплетінням, схеми для якого створює сама на основі слов’янської символіки. Нині в доробку Оксани Безрученко нараховується біля 200 вишитих робіт та понад 100 прикрас з бісеру. Її роботи знаходяться в музеях і приватних колекціях України, Канади, США та країнах Прибалтики. Персональну виставку «У вишивці – душа моя» Оксана Філімонівна презентувала з нагоди свого славного ювілею. Експозиція виставки була створена як з вишитих робіт (рушники, сорочки, серветки), так і з бісерових прикрас (гердани, згарди, силянки). Всього майстриня презентувала 56 різнопланових робіт, виконаних з високою майстерністю та любов’ю.

57

«ВІДРОДЖЕННЯ ТРАДИЦІЙ» виставка барської кераміки 22 листопада – 6 грудня 2022 року В умовах сучасної культурної ситуації виникає потреба в повноцінному відтворенні народних культурних традицій, ремесел та духовної пам’яті української нації. Однією з таких традицій є творення барської кераміки. Як відомо з історичних та науково-дослідницьких джерел, в місті Бар здавна існував гончарний промисел. У музейних приватних зібраннях зберігається численна кількість зразків продукції барського гончарного промислу, які легко впізнати за їхніми стилістичними ознаками форми, розпису і технологічною якістю матеріалу. Вироби барських майстрів являють собою цілісне явище нашої культурної спадщини. Останніми роками сучасні провідні гончарі Вінниччини з натхненням відроджують барську кераміку. А першим, хто взявся за повернення барської кераміки в сучасне побутове середовище, став гончар Володимир Слубський з села Довжок, що на Ямпільщині, який ще 20 років тому захопився красою її життєдайних малюнків з використанням кольорової глини (ангоби). Відрадно, що нині, з метою відродження гончарного промислу, в місті Бар діє мистецький проєкт «Відродження традицій Барської кераміки». Керівники проєкту ентузіасти-барчани Роман Григор’єв та Ірина Дєдова при підтримці міської влади планують створення Центру відродження Барської кераміки із музейно-виставковою залою та навчально-виробничою майстернею. Не марнуючи часу, вони сьогодні роблять все

можливе для повернення минулої слави Барського гончарного осередку. Так, у 2021 році, в рамках проєкту «Відродження традицій Барської кераміки», відбулась Всеукраїнська науково-практична конференція з міжнародною участю «Місце барської кераміки в гончарній спадщині України». Вже сьогодні ми можемо сміливо стверджувати: Барській кераміці – жити!. Підтвердженням цьому стала і виставка «Відродження традицій», що відбулась у Світлиці ОЦНТ. Експозиція виставки створена з різноманітних зразків барської кераміки, таких, як миски, полумиски, баньки, дзбани, глечики, кухлики, куманці, плесканці, горнята-близнята, підсвічники, дзвоники, іграшки, макітра, поставець, чайник. Знаково, що більша кількість з цих експонатів є виробами наших сучасних подільських гончарів – Володимира Слубського (с.Довжок Ямпільської ТГ); Сергія і Світлани Погонців (с.Крищинці Тульчинської ТГ); Людмили Філінської, Вікторії Ніколаєвої та Михайла Діденка (м.Вінниця); Ольги Цибулі (смт. Вороновиця). А найголовніше, на цій виставці презентували свої вироби майстри-новачки з Бару – родина Біньковських. Разом з тим широко були представлені експонати з фондів Вінницького обласного центру народної творчості, з колекцій Народного музею Барської кераміки (м.Бар), етнографічної збірки «Човен» (с.Човновиця Оратівської ТГ) та з власної колекції Михайла Діденка (м.Вінниця). Всього в експозиції виставки «Відродження традицій» було представлено понад 150 виробів. Отож наша виставкова Світлиця майже місяць радувала відвідувачів виставки красою виробів барської кераміки з сліпучо-білою поливою та дивовижними малюнками на ній.

«НА ХУСТИНІ, ЯК НА КАРТИНІ» персональна виставка Людмили БОНДАР 7- 19 грудня 2022 року (м.Вінниця) Бондар Людмила Василівна народилася 14 березня 1970 року в селі Майдан-Чапельський Вінницького району Вінницької області. Живе та працює у м. Вінницi. Хист до малювання Людмила виявила ще в дитинстві, тому з задоволенням ходила до дитячої художньої школи, а по її закінченню вчилась у навчально-виробничому комбінаті за спеціальністю «художнє оформлення». Згодом поступила до Одеського художнього училища ім. М. Б. Грекова, яке закінчила з відзнакою. У 1997 році закінчила Львівську академію мистецтв. Трудовий шлях розпочала штатним художником вінницької газети «Слово педагога», а з 2002 року і донині працює викладачем Вінницької дитячої художньої школи. У вільний від роботи час займається улюбленою справою. Станковий живопис, текстильна аплікація, живопис на хустині та інсталяція – в цих техніках працює мисткиня, а ще — в графіці, монументальному мистецтві, займається оформленням інтер‘єру, рекламою, батиком та розписує сакральні тканини для християнського храму. Роботи монументального живопису художниці прикрашають стіни Вінницької лікарні ім.Академіка О. Т. Ющенка, сакральні тканини знаходяться в храмі «Покрови Богородиці» в селі Оленівка Вінницького району, Вінницької області та «Покрови Бо-

городиці» в селі Сідаво Жмеринського району. Станковий живопис знаходиться в приватних колекціях України, США, Англії, Австралії, Франції. Людмила Бондар є активною учасницею всеукраїнських, обласних, міських виставок та конкурсів. Брала участь у Всеукраїнській виставці дипломних проєктів Львівської національної академії мистецтв (1998 р. м. Київ.) та у регіональних, обласних і міських виставках образотворчого мистецтва, як-от «Жінка в мистецтві», «Арт-Галера» та ін. За активну творчу діяльність у 2006 році була удостоєна Подільської літературно-мистецької премії «Кришталева вишня». У творчому доробку Людмили — 20 персональних виставок: «Чудотворна святиня», «Живопис, батик, сакральні тканини», «Погляд. Архітектурні етюди», «Мить і вічність», «Чарiвнi квiти» та інші. І от її нинішня «На хустині — як на картині». Всі роботи виконані в техніках – живопису на хустині і текстильної аплікації. Найбільшу увагу відвідувачів привернула робота «А ми тую червону калину підіймемо…». Всі роботи Людмили Бондар вражали і виконавською майстерністю, і правдивістю життя, і глибиною уяви художниці

Рібрику веде заввідділом ОЦНТ Любов ГРИЧАНЮК

59

* Пошуки науковця

НАРОДНИЙ ОДЯГ УКРАЇНЦІВ СХІДНОГО ПОДІЛЛЯ Наприклад, у фондовій збірці Оратівського краєзнавчого музею, яка охоплює понад 2 тис. одиниць збереження, найбільшою є етнографічна колекція, сформована, переважно, з жіночих домотканих сорочок із сіл – Лопатинка, Мервин, Рожична, Човновиця, Якимівка та смт. Оратів. Ця колекція, виділяється на фоні інших адміністративних районів Вінниччини великою насиченістю орнаментальних мотивів на виробах, у більшості випадків рослинного характеру у біхромії червоно-чорної гами. Традиційний костюм у цій колекції представлений, крім сорочок, зразками жіночого (особливо святкових спідниць яскравих кольорів і полотняних вишитих фартухів) та чоловічого поясного одягу, Віктор КОСАКІВСЬКИЙ та Сергій БУГАЙ верхнього вбрання (кожух, свита), жіночого нагрудного одягу, різнокольорових хусток, поясів, чоловічих головних уборів та різноманітного взуття (личаки, туфлі, черевики, чоботи). Народний одяг подолян також є у колекціях ормування українського на- київських (Національний музей українського родного одягу на території народного декоративного мистецтва, НаціоСхідного Поділля [4] відбува- нальний музей народної архітектури і побуту лося протягом багатьох століть. Ще за України у с. Пирогів, Національний центр начасів Київської Русі значного розвитку родної культури «Музей Івана Гончара», Націонабули ткацтво та різноманітні ремес- нальний музей історії України), львівських та у ла, які мають безпосереднє відношення ряді інших музеїв України. до створення одягу. Відтоді кожна епоДобротні колекції народного костюма зберіха накладала відбиток на традиційне гаються в музеях зарубіжних країн, а також у народне вбрання, і можна з упевненістю численних приватних колекціях [2, с. 49-58]. стверджувати, що особливості костюма З великого масиву наукової літератури являють собою одне з важливих джерел варто відзначити праці науковців кінця ХХ – вивчення етнічної історії населення, його соціальної структури, естетичних поглядів і уявлень, як Східного Поділля, так і України загалом. Нині склалась досить солідна джерельна база, накопичена література про народний одяг подолян. У фондових колекціях Вінницького обласного краєзнавчого (ВОКМ) та Вінницького обласного художнього музеїв (ВОХМ) зібрані унікальні колекції народного одягу [1, с. 122-137]. Непогані колекції народних строїв є у різних музеях області: у Тиврові, Тульчині, Бершаді, Могилеві-ПодільРодина з села Лопатинці Шаргородського району, ському, Оратові тощо.

20-ті роки ХХ століття

Ф

початку ХХІ ст.: Булгакової-Ситник Л. про вишивку, в тому числі і сорочок [3] та узагальнюючу працю Косміної О., у якій добре представлені комплекси українського народного одягу Східного Поділля. Важливими, для висвітлення нашої теми, є праці Юкальчук М. І. [5, с. 127142], Гальчевської Л. А. [6, с. 64-68], Пономар Л. Г. [7, с. 61-80], Косаківського В. А. [8, с. 36-39] та інших етнографів. Окремо, варто відзначити монографію Іваневич Л. А. «Традиційний одяг українців Поділля (друга половина ХІХ – початок ХХІ ст.): історія, класифікація, конструктивно-художні та регіонально-локальні особливості» [2]. Ця праця є результатом 15-річної подвижницької праці талановитої дослідниці, яка вилилась у докторську дисертацію. Основні елементи українського народного одягу подолян мають давньослов’янське походження і беруть свої витоки з культури періоду Київської Русі, в першу чергу від племен уличів і тиверців, які в той час проживали у нашому краї. Це домоткані тунікоподібні сорочки, незшиті форми поясного жіночого одягу у вигляді прямокутного шматка тканини, вузькі полотняні чоловічі штани, верхній одяг типу гуньки і мантини, головні убори – дівочі вінки та жіночі намітки, а також плетені й ткані пояси та ін. В українському традиційному вбранні кінця XIX – початку XX ст., поряд із збереженням давніх місцевих ознак, простежуються й

Родина з села Дружелюбівка Калинівського району, 20-ті роки ХХ століття

Дівчата в традиційних строях Східного Поділля з колекції родини Косаківських

пізніші нашарування, пов’язані насамперед з історичною долею різних земель України. Так, одяг населення Правобережжя, в тому числі і Східного Поділля, зазнав помітного впливу польсько-литовської, а Лівобережжя – російської культури. Найстійкішим щодо збереження традицій був одяг сільського населення. Багато його різновидів широко побутували ще й у 20-х рр. XX ст. Для пошиття одягу, в основному, використовували матеріали домашнього виготовлення, а з 30-х рр. ХХ ст. фабричні тканини. Сировиною були волокна конопель, льону, вовна, шкіра, рідше – стебла та кора рослин. Найбільш поширеним способом отримання матеріалів для одягу було ткацтво. Подільські ткачі виготовляли багато видів конопляних, рідше лляних, тканин для одягу: «десятка» – «тринадцятка». З вовняної нитки ткали плахти, запаски, обгортки, пояси. З лляної – намітки, а з бавовняної – хустки. З вовняної тканини також збивали сукно для верхнього одягу. У кінці ХІХ ст. поширилося виготовлення тканин для одягу з бавовняних ниток фабричного виготовлення. Таке полотно називалось «бамбакове». Його використовували для пошиття весільних сорочок, як жіночих так і чоловічих, а також для хусток і хусточок-нафраніц. Верхній зимовий одяг та чоловічі головні убори виготовляли з овечої шкіри і хутра. Зі шкіри волів, коней, свиней та кіз шили чоботи, черевики, постоли. Личаки – плели з липового лика або з кори черешні. Солом’яники – з соломи. Були ще й «дерев’яники». Заможна частина населення, для виготовлення одягу використовувала тканини місцевого фабричного та імпортного виробництва [8, с. 36].

61

Полик жіночої сорочки село Саїнка Чернівецького ройону поч. ХХ століття

Український народний костюм, згідно із загальноприйнятою класифікацією, поділяють, залежно від статі людини, на чоловічий і жіночий. У свою чергу, в залежності від віку людини, у жіночому комплексі виокремлюють дитяче, дівоче, вбрання для молодиць та літніх жінок. Відповідно у чоловічому комплексі – дитяче, парубоцьке, вбрання для молодиків та літніх чоловіків. За способом ношення одяг розподіляють на натільний, плечовий, поясний, пояси, верхній, взуття, головні убори, прикраси. До натільного одягу, як у жіночому так, і у чоловічому строях, відноситься сорочка, яка різнилася способами крою, різновидами декорування і носіння. Жіночі сорочки за способом крою плечової частини поділяють на: безплечових швів (тунікоподібні), з плечовим вставками (уставкові), із суцільно кроєним рукавом (безуставкові), з нагрудно-плечовими кокетками (сорочки з ґесткою, сорочки на кокетці), сорочки-блузки (блузки). Чоловічі сорочки за способом крою плечової частини поділяють на: без плечових швів (тунікоподібні), з плечовим вставками (уставкові), з нагрудно-плечовими кокетками (сорочки- ґестки) [2, с. 154-156]. Сорочки тунікоподібного крою як найдавніші збереглися, переважно, в чоловічому та жіночому вбранні. Вони кроєні з одного перегнутого навпіл полотнища, до якого по боках пришито рукави. У жіночих сорочках, цього типу крою, вирізано лише горловину овальної форми, пазушний розріз відсутній, під рукавами вшито клинці (ластовиці). Станок в таких сорочках додільний, рукав вільний, завужений донизу, манжети відсутні. Чоловічі ж сорочки, цього типу крою, також пошиті з однієї перегнутої навпіл пілки. Горловина викінчується комірцем, пазушний розріз часто зміщений від центру і прикрито манішкою. Інколи станок у таких сорочках розширено одним або двома бочками, а під рукавом, правда, не завжди,

вставлялися клинці. У буденних сорочках манжети відсутні, а у святкових вони є обов’язковими. Сорочки з уставкою та суцільно кроєним рукавом мали найбільше поширення на Східному Поділлі у кінці ХІХ – на початку ХХ століття. В уставкових сорочках полик має поділ на дві частини: одна – вишито край уставки, який прилягає до рукава, а друга частина полика знаходиться на верхній частині рукава, яка прилягає до уставки. Їх розділяє шов. Орнаментальна смуга на рукаві часто ширша ніж на уставці. У сорочках з цільнокроєним типом крою такий шов відсутній, однак, орнамент полика розділений на дві частини білою, не зашитою, смугою полотна. Уставка – прямокутний шматок тканини, який вшивався між передньою і задньою пілками станка сорочки. Верхня частина уставки разом з верхом пілок призбирувались, обшивались або з’єднувались з комірцем. Станок уставкових сорочок з двох пілок, рідше у 2,5 пілки. Весільні сорочки цього типу крою були додільними, а інші були з підтичкою. За потреби станок розширяли бочками, а підтичку – клинцями. У весільних сорочках з Дяківців, колишнього Літинського району бочки мали форму великих трикутних клинців, які вшито між пілками по усій довжині сорочки, починаючи від під рукавних клинців. Для уставкових сорочок характерний як стоячий, так і відложний комірці. Пазушний розріз розміщувався по центру станка, інколи він прикривався манішкою. Шили такі сорочки, в основному, з «тринадцятки» (полотна). Підтички часто були з «дванадцяти». Ширина рукава – в рукава в

Чоловіча сорочка село Тростянець Ямпільського району, 20-ті роки ХХ стліття

У ХІХ та на початку ХХ ст. вишивали низзю червоного, чорного, чорно-червоного кольорів. У 20-х рр. до них додались інші кольори – зелений, голубий, синій, фіолетовий та жовтий. У вишивці хрестиком переважає червоно-чорна гама. А 50-ті – 60-ті рр. збагатились усіма кольорами, які були доступні для вишивання. Загалом, колір полотна вишитої сорочки, як жіночої так і чоловічої, на усіх етнографічних територіях України, в тому числі і на Східному Поділлі — виключно білий. Колір у вишивці сорочок мав своє символічне значення. Наприклад, шлюбні жіночі і чоловічі сорочки в селах колишніх Літинського, Калинівського і Томашпільського районів, за давньою традицією, ще й у 50-х рр. ХХ Сорочка жіноча село Стіна Томашпільського району, ст. вишивали білими нитками та ниткін. ХІХ - поч. ХХ ст. з колекції ВОХМ кою-сухозліткою по білому полотні різними вишивальними техніками: одну пілку. Його низ призбирували і закінчувалічильна гладь, вирізування, солов’їнні вічка, ли манжетами (чохлами). У 20-50-х рр. ХХ ст. більш поширеними були зерновий вивід та мережками [8, с. 37-38]. Про символічне значення чорного і червосорочки з суцільно кроєним рукавом. Уставка викроювалась разом з рукавом і пришивалась ного кольорів розповідається у легенді запидо пілок станка сорочки. Низ рукава призбиру- саній у с. Стіна від Чорної З.З. Легенда розвався і закінчувався манжетами, як мали різну повідає, що колись на Великдень село було форму. Станок, як правило, шився з двох пі- вирізано поляками. Із Замкової гори, від церлок, рідше у 2,5, а інколи і у три пілки. Сорочки кви, яка була там розташована, донизу текла цього типу є додільні і з підтичкою. У сорочках кров загиблих односельчан. Село Стіна було пошитих у 50-ті рр. з фабричної тканини дещо чорне, спалене татарами й поляками. «А того, чого наші сорочки, чого чорнії – сум, а на них змінено тип крою. Сорочки на кокетці («сорочки з ґесткою») червоненька ниточка – то надія, і так на кожній увійшли у моду подолян на початку минуло- сорочці» [7, с. 66]. го століття, а поширення набули у 30-40-х, а особливо 50-70-х роках. Спочатку вони були святковими, а згодом, найчастіше, використовувались як буденні. Кокетка («ґестка») – широка прямокутна вставка на всю ширину плеча з горловиною вирізаною по центру. До кокетки знизу, з двох боків, пришивали пілки станка сорочки. Як правило, станок мав 2 – 2,5 пілки. Рукав шили в одну пілку. Рукав інколи донизу завужували, манжети переважно відсутні. Такі сорочки бувають з підтичкою або додільні. Під рукавами обов’язково є клинці. Пазушний розріз відсутній [8, с. 37-37]. Особливу локальну своєрідність східноподільським сорочкам надає їхня орнаментація, яку виконували різноманітними техніками вишивки, яких відомо понад сотню. У ХІХ та на початку ХХ ст. найбільш поширеною була техніка вишивки «низь». Розрізняли декілька її різновидів – «кругла низя», «лиса низя», «страпата низя», «низя з лиця шита» тощо. Поширеними техніками вишивки також були – «хрестик», «колодочки», «гладь», «зерновий вивід», «кафасор», «мережка», «вирізування» та багато інших [9, с. 317-319]. Вишивка на жіночих сорочках розміщувалася на поликах, рукавах, манжетах, комірці, пазусі (погрудки, підпазушшя), низу підтички. На чоловічих сорочках вишивали манішку, комір, Молодиці з села Рогізка Чечельницького манжети та, зрідка, низ станка сорочки. району в традиційних строях

63

Дівчина з села Човновиці Оратівського району в традиційних строях

Орнамент подільських сорочок геометричний і рослинний. Для геометричного орнаменту мотиви будо взято з тваринного і рослинного світу та з неживої природи. На початку ХХ ст. були поширені такі мотиви орнаментів: «вуж», «в’юни», «раки», «саранча», «ластівка», «голуби», «зозулька», «гребінці», «лемеші», «рискалі», «сови», «барани», «цуцики», «вівсик», «косиці», «пеперва», «купчак», «семиріг», «головки», «полуниці», «рожа», «горицвіт», «хміль», «сосонка», «чорнобривці», «хрести», «бесаг», «кучері» тощо [9, с. 319-323; 2, с. 321322]. Сорочки з рослинним орнаментом мають такі назви: у с. Дружелюбівка — «виноград», «калина», «дубове листя», у с. Хомутинці — «косиці» та багато інших [8, с. 38]. Поясний (стегновий) одяг. Жіночий поясний одяг: незшитий – одно- або двоплатові запаски ткані килимовою технікою; незшитий або частково зшитий розпашний — горбатки, запаски, плахти; зшитий глухий – спідниці різної конструкції; додатковий поясний одяг – фартухи. Чоловічий поясний одяг – різноманітні сезонні штани з конопляних і лляних тканин або сукна [2, с. 159-161]. Поясний одяг одягався безпосередньо на сорочку. У жіночому костюмі Східного Поділля кінця ХІХ – початку ХХ ст. використовувалися: запаски,

плахти, горбатки (обгортки), у меншій мірі спідниці. Запаска складалась із двох шматків вовняної тканини прямокутної форми. У колекціях ВОКМ та ВОХМ зберігається по одній запасці — попередниці. Вони виткані вовняними нитками плахтовим тканням, переважає червоне тло. Різнокольорові орнаментальні смуги розміщено горизонтально. Плахт збереглося більше. Вони складаються із двох вузьких, яскравих кольорів, вовняних полотнищ, виконаних плахтовим тканням, які бувають повністю або частково, до половини, зшитими. Плахта огортала дівочий чи жіночий стан ззаду, а перед прикривали запаскою, але так, щоб із боків і знизу було видно білу вишиту підтичку сорочки. У частково зшитих плахтах піднімали боки-крила і закладали їх під пояс. Запаски і плахти у минулому побутували у північно-східних районах Поділля, які межували із Середньою Наддніпрянщиною. Найбільшого поширення набули у нашому краї обгортки (горбатки). Їх на Вінниччині традиційно і нині називають «запасками». Обгортка – прямокутна вовняна тканина, якою обгортали талію жінки. У колишньому Бершадському районі вони чорного кольору з вузькими горизонтальними орнаментальними смугами по краях; у Могилів-Подільському районі вони мають червоний колір; у Жмеринському —червоно-чорні; у колишньому Томашпільському районі — сіро-коричневі. За способом обгортання стану вони були дівочі і жіночі. Заміжні жінки загортали обгортку зліва направо, піднімали правий край і підтикали його під пояс, а дівчата — навпаки. Запаски і плахти вийшли з моди ще на початку ХХ ст., а обгортки у 50-х роках. Найбільш поширеним поясним жіночим одягом у ХХ ст. стали спідниці. Найбільше наші дівчата і жінки любили носити рясні, зібрані у поясі та розширені донизу спідниці. Як правило, низ спідниці обшивався широкою смугою оксамиту чорного кольору або прикрашався різнокольоровими стрічками. Зі споду обов’язковою була лиштва. Дівчатам і молодицям були до вподоби спідниці яскравих кольорів, а жінки поважного віку носили спідниці темних тонів. Усі види вищезгаданого поясного вбрання закріплювалися на стані вовняним поясом, переважно, зеленого або червоного кольорів. Доповненням до жіночого поясного одягу є фартух. Святкові – були з вишивкою, буденні — без неї. У селах, колишніх Бершадського і Чечельницького районів, побутували нагрудні фартухи. Вони закривали лише пазуху сорочки. Чоловічий поясний одяг, як літній, так і зимній – штани. Літні шили з конопляного полотна «десятки», яке у південно-східних районах Вінниччини називали «гребінним», зимові — з вовняної тканини домашнього виготовлення. Ще у кінці ХІХ ст. побутували «штани з очкурнею». На початку ХХ – «штани до паска» [8, с.

38-39]. Нагрудний (плечовий) одяг. Нагрудний жіночий одяг без рукавів — жилетки (жилети), камізельки, катанки, корсетки. Чоловічий – безрукавки, бунди, жилети. Нагрудний жіночий одяг з рукавами —

кафтанини, кацавейки, кохти, куртки, літники. Чоловічий — бунди, піджаки [2, с. 159-161]. Із нагрудного одягу цього типу у північно-східних районах Вінниччини (колишній Погребищенський та Козятинський райони) побутували корсетки. А у селах колишнього Оратівського району – жилетки [10]. Верхній (становий) одяг. Осінньо-весняний за типом крою, матеріалом і довжиною поділяють на: плащоподібний – бурка, бунда, гунька, мантина, опанча з капюшоном; довгий верхній одяг із сукна – бурнус, кунтуш, свитка, талія, чекмінь, чемерка, чугаїна; верхній одяг з полотна чи іншої тканини – капота, полька. Зимовий суконний плащоподібний: гунька. [2, с. 161-163]. Осінньо-весняний одяг шився із сукна, яке валяли (збивали) з вовняної тканини домашнього виготовлення на фолюшах — спеціальних пристроях біля водяних млинів. Сукно було трьох кольорів — коричневого (темно-коричневого), чорного і білого. Сукно коричневого і чорного кольорів використовували переважно для буденного одягу, а білого — для святкового. При відсутності білого сукна святковий одяг шили і з сукна інших кольорів. Сукняний одяг, особливо жіночий, прикрашали: вишивкою (мантини у Чечельнику), декорували крученим різнокольоровим шнуром (весільні чугаїни у с. Носківці Жмеринського району) [1, с.

130, рис. 139], комірці і низ рукавів декорували чорним оксамитом або шкірою. Зимовий хутряний, який за типом крою і

Весільна чугаїна з села Носківці Жмеринського району, 20-ті роки ХХ століття з колекції ВОКМ

Весільний кожух з смт Чечельник, поч. ХХ століття з колекції ВОКМ

довжиною поділяють на: кожухи довгі (до п’ят, довгополі) – не криті (нагольні) білого, рідше коричневого (жовтого) кольорів, вільного крою (тулуб’ясті) або з відрізною талією (приталені, чи «під стан»); кожухи середньої довжини (до середини стегна або трохи нижче колін), не криті (нагольні), прямого крою; кожухи відрізні по талії і призбирані на спині й з боків [2, с.

163-164]. Цікавим зразком зимового хутряного одягу є білий туляб’ястий весільний кожух із смт. Чечельник, який зберігається у колекції ВОКМ. Він з великим відкладним смушевим коміром, декорований різнокольоровою аплікацією зі шкіри і різнокольоровою хвилеподібною тасьмою [1, с. 131, рис. 140]. В колекції цього ж музею є коричневий і білий кожухи з відрізною талією, призбирані на спинці з сіл Плоске і Немерче колишнього Мурованокуриловецького району Вінницької області [2, с. 202]. Головні убори залежно від віку і статі носія, бувають різні. Дівочі головні убори – вінки (віночки) площинні та вінки-шнури; вінкоподібні головні убори з живих або штучних квітів та інших матеріалів у вигляді стрічки, обруча; платові весільні головні убори – вельон, имбер, рантух, серпанок; стрічко- і хусткоподібні убори. Жіночі головні убори: обручеподібні – кибалочка, кичка; платові або рушникоподібні убори – намітка, нафрамиця, рубочок, серпанок; хусткоподібні убори – хустка; шапкоподібні убори – каптур, кичка, очіпок (чіпець, чепчик) [2, с. 164-168].

65

Очіпок, намітка та домоткана хустка, кін. ХІХ - поч. ХХ ст. з колекції ВОКМ

парну кількість, 4-8 червоних або рожевих квітів, зроблених з кольорового паперу або тканини. Плететься вінок під супровід пісень «А в перший раз, а в добрий час», «Трійця по церкві ходила», «Червоная калина» тощо [11, с. 100-103]. Його прикрашали позліткою. Під вінок зав’язували рожеву стрічку, до якої внизу кріпили багато стрічок, які звисали до низу спідниці. Згодом барвінковий вінок заступив лойовий («парафіновий», «папіровий») [7, с. 73-74]. Жінки старшого віку щодня носили прості чепчики (чепці, каптурі, каптурчики), які виготовляли самі з фабричної тканини. У с. Іванів (Іванівська Слобідка, Янев) колишнього Калинівського району, вони мали форму торбинки на мотузку; з клинчиком або без нього, у вигляді круглої шапочки на шнурку, з покупної квітчастої тканини. У с. Уяринці колишнього Тиврівського району, його одягали на кичку з конопляного прядива під хустку. У фондах ВОКМ зберігається зелений чіпець із сатину, що належав Яцурі Ганні Пилипівні, 1891 р. н., жительці с. Слобода-Яришівська Могилів-Подільського району. Святкові очіпки мали форму берета, округлий верх яких суцільно декорувався квітами, вишитими гладдю. Такі очіпки побутували у селах: Тиманівка Тульчинського та Лаврівка Вінницького районів [1, с. 134; 2, с. 590]. В комплексі з очіпком одягалась (завивалась, накладалась) намітка – рушникоподібний шматок, переважно, лляної тканини, декорований по краях вузькою смугою орнаменту червоного кольору. Жінки поважного віку носили намітки сіруватого, жовтуватого та навіть чорного кольорів. У колекції ВОКМ зберігається 4 намітки [1, с. 134-135; 6, с. 64-65]. Найбільш поширеним головним убором жінки у ХХ ст. стала хустка. Вона прийшла на заміну очіпкам і наміткам. Спочатку хустки були білого кольору, тобто це був шматок звичайного конопляного або лляного полотна квадратної форми, кути якого могли вишиватися. На початку ХХ ст. у селах навколо Вінниці поширились ткані хустки місцевого домашнього

Традиційно дівчата на Поділлі ходили з непокритою головою, яку прикрашали різноманітними вінками, які плелися з живих і штучних квітів. Для виготовлення вінка з живих квітів використовували ружу, калину, безсмертник, любисток, мак, хміль, мальви, волошки, ромашки, барвінок. У весільному (шлюбному) вінкові використовувався, як правило, барвінок. У вінкові подолянок дрібні квіти впліталися спереду, а великі ззаду. До вінка, на окремому обручі кріпили багато стрічок – «бинд»: «білі були, червоні, зелені, сині, квітчасті, по білім полі квітчасті, куплені на ярмарку. На іншій, то було тих бинд з п’ятнадцять». Крім того, поширеним головним убором дівчат була начільна пов’язка-стрічка – шовкова, парчева, срібляста чи золотиста, орнаментована квітковими мотивами, купована або вишита власноруч. Носили дівчата і хустки, але так, щоб тім’я було відкритим і було видно косу. Найпишнішим був весільний вінок. Він був останнім дівочим головним убором, що дуже добре оспіваний у весільних піснях [5, с. 128-133]. У с. Стіна весільний барвінковий вінок виплітався з «квіточок» на основі пасма волокон з конопляної кукли. «Квіточка» складається з чотирьох стебел зеленого барвінку з стеблом засушеного запашного васильку посередині. У Очіпок з села Лаврівки Вінницького району, барвінковий вінок вплітають поч. ХХ ст. з колекції ВОКМ

ткання. Їх виготовляли ткачі с. Сосонка з бавовняних ниток білого і червоного кольорів, які купувалися на базарі. Вони могли бути з смугами червоного кольору по краях або у клітинку, коли чергувались між собою білий і червоний кольори. Крім того у вжитку були хустки, які виготовлялися з вовняної або шовкової тканини мануфактурного виготовлення різних кольорів. До них доточувались власноруч тороки. У окремих селах такі хустки вишивались. Заможна частина подолянок користувалася вибійчаними хустками фабричного виготовлення, переважно імпортного виробництва. Також існувало багато способів пов’язування хусток. Хустку широко використовували і використовують у весільному обряді (на сватанні дівчина, на знак згоди вийти заміж, подавала нареченому хустку і на весіллі під час обряду покривання хустку одягали на голову молодій замість вінка). У обрядах також важливе значення мав колір хустки [5, с. 136-138; 6, с. 66]. На прикладі с. Стіна можемо простежи- Чоловіки в традиційних строях східного Поділля ти, як велику кількість різновидів хусток, так і способів їх пов’язування («молодиця», повстяні; за способом виготовлення — плетені, «баба») [7, с. 76-78]. Чоловічі головні убори – капелюхи солом’я- в’язані, зшиті, домашнього або ремісничого вині, башлики, картузи, кашкети (кепки, козирки, робу; за сезонністю – літні та зимові; за функфуражки) і шапки [2, с. 168-169]. За формою вони ціональним призначенням – буденні, святкобули: конічні, зрізано конічні, напівсферичні; ві, обрядові. Шапки парубочі шилися з сивого за матеріалом – солом’яні, сукняні, хутряні, смушку, а чоловічі — з чорного. Відрізнялися вони і способом носіння. Хлопці шапки вигадливо заломлювали набік або назад. Солом’яні капелюхи (брилі) випліталися із стебел жита, пшениці, вівса «в зубці» або «гладенько» у вигляді вузьких смужок, які потім зшивалися [5, с. 138-140]. Взуття. Плетене взуття – личаки, солом’яники. Стягнуте взуття – постоли. Зшите – туфлі, черевики. Валяне взуття – валянки биті. Зшите взуття – валянки шиті, чоботи [2, с. 216-219]. Найбільш поширеним видом взуття подолян були чоботи. У заможних родинах кожен член сім’ї мав персональне взуття, а у бідних родинах могла бути одна пара чобіт, якими користувалися усі члени родини, але по черзі. Повсякденні чоботи, як жіночі, так і чоловічі, мало чим різнилися між собою. І матеріал, і їхня форма були ідентичними. Святкові жіночі юхтові чоботи вирізнялися вишуканістю та особливим оздобленням закаблуків фігурними строчками (смужками) у вигляді прямих або спіралеподібних завитків. Жіночі чоботи мали високі корки, мідні або бронзові підкови [12, с. 495]. Допоміжні види утеплення та захисту ноги – полотняні й суконні онучі, устілки (вустілки) із соломи [2, с. 216-219]. Окрему групу становлять пояси, які здавна слугували обов’язковими елементами і водночас прикрасами одягу. У народному костюмі кінця XIX — початку XX ст. пояси виконували різноманітні функції. За їхньою допомогою закріплявся поясний та верхній одяг, вони захищали та стягували м’язи живота під час тяжкої фізичної праці. Вони пов’язані зі сферою обЖителі м. Тульчин в традиційних строях рядовості, а також народної моралі. Зокрема, східного Поділля

67

Отже, характерною рисою традиційного одягу Східного Поділля є його надзвичайна декоративність та мальовничість, які відбивають розвиток у нашому краї народних ремесел, високу культуру місцевого виробництва матеріалів для одягу, різні способи утворення форм убрання та значний досвід використання багатьох видів і технік оздоблення. Одночасно зі спільними рисами на території Східного Поділля простежуються зональні варіанти як окремих елементів костюма, так і цілих комплексів. На це вплинуло розташування Поділля у центрі України та впливи з сусідніх історико-етнографічних регіонів. Сергій БУГАЙ, провідний методист з виставкової діяльносты ВОЦНТ, народний майстер, колекціонер старожитностей, лауреат літературно-мистецької премії «Кришталева вишня», Президенський степендіат Жителька з Тростянецького району з традиційним намистом – баламутами

показатися на людях без пояса означало скомпрометувати себе. Локальну своєрідність традиційних поясів створювали матеріал, розмір, техніка виготовлення, орнаментація і колорит, а також способи пов’язування. На Східному Поділлі їх виготовляли переважно з вовни. Ширина поясів коливалася від 3 до 30 см. Вони були домашнього і фабричного ткання та плетені. Викінчувалися пояси різнокольоровими торочками або великими кулястими китицями – кутасами. Наприкінці XIX ст. найбільш розповсюдженими були домоткані вовняні пояси, у яскраві червоний, зелений та інші кольори. Починаючи з другої половини XIX ст., саморобні пояси поступово замінюються фабричними. Цікавими з етнографічної точки зору є плетені пояси з сіл колишніх Бершадського і Чечельницького районів. Прикраси. Жіночі вушні прикраси – ковтки (сережки), кульчики; нагрудні прикраси – баламути, дукачі, згарди, силянки, корали, пацьорки, скляне намисто, хрестики натільні [2, с. 154-176]. Оригінальними, власне східноподільськими жіночими прикрасами, є намисто – баламути. Вони були поширеними у селах колишніх Бершадського, Тростянецького і Чечельницького районів Вінницької області. Прикраси з бісеру – згарди і силянки були поширені у селах Жмеринського і колишнього Калинівського районів. Коралове намисто було поширеним у всіх населених пунктах не лише Поділля, а й в Україні загалом. Бідніші верстви населення користувалися дешевим скляним намистом – пацьорки.

Віктор КОСАКІВСЬКИЙ, етнограф, фольклорист, археолог, народний майстер, педагог, кандидат історичних наук, доцент Вінницького педагогічного університету ім. Коцюбинського Джерела та література: 1. Вінницький обласний краєзнавчий музей. 100 років: Альбом / Відп. за вип. К. Висоцька. – Вінниця: Твори, 2018. – 340 с., іл.

2. Іваневич Л.А. Традиційний одяг українців Поділля (друга половина ХІХ – початок ХХІ ст.): історія, класифікація, конструктивно-художні та регіонально-локальні особливості: монографія. – Хмельницький : ФОП Мельник А. А., 2021. – 797 с. : іл.

3. Булгакова-Ситник Л. Подільська народна вишивка (Етнографічний аспект). – Львів: Ін-т народознавства НАНУ, 2005. – 328 с., іл.

4. Косміна О. Традиційне вбрання українців. – Київ : Балтів-Друк, 2008. – Т. 1. Лісостеп. – 160 с.

5. Юкальчук М. І. Традиційні головні убори подільських українців та їх роль у весільній обрядовості (ХІХ – ХХ ст.) // Подільська старовина: Зб. наук. праць: Ювіл. вип. до 80-річчя з часу заснув. музею / Вінниц. обл. краєзн. музей; Відп. ред. В. А. Косаківський. – Вінниця: РВВ ВАТ «Віноблдрукарня», 1998. – С. 127-142.

6. Гальчевська Л.А. Жіночі головні убори Східного Поділля кінця ХІХ–ХХ століть // Світлиця. – 2014. - № 3(46). – Липень-вересень. – С. 64-68.

7. Пономар Л.Г. Традиційний одяг (кінець ХІХ – середина ХХ ст.) // Одвічна Русава: етнографія та фольклор с. Стіна на Поділлі: Колективна монографія / Наук. ред. В.А. Косаківський. – Вінниця, 2003. – С.

61-80.

8. Косаківський В.А. Одяг подолян ХІХ – ХХ століть // Народне мистецтво. 2002. № 3-4. С. 36-39.

9. Прусевич А. Народное вышивание // Кустарные промыслы Подольской губернии. – Киев, 1916. – С.

305-334.

10. Польові спостереження авторів.

11. Творун С. О. Свята, звичаї і обряди // Одвічна Русава: етнографія та фольклор с. Стіна на Поділлі: Колективна монографія / Наук. ред. В.А. Косаківський.

– Вінниця, 2003. – С. 81-112.

12. Гронська І. Виготовлення взуття на Поділлі в ХІХ – на початку ХХ ст. // Міста і містечка Поділля від доби Середньвіччя до початку ХХ ст.: матеріали наук. конф. 24-25 вересня 2015 р. / Вінниц. обл. краєзн. музей. – Вінниця : Нілан-ЛТД, 2016. – С. 494-503.

* Майстер-клас

Традиційний дідух

Майстер клас проводить Віктор КОСАКІВСЬКИЙ етнограф, фольклорист, археолог, народний майстер, педагог, кандидат історичних наук, доцент Вінницького педагогічного університету ім. Коцюбинського

А

чи знаємо ми, що символізує дідух?

Дідух – дух наших дідів. Дуже влучно про значення Дідуха в звичаях та обрядах українців написав Василь Скуратівський у передмові до

Фото 1

своєї книги «Дідух: Свята українського народу» (Київ, 1995. С. 3-4). Дослідник пише, що кожне українське народне свято має свою символіку та атрибутику. Особливе місце у народному календарі належить різдвяно-новорічному циклу свят. У минулому, коли новий рік відзначався весною, його символіка і атрибутика була іншою ніж сьогодні. Роль сучасної ялинки виконував Дідух. Слово «Дідух» має давнє коріння і означає дух діда чи дідівський дух. За народним віруваннями вважалось, що душі (духи) предків постійно контактують з родиною, допомагають у господарській діяльності, сприяють родючості ниви, оберігають збіжжя від пожеж, повеней, градобою, стежать, щоб у

Фото 2

Фото 4

Фото 3

Фото 5

Віктор КОСАКІВСЬКИЙ

родині був лад і спокій. Тому чотири рази на рік українці влаштовували сімейну «вечерю для дідів», на яку запрошували душі усіх своїх предків. Найпишнішою

69

Фото 6

Фото 7

Фото 8

серед них була новорічна вечеря, яка з приходом християнства співпала з Різдвом. В Україні, перед Святою вечерею господарі виготовляли обрядового Дідуха з зажинкового, або обжинкового снопа. Дідух міг бути у вигляді гарного деревця, деінде це був звичайний (перший чи останній) вижатий сніп. Інколи за Дідуха правувала в’язанка соломи, або сіна. Розпочинали робити дідух так. Для початку брали зжате жито (фото 1) формували гарний пучечок який зв’язуємо малим перевеслом як на (фото 2). Потім цей же зв’язаний пучок, обкладаємо колоссям навколо і знову зв’язуємо перевеслом (фото 3), також повторюємо третій раз і так само обкладаємо колоссям і обкручуємо перевеслом (фото 4), формуючи пишний сніп. Наш дідух стає з кожним разом все більший і більший (фото 5 ). Ось і наш дідух готовий. Кінець перевесла ховаємо в середину (фото 6), обрізаємо, підрівнюємо нижню частину нашого дідуха як на (фото 7 ), для того, щоб він гарно стояв на покуті. В середину також напихаємо трішки сіна (фото 8), теж для того, щоб дідух був ще пишніший і стійкіший. Присутність Дідуха у хаті приносила в родину святочність, затишок і урочистість. За віруваннями він був покровителем роду, своєрідним богом духів (душ) усіх, хто відійшов від родини. Через нього здійснювався духовний зв’язок між предками і нащадками. У різних регіонах України роль Дідуха відігравали різні символи: у західних регіонах України Дідухом називали останній обжинковий сніп або обжинкову квітку; в центральних районах, в т.ч. і в окремих районах Поділля Дідухом називали солому, якою встеляли долівку на Святий вечір. У вечері перед Різдвом господар, вносив до хати дідуха ставив на покутіде він стояв від Святого вечора до Василя (Нового року), а інколи і до Водохреща. На Василя, перший хлопчик, який заходив до хати посівати обмолочував макогоном дідуха. Зерно і солома з нього вважаються чудодійними. Зерна з дідуха зберігались до сівби і висівались разом з насінням, щоб був гарний урожай. Солому від дідуха спалюють вранці на новий рік у садку. Люди вірять, що дим від дідуха забезпечує гарний врожай на наступний рік, оберігає дерева від морозу, захищає від шкідників. За народними віруваннями цей дим захищає не лише дерева, але й членів родини, тому всі, від малого до великого, стрибали через вогнище, щоб бути здоровими і не хворіти у наступному році., дітей переносили крізь дим на руках. Нині Дідуха можемо вважати національним символом свого родоводу і тому необхідно повернути його у кожну українську родину й оселю. Майстер-клас записав методист ОЦНТ Сергій БУГАЙ