Світлиця №76(4) 2021

* Виставкові проекти

ЖОРНИЩЕ У КИЄВІ «Щоразу дякую вінниччанам, які привозять до столиці свої скарби – збережені ними зразки гончарства, ткацтва, вишиття. Все це є містком з минулого в майбутнє. Неповторні експозиції в залі Національного музею літератури є образом України, яка пам’ятає і шанує традиції і тому заслуговує на гідне майбуття, що в ньому процвітатиме культура». Євген Шевченко, голова національної спілки майстрів народного мистецтва України.

К

оли представляємо кожне таке село у столиці, переживаємо ні з чим незрівнянне почуття гордості за те, що вдалось зберегти взірці справжнього народного мистецтва – роботи подільських умільців.

кам’яні жорна, такі потрібні в господарстві (по сусідству був кар’єр, утворений від падіння метеориту). Їх розвозили на продаж по Україні. У XVIII ст. Жорнище як сотенне містечко було значним військовим укріпленням. Козаки жорницької сотні, однієї з найчисленніших в Кальницькому полку, вписали не одну героїчну сторінку в боротьбі за визволення України в період 1648-1654р.р. Тоді за Жорнище – одне з найбільших сіл Брацлавського воєводства — точились бої між загонами гетьмана Петра Дорошенка та військом польським під проводом короля Яна Собеського. Зазвичай, на відкриття виставки приходять вихідці з Вінниччини – науковці, письменники, педагоги, артисти, співаки – всі ті, хто зростав на берегах Південного Бугу, Роськи, Собу, в подільських селах, що потопають в яблуневих

Голова Іллінецької міської громади Володимир Ящук Серед цих сіл – «вишивальниця» Клембівка, де традиції ручної вишивки тягнуться з давнини, де дівчатка народжуються «з голкою і ниткою», і роботи майстринь ще в минулому столітті побували на міжнародних виставках у Європі, а також в царських палатах, або ж село Крищинці, звідки вийшли знамениті гончарі Іван Гончар та Олексій Луцишин, а нині творять шедеври з глини сучасні гончарі Сергій та Світлана Погонці. В цей день відвідувачі мали змогу відкрити для себе унікальне село, відоме з давніх-давен, десь з II ст. до н.е., письмові згадки про яке стосуються першої половини XVст. Там виробляли

садах, серед золотих нив і кучерявих левад. Кожному хочеться згадати стежки босоногого дитинства або ж купальські хороводи, або різдвяні віншування з щедрівками та колядками, або те, як мама вишивала сорочечку чи килим ткала. Ці дорогі спомини (у кожного свої) пов’язані з традиціями та звичаями рідного села. А нині жорнищани презентують своє багатство, яким в давнину предки величалися ще на ярмарках – виробами гончарів, малярів, різьбярів, що їх завше

чимало було на Поділлі. Про такі ярмарки нагадує і нинішня виставка: гладущики, горнята, скатерки, налавники, доріжки, тернові хустки, весільні атрибути, чоловічий і жіночий одяг, керамічні скульптури Олександра Ганжі. А на стінах – килими Степана Ганжі. А над усім цим – рушники – вишиті і ткані. А вже долі, по центру – легендарні жорна, що і дали назву селу. Гості зупинялися біля світлин, розглядали килими і рушники, доторкались до давнезного каменю, що служив селянам віками. Ті жорна перетерли за віки стільки життєдайного зерна, з якого жіноцтво пекло хліб чи бевху варило, рятуючи родину в найтяжчі роки лихоліть у минулому столітті. У XX столітті село прославила родина Ганжів. Олександр Ганжа (1905-1982) відомий як майстер художньої кераміки і є класиком керамічної скульптури, яка нині представлена на виставці. В його характерних, стилізовано-іронічних роботах поєднано традиції класичного

2

національного гончарства та антропоморфної пластики, що сягають глибин століть. Петро Ганжа (нар.1939р.) – член Національної Спілки художників України, скульптор. Степан Ганжа (нар.1942р.) – заслужений майстер народної творчості України, килимар, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка 2010 року за мистецьку серію килимів, лауреат премії ім. Данила Щербаківського, володар мистецької премії «Київ» ім. Сергія Колоса у галузі народного декоративного мистецтва. Нині глядачі можуть побачити чотири гобелени митця, а також картини живопису: «Дам лиха закаблукам», «Бандурист», «Портрет батька». Саме про них, про цю славну родину, говорили всі присутні – іллінчани, вінничани, столичні гості і господарі. Галина Сорока – директор музею – вітаючи всіх з такою гарною подією, дякувала вінничанам, зокрема центру народної творчості, за вірність традиції. Адже коли започаткували акцію, чимало областей виявили

Робити іменитого земляка Олександра Ганжі бажання представляти культуру своїх сіл, але не вистачило завзяття, чи фінансової підтримки, адже це дуже копітка робота – організація такої виставки в столиці з сотнями експонатів, з концертом, з виступами провідних митців. А я, ведуча цього заходу, згадувала, як все починалось в ім’я того, «щоб кожен знав своє коріння». Адже маємо надолужувати втрачене, повертатись до витоків, до села, яке виплекало стільки талановитих українців. Вважаю що народне мистецтво є нашою візитівкою у світі. Недарма мистецтвознавці, майстри народної творчості доклали чимало зусиль, для того, щоб ця акція була реалізована і мала продовження,

Євген Шевченко голова НСМНМУ (м. Київ)

щоб про культуру і традиції подільських сіл дізнались в Україні. Серед них – голова Національної спілки народних майстрів України Євген Шевченко, мистецтвознавець Володимир Титаренко, поетеса, заступник голови Міжнародного вінницького земляцтва в Києві Ніна Гнатюк, яка теж була ініціатором ідеї «Мистецтва одного села» та ін. Я згадала, як на початку двохтисячних, коли велись пошуки таких культурних осередків, в деяких скринях знаходили по 80 вишитих сорочок. Та й іншим землякам – учителям, науковцям, журналістам – хотілось висловити свою думку. «Я цієї виставки щороку чекаю. Приходжу до Музею літератури з душевним трепетом, адже сам з Вінниччини. Я стільки читав про Жорнище – і про астроблему, і про родину талановитих Ганжів. І от сьогодні маю можливість побачити жорницькі раритети: старовинні ужиткові речі, дивовижну кераміку, шматки метеориту… З почуттям сердечної відради слухаю народні пісні. Спасибі земляка за цей день» – так сказав нам учительоднієї із київських шкіл, що сам родом з Підлісного Ялтушкова. І Ольга Дернова – начальник управління культури Вінницької ОДА, і Тетяна Побережна – голова обласної профспілки працівників культури, і Володимир Ящук – голова Іллінецької міської ради, і Юлія Весна – начальник відділу культури Іллінецької міської ради, і Дмитро Кулібаба – голова всеукраїнської спілки територіальних громад, і Микола Романов – вели мову про те, якою важливою є підтримка влади для таких заходів. А сам Микола Федорович,заслужений працівник культури України, автор багатьох культурно-мистецьких проектів, реалізованих на Іллінеччині, «привіз», за його словами, пісні рідного краю,

Пориви натхення. Полька «Жорнищанка»

4

прекрасні колективи: народний аматорський колектив української пісні «Жорнищанка», народний аматорський чоловічий гурт «Завзяті холостяки», які своєю запальною музикою та піснями закликали киян на гостину просто перед музеєм. Микола Федорович прочитав вірш Іванни Михайленко про Олександра Ганжу. Він не ліпив — творив свої дива і ними жив, як птах живе польотом, щоб люди знали : глина як жива, шедевром може бути — не болотом. До речі, віршів в цей день прозвучало чимало. А поети-земляки, присутні тут – і Станіслав Чернілевський, і Тамара Хрущ, і Жанна Дмитренко, всі написали присвяти цьому селу і митцям із Жорнищ. Заслужена журналістка України, жорнищанка Емма Бабчук у свій час підготувала десятки радіопередач про культуру сіл, а нині рада тим, що рідне село пам’ятає своїх митців і шанує традиції. «Серце моє розривається від тисячі слів, які котяться по жорницьких горбках, які зривають вишні і черешні в жорницьких садках, які лазять по шовковицях. Я вся цієї миті в Жорнищах. Доземно кланяюсь вам, хай земля віддячить сторицею за те, що залишились в селі, що бережете пам’ять прадідів». А далі вже «Жорнищанка» заспівала давню народну пісню, яку ще прадіди співали: Одна хмара — чорна, а другая — біла… скажи мені мені,мамо, чом я не щаслива. Ніна Гнатюк нині дякувала Вінницькому обласному центру народної творчості за те, що впродовж років презентує культурні здобутки сіл Вінниччини, взявши на плечі і організаційні питання, і художнє оформлення виставки, і концертну програму, і всі інші клопоти, пов’язані з таким велелюдним дійством. «Ми схиляємо голови перед вашими неспокійними серцями, талановитими руками, вашим розумом, який

відобразився в хлібі і в пісні, в рушниках і килимах, у ваших дітях». Доктор історичних наук Дмитро Степовик, фольклорист Микола Дмитренко, краєзнавець Іван Малюта – кожен висловив свої думки щодо важливості проведення таких акцій. Цьому жаданню немає заміни, в отчому краї одразу знайду радість і смуток, євшан на меду – з цього почалась мені Україна

І.Малюта Астроном Валерій Криводубський, ніби підбиваючи підсумок, висловив думку, що «ця космічна історія – падіння метеориту, ця так звана астроблема перетворилась в історію Землі: наші пращури добували камінь, робили жорна, вирощували хліб, гончарювали, ткали гобелени, співали… Все це буття українського народу». Сімнадцять сіл, ніби сімнадцять світів, сімнадцять сторінок книги духовних надбань презентував Вінницький обласний центр народної творчості. І це лише частинка багатої і розмаїтої культури Поділля, яку належить досліджувати і берегти для нових поколінь. А далі знову мине рік, і знову в столиці України біля цього прекрасного музею заграє сільський духовий оркестр, скликаючи на гостину всіх, хто хоче згадати свої корені і щедроти рідного краю. Хочеться завершити словами нашого земляка, фольклориста Миколи Дмитренка: «Маємо радіти, що повертаємось до свого коріння, набираємось сили, енергії рідної землі, рідного краю, маємо геніальне народне мистецтво, перед яким схиляємо голови і бачимо в ньому вічність нашого українського буття».

Директор ОЦНТ Тетяна ЦВІГУН

* Мистецький проєкт

73-я ОБЛАСНА ВИСТАВКА НАРОДНОГО МИСТЕЦТВА

З

давна народне мистецтво було наскрізною силою, що об’єднувала майстрів до відтворення усього, чим жив народ, у що вірив та які мав традиції. Народні символи, вплетені вправними руками умільців у твори живопису, вишивки, писанки та інших видів народної творчості, проростали у свідомість народу з покоління в покоління та ставали ознакою його життєстверджувальної сили та мудрості. Через оспівування майстрами народних звичаїв та обрядів, сюжетів з історичного минулого, пісень та легенд очевидним стає прагнення на-

народної творчості, було зібрано понад 400 робіт 89-ти майстрів Вінниччини. На виставці відомі подільські майстри представили свої роботи живопису та народного малярства, декоративного розпису, витинанок, різьби по дереву, художнього випилювання, гончарних виробів, ручної вишивки, традиційної писанки, виробів з лози, рогози та соломки, народних прикрас та ляльок, а також сучасного ручного ткацтва (гобеленів). Зібрані в одному виставковому просторі, ці твори створили атмосферу свята матеріалу та кольору, техніки та працелюб-

родних майстрів до відображення гармонії та краси, що відбивають своєрідний світогляд народу й нації в цілому. Наповнені щирістю твори, ніби й говорять простою мовою, а проте закликають торкнутися чогось близького й далекого водночас. Можливість поринути в історію народного мистецтва та побачити її інтерпретацію майстрами сьогодення мали відвідувачі 73-ї обласної виставки народного мистецтва, що експонувалася у виставковій залі обласного осередку Національної спілки художників України в кінці жовтня – на початку листопада 2021 року. Організатором виставки, Вінницьким обласним центром

ності, і разом із тим задушевної радості від відчуття того, що народні традиції живуть і знаходять нові цікаві форми виразу. Відчуття ритму та гармонії сповна розкрилися у роботах майстринь ручної вишивки. Вишиті сорочки Інни Плеканчук, Алли Болгарської і Тетяни Поплінської, Тетяни Войнаровської та Лесі Лученко виявляють витончений художній смак майстринь та їхнє прагнення втілити у вишивці не лише історичне надбання вишивальниць минулого, але й

привнести власне бачення символів. У поєднанні з технікою виконання вони справляють враження майстерності і разом із тим глибокого розуміння їх майстринями. На сорочках бачимо традиційний орнамент у вигляді

6

ромбу, давнього символу родючості, який в переосмисленні вишивальниць знаходить нове естетичне звучання. Воно проявляється і в дбайливому ставленні до виробу, і у вирішенні деталей композиції. Таку ж уважність до геометричного орнаменту, підбору кольорів ниток помічаємо й на вишитих рушниках, що також були представлені на виставці. Вишиті вироби, які здавна мали образно-символічне значення у свідомості українського народу, завдяки праці вишивальниць і далі звучать як символи його духовної культури. Традиційний мотив дерева-квітки чи «вазона» з квітками зустрічаємо і у вишивці Галини Данилюк, і в декоративному розписі по дереву Сергія Бугая, і на писанках Марини Юрченко та на роботах інших майстрів. Архетип дерева – давній символ світогляду предків, що вказує на життя та його витоки, на гармонію всесвіту, в якому об’єднуються минуле, теперішнє й майбутнє, стаючи безкінечністю, на силу та мудрість життя, в якому щораз є народження і продовження. Не дивно, що глибока змістовність цього символу і сьогодні приваблює народних майстрів до відтворення його в різних техніках та матеріалах з власним баченням форм його складових: і коріння, і квітів, й птахів та інших елементів, що майстерно зібрані в єдину композицію, стають до того ж ознакою глибокого розуміння символу самим митцем.

Чільне місце на виставці посіли гончарні вироби. У них поєдналися як різноманітні технічні й традиційні особливості виробів тих осередків, звідки родом майстри, так і

власне естетичне бачення гончарами композиційних елементів та їхньої ролі в підкресленні конструктивної особливості форм виробів. Спокійна врівноваженість та лаконічність характеризують миски Сергія і Світлани Погонців з села Крищинці Тульчинської ОТГ. Центричні композиції із зображенням птаха на білому тлі урівноважені орнаментом відповідного кольору навколо. Така побудова створює відчуття продуманості у пошуку виражальних засобів, що здатні виділити основний мотив. Іншим прикладом центричної композиції, але вже на яскраво червоно-вохристому тлі стали миски Тетяни Шпак із села Бубнівка. Тут тло активно взаємодіє з традиційними для бубнівської кераміки кольором розписів: білим, зеленим, темно-брунатним, якими зображені так само традиційні елементи орнаментів: стилізовані квіти, «сосонка», «фляндрівка» та інші. Не менш цікавими були представлені на виставці гончарні вироби й інших майстрів, які не тільки бережуть кращі традиції гончарства, але й своїми виробами говорять про культуру та традиції, несучи їх у народ. Експоновані на виставці твори народного малярства репрезентують бережливе ставлення художників до історії народу, до сюжетів, що

звертаються до історичної пам’яті кожного і тим викликають відчуття спорідненості та причетності. Зображені соняшники та мальви, чорнобривці й калина, затишок двору біля хати, широчінь рік та полів, в поєднанні з козацькою піснею, що ніби звучить з полотен, стають твердінню, що тримає цілий світ українських традицій. Від народної ляльки до виробів з лози та соломи, від писанки до витинанки, від різьби

8

по дереву до народної прикраси: скрізь вбачається високе культурне багатство народу і щире прагнення народних майстрів берегти його. В цих творах, як у древніх манускриптах, живий естетичний ідеал народу та його невичерпна духовність. Мистецтвознавець Людмила САЛТАН

* Всеукраїнський день працівників культури

РОКИ, ВІДДАНІ КУЛЬТУРІ

Низький уклін Тетяні Цвігун, берегині народної творчості. Її внесок у справу національного відродження – великий і безперечний.

Про життєвий і творчий шлях Тетяни Омелянівни написано чимало. Мабуть, тому, що завжди на виду, як і кожна яскрава особистість. А якщо вже говорити про творчу особистість, Петро Перебийніс, поет, то хочеться знати, звідки така працелюбність, лауреат Національної премії така сила волі, така любов до пісні, до рідної ім. Т.Г.Шевченка землі, до талановитих людей, що творять красу. Отож, коли ми хочемо зрозуміти природу ень працівників культури та май- таланту, загляньмо в дитинство. стрів народного мистецтва – це Тут рідна, незабутня стежка, завжди велике свято. Височенна Яка вела в незвідані світи, зала обласної філармонії наповнюється людСело дитинства, сонячний Мелешків, ським гомоном, прекрасною музикою, піснями, Цвіти у пісні, в спогадах цвіти. сердечними вітаннями. В цей день ми чуємо Зеленими пагорбами, розквітлими садаслова вдячності і по-особливому переживаємо ми, світлоокими ставками, мелодійними тонвідчуття причетності до кострунними дощами її величності Культури, згадується Мелешків – яка презентує Українайкраще у світі село, ну серед європейської засноване козаком Меспільноти. І все, що ми лешком. Поняття батьробимо, можна сміливо ківщини асоціюєтьназвати внеском у спрася саме з ним, з тією ву національного відродзвонковою криницею, дження. яку викопав козак, з Нині, незважаючи на тією вербою, яка вироссплески пандемії, що ла біля неї. А коли її зру«дозволила» нам перебали – проявився хрест рву, ми все-таки святкуна зрізі. Тоді люди поємо, радіємо, аплодуєставили там капличку, мо всім, кому вручають щоб кожен міг помолинагороди. Але коли на тися за душі пращурів сцену підіймається наш та здоров’я живущих. директор – аплодисменПам’ять поколінь берети переростають в оваже старовинний млин ції. Адже всі знають, що у долині біля ставу, що лише за останніх два з ним пов’язана історія роки Тетяну Омелянівродоводу. Це був млин ну Цвігун занесено до Івана Захарчука, чес«Української фольклоного і працьовитого. У ристичної енциклопелиху годину господар дії» та до книги «Почесвідмовився віддати надні імена України. Еліта бання родини, за що і держави». А на сьогодпостраждав. Про дідуся, нішньому святі її нагопро його трагічну долю роджують Почесною згадувалося лише грамотою Міністерства Тетяна Цвігун в колі сім’ї. Ця культури та інформаційвтрата озиваної політики України. лась у серцях через роки. Внуки і Україна здавна славилась жінками, які зав- правнуки знають і пам’ятають тих, з дяки розуму і завзяттю, хисту і цілеспрямова- кого починався їхній роботящий рід. ності вписали власну сторінку в книгу цивіВитоки добра і любові йдуть саме лізаційних здобутків та культурного розвитку з цього села, з цієї невеличкої хатини, народу. В когорті цих українок – наша славна завше наповненої дитячим гомоном. подолянка Тетяна Цвігун, чиє життя є взірцем У вербовій колисочці під сволоком самовідданого служіння культурі, справжнього виколисувались доньки і дієвого патріотизму. сини.

Д

Біля рідної хати з мамою

10

На Зелені свята хата пахла татарським зіллям, у Спасівку – яблуками, на Різдво – кутею, на Великдень у кращі часи вона величалась високими пасочками. Запах зерна, свіжоспеченого хліба, духмяного сіна і соломи, а ще сухих васильків і материнки за божником – це ні з чим не зрівняний, неповторний образ сільського дитинства, з якого йдуть у широкий світ поетами, співаками, художникам. Зелена долина біля ставу, гусенята на вигоні, купальські хороводи на березі, город немов квітник, батькові пісні, мамина доброта – все це світ малої Тетянки з родини працьовитих Захарчуків-Панчуків. В цій родині батьки були взірцем для дітей, злагода і любов, мудрі батьківські настанови – у такій атмосфері зростало співуче дівча, яке старші називали мізинчиком. Ще до неї в найважчі сталінські роки, коли батька було забрано від сім’ї за наклепом негідника (як це відбувалось повсякчас після війни), самовіддана клопотюща мати все зробила, щоб повернути свого господаря і зберегти велику родину. Розповідь старшого брата Григорія про її поневіряння по інстанціях, про те, як вона ночами плела корзини з лепехи, а в неділю несла їх на ярмарок до Гайсина – це розповідь про материнський подвиг. «Сім’я була велика, жили важко. За ніч перед святом мати випере наші сорочки – і вже на Різдво ми всі сидимо за столом у чистих вишиванках – отака була наша мама», – згадує Григорій Омелянович. А згодом, коли настали

нові часи і з’явилась можливість відбудувати церкву (до того ходили в кіблицьку), Фросина Іванівна Панчук стала найактивнішою учасницею відродження сільського храму. Вона ініціювала збір коштів для будівництва, організовувала обіди і взагалі чимало зробила, щоб церква Івана Богослова знову постала у селі. Але це буде потім. «А в голодному сорок шостому, - розказує Григорій Омелянович, - наш батько поїхав в Західну Україну, щоб виміняти щось на хліб. Прихопив з собою на всяк випадок ще й мамину тернову хустку. От сидимо ми на Великдень за столом, бабця підготували кожному по яйцю і вареній картоплині. Аж тут батько добився додому. Дістав хлібину, врізав по шматку кожному. Побачив, що ми голодні, ще одну вийняв з торбини… ніколи не забуду». Як виявилось, хустку він так і не заміняв. Через роки, коли її, ту мамину хустку, знову ж хотіли викупити заїжджі грузини, мати не дала: «Якщо вже в голодовку не продали, то й тепер не віддам». Отака в нас і хустка була, з історією», роздумує Григорій Омелянович. А мені хочеться сказати, що це історія любові і вірності співучого подружжя. «Батько співав тенором, а мати – підголосником, – згадують діти. Ідуть люди з празника, з Зятковець, а нам, дітям, за півтора версти чути: Чумаче Макаре, Чого зажурився? Чи воли пристали, Чи з дороги збився? І в цьому злагодженому співі вони впізнавали рідний голос тата, що чується і через роки. Здавалось, пісня жила в цій родині споконвік, в будні і в свята, в горі і в щасті. Ось з такого, як любив казати Олександр Довженко, «хорошого роду», і Тетяна Цвігун, в дівоцтві Панчук. В далекому селі, в бідній хатині, виплекали її, найменшеньку улюбленицю, наставили на добро, напутили на добрі справи. Звідси – і талант, і краса, і радість творення. Слід сказати, що в цьому пісенному краю, в сусідніх Зятківцях, учитель Гнат Танцюра записав тисячі пісень від народної співачки Явдохи Зуїхи. Тоді по селах у вечірню годину то тут, то там лунали пісні – дівочі, парубочі, веселі і сумні, їхніми чудовими голосами наповнювалися береги всіх мелешківських ставків. А тим часом в селі зросла своя «артистка», яка на весь голос виспівувала все вивчене в школі та почуте по радіо. І все село знало, що як вивчиться і піде в люди ця голосиста та вродлива Тетянка, то вони будуть бачити її, може, й по телевізору. А поки що навчалась музики у Кібличі в чудової вчительки Таміли Миколаївни, яка згодом сама відвезе свою здібну ученицю до Львова поступати і поселить у родичів. А там уже педагог Львівського училища культури Олександра Смеречинська (донька відомого

З калинівськими «Кумасеньками» композитора) не лише вчила музики, а й вкладала в чисту душу юної подолянки розуміння української культури. Навчала її і Даниїла Байко із славнозвісного тріо сестер Байко. Саме від них – і вишукана українська мова, і вміння одягатися так, щоб всі, звертаючи увагу на молоду красуню, одразу побачили, що це справжня українка. В Києві на екзамені, під час вступу до інституту культури на щойно відкритий відділ народного хорового співу, заспівала «Чотири воли пасу я». Як мені тепер бачиться, це був не просто іспит на професійне виконання української народної пісні. Це, можливо, був момент самоусвідомлення, початок того шляху, на який уже ступила майбутня подвижниця. І роки навчання, і спів у хорах, і спілкування з відомими артистами, хормейстерами та культурологами – все це було плідним підґрунтям, що на ньому мали зрости добірні зерна народної культури. Їх треба було засіяти саме тій , яка пішла колись з далекого села, з дружної родини, щоб через роки в добрий час стати берегинею народної творчості на Поділлі. Закінчивши з відзнакою Київський державний інститут культури, Тетяна Цвігун з 1976 року і донині працює у Вінницькому обласному центрі народної творчості, маючи єдиний запис у трудовій книжці. У 1999 році її призначили на посаду директора ОЦНТ. Як вона зуміла згуртувати колектив однодумців, як націлила на виконання найважливішого завдання – збереження і розвитку народної творчості – про це можна не одну книгу написати, що й ініціювала, як керівник, згодом. Адже із звичайного, сказати б, ординарного закладу, наш ОЦНТ

став духовним осередком народної культури. У 2001 році була створена «Виставкова світлиця» (давня мрія Тетяни Омелянівни), яка стала знаковою культурною подією не тільки у місті Вінниці, а і в області. Адже це своєрідна творча лабораторія для аматорів-майстрів народного мистецтва, особливо з сільської місцевості. Саме завдяки наполегливості Тетяни Омелянівни та вмінню втілювати задумане, було започатковано понад 70 культурно-мистецьких проектів. Деякі набули всеукраїнського та міжнародного статусу. Кожен з них став унікальним мистецьким явищем на культурних теренах Вінниччини і України загалом, як-от «Мистецтво одного села» – акція, спрямована на популяризацію здобутків громад нашого краю. Кожен захід в рамках акції ставав відкриттям для українців, бажаючих осягти красу і велич творчості, досягнень народних майстрів, а також для видатних діячів культури, що вийшли з подільського села. В столичний музей літератури приходять наші земляки з Вінниччини, яким вдалось чогось досягти в житті. Все, що вони бачать на виставці – і восьмиметровий вишитий рушник, за ескізом Галини Данилюк, і шітецькі корзини, і гончарні вироби Погонців, а чи картини Івана Горобчука, або витинанки Оксани Городинської, чи різьбу Петра Пипи – все нагадує про чудове Поділля, про рідне село. Усні і письмові відгуки про цю культурно-мистецьку акцію можна порівняти з художніми творами захоплених відвідувачів.

Це ж не просто розмаїття виставкові, Це ж не просто сорочки і рушники… Скільки вкладено у них снаги й любові, Все у серці, наче пісня… крізь роки. Такими ж яскравими та неповторними стали й інші проекти, задумані Тетяною Цвігун, втілені працівниками культури області. Впродовж років вони вже закорінились у свідомості подолян. Нині без них важко уявити культурне життя Вінниччини. Міжнародне свято «Українська витинанка», фестиваль хорового мистецтва ім М.Д.Леонтовича, свято сатири і гумору ім. С.Руданського, огляд-конкурс автентичних колективів на приз Гната Танцюри, свято кобзарського мистецтва ім. В.Перепелюка «Струни вічності», обласний фестиваль «Вишивана доля Вінниччини», велелюдний і розмаїтий фестиваль «Скарби Поділля», симпозіум «Мальована хата» - і це ще далеко не все, що з її благословення, з її душі пішло межи люди, розцвіло благодатним цвітом краси і творчості – найвищого вияву людського духу.

нагороду орден княгині Ольги ІІІ ступеня, а в 2013 – почесну відзнаку «За заслуги перед Вінниччиною», 2019 рік – це нагородження Почесною грамотою Кабінету Міністрів України та цінним подарунком голови Верховної Ради. Коли серед святкового велелюддя на фольклорному фестивалі чи на фестивалі «Скарбах Поділля» вона промовляє про народну культуру, про її значення в духовному розвитку краю – навкруг світліють лиця. І не лише тому, що знаходить потрібні слова, володіючи ораторськими здібностями. А тому, що все йде від внутрішнього переконання: без цього немає України – без рушників, вишитих качалковою гладдю, без сорочок, в узорах яких закладено український код, без бубнівських мальованих мисок, без цих килимів, верет, палатарів в усіх кольорах веселки, без наївного малярства, без пісень весільних, чумацьких, петрівчаних, купальських… У цьому прекрасному переліку – штрихи до портрета України, твореного народом впродовж віків.

З переможцями цьогорівного Всеукраїнського фестивалю-конкурсу на приз Гната Танцюри (с. Чагів Оратівської ТГ)

12

І коли в листопаді земляки вітали директора ОЦНТ, заслуженого працівника культури України Тетяну Цвігун із славним ювілеєм, коли у вітальні листи та адреси неможливо було втиснути зроблене нею за десятки років невсипущої праці, коли тільки перелік ініційованих та реалізованих ювіляркою проектів займав не одну сторінку, тоді вкотре вималювався на небосхилі культури Вінниччини образ невтомної трудівниці на ниві культури. Ті звання і нагороди, які одержувала з рук Президента України, від Кабінету Міністрів, Міністерства культури України чи від обласної ради та адміністрації – вони не просто заслужені. У кожному – її щоденна копітка праця, натхнення, переживання, її життя. Так, звання «Заслужений працівник культури України» Тетяна Цвігун була удостоєна у 2002 році, обласною відзнакою «Людина року 2014» відзначена в номінації «Діяч культури і мистецтв», у 2009 році одержала високу державну

Як багато залежить від творчої особистості! Ціла епоха розвитку народної культури на Вінниччині освячена іменем Тетяни Цвігун, яка не посаду займає, а виконує місію. Історія нашої культури – це сузір’я дивовижних імен, а серед них – ім’я самовідданої Тетяни Цвігун, яка колись зросла в праведній родині чесних і працьовитих людей, у мальовничому Мелешкові, в пісенному краю. Саме вона знає, як зберегти народну культуру, саме вона бачить шляхи відродження. А витоки цього розуміння, цього характеру, цієї діяльності, цього духовного сходження - там, у подільському селі, у Богом даній родині, де панували злагода, віра і любов. Провідний методист ОЦНТ Жанна ДМИТРЕНКО

* Творча особистість

П

Зерно таланту, що проростає

ро талант кажуть, що він або є, або його немає. У шістнадцятирічного Влада Васильченка з Липовця, безперечно, є хист до співу. Шанувальниками таланту юного співака ще з шкільних років були його товариші та однокласники, для яких він часто співав на сценах своєї рідної загальноосвітньої та музичної шкіл. Так, зі спогадів його наставника Галини Юріївни Навроцької, котра вже багато років працює викладачем по класу скрипки і вокалу у місцевій дитячій музичній школі, п’ятирічного хлопчика привела його мама – Людмила Михайлівна до районного будинку культури. Методисти закладу, послухавши Владика, враховуючи його юний вік, рекомендували подати заяву для прийому до місцевої музичної школи. Після прослуховування музичних здібностей, хлопчика було зараховано до відділу народних інструментів по класу баяна. Додатковим інструментом було фортепіано. Згодом, звернувши увагу на вокальні здібності Влада, Галина Юріївна, яка знається на методиці навчання співу та вокальних і акторських тонкощах, паралельно почала навчати Влада вокалу, працювати над його сценічною культурою та підбирати для нього відповідний репертуар. Вона зауважила, що у Владислава приємне тембральне звучання голосу (тенор ліричний), чисто інтонує, вправно володіє вокальними даними та має велике бажання співати. Вокальні труднощі хлопчик вміє долати в процесі вспівування пісні. Невдачі його не лякають, а навпаки – стимулюють до удосконалення. Галина Юріївна пророчила йому перспективу в царині української естради, намагалася возити його по різних пісенних фестивалях та конкурсах, щоб більше співав на сцені, відчував контакт з глядачем та набирався досвіду, спілкуючись з іншими співаками та професіоналами в цьому напрямку діяльності.

Юний співак, напрочуд здібний і працелюбний, уважно дослухався до кожної настанови свого вчителя в плані правильної подачі звуку та динамічного виконання естрадних пісень. У музичній школі Владик навчався дев’ять років. Завдяки участі в міжнародних та всеукраїнських фестивалях і конкурсах, де Влад отримував призові місця, у нього з’явилася впевненість в собі, розкутість в рухах, а також відчуття конкурентності серед юних співаків. У своїх неповних вісім років він став учасником обласного відбіркового туру В с еу к р а ї н с ь ко го фестивалю сучасної пісні та популярної музики «Червона рута», організатором якого був обласний центр народної творчості. Хлопчик не став тоді переможцем, але це, аж ніяк не позначилося на його подальшому удосконаленні вокально-виконавської майстерності. Згодом, після виступу вдруге на відбірковому турі Фестивалю, де серед 130 його учасників Владислав зайняв І місце в жанрі поп-музики з піснею Володимира Івасюка «Пісня буде поміж нас», хлопець був запрошений генеральним директором Фестивалю «Червона рута» Ярославом Мельником до навчання у школі-майстерні Фестивалю «Червона рута» (експериментальна лабораторія з підготовки молодих невідомих виконавців до професійної концертної діяльності). Як переможець відбіркового туру він став учасником заключного Гала-концерту в місті Чернівці (2019 рік). Крім цього, впродовж 2012-2021 років Владислав заявив про себе і на міжнародних та всеукраїнських пісенних фестивалях та конкурсах. Це «Квіти України» (Естонія), «Славянски венец» (Болгарія), Всеукраїнських – «Я –

Серед учнів та викладачів Липовецької ДМШ Зірка!» - ІІ місце, (м.Вінниця), «Квітуча країна», (м.Умань), «Зірка української сцени», «Єднаймо серця», музичної олімпіади «Голос країни» (м.Київ), фестивалю творчості таланту та «Мамина сорочка» (Полтава), «Зірковий крок» і «Зірковий політ» (м.Вінниця). А скільки їх ще попереду!. Саме на цих фестивалях він познайомився і навіть подружився з відомими співаками, композиторами та продюсерами, заслуженими артистами України Анатолієм Гнатюком (Київ), Тетяною Денисюк (Тернопіль), Інесою Шуріною (Харків), Наталією Май (Полтава), а також поетесою Діаною Голде, яка, помітивши акторські і вокальні здібності Владислава, привабливу зовнішність та високий зріст, запросила його грати головну роль принца в одному із своїх мюзиклів під назвою «Принцеса». Юний співак завоював свою аудиторію і в рідному місті, де з великим бажанням виконує пісні, як патріотичні, так і ліричні на сценах

14

З викладачами музичної школи

районного будинку культури (нині міський БК), в залах засідань районної та міської ради, а також на заходах, спрямованих на благодійну діяльність. Молодого співака завжди зустрічають земляки щирими оплесками. Запам’ятається йому на все життя його перший сольний концерт, який йому влаштували у Липовецькій районній раді після закінчення школи-майстерні Фестивалю «Червона рута». З великою відповідальністю та трепетним хвилюванням він виконав 25 пісень зарубіжних та вітчизняних композиторів, серед них: «Не спи, моя рідна земле» із репертуару групи «Мандри», «Материнська любов» Миколи Мозгового, «Я маю крила» Наталі Май, « Мальви» Володимира Івасюка та інші. Як бачимо, Галина Юріївна та, звісно ж, його мама – Людмила Михайлівна, вчителька групи продовженого дня місцевої школи, доклали усіх зусиль, щоб зерно таланту Владислава успішно проростало і давало свої плоди. Як не дивно, саме так відбувається і в природі. Плід гранату – символ родючості. У нього є і друге значення. Шкірка гранату тверда і неїстивна. Далеко не всі зерна проб’ються через неї, проростуть і стануть новими гранатовими деревами, завдячуючи птахам, які клюють гранати, звільняють зерна і дають їм шанс прорости. Так і в кожної людини є багато прихованих здібностей, талантів, захоплень, можливостей, які не потрібні, допоки людина не дозріє, не дозволить своєму таланту відкритися. Владу поталанило, бо вчасно трапилися ті люди, які відкрили в ньому талант і сприяють його розвитку. Владислав не зупиняється на досягнутому, прагне удосконалюватися і стати професійним

співаком. Він добре знає, що це і мрія його мами – Людмили Михайлівни, в якої Владик один-єдиний син. У ньому вона душі не чує і ладна докласти всіх своїх зусиль, аби він став успішним в царині естрадного мистецтва. Нині Владислав Васильченко є студентом Вінницького фахового коледжу мистецтв ім. Миколи Леонтовича, навчається на вокальному відділі (естрадний спів) і впевнено йде до нових звершень. Його викладачем є відома співачка Ольга Плакидюк. З її слів нам відомо, що на Серед покровителів юних талантів даний час, серед її студентів, Влад є кращим. І хоча у шістнадцятирічного хлопця ще голос не юнак підтримує свою фізичну форму, бо часто зовсім сформований, але гнучкий і політний. з одногрупниками проводить вільний від навВін розуміє, про що співається в пісні, старан- чання час на спортивних майданчиках, добре но працює над звуком та диханням в досягнен- контактує зі своїми одногрупниками, хоча вині великого діапазону і реально оцінює свої різняється непростим характером, як і всі таламожливості. Крім навчальної програми, він новиті люди. для своїх сольних виступів здатен самостійно Попри навантаження в навчанні, юний спіформувати свій репертуар і полюбляє добира- вак продовжує тішити вінничан своїми вистути пісні більш складні у виконанні. Владислав пами на обласних престижних культурно-мисцікавиться не лише естрадою, а й випробовує тецьких заходах, де має змогу спілкуватися з себе у різних стилях музики, особливо охоче професійними співаками-земляками та комвиконує вокалізи, спробував себе навіть в жан- позиторами, такими як народні артисти Украрі рок-музики. Подобається викладачці і те, що їни Ірина Швець, Станіслав Городинський та Микола Янченко, заслужені артисти Україні Ігор Юрковський, Юрій Грицюк, аранжувальник Михайло Мода та інші. Крім фестивалю «Червона рута», Владислав Васильченко радував своїми виступами на мистецькому проекті «Молодь – майбутнє України» та «Генерація Незалежності», в рамках фестивалю народної творчості «Скарби Поділля» (2017, 2021), святі авторської пісні «Вклонімось матері» (2021р.), концертах, з нагоди відзначення державних свят та днів міста Вінниці та Липовця тощо. Земляки та представники місцевої влади щиро радіють його успіхам та всіляко підтримують молоді таланти, бо знають, що дбати про тих, хто надалі буде будувати нашу культуру – велика місія. Адже майбутнє нашої країни в руках у тих, хто зараз навчається за шкільними та студентськими партами. Ми усвідомлюємо важливість зусиль у підтримці та процвітанні тих зерен таланту, які є в наших дітях. Нехай щастить Владиславу в усіх його задумах. Творчого натхнення, подальшого вдосконалення вокальної майстерності та процвітання на мистецькій ниві! З народним артистом України Станіславом Городинським

Олена НАЗАРЕЦЬ

* Ювілеї

«РАЗ ДОБРОМ НАГРІТЕ СЕРЦЕ ВІК НЕ ПРОХОЛОНЕ…»

Б

16

Слово про колегу 25 листопада 2021 року відзначила славний ювілей Жанна Віталіївна Дмитренко – письменниця, громадська діячка, невтомна працівниця на освітянсько-культурній ниві.

ілий світ із його неповторною прироІ досі Жанна Віталіївна згадує, як натхненно дою, щедрими людьми й самобутніми декламувала на шкільній сцені твори Великого народними традиціями допитлива дитина поча- Кобзаря. Як у найважчі хвилини повторювала ла вивчати в селі Носівцях (нині Гайсинського його крилаті рядки, а надто ж той, що «раз дорайону) та сусідніх Зяньківцях (Немирівського) бром нагріте серце вік не прохолоне». А коли – малій батьківщині тата Віталія Антоновича, сама вчителювала, то розповідала учням, як він «подільській Швейцарії». Першими уроками карався-мучився за рідну Україну та уярмлепоезії для неї, як і для письменника-земляка, ний народ, возвеличував мову й козацьку миГероя України Васинувшину, як шанобливо ля Стуса, були пісні на ставився до жінки – маслова Шевченка, що тері і страдниці. їх так проникливо й Пошану до націощиро виконувала мама нального світоча і проГалина Марківна. Не рока Жанна Дмитренко раз чутливе дитяче сернесе крізь усе життя, денько завмирало від і Шевченківська тема болю, а на очі набігали провідна у її творчості. сльози, коли слухала Тож коли в новітні часи розповіді старших про його нащадки виборюстраждання й поневівали незалежність (а ряння майбутнього геостанні вісім років ще нія. З трепетом читала й захищають зі зброєю «Кобзаря» (а ці книги в руках від споконвічнавіть у важке повоєнного ворога), пристрасня були майже в кожній ні вірші письменнихаті!) і повість Оксаці-патріотки лунали на ни Іваненко «Тарасові майданах, вічах, з тришляхи», хоч і не завжбуни обласної ради та ди розуміла проблеми інших представниць«дорослого» світу. Не ких зібрань. Вплелися здогадувалася мала пуїї строфи у вінок пошастунка й улюблениця ни й на Міжнародному Жанна Дмитренко родини, що невдовзі їм Шевченківському літез молодшою сестричратурно-мистецькому кою, як і Тарасу Григоровичу, доведеться зазна- святі «В сім’ї вольній, новій», що вирувало на ти сирітства. Вінниччині у травні 2018 року. Це було важке випробування для безкомпроЧи він не вам писав своє послання? місної, відвертої, справедливої дівчинки, але Вчитайтеся, подумайте, хоч раз, вона не озлобилася на людей, зберегла ті дивоЧи не за вас страждав він на засланні. вижні паростки, що засіяні в душі батьками та За вас, невдячні правнуки, за вас! озвалися в генах голосами далеких предків. За тих, хто нині правдою торгує У школах-інтернатах (Ситковецькій НемиІ пре до хати вкрадене добро, рівського району та Сутисківській ТиврівськоІ знову − «Боже правий, суд твій всує…», го), Жанна старанно вчилася, брала участь у хуІ скверни не витримує перо. дожній самодіяльності, спрагло читала книги. Любов до літератури і солов’їної мови приТоді ж почала мережити зошит першими пое- вела Жанну Дмитренко у Вінницький дертичними рядками, народженими під впливом жавний педагогічний інститут імені Миколи класиків, маминих пісень та першого кохання. Островського (нині педагогічний університет

На фестивалі «Пісенні крила сивої зозулі» пам’яті Петра Ніщинського імені Михайла Коцюбинського). Філологічний факультет, студенткою якого стала у вересні 1968 року, в усі часи був колискою (чи скоріш за все кузнею) учителів-новаторів, журналістів, письменників і науковців. З курсу Жанни Віталіївни можна назвати ціле гроно імен, що стали гордістю не тільки вишу, а й усього Поділля, України. (Коли я навчалася там через півтора десятка літ, багато її одногрупників були метрами й кумирами поетів-початківців). Не всі випускники, отримавши заповітні дипломи, ішли працювати за призначенням, однак Жанна Дмитренко не злякалася шкільних буднів і відбулася як педагог. Тридцять три роки вона сіяла «розумне, добре, вічне», і (що найголовніше!) завжди сповідувала ті моральні принципи й норми, про які говорила колегам, дітям і їхнім батькам. Учителька української мови і літератури Витавської школи (нині Гніванська СЗОШ №3), заступник директора з виховної роботи, методист Вінницького інституту післядипломної освіти педагогічних працівників, 11 років – директор Гніванської СЗОШ №3. За цим переліком не просто говерли зошитів і конспектів, оригінальні методичні розробки та сценарії виховних заходів – стиль життя. А як не сказати про письменників «Розстріляного Відродження»! Їх увели до шкільної програми, але творів бракувало (а деяких узагалі не було!) на полицях бібліотек. Тож розшукувала по вінницьких і столичних книгарнях, купляла зі своєї скромної зарплати, але неодмінно розповідала учням про Миколу Зерова, Євгена Плужника, Миколу Куліша, Олену Телігу, Олега Ольжича. Розуміла, що патріотів, національно свідомих

громадян потрібно виховувати змалку. «Якщо не я, то хто ж?» – повторювала про себе, як і її знаменита тезка. Самовіддана (іноді жертовна) праця Жанни Дмитренко на педагогічній ниві поцінована медаллю «За доблесний труд», значком «Відмінник освіти України». Була вона делегатом І з’їзду учителів України, І Форуму інтелігенції України, І Конгресу україністів України. Та найголовніша заслуга Жанни Віталіївни не в званнях і нагородах, а в тому, що чимало вихованців, узявши її за взірець, стали учителями української мови. Справді-бо одиницям удається втілити заклик: «Майстре, виховай собі зміну!» А як ті учні, вже й самі мудрі та сиві (не хочеться казати «колишні», бо для справжнього вчителя всі вони навік у серці!) вітали наставницю з сімдесятиліттям! Зворушливо розповідали, як вона, тендітна і юна, прийшла на урок, що був першим не тільки для них, а й для неї… Помаранчева революція кардинально змінила суспільство. До влади – і в столиці, і в регіонах – прийшли державники-патріоти, які дбали про національне відродження та проєвропейську орієнтацію України. У 2005 році Жанну Дмитренко призначили заступником голови Тиврівської райдержадміністрації з гуманітарних питань. А слід сказати, що певний досвід на даній посаді жінка вже мала, адже займала її у 1991 – 1992 роках, тому з головою поринула в роботу.

За сприяння Жанлова комісії з питань ни Віталіївни у районі гласності, свободи було створено два буслова та розвитку індинки сімейного типу, формаційного процентр реабілітації для стору організовувала дітей-інвалідів у Гніва«круглі столи», зустріні, соціальну лікарню чі, де обговорювалися у Красному. Вона інізлободенні питання ціювала і впроваджусучасності, активно вала в життя програму виступала з питаннядопомоги багатодітми розвитку освіти і ним сім’ям, дітям-сикультури, відродженротам. Підтримувала ня села. Люди йшли підлітків із проблемдо неї зі своїми раних сімей, допомогла дощами та болями, працевлаштувати баа вона допомагала і гатьох юнаків і дівчат. словом, і ділом. Досі Бо ж озираючись на не можу забути одну своє дитинство, усвіписьменницьку поїзддомлювала, що кожна ку до Тиврівського разнедолена дитина, яку йону. Після завершенвчасно порятували, ня заходу працівники – це і є чи не найбількультури обступили ший здобуток у роботі. Жанну Віталіївну і по З Жанною Віталіївчерзі розповідали про ною мені пощастило проблеми галузі. Поблизько познайомитидібну вервечку я бася у 2008 році. Обласчила ще на ювілейних на громадська органіурочистостях з нагоди зація «Велика рідня», 60-річчя Володимифундаторами якої були ра Забаштанського у Олена Вітенко і Тетяна Браїлові. Тоді земляки Яковенко, працювала також стояли в черзі над першим випуском до поета – трибуна і З колегами Ніною Джус літературно-мистецьзахисника… та Любов’ю Гричанюк кого альманаху «ПоЖанна Дмитрендільське перевесло», і ко відома читацькому мені доручили підготувати добірку віршів Жан- загалу передусім як авторка громадянської та ни Дмитренко. Читала ті схвильовані рядки, і історико-краєзнавчої поезії. Її шанувальникам серце моє сповнювалося гордістю, що серед полюбилися книги «Берег щастя і надії» (2006), високопосадовців є такі щирі ліричні натури. «Витава» (2008), «Носовецька левада» (2011), Двічі Жанна Віталіївна Дмитренко обиралася «Дві райдуги» (2013), «Іменем Майдану» (2015), депутатом Вінницької обласної ради. Як го- тритомник «Дорогі мої земляки» (2010-2013),

18

Стусівські читання

В селі Заозерному на Тульчинщині вибране «Нитка Аріадни» (2016). За ними можна (і потрібно!) вивчати історію України і Поділля зокрема, бо з їхніх сторінок до нас озиваються Данило Нечай, Іван Богун, Іван Гонта, Устим Кармелюк, Микола Леонтович, Петро Ніщинський, Михайло Коцюбинський, Кость Широцький. І Шевченко передусім, бо це – дороговказ. А ще письменники – лауреати Національної премії його імені: Василь Стус, Михайло Стельмах, Євген Гуцало, Володимир Забаштанський… Не всі знають, але Жанна Дмитренко – ще й ніжний лірик. Я теж відкрила це випадково, коли у 2011 році готувала її добірку для журналу «Вінницький край». За ту публікацію поетеса відзначена премією імені Михайла Стельмаха, яку наш часопис вручає разом з Міжнародним громадським об’єднанням «Вінницьке земляцтво» у Києві. З 2010 року почалася нова сторінка в житті і творчості Жанни Дмитренко. Вона влилася в дружний колектив Вінницького обласного центру народної творчості, який і я вважаю своїм, рідним. І посаду займає ту ж, що я на перших порах, – провідний методист з культурно-дозвіллєвої роботи. І пише публіцистичні статті, сценарії та віршовані посвяти до альманаху «Світлиця», який я щиро люблю і з нетерпінням чекаю кожного нового номера. За 10 років роботи в Центрі Жанна Віталіївна написала сотні віршів про славетних земляків, сучасних майстрів і письменників, культурно-мистецькі заходи і проєкти. Відрадно, що кращі з них вийшли окремою книгою «Благословен дух творчості людської» (2020), за яку напередодні ювілею авторка нагороджена Всеукраїнською літературною премією імені Василя Юхимовича – відомого письменника,

який свого часу теж закінчив Вінницький педінститут, працював у нашому місті. А ще за багаторічну подвижницьку працю Жанна Дмитренко нагороджена подякою Кабінету Міністрів України, грамотами Вінницької обласної ради та облдержадміністрації, найвищою нагородою області – відзнакою «За заслуги перед Вінниччиною». У ювілейний рік Жанна Дмитренко, член Національної спілки письменників України, потішила колег і шанувальників книгою прози «Від долі не втечеш». До неї увійшли десять невигаданих історій про жінок-подолянок, які вболівають за долю народу, збереження його традицій і звичаїв, своїм палким словом возвеличують звитяжців та достойників минулого. Це не автобіографічні оповідання, але авторка наділила героїнь – Мар’яну Глущенко («Угода»), Ірину Михайлівну («Не купив тобі чоловік сережки…»), Тамару Гордієнко («Від долі не втечеш»), Олесю («Двоє на краснянському перетині»), Світлану Іллівну («Телефонний роман») – власними рисами, думками, уподобаннями, що надає творам особливої принади. Жанна Віталіївна має двох синів, чотирнадцять онуків, десятьох правнуків. А ще вона зігріває теплом своїх колег і друзів, яких має багато-багато ще з інтернатівських і студентських років. Тож нехай ця любов повертається до неї сторицею найближчі десятиліття! Валентина СТОРОЖУК, письменниця, заслужений працівник культури України

* Нематеріальна культурна спадщина

Село з запахом сушні

Щ

20

Спадщина предків

е донедавна слово сушня в нашому краю було одним із найбільш вживаних, а сам процес – трудомістким і цікавим, бо в ньому брали участь всі – старі й малі. Був тут і «комерційний» інтерес. Крім того, що сушня дуже зручний продукт, який довго не псувався, її можна було здавати заготовачам і трохи заробити, скажімо, на матеріали для будівництва чи ремонту хати. Адже сушню везли цілими вагонами до далеких регіонів. Так у селі Кармалюкове ремесло сушіння плодів груш, слив та яблук передається з покоління до покоління. В Вінницькому державному архіві зберігаються документи, які свідчать,

роздивилися – і почали собі так сушити. Вони швидко зорієнтувались, побачили в цій справі вигоду, адже можна було одночасно сушити велику кількість плодів. А це давало змогу не тільки швидко вдосталь заготувати сушини для споживання сім’єю в зимовий час, а й появилась можливість лишки продати – а це вже певний заробіток. Конструкція перших сушень трохи відрізняється від теперішніх. Вона споруджувалась в землі: копалась яма з східцями, продовбувалась піч, щоб палити, далі шия по якій йшов дим; встановлювались щаблі з ліщини, на які викладали фрукти. В цих перших сушнях пильнували, щоб дрова не горіли, а так тільки тліли, тому палили цілодобово. Люди

що садово-городнє кооперативне товариство «Садовий світ» села Головчинці (нині село Кармалюкове, Жмеринського району Вінницької області) у 1926 році планувало заготувати і збути 4400 пудів сушні. Жителька села Ковальчук Ніна Петрівна, 1948 р. н. розповідає про ті часи: «Колись, односельчани сушили фрукти на сонці чи в печі. І от в селі з’явився єврей, якого звали Мошко. Кажуть, що він був родом з Жмеринки. На городі в мого діда Івана він спорудив перші в селі сушні, і почав скуповувати в місцевого населення свіжі фрукти для сушіння. А люди

ночували біля сушні. Мошко скупляв в людей сушню і робив це ще довгий час, навіть після війни. Коли німці у 1941 році окупували село, то мій дід Іван викопав в кутку города яму і там переховував Мошка до закінчення окупації. Люди бувало питали мою бабцю, як то вони не бояться в такий час переховувати в себе єврея, а вона відповідала що його, мовляв, давно вже нема. Згодом після війни він поселився в Жмеринці, побудував собі там хату». Нині, в яку б садибу ви не зайшли, – завжди можна побачити сушню. Кожен господар її розміщує, де йому найкраще: на подвір’ї, в садку,

за хатою, намагається прилаштувати якесь накриття, що захищатиме споруду від негоди. В процесі сушіння фруктів бере участь вся родина: найстарші члени сім’ї пильнують, щоб добре прогрівалась сушня і щоб вогонь був не сильним, бо може сушня згоріти; чоловіки слідкують щоб було чим в сушні палити (розколюють великі пеньки, розрізають велике гілля тільки фруктових старих дерев); діти завжди допомагають збирати фрукти. Перебирати сушню можуть також всі хатні, крім малих дітей, так як це досить довгий і трудомісткий процес. А в деяких завзятих господарів може бути навіть дві сушні. Точного розміру сушня не має. Будують, в кого як виходить. В когось засипається 30 відер свіжих слив, в когось – 40. А груші закладаються для сушіння більшим шаром, то їх потрібно ще більше. Плоди слив сушаться цілими. Якщо груша великого розміру – то розрізається навпіл або на четверо. Яблуко невеликого розміру сушиться ціле, а великі плоди також розрізаються на декілька частин. В літню пору сушать ягоди вишни, черешні, аличі. Щоб фрукти просушувались рівномірно, їх перекидають зверху донизу раз або двічі на добу. Все залежить від того, як добре палиться в печі. Щоб вийшов готовий продукт, потрібно не менше трьох днів. З сушених таким чином фруктів готують різні страви, наприклад: очищену картоплю ріжуть на великі шматки і тушкують з чорносливом. А які смачні вареники з сушених слив! Попередньо їх пропарюють. Сушені фрукти під сметаною або ж з медом, узвар, пиріжки з грушею чи квас з яблук – це ще далеко не повний перелік страв із сушні, що їх готують дбайливі господині – і в Кармалюковому, і скрізь по Україні. Записано від Людмили Крайнік (завідуючої музеєм історії села Кармалюкове) Провідний методист з нематеріальної культуроної спадщини Марія МОТОРНА

* Культура в громаді

Уланівська культура – імідж громади Майдан Шевченка – волі карб і знак У древньому і молодому граді. В Уланові він компас і маяк Й дороговказ до єдності в громаді.

Микола Дорош

К

оли заходить мова про Уланівську громаду, в багатьох це асоціюється із словосполученням «Картопля по-уланівськи». І якщо вже вести мову про культурні здобутки, то до них ця смачна страва має стосунок. Адже якраз на часі – пошуки і дослідження елементів нематеріальної культурної спадщини краю (НКС), а отже і національної кухні. До легендарної «Картоплі по-уланівськи», що увійшла до обласного переліку елементів НКС, ми ще повернемось, як до однієї із сторінок уланівського буття. Власне, історія Уланова – цікава і пізнавальна, і є однією із яскравих сторінок історичного шляху Поділля. Про це може годинами розказувати Микола Никифорович Дорош, учитель, який все свідоме життя займається вивченням рідного краю, і є ініціатором створення історичного музею. Про це містечко згадують навіть в давнезних літописах ще з 1394 року. А згодом відомий історик Карамзін давав коментарі стосовно Уланова над річкою Синя Вода, яку нині звемо Сниводою. З Улановом пов’язані імена видатних українських постатей (і не тільки) – Данила Галицького із синами, князя Ольгерда, святителя Феодосія Углицького, Якова Претвича, Кантеміра Паші, Богдана Хмельницького, Устима Кармелюка, Кароліни Вігтенштейн та Ференца Ліста, Валер’яна Тарноградського, театрального діяча Арнольда Шифмана та інших достойників, яких пам’ятають та шанують в Уланові, як-от, до прикладу, Героя соціалістичної праці Володимира Вільчинського, що у свій час був депутатом Верховної Ради України та Вінницької обласної ради, активно і плідно працював. Микола Никифорович вважає, що є навіть

22

Олександр Гоцуляк, голова Уланівської ТГ певні критерії щодо імен і подій, які повинні знати земляки. Назву лише деякі з них: Уланівщина – це вікопомна скіфська священна земля «Ексампей» із рідкісним гірким джерелом, про що писав Геродот. На цій землі відбулась Синьоводська битва у 1362 році, де війська русько-литовського князя Ольгерда вщент розбили татарських ханів. У жовтні 1846 року в Уланові перебував великий син українського народу Тарас Шевченко, пам’ятник якому височіє в центрі села. Уланівська територіальна громада створена порівняно недавно – у 2020-2021роках. В грудні цього року на сесії селищної ради депутати прийняли Стратегію розвитку Уланівської громади. «Наша громада об’єднує 36 населених пунктів і має понад 15 тисяч населення. Розробляючи цей документ, ми вибрали, на нашу думку, найважливіші напрямки – покращення інфраструктури,

Хоровий гурт «Вечірні зорі» цифровізація, залучення інвестицій, інновації в сільське господарство, покращення якості життя. Ми, звісно, приділили увагу і розвитку культури – засадничої складової в контексті цивілізаційних викликів на шляху до створення спільноти європейського зразка», – так голова громади Олександр Гоцуляк визначив пріорітети на наступний період. Якщо говорити про галузь культури, то вона має в своєму арсеналі дитячу музичну школу, 20 бібліотек, 6 будинків культури, зокрема в селах

Олена Швець, директор Центру культури і дозвілля

Лозна, Маркуші, Лип’ятин, Скаржинці, 17 клубів у селах Пагурці, Тараски, Великий Остріжок, Слобода Кустовецька, Вишенька, Кустівці, Рогинці, Хутори Кривошиїнецькі, Морозівка, Чеснівка, Чернятинці, Воронівці, Пустовійти, Петриківці, Клітенка, Кропивна, Подорожня. Культурний простір Уланівської громади, на думку Валентини Шевченко, начальника відділу освіти, культури, молоді і спорту, вміщає і мотиви Ференца Ліста у Воронівцях, куди в попередні роки приїжджали з концертом артисти обласної філармонії, і дні Лесі Українки біля пам’ятника в Чеснівці, ідею якого ініціювали земляки, і громадянську лірику Миколи Дороша, а також його історичні розвідки, а ще творчість аматорських колективів, які бережуть народну пісню, і звичайно, заклади культури, роботу яких тепер треба перебудовувати, з огляду на складнощі процесу децентралізації. Валентина Михайлівна – освітянка. Донедавна працювала завідуючою методичним кабінетом районного відділу освіти (Хмільник). На цій посаді вона лише один рік. Задумів є чимало. Її мрія – започаткувати мистецький фестиваль у Воронівцях, де творив Ліст і прожив, може, найкращі миті свого життя, наповнені любов’ю і натхненням. До речі, тут він створив цикл мелодій «Колоски з Воронинець», взявши за основу народні пісні. Але поки що це лише несміливі задуми. Валентина Михайлівна з гордістю розповідає про народний аматорський ансамбль «Сузір’я», який вдалось «перемістити» з Хмільника в Уланів і взяти під своє крило, а також про народні аматорські колективи, що їх «успадкувала» громада. Адже вони будуть основою для подальшого розвитку пісенних традицій краю. Серед них – жіночий вокальний ансамбль «Берегиня» (с. Сальниця), ансамбль української пісні «Калинонька» (с.Маркуші), жіночий вокальний ансамбль «Первоцвіт» та хоровий гурт «Вечірні зорі» (Уланів).

Ці колективи беруть активну участь в багатьох заходах району та області, як-от маркушівська «Калинонька» (керівник Тетяна Рудченко), що веде активну концертну діяльність, бере участь і в «Різдвяному диві», і в «Скарбах Поділля», що їх проводить Вінницький ОЦНТ. Високий рівень виконання завше демонструє «Первоцвіт» (керівник Світлана Синчук). Цей колектив створив у свій час Валентин Волинець і був його керівником впродовж років. Хоровий гурт «Вечірні зорі» став справжнім духовним осередком в селищі. Андрій Бохнюк, який керує ним, пише власні хорові твори, робить обробки пісень. Без сальницької «Берегині» (керівник Оксана Ридванюк) не обходиться жодне свято у селі. Ці ансамблі виділяються сценічною культурою і виконавською майстерністю. А взагалі в громаді є аж 29 вокально-хорових колективів, з яких – 12 дитячих. Всі вони є потужною силою, здатною творити культурний імідж громади. Попереду ще чимало роботи в плані зміцнення матеріальної бази сільських клубів та будинків культури, які стали тепер філіями Центру культури та дозвілля Уланівської сільської ради, що ним керує нині Олена Швець. Спілкуючись з Оленою Іванівною, хочу з’ясувати особливості роботи в громаді в нових умовах при непростих викликах. Олена – корінна уланівчанка. Після школи навчалась в кооперативному технікумі. Але вийшло так, що пішла працювати завклубом у село Воронівці. «Бо це – моє», – каже Олена, яка ще з школи брала участь в різних заходах, виступала на сцені. Воронівецький завклуб всім сподобався своїм завзяттям. Через півроку вона пройшла співбесіду і була призначена на посаду художнього керівника в Уланівський будинок культури. Тож дорога простелилась до Київського університету культури. Після закінчення у 2016 році продовжувала працювати, також беручи активну участь у народному аматорському колективі «Первоцвіт». В кінці 2020 року, коли була створена територіальна громада, Олені запропонували очолити центр культури і дозвілля. Треба було братися за зміцнення матеріальної бази закладу. Написала проєкт «Пісня – душа українського народу» на районний конкурс проєктів розвитку територіальних громад. Реалізація цього проєкту дала можливість придбати сценічні костюми для аматорських колективів в Уланові, Воронівцях, Пагурцях. Минулий рік, що пройшов під знаком тридцятиріччя Незалежності України, був плідним для працівників культури Уланівської громади. Як завжди веселими і яскравими були культурно-мистецькі заходи новорічно-різдвяного циклу, коли всюди чути колядки і щедрівки, коли дітей і дорослих збирає до гурту новорічне свято.

24

До дня Соборності провели інформаційні години, виставки, зняли відеоматеріал. Чимало земляків взяли участь у дійстві вшанування Героїв небесної Сотні. До 150-річчя від дня народження Лесі Українки провели літературно-музичне свято «Вона жива і вічно буде жити». Як завжди урочисто і піднесено пройшов мітинг біля пам’ятника Т.Г.Шевченку. Літературно-музична година «Поезія – діамант величиною в слово» зібрала юні таланти. Чимало учасників взяли участь у флешмобі «А я іду по світу в вишиванці». Народний аматорський жіночий ансамбль української пісні «Калинонька» взяв участь у фестивалі «Чопова криниця». А ще ж святкові заходи до дня села, обмінні концерти до 30-річчя Незалежності України… і всіх просто не злічити – тих велелюдних заходів, які вмістив цей рік, озвучених поетичним словом земляків-патріотів. Цвіти громадо – наша праосново, Нехай здійсняться мрії і думки, Злітає ввись батьківська рідна мова І слава України на віки! М. Дорош Звісно, підготовка до таких заходів – це велика праця і часто неймовірні зусилля, як-от до фестивалю «Картопля по-уланівськи», що став традиційним. Ініціював його голова Олександр Гоцуляк, чимало і власних коштів вклав, дуже переживав, аби лиш фестиваль вдався, аби всім захотілось ще раз приїхати в Уланів. Дивовижна історія «картоплі по-уланівськи» веде нас у 70-роки минулого століття, коли кореспондент із столиці, замість того, щоб розкритикувати у нарисі місцевого голову колгоспу, написав про те, якою смачною картоплею його нагодувала сільська кухарка Глафіра Дорош. Це була обсмажена до рум’яної шкірки дрібна картопля, полита підливою з часником. Кажуть, що згодом Глафірі пропонували працювати в їдальні Верховної Ради. Смачна страва увійшла до меню багатьох кафе та ресторанів. Під час фестивалю в Уланові робили авторські презентації на основі рецептів Глафіри Дорош. Яскраве і велелюдне дійство запам’ятається надовго і жителям Уланова, і гостям, що наїхали звідусіль не лише посмакувати вишуканими стравами з картоплі. Можливість поспілкуватися, порадіти за нашу гостинну громаду, за українські щедроти – хіба не варто задля цього приїхати навіть здалека! Кожна сторінка культурного життя Уланівської громади є свідченням становлення нової спільноти і усвідомлення її перспективи. Громада робить перші кроки на шляху самоствердження. «Віримо в те, що нам все вдасться, і вже за кілька років ми будемо мати успіхи і в зростанні економічного потенціалу, і в розвитку культури», – сказав Олександр Гоцуляк. Хай збудуться сподівання очільника громади і всіх уланівчан.

Жанна ДМИТРЕНКО

* Подільські дзвони

Дому Твоєму належить святиня, Господи!

Ц

ерква святої Параскеви Сербської у Могилеві-Подільському – самобутня пам’ятка української сакральної архітектури. Храм дерев’яний, належить до типу козацьких церков. Вона має ще одну назву – Немійська, бо розташована в передмісті Немії. За переказами в цьому селі жив поміщик – пан Маєвський, дочка якого була німою від народження. Сільські діти не хотіли знатися з хворою дівчинкою і часто з неї насміхалися. Бідна дитина не витримала цього і втопилася у річці, що протікала через село. Відтоді річка отримала назву Немійка, а село – Немія (на честь німої дівчинки). Батько, пан Маєвський, не міг змиритися зі смертю дочки і вирішив спокутувати її гріх, побудувавши в селі храм. Він прийняв православ’я і збудував у 1775 р. біля місця її загибелі церкву в ім’я святої Параскеви. Храм збудований з дуба і ясеня у стилі українського бароко, триверхий, хрещатий. До речі, в побудові цього храму спостерігається рідкісне явище в історії народної архітектури – поєднання кількох типів: зокрема, трьохзрубного і хрестового. П’ять зрубів утворені за рахунок розширеної на північ і південь нави. Між куполами немає окремих перекритів – дах храму простий, двосхилий. В давніші часи храм був розфарбований (маківки – вохряні, куполи бані – блакитні, дах – зелений, стіни – біло-блакитні), якому додавало своєрідної іграшковості, легкості та святковості. Чого саме пофарбували, з’ясувати важко (згідно з традицією, дерев’яні храми ніколи не фарбували). На косяку широких із скошеними верхніми вуглами дверей, що вбудовані з бокової сторони притвору є традиційний напис, який свідчить: «Сей храм Господень сооружися року Божия 1775». У радянський період історії храм був діючий. У 1937 – 1938 роках місцеві мешканці не

дозволили зруйнувати святиню, заховавши ікони та інші церковні цінності. В храмі є шанована ікона Божої матері «Всіх скорботних Радість», написана на кипарисовій дошці іконописцем-ченцем афонського монастиря. Із північно-західного боку на церковному подвір’ї окремо стоїть дерев’яна дзвіниця, яка є також зразком дерев’яного зодчества козацької доби. Вона квадратна у плані, має чотири яруси. Перший ярус зроблено із цегли, що типово для подільських дзвіниць. Верхні яруси – дерев’яні. Місце, на якому споруджена дзвіниця, вказує на її оборонне призначення: з цього кутка, як із кріпосної вежі, проглядалася вся довколишня місцевість. Окрім того, поруч проходив торговий і військовий Волоський шлях. Фахівці з жалем констатують, що кілька років тому громада вирішила вкотре «вдосконалити» вигляд свого храму: церкву знову перефарбували, і тепер вона вся в зелених кольорах та відтінках. До того ж, маківки обгорнули жовтою бляхою «під золото». Але незважаючи на те, що храм пережив неспокій і тяжкі часи, сьогодні ця святиня символізує невмирущу віру, що пройшла до нас через століття. І наперекір всьому, що діється в цьому світі, збереглися для нас вічні істини і цінності. Цікавий факт, що в храмі святої Параскеви Сербської побували в свій час чимало видатних особистостей: Олександр Пушкін, Тарас Шевченко, Олена Пчілка, Олександра Судовщикова, Климент Квітка, Василь Тропінін. А ще, за одним із переказів, тут вінчався відомий український письменник Михайло Старицький. Галина ХОМЕНСЬКА

* Презентація книги

Т

26

Традиційний одяг українців Поділля

радиційний одяг належить до найбільш самобутніх елементів культурної спадщини народу, що вивчається етнологами як семіотична система. Серед багатої культурно-мистецької спадщини українських народних строїв своїм різноманіттям, оригінальністю, специфікою формування в комплекси окремих предметів, розмаїттям кольорової гами, унікальними оздоблювальними орнаментами та складними техніками їх виконання особливо виділяється традиційний одяг українців Поділля. В книзі обгрунтовано актуальність обраної теми, розкрито наукову новизну й практичне значення, подано відомості про результати дослідження. У першому розділі «Історіографія, джерела та методологія дослідження проблеми» проаналізовано стан наукової розробки тематики, здійснено огляд використаної джерельної бази, розкрито методологічні засади. У другому розділі «Історичні та соціально-економічні умови формування, розвитку й модифікації традиційного вбрання українців Поділля» розглядаються особливості становлення одягових комплексів подільських селян, народний стрій подолян другої половини XIX - початку XX ст., традиції та модернізація національних ансамблевих комплексів українських подолян на початку XXI століття. З часів набуття Україною незалежності спостерігається зростання запиту на вишиті сорочки, жіночий поясний тканий одяг, пояси, головні убори, прикраси та доповнення до одягу. У третьому розділі «Компоненти подільського народного костюма другої половини XIX - початку XX ст.» висвітлено розробку розширених класифікацій усіх груп одягових складників традиційних строїв, зокрема: класифікація елементів традиційного комплексу вбрання українців Поділля, натільного і поясного одягу, плечового та верхнього одягу, головних уборів та взуття, прикрас, поясів та доповнення до одягу. У четвертому розділі «Матеріали та конструктивно-художні ознаки комплексів традиційної ноші українських селян Поділля» акцентовано увагу на різновидах матеріалів для створення й прикрашання одягових компонентів подільського костюма, їх характерних способах крою та конструкції, притаманних прийомах і техніках нанесення й розташування декору, орнаментиці та колористиці селянської ноші місцевого населення другої половини XIX – початку XX ст.

У п’ятому розділі «Регіонально-локальні риси народних строїв подільських українців» висвітлено загальноукраїнські ознаки народної ноші місцевих селян усіх субрегіонів Поділля та простежено регіональні, локальні й вузьколокальні особливості їх буденного, святкового й обрядового дівочого, жіночого, парубочого, чоловічого та дитячого вбрання. Таким чином, в книзі представлені результати комплексного дослідження традиційного одягу українських подолян, зокрема: досліджено особливості процесу формування території історико-етнографічного регіону Поділля, опрацьовано відомості та етнографічні реалії з 64 адміністративних районів 9 областей, а у Вінницькій області – усі 26 районів. Також встановлено давньослов’янську основу подільського комплексу вбрання, виявлено трипільські архаїчні орнаментально-знакові мотиви в декоруванні та впливи культури грецьких колоністів і візантійців, кримчаків і турків, литовців і поляків, молдован і румунів, росіян і євреїв, а також східних словаків. Розроблено й вперше запроваджено у науковий обіг розширену класифікацію складових компонентів подільського жіночого та чоловічого основного й допоміжного комплексів, верхнього одягу, головних уборів, взуття, поясів, прикрас і доповнень до одягу другої половини XIX - початку XX ст. Складено термінологічний словник народних назв елементів подільського строю (всього 555 найменувань). Розроблено графічні карти-схеми побутування характерних компонентів традиційного комплексу вбрання подолян (всього 11 карт). Відображено 89 малюнків типів крою та декорування одягу, а також 31 таблицю оздоблювальних орнаментальних мотивів убрання українців Поділля. Представлено художні реконструкції народної ноші, проєкти сучасних моделей одягу з використанням подільських традицій, давні й сучасні світлини компонентів костюма українців Поділля та їх цілісних комплексів. Досліджувані фактографічні дані про одяг подолян дозволяють розкрити значну пізнавально-функціональну ресурність одягової культури краю, водночас вони є своєрідним джерелом етнічної визначеності й самоідентифікації українців.

Директор ОЦНТ Тетяна ЦВІГУН

Лілія ІВАНЕВИЧ –

доктор історичних наук, етнограф, член Національної спілки краєзнавців України

28

30

Село Жван, що на Мурованокуриловеччині славиться одним із найдавніших видів народного мистецтва – ткацтвом. До сьогодні вважається, що кожна господиня обов’язково повинна вміти ткати. При місцевому будинку культури створено краєзнавчий музей де зберігається діючий ткацький верстат та міні верстати на яких творчо працюють 7 майстринь, наймолодшій з них

53 роки – це Олексійчук Галина Василівна. Ще з ранніх років і до цього часу жінка дбайливими руками виткала сотні барвистих килимів, ряднин, скатертини та найбільше рушників. Роботи пані Галини неодноразово експонувалися на обласних та районних виставках. Свої знання вона передає майбутнім поколінням, з метою відроджувати своє рідне, що вважається гордістю їхнього села.

Н

«Русави»

* Фольклорна спадщина

незамулені джерела

ародний аматорський фольклорно-етнографічний ансамбль «Русава» Стінянського СБК належить до найбільш знаних колективів на Вінниччині. Він зародився в мальовничому куточку Подільського краю, в незвичайному селі Стіна, прадавньому поселенні з глибокими долинами, з вуличками в ущелинах міжгір’я. Тут живуть нащадки козаків та хліборобів. Вздовж села протікає тихоплинна, а на поворотах бурхлива, від тісноти сердита, що аж піниться, річка Русава. З любов’ю оспівує ансамбль своє село в одній з пісень, народженій в колективі: На Поділлі село серед гір розцвіло, А між вербами Русава в’ється, Місцина чарівна, село наше Стіна, І стінянам тут гарно живеться Стіну ще називають подільськими Карпатами. Кручі, що оточують село, обступають його стіною. Звідси і походить назва. Моє знайомство з цим унікальним селом та його жителями розпочалося ще у 1980 році, коли я, разом із чоловіко поїхала взимку записати народні пісні, бо почули, що село Стіна славиться багатими пісенними традиціями і там є хороші виконавиці. Добиралися непросто, бо рейсовий автобус довіз нас до села Гнаткова, а далі – пішки по снігу та ще й з великим магнітофоном «Океан». Дійшли до крутого спуску. На щастя далі нас підвіз чоловік на підводі, але поїздка була пам’ятною. На все життя запам’яталася перша зустріч із бібліотекарем школи, керівником ансамблю Зоєю Зосимівною Чорною та її неповторною «Русавою». Із завмиранням в душі я слухала м’яке, задушевне звучання голосів, природнє багатоголосся. Я відчувала, з якою віддачею вони співали тих пісень, що я їх ніколи не чула. Ми тоді записали багато календарно-обрядових. З них Маланку – «А учора ізвечора», щедрівку – «Ой на річці, на Йордані», веснянки – «Ми кривого танцю водимо» та «Подоляночка», купальську – «Ой, на Івана, на Купайла», чимало соціально-побутових пісень, що на них ще багато років навчалися студенти Тульчинського культурно-освітнього училища. Ой журавко, журавко, чого кричиш так жалко?

– Як же мені не кричать, як так високо літать. Ой високо, високо, та й від роду далеко. Більш тісна співпраця зі славнозвісним ансамблем «Русава» та фольклористкою

Зоя Чорна – засновниця колективу Зоєю Чорною у мене розпочалася з приходом на роботу в обласний центр народної творчості методистом з фольклору (1999 р.). До цього часу народний аматорський фольклорно-етнографічний ансамбль «Русава» під керівництвом Зої Чорної вже був знаним не лише в Україні, а й далеко за її межами. Створений колектив у 1970 році. Названий, як уже мовилось, «Русава» на честь річечки, що протікає через село. Зоя Зосимівна, з притаманною їй енергією, швидко зібрала талановитих співачок. Почала зі своїх: мами Антоніни Фоківни (1907-1996 р.р.), тітки Клавдії Чорної, а також Марії Гідрович (бо такого другого голосу ніде не почуєш) з дочкою Галиною, Василини Гончар з дочкою Ганною, Ганни Рябошапки, Зої Прокопової та інших, всього 14 чоловік. Поступово у ансамбль влилися нові учасники: дочка Зої Зосимівни – Ольга, Марія Шпіклірна, Ганна Пентюк, Ніна Олійник, Ганна Комісарчук, Галина Сідак, Любов Кельбас та ін. У 1978 році колектив був удостоєний почесного звання «народний аматорський» і з гідністю носить його донині. Кожен

любила, коли в нас на свята збиралися родичі і куми батьків, адже вони завжди співали і веселих, і журливих пісень. А я, сидячи на печі, душею вбирала кожну пісню, зразу ж запам’ятовувала слова і мелодію». А Марія Гідрович свою партію творила сама. Її голос у піснях заповнював ті прогалинки, де можна було вставити хоча б одну ноту. І це робила так професійно, що відстежити її голос не завжди було можливо. Він був такий рухливий, наповнений мелізмами, тому створював неповторну красу загального звучання. Географія виступів «Русави» дуже велика. Неможливо перерахувати всі, згадаємо лише деякі з них: відкриття Всесоюзної майстерні фольклорних колективів в Москві (1985), Всесоюзний фестиваль народної творчості у Великому Устюгу Вологодської області (Диплом І ступеня, 1986 р.). У грудні цього ж року знову – поїздка до Москви Керівник колективу – Людмила Базюк на Всесоюзну творчу лабораторію фольклорних колективів, де серед шести інвиступ ансамблю в селі – свято. Та хіба тільки в ших республік, Україну представляла «Русава». селі! Виступаючи в районі чи області – завжди Тоді прозвучали пісні: «А я в сад не ходила», здобували перемоги, а глядачі довго не відпувесняний хоровод «Кривий танець», побутова скали. Море оплесків, квіти… Любов до співу, «Ой вербо, вербо», історична «Чумак», жартівдо своїх рідних пісень, до глядача – це те що відливі «Василиха», «Попід гору, попід кручу», значало учасників «Русави». Як чудово заспіву«Чоловіче, чоловіче», а ще новорічні пісні (грувала і співала Зоя Чорна! Її неповторної краси день, 1986 р.). Ці пісні ось альт та особлива манера виконання зворушуваВперше на столичній сцені виступали в Будинли серце кожного. Для Зої Зосимівни пісня – це ку композиторів, де проходив вечір музичного життя. Як вона сама згадувала: «Мабуть, любов фольклору «Народна музика Поділля» (1983 р.). до пісні я всмоктала з молоком матері. Особливо

32

«Русава» і «Русавочка»

«Русавочка» на V Всеукраїнському фестивалі-конкурсі імені Гната Танцюри, 2021 рік, м. Гайсин В залі — жодного вільного місця. Глядачі – музикознавці, композитори, викладачі та студенти консерваторії, любителі народного співу. А колискова пісня «Ой ходить сон коло вікон»» у виконанні Марії Гідрович з того часу увійшла до державного фонду українського радіо. А ще колектив «Русава» двічі був учасником телетурніру «Сонячні кларнети» (1980, 1985 р.р.), республіканського радіоконкурсу «Золоті ключі». Запам’ятали стінянські співаки і поїздку в Київ на Всесвітній фестиваль молоді та студентів. Колектив «Русава» – учасник зйомок кінофільму «М.Коцюбинський» (1985 р.) та телефільму «Перлини душі народної» про ансамбль «Русава». За досягнуті успіхи в розвитку аматорського мистецтва та активну участь у Всесоюзному огляді художньої творчості, присвяченому 40-річчю Перемоги у Великій Вітчизняній війні, Зою Зосимівну Чорну було нагороджено Почесною грамотою Президії Верховної Ради Української РСР. Пісні ансамблю «Русава» лунали на Міжнародному фольклорному фестивалі «Берегиня» (м. Луцьк, 1993 р.), Міжнародному святі літератури і мистецтва «Лесині джерела» (м.Новоград-Волинський), в Національному музеї народної архітектури та побуту в селі Пирогів під Києвом, де стіняни показували свої народні обряди. Зоя Зосимівна записала близько п’ятисот пісень, а разом зі своїми подругами-співачками – зібрала їх біля тисячі. Це пісні, які співали ще їх бабусі і матері, а колектив «Русава» дав

їм нове життя. Цінність для науковців становлять і етнографічні записи Зої Чорної, здійснені в рідному селі, зокрема «Народини», «Хрестини», «Входини», «Святий вечір». Тоді ж відновили повний обряд «Весілля». Багато уваги було приділено відродженню і збереженню стінянського народного костюма. Колекція стінянських строїв стала гідним поповненням фондів обласного краєзнавчого музею. З того часу пройшло понад 50 років, і відтоді Зою Зосимівну по праву стали звати Берегинею. Окрім народних пісень, вона зібрала безліч легенд, приказок поговірок, рідкісних імен, повернула до життя народні звичаї та обряди. Тож не випадково що влітку 2000-го року в Стіні була проведена Всеукраїнська науково-дослідницька фольклорно-етнографічна експедиція з вивчення історії, фольклору та етнографії цього унікального подільського села. Два тижні працювали члени експедиції в Стіні. Скільки пісень було переспівано тоді, скільки етнографічного матеріалу зібрано про життя і побут стародавнього села! Результатом роботи науковців з Києва та Вінниці стала книга «Одвічна Русава» (м.Вінниця, 2003 р.), до якої увійшли наукові праці з етнографії та 112 стінянських пісень, що їх записав у свій час фольклорист Кузьма Смаль. Презентація книги стала справжнім величним святом у житті села, району та області.

Анатолій Ратушняк, Галина Сідак та Богданко Базюк

34

З виходом на заслужений відпочинок Зоя Зосимівна передала своє дітище директорові сільського будинку культури, своїй послідовниці Любові Калістіївні Кельбас (1999-2005 р.р.). Її чисте і ніжне сопрано надовго запам’ятовувалось слухачам. Під керівництвом Любові Кельбас колектив «Русава» брав участь у звітному концерті Вінниччини в Києві, в Палаці культури «Україна». Окрім виступу на сцені Палацу, стіняни представляли на вулиці «Українську світлицю», де був презентований унікальний старовинний одяг, предмети домашнього вжитку, ткацтво та вишивка, яким понад 200 років. А ще були представлені стінянські обрядові хліби. Незважаючи на складні погодні умови, відвідувачі затримувалися біля цієї світлиці, із захопленням роздивляючись сорочки, вишиті чорним орнаментом, сорочки-білянки та інші унікальні роботи. Своєму творчому довголіттю колектив «Русава» завдячує талановитим керівникам – Зої Чорній (1970-1999 р.р.), Любові Кельбас, (1999-2005) та нинішньому — Людмилі Базюк. Важливо, що всі вони родом зі Стіни. Гідна продовжувачка справи Зої Зосимівни, Людмила Базюк змалку «купалася» в народних піснях, адже з раннього дитинства займалася у дитячому колективі «Русавочка, переймаючи стінянську манеру співу. З 1993 року – вона

активна учасниця ансамблю «Русава». Ставши у 2006 році його керівником, продовжує творити і збагачувати історію фольклорно-етнографічного колективу «Русава» та дитячого колективу «Русавочка». Свято бережуть і шанують стіняни свої звичаї і обряди, продовжують співатися стінянські пісні з покоління в покоління. Для популяризації своєї унікальної культури, в селі Стіна було започатковано районне свято (2008 р.), яке з часом набуло статусу обласного. В унікальній місцині побували сотні творчих колективів, майстрів народної творчості. Кожне село привозило на захід світлицю – часточку своєї історії, культури, побуту – прибрану килимами, святими образами, уквітчану вишиваними рушниками, барвистими хустками. На цьому святі ще пощастило поспівати Зої Зосимівні, Марії Гідрович. А нам ще і ще раз їх побачити, поспілкуватися з ними, почути неповторні зразки пісенного багатства, що вони зберегли. Залишилися на згадку наступним поколінням фото та відеозаписи з їхніми піснями. У 2011 році та з 2013 року свято «Одвічна Русава» знову проводилося як районне в населених пунктах вздовж річки Русава. (Олександрівка, Велика Русава, Пеньківка, Благодатне). І знову плелися віночки, готувалися страви, випікалися короваї, хліби, калачі незмінною учасницею Галиною Сідак. Найбільше стіняни люблять виступати на сцені сільського Будинку культури перед своїми односельцями, де кожна пісня – то частина історії рідного села. Репертуар зберігається і збагачується за рахунок пісень, що приносять самі учасники ансамблю, перейнявши їх від своїх батьків та старожилів села. Запрошують ансамбль до місцевої школи на різні свята. Разом з громадою відзначають календарні свята, державні свята (День Незалежності України, працівників сільського господарства, день села), благодійні концерти «Україна, Єдина, Вільна» на підтримку української армії та допомогу бійцям АТО. Записи ансамблю є у фонотеках державного радіомовлення та телебачення, наукових установах, у знавців і любителів народного співу.

112 пісень з репертуару народного аматорського фольклорно-етнографічного ансамблю «Русава» увійшли до книги «Одвічна Русава» (м.Вінниця, 2003 р.), 46 – до книги «Піснями Русава хлюпоче» (м.Томашпіль, 2010 р.). Відійшли у засвіти Зоя Чорна, Марія Гідрович, Любов Кельбас, Ніна Олійник та інші члени колективу, які стояли біля витоків «Русави». Пам’ять про них спонукає любити пісню і берегти її, передавати нащадкам, доки хлюпоче Русава, доки цвіте сон-трава на стінянських пагорбах, доки цвістиме на сорочках одвічний код предків.

Провідний методист з фольклору Тетяна ГАРБУЛІНСЬКА

Ой на річці, на Йордані щедрівка

с. Стіна

Ой на річці, на Йордані, Ще й на траві, на му…, на мураві. Приспів Щедрий вечір, добрий, добрий вечір Там тая Галя біль білила, Ще й до обілі гово…, говорила: Приспів Білю ж моя білесенька, Прийдіть, батечку, рідне…, ріднесенький, Приспів Батечко пише-відписує, Що я не прийду і не –, не приїду – Приспів В мене коні не ковані, В мене брички пола…, поламані. Приспів Ой на річці, на Йордані, Ще й на траві, на му…, на мураві. Приспів Там тая Галя біль білила, Ще й до обілі гово…, говорила: Приспів.

Білю ж моя білесенька, Прийдіть, матінко, рідне…, ріднесенька, – Приспів Матінка пише-відписує, Що я не прийду і не – не приїду Приспів В мене коні не ковані, В мене брички пола…, поламані. Приспів Ой на річці, на Йордані, Ще й на траві, на му…, на мураві. Приспів Там тая Галя біль білила, Ще й до обілі гово…, говорила: Приспів Білю ж моя білесенька, Приїдь, миленький, любе…, любесенький, Приспів Миленький пише-відписує, Що я і прийду, і при…, і приїду Приспів В мене коні поковані, В мене брички рихто..., рихтовані Приспів

* Митці Поділля

Зодчий іллінецької культури

Східне Поділля – край високої культури і духовності, де впродовж століть нагромаджено величезну скарбницю самобутніх народних традицій, звичаїв, обрядів та пісень. На цих піснях і зростав малий Миколка. З молоком матері він увібрав у своє серце українські і грузинські мелодії, бо народився в унікальній сім’ї. Мама, Марія Рубенівна – грузинка за національністю і тато, Федір Петрович – українець поєднали навіки свої долі і від цього великого кохання 19 листопада 2021 року славний 75-річ- з’явився на світ герой нашої нинішньої опоний ювілей відзначив ветеран галузі культу- віді. У домівці Романових постійно звучали ри Вінниччини, мудрий керівник, таланови- грузинські й українські пісні. Тому й, мабуть, тий режисер, директор Центру культури, він отакий запальний і ніжний водночас, такий мистецтв та естетичного виховання Іл- співучий, як український і грузинський народи. Бо ж почалося все з рідного батьківського лінецької міської ради, порога, з рідної домівки, заслужений працівник з тієї пори, коли «дерева культури України Мибули великими». Вперше кола Федорович Романа сцену він вийшов в нов. шестирічному віці, у диУ свої сімдесят п’ять тячому садочку, де танМикола Романов – це цював на святі запальціла епоха в історії кульний танок. І так йому це турно-мистецького житсподобалась, що з того тя нашого краю. Це дня питання про обрання гармонійне поєднання професії не стояло: хлопталанту керівника, орчик достеменно знав, що ганізатора, зачинателя стане артистом. І став. Та цілої низки мистецьких ще й яким! проєктів на теренах ІлУ шкільному віці Милінеччини, поєднання кола Романов – активний обдарованості режисера, учасник художньої саталанту актора, співака, модіяльності. Він бере поета і композитора. Все уроки гри на баяні в мууклалося в дивовижну зичній студії районного мистецьку палітру його будинку культури, а після життя, яке ще очікує на закінчення школи встусвоє справжнє визнання пає до Тульчинського і пошанування. культосвітнього училиДля працівників кульща на диригентсько-хотури області Іллінеччина ровий відділ. В училищі вже не одне десятиліття він відкрив для себе безасоціюється з ім’ям замежний світ творчості. служеного працівника Неабияку роль у становкультури України Миколенні Миколи Романова Микола Романов ли Федоровича Романояк творчої особистості віва. Людина непересічного таланту, Микола Романов всю свою душу діграли викладачі училища. З глибокою вдячнівклав у розвиток галузі культури колишнього стю згадує Микола Федорович світлої пам’яті Іллінецького району. Обіймаючи посаду на- Володимира Шкуратовського – викладача клачальника відділу культури і туризму райдер- су диригування та Антонія Крейчі – викладача жадміністрації, він виявляв і згуртовував біля вокалу. Вагомий обсяг знань опанував він згосебе обдарованих людей, котрі несли до гляда- дом, навчаючись на режисерському факультеті ча влучне дотепне слово, щирі пісні, запальний Київського державного інституту культури іметанок. А нині він продовжує цю справді под- ні О.Є.Корнійчука. Розпочавши в далекому 1966 році свій трувижницьку місію на посаді директора Центру культури, мистецтв та естетичного виховання довий шлях інструктором-методистом Іллінецького районного будинку культури, Микола Іллінецької міської ради. Україно моя, далі грозами свіжо пропахлі, Польова моя мрійнице, крапля у сонці з весла! Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі, Щоб зорею ти встала, тополею в небо зросла…

Андрій Малишко

36

В дуеті з Антоном Колесником Романов відразу ж поринув у світ творчості. Наставниками і вірними друзями для Миколи Федоровича стали старші колеги: директор Іллінецького РБК Олексій Самійлович Липовецький, режисер славетного народного театру Іван Михайлович Задорожний, художній керівник РБК, талановитий хормейстер і композитор, засновник і керівник народного аматорського хорового колективу «Вінок Поділля» Віталій Іович Іжевський. Це були справжні працівники культури не лише за освітою, а й за покликом душі. Завдяки їм творче життя клубного закладу вирувало, постійно відбувались концерти, вистави, тематичні вечори, творчі

З Ніною Джус та Петром Андрійчуком на Міжнародному фестивалі «Над Собом пісня дзвінко лине»

зустрічі. «Щасливий, я постійно підношу до небес вдячність Господу за те, що послав мені в юності таких наставників! Дякуючи їм, я отримав неоціненний досвід і став таким Миколою Романовим, яким знають мене нині. Кожним своїм сценарієм, кожним культурно-мистецьким проектом, які організовую на теренах Іллінеччини, я складаю шану цим талановитим людям і намагаюсь жодного разу не підвести їх, не сфальшувати», – згадує Микола Федорович. Впродовж чотирьох років працював Микола Романов викладачем клубної справи та режисури масових театралізованих заходів Теребовлянського культосвітнього училища. В ці роки він майстерно зіграв роль Тимура Петракова в опереті у постановці Ярослава Геляса, народного артиста України, головного режисера Тернопільського театру імені Т.Г.Шевченка. Не злічити вистав і ролей, що зіграв Микола Федорович у той славний тернопільський період життя і творчості. З 1976 року він повернувся в Іллінці, де обймав посаду художнього керівника Іллінецького РБК. І завирувало творче життя молодого режисера. Скільки заходів, вечорів трудової слави, професійних свят, тематичних концертних програм було у Миколи Романова в ті роки – важко підрахувати! А виступи агітаційно-художньої бригади, яку він створив і очолив, в ті роки були взірцевими на рівні області. Сценарії виступів Іллінецької агітбригади, написані Миколою Романовим, тодішнє керівництво області рекомендувало до використання у клубних закладах Вінниччини. На Всесоюзному фестивалі-конкурсі агітбригад колектив здобув золоту медаль, став лауреатом обласної премії імені М.Трублаїні.

З вірною супутницею Лідією Григорівною На яких тільки сценах не виступали творчі колективи Іллінець під керівництвом Миколи Федоровича Романова та за його активної участі! Вінниця, Київ, Москва, Польща, Прибалтика, Швейцарія захоплено аплодували майстерним виступам іллінецьких артистів-аматорів. Як талановитий керівник, він виплекав 24 творчих колективи, яким присвоєно почесне звання «народний аматорський». Майстерні виступи іллінецьких народних аматорських колективів на міжнародних і

38

всеукраїнських фестивалях-конкурсах повсякчас здобувають перемоги і отримують високі нагороди та схвальні оцінки фахівців. Як тут не згадати виступ іллінчан на Національному фестивалі-конкурсі народної творчості «Сорочинський ярмарок» із програмою «Козацьке весілля» у постановці Миколи Романова! А за такими виступами і перемогами – стоси написаних сценаріїв, сотні недоспаних ночей талановитого режисера і мудрого керівника Миколи Романова. Знаю Миколу Федоровича не одне десятиліття. Пам’ятаю, як вперше захопилася його талантом, неповторного тембру голосом, коли в далеких 70-х переглядала телетрансляцію святкового концерту для делегатів ХVІІІ з’їзду ЛКСМУ з Палацу «Україна». Головним режисером-постановником концерту був народний артист України Борис Шарварко. Серед професійних творчих колективів та видатних народних і заслужених артистів аматорський дует Миколи Романова та Антона Колесника з Іллінецького РБК проникливо виконував пісню Олександри Пахмутової «Шумлять хліба». Гармонійне поєднання голосів, природний артистизм, сценічна культура, високий професіоналізм прекрасного дуету зачарували мене з першого акорду, з найпершої фрази… З того часу і донині пишаюся, що маю такого колегу і друга. Він поважає тих, хто любить працювати, творити і з величезним задоволенням ділиться з усіма своїм багатющим досвідом. Нині Микола Федорович продовжує активну творчу діяльність. Він започаткував цілий ряд прекрасних мистецьких проєктів на вшанування видатних земляків іллінецького краю. Це, зокрема, Міжнародний фестиваль-конкурс хорового співу «Над Собом пісня дзвінко лине» імені земляка, композитора і хормейстера

Їх об’єднав Тиміш Падура (Микола Романов, Антоніна Петрушкевич та вокальний гурт «Калина»)

На Всеукраїнській акції «Мистецтво одного села» у м. Києві Віталія Іовича Іжевського. Заснований він у 2017 році як всеукраїнський, а зараз набув статусу міжнародного. Беззмінним головою журі цього фестивалю-конкурсу є заслужений працівник культури України Петро Андрійчук. Фестиваль здобув неабияку популярність серед професійних та аматорських вокально-хорових колективів, тому щороку він збирає все більшу кількість вокальних ансамблів, хорів Вінниччини, України, близького і далекого зарубіжжя. У 2016 році Миколою Романовим започаткований Всеукраїнський пленер молодих гончарів і живописців «Вікенд у Ганжі», який проводиться щорічно в селі Жорнище, на батьківщині майстра народної керамічної скульптури Олександра Дорофійовича Ганжі. Цей пленер введено до Планів роботи мистецьких академій і університетів України. Крім цього Микола Федорович опікується народним театром, є керівником народного аматорського театру естради, учасником і творчим натхненником народного аматорського хору «Вінок Поділля» Іллінецького будинку культури. Немає такого поля діяльності, де б не зміг використати свої творчі здібності Микола Романов. Не існує у Миколи Федоровича проблем із написанням до будь-якої події чи культурно-мистецького заходу сценарію із власною режисурою і музичним оформленням. Їх у творчому доробку М.Романова – понад 200! Не злічити Дипломів, Почесних Грамот, Подяк різного рівня, якими впродовж творчої діяльності відзначався Микола Романов. Та найвища із нагород – це повага і шана колег-земляків. Ось як характеризує Миколу Романова Іллінецький міський голова Володимир Ящук: «Життєвий і творчий шлях Миколи Романова був заздалегідь визначений Господом, котрий обдарував

його непересічним талантом артиста, режисера, співака. Завдяки його досвіду, таланту, невичерпному творчому пошуку нашими колективами, нашими заходами захоплюються не лише на Вінниччині. Ми пишаємося тим, що такий талановитий митець Вінниччини живе і працює на теренах Іллінецької територіальної громади і все своє уміння і талант присвячує возвеличенню іллінецького краю». Свято оберігає і плекає Микола Федорович родинні цінності. Разом із дружиною Лідією Григорівною – прекрасним лікарем – народили і виховали двох синів-красенів Максима та Георгія, якими пишаються і яких люблять безмежно. Рідними донечками прийняли Романові в родину невісток Ольгу та Інну. А онучата Максимко, Давід і Марійка привносять у щоденне неспокійне життя море радості, енергії і неймовірне щастя. Один із найвизначніших гуманістів ХХ століття американський письменник Ернест Гемінґвей сказав : «Колись земля розвіється з пилюкою і вітром, щезнуть усі, крім тих, хто займається мистецтвом – їхнє життя вічне». Вірмо, що так і буде. Тому творіть, шановний Миколо Федоровичу, ще не один десяток літ і будьте вічні, як вічним і нескінченним є цей Божий світ, у котрий покликав Вас Господь і наказав примножувати його красу плодами людської творчості. Бачу Вас справжнім будівничим, що стоїть на сторожі збереження духовних цінностей. Отож живіть довго і щасливо, творіть красу навколо себе! Многая і благая Вам літа у творчості і піснях, у нових мистецьких проектах! Ніна ДЖУС

«Подільські барви»

* Фестивалі

21 жовтня 2021 року у концертній залі Вінницької обласної філармонії ім.М.Д.Леонтовича відбувся ХV ювілейний фестиваль національних культур «Подільські барви» «Подільські барви» – в музиці, в піснях, В словах сердечних, в зустрічах жаданих, І ми, хоч різні, – все одно – рідня У виявах містких, багатогранних. Ми живемо на вінницькій землі – Євреї, роми, німці чи вірмени, І кожна зустріч – як душі політ, Й суцвіття це – в віках благословенне.

Жанна Дмитренко

Понад двадцять років тому був започаткований цей захід. Традиційно працюємо над його організацією і проведенням, а завше хвилює-

– це ніби невеликий проміжок часу, але для заходу такого рівня – це роки творчого зростання, пошуків нових форм проведення… А починалося все наприкінці дев’яностих років, коли на посаду провідного методиста з питань народної творчості національних меншин та роботи з дітьми і молоддю обласного центру народної творчості була призначена Олена Закревська (нині Олена Іванівна Назарець – заступник директора ОЦНТ). Ознайомлюючись з роботою національних товариств, Олена Іванівна зініціювала творчу зустріч, в якій взяли участь голови товариств та творчі колективи національних спільнот області. Цей своєрідний ве-

Польський ансамбль «Срібні голоси»

40

мося, неначе вперше. Здавалося б, переважна більшість колективів національних товариств Вінниччини є постійними учасниками цього, без перебільшення, феєричного мистецького проєкту, але відчуття особливого піднесення знову і знову переповнює наші душі. Адже щоразу творчі колективи з величезною любов’ю і гордістю презентують культуру своїх народів, представляють новий репертуар, вражають глядачів високою професійною майстерністю та сценічною культурою. Цьогоріч обласний фестиваль національних культур «Подільські барви» проводився вп’ятнадцяте. На перший погляд, п’ятнадцять років

чір знайомств відбувався в стінах Вінницького ліцею №7. Після проведення заходу у Олени Назарець виникла ідея започаткування обласного фестивалю-конкурсу національних культур «Подільські барви». Як пригадує Олена Іванівна, фестивалю передувало прослуховування колективів, що тривало впродовж п’яти (!) годин. І лише після прослуховування кращі з кращих взяли участь в І обласному фестивалі-конкурсі «Подільські барви». Йшли роки, відбувались зміни в житті країни і, зокрема, у нашій галузі. З’являлися нові національні товариства і нові творчі колективи. Деякі з них припиняли свою діяльність, а наш фестиваль

«Подільські мальви» Гніванської ДМШ з 1998 року і донині є окрасою обласних культурно-мистецьких заходів. І ось 21 жовтня цього року Вінницька обласна філармонія імені М.Д.Леонтовича гостинно прийняла учасників ХV ювілейного фестивалю національних культур «Подільські барви». Серед цілого ряду мистецьких проєктів цей фестиваль «Подільські барви» є одним із

Сергій Журавльов з донькою

найяскравіших видовищних заходів. Тож, незважаючи на карантинні обмеження, глядачева зала була заповнена любителями традиційного народного мистецтва. А на сцені відбувалось яскраве дійство, у якому взяли участь тринадцять творчих колективів та окремих виконавців Вінниччини. Це був своєрідний дивертисмент із пісень і танців різних народів світу! Колективи-учасники дарували глядачам своє мистецтво, демонструючи самобутність й унікальність вокального та хореографічного мистецтва українського, польського, єврейського, ромського, індійського, білоруського, молдовського, угорського, татарського народів. Захід розпочався яскравою хореографічною композицією «Квітуче Поділля» у виконанні народного художнього колективу України, ансамблю танцю «Радість» Вінницького міського палацу дітей та юнацтва під керівництвом заслуженого працівника культури України, відмінника освіти України Віктора Бойка. Як же вдало треба було підібрати назву цьому прекрасному ансамблю: з якою радістю творять мистецтво танцю талановиті діти і яку радість дарують вони глядачам! В композиції «Квітуче Поділля» учасники ансамблю в яскравих народних костюмах продемонстрували фрагменти українського, білоруського, молдовського, циганського, єврейського, польського танців, майстерно відтворивши ідеал того єднання культур різних народів, що їх пригорнула Вінниччина, створивши всі умови для життя, праці і творчості. Високий рівень виконавської майстерності, який задали юні артисти з ансамблю «Радість», продовжили у своїх виступах всі учасники фестивалю. Бо що не колектив, – то родзинка, то

Дитячий хор «Молоде листя» м. Бар яскрава квітка у барвистому вінку розмаїтих національних культур! Вперше у нашому фестивалі взяв участь прекрасний колектив – народний аматорський ансамбль української пісні «Кумасеньки» Центру культури та дозвілля Калинівської міської ради. Гарні костюми, усміхнені обличчя, злагоджений ансамбль,тісний емоційний контакт з глядачем – це ті складові, що вирізняють такий неповторний колектив, яким є ансамбль «Кумасеньки». «Українська привітальна» на вірші та музику Лариси Бабич у виконанні «Кумасеньок» стала вдалим продовженням прологу концертної програми. Високий професійний рівень, різноплановий репертуар, сценічну культуру завжди демонструє народний аматорський польський

42

вокальний ансамбль «Срібні голоси» громадської організації «Спілка поляків Вінниччини». Окрасою концерту став виступ ансамблю народного танцю «Подоляни» Вінницького фахового коледжу мистецтв імені М.Д.Леонтовича, який подарував глядачам татарський народний танець «Подруженьки» та молдавський – «Сербеторяска». Приємно, що студенти коледжу опановують саме народну хореографію. Сподіваємося, що в майбутньому вони навчатимуть дітей та молодь традиційному мистецтву народного танцю. Як проникливо виконував єврейський ансамбль «Сімхе» (що в перекладі на українську означає «радість») пісні свого багатостраждального народу! Цей колектив –

Народний художній колектив України, ансамбль народного танцю «Радість» Вінницького міського палацу дітей та юнацтва

Нагородження учасників фестивалю найактивніший учасник усіх мистецьких проХочеться щиро подякувати самовідданим єктів, що проводить ОЦНТ спільно з національ- працівникам культури Ользі та Івану Марценкеними товариствами. «Сімхе» залюбки виконує вичам Іванівського СБК із однойменної теритоєврейські пісні мовами ідиш та іврит, а також ріальної громади. Вони є засновниками та безспіває вокальні твори народів світу, серед яких змінними керівниками народних аматорських – англійські, німецькі, російські і, звичайно ж, родинного циганського ансамблю пісні і танцю українські народні пісні. На нинішньому фес- «Ягорі», фольклорного ансамблю «Надвечір’я» тивалі ансамбль виконував популярні єврейські та новоствореного ансамблю української пісні пісні «Тум балалайка» та «Хава нагіла», тому «Янівчани». Глибоко шануючи рідну ромську й не дивно, що разом з ансамблем підспівував культуру, плекаючи родинні традиції, ця сім’я весь зал. популяризує і пісенні традиції українського наГучними оплесками зустрічав вдячний гля- роду. На нинішньому фестивалі Марценкевичі дач витупи зразкових аматорських польських проникливо виконали ліричні циганські пісні колективів: ансамблю польської пісні і танцю «Кай о бергі» та «Драго». «Подільські мальви» Гніванської ДМШ та диРодзинкою концертної програми фестивалю тячого хору «Молоде листя» Барського місь- став виступ народного аматорського жіночокого будинку культури. Продовжуючи знайом- го вокального ансамблю «З роси й води» Віство читача із дитячими колективами, особливо нницької централізованої клубної системи під хочеться відзначити фольклорний ансамбль керівництвом Тетяни Гавриш-Казанської. По«Vinfant Voice» Вінницької ДШМ «Вишенька». над десять років цей колектив пропагує пісенні Цей колектив вперше взяв участь у фестивалі традиції нашого подільського краю. Ансамбль «Подільсьскі барви», подарувавши нам віночок «З роси й води» вирізняється з-поміж інших сербських пісень. вдумливим підходом до репертуару, в якому Нову вдало вибудувану програму виступу переважають вокальні твори глибокого змісту продемонстрував вокальний ансамбль біло- зі складною гармонічною будовою. Виступ діруської пісні «Купалінка» земляцтва білорусів вчат на нашому фестивалі був не просто співом, Вінницької області. Ми ніби подумки поверну- а дивовижним дотиком до сердець. Виконуючи лись в далекі 70-ті роки минулого століття і ра- запальну болгарську веснянку «Ерген дедо» зом з «Купалінкою» співали пісню із репертуа- та українську народну «Степанида», ру ВІА «Песняры» «Летняя ночка купальная». співачки продемонстрували майстерВпродовж не одного десятка років пропагує ний ансамблевий спів та артистизм. культуру, мистецтво танцю далекої казкової Ін- Насолоджуючись злагодженим дії талановитий подолянин Сергій Журавльов гармонійним вокалом, милуючись з Гнівані. З раннього дитинства він захопився вродливими дівчатами у вишуканих східною культурою і впродовж свого життя сценічних костюмах, ми відчували, сповідує і популяризує мистецтво цієї країни. що їхній спів – це своєрідне гаптуМайстерний співак, танцюрист Сергій Журав- вання найтоншої роботи, найніжнільов наразі подарував нам хвилини насолоди ше мереживо неперевершеного бавід класичного індійського танцю в стилі кат- гатоголосся. хак «У палаці імператора Акбара».

Керівники національних творчих колективів з відзнаками фестивалю

44

Запальний український «Гопак» у виконанні ансамблю «Радість» став заключним акордом у цьому величному святі єднання народів, єднання душ і єднання культур. Свято підходило до завершення, а в концертній залі витала атмосфера особливого піднесення, ніхто не хотів розходитися. І вдало вибудувана концертна програма, і талановита ведуча Леся Смішко – все сприяло тому, що фестиваль пройшов неначе на одному диханні. Присутні на святі національних культур поважні гості висловлювали почуття захоплення і вдячності колективам-учасникам. Заступник начальника управління культури і креативних індустрій Департаменту гуманітарної політики Вінницької обласної державної адміністрації Валентина Троян у вітальному слові зазначила, що «лише разом, однією дружною родиною ми зможемо подолати всі перешкоди і труднощі». А заступник начальника управління у справах національностей та релігій облдержадміністрації Алла Ратинська наголосила: «Саме такі заходи вкотре стверджують, що на Вінниччині створено всі умови для вільного розвитку національних культур, їхніх традицій і звичаїв». Обласний центр народної творчості впродовж багатьох років тісно співпрацює з національними товариствами Вінниччини. Ми пишаємося талановитими творчими колективами, що діють при них. Адже ці самобутні колективи є окрасою не лише обласних культурно-мистецьких заходів. Вони на високому професійному рівні презентують культуру своїх народів, та, власне, Вінниччину на всеукраїнських і міжнародних фестивалях-конкурсах. Тому й недарма директор ОЦНТ, заслужений працівник культури України Тетяна Цвігун схвильовано сказала: «Ми сьогодні горді з того, що обласний фестиваль національних культур «Подільські барви» проводиться вже вп’ятнадцяте!

Це дійсно барвисте суцвіття культур різних національних спільнот, що проживають і творять на Вінниччині. А ми радіємо з того, що більшість із них активно співпрацюють з нами вже не один десяток літ. Яскраву концертну програму фестивалю скрасили народні аматорські колективи області, які презентують рідну українську культуру. Наш фестиваль сьогодні сповна виконав свою головну місію: об’єднання творчих колективів національних спільнот та аматорських колективів Вінниччини, які пропагують свою національну культуру і шанують українську. Тому наш захід – це вияв вдячності усім народам, усім національним колективам. Це вияв щирого сподівання, що ми й надалі будемо жити в мирі, злагоді і тісній творчій співпраці!». Дійсно, обласний фестиваль національних культур «Подільські барви» став масштабною подією, фестивалем єднання, де під прапором України, на щедрому Поділлі, об’єдналися представники різних національних спільнот. Цей захід через пісню, танець і слово вкотре продемонстрував наше толерантне ставлення до культур різних народів, прагнення до розвитку національних меншин на теренах Вінниччини, став взірцем дружби і приязні між народами у нашій державі, яка задекларувала європейські цінності перед усім світом. Тож завершити хочеться словами пісні, яка була музичним супроводом до хореографічної композиції «Квітуче Поділля», що її так піднесено виконав ансамбль танцю «Радість»: Ми зібрались на свято і за руки взялися, Не одна тут говірка в дружнім колі луна, Бо коріння народів міцно переплелися: Всі ми – діти Вкраїни, ми – родина одна!

Провідний методист ОЦНТ Наталя ЮКАЛЬЧУК

* Мистецькі проєкти

«До серця промовляє срібний звук бандури» Не можемо прожити непрожите, Спинити плин життєвої ріки, Жила бандура в нас і буде жити, Несучи думу й пісню крізь віки.

Любов Гриник

Б

андура, як і українська вишиванка, писанка, весільний коровай, калина є одним з найголовніших мистецьких символів українського народу, що завжди славився своїм культурним багатством. Бандура – це символ вільної української душі, струни якої об’єднують багато поколінь українців. В свідомості сучасних українців бандура тісно пов’язана з героїчною добою національних визвольних

Тарас Шевченко. І, напевно ж, саме з глибокого розуміння ролі кобзарів у визвольній боротьбі українського народу з загарбниками Шевченко назвав свою поетичну збірку «Кобзарем». Велика любов та шана українського народу до бандури, викристалізувалась в самовідданій дослідницькій, інженерній, диригентській та виконавській діяльності відомого мистецтвознавця, фольклориста, драматурга і композитора талановитого інженера, бандуриста Гната Хоткевича, який модернізував старосвітську діатонічну бандуру, що тоді побутувала на Слобожанщині, та написав посібник гри на ній. Нам вона відома вже як харківська бандура або бандура Гната Хоткевича. За українську спрямованість Хоткевича і було роз-

Зразковий аматорський ансамбль бандуристів «Намисто» Вінницької ДМШ №2 змагань під проводом Богдана Хмельницького. Впродовж століть кобзарі, бандуристи і лірники, мандрували містами й селами України, співали волелюбні думи та історичні пісні, в яких прославляли подвиги хоробрих козаків, будили волелюбні почуття та закликали до визвольної боротьби. Чимало довелося пережити бандуристам впродовж століть. По-різному складалася доля кожного з них. Одних переслідували за те, що несли героїку українського народу крізь віки. Знаменитих віртуозів бандуристів запрошували до польського королівського двору, палаців вельмож. Чимало бандуристів входили до складу Війська Запорізького. Грали на бандурі українські гетьмани Богдан Хмельницький та Іван Мазепа, був бандурист і при останньому гетьманові України Павлові Скоропадському. Добре грали на бандурі український мандрівний філософ Григорій Сковорода і наш великий народний поет

стріляно в період репресій за радянської влади. Нині широкому мистецькому загалу відома вже удосконалена хроматична бандура, яка стала професійним інструментом. Вже сьогодні вона є суто академічним концертним інструментом. З точки зору виконавства сучасний світ дає необмежені технічні можливості для розвитку такого інструмента, на якому можна зіграти у відповідному перекладенні відомі світові музичні класичні твори і твори сучасних авангардових композиторів. Добре знають наш улюблений інструмент в Америці та Австрії, Франції, Японії, країнах близького сходу. Внесок української діаспори у збереження і розвиток бандурних традицій є доволі потужним. Сьогодні капели та ансамблі бандуристів активно діють та концертують

у США, Канаді, Аргентині, Європі та Австралії. Чимало зроблено бандуристами, щоб звучала бандура сьогодні. Минули часи коли вона переслідувалася, суворій цензурі підлягав репертуар бандуристів. Так довгий час бандура асоціювалася з тріо та ансамблями бандуристок, які співали переважно пісні радянських композиторів, іноді народні. Такі ансамблі були досить поширені. То вже в добу Незалежності пішла хвиля відродження старосвітської бандури, вивчення козацьких дум та історичних пісень. Здійснено чимало досліджень по вивченню будови, манери музикуванння та відновленя старосвітської діатонічної бандури. Яскравими представником відродження манери музикування та репертуару є Кушпет Володимир Григорович – український кобзар та лірник. Автор багатьох публікацій на кобзарську тематику та підручника «Самонавчитель гри на старосвітських музичних інструментах – Кобза О.Вересая, бандура Г.Ткаченка,

гун, яка є ініціатором та автором мистецького проєкту обласного свята кобзарського мистецтва «Струни вічності».

– Сьогодні просто необхідно вивчати і пропагувати творчість відомих кобзарів і бандуристів, як, наприклад, нашого земляка Володимира Максимовича Перепелюка. Ми маємо пам’ятати, і навчати нашу молодь шанувати таких людей. Саме з цього маленького зерняти – шанобливого ставлення до своїх митців і виростає патріотизм. Ми з задоволенням запрошуємо до нас на наше свято кобзарського мистецтва як майстрів гри на академічній бандурі з хроматичним строєм, так і на традиційній старосвітській діатонічній бандурі. Слухаючи її, усвідомлюємо, що кобзу-бандуру витворили наші діди-прадіди. Але, щоб про бандуру не забували, вона має звучати. Тому ми з-поміж багатьох культурно-мистецьких заходів, які проводяться в області, надаємо особливого значення проведенню свята кобзарського мисте-

Тріо бандуристів Хмільницької ДШМ торбан Ф.Відорта». Неодноразово з концертними цтва «Струни вічності». виступами побували у нас на Вінниччині відомий Спілкуючись з сучасними бандуристами та лірник, бандурист народний артист України Ва- музикознавцями, я усвідомила значення давнього силь Нечепа, заслужені артисти України Дмитро народного інструмента в духовному та культурГубяк, і Володимир Войт, а також Сергій Заха- ному розвитку народу. Думку кожного з них хорець. четься зацитувати у цій статті, адже те, що скаТа все ж старосвітська, академічна чи елек- зане, є мудрим і потрібним досвідом. Скажімо, тронна бандура для нас – неповторна. Її не відомий бандурист Володимир Войт, який не можна переплутати ні з яким іншим музичним раз приїжджав до Вінниці, вважає, що сьогодні інструментом. Бандура, витворена українським бандура символізує не просто унікальний укранародом впродовж століть, і сьогодні є символом їнський музичний інструмент, вона є ключем до козацької звитяги, символом високої поетичності єднання українців у всьому світі і мостом, який і самобутності українців, символом необмежених сполучає цілі мистецькі покоління. можливостей. А заслужений артист України, бандурист ДмиБандура – це для українця ціла філософія тро Губяк з Тернополя, в репертуарі якого чимажиття. Для когось – це професія, для іншого – ло стародавніх дум та історичних пісень, вважає, улюблений інструмент. Та всі ми погоджуємо- що вона «залишається українським традиційним ся, що бандура залишається одним із головних народним інструментом, котрий промовляє до мистецьких символів волелюбності українського нас із глибини віків мовою наших прадавніх дум і історичних пісень, але водночас є дуже сучаснароду.

– Бандура для українців – це особливий ін- ною. Тому нею можна розповідати про насущні струмент, символ духу нації, – висловила свою проблеми й турботи, робити це зрозумілою для думку директор Вінницького ОЦНТ Тетяна Цві- сучасників мовою». До речі саме Дмитро Губяк 46

Заслужений артист України Володимир Войт (м. Київ) з організаторами дійства є автором створення одного з варіантів електронної бандури. Так сталося, що впродовж років викладачами по класу бандури та ансамблів бандуристів і виконавцями у нас на Вінниччині та й по Україні були переважно жінки. Тому насправді є виправданим поширений серед митців вислів «Бандуру нам врятували жіночі руки». Скільки любові і сили переконання відчувається в словах наших бандуристок!

– Бандура для мене – це символ України, пісня України. Я обожнюю цей інструмент, бо він зі мною назавжди. І в горі, і в радості. Бринить та радіє! – так висловила своє ставлення до улюбленого інструмента керівник ансамблю бандуристів Могилів-Подільської школи мистецтв Алла Бєлуніна. Керівник ансамблю бандуристів Хмільницької школи мистецтв Валентина Автодійчук вважає, що «сучасна бандура – це бренд України, а бандуристи – особливі люди. Бандуристи – унікальні виконавці, тому що презентують рідне, національне вокально-інструментальне мистецтво».

– Бандура – це моє життя. Більше п’ятдесяти років я присвятила бандурі. Увесь час намагалася тримати високу планку. Мої вихованці неодноразово ставали переможцями різноманітних всеукраїнських фестивалів і конкурсів. А це велика і копітка робота, це безліч виступів. Чудово усвідомлюю, що чимало зусиль докладено задля ствердження бандури. До того ж двадцять п’ять років я керувала ансамблем бандуристів «Намисто», який вважається одним із кращих не лише у Вінницькій області. За багато років ми отримали чимало нагород. Бували з концертами і за кордоном. Все життя було покладено на те, щоб бандура достойно і впевнено звучала серед розмаїття музичних інструментів. – Таку відповідь на запитання про значення бандури у житті дала відома на Вінниччині педагог, керівник зразкового аматорського ансамблю бандуристів «Намисто» Надія Павлова.

– Бандура для мене – це музична палітра з її незвичайною колористикою та своєрідним звучанням. Гра на ній заспокоює в хвилини тривоги, відриває від буденного і переносить в світ гармонії, надихає та підбадьорює. Бандура – це моє життя. Ці слова, сказані директором, викладачем по класу бандури Стрижавської ДМШ Тетяною Дзипетрук, міг би повторити кожен, хто нині пов’язаний з її величністю бандурою. Як заграє та бандура веселкова та й на всі свої проміння-голоси – не мелодія росте у ній, а слово, помережане краплинами роси. Свято кобзарського мистецтва «Струни вічності» щоразу спонукає до роздумів про талановитий народ, про бандуристів та кобзарів, які є виразниками почуттів, співцями української слави, про молоде покоління українців, які, попри шалені ритми життя, повертаються лицем до наших традицій, до уславленої бандури. Сподіваємось на те, що традиції житимуть. Аргументом для цього є і велика кількість учасників, і неповторна атмосфера свята, і відкриття нових талантів. Через віки струни бандури доносять до нас голоси предків і усвідомлення того, що ми українці, нащадки співучого роду, співці рідної землі. У бандури струни – промені сріблясті, У бандури голос – схожий до струмка. Заспівай, бандуро, щоб жилось у щасті, Щоб пташки співали у садках, Щоб була щасливою родина, Вся родина – рідна Україна

(Жанна Дмитренко) Провідний методист з музичного мистецтва ОЦНТ Наталя РИМАРЕНКО

* Працівники культури

Сходження до успіху

Н

48

ещодавно, в теплі червневі дні, слав- лана і доньку Інну. Всі діти здобули фахову муний ювілей відзначив заступник на- зичну освіту і присвятили своє життя музиці та чальника відділу освіти, культури, культурі. Нині вже їхні діти навчаються або ж замолоді і спорту з питань культури Липовецької кінчили мистецькі навчальні заклади. Утвориламіської ради, заслужений працівник культури ся ціла династія музикантів Терлецьких. ЗвичайУкраїни Геннадій Олександрович Терлецький. но ж, перші зерна любові до музики, захоплення Кажуть, важлива не кількість років, прожи- цим вічним мистецтвом посіяв батько. Олексантих людиною, а той зміст, яким вона їх напов- дра Івановича Терлецького знали і поважали не нила. Не помилюсь, стверджуючи, що змістом лише в Липовецькому районі, а й за його межажиття для Геннадія Терлецького стали музика ми. Професійний музикант, який володів грою і галузь культури. За роки роботи спочатку на на багатьох музичних інструментах, він створив посаді методиста, дидорослий і дитячий дуректора РБК, а згодом хові оркестри. Ці колек– начальника відділу тиви свого часу були культури Липовецької окрасою багатьох кульрайдержадміністрації турно-мистецьких завін зумів створити в ходів району та області. усіх колективах, йому Безумовно, він доклав підпорядкованих, атмаксимум зусиль, аби мосферу творчого власні діти здобули мупошуку і самовдоскозичну освіту. Тож старналення. Отже, знаший Геннадій і наймойомтесь: успішний і лодша Інна закінчили серйозний керівник, Липовецьку дитячу муініціативний, сучасзичну школу по класу но мислячий, якому баяна, а середущий не байдужі нинішня Руслан – по класу духодоля і майбутнє галузі вих інструментів. Свокультури та аматорго часу, працюючи виського мистецтва. Він кладачем Липовецької по-батьківськи дбає ДМШ, мені довелось про поліпшення манавчати їх усіх. Пам’ятеріальної бази заклатаю Геннадія ще хлопдів культури громачаком, який гарно грав ди, створює належні на баяні, з раннього умови для комфортної дитинства умів імпропраці своїх колег, а візувати та підбирати головне – особистим мелодії на слух, завдяприкладом пробуджує ки чому в дорослому в оточуючих енергію і віці він став прекрастворчу наснагу. ним акомпаніатором. А Наділений талантаще разом із молодшим ми організатора, музибратом Русланом грав Геннадій Терлецький канта і співака, Геннадій у духовому оркестрі, Терлецький присвятив своє життя культурі і вже яким керував їхній тато! Ось так, спочатку Генмайже три десятиліття трудиться на Липовеччи- надій, а за ним і молодші Терлецькі вступили до ні, досягаючи неабияких успіхів у роботі. Ма- Тульчинського культосвітнього училища (нині – буть, тому йому так все вдається, бо наділений фаховий коледж культури). Як згадує Геннадій особливим талантом – нести оту Божу іскру, аби Олександрович, Тульчин – зі своєю особливою кожний прожитий день запалювати новими кре- мистецькою аурою, освячений видатними творативними ідеями. А потім поступово і цілеспря- чими постатями, – став для нього містом юності мовано втілювати їх у життя, реалізуючи всі пла- і професійного зростання. Із величезною вдячни і задуми. ністю згадує Геннадій Терлецький улюблених Своєю долею, яка пов’язала його життя з викладачів Петрова Олександра Олексійовича, культурою і творчістю, Геннадій Олександро- Бондара Петра Юхимовича, Гарбулінську Тетяну вич завдячує світлої пам’яті батькам Ніні Ни- Єгорівну. Вони та багато інших талановитих вчикифорівні та Олександру Івановичу Терлецьким. телів оточували студентів батьківською увагою, Мама – вчителька української мови і літератури прищеплювали любов до музики, своїм приклата батько – музикант, працівник культури вихо- дом спонукали до пізнання мистецтва, до творвали трьох дітей: двох синів – Геннадія та Рус- чого зростання.

«Народні музики» Липовецького МБК Далі була служба в армії, де, як тільки трапля- Мігулі «Ти ж бо вижив, солдат!», акомпануючи лася нагода, він брав у руки баян. Пальці почина- собі на баяні. Це Геннадій Терлецький приїхав ли бігати по клавіатурі і народжувались диво-ме- додому у відпустку і вирішив підтримати батька, лодії, які нагадували Липовець, рідну домівку і виступивши за свій рідний Кам’янецький клуб, дитинство. де Олександр Іванович працював завідуючим. Пригадую, в районному будинку культу- Прекрасний голос, майстерне виконання нари відбувався огляд художньої самодіяльності стільки вразили членів журі, що всі одноголосно сільських клубних закладів. Раптом на сцену віддали тоді пальму першості Геннадію. вийшов вродливий стрункий юнак і прониклиСвою трудову і творчу діяльність Геннадій во почав співати патріотичну пісню Володимира Олександрович Терлецький розпочав у 1987 році в Липовецькому РБК на посаді методиста з музичного жанру. З 1988 по 1995 роки він працював завідувачем профспілкового клубу Липовецької ПМК-11, де проявив себе здібним організатором, а в 1995 році був призначений директором Липовецького районного будинку культури. Тут він продовжив славні традиції, закладені старшими колегами Василем Васильовичем Янчуком та Павлом Олександровичем Оплаканським. З приходом молодого ініціативного керівника активізувалась діяльність колективу РБК, з’явились нові, яскраві творчі колективи, серед яких «Поетичний театр», вокальний ансамбль «Лебедонька», дитячий танцювальний колектив «Зернятко», чоловічий вокальний гурт Святковий новорічний концерт

«Веселий день» районного будинку культури, фольклорний ансамбль «Війтівчанка» Війтовецького СБК. Цим колективам згодом, за сприяння Геннадія Терлецького, було присвоєно почесне звання народного (зразкового) аматорського. Пізніше до них долучаться інструментальний ансамбль «Народні музики», фольклорний колектив «Перевесло», хоровий колектив, рок-гурт «The Way» Липовецького РБК (нині – МБК) та ансамбль української пісні «Козачка» Кам’янецького міського клубу. Всього в клубних закладах Липовецької громади на даний час діє 11 народних (зразкових) аматорських колективів. Відрадно, що Геннадій Олександрович, продовжуючи гарні традиції, сприяє організації проведення фестивалю-конкурсу дитячої творчості «Музичний зорепад», пам’яті Павла Оплаканського. Цей талановитий педагог, музикант-віртуоз в далеких 70-80-х роках минулого століття

творчості «Різдвяне диво» та «Липовеччино рідна моя!», де учасники аматорських колективів, представники територіальних громад облаштовують світлиці виробами народних майстрів, дарують глядачам пісенні скарби рідного краю і залюбки пригощають усіх бажаючих традиційними стравами української кухні. А регіональний рок-фестиваль «Купальська спека», який щороку збирає у Липовці рок-гурти та любителів цього виду мистецтва! Цей драйвовий захід став настільки популярним, що для участі у ньому з’їжджаються рок-музиканти не лише із Вінницької, а й з Київської та Черкаської областей. І знову ж таки ідейним натхненником фестивалю став Геннадій Терлецький. Крім цього Геннадій Олександрович є активним учасником народних аматорських колективів Липовецького міського будинку культури. Чоловічий вокальний гурт «Веселий день», ін-

Новорічні подарунки учням Липовецької ДМШ від міського голови Віктора Бичкова

50

започаткував районний конкурс дитячої творчості «Вранішня зірка», в якому брали участь талановиті діти Липовеччини. Після передчасної смерті П.Оплаканського конкурс продовжив своє творче життя вже під новою назвою – «Музичний зорепад», який проводиться на вшанування пам’яті його організатора. Заслуговують на увагу благодійні акції, зініційовані Геннадієм Терлецьким та творчим колективом Липовецького МБК «Зігрій солдата миром і любов’ю» і «Від серця до серця», кошти від яких перераховуються для потреб воїнів ООС і важкохворим дітям громади та області. Завдяки цим заходам працівниками культури було зібрано і перераховано понад чотириста тисяч гривень. За сприяння Геннадія Терлецького започатковані і стали традиційними фестивалі народної

струментальний ансамбль «Народні музики», хоровий колектив з його найактивнішою участю є окрасою культурно-мистецьких заходів громади, обласних фестивалів-конкурсів та мистецьких проектів. Вони з честю представляють Вінниччину на всеукраїнських та міжнародних фестивалях-конкурсах, де завше здобувають перемоги. Трагічні події на Сході України не залишили байдужим і Геннадія Терлецького. Сам активно долучившись до волонтерської діяльності, він активізував своїх колег, завдяки чому неодноразово творчі колективи Липовеччини брали участь в концертних турах до військових частин і підрозділів в зоні проведення АТО, виступали перед пораненими бійцями у Вінницькому обласному клінічному госпіталі ветеранів війни. Тут слід принагідно відзначити громадянську

Вручення відзнаки до професійного свята позицію героя нашої оповіді. В далекі роки Дру- події, і висловлював щирі слова вдячності усім гої світової війни в боях за визволення одного із небайдужим людям, які долучились до відновнаселених пунктів Липовецького району загинув лення історичної правди, особливо начальнику брат Анатолія Паламаренка, народного артис- відділу культури і туризму райдержадміністрата України, лауреата Національної премії імені ції Геннадію Терлецькому. За активну участь у Тараса Шевченка. Впродовж майже семи деся- пошуку та увічненні пам’яті загиблих воїнів під тиліть Анатолій Несторович розшукував місце час Другої світової війни Геннадію Олександрозагибелі брата Олексія. Єдине, що було відомо – вичу було оголошено Подяку за підписом голови це номер військової частини, в якій він воював. І правління Всеукраїнської ГО «Закінчимо війну». Ще одним штрихом до портрета Геннадія Тена останньому листі-трикутнику, який отримала родина, стояв поштовий штемпель, де було на- рлецького є його тісна співпраця з меценатами та писано «Липовець». Куди не звертався Анатолій спонсорами для підтримки галузі культури. Так, Паламаренко, йому ніхто не зміг допомогти, бо виділяються кошти для ремонтів закладів кульніде в архівах у списках загиблих не значився тури, придбання сценічних костюмів та взуття солдат із прізвищем Паламаренко. Аж ось Ана- аматорським колективам, музичної апаратури та толія Несторовича запросили для участі у Всеу- музичних інструментів. Загальна сума спонсоркраїнському святі сатири і гумору імені Степана ських коштів у розвиток галузі культури громади Руданського, що традиційно проводиться в Кали- за останніх сім років складає 1 мільйон 496 тисяч нівці та в Хомутинцях, на батьківщині видатного гривень! Багато гарних справ зроблено талановитим земляка. Тут доля і звела Анатолія Паламаренка із Геннадієм Терлецьким. Геннадій Олексан- керівником, яким є Геннадій Олександрович дрович глибоко до душі сприйняв розповідь на- Терлецький. І його праця належно оцінена керодного артиста і, приїхавши додому, розпочав рівництвом колишнього району та області. За пошуки. Звернувся до військкомату, працював з вагомий внесок у розвиток, збереження та поархівними документами і з’ясував, що частина, в пуляризацію традиційної народної культури він якій воював брат Паламаренка, вела бої на тери- неодноразово нагороджувався Почесними граторії села Гордіївки Липовецького району. Ген- мотами Вінницької обласної державної аднадій Терлецький спілкувався з жителями села, міністрації та обласної ради, управління очевидцями тих страшних подій. І нарешті ви- культури і мистецтв облдержадмініпадково в архівах розшукали записи про одного страції, Вінницького обласного ценіз загиблих воїнів, ім’я і по батькові якого сходи- тру народної творчості, Липовецької лось з іменем загиблого брата, але прізвище було райдержадміністрації та районної інше. Після багатьох перевірок з’ясувалось, що ради. Відзначений Геннадій Олекпри перепису загиблих писар допустив помил- сандрович і на державному рівні. У ку у його прізвищі. Ім’я Олексія Несторовича 2019 році Указом Президента України Паламаренка, який поліг у боях за визволення №188 за значний особистий внесок у Липовеччини, було занесено на стелу біля Мемо- державне будівництво, культурно-оріалу загиблим воїнам у Липовці. Анатолій Па- світній розвиток України, ламаренко приїздив на мітинг, приурочений цій вагомі трудові здобутки та

Щасливий батько та дідусь

52

високий професіоналізм Геннадію Терлецькому присвоєно почесне звання «Заслужений працівник культури України». Дорога серцю Геннадія Олександровича і найвища районна нагорода – Почесна відзнака «За заслуги перед Липовеччиною», яку він отримав у 2020 році. Та не менш важливими для будь-якої людини і, зокрема, керівника є повага і шана від людей, особливо колег, з якими йдеш по життю пліч-опліч. Ось як відгукуються про Геннадія Терлецького його підлеглі: – Геннадій Олександрович надзвичайно переймається проблемами галузі культури, проблемами кожного працівника. Він по-батьківськи дбає про кожен творчий колектив, робить все для того, щоб ми розвивались, зростали професійно. Сприяє участі наших колективів у обласних, всеукраїнських та міжнародних фестивалях-конкурсах.

– Знаю Геннадія з раннього дитинства, він ріс на моїх очах. Колись була його вчителькою, а нині я пишаюся таким керівником!, – таку характеристику склала своєму начальнику керівник народного аматорського ансамблю української пісні «Козачка» Кам’янецького міського клубу Віра Козак. Директор Липовецького МБК Лілія Побережнюк так оцінює людські та ділові якості Геннадія Олександровича Терлецького: «Геннадій Олександрович – людина слова: що пообіцяв – обов’язково виконає. Він – справжній господар. А для нас, працівників міського будинку культури, він – як батько: відповідальний, вимогливий,

іноді запальний, але, якщо ти повністю віддаєшся своїй справі, з ним добре працювати. В роботі часто виникають ті чи інші питання, які потрібно вирішити. І я, як директор МБК, іноді сперечаюсь з начальником, вперто відстоюючи свою думку. А проходить час і виявляється, що на всі сто відсотків в тій ситуації був правий Геннадій Олександрович! Він горою стоїть за колективи галузі культури, ми всі його любимо і поважаємо, а для мене він – взірець керівника!». Геннадій Олександрович вміє бачити і відчувати у людях талант.

– Люблю здібну молодь, – розповідає він, – намагаюсь допомогти словом і ділом, аби молода людина залишалась у нас, працювала в нашій галузі, сприяю, щоб якнайповніше розвивався її талант. Пишаюся молодими колегами Ярославом Пшиворським, Юлією Задоєнко, Русланою Гомонюк. Виступи цих талановитих співаків є окрасою усіх культурно-мистецьких заходів, що ми проводимо. А Владислава Смаляна, Влад Васильченко, Софія Сергеєва! Ці юні таланти, які зростали на нашій сцені, здобували перші перемоги на різноманітних пісенних конкурсах, нині навчаються в мистецьких навчальних закладах. Хочеться вірити, що вони в майбутньому стануть гідною зміною старшому поколінню працівників культури Липовеччини. Щасливий Геннадій Олександрович і в родині. Він ревно оберігає родинні традиції, згуртовує свою сім’ю, підтримує дітей та онуків. Вся сім’я, про що розповідалось на початку нашої розповіді, – працівники культури. Дружина Оксана Петрівна – директор Липовецької дитячої музичної школи. Сини Максим та Олександр закінчили Тульчинське училище культури, здобули вищу освіту, А Олександр продовжує династію Терлецьких: працює художнім керівником Липовецького міського будинку культури, він – талановитий музикант, майстерно грає на ударних інструментах і є учасником народного аматорського рок-гурту «The Way» Липовецького МБК. Його дружина Юлія – хореограф. Тож Геннадію Олександровичу є ким пишатися. А найбільше його щастя – це онучата Єва, Мія, Анна, Гена (Геннадій Олександрович молодший!) та Арсенчик. Дай Боже, щоб династія музикантів і працівників культури Терлецьких продовжувалася! Ось таким вийшов портрет справжнього працівника культури, талановитого музиканта, мудрого керівника Геннадія Олександровича Терлецького. Обласний центр народної творчості пишається тим, що має такого вірного друга, який завжди підтримує всі наші мистецькі проєкти і найактивніше долучається до участі в них. Тож нових Вам звершень, здобутків і перемог на стежинах до успіху, шановний Геннадію Олександровичу! З роси й води!

Ніна ДЖУС

* Фестивалі

Тиманівське диво з горнятка

Т

иманівка! Село, яке вміє дивувати. І в цьому ми переконалися, побувавши на фестивалі «Диво з горнятка – тиманівська каша». Але все по-порядку. Тиманівка – це, мабуть, єдине в Україні село, де є три народних музеї: історії села, Олександра Суворова та художній ім.Т.Шевченка. Взагалі на території села є дев’ять об’єктів культурної спадщини, що мають статус пам’яток місцевого значення. Окрасою села, його візитною карткою є

палацу зробив бокову прибудову з арковою та терасою, що плавно східцями переходила у парк до штучного водограю. Варто зазначити, що В.І. Толь побудував у селі фільварок, школу з курантами на баштовій надбудові та лікарню. Все це збереглося до наших днів. Останнім власником села Тиманівки був граф Олександр Дмитрович Шереметєв (1859 – 1931 рр.) – внук Миколи Шереметєва та співачки Парасковії Жемчугової, генерал-майор,

палац Шереметєвих – пам’ятка архітектури, історія якого веде нас у кінець XVIII століття. В цьому столітті й розпочалося будівництво. Фундамент та підвальні приміщення були закладені та вимуровані відомим на Поділлі магнатом князем Готфридом Богумілом Святополком Четвертинським. Пізніше будівництво перейшло до наступного власника садиби – князя Олексія Миколайовича Бахметєва-Протасова, який завершив спорудження палацу, надавши дещо непритаманний для місцевості стиль неоготики – покрівля була увінчена гострими шпилями. На початку ХХ століття власником Тиманівки став землевласник, почесний мировий суддя Київського та Ямпільського округів Володимир Іванович Толь, за фахом інженер-будівельник, який до

музикант і великий шанувальник мистецтва. Він розбудував садибу, встановив чавунний ґанок з колонами на парадному вході до палацу, а також збудував каретну майстерню. Велика увага тоді приділялася культурному життю: в місцевому храмі співав хор, який виконував твори відомих авторів, а стіни палацу прикрашали картини відомих живописців. За часів графа Шереметєва з’явилися пивоварний і спиртовий заводи. Саме у графському палаці вперше було встановлено водогін та каналізацію, застосовано електрогенератор для освітлення маєтку та будинків селян, а також було створено першу пожежну команду!

Перегорнемо ще одну сторінку історії села.

1796-1797 – в ці роки в селі проживав великий полководець, генералісимус Олександр Васильович Суворов. На захід від села, в лісі, суворовські солдати викопали три криниці, з яких брали воду для військових потреб, адже Суворов вважав, що лише в здоровому тілі - здоровий дух; тож і приділяв велику увагу чистій питній воді. Солдати по всьому шляху своєї дислокації викопували криниці. В нашій місцевості односельчани і понині називають їх «суворівські». А ще зберігся старовинний рецепт унікальної каші, яку готували суво-

54

ровські солдати. В селі впевнені, що каша – по-тиманівськи або «засипана капуста», бере свій початок ще з часів козаччини, а Олександр Суворов лише застосував старовинний рецепт, надзвичайно багатий на вітаміни… Восени, 14 жовтня, в день Покрови Пресвятої Богородиці, козацтва, Захисників України Тиманівка вже втретє зустрічала гостей на фестивалі. Але особливістю свята в цьому році стало місце його проведення. Фестиваль проходив на території парку палацу Шереметєва – пам’ятки архітектури. Гості милувалися чарівною сільською природою: в парку дерева пишалися своїми розкішними золотими шатами, оздоблені червоними та жовтими барвами. В повітрі стояв аромат троянд, які на диво всім цвіли в цей період. Все це – і природа, і доброзичлива атмосфера фестивалю налаштовувало присутніх на чудовий відпочинок. Учасників свята, жителів села та гостей привітали Тульчинський міський голова Валерій Весняний, директор Департаменту міжнародного співробітництва та регіонального розвитку Вінницької облдержадміністрації Володимир Мережко, заступник начальника управління культури і креативних індустрій Валентина Троян, директор Українського центру культурних досліджень Ірина Френкель та староста села Світлана Бранець. Всі, хто приїхав та прийшов на фестиваль мали змогу відчути та побачити, як сільські жителі бережуть минуле і вміють шанувати сучасне. Люди мали можливість відвідати багато локацій. Особливу увагу привертала туристична, де була розміщена фотозона з брендом області «Вінниччина – подорож за враженнями». Також гостям презентували виставкові світлиці сіл Тиманівки, Дранки, Одаї, Крищинців, Сільниці, Кинашева, Нестерварки,

Богданівки, Клебані, Копіївки, Ганнополя, Зарічного, Журавлівки, в яких творчі колективи радували українською піснею, а господині гостинно запрошували скуштувати традиційні для їх місцевості страви. Кожен бажаючий мав можливість посмакувати та оцінити, наскільки багата, гостинна та смачна подільська кухня. Гості фестивалю брали участь у майстер-класах: ковальства (тут можна було

відчеканити монету туристичного бренду), гончарства, приготування тиманівської каші. Особливу увагу на фестивалі привертали виставки гончарних виробів Сергія та Світлани Погонців з с.Крищинців, Василя Рижого та Наталі Лавренюк з м.Ладижина. Глядачі насолоджувалися концертом «Каша смачна – пісня голосна!» з великим задоволенням. Але, звичайно, головною героїнею фестивалю була культова тиманівська каша, яку дегустували понад 3000 гостей. Слід зазначити, що «каша по-тиманівськи» занесена до обласного Реєстру елементів нематеріальної культурної спадщини Вінниччини.

…Ми їдемо за кордон, шукаємо цікаві місця, захоплюємося від баченого, а історію рідного краю не знаємо. Тому сподіаємось, що цьогорічний тиманівський фестиваль – не просто проведення мистецької акції: в такий спосіб місцева громада хоче привернути увагу до палацу, який потребує реставрації, а для нас і для всіх, хто побував тут – це відкриття

56

ще однієї сторінки історії – пізнавальної, цікавої, корисної. Давні мудреці говорили: «Оглядаючись у минуле – зніми капелюха, заглядаючи в майбутнє – закачай рукава». На фестивалі побували та їли смачнющу кашу Галина ХОМЕНСЬКА та Марія МОТОРНА

Згадаймо

* Пам’ять

Людмилу МАРТИНОВУ Які минають люди неповторні, Хоч би іще хоч трошки побули… Ліна Костенко В останні грудневі передноворічні дні 2020 року музична спільнота Вінниччини прощалася із талановитим хормейстером, викладачем з майже 60-річним педагогічним стажем, керівником народного аматорського хору ветеранів війни та праці імені Р.А.Скалецького, заслуженим працівником культури України Людмилою Миколаївною Мартиновою.

Б

ез сумніву, Вінниччина понесла непоправну втрату. Пішла з життя людина непересічного таланту, високої культури та ерудиції, відкритої душі, молодечого завзяття й темпераменту Людмила Мартинова. Фахівець високого ґатунку, успішна й реалізована особистість, вона водночас випромінювала душевну теплоту, володіла неповторним магнетизмом, що приваблювало до неї людей різного віку і вподобань. Її дієва енергія плідно виявлялася не лише в педагогічній, творчій діяльності, а й у подвижницькій роботі керівника народного аматорського хору ветеранів війни та праці імені Р.А.Скалецького, яким Л.М.Мартинова керувала понад 45 років. За роки педагогічної діяльності Людмила Миколаївна виховала цілу плеяду випускників, серед яких видатний співак зі світовим іменем, соліст Віденської опери Анатолій Кочерга, народний артист України Володимир Зарков, народний артист України, колишній соліст Національного заслуженого академічного народного хору імені Г.Верьовки Анатолій Сафронов, заслужений артист України Іван Коломієць, хормейстер академічного ансамблю пісні і танцю «Поділля» Вінницької обласної філармонії імені М.Д.Леонтовича, заслужений артист України Віктор Волков, заслужений працівник соціальної сфери України Галина Левицька, лауреат міжнародних пісенних конкурсів, співачка Олеся Азнобіна та ціла плеяда директорів, викладачів дитячих музичних шкіл, працівників галузі культури області, керівників аматорських хорових колективів та вокальних ансамблів. Серед колишніх студентів Людмили Миколаївни – Микола Сокотнюк з Теплика, заслужений працівник культури Любов Грушко з Тульчина, Іван Гнатюк з Оратова, Лариса Хижнякова з Вінниці, світлої пам’яті заслужений працівник культури України Антоній Крейчі та Василь Тихолаз.

Людмила Мартинова За роки колишні студенти Людмили Миколаївни самі вже стали викладачами, громадськими діячами, удостоєні почесних звань і державних нагород, але для всіх Мартинова залишиться наставником і другом на все життя. Пишаюся тим, що і я навчалася в Людмили Миколаївни. В далеких 70-х, коли юним дівчам переступила поріг Вінницького музичного училища, я вперше почула майстерне багатоголосся жіночого вокального ансамблю «Калина», яким керувала Людмила Мартинова. А коли в жовтні 1973 року на сцені Палацу «Україна» під час творчого звіту Вінницької області ансамбль під керівництвом Людмили Миколаївни виконував віночок подільських пісень в опрацюванні Миколи Леонтовича, я в захваті слухала той гармонійний спів і мріяла, що, може, і я згодом співатиму в цьому колективі… Тож щастю моєму не було меж, коли на другому курсі Людмила Миколаївна запросила до колективу й мене! Майже півстоліття минуло з того

нашого репертуару. ми навіть не розуміли тоді, яка це була школа, як знадобиться цей безцінний досвід нам в майбутньому! Пізніше, працюючи з вокальними ансамблями, я завжди згадувала Людмилу Миколаївну, її уроки, і намагалася працювати, щоб не було соромно перед нею… Крім викладацької діяльності, якій Людмила Мартинова присвятила майже 60 років свого життя, вона впроМолодий педагог Людмила Мартинова з Анатолієм Мархлевським довж багатьох десятків літ прачасу, а донині пам’ятаю, як Людмила Микола- цювала керівником народного аматорського хоївна працювала з нами, домагаючись ідеальної рового колективу ветеранів війни і праці імені чистоти інтонування, злагодженого ансамблю, Р.А.Скалецького. Цей колектив був створений сценічної культури. Як шліфувала кожну фра- на початку 70-х років минулого століття комзу, аби твір прозвучав довершено; як вдумливо позитором-земляком, хормейстером, педагопідходила до підбору вокальних творів,оброб- гом Родіоном Андрійовичем Скалецьким, ім’я ки і перекладення до яких створювала власно- якого з честю носить сьогодні хор. В 1974 році руч! «Одинокий лебідь» Володимира Шапова- керівництво хором Родіон Скалецький доручив ленка, «Журавлі» Яна Френкеля, «Мужчини» Людмилі Миколаївні і зробив правильний виЕдуарда Колмановського, «А Русь залишаєть- бір, бо своїм подвижницьким служінням цьому ся» Василя Левашова, «Люби – мене – не по- колективу Мартинова виправдала високу довікинь» Олександра Білаша, українські народні ру його засновника. Росіянка, уродженка міста Рязані, випуспісні в обробках Миколи Леонтовича та Родіона Скалецького – це далеко не повний перелік книця Київської державної консерваторії імені

58

Хор ветеранів війни та праці ім. Р. А. Скалецького

П.І.Чайковського, Людмила Мартинова відгукнулась на запрошення тодішнього директора Вінницького музичного училища Олега Тимошенка і з 1961 року почала працювати викладачем відділу хорового диригування. І з того часу до грудня 2020 року Людмила Миколаївна Мартинова жила і творила у Вінниці. В училищі доля звела її з талановитим колегою – В’ячеславом Івановичем Мерзляковим, який за часів УНР працював і товаришував з Миколою Леонтовичем. Мерзляков багато розповідав Людмилі Миколаївні про Леонтовича, його новаторську творчість, Михайло Гринишин, Людмила Мартинова та Анатолій Авдієвський про те, що село Марківка Теплицького району є місцем спочинку композитора. Так Мартинова пролітав сніжок. При в’їзді в Марківку, ліводо глибини душі зачарувалась українською хо- руч, дрімало, загублене в хащах, старе кладоровою музикою, захопилась вивченням поділь- вище. Людмила Миколаївна в чагарниках розського фольклору, а через нього – творчістю шукала занедбану могилу композитора, руками Миколи Леонтовича та Родіона Скалецького. розгрібала на ній замерзле листя і сльози лиВ середині 60-х років минулого століття лися з її очей: як можна так не шанувати святі Людмила Миколаївна перебувала у відряджен- місця! Як можна забувати видатних земляків! ні в Теплику, де проводила семінар-практикум Згодом могила Леонтовича була впорядкована, і майстер-клас з керівниками вокально-хорових на ній до 90-річчя від дня народження компоколективів. Пригадавши розповіді Мерзляко- зитора встановлено пам’ятник, в селі відкрито ва про Леонтовича, про Марківку, попросила, музей М.Д.Леонтовича. Пізніше в Теплику тращоб їй посприяли відвідати могилу композито- диційним стало проведення мистецького свяра і вклонитись його світлій пам’яті. До Мар- та «Криниця Леонтовича – пісенне джерело». ківки добирались на підводі, була пізня осінь, Неодноразово у ньому брала участь Людмила

На відкритті погруддя Родіону Скалецькому в м. Бершаді

60

З Павлом Муравським на І Міжнародному фестивалі хорового мистецтва його імені в с. Дмитрашківка Миколаївна, а в грудні 2007 році, під час від- як майстерно диригувала Людмила Миколазначення 130-ї річниці від дня народження ком- ївна хором! Колектив і його керівника щиро позитора-земляка вона була удостоєна район- вітали колеги, очільники міської та обласної ної премії імені М.Леонтовича, що традиційно влади. Всі дякували Людмилі Миколаївні за вручається в Теплику. її подвижницьку працю. А яким символічним Загалом Людмила Миколаївна впродовж було поєднання в одному зведеному хорі мосвоєї творчої діяльності багато сил і енергії від- лоді і людей старшого віку, коли до хору імені давала активній співпраці з обласним центром Р.А.Скалецького приєднався хоровий колектив народної творчості, надавала дієву практичну Вінницького фахового коледжу мистецтв! Нотдопомогу аматорським вокально-хоровим ко- ки любові, доброти й домашнього тепла внесла лективам області. Вона була беззмінним чле- у захід талановита ведуча, заступник директоном журі обласних фестивалів-конкурсів хоро- ра Вінницького міського палацу мистецтв Алла вого мистецтва, неодноразово очолювала журі Когут. Згадували на вечорі й світлої пам’яті обласного конкурсу хорового мистецтва «Спі- В’ячеслава Адольфовича Швеця – беззмінного ває Поділля» імені М.Д.Леонтовича. концертмейстера хору з перших днів творчої У творчому доробку Людмили Мартинової діяльності колективу. І Людмила Миколаївна понад 800 концертів, фестивалів, конкурсів тоді мені сказала: «Як мені не вистачає В’ячеста оглядів аматорського мистецтва. Народний лава! Цей творчий вечір вже, мабуть, останній аматорський хор ветеранів війни та праці імені для мене»… Як відчувала… Р.А.Скалецького і ряд інших вокально-хорових Мабуть, немає більшого щастя, ніж даруваколективів, якими керувала Л.Мартинова, були ти втіху, радість – музикою, піснею, злагодженеодноразовими лауреатами обласних та всеу- ним звучанням хору. Нехай на краплину, на країнських фестивалів-конкурсів. зернятко, але намагатися робити людей кращиМожна з упевненістю сказати, що всім сво- ми – таке життєве і творче кредо сповідувала їм життям, своєю творчою та педагогічною впродовж усього життя Людмила Мартинова. діяльністю Людмила Миколаївна ствердила, Самовіддана, талановита, щира, добра, – такою що вона – гідна продовжувачка вокально-хо- була вона при житті. Такою її будуть пам’ятати рових традицій, закладених М.Д.Леонтовичем, всі, хто знав і спілкувався з нею, кого обдароР.А.Скалецьким, В.І.Мерзляковим. А для Ро- вувала вона увагою, любов’ю і світлом своєї діона Андрійовича Скалецького і В’ячеслава щедрої душі. Івановича Мерзлякова вона була ще й відданим Складно говорити про Людмилу Миколаївдругом, підтримуючи їх в останні роки життя. ну Мартинову в минулому часі. Серце не може На початку 2020 року Людмила Миколаївна змиритися із непоправністю втрати. Переконазініціювала проведення ювілейного творчого на, що Людмила Миколаївна житиме доти, довечора народного аматорського хору ветеранів поки пам’ять про неї житиме в наших серцях. війни і праці імені Р.А.Скалецького з нагоди Бо пам’ять – неповторна і жива, яка не може і 45-річчя від дня створення колективу. Яким не сміє вмерти. Живімо і пам’ятаймо… по-родинному теплим і щирим був цей вечір,

Ніна ДЖУС

Виставки у світлиці «А МИ ТУЮ КОЗАЦЬКУЮ СЛАВУ ЗБЕРЕЖЕМО» персональна виставка різьби по дереву Петра Пипи (с.Андрушівка Погребищенської ТГ)

12 жовтня - 11 листопада 2021 року Тема героїчної боротьби українського козацтва за волю була і є поштовхом до творчості майстрів народного мистецтва Вінниччини. В свідомості народу козаки були оборонцями і захисниками України та віри православної. Нині, коли йде війна на сході за незалежність та за територіальну цілісність нашої держави, і нащадки тих козаків стоять на смерть за рідну землю уже в 21-му столітті, до цієї теми знову і знову звертаються митці, як от майстер горельєфного різьблення Петро Пипа з села Андрушівка Погребищенської міської територіальної громади, який в цьому році під традиційною рубрикою виставок «А ми тую козацькую славу збережемо» презентував у нашій Світлиці персональну виставку своїх робіт. Петро Васильович Пипа народився 6 липня 1952 року в мальовничому подільському селі Андрушівка. Його творчий шлях є дуже цікавим і неординарним. Адже отримавши фах художника-оформлювача у Вінницькому ПТУ №5 (1969 р.), юнак не спішив працювати за спеціальністю, а вирішив подивитися світ і 10 років свого життя віддав подорожам на науково-дослідному судні, побувавши у Франції, Канаді, Ізраїлі, інших країнах. Правда, його талант худ о ж н и к а не залишився без уваги і на судні, де він випускав стінгазету та писав картини з усього побаченого в заморських країнах. Однак, з часом зрозумів, що ніде краще

нема, як вдома, у 1982 році повернувся в Україну до рідного села Андрушівка, де живе й понині. В рідному селі Петро Васильович пішов працювати лісником, де, спілкуючись з природою як художник, надихнувся на створення образів і різних сюжетів з української обрядовості на

зрізаних стовбурах дерев. Самотужки опанувавши техніку об’ємного різьблення, майстер став вирізати прекрасні картини і нині у своєму творчому доробку вже має понад 1000 творів, які неодноразово презентувались як на персональних, так і на обласних та всеукраїнських виставках народного мистецтва. Тема українського козацтва завжди була присутня в творчості Петра Пипи, адже Вінниччина є славним козацьким краєм, де за волю України боролися загони Данила Нечая, Івана Богуна, Максима Кривоноса і багато інших козаків, яких вів на боротьбу за волю гетьман Богдан Хмельницький. Отож митець в своїх роботах відтворює мужність та героїзм цих видатних українців. Картини «Богдан Хмельницький», «Запорожець», «Козак-характерник», «Козак Мамай», «Козаки пишуть листа турецькому султану», «Бандурист» та інші є взірцем експозиції персональної виставки різьбяра, присвяченої Дню українського козацтва. Петро Пипа представив на виставку «А ми тую козацькую славу збережемо» 33 роботи, виконаних в техніці об’ємного різьблення і, звісно, більшість з них це картини козацької тематики. Всі роботи Петра Пипи наповнені глибоким змістом, кожен образ, створений ним, передає силу духу і незламність українських козаків. Вдивляючись в різьблені картини цього талановитого подільського майстра, розумієш, що їх автор і сам є гідним нащадком українського козацтва.

«НАДДНІСТРЯНСЬКІ МОТИВИ» персональна онлайн-виставка живопису і народного малярства Людмили СОРОЧИНСЬКОЇ (м.Могилів-Подільський)

23 грудня 2021 року Сорочинська Людмила Валентинівна народилася 7 липня 1960 року в м. Могилів-Подільський. Член Національної спілки художників України з 2008 року. З дитинства Людмила обожнювала займатися творчістю, особливо любила малювати. Отож по закінченню школи дівчина поступила у Вижницьке училище прикладного мистецтва на спеціальність «Художник-майстер художнього ткацтва». З 1991 року і по нині працює викладачем Могилів-Подільської школи мистецтв. Навчаючи дітей образотворчому мистецтву, Людмила Валентинівна постійно працює над удосконаленням і своєї майстерності, як майстра живопису, народного малярства, декоративного розпису. Також виготовляє гобелени з авторською технікою (з пропускними поперечними нитками). Останнім часом майстриня захопилася ще писанкарством, витинанкою та батіком. Свої роботи майстриня активно

62

презентує на міських, обласних та всеукраїнських виставках, В своєму творчому доробку майстриня має біля 600 картин живопису, народного малярства і декоративного розпису та понад 200 зразків писанок. За роки своєї творчої діяльності Людмила Сорочинська презентувала 9 персональних виставок у містах Могилеві-Подільському та Вінниці. В цьому році персональна виставка Людмили Сорочинської відбулась у форматі онлайн. В соціальних мережах на сторінці Вінницького обласного центру народної творчості під рубрикою «Визначні майстри Вінниччини», майстриня презентувала 43 картини живопису та народного малярства з серії робіт «Наддністрянські мотиви». Зокрема, це картини «На березі Дністра», «Село неначе писанка село», «Зимові гуляння», «Півні», «На ярмарку», «Жнива», «Різдвяні свята», «Вечорниці», «Ангели співають», «Великдень» та інші. Всі картини мисткині пронизані любов’ю до рідної землі, мальовничої природи надністрянського краю. Разом з тим в її роботах простежується трепетне відношення до українських традицій, звичаїв та обрядів. Презентуючи чергову персональну виставку, майстриня вже вкотре щедро ділиться з нами своїм талантом та любов’ю до рідного наддністрянського краю

«РІЗДВЯНЕ ДИВО» обласна виставка народного мистецтва «Ангели в міфології українського народу»

17 грудня 2021 р. – 21 січня 2022 р. Не порушуючи традиції, до Дня Святого Миколая, ми і цього року відкривали різдвяну виставку, експозиція якої складалася з робіт на новорічно-різдвяну тематику, більшість з яких – з зображенням ангелів. Витинанки надавали експозиції виставки святкової казковості, яка відчувалася і дітьми, і дорослими. Їхні чудові мережані сюжети створювали неперевершені майстрині витинанки Оксана Городинська з Могилів-Подільського та Ліна Концевич з Вінниці, а також Інна Громова, Ольга Аврамчук, Вікторія Ковальчук з Хмільника та Юлія Коновалова з Погребища. Атмосферу зимової казки створювали і картини майстрів живопису та народного малярства «Колядники», «Різдвяні янголи», «З нами Святий Миколай, «Діяння Святого Миколая», «Засвітила зірка», «Зимовий день», «Янгольска пісня», «Миколаївська церква» та інші. Івана Горобчука, Івана Грищука, Ірини Кравченко, Миколи Бондаря, Людмили Бондар, Володимира Овраха, Валентини Матієнко (м.Вінниця); Людмили Сорочинської та Юрія Кафарського (м.Могилів-Подільський); Сергія Бугая (с.Човновиця Оратівської ОТГ); Олександра Довганя (м. Тульчин); Ольги Вітковської (с.Хиженці Вінницької ОТГ); Лілії Гудзь (с.Клембівка Ямпільської ОТГ); Тамари Колесник (м.Іллінці); Олександра Іщенка та вишита картина

Галини Чуйко (с. Бохоники Агрономічної ОТГ). Чудові графічні картинки представили вихованці студії «Арт-скриня» Анна Павлюк, Софія Скалдуцька та Олександр Іванченко. А їхній керівник Ірина Шостак-Орлова презентувала на виставку неперевершену текстильну роботу під назвою «Відірватись від землі». До створення різдвяної казки приєднались талановиті вінницькі майстрині декоративного розпису Ірина Угринчук та Наталя Луценко з ученицею Аліною Остроус. Прекрасні роботи горельєфного різьблення представили на виставку заслужені майстри народної творчості України Василь Слободянюк (м.Вінниця) та Юрій Дяченко (м.Гайсин). Тему ангелів з різдвяними атрибутами відтворили вінницькі майстрині – Галина Чадюк (вироби з соломи), Ірина Трибульська та Ольга Циба-Уладовська (ляльки-мотанки). До виставки доєднались також майстер випилювання по дереву Альберт Логінов та майстриня флористики Наталія Бойко. Ну і, звичайно ж, чільне місце в експозиції виставки зайняв «Вертеп», створений учнями художнього відділу Вінницької ДМШ №2 (викладач – Марина Юрченко). Загалом у виставці взяли участь 37 майстрів та юних умільців Вінниччини, яким ми дуже вдячні за неймовірно гарну і теплу казкову атмосферу, що впродовж місяця панувала в нашій виставковій Світлиці. Експозицію виставки та її відкриття з виступами діток всі бажаючі мають можливість подивитись в соціальних мережах Інтернету на сторінці «Вінницький обласний центр народної творчості».

Заввідділом ОЦНТ Любов ГРИЧАНЮК

Залавник домотканий.

64

Східне Поділля. Початок ХХ століття. З колекції Вінницького ОЦНТ

* Пошуки науковця

ІНСТРУМЕНТИ ДЛЯ ПРЯДІННЯ І ТКАЦТВА НА ПОДІЛЛІ Знаряддя праці, які використовувались для прядіння ниток та виготовлення тканих виробів є невід’ємною частиною матеріальної культури українського народу. Їх величезна кількість, яка зберігається в українських музеях різних рівнів є прямим свідченням про масштаби виробництва тканин і готових тканих виробів, які широко застосовувалися в побуті мешканцями населених пунктів як Поділля так і України загалом. Для виготовлення ниток та полотна потрібно було мати відповідні знаряддя праці. Більша частина з них виготовлялась власними руками, частину замовляли у майстрів, а частину купували на ярмарках. Нижче подаємо характеристику знарядь відповідно до їх застосування у процесі виробництва. Бительня (ломанка, бательня, баталниця) – найперший інструмент, що використовувався в процесі обробки вимочених стебел конопель. Він мав вигляд товстої колоди з глибокою канавкою і бияком (мечиком), один кінець якого закріплено в канавці, а інший був ручкою. Бительня мала також 4 ноги. Використовували її для розбивання вимочених стебел конопель. Віктор Косаківський Пачісовна (чешілна) щітка подібна до дергальної, але мала менші розміри. Інша пачісовна щітка виготовлялась із свинячої щетини, і мала вигляд великого жмутка щетини, верхня половина Щітка дергальна велика, якого була обплетесмт. Чечельник. на дратвою і, відповідно, була ручкою. Їх використовували для чесання волокон конопель. Гребені – плоскі з великими зубами. Були двох розмірів – великі і малі Їх використовували для чесання волокон льону. Великий гребінь часто використовували замість кужіля. Згребла (саморучки) – мали вигляд прямокутної дощечки з ручкою до якої прикріплений такий же прямокутний шматок шкіри з рядами зігнутих металевих гачків.

Бательня, с. Рогізка. Терниця (витиранка) була зовні схожа на бительню, але замість колоди у ній було дві товсті дошки – «побічні», між якими був наскрізний отвір в якому закріплений також «мечик», лише значно гостріший ніж у бительні. Призначення бительні і терниці подібні, тому часто її використовували одну для розбивання та витирання вимочених стебел конопель і льону. Щітки чесальні: дергальна (спускальна), пачісовна (чешілна), пачісовна (з свинячої щитини). Дергальна щітка складалась з дерев’яного круга скріпленого металевим обручем та кількох десятків залізних добре загострених цвяхів забитих в круг. Біля обруча два металеві кільця до яких прив’язували мотузки та прикріплювали ними щітку до лави. Терниця, с. Северинівка.

Їх використовували для чесання вовни. Кужіль – складається з двох частин – “спідняка” і “кружілки”. Часто вони виготовлялись з одного шматка деревини. Інколи замість гарного кужіля столярної роботи використовували звичайну рівну палицю. В деяких місцевостях кужіль мав також “денце” - дерев’яну дощечку з отвором у який вкладали кужіль під час роботи, а друга частина денця слугувала лавою, на яку сідала пряля. У більшості випадків кужіль для роботи вставляли в отвір в лаві. На кужіль навивали куклу для прядіння нитки. Веретено – має вигляд тонкої дерев’яної палички, як правило токарної роботи, з тонким кінцем зверху і з товстішим у Кужіль з куклою, с. Северинівка. нижній частині, яка закінчується пряслом. Використовували веретено для прядіння нитки. Прядка (візок) – складається з “стільця” в якому закріплюється дві “стативи” між якими на металевій осі крутиться колесо. Його приводять в дію за допомогою “корби” яка з’єднана з підніжкою. Привідний шнур з’єднує нижнє колесо з верхнім (значно менших розмірів), яке обертаючись, в свою чергу заставляє повертатись веретено – металевий стержень, на якому мале колесо закріплене. На другому кінці веретена знаходить-

ся котушка – “валок”. На нього намотується нитка, яка проходить через “вічко” і “гачки”. Мотовило – має вигляд тонкої дерев’яної палиці з розвилкою – “ріжком” з верхнього боку та перемички – “користки” з нижнього. На мотовило змотували напрядену веретеном або прядкою нитку в мітки. Козелец, звіяжки – використовували для змотування мітків у клубки. Він складався з дерев’яної триноги, на верху якої був закріплений металевий шворінь, що служив віссю для двох “звияжок”. Прядка, с. Северинівка На всіх чотирьох їх кінцях були отвори у які вставляли “качки”. На них розкладали міток для звивання ниток у клубки. Сукало (шпуляр) – пристрій для намотування ниток на цівки. Він міг влаштовуватись окремо, або на передньому порозі верстата. Складався із металевого стержня з дерев’яним колесом-маховиком, які закріплювались дерев’яними стійками. Цівка надівалась на другий кінець сукала. Сукало приводилось в рух “лучком”. Цівка мала вигляд пустотілої трубочки, яку виготовляли з бузини або очерету. Снувалка – складалась із двох великих прямокутних рам, що з’єднувались між собою “веретеном”, верхній кінець якого закріплювався у сволоці, а під нижній підкладали пень або колоду. В рух снувалку приводили руками. Ритки – мають вигляд вузької прямокутної рами, в середині якої розміщено ряд “зубів”. Їх використовували під час навивання ниток основи на навій ткацького верстата. Ткацький станок (верстат) – це пристрій для ткання полотна. Його основу становлять 4 стойки (“коники”) – дві передні і дві задні. Коники

. Веретена, смт. Чечельник.

Козелець (вияшки), с. Северинівка

Щітка пачісовна, с. Северинівка.

66

Качки до козельця, смт. Чечельник.

Сукало, смт. Чечельник.

Човники, смт. Чечельник.

Рублі (магилниці), качалка та праник, смт. Чечельник.

Ритки, смт. Чечельник.

Наталія Шпак-Косаківська, заслужений майстер народної творчості України

попарно з’єднані між собою жердками (у верху) і побічнями (у низу). Між собою пари коників з’єднані “порогами”. Ця конструкція складає основу верстата. До неї кріпляться два навої. На навоях є “триби” колеса, якими повертають, при потребі, навої. Важливою деталлю є “начиння”, яке за допомогою “коників”, “коромисла” і жердки закріплюється у верстаті. Знизу начиння приєднується мотузками до підніжок, які закріплені одним кінцем до переднього порога. Начиння було різне для кожного виду тканини. На другій жердці закріплюється “ляда” з “бердом” (“блятом”). Бердо виготовляли з очерету або калини. Окремо влаштовується лава для ткача [1, с. 142-145]. Станок для виготовлення начиння – пристрій на якому в’язали начиння до ткацького верстата [2, с. 78-80]. Жлукто (зольник) – порожниста дерев’яна колода (посудина) для зоління мітків, полотна та одягу. Праник – вирізана з ручкою дощечка інколи дерев’яний брусок з ручкою та ребристою нижньою поверхнею, як у рубльові, для биття одягу і полотна під час прання, щоб було м’якше і щоб легше було прати. Коромисло – дерев’яна, вигнута дугою, плоска в перерізі палиця. Розширена посередині та звужена до кінців. На ньому носили полотно вимочувати, відра з водою та ін. Рубель – дерев’яний валок з ребристою нижньою поверхнею і руч-

Начиння для налавників, смт. Чечельник

Станок для виготовлення начиння роботи Жмурко А. А., смт. Чечельник.

кою на одному кінці, яким викачують (прасують) полотно намотане на качалці. Качалка – кругла обтесана гладенько палиця на яку намотували одяг або полотна для викачування (прасування). [3, с. 103-104]. Перебирка – допоміжне знаряддя, яке використовувалось у ткані перебірних технік. Мала вигляд рейки, яку виготовляли з дерева. Мала довжину – 90 см, ширину – 2 см і товщину – 0.5 -0.8 см, на одному кінці була гостро застругана. Дошка – допоміжне знаряддя у вигляді невеликої дошки, яке використовувалось у ткані перебірних технік. Виготовлялась з легкого дерева (липи, вільхи), мала довжину – 100 см, ширину – 10-12 см і товщину – 0.8 см. Прутики – допоміжне знаряддя у вигляді звичайних рівних прутиків, які застосовували при тканні перебірних тканин, мали довжину 90 см, ширину 2 см, товщину 0.5 см, у розрізі – овальної форми [4, с. 39]. На сьогоднішній день ці знаряддя ткацького промислу можна побачити лише у музейних колекціях. У багатьох музеях Поділля вони становлять основу етнографічних колекцій. Наприклад, у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї,

ДІКЗ «Буша» і «Межибіж», етнографічних музеях ВДПУ ім. М. Коцюбинського. Не є виключенням і музей історії с. Северинівка Жмеринського району на Вінниччині, який ми мали змогу відвідати у червні 2009 р. під час фольклорно-етнографічної експедиції. Основу колекції його становлять етнографічні предмети, а серед них ткацькі знаряддя. Тут зібрано увесь необхідний набір інструментів і матеріалів, що використовували у ткацтві жителі села: бительня і терниці; щітки: дергальна велика і мала та пачісові із свинячої щетини, кужіль з куклою, веретена різної форми, прядки для прядіння ниток кращої якості, мотовила, вияшки (козелець), ткацький верстат, зольник (жлукто), праник, коромисло, рублі та качалки [5, с. 123]. Отже, подавши характеристику знарядь для прядіння і ткацтва можна відтворити сам процес виготовлення полотен різного призначення та уявити наскільки важким і складним був цей процес. До нього була залучена значна частина жителів краю. Віктор КОСАКІВСЬКИЙ, етнолог, археолог, народний майстер, кандидат історичних наук, доцент кафедри культури, методики навчання історії та спеціальних історичних дисциплін ВДПУ ім. М. Коцюбинського Наталія ШПАК-КОСАКІВСЬКА, етнограф, заслужений майстер народної творчості України.

68

Ткацький верстат Народного університету культури, м. Літин.

Література: 1. Завальнюк А. Микола Леонт1. Свидзинский, В.Е. Ткацкий промысел в Подольской губернии. Кустарные промыслы Подольской губернии. Киев, 1916. С. 142145.

2. Косаківський В.А. Ткацтво та килимарство у містечку Чечельнику на Південно-Східному Поділлі у ХІХ-ХХ ст. Подільське традиційне ткацтво. Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції.

30 вересня та 1 жовтня 2008 р. Вінниця, 2009. С. 7880.

3. Сидорович, С.Й. Художня тканина західних областей УРСР Київ, 1979. С. 39.

4. Шпак Н.М. Етнографічна колекція музею історії с. Северинівка Жмеринського району на Вінниччині. Вінниччина: минуле та сьогодення. Краєзнавчі дослідження. Матеріали ХХІІ Всеукраїнської наукової історико-краєзнавчої конференції 22 жовтня 2009 р. Вінниця, 2009. С. 123

Робимо гобелен

*Майстер-клас

Майстер-клас з ручного ткацтва проводить член спілки НЦХУ художник декоративно-прикладного мистецтва Чекіна Галина Ігорівна

З

а основу нашого гобелену ми беремо геометричний орнамент з тканого пояса. Отже для початку нам потрібна дерев’яна рама, я використовую станок, бавовняні нитки для основи, різнокольорові вовняні нитки, гребінка-колотушка для збивання, деревяна лінійка, ножиці, робочий малюнок орнаменту і трішечки терпіння та наполегливості. Фото 1. Першим етапом у виготовлені маленького гобеленчику буде створення основи, а в якості верстату ми використовуємо раму професійну для ткання, а вам можна використовувати саму звичайну дерев’яну раму відповідно до розмірів вашого гобелену. Так буде зручно працювати. Готуємо основу. Нитки для неї мають бути бавовняними, тобто досить міцними і не тягнутися. Зав’яжіть кінець нитки подвійним вузлом в нижньому лівому куті рами. Обмотайте нитками, як котушку, раму по більшій стороні. Фото 2 Саме на цьому етапі закладається ширина нашого гобелену: відстань від першої до останньої нитки основи відповідає цьому розміру. Між нитками слід залишати інтервали приблизно в 5 мм, а сила їхнього натягу має бути така, щоб між нитками вільно проходили пальці. Далі плетемо «косичку», яка збирає нитки основи в єдину площину. Починаємо фото 1 з середини основи й плетемо в лівий, а потім в правий бік, прив’язуючи кінці до рами. Фото 3 Вставляємо знизу між переднім та заднім рядами основи рівну лінійку. Прибиваємо гребінкою косичку й починаємо плести гобеленчик Фото 4. Після того як ви зроби-

фото 2

фото 3

фото 4

Галина Чекіна ли 8-10 однотоних рядків, беріться за створення малюнку. Малюнок підкладається ззаду ниток основи Фото 7, щоб майстру було зрозуміло, що саме він повинен відтворити за допомогою ниток, який відтінок підібрати для певного елементу гобелену. Тепер ми будемо користуватисяся пасмою - так художники по гобеленам називають невеликої довжини нитки. З ними зручніше працювати, крім того, пасма можуть висіти на основі, не розмотуючись, якщо ми будемо використовувати нитки іншого кольору. І так продовжуємо ткати Фото 4-5-6 вибираючи однією рукою парні нитки основи, іншою рукою протягніть за ними пасмо до краю гобелена й, обернувши крайню нитку, розверніть в зворотньому напрямку, вибираючи на цей раз непарні нитки основи. Закінчивши ряд, прибийте нитки гребінкою для посилення щіль-

фото 5

фото 8

фото 10

фото 6

фото 9

фото 11

тягуємо зверху через заработку та зав’язуємо вузол. Залишилося обрізати нитки основи фото 10. Зв’язуємо кінці ниток звичайними вузликами. В даному випадку по усьому периметру гобелену вяжемо китиці Фото 11. І все наш гобелен готовий фото12. Створення гобелену потребує терпіння, акуратності та досить багато часу. Зате гото-

вий шедевр, витканий власними руками, прикрасить будь який інтер’єр або стане прекрасним подарунком.

фото 7

70

ності роботи. При цьому нитки основи стають невидимими як з лицьового, так і з виворітного боку Фото 8. Ущільнювати полотно гобелену можна й вручну, однак дерев’яною гребінкою краще, адже коли залишаються кінчики ниток, їх можна буде обрізати, й вони вже не розпустяться під власною вагою, оскільки дуже тісно ущільнені між собою. Коли з’єднуємо дві нитки, перекручуємо їх або чергуємо. Під кінець работи над гобеленом знову плететься заработка фото 9, на яку потім гребінкою опускається «косичка». Наш гобелен майже готовий. Можна гарно оформити край гобелену бахромою. Для цього складаємо нитку за двоє й про-

фото 12

Майстер-клас записав провідний методист ОЦНТ Сергій БУГАЙ