Світлиця 1 (56) 2017 р.

ПРЕМІЯ СТЕПАНА РУДАНСЬКОГО ВІДКРИВАЄ НОВІ ІМЕНА Степан Руданський просить на гостину, Дарма, що надворі мороз і сніг. І знов повіє вітер на Вкраїну, І над снігами рознесе пісні – В Калинівці, у рідних Хомутинцях… Руданського шанують українці.

Жанна Дмитренко

З

гадуючи через десятки літ про втілення задумів щодо організації свята Степана Руданського, щоразу переживаю почуття душевної відради. Зусилля багатьох людей увінчались успіхом. Працівники культури, майстри народної творчості, органи місцевого самоврядування, українські письменники чимало зробили для того, щоб це свято стало багатолюдним, яскравим, веселим, наснаженим

Пісні, гуморески, ігри, козацькі забави – все це на тлі виставок чудових робіт майстрів народних умільців та святково прибраних світлиць схоже на життєстверджуючу симфонію українського буття, що всупереч усім негараздам, морозам та ожеледям, проростає суцвіттям українського слова, всеперемагаючого українського гумору. Всього було в ці січневі дні – і вітань, і сміху, і оплесків, і нагород. Дипломантами премії Степана Руданського стали Григорій Єлишевич із Сум та Микола Савчук з Івано-Франківська. «Гумористичний літопис» Єлишевича − це збірка поета-гумориста, у якій – своєрідний підсумок чотирьох десятиліть його творчого шляху. «У своїх байках, гуморесках, мініатюрах,− як представлено в анонсі, − автор з властивою йому дотепністю показує кумедні випадки з життя земляків, а гострим словом

Народний аматорський ансамбль троїстих музик «Вусачі» Браїлівського МБК Немирівського району ідеєю патріотизму, козацьким духом. Його осердям та ліричною душею є Степан Руданський, гідно пошанований земляками в добу незалежності України. Постать поета-сміхотворця стала потужним символом консолідації на теренах Вінниччини. Адже його любов до рідного краю, до України, його вміння посміятись над вибриками долі, як і над неповороткістю чи безпосередністю земляків, а також його власний приклад любові до ближнього – все це забезпечило всенародне визнання і всенародну любов. Тому на святі стільки люду збирається щороку – і в Хомутинцях, і в Калинівці, байдуже, що мороз тріщить. Цього року, крім громад Калинівщини, що трьома десятками світлиць оточували площу в центрі міста, прибули гості з інших районів та областей. Захід давно вже набув широкого розголосу.

сатирика таврує бюрократизм, соціальну несправедливість, пристосуванство та інші соціальні вади, притаманні тому чи іншому періоду нашої історії на зламі тисячоліть.» В його мініатюрах іноді всього двома рядками висміяно негативні явища, як-от паразитизм, зазнайство, снобізм – що ними сьогодні хоч греблю гати.

– Працюєш де? – Питають Гната.

– На пенсії… У мами й тата. («Пенсіонер») Або ж: – Вершини досягти поет зумів, На підступах лишивши читачів.

(«Недосяжна вершина») Сатирик не обминув-таки своєю увагою деяких братів по перу, особливо графоманів

Оксана Мудрик Моя повість, як чиста криниця: Освіжає, бентежить, іскриться, Неспокійна, дзвінка, молода…

– Я б сказав одним словом – вода. Автор вміє підмічати у звичайних ситуаціях прикметні риси бюрократизму і демагогії. Вовк мотоциклом збив Зайча, Бо нализався й пер щодуху. Вліпили зайцю «строгача» За те, що молодь не навча Законів лісового руху! («Злочин і кара») Коломийський сміхотворець Микола Савчук з Івано-Франківська представив нову віршовану гумористично-сатиричну підбірку «Мобільне нещастя» ( із серії «Наш сміх»):

Всіх, надутих, як капшук,

Всіх, хто дивиться, мов крук,

Всіх, важких, неначе люк,

І крутих, як в дошці сук,

Розсмішить Мико Савчук!

2

Їдка сатира автора викриває нову хворобу, яку підхопили властьімущі в якійсь там країні. …Бо в одній державі Баранячий грип розквітнув У величі й славі. І коли вже нарешті людство знайшло вакцину від тієї хвороби (читай – корупції, невігластва, впертості) – То у тій країні дивній Наче це не чують, Бо безрогі терплять далі, Барани – керують! У величенькій гуморесці «Мобільне нещастя», яка дала назву збірці, взявши таке ординарне явище, як поява мобільних телефонів, автор зумів показати ціле суцвіття суспільних вад, як-от зверхність еліти, бундючність скоробагатьків, самозакоханість «зірок». Дехто має три мобілки: Це зірки естради, Олігархи й депутати Верховної ради, Та до таких додзвонитись Не вдасться роками, Швидше можна до них прийти Додому ногами! Автор не забув зачепити у цьому творі той факт, що в селі

Корів стає щодень менше,

А мобілок більше. Ці та інші влучні зауваження гумориста є таким собі зрізом сучасності. Гуморески та сатиричні твори дипломантів конкурсу можна рекомендувати працівникам культури для використання в роботі, особливо для гумористичних заходів. Але центральною подією святкування є вручення премії Степана Руданського. Всеукраїнська літературно-мистецька премія є винагородою для тих, хто своєю творчістю уславив ім’я українського поета і перекладача, зробив власний внесок у розвиток української гумористики та збереження традицій українського народу. Серед них – поети, журналісти, артисти, творчі колективи… В ряду нагороджених – письменники Олег Чорногуз та Леонід Куций, засновниця музею Степана Руданського в Хомутинцях Юлія Грош, тележурналіст Ганна Секрет, народний

Калинівка святкує

Гості фестивалю – фольклорний ансамбль «Кралиця», м. Київ аматорський фольклорний ансамбль «Кумасі» з Калинівки, автор гуморесок з Пикова, учитель Олексій Бойко, який нещодавно став членом Національної спілки письменників України. В цьому році незабутня Юлія Грош ніби передала естафету любові і пошани хомутинецькому сільському голові Оксані Мудрик, якій за невтомну працю і продовження традицій вшанування поета-земляка вручили премію Степана Руданського. Велика заслуга Оксани Петрівни в тому, що свято живе, що на гостину до Руданського з’їжджаються земляки з усіх усюд, що на сільську хомутинецьку сцену виходять гумористи і сатирики, творчі колективи з усієї України, за те, що зал завше переповнений людьми. І коли зимового дня в Хомутинцях все навкруг розцвітає терновими хустками, коли грають музики і лунають пісні, коли гостей пригощають варениками, коли ніхто не хоче їхати додому, то непосвяченим може здатися, що це так легко і просто, ніби все само собою вродилося. А тим часом за цією видимою легкістю гарно організованого дійства – величезна робота працівників культури, сільської громади, всіх зацікавлених хомутинчан, але

насамперед її – Оксани Петрівни. В свої руки і до свого жіночого серця вона прийняла і музей Степана Руданського, і традиції святкування, і співочий колектив, і відповідальність за все, що тут відбувається в січневі дні. Здається, що всі ми вже начиталися співомовок Степана Руданського, наслухалися виступів столичних митців, але коли говорить Оксана Мудрик – чи то в музеї, чи то в будинку культури – то ніби заново відкриваєш для себе творчість земляка, так ніжно і глибоко проникливо розповідає Оксана Мудрик. Вона годинами може розказувати притаманною лише їй інтонацією про поневіряння Степана в Петербурзі, про його холодну і голодну юність, про тугу за Україною. Її зворушлива розповідь про лікаря Руданського поведе вас у Ялту, де він лікував нужденних. Для того, щоб побувати на могилі поета таки поїхала з колективом у Ялту. Що це була за поїздка! Про неї розповість на передачі з Ганною Секрет «Будьмо знайомі». Як тоді приймали подолян!

– Мені вдалось знайти однодумців в Криму, − розповідає Оксана Мудрик. – Я переписувалась з директором Ялтинської школи Оленою Газізовою, яка мріяла створити на той час хоча б куточок Степана Руданського. Надіслала їй кілька книг поета та вишитий рушник.

– Приїжджайте, − запрошувала Олена Іванівна, − та привезіть ще матеріалів про життя і діяльність Степана Руданського. І от ми з колективом «Вінок Руданського» найняли мікроавтобус і поїхали в Ялту. Перед тим, як вийти на люди, переодяглись у вишиванки.

– Поведіть нас до могили нашої рідної людини, − попросили насамперед. Ніколи не забуду той хвилюючий момент. Колікоровське кладовище розміщене на пагорбі. З нього відкривається чаруючий вид на море. А на могильному камені (в голосі Оксани Мудрик вже бринять сльози) − напис:

В гущинецькій світлиці зустрічають гостей

Ніхто не згадає мене в чужині,

Лиш хмарка заплаче дощем по мені… І ми почали співати ту пісню, яка облетіла, може, півсвіту, нагадуючи нашим землякам, що вони українці.

Повій, вітре, на Вкраїну,

Де покинув я дівчину… Ви не повірите – одразу почав накрапати дощик. Отак ми ходили у вишиванках, говорили українською мовою, і всі ялтинці ставились до нас дуже прихильно, намагаючись у всьому допомогти і щось підказати. Побачили базар, колись відкритий завдяки Степану Руданському, установу ветеринарної медицини… А потім у церкві Іонанна Богослова поставили свічки, помолились і поплакали… Що сьогодні з пам’ятником? – поки що, як повідомляють земляки, все в порядку, хоча були спроби його зруйнувати. Але кладовищу вже понад сто років, і на нього насуваються новобудови. Дуже хотілося б здійснити перезахоронення (в контексті нинішніх подій). Це питання вже назріло. Дай Боже, щоб вдалось, щоб прах поета нарешті знайшов спокій на рідній землі, на садибі Руданських, поруч з могилами батьків. А ще хотілося б, щоб Хомутинці стали селом Руданським. Колись ще моя мати ініціювала це. Але тоді пояснили, що на Вінниччині не може бути два села з однією назвою… Роздуми Оксани Мудрик і зворушують, і ставлять запитання перед українством. Може, прийшов час з’ясовувати їх і вирішувати. Для Оксани Петрівни – це справа її життя. Непросто провести велике обласне або всеукраїнське свято. А якщо воно відбувається щороку! Скільки треба мати натхнення, фантазії, терпіння і здоров’я, щоб щоразу вийшло воно яскравим і неповторним, щоб люди охоче їхали в Хомутинці, щоб будинок культури мав належний

4

вигляд, щоб малим хомутинчанам теж хотілося все побачити і самим виступати, адже традиція не повинна перерватися. Цьому всьому дає раду Оксана Мудрик. І премію Степана Руданського на рівні з письменниками так собі не дають. Треба бути дуже працьовитим, завзятим і самовідданим, щоб тебе оцінили ще й на цій ниві, адже Оксана Петрівна суміщає цих два таких несхожих види діяльності – керує громадою і завідує музеєм. Он на сцені співає її колектив «Вінок Руданського» Між ярами там долина, Там біленькая хатина; В тій хатині дівчинонька, Дівчинонька-голубонька… І всім одразу стає зрозуміло, що мова йде саме про їхнє село, і Степан ходив у дитинстві саме цими стежками. А Оксана Мудрик вже сповнена нових задумів. І вже починає планувати, як відзначити наступну річницю видатного земляка. Слід сказати, що премія Степана Руданського є ніби квінтесенцією цього свята, його барвистим вінцем. Щороку ми розповідаємо про свято сатири і гумору в альманасі «Світлиця», і завжди є про що писати, чим поділитись з подолянами. Воно стало подією такого масштабу,що годі й переоцінити його значення на теренах культури, на теренах нашого відродження. Щоразу з’являються нові імена тих, що йдуть услід за Руданським. З’являються і нові форми цього дійства, адже все змінюється. Незмінним є лише наше ставлення до Степана Руданського, великого українця, який гострим словом і ніжною піснею, всім життям і багатогранною творчістю послужився Україні.

Директор ОЦНТ

Тетяна ЦВІГУН

Вокальний ансамбль «Калина» Мохнівського СБК Козятинського району

Різдвяне диво на вулицях Вінниці

* Фестивалі

Ой ішла колядка вулицями в місті, У стрічках сріблястих, в світлому намисті. Іскорки веселі на сніг розсипала, «Божий син родився!» − Усіх сповіщала

Я

скравим вихором ввірвалися колядники на Вінницькі вулиці. Веселими голосами розбудили місто. Зібрались на Майдані Незалежності, осяяли його різдвяними зірками, колядками й щедрівками запросили господарів міста до свята. − З Новим Роком! З Різдвом! Зі щедрим вечором, − привітав вінничан та гостей міста Вінницький голова Сергій Моргунов. – Гарні традиції, що передаються з покоління в покоління – це дуже

Нехай добре родить жито й пшениця, Усяке збіжжя, усяка пашниця! Так, яскраво і весело, розпочинався IV обласний фестиваль народної творчості «Різдвяне диво». Святковою ходою з музиками і з зірками колона колядників з усієї області покрокувала центральною вулицею міста до парку відпочинку. І там де проходили колядники, світ трохи змінювався. На обличчях заклопотаних вінничан розквітали посмішки, водії в автівках, які зупинили, щоб пропустити ходу, не сердилися на раптову перепону, а, здається, були раді такому приємному перепочинку. Навіть будинки стали яскравішими від святкових строїв колядників.

Урочисте відкриття свята важливо, і як добре, що ви їх зберігаєте! Миру нам всім і злагоди! − Наші традиції – це унікальна річ, − додав заступник голови обласної державної адміністрації Ігор Васюк. − Ми маємо можливість через щедрівки та колядки доторкнутися до глибин історії, до легенд, що лунали тут тисячоліттями. Мої щирі вітання! − І посипалися віншування колядників з гурту «Подільські музики»: Хай смачна кутя удасться, Хай в сім’ї панує щастя, Щоб весела коляда Мир вам в хату принесла! Будьте здорові разом з діточками, Нехай смутку й горя не буде між вами,

Ніби світлий різдвяний янгол провів крилом над містом, і воно на якусь мить стало справжнім: світлим, радісним, щасливим. Тим часом на площі біля літнього театру вже готувалися зустріти колядників, перетворивши центральну алею на величезну гамірну різдвяну вулицю. Кожен район підготував свою світлицю – святково прибрану, з різдвяними стравами та прикрасами. Чого там тільки не було! Ось жмеринчани частують гостей свята у світлиці, де є і ялинка, і дідух − господар свята, і янголи з кукурудзяного листя. Святково та багато вбрали свою світлицю гості з Піщанки. «Застеляйте столи та все килимами» − це про них. Не

тільки столи, а й «стіни» вкрили килимами господарі, а на них – давні вишиті піщанські рушники з вазонами та зірками, під ними – соломʼяні янголи та вертеп, а на столі – і кутя, і вареники, і «хазяї», і калачі. Іллінці зустрічали тканими рушниками та короваями, соломʼяними зірками з янголами, дідухом-красенем, іконами вишитими, посудом, плетеним з рогози. Йдуть люди повз світлиці, пританцьовуючи, бо ж звідусіль музики чути, дивуються людській майстерності, красі народного мистецтва, пригощаються різдвяними стравами. А навколо майорять яскраві хустки святкові, неначе всі барви радості зібралися сьогодні на це свято! А наїдків тут! Ось господині з Каташина Чечельницького району наготували і кутю, і калачі, і пампушки з часником, і рибу запечену, і мʼясо

6

копчене, і ягняток з тіста випечених. А самі господині! Вбрані в традиційні строї свого села – в сорочках та нагрудниках, в старовинних хустках, закручених по-каташинськи, в кожухах білих святкових – хіба з ким сплутаєш каташинську молодицю? Тим часом на сцені починається святковий концерт. А поряд вишикувалися в святкових строях із зірками та дідухами всі колективи, що братимуть участь в концерті. На сцену вийшли господар, господиня, і почалося різдвяне дійство: «Ого-го! Скільки людей зібралося на свято! Ніколи стільки не бачив біля нашої хати!» Завітали до господарів на сцену і організатори свята: директор департаменту культури Вінницької міської ради Максим Філанчук та директор обласного центру народної творчості Тетяна Цвігун. Добра, миру й злагоди бажали керівники

Колядники на вулицях міста

Народний аматорський фольклорний колектив с.Вівсяники Козятинського району всьому нашому українському народу! Першими на сцені заспівали дівчата з фольклорного гурту «Мокоша» Вінницького училища культури і мистецтв ім.М.Д.Леонтовича (керівник Юлія Васюк), а з ними й менші «мокошенята», бо ж яке Різдво без дітей! Лунає спів дзвінкий щедрівників, І діти, і дорослі – всі щедрують нині Отак велося ще споконвіків, І буде так завжди на Україні! Продовжили «дзвінкий спів щедрівників» колядники з народного аматорського фольклорного ансамблю «Джерело» Лозівського сільського будинку культури (керівник Феодосія Соболевська) щедрівками «Ой у полі плужок оре» та «Ой на

У жмеринській світлиці

річці, на Йордані». Народний аматорський фольклорний колектив «Подружки» М’якохідського СБК Бершадського району (керівник Микола Бовсунівський) колядували наступними: «Старий рік минає», «Добрий вечір всім вам, щаслива година». Колядку «Ой дивно, дивно» та щедрівку «Мужицька доля похорошіла» подарували глядачам учасники народного аматорського фольклорного ансамблю «Берегиня» (керівник Оксана Чернега) з села Орлівка Теплицького району. Вінничани, що прийшли подивитися на свято, ледве встигали і колядників послухати, і світлиці подивитися, бо ж в світлицях, що не район – то нові витвори майстрів давніх і сьогоднішніх. Гайсинщина зустрічала хлібами різдвяними та мисками полив’яними, зробленими в славнозвісній Бубнівці майстринями Валентиною Живко та Тетяною Шпак, різьбленими картинами Юрія Дяченка. Яких лише хлібів не привіз Хмільницький район! І «рожество», і «хазяїна», і «василя», і «маланку», і книші , і помани, і калачі, і пироги. Барська світлиця перетворилася на справжню різдвяну казку, яку вмілі руки майстра вирізали з паперу – святе сімейство з янголами навколо, засніжене зимове село, колядники і церква – все це ожило на чудовій витинанці. А тепличани, мабуть, не одну скриню відкрили, щоб здивувати гостей! Не лише ткані килими й верети дістали звідти, а й старовинний жіночий одяг: чугаїни, свитки, польки. Чи має ще хто в своїх скринях такі скарби? Павучки солом’яні чи не в кожній світлиці висять, сіном встелені верети під вертепами. Різдвяне печиво пахне на всю вулицю, а зі сцени лунають колядки та щедрівки:

Хліб-сіль від каташинської світлиці Ісуса славлять! Коляду співають, І до людей йде щастя по хатах… Від цього радість навкруги лунає Традиції наші живуть у віках! Один за одним йдуть на сцену колядники Вінницької області − народні аматорські: інструментальний гурт «Смерека» з Піщанського району (керівник Олександр Мізерій), ансамбль народної пісні «Молодички» та чоловічий фольклорний ансамбль «Кряжани» з Крижопільського району (керівники Ганна Лагуна та Микола Нагрибецький), фольклорно-етнографічний ансамбль «Горлиця» з с.Слобода-Яришівська (керівник Зінаїда Багрій), фольклорно-етнографічний ансамбль «Душі криниця» Вендичанського СБК (керівник Олександр Жукотанський), чоловічий вокальний ансамбль «Ліга» з Мурованих Курилівців (керівник Дмитро Параконний). З найвіддаленішого куточка нашої області приїхав заколядувати фольклорний колектив села Каташин Чечельницького району (керівник Тетяна Брижата) з колядкою «Через поле України ішла Божа мати» та щедрівкою «Щедрівочка щедрувала». З Тростянеччини завітав народний аматорський фольклорний колектив «Гордівчанка» Гордіївського СБК (керівник Людмила Кіщук) та й інші народні аматорські: жіночий вокальний ансамбль «Гармонія» Височанського СБК Томашпільського району (керівник Роман Волошен), фольклорний ансамбль «Берегині» села Кирнасівка Тульчинського району (керівник Людмила Квасюк), фольклорно-етнографічний ансамбль «Животоки» с.Ярмолинці (керівник Павліна Ковальчук), родинний ансамбль

8

сім’ї Бадяк с.Митків, ансамбль української пісні «Краса Поділля» Барського районного центру дозвілля (керівник Олег Романов). Фольклорний гурт «Надросяни» Погребищенського РБК (керівник Ігор Капистинський). І поки лунали колядки зі сцени – світлиці продовжували дивувати та частувати гостей. Хто варениками, хто кутею, хто холодцем, хто рибою, хто м’ясом, хто пирогами – усім вистачало смакоти від щедрих українських господарів. Нашого столу не цурайтеся, Чим бог послав – пригощайтеся. А до різдвяного свята є в нас кутя багата. І по пиріжечку з маком, Щоб жилося сто років з гаком. − Так припрошували вінничан колядники з усієї області. Вся площа вирувала: лунали зі сцени щедрівки й колядки, зі світлиць доносилися привітання, запальні музики не давали встояти на місці – справжнє народне свято розгорнулося посеред сучасного міста. Воно не було чужим вінничанам, воно не втратило свого колориту на асфальтованих вулицях, ні, воно навпаки вдихнуло душу у міськиий ландшафт, оживило міські площі, повернуло пам’ять та любов до самих себе тим, хто доторкнувся до свого коріння. Ось таке справжнє Різдвяне диво сталося у місті. Нехай частіше лунають на наших вулицях народні пісні, нехай частіше наші душі відігріваються своїм, рідним, нехай щороку на Різдво з кожним з нас відбувається своє Різдвяне диво! Під сяйвом Віфлеємської зорі, У святості небес – Різдвяне диво Щедрівкою прийшло на наш поріг, Щоб ми були здорові та щасливі. Щоб трепетно відчули кожну мить, Святу величну радість днів різдвяних, В новому році хай усім щастить, Натхнення вам, співучі подоляни!

Жанна Дмитренко Провідний редактор ОЦНТ Наталя СЕНТЕМОН

Відомий і невідомий

* Постаті

Анатолій Левицький З

дається, ми уже все про нього знає- вони розбирали гранату. Таких «іграшок» тоді мо: заслужений працівник культури чимало було в полях. Але саме з цих допитливих України, автор багатьох мистець- сільських дітей виростали винахідники і митці. ких проектів, один із найяскравіших очільників – Перепадало від батька? культури Вінниччини в добу Незалежності, нині – Ну, це коли батькові ордени на ножики ви– директор Вінницької філармонії. Але нам цьо- міняв. го недостатньо. Людей – Для чого? завжди цікавить при– Мишей викопуварода успіху, його склати (!) дові. Талант чи врода, – І як батько капраця чи обставини, рав? везіння чи збіг – все, – Казав: «Клади що визначає життєву руки! Вибери собі різдорогу. І те, і друге, і ку!» третє… Але має бути – І що? Добре шмащось своє, неповторгав лозиною? не, що творить колорит – Я вибирав такі, що особистості і впливає ламалися… на подальшу долю.

– А з орденами як? Мені хочеться по– Та деякі вдалочути про це з перших ся повернути, мусив вуст, від самого Анатоіти по селу, збирати лія Івановича Левицьїх… Батько всю війну кого. пройшов. Власне, як – З вашого села у тридцять дев’ятому вийшло двоє митців, його призвали служидвоє видатних люти, то демобілізувався дей (принаймні, тих, аж у сорок п’ятому. що мені відомі) – поМав медалі за взяття етеса Ніна Гнатюк і Берліна, Праги, Будамузикант Анатолій пешта, ордени ВітчизЛевицький. Що це за няної Війни та Черсело таке, що в ньому воної Зірки. Він був народжуються таодним з тих водіїв, що ланти, неординарні вивозили людей з Леособистості? нінграда, а туди вез– Наше Безводне ли снаряди, продукти дуже гарне, мальовни«дорогою життя» чече, єдине в районі оторез Ладогу. А вже з-під чене лісами. Коритний Сталінграда вивозив ліс, Кущі, ліс з боку поранених в госпіАнатолій Левицький таль. Отак одного разу Клембівки, словом, з і рідного брата віз цією усіх боків. Дуже родюча земля. До речі, зараз там – потужне господар- машиною, але не знав. Згодом земляк з Борівки сказав йому, що бачив Філіпа Левицького, якого ство. привезли в госпіталь. Але брат згодом помер від – Чому ж воно Безводне?

– Була єдина річка Тростянчик, що пересохла, ран, і вони так і не побачились. Тепер мені зрозуміло, звідки характер і заввірніше, змінила русло у 1947 році. Мені це здається неймовірним. Мало того, що зяття, сила волі і відповідальність. Це все те, що неврожайний, голодний післявоєнний рік, то ще передасться синам від батька Івана Романовича й вода втекла. Але це, очевидно, ніскільки не за- Левицького.

– Казала Ніна Гнатюк, що ваша мама смучувало сільських хлопчаків, отих дітей війни, які мали чим зайнятись та ще й шкоду встигали була найкрасивішою жінкою в селі та й в окрузі, що в магазин, де вона робити. працювала, приходили здебільшо– Що запам’яталось з дитинства?

– Пасли дядькові коні за те, що навчив нас го, щоб на неї подивитись, бо що «грамотно» робити самокрутки, розбирали ні- тоді було купувати в післявоєнному сільському магазині? Як її мецький літак (!!!) Одразу спадає на думку «пастораль ХХ сто- звали?

– Ольга Гаврилівна. ліття» Ліни Костенко, трагічна розповідь про загибель пастушків, яких наздогнала війна, коли Вона й справді була дуже

красивою, крім того, щирою, привітною і гостинною. Біля хати на подвір’ї ріс горіх, під ним був вкопаний столик і лавочки. Там пригощали знайомих, сусідів, родичів. Хтось іде з моїх однокурсників чи однокласників попід ворота – та й гукне, бувало: «Вам привіт від Толі!»

– Ну то заходьте, хлопці, − припрошувала моя добра ласкава мама. Виростила нас, двох неслухняних хлопчаків, які не раз бились, як це часто буває. Тепер мій брат Леонід – полковник. Даманський пройшов, де тільки не побував. Але це окрема історія. А батько наш, Іван Романович, працював бригадиром рільничої бригади. Гоноровий був. Гордився нами. Згодом ми з Леонідом старалися брати відпустки водночас, щоб приїхати в село і разом з батьком пройтись по вулицях, порадувати старого.

– Уявляю собі цю картину: три богатирі ідуть по Безводному! Але повернемось в дитинство, в шкільні роки. Що дала школа? Чи не там талант розвинувся?

– До школи я пішов у шість років. Змалку грав на гармошці. Ну, «грав» – це сміливо сказано – тирликав. Якраз тоді Віктор Іванович із знаменитих музикантів Колєснікових організовував у школі духовий оркестр. Так-от в цьому оркестрі з четвертого по восьмий клас я грав на кларнеті і на тубі. Голова колгоспу закріпив за нами полуторку і відправляв цю команду грати на села – концерти, весілля, урочистості… Але не можна сказати, що ми жили тільки музикою. Десь із сьомого класу щоліта я на радгоспі працював – то на току, то за прицепщика.

– А як вчився Анатолій Левицький? Які предмети любив?

– Вчився на відмінно. Особливо любив хімію, фізику, математику. Задачі лущив, як горіхи. Правда, дисципліна «кульгала». Дуже язикатий був.

10

Після восьмого класу батько завіз мене поступати до Вінницького медучилища. Але знайомі хлопці збили відразу: «Хочеш робити перев’язки чи трупи розтинати? Пішли в музичне училище!» Я легко склав вступні екзамени, незважаючи на те, що закінчив лише сільську восьмирічку. Тоді ж музичні школи – лише в райцентрах. Але ази нотної грамоти я знав, грати вмів. Вчився на відділі духових інструментів по класу тромбона.

– Не важко було, відірвавшись від дому, пристосовуватись до нових умов?

– По правді сказати, 1961-1962 – тяжкі роки були. Пам’ятаєте кукурудзяний хліб? Навіть крупи не вистачало. Батько привезе мені на квартиру мішок гороху, сала… А наш однокурсник, який взявся куховарити, оголошував меню приблизно так: «На перше – суп гороховий, на друге – горохове пюре». Але ми цим не дуже переймались. Швидко зорієнтувались в нових обставинах. Вже з другого курсу на «халтури» ходили. Навіть стаж почали заробляти. Тоді оркестри – ледь не на кожному підприємстві. Тож грали і в оркестрі агрегатного заводу, і на демонстраціях цілі каруселі відігравали. Оце біля трибуни відіграв із швейниками – і перебіг далі до іншого оркестру, а потім знову. Оце була практика! За це платили по чотири карбованці. А на єврейських весіллях по 150-200 карбованців заробляли. Одного разу нас ледь не виключили з училища за такі речі. Вже й наказ був написаний. Але був чоловік, який знайшов аргументи, щоб нас захистити: «За що їх виключати? Вони ж он яку практику мають на таких заходах. Та їм премію треба дати, а не виключати», − казав Іван Масляєв, заступник начальника управління культури. А після другого курсу я вже був музичним керівником у медучилищі.

– Тобто після музичного училища ви вже були у всеозброєнні і готові до будь-якої роботи?

У шкільному духовому оркестрі

На службі в армії – Саме так. Нас, чотирьох випускників, направили на роботу в Барську музичну школу. Дали житло – половину будинку. Я робив на дві ставки. Крім того, був керівником естрадних оркестрів на машзаводі і спиртзаводі. Роботи – непочатий край. Але ми все встигали. І коли вже через рік призвали в армію – нас проводжали чотири оркестри, чим мої батьки були дуже здивовані та ще й ошелешені тим, що про армію нічого не знали заздалегідь.

– Чи знадобилась вам професія? Чи полегшила армійські будні?

– Безумовно. Я служив у ракетних військах. Висока Піч, Білокоровичі… Мене швидко забрали як музиканта просто з сержантської школи (де було дуже важко) в школу зв’язківців, де потрібен хороших слух. Коли я перейшов в оркестр штабу дивізії, нам дали офіцерську форму, шинель з портупеєю. Пізніше, завдяки цьому, випала нагода посміятись над тим жорстоким старшиною, який збиткувався над солдатами, інтелігентними ленінградцями, використовуючи свою владу над ними. Але це окрема історія. Я запропонував створити ще й естрадний оркестр в дивізії. З радіо писав ноти. Донька комдива була у нас солісткою. Хто служив там – знає, що офіцери жили в будинках офіцерів, а солдати – під землею, під селами! Дивізійні огляди були тоді неабиякими подіями. А я – керівник групи в одному з дивізіонів. Приїхав генерал-лейтенант, Лауреат ленінської премії. Здивувався, що солдат Левицький керує п’ятнадцятьма солдатами надстрокової служби. А я ж – везунчик! Генерала привіз мій земляк Петя із Вінницького будівельного технікуму. Він і підказав високому гостю, що в цього талановитого диригента мама хворіє.

– До мами хочеш? – спитав генерал.

– Хочу. Наступного дня мене за «отличное поведение» і так далі нагородили десятиденною відпусткою.

– Завтра командуючий їде у Вінницю, отож поїдеш з ним на «Волзі»! – ще раз порадували мене. Та й скажіть, що я не везунчик! – знову повторив Анатолій Іванович, скромно промовчавши про свої здібності музиканта та організаторський хист. Згодом Левицькому запропонували служити у Вінниці. Тільки повернувся з відпустки в дивізію, а тут і наказ про переведення до Вінниці. Тут уже служив в оркестрі при штабі ракетних військ і паралельно працював в будинку офіцерів – теж оркестр, художня самодіяльність. Служба, щоденні репетиції, урочисті свята і, звичайно, заробітки. Ми заробляли і на себе, і, умовно кажучи, на мундштуки для оркестру.

– А я ж «фраєр»! В цивільне переодягаюсь, щоб грати танці в будинку офіцерів… Життя вирує, екстриму теж вистачало. Досі в пам’яті урочистості до 50-річчя СРСР. Ми в оркестровій ямі відіграли гімн, і хлопці розбрелися, хто курити, хто куди, розраховуючи, що закриття буде не менш, як за годину. Тоді такі довгі доповіді були. А тут, як на те, за хвилин 15 урочистості скінчились. Добре, що я стояв близько коло ями – вскочив і почав з двома чи з трьома грати гімн. Хлопці збігались звідусіль, і останні акорди уже прозвучали як слід. Але ж скільки адреналіну! А комдив дивиться і сміється. Тішиться, що не розгубились і знайшли вихід із ситуації – Де диригент?, – гукають. (Я примчав). Спасибі, що зорієнтувались оперативно, як на фронті. Наступного дня – наказ про нагороду. А тут якраз шукали хлопця, який знає інструмент, музику, оркестр. А мене ж в Бару чекають! Словом, відслуживши, потрапив я на роботу

Дні М.Коцюбинського у Вінниці в Будинок народної творчості. За два роки ми тут з композитором Родіоном Скалецьким створили музичне товариство. Це був час заснування музичних шкіл в райцентрах та у великих селах. Згодом я, коли був старшим інспектором по культосвітній роботі в управлінні культури, закінчив Харківський інститут культури за спеціальністю «оркестрове диригування та культурологія».

12

Тоді мене куди лише не «сватали» – і в обком комсомолу, і в політвідділ МВД. Але я не піддавався, це не моє. В 1975 році запропонували стати директором філармонії. Не погоджуюсь. Знаю, що там занепад і міжвладдя. Але все-таки вговтали мене. Тоді в філармонії з колективів були «Вітерець Поділля», трохи солістів, договірні бригади і ліліпути. А по країні уже пішли нові віяння, як-от вокально-інструментальні ансамблі. Мені захотілось створити щось своє.

Анатолій Левицький вітає землячку, поетесу Ніну Гнатюк

В журі фестивалю імені П.І.Чайковського та Н.Ф. фон Мекк Грущенко Іван Павлович (на той час – очільник області) дав добро. Пройшов співбесіду в міністра. Романовський каже: «Міг і не їхати. Я прочитав про тебе. Ти хоч молодий, а все пройшов. Біографія чиста. Думки теж». Словом, благословили. Треба було налагоджувати роботу. Насамперед створили нову художню раду. Розширили «Вітерець Поділля». Подумали про малі форми. Тоді домінував здебільшого прокатний варіант – позичали артистів. Вирішив створити свій ансамбль пісні і танцю. Хіба Вінниччина не може мати свій професійний колектив? По всіх інстанціях доказував, аргументував. Торбу в руки – і почав шукати кадри. В Москві знайшов керівника ансамблю пісні і танцю МВД СРСР. Це був Олександр Новіков, а насправді Педченко, який мусив задля благонадійності поміняти українське прізвище. Його дружина Тетяна була балетмейстером, що нам дуже підходило. Ледве умовив їх. Потім ще були поїздки в Прибалтику, Майкоп, Севастополь… По всьому Союзу кадри шукав. На формування колективу дали рік. Оббивав пороги в міськкомі, добивався квартир і гуртожитків. 30 квартир «вибив». Адже в ансамблі було 55 чоловік. Інакше – на що ж тих людей просити. Тоді це вдалось, а зараз… і того нема, хоч би на умовах дольової участі житло для соліста придбати. А скільки треба було побігати за транспорт! Моя робота в філармонії починалась з одного старого газона. Скрізь був потрібен ремонт. Бухгалтерію я теж поміняв. А стосовно того, яким має бути ансамбль, теж чимало суперечок було. Новіков хотів поєднати в одному академічний і народний. Авдієвський був проти. Словом, через рік ми вже виступили у Києві. Успіх окрилив нас. Так почалась епоха ансамблю «Поділля». Тоді ж було створено камерний оркестр «Арката», симфонічний оркестр. Бурхливий час був.

Я формував колектив, а колектив – мене. Тодішня філармонія – це потужний комбінат, який мав філії у Гайсині, Могилеві-Подільському, Іллінцях… Працювали за гастрольними планами – всесоюзним, українським і своїм. Був ще «Держконцерт», були зарубіжні поїздки. Ми готували паралельно чотири концертних програми. Потужно працювали з авторами. За рік проводили по 2 тисячі концертів! А що означала організація лише одного концерту: зустріти, прийняти, продати білети… Не було такого видатного артиста в Союзі, який би не виступив у Вінниці. Це зараз ми можемо потягнути лише 500 концертів.

– Знаменитий фестиваль «Зорі на Бугом» – теж ваше дітище? З чого він почався?

– Секретар обкому по ідеології поставив завдання: «Запропонуй акцію». Я подумав і вирішив, що це має бути фестиваль. А чому б і ні? В Одесі є «Біла акація», у Києві – «Київська весна», а в нас буде «Зорі над Бугом». (Ми його приурочили, як це тоді було прийнято, до якоїсь дати, здається до чергового ювілею комсомолу). Фестиваль мав широкий резонанс. Дуже багато учасників пройшло через нього. За 20 років, відданих філармонії, було всього – і роботи, і злетів, і стресів. Скажімо, мікроінфаркт у мене стався тому, що зірвався концерт отих «Маврикіних», яких хтось там перекупив… Перед нами вимальовувались все нові завдання. За домовленістю з Міністерством культури у Вінниці мали відкрити цирк. Мене тоді викликав один з очільників області.

– Обгрунтуйте, у що це виллється. Хочу почути вашу думку, пропозицію. Я ратував ліпше за створення концертного залу. Тоді по країні почали створювати органні зали у Києві, Львові, Ризі. Це були своєрідні

європейські виклики. Отож я пропоную створити не цирк, а орган, що здатен слугувати як концертний зал філармонії.

– Левицький, вивчайте економіку, будівництво, релігійні питання, − так було сказано і вирішено будувати орган. Це був злет духу, що в подальшому обернувся на життєву драму. Але спочатку требі було розірвати домовленості відносно створення цирку. Потім поїхав в Ригу на консультацію. Для будівництва органу рекомендували чеські та німецькі фірми. Я вибрав «Зауер». Треба було укласти контракт на виготовлення органу, вирішити технічні питання, а також питання акустики, щоб під неї «підганяли» орган, а не навпаки. Звідусіль везли черепицю, коньки та інші матеріали. Люстри виготовляв наш ламповий завод. Влада ініціювала таку собі міську толоку. Створили комісію, щоб з’ясувати, хто проживає на території, де будували орган. Відселили всіх проживаючих, попередньо давши їм житло. І от радість. 22 грудня, якраз у мій день народження – акт прийомки. Орган зазвучав! Всі були в захваті. Концерти відбувались в переповненому залі. Я переживав моменти гордості і щастя. Ніколи не думав, що в кінці ХХ століття людське невігластво, темнота, мракобісся і фанатизм, свавілля некерованого натовпу (вірніше, керованого фарисеями від церкви) можуть призвести до загибелі органу у Вінниці. Що я пережив тоді! Наш оркестр під виконкомом кілька днів грав похоронні марші. Музиканти і краєзнавці голодували. А начальник управління Микола Ільчук, до якого ми апелювали, щоб врятував орган, здивовано питав: – А ви що до того маєте? Думав, що не переживу… Які величі, музиканти світового рівня приїжджали, щоб дати концерт в нашому органному залі!

– Я була на одному з таких концертів разом з сином і своїми вчителями. Враження неза-

14

бутнє! Але, давайте передемо до іншої теми. Виявляється, у вас є ще й чорнобильська культурна сторінка? В мене є і медаль за Чорнобиль. А було так: телеграма від міністра «створити концертні групи». Тоді ще і не розуміли до толку, що воно таке – виступати в чорнобильській зоні. Чимало було охочих. Оголосили конкурс. Набрали бригаду 18 чоловік – читців, співаків… Прекрасний був колектив, 22 концерти дав. Приїхали в зону, одержали план на три дні. Як почали нас перевіряти, а ми всі «дзвенимо».

– Хлопці, ви нам радіацію привезли! Виступали 12 чи 14 днів. У селах – пилюка. Наш Слава Кузін з київської оперети (а він перед тим ще підводником був) захворів, і через рік його не стало. Перед нами Філіп Кіркоров виступав та інші відомі солісти. Їм було простіше, а ми – по лагерях, по зонах академгородків давали концерти. Програму назвали «Дорога на Чорнобиль» за віршем Бориса Олійника. Боря Остромогильський за ніч вивчив. 12 літературних програм створив він. Пам’ять феноменальна. Гарно нас приймали. Вінницька філармонія І місце взяла і перехідний прапор Міністерства культури та профспілок. Мене тоді нагородили орденом «Знак пошани». Я молодий був, хотів до всього бути причетним.

– А як ви потрапили в управління?

– Після драми органного залу, що я її так тяжко пережив, новообраний голова Вінницької міської ради Дмитро Дворкіс сказав: «Іди в міське управління, я збираю команду». Я тоді згуртував свою команду: Валерія Шера, Бориса Остромогильського, Людмилу Васильєву. Вже не було райкому. Держава мало переймалась культурою. Треба було самому виходити із ситуації. Забрав у міське підпорядкування «Зорю», створив Палац мистецтв, міський оркестр… І знову я вліз. У такий тяжкий час погодився піти на обласне управління. Треба було рятувати

Директор філармонії вручає нагороди

Родина Анатолія Левицького мережу, зберегти кадри, які покидали культуру, коли платили по 0,25 ставки. Вже дійшло до того, що в селах бібліотекарі носили дрова з дому, щоб в бібліотеці грубку розпалити. Тоді ми розпочали акції «Подаруй бібліотеці книгу», «Подаруй музею експонат». Ми криком кричали про збереження людей, добились спочатку 0,75 ставки, аж поки добрались і до ставки. Це вдалось за 2-3 роки.

– Ви чимало зусиль доклали до великих мистецьких проектів «Подільське гроно калинове», «Краса України Поділля», «Благословенна земля моя Вінниччина» – Так, ми мобілізували всі творчі сили, кращі колективи. У Києві ми достойно представили здобутки нашої культури. Це бачили всі. Успіх був забезпечений завдяки зусиллям всіх працівників культури нашої області. Я також ініціював фестиваль подільських світлиць до Дня Незалежності України.

– І знову повернулись у рідну філармонію.

– А філармонію я ніколи з виду не випускав. Друге повернення ознаменувалося потужним проектом − Міжнародним фестивалем Петра Чайковського і Надії фон Мекк, присвоєнням звання академічного двом колективам та створенням симфонічного оркестру. − Чим живе нині вінницька філармонія? − Наше «Поділля» відзначило свій 35-річний ювілей. На урочистостях було стільки людей, що, як кажуть, яблуку ніде впасти. До речі, «Поділля» і «Арката» набули статусу академічних. Прийшли молоді таланти – Володимир Полторацький, Наталія Лановенко, Олександр Онофрійчук. Життя вносить свої корективи. Є у нас такий мистецький проект, за яким ми проводимо обмінні концерти між філармоніями України. От, незабаром, на День Незалежності до нас приїде хор із Житомира.

– Що ви скажете про нинішні процеси в культурі, коли з одного боку так гостро постали проблеми збереження елементів нема-

теріальної культурної спадщини, а з іншого – збереження закладів культури в час децентралізації?

– Поставили воза перед кіньми. Спочатку треба було громадам дорости до того, щоб вирішувати долю культури. Створюється типова ситуація під назвою «розділяй і владарюй». Доля сільського закладу культури тепер буде залежати від особистості голови громади, від його розуму, ерудиції, далекоглядності, мудрості. От і думай, чи захоче він утримувати цей клуб або будинок культури, або музичну школу, або бібліотеку – чи ні. Треба розуміти, що від будь-яких реформувань в першу чергу страждає культура. Кожен, хто ініціює реформи вважає, що без культури, мовляв, можна обійтися. − Це від незрілості суспільства? − В якійсь мірі – так. − Анатолію Івановичу, я знаю, що у вас чудова родина – дружина Галина і внучечка Галинка, донечка Оля і зять Віктор. Яке місце у вашому житті, багатому на події, займає сім’я? − Я впевнений в тому, що без них , без їхньої підтримки і розуміння, я, напевне, не зробив би і половини того, що насправді вдалось. − Анатолію, Івановичу, якщо я вам посталю ще декілька запитань, то вийде вже не стаття, а ціла книга, таку біографію маєте. − Авжеж, якби все розказати – не один том вийшов би. − Ну що ж, побажаю вам і нашій українській культурі лише відрадних подій на непростих теренах духовного відродження України. Провідний методист ОЦНТ Жанна ДМИТРЕНКО

Відкриваємо таланти на конкурсі читців

* Конкурси

«Кобзар і Україна» П

ерший весняний місяць приносить нам багато різних свят, серед них і вшанування великого пророка України – Тараса Григоровича Шевченка. Тож традиційно, з нетерпінням всі цінителі художнього слова чекають обласного конкурсу читців. Цього року він проходив 16 березня у Тульчинському училищі. Вже 23 обласний був присвячений 203 річниці з дня народження Т.Г.Шевченка. У конкурсі взяли участь 52 читці та амторські театральні колективи з 22 районів області. На конкурс приїхали переможці районних конкурсів читців. Читали учасники натхненно, піднесено, з патріотичним запалом. Звичайно ж, хотілося б відзначити кожного, бо всі прикладали чимало зусиль для того, щоб показати себе якнайкраще.

і Україна» отримав народний аматорський театральний колектив «Маленький театр» Тульчинського училища культури (керівник Любов Прилипко) за літературно-музичну композицію «Великий льох» Т.Шевченка. Журі конкурсу шкодувало лише за тим, що не всіх нагородили і відзначили. Голова журі – народна артистка України, головний режисер Вінницького академічного українського музично-драматичного театру ім. М.Садовського Таїсія Славінська зробила детальний аналіз виступів конкурсантів, дала поради читцям щодо вдосконалення майстерності виконання творів. На конкурс приїхали кращі з кращих, але особливу вдячність хотілося висловити авторам власних віршів. У цьогорічному конкурсі їх було аж дев’ять! Відрадно, що біль-

Учасники та організатори конкурсу Учасники змагалися у трьох вікових категоріях: 8-13 років, 14-18 років та 19-35 років, у двох номінаціях: художнє читання та літературно-музичні композиції. Багато з них стали переможцями в різних номінаціях. Це Яна Завальнюк (с.Жуківці Жмеринського району), Яна Стасенюк (смт Тиврів), Лілія Кривошия (с.Ілляшівка Тростянецького району), Марина Драчук та Констянтин Мартинюк (м.Гайсин), Дмитро Коробчинський (м.Тульчин), Марина Оцевич (м.Калинівка), Ірина Задверняк (с.Бондурівка Чечельницького району), Микола Коновал (м.Бершадь), Сніжана Бабійчук (м.Ямпіль), Наталя Михайлова (с.Шершні Тиврівського району), Ауріка Лупол (м.Крижопіль). Гран-Прі обласного конкурсу читців «Кобзар

16

шість віршів були наснажені патріотичним змістом. Кілька творів були присвячені рідній Україні і Тарасу Шевченку. Щиро радіємо, що конкурс читців для багатьох учасників став тією планкою, яку хочеться подолати, і досягти нових вершин. Молодим людям, особливо авторам власних віршів, є чому повчитися, спілкуючись одне з одним, слухаючи щирі поезії великого Кобзаря та інших українських поетів, які звучать по-різному, завдяки майстерності виконавців. Особливо журі вразили вірші учасниці конкурсу Ірини Задверняк. Молода авторка вже не вперше бере участь у конкурсі. Її вірші не залишають байдужими слухачів. І як читець вона показала себе на високому виконавському рівні. Нам захо-

Нагорода від студентського журі тілося ближче познайомитися з цією неординарною дівчиною, отож вирішила поспілкуватися з нею. Ірина відповідала дуже змістовно, захоплююче, відверто. Мені справді дуже приємно було чути таке від 15-річної дівчини! Це учениця 10

Костянтин Мартинюк

класу Бондурівської ЗОШ Чечельницького району. Тому хочу, щоб і ви прочитали відповідь Ірини на деякі запитання.

– Як давно ти почала писати вірші? Яким письменникам, поетам надаєш перевагу сьогодні? Як народжуються твої вірші? Що тебе надихає? Чи допомагає тобі твоя родина? Як ти ставишся до сучасної молоді? Почала вона так: − Якщо чесно, точно не можу згадати, коли почала писати. Пам’ятаю лише свої перші дитячі віршики, які сьогодні здаються мені кумедними. Потім, підростаючи, я забула про своє уміння, і лише в 9 років у мене з’явився вірш «Я намалюю». Мабуть відтоді я захопилася поезією, з кожним днем відчуваючи потребу відтворювати свої почуття у віршах. Читала багато книжок, особливо поезію. Але найбільше враження на мене справив «Малий Кобзар». І досі люблю гортати його сторінки, пригадувати поеми, що так подобалися мені в дитинстві, відновлювати в пам’яті уже вивчені твори улюбленого Шевченка. Тому що коли читаю його вірші, в мене з’являється бажання творити власні. Люблю читати поезії М. Вінграновського, В.Стуса, Т.Шевченка, як уже згадувалось. Також подобається Ліна Костенко. Мені близька її філософія та розмаїття поетичних образів, що сповнюють рядки її поезій якоюсь особливою магією, коли хочеться знову і знову перечитувати ці вірші, мимоволі запам’ятовуючи рядки, що найбільше вразили. Із української класики мені до вподоби М.Старицький, хоча кожен із наших письменників заслуговує на увагу. Також люблю читати

Микола Коновал іноземних авторів, зокрема Стівена Кінга. Його творчість чарує захоплюючими сюжетами. Дехто вважає, що вірші з’являються миттєво. Ні, це не так. Щось повинно вразити тебе по-справжньому, щоб ти захотіла написати про це, поділитися із навколишнім світом пережитим хвилюванням. Спочатку народжується перший рядок, потім наступний, даючись із усе більши-

18

ми зусиллями. Я майже ніколи не дописую свій вірш одразу. Зазвичай він допрацьовується за кілька днів, коли з’являються свіжі думки, адже здебільшого я пишу вірші великого обсягу. А взагалі, я дуже прискіпливо ставлюся до своїх творів, постійно перечитую кожен рядок і намагаюсь зробити його якомога яскравішим та чуттєвішим, щоб кожен, хто буде читати мої поезії, зміг відчути себе хоч на краплинку щасливішим, розумів свою важливість у цьому світі, щоб ніхто не почувався самотнім. Перш за все, мене надихає Україна. Мабуть, тому в моїй творчості переважає патріотична тематика. Інколи боляче спостерігати за тим, що відбувається в моїй країні, щоразу сподіватися на хороші новини, в той час, коли телевізор озвучує все нові цифри поранених та загиблих на Сході. Боляче усвідомлювати, що сьогодні війна. Тому я пишу про наших героїв, про рідну землю для того, щоб підняти бойовий дух українців, закликати всіх до єднання та братерства. А ще Україна надихає своєю красою. Щоразу, коли я вдивляюся у велич її степів, голубінь річок, чарівні краєвиди лісів, лугів та садів, мені хочеться дихати цією свободою, увіковічувати її прекрасний образ у віршах, прищеплювати любов до рідного краю усім, хто народився на нашій землі. Також мене надихають рідні та близькі мені люди, мої друзі та навіть випадкові перехожі, що мимоволі усміхнулися мені. Інколи надихає навіть тиша. Тому що сидячи на самоті, ти чуєш власні думки, які потроху впорядковуєш і перетворюєш на вірші. У цьому і є основна суть поезії − не потрібно розповідати комусь про те, що тебе турбує, достатньо лише вкласти свої роздуми у рядки. Я вважаю, що для мене це найкращі ліки. Я маю творчу родину, ми всі дуже любимо співати. Тому ще змалечку я знала багато українських пісень, любила засинати під мамині колискові, в яких звучала наша солов’їна мова.

Володарі «Гран-прі» конкурсу

Україні будуть жити щасливі, освічені, впевнені у майбутньому люди! Пропонуємо вашій увазі вірші Ірини Задверняк. Народе мій, повинен ти стояти!

Ірина Задверняк Мама навчила мене любити рідне слово так, як любить його вона. Адже мама теж, як і я, має письменницький талант. І вона є першою, до кого я звертаюся за підказкою, коли пишу вірші. Мій тато – працівник культури. Тому майже щодня у моєму домі лунають народні пісні, слова яких сповнені любов’ю та драматизмом української душі, та незважаючи на те, продовжують полонити своєю душевністю та мелодійністю. Моя сестра теж закохана в українську пісню. Маючи прекрасний голос, неначе підносить величну українську пісню, тоненькою струною проникає у серце, доносячи глибокі слова. Тож я завдячую своїй родині за невичерпну любов до України, до її звичаїв та безсмертного вкраїнського слова, що стало полотном моєї творчості. Перш за все, молодь – це майбутнє країни. Адже в наших руках – завтрашній день, який є результатом сьогоднішньої праці, сьогоднішніх досягнень чи навпаки – помилок. Саме молодь повинна будувати нову незалежну Україну, закладати фундамент справедливого та демократичного суспільства, до чого прагнули наші батьки. Тим більше молодь уже показала свою щиру любов до України і почуття єдності, коли гідно відстоювала правду на Майдані, неабияк ризикуючи власним здоров’ям та навіть життям. Зараз молодь демонструє свою відвагу на війні, адже багато наших героїв, учасників АТО відстоюють нашу незалежність. Тож я вважаю, що в України є майбутнє, оскільки вона має прекрасних дітей-патріотів, які нізащо її не зрадять та не віддадуть у руки ворога. Після такої відвертої розмови мені нічого додати, окрім того, що я щиро пишаюся нашою молоддю і сподіваюсь, що через якийсь час в

І кожен день пронизаний війною, Немов на нитку вільного життя. Того життя, що гасне за спиною, І, мабуть, вже не має майбуття. Хіба ж ми не хотіли жити вільно, Чи наша доля гірша за усіх? Хіба ж колись ми завинили сильно, Що дотепер спокутуєм свій гріх? Чому надія гасне, не спитавши? Чому так серце жалібно щемить За мій народ, що, на коліна ставши, Так молить недосяжную блакить? Чому мій брат, твій син, її коханий Життя кладе під обстріли війни? Чому болять давно забуті рани, На скронях стає більше сивини? Чому? Чому?... так хочеться спитати… Але ж у кого? І чия вина? Кого ми маєм братом називати, Того, хто забирає в нас життя? Того, хто опустив нас на коліна І змусив свою руку простягать? Хіба ж забув, що Україна вільна, І є кому її оборонять? Чи ми забули?... Ні, я не повірю! Живе ще Україна у серцях. Її вогонь запалює надію, Що нам завжди сіятиме в очах. Але ж чому безсилі проти долі? Неначе в’язні, йдемо на ціпку. Чи то ми сліз напилися доволі, Чи просто ми злякалися війни? А скільки ж раз за волю помирали І знову повертались до життя. Немов той Фенікс, з попелу вставали, Щоб захистити наше майбуття… Тому не смієм долі програвати. І знов, зібравши волю у кулак, Народе мій, повинен ти стояти! Не допусти землі своєї крах! Нас не спалить вогнем, не знищить в муках, Допоки вільний дух в серцях живе. І, як заповідав Кобзар онукам, Борімося – й поборемо усе! Моя квітуча, дивна сторона Моя зоря, що сяє над віками, Моя струна, що серденьком щемить. Земле моя, з просторими полями, Святих небес осяяна блакить, Твоє ім’я історією знане, Дзвенить твоєї доброти струна!. Краса твоя повіки не зів’яне, Моя квітуча, дивна сторона!

Її опалену блакить? Свої слова, може, згадаєш, Як обіцяв, що будеш жить! Ти також не забудеш ранок І сонце на світанні дня, І той мережаний серпанок, Що сипав місяць навмання. І не підказувало небо, Що цей світанок – тільки мить. Що саме тут ти пригадаєш Все те, що встигнув пережить: І татову долоню, й весну, І птахів, що несуть тепло, І материнське щире серце, Все те, що у житті було. А подих твій дедалі важчий… Із тих кількох страшних хвилин, Свою останню упіймавши, Ти зупиняєш часу плин… Але ж ти – воїн! Пам’ятаєш? Зоря твоя десь там іскрить Чому ж ти інше обираєш? Ти ж обіцяв, що будеш жить! Світання прояснить дорогу, І попри кулі ворогів, Ти все ж зустрінеш перемогу, Згадавши тисячі життів.

Ірина Задверняк на конкурсі Свята водице, диво-сонце раннє, Моя трава зелена, що зроста. Вклоняюсь щиро вам і не востаннє, І не востаннє прикладу вуста! Тобі я серце подарую, краю! Свою любов я вимолю сповна. Хай знає світ, як я тебе кохаю, Моя квітуча, дивна сторона!

20

Ти пам’ятаєш? Ти пам’ятаєш, як малим, За татову долоню взявшись, Теплом весняної пори Ти зустрічав мене діждавшись? А пам’ятаєш білий цвіт, Який квітчав твою стежину З дитинства аж до юних літ? А пам’ятаєш ту пташину, Що за вікном тобі співала Віщуючи прихід весни? А маму, що ночей не спала, Оберігала твої сни? Ти пам’ятаєш свою мрію, Дитинства запашний туман? «Я стану воїном, зумію! Я шлях життєвий обирав!» Ти пам’ятаєш ту молитву, Що пломеніла на вустах? Ти пам’ятаєш першу битву І невідомий досі страх? Тих друзів, що життя віддали І горем вбитих матерів? В сльозах надії потопали І падали мільйони зір… А Україну пам’ятаєш?

Україні Безкрилою ти підіймалась в небо, Осліпнувши, ти бачила красу, Творила світло там, де було темно, Знесиленою квітла у весну. Німою ти співала колискову, Лилася з вуст нескорена душа. Глухою ти не забувала мову, Що навіки в Тарасових віршах. Заснувши, прокидалась від видіння, Тебе будив ранковий аромат, Ніколи не боялася падіння І розквітала, мов вишневий сад. Яка б гірка не була твоя доля, Який би в серці не лишався слід, Тебе веде в майбутнє тільки воля, Якої не зазнала з юних літ. Ти хлібні колоски вплети у коси І підійми чарівну синь очей, Скупай своє обличчя в чистих росах – Ясніше днів, таємніше ночей. Іди назустріч мріям світанковим! І хай ступні твої ще в мозолях Від шляху того, що зовуть терновим, Він сіяв колючки, але не страх. І проклинали і сміялись в спину, Летіла в груди ворога стріла. Була безстрашною в тяжку годину І попри все – ти волю зберегла! Плекай в душі і щастя, і кохання, Хоч знаю: твоя рана ще болить. Вставай, мов ясне сонце на світанні, Допоки серце вірою тремтить! Провідний методист ОЦНТ Зоя КРАСУЛЯК

Коли зустрічаються любов і майстерність

15 лютого в залах обласного художнього музею відкрилася виставка робіт заслуженого художника України Григорія Зорика, присвячена його ювілею Буває часом сліпну від краси, Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, Оці степи, це небо, ці ліси – Усе так гарно, чисто, незрадливо, Усе як є – дорога, явори, Усе моє – все зветься Україна. Така краса висока і нетлінна, Що хоч спинись і з Богом говори.

Ліна Костенко

З дитинства сходжені шляхи, − ліс, яруги, квітуче поле маків, Південний Буг, Дністер, Сільниця, історія і традиції цього прекрасного краю, в якому народився, живе і працює – все це відображено в авторських роботах. У його картинах знайшли місце звичаї та обряди, які побутують у нас на Поділлі: «Нова радість стала», «Щедрий вечір», «Легенда Іванової ночі» Поїздки Україною та мандрівки історичними місцями надихнули Зорика на створенригорій Зорик ня серії робіт «Моя народився в Україна»: Карпати, селі Кинашів Світ Прикордонння, Тульчинського району «Софіївка», «Придні– мальовничому краї стров’я», «1000-ліття одвічних лісів, високих Лядової», «Над Бупагорбів та крутих бегом-рікою», «Фарби регів. Батько Григорія подільського літа» та був ковалем, від нього інші. він перейняв працьоКрім природи, в витість та наполеглийого картинах з’являвість, мати працювала ються такі складові в колгоспі, саме від неї сільського пейзажу, він перейняв велику як білі хатки, старі любов до літератури млини, гуси на дорота історії. зі, лузі чи на березі Григорій самотужрічки. Він виробив ки освоїв основи хувміння глибоко продожньої майстерності: никатри в стан прикомпозицію, світлороди в різний час і тінь, перспективу, копору року. В картинах льорові співвідношенголовне правильно ня. Щоденна робота оперувати світлом. І на пленері дозволила це прекрасно видно йому вільно оволодіти Григорій Зорик в роботах: «Тепло осерисунком, компонувані», «Блаженний осінти сюжет на площині, точно передавати форми пензлем. Нині він себе ній день», «Осінній подих», «Весняна дорога», повністю присвятив улюбленій справі – живопи- «Тиха пристань», «Буг біля Брацлава», «Річка мого дитинства», «Кинашівське поле». Стан прису. Його дороговказом стали слова художника За- роди в його картинах тихий, ліричний, сповнений харенка: «Що б тобі не довелося робити, малюй величі і краси. В них відтворені почуття, коли хупостійно, і успіх тебе знайде!» І він малював, бо дожник сам-на-сам з природою. це стало його основним покликанням.

Г

«Біля млину»

Ще одна деталь творчого підходу Георгія Івановича – до написання картин він уважно вивчає літературні, архівні й історичні джерела, щоб певні події і персонажі повністю відтворювали період чи епоху: «Гість з минулого», «По вулиці строго міста», «Булочник» та інші. Для оформлення музею в Четвертинівці Тростянецького району він написав галерею портретів козацької старшини: І.Мазепи, П.Сагайдачного, П.Могили, Б.Хмельницького, а також – Г.Сковороди, Т.Шевченка. Біля 40 робіт він присвятив Палацу Потоцьких в Тульчині та життю цієї родини: «Провінційні вельможі», «Софія Потоцька», інші. Коли зустрічаються любов і майстерність, виходить шедевр. Так можна назвати картини, на яких зображені величні постаті періоду Київської Русі: «Князь Володимир», «Княгиня Ольга», період визвольної боротьби − «Богдан Хмельницький», «Під Батогом», «Козацький роз’їзд». Але тематика села лишається для нього пріоритетною, а однією з найулюбленіших тем є коні: «Спокійний день», «Коні біля ставу», «Сутінки», «Ранкове пасовище», «Мазурівська долина». Не ообходить своєю увагою і традиційний натюрморт, серію таких картин художник назвав «Скарби лісу» («Гриби»). У своїй творчості художник не оминає таких одвічних тем у мистецтві, як біблійні сюжети: «Київська Русь», «Середньовіччя», «Відродження», «Новий час», «Святий Апостол Павло», «Святий Іоан Богослов», «Святий Георгій», «Невірючий Хома». Неповторний слід залишили поїздки по інших країнах. В 1992 році він разом із сином побував на Кубі. Невичерпна скарбниця тем і мотивів від побаченого: Гавана, Аламар, старі квартали столиці, галери в гаванському порту, площа Хосе Марті та Капітолій, незвичні тропічні пейзажі, неземна краса Карибського моря – там він створив 35 мініатюр, написаних олією.

22

«Козацький роз’їзд»

«Іван Мазепа» А ще є серія робіт «По Болгарії» (Габрово, Терново, Пловдив, Софія, гори Планіни та Родоні, пречудова Албена та Варна зі своїми морськими пейзажами. Готична Польща: Легніца, Краків, Познань та Перемишль, костели, площі, історичні забудови з пишними палацами. Його роботи ставали все цікавішими для людей. З часом у художника з’явилась можливість використовувати нові матеріали та техніки. Він робив чеканки з міді, алюмінію, латуні, ліпив скульптурні форми, барельєфи та горельєфи. Паралельно займався дизайном інтер’єрів, працював над книжковою графікою. Світ побачив чимало книг та інших друкованих видань, оформлювачем яких є Григорій Зорик – історично-художній альманах, присвячений Тульчину, серія графічних робіт, присвячених 200-річних Софіївського дендропарку в Умані. Григорій Іванович – сильна і яскрава постать, досвідчений художник, наділений неабияким талантом. А якщо є талант – його потрібно віддавати іншим. Григорій Іванович передає його студентам. З 2010 року працює викладачем Тульчинського училища культури. Григорій Зорик – автор гербів Тульчина та Тульчинського району. За його ескізами створені меморіали загиблих воїнів, полеглих в роки другої світової війни в с.Кордишівка Козятинського району, с.Суворівське Тульчинського району, пам’ятні знаки жертвам репресій, голокосту та знак Чорнобильської трагедії в Тульчині. Григорія Зорика в його творчій діяльності підтримує його сім’я. Дружина Валентина Іванівна є добрим порадником, рецензентом та помічником,

«Парк «Хороше» син Микола – підполковник, після закінчення Львівського військового інституту працює головний редактором журналу «Кордон», донька Ольга – закінчила Одеський аграрний університет, працює в Тульчинській виконавчій службі. Щасливі дідусь і бабуся діждалися четверо внуків: Сашка, Марію, Михайла та Іванку. Його картини знаходять постійну прописку в державних музеях і приватних колекціях в Україні та за кордоном: Німеччині, Англії, Польщі, Словенії, США, Ізраїлі, Канаді, Росії. В 2007 році став лауреатом Міжнародного академічного рейтингу «Золота фортуна». У 2011 році 36 картин Зорика викупило посольство Китаю в Україні, половина з нпих була представлена на виставці в Пекінській Націо-

нальній картинній галереї. У 2007 він став лауреатом Міжнародного академічного рейтингу «Золота фортуна». В 2010 та 2013р. йому присуджена Державною прикордонною службою України «Смарагдова ліра» в номінації «Образотворче мистецтво» за серію робіт на прикордонну тематику. Відповідно Указу Президента України Григорію Зорику присвоєно звання «Заслужений художник України», а цього року художник отримав диплом та медаль 2 ступеня «Трудова слава» від Академії Міжнародного академічного рейтингу «Золота фортуна». За роки плідної праці художник Зорик виробив власний оригінальний стиль. З кожним роком все більше людей стають прихильниками творчості митця, який постійно перебуває в пошуку нових ідей та рішень, випробовує свої сили в нових для себе жанрах та видах мистецтва і всього в своєму житті досягає самостійно. Побажаємо художнику ще багато відкриттів, цікавих зустрічей, які стануть натхненням для створення нових робіт. Заслужений працівник культури України, викладач-методист Тульчинського училища культури Євгенія ФОЛЮШНЯК

«Тульчин. Палац Потоцьких»

24 Григорій Зорик «Щедрий вечір»

Івану ВОЛОШЕНЮКУ на вічну пам’ять

* Пам’ять

Та куди ж це Ви зібралися, Іване? Не пора ще Вам, їй Богу, не пора! Якось враз!.. Не сподівались подоляни… Потьмяніє все без Вашого пера:

Залишив дітей невтішних і онуків… Запали, Галино, пам’яті свічки, Отаке воно – самотність і розлука, Сивим мороком заповнює кутки.

Барви поля і лугів ометинецьких, І розбуджені тривогою садки, Засмутився, зажурився край отецький: «Він один у нас, один у нас такий!»

І такий приходить ранок, наче вечір – Вже без Вас, наш вірний друже, вже без Вас… Чим заповнити духовну порожнечу, Ох, згадається, Степанович, не раз

Кожну пташку знав по імені й ромашку І грабочки, і тополі край доріг, Кожну хату від порога до піддашків, Кожне дворище і клуню, і горіх.

Кожен образ, кожне слово, наче зерня І перо, що охрестили золотим: Все – з Іванової творчої майстерні, Все – з Іванової туги й доброти.

Озивається весняними громами Та печаль несвіцька, туга громохка До ометинських небес, а там – до мами, Щоб пролитись то дощами, то сльозами, Ой дрібними, як намистечко в разках.

Ви за обрієм думками і словами, На обід прощальний кличете рідню, Залишаєтесь в серцях навіки з нами – Наш улюблений Іван Волошенюк. Жанна ДМИТРЕНКО березень 2017 року

* Нематеріальна культурна спадщина

П

26

Орнаментна культура Поділля

Поділля (в минулому Пониззя) - етнорегіон України, що займає, пере-важно, територію межиріччя Дністра і Південного Бугу. Традиції народного орнаментного образотворення переконливо підтверджують самобутню особ-ливість регіону, з притаманними в багатьох аспектах лиш йому рисами. Разом з тим ці традиції співзвучні і суголосні з народними орнаментами суміжних територій Волині, Полісся, Молдови аж до Румунських Карпат, західних районів Черкащини і Кіровоградщини. Проте, маємо достатньо підстав стверджувати, що саме Поділля зберегло в народній творчості найдавніші прояви етнічної орнаментики в первісній чистоті і недоторканності. Також, надзвичайно важливим є факт спадковості сучасного орнаментування із археологічними артефактами доби пізнього палеоліту, неоліту і пізніших археологічних епох (фото 1 – 3). Наявність очевидної і незаперечної спадковості в орнаментному образотворенні давніх епох і сучасності є важливою основою для фундаментальної тези про етнічну спорідненість автохтонної людності нині живущих із тими, хто різьбив орнамент мізинського браслету з мамонтової кістки; хто повторював той же орнамент на гончарних посудинах Раннього і Пізнього Трипілля; хто вдосконалював і втаємничував орнаментну вязь тими ж самими знаками на бронзових виробах кельтської доби. Усвідомлюю, що таке радикальне припущення потребує наукового підтвердження, заснованого на новітніх технологіях, що стають доступними антропологам і археологам, маю на увазі аналіз ДНК, радіоізотопне сканування і т.п. технічні та технологічні досягнення сучасної науки. Тому в царині дослідження нашої етнічної

Фото 1

Фото 2

Фото 3 генези вбачаю безмежні можливості і передчуваю сенсаційні відкриття при послідовній і наполегливій співпраці наукових інституцій, держави і суспільства. В результаті польових досліджень зібрано і зафіксовано, опрацьовано і, до певної міри, систематизовано достатній масив артефактів, що містять орнаментну інформацію

в численних матеріальних проявах на тканинах, кераміці, камені, дереві, в архітектурі, в ужиткових речах, в побуті, в домашніх ремеслах і промислах і в іншому. Візуальний ряд, що пропонується, підібраний саме з експедиційних знахідок (фото 4 – 12). Чим більше артефактів залучається до опрацювання, тим переконливішими стають результати і висновки про неймовірну давність нашої етнічної культури. Разом з тим знаходимо паралелі в інших етнічних культурах. Наприклад, такий незмінний атрибут нашої орнаментики як свастика, зустрічається в Індії, Тібеті і в мистецтві американських індіанців. Закономірно постає питання про першоджерело, звідки витоки цього символу? Пошук відповіді неминуче приведе до палеолітичної стоянки в Мізині, відкривачем якої був Хведір Вовк. Мізин інтригує багатьох науковців. Видатний дослідник етногенезу України Олександр Павлович Знойко висловився про мізинську стоянку палеолітичної доби стисло і ємко: «Вже тоді наші предки мали досконале мистецтво, вже в ті часи існували громадські приміщення, де грали оркестри, що мали інструменти з мамонтових кісток. Вже тоді було уявлення про періодичність явищ у природі, тобто періодичний закон, що характеризується математичним числом 7». Додам лиш, що мізинські флейти з мамонтових кісток відтворювали звукоряд з семи нот октави. Різьблений орнамент відомого мізинського браслету, виготовленого із кістки мамонта, один з найдавніших археологічних орнаментованих артефактів на українських теренах (фото 1). Меандрові орнаментні образи браслету на диво співзвучні з орнаментами народної вишивки низзю з Поділля (фото 7 – 9). Часова

відстань між цими двома мистецькими проявами понад 20 тисячолітть. Як вже згадувалося тут, між цими часовими полюсами спостерігаємо наявність одних і тих же образних мотивів в 5-2 тисячоліттях до н.е. в орнаментах кераміки культури Трипілля-Кукутені, яка в світлі новітніх наукових студій все сміливіше утверджується корінною основою сучасної етнічної культури українців, молдаван і румун, незважаючи на мовну різницю цих народів. Річ в тім, що належність молдавської і румунської сучасних мов до романської сім’ї є результатом

Фото 4

Фото 5

Фото 6

римської колоніальної асиміляції Дакії. Проте, етнічне орнаментне образотворення такої асиміляції не зазнало і збереглося недоторканним до нашого часу. Цей історичний факт є вагомим аргументом на підтвердження значимості етнічного орнаментного образотворення в науковій ідентифікації етносу. Етнічне орнаментне образотворення, простіше, етнічна орнаментика є поважним носієм духовної інформації, яка карбується умовними знаками і символами сакрального таємничого змісту. Ця теза є одним з провідних мотиваторів даної статті. Цінність орнаментики полягає ще й в тому, що наявна в ній сакральна таємничість слугувала надійним захистом в будь-яких ідеологічних утисках і переслідуваннях, захищала до певної міри чистоту і неушкодженість самої системи орнаментних символів. Тобто, орнаментика несла інформацію в чистоті первісних знань, що було вкрай важливо в будь-яких історичних умовах і обставинах для послідовної передачі нащадкам. Таким чином сакральні знання неймовірно давніх епох успішно подолали небезпеки нищення, що їх підстерігали в усі пізніші часи. Красномовним зразком переможної ходи крізь тисячоліття є писанка, яка відома сьогодні під умовною назвою «сорок клинців». Так її тепер називають на догоду християнській легенді про сорок святих. Насправді, ця писанка має 48 клинців, які вишукано і дотепно таять в своїй орнаментній графіці шість комбінацій із двосторонніх свастик − правосторонньої і лівосторонньої, тобто, на писанці створено орнаментну систему із 12 свастик. Створено досконало, геніально просто, методом перехрещення 9-ти окружностей. Свастика − знак складної побудови і утворюється перехрещенням двох простіших символів, що мають форму латинської літери S, лівостороннього і правостороннього спрямування. Для зручності умовно назвемо цей символ іменем самої латинської літе-

Фото 7

Фото 8

Фото 9 ри − сигма. Цей знак є основою всієї орнаментної мови в народному мистецтві (фото 4 – 12). Проблема прочитання сигми, тобто, встановлення смислу цього символу є надзвичайно важливою, адже його подорож крізь тисячоліття до нашого часу говорить про його надзвичайну важливість і значимість. Н е о бх і д н і с т ь прочитання неминуче приведе

28

Фото 10 нас до монади інь-ян, що ми її знаємо в духовних традиціях Сходу. Отже, сигма сповнена глибинного езотеричного змісту. Враховуючи, що вся культура українців базується на сакральності, цілком логічним є сприйняття етнічної орнаментики як впорядкованої віками і тисячоліттями знакової мови езотеричного змісту. Згадуваний тут Олександр Павлович Знойко є одним із небагатьох, хто вибудував чітку систему орієнтирів для дослідників етногенезу українців. В контексті цього виступу поняття етногенезу є ключовим, тому що традиції етнічного орнаментного образотворення є один із надійних і переконливих чинників в сучасних методологіях осягнення такого складного явища в історичній науці, яким є етногенез. Прочитання етнічної орнаментики Поділля зокрема, як і України в цілому, можливе лише при залученні до цієї праці цілого комплексу наук − історії, лінгвістики, міфології, фольклору, етнології, астрономії і астрології, археології і т.д. Визначальною рисою орнаментної культури Поділля є її символьно-знакова цілісність і послідовність, графічна чіткість образів і розмаїття фор-мальних трактувань. Споконвічний досвід творення орнаментів на природних органічних матеріалах дозволив відшліфувати своєрідну «каліграфічність» образних мотивів, довівши її до межі досконалості та естетичної вишуканості (фото 4-12). Це притаманно і вишивці низзю, і орнаментному тканню обрусів та рушників, і ткацтву кили-

мових композицій. Традиція орнаментного розписування гончарних мисок подільськими майстрами є неперевершеним по розмаїттю образних трактувань і декоративному багатству мистецьким явищем (фото 10,12). Неможливо обійти увагою подільське народне килимарство, в орнаментних композиціях якого проявився невмирущий дух нашої світоглядної міфології, замішаної на первісних знаннях астрономії, періодичності руху су-

Фото 11 зір’їв і природніх циклів життя (фото 4 − 6). Проблема прочитання і трактування орнаментних мотивів є надзвичайно складною і, разом з тим, вкрай актуальною. В працях про орнаментику дослідники обмежуються описом геометризованих зображень, використовуючи термінологію з геометрії − ромб, меандр, синусоїда, коло, квадрат, паралельні лінії, перехрещення прямих ліній і т.п. Такий підхід вимушений, тому що до прочитання орнаментів ми лиш приступаємо, обережно і несміло. Ще немає й ста літ від того часу, коли ми почали перейматися проблемою. Більшість дослідників поки що сприймають орнаментику як невідоме письмо, що потребує дешифрування. Такий стан проблеми стає вкрай небезпечним, тому що сучасна суспільна комунікативність миттєво розносить по світу як істину, так і брехню. Сучасне буяння творчих прагнень серед молоді потребує вірних і точних орієнтирів, які б були

Фото 12 спроможні невідворотньо спрямовувати творчі потенції в пер-спективне і здорове русло віками й тисячоліттями відшліфованих еталонів краси і доцільності. Краса врятує світ, але якщо критерії краси стають розмитими і спотвореними невіглаством, то світу реально загрожує духовна катастрофа. Конвенція ЮНЕСКО 2003 року набула надзвичайної актуальності в момент нашого буття, коли матеріальні і нематеріальні культурні надбання націй і етносів опинилися під загрозою зникнення. Людству вкрай небезпечно допустити таку втрату. Україна займе в культурних реєстрах ЮНЕСКО провідну позицію, тому що вона зусиллями і досягненнями минулих поколінь здійснила потужні культурологічні впливи на європейську цивілізацію, забезпечивши їй на довгі віки провідну роль в процесах вселюдського розвитку і прогресу. Ми пишаємося тим і свідомі того. «Шляхи, якими ходили героїчні пращури, і річки, названі ними, і гаї, і сузір’я − мов погляди до нащадків, − вони іще світяться: в мові − невмирущою пам’яттю народу, пам’яттю, що діє й сьогодні, формує людину майбутнього, − ...гідного спадкоємця всіх скарбів народного духу.» Ці високі слова Володимира Коломійця вселяють віру в невмирущість нашого давнього народного Духу. Провідний методист ОЦНТ, заслужений діяч мистецтв України Володимир ТИТАРЕНКО

ЯК КВІТИ ІЗ РОДИНИ ОРХІДЕЙ…

* Село на Поділлі

Твої пісні – немов вода кринична, Зберіг твої легенди Турський ліс… Земля батьківська, сонячна Осична, Єдина і найкраща на землі!

Жанна Дмитренко

Т

етяна Бойко, директор Осичнянського СБК, захоплено розповідає про село, про тихоплинну річку Рось і про річечку Вишневу, про Турський ліс. Виявляється, що на його узліссі росте таємнича заповідна квітка з родини орхідей, занесена в Червону книгу. Осична в поетичній розповіді молодої жінки постає заповідником подільської краси.

Задвір’я було відділено від центральної частини села панською садибою-двором. Куток Лозова виник після революції 1917 року на землях, відібраних у пана. Осичняни дуже люблять своє село, знають його історію, власну топоніміку. В центрі села – широченний ставок, біля якого сільські аматори висадили алею пам’яті і пофарбували стовпчики біля греблі, щоб скрізь було гарно, особливо, коли люди сходяться на свято. А далі Тетяна Володимирівна веде мову про будинок культури. Найдовше його директором був Станіслав Чорний, осичнянин, який закінчив Тульчинське училище культури. З 1974 по 2010 рік керував він цією установою – спочатку клубом, а згодом – новим будинком культури, побудованим у 1990 році. Стаж його роботи в культурі

Осичнянський сільський будинок культури Територія Осичної заселена з незапам’ятних часів. В минулому долина, яка тяглася від сучасного Загребелля і далі – до села Березівки, була заболочена, заросла деревами та осокою, що й дало назву селу. Як свідчить історія, ці незручні місця були надійною схованкою від татаро-монголів. Їхнє довготривале панування на правобережжі України змушувало населення освоювати малопридатні для господарювання землі. Випалювали ліс, осушували болота. Насамперед поселялися на території сучасної Бондарівки та Загребелля, згодом – Задвір’я. Кожен куток села мав свою назву. Наприклад на Бондарівці жили колись ремісники, які вміли робити діжки. Цим займалися цілі сімї, від діда − до онука. Загребелля – це та частина села, яка відокремлювалася греблею, що ніби поділяла село на дві частини.

– 36 років. І сьогодні він в строю. Після виходу Станіслава Петровича на пенсію, його замінив Василь Мартинюк. Кошевнюк Віталій був призначений на цю посаду з 2011 року. А нині заклад очолює вона – Тетяна Данилюк, молода і завзята, яка охоче ділиться досвідом і розповідає про те, що вдалось зробити за п’ять років на цій посаді – і танцювальний колектив, і жіночий вокальний, і «Майстерню чудес», і ті заходи, що на них із задоволенням ходять люди. Перше місце на огляді-конкурсі клубних закладів у районі і третє в області – це вже не абищо! Особливо для такого молодого директора. Дарма, що закінчила політехнічний. Але ж за плечима ще й музична школа – клас фортепіано. Мріє, щоб і в будинку культури був цей інструмент. І тоді вона, Тетяна Бойко, зможе сповна

що фестиваль «Золоті первикористати свої здібності линки осені» проходитиме в і реалізувати плани. Адже Оратові, а далі – в Липовці, і учень Осичнянської школи що юні осичняни будуть виБогдан Мудрицький грає на ступати там. Отже, потрібен трубі. Любов Шіпелюк, бантранспорт, кошти. Добре, дуристка із Якимівки, вже що керівники підприємства приходить на їхні заходи. А розуміють значення таких Станіслав Петрович Чорний заходів в культурі і важли− на баяні грає. Любов до вість духовного розвитку музики в Тетяни, мабуть, від сільських дітей. дідуся Анатолія, який і кіно А графік в осичнянських в клубі «крутив», і на трубі аматорів насичений. Якщо грав. І от вона, його онука, йти за календарем, то рік зрозуміла, що ця неспокійна починається колядками, щеробота – також її покликандрівками. ня. Добрий вечір всім вам, Тетяна Володимирівна щаслива година – сама реставрувала плахти Породила діва для жіночого вокального предвічного Сина! колективу «Осичнянські Славу Богу даймо, господині». Ті плахти вже весело співаймо – дочікувались її приходу на Святий вечір на землі горищі, а от тепер знадобиТут уже і молодь, і діти белись. Пошуком репертуару руть участь в різдвяних связаймається Станіслав Петах. Крім того, якраз перед трович. Жінки виконують Різдвом – День визволення і народні пісні, і сучасні. А села. В музеї будинку кульнайбільше радості принотури є куточок воїна-визвосить директору СБК танцюлителя Федора Антоновича вальний колектив, що його Крючкова, який загинув під так і назвали «Радість». ПоТурським лісом, звільняючи чинали з 32 дітей. Нині їх Осичну від фашистів. Біля трохи менше – 25. Це три пам’ятника солдату перед групи. Хоч звання «зразкоТетяна Бойко будинком культури щороку вого» колектив поки що не відбуваються урочистості. має, але бере активну участь

Такі ж заходи, присвячені безсмертному у конкурсах хореографічного мистецтва, як-от в Умані «Глобал-денс», де вони здобули друге міс- подвигу народу у Вітчизняну, відбуваються 9 це у своїй категорії. Тепер у селі без них жоден травня в будинку культури. Колектив СБК готує концерт не обходиться. І на районній сцені вони концерт, а люди ще зранку сходяться до обеліска, вже освоїлись. А костюми для ансамблю «Ра- щоб вшанувати пам’ять всіх загиблих земляків у дість», як і для інших колективів, допомагають 1941-1945 роках. Напередодні Дня перемоги спіпридбати батьки, а також спонсор – директор ваки і танцюристи з Осичної обов’язково їдуть в ПСП «Авангард» Іван Іванович Ковтун. А син Оратів, щоб взяти участь в районному святі, щоб його – депутат районної ради. Отож ця родина передати естафету мужності і прокласти мости пам’ятає і про те, що будуть «Проліски надії», і між двома війнами і двома епохами.

30

Музей в сільському будинку культури

Танцювальний колектив «Радість» І нащадки отих ветеранів, Тобто, якщо йти за календарем, то всі осичняВзявши мужності приклад з дідів, ни й без нагадування знають, коли треба йти до Йдуть на фронт з європейських майданів, будинку культури. Крім того є свято, вже давно заГероїчні, стійкі, молоді. проваджене в районі, яке назвали «Ти не зникнеш А далі відбуватимуться заходи до дня захисту із карти, село». Тоді гості з району приїжджають дітей, дня молоді. Дуже люблять осичняни свя- до них, щоб разом із жителями села подивитися то Івана Купайла – феєричне дійство, хороводи, програму, що в ній – історія і культура, видатні традиційний обряд квітчання верби – все це збе- постаті і все, що треба передати нащадкам. До реглось впродовж років. Тоді ж ще й їдуть в село цього свята вони ретельно готуються. Угарове, щоб і там дати концерт на прохання угаОкрема сторінка діяльності – це улюблена рівського завклуба, яка доводиться ще й свекру- «Майстерня чудес». –«Ліпимо з солоного тіста, хою нашій Тетяні Бойко. в’яжемо гачком. З підручних матеріалів – шишок, В серпні обов’язково їдуть на районні обжин- гілок, листя, квасолі, макаронів робимо всілякі ки, готують композиції, дідухи з жита, пшениці, дива для виставок. Марущак Світлана представщоб гарно представити свою садибу. «Дуже гарну ляє виставку рушників. Я сама напередодні великомпозицію ми зробили разом з дітьми і назвали кодніх свят проводжу майстер-клас по написанїї «Криничка», ― згадує Тетяна Володимирівна. ню писанок. Створила кімнату-музей села»! Подивіться - це криничка, У музеї зібрано чимало експонатів. Серед них Ошатненька, невеличка, – давні осичнянські вишиті сорочки, як і сучасГарно складена з снопів. ні. Рушники – теж з різних часів і епох. Так само Хто ж це скласти так зумів?

– хустки. Побут Осичної відтворюють знаряддя А вже першого вересня обов’язково йдуть праці, посуд. Веретена, прядки, рублі, жорна, сов школу, щоб у день знань вручити грамоти ак- лом’яники, кошики, коші – все це зібрано небайтивним учням, які беруть участь в заходах СБК. дужими односельчанами, щоб люди бачили, чим Дуже добре розуміють, як важливо залучати ді- користувалися їхні пращури. На столах – розмітей до творчості. стились гладущики, горнята, миски – колишнє В жовтні, як завжди, готують концерт до Дня глиняне багатство села. А також – діжки, пилки, захисника України. Запрошують батьків і дру- барилка, які поступово виходять з ужитку. Саме жин воїнів АТО. Сільський голова Кошівнюк за створення цього музею Осичнянський СБК отМихайло Петрович, як колишній завклуб, дбає римав перше місце в районі і третє в області на про те, щоб їх достойно пошанувати і виділити Всеукраїнському огляді-конкурсі клубних закладопомогу. дів у сільській місцевості. Фестиваль «Золоті перлинки», про який ми Тетяна Володимирівна дуже любить свій козгадували, відбувається в грудні. А там уже і Ми- лектив, в її характеристиках на колег – лише колая, і новорічна казка в будинку культури. позитив! От, скажімо, керівник танцювального

Вокальний колектив «Осичнянські господині» «Радість» Тетяна Сіромаха. Важко навіть уявити, як би заклад без неї нині обходився. Тетяна Олександрівна – майстер своєї справи. Гарна, розумна, дуже талановита, вона користується величезним авторитетом у селі і серед батьків тих дітей, яких навчає мистецтва танцю. Хореографію опанувала у Вінниці, згодом закінчила Вінницький педуніверситет, за спеціальністю український філолог. Тетяна Володимирівна – художній керівник РБК. З танцюристами займається в певні дні. Жителі села бачать результат її роботи у дні свят. Чорний Станіслав, керівник ансамблю «Осичнянські господині», є, – як зізнається Тетяна, – великою підтримкою для директора СБК. Коли пішов на пенсію, зрозумів, що не зможе без роботи і влаштувався музичним керівником в дитсадочок «Сонечко». Жіночий вокальний ансамбль під його керівництвом бере участь у всіх концертах, як в селі, так і в районі. В репертуарі переважають патріотичні пісні – «Молитва за Україну», «Чебреці», «Ми на своїй землі» та ін. Нинішня доба потребує пісень громадянського звучання, в яких – образ рідної землі, героїзм наших воїнів, тривоги і надії наших днів. Ну, а візитівкою «Осичнянських господинь» як і годиться, є пісня «Господиня я». Родинний дует Лариси Волинець та її доньки Дани – це мистецька родзинка в селі. Осичняни завжди чекають їхнього виступу. Люблять слухати пісні «Квітка-душа», «Мамина вишиванка» і взагалі, все, що вони співають. Ну а вже

театром естради і гуртком сольного співу керує вона – Бойко Тетяна. В цьому гуртку – талановиті учасники. Користується популярністю солістка Омельченко Рита, вона ж– і ведуча свят. Прудивус Марина, яка працює ще й в Оратівській музичній школі – і співачка, і танцюристка. Волинець Дана теж в цьому гуртку, хоча їй лише сім років! Вона активна учасниця всіх заходів. Я слухала Тетяну Бойко – смагляву молоду красуню, і вона мені була схожою на ту квітку з родини орхідей, яка долаючи морози і сніги, проростає на подільській землі, біля загадкового Турського лісу. Все у ній – і врода, і талант, і завзяття, і палке бажання зробити цю землю кращою, людей – добрішими, а свій будинок культури – успішним. Якщо більше буде таких людей, як Тетяна, як колектив Осичнянського СБК, то й село вдасться зберегти з його річкою Рось і річечкою Вишневою, з його людьми, закоханими в пісню, з тими школярами, які бігають після уроків на заняття в будинок культури. Колись у селі було понад 2 тисячі людей. Нині – 520. Невблаганний час вносить свої корективи. Але є люди, які дбають про те, щоб не зникло із карти таке чудове село, як Осична. Музей села розкриває сторінки минулих століть. А сільський будинок культури переймається тим, щоб нинішнє село жило повнокровним життям. Ітимуть роки. Музей буде приростати експонатами. Може, розповість нащадкам про дні сьогоднішні? Провідний методист ОЦНТ, Жанна ДМИТРЕНКО

32

* Подільські дзвони

Ц

Духовний храм – окраса села

ерква в житі православної людини завжди посідала і посідає особливе місце, адже це – не просто красива споруда, а священне місце, де впродовж багатьох років лунає молитва. У таких місцях відчувається особлива енергетика, панує дивовижна атмосфера. На окраїні села Новоживотів, що в Оратівському районі височить пагорб, на якому стоїть дерев’яна Свято-Покровська церква. Храм має свою історію. У селі діяли церкви Свято-Миколаївська, що на півострові, і Свято-Покровська. Обидві були дерев’яні. Побудована Свято-Миколаївська церква у 1737 році. Покровський храм був побудований пізніше Миколаївського, хоча про час побудови і знищення не збереглося ніяких письмових згадок. Незадовго до 1864 року церква була піднята на кам’яний фундамент. Нинішній храм, без сумніву, побудований на місці старої церкви. Про це свідчать кам’яні хрести, які збереглися до цих пір. Храм будувався впродовж 1901-1908 років. Побудований у вигляді хреста. Це означає, що храм присвячено розіп’ятому за нас на хресті Господу і що хрестом Ісус Христос визволив нас від влади диявола. Сільська дерев’яна церква дивом пережила усі лиха XX століття – революцію, війну, безбожний режим радянської влади. До війни, в часи лютих гонінь, Свято-Покровську церкву було закрито. Приїхали з району люди валити церкву. Жителі села пішли до голови колгоспу, щоб він будьякою ціною, але зберіг храм. Коли голова колгоспу прийшов до церкви, то вже купол з дзвіниці було скинуто. Він став просити, щоб церкву не валили, а дали під зерносховище. Таким чином церква збереглась. У роки Великої Вітчизняної

війни храм не закривався, продовжуючи підносити молитви про мир й духовно опікувати стражденний і виснажений народ. Після війни церква знову була закрита. Прихожани храму поїхали в Москву, добились на прийом до Сталіна і випросили дозволу відновити богослужіння. З того часу і донині церква не закривалася. Ось вже понад двадцять років настоятелем храму є отець Петро, до якого йдуть прихожани, щоб в покаянні очистити свої душі, вилити печалі, отримати пораду і благословення. Він допомагає зберегти у їхніх серцях християнські істини та наповнює життя Божим Словом. Багато наполегливості, зусиль і праці покладено ним і прихожанами на благоустрій та впорядкування церкви. Також оновлено іконостас, а ще багато ікон написано місцевим художником Олексієм Волинцем, які стали окрасою храму (у 80-х роках церкву розписували майстри з міста Корець Рівненської області). Зараз громада зростає та розвивається, а храм живе та виконує Вічну Місію, закликаючи людей до любові у єднанні з Богом. В статті використано матеріали Л.Похилевич «Сказание о местности и населении Киевской губернии» стр. 457. Завідуюча відділом ОЦНТ Галина ХОМЕНСЬКА

* Презентація книги

Міста і містечка Поділля С

від доби Середньовіччя до початку ХХ століття

кладно переоцінити значення історії для формування нації, адже саме події минувшини формують світогляд теперішнього покоління, який визначатиме якість життя в самому широкому сенсі. Мабуть тому історична наука має найбільше фальсифікацій. Зміна влади часто несе з собою переписування історії. Протистояти цьому можуть, в першу чергу, архівні документи, які є неспростовним свідченням подій минулого, та археологічні дослідження. Архівні першоджерела відкривають перед нами безліч зафіксованих фактів з життя наших предків. При фаховому підході, складаючи їх разом, можна отримати широку панораму подій минулих років, століть, і навіть тисячоліть. Для такої роботи Вінницьким обласним краєзнавчим музеєм була ініційована та проведена наукова конференція «Міста і містечка Поділля від доби Середньовіччя до початку ХХ століття». Участь в конференції взяли науковці з Києва. Харкова, Рівного, Білої Церкви, Хмельницького, Кам’янця-Подільського, Меджибожа, Вінниці, а також із Польщі. Основними напрямками роботи конференції були: історіографічні та джерелознавчі аспекти міської історії Поділля; археологічні дослідження міських осередків. Результатом праці науковців став збірник «Міста і містечка Поділля від доби Середньовіччя до початку ХХ століття», в якому зібрано 60 статей, до яких додаються списки й таблиці, літографії, поштові листівки, світлини, малюнки, плани та документи з музейних, архівних і приватних колекцій.

34

630 сторінок нашої історії! Теми наукових доповідей – найрізноманітніші! Але кожна з них стосується історії подільських міст і містечок. Тут не тільки дослідження з архітектури, з містобудівництва, а й унікальні дослідження культурного життя, як, наприклад, «Театральне життя Вінниці до відкриття стаціонарного театру (1910 рік)» (автор − Лариса Семенко) зі спогадами артистки Марії Велізарій, з цитатами з преси тих років. Цікавим для етнографів буде дослідження Ірини Гронської «Виготовлення взуття на Поділлі в ХІХ – на початку ХХ ст.», з якої ви дізнаєтесь, що чоботи на Поділлі були «….чорнобриві (низ чорний, халяви жовті), зелені (зеленці), червоні (червониці), жовті (жовтинці). Святкові чоботи ….прикрашали гаптуванням, вирізуванням, вибиванням, капелями, цвяшками. Показником добробуту було вишивання чобіт кольоровими нитками, річковими перлами». Таких свідчень тут немало. Цікаві особистості, міська торгівля, транспортне сполучення, історії єврейських громад, міський костюм подолян, історія фотографії в Тульчині, період гетьманату – ці та ще багато інших тем висвітлено в даному збірнику. Кожен, хто цікавиться історією, краєзнавством, хто небайдужий до минулого Поділля має можливість отримати цікаву та унікальну інформацію, підготовлену справжніми фахівцями своєї справи. Провідний редактор ОЦНТ Наталя СЕНТЕМОН

Заслужений майстер народної творчості України, директор музею-садиби братів Герасименків, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України

Фото Михайла Діденка

Тетяна ШПАК

36

38

«Мамо моя, мамо»

П

резентація збірки пісень Юрія ГриТепер Юрій – керівник солідної фірми-мацюка відбулась у Світлиці облас- газину «Метроном», яку створив теж, мабуть, ного центру народної творчості 14 через любов до мистецтва. Фірма займається березня. Це було символічно, адже продажем та прокатом сценічного обладнансаме в цей день ще й народився автор книги ня, світло- та музичної апаратури, музичних «Мамо моя, мамо…». інструментів та аксесуарів до музичних інструЦя, на перший погляд проста, назва книжки ментів. Побудували гарний дім. Дочки пішли вмістила в себе так багато невимовленого. Тому стежиною батьків, навчаються у мистецьких засаме її вибрав Юрій спочатку для однойменної кладах, гарно співають, беруть участь у конкурпісні, а тоді і для збірки сах солістів-вокаліссвоїх пісень. тів. Юрія запрошують У Світлиці обласочолювати журі різних ного центру народної фестивалів та конкуртворчості зібралися шасів, які проводяться на нувальники української теренах України. І хоч ліричної пісні, щоб він дуже зайнята людипознайомитися з гарна, та ніяк не може відною книжкою, а також мовити організаторам, привітати з днем народадже мистецтво вимаження автора – співака, гає особливої уваги і не композитора, заслужетерпить байдужості. Спостерігаючи ного діяча естрадного повагу і розуміння в мистецтва України, і цій родині, хтось може разом з тим скромну та і не здогадуватися, гарну людину – Юрія що Юрій залишився у Грицюка. На свято зішестирічному віці без бралися добрі знайомі, матері і виховувався в друзі, колеги по твордитячому будинку. Ранчості, родина співака – нє сирітство навіки подві донечки Ірина і Касіяло в творчій і ранитерина, дружина Інна, мій дитячій душі нотки словом, вся родина. тихого смутку. І це виБагато теплих слів та кликало такий сплеск гарних пісень прозвупочуттів, що спонукало чали у цьому невелидо творчості. Напевне, кому залі. Всі ділилися найбільшим його баспогадами про моложанням тоді, як і в кождість, про студентське ної маленької дитини кохання і весілля Інни було – пригорнутись до та Юрія. (Здається, ніби мами, відчути материнвсе було вчора!) Згадуське тепло і любов, бо вали, як колись молоде це в дитинстві – найгоподружжя Грицюків ловніше. розпочинало життя у Юрій Грицюк І найпершою пісмісті Вінниці. Народнею, що народилаження та виховання діся, якраз стала щира і задушевна: Мамо моя, тей, нелегкі перші кроки у бізнесі… Друг сім’ї, а за сумісництвом – ведучий за- мамо, рідна моя ненько, Я тобі водиці принеходу Віталій Кирницький, тоді теж молодий су раненько… Серце маленького хлопчика не батько, з захопленням розповідав, як побував у наповнилося ні ненавистю, ні заздрістю, а наГрицюків вдома і як його вразили двоє малень- повнилося тихою, нерозтраченою любов’ю до ких дівчаток, які поводилися дуже тихо, на від- мами, смутком втрати і невимовною міну від інших дітей такого ж віку, бо тихенько ніжністю почуттів, що згодом перегралися і не пустували, не вередували, тому, що лилися у трепетні, щирі і задушевтатко працює і йому не можна заважати. Моло- ні пісні. Життя − складна і проста річ да дружина Інна у всьому допомагала чоловікові, берегла сімейний затишок, і тому все у них водночас: не знаєш, чого від ньосклалося – в бізнесі, і в творчості, і в сімейно- го чекати. му житті.

Піднімайтесь, брати, рідний край боронити, Бо ніхто, окрім нас, це не зможе зробити, Бо ніхто, окрім нас, не здобуде нам волю, Бо завжди кожен сам обирав свою долю…

Автограф від автора Але найголовніше не зламатися і не зневіритися, досягти бажаного і стати особистістю. Якраз це все вдалося Юрію. До збірки увійшло тридцять пісень. Кожна з них написана з щирим почуттям любові до людей, до родини, до матері, до України. Як важливо саме в цей час почути слова, які звучать у пісні «Розкажи, Україно»:

40

Така пісня звучала з вуст автора, як звернення до всіх, і в той же час ствердження сьогодення. На презентації, що перетворилася у задушевний вечір спогадів та щирих пісень, співали пісні Юрія Грицюка його дочки Ірина та Катерина, ведучий Віталій Кирницький і, звичайно ж, сам автор. Назви цих пісень промовляють самі за себе: «Мамо моя, мамо», «Хата», «Жіноча ніжність», «Ти в мене є», «Криниця», «Ластівка», «Хай життя дарує нам тепло» … В залі панувала атмосфера якоїсь особливої ніжності і тепла. Кожен хотів сказати щось гарне, особливе. Свої щирі побажання висловила директор обласного центру народної творчості Тетяна Цвігун. Вона сказала, що тема матері є однією з головних у ментальній свідомості українців. А родинні пісні Юрія Грицюка беруть у полон своєю щирістю, сердечним теплом і любов’ю, яка здатна достукатись до найчерствішого серця! Вітали друзі, колеги, артисти: Ірина Воєнна, Михайло Мода, Ігор Юрковський. Напутні материнські слова сказала тележурналістка Ганна Секрет. Цей задушевний вечір став святом пісні і, водночас, святом матері. Нам він запам’ятається надовго. Бо у цей непростий час, в якому ми живемо є запит на любов і самозречення, на щирі людські почуття. Юрій Грицюк своїми піснями подарував нам радість зустрічі і взірець незрадливої синівської любові.

Зоя КРАСУЛЯК

Найбільша гордість тата – Ірина та Катерина

Cтарий скрипаль Вірші та музика Ю. Грицюка

Не зрозуміло чому, Може, за пісню сумну, Кожен спішив обійти музиканта старого. Білі сніжинки з-під хмар Падали прямо в футляр. Рідко скупі мідяки дзвінко падали в ноги. Скрипка усе розуміла, Хоч від морозу тремтіла, Була від того сумною мелодія та.

«ЧИМ ХАТА БАГАТА, ТИМ І РАДА» 17 грудня 2016 року у великій виставковій залі Вінницького обласного краєзнавчого музею обласним центром народної творчості за участі національних товариств, які діють на Вінниччині, було проведене обласне свято національної кухні «Чим хата багата, тим і рада» Чи ж то мені Бог так дав, Чи свята Варвара, Що у мене такі гості, Яких я чекала. Чи ж то мені Бог так дав, Чи святий Микола, Що у мене такі гості Коло мого стола!

Н

Українська народна пісня

едарма епіграфом нарису про свято ми вибрали фрагмент саме цієї української народної пісні. Адже, співаючи її, гостинно запрошувала всіх присутніх на заході господиня української світлиці, яку облаштував творчий колектив обласного центру народної творчості. Ідея започаткування обласного свята національної кухні «Чим хата багата, тим і рада» зародилася в стінах ОЦНТ п’ять років тому. Цей захід знайшов відгук і підтримку національних товариств Вінниччини, які активно долучаються до його проведення і щиро презентують різноманітні страви національних кухонь. Цього року проведення свята припало на 17 грудня, в день Святої Великомучениці Варвари. Вона ніби благословляла всіх учасників свята на спільні добрі справи та дружні стосунки. Українську світлицю прикрасив старовинний килим, витканий у 1892 році на Бершадщині, а також ткані рушники із Сосонки Вінницького району, ікона відомого подільського художника Івана Горобчука, і традиційні українські страви. Особливостями національної кухні та загалом культури щедро ділилися грузинська громада «Арго», земляцтво білорусів, товариство німців

42

«Відергебурт», товариство єврейської мови та культури, громадська організація «Конфедерація поляків Поділля ХХІ століття», ромська родина Марценкевичів. Всі радо презентували свої національні страви, захоплено розповідали про традиції та звичаї свого народу, ділилися рецептами страв та напоїв. Відвідавши кожну світлицю, всі присутні мали можливість впродовж декількох годин подумки побувати в різних куточках світу, долучитись до унікальних обрядів, притаманних тому чи іншому народу, ознайомитись із творчістю прекрасних колективів, які майстерно виконували пісні різних народностей, що проживають на Поділлі. Тому, якщо раніше, ділячись враженнями від свята на шпальтах нашого часопису, ми детально зупинялись на особливостях національних кухонь, то сьогодні душа прагне доторкнутись до його мистецької програми. А відкрив її фольклорний ансамбль «Козачка» Липовецького міського будинку культури, керівником і учасником якого є запальна Віра Козак. Нещодавно створений нею колектив з любов’ю збирає і опрацьовує місцеві старовинні українські народні пісні та відтворює їх у сценічному виконанні. Тож і на нашому святі, представляючи українську світлицю, липовецькі козачки зачарували майстерним виконанням українських народних пісень «Там корчмина стояла» та «Через садвиноград». А як органічно, зі своїм унікальним за тембром голосом, вписалася у цей колектив юна талановита народна співачка Владислава Смаляна! Дзвінкий голос, неповторні мелізми у її виконанні стали справжньою окрасою ансамблю. Проникливо прозвучала українська родинно-побутова пісня «А в полі береза», яку виконав родинний дует Владислави та її двоюрідної бабусі Віри Козак. Пам’ятаємо Владу ще зовсім малим дівчам, яка одразу захопила своїм рідкісним голосом і харизматичним виконанням народних пі-

Співають білоруси сень. Нині Владислава – неодноразовий лауреат нанням народних та сучасних циганських пісень обласних, всеукраїнських та міжнародних пісен- «Темної ночі», «Хто приїхав». Проникливо проних конкурсів. Сподіваємося, що в майбутньому звучала у їхньому виконанні колядка «Бог наровона пов’яже свою долю із мистецтвом і прослав- дився». Родина Марценкевичів – яскравий зразок дружніх стосунків між людьми різних національлятиме наш співучий подільський край. Напередодні католицького Різдва ансамбль ностей, взаємопроникнення різних культур. Іван польської пісні «Краков’ячек» наповнив серця Арсеньович – носій ромської культури, а його усіх присутніх передчуттям світлих різдвяних дружина Ольга Анатоліївна, росіянка, впродовж свят. Польські колядки «Ходімо всі до стаєнки», не одного десятка років плекають любов не лише «Прийшли до Віфлеєму», «Христос народжуєть- до ромських народних пісень і танців, а й актився» у виконанні дітей звучали особливо ніжно і но популяризують український фольклор. А ще вони та їхні колективи є найактивнішими учасниводночас піднесено. Учасники ансамблю білоруської пісні «Купа- ками і окрасою переважної більшості обласних лінка» (керівник – Леонід Луцишин) подарували культурно-мистецьких заходів. Єврейські народні пісні «Тум-балалайка» та слухачам пісні свого народу, які здавна популярні і в українців. Тож «Бульбу» та «Косив Ясь коню- «Хава нагіла» у неперевершеному виконанні народного аматорського вокального ансамблю шину» підспівували всі, хто завітав на свято. Народний аматорський родинний циганський «Сімхе» Вінницького єврейського благодійного ансамбль пісні і танцю «Ягорі» Іванівського СБК центру «Хесед-Емуна» (керівник – Наталя БахКалинівського району під керівництвом Ольги чеван) додали присутнім на заході святкового Марценкевич потішив слухачів емоційним вико- піднесеного настрою. Адже єврейська «Хава нагіла», створена у 1918 році збирачем фольклору Авраамом Цві Ідельсоном, подобається людям різних національностей, її давно вважають народною. Бо ж оспівує вона прості і водночас високі загальнолюдські цінності: «Давайте разом радіти і веселитися, піднесімось над сірими буднями, прокиньмось до життя з радісним серцем і заспіваймо разом»! Адже саме дружні стосунки покликані популяризувати такі свята, мистецькі проекти, як започатковані Центром народної творчості обласні культурно-мистецькі заходи та фестивалі «Всі ми діти твої, Україно!», «Подільські барви», «Девлеса, ромале!», «Мови різні – душа одна» та щойно проведене свято національної кухні «Чим хата багата – тим і рада!». Це стверджували у своїх виступах і почесні гості свята – начальник управління у справах національностей та релігій облдержадміністрації Ігор Салецький та директор ОЦНТ, заслужений працівник культури України Тетяна Цвігун. Зокрема, Ігор Салецький наголосив на необхідності організації подібних заходів, а та-

кож висловив щиру вдячність організаторам та всім учасникам, що долучились до успішного проведення свята. «Наше співуче Поділля, багате піснями, нетлінними скарбами, виплеканими талановитими руками народних майстрів, наш щирий український народ завжди з добрим серцем відносився до сусідів та людей інших національностей. Ми з Вами живемо на благословенній вінницькій землі і всі разом – українці, поляки, білоруси, грузини, євреї, німці, роми – покликані примножувати її славу. Саме такі свята єднають нас у цій святій спільній справі!», – мовила Тетяна Омелянівна. …Свято підходило до завершення, а у великій виставковій залі Вінницького обласного краєзнавчого музею вирувало життя. Ні учасники, ні організатори, ні гості не хотіли прощатися, всі обмінювались враженнями від почутого і побаче-

44

ного. Хтось вперше познайомився з культурами різних національних меншин, що впродовж багатьох років проживають на Вінниччині, а учасники заходу долучилися до активного міжкультурного діалогу, висловлювали захоплення від спільно проведеного свята, сподівання, що воно сприятиме відродженню духовних традицій, та побажання його подальшого розвою. Тож коли юна співачка Владислава Смаляна почала виконувати українську народну пісню «У полі калина, у полі червона», – її голос, емоційне виконання захопило всіх присутніх. І полинув залом стоголосий спів: «Роде наш красний, роде наш прекрасний, не цураймося, признаваймося, бо ж багацько нас є!» І хай так буде завжди, бо тільки в любові і в єдності наша сила! Провідний методист ОЦНТ Наталія ЮКАЛЬЧУК

Перлини душi

* Майстри

дає лад у всьому. Вміє вишивати, робити смачну випічку, але найбільше її талант розкрився у власних картинах, виготовлених настільки професійно, що на перший погляд важко зрозуміти, в якій техніці працює наша майстриня. Всі її роботи виконані на основі традиційних мотивів, сеожна людина наділена особливим ред яких провідне місце займають квіти, птахи, даром. І чим швидше вона розкриє природа. Добре серце, творча душа у поєднанні з в собі цей дар, тим раніше вона безсонними ночами – оце і є флористичні роботи зможе наповнити своє життя улю- Наталії. Можливо, саме сила землі й сонця, що наповбленою справою, розвинути свою майстерність і талант, прикрасити світ своєю творчістю й не- нює енергією зерна, подарувала їй талант творити повторністю. Важко визначити, що стає тим важ- з допомогою природних матеріалів. Адже її роботи виготовлені із наливим поштовхом, сіння рослин, фруктів щоб талант людини та ягід, різних круп, почав проявляти себе які різняться не тільки та запалав яскравою за своїми розмірами і зорею, прикрасивши формою, а ще й за кота змінивши її житльором і фактурою. Ці тя. Але коли людина роботи виходять надвідчуває в собі творзвичайно красивими, чі здібності, у неї яскравими, а в цілоз’являється бажання му − унікальними. А подарувати людям якщо для роботи почасточку прекраснотрібні якісь особливі го. Саме такі люди кольори, пані Наталія стають окрасою сузавжди може додати спільства, а окрасою потрібного відтінку, нашого колективу є використовуючи фарНаталія Володимиби. До речі, у нашої рівна Бойко – неоргероїні є ще й хист динарна, талановита, до гончарства. Вона водночас скромна може додати до сюжелюдина з незгасним ту горнятко, глечик, творчим запалом. У її українську хатинку, серці горить любов до виліплену з полімерукраїнської культури, ної глини та розпиа своєю діяльністю сану оригінальним вона примножує та українським орнаменпопуляризує славні том, який в поєднанні українські традиції та з природною кольоронародне мистецтво. вою гамою у роботах Їй надана виняткова Наталія Бойко Наталії, має глибоку можливість радувати символіку, ідею та оточуючих творами своєї душі, які відображають навколишній світ зміст. Вміння автора тонко відчувати природу, бачерез призму власного сприйняття та не переста- чити її красу допомагає перетворити звичайні матеріали на оригінальні картини з незвичною текють дивувати різнобарв’ям сюжетів. Наталія – чудова мати, турботлива донька, стурою. А відчуття кольору та охайність роблять прекрасна співробітниця та щира українка, яка кожну її роботу справжнім витвором мистецтва. Нагородою за терплячість, цілеспрямованість та працелюбність стають все нові і нові мистецькі шедеври, які систематично презентуються на обласних та міських виставках, конкурсах та Мистецтво ніколи не звертається до натовпу, до маси, воно говорить окремій людині, у глибоких і потаємних схованках її душі.

Максиміліан Волошин

К

фестивалях декоративно-прикладного мистецтва. Чимало заходів протягом минулого року відбулись за участю Наталії Бойко. В березневі дні, з нагоди 202 річниці від дня народження Великого Кобзаря, працівники бібліотеки відвідали виставку «Шевченко в народному мистецтві-2016», яка проходила у Світлиці обласного центру народної творчості. На виставці з-поміж інших творчих робіт були представлені декоративно-прикладні роботи Наталії Бойко. Майстриня була нагороджена Подякою управління культури і мистецтв Вінницької облдержадміністрації та Вінницького обласного центру народної творчості за активну участь у мистецьких заходах. В народі існує повірʼя: «Світ існуватиме, допоки люди писатимуть писанки». Справжня українська красуня-писанка в інтерпретації Наталії Володимирівни то незбагненне диво гармонії та уяви! Недарма ж кажуть, що писанку пишуть не руки, а душа. Душа ж нашої героїні завжди прагне нового та надзвичайно красивого. Власні «писанкарські» роботи завжди представляє на щорічних виставках народного мистецтва «Великодня писанка», які організовує Вінницький обласний центр народної творчості. Розмаїттям матеріалів та композиційних рішень були представлені подільські іграшки на виставці «Подільська народна іграшка» з нагоди Міжнародного дня захисту дітей. Робота нашої майстрині вирізнялась з-поміж інших колоритним поєднанням флористичних мотивів та декоративно-ужиткового мистецтва. Лялька-мотанка, символ жіночої мудрості і жіночий оберіг, виконана в яскравому зернистому обрамлені земних дарів природи. Частинку своєї душі Наталія перенесла на роботи, представлені на виставці образотворчого

та декоративно-прикладного мистецтва «Україна – в натхненних серцях» з нагоди 25-ої річниці Незалежності України. В рамках святкування брала також участь у фестивалі народного мистецтва VinArtStreet – справжньому святі творчості і краси. А на виставці народних майстрів, приуроченій Дню Міста «Вінниця – місто, яким пишаємось», представляла свої роботи в локації «Вінниця традиційна», де проводились майстер-класи з декоративно-прикладного та ужиткового мистецтва. В усіх представлених творах нашої майстрині панує декоративне багатство, фарби наповнені світлом, наче сонцем. А органічні, гармонійні сюжети народжують яскраві асоціації, наповнюють особливою енергією, створюють гарний настрій. В переддень різдвяних свят, робота Наталії Бойко стала справжньою окрасою виставки «Різдвяне диво», на якій з-поміж 200 робіт від 67 народних майстрів і юних умільців були представлені її флористичні картини. Показником офіційного визнання творчих заслуг майстра можна вважати численні грамоти, подяки, дипломи різного рівня. Неодноразово роботи Наталії Володимирівни були й окрасою різних заходів організованих бібліотекою: конференцій, семінарів, круглих столів тощо. Колеги завжди з великим задоволенням відвідують виставки робіт нашої майстрині. Час, проведений на усіх цих заходах, ми вважаємо інвестованим у наші нові знання, нові здобутки та у гарний настрій. Наталія ніколи не зупиняється на досягнутому, займається улюбленою справою, відкриває для себе щось нове і завжди прагне більшого, примножує свій творчий здобуток новими перлинами. А чарівна магія, яка живе у її душі налаштовує на добрі справи, які щедро дарує людям.

Заступник директора наукової бібліотеки Вінницького національного медичного університету імені М.І Пирогова Майя МЕЛЬНИК 46

«Мови різні – душа одна» 22 лютого в Світлиці обласного центру народної творчості відбулося літературно-мистецьке свято «Мови різні – душа одна», приурочене Міжнародному дню рідної мови Мужай, прекрасна наша мово, Серед прекрасних братніх мов, Живи, народу вільне слово, Цвіти над нами веселково, Як мир, як щастя, як любов! Максим Рильський

М

іжнародний день рідної мови був запроваджений у жовтні 1999 року на 30-ій сесії Генеральної Асамблеї ЮНЕСКО. З 21 лютого 2000 року це свято відзначають і в Україні. Встановленням цього дня міжнародна організація ЮНЕСКО намагалась привернути увагу світової прогресивної спільноти до ролі мови в житті

Козятинського району, керівник – заслужений працівник культури України Лариса Лановик; вокальний ансамбль білоруської пісні «Купалінка» та почесний голова Михайло Тишкевич Вінницького обласного земляцтва білорусів, голова – Володимир Кочелаба; читець Єлизавета П’янкова та вокальний ансамбль «Краков’ячек» Вінницької міської громадської організації «Конфедерація поляків Поділля ХХІ століття», голова – Олена Гаврилюк; читець Акбар Шахбандаєв та соліст Васіф Сафаров громадської організації «Вінницька азербайджанська община «ОГУЗ», голова – Абдуллаєв Наміг Закіф огли. Вперше взяли участь у заході читці Ілона Лугова від Товариства німців «Відергебурт» Вінницької області, голова – Зінаїда Ільницька та Валерік

«Сімхе» суспільства, до її проблем. Адже мова є не лише Айвазян Вінницького міського культурно-прозасобом людського спілкування, а й основною оз- світницького товариства вірменів «Масіс», голонакою нації. В кожній мові відтворюється і збері- ва – Самвел Єгоян. Тут варто відзначити, з яким гається історія народу, його культура. Нині у світі душевним трепетом, шанобливим ставленням до люди говорять на шести тисячах мов, і приблизно свого багатостраждального народу гортав сторінки трагічної історії Вірменії Валерік Айвазян. половина з них – під загрозою зникнення. Українську сторінку на святі представили «Найбільше і найдорожче добро в кожного народу – це його мова, ота жива схованка людського члени Національної спілки письменників Україдуху, його багата скарбниця, в яку народ складає і ни Петро Гордійчук (поет, перекладач), Андрій своє довге життя, і свої сподівання, розум, досвід Стебелєв (письменник, журналіст, краєзнаі почування...» – такими словами визначив Панас вець, голова Вінницької міської організації Національної спілки письменМирний у свій час роль мови в житті народу. Нинішнє свято, в якому взяли участь письмен- ників України), Жанна Дмитренко ники, мовознавці, літературознавці, журналісти, (поетеса, депутат обласної ради, прикрасили виступи аматорських колективів та провідний методист ОЦНТ), дует окремих виконавців національно-культурних бандуристок у складі Марії Петовариств Вінниччини, серед яких дитячий тровської та Анни Мааматорський чеський фольклорно-етнографіч- люти Вінницької дитячої ний ансамбль «Студанка» Миколаївського СБК

рейського народів. Тому так до душі подолянам єврейські народні пісні у виконанні ансамблю «Сімхе»! Далеким відгомоном колись багатого єврейського світу Поділля у наш час є запальні єврейські мелодії та награвання-«фрейлики», які виконують ямпільські, піщанські, томашпільські, чернівецькі та могилів-подільські музики на весіллях, не завжди знаючи, що «фрейлик» на ідиш правильно вимовляється – «фрейлехс». А як перекликається «Тум балалайка» із українською народною «Летів пташок понад воду»! І в першій і в другій мудра дівчина влучно відгадує загадки юнака. Порівняйте лишень, які неймовірні паралелі, поєднання, чи відтворення однієї теми проводяться у єврейському та українському фольклорі: «Тум балалайка»: Хлопче, всерйоз тобі я скажу: Камінь росте без тепла і дощу Вічно коханню горіть суджено, Ридати без сліз може серце одно! «Летів пташок»: Камінь росте без коріння, Сонце сходить без насіння, Скрипка грає – голос має, Серце плаче – сліз не має.

школи мистецтв (викладач – Наталя Гонтковська). Представники різних національних товариств та їхні творчі колективи вплітали яскраві квіти до барвистого, багатоголосого і багатомовного вінка інтернаціональної єдності людей різних національностей, які впродовж століть проживають на теренах Вінниччини. Окрасою нинішнього свята став виступ знаного не лише на Вінниччині, а й далеко за її межами народного аматорського вокального ансамблю «Сімхе» (Радість) Вінницького єврейського благодійного центру «Хесед-Емуна» (керівник – Наталя Бахчеван). Цей колектив впродовж багатьох років плідно працює над збереженням та відродженням єврейської пісенної культури мовою ідиш. Виконуючи єврейські народні пісні в оригінальних обробках, надаючи їм сучасного звучання, співачки пропагують традиції свого древнього народу, своєї мови. Майстерно у їхньому виконанні прозвучали задушевна «Іх хоб діх цу філ ліб» (Я так тебе люблю), єврейська весільна застольна «Ломер але інейнем, інейнем, тринкен абиселе вайн» (Давайте всі разом вип’ємо трохи вина, давайте поділимо одну радість на всіх), запальна «Сім сорок» та лірична «Тум балалайка». Кожна нація існує стільки, скільки живе її мова. Єврейський народ, через складні історичні обставини розсіяний серед багатьох народів світу, зазнавав постійного впливу інших мов. Проживаючи серед людей різних національностей, євреї засвоювали їхні мови і творили та зберігали свою. Так, німецькі діалекти в поєднанні з івритом і слов’янськими словами стали основою мови ідиш. Впродовж століть спільного проживання на одній подільській землі тісно переплелися і долі, і наспіви, і мелодії, і традиції українського та єв-

48

Як поетично висловився талановитий музикант, член Вінницької єврейської общини Зорій Файн: «Хіба не може вівчар у садочку, в тихому куточку, чекаючи на свою мейделе, освідчитися їй словами єврейської пісні «Іх хоб діх цу філ ліб!» – «Я так тебе люблю!»? А хіба не мріє український господар так само, як і єврейський, щоб у його оселі завжди був мир, злагода, затишок, щоб ойфн припечик брент а файерл, ун ін штуб із хейс – в печі не згасав вогонь, і зігрівав своїм теплом домівку?». Талановиті співачки із ансамблю «Сімхе» трепетно опрацьовують пісенний фольклор свого народу в майстерних обробках Наталії Бахчеван, поєднуючи із виконанням українських народних пісень та вокальних творів сучасних композиторів. Своєю діяльністю спільно із ОЦНТ цей колектив впродовж багатьох років підтверджує, що українсько-єврейська творча співпраця на теренах Вінниччини можлива і надалі. Ця співпраця вчить людей різних національностей бути готовими до толерантності, відкриваючи серця і душі для взаємного культурного збагачення. Слухаючи цей неповторний колектив, вслухаючись у гармонійне поєднання голосів, милуючись красою та артистичністю співачок, назавжди проникаєшся їхньою творчістю і із нетерпінням чекаєш нових зустріче із ансамблем «Сімхе». Бо зустріч із цим колективом – це завжди радість. Варто лишень пам’ятати давню єврейську мудрість, яка стверджує, що наближення, тобто поступ до Бога досягається дотриманням трьох моральних чеснот: хесед – доброти, гвура – стриманості та тіферет – поміркованості.

Провідні методисти ОЦНТ Наталія ЮКАЛЬЧУК, Ніна ДЖУС

Пiсеннi злети «Горлицi» Ц ей чудовий колектив я вперше побачила на Всеукраїнському святі сатири і гумору ім.Степана Руданського, і, маючи в руках фотоапарат одразу ж запропонувала їм сфотографуватися. А коли вони, такі молоді, гарні, з сяючими очима і привітними посмішками почали мені розповідати, що всі з Літина, я згадала, що чула про цей молодий колектив вже не раз! Створений у 2016 році при Літинському районному будинку культури, він вже став відомим не тільки на теренах Вінниччини, але й за кордоном. Назвали його «Горлиця». Керівником колективу стала методист Олена Киреєва. Одразу ж видно, що цей колектив об’єднала щира любов до української пісні. І вони

Польщі, Індії, Хорватії, Угорщини, Нідерландів, Чехії, Румунії. «Горлиця» за запрошенням бурмістра Вольштина – Войцеха Ліса – мала за честь представляти Україну. Мабуть, поїздка до Польщі справила неабияке враження на учасників колективу, бо розповідь про фестиваль та захоплення від країни керівник колективу передала дуже емоційно, незважаючи на те, що з того часу пройшло більше ніж півроку. Насамперед, ознайомившись з положенням про фестиваль, колектив дуже ретельно готувався до поїздки і до виступів. Почалася пошукова робота по відродженню традицій рідного краю. Вивчили народний танець «Карапет», який перейняли у Літинського фольклорного ансамблю «Вербиченька», вишукували та пригадували пісні своїх бабусь, розпитували де-

Фото на згадку не просто співають, а ще й грають на музичних інструментах. Колектив згуртував суцвіття молодих талановитих літинчан, які прагнуть відтворювати українську автентичну пісню. До того ж вони підбирають і музичний супровід, використовуючи народні інструменти: скрипку, контрабас, барабан, кобзу, сопілку, баян! Завдяки кропіткій праці і великому бажанню учасників гурту, за невеликий проміжок часу було створено репертуар, з яким «Горлиці» не соромно було б виступити й на міжнародному рівні. Тому запрошення не забарилося! Того ж, 2016 року, колектив побував у Польщі, де з 23 по 28 червня 2016 року в м. Вольштин проходив Міжнародний фестиваль Фольклору за участю фольклорних колективів із

тально про звичаї, обряди. Адже не хотілося просто знайти щось схоже на фольклор, а намагалися вивчити і показати ті танці та пісні, які співали саме в Літині та Літинському районі. Хвилювання і підготовка були неймовірними. А далі – поїздка до Польщі! Як розповіла Олена Киреєва, розпочався фестиваль 23 червня на головній площі м.Вольштина перед Ратушею з підписання меморандуму про співпрацю між Польщею та Угорщиною. Далі відбулася презентація всіх фольклорних колективів, що брали участь у фестивалі. 24 червня колективи-учасники фестивалю висту-

«Горлиця» пали в Палаці культури (м.Вольштин), де вдяч- зів, відвідини чоловічого монастиря, а також ний глядач високо оцінив творчість літинчан. музею культури народів світу, що розташоваПеред виступом, як розповідає Олена, її артис- ний неподалік від Вольштина. ти дуже хвилювалися, адже це ж не професійЗавершенням фестивалю та підведенням ний колектив, але вона порадила всім: «Забудь- підсумків став виступ колективів у сусідньоте про ноти, співайте серцем». І все вийшло! му із Вольштином місті Кеблове. Там «ГорлиГлядачі підспівували, коли виконувались ця» виступала на центральній площі містечка українські народні пісні та щиро аплодували. і коли залунала перша багатоголоса українська По завершенню концертної програми всі ко- пісня «Ой, зійдімося, роде…», (до речі наша, лективи святковою ходою вирушили алеями подільська!), глядачі вже були у захваті. На заміського парку до місцевого озера, де за поль- вершення знову всі колективи-учасники фесськими традиціями (до речі, дуже схожими з тивалю виконували польські пісні і танці. Всіх українськими!) дівчата пускали на воду вінки із нагородили пам’ятними відзнаками. Наша дезапаленими свічками. легація, в свою чергу, дякувала організаторам Не обійшлось і без розважальних заходів та фестивалю за запрошення, теплу гостинну зумайстер-класів з вивчення та виконання поль- стріч та за можливість лунати українській наського народного танцю та пісні, під час яких родній пісні на Польській землі. А наостанок колектив із кожної країни-учасника мав змогу колектив «Горлиця» виконав Державний Гімн ближче познайомитись із традиційною культу- України на центральній площі Кеблова і прирою одне-одного. святив свій виступ 25-ій річниці Незалежності Цікавими і захопливими були розповіді про нашої держави. екскурсію до Вольштинського музею ПаровоЗ великим захопленням Олена розповідає

50

На святі сатири та гумору імені С. Руданського

«Горлиця» у Польщі про те, що сам мер Вольштина приїхав прове- родної творчості «Україна в кожному серці» з сти колектив «Горлиця», коли вони від’їжджа- нагоди відзначення 25-ої річниці Незалежності ли до України, вручив всім учасникам сувеніри, України, і виступили у себе вдома у концерті а вони йому заспівали «Многая літа». Мера це «Роде мій, ти гордість моя й сила», вітали з продуже розчулило і він сказав: «Ваша пісня − на- фесійним святом і учителів району. Дні села, солода для вух і відрада для серця». Ця поїздка вітання з новорічно-різдвяними святами – для дуже здружила колектив, допомогла учасникам кожної святкової нагоди у них знайдеться гарстати щирими друзями, майже поріднила всіх. на українська пісня, яка звеселить, подарує наІ тоді співати разом та вдосконалювати свою стрій або буде спонукти до роздумів. майстерність захотілося ще більше! З’явилися І ось – Всеукраїнське свято сатири і гумору у нові творчі ідеї, нові плани майбутніх концерт- Калинівці, де кілька тисяч глядачів з задоволенних програм. ням сприймали виступ «Горлиці», підспівували За короткий термін своєї дуже активної ді- і підтанцьовували! Ще один вдалий виступ, яльності колектив зумів завоювати прихиль- який буде сприяти зростанню аматорського ність любителів української пісні і має неаби- мистецтва літинчан! Молоді, впевнені, цілеяку підтримку від керівництва Літинського спрямовані, творчо обдаровані! Їм усе під силу, району. Бо не сиділи склавши руки учасники і, сподіваюся, усе вдасться. колективу і після поїздки до Польщі, а ще поЯк добре, що зростае нове покоління справбували 23 серпня на обласному фестивалі на- жніх талановитих людей, які цінують рідну пісню! Побільше б нам таких − творчих, ініціативних, небайдужих! Нещодавно, ми дізналися, що «Горлиця» знову збирається до Польщі на фестиваль. За правилами фестивалю – двічі один і той самий колектив не може брати участі у фестивалі, але для літинської «Горлиці» зробили виняток. Адже саме їх особисто запросив мер Вільштина. Тож щиро бажаємо нових творчих здобутків і перемог! Нових друзів і незабутніх вражень. В добрий час! Зоя КРАСУЛЯК На обласному святі «Скарби Поділля»

НАРОДНА ХОРЕОГРАФІЯ − СЕНС МОГО ЖИТТЯ

С

52

ергій Береза − щедро обдарована та вигравав на баяні до тих пір, допоки не порипрацелюбна людина, викладач відді- нув з головою в світ хореографії. лу хореографії Вінницького училища З особливою теплотою та захопленням Серкультури і мистецтв ім.М.Д.Леонто- гій розповідає про перше враження від виступу вича, має непохитну віру в життєдайну силу хореографічного гуртка «Азовські вітрила» ранародної хореографії. В цьому жанрі йому вда- йонного будинку культури. Здивуванню батьків ється реалізовувати свій творчий потенціал ще не було меж − син покинув заняття у музичній з дитячих років. школі. Цього ж року, в одинадцятирічному віці, Нині результати він став активним його титанічної праці учасником ансамблю та безмежної любові «Азовські вітрила» до своєї справи проі танцював у ньому являються в успіхах до закінчення шкознаного на Вінничли. Подальша його чині і в Україні студоля у виборі продентського ансамбфесії була очевидна. лю народного танцю В 1987 році вступив «Добродар», яким він до Житомирського керує ось уже п’ятий культурно-освітньорік. го училища на відділ Сергій говорить: народної хореографії. «У житті кожного Обожнював уроки з з нас свої повороти, народно-сценічного різкі підйоми і спутанцю, адже його виски, пряма дорога кладачем був Дави− і знову перешкоди. дов Руслан МихайлоКожна людина пович, учень народного рівнює своє життя артиста України Раз чимось − хтось з фаїла Малиновськовулканом, хтось із го. Його композиції землетрусом… а я − і постановки були з танцем. Суцільний неперевершеними, карнавал, яскравість тому було в кого пеі неповторність відрейняти досвід і згочуттів… ось такий дом реалізувати свої мій власний танець, знання у різних заякий за мене ніхто кладах та установах не станцює». культури ВінниччиВ селі Окілок Черни, а саме: в районному будинку культури нихівського району, Вінницького району, що на Житомирщині, Сергій Береза куди за розподілом майже в новорічну був прийнятий на поніч 1 січня 1970 року у сім’ї музикантів − Анни та Євгена Берези на- саду методиста з хореографії, в міському Центрі художньо-хореографічної освіти «Барвінок», родився хлопчик, якого нарекли Сергійком. Коли майбутньому хореографу виповнило- в обласній філармонії, як артист балету акадеся 8 місяців, батьки переїхали в смт Ле́ніне (до мічного ансамблю пісні і танцю «Поділля». В 1957 року − Сім Коло́дязів) Ленінського району 1996 році Сергій Береза отримав диплом балетАвтономної Республіки Крим. У цьому мальов- мейстера-педагога ансамблю народного танцю, ничому краї, в унікальному оточенні таланови- викладача фахових дисциплін заочного відділу тих людей і виростав хлопець. Згодом саме це хореографії Київського державного інституі визначило його подальшу долю у творчому ту культури. Нині завдячує своїм викладачам, провідним спеціалістам інституту, відомим хозростанні. Сергій гарно навчався і в загальноосвітній реографам: з класичного танцю, − професору школі, і в дитячій музичній, де працювала за- Цвєтковій Л.Ю., українського танцю, − доценвучем і викладачем по класу фортепіано мама ту Зубатову С.Л., народно-сценічного танцю − Анна Іванівна, а по класу баяна вітчим − Ми- − доценту Каміну В.В. і професору Василенку кола Іванович Павловський. Звісно, що Сергій К.М., з легкої руки яких, ось уже понад 13 робув його вихованцем і з великим задоволенням ків, Сергій Євгенович віддано працює виклада-

Ансамбль народного танцю «Добродар» чем хореографії училища культури і мистецтв лективу налічується понад 30 хореографічних ім.М.Леонтовича, де з 2013 року є керівником постановок, які вражають своєю довершеніансамблю народного танцю «Добродар», що стю найвибагливішого поціновувача народного був заснований на базі театру народного танцю танцю. Його успіхи говорять самі за себе: Гранпід керівництвом заслуженої артистки України прі Міжнародного конкурсу «Джерело надії» Людмили Кондюк. (м.Київ), всеукраїнських конкурсів «Яскрава Джерелом творчості для викладача класу країна» (м.Трускавець), «Radea denc» (м.Камʼянародної хореографії Сергія Берези, звісно ж нець-Подільський), конкурсу хореографічних стала робота над постановками народно-сце- колективів ім.Грущенкова (м.Хмельницький), нічного танцю для ансамблю «Добродар», конкурсу народної хореографії ім.П.Вірського який є показовим колективом мистецьких на- (м.Київ), «Танцювальний оберіг» (м.Вінниця) вчальних закладів області. В репертуарі ко- та багато інших. Не злічити обласних фестивалів, свят і конкурсів, на яких головною окрасою стали виступи ансамблю народного танцю «Добродар». На багатьох традиційних мистецьких заходах у прологах і фіналах використовуються унікальні постановки хореографічних композицій, які є свідченням високого професіоналізму , постановника і викладача.

Хореографічна чоловіча група ансамблю народного танцю «Поділля» Вінницької обласної філармонії

«Добродар» на конкурсі хореографічного мистецтва Не злічити майстер-класів, проведених ним для керівників аматорських хореографічних колективів області. Попри свою зайнятість, постійно бере участь у роботі журі конкурсів і в роботі атестаційної комісії з підтвердження та присвоєння звання «народний (зразковий) аматорський». Колеги і друзі про нього говорять щиро і відверто: «Сергій Євгенович не говіркий, сором’язливий, відданий своїй справі, відповідальний, толерантний і порядний, вимогливий до себе і до студентів.» Мабуть, через ці якості студенти відділу народної хореографії його люблять і поважають та радіють коли є результати в їхній виконавській майстерності.

54

Чому саме народний танець взяв вас в полон ще в дитинстві? «Сам не знаю, чому, але народний танець мені близький і зрозумілий. Як не дивно, але в мене ніколи не виникало бажання танцювати сучасні танці. Нині усвідомлюю, що народна хореографія завжди була і буде актуальною. Саме в рухах народного танцю відображені основні риси національного характеру українського народу. Здавна людина звикла в рухах передавати свої почуття. Мовою танцю можна розкрити духовний світ людини. Чим глибше вивчаю традиції народного танцю, тим більше розумію, що вони надзвичайно багаті і різноманітні. Прагну прищепити молоді бажання зберігати й

«Добродар»

Сергій Береза з колективом утверджувати споконвічні народні культурні традиції, адже, як це не прикро,сьогодні спостерігається відрив юного покоління від культурних коренів». Навчання в училищі та інституті культури дозволило Сергію Березі глибоко пізнати суть народного танцю, по-філософському розкрити народні теми. Період викладацької роботи Сергія в училищі позначений неабияким успіхом. Ансамбль народного танцю «Добродар» стає еталоном цієї форми не тільки на Вінниччині, а й далеко за її межами. Вдумлива творча робота знайшла багато прихильників, тому творчість С.Берези стає невід’ємною частиною традиційної культури подільського краю. Монументальні композиції як от «Гопак», «Козацькі розваги», «Весна красується» і цілий ряд високохудожніх хореографічних мініатюр: «Калинонька», «Дощик», народні танці – «Сільські гуляння», «Полька-верть», «Кадриль з викрутасами», «Буковинські притупи», «Марумтіка», «Чумацькі радощі» є сьогодні і будуть ще довго в репертуарі колективу. − Що для Вас танець? – запитала я Сергія «З одного боку − це важка праця: постійні розминки, тренування, нестача часу на особисте життя, але з іншої сторони − це і є життя митця! Тому просто диплома хореографа мало, необхідно присвятити хореографії більшу частину свого життя. Мало хто відразу обирає цю професію. Більшість хореографів − це колишні танцівники. Звичайно ж є і ті, котрим з дитинства цікава сама постановка танцю. Крім цього, хореограф повинен вміти керувати і навчати, заряджати своєю енергетикою і зачаровувати танцюристів своїми ідеями. Також кожен хореограф зобов’язаний знати теорію і історію музики,

сценографії і костюма. Особисто для мене професія хореографа дивовижна і неймовірно цікава, вона відкриває багато можливостей тому, хто насправді нею володіє!» − Яку професію обрали Ваші діти? Приємно, що творча атмосфера нашої родини вплинула на свідомість наших дітей. Ми з дружиною Оленою Данилюк побралися ще студентами Житомирського училища культури. Ось уже 28 років у шлюбі, виховали двох дітей − доньку Ольгу, яка обрала професію медика і продовжила справу дідуся, закінчивши Вінницький національний медичний університет ім.М.І.Пирогова, та сина – Дмитра, нині випускника училища культури і мистецтв ім.М.Леонтовича (відділ хореографії). Сподіваємося на його успіхи у народній хореографії. Віримо, що й з нього вийде гарний фахівець в жанрі хореографії. Побільше б нам таких родин,− подумалось мені. Якщо традиція не перервалась і живе вже в третьому поколінні, то є надія на те, що у народну хореографію йтимуть кращі з кращих, що вони збережуть надбання батьків та ще й нестимуть красу українського танцю на європейський простір, відкритий для національних культур. На це здатні лише ентузіасти, такі самовіддані митці, як Сергій Береза. Побажаємо хореографу творчих злетів і в прямому і в переносному розумінні. Адже танець – це політ фантазії, це – феєрія, це – душа народу, це – мистецтво, що існує в часі й просторі. Заступник директора ОЦНТ Олена НАЗАРЕЦЬ

* Ювілеї

«Моє покликання –оркестр»

Ц

56

ього року на початку лютого від- то з’являється така піднесеність і радість, які значив свій славний сімдесяти- перекривають всю ту втому та печалі і дають літній ювілей чудовий музикант, наснагу працювати». Понад двадцять років заслужений працівник культури пройшло, відколи був створений павлівський України, керівник зразкового аматорського ду- оркестр «Юність». Гри на духових інструменхового оркестру «Юність» Павлівського СБК тах в ньому навчалося понад триста дітей. Іван Андрійович Стадник. Тож не дивно, що на творчий вечір ІваІван Андрійович – людина знана і шанована на Стадника прибуло багато людей, які добре не тільки в Павлівці, а й в усьому Калинівсько- знають ювіляра. В святковій залі, заповненій му районі. За сорок два роки трудової діяльності глядачами панувала тепла родинна атмосфера. Іван Стадник працював По тому, як сприймали керівником духових орвони виступи артистів, кестрів в багатьох сільбуло зрозуміло, що тут зіських клубних закладах бралися щирі шануваль– Черепашинецькому, ники духової музики. Глинському, КомунаВід адміністрації рівському та Павліврайону прийшли приському. Багато років був вітати Івана Андрійовикерівником зразкового ча голова Калинівської аматорського оркестру райдержадміністрав Будинку культури ції та голова районної Калинівського маширади, міський голова, а нобудівного заводу та також начальник віддікерівником народнолу культури і туризму, го аматорського гурту які вручили ювіляру «Дружба». У 1996 році почесні грамоти та пона базі Павлівського дарунки. А ще подякуСБК Іван Андрійович вали за таку необхідну створив дитячий духоі плідну працю з розвий оркестр «Юність», витку музичного мистеяким незмінно керує і цтва в районі. Почесні донині. Під його оруграмоти від Вінницької дою цей оркестр неооблдержадміністрації, дноразово ставав переобласної ради та подяку можцем всеукраїнських і сувенір від обласного конкурсів художньої сацентру народної твормодіяльності, і сьогодні чості вручила заступвін бере активну участь ник директора Олена в культурно-мистецьНазарець. ких заходах, що проПриємно було також водяться районним буі те, що привітати ювідинком культури, часто ляра приїхало чимало виїжджає з концертами односельців, колег по Іван Стадник до сусідніх сіл району. роботі, друзів, вихованПам’ятною подією для оркестру була поїзд- ців. Всі вони щиро раділи та від усього серця ка до Польщі. Там юні оркестранти справили бажали маестро творчої наснаги та довгих літ. надзвичайно гарне враження на шанувальниОдним з перших привітав учителя його ків духової музики. «Приємно було те – згадує улюбленець – зразковий аматорський духовий диригент, – що поляки відкладали свої справи і оркестр «Юність». Чудова вишколена гра, ноприїжджали сім’ями на наші концерти». венькі сценічні костюми, усміхнені обличчя – Не просто навчати музиці сільських дітей, неможливо було не замилуватися цими дітьми. тому, що крім підготовки уроків, такі діти за- Піснями, гуморесками, творчими сюрпризами лучені батьками до ведення домашнього госпо- і добрими словами віншували його давні друзі, дарства. А для того, щоб був оркестр, потрібні колеги: Василь Демідас, який свого часу обірепетиції та індивідуальні заняття з кожним ймав посаду начальника культури і туризму Каучасником. Тож частенько приходиться мае- линівської райдержадміністрації і з яким вони стро переконувати батьків відпускати дітей на розпочинали творчу діяльність, Наталія Рижук репетиції. «Це важка праця, – говорить Іван − солістка РБК, Григорій Патрак-Кухаренко − Андрійович, − буває так натомишся, що нічо- керівник народного аматорського вокального го уже не хочеш. Але ж, як заграють ці дітки, квартету «Акорд», який привітав ювіляра но-

Привітання від ветеранів культури вою піснею, написаною ним спеціально з нагоди славного ювілею товариша. Що й казати, концерт був чудовий! Всі музиканти районного будинку культури взяли участь в цьому вечорі: народний аматорський естрадно-симфонічний оркестр «Експомт» та біг-бенд «Добреграй». Відчувалося, що всі від душі вітали маестро з таким славним ювілеєм. Аякже, це ж не мало: цілих сімдесят, а ще в строю! Приємно було

Духовий оркестр «Юність»

бачити велику кількість квітів, подарунків та, найголовніше, чути стільки гарних і щирих слів вдячності . Чимало встиг досягти Іван Андрійович за своє життя – побудувати дім, виховати дітей, посадити чудовий сад і виплекати чудовий дитячий духовий оркестр. А робота з аматорськими колективами, і особливо дитячими, то є духовний подвиг. Так, подвиг! Тому що в роботі з вихованцями, − як говорить сам ювіляр, – потрібно віддавати їм тепло своєї душі, вміти зацікавити їх, інакше діти не будуть збиратися для занять! Такий простий і непростий секрет роботи з дітьми. Думаємо, що за двадцять років самовідданої праці він зумів розбудити в кожному, хто проходив науку в цьому оркестрі, любов до прекрасної музики, яка в майбутньому стала для них могутнім оберегом у житті. Хтось з учнів обрав музику своєю професією, інші залишилися шанувальниками духової музики, але найголовніше, як каже сам ювіляр, всі вони залишилися друзями. Нам радісно було бачити щасливі обличчя глядачів, організаторів та учасників творчого вечора. В цей день їх об’єднували високі почуття вдячності і радості від спілкування з прекрасною і світлою людиною, наставником і вихователем, талановитим музикантом Іваном Андрійовичем Стадником, якому виповнилося, як сказав Григорій Патрак-Кухаренко, «тільки-но сімдесят». Чимало гарних слів прозвучало, та всі побажали, щоб наступні вісімдесят Іван Андрійович святкував як диригент свого улюбленця − духового оркестру «Юність». . Провідний методист ОЦНТ Наталія РИМАРЕНКО

Виставки у світлиці

«РІЗДВЯНЕ ДИВО» Виставка образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва

19 грудня — 19 січня

58

В День Святого Миколая у Світлиці ОЦНТ відкрилась традиційна обласна виставка «Різдвяне диво», експозиція якої цілий місяць радувала нас і відвідувачів світлою радістю Різдва Христового. Адже всі роботи, представлені як відомими майстрами, так і юними художниками та умільцями, виконані у світлих яскравих кольорах і з любов’ю до людей, до рідного краю і народних звичаїв. Особливого колориту експозиції виставки надали різдвяні картинки малярства на склі та керамічні дзвоники з декоративним розписом, представлені студентами Тульчинського училища культури (викладачі Василь Рижий, Наталя Лавренюк). Сюжети з народного побуту та українські звичаї святкування Різдва, зимові пейзажі перенесли на свої картини майстри народного малярства та живопису: Іван Горобчук, Володимир Купчишин, Ірина Кравченко (м.Вінниця), Людмила Сорочинська (м.Могилів-Подільський), Олександр Пелешко та його студенти з Вінницького будівельного коледжу, Олена Муравко та її студенти з Вінницького вищого художнього професійно-технічного училища №5. А також учасники зразкової аматорської студії дизайну і прикладного мистецтва «Дивосвіт» Могилів-Подільського міського Будинку народної творчості, Арт-майстерні «Скриня» (м.Вінниця) та учні художнього відділу Вінницької ДМШ №2. Чільне місце в експозиції виставки зайняли зимово-казкові витинанки Анастасії Філінської, Ліни Концевич (м.Вінниця) та Оксани Городинської (м.Могилів-Подільський). Гармонійно доповнили е кс п о з и ц і ю виставки керамічні вироби Людмили Ф і л і н с ь ко ї , Вікторії Ніколаєвої, Михайла Діденка (м. Вінниця), Оксани Ропо-

тілової (смт.Літин), студентів Вінницького вищого художнього професійно-технічного училища №5 та учасників зразкової аматорської студії образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва «Юний майстер» Оратівського РБК. Широко представлено на виставці флористичні роботи, зокрема, неперевершені картинки Ніни Співак (с.Підвисоке Оратівського р-ну), композиції Тетяни Янчук (м.Козятин), Наталі Бойко (м.Вінниця), Людмили Чемис, Анастасії Крекотень (м.Шаргород) та роботи творчої майстерні «Оксамит» с.Серебрія Могилів-Подільського району. Декоративний розпис представили – Сергій Бугай (с.Човновиця Оратівського району) та учні художнього відділу Хмільницької дитячої школи мистецтв Вікторія Ряба і Анастасія Кільчицька. Народні іграшки для виставки виготовили: Ольга Козачук (смт Томашпіль), Тамара Вовчарук, Людмила Бурдейна (м.Вінниця) та учасники гуртка «Умілі ручки» Вилянського СБК Томашпільського району (керівник Олена Вихованець). Мережані вироби представили на виставці майстри художнього випилювання по дереву Олександр Крутих та Альберт Логінов (м.Вінниця). Оберегами експозиції виставки були роботи майстрів ручної вишивки – Галини Данилюк, Євдокії Чугунової, Оксани Безрученко (м.Вінниця), Любові Косташенко (смт.Крижопіль) та Людмили Джулик (с.Серебрія Могилів-Подільського району). Всього в експозиції виставки було представлено понад 200 робіт від 67 учасників. Відкриття виставки було по-родинному теплим. Звучали музичні вітання від аматорського ансамблю народної музики «Дударик» Вінницької станції юних натуралістів, від мистецької родини Лариси і Олександра Пелешків та вітання з наступаючими новорічно-різдвяними святами від провідних майстрів Вінниччини.

«СИЛА В ГЕНАХ» персональна виставка декоративного живопису Мар’яни СІЛАГІНОЇ м. Вінниця

24 січня – 11 лютого Марʼяна Сілагіна народилась 8 жовтня 1991року у м. Вінниці в сім’ї художників Світлани Окуленко та Василя Сілагіна, які в той час навчались у Львівській Академії мистецтв. Тому до 7 років Мар’яна проживала у Львові. Скільки себе пам’ятає, любила малювати. Вже навчаючись у Вінницькій художній школі (2000-2006 рр.), активно брала участь в різних виставках та конкурсах дитячої творчості. Пам’ятає, як у 2006 здобула перемогу на Всеукраїнському конкурсі учнівської творчості «Об’єднаймося ж, брати мої!» і презентувала свою першу персональну виставку в художній школі. Вищу освіту здобувала у Вінницькому інституті конструювання одягу і підприємництва за спеціальністю – інженер-дизайнер, конструктор. Закінчивши інститут з відзнакою, почала викладати у Вінницькій дитячій художній школі. Горда з того, що її учениця також стала переможцем Всеукраїнського конкурсу учнівської творчості «Об’єднаймося ж, брати мої !» і була учасницею «Артгалереї» (2015-2016 рр.). Мар’яна Сілагіна у своєму творчому доробку має вже біля 100 олійних та акварельних робіт. Її улюблена тема – натюрморти та різні яскраві сюжети з життя. Експозиція ж нинішньої персональної виставки художниці складається з картин декоративного живопису, написаних на основі авторського художнього бачення. Чому виставка має назву «Сила в генах» можна зрозуміти з пояснення самої мисткині: «Кожна людина є частиною народу, з яким вона зв’язана генетичним кодом і духом. Українці є давніми нащадками самобутньої трипільської культури, в котрій прослідковується сильний

жіночий початок. Поки живуть традиції, доти живе народ. В своїх творах я хочу донести силу українського народу, силу духу, його незламність. В знаках, які закладено в роботах з українськими рушниками, вишитими сорочками та пис анками, намагаюсь

донести глядачу, яка багата українська культура своїми символами, оберегами. Через пізнання самої себе в мені зростає інтерес до української спадщини і авангардних течій ХХ сторіччя: символізму, примітивізму, довізму, імпресіонізму, кубізму. Звідси і любов до народного мистецтва, черпання з нього, як з джерела, поетичних принципів та мотивів. Моє захоплення українським строєм, вивчення костюма різних регіонів є проявом мене як дизайнера одягу на полотнах, намагання передати це в стилізованій формі з перебільшенням трансформації. Мене часто питають, чому так яскраво? − Бо це є я, це – моя душа, моє світосприйняття, енергія, яку хочеться донести і передати людям засобами декоративного живопису». Отож шанувальники образотворчого мистецтва нашого міста мали можливість познайомитись з багатим внутрішнім світом Мар’яни Сілагіної через її картини : «Гаївки», «Пробудження», «Лірика», «Сила Сонця», «Свято на селі», «Наречена», які зачаровують своїм колоритом, сакральністю знаків та різноманітністю сюжетів. Ці полотна надихнули поетесу Жанну Дмитренко на створення наступних віршів: Козацький дух, свободи суть і сутність, Розкуті, безбережні почуття, Небачений прорив у дні майбутні І те, що відійшло без вороття, Яскраві, як земля у теплім літі, Як кольори надій в веснянім цвіті, Як сад в плодах осінніх, як пісні У рідній надбужанській стороні.

60 Мар’яна СІЛАГІНА «Зв’язок з предками»

«Як півень води нап’ється…» виставка народного мистецтва громадської організації «Етномайстерня Коло» м. Вінниця

15 - 28 лютого «Етномайстерня Коло» як громадська організація зареєстрована 6 вересня 2016 року. До її складу входять талановиті, залюблені в традиційну українську культуру, жінки – майстриня писанкарства, колекціонер старожитностей Наталя Сентемон; фольклористка, майстриня з виготовлення ляльки-мотанки та воскових віночків Юлія Васюк; майстриня гончарного мистецтва Вікторія Ніколаєва, майстриня витинанки Анастасія Філінська та майстриня художнього фото, колекціонер Інна Єрмакова. Вперше «Етномайстерня Коло» заявила про себе на ІV Всеукраїнському конкурсі автентичних колективів на приз Гната Танцюри, який відбувся в червні 2016 року у Вінниці. Неперевершеним відтворенням автентичного співу дівчата вразили журі конкурсу і викликали овації у глядачів. За короткий проміжок часу « Е т н ом а й с т е р н я Коло» здобула популярність не лише у Вінниці та Україні, а й за її межами. Зокрема презентувала свою творчість на фестивалі «Животоки» (м.Новоград-Волинський) та брала участь у міжнародному фестивалі народних кул ь тур «Рудянінєс» (Литва). Учасниці Кола – талановиті майстрині, володіють багатьма видами і техніками традиційного українського мистецтва, отож радо діляться своїм хистом з іншими. Проводять майстер-класи з вишивки, писанкарства, гончарства, ткацтва, ляльки-мотанки, витинанки, народного співу та ін. В експозиції цієї виставки були представлені творчі роботи всіх членів «Етномайстерні Коло». Зо-

крема: керамічні іграшки та миски Вікторії Ніколаєвої (виготовлені за мотивами старовинних подільських мисок з Бару, Шаргорода, Смотрича, Майдан-Бобрика, Бубнівки), писанки та колекційні старовинні килими Наталі Сентемон, ляльки-мотанки і віночки з воску Юлії Васюк та особливої краси витинанкові панно Насті Філінської. Доповнили експозицію виставки керамічні пташечки знаної майстрині гончарного мистецтва Людмили Філінської. Виставка «Як півень води нап’ється…» відкривалась на свято Стрітення – звідси і така назва, адже за народними повірʼями − «Як на Стрітення півень води напʼється, то на Юрія віл напасеться». До відкриття своєї виставки учасниці «Етномайстерні Коло» готувались серйозно і зі знанням справи. Це було захоплююче обрядове дійство з піснями, що закликають весну, з живим півнем, який напився води і з даруванням випечених жайворонків (символів весни). А наступного дня, в рамках виставки, відбувся незвичайний майстер-клас, який проводили дівчата з Тетяною Васюк. Наша Світлиця ще такого не бачила. І дорослі, і діти вчилися замішувати тісто, виліплювали пташечок і тут же випікали їх в електропечі. Шкода, шановний читачу, що не можливо передати тієї радісної атмосфери та духмяності запаху свіжовипеченого хліба, якими наповнений був наш обласний центр народної творчості!

«ПОСВЯТА РІДНОМУ КРАЮ» виставка пам’яті лауреата Національної премії України ім. Т.Г.Шевченка, заслуженого майстра народної творчості України Віктора НАКОНЕЧНОГО 1947 - 2015 рр.

7 - 17 березня 7 березня 2017 року виповнилося б 70 років від дня народження Віктора Андрійовича Наконечного − заслуженого майстра народної творчості України, лауреата премії ім.Катерини Білокур та Національної премії України ім.Тараса Шевченка. Саме тому цього року в нашій Світлиці, в рамках традиційної обласної виставки «Шевченко в народному мистецтві», відкрили виставку пам’яті неперевершеного подільського майстра. Віктор Наконечний народився в селі Клембівка, що на Ямпільщині, де прожив все своє життя, присвятивши рідному селу свій самобутній талант. Для митця його рідна Клембівка була цілим всесвітом, звідки він черпав натхнення і з яким була пов’язана його генетично-фольклорна пам’ять. Напевно, саме тому художникові вдалося передати життєдайну ауру подільських обрядів, символіку народного мистецтва. В своїй творчості Віктор Наконечний уміло поєднував традиції народного малярства й академічний живопис. Крім живопису, митець досконало володів мистецтвом графіки, витинанки, писанки, займався також різьбою по дереву. Творчий доробок митця складає понад 3000 картин у техніці олійного і темперного живопису, 1000 графічних робіт і понад 500 витинанок.

62

Його роботи є окрасою приватних колекцій в Україні, Росії, Канаді, США, Німеччині, Франції та багатьох інших країнах. Роботи митця безліч разів прикрашали експозиції обласних, всеукраїнських і міжнародних виставок, його персональні виставки презентувались в багатьох містах України (Ямпіль, Могилів-Подільський, Вінниця, Київ, Одеса та ін.). Неодноразово відбувались персональні виставки Віктора Андрійовича і в Світлиці обласного центру народної творчості. Виставка пам’яті Віктора Андрійовича Наконечного відкрила вінничанам відомого і невідомого художника у своїй любові до рідного села, перегорнула ще одну сторінку його творчості. Експозицію виставки складали його філігранні витинанки та графічні мініатюри (деякі – навіть з власними віршами митця). Всього в експозиції виставки було представлено понад 50 робіт. Серед них такі графічні роботи, як «Елегія дитинства», «Духмяний серпень», «Дідусеві яблука», «Старе село», «Сільське подвір’я», «Серпневий день», «Пройшли літа», «Пейзаж з містком», «Із спогадів дитинства» та ін. На відкритті виставки була присутня дружина майстра Марія Федорівна, яка все своє життя присвятила багатогранному таланту свого чоловіка, а нині є спадкоємицею музею народного мистецтва у Клембівці, що його створив Віктор Андрійович (у власному будинку). Від шанувальників творчості Віктора Андрійовича пані Марія отримала багато слів вдячності і захвату її самопожертвою. А прекрасний документальний фільм «Орач творчої ниви», знятий ще при житті майстра, став своєрідним пам’ятником неймовірній працездатності та любові до рідного краю подільського народного митця Віктора Андрійовича Наконечного.

«КВІТИ РІДНОЇ ЗЕМЛІ» ювілейна персональна виставка Тетяни МОРОХОВЕЦЬ м. Могилів-Подільський

20 - 31 березня Презентація ювілейної персональної виставки Тетяни Мороховець була присвячена 65-річчю від дня народження талановитої майстрині живопису, графіки, писанкарства і витинанки. Біографія Тетяни Савеліївни Мороховець – дуже цікава і непроста. Народилася майбутня подільська майстриня в місті Сороки сусідньої Молдови (18 березня 1952 року). Її дитячі роки пройшли в селі Цекинівка Ямпільського району, де мешкала бабуся. З раннього дитинства дівчинка проявляла великий талант до малювання, успішно навчалася в дитячій художній школі. Свою першу персональну виставку презентувала у кінотеатрі міста Сороки (1966 р.). В 1972 році закінчила Вижницьке училище прикладного мистецтва за фахом – художник-майстер. Пов’язавши долю з військовим журналістом Мороховцем Володимиром Петровичем, Тетяна Савеліївна багато років працювала військовим художником у гарнізонних будинках офіцерів, військових газетах. Була членом Спілки журналістів СРСР (як військовий журналіст). За серію графічних робіт «Старовинний Будапешт» у 1980 році зайняла І місце на Міжнародному конкурсі, що проходив в Угорщині. У 1988 році презентувала персональну виставку в місті Легніца (Польща). У 1992 році зі Львова, де в той час працю-

вала викладачем образотворчого мистецтва, Тетяна Савеліївна переїхала на Вінниччину до Могилева-Подільського і вже в 1994 році п р е з е н ту вала свою персональну виставку у місцевому Будинку народної творчості.

З 2000 року по 2010 рік Мороховець Т.С. працювала методистом Могилів-Подільського Будинку народної творчості, де освоїла техніку і досягла високої майстерності виконання в таких видах народного мистецтва, як витинанка та писанка-дряпанка. Була учасницею Всеукраїнських свят народного мистецтва – «Українська витинанка» (2005, 2008, 2011, рр.), «Великодня писанка» (2007, 2010, 2013, 2016 рр.) та багатьох інших всеукраїнських і міжнародних фестивалів та свят народного мистецтва. Нинішня виставка «Квіти рідної землі» присвячена 65-річному ювілею Тетяни Савеліївни. Її експозиція складалася з 66 творів. Зокрема це живописні картини («Осіння мелодія». «Медовий спас», «Піони», «Іриси», «Бузок», «Маки», «Польовий букет» та ін.), які наповнили нашу Світлицю розмаїттям квітів, що передають багату кольорову палітру української землі і прекрасну душевну сутність автора цих полотен. А ще майстриня представила на виставку свої неперевершені писанки-дряпанки та філігранної роботи витинанки, що зачаровували глядачів своєю мережаною красою. Завідуюча відділом ОЦНТ Любов ГРИЧАНЮК

ВОДОХРЕЩЕ. ЙОРДАНЬ. «ТРІЙЦІ».

В

одохреще – третє велике свято, що завершує Різдвяний цикл, припадає на 19 січня. Водохреще також називають «Йордань», бо цього дня Іоан Предтеча хрестив Ісуса в річці Йордан в Палестині, та «Богоявлення», бо за біблійною легендою після хрещення Ісуса на нього з небес зійшов Дух Святий у вигляді голуба і долинув згори голос Бога-Отця: «Це – Син Мій улюблений, в Ньому Моє благовоління». (Мф. 3.16-17). Напередодні Водохреща, 18 січня, святкується другий Святий Вечір або «голодна кутя». В цей день всі постяться, нічого не їдять аж до водосвяття, яке відбувається у другій половині дня біля церкви. В минулому Водохреще завжди відбувалося на замерзлих річках, ставках, озерах. Вночі, напередодні свята, чоловіча громада готувала «Йордань» − випилювали з льоду великий хрест, престол та іконостас. Хрест ставили вертикально і при сильному морозі він відразу ж примерзав до льоду. Обливали його червоним буряковим квасом. Перед льодяним «вівта-

64

рем» ставили арку з соснових та ялинових гілок, прикрашали її пучками червоної калини та сухими квітами, це були – «царські врата». Вранці після літургії в церкві, всі віруючі разом зі священником йшли хресним ходом – на «Йордань». Звідусіль сходилися святково вдягнені люди. Вони несли з собою різний посуд для води: баньки, збанки, гарбузи, які ясніли калиною та барвінком. В обов’язки хлопців було приходити на «Йордань» з голубами та рушницями. Прибулий на річку люд розміщувався барвистим колом довкола хреста, чекаючи урочистого обрядодійства – освячення води, яке здійснює священик. Для цього він почергово опускає у воду хрест та запалену «трійцю», а хор співає: «В Йордані крещающуся Тобі, Господи ...». В цей час чоловіки стріляють з рушниць, тобто проганяють коляду, а хлопці випускають в небо голубів − символ Святого Духа. Після цього всі набирають освячену воду та поспішають додому. Ця вода символізує святу йорданську воду і має надпри-

* Пошуки науковця

Ніна Зозуля родні властивості. Вона зберігається протягом багатьох років. В народі здавна нею користувалися, як цілющою, при різних хворобах та такою, що оберігає оселю й людей від злих сил. Відомі і народні прикмети, пов’язані з цим святом. Ось декілька найвідоміших. Якщо під час освячення води йде сніг – добре роїтимуться бджоли та колоситимуться хліба. Якщо день ясний, сонячний, то хліби будуть чисті, а якщо похмурий – у колосках буде багато сажки. Йде лапатий сніг – на врожай. Ну й головний, незмінний прогноз – найміцнішими вважаються водохрещенські морози. Цінні дослідження про різдвяні звичаї та обряди залишили нам В.Шухевич, П. Чубинський, А.Кримський, О.Воропай, С.Килимник та інші. У своїй розвідці подаємо відомості про один із основних атрибутів Водохрещенського свята – свічки. Павло Чубинський в 70-ті

роки ХІХ ст., збираючи матеріали про свята та обряди зафіксував, що на Водохреще «Многие мужчины и женщины во время водосвятия держат тройные свечи, в ознаменование Пресвятой Тройцы» [4]. Для цього використані літературні джерела та польові записи автора. Степан Килимник подарував нам неоціненну працю «Український рік у народних звичаях в історичному освітленні» у п’яти книгах. Ось як він пише про Водохреще: «Основні ритуали (свята) проходили на річці, на озері й узагалі на воді». В давнину свято відбувалося «обов’язково вночі», але з часом після Служби Божої в церкві «усі віруючі» «з образами, фореньчами, свічками, на чолі з духовенством – рушили на Йордан (йордань) – на ріку» , де вже був вирубаний хрест «вівтар, престіл та інші оздоби». «Ось сюди й приходять людські маси «Відправляти Йордань» – святити воду. Після відправи освячується вода опусканням хреста та вогнем – горячими свічками»

[2]. За дослідженнями С.Килимника Йорданську свічку використовують так: «Сам господар повертався з Йордані здебільшого з засвіченою Трійцею, бо це був основний амулет святості й в давнину й за часів християнських. Трійця вважалася свята й чарівна. Вона відводила бурю, грім, всякі напасті та страхи. Отож господар, повертаючись з церкви, обходив з Трійцею все господарство, кропив святою водою худобу та випалював на лутках над дверима хрести – знаки, що „мали найвищу силу вогню й очищували від усього злого й лихого і зганяли «сили супротивні». Після обходу обістя Трійця ставилась серед столу й горіла до закінчення вечері – обіду» [2 ]. Схожою до долі С.Килимника була доля дослідника народних звичаїв та обрядів Олекси Воропая. Щоправда, матеріали до цієї теми він почав збирати ще в 30-х роках в Україні і продовжував опрацьовувати їх на еміграції. Результатом цієї роботи була праця про народні календарні звичаї «Звичаї нашого народу». Поетичний образ йорданської свічки та роль її в обряді Водохреща подав нам О.Воропай у названій праці. «У деяких місцевостях Поділля та Гуцульщини в цей день святять «трійцю» – три свічки, зв’язані квітчастою хуст-

кою, намистом і барвистими стрічками. До цього ще додають пучки червоної калини та сухих квітів – безсмертників, або васильків. З «трійцею» йдуть на «Йордань» переважно жінки і дівчата. Під час богослужіння «трійця» запалюється від свічок, що горять на престолі. Коли вода вже посвячена, то перед тим, як іти додому, «трійцю» гасять, занурюючи свічки в ополонку, де відбувається свячення води [1 ]. Після виходу в світ названих народознавчих праць О.Воропая та С.Килимника, досліджуючи народну культуру Поділля (з 70-их років ХХ ст.) нам пощастило зібрати матеріали про зимові свята та їх атрибутику, обереги, зокрема свічки – «трійці», а також познайомитися з записами місцевого краєзнавця І.Манчуленка та розповідями людей старшого віку. Подаємо матеріали Манчуленка Івана Васильовича (1925-1960 рр.) із с.Ко-

лодрібка Заліщинського району Тернопільської області. «По Новому році готувалися до Йорданських свят. Сукали з чільного воску «трійці» – свічки. І прикріпляли їх до зробленого деревʼяного хреста заввишки 25-30 см. Багатші прикріпляли до того хреста звичайно 3 свічки від чого й називається – «трійця». Від бога – трійці: Бог Отець, Бог Син, Бог Дух Святий. Бідніші прикріпляли тільки свічку одну. Та все таки це називається «трійця». В переддень Йордану обходили другий «святий вечір». Варили ті самі страви, що й на перший різдвяний «святий вечір». Відправа в церкві 19 січня відбувається вдосвіта. Рівно з днем весь народ з церковною процесією йшов святити воду на Дністер. В кожного в руках була засвічена «трійця». На Дністрі вирубували «капку» – «полонку». З леду вирізували великий хрест – до півтори метри високий. Його вбирали сосною і прикрашали. По водосвяттю всі набирали води з Дністра і розходилися по домах. Всі старалися зберегти світло на

66

«трійцях» і з горючими «трійцями» дійти додому або хоч з тліючими губками (вербовим чиром), котрі тліли під час «водосвятія». Тим тліючим чиром розпалювали вдома вогонь, а горючею трійцею викурювали на сволоку в хаті хрест. З трійці робили малі хрестики і ліпили на верхньому одвірку. То само робили і в сінях. Цей хрест, викурений на сволоку і воскові хрестики на одвірках стояли до Стрітення Господнього. Це є від 19 січня до 15 лютого» [5 ]. Свідчення із с.Красна Пуща Бережанського району: «після водосвяття люди юрмилися, щоб швидше набрати «першої» води. Господарі верталися додому з засвіченими «трійцями» − як свічка не згасла в дорозі значить добрий буде рік» [6 ]. Із записів автора в 70-і роки ХХ ст. в с.Теремці (нині затоплене) Кам’янець-Подільського району Хмельницької області: «Трійцю роблять перед Йорданом з васильок чи чебрику, в середину вставляють свічку, обвивають рушником та биндами. На Святий вечір ставлять на святковий стіл, запалюють та вечеряють всією сім’єю. Після свята трійцю зберігають за образами чи в коморі, кожний рік її потім підробляли та убирали» [ 7]. А ось про що

ми довідалися на Вінниччині. У селі Вільшанка Крижопільського району «трійцю виготовляли із сухих васильок, чебрику чи світлушки (щось одне). Робили тугий букет та обов’язково вставляли дерев’яний хрест і свічку. Кожний рік перед святим вечором її прибирали калиною та вставляли три калачі, які лежали на столі один на одному. Під ними була застелена «нафраніца» (обрядова полотняна вишита хустинка). На Водохрище батько йшов до церкви з «трійцею» в руках. Вона була перев’язана «нафраніцею». Освячену й запалену «трійцю» батько приносив додому. На другий день «Йордану» священик ходив по дворах «писати хрести» тому ворота скрізь були розчинені і господині зустрічали його у воротях запаленою «трійцею». З нею ж супроводжували священика до сусіднього двору. Після Водохреща «трійцю» зберігали за сволоком.» [12 ]. У селі Левківці Тульчинського району свічку виготовляли з «васильку чи чебрику» та ставили на столі на святий вечір. Так вона стояла до Водохрища. З собою брали на Йордань, прикрашаючи коралами (намистом).

З церкви приносили запалену «трійцю». Зберігали за сволоком чи в коморі. Якщо хтось тяжко помирає то поряд ставлять та запалюють свічку з «трійці» і нині» [8 ]. У селі Цибулівка Тростянецького району «трійцю» виготовляли з «васильок» та ставили на святий вечір на стіл, де вона стояла до Водохреща. 19 січня прикрашали «трійцю» калиною та несли до церкви. Освяченими та запаленими «трійцями» робили хрест біля образів. Зберігали трійцю за сволоком, за образами чи в коморі. При болях вуха чи зубів прикладали полотнинку, натерту васильками з трійці [9]. А ось так подають обряд з йорданьскою свічкою «Подольськие епархиальные ведомости» в Ольгопільському повіті на Вінниччині: «На третий день Крещения уже нет никакого праздника, но крестьяне празднуют и етот день. К третьему дню Крещения крестьяне приурочивают обычай развязывания «трійці» т.с. свечи, украшенной васильками и другими засушенными цветами, с которыми они обычно присутствуют при водосвятии в тот день. Развязыванием «трійці» обычно занимаются бабы и при этом устраивают пригощение. Впрочем, некоторые хранят «трійці» до праздника Стретение Господне (2 февраля), а с нею приходять в этот день в церковь, чтобы встречать Христа» [3 ]. Літературні джерела та

польові записи автора свідчать про те, що виготовлення свічки – трійці було поширене і найдовше збереглося на Поділлі та Гуцульщині. Нам важко сказати, з якого часу з’явився звичай виготовлення таких свічок та їх оздоблення, але без сумніву вогонь був невід’ємним на святі Водохреща, як і на багатьох народних та церковних святах. Ще й сьогодні ми бачимо на святі Водохреща біля церков наших міст і сіл «трійці», виготовлені (в основному на Західній Україні) з великою любов’ю та майстерністю. Як освячена вода на Водохреще, так і запалена свічка, за уявленням наших предків, була помічною і захисною від всякого лиха, засобом оздоровлення та очищення. Звідуюча відділу «Поділля» Національного музею народної архітектури та побуту України Ніна ЗОЗУЛЯ

Cписок літературних джерел: 1. Воропай О. Звичаї нашого народу. Мюнхен. 1958. Т.1 – С.

173.

2. Килимник С. Український рік у народних звичаях. в історичному освітленні. Книга І. - Т. 1.К.1994. - С. 147.

3. Народные взгляды, соединенные с некоторыми праздниками Православной церкви // Подольськие епархиальные ведомости. № 42. -1901.- С. 723.

4. Чубинський П. Водохрище. Труды этнографической статистической экспедиции в Западно-Русский край. СПб. -1872 – Т.3.

– С.4.

5. Манчуленко Іван Васильович 1910 р.н. с.Колодрібка Заліщинського району Тернопільської обл. Запис автора 1977 р.

6. Монюк Петро Свиридович 1925 р.н. с.Красна Пуща Бережанського району Тернопільської обл. Запис автора 1987 р.

7. Тайструк Марія Іванівна 1920 р.н. с.Теремці Кам’янець – Подільського району Хмельницької обл. Запис автора 1976 р.

8. Тригуб Ганна Григорівна 1931 р.н. с.Левківці Тульчинського району Вінницької обл. Запис автора 2000 р.

9. Півкишка Ганна Григорівна 1931 р.н. с.Цибулівка Тростянецького району Вінницької обл. Запис автора 2004 р.

10. Чабан Марія Степанівна 1931 р.н. С.Вільшанка Крижопільського району Вінницької обл. Запис автора 2001 р.

68 Віктор Наконечний «На Ордань»

*Майстер-клас

Робимо солом’яного павука Майстер-клас проводить керівник гуртка соломоплетіння загальноосвітньої школи с.Жорнища Іллінецького району Тетяна Герасименко

фото 1

фото 2

фото 3

фото 4

фото 5

Щороку перед Різдвом дівчата збиралися разом і робили з соломки «павуків», які здавна були оберегами української оселі. Вважалося, що ця легка конструкція відтворює побудову Всесвіту. Не дивно, що названо її «павуком», адже за давніми легендами саме павуки заснували світ. Солом’яного павука підвішували на кінській волосині до сволока, де він крутився і рухався від найменшого поруху повітря. Павук був хатнім лікарем. Ця геометрична прикраса гармонізувала простір навколо себе. Якщо хтось погано почувався – потрібно було постояти під павуком, щоб здоров’я покращилося. Павука і сьогодні не складно зробити. Для цього потрібно завчасно заготувати соломку. Це може бути пшениця, жито або овес. Але найкраще для павука – жито, оскільки воно цупке, не таке ніжне, як пшениця. Збирати жито варто через тиждень-два після Зелених Свят, коли воно починає цвісти. Нажате жито сушать близько тижня. Перед початком роботи потрібно підготувати соломку, вирізаючи з неї колінця. Для павука краще брати третє коліно з жита, оскільки перше коліно − тонке, друге − м’яке, а третє – ідеально підходить. Готову до роботи соломку запарюють у воді. Якщо жито зібрано вчасно – замочуємо його у теплій воді на 15 хвилин. Якщо зібрано старим – варто

Тетяна Герасименко прокип’ятити від 5 до 20 хвилин. Якщо ви не можете відразу почати працювати − вже замочену соломку можна завернути в целофан – волога зберігатиметься довгий час. Підготувавши соломку, починаємо працювати. Для роботи нам знадобляться: оброблена соломка різної довжини, нитки, ножиці, голки (фото 1). Готуємо 12 соломинок однакової довжини (фото 2, 3). Якщо якась трохи довша за інші– підрізаємо її. Беремо 3 соломинки і нанизуємо на довгу голку з ниткою. Зв’язуємо їх разом, лишаючи один кінчик нитки коротким, а нитку в голці – довгою (фото 4). Тепер беремо ще 2 соломинки і з’єднуємо їх з попереднім трикутником, обмотавши нитку двічі в місці з’єднання. Отримуємо ромб (фото 5).

фото 6

фото 7

фото 8

фото 9

фото 10

70

фото 11

Беремо ще 2 соломинки, нанизуємо на голку, прив’язуємо до ромба, двічі обмотавши, отримуємо трапецію (фото 6). Знову нанизуємо 2 соломинки і прив’язуємо до трапеції (фото 7). Нанизуємо ще одну соломинку. За нитку припіднімаємо кут разом з останньою соломинкою і прив’язуємо її до крайнього кута (фото 8). Ми отримали піраміду з двома соломинками. Нанизуємо на нитку ще дві соломинки і зв’язуємо так, щоб утворити ще один трикутник з протилежного боку від трикутника, що вже є (фото 9). Після цього звʼязуємо разом два трикутника в піраміду і отримуємо перший основний елемент павука – октаедр (фото 10). За цією ж схемою робляться всі інші елементи павука. Один з октаедрів має бути найбільшим (фото 11). До його чотирьох кутів підвішуються чотири менших. До кожного з чотирьох менших – підвішуються ще менші і так далі (фото 12, 13). У найбільший октаедр можна повішати менші. Кількість елементів павука може збільшуватися до безконечності (символічне значення безкінечності всесвіту). Павучка можна прикрасити писанками – повішати їх в середині октаедрів, як у павучках Анастасії Фоміної (14, 15). Можна зробити солом’яні зірочки, янголят, маленькі кубики з розрізаної соломки тощо. Такий павучок стане справжньою окрасою будь-якою оселі. Його геометрична структура буде доречна і в сучасному інтер’єрі. Записала Наталя СЕНТЕМОН

фото 12

фото 13

фото 14

фото 15