Фросина Міщенко кераміка Mishchenko ceramics

Вона живе і творить так само невимушено і природно, як інші дихають і розмовляють. І, здається, що й народилась вона, як польова квітка, яка несе в собі красу і гармонію.

На тій землі, де річка Соб блакитною стрічкою розділяє Новоселівку і Бубнівку, непересічний талант художниці і майстрині проявився дуже рано. І дарма, що не було ні щіточки, ні паперу, ні фарб, дівчинка знаходила чим розмалювати білу мамину хату у Новоселівці. Згодом її дядьки, знамениті гончарі Герасименки, помітивши неабиякий хист племінниці, навчили її робити чудовий посуд та розписувати його.

І тоді з рук тендітної дівчини почали з’являтись її дріботушечки: веселі баранці, пташечки, коники. А на кониках – ще й вершники, один на другого не схожий, бо кожен з характером. І дарма, що в умовах колгоспного ладу це не вважалось за роботу, що треба було заробляти трудодні, що хист не вміли цінувати, – ніхто не зумів загасити прагнення до творчості, потягу до тієї глини, з якої народжувались дива.

З якою любов’ю жінка вимальовувала своїх казкових півників, свої горнятка і гладущечки! Не відступаючи від традицій, прибирала їх у звичні барви – білу, зелену, чорну, притрушувала тією відзігорною фляндрівкою, щоб всі впізнавали, що це бубнівська кераміка, що нею славиться рідна Гайсинщина.

Подільське сонечко наше, Фросино Іванівно! Живіть і творіть на радість людям, даруйте їм тепло своєї прекрасної душі. Будьте взірцем для них в житті і творчості. Хай кожен день Ваш буде осяяний натхненням і людською вдячністю. Хай в серці квітне радість творення – нині і завжди. Директор ОЦНТ Тетяна Цвігун

Жива легенда Поділля

Видатна майстриня гончарного мистецтва, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України з квитком №1, заслужений майстер народної творчості України і просто неймовірно світла людина.

На самісіньке свято Івана Купала Фросині

Іванівні Міщенко, або, як її лагідно називають у селі й районі, - бабусі Франі, - виповнилося 90 літ. Вона сьогодні – жива легенда, як і належить племінниці та учениці колись знаменитих далеко за межами України гончарів - братів Герасименків. Тих гончарів із мальовничого села Новоселівка, чию кераміку в 30-ті роки минулого століття експонували в Києві, Москві, Ленінграді, Нью-Йорку, Берліні та Парижі.

Фросина Міщенко славних предків не підвела: вона – заслужений майстер народної творчості, член Національної спілки майстрів України (квиток №1). Її знають далеко за межами рідного Поділля. Як і її легендарні дядьки, має своїх послідовників, учнів, шанувальників таланту. А ще ця маленька й лагідна бабуся – надзвичайно гарна людина!

Здається, вона світиться, як ліхтарик. Доброзичлива, гостинна, щедра на добре слово й дотеп. Та найкраще опишуть бабцю Франю ви-

падки з її життя, про які розповідають шанувальники. Як от земляк Михайло Вдовцов засновник садиби-музею братів Герасименків та гончарної майстерні в селі Бубнівка (Новоселівка прилягає до Бубнівки і входить до її сільської ради).

– Якось телефонує до мене тодішній голова Спілки майстрів народного мистецтва України Володимир Прядка, - розповідає Михайло Вдовцов. Просить поїхати в Новоселівку й привітати Фросину Міщенко: Президент підписав указ про присвоєння їй звання заслуженого майстра народної творчості України. Отож їду вітати зі званням.

– А що це таке? – без особливого інтересу питає бабця.

Зрозумівши, що повторення ніякого враження не справить, пояснюю: це приблизно те ж, що й Герой Соціалістичної Праці.

Боже, то мені така красива медаля за роботу?! – дивується бабця. – А хто, кажеш, присвоїв? Кучма! А хто це? Після обрання Кучми тоді спливло місяців зо два, то бабця Франя про такі «глибини» політичного и суспільного життя ще не встигла дізнатись. Президент України!

– Ата-а, – розчаровано махнула рукою, а я думала, може, хто з району, то хоч би дров привезли... І в цьому — вся Фросина Іванівна! По-народному проста, приземлена й не

зациклена на славі. В щирості й безпосередності цієї неординарної жінки Михайло Вдовцов переконався ще раз, коли Володимир Прядка попросив доставити бабусю до Києва, де їй мав вручити нагороду міністр культури. Доставив, - розповідає пан Михайло.

– На врученні дійшла черга до нашої бабці. Вийшла вона під софіти. Прядка їй тихенько каже: «Бабуню, це – сам міністр культури»: Бабця Франя по-простецькому торкається

рукою міністрового плеча: Та не може бути! Ви – живий міністр, чи це мені наснилося?! Саме тому, що бабця настільки безпосередня, щира, дотепна, а її мова завжди барвисто-образна, її дуже люблять журналісти. Хто тільки не приїздив до майстрині! Всі поверталися з чудовими враженнями й гарним настроєм.

Якось до бабці Франі завітав земляк – президент Академії мистецтв України Андрій Чебикін, відомий художник і графік. Бабуся зустріла його біля хвіртки.

– А чи правда, – запитує Чебикін, – що ви на чистому аркуші, без підготовки, можете намалювати гарного півня?

– А зараз покажу! – без зайвих церемоній погодилася бабця. Очевидно, художник очікував, що бабуся попросить аркуш паперу, та погано він її знав... Бабця підійшла до запиленої «Волги», якою приїхав президент академії, і прямо на капоті пальцем за пару

секунд вивела чудернацького хвостатого півня. Чебикіну від захоплення аж мову відняло:

– Це ж днів зо три треба ескізи накидати, щоб такого, як вона, півня сотворити! А тут за кілька секунд і – р-раз! Вона навмисно порушила пропорції, аби надати півневі самобутності, імпозантності й величі з допомогою неприродно пишного хвоста. Шедевр!

Фросина Міщенко й справді багатогранно талановита. Її хист до малювання проявився дуже рано. Дитячі роки, як і в більшості селян того часу, припали на бідові часи. Ні паперу, ні фарб чи олівців у дівчинки не було. На допомогу приходила мама. Коли потрібний був зелений колір, приносила з городу пастернак і перетирала його в макітрі, червоний - змелена в порох і розведена водою цегла, фіолетовий - бузина, чорний – сажа... Щіточки, звісно ж, із трави. «Полот-

ном» слугували хатня стіна, припічок. Якось те малювання побачила сусідка. Запросила юну художницю до себе й попросила розмалювати оселю. Так маленька Фрося заробила свої перші гроші. Точніше – харчі.

Хист малої племінниці одразу примітили дядьки-гончарі, брати Яків та Яким Герасименки. Фросина розмалювала не один десяток їхніх легендарних керамічних виробів. Згодом дядьки навчили цю від природи маленьку і тендітну дівчинку всьому, що самі вміли. Бо зрозуміли: бажаючих перейняти їхнє мистецтво багато, а талановитих одна племінниця Франя.

Керамічні твори Фросини Міщенко є в садибі-музеї її дядьків. Чимало виробів – глечиків, макітер, полумисків, горняток, гладущиків, куманців, свистульок, баранців та півників – прикрашають оселі односельчан і роздаровані шанувальникам гончарства по всій Україні.

Але наскільки більше цього добра могло бути, якби не колишня радянська система... У часи, коли за роботу в колгоспі не платили грошей, але вимагали, аби кожен відбув «панщину» – себто обов’язковий мінімум трудоднів, молода гончариня мала проблеми. Часом у творчому запалі не могла відійти від гончарного круга або, забувши про час, розмальовувала свої горнятка й глечики. Система це кваліфікувала як «злісне ухиляння від суспільно-корисної колгоспної праці». Фросина Міщенко навіть отримала покарання – шість місяців умовно-примусових робіт. Не набагато краще велося й далі.

У Бубнівці з’явився керамічний цех промкомбінату. Звісно – Франя пішла туди однією з перших! Але зарано раділа. В цеху робили винятково одноманітні підвазонники та макітри. Тут в ціні була не майстерність і самобутність, а план і вал! Фросина Міщенко, яка навчалась у самих Герасименків, чиї

вироби завойовували золоті медалі на виставках у Парижі, не могла цього стерпіти. Отож кинула цю сіру нудьгу й пішла сапати буряки в ланку. Отак найкращі творчі роки талановитої майстрині згоріли в роботі на полі. Ким вона тільки не працювала! Ланковою, вантажницею на цукрозаводі, охоронцем... Боляче, що її талант Батьківщина розгледіла тільки на схилі літ, коли й сили не ті, і політ уяви пригасає.

І все ж потужний вогонь творчості горів у цій маленькій жінці завжди! Земляки пригадують, як перед одним з пленерів бабуся, якій тоді виповнилося 74 роки, зламала руку. І все ж знайшла сили, аби її кераміка вразила всіх! Більше того, Фросина Міщенко перемогла, її визнали кращою в творчому

суперництві і знамениті косівські, і відомі опішнянські майстри!..

Тихо пливе час над мальовничою Бубнівкою і принишклою Новоселівкою. Тримаєш в руках теплий глиняний посуд, виготовлений талановитими руками Фросини Міщенко, й розумієш: в ньому б’ється серце древнього Трипілля, що колись процвітало в межиріччі Дніпра та Дунаю. І цей неповторний витвір – то тихий відголосок, темний привіт з минулого твого народу.

Живіть ще довго, Фросино Іванівно, і радуйте нас своїми піснями й оповідками. З роси і води вам, наша сива голубко! Здоров’я й наснаги на довгі роки. Кореспондент «Сільських вістей» Олена ГОРБУНЬ (м.Гайсин)

Спогади

Я хотіла б просто розказати про своє

сирітське дитинство. Прожила я дуже бідно. У моєї мами була старенька хата, тато помер молодим, мені було неповних 2 роки, а моєму братику було 3 роки з половиною. Він займався ткацтвом, був мисливцем. Мама осталася 27 років удовицею, та ще маленькі діти, й хата начала валиться. Прийшлося їй із нами малими мучитися. Заганяли у колгосп, забирали хліб. 33– го, як почалася голодовка, була вона аж до 40-го року. Мама ставила хату, носила з лісу сухі дрова в Ладижин — людям: брала на свої плечі 7 в`язочок. Їй давали 30 копійок за в’язочку. Вторгує 2 рублі і платить майстрові, що робить коло хати. Поставили хатку однокімнатну і сіни малесенькі. Мама з нами сама її обмастила. Дуже ми бідували. Іграшок і цукерок я не мала у дитинстві. Нам Бог дав — були на городі вишні, — і ми їли клей, от і уся дитяча їжа й розвага. Брат підріс, найнявся корови пасти, а я ходила до дядька Герасименка, бачила його квіти на глеках і почала собі шукати фарби, щоб намалювати квіти. Чорна фарба — це сажа в печі, зелена — то жито зелене на городі, червона — 2 куски цегли пошурувала — і є червона фарба. Щітка із трави і квач із клоччя. І так з цього почалася моя творча робота. Я поча-

ла малювати квіти по стінах, пробу робила на печі, щоб мама не бачила, щоб не била. Черепочки з фарбами ховала, щоб мама, борони Боже, не заборонила мені малювати, бо хто ж стіни мурзає. Поки мама прийде з роботи, то я геть білою глиною забілю, нема знаку. На другий день знову малюю скільки хочу і, повірте, мені не надокучало, коли малюю,

і щось чудове виходить, то й сама до себе посміюся. Із-під моєї трав’яної щітки чудеса цікаві виходять, а я милуюся ними. А то побачу щось не туди — трохи похоже на будяк. Треба з будяка зробити дяка чи перемалювати, щоб можна квіткою назвати. Стала трохи людям малювати, стала я рости, і робота моя зі мною росла. Почали люди мені платити, я за день зароблю полумисок борошна, до чого тішуся, неначе я заробила більше за маму. Ой яка ж то була утіха, коли попитав мене дядько Яків: “Ну де ж ти барилася, чого до нас не приходиш?” “О, я не маю коли. ” — Здивувався дядько: — “А то що ж ти робиш?” “О, дядьку, я уже малюю квіти.” Здивувався: “А то на чому?” “А на печі, на стіні,” “Ха, ха, — зареготали дядько з дядиною, — треба мені побачити твої квіти”, “Ні їх нема — я їх забілила. Якщо прийдете, я намалюю перед Вами”. “Ну гаразд. Обов’язково прийду, побачу!” Ну я думала, що дядько може дасть мені краски. Ні, нічого, не похвалив мене, сказав: “Малюй, рости, будеш художницею”.

Ну я любила квіти і птахів, я чула, люди говорили, старі голуби — це птахи божі, вони дуже дружні, вони любляться, як закохані хлопець із дівчиною. А то мені дядько Яків говорив, як люди переходять у нову хату, то хазяйка обов’язково вносить хліб-сіль і вербу свячену і чіпляє до стелі голуба руками робленого. Яєчко видує, крила і хвостик з паперу, а в давню давнину чіпляли крильця з

качана кукурудзи, пір’ячко, і було гарненько. Я любила, що дядько так хвалить пташки, голуби, то я їх малюю і думаю, що вони божі, а вони в мене виходили такі святкові, розквітчані, неначе дівчата, гарно вбрані у великий празник.

Ну, а мене, що ще цікавило, як дядьки мої розказували, як раніше господарі починали хату ставити, мене цікавило, ну як же цегли не було, а люди якось жили. Ось одна розповідь. Отак у дядьків був дядько Семен. Жонатий. Було у нього теж багато дітей — сім’я велика, де ж йому жити: от і треба хату зробити. Найшов собі місце, узяв у своєї мами починок з веретеном, що вона пряла прядиво. Він узяв аршин, той починок з нитками розміряв так, щоб була хата на дві половини, і сіни. Зробив площадку, і зробив зі свяченої верби кілки, позабивав у кожному кутку, а його жінка поставила у покришці

жито у кожному кутку. Якщо переночує ніч, і ніхто і нічого не порушить, значить місце хороше, щасливе, ставити хату можна. А якщо зерно порушить що-небудь, то ставити хати не можна, небезпечно. Хата у них була гарна, тепла. Жінка дуже хороша. Образів багато — гарненько з рушниками (роблені на верстаті). Зиму пряде, літом білить більцю на сонці, білить, умочає у воду і на сонці сушить. Ту більцю у вільсі красить (варить кору з вільхи, із дуба і цибулиння). Краска гарна, та ще й не линяє. Як поробить ткач пасочки то широкі, то вузькі — ну цікаві рушники. Скатерки на столі теж самоткані, хліб своєї випічки. Миски керамічні, мисник повний тарілок та так гарно порозписувані. Глечики для молока розписані, поставці для куті розписані ангеликами, ложки дерев’яні, горщики для куті хрестиками розписані, навіть покришка, що кутю накривають, зроблена з голубом. А на

землі солома та ще й вистелює від порога до стола, подовж стелить, а решту впоперек у рядочки; ну зайдеш у хату, то так відчуваєш якась святкова душевна духовність та так приймають мило, радо: заходьте, сідайте. Полізла на піч, зносить з печі варенишницю з варениками та так розмальована, що очі розбігаються... Отакі мої спомини з дитинства.

Людям нашим хай щастить, великої наснаги до творчої праці, як працювали наші попередники. Хай світить їм зелене світло на усіх дорогах і шляхах. Здоров’я Вам усім і Вашим сім’ям. Я бажаю, щоб у Вас не боліли руки золоті, щоб ви могли жити, працювати на нашій рідній, вільній, українській землі.

Фросина МІЩЕНКО, заслужений майстер народної творчості України

Гімн Бубнівки

З н о в у цв і т е а к а ція,

Хв иля п ід м о с т ом б’є. Земля м оя р і дн а Ти ща с т я м о є.

Ви й ду н а г о ру, г ля н у н а в о ду, Бе рег в и дн і є в дал і Ща с л и в і т і л юди,

що ж и в ут ь В ук р а ї н с ь к і й з емл і Під ем о у в и ш н е в и й с а доч о к, Ще др и й в кл о ня єт ь с я н ам

ур ож а й. Вс е, що т и вм і єш р о би т и – Ти ді т к ам с в о їм п е ре да й. Мі ще н к о Ф.І.

‘‘Щоб в еселі, як півник, завжди ви були’’

Міщенко Фросина Іванівна Кераміка

Комунальна організація Вінницький обласний центр народної творчості Відповідальна за випуск: Цвігун Т.О. Упорядник: Діденко М.В. Фото: Діденко М.В., Сентемон Н.А.

Адреса 21000, м. Вінниця, вул. Арх. Артинова 33, тел. 67-31-57, e-mail: vin_ocnt@ukr.net , http://www.vocnt.org.ua

Видано за сприяння Гайсинького відділу культури і туризму Гайсинської районної державної адміністрації, начальник Ричков М.Л. Віддруковано з оригіналів замовника ПрАТ Вінницька обласна друкарня

Портрет Мішенко Ф.І. Автор: Федір Панчук