Світлиця №64(4) 2018

70-та обласна виставка образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва

Ю

вілейна обласна виставка образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва – частинка історії творчої діяльності нашого Центру. Цей багаторічний мистецький проект дає змогу шанувальникам народної культури доторкнутися до першопочатків, до витоків, дає можливість познайомитися з новими роботами відомих подільських майстрів і відкрити для себе нові мистецькі імена. Виставка була започаткована ще перед Дру-

чали працювати в традиціях прадавнього народного мистецтва. Цьому сприяли послідовники М.В.Ройзена, а саме: Володимир Васильович Титаренко, заслужений діяч мистецтв України, нині провідний методист з нематеріальної культурної спадщини ОЦНТ, який працював у БНТ у 70-х роках, у 80-х – Федір Васильович Панчук, заслужений діяч мистецтва України, художник, у дев’яностих – Олександр Дмитрович Токарчук, нині священик української православної

Центральна експозиція виставки гою світовою війною, у 1939 році. Головним її церкви, з 2000р. – Олександр Свіргун, художорганізатором став художник Микола Дмитро- ник. Нині цю справу гідно продовжують молоді вич Білик. Це фактично був перший захід, який методисти: художник, стипендіат премії Презиорганізував тоді ще Будинок народної творчос- дента України Сергій Бугай та Олександр Барті. З 1945 року вона стала традиційною. В різ- насюк. Саме вони тісно співпрацюють з провідні роки діяльності Центру провідні методисти ними майстрами, виявляють молодих умільців, з образотворчого та декоративно-прикладного організовують і формують експозиції виставок, мистецтва гуртували народних умільців та май- з урахуванням нових естетичних вимог, та відстрів області в одну мистецьку родину і робили бирають для них кращі роботи. Прикладом видобру справу в ім’я процвітання українського шуканого естетичного художнього оформлення традиційного мистецтва. Серед них Михайло є експозиція нинішньої 70-ї виставки. У центрі експозиції були представлені Веніамінович Ройзен, який з 1949 по 1962 рік доклав великих зусиль в плані організації виста- роботи майстрів, які відійшли у вічність. вок, які б дали поштовх в спрямуванні майстрів Це художники: Віктор Наконечний, лауреат до відродження призабутих традиційних реме- Національної премії України імені Т.Г.Шевсел та живопису. З кожним роком кількість ру- ченка, Леонід Панкоша, Іван Коваль, Грикотворних виробів збільшувалася, майстерність горій Радуда, Тетяна Мороховець, Марія удосконалювалася. На мистецькому просторі Деркач, Ольга Леонова, з’являлися нові імена народних умільців, які по- Василь Шпак, Степан

Смаль та Валентина Васильєва, майстер художнього випилювання Олександр Крутих, гончарі – Олексій Луцишин, Олександр Ганжа та Роман Чмирук, майстер художнього ткацтва і розпису на склі – Олександр Ковальчук, витинанкарі – Марія Руденко, Олександр Салюк та Сергій Танадайчук, майстер соломоплетіння Володимир Карпуша, майстриня ручного ткацтва Євдокії Гудзь та інші. Ці майстри і художники не жили поза часом. Усе, що хвилювало їх – життя народу, його творчості, знаходило відголос у їхніх картинах. В роботах цих відомих майстрів і художників втілено світоглядні ідеї та художньо-естетичні вподобання наших предків. Полотно Леоніда Панкоші «Подільські старожитності» в центрі експозиції є символом збереження традиційних подільських ремесел, де кожна річ – не просто знаряддя праці. Все виписане з любов’ю і знанням справи – і гор-

2

нята-близнята, що пишаються на столі, застеленому веретою, і мальована миска, і гладущик, і кужіль з веретеном, і серп, і підкова, і низенький ослінчик, і вишитий рушник – все таке необхідне в хазяйстві трудящої людини-господаря, що без нього – ніяк. Здавалося б, прості речі, а в композиції митця вони набувають сакрального змісту, стають образом чогось безмежно дорогого – нехитрого побуту, спогадом дитинства, теплом батьківської хати. Чи не тому біля цієї картини завжди зупиняються люди. Картина Віктора Наконечного «Трійця» наповнена сяйвом літнього дня, святістю дзвонів сільського храму, особливим відчуттям осяяння, очищення, оновлення. Люди повертаються з церкви, причастившись божої благодаті. Старі і малі – всі усміхнені, радісні, умиротворені. Ця робота не є окремішньою від всієї творчості великого митця, з якої постає прекрасна Україна з її побутом

і звичаями, з її роботящими, доброзичливими людьми, з її пісенним багатством. Полотна Віктора Наконечного є візитною карткою української традиційної культури та, власне, і самої України. Твори стражденного Івана Коваля не несуть на собі печаті мучеництва – навпаки, у картинах «Вимочування конопель» та «Толока» постають сільські трудові будні, які перетворюються на свято животворної гуртової роботи, що завершується жаданим результатом і змінює життя на краще. Кожна з робіт центральної експозиції є частинкою, чудовим компонентом величного образу живописної України. Це в однаковій мірі стосується картин Марії Деркач з їхньою первісною чистотою і дивовижних витинанок Марії Руденко, Олександра Салюка, Сергій Танадайчука, кераміки Романа Чмерука. Чи не головним елементом виставки стала композиція у вигляді купола з вишитих рушників, під якими була розташована бубнівська кераміка заслужених майстрів народної творчості України із с.Новоселівка Гайсинського району Фросини Міщенко, яка відзначила дев’яностатрьохріччя, та її учениць Тетяни Шпак ЗМНТУ, а також Валентини Живко. Слід зауважити, ці взірці унікального орнаментального розпису бубнівської кераміки ввійшли до Національного реєстру елементів нематеріальної культурної спадщини. Відрадно, що 70-та виставка стала промовистим свідченням відродження гончарної традиції осередків на Вінниччині, зокрема миски – шаргородської, барської, крищинецької, бубнівської. У роботах Сергія та Світлани Погонців, Тетяни Шпак, Вікторії Ніколаєвої, Володимира Слубського, Олі Цибулі, Михайла Діденка, представлених в експозиції, ми бачимо орнаментику мисок, притаманну якраз цим осередкам. Саме обласний центр народної творчості

був ініціатором цієї гарної справи – відродження подільської миски. В контексті збереження і відновлення традиції – це найбільш радісне і обнадійливе явище. Цьому передувала успішна реалізація проекту гончарів «Освячені горном». Як завжди, на виставці були широко представлені картини живопису та народного малярства провідних художників області, заслужених майстрів народної творчості України – Івана Гробчука, Марії Гоцуляк, лауреата Премії ім.М.Білокур Василя Слободянюка та заслуженого діяча мистетцв України Федора Панчука, Олександра Шульганя, Людмили Сорочинської, Тетяни Філь, Олександра Свіргуна, Олександра Пелешка та інші. Широкого розголосу у цьому контексті набули проекти, зокрема пленери народного малярства, що проходять у селах Погребищенського району – Круподеринцях та Гопчиці, а також «Мальована хата», що вже відбувся у с.Слідах Могилів-Подільського району, с.Наддністрянському Мурованокуриловецького району, с.Гонтівка Мурованокуриловецького району та ін.. Традиції вишивання – найпоширеніші на теренах Вінниччини впродовж століть. Адже вишивали майже всі жінки і дівчата. Сам процес вишиття, це священнодійство, завдяки якому ще наші прабабусі висловлювали прагнення любові, сім’ї, добробуту. Нині на Вінниччині майстрів вишивки – тисячі, а тих, які працюють в традиціях власне ручної вишивки – понад 500. На нинішній виставці роботи знаних майстрів створювали особливу атмосферу тепла, доброти і чистоти. Серед знаних вишивальниць заслужений працівник культури України Вікторія Кубаль із с.Городківка Крижопільського району, заслужені майстри народної творчості України Марія Савчинська із

с.Клембівки, що на Ямпільщині, Галина Данилюк, Наталя Шпак, Любов Шаламай та Тетяна Войнаровська з м.Вінниця, а також провідні майстри Анастасія Фоміна, Євдокія Чугунова, Оксана Безрученко із м.Вінниці. Їхні неймовірної краси рушники і сорочки, доріжки і скатерки виконані в різних техніках – качалкова гладь, низь, мережка, хрестик, лиштва, тощо. Всенародне визнання здобули проекти «Вишивана доля Вінниччини», «Вишивана Україна», «Мамину сорочку пригорну до серця», які стали вагомим внеском у традицію вишивання на Вінниччині. Гарним доповненням в експозиції виставки стали писанки. Кожна жінка останнього тижня перед Великоднем їх писала. Ця традиція збереглася і нині. Писанка зберегла прадавній світ символів. В них з допомогою знаків і символів закодовано мрії жіноцтва про багатий урожай, про достаток, про мир і спокій на землі. Продовжувачами традицій написання писанки, які представили свої роботи на виставці є: Тетяна Пірус, Оксана і Марина Верхові та інші. Вінниччина має багато писанкарів, завдячуючи обласному та Всеукраїнському святу «Великодня писанка». Витинанкарство стало окрасою експозиції виставки. Чимало є на Вінниччині майстрів залюблених в це ремесло. Вони творять дивовижне мереживо із паперу. Виготовлення витинанки приваблює і заворожує усіх, хто ним займається, в ньому джерельно б’є творча уява і фантазія. Воно вимагає працелюбства і терпіння. Це

4

магічний процес народження інформативної картини, де відображено красу духовного світу людини. Неймовірної краси мережані рукотворні сюжети Дмитра Власійчука із м.Хмільника, ЗПКУ Оксани Городинської і ЗМНТУ Марії Гоцуляк із м.Могилева Подільського, Ліни Концевич і Оксани Драбовської із м.Вінниці викликали у глядачів неприхований подив від вишуканості і складності у виготовленні цих дивовижних паперових картин, в яких відтворений цілий всесвіт. Саме у Могилеві-Подільському, раз у три роки відбувається Міжнародне свято «Українська витинанка», що збирає однодумців з Прибалтики, Білорусі, Молдови та з усієї України. Викликали цікавість і вироби із рогози майстрів із с.Щітки Вінницького району – Галини Заєць, Надії Іщенко та молодого майстра Антона Іщука, а також кошики із лози Віктора Косаківського з м.Вінниці, ляльки-мотанки Катерини і Тетяни Пірус, Ірини Савчук та Тамари Вовчарук із м.Вінниці, художнє ткацтво Наталі Очеретної із с.Агрономічне Вінницького району, художнє випилювання Альберта Логінова із м.Вінниці, декоративний розпис Сергія Бугая та Ірини Угринчук і Тетяни Рихліцької із м.Вінниці, флористика Ніни Співак із с.Підвисоке Оратівського району та Наталі Бойко із м.Вінниці. Не злічити всіх майстрів – учасників виставки, які зберігають традиції минулого, заслуговуючи цим найвищу шану і повагу. Їхні самобутні кра¬сиві вироби, вражали неви¬черпною вигадливістю, глибоким опти¬мізмом, всеперемагаючою щирістю! З нагоди відзначення ювілею виставки, 35 майстрів відзначено Почесними грамоти облдержадміністрації, управління культури і мистецтв ОДА, а також 8 майстрів отримали Почесні грамоти Національної спілки майстрів народного мистецтва України.

70-та, ювілейна обласна виставка образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва, як ще одна сходинка у справі розвитку традиційної народної культури, продемонструвала життєздатність традиції, її тяглість у часі і просторі, зростання інтересу і молоді до народного мистецтва і бажання самоутвердження в царині творчості Директор ОЦНТ Тетяна ЦВІГУН

У

СВЯТО ПОДІЛЬСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

затишній атмосфері зали обласної філармонії 9 листопада зібралися на своє професійне свято працівники культури, майстри, всі, хто присвячує життя важливій справі - збереженню духовних надбань нації та розвитку національної культури! Адже відзначення Дня працівника культури та майстрів народного мистецтва – це визнання ролі української культури в процесі пробудження та формування національної свідомості. Саме всі, хто присвятив себе творчості, ідентифікує нашу українську націю не лише в рідній країні, а в цілому світі, бо яке суспільство може бути без культури? Символічно, що свято працівни-

лану Шароварську та провідного методиста з вокально-хорового мистецтва Вінницького обласного центру народної творчості Ніну Джус. Почесними грамотами обласної державної адміністрації та обласної Ради з нагоди Всеукраїнського дня працівників культури та майстрів народного мистецтва нагороджено 20 працівників культури області. Окрім цього, почесними грамотами Міністерства культури України за вагомий особистий внесок у розвиток української національної культури та з нагоди професійного свята нагородили одинадцять працівників галузі. Навколо нас є багато людей, які роблять до-

Очільники вітають покровителів культури ків культури одночасно відзначається з Днем української писемності та мови, які є одним із головних першоджерел творення національної культури та народного мистецтва. Професійне свято - це завжди своєрідний підсумок зробленого, досягнутого. Тож із святом працівників галузі культури вітали заступник голови обласної Ради Михайло Кременюк, голова облдержадміністрації Валерій Коровій та заступник Вінницького міського голови Галина Якубович. В ході урочистостей Почесними грамотами Кабінету Міністрів України нагородили народного художника України Володимира Козюка, заступника директора з наукової роботи Вінницького обласного краєзнавчого музею Світ-

брі справи та продовжують традиції благодійництва і меценацтва в Україні. Цьогоріч відзнаку «Покровитель культури-2018» отримали 20 меценатів: ГІРЕНКО Галина Йосипівна, заступник генерального директора Концерну «Поділля», КУЧЕР Микола Іванович, народний депутат України, ШЕРЕМЕТЬЄВ Олексій Євгенович - підприємець, колекціонер, меценат і реконструктор з м. Києва, ПРОДИВУС Володимир Степанович - голова наглядової ради публічного акціонерного товариства “Мостобуд”, СКОМАРОВСЬКИЙ Володимир Володимирович, генеральний директор ТОВ «Владімір», ШЕВЧУК Володимир Якович, на-

6

чальник відділу маркетингу ТОВ «Баллінек», ШЕРШУН В’ячеслав Михайлович, директор фермерського господарства «Дзялів», ЦАРУК Ніна Петрівна, голова фермерського господарства «Колос-2» села Заливанщини, заступник директора сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Промінь» села Черепашинці, НОСОВ Олександр Григорович, голова фермерського господарства «Поділля Н» села Вишневе, ПАВЛЕНКО Іван Васильович, директор приватного підприємства Агро система «ПЛЮС», ПЕРЕСУНЬКО Ігор Володимирович, сільський голова Кіблицької сільської територіальної громади Гайсинського району, ІЖЕВСЬКИЙ Володимир Віталійович, директор підприємства обласної споживчої спілки «Госпрозрахункове об’єднання Вітальне слово від голови профспілки працівників ринків міста Вінниці». культури області Тетяни Побережної Хочеться відзначити благодійників, які зробили вагомий внесок у роз- співпрацює із закладами культури Іллінецького виток культури району, надали відчутну до- району. Зокрема виділив кошти на перекритпомогу в реалізації мистецьких проектів. Це тя даху та поточного ремонту ЯструбинецькоГУМЕНЮК Євген Миколайович, директор го сільського будинку культури, а також на приватного орендного підприємства «Весна», становлення дитячого ігрового майданчику, який забезпечує матеріально-технічну базу придбання сценічного вбрання та концертних закладів культури Мурованокуриловецького костюмів творчим колективам Дашівського району, фінансово підтримує проведення куль- центру культури і дозвілля, ТРИГУБЕНКО Ватурно-мистецьких заходів, зокрема у 2018 році лерій Олександрович, керівник фермерського сприяв проведенню І обласного фестивалю господарства «Тригубенко В.О.», який дбає за авторської пісні «Вклонімось матері», АНІКЕ- поліпшення матеріально-технічної бази клубЄНКО Володимир Миколайович, Генеральний них закладів Теплицького району. В цьому директор СП ТОВ «Райффайзен-Агро», який році виділив кошти на капітальний ремонт та придбання сценічних костюмів Орлівського сільського клубу, а також співфінансував будівництво майданчика біля дитячої бібліотеки смт.Теплик та виділив призовий фонд на проведення 15 обласного конкурсу розвитку територіальних громад, НАУМЕНКО Михайло Юрійович, керівник сільськогосподарського орендного підприємства «Щасливе» с.Щаслива Липовецького району та КРАВЧУК Валерій Йосипович, директор приватного сільськогосподарського підприємства «Фортуна» села Брицьке Липовецького району за кошти яких здійснено капітальні ремонти у Щасливському та Брицькому сільських будинках культури і бібліотеках, придбано костюми для аматорських творчих колективів та за сприяння яких проводяться культурно-мистецькі заходи в Ветерани—завжди бажані гості

районі. Серед нагороджених меценатів були й депутати обласної Ради, зокрема, голова громадської організації «Життя та розвиток громад» Лариса Білозір, директор ТОВ «Вінницька аграрно-промислова група» Володимир Барцьось та директор ВП «Птахофабрика «Вінницький бройлер» ПАТ «МХП» Ігор Лещенко. Гарні традиції у галузі культури мають продовження, і вже другий рік поспіль, за ініціативи управління культури і мистецтв, започатковано проведення обласного конкурсу «Кращий за професією» серед працівників закладів культури Вінниччини. Компетентне журі визначило переможців конкурсу в 10-и основних та додаткових номінаціях: «Кращий працівник закладу культури клубного типу» -СИДОРЧУК Тетяна Олександрівна, завідуюча методичним відділом Гайсинського районного будинку культури; «Кращий бібліотекар» — ЗАТОКОВЕНКО Надія Олександрівна, завідуюча читальним залом Погребищенської центральної районної бібліотеки; «Кращий працівник музею» — ТКАЧ Віра Авксентіївна, директор Літинського районного краєзнавчого музею ім.Устима Кармелюка; «Покликання — мистецтво» — БУГА Тарас Володимирович, режисер-постановник Вінницького обласного українського академічного музично-драматичного театру ім. М.Садовського; «Кращий народний майстер» — СЛОБОДЯНЮК Василь Іванович, заслужений майстер народної творчості України, майстер народного малярства, різьби по дереву та витинанки

Михайло Юрійович Науменко (с.Щаслива Липовецького району)

Володимир Віталійович Іжевський (м.Вінниця) (м.Вінниця) та СЛУБСЬКИЙ Володимир Тихонович, майстер гончарного мистецтва (с.Довжок Ямпільського району); «За відданість професії» працівники закладів культури клубного типу — ГРИЧАНЮК Любов Кирилівна, заслужений працівник культури України, завідуюча відділом збереження і розвитку народної творчості та аматорського мистецтва Вінницького обласного центру народної творчості та БАГАЧ Валентина Хомівна, заслужений працівник культури України, директор Війтівського СБК Бершадського району; «За відданість професії: бібліотекар» - РЯБОКОНЬ Віра Василівна, бібліотекар І категорії абонементу Іллінецької міської мультимедійної бібліотеки; «За відданість професії: працівник музею» — ДЕМ’ЯНЕНКО Віктор Тарасович, директор Вороновицького музею історії авіації та космонавтики В номінації: «Кращий молодий працівник культури»: «Кращий молодий працівник закладу культури клубного типу —ПШИВОРСЬКИЙ Ярослав Олександрович, керівник народного аматорського рок-гурту «The Way» Липовецького районного будинку культури; «Кращий молодий працівник бібліотеки» — ТКАЧЕНКО Леся Миколаївна, завідуюча відділом обслуговування центральної бібліотеки Крижопільської ЦБС; «Кращий молодий працівник музею» — НАСТИЧ Вікторія Вікторівна, директор Іллінецького краєзнавчого музею; «Кращий молодий народний майстер» — ДІДЕНКО Михайло Володимирович, майстер гончарного мистецтва (м.Вінниця). З метою вивчення, удосконалення та акти-

Ніна Петрівна Царук (с.Черепашинці Калинівського району) візації діяльності клубних закладів у сільській місцевості, пошуку нових форм і методів культурного обслуговування сільського населення, привернення уваги державних органів влади до проблем культури села у 2018 році був проведений регіональний етап Всеукраїнського огляду-конкурсу клубних закладів у сільській місцевості. За підсумками проведення визначено переможців: 1місце: Попівський сільський будинок культури Липовецького району (директор – Іванченко Валентина Василівна) 2 місце: Махнівський сільський клуб Козя-

8

тинського району (директор – Бонюк Олександр Васильович) та Кущинецький сільський будинок культури Гайсинського району (директор – Пугач Ірина Станіславівна) 3 місце: Вахнівський сільський будинок культури Липовецького району (директор – Жук Марина Олексіївна), Джуринський сільський будинок культури Шаргородського району (директор – Німак Олександр Олегович) та Куманівецький сільський будинок культури Хмільницького району (директор – Кухар Володимир Васильович). Приємно відзначити, що Сергій Бугай, майстер народної творчості, колекціонер старожитностей з с.Човновиця Оратівського району та Надія Іщенко, майстриня рогозоплетіння з с. Щітки Вінницького району, отримали Подільську літературно-мистецьку премію «Кришталева вишня». Також на святі вшанували ветеранів, корифеїв культурної ниви, які віддали багато років плідної праці в ім’я розвитку культури Вінниччини. А святкову концертну програму презентував академічний ансамбль української музики, пісні і танцю «Чайка» Одеської обласної філармонії. Свято закінчилось. Залишились прекрасні спогади про ще один день, проведений разом в доброзичливому спілкуванні, в атмосфері пошани, взаємоповаги і краси, яку створює пісня. Після такого заходу вкотре переконуєшся, що працівники культури - це потужна сила, яка спонукає, мобілізує до творення і злагоди в суспільстві. Саме працівники культури відроджують, вивчають та зберігають багатовікові культурні традиції самобутніх куточків Вінниччини, і від них нині залежить, яку сторінку впише культура Поділля у величну справу духовного відродження народу України. Завідуюча відділом ОЦНТ Галина ХОМЕНСЬКА

Привітання працівникам культури області від талантів Бершадщини

Указом Президента України за значний особистий внесок у розвиток національної культури і мистецтва, вагомі творчі здобутки та високу професійну майстерність присвоєно почесне звання «Народний артист України» Станіславу ГОРОДИНСЬКОМУ

Народного артиста України – Вам недарма присвоєно звання. Вітаємо сердечно і уклінно! Гордиться нині Вами вся рідня: Працівники культури, подоляни, Які шанують Ваш співочий хист І ті пісні на сценах, на екранах, Що їх з душею виконав артист – Наш вінницький орфей,

артист народний, Від мами взявши голос золотий, А ще найвищий скарб і нагороду – Пісні надій, любові, доброти. Бажаєм Станіславу Городинському Натхнення і щедрот на всі роки, Нехай приходять з радістю,

з гостинцями, Щоб Вам творилось легко й залюбки. Збирайте в залах оплески бурхливі. Здорові будьте! В голосі! Щасливі!

«В культурі мають працювати талановиті і небайдужі»

– Через рік ми вже грали на весіллі класного керівника. Наша улюблена вчителька математики Ольга Миколаївна виходила заміж, то ж ми з задоволенням відіграли в неї весілля та ще й по три карбованці заробили, а це були великі гроші. Нині вона вже на пенсії, завжди згадую з вдячністю той час. Так-от цей наш дитячий оркестр супроводжував державні свята і всі маасливе поєднання таланту і наполегли- сові заходи в Калинівці. Репетиції проводили в вості, професіоналізму та ініціативи, актовому залі школи. – Андрій Володимирович працьовитості і організаторського хисту керів- з почуттям душевної відради згадує незабутні ника – оце і є Андрій Грибовченко, начальник шкільні роки. Після восьмого класу Андрій перейшов у відділу культури і туризму Калинівської РДА, школу №1 і одразу потрапив а водночас керівник інструу вокально-інструментальментального гурту «Добрений ансамбль. За гроші, грай», всіма шанований і зароблені на весіллях, сам знаний. Надійний, як сім купив тромбон, який впопар коней. Саме завдяки добав найбільше з усіх інтаким, як він і його колеги, струментів, і вчився самотукультура Калинівщини завжки, беручи приватні уроки ше на передових позиціях. у викладача -тромбоніста. Перекидаю місточок у миМузична школа далеко, за 4 нуле, до початків зростання кілометри, то ж можливості таланту і вибору шляху. навчатись у ній не було. Але, Коли Андрій Володиминавички, здобуті в цей час, рович розповів про своє дизнадобились потім. Коли тинство і юність, про палке закінчив середню школу, піпрагнення вчитись музиці, шов працювати керівником про цілий ряд тих колектидухового оркестру в Кордевів, які він створив впролівці, хоч спеціальної освіти довж років, – як на екрані ще не мав. Директором СБК вималювались життя, гідне була тоді Надія Грибаніна, наслідування, і творчість, нині – методист Калинівякою вписав прекрасні стоського РБК. рінки в книгу культурних 1977-1979 роки – служба надбань рідного краю. Те, в армії. Спочатку Мукачів, що культура Калинівщини згодом Івано-Франківськ, є пріоритетною в контексті де служив в оркестрі. Це розвитку громади – і його заякоюсь мірою полегшувало слуга, і його щодення праця. службу. Ходили в «парадці», А народився він якраз на Андрій Грибовченко їздили з концертами по всьосвято Андрія Первозванного у 1958 році. Батько – робітник машинобудівно- му Закарпаттю. А після армії подав документи го заводу, мама – колгоспниця. В цій сім’ї дітей до Вінницького музучилища і одразу… одружився, адже з своєю Катрусею зустрічався ще з змалку привчали до роботи.

– А я – старший. Все господарство на мої школи, вона і в армію проводжала. Працювала руки. Мама пізно поверталась з роботи, то ж швеєю в будинку побуту, вчилася на закрійнисам варив їсти, худобу годував. Город мама ді- ка.

– Ми тоді своє «Тріо Мареничів» створили. лила на трьох. Що менші не допололи, мусив за них дополювати. Батько нас в строгості Я на гітарі акомпонував, а вони з подружкою тримав, то ж мені, як старшому, найбільше співали із репертуару славнозвісного ансамбперепадало, — розповідає Андрій про своє ди- лю: Тиша навкруги, сплять в росі луги, тинство. Тільки ти і я, і ясна зоря… Навчався майбутній музикант в школі №5. Потім сини народилися – Ярослав і Сашко. Це район Варшиці (колишнього села). Гарний математик, відмінник, він більше тягнувся до А в музучилищі я грав у духовому оркестрі, а ще точних наук. Фото Андрія Грибовченка завжди керував оркестром залізничників. Підробляв і в красувалось на шкільній Дошці пошани. Аж швейному об’єднанні «Подолянка», і в жіночотут, коли йому виповнилось 10 років, в школі му ВІА, де швеї грали і на гітарах, і на клавіпочали організовувати духовий оркестр. Чима- шах, і на барабанах. Треба було сім’ю годуваленький був колектив, майже 60 учнів. Керував ти. Закінчивши відділ духових інструментів ним Володимир Тихонович Корнійчук, учи- (тромбон), одержав диплом за спеціальністю «Керівник і артист оркестру, вчитель музичтель співів.

Щ

10

Душа не постаріє, не зміліє, Серед людей у рідній стороні. А скільки літ Грибовченку Андрію, Нехай розкажуть музика й пісні Та славнозвісні духові оркестри. В ОЦНТ шанують Вас, маестро! Жанна Дмитренко

І керівник, і музикант… ної школи».У 1985-1986 р.р. був художнім керівником у клубі заводу деревинних матеріалів, де працювала тисяча чоловік у три зміни. Концерти, сценарії, плани – все на нас двох: на мене і на завклубом. Ще й в дитячій музичній школі працював на півставки по класу духових інструментів. Тут теж був духовий оркестр. Ми з Віктором Кулаковим і грали, і співали. Зараз він в РБК працює… Як тільки встигали все, — і досі дивуюся! Але прийшли 90-ті з розрухою і безробіттям. Мусив все покинути і, як чимало музикантів, займатися бізнесом. Дружина шила, удвох продавали все те на базарах. Згодом збудували приміщення, цех, який став обшивати культуру – художні колективи району і області. Андрія знову покликав Василь Демідас, тодішній начальник відділу культури: – Йди до нас, створюй ансамбль, захищайся на звання «народного», — радив йому, знаючи потенціал Андрія.

– Отож я створив колектив «Весна» — аматорський інструментальний гурт. Звання народного одержали у 2001 році. Відтоді Грибовченко і в РБК працює, і вчиться заочно на музично-педагогічному факультеті Вінницького педуніверситету, який закінчує у 2007 році.

– Вчився я разом зі своїми синами, щоб від рук не відбилися, - додає Андрій Володимирович. – пильнувати треба, щоб вчились, не сачкували. Тільки почую про якийсь пропуск, чи нескладений залік, одразу «виховну роботу» проводжу. До речі, мої хлопці закінчили музичну школу по класу гітари. А тут вчились на факультеті, який «трудовиків» випускав. Теж не просто було: і фізика, і креслення.

Не просто навіть перерахувати, де Андрій Володимирович працював. Учитель музики в школі №1, керівник ансамблів, брас-квінтету, ВІА… Щоразу, коли взимку проходили огляди «Проліски надії», їх завше високо оцінювали. Після кущового огляду брали участь у заключному, у Вінниці. Словом, до того часу, коли його запросили взяти участь в конкурсі на заміщення посади начальника відділу культури, мав уже такий досвід роботи, що на десятьох би вистачило.

– Але я навіть не уявляв собі, що мене чекало! Щоб знав, — мабуть, і не зважився б, – зізнається Андрій Володимирович. Це був переломний момент, своєрідний водорозділ. Адже, щоб керувати відділом, треба не просто бути талановитим. Тут уже потрібні інші якості – господарника, організатора, адміністратора.

– Об’їхав села. Прийшов додому та й сам собі кажу : «Куди ти вліз і що ти будеш робити!» Не встиг ще й вникнути, а тут уже «33й канал» пише про занедбаний Лемешківський клуб. Ще й добрі люди «втішили»: «Не сподівайся. Ніхто грошей не дасть!» А на свіжу людину накинутись завжди знайдуться охочі… Але через півроку головою РДА став Василь Кіндратович Поліщук. Зібрав на нараду керівників всіх підрозділів і сказав: «Треба відроджувати район».

– Навіть не знаю, чи вдалось би що, якби не Поліщук, — каже Андрій Володимирович. – На одну державну гривню залучаємо дві спонсорські, завдяки йому, його мудрості, завзяттю, репутації, авторитету. Велике значення має постать керівника ра-

На обласному фестивалі «Скарби Поділлі» йону. З його ініціативи всі бюджетні установи щоб якомога більше закладів було охоплевзяли участь в так званих «суботниках» і пе- но, щоб ремонт здійснити якісно і недорого. ревіреним способом української толоки відре- Очільники району разом з культурою піклумонтували 27 клубів із 40. Ніхто не посмів ска- ються про подарунки і призи для заходів, сказати: «Це не моє». Все робили разом. Культура жімо, для фестивалів «Веселі дзвіночки» і «Зодопомагала освіті і навпаки. репад», проведенням яких турбується Андрій – Черепашинці, Малі Кутища, Павлівка, Володимирович. Корделівка, Кутюжинці, Писарівка, — скрізь – А коли ми проводимо свято сатири і гупоходили наші руки, хоч і грошей було вкладено мору імені Степана Руданського, самі знаєте, чимало. Але без толоки цих витрат було б в скільки учасників нам треба прийняти, прорази більше. харчувати… Нині голова РДА Володимир Гаврилюк і Чому не знаю! На тому святі, як то кажуть голова райради Василь Поліщук зробили все, – «здвиг» народу та ще й на два дні. Приїжд-

12

Серед нагороджених. З колегами — начальниками відділів культури

жають письменники, творчі колективи, очільники області, представники управління культури та обласного центру народної творчості. В перший день їдуть в Хомутинці, звідки родом Степан Руданський, щоб вклонитись могилам батьків, відвідати музей поета-земляка, взяти участь в концертній програмі, яка триває ледве не до ночі, і людей тоді набивається повен зал. А вже другого дня – в Калинівці: виставки майстрів народної творчості, громад чи не з усіх сіл, атракціони, ігри, забави і, звичайно, виступи гостей зі всієї України, зокрема письменників-гумористів вінницького куреня. Все це надворі, коли сніг і мороз, і веселощів цілий міх. Але, щоб дати всьому лад – ой скільки треба потрудитись відділу культури і РБК, і начальнику відділу. Дуже добре треба помізкувати і спланувати, щоб вийшло гарно, весело, без усяких неприємних сюрпризів. Отож Грибовченку вистачає і творчої роботи для душі, і рутинної – папери, звіти, плани і т. д. Тут головне мати гарну команду однодумців. Коник Вікторія і Вільт Галина пильнують

– Я керівник ансамблю «Добреграй». З 2017 йому присвоєно звання «народного» аматорського. З ним неодноразово перемагаємо на обласному фестивалі-конкурсі «Народні музики Поділля». Слід сказати: все, за що береться Грибовченко – має успіх. Про це свідчать і грамоти районної ради та адміністрації, обласної ради та адміністрації. Адже калинівчани проводять чимало обласних та районних заходів. Відділ культури дбає про належний рівень їхньої організації. Раз у три роки з ініціативи ОЦНТ відбувається обласний фестиваль ромської культури «Девлеса, ромале!», який задуманий з метою інтеграції ромів в українське суспільство. Обласний фестиваль вокально-інструментальних ансамблів «Музика літа» щороку збирає в Калинівці естрадні колективи Вінниччини. У районному фольклорному святі «Чопова криниця» беруть участь фольклорні колективи майже усіх сіл Калинівщини. Районний конкурс читців до Шевченківських днів та конкурс читців гумору, присвячений Степану Руданському, зі-

«Ой дівчино, чия ти?..» документацію. Щопонеділка вранці нарада, в якій беруть участь і директор РБК Марія Шелешко, заслужений працівник культури України, і директор ЦРБ Людмила Левандовська, і директор музичної школи Петро Баланчук і, звісно головний бухгалтер.

– Що сплануємо – обов’язково виконуємо. Бувають дні, що по кілька заходів за день, якот сьогодні. Он у малому залі Марія Шелешко проводить захід для людей похилого віку. Ремонт цього приміщення, як бачите, зроблено, утеплено, створено комфортні умови для роботи для працівників і творчих колективів.

– Андрію Володимировичу, а як же у Вас з творчістю? Адже у керівника галузі часу обмаль.

грали чималу роль у формуванні літературних уподобань та творчих здібностей молоді. Ось я переглядаю звіт відділу. У ньому йдеться про зміцнення матеріально-технічної бази. Скажімо, проведено ремонт тридцяти об’єктів на суму біля 11 мільйонів гривень, яка складається з бюджетних та спонсорських надходжень. Обладнання придбано майже на два мільйони. Одним з найвагоміших досягнень начальник вважає збереження і розвиток мережі закладів культури. Серед проблемних питань – вказано на недостатню кількість фахівців та відсутність фінансів для паспортизації об’єктів культурної спадщини. Пріоритетним напрямком роботи

Андрій Грибовченко та Марія Шележко — ініціатори багатьох культурологічних проектів на 2019 рік є завершення капітальних ремонтів клубів та бібліотек в Антонополі, Вишневому, Мізякові та проведення капітальних ремонтів у Глинську, Сальнику, Польовій Лисіївці. І все це без зайвого шуму, серйозно, в робочому ритмі, згідно плану, а ще за покликом душі прекрасного музиканта, самовідданого працівника культури, батька і мужа, достойного громадянина, ентузіаста, мудрого чоловіка, який, маючи вагомі здобутки, не хвалиться

14

Щасливий ювіляр

ними на кожному перехресті, а збирає робочу нараду і будує плани на майбутнє.

– Андрію Володимировичу, у культурі Калинівщини чимало творчих людей. Згадаємо лише Віктора Федуна, Олену Яремчук-Федун, Світлану Крикун, Марію Катічеву. Як ви вважаєте після стількох років роботи, які люди мають працювати в галузі?

– В культурі повинні працювати лише талановиті і небайдужі, інакше нічого не вийде! – не задумуючись відповідає Андрій Грибовченко. А я продовжую: такі, як начальник відділу культури і туризму Калинівської РДА, засновник багатьох колективів і керівник ансамблю «Добреграй» Андрій Грибовченко, який своє завзяття і неабиякий талант поклав на розвиток культури рідного краю і виплекав стільки послідовників, що комусь і не снилось. Навчив грати, розуміти музику, любити культуру. Колись, коли я ще добре не знала Грибовченка, моя колега Ніна Джус, провідний методист з вокально-хорового мистецтва так охарактеризувала Андрія Володимировича: «Талановитий музикант, мудрий керівник з великим досвідом практичної роботи з творчими колективами. Декілька років тому розписав партитури популярних творів для повного складу аматорського духового оркестру, власним коштом видрукував, укомплектував і привіз в ОЦНТ, щоб ми передали керівникам оркестрів клубних закладів Вінниччини. Створення таких партитур – величезна виснажлива і копітка праця! Вона вимагає глибоких професійних знань з теорії музики, гармонії, досконале знання строїв різних духових інструментів. А яку фантазію, талант і, головне, щедру душу треба мати, щоб роздати колегам набутки багаторічної творчої праці!» Який промовистий факт! З ювілеєм Вас, Андрію Володимировичу! Здоров’я Вам, натхнення, творчого довголіття!

Жанна ДМИТРЕНКО

ЧАСТИНА РОДУ І НАРОДУ Першого грудня 2018 року в Красненьківському СБК Іллінецької ОТГ відбувся ІІ регіональний фестиваль хліба «Моя земля із хлібом – вічні». Цей фестиваль традиційно організовує і проводить директор місцевого СБК Ніна Метельська

Ц

ього зимового дня до Красненьківського сільського будинку культури, що на Іллінеччині, немов струмочки, які вливаються у велику ріку, з усіх усюд сходились односельці і гості. Йшли, аби долучитись до прекрасного мистецького проекту ІІ регіонального фестивалю хліба, а також причаститися смачним короваєм та материнською піснею. Їдучи в Красненьке, я подумки полинула у

ша, там домівка наша», «Без хліба половина обіда», «Паляниця – хлібова сестриця», «На чорній землі білий хліб родить». Та всіх не перелічити! Відроджуються у нас на Вінниччині традиції вшанування хліба і людей, що його вирощують. Щороку, на обласному фестивалі «Скарби Поділля», який проводиться обласним центром народної творчості до Дня Незалежності України, окрасою світлиць районів є обрядові хліби –

Учасники фестивалю дитинство, в теплу батьківську оселю, яка щотижня наповнювалася духмяним запахом хліба, що його з любов’ю випікала мама. Місила тісто, виробляла хліби, калачі, і співала. А іноді втирала скупі сльози, згадуючи своє голодне дитинство. «Якби ти знала, дитино, як же хотілося хоча б крихточку хлібчика, хоча б малесенький шматочок палянички!» - так і долинає до мене мамин голос. Стільки літ пройшло, а я і досі пам’ятаю той запах, той смак маминого хліба і її спогади… Здавна українці шанували хліб і виховували у дітей шанобливе, навіть побожне, ставлення до нього. До сьогодні в наших селах збереглась традиція поцілувати окраєць хліба, що ненароком впав на землю. І тепер, як і колись, запрошуючи на весілля, молоді промовляють: «Просили батько, просили мати, і ми вас просимо, на хліб, на сіль, на весілля!». Багато прислів’їв та приказок склав наш талановитий народ про хліб: «Хліб – усьому голова», «Де хліб-сіль-ка-

символ достатку, багатства роду, родини, символ щедрості і гостинності України. Ми раді, коли цей мистецький проект знаходить своє продовження на фестивалях та культурно-мистецьких заходах в районах Вінниччини. Так, у Білопіллі, що на Козятинщині, отримав постійну прописку і вже набув статусу обласного фестиваль обрядових хлібів та дідухів «Народу вічний оберіг». А в селі Красненькому Іллінецької ОТГ ось вдруге проводиться регіональний фестиваль хліба «Моя земля із хлібом – вічні». За цими заходами стоять талановиті працівники культури, які вкладають душу у створення сценарію, організацію заходу, підготовку творчих колективів, зустріч гостей з інших районів. Яка це непроста, копітка праця! Та якщо за неї беруться небайдужі фахівці своєї справи, талановиті особистості, то свято відбувається на славу. Пощастило жителям Красненького, що мають таку невтомну

Наймолодші учасники фестивалю Ніну Метельську, яка і клуб до ладу привела, і з ки нею серйозно підготовлений, що учасники творчими колективами працює, і постійно готує цього заходу не просто грали, – а проживали та проводить культурно-мистецькі заходи, фес- кожен епізод, кожен фрагмент свята, сплітаючи тивалі, концерти. Ніна Іванівна – талановитий воєдино вінок слави найдорожчій святині, оснорежисер-постановник, майстерний сценарист, ві всіх основ – хлібові. Всі вони – і талановиті автор гуморесок, неповторна ведуча. А які вір- ведучі Валентина Брижак та Михайло Вітюк, і ші та пісні народжуються у її душі! До кожного фольклорні колективи, і вокальні ансамблі, і косвята, які проводить, – готує нові програми, інс- лектив загальноосвітньої школи з віршованою ценізації, а іноді і цілі вистави. А ще ж зі своїми композицією, і наймолодші, вихованці дитятворчими колективами – народним аматорським чого садочка, кожен по-особливому, а головне фольклорним театром «Господині» та зразко- – щиро – вклонялись хлібові. Своєрідним провим аматорським фольклорно-етнографічним логом свята став обряд обжинків та частування колективом «Самоцвіти» – бере найактивнішу женців «Обжинки, паночку, обжинки!» у викоучасть і здобуває перемоги на обласних фести- нанні колективів «Господині» та «Самоцвіти». валях-конкурсах. І коли вона все встигає? Бо ж Гурт женців урочисто, із обжинковим снопом за що не візьметься – все до ладу, все на най- зайшов до господарів, а за ним – дівчата із сплевищому рівні! От і нинішній фестиваль настіль- теним з жита та пшениці вінком та обрядовими

16

«Ода хлібові» — учні та вчителі місцевої ЗОШ, на передньому плані директор — Галина Брижак

піснеспівами: Хазяї веселі – ми снопа несемо Не з золота – з яриці, із озимої пшениці. Із озимої пшениці хазяйці на паляниці. Ой паночку, прочини віконце, Принесли вам віночок, як сонце. Щоб не рік і не два жали, На увесь вік хліба мали! Віншування переплітались із піснями, хороводами, жартами, запальними танцями, що задало урочистої атмосфери святу. Окрасою ж і логічним продовженням фестивалю були виступи народних аматорських колективів Іллінеччини: «Відлуння» Іллінецького РБК, «Жорнищанка» Жорницького СК, «Берегиня» Якубівського СК, а також і гостей – народних аматорських колективів «Ковалівчанка» та співачки Ольги Йолтуховської з Немирівського, «Війтівчанка» з Війтовець Липовецького, «Марічка» з Животівки Оратівського районів; вокальний ансамбль «Мальви» Гопчицької ЗОШ Погребищенського

Як більш нічого не було удома: Лиш буханець любові і тепла… Це мама хліб із печі діставала Лопатою тягла по черені… Шкуринка, терта часником і салом, Ще й досі пахне, як колись мені… …Хай пахне хліб в оселі всім: І зрілим, й молодим і дітям Хай щастям сяє кожен дім, Щоб людям всім в достатку жити. Різні покоління випускників школи тепло ділились спогадами дитинства, пов’язаними з хлібом. Тут і найкращий десерт – хліб, посипаний цукром і змочений водою, і випускний коровай, і калач, з яким в останню путь проводжають рідних… До слова, всі колективи-учасники – і господарі, і гості, – виходили на сцену з короваями та обрядовими хлібами, які шанобливо викладали на столах перед сценою. Все це духмяне розмаїття було вирішено передати нашим воїнам, учасникам ООС на сході України. Ось

«Ой паночку, прочини віконце, принесли вам віночок, як Сонце!» району. До сліз схвилювало всіх присутніх віршоване вітання педагогічного та учнівського колективу місцевої школи, яке написала випускниця 2005 року Наталя Сафіуліна: Життя летить невпинно, наче птиця, За роком рік збігає, наче мить. А на столі духмяна паляниця – Цей спогад досі тішить і болить. Плоска, непишна, із засмаглим низом, Жаринка десь пристала у печі… Для нас, малих, таким бувала призом – Солодшим за усякі калачі. Все пам’ятає хліб: і радість, й втому, Як будували хату півсела…

так тепло, по-домашньому відбувалося це величне свято, ця своєрідна ода Його Величності Хлібові, яке виплекала Ніна Іванівна Метельська і щиро подарувала всім присутнім. Свято вшанування хліба перепліталось музичними номерами, віршами Ніни Метельської у авторському виконанні. Зворушила всіх присутніх на фестивалі і літературна композиція «Згадалось дитинство», де бабуся, що пережила страшний голодомор, розповідає правнукові про хліб, цей безцінний дарунок природи і людських рук: Згадалась бабуня в вінку сивини,

«Обжинки, паночку, обжинки» Що вела за руку мене по стерні. Бабуня навколо усе озиралась, Бабуня в любові землі присягалась: - Ось, синку, зернятко, А ось колосок… І клала все те, мов скарби, в фартушок. Молитву читала, й котилась сльоза.

– В зерні цім, дитино, сила життя. Це правда і воля, це рід наш, душа. Хвалити вже Бога, – жнива в нас, жнива… Родзинкою сценічного дійства були гумористичні вкраплення «Родини Пампушків», які своїми дотепами і жартами додавали глядачам гарного настрою.

18

Все передбачила дбайлива і талановита Ніна Метельська. Не забули вшанувати на фестивалі і ветеранів-хліборобів Петра Олександровича Пасічника та Петра Михайловича Мамалигу, які понад 40 років віддали полю, землі та людям. Зворушені увагою, колишні сільські агрономи дякували організаторам фестивалю і бажали всім достатку, миру, щасливого майбуття без нужди і голоду. Фестиваль удався на славу, бо творився він з великою любов’ю до односельчан, які все своє життя присвятили землі та хліборобській праці. А творчі колективи майстерно перенесли на сцену все, що пов’язувало селян із хлібом. Велику підтримку має фестиваль від Іллінецької міської ради на чолі із міським головою Володимиром Ящуком; активним спонсором заходу є місцеве сільськогосподарське товариство, очолюване Світланою Лановенко. За їхнього сприяння всі колективи-учасники були відзначені подарунками. Всіх присутніх господарі частували короваями, пиріжками, варениками, а головне – дарували любов і тепло своїх сердець. Можна лише по-доброму позаздрити жителям села Красненького, що мають таку Ніну Метельську, яка намагається у монотонні будні односельчан нести проміння світла, доброти і цим робити їхнє життя яскравішим. Завершуючи фестиваль, Ніна Метельська звернулась до всіх присутніх рядками із свого вірша: Горда тим, що родилась в селі, Що живу поряд з вами щоднини. Присягаюсь в любові землі, І всім вам, мої люди красиві! Низький уклін Вам, Ніно Іванівно, за Вашу щоденну подвижницьку працю, за те, що Ви відчуваєте себе частиною роду і народу і прищеплюєте ці почуття односельчанам. Нових Вам проектів, фестивалів, пісень і віршів!

Провідний методист ОЦНТ Ніна ДЖУС

Ансамбль української пісні «Відлуння» з Іллінець: «Земля моя — колиска роду»

* Обрядові хліби Вінниччини

Коронне вариво — весільний коровай

Ц

ентральне місце серед весільної хлібної випічки займає коровай. По тому, чи вдався коровай загадують, як житиме молоде подружжя. Якщо коровай вийде гарним, то і життя молодят буде гарним, якщо лопне посередині, молоді розійдуться, якщо перекоситься чи підгорить – подружнього щастя годі сподіватися.

ня на руках високо вгору людини, що сидить на стільці на подушці. Під час коронування коронований тримає в руках хліб і ємність з напоєм, якими опісля пригощає всіх тих, хто його коронував. Досліджуючи весільні обрядові хліби, ми помітили, що назву «коровай» має головний, хліб з яким пов’язано багато ритуалів і виго-

Виготовлення короваю є колективним магічним дійством, до якого допускаються лише порядні жінки, які щасливо живуть у першому шлюбі. У цій головній церемоніальній страві поєднується божественна святість хліба (зерна, борошна) зі святістю домашнього вогнища (печі), обрядових пісень, молитов і благословень. Це робить весільний коровай коронною стравою, яка виділяється з-поміж інших і стає культовим символом, наділеним магічними властивостями. В етнографічній літературі походження назви «коровай» часто пов’язують з коровою (начебто коровай замінив тваринне жертвоприношення бика або корови), а також з сонцем, місяцем і навіть з самим нареченим. Історичний аналіз різних теорій, що висвітлюють походження терміну «коровай» зробила Ліна Болібрух у праці «Наукові концепції походження короваю у східних слов’ян» [1]. Проте у нас є своє бачення щодо етимології слова «коровай». На нашу думку слово «коровай» походить від двох слів «корона» та «вариво», і означає «коронне вариво», головна коронна страва, приготовлена з особливими почестями всім родом. «Корона» («крона») – це щось піднесене над іншим, «коронація» – возвеличення. У подільському весіллі існують обряди «коронування на дівування» (молодшої сестри нареченої), «коронування батьків» (якщо одружили останніх дітей). Іноді коронують іменинників або людей, які чимось прославились. Сам обряд коронування виглядає як колективне підніман-

товлення якого обставлено численними обрядами і табу. У тих селах де немає одного явно домінуючого весільного хліба, а його заміняють багато унікальних хлібів (колачів), кожен з яких має своє ритуальне призначення, відсутня і назва «коровай». Окрім весільної випічки словом «коровай» найчастіше називають ще розкішний хліб, прикрашений ліпниною з тіста, який використовують для зустрічі поважних «чужинських» гостей або пригощають женців під час святкування обжинок. Традиційний весільний коровай зазвичай має триярусну структуру, яка відслідковується навіть у назвах його окремих складових частин, це – «підошва» (інша назва «денце»), «основа», «прикраси» (інша назва «оздоба»). Три складові головного весільного хліба можуть вказувати на його призначення як жертовної страви представникам трьох світів: Богу і вищим небесним силам, присутнім на весіллі людям, незримо присутнім померлим предкам. Прошарок тіста, який кладуть на деко найпершим, на Поділлі і у багатьох регіонах України називають «підошвою». Зазвичай це – тонкий корж із житнього борошна. «Перш за все на низ дека кладуть тісто для підошви. Колись коровай робили з двох частин, нижню називали підошвою і місили з житньої муки, а верхню то вже з пшеничної питльованої – найкращої. Дві частини короваю – темна і світла символізували дві сторони

подружнього життя – свята і будні», – вважає коровайниця Сінчук Надія Григорівна [2]. В наші дні в селах Вінниччини, підошву часто виготовляють з того ж тіста, що і коровай, але і в такому випадку вона структурно виокремлюється від решти частин короваю і містить в своїй основі жито: «Деко змащують маргарином, посипають борошном, а потім зернами жита, по кутках кладуть монетки по 2 копійки, і лише потім на деко кладуть основу короваю, а зверху прикраси з тіста. Я на своєму віку спекла 14 короваїв і горджуся тим, що жодна з пар не розлучилася. Значить все було

20

по обряду і від щирого серця місилося» [3]. Візуально підошва є темнішою за решту частин короваю. Можна припустити, що вона призначалася для померлих предків, що приходять на весілля з того світу. Підошву не ділять між родичами, а цілою віддають музикантам. Покровителем музикантів в архаїчному православ’ї був Велес – володар світу предків, божество мудрості, знань, родючості і багатства. Цікаво, що музиканта-піснетворця Бояна у «Слові о полку Ігоревім» названо внуком Велеса. Музиканти можуть підошву скуштувати, а

можуть і віддати або навіть продати бажаючим. Підошва весільного короваю широко використовується в лікувальних та магічних цілях. На Поділлі вірять, що людина, яка з’їсть шматочок підошви буде мудрою і красномовною, балакучою як музиканти. Тому підошву у музикантів часто просять для малих дітей, які погано говорять. У такому випадку шматочки підошви весільного короваю розмочують у молоці і годують малечу, яка має проблеми з мовленням. На Поліссі вважають що шматочком дна від весільного короваю можна втамувати біль і що він може сприяти у торгівлі: «У Меленях люди намагалися і собі взяти трошки денця, особливо якщо там були гроші, бо хто матиме його при собі, тому вестиметься в торгівлі» [4]. Наступний шар короваю називають «основою». Виготовляється основа з великого шматка здобного дріжджового тіста з пшеничного борошна найвищого ґатунку. Основа може складатися з суцільної великої балабухи тіста оперезаної пояском (обручем) або плестися чи викладатися з окремих валиків. Для виготовлення основи на рушникові переносять велику балабуху тіста і кладуть поверх підошви, після чого оперізують «пояском» («обручем») із того ж таки тіста, що робить коровай дещо вищим по краях. «Обручик» («поясок») у прямокутних короваях роблять цільним з одного шматка тіста з діркою посередині, яку розтягують до розмірів короваю і кладуть по краях центральної балабухи. Це і є «основа короваю», поверх якої будуть викладатися «прикраси». У круглих короваях обруч зазвичай скручують з двох качалочок тіста у вигляді джгута і обкладають навколо

короваю. Плетений обруч ліпними фігурками не прикрашають, він сам по собі є прикрасою. В багатьох подільських селах збереглася давня традиція впихати в «основу» короваю по центру двоє сирих, помитих і обтертих насухо яєць. Яйця символізують плідну силу молодого подружжя. Центральна частина короваю з яйцями та ружею (шишкою), що опирається на них, дістається саме молодятам. Яйця у твердій шкаралупці, зазвичай запікають у короваях прямокутної форми, які є досить великими за розмірами. Окрім магічної функції вони виконують і суто технологічну – підпирають знизу масивну і об’ємну шишку і не дають їй просісти та утворити посеред короваю западину. В селі Росоша Липовецького району під центральну найбільшу шишку на основу кладуть срібну монету, щоб молоді були заможними. Кому з подружжя попадеться монета, той буде розпоряджатися сімейними фінансами [2]. Третій ярус – це «прикраси» або «оздоба», так називають ліпнину з тіста, численні фігурки невеликого розміру у вигляді квітів, шишок, пташок, завитків, тощо, які кладуть поверх «основи» короваю. У прямокутних і круглих короваях центральних регіонів України фігурки з тіста кладуть прямо на поверхню «основи», у південних і західних – їх можуть насаджувати на гілочки, стовпці або на шпажки з плодових дерев, щоб вони здіймалися над основою. У західних та південних регіонах України серед прикрас широко використовуються і гілки плодових дерев, які впихають у

коровай сторч. Такі гілки прикрашають калиною, барвінком, колосками, паперовими стрічками або обплітають перед випічкою смужками тіста. У традиційних короваях Східного Поділля прикраси виготовляють з того ж тіста, що і коровай, лише трішки тугіше вимішують. Їх викладають поверх основи короваю, а під час випічки такі прикраси зліплюються з основою у єдиний моноліт, створюючи суцільну рельєфну поверхню. Її зазвичай ще прикрашають кетягами калини і барвінком. Ліплені зі здобного тіста прикраси з’їдають разом з короваєм, і мають вони такий же смак, як і весь коровай. Проте, зустрічаються випадки, коли оздоблення весільного короваю роблять з окремо замішаного прісного тіста, до складу якого входять лише борошно і вода. Такі прикраси після випічки залишаються більш світлого кольору, їх краще видно на тлі короваю, вони краще тримають форму, не розпливаються під час випічки, але на смак така оздоба тверда, суха і практично неїстівна. Прикраси з прісного тіста скоріш за все є сучасним нововведенням професійних пекарів або запозиченням з інших регіонів України. Під час наших польових досліджень самобутні майстрині з Вінниччини завжди стверджували, що у давнину прикраси робилися з такого ж здобного тіста, як і весь коровай. У сучасних короваях, що виготовляються на замовлення закладами громадського харчування, прикраси до короваю навіть роблять із солодкої карамельної мастики. Додаючи харчові барвники, кулінари досягають необмеженого різнобарв’я їх кольорів. На короваях з кольоровою мастикою ми вже не зустрічали традиційних натуральних грон калини та листя барвінку, які неодмінно були присутні у

давнину на автентичних короваях. Досліджуючи зовнішній вигляд і символіку короваїв можна виокремити чотири їх основні типи. Це – прямокутний коровай із заокругленими кутами (поширений у центральних та північних районах Східного Поділля); круглий коровай (поширений на більшості території України, зокрема на Поліссі, Слобожанщині, Середній Наддніпрянщині, на півдні Поділля); коровай із запхнутими сторч обплетеними тістом гілочками плодових дерев, зі стовпцями з хлібним «намистом» або фігурками з тіста що височіють над поверхнею короваю (зустрічається на півдні Поділля, Волині, Галичині, у південних областях України); а також триступінчатий коровай, що складається з трьох окремо випечених частин – круглих паляниць різного розміру, покладених одна на одну. У нас недостатньо інформації, щоб встановити чи мають традиційне автентичне підґрунтя триступінчаті короваї. Більше схиляємося до думки, що маємо справу із нововведеннями, коли церемоніальний хліб завдячує своїм виглядом індивідуальній творчості професійних майстрів та впливу західної культури Джерела 1. Болібрух Л. Наукові концепції походження короваю у східних слов’ян. //Народознавчі зошити. – 2011. – № 3. – С.436 - 447.

2. Записано від Сінчук Н.Г. с. Росоша Липовецького р-ну 3. Записано від Шаповалової Є.М. смт Дашів Іллінецького району 4. Войтюк Л. Коровайний обряд на Поліссі. [Електронний ресурс] http://nte.etnolog.org.ua/ zmist/2004/N3/Art16.htm

22

Кандидат історичних наук, доцент ВННІЕ ТНЕУ Світлана ТВОРУН

* Нематеріальна культурна спадщина

Наївне малярство Вінниччини – наша культурна спадщина С

учасне наївне малярство базується на давніх народних традиціях, що органічно і вільно жило на містечкових і інших ярмарках ще не так давно – в 1920-50-х роках у вигляді казкових пейзажних мальовок на папері чи клейонці. Така народна малярська продукція задовольняла невибагливі естетичні потреби зубожілої селянської верстви споживачів. Поодинокі зразки таких паперових «килимків», що стали рідкісними антикварними раритетами, дають змогу сучасним дослідникам вивчати наївне малярство в ідеальній «чистоті», адже цей пласт народної культури не мав пізніших організаційних та ідеологічних впливів, які з’явилися за радянської доби. З певним смутком мусимо констатувати, що регламентована політика владних структур, яка протягом десятиліть (особливо в повоєнні роки після другої світової війни) вела посилений ідеологічний контроль за змістом і образотворенням в середовищі народних майстрів, повністю знищила органічну чистоту наївного народного малярства. Наївному художникові тих років годі було мріяти виставити свої «мальовки» на будь-якій офіційній виставці народного мистецтва в районі чи області. «Килимки»

Олександра Сандул. Сільська вулиця піддавалися осміянню і зневазі, творчість вдумливого майстра як «низькопробне» малярство, і той, хто спроможний вловити яке не має жодного сенсу бути своїм серцем той дух і відчути виставленим для достойної ту красу, набуває надзвичайно уваги глядачів. Проте, гіркота дорогоцінних мистецьких ретакого явища в історії нашого сурсів. Саме в цьому незнищеннародного мистецтва в жодному на велич «наївної» спадщини разі не применшує досягнень і наших попередників. Досвід проведення обласних здобутків майстрів народного мистецтва, що активно творчо виставок народного мистецтва, працювали і були учасниками набутий Вінницьким обласним офіційних і неофіційних виста- центром народної творчості вок. Адже «килимки» на папе- протягом десятиліть, дозволяє рі і клейонці сьогодні втратили простежити творчі тенденції в свою функцію і перестали бути наївному малярстві цілої низки естетичною потребою в суспіль- майстрів цього жанру, що діяли і стві. Проте, дух і краса народно- діють на Вінниччині. Постають го «килимка» продовжує живити в пам’яті імена активних і постійних в 1970-х роках учасників обласних виставок Степана Смаля, Ольги Леонової, Панаса Громового, Миколи Брідкового, Федора Ткаченка, Марії Деркач, Івана Габришина, Івана Коваля, Сергія Танадайчука і інших майстрів цього виду творчості, які своїми творами вписали яскраві і самобутні сторінки в літописі наївного малярства Вінниччини. Часовий проміжок, що відділяє нас від тих років, чітко проявив мистецьку вагу полотен згаданих авторів. Сьогодні їх твори становлять, до певної міри, класику наївного малярства Вінниччини.

Валентина Живко. Ілля Громовержець

Творчість Степана Смаля в 1970-х роках набула розквіту і дивовижної свіжості. Його твори того часу вражають дитинною наївністю і щирою безпосередністю, документальною простотою пейзажних мотивів, простодушністю колористичних рішень і, перш за все, душевною теплотою сприйняття життя і навколишнього світу. І все це в тому похилому віці, коли за плечима понад вісім десятків літ. Твір «Подвір’я» є одним із небагатьох творів Смаля, написаних в останні роки життя автора. Мимоволі спадає на думку, що художник ніби передчуває фінал свого життя і пише прощальне полотно для людей. Мотив твору і його трактування вражає чистотою авторського сприйняття, яке великою мірою базується на підспудних інтуїтивних відчуттях колористичного вирішення. Небесну блакить автор зберігає не тільки в передачі неба, але й «небесні» рефлексії зберіг в передачі тіней, що дуже рідко можемо бачити в творах інших наївних майстрів. Такі прийоми колористичної організації полотна наповнюють твір переконливою достовірністю, надають йому поетичного звучання і ліризму. Видатною постаттю в народному малярстві Вінниччини утвердилася в 1970-х роках Ольга Леонова. Творчий спадок художниці нараховує десятки творів, переважно пейзажі і натюрморти. Майстрині вдалося виробити власний почерк, за яким її твори впізнаються легко серед розмаїття інших. Не применшуючи здобутків Леонової

24

Василь Слободяник. Чекає відповіді в пейзажах, слід особливу увагу осінні груші чи яблуні. Як празакцентувати на її натюрмортах, вило, над вікном спадаюча легка бо саме в них майстриня досягла і прозора тюль, що надає сюженайвищої мистецької якості. тові особливої принади. В таких Натюрморти Ольги Леонової картинах образ відкритого вікна тісно переплітаються тематич- стає своєрідним просторовим но і, разом з тим, надзвичайно порталом, що єднає інтер’єр послідовно і цілісно поєднанні з екстер’єром. На підвіконні образним мисленням автора. майстриня компонує певний наЗа звичай, майстриня зображає тюрморт з квітів і фруктів, який овочі, фрукти, хліб, квіти і ви- надає всій композиції відчуття ноград. Зрідка вводить драпіру- святковості моменту. вання тканинами і частим атриЧерез прості і доступні шибутом композицій є білосніжна рокому загалу образи майстриня вишита скатерка і вишитий знаходила втіху для власної душі рушничок. Ось і весь скупий і ширила радість для інших, хто предметний арсенал художни- був в тій же мірі чутливим, як і ці, але мистецьке трактування вона. Її мистецтво великою міцих предметів вражає розмаїт- рою було замішане на інтуїтивтям почуттів автора. Сюжетною ному відчутті і вона блискуче знахідкою Леонової є мотив реалізовувала ті відчуття в своїх відкритого в сад вікна, яку вона творах. використала в кількох своїх карВ середині 1980-х років в тинах. Це квітучі весною яблуні експозиції обласних виставок за вікном, або рясні від плодів вперше з’явилися твори Марії Деркач, яка постала в мистецькому світі народного малярства Вінниччини одразу через кілька літ після відходу за межу буття Ольги Семенівни Леонової. Сталася символічна містична передача творчої естафети. Марія Деркач впевнено і достойно посіла лідерство в середовищі народних майстрів, поскільки її твори вразили поетичним ліризмом і безпосередньою правдивістю образів, які майстриня черпала із свого пережитого життя. Марія Іванівна на обласній виставці дебютувала своїм твором «Після весілля», який був наділений певними рисами власної біографії. На картині авторка зобразила сцену молодих, що залишилися наодинці в кімнаті, Василь Шпак. Відпочинок

коли їхнє весілля закінчилося. Зображений момент передає неймовірне психологічне напруження, сповнене цнотливої чистоти, непевності поведінки персонажів, глибоких душевних переживань. Сюжет, доступний високо кваліфікованому професійному художнику, виявився цілком посильним для реалізації початківцю, адже це був дебют майстрині на «публічній сцені». Даний твір красномовно свідчить про глибину творчих поривань Марії Деркач, з якими вона вступила в творчий мистецький процес, маючи за плечима понад п’ятдесят літ життя. Художниця залишила нам десятки картин, які нині зберігаються в численних приватних і державних колекціях. Ось їх далеко неповний перелік – «Моя хата»(1984), «Коровай»(1985), «Материнське щастя»(1991), «Весна»(1992), «Людина і світ»(1992), «Одруження»(1993), «Квіти»(1993), «Собака»(1993) і ін. За порівняно короткий час, близько 13 років творчої праці, Марія Деркач зуміла вписати самобутню сторінку в історію народного малярства Вінниччини, примноживши культурну спадщину рідного краю. Говорячи про наївне малярство Вінниччини, неможливо обійти увагою цілу плеяду майстрів, що працювали і працюють в Могилеві-Подільському, адже в результаті активної діяльності міського центру народної творчості тут сформувалася, зокрема, творча група активних і талановитих ентузіастів малярства. Серед них пейзажист Панас Громовий, майстер істо-

Євдокія Крижанівська. Жнива ричних тем Микола Брідковий, ської історії, її героїчні сторінмайстер акварельних мініатюр ки козацької доби. Художник Федір Ткаченко та інші. Пейзажі створив живописну галерею Панаса Громового приваблюють історичних постатей в творах глядача широтою панорамного «Коліївщина», «Козацький полсприйняття пейзажного мотиву ковник», «Гомоніла Україна», автором. Ландшафтні особли- «Розплата», захоплювався порвості Могилева-Подільського третним жанром, ним написані і його околиць, круті і високі портрети Т.Шевченка, М.Коцюсхили берегів Дністра вабили бинського, В.Тропініна, Марусі художника своєю величавою Чурай і ін. красою, він постійно прагнув Надзвичайно самобутнім передати її в своїх полотнах і стовідсотковим майстром науспішно досягав мети простим ївного малярства слід вважати і щирим сприйняттям, наповню- творчість вінничанина Івана ючи пейзажі дитинною чисто- Габришина, який прийшов в тою і безпосередністю. мистецтво в доволі зрілому віці Микола Брідковий був дуже і зовсім не зазнав впливів акаблизький манерою живопису демізму. Значною мірою сприяв до творчості Панаса Громового, утвердженню Івана Габришина проте полюбляв теми з україн- в лоні наївного живопису його колега і консультант Заслужений діяч мистецтв України Федір Панчук, який і сам активно захоплювався наївним мистецтвом і плідно практикував в цій царині. Отже, теплі дружні взаємини Габришина і Панчука послужили надійною гарантією в тому, що Іван Вікторович не розгубив свїх творчих потенцій на манівцях, як це часто буває з мало досвідченими початківцями. Федір Васильович свого часу писав про творчість Івана Габришина: «Він намагався охопити широкі простори мальовничих краєвидів, найчастіше їх зображав з висоти пташиного лету. Теми… черпав із

Іван Габришин. Золоте весілля

народного фольклору, а дзвінкі фарби викликають у глядача асоціації з калейдоскопом барв народних гулянь…» Характеризуючи колорит картини Габришина «Золоте весілля», Федір Васильович писав: «На вохристо-золотистому тлі проходить широке, живе народне дійство». Відомий вінницький меценат, мистецтвознавець і колекціонер Володимир Єрмольєв так висловився про творчість художника: «Картини Івана Габришина запліднені філософським осмисленням історії його народу, а звідси домінуючим акцентом у творчості художника є історична семантика з елементами конкретних реалій минувшини, а сама семантична модель творчості яскраво індивідуальна, не відає аналогів в історії подільського наївного живопису». В нинішній час Вінниччину представляє молодша генерація майстрів. Сьогодні на обласних виставках представляють малярство нашого краю Іван Горобчук, Тетяна Філь, Олександра Сандул, Євдокія Крижанівська, Віктор Крижанівський, Ігор Зозуля, Оксана Городинська, Марія Гоцуляк, Василь Слободянюк, Василь Слободяник і інші, які плідно продовжують вічну і незгасаючу народну традицію «наївного» зображення навколишнього світу, красу природи і людського життя в ній, реалізуючи постійне прагнення людини до мрій, фантазій і казкового світу. Цю тезу на диво переконливо стверджує твір Ольги Сандул «Сільська вулиця». Світ, зображений автором, переповнений життєствердним оптимізмом,

Іван Коваль. Свято Калити тут і закохані молодята, і грай- монією буття віє від творів Тетяливі діти, і велична своєю по- ни Філь. Поетична краса образів ставою молода мати з немовлям художниці зачаровує і підносить на руках, і літнє подружжя в глядача до одухотворених висот. оточені квітів, і квітники під ві- Такі мистецькі якості творів Текнами хати. Таку картину здатна тяни Філь досягаються доскостворити любляча життя, людей налою технікою живопису, його і піднебесний світ, одухотворена колористичними і пластичними і праведна душа, якою вочевидь, гранями. є Олексанра Сандул. Подружжя Віктор і Євдокія Василя Слободяника прива- Крижанівські з Клембівки прагблюють образи і героїка козаць- нуть творити свій неповторний кої доби. В його творах постає світ, образи якого автори чернаша історія, яку автор щедро пають з навколишнього життя пересипає веселим гумором і славетної Клембівки. Віктор дотепністю. Ігор Зозуля, навпа- утвердився в народному малярки, героїку знаходить в сучасних стві давно своїм твором «Дівчиподіях героїчного Майдану, він на з півнем», який став до певної з документальною правдивістю міри класикою в народному мисочевидця і учасника прагне пе- тецтві Вінниччини. А от Євдокія редати незабутні події Революції з’явилася, як учасниця обласних Гідності. виставок порівняно недавно і її Дивовижним спокоєм, гар- творчість набирає сили стрімко і послідовно, образи стають переконливими і мистецьки досконалими. Картина «Жнива» і інші є вагомим доказом справедливості моїх тверджень. Цей стислий і побіжний огляд стану наївного малярства на Вінниччині засвідчує оптимістичні перспективи розвитку цього важливого жанру і виду народної художньої творчості нашого краю. Мистецька діяльність майстрів малярства суттєво примножує культурну духовну спадщину суспільства. Мистецтвознавець Володимир ТИТАРЕНКО

26

Марія Деркач. Після весілля

* Cело на Поділлі

Махнівчани – в ефірі, канадійці в захваті

ють, а служать її величності культурі, де з дня в день і з року в рік пісня збирає всю округу. Їду в Махнівку на звіт творчих колективів якраз перед Новим роком. Тут управляє всім чудова «трійця» – Олександр Бонюк, Ірина Бонюк, Антоніна Петрушкевич. аходимо в YouTube, шукаємо «МахПеред концертом маю можливість ознайонівка ТВ» - і от перед очима ніби митись з історією села, яке було то Махнівкою, вибухає дивовижний новорічний то Комсомольським. сюжет: біля ялинки в кожушку і в терновій Села, як і люди, мають свою долю. Літопис хустині вродлива господиня… з поросям в ру- Махнівки надзвичайно багатий і цікавий, можках (адже попереду – ливо тому, що через рік свині за якимось неї пролягає дорога там гороскопом), а за на Київ. Кожен, хто нею – хлопці і дівчата їде до столиці, звер«як мак процвітають» тає увагу на широ(кажу словами Тараса ченний махнівський Шевченка, бо ці рядстав, на мальовниче ки мимоволі на думку село, що розкинулось спадають) – такі мопо обидва боки річки лоді і гарні всі. Гнилоп’яті. А хто за– З Новим роком, цікавиться історією, з новими сподіваннязнайде для себе багами добра і добробуту, тющий матеріал десь радості і творчості, аж з незапам’ятних всіх земних щедрот! часів. Серед найціка– лунає з екрану, і мовіших епізодів махнівлодь одразу починає ського літопису періоспівати: ду визвольної війни Ясні зірки під проводом Богдана небо вкрили, Хмельницького є бій Рідну землю між військами Яреосвітили. ми Вишневецького та Щедрий вечір, козацьким військом добрий вечір, Максима Кривоноса виводять юні гопід Махнівкою, замок лоси, і одразу тепліє якої на той час слуна душі від веселого жив укріпленням для віншування, від чупольського війська. У дового співу, який цьому поєдинку Вивселяє добру надію шневецький ледь не на те, що житимуть загинув, а шляхта врятрадиції, що житиме тувалась втечею. українська пісня на Успішна трійця — Ірина та Олександр Бонюки, Однією з найпоАнтоніна Петрушкевич Поділлі, адже вона є мітніших подій періодушею народу, в ній ду польського панувсе закодовано – наші сердечні уподобання, вання стало заснування друкарні у 1793 році, наша історія, наша вдача і доля. Це Антоніна де видавали підручники, молитовники, книги Петрушкевич з молодими махнівчанами вітає зарубіжних авторів кількома зарубіжними моземляків. вами. Культуру українського села тримають ентуСеред багатьох подій та імен виділяєтьзіасти. Так було завжди. Незалежно від умов, ся ім’я Тимка Падури, автора нині дуже понезалежно від моди, від ідеологічних впливів, пулярної пісні «Гей, соколи», життя і творкультурне життя вирувало там, де були вони – чість якого тісно пов’язані з Вінниччиною. ці натхнені романтики, ці невгамовні, співучі, Ця самобутня постать об’єднала польську закохані в прекрасне. та українську культуОтож, я їду в цей клуб, де не просто працю- ри. З раннього дитин-

З

Ніч новорічна… казка одвічна Знову на землю приходить. Радість іскриться, все веселиться, Зорями світ хороводить. Антоніна Петрушкевич

Юні махнівчани беруть участь у всіх культурно-мистецьких заходах ства Тимка вабило все українське: звичаї, одяг, ня «Hejsokoly”, що стала своєрідним гімном мова, говірки, обряди, подільський фольклор.У Польщі, принесла йому безсмертя. Вона лунає Кременецькому ліцеї він із захоплення вивчав у фільмі Єжи Гофмана «Вогнем і мечем», у виісторію України. Тут він познайомився саме з конанні Піккардійської терції, а також на багатими поляками, які популяризували українську тьох заходах польських товариств. Поет був покультуру: Богданом Залеським, Северином Го- хований у родинному маєтку в Махнівці 1871 щинським та ін. В ліцеї Тимко навчився грати року. на торбані і виконував козацькі думи та власні Якщо говорити про історію культури, а чудові ліричні пісні. Творчістю ТомашаПадури особливо сільського клубу то в радянський час цікавився Микола Лисенко.За участь у поль- його було відкрито у 1920 році. ському повстанні не раз був ув’язнений. Доля Нинішні працівники культури добрим слоТомашаПадури була дуже непростою. А піс- вом згадують всіх, хто впродовж років пра-

28

Наша «Калина» на всіх гастролях цвіте

цював уже в Комсомольському, (як була перейменована Махнівка у 30-х роках).Пам’ятають Шевчука Василя Петровича, баяніста, який після війни працював завклубом, Валентину Грушецьку, яка працювала у 80-ті роки, була художнім керівником, директором клубу, вела гуртки: драматичний, хореографічний, а також вокальний ансамбль. Після неї завклубом була Марія Кулеша. Коли приміщення костелу, в якому довгий час був клуб, забрали, з 1993 року заняття гуртків проводили в середній школі аж до 2006 року, доки клубній установі не виділили приміщення колишньої районної лікарні, де вона знаходиться і зараз. Хтозна, що було б з сільською культурою, якби не прийшли сюди оці троє – Олександр Бонюк, Ірина Бонюк та Антоніна Петрушкевич. З їх приходом створили КДЦ – культурний комплекс, що об’єднав дві бібліотеки – для дорослих та дітей, музичну школу та клуб

то це наш самородок. Жіноча врода, чудовий голос, хист поетичний і музичний – все щасливо поєдналось в цій багатогранній особистості. А якщо додати про завзяття і наполегливість цієї жінки, то стане зрозумілою природа успіху. Можливо тому, що в дівоцтві носила прізвище Шевченко, хтозна, може вона й з роду Шевченків, ця невтомна Антоніна. Її віршами і піснями засіяна і Калинівщина, і Козятинщина. Ось одна з них: Наче сонячний птах, що летить у просторі, Моє рідне село, калиновий мій край. В пшеницях та житах розлилось, наче море, Моє рідне село – квіту ясний та ніжний розмай. А колектив «Калина» побував усюди: на регіональних фестивалях і святах Ганни Се-

На сцені обласної філармонії (ювілейний вечір Антоніни Петрушкевич) З 2015 року керує клубом Олександр Бонюк, ніби народжений для такої посади, адже він і співак з прекрасними вокальними даними, і хороший організатор, і господарник. Створив власну студію звукозапису, займається озвученням всіх масових заходів у селі. Я його знаю з того часу відколи Олександр написав музикудо моїх пісень і сам їх виконував на фестивалях. Танцювальними колективами опікується Ірина Бонюк (за сумісництвом ще й дружина Олександра). Славнозвісним колективом «Калина» керує Антоніна Петрушкевич – автор багатьох поетичних збірок та пісенників, яка з своїми аматорами сяяла на багатьох сценах – сільських, районних обласних та ще й столичних. Антоніна Кирилівна – це ціле явище в культурі – подільське, українське, народне. Якщо охарактеризувати його одним словом –

крет в її славнозвісному «Театрі на городі», що в Правилівці на Оратівщині; на Всеукраїнському святі сатири і гумору імені Степана Руданського в Калинівці; на «Родинному колі» у Чернігові; на Всеукраїнському святі гумору «Вишневі усмішки», ініційованому Євгеном Дударем, що проходив в палаці Україна; на обласному фестивалі авторської пісні «Вклонімось матері» в ДолинянахМурованокуриловецького району. Крім того вони стали володарями Гран-прі в Іванофранківську на Всеукраїнському фестивалі «Родослав», а також на Всеукраїнському фестивалі «Кролевецькі рушники». Цій трійці вдалось так багато. Нинішній звіт колективів Махнівського СК якраз і засвідчив ці досягнення. Адже це був не

«Нам спонсор знову придбав нові костюми!» просто звіт, а новорічна феєрія. Один за одним використав нагоду щоб і коротко прозвітувавони виходили на сцену : народний аматор- ти, і привітати: «Зичу вам, щоб наступний рік ський вокальний гурт «Калина», вокальні «Ка- приніс лише добро, щоб мирне небо сяяло над линонька» та «Мальви», якими керує Антоніна вами, щоб мали здоров’я і могли працювати на Кирилівна, учасники гуртка сольного співу під користь Вітчизни. Передаю вам поздоровленкерівництвом ОлександраБонюка, хореогра- ня від народного депутата ПетраЮрчишина, фічні колективи «Юність», «Веселики», «Ка- який виділив кошти для медико-соціального пітошки» під керівництвом Ірини Бонюк. Кон- відділення, а також культурі, зокрема, музичній церт дуже сподобався всім присутнім. школі, нашим аматорам для придбання мікроУ виступах голови і всіх інших почесних фонів та костюмів. А я вам вручаю під Новий гостей ключовим було слово вдячність – за рік оцей кулер, щоб наші талановиті дітки мали творчість, за ентузіазм, за роботу з дітьми. Мах- можливість чаю попити». нівський сільський голова Павло Кузьмінський Я зустрічала багатьох спонсорів культури,

30

Олександр Бонюк з молоддю на Фольк-мьюзік

але таких, як Анатолій Дроздович, місцевий підприємець, мабуть, вперше. Одна справа дати гроші та й забути, а інша – перейнятись життям цих колективів, їхніми проблемами, бути порадником і другом, супроводжувати в поїздках. Його вітальна промова – це взірець доброти і патріотизму: «Хочу сказати «браво!». Подякуємо оплесками нашим артистам. Так, Україна має талант. Україна має творчість. Україна має майбутнє, завдяки таким ентузіастам, як Антоніна Петрушкевич, Ірина Бонюк, Олександр Бонюк. Як вони ставляться до дітей! Як дитячі очі сяють, коли діти повторюють кожен рух керівника. Обіцяю купити новий баян, а колективу придбати нові костюми, щоб у нашому селі процвітала культура». Належна організація заходу, вдало підібрані номери, прекрасні костюми – все це забезпечило не лише успіх а й чудову атмосферу, що завще панує в цій невеличкій глядацькій залі. А знімала це Ірина Бонюк. Ніщо не пройде повз її увагу. Сьогодні вона працює оператором, а завтра в інтернеті з’явиться сюжет. Отож, «Махнівка – ТВ» показує! І чого вона тільки не показує! Новий рік, Різдво, Фольк-мюзік, День Незалежності, 150-річчя з дня народження Михайла Грушевського, відкриття меморіальної дошки загиблому герою АТО Леоніду Леонтюку, День захисту дітей, день працівників культури, сесії сільської ради, навіть кумедні епізоди, де журналісти «виховують» працівника ДАІ. Ледь не кожен день села – все висвітлюють невтомні аматори.

– А як це ви опанували професію кінооператора? – запитую Ірину.

– О, це така історія – посміхається жінка. – Річ у тому, що в непростий час впродовж років я була на заробітках у Польщі. Дуже сумувала за родиною, за селом, за Україною. Отоді спало на думку купляти касети з нашими піснями, а згодом, коли придбала кінокамеру – все знімати тут, в Махнівці, і везти за собою, щоб потім дивитися і слухати: свята, обряди, події… З цього й почалось. Ностальгія наштовхнула… А через роки тут, в клубі, коли вже прийшла хореографом сюди, все знадобилось. З’явилась потреба висвітлювати все, чим займаємось. Це і поклик душі, і свідчення роботи, і засіб згуртування громади, яка охоче дивиться наші сюжети. Більше того, діаспора активно включилась.

Біля Дошки пошани Відгукнулись земляки з Канади, з Америки.Як вони дякують нам! Дивляться наші сюжети зі сльозами на очах. Все дивляться. А ми й раді, що людям сподобалось. І сьогодні в людному залі глядачі так щиро аплодують. Жаль було покидати Махнівку і махнівчан, і якби не ожеледиця, хтозна-скільки я ще могла б спілкуватися з ними – з Олександром(який з температурою сидів за пультом), з Антоніною, яка вела цей захід, з Іриною, яка знімала дійство, з дівчатами з колективу «Калина» - Юлією Мельник, Вікторією Буйновською, Людмилою Косаринською, Марією Кулешею, з милою свинкою Жужею, яка вже звиклася з роллю артистки… Отож, попереду – концерти, поїздки, за якими вони вже заскучали. Побажаймо їм нових доріг, натхнення і успіхів! Жанна ДМИТРЕНКО

32

Дмитро Власійчук. Витинанка «Молитва за Україну»

* Подільські дзвони

Я

Подільський Агапіт

кщо колись буде складено Подільський Патерик, то почесне місце у ньому має посісти житіє протоієрея Іоанна Дубровського. Аналізуючи земний шлях подвижника, його можна порівняти з Агапітом Печерським. Історії зцілень священиком-гомеопатом наповнюють не лише терени України, а й різні куточки світу. Це явище по праву можна вважати однією з найяскравіших сторінок з історії нашої Церкви. Та скільки не давати визначень неординарності людини, краще буде ознайомитись з її життям та особисто розгледіти окрасу Вінниччини. Іоанн Георгійович Дубровський народився 8 серпня 1876 року в Рязанській губернії у с. Сазонове. У ранньому дитинстві хлопчика спіткало складне випробування: у 7-річному віці він залишився сиротою. Пройшли роки і по Божому промислу юнак вступив до Тамбовської духовної семінарії. У тогочасних семінаріях, окрім богословської освіти, майбутні пастирі впродовж 3-річного фельдшерського курсу здобували ще й середню медичну. Після навчання вони здавали іспит у присутності місцевих лікарів й отримували диплом та дозвіл на медичну справу. Така практика була уведена для того, аби забезпечити провінцію медичними кадрами, котрих на той час бракувало. Закінчивши семінарію й отримавши диплом фельдшера, 22-річний Іоанн був рукопокладений у сан диякона та направлений на служіння до однієї з церков Тамбова. На початку ХХ сторіччя подружжя Дубровських переїжджає на Україну, де диякон Іоанн отримує сан пресвітера та місце служіння – церкву села Глухівців Бердичівського повіту Київської губернії. Живучи на приході, молодий пастир займається медициною серед місцевого люду. У 1932 році священика заарештували за духовну та лікарську діяльність. Вдячна паства села Глухівців та зцілені пацієнти не забували про свого пастиря й вишукували шляхи для його звільнення. Завдяки клопотанню селян у 1936 році батюшку звільнили. Повернувшись додому, дізнався, що матушка померла, дітей розібрали селяни по домівках, люди до храму не йдуть – бояться та жити йому не було де. Оселився в дзвіниці. У 1938-1939 роках влада храм закрила й перетворила на зерносховище. Для того, щоб якось прожити, отець Іоанн сторожував у колгоспі, водночас займаючись наукою та лікарською практикою. Він навіть розробив концепцію відкриття факультету гомеопатії при одному з медичних університетів й подав її у міністерство. Та на його пропозицію прийшла відмова. З початком Великої Вітчизняної війни територія України швидко опинилася під керівництвом окупантів. Глухівську церкву відкрили, і батюшка відновив служіння Богові. Водночас продовжував лікувати хворих. Одного разу виходив поранених льотчиків, котрі після війни домоглися від влади дозволу на медичну діяльність священика. Але не лише лікарською справою обмежувався порятунок. Відомо, що вже у похилому віці Іоанн Георгійович пробіг 20 кілометрів, наздоганяючи німецький загін, котрий захопив у полон п’ятьох глухівчан за підозрою на співпрацю з партизанами. Йому вдалось вмовити солдатів, аби ті відпустили селян. Отець Іоанн був безсрібником. Він ніколи не просив матеріальних винагород за лікування, а навпаки – усе, що отримував, роздавав бідним. Не одному погорільцю допо-

міг відновити будинок. Після війни за кошти священика були відновлені три храми, утримувалось двоє священиків, будувались домівки для малозабезпечених селян. Слава про цілителя душ і тілес лунала на далекі простори. Аби потрапити до нього на прийом, люди по кілька місяців вистоювали у черзі. Багато хто ночував просто неба або ж поселявся у селян, очікуючи прийому. Деякі пацієнти затримувалися у Глухівцях на рік для проходження курсу лікування. Священик лікував різноманітні захворювання за допомогою молитви та гомеопатії. За свою лікарську практику отець Іоанн прийняв близько півмільйона хворих У 1952 році протоієрей Іоанн Дубровський отримав орден Святого Володимира та право носіння другого хреста з прикрасами. Коли у 1955 році архієпископ Симон (Івановський) став керуючим Вінницькою єпархією, він вже чув про славетного глуховецького чудотворця, а тому вирішив познайомитись з ним особисто. Отець Іоанн справив сильне враження на владику. Святитель, будучи ревнителем віри та вбачаючи високу духовність батюшки, запропонував йому стати вікарним архієреєм. Але пастир відмовився, бо усе своє життя був простим сільським священиком і вважав себе недостойним такої високої стезі. Приблизно у 1956-1957 роках до отця Іоанна приїхало подружжя Валентин та Марія Давидовські. Поспілкувавшись із ними, батюшка дізнався про те, що впродовж 18-ти років спільного життя у них немає дітей. Помолившись, він дав ліки та відправив додому. Через рік у сімейства з’явилось поповнення – син Агафангел. Зі словами вдячності пара приїхала до протоієрея знову. Цього разу, даючи препарати, цілитель промовив: «Тримайте, матушко, пийте. Їх має вам вистачити, бо мене ви вже не побачите».15 березня 1959 року протоієрей Іоанн Дубровський відійшов до Господа. На поховання зібралась величезна кількість людей. Усі вони йшли востаннє побачити свій світоч, котрий стільки років дарував їм радість. Богослужіння очолив архієпископ Симон у співслужінні численного сонму духовенства. Протоієрею Олександру Бойку як близькому другу батюшки випала честь зачитати останнє надгробне слово отця Іоанна, написане ним за декілька років до смерті. Були у ньому такі рядки:«Велике спасибі вам, дорогі браття мої, за вашу любов до мене. Я був не самотній: ваші молитви і свята любов зігрівали серце моє. Я був у в’язницях – і ви відвідували мене; я бідував іноді, а ви одягали і взували мене, і за труди мої ви ніколи й нічим не образили мене, і ви втішали мене у скорботах моїх. Ви завжди слухалися голосу мого, і за все це – Господи, слава Тобі! У мене не було за все моє життя зла на кого-небудь з вас, і я благословляю вас і дітей ваших своїм останнім на землі пастирським благословенням». Нещодавно побувавши у храмі святої мучениці Параскеви села Глухівці, я також відвідав могилку протоієрея Іоанна. Молився за спокій душі спочилого, і моє серце наповнювали почуття вдячності цілителеві за життя на цьому світі, за появу в ньому двох моїх батьків – тілесного та духовного – протоієреїв Агафангела та Миколая Давидовських

Назарій ДАВИДОВСЬКИЙ

* Презентація книги

Возвеселімся всі купно нині: Христос родився в бідній яскині!

Ц

інний новорічно-різдвяний гостинець подарувала нашому Поділлю, його прекрасним людям невгамовна у своїй багатогранній творчості, знана на теренах рідної землі фольклористка й етнограф, науковець і педагог, літератор і краєзнавець Антоніна Сторожук. Своєю невтомною і самовідданою працею Антоніна Іванівна вже довгих п’ятдесят літ творить літопис народної культури Поділля та Вінниччини зокрема. Праця цієї жінки викликає в нас вдячність і шану, адже її розум і серце пройняті щирою любов’ю до рідного народу, його історичного минулого та безцінних пісенних скарбів України. Впродовж віків українці створили чарівний світ колядок і щедрівок, які лунали від хати до хати в щедрі зимові вечори. Який же багатий наш народ духовно! Адже колядки і щедрівки увібрали в себе все найкраще з нашої величної історії, побуту, природно поєднавшись із пізнішими фольклорними зразками та обрядами християнства. Глибоко укорінившись у свідомості українців, пісенні традиції новорічно-різдвяного циклу на наших теренах збереглися якнайкраще. У матеріалах видання «Новорічно-різдвяна пісенність та обрядова традиція зими на Поділлі» (Вінниця, 2018), поряд з доволі ємким історичним оглядом календарно-обрядового жанру, авторським аналізом поетики і мелодики колядок і щедрівок, виявлених на території Східного Поділля на початку XX ст., увагу користувачів може привернути, зокрема, багата й необхідна для вивчення інформація про природу особливої, подільської манери співу, розгляд особливостей її творення, а також окремі міркування автора з приводу виконавських відмінностей цього непересічного явища; визначення важливості осмислення рівня та якості збережених історією давніх новорічно-різдвяних обрядів та традицій, притаманних цьому регіону. Наповнення видання вимагає від зацікавлених людей певних заглиблень у фундаментальні знакові наукові праці, які досліджують справді спадкоємні духовні цінності нашого народу. До них правомірно належить архаїчний календарно-обрядовий жанр, у межах якого окремою величною сторінкою зоріють колядки та щедрівки – нетлінний у віках дарунок сучасному поколінню подолян від наших прабатьків.

34

Безперечно, виявлене і зафіксоване становить лише досить невеличку частину повного ядра всієї етнічної культури українців, збереженого в побуті східних подолян у своїй красі та локально-типологічному розмаїтті. Однак саме подібні матеріали із окремих територій часто стають неоціненними джерелами для роботи з дешифрування автентичних форм багатьох недостатньо досліджених явищ історії нашого етносу. Навчально-методичний посібник «Новорічно-різдвяна пісенність та обрядова традиція зими на східному Поділлі» – це справжня духовна скарбниця, яка пробуджує у наших душах любов до прадавніх звичаїв та обрядів українського народу. Зачаровуймося нашим славним спадком! Хай краса української пісні живе у серці колядкою, щедрівкою, високими різдвяними сподіваннями. Директор ОЦНТ, заслужений працівник культури України Тетяна ЦВІГУН

Заслужений працівник культури України, керівник народного аматорського фольклорного ансамблю «Війтівчанка» Війтівського СБК Бершадського району,

ВАЛЕНТИНА БАГАЧ

36

38

ЖИВОПИС

Василя Слободянюка У 2018 році за визначні досягнення в традиційному народному мистецтві наш земляк, заслужений майстер народної творчості України Василь Слободянюк удостоєний високого звання лауреата премії імені Катерини Білокур.

Ж

ивопис Василя Слободянюка в різні роки; постійний учасник обласних і сприймається як явище, де над всеукраїнських виставок народного мистецтва інтуїцією панує інтелект, озброє- у Вінниці, Києві і інших містах України. Перші живописні спроби Василя Слобоний до певної міри академічним вишколом. Наївний живопис Василя Слобо- дянюка були настільки успішними, свіжими і несподіваними, що дянюка можемо тракйого твори став охоче тувати лиш умовно. публікувати журнал Перед тим, як про«Народне мистецтво». явити творчий інтерес Оригінальне образне до живопису, Слобомислення автора базудянюк тривалі роки валося на глибокому плідно працював в знанні подільського скульптурному жанрі і народного мистецтва, особливі здобутки мав вивченню якого майв освоєнні подільської стер віддав багато народної скульптуліт, як в теорії, так і в ри з дерева. Майстер практиці. В наївному здобув художню освімалярстві художника ту на художньо-граприваблює «недбала» фічному факультеті в простота в колориті Одеському педінстиі в формі, але він так туті, що, безумовно, майстерно оперує тою впливає на його твор«недбалістю», що дочість. Проте, ці обстасягає неповторної обвини ні в якому разі разної переконливоне применшують здості. Майстер широко бутків Слободянюка використовує набутки в його живописних народного малярства творах. Наївне малярПоділля, школа якого ство привабило його особливо яскраво пропізніше, коли він був явилася в народному уже визнаним скульіконописі. Переконптором. ливим доказом цього Василь Слобоє наявні в музейних дянюк активно і проколекціях артефакти дуктивно пише свою народного іконопису сторінку в сучасній ісПоділля. торії художнього житВасиль Слободянюк Проте, живопис тя України. Майстер протягом всього періоду своєї творчості заці- Василя Слободянюка не є пересічним наслікавлено і дієво бере участь в усіх акціях і мис- дуванням і банальною стилізацією під «наїв». тецьких заходах: є незмінним учасником і ве- Використовуючи арсенал із народного маляртераном легендарного скульптурного пленеру ства, Слободянюк творить глибоко змістовні «Подільський Оберіг» з моменту його початку композиції, які формою і колоритом міцно в серпні 1986 року в Буші; учасник численних базуються на народних традиціях. Ідейобласних симпозіумів-практикумів «Мальо- ний зміст - ось ключове надбання Слована хата», що регулярно проводяться в селах бодянюка, саме в цьому майстер досягає Вінниччини протягом останніх семи років; своєю творчостю соціальної актуальності. учасник всеукраїнських пленерів майстрів на- Твір автора «Героям Слава!» красномовродного мистецтва України в Чигирині, Субо- но розкриває творче тові і Батурині, що їх проводила Національна кредо майстра, а саме, спілка майстрів народного мистецтва України вчасно і змістовно реа-

40

гувати на сучасну реальність життя свого суспільства. Очевидно, події Революції Гідності і війни в Донбасі спонукали художника торкнутися актуальної теми жертовного героїзму заради Волі і незламного Духу своєї Вітчизни. Створений автором образ в даній картині дуже співзвучний з українською пісенною традицією, яка щедро засіяна поетичним героїзмом і народною любов’ю до славних синів України, що нехтували смертельною небезпекою в ім’я отчого краю. Майстер створив узагальнений ідеал відваги і героїзму, використовуючи метафоричні ресурси нашої етнічної образотворчості. Герой картини зображений поза часом і простором в умовному міфологічному світі – його човен пливе в казковому квітковому полі, яке на обрії поступово переходить в зоряне небо. Ворожі стріли з усібіч вп’ялися в тіло героя, проте його постать велично домінує і непохитно променить собою незбориму силу життя, несучи погибель ворогам. Благородний лик героя тактовно підсилюється полотняною білизною одягу, а німб навколо голови підкреслює священну місію лицаря. Використовуючи історичні метафори, адже воїн в човні викликає асоціацію з відомим фактом в битві під Берестечком, де одинокий козак продемонстрував ворогам незламність і нескореність свого героїчного Духу, художник сміливо і доречно приміряє історичні символи на сьогодення. Захисники-кіборги донецького аеропорту продемонстрували усьому світові, що традиції українського героїзму невмирущі. Саме в наявності і умінні віднаходити паралелі між історичними епохами і криється актуальність творчості Василя Слободянюка.

Художник своїми творами свідомо вибудовує своєрідний міст єднання сьогодення із минулим, відшукує для нас історичні моменти нашої суспільної величі, коли українці демонстрували звитягу і жертовність в ім’я Вітчизни. Майстер постійно звертається до теми козацтва, до епічних зразків нашої пісенної спадщини, до давньої української міфології. Показовим є його твір «Ой, у лузі червона калина» 2012 року, де автор створив узагальнений образ воїна-захисника отчого краю. Незважаючи на історичні та етнографічні ретроспекції, на основі яких автор вибудував всю композицію, картина сповнена сучасним звучанням суспільної актуальності. Це цілком програмний твір Василя Слободянюка, в якому автор розкриває в усій повноті своє творче кредо – вірність, відданість і безумовна любов до України, до її долі і майбутніх перспектив. Постать воїна своєю статичною поставою займає в картині домінуючий простір, вона сповнена рішучою незборимістю і силою духу. Центральний образ співзвучно доповнюють своїм змістом інші персонажі, які заповнюють решту простору картини. Тут і козак Мамай з притаманними йому атрибутами, що сидить під дубом і грає на бандурі свою одвічну думу; тут і пара закоханих молодят серед мальв на тлі білостінних хат і струнких тополь; тут по зеленому тлу недбало розкидані квіти мальв і калинові грона… — увесь цей чисто український антураж доповнює образ козака святковою урочистістю і змістовою тактовністю. Підтекст твору розкриває назва пісні «Ой, у лузі червона калина», написана білим курсивом по зеленому тлу. Саме ці сло-

Фрагмент розпису з мистецького проекту «Мальована хата», с. Буша Ямпільського району ва надають картині поетичної значимості со- окремими, здібними до такого, козаками. Натвореного на ній образу, наближаючи його до явність таких постатей в козацькому середосучасної актуальності. Пісня не знає старіння, вищі підтверджується історичними фактами. пісня завжди молода і спроможна схвилювати Зокрема, видатний кошовий війська запорізьлюдське серце через сто і тисячу літ. Тому ви- кого Іван Сірко володів знаннями та хистом бір автором теми і сюжету твору є доречним характерника і постійно користувався цим і влучним, це допомогло йому максимально природнім даром у бою. Саме тому Сірко не використати споконвічні традиції народного програв жодної із своїх сорока битв. образотворення, органічно наповнивши твір «Козак-характерник» намальований хународною поезією. дожником з використанням традицій «наївноОдин із ранніх живописних творів Сло- го» народного іконопису – максимально спрободянюка «Козак-характерник» 2007 року щена статична і симетрична композиція, яка вражає авторською винахідливістю і несподі- нуртує внутрішньою динамічною напругою, ванкою в творенні образу – тут і сміливість, і що проявилася в шабельних жестах рук героя оригінальність мислення, і лаконічна просто- та в нестримному ритмі ніг міфічного двота вирішення, і приваблива легкість письма. голового коня. Колорит твору побудовано на Козаки-характерники – це легендарна тради- контрасті холодного смарагдово-зеленого тла ція козацького світу, заснована на містичних і дзвінкої блакиті одягу героя з теплим золознаннях надреальних практик і властивостей таво-вохристим потрійним ликом. Ефектним колористичним камертоном звучить активний малиновий колір коня. Таким чином, скупими і ефектними ресурсами колориту та статичною симетрією всієї композиції, що ховає в собі динамічну напругу, майстер зумів створити вражаючий образ. Це своєрідна народна ікона на рівні класичного Козака Мамая. Героїчні сторінки української історії, чумацькі теми, образи української міфології в творчості Василя Слободянюка посідають пріоритетне місце. Козаки-характерники, козацькі полковники і гетьмани, прояви козаками відваги і героїзму, жертовна відданість служінню отчому краю, поезія і драматизм чумацького промислу, персонажі народних вірувань і міфів– ось той неповний перелік сюжетних тем в творчості художника, що хвилюють його як громадянина з почуттям відповідальної місії. Майстер закорінений в глибинні пласти етнічної культури свого народу, де він знаходить цілющу духовну поживу для своєї творчості, безконечні варіації образотворення. Очевидно, в цьому криється значимість і мистецька сила творчості Василя Слободянюка

Володимир ТИТАРЕНКО

42

«Українські гетьмани». Василь Слободянюк

«Співає Поділля Леонтовича -2018» 12-13 грудня 2018 року на Вінниччині відбувся Обласний фестиваль хорового мистецтва «Співає Поділля Леонтовича» з нагоди 141-ї річниці від дня народження композитора.

В

продовж багатьох років поспіль фахівці, хормейстери, студентські і учнівська молодь, учасники аматорських хорових колективів області, щорічно складають шану видатному композитору-земляку, майстру хорової мініатюри, новатору хорової справи, автору всесвітньовідомого «Щедрика» Миколі Дмитровичу Леонтовичу на обласних фестивалях хорового мистецтва «Співає Поділля Леонтовича». Минулого, 2017

сійні, студентські та дитячі хорові колективи початкових спеціалізованих музичних навчальних закладів Вінниччини, а це загалом – 11 колективів. Сюрпризом для всіх присутніх став виступ новоствореного молодіжного професійного колективу – Подільського камерного хору «Леонтович-капела» Вінницької обласної філармонії імені М.Д.Леонтовича під керівництвом Ольги Бабошиної. Хор презентував глядачам різнопланову програму, до якої увійшли

Вручення премії імені М.Д.Леонтовича року з нагоди 140-річчя від дня народження митця ці заходи вилились у Всеукраїнський фестиваль хорового мистецтва імені М.Леонтовича. Щороку на сторінках нашого часопису ми знайомимо читачів із життям та творчістю композитора, а також розповідаємо про фестивалі, на яких вшановується його ім’я. Цьогоріч, фестиваль проводився впродовж двох днів. Так, 12 грудня у Вінницькому коледжі культури і мистецтв імені М.Д.Леонтовича у фестивальних заходах взяли участь профе-

хорові твори українських композиторів новорічно-різдвяної тематики. Виступ хору не був статичним: артисти вільно рухалися на сцені, професійно і разом з тим природно відтворюючи картинку народних віншувань. Під час урочистого відкриття заходу голова облдержадміністрації Валерій Коровій у своєму вітанні висловив щиру вдячність артистам хору та його керівникові Ользі Бабошиній. «Микола Дми-

44

Академічний міський камерний хор «Вінниця» трович Леонтович – один із найвизначніших ровича викликали шквал аплодисментів. композиторів, чий життєвий та творчий шлях Яскраву програму представив поважний тісно пов’язаний з Вінниччиною. Приємно, що професійний колектив з величезною творчою його ім’я так шанується вдячними подолянами. біографією – академічний муніципальний каНе так давно, в серпні 2016 року, в рік 100-річ- мерний хор «Вінниця». Беззмінним керівничя першого професійного виконання «Щедри- ком хору є талановитий хормейстер, народний ка», в Марківці Теплицького району ми урочи- артист України, професор Віталій Газінський. сто відкрили відреставрований, осучаснений Серед багатьох хорових творів, які прозвучали музей та меморіальний комплекс на могилі у виконанні камерного хору, слід виокремити Миколи Леонтовича. Через його творчість пе- оригінальний твір Миколи Леонтовича на вірші редається історичний код, той великий скарб Володимира Сосюри «Літні тони», українську нашого народу – українська музика, материн- народну пісню в обробці Олександра Кошиця ська пісня. Тоді ж і зародилася ідея створення «Ой ходить сон», твір Ірини Кириліної в обробпрофесійного, молодіжного хору імені Леон- ці Ганни Гаврилець «Засвічу свічу», «Щедрівтовича. Сьогодні, напередодні 141-ї річниці ку» Олександра Яковчука, «Гой, питалася княвід дня народження композитора-земляка ми з жа корона» в обробці Ганни Гаврилець, кант вами знаходимось на прем’єрному виступі но- «Ой зійшла зоря» Миколи Леонтовича та інші. воствореного колективу! Вірю, що незабаром І що не твір – то оригінальна інтерпретація, цей молодіжний камерний хор стане ще одні- проникливе виконання, майстерне поєднання і єю візитівкою Вінниччини на Всеукраїнському гармонійне звучання хору з солістами! рівні і за кордоном!», – ці слова Валерія ВіктоГарним доповненням заходу стали виступи студентського хору Вінницького коледжу культури і мистецтв ім.М.Д.Леонтовича та зразкових аматорських колективів початкових спеціалізованих музичних навчальних закладів міста Вінниці. Гідно виступили і дитячі хорові колективи Гніванської та Жмеринської ДМШ, а також дитячо-молодіжний хор Спасо-Преображенського Собору м.Вінниці. Подільський камерний хор «Леонтович-капела» Вінницької обласної філармонії ім.М.Леонтовича

Урочисте відкриття фестивалю у Тульчині В рамках фестивалю відбулось вручення премій імені М.Д.Леонтовича. Премія була започаткована до відзначення 140-річчя від дня народження композитора. Цьогоріч у номінації «професійні хори» премію здобув академічний камерний хор м.Чернігова (керівник – Іван Богданов), а у номінації «професійні композитори» - вінничанин Геннадій Білявський.

13 грудня фестивальні заходи продовжились в м.Тульчині, з яким пов’язане творче становлення Миколи Леонтовича. Тут композитор записував і опрацьовував кращі зразки народного пісенного фольклору, тут, в єпархіальному

жіночому училищі, у 1920 році створив хорову капелу. Після трагічної загибелі композитора у 1921 році капелі було присвоєно ім’я М.Д.Леонтовича. тож незабаром вона відзначатиме свій 100-літній ювілей. Фестивальні заходи розпочалися покладанням квітів до погруддя М.Леонтовича. В приміщенні районного будинку культури у фестивалі взяли участь кращі народні аматорські хорові колективи Вінниччини. Концертну програму фестивалю відкрила славетна народна аматорська хорова капела ім.М.Д.Леонтовича Тульчинського РБК під керівництвом Любові Грушко. Окрасою фестивалю став виступ хорового колективу Тульчинського коледжу культури (керівник – Л. Грушко), у виконанні якого особливо проникливо прозвучав хоровий твір С.Павлюченка «Ви наша молитво, мамо». На належному рівні виступили хорова капела «Діброва» ім.П.Муравського Піщанського РБК, хорова капе-

Хор працівників культури Вінницького району

Хоровий гурт «Співоча родина» Корделівського СБК Калинівського району ла «Відлуння» Томашпільського будинку культури та хоровий колектив Чернівецького РБК (керівники заслужений працівник культури України Федір Ущаповський, Марія Дейдиш, Михайло Савчук). Різнопланові програми, майстерне виконання творів a capella продемонстрували хорові колективи Оратівського РБК та імені М.Горошка Гайсинського РБК (керівники – Іван Гнатюк, Тетяна Бурякова). Заслуговували на високу оцінку і виступи новостворених колективів, яким тільки у 2017

46

році присвоєно звання народних аматорських. Це хоровий колектив Липовецького РБК та хоровий гурт «Співоча родина» Корделівського СБК Калинівського району (керівники – Галина Навроцька, Юлія Мельник). Складний репертуар, високий рівень виконавської майстерності та сценічної культури, взірець виконання творів a capella, як завше, продемонстрували неодноразові лауреати та володарі гран-прі обласних, всеукраїнських фестивалів-конкурсів хорового мистецтва,

Хоровий колектив Липовецького РБК

народні аматорські хорові колективи «Вінок Учасників фестивалю вітали начальник Поділля» ім.В.І.Іжевського Іллінецького РБК управління культури і мистецтв Вінницької (керівник – Олена Кузьміна), хор агрофірми ОДА, народний артист України Станіслав Горо«Ольгопіль» (керівник – заслужений працівник динський, перший заступник голови Тульчинкультури України Валентина Футимська) та хо- ської райдержадміністрації Олег Боровський, ровий колектив працівників культури Вінниць- Тульчинський міський голова Валерій Веснякого району (керівник – Ігор Кочурський). ний. Зокрема, Станіслав Городинський наголоВ ході фестивалю учасники, керівники ко- сив: «Творчість Леонтовича відіграла визначлективів обмінювались враженнями після по- ну роль в подальшому розвиткові української баченого і почутого, дякували організаторам хорової школи, її значення для світової муза запрошення. Адже участь в заходах такого зичної культури важко переоцінити. Ми свято рівня активізує творчу шануємо пам’ять про діяльність колективів, Миколу Дмитровича. дає можливість познаПонад 30 років на Війомитись з творчістю нниччині проводиться своїх колег і стимул для обласний фестиваль зростання виконавської хорового мистецтва майстерності. Зокрема, «Співає Поділля Лезаслужений працівник онтовича». Вчора, 12 культури України, акгрудня, фестивальні тивна учасниця хорової заходи розпочались викапели ім.М.Д.Леонтоступами професійних, вича, викладач-метостудентських та дитядист Тульчинського кочих колективів області леджу культури Євгенія на сцені ВінницькоФолюшняк підкреслиго коледжу культури і ла: «Знайомство з твормистецтв ім.М.Д.Леончістю Миколи Дмитовича. А нині Тульчин тровича Леонтовича приймає народні ама– це дотик до безцінних торські хорові колектискарбів українського ви, які складають шану пісенного фольклору. композитору-земляку. У нього що не твір – то Останнім часом ми частина життя людини, намагаємось зосерез її настроями, радощадити більшу увагу на ми та переживаннями. культурному розвитПишаюся тим, що є кові Тульчина. Так, два учасницею славетної роки поспіль в Тульчині хорової капели, яка відбувається культурмайже сто років з чено-мистецька імпреза стю носить ім’я Мико– «OperaFest Tulchyn» і ли Леонтовича. Радію, ми бачимо, як завдяки Квіти Леонтовичу що студенти нашого цьому заходу Тульчин коледжу, під керівництвом талановитої Лю- стає привабливішим, ошатнішим. Тож сподібові Грушко, мають можливість знайомитися ваємось, що проведення в Тульчині обласного з творчістю композитора-земляка. Серце нині фестивалю хорового мистецтва «Співає Подісповнювалося гордістю від того, що більшість лля Леонтовича» приверне увагу тульчинців, керівників хорових колективів а в них і учас- студентів коледжу культури, творчої еліти міників – є випускниками нашого навчального ста до славних хорових традицій, закладених в закладу. Серед них варто згадати заслуженого Тульчині на початку ХХ століття талановитим працівника культури України Валентину Фу- композитором Миколою Леонтовичем». тимську із Ольгополя Чечельницького району, Микола Дмитрович Леонтович – композизаслуженого працівника культури України Фе- тор неповторний, творча спадщина його велика дора Ущаповського із Піщанки, Марію Дейдиш і унікальна. Тож нехай лунають його твори із Томашполя. А ще хочу щиро подякувати ор- над вінницьким краєм, над нашим співоганізаторам заходу за те, що цього року фести- чим Поділлям, складаючи шану величній валь повернувся в Тульчин, в місто компози- постаті подільського Орфея! торської зрілості і великих творчих звершень Провідний Леонтовича! Тож нехай і надалі стане доброю методист ОЦНТ традицією щорічне проведення фестивальних Ніна ДЖУС заходів у Тульчині!».

ОДИН ДЕНЬ З РЕДАКТОРОМ ЧАСОПИСУ «КУЛЬТУРА І ЖИТТЯ»

Ч

асопис «Культура і життя» є в яко- пов’язаними з фінансуванням, з бюрократичмусь сенсі унікальним за широтою ними моментами, з нерозумінням депутатів висвітленого матеріалу, за вмінням профільного комітету, в яких своє розуміння акцентувати на ключових викликах нашо- доцільності такого видання. От вам і виклики го культурного розвою, за тим огромом тем, сьогодення! «Деякі казали, що за нами ніхто подій та імен, що їх охоплює це незвичайне не заплаче, – іронізує Євген,- це таке у них видання, витоки якого сягають початку мину- уявлення про розвиток ЗМІ». Андрій Щекун лого століття. окреслив тенденції на теренах книговидання. Це мав бути звиПро нього розповів чайний день, але став мені фотограф Анавін яскравим, аж ніяк толій Ковальський, небуденним, можлиякий разом з Андрієм во, тому, що таким був у полоні на теживим, неординарриторії Криму, де їх ним є сам редактор тримали кільканадЄвген Букет, молоцять діб без світла… дий, запальний, як Майже всім притепер кажуть, кресутнім, господарям ативний, у всякому і гостям, яким дуже разі таким ми його сподобався редакпобачили вперше, на тор, хотілося не лише зустрічі у читальнопривітати журналіста му залі Вінницької нового покоління, а й обласної бібліотеки висловити свої триім.К.А.Тімірязєва. воги, а ще – ближче Разом з ним приїхав познайомитись і згоАндрій Щекун, гедом послати матеріанеральний дирекли, адже виступаючи тор Національного представляли різні газетно-журнального організації та установидавництва. У своєви культури та освіму виступі редактор ти: Лариса Сеник, насамперед висвітдиректор Вінницької лив історію газети, ОУНБ ім.К.А. Тіпов’язану з іменем мірязєва, Михайло Гната Хоткевича, Кременюк, заступукраїнського письник голови Вінницьменника, історика, кої обласної ради, композитора, мистеВалентина Білоус, директор бібліотецтвознавця, етнограки педуніверситету фа, театрального і ім.М.Коцюбинськогромадсько-політичЄвген Букет го, Леся Смішко, ного діяча. У 1912 головний художній році, повернувшись з Галичини, Хоткевич заснував у підросійській керівник Вінницької обласної філармонії Україні видавниче товариство «Культура і ім.М.Д.Леонтовича, Валентина Лосовська, вижиття». А в 1913 видав 4 номери тижневика із кладач методист Вінницького коледжуНУХТ, назвою «Вісник культури і життя». Це видан- координатор культурних заходів ГО «Центр» ня і пов’язують із сучасною газетою. Нині ча- «Культурна стратегія – XXІ», заслужений прасопис висвітлює розвиток народної творчості, цівник освіти України – всі вони говорили здобутків літератури і мистецтва, відкриває про своє наболіле та бажання співпраці. А я, імена митців, юних обдарувань, порушує пи- як провідний методист ОЦНТ, розповіла про тання розвитку мови, діяльності культосвітніх діяльність центру, про наші багаточисленні та мистецьких закладів, а також видавничої заходи, фестивалі, пленери, культурно-миссправи в Україні. Крім того, Євген Букет поді- тецькі акції, про співпрацю з майстрами, про лився з нами своїми сумнівами та проблемами, видавничу діяльність, зокрема, наш альма48

Учасники зустрічі в ОУНБ ім.К.Тімірязєва нах «Світлиця», в якому відтворено культур- ген Анатолію Ковальському. – І оцю флорисне життя на теренах Вінниччини, зокрема, на тику, і оці картини, і оці килими! селі у рубриці «Село на Поділлі».

– Та я вже сфотографував! – озивався фоФольклорних фестивалів – несть числа тограф, перебігаючи від одного кутка до друІ виставки, й пленери, й майстер-коаси, гого. А ще – «Мистецтво кожного села» – – От про цю виставку і пришліть нам статОтож йдемо за викликами часу. тю, а фотографії ми вже маємо, – каже Євген Я передала нашим гостям запрошення від Васильович. - Такого багатства ми й не сподідиректора ОЦНТ, заслуженого працівника валися побачити. культури України Тетяни Цвігун на ювілейПройшлися по залах музею, на площі пену 70 виставку образотворчого та декоратив- ред музеєм фотографувалися біля скульптурно-прикладного мистецтва, яка проводиться ної композиції «Молодий Тарас Шевченко з щороку, якраз у жовтні перед Покровою. Єв- дітьми». У Вінниці їм сподобалось все – і хуген Васильович та Андрій Степанович дуже дожній музей, і зустріч в Тімірязєвці, і гомінкі зацікавились цим заходом і міркували, як вулиці, а найбільше, мабуть, наша пречудова практично це зробити, адже виставка мала експозиція ювілейної виставки, яку з любов’ю відкритись завтра. Недовго думаючи, вирі- створили майстри народної творчості, митці шили – піти зараз же до краєзнавчого музею, та працівники ОЦНТ. Казали, що з Вінниці де завершували оформлення експозиції. Коли повезуть у столицю цілий мішок вражень про вони зайшли до виставкової зали – захопленю наших талановитих подолян, про яких будуть не було меж! На всіх стінах, навіть на підло- поміщати матеріали в газеті «Культура і житзі, на веретах розташувались горнята, миски, тя». Цей день, проведений в оточенні Євгекошики, корзини. Картини живопису рясніли на Букета, лауреата не лише українських, а й пейзажами всіх районів Вінниччини, народне міжнародних премій, Андрія Щекуна, патрімалярство відтворювало подільські традиції, ота, в’язня кримської тюрми, запам’ятається яскравими барвами подільського розпису пи- надовго. Більше б нам таких людей, тоді можшалися дерев’яні тарелі, а в полив’яних мис- на було б сподіватися на жадані зміни в конках сяяли писанки, розписані саме в поділь- тексті українського відродження. ській традиції. Старовинні сорочки, передані Провідний методист ОЦНТ, у спадок від пра-пра-пра… манили розгадати депутат Вінницької облради таємничі узори та орнаменти. А над усім тим Жанна ДМИТРЕНКО багатством маяли крила рушників, вишитих качалковою гладдю, низзю, мережкою. Наші гості не минули жодного експоната.

– Оцю кераміку сфотографуй! – Гукав Єв-

«Бандуро моя мальована заграй мені стиха»

З

50

Майстер-клас Володимира Войта на «Струнах вічності»

а сімнадцять років на обласному святі буть, своєю привітною посмішкою, впевненістю і кобзарського мистецтва «Струни вічно- внутрішньою шляхетністю. Він виявив бажання сті» імені Володимира Перепелюка ми послухати юних бандуристів. Вже потім він зімали змогу почути гру найкращих бандуристів знався, що йому дуже сподобався виконавський народних та заслужених артистів України: Тара- рівень. са Лазуркевича, Василя Нечепу, Костянтина Но– Це справді свято, – поділився він зі мною вицького, Дмитра Губяка, Ларису Дедюх, Сергія своїми враженнями, – Так багато дітей грають на Захарця, Тараса Постнікова. Вони представляли бандурах. Це прекрасно! А які гарні костюми у як академічну і старосвітську бандуру. Були у нас них. А також репертуар вдалий. Крім того, я в гостях і бандуристи-композитори, які пишуть хочу зробити вам комплімент. У вас дуже гарний музику для бандури в сучасних напрямках. Їх, рівень проведення свята. Отак щоб для порівняняк композиторів і виконавня, – подібне я бачив у чесьців, також добре знають в кому місті Брно. усьому світі. Це Тимофій У концертній програмі Старенков, Георгій Матвівзяли участь шістнадцять їв, Ярослав Джусь. Цього ансамблів бандуристів: з року на свято ми запросили Гайсина, Теплика, Могияскраву особистість – залева-Подільського, Ямполя, служеного артиста України, Бершаді, а також школи еслауреата міжнародних контетичного виховання з міста курсів, композитора ВолоХмільника та дитячої музичдимира Войта. В мистецьної школи с. Уланів Хмільких колах його знають як ницького району, Стричудового виконавця, який жавської дитячої музичної досконало володіє грою на школи Вінницького району. академічній та харківській Від міста Вінниці в концерті бандурах. Харківська банвзяли участь ансамблі бандура – це старосвітська бандуристів №1 та №2 дитячих дура, яку реконструював вімузичних шкіл, дитячої домий свого часу бандурист, школи мистецтв, а також композитор, етнограф, інжеансамбль бандуристів та нер Гнат Хоткевич, який бакращі студенти Вінницького гато зробив для становлення коледжу культури і мистецтв бандури, як професійного імені М.Д.Леонтовича. Тут інструмента. Хоткевич гозвучали українські народні ворив так: «Бандура зробила пісні, пісні сучасних комподля української нації більше, зиторів та інструментальні аніж шабля!». Власне за його твори українських композилюбов до України, до украторів. їнської народної культури Відразу після концервін був гнаним та розстріту для всіх шанувальників Заслужений артист України, бандури Володимир ВОЙТ ляним радянською владою бандурист Володимир Войт під час репресій в 30 роках. провів майстер-клас гри на Щоб познайомити вінничан бандурі відомого бандуриста з творчістю Гнатат Мартиновича Хоткевича ми і Гната Хоткевича. запросили до нас на свято кобзарського мистецтва Гнат Мартинович Хоткевич відомий банду«Струни вічності» Володимира Володимировича рист, композитор, етнограф, інженер народився Войта. на Слобожанщині в 1877 році. Навчався у ХарСімнадцятого листопада у Вінницькому ківському реальному училищі, яке блискуче закінколеджі культури і мистецтв імені М.Д.Леонтови- чив, і згодом вступив до технологічного інституту. ча, відбувся святковий концерт, присвячений сто Ще в училищі Гнат почав захоплюватись історією восьмій річниці від дня народження Володимира та фольклором, всерйоз узявся за українську літеМаксимовича Перепелюка. До Вінниці з’їхалися ратуру, до вивчення бандури додав заняття з гри кращі ансамблі бандуристів з усієї області. Вже на скрипці. Український письменник, історик, зранку фойє та концертну залу коледжу наповни- бандурист, композитор Гнат Хоткевич (літературли звуки бандур та дзвінкі дитячі голоси, – це бан- ний псевдонім: Гнат Галайда), автор біля 600 мудуристи готувалися до виступу. Ось прибув і наш зичних творів, мистецтвознавець, театральний і гість із Києва Володимир Войт. Високий красень громадський діяч. Крім оригінальної літератури відразу привернув до себе увагу. І найперше, ма- та книг про музику, багато перекладав з світової

Ансамбль бандуристів Гайсинської ДМШ класики: Шекспіра, Мольєра, Шіллера, Гюґо. У зазнавав реорганізації декілька раз і в 1035 році 1900 закінчив технічний факультет Харківсько- частина Кобзарського хору об’єдналася з Полтавго технологічного інституту. Розробив власний ською капелою. Так створилася Об’єднана зразпроект дизельного поїзда на 30 років раніше від кова капела бандуристів. В роки Великої вітчизамериканського аналога. Розробив креслення ре- няної війни частина бандуристів була вивезена в конструкції старосвітської бандури, яка побуту- концтабори до Німеччини і потім емігрувала до вала на Слобожанщині. У 1907 році він написав Америки. Від 1949-го базується в Детройті, хоч перший путівник гри на бандурі (опубліковано в учасники проживають у багатьох містах Північ1909 році у Львові), У 1926–1931 роках керував ної Америки. Тож Своєю появою обидва колектикласом бандури в Харківському Музично-Драма- ви деякою мірою завдячують Гнатові Хоткевичу, тичному Інституті. Його студенти стали відомими котрий на ХІІ Археологічному з’їзді в Харкові в бандуристами (Г.Бажул, Л.Гайдамака, Я.Гаєць- 1902 р. створив перший колектив з бандуристів. В жовтні 2018 року в Києві з нагоди 100-річкий, О.Геращенко, І.Олешко та інші,..) Вони, як і як і Гнат Хоткевич, були розстріляні під час ре- чя від створення Київської капели бандуристів, а отже і капели бандуристів з Детройту, проводився пресій в 30-х роках). До того ж, такі відомі твори для бандури як Міжнародний форум бандуристів. Організацією «Поема про Байду», «Невільничий ринок у Кафі» та проведенням цього займався Володимир Войт. написані Хоткевичем. Ми чули їх на нашому Свя- На форумі зібралися багато бандуристів з Україті у виконанні Тараса Лазуркевича, Дмитра Губя- ни та різних країн світу. Програма його включала проведення панельних дискусій, науково-теорека та Сергія Захарця. А цього разу на Святі у виконанні Володи- тичної конференції, представлення актуальних мира Войта, водночас з його власними компози- історичних мистецьких розвідок; сучасних муціями, прозвучав ще один віртуозний твір для бан- зичних, видавничих, документальних та візудури написаний Гнатом Хоткевичем – «Буря на альних проектів, а також проектів, присвячених Чорному морі». Власне, Гнату Хоткевичу та його відновленню втрачених традицій музикування та бандурі, особливостям прийомів гри на ній, при- інструментарію, майстер-класів та ворк-шопів від святив свій майстер-клас «Бандура Гната Хотке- провідних світових виконавців із України, США, вича. Харківський спосіб гри» наш гість з Києва. Канади, Аргентини, Австралії та майстрів з вигоДуже цікаво було слухати Володимира віртуозно- товлення інструментів, спільних виступів українго музиканта та чудового лектора. Напрочуд легко ських та американських бандуристів. У форумі і доступно він зумів подати дуже багато інформа- взяли участь: відомий бандурист із Австралії – ції про унікального майстра, музиканта, компо- Петро Деряжний; керівник квартету бандуристів зитора та винахідника Гната Мартиновича Хот- Bandura Beyond Borders та учасник Канадської кевича. Чимало Володимир розповів і про перші капели бандуристів – Борис Остапієнко; бандуз’їзди кобзарів, організацією та проведенням яких рист, керівник Аргентинської капели бандуристів займався Хоткевич. Говорив про ансамблі та капе- – Олесь Береговий; бандурист-віртуоз, науковець, ли бандуристів. На основі яких пізніше були ство- виконавець на харківській бандурі, фундатор рені Полтавська та Київська капели бандуристів, Канадської капели бандуристів – Віктор Міпро те, як була заснована теперішня Національна шалов; відомий бандурист-віртуоз, керівник Київська капелу бандуристів імені Г.Майбороди Канадської капели бандуристів (США – Ката про історію капели бандуристів з Детройту (Ка- нада) Юліян Китастий. Крім того, в рамках нада). Перша капела бандуристів була створена в форуму, 22 жовтня у Києві відбувся історич1918 році Василем Ємцем за сприяння Гетьмана ний концерт. Скоропадського як «Кобзарський хор». Колектив

Ансамбль бандуристів Ямпільської ДМШ – На сцені драматичного театру імені Івана Світової війни емігрувавши до Америки стали Франка, розповідав Володимир Володимирович, осередком Детройтської Капели бандуристів.

– разом виступили бандуристи з України й Аме- Ще Володимир повідомив, що свій майстер-клас рики. Дві капели бандуристів – два уславлених присвячує презентація бандури Гната Хоткевипрофесійних колективи – Національна капела ча. Створена в ті далекі часи, після багатьох років бандуристів імені Георгія Майбороди і Українська забуття вона вперше зазвучала на концертній капела бандуристів імені Тараса Шевченка з Пів- сцені. Глядачі зачаровано дослухались до звуків нічної Америки, які беруть початок з одного дже- бандури, довго не відпускали маестро зі сцени та рела. Вони офіційно є спадкоємцями капели 1918 просили його виконати ще і ще щось. Ми стали року – Київського кобзарського хору, створеного свідками того, як бандура Гната Хоткевича розу серпні 1918-го відомим бандуристом Василем почала своє нове життя зазвучавши в прекрасних руках талановитого бандуриста Володимира ВойЄмцем. Багато цікавого розповідав нам Володимир: та. Що ж, сподіваємося, що Володимиру також про те як реконструював бандуру Хоткевич, про сподобалися вінничани. А ми будемо завжди раді трагічну долю багатьох бандуристів початку ми- його запрошувати у Вінницю на наше свято кобнулого століття в часи репресій. Дізнались ми іс- зарського мистецтва «Струни вічності». торію перших ансамблів та капел бандуристів на Київщині та Полтавщині, у створенні яких Гнат Провідний методист Хоткевич брав участь, про знамениту «відважну музичного мистецтва сімнадцятку» – бандуристів, які зуміли вижити Наталя РИМАРЕНКО в німецькому концтаборі та по закінченні другої

52

Ансамбль бандуристів Вінницького коледжу культури і мистецтв ім.М.Д.Леонтовича

Відкриття музею Костя Широцького у Білоусівці

щоб учні знали і розуміли роль свого земляка в історії культури. Зустрічаючи гостей, а згодом під час урочистостей, вона з гордістю розповідала про втілення задуму, завдяки фінансуванню партнерів. Обласна рада, ГО «Життя і розвиток громад» (голова – депутат обласної ради Лариса Білозір), Тульчинська районна рада, Білоусівська сільська рада, ТОВ «Богданівське» (директор О.Дяченко), СФ «Агровас», ВП «Птахофабриподвижництво на теренах нашої культури ка «Вінницький бройлер» – ось такою толокою не завжди увінчувалось визнанням і гід- було забезпечено фінансування музею Костя Шиним пошануванням. І якщо, бодай через роцького. Його відкриття стало справжнім свястоліття, нащадки, ідучи назустріч українським том, культурною подією в селі і районі. викликам все ж повертаюся обличчям до тих, хто Почуття гордості переповнювало односельбезкорисливо трудився в ім’я збереження народ- ців, що сяяло в очах, в усмішках, відлунювало в них звичаїв і традицій, поклавши на вівтар Украоплесках. їни не лише А учні вкопрацю, а й тре зрозуміли, життя, то буяк мені здаєтьдемо вважати ся, яка нелегка це відновленпраця вченого, ням історичної який сповідусправедливовав національсті. ні цінності, Про це ми всупереч павели мову по нуючій ідеодорозі до Білогії космолоусівки з політизму і кандидатом намагався хоч історичних щось зробити наук Лілею для збереженІваневич, яка ня національє автором наної культурної укової праці спадщини. Не про Костя Шипросто було роцького. Слід йому пливти сказати, що копроти течії. лектив ОЦНТ Кожну «голодспівпрацює з ну копійку» нею і також тратив на виперейнявся дання, друкуМузейна кімната в Білоусівській школі шляхетною вався майже справою поу всіх газетах вернення видатної постаті Широцького в лоно та журналах, існуючих в Україні. Нині для юних української культури. Взявши участь у фестивалі подолян Кость Широцький є взірцем патріотизму «Кроковеє колесо», ми помістили в нашому аль- у прямому розумінні цього слова, взірцем працеманасі «Світлиця» статтю Костя Широцького любності і самопожертви для України. Його прапро завдання мистецтва в Україні, а також нарис ці «Художественноє убранство украинского дома про його життя і творчість. в прошломъ и настоящемъ», «Про давнє світське З почуттям душевної відради ми поспішали у малярство», «Бурсацький жаргон української це село, де в молодому віці упокоївся після трудів мови на Поділлю», «Український національний праведних український вчений Кость Широць- колір», «Мистецтво і завдання мистецтва в Україкий. ні» та ін. стали вагомим внеском в розвиток украНині в селі відкривали музей земляка, підготу- їнської культури та мистецтва. Проблеми, порували святкову програму «не міліє народна крини- шені в них, – актуальні і сьогодні. ця», звідусіль скликали гостей. Коли ми йшли на кладовище, щоб покласЙого музей відкрили в школі. Білоусівська ти квіти до дбайливо доглянутої могили, не сільська рада виграла в обласному конкурсі тери- полишала думка: чому його перепоховали? торіальних громад з проектом «Створимо музей Адже спочатку був похований біля церкви, а Костя Широцького – збережемо культурну спад- в 1971 році вночі прах його було перенесено щину Поділля». Директор школи, завзята і не- сюди. Можливо, на той час йому вже провтомна Валентина Михайлівна Рябокінь, разом з бачили націоналізм (за педагогічним колективом доклала чимало зусиль, давністю) і готові були

Самовідданий достоту, дивовижний, Нам відкрив мистецтва суть і таїну – Кость Широцький – науковець і сподвижник. Пошануй стражденну путь його земну. До джерел своїх шукай сьогодні броду, До традицій українського народу…

Ж.Дмитренко

С

повернути із забуття, то й незручно було, що в країні атеїзму вчений покоїться біля церкви. Ще однією сторінкою цього заходу була концертна програма в будинку культури «Не міліє народна криниця». Всі учасники дійства перейнялись цією темою, весь свій хист вклавши у вірші та пісні, які так любив Широцький. Юні білоусівці всіх привітали щедрівками: Котилася сніжна груда, То не груда качалася, То Ганнуся ввихалася, Несла ключі в правій руці. А ви, ключі, не бриніте, Моє браття не будіте, Моє браття полювало, Тепер спати полягало. Щедрий вечір, добрий вечір… Жіночий колектив української народної пісні «Надвечір’я» щедрував і співав старовинних пісень: «Ой попід гай зелененький», «Йа в мому саду жито», «Ой під мостом», «Веселість, веселість, де ж ти поділася»: Веселість, веселість, де ж ти поділася? Доробок вченого залишається нащадкам Чи в морі втонула, чи в гай полинула? сім’я переїхала в Губник, рятуючись від пересліЯ в гай не линула, в морі не втонула, дувань. Жителька села Богданівка Усачова Надія В лісі на горісі на гілочку сіла. Дмитрівна привезла в подарунок музею книгу На гілочку сіла, а гілочка гнеться, «Служба святому мученику Іоану-воїну» (видану Коло мого серця досадонька в’ється… Чи не ці пісні слухав і записував Кость Ши- слов’янською мовою типографією Києво-Печерської Лаври у 1890 році), яка належала Віталію роцький в Білоусівці сто літ тому? Студенти та викладачі Тульчинського коледжу Широцькому – батьку вченого. Власне, кожен культури, зокрема колектив «Кобза» під керів- виступ був частинкою загального образу, певним ництвом Віталія Тихоліза, дали цілий великий кроком до пізнання ще не зовсім відомого для концерт. Запальні танці, пісні народні та автор- подолян Костя Широцького. Цей день вмістив у ські, музичні композиції – все сприймалось на себе дуже багато, але найбільшим його здобут«ура». Бурхливими оплесками білоусівці віддя- ком стало почуття причетності до вшанування чували своїм артистам і гостям. Перед концертом свого, рідного справжнього, а також трагічного, кожен з приїжджих гостей з області, очільників яке уособлює в собі Кость Широцький. Попереду – велелюдний фольклорний фестирайону та спонсорів мав можливість привітати та висловити свою думку, поділитись враженнями, валь «Кроковеє колесо», що його земляки плануцікавою інформацією. Учитель історії з Губни- ють провести влітку, дослідження спадщини вчека Іван Ткаченко привіз фотографії родини Ши- ного, збір матеріалів, експонатів. У праці «Національне мистецтво й завдання роцьких 1912 року, розповідав про те, як після смерті Костя Широцького та вбивства родичів мистецтва в Україні» Широцький висловив сподівання, які можна втілити тепер в незалежній державі: «Будемо сподіватися, що скоро турбота про зростання національного мистецтва стане справою суспільною і що нинішня розхитаність у підвалинах нашого суспільства, створена збігом несприятливих обставин, – тільки тимчасовий і перехідний щабель до тієї славної, можливо недалекої од нас епохи, коли наші художники, за прикладом майстрів старої України знову творитимуть глибоко пережиті твори в національному дусі».

54

На гостину до Костя Широцького

Жанна ДМИТРЕНКО

Кінометр

11 рік поспіль проходить щорічний фестиваль-конкурс аматорського кіно «Кінометр-2018». Організатори фестивалю – обласне управління культури і мистецтв та обласний центр народної творчості. У відео залі Вінницького коледжу культури і мистецтв ім. Леонтовича 27 листопада зібрались активні кіноаматори із дев’яти районів області та міста Ладижин. На суд авторитетного журі вони представили 20 кінострічок на актуальні теми сьогодення. Фестиваль проводився за номінаціями «Доку-

люди. Але героїня не впадає у відчай, вона прагне жити і пише такі рядки: «Багато людей іде з життя, так і не взявши в ньому участь. Життя – це великий смішний танець і нам всім дуже пощастило, що ми тут, і життя людей, це не що інше, як розважальне кіно, і я бажаю всім взяти в ньому участь.» Тему козацтва на фестивалі розкрив в кінострічці «Батозька битва» кіноаматор Михайло Лизак (І місце в номінації «Документальний фільм»). На екрані кадри площі в селі Четверти-

Учасники фестивалю ментальний фільм», «Ігровий фільм», «Кліп». Переважна більшість учасників фестивалю привезли фільми, присвячені доленосним подіям на сході України, а також традиціям, звичаям і обрядам українського народу. Це такі фільми: «Мій тато – герой» - кіностудії «Ювілей» Чечелівського СБК Гайсинського району. Її автор – Міщенко Олександр, керівник народної студії. Це фільм про земляка – жителя Чечелівки Володимира Кобзаря, який уже 5 років воює на сході України. Продовжує тему про захисників нашої держави кінофільм «На передовій» кіностудії Гайсинського РБК – керівник Петро Литвинюк. Де йде розповідь про відвідування делегації з Гайсинського району у складі керівництва та аматорських колективів 59 моторизованої бригади в м. Волноваха, яка постійно дислокується в Гайсині. Ще одну із важливих тем розкриває у своєму фільмі «З неба до землі» Ірина Гойнік, студентка Тульчинського коледжу культури. (перше місце в номінації «Ігровий фільм»). Це тема про життя інвалідів на візках. Адже недостатньо створено умов для того, що вони могли користуватися всіма благами цивілізації і вільно пересуватися містом. Недостатньо пандусів, підйомників, транспорту, пристосованого для інвалідів на візках. Тому комусь доводиться спостерігати з вікна восьмого поверху, як вирує життя. Ось хлопець іде на побачення з дівчиною, їздять машини, спішать кудись

нівка перед будинком культури, яка заповнена вщент. Тут козаки на конях, художні колективи, діти, та маса глядачів. Площа прибрана прапорами, кольоровими кульками, транспарантами. На ній розташовано велику виставку народних майстрів. Камера висвітлює картини Віталія Питика, це портрети Богдана Хмельницького та інші полотна на козацьку тематику, а також картини Василя Слободянюка із Четвертинівки. Показано і «світлиці» територіальних громад під гаслом «Ми славу козацьку несем у віки», де виставлено роботи місцевих майстрів-умільців. Звучить сигнал труби, який кличе до походу. Вибудовуються колони. Попереду – кінний загін в козацьких строях з списами, бунчуками, прапорами. За ними несуть 8-ми метровий України, далі – багаточисленні учасники. Впродовж всього шляху до меморіалу переможцям Батозької битви, біля кожного двору, прикрашеного рушниками та килимами хазяї пригощають учасників колони узваром, чаєм, квасом та фруктами. Біля обеліску стоять вартові. Урочистий мітинг відкриває кобзар Тарас Селенко. Знають Корсунь і Пилява, Знають Жовті води, Як водив Богдан козацтво У свої походи…

Керівництво району та області у своїх виступах підкреслюють велике значення Батозької битви у визвольній війні українського народу. Далі ідуть кадри урочистого прийому в козаки. Біля меморіалу лунають слова козацької клятви: – Бути гідними нащадками прадідів-козаків! – Клянемось!

– До останнього подиху служити народу України! – Клянемось!

– Слава козакам!

– Слава Україні!

– Героям слава! Демонструються кадри продовження свята: козацькі забави, виступи художніх колективів, заключні моменти свята та салют. Учасники фестивалю розкривають і інші актуальні теми, зокрема, виховання дітей. Це фільми «Діти – наше майбутнє» Руслана Храновського із Бершаді, і «Каток» Юрія Іваніки із Чернівців. Розповідь про народні колективи – це фільм «Пісенні скарби «Родичів» Тетяни Макаревич із Ладижина. Актуальна тема нематеріальної культурної спад-

56

щини висвітлена у фільмі «Випікання короваю» Миколи Загороднього із Хмільника. Дія відбувається в селі Морозівка Хмільницького району. П’ять коровайниць за старовинним рецептом місять коровай молодим, при цьому співають обрядових пісень: Коровай місили, із Дунаю воду носили… При цьому виконують всі обрядові дії, притаманні випіканню короваю. Поглядають, щоб тісто не було крутим, бо буде «круте життя у молодих», і щоб не було рідким, бо «репне і розломиться життя у молодих». Умілими руками прикрашають коровай різними виробами. В результаті – на столі гарний, запашний коровай від Людмили Рябоконь, Галини Іщук, Галини Дропенко, Лесі Сторожук, Тетяни Блаховської. Фестиваль завершив свою роботу. В заключному слові голова журі Світлана Бондар відзначила значне зростання майстерності конкурсних робіт.

Провідний методист ОЦНТ Дмитро ДЖІГІРІС

Кадр з кінофільму «Батозька битва»

«Чим хата багата, тим і рада»

22 грудня 2018 року у великій виставковій залі Вінницького обласного краєзнавчого музею відбулося VI обласне свято національної кухні «Чим хата багата, тим і рада», яке започатковане обласним центром народної творчості у 2008 році. Під віконцем горличка співала, Пана господаря викликала: Де ж це пан-господар, хай виходить, Нехай йому нива гарно родить! Під віконцем горличка співала, Господиню із Різдвом вітала: Де ж це господиня, нехай вийде, Хай же щастя й радість в хату прийде!

Зоя Красуляк

Ц

кований короп та духмяний чай із сушеними суницями, польська зупа з грибами, німецькі ковбаски «Братвурст» – і це ще далеко не весь перелік смачних страв, які куштували всі, хто завітав на VI обласне свято національної кухні «Чим хата багата, тим і рада». А ще в ході заходу вінничани та гості міста ознайомились із культурою різних народів, полюбувались виробами народно-прикладного мистецтва, послухали виступи творчих колективів національ-

Юні учасники польського товариства

ією сучасною колядкою вінницької авторки та виконавиці Зої Красуляк, яку злагоджено виконали співачки із народного аматорського фольклорного гурту «Калинове гроно» Тиманівського сільського будинку культури Тульчинської ОТГ, і розпочалося наше свято. Тиманівська засипана капуста, грузинські хачапурі, білоруські драники, індійський вегетаріанський плов «Бір’яні», ромський туш-

но-культурних товариств Вінниччини. Стало доброю традицією запрошувати на наше свято поважних гостей. Цьогоріч на захід завітали заступник голови облдержадміністрації Олександр Крученюк, Генеральний консул Республіки Польща у Вінниці Дамян Цярціньскі, начальник управління у справах національностей та релігій облдержадміністрації Ігор Салецький, голова Ради

58

ломолочний напій із зеленню «Довга»! Окрасою світлиці став унікальний старовинний килим, якому понад 100 років, із колекції тюркських килимів родини Абушевих. А талановитий юний співак Васіф Сафаров проникливо виконав пісню Поллада Бюль-Бюль огли із репертуару Мусліма Магомаєва «Азербайджан». Щиро дякуємо організації «АТЕШ» і сподіваємось на тривалу співпрацю! …Щороку, під час проведення свята «Чим хата багата, тим і рада», за оформлення української світлиці відповідали працівники Вінницького обласного центру народної творчості. А цьогоріч її представляв народний аматорський фольклорний гурт «Калинове гроно» Тиманівського сільського будинку культури Тульчинської ОТГ. Село Тиманівка має давню і славну історію. За радянських часів місцевий колгосп загалом впродовж 42 років очолюОлександр Крученюк з Дамяном Цярцінські вав односельчанин, двічі Герой на гостинах у родини Нарсіа Соціалістичної Праці, орденонаціонально-культурних товариств Віннич- носець, депутат Верховної Ради СРСР Пилип чини Мерабі Нарсіа. Олександр Крученюк у Олексійович Желюк. Завдяки його турботі і вітальному слові наголосив на важливості збе- піклуванню в селі було збудовано два будинки реження унікальних та самобутніх культур тих корінних народів та національних спільнот, які здавна мешкають на нашій подільській землі: «Національна кухня – є однією з історичних цінностей нації, своєрідним оплотом тих багатовікових традицій, які є неоціненними для кожного народу та передаються з покоління в покоління. Тому, єднаючись у міжкультурному діалозі, пригощаючись національними стравами, ми спільно засвідчуємо нашу єдність, культурну толерантність, готовність завжди бути гостинним домом для представників різних народів та культур». Пан консул Дамян Цярціньскі був приємно здивований розмаїттям національних страв та яскравим мистецьким колоритом дійства. Приємно, що цього року до участі у святі долучилась громадська організація «Вінницька міська громада азербайджанців «АТЕШ»» на чолі з головою – Абушевим Теймуром Аловсат огли. Організаторів та присутніх вразило те, з якою відповідальністю, шаною і любов’ю представники азербайджанської громади та дружна родина Абушевих облаштували свою світлицю. Тут і столик для чайної церемонії із власноруч приготовленими національними солодощами та горішками; і безліч неповторних азербайджанських страв, серед яких долма «Ярпаг-доАзербайджанські ласощі лмаси», солодкий плов «Ширін-плов», кис-

Сергій Журавльов з колективом представляє індійську світлицю культури, кінотеатр «Космос», три народних колотуха»). Але «господинею» столу, безпемузеї. Пилип Олексійович дбав про те, аби од- речно, була знаменита тиманівська засипана носельчани, а особливо молодь, культурно роз- капуста! На свято національної кухні приїхали вивалися і свято зберігали надбання і традиції і представляли Тульчинську об’єднану теритосвого села. З ініціативи Желюка і участі небай- ріальну громаду начальник відділу культури, дужих односельчан в селі було викопано і обла- туризму та охорони культурної спадщини Каштовано декілька криниць. Ці криниці і донині терина Третьякова, Тиманівський староста Рустамують спрагу і додають прохолоди перехо- лан Бомбела, завідувачка народних музеїв села жим у літні спекотні дні, а вдячні тиманівча- Ніна Вовк. Вони щиро дякували організаторам ни звуть їх «Желюковими». А ще Тиманівка за запрошення на цей чудовий захід, висловзнаменита своєю унікальною українською лювали захоплення від побаченого і почутого. стравою – тиманівською засипаною капустою. Учасники народного аматорського фольклорКолись, у 1973 році, свою першу телепрогра- ного гурту «Калинове гроно» під керівництвом му «Від усієї душі» талановита ведуча, диктор Ольги Ананіївни Небелиці (Бугай) дарували Центрального телебачення, народна артистка присутнім хвилини насолоди від майстерного Радянського Союзу Валентина Леонтьєва вела виконання українських народних та авторських саме із Тиманівки і про все це проникливо роз- пісень. А з яким почуттям гордості і любові до повідала… Наприкінці 2018 року тиманівська свого, рідного, співали жінки пісню про тимакаша – засипана капуста зареєстрована як еле- нівську кашу, пісню, що народилась в їхньому мент нематеріальної культурної спадщини. От колективі: В нашій Тиманівці рідній ми й вирішили познайомити вінничан та госє традиція така: тей Вінниці із славними культурними традиціНа гучні й великі свята ями цього села. буде каша непроста! Українську світлицю, дбайливо оформлеЦе «засипана капуста» – ну тиманівчанами, прикрашали ткані килими, на столі без неї пусто. ікони, старовинні вишиті сорочки, верети, скаХвалять всі – старі й малі, терки, гончарні вироби із фондів музею історії хвалять гості дорогі. села. І, звичайно ж, яких тільки страв не було на Ми гостей частуєм щиро щедрому тиманівському столі – обрядові хліі запрошуємо всіх: би, вареники з картоплею, капустою, вінегрет, Завітайте усім миром пироги з різними начинками, голубці, оселедці, будем раді вам усім! перетертий чорнослив (в різних селах Вінниччини його звуть «чорна сметана» або ж «чорна

Тиманівська громада вітає вінничан Наша тиманівська каша – візитівка тільки наша! День був насичений розмаїттям культурних програм, національних костюмів, державною символікою та позитивним духом. Всі товариства – учасники свята – з величезною відповідальністю поставились до заходу, з любов’ю облаштували світлиці, щиро частували присутніх національними стравами, дарували свої пісні і танці. Сподіваємось, що свято сприяло відродженню духовних традицій, національної кухні різних народів та збереженню дружніх зв’язків між ними, дало можливість ближче познайомитись з життям національних спільнот Вінниччини. А насамкінець пропонуємо всім бажаючим рецепт тиманівської каші, чи то засипаної капусти:

В чавунний казан влити воду, підсолити і покласти шматок сала. Як закипить – додати квашену капусту і варити впродовж 20 хвилин. Тоді вийняти сало і всипати, попередньо добре промите, пшоно (жменю пшона залишити окремо). Довести до кипіння і далі варити на малому вогні до готовності. Окремо підсмажити на олії цибулю, нарізану кубиками. Готову цибулю (без олії)покласти в макітру і розтерти з жменькою невареного пшона до однорідної маси. В розтерту масу додати 2-3 столових ложки манної крупи,вимішати, додати 2 збитих курячих яйця, з’єднати і перемішувати, потроху вливаючи 1,0 літр свіжого молока. Тоді вводити цю масу в кашу, постійно помішуючи. Додати 50 – 70 грамів вершкового масла і 2-3 столових ложки сметани, все старанно вимішуючи. Шматок вареного сала нарізати, розтерти в макітрі з сирою цибулею, нарізаною кубиками (2-3 шт.) до однорідної маси, додати до засипаної каші і знову вимішувати. Готову страву при подачі до столу полити підсмаженими шкварками. Сіль, перець, лаврове листя – за смаком. За бажанням можна додати2-3 столових ложки лимонного соку. На 4 л води: пшоно – 800 гр., капуста квашена – 800гр., цибуля – 6 шт., вершкове масло – 50-70 гр., манна крупа – 2-3 столових ложки, яйця – 2 шт., сало свіже – 0,4 кг, молоко - 1 л., сметана 2-3 столових ложки, олія соняшникова – 100 гр. Тож смачного і до нових зустрічей! Провідний методист Наталія ЮКАЛЬЧУК

60

Смачна каша

Виставки у світлиці

«А ми тую козацькую славу збережемо»в рамках акції «Обмінні виставки між областями України» персональна виставки народного малярства Михайла ОНАЦЬКА (м. Полтава)

5-31 жовтня 2018 р.

Вже стало традицією щорічно напередодні Дня українського козацтва в Світлиці ОЦНТ відкривати тематичну виставку «А ми тую козацькую славу збережемо!» і кожного року експозиція виставки має різні формати. В цьому році День українського козацтва наша Світлиця зустріла виставкою картин заслуженого майстра народної творчості України, лауреата премій імені Данила Щербаківського, Олени Пчілки та Марії Приймаченко Михайла Онацька з Полтавщини (із циклу «Обмінні виставки між областями України»). Михайло Олександрович Онацько народився в 1940 році на хуторі Хоменки (біля Диканьки), що на Полтавщині. За освітою педагог, закінчив історичний факультет Полтавського педагогічного Інституту. Працював у різних установах. Народним малярством займається з 1987 року і вже з 1989 року бере активну участь у різних виставках народного мистецтва. Член Національної Спілки майстрів народного мистецтва України з 1991 р. В творчості Михайла Онацька прослідковуються чотири основні напрямки – героїка козацької доби, обрядові сцени, народнопісенні образи, тема гоголівських персонажів. У своїх творах митець висвітлює народне старосвітське життя українців. Його численні малярські композиції присвячені календарним святам і обрядам, що сягають сивої давнини (різдвяним, великоднім, купальським, весільним, ярмарковим тощо). Народні мотиви художника несподівано відкрили глядачам світ райської, ідилічної України, що, як здавалося бага-

тьом, зникла назавжди. Це та Україна святковості, лагідності, добра і мудрої простоти, що жила в дитинстві майстра. Ось що про творчість Михайла Онацька пише Олена Семенченко, завідуюча Пархомівського історико-художнього музею: «Перше, що привертає увагу - це яскраві, звучні фарби, поетичне поєднання кольорів, простота композиції. Від картини до картини перед нашими очима проходить життя українського села з його турботами, нехитрими розвагами та скромними радощами». Поетичність, задушевність, пісенність об’єднують всі роботи М. Онацька. Тут все дзвінко, весело, все рухається. Здається, що ми разом з автором беремо участь в радісному процесі творчого пізнання українського мистецтва. Малярські твори автора – це, зрештою, висока духовність правічної полтавської землі, яка своєю красою викохала, вистраждала й пустила в світ геніальних Григорія Сковороду, Івана Котляревського, Миколу Гоголя… На полотнах Михайла Онацька - любов до рідного краю, рідного дому, людей, життя, творчості. Як пише Сергій Бояренцев, «поєднуючи у своїх творах стародавні традиції народного малярства і власну самобутню манеру виконання, Михайло Онацько повертає нам, українцям, етнічну пам’ять, історичну минувшину пращурів. Його «Чумацький шлях» - це відчуття єдиного цілого Землі та Всесвіту, де вічно живуть душі наших попередників». Його роботи зберігаються в музеях Полтави, Києва, Ужгорода, Диканьки, Шишак, Великих Сорочинцях, а також у приватних колекціях цінителів мистецтва з Європи та Америки. В Експозиції виставки «А ми тую козацькую славу збережемо» було представлено 30 картин на козацьку тематику Полтавського майстра народного малярства, які удостоїлись високої оцінки від шанувальників народного мистецтва Вінниччини.

«МЕЛОДІЯ ДУШІ» персональна виставка малярства на склі Тетяни СЕМЕНЮК (смт. Муровані Курилівці )

5-23 листопада 2018 року

Семенюк Тетяна Олександрівна народилася 28 березня 1988 р. в смт. Муровані Курилівці. З дитинства займалася народною творчістю, навчаючись в школі Таня брала участь в гуртках образотворчого мистецтва. У 2005 році вступила до Київського національного університету будівництва і архітектури (відділення «Образотворче та декоративно-прикладне мистецтво»), повний курс якого закінчила у 2010 році за спеціальністю художник-дизайнер. За період навчання в університеті відвідувала ще різні курси та студії. По закінченню університету працювала методистом з виховної роботи та графічним дизайнером в Київському університеті управління і підприємництва, де в 2014 році відбулася її перша персональна виставка «Коли пензля торкнеться рука». У 2016 році Тетяна Семенюк повернулась в рідне містечко Муровані Курилівці. Нині вона працює керівником гуртка декоративно ужиткового мистецтва в Мурованокуриловецькому районному будинку культури «Жовтень» і одночасно вдосконалює свою майстерність, опановуючи різні техніки. Особисто

62

бере активну участь в районних та обласних виставках образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва. Варто зауважити, що майстриня з Му р о в а н и х Ку р и л і в ц і в вільно працює в жи-

вописі, пише картини як маслом так і акварельними красками, виконує графічні роботи, використовуючи різні матеріали (олівець, вугілля), а ще вона робить розпис одягу та прикрашає стіни, зокрема нею розписані стіни районної лікарні, дитячого садочка та школи. Нещодавно Тетяна Семенюк відкрила для себе ще один вид образотворчого мистецтва – малярство на склі, який заворожив мисткиню своєю красою і заволодів її уявою. Поки що, для вдосконалення свого професійного рівня, Тетяна робить репродукції з оригіналів відомих робіт майстрів України, але та майстерність з якою вона відтворює відомі сюжети та її захопленість цією технікою, дає нам повну впевненість вважати Тетяну Семенюк майстринею народного малярства на склі. Експозиція нинішньої персональної виставки Тетяни Семенюк складалася з 33-х картин. В основному це були роботи малярство на склі. Відкриття виставки відбувалось за участі делегації з Мурованоку-риловеччини на чолі з начальником відділу культури і туризму райдержадміністрації Валентиною Веклюк.

««Народження форми» персональна виставка гончарного мистецтва Ольги ЦИБУЛІ (cмт. Вороновиця Вінницького р-ну )

23 листопада – 17 грудня 2018 р. Цибуля Ольга Олександрівна народилася 17 серпня 1996 року в смт. Вороновиця. З 2014 року по 2016 рік навчалася в Тульчинському училищі культури за спеціальністю «Декоративно прикладне мистецтво», де і навчалась гончарству в подільських знаних майстрів – викладачів училища Василя Рижого та Наталії Лавренюк. Нині Оля здобуває вищу освіту у Львівській національній академії мистецтв і, паралельно, з 2017 року працює у студії Art – studio - творча кухня з дітьми у місті Львові, а також дає майстер-класи з кераміки дітям шкіл Львівської області. Не забуває юна мисткиня і рідну Вінниччину, зокрема, на канікулах зустрічається з дітьми Вороновиці, щоб поділитися з ними своїм досвідом творення форми із глини та прищепити любов до народного мистецтва. Серед всіх молодих майстрів Ольга Цибуля вирізняється не тільки неймовірним талантом, а й великою працелюбністю і є учасницею багатьох обласних пленерів (села Бубнівка, Буша, Жорнище) тематичних обласних виставок («Різдвяне диво», «Великодня писанка», «Подільська народна іграшка», щорічна обласна виставка образотворчого і декоратив-

но-прикладного мистецтва та ін.) та фестивалів-конкурсів. Зокрема Оля є переможницею «ГончАРТпленеру» у Косові в 2016 році (І місце у номінації тематичне панно на основі гончарних форм «Єднаймося») та обласного IV молодіжного бієнале традиційних українських ремесел у номінації «Традиції і сучасність гончарства» (2015 р.). Також Оля є Дипломантом Всеукраїнського фестивалю народних ремесел «Подільські товтри» смт. Крижопіль (2017 р.). Свою першу персональну виставку Ольга Цибуля назвала «Народження форми», що обумовлює поняття – поєднання традицій гончарства з сучасністю. В експозиції виставки презентувалося біля 100 керамічних робіт юної майстрині серед яких були і традиційні флянровані вироби ( миски, полумиски, чашки, горщики) та сучасна кераміка з дотриманням традиційного гончарства (вази, бутилі, миски, чашки і світильники). На відкритті виставки з вітальним словом виступили перші наставники Олі Цибулі – неперевершені майстри кераміки і декоративного розпису Василь Рижий та Наталія Лавренюк, які дуже пишаються своєю ученицею. Голова студентського самоврядування Тульчинського коледжу культури Юрій БОРТА привітав свою колежанку піснею. Зав. відділом народної творчості та аматорського мистецтва Любов ГРИЧАНЮК

* Пошуки науковця

ТРАДИЦІЙНА РОДИЛЬНА ОБРЯДОВІСТЬ НАСЕЛЕННЯ СХІДНОГО ПОДІЛЛЯ Дубина Руслан Вікторович – старший науковий співробітник науково-дослідного відділу «Поділля» Національного музею народної архітектури та побуту України, м.Київ.

Н

ародження дитини – надзвичайно важлива й радісна подія для кожної родини, оскільки за давніми українськими звичаями, сім’я вважалась повноцінною тоді, коли в ній були діти. На території Східного Поділля, як і всюди в Україні, поява дитини, від найдавніших часів до середини ХХ ст., досить ретельно обставлялась різноманітними обрядами та церемоніями, що несли в собі цілу систему магічних дій і символічних ритуалів, призначених забезпечити щастя, плодючість, здоров’я і добробут людині, і водночас захистити її від злих сил. Обряди, пов’язані з народженням дитини, прийнято розділяти на три цикли: передродові, власне родильні та післяродові. Передродові звичаї і обряди мали лікувально-охоронне спрямування на забезпечення щасливого періоду вагітності, благополучне завершення пологів, забезпечення здоров’я породіллі та новонародженого. Аби не зашкодити здоров’ю майбутньої дитини, щоб «не народилось калікою» [7], вагітній жінці суворо заборонялось працювати у свята і неділю: «не можна вишивати, бо пришиє дитині язика, не можна мотати ниток, бо замотає

64

пуповину» [13, с.130], «чоловіку не можна рубати в ці дні дрова» [7]. Її намагалися вберегти від переляку – «як вогню лякається – де взялась рукою – за лице, чи за груди, то буде латка (червона пляма) на шкірі дитини» [2]; сварки – «якщо буде сваритися, нервуватися, то дитина може вирости забіякою, неслухняною» [11, с.77]. Крім того, «не можна бити під час вагітності кота чи собаку ногою, оскільки маля могло народитися в шерсті. Не дозволялося ходити без хустки, особливо ввечері, бо немовля могло бути переляканим. Вагітній жінці не можна було відмовляти в тому, чого вона захотіла, бо казали, що миші все з’їдять. А як трапилось так, що пожаліли їй дати, то треба у слід кинути що-небудь їстівне» [11, с.77]. Заборонялось вагітній дивитись на мерця, «бо дитя буде бліде, шкіра буде, як у мерця» [3]. Проте, «як хтось з родини помирав і їй на похорон треба йти, то казали, шоб перев’язала на лівій руці два пальці чорними нитками – середній і безіменний, шоб її Господь простив» [8], або «за пазуху треба жита покласти – зав’язати у платочок і покласти за пазуху» [3]. Існували прикмети, за якими намагалися визначити стать май-

Руслан Дубина бутньої дитини, її вдачу: «як дівка має бути, то борщ уже не їла, не могла; якщо вродився спокійний – то і буде спокійний; якщо вродився і кричав, то так і увесь вік буде» [13, с.130]. З метою забезпечити вдалі пологи жінки, її вагітність, як і самі роди, намагалися тримати в таємниці. Пологи приймали старші жінки, в яких припинилися репродуктивні функції організму, володіли відповідними знаннями з народної медицини і мали необхідні навички. В кожному селі їх було кілька. На них казали «повитуха» або «бабка». Вони були поважними особами серед односельців. Коли починались перейми, до повитухи йшов чоловік вагітної або «хтось там з рідні. Йшли з хлібом. Хліб в рушнику – ніколи голого хліба ніхто не давав – тільки з рушником» [8]. Збираючись, повитуха брала з собою хліб, свячену воду і зілля [11, с.77]. Зайшовши до хати породіллі, бабка запалювала свічку, ставила її на підвіконня, хрестилася і читала «Отче наш». Породіллю закривали тканиною, яку вішали на жердку над постіллю. Для полегшення родів розстібали всі ґудзики,

розплітали коси або розв’язували всі вузли на сорочці та «прищіплювали шпильку за пазуху, а в постіль клали ніж» [10]. Тут, як і всюди в Україні, побутувала віра в здатність металевих речей відлякувати злі сили. Казали: «як підійде якась нечисть, то обізатєльно вколеться чи поріжеться і втече» [8]. Пізніше немовляті у колиску також «ножа клали в ногах» [10]. Під час пологів «до хати ніхто не йде чужий, бо в каждого очі не єднакові» [8]. За традицією, поширеною на Східному Поділлі до початку ХХ ст., повитуха відсікала пуп хлопчикам – на сокирі, щоб добрим господарем був, або на книжці, щоб був грамотним, а дівчаткам – на гребені, щоб була гарною пряхою. Для забезпечення плідності наступних поколінь, пуп перев’язували прядивом з конопель – матірки. Перев’язуючи пуповину, баба благословляла новонародженого такими словами: «Во ім’я Отця і Сина, і Духа Святого амінь. Нехай Бог дає тобі щастя, здоров’я й довгі літа» [6]. Відтяту пуповину віддавали матері. Її зберігали «до тих пір, поки дитина в школу не піде, а тоді давали, шоб вона її розв’язала. Як вона її розв’язала – в дитини розв’язане всьо – розум, пам’ять, розвиток» [10]. Подекуди ще в 50–60-х рр. ХХ ст. жінки, які народжували дітей вже в пологових будинках або фельдшерсько-акушерських пунктах, домовлялися з лікарями і ті віддавали їм пуповину. Після зав’язування пупа дитину купали в «нецках» (ночвах). В першу купіль клали свячене зілля: любисток, ромашку лікарську, м’яту, татарське зілля, гілочку свяченої верби. Ці трави мали заспокійливу, протизапальну дію і сприяли здоров’ю немовляти. З цією ж метою «рум’янку (ромашку лікарську) запарюють і так з мізинного пальця лляють в ротік чуть-чуть – воно для жолудка (шлунку) добре для дитини. І це свячена ромашка має бути. Купали тоже в свяченому» [8]. А ще, «шоб дитині ніколи не тріскало ні лице, ні руки, ні ноги – перші дев’ять днів купали в молоці і в любистку» [10]. Як викупали, «ложать до матері на груди цю дитину, а тоді її повивают. Обізатєльно повивати повивачем. Повивати треба – ножечки шоб рівнесечко були, ручечки такого тоже. Тоді дитина не горбиться, в неї ножки рівненькі» [10]. «Місце» (плаценту) закопували під піччю, а воду з першої купелі виливали «там, де люди не ходять, щоб ніхто не топтався по долі дитини» [4]. Після того, як баба-повитуха справилася зі своїми обов’язками –

її пригощали. В подальшому «всігда на які свята, всі чисто її приглашали – діти на Різдво приходили, їсти приносили, як хресним, так і її – подарки якісь там несли: платки, матерію. А вона гроші давала – то ніби як викуп. За увагу, за все. На Великдень так само» [10]. На весілля «запрошували і бабу-повитуху, як жива була, здорова. Ще й подарок гарний мама з татом готовили бабці. І це вона на кожне весілля тих дітей, шо приймала, то йшла. А яка не могла, то й не йшла. Додому несли її і їсти, й пити, і подарок, і калач паровий несли» [2]. Ім’я дитині вибирали батьки або священик. При цьому брали до уваги святці. «В яке свято дитина народжується – так і давали ім’я. Батюшка давав. А як не в свято, то він там дивиться і каже – чи будете таке ім’я брати, чи таке. А батьки вже тоді вибирают» [8]. А бувало, «як хотіла мати, так і назвала» [4]. Турбота про здоров’я дитини зумовлювала ряд заборон та оберегів, які частково побутують і донині. Наприклад, коли в хаті маленька дитина, заборонялося заглядати ввечері у вікно, «не можна після заходу сонця шось позичати з хати, шоб не плакало дитя вночі» [8], не рекомендувалось залишати на дворі на ніч мокрі пелюшки, «бо дитина спати не буде; на свято, то вобще не вішали надворі пелюшок», а також «кажуть, шо не можна було дитині дзеркало показувати» [8]. В Чечельницькому районі Вінницької області дитину до шести тижнів купали в свяченому зіллі: дівчинку – в любистку, чорнобривцях, пижмі, щоб хлопці любили, а хлопчиків – щоб сильними були. Не можна купати дитину в кип’яченій воді, бо дитина буде зла, як окріп.

Купіль ввечері не виливали, а чекали до ранку, бо дитина вночі плакати буде [11, с.77]. Післяродовий цикл родильної обрядовості спрямований на прилучення дитини до сім’ї, громади. Він включав відвідування породіллі, хрещення, перше постриження дитини. Як і всюди в Україні, на Східному Поділлі, донині побутує звичай вшанування матері й новонародженого. Перше відвідування породіллі мало назву «родини». Йшли на «родини» виключно жінки, крім тих, які перебували у певному для жінки фізіологічному стані. «Приходили з подарками. Хто мав – дарував калачі, мед, полотно, а хто – з хлібом, чи там приніс цукерок» [8]. При цьому трималися на віддалі від дитини, не зловживали надмірною увагою, захвалюванням, бо все це могло зашкодити її здоров’ю. А бувало й так, що «як на родини приходили – не показують дитини і мами, пока сорока днів не вийде» [5]. В цих віруваннях можна віднайти раціональні зерна народної мудрості. Адже й офіційна медицина радить утримуватися від зайвих контактів новонародженого зі сторонніми на період його адаптації до нового середовища. Гостей частували традиційними стравами: кашею, капустою, калачами, пиріжками, медом та горілкою. В цілому, «родини» не відзначали особливою пишно і тривало, щоб не порушувати спокій матері й дитини. Основна мета приходу гостей – засвідчити радість з приводу поповнення сім’ї, висловити побажання й обда-

рувати гостинцями породіллю та немовля. Народні звичаї поєднувалися з християнськими обрядами, пов’язаними з народженням дитини. Найважливішим серед них є таїнство церковного хрещення. Йому передувало вибирання хрещених батьків – кумів. За традицією запрошувати кумів ішов батько дитини, оскільки породілля протягом сорока днів не могла виходити за межі свого двору – на вулицю, до церкви, у крамницю. Але вже з середини ХХ ст. цього звичаю дотримувались не завжди і часто мати сама запрошувала кумів. Запрошувати йшли обов’язково з хлібом чи калачем, загорнутим у рушник. В разі згоди майбутні кум чи кума приймали хліб, дякували за запрошення і частували гостя. Відмовлятись від кумівства було не прийнято. Проте існувала спеціальна формула відмови – неприйняття хліба з рук батька. На практиці відмова від кумівства зустрічалась дуже рідко. Відмовляли, як правило, тоді, коли порушувались норми звичаєвого права – коли до новонародженої дівчинки запрошували кумувати дівчину, а до хлопчика парубка [12, с.214]. На кумів накладалась і певна відповідальність. Вони брали участь у виховному процесі дитини, в обряді «пострижин», давали своє благословення та виконували почесну роль на її весіллі. Особливістю подільських хрестин був звичай запрошувати не одну, а дві-три пари кумів, перша з яких вважалася «старшою». «Раньше, то три парі кумів брали, а тепер тіки єдна пара. Славиться тільки перша пара. І перша пара

66

тримає дитину, а ті вже так стоят, свічки тримают» [8]. Крім родичів, сусідів, знайомих, на хрестини запрошували і бабу-повитуху, яка була однією з головних персон на цій урочистості. Гості обов’язково приходили з подарунками для немовляти, матері і повитухи. А крижмо – «полотно до двох метрів довжиною» [2], яке приносила кума, було невід’ємним святковим атрибутом, адже на ньому хрещені батьки тримали дитину під час таїнства хрещення. Перед тим, як іти до церкви, «батьки стелят кожух навиворіт, ложат (на кожух) дитятко заповите – це куми дають матерію, шоб заповити цю дитину – і родичі, сусіди дарували дитині гроші. Клали їх на кожух і приказували: «Шоб

ти здоровий був, шоб мамі була радість» [1]. Ці гроші за звичаєм зберігали до весілля. Під час хрещення куми купували ікони – «кум купляє «Спасітєля», а кума – «Матір Божу». Це для цеї дитинки, як буде вінчатися – ті ікони» [2]. Хрещений батько купував і натільний хрестик, який спочатку клали в колиску під подушку або прив’язували до колиски. А пізніше, коли дитина підростала одягали їй на шию. Після хрещення відбувався обряд, що має назву «вивід». Як було зазначено вище, мама протягом сорока днів не мала права виходити за межі власного двору. І якщо вона була присутня під час хрещення, то не заходила до церкви. Як похрестили дитину, священик йшов за матір’ю і запитував її, чи згодна вона йти «на вивід». В разі згоди – «дає їй подризник і за цей подризник уводе її в церкву» [2]. Далі «вона стає на коліна перед вівтаром і батюшка над нею читає молитву з книжки, виводе її, шоб вона вже мала право ходити в церкву» [4]. Повернувшись із церкви кум чи кума з дитиною на руках «по хаті бігом бігає, шоб дитина до року ходила» [4], або, «шоб дитина рухлива була» [7]. А потім передавали немовля рідним батькам і говорили: «Взяли в вас нехрищену, принесли хрищену, від Бога благословенну» [5]. Після цього в хаті новонародженого влаштовували гостину. Під час святкування гості дарували дитині гроші, а з середини ХХ ст. – ще й одяг іграшки, книги, а матері – полотно, рушники, продукти. Батьки, в свою чергу, дарували «куму сорочку, а кумі – то на плаття, то на

блюзку матерії, рушник» [9]. Після обдаровування дитини, влаштовувалось вшанування та обдаровування баби-повитухи, чим підкреслювалась особлива її роль в обряді родин та хрестин. Дійство починалося з того, що баба-повитуха обдаровувала всіх гостей калачем (кумів – двома калачами) з «квіткою» – букетиком з васильок та барвінку. Одруженим давали калач з однією квіткою, а неодруженим – з двома, щоб мали пару. Гості дякували за калач, «квітку», клали гроші, примовляючи: «Бабці на капці» [7]. Власне обдаровуванням баби-повитухи обряд хрестин закінчувався. В минулому (до сер. ХХ ст.) невід’ємним і дуже важливим елементом родильної обрядовості були «зливки» – обряд очищення породіллею рук баби-повитухи, що давав право бабувати при народженні інших дітей. Не виконавши його, баба брала на душу великий гріх, а породілля вважалася «нечистою» [12, с.216]. Сам обряд проходив наступним чином: вранці баба приносила «непочатої води» (такої, яку ще ніхто не пив і не брав). Клала в ночви навхрест калину, гвоздику, овес, любисток, руту, барвінок і взагалі різне зілля, ставила посеред хати і породілля зливала бабі воду на руки над ночвами, говорячи: «Ти мені, бабусю, очищала душу, а я тобі очищаю руки». Баба відповідала: «Нехай тебе, онучко, Бог простить гріхами». Зливання повторювалося три рази. Опісля породілля тричі вклонялася, промовляючи: «Прости мене, Господи, і ви, старі люди». Баба відповідала: «Нехай тебе Бог прощає». Потім породілля давала бабі сім пирогів і намітку (цей подарунок називався «пупець») [14, с.13]. На Могилівщині повитуха миє руки у мисці, а помивши, підносить у жмені цю воду породіллі. Як вона вип’є, то подає бабі рушник для втирання рук, який залишається їй як дарунок [12, с.216]. Коли дитині минав рік батьки влаштовували «пострижини». Це було традиційне відзначення річниці від дня народження дитини. На цей ювілей обов’язково запрошували хрещених батьків. «Кум повинен постригти дитину – чи хлопчик, чи дівчинка – воно тоді крепше буде рости волосся» [3]. Дитину садовили на подушку чи кожух, і кум, тричі перехрестивши, легенько вистригав ножицями навхрест у неї пучок волосся, яке віддавав на зберігання матері. «Ті косики так і можна зберігати всьо життя – тоді волосся не випадає, не плішивіє голова» [10]. Після цього влаштовували гостину. Цікавий звичай «виряджати дитину на свій хліб» побутував

до середини ХХ ст. в селі Хатки Жмеринського району Вінницької області. Коли мама переставала годувати дитину груддю, «то на груди (сповитої дитини) кладе гроші мідні і тако зав’язує дитині на грудях – це (означає, що дитина) вже йде на свій хліб, бо вже ж грудь мама не дасть, а вже ж треба їсти хліб, борщ, кашу» [4]. З середини ХХ ст. докорінні перетворення в культурі та побуті українського народу зумовили зміни і в родильній обрядовості. Зокрема, розширення сфери медичного обслуговування спричинило відхід у минуле ролі баби-повитухи, зникли і магічні дії та обряди, пов’язані власне з пологами. Церковні обряди – хрещення, «вивід» набули широкого побутування після радянської доби, хоча заборони жінці виходити «на люди» протягом сорока днів практично не дотримуються (проте в церкву до «виводу» не ходять). Роль баби-повитухи під час гостини після хрещення виконує власна бабуся. Перший постриг дитини проводять у рік, але магічних дій (саджання на вивернутий кожух чи подушку) не дотримуються, проте волосся намагаються зберігати. Донині додержуються тих прикмет і заборон, що регламентують поведінку вагітної та спрямовані на захист від злих сил (сувора заборона працювати у святкові дні та неділю, намагання вберегти вагітну від стресу, не показувати стороннім людям дитину до хрещення тощо). Отже, знання, що сприяли народженню і плеканню здорової дитини, в тій чи іншій мірі і нині зберігаються у традиційній обрядовості жителів Східного Поділля.

Джерела та література 1. Запис Р.Дубини 22.06.2009 р. в с. Северинівка Жмеринського району Вінницької області від Гриб Ганни Іванівни, 1932 р. н.

2. Запис Р.Дубини 21.06.2009 р. в с. Северинівка Жмеринського району Вінницької області від Губчакевич Фросини Антонівни, 1935 р. н.

3. Запис Р.Дубини 22.06.2009 р. в с. Северинівка Жмеринського району Вінницької області від Ковальчук Євгенії Григорівни, 1936 р. н.

4. Запис Р.Дубини 19.06.2009 р. в с. Хатки Жмеринського району Вінницької області від Кручініної Ганни Михайлівни, 1943 р. н.

5. Запис Р.Дубини 20.06.2009 р. в с. Северинівка Жмеринського району Вінницької області від Марущак Марії Федорівни. 1923 р. н.

6. Запис Р.Дубини 19.06.2009 р. в с. Северинівка Жмеринського району Вінницької області від Матещук Євгенії Семенівни, 1926 р. н.

7. Запис Р.Дубини 29.10.2011 р. в с. Северинівка Жмеринського району Вінницької області від Ремез Наталії Ігнатівни, 1923 р. н.

8. Запис Р.Дубини 21.06.2009 р. в с. Северинівка Жмеринського району Вінницької області від Семенюк Олександри Григорівни, 1933 р. н.

9. Запис Р.Дубини 23.06.2009 р. в с. Голубівка Жмеринського району Вінницької області від Чмих Тетяни Никифорівни, 1930 р. н. В ілюстраціях до статті використанні роботи художниці Тетяни Філь з м. Липовця

Руслан Дубина

*Майстер-клас

ГОБЕЛЕН

Майстер-клас проводить майстриня ручного ткацтва Очеретна Наталя Дмитрівна. Викладач іноземних мов, флорист, дизайнер.

фото 1

фото 2

фото 3

фото 4

68

фото 5

Наталя Очеретна Сьогодні я взяла за основу нашого гобелену елемент з народного килиму «Вазон». Ескіз для гобелену підготував Сергїй Бугай. Отже для початку нам потрібна дерев’яна рама, бавовняні нитки для основи, різнокольорові вовняні нитки, гребінка-колотушка, ножиці, стрічка картону, робочий малюнок гобелену і трішечки терпіння та наполегливості. Фото 1 В основі ручного ткацтва лежить техніка так званого полотняного переплетення ниток основи та кольорових ниток утка. Першим етапом у виготовлені гобелену буде створення основи, а в якості ткацького верстату використаємо саму звичайну дерев’яну раму. Якщо розмір майбутнього гобелену 350х500 мм, то рама повинна бути приблизно 750х500 мм.Так буде зручно працювати. Готуємо основу. Нитки для неї мають бути льняними, тобто досить міцними і не тягнутися. Зав’яжіть кінець нитки подвійним вузлом в нижньому лівому куті рами. Обмотайте нитками, як котушку, раму по більшій стороні. Фото 2- 6 Саме на цьому етапі закладається ширина нашого гобелену: відстань від першої до

фото 6

фото 7

фото 8

фото 9

фото 10

фото 11

фото 12

фото 13

фото 14

останньої нитки основи відповідає цьому розміру й дорівнює 350 мм. Між нитками слід залишати інтервали приблизно в 5 мм, а сила їхнього натягу має бути така, щоб між нитками вільно проходили пальці. Фото 7 Далі плетемо «косичку», яка збирає нитки основи в єдину площину. Починаємо з середини основи й плетемо в лівий, а потім в правий бік, прив’язуючи кінці до рами. Фото 8-12 Вставляємо знизу між переднім та заднім рядами основи рівну стрічку картону. Фото 13 Прибиваємо гребінкою косичку й починаємо плести заработок висотою від 20 до 50 мм.Теж починаючи з середини. Кінець нитки залишаємо на лицьовому боці. Це вже частина гобелену, яку згодом можна буде підшити на виворітну сторону, якщо гобелен буде висіти прямо на стіні, або загнути в торець підрамника, якщо гобелен передбачається розтягнути та вставити в раму. Тепер ми будемо користуватисяся пасмою - так художники по гобеленам називають невеликої довжини нитки, змотані з бобіни в невеличкі моточки.Фото 17 З ними зручніше працювати, крім того, пасма можуть висіти на основі, не розмотуючись, якщо ми будемо використовувати уток іншого кольору. Вибираючи однією рукою парні нитки основи, іншою рукою протягніть за ними пасмо до краю гобелена й, обернувши крайню нитку, розверніть в зворотньому напрямку, вибираючи на цей раз непарні нитки основи. Закінчивши ряд, прибийте нитки гребінкою для посилення щільності роботи. Фото 15 При цьому нитки основи стають невидимими як із лицьового, так і з виворітного боку. Ущільнювати полотно гобелену можна й вручну, однак дерев’яною гребінкою краще, адже коли залишаються кінчики ниток, їх можна буде обрізати, й вони вже не розпустяться під власною вагою, оскільки дуже тісно ущільнені між собою. Фото 22 Після того як ви зробили 8-10 однотоних рядків, беріться за створення малюнку. Малюнок підкладається ззаду ниток ос-

фото 15

фото 16

фото 17

фото 18

фото 19

фото 20

фото 21

нови, щоб майстру було зрозуміло, що саме він повинен відтворити за допомогою ниток, який відтінок підібрати для певного елементу гобелену. Фото 16 Коли з’єднуємо дві нитки, перекручуємо їх або чергуємо. Фото 19-21 Під кінець работи над гобеленом знову плететься заработка, на яку потім гребінкою опускається «косичка». Фото 23 Наш гобелен майже готовий. Можна гарно оформити край гобелену бахромою. Для цього складаємо нитку за двоє й протягуємо зверху через заработку та зав’язуємо вузол. Фото 24 Залишилося обрізати нитки основи, звільнивши його таким чином з полону. Зв’язуємо кінці ниток звичайними вузликами. Фото 25-26 І ще декілька порад: Для того, щоб гобелен не стискався по краям,чи в будь якому іншому місці,нитку потрібно вкладати гіркою, незалежно від відстані на яку ви її прокладаєте. Фото 18 Візміться за краї гобелену й потягніть його декілька разів в різні сторони (це також необхідно робити періодично протягом всієї работи з гобеленом). Щоб гобелен з країв не був пухким й мав нормальну щільність потрібно через кожні 2-3 сантиметри роботи проткати дві-три крайні нитки основи. Фото 14. Створення гобелену потребує терпіння, акуратності та досить багато часу. Зате готовий шедевр, витканий власними руками, прикрасить будь який інтер’єр або стане прекрасним подарунком.

фото 24

фото 25

фото 26 фото 22

70

фото 23

«Наталя Очеретна успішно опанувала килимове ткацтво на рамі. Майстриня постійно приймає участь в виставках декоративного мистецтва, на яких впевнено демонструє свої гобелени та килимки в традиціях подільського народного килимарства. Пропонуємо читачам «Світлиці» майстер-клас від Наталії Очеретної для тих, хто також не байдужий до гобеленного та килимового ткацтва і прагне опанувати майстерність в такому привабливому і корисному мистецтві».

В. Титаренко