Світлиця №70(2) 2020

ЩОБ В КОЖНІМ СЕРЦІ – ХРИСТОС ВОСКРЕС нашого краю завше проходили фестивалі, свята, народні гуляння, виставки, майстер-класи: у Брусленові на Літинщині, де заправляє всім невтомна Марія Заїка; у Рожичній Оратівського району, де жива ця ж традиція; у Лозовому Черонцесяйний Великдень. Він завжди нівецького району, де всі роки освячував це дійприходив весною, коли природа вже ство своєю присутністю світлої пам’яті Микола чекала пробудження, коли гаївки і веснянки Сафроняк – знавець звичаїв і традицій; у Черето тут, то там озивалися дзвінкими дівочими пашинцях Калинівського району; у Токарівці, голосами, коли просихали стежки, коли госпо- Носківцях, Северинівці Жмеринського району; дині починали білити хати, підводити призьби, у Соболівці Теплицького району, де зразковий прати вишиті рушники, коли готувалася фарба аматорський ансамбль «Цвіт папороті» назбидля крашанок, коли дівчаткам шили ситцеві рав тих веснянок цілу в’язку і побував із ним платтячка, а хлопчикам — сорочки, коли пекли у всіх містах і селах України. Про це багатоголосся уславлепаски і готуваного ансамблю, лися до всеношяким керувала ної. Людмила МазуРадість воренко, не раз пискресіння, сали у ЗМІ. оновлення, А в Розковсепрощення, шівці, що на Тездавалось, випличчині, щоратала в повітрі. зу після служби Особливо тієї в церкві і розтаємничої ночі, говіння, люди коли очікували сходились на чуда, пережили степок, де почисолодко-щемналися великодливі відчуття ні гуляння. Цей таїнства у муобряд, який назиці молитов і зивається «Вопіснеспівів, що діння Володапіднімалися до ря», є елементом купола, а звідти нематеріальної — до небес. культурної спадТак було із щини, занесероку в рік, із ним нині до обстоліття в столасного реєстру. ліття, навіть під Віктор Наконечний «Великодня неділя» Починався він час воєн і розрухи, навіть в час безбожжя, коли до храму йшли веснянкою «Скриповеє колесо», а коли хоровод потай. А Великдень, піднявшись над тією люд- ішов у другий бік, то вже співали «Орел поле ською суєтою, над бідністю і багатством, над виорав», а далі вже для молодої зарученої пари світовими катаклізмами, все одно приходив. І — «На тарілці — сухий сир». Згодом хороводосявав людські душі і очищав помисли, і відпо- ні веснянки перемежовувались з ігровими, якчивав у святості високих соборів, і випроміню- от «Гей, нумо-нумо!», де першим заводив хоровав надії над руїнами сільських церков із зняти- вод великий, дужий хлопець. Гей, нумо-нумо, заплітати шума, ми хрестами і дзвонами. Заходив у кожну хату, А в нашого шума золотая шуба, гладив дитячі голівки, такі ж милі, як у того А шум ходить по діброві, Божого дитяти, яке за Господнім промислом А шумиха рибу ловить.. знайшлось у яслах, щоб згодом прийняти на Наступною була ігрова пісня «До себе людські страждання, муки розп’яття, а потім воскреснути, «смертію смерть поправши». нори, мишко, до нори!» А вже хоНад людськими турботами, над гомінким роводною піснею «Ой зацвіли велелюддям, над тихим добродіянням прихо- вишеньки» величали сільських парубків, а з чужих – глузували. дить Великдень наших сподівань. У ці благословенні дні за сприяння обласного центру народної творчості у всіх куточках

С

Матінка знову побілить хату, Паску духмяну спече до свята, Ще й намалює писанки дивні Кожній дитині у нашій родині.

2

Ой доспіли вишеньки, Розкошівські парубки Прийшли рвати ягідки У вишитих сорочках, У хромових чоботах, У червоних поясах. Ці хороводи та ігрові пісні повторюються кілька разів на день протягом трьох днів. Третього дня на закінчення «Свята Володаря» всі учасники біжать так званої «Довгої лози» від степка до сільського клубу. Завдяки співучим жителям Розкошівки, збережено цей обряд, що в ньому десятки ігор та неповторних пісень, які так багато розкажуть про життя і побут подолян. Колектив ОЦНТ з 2000 року організовував обласну виставку «Великодня писанка», а разом з тим тижневий семінар -практикум із написання писанки для працівників культури і молодих майстрів Вінниччини. У Світлиці центру ці майстер-класи збирали сотні учнів з шкіл та коледжів, студентів вузів. А навчали їх наші знані майстрині-писанкарки, краєзнавці – Тетяна Пірус, Оксана Верхова-Єднак, Вікторія Ніколаєва та інші. Такі ж майстер-класи відбулися і в районах: Могилів-Подільську під керівництвом Оксани Городинської чи Марії Гоцуляк; в Крижополі, де живуть і працюють натхненні Ольга Лук’яненко і Ганна Лагуна; в Тиврові, де навчає діток писати писанки директор краєзнавчого музею Антоніна Олімчук; у Хмільнику, де творить Наталя Громова та багато інших відомих писанкарок. З 2007 року з ініціативи ОЦНТ за підтримки Міністерства культури та Національної Спілки майстрів народного мистецтва України на Вінниччині було започатковано Всеукраїнське свято «Великодня писанка», що проводиться раз у три роки. Цей захід, на який з’їжджались десят-

ки уславлених писанкарів з багатьох областей України, набув широкого резонансу. Урочисте відкриття свята, прекрасне театралізоване дійство посвяти у писанкарі, майстер-клас за участю сотень майстринь та їхніх онуків — все це дійство стало торжеством нашої традиції, яка не згасла у круговерті подій і обставин. І цього року прийшов до нас Великдень, дарма, що карантин, дарма, що випробування не полишають Україну. Адже Великдень, це не лише всенародне освячення пасок, не лише велелюдне зібрання біля храму, хоч кожен епізод цього дійства має для нас значення. Це осяяння душі, якій вкотре відкривається велич страдницького подвигу в ім’я людей. Це вміння співчувати і пробачати. Це воскресіння до нового життя, одухотвореного, сповненого добра і справедливості. Це віра в торжество добра над злом і вміння передати людські сподівання у тих символах на великодній писанці, що їх українці справіку малювали перед Великоднем, вкладаючи у ті знаки надію на добрий врожай, на злагоду в родині, на добробут і щастя. Як і щороку, так і нині в Світлиці нашого центру було проведено майстер-класи, але цьогоріч – в режимі on-line. Проводили їх жінки з Човновиці Оратівського району, землячки нашого талановитого методиста і майстра декоративного розпису Сергія Бугая, який і віднайшов їх, щоб поділилися досвідом. Майстер-клас з випікання традиційної «баби» (паски), проводила Ганна Тарасівна Мельничук, яка повідала глядачам народне сприйняття Великодня і процесу випікання паски як весняного-обрядового хліба, через який реалізовано певні дійства: поклоніння Сонцю, сприяння приплоду та родючості землі задобрювання пращурів, які є «допомогою і силою роду». Яким повинно бути борошно, як оздо-

Антоніна Онищук село Човновиця Оратівського району блюється тісто, — про все це розповіла Ганна всіх, як збирати великодній кошик, що в ньоТарасівна молодим господиням, адже все важ- му традиційно мають бути пасочка, і ковбасливо при замішуванні і випіканні паски, тож ка, шинка, сало, запіканка, а також ніж, щоб це досвід сільської майстрині стане всім у нагоді. порізати. Звісно, це багатий кошик, зібраний Майстриня Антоніна Онищук навчала хазяйновитими українками у кращі часи. Але всі ці чудові компоненти не можуть бути складені абияк, існує певний порядок — від застелення корзини вишитим рушником до прикрашування її квітами. Крашанки і писанки, звісно, пишатимуться зверху, бо саме на них у символах і знаках виписані, людські сподівання. Крашанки, як і пасочки, споживали насамперед в час розговіння, а писанки, як сильний оберіг, дарували рідним і близьким. Майстер-клас з писанкарства провела у нашій Світлиці знана майстриня Оксана Верхова-Єднак, яка щороку навчає дітей і дорослих цьому давньому мистецтву. Для українців писанка завше була домашнім оберегом, предметом обожнювання, досконалим витвором людських рук. В ній — душа людини, яка творить таку красу. Цілий світ Писанкарка Оксана Верхова-Єднак

Писанкове таїнство людських надій відтворено у писанці. Хрести, безконечники, рожа сторцова, вазони, баранячі роги, волові очка — кожен має своє призначення і силу, здатну втілювати людські бажання. Вікторія Ніколаєва провела майстер-клас з писанкарства у своїй майстерні на Тиврівщині разом з помічницею Дашею Присяжнюк. Вікторія назвала писанкарство найдивовижні-

шим видом народного мистецтва, яке впродовж століть опановували подолянки та їхні доньки. Слід сказати, що сама Вікторія є взірцем багатогранної особистості. Вона творить пречудові миски з глини, грає на старовинних інструментах і пише писанки. А це філігранна робота, в яку треба вкласти душу і хист та своє розуміння великодніх сподівань, щоб та «бокова рожа» справді мала силу. Навчання юних писанкарській справі, як і гончарній, вважає своєю місією. Це були майстер-класи, що їх побачила вся Україна. Користувачі мережі мали можливість висловити своє захоплення, отож ми одержали чимало схвальних коментарів від шанувальників народної творчості і від людей, які, може, вперше відкрили для себе світ писанки, побачили, як вимішують паски, як збирають пасхальні кошики. А для нас ці майстер-класи і коментарі подолян стали промовистим свідченням того, що, попри все, Великдень не обминув нашу хату, а освятив її молитвою Творцю і богоугодною творчістю в ім’я збереження традицій нашого роду. Як колись, так і нині ми зустріли Великдень з радістю, з душевним осяянням, з новими надіями на духовне відродження, щастя мирної праці, коли у мріях твориться образ квітучої України, що в ній, за словами Шевченка, село, «неначе писанка». Нинішні майстер-класи — це заклик до творчості, це прагнення змінити світ на краще, це бажання так зустріти великодні свята, щоб в кожнім серці Христос воскрес! Директор ОЦНТ Тетяна ЦВІГУН

4

Писанкарка Вікторія Ніколаєва

* Фестивалі

Обласне свято фольклору ім. Гната Танцюри, присвячене 119-ій річниці від дня народження знаного фольклориста На вшанування пам’яті нашого знаного земляка, фольклориста Гната Трохимовича Танцюри, на його батьківщині, в селі Зятківці, що на Гайсинщині, щороку відбувається обласне свято фольклору ім.Гната Танцюри за участю фольклорних співочих, музичних колективів та окремих виконавців народної пісні з усіх районів Вінницької області.

10 червня 2020 року, в день народження Гната Трохимовича, представники влади, працівники культури Гайсинщини поклали квіти біля музею фольклориста в Гайсині, а також в селах Зятківці та Кущинці, чим виявили велику повагу до подвижницької праці видатного земляка. А саме свято, зважаючи на карантинні заходи, відбулося у форматі онлайн. Для його проведення було оголошено конкурс на краще виконання української народної пісні за участю солістів та колективів малих форм – дуетів і тріо. Всі з нетерпінням чекали результатів. І от 17 червня відео були розміщені в соціальних мережах (YouTube, на сайті ОЦНТ). За підсумками перегляду було підготовлено два відеозвіти: виступи переможців конкурсу та концертна програма «Берегині української народної пісні» за участю дипломантів. Чимало працівників культури області активно долучились до цього проекту. На конкурс обласного свята фольклору подали відеоматеріали 53 виконавці з 23 районів Вінницької області. Деякі учасники надіслали по дві-три пісні, отож 70 пісень було викладено у соцмережах. Петрівчані, русальні, чумацькі, родинно-побутові пісні – така широка жанрова палітра заходу. З них кожна, записана від людей поважного віку, одержала нове життя, нове дихання. Дуже відповідально до організації заходу поставилися працівники культури Теплицького району, звідки надійшло дев’ять заявок із сіл Залужжя, Брідок, Побірка, Велика Мочулка, Орлівка, Соболівка, Погоріла, Кожухівка і Росоша.

А це учасники різного віку, як-от 15-річна Віталія Ляховська з Соболівської ДМШ та 82-річна Зінаїда Горковенко, учасниця народного аматорського фольклорного ансамблю «Берегиня» Орлівського СБК. Всі виконавці із великим задоволенням співали на відеокамеру, це була для них дивина, щось нове, цікаве. Дуже хвилювались, мабуть, ще більше, ніж коли вони співають на сцені. Ретельно підбирали народні костюми, брали до уваги, на якому фоні їх знімають. Наприклад, Зінаїда Горковенко з Орлівки захотіла співати на тлі вишитих подушок, які сама ж вишивала; дует у складі Раїси Галак та Надії Нагирач з села Погоріла – перед вишитим рушником. Та для конкурсантів це було ще й право вибору, де вони мали змогу виконувати пісні своєї родини чи навіть улюблені з дитинства, як, наприклад, «Ой піду я селом» із Залужжя. А виконавиці з Великої Мочулки проникливо співали: Ой у саду вишня, чого не черешня, Любив козак дівчиноньку, чому не береш ти? Ой рад би я брати, рад її любити, Забирають у солдати двадцять літ служити… Віталія Ляховська, під мудрою опікою викладача, керівника зразкового фольклорного колективу «Цвіт папороті» Лариси Белінської, виконала пісню «Через наше подвір’ячко», яка була записана Гнатом Танцюрою від Явдохи Зуїхи:

Тріо Вінницького РБК Через наше подвір’ячко орел воду носить, Ой там мати свого сина вечеряти просить... Допомагали здійснювати запис виконавцям народних пісень завідувачі сільськими клубами – Володимир Кальніченко (с.Залужжя), Ганна Дзвониська (с.Погоріла), Надія Мамчур (с.Побірка) та інші. Всіма організаційними питаннями запису онлайн відала заступник директора КЗ «Будинок культури Теплицької ОТГ» Алла Волинець, яка особисто записала пісні в селі Орлівці. Велику роботу провели працівники Іллінецького міського будинку культури. Автор і ведуча багатьох театралізованих фольклорних свят, методист з нематеріальної культурної спадщини Людмила

6

Левченко та начальник управління культури Іллінецької міської ради Юлія Весна зробили все, аби іллінецьку пісню почули далеко за межами району. До нас надійшло дев’ять відеозаписів різних форм виконавства – від соло до тріо, які були відзняті напередодні свята. До деяких виконавців поважного віку виїздили додому. Найстарші носії української народної пісні Іллінецької ОТГ виконали старовинні балади «Ой, братіку, соколоньку», «Калина-малина над яром стояла» (виконувала Зоя Нашта із с.Сорока, 1935 р.н.); «Ой у полі висока могила», яку пригадала для нас Ольга Білозора (с. Павлівка Іллінецької ОТГ, 1939 р.н.) та ще одна призабута – «Подарую козаченьку чотири листочки», яку

Дует Олександр Качур та Володимир Підгаєць с.Токарівка Жмеринський район

«Калинове гроно» село Тиманівка Тульчинської ОТГ виконала Ганна Рижкова (с.Жорнище, 1940 р.н.). Учасники народного аматорського фольклорного ансамблю «Джерело» Білківської філії центру культури та дозвілля Дашівської ОТГ Надія Лавренюк, Євдокія Войнаровська, Ніна Костюк та Василь Христич також активно долучились та відзняли п’ять пісень зі свого репертуару і здобули ІІІ призове місце. Народні пісні «Ой вийду я на ту гору» та «На городі верба рясна» подарував нам вокальний дует у складі Галини Лисогори і Петра Орендочки (І місце). А дует у складі Людмили Левченко, Галини Лисогори став дипломантом конкурсу. Вони виконали дві пісні «Ой вийду я на ту гору» та «Ой ти, гаю, ти мій гаю». Жмеринський район, в якому вже багато років стабільно працюють фольклорні колективи, також взяв активну участь в конкурсі. Окремі учасники народного аматорського фольклорного колективу «Берегиня» Токарівського СБК Северинівської ОТГ на чолі з Володимиром Підгайцем виконали різно-

планові народні пісні: «Ой поїхав чумак у Крим на базар» (соло В. Підгайця) та дует Володимира Підгайця з Олександром Качуром «Ішов чумаченько». Вдячні ми і сестрам Вірі, Надії та Галині Цвігунам, які у традиційній народній манері виконали старовинні пісні «Було село Васильове» та «Ой орав же мій миленький від льоду до льоду». Жмеринський район також представили виконавиця народних пісень з села Носківці Ніна Манілко, яка заспівала місцеву петрівчану пісню «За рікою, за бистрою», а в дуеті з Тетяною Яремою – українську народну пісню «У неділю рано». Їхні голоси неодноразово звучали на багатьох всеукраїнських та обласних фестивалях з фольклору. Всі вони стали лауреатами нашого онлайн конкурсу. Активно відгукнулися взяти участь в цьогорічному святі працівники культури Хмільницького району, які відзняли і переслали організаторам свята народні пісні у виконанні соло, дуетів і тріо. Галина Цегельник, солістка Хмільницького РБК, виконала дві різнохарактерні пісні «Ой у лузі, лузі» та жартівливу «І до діла не я, й до роботи не я». Їй майстерно акомпонувв на баяні Павло Дубовий. Дует сестер Галини і Марії Занюк Куманівецького СБК записав аж чотири пісні: «Дуб зелений ріс», «Сюди-туди льон», «Ой ти, місяцю», «А в долині верба рясна». Фоном їм послугувала світлиця, прибрана старовинними хустками та сорочками. Учасниці жіночого вокального тріо у складі Валентини і Оксани Гуменних та

Фольклорний колектив с. Талалаї Погребищенський район

Галина Лисогора та Петро Орендочка, Іллінецька ОТГ

Віри Рибчинської з Митинецької сільської бібліотеки також проникливо виконали три пісні, а особливо їм вдалась «Ой на ставу на ставочку». Завжди ми захоплюємося природною народною постановкою голосу, неповторним тембром юної співачки із Липовця Владислави Смаляної. Вона бере активну участь в обласних культурно-мистецьких заходах. А в нинішньому конкурсі представила старовинну українську пісню «На вигоні». Крім цього, в дуеті зі своєю вчителькою і бабусею Вірою Козак проникливо виконала родинно-побутову пісню «Ой тату, мій тату». Соло і дует представляли на конкурсі Кам’янецький міський клуб, а від Липовецького РБК записали свою програму учасниці

8

Софія Перець

фольклорного тріо «Берегиня» – Катерина Дяченко, Любов Шендерук та Лідія Кухар. У їх виконанні майстерно прозвучала українська народна пісня «Ой летіла зозуленька». Отже, Владислава Смаляна здобула почесне ІІ місце, тріо відзначене дипломом за зайняте ІІІ місце, а дует Владислави Смаляної та Віри Козак нагороджений почесним дипломом конкурсу. Як завжди, активним є Бершадський район і його чудові народні аматорські фольклорні колективи. Тож і нині потішили нас своїм неповторним співом учасники цих ансамблів: «Війтівчанка» з Війтівки, «Берегиня» з Бирлівки, «Надбужанка» Джулинської сільської ради. Всі виконавці дуже старалися, вбрані у традиційні костюми, вдало і продумано підійшли до підбору репертуару. Тріо з «Війтівчанки» записали улюблену свою пісню «Ой на ставу, на ставочку пливуть качки в три рядочки» на фоні витканого війтівського старовинного килима. Заспівує пісню одна з перших учасниць колективу – Варвара Трач, виводить – Марія Лиса, а допомагав у зйомці Сергій Мазуренко, керівник народного аматорського колективу троїстих музик Війтівського СБК. І все це – під керівництвом заслуженого працівника культури України Валентини Багач, яка також у цьому тріо веде альтову партію. Тріо з Бирлівки також вибрали старовинну пісню «Світи, світи місяцю, ще й ясна зоря» із заспівувачем і виводчицею. Велике бажання взяти участь у святі виявив Микола Степанович Бовсунівський зі своєю дружиною Валентиною з села М’якохід і представили сімейний дует. У їх виконанні прозвучала улюблена пісня багатьох українців «Ой у лузі та ще й при дорозі». Всі ці виконавці отримали ІІ місце, а вокальне тріо з Джулинки стали дипломантами за виконання пісні «Ой піду я в ліс по дрова». Гайсинський район гідно продовжує давні пісенні традиції свого краю, закладені Гнатом Танцюрою, який на початку XX століття від майстерної народної співачки Явдохи Зуїхи записав 1008 пісень. Нині неповторна народна співачка, лауреат

Фольклорний колектив село Бирлівка Бершадський район багатьох всеукраїнських та міжнародних пісенних і фольклорних конкурсів, учасниця популярної телепрограми «Голос країни» Лідія Горошко вписує нові яскраві сторінки до пісенної спадщини Гайсинщини. На конкурс вона представила українську народну пісню, яку колись співала Явдоха Зуїха, – «Ой вишенька, черешенька» і здобула І місце серед солістів. Народне аматорське чоловіче вокальне тріо «Чорнобривець» Гасинського РБК виконали сучасну пісню «Їхали козаки полем», а народний аматорський жіночий вокальний ансамбль «Вербиченька» Гранівського СБК відому пісню «Ой попід гай зелененький». Обидва колективи стали дипломантами свята.

Ганна Рижкова с. Жорнище Іллінецької ОТГ

Багато районів Вінниччини представили сімейні та родинні колективи. Зокрема, Ольга та Іван Марценкевичі (СБК Іванівської ОТГ Калинівського району) прекрасно виконали пісню «Ой журавко, журавко» (І місце); родинне тріо у складі Мар’яни, Ірини та Олени Задверняків (Бондурівський СБК Чечельницького району – ІІ місце) та сімейний дует Валентини і Миколи Бовсунівських (с. М’якохід Бершадського району). Неповторний дует з села Гордіївки Тростянецького району у складі Надії Козачок і Надії Матієнко записав дві пісні – «Ой вітер віє, повіває» і «Їхав козак, їхав» (І місце). Саме Надія Козачок, віддана справі збереження фольклору, має унікальний талант заспівувача, особливий тембр голосу і тонко відчуває кожну, співану нею, народну пісню. Обласне свято фольклору у цьому році дало змогу ще раз почути Катерину Чепіль, неодноразову учасницю обласного свята фольклору імені Гната Танцюри з Крижополя (І місце) та виявити нових виконавців, які здобули призові місця: Олександр Верестун з с. Крикливець Крижопільського району – ІІ місце; Олександра Борух учениця ДМШ Гніванської ОТГ Тиврівського району – ІІ місце. Дипломантами фестивалю визначені Євгенія Семенюк (с. Красненьке Іллінецької ОТГ), Ганна Куца (с.Стодульці Жмеринського району), Іванна Войтова (Мурованокуриловецький РБК «Жовтень»), Ольга Білецька (ТР центру соціального обслуговування Козятинської районної ради), Тетяна Кучменко (Оратівський РБК), Валерія Хоренкова (Студенянська ОТГ Піщанського району) та Галина Вакар (Дерев’янський СБК Шаргородського району). Могилів-Подільський район представив дует виконавців з села Борщівці; Томашпільський район – дует з села Стіна. Від Чечельницького району, окрім родинного тріо, учасником конкурсу став дует Бритавського СБК, а від

Ансамбль «Рідня» Гайсинський РБК з керівником Лідією Горошко (в центрі) Чернівецького району – дует з села Лозове. Злагоджений ансамбль, фразування продемонстрували учасниці вокального тріо Літинського РБК та квартет Красненьківського СК Іллінецької ОТГ. Всі ці виконавці серйозно підготувалися, з честю виконали місію збереження фольклорної спадщини свого краю і стали дипломантами конкурсу. Серед призерів конкурсу варто відзначити жіноче вокальне тріо Вінницького РБК (І місце) та фольклорне тріо Тиманівського СБК Тульчинської ОТГ (ІІ місце). При перегляді відео з районів журі визначило 26 лауреатів конкурсу і 28 дипломантів. Спеціальними дипломи у номінації «Найстарший носій української народної пісні» відзначені: Ольга Білозора (с. Павлівка Іллінецької ОТГ), Ган-

10

на Рижкова (с. Жорнище Іллінецької ОТГ) та Зоя Нашта (с. Сорока Іллінецького району); у номінації «Наймолодша виконавиця українських народних пісень» – юна співачка з села Гнатків Томашпільського району Софія Перець. У світі є те, що ніколи не старіє – це пісня, душа нашого народу, що передається з уст в уста, від серця до серця. Вона, як мати-берегиня, віками стоїть на сторожі прадавніх українських традицій. Нехай же лунає вона над подільським краєм, нехай ніколи не перерветься золота нитка пам’яті, яка єднає минуле із сьогоденням. Провідний методист з фольклору Тетяна ГАРБУЛІНСЬКА

Фольклорний колектив село Рожична Оратівський район

* Ювілеї

Немає меж для творчого пошуку

Т

алановитий художник і скульптор. товані для майстрів народної творчості. Того Заслужений майстер народної твор- ж року, молодий майстер переїздить з Хмільчості, член НСМНТУ і НСХУ. Ва- ника до Вінниці, де працює художником-осиль Іванович Слободянюк. Майже п’ять деся- формлювачем на підприємствах міста. Василь тиліть зі своїх 70 років присвятив служінню її Слободянюк починає приймати активну участь Величності – мистецтву. у обласних та Всеукраїнських виставках народЩодня, ось уже майже 30 років Василь Іва- ного декоративно – прикладного мистецтва, де нович приходить у свою майстерню, щоб тво- представляє різьблені з дерева твори в жанрі рити. Він енергійний, творчий і закоханий – в подільської народної скульптури, українську життя, в людей, в мистецтво. народну іграшку, побутові речі, підсвічники та Один з найталановитіших представників баклаги. У своїх дерев’яних скульптурах, Ванародного мистецтва Поділля Василь Слобо- силь Слободянюк трансформує образи і сюдянюк увесь свій жети української потужний талант міфології, фольклонародного майстра ру, народної обрята живописця придовості. Тим самим святив рідній землі, він продовжує споїї історії, звичаям конвічні традиції і традиціям, її горукраїнського різьдому, мудрому, табярства. Поєднання лановитому та прареалізму з творчою цьовитому народу. фантазією, з підвиВасиль Іванович щеною декоратив- це багатогранний ністю, створення і надзвичайно впевнеповторної образнений у своїх силах ної системи, стали митець, який не боосновою для творїться труднощів, і чої праці талановиза своє творче життого майстра. тя досконало опаУ1981 році Ванував багато видів силь Слободянюк народного та акадеотримує золоту мічного мистецтва. медаль за серію Народився Варізьблених робіт силь Слободянюк «Українська плас2 квітня 1950 року тика» на Всесоюзу селі Пагурці ній виставці наХ м і л ь н и ц ь ко г о родної творчості району. Закінчив у Москві. Також Івано-Франківське великого успіху ПТУ № 14 (Львівмайстер досяг на ська область) за першому Всеукраспеціальністю їнський пленері « Стол я р - ч е р в о скульпторів- каменодеревець» та нотесів «Подільхудожньо – граський оберіг», що Василь Слободянюк фічний факультет був започаткований Одеського педагоу 1986 році гічного інституту ім. К. Ушинського. в селі Буша Ямпільського району Визначну роль у формуванні мистецького з ініціативи управління культури світогляду молодого митця відіграє Вінниць- і туризму Вінницької облдеркий будинок народної творчості, де у 1972 році жадміністрації, Вінницького Василь Слободянюк відвідує семінари влаш- обласного центру на-

12

родної творчості, Ямпільської райдержадміністрації та районної Ради. На цьому пленері майстер уперше познайомився з технікою обробки каменю-пісковика, і одразу ж виборов перше місце серед учасників пленеру. Його скульптура «Боян» за мотивами билин Київської Русі займає чільне місце в державному історико-культурному заповіднику «Буша». Після пленеру відкривається нова яскрава сторінка творчого життя майстра. Василь Слободянюк починає працювати над створенням авторської скульптури з мармуру. З’являється серія мармурових скульптур малих форм на античну та біблійну тематику, серед яких варто відмітити «Викрадення Європи», «Янгол», «Перший гріх». Мармурові скульптури Василя Слободянюка вирізняються особливою витонченою естетикою, елегантними та сміливим переданням обраної теми. У 1986 році майстер переходить працювати на художньо - виробничий комбінат, що працював при Національній спілці художників України. Знаменним для В. Слободянюка виявився 1992 рік, коли він став членом одразу двох творчих спілок: Національної спілки майстрів народного мистецтва України та Національної спілки художників України. В наступному 1993 році, Василь Іванович заявив про себе на Міжнародному конкурсі на проект пам’ятника жертвам голодомору 1932-33 років в Україні. Ініціаторами і спонсорами конкурсу було подружжя Мар’яна та Іванни Кець, відомих громадських діячів Української діаспори в США. Серед багатьох конкурсантів, художникові вдалося вибороти перше місце. Подальші роки В. Слободянюк починає значно розширювати коло своїх мистецьких уподобань. Крім роботи над творами художнього різьблення та скульптури, Василь Іванович плідно працює в живописному жанрі. Створює серію пейзажів та міських пейзажів, оригінально та сміливо підходить до теми портретного жанру, написавши серію портретів своїх колег художників. Автор починає представляти свої живописні роботи на обласних та

всеукраїнських виставках. Незважаючи на успіхи в живописі та скульптурі, пріоритетним напрямком творчості Василя Слободянюка залишається народне мистецтво. Художник продовжує багато творчо працювати, приймає участь в обласних та всеукраїнських виставках, багатьох пленерах та симпозіумах, серед яких варто відмітити Перший Всеукраїнський симпозіум народної дерев’яної скульптури «Велес-2005» (Музей народної архітектури і побуту Національної академії наук України). Слід відмітити, що Вінницький обласний краєзнавчий музей закупив у Василя Слободянюка серію різьблених робіт жанрі подільської народної скульптури. В 2007 році, Указом Президента України, Василь Іванович удостоєний почесного звання «Заслужений майстер народної творчості України». Того ж року художник робить вдалі спроби в жанрі народного малярства. Перші картини майстра були настільки успішними, свіжими й несподіваними, що його твори став охоче публікувати журнал «Народне мистецтво». Оригінальне образне мислення автора базується на глибокому знанні подільського народного мистецтва, вивченню якого майстер віддав багато років свого творчого життя. В. Слободянюк широко використовує набутки народного малярства Поділля. Творча фантазія художника будується на міцному фундаменті народних уявлень, на відгомоні трипільських легенд та переказів, на багатому подільському фольклорі. Найбільшу новацію у творчості майстра ми відчуваємо у тих творах, котрі перекидають місток до невичерпного народного джерела все нових і нових мистецьких образів. Василю Слободянюку вдалося створити свій власний, впізнаваний та неповторний стиль у народному малярстві. Його перші роботи, такі як «Козак характерник», «Наші пращури», «Козацькому роду нема переводу», «Чумацький шлях», «Кохання гетьмана», просякнуті глибоким народним символізмом та оригінальною, власною манерою написання.

Вже в 2010 році у виставковій залі Вінницького літературно-меморіального музею імені М. Коцюбинського відбулася перша персональна виставка народного малярства Василя Слободянюка. На ній автор представив 25 робіт в жанрі народного малярства. Наступного 2011 року, художник презентував свої роботи вже в Києві, у виставковій залі Національної спілки майстрів народного мистецтва України. В експозиції були представлені роботи в жанрі малярства та різьби по дереву. На Всеукраїнському фестивалі «Парад вишиванок», що проводився в рамках проекту «Столичні ініціативи» під час святкування дня незалежності України у 2013 році Василь Слободянюк здобув гран-прі за гігантську скульптуру «Диво-птах». За умовами конкурсу, делегації з 20 міст України продемонстрували свої «Диво - птахів». Майстер пластикову скульптуру вінницького півника розписав у жанрі традиційного народного малярства. Його диво-півень - це непросто іграшка. Це своєрідна подільська народна картинка, що передає неповторний дивосвіт прадавніх людських уявлень наших предків. Його голова, гребінець, очі, тулуб, крила, хвіст – все несе смислове навантаження, кожна деталь є давнім символом:

його гребінь прикрашений давніми солярними знаками, око півня – це спіраль-безконечник, взята зі скіфської пекторалі. Це вічність. Також тут є кінь, оспіваний у багатьох народних піснях, козак Мамай, вишиті рушники. А ще – хвилі нашої величної річки Буг, яку колись називали Богом. Сьогодні як і раніше, Василь Іванович залишається незмінним учасником численних обласних симпозіумів-практикумів та пленерів, таких як «Мальована хата», що регулярно проводяться в селах Вінниччини протягом останніх семи років; учасник всеукраїнських пленерів майстрів народного мистецтва України в Чигирині, Суботові і Батурині, які організовує Національна спілка майстрів народного мистецтва України спільно з Міністерством культури України в різні роки; постійний учасник обласних і всеукраїнських виставок народного мистецтва у Вінниці, Києві й інших містах України. У 2018 році Василь Слободянюк здобув звання лауреата престижної премії імені Катерини Білокур Міністерства культури України за серію робіт в жанрі народного малярства «Автентична Україна» на конкурсній основі. Василь Сободянюк – істинно народний художник. Його народне мистецтво не просто зрідненене і наближене до традиційної Української культури, воно являється її невід’ємною органічною часткою. Картини майстра – це споконвічна історія нашого краю, його звичаїв, обрядів та традицій. Через свою творчість автор показує глядачеві казковий та дивовижний світ традиційного народного мистецтва в яскравих кольорах та передає нам свої думки, почуття і сподівання. В його творах – звуки журливих дум кобзарів і мелодії весільних пісень, чумацький шлях і домашній затишок, козацька звитяга і народження нового життя. Його теплі і приємні образи наповнені оптимізмом, створюють великий емоційний вплив на глядача, народжують у нас приємні емоції – гордість, патріотизм. Свій ювілей художник зустрів з великими творчими планами на майбутнє, а це означає що не раз ми будемо приємно вражені його творчістю. Бо, як каже сам Василь Слободянюк: «Народне мистецтво – це невичерпне джерело натхнення, а тому я у вічному творчому пошуку». Провідний методист ОЦНТ Олександр БАРНАСЮК

«Золотий плуг»

14

Василь Слободянюк «Кохання гетьмана»

Музики грають – серденько радіє Музики грають! Серденько радіє, Зникає смуток, біль в душі затих. В краю подільськім ні одна подія Ніколи не обходилась без них.

Валентина Сторожук

М

и вже давно звикли, що на нашому традиційному музичному фестивалі-конкурсі «Народні музики Поділля», який традиційно проводиться у нас на Вінниччині, у невеликому містечку Немирові, збирається велика кількість музичних колективів та шанувальників народної музики. Це музичне свято завжди гомінке. Тут грають співають, змагають-

кантів мали змогу побачити і послухати всі, хто знаходиться в друзях на сторінках Фейсбуку. Як прекрасно, що сьогодні в такий складний час звучать українські народні інструменти сопілка, окарина, скрипка, акордеони, труби і барабани… Знову ми почули гарне виконання як народних мелодій, так і авторських творів. Звичайно, мені також було приємно, що такі прекрасні колективи, як народні аматорські фольклорно-інструментальний гурт «Кобза» Тульчинського коледжу культури та ансамбль народних інструментів «Дивограй» Гайсинського районного будинку культури надіслали нам чудові виконання авторських обробок українських мелодій. Прекрасні дитячі ансамблі «Жайвір» з

Зразковий аматорський ансамбль сопілкарів «Жайвір» с. Баланівка Бершадський район ся, хвилюються і сперечаються. А об’єднує усіх любов до народної музики. Без перебільшення скажу, що «Народні музики Поділля» – одне із найяскравіших музичних заходів на Вінниччині. Але через карантин, в цьому році наживо провести захід не вдалося, тому ми провели його у формі он-лайн. На нашу пропозицію до керівників аматорських колективів надати нам відео записи кращих концертних виступів відгукнулися не всі. Через карантин – не у всіх були готові версії виступу. Тому ми запропонували створити відеозаписи своїх виступів і надіслати до обласного центру народної творчості. І, переглянувши надіслані матеріали, ми відібрали кращі роботи, змонтували чудовий відео-концерт та поширили його на сторінках Інтернету. Тож наших музи-

Баланівки Бершадського району та оркестр народних інструментів «Барвінок» Гонтівського СБК Чернівецького району, ансамблі домристів Вінницької ДМШ №2, Тульчинської ДМШ та Могилів-Подільської ДМШ. Це і чудові троїсті музики з Бершаді, Тростянця та Жмеринки. Ансамблі весільних музик з Качківки Ямпільського, Хоменок Щаргородського, Кукавки Могилів-Поділського районів. Дуже приємним є те, що у заході взяли участь колективи, які ми назвали відкриттям фестивалю: ансамбль народної музики «Дивограй» з Мурованих-Курилівців та інструментальний ансамбль народного аматорського духового оркестру з Городківки Крижопіль-

смуток в душі. Мабуть, саме тому гарні музиканти завжди були у великій пошані в українського народу. Пригадую зі своїх студентських років, як викладачка Київського інституту культури Раїса Гусак, відома дослідниця інструментального фольклору на території України, з великим сумом сказала, що на Вінниччині, на жаль, інструментальний фольклор не зберігся. Цю тезу я занотувала до свого студентського зошита. Ну що ж, – подумала тоді я, – немає, то й немає... Звичайно, було неприємно то чути. Та вже з часом переїхавши до Вінниці, та працюючи методистом народного мистецтва в обласному центрі народНародний аматорський ансамбль весільних музик «Загравай» ної творчості, мені довелос. Кукавка Могилів-Подільський район ся взяти участь у організації і проведенні обласного свята ського району. Всі колективи ще раз підтвердили духової музики «Сурми Поділля» в с.Городківвисокий рівень музичного мистецтва Вінниччи- ка Крижопільського району. Вже по закінченні ни. Яскраві запальні весільні танці, фрейлики, мистецького заходу, я трішки затрималась, щоб які ми сьогодні слухали, завше привносять осо- подякувати керівникам оркестрів та музикантам. бливий колорит у музичну палітру музичного А тим часом музиканти почали змагатися – хто мистецтва нашого Поділля. І, мабуть,одним із кого переграє. І я тут почула такі рідні мені наголовних здобутків на сьогодні є те, що на все- родні весільні мелодії! Для мене це був момент українському он-лайн просторі будуть звучати занурення в спогади дитинства. Згадалися сільнаші старовинні традиційні подільські мело- ські весілля, на яких обов’язково мали були свої дії, які збережені ось такими аматорськими ан- музики. А які ж то були музики? То були невелисамблями, такими талановитими музикантами! кі такі ансамблі мішаного складу – труби, баян, ЦІ обдаровані люди за своїм вибором, талантом туба і барабан. Я ж, маленька дівчинка, обов’язі покликанням зберегли і донесли до нас чудові ково ставала біля музикантів. Робила вигляд, що мелодії рідного краю. І дуже добре, що вони ді- дивлюся, як люди танцюють, а сама ловила кожляться своїм талантом та теплотою душі з усіма ний звук. Все думала: як то вони так вміють гранами. Від такої музики ми точно стаємо добріши- ти? Начебто одна мелодія, а щоразу по-різному ми. Ми ж знаємо, що весела та жартівлива музи- звучить! Дослухалася до мелодій, намагалася ка створює радісний настрій, допомагає в житті і почути, що грає кожний інструмент. Та й як же притягує благодатні світлі енергії, які розвіюють запально музиканти вигравали ті мелодії! Ніхто

16

Народний аматорський оркестр народних інструментів «Барвінок» с. Гонтівка Чернівецький район

Зразковий аматорський оркестр народних інструментів «Струни серця» село Леухи Іллінецький район не міг встояти на місці, танцювали всі. Причому, хтось з музикантів обов’язково оголошував, що мають грати. Хто ж були ті музиканти? Грали люди нашого села. Хто вони такі, достеменно не знала, але згодом зрозуміла, що вони, хлібороби за професією – обдаровані музиканти. Тож слухаючи вже ті народні мелодії, які награвали сьогоднішні учасники, мені спало на думку, що троїсті музики, в традиційному їх розумінні, які б складалися із скрипок або сопілок, та бубна і виконували старовинну народну подільську музику, у нас на Вінниччині за радянських часів були витіснені духовими оркестрами чи ансамблями. А от інструментальний фольклор, тобто музичний матеріал, був збережений ось такими невеликими духовими ансамблями, які грали на весіллях ту ж музику, яка століттями побутувала в народі. Тепер розумію, що так і передавалася та народна музика з покоління в покоління, від музиканта до музиканта. Тож сміливо можна сказати, що ось такі невеликі гурти, які так поширені у нас на Поділля, – це і є варіант подільських троїстих музик. Саме

вони зберегли до теперішнього часу музичний матеріал, традиції народної імпровізації, основні елементи народного традиційного музикування. Працюючи над програмою концерту, який ми запланували представити на широкий огляд в онлайн форматі, ми відбирали кращі відеозаписи. І вийшов гарний концерт, який всім дуже сподобався. Але ми сподіваємося, що наступний фестиваль буде проводитися все-таки, як то тепер прийнято говорити, наживо, у чудовій великій концертній залі Немирівського будинку культури. Сюди, ми сподіваємося, обов’язково приїдуть наші кращі музичні колективи, прийде багато глядачів. Бо який то українець без веселих музик?! Ми ж усі знаємо, що весела та жартівлива музика створює радісний настрій притягуючи благодатні світлі енергії, які розвіюють смуток в душі людей та наповнюють їх життєдайною силою. Дуже гарно буде, як на мою думку, висловити побажання музикантам словами нашої відомої вінницької поетеси Валентини Сторожук: Музики грайте! Веселіться люди! Вже радість в кожних світиться очах. Громадо! Хай у нас довіку будуть Насущний хліб і музика в серцях!

Провідний методист з музичного мистецтва Наталя РИМАРЕНКО

Інсрументальний гурт народного аматорського духового оркестру с. Городківка Крижопільський район

* Нематеріальна культурна спадщина

Подільське свято Миколи Квітчатого

У

селі Бохоники Вінницького району завдяки фольклорному колективу «Брикса» та особистій пошуковій роботі його засновниці Ганни Филимонівни Коваль (1934-2012) вдалося відродити і зберегти унікальне свято Миколи Квітчатого. Його відмічають 22 травня в день Миколи, якого в подільських селах ще називають Миколою Весняним. Реконструкцію цього давнього свята Ганна Филимонівна зробила за почутими у дитинстві розповідями свого діда, що проживав у селі Велика Стадниця Вінницького району. У 1993-му році Вінницький 33-й канал (телестудія «СЕЛБАНГО»), зняли документальний фільм про святкування Миколи Квітчатого в Бохониках для циклу власних телепередач, що виходили під назвою «Від Коляди до Калити» і знайомили глядачів з подільськими автентичними календарними святами [1]. Згодом фольклорний колектив «Брикса» зробив сценічний варіант «Миколи Квітчатого» і неодноразово виступав з показом його

18

обрядових дій на Всеукраїнських фольклорно-етнографічних конкурсах і фестивалях де отримав багато престижних нагород. Зупинимось детальніше на описі самого свята. До Миколи Квітчатого господині готують страви з гречки: гречану кашу, гречані вареники і млинці, гречаний мед і напої з медом, а ще випікають з прісного з додаванням меду або з дріжджового тіста спеціальне печиво у вигляді овечок або баранячих голівок. Його називають «миколайчиками» [2, с.112]. Гречка і овечки займають центральне місце в обрядових діях святкування Миколи Квітчатого. Адже згідно народних вірувань гречку можна сіяти лише після Миколи. «До Миколи не сій гречки, не стрижи овечки», повчає народне прислів’я. До речі, народні традиції забороняють новорічне посівання здійснювати гречкою: «Посівати можна будь-яким зерном, окрім гречки, щоб не було в хаті суперечки» [3]. Новий рік, який у давнину відмічався ранньою весною, започатковував весняні польові роботи – оранку і сівбу ранніх зернових окрім

гречки. Для освячення початку сівби цієї улюбленої культури українці-гречкосії мали свій особливий день - Миколи Квітчатого, який згідно старого стилю випадав не на 22-ге, а на 9-те травня. В Бохониках в день Миколи Квітчатого на кожному кутку села обирають свого Миколу, ім’я чоловіка не має значення, головне його господарські якості - «повинен бути гарним господарем, прикладом для інших». До нього з хлібом приходять господині сусідки і просять бути їх “Миколою Квітчатим”, посіяти гречку і постригти овечку. Отримавши згоду (а від такої честі відмовлятися не можна), жінки одягають на голову “Миколи” вінок з квітів, а груди навхрест перев’язують рушниками або барвистими стрічками за які в кожній хаті йому будуть впихати квіти, а ще дають кошик для збору частування для громади. За зовнішнім виглядом Миколи Квітчаті у Бохониках схожі до стародавніх описів дохристиянського Ярила – міфічного уособлення розквіту весни, весняного цвітіння, буяння і вегетації. Ярила зазвичай уявляли в образі красивого юнака в білій полотняній одежі, на білому коні, з вінком весняних польових квітів на голові [4, с. 614]; «…де ступить – проростає яровий хліб, подивиться у поле – квіти розквітають, у лісі з’явиться – птахи заспівають» [5, 663]; «Божка цього звичайно вважають богом літнього розцвіту творчих сил природи, весінньої плодючості» [6, с. 111]. “Микола” з процесією обходить всі обійстя на своєму кутку. В кожному дворі господині

вручають йому сито з гречкою. “Микола” тричі обходить навколо господаря і господині, посіваючи їх. Дійство відбувається надворі, під супровід пісні, яку виконують всі присутні: Роди, Боже, гречку на кашу, На всю годиноньку нашу, А бджілкам на мед цвіти – Діточок посолоди, А нам на гречаники, Смачні виплиганики. Після чого Миколу запрошують до хати, дають йому в руки ножиці для стрижки овець. На столі, покритому домотканим рядном, кладуть ягнятко, яке притримують діти. Микола починав стрижку, яку можна назвати символічною, здебільшого він навхрест вистригав лише чотири пасма вовни, м’яв її в руках і роздував по килиму. Ці дії також супроводжують піснею: Святий Миколаєчку, Пострижи нам ярочку, Ярочку, яриночку – Цю божу твариночку, Барана рогатого Для роду багатого. А вовну розправ, помни Дівчатам на килими, На вовну теплом дмухни – Нам на теплі кожухи. В деяких господарствах овечку також стригли надворі, винісши попередньо з хати і поставивши на подвір’ї стіл покритий домотканим кили-

мом. Після здійснення обрядових дій, що символізують посівання гречки і стриження овечки, “Миколу Квітчатого” частують стравами і напоями з гречки та гречаного меду, груди прикрашають живими квітами а у кошик кладуть хліб, печиво «миколайчики» та інші страви і напої для громади, які той несе на майдан, де збирається все село.

20

Коли «Миколи» з різних кутків села разом зі своїми свитами зійдуться на майдані, починається святкове дійство. Спочатку всі присутні співають молитву «Радуйся Святая Діво, радуйся Святая Мать…», потім утворюють три кола, які під спів веснянки про гречку рухаються одне супроти другого, почергово змінюючи напрямок руху після кожного куплету. По центру у першому колі стоять Миколи Квітчаті з хлібом у руках піднятим над головою, навколо них – діти, останнє найбільше коло роблять дорослі. Всі присутні співають: Виоремо нивочку довгеньку, Посіємо гречечку гарненьку, Гречечка вродиться, Женчики знайдуться – Гречечку чик, чик, чик.. А в тієї гречки – Чорнії вершечки, А в того проса – Русая коса, А в тії пшениці – Русії косиці. Від кутка до кутка Скачуть дівки городка. Годі дівки скакати, Підем гречку в’язати. Ти Галочко сизокрила, Ти, дівчино чорнобрива, Скоч у кінець, А ти, дівчино, поведи танець. Після урочистого хороводу грають музики, влаштовуються танці, “Миколи Квітчаті” роздають діткам печиво “миколайчики”, господині пригощають присутніх млинцями і варениками виготовленими з гречаного борошна, а господарі частують медовухою. Частуючи дітей печивом «миколайчиками» зазвичай приспівують: «Чибрики, чибрики миколайчики,

пригощайтесь любі дітки-подолянчики», пісеньку у дещо змінених варіантах наспівують і при частуваннях дорослих. Після частувань влаштовують гуляння з танцями під супровід музик. Відроджене в Бохониках святкування Миколи Квітчатого дуже органічно поєднуються як з українськими побутовими і аграрно-виробничими традиціями так і з віруваннями та фольклором. Тому у давнину подібне свято могло мати широкий ареал побутування. Про гуртові заздравні обіди, під відкритим небом, які звалися «нікольщиною» згадує і Олекса Воропай [7, с.126].

Джерела 1. Від Коляди до Калити /Автор і ведуча С.О. Творун, оператори О. Пастернак, О.Охотов, керівник програми В.Панасян. Вінниця: телестудія “Селбанго”, травень, 1993р.

2. Творун С., Цвігун Т. Хліби до свят і на пошану. Вінниця: ТОВ «Твори», 2019. 300 с. з іл..

3. Записано від Творуна Петра Гавриловича с. Хижинці, Вінницький р-н.

4. Войтович В. Українська міфологія. Київ: Либідь, 2002. 664 с.; іл.

5. Жайворонок В.В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. Київ: Довіра, 2006. 703 с.

6. Іларіон митрополит. Дохристиянські вірування українського народу. Київ.: Обереги, 1992. 424 с.

7. Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. Київ: Оберіг, 1991. Т.2.

448 с. Світлана ТВОРУН, кандидат історичних наук, доцент, ВННІЕ ТНЕУ

* Село на Поділлі

Про Іванівську громаду і «Янівські вихідні»

Уклад життя спільноти, що впродовж століть об’єднувала українців, поляків, євреїв, ромів, став визначальним і для формування Іванівської спільноти в майбутньому. Іванівська громада. Їй ще й трьох років немає. Але є амбітні плани щодо її формування, ерез дивовижне село Іванів, або, як зростання, розвитку. Очільник громади Михайло Кулик так мені місцеві кажуть, - Янів, протікає аж три річки. Тут співуча Снивода впадає в Південний сказав: «Хочу, щоб наша громада була найкращою Буг. Тут лагідна Постолова спокійно несе свої в Україні, у всякому разі, увійшла в п’ятірку найводи, почавшись десь з Лемешівки. У зв’язку з кращих». Що вдалось Михайлу Леонтійовичу за нападами татар та близькістю до чорного шляху такий короткий період – це, створивши нові робона берегах Сниводи будували оборонні споруди. чі місця, зупинити відтік людей з Іванова та приЦі ріки , як звивисті дороги, ведуть з минулого леглих сіл, – Гущинець, Кам’яногірки, Слобідка, Жигалівка, – що входять в майбутнє, через сучасне, до Іванівської громади. сповнене праці і боротьби, Людям цих сіл він подав здобутків і проблем, буднів надію на те, що в селі можі свят, і пісень, що століттяна достойно жити і виховуми лунали на цим краєм. вати дітей, маючи роботу і Історичні згадки про гідні умови проживання. Янів сягають 14-16 столітДо речі, діти голови Іванівтя. Багатий на ліси та ріки, ської ОТГ живуть в ІваноЯнів швидко розростався, ві, хоч мають квартири у у 1578 році отримав стаВінниці. «За дружину взяв тус містечка – за грамотою сільську дівчину. Виховую польського короля Стефатрьох доньок. Аліна і Катя на Баторія, де вказувалося, закінчили Тульчинський що тут мають проводитись ветеринарний коледж і два рази в рік ярмарки і щопродовжують навчання у тижня в п’ятницю – базари. ВУЗах – в Житомирі та БіПроживало у Яневі чимало лій Церкві. Найменша Наєвреїв, функціонували їхні стя – школярка.» молитовні будинки – синаТаким чином голова гоги. З 18 століття містечко власним прикладом покастає резиденцією графськозав, з чого починати прого роду Холоневських. Відцес формування громади, тоді був збудований костел в тому розумінні, що каі монастир бернардинів. У дри треба плекати свої, свій час тут концентруващоб власні діти і сусідські, лись сили барських конфеі родичів обирали профедератів. За Соломії Холосії, потрібні для села, щоб невської збудовано замок, залишались тут, де живуть який зберігся і донині. їхні батьки і діди. Але для Один із Холоневських цього потрібно створити дозволив у 1900 році проМихайло Кулик, умови: школи, дитсадки, класти вузькоколійку на голова Іванівської ОТГ достойний рівень охорони землях Янева з умовою, що здоров’я, заклади культури станція буде названа в його честь. Нині вона так і зветься Холоневською. і відпочинку, словом, вся інфраструктура, без якої Про ці та інші дати і події, про той час, коли в мі- не обійтись у 21 сторіччі. Сам Михайло Леонтійович має досвід госпостечку функціонувало аж 52 магазини розповіла мені краєзнавець Людмила Бадрак, бібліотекар дарської роботи, був заступником директора підшколи-інтернату, учні якого навчаються якраз у приємства «Поділля м’ясо», є засновником ферприміщенні замку, що в його стінах живе історія. мерського господарства «Янівське».

– А за фахом я механізатор, з сім’ї колгоспСаме від Людмили Степанівни я дізналась, що в Іванові на початку XIX ст. жив польський пись- ників. Працював трактористом у рідному селі, менник Стефан Вітвіцький, вірші якого поклав на закінчивши Гущинецьке професійно-технічне музику Фредерік Шопен, створивши пісні «Ба- училище. Слід сказати, що в цьому закладі і донині жання», «Весна», «Мутна ріка», «Посланець», здобувають професії тракториста, водія, словом, «Перстень», «Наречений» та ін.

І слухаю, й дивлюсь в зачаруванні: Пісні – як ріки, ріки – як пісні… Живи, рости, цвіти, співай, Іванів, В благословенній рідній стороні…

Жанна Дмитренко

Ч

22

Фольклорний колектив «Надвечір’я» с. Іванів механізатора. До речі, тут навчався і Михайло Довгалюк (який нині є виконуючим обов’язки Гущинецького старости) та інші хлопці з Іванова, Гущинець і з усієї округи. Михайло Леонтійович розповідає, що заступивши на посаду, починав з будівництва дитячих майданчиків, з капітального ремонту дитячих садків. В Іванівській школі І-ІІІ ст. зробили капітальний ремонт одного з приміщень і збудували сучасний спортивний майданчик. В Гущинцях – школа відносно нова. А в Слобідці – знову ж капітальний ремонт школи: дах, стеля, кухня… і добудова дитячого садка. Адже виграли гранд МОМ (Міжнародна організація з міграції населення) на 20 тисяч євро. Тому все обладнання їм закупили, залишилось провести конкурс на посаду завідуючого дитсадка. В Гущинцях теж

треба реконструювати дитсадок. В цьому селі є газ і водогін, а також комунальне підприємство, яке обслуговує інфраструктуру. З гордістю було сказано про те, що майже всі вчителі і вихователі в Іванівській ОТГ – свої, сільські. На території громади є дві амбулаторії сімейного типу і три ФАПи. Збудували нову амбулаторію в Гущинцях. Працюють п’ять сімейних лікарів. Якраз влітку прибули дві спеціальні машини для Іванівського та Гущинецького ФАПів, як повідомив мені Микола Миколайович Бербега, головний спеціаліст, який займається написанням грантових проектів і веде сайт Іванівської ОТГ. Завдяки підприємствам, що функціонують на території громади, є перспективи розвитку і економічного зростання. Це Іванівський гранітний кар’єр, фермерське господарство «Янівське»

(свинарство), ФГ «Крона» – свинокомплекс, Калинівська філія ПраТ «Зернопродукт», товариство «Діваріо» (Швейцарія – Україна), де виготовляється євробрус. Про його створення Михайло Кулик у свій час вів переговори, виділив ділянку для забудови, добивався, щоб це підприємство постало саме тут. В плані – будівництво елеватора, адже є залізна дорога. А значить, знову ж є надія на нові робочі місця. З-поміж інших видів життєдіяльності громади культура – одна з пріоритетних. Михайло Леонтійович зібрав на моє прохання працівників культури, щоб поспілкуватися, з’ясувати проблеми і перспективи. Іванівська ОТГ одержала у спадок прекрасні колективи, що їх створили у свій час ці талановиті і самовіддані люди. Ось вони в цьому залі. За плечима в кожного – і досвід, і завзяття, і те, що не дозволило у найважчі часи покинути культуру задля якогось хлібного місця. Он Ольга Марценкевич, керівник славнозвісного родинного циганського ансамблю «Ягорі», який на початку двотисячних став народним аматорським.

пісні наших предків – українцівк і ромів. До речі, колектив «Надвечір’я» завжди бере участь у святі рідної мови, яке проводять в Іванівській школі інтернат. Обдарований музикант Віктор Томчук є керівником народного аматорського ансамблю української пісні «Надбужани» Гущинецького СБК. Народна пісня у виконанні «Надбужан» несе пізнавальне значення, характеризуючи побут народу, вдачу українця – то господарного, то веселого і безтурботного, то хитрого, то насмішкуватого. А за цим неповторним талановитим звучанням колективу – щоденна копітка праця Віктора Володимиовича, який зібрав до гурту талановитих народних співаків. Чого вартує лишень артистизм соліста Валерія Загиная, чкий допомагає донести до слухачів неповторність піснень, що їх у свій час відшукали в рідному краї. Неперевершено звучить у виконанні цього соліста суто чоловіча пісня «Люлька моя пеньковая» Люлька моя пеньковая звечора куріла, Положив ї на полицю, впала та й розбилась…

«Чопова криниця» Гущинецького СБК

24

Цей колектив надзвичайно популярний на теренах Вінниччини. Запальні циганські пісні і танці у виконані дорослих і дітей нікого не залишать байдужими. Глядач – завше у захваті. Поруч з Ольгою Анатоліївною – її чоловік Іван Марценкевич, художній керівник Іванівського будинку культури, а також – народного аматорського фольклорного ансамблю «Надвечір’я». Цей колектив ревно береже традиції, добираючи до репертуару саме старовинні пісні – родинно-побутові, обрядові, ліричні, виконуючи їх у давній манері. Особливий колорит досягається вплетенням чоловічого голосу у звучання пісні. Це чудовий тембр Івана Марценкевича. Саме завдяки таким, як подружжя Марценкевичів, живуть

Ой та вже ж я скільки можу Плакати й тужити, Як же мені молодому Без люльки прожити… Цю пісню позичила в надбужан столична «Кралиця» – фольклорний колектив Київського національного університету. Авжеж, в ній ціла історія, що з люльки почалась, а закінчилась картиною злагоди й любові, словом, дуже характерна для розуміння української ментальності пісня. Не менш цікава «Ой ви, гості мої, та й забавтеся в нас…», яка також чимало розповість про українську вдачу. Олена Богомолюк майже чверть століття керує фольклорним ансамблем «Чопова криниця»

Гончарні вироби родини Олександра і Ніни Левчуків Гущинецького СБК. Вроджений талант співачки, жіноча краса, неповторний голос Олени Петрівни – все це забезпечило їй неабияку популярність на теренах Калинівщини та Вінниччини. Вона стояла біля джерел отої «Чопової криниці». Неповторна солістка і виводчиця, разом з своїми голосиситими жінками назбирала цілі в’язки цих пісень, що їх споконвік співали в їхньому краю – і ліричних, і жартівливих, купальських і весільних, а також колядок і щедрівок. «Не жаль мені вечерочка», «Болить мене головонька», «Веселість, веселість, де ти поділася», «Ой на тобі, дівко», «Дала мені мати корову» - ці та інші сотні пісень, які вони співають іноді і разом з «Надбужанами», давно полюбились подолянам. Воно й не дивно, адже люди, які влились в ці ансамблі – творчі особистості, справжні українці, як от Микола Бербега, який колись навчаючись у Вінницькому педуніверситеті, співав у славнозвісному «Щедрику»

Всі ці колективи – окраса культурно-мистецьких заходів області. Вони презентують Вінниччину на Всеукраїнських та Міжнародних фестивалях і конкурсах. Сприяють діяльності працівників культури директор Іванівського будинку культури Алла Потьомкіна, начальник соціально-гуманітарного відділу ОТГ Клімішин Микола, в.о. Гущинецького старости Михайло Довгалюк, які нині беруть участь у нашій розмові. Кожен з них чимало зробив для того, щоб кульура в Іванівській громаді не лише зберегла попередні позиції, а й виробила форму співпраці в контексті реалій сьогодення, коли треба об’єднати зусилля для створення нової моделі розвитку культури в громаді, щоб була суголосною часу. Попередні здобутки – це успішні виступи на сценах села, району, області, участь у мистецьких конкурсах та фестивалях і взагалі в житті громади, це збереження пісенних традицій.

Родинний циганський ансамбль пісні і танцю «Ягорі»

26

А тепер настав час тісної співпраці.

– Отож, ви вже в громаді, – звертаюсь до всіх присутніх, – як співпрацюєте?

– А так, що на новий рік Дід Мороз – з Янева, а Снігурочка – з Гущинець, – жартує Михайло Петрович Довгалюк. І розповідає, що справді зустріч Нового року проходить надворі, «одного дня в Яневі, а другого – в Гущинцях». А ще ж «Коляда летить по світу» – це культурно-мистецький проект різдвяних віншувань, що в ньому беруть участь всі села громади. Михайло Петрович розповів про традицію святкування Дня села (27 вересня), під час якого, зокрема торік, відбулась презентація книги Анатолія Стасюка про Іванів «На скрижалях історії». Цей день дуже насичений. Земляки вшановують учасників АТО, чорнобильців, воїнів-інтернаціоналістів, а ще новонароджених у селі Гущенцях, також ті подружжя, які довго прожили в шлюбі. Тоді ж майстри народної творчості представляють свої роботи на виставці. Гончарі Олександр та Валентина Левчуки експонують свої чудові мальовані глечики і миски, Володимир і Наталя Ігушеві, – свої знамениті кошики з лози, гончар Коваль Леонід – миски, Ірина Савчук, яка перемогла в районному конкурсі «Портрет родини» – вишивку. Дійство відбувається зазвичай на стадіоні. А в Іванові день села приурочують до Дня незалежності. Тут проводять «Караоке на майданчику», спортивні змагання, а увечері – концерт. У святі бере участь письменник Олег Чорногуз, автор гумористичної повісті «Аристократ із Вапнярки», який вже перебрався в Іванів з Києва. У травневі дні, означені святістю пам’яті і примирення, кожне село проводить, як кажуть присутні – біля своїх пам’ятників – в Іванові, Гущинцях, Кам’яногірці. А ще всі села об’єднує спільний мітинг-реквієм пам’яті єврейської общини, знищеної гітлерівцями в роки Другої світової. Відбувається він на місці поховання, назване «Малий бабин яр». Щороку 30 травня сюди з’їжджаються родичі загиблих, або ті, кому вдалось вижити, з Ізраїлю, Німеччини, з різних куточків Вінниччини. Мені показали меморіал, повідали моторошну історію трагічної загибелі

євреїв. Поруч вже поховані і ті, кого назвали праведниками світу за те, що вони, ризикуючи життям, прихистили єврейських дітей і таким чином зберегли їм життя. Працівники культури поділились проблемами, що їх породжують неочікувані обставини, «які підвели нас», – з жалем розповідають мені. Виявляється, що на сайті Іванова вже було задекларовано проведення прекрасного заходу «Янівські вихідні». Ініціював їх уродженець Іванова, Сергій Харчук. Він є модератором проекту. На місці керував підготовкою Ігор Лановий, заступник голови. Всі гаряче підтримали те, що мало стати візитівкою новоствореної громади: масовий велопробіг на ретровелосипедах, потужна концертна програма, виставки майстрів, народна кухня, атракціони! Заздалегідь запросили гостей звідусіль, навіть з-за кордону, зокрема творчий колектив та юнацьку делегацію з Польщі. Все на радість людям. Аж тут – карантин! Звісно, ця ситуація ніяк не зменшила бажання довести справу до кінця. Ще трохи – і довгоочікувані «Янівські вихідні» стануть реальністю. Це лиш справа часу – вважають іванівчани. Реалізація інших цікавих проектів – це теж справа часу. Скажімо така, як створення культурного центру для розвитку творчих здібностей представників всіх національностей, що проживають тут. Отакі перспективи культурного розвитку спільноти, яка має всі підстави, щоб жити, як каже Михайло Кулик, – в українській Швейцарії, на берегах трьох річок, що течуть з минулого в майбутнє. Оце така Іванівська громада, де вміють натхненно працювати і змістовно відпочивати, де з гущинецької глини ще з діда-прадіда роблять мальовані миски і горнята, де досліджують історію і культуру краю, де бережуть старовинні пісні, де всі від малого до старого, як справжні європейці пересуваються на велосипедах… Уявляю, який це буде велопробіг на тих омріяних янівських вихідних, де відпочиватиме не лише громада, а й гості зі всієї України. Сподіваємось, що все вдасться.

Жанна ДМИТРЕНКО

* Подільські дзвони

С

Празник Фагору

вято – Преображенська церква є не тільки окрасою села, а й розрадою для прихожан села Курилівка, що в Хмільницькому районі. Храм має свою історію. Стара приходська церква (дерев’яна), яка передувала нинішній, знаходилась на садибі поміщика. Вона була побудована за кошти власника в 1752 році. В 30-тих роках ХІХ століття помістя належало католику Касперу Івановському. Неподалік садиби була збудована дзвіниця, обмурована каменем, побілена, покрита чорним залізом, а поряд – дерев’яна церква, куди іноді приїжджав архієрей правити службу. Варто розповісти про випадок, що стався під час однієї однієї з архієрейських служб в церкві. Храм раптом наповнився димом, і, як виявилось згодом, дим ішов від графської кухні. Архієрей попросив, щоб кухню перенесли в якесь інше місце, але власник садиби вирішив за краще розібрати церкву і збудувати нову. В 1859 році церква була збудована, вона збереглася до наших днів. Матеріал розібраної церкви був використаний для спорудження церкви в сусідньому селі Клітищі (зараз с.Порик), а на місці її престолу побудована каплиця. Мідні дзвони для нової церкви замовляли в Немирові в ливарному цеху. В імперіалістичну війну дзвони познімали і переплавили на гармати. Замість них висіли залізні круги, в які й дзвонили. Від дзвіниці йшов довгий підземний хід, що вів до «темпи» - досить великої фортеці з бійницями для гармат. Стіни її були дуже товсті. В період войовничого атеїзму церква була перетворена в колгоспну комору (зерносховище). Іконостас був знищений. Сільським людям вдалося сховати ікони, книги та церковне майно і тим самим зберегти їх від знищення. Після війни частину ікон і книг повернули в

церкву, а частину було втрачено. Новий іконостас був перевезений з Хмільника. У 1991 року церква отримала новий виток у своїй історії. Капітальний ремонт приміщення, реставрація настінних розписів, оновлення ікон – все це було початком відродження храму. Церква знову стала центром духовності. В храмі були старовинні ікони святої великомучениці Варвари та Козельщанської Пресвятої Богородиці, написані на святій горі Афон понад 120 років. Нині, на жаль, вони втрачені. Зараз настоятелем Свято – Преображенської церкви є Михайло Табуленко – молодий, енергійний, працьовитий. Завдяки прихожанам та наполегливості і організаторським здібностям батюшки Михаїла зроблено ремонт церкви. Батюшка допомагає всім, хто до нього звертається порадами та молитвами, вчить прихожан йти тією стежкою, яка веде до Бога. А взагалі, батюшка для всіх є взірцем справжнього подвижництва.

19 серпня в селі - храмове свято Преображення Господнього. Цей день відзначається на спомин про велику подію у житті Ісуса Христа, описану в Євангеліях: таємниче Преображення (перетворення), явлення Божественної величі й слави Христа на горі Фавор. Господнє Преображення несе всім віруючим людям неземну радість. «Все днесь наповнилося радістю…) - співається на утрені. Тому церква призиває всіх духом зійти на гору Фагор і побачити славу Преображення Господнього. Матеріал використаний із збірки Світлани Бондар «Сповідь перед земляками»

* Презентація книги

Во славу подільського мистецтва В цьому році вийшла друком книга «Народні обереги. З історії мистецтва Вінниччини кінця XX ст. - початку XXI ст. Статті Ф.Панчука, упорядник Л.Дідур». Заслуженому діячу мистецтв України, художнику Федору Панчуку вдалось зберегти українську традицію в народному мистецтві. Але не тільки мистецькі досягнення заповнювали життя Федора Васильовича. Його зустрічі з талановитими людьми краю дарували розкіш людського спілкування, зобов’язували до творчості. Адже на теренах мистецької Вінниччини працює понад 2000 майстрів, які продовжують славні традиції попередників, вписуючи нову сторінку в історію народного мистецтва. Художник тривалий час працював в обласному центрі народної творчості, де характер роботи спонукав до пошуків таких неординарних особистостей, які, піднявшись над рутиною буденності, жили і творили в ім’я України. Гортаючи сторінки цього видання, розумієш цінність національної культури, частиною якої є народне мистецтво. І як не згадати слова знаного етнографа, колекціонера Івана Гончара, який сказав, що «тільки тоді, коли ми вважатимемо культурну спадщину нашого народу корінням і стовбуром нашого духовного життя, зарясніють майбутні мистецькі урожаї». І ці всі мистецькі урожаї подільських майстрів Федір Панчук зібрав у своїй книзі, де показує розмаїття видів та жанрів народного мистецтва, що є основою основ культури нашого народу, її душею та невичерпним джерелом. Особливу увагу автор книги приділяє історії розвитку народного мистецтва Вінниччини кінця XX ст. - початку XXI ст. та аналізує творчі процеси на теренах області. З гордістю пише про майстрів, які удостоєні звання «Заслужений майстер народної творчості України». Серед них – Віктор Наконечний, лауреат Шевченківської премії, Фросина Міщенко, Галина Данилюк, Тетяна Шпак, Іван Горобчук, Василь Слободянюк, На-

28

таля Шпак-Косаківська, Вікторія Кубаль, Юрій Дяченко, Марія Савчинська, Олександр Пірняк, Марія Гоцуляк, Тетяна Войнаровська. Федір Васильович, який ніколи не був байдужим до творчості наших земляків, з особливим пієтетом пише про корифеїв мистецтва Володимира Перепелюка, Настю Присяжнюк, Івана Коваля, Олексія Луцишина, Марію Руденко, Івана Габришина, Ольгу Леонову, Марію Деркач. Автор вмістив цікаві розповіді про творчі шляхи майстрів, він аналізує види і жанри народної творчості, зокрема: малярство, ткацтво, вишивку, гончарство, витинанку, різьбу по дереву, писанкарство, лозоплетіння тощо. Як голова Вінницького обласного осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва України, Федір Панчук приділив чимало уваги історії та розвитку обласного осередку. Взагалі книга складається з чотирьох великих частин: розвиток народного мистецтва Вінниччини наприкінці XX ст. – на початку XXI ст.; галерея картинок з творчого життя; вибрані статті: мистецтвознавчі публікації Ф.Панчука, друковані в різних часописах, в різні роки; галерея світлин з творів окремих митців, згадуваних у книзі та фото з фондів обласного центру народної творчості. А ще книга цікава унікальними світлинами майстрів, які передають дух та енергетику епохи. Дослідження народних талантів нашого краю у книзі Федора Панчука, спілкування, відкриття нових та забутих імен склалось в поетичну розповідь про художників та майстрів, які осяяли подільські небосхили своїм самовідданим служінням мистецтву. Книга заслуговує уваги. Вона стане подарунком для всіх, кому небайдуже мистецтво, для кого поняття творчості і духовності становить суть і сенс буття. Тетяна ЦВІГУН

Григорій Степанович ПАТРАК-КУХАРЕНКО, заслужений працівник культури України, ветеран українського національно-визвольного руху, композитор, хормейстер, скрипаль, співак, літератор, художник

30

32

* Фольклорна спадщина

Гончарівські пісенні джерела Давай, родино, нашу пісню заспіваєм, Її діди любили наші і батьки, Нехай летить, нехай вона лунає Крізь зорепад, крізь дні минулі і роки!

Микола Янченко

М

и часто чуємо: «Фольклор – це неоціненний скарб народу, який передається з покоління в покоління». Так, дійсно, українська народна пісня,звичаї та обряди дійшли до нас з глибин віків. Кожне покоління, проживаючи своє життя, зберегло для нас пісенні багатства. А ще говорять, що пісня передається з молоком матері, або «цю пісню я навчилася від своєї матері», а чи «так співала моя мати, чи батько». Сьогодні я хочу розповісти саме про такий пісенний рід. Це родина Кашпруків, Іванишиних, Моторних з села Гончарівки Літинського району, що на Вінниччині. Родина, яка має глибоке коріння, плекає впродовж не одного десятиліття традиційне народне мистецтво. На прикладі цієї родини можна побачити той невидимий місточок, який про-

ної війни у 1941 році потрапив у полон в Польщі, звідки йому вдалося втекти. 8 днів йшов пішки, не ївши, не пивши, а добравшись додому, у повному розумінні цілував землю. Коли у 1944 році його знову забрали, вже не повернувся, загинув на річці Вісла (Польща). Сьогодні, як найдорожчу реліквію, в родині зберігають його листи з фронту, в яких він писав – «як приїду – то ми заспіваємо пісню «Вітер з поля, хвиля з моря, заболіла голівонька моя», мріяв про зустріч, але не судилося. Дід Яків мав сильний, низький голос і дуже любив танцювати. З любов’ю згадує Оксана Моторна і свою бабку по материнській лінії – Катерину, яка також гарно співала, мала «тоненький» голос. Улюбленими її піснями були «Ой гиля, гиля, гусоньки, на став» та «Посію я огірочки». Була веселою, любила жартувати, могла і мудру пораду дати, то ж користувалася великим авторитетом у односельчан. Біля неї завжди збиралися люди. На Різдво вона була найактивнішою серед гурту колядників і щедрівників. Влітку, як згадують односельці, відпасаючи череду, баба Катерина співала:

Фольклорний ансамбль «Джерело» кладено через століття і поєднує багато поколінь. З діда-прадіда вони шанують людей, дотримуються звичаїв, традицій, відзначають народні і релігійні свята. І все, що вміють і знають, передають своїм рідним. Завдячуючи їм, сьогодні у Гончарівці успішно діє відомий далеко за межами Вінниччини народний аматорський фольклорний ансамбль «Джерело», яким керує віддана справі і людям Моторна Оксана Петрівна. Вона захоплено розповідає про своїх рідних, про їхні характери, життя: – Прізвище Кашпрук мав дід Яків Романович (1917 р.н.), баба Катерина (1917 р.н., дівоче Наконечна), а ще рідна сестра діда – Ганна Романівна (1916 р.н.). Дід у роки Великої Вітчизня-

Воли ревуть, води не п’ють, Бо дорогу чують, Бодай же ви, сірі воли, Поля не сходили, Що ви мене, молодую, Тяжко зажурили. А ще бабу Катерину запрошували «за кухарку» на весілля, на яких вона не лише смачно готувала, але й дуже гарно співала, бо знала чимало весільних пісень. Була щедрою. Сьогодні її похресник, Василь Покорний згадує, що хресна завжди давала найбільше грошей за коляду

– три карбованці (коли З 1972 року Марія інші давали карбованець Яківна Іванишина почала чи два), а ще купляла сопрацювати завідуючою рочку. Коли Оксана наГончарівським сільським вчалася у першому класі, клубом. 26 років віддала баба на день народження роботі в галузі культури, а купила їй дві хустки – зенасправді – все своє житлену і жовту. Скільки це тя. Вчила всіх, хто прибуло радості! Коли Оксаходив у клуб, народних на одягала зелену хустку, танців: «Карапет», «Крато їй здавалося, що на неї ков’як», «На реченьку», дивиться і заздрить все «Коробочку», «Кокетсело. Дуже чекала того ку», різні польки, вальдня, щоб у жовтій хустці си. Здійснювала копітку запрошувати своїх подруроботу по збиранню фольжок на день народження, клорного матеріалу від ода всі щоб бачили. На той носельців та своєї родини, час хустки були дорогі. поповнювала знання про Прожила баба Катерина народні звичаї і традиції.

84 роки і померла 9 травУ 1973 році Марія Яківна ня. Саме День Перемоги, створила хор-ланку. Цей 9 травня, вона дуже шавид аматорського мистенувала. У їхньому селі цтва був у ті часи дуже побули поховані чотири вопулярним. Сільський клуб їни, які загинули під час став справжнім культурвійни. Згодом трьох переним центром села. Для поховали у Багринівцях, у односельців готувалися спільній братській могилі. концертні програми до Марія Іванишина А четверта могила зализнаменних дат, вечори-зушилась у селі. Через багато стрічі з цікавими людьми. років у Гончарівку приїхала донька розшукати мо- Разом з односельчанами святкували народні свягилу батька. Баба Катерина разом з нею поставили та впродовж року, організовували театралізовані на його могилі хрест. Цим хрестом, як пізніше каза- дійства. Масово проводили свято «Колодія», як кала бабця, вшанувала батька дівчини, а також і свого жуть в селі, водили колодку. Велично святкували чоловіка, який не знати, де похований… Великдень. Плели великий вінок з ялинових гілок, Як розповідає Оксана Моторна, життя її мами, ішли до сільського хреста, прикрашали його цим Марії Яківни, було важким: «Росла без батька. А вінком, співали великодні пісні і водили хороводи: це злидні, недоїдання. Не було чим палити. Після «Стояв, стояв виноград», «Василь, Васильочок», десяти класів мама поїхала на Донбас, через три «Ой ходила Марусенька по полю», «Горобчику, роки повернулася, працювала на різних роботах». сватку, сватку» та інші. На Івана Купайла співали: Але не дивлячись на труднощі, в оселі Іванишиних «На Івана, на Купала», «Через наше сельце, везуть завжди лунали народні пісні та музика. В такій ат- клен-деревце», «Ой ти, Марусю, ой ти, ой ти», «Ой мосфері зростала дочка Оксана, яка з дитинства, як стояла тополя край поля» та інші купальські пісвона сама говорить: «полюбила душею рідну україн- ні. І сьогодні ці пісні майстерно виконує ансамбль ську пісню». «Джерело», а веснянки «Виору линку в долинку»

34

с. Гончарівка. Біля хати Оксани Моторної

та «Чи чуєш ти, попе?» увійшли до збірки календарно-обрядових пісень «Зеленая дібровонька», виданої Обласним центром народної творчості у 2017 році. У 1970-1980-х роках ансамбль активно працює, представляючи своє мистецтво на Всесоюзних фестивалях самодіяльної художньої творчості. За активну пропаганду українського фольклорного мистецтва, колектив неодоразово нагороджувався дипломами та почесними грамотами різних рівнів. Ансамбль «Джерело» є лауреатом Всеукраїнського огляду народної творчості (1999 р.) та учасником багатьох свят і фестивалів з фольклору. В сім’ї Іванишиних зростала дочка Оксана, якій до душі припала мамина робота, а клуб став другою домівкою. Ще в ранньому дитинстві Оксана любила співати на повний голос, особливо за селом. Бувало, йде по полю пшениці, з якої її не видати, і співає, аж луна йде. Одного разу, почувши дитячий спів, дід Петро скаже бабі Катерині: «Он твоя онука вже співає!». А ще любила співати Оксана на старій груші, а дід навіть за це давав копійки. Улюбленою ж була пісня: Ой ви пташки-канарейки не літайте високо, Бо сама я добре знаю, що мій милий далеко, Ой ви, пташки-канарейки, не літайте вище всіх, Бо сама я добре знаю, що мій милий краще всіх Вона завжди ходила з мамою на репетиції, вивчала пісні, народні танці і була учасницею фольклорного ансамблю та троїстих музик, в яких грала на бубні. Тут доречно пригадати батька – Петра Михайловича. Він в усьому підтримував дружину Марію Яківну. Та не просто підтримував, а створив колектив троїстих музик. У ньому брали участь гармоніст, майстер гри на бубні, а сам організатор майстерно висвистував на березовій корі. Цим мистецтвом Петро Михайлович віртуозно оволодів ще з юності. Почув одного разу по радіо передачу, в якій звучав художній свист і заслухався. Вирішив і сам спробувати. Для такого виконання є багато секретів – від вибору кори, її підготовки до гри та самого виконання. Не з кожної берези кора буде звучати, та й фізично грати непросто. Однак музикант в душі, він майстерно «висвистував» будь-яку мелодію. Своє вміння Петро Михайлович передав

дочці Оксані і онуці Марусі. А Оксана після закінчення школи вступила до Вінницького кооперативного училища. Успішно навчалась, але душею линула в село. То ж в 1989 році, закінчивши училище, повернулася в Гончарівку, в улюблену атмосферу пісень і творчості. Пізніше до неї приєдналась і донечка Маруся. Вже нове покоління плекає сімейні традиції. Так, як і мама, Маруся навчилася грати на бубні. В школі пробувала грати на скрипці, освоїла окарину, яку на обласному святі фольклору ім.Гната Танцюри подарувала директор Обласного центру народної творчості Тетяна Цвігун. У червні 2007 року колегією управління культури Вінницької обласної державної адміністрації ансамблю «Джерело» було присвоєно почесне звання «народний аматорський». Це був не просто відповідальний захід. Ансамбль «Джерело» влаштував справжнє свято народної пісні. Ніби зараз, пригадую ту величезну концертну програму. Розпочалася вона з побутових пісень: «Ой на ставу, на ставочку», «За горами сонце палає», які заспівувала Марія Яківна. А далі зазвучали веснянки: «Чи чуєш ти, попе, як у Києві дзвони дзвонять?», «Ти вулице, ти широкая», «Кривий танець». Програму продовжили – козацька пісня «Ой полечко, поле», жартівливі – «Чоловіче не сиди», «Василиха». Прозвучала і більш сучасна пісня «Чого ти милий зажурився», яку заспівувала Ганюк Катерина Мусіївна, а виводила підголосок Тетяна Іванівна Терешпольська. А далі звучали гончарівські весільні пісні «Що ж бо то за село?», «Молодиці на коровай ішли», «До бору, бояри, до бору», «Короваю розмаю», «До коси, братіку», «Дай, матінко, до коси масла», «В неділеньку рано ще сонце не сходить». Окрасою програми стали троїсті музики з виконанням «Польки», жартівливої пісні «Правда, люди, правда» та віночка гончарівських мелодій і танців. На гармошці грав Бронц Сергій Іванович, свист на березовій корі виконував Іванишин Петро Михайлович (батько Оксани) і на бубні, як завше, Моторна Оксана Петрівна. Чоловіки не лише грали, а й виконали

разом з жіночим складом пісню «Ой у полі криниченька, муром мурована». До речі, саме на цьому концерті звучала нова гармошка, яку подарував колективу рідний брат Петра Іванишина. У цьому ж 2007 році керівником фольклорного ансамблю «Джерело» стає Оксана Моторна. З цього часу активізується творча та концертна діяльність колективу. Гончарівським аматорам аплодували в різних куточках нашої області. Неодноразово виїздили з обмінними творчими звітами в м.Хмільник. Учасники «Джерела» брали участь в обласному фестивалі народної творчості «Світанки над Россю», присвяченому відомій фольклористці Насті Присяжнюк, у першому обласному фестивалі-конкурсі «Народні музики Поділля» (м.Немирів, 2006 р.). Колектив – учасник Всеукраїнського фестивалю «Великодня писанка» (м.Вінниця, 2007 р.), міжнародного свята літератури і мистецтва «Лесині джерела» (м.Новоград-Волинський, 2009 р.), фестивалю етнічної музики ленд-арту «Шешори Подільські» (с.Воробіїка Немирівського району, 2008 р.), Міжнародного фольклорного фестивалю «Світовид» (м.Переяслав-Хмельницький Київської області, 2011 р.). Ансамбль брав участь в запису передачі «Моє село – моя держава» з телепроекту Оксани Пекун «Фольк-мюзік». І кожен захід – це незабутні спогади, приємні емоції, радість від подарованих людям пісень і танців. Визначною подією в житті ансамблю «Джерело» стала участь у творчому звіті майстрів мистецтв та аматорських колективів області «Благословенна земля, моя Вінниччина», який проходив у Національному палаці мистецтв «Україна». Ансамбль «Джерело» виступав на найбільшій сцені держави, а ще грав у фойє палацу, де зібрав велике коло слухачів. Веселі пісні, мелодії супроводжувалися шумовими інструментами, які взяті з побуту селян. Пральна дошка, сапа, макогін, качалка, рубель, дерев’яні ложки, рогачі, коса в руках талановитих сільських співачок на хвильку стали музичними інструментами, а гармошка, бубон і барабан прикрасили їхню гру.

36

Та особливого колориту і неповторності звучання ансамблю «Джерело» надавав художній свист на березовій корі. Не змовкає і сьогодні пісня села Гончарівки. Запальними виступами, веселими музиками, емоційним виконанням співаки відомі в області. Їх радо зустрічають жителі сіл і міст, бо вміють гончарівці зацікавити слухачів своїм мистецтвом, адже в репертуарі колективу «Джерело» понад 100 побутових і обрядових народних пісень. Спів ансамбль лунав на X Міжнародному фестивалі етнічної культури «Живий вогонь» (м.Хмільник, 2018 р.). Їм навіть дощ не став на заваді. А ще фестивалі: автентичної української культури «Гаївки-фест» до Всесвітнього дня вишиванки ( 2018 р.); народної творчості «На Поділлі, на Різдво» (2016 р.); «Різдвяне диво» (2017, 2019 р.р.); «Скарби Поділля», свята обрядових хлібів та дідухів «Народу вічний оберіг» (с.Білопілля Козятинського району, 2018 р.) та багато інших. Впродовж багатьох років учасниці ансамблю «Джерело» є бажаними гостями на фестивалях народної творчості, які проводить заслужений журналіст України Ганна Секрет спільно з управлінням культури та обласним центром народної творчості в «Театрі на городі» (с.Правилівка Оратівського району). Особливо до вподоби жінкам фестиваль борщу, де вони є неоноразовими лауреатами. В рамках відзначення 78-х роковин голодомору в Україні Національний музей Івана Гончара в истопаді 2011 року провів Всеукраїнську акцію «Печу, печу хлібчик». Експозицію виставки утворили з обрядових хлібів з усіх регіонів України. Представляти Вінницьку область було доручено ансамблю «Джерело». З Києва, в Гончарівку, до Оксани Моторної, приїздила делегація журналістів, які відзняли весь процес випікання, а потім ці обрядові хліби, в тому числі і великий весільний коровай, були презентовані на виставці у Києві. Визнанням ансамблю «Джерело» була його часть у Гала-концерті ІV Всеукраїнського фестивалю-конкурсу автентичних колективів на приз

Три покоління

На Міжнародному фестивалі «Лесині джерела» Г.Танцюри (м.Вінниця, 2016 р.). Великий успіх мав ансамбль у минулому році на регіональному фестивалі «Гармонь грає – душа співає» (м.Гнівань), де під час виступу Марія Яківна так підтанцьовувала, що здивувала і захопила глядачів. Кожна з учасниць колективу – талановита народна співачка. Неповторними виводчицями є Оксана Моторна та Раїса Гончаренко, заспівувачами – Олена Чернега та Антоніна Пасека. Багато пісень заспівувала і Марія Яківна. Нині, на превеликий жаль і сум, її немає з нами. Покинув цей світ і батько Оксани – Петро Михайлович, віртуоз гри на березовій корі. Не доспівали, не дограли. Не вистачає їх як родині, так і колективу. Але живе пам’ять про них у серцях вдячних нащадків та земляків. А Петро Михайлович залишив по собі особливу пам’ять для односельчан. З давніх давен в центрі села височів великий дерев’яний хрест, біля якого селяни відзначали релігійні і народні свята. Оскільки в Гончарівці немає церкви, біля нього відзначаються Різдво, Водохреще, освячуються Великодні дари, квіти, мед, фрукти на Спаса тощо. З часом хрест поламався. А десять років тому батько Оксани Моторної Петро Михайлович замовив у лісництві великого дуба і витесав-вирізьбив з нього новий хрест. Сам був вже дуже нездоровий, а думав і піклувався про духовне здоров’я своїх земляків. Отака незвичайна родина живе у Гончарівці. Свято зберігаються в родині Моторних ткані килими, доріжки, верети, рядна, різноманітні рушники, що їх ткали на верстаті рідна сестра діда – Ганна Романівна, бабка Катерина, а згодом і Марія Яківна. Не раз їхні вироби прикрашали районні, обласні культурно-мистецькі заходи та ювілеї колективу. А на ткацькому верстаті родини Іванишиних і Моторних, мабуть, і досі працюють у Літинському Подільському народному університеті культури. У Гончарівці унікальні, характерні саме для них, народні костюми, вишиті сорочки. Недаремно, на

районному святі вишиванки «Вишита сорочка – оберіг роду» вишиванка найповажнішої учасниці Марії Яківни була відзначена дипломом за зайняте І місце. Оксана Моторна стала справжньою берегинею сімейних традицій. Її подвижницька праця відзначена багатьма Подяками та Почесними грамотами Вінницької обласної державної адміністрації та обласної ради, управління культури і мистецтв Вінницької ОДА, райдержадміністрації та районної ради. За багаторічну творчу працю, вагомий внесок у відродження, збереження та популяризацію місцевого фольклору вона відзначена Подільською літературно-мистецькою премією «Кришталева вишня». Так передаються від покоління до покоління звичаї і традиції Гончарівки, а ще – неповторні пісні і невгасима любов до них. Понад століття лунають народні пісні у виконанні Кашпруків, Іванишиних, Моторних на сценах села, району, області, навіть столиці. І кожного разу їхні виступи викликають захоплення і аплодисменти. Кожен з цієї співучої родини вніс свою часточку душі у велику справу збереження фольклорної спадщини краю. Старші відходять у засвіти. І вже в серцях дітей та онуків лунають ті пісні, яких їх навчили баби і діди. Як співає наш талановитий співак Микола Янченко: «І цей вогонь не загасити, коли співають з нами наші діти, й родина знов радіє, як колись!». Так і повинно бути, щоб не рвався зв’язок поколінь, щоб жила традиція.

Провідний методист з фольклору Тетяна ГАРБУЛІНСЬКА

Ой у полі долина

Записана від Катерини Шмалій, с. Гончарівка, Літинський район

Ой у полі долина, широка роздолина, Гей, да, гей, широка роздолина А на теї долині нічого не родило, Гей, да, гей, нічого не родило Тільки одна грушечка, верхом кучерявая, Гей, да, гей, верхом кучерявая Верхом кучерявая, на яр похилилася, Гей, да, гей, на яр похилилася На яр похилилася, дівка зажурилася, Гей, да, гей, дівка зажурилася Чого, дівча, журишся,чом ні з ким не любишся? Гей, да, гей, чом ні з ким не любишся? Полюбила плєнного, козака воєнного, Гей, да, гей, козака воєнного Козак буде з пушки бити, дівка буде сльози лити, Гей, да, гей, дівка буде сльози лить Козак буде стріляти, дівка буде ридати, Гей, да, гей, дівка буде ридати Ой у полі долина, широка, роздолина, Гей, да, гей, широка роздолина.

38

З піснею в серці

* Митці Поділля

вирощував батько в своєму садку. Василь Павлович і Павліна Олександрівна Дубові працювали в місцевому господарстві, вирощували яблука, а серед цих духмяних пахощів зростав майбутній музикант. Ходив садком, вслухався у щебетання птахів і виношував у серці мелодії, які пізніше, в дорослому житті, стануть визначальними. Навчаючись в школі, непомітно для себе, став орове мистецтво на Вінниччині має давні і славні традиції. На Поділлі на- співати. Однією із перших вокальних спроб хлопродились, жили і творили видатні композитори чика стала дитяча пісенька «Любитель-риболов». Петро Ніщинський, Микола Леонтович, Родіон Пісня досить складна, з відхиленнями, модуляціями, але виявилося, що Скалецький; талановиПавлика Господь нагоротий хормейстер, Герой див ідеальним слухом, і України, професор Паввін із нею прекрасно спрало Муравський. Яскраві вився. З цієї пісні, мабуть, сторінки до багатої ісвсе й почалося. А трохи торії розвитку хорового згодом у дядька Василя мистецтва нашого краю з’явився баян, і Павлусь вписують нині народні самотужки навчався на аматорські вокально-хоньому грати. Пізніше Паврові колективи області. ло почав брати індивідуА їх у нас чимало – майальні уроки із гри на баяні же 200! Які ж талановиті у викладача Вінницького наші подоляни, безмежно музичного училища імезалюблені у пісню, у давні ні М.Д.Леонтовича Якотрадиції гуртового співу! ва Івановича Воєводіна. І що не район — то своя Двічі на тиждень, і в дощ, родзинка, надзвичайно таі в сніг їздив хлопець до лановиті співаки, неповВінниці, сумлінно викоторні колективи! Цими нував всі завдання виклаколективами опікуються дача і це дало свої результалановиті хормейстери. тати. За декілька років Заслужені працівники занять Павло вже викокультури України Люднував увертюру із опери мила Мартинова, АфаМ.Глінки «Руслан і Люднасій Медражевський, мила». Почав подумувати Валентина Футимська, про вступ до музучилища, Ганна Гапоненко, Любов навіть взяв декілька уроГрушко, Федір Ущаповків-консультацій у викласький, хормейстери Ігор дача В’ячеслава МерзляКочурський, Іван Гнатюк, кова, але не судилось: Петро Сидоренко, Марія Павло Дубовий хлопець не мав спеціальДейдиш, Наталія Колісної початкової музичної ник, Леонід Луцишин, Назарій Давидовський, Олена Панчук, Тетяна На- освіти, без якої вступ і навчання на відділі народумчак, Галина Бунь, Валентина Гарнага, Василь них інструментів було неможливим. Але шляхи Слободянюк, Андрій Бохнюк, Євгенія Пальонко, долі в 1966 році привели юного музиканта до Клавдія Семенова, Валентин Француз, Галина Вінницького педагогічного інституту, куди й поНавроцька, Володимир Солодун, — і цей список ступив Павло Дубовий на факультет початкових класів та музики. Вступні іспити здав на «відмінможна продовжувати і продовжувати. А серед такої когорти хорових диригентів Ві- но», а далі – весь в музиці, бо лише вона запонниччини яскраво вирізняється неординарна осо- лонила душу. З великою вдячністю згадує Павло бистість, музикант від Бога, співак, композитор Васильович декана факультету Щербу Аллу БоПавло Дубовий з Хмільника. Павло Васильович рисівну, талановитого хормейстера Костянтина робить вагомий внесок в культурно-мистецьке Прокоповича Семенова, під керівництвом якого життя не лише міста і району, ім’я цього музи- він співав в інститутському хорі. Та осоканта добре відоме на теренах Вінниччини та й бливо теплі і вдячні спогади про неперевершеного викладача по класу України. А народився майбутній митець в селі Дашків- баяна Ігоря Ісидоровича Смороду. цях сусіднього Літинського району. Село потопа- На все життя, як дороговказ у проло в яблуневих садах. Саблук, ренет Симиренка, фесію, запам’ятав Павсніжний кальвін – ці і ще багато інших сортів ло Дубовий слова улюДуша співає що б там не було, Народжує пісенні дивоцвіти, Щодень їх творить Дубовий Павло, Бо без пісень таки не може жити.

Жанна Дмитренко

Х

Хоровий колектив «Зорецвіт» бленого вчителя: «Баян – це інструмент, який не лише грає. В руках майстерного виконавця він повинен співати!». Ігор Ісидорович дав своєму учневі прекрасну школу володіння інструментом. Після успішного закінчення вузу Павло Дубовий отримав направлення в Уладівську середню школу (на той час – Хмільницького району). І одразу його запросили до участі в сільському театральному колективі. Ним в той час опікувалась талановитий режисер, керівник народного аматорського театру Хмільницького районного будинку культури Тамара Миронова, яка приїздила на репетиції, допомагала в постановці вистав. Помітивши талановитого музиканта, вона розповіла про нього директору РБК Олександру Попову. Тож за декілька днів майбутня доля Павла Дубового вирішилась. І з вересня 1970 року

40

до цього часу Павло Васильович живе і працює в Хмільнику. Художній керівник, а пізніше – директор будинку культури санаторію залізничників, викладач по класу баяна та акордеона Хмільницької школи мистецтв, організатор та керівник вокально-інструментального ансамблю «Експрес» санаторію залізничників, учасник народного аматорського вокального гурту «Елегія», керівник народного аматорського хору ветеранів війни та праці Хмільницького РБК, — все це його життя, його велика любов до музики та мистецтва. А скільком аматорським вокальним колективам району Павло Васильович допомагає у становленні, напрацюванні репертуару. Завдяки його допомозі та підтримці, жіночим вокальним ансамблям «Берегиня» Сальницького СБК, «Первоцвіт» Уланівського СБК, «Калинонька»

Павло Дубовий, Ярослав Цись та Микола Стукан – гурт «Елегія»

Маркушівського СБК присвоєно почесне звання «народний аматорський». Цих колективів він не полишає і постійно ними опікується. А нещодавно до них додався ще один – вокальний ансамбль «Мальви» Березнянського СБК, з яким Павло Васильович Дубовий підготував програму на присвоєння звання народного аматорського. І де цей музикант бере сили, і де знаходить енергію на всі колективи, на підготовку концертних програм! А якого високого рівня ці колективи! Окремою сторінкою творчої діяльності Павла Васильовича Дубового є робота художнім керівником, а з 2005 року – директором будинку культури санаторію залізничників. Тут він створив вокальний ансамбль, жіночий хор, працює з солістами, організовує вечори відпочинку, концертні програми. ВІА «Експрес» і вокальний ансамбль санаторію виборюють призові місця і стають лауреатами обласних та всеукраїнських галузевих фестивалів-конкурсів. З великою вдячністю і повагою згадує Павло Васильович головного лікаря санаторію, заслуженого лікаря Украї-

значення 40-річчя Великої Перемоги. Планувалось, мріялось, що такий колектив стане окрасою концертних програм, взірцем для молодших поколінь. Й так воно сталося. Коли Павлу Дубовому запропонували очолити цей хор, сумніви оповили душу талановитого музиканта: велике навантаження на основній роботі в санаторії, а ще більша відповідальність – працювати з таким поважним колективом. Поважним і за віком, і за статусом – адже хор вже мав почесне звання народного аматорського, користувався популярністю у хмільничан. Та в цей час, коли душу Дубового ятрила невпевненість, він випадково зустрівся із однією з тодішніх учасниць хору. «Візьміть наш хор, це буде дуже престижно!», - схвильовано і переконливо мовила вона, і ці слова, і ця зустріч стали визначальними. Тож з того часу і донині Павло Васильович Дубовий – незмінний керівник народного аматорського хору ветеранів війни і праці. Нещодавно цей поважний колектив відзначив своє 35-річчя. Творча діяльність з хором, вокальними колек-

Хор ветеранів відзначає своє 35-річчя ни, кандидата медичних наук, полковника запасу Наума Яковича Гольденберга. Від нього він багато чому навчився, а найголовніше – мудрому толерантному керівництву, повазі до людей, особистій відповідальності і пунктуальності. Знайомство і спілкування із ще однією непересічною особистістю — вчителем музики Романом Павловичем Романюком, — посприяло становленню Павла Дубового як громадського діяча, патріота. Разом із Романюком Дубовий працював в районному осередку Народного Руху України. «В ці роки до мене прийшло усвідомлення, осмислення себе як українця»,— згадує Павло Васильович. … В 1993 році Павло Дубовий починає працювати керівником народного аматорського хору ветеранів війни і праці Хмільницького РБК. Цей колектив був створений в далекому 1985 році за ініціативи тодішнього директора РБК Олександра Попова (пізніше — начальника відділу культури) хормейстера Василя Коцулима і методиста РБК Василя Шлапака в період підготовки до від-

тивами спонукали Павла Васильовича до композиторської діяльності. У творчій співдружності Дубового з місцевими поетами народилися прекрасні вокальні та хорові полотна, а їх у композитова понад п’ятдесят. Серед них вирізняються твори на вірші Ю. Бичківської «Гімн Хмільника», «Я тобі поклонюсь, Україно», «Квітни, Вкраїно!» та багато інших. …Живе у Хмільнику талановитий музикант Павло Дубовий. Творчі колективи під його мудрим керівництвом ведуть активну концертну діяльність, є окрасою культурно-мистецьких заходів області. А він несе у серці пісні і щедро ділиться ними із земляками. Тож хочеться вірити, що творче життя Павла Васильовича триватиме ще не одне десятиліття, даруючи шанувальникам хвилини насолоди.

Ніна ДЖУС

* Народний аматорський колектив

Як театр змінює життя

Т

еатр. Це поняття прийшло до нас з далеких часів, таких далеких, що слово «театр» на багатьох мовах звучить однаково. Це настільки унікальне явище, що включає в себе магію творення чогось таємничого, неочевидного. Глядачам надається можливість поринути у творення подій. Театральне мистецтво – це відображення духовного прагнення людини, її перемог, поразок, висоти польоту і глибини падіння. Театром Шекспір називав життя, а людей – акторами в ньому. Люди грають самих себе, але люди можуть спробувати для себе і інші ролі. На сцені прожити чиїсь відчуття і почуття, сміх і сльози, задуматися над помилками і дійти висновків, а головне – зробити це разом з глядачами, повести їх за собою, а це, ще цікавіше. Театром захоплюються один раз і назавжди. Бачиш себе в тій чи іншій ролі, хочеш прожити на сцені ту чи іншу ситуацію… Не всім дано стати акторами, але спробувати може кожен. Моя розповідь про діяльність народного аматорського театрального колективу «Smagron» Самгородоцького СБК Козятинського району. Керівник колективу – Ольга Михайлівна Саве-

42

нець, не професійний режисер і має іншу спеціальність, але вистави, які виходять під її керівництвом, вражають своєю колоритністю та режисерськими знахідками. Ольга Михайлівна розповідає, що знайомство з театральним мистецтвом розпочалося давно, а саме у 2000 році, коли волею долі, вона разом з сім’єю потрапила у місто Когалим Ханти-Мансійського автономного округу в Росії. Місто було відбудоване та оновлене нашим земляком з Могилева-Подільського Семеном Михайловичем Воєнштоком, який на той час був директором компанії «ЛУКОЙЛ». Це невеличке місто, що розташоване за полярним колом, розділене на 10 кварталів. В центрі містечка – школа, дитячий садочок, і (як наголошує Ольга Михайлівна) не торгово-розважальний, а культурно-спортивний комплекс. Його мали обов’язково відвідувати всі, щоб отримати медичну страховку. Відвідували його і діти Ольги Михайлівни. Вони танцювали в ансамблі бально-спортивного танцю. Традиційно там влаштовувались новорічні вистави для дітей та дорослих. Проводилися майстер-класи з театрального мистецтва, співу, танців, для прове-

Творчий колектив на святі «Гей, соколи!»

Підготовча група театру «Смагрон» дення яких запрошували високопрофесійних фахівців. А Ользі Михайлівні найбільше до душі припало театральне мистецтво. Життя не стоїть на місці. Після далекої півночі родина переїхала до Києва, але чоловіку Ольги Михайлівни – Дмитру Миколайовичу запропонували роботу в Самгородку. Тож і родина переїхала до нього. Вирішили жити в селі. А Ользі Михайлівні запропонували посаду директора сільського будинку культури. Так у 2007 році і почалося знайомство із специфікою роботи в галузі культури. І вже, розпочавши роботу директором Самгородоцького будинку культури, вони разом з донькою Анною Пасічнюк (працює художнім керівником цього ж закладу), зібрали зацікавлених аматорів і поставили казку «Снігова королева». Тут допоміг досвід участі в музичних виставах та майстер-класах. Тоді не було умов для показу вистави в будинку культури, то ж її показували аж тричі в актовій залі школи. Наступного нового року підготували осучаснену версію твору «Вечори на хуторі біля Диканьки». Її показували вже шість разів – в актовій залі Козятинської РДА для дітей всього району. Наступного року програму підготувала молодь – це вистава М. Старицького «За двома зайцями». Так, готуючи вистави, і зорганізувався кістяк колективу: люди, закохані в мистецтво гри на сцені. З цих вистав і почалося сходження театрального колективу на велику сцену. У 2017 році за високий виконавський рівень та активну творчу діяльність театру було

присвоєно звання «народний аматорський». Учасники колективу вирішили назвати свій театр так, як у давнину називали їхнє містечко Самгородок – «Smagron». У мене ця назва асоціюється з гронами винограду, що визрівають на гнучкій лозі… Саме так у далеких глибинках визрівають і формуються непересічні таланти, які згодом стають відомими на ввесь світ. Ми самі часом навіть не розуміємо, чому так складається життя і до чого воно нас може привести. Адже закінчуючи у свій час інститут легкої промисловості, чи могла подумати Ольга про те, що їй доведеться бути режисером вистав у сільському будинку культури? Але, слухаючи з яким захопленням вона розповідає про театральні події та про його учасників, розумієш, що людина щаслива у своїй роботі. А театральний колектив об’єднав справді творчих однодумців, яким до душі перевтілення на сцені. Кажуть, що театр починається з вішалки, я б сказала, що аматорський театр починається насамперед з тих небайдужих людей, яким подобається гра на сцені. Тож, коли в будинок культури на репетицію сходяться учасники колективу, розпочинається творчий процес і пошуки образів та костюмів, обговорення декорацій та мізансцен, робота над музичним та шумовим оформленням. Ольга Михайлівна з захопленням розповідає про учасників гуртка. Для неї кожен учасник – це талант! Хоч у кожного є і робота, і сім’я, але є і любов до

44

театрального мистецтва, та й до мистецтва вза- син – Євген Рукавчук. До речі, саме на те, як галі. У витоків театру у свій час був Олександр грає Євген, приходили дивитися сільські любиСавчук, який допомагав на репетиціях. А от телі театрального мистецтва, навіть ті, які вже Віктор Олександрович Беляєв, учитель музики бачили виставу «Гарнір по-французьки» А скільки надій покладає театральний ко– дуже відповідальна людина. Йому доручають лектив на молодих акторів-аматорів! Це Інна найвідповідальніші ролі. Він виконував роль Ноя у виставі «Біля ковчега о восьмій»; Бернар- Джус, Андрій Мотуз, Дмитро Осаулко, Тетяна да у виставі «Гарнір по французьки»; Ірода у Борецька, Аліна Левіцька. Нині вони студенти, Вертепі; Господаря на святах тощо. Вчителька але із задоволенням продовжують грати в теамолодших класів Леся Боднарук – спеціалізу- трі. Впевнені, що участь у виставах допомагає ється на веденні всіх масових заходів, хоч і ролі їм у навчанні. При театрі працює і підготовча студія. Це також виконує. Ще одна незамінна учасниця колективу – Жанна Бородянець, вихователь- діти та молодь. Спочатку вони пробують себе, ка дитсадочка. Це харизматична особистість. граючи у ляльковому театрі, а тоді вже постуЇї ролі – Сюзетта у «Гарнірі по-французьки», пово виходять на сцену, як актори. Також саме з учасників театрального колекПінгвін у виставі «Біля ковчега о восьмій», Кріт у виставі «Дюймовочка», єврей у Вертепі, тиву зорганізувався ще й гумористичний театр кума, відьма, все, що не доручиш зіграти – вона «Самгородоцькі Веди». Цей колектив має власзіграє з колоритом і по-особливому. У виставах ний репертуар жіночих сценок, і частенько, бере участь і її донька – Ірина Рижаєва. Актив- коли дівчата виступають, висвітлюючи негаразними учасниками колективу стали Оксана Ма- ди, які іноді трапляються у селі, то перепадає і сільському голові, і всім, хто робить шкоду. карова, Наталя Гаєвська, Інна Осаулко. Анжеліка Дідук, педагог-організатор у шко- Ці дівчата тримають «руку на пульсі» соціальлі-інтернаті та викладач іноземної мови. А для них подій у Самгородку, і реагують швидко і театру – просто незамінна людина! Вона може відповідно на кожному концерті. Їхніх виступів зіграти будь-яку роль. Нещодавно у неї наро- люди чекають з нетерпінням: і критичних і садилася донечка, але театр мама не залишила. Її тиричних і гумористичних… Також деякі учасниці колективу беруть Соломійка на репетиціях – в холодному будинучасть і в танцюку культури, а на вальному ансамблі показах вистав – за «Колежанки», який кулісами. Анжелістворено з тих танка ще й декоратор цюристів дитячовистав. І веде при го танцювального будинку культури колективу «Зірки «Школу раннього Арчі», що вже порозвитку дитини», дорослішали. Ольвикладає дітям га Михайлівна з англійську та іспосмішкою запевпанську мови. А як няє, що її дівчатам не згадати ролі Нелі все по-плечу. Лущенко, що праА ще в тих, цює медсестрою, хто починає грати чи Лесю Ковалина сцені в цьому шину, викладачку колективі, якось школи-інтернату, дивно змінюється якій особливо вдажиття. І обов’язкоються ролі фатальво на краще. Хлопних жінок. Нещоці – одружуються давно до аматорів (навіть ті, які дуже самгородоцького довго парубкутеатру «Smagron» вали), а дівчата і приєднався і вчижінки – виходять тель та керівник заміж. Може це все туристичного гурт– магічна дія теака Володимир Рутру, яка надає можкавчук, коли терливості розкритиміново треба було ся, стати собою? замінити актора, Справді, мистецтво що захворів. А те– це велика сила. пер колектив має Тільки за основого актора, ба, танні три роки навіть двох, бо ратворчі пошуки зом з батьком у тецього колективу атрі почав грати і Ольга Савенець подарували люби-

Колектив на святі Івана Купала телям театрального мистецтва вже згаданы вистави Ульріха Хуба «Біля ковчега о восьмій», Марко Комолетті «Гарнір по-французьки», другий рік поспіль в репертуарі театру – Різдвяний Вертеп, який неодноразово показували в будинку культури, в різних організаціях і у православному храмі Самгородка. А з яким нетерпінням кожного року чекають свята Івана Купайла, яке учасники театру роблять театралізованим та грандіозним. У минулому році його святкували вже всім Козятинським районом і всі були у захваті – і артисти, і глядачі. З виставою «Біля ковчега о восьмій» театр побував у військовій частині міста Калинівки, якраз на різдвяні свята. В захоплені від зустрічі були всі – і глядачі, і актори! А на сцені так майстерно перевтілювалися, глядачі відчули себе учасниками дійства і з залу лунали вигуки: «Він отам сховався!», «Вони обманюють!», «Подивіться у валізу!». Емоції переповнювали всіх! Через деякий час військовий оркестр Калинівської військової частини приїхав у Самгородок з концертом. Така творча дружба якнайкраще висвітлює діяльність колективу. «Смагронці» у 2019 році взяли участь у Міжнародному фестивалі «Гей, соколи!», який вперше проводився у Махнівці, де вони показували інсценізацію «Український лірник з польським корінням», присвячену творчості Тимоша Падури. Це було особливе завдання, тож і підхід був особливий. Писали сценарій і хвилювалися. Але виступили чудово! А ще вони активні учасники обласного конкурсу читців «Кобзар і Україна», де неодноразово ставали переможцями, зокрема з інсценізацією твору Т.Шевченка «Петрусь». А ще двічі на обласному конкурсі сатири і гумору

імені Степана Руданського та на Всеукраїнському святі сатири і гумору імені Степана Руданського. Нині театр планує взяти в роботу виставу Романа Горбика «Нестерпні люди». У ній піднімається актуальна тема – боротьба із домашнім насильством. А як ще багато задумів на майбутнє, тому, що підростає молодь, життя йде вперед. Вже й старша онучка Софійка грає в театрі свої перші ролі, а згодом підросте і молодша – Єва. А Ольга Михайлівна сповнена надій і планів. І у всьому її підтримує і допомагає дочка – Аня. Тож, є для кого працювати, є на кого сподіватися, є з ким творити і грати нові ролі. А сама причетність до театрального колективу у Самгородку є престижною. Життя мчить вперед і змінює свої декорації. А нам треба лише радіти і чекати нових вражень та перемін. Головне, щоб тільки на краще. Я думаю, що найкращі вистави у театру «Smagron» ще попереду. А ми з нетерпінням чекатимемо і виступів театру, і нових вистав та режисерських робіт. Нещодавно Ольга Михайлівна відзначила свій ювілейний день народження. Це було свято і для родини, і для театру. Колектив обласного центру народної творчості приєднується до всіх вітань і бажає іменинниці многая літа! А колективу – творчої наснаги, аншлагів на виставах, щирих оплесків і вдячних глядачів. Провідний методист ОЦНТ Зоя КРАСУЛЯК

МУЗИКА – ДИВО ІЗ ДИВ

Д

46

ля Віталія Тихоліза, відомого музикан- сувала українські народні пісні, звичаї та обряди. та Вінниччини, музика, – це як ліки від Мені щастить на талановитих людей. Коли навчавтуги і переживань. Ще в дитинстві він ся в училищі культури (нині коледж), моїм куратопомітив, як звуки музики впливають на його стан ром, вчителем та наставником був Павлишен Антон душі і настрій. Навіть спів птахів чи шелест листя, Костянтинович. Він обожнював народне-інструдзюрчання струмків чи свист вітру або шум дощу ментальне мистецтво, створив ансамбль, а згодом для нього здаються музикою і мають заспокійли- і оркестр українських народних інструментів «Сове значення. А бувало й таке, що спостерігаючи за пілка калинова». Під його керівництвом я вдоскограйливим промінням сонця, уява творила свою налював навички гри на баяні, вивчав гру на цимбакришталеву музику. З дитинства у Віталія глибока лах, сопілці, бандурі, контрабасі та інших народних потреба слухати музику й діставати від неї насо- інструментах. А вже в університеті культури мої професійні навички народлоду. ного музикування мені дала Мабуть так і стають музаслужена артистка України зикантами ті люди, які здатГусак Раїса Дмитрівна. Вона ні сприймати красу життя в була безмежно закохана в інусіх його проявах. струментальний фольклор, Момент вибору життємала унікальну фонотеку, вого шляху – чи не найважпроводила фольклорні ексливіший у житті кожної люпедиції. Вона для мене стала дини. І Віталій Тихоліз не ключовим фактором в форє виключенням. Та він і не муванні та становленні мого вагався з вибором майбутпрофесійного ставлення до ньої професії, а в подальшоукраїнського народного інму і роботи. Власне у нього струментарію та фольклорніколи не виникало думки ної скарбниці національної змінити свою спеціальність. спадщини. Нині Віталій Володимиро– Хто за професією твої вич Тихоліз – талановитий батьки? музикант, керівник народно– Мої батьки за професіго аматорського фольклорєю не є музикантами і співано-інструментального анками, але попри це обожнюсамблю «Кобза», викладач ють народні пісні і музику. відділу народних інструменМама, Тетяна Федорівна, тів Тульчинського коледжу бухгалтер. До речі, саме вона культури. Він розповів про дуже хотіла, щоб я грав на ставлення до традицій набаяні, тому відвела мене до родної інструментальної муДМШ. Батько – Володимир зики та безмежну любов до Петрович працював начальсвоєї професії. ником пожежної частини.

– Віталію, що наклало Самотужки оволодів грою відбиток на вибір профеВіталій Тихоліз на тубі, тому відводив душу сії? на весіллях. Але тут не по– Мабуть, моє нестримне бажання грати на різних музичних інструментах. трібно ставити кліше. Знаю приклади, коли батьки Розпочинав поетапно з семи років: Шпиківська – музиканти, а їхні діти не пішли в музичну сферу, дитяча музична школа, згодом –Тульчинське учи- і є чудові музиканти, батьки яких – будівельники, лище культури і Київський університет культури ( інженери, господарники. Мабуть, і це наклало відкафедра музичного фольклору). Отже, вже майже биток на вибір професії.

– Як правило, у кожного музиканта виникає 22 роки у професії. Інтерес і любов до інструмента (баян) прищепив Білий Микола Павлович – бая- бажання оволодіти крім основного і іншими муніст-виконавець. Саме завдяки його педагогічному зичними інструментами. Знаю, що в цьому ти такту, мудрості та таланту в мене зародилась лю- сам себе перевершив. І це так?

– Переконався у тому, що якщо ти займаєшся бов до народних інструментів (баян, сопілка, гітара). Власне, я мріяв грати на кларнеті, як мої одно- чимось одним професійно, не можна відволікатися класники, тому учнем в ДМШ я ще й паралельно на щось інше. Це як бути хокеїстом і футболістом навчався по класу тромбона та грав у духовому одночасно. Але коли навчався в університеті і грав оркестрі на тенорі, а згодом – на баритоні. Коли в оркестрі народних інструментів, –спілкувався з навчався у загальноосвітній школі, класним ке- музикантами-віртуозами. Ця спільна гра в колектирівником у мене була Іванова Антоніна Вікторів- ві вимагала вдосконалення грі на народних інструна – людина, яка вчила любити українську пісню, ментах (скрипка, басоля, кавал, ріжок, дводенцівка, національні традиції, виховувала любов до рідно- фрілка, тилинка та інші. ). Як я уже говорив, волого краю. На той час у нашому класі вона створила дію грою на бандурі, гітарі, контрабасі, цимбалах, клас-музей української старовини, збирала та запи- сопілці та духових інструментах. Поряд з цим вдо-

сконалював професійну гру під керівництвом Народної артистки УРСР Гаценко Алли Вікторівни по класу баяна. Захопився диригуванням. Проте, моя основна професія – баяніст, я не вагався, а всі захоплення просто допомагали мені. З’являлися якісь інтереси, які мене розвивали як музиканта в цілому. Я активно просуваю у своєму житті дві лінії: як викладач, який навчає студентів. І друга лінія – це фольклорно-інструментальний ансамбль «Кобза», який ми створили з моїми колегами. Це виступи на конкурсах, фестивалях, святах, це концертні поїздки.

– Що повідаєш про свою викладацьку діяльність в коледжі культури? У Тульчинському училищі культури (нині коледж культури) я працюю з 1998 року. На той час бракувало якісного нотного матеріалу із записами народних інструментальних мелодій, тому разом з талановитими колегами почав розшифровувати

самблю «Кобза» на культурно-мистецьких заходах Вінниччини та концерти за кордоном. Насправді ансамбль має яскраве творче обличчя, витончену ансамблеву гру, артистизм його учасників. Виконавський рівень завжди вражає. Виступи ансамблю «Кобза» викликали сплеск оплесків глядачів на Всеукраїнських фестивалях, зокрема, автентичних колективів на приз Гната Танцюри в с.Зятківці, що на Гайсинщині, українського борщу в с.Правилівка Оратівського району, молодіжному етнофестивалі «Калинові мости» (м.Тульчин), святах народного мистецтва «Великодня писанка»(м.Вінниця) та «Українська витинанка» (м.Могилів–Подільський); Обласні: «Різдвяне диво» (м.Вінниця та с.Буша Ямпільського району), а також обласних: фестиваль-конкурс «Народні музики Поділля»( м.Немирів), інструментальної музики «Музичний водограй» (с.Хоменки Шаргородського району), «Скарби Поділля» (в м.Вінниця) та багато інших.

«Кобза» на обласному святі «Різдвяне диво» народні мелодії, створив ансамбль українських народних інструментів малих форм. Згодом придумали йому назву «Кобза». Вже у 2007 році колективу було присвоєно звання народного аматорського фольклорно-інструментального ансамблю «Кобза». Формувати репертуар колективу нам допоміг Микола Голючек, заслужений артист України, керівник ансамблю «Будьмо» (м.Київ). Проблема з придбанням традиційних музичних інструментів також існувала. Їх доводилось замовляти у майстрів з різних куточків України: Чернівці (кавал), Тернопіль (ріжок), Львів (дримба), Київ (сопілки), Рівне (дводенцівка), Чернігів (чарот), Вірменія (дудук), с.Баланівка у майстра Володимира Віхренка з Баланівки Бершадського району замовили окарини, тилинка, сопілки) – Таки обширна географія.

– Нині важко перерахувати виступи народного аматорського фольклорно-інструментального ан-

– Що для тебе концертна діяльність і хто ті музиканти, які поряд з тобою на сцені ? Які великі сцени підкорили?

– Відверто скажу, що концертні виступи мотивують нас рухатися далі, вони нам потрібні, як ковток живого повітря. В колективі зібралися однодумці, які відносяться до своєї справи фанатично. Це висококласні музиканти і співаки, це перш за все моя кохана дружина – Олена, яка є головним моїм помічником. В колективів вона віртуозно грає на цимбалах та ударних, а ще є керівником народного аматорського вокального ансамблю «Заграва» Тульчинського районного будинку культури. Син – Ростислав чудово грає на кобзі, студент нашого коледжу культури. Прекрасна скрипалька – Олена Юрченко, самобутня і яскрава співачка – Валентина Яковлєва, харизматичний

входять кращі студенти народного відділу коледжу культури. Я радий, що вони подають великі надії в плані розвитку інструментального фольклору на Вінниччині. З впевненістю скажу, що нинішній склад ансамблю – достойний спадкоємець і послідовник цього улюбленого в народі фольклорно-інструментального жанру, вірний продовжувач виконавських традицій, закладених його славними попередниками. Щодо виступів на великих сценах, скажу саме про ті, де було велике хвилювання і, звісно, справжнє задоволення від вдалих виступів і щирих оплесків тисяч глядачів. Це: звітний концерт Вінницької області в рамках заключного етапу Фестивалю мистецтв України (Національний палац мистецтв «Україна», м.Київ), який проводився у жовтні 2008р., міжнародні фестивалі інструментального фольклору в республіці Польща та «Покрова на Хортиці» у м.Запоріжжя. Залишився в Мама -Тетяна Федорівна, батько пам’яті концерт для учасників анВолодимир Петрович із сином Віталієм титерористичної операції на сході України. Концерт проводився у акордеоніст – Артем Маткарімов, неперевершений 2016 році в м.Костянтинівці. Список виступів чиконтрабасист – Василь Кулик, талановитий, незмін- малий, всіх не злічити.

– Що саме примикає до таланту? Які перний баяніст Олександр Романюк, також він грає на ударних інструментах. Всі вони є славними особи- спективи розвитку кар’єри для музиканта?

– Без перебільшення скажу, що це її величність стостями тож мають величезний потенціал. Поряд із основним складом колективу плідно – Працьовитість. Саме вона творить дива. Музипрацює студентський ансамбль. До його складу кантів можна порівнювати із спортсменами. Лише

48

«Кобза» на Міжнародному фестивалі «Покрова на Хортиці»

Сім’ я Тихолізів: Олена, Віталій, Ростислав. «Леонтович – Арт-квартал» м. Тульчин один день не позаймався, як відчув, що втратив форму. Тут потрібно бути зосередженим на роботі над собою. А щодо перспектив розвитку кар’єри музиканта, то він цілком реальний тоді, коли ти обираєш той шлях – стаєш відомим музикантом, гастролюєш. Можеш обирати шлях більш стабільний, куди йдуть музиканти після середніх спеціальних і вищих мистецьких навчальних закладів. Це – викладати в дитячих музичних школах, училищах, коледжах чи університетах. Другий варіант – сісти в оркестр чи ансамбль і грати там. Третій – вести сольну професійну концертну діяльність. Але в будь-якому випадку, потрібно удосконалюватися і працювати над собою. Така наша справа – вчитися все життя. Ти не маєш права зупинитися, маєш постійно бути, як кажуть, в тренді, розширювати репертуар, здобувати нові знання. Інакше буде деградація. Напевно, це так у будь-якій професії.

– Чи всі, у кого є слух, або талант стають музикантами?

– Ключовим критерієм майбутнього музиканта має бути величезне бажання грати та відчувати і любити музику. Безумовно має бути і підтримка близьких людей. А слух можна розробити. А взагалі, яким би не був характер та здібності, у музиці можна проявлятися по-різному: бути оригінальним, яскравим. Тут потрібна працьовитість і витримка.

– Який вплив на тебе має музика?

– Чим більше ти в ній « купаєшся», тим більше переконуєшся у тому, що МУЗИКА, це – феноменальне явище. ЇЇ взаємодії з людиною надзвичайні, вона панує над нашими емоціями, а емоції перемагають навіть фізичний біль. Музика творить диво, бо змінюється стан душі і настрій, додає енергії і бадьорості, а ще активізує працездатність та зосередженість. Я переконаний у тому, що музика здатна допомагати молодим людям зрозуміти навколиш-

ню дійсність, красу природи, довершеність поезії, живопису чи театру. Той, хто вміє уважно слухати, переживати, розмірковувати над почуттям – отримує справжню насолоду від зустрічі з мистецтвом. Тому і не дивно, що в свій час Піфагор заснував в Італії науку про гармонію сфер, затвердив музику як точну науку. Піфагорійці користувались спеціальними мелодіями проти проявів люті і гніву, проводили заняття математикою під музику.

– Як навчаєш своїх студентів впоратися з хвилюванням перед великою аудиторією?

– Просто пояснюю, що слід вміти захищати себе від зовнішніх факторів. Зрозуміти, про що хочеш зіграти, яку хочеш розповісти історію. Звичайно, є творче хвилювання, але разом з тим, є цікавий фактор – під час концерту ти входиш в кураж.

– Що ти порадиш молодим людям, які мріють стати музикантами?

– Раджу йти від свого почуття. Хочеш малювати – малюй. Хочеш піти в балет – іди. Хочеш грати на музичному інструменті – грай. Не стримуй свої бажання. Мистецтво не терпить нещирості, особливо в нинішньому світі. Зараз всюди – колапси, трагедії, конфлікти і війни, і до сих пір я бачу порятунок у мистецтві. На моє переконання наш світ ще тримається за рахунок людей мистецтва – музикантів, художників і майстрів, письменників і поетів. Побажаємо блискучому музиканту Віталію і надалі отримувати задоволення від улюбленої справи! Нових мистецьких відкриттів на благо розвитку музичного мистецтва Вінниччини. Хай не покидає його відчуття творчого неспокою, а людська шана і розуміння додають йому сил для творчості.

Олена НАЗАРЕЦЬ

УЗОРИ КЛЕМБІВСЬКОЇ ЛЕГЕНДИ Це не трафарети і не кальки — Сорочок клембівських дивоцвіт, Це узори, що від Ганни Ляльки З України полетіли в світ.

Жанна Дмитренко

К

оли на Міжнародному ярмарку у Ляйпцігу (1968 р.) члени журі здивовано розглядали українські вишиті сорочки, вони спочатку не повірили, що це диво створене людськими руками. А коли впевнились, що це не машинна вишивка, - присудили Золоту медаль і диплом І ступеня за клембівські шедеври, вишиті талановитими подолянками. На білому прозорому маркізеті жіночої сорочки – на грудях і рукавах ясніли сліпучо-білі зірочки-сніжинки, створені технікою «зерновий вивід». Геометричний орнамент («рахункова гладь») вражав гармонійним поєднанням елегантної простоти і ніжності. Білі нитки муліне підкреслювали білизну тканини. Легка і невагома жіноча вишиванка була зразком щонайвищого мистецтва. Ця сорочка називалася «Сніг». Вишивали її Олена Царюк та Галина Козак. А друга, чоловіча, названа «Чорнобривці», – вишита низзю. Крім того на полотні поєднано техніки мережки (притаманної для Клембівки) та кафасору (настилу). Створили її вишивальниці Параска Тітаренко та Ганна Кукіль. Завдяки вишуканій кольоровій гамі, поєднанню чорного, коричневого, пшеничного кольорів та вкрапленню зеленої і червоної барв, вона привертала до себе увагу відвідувачів. Її купили одразу. Назви сорочкам «Сніг»

50

та «Чорнобривці» дала автор ідеї та ескізів Галина Лялька, художник клембівської фабрики, знаної на Вінниччині. Художницею вона стала недарма. Народилась Галина Лялька (за метрикою – Ганна) в селі Студеники, неподалік Переяслава-Хмельницького. В цім краю процвітали ремесла і була фабрика ткацтва, килимарства та вишивки. Родичі Ганни вміли не лише заповзято трудитись на землі. Вони ткали і вишивали. Рушники і килими мами і бабусі і нині є в музеї Гончара (Київ) та в заповіднику Буші. Її мати Катерина кохалась у квітах. Вони цвіли скрізь – і біля хати, і на городі. А маленька Галина, не маючи іграшок, бавилась ними, ніби ляльками. Згодом почала їх малювати, оті паничі, мальви та чорнобривці, домальовуючи їм спіднички та черевички. Галина вчилась в Студеницькій середній школі, а влітку ходила на роботу в колгосп. А голові колгоспу дуже хотілось, щоб ця працьовита і тямуща дівчина вивчилась у сільськогосподарській академії і повернулась у село агрономом чи зоотехніком. Може, так і було б, але в Галі був хист до малювання. Вона оформляла шкільні газети, малювала узори для рушників, які розходились по селі та по всій окрузі. Всі користувались її ескізами. В школі малювала портрети учнів і вчителів (крадькома). Одного разу подарувала такий портрет своєму дядькові, інженерустоличного конструкторського бюро, що займалось будівництвом мостів. Дядько здивувався, побачивши свою копію на папері: «Чому ж ти нікуди не поступаєш?». А Галина і справді продовжувала ходити на роботу в колгосп. Із Києва дядько привіз їй фарби,

Клембівські майстрині-вишивальниці альбоми а також довідники і порекомендував поступати до Вижницького училища прикладного мистецтва, де вчились і малюванню, і вишивці. Конкурс там був – 4 чоловіки на місце. І хоч інші поприїжджали туди машинами, а Галя «лише з двома косичками», як сама розповідає сміючись, вона поступила. Матері було не просто вчити дітей, чоловік загинув на фронті. Але всі тоді бідували. В училищі її вибрали старостою, всі п’ять років одержувала стипендію. Поважали вчителі і студенти. Закінчила з Похвальним листом у 1961 році. Відмінниці дали змогу вибрати місце роботи за направленням. В Україні було двадцять чотири фабрики художніх виробів. Вибрала Черкаси. Там працювала бригадиром цеху машинної вишивки та пошиву. «З Києва приїхали і умовили мене на Клембівку, мовляв, там хороші майстри, попрактикуєш зо два роки, а далі заберемо тебе в столицю… Так з Черкас по переводу я потрапила в Клембівку. А там фабрика білесенька. Дівчата вишивають і співають. Що я намалюю – вони відразу відшиють! На фабриці були цехи – розкрійний (і трафаретний), вишивальний, де працювали шістсот вишивальниць, гладильний. Керував фабрикою Микола Калетнік. Я мала давати ескізи на виставки. Коли казали робити п’ять зразків, я робила десять. І всі проходили. Почала одержувати грамоти, подяки, дипломи за участь у різних виставках. Запрошували мене у Київську художню лабораторію і в Умань. Але я вже полюбила це село з його споконвічними традиціями вишивання. Тут ходили легенди про талановитих вишивальниць Фросину Будну та Параску Березовську, вироби яких славились ще до революції по всій Російській імперії. Стільки технік, як тут, здається, не знайдеш ніде: низь, солов’їні вічка, рахункова гладь, качалочка, численні різновиди мережок, кафасор та ін.. Тут я і заміж вийшла за Михайла Вінніка. З ним у парі ми нажили і виховали трьох дітей». Отак на фабриці «Жіноча праця» Галина Лялька натхненно працювала над ескізами з 1965 по 1990 рік. В Клембівці, поєднуючи предковічні традицій з власними ідеями, зробила понад чотири тисячі рисунків. Сама возила їх на художню раду в Київ. Кращі відправляли на Москву, з Москви – на міжнародні виставки: у Німеччину, Францію, США, Канаду, Японію, Бразилію, Аргентину. Роботи, насправді, було дуже багато. Вишиті сорочки, блузи, сукні, рушники, скатерки з серветками – все користувалось великим попитом. Тож художниця була потрібна завжди і повсякчас, мала бути «під рукою». Тоді Клембівська фабрика стала філією Вінницької, яка так і звалась «Вінниччанка». Про невсипущу Галину Ляльку, слава якої розпросторилася на теренах величезної країни, писали у пресі. Газети «Сільські вісті»,

З донькою Надією

52

«Молодь України», «Слово хлібороба», «Вінниччина» розповідали про плідну працю і високі здобутки майстрині. Інформація про творчість Галини Ляльки поміщена в шкільний підручник для п’ятого класу «Мій рідний край – Вінниччина». І в книгу про історію села занесено ім’я Галини Денисівни, великої трудівниці, яка уславила Клембівку своєю натхненною працею, за що одержала чимало нагород. Вона лауреат Всесоюзної виставки технічної творчості молоді (1968 р.) та Всесоюзного конкурсу газети «Известия» (1981 р.), нагороджена срібною медаллю ВДНГ СРСР (1977 р.), дипломами І ступеня Всесоюзної виставки народних художніх промислів (1979 р.), АМ СРСР за вироби з ручною вишивкою у традиціях українського народного мистецтва (1982 р.), дипломом ІІ ступеня ВДНГ УРСР (Київ, 1989 р.), та, як уже мовилось, золотою медаллю і дипломом І ступеня на Міжнародній виставці-ярмарку у Ляйпцігу (1968 р.). Член НСМНМУ (2000 р.). Чверть століття Галина Денисівна віддала фабриці і ще працювала б, якби час і люди не зруйнували це чудове підприємство, на якому стільки клембівських узорів цвіло во славу України. Самовіддана жінка жила своєю роботою, але не тільки нею. Вона створила чудову родину, виховала прекрасних дітей, якими пишається і розповідає про них з гордістю. Діти вдались у матір і талантом, і завзяттям, і відповідальністю. Старший Андрій – нині фермер. Посіяв сіянців, нащепив, переніс це все на два гектари. Яблука, персики, кавуни, дині – чого тільки не вирощує на землі. Його донька, онука майстрині вчиться в Київському мед університеті, а менша закінчує школу. Син Сергій – член клуб колекціонерів у Києві. Його роботи закупив президент Віктор Ющенко. Частина його колекції увійшла до книги Володимира Титаренка «Миски Поділля». Донька Надія Вінник закінчила Вінницький педуніверситет у 2009 році. Як і мати, вона малює, бере участь у виставках і дбає про те, щоб родина берегла пам’ять про мистецькі досягнення улюбленої мами і бабусі, талант якої був оцінений не лише в Україні, а й світовою спільнотою. Тонке відчуття прекрасного, жага творчості, природний смак і розуміння народної культури на генетичному рівні – все це у поєднані з невтомною працею спричинило появу такого феномену, як Галина Лялька, що подарувала світові неповторні узори України. Її роки у тих мережках і солов’їних вічках, у тих вишиваних сорочках, рушниках і килимах, ескізи для яких вона творила щедрою рукою, не знаючи втоми. Це людина щирої душі, невичерпної доброти, великого обдарування. Дай, Боже, їй многії літа. Хай краса, творена цією простою жінкою, повернеться людською шаною і повагою. Здоров’я і наснаги Вам, легендарна жінко.

Жанна ДМИТРЕНКО

* Корефеї культури

За покликом душі

вати на сцені. Всім подобалися українські танці, зокрема гопак, а також матроський та й всі інші, які компонував талановитий керівник. Незабаром гурток переріс у танцювальний ансамбль, популярність якого росла з кожним роком. Виступали вони не лише на сцені навчального закладу, про «Я вас слухаю уважно та з величезною вдяч- них заговорили у місті і почали запрошувати до ністю» — так завжди починає по телефону роз- участі в святкових заходах. Саме 1960 рік можна мову заслужений працівник культури України, вважати роком народження колективу «Юність», улюбленець мистецької публіки, ветеран культу- який в майбутньому здобуде славу одного з найкращих на теренах Вінри Іван Федорович Ланиччини. патанов. На цьому етапі моА зараз я хочу полодий Лапатанов знаслухати його, невтомйомиться з іншими ного трудівника на хореографами, які вже ниві хореографії, промали досвід у справі пагандиста народного розвитку хореографії: танцю, керівника наВолодимиром Румянродного аматорського цевим, керівником анансамблю «Юність», самблю танцю «Дружякому нині виповнюба» при Вінницькому ється 60 років. медичному інституті Створив ансамбль ім. М. Пирогова, ВітаІван Федорович на базі лієм Сокирком – метотодішнього енергетичдистом з хореографії ного технікуму, в якому обласного будинку насам навчався після арродної творчості і разом мії, тож залишився тут з тим – керівником анпрацювати завідуючим самблю танцю «Жмеслюсарними майстерринчанка». Це спілнями. Але цій події кування дало новий передувала непроста поштовх для творчості історія життя майбутта удосконалення майснього хореографа. Річ терності. у тому, що в 10 років Іван Федорович з малий Іванко залишивлюбов’ю згадує своїх ся круглим сиротою, кращих учасників, сопережив жахіття війни лістів ансамблю: Анаі після закінчення сетолія Цимбалістого, мирічної школи постуІван Лапатанов Юрія Грищишина, Вапив до Бердянського промислового училища, де його не просто навчи- лентину Романовську, Віктора Логвиненка, Мили танцювати, а прищепили любов до цього ди- колу Жданюка, Леоніда Шкаврону, Едуарда Тевовижного мистецтва. Завдяки керівнику танцю- рещенка, Ольгу Нетьосову і ще багатьох інших, вальної студії Анні Павлівні Полонській, про яку дорогих йому учнів, які не забули учителя і через і досі згадує з великою вдячністю, він відчув кра- роки приїжджали з усіх усюд на ювілеї «Юносу і магію творчості, інтуїтивно, на рівні підсві- сті», щоб розповісти про чудові роки своєї модомості зрозумів, у чому його покликання. Саме лодості, пов’язаної з цим незабутнім колективом. тому талановитий хлопець потрапляє в ансамбль Кожен з них згадував репетиції, концерти, успіхи пісні і танцю Вінницького гарнізону, а звідти во- і невдачі, сльози і бурхливі оплески, поїздки по лею долі, - до енергетичного (згодом – політех- Україні та за кордон, зокрема, в Польщу. І про що б не говорили, обов’язково йшла мова про осонічного) технікуму. Спочатку Іван Лапатанов створив танцюваль- бистість керівника – доброго, мудрого, ний гурток. Це був 1957 рік. Бажаючих танцюва- люблячого Івана Федоровича, який ти тоді було не так багато – всього 13 студентів. назавжди залишився в пам’яті, поАле невдовзі кількість учасників зросла. Енер- руч з найріднішими людьми. Щороку в обласному музичгійний самовідданий керівник всіх запалював своїм натхненням, бажанням творити все нові і но драматичному театрі нові танцювальні композиції і, звичайно, танцю- ім.М.Садовського про-

Відцвіла з травневими каштанами, Випурхнула з легкої руки Легкокрила «Юність» Лапатанова, Що летить у танці крізь роки

Жанна Дмитренко

Хвмлини натхнення водились творчі звіти колективу, виконавська майстерність якого захоплювала все ширше коло шанувальників Через ансамбль пройшли понад 3000 студентів, багато з яких присвятили своє життя хореографії, ставши керівниками аматорських колективів, беручи участь у діяльності таких професійних ансамблів, як «Подолянка», ансамбль пісні і танцю військово-повітряних сил, «Вінничанка» та ін. Ось як розповідає про них Іван Федорович: «Багато хто з солістів «Юності» після розпо-

54

ділу стали активними учасниками художньої самодіяльності та керівниками гуртків. Тобто вони не забули про своє друге покликання, любов до танцю залишилась з ними назавжди. Серед таких хочу назвати Едуарда Терещенка, Федора Фаїру, які керували дитячою танцювальною студією в палаці «Зоря». Михайло Капустін навчався на факультеті хореографії в Ленінградській вищій профспілковій школі. Галя Кацапчук вела ритміку і танцювальну групу в загальнооствітній школі. Федір Свіргун керував танцювальним колективом на олієжиркомбінаті тощо». Коли переглядаєш наявні архівні відеозаписи виступів ансамблю, одразу кидається в очі згуртованість колективу, бажання кожного учасника виразити себе в танці. Легко та граціозно танцюють хлопці та дівчата. Але глядачі не завжди знають, скільки праці вкладено в ці сценічні хвилини, скільки разів відпрацьовано кожен елемент, щоб донести ідею та зміст танцю до присутніх в залі, які з захопленням спостерігають це феєричне дійство. Крок за кроком колектив прямував до вершин майстерності та визнання. У 1979 році йому присвоюють звання народного. Молдавський «Остропець», український «Гопак» «Російська кадриль», закарпатська «Тропотянка», гуцульські «Чепаки», танці народів світу – такий розмаїтий репертуар ансамблю «Юність», улюбленого колективу вінничан. Ансамбль «Юність» брав активну участь в житті Вінниці та Вінниччини: у культурно-мистецьких заходах, у військових частинах, у колгоспах, радгоспах області, а також за її межами – на Київщині, Львівщині, Одещині, Закарпатті, а ще - у Молдавії та Польщі. За період активної творчої діяльності його учасниками опановано десятки композицій, дано понад 2000 концертів. Двічі ансамбль був учасником в телевізійному проекті «Сонячні кларнети». У 1983 році журі республіканського конкурсу дало найвищу оцінку виступу «Юності» – 10 балів. На одному з таких заходів побувала молодіжна делегація з США. Після перегляду концерту, в якому брала участь «Юність», гості записали: «Учасникам самодіяльного народного ансамблю

Ансамбль танцю «Юність»

«Юність» від американської делегації – найкращі побажання. Ваші діти прекрасні! Нехай наші і ваші діти живуть в дружбі та будують краще майбутнє в мирі і любові». (газета «РІА» 13.04.2000р) До речі, концертмейстерами ансамблю, як згадує Лапатанов, в різні роки були В.Рихлюк (найдовше працював 25 років) О.Кубальова, П.Заєць, Ю.Гвозденко. Репетиторами – П.Коцебчук, Б.Фаєр, Ю.Гвозденко, Є.Кондратюк. Вони теж є частиною успіху колективу. Учасники «Юності» вдячно згадують про туристичні поїздки до Ленінграду, Севастополя,

Щасливе подружжя

Ялти, Херсона, Одеси, Волгограду, Закарпаття, якими їх нагороджували за активну участь «у розвитку самодіяльного мистецтва». І нині, через багато років, коли мова йде про «Юність», завжди задаємось питанням: чи був би цей колектив таким успішним, якби керував ним не Іван Лапатанов? Не дарма ж кажуть: який керівник – такий і колектив. Авжеж, не завжди так співпадає в творчій особистості, щоб все в одному – любов до своєї справи, молодий запал, горіння, натхнення, разом з тим – висока інтелігентність і чисті помисли. Так, це все про Івана Федоровича, який недарма заробив стільки любові і вдячності від учнів, що деяким і не снилось. Розумний, добрий, співчутливий, уважний. Про нього можна говорити годинами. І його учні так і говорять про свого наставника, дякуючи йому за науку і доброту. Прекрасний керівник колективу, ідеальний сім’янин. З своєю дружиною Ніною Євгеніївною у любові і злагоді прожив майже 60 літ. Справжня людина, справжній працівник культури, гідний наслідування і пошанування. Чи мало нагород є в Івана Федоровича. Їх стільки, що не можливо перерахувати. Та найбільшою нагородою для Лапатанова є любов і вдячність його учнів, що самі, за прикладом свого учителя, стали наставниками юної зміни. В ці ювілейні дні колектив обласного центру народної творчості щиро вітає невтомного Івана Лапатанова і сердечно бажає здоров’я, душевної відради, довгих літ життя і доброї надії. Хай все Вам добром повернеться, дорогий Іване Федоровичу, хай вітальні телеграми і дзвінки наповнять Ваш затишний дім, а спогади зігріють Вашу душу, вічно юну, як ті іскрометні танці, що їх творив Ваш колектив на сценах Вінниччини.

Провідний методист з хореографічного мистецтва Ольга МАРКОВА

Виставки у світлиці «АВТЕНТИЧНА УКРАЇНА» ювілейна персональна виставка заслуженого майстра народної творчості України Василя СЛОБОДЯНЮКА (м. Вінниця)

12 -30 травня 2020 року З нагоди 70-річчя від свого дня народження Василь Іванович Слободянюк презентував персональну виставку в нашій виставковій Світлиці. «Автентична Україна» – саме під такою назвою цикл творів народного малярства приніс Василю Івановичу перемогу у Всеукраїнському конкурсі на здобуття премії імені Катерини Білокур (2018 р.). І саме картини з цього циклу становлять основу експозиції нинішньої персональної виставки знаного подільського майстра. У таких своїх творах, як «Козаки-запорожці», «Козацька рада», «Засвіт стали козаченьки», «Кохання Гетьмана», «Козак Мамай», «Україна» та в багатьох інших, художник демонструє глядачеві несподівані і незабутні опоетизовані образи з української історії. Особливу увагу глядача, урочистим трактуванням образу, привертає портрет «Іван Мазепа», у формі іконографії твору автор використав композиційні традиції давнього іконопису та парсунного портрету, тобто, історична постать Гетьмана подається в традиціях українського народного мистецтва.

56

Послідовно сповідуючи мистецькі традиції народного наївного малярства, майстер успішно зреалізував нині актуальну для українців тему героїчної жертовності в ім’я Вітчизни в картині «Героям Слава!». Очевидно також, що авторові близькою є тема української фольклорної та пісенної спадщини, про що свідчать картини «Бойовий гопак козака-характерника» та «Ой, у лузі червона калина». Крім картин в експозиції виставки представлена також різьба по дереву майстра, зокрема, це народні іграшки та малі форми скульптурних композицій. Всього на виставці було представлено 40 робіт, які поетично розкривають світосприйняття автором теми народного життя, як він його уявляє і сповідує у своєму серці. Через карантин відкриття виставки «Автентична Україна» відбулось у форматі онлайн. Поціновувачі народного мистецтва мали можливість переглянути інтерв’ю з майстром, на фоні його персональної виставки, в соціальних мережах на сторінці «Вінницький обласний центр народної творчості».

«СВІТ ІГРАШОК З ДИТИНСТВА» обласна виставка традиційної подільської іграшки та дитячих робіт образотворчого мистецтва

1-30 червня 2020 року

Кожного року в нашій Світлиці відкривається виставка, присвячена Міжнародному дню захисту дітей. Відрадно, що наша подільська земля щедра як на народних майстрів так і на юні таланти, які під керівництвом майстрів відроджують народні традиції. Адже українці належать до когорти цивілізованих етносів світу, що зберегли унікальну національну культуру, в тому числі і дитячу іграшку. Показово, що останнім часом з’явилася велика кількість іграшок за давніми зразками, а також пластичних творів на фольклорні та історичні теми у виконанні юних майстрів. Експозиція нинішньої виставки вражає різноманітністю іграшок з кераміки, з дерева, з соломки, з рогози, з текстилю, а також роботи декоративного розпису та живопису. Всього понад 150 робіт представлено на виставці подільськими народними майстрами та вихованцями дитячих студій м.Він-ниці. Народні іграшки із колекції ОЦНТ також стали частиною експозиції. Зокрема, на виставці представлені керамічні іграшки майстрів гончарного мистецтва – Фросини

Міщенко і Тетяни Шпак (с.Бубнівка Гайсинського району); Людмили Філінської, Вікторії Ніколаєвої, Михайла Діденка, Юлії Гушу (м.Вінниця); Ольги Цибулі (смт. Вороновиця). Текстильні народні ляльки представили Ірина Трибунська, Оксана Білокурська (м.Вінниця) та Олена Беззубена (с.Селише Козятинського району). Іграшки з соломки виготовила Ірина Савчук (м.Вінниця), з рогози – Галина Заєць (с.Щітки Вінницького району). Прикрасили експозицію художні полотна на дитячу тематику майстрів народного малярства і живопису – Василя Слободянюка, Івана Горобчука, Олександра Пелешка. Також радували око картини, написані гуашшю та аквареллю, учнів художніх відділів Вінницької ДМШ №2 (викладачі Марина Юрченко і Оксана Верхова-Єднак), Вінницької дитячої школи мистецтв (викладач Світлана Жукова, а також вихованців студій «Арт-майстерня «Скриня» (керівник Ірина Шостак-Орлова) та «Барви України» (керівник Світлана Телець). Доповнили кольорову палітру експозиції роботи декоративного розпису Ірини Угринчук і Тетяни Рихліцької, витинанки Ліни Концевич та роботи з природніх матеріалів майстрині флористики Наталії Бойко (м.Вінниця). Всього до виставки народної дитячої іграшки «Світ іграшки з дитинства» долучилися 34 учасники. Презентував виставку, у форматі онлайн, Сергій Бугай – провідний методист з виставкової діяльності ОЦНТ.

«Серцем красу відчуваю» персональна виставка юної художниці Катерини МАЛЬОВАНОЇ (м. Вінниця)

24 червня – 20 липня 2020 р.

58

Катерина Мальована народилася 16 листопада 2002 року у місті Вінниці. З самого дитинства Катя захоплювалася малюванням. Беручи в ручки олівець, дівчинка малювала все, що бачила навкруги: тваринок, людей, природу, дерева … Коли пішла до школи, вчителька ще в першому класі помітила неабиякі Катрусині здібності до малювання. На уроках образотворчого мистецтва дівчинка завжди отримувала гарні оцінки. Вчителі просили її намалювати щось для школи. Катя пригадує, як в першому класі намалювала повітряні кульки, та кінцевий результат їй не сподобався. Вона навіть плакала, але через це не закинула малювання, навпаки їй до снаги став творчий процес. Хист до малювання Катерина успадкувала від своєї бабусі Лідії, яка проживає в селі Язвинки Немирівського району і якій нещодавно виповнилось 80 років. «Моя бабуся творча людина, вона має свій унікальний стиль, творить цікаву композицію, зображує природу, тварин, людей. Крім того, вона ще й вишиває гладдю чудернацькі квіти на рушниках. Минулого літа її роботи були виставлені на святі села», – розповідає Катя. Мама і брат, які також гарно малюють. підтримували Катю в її бажанні навчатись живопису і придбали для неї скетч бук, за допомогою якого можна повторювати різноманітні ескізи – натюрморти, природу, архітектуру, людей тощо, шляхом повторення за відео уроками від художників в ютубі. Це стало поштовхом для її вступу на художнє від-

ділення Вінницької дитячої музичної школи №2. Б е з п е р еч н о , таке її рішення підтримали рідні, і ось ми з вами бачимо результат розвитку дитячих здібностей та бажання малювати. Як говорить сама Катя: «Малювання для мене – це поклик серця. Це відчуття прекрасного в усьому, що нас оточує. Це гра кольору, світла, і тіні. Кожен штрих, кожен порух пензля наповнює картину емоціями, життям. Малювання – це щастя, наповнене емоціями, це постійне вдосконалення. Той, хто малює, не буде стояти на місці.» Звісно, у зростанні мистецького хисту Катрусі неабияку роль відіграли викладачі художнього відділу (Марина Олександрівна Юрченко, Оксана Олександрівна Верхова-Єднак та Оксана Анатоліївна Кульчицька), за що юна художниця не втомлюється висловлювати їм свою вдячність. Нинішня персональна виставка, яку Катерина Мальована презентує у виставковій світлиці ОЦНТ, – вже друга в її творчій діяльності. В експозиції виставки представлено 32 роботи (акварель, гуаш, графіка) з різними сюжетами і темами. Назви картин говорять самі про себе – «Писанкові мотиви», «Біля Криниці», «Україночка», «Богдан Хмельницький», «Шевченко в моєму житті», «Портрет мами», «Без надії сподіваюсь», «Івана Купала» та ін. Зупинятися на досягнутому Катя не збирається, в майбутньому мріє розвивати свій талант і постійно вдосконалювати майстерність живописця. Відкриття експозиції виставки юної вінницької мисткині відбулося у форматі онлайн, що виставлено в соціальні мережі.

Заввідділом народної творчості ОЦНТ Любов ГРИЧАНЮК

Катерина Мальована «Україночка»

МАМИНА КОЛИСКОВА Примірний сценарій на допомогу працівникам закладів культури

На сцені – на екрані демонструється відеоряд (в небі летять лелеки, сонце, весна, пора цвітіння). Звучить у запису колискова пісня «Ой, люлі, люлі» у виконанні хору ім. Г. Верьовки, солістка Ніна Матвієнко. На фоні музики за кадром дикторський текст:

Колискова пісня. Колискова – То найперша материнська мова. Пахне вона м’ятою і цвітом, Чебрецями і суничним літом. Пахне молоком і споришами, Стільки в ній ласкавості і шани, Скільки в ній тривожності людської І надій, і сивини гіркої… Колискова пісня. Колискова – То солодка материна мова… На сцену виходить ведуча.

Ведуча: Колискова пісня – дивовижна краплинка в історії всього людства. Не просто так з’явилася вона серед людей. Її принесли пташки з небес. Її почуло материнське серце, коли мати взяла до рук своє народжене довгождане дитя. І забриніла вона від серця матері до немовляти, як перша ниточка зв’язку з оточуючим світом. (Сцена відкривається. На сцені відтворено елементи сільської садиби (хата, садочка). Видно частину будинку і вікно, в якому горить світло. Світло поступово гасне. На фоні мелодії колискової «Ой ходить сон» на сцену виходять Сон і Дрімота). Сон: Хто нас кликав? Хто нас звав? Це ти, Дрімото, щось видумала! Все тут тихо. Дрімота: Ти що, не чуєш, Сонку? Це десь тут, у цій хатині дитина плаче! Сон: Ти, що, думаєш що я глухий? Ніхто там не плаче. Може дитинка просто засинати не хоче? Дрімота: Мабуть, що так, але ж діткам давно спати пора. Ось заглянь сюди, у вікно. Це тут треба приспати дитинку. Сон:Треба, щоб мама поколисала. Дрімота:Та мами немає. Там бабуся сидить біля дитини. Сон: Ну що ж, давай тоді навіювати сон, нехай дитинка засне.

60

(Навіює сон) Дрімота: Ну що ж ти робиш? Бачиш, бабуся засинає, а дитинка – ні! Сон: Не заважай, а то й тебе заколишу. Заснеш і все! Дрімота: Мене не заколишеш. Я не сплю ніколи. Я лиш дрімаю. Сон: То й не заважай. Сядь отам біля плота і сиди. А я хочу подарувати дитинці сон про те, яке прекрасне життя її чекає в майбутньому. Спи, дитинко! Засинай. Звучить пісня «Ой ходить сон коло вікон» (Світло гасне). На сцені – ранок. Біля хати бабуся розмовляє з дівчинкою. Бабуся: – Ну що, мама вже принесла додому тобі братика? Як ви його назвали? Ти його вже колисала? Дівчинка: – Принесла. Назвали Сашком. Та він такий вередливий. Весь час або плаче, або кричить, або спить. Бабуся: – Бо йому страшно. Він прийшов у цей світ, і не знає, що з ним робиться. Дівчинка: – І що ж робити?. Бабуся: – Ти спробуй його заспокоїти. Поговори з ним. Дівчинка: А що йому казати? Він же нічого не розуміє. Тільки коли мама на руки візьме, тоді й мовчить. Бабуся: – А мама йому щось каже? Дівчинка: – Мама то говорить, то співає. Він тоді замовкає і слухає. Бабуся: Мати співає колискову – захищає дитину від зла, колискова – це оберіг дитячого сну. Дівчинка: – А ви, бабусю, колись своїм дітям що співали, як вони плакали? Бабуся: – Авжеж. Кожна мати щось співає, розповідає, лагідно нашіптує своїй дорогій кровиночці. Дівчинка: – А що ви співали? Можете мене навчити? Я своєму братчикові заспіваю, і він заспокоїться. Бабуся: – У тебе, дитино, так не вийде, бо для дитини співає материнське серце. Це воно відчуває які саме слова та мелодію треба підібрати для дитини.

Дівчинка: – Ви, бабусю, оце моїй мамі розкажіть. Бабуся: Та, дитинко, твоя мама це й сама знає, а як не знає, то відчуває, що саме треба робити, щоб дитинка була здоровою і спокійною. Бо колисковою можна не тільки заколисати, але й навіть вилікувати від хвороби маленьку дитинку. Дівчинка: – Добре, бабусю, дякую. Іду, допоможу мамі бавити нашого Сашка. (Дівчинка виходить) Бабуся: – Іди, дитинко, допомагай. Піду і я, а то заговорилася тут…Але ж колись… яка ж радість була, коли дитинка з’явилася, як же співалося над колискою… (Бабуся співає колискову «Ой ти, коте, не гуди» або іншу за задумом режисера. Після цього виходить). Ведуча: З енергетичної точки зору, спів матері створює захисне енергетичне коло. Сон – це особливий стан людини, загадковий, сповнений неймовірних пригод та роздумів. Безперечно, наші предки знали надзвичайну силу колискової пісні, адже колискових, які дійшли до наших часів, надзвичайно багато. Завжди ж цікаво – а як було колись. То ж давайте поринемо у ту далеку минувшину, яка для наших бабусь і прабабусь була народженням.

(Звучить колискова пісня «Ой люлі, люлі, налетіли гулі») (На сцену виходить дідусь, сідає і починає щось майструвати з дерева ) Дівчинка знову вибігає на сцену і підходить до дідуся. Дівчинка: – Дідусю, а що це ви робите? Дідусь: – Та, хотів зробити колиску для онука, але вже ж купили ліжечко, то я стільчика, чи коника зроблю. Дівчинка: – А яка ж це колись колиска була? Дідусь: – Гарна, легенька, сплетена. І гойдалася тихесенько. Дівчинка: – А з чого робили колиски колись? Як не було колясок? І як вони гойдалися? Дідусь: – У хаті було спеціальне місце, де кріпилася колиска. А робили її з верби, плели з вербових прутиків. Казали люди: Сплети колиску з верби, щоб не знала дитина журби, зроби з калини, щоб славна доля була в дитини. Вистругай з дуба, щоб була дитина дужа, міцна та люба, витеши з явора, щоб на старість була батькам опора. Ой, багато колись цікавого і повчального знали люди. Діти народжувались міцні, не хворіли. Дівчинка: – А ви, дідусю, своїм дітям колисочки робили? Дідусь: – Авжеж. Дівчинка: – А пісні колискові співали своїм дітям? Дідусь: – Я б і заспівав, але ж так, як мати заспіває для дитини, ніхто не заспіває. Дівчинка: – Але ж тато також має колисати дитинку. Дідусь: Тато, дитинко, важко працював, піклувався, щоб родина мала хліб і до хліба. Приходив додому пізно, коли діти вже спали. Тому дитинку бавила мама і колискові співала також вона. (В цей час з куліси виглядають сон з дрімотою. Дівчинка їх побачила) Дівчинка: Ой, дідусю, ви не бачили, хто це там біля хати ходить? Дідусь: Та немає там нікого, то тобі щось видалося. Дівчинка: Добре, добре. Піду, запитаю тата, чи він співав мені колискові. ( Вибігає)

Дідусь: Іди, іди. А я виберу для гойдалки дерево. (Дідусь вибирає дерево, а тоді виходить) В цей час ведуча говорить: Ведуча: Так, може батько й не мав часу співати колискової синові, але ж як трепетно і ніжно Василь Симоненко у своїй поемі «Лебеді материнства» написав для сина: Заглядає в шибку казка з сивими очима, Материнська добра ласка в неї за плечима. Ой, біжи, біжи, досадо, не вертай до хати, Не пущу тебе колиску синову гойдати. Припливайте до колиски лебеді, як мрії, Опустіться, тихі зорі, синові під вії… (Поему можна виконати повністю, або показати її як літературно-музичну композицію) Ведуча: (на авансцені) З початку двадцятого століття колискові пісні та вірші на цю тематику стали авторськими. Вони набули іншого значення. Поети та композитори звернулись до цього жанру, як до чогось трепетного, сокровенного, такого, що відкриває найпотаємніші куточки материнських та батьківських почуттів. У нас в гостях автор-виконавець пісень. Пропонуємо вашій увазі авторську колискову «Лелеченьки-лелі» слова і музика Зої Красуляк (Виконується колискова) Ведуча: Ми запрошуємо на сцену молодих матерів, які поділяться своїм першим досвідом розмови з немовлям. Колискова – це не тільки знайомство з світом для дитини, це як материнська молитва до ангела, що дарував дитинці

62

добру долю. (На сцену запрошуються матері вашої місцевості (села, району, міста), які недавно народили дітей. Вони можуть розповісти про перший досвід материнства, можливо заспівають колискові) (Можна також запросити на сцену багатодітну матір, яка б розповіла про свій досвід та заспіває колискову). (Починає звучати у запису колискова «Ой ходить сон». На фоні музики ведуча говорить) Ведуча: Мати і дитина – це найпрекрасніші образи із загальнолюдської скарбниці духовності. А пісня матері – головна пісня в світі, початок всіх людських пісень. Неможливо оцінити всю глибинність та багатогранність колискової пісні у житті людини. Колискова саме в українській традиції виступала родинним оберегом, невидимою силою, яка захищала дитину в перші роки її знайомства з навколишнім світом. Колискові – це один з найдавніших жанрів народної пісенної творчості, що бере свої початки з найдавніших часів. (На сцені поступово згасає світло, знову з’являються Сон з Дрімотою, за ними з-за куліс слідкує Дівчинка) Сон: Знову ти мене привела під оце вікно. Тут що, дитя вередує щодня? Дрімота: Та не знаю я, тягне мене до цього вікна і все. Треба співати тут і нехай вже сплять. Сон: Не буду я співати. Приспати – так, а співати – то тільки мати… Кажуть люди, що найдорожча пісня та, з якою мати колисала. Дрімота: А як мати не вміє співати? Сон: Дрімото,ти що? Матері не потрібно вміти співати, потрібно любити дитя. А співати як серце підкаже. І це найкращий спів. Дрімота: Пусти мене до вікна, подивлюся, чи вже сплять, чи ні. (Дрімота і Сон заглядають у вікно, а тим часом до них тихо підходить дівчинка). Дівчинка: (Хапає Сон за руку) А що це ви біля нашого вікна робите?

Сон: Ой!А ти хто? Чого крадешся? Так і налякати можна! Дрімота: Чому це батьки за дітьми не дивляться? Ходять вночі, де хочуть! Дівчинка: Я в себе вдома. А вийшла на вулицю, бо щось підозріле побачила. Не знаю, хто ви і чого під нашими вікнами. А ну признавайтеся, що ви задумали! Дрімота: Та нічого ми не задумали! Ти ж не знаєш! Я – Дрімота, а він – Сон! Ми приходимо під вікна, де дитинка маленька, щоб допомогти колисати. Дівчинка: Ага, так я вам і повірила! Сон: От я зараз тебе заколишу! Дрімота: Та почекай. Ти що, ніколи не чула, як тобі мама співає: «Ой ходить сон коло вікон, а дрімота коло плота»? Дівчинка: Чула! Дрімота: То це ж ми! Дівчинка: А мені мама ще про котика і про місяць співала і про зірочки, і про гулі… Вони теж приходять? Сон: Приходимо лише ми. А про всіх інших просто розказують, щоб дитинка знала, що є на світі. Дрімота: Я колись чула, як одна мама співала таку колисанку: (Починає монотонно наспівувати) Люлі-люлі, люлі-люлі, Пішла баба по цибулі, А дід пішов по петрушку, Закришити доні юшку… То не будуть же тобі дід з бабою юшку у сон приносити! Просто ти вже знаєш, що є дід, баба і буде юшка… Сон: Так, Дрімото не мудруй! А то дитина ще на вулиці почне дрімати! Дрімота: Не буду, не буду. А чого вона в нас не вірить, а ще ж недавно ми її під вікном малесеньку колисали… Сон: Ти, дитинко, йди до хати, лягай у ліжечко, а ми для тебе і для твого маленького братика гарних снів намудруємо.

(Дівчинка йде до будинку) Сон: Ой, ну і заговорила ж нас ця дитинка. Ну що, Дрімото, гайда до роботи! (Сон із дрімотою починають виходити, йдуть через всю глядацьку залу, на вулицю)У цей час починає звучати у запису колискова у виконанні Марії Гідрович «Ой ходить сон коло вікон» І куплет, далі у запису звучить ІІ куплет цієї колискової у виконанні бандуристки Марини Круть) Ведуча: Ви слухаєте колискову «Ой ходить сон коло вікон у неперевершеному виконанні народної співачки Марії Гідрович. Саме ця колискова надихнула відомого американського композитора, вихідця з України Джорджа Гершвіна на написання колискової до опери «Поргі і Бесс». Послухайте, як по-сучасному вона звучить у виконанні відомої молодої бандуристки Марини Круть. (на фоні цієї ж мелодії) Ведуча: І згадалась пісня колискова, Та, що гріє серце і в сльоту… Уявилась мати чорноброва, Що дарує людям доброту, Що навчила нас добром ділитись, Засівати ним лани і світ, І душею до людей світитись, Як бузково-ніжний

первоцвіт.

Зоя КРАСУЛЯК

Фольклорний «портрет» образу зозулі Я

* Пошуки науковця

скравий фольклорний образ зозулі виник на ґрунті виразного природного “матеріалу” – своєрідних рис, непересічних характеристик реальної птахи. Неспроста народна приказка каже: “Пізнати птицю по пір’ю”, бо цю пташку передусім вирізняє знакове з погляду народного світогляду оперення. Колір її пір’я, на нашу думку, одна з першопричин виокремлення зозулі з первісно однорідного пташиного світу та відтак імпульс для розвитку відповідних символічних значень. Через ту ж причину кольористична характеристика зозулі функціонує в ролі постійного епітета. Адже саме він відновлює стрижневу оцінку серед низки вражень, що виникали у наших пращурів під час “знайомства” із цією пернатою істотою. Іван Вагилевич у своїй монографії “Слов’янська символіка” незмінно розпочинає

64

Надія ПАСТУХ аналіз кожного символу зі згадки про “przymioty” (епітети, якими найчастіше наділяє той чи інший образ народна уява). Розглядаючи символ зозулі, він наводить такі її прикмети – сива, сиза, синя . Останнє означення потребує пояснення: “синій” для слов’ян, за спостереженнями дослідників, може позначати широку палітру кольорів від чорно-фіолетового до небесного . Окрім названих, необхідно згадати ще й означення “ряба(я), “рябейка(я)”, “сіра(я)”, рідко – “посивенькая”, “жовта” і навіть “біла”. Зокрема, на Поліссі образ зозульки виринає в текстах “з незмінним епітетом рабая, рябая” . Майже не виходять за коло

названих поетичних означень й інші слов’янські народи: “шарен” (хорв.); “шэрая”, “рабая”, “сівая” (блр.); “рябая”, “пестрая” (рос.) тощо. Вже було зазначено, що постійний епітет, яким би він не був за своїм змістом, завжди ховає у собі щось більше, аніж звичайну якісну характеристику, вказівку на колір тощо. У цьому випадку йдеться про певну концептуальну оцінку образу, яка має вказати на його місце у фольклорній картині світу. Особливе ставлення первісних народів до строкатого, рябого загальновідоме. “Власне не колір, – зауважує Марина Новикова у своїх коментарях до замовлянь, – а тип забарвлення. Подібно до всякої фізичної відзнаки (родимка, незвичний колір, надмір чи брак частин тіла і т. п.), переживається архаїчною свідомістю як знак обраності, священності” . Причини такої уваги до всього рябого намагалась розкрити Лідія Невська. На її думку, балто-слов’янський менталітет, в основі якого лежить бінаризм усіх уявлень, вважає рябість порушенням стабіль-

ної єдності, сталої рівноваги (чорного та білого, світла і темряви тощо), поверненням у первісно хаотичний стан . Таке поєднання – чорного і білого – має яскраво виражену амбівалентну семантику, – це, як кажуть хорвати, “ни бjеле ни црне” (ні так ні ні, ні туди ні сюди, ні те ні се). Власне ця оцінка, як будемо бачити далі, є визначальною у загальній семантиці образу. Цікаво, що український селянин починає опис зозулі саме з кольору: “така сивенька, сіренька така, трошки рабейка так” , “такая рабенькая” . Так само і в піснях фігурує звичний акцент на незвичному поєднанні білого і чорного у “портреті” пташки: Ой на горі, на горі Кукала кокошка: Чорнявая, білявая І чубата трошка . Часто постійні епітети об’єднано в одну виразну характеристику, як-от у холмській щедрівці: Зозуленька сива-ряба Всі луги облітала… . Переконливим свідченням того, що зозуля вразила свідомість первісної людини насамперед своїм забарвленням, є спосіб номінування інших явищ дійсності зозулиним “ім’ям” за ознакою “плямистий, строкатий, рябий”. Наприклад, “зозулиними порточками” на Волині називають рослину з плямистим листям, яке інформатор описав як “такоє рабейкоє” , а зозулькою майже в усіх регіонах іменується комаха крапчастого вигляду. Урешті птаха витворила і свою іменну барву – “зозулясту”, яку тлумачать як “строкату, в чорних і білих плямках”. Окрім того, як і зауважували свого часу І. Вагилевич та К. Мошинський , у фольклорі можна натрапити ще й на синю зозулю: Ой летіла зозуленька Понад тихий дунай-гай; Ой пустила синє пюро Та в тихи дунай . В уснословесній поетичній традиції образ зозулі часто “підмальовано” – у птахи з’являються золоті крильця. Ці золоті крильця повинні виділити у фольклорному тексті

зозулю на тлі інших птахів, бо вона – це золоте ядро пісні, як молода – центральний персонаж весілля: Ей, леть-полеть, сивий соколе, звисочка, Щоби-сь застав сиву зозулю у поточка.

– Хотя єї у поточка не застану, То я єї по пір’єчках пізнаю, Бо на гутороньци пізнаю піренько, На зозуленьци золотиї крилонька. Ей, їдь-поїдь, молодий Івасеньку, збарзонька… . Золотії крилонька зозулі виділяють її серед інших пташок так само, як вінок виділяє молоду серед дівчат. Загалом такому паралелізму передує типове для українських весільних пісень зіставлення: вінок – пір’я; коса – крила; зрізати косу – обтяти крила – розпрощатися з дівоцтвом; зняти, згубити вінок – втратити, зронити золоте пір’я – одружитися (перехресний мотив – виття вінка з пір’я пави, зозулі): Ой летіла зазуленька, та сказала: “Гаю!” Та вронила сиве пірце на тихім Дунаю. Ой як тому сиву пірци на тихім Дунаю,

Та так мені, молоденькій, та й у чужім краю! . «Згубити пірце» у цій пісні зіставлено із «згубити віночок» (дівоцтво, волю), а «жити сиротиною на чужині» – «жити невісткою у чоловіка». В окремих текстах зозулю називають золотою: «Ой зозулька золота, Покажи ми ворота: Чи я вмру, чи віддамся. Чи я свої мамці здамся?» чи срібною (срімною): «Йойой, зозулько ти моя срімна, дорога!». Поетичний канон, за яким пташку йменують золотою чи срібною, має глибоке коріння: так, золотими змальовані шість зозульок, що прикрашають весільний кортеж фінського епосу «Калевала», «золотими», «срібними» чи «мідноязикими» названі зозулі естонської поеми «Калевіпоег». Усе це золото вказує на обраність птахів, воно є знаком їхньої незвичайної ролі в особливий момент часу. У системі естетичних поглядів багатьох народів зозулю розцінюють як пташку красиву; у творах західноєвропей-

66

ського фольклору поряд із зозулею фігурують означення «красива», «прекрасна». Українці не виходять за межі такої традиції: інформатори, описуючи птаху, називають її «красівинькою», «гарною», «славнейкою такою пташечкою». Респондент із тернопільського села, зокрема, зауважував: «А зазуля – то файна!.. Єк вінчаюцє, побираюцє діти та й вже їх витают люди, та й кажут: «Бисьте були добрі, як голуби (бо голуби добрі!), а файні, як зазулі… Файні, як зазульки, а добрі, як голубки!”. В українській величальній пісні, оспівуючи красу господині, теж вдаються до порівняння її із зозулею: Йа в цего ґазди ґречна ґаздиня, Видимо на ній файні чоботи, Коштують її й один золотий, Й один золотий, а все червоний. Вона собі ходить, як кукулечка, Як кукулечка, як зозулечка…. І кожен наступний штрих до портрету господині, що покликаний ще більше прославити її красу, незмінно завершується рефренним порівнянням із зозулею. У фольклорі зозулю (зозульку) здебільшого змальовано як пташечку маленьку,

невеличку, як-от у примовці: «Зазульо рабенька, пташино маленька!..» . Такий розмір (не зовсім достовірний із погляду об’єктивної дійсності) у текстах іноді мотивовано недоїданням пташки-сиріточки: – Ой ти, зозулько рабейкая, Чого такая й малейкая?

– Ой умер батько, вмерла й мати, Ни було кому й годовати… . Проте вживання зменшено-пестливої форми, а також типового епітета «маленька» передусім пов’язане не стільки з величиною птахи, скільки з тією особливою ніжністю, яку виявляє український народ до зозулі. Лагідне, навіть співчутливе ставлення до образу цієї пташечки зумовлене комплексом уявлень, із якими пов’язана зозуля в українському фольклорі. У багатьох народів знаходимо стійке уявлення про зозулю як дуже стару, прадавню птаху. В Італії дотепер побутують фраземи «старий, як зозуля», «роки зозулі», що позначають похилий вік; а в одній середньовічній еклозі птасі приписано роки сонця. Такі уявлення логічні з огляду на те, що птаха скрізь вважається віщою, і вписуються у звичний стереотип «віщий, пророчий, мудрий – старий». Окремі фольклорні тексти українців теж можуть досить невираз-

но натякати на те, що зозуля на противагу іншим пташкам (ластівка, соловейко) позначає жінку поважну. Так в казці про чоловіка-вужа мати каже своїм доньці та синові летіти ластівкою і соловейком, натомість свою долю визначає так: «А я ж, – кáже, – вже стáрая, полечý зазýлею…». Проте загалом в українській усній словесності бачення цієї птахи дещо відрізняється від індоєвропейської візії. Ймовірно, такі розбіжності можна пояснити високим ступенем естетизації зозулі в уснопоетичній творчості українців. Вік пташки в українському фольклорі, як правило, не актуалізовано, однак із контексту можна зрозуміти, що кукулечка – молода. Саме така пора найбільше відповідає естетичному еталону. А функцію старезного предковічного птаха у фольклорній традиції українців великою мірою перебрав на себе ворон. Що ж до давності усього зозулиного роду, то наш фольклор наводить багато прикладів того, що ці пернаті вікували ще в міфічному першочасі, ба навіть були активними учасниками доби першотворень. Наприклад, зозуля з’являється поряд із таємничим першоцарем птахів куком («перш був старший птах кук») і навіть бере участь у «державному перевороті» пташиного царства. А українські поліщуки й сьогодні стверджують, що пташка існувала вже під час усесвітнього потопу. Зозуля – яскраво виражений жіночий образ. Народні етіологічні легенди пов’язують виникнення зозулі із дівчиною, жінкою, матір’ю, сестрою, дочкою, тобто майже завжди лишень із жіночим персонажем. Окрім того, символічний паралелізм за участю зозулі можливий також тільки із жіночою корелятивною парою. Чоловік у таких паралелізмах – явище доволі рідкісне і, ймовірно, зумовлене часом руйнування традиційної системи значень і позначень. Украй рідко натрапляємо й на чоловічий образ пташки – зозуль, зозол, зозульник (укр.); кукуш (блр.); kukuł, kukuk (польськ.). Він майже ніколи

не виступає активним персонажем фольклорного тексту. Він був «колись», та через якісь причини назавжди зник із тваринного світу. Цілком вірогідно, що із самцем зозулі можна зіставляти відомого пташиного царя кука, про якого згадують українські казки і легенди. Ім’я цього персонажа, по-перше, має схоже фонетичне звучання з українською діалектною назвою кукулка, із польською kukułka, німецькою kuckuck. Окрім того, зв’язок кука із зозулею виразно ілюструють наявні фольклорні матеріали – казки і легенди . Нарешті доля кука – така сама, як і доля зозулиного чоловіка: зникнути зі світу тварин назавжди. Отож, український фольклор переважно усіх зозуль сприймає як самиць. Саме до цієї пташки найчастіше апелюють у випадку, коли хочуть ніжно схарактеризувати жіночу особу – дружину, дівчину, доньку. Інформатор в одному з поліських сіл стверджував:

«Як добрий чоловік, то звертає «зозулько моя». Водночас у фольклорних текстах зозулю нерідко можуть називати сестрою: «Зозулько, голубко, систричко, скажи мині, скілько я буду рік жити?»; чи мамою: «Зозуленько, моя ненько! Закуй мині жалібненько»; чи господинею: «Зозуленька, наша господиня, Ой пропали ж мої діти…». Такі пойменування за допомогою термінів кровної спорідненості вказують на особливу близькість між зозулею та людиною. Зовнішій вигляд зозулі, на думку українців, може змінюватись. Існує досить розповсюджене уявлення про те, що в певний час птаха перетворюється на хижака (яструба, орла, крагульця, кібця, боривітра). На більшості теренів України вірять у те, що зозуля перероджується в яструба. Скажімо, на Західному Поліссі неодноразово доводилося констатувати такі повір’я:

«Вона, кають, переробляецця ув яструба… вже після кованя… то вона куре хапає…» . На Підляшші теж вірять, що «зозуля після Петра і Павла перетворюється в яструба». Так само розповідають на Гуцульщині: кукулька «перемітуєсі у половика [яструб.

– Н. П.] і ловит малі пташки». Цю зміну українці можуть пояснювати старістю пташки: «з зазулі вийде на орела; вперед зазулев поживе, постаріє та вже і орелом»; завершенням певного життєвого циклу: «зносе яйце… и тогди перемітуєсі у половика»; зміною пори року та циклами розвитку рослинних культур: «вона на весну живе зозулею, коли ж ячмінь стане сипатись, тоді переряжаєсь в половика або боривітра…» або закінченням сакраментальних «семи років». Із зозулею може відбуватися цілий ланцюг трансформацій: подекуди, зокрема, вірять, що через рік пташка перетворюється на крогульця, через два – на яструба, через три – на орла тощо. Вірування про метаморфозу зозулі, ймовірно, походять із комплексу уявлень, за якими пташка маркує певний період у народному календарі, вказує на зміни природних фаз річного циклу. У такому разі зміна літньої пори на зимову суголосна перетворенню зозулі в хижака. Підсумовуючи описані характеристики, потрібно наголосити, що виразні індивідуалізовані риси в портреті пташки не менш вигадливо потверджено на рівні інтерпретації її мови”-кування, відлітання у вирій та інших природних ознак, які лягли в основу символізації птахи.

Літературні джерела: 1. Wagilewicz D. Symbolika słоwiańska. Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника. Відділ рукописів. Фонд І. Вагилевича. П. 7. Спр. 34. Арк.

105.

2. Moszyński K. Kultura ludowa słowian. Warszawa: Książka i Wiedza, 1967. T. II. Kultura duchowa. Część 1. S. 79.

3. Кирчів Р.Ф. Фольклор українського Полісся. Древляни. Збірник статей і матеріалів з історії та культури Поліського краю. Львів, 1996. Вип. 1. С. 406.

4. Новикова М.О. Коментар. Українські замовляння / упор. М.Н. Москаленка. К., 1993.

5. Новикова М.О. Коментар. Українські замовляння / упор. М.Н. Москаленка. К., 1993. С.

273.

6. Невская Л.Г. Балто-славянские причитания. Реконструкция семантической структуры. Москва, 1993. С.

178.

7. Пастух Н. Образи тварин у фольклорі Західного Полісся (польові матеріали 2000 р.). Домашній архів автора (зап. Н. Пастух 2000 р. у сс. Самари, Язавні Ратнівського р-ну Волинської обл.). Арк. 10.

8. Там само. – Арк. 11.

9. Народные песни Галицкой и Угорской Руси: В 4 ч. / собр. Я.Ф. Головацкий. Ч. ІІ. Обрядные песни. Москва, 1878. С.

204, № 41.

10. Народные песни Холмской Руси. Холм, 1909. Вып. 1. С.

12.

11. Пастух Н. Образи тварин у фольклорі Західного Полісся… Арк. 15.

68

12. Moszyński K. Kultura ludowa słowian… S. 79.

13. Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях / сост. Б.Д. Гринченко. Чернигов, 1899. Вып. 3. Песни. С. 415, № 739.

14. Українські народні пісні в записах Зоріана Доленги-Ходаковського (З Галичини, Волині, Поділля, Придніпрянщини і Полісся). К., 1974. С. 259.

15. Народные песни Галицкой и Угорской Руси… С. 263, № 93.

16. Дитячі пісні та речитативи / упор. Г.В. Довженок, К.М. Луганська. К., 1991. С. 74.

17. Похоронні голосіння / зібр. І. Свєнціцький. Етнографічний збірник. Львів, 1912. Т. ХХХІ-ХХХІІ. С. 45.

18. Пастух Н. Експедиція на Західне Поділля та Буковину (у сс. Зозулинці, Синьків Заліщицького р-ну, с. Горошова Борщівського р-ну Тернопільської обл.; с. Кострижівка Заставнівського р-ну, сс. Комарів, Дністрівка Кельменецького р-ну Чернівецької обл.) 4-12 липня 2008 року. Рукописний архів Інституту народознавства НАН України. Ф. 1. Оп. 2. Од. зб. 569. Арк.

106.

19. Колядки та щедрівки. Зимова обрядова поезія трудового року / упорядк., передм. і прим. О.І. Дея. К., 1965. С. 105.

20. Пастух Н. Образи тварин у фольклорі Західного Полісся… Арк. 9.

21. Клингер В.П. Животное в античном и современном суеверии. Университетские известия. 1909. № 11. С. 86.

22. Бріцина О., Головаха І. Прозовий фольклор села Плоске на Чернігівщині: Тексти та розвідки. К., 2004. С. 231.

Надія ПАСТУХ, кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник відділу фольклористики Інституту народознавства НАН України (Львів)

*Майстер-клас

Випікання традиційної баби (паски)

Майстер – клас провела МЕЛЬНИЧУК Ганна Тарасівна мешканка села Човновиці Оратівського району

Ч

ому на Великдень печуть паски (баби)? Паска (баба) – весняний обрядовий хліб. Через неї реалізуються всі великодні ритуальні дійства: вшанування весняного сонця, що приносить воскресіння всього живого на землю; пошанування/задобрювання пращурів, які є допомогою та силою роду на землі; сприяння приплоду та забезпечення здоров’я й захисту худоби; стимулювання родючості землі у новому аграрному році. Паску готують із найкращого пшеничного борошна. Вона має бути вища, ніж щоденний хліб. Оздоблюється переважно хрестами, зубчиками, зірочками, спіралями. Раніше паску присипали маком, мастили водою, сметаною, а найчастіше – яйцем. Пізніше почали прикрашати цукровою поливою та фарбованим пшоном. Освячення паски на світанку відсилає до глибини дохристиянської традицій, яка була пов’язана із вшануванням сонця. На Поділлі збереглося повір’я про те, що їсти паску можна лише в час, поки сонце рухається вгору, щоб весняний день наростав.

фото 1

фото 2

фото 3

Ганна Мельничук

Паска та крашанка були першими стравами, які споживали в цей день. А шкаралупки з крашанок чи галунок носили і кидали у річку і приказували; «Пливіть, пливіть за моря і океани до Рахманів». Для приготування і випікання бабів нам потрібно: 4 стакани сироватки 4,5 стакани цукру 2 стакани соняшникової олії 450 грам вершкового домашнього масла 15 яєць 4 пачки ванільного цукру 150 грам дріжжів 300 грам родзинок 0,5 чайної ложки солі 1 стакан цукрової пудри 2 пачечки посипки великодньої 0,5 стакана теплої води та борошно скільки візьме тісто (фото1). Послідовність приготування баби. Взяти 4 стакани сироватки додати в ню 4 стакани цукру, дрібку солі, 2 стакани олії соняшникової та 400 грам вершкового домашнього масла (фото 2) все це поставити на вогонь нехай закипить, обовязково помішуючи, щоб непідгорів цукор, як тільки закипить, масу одразу зняти з вогню нехай трішки охолоне. Тим часом збиваємо 13-15 яєць,пів склянки цукру до однорідної маси (фото 3), просіюємо також пшеничне борошно. Потім виливаємо теплу масу у діжу додаємо сюди ж збиті яйця гарно перемішуємо і поступово додаємо борошно, але зовсім трішки. Берема 150 грам дріжжів розводимо у мисочці з ложкою цукру і пів стаконо теплої води, або сироватки і виливаємо у діжу до загальної маси, дуже гарно перемішуємо, підбиваємо добре рукою. А вже потім додаємо 4 пачки ванільного цукру, можна і більше хто як любить. Та додаємо борошно знову, місимо і так додаємо до тих пір, поки тісто не буде відставати від рук. Коли вимісили, а місити потрібно хвилин 30-40, тоді добре має бути тісто додаємо в нього 2 чарки горілки та 300 грам родзинок помитих і просушених (фото 4-5), і знову місимо щоб родзинки

фото 4

фото 5

фото 6

фото 7

70

фото 8

рівномірно розійшлись по всьому тісту (фото 6). Як вимісили, накриваємо діжу кришкою, закутуємо і ставимо діжу в тепле місце на дві години, щоб тісто підійшло. А тим часом розкладаємо дрова в печі, розпалюємо піч хай горить (фото 7), мастимо форми, пасківники вершковим маслом (фото 8), коли тісто підійшло (фото 9), формуємо з тіста кульки відносно розміру наших форм, тіста має бути на 1/3 у формі (фото10) приблизно так потрібно орієнтуватись. Тому, що баби виростуть і тісто підніметься у три рази. Слідкуємо, щоб в печі не перегоріло, підкидаємо дрова, але і спостерігаєм як біліє піч тобто, як нагрівається. Коли піч напалилася, вона буде біла, ми розгортаємо жар по усій черені хай гнітиться. А ми тим часом збиваємо одне яйце у піну і мастимо наші баби, які вже підійшли. Змастивши яйцем, вигортаємо з печі жар, який залишився і саджаємо в піч наші баби рівномірно по всій печі, як тільки поставили останню – закриваємо піч затулою і дивимось на годинник. Баби мають випікатись 45 хвилин, але якщо є зовсім маленькі то 40хв.буде достатньо. Поки бабки печуться, беремо один яєчний білок, збиваємо в піну, потім додоємо пів-склянки цукрової пудри і збиваєм знову, потім додаєм ще пів - склянки пудри і збиваємо до однорідної маси - полива наша готова. Коли достали баби з печі (фото 11), беремо кожну бабку, змащуємо поливою і посипаємо різними великодніми присипками (фото 12). І все, наша баба готова, бажано розрізати коли охолоне (фото13). Смачного Вам … Майстер-клас записав провідний методист ОЦНТ Сергій БУГАЙ

фото 9

фото 10

фото 11

фото 12 фото 13