.Е.П. Українська політична ситуація не вперше виявляє в собі дивовижну здатність до самовідтворення й циклічного повторення, та навіть більше: вона змогла переламати залізні закони історії й вдатися до трагедії після фарсу. У таких умовах повторення «Акції без назви» (2005) групи Р.Е.П. могло бути й дослівним; тому переспрямування «атаки» на художню спільноту є принциповим для розуміння цього жесту. Зникнення літери «Р.» на табличці з написом «Р.Е.П.» стало центральним елементом переосмислення дійсності й не залишає місця двозначності: це втрата революційності в «Революційному експериментальному просторі», а зникнення букви й в інших словах лише підкреслює цю втрату. Проте тут все ще нема відповідей на головні запитання: хто втратив цю революційність, і чи взагалі вона була наявною хоч у когось в хоч якийсь історичний момент. Нерозв’язність такої постановки питань всередині акції «.Е.П.» змушує одночасно лунати як рівнозначні всі можливі відповіді на них. На перший погляд, напис «.Е.П.» вже претендує на спробу самоідентифікації чи самоназви. У такому випадку «втрата революційності» тут може розглядатися й у відносно протилежні способи: або як визнання себе гіршими й слабшими за славних попередників, або як відкинення їхніх зазіхань на революцію як в принципі неможливих, безпідставних, нереальних. І попри принципово різні світоглядні установки, обидва варіанти мають один наслідок: меншу енергійність, загальну нерішучість й слабкість дії, яскраво передану відеодокументацією. Підтверджує це і білий прапор капітуляції, що замінив собою оригінальний чорно-білий прапор Р.Е.П.у. Однак, така інтерпретація не є єдиною можливою. Спосіб втілення акції, з його постійною апеляцією до оригінальної документації й скрупульозними, але невдалими спробами найточніше відтворити конкретну форму, наводить на думку про можливе критичне спрямування акції на саму групу Р.Е.П., що заслуговує детальнішого висвітлення. Що б хто не казав, Р.Е.П. спромігся зайняти гегемонне положення в сучасному українському соціально-критичному мистецтві та й мистецтві загалом1. Цей факт може викликати протилежні почуття від захвату до ненависті; остання подекуди навіть набуває форми цілковитого несприйняття ангажованого мистецтва. За таких обставин будь-яка спроба грати на полі політичного мистецтва або принципова відмова від цієї гри означає висловлювання й щодо позиції гегемона. Зазвичай це або визнання й підтримка статусу-кво (наприклад, особиста художня діяльність у відповідності до характерних гегемону форм і цінностей), або різні форми його невизнання, від пасивної неучасті до активної критики й підривної діяльності. У випадку ж з акцією «.Е.П.» виразним стає поєднання обох цих підходів у їх абсурдно-діалектичній єдності. Звинувачення у відсутності «революційності» саме по собі є максимально серйозним, тим більш щодо групи, яка навіть своєю назвою проголошує революцію. Проте після цього ключового нападу, акція своїм перебігом чи бодай своїм існуванням спрямовує глядача до компліментарної інтерпретації: «Так, це не революція, але ми не маємо нічого іншого й кращого». Євгеній Казак
1. Точніше це можна було б сформувати наступним чином: дискурс про гегемонне положення Р.Е.П.у в українському сучасному соціальнокритичному мистецтві або є вже гегемонним, або на гегемонію претендує і продовжує за неї боротьбу; в будь-якому разі гегемонія Р.Е.П.у є здійсненим фактом для окремих груп релевантних людей для яких відповідно релевантною є і акція «.Е.П.»