Історіосфера

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ПІВДЕННОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені К. Д. Ушинського РАДА МОЛОДИХ УЧЕНИХ ТА СПЕЦІАЛІСТІВ ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКИЙ ФАКУЛЬТЕТ

Матеріали Дев’ятої наукової конференції викладачів, студентів, магістрів, аспірантів та молодих учених історико-філософського факультету Південноукраїнського національного педагогічного університету імені К. Д. Ушинського

Одеса 2014

УДК 300.3+301+930.1; 911.3 (477.74).

Іс то р і осфера. Матеріали Дев’ятої наукової конференції викладачів, студентів, магістрів, аспірантів та молодих учених історико-філософського факультету Південноукраїнського національного педагогічного університету імені К. Д. Ушинського. — Одеса: ПНПУ, 7–8 квітня 2014. — 168 с.

Рекомендовано до друку рішенням Вченої ради ПНПУ Протокол № 8 від 27 березня 2014 р.

ISBN 966-7965-01-5

© Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського

Позиція авторів може не співпадати з думкою редакційної колегії.

Відповідальний редактор — д. філос. н., доц. Ю. А. Добролюбська Відповідальний секретар — к. філос. н., доц. В. В. Окорокова Редакційна колегія: д. іст. н., проф. І. В. Бруяко (Одеський археологічний музей НАН України, ПНПУ); д. іст. н., проф. О. М. Дзиговський (Одеський національний університет імені І. І. Мечнікова, Інститут археології НАН України); д. іст. н., проф. А. О. Добролюбський (ПНПУ); д. філос. н., проф. О. А. Довгополова (Одеський національний університет імені І. І. Мечнікова); д. філос. н., проф. І. Г. Мисик (ПНПУ); д. соціол. н., проф. О. В. Лісеєнко (ПНПУ); к. іст. н., проф. В. М. Чумак (ПНПУ). Рецензенти: д. філос. н., проф. О. П. Пунченко (Одеська національна академія зв’язку імені О. С. Попова); д. іст. н., проф. М. І. Михайлуца (Одеський національний морський університет).

Зміст

Філософія та методологія історії, культурна антропологія Зіновеєва І. Л., Іванчук Н. В. Використання мікроісторичного підходу в біографічному дослідженні Жака Ле Гоффа «Людовик IX Святий» ..................................................... 8 Хавкар Хуссейн Теологічність історичного процесу у трактуванні Ж. Б. Боссюе та А. Р. Тюрго .................. 13 Марущак О. В. Проблема суб’єктивності в усній історії та дослідженнях пам’яті ............................................... 16 Кучерук О. А. Критика «буржуазной массовой культуры» в советской философской литературе .......................... 19 Добролюбська Ю. А., Марків Н. М. Гендерні дослідження та марксизм .............................. 26 Окорокова В. В. Вираження проблеми демасифікації в утопічних проектах інформаційного суспільства ......................................... 31 Колосюк А. О., Чумак В. М. С. Бандера і В. Ленін у контексті еволюції політики пам’яті в незалежній Україні ........................ 36

Археологія та історичне краєзнавство Смирнов О. І., Шевченко Т. М. До питання дослідження некрополю Ольвії у 1901 році ...................................... 42 Макагон Я. Ю. Штурм чорноморськими козаками о. Березань ........... 47 Недзвецький С. В. Переселення болгар в Південну Бессарабію ............... 50

Тынкован Н. Б. История дома Марини ................................................... 55 Жосан С. І. Село Чорна у громадянській війні 1917–1920 рр. ....... 62 Сташевський О. О., Чумак В. М. Місця пам’яті Голокосту в Одесі .................................. 65

Історія цивілізацій стародавності та середньовіччя Стегарь О. О. Герої кіммерійських та скіфських легенд у розписі грецьких ваз VII–VI ст. до н. е. ..................... 70 Дімова Г. В. Скіфія в контексті давньогрецької літератури V–IV ст. до н. е. ........................................... 75 Приходько А. А. Дипломатична діяльність Олександра Македонського .......................................... 78 Смирнов О. І., Стужук С. В. Джерела з питання походу Зопіріону у Північне Причорномор’я ........................................... 83 Семко Я. С. Культ правителя у Понтійському царстві .................... 90 Чепіженко В. В. Перший ірландський похід Річарда ІІ 1394–1395 рр. ................................................ 95 Чернишова К. В. Образ жінки в «Книзі про придворного» Б. Кастільйоне ................................................................ 99 Прохорова А. Ю. Гендерная составляющая политической философии (на примере англо-шотландской тираноборческой мысли XVI в.) ................................. 108

Цивілізаційні проблеми нової та новітньої історії Филатова А. В. Гетман Иван Мазепа в изобразительном искусстве ..................................... 114 Парадюк О. О, Шарова Т. П. Місце дворянської садиби у культурному просторі Росії ...................................... 119 Вапняр Н. В. Еволюція політичних поглядів В. Гюго ..................... 125 Ліхачова О. Є. Формування нової зовнішньополітичної доктрини Російської імперії на сторінках «Московских ведомостей» у 1863–1866 р. ................ 131 Купріянов І. С. Тактика революційної повстанської армії України (махновців) в роки громадянської війни 1917–1920 рр. ............................ 136 Пошали І. В. Правова регламентація шлюбно-сімейних відносин в УСРР у 20-ті рр. XX століття ................... 139 Пєнков О. С. Ідея нації в ідеології «чинного націоналізму» Д. Донцова й «інтегрального націоналізму» ОУН 1920–1930-х рр. .................................................. 143 Загоцька З. І., Шарова Т. П. Історіографія козаччини України: жіночий доробок .......................................................... 147 Савіна Д. Ю. Маргарет Тетчер. Особливості політики уряду консерваторів .................................................... 152 Потапчук С. В. Афганська політика США в сучасній історіографії ............................................... 156

Філософія та методологія історії, культурна антропологія

Зіновеєва І. Л., Іванчук Н. В.

Використання мікроісторичного підходу в біографічному дослідженні Жака Ле Гоффа «Людовик IX Святий» Робота Жака Ле Гоффа «Людовик IX Святий» була своєрідною відповіддю на теоретичні та методологічні пошуки історичної науки 1990-х років. Ж. Ле Гофф на самому початку своєї книги заявляє: «...Не XIII століття є предметом даного дослідження. Зрозуміло, ми з ним зустрінемося, бо Людовик жив саме в тому сторіччі, з нього виткані його життя і діяння. Але в даній книзі йдеться насамперед про людину, а про час її життя лише остільки, оскільки воно дозволяє пролити світ на цю людину» [1, с. 15]. Виходячи з цього, можна сказати, що дане дослідження буде відмінним від попередніх ідей і концепцій автора. З одного боку, людина, позначена як предмет дослідження, буде головною центральною фігурою, що близько традиціям мікроісторічних досліджень, з іншого боку, XIII століття узяте не просто як час, а розглядається в більш широкому масштабі, утворюючи тим самим складну структуру. Розглядаючи роботу Ж. Ле Гоффа, можна виділити й інші особливості. Автор каже: «В силу моїх професійних особливостей я звик мати справу з глобальною історією...» [1, с. 17]. Це означає, що Ж. Ле Гофф збирається використовувати підхід, який, загалом, буде певною спробою випробувати нову дослідницьку стратегію, або доповнити свою. Іншою особливістю дослідження є сам предмет — Людовик IX Святий. У попередніх мікроісторічних дослідженнях ми зустрічаємо звичайних людей, яких позначають як «маленькі люди», що втрачаються в історії: саме дослідження таких людей дозволяли прийти до нових результатів і показати можливості історичного пізнання. Ле Гофф ж вивчає короля, центральну фігуру XIII 8

століття, що, загалом, було традиційним для біографії і використовувалося переважно в політичній історії. Робота Ж. Ле Гоффа складається з трьох частин. Перша частина є власне біографією Людовика IX Святого, друга частина присвячена критичному вивченню виробництва пам’яті святого короля його сучасниками, третя (остання) частина присвячена образу Людовика Святого, в ній досліджуються головні тенденції розвитку, завдяки яким він перетворився на ідеального і унікального короля XIII століття, який набув ореол святості [1, с. 24]. Особливу увагу привертає третя частина дослідження, в якій автор розглядає головні тенденції розвитку образу короля. Розвиток як процес не є зміною одночасною, він передбачає різні періоди і етапи. Вже виходячи з цього можна сказати, що даний образ буде дробовим, а отже, кожна його складова частина вимагає ретельного поглибленого дослідження. Тут якраз і відбувається спуск дослідника на рівень мікроісторії. Таким чином робота Ж. Ле Гоффа стає одним із прикладів застосування даного підходу. Образ будь-якої людини складається з декількох складових: з того, як вона каже, функцій, які виконує людина в суспільстві, як себе веде тощо. Ж. Ле Гофф проводить глибокий аналіз промов Людовика IX Святого: «Людовик Святий — перший король в історії Франції, який дійсно говорить» [1, с. 452]. Виходячи з численних промов, король постає перед нами в декількох образах. В одних випадках ми зустрічаємо короля повчаючого: «Люб’язний син, наказую тобі...», «Люб’язна дочка, заповідаю вам...» [1, с. 455]. В інших випадках слова короля характеризують його функції — правосуддя і мир. «Людовик Святий і король нового благочестя... це король молитви, про себе або вголос, вустами або думками» [1, с. 456]. «Любов до правдивого слову породила в ньому ненависть до поганого слову... Сам він всіляко уникав лайливих слів, богохульства і тих виразів, в яких згадувався диявол» [1, с. 457]. Ж. Ле Гофф, завдяки Жуанвілю [1, с. 458], 9

робить висновок, що Людовик Святий — це перший французький король, якого нам дано почути мовцем на народній, французькій мові. Таким чином, ми можемо помітити, що Ж. Ле Гофф, розглядаючи мову окремо взятої людини, приходить до висновку, який виходить за рамки окремо взятого індивіда, ми отримуємо уявлення про те, як розмовляв французький народ у XIII столітті. Продовжуючи до сліджувати образ Людовика Святого, Ж. Ле Гофф розглядає функції, які несе в собі особистість, що перебуває у положенні короля. Мислення середньовічних людей будувалося на певній ідеології, яка відповідала устрою суспільства, що складалося з трьох станів: ті, що моляться, ті, що воюють, та ті, що працюють. Виходячи з такої будови суспільства, існували певні функції, притаманні кожному стану. На думку Ле Гоффа, християнський король — король трьох функцій, така модель допомагає зрозуміти характер і образ королівської влади, втіленої в Людовіку Святому [1, с. 484]. Згідно такої моделі королю притаманні такі функції: 1) король — помазаник божий, поборник справедливості і миротворець, 2) король-воїн, 3) король — «виробник матеріальних благ». Остання функція найскладніше вловлюється в образі Людовика Святого. Третю функцію, на думку Ж. Ле Гоффа, характеризує економічна політика, що проводилася Людовіком Святим. Проведення певних реформ щодо Парижа та інших великих міст, що сприяли їхньому розвитку, свідчило, що Людовик Святий мав уявлення про економіку. Саме міста стали втіленням третьої функції короля [1, с. 501]. Взявши вивчення окремої функції з усієї сукупності функцій короля, Ж. Ле Гофф приходить до висновку, що Людовик IX Святий щодо виконання третьої функції є королем унікальним. Третя функція Людовика Святого не тільки відображає його діяльність, вона дозволяє поглянути на міста Франції XIII століття, а вже через них спробувати зрозуміти розвиток економіки.

10

Однією з важливих складових образу Людовика Святого є його поведінка. Відповідно до думки С. Черутті, моделі поведінки окремих індивідів задаються досвідом конкретних груп [3, с. 10]. У дослідженні Ле Гоффа можна виділити кілька груп. До таких груп ми можемо віднести оточення короля, військо, але найбільш значущою групою, що визначає поведінку, буде сім’я. Сім’я як соціальний осередок вже сама по собі є об’єктом мікроісторічного дослідження. Але тут так само важливо показати місце окремого індивіда в сім’ї, притому, що це сім’я королівська, це династія («священний рід»). Людовик Святий показаний через ставлення до діда, батька, матері, братів і сестер, дружини і дітей. Так, Людовик Святий приділяє достатньо уваги королеві: зазвичай король вставав вночі, щоб прочитати молитву, але тільки не в ті дні і ночі, «коли був з дружиною» [1, с. 554]. Людовик Святий — ревнитель, якщо не сказати, фанатик роду [1, с. 533]. Звідси і особливе ставлення до дітей. Це не тільки видно по повчанням, але й по тому, як він їх виховував. Завдяки свідченням Гійома з Нанжі і Жуанвіля, Ле Гофф показує, як Людовик займався вихованням дітей. «Їх побожний батько, як християнський король, наставляв і виховував своїх дітей». «Він хотів, щоб його діти, дорослішаючи, не тільки кожен день слухали месу, а й заутрені і спів канонічних годин, і щоб вони разом з ним ходили слухати проповіді»... «Перед відходом до сну він кликав до себе дітей і розповідав їм про діяння хороших королів та імператорів, а потім казав, що вони повинні брати з них приклад» [1, с. 558]. Дослідження Людовика Святого через сім’ю дає не тільки уявлення про нього як сина, чоловіка і батька, але й дозволяє знову ж, через Людовика Святого, показати певні традиції династії, їх повсякденну життєдіяльність, систему цінностей і багато інших сторін життя королівської сім’ї. Ц е , з в ичай н о, н е всі п робле ми, розгля д я ких дозволить нам краще зрозуміти образ Людовика IX, в роботі Ж. Ле Гоффа їх значно більше. У даній 11

роботі нам було важливо побачити, як працює автор в рамках мікроісторічного підходу, і розглянуті вище приклади дозволяють це зробити. Мікроісторія в разі Ж. Ле Гоффа використовується як інструмент дослідження. Починаючи розглядати окремий аспект або предмет у вузькому значенні, автор переносить його на більш високий рівень, тим самим проблемне поле стає ширше і дозволяє не тільки уточнювати загальні проблеми епохи, але й показувати унікальні неповторювані явища, тим самим не випускаючи з уваги розглянуту історичну особистість. Людовик IX Святий стає об’єктом, навколо якого організовується все поле дослідження [1, с. 17], і мікроісторія дозволяє найбільш повно розкрити цей об’єкт. У даному випадку ми бачимо спробу синтезу двох підходів, які за своєю суттю є протилежними. Але Ж. Ле Гофф на прикладі свого дослідження показує, що поєднання таких підходів можливо, і це дає відмінні результати. Згідно з дослідженнями Л. П. Репіної у вивченні «індивідуального минулого» існує певний бар’єр. У ході аналітичних процедур людська діяльність, а отже і особистість, розкладається на окремі складові, тим самим змінюється вся структура індивідуального досвіду, і подальший синтез неможливий без включення темпорального виміру особистості. Але, на думку Л. П. Репіної, до вирішення цієї проблеми найближче зумів підійти Ж. Ле Гофф у своїй грандіозній монографії про Людовіка Святого, яка довго ще буде служити еталоном нової біографічної історії [2, с. 295].

1. Ле Гофф Ж. Людовик IX Святой / Жак Ле Гофф; [Пер. с французского В. И. Матузовой, предисловие М. И. Парамоновой, комментарии Д. Э. Харитоновича]. — М. : Ладомир, 2001. — 800 с.

2. Репина Л. П. «Новая историческая наука» и социальная история / Лорина Петровна Репина. — М. : ЛКИ, 2009. — 320 с.

3. Черутти С. Микроистория: Социальные отношения против культурных моделей? // Режим доступу: http://orbismedievalisru.47.com1.ru/library/cerutti.pdf 12

Хавкар Хуссейн

Теологічність історичного процесу у трактуванні Ж. Б. Боссюе та А. Р. Тюрго Традиційно християнська церква бачила в пристрастях негативний початок людської історії, а вміння їх пригнічувати або, щонайменше, приборкувати вважала найбільшою чеснотою, що досягається за допомогою релігії. Хоча Тюрго, автор «Міркувань про всесвітню історію», і не зараховував себе до противників християнства, а підкреслював, що вірить в бога і вважає християнську релігію найкращою, в питанні про страсті він, по суті, приєднувався до точки зору Дідро, викладеної ним ще в «Філософських думках». Його основна думка ясна: пристрасті — велика сила, фактор прогресу. Тюрго міг би разом з Дідро сказати, що «помірні пристрасті — доля пересічних людей. Пригнічені пристрасті зводять видатних людей з їх висоти. Примус знищує велич і енергію природи» [1, с. 92]. Однак, займаючи державну посаду, Тюрго повинен був висловлюватися обережно, щоб не викликати скандалу і не здобути собі репутацію безбожника або деїста, що в умовах середини XVIII ст. було більш-менш рівнозначно. Оскільки «Міркування про всесвітню історію» він писав не для підпільних анонімних видань, а для публічного виступу в Сорбонні, то він обережно маневрував, використовуючи прийоми, що застосовувалися Монтеск’є. Сорбонна в ті роки взяла на себе ідейну боротьбу проти поширення деїзму та атеїзму, їх спростування засобами теології, хоча в її власному середовищі нові філософські ідеї набули чимале число таємних шанувальників, що й зробило можливим виступ Тюрго. Проте ризикованість такого виступу все ж була очевидною. Йти в Сорбонну із захистом відверто просвітницьких поглядів з питань філософії історії було найвищою мірою небезпечно.

13

Тому висловитися з повною ясністю Тюрго не міг. І все ж він не побоявся викласти свої погляди. На противагу «Розмові про всесвітню історію» Боссюе, який витлумачував всесвітню історію з теологічної точки зору як здійснення божественних цілей і прояв мудрості божої, Тюрго розглядає всесвітню історію як картину послідовних успіхів людського роду з поясненням і докладним вивченням причин, що їх зумовили. Але характеру Тюрго «не було властиво знецінювати відому працю і принижувати велику людину» [2, с. 81]. Тому він не полемізував з Боссюе у відкритій формі, просто викладав свою концепцію всесвітньої історії, представивши її своїм читачам і слухачам в якості простого продовження і розширення рамок того, що зробили його попередники, талантам яких він віддавав данину поваги. У концепції Боссюе розум якщо і не був зовсім виключений з чинників історичного процесу, то був принижений, відсунутий на задній план і грав жалюгідну роль [3]. Прославляючи всемогутність бога і торжество християнства як єдиної істинної релігії, Боссюе неминуче надавав історії фаталістичний характер і принижував значення розумової та практичної діяльності людини, розуму і науки, ми с т е ц т ва , с ільського го сп одарства , торгівлі і промисловості, зростання культури. З його точки зору, все це було дрібним і нікчемним, людської суєтою [4, с. 84–89]. Історична концепція Боссюе сповнена песимізму. Тюрго, на противагу Боссюе, прославляв не тільки людський розум, його невпинне прагнення до пізнання навколишнього світу і всього всесвіту, а й людську активність, господарську та іншу діяльність, сміливі дерзання, віру в свої сили. Історична концепція Тюрго глибоко оптимістична, хоча він зовсім не був задоволений ходом світової історії і аж ніяк не думав, що в ній завжди тріумфував розум. Вона не представлялася йому і здійсненням справедливості. Тюрго відмінно бачив численні протиріччя і недолугості суспільного 14

життя, одним з проявів яких була страшна убогість народних мас. Але він був далекий від того, щоб розглядати їх як покарання, послане людям богом за їхні гріхи. Жодних історичних чудес Тюрго не визнавав, нічого надприродного в історії він не бачив. Хоча він заявляв, що «весь всесвіт говорить мені про первинну істоту» [5, с. 79], це було простою даниною оточуючих обставин. Якщо в історичній концепції Боссюе бог був органічною складовою частиною світової історії, її головною дійовою особою і внутрішньою метою, то в історичній концепції Тюрго він не більше як теологічний доважок. Йому не відведено жодної ролі. Визнання його буття ніяк не впливає ні на виклад ходу історичних подій, ні на характеристику історичних і соціальних законів. По суті історичну концепцію Тюрго можна вважати атеїстичною. Тут ще раз проявилася його ідейна близькість до Фрере, Ламетрі, Дюмарсе і Дідро, незважаючи на те, що про них він не згадував і на їх твори не робив посилань.

1. Дидро Д. Сочинения : В 10 т. / Дени Дидро ; [пер. с франц. И. Б. Румера, П. С. Юшкевича, В. Е. Сережникова]. — Т. I. — M. : Академия, 1935. — 515 с.

2. Казарин А. И. Тюрго как философ и историк / А. И. Казарин // Французский ежегодник. — 1961. — М. : Наука, 1962. — С. 75–94.

3. Лопухин А. П. Промысл Божий в истории человечества: Опыт философско-исторического обоснования воззрений блаженного Августина и Ж. Боссюэ / Александр Павлович Лопухин. — М. : Книжный Дом Либроком, 2012. — 128 с.

4. Самойлович К. Ю. Проблематика «Надгробных проповедей» Жака-Бениня де Боссюэ / К. Ю. Самойлович // Вестник СПбГУ. — Сер. 2. История. Языкознание. Литературоведение. — 1996. — Вып. 2. — С. 84–89.

5. Тюрго А. Р. Избранные философские произведения / Анн Робер Тюрго; [пер. с франц. И. А. Шапиро]. — М. : Государственное социально-экономическое издательство, 1937. — 191 с.

15

Марущак О. В.

Проблема суб’єктивності в усній історії та дослідженнях пам’яті Усна історія — міждисциплінарний напрям на стику історії, соціології, етнології, соціальної психології, антропології. Під усною історією мається на увазі більш ніж техніка опитування свідків подій минулого і спосіб додаткового виробництва джерел через ретроспективне інтерв’ю для традиційної історії. Мова про те, щоб предметом історіографії зробити суб’єктивність оповідачів. Для усного історика в його претензіях на науковість проблема суб’єктивності може представляти серйозний виклик. Пропоновані варіанти вирішення цієї проблеми можна позначити двома словами: здолати, скористатися. З метою подолання суб’єктивності Рональд Гріл пропонує піддавати інтерв’ю реконструктивному аналізу, мета якого — послідовне проникнення через пласти індивідуальної уяви, міфотворчості та ідеологізації до досягнення особистої свідомості інформанта, яка, «можливо, неправдива, але, проте, [саме ця] свідомість визначає розуміння запропонованого нашій увазі фактичного матеріалу» [2]. Але з іншого боку, це дає усній історії можливість скористатися суб’єктивністю її методу: «зрештою розбіжності між реальними фактами і пам’яттю про них тільки сприяють зростанню цінності усних джерел як історичних документів. Ці відмінності викликані не помилками пам’яті, вони породжуються активною творчістю самої пам’яті та уявою людей, що намагаються осмислити ключові події свого життя і усю історію в цілому» [4]. Відкриті інтерв’ю можуть бути сплетені найхимернішим чином з відвертих визнань і таємничих недомовок, із спогадів, дуже сильно забарвлених особистим відношенням до описуваної події, і його стереотипних образів.

16

В результаті представлена картина події може помітно відхилятися від результатів реконструкції її методами традиційної історичної науки. Результатом стало переформулювання завдань дисципліни: слід звертатися передусім до того, як життя окремої людини або групи стикається з історичними обставинами, щоб побачити сам відбиток особистості інформанта або самосвідомості групи, що наклався на описані події. Коли дослідника цікавлять не факти, що приховуються завісою із загальних місць, моделей сприйняття і міфологем, а причини, чому і яким чином ця завіса була виткана такою, якою він може спостерігати її своїми очима, — саме тут усна історія як дослідницький жанр тісно стикається з дослідженнями пам’яті. Дослідження пам’яті набули популярності пізніше, ніж методи усної історії. Спостережуваний нині (зовсім не тільки академічний) інтерес до цієї теми бере початок приблизно з 1980-х років. Знадобився розпад глобальних пояснювальних схем історичного розвитку, поширення переконань у відносному і приватному характері знань про минуле, щоб тема пам’яті не лише виявилася модною і затребуваною, але навіть, за виразом П’єра Нора, вступила в «епоху всесвітнього торжества» [3]. Ознаками цього стали, з одного боку, усе більш інтенсивне політичне, туристичне, комерційне використання минулого (що проявилося і в розквіті меморіальних заходів), з іншого — втрата ученими-істориками монопольного привілею на інтерпретацію минулого [3]. На відміну від фактів історії, пам’ять наділяється її дослідниками такими визначеннями, як «часткова», «обумовлена зацікавленістю», «виборча», а часто ще і «спотворена», «вилучена з контексту». Пам’ять служить одним з «регуляторів соціальної поведінки» [5], одним з механізмів підтримки в стабільному стані певної групової ідентичності. Вона замішана на міфах, стереотипах сприйняття і «затребуваних образах 17

минулого, які, зазнавши відомої трансформації, існують в суспільній свідомості» [1]. Наприкінці XX – початку XXI століття два ці напрями виявилися взаємокорисними і зацікавленими один в одному. Обидві дисципліни ріднить установка на суб’єктивність. Перетин областей інтересу абсолютно закономірно викликав концентрацію уваги на тих проблемах, які є загальними: міфологізації історії, використанні міфологізованої історії при формуванні ідентичностей тощо.

1. Бобкова М. С. Память о событии и представления об истории в исторических сочинениях эпохи Средневековья и Возрождения / М. С. Бобкова // Образы прошлого и коллективная идентичность в Европе до начала Нового времени. — М. : Кругь, 2003. — С. 52–64.

2. Грил Р. Слушайте их голоса: два примера интерпретации устно-исторических интервью / Р. Грил // Хрестоматия по устной истории. — СПб. : Изд-во Европ. ун-та в С.-Петербурге, 2003. — С. 296–322.

3. Нора П. Всемирное торжество памяти / П. Нора // Неприкосновенный запас. — 2005. — № 2/3. — C. 40–41.

4. Портелли А. Смерть Луиджи Трастулли. Память и событие / А. Портелли // Хрестоматия по устной истории. — СПб. : Изд-во Европ. ун-та в С.-Петербурге, 2003. — С. 202–230.

5. Поршнева О. С. Методология и методы изучения культурной памяти / О. С. Поршнева // Век памяти, память века: Опыт общения с прошлым в XX столетии. Сборник статей. — Челябинск : Изд-во «Каменный пояс», 2004. — С. 22–37.

18

Кучерук О. А.

Критика «буржуазной массовой культуры» в советской философской литературе Массовая культура — уникальный феномен современного мира, уходящий корнями в эпоху позднего Ренессанса и Просвещения. На всех отрезках исторического бытия массовая культура не имела однозначной оценки. Философская рефлексия отражала проблему, отталкиваясь от тех эмпирических данных, которые были порождены духом времени. На сегодняшний день массовая культура имеет серьезный социокультурный статус и требует философского осмысления. Интересным этапом теоретического анализа массовой культуры, позволяющим объективно исследовать историю философской рефлексии данной проблематики, является ее критика в советской философской литературе. Данная работа — это попытка раскрыть сущностное содержание критики «буржуазной массовой культуры» советскими философами, публицистами, писателями. В XX столетии проблеме массовой культуры уделяли пристальное внимание светила как советской, так и западной науки. Во многом анализу и критике «буржуазной массовой культуры» способствовало ознакомление отечественных ученых с корифеями западной философии, разносторонне исследующих данный феномен. Следует вспомнить классические труды О. Шпенглера [10], Ф. Ницше, З. Фрейда [9], Х. Ортеги-и-Гассета [7], Г. Лебона, Г. Тарда [6] и других западных ученых, которые заложили теоретические основания в изучении проблемы массовой культуры, поддавая непосредственной критике многие аспекты данного явления. Среди советских мыслителей, изучающих массовую культуру, 19

можно указать таких ученых, как Г. К. Ашин [1], В. В. Постников, М. С. Каган [3], Н. М. Зоркая [2], В. В. Молчанов, В. Т. Глазычев, А. В. Кукаркин [5], Е. Н. Карцева [4] и др. Общее содержание этих работ отражает марксистское философское мировоззрение. В работах вышеуказанных ученых делается акцент на агонизации капиталистической системы западных государств. Указывается на искусственность массового культурного пространства, конструирование его власть предержащими структурами с целью тотального контроля над сознанием массового человека. Актуальность данной статьи обозначается тем, что на сегодняшний день возникает довольно серьезное препятствие на пути объективной оценки массовой культуры. Связано это с поляризацией трактовок данного явления и его шаблонной негативизацией в советской и отечественной философской литературе. Необходим серьезный анализ теоретических оснований изучения феномена массовой культуры, включая философскую рефлексию марксистской школы. Основной философской идеей советских ученых относительно массовой культуры являлась мысль о рыночной и потребительской сущности тех процессов, которые имеют место в мире буржуазного искусства. Говорилось о том, что данная система функционирует на основе капиталистических отношений, у истоков которых стоят крупные частные и государственные монополии. Таким образом, массовый человек определялся как следствие либерального рынка, направленного на создание массовой аудитории, с целью материального обогащения корпораций и тотального контроля над сознанием общества. «Прежде буржуазная идеология ориентировалась главным образом на внутреннее потребление, мало заботясь о реакции масс, остававшихся вне систематического и целенаправленного воздействия. Теперь же теоретические построения буржуазных социологов все чаще оказываются изначально ориентированными на 20

массовое потребление, на определенную и желаемую социально-психологическую реакцию масс, то есть вырождаются в социальную демагогию. Они превращаются все более в орудие манипулирования эмоциями и сознанием массовой аудитории. Такого рода пропагандистскую направленность буржуазной социологии нельзя, разумеется, рассматривать как ее демократизацию; главное для нее — умело продать нужные воззрения, опираясь на средства массовой коммуникации, которые находятся в руках монополий» [5, с. 94]. Следует указать на то, что советская идеология не воспринималась как некое подобие массовой культуры, обладающая схожими методами в достижении цели контроля над пролетарским сознанием рабочих и крестьян. Безапелляционность марксистской доктрины являлась идеологическим основанием, на котором строилась критика буржуазной массовой культуры как деструктивной и враждебной по отношению к социалистическому романтизму. Нельзя не упомянуть, что одной из важнейших задач культуры в советской публицистике было формирование революционного мышления человека, способного к диалектическому преобразованию мира в новое положительное качество общественных отношений. Отталкиваясь от этой концепции генерировалось негативное отношение к конформисту-приспособленцу м а с с о в о го о б щ е с т в а , л и ш е н н о м у а к т и в н о й гражданской позиции. «Основным звеном ленинской теории культуры является вопрос о соединении культуры с революционной деятельностью масс, с их созидательной (хозяйственной, организационной, политической) работой. Социализму нужна не культура, ориентирующаяся на массы как на пассивных, лишенных самодеятельной инициативы потребителей, а культура самих масс, находящая в их действиях единственно достойную форму своего существования. Эту проблему В. И. Ленин рассматривает как решающую с точки зрения социального преобразования страны» [8, 21

с. 283]. Необходимо также вспомнить, что в советский период не имели возможности быть озвученными идеи, альтернативные капиталистическому и коммунистическому мировоззрению. Не делались попытки объективного анализа массовой культуры с целью определения неких конст руктивных начал данного явления. Дискурс отталкивался о т о ф и ц и а л ь н о й д о к т р и н ы д и а л е к т и ч е с ко го материализма, не выходя за обусловленные идеологией параметры с непосредственной критикой массовой культуры как негативного буржуазного явления. «Концепция массового общества была взята на вооружение буржуазными идеологами и политиками в качестве альтернативы марксистскому учению о социализме. Они пытались с ее помощью разукрасить на свой манер фасад существующей системы, навязать трудящимся потребительский стереотип жизненных целей. Спекулируя на изменениях в объеме, характере и структуре личного потребления населения развитых капиталистических государств, буржуазная пропагандология стремится привить трудящимся мещанскую психологию, увести их из мира социальных проблем в безопасную заводь мира вещей, осуществить за них и для них прорыв из бытия в быт. Нацеленная на притупление классового сознания, она пытается внушить людям, что их интересы полностью могут быть удовлетворены в рамках капитализма, без изменения социально-политических основ» [5, с. 95.]. В этом контексте указывалось на коммерческую и аполитическую сущность капиталистического искусства, на то, что непосредственным критерием в оценке буржуазного массового продукта является его кассовость и доходность. Таким образом, денежный фактор определялся как приоритетный стимул в производстве массовых культурных артефактов. «В капиталистических странах отношения кино и зрителя четко регулируются деньгами. Кассовый сбор нередко есть главный и безусловный показатель 22

успеха фильма. Сумма прибыли продюсера или фирмы, цифра гонорара постановщика или актера определяют престиж, ценность, место произведения киноискусства и его творца на кинорынке. Фильм — в первую очередь товар, материальная вещь... Само понятие “успех” на Западе почти полностью сводится к успеху кассовому, что всегда обращает на себя внимание в беседах советских кинематографистов с кинематографистами капиталистических стран: нам кажется странным, что, о ком бы ни заходила речь — об Ингмаре Бергмане, о Стэнли Креймере, — говорится прежде всего об успехе сбора, о цифрах выручки и показателях кассы» [2, с. 5]. Следует отметить, что советская философская рефлексия отталкивалась от идеи безусловной и окончательной победы социалистической системы н а д кап и т а л и с т и ч е с ко й . Ф и л о с о ф с ка я м ы с л ь носила манифестальный характер, концентрируя интеллектуальные усилия на апологии существующего политического строя. В этих условиях было крайне сложно критически подойти к проблеме массовой культуры и дать ей объективную оценку. «Общество, основанное на классовом антагонизме, могло только мечтать о типе всестороннего и гармонически развитого человека — так, например, как мечтал об этом Ф. Шиллер. Реально же несправедливо организованное общество нуждалось именно в однобокой, дисгармоничной, неравномерно развитой личности. К. Маркс и Ф. Энгельс показали, что всестороннее и гармоническое развитие личности есть естественное и необходимое следствие такого общественного устройства, которое превращает человека из средства достижения каких-либо иных целей в высшую цель социального бытия» [3, с. 306]. Необходимо указать на то, что, несмотря на идеологическую заангажированность, советская ф и л о с о фская мы сль п оддава ла с пра ведливой критике многие аспекты буржуазной массовой культуры. Вскрывалась потребительская сущность 23

массовой культуры, указывалось на формирование ко н ф о рм и с т ского обще ства, ан а лизирова лис ь механизмы манипулирования и контроля над массовым сознанием. На основе вышесказанного можно прийти к выводам, что теоретические основания изучения феномена массовой культуры требуют объективного и всестороннего анализа. В советской философской школе массовая культура рассматривалась исключительно как негативный фактор буржуазного обще ства, порожденный несовершенством капиталистической системы отношений. Также следует заключить, что современный разносторонний анализ советской философской рефлексии помогает вырабатывать нужный теоретический инструментарий для достижения научной оценки феномена массовой культуры.

1. Ашин Г. К. Критика современных буржуазных концепций лидерства / Геннадий Константинович Ашин. — М. : Мысль, 1978. — 136 с.

2. Зоркая Н. М. Уникальное и тиражированное: средства массовой информации и репродуцированное искусство / Нея Марковна Зоркая. — М. : Искусство, 1981. — 167 с.

3. Каган М. С. Человеческая деятельность. (Опыт системного анализа) / Моисей Самойлович Каган. — М. : Политиздат, 1974. — 328 с.

4. Карцева Е. Н. Кич или торжество пошлости / Елена Николаевна Карцева. — М. : Искусство, 1977. — 159 с.

5. Кукаркин А. В. Буржуазная массовая культура. Теории. Идеи. Разновидности. Образцы / Александр Викторович Кукаркин. — М. : Политиздат, 1985. — 399 с.

6. Лебон Г. Психология толп. Мнение и толпа / Г. Лебон, Г. Тард. — М. : Институт психологии РАН, КСП+, 1998. — 416 с.

7. Ортега-и-Гассет Х. Эстетика. Философия культуры : [Сборник : Перевод] / Хосе Ортега-и-Гассет ; [вступ. ст. Г. М. Фридлендера]. — М. : Искусство, 1991. — 586 с.

24

8. Проблемы философии культуры : опыт историкоматериалистического анализа : [под ред. В. Ж. Келле]. — М.: Мысль, 1984. — 325 с.

9. Фрейд З. Введение в психоанализ: Лекции / Зигмунд Фрейд; [авторы очерка о Фрейде В. Ф. Бассин, М. Г. Ярошевский]. — М. : Наука, 1991. — 456 с.

10. Шпенглер О. Закат Европы. Очерки мифологии мировой истории. Всемирно-исторические перспективы / Освальд Шпенглер [пер. с нем. и примеч. И. И. Маханькова]. — М. : Мысль, 1998. — 606 с.

25

Добролюбська Ю. А., Марків Н. М.

Гендерні дослідження та марксизм Гендерні дослідження є теоретичною спробою врахувати проблеми обох статей та їх складні взаємини, вписавши в картину минулого, і тим самим модифікувати історичну науку взагалі. Крім гендерних досліджень в історії жінок існують і інші течії, але саме вони представляються найбільш багатообіцяючими з точки зору дисципліни в цілому. Термін «гендер» в загальновживаному сенсі означає соціальну організацію відмінностей між статями. Він втілює тезу про те, що більшість відмінностей між статями, які вважаються п р и р одн и ми (або «богом дан и ми») , на с пра вді формуються суспільством і культурою, тобто їх слід сприймати як результат історичного процесу. Саме ця плутанина між поняттями природи і культури надала стратифікації за гендерною ознакою таку довговічність і стала причиною відсутності її слідів в більшості історичних джерел. Гендерні дослідження зосереджені не стільки на пригнобленому становищі однієї з статей, скільки на всій сфері відносин між статями. А ця сфера включає не тільки очевидні контакти шлюбу і сексу, але й всі соціальні відносини та політичні інститути, які, відповідно до цієї точки зору, різною мірою структуруються гендером: виключенням жінок, поляризацією чоловічих і жіночих якостей тощо. Чоловіки формуються гендером не менше, аніж жінки. І соціальну владу чоловіків, і їх «чоловічі» якості можна зрозуміти лише як аспекти гендерної системи; вони не є «природними» або незмінними, але визначаються мінливим характером відносин з жінками. Такий підхід характерний для останніх досліджень складної еволюції терміна «мужність», починаючи з раннього нового часу, і кращих робіт з історії сім’ї [4]. Оскільки правильно зрозуміти кожну зі статей можна лише у взаємозв’язку 26

з іншою, гендерні дослідження мають концептуальний інструментарій для охоплення суспільства в цілому, а на цій основі — потенціал для створення теорії структури суспільства та історичних змін. Вельми доречним у цьому зв’язку буде порівняння гендерної теорії з марксизмом. Гендерній історії довелося пережити ті ж складнощі, пов’язані з одночасними потребами наукового пояснення і політики емансипації, що й історії класів. Володіючи потенціалом цілісного соціального аналізу, гендерні дослідження можуть виправити як мінімум деякі недоліки марксистської теорії. Історики-марксисти нікому не поступляться в аналізі виробництва, але їх теорія надає куди менше значення відтворенню, як у біологічному, так і в соціальному плані. У той же час в цьому полягає одна з сильних сторін гендерної теорії, що і продемонстрували останні дослідження про роль жінок в промисловій революції. У більш широкому плані, гендерна історія може привести до усунення жорсткого поділу між сферами суспільного і особистого, характерного практично для всіх історичних досліджень, включаючи марксистські. Робота Леонор Давідофф і Кетрін Хол «Мінливості сім’ї» — найбільш вражаюче досягнення британської гендерної історіографії, дозволяє припустити, що такий поділ, можливо, не дозволяє розкрити всю складність економічного і суспільного життя минулого. Головна теза авторів полягає в тому, що в Англії початку XIX ст. основною метою ділової активності було підтримання сім’ї та дома — і навпаки, позитивні якості, властиві чоловікам з середнього класу в побуті (тверезість, почуття обов’язку тощо), відповідали потребам професійної та підприємницької діяльності. У подібних роботах зв’язок між гендером і класом розкривається у всій своїй складній специфіці. Інше питання — яким чином цей зв’язок можна узагальнити теоретично. В принципі феміністські інтерпретації історії займають простір між двома «пурист ськими» позиціями. На одному краю 27

знаходяться ті, хто вважає патріархат головною причиною нерівності, у порівнянні з яким всі інші форми соціальної диференціації мають другорядне значення. На іншому — діаметрально протилежні твердження феміністок, стурбованих збереженням союзу з лівими: гендерні відмінності є одним з аспектів виробничих відносин, і в теоретичному плані їх місце — між продуктивними силами і надбудовою. У самих крайніх випадках клас зумовлює гендер. Ці розбіжності, ймовірно, можна подолати, прийнявши так званий подвійний варіант соціального устрою, що включає і гендерний, і класовий підхід, і приватне, і суспільне життя [3]. У кожному разі, історична наука швидше, ніж будь-яка інша дисципліна, дозволить просунутися у вивченні цих питань, і це одна з причин, чому гендерні дослідження користуються все більшою увагою як з боку істориків, так і інших учених. Представники немарксистської і нефеміністської історіографії єдині в думці, що спроби переконаних прихильників якої-небудь теорії застосувати її до конкретних подій минулого призводять до односторонньої інтерпретації, що спотворює справжню складність історичного процесу. Але всі історики, крім непримиренних традиціоналістів, визнають, що теорія — вельми продуктивний стимулятор гіпотез. Її цінність, стверджують вони, полягає не в її здатності пояснювати події, а в постановці цікавих питань і залученні уваги вчених до нових джерел, тобто теорія — це цінний евристичний інструмент. Історичні дослідження зазвичай показують, що теорії не витримують перевірки всім багатством справжніх подій, але в процесі такої перевірки можуть виявитися нові області для вивчення. З цієї точки зору у марксистській теорії дуже хороший послужний список таких «плідних помилок» [2, p. 13]: при всіх своїх недоліках вона породила великий обсяг історичних знань про зв’язки між політичним процесом та соціально-економічною структурою.

28

Подібне можна сказати і про внесок гендерних досліджень у вивчення ролі жінок і взаємин статей. Аналогічним чином, спроби створення порівняльноісторичних праць не стільки дозволяють виявити загальні закономірності, скільки привертають увагу до фундаментальних відмінностей між розглянутими періодами та регіонами. Такий підхід можна назвати мінімалістським виправданням існування теорії в історичній науці. Однак при цьому з поля зору вислизає той факт, що історичне знання включає не тільки конкретні ситуації і процеси, що мали місце в минулому. Історики з їх професійною прихильністю до роботи з першоджерелами занадто часто забувають про існування загальних проблем наукової інтерпретації, що вимагають вивчення: як пояснити довготривалі процеси індустріалізації або розвитку бюрократії, виникнення таких інститутів, як феодалізм і рабство в абсолютно не пов’язаних один з одним суспільствах. Чим ширше масштаб дослідження, тим сильніше потреба в теорії, яка не просто вказує історику на нові дані, а й дійсно намагається пояснити той чи інший процес чи закономірність. Марксистська історіографія, навіть якщо не визнавати за нею ніяких інших заслуг, принаймні вивела деякі «великі питання» на наукову авансцену і сприяла перетворенню на предмет дослідження тих неусвідомлених моделей, які часто-густо містяться в роботах найбільш непримиренних критиків теорії. Такий же очевидний ефект викликає зараз впровадження гендерних теорій в історичну науку. Свідоме використання соціальних теорій істориками для прояснення цих загальних питань перебуває ще в зародковому стані. Цей процес призвів до появи великої кількості «редукціоністських» робіт, написаних другосортними істориками, які прагнуть показати себе великими теоретиками. Але в роботах кращих істориків — а саме по них і слід судити про успіх всієї справи — знання контексту і володіння 29

джерелами забезпечують потрібне співвідношення між теорією і фактами. Як зазначав Едвард Томпсон, історичне знання рухається вперед завдяки «крихкій рівновазі між синтетичним і емпіричним методами, невідповідності між моделлю і дійсністю» [5, p. 78]. Слід очікувати, що при такому дисциплінованому підході соціальні теорії не завжди зможуть витримати випробування фактами, але це не причина для відмови від їх застосування. Завданням істориків є перевірка теорій, їх вдосконалення і вироблення нових завжди на основі фактів в самому широкому розумінні. І роблять вони це не в гонитві за теорією в останній інстанції або «законом», який «вирішить» ту чи іншу інтерпретаційну проблему, але тому, що без теорії вони просто не можуть підступитися до дійсно значущих питань історії.

1. Davidoff L. Family Fortunes: Men and Women of the English Middle Class 1780–1850 / L. Davidoff, C. Hall. — London : Hutchinson, 1987. — 576 p.

2. History and Imagination. [Ed. H. L. Lloyd-Jones, V. Pearl and B. Worden]. — London : Duckworth, 1981. — 386 p.

3. Kelly J. Women, History and Theory / Joan Kelly. — Chicago : Chicago University Press, 1984. — 395 p.

4. Manful Assertions: Masculinities in Britain since 1800. [Ed. M. Roper, J. Tosh]. — London and New York : Routledge, 1991. — 221 p.

5. Thompson E. The Poverty of Theory and Other Essays / Edward Palmer Thompson. — London : Merlin Press, 1978. — 403 p.

30

Окорокова В. В.

Вираження проблеми демасифікації в утопічних проектах інформаційного суспільства Розгляд інформаційного суспільства як майбутньої сходинки суспільного прогресу має достатньо широке та міцне методологічне підґрунтя, що обумовлено його тісним взаємозв’язком з іншими науковими течіями та концепціями. Серед останніх слід виокремити утопію як явище, що притаманне соціальному буттю людини. Насамперед це стосується того, що пропонуючи свій погляд стосовно майбутнього ладу за умов тотального домінування інформаційних технологій в соціальному бутті людини, мислителі тим самим вже чіпляють сферу утопічного в якості соціального прогнозу. Від спрямованості прогнозування суспільного розвитку залежить і характер утопії, ідейна забарвленість утопічного ідеалу будь-то в образі досконалого щасливого суспільного устрою, або в якості антиутопії я к з а с т ережен н я н и н ішн ього сус піль с тва від непоправних помилок. Спираючись на означені вище ідеї про специфіку у то п і ї в ін формац ій н ому сус піль с тві, В. Ля х, Д. В. Прошин, І. Д. Тузовський, Б. Франкел звертають увагу не просто на видозміну утопічного ідеалу як орієнтиру утопії в даній соціальній системі, а й на формування її нових різновидів [3, 5, 6, 7]. Головним аспектом в цьому процесі є орієнтація утопічного ідеалу на людину як головного носія знань та творця нового суспільного ладу. Такий індивідуалістичний підхід до змалювання картини майбутнього ладу при тотальному пануванні інформаційних технологій містить в собі ще багато питань стосовно системи цінностей в новому суспільстві, соціальних та е т и ч н и х ц ілей жи ттє діяльн о с ті. Й це цілком 31

зрозуміло, адже зображуючи «вищу ступінь» розвитку суспільства, неможливо обійти стороною зміни в людській свідомості, яка виступає тут двигуном всього кола суспільних змін. Як наслідок останні ідеї формулюють мету нашого дослідження, яка полягатиме у визначенні індивідуалістичних засад в утопіях майбутнього на основі розгляду проблеми масовості в інформаційному суспільстві. Розглядаючи проблему особистості в інформаційній культурі, сучасні теоретики все більш схиляються до думки її виходу з-під впливу масовості, називаючи це однією з головних рис інформаційного суспільства. Зокрема російська дослідниця О. В. Костіна вказує на так звану «демасифікацію» та «персоналізацію», що розуміють під собою вплив особистісних факторів на ґенезу суспільства, підкріплюючи дане твердження визначенням місця людини з одного боку як головного суб’єкта виробництва та з іншого боку як суб’єкта історії в цілому [2]. Мова йде про те, що в новому суспільстві, що пропонується, культура отримує високий рівень інноваційно сті, починаючи характеризуватися демасифікацією, яка змінює систему цінностей та орієнтацію людини на психологічні, соціальні та етичні цілі життєдіяльності. Трансформація потреб та ціннісних орієнтирів людини в інформаційному суспільстві проходить у невід’ємному зв’язку зі змінами у технологічному середовищі. Особливого значення дана проблематика набула в працях одного з найвідоміших теоретиків концепції інформаційного суспільства Мануеля Кастельса. Головним поняттям, яким він оперує в своїх творах, є «мережеве суспільство» та, як наслідок, «мережевий індивідуалізм». Цікаво, що саме поняття «мережеве суспільство» в наш час визначають як суспільство, яке ґрунтується на горизонтальних соціальних зв’язках, головну роль в якому відіграють не ієрархічні моделі, а соціальні мережі на зразок Інтернету. Цей ріст індивідуалізму ні скільки не суперечить тенденції 32

зниження цінності «Я». Люди втрачають зв’язки з локальними спільнотами, причому не тільки в силу нових комунікаційних можливостей, але й в силу того, що вони реалізують особисті потреби, спираючись на ці нові можливості. Зокрема цей принцип побудови спільнот М. Кастельс і називає мережевим індивідуалізмом, «персоналізованим співтовариством», розуміючи під ним соціальну структуру, в якій кожен користувач будує свою мережу, об’єднуючи в них реальність і віртуальність, ґрунтуючись на своїх інтересах, цінностях, схильностях і проектах [1, с. 155]. Гнучкі комунікативні можливості Інтернету дозволять будувати цілі співтовариства у віртуальній реальності, які зможуть бути не менш ефективними, ніж реальні за рівнем організації та мобілізації. Мережевий індивідуалізм — це соціальна структура, а не збори ізольованих індивідів. Саме індивіди будують свої мережі, онлайнові і офлайнові, ґрунтуючись на своїх інтересах, цінностях, уподобаннях. О с о бл и в о го в і д т і н ку п р о бл е м а м е р е же в о го індивідуалізму набуває в утопіях, які зображують в с і п о з и т и в н і п е р е в а г и с у с п і л ь с т в а в е п оху тотального панування інформації. Так, наприклад, японський дослідник Йонедзі Масуда у 1966 році видав твір, який став бестселером у світі утопічних моделей інформаційного суспільства. В своїй праці мислитель явно відображає один з головних аспектів інформаційного суспільства — право кожного індивіда окремо розвивати свою ціннісну систему, впливати на суспільство в цілому, без масифікованості. Це глобальне футурізоване суспільство, в якому кожен домагатиметься однієї з можливостей свого власного майбутнього, актуалізуючи і реалізуючи одну з власних інтенцій і потреб, діючи ціле-орієнтованим чином. Це буде суспільство, в якому кожен індивід домагається та здійснює цінності часу [4, с. 42]. Мислитель чітко розташовує в центрі своєї системи людину як споживача, від якої вже залежить 33

технічний розвиток суспільства в цілому. Чим більше буде споживатися потреб споживача, тим енергійніше буде й розвиток економіки на шляху до все більшої індивідуалізації. Фактично йдеться про таку трансформацію суспільства, коли воно починає виступати як частина природи. Природа не ставить цілей, а в ході розвитку формує причину, яка трансформується в наслідок. На думку сучасного українського вченого В. Ляха, запропонована Й. Масудою по ст ановка питання до певної міри суперечить сталим уявленням. Попередній суспільно-історичний розвиток ґрунтувався на цілком раціональній структурі діяльності. В цьому вбачали навіть сутність буття людини, котра, на відміну від тварини, яка пристосовується до навколишнього середовища, перетворює середовище, пристосовуючи його до своїх потреб. Тому, з одного боку, якщо стати на точку зору японського вченого, то слід було б свідомо відмовитися від того, що раніше складало засадничий принцип людської діяльності. Але з іншого боку проглядається, що все ж таки у такій постановці питання є певний смисл. Масуда обґрунтовує своє твердження тим, що в майбутньому зміниться саме положення людини в світі. Людина стане співучасником природного процесу, формування і розвитку життя на землі. На відміну від попереднього «завойовницького» ставлення людини до природи, що зрештою обернулося її руйнуванням, виникне нове відношення: людина і природа діятимуть спільно, як одна природна сила. Людство прийде до усвідомлення своєї спільної з природою долі, усвідомить, що Земля — не лише колиска цивілізації, а й унікальна можливість існування людей як форми життя [3, с. 33]. Таким чином вивчення проблеми демасифікації в інформаційному суспільстві через призму утопічних проектів показало, що саме поняття індивідуалізації в процесі становлення інформаційного суспільства є одним з ключових, оскільки воно розкриває взагалі місце особистості в даній соціальній системі, характер 34

впливу шляхом використання інформаційних ресурсів н а оточ у юч и й с в і т. М и п о б ач и л и , щ о п р о ц е с и інформатизації сприяють збільшенню персоналізації в суспільстві, на що вказують нам сучасні утопії, присвячені змалюванню образу ідеального суспільного ладу за часів тотального панування інформації. Й недарма автори цих утопічних про ектів с аме особистість розташовують у центрі, відводячи від неї гілки окремих сфер суспільного буття, вміщуючи все це у світ інформаційної системи.

1. Кастельс М. Галактика Интернет: Размышления об интернете, бизнесе и обществе / Мануэль Кастельс ; [пер. с англ. А. Матвеева]. — Екатеринбург : У-Фактория (при участии изд-ва Гуманитарного университета), 2004. — 328 с. — (Серия «Академический бестселлер»).

2. Костина А. В. Тенденции развития культуры информационного общества: анализ современных информационных и постиндустриальных концепций / А. В. Костина. // Режим доступу: http://www.zpu-journal.ru/ezpu/2009/4/Kostina_Information_Society/ 3. Лях В. В пошуках альтернативного майбутнього / В. Лях. // Філософська думка. — 1993. — № 6. — С. 28–35.

4. Масуда Й. Комп’ютопія / Й. Масуда. // Філософська думка. — 1993. — № 6. — С. 36–50.

5. Прошин Д. В. WWW.UTOPIA.COM: Интернет как новый горизонт утопизма / Д. В. Прошин. // Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Mtpsa/2010_16/Proshin.pdf 6. Тузовский И. Д. Светлое завтра? Антиутопия футурологии и футурология антиутопий / Иван Дмитриевич Тузовский. — Челябинск : Челябинская гос. акад. культ. и искусств, 2009. — 312 с.

7. Франкел Б. Постіндустріальні утопісти / Борис Франкел; [пер. з англ. О. А. Юдін]. — К. : Ніка-Центр, 2005. — 304 с.

8. Якубіна В. Л. Нові прояви феномену масовості та явищ, пов’язаних з ним, у суспільствах-мережах за доби «інформаційного капіталізму» / В. Л. Якубіна // Режим доступу: http://novyn.kpi.ua/2007-2-1/10_Yakubina.pdf 35

Колосюк А. О., Чумак В. М.

С. Бандера і В. Ленін у контексті еволюції політики пам’яті в незалежній Україні Сучасна політична ситуація в Україні характеризується різким громадянським протистоянням, посилюваним втручанням зовні. Активне залучення до арсеналу пропаганди в інформаційній війні історичних постатей, з якими ототожнюються певні ідеології та суспільнополітичні процеси, свідчить, що історична пам’ять — це не наукова абстракція, а активний соціальний регулятор з величезним мобілізаційним і інтеграційним потенціалом. Радикалізація суспільних настроїв протягом грудня 2013 – лютого 2014 рр. виявилася у протиставленні двох конт роверсійних персонажів вітчизняної історії — Володимира Леніна, який став уособленням зла для прихильників Майдану, й Степана Бандери — жупел «бандерівщини», «націоналізму» і «фашизму» оживив у пам’яті значної кількості людей ідеологеми радянської епохи й виявився ефективним засобом об’єднання і мобілізації досить строкатого табору супротивників Майдану. В історичній і політологічній літературі, окрім збірника статей, присвячених дискусіям щодо феномену історичної пам’яті [4], загальні риси еволюції пам’яті в Україні за роки незалежності найбільш повно схарактеризував Я. Грицак [2]. Еволюцію історичної пам’яті в Україні він описав за допомогою трьох «А»: амнезія, амбівалентність, активізація [2, с. 264]. Амнезія, або ж забування «незручної історії», у радянській Україні була доведена до крайньої межі. З української історичної пам’яті були усунуті всі історичні фігури, які символізували автономні чи самостійні прагнення, як-то Мазепа, Петлюра, Грушевський, Бандера.

36

За так званої «перебудови» розпочалося відродження старої, забороненої пам’яті, передусім — «схеми історії Михайла Грушевського». Новий канон історії швидко утвердився у свідомості багатьох українців, що засвідчило перше соціологічне опитування 1991 року читачів та експертів «Літературної України». Серед опитаних найпопулярнішими постатями були заборонені в радянські часи Грушевський, Мазепа і Бандера, а «антигероями» української історії визнали центральні символи радянського режиму в Україні: Леніна, Скрипника, Хрущова, Сталіна та Щербицького [2, с. 266]. За часів президентства Л. Кучми акценти історичної політики змістилися до свідомо практикованої амбівалентності, тобто поєднання національної та радянської парадигм історії. Така політика значною мірою збігалася з панівної в Україні колективною пам’яттю. Прихід В. Ющенка до влади ознаменував різку активізацію історичних дискусій. Крайнім виразом його історичної політики було посмертне присвоєння звання Героя України Роману Шухевичу й Степану Бандері — двом лідерам, котрі символізують український радикальний націоналізм. Як наслідок, в ході реалізації протягом 2007–2008 рр. телевізійного проекту «Великі українці» Степан Бандера посів третє місце серед запропонованих 100 видатних особистостей (перші два не без участі екс-міністра освіти і науки України Д. Табачника дісталися «нейтральним» Ярославу Мудрому та Миколі Амосову). Водночас, така політика призвела до поляризації українського суспільства за регіональною ознакою й остаточно розвела історичні пам’яті українського і російського суспільств: адже жоден фіналіст українського шоу не повторився у списках російського шоу «Имя России», і навпаки. З 2010 року, коли президентом був обраний В. Янукович, розпочався процес відновлення радянської парадигми історії. Його кульмінацією стало позбавлення звання Героя України Р. Шухевича й С. Бандери.

37

У контекст еволюції офіційної політики пам’яті логічно вписується і ставлення до місць пам’яті — пам’ятників, меморіалів, назв вулиць тощо. «Війна» пам’ятників розпочалася із знесення або демонтажу монументів Леніну як основного символу радянської епохи. Вона досягла кульмінації у грудні 2013 – лютому 2014 рр., коли в Україні було зруйновано більше 40 пам’ятників Леніну, переважно в центральних і південно-східних областях, тому що у західних вони були знесені раніше. Перший пам’ятник С. Бандері було відкрито у жовтні 1990 року у с. Старий Угринів на Івано-Франківщині, де він народився. Пам’ятник двічі руйнували, останній установлений у 1992 р. Нині в Україні налічується 35 пам’ятників провіднику ОУН і розташовані вони лише на території Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської областей. Хоча і там ставлення до С. Бандери неоднозначне: із 10 випадків руйнування у першій половині 2013 року пам’ятних знаків, монументів і меморіальних дошок, встановлених в честь провідників ОУН і УПА, лише один стався на Сході: у Молодіжному сквері м. Харкова був демонтований пам’ятний камінь воякам УПА. Всі інші були сплюндровані на Заході — у Здолбунові, с. ВоляЗадеревецька на Львівщині, Моршині, м. Теребовля на Івано-Франківщині та інших [1]. Щодо топонімів, то, як засвідчило дослідження назв вулиць, де розташовані органи місцевої влади у 20 тис. населених пунктах України (з повного списку 30 тис., що міститься у довіднику адміністративного устрою на сайті Верховної Ради), майже 4,5 тис. — це вулиці Леніна, 945 — Радянські. Назва «Незалежності» зустрічається у адресах лише 219 разів. Іменем Бандери названі 14 центральних вулиць, переважно на Івано-Франківщині. Загалом топонімів часів СРСР в адресах влади в 20 разів більше, ніж назв, пов’язаних з незалежністю. Безумовними лідерами з радянських назв центральних вулиць є Вінницька, Кіровоградська та Житомирська області [3].

38

О т ж е , д л я Ук р а ї н и н а с ь о год н і х а р а к т е р н а « р о з ко л о т а » з а р е г і о н а л ь н о ю , п о л і т и ч н о ю , ідеологічною, генераційною ознаками пам’ять, яка породжує відчуженість і недовіру. Змагання за пам’ять українців є змаганням за майбутнє української держави, і ця тема ще тривалий час перебуватиме в епіцентрі запеклих суспільних дебатів. Національне становлення українців потребує подолання наявних контроверсій у трактуванні ключових історичних сюжетів. Тому важливо знайти делікатні баланси у способах, темпах і практиках «примирення» української пам’яті. Україна варта осмислених репрезентацій національної історії, здатних допомогти віднайти спільний ключ для її розуміння та адекватної оцінки свого минулого.

1. В Україні з початку року понівечили щонайменше 10 пам’ятних знаків національним героям [Електронний ресурс]. // Режим доступу: tyzhden.ua/News/93506/ 2. Грицак Я. Пам’ять і нація / Ярослав Грицак // Грицак Я. Страсті за націоналізмом: стара історія на новий лад / Есеї /. — К. : Критика, 2011. — С. 261–278.

3. Радянських назв вулиць у 20 разів більше, ніж «незалежних» [Електронний ресурс]. // Режим доступу: www.istpravda.com.ua/ articles/2012/06/13/88590/ 4. Україна модерна: Пам’ять як поле змагань. — 2009. — № 4 (15). — К. : Критика, 2009. — 353 с.

39

Археологія та історичне краєзнавство

Смирнов О. І., Шевченко Т. М.

До питання дослідження некрополю Ольвії у 1901 році Історія та культура населення ольвійського полісу — однієї з найбільш видатних античних держав Північного Причорномор’я — досліджується протягом двох століть, оскільки має велике значення для відтворення історії народів, які мешкали в стародавні часи на півдні Східної Європи. За цей час було розкопано багато десятків архітектурно-будівельних об’єктів, велику кількість поховань некрополю, отримано колосальний супровідний матеріал. Крім того, вийшли сотні наукових статей та десятки монографій, присвячених різним аспектам дослідження Ольвії, узагальненню накопичених матеріалів, передусім з розкопок Ольвії та її некрополя. В історії вивчення городища і некрополя Ольвії слід виділити чотири періоди. Перший період — друга половина ХІХ – рубіж ХІХ–ХХ ст. Він характеризується локалізацією на мапах урочища Ста могил (Ольвії та її некрополя). Впродовж цього періоду відбувся перехід від епізодичних, часто грабіжницьких, розкопок некрополя до початку планомірних робіт. Другий період — перші два десятиліття ХХ ст. (1901– 1915 рр.) — пов’язаний з планомірними науковими розкопками городища і некрополя під керівництвом Б. В. Фармаковського. Третій період (1920–1921, 1924– 1927, 1936–1940 рр.) — проведення розкопок некрополя учнями та послідовниками Б. В. Фармаковського. Четвертий період почався у 1946 р. і продовжується до сьогодення [1, с. 7–57]. З ім’ям видатного археолога, члена-кореспондента АН СРСР Б. В. Фармаковського пов’язані перші успіхи вітчизняної науки в вивченні античної культури. Наукові праці Б. В. Фармаковського відрізняються 42

послідовним дослідницьким підходом, глибокими знаннями історії, археології і культури Середземномор’я та Причорномор’я, сміливістю в рішенні суперечних питань. Важливим напрямком наукової діяльності Б. В. Фармаковського були археологічні дослідження Ольвії та їх систематизація в період першої чверті ХХ століття. Під час вивчення Ольвії йому вдалося: получити конкретне уявлення про декілька районів міста, встановити його північні та західні кордони, розробити конкретну періодизацію відповідно виявленим культурним прошаркам, вивчити різні боки матеріальної та духовної культури ольвіополітів. Другий період дослідження некрополя та городища Ольвії пов’язаний з іменем Бориса Володимировича Фармаковського. Імператорська Археологічна Комісія доручила саме йому керівництво планомірними розкопками. Ще багато в чому попередні роботи Б. В. Фармаковського в Ольвії відносяться ще до 1896 р., але систематичні дослідження городища і некрополя почали проводитися від 1901 р. і тривали до 1915 р. та пізніше, після 1917 р. У вивченні Б. В. Фармаковським некрополя Ольвії можна виділити три етапи. Перший (1901–1906 рр.) — планомірні розкопки некрополя та накопичення матеріалу, який оперативно оброблявся та залучався до публікацій. Другий етап — 1907– 1915 рр. — пов’язаний з роботами переважно на городищі й контролем розкопок на некрополі, керівниками яких з 1911 р. були Г. П. Крисін та Б. Л. Богаєвський. Матеріал, знайдений на некрополі, вже залишався майже не обробленим. Всі означені роботи проходили згідно плану, розробленому автором розкопок. У 1901 р. він планував дослідити територію між с. Парутино та володіннями графа Мусіна-Пушкіна; визначити кордон давнього некрополя на заході та півдні; продовжити розкопки на вулицях с. Парутино, розпочатих у 1900 р. Поховання були знайдені на всіх вулицях [2, с. 2–22]. Місцевість, на якій розташовані 43

відкриті у 1901 р. поховання, майже рівнинна. Було досліджено курган, під яким відкрито кам’яний склеп Євресівія і Арети. У 1901 р. виявлено 112 могил, з них 44 зруйновані. Руйнування могил відбувалося під час будівництва нових, деякі зруйнували шукачі скарбів. В результаті досліджень Б. В. Фармаковський виявив ще і трупоспалення — останки було складено до глиняної урни та закрито свинцем. Відкриті поховання відносилися до трьох типів: ґрунтові, земляні підбійні та земляні склепи. Ґрунтових поховань було відкрито 23. Глибина їх була 0,7–2,7 м, довжина від 1 до 3 м, ширина від 0,85 до 1,55 м. Особливістю конструкції була дощана стеля над труною, а на стелю насипалася земля. Також було знайдено 32 підбійні могили. Вони замуровувалися стінками, кам’яними або із сирцевої цегли. Було ще відкрито 56 склепів, з них 40 зруйновані. Стеля підземних приміщень мала форму круглих або квадратних склепінь. Замуровувалися склепи також, як і підбійні могили, кам’яними або сирцевими стінками. Довжина коридору (дромосу) залежала від глибини склепу, нахил його робився в 30–45 °, в коридорі вирізалися сходи [3, с. 1–113]. Особливості поховального обряду, простежені Б. В. Фармаковським, є такими. Як і в інших античних некрополях, могили розташовувалися окремими групами, між якими залишався вільний простір. Орієнтування поховань було різним, але переважав східний румб (іноді північний). Положення останків (при інгумації) було однаковим: небіжчик клався на спину лицем до верху, з витягнутими вздовж тіла руками та випростаними ногами. Поховання здійснювалися в саркофагах з дерева, які збереглися лише зрідка, але виявлено залишки деревини, залізних цвяхів та свинцевих ручок. Про стать та вік похованих, крім кісток, говорять і знайдені предмети. Серед поховань, знайдених у 1901 р., можна вказати на 41 чоловіче, 32 жіночих та 5 дитячих.

44

Цікавим видається і знайдений речовий інвентар. Разом з небіжчиками до могили клалися різні речі. Культове значення мали монети (так звані оболи Харона), вони знаходилися в руці покійного. Найбільше ж було знайдено глиняних сосудів. Майже повна відсутність в могилах посудин, виконаних у червонофігурній техніці, вказує на те, що могили відносяться до часу після ІV ст. до н. е. Єдина червонофігурна ваза за стилем датується не раніше кінця V ст. до н. е. Ще в одній могилі було знайдено чорнофігурну амфору. Чорнолакові посудини вирізняються різноманітністю форм, часто зустрічалися чаші — канфари та кубки, нерідко — килики, іноді з присвятними написами. Крім вказаних посудин, були знайдені світильники, кришка вази, кругла чашка, пеліки, т. зв. мегарська чаша, посудина в формі ступні в сандалії, невелика котіла, маленькі глечики, чашечки, лекіфи, флакони та ін. Було відкрито фігурну посудину в формі фігурки Силену разом з гостродонною амфорою, покриту бурим лаком, а також монету І ст. до н. е. Тому зроблено висновок, що ці знахідки також відносяться до І ст. до н. е. З червонолакових посудин особливо цікава «мегарська» чашка ІІ ст. до н. е. Зустрічалися і полив’яні чаші, одна з зелено-сірою поливою з металевим блиском, друга прикрашена рельєфним орнаментом «en barbotine» та покрита поливою золотавого тону. Ця чаша близька до римської «terra sigillata» І ст. н. е. Знайдено і декілька посудин, розписаних водяними фарбами — чорною, по якій нанесено різні орнаменти червоною та білою фарбами. Яскраво була розфарбована амфора, алабастри, курильниця. Виділяються також ліпні горщики. Часто в похованнях зустрічалися вироби з кістки: прикраси від саркофагів, предмети побуту, зокрема, складне веретено, гребінець, складний ніж. Знайдено гральні астрагали, флакони з алабастру та фаянсу, мушлі, намиста, рум’яна та білила. Розкопки 1901 р. вказали, що до півночі від міста за балкою починався некрополь, який займав велику територію на північ та на захід від Ольвії [2, с. 2–22]. В цілому, 45

ці роботи внесли вагомий внесок не лише у вивчення топографії некрополя Ольвії, а й надали багато матеріалу для подальшого дослідження її матеріальної культури.

1. Папанова В. А. Урочище Сто могил: Некрополь Ольвии Понтийской / Валентина Анатольевна Папанова. — К. : Знання України, 2006. — 277 с.

2. Фармаковский Б. В. Раскопки в Ольвии // ОАК 1901. — СПб., 1903 а. — С. 2–22.

3. Фармаковский Б. В. Раскопки некрополя древней Ольвии в 1901 году // ИАК. — СПб., 1903 б. — Вып. 8. — С. 1–113.

46

Макагон Я. Ю.

Штурм чорноморськими козаками о. Березань У 2009 році під час археологічної практики на острові Березань я вперше опинилася на берегах Дніпро-Бугського лиману, ознайомилась з історією цього краю та залишками давньогрецького міста. Тут можна побачити вали турецької фортеці другої половини XVIII ст., яку штурмували чорноморські козаки Антона Головатого. З початком російсько-турецької війни 1787–1791 рр. російське командування відчуло гостру потребу у збільшенні своїх воїнських контингентів, особливо таких, що добре знали театр воєнних дій і противника. Тому уряд змушений був звернутися до колишніх запорожців, які лишилися на території Російської імперії. Восени 1787 р., на базі полку запорозьких козаків, почалося формування козацького війська [1, с. 102–103]. Наказ про створення «Війська вірних козаків», яке з квітня 1788 року отримало офіційну назву «Чорноморське козацьке військо», був підписаний Катериною II 14 січня 1788 року. Перше бойове хрещення козацького війська відбулося вже вночі з 25 на 26 січня, коли козацький загін у кількості 200 чоловік під керівництвом А. Головатого здійснив напад на турецьке село Аджидол і повернувся без жодних втрат [3, с. 9–10]. Після наказу від 14 січня значно збільшився наплив колишніх запорожців та інших бажаючих приєднатись до нового війська і отримати обіцяні урядом пільги. Якщо за станом на 12 лютого 1788 року до складу війська входили 944 козаки, то на 22 червня 1788 року — вже 2 436 чоловік [1, с. 105]. Головними подіями компанії 1788 р. були морські баталії в червні, коли було розгромлено турецький флот, та облога фортеці Очаків. Немає ніяких сумнівів, 47

що козаки розпочали приймати участь у бойових діях, не очікуючи остаточного формування війська, а їх чисельність швидко зростала. Козаки у складі російського флоту двічі, 7 та 16 липня 1788 р., билися з турецькою ескадрою, на чолі якої стояв Гасан-паша. У другій битві козаки сплатили високу ціну за свою хоробру вдачу: 16 козаків було вбито, серед загиблих був кошовий Сидір Білий, крім того 235 козаків потрапили до турецького полону. Сидора Білого замінив Захарій Чепига, провідник козацької кавалерії [3, с. 10–11]. Вибір ст ратегії т а т актики ро сійської армії здійснювався Імператорським Головним штабом та генералами, призначеними Військовою Колегією. Але під час окремих військових операцій козацька старшина мала змогу діяти за власною схемою, як це було при штурмі турецької фортеці на острові Березань. Після відплиття турецького флоту головнокомандуючий Катеринославською армією наказав Чорноморським вірним козакам здійснити експедицію на острів. Військовий суддя та армії підполковник Головатий одержав наказ підпливти на човнах до острова, зробити висадку, знищити ворога та захопити фортецю. Відомо також, що у січні 1788 р. на острові та у фортеці перебувало не більше 100 осіб гарнізону. Але вже у лютому турки поповнили його ще 200 солдатами. Цікаво, що вони мали намір послати на острів і загін «турецьких» запорожців, проте останні чомусь відмовились. Треба підкреслити, що о. Березань і розташовані там укріплення були, по суті, ключем до Очаківських фортець. У тому ж січні 1788 р., задовго до облоги Очакова російськими військами, на острів була перевезена вся міська казна, цінності та жінки [2, с. 36, 41]. Вранці 7 листопада козаки почали підпливати до острова, мужньо тримаючись під сильним вогнем ворога. Відбиваючись вогнем з гармат і рушниць, чорноморці стрибали у воду та атакували ворога з таким натиском, що він залишив берегову батарею і переслідувався козаками до основних укріплень.

48

Козаки потрапивши під турецьку картеч, повернули раніше захоплені гармати і розпочали сильний обстріл фортеці, до якого, з часом, приєдналися російські кораблі. Генерал-фельдмаршал Г. Потьомкін наказав генерал-майору Рахманову прийняти капітуляцію, й фортецю було здано того ж дня. Комендант фортеці двохбунчужний Келеджі Османпаша, 20 чиновників та 300 солдатів потрапили у полон, а всього на початок битви у фортеці було 400 людей. Загальні втрати козаків становили: 1 полковий старшина, 4 курінних та 24 козаки. У фортеці було знайдено: 11 прапорів, 17 мідних та 6 чавунних гармат, 1150 гарматних куль, 150 діжок пороху [3, с. 11]. Декілька документів розповідають про долю турків, взятих у полон на Березані. Начальник гарнізону Келеджі Османпаша, який раніше командував усіма яничарськими військами Туреччини, тобто був яничар-агою, поводився у полоні досить гідно. Його дуже привітно прийняв сам Г. Потьомкін 8 листопада, причому для нього було приготовано багатий стіл, сам князь навіть подарував йому діамантовий перстень [3, с. 107]. Через три тижні головнокомандуючий відпустив усіх полонених на Березані через Ольвіополь (суч. Вознесенськ) до своїх. Туркам була навіть виплачена компенсація «за потерянные вещи». Зауважимо, що така поблажливість до ворогів була проявлена Г. О. Потьомкіним у сподіванні на те, що цей приклад схилить до капітуляції і турецький гарнізон Очаківських фортець.

1. Козацтво на Півдні України. Кінець ХVІІІ–ХІХ століття ; [Автори-упоряд.: О. А. Бачинська, Л. М. Маленко, О. А. Пригарін, Р. І. Шиян]. — Одеса : Друк, 2000. — 358 с.

2. Сапожніков І. В. Штурм острова Березань чорноморськими козаками / Ігор Вікторовіч Сапожніков. — Київ-Іллічівськ: «Елтон — 2-Гратек», 2000. — 126 с.

3. Шиян Р. І. Чорноморське військо вірних козаків в останній чверті XVIII ст. / Роман Ігоревич Шиян. — Запоріжжя : РА «Тандем-У», 1996. — 23 с.

49

Недзвецький С. В.

Переселення болгар в Південну Бессарабію Поліетнічність населення України, зокрема, Одеської області, де за переписом 2001 року проживають представники 133 національностей, необхідність збереження культурної самобутності національних меншин й формування адекватної вимогам часу етн о п ол і т и ки в к раїн і актуа лізують пробле му дослідження історичних витоків поліетнічності краю. Серед населення Одеської області яскраво вирізняються своєю культурою болгари, яких налічується 150,7 тисяч, що складає 6,1 % населення Одеської області. Дослідженню заселення Бессарабії болгарами присвячена значна кількість наукових праць, але опубліковані вони переважно за кордоном, у Болгарії та Румунії. Серед вітчизняних науковців треба виділити праці дослідників ХIХ – початку ХХ ст. А. О. Скальковського, М. С. Державіна, також сучасних науковців П. С. Соханя, М. П. Філіпової та інших [2, 5, 6, 7]. Після успішного завершення російсько-турецьких війн кінця XVIII – початку XIX століть до складу Російської імперії увійшло Північне Причорномор’я, а в 1812 році за умовами Бухарестського мирного договору була приєднана Бессарабія. Одразу після цих подій почалось швидке заселення та освоєння нових територій, переважно українцями та росіянами, також іноземцями: німцями, болгарами, греками, албанцями, вірменами, сербами. Іммігрантам, крім земельних наділів, надавалися значні пільги і права: вони не повинні були платити жодних податків у скарбницю чи виконувати будь-яких звичайних або надзвичайних служб, звільнялися від обов’язкової військової і громадянської служб, сповідувати свою релігію. Одними із перших почали заселяти нові території болгари. Уряд Росії сприяв тоді переселенню на 50

приєднані землі півдня країни багатьом тисячам слов’янських підданих Туреччини, які рятувалися від турецького поневолення. Російське керівництво покладало великі надії на переселенців, з їх числа п е р едбач а ло ся створи ти н а півдні війс ь ковоземлеробські поселення і тим самим сприяти економічному розвитку та посиленню військового потенціалу краю. Перші болгарські переселенці з’явилися 29 вересня 1801. На борту корабля знаходилися один священик і 19 болгарських сімей (148 осіб). Слідом за цим кораблем прибув ще один — «Красноселье» під командуванням лейтенанта Будішчева з болгарськими переселенцями з Одрінсько. Всі одрінскі болгари, які жили в 360 селах і становили 7 000 чоловік, бажали переселитися в причорноморські райони Російської держави і отримати російське підданство. Більшості з них це вдалося здійснити вже до початку наступного, 1802 року. Першу спробу організації масового переселення зробив М. І. Кутузов. Він видав 28 квітня 1811 року в Бухаресті спеціальне звернення «Переселяющимся с правой на левую сторону Дуная обивателям христианского вероисповидания», в якому гарантувалися різноманітні пільги. У 1816 році була створена урядова комісія зі справ задунайських переселенців на чолі зі штаб-ротмістром Д. Ватікіоті. Членом комісії був А. П. Юшневський, майбутній декабрист, який часто розкривав у своїх рапортах зловживання місцевої влади стосовно переселенців. У 1818 році генерал від інфантерії Іван Микитович Інзов був призначений головним попечителем і головою піклувального Комітету про іноземних колоністів Південної Росії, а вже з 1820 року був і повноважним намісником Бессарабської області. В якості піклувальника над колоністами в 1819 р. генерал Інзов керував виконання «Указа об устройстве задунайських поселенцев». Особливу увагу Інзов приділив болгарським і гагаузьким біженцям, які 51

хлинули в російські межі на лівий берег Нижнього Дунаю в надії захисту від турків. Він домігся для них статусу колоністів нарівні з німецькими переселенцями. Після прибуття болгарські переселенці заснували свої власні міста та приблизно 64 сіл. Головним серед болгарських поселень на початку XIX століття стало селище Табак, яке знаходилось неподалік від Ізмаїлу. Поруч з ним ті ж болгарські переселенці у 1821 році «избрали другое место, удобное для них, основали в нем главную колонию свою и назвали ее Болградом...» [3, с. 63]. Особливо сильні хвилі еміграції були після Російськотурецьких війн 1806–1812 та 1828–1829 рр. Окрім болгар, серед емігрантів були албанці, що заселили східну Болгарію за деякий час до цього, та греки, які рятувалися від турецького гноблення. Так, вже за період з вересня 1829 по березень 1830 року дозвіл на виїзд отримали близько 2 400 осіб представників південного слов’янства, а з квітня по червень 1830 року переселилося ще близько 25 тисяч. Всього бажаючих виїхати до Росії болгар, сербів, хорватів у 1830 році було понад 100 тисяч осіб. П е р е с е л е н н я болг ар до Бе сс ара бії с прия ло економічному оновленню цього краю. Кожна родина після переселення отримала по 50–60 десятин землі. Південні слов’яни отримували пільгу в податках і повинності на десять років, їм видавалося на господарське обзаведення до 300 рублів на рік з поверненням цих грошей по закінченню пільгового терміну. Переселенцям був надан ряд привілеїв, особливий адміністративний устрій, свобода торгівлі і занять ремеслом, право на створення фабрик, право купівлі землі у поміщиків. У другій половині XIX століття місцева болгарська адміністрація будувалася на виборній основі: функціонувало 50 болгарських шкіл (на 2,5 тисячі учнів), болгарська гімназія в Болграді та центральні болгарські училища в Преславі і Комраті.

52

Прилив представників південного слов’янства, зокрема болгар, в південноукраїнські землі та Бессарабію збільшився під час і після Кримської війни 1853–1856 років, хоча в результаті поразки Росія втратила частину Бессарабії. Російський уряд всіляко намагався обмежити кількість переселенців, але ця спроба виявилася безуспішною, тому вже в 1860 році Росія і Туреччина змушені були дати офіційний дозвіл на переселення слов’ян. У 1861 р. 20 тисяч болгар з румунської частини Бессарабії перейшли до Росії, де вони отримали землю у Таврійській губернії, щоб замінити ногайців, що покинули колишню територію Кримського ханства. Ці поселенці заснували іншу болгарську спільноту — Таврійських болгар. Пере селенці не тільки заселили пустощі, а л е і р о з в и н ули твари н н и ц тво, зе мле робс тво, виноградарство, садівництво й своєю працею перетворили пустуючи землі на квітучий край, оживили його, зробили таким, яким ми його бачимо і сьогодні.

1. Болгари в Україні / Енциклопедія історії України: Т. 1: А-В ; [Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін.] НАН України. Інститут історії України. — К. : Наукова думка, 2003. — 688 с.

2. Державин Н. С. Болгарские колонии Новороссийского края. Херсонская и Таврическая губернии / Николай Севастьянович Державин. ИТУАК, № 41. — Симферополь: Тавр. губ. тип., 1908. — 238 с.

3. Вигель Ф. Ф. «Записки» / Ф. Ф. Вигель. «Записки»; [под редакцией С. Я. Штрайха] // Артель писателей «Круг» — М. : 1928, репринт Захаров, М. : 2000. — С. 297. — Режим доступу : http://elcocheingles.com/Memories/ Texts/Vigel/Vigel.htm 4. Клаус А. А. Наши колонии. Опыты и материалы по истории и статистике иностранной колонизации в России. Выпуск I. / Александр Августович Клаус — СПб. : Типография В. В. Нусвальта, 1869. — 516 с.

53

5. Скальковський А. А. Болгарские колонии в Бессарабии и Новороссийском крае: стат. Очерк / Аполлон Александрович Скальковский. — Одесса, 1848. — 156 с.

6. Сохань П. С. Очерки истории украинско-болгарских связей / Павел Степанович Сохань. — К. : Наукова думка, 1976. — 291 с.

7. Філіпова М. Масово-формулярні матеріали як джерело для історико-демографічних та антропонімічних досліджень болгарського населення Буджака першої половини XIX століття / Марина Філіпова // Український історичний збірник. — Т. 13 (2010). — С. 76–84.

54

Тынкован Н. Б.

История дома Марини П р и м о р с к и й б ул ь в а р — о д и н и з л у ч ш и х градо ст роительных анс амблей архитектуры классицизма на Украине, удачно осуществляет связь центральной части города с морем и является парадным фасадом при въезде в Одессу со стороны моря. Он начинается от дворца Воронцова, построенного по проекту архитектора Ф. Боффо в 1828 году на месте турецкой крепости Ени-Дунья, и оканчивается зданием Городской думы (в прошлом биржа), возле которой в 1904 году, к 50-летию Крымской войны, была установлена чугунная пушка. Здесь был установлен памятник А. С. Пушкину [4, с. 253]. Зданиями застроена только одна сторона бульвара, крутой склон другой стороны ведет к одесскому порту, к нему же от бульвара спускается знаменитая Потемкинская лестница. Над лестницей установлен памятник самому известному из одесских градоначальников Арману дю Плесси — дюку де Ришелье (прапраправнучатому племяннику широко известного кардинала Ришелье). Приморский бульвар в самые первые десятилетия истории Одессы не застраивался. Здесь некоторое время просуществовали воинские казармы, лазарет, солдатская пекарня и «особый дом, в котором в первые годы основания Одессы помещалась полковая церковь» [2, с. 18]. Также А. А. Скальковский упоминает: «На месте теперешнего Николаевского бульвара была пустыня с обваливающимися берегами. Впрочем, еще долго и после 1798 года Николаевский бульвар служил местом свалки мусора, почти до самых 30-х годов ХІХ столетия» [2, с. 18]. Подлинная жизнь пришла сюда с новым генерал-губернатором Новороссийского края и полномочным наместником Бессарабской области графом М. С. Воронцовым. К 1828 году, когда был 55

открыт памятник герцогу де Ришелье, были построены бульварные дома №№ 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 10, 11, 12, 13. В «Паспорте памятника градостроительства и архитектуры», подписанным вроде бы компетентными чиновниками, указано, что дом № 3 (дом Марини) по ст ро ен в 1836–1840-x годах архитектором Ф. О. Моранди [2, c. 21]. Указанные подробности неверны, так как Моранди на то время не находился в Одессе — он поступил на здешнюю службу только в 1845 году. Дом Марини спроектировал и соорудил один из самых ярких первостроителей города — Джованни Фраполли, блестящий итальянский зодчий. Он же построил множество частных домов в Одессе: Сальвадора (1817), Трохина (1818), Ващенко (1819), Доброденского (1820) и другие. Хотя большая часть построенных Фраполли зданий и сооружений не сохранилась, но и сохранившее ся прево сходно иллюстрируют мастерство великого итальянца. Дом № 3 на будущей Бульварной улице был заложен одним из первых среди бульварных особняков — в 1824 году. То есть Фраполли развернул его еще в бытность Пушкина в Одессе. Сам дом возведен в стиле классицизма из камня-ракушечника и оштукатурен. Двухэтажный, на высоком цоколе с большим подвалом, где хранили продовольствие и коллекционные вина. Со стороны двора к зданию примыкала остекленная деревянная галерея и два Г-образных флигеля, к которым подъезжали со стороны Воронцовского переулка. Бульварный фасад дома на первом этаже рустован, а на втором — расчленен пилястрами коринфского ордера и освежен вставками с рельефным орнаментом. Главное крыльцо украшено узорчатым козырьком, над которым нависает балкон на кронштейнах с кованным металлическим ограждением [2, c. 23–24]. Заказчиком был тайный советник Павел Якович Марини (1798–1849), который является побочным сыном министра внутренних дел, председателя государственного совета и Комитета министров, 56

государственного канцлера по делам внутреннего гражданского управления князя В. П. Кочубея. Он получил блестящее образование и поступил в штат новороссийского генерал-губернатора и бессарабского полномочного наместника графа М. С. Воронцова. Здесь Павел Яковлевич занимал весьма престижные посты, в частности, управляющего дипломатической канцелярией графа. То есть он фактически был непосредственным начальником Пушкина. В Одессе Марини выгодно женился — на Виктории Францевне, дочери Франческо Фраполли. Помимо исполнения чиновничьих обязанностей, Марини был членом совета Одесского института благородных девиц и других социально-полезных институтов. Как сообщается в историческом очерке, изданном к 100-летию Одессы местным муниципалитетом, «князь Воронцов в 1844 году возобновил ходатайство об улучшении путей сообщения в Новороссийском крае, причем представил министру финансов составленный тайным советником Марини проект конно-железной дороги из Одессы через Ольвиополь и Кременчуг, с питательною ветвью на Балту» [2, c. 24]. После положительного решения Николая І, который пожелал, чтобы дорога была пригодная и для паровозного сообщения, П. Я. Марини пригласил для составления нового проекта опытного бельгийского инженера Зюбера, а затем заключил соответствующие контракты с солидными зарубежными банкирами. Французская революция 1848 года и смерть Марини остановили эти проекты, которые возобновились лишь к 1860-м годам. После кончины мужа В. Ф. Марини целиком отдалась делу благотворительности и милосердия, много лет состояла членом правления Одесского женского благотворительного общества. Виктория Францевна ушла из жизни в конце июля 1876 года. В 1870-х годах дом принадлежит другому известному российскому дворянскому роду — Милорадовичам. Петр Михайло Милорадович представлял Генеральный 57

штаб в штате командующего войсками новороссийского и бессарабского генерал-губернаторства — генераладъютанта, генерала от инфантерии графа Павла Евстафьевича Коцебу. Его отец Михаил Милорадович (1771–1825) — серб по национальности, генерал. С конца 1810 г. был генерал-губернатором Киева. Участник Итальянского и Швейцарского походов 1799 г., русскотурецкой войны 1806–1812 гг., Отечественной войны 1812 г., заграничных походов русской армии 1813–1814 гг. Награжден многочисленными наградами Российской империи. 14 декабря 1825 г. был смертельно ранен на Сенатской площади декабристом П. Г. Каховским [3, с. 92]. Но дом принадлежал им короткое время и вскоре перешел в руки знаменитой семье предпринимателей и банкиров Ашкенази (Ашкинази). Основатель торгового дома Моисей (Мозес) Ашкенази много лет занимался хлебным экспортом. Сама фирма находилась в Могилеве-Подольском. Туда Ашкенази приехал из Европы еще молодым человеком, со своей кипучей энергией и смекалкой смог заработать капитал и авторитет. В 1864 году он основал отделение фирмы в Одессе, а в середине 1870-х передал руководство сыну — Евгению Моисеевичу. Отделение занималось операциями, связанными с закупкой и реализацией сельхозпродуктов, но параллельно выступало и как кредитное учреждение. Когда Одесское отделение фирмы встало на ноги, в приморский город перебрался и сам Моисей Ашкенази. Он ушел из жизни в 1887м, на 76-м году от роду. Ненадолго пережил его сын Евгений, скончавшийся в 1890 году. Все дело перешло к внуку Зигфриду Евгеньевичу. Семья Ашкенази тратила большие суммы на благотворительность. Луиза Гесселевна Ашкенази, урожденная Розенберг, постоянно обитала в доме № 3 на Николаевском бульваре, который на долгие годы был штабом милосердия. Дом № 3 на Николаевском бульваре в последние десятилетия ХІХ и в первые пятилетия ХХ столетия посещало много известных людей. Сюда приходили 58

весь цвет не только коммерческой Одессы, но и интеллигенция. В это время отчасти изменился и внешний облик многих бульварных палаццо: некоторые были кардинально перестроены, другие надстраивались этажом. В этих особняках помещались различные го сударственные и муниципальные «присутствия», банкирские и хлебные конторы, отделения отечественных и зарубежных фирм и т. д. В конце позапрошлого века был перестроен и дом № 3, принадлежавший семейству Ашкенази. Здание было восстановлено в первозданном виде известным архитектором немецкого происхождения В и л ь ге л ь м ом Ко б и ол ь с к и м . О н б ы л к том у времени уже достаточно известен, отменно себя зарекомендовал. Кобиольский построил в 1893–1894 годах особняк крупного финансиста А. Я. Поммера на Сабанеевом мосту, № 3 [2, c. 29–30]. В советское время судьба дома, как и многих других бульварных особняков, сложилась не слишком благоприятно. Дома эти, как правило, расчленялись на коммунальные квартиры либо предавались партийным и советским учреждениям, подверга лись многочисленным уродливым внутренним перепланировкам и перелицовкам. Дом № 3 был приспособленным под коммунальное многоквартирное жилье. Более серьезный интерес к этому историко-архитектурному комплексу проявился лишь во второй половине 1970-х – начале 1980-х годов в связи с катастрофическим обветшанием. Тогда и были составлены отдельные справки по мемориальным сооружениям. Вот и н формац и я, п одготовл е нна я ис ториком градо строительства Оде ссы, киевлянином В. И. Тимофеенко в 1985 году по дому на Приморском бульваре, № 3: «Строение в семь оконных осей, как и соседние дома, занимает удлиненный прямоугольный участок, который по коротким сторонам застроен 59

жилыми корпусами, а по длинным — флигелями. Бывший особняк Марини — характерный пример стиля ампир. Возведен из камня-ракушечника. Планировка помещений основного двухэтажного корпуса — анфиладная, с парадными залами со стороны бульвара. Комнаты, обращенные окнами во двор, имеют выходы на деревянную галерею, к которой примыкают дворовые флигеля. Главный фасад отличается сдержанностью и в то же время отточенностью ордерных форм. Стены первого этажа прочерчены горизонтальными линиями дощатого руста, наличники прямоугольных окон и входной двери оригинально пересечены рустами. Над крыльцом — металлический навес, опирающийся на кронштейн. Центральная ось подчеркнута балконом с узорными металлическими ограждениями. Парадный характер помещений второго этажа выявлен более нарядной архитектурой. Простенки здесь оформлены пилястрами коринфского ордера, окна — строгими наличниками на подоконных филенках. Между проемами и венчающим антаблементом — небольшие лепные панно. Со строгостью фасада контрастирует богатое убранство интерьеров. На одной оси расположены ве стибюль, шлюз и ле стничная клетка. Стены вестибюля украшены пилястрами и фризом, а потолок — розеткой. Отсюда двери ведут в шлюз, трехмаршевая мраморная лестница пышно оформлена. Цокольная часть стены рустована, верхний ярус обработан ордерными формами с зеркалом, потолок — касетирован» [1, с. 75]. Дом Марини — один из самых значимых памятников истории Одессы. Здесь проживали выдающееся представители одесского общества, которые придавали Одессе свой особый блеск и делали многое для процветания города. Сейчас это административное здание.

60

1. Тимофеенко В. И. Одесса: Архитектурно-исторический очерк / Владимир Иванович Тимофеенко. — К. : Будівельник, 1984. — 160 с.

2. Губарь О. И. Старые дома и другие памятные места Одессы / Олег Иосифович Губарь. — Одесса : Печатный дом, 2006. — 296 с.

3. Павлюченко О. В. Серби та Чорногорці в Україні (XIX– XX ст.). Біографічний словник / Олег Васильович Павлюченко ; НАН України. Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського. — К. : Софія, 2009. — 177 с.

4. Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР. [Электронный ресурс]: справочник в 4-х томах. — Т. 3. ; [Гл. ред. Н. Л. Жариков]. — К. : Будівельник, 1983–1986. // Режим доступу: http://www.rutraveller.ru/place/3703

61

Жосан С. І.

Село Чорна у громадянській війні 1917–1920 рр. Громадянська війна в Україні мала багато причин і вимірів. У війну були втягнуті усі класи і прошарки суспільства. Але, оскільки в Україні завжди головною цінністю була земля, найгостріші зіткнення відбувалися навколо розподілення і перерозподілу земельної власності. Мільйонні маси українського селянства виступили третьою силою у боротьбі між «червоними» та «білими», і саме їх підтримка була вирішальною для визначення переможців як в окремих епізодах, так і у громадянській війні в цілому. Тема громадянської війни не нова у вітчизняній історіографії. Водночас, на регіональному й місцевому рівні, зокрема, в її проявах в окремих селах Балтського Придністров’я, вона досліджена недостатньо. Земельні суперечки у селі Чорна Балтського повіту розпочалися ще навесні 1917 р. У березні 1917 року в Чорні нашвидкуруч був створений земельний комітет, який зажадав від поміщика Баптизманського продати землю селянам по заниженим цінам. Той продав одну і ту ж ділянку землі різним селянським громадам Чорни, щоб внести розбрат між ними, що спричинило бійку між громадами [2, с. 621; 1, арк. 33]. Радянська влада перемогла у Чорні в січні 1918 р., але протрималася недовго: уже у березні 1918 село окупували австро-німецькі війська. Чорна стала однією з баз придністровських партизан. В село восени 1918 р. з Одеси для організації партизанського руху в Балтському повіті прибув комуніст Д. Решетніков. Обіймаючи посаду інспектора початкового училища, він агітував і групами та поодинці відправляв людей до партизанських загонів Івана Дячишина, Кіршула, які діяли на території Придністров’я та Балтщини.

62

Туди ж були направлені і декілька десятків коней, амуніція, захоплені восени 1918 року у роззброєного за допомогою населення і учнів училища австрійського кавалерійського ескадрону в 180 шабель [5, с. 129]. Після відновлення радянської влади у Чорні було створено виконавчий комітет волосної Ради селянських і солдатських депутатів, який очолив Д. Решетніков. Але у липні 1919 року розпочався наступ білогвардійських денікінських військ на Україну, і всі села Балтського повіту потрапили під адміністрацію денікінських військових загонів. На цей час активним помічником Д. Решетнікова став колишній військовий комісар Одеського військового округа Б. Краєвський, який під час відступу Південної групи військ 12 армії захворів на тиф і був залишений на лікування в тилу ворога в м. Окни. В селі Чорна їм вдалося створити повстанський комітет і, за свідченням Б. Краєвського, об’єднати озброєні групи в селах Чорна (45 чоловік), Топали (30), Воронково (15), Мокра (12), Ботушани (15 бійців). Ці бойові групи дезорганізовували денікінський тил: підпалювали військові склади, руйнували мости на дорогах, обривали телеграфні та телефонні дроти, знищували живу силу противника [3, с. 42].

8 січня 1920 року загін вчинив напад на штаб і обоз 2-ї Галицької бригади, що прямувала на допомогу петлюрівському генералу К. Шльосеру. Близько 500 солдат було взято в полон, 40 з них приєдналися до партизан. Після цього бою загін мав кінну, пішу, гарматну і кулеметну частини [6, с. 201]. Вигнання денікінців не принесло полегшення селянам Чорни. З приходом більшовиків продзагін під керівництвом Морозова й спеціально присланий в Чорну навесні 1920 р. загін червоноармійців за підтримки місцевої бідноти проводять масові реквізиції збіжжя у середняків та заможних селян. Такі дії з боку влади спричинили масовий антибільшовицький селянський рух. На чолі його став Семен Заболотний. Він здобув авторитет і популярність серед селян безкомпромісною 63

боротьбою за справедливий розподіл колишніх поміщицьких земель. У січні 1920 року С. Заболотний власними силами очистив від білогвардійців Балтський повіт і виступив керівником і координатором більшості українських повстанських загонів в Одеській і Подільській губерніях [7, с. 18]. 16 жовтня 1920 року повстанський загін С. Заболотного увійшов з боєм в Чорну, де ним було знищено продзагін та декількох сільських партійних активістів. У цій сутичці повстанці втратили 30 бійців. Збройна боротьба с елян проти більшовицької дикт атури т ривала певний час і на початку 1920-х років. Проте голод, що розпочався у 1921 році, жорстокі методи придушення селянських виступів і запровадження радянською владою нової економічної п ол і т и к и п р и з в е л и д о п о с ту п о в о го з ату ха н н я антибільшовицького повстанського руху і завершення громадянської війни в Балтському Придністров’ї.

1. Державний архів Одеської області. Фонд Р-3829. — Оп. 1. — Спр. 141. — 69 арк.

2. Історія міст і сіл Української РСР [Одеська область] / Ред. П. Т. Тронько. — К. : Голов. ред. УРЕ АН УРСР, 1969. — 910 с.

3. Иванова З. Левобережные районы Молдавии в 1918 1924 гг. / Зоя Михайлівна Иванова. — Кишинев : Штиинца, 1979. — 213 с.

4. Панасюженкова Л. Село Чорна. 1919 рік / Л. Панасюженкова // Комсомол Красноокнянщини. — Красні Окни, 1958. — 40 с.

5. Решетников Д. П. К славному десятилетию 45-стрелковой дивизии / Д. П. Решетников // Из истории борьбы за власть Советов в Молдавии 1918–1920 г. / Сборник воспоминаний участников гражданской войны. — Кишинев : Картя Молдовеняскэ, 1964. — С. 127–132.

6. Чоботарьов І. Від червоно-партизанського загону — до лав Червоної Армії / Уривки зі спогадів про 1919–20 рр. / І. Чоботарьов // Літопис революції. — 1933. — № 1–2. — С. 200–218.

7. Янчук О. Б. Останній гайдамака Одещини / Олесь Борисович Янчук. — Одеса : Астропринт, 2001. — 56 с.

64

Сташевський О. О., Чумак В. М.

Місця пам’яті Голокосту в Одесі Голокост — масове знищення євреїв у роки Другої світової війни, є одним із найбільших злочинів проти людства в історії. Го л о ко с т з д і й с н ю в а в с я н а в с і х о к у п о в а н и х Німеччиною та її союзниками територіях. Не уникла цього лиха і Одеса, яка стала центром губернаторства «Трансністрія», утвореного на землях межиріччя Південного Бугу і Дніпра. Впровадження воєнно-політичним керівництвом Румунії в життя колонізаторських планів в межах губернаторства «Трансністрія» розпочалося з остаточного вирішення єврейської «проблеми» в нацистському дусі. Перша хвиля знищення єврейського населення розпочалася з Одеси і була пов’язана з діяльністю окупаційної влади у щойно захопленому місті. Друга хвиля розпочалася з 23 жовтня 1941 року — після висадження у повітря напередодні румунської комендатури. У листопаді 1941 р. знищення єврейського населення «Трансністрії» набуло масового масштабу. Загальна кількість загиблих не піддається точному обрахунку. Відомо, що у таборах лише Доманівського району Миколаївщини за офіційними даними були розстріляні і заморені більше 116 тис. осіб [5, с. 434; 4, с. 406]. Серед складових офіційної політики пам’яті стосовно Голокосту — наукового, освітнього, культурного дискурсу, історичного календаря, важливе місце належить місцям пам’яті (пам’ятникам, меморіалам, назвам вулиць). За роки незалежності в Україні реалізовано низку проектів меморіалізації пам’яті загиблих у роки Другої світової війни євреїв. Водночас, рецепція Голокосту у посткомуністичній Україні, на думку дослідників, неспівмірна з усталеними у європейській історичній пам’яті уявленнями про нього [6].

65

Про «війну пам’ятей» щодо Голокосту на території України свідчить дискусія, що розгорнулася після виходу книги ізраїльсько-американського дослідника, професора європейської історії університету Браун (США) Омера Бартова «Забуті. Зниклі сліди єврейської Галичини в сучасній Україні». Подорожуючи по Галичині, він був вражений майже повною відсутністю згадок про винищення галицьких євреїв. Пам’ять про них, пише Бартов, «стерто» з колективної пам’яті [2, с. 241]. Відгуки учасників дискусії, а серед них були вчені США, Канади, Німеччини, Росії, України, засвідчили лише наміри до пошуків шляхів примирення «пам’ятей», але не саме примирення [3]. За Радянського Союзу тема Голокосту повністю замовчувалася. Після унезалежнення України, зусиллями передусім уцілілих жертв Голокосту, почали створюватися перші пам’ятні місця. В Одесі, на відміну від Галичини, цей процес не гальмувався небажанням визнати участь в ньому українців. На початку 1990-х років в Одесі, у Прохорівському сквері, в тому самому місці, де на околиці міста в 1941 році починалася «дорога смерті» одеських євреїв та циган у табори знищення, за ініціативою бувшого в’язня табору смерті й учасника визволення Одеси Якова Маніовича почав створюватися меморіал пам’яті жертв Голокосту. Спочатку було встановлено пам’ятний знак. Пізніше до нього додалася «Алея Праведників світу» — з деревами, кожне з яких висаджено на честь одесита, який укривав та рятував євреїв. Пам’ятник жертвам Голокосту в Одесі роботи скульптора Зураба Церетелі, відкритий у 2004 році, завершив оформлення комплексу. У 2013 році на будівлі за адресою Фонтанська дорога, 58 було встановлено меморіальну дошку «Жертвам румунських репресій». Окрім пам’ятників і меморіальних дощок, пам’ять про Голокост зберігається у музеях. Перший такий музей був створений у Харкові у грудні 1996 р. В 66

Одесі музей «Голокосту — жертв фашизму» відкрито 22 червня 2009 р. в будинку № 111 по вулиці Мала Арнаутська. Музей створений в основному з експонатів, принесених колишніми в’язнями. Тут зберігаються речі в’язнів, витяги з різних публікацій, накази окупаційної влади, а також документальні фотоматеріали [1]. Основна мета, яку переслідували творці музею, — це донести до наступних поколінь правдиву інформацію про трагедію Голокосту, виховати покоління молодих людей, які зможуть не тільки протистояти нацизму, а й запобігти його появі. Фонди музею містять унікальну інформацію, яка наочно демонструє витоки зародження нацизму, події, які розгорталися в Одесі під час окупації. Тут зберігаються Чорні книги Пам’яті тих, хто загинув мученицькою смертю в таборах і гетто. Велика експозиція, що складається з особистих речей, документів, і записаних спогадів колишніх в’язнів Трансністрії, вражає своєю реалістичністю і трагічністю. Діяльність музею полягає у науково-дослідній роботі, організації зустрічей колишніх в’язнів концтаборів, а також їх рятівників — Праведників народів світу. За участю учнів шкіл і студентів проводяться творчі вечори, презентації книг. Крім того, силами працівників музею складаються списки загиблих, виявляються і досліджуються нові місця масових розстрілів євреїв. Діяльність музеїв, створення нових пам’ятників і пам’ятних знаків, повернення із небуття імен загиблих, поряд з впровадженням теми Голокосту в освітні й культурні програми, сприяють відновленню історичної справедливості, вшануванню пам’яті його жертв.

1. В Одесі відкрили перший в Україні музей Голокосту [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://gazeta.ua/ru/articles/ life/_v-odesse-otkryli-pervyj-v-ukraine-muzej-holokosta/297395 2. Грицак Я. Страсті за націоналізмом: стара історія на новий лад / Есеї / Ярослав Грицак. — К. : Критика, 2011. — 350 с.

67

3. Єврейська спадщина в Україні та репрезентації Голокосту: обговорення книжки Омера Бартова «Забуті» // Україна модерна: Пам’ять як поле змагань. — 2009. — № 4 (15). — С. 273 348.

4. Історія Одеси / Колектив авторів. Голов. ред. В. Н. Станко. — Одеса : Друк, 2002. — 560 с.: іл.

5. Україна в Другій світовій війні: погляд з ХХI століття. Історичні нариси / Ред. кол.: В. А. Смолій (голова колегії), Г. В. Боряк, Ю. А. Левенець, О. Є. Лисенко (відп. ред.) та інш. — К. : НВП «Наукова думка» НАН України, 2011. — Кн. 1. — 735 с.

6. Химка Іван-Павло. Рецепція Голокосту у пострадянській Україні [Електронний ресурс] // Режим доступу: uamoderna.com/ md/223-223

68

Історія цивілізацій стародавності та середньовіччя

Стегарь О. О.

Герої кіммерійських та скіфських легенд у розписі грецьких ваз VII–VI ст. до н. е. Історики та літературознавці рідко звертаються до грецького вазового живопису. Для того щоб уявити той або інший сюжет, дослідники шукають опору в письмових пам’ятниках. Між тим розписи ваз містять безцінні і далеко ще не повністю розшифровані відомості про втрачені міфічні оповіді. Особливий інтерес представляють сцени, на яких зображено невідомі за письмовими джерелами варіанти прославлених оповідей. Така, наприклад, сцена гри в кості, в якій беруть участь Ахілл і Аякс на знаменитій чорнофігурній вазі майстра Ексекія, або червонофігурний кілик майстра Дуріса із зображенням дракона — охоронця золотого руна, який проковтує Ясона. До числа подібних сцен можна віднести і калідонське полювання на верхньому фризі вази Франсуа та амазономахію з персонажами у східному одязі та зі скіфськими іменами. Зміст міфу про калідонське полювання добре відомий з «Іліади» [2, IX, 529–606]. Давньогрецькі майстри розписних ваз неодноразово зображували калідонське полювання. Збереглися дев’ять чорнофігурних та десять червонофігурних і рельєфних ваз з подібним сюжетом. Незважаючи на численні письмові джерела, сцени на вазах VI ст. до н. е. відбивають невідомі варіанти міфу, наприклад, боротьбу Аталанти та Пелея за трофеї полювання. У цей ряд потрібно поставити вазу Франсуа, на якій намальовані герої з іменами, відсутніми в письмових джерелах. Ваза Франсуа — великий чорнофігурний кратер висотою 66 та діаметром 57 сантиметрів, зроблений в Аттиці близько 570 р. до н. е. у майстерні Ерготима та розписаний Клітієм, про що свідчать два написи. Від горла до ніжки кратер вкритий розписом, який 70

утворює шість фризів. Всього на вазі представлені 270 фігур людей і тварин, і біля багатьох з них написані імена. Клітій обрав декілька сюжетів з життя Пелея та його сина Ахілла. Центральний, найширший фриз присвячений походу богів на весілля Пелея та Фетіди. На верхньому фризі показано калідонське полювання, учасником якого був Пелей [7, с. 200–201]. У центрі композиції поміщений вепр; з обох боків на нього наступають дев’ятнадцять мисливців з собаками, двадцятий вже повержений звіром. Шістнадцять озброєних списами фігур симетрично розташовані парами по боках від вепра. Трьох героїв, які ціляться з лука, майстер намалював поодинці. Щонайближче до морди звіра зображені головні дійові особи міфу: син калідонського царя Мелеагр в парі з Пелеєм та знаменита мисливиця з Аркадії Аталанта в парі зі своїм майбутнім чоловіком Меланіоном. За ними зображений лучник Євтимах. Два інші лучники, Кімерій та Токсаміс, представлені серед героїв, які наступають з протилежного боку. Імена Кімерій та Токсаміс належали народам, які населяли Північне Причорномор’я [6, с. 306]. Судячи з імен, художник зображував кімерійця та скіфа. Ім’я першого говорить про його етнічну приналежність, ім’я другого звучить схоже з іншими скіфськими іменами: цар Таксакіс очолив частину скіфського війська у війні з Дарієм [1, IV, 120], Токсарісом звали двох скіфських персонажів в діалогах Лукіана [3, I, 2]. Ясно, що Клітій малював героїв з луками, не будучи знайомий зі східними народами. Одяг лучників на вазі Франсуа такий самий, як у грецьких героїв, лише у Кімерія і Токсаміса орнамент вкриває усю тканину, а не тільки облямівку, як у греків. Проте малюнок цього орнаменту такий же, як на одязі грецьких персонажів на інших фризах вази. Негрецьке походження героїв підкреслено загостреними шапками, які носили східні народи, і характером озброєння: у грецьких мисливців — списи, у варварів — луки скіфського 71

типу. Клітій переклав мовою образотворчого мистецтва літературний твір про калідонське полювання. Відомо, що усні грецькі оповіді і епічна поезія давали основну масу сюжетів для вазописців VI ст. до н. е. [5, с. 105] Велика кількість імен героїв (цілих 20) і навіть їхніх собак дає тверду основу для припущення про поетичне джерело. Ймовірно, лише у віршованій формі може бути закріплено в пам’яті стільки імен. Прозаїчний переказ завжди обходиться невеликою кількістю імен основних дійових осіб. Проте пильний розгляд того незначного, що збереглося від епохи архаїки, дає основу вважати, що греки були знайомі з деякими переказами кімерійців та скіфів. Природно, герої цих переказів мали бути прекрасними наїзниками і мати видатні здібності стрільби з луку, які проявлялися під час війни або полювання. Легенда про скіфського царя Колаксая та його коня поверхово згадується Алкманом в «Парфенії». На одній аттичній амфорі останньої третини VI ст. до н. е. є зображення довгобородого скіфського вождя, який вручає молодому воїнові лук як символ військової влади. По дотепному тлумаченню А. Ю. Алексєєва, тут представлений один з варіантів скіфської легенди, відомої з «Історії» Геродота [4, с. 41]. Як і Клітій, автор розпису амфори спирався на якесь літературне джерело. Його героями були не лише скіфи, а й греки: адже на амфорі скіфські персонажі намальовані між двома грецькими воїнами. Можливо, молодий скіф, отримавши лук, вирушав здійснювати свої ратні подвиги серед греків. На цю думку наводить розпис на іншій вазі: Діомед та Гектор б’ються над вбитим стрільцем, біля якого напис — «скіф». Зв’язок амазонок з вихідцями із Північного Причорномор’я мав широке визнання в літературі і мистецтві. Амазонка Скілея на вазі Клітія, який використав для розпису втрачене поетичне джерело, виявляється прадавнім свідоцтвом про подібний сюжет в грецькій літературі і мистецтві. На скіфосі амазонки озброєні списами та одягнені в грецький одяг та 72

шоломи. Біля трьох зображень амазонок збереглися їх імена: Телепілея, Іфіто та Скілея. Скілея — жіноча форма імені Скіл, яке, як відомо з «Історії» Геродота [1, IV, 78–80], носив на початку V ст. до н. е. скіфський цар. Вивчення грецьких ваз VI ст. до н. е. дає також деякі відомості про персонажів втраченого скіфського епосу: це Токсаміс, що прославився як мисливець і видатний стрілець з луку, та дві героїні-воїтельки — Скілея та Токсаріс. Таким чином, розписи на вазах, що ілюструють відомий грецький міф про калідонське полювання, спираються на втрачені літературні джерела епохи архаїки. Іонійський поет, викладаючи відомий міф про калідонське полювання, включив до числа його героїв не лише легендарних греків, але й прославлених мисливців із кімерійців та скіфів. Так в його творчості відбилася історична дійсність — зіткнення греків з цими народами в середині – другій половині VII ст. до н. е. спочатку в Малій Азії, а потім в Північному Причорномор’ї. Цей сюжетний хід не знайшов розвитку ані в подальшому літературному житті міфу, ані в образотворчому мистецтві. Тільки розпис Клітія доніс до нас унікальне свідоцтво про вірші, що, ймовірно, відбивали втрачені фольклорні оповіді трьох східних народів.

1. Геродот. История в 9 книгах / Геродот; [пер. с древнегр. Г. А. Стратановского]. — Л. : Наука, 1972. — 599 с.

2. Гомер. Илиада / Гомер; [пер. с древнегр. Н. Гнедича]. — М. : ТОО Дюна, 1993. — 432 с.

3. Лукиан Самосатский. Скиф, или Друг на чужбине / Лукиан Самосатский; [пер. с древнегр. Н. П. Баранова]. — В кн.: Лукиан. Сочинения. — СПб. : Алетейя, 2001. — Т. І. — С. 66–70.

4. Алексеев А. Ю. Сцена вручения лука на амфоре VI в. до н. э. / А. Ю. Алексеев // Сообщения Государственного Эрмитажа. — 1981. — Вып. 46. — С. 41–43.

73

5. Блаватский В. Д. История античной расписной керамики / Владимир Дмитриевич Блаватский. — М. : Изд-во МГУ, 1953. — 302 с.

6. Граков Б. Н. Материалы по истории Скифии в греческих надписях Балканского полуострова и Малой Азии / Б. Н. Граков // Вестник Древней Истории. — 1939. — № 3. — С. 231–312.

7. Скржинская М. В. Древнегреческий фольклор и литература о Северном Причерноморье / Мария Владимировна Скржинская. — К. : Наукова думка, 1991. — 197 с.

74

Дімова Г. В.

Скіфія в контексті давньогрецької літератури V–IV ст. до н. е. Найбільший опис Скіфії залишив Геродот, який використав повідомлення північнопричорноморських греків. Жоден з грецьких авторів після нього не описував територію Скіфії так ретельно. Тільки окремі риси побуту, природних умов та фауни Північного Причорномор’я висвітлювалися в деяких творах більш детально, ніж в «Історії» Геродота. Предметом даної роботи є ті нечисленні дані, які давньогрецька література V–IV ст. до н. е. донесла до нашого часу. По-перше, слід згадати трактат псевдо-Гіппократа «Про повітря, води та місцевості», написаний на межі V–IV ст. до н. е., в якому автор приділяє чимало уваги способу життя та фізіології скіфів. Автор підібрав з грецької літератури емпіричні докази до свого теоретичного положення про вплив клімату на фізичний стан організму людини та його функції. Екскурс про скіфів займає центральне місце другої частини трактату [6, с. 217–232]. Клімат Скіфії описаний як суворий. Більшу частину року холодно, а літо коротке і не дуже спекотне. Суворий клімат був постійною темою для античних авторів, які зверталися до характеристики цієї території. Геродот писав, що в Скіфії на протязі восьми місяців стоять нестерпні холоди, а море замерзає. За твердженням псевдо-Гіппократа пори року в Скіфії мало відрізняються одна від одної, а місцеві жителі також схожі один на одного. Вони постійно займаються фізичними вправами, а взимку та влітку носять однаковий одяг. Образ життя скіфів описаний в трактаті за твором автора, який дійсно був обізнаним з побутом кочовиків Північного Причорномор’я. Він у подробицях охарактеризував житла скіфів, спосіб їх життя та їжу.

75

Твори Аристотеля та Феофраста з природничих наук також місять повідомлення, зібрані греками з усієї ойкумени, в тому числі і з території Північного Причорномор’я. «Історія рослин» Феофраста є головним писемним джерелом про садівництво Північного Причорномор’я. Тільки з цього твору відомо, що греки в районі Пантікапею вирощували не тільки багато сортів яблук та груш, але й смоківниці. Також їм вдалося культивувати гранати, прикриваючи їх на зиму від холоду. Страбон вказував, що у такий спосіб греки на Боспорі вирощували і виноград [3, VII, 3,18]. Але не всі культури вдалося акліматизувати — Феофраст згадує про марні спроби виростити лавр та мирт. Серед диких рослин Скіфії греки виділяли «скіфський корінь», який до цього часу використовують в медицині під назвою солодки [4, IX,13,2]. Греки робили з нього ліки від кашлю, а скіфи використовували солодку для тамування спраги під час тривалих переходів по степах. З домашніх тварин Аристотель та Феофраст згадують лише овець та ослів. Про фауну Скіфії також збереглися уривчасті повідомлення. Так, велике здивування греків викликав вигляд тварини таранда (лося) [5, 172]. У Геродота є найдавніший опис бобрів [2, IV, 109]. В «Історії тварин» Аристотель постійно звертався до опису тваринного світу Скіфії. Він згадував журавлів, вовків біля Меотійського озера, коней скіфів та рибу, якої у Чорному та Азовському морях було дуже багато [1, V, 19, VІ, 22,2; VІІІ, 13, 19]. Оселившись в Північному Причорномор’ї, греки почали інтенсивно займатися рибальством і добре вивчили фауну Чорного та Азовського морів. Територія Північного Причорномор’я включалась до описів периплів — практичних керівництв з мореплавства. Найдавніший з них — «Перипл ойкумени» Скілака Каріандського (перероблений у IV ст. до н. е.). До периплу увійшов і опис узбережжя Скіфії з вказівками головних річок та населення, яке 76

проживало на цих територіях. Річки Скіфії представлені меншою кількістю, ніж у Геродота, — їх всього три: Істр, Тірас та Танаїс. Міста ж, навпаки, представлені повніше, ніж у Геродота, хоча не згадується такий великий поліс, як Ольвія. За виключенням Херсонесу Таврійського, усі названі в периплі міста локалізовані автором у скіфській землі, що повністю узгоджується із повідомленнями інших античних авторів [7, c. 25–35]. Відомо, що в історичних творах Ефора та Феопомпа Скіфія також описувалась, але вони не дійшли до нашого часу і тому важко судити про дані, які в них містились. Відомо, що Ефор приписував скіфам рід винаходів, таких, наприклад, як гончарне коло та якір, але ці дані не відповідають історичним фактам. Таким чином, твори названих античних авторів трохи доповнюють картину території та природних умов причорноморської Скіфії, вперше намальовану Геродотом.

1. Аристотель. История животных / Аристотель; [пер. с древнегр. В. П. Карпова]. — М. : Издательский центр РГГУ, 1996. — 529 с.

2. Геродот. История в 9 книгах / Геродот; [пер. с древнегр. Г. А. Стратановского]. — Л. : Наука, 1972. — 599 с.

3. Страбон. География в 17 книгах / Страбон; [пер. с древнегр. Г. А. Стратановского]. — М. : Ладомир, 1994. — 941 с.

4. Феофраст. Исследование о растениях / Феофраст; [пер. с древнегр. М. Е. Сергеенко]. — М.–Л. : АН СССР, 1951. — 591 с.

5. Феофраст. О водах. Фрагмент 172 / Феофраст; [пер. с древнегр. В. В. Латышева]. // Вестник Древней Истории. — 1947. — № 3 (21). — С. 245.

6. Куклина И. В. Трактат «О воздухах, водах и местностях» как источник по истории скифов / И. В. Куклина // Вспомoгательные дисциплины. — 1970. — Вып. 3. — С. 217–232.

7. Скржинська М. В. Опис Північного Причорномор’я в «Периплі ойкумени» псевдо-Скілака і «Періегесі» псевдоСкімна / М. В. Скржинська // Археологія. — 1980. — № 35. — С. 25–37.

77

Приходько А. А.

Дипломатична діяльність Олександра Македонського Зовнішню політику Олександра майже увесь час супроводжувала війна. В такій ситуації дипломатії було важко змагатися із славою знаменитих військових перемог Олександра — на відміну від останніх, дипломатичні акції не викликали відповідного резонансу. У придбанні дипломатичних навичок першим учителем «великого завойовника» був його батько Філіп II — цар Македонії, талановитий державний діяч, полководець і дипломат. Олександр бачив, які дипломатичні методи застосовував батько при укладенні договорів і яких він потім не дотримувався. Він чув обіцянки, які Філіп ІІ давав грекам для того, щоб виграти час, бачив хитрість, за допомогою якої його батько роз’єднував грецькі міста, сіяв зраду в рядах своїх супротивників, підтримував друзів, схиляв на свою сторону нерішучих та безсоромно обманював суперників [5, с. 36–37]. Під впливом таких дій у Олександра досить рано проявилися дипломатичні здібності. Він був талановитим учнем свого не менш талановитого батька і в процесі своєї завойовницької діяльності зумів примножити знання, набуваючи нових форм та методів дипломатичного мистецтва, узгоджених із завданнями перебігів свого Східного походу. Плутарх повідомляє, як у відсутність Філіпа ІІ зовсім юному Олександру припало самому прийняти персидських послів [4, Alex, 1]. Він розпитував їх про довжину доріг, про те, як пройти в глиб Азії, про відношення царя до війни, про силу персидського війська. Посли приходили в подив: прославлена мудрість Філіпа ІІ стала здаватися їм нікчемною в порівнянні із задумами його сина. При здійсненні цих задумів Олександр широко використав не лише зброю, 78

але і усі наявні у нього дипломатичні засоби. У його арсеналі, передусім, було формування громадської думки, роз’єднання потенційних ворогів, залякування і покарання непокірних [7, с. 23]. Ще до початку Східного походу Олександр, ласкаво поводячись з посольствами міст Еллади, вселив грекам бажання зберегти до нього ту ж доброзичливість, з якою вони відносилися до його батька [3, XVII, 2, 1–2]. За словами Діодора [3, XVII, 1, 1], в Греції Олександр зумів утихомирити одних своїх супротивників, діючи словом і переконанням, інших підпорядкував страхом, а деяких підкорив силою. Враховуючи безперервну боротьбу усередині грецьких полісів і між ними, він продовжував діяти тими ж засобами і методами, які були в арсеналі Філіпа II. Проте при усій зовнішній миролюбності його дипломатія спиралася на реальну військову силу — македонську армію. Розгром міста Фіви може бути яскравим доказом цього. Після цього на з’їзді в Коринфі Олександру вдалося без зусиль переконати еллінів призначити його повноважним воєначальником Еллади і йти разом з його армією на персів, щоб покарати їх за провину перед греками [3, XVII, 4, 9]. З усіх грецьких держав одна лише Спарта відмовилася приєднатися до рішень Корінфського конгресу, але вона для Олександра не представляла особливої небезпеки, оскільки знаходилася в повній політичній ізоляції [7, с. 24]. Прапор панеллінізму, який підняв Олександр перед початком своєї східної епопеї, служив йому хорошу службу до тих пір, поки війна велася під гаслом помсти. Це була важлива дипломатична акція, яка сприяла залученню греків на сторону Олександра для вирішення практичних цілей. Все це свідчить про те, що Олександр ще до початку Східного походу зрозумів значення дипломатії у вирішенні складних завдань зовнішньої політики, лавіруючи та пристосовуючи її залежно від конкретної обстановки. Особливо очевидно це стало в Малій Азії.

79

На першому етапі походу Олександру необхідно було завоювати малоазійську територію, для чого він повинен був заручитися підтримкою іонійських міст. З цією метою їм широко використовувалося те ж спекулятивне гасло помсти персам, яке досить добре послужило йому в Греції і повинно було зіграти свою роль і в містах Малої Азії [7, с. 25]. Тут виявилося вигідним підтримувати демократів, які допомогли йому громити прибічників персів [2, VI, 43]. Марно Ф. Шахермайр вважає, що така зміна в політиці нічого не коштувала ані Олександру, ані македонській знаті [5, с. 108]. Як тверезий політик Олександр розумів, що в Малій Азії іншої опори не знайти, і вибір зробив правильний. Про це свідчать численні посольства, які почали прибувати з виявленням покірності [1, I, 24, 1; 28, 1]. Але наказ Олександра про заміну олігархічних режимів і висунення демократів зовсім не свідчив про його демократичні переконання, а говорив про спритний дипломатичний крок, про уміння зорієнтуватися в обстановці, яка на той період змінилася. Не можна сказати, що панеллінська пропаганда та дипломатія Олександра мали тут повний успіх. Деякі великі міста — такі як Мілет та Галікарнас — зрозуміли справжні цілі македонського полководця, не піддалися на його дипломатичні хитрощі і учинили рішучий опір. В таких випадках Олександр відмовлявся від дипломатичного прикриття, забував про гасло звільнення і об’єднання малоазійських греків та брав міста штурмом [7, с. 27]. На Сході взагалі і в Єгипті зокрема Олександр продовжив грати роль визволителя, але, на відміну від Греції і Малої Азії, де він підтримував то аристократію, то демократію, Олександр починає підтримувати монархію. Адже Схід не знав ані демократичних, ані республіканських традицій. Отримання титулу сина бога Амона, а отже, і зведення в сан фараона, збільшило авторитет Олександра та його вплив. Проведення ж особливої релігійної політики, повага місцевих 80

релігійних традицій, заступництво жрецтву ще більше посилили цей вплив та авторитет [6, с. 11–120]. Саме вони дали можливість не лише зміцнити свої позиції, але і підготуватися до останньої рішучої битви з персами біля Гавгамел. Перед цією битвою Олександр виголосив промову, повну дипломатичного сенсу [4, Alex, 33]. Завоюванням Бактрії розпочався середньоазіатський період Східної експедиції Олександра. Олександру довелося вирішувати тут принципово нові військовополітичні завдання, які викликали до життя специфічні форми і риси дипломатії [7, с. 33]. Для останньої в період 329–327 рр. до н. е. передусім характерна відсутність прямих контактів з представниками місцевого населення. Бактрійці та согдійці не надсилали послів з виявленням покірності, а Олександр, у свою чергу, мав намір утихомирити та підпорядкувати їх військовим шляхом. Проте, коли цей шлях не давав відчутних результатів, Олександр застосовував і дипломатичні засоби. Умовляннями і обіцянками, дипломатичними хитрощами йому вдалося роз’єднати повсталих, перетягнути на свою сторону місцеву знать і подавити повстання. Саме з цих пір Олександр особливо намагався притягнути східну знать, наблизити її до управління, призначити на відповідальні пости в державі і в армії. Таким чином Олександр в ході дипломатичних акцій закладав управлінські основи своєї держави. Його дипломатія служила інтересам не лише зовнішньої, але і внутрішньої політики. Таким чином, можна з упевненістю сказати, що дипломатія Олександра була важливим засобом рішення зовнішньополітичних завдань. Вона виступала, як правило, в тісній взаємодії з військовими заходами і служила найчастіше для закріплення і затвердження досягнутих військовим шляхом результатів. Дипломатичним шляхом Олександр створював потрібну йому громадську думку, використав боротьбу різних угрупувань для досягнення своєї мети, роз’єднував повсталі проти 81

нього сили та опозиції. Взагалі в процесі становлення нового елліністичного порядку дипломатія Олександра зіграла далеко не останню роль.

1. Арриан Квинт Эппий Флавий. Поход Александра / Арриан Квинт Эппий Флавий; [пер. с лат. М. Е. Сергеенко]. — М. : Миф, 1993. — С. 47–247.

2. Геродот. История в 9 книгах / Геродот; [пер. с древнегр. Г. А. Стратановского]. — Л. : Наука, 1972. — 599 с.

3. Диодор Сицилийский. Историческая библиотека / Диодор Сицилийский; [пер. с древнегр. М. Е. Сергеенко]. — В кн.: К. Курций Руф. История Александра Македонского. — М. : МГУ, 1993. — С. 276–347.

4. Плутарх Избранные жизнеописания. Александр / Плутарх; [пер. с древнегр. Я. М. Боровского, М. Н. Ботвинник, Н. В. Брагинской, М. Л. Гаспарова]. — М. : Эксмо-Пресс, 1999. — С. 884–957.

5. Шахермайр Ф. Александр Македонский / Фриц Шахермайр ; — М. : Наука, 1984. — 384 с.

6. Шофман А. С. Религиозная политика Александра Македонского /А. С. Шофман // Вестник Древней Истории. — 1977. — № 2. — С. 111–120.

7. Шофман А. С. Александр Македонский как дипломат / А. С. Шофман // Античный мир и археология. — 1990. — Вып. 8. — С. 21–43.

82

Смирнов О. І., Стужук С. В.

Джерела з питання походу Зопіріону у Північне Причорномор’я В історії Ольвійської держави є декілька корінних віх, які нерозривно пов’язані з великими політичними подіями і чітко розмежовують один від одного якісно відмінні історичні періоди. Одним з таких рубежів, що зумовив долю ольвійського поліса на десятиліття вперед, виявилися події, пов’язані з обороною міста від македонських військ під командуванням Зопіріона. На жаль слід зазначити, що наративні джерела про Ольвійську державу дуже мізерні. Точніше сказати, з двох більш-менш великих описів, сама по собі Ольвія не є основним об’єктом. У першому джерелі — праці «батька історії» Геродота [2] — Ольвія слугує декорацією, перед якою розігрується драматична історія скіфського царя Скіла — віровідступника. У другому — «Борисфенітській промові» [3] — Діон Хрисостом, ритор, вигнанець із Пруси використовує Ольвію як екзотичний фон, на якому йому зручніше викладати своє філософське credo про «добре влаштоване місто». І хоча зазначені праці безцінні тим, що є свідченнями очевидців, опис військових дій Ольвійської держави, оборонних споруд міста метою зазначених творів не було. Але головний їх недолік — це час, в який описувалося місто. Перше свідчення було задовго до походу Зопіріона, а друге — через чотириста років після нього. Всі інші свідчення самі по собі уривчасті та розрізнені. Це частково пояснюється тим, що Ольвія за рідкісними винятками не була втягнута в світові катаклізми стародавнього світу. Тим не менш, саме такого роду джерела дещо проливають світло на події походу Зопіріона.

83

Першим у черзі хотілося б відзначити свідоцтво Амвросія Теодосія Макробія — римського сановника і письменника кінця IV і першої половини V ст. н. е. «Борисфеніти, обложені Зопіріоном, відпустили на волю рабів, дали права громадянства іноземцям, змінили боргові зобов’язання і таким чином змогли витримати облогу ворога» [8]. Хоча за обсягом інформації про похід Зопіріона він поступається всім нижченаведеним джерелам, однак за значенням його важко переоцінити, оскільки говорить саме про облогу міста (про наявність якої до цих пір ведуться запеклі суперечки. — Див. Г. С. Русяєва). Але головне — Макробій єдиний, хто повідомляє про перемогу ольвіополітів над найсильнішою на той момент армією світу, а також про алгоритм дій, за допомогою яких вона була досягнута. Також важливими є свідчення двох римлян, що жили приблизно в один і той же час на рубежі ер. Квінт Курцій Руф, який написав «Історію Олександра Великого Македонського», — один з найбільш повних життєписів полководця, що дійшли до наших днів, мав скандально низьке походження, тим паче став консулом, отримав тріумфальні відмінності, командував римським військом у Верхній Германії, а за Нерона став намісником Африки. У вищевказаній праці автор вказує, що Олександр Македонський, перебуваючи в Азії, отримав звістку, що «Правитель Фракії Зопіріон загинув з усім своїм військом під час походу проти гетів від раптово налетівшої грози та бурі» і, дізнавшись про це, народ одрисів повстав, після чого майже була втрачена Фракія [5]. Немаловажливим фактом, підтверджуючим рівень оборонного мистецтва і доблесті ольвіополітів, є розповідь про спробу македонських саперів прорити підземну галерею, щоб обвалити західні ворота Ольвії в земляну каверну. Проте захисники фортеці були напоготові і, пробивши зустрічну штольню, «намертво замурували ворогів великими каменями».

84

Гней Помпей Трог, римський історик, син секретаря і перекладача Цезаря, у своїй «Філіповій історії», яка дійшла до нас у стислому перекладі Юстина, цитує мову македонського стратега Зопіріона перед своїми солдатами напередодні збройного вторгнення у Велику Скіфію, одночасно ілюструючи його зневагу до ворога. У 12 книзі він повідомляє важливу інформацію про значну кількість армії вторгнення, загибель полководця і всієї армії, а також дає свою оцінку самому Зопіріону і причинам походу. «Гл. 2 (16) Зопіріон, поставлений Олександром Великим в намісники Понта, вважаючи, що якщо він не вчинить жодних подвигів своїми силами, то він покаже себе бездіяльним, зібрав тридцятитисячне військо і пішов війною проти скіфів. (17) Він загинув з усім своїм військом і тим самим поніс кару за війну, яку він необачно розпочав проти народу, ні в чому не повинного». Крім того, є вказівка на величезне значення цієї поразки, оскільки перемога скіфів над Зопіріоном ставиться в один ряд із перемогами над Кіром Великим і Дарієм I Гістаспом [9]. Історик і християнський теолог V століття Павло Орозій в III книзі своєї праці «Історія проти язичників» згадує, що «Зопіріон, префект Понта, зібравши тридцятитисячне військо, осмілився піти війною на скіфів і був вщент розбитий, повністю знищений з усіма своїми військами». Частково ця синхронізація подій сходить до Епітоми Юстина [10]. До джерел наступного порядку слід віднести п о в і д ом л е н н я п р и д в о р н о го х р о н о г р а ф а ц а р я Філіпа ІІ — Теотомпа, а так само грецького історикакомпілятора Поліена. Вони надають нам характеристику самого полководця Зопіріона. Так, після перемоги над фракійцями та заволодіння величезною кількістю золота (100 талантів), цар довіряє йому казну. А в битві при Хоронеї Зопіріон, будучи командиром гетайрів — аристократичної гвардії Філіпа II, — переслідував «відступаючих фіванців і афінян, багатьох полонив, багатьох умертвив».

85

Тільки у кінці ХІХ – на початку ХХ століть було покладено початок систематичного вивчення Ольвії. Головними для нас є праці Латишева В. В. і Фармаковського Б. В. Василь Васильович Латишев випускає том I свого корпусу «Inscriptiones antiquae orae septentrionalis Ponti Euxini Graecae et Latinae», включивши епіграфічні пам’ятники Ольвії. Дослідження стали зразковою працею, в якій використані всі наявні на той час письмові джерела, включаючи епіграфічні, витягнутий з них максимум інформації та на підставі її побудована гранично можлива історична картина розвитку Ольвії від заснування колонії до її остаточної загибелі [6]. Хоча автор слабо використовував нумізматичний матеріал і зовсім не використав археологічні джерела, робота була важливим етапом вивчення поліса, та й нумізмати тих років були далекі ще від єдності в поглядах на атрибуцію монет того чи іншого центру або правителю, не кажучи вже про питання хронології. Навіть при недостатньому залученні аналогічного епіграфічного матеріалу з інших грецьких центрів для більш детальної реконструкції та заповнення лакун в Ольвійської історії та титанічна праця, яку він проробив, може викликати тільки захоплення. Наприкінці XIX ст. Фармаковський Б. В. розпочав систематичні археологічні дослідження ольвійського регіону. З 1901 р. Фармаковський Б. В. починає планомірні дослідження ольвійського городища і некрополя. І хоча в його монографії «Ольвія», яка вийшла в 1915 році, на жаль, не знайшлося місця для власне історії, переоцінити його археологічні досягнення неможливо. Важливим аспектом, який розкриває проблему соціального стану Ольвії в період македонської облоги, а так само причини архітектурної «динаміки» поліса, стало просування у вивченні Теменосу. Якщо на початковому етапі вивчення Теменосу в 40–50-ті роки здавалося, що значні будівельні роботи в ньому 86

і на Агорі були зроблені внаслідок руйнувань з часу Зопіріонової облоги, причому останні зв’язувалися з соціальними заворушеннями в місті в умовах напруженої військової обстановки [7], то після завершення розкопок з’ясувалося, що в останній чверті IV ст. відбувається не руйнування, а свідома реконструкція громадського центру міста, що, в свою чергу, було поставлено в зв’язок з прагненням демосу урочисто відзначити свою перемогу [4]. Важливою подією в Ольвійській епіграфіці була публікація збірки «Написи Ольвії: 1917–1965» — суплемента до IOSPE I2, що включила в себе лапідарні написи, опубліковані після Латишева В. В. На якісно новий методичний рівень було поставлено вивчення Ольвійської нумізматики, в якій провідна роль, безперечно, належить праці Петра Йосиповича Каришковського «Монети Ольвії. Нарис грошового обігу Північнозахідного Причорномор’я в античну епоху». Беручи до уваги обмеженість і брак свідчень стародавніх авторів, як про Ольвію в цілому, так і особливо про облогу Зопіріона, необхідно віддавати пріоритет іншим епіграфічним документам. Не рідкісні випадки, коли складена за банальною формулою посвята або простий проксенічний декрет дають для відтворення історичної ситуації більше, ніж знахідка досконалої по виконанню вази або скульптури. Різноманітна категорія археологічних джерел за своєю природою, відносно військово-політичної історії, в основному мовчазна. І щоб змусити ці джерела заговорити, необхідно постійно зіставляти дані археології з результатами, отриманими з інших джерел. Так, зіставлення, свідоцтва Макробія і узгоджуючого з ним декрету на честь Калініка, яскраво говорять про причини різкого злету економіки, підйому домобудівництва, масштабних перебудов громадських споруд тощо наприкінці IV ст. Декрет на честь Калініка (IOSPE I2 25 + 31) є однією з найцінніших знахідок, яка, на думку Виноградова Ю. Г., 87

проливає світло на заходи поліса, за допомогою яких місто зуміло вистояти проти армії Зопіріона. Калінік, «будучи чоловіком прекрасним і добрим», нагороджується величезною грошовою сумою в 1 000 золотих і постановкою бронзової статуї за видатні діяння і заслуги, надані місту у вкрай важкий час. Завдяки діям Калініка — скасуванню боргів і обкладення, звільненню рабів — були мобілізовані всі сили на оборону, і Ольвія була врятована від македонського завоювання [1]. Крім того, цей екстраординарний декрет підтверджує свідоцтво Макробія. Декрет IOSPE І2 325, знайдений у 1841 р. на о. Левке (о. Зміїний), є повністю синхронним з вищевказаним декретом, і, згідно думці більшості дослідників, також присвячений Калініку. Пам’ятник проливає світло на події, наступні відразу за відступом війська Зопіріона, звільненням території, що належала Ольвії, зокрема священного острова Ахілла за допомогою військового флоту поліса. Декрет на честь Протогена, хоча і відноситься до іншого періоду життя поліса, дає нам відомості про те, що під час вторгнення Зопіріона Ольвія не мала кріпосних стін уздовж Гипаніса. Крім того, з цього виходить, що місто з цього боку захищав флот Ольвії, якого македонці не мали. Результати археологічних розкопок Західних воріт Ольвії свідчать про сильну пожежу споруди під час облоги Зопіріона. Деякі вчені вважають цей факт підтвердженням того, що Ольвія все ж була частково взята ворогом. Проблематика походу македонського війська на сьогодення є дуже дискусійною в сучасній археологічній та історичній науці. Лунають різні, майже протилежні точки зору стосовно приводів та ходу даної експедиції, тільки подальші археологічні дослідження на самому городищі та на території хори держави можуть надати нам нові свідчення та 88

тлумачення історичних подій, які пов’язують регіон Північного Причорномор’я з життям та діяльністю Олександра Македонського та його держави.

1. Виноградов Ю. Г. Политическая история Ольвийского полиса VII–I вв. до н. э. Историко-эпиграфическое исследование / Юрий Германович Виноградов. — М. : Наука, 1989. — 284 с.

2. Геродот. История в 9 книгах / Геродот; [пер. с древнегр. Г. А. Стратановского]. — Л. : Наука, 1972. — 599 с.

3. Дион Хрисостом. XXXVI. Борисфенитская речь, произнесенная Дионом на его родине / Дион Хрисостом; [пер. М. Е. Грабарь-Пассек] // Поздняя греческая проза. — М. : ГИХЛ, 1961. — С. 92–100.

4. Карасев А. Н. Монументальные памятники ольвийского теменоса / А. Н. Карасев // Ольвия : теменос и агора. — М.–Л. : Наука, 1964. — С. 27–130.

5. Квинт Курций Руф. История Александра Македонского. С приложением сочинений Диодора, Юстина, Плутарха об Александре / Квинт Курций Руф; [отв. ред. А. А. Вигасин, сверка перевода О. В. Смыки, комм. А. В. Стрелкова, С. В. Новикова, А. А. Вигасина]. — М. : Издательство МГУ, 1993. — 464 с.

6. Латышев В. В. Эпиграфические новости из южной России (находки 1905 г.) // ИАК. — Вып. 18. — С. 95–137.

7. Леви Е. И. Ольвийская агора / Е. И. Леви // Материалы и исследования по археологии СССР. 1956 г. — Т. 50. — С. 35–118.

8. Макробий. Сатурналии / Макробий; [пер. с лат. и греч., прим. и словарь В. Т. Звиревича, под ред. С. П. Пургина]. — Екатеринбург : Изд-во Уральского государственного университета, 2009. — 372 с.

9. Марк Юниан Юстин. Эпитома сочинения Помпея Трога «Historiarum Philippicarum» / Марк Юниан Юстин; [пер. А. А. Деконского и М. И. Рижского, комм. М. Ф. Высокого, О. Л. Габелко, А. В. Короленкова, Е. Ю. Лебедевой]. — М. : Росспэн, 2005. — 640 с.

10. Павел Орозий. История против язычников / Павел Орозий; [пер., вступ. ст., комм. и указ. В. М. Тюленева]. — В 3 т. — Т. І. Книги I–III. — СПб. : Алетейя, 2001. — 384 с.

89

Семко Я. С.

Культ правителя у Понтійському царстві Культ обожненого і героїзованого володаря займав важливе місце в політичному житті та ідеології Понтійського царства, яке створювалося шляхом завоювань та об’єднувало різні території. Для зміцнення держави навколо правлячого монарха було необхідно створити образ сильного правителя, здатного повести за собою підданих. Тому ідеологічне забезпечення панування Мітрідатідів на захоплених або придбаних шляхом спадкоємства землях було покладене на так звану понтійську «царську пропаганду» [6, с. 266]. Її головним завданням було вселити підданим та союзникам Понту думку, що на чолі держави стоїть правитель, рівний богам, влада якого незаперечно спадкова і освячена божественними покровителями. Для вирішення цього завдання стали створювати культ царської влади, використовуючи релігійні переконання різних верств населення, а також богів та найбільш популярні культи місцевих народів. Понтійське царство — держава греко-варварського типу, тому при створенні образу божественного правителя оточення понтійського царя використало культи, однаково зрозумілі грекам і варварам. При Мітрідаті Евергеті і особливо при Мітрідаті VI Євпаторі до списку потенційних «спадкових» земель увійшли Боспор, Колхіда, Таврида, Нижнє Побужжя, Подніпров’я та Подністров’я і в потенціалі уся Скіфія та землі сарматів — союзників понтійського царя. Тому царська пропаганда намагалася переконати підданих та союзників, що Мітрідатіди були законними спадкоємцями Ахеменідських царів Персії [1, Mithr, 9], а також легендарних Аетідів, які нібито правили в причорноморських областях.

90

Правителі Понтійської держави розуміли, що здійснити домагання на владу в цих регіонах без підтримки грецького та елінізованого населення було неможливо. Для забезпечення такої підтримки вони використали ідею про те, що по материнській лінії Мітрідатіди — нащадки царів Македонії, що послужило основою ототожнити Мітрідата VI Євпатора з Олександром Македонським [5, с. 86–90]. Через спорідненість з напівлегендарними та реальними предками Мітрідатіди добилися панування над великими територіями і зуміли створити величезну державу від Євфрату і Кавказу до Балкан і від степів Скіфії до іонійського узбережжя Малої Азії. Особливою привабливістю у греків користувався образ Мітрідата VI Євпатора як рятівника, оскільки північнопричорноморські держави призвали його позбавити їх від загрози нападу скіфів та сарматів, а малоазійські греки бачили в ньому захисника від римлян, які поступово розширювали свої володіння в Азії. Понтійські царі в першу чергу забезпечували популярність грецьких богів Зевса, Аполлона, Персея, Діоніса, одночасно формуючи образ царів як хранителів традицій місцевої релігії, оскільки грецькі боги чудово ототожнювалися з ірано-анатолійськими в якості ідеологічної платформи для обожнювання влади. Царський культ став формуватися в Понті вже в другій половині III ст. до н. е., про що свідчать монети Мітрідата III, Мітрідата IV, Лаодіки та Мітрідата V, і особливо Фарнака I. Вони представляють їх портрети, виконані в дуже реалістичній манері, оскільки різьбяри передали виразні напівварварські риси правителів, навмисно підкреслюючи їх іранське походження як спадкоємців і нащадків персидських царів. Мітрідата III зображували поряд із Зевсом з орлом, що сидить у нього на руці (символом верховної влади). Також Мітрідат ІІІ помістив на монети царський герб — зірку та півмісяць, який використовувався ще Ахеменідами як атрибут їх покровителя Ахура91

Мазди, верховного бога древніх персів. Зевса і Геру в якості монетного типу використали в роки спільного правління Мітрідата IV та Лаодіка, а потім кожен з них окремо. Поява бога-громовержця та його дружини Гери на царських монетах невипадкова: Зевс був одним з покровителів македонських царів та їх прямих нащадків — представників династії Селевкидів, родичами яких були й перші Мітрідатіди. Найбільш варваризовані риси обличчя на монетах мав Фарнак. Портрет Фарнака супроводжувався на монетах фігурою місцевого бога Мена-Фарнака, який був його покровителем. Перетворившись на царський, культ Мена став незабаром ототожнюватися з культом самого царя Фарнака I, що дало потужний поштовх шануванню в Понтійському царстві божественного правителя. Як наслідок, недалеко від Кабіри тоді ж виникло святилище Мена, в якому царі Понту давали священну клятву: «Присягаюся щастям царя і МеномФарнаком!» [3, XII, 3, 31]. Культ Мена настільки міцно увійшов у свідомість представників правлячої еліти та частини місцевого населення, що і після Фарнака I він залишався в Понті офіційним та використовувався при створенні образу обожненого монарха. Після поразки у війні 183–179 рр. до н. е. агресивна та жорстка політика Фарнака I по відношенню до сусідніх царств греків і римлян змінилася на більш помірну [2, XXIX, 24; 4, с. 16]. Це відбилося в ідеології та на характері культу володаря. В середині – другій половині II ст. до н. е. серед царських культів на перше місце знову вийшов Зевс, якого зображували на монетах як владику Олімпу. При правлінні Мітрідата IV серед божественних покровителів династії з’явився Персей, якого вважали предком Ахеменідів та усіх персів і який шанувався греками як рятівник від смертельного погляду Медузи Горгони. На царських монетах його зображували з гарпуном і головою цього чудовиська, у гостроверхій 92

шапці і з гербом Мітрідатідів — зіркою та напівмісяцем, що вказувало на спадкоємність ахеменідських традицій. При Мітрідаті V Евергеті прогрецька та проримська політика отримала подальший розвиток, що знайшло відображення і в релігії. Цар оголосив культ Аполлона, покровителя його нової столиці Сінопи, царським, тому на монетах з’явилася культова статуя Аполлона з рисами Персея та Мена — колишніх божественних предків династії Мітрідатідів. Мена асоціювали з Аттісом та Персеєм, а греки ще й з Аполлоном, тому на культових зображеннях Мена-Фарнака на царських монетах фігурував олень або лань, священна тварина Артеміди, сестри Аполлона, і близької їй Діви. Аполлона ототожнювали з Геліосом та Митрою, а також з Серапісом та Діонісом, тому його культ став одним з основних в Понтійському царстві, оскільки у еліністичному світі, як раніше на стародавньому Сході, було прийнято обожнювати владику шляхом порівняння його з богом сонця. Невипадково на деяких статуях Аполлона, зокрема, з Кіпру, на руці бога сидить птах, що нагадує зображення Зевса Етафора з орлом на монетах понтійського царя Мітрідата III. Б а г ато ст атуй А п оллон а н а Кіпрі за зачіс кою повторюють портрети Мітрідата VI Євпатора, тому їх ідентифікують з образами еліністичних правителів. У 86 р. до н. е. в місті Мілеті Мітрідату VI Євпатору була навіть дарована посада стефанефора Аполлона Дідімського [6, с. 237]. Таким чином, з приходом наприкінці 120-х років до н. е. на царство Мітрідата VI Євпатора в Понті обкреслився круг божеств, які активно використовувалися для формування образу монарха з подальшим його обожнюванням. Їх вибір відповідав релігійним переконанням населення, але на провідні ролі висувалися елінські боги і це створювало ґрунт для синкретизму.

93

1. Аппиан Александрийский. Митридатовы войны. Сирийские дела / Аппиан Александрийский; [пер. с древнегр. С. П. Кондратьева]. — СПб. : Алетейя, 1994. — 780 с.

2. Диодор Сицилийский. Историческая библиотека / Диодор Сицилийский; [пер. с древнегр. В. В. Латышева, М. Е. Сергеенко, В. М. Строгецкого, О. П. Цыбенко]. — М. : Директмедиа Паблишинг, 2008. — 755 с.

3. Страбон. География в 17 книгах / Страбон; [пер. с древнегр. Г. А. Стратановского]. — М. : Ладомир, 1994. — 941 с.

4. Молев Е. А. Властитель Понта / Евгений Александрович Молев ; — Н. Новгород : Изд-во ННГУ, 1995. — 145 с.

5. Неверов О. Я. Митридат и Александр. К иконографии Митридата VI / О. Я. Неверов // Советская Археология. — 1971. — № 2. — С. 86–95.

6. Сапрыкин С. Ю. Религия и культы Понта эллинистического и римского времени / Сергей Юрьевич Сапрыкин. — М. : Гриф и К, 2009. — 430 с.

94

Чепіженко В. В.

Перший ірландський похід Річарда ІІ 1394–1395 рр. З початком Столітньої війни в 1337 р. англійська корона все менше уваги стала приділяти своїм ірландським володінням. Річард ІІ (1367–1400) був першим англійським монархом, що відвідав Ірландію після 1210 р., та останнім, хто зробив це до 1690 р. Виникає закономірне питання, які саме цілі та завдання ставив він перед собою, особисто очоливши експедицію, і який саме характер вона носила. Другу половину XIV ст. в Ірландії прийнято характеризувати як період «гельського відродження» в політиці та культурі [5, с. 98]. Відчутно підвищилося й включення англо-ірландської знаті в місцеву культуру. В той же час на ірландському небозводі засяяла постать молодого і енергійного верховного короля Ленстера Арта Ога Мак-Морроу Каванага, одного з славетних національних героїв Ірландії, що діяли в часи від Бріана Бору до Шейна О’Нейла [7]. Саме його воєнні успіхи спонукали Річарда ІІ спорядити воєнну експедицію в бунтівну провінцію. В серпні 1394 р., як повідомляє хроніст Т. Уолсінгем, король віддає наказ повернутися до Ірландії всім англійським лордам, які мали там манори. Тим, хто порушив цей припис, загрожувала смерть. «Настільки багато ірландців (маються на увазі саме англо-ірландські лорди. — Авт.) прибуло до Англії, покладаючи надії на збагачення, — пише середньовічний історіограф, — що їх землі лишилися майже без чоловіків. В результаті справжні ірландці, які мали антианглійські настрої, без жодного спротиву спустошили англійську частину острова» [4, с. 292].

2 жовтня 1394 р. англійський монарх висадився в Уотерфорді. Його супроводжувало військо в 4 тис.

95

рицарів та 30 тис. піхотинців. Графи Ормонд і Десмонд, ряд англо-ірландських баронів та єпископів, а також біля 80 вождів, в яких викликало занепокоєння возвеличення Мак-Морроу, виказали підтримку Річарду ІІ [6, с. 49]. Після невдалої спроби вести «партизанську» війну, чотири ірландських «королі» принесли англійському клятву вірності та були посвячені в рицарі [7]. Проте, варто було королю після святкування Пасхи залишити Ірландію, як там зразу спалахнуло нове повстання. Вже середньовічні автори відзначали: «Ірландці, які в той час зробили вигляд, що підкорилися йому, зразу ж по його від’їзду повернулися до повстання» [3, с. 112]. Сучасна англійська дослідниця К. Беррон висловлює сумніви в тому, що дії Річарда на острові мали якийсь довготривалий ефект. Англійський король використав ірландський похід скоріше як дипломатичну місію, а не справжню воєнну операцію. Саме його масштабністю та представництвом, майже без пролиття крові, він, хоч і не надовго, все ж упокорив «диких ірландців» [8, с. 319]. Цікавим у цьому контексті здається нам аналіз листа, написаного королем 1 лютого 1395 р. в Дубліні та адресованого його дядьку герцогу Йоркському, протектору королівства, та Раді. По-перше, в ньому Річард вирізняє в сучасному йому ірландському суспільстві «диких ірландців», які є безсумнівно ворогами; «повсталих ірландців» (маються на увазі англо-ірландці) та «покірних англійців». Враховуючи такий поділ, король намагається розібратися в причинах повстання англо-ірландських баронів і доходить висновків, що «повсталі ірландці, можливо, бу н ту ют ь з огляду н а ли ха т а не с пра ведливе відношення до них, з одного боку, і за відсутності їх захисту, з другого. Таким чином, якщо їх потреби не будуть задоволені, а самі вони не будуть помилувані, то, скоріш за все, вони об’єднаються з нашими ворогами, що є небажаним для нас, — прощення їм має бути дароване, з урахуванням штрафів та грошових 96

виплат, які мають бути внесені за нього» [2, с. 264]. Перед нами постає зразу два елементи політичних переконань Річарда ІІ, тотожних в деякій мірі рисам його характеру: схильність до мирного вирішення проблеми, яке виражається в певній грошовій формі. На нашу думку, перша ірландська експедиція Річарда ІІ, використана для підсилення авторитету англійської корони, добре вписується в політичну концепцію, сформовану англійським правителем. Цей крок дозволив королю довести перед парламентом свою спроможність вести успішні воєнні дії і розв’язав йому руки в питанні мирних переговорів з Францією. Ірландський похід також уособлює намагання монарха сформувати якусь альтернативу воєнним діям у Франції, щоб зайняти баронів та рицарів. Хрестовий похід єпископа Деспенсера [4, с. 196–210] [3, с. 6] [1, с. 140], шотландські експедиції [4, с. 227–229] [1, с. 141] та навіть турніри [4, с. 277], що стали частими при англійському дворі, також характеризують цей аспект зовнішньо-, а водночас і внутрішньополітичних уподобань Річарда ІІ.

1. A Chronicle of the Kings of England. From the Time of the Romans Government, unto the death of King James ; [By sir Richard Baker]. — London, 1670. — 836 p.

2. Letter from the King in Ireland to the Council // Illustrations of Chaucer’s England ; [Ed. by D. Hughes]. — London : Longmans, 1919. — P. 264–265.

3. Chronicon Adae de Usk (1377–1404) ; [Edited with a translation and notes by E. M. Thompson]. — London, 1876. — 244 p.

4. The Chronica Maiora of Thomas Walsingham, 1376–1422 ; [Translated by D. Preest; with annotations and an introduction

by J. G. Clark]. — London, 2005. — 472 p.

5. Невилл П. Ирландия : История страны / Питер Невилл [пер. с англ. Н. Омельянович]. — М. : Эксмо; СПб.: Мидгард, 2009. — 352 с.

97

6. Сапрыкин Ю. М. Английское завоевание Ирландии (XII–XVII вв.) : Учеб. пособие / Юрий Михайлович Сапрыкин. — М. : Высшая школа, 1982. — 176 с.

7. Hull E. A History of Ireland and her people / Eleanor Hull // Library Ireland. — Режим доступу: http://www.libraryireland.com/ HullHistory/Contents.php 8. The New Cambridge Medieval History. — Vol. 6. — 1300–1415. — Cambridge University Press, 2008. — 1076 p.

98

Чернишова К. В.

Образ жінки в «Книзі про придворного» Б. Кастільйоне Полеміка між «противниками» і «захисниками» жінок в італійській гуманістичній літературі, що бере початок головним чином у роботах Дж. Боккаччо та Христини Пізанської, до XVI століття оформилася в ж а н р « с у п е р еч о к п р о ж і н о к » . « К н и г а п р о придворного» Бальдассаре Кастільйоне (1478–1529), видана у 1528 році в Венеції, стала основоположною для всього подальшого розвитку «суперечок про жінок», вперше проявивши особливості, які стали потім характерними рисами практично всіх подібних творів, і послужила найважливішим джерелом ідей і прийомів «захисту» жінок. Власне, зміст роботи Кастільйоне набагато ширше «суперечки про жінок», і в центрі оповідання знаходиться, як і випливає з назви, придворний та його ідеальний портрет, змальованій автором. За формою твір Кастільйоне — це складно структурований діалог, де учасники представляють різні точки зору на жіночу стать, в тому числі і дуже консервативні, хоча найбільш сильною виглядає саме позиція «захисника», Джуліано Медичі. Діалог цей нібито відбувався при урбінському дворі протягом чотирьох вечорів 1507 року. Всі його учасники — реальні історичні особи. Серед них — багато представників аристократії та гуманістів, а на чолі всіх — герцогиня Єлизавета Гонзага, яка насправді була центром культурного життя двору. Тема жінки, що виявляється в центрі обговорення в третій книзі «Придворного» і лише злегка зачеплена в інших книгах, не є для учасників діалогу основною, на що вони багаторазово вказують, закликаючи повернутися до обговорення придворного. Проте Кастільйоне вважає за необхідне зробити частиною 99

цієї розмови і створення портрета ідеальної придворної дами, без якої неможливі ані портрет придворного, ні життя двору [1, с. 473–474]. Це свідчення на користь того, що «суперечка про жінок» набуває в гуманістичному середовищі цього часу велику значимість, тим більше що «Придворний» дуже швидко виходить за рамки розгляду тільки придворної дами, звертаючись до теми жінки в цілому. Твори, що відносяться до «суперечок про жінок», не виключаючи роботу Кастільйоне, формують стійкі образи «захисників» і «супротивників» жінок. Практично будь-яка подібна робота випереджається свого роду самопрезентацією, де автор говорить про свої мотиви і цілі, які переслідує в тексті. При цьому багато «захистів» малюють і яскраві портрети «ворогів» жінок, будуючи виправдання жінок на контрасті як з моральними образами опонентів, так і, зрозуміло, в суперечці з їх аргументами. У діалозі Кастільйоне є такі персонажі, як ломбардський дворянин Гаспаро Паллавічіно і майбутній священнослужитель Ніколо Фріджіо, які послідовно представляють у суперечці антифеміністську точку зору, оперуючи практично тим же набором аргументів. Ці аргументи сходять до античних уявлень про ущербність жіночої природи порівняно з чоловічою, заснованим на працях Аристотеля і Галена, до авторитету «поетів і всіх інших авторів, які в безлічі творів називають жінку мінливою і непостійною» [4, с. 66], а також, частково, поглядів Священного Писання (хоча звернень до нього значно менше, ніж, наприклад, в XV столітті; в основному воно залучається, коли мова заходить про пошук історичних прикладів недостойних або, навпаки, доброчесних жінок). Для розуміння суті «суперечки про жінок» у XVI столітті набагато більш цінним здається, однак, не аналіз образів «супротивників», а того, як «захисники» представляють у творах самих себе і свої мотиви. Кастільйоне від особи синьйора Гаспаро пише: «ви 100

напевно хотіли б мене змусити говорити деякі слова, які ображали б душу цих синьйор, щоб зробити їх моїми ворогами, так як ви, зваблюючи їх фальшиво, бажаєте заслужити їх благовоління» [1, с. 480]. А пізніше Гаспаро визнається, що «...значення цих синьйор достатньо, щоб змусити його брехати» [1, с. 481]. Як на одну з причин, що спонукали його опублікувати книгу, автор «Придворного» посилається на те, що одна з ранніх копій його твору, зроблена для Вітторії Колонни, маркізи Пескари, була з її дозволу переписана і набула поширення в Неаполі [1, с. 469–470]. У XVI столітті зростаюча увага до жіночої аудиторії створювала необхідність якщо не бути, то хоча б здаватися захисником її інтересів. Прагнення письменників-чоловіків виступати на захист жінок, доводячи хибність адресованих їм звинувачень, могло бути обумовлено цілим рядом причин, серед яких першорядне значення навряд чи мала «боротьба за справедливість». Скоріше це «мода», багато в чому пов’язана з поширенням в цей час в гуманістичному середовищі неоплатонівських ідеалів [5, с. 5–38]. Вони припускали звеличення піднесених почуттів, любові як бажання насолоджуватися красою, а за зразок пропонувалися відносини, що вимагали від добре вихованого і освіченого чоловіка безкорисливого, «лицарського» служіння дамі та захисту її честі. Її образ, як це видно, наприклад, з четвертої книги «Придворного», присвяченій поведінці в справах любові, зв’язувався з Любов’ю і Красою, а захист її, таким чином, був і захистом інтересів закоханих чоловіків, Любові як такої. Водночас противники жінок представлялися найчастіше як люди, нещасливі в особистому житті, обійдені Любов’ю. Про це свідчить, наприклад, наступний діалог з «Придворного» (один з багатьох подібного роду): «...я бачив багато красивих дам, які були дуже поганими, жорстокими і злими; здається, це майже завжди так, бо краса робить їх зарозумілими, а зарозумілість — жорстокими. Граф 101

Лодовіко посміхнувся: Ймовірно, вони здаються вам жорстокими, бо не догоджають вашим бажанням...»

[1, с. 551]. А в другій книзі того ж твору Бернардо Біббьєна, звертаючись до синьйора Гаспаро, який критикує жінок, попереджає його, що він цими словами «завдає шкоди не тільки жінкам, а й усім чоловікам, які їх поважають» [1, с. 467]. Подібний характер захисту жінок, навіть бездоганний за формою, з чіткими і все більш відпрацьованими аргументами, але позбавлений авторського співчуття, стає характерним для більшості творів XVI століття. Це змушує деяких дослідників говорити про складання, особливо до кінця сторіччя, риторичної традиції, коли «суперечка про жінок», формально виконуючи завдання захисту і виправдання, насправді виявляється порожньою вправою для розуму. Подібну тенденцію можна пояснити, якщо врахувати, що і своєрідна мода на захист жінок, і важливість слідування їй для формування позитивного соціального образу чоловіка, тісно перепліталися, швидше за все, із зростаючим впливом жіночої публіки. Виконання запитів читаючих жінок, безумовно, було одним із мотивів, які спонукали чималу кількість авторів до створення їхніх творів. Причому, якщо до XVI століття практично всі «захисти» створювалися «придворними» письменниками, що орієнтувалися на смаки дворів (і могутніх патронес), то в чінквеченто новим явищем стають «захисти», написані письменниками, часто порівняно низького походження, з гуртків, що складалися навколо великих видавництв [2]. Будучи фінансово залежними від купівельного попиту на їх книги, вони прагнули залучити будь-яку можливу аудиторію, у тому числі і зростаючу жіночу. Ще одним аргументом на користь поваги до думки жінок ставали також наслідки, які могла іноді спричинити необережна критика. Незважаючи на зростання жіночого впливу і перетворення «виправдувальних» поглядів на найбільш 102

передові і затребувані в освіченому суспільстві, з змістовної точки зору «захисти» поступово стають все слабкішими, лише формально виконуючи свою функцію і часто не відображаючи дійсну позицію автора. Більшість авторів XVI століття вже не насмілюються говорити про перевагу чоловічої природи над жіночою. Думка, що жінка, щонайменше, так само важлива, як і чоловік, і, з точки зору природи, відмінності між ними несуттєві — це той мінімум, який вже практично не заперечується. Але з визнаними жіночими чеснотами все виявляється далеко не таким однозначним. Одна частина авторів, як і в попередні століття, заперечуючи за більшістю жінок здатність до головних чеснот, під якими традиційно розумілися розсудливість, хоробрість, помірність і справедливість, визнають цю здатність за деякими з них, видатними і виключними. Сенс же другого підходу в тому, що жіноча стать наділена своїми власними, специфічними чеснотами, «пасивними» за своєю суттю [3, с. 85]. Саме першого підходу дотримується Кастільйоне, який робить спробу, нехай і не завжди з достатньою ясністю, відокремити від звичайних жінок Жінку Палацу та наділити її особливими якостями і роллю. Так, переходячи до докладного опису якостей придворної дами, він, вустами Джуліано Медичі, пропонує залишити осторонь «...ті достоїнства душі, які у неї спільні з придворним, такі як розсудливість, великодушність, стриманість і багато інших, так само як ті якості, що відповідають всім жінкам: бути доброю, скромною, вміти управляти майном чоловіка і його справами, дітьми» [1, с. 475–476]. Кастільйоне розділяє, таким чином, групи чеснот, необхідні Жінкам Палацу і властиві «всім жінкам». Останніх він якщо і не позбавляє особливих «придворних» якостей, то, принаймні, не вважає такі для них необхідними. У «Придворному» Кастільйоне питання про соціальну роль жінки заплутане і неоднозначне. У цьому творі теж має місце «самозахист» як прагнення підняти жінку, не 103

надаючи їй нової ролі. У третій книзі Джуліано Медичі неодноразово висловлюється на користь різного підходу і різних вимог до чоловіка і жінки, кажучи, наприклад, що «...хоча деякі якості є загальними і, таким чином, необхідними чоловікові так само, як і жінці, є ще деякі інші, які більше підходять жінці, ніж чоловікові; і деякі, належні чоловікові, від яких жінка повинна бути у всьому далека» [1, с. 474–475]. Хоча мова йде насамперед про форми дозвілля, цю думку можна поширити на жіночу поведінку в цілому (оскільки більш значущих предметів обговорення, що виходять за вузькі рамки придворного життя, автор, очевидно, намагається уникати). При цьому Кастільйоне підносить свої вимоги до жінки у формі ідеалу [1, с. 478], не кажучи про те, чого жінці робити не можна. Замість цього він вказує на те, як їй не слід чинити з точки зору прагнення до ідеалу. Його Жінці Палацу не відмовлене у головних, загальних з чоловіком, чеснотах, але гідності, необхідні Ідеальній жінці, — зовсім інші, суто жіночі. Однак прагнення до них він залишає справою її доброї волі. Рішення Кастільйоне проблеми взаємовідносин жінки з владою в контексті звеличення ним же Єлизавети Гонзага, яка, по суті правила в Урбіно через хворобу герцога, виявляється більш складним. Кастільйоне наводить приклади видатних жінок, здатних правити, видавати закони і втілювати головні чесноти в їх «чоловічому сенсі», що відносяться не тільки до далекого минулого, а й до сучасності. Він перераховує цілий ряд імен могутніх правительок, особливу увагу приділяючи іспанській королеві Ізабеллі Кастильській [1, с. 499–501]. Коли ж синьйор Гаспаро звертається до Джуліано Медичі зі словами: «дивуюся все ж, що раз ви віддаєте жінкам і вченість, і стриманість, і благородство, і помірність, ви не хочете також, щоб вони управляли містами, видавали закони, командували арміями, а чоловіки перебували на кухні або за прядкою», Джуліано відповідає: «Можливо, це ще було б непогано... Але я не передав їм ці обов’язки, 104

тому що створюю Жінку Палацу, а не Королеву» [1, с. 480]. Таким чином, головна «стратегія самозахисту» у Кастільйоне полягає в тому, що він просто відмовляється виходити за рамки обраної ним теми, відмовляється поглиблювати свої міркування. Погляди цього автора на жінок теж значно обмежені таким же чином, що й у його сучасників, і це проявляється вже в самому факті відмови давати ясні судження по «небезпечним» темам. Але дуже значимо, що, на відміну від багатьох письменників, він не відмовляє аргументам «захисту» у можливості подальшого розвитку. «Жіноче питання», яке він включає в виклад, по суті, всієї своєї гуманістичної концепції, очевидно, має в його очах продовження і перспективу. Щодо проблеми жіночої вченості, то тут він вельми стриманий на возвеличення. З одного боку, він, здавалося б, дотримується високої думки про розумові здібності жінок, оскільки «...всі речі, які можуть зрозуміти чоловіки, точно так само можуть зрозуміти й жінки; і куди проникає розум одного, може проникнути також розум інший...» [1, с. 482]. Однак там, де мова заходить про навчання, автор далекий від чудових оцінок. Не можна сказати, щоб він приділяв цьому питанню багато місця, але коли мова все ж про нього заходить, виявляється, що освіту він відносить до особливих прерогатив придворної дами, а не жінок взагалі, про яких він говорив перед цим. Показова, в чому автор бачить для жінок сенс і користь вчення. «І оскільки слова, під якими немає предмета, порожні і наївні, потрібно, щоб Жінка Палацу, крім уміння розуміти якості того, з ким розмовляє, щоб спілкуватися люб’язно, мала б знання про багато речей. Так вона може, розмовляючи, вибирати ті речі, які відповідають якостям того, з ким розмовляє, і бути обережною в тому, щоб не говорити деколи, не бажаючи, слова, які його ображають» [1, с. 477]. Таким чином, жіноча вченість у Кастільйоне не йде далі служіння потребам та інтересам суспільства, до 105

якого належить придворна дама. Це не та гуманістична вченість і освіченість, яка так високо цінувалася в епоху Відродження. Вона обмежена вузькими рамками її призначення. «Портрет» жінки у творі Кастільйоне при найближчому розгляді виявляється дуже складним, перебуває у постійній динаміці та наповнений протиріччями. У порівнянні з попередніми століттями відбувається значний крок вперед: гуманістичний захист жінок перестає бути аномалією, перетворюючись, навпаки, на важливу данину часу. Звеличення людини поширюється і на жінок, їх природа визнається рівною чоловічій, багато недоліків, приписані традицією, заперечуються, а список чеснот поповнюється не тільки «чисто жіночими» якостями, а й головними чоловічими гідностями. Визнання жінок як блага стає частиною благородного образу чоловіка, а також зв’язується з іншими потенційними вигодами: підтримкою могутніх жінок-патронів, добрим ставленням жіночої аудиторії. Але хоча голоси противників жінок вже набагато менш численні, і відкрита критика стає, скоріше, винятком із правила, більшість авторів-захисників не може або не хоче дати ясні відповіді по найгострішим аспектам «суперечки про жінок»: ролі і місцю жінки в суспільстві, її здібностям і призначенню. Розрив між традицією «захисту» і реальністю, де існує чимало жінок, які вже не вписуються навіть в оновлені канони, стає все помітнішим. Ця традиція розвивається, на наш погляд, як «констатація» змін, що відбуваються в положенні жінок, спроба їх осмислити, оцінити і навіть «вписати» в звичний порядок речей. Причина цього полягає в тому, що автори, насправді, накладають обмеження на потенційний розвиток «суперечки про жінок», шукають шляхи зробити його соціально безпечним, що, в поєднанні зі зміною оцінки жінок, і народжує більшість протиріч в їх творах.

106

1. Кастильоне Б. О придворном / Бальдассаре Кастильоне ; [Пер. с итал. О. Ф. Кудрявцева]. // Опыт тысячелетия. Средние века и эпоха возрождения: быт, нравы, идеалы. — М. : Юристъ, 1996. — С. 466–568.

2. Михайлов А. Д. Кастильоне. Мемуарная и биографическая проза / А. Д. Михайлов // История всемирной литературы : В 8 т. — М. : АН СССР; Ин-т мировой лит. им. А. М. Горького, 1985. — Т. 3. — С. 138–139.

3. Пророкова М. В. Особенности «спора о женщинах» в итальянском гуманизме XVI века / М. В. Пророкова // Известия Российского государственного педагогического университета им. А. И. Герцена. — № 124. — 2010. — С. 78–90.

4. Рябова Т. Б. Женщина в истории западноевропейского средневековья / Татьяна Борисовна Рябова. — Иваново : Иван. гос. ун-т, Юнона, 1999. — 211 с.

5. Шестаков В. П. Ренессансная философия любви, ее отражение в живописи и поэзии / В. П. Шестаков // Образы любви и красоты в культуре Возрождения. — М. : Наука, 2008. — С. 5–38.

107

Прохорова А. Ю.

Гендерная составляющая политической философии (на примере англо-шотландской тираноборческой мысли XVI в.) Начало гендерным исследованиям положила волна феминистской критики традиционной науки и высшего образования, основанная на том, что женщины на протяжении всей истории развития культуры исключались из публичного дискурса. Идеи различного восприятия женского образа были зафиксированы в религиозных и философских трактатах мыслителей разных исторических эпох. Они ассоциировались лишь с семейной сферой и, в результате, традиционное изучение культуры состоит из мужских имен, делая женщин фактически невидимыми. Это нашло свое отражение и в политической философии, где женщина была не только невидимой, но вплоть до XX века фактически игнорировалась, а политическая деятельность являлась занятием мужчин. Все традиционные представления о политике, государстве и власти являлись, по сути дела, описанием способов участия в политике исключительно мужчин. Важное место в обсуждении проблемы «гендер и власть» занимает анализ политического аспекта гендерной дифференциации, который чрезвычайно рельефно выявляется именно в переломные эпохи [4, с. 130].

XVI век как раз и является такой эпохой. Историческая ситуация и события того времени оставили яркий след в истории политической мысли [7, с. 25]. Во многих государствах Европы появились государи женского пола: во Франции — Екатерина Медичи, в Испании — Изабелла Кастильская, в Англии — Мария Тюдор, а затем Елизавета Тюдор, в Шотландии — Мария де Гиз и ее дочь Мария Стюарт. Им приходилось играть 108

по мужским правилам, и всегда подчеркивалась особая роль, которую сыграли в их политической карьере «случай» или «происхождение». Приход к власти в Англии Марии Тюдор, а затем ее сестры Елизаветы Тюдор как раз и есть тот неординарный случай. Поэтому интересно рассмотреть гендерную проблематику в политической философии Англии XVI века, когда еще не было понятия феминизм, существовала патриархальная традиция, а в научной мысли преобладала мизогиния. В с р ед н е в е ко в ь е в п ол и т и ч е с к и х т р а кт ат а х усиливается патриархальная философская традиция. О н едо ст атках жен ского п ола выс ка зыва лис ь пренебрежительные суждения не только на бытовом уровне или в пределах религиозной сферы, но и в научном сообществе и среди интеллектуальной элиты Европы [5, с. 39]. Всплеск антифеминистской риторики в политических трактатах и различных памфлетах был связан с тем, что трон Англии достался женщине. Получив корону, Мария Тюдор начала восстанавливать католическую церковь и возвращать земли монастырям, конфискованные во время Реформации [1, с. 71]. Испанский брак королевы был воспринят частью английского общества как угроза утраты страной политической самостоятельности. У Джона Нокса и Кристофера Гудмена, наиболее видных представителей английской тираноборческой мысли, политика королевы вызвала враждебное отношение к ней и подогревала их опасения в способности королевы править. Оба реформатора отличались радикализмом взглядов. По мнению М. Уолцера, это было вызвано длительным процессом отчуждения, что связано с их изгнанием и свободой от английских законов [8, с. 95]. Но в работах реформаторов есть одно отличие — в большинстве случаев это были взгляды на место женщины в социуме, они же рассматривают проблему с точки зрения возможности управления женщиной 109

государством. Джон Нокс в своем трактате «Первый трубный глас против чудовищного режима женщин» ясно выразил свое мнение о том, что женщина не способна управлять страной. Эта работа была направлена не только против Марии Тюдор, но и против Марии Гиз и ее дочери Марии Стюарт [7, с. 197]. По его мнению, женщина не может управлять государством, ибо это «противно природе». Всех кто не согласен с ним, т. е. те, кто одобряет решение об управлении женщины государством: безумцы, слепцы, сумасшедшие [3, с. 55]. Кристофер Гудмен, как и Нокс, не может смириться с тем, что корона Англии в руках женщины. Он спрашивает — если женщине не разрешено быть пером, судьей, канцлером, то как же она может управлять страной? [2, с. 21]. Итак, анализируя английские памфлеты и трактаты XVI в., мы пришли к выводу, что неприятие женской власти у Нокса и Гудмена было вызвано не столько их принципиальным неприятием женского правления, сколько опасностями, связанными с фигурами правивших тогда Марии Тюдор и Марии Стюарт. Во-первых, из-за укорененных в обществе взглядов на место женщины в обществе и, прежде всего, в семье, вызывали сомнения в способности государыни управлять страной. Во-вторых, правление Марии Тюдор в глазах протестантов несло им опасность как сообществу. Это и стало в то время главной причиной антифеминизма радикальных протестантов.

1. Англия в эпоху абсолютизма (статьи и источники) / [Г. И. Цыпурина, О. А. Руденко, А. А. Петросьян и др.]. — М. : изд-во Моск. у-та, 1984. — 200 с.

2. Goodman Ch. How Superior Powers Ought To Be Obeyed By Their Subjects: And Wherein They May Lawfully By God’s Word Be Disobeyed And Resisted. — Режим доступу: http://www.constitution. org/cmt/goodman/obeyed.htm 110

3. Knox J. The First Blast of the Trumpet Against the Monstrous Regiment of women [Ed. by Edward Arber]. — London: Southgate,1878. — 62 p.

4. Введение в гендерные исследования / [И. А. Жеребкина, И. Р. Чикалова, С. В. Ушакин и др.]; под ред. И. А. Жеребкиной. — Ч. 1. — Х.: ХЦГИ; СПб. : Алетейя, 2001. — 708 с.

5. Введение в гендерные исследования / [И. В. Костикова, А. В. Митрофанова, Ю. В. Градскова, Е. З. Година и др.]; под ред. И. В. Костиковой. — М. : Аспект-Пресс, 2005. — 235 с. — (Серия «Классический университетский учебник»).

6. Гендерная идентичность в контексте разных историкокультурных типов: стратегия и методика гендерного образования: Материалы III и IV семинаров, 2003 г., Томск. — Томск : изд-во Томского ун-та, 2003. — С. 24–43.

7. The Cambridge History of Political Thought. — Vol. 2. — 1450–1700. — Cambridge University Press, 1994. — 790 р.

8. Walzer M. The revolution of the Saints: A study in the Origins of Radical politics / Michael Walzer. — Harvard University Press, 1982. — 335 р.

111

Цивілізаційні проблеми нової та новітньої історії

Филатова А. В.

Гетман Иван Мазепа в изобразительном искусстве Д а н н а я с т атья п о священ а п робле ме опис а ния внешно сти гетмана Ивана Мазепы. В ст атье а н а л и з и ру ют с я н ау ч н ы е , л и т е р ату р н ы е , изобразительные материалы, посвященные внешности гетмана Ивана Мазепы. Проблему образа Ивана Ма з е п ы в и зобрази тельн ом и скус с тве изуча ли такие специалисты, как О. Ковалевская, Т. Мацкив, В. Сичинский и др. [2, 3, 4]. Гетман Мазепа был едва ли не самым известным за рубежом украинским политическим деятелем, который неоднократно становился героем художественных произведений многих авторов. Иван Мазепа оставил после себя немало тайн. Одна из них — его подлинная внешность. Его изображения так разнятся между собой, что их можно принять за образы разных людей. После объявления гетману анафемы российские имперские правительства имели целью уничтожить все, что могло напомнить украинцам о гетмане Мазепе. Поэтому были уничтожены почти все изображения гетмана на картинах, иконах, гравюрах. В результате этих действий сегодня отсутствуют точные представления о том, как именно выглядел гетман. Хотя, чтобы представить живой образ Ивана Степановича, а именно черты лица, ро ст и впечатление, которое он производил на современников, исторического материала осталось довольно много. Иван Степанович — единственный, кому посвящено более 20 поэтических и прозаических произведений, авторами которых были Дж. Байрон, В. Гюго, Ю. Словацкий, А. Пушкин, В. Сосюра, Ф. Булгарин, Г. Асаки, Б. Лепкий и др. Но описание гетмана часто носит общий и субъективный характер, поэтому 114

очевидно, что наиболее ценными для воссоздания его образа будут изображения средствами живописи. Мазепе посвящено более 25 гравюр и рисунков, самые известные из них принадлежат И. Мигури, И . Щ и р с ком у, Д . Га л я хо в с ком у, Л . Та р а с е в и ч у, М. Бернингротгу, примерно 10 портретов; 10 полотен известных европейских художников — А. Деверия, Л . Бул я н же , Г. В е р н е , Т. Же р и ко , Э . Д е л а к руа , Е. Харпентер [6, с. 32]. Но и тут ученые находят много спорного и приходят к выводу, что очень мало изображений Ивана Степановича можно считать достоверными. Изображения Мазепы критики большей частью признавали не соответствующими оригиналу. Одни указывали на то, что пути художника и гетмана никак не могли пересекаться, а значит, изображение недостоверно, другие — что возраст изображенного на портрете не соответствовал настоящему возрасту гетмана на то время. Нельзя не согласиться с мнением шведского историка А. Енсена, который правильно заметил: «Много портретов Мазепы дошли до нас с XVIII века. Они рассеяны по всей стране — в Петербурге, Москве, Киеве, Полтаве и Чернигове, а также в Восточной Галичине, и ни один нельзя признать подлинным. Некоторые из них так отличаются между собой, что никак не могут изображать одну и ту же особу. Некоторые датируются первой половиной XVIII века и есть скорее произведением вольной фантазии и идеализации, но никак не произведениями, сделанными с натуры» [1, с. 22]. В. Сичинский писал: «К большому сожалению, мы не имеем ни единого портрета, чтобы можно было сказать о его подлинности». Также он указывает: «В вопро с е иконографии гетмана И. Мазепы нужно, безусловно, руководствоваться только тем, что портреты, выполненные при его жизни его же современниками-художниками, можно считать подлинными. А такими являются только три гравюры с портретов: Л. Тарасевича 1695 г., И. Мигури 1706 г. и 115

Д. Галятовского 1708 г. Эти граверы работали в Киеве, безусловно видели и знали Мазепу и принимали участие в разных изданиях, которые так или иначе были связаны с особой гетмана» [4, с. 134-140]. Стоит сказать, что и указанные выше гравюры отличаются прежде всего тем, что на них гетман изображен в разные периоды своей жизни. И нельзя забывать о том, что каждый художник имеет свою отличительную манеру, у каждого художника свое видение образа гетмана. Таким образом, остается немного изображений, которые можно считать достоверными. Есть еще гравюра религиозного содержания, на которой изображен Иван Степанович. Гравюра религиозного характера называется «Крещение Христа». На этой гравюре изображение Мазепы не является доминирующим. Его изображение присутствует в правой части композиции произведения, среди группы казацкой старшины [2, с. 69]. Стоит заметить, что подлинность не подлежит сомнению. Выполнена гравюра была при жизни гетмана, а кроме того, была ему посвящена. Это означало, что изображение д о л ж н о б ы л о хо т я б ы ч а с т и ч н о п е р е д а в ат ь характерные черты лица гетмана — форму глаз и носа, наличие усов или бороды, линию роста волос, хотя это и не было обязательным в силу другого назначения этих произведений. Сравнивая описания внешности Мазепы, оставленные его современниками, с изображениями на гравюрах, можно убедиться в том, что в общих чертах они совпадают. В частности, все современники гетмана утверждают, что он был среднего роста и худощавого телосложения, хотя одновременно «тело его было крепче, чем тело немецкого рейтара», что подтверждается изображением. Но, что касается «строгого лица, сложенного на казацкий обычай», то гравюра наглядно это доказывает. То же самое касается соответствия упоминаний о наличии у гетмана усов, 116

достаточного количества волос, гордой осанки головы и бле стящих глаз, с тем изображением, которое присутствует на гравюре [5, с. 37]. Авторство гравюры Бернингротга установил Т. Мацкив, который так же выяснил, что создана она была в 1706 году, то есть еще при жизни гетмана. И это изображение публиковалось в журнале «Europaische Fama» три раза: в 1706, 1708 и 1712 годах. В то время было достаточно людей, которые видели гетмана и могли опровергнуть публикацию, но этого не произошло, а значит, можно сделать вывод, что гравюра достоверна. Так же Т. Мацкив отметил, что это изображение имело общие черты с некоторыми другими портретами гетмана и соответствовало описанию внешности И. Мазепы, которое оставил современник гетмана Иоганн Вендель Бардили. С другой стороны, некоторые исследователи говорили, что на этом портрете мы не видим соответствующего величия, с которым стоило изображать гетмана. Им очень не хотелось видеть в лице «летнего старца» с гравюры когда-то крепкого и решительного И. Мазепу. Но стоит помнить, что портрет был сделан за три года до смерти гетмана, то есть когда реальный возраст гетмана (67 лет), соответствовал возрасту лица, изображенного на портрете [3, с. 69–72]. Таким образом, внешность гетмана И. Мазепы по дошедшим до нас изобразительным источникам не признается абсолютно достоверной и в наше время продолжает оставаться предметом острых дискуссий среди специалистов по данной проблематике.

1. Єнсен А. Мазепа / Альфред Єнсен ; [пер. з швед. Н. Іваничук]. — К. : Український письменник, 1992. — 205 с.

2. Ковалевська О. О. До питання про непомічене / О. О. Ковалевська // Сіверянський літопис. — 2005. — № 4–5. — С. 67–70.

117

3. Мацьків Т. І. Гравюра Мазепи / Т. І. Мацьків // Український історик. — 1966. — № 1–2. — С. 69–72.

4. Січинський В. Є. Гравюри Мазепи / В. Є. Січинський // Гравюри на честь Мазепи и гравюровані портрети гетьмана. — 1938. — № 7. — С. 134–161.

5. Січинський В. Є. Чужинці про Україну / Володимир Єфимович Січинський. — К. : Довіра, 1992. — 337 с.

6. Шевчук В. О. Просвічений володар Іван Мазепа, як будівник держави і як літературний герой / Валерій Олександрович Шевчук. — К. : Либідь, 2006. — 464 с.

118

Парадюк О. О, Шарова Т. П.

Місце дворянської садиби у культурному просторі Росії Дослідження повсякденного життя різних соціальних груп та особистостей дозволяє краще відчути дух тієї чи іншої епохи, скласти більш повну різнобарвну картину розвитку культури народу. Особливе місце у цьому контексті посідають маєтки російського дворянства. Саме тут відбувалися визначні події та вирішувалася доля тих, хто репрезентував собою епоху. У статті розглядається дворянська садиба, як історико-архітектурна пам’ятка та осередок розвитку російської культури. Ця проблема є порівняно новою та недостатньо опрацьованою. Серед вчених, які досліджували історію російського дворянського маєтку, слід назвати М. В. Короткова, Ю. М. Лотмана, Н. Я. Тихомирова. Щ о с о б о ю я вл я л а д в о р я н с ь ка с а д и б а , з в і д к и починаються витоки її традицій? Російські дворяни здавна отримували від государя землю як винагороду «за служіння царю і Вітчизні». Починаючи з часів Петра I дворяни мусили довіку виконувати державну або військову службу. Згодом такий стан речей змінився, термін служби скоротився, а за Маніфе стом Пет ра III у 1762 році дворяни були звільнені від обов’язкової служби державі зі збереженням їхніх землеволодінь. Дворянські майнові і станові привілеї були ще значніше збільшені за правління Катерини II. З того часу чисельні представники цього привілейованого стану одразу ж почали переселятися у свої заміські володіння, де розпочали будувати гарні садиби, розбивати живописні парки і вести господарство. При цьому заможні дворяни зберігали і міські будинки, в яких вони проводили зиму, а навесні перебиралися за місто.

119

Звичайно, життя «на природі» істотно відрізнялося від міського, яке було менш скутим правилами і умовностями, більш «природним» і вільним. Принади цієї своєрідної сільської вольниці особливо починають цінувати наприкінці XVIII століття. Але відмінність ця стосувалася більш характеру спілкування і поведінки, розпорядку дня, проведення дозвілля і не надто зачіпала сферу повсякденності, особливо у побутовому сенсі. Навряд чи життя в місті принципово було краще влаштовано, ніж у селі. Заможні «городяни», що виїжджали до садиби на літо або переїжджали туди надовго, намагалися звичайно облаштувати своє життя в селі настільки ж комфортно. Для цього, як відомо, масово вивозилися меблі, предмети побуту тощо. Наприклад, П. Б. Шереметєв, покинувши Петербург на самому початку 1770-х років і займаючись «прикрашанням» підмосковного Кускова, в точності копіював деякі інтер’єри своїх столичних будинків, аж до вивозу цілих «обстановок» [5, с. 28]. Садибний світ створювався дуже ретельно і детально. У гарній садибі нічого не повинно бути випадкового. Усе значимо, все є алегорією, все має свій підтекст. Жовтий колір садибного будинку являв багатство господаря, сприймаючись еквівалентом золота. Покрівлю підтримували білі (символ світла) колони. Сірий колір флігелів — це віддаленість від діяльного життя. А червоний в нетинькованих господарських будівлях — навпаки колір життя, діяльності. І все це тануло в зелені садів і парків — символу надії. Болота, яри, пагорби — все трохи підправлялося, коректувалося, стаючи значимим в садибній символіці. Природно, що цей ідеальний світ обов’язково, хоча часто чисто символічно, відгороджувався від навколишнього світу стінами, гратами, вежами, штучними ровами — ярами і ставками [3, с. 36]. У другій половині XVIII століття з’явилося безліч нових садиб. Вони були різними. Одні садиби — ц е р о з к і ш н і має тк и з г ран діозн ими па ла ца ми, 120

побудованими за проектами відомих архітекторів. Нерідко при їх будівництві поміщики брали за зразок заміські царські палаци під Петербургом. Ці садиби належали багатіям і призначалися для святкувань, веселощів, прийомів. Серед них садиби Архангельське, Кусково, Михайлівське, Мураново, Обрамцево, Останкіно, Тархани, Царицино. Багато хто з дворян, які переїхали в провінцію, були знайомі з архітектурою, будували по-новому свій садибний будинок, розбивали парки, копали ставки, виписували з-за кордону дорогі меблі і предмети розкоші. Голі стіни і стелі вже не влаштовували тих дворян, які познайомилися з життям у столицях і за кордоном. Вони наказували оббивати стіни матерією з розписних тканин. Так з’явилося і саме слово «шпалери» (від слова «оббивати»). Садиба для дворянина була його рідною домівкою, він знаходив у ній спокій і усамітнення. Місце для садиби вибиралося особливо мальовниче, на березі ставка чи річки. У центрі садиби розташовувався панський будинок, зазвичай невисокий, в два — три поверхи, а то й одноповерховий [5, с. 30]. Здійснимо невелику подорож до дворянської садиби. Під’їзд з боку польової дороги веде через алею, до воріт парадного двору, у глибині якого видніється поміщицький будинок. Таку алею називали в’їзною, бо саме по ній можна було під’їхати до будинку. В’їзд в садибу оформлений у вигляді арки, прикрашеної скульптурними зображеннями тварин — левів, оленів, коней. Розміри парадного двору можуть здивувати сучасну людину. У XVIII столітті на такий двір з’їжджалася величезна кількість карет та екіпажів дворян. Парадний двір прикрашали квітники та фонтани. Ліворуч і праворуч від садибного будинку симетрично зводили одноповерхові споруди. Вони перебували або на одній лінії з будинком, або трохи попереду нього, як би замикаючи з боків парадний двір. Флігелі часто 121

з’єднувалися з будинком галереями і переходами. Близько панського будинку розміщувалися господарські будівлі, комори, стайні, псарні, людські — кімнати для слуг, лазні. У кожній садибі неодмінно була своя церква. У багатьох садибах були також театри і спеціальні споруди для розваг. Найбільш красива частина будинку з кращими кімнатами і відкритими верандами виходила вікнами у парк [5, с. 32]. Таким прикладом пейзажного парку можна назвати Царицино — палацово-парковий ансамбль на півдні Москви, закладений за наказом імператриці Катерини II у 1776 році. Царицинський палацово-парковий ансамбль, що займає площу більше 100 гектарів, розташувався на горбистій місцевості з ярами, на місці колишньої садиби князів Кантемирів і успадкував деякі її риси. Територія ансамблю і парку обмежена з північного сходу і півдня двома глибокими ярами, із заходу — Царицинськими ставками, зі сходу — комплексом оранжерей. Людина живе «для інших» і «для себе». Повсякденне існування приховано від очей сторонніх, але завжди викликає пекучий інтерес. Не випадково, розповідаючи про одного свого знайомого, Ф. Ф. Вигель зазначав: «...а теперь поговорим о том, что занимательнее, о его домашней жизни» [1, с. 73]. Тепер давайте заглянемо всередину поміщицького будинку. Той, хто заходив у будинок, відразу потрапляв у вестибюль — просторий світлий зал, який служив передпокоєм. З вестибюля на другий поверх вели красиві мармурові сходи. За вестибюлем знаходився парадний зал — неодмінна частина поміщицького будинку. Очі радували ліпні стелі і розписні стіни — золото на білому тлі. А підлоги були справжніми витворами мистецтва! За малюнками художників їх викладали паркетними плитками різних порід дерева, складаючи різноманітні орнаменти. Чим багатше виглядала паркетна підлога, тим більш нарядним виглядав зал [2, с. 78–79]. Які ж ще кімнати існували в дворянському домі? По ліву і праву сторони від вестибюля знаходилися, 122

як правило, вітальні. Зазвичай в них приймали гостей (звідси і саме слово «вітальня»). Верх стін у вітальні прикрашали красивим карнизом, стелю — ліпним орнаментом, живописом. Парадні вітальні дворянських будинків були уставлені диванами, кріслами і іншими м’якими меблями. Була в дворянському будинку і диванна — кімната для відпочинку та домашніх занять, кабінет і бібліотека — строгі кімнати, оброблені лакованим деревом з шафами для книг, бюро, секретером, більярдна — спеціальна кімната для гри в більярд, будуар — дамська кімната для відпочинку і прийому друзів. Неодмінно були парадна їдальня і буфетна кімната поруч з їдальнею для зберігання дорогого срібного та порцелянового посуду, скатертин. У буфетну доставляли готові страви з кухні. Саму ж кухню розміщували подалі від будинку, щоб не дратувати господаря та його гостей неприємними запахами. К і м н а т и в буд и н к у бул и п р о х і д н и м и . В о н и розташовувалися в ряд, одна за одною, складаючи анфіладу. Двері у всіх кімнатах були відкриті, так що складалося враження їх нескінченності. Парадний інтер’єр був продуманий так, щоб у його просторі розгорталося дійство: обіди й бали, прийоми та бесіди, читання книг, танці, насолода творами мистецтва та гра у карти. Важко було в таких відкритих кімнатах, та ще при великому скупченні гостей, знайти усамітнення і спокій. Побути наодинці господарі могли тільки в низьких і тісних кімнатах другого поверху. Житлові приміщення і спальні другого поверху невеликими вікнами виходили в парк або на бічні фасади. Часто ці кімнати називали антресолями [4, с. 6]. Як правило, маєтки, де оброблялася земля та розвивалися різні ремесла, ставали для власників джерелом їх існування. Однак вже на початку XIX століття стало очевидним, що дворянське помістя вийшло на перший план не тільки в житті дворянської родини, але і всієї Росії. Стало зрозумілим, що 123

навколо помістя дворян поширювався культурний вплив їх власників. У садибах заможних дворян збиралися великі бібліотеки, колекції живопису та інших творів мистецтва. Господарі таких садиб виступали зв’язуючою ланкою між провінцією і містом. Для значної верстви освіченого суспільства російське помістя стало уособленням батьківщини. Із звичайного побутового явища помістя перетворилося на феномен «дворянського гнізда», де було виплекано чимало блискучих талантів, що уславили російську і світову літературу, науку, мистецтво — це О. Пушкін, М . Л е р м о н т о в , С . А к с а ко в , О . О с т р о в с ь к и й , Ф. Тютчев тощо.

1. Вигель Ф. Ф. Воспоминания Ф. Ф. Вигеля / Филипп Филиппович Вигель. — М. : Наука, 1984. — 726 с.

2. Короткова М. В. Путешествие в историю русского быта / Марина Владимировна Короткова. — М. :Дрофа, 2006. — 119 с.

3. Краснобаев Б. И. Очерки истории русской культуры XVIII века. 2-е изд. / Борис Ильич Краснобаев. — М. : Просвещение, 1987. — 319 с.

4. Лотман Ю. М. Беседы о русской культуре. Быт и традиции российского дворянства / Юрий Михайлович Лотман. — СПБ. : Искусство, 1994. — 709 с.

5. Тихомиров Н. Я. Архитектура подмосковных усадеб / Николай Яковлевич Тихомиров. — М. : Гос. изд-во по строительству и архитектуре, 1955. — 349 с.

124

Вапняр Н. В.

Еволюція політичних поглядів В. Гюго Життя та творча діяльність видатного поета, письменника, публіциста В. Гюго (1802–1885) співпали з яскравим та політично насиченим століттям, як в історії Франції, так і у житті всієї Європи. Він став свідком періоду, коли після Великої Французької буржуазної революції швидкими темпами розвивався новий капіталістичний лад, зазнала розквіту та загибелі імперія Наполеона І. У нього перед очима проносились перемоги та поразки народу Франції на шляху до затвердження республіканських норм правління. В. Гюго не був стороннім спостерігачем цих подій. Саме тому вивчення його відношення до політичних подій періоду правління Наполеона ІІІ надасть можливості не тільки більш глибоко простежити еволюцію поглядів видатного письменника і суспільного діяча, але буде сприяти більш об’єктивному розгляданню політичної ситуації у Франції того часу. Метою представленої статті є аналіз еволюції суспільних поглядів В. Гюго та його ставлення до політики Наполеона ІІІ. Розглядаючи історію формування політичних вподобань В. Гюго, слід зазначити, що він пройшов довгий та тернистий шлях від монархіста до особи, яку до сих пір вважають совістю французької нації. Народившись у сім’ї наполеонівського офіцера та впевненої роялістки і католички, В. Гюго починає свою літературну діяльність як консервативний і монархічно налаштований автор. Його поетична збірка «Оди» навіть принесла йому королівську пенсію [5]. Але вже в середині 20 р. ХІХ ст. він переходить до ліберальнодемократичного табору, чому у значній мірі сприяла суспільна боротьба, яка розгорнулась у Франції і була направлена проти монархії Бурбонів. У своїй збірці під 125

назвою «Східні мотиви», яка побачила світ у 1829 р., він щиро відстоює ідеали вільності, як для поетів, так і для читачів. У деяких поезіях збірки автор не тільки відкрито співчував боротьбі грецького народу проти турок, але і призивав допомогти цьому національно-визвольному повстанню [2]. Саме у цей період формуються глибокі гуманістичні вподобання В. Гюго. У 1929 р. побачила світ повість «Останній день приговореного до смерті», яка на довгі роки стала маніфестом боротьби В. Гюго проти смертельної кари [7]. Письменник з великим натхненням зустрів перемогу липневої революції 1830 р. Саме ця атмосфера суспільного піднесення знайшла своє відображення у його романі «Собор Паризької Богоматері» [9]. Зайнявши французький престол, Луї Філіп Орлеанський, розуміючи зростаючу популярність В. Гюго серед народу, осипав його привілеями та нагородами. В. Гюго отримує титул графа, звання пера Франції, стає членом Французької академії. Король намагався отримати і особисту прихильність письменника. «Бесіди з Луї Філіпом становляться все більш невимушеними, і нерідко “король-громадянин” далеко за опівночі супроводжує свого знаменитого гостя по коридорах Тюільрі з факелом у руці» [11, с. 24]. Король навіть міркував про те, щоб запропонувати В. Гюго крісло прем’єр-міністра. В період революційних подій лютого 1848 р. після зречення Луї Філіпа він підтримує регентство Олени Макленбургської. Втративши звання пера, він спочатку став мером одного з округів Парижа, а потім балотувався в Установчі збори. Слід зазначити, що саме тут він уперше зустрів іншого депутата, племінника Наполеона І — Луї Бонапарта. У якості депутата В. Гюго неодноразово критикував діяльність Тимчасового уряду, не підтримав він і революційні події червня 1848 р. Під час повстання він сам обходив барикади, агітував робочих скласти зброю. Але, на наш погляд, така позиція В. Гюго була обумовлена не тим, що він «недостатньо розібрався у суті подій» [11, с. 26]. У більшій мірі вона відповідала його гуманістичним 126

вподобанням, намаганню уникнути кровопролиття. Саме тому жорстоке придушення повстання Кавеньяком викликало рішучий протест В. Гюго. Саме демократичні погляди сприяли тому, що В. Гюго щиро підтримав перші кроки у політиці Луї Бонапарта. Його обіцянки про шлях до суспільної справедливості та захоплення політичною постаттю Вашингтона у якості взірця, змусили В. Гюго почати агітацію за Бонапарта. Зазначимо, що саме підтримка видатного письменника та публіциста значно сприяла обранню Луї Бонапарта президентом республіки. Слід також підкреслити, що після обрання В. Гюго депутатом Законодавчих зборів він зовсім не збирався безперечно підтримувати владу. У 1849 р. він рішуче виступає проти перебування французького корпусу у Римі, який був посланий туди для підтримки влади папи Пія ІХ. Наступного року В. Гюго різко критикував плани влади щодо контролю над освітою зі сторони католицької церкви. У суспільстві набули широкої відомості заключні слова його промови: «Ви не бажаєте прогресу? У вас відбудуться революції!»

[8, с. 54]. Після цього і мови не було про те, щоб назначити В. Гюго міністром народної освіти, про що у кулуарах влади йшли упорні слухи. З цього часу В. Гюго переходить до опозиційного табору. Він не тільки критикує окремі закони, які були направлені на посилення позицій влади (закон про скорочення числа виборців, закони про обмеження свободи преси), він починає попереджати про небезпеку узурпації влади Наполеоном. Вже 17 червня 1851 р. з трибуни Законодавчих зборів він виступив проти змін до конституції, які б могли призвести до можливості другого строку перебування при владі Наполеона. Саме тоді В. Гюго вперше проголосив: «Невже тільки тому, що в нас був Наполеон Великий, нам доведеться терпіти Наполеона Малого?!» [6, с. 101]. В авангарді боротьби проти Наполеона В. Гюго опинився одразу після перевороту 2 грудня 1851 р., закликавши не 127

підкорятись владі диктатора. Криваве придушення військами барикадної боротьби, розстріл жінок та дітей вразили В. Гюго і зробили його впевненим борцем з наполеонівським режимом. У свою чергу, влада за голову поета призначила винагороду у 25 000 франків. В. Гюго мав залишити Париж, але свою боротьбу він не припинив. Протягом 19 років перебування на престолі Наполеона ІІІ саме В. Гюго вів нещадний наступ на позиції влади. Його дім у Брюсселі став центром французької політичної еміграції. Саме тут він написав історію державного перевороту, настільки ярко та різко описуючі події, що ця книга побачила світ тільки у 1877 р. під назвою «Історія одного злочину» [3]. Зазначимо, що інші його твори, незважаючи на вигнання автора, продовжували друкуватись у Франції. Популярність В. Гюго, його авторитет серед французів, не давали змогу Наполеону ІІІ заборонити розповсюдження творів поета і публіциста. У 1852 р. широку відомість у Європі набув памфлет В. Гюго «Наполеон Малий» [4]. У цьому творі В. Гюго зарахував Наполеона ІІІ до великих злочинців, які тільки існували в історії. Відомо, що цей памфлет був сильно розкритикований К. Марксом за те, що з його точки зору, В. Гюго перебільшив роль Наполеона ІІІ у перевороті та недооцінив суспільно-історичні умови, які склались на той час у Франції [10, с. 375]. На наш погляд, це не є цілком вірним. В. Гюго писав у своєму творі: «Ці люди, які звуть себе державними діячами, не розуміють, що вони самі, своїми руками, з неймовірними зусиллями і у поті лиця свого, визвали ці жахливі події, на які вони зараз скаржаться» [4, с. 64]. Ці строки у повній мірі демонструють розуміння автором глибинних причин перевороту, позицій суспільно-політичних верств Франції, які надали можливості закріпитися при владі Наполеону ІІІ. Ще більш глибоко ця позиція звучить у поетичній збірці «Відплата», де В. Гюго викриває учасників та організаторів 128

перевороту, чітко характеризує їх мотиви, а також силою художнього слова надихає народ Франції на повалення узурпатора, малює картину світлого демократичного майбутнього [1]. Таким чином, пройшовши важким шляхом змін своїх політичних вподобань, В. Гюго назавжди залишився у історичній пам’яті поколінь невгамовним борцем з тиранією, гуманістом і патріотом. Його політична діяльність була цілеспрямована на встановлення демократичних, республіканських порядків у Франції. Свою музу і все своє життя він присвятив суспільному служінню. В. Гюго віддано боровся з режимом Наполеона ІІІ, і в великій мірі сприяв його кризі і падінню.

1. Гюго В. Возмездие / Виктор Мари Гюго // Собрание сочинений в шести томах / под. ред. Любимова Н. М. — М. : Издательство «Правда». — 1988. — Т. 6. — С. 420–428.

2. Гюго В. Восточные мотивы / Виктор Мари Гюго // Собрание сочинений в шести томах /под. ред. Любимова Н. М. — М. : Издательство «Правда». — 1988. — Т. 6. — С. 400–408.

3. Гюго В. История одного преступления / Виктор Мари Гюго ; [пер. с франц. А. Н. Тетеревниковой, А. С. Кулишер] // Собрание сочинений в пятнадцати томах. — М. : Государственное издательство художественной литературы. — 1953. — Т. 5. — С. 219–662.

4. Гюго В. Наполеон Малый / Виктор Мари Гюго ; [пер. с франц. М. П. Богословской и С. П. Боброва] // Собрание сочинений в пятнадцати томах. — М. : Государственное издательство художественной литературы. — 1953. — Т. 5. — С. 5–217.

5. Гюго В. Оды и баллады / Виктор Мари Гюго // Собрание сочинений в шести томах / под. ред. Любимова Н. М. — М. : Издательство «Правда». — 1988. — Т. 6. — С. 385–399.

6. Гюго В. Пересмотр Конституции. 17 июля 1851 года / Виктор Мари Гюго ; [пер. с франц. В. Шора] // Собрание сочинений в пятнадцати томах. — М. : Государственное издательство художественной литературы. — 1956. — Т. 15. — С. 86–107.

129

7. Гюго В. Последний день приговоренного к смерти / Виктор Мари Гюго ; [пер. с франц. Н. Касаткиной] // Собрание сочинений в шести томах. — М. : Издательство «Правда». — 1988. — Т. 1. — С. 55–152.

8. Гюго В. Свобода преподавания. 15 января 1850 года / Виктор Мари Гюго ; [пер. с франц. А. Кулишер] // Собрание сочинений в пятнадцати томах. — М. : Государственное издательство художественной литературы. — 1956. — Т. 15. — С. 46–54.

9. Гюго В. Собор Парижской Богоматери / Виктор Мари Гюго ; [пер. с франц. Н. Коган] // Собрание сочинений в шести томах. — М. : Издательство «Правда». — 1988. — Т. 1. — С. 155–647.

10. Маркс К. Предисловие ко второму изданию «Восемнадцатого брюмера Луи Бонапарта» / К. Маркс // Маркс К., Энгельс Ф. Полное собрание сочинений. Издание второе. — М. : Издательство политической литературы. — 1955–1974. — Т. 16. — 1960. — С. 374–376.

11. Толмачев М. В. Свидетель века Виктор Гюго (1802–1885) / М. В. Толмачев / Виктор Гюго // Собрание сочинений в шести томах. — М. : Издательство «Правда». — 1988. — Т. 1. — С. 3–52.

130

Ліхачова О. Є.

Формування нової зовнішньополітичної доктрини Російської імперії на сторінках «Московских ведомостей» у 1863–1866 р. Редакція «Московских ведомостей» приділяла значну увагу всебічному аналізу гострих міжнародних проблем, вивченню їх впливу на політику Російської імперії. Саме на сторінках цього видання набула розвитку нова зовнішньополітична докт рина, активними провідниками та ідеологами якої були Ф. І. Тютчев та М. Н. Катков. Завдяки журналістському таланту О. І. Георгієвського їх ідеї були забезпечені глибоким аналізом історичної дійсності і перспектив розвитку Російської імперії, отримали широку популярність у суспільстві. Сутність цієї доктрини п ол я г а л а у п ріори теті для Ро с ійс ь кої імпе рії внутрішньополітичних інтересів, що передбачало зміни і в зовнішньополітичному курсі держави. Підтримуючи погляди Ф. І. Тютчева і говорячи про головні стратегічні завдання державної політики, О. І. Георгієвський стверджував, що при вирішенні будьяких міжнародних проблем Росії слід орієнтуватися не на союзницькі зобов’язання, а насамперед на державні інтереси. Він був переконаний, що тільки спільні зусилля всього суспільства щодо зміцнення Російської держави можуть гарантувати зовнішню безпеку. У березні 1863 р. «Московские ведомости» писали: «Якщо ми будемо слідувати нашій власній політиці, про нас скажуть, що ми — держава, яка має майбутність, а не випадково одною силою нахапані різнорідні частини, які можна віднімати одну за другою» [3, 1863, № 70, 30 березня]. Вже через рік він зазначав: «Справжня політика Росії не за кордоном, а всередині її самої. Перед нею постає велика багатотрудна справа морального і матеріального об’єднання всіх частин своїх...» [3, 1864, 131

№ 159, 18 липня]. У серпні 1864 р. ним був зроблений повний аналіз зовнішньополітичних інтересів країн Західної Європи. У цій ситуації О. І. Георгієвський наполягав: «Між державами не може бути й мови ні про взаємність, ні про подяки: всі відносини сходяться... до самого суворого розрахунку власних вигод» [3, 1864, № 177, 12 серпня]. Він підкреслював: «Ми повинні стати сильними всередині, щоб не піддаватися домаганням ззовні» [3, 1864, № 177, 12 серпня]. Такі різкі висловлювання, безумовно, підтримувались головним ідеологом доктрини Ф. І. Тютчевим, який вважав, що союз Росії та Європи — це утопія. У своєму вірші він писав: Как перед ней ни гнитесь, господа, Вам не снискать признанья от Европы: В ее глазах вы будете всегда Не слуги просвещенья, а холопы [4, с. 231]. Н о в і о р і є н т и р и , щ о в и н и к л и в р е з ул ь т а т і обґрунтування доктрини про пріоритет внутрішньополітичного розвитку Російської імперії, викликали у О. І. Георгієвського необхідність звернутися до питання про будівництво залізниці, що сполучала б Москву, Київ і Одесу. Він докладно р о з ’ я с н ю в а в п е р е в а г и с а м е ц ь о го н а п р я м к у : «Москва є зосередженням російської фабричної промисловості, Київ — природне зосередження південно-західного краю, центральне місце всіх тамтешніх угод; нарешті, Одеса — найзахідніший, найбільш глибоко лежачий порт Чорного моря, н а бу ва є ве ли че зн ого зн ачен н я і бе з пря мого сполучення з центральними губерніями Ро сії» [3, 1864, № 158, 17 липня]. Однак, на думку О. І. Георгієвського, незважаючи на такі позитивні економічні перспективи, не можна спиратися при виборі лише на них. Пріоритетними, на думку автора, мають бути стратегічні та геополітичні інтереси [3, 1864, № 269, 8 грудня]. Він писав: «У стратегічному відношенні, тобто в інтересах захисту 132

держави, лінія від Москви на Одесу складе також предмет першої потреби. Побудувавши залізницю з Москви на Київ і Одесу, ми були б невразливі на південно-заході, тобто в тому місці, де швидше за все ми можемо очікувати серйозного і небезпечного нападу» [3, 1864, № 158, 17 липня]. Важливе місце в обґрунтуванні нових тенденцій у внутрішній та зовнішній політиці займала тема політичних інтересів і кроків, здійснюваних російським урядом на Кавказі. Статті О. І. Георгієвського, присвячені кавказькій тематиці, як правило, стосувалися чотирьох питань. Вони вивчали історію приєднання цих земель до Росії, роз’яснювали урядову політику на Кавказі, оцінювали позицію західноєвропейських держав по відношенню до цього регіону, формулювали завдання майбутнього розвитку цих земель. Саме в статтях цього періоду можна знайти докладний опис причин і ходу переселення деяких гірських племен на територію Туреччини. О. І. Георгієвський відзначав, що ці племена ніколи не знали російського уряду, вони зберегли довше за інших свою незалежність, звинувачував їх у хижацькому способі життя та грабіжництві. Безумовно, така постановка питання повинна була, хоч в якійсь мірі, згладити сам процес завоювання Кавказу Російською імперією. А виправдання загарбницької політики як на Кавказі, так і в середній Азії найлегше було пояснити «безпекою кордонів» і «торгових зносин» [5, c. 60]. О. І. Георгієвський, продовжуючи виправдовувати урядову політику в цьому регіоні, підкреслював, що горянам були запропоновані для розселення території долини Кубані, придатні для землеробства, але ця пропозиція не була ними прийнята. Необхідно зазначити, що справжні причини переселення полягали в тому, щоб, з одного боку, розселити горян між козацьких поселень, а, з іншого боку, позбавити непокірні племена зв’язку з Чорноморським узбережжям. Не дивно, що ситуація на Кавказі привертала увагу західноєвропейських держав, а саме Англії. Хоча Англія в результаті Кримської 133

війни і домоглася ослаблення Росії на Чорному морі і Близькому Сході, загарбницькі плани щодо Кавказу не були здійснені [1, c. 153]. Крім того, війна Росії на Кавказі дозволяла Англії сподіватися, що ці події надовго відвернуть російський уряд від активних дій на Близькому Сході і в Середній Азії [2, c. 189]. Цими факторами пояснюється той ажіотаж, який викликало в англійській пресі питання про політику Росії на Кавказі. О. І. Георгієвський, аналізуючи ситуацію, що склалася, розглядав позицію англійських політиків як пряме втручання у внутрішні справи Росії. Проте головною метою статей, присвячених цій темі, що публікувалися в «Московских ведомостях», на наш погляд, було позначення тієї ролі, яку має відігравати Росія на скореному Кавказі. На думку автора, головна мета полягала у подальшому освоєнні цих територій. Слід зазначити, що впровадження нової доктрини у життя вже у короткий час призвело до значних змін у зовнішній політиці Російської імперії. Так 3 листопада 1 8 7 0 р . бул а оп ри людн ен а дек лара ція ка нцле ра О. М. Горчакова про розірвання 14 статті Паризького мирного договору 1856 р., яка обмежувала права Росії на Чорному морі. З цього приводу Ф. І. Тютчев писав: Да, вы сдержали ваше слово: Не двинув пушки, ни рубля, В свои права вступает снова Родная русская земля. И нам завещанное море Опять свободною волной, О кратком позабыв позоре, Лобзает берег свой родной. Счастлив в наш век, кому победа Далась не кровью, а умом, Счастлив, кто точку Архимеда Умел сыскать в себе самом, — Кто, полный бодрого терпенья, Расчет с отвагой совмещал — 134

То сдерживал свои стремленья, То своевременно дерзал... [4, c. 246–247]. Таким чином, в статтях «Московских ведомостей» обґрунтовувались необхідність і першорядна важливість внутрішньополітичних перетворень, які гарантували б не тільки соціально-економічну стабільність у державі, а й забезпечили б вплив Росії на міжнародній арені.

1. Касумов А. Х. Северо-Западный Кавказ в русско-турецких войнах и международные отношения XIX века / Али Хасанович Касумов; [отв. ред. акад. А. Л. Нарочницкий]. — Ростов : изд-во Ростовского университета, 1989. — 192 с.

2. Киняпина Н. С. Кавказ и Средняя Азия во внешней политике России. Вторая половина XVIII – 80-е годы XIX в. / Н. С. Киняпина, М. М. Блиев, В. В. Дегоев. — М. : изд-во Московского ун-та, 1984. — 328 с.

3. Московские ведомости. — 1863–1866.

4. Тютчев Ф. И. Стихотворения. Письма. Воспоминания современников / Федор Иванович Тютчев. — [сост. Л. Н. Кузина; вступительная статья, комментарии Л. Н. Кузиной и К. В. Пигарева]. — М. : Правда, 1988. — 480 с., ил.

5. Хидоятов Г. А. Из истории англо-русских отношений в Средней Азии в конце XIX в. (60–70-х гг.) / Гога Аброрович Хидоятов. — Ташкент : Изд-во «Фан» Узбекской ССР, 1969. — 466 с.

135

Купріянов І. С.

Тактика революційної повстанської армії України (махновців) в роки громадянської війни 1917–1920 рр. В історії збройних сил і військового мистецтва в Україні особливе місце належить революційній повстанській армії України (махновців) на чолі з Н. І. Махно. Проблема формування збройних сил і бойових дій повстанців фрагментарно розкрита у загальних працях про Н. Махна і махновщину його соратника П. Аршинова [1], сучасних дослідників В. Ф. Верстюка [3], В. М. Волковинського [2], В. Ф. Солдатенка [4], В. А. Савченка [5]. Безпосередньо її дослідженню присвячена монографія В. М. Чопа [6]. Водночас, н ед о с т ат н ь о до сліджен і о собли во с ті т а ктики повстанської армії, яка не раз дозволяла отримувати перемоги над переважаючими силами супротивника. Революційна повстанська армія України махновців, за різними даними, налічувала приблизно від 50 до 100 тисяч бійців. Соціальною базою армії повстанців були селяни Катеринославської, Таврійської, Херсонської, Харківської, Полтавської губерній. Армія махновців була добре організованою. У своєму розпорядженні вона мала різноманітну зброю: шаблі, гвинтівки, револьвери, бомби, переважно трофейного походження. Добре були налагоджені розвідка і зв’язок. Військо поділялось на бригади, полки і роти. Також до нього входили високомобільні загони кавалерії та піхоти, які потай зосереджувалися в потрібних місцях, а потім наносили раптовий удар, і знову розчинялися серед українських степів і українського селянства [7, c. 504]. Фінансами армії і всього руху відала військова скарбниця, активи якої складали цінні папери, золото та інші дорогоцінні метали [2, с. 94].

136

В основу концепції бойових дій повстанської армії був покладений маневр людськими ресурсами і вогневими засобами [5, c. 69–73]. Видатні військові теоретики Тухачевський, Гудеріан і де Голль схожі концепції подібної війни обґрунтували через лише 15–20 років після завершення громадянської війни [3, c. 54]. У тактиці повстанців чітко прослідковуються дві тенденції розгортання бойових дій. Перша складалася з намагання діяти не досить великими, у 3–6 тис. осіб, але маневреними загонами, переважно кавалерії і піхоти на тачанках, оснащених кулеметами, у більшості трофейними, систем «Льюіс» і «Максим». Це дозволяло їм діяти оперативно, мобільно, швидко перегруповуючи сили, глибоко їх ешелонуючи, бити по найуразливішим місцям противника. Друга полягала у розгортанні великої збройної сили, яка за чисельністю нараховувала 5–6 дивізій, для проведення бойових дій широким фронтом. У випадку, коли махновці відходили від принципів маневрової війни і розтягували свої фронти на багато кілометрів, вони стикалися з цілим рядом труднощів. У їх командирів, позбавлених академічної освіти, не вистачало вміння вибудовувати міцну, довготривалу оборону, вести наступ частинами. Головним мобільним маневровим видом збройної техніки махновського руху були кулеметні тачанки. До 1918 р. тачанка як вид зброї була невідома. Величезна кількість тачанок у війську дозволяла махновцям швидко пересуватися як на марші, проходячи по 100 км за добу, так і на полі бою, концентруючи війська на вирішальних напрямках. До того ж, оснащені станковими кулеметами тачанки дозволяли маневрувати вогневими засобами, концентруючи їх в місці основного наступу [6, с. 32]. Новаторська тактика партизанської війни, військовий талант Н. І. Махна, привабливість політичних гасел і тотальна підтримка з боку селянства Півдня України, яке вбачало в махновцях чи не єдиних захисників своїх інтересів, зумовили гідну подиву ефективність дій 137

революційної повстанської армії. Не маючи постійного місця дислокації, міцного тилу, джерел постачання зброї і боєприпасів, кваліфікованих військових кадрів, вона здобула ряд блискучих перемог над регулярними частинами армії УНР, Червоної й білогвардійських армій.

1. Аршинов П. История махновського движения / Петр Аршинов. — Запорожье : Дикое поле, 1995. — 156 с.

2. Волковинський В. М. Нестор Махно: легенди і реальність / Валерій Миколайович Волковинський. — К. : Перліт продакшн, ЛТД, 1994. — 262 с.

3. Верстюк В. Ф. Махновщина: Селянський повстанський рух на Україні (1918–1921) / Владислав Федорович Верстюк. — К. : Наукова думка, 1991. — 368 с.

4. Солдатенко В. Ф. Українська революція. Історичний нарис / Валерій Федорович Солдатенко. — К. : Либідь, 1999. — 541 с.

5. Савченко В. А. Махно / Віктор Анатолійович Савченко. — Харків : Фоліо, 2005. — 415 с.

6. Чоп В. М. Збройні сили та бойові засоби махновського руху / В. М. Чоп // Грані. — 2000. — № 6. — С. 31–37.

7. Чоп В. М. Організаційна структура збройних сил махновського руху / В. М. Чоп // Наукові записки інституту української археографії та джерелознавства НАН України. — Т. 7. — К., 2001. — С. 502–511.

138

Пошали І. В.

Правова регламентація шлюбно-сімейних відносин в УСРР у 20-ті рр. XX століття Сім’я відіграє важливу роль в житті кожної людини та суспільства в цілому. Процеси, що сьогодні відбуваються в українському суспільстві, сприяють зміні традиційних сімейних цінностей, що призводить до зникнення культу сім’ї та культури сімейних відносин в особистій та суспільній свідомості. Тому на даному етапі розвитку української державності важливого значення набуває вивчення й узагальнення радянського досвіду регламентації шлюбно-сімейних відносин, коли сім’я являла собою інститут, що стрімко модернізується під впливом трансформаційних імпульсів нової радянської держави. Дана проблема не повною мірою висвітлена в науковій історичній літературі. Окремі її аспекти розглядаються дослідниками у контексті вивчення р а д я н с ь ко го п о в с я к д е н н я 2 0 - х р о к і в . Ув а г и заслуговують роботи таких російських та вітчизняних дослідників, як А. П. Пономарьов [9], Н. Б. Лебіна [7], О. Лабур [5], Т. О. Лахач [6], Т. Осипович [8], І. Н. Тартаковська та інших. Метою даної розвідки є розгляд шлюбно-сімейних відносин в радянській Україні у процесі їх трансформації протягом 20-х років XX століття. Початком реалізації нової політики в галузі шлюбно-сімейних відно син ст али декрет Ради Народних Комісарів УСРР від 17 лютого 1919 року «Про громадянський шлюб і про ведення книг актів громадянського стану» та декрет «Про розлучення» від 20 лютого того ж року [3]. Перший декрет затверджував єдину процедуру цивільної світської реєстрації шлюбу, скасувавши церковну реєстрацію, яка до революції була єдино 139

легітимною та легальною формою реєстрації шлюбу, і проголошував, що в УСРР визнаватимуться в майбутньому обов’язковими шлюби, зареєстровані в органах ЗАГСу. Церковні ж шлюби були проголошені декретом «особистою справою тих, хто вступає до шлюбу» і могли укладатися лише після державної реєстрації шлюбу в органах ЗАГСу [3]. Зміни торкнулись і процедури розлучення, яка відтепер ставала світською та спрощеною: розлучення за взаємною згодою відбувалося в ЗАГСі, а за заявою одного з подружжя — в суді. Справи слухалися без участі присяжних, а в разі неявки до суду обох членів подружжя, справа про розлучення слухалась заочно. Зазначимо, що до цього часу легітимним вважалось розірвання шлюбу тільки зі згоди церкви. Проте, таке революційне для свого часу законодавство було дещо передчасним. Держава не могла гарантувати того, що обіцяла на папері. Економічна залежність від чоловіка та традиційний погляд на роль матері та дружини робили жінку жертвою нових законів. Отримавши «паперову» свободу в шлюбі, жінка стикалася зі серйозними труднощами. Як правило, вона залишалась з дитиною на руках, без професії та без економічної підтримки з боку чоловіка. Дуже часто на шпальтах періодичної преси тих часів ми можемо прочитати протести жінок проти такої «свободи»: «Треба серйозніше дивитись на шлюб та шукати друга, товариша», «... нам потрібно боротися за збереження родини» [2, с. 2]. «Нове, запроваджене революцією регулювання шлюбних відносин свободою розлучення, встановило повне правове та моральне рівноправ’я жінки. Але на цьому залишається ще боротьба за існування, в якій становище жінки з дитиною на руках значно важче, аніж становище вільного та більш пристосованого до праці чоловіка», — зазначається в одному з листів жінок до редакції «Селянки» від 1923 року [1, с. 2].

140

З другої половини 20-х років в сфері шлюбносімейних стосунків спостерігалась деяка стабілізація. У 1926 році після тривалого обговорення в пресі нового проекту був прийнятий Кодекс законів про сім’ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану УСРР, який фактично виходив з тих же принципів сімейного права, що були закладені в перших декретах. Водночас, Кодекс 1926 р. посилював гарантії як майнових, так і особистих прав членів сім’ї, перш за все — жінок і дітей [4]. Порівняно з аналогічним російським кодексом, який легалізував фактичний шлюб, Кодекс УСРР визнавав тільки державну реєстрацію шлюбу. Не спричиняло правових наслідків також і «вчинення релігійного обряду» укладення шлюбу. Передбачаючи можливість визнання шлюбу недійсним, Кодекс захищав майнові та аліментні права осіб, які перебували у фактичних шлюбних стосунках. Крім того, змінився режим розділення подружньої власності. Відтепер жінки, які не мали власного прибутку, отримували права на частину власності сім’ї. «Нове законодавство про шлюб говорить, що майно, яке було придбано під час шлюбу, є загальним, і кожний із подружжя має в ньому визначену долю» [10, с. 5]. У процесі еволюції сім’я завжди адаптувалася до історичних умов, устрою життя і соціального порядку, але в радянські часи зміни були продиктовані регламентаційною політикою влади більшовиків, а не природним розвитком. Це змінило звичний ритм існування сім’ї та шлюбно-сімейних відносин і вплинуло на тенденції їх розвитку як у 1920-ті роки, так і в наступні десятиліття. Перші радянські декрети, які стосувалися родини, пропонували кардинально нові юридичні визначення сімейної структури та шлюбних стосунків. Але радикальне законодавство не виправдало себе із-за неготовності суспільства до корінної ломки багатовікових устоїв, тому у процесі подальшої правової регламентації влада була змушена в більшій мірі спиратися на традиційні родинні та сімейно-шлюбні цінності.

141

1. Вихман О. Вопрос о браке и семье / О. Вихман // Крестьянка. — 1923. — № 10. — С. 2.

2. Гальперин Н. Что предлагают крестьянки / Н. Гальперин // Крестьянка. — 1925. — № 22. — С. 2.

3. Гопанчук В. С. Сімейне право України [Електронний ресурс] / В. С. Гопанчук. — Режим доступу до сторінки: http://www.ebk.net.ua/Book/SPravo/index.htm 4. Кодекс законів про родину, опіку та подружжя і про акти громадянського стану / ВУЦВК. — Харків : Юрид. вид-во НКЮ-УСРР. — 1927. — 86 с.

5. Лабур О. Радянська історіографія про «звільнення жінки» в Україні 20–30-х рр. : перетворення ідеї на догму / О. Лабур // Сторінки історії. — 2009. — Вип. 28. — С. 121–129.

6. Лахач Т. О. Українська сім’я в регламентаційній системі перетворень 1920–1930-х років / Т. О. Лахач // Збірник матеріалів ІХ Всеукраїнської наукової конференції «Молодь, освіта, культура і національна свідомість». — К., 2006. — Т. 4. — С. 149–152.

7. Лебина Н. Б. Повседневная жизнь советского города: нормы и аномалии, 1920–1930 годы / Наталья Борисовна Лебина. — СПб. : Нева, 1999. — 320 с.

8. Осипович Т. Проблемы пола, брака, семьи и положение женщины в общественных дискуссиях середины 1920-х годов [Електронний ресурс] / Т. Осипович. — Режим доступу до сторінки: ecsocman.hse.ru/data/006/743/1217/018Tatyana_ OSIPOVICh.pdf 9. Пономарев А. П. Развитие семьи и брачно-семейных отношений на Украине / АН УССР. Ин-т искусствоведения, фольклора и этнографии им. М. Ф. Рыльского / Анатолий Петрович Пономарев. — К. : Наук. Думка, 1989. — 320 с.

10. Петров К. Семья и брак / К. Петров // Крестьянка. — 1926. — № 6. — С. 5–6.

11. Троцкий Л. Д. О семейной политике советского государства в период с 1917 по 1936 г. [Електронний ресурс] / Л. Д. Троцкий. — Режим доступу до сторінки: http://matriarhat-v-sssr.freevar.com/trozkij.htm 12. Юрьев Т. Дела об «алиментах» / Т. Юрьев // Работница. — 1926. — № 4. — С. 2.

142

Пєнков О. С.

Ідея нації в ідеології «чинного націоналізму» Д. Донцова й «інтегрального націоналізму» ОУН 1920–1930-х рр. Сучасні події в суспільно-політичному житті України призвели до радикалізації суспільства й реанімації ідеологічних постулатів українського націоналізму, що постав у 1920-ті рр. як реакція частини українського суспільства на поразку Української революції 1917– 1920 рр. та ліквідацію реальної української державності і поділ українських земель між іншими державами. Го в о р я ч и п р о і н т е л е к т у а л ь н і ч и н н и к и , я к і вплинули на формування українського радикальнонаціоналістичного руху, відомий дослідник І. ЛисякРудницький стверджував, що «у доктрині націоналізму є відгомін ірраціоналістичних, волюнтаристських і віталістичних теорій, що користувалися в той час популярністю в Західній Європі (Ф. Ніцше, А. Бергсон, Ж. Сорель, Г. Лебон, О. Шпенглер та ін.)» [6, c. 249]. Слід зауважити, що деякі дослідники визначають ідеологію українських націоналістів як «чинний націоналізм» Д. Донцова. Однак, між донцовським «чинним націоналізмом» і так званим «інтегральним» (або «організованим») націоналізмом ОУН, хоч вони і були спорідненими явищами, існували досить серйозні розбіжності. «Організований націоналізм» з усіма його крайнощами пропонував певну конструктивну політичну програму, мав риси систематизованого світогляду, політичної доктрини, тоді як «чинний націоналізм» Д. Донцова був передусім зразком тотальної критики, нігілізму, йому бракувало елементів конструктивної програми, і він не представляв собою виробленої світоглядної системи, будувався на публіцистичних посилах [5, с. 31–32]. Тому емоційний 143

і суперечливий доробок Д. Донцова важко піддається науковому аналізу. За визначенням автора класичної праці про український націоналізм Дж. Армстронга, пріоритетним серед світоглядних параметрів «інтегрального націоналізму» є віра в те, що нація є найвищою цінністю, якій мають бути підпорядковані всі інші цінності [7, с. 37]. У творах Д. Донцова знаходимо декілька трактовок поняття «нація». У «Підставах нашої політики» (1921 р.) нація визначається «як група людей різних класів і національного походження, що замешкують спільну територію, зв’язаних спільними історичними традиціями» [4, с. 201]. У подальшому еволюція поглядів Д. Донцова на націю відбувається у напрямку зміщення акцентів з певних матеріальних ознак нації на волюнтаристські й духовні первині. Так, у своїй класичній праці «Націоналізм» (1926 р.) він характеризує націю як «скупчення мільйонів воль довкола спільного ідеалу... ідеалу панування певної етнічної групи над територією, яку вона одержала у спадщині по батьках і яку хоче залишити своїм дітям» [3, с. 301]. Характерно, що з минулого («традиції») Донцов переорієнтовує на майбутнє («ідеал»), який постає як найвища мета прагнень і може бути здійснений лише у майбутті, а в абсолютному вигляді — ніколи. У наступній по «Націоналізмі» своїй великій праці «Дух нашої давнини» (1944 р.) Д. Донцов, посилаючись на французького історика ХIХ століття Фюстеля де Куланжа, вилучає з чинників, що творять націю, не лише територію й матеріальну культуру, але й мову, й залишає лише універсальний «чинник духової природи», який «населення, юрбу єднає в націю» [2, с. 255]. Подальшими постачальниками та артикуляторами ідей, покладених в основу політичної програми ОУН, стала група діячів, що публікували свої праці у націоналістичних часописах «Національна думка», «Державна нація», «Розбудова держави» у складі Ю. Вассияна, М. Сціборського, Дм. Андрієвського 144

та ін. Стосовно бачення сутності нації вони не були оригінальними й далі розвивали ідеї Д. Донцова. Так, Ю. Вассиян вважав, що нація — це результат зусиль вольової меншини над пасивним народом, який веде спосіб життя «самозадоволеного розмягченого животіння» [1, с. 36]. М. Сціборський розумів націю не стільки як етнічну та культурну групу, що проживає на певній історичній території, скільки як духовну спільноту. Визначальною ознакою нації, за Сціборським, є відчуття і розуміння спільного майбутнього, а «головними підставами й двигунами життя нації... її дух (ідеї) і воля до творчості та боротьби» [8, с. 74]. Отже, розуміння сутності нації «чинним н а ц і о н а л і зм ом » Д . Д о н ц о ва й « і н т е г р а л ь н и м націоналізмом» ОУН не мало суттєвих відмінностей. Націю було предст авлено як найорганічнішу, найприроднішу форму організації людства, спільноту, об’єднану спільним ідеалом й «спільною волею», які стоять «над партикулярними інтересами, забаганками і волею частин» [2, с. 254]. Таке розуміння нації вкупі з культом дії, войовничим ідеалізмом та волюнтаризмом, приматом національного над вселюдським зумовило тот аліт арний характер ідеології українського радикального націоналізму міжвоєнної доби.

1. Вассиян Ю. Одиниця і суспільність / Юліан Вассиян. — Торонто : Золоті ворота, 1957. — 90 с.

2. Донцов Д. Дух нашої давнини / Дмитро Донцов. — Дрогобич : Відродження, 1991. — 341 с.

3. Донцов Д. Націоналізм / Дмитро Донцов. — Львів : Нове життя, 1926. — 273 с.

4. Донцов Д. Підстави нашої політики / Дмитро Донцов. — Відень : Видавництво Донцових, 1921. — 212 с.

5. Касьянов Г. В. Ідеологія ОУН: історико-ретроспективний аналіз / Г. В. Касьянов // Український історичний журнал. — 2004. — № 1. — С. 29–42.

145

6. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе : В 2-х томах. — Том 2 ; [Пер. з англ. У. Гавришків, Я. Грицака] / Іван ЛисякРудницький. — К. : Основи, 1994. — 573 с.

7. Організація Українських націоналістів і Українська повстанська армія. Фаховий висновок робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА. — К. : Наук. думка, 2005. — 52 с.

8. Сціборський М. Націократія / Микола Сціборський. — Париж, 1935. — 132 с.

146

Загоцька З. І., Шарова Т. П.

Історіографія козаччини України: жіночий доробок Історіографія козаччини представлена десятками імен вчених-чоловіків і нараховує чимало видатних праць, що розкривають перед нами яскравий світ феномену козацтва. Проте й жінки зробили свій внесок в розробку цієї проблематики. Спеціальних ґрунтовних праць щодо означеної проблеми немає, але є окремі статті, біографічні розвідки про таких жінок-вчених, як О. Єфименко, О. Родакова, О. Апанович, які своїми студіями про українське козацтво значно збагатили вітчизняну і світову історіографічну науку. Одною з перших видатних учених була Олександра Єфименко (1848–1918), діапазон творчих інтересів якої був надзвичайно широким і свідчив про великі потенційні можливості. Але особливе місце у творчій спадщині Олександри Яківни займає «Історія українського народу», п’ятий і шостий розділи цієї праці присвячені козаччині. На відміну від В. Антоновича, який розглядав козацтво як залишки давніх слов’янських общин, О. Єфименко вважала козацтво окремою спільнотою, що утворилася з холопів, утікачів, кріпосних селян, які об’єднувалися в союзи, братства, вибирали собі отаманів, мали управління і суд. Олександра Яківна зазначає, що «козак... одночасно і воїн і вільний хлібороб». Вона критикує тих істориків, які бачили в козацтві тільки негативні сторони. Такі історики, заявляла вона, «не знищать значення того, що козацтво стояло на передовому посту, захищаючи європейський елемент людства від азіатського, християнство від мусульманства, культуру праці від культури рабської» [6, с. 194].

147

Багато сторінок приділила О. Єфименко відвазі й героїзму козаків, які здійснювали походи проти кримських і турецьких нападників. На її думку, козак втілював у собі мужність, силу і волелюбність страждального народу [4, с. 413]. Н а п р от и ваг у деяк и м істори ка м с вого ча су О. Єфименко вважала Хмельниччину не козацькою смутою, а революцією, справедливою боротьбою проти польського гніту, яка охопила всі прошарки населення. Така оцінка є домінуючою у сучасній історіографії. Високу оцінку давала історик керівникові національнов и з вол ь н о ї боротьби ук раїн ського на роду — Б. Хмельницькому, підкреслюючи, що гетьман користувався великим авторитетом серед козаків і селян за свій багатий досвід, розум і обдарованість. В її трактуванні Б. Хмельницький — вождь українців, людина, наділена багатьма чеснотами і високими моральними якостями [4, с. 413]. Короткий час, який подарувало їй життя, працювала учениця Д. Багалія — Олена Родакова. Вона привернула до себе увагу історичними розвідками «Українські козаки на Ладозькому каналі» (1896), «Золото у Старобільському повіті». Нажаль, померла О. Родакова молодою, у 1910 р. [5, с. 141]. Олена Михайлівна Апанович (1919–2000) — «перша жінка, котра проникла на Запоріжжя», як влучно охарактеризувала її сучасна дослідниця Л. Тарнашинська [7]. Вже її дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук на тему «Запорозьке військо, його устрій і бойові дії в складі російської армії під час російсько-турецької війни 1768– 1774» засвідчила про її наукові уподобання. Працюючи у Центральному державному історичному архіві УРСР, написала перші відомі праці — «Запорозька Січ у боротьбі проти турецько-татарської агресії: 50–70-ті роки XVII ст.» [1] та «Збройні сили України першої половини XVIІI ст.» [2].

148

О. Апанович хоча і належала до іншого покоління, вважала себе шестидесятницею, адже вона з захопленням поринула у вир подій суспільнополітичного життя 60-х рр. Олена Михайлівна разом із Валентиною Сидоренко створила лекторій «Запорозька Січ», який мав великий резонанс — зала не вміщала усіх охочих почути з її уст історію запорозького козацтва [8, с. 91]. Вчена наголошувала, що «Січ стає місцем, де формуються воєнні таланти, де карбуються сталеві характери, де запалюються патріотизмом серця і сповнюються ненависті проти всякого гніту» [3, с. 14]. Вона брала активну участь у проекті історикомеморіального комплексу козацтва, була у складі журі конкурсів на проект музею-панорами Державного Хортицького заповідника. Олена Михайлівна доклала великих зусиль у справі виявлення по всій Україні пам’ятних місць українського козацтва, яка завершилася публікацією списку-реєстру з анотаціями. Саме тоді на її наукову діяльність звернув увагу очільник ЦК КПУ П. Ю. Шелест, і як результат — за його сприяння була видана праця «Збройні сили України першої половини XVIII ст.», котра до того два роки чекала на друк. Книжка накладом у 3 тисячі примірників миттєво щезла з полиць книгарень і принесла авторці справжню наукову славу. Йшлося про перевидання книжки вже тиражем 50 тисяч примірників. Однак ідеологічні цензори раптом схаменулися, що збройні сили — одна з головних ознак держави, а це, звичайно ж, суперечило їхнім уявленням про Україну як частину імперії й накликало на автора підозру в націоналізмі [8, с. 92]. Книжку вилучили з усіх бібліотек, а автора у 1972 р. позбавили права працювати в Інституті історії. Це був час ідеологічної чистки у цьому закладі. Відновлено на роботі О. Апанович було тільки у 1995 р. У гірки часи важких випробувань (до вимушеного безробіття додалася особиста втрата — помер чоловік, зреклися ті, хто донедавна шукав її прихильності) стійка 149

жінка-дослідниця продовжувала писати, виїздила з доповідями на наукові конференції, працювала в українських і російських архівах, зокрема над «Архівом Коша Запорозької Січі (1734–1775)». Р е зул ьт ат о м с т а л и н о в і п р а ц і , с е р е д я к и х козацька тематика була презентована щонайбільше. Б. Хмельницький, І. Сірко, П. Калнишевський та багато інших постатей стали героями її розвідок, що значно поповнили історіографію козацьких часів в Україні. Всього за 55 років наукової діяльності Оленою Апанович було видано близько 400 публікацій [8, с. 96]. У 1994 р. за подвижницьку працю, зокрема за книжку «Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі» її відзначено Державною премією України ім. Т. Г. Шевченка. Завершуючи науковий портрет відомої дослідниці козаччини, краще сказати словами Л. Тарнашинської: «Не перестаєш дивуватися, як ця скромна жінка, не українка за національністю, вихована переважно на російській культурі, так перейнялася українською національною ідеєю, що цілковито освоїла ту цілину, яка звалася Запорозькою Січчю, ще тоді, коли туди боязко було ступати відомим і визнаним мужам від науки» [8, с. 90]. Отже, починаючи з кінця ХІХ ст., коли можливості жінок, що прагнули займатися наукою, були вкрай несприятливими, з’являються історики — як от О. Єфименко, О. Родакова, — які додають до традиційної історіографії у чоловічому викладі своє бачення і озвучення історії козаччини у жіночому регістрі. У наступному столітті, яке подарувало нам чималу кількість видатних жінок-вчених, О. Апанович впродовж всього життя займалася своєю улюбленою «запорозькою» темою, що стало вагомим доробком до історії козаччини.

150

1. Апанович О. Запорозька Січ у боротьбі проти турецькотатарської агресії: 50–70-ті роки XVII ст. / Олена Михайлівна Апанович. — К. : Наукова думка, 1961. — 85 с.

2. Апанович О. Збройні сили України першої половини XVІII ст. / Олена Михайлівна Апанович. — К. : Наукова думка, 1969. — 224 с.

3. Апанович О. М. Розповіді про запорозьких козаків / Олена Михайлівна Апанович. — К. : Дніпро, 1991. — 335 с.

4. Галаган В. О. Єфименко / Валентина Галаган // Історія України в особах: ХІХ–ХХ ст. — К. : Україна, 1995. — С. 409–415.

5. Жінки-вчені кінця ХІХ – початку ХХ ст.: Матеріали наук.-практ. конф. «Жінка в науці та освіті», Київ, 3–4 грудня, 1999 р. — К. : КНК при НАН України, 1999. — 287 с.

6. Ефименко А. История украинского народа / Александра Яковлевна Ефименко. — К. : Лыбидь, 1990. — 512 с.

7. Тарнашинська Л. Перша жінка, котра проникла на Запоріжжя / Л. Тарнашинська // День. — 1999. — 28 вересня.

8. Тарнашинська Л. Історик Олена Апанович / Л. Тарнашинська // Українки в історії / За заг. ред. В. Борисенко. — К. : Либідь, 2006. — С. 90–97.

151

Савіна Д. Ю.

Маргарет Тетчер. Особливості політики уряду консерваторів Маргарет Тетчер була однією з найвпливовіших політичних фігур XX століття. Маргарет Тетчер прийшла до влади з філософією, що ґрунтувалась на засудженні уряду, прагматичним відношенням до подій, що відбуваються. Цими унікальними якостями вона озброїлася, щоб тягнути на собі нудну і обмежену дрібними поступками машину політичної системи. За той період, що уряд консерваторів знаходився при владі, вдалось подолати економічну кризу та покращити економічне становище Англії. У справі з Фолклендськими островами їй вдалось вирішити конфлікт з меншими втратами, зберігши при цьому владу над територіями. І хоч досі не дійшли конкретного висновку стосовно правильності усіх рішень, що виконувались за період її знаходження на посту прем’єра, Тетчер беззаперечно являється однією із найяскравіших політичних фігур ХХ сторіччя. Розглянемо докладніше, що саме вдалось уряду консерваторів змінити у політиці. Успіхи 80-х років у розвитку британської економіки називають «англійським дивом». Це явище мало, звичайно, свої причини й передумови. Подібно до США, великі кошти були вкладені у переоснащення промисловості з урахуванням досягнень сучасного етапу науково-технічної революції, а у сфері бізнесу знято чимало обмежень. Її ентузіазм до приватизації розпочав світову революцію в економіці. Суть «тетчеризму» полягала у тому, щоб надати людям змогу самим розпоряджатись своєю долею. Саме відмова від державної допомоги змусила людей не покладатись на інших, а власними руками покращувати своє матеріальне становище.

152

Не можна оминути і боротьбу з профспілками. Спочатку Маргарет Тетчер, не вдаючись до силових заходів, прагнула домогтися розколу у профспілках, послабити вплив на них лівого керівництва. Однією із таких була спілка гірників. Вугільна промисловість на той час була в числі найбільш депресивних галузей економіки, тому закриття неприбуткових шахт значно покращило б ситуацію. Але цьому заважали робочі профспілки, боротьбу з якими Тетчер поставила на головне місце. Перша спроба зламати чи хоча б послабити спілку завершилась поразкою. Масова невдоволеність переросла у шахтарські страйки. Вони завдали великої шкоди державі, але не стали початком кінця уряду М. Тетчер. Приватизація ж допомогла позбавитись нерентабельних, збиткових підприємств [1, с. 178]. Окрім того, розбудові економіки сприяла фінансова політика, спрямована на стримування інфляції й залучення іноземних вкладів. Варто додати, що помітно вплинули на розвиток економіки й зміцнення фінансів відкриття й розробка родовищ нафти на дні Північного моря, поблизу Шотландії. Велика Британія не тільки повністю забезпечила себе енергоресурсами, придбання яких раніше вимагало величезних коштів, а й стала експортером нафтопродуктів. Унаслідок цього значно зменшилася зовнішня заборгованість Англії. Збільшилися золотовалютні запаси. Успіхи Тетчер в зовнішній політиці значно зміцнили її авторитет всередині країни. Особливі відносини склались з США. Захід у 80-і роки не знав іншого прикладу таких тісних контактів двох державних лідерів, як англійського прем’єра з американським президентом — Рональдом Рейганом. Обидва керівники розглядали зовнішню політику з ідеологічних позицій, вважаючи головним ворогом своїх країн соціалізм взагалі і Радянський Союз зокрема. Одним із найбільш важливих факторів, що встановлювали «особливий характер відносин» двох країн, є ядерне співробітництво.

153

Проте, зовсім скоро Англія опинилась в залежності від США. Прив’язавши англійський воєнно-морський потенціал до свого, американці отримали право будувати свої воєнно-морські бази біля Шотландії. Окрім того, витрачалися дуже великі кошти на переоснащення, що викликало незадоволення серед політичних кіл [3, с. 113]. З часом економічні відносини із країнами ЄЕС стали відігравати для Британії більшу роль, ніж її економічні зв’язки із США. Одним важливим, якщо не центральним, для Англії напрямком діяльності у ЄЕС є участь у зовнішньополітичній співпраці і у відносинах «Загального ринку» з третіми країнами. Це мало збільшити її роль на зовнішньополітичній арені. Так, під час фолклендських подій англійцям вдалося заручитися підтримкою «десятки» і проштовхнути через політичний механізм ЄЕС ряд резолюцій (в тому числі, по так званому «польському», «афганському» питанням). В цілому для лінії англійської дипломатії при Тетчер характерно прагнення зайняти «буферну» позицію між ЄЕС та США, об’єднати інтереси НАТО і «Загального ринку». З приходом до влади консерваторів за ініціативою британської сторони радянсько-англійські зв’язки починають згортатись буквально по всім напрямкам. Під тиском США, використовуючи у якості підстави ситуацію в Афганістані і у Польщі, англійський уряд в однобічному порядку вводив ряд обмежень на експорт з СРСР значної групи товарів, підтримував дискримінаційну лінію США та ЄЕС у відношенні соціалістичних країн. Проте, після розміщення американських ракет на території Великобританії політика уряду дещо змінилася. Побачивши загрозу з боку Сполучених Штатів, Тетчер повинна була знайти сильного союзника. У своїй промові 14 жовтня 1983 року на бенкеті лорда-мера вона докладно зупинилась на стосунках Англії із СРСР та іншими соціалістичними країнами. «Я виступаю за покращення стосунків між Сходом і Заходом. Ми зробимо все можливе, щоб 154

зменшити ризик виникнення війни і уникнути взаємного непорозуміння, яке може збільшити цей ризик. Британія готова при сприятливих умовах до діалогу з Радянським Союзом і країнами Східної Європи» [4, с. 354–355]. Незабаром почали з’являтися перші ознаки поліпшення стосунків між Англією та СРСР. З цього часу почався новий період у відносинах між Великобританією та Радянським союзом, що сприятливо позначився на обох країнах. Говорячи про роль Англії у покращенні політичного клімату, М. С. Горбачов підкреслив: «Свій внесок у справу зміни на краще ситуації в світі могла б зробити і Велика Британія» [2, с. 122]. Оцінюючи в цілому підсумки діяльності Тетчер на посаді прем’єра, необхідно звернути увагу на те, що, отримавши під своє керівництво державу із розвалом економіки, вона змогла не лише вирішити внутрішньополітичні проблеми, але й повернути Англії політичний вплив у світі. Неодноразово доля держави залежала від рішення Маргарет Тетчер і, здебільшого, всі її розрахунки виявлялись вірними. Про цю, без сумніву, видатну жінку-політика можна сказати, що вона власноруч робила історію.

1. Голубев А. В. Советско-английские отношения в 1979– 1983 гг. / Александр Владимирович Голубев. — М. :ИРИ РАН, 1984. — 250 с.

2. Замятин Л. М. Горби и Мэгги. Записки посла о двух известных политиках / Леонид Митрофанович Замятин. — М. : ПИК ВИНИТИ, 1995. — 184 с.

3. Косгрейв П. Маргарет Тэтчер. Тори и ее партия / Патрик Косгрейв ; [пер. с англ. В. Голубева]. — М. : Прогресс, 1979. — 198 с.

4. Тэтчер М. Искусство управления государством. Стратегии для меняющегося мира / Маргарет Тетчер; [пер. з англ. В. Ионова]. — М. : Альпина Паблишер, 2003. — 504 с.

155

Потапчук С. В.

Афганська політика США в сучасній історіографії Н а с т а н і с т о р і о г р а ф і ч н о ї в и вч е н о с т і т е м и впливають деякі обставини. Досліджуваний період в хронологічному відношенні охоплює сучасні нам події. У цьому зв’язку власне в науковому обігу є невелика кількість робіт з даної теми. Крім того, вітчизняна та зарубіжна історична наука досить мало зверталася до теми політики Сполучених Штатів в Афганістані у настільки стислий і наближений до нашого часу історичний період. Разом з тим необхідно відзначити, що тема Афганістану та афганської політики США за останні роки набула певної популярності. Так монографія М. Р. Арунової «Афганська політика США у 1945–1999 рр.» [1] розглядає різні підходи Вашингтона до Афганістану впродовж більш ніж п’ятдесяти років, у тому числі під час присутності радянських військ та перебування при владі руху «Талібан». Політика США в Афганістані досліджується автором переважно в рамках їх глобальної стратегії. Одним з найвідоміших авторів, які пишуть на тему Афганістану, є В. Г. Коргун. У його монографії «Росія і Афганістан. Історичні шляхи формування образу Росії в Афганістані» [10] досліджуються закономірності розвитку цієї країни, яка багато десятиліть виступала буфером між Росією / СРСР і Великобританією. У книзі простежується ідея того, що відповідальність за афганські події несуть усі учасники «великої гри». Інша фундаментальна робота В. Г. Коргуна — це «Історія Афганістану. XX століття» [9]. В ній зібрано і проаналізовано великий матеріал, в тому числі досліджується феномен руху «Талібан» — тема більш ніж актуальна в сучасному Афганістані. У дослідженні «Мусульманські країни біля кордонів 156

СНД (Афганістан, Пакистан, Іран і Туреччина — сучасний стан, історія та перспективи)», написаному у співавторстві з В. Я. Белокреницьким та іншими сходознавцями, автор вірно передбачив майбутню талібанізацію Пакистану — ця проблема виникла перед сучасними політиками у 2006–2009 рр. [14]. Ще одна збірка, написана спільно з В. Я. Белокреницьким та іншими авторами, — «Афганістан на перехідному етапі (вересень 2001 – червень 2002 рр.)» [2]. Праці В. Г. Коргуна відрізняє фундаментальний підхід, широкі хронологічні рамки, які дозволяють поглянути на ту чи іншу історичну проблему в широкому контексті та виявити її закономірності. І н ш и й з н ач н и й д о с л і д н и к Аф г а н і с т а н у т а американської політики в цій країні — О. О. Князєв. У його монографії «До історії та сучасного стану виробництва наркотиків в Афганістані та їх розповсюдження в Центральній Азії» [6] всебічно показані місця виробництва і маршрути доставки наркотичних речовин в країни СНД. Вчений чи не першим задається питанням — чому Сполучені Штати так мало роблять в Афганістані для знищення опіумного маку? У роботі «Історія афганської війни 1990-х. рр. і перетворення Афганістану на джерело загроз для Центральної Азії» [7] О. О. Князєв звертається до Афганістану в період 1990-х рр., коли офіційний Вашингтон практично усунувся від проблем цієї країни. Економічний аспект професійно викладено в монографії «Північний Схід Афганістану і суміжні країни: перспективи економічної співпраці» [8]. Праці О. О. Князєва відрізняє велика наукова цінність і незалежний підхід до проблеми.

P. P. Сікоєв в роботах «Ісламський Емірат Афганістан: тоталітарний режим кордону XXI століття» [18] і «Таліби: релігійно-політичний портрет» [19] зосереджує увагу на внутрішніх аспектах розвитку Афганістану в 1990-ті рр., коли при владі перебував військово-теократичний режим руху «Талібан». Автор 157

використовує велику кількість джерел на фарсі та пушту та стверджує, що рух талібів за своєю суттю є тоталітарним і пригнічував не тільки національні меншини Афганістану, а й самих пуштунів. Ю. В. Босін в монографіях «Афганістан: поліетнічне су с п і л ь с т в о і д е р ж а в н а вл а д а в і с то р и ч н ом у контексті» [4] і «Роль релігійно етнічного чинника у внутрішньоафганському конфлікті» [5] також досліджує внутрішні аспекти Афганістану, проблеми його міжетнічних відносин. Оскільки американська політика в Афганістані тісно пов’язана з афгано-пакистанським питанням, треба зупинитися також на монографіях, які присвячені історії Пакистану. Книга В. Я. Белокреницького і В. М. Москаленко «Історія Пакистану. XX століття» [3] являє собою вивчення минулого даної держави, в тому числі період 1990-х рр., коли в Афганістані зародився рух «Талібан». Потрібно також вказати на матеріали сучасних російських публіцистів — Ю. В. Крупнова та А. М. Серенко. Перший дотримується тієї точки зору, що справжні мотиви перебування американських військ і НАТО в Афганіст ані зводяться до необхідності збройної присутності в цьому важливому геополітичному регіоні і їх перебування там не цілком виправдано з точки зору міжнародного права. Він також задається питанням про те, чому так мало робиться для боротьби з незаконним виробництвом наркотиків [11–13]. А. М. Серенко аналізує деякі аспекти взаємовідносин афганської правлячої еліти і Вашингтона, загострює увагу на виборному процесі; він також розглядає Афганістан як арену політичного протистояння Сполучених Штатів і Китаю [16, 17]. Огляд стану розробки американської політики в Афганістані дозволяє стверджувати, що її витоки та історія становлення розроблені в науковій літературі достатньо широко. Разом з тим історичні та соціально158

політичні наслідки такої політики, а особливо її вплив на подальший розвиток Афганістану поки ще не стали предметом серйозного аналітичного осмислення.

1. Арунова М. Р. Афганская политика США в Афганистане в 1945–1999 гг. / Марианна Рубеновна Арунова. — М. : Институт изучения Израиля и Ближнего Востока, 2000. — 128 с.

2. Афганистан на переходном этапе (сентябрь 2001 – июнь 2002 г.). — М. : ИВ РАН, ИИИиБВ, 2002. — 282 с.

3. Белокреницкий В. Я. История Пакистана. XX век / В. Я. Белокреницкий, В. Н. Москаленко. — М. : ИВ РАН, Крафт+, 2008. — 576 c.

4. Босин Ю. В. Афганистан: полиэтническое общество и государственная власть в историческом контексте / Юрий Викторович Босин. — М. : Академия гуманитарных исследований, 2002. — 232 с.

5. Босин Ю. В. Роль религиозно-этнического фактора во внутриафганском конфликте / Ю. В. Босин // Афганистан: проблемы войны и мира (сборник статей). — Вып. 3. — М. : ИИИиБВ, ИВ РАН, 2000. — С. 83–97.

6. Князев A. A. К истории и современному состоянию производства наркотиков в Афганистане и их распространения в Центральной Азии / Александр Алексеевич Князев. — Бишкек : Илим, 2003. — 70 с.

7. Князев A. A. История афганской войны 1990-х гг. и превращение Афганистана в источник угроз для Центральной Азии / Александр Алексеевич Князев. — Бишкек : КРСУ, 2002. — 137 с.

8. Князев A. A. Северо-Восток Афганистана и сопредельные страны: перспективы экономического сотрудничества / А. А. Князев // Афганистан и региональная интеграция : Сб. науч. трудов. — Ташкент : Научно-информационный центр МКВК, 2009. — С. 35–51.

9. Коргун В. Г. История Афганистана. XX век / Виктор Григорьевич Коргун. — М. : Крафт+, 2004. — 528 с.

10. Коргун В. Г. Россия и Афганистан. Исторические пути формирования образа России в Афганистане / Виктор Григорьевич Коргун. — М. : Либроком, 2009. — 320 с.

159

11. Крупнов Ю. Пришло время вернуться // Русские новости. — 03.02.2009. — Режим доступу: http://www.russianews.ru/analyst/21290/ 12. Крупнов Ю. Кто же руководит операцией в Афганистане? // Время новостей. — 28.09.2009. — № 156. — Режим доступу: http://www.centrasia.ru/newsA.php?st=1251406740 13. Крупнов Ю. Захватят ли талибы Москву? // Аргументы недели. — 02.04.2009. — № 13 (151). — Режим доступу: http://argumenti.ru/politics/2009/04/40056/ 14. Мусульманские страны у границ СНГ: (Афганистан, Пакистан, Иран и Турция — современное состояние, история и перспективы): сборник научных трудов. — М. : ИВ РАН; Крафт+, 2001. — 336 с.

15. Сергеев В. В. Политика США в Афганистане : военнополитический аспект (2001–2009 гг.) : дис. кандидата ист. наук : 07.00.03 — всеобщая история / Вадим Викторович Сергеев. — М. : Московский гос. ин-т международных отношений, 2011. — 213 с.

16. Серенко А. Президентские выборы в Афганистане были одними из самых демократичных в регионе / А. Серенко // Афганский проект. — 31.10.2009. — Режим доступу: http://www.centrasia.ru/newsA.php?st= 1256974560 17. Серенко А. Афганский синдром / А. Серенко // POLIT:RUS. Экспертно-аналитическая сеть. — 26.08.2009. — Режим доступу: http://www.politrus.com/2009/08/26 18. Сикоев P. P. Исламский Эмират Афганистан: тоталитарный режим рубежа XXI века / Р. Р. Сикоев // Общественные науки и современность. — 2003. — № 4. — С. 113–123.

19. Сикоев P. P. Талибы: религиозно-политический портрет / Руслан Романович Сикоев. — М. : ИВ РАН, Крафт+, 2004. — 256 с.

160

Наші автори

Вапняр Наталія Валеріївна,

магістр кафедри всесвітньої історії ПНПУ Науковий керівник —

Ліхачова О. Є., к. іст. н., доцент кафедри всесвітньої історії ПНПУ

Дімова Ганна Василівна,

магістр кафедри всесвітньої історії ПНПУ Науковий керівник —

Сєкерська О. П., к. іст. н., доц. кафедри всесвітньої історії ПНПУ

Добролюбська Юлія Андріївна,

доктор філософських наук, доцент, зав. кафедрою всесвітньої історії ПНПУ

Жосан Сергій Іванович,

магістр кафедри історії України ПНПУ Науковий керівник —

Чумак В. М., к. іст. н., проф., зав. кафедрою історії України ПНПУ

Загоцька Зоя Іванівна,

магістр кафедри історії України ПНПУ Науковий керівник —

Шарова Т. П., к. іст. н., доц. кафедри історії України ПНПУ

Зіновеєва Ірина Леонідівна,

лаборант кафедри історії України ПНПУ

Іванчук Ніна Василівна,

магістр кафедри всесвітньої історії ПНПУ Науковий керівник —

Добролюбська Ю. А., д. філос. н., зав. кафедрою всесвітньої історії ПНПУ

Колосюк Алла Олександрівна,

магістр кафедри історії України ПНПУ Науковий керівник —

Чумак В. М., к. іст. н., проф., зав. кафедрою історії України ПНПУ

Купріянов Іван Сергійович,

магістр кафедри історії України ПНПУ Науковий керівник —

Чумак В. М., к. іст. н., проф., зав. кафедрою історії України ПНПУ

Кучерук Олег Олексійович,

викладач культурології БілгородДністровського Державного аграрного технікуму, пошукувач кафедри всесвітньої історії ПНПУ

Ліхачова Ольга Євгенівна,

кандидат історичних наук, доцент кафедри всесвітньої історії ПНПУ

Макагон Яна Юріївна,

магістр кафедри історії України ПНПУ Науковий керівник —

Гізер С. М., к. іст. н., доц. кафедри історії України ПНПУ

Марків Ніна Миронівна,

студентка IV курсу історикофілософського факультету ПНПУ Науковий керівник —

Добролюбська Ю. А., д. філос. н., зав. кафедрою всесвітньої історії ПНПУ

Марущак Олександр Васильович, аспірант кафедри філософії та соціології ПНПУ

Недзвецький Сергій Валерійович,

магістр кафедри історії України ПНПУ Науковий керівник —

Чумак В. М., к. іст. н., проф., зав. кафедрою історії України ПНПУ

Окорокова Віра Вікторівна,

кандидат філософських наук, доцент кафедри всесвітньої історії ПНПУ

Парадюк Олена Олександрівна,

магістр кафедри історії України ПНПУ Науковий керівник —

Шарова Т. П., к. іст. н., доц. кафедри історії України ПНПУ

Пєнков Олександр Степанович,

магістр кафедри історії України ПНПУ Науковий керівник —

Чумак В. М., к. іст. н., проф., зав. кафедрою історії України ПНПУ

Потапчук Сергій Володимирович,

магістр кафедри всесвітньої історії ПНПУ Науковий керівник —

Добролюбська Ю. А., д. філос. н., зав. кафедрою всесвітньої історії ПНПУ

Пошали Ірина Василівна,

аспірантка кафедри історії України ПНПУ

Приходько Анатолій Анатолійович,

магістр кафедри всесвітньої історії ПНПУ Науковий керівник —

Сєкерська О. П., к. іст. н., доц. кафедри всесвітньої історії ПНПУ

Прохорова Алла Юріївна,

пошукувач, старший лаборант кафедри історії стародавнього світу та середніх віків ОНУ імені І. І. Мечникова Науковий керівник —

Нємченко І. В., доцент, зав. кафедрою історії стародавнього світу та середніх віків ОНУ імені І. І. Мечникова

Савіна Діана Юріївна,

магістр кафедри всесвітньої історії ПНПУ Науковий керівник —

Ліхачова О. Є., к. іст. н., доцент кафедри всесвітньої історії ПНПУ

Семко Яна Сергіївна,

магістр кафедри всесвітньої історії ПНПУ Науковий керівник —

Сєкерська О. П., к. іст. н., доц. кафедри всесвітньої історії ПНПУ

Смирнов Олександр Ігорович,

старший викладач кафедри археології, давньої та середньовічної історії Інституту історії та права Миколаївського національного університету імені В. О. Сухомлинського

Сташевський Олександр Олександрович, магістр кафедри історії України ПНПУ Науковий керівник —

Чумак В. М., к. іст. н., проф., зав. кафедрою історії України ПНПУ

Стегарь Олена Олександрівна,

магістр кафедри всесвітньої історії ПНПУ Науковий керівник —

Сєкерська О. П., к. іст. н., доц. кафедри всесвітньої історії ПНПУ

Стужук Сергій Васильович,

магістрант Інституту історії та права Миколаївського національного університету імені В. О. Сухомлинського Науковий керівник —

Смирнов О. І., старший викладач кафедри археології, давньої та середньовічної історії Миколаївського національного університету імені В. О. Сухомлинського

Тинкован Наталя Борисівна,

магістр кафедри історії України ПНПУ Науковий керівник —

Гізер С. М., к. іст. н., доц. кафедри історії України ПНПУ

Филатова Алла Вікторівна,

магістр кафедри історії України ПНПУ Науковий керівник —

Шарова Т. П., к. іст. н., доц. кафедри історії України ПНПУ

Хавкар Хуссейн,

аспірант кафедри філософії та соціології ПНПУ Науковий керівник —

Мисик І. Г., д. філос. н., проф. кафедри філософії та соціології, декан факультету української філології ПНПУ

Чепіженко Вадим Віталійович,

магістрант, старший лаборант кафедри історії стародавнього світу та середніх віків ОНУ імені І. І. Мечникова Науковий керівник —

Нємченко І. В., доцент, зав. кафедрою історії стародавнього світу та середніх віків ОНУ імені І. І. Мечникова

Чернишова Катерина Василівна,

магістр кафедри всесвітньої історії ПНПУ Науковий керівник —

Добролюбська Ю. А., д. філос. н., зав. кафедрою всесвітньої історії ПНПУ

Чумак Володимир Михайлович,

кандидат історичних наук, професор, зав. кафедрою історії України ПНПУ

Шарова Тетяна Петрівна,

кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України ПНПУ

Шевченко Тетяна Миколаївна,

студентка IV курсу Інституту історії та права Миколаївського національного університету імені В. О. Сухомлинського, зберігач фондів НІАЗ «Ольвія» Науковий керівник —

Смирнов О. І., старший викладач кафедри археології, давньої та середньовічної історії Миколаївського національного університету імені В. О. Сухомлинського

Історіосфера. Матеріали Дев’ятої наукової конференції викладачів, студентів, магіст рів, аспірантів т а молодих учених історико-філософського факультету Південноукраїнського національного педагогічного університету імені К. Д. Ушинського. — Одеса, 7–8 квітня 2014 року / Редкол.: Ю. А. Добролюбська (відп. ред.), В. В. Окорокова (відп. секр.) та ін. — Одеса: ПНПУ, 2014. — 168 с.

Укр. та рос. мовами

ISBN 966-7965-01-5

Наукове видання

ІСТОРІОСФЕРА Матеріали наукової конференції Одеса, 7–8 квітня 2014 року

Українською та російською мовами

У публікації використаний фрагмент малюнку «Маятник Фуко» Є. Іванова

Технічний редактор і коректор — Є. А. Добролюбська

Підписано до друку 28.03.2014. Формат 60 х 90 1/16 Умовн. друк. арк. 6,4. Наклад — 300 прим. Зам. № 517 Надруковано на поліграфічній базі приватного підприємства «ЦВТ» 65014, Одеса, вул. Генуезька, 22