Історіосфера-2021

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДЗ «Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського»

Рада молодих учених та спеціалістів

М ат е р і а л и Ш і с т на д ц я то ї н ау кової конференції в ик л а дач і в , здобувачів в и щої о св іти т а молодих уче них Південноукраїнського національного педагогічного університету імені К. Д. Ушинського

Одеса 2021

УДК 300.3+301+930.1; 911.3 (477.74).

Історіосфера. Матеріали Шістнадцятої наукової конференції викладачів, здобувачів вищої освіти та молодих учених Південно­у країнського національного педагогічного університету імені К. Д. Ушинського. — Одеса : Ун-т Ушинського, 2–3 квітня 2021 р. — 92 с.

Рекомендовано до друку рішенням Вченої ради Південноукраїнського національного педагогічного університету імені К. Д. Ушинського Протокол № 10 від 25 березня 2021 р.

ISBN 966-7965-01-5 © Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського

Позиція авторів може не співпадати з думкою редакційної колегії.

Відповідальний редактор — д. філос. н., проф. Ю. А. Добролюбська

Редакційна колегія: д. філос. н., проф. Є. Р. Борінштейн (Ун-т Ушинського); д. іст. н., проф. А. О. Добролюбський (Ун-т Ушинського); д. іст. н., проф. С. В. Іванова (Інститут археології НАН України); д. іст. н., доц. А. В. Красножон (Ун-т Ушинського); к. іст. н., доц. О. Є. Ліхачова (Ун-т Ушинського); д. філос. н., доц. В. В. Окорокова (Ун-т Ушинського); д. іст. н., проф. В. А. Савченко (Ун-т Ушинського); д. філос. н., проф. М. Ф. Цибра (Ун-т Ушинського); к. іст. н., проф. В. М. Чумак (Ун-т Ушинського).

Зміст

Іс торія т а ме тод ол о гія нау ки і т ех н і к и Панічерська Л. П. Арт-деко: особливості розвитку стилю............................................. 7 Присяжнюк О. М. «Загальна розвідка міста, фортів та батарей Алжиру» полковника Бутена............................................................................... 10 Назарук Л. В. Інноваційні технології у роботі музейних закладів: історія та сучасні напрямки................................................................ 14 Семко Я. С. Сучасна британська медична антропологія....................................... 18

Ф і ло соф ія істо р ії, кул ьту р на а нт р о п оло г і я Добролюбська Ю. А. Історичні панорами Жана-Шарля Ланглуа як візуалізація історії........................................................................... 24 Битка В. В. Роль та місце собаки у зороастризмі.................................................. 28 Притискач Г. Р. Тема смерті у «Діалогах» Григорія Великого.................................... 33 Парадюк О. О. Пізнавальна та виховна функція історичної прози в повісті М. Матьє «Карі, учень художника».................................... 38 Родян М. В. Філософія постмодерну: сьогоденні тенденції................................. 42

Іс торія цив іл із а цій с т а р од а в но с т і т а с е р едн ь о ві ч ч я Чорноморець А. В. Початкова освіта в грецьких полісах Північного Причорномор’я: сучасний стан питання........................ 45

Маринченко Л. Д. Правдивість казок минулого на прикладі «Легенди про щуролова з Гамельна» і казки Е. Т. А. Гофмана «Лускунчик і Мишачий король»............................ 48 Пчелінцева В. В. Права ісламу щодо шлюбу та розлучення......................................... 53 Свідова О. П. Мухаммад-Казім як історик часів Надір-шаха.................................. 59

Ци ві л ізаційні п р о бл е м и но во ї т а н о ві т н ь о ї і с то р і ї Савченко В. А. «Одеський» дендізм буремних 20-х років ХІХ ст............................. 66 Назаровський Р. О. Розвиток народних шкіл в Подільській губернії другої пол. XIX ст................................................................................ 71 Дегтярьова М. О. Особливості внутрішньої міграції афроамериканців в США.................................................................... 74 Ліхачова О. Є. Виллем Альберт Шольтен — солом’янокартонний король Нідерландів........................................................... 77 Мартинюк А. В. Трансатлантична работоргівля та її історикокультурні наслідки............................................................................... 80 Скирда М. В. Політичне загострення як складова частина чилійського державного заколоту 1973 року..................................... 84 Наші автори......................................................................................... 90

Іс то р і я т а м е тод ол о гі я н аук и і технік и Панічерська Л. П. Арт-деко: особливості розвитку стилю Ар-деко, який іноді називають деко — це стиль візуального мистецтва, архітектури та дизайну, який вперше з’явився у Франції безпосередньо перед Першою світовою війною. Арт-деко вплинув на дизайн будівель, меблів, ювелірних виробів, моди, автомобілів, кінотеатрів, поїздів, океанських лайнерів та побутових предметів, таких як радіо та пилососи. Свою назву, скорочене від «Arts Décoratifs» (Декоративне мистецтво), взяло від «Exposition internationale des arts décoratifs et industriels modernes» (Міжнародна виставка сучасних декоративних та промислових мистецтв), що відбулася в Парижі в 1925 році. Він поєднував сучасні стилі з вишуканою майстерністю та багатими матеріалами. Під час свого розквіту арт-деко представляв розкіш, гламур та віру в соціальний та технічний прогрес. Виникнення арт-деко було тісно пов’язане з підвищенням статусу художників-декораторів, які до кінця XIX століття вважалися просто ремісниками. Термін «декоративні вироби» був винайдений в 1875 році, надаючи дизайнерам меблів, текстилю та інших прикрас офіційний статус «Société des artistes decorateurs» (Товариство художників-декораторів), або «SAD»; було засновано в 1901 році, і художники-декоратори отримали ті самі права авторства, що і художники та скульптори. Подібний рух розвинувся в Італії. Перша міжнародна виставка, повністю присвячена декоративному мистецтву, «Esposizione Internazionale d’Arte Decorativa Moderna» (Міжнародна виставка сучасного декоративного мистецтва), була проведена в Турині в 1902 році. У Парижі було засновано кілька нових журналів, присвячених декоративному мистецтву, серед яких «Arts et décoration» (Мистецтво та оздоблення) та «L’Art décoratif moderne» (Сучасне декоративне мистецтво). Секції декоративного мистецтва були введені в щорічні салони «Sociéte des artistes français» (Товариство французьких художників), а пізніше в Салон д’Автомне [2]. Французький націоналізм також зіграв свою роль у відродженні декоративно-прикладного мистецтва. Французькі дизайнери відчували виклик через збільшення експорту менш дорогих німецьких меблів.

7

І С Т О Р І О С Ф Е РА

Паризькі універмаги та модельєри також зіграли важливу роль у піднесенні арт-деко. Створені підприємства, такі як фірма срібних виробів «Christofle» (Христофле), дизайнер скляних виробів Рене Лалік та ювеліри Луї Картьє та Бушерон, які всі почали розробляти вироби в більш сучасних стилях. Починаючи з 1900 року універмаги наймали художників-декораторів для роботи в своїх дизайнерських студіях. Оздоблення Салону д’Автомне 1912 року було доручено універмагу «Printemps» (Принтемпс). У цьому ж році Принтемпс створив власну майстерню під назвою «Primavera» (Прімавера). До 1920 року в Прімавері працювало понад триста художників. Стилі варіювались від оновлених версій Людовика XIV, Людовика XVI і особливо меблів Луї Філіппа, виготовлених Луї Сю та у майстерні Прімавера, до більш сучасних форм від майстерні універмагу «Au Louvre» (У Луврі). Інші дизайнери, в тому числі Еміль-Жак Рульман та Пол Фоліот, відмовились використовувати масове виробництво і наполягали на тому, щоб кожен виріб виготовлявся окремо вручну. У ранньому стилі арт-деко були представлені розкішні та екзотичні матеріали, такі як чорне дерево, слонова кістка та шовк, дуже яскраві кольори та стилізовані мотиви, зокрема кошики та букети квітів усіх кольорів, що надає модерністський вигляд [5]. Арт-деко був не єдиним стилем, а колекцією різних, іноді суперечливих стилів. В архітектурі арт-деко став наступником і реакцією на модерн — стиль, який процвітав у Європі між 1895 і 1900 роками, а також поступово замінив мистецтво вищих мистецтв та неокласицизм, що переважали в європейській та американській архітектурі [4]. В оздобленні були запозичені і використані багато різних стилів арт-деко. Вони включали досучасне мистецтво з усього світу, яке можна спостерігати в Музеї Лувру, Музеї де Гомме та Музеї національних мистецтв Африки та Океанії. Інтерес до археології також мав популярність завдяки розкопкам у Помпеях, Трої та могилі 18 династії фараона Тутанхамона. Художники та дизайнери інтегрували мотиви старовинного Єгипту, Месопотамії, Греції, Риму, Азії, Месоамерики та Океанії з елементами машинного віку [3]. У 1925 році в рамках арт-деко співіснували дві різні школи-конкуренти: традиціоналісти, які заснували Товариство художників-декораторів, включали дизайнера меблів Еміля-Жака Рульмана, Жана 8

Історія та методологія науки і техніки

Дюнара, скульптора Антуана Бурделя та дизайнера Поля Пуаре. Вони поєднували сучасні форми з традиційною майстерністю та дорогими матеріалами. З іншого боку були модерністи, які все частіше відкидали минуле і бажали: стилю, заснованого на досягненні нових технологій, простоті, відсутності оздоблення; недорогих матеріалів та масового виробництва. Модерністи заснували власну організацію — Французький союз сучасних художників — у 1929 р. До її складу входили архітектори П’єр Шаро, Френсіс Журден, Роберт Маллет-Стівенс, Корбюзьє, ірландський дизайнер Ейлін Грей та французький дизайнер Соня Делоне, ювеліри Жан Фуке та Жан Пуйфоркат. Вони люто напали на традиційний стиль арт-деко, який, на їхню думку, був створений лише для багатих, і наполягали на тому, щоб добре побудовані будівлі мали бути доступними кожному, і ця форма повинна відповідати функції. Краса об’єкта чи споруди полягала в тому, чи ідеально він відповідав своїй функції. Сучасні промислові методи означали, що меблі та будівлі можна виготовляти масово, а не виготовляти вручну [2]. Отже, ті самі особливості, які спочатку зробили популярним арт-деко, його майстерність, багаті матеріали та орнаменти, призвели до його занепаду. Велика депресія, яка розпочалася в США в 1929 р., а незабаром після цього дійшла до Європи, значно зменшила кількість багатих клієнтів, які могли платити за меблі та предмети мистецтва. В економічному кліматі депресії мало компаній було готово будувати нові хмарочоси. Навіть фірма «Ruhlmann» (Рульман) вдалася до виготовлення предметів меблів серійно, а не до окремих предметів ручної роботи. Останніми будівлями, побудованими в Парижі в новому стилі, були Музей громадських робіт Огюста Перре (нині Французька економічна, соціальна та екологічна рада) та Палац де Шайо Луї-Іпполіта Буало, Жака Карлу та Леона Аземи, та Палац де Токіо Паризької міжнародної експозиції 1937 року. Але деко продовжує надихати дизайнерів і його часто використовують у ювелірних виробах та у сучасній моді.

1. Банцекова А. До питання визначення стилю ар-деко в архітектурі Львова // Вісник І-ту Укрзахідпроектреставрації. Львів, 2008. № 18. С. 130–138.

2. Малинина Т. Г. Формула стиля. Ар Деко: истоки, региональные варианты, особенности эволюции. Москва: Пинакотека, 2005. 303 с.

9

І С Т О Р І О С Ф Е РА 3. Малинина Т. Г. Искусство епохи модернизма: стиль ар деко. 1910–1940-е годы. Москва: Пинакотека, 2009. 372 с.

4. Хайт В. Л. «Ар-деко: генезис и традиция» // Об архитектуре, истории истории и проблемах. Москва: Эдиториал УРСС, 2003. С. 201–225.

5. Хилльер Б., Эскритт С. Стиль Ар Деко. Москва: Искусство — XXI век, 2005. 240 с.

Присяжнюк О. М. «Загальна розвідка міста, фортів та батарей Алжиру» полковника Бутена Постать полковника Вінсена Ів Бутена (1772–1815) — учасника майже всіх військових кампаній наполеонівської епохи, талановитого інженера та секретного агента, залишилась майже невідомою історикам. Протягом всієї своєї кар’єри він служив одночасно як інженер-офіцер, сапер, дипломат та агент розвідки [5, p. 19]. Після невдачі Єгипетського походу Наполеон Бонапарт не залишив ідеї придбати будь-який з важливих торговельних пунктів на Південно-Африканському узбережжі. Він плекав намір перетворити Алжир на колонію Франції та у 1808 році послав зі шпигунською місією Вінсена Ів Бутена. Агент мав завдання зробити рекогносцировку для майбутнього вторгнення [2, с. 95]. Результатом шпигунської місії Бутена став звіт «Загальна розвідка міста, фортів та батарей Алжиру», авантюрній історії написання якого ми присвячуємо нашу статтю. Серед переписки Наполеона (том XVII, № 13760) можна знайти лист надзвичайного значення. «Байонна, 18 квітня 1808 року Месьє Декре, Поміркуйте над експедицією в Алжир як з моря, так і з суходолу. Одна наша нога в Африці змусить Англію замислитись. Чи є на цьому узбережжі гавань, де ескадра була б захищена від вищої сили? Якими можуть бути порти, через які армія, яка щойно висадилася, могла б прямувати вглиб? Вивчивши експедицію в Алжир, вивчіть Туніську експедицію. Пишіть конфіденційно Гантому, який перед поїздкою у Париж зможе взяти інформацію.

10

Історія та методологія науки і техніки

Я попрошу відповіді лише через місяць; але за цей час збирайте достовірні матеріали, в яких не буде ніяких „але“, „якщо“, „тому що“. Надішліть одного з ваших досвідчених інженерів, який зможе поспілкуватися з очільником Танжера; але він повинен бути людиною тактовною та талановитою. Цей інженер мав би бути трохи військово-морським офіцером і трохи наземним інженером. Йому доведеться гуляти всередині й зовні стін, і, повернувшись додому, він напише свої спостереження, в яких не повинно бути вигадок. Ви можете порадитися з Сансоном, щоб знайти здібну людину, також ви повинні знайти інформацію в архівах. Наполеон 1-й» [4, р. 24–25]. Бутен був обраний для цієї місії Кларком, Декре і Сансоном [1, c. 298].

8 травня в Тулоні від сів на борт брига «Акула», який відплив того ж вечора. Так Бутен став секретним агентом. Офіційно він їде в північну Африку, щоб відвідати свого «двоюрідного брата» месьє Танвіля, французького консула в Алжирі. Звичайно, він переодягнений у цивільний одяг. Але море «кишить англійцями».

9 травня «Акулу» починає переслідувати англійський швидкий бриг «Чарівник». Бутен, «слон на борту» (саме так моряки називають цивільних осіб, які перебувають на кораблі) вміло наводить гармати та розбиває щогли англійця і навіть отримує легке поранення. «Чарівник» відстає та навіть не підозрює, що він щойно втратив найгірших ворогів своєї країни. «Акула» приходить в Туніс, де Бутен зустрівся з консулом Девузе.

24 травня бриг кидає якір в Алжирі, де Бутен і його «дорогий двоюрідний брат» Танвіль потрапляють один до одного в обійми. Місія Бутена шалена і дуже небезпечна, оскільки Османська імперія головує в Алжирі лише номінально. На місті влада поділена між намісником деєм і старійшинами крупних племен та духівництвом. Вплив англійців та англійське золото додає невизначеності ситуації. Бутен починає з пошуку архівів консульства та робить нотатки. Потім він «гуляє» уздовж узбережжя. Поліція його помітила та написала французькому консулу: «Франків там не повинно бути». Перше попередження. Наступного дня Бутен відчуває шалене бажання піти на риболовлю та пливе до мису Матіфу.

11

І С Т О Р І О С Ф Е РА

«Форт — це приблизно регулярний восьмикутник, який має три амбразури і три бійниці на кожній стороні, за винятком сторони входу до форту, де є лише одна» [3, р. 646]. Бутен оглядає рів і невисоко оцінює його оборонне значення. «…крім того, мис Матіфу занадто далеко від форту, щоб спуститися від нього. Найкраще було б, щоб на нього напали дві-три батареї, оскільки його кругла форма зробить послугу артилерії…» [3, р. 646]. Також Бутен вимірює глибини моря. Поліція погрожує вже сильніше: «Якщо ви почнете заново, консул буде похований живим» (останній супроводжував Бутена під час його «рибальської» поїздки). Бутен не ризикує далі життям консула та продовжує розвідки на самоті. «Водяний форт невеликий, має лише чотири амбразури з боку моря. Новий форт Барбазон (Баб-Азон), перебудований старим деєм, має 36 амбразур. Цей останній форт», — писав Бутен, — «повинен бути останнім, його не можна атакувати з моря, оскільки судна можуть постраждати, не роблячи нічого корисного» [3, р. 646]. Він робить висновок, «щоб взяти Алжир суходолом, потрібно заволодіти фортом Імператора, який домінує над усіма іншими укріпленнями. Саме тут потрібно напасти» [3, р. 647]. Він послідовно відвідує і вивчає усі оборонні сили: форти, сили англійців, набережні батареї, мис Пескад. Підраховує судна, перетинає рви, обходить старі вежі, сухі канави, цитадель, перетинає рівнину Мітіджа в пошуках місця висадки. За його оцінками населення міста Алжир складає 3 000, а населення всього Алжиру — 73 000 (в 1830 році лише 30 000). Доходи від піратства стали низькими. Рабів менше, але ціна викупу зросла в п’ять разів. У Сіді-Феррух Бутен нарешті бачить саме те, задля чого приїхав — місце, яке ідеально підходить для висадки. Обґрунтування в його звіті логічні та непереборні: пологий схил, доступний берег, піщане дно. Він не може дійти до кінця мису, оскільки там міститься священна для мусульман могила, а зберігач могили категорично забороняє християнину підходити до неї. Однак того, що Бутен побачив, йому вистачає, оскільки у Сіді-Феррух немає ні укріплень, ні висот.

12

Історія та методологія науки і техніки

Висаджене військо може зібратися там, перш ніж зазнає будь-якої атаки. Бутен додає, що «всі попередні спроби висадки провалилися тому, що здійснювалися в гавані». Ввечері, повернувшись назад до консульства, Бутен оновлює записки в крихітному зошиті та робить ретельні ескізи. Усі інші документи можуть зникнути, а зошит залишиться. Крім того, пам’ять у Бутена надзвичайно точна. Потрібно сказати, що «дорогого двоюрідного брата» Танвіля мучить тривога, він боїться викриття та з нетерпінням чекає день та час відправлення Бутена.

17 липня бриг «Акула» відпливає до Ніцци. Неподалік від Аяччо 26 липня бриг побачили англійці. Англійський фрегат був швидшим і краще озброєним, тому бриг був захоплений і Бутен став в’язнем англійців. На щастя він встиг викинути у море всі свої документи, крім дорогоцінного зошита, який йому вдалося сховати. Англійський фрегат прибуває на Мальту 14 серпня. Бутен розгублений та розлючений, бо він знає, що його інформацію у Франції чекають до осені. Перш ніж дати чесне слово не втікати, Бутен втікає в мальтійські кущі та переховується в дикій природі.

31 серпня він викрадає цивільний одяг та замаскований іменем Ніколо, моряка з Рагузи, наймається на маленький човен «Колодязь», який відпливає з Мальти до Стамбулу.

2 жовтня, пройшовши через Делос та Смірну, він знову опинився перед Золотим Рогом у Стамбулі. Лише 4 листопада Бутен досягає Парижу та зустрічається з міністром Декре, якому пояснює: «Дорога, яку я обрав, була не найкоротшою, але вона була найбезпечнішою». Використовуючи записи у своєму маленькому зошиті, Бутен пише об’ємний та докладний звіт «Загальна розвідка міста, фортів та батарей Алжиру» [3]. Звіт містить численні карти та ескізи, опис фортів, розташування батарей, стан сухопутних та морських сил, примітки про ресурси країни в продуктах харчування, деревині та воді, про метеорологію, хвороби. Він вивчає звичаї, дохід дея, ціну робочих днів та їжі, ваги, валюти. Крім того, в його звіті пропонується використовувати сили 13

І С Т О Р І О С Ф Е РА

вторгнення в кількості 35 000 / 40 000 осіб, містяться рекомендації для майбутньої окупаційної армії. Він також описує маршрути, що відправляються з Алжиру в бік інших міст. Його звіт закінчується порадою керівникам майбутніх експедиційних сил: швидкість, енергійність, єдність командування. Двадцять один рік пізніше план нападу Алжиру здійснить генерал де Бурмон, і Франція довго буде виковувати свою колонію.

1. Архенгольц Ф. История морских разбойников Средиземного моря и Океана. Москва: Новелла, 1991. 365 с.

2. Прусская Е. А. Тридцать лет спустя: опыт Египетского похода 1798–1801 гг. и французское вторжение в Алжир 1830 г. Французский ежегодник. 2017. С. 94–112.

3. Boutin V. Y. Reconnaissance general de la ville, des forts et batteries d’Alger // Nettement A. Histoire de la conquète d’Alger: écrite sur des documents inédits et authentiques, suivie du tableau de la conquète de l’Algérie. Paris J. Lecoffre, 1856. P. 640–657.

4. Correspondance de Napoleon Ier; publiee par ordre de l’Empereur Napoleon III. Volume XVII. № 13760. Paris: Imprimerie imperiale, 1865. Р. 24–25.

5. Vernet F. Colonel Vincent Yves Boutin (1772–1815) // l’Algérianiste. № 76. 1996. Р. 18–23.

Назарук Л. В. Інноваційні технології у роботі музейних закладів: історія та сучасні напрямки Інноваційні технології масово впроваджуються в наше життя, наразі вони з’являються не лише в сферах освіти і науки, а й у туристичній та музейній галузях. Впровадження інформаційних методів почалося наприкінці ХХ століття і отримало назву «Музейний бум в інтернеті». У 1970–1980-х роках у передових країнах світу (США, Англія, Франція та інші) створюються онлайнові музейні системи інформації, спочатку це були сторінки з загальною відомістю про музей та експонати. А вже у 1995 році з’явилися інтернет платформи Міжнародної ради музеїв, де висвітлювалися основні питання та можливості музейної справи у співробітництві з ІТ-технологіями [8, с. 107]. Сьогодні діє єдина європейська мережа Museum Online, у якій є доступ до усіх європейських музеїв онлайн.

14

Історія та методологія науки і техніки

В Україні тенденції розвитку інноваційних технологій у музейній сфері беруть початок у 1999 році — Дніпропетровський національний історичний музей ім. Д. Яворницького став одним з перших, який презентував свій сайт в Україні. Але найбільш вагомим кроком у розвитку цієї сфери стала «Програма розвитку музейної справи на період до 2005 року», яка підіймала питання масового впровадження інноваційних технологій у музейну справу [4, с. 328]. У 2006 р. з’являться громадська платформа «Український центр розвитку музейної справи», головним завданням якої є розв’язання системних проблем музейної сфери. І до сьогодні багато музеїв України використовують ресурси сучасних технологій завдяки небайдужим громадянам та «друзям музеїв», які допомагають фінансуванням та забезпеченням [4]. Сучасні тенденції використання інноваційних технологій у музейній справі, як в Україні, так і в світі, розвиваються у таких напрямках: інтернет-сайти, аудіогіди, інтерактивні музеї, QR-коди, Google Art Project, використання ІТ-технологій для експонатів та використання ІТ-технологій у музеях як допоміжний матеріал для освоєння експозиції. Розглянемо детальніше усі ці сфери розвитку у музейній справі. Ми вже виявили історію розвитку інтернет-сайтів музеїв світу та України, наразі наше завдання — виявити тенденції розвитку цієї сфери інноваційних технологій. Ця сфера дуже поширена за кордоном, але й в Україні більш ніж 200 музеїв мають свою онлайн-платформу [8]. Звісно, це не багато, однак ця індустрія с кожним роком вдосконалюється. Сайти відіграють ознайомлюючу роль: допомагають дізнатися режим роботи, ціну білету та напрями музею, розповідають про основну експозицію та актуальні виставки тощо. Існують також громадські сайти, де зібрані відомості про музеї України, один з таких — «Музеї онлайн», де ви можете ознайомитися з експозиціями різних музеїв та цікавими відомостями про них [7]. Аудіогіди вперше почали використовуватися на оглядовому майданчику Севастопольської панорами в 2006 р. Зараз їх все частіше використовують у музеях, в тому числі у Дніпропетровському національному історичному музеї ім. Д. І. Яворницького (там голо15

І С Т О Р І О С Ф Е РА

грама дівчини розповідає про відомості музею упродовж 2,5 хв.) [4, с. 329–330]. Зараз можна знайти в інтернеті аудіогід відомих музеїв і прослуховувати запис під час їх відвідування. Також, аудіогіда можна замовити у самому музеї (якщо така функція доступна). Ця сфера не дуже поширена в музеях України, загалом лише в Києві у великих музеях (наприклад Києво-Печерська Лавра). Інтерактивні музеї — це музеї, які мають на меті розважити, навчаючи на практиці. До таких музеїв входить Одеський музей цікавої науки — у ньому можна стати учасником експерименту та отримати неоціненний досвід [4]. В Україні вони беруть свій початок у 2012 році з відкриттям Інтерактивного музею науки і техніки «Експериментаніум» в Києві. Інноваційні технології допомагають музеям вести облік своїх фондів, і крім загального обліку за допомогою комп’ютерних технологій є система QR-кодів. Вона допомагає не лише у створенні обліку фондів, а й в ознайомленні гостів музею з експозицією за допомогою мобільного додатку. Також, доступне ознайомлення з тими експонатами, які не виставляються в даний час (відвідувачі можуть за допомогою QR-кодів подивитися на сам експонат, дізнатися його історію та цікавинки, та коли він буде виставлятися у наступний раз). Перші QR-коди були встановлені в Україні 2013 р. у Музеї історії Києва, Музеї російського мистецтва та ін [8].

Google Art Project — це інтернет-платформа, яка надає доступ до відоміших музеїв світу та їх експонатів [9]. Дата запуску у світі — 1 лютого 2011 року, а в Україні вона з’явилася у 2013 році у Національному центрі народної культури «Музей Івана Гончара» та Національному заповіднику «Софія Київська». Крім того, Google Art Project створює соціальні програми для молодих творців, дає їм змоги презентувати свої роботи. До цієї технології, також, можна додати віртуальні музеї (це музеї, які перевели в інтернет-формат свої зали з експозицією), де кожна людина може побачити не лише експозицію, а й прогулятися музеєм за допомогою сучасної 3D-зйомки, де ви можете власноруч оглянути у мережі інтернет увесь зал цілком. Використання ІТ-технологій для експонатів все більше використовується не тільки як одиничні об’єкти, а цілі мультимедійні експозиції, які дарують незабутні враження і дивують поєднанням 16

Історія та методологія науки і техніки

матеріальних і віртуальних середовищ. Спеціально створені аудіо-, відео- та мультимедійні програми, технічні можливості яких дозволяють задіяти усі органи чуття, вони постають перед відвідувачами поряд з традиційними музейними експонатами [3]. Наведемо для прикладу Одеський музей сучасного мистецтва, де поряд з картинами та предметами мистецтва є відеопрогравачі, які транслюють фільми та відеоролики як окремі виставні матеріали. Майже кожна виставка супроводжується демонстрацією звукових ефектів, це і є використання інноваційних технологій у музеях як допоміжний матеріал для освоєння експозиції. У розкритті тематики і посилення ключових моментів в сценарії подачі матеріалу величезну роль грають сучасні технічні засоби [5]. Для прикладу згадаємо Одеський художній музей, в якому для підкріплення атмосфери в деяких залах вмикають тиху та спокійну музику. Також, до цього напрямку відносяться допоміжні носії інформації у вигляді проекторів, сенсорних екранів для пошуку та ознайомлення з інформацією тощо. Такі технології існують в Одеському історично-краєзнавчому музеї. Отже, інноваційні технології у роботі музейних закладів займають вагому роль починаючи з 70-х рр. ХХ ст. Спочатку ця тенденція розвивалася в Європі та Америці, а в Україні вони з’явилися у 90-х роках, але розповсюдилися у 2000-х. Сьогодні ці технології в світі досягли своєї досконалості, і не перестають дивувати, тим самим залучають більше відвідувачів. Сучасні тенденції інноваційних технологій у музейній справі, як в Україні, так і в світі, розвиваються у таких напрямках: інтернет-сайти, аудіогіди, інтерактивні музеї, QR-коди, Google Art Project, використання ІТ-технологій для експонатів та використання ІТ-технологій у музеях як допоміжний матеріал для освоєння експозиції. Усі ці напрямки зосереджені не лише на удосконаленні та зміцненні інноваційності музейної справи, а в першу чергу на привабленні нових відвідувачів та актуалізації ролі музею в суспільстві.

1. Ананьев В. Г. История зарубежной музеологии: учеб.-метод. пособ. Санкт-Петербург, 2014. С. 104.

2. Банах В. М. Музейні інновації та інтерактивність у теорії та практиці музейної справи. Historical and Cultural Studies. Львів, 2016. № 1. С. 1–5.

17

І С Т О Р І О С Ф Е РА 3. Баруткина Л. П. Мультимедиа в современной музейной экспозиции. Вестник СПбГУКИ, 2011. С. 106–108.

4. Бєлікова М. В. Запровадження інноваційних технологій в музеях України. Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету, 2015. № 43. С. 326–330.

5. Как современные технологии меняют музеи. [Електронний ресурс]. Режим доступу до ресурсу: https://ad.theoryandpractice.ru/page6660200.html 6. Музеи и цифровые технологии: как развивается визуальное пространство. [Електронний ресурс]. Режим доступу до ресурсу: https://te-st.ru/2017/10/31/museums-and-digital-technologies 7. Музеї онлайн. [Електронний ресурс]. Режим доступу до ресурсу: http://incognita.day.kyiv.ua/exposition 8. Поливода Д., Оніпко Т. Інноваційні технології в діяльності музейних закладів: закордонний та вітчизняний досвід. Збірник виступів. Частина 3. Полтава, 2020. С. 107–110.

9. Google Arts & Culture. [Електронний ресурс]. Режим доступу до ресурсу: https://artsandculture.google.com

Семко Я. С. Сучасна британська медична антропологія Коріння медичної антропології йдуть з досліджень медичних культур (різноманітних культур лікування та охорони здоров’я), що були здійснені ще першими соціальними антропологами кінця XIX ст. Однак аж до 1960-х років для більшої частини антропологічних досліджень проблеми медицини, охорони здоров’я, лікування та попередження хвороб залишалися другорядними. Лише в другій половині 1960-х рр. вони висунулися на перший план, що призвело до консолідації наукових груп, залучених до антропологічних досліджень здоров’я і хвороби [1, с. 5]. Сучасна британська медична антропологія представляє дуже характерне явище та сильно відрізняється від інших європейських напрямків антропології. На відміну, наприклад, від німецької та французької антропології, де завжди був сильний зв’язок з національними філософськими традиціями, у Великобританії вона зазвичай виявлялася більш слабкою. Більш того, британські антропологи частіше апелювали саме до континентальних філософських традицій. При цьому, як і раніше, для більшості англомовних досліджень 18

Історія та методологія науки і техніки

характерна недовіра до теорії та існує традиційна схильність до емпіризму. Ще однією характерною рисою британської антропології в останні десятиліття є її умовно «британський» характер. Подолавши багаторічний острівний ізоляціонізм, британське наукове співтовариство останнім часом як ніколи відкрито для іноземних впливів. На сторінках британських наукових журналів активно представлені роботи європейських, азіатських і південноафриканських антропологів. Британський журнал «Anthropology & Medicine», що видається з 1994 р., по суті справи грає роль міжнародного наукового видання з медичної антропології [1, с. 65]. Протягом тривалого часу британські антропологи зверталися до проблем медично-антропологічного характеру випадково, поєднуючи їх з іншими антропологічними дослідженнями. Типовим прикладом цього є Віктор Тернер, який у 1964 р. відзначився в сфері медичної антропології єдиною великою роботою — про медичні традиції африканського народу лунда. Одним з першопрохідців в британській медичній антропології був Дерек Алкорн, який у 1950ті рр. зробив предметом своїх досліджень групи молодих людей в Лондоні, чия поведінка, як він припускав, дозволила б пояснити причини поширення виразки шлунка, яку тоді вважали звичайною формою масового захворювання. Сам Алкорн вважав, що за допомогою своєї роботи знайде відповіді на питання, які насилу піддавалися британським епідеміологам. У 1960-ті рр. розвиток медичної антропології в Великобританії йшов ще вкрай повільно. Перелом настав після того, як у 1972 р. в університеті Кента відбулася чергова конференція Британської асоціації соціальних антропологів. Доповіді на цій конференції продемонстрували посилений інтерес британських дослідників до проблем медицини і здоров’я. При асоціації був утворено Консультативну раду, до якої увійшли два лікаря — Джо Лаудан і Джеймс Льюїс, а також Джеймс Вудберн, що очолили співтовариство британських медичних антропологів. Джо Лаудан почав з того, що зробив дослідження про роль сімейних зв’язків та традицій у виборі британськими молодими людьми медичної професії. В результаті він показав, що професія лікаря в Великобританії є переважно справою одних 19

І С Т О Р І О С Ф Е РА

і тих же сімей. Маючи медичний диплом, Лаудан також навчався в Лондонській школі економіки і після цього викладав антропологію в університеті Суонсі, в Уельсі. Лаудан закликав співпрацювати лікарів та антропологів, показавши, що особливо цінними для цього є такі області, як психіатрія, епідеміологія та охорона громадського здоров’я. Джеймс Льюїс був відомий своєю роботою на Новій Гвінеї, де наприкінці 1960-х рр. він вивчав уявлення папуасів про хвороби та смерть. З початку 1970-х і аж до 2003 року він викладав в Кембриджі, роблячи акцент на важливості вивчення когнітивних систем, міфології та ритуалів [1, с. 66]. Як і представники більш ранніх поколінь британської соціальної антропології, медичні антропологи в Великобританії велику увагу завжди приділяли аналізу інтелектуальних категорій та способів мислення у досліджуваних ними спільнотах, в даному випадку, категорій, використовуваних для позначення різних станів здоров’я та хвороби. Відносини між лікарями та пацієнтами були розглянуті як відносини між різними культурами, між якими можливий обмін поглядами й виникнення на цій основі гібридних культурних форм. До початку 1980-х рр. британські медичні антропологи стали відчувати помітний вплив ідей американської антропології, що зумовило в подальшому інтерес до деяких тем, зокрема, до проблем здоров’я жінок. В інституціональному плані британська медична антропологія розвивалася за підтримки, головним чином, двох структур. По-перше, це Королівський антропологічний інститут, який виступив спадкоємцем перших антропологічних організацій XIX ст. і став покровителем для самих різних напрямків та шкіл в антропології. По-друге, заснована у 1946 р. Асоціація соціальних антропологів, в якій беруть участь вчені з країн Британської Співдружності. Королівський інститут став активно підтримувати лікарів, зайнятих антропологічними дослідженнями, почав щорічно вручати медалі найбільш успішним дослідникам в галузі медичної антропології. Під егідою Інституту згодом сформувалося Британське суспільство медичної антропології. Важливу роль у розвитку медичної антропології в Великобританії зіграли також вчені, що працювали в Лондонській школі східних та 20

Історія та методологія науки і техніки

африканських досліджень, Лондонській школі гігієни та тропічної медицини, а також в Лондонському університетському коледжі та пов’язаній з ним мережі лікарень. Широкий інтерес до медичної антропології з боку представників різних груп медиків, антропологів та інших дослідників привів до формування досить широкого погляду на сам предмет медичної антропології в Великобританії. Ось приклад його трактування, що відноситься до 1970-х рр.: «Медична антропологія являє собою застосування антропологічного розуміння та методів до проблем здоров’я, хвороби і страждання. Будучи особливою субдисципліною в рамках соціальної та культурної антропології, медична антропологія в той же час тягнеться до сфери діяльності біологічних антропологів (наприклад, популяційна генетика і екологія), археологів (палеопатологія), етологів і психологів (проблеми сприйняття у нелюдиноподібних приматів), лікарів, медсестер та інших представників сфери охорони здоров’я (концептуалізація захворювань, шляхи в медичну професію). Як особлива область знання медична антропологія перебуває в особливому боргу перед іншими дисциплінами, такими як біомедицина, історія, соціологія, регіональні дослідження, психотерапія, психоаналіз, лінгвістика та філософія» [1, с. 67]. Важливим стимулом для розширення дискусій про проблеми здоров’я, хвороби та медицини серед британських антропологів стала епідемія СНІДу, що почалася у 1981 р. Поряд з США Великобританія стала однією з перших країн, де почали широко реєструватися випадки нової смертельної хвороби. Перша половина 1980-х була часом справжньої громадської паніки. На цьому тлі соціологи та антропологи в Великобританії активізували свої дослідження з проблем СНІДу та включилися в суспільно-політичні дискусії. Аж до середини 1980-х рр. в суспільній свідомості в Великобританії панували уявлення про те, що головними розповсюджувачами СНІДу є чотири соціальні категорії — геї, гаїтяни, героїн-залежні особи та хворі на гемофілію. Цілком природно, що антропологи і соціологи зосередили свою увагу на вивченні соціальних мереж поширення інфекції. Розгорнулися дослідження з вуличної проституції. Їх результатом стали висновки вчених про необхідність змінити суспільне 21

І С Т О Р І О С Ф Е РА

ставлення до робітниць секс-індустрії, які знаходяться в найбільш вразливому становищі. Стала актуальною думка про важливість надання їм соціальної допомоги, а також про використання презервативів. У 1990 р. одна з провідних представниць британської антропології Мері Дуглас разом зі своїм французьким колегою Морісом Кальвезом опублікувала важливу роботу, що викладає культурну теорію зараження СНІДом [2, с. 112]. Ще більше, ніж СНІД, на розвиток британської медичної антропології вплинула проблема серцево-судинних захворювань. На початку 1990-х рр. Рональд Франкенберг та Чарлі Девісон в рамках досліджень по Південному Уельсу поставили питання про соціальні та культурні причини цієї нової форми епідемії [4]. Автори вказали на роль куріння, традиційно однієї з головних національних звичок британців, і згодом ці роботи послужили початком широкої суспільної дискусії проти куріння, що призвела на початку XXI ст. до відмови багатьох британців від колишньої культурної норми [3, p. 675–685]. Якщо на перших порах розвиток медичної антропології в Великобританії багато в чому визначався діалогом між антропологами і лікарями, то в подальшому до цієї дискусії підключилися і медичні сестри. На відміну від США соціальна позиція британських медсестер традиційно була більш маргінальною, а їх голос зовсім не звучав в рамках науково-медичної спільноти. На рубежі 1980–1990-х рр. ситуація змінилася. В школах, де велася підготовка медичних сестер, були введені курси медичної антропології. У 1992 р. в Королівський коледж інституту медичних сестер була призначена Ян Севідж, вже відома на той час своїми роботами з проблем статі та сексуальності в сфері медичної професії [5]. Зокрема, Севідж показувала, що співтовариство медичних сестер являє собою закриту соціально-професійну область, зі своїми «племінними» звичаями і нормами поведінки, відмінними від тих, що притаманні «племенам» лікарів і пацієнтів. За її думки, стара війна між докторами і сестрами не може бути вирішена одними лише бюрократичними засобами, але вимагає також участі та спостереження антропологів [5, p. 98–99]. На початку 1990-х Севідж зуміла організувати дослідницьку мережу за участю медичних сестер і антропологів, на основі якої склалася Група етнографії та проблем здоров’я.

22

Історія та методологія науки і техніки

Характерною особливістю британської медичної антропології донині залишається порівняно мала увага до проблем народної медицини і медичного плюралізму, властиві багатьом іншим національним традиціям. У британському соціальному житті вже з XIX ст. багато проявів народної культури, перш за все народне лікування, переживали явний занепад. У зв’язку з цим британські дослідники традиційно демонструють значно більший інтерес до вивчення медичних культур інших товариств, особливо азіатських і африканських, багато з яких продовжують бути залучені в сферу британських економічних інтересів. Такі дослідження дозволяють медичній антропології залишатися важливою частиною сучасної британської інтелектуальної культури.

1. Михель Д. В. Медицинская антропология: история развития дисциплины. Саратов: Изд-во «Техно-Декор», 2010. 84 с.

2. Михель Д. В. Медицинская антропология: исследуя опыт болезни и системы врачевания: монография. Саратов: Сарат. гос. техн. ун-т, 2015. 320 с.

3. Davison C. S., Smith D., Smith F. The Limits of Lifestyle: Reassessing «Fatalism» in the Popular Culture of Illness Prevention // Social Science and Medicine. 1992.

Vol. 34 (6). P. 675–685.

4. Frankenberg R. British Medical Anthropology: Past, Present, and Future // Medical Anthropology: Regional Perspectives and Shared Concerns. Malden, MA: Blackwell Publishing, 2007. P. 183–211.

5. Savage I. Nursing Intimacy: An Ethnographic Approach to Nurse-Patient Interaction. London: Scutari Press, 1995. 152 р.

23

Філо с о фі я і с то р і ї , кул ьту р на ант ропол огія Добролюбська Ю. А. Історичні панорами Жана-Шарля Ланглуа як візуалізація історії Ця стаття присвячена Жану-Шарлю Ланглуа, відносно невідомому сьогодні французькому живописцю XIX століття. В якомусь сенсі це виняткова розвідка про художника, який бачив себе і живописцем, і автором історії. Метою Ланглуа було не менше, ніж візуалізація сучасної йому історії. На своїх панорамах Жан-Шарль Ланглуа представляв у найбільшій доступній для нього формі епічні події свого життя — від битв Наполеона Бонапарта в Єгипті та Москві до військової історії його племінника Наполеона III у Криму та при Сольферіно. Головним досягненням Ланглуа, на наш погляд, було персоналізоване проектування французької військової історії XIX століття. Якщо ми прагнемо пізнати історію Франції дев’ятнадцятого століття повніше, нам слід уважніше розглянути спроектовані ним образи. Представляючи образи історії нації у публічній формі якомога візуально реалістичніше, історичні видовища, такі як панорама, давали перспективи, завдяки яким нові індивідуальні та національні ідентичності могли формуватися, використовуючи власні версії минулого. Майбутній французький художник-баталіст, полковник Великої армії, учасник Наполеонівських воєн, творець жанру батальної панорами Жан-Шарль Ланглуа народився 22 липня 1789 року у Бомоні [1, с. 480]. Уродженець Нормандії, Ланглуа у 1806 році закінчив паризьку Політехнічну школу. Ставши офіцером, воював при Ваграмі, де був ад’ютантом генерала Плозона, в ході Піренейських воєн — в Каталонії, і в 1815 році — при Ватерлоо, де під ним було вбито двоє коней, за що став полковником у 26 років. Після другої реставрації Бурбонів Ланглуа був висланий з Парижа, але у 1817 році знову отримав дозвіл жити в Парижі, де навчався у Ораса Верне, Ана-Луї Жироде і Антуана-Жана Гро. Брав участь у французькій інтервенції в Іспанію. У 1822 році Ланглуа вперше виставив на паризькому Салоні свою батальну картину, яка була відзначена медаллю. З тих пір виставлявся регулярно протягом наступних 25 років.

24

Філософія історії, культурна антропологія

Оглядаючи панораму Афін художника П’єра Прево, яку виставили в Парижі у 1826 році, Ланглуа придумав писати в форматі панорам батальні сцени, ставши, таким чином, творцем цього жанру. Він же перший доповнив панораму предметами, які клалися перед панорамою, щоб створити відчуття зв’язку між глядачем і картиною. Перші дві батальні панорами Ланглуа були присвячені Наваринській битві і взяттю Алжиру, столиці однойменної країни, причому в цьому другому бою невтомний Ланглуа брав особисту участь [2]. Перша панорама була створена у 1827 році і містила зображення морської битви під Наваріно — перемоги Франції над турецькими військами під час грецької війни за незалежність. Його центральним нововведенням було відображення події в панорамі, а не просто зображення місця, як це було зроблено в попередніх панорамах. Тобто ми можемо сказати, що його метою було «бачити історію в процесі створення» [6]. Він підсилив інтерес та відчуття реальності, реконструювавши частину корабля «Сципіон», одного з кораблів, що брав участь у битві, і встановивши його як платформу в центрі панорамної ротонди. Панорамна ротонда була сконструйована таким чином, щоб підкреслити вплив сцени та змусити глядача відчути себе частиною цієї історичної битви. Незважаючи на те, що ротонда втрачена, неважко оцінити зухвалість подання глядачу сучасної історії в такій вражаючій формі, що пропонує ілюзію переживання історичної події. Панорама Ланглуа мала надзвичайний успіх, започаткувавши його славу та кар’єру [2]. Зображення облоги Алжиру, друга велика панорама Ланглуа, була представлена у 1833 році. Ця панорама більше, ніж всі інші, створює відчуття масштабу панорамного зображення, дивовижне відчуття цілого, яке значно більше, ніж сума його частин, і сенс цілісного візуального досвіду [2]. Ланглуа цікавило не стільки географічне розташування, скільки фокус панорамного виду. Дійсно, Ланглуа супроводжував експедиційні сили, які підкорили місто — передбачувану тему цієї панорами, — а потім повернувся у 1832 році для подальших досліджень [5, р. 643]. В процесі цього він виготовив понад шістдесят невеликих картин на папері, на яких зображені різні види Алжиру та його околиць, а також малюнки олівцем та вугіллям. Ніколи не задовольняючись лише пошуком однієї точки зору та записом найнеобхіднішого, Ланглуа вивчав місцевості набагато глибше, ніж панорама може представляти.

25

І С Т О Р І О С Ф Е РА

На початку 1830-х років Ланглуа як ад’ютант супроводжував посольство маршала Мезона в Росію, де був представлений імператору Миколі I і отримав пропозицію залишитися при ньому в якості ад’ютанта, але не прийняв її. Скільки часу пробув Ланглуа в Росії, точно невідомо, але в 1834 році він подорожував по слідах Великої Армії, збираючи матеріали для задуманих їм грандіозних панорам «Бородіно» і «Пожежа Москви», зарисовуючи види історичних місцевостей та типи російських людей. Існує припущення, що Ланглуа провів в Росії 1834–39 роки і, можливо, поєднуючи свої професії офіцера та художника як ніколи раніше, робив не тільки панорамні дослідження в околицях села Бородіно, але й збирав секретну інформацію для уряду Франції [4, р. 67]. Перша з цих панорам, «Бородино», розміром в 1800 квадратних метрів, була відкрита у 1835 році в Парижі; вона зображує атаку піхоти Нея і кінноти Мюрата на батарею Раєвського в момент смерті Коленкура (на першому плані). Друга панорама була виставлена у 1839 році. Обидві мали величезний успіх. Критика називала Ланглуа «чарівником» і заявляла, що «його картинам бракує тільки звуку битви» [6]. Пізніше був написаний ще цілий ряд панорам. Однією з таких робіт є історична картина Ланглуа «Смоленський вогонь», представлена у Салоні у 1838 році. Це драматичне та потужне зображення, яке нагадує глядачеві, що Ланглуа не тільки розважав публіку, але позиціонував себе як художника баталій та творця історії сам по собі. Це історія дев’ятнадцятого століття, викликана образами, фрагментами, що передають давно забуті мрії людям майбутнього [2].

1850 рік Ланглуа провів у подорожі по Єгипту, де познайомився з фотографією. Є кілька фотографій, які належали Ланглуа, але насправді були зроблені Феліксом Тейнардом та Максимом Дю Кемпом. Випадкова зустріч в Єгипті між мсьє та мадам Ланглуа та Максимом Дю Кемпом відкрила очі Ланглуа на можливості фотографування пейзажів та використання зображень для подальших композицій. З листопада 1855 по квітень 1856 Ланглуа перебував у складі французької армії під Севастополем, замальовуючи його облогу. Тут він вже сам зайнявся фотографією, швидко навчився і почав фотографувати самостійно, блукаючи місцевістю та збираючи ракурси так, як це робив раніше з ескізами. Фотографії, які Ланглуа вико26

Філософія історії, культурна антропологія

ристовував для підготовки панорами облоги Севастополя під час Кримської війни, демонструють, що він обирав місце та ракурс, які були історично конкретними, а не тільки мальовничими. Пейзаж виглядає спустошеним війною, з широким видом на територію, що оточує битву, але фокусується лише на розрізнених валах. На одній фотографії самої панорами видно, що центральні історичні постаті були фокусом цього видовища, а їх дії, як і на сучасних батальних картинах, були сенсом існування цього виду мистецтва [3]. Після Кримської війни Ланглуа вийшов у відставку з чином полковника, оселився поблизу рідного Бомона в маєтку і тут помер у 1870 році. Свій маєток він заповів для створення в ньому будинку престарілих для військових і вдів солдатів, убитих на війні, а місту Кан у Нормандії — 256 своїх полотен, що склали музей Ланглуа. У 1885 році у Бомоні був урочисто відкритий пам’ятник Ланглуа, створений за замовленням його племінниці мадам де Серан. На п’єдесталі з двома сходинками та фонтаном на фронтальній частині була встановлена бронзова статуя, виготовлена скульптором Луї-Емілем Декоршемоном. Статуя зображувала 65-річного Ланглуа з етюдником та олівцем у руках. Під час Другої світової війни пам’ятник став жертвою мобілізації кольорових металів. Так Ланглуа ще раз довелося повоювати за Францію. Творчість Ланглуа дуже високо цінувалася за життя, проте його спадщині випала непроста доля. У рік смерті художника багато з його панорам були знищені в ході облоги пруссаками Парижа. Значна частина колекції музею Ланглуа в Кані загинула у 1944 році в ході битви за Кан, одного з найбільш кровопролитних епізодів висадки в Нормандії. В результаті музей Ланглуа в Кані був знищений, а роботи, які залишилися, були передані в музей витончених мистецтв Кана. Багато робіт Ланглуа існують сьогодні тільки у вигляді зроблених з них гравюр, чорно-білих фотографій або фрагментів. І навіть той факт, що саме він, а не Франц Рубо, створив першу панораму Бородінської битви, на сьогоднішній день практично забутий. Дослідження кар’єри Жана-Шарля Ланглуа, природно, веде до аналізу ілюзій, які він породив. Версія історії Ланглуа відтворена за допомогою значних, переважно візуальних елементів. Виробництво образу історії, як за допомогою текстових, так і візуальних засобів, 27

І С Т О Р І О С Ф Е РА

вимагає вибіркового контролю матеріалів, що завжди дає часткові результати. Примітним у панорамах є те, що вони створювали повну ілюзію реальності, яка в свій час вважалася більш правдивою, ніж тексти, отримані з цитат та безпосереднього спостереження.

1. Ланглуа, Жан-Шарль // Военная энциклопедия: [в 18-ти тт.] / под ред. В. Ф. Новицкого и др.]. СПб; [М.]: Тип. т-ва И. Д. Сытина, Том 14, Круковский — Линта. СПб, 1914. С. 480.

2. Langlois J.-C. 1789–1870: le Spectacle de l’histoire, Paris; Caen, Somogy; Musée des beaux-arts de Caen, 2005. 189 p.

3. Langlois J.-C. Photographe normand et le panorama de la bataille de Solferino, Hérouville Saint-Clair, ARDI; Caen, Archives départementales du Calvados, 2000. 128 p.

4. Robichon F. Le Colonel Langlois 1789–1870: un peintre de l’épopée napoléonienne: collections du Musée Langlois, Caen, Paris, Bernard Giovanangeli, 2000. 80 р.

5. Zarobell J. Jean-Charles Langlois’s Panorama of Algiers (1833) and the prospective colonial landscape // Art history, Oxford-26 (5). November-2003, Р. 638–668.

6. Zarobell J. Jean Charles Langlois, 1789–1870. Le Spectacle de l’histoire // Nineteenth-Century Art Worldwide 5, no. 1 (Spring-2006). Режим доступу: http://www.19thc-artworldwide.org/53-spring06/spring06review/163-jean-charleslanglois-1789-1870-le-spectacle-de-lhistoire

Битка В. В. Роль та місце собаки у зороастризмі «Собаку створив, о Заратуштра, Я, Ахура Мазда, з власним одягом, з власним взуттям, пильну, гострозубу, яка отримує підношення мужа, на захисті живих істот. Так Я, Ахура Мазда, створив собаку з тілом великої сили, міццю розуму Аши, міццю живих творінь» [Авеста, Вендидат, Фрагард 13, вірш 39]

У будь-якій релігії згадують та вшановують (або зневажують) різних тварин, в більшості доместикованих. Частіше це велика рогата худоба, яка приносить продукти харчування. В різних релігіях до них різне відношення, але здебільшого позитивне. Не омина28

Філософія історії, культурна антропологія

ють, також, і диких тварин, але ставлення до них майже завжди негативне. Але зупинимося ми на конкретній тварині — собаці. Не так часто собака згадується у різних релігіях, а якщо і є така згадка, вона здебільшого є характеристикою хорошого та віруючого господаря, який має великий двір з худобою та собаками (собаки та інша худоба сприймалися як еквівалент достатку). Зороастризм є дуже багатою на описи та пошани різним тваринам релігією, найвідоміший з них — бик, який є одним з язатів. Дещо іншу і більш цікаву, ритуальну роль відігравала собака у зороастризмі. Напевно, що вона була постійним супутником персів та за це вислужилася до окремого Фрагарда у Вендидаті (остання книга Авести, датується початком нашої ери). Що цікаво, в Вендидаті згадується не одна собака, а декілька їх різновидів, що вказує на знання селекції персами. Першим видом є собака з гострою мордою, скоріш за все цих собак використовували при полюванні: «І сказав Ахура Мазда: „Колюча собака з гострою мордочкою — вангхапара, яку лиховісні смертні кличуть їжаком. Це творіння з тих творінь Святого Духа, що суть творення Святого Духа, усю ніч до сходу сонця виходить тисячократно вбивати (творіння) злого духа“» [2]. Цей вид собак знищував девів (злі сили), але поряд з тим, в Авесті прописано не надто хороше ставлення до полювання: «Творець живих істот плотських, Праведний, де є місце мисливській собаці? І мовив Ахура Мазда: „Вона не володіє нічим з цих вмінь, сама хай собі харчі шукає [знищує храфстру]“» [2]. Другим видом є собака-пастух: «Творець живих істот плотських, Праведний, де собаці-вівчарці є місце? І мовив Ахура Мазда: „На юджасті від худоби нехай ходить вона, вистежує злодія та волка“» [2] — тобто її головною функцією була охорона та випас худоби. Третім видом, найбільш масовим, є сторожові собаки, і ось що про них написано у Авесті: «Творець живих істот плотських, Праведний, де є місце сторожовій собаці? І мовив Ахура Мазда: „На відстані хатри від поселень нехай ходить вона, вистежує злодія та волка“» [2]. Але часто також зустрічається, що саме цей вид собак знаходиться у домі та відіграє ритуальну роль.

29

І С Т О Р І О С Ф Е РА

У зороастризмі собаки сприймалися як помічники язатам, а отже відношення до них мало бути належне. Звісно, що у Авесті прописані міри покарання за злочини проти собак. «Хто вб’є, о Спітама Заратуштра, колючу собаку з гострою мордочкою — вангхапару, яку лиховісні смертні кличуть їжаком, на дев’ять поколінь душі нащадків він погубить, він не зможе перейти Міст Чінвад, якщо не спокутує (вину) послухом за життя» [2] — таке жорстке покарання накладається на людину за злочин проти вангхапару. Якщо людині після смерті не перейти через Міст Чінвад, вона не зможе зблизитися з богом та згине навічно. Це гірше за покарання тілесні чи покарання смертю. «Хто вб’є з усіх собак вівчарку, сторожову, мисливську, навчену, його душа відлетить від майбутнього життя, кричачи та виючи голосніше, ніж виє вовк, блукаючий в високогірному лісі. Ніяка інша душа не підтримає після смерті його душу в (іншому) світі криком або ж виєм, та дві собаки, які охороняють Міст, не підтримають після смерті (його душу) криком або ж виєм» [2] — той самий гріх, хоча в першу чергу відіграє роль залякування вірянина, покарання аналогічне, як і за смерть собаки-вангхапару. Але були також і фізичні покарання за такий вид злочинів: «Творець живих істот плотських, Праведний, хто вдаре собаку-вівчарку, відокремлюючи свідомість, забираючи життя, яке він має понести покарання? І мовив Ахура Мазда: „Вісімсот ударів нехай отримає, вісімсот — приведе до покаяння“» [2] — схожі покарання за всі види собак. Також, присутнім є закон «глаз за глаз, око за око»: «Хто нанесе собаці-вівчарці забій, або підріже їй вухо, або відріже ногу, через що злодій або вовк поцупить зі (стада) худобу, він повинен десятикратно відшкодувати ущерб та спокути своє злодійство над собакою» [2] — як ми розуміємо, те, що ти заподіяв собаці, станеться і з тобою. Крім того, людина має відшкодувати матеріальні збитки за протиправні дії проти собаки. Протиправними діями також вважалися недостатній догляд за твариною: «Творець живих істот плотських, Праведний, хто дає собаці-вівчарці зіпсовані харчі, наскільки він грішить такими діяннями? І мовив Ахура Мазда: „Так він грішить, як якщо б в цьому світі плотському дав домовладцю першого дому зіпсовані харчі“» [2] — звер30

Філософія історії, культурна антропологія

немо увагу, що гріх нагодувати собаку не тим прирівнюється до годування тією їжею господаря дому, тобто людини, і звісно, як і будьякий гріх, він має бути спокутаний: «Творець живих істот плотських, Праведний, хто дає собаці-вівчарці зіпсовані харчі, яке буде його покарання? І мовив Ахура Мазда: „Йому поплатитися тілом, двісті ударів кінським бичом, двісті — приведуть до послуху“» [2]. Цікаво, що з цим пунктом у взаємодії з собакою є різні форми гріховності, а отже і покарання: «Творець живих істот плотських, Праведний, хто дає сторожовій собаці зіпсовані харчі, наскільки він грішить такими діяннями? І мовив Ахура Мазда: „Так він грішить, якби в цьому світі плотському дав домовладцю середнього дому зіпсовані харчі“» [2] — звідси виходить, що гріх поганого звернення до собаки-пастуха та до собаки-охоронця сприймається як різні та несумісні гріхи, а отже, й покарання: «Творець живих істот плотських, Праведний, хто дає сторожовій собаці зіпсовані харчі, яке буде його покарання? І сказав Ахура Мазда: „Йому поплатитися тілом дев’яносто ударів кінським бичом, дев’яносто — приведуть до послуху“» [2]. Цікаво, що є згадування і про молоду собаку, порівнюється вона з дитиною, яка вже почала працювати, але так, як їй це вдається: «Творець живих істот плотських, Праведний, хто дає молодій собаці зіпсовані харчі, наскільки він грішить такими діяннями? І мовив Ахура Мазда: „Так він грішить, якби в цьому світі плотському дитині, навченій, працездатній, яка виконує свої обов’язки, дав би зіпсовані харчі“» [2]. «Бо в цьому світі плотському, о Спітама Заратуштра, з творінь Святого Духа швидше за все старіють ті собаки, які живуть без їжі біля їдячих, дивляться, але не мають. Тому слід принести їм їжу: молока і жиру з м’ясом — законну їжу собаки» [2] — з цих рядків ми можемо зрозуміти, яке ставлення було до собак, перш за все турбота, тут, як ніколи підходить сучасна приказка «Ми відповідаємо за того, кого ми приручили» — і саме це розкриває Авеста для своїх читачів. Другим пунктом є повага до цих тварин, адже вони виконують свою роботу задля комфорту людей. Але не завжди собаки були в змозі виконувати надану їм роботу. І за це собака також міг поплатитися: «І мовив Ахура Мазда: „Нехай 31

І С Т О Р І О С Ф Е РА

одягнуть їй на шию вирізаний шматок дерева, потім зв’яжуть їй морду, (шматок) — в цеглину з твердого (дерева), в два — з м’якого. І нехай вони прив’яжуть її, якщо ж вони її не прив’яжуть, й безголоса собака, збожеволіє, поранить худобу або людину, нехай вона понесе покарання за усвідомлено нанесені збитки“» [2] — в даному уривку — огляд собаки, яка не може виконувати свої обов’язки, тому що пропав голос, як було проілюстровано; ставляться до неї досить жорстоко. Але такі собаки могли і на людей чи тварин напасти і тоді вони отримували набагато жорстокіші покарання: «В перший раз на худобу кинулася, в перший раз поранила людину, нехай відріжуть їй праве вухо. В другий раз на худобу кинулася, в другий раз поранила людину, нехай відріжуть їй ліве вухо. В третій раз на худобу кинулася, в третій раз поранила людину, нехай відріжуть їй праву ногу. В четвертий раз на худобу кинулася, в четвертий раз поранить людину, нехай відріжуть їй леву ногу. В п’ятий раз на худобу кинулася, в п’ятий раз поранить людину, нехай відріжуть їй хвіст» [2] — напевно, що після третього разу тварина помирала, однак такі покарання занадто жорстокі, особливо для тварини, яка не осмислює свою поведінку. Щодо ролі собаки у ритуалах, часто вона зустрічається у ритуалах з небіжчиком, собака вважається священною твариною, яка має «діагностувати смерть». Якщо собака з’їдала їжу, яка перебувала на тілі людини, значить, вона дійсно мертва [3, с. 23]. «У собаки вісім рис вдачі: у неї характер атравана [священика], у неї характер воїна, у неї характер пастуха, у неї характер слуги, у неї характер злодія, у неї характер звіря, у неї характер блудниці, у неї характер дитини» [2] — саме так характеризує собаку зороастризм, в ній є і позитивні, і негативні якості, вона може бути як зрадливою, так і вірною, і все в такому ракурсі, однак ставлення до неї завжди має бути поважливе та турботливе. Отже, роль та місце собаки у зороастризмі вагомі: вона займає роль захисника та помічника, за її смерть чи каліцтво винного суворо покарають. Однак і вона має повноцінно виконувати свої обов’язки, інакше її також чекає сувора кара. Перси знали декілька видів собак і розділили їх по значенню. Так, злісні дії проти собаки-пастуха каралися більше, ніж за інші види, що вказує на її значущість.

32

Філософія історії, культурна антропологія

«Найгіршою» з собак вважали мисливську, адже полювання, як ми зазначили раніше, не вважалося достойною справою у зороастризмі. Загалом, собаки приймали активну участь у житті давніх іранців, як у побутовому, так і в ритуальному житті.

1. Авеста / Лиханова Ю. М., Никитина В. Б., Померанцева Л. Е. Литература древнего востока. Тексты. Москва: Издательство Московского университета, 1984. С. 4–40.

2. Авестийские тексты. Вендидат. Фрагард 13. [Електронний ресурс]. Режим доступу до ресурсу: http://zoroastrism.ru/avesta/videvdat/fr13.phtml 3. Мейтарчиян М. Б. Погребальные обряды зороастрийцев. Москва; СанктПетербург: Институт Востоковедения РАН: Летний сад, 2001. 248 с.

Притискач Г. Р. Тема смерті у «Діалогах» Григорія Великого Особливою темою у середньовічній ментальності є тема смерті. Смерть була головною подією у житті кожного християнина, в ній відображався увесь духовний шлях людини. Не буде перебільшенням сказати, що життя людини того часу було суцільною підготовкою до смерті. Особливо це було актуально для часів раннього та пізнього Середньовіччя, коли напружене очікування кінця світу сягнуло свого апогею. Один із Батьків Церкви, талановитий автор та проповідник, папа римський Григорій Великий, приділяв багато уваги цій темі. У своїх «Діалогах» він з дидактичними цілями описує смерть як праведників так і грішників. Ці історії були прямими попередниками «Exempla» високого Середньовіччя і створювалися задля повчання та прикладу усіх християн, а особливо ченців — людей, які намагалися реалізувати християнський ідеал святості [2, с. 135]. Зрозуміло, що кончина — це остаточний кінець християнського путі, отже саме от характеру смерті залежало, куди відправиться померлий. По тому, як вмирала людина, можливо було зрозуміти її подальшу судьбу, а також степінь обтяженості гріхами. У «Діалогах» Григорій досить чітко характеризує та розділяє процес помирання благочестивих та грішних людей. У кожного є свої характерні особли33

І С Т О Р І О С Ф Е РА

вості, «знаки» для живих. Ці «знаки» мали як дидактичну, так і апологетичну ціль. Вони посилювали віру у Христа в тих, хто сумнівався. Перш за все, варто відмітити, що описуючи смерть праведника (таких прикладів більшість), Григорій повідомляє, що той, як правило, добре знає час та обставини своєї скорої смерті. Справжньому праведнику частіше за все буває видіння чи віщий сон, у якому він дізнається про скору смерть. Наприклад, як пише Григорій, монахиня Тарсілла незадовго до своєї смерті мала таке видіння: «Їй з’явився в видінні прапрадід мій Фелікс, предстоятель римської Церкви і, показавши їй житло вічного світла, сказав: „Іди, я прийму тебе в це житло світла“» [1, с. 644]. Схоже по змісту видіння перед смертю мала монахиня Галла: «Одного разу, стомлена своєю хворобою, Галла лежала в ліжку, і раптом бачить у свого ложа блаженного апостола Петра, що стоїть між світильниками. Вона не налякалась, навпаки, знайшла сміливість привітати його, і запитала: „Що, пане мій, відпущені мені гріхи мої?“. Апостол з привітним обличчям кивнув їй нахиленою головою і сказав: „Відпущено, йди“» [1, с. 639]. Отже праведники, як правило, так чи інакше, заздалегідь дізнаються про час своєї смерті. Крім цього, характерною особливістю є відвідування праведників святими чи навіть самим Христом. Григорій говорить про це так: «Часто трапляється з праведними, що під час своєї смерті бачать святих, щоб не лякала їх болісна думка про смерть; щоб вони безболісно і безбоязно визволялися від уз своєї плоті» [1, с. 630]. Цікаво, що серед оточуючих померлого цих гостей бачать далеко не всі, а тільки ті, хто достатньо розвинуті духовно. Так, помираючий єпископ Проб був відвіданий святими мучениками. Отрок, який був з ним, зумів побачити їх. «Перебуваючи при одрі хворого, він раптом бачить: входять до Божого чоловіка якісь мужі, в білому вбранні, які світлом своїх осіб затемнювали навіть білизну свого одягу. Вражений страхом від цього блиску, юнак почав кликати сильним голосом: „Хто такі?“. Єпископ Проб, стривожений цим криком, подивився на чужинців, упізнав їх і став втішати кричущого отрока: „Не бійся, сину мій, це прийшли до мене святі Ювеналій і Елевферій — мученики“» [1, с. 638].

34

Філософія історії, культурна антропологія

Монахиню Галлу попередив про скору смерть сам апостол Петро, а благочестивий пресвітер Нурсії описує апостолів, які пришли до нього перед смертю. Оточуючі не бачать їх. Монахиня Тарсілла бачить самого Христа: «Раптом вона глянула вгору, побачила Ісуса і гучним голосом стала кричати оточуючим: „Відійдіть, відійдіть! Ісус іде“. І в той час, як спрямувала вона очі свої на Нього, свята душа її вийшла з тіла» [1, с. 644]. Інша характерна риса: святі помирають з молитвою на устах чи співаючи псалми. У «прикладах» підкреслюється їх сміливість і набожність. Наприклад, хворий на параліч Сервул увесь час перед своєю смертю співав псалми, коли ж прийшов час кончини, він зробив таке: «Дізнавшись про близькість смерті, Сервул попросив відвідувачів і живучих в лікарні встати і проспівати з ним псалми, в очікуванні його кончини. Під час цього передсмертного співу він раптом з криком і жахом перервав голоси співаючих, сказавши: „Мовчіть, невже не чуєте, які хвали оспівуються на небі?“» [1, с. 641]. Ще один приклад. Настоятель монастиря Спес, помираючи, також співав псалми з усією братією: «Перебуваючи серед скликаної братії, причастився Тіла і Крові Господньої, потім почав з ними таємничий спів псалмів і під час співу з молитвою віддав дух Богу. Усі присутні бачили, як вилетіла з уст його голубка, і негайно крізь отвір покрівлі храму на очах братії полетіла на небо» [1, с. 635]. Очевидно, що в монастирях та взагалі у середовищі священників молитви та співання псалмів разом з помираючим були дуже розповсюдженими. У більш пізньому творі о мистецтві вмирання, «Ars Moriendi», також звертається особлива увага на необхідність спільних молитов разом з помираючим задля підтримання сили його духу. Остання характеристика, яку ми тут наведемо, — це аромат, який йде від тіла святого після його смерті. У багатьох історіях, наведених у «Діалогах», розповідається, що після смерті святого ще довго, інколи декілька днів, йде від його тіла сильний аромат та пахощі. Цим підтверджувалася його святість та заслуги перед богом. Ось так описується обстановка у келії після смерті вже знайомого нам Сервула: «При виході її (душі) навколо розлилися такі пахощі, що присутні відчули невимовну солодкість і через те ясно дізналися, що душу Сервула взяли на небо з хвалебними піснями. При цій події був наш 35

І С Т О Р І О С Ф Е РА

монах, який досі перебуває в живих і з великим плачем свідчить, що поки тіло померлого не поховали, пахощі не переставали виходити з ніздрів його» [1, с. 641]. Монахиня Тарсілла, удостоєна бачення самого Христа, також явила чудо пахощів після смерті: «І в той час, як спрямувала вона очі свої на Нього, свята душа її вийшла з тіла. Раптом у келії поширився дивовижний аромат, який солодкістю своєю усім довів, що точно приходив туди Винуватець солодощі» [1, с. 644]. Зрозуміло, що це був досить характерний патерн і в цілому ця ідея була досить розповсюджена у житійній літературі. Можна згадати смерть старця Зосими у романі Ф. М. Достоєвського «Брати Карамазови» і те, який фурор викликала відсутність аромату від тіла. Таким чином ми бачимо, що праведне життя можна було виявити по деяким конкретним признакам. Аналогічна ситуація була й з грішниками. Описанню смерті грішників Григорій явно приділяє значно менше уваги, що, мабуть, було пов’язано з його дидактичними цілями. Однак і тут ми можемо виділити декілька характерних рис. По-перше, помираючий грішник майже завжди бачить перед собою демонів та створінь Аду, які приходять до нього, так само як апостоли приходять до помираючих святих. Саме тому на відміну від праведника смерть грішника наповнена страхом і агонією. Характерний приклад — описання смерті грішної дитини, яка постійно хулила бога через свою невихованість. «Коли батько тримав його на руках, хлопчик, затріпотівши від жаху, побачив, як свідчили люди, бувші при смерті його, що йдуть до нього злі духи, і почав кричати: „Захисти, батько, захисти, батько!“. Продовжуючи кричати, він нахилив обличчя, щоб сховатися від них на грудях у батька. Батько запитав його, тремтячого, що він бачить, і хлопчик відповів: „Чорні люди прийшли, хочуть мене забрати“. Сказавши це, він негайно споганив ім’я величності Божого і віддав духа» [1, с. 646]. «Багатий чоловік, Хрисіаорій, гріхи котрого були не меншими за його багатство, так закінчив своє життя: „Хрисіаорій наблизився до смерті і перед тим самим часом, як душі вийти з тіла, відкритими очима побачив чорних і страшних духів, які стояли перед ним і готові були схопити душу його і віднести в пекельну темницю“» [1, с. 679].

36

Філософія історії, культурна антропологія

Таким чином, якщо праведників зустрічають святі та апостоли, то грішні мають зустрітися з жителями Аду. По-друге, для грішників характерна раптова смерть без попередження, чи наявність страшних видінь їх майбутнього. Сенатор Репарат на смертному одрі мав видіння пекельних мук. Жадібний монах, який усе життя таємно порушував пост, перед смертю бачив жахливого дракона: «Коли ви думали, що я пощуся разом з вами, я таємно їв, і ось тепер відданий дракону для пожирання, який хвостом своїм обплутав мої коліна і ноги, а голову свою всунув в мій рот і висмоктує з мене душу» [1, с. 680]. По-третє, інколи тіла грішних після смерті зазнають не менш жахливої долі, ніж їх душі. Так одного разу один грішний куріал спокусив і зґвалтував дівчину. Після його смерті над його тілом була продемонстрована божа воля. «Але на сьомий день він помер раптовою смертю і відданий був на поховання. Невдовзі на очах у всіх з’явилося з труни його полум’я і палило його кістки, доки не спалило усю труну і землю, яка була насипана над ній». Усі ці явища, як говорить Григорій, даються людям задля їх попередження і навчання. Грішники мають видіння лише для блага живих, а не для самих себе. Отже ми бачимо, що феномен смерті у середні віки сприймався інакше, ніж у наш час, і був свого роду свідоцтвом того, як прожив життя помираючий. Історії, приведені у «Діалогах» Григорія, мають повчальний та дидактичний характер, покликані доказати реальність потойбічного світу. Вони не були унікальними для свого часу, подібні історії ми знаходимо і у творах Григорія Турського, Беди Преподобного та інших авторів цього часу. І майже у всіх ми знаходимо схожі описання смерті. Зрозуміло, що Діалоги Григорія писалися перш за все для освічених монахів та служителів культу, відображали реалії їх життя. Однак сама зацікавленість смертю, очікування та підготовка до неї мали велике значення у житті кожного християнина тих часів.

1. Григорий Великий. Двоеслов. Избранные творения. Москва: Паломникъ, 1999. 735 с.

2. Ле Гофф, Ж. Рождение Чистилища. Москва: АСТ Москва, 2009. 544 с.

37

І С Т О Р І О С Ф Е РА

Парадюк О. О. Пізнавальна та виховна функція історичної прози в повісті М. Матьє «Карі, учень художника» Історичні повісті, написані для дітей у радянські часи, дають можливість спостерігати шляхи формування історичної свідомості та різні тенденції в дискурсі дитячої літератури: від очевидної пропаганди до не менш очевидного інакомислення. М. Баліна в своїй статті «Переглядаючи минуле для майбутніх поколінь: історія як вигадка в радянській дитячій літературі» розглядає проблему відновлення зруйнованих історичних та генераційних зв’язків на прикладі дещо автономного жанру історичної белетристики для дітей, що надає читачеві-дитині можливість зазирнути в далеке минуле [4, с. 286–288]. Дослідниця використовує в своєму аналізі модель історичного наративу, розроблену німецьким критиком дитячої літератури Габріеллою фон Глазенапп, яка пропонує розглядати історичну прозу як поєднання вимислу (Historie) і конкретних історичних фактів (Geschichte). Вигадані герої діють на тлі конкретної історії, яка є необхідним фоном для розвитку сюжету, побудованого, як правило, за законами пригодницької повісті. М. Баліна бачить в історичній повісті радянського часу чіткий зв’язок з просвітницькими традиціями дитячої літератури ХІХ століття. Автор переконливо показує роль історичного жанру в формуванні дитячого сприйняття світової історії. Так, наприклад, М. Баліна вважає, що, крім відверто пропагандистських текстів, саме в історичній прозі для дітей був присутній внутрішній «опозиційний» текст, завдання якого полягало в поширенні знання на противагу сліпій вірі в комуністичні постулати [4]. Ця еклектика, яка парадоксальним чином виживе та збережеться в радянський період, дозволяє об’єднати два найбільш важливих аспекти історичного наративу. Зберігаючи конкретність історичної події (Geschichte), автори історичних повістей можуть, як стверджує дослідниця, дозволити собі велику свободу у виборі вигаданих героїв — персонажів Historie, які стають справжніми розповсюджувачами історичного знання, в той час як істинно історичні персонажі виявляються замкнутими в межах конкретної історії [1, с. 346]. Одним з цікавих прикладів такого об’єднання є книжка «Карі, учень художника» М. Матьє [3]. «Карі» — не перша книга, написа38

Філософія історії, культурна антропологія

на Міліцею Едвінівною Матьє (1899–1966), істориком і мистецтвознавцем, фахівцем з релігії і мистецтва Стародавнього Єгипту. «День єгипетського хлопчика» став першою спробою історика написати книгу для дітей [2]. З найперших сторінок книги, починаючи з передмови, написаною самою Матьє, автор апелює до читацького уяві: читач дізнається з одкровень письменниці, що вона, яка віддала все життя вивченню Стародавнього Єгипту, там ніколи не була. Вчений разом з читачами відправляється в уявну подорож в історію та відтворює повсякденний світ, віддалений від її сучасників на три тисячоліття. У цій першій повісті Матьє з’єдналися дві важливі функції історико-оповідної прози: пізнавальна та виховна. Матьє сконструювала для своїх читачів подробиці одного дня життя маленького єгиптянина Сеті, будинок його батьків, школу з хорошим та добрим учителем Аменхотепом і злим учителем, що суворо карає своїх учнів, Шедсу. Пізнавальність створеного Матьє щільного шару Geschichte — історичного знання — постійно розмивається подробицями Historie — світу fiction, в якому живе сам Сеті та його друг Іні. Важливою стає саме розповідь про повсякденність, про предмети, що оточують хлопчика, в той час як виховна функція цієї прози виявляється ідеологічно запрограмованою, класовою. Баланс пізнавальної історії та пригодницького духу порушується бінарністю ідеології. У своїх мандрах по місту благополучний Сеті знайомиться з життям бідняків і саме ці зустрічі змушують його побачити світ стародавнього міста по-новому та задуматися про необхідність змінити дійсність. З провідника по лабіринту історії Сеті перетворюється на потенційного революціонера. Тиск соцреалістичного канону злегка відступає в кінці повісті, де Матьє відводить особливий розділ казкам і розповідям Стародавнього Єгипту, які Сеті та його друзі старанно переписують на глиняні таблички ієрогліфами на уроках в школі, повертаючи тим самим історичному наративу саме пізнавальний характер [2]. Але якщо у 1954 році у своїй першій повісті Матьє зуміла хоча і не повністю, але все ж редукувати тиск канону, сфокусувавши свою розповідь на Historie, то в найцікавішій своїй повісті, «Карі, учень художника», письменниця настільки захоплена пізнавальною сторо39

І С Т О Р І О С Ф Е РА

ною Geschichte, що ідеологічно коректна модель історії — повстання проти несправедливості та експлуататорів, — хоча і присутня в повісті, але впливає тільки на розвиток Historie. На відміну від Сеті, Карі — простий хлопець з селища «Слухачів поклику» — так в Стародавньому Єгипті називали слуг, в тому числі й робітників, зайнятих на будівництві царських гробниць. У родині Карі всі зайняті роботою на будівництві, і все життя хлопчика виявляється підкореним історії класової боротьби між бідними, але чесними людьми селища з корумпованою міської елітою [3]. Пригодницький сюжет про життя трьох різних хлопчиків з Фів під тиском політично коректної моделі оповіді перетворюється на історію викриття багатих, нечесних та дволиких аристократів, проти яких піднімає повстання серед жителів селища «Слухачів поклику» художник Хеві — учитель і покровитель талановитого хлопчика Карі, який працює в нього підмайстром. Хеві не шукає вигоди для себе, його мета — допомогти знедоленим. Він безкорисливий, благородний та чесний, його якості вождя та ідеологія не беруться під сумнів і в ньому немає страху перед можновладцями, яким він все-таки повинен служити своїм мистецтвом. Так, хоробрий Хеві відмовляється розписувати гробницю фараона до тих пір, поки не відпустять невинно засуджених. Проте, саме цей «вождь» знедолених трохи випадає зі звичного революційного реєстру політичних лідерів [3]. Він, за мірками сучасних Матьє стандартів, інтелектуал, людина творча, яка бореться за права пригноблених не зі зброєю в руках, а саме своєю творчістю, відмовляючись підкорятися диктату влади. У реєстрі героїв дитячої історичної літератури Хеві, поза всяким сумнівом, еквівалент Спартака, але це скоріше приклад лідера, скоригований культурою 1960-х рр. Книга вийшла у 1962 році, відомому у всьому світі не тільки Кубинською кризою, але й виходом в листопаді 1962 року повісті О. Солженіцина «Один день Івана Денисовича». Це також страшний рік в житті радянських художників, коли в грудні 1962 року була розгромлена Манежна виставка, не залишивши інтелігенції «відлиги» ілюзій з приводу альянсу з владою [1, с. 347]. Вибір героя-інтелігента, який був оточений привілеями, але не втратив при цьому почуття 40

Філософія історії, культурна антропологія

справедливості, досить незвичайний, тим більше, що в повісті Хеві не самотній. Поруч з ним — лікар Бекенмут, готовий безкоштовно лікувати паралізовану сестру Карі і замінити батька одинокому, хоча й багатому онукові важливого жерця храму Амона-Ра. Бекенмут ховає Карі, коли побитий хлопчик рятується від своїх переслідувачів [3]. Цікаво, що саме fiction (Historie) контролює події великої історії і вигадані герої змінюють хід історії за законами справедливості. В цьому контексті важливим стає епізод «справедливого» суду бога Амона-Ра під час головного свята року — Свята долини. Матьє докладно описує всі етапи підготовки до свята, для її читачів важливі найдрібніші деталі, такі як вибір квітів та плетіння гірлянд в будинку чиновників, докладний опис масок богів, які беруть участь у церемонії, та їх місця в складній системі давньоєгипетської релігії. Письменниця звертає увагу своїх читачів та проводить їх через щільний шар історичного знання, яким вона блискуче володіє. Вона відтворює найдрібніші подробиці церемонії і робить це настільки захоплено, що для революційного підтексту, здавалося б, просто не залишається місця. Але в якийсь момент Матьє схоплюється і досить різко переводить свою розповідь в ідеологічне русло антирелігійної пропаганди. Замість бога Ра, головного серед єгипетських богів, «справедливий суд» творять самі жерці, заздалегідь намічаючи винних. Одним з таких несправедливо звинувачених виявляється батько Карі, столяр Онахту, якого начальник будівництва пірамід Панеб намагається схилити до крадіжки золота, відпущеного на саркофаг. Рятує Онахту друг Карі Рамес, якого його дід, жрець храму, вже давно використовує в якості «виконавця волі» бога Ра. Рамес під час процесії сидить всередині порожнистої статуї бога, натягує ремінь і направляє «руку бога» по секретному знаку жерця в сторону черепка з обвинуваченням або виправданням підсудного. Ризикуючи життям, Рамес відмовляється звинуватити батька свого друга і замість звинувачення доторкається до черепка з виправданням. Справедливість торжествує, але її творять не божества, а вірний друг [3]. Однак при всіх ідеологічних поворотах історії пізнавальний її аспект виявляється набагато міцнішим, ніж заздалегідь заданий ідеологічний. «Слухачі поклику» повстають проти несправедливості 41

І С Т О Р І О С Ф Е РА

колективно і цим перемагають: жерці, які заправляють всім життям стародавніх Фів, швидко здають свої позиції, прибирають поганого начальника та злодія Панеба, замінюють його новим. Але для юних читачів важливою стає не революційна ситуація, закладена в сюжет ззовні, самим соцреалістичним каноном, а історія дружби трьох хлопчиків, майбутнього художника Карі, сина міського садівника Туті та Рамеса, який мріє стати лікарем та лікувати бідних. Historie і Geschichte як би зрівнюють одна одну, відсуваючи революційну пропаганду на задній план.

1. Костецкая А. Новая книга о советской детской литературе и кинематографе. Детские чтения. № 17 (1). С. 343–351.

2. Матье М. Э. День египетского мальчика: Историческая повесть. Москва: Детгиз, 1954. 128 с.

3. Матье М. Э. Кари, ученик художника: Историческая повесть. Москва: Детгиз, 1963. 166 с.

4. A Companion to Soviet Children’s Literature and Film. Ed. O. Voronina Brill’s Companions to the Slavic World: Brill, 2019. 522 р.

Родян М. В. Філософія постмодерну: сьогоденні тенденції Філософія постмодерну — це напрямок, для якого характерним є критичне ставлення до основоположних припущень і тенденцій до універсалізації. Одночасно дана течія підкреслює важливість владних взаємин, персоналізації і дискурсу в процесі «конструювання» істини і картини світу. Для філософії постмодернізму характерно скептичне ставлення до простих бінарних опозицій, типових для структуралізму, де проводилася чітка відмінність між знанням і незнанням, прогресом і деградацією, пануванням і підпорядкуванням, а також присутністю і відсутністю. Філософія постмодернізму тісно пов’язана з великим корпусом текстів «критичної теорії». В цілому, ХХ століття можна розділити на дві (нерівні) частини — модернізм і постмодернізм: модернізм — 1890-ті — приблизно 1945 рік, та постмодернізм — починаючи з кінця Другої світової війни, а точніше, з 1968 року.

42

Філософія історії, культурна антропологія

Постмодернізмом називається новий дискурс, особливий тип раціоналізму, стиль. Цей стиль можна охарактеризувати як відмову від загальноприйнятих положень, прийняття плюралізму та децентралізації наукових співтовариств, джерел знань і мовних ігор; увагу до відмінностей і різноманітності, а також прагнення їх засвоїти; готовність без сорому і страху приймати той чи інший вибір в умовах свободи думок; безмежні (нескінченні) можливості для інтерпретації реальності; замість використання звичних категорій часу і місця — прагнення зрозуміти реальність в її цілісності / автономності; боротьба з ідеєю поділу людини на душу і тіло і неприйняття домінування однієї абсолютної реальності. Існують три точки зору: 1) все є мова (наївний дискурсизм); 2) все, що ми можемо знати чи сприймати, є мова; 3) все, що ми можемо знати і сприймати, ми знаємо і сприймаємо за допомогою мови, тобто ми ніколи не можемо бути впевнені в точності наших знань і сприйнятті світу, які переломлюються через призму мови [1]. Постмодерністи також обрушуються на давню віру в об’єктивність. Об’єктивність в звичному сенсі стає міфом, але без осмисленої мети і перспективи неможливо будувати аргументацію, інтерпретувати події і навіть просто збирати дані, тому подобою об’єктивності, її заміною в постмодернізмі виявляється інтерсуб’єктивність, тобто сукупність інтерпретацій, точок зору, що дають максимально об’єктивну, наскільки це можливо, картину. Більшість теоретиків постмодернізму відмовилися від пошуку абсолютної істини. Однак вони визнають те, що можна назвати «локальною істиною», тобто факти, з приводу яких ми досягаємо згоди через спільне спостереження або угоду. Крім того, постмодерністи вважають істинними основні постулати математики і науки. Але навіть ці істини можуть бути розглянуті як локальні або обмежені, оскільки застосовуються до явищ і подій настільки звичних, що ми вже не замислюємося про локус їх застосування. Насправді вони можуть бути локальними, але область їх застосування настільки широка, що вони здаються майже універсальними. Сьогодні більшість філософів поділяють постмодерністське неприйняття Істини з великої літери, але для постмодерністів це не43

І С Т О Р І О С Ф Е РА

прийняття супроводжується випадом проти класичної епістемології. Постмодерністи вважають, що марно шукати один всеосяжний опис для всіх знань. Натомість вони пропонують створити соціологію знання, що відповідає на питання, як пов’язані знання і влада, як виникають різні області знання, кому це вигідно, а хто опиняється в збитку, і що за мова зароджується і розвивається в наукових спільнотах. З одного боку, постмодернізм передбачає створення нової епістемології, а з іншого — радикальний перегляд класичної епістемології. Ніщо не характеризує інтелектуальні тенденції в ХХ столітті так, як зростаюча увага до проблематики природи людського знання. Ці тенденції відомі під ім’ям постмодернізму, який, незважаючи на свою спірність, останні два або три десятиліття вказує на небезпеку догматизму, ставить важливі питання, що стосуються обґрунтованості претензій знання, і, таким чином, крім усього іншого, привертає нашу увагу до поняття ідеології і політичного ризику ідеологічного панування. Таким чином, останнім часом акцент ставиться на понятті демократії і її вплив на освітні програми. Таким чином, ми бачимо, що постмодерністська теорія вносить свій внесок в переконання, яке міцніло протягом другої половини минулого століття, в тому, що знання і політика нерозривно пов’язані і що нам загрожують серйозні політичні небезпеки, загрози особистої свободи і соціальної демократії. Тому ми повинні бути постійно напоготові і не втрачати пильність. У загальному сенсі ці тенденції пов’язані зі збільшенням впливу ліберальних ідей в галузі освіти, зокрема, тих, що пов’язані з американською і європейською прогресистськими традиціями [2]. Конкретно, вони проголошують створення філософії освіти, що підкреслюють роль толерантного мультикультуралізму в сфері освіти і, нарешті, зростаючий інтерес до самоосвіти, коли педагог виконує функцію консультанта.

1. Анкерсмит Ф. Нарративная логика. Семантический анализ языка историков. М.: Идея-пресс, 2003. 360 с.

2. Кукарцева М. А. Современная философия истории США. Иваново: Ивановский государственный университет. 1998. 215 с.

44

Іс то рі я ц ив і л і з а ц і й с т арод авно сті т а с е р ед н ьо в і чч я Чорноморець А. В. Початкова освіта в грецьких полісах Північного Причорномор’я: сучасний стан питання В ході розбудови незалежної української держави відбувається цілий ряд реформ, серед яких одне із найважливіших місць належить реформі шкільної освіти. В цьому аспекті важливе значення має вивчення досвіду попередніх поколінь, в тому числі античної цивілізації, яка справила величезний вплив на усю європейську культуру. Зауважимо, що питання виховання та освіти входили до кола інтересів багатьох античних філософів, зокрема Платона та Аристотеля. Платон в «Державі» [6, VII, 14; VIII, 19] та Арістотель в «Політиці» [1, VII, 15, 6; VIII, 1338a, 15] викладали свої погляди щодо організації освіти та найкращого виховання. Промовець Ісократ також приділяв чимало уваги значенню освіти [4, 49–51] та відкрив в Афінах власну школу риторики, до якої приїздили навчатися юнаки із найвіддаленіших колоній Середземномор’я та Причорномор’я і яка вважалася щонайкращою в Греції. Можна вважати, що саме стародавні греки вперше зробили освіту доступною усім верствам вільного населення (зауважимо, що система шкільної освіти існувала і в державах Стародавнього Сходу, але там вона не була доступною для дітей з усіх родин без виключення). Вартість навчання у початковій школі (там навчали письму та лічбі) була невеликою, і отже — доступною усім [13, с. 75]. Наприклад, в Херсонесі перших століть н. е. існувала велика майнова диференціація і бідні верстви населення обмежувалися тим, що давали дітям лише початкову освіту [9, с. 120]. Першими навчальні закладами на теренах сучасної України стали школи, засновані стародавніми греками в античних колоніях — полісах. Найдавніша апойкія греків на північному узбережжі Понту — Борисфен — з’явилася, відповідно до повідомлення Євсевія, у 647 р. до н. е. на півострові Березань [3, 95b]. Через декілька десятиліть були засновані Ольвія на Дніпро-Бузському лимані, Ніконій та Тіра на Дністровському лимані, Херсонес Таврійський, Пантікапей 45

І С Т О Р І О С Ф Е РА

та багато інших колоній у Криму. Провідну роль в процесі колонізації північних берегів Понту відігравало малоазійське місто Мілет і вихідці з нього, переважно освічені аристократи, які, безперечно, володіли грамотою. Створити уявлення про стан початкової освіти в античних державах Північного Причорномор’я можливо на підставі літературних та археологічних джерел. Переважна більшість перших колоністів, які приплили на північне узбережжя Понту Евксинського з метою заснування апойкій, очевидно, була грамотною. Про це свідчать численні написи — графіті другої половини VІІ – початку V ст. до н. е. (тобто, часу заснування багатьох колоній), прокреслені на уламках посудин [14, с. 148]. Пізніше, у V–ІІІ ст. до н. е. серед розмаїття змісту таких написів (присвят богам, імен володарів, поміток про вагу або ціну, листів, рядків віршів тощо) зустрічаються і шкільні вправи [12, с. 23]. Останні є безперечним доказом існування шкільної освіти та поширення грамотності серед грецького населення як в полісах самої Еллади, так і у колоніях — зокрема в Ольвії, Березанському поселенні, Тірі, Феодосії та інших [11, с. 125–128; 13, с. 77; 14, с. 306–307; 15, с. 58–59]. Численні епіграфічні джерела, в основному різноманітні написи на уламках посудин, свідчать, що колоністи — переселенці та їх нащадки — писали грамотно, знали епічні твори, і самі складали віршовані рядки. Так, відомі, наприклад, віршовані епітафії з Ольвії [8, с. 251–256]. До археологічних джерел, крім знахідок графіті та діпінті на посуді, можна віднести стилі — спеціальні палички для писання, які робили із дерева, бронзи та кістки. Кістяні та бронзові стилі часто зустрічаються в грецьких полісах Північного Причорномор’я [9, с. 117; 10, с. 60–61]. Завдяки повідомленням Геродота та Павсанія відомо, що в більшменш великих містах Еллади школи існували вже на початку V ст. до н. е. В Аттиці і на Хіосі, наприклад, в цей час у них навчалося по кілька десятків учнів [2, VI, 27; 5, VI, 9, 6]. Даних про наявність шкіл у колоніях на теренах Північного Причорномор’я, на жаль, немає. Єдиним відомим на сьогоднішній день виключенням є згадка школи в одній епітафії з Пантікапею, яка датується римським періодом. По46

Історія цивілізацій стародавності та середньовіччя

відомлень про вчителів взагалі не збереглось — можливо, що ними були найбільш шановні освічені громадяни колоній. До обов’язків вчителя початкової школи входило навчання читанню, письму і лічбі. Діти вправлялися у письмі і виконували домашні завдання, прокреслюючи літери гострим предметом на уламках керамічних посудин або черепиці. Могли писати і на дощечках, вкритих шаром воску. Шкільні завдання на знання абетки, залишені на уламках кераміки, знайдені при розкопках майже усіх грецьких міст Північного Причорномор’я. На деяких керамічних фрагментах із шкільними вправами можна побачити, як вчитель виправляв помилки учня, як, наприклад, на уламку з Ольвії, який датується періодом архаїки [12, с. 25]. Очевидно, у більшості випадків, дитина, яка опанувала початкову школу, в подальшому використовувала свої знання у повсякденному житті — за потреби, могла написати листа, зробити якісь господарські записи або написати присвяту богам на посудині. Знання, отримані в школі, допомагали також і в участі у суспільному житті — наприклад, при необхідності члени Народних зборів могли написати ім’я людини в ході процедури остракізму. Такі випадки відомі, наприклад, в Херсонесі [7, с. 106–114]. Також грамотні люди могли відразу ознайомитися із текстами різних декретів, постанов Народних зборів та законами, а також приймати участь у судових справах. Таким чином, усі діти вільного населення північнопричорноморських колоній мали змогу отримувати початкову освіту. Навчалися хлопчики віком 7–11 років. Грамотність була звичайною справою, грецькі мешканці активно реалізували отримані знання у повсякденному житті, про це свідчать численні написи — присвяти на посуді, позначки ваги, знаки на амфорах, свинцеві листи тощо.

1. Аристотель. Политика [пер. с древнегр. С. А. Жебелева]. Москва: Мысль, 1983. Т. 4. С. 35–268.

2. Геродот. История в 9 книгах [пер. с древнегр. Г. А. Стратановского]. Ленинград: Наука, 1972. 599 с.

3. Евсевий Кесарийский. Хроника и Добавления к ней [пер. с древнегр. М. Е. Сергеенко]. Вестник Древней Истории. 1943. № 3. С. 217–234.

4. Исократ. Панегирик [пер. с древнегр. К. М. Колобовой]. В: Исократ. Речи. Письма. Малые аттические ораторы. Москва: Ладомир, 2013. С. 46–80.

47

І С Т О Р І О С Ф Е РА 5. Павсаний. Описание Эллады [пер. с древнегр. С. П. Кондратьева]. Санкт-Петербург: Алетейя, 1994. 592 с.

6. Платон. Государство [пер. с древнегр. А. Н. Егунова]. Москва: Академический проект, 2015. 398 с.

7. Виноградов Ю. Г., Золотарев М. И. Херсонес изначальный. В: А. В. Подосинов (отв. ред.). Древнейшие государства Восточной Европы 1996–1997. Северное Причерноморье в античности: Вопросы источниковедения. М.: Издательская фирма «Восточная литература» РАН, 1999. С. 91–129.

8. Денисова В. И. Стихотворная древнегреческая надпись из Ольвии. Советская Археология. 1988. № 1. С. 251–256.

9. Кадеев В. Д. Херсонес Таврический. Быт и культура (I –III вв. н. э.). Харьков: Бизнес-Информ, 1996. 207 с.

10. Петерс Б. Г. Косторезное дело в античных государствах Северного Причерноморья. Москва: Наука, 1988. 191 с.

11. Русяева А. С. 2010. Граффити Ольвии Понтийской. Материалы по археологии, истории и этнографии Таврии. Supplementum. Симферополь: Крымское отделение ИВ им. А. Е. Крымского НАН Украины, 2010. 286 с.

12. Скржинська М. В. Освіта в процесі формування античних держав на території України (VI–IV ст. до н. е.). Україна в Центрально-Східній Європі. 2013. Вип. 12–13. С. 15–31.

13. Скржинская М. В. Образование в греческих колониях Северного Причерноморья. Боспорские исследования. 2013. Вып. 28. С. 73–144.

14. Яйленко В. П. Греческая колонизация VІІ–ІІІ вв. до н. э. Mосква: Наука, 1982. 312 с.

15. Яйленко В. П. Начальное школьное образование в античных греческих городах Северного Причерноморья. Памятники культуры. Новые открытия. Ежегодник-1988. Москва: Наука, 1989. С. 54–60.

Маринченко Л. Д. Правдивість казок минулого на прикладі «Легенди про щуролова з Гамельна» і казки Е. Т. А. Гофмана «Лускунчик і Мишачий король» Як багато чому нас вчать казки, і неважливо, нові вони чи дуже давні. У старі часи їх складали для повчання або залякування як дітей, так і дорослих, зараз же це добрі, чарівні, і безперечно, повчальні казки. Чи є в цих історіях правда чи тільки символізм? У цій статті ми хотіли б звернути увагу на дві казки: страшну і похмуру міську легенду, яку описали Брати Грімм, — «Легенда про щуролова 48

Історія цивілізацій стародавності та середньовіччя

з Гамельна», і на різдвяну, добру казку Е. Т. А. Гофмана — «Лускунчик і Мишачий король». Чому саме ці твори? Можливо, справа в неоднозначному розумінні сенсу образів гризунів. Слід уважно розглянути значення цього образу в різних культурах, а також підключити описи їхнього способу життя. Наша мета в цій статті — не шукати те, чого немає, а розповісти про те, до чого приходить рідкісний читач, — питання про справжність, логічність того, що відбувається в казці. У дослідженні нам допоможуть тести казок, ми постараємося поринути в час їх написання, щоб заповнити прогалини, скористаємося книгою «Словник Символів» і заглянемо на форуми любителів гризунів, сподіваємося, все це нам дасть досить матеріалу для повноцінної і ємної відповіді на поставлене завдання. У полоні кінематографа сучасна людина бачить приблизно одну й ту ж саму картину Середньовіччя: все похмуро, страшно і таємниче. Таке враження багато в чому через те, що фільми зображують середньовічний період в жанрі фентезі. Це такі картини, як «Серце дракона», «Беовульф», «Час відьом»; кожна з них містить щось казкове або міфологічне. Але така бурхлива фантазія є не тільки в кіно, а так само і в книгах, звідки і беруться безліч ідей для сценаріїв. З таких книг можна виділити трилогію Дебори Харкнесс «Всі душі», де головні герої — не тільки відьми, вампіри та інші істоти, але і дії в другій книзі розгортаються в Єлизаветинській епосі Англії. Сама письменниця є істориком, яка вивчає саме цей період. «Прокляті Королі» Моріса Дрюона не містять в собі містики, але автор показує всю похмурість середньовічної Франції. Загальновідомий факт середньовічної історії — це велика біда з рознощиками хвороб, щурами. Не дивно, що з’явилася така посада, як щуролов. Мабуть, найвідомішим представником цієї професії став щуролов з Гамельну, про якого написали казку Брати Грімм. Ця історія є міською легендою і оповита таїнством символізму. Якщо коротко, то сюжет цього твору такий. У місті Гамельн стало дуже багато щурів і сюди прийшов Щуролов, який за обумовлену плату за допомогою своєї срібної флейти вивів щурів і мишей за 49

І С Т О Р І О С Ф Е РА

межі міста і втопив їх. Коли він повернувся за оплатою, городяни обдурили Щуролова і змусили піти без грошей, за що він затаїв на них образу і злість. Через якийсь час, а саме в 1284 році, в День Іоанна і Павла (ця дата задокументована), коли всі дорослі були в церкві, Щуролов повернувся і вивів за допомогою чарівної мелодії 130 дітей з міста, і більше їх ніхто не бачив. Відомо декілька розв’язок казки.

1) Повернулися лише троє дітей — сліпий, глухий і напівроздягнений, який засоромився свого виду.

2) Щуролов обіцяв повернути дітей через 30 років [6]. Повертаючись до теми нашого дослідження, нам хотілося б зрозуміти, який сенс може бути в образі щурів і чи можливо вплинути на цих тварин музикою. Відповідаючи на перше запитання, можна привести головний і очевидний варіант — з пацюками пов’язували смерть, хвороби — те, що послаблює людину. Оскільки саме гризуни поширювали чуму та інші хвороби [1, с. 236]. Спираючись на це, можна зрозуміти, звідки з’являються гіпотези, що гризуни — це душі померлих дітей, яких і повів з міста Щуролов [6]. І тут ми підійшли до найцікавішого питання — герой казки повів щурів і мишей в метафоричному сенсі, тобто мається на увазі, що він розставляв пастки, сипав отруту і використовував інші хитрощі або ж дійсно використовував музику. Потрапивши на форум господарів щурів, ми знайшли цікаві історії про реакцію гризунів на музику, що показало — ці тварини не тільки люблять музику, мають уподобання в жанрах, а й дійсно впадають іноді в транс. Користувачі відзначають, що щур, чуючи приємну йому музику, просто лягає і слухає її, або ж завмирає до кінця композиції і ні на що більше не реагує [3]. Тобто, історія нам показує цілком буквальне значення в оповіданні, і флейтист всього-навсього був навчений правильним мелодіям і вмінню ними користуватися. Можливо, нам варто було б загострити увагу на матеріалі флейти, на інших моментах казки, але зараз були поставлені конкретні завдання і дивитися інші смисли казки ми будемо іншим разом. Друга казка, на яку ми звернули увагу, належить авторству Ернста Теодора Амадея Гофмана (1776–1822) «Лускунчик і Мишачий 50

Історія цивілізацій стародавності та середньовіччя

король». Е. Т. А. Гофман — німецький письменник, який хотів бути композитором, але сприймається світом частіше саме як казкар. Гофман був музикантом, художником, письменником, а за освітою — юристом [6]. «Лускунчик» — найзнаменитіший його твір, саме добрий і казковий. Це історія про модну того часу іграшку, Лускунчика, за допомогою якої діти кололи горіхи. Нам здається, нагадувати сюжет казки буде зайвим, її знає кожен. В даному творі нас цікавить не сам Лускунчик, а Мишачий король. Звідки Гофман взяв цей образ? Що означають кілька голів у цієї тварини? Автор казки анітрохи не придумував цього персонажа, а взяв цілком реальний феномен. «Мишачий король» — явище рідкісне, ось тільки замість мишей, як зрозуміло з назви феномена, — щури. У чому ж його суть? Звичайно, у щурів — не кілька голів, як в казці, але найнаближене до цього — кілька щурів в одній зв’язці. Цей феномен довгий час був міфом, навіть зараз, дивлячись інформацію на різних сайтах, думки авторів статей неоднозначні. Найповнішу інформацію з усіх сайтів, де ми читали про щурячих королів, надає сайт «МирТесен». Згідно з інформацією з цього сайту, рентгенівські знімки хвостів досліджуваних щурячих королів свідчать про тривале життя пов’язаними, оскільки спостерігаються утворення кісткової мозолі на хвостиках тварин. І тут же автор висловлює підозру про можливу фальсифікацію даних, де вже у мертвих щурів зв’язували хвости [5]. Правда, у випадку з підробленою зв’язкою тварин незрозуміло, звідки на їх хвостах з’являться мозолі. Дуже цікава інформація надається на сайті одного інтернет-магазину. Знайти статтю з нашої теми в такому несподіваному місці було дивним, але корисним. Оскільки даний ресурс присвячений роздумам про дії відлякувача тварин за допомогою ультразвуку, то й інформація виявилася цікавою. По-перше, ми дізналися, точніше, підтвердили інформацію з минулого сайту, що щурячими королями ставали в основному представники чорних щурів, а не звичні нам сірі (або інакше, пацюки); як саме відбувається зрощення хвостами, до кінця не зрозуміло. І який вплив на одиночних щурів надає король. Єдине, що доведено точно, — за щурячим королем доглядають, його годують, поять, і 51

І С Т О Р І О С Ф Е РА

навіть є інформація, що в разі небезпеки перетягують на собі в безпечне місце. Телепатичний зв’язок науково не доведений, але, якщо щурів роз’єднати, у них пропадає взаємовплив. І на цьому ж сайті описана історія, де очевидець, розглядаючи зв’язку щурів, побачив, що вони при бажанні могли розбігтися, але чомусь цього не робили [2]. По-друге, щури і щурячий король зокрема мали багато містичних характеристик, що списуються на забобонність людей в минулому і дійшли до нас у вигляді домислів про цих тварин. Наступна стаття «Феномен щурячого короля» оповідає про зовсім протилежне думці про феномен. А конкретніше, що сплетені хвостами гризуни приречені на загибель і родичі їх не годують; що ці щури не мають ніякої влади. На доказ наводиться інформація про ієрархії щурів. Багато відомостей в цій статті здаються логічними, але їм суперечать численні коментарі людей, в тому числі і тих, які тримають у себе цих гризунів, а також цікавляться цією темою [7]. Варто відзначити, що дана стаття зачіпає дуже цікаві факти цієї теми, а саме: чому всіх цих королів знаходили в місцях холодного або ж помірного клімату, що наштовхує на логічність теорії про те, що хвости сплутуються через холод, коли тварини гріються. Так само, що у чорних щурів або польових хвости довші і рухливі, саме тому тільки ці представники щурів були знайдені пов’язаними. Ще, варто відзначити, що знаходили мишей і білок з пов’язаними хвостами, але такі знахідки ще більш рідкісні, ніж з щурами. Підводячи підсумок, ми приходимо до висновків, що не всі казки брешуть. Міська легенда, можливо, є симбіозом всіх теорій разом, про те, кого саме Щуролов вів із міста: душі дітей, справжніх щурів під впливом музики. А Гофман, описуючи антагоніста в своїй казці, міг чути про мишей, щурів з безліччю голів, але не розуміти, як саме з’єднані тварини, тому описав, як знав. Тим не менш, хто такі сіамські близнюки, знали всі.

1. Кирло Х. Словарь символов. 1000 статей о важнейших понятиях религии, литературы, архитектуры, истории. Москва: ЗАО Центрполиграф, 2010. 525 с.

2. Крысиный король — загадка природы, не имеющая объяснения. Интернетмагазин ультразвуковых отпугивателей животных. [Електронний ресурс]. Режим доступу до ресурсу: https://tornado-tm.ru/stati/krysinyy_korol_zagadka_ prirody_ne_imeyuschaya_obya.html 52

Історія цивілізацій стародавності та середньовіччя 3. Крысы и музыка. Форум Крысиный бум. [Електронний ресурс]. Режим доступу до ресурсу: http://www.rat.ru/forum/index.php?topic=253.0 4. Курий С. Фантасмагория реальности (сказки Э. Т. А. Гофмана). КУР.С.ИВ.ом — сайт Курия Сергея Ивановича. История песен; История сказок; Льюис Кэрролл; Животные и др. [Електронний ресурс]. Режим доступу до ресурсу: http://www.kursivom.ru/фантасмагория-реальности-гофман/ 5. Милютин А. И. Почему и как образуются крысиные короли? МирТесен. [Електронний ресурс]. Режим доступу до ресурсу: https://antimrakobes. mirtesen.ru/blog/43827576086/Pochemu-i-kak-obrazuyutsya-kryisinyie-koroli 6. Рыжов В. А. Гамельнский Крысолов: сказка и реальность. Военное обозрение. [Електронний ресурс]. Режим доступу до ресурсу: https://topwar.ru/157604-gamelnskij-krysolov-skazka-i-realnost.html 7. Феномен крысиного короля. Пикабу. [Електронний ресурс]. Режим доступу до ресурсу: https://pikabu.ru/story/fenomen_kryisinogo_korolya_5343127

Пчелінцева В. В. Права ісламу щодо шлюбу та розлучення Сьогодні іслам є не лише однією з найпоширеніших монотеїстичних релігій у світі, але й потужним інструментом політики мусульманських країн. Мусульманське законодавство оточене забобонами, багатоженство дозволено в ісламі, жінка носить одяг, який повністю приховує найпривабливіші частини її тіла, деякі обмеження в її поведінці викликають хвилю непорозуміння і навіть осуду з боку немусульман, оскільки це контрастує зі звичаями та правилами нашого сучасного життя. Щоб зрозуміти ці особливості мусульманського шлюбного та сімейного законодавства, потрібно зазирнути «за ширму» мусульманської родини, і тоді можна побачити, що це насправді. Деякі аспекти проблеми, порушеної в статті, розглядали такі зарубіжні та вітчизняні науковці і сходознавці, як І. Бурдукова, О. Борзова [4], П. Ленд [12], М. Зінченко [7], А. Ігнатенко [8], І. Кудряшова [10], Р. Ланда [11], С. Нагорний [14], O. Богомолов [3], Є. Беляєв [1], Є. Дорошенко [5], Л. А. Семенова [16], І. П. Петрушевський [15] та ін. Так, у статтях професора Л. Р. Сюкіяйнена «Мусульманське та сімейне право Арабського Сходу» йдеться про подружнє та сімейне право мусульман та інститут спадкування [17].

53

І С Т О Р І О С Ф Е РА

У мусульманському суспільстві шлюб із народженням дітей є релігійним обов’язком, а безшлюбність — плачевною умовою. «Законний шлюб» є предметом детального регулювання, в якому переплітаються правові ідеї та мусульманські звичаї [2]. Загалом поняття «шлюб» шаріатом визначається таким чином: шлюб — це укладення договору, згідно з яким жінка перестає бути сторонньою, «забороненою» для чоловіка, з яким вона вступила у шлюбний союз [18]. Метою шлюбного договору є створення сім’ї та продовження роду. Виходячи з цього, ми можемо зробити висновок, що укладення шлюбного контракту полягає не лише в отриманні «взаємного задоволення», але також означає створення хороших, міцних сімей та здорового суспільства в цілому. Законодавство мусульманських країн встановлює ряд умов для укладення шлюбного договору та встановлює певні умови щодо його форми. Сторонами, що укладають шлюбний контракт, є ті особи, чиї статеві стосунки легалізовані цим контрактом або повинні бути легалізовані в майбутньому. Для шлюбу немає вікових обмежень. Особи, які досягли повноліття, можуть укласти шлюбний договір за власним бажанням, без втручання опікунів, а також вимагати розірвання шлюбу, укладеного без їх згоди. Вважаються дорослими молоді чоловіки, які досягли 12 років, та дівчата 9 років. Божевільним не забороняється вступати в шлюб, але шлюбний контракт повинні укладати від імені божевільного його батьки. Для дійсності шлюбного договору не потрібні письмові акти чи релігійні церемонії. Але слова «пропозиції та згоди», так звана формула шлюбу, повинні бути вимовлені. Формулу шлюбу читають наречений і наречена або їх довірені особи, які можуть бути як чоловіками, так і жінками. Поки шлюбний договір не буде укладений, нареченому і нареченій забороняється бачитися, навіть таємно. Як правило, формула шлюбу читається арабською мовою, спочатку наречена, потім наречений. Читання формули довіреними особами також проводиться у зазначеній формі: спочатку це вимовляє довірена особа нареченого, потім наречений [9, с. 315]. Дійсність шлюбу за мусульманським законом зумовлена комбінацією таких чотирьох умов: без прямих перешкод; погодженням 54

Історія цивілізацій стародавності та середньовіччя

конкретних осіб; визначення певного стягнення; дотримання певних формальностей. Більшість перешкод, що унеможливлюють шлюб чи вимагають його відстрочки, подібні до перешкод будь-якого іншого законодавства. Деякі з них засновані на забороні кровозмішення у випадку спорідненості, до якої мусульманське законодавство також прирівнює «спорідненість по молоку», забороняючи шлюб між молочними братами та сестрами. Інші заборони на шлюб, наприклад, серед малікітів до паломника, який все ще носить іхрам — одяг, який вказує на те, що його паломництво ще не закінчилося; до жінки на одруження, з якою інший заявник вже висловив бажання одружитися, а також у випадках, коли майбутньому подружжю загрожує смертельна небезпека. Згідно з більшістю мусульманських вірувань, нерівні шлюби заборонені на основі соціального статусу майбутнього подружжя: чоловікові заборонено одружуватися з власною сестрою однієї з його чотирьох дружин; заборонено одружуватися з жінкою, яка ще не закінчила випробувальний термін ідда чи істібра. Різниця в релігійних конфесіях також є перешкодою для шлюбу: шлюб мусульманина з ідолопоклонниками не дозволяється. Мусульманин може одружитися з єврейкою або християнкою, оскільки вважається, що вплив чоловіка сприятиме залученню іншого мусульманина до лав вірних до мусульманської громади [9]. Одним із центральних інститутів сімейного права в арабських країнах є припинення шлюбу. У справі про розлучення чоловік вільніший у своїх діях, ніж жінка, хоча формально подібне право надається і останній. Єдиними умовами, які шаріат ставить перед чоловіком, який хоче розлучитися, є те, що він повинен бути здоровий розумом і не бути змушеним розлучатися. У тимчасовому шлюбі розлучення не потрібно. Після закінчення строку тимчасового шлюбу шлюбний договір автоматично розривається. Розлучена жінка, як і вдова, не може одразу вийти заміж. Шаріат встановлює наступні правила: одразу після розлучення жінка, якій не виповнилося дев’ять років, і вдова старше 50 років можуть одружитися, оскільки вважається, що жінки цього віку не можуть мати дітей, і тому їм не потрібно чекати для закінчення терміну розлучен55

І С Т О Р І О С Ф Е РА

ня, встановленого шаріатом. Період, який жінки-вдови повинні чекати після розлучення, називається ідда і триває три менструальних цикли. Жінка, яка не мала близьких стосунків зі своїм чоловіком, отримавши розлучення, має право не чекати терміну і одружитися знову одразу після розлучення з першим чоловіком. У законах шаріату є 4 основні типи розлучень: 1. розлучення баін (остаточне), 2. розлучення раджаа (правило повернення чоловіка до дружини), 3. розлучення хаал (шляхом підкупу чоловіка дружиною), 4. розлучення мубарат (через відмову) [20, с. 8–12]. У разі розірвання шлюбу — баін, чоловік може повернути дружину лише шляхом укладення нового шлюбного договору. Це розлучення вважається остаточним. Цикл розлучень баін включає такі типи остаточного розлучення: розлучення отримує жінка віком до дев’яти років, вдова старше 50–60 років; чоловік не мав близьких стосунків із жінкою, з якою уклав шлюбний контракт; потрійний талак (чоловік повторює дружині формулу «Ти для мене не дружина» три рази). Раджаа — це буквально не розлучення. Термін раджаа означає «повернутися». І це розлучення означає, що чоловік, давши дружині розлучення, покаявся і виявив бажання повернутися до неї або повернути її собі. При такому розлученні чоловік не втрачає права на примирення з дружиною та повернення до сім’ї. Як правило, під час розлучення раджаа дружина не залишає будинок чоловіка. Мусульманська етика виправдовує розлучення чоловіка, навіть якщо він помиляється, з дружиною. І шаріат рекомендує, коли він повертається до своєї дружини, він не повинен визнавати свою помилку публічно, а лише повідомляє дружині натяками, що він повертається до неї [13, с. 63]. Хаал — це розлучення, при якому дружина намагається підкупити чоловіка, фінансово винагородити його за надану їй свободу. Цей тип розлучень з мусульманами виявляє повну гендерну нерівність у законі шаріату. Чоловік може позбутися законної дружини, навіть не пояснивши причин розлучення, тоді як дружина, вимагаючи розлучення, повинна навести певні вагомі причини. Однак у шаріаті може бути компромісне рішення питання розлучення, коли чоловік не хоче давати розлучення, а дружина хоче цього, але з точки зору 56

Історія цивілізацій стародавності та середньовіччя

шаріату, у неї немає підстав і причин розлучення. Шаріат пропонує викуп. Дружина пропонує чоловікові свій махр або інше майно в подарунок за право на розлучення з ним. При цьому ні дружина, ні чоловік не вникають у причини, які змусили дружину піти на такий крок. Якщо чоловік погоджується на таке компромісне розлучення, закон шаріату вважає це законним. Розлучення через зречення (мубарат) чимось схоже на розлучення хаал, але між ними є різниця. В обох випадках після розлучення чоловік отримує від дружини винагороду (матеріальну) за згоду на розлучення. Різниця полягає в тому, що якщо під час розлучення хаал ініціатива розлучення належить дружині, а чоловік не погоджується і погоджується лише з умовою отримання матеріальної винагороди від своєї дружини, то у випадку розлучення мубарат вони разом погоджуються на розлучення, але чоловік ставить умови першим і вимагає матеріальної винагороди [6, с. 96]. І хаал, і мубарат складаються однаково, із зазначенням типу розлучення, розміру та виду винагороди. Правила розлучення розроблені в законі шаріату до найдрібніших деталей. Отже, передбачено, що дружина божевільного може бути розлучена батьком або дідом з батьком чоловіка. Якщо чоловік домігся розлучення жінки з її чоловіком шляхом обману, а потім одружився з нею, це розлучення вважається правильним з точки зору правових норм шаріату, але відповідно до етичних норм ісламу це тяжкий гріх. Висновки. Сімейні та шлюбні відносини, засновані на Корані, Сунні та закріплені в законах шаріату, стали одним із визначальних факторів функціонування мусульманської цивілізації. У сучасних умовах глобалізації ці відносини, незважаючи на їх, з точки зору європейців, «ретроградність» та «нецивілізованість», демонструють ефективність та певні можливості для самозбереження. Ці відносини є важливим фактором стабільності мусульманських суспільств і забезпечують відносно високий рівень відтворення мусульманського населення. Це можна вважати своєрідною відповіддю «відсталого» мусульманського світу християнсько-європейській цивілізації, яка досі залишається світовим лідером, але має серйозні демографічні проблеми.

57

І С Т О Р І О С Ф Е РА 1. Беляев Е. А. Арабы, ислам и арабский халифат в раннее средневековье. Москва: Наука 1966. 280 с.

2. Бехруз Х. Н. Сравнительное правоведение. Москва: ТрансЛит, Феникс, 2008. 504 с.

3. Богомолов О. Исламская идентичность в Украине. Київ: Стилос. 2006, 200 с.

4. Бурдукова И. И., Борзова Е. П. Культура и политические системы стран Востока. СПб: Издательство СПбКО, 2008. 380 с.

5. Дорошенко Е. Некоторые аспекты шиитско-суннитских отношений // Ислам в странах Ближнего и Среднего Востока. Москва: Наука, 1982. С. 131–143.

6. Еловикова Е. Мусульманские жены. Как им живется — украинским женщинам, которые по собственной воле надели хиджаб? // Единственная. № 3. 2011. С. 95–100.

7. Зинченко М. С. Политизация ислама как фактор современного политического процесса: (на материалах Северного Кавказа). Пятигорск: ПГЛУ, 2010. 163 с.

8. Игнатенко А. А. Ислам и политика. Москва: Институт религии и политики. 2004. 256 с.

9. Исламская цивилизация в глобализирующемся мире. Москва: ИМЭМО РАН, 2011. 336 с.

10. Кудряшова И. В. Как изучать взаимодействие религии и политики? // Политическая наука. № 2. 2013. С. 9–24.

11. Ланда Р. Г. Политический ислам: предварительные итоги. Москва: ИБВ, 2005. 286 с.

12. Ленд П. Ислам. Москва: АСТ, 2003. 192 с.

13. Марван Ибрахим аль-Кайси. Исламская мораль и манеры // Татарскогазетный журнал. № 4. 1994. С. 58–63.

14. Нагорний С. Політична думка ісламського суспільства та її вплив на політичну систему в країнах Арабського Сходу // Українське релігієзнавство, 2010. Спецвип. С. 156–164.

15. Петрушевский И. П. Ислам в Иране в VII–XV веках. СПб: изд-во Санкт-Петербургского Университета, 2007. 428 с.

16. Семенова Л. А. Фатимидский исмаилизм в современном западном исламоведении // Ислам в истории народов Востока. Москва: Наука, 1981. С. 25–39.

17. Сюкияйнен Л. Г. Мусульманское право. Вопросы теории и практики. Москва: Наука, 1986. 256 с.

18. Тахмаз Абд аль-Хамид Махмуд. Ханафитский фикх в новом обличье: семейно-брачные отношения. Нижний Новгород: Медина, 2007. 169 с.

19. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций. Москва: АСТ, 2003. 603 с.

20. Шамсутдінова-Лебедюк Т. Рай під ногами матерів // Людина і світ. № 3. 2003. С. 8–12.

58

Історія цивілізацій стародавності та середньовіччя

Свідова О. П. Мухаммад-Казім як історик часів Надір-шаха Твір Мухаммад-Казіма містить багатий фактичний матеріал не тільки про війни і зовнішню політику, а й про внутрішнє життя окремих областей Ірану за часи Надір-шаха. Однак ніхто з дослідників не дав характеристики цієї праці з точки зору надійності та достовірності його відомостей [5, c. 302–303]. Тільки з’ясування справжньої біографії Мухаммад-Казіма на основі автобіографічних даних, розкиданих в його творі, дасть нам можливість підійти до такого роду оцінки. Ім’я Мухаммад-Казіма не згадується ні в одному з джерел того часу, бо він не був видатною особою ні в політичному світі, ні в літературному. Подекуди в своєму творі він говорить про себе, але в його уривчастих повідомленнях автобіографічного характеру, мабуть, більше лірики, ніж цікавого для нас фактичного матеріалу. Мухаммад-Казім народився в 1133 року хіджри (1720/21 р. н. е.) в Мерві, в сім’ї чиновника. Ми не знаємо, яку посаду займав його батько, але відомо, що в 30-х роках XVIII ст. він перебував на службі у брата Надіра, згодом правителя Азербайджану, Ібрахім-хана, і користувався його довірою. Мухаммад-Казім провів в Мерві тільки раннє дитинство, тому що в підлітковому віці жив уже в Мешхеді, куди переїхала вся сім’я у зв’язку зі службою батька. На початку 1736 р. Ібрахім-хан виїхав з Мешхеду в Муганський степ, де мало відбутися обрання Надіра на царство; з ним разом відправився і батько Мухаммад-Казіма. У квітні 1736 року всі учасники Муганського з’їзду роз’їхалися, і Ібрахім-хан, призначений правителем Азербайджану, поїхав в Тавріз. Через вісім місяців, на початку 1737 р., померла дружина Ібрахім-хана; він доручив батькові Мухаммад-Казіма відвезти її тіло в Мешхед і при поверненні захопити з собою сина для призначення на службу. Мухаммад-Казім, якому в цей час було 16 років, за власним зізнанням, був безтурботним юнаком, який любив верхову їзду і прогулянки. Батько його пробув в Мешхеді вісім днів, після чого відправився з сином в Азербайджан. Розлуку з матір’ю і сестрою юнак переживав так важко, що, незважаючи на вмовляння батька, плакав всю дорогу до першої зупинки в Фахр-Дауді [3, c. 16].

59

І С Т О Р І О С Ф Е РА

Через сорок два дні вони прибули в Тавріз, і Мухаммад-Казім був представлений Ібрахім-хану. Той милостиво поставився до нього і наказав було служити в канцелярії; але Мухаммад-Казім побажав бути осавулом (ад’ютантом або ординарцем), і, як не відмовляв його Ібрахім-хан (мовляв, осавульство — марна справа), Мухаммад-Казім, як він сам каже, з невігластва наполіг на своєму і був призначений осавулом. Незабаром після цього (в квітні 1737 р.) Ібрахім-хан виїхав в Карабах; як в цій, так і в інших поїздках, наприклад, під час чуми, Мухаммад-Казім супроводжував його. Наприкінці листопада Ібрахім-хан повернувся в Тавріз, і Мухаммад-Казім нагадав йому про обіцянку дозволити відвезти в Мешхед тіло померлого перед цим батька. Ібрахім-хан відповів, що згідно з отриманим від шаха наказом він повинен призначити кого-небудь для переселення роду халільвенд курдського племені мукаддам з Мераге в Келат та Мешхед і доручає цю справу Мухаммад-Казіму, а після повернення в Тавріз він відпустить його. Мухаммад-Казім пробув шість місяців в цьому відрядженні. Близько того часу, коли він повернувся в Тавріз, до Ібрахім-хана прибули кур’єри від Алі-Кулі-хана з повідомленнями про військові успіхи Різа-Кулі-мірзи в Мавераннахрі. За словами Мухаммад-Казіма, це зачепило за живе Ібрахім-хана: якщо Різа-Кулі-мірза в такому молодому віці завоював Мавераннахр, то він повинен завоювати Дагестан. І він став готуватися до походу. У Таврізі до нього приєдналися загони, що прийшли за його наказом з Урмії, Мераге, Соуджбулака та інших місць на південь від Араксу; після переходу через останній до нього почали підходити війська з Єревана, Грузії, Ширвану, Гянджі і Карабаха. Коли Ібрахім-хан перебував в районі селища Ках, до нього прибули з Кабула два кур’єра з наказом Надіра відправити в Мерв жителів Мерва, які перебувають в його війську. Мухаммад-Казім попросив Ібрахім-хана не відправляти його в Мерв на тій підставі, що ще батько його здавна служив в числі газієв-афшарів. Той погодився, але на інший день Мухаммад-Казім під враженням зловісного сну став просити відправити його разом з іншими. Ібрахім-хан погодився і на це. Прибувши в Тавріз, Мухаммад-Казім взяв труну з тілом батька і відвіз в Мешхед, де і 60

Історія цивілізацій стародавності та середньовіччя

поховав. Потім він відправився в Мерв (мабуть, на початку 1739 р.) і вступив на службу [3, c. 26–28]. Що робив протягом півтора років майбутній історик на новій службі, нам невідомо. Він згадує про себе лише у розповіді про події червня 1740 року, коли Надір прибув з Кандахара в Герат і його зустрічали правителі областей зі свитою, в якій перебував Мухаммад-Казім. З Герата Надір попрямував через Балх і Чарджуй в Бухару, а потім в Хіву. Мухаммад-Казім брав участь в цьому поході, працюючи в канцелярії (мабуть, на незначній посаді, тому що не називає її, а говорить тільки, що після взяття Ханкаха був так зайнятий в канцелярії, що не мав можливості вийти протягом доби). З Хіви Надір попрямував в Мешхед через Мерв, звідки виступив в перших числах січня 1741 року. Мухаммад-Казім залишився в Мерві. Коли і як посміхнулося щастя Мухаммад-Казіму, він не говорить. За його словами, він був два роки в тяжкому матеріальному становищі, інакше кажучи, не мав заробітку, та ще рік пролежав хворий в ліжку; отже, зміна на краще могла статися лише у 1744 р. Він говорить про себе тільки при описі походу Алі-Кулі-хана проти хивінських йомутів; похід було розпочато з Мерва навесні 1745 р. і у грудні Алі-Кулі-хан повернувся в Мерв. Мухаммад-Казім був в цьому поході візиром артилерії, збройового складу, транспорту та арсеналу. Свого часу Надір наказав Мервський владі виготовити багато гармат та снарядів для задуманого їм походу на Китай. В лютому або на початку березня 1746 р. він зупинився в селищі Хасанабад (на захід від Мешхеда) і витребував до себе правителів областей і міст Хорасана разом з чиновниками. Мухаммад-Казім був в цей час навісандан і завідувачем роботами по артилерії, арсеналу та складу зброї. Взявши старі і нові рахунки, він разом з начальником артилерії, начальником арсеналу і чиновниками Мерва прибув в Хасанабад до шаха. Розглянувши частину звітів посадових осіб, які прибули туди з різних кінців Хорасана, і жорстоко розправившись з багатьма з них, Надір відправився в Мешхед і там призначив в кожній області нових правителів і чиновників. Між іншим, він наказав дати йому також звітність Мухаммад-Казіма. Останній каже, що чиновники і письмоводителі з незначними сумами в десять туманів піддавалися пади61

І С Т О Р І О С Ф Е РА

шахському гніву і покаранню, а його звітність була в цей раз на 500 тисяч туманів. Однак йому пощастило: Надір прихильно затвердив його звітність і сказав, щоб як слід готували в Мерві артилерію, тому що після повернення з Іраку він попрямує в Туркестан [3, c. 48–50]. У 1746 р. государ Бухари Абу-л-Файз просив Надіра допомогти йому в боротьбі з Ібадаллахом Хатаї та іншими місцевими володарями, тому Надір наказав Шах-Кулі-хану виступити зі зведеним загоном в Бухару. Прибувши на місце, Шах-Кулі-хан написав донесення про становище в країні, і Надір на допомогу йому додатково вислав війська, зокрема наказав Мервській артилерії, що складалася з 52 гармат з 6 тисячами снарядів, і арсеналу виступити в Бухару. З цієї артилерією вирушив і Мухаммад-Казім (очевидно, в колишній посаді). Після призначення Бахбуд-хана головнокомандувачем почалися військові дії, що закінчилися успішно навесні 1747 р. Коли військо було в Шахрісябзе, прибули два кур’єра з наказом Надіра Шах-Кулі-хану з’явитися зі звітом. Мухаммад-Казім складав цей звіт. На шляху Шах-Кулі-хан дізнався про обурення в різних місцях країни, викликане звірствами Надіра, і спробував підняти повстання, але не був підтриманий; тоді він після довгих поневірянь прибув таємно в Мешхед, але був впізнаний там, засліплений і відправлений до Надіра. Тим часом Бахбуд-хан перейшов з Шахрісябза в Самарканд. Звідси він розіслав сімдесят указів різним правителям і главам племен Туркестану, щоб читали хутбу і чеканили монету на ім’я Надіра; з цих указів тридцять було написано Мухаммад-Казімом. Коли Бахбуд-хан дізнався від кур’єрів про заколот Шах-Кулі-хана, у нього з’явилася недовіра до мервців, які перебували в його війську (а їх у нього було близько п’ятисот, не рахуючи гарматної обслуги). Хан наказав помістити мервців в середині табору і призначив людей охороняти їх. У травні 1747 р. був отриманий наказ Надіра перейти в Бухару. Тут аталик Рахім-бей, який прибув зі ставки Надіра, намагався нібито на підставі усного розпорядження шаха відібрати у кизилбашів артилерію, а в липні за підробленим наказом Надіра вбив Абу-л-Файза; після цього почалися напади узбеків на кизил-башський табір. Незабаром Рахім-бей переслав Бахбуд-хану лист Насраллах-мірзи, який 62

Історія цивілізацій стародавності та середньовіччя

перебував в Келаті, з повідомленням про вбивство Надіра і з наказом залишити артилерію в Бухарі і йти швидше в Келат. Бахбуд-хан спочатку не повірив листу, але в серпні 1747 році вийшов з укріплення і попрямував до Чард-жую. Оскільки туркмени, зібравшись на лівому березі Амудар’ї, перегородили дорогу, довелося йти по правому берегу вгору по річці до Вахша, де війська і переправилися. Потім пішли через Андхуд в Меручак, в якому здали артилерію, арсенал і верблюжий транспорт під розписку місцевому правителю Айдин-хану Зурабаді, і мервські газіі були відпущені додому. Мервських артилеристів Бахбуд-хан не відпустив, вимагаючи від них звіт. Однак при безладді, яке панувало в той час у всьому Ірані, владі було не до звітів, і кизил-баші розділилися: Бахбуд-хан вирушив з Мешхеда до Алі-шаха в Астрабад, а артилерійські начальники і Мухаммад-Казім — в Мерв. Але й тут вони нічого не отримали за похід: за словами Мухаммад-Казіма, «звітність по Туркестанському походу принаймні на п’ять тисяч чоловік було кинуто в арик» [3, c. 116]. Мухаммад-Казім не говорить, коли він повернувся в рідне місто; ймовірно, це було наприкінці 1747 р. Яку посаду він займав після цього, ми теж не знаємо, але у всякому разі щастя не посміхалося йому, тому що ті його вірші, в яких він звертається до самого себе, сповнені розчарування та гірких скарг на підступність долі. Ретельний перегляд другого і третього томів твору Мухаммад-Казіма дозволяє простежити всі етапи його службової кар’єри з моменту її початку до кінця Туркестанського походу (тобто до кінця 1747 або початку 1748 рр.). Ми бачимо, що всі посади, які він займав протягом цих одинадцяти років, були виключно чиновницькими [2, c. 130]. Загалом це був не «громадський правитель Мерва», як його називає І. Петрушевський [4, c. 41], а середньої руки чиновник, що не зробив великої кар’єри за царювання Надіра. Ким він був після повернення з Туркестанського походу, тобто з 1747 року або пізніше, нам невідомо. Всі відомості Мухаммад-Казіма діляться на дві категорії: повідомлення про те, чому він був очевидцем, і відомості, отримані від інших осіб. Але не все те, чого він начебто був свідком, є точним відтворенням дійсності. Шістнадцятирічним юнаком він вступив на службу до правителя Азербайджану Ібрахім-хана, причому побажав 63

І С Т О Р І О С Ф Е РА

бути осавулом і цим показав свою безтурботність та легковажність; звичайно, відомості про той період, коли він був в Азербайджані, так само як і про похід Ібрахім-хана в Дагестан, були почерпнуті їм від інших осіб набагато пізніше. Про своє шестимісячне відрядження, коли Ібрахім-хан доручив йому переселення курдів халільвенд з Мераги в Келат, він нічого не говорить, а тим часом було б цікаво знати, скільки родин було переселено, як проводилося переселення та як ставилися до цієї операції переселенці. Похід Надіра в Бухару і Хіву у 1740 р. описаний ним як очевидцем ґрунтовно, хоча і упущені деякі епізоди, відомі нам з інших джерел. Він брав участь і в поході Алі-Кулі-хана у 1745 р. проти йомутів, був учасником походу Бахбуд-хана в Самарканд наприкінці царювання Надіра. Ось і все, що міг спостерігати Мухаммад-Казім на власні очі. До цього потрібно додати, що, за винятком бухарського і хівинського походів Надіра, це були події другорядної важливості. Незважаючи на жорстокі розправи Надіра наприкінці його життя зі своїми колишніми сподвижниками, яких він підозрював у зраді або розкраданні, до моменту смерті цього деспота залишилося чимало живих свідків, якщо не всього його життя, то у всякому разі окремих його етапів. У більшій частині праці Мухаммад-Казіма життя Надіра описується на підставі відомостей, отриманих автором саме від цих осіб; виключно таким чином складений весь перший том. Хоча не всі ці відомості однаково цінні і достовірні, Мухаммад-Казім не висловлює своєї думки про них і в цьому відношенні робить так само, як і історик IX–X ст. Табарі, з тією лише різницею, що останній, приводячи кілька версій, каже, що Аллах знає краще за всіх, а Мухаммад-Казім, викладаючи сумну версію, каже, що відповідальність лежить на розповідачеві. До недоліків розглянутого джерела потрібно також віднести відсутність дат багатьох важливих подій; деякі дати запозичені. Якщо додати до цього, що цифрові дані Myхаммад-Казіма занадто округлені та багато відомостей вимагають обережного ставлення і перевірки, то можна прийти до висновку, що думка В. Бартольда [1, с. 927] про цей твір, як про основне джерело з історії Надір-шаха, не є достатньо обґрунтованою.

64

Історія цивілізацій стародавності та середньовіччя

Не можна не відзначити, однак, що при всіх недоліках праця Мухаммад-Казіма в цілому дає багато цінного матеріалу, що доповнює інші сучасні Надіру джерела. Немає сумніву, що, незважаючи на необхідність критичного ставлення до цієї праці як історичного джерела, докладне вивчення тексту всіх трьох томів зіграло б важливу роль в подальшому вивченні періоду Надір-шаха.

1. Бартольд В. В. Рукопись сочинения Мухаммеда Казима, II и III тт. // Известия Российской Академии наук. VI серия. 1919. С. 927–929.

2. Миклухо-Маклай Н. Д. О первом томе труда Мухаммеда Казима // Советское востоковедение. Т. V. 1948. С. 130.

3. Мухаммад-Казим. Поход Надир-шаха в Индию (Извлечение из Та’рих-иаламара-йи надири). М.: Изд-во вост. лит. 1961. 206 с.

4. Петрушевский И. П. Очерки по истории феодальных отношений в Азербайджане и Армении в XVI – начале XIX в. Л.: Изд-во ЛГУ, 1949. С. 41.

5. Пигулевская Н. В., Якубовский А. Ю., Петрушевский И. П., Строева Л. В., Беленицкий Л. М. История Ирана с древнейших времен до конца XVIII века. Л.: Изд-во ЛГУ, 1958. С. 302–303.

65

Ци ві л і з а ці й ні пр о бл е ми нової т а но в і т ньо ї і с то р ії Савченко В. А. «Одеський» дендізм буремних 20-х років ХІХ ст. Ватерлоо зруйнувало «старий» світ класичного ампіру. Новий романтичний стиль перефарбував спадщину кривавої французької революції… Наполеон перетворився на романтичного героя… в туманному Альбіоні з’явилося нове покоління молодиків — денді, що уявляли з себе руйнувальників старих норм. Вони стали провідниками романтизму, яких надихнув грім революцій: іспанської, грецької, італійської, американської… ці образи бентежили уми, породжуючи конфлікти поколінь, моду на національні ідеї та історії… Одеса — фронтір культур та епох, стала містом, яке захопила «романтична хвиля». У 1823 р. М. Воронцов був призначений Новоросійськім генерал-губернатором. Він належав до масонів, «салонних лібералів», вважав себе «прогресистом», співчував скасуванню кріпосного права та «заведенню» Конституції… ще у 1820 р. він мав намір вийти у відставку та повернутися до Англії1.У 1823–24 рр. пліткували, що в Одесі він допомагає «неблагонадійним». Ф. Вігель згадував, що: «…найближчі співробітники Воронцова… жахливо як ліберальничали» [1, с. 138]. М. Бестужев твердив, що оточення Воронцова мало «ліберальні погляди», П. Вяземський — що в столиці вважають Одесу «притулком вольнодумства». До Одеси, «служити Воронцову», приїхало богато молоді: відставний генерал О. Раєвський, поети О. Пушкін та В. Туманський… В. Туманський, як денді, відверто розглядаючи дам в театрі у лорнет… що вважалося порушенням суспільних норм. Пушкін «увічнив» цей «модний» жест, а «пушкіністи» вирішили, що саме Туманський є прототипом або Онєгіна («как денди лондонский одет») або Лєнського [3]. Значення В. Туманського в житті Одеси було далеким від вигаданої «пушкіністами» ролі «пушкінського посіпаки».

1

М. Воронцов був сином рос. посла в Англії, здобув освіту в Англії, виховувався «на англійський манер», залишив Англію в дев’ятнадцятирічному віці. Як «англоман» пропагував англійські звички у побуті.

66

Цивілізаційні проблеми нової та новітньої історії

Він навчався у паризькому «College de France», перші вірши надрукував у 17 років, ставши співробітником столичних журналів, і в 22 роки, вважаючись «маститим піітом», був обраний членом «Вольного общества любителей российской словесности». При його посередництві Пушкін стає автором альманаха «Полярная звезда». В. Туманський «…обертався у вищих колах одеського суспільства… він світився крізь якийсь туман… Зайва сміливість сучасних молодих людей в високих салонах була ніщо в порівнянні з їхнім нахабством» [1, с. 275], користуючись протекцією родича, міністра внутрішніх справ В. Кочубея [2]. Наказом М. Воронцова В. Туманський був визначений по відомству колегії іноземних справ канцелярії генерал-губернатора, але його погляди, у 1821–27 рр., були радикальними та «байронічними»… У 1821 р. він матеріально підтримував В. Кюхельбекера, знаючи, що останній, за «вільнодумство», був засуджений владою, дружив з лідерами майбутньої декабристської змови: К. Рилєєвим, братами Бестужевими. О. Бестужев писав В. Туманському (1825), нарікаючи йому на необережність: «…ти божевільний, вигадав писати такі дурниці, що у нас дибки волосся стають. Де ти живеш? Згадай, в якому місці і столітті? У нас що день, то декого вивозять з фельд’єгерем…». К. Рилєєв просив В. Туманського з приводу заслання А. Міцкевича до Одеси: «Полюби Міцкевича та його друзів» [5, с. 297–302]. Слідство по справі декабристів цікавилося роллю В. Туманського «в подіях» (але заступництво В. Кочубея унеможливило його арешт). У 1826 р. він поширював «революційне послання» — передсмертний лист К. Рилєєва, пише вірш «Певец», в якому в образі співака виводить «державного злочинця» К. Рилєєва. В. Туманський скоріш за все був масоном, але заборона масонства у 1822 р. залишила його, як і Пушкіна, «без забов’язень», підштовхнувши до дендізму2. Пушкін почав писати «Онегина» саме в Одесі, з одеських приятелів, що були «виховані по моді», «розбещені», «скептичні»… в Одесі він намалював автопортрет в «образі денді». «Пушкіністи», на роль прототипу пушкінського «Демона», обрали 2

У 1827–28 рр. В. Туманський створював газ. «Одесский вестник». У 1828 р. залишає Одесу заради кар’єри дипломата, згодом стає помічником Статссекретаря Державної Ради, дійсним статським радником.

67

І С Т О Р І О С Ф Е РА

ще одного денді — Олександра Раєвського, що був на чотири роки старший за Пушкіна, встиг стати ветераном війни 1812–15 рр., полковником, ад’ютантом М. Воронцова. Це був «зірковий» син генерала, що з 1823 р. вважався у відставці. Як племінник Єлизавети Воронцової він посилився в Одесі, зловживаючи опікою своєї тітки. Ф. Вігель згадував: «Впродовж останніх п’яти років накопичилося число причин ненависті його до Воронцова та його родини…» [1, с. 289]. Пушкін у вірші «Демон» вказував на особисте розчарування людиною, за якою він бачив «незвичайне майбутнє». О. Раєвський намагався відповідати парадоксами, створювати імідж «розчарованого денді». Після повстання декабристів він був тимчасово арештований за підозрою в причетності до змови. Слідство прийшло до висновку, що цей денді не був у захопленні «від політики». До одеських денді можна віднести відставного гвардії — поручика, чиновника при губернаторі Микиту Завалієвського. На часи його «одеських пригод» його батько був відставним петербурзьким віце-губернатором, дійсним таємним радником. Ф. Вігель згадує про нього: «Всім здався він дуже оригінальним… Таких людей ніщо не зупиняє; вони нічого не розбирають, нічого не поважають. Наприклад, коли я запитав у нього, навіщо він залишив військову службу? Завалієвський відповідав мені: мені не можливо було залишатися, ми безперестанку сварилися з Миколою. А цей Микола був великий князь, брат імператора… одягався лихим франтом за останньою модою та чудово танцював… вважався під заступництвом Казначєєва (голова канцелярії М. Воронцова. — Авт.), який для цього безграмотного створив місце екзекутора канцелярії… Пушкін, який надзвичайно любив товариство молодих людей, бавився їм більш, ніж хто, і тому дозволяв йому всякі з собою фамільярності…» [1, с. 275]. Наймолодшим в «тусовці» був двадцятидвохрічний ад’ютант М. Воронцова князь В. Шаховськой. Юрій Лотман в праці «Русский дендизм» вказує на те, що Пушкін був зачарований поведінкою денді, наслідував її. Дендізм сформувався в Англії, як антитеза домінуванню французької моди. Спочатку це було англійським явищем, одним з творців якого був лорд Байрон, згодом — маркером «англоманів». Рефлексуя та саморефлексуя, денді приділяли надмірну увагу своїй зовнішності, романтичним позам, 68

Цивілізаційні проблеми нової та новітньої історії

екстравагантним вчинкам. Дендізм канонізував екстравагантність, оригінальність, індивідуалізм, романтичне бунтарство, інколи вироджувався у нахабство, цинізм, егоїзм, у глузливе ставлення до принципів «вульгарної» моралі… Шокінг від «руйнування світських заборон сприймався як поетичний вчинок» [4, с. 123–135]. У листі до О. Казначєєва (1824) Пушкін писав: «7 років я службою не займався, не написав жодної бумаги», в той же час він був чиновником в канцелярії М. Воронцова та отримував чималу платню за «службу» [8]. Дендізм Пушкіна плутають з чертами його характеру. О. Левшін згадував, що в Одесі поет був: «…самозакоханий, дратівливий і розпещений безумовним поклонінням сучасників» [6, с. 51]. І. Горбачевський у листі до М. Бестужева згадував, що йому розповідали «…про Пушкіна на півдні такі витівки, що вуха тепер червоніють», П. Вяземський у листі до О. Тургенєва процитував оцінку своєї дружини «поведінки Пушкіна»: «…це навіжена голова, яка нікого не визнає; він наробив нових дурниць …його останні витівки — легковажні вчинки… я ні в кого не зустрічала стільки легковажності та нахилу до лихослів’я, як в нього», В. Вяземська додавала: «він винен лише в тому, що інфантилен» [8, с. 494]. Пушкіна «сама доля завжди штовхала у середовище невдоволених» [1, с. 134]. Образ Онєгіна, що сформувався в Одесі, став одним з перших зразків денді в російський літературі. В. Вяземська у листі з Одеси вказувала, що Пушкін не може займатися «…чимось іншим, крім свого Онєгіна, який на мою думку… молода людина, що веде поганий образ життя, портрет та історія якого частково повинні нагадувати автора… кажуть, що ця поема дуже брутальна» [8, с. 339]. Чорний фрак (англійський одяг для верхової їзди) став візитівкою денді, що формували своерідну «дендістську молодіжну субкультуру». Одеські денді намагалися створити яскравий образ — особистісний міф, хизувалися тим, що їм доступні закриті салони та таємні політичні клуби, змішуючи великосвітський дендізм з ексцентричністю богеми. В той же час цей дендізм мав естетику «байронізму», волелюбності, спонукав до підтримки ідеї «свободи народів». У 1821 р. В. Туманський та В. Кюхельбекер мріють приєднатися до грецьких повстанців. Пушкіна надихав «героїчний жест», він бажав втекти до Греції [8, с. 187].

69

І С Т О Р І О С Ф Е РА

В. Кюхельбекер у своєму вірші «К Туманскому» відкривав спільні мрії: «Туманский! Туманский! Ты слышишь ли глас, Зовущий на битву, на подвиги нас? Мой пламенный юноша, вспрянь! О друг, полетим на священную брань!». Після приїзду Байрона до Греції (1823) у В. Туманського з’явиться «Греческая ода», згодом у Пушкіна: «Восстань, о Греция, восстань…». Рескрипт Олександра I (2 травня 1824) спрямовував М. Воронцова «на боротьбу» проти політизованих денді: «…до Одеси стікаються з різних місць і особливо з Польських губерній і навіть з військовослужбовців, без дозволу свого начальства, багато таких осіб, котрі з наміром, або по своїй легковажності, займаються лише одними безпідставними та протиправними чутками, що можуть мати шкідливий вплив на слабкі уми… я не сумніваюся, що Ви звернете на цей предмет свою особливу увагу і застосуєте суворі заходи, щоб подібні заворушення… не могли мати місця в такому важливому торговому місті, яка Одеса» [8, с. 293]. У 1825 р. до Одеси були заслані Адам Міцкевич, з товаришами — польськими патріотами Ф. Малевським та Ю. Єжовським. Польськими денді опікувався В. Туманський. У 1827 р. до Одеси завітав молодий польський поет — Юліуш Словацький — «польський денді»: «…ввечері, о пів на десяту, перетворююся на денді, і повинен зізнатися, що мені це подобається» [9]. Денді, що гуляли одеськими вулицями у 1823–27 рр., через рікдва стануть вважати себе «досвідченими діячами», більшість з них, згодом, зроблять блискучу кар’єру «при дворі», в державницьких коридорах. Дендізму в Одесі було покладено край на початку 1830х рр. — гіркота від поразки польської революції, жандармські перевірки та утиски, тягар ідеології «офіційної народності» перетворять західний романтизм на гіркоту «дыма Отечества» и «Мертвых душ».

1. Вигель Ф. Ф. Записки /под ред. С. Я. Штрайха / Москва: Захаров, 2000. 327 с.

2. Ларионов П. В нем много прекрасного // Зеркало недели. 2000. 25 февраля.

3. Лотман Ю. М. Пушкин. Биография писателя. Статьи и заметки. 1960–1990. «Евгений Онегин». Комментарий. Санкт-Петербург: Искусство, 2003. 847 с.

4. Лотман Ю. М. Русский дендизм // Беседы о русской культуре. Быт и традиции русского дворянства, XVIII – начало XIX в. Санкт-Петербург: Искусство, 1994. С. 166–182.

70

Цивілізаційні проблеми нової та новітньої історії 5. Н. Ш. Туманский и Мицкевич // Киевская старина. 1899. № 64. С. 297–302.

6. На память юбилея А. И. Левшина. Санкт-Петербург: Общая польза. 1868. 39 с.

7. Цявловский М. А. Летопись жизни и творчества А. С. Пушкина. Т. 1. Москва: Слово, 1999. 594 с.

8. Щербина Л. Пушкин в Одессе. Одесса: Астропринт, 2004. 459 с.

9. Malinowski A. Adam Mickiewicz w Odessie. Fenomen pogranicza. [Електронний ресурс]. Режим доступу до ресурсу: https://doi.org/10.36770/bp.47

Назаровський Р. О. Розвиток народних шкіл в Подільській губернії другої пол. XIX ст. У XIX ст. початкова освіта у всій Подільській губернії основувалась на приходських школах. В першій половині XIX століття в Подільській губернії таких шкіл було надзвичайно мало — п’ять, які організовувались органами світської влади, тобто, не були парафіяльними. Їх церковна назва пояснюється викладанням в них через брак педагогічних вищих навчальних закладів священнослужителів [3]. Ситуація була краща в населених пунктах вільних селян, жителі яких проявляли більше бажання в здобутті їх дітьми початкової освіти [2]. Саме в них, відповідно до указів Святішого синоду Російської православної церкви 1836 та 1837 рр., на базі церковних приходів відбувалось масове відкриття церковнопарафіяльних шкіл. Хоча ніяких коштів з державного бюджету не виділялось і на 1842 рік в губернії нараховувалось 398 учнів таких шкіл [2]. Якісно ситуація змінилась в кінці 50-х рр. Тоді, в час гострої потреби в мінімальній освіченості громадян предстоятель Спасо-Преображенського храму в Білій Церкві (тоді Київська губернія) організував 4 початкових школи нового типу — в них заняття відбувались обов’язково 6 разів в тиждень (а не у вільні від роботи дні) по завчасно створеній програмі. Успіх його системи отримав широку підтримку київського генерал-губернатора та масштабну рекламну кампанію в пресі [3]. З подачі київського митрополита Арсенія та за наказом генерал-губернатора Іларіона Васильчикова подільський єпископ Іринарх почав масове відкриття парафіяльних шкіл в губер71

І С Т О Р І О С Ф Е РА

нії. Процес пішов швидко — селяни, знаючи про швидку ліквідацію інституту кріпосництва без перешкод віддавали дітей в новостворювані школи. Не лишнім буде навести цифри: перед самим скасуванням кріпосного права в Подільській губернії навчалось 2897 учнів початкових шкіл, в 1862 їх було вже 23297 (всього 1157 шкіл), а в 1869 р. на 1293 школи припадало бл. 30000 учнів [2]. Фінансування новоутворених установ проводилось за рахунок вищих чиновників краю. Наприклад, вищезгаданий Іларіон Васильчиков спонсорував закупівлю букварів, губернатор Подільської губернії Рудольф Іванович «Короткі катехизіси» та «Про віру та життя християнське» [2]. Нові школи Подільської губернії управлялись власною системою, що була розроблена єпископами єпархії. При подільській духовній консисторії було створено власний стіл (відділ), що управляв освітніми процесами, та система повітових, окружних ревізорів. Ці заходи перетворили церковнопарафіяльні школи на повністю автономні від державних органів заклади [3]. Це призводило до певних курйозів. Наприклад, у міністерських світських школах було заборонено використання «Буквар южноруський» Тараса Шевченка, а в парафіяльні школи його примірники закуповувались оптом вищими церковними чинами єпархії. У церковній пресі інколи з’являлись вихваляння духівництва, що у їх школах навчання ведеться українською, російською, церковнослов’янською [2]. Як проходило відкриття церковнопарафіяльних шкіл, можна прослідкувати на прикладі містечка Піщана, що входило в ті часи у Балтський повіт та було волосним центром. 1 листопада 1873 р. була відкрита однокласна школа, за участі мирового посередника барона Бухольця, інспектора народних училищ Миколи Лосєва та вчителя, присланого від Учбового округу, Михаїла Саур-Ципріановича, а також безліч місцевих жителів. Хрестною ходою до церкви прибули священик приходу містечка Фома Шероцький зі священиком сусіднього села Пужайкова Стефаном Пашковським. Одразу ж було посвячено будівлю зсередини святою водою та молитвами, потім ззовні способом обходження будівлі по колу три рази. Після отець Фома виголосив промову до своїх прихожан, в якій висловив потребу в великій дяці народу Олександру ІІ за активну розбудову 72

Цивілізаційні проблеми нової та новітньої історії

системи початкової освіти та відміну кріпосного права. Закінчивши, по розпорядженню волосного старшини біля школи було організовано гостинці для народу, а в самій школі для високопоставлених гостей — обід [1, с. 155]. За 1873–1898 змінилось в школі 5 вчителів. Найдовше затрималась на посаді донька Фоми Шероцького Олександра Дунаєвська — не менше чотирнадцяти років. Законовчителем з часу самого відкриття до 1897 року (добровільної відставки) був настоятель приходу Фома Шероцький. На посаді його замінив син Петро — як в школі, так і в приході [1, с. 156]. Школа була для хлопчиків, хоча випадки вступу дівчат були надзвичайно частими. Наприклад, в рік відкриття було прийнято 53 хлопчика і 13 дівчаток; в 1878 році — 15 хлопчиків і 4 дівчинки; в 1883 році — тільки 14 хлопчиків; в 1884 році — 12 хлопчиків і 5 дівчаток [1, с. 156]. Лише 1 жовтня, по вказівці єпископа Подільського та Брацлавського Ірінея, в містечку Піщана було відкрито школу для дівчаток. Правда, без виділення постійного приміщення, коштів для благоустрою навчального закладу та присилання вчителя. Тому, на мебель та підручники в тому ж 1897 році скинулись місцеві жителі — назбирали 50 рублів, питання приміщення вирішили винаймом будинку [1, с. 156]. В учбовому 1897 / 1898 році в ній навчалось 32 дівчинки; в 1898 / 1899 — 35 учениць. Тим часом у хлопчачу школу набрали 40 учнів, з них — 4 дівчинки. Заняття проводив перший псаломщик приходу Андрій Рощаховський, який за свій перший робочий рік на новій професії отримав 25 рублів. Книги для навчання нараховували 100 екземплярів виключно обов’язкових підручників [1, с. 157]. Отже, в другій половині XIX ст. ріст кількості шкіл відбувався неймовірними темпами. Головною причиною цього процесу була відміна кріпосного права та початок індустріального перевороту в Російській імперії, що зумовлювало потребу у мінімальній грамотності якнайширшого кола громадян. Саме тому в цей процес включались як адміністрація найвищого рангу (навіть сам генерал-губернатор), так і вище духовенство краю. Проте, навіть за такої широкої підтримки зі сторони управлінців, дивлячись на цифри, одразу помітні головні недоліки сфери освіти в імперії — патріархальність (освіту в 73

І С Т О Р І О С Ф Е РА

першу чергу отримували хлопчики, їх школи краще фінансувались) та низький рівень держфінансування: в століття блискавичного прогресу правителі імперії не розуміли всієї важливості загальної початкової освіти, тому обмежували її самим головним, і то не для всіх.

1.

Нагнибіда Р. В. Літописи церковні Балтського повіту Подільської губернії (1866–1899). Частина 1. Дрогобич: Коло, 2018. 464 с.

2. 3. Перерва В. С. Церковно-шкільна революція у Подільській єпархії другої половини XIX ст.: головні події та виконавці. Освіта, наука та культура на Поділлі. Кам’янець-Подільський, 2011. № 18. С. 29–38.

3. 2. Поліщук М. С. Стан початкової освіти на Правобережній Україні в 60–90 рр. XIX ст. Український Історичний Журнал. 1971. № 3. С. 69–75.

Дегтярьова М. О. Особливості внутрішньої міграції афроамериканців в США На початку ХХ століття почалась міграція афроамериканців з сільської місцевості південної частини Сполучених Штатів в міську північну частину країни. Жорстока експлуатація темношкірих на півдні позбавила їх найелементарніших політичних прав, здольщина і пеонаж, як пережиток рабства на півдні і система джімкроуізму призвели до переселення частини негритянського населення на північ. І хоча і там переселенців приймали далеко не без проблем, цей регіон, на їхню думку, був єдиним притулком. Головною причиною міграції в цьому напрямку була інформація про нестачу робочої сили у північних містах країни. Дійсно, Перша світова війна призвела до появи тисяч робочих місць на сталеливарних заводах, залізницях, м’ясопереробних заводах і в автомобільній промисловості. Потенційних переселенців підштовхували і агенти з працевлаштування, які були надіслані північними бізнесменами для найму південних робітників. Північні компанії запропонували особливі стимули для спонукання темношкірих робітників до переїзду, включаючи безкоштовний транспорт і дешеве житло [1, c. 356]. Переселення впливало на соціальний статус афроамериканців. Маючи попередній досвід роботи у сільському господарстві, вони поступово втягувалися в нові реалії існування промислових робітників. Як на півдні, так і на півночі на початку XX століття відсоток негритянських робітників збільшився з 6 до 10 % [1, c. 360].

74

Цивілізаційні проблеми нової та новітньої історії

В першу чергу темношкіре населення було задіяне в лісовій, гірничорудній та автомобільній промисловості, на залізниці та при будівництві судів. Щодо жінок, то вони були задіяні в швейній, тютюновій і текстильній промисловості. Великий наплив темношкірих переселенців викликав створення у містах спеціальних агентств з найму робітників. Вони вербували переселенців також на роботи з благоустрою міст. Це була праця, пов’язана з прокладкою комунікацій, будівлею метро, а також вони наймали обслуговуючий персонал для готелів. Більше половини переселенців були задіяні в промисловості, будівництві та транспорті [2, c. 30]. Що ж стосується оплати праці, то у порівнянні з білими темношкірим робітникам платили менше. У багатьох містах приймалися спеціальні закони, які в свою чергу вимагали, щоб темношкірі робітники селилися в спеціальних кварталах. Перший закон про це був прийнятий в США в 1910 році в Балтіморі, а другий — вже на наступний рік — в Річмонді. Закони забороняли афроамериканцям і білим селитися в одних кварталах. Їх насильно витісняли на окраїни міст [3, c. 9]. Житлові умови були жахливі, оренду «кольорові» платили вищу, хоча і зазвичай їм здавали найстаріші і неблагоустроєні будинки. Вони жили в самих антисанітарних умовах, зазвичай тулилися по 4-5 чоловік в маленькій комірчині, були позбавлені найелементарніших зручностей. У Клівленді, наприклад, переселенці з півдня жили у залізничних вагонах, в Нью-Йорку вони займали старі аварійні будівлі, які були відключені від опалення. У Пітсбурзі через нестачу приміщень вони спали в кухнях, підвалах, деякі ліжка орендувалися в дві зміни [2, c. 25]. На захист переселенців у 1911 р. виникла Національна міська ліга. ЇЇ завданням було надання допомоги переселенцям з Півночі у пошуках роботи і в пристосуванні до нових умов. Організатори ліги, серед яких були люди, які займалися громадською та благодійною діяльністю, стверджували, що темношкірі потребують не подачок, а надання їм роботи в тій області, до якої вони більше підходять, і в тому, щоб отримувати рівну оплату за рівну працю і мати рівні можливості для просування [1, c. 366]. Після Першої світової війни, коли багато білих повернулися додому, їх робочі місця були зайняті темношкірими, які не тільки ро75

І С Т О Р І О С Ф Е РА

били більше за тривалістю часу, але й за меншу плату. Вже в кінці зими та до початку весни 1919 р. расове насилля отримало назву «Червоне літо», а свого апогею воно досягло 27 липня в Чикаго. У той день 17-річний темношкірий юнак Юджин Вільямс, відпочиваючи на березі озера Мічиган, поплив в ту сторону пляжу, де могли знаходитися тільки білі. Побачивши непрошеного гостя, білий чоловік Джордж Стаубер взявся кидати в хлопця камінням. Один з них потрапив Вільямсу в голову, через що той втратив свідомість і потонув. Місцева поліція відмовилася затримувати вбивць, що спровокувало в місті бунти серед чорношкірих. Білі ж взялися їздити на автомобілях по місту і стріляти з вікон по домівках афроамериканців [3, c. 9]. В цілому слід відмітити, що між «міграцією і расизмом існують діалектичні відношення. Жертвами расизму часто стають люди, які мають за своїми плечима (або за плечима своїх предків) історію тієї чи іншої міграції» [4]. Отже, міграція афроамериканців сприяла урбанізації на півночі країни, вона мала значний вплив на розвиток різних галузей промисловості. Переселенці з півдня набували нового соціального статусу, відносячись тепер до промислових робітників. Але у той самий час вони відчували на собі повною мірою політику нерівності та сегрегації з боку держави. Нерівні умови труда та оплати праці, неможливість отримувати підвищення на рівні з білими працівниками негативно впливали на суспільні відносини США. Заборона вільно селитись у містах викликала створення темношкірих кварталів, які швидко перетворювались на соціальні гетто. При цьому саме расова сегрегація сприяла згуртованості темношкірого населення США, закладала умови для подальшої боротьби за свої права.

1. Зубок Л. И. Очерки истории США (1870–1918). Москва: Политическая литература, 1956. 600 с.

2. Лихочев Б. П. Негритянская проблема в США. Москва: Знание, 1968. 46 с.

3. Нитобург Э. Л. Борьба черных американцев против расизма, за равноправие. Москва: Знание, 1976. 64 с.

4. Майлз Р., Браун М. Расизм и классовые отношения. [Електронний ресурс]. Режим доступу до ресурсу: https://commons.com.ua/uk/rasizm-i-klassovyeotnosheniya/ 76

Цивілізаційні проблеми нової та новітньої історії

Ліхачова О. Є. Виллем Альберт Шольтен — солом’яно- картонний король Нідерландів При розгляді проблем зростання економічного потенціалу західноєвропейських країн у середині ХІХ ст. було зосереджено увагу на особливостях промислового розвитку Нідерландів. Саме в цей період країна переживала бурхливий розвиток. На її теренах створювались нові підприємства, деякі з яких помалу перетворювались на потужні фінансово-промислові кампанії, які на довгі часи визначили економічний вигляд Нідерландів. Безумовно, що великий вплив на долю цих кампаній мали постаті їх організаторів. Завдяки кропіткий праці, таланту, підприємницькій вдачі вони рік за роком рухались у напрямку створення потужного бізнесу. Прикладом саме такого підприємця є людина на ім’я Виллем Альберт Шольтен. Розглянемо основні етапи становлення його промислової імперії. Вживання поняття «імперія» щодо бізнесу В. А. Шольтена зовсім не випадкове. Бо за час свого життя він заснував близько 24 виробництв, як на території Нідерландів, так і у інших країнах [3]. Причому саме його ім’я пов’язано з початком розвитку сільськогосподарчої промисловості в Європі. Віллем Альберт Шольтен народився 6 жовтня 1819 на півночі Нідерландів у місці Гронінген. У 1837 р. в Тондені (провінція Гелдерланд) він розпочинає разом зі своїм дядьком бізнес по виробництву картопляного крохмалю. Через два роки він переніс виробництво на завод у сусідньому Уорнсвельді. Але цю фабрику у 1841 р. спіткала невдача, вона згоріла. Незважаючи на це, вже у 1842 р. В. А. Шольтен ввів в дію фабрику картопляного крохмалю в Фокшолі провінції Гронінген. Вже через п’ять років ця фабрика зазнала серйозної модернізації. Отримавши позику у свого тестя, відомого торговця зерном з Гронінгена, він повністю позбавився на підприємстві кінської тяги і перейшов до використання парової машини [4]. Ця інвестиція надала підприємству великої конкурентної спроможності. А В. А. Шольтен зміг розширити свій бізнес. З’являються нові фабрики по виробництву картопляного крохмалю в Хогезанді, жаровня для картопляного солоду в Саппемеїрі, фабрика по переробці саго в Зудбруку.

77

І С Т О Р І О С Ф Е РА

На основі основних виробництв виникали і супутні підприємства. Фабрики Шольтена виробляли клей, спиртні напої (картопляний джин). На заводах Шольтена активно переробляли залишену фермерами після вирощування зернових солому. Вона йшла на виробництво картону та паперу. Згодом, В. А. Шольтен отримав прізвисько — солом’яно-картонний король. А його компанія вважається першою голландською промисловою багатонаціональною компанією. Слід зауважити, що не всі його капіталовкладання були успішними. Так, гарний прибуток давали підприємства, які знаходились у Німеччині. П’ять заводів в Пруссії на протязі 60 років існування приносили рекордні прибутки, а в регіоні Бранденбург він взагалі був монополістом сільськогосподарської промисловості. У Російській імперії він також мав два заводи. Перший був побудований в 1872 р. у Петраківській губернії (створена у 1867 р. із території Варшавської, Калишської і Калецької губерній). Але цей завод не давав прибутку, так як був погано розташований і мав негарний менеджмент. Згодом цей завод був закритий. А от завод, який розпочав свою роботу у 1881 р. у місці Новий двір, що недалеко від Варшави, став одним з найприбутковіших у імперії В. А. Шольтена [4]. Але так було до 1887 р., поки в Російській імперії не вийшов закон, який не давав права іноземним громадянам володіти підприємствами. Дослідження підприємницької діяльності А. В. Шольтена прямим чином пов’язано і з історією економічного розвитку України. Його два заводи були побудовані на території Австро-Угорщини. Перший — у 1871 р. поблизу міста Тарнуво, а другий — у 1875 р. у Тернополі [4]. Що ж відомо про діяльність цього підприємства? Розпочинаючи свій бізнес у цьому регіоні, В. А. Шольтен йшов по схемі, яка діяла для налагоджені роботи всіх підприємств, які знаходились за межами Нідерландів. По-перше, ці філіали знаходились у тісному зв’язку з головною конторою в Гронінгені. На вищих керуючих посадах у філіалах завжди були саме голландці. По-друге, особисто В. А. Шольтен здійснював ретельний контроль за виробництвом і фінансами підприємств. Слід зауважити, що саме цей фактор завжди був вирішальним для подальшої долі заводів. Дуже часто негнучкий характер 78

Цивілізаційні проблеми нової та новітньої історії

В. А. Шольтена не давав йому можливості пристосуватись до місцевих умов, сприйняти інше відношення до праці, ніж існувало в його рідних Нідерландах. По-третє, В. А. Шольтен завжди звертав увагу на можливість паралельного розвитку свого бізнесу в регіоні. Так, наприклад, крім розвитку заводу у Тернополі, він розпочав інвестувати гроші у нафтові родовища регіону та у будівництво залізних доріг, у вівчарство [2]. Але відомо, що завод у Тернополі не виправдав надій підприємця. Вартість доставки сировини була значною, додавались і непорозуміння з місцевими робітниками. Все це призвело до продажу заводу. В. А. Шольтен завжди казав, що завдяки його кропіткій праці, старанності, енергії і тому, що він дбає за своє діло, йому не важливо, чи втратить він декілька сотень тисяч гульденів [4]. Слід зазначити, що вміле керування фінансами, біржові операції, вигідні банківські вклади також надавали імперії В. А. Шольтена стабільності. Тому і втрату заводу в Тернополі він не вважав великою проблемою. Саме тому в нідерландській літературі, присвяченій історії бізнес-діяльності В. А. Шольтена, цьому моменту приділено дуже обмаль уваги. Подив викликає відсутність відображення діяльності В. А. Шольтена в сучасній українській історіографії. Скажімо більше, взагалі, питання історії інвестування, розвитку іноземних підприємств у західних регіонах України у ХІХ ст. носять загальний характер. Ось наприклад: «Наприкінці XIX ст. нафтова промисловість притягнула в Галичину австрійський, бельгійський, голандський, німецький, французький капітал. У Прикарпатському нафтовому басейні на 1896 р. діяло 7 австрійських фірм, 4 бельгійських, 4 голандських, 3 французьких, 3 німецьких із загальним капіталом 45 млн крон» [1]. Такі загальні відомості зустрічаєм у багатьох авторів статей. А от докладного викладення історії підприємницької діяльності цих фірм майже не має. А деякі із робіт сучасних істориків замість посилань на архівні документи мають значну кількість посилань на роботи, які були видані у 70–80 р. ХХ ст. (Туполев Б. М. Экспансия германского империализма в юго-восточной Европе в конце ХІХ – начале ХХ века. Москва: Наука, 1970. 334 с., Хонігсман Я. С. Проникнення іноземного капіталу в економіку Західної України в епоху імперіалізму (до 1918 р.). Львів: Вид. Львівського університету, 1971. 254 с.).

79

І С Т О Р І О С Ф Е РА

Дуже прикро, що питання про історію створення та функціювання іноземних підприємств поки що не увійшли до поля наукового інтересу сучасних істориків. На наш погляд, докладне неупереджене вивчення цих питань надало б можливості отримати відомості про особливості складання ринку праці, умови труда, були б неоціненними з точки зору вивчення регіональних аспектів розвитку економіки, гарно вписались би у краєзнавчий аспект вивчення історії.

1. Малюта О. В.Український ринок в економічних системах російської та австро-угорської імперій другої половини ХІХ – початку ХХ ст. (на прикладі цукрової та нафтової промисловості). [Електронний ресурс]. Режим доступу до ресурсу: https://ela.kpi.ua/bitstream/123456789/9438/1/35_8_Maliuta.pdf 2. Hoesel R., van, Narula R. Multinational enterprises from the Netherlands. [Електронний ресурс]. Режим доступу до ресурсу: https://cutt.ly/elJjxQS 3. Janssen M. 7 historische ondernemers. Doeners en durfals. [Електронний ресурс]. Режим доступу до ресурсу: https://www.historischnieuwsblad.nl/7-historische-ondernemers 4. Knapp D. Voor geld is altijd wel een plaats te vinden. De firma W. A. Scholten (1841–1892). De eerste Nederlandse industriele multinational. [Електронний ресурс]. Режим доступу до ресурсу: https://www.yumpu.com/en/document/read/23940197/the-wa-scholten-company

Мартинюк А. В. Трансатлантична работоргівля та її історико-культурні наслідки Торгівля людьми — це одна з актуальних проблем сучасної України й усього світу. 30 липня святкують Всесвітній день боротьби з торгівлею людьми. На жаль, в сучасному світі проблеми рабства і торгівлі людьми, так само як і примусу до праці, як і раніше, актуальні. Незважаючи на протидію міжнародних організацій, до кінця впоратися з торгівлею людьми не вдається. Особливо в країнах Азії, Африки і Латинської Америки, де місцева культурно-історична специфіка, з одного боку, і колосальний рівень соціальної поляризації, з іншого боку, створюють підґрунтя для збереження такого страшного явища, як работоргівля.

80

Цивілізаційні проблеми нової та новітньої історії

Початок епохи великих географічних відкриттів у XV столітті призвів до того, що європейські країни стрімко вирвалися вперед у своєму розвитку: росло товарне виробництво, збільшувалася нестача сировини, дорогоцінних металів. Перші раби-африканці були привезені в Європу у 1442 році. Через півстоліття Колумб відкрив Америку і невільницькі кораблі почали снувати через Атлантичний океан між Африкою та Америкою [1, с. 7]. Трансатлантична работоргівля — насильне вивезення африканців-рабів з Африки на плантації і рудники колоній Нового Світу і деяких інших колоній європейських держав — тривала в цілому більше 400 років [2, с. 198]. Неправильно говорити про місце работоргівлі тільки в історії Африки. Вона — частина історії Африки, Європи та обох американських континентів. Більше чотирьох століть тривала работоргівля. З покоління в покоління відбиралися на продаж найздоровіші і найсильніші африканці. Їх відправляли за океан — сотнями і сотнями тисяч. В результаті такої небаченої за масштабами, насильницької примусової міграції в Новий Світ фактично була доставлена нова раса чисельністю не менше 10–12 млн чоловік. Нащадки невільників в даний час тільки в США налічують понад 40 млн чоловік, а в англійській Вест-Індії у восьми з кожних десяти її жителів є частка африканської крові [1, с. 225]. Самій Африці работоргівля принесла війни і спустошення, грабежі і насильства. Страшний спадок работоргівлі живе і донині — расизм по відношенню до африканців, оголошення їх «другосортною» расою в порівнянні з європейцями [1, с. 138]. В історії работоргівлі можна виділити три основні періоди. Перший — з середини XV ст., коли на узбережжі Західної Африки з’явилися португальські мореплавці, і до середини XVII ст. У XV ст. і в першій декаді XVI ст. невільників вивозили в Європу. Після 1510 року зі створенням іспанських колоній в Вест-Індії починається ввезення рабів-африканців до Нового Світу. Весь перший період вивезення невільників з Африки, хоча і збільшувався з кожним роком, був порівняно невеликий, система работоргівлі ще не була створена. Вивіз невільників в цей час йшов майже виключно з західного узбережжя Африки.

81

І С Т О Р І О С Ф Е РА

До середини XVII ст. розвиток капіталізму призвів до розширення плантаційного господарства в Вест-Індії та Америці. Ввезення рабів-африканців в американські колонії різко зросло. Там поступово почала створюватися система плантаційного рабства. Це початок другого періоду работоргівлі. Формально він тривав до 1807–1808 рр., коли работоргівля була офіційно заборонена Англією і США, найбільшими в той час державами-работоргівцями. Фактично другий період закінчився в 80-х роках XVIII ст. з початком французької буржуазної революції. Цей період, особливо XVIII ст. — час так званої вільної, необмеженої работоргівлі, коли за невільниками з усіх європейських країн посилали кораблі і великі торгові компанії, і окремі підприємливі купці. З кінця XVII ст. починається регулярна работоргівля північноамериканських континентальних колоній Англії — майбутніх Сполучених Штатів Америки. У XVII–XVIII ст. невільників вивозили в основному із Західної Африки. Зі Східної Африки вивезення рабів в Європу і Америку було невеликим. Третій період работоргівлі — після її заборони Англією і США — період контрабандної работоргівлі. У XIX ст. вивезення невільників було не нижче, а іноді навіть і вище, ніж в попередні століття. Невільників купували і в Західній, і в Східній Африці [1]. Трансатлантична работоргівля закінчилася до 70-х років XIX ст. Работоргівлю закінчила не боротьба з нею Англії та інших капіталістичних держав, настільки широко розрекламована в буржуазній пресі. До цього часу перемога жителів півночі в Громадянській війні в США закрила найбільший ринок рабів у Новому Світі, а колоніальні захоплення унеможливили вивезення невільників з Африки. Боротьба з вивезенням невільників, укладення договорів з африканськими вождями про заборону работоргівлі були використані колонізаторами в майбутньому поділі Африки. Таким чином, кінець європейсько-американської работоргівлі змикається з початком епохи колоніального поділу Африки [1, с. 241–242]. У 1890 році на міжнародній Брюссельській конференції був прийнятий Генеральний акт по боротьбі з работоргівлею. Цей рік можна вважати кінцем епохи работоргівлі для Африки. Работоргівля безсумнівно сприяла розвитку торгівлі, обміну. Через неї Африка втягувалася в світовий ринок. Однак, отримуючи 82

Цивілізаційні проблеми нової та новітньої історії

від работоргівців різні товари, Африка в обмін віддавала «товар», вартість якого не можна порівняти ні з чим — людей. Протягом чотирьох століть Західна і Східна Африка були областями вивезення єдиної «монокультури» — рабів [2, с. 209]. В цілому работоргівля безсумнівно стала гальмом на шляху створення місцевої державності. Вона прискорила розпад, наприклад, Беніну, держави Конго та інших. Але, виникнувши на перетині торгових шляхів, навколо невільничих ринків під час работоргівлі виросли такі міста-держави, як Ардра, Бонні, Старий Калабар тощо — посередники між європейцями і работоргівцями внутрішніх районів Африки. Деякі державні утворення, наприклад, на землях йоруба, були зобов’язані своїм виникненням работоргівлі, а через деякий час їх населення само ставало жертвами мисливців за рабами. На работоргівлі багатіли Дагомея, Занзібарський султанат, які зробили прибуток від продажу своїх співвітчизників і сусідніх народів основною статтею державного доходу [2]. Згідно з даними було прийнято вважати, що вся работоргівля обійшлася Африці в 100 млн людських життів, включаючи людей, які загинули під час работоргових воєн, в невільничих караванах, під час «середнього переходу» тощо. З цих 100 млн — 40 млн є жертвами мусульманської работоргівлі і 60 млн — європейської [2, с. 215]. Звичайно, ніяких демографічних, статистичних відомостей про населення Африки в минулому немає. ООН опублікувала дані, за якими населення Африки з 1650 по 1850 рр. складало 100 млн осіб. За підрахунками дослідників з Африки в країни Нового Світу за весь час работоргівлі європейськими та американськими работоргівцями було вивезено не менше 16–18 млн осіб, а загальна кількість загиблих в результаті атлантичної работоргівлі склала не менше 150 мільонів. Африканські вчені вважають, що жертвами работоргівлі в Африці стали приблизно 200 млн осіб [1, с. 201–202]. Отже, можна зробити висновок, що работоргівля призвела до страшного знецінення людського життя. Її наслідком були моральний розклад, спотворення психіки, свідомість цілковитої безпеки за зло, заподіяне іншим людям, деградація як работорговців, так і рабів. Найстрашніший спадок, який залишила работоргівля, — расизм.

83

І С Т О Р І О С Ф Е РА

Відомо, що на певному рівні суспільного розвитку рабство існувало у більшості народів земної кулі. І все ж таки до сьогодні у більшості людей при слові «раб» виникає образ чорношкірого африканця. І це теж один з наслідків работоргівлі. Работоргівля пішла в минуле, але рабство залишилося і в наш час, перетворилося на великий і прибутковий бізнес. Ми можемо цього не помічати, але сьогодні у світі проживає кілька десятків мільйонів осіб, які працюють проти своєї волі.

1. Абрамова С. Ю. Африка: четыре столетия работорговли. Москва: Наука, Главная редакция восточной литературы, 1992. 293 с.

2. Дюбуа У. Африка. Очерк по истории Африканского континента и его обитателей. Москва: Издательство иностранной литературы, 1961. 356 с.

Скирда М. В. Політичне загострення як складова частина чилійського державного заколоту 1973 року Після збройних заворушень на Танкасо в середині 1972 року, Партія народної єдності стала шукати можливості створити коаліцію з Демократично-християнською партією. Однак перемовини закінчились повним провалом — майже успішна спроба заколоту, яка була зупинена лише притягненням до конфлікту збройних сил, дала ілюзію демократам, що усю владу можна отримати повним комплектом за рахунок повного розпуску парламенту і створенням перехідного уряду, який підготує Чилі до нових виборів як президента, так і депутатських рад на усіх рівнях, що звісно через рік постійного падіння рейтингу СПЧ (Соціалістичної партії Чилі) та КПЧ (Комуністичної партії Чилі) було неприпустимо. З точки зору влади це виглядало як мирний варіант державного перевороту, який за допомогою іррегулярних збройних формувань фактично витіснить «Фронт народної єдності» попри підтримки серед електорату з політики [2, p. 58]. Після провалу парламентських переговорів почалась гаряча фаза протистояння між ФНЄ та правою коаліцією. Вже в кінці липня 1973 року почали бастувати спеціалісти вантажного та залізничного 84

Цивілізаційні проблеми нової та новітньої історії

транспорту, які в умовах гористого рельєфу країни є одними з найважливіших для Чилі. Чотири тисячі кілометрів Панамериканського шосе на декілька днів були повністю паралізованими і лише завдяки використанню «Кіберсіна» вдалося створити за рахунок лояльних автомобілістів безперебійні поставки палива і продовольства до населених пунктів, а вже за тиждень — і ресурсів для промислових об’єктів. Тим не менш, бастування вантажників продовжувалося аж до збройного державного заколоту, що прискорило рецесію економіки, і лише робота комп’ютеризованої системи управління поставками рятувала уряд від повного розгрому протягом декількох місяців. Тому вже 30 липня розпочалися нові перемовини між президентом Альєнде та керівником ХДП Патрісіо Ейлівіном. В ході нових перемовин керівництво державою розширювало перечень своїх поступок для опозиції, погоджуючись дати ще декілька міністерських місць для демократичних християн, але Ейлвін за підтримки Едуарда Фрея наполягав на повній передачі влади до вищих щаблів Збройних сил та відставки президента і уряду одразу ж після підписання усіх документів [2, p. 60]. Вже після приходу Піночета до влади стало відомим про те, що серед демократів існувала ілюзія контролю над армією і віра в те, що такими маніпуляціями можна буде взяти керівництво країною у свої руки. Тоді ще не існувало такої точки зору, що армія є автономним політичним формуванням. Перемовини очікувано провалились і 3 серпня мітинги та акції протистояння знову розпочалися. Тоді Альєнде дає команду керівнику Генштабу ЗС перевести логістику стратегічних об’єктів на військове положення, а усім державним структурам перейти на режим надзвичайного стану з можливістю притягувати до обов’язкової роботи будь-кого у випадку національної загрози. Єдине, чого боявся уряд, — це проливання крові, і саме це змушувало обидві сторони підвищувати ставки для взяття контролю над ситуацією [4, p. 145]. Влада робила максимально можливі маніпуляції для встановлення своїх порядків та для недопущення загострення економічної кризи, у зв’язку з чим президентом країни було віддано команду ство85

І С Т О Р І О С Ф Е РА

рення оперативного кабінету міністрів та парламенту, які об’єднали в своїх руках повний, у ручному режимі, контроль над загальними роботами транспорту, гірничої та металургійної промисловості і оборони з внутрішніми справами. Загальний контроль над силовими структурами було доручено генералу Пратсу, який в ході подій 1971–1972 років зарекомендував себе на посаді начальника генерального штабу Чилі як спокійний та витриманий офіцер, котрий усіляко намагався відсторонити армійську машину від політичних справ, хоча до подій 1973 року це було вже майже неможливо. Таке призначення було зроблено тільки для однієї вимоги — недопущення втрати зброї зі складів Національної гвардії та її видачі радикалам. У разі такого провалу початок громадянської війни став би очевидним [2, p. 65]. Політичне призначення аполітичного Пратса викликало бурю обурення серед командування Збройних сил, які в своїй масі стали опозиційними президенту та уряду. Причина складалася в наступному: останні 40 років в Чилі переїхало більше трьох десятків тисяч німецьких емігрантів, багато з яких брали участь у світових війнах. Завдяки своєму досвіду та знанням саме німецькі кадри стали кістяком нижнього та середнього прошарку ЗСЧ, передаючи свої консервативні погляди своїм підлеглим, хоча і з сумнівним успіхом. Вже наприкінці літа проти Пратса починаються акції, головною з яких стала акція 21 серпня, на якій сотня жінок виступили перед будівлею Генерального штабу і викрикували образливі лозунги проти Пратса. Дана акція вивела генерала з себе і він зліг до лікарні з хронічними загостреннями хвороб. На його місце було поставлено одного з прихованих опозиціонерів, генерала Бонілью, хоча контррозвідка і закликала до відкликання такого призначення, бо було знайдено очевидні докази того, що його дружина була на останній акції протесту проти Альєнде. Після кадрових перестановок 23 серпня було зібрано обідню нараду, на якій були присутні усі представники силових структур, в тому числі і командувач гарнізоном Сантьяго Августо Піночет. В 86

Цивілізаційні проблеми нової та новітньої історії

ході переговорів було вирішено посилити заходи безпеки у столиці, провести аналіз роботи серед військових та поліцейських у місті та підготуватись до придушення потенційного державного заколоту, для чого вже вночі було запрошено представників лівих політичних організацій міста та керівників профспілок, яким було проголошено тези, котрі описували повну очистку військової машини та звільнення усіх офіцерів, причетних до акції 21-го серпня, особливо тих, чиї дружини брали участь у заході [3]. Для посилення ефекту укріплення порядку командування збройних сил розробило план оборони міста, в якому було передбачено видачу зброї робітникам підприємств, котрі здебільше були лояльні лівим партіям та чекали можливості придушення конкурентів з правого крила. Щоб привести дану подію в реальність, ще з 9 серпня до Сантьяго відправилися шахтарі південних регіонів країни, які заблокували демонстрацію водіїв, що, будучи ще в той час монополістами на перевозках товарів, бажали значного підвищення цін на транспортування товарів і зняття податків з себе. Блокування акції, а також передача військових машин у руки профспілок, знищило дану монополію та розпочало війну проти шахтарів на дорогах. Так, по ночам, невідомі розкидали металеві шипи та пластикові пакети з паливом, які підривали передні колеса в машинах, а водіїв після зупинки почали вбивати [1]. Радикальність дій з обох сторін була очевидною — обидві сторони були близькі до своєї перемоги. Так, Альєнде зазначав, що підприємства працюють лише на 40 %, а наступна сільськогосподарська кампанія — під загрозою зриву через зрив поставок насіння до аграріїв. Повністю припинив роботу завод «Іанса», який залишався головним постачальником цукру та алкоголю в країні. Мідна руда не поставлялася на металургійні комбінати, через що зривалися поставки останньої на експорт. Водночас і самі ліві сили були близькі до перемоги — мітингуючі починали поступово втрачати свої сили та ресурси до боротьби, а фінансова складова повинна була змусити їх повернутись до роботи на будь-яких умовах вже до середини осені.

87

І С Т О Р І О С Ф Е РА

У той же час праві газети почали політичну компанію проти генштабистів, загрожуючи війною, наводячи аргументи майбутніх маневрів болівійських частин на кордоні с Чилі як підготовки до вторгнення з метою окупації частини території. До цієї кампанії, разом з транспортниками, приєдналася і частина лікарів, які були невдоволені освітньою реформою, що мала на меті створення масової медичної освіти з започаткуванням нового вищого освітнього закладу, де б почали готувати на безоплатній основі майбутніх лікарів як складову підготовки до реформи загальнодержавної безоплатної медичної освіти.

26 серпня сутички досягли свого апогею — на в’їзді до Сантьяго було знищене залізничне полотно і зірвано два мости через річки, а частина кораблів флоту перестала відповідати на радіопозивних частотах. У самому ж місті почалися масові арешти представників радикальних правих угрупувань, зокрема Роберто Тіма, який замінив на посту втікача-емігранта Вільярінда. На допитах він підтвердив, що саме його люди причетні до диверсій на стратегічних об’єктах та готуються до підриву нафтопроводів та складів пального на півночі країни, а в день свого арешту вже були відправлені на знищення ліній електропередач у головному промисловому місті — Куріко [2, p. 73]. Це все він говорив відкрито і без притиску, оскільки розумів, що як раз в день його арешту кораблі ВМС вийшли з-під контролю влади і вже захопили місто-стоянку Вальпарісо, передаючи на усіх радіочастотах заклики до непокори та команду до бунту усіх частин ВПС та флоту. Влада ж не знала, як вирішити дане питання з військової точки зору, тому до морських кордонів було вислано кораблі Сполучених Штатів, що повинні були як раз у цей час проводити навчання з чилійськими моряками [4, p. 160]. Тому Альєнде знову запросив усіх представників політичних партій до діалогу з пропозицією референдуму та нових виборів вже 4 вересня. Дана пропозиція була відхилена усіма політичними партіями, так як було очевидно, що успіхи соціалістів зуміли зберегти навіть в умовах економічної кризи більшість голосів свого старого електорату, що дало б можливість знову стати керівною партією у країни.

88

Цивілізаційні проблеми нової та новітньої історії

Висновком є той факт, що одразу ж по завершенню даних перегорів зі штабу ВМС 11 вересня було дано команду «Над Сантьяго йде дощ». Політична криза завершилася повною поразкою президента республіки та його прибічників, у яких не вистачило сил та ресурсів для закріплення своїх успіхів, та призвела до приходу на наступні п’ятнадцять років військової хунти.

1. Лаврецкий И. Когда генералы захватывают власть. 2006. [Електронний ресурс]. Режим доступу до ресурсу: http://saint-juste.narod.ru/Allende.html#_ftn1 2. Amorós M. Compañero Presidente: Salvador Allende, una vida por la democracia y el socialismo. València: Universitat de València, 2008. 372 p.

3. El Presidente de la República. Acuerdo de la Cámara de Diputados sobre el grave quebrantamiento del orden constitucional y legal de la República. 1973. [Електронний ресурс]. Режим доступу до ресурсу: https://es.wikisource.org/ wiki/Acuerdo_de_la_Cámara_de_Diputados_sobre_el_grave_quebrantamiento_ del_orden_constitucional_y_legal_de_la_República 4. Lisandro O. Tres años de Unidad Popular. Habana: Editorial de Ciencias Sociales, La Habana, 2010. 339 p.

89

І С Т О Р І О С Ф Е РА

Наші автори

Битка Валерія Володимирівна — магістр кафедри

всесвітньої історії та методології науки Ун-ту Ушинського

Науковий керівник — Добролюбська Ю. А., д. філос. н., проф., зав. кафедри всесвітньої історії та методології науки Ун-ту Ушинського

Дегтярьова Марія Олександрівна — магістр кафедри

всесвітньої історії та методології науки Ун-ту Ушинського

Науковий керівник — Ліхачова О. Є., к. іст. н., доц. кафедри всесвітньої історії та методології науки Ун-ту Ушинського

Добролюбська Юлія Андріївна — д. філос. н., проф., зав. кафедри всесвітньої історії та методології науки Ун-ту Ушинського Ліхачова Ольга Євгенівна — к. іст. н., доц. кафедри всесвітньої історії та методології науки Ун-ту Ушинського Маринченко Лада Дмитрівна — студентка 4-го року навчання історико-філософського відділення Ун-ту Ушинського

Мартинюк Анастасія Володимирівна — студентка 4-го року навчання історико-філософського відділення Ун-ту Ушинського Назаровський Руслан Олександрович — магістр кафедри історії України Ун-ту Ушинського

Науковий керівник — Середа О. Г., к. іст. н., доцент кафедри історії України Ун-ту Ушинського

Назарук Людмила Вікторівна — магістр кафедри

всесвітньої історії та методології науки Ун-ту Ушинського Науковий керівник — Присяжнюк О. М., к. іст. н., доц. кафедри всесвітньої історії та методології науки Ун-ту Ушинського 90

І С Т О Р І О С Ф Е РА

Панічерська Лілія Петрівна — магістр кафедри всесвітньої історії та методології науки Ун-ту Ушинського

Науковий керівник — Ліхачова О. Є., к. іст. н., доц. кафедри всесвітньої історії та методології науки Ун-ту Ушинського

Парадюк Олена Олександрівна — аспірантка кафедри

філософії, соціології та менеджменту соціокультурної діяльності Ун-ту Ушинського

Присяжнюк Олексій Миколайович — к. іст. н.,

доц. кафедри всесвітньої історії та методології науки Ун-ту Ушинського

Притискач Георгій Романович — магістр кафедри

всесвітньої історії та методології науки Ун-ту Ушинського Науковий керівник — Добролюбська Ю. А., д. філос. н., проф., зав. кафедри всесвітньої історії та методології науки Ун-ту Ушинського

Пчелінцева Вікторія Василівна — магістр кафедри

всесвітньої історії та методології науки Ун-ту Ушинського Науковий керівник — Добролюбська Ю. А., д. філос. н., проф., зав. кафедри всесвітньої історії та методології науки Ун-ту Ушинського

Родян Марія Володимирівна — к. філос. н., ст. викладач кафедри культурології Одеського національного університету імені І. І. Мечникова Савченко Віктор Анатолійович — д. іст. н., професор

кафедри історії України Ун-ту Ушинського

Свідова Оксана Павлівна — магістр кафедри всесвітньої

історії та методології науки Ун-ту Ушинського Науковий керівник — Добролюбська Ю. А., д. філос. н., проф., зав. кафедри всесвітньої історії та методології науки Ун-ту Ушинського

91

І С Т О Р І О С Ф Е РА

Семко Яна Сергіївна — к. філос. н., викл. кафедри всесвітньої історії та методології науки Ун-ту Ушинського Скирда Максим Володимирович — магістр кафедри

всесвітньої історії та методології науки Ун-ту Ушинського

Науковий керівник — Добролюбська Ю. А., д. філос. н., проф., зав. кафедри всесвітньої історії та методології науки Ун-ту Ушинського

Чорноморець Антон Володимирович — магістр кафедри

історії України Ун-ту Ушинського

Науковий керівник — Сєкерська О. П., к. іст. н., доцент кафедри історії України Ун-ту Ушинського

92

Історіосфера. Матеріали Шістнадцятої наукової конференції викладачів, здобувачів вищої освіти та молодих учених Південно­українського національного педагогічного університету імені К. Д. Ушинського. — Одеса, 2–3 квітня 2021 року / Редкол.: Ю. А. Добролюбська (відп. ред.). — Одеса : Ун-т Ушинського, 2021. — 92 с.

Укр. мовою

ISBN 966-7965-01-5

Н аукове видання І С Т О Р І О С Ф Е РА Матеріали наукової конференції Одеса, 2–3 квітня 2021 року

Українською мовою

У публікації використаний фрагмент малюнку «Маятник Фуко» Є. Іванова

Технічний редактор і коректор — Є. А. Добролюбська

Підписано до друку 29.03.2021. Формат 60 × 90 1/16 Умовн. друк. арк. 4,5. Наклад — 300 прим. Зам. № 328

Надруковано на поліграфічній базі приватного підприємства «ЦВТ»: 65014, Одеса, вул. Успенська, 9