Катерина Липа. Слуги яструба та лілей

Page 1

Катерина Липа, знаний експерт із фортифікаційних споруд України та з військової історії, створила те, що міг би легко приписати собі Олександр Дюма-батько, якби вирішив відправити своїх мушкетерів аж до Галичини і Поділля. Пригоди французького шевальє Клода де Л’Ампіка в козацькій Україні XVII сторіччя інколи виявляються такими неочікуваними, що доводиться брати паузу і пити заспокійливий чай! Андрій Курков, письменник

Інколи академічним дослідникам геть не вдається «обмежити» свій творчий потенціал. Їх тягне у белетристику… Але яка втіха читати динамічний історико-пригодницький роман від авторки, щодо якої ти впевнений у якості її оповіді! Блискучий дослідник архітектури й мистецтва доби ренесансу та раннього бароко, публіцист і музейник Катерина Липа своєю уявою перетворила мапи України XVII століття на потужний екшн за участю справжніх історичних персонажів. Реальні вражаючі драми та події доби Руїни. Колись автор «Трьох мушкетерів» (це про ту ж саму добу) Олександр Дюма писав, що «історія – це цвях, на який я вішаю свою картину». Катерина Липа, своєю чергою, намалювала не лише гарну картину, а і й «цвях» у неї, підозрюю, дещо міцніший, аніж у Дюма. Щиро запрошую!

К АТ Е Р И Н А Л И П А

луги я рy а і лі ей

Кирило Галушко, історик, координатор проекту «Likбез. Історичний фронт»

Laurus



Катерина Липа

С луги яструба і лілей

Laurus 2019


УДК 82-311.6(477)"1677" Л61

Липа, Катерина. Слуги яструба і лілей / Катерина Липа. — К.: Laurus, 2019. — 240 с.: іл. ISBN 978-617-7313-36-5 1677 рік, в Україні доба Руїни. Поділля окуповане турками, у Києві порядкує гарнізон московських стрільців, на Чигирин суне величезна турецька армія, усі воюють з усіма. Двоє сміливців, козак-вивідувач і француз-фортифікатор, вирушають із розвідувальною місією на Поділля: за наказом королів Польщі і Франції вони мають зняти плани головних фортець на окупованій території. Але доля несе героїв далі, через усю охоплену війною Україну – аж до Києва і обложеного Чигирина. Це історія пригод і звитяг, яку можна і треба читати без брому. ISBN 978-617-7313-36-5  Рекомендовано громадським просвітницьким проектом

© Катерина Липа, текст, 2019 © Видавництво «Лаурус», 2019


Зміст Частина

перша

Частина

друга

a Галичина 7

a Поділля 41

Частина третя a Київ 111 Частина четверта a Чигирин 177 Епілог 221 Післямова. Авторські вигадки і правда історії

229



Частина перша



Галичина

Галичина

«Merde!»1 — зітхнув з полегкістю молодик у крисла- 1  Брутальна французька тому капелюсі, прикрашеному пишним, хоча й тро- лайка (фр.). хи обшарпаним плюмажем зі страусового пір’я. У цю коротку лайку вклалися вся втома й роздратування випробуваннями, що випали йому протягом останніх тижнів. Коли шевальє Клод де Л’Ампік (а саме так звали хлопця) зійшов з корабля у Данциґу, завдання, яке він мав виконати у цьому дикому й невідомому краї, не здавалося аж надто складним. У кишені приємно бряжчали гроші, за допомогою калічної, але дохідливої німецької вдалося купити цілком пристойного коня і відшукати порядний заїзд, де непогано годували. Що іще треба солдатові, який виконує доручення самого Короля-Сонця? Проблеми почалися наступного дня, коли він вирушив на південь. Уже за кілька льє від Данциґа нормально, на думку Клода, вбрані люди — у камзолах і капелюхах — десь поділися. Натомість побільшало «турків» у барвистих довгополих строях, хутряних шапках і з виголеними потилицями. Вони розмовляли своєю мовою і ні дідька не розуміли як французької, так і німецької. Після численних невдалих спроб шевальє де Л’Ампік з’ясував, що дехто з них тямить у латині, тому довелося пригадувати все, чого його без

9


Частина перша

10

особливого успіху навчали у школі. Щойно порозумілися, випадкові знайомі почали частувати француза у придорожніх шинках та заїздах і, судячи з жестикуляції, розповідати йому про свої військові подвиги. А оскільки у цій місцині вина не водилося, то шевальє кілька разів необачно набирався якимись надзвичайно міцними настоянками і пивом до такого стану, що прокидався десь у стайні чи в дворі заїзду і дивом дивувався, що його не пограбували. Нарешті кінь приніс мандрівника до брами столиці цього дивного народу, Варсові. Але й тут Клода спіткала невдача: польський король, до якого він прямував за дорученням Людовіка ХIV, разом з родиною і двором виїхав у свій маєток на схід. Шевальє де Л’Ампік хотів трохи перепочити у цьому приємному на вигляд місті, та не отримав жодної втіхи. Варшав’яни, на відміну від дорожніх знайомих, зачувши французьку, кривилися й поверталися спиною. Натомість французи, яких чимало товклося в околицях королівського замку, копилили губу й уникали спілкування, коли бачили приношений у дорозі камзол та обскубане пір’я на капелюсі — насправді зовсім трохи попсоване негодою. Тому довелося вирушати навздогін королю — до міста, що латиною звалося Леополіс, а його тубільну назву не варто й запам’ятовувати, бо повторити її було неможливо. Леополіс приємно вразив. Тут крутилася сила-силенна різноплемінних людей, часом одягнених у вельми химерні строї. Розмовляли вони, як здалося шевальє, чи не всіма мовами світу. Нікого не обходило, що він прибулець, ніхто особливо не придивлявся до його капелюха. Трапилися якісь веселі купці-італійці, показали шинок, де нарешті знайшлося непогане вино.


Л’Ампік зауважив, що італійців тут узагалі багато і почуваються вони, наче вдома. А на одній кам’яниці навіть помітив герб Венеції — крилатого лева Святого Марка. По обіді пішов роздивлятися місто. Хоч не Париж, але чимале і гарне: масивний замок на крутій горі, біля її підніжжя — оздоблені вибагливим різьбленням кам’яниці, величні храми, торговиці з крамом, привезеним з далеких і близьких країв. Шевальє забрів у двір при церкві й натрапив на ошатну, мовби іграшкову, капличку з трьома однаковими банями. Прикипів поглядом до пишного порталу, а далі зазирнув досередини. У капличці виявилося неначе світліше, ніж на вулиці: сонячне сяйво лилося крізь вікна у підбанниках, вигравало на ліплених пружних пагонах і соковитих виноґронах, що звивалися всередині бань. Клод наблизився до вівтаря і по-солдатськи коротко помолився — просив у Бога успіху своїй справі. Коли вийшов, то вже за кілька кроків несподівано опинився за міським муром. Але не за містом: попереду здіймався земляний вал, а між двома пасмами укріплень товклися заклопотані люди, стукали молотки, дзвенів метал, тягло димом. Шевальє роздивлявся здоровецьку бастею, з якогось дива накриту солом’яним дахом, наче сільська хата. Певне, привернув увагу тим, що без діла стовбичив серед робочого люду. Якийсь здоровань у шкіряному фартуху ввічливо щось запитав, проте Клод нічого не второпав. Після кількох спроб знайти спільну мову з’ясувалося, що чоловік у фартуху — тутешній німець на ім’я Гайнц, тож нарешті змогли побалакати. Гайнц пояснив шевальє дивину з тим дахом: — Це порохова вежа, усі міські боєприпаси тут зберігаються. Звісно, стіни в неї товстелезні, з доброго каменю муровані. Проте всяке може трапитися:

Галичина

11


Частина перша

2  Людвисар — майстер, що виготовляє гармати.

3  Картуш — із французького cartouche від італійського cartoccio — згорток, декоративний елемент у вигляді су вою з надірваними к раями, на якому розміщували написи або геральдичні символи. Використовувався в архітектурі та декоративному мистецтві.

12

а як раптом рвоне? Тому, щоб у разі чого сила вибуху пішла вгору і завдала менше пошкоджень, дах зробили таким-от нетривким. Дах зірве, а стіни вистоять. — Он як! Я сам артилерист, мені такі речі знайомі. Дотепно вигадали! — О! А я людвисар2, на таких, як ти, працюю. Коли хочеш, покажу, де ми гармати відливаємо — це поруч. Клод радо погодився. Пішли вздовж довгої двоповерхової споруди, яка виявилася міським арсеналом. Дах з неї було знято, і муляри, вочевидь поспішаючи скористатися сухою погодою, надбудовували ще один поверх. Гайнц розповів, що арсенал і вежу поставили між мурами навмисне: люди з вогнем мають справу, раптом, боронь Боже, пожежа станеться, так щоб на місто не перекинулася. Дорогою балакучий німець повідомив, що він людвисар з діда-прадіда. Ремесло дуже потрібне: скільки він тут живе, і року без війни не пригадає. Гармат потрібно щоразу більше, але місця для майстерні та умільців бракує. Людвисарня розташувалася поряд із арсеналом. Сьогодні метал не плавили, гармати не відливали, тож стало ясно, чому Гайнц дозволив собі прогулянку. Де Л’Ампік прискіпливо оглянув готову продукцію, що чекала на доробку та шліфування люф. Гарні вироби, нічого не скажеш. І на кожній гарматі — рельєфний картуш3 із левом, символом міста. Одного разу шевальє пощастило побувати на королівській людвисарні. Там працювали цілодобово, а масштаби просто вражали. А тут, хоч заклад менший, та одразу видно, що майстри своє діло знають — гармати всі добірні. Трохи потеревенив з майстрами (більшість були німцями) і пішов далі, щоб не забирати час у заклопотаних людей.


Де Л’Ампік ще повештався Леополісом, повер- Галичина нувся до заїзду, замовив вечерю. Поки їв присмачену ароматними травами печеню, запиваючи її нарешті вином, трохи розпитав людей про Україну, але так нічого й не втямив. Одні казали, що вже перебуває в Україні, інші — що він на території Королівства Польського, а до України ще їхати і їхати. Утім вечір усе одно минув за приємними розмовами, а ніч — у чистому та м’якому ліжку в просторій кімнаті зовсім недорогого як на такі вигоди заїзду. Перед сном шевальє погортав книжечку, яку віз з дому й устиг прочитати, поки плив морем з Булоні до Данциґа. Клод не був шанувальником книжок і аж ніяк не знався на літературі. Проте цей твір мав бути корисним: один гугенот з Дьєппа склав опис України, до якої він саме прямував. Чи вже дістався — дідько його розбере. Автор називав себе кавалером, «що все своє життя перекопував землю, виливав гармати і займався вибухами пороху», тож шевальє довіряв йому більше, ніж іншим писакам. Проте гугенот відзначив і чимало дивних речей, як-от комини, що ними торгують на базарі, якісь незвичайні страви та напої, приручених бабаків і диких коней та походи через море на хистких човниках, з яких беруть на абордаж великі галери. Як таке може бути? Про пиятики, видається, чиста правда, Клод уже на собі відчув. Ага, ось про цей народ: «Вони тонкі й проникливі, винахідливі та щедрі, без наміру й амбіцій стати багатими. Зате надзвичайно люблять свободу, без якої не хотіли б жити». Схоже, непоганий народ у цій Україні. З такою приємною думкою шевальє заснув. Де Л’Ампік піднявся не надто рано, бо до мети залишалося якихось сім-вісім льє, і можна було не поспішати. Він прямував до міста, назву якого у Леополісі­­

13


Частина перша

14

ще й вимовляли по-різному: одні казали Ж’олкєв, а  інші — Ж’оукуа. Шевальє за вечір розпитав чи не всіх відвідувачів шинку, а зранку — ще півзаїзду і пересвідчився, що, попри відмінності, йдеться про одне й те саме і що королівський двір справді перебуває у цьому місті. І от тепер, коли за ліском нарешті виринули бастіони Жовкви, шевальє радісно лайнувся — приїхали! У нього знову зароїлися честолюбні думки, які не давали спокою ще в Парижі, але якось були потьмяніли дорогою з Данциґа. Спалах честолюбства у солдатському серці спровокував вельмишановний учитель, маршал Себастьєн ле Претр де Вобан. Шевальє де Л’Ампік воював під прапорами маркіза де Вобана у кількох кампаніях, схилявся перед його генієм артилериста й фортифікатора і так за кожної нагоди набридав шановному полководцю питаннями щодо методів забезпечення стійкості оборонних споруд і розрахунків прицілу гармат, що королівський радник звернув увагу на задрипаного лейтенанта, почав його вирізняти і навіть зробив одним зі своїх помічників на будівництві кількох фортець. І все ж шевальє здивувався, коли маршал покликав його до себе особисто, а не разом з іншими помічниками й учнями. — Шевальє, маєте нагоду прислужитися його величності, а якщо поталанить, то й зробити велику кар’єру! Але для цього доведеться їхати далеченько, і, мушу сказати, справа ця таємна. Тому, якщо ви згодні випробувати долю за гарні гроші та з перспективою високих здобутків, мусите дати слово не розголошувати деталей нашої розмови. Подумайте й вирішуйте. Клод міркував швидко, як на полі бою. Тобто просто поклався на інстинкт самозбереження та здоровий


Частина перша

16

— Це Спеціальна карта України, яку уклав ще 30 років тому Гійом Левассер де Боплан. Хорошим був фортифікатором замолоду, а картографом — просто видатним! І та мала книжечка теж корисна: цей опис України зорієнтує, як поводитися з місцевими, щоб не привертати зайвої уваги. До речі, для вас має бути цікавим ще й інший досвід Боплана. Він знайшов собі покровителя, тамтешнього маршала, будував в Україні укріплення, жив, наче сир у маслі, аж поки його патрон не помер. Тож постарайтесь сподобатися, продемонструйте все, що вмієте. А вмієте ви справді багато, так-так, мій друже! Може, сяйне шанс стати придворним фортифікатором якогось можновладця. Чи, хто знає, і самого польського короля! Клод де Л’Ампік задумливо гортав брошуру з чудними малюнками: схема побудови човна; голова чоловіка з азіатським обличчям, що стирчить серед хвиль; малюнок якогось намету. Раптом уявив собі палац, який збудує в цьому невідомому краї за власним проектом, лови у диких лісах, себе на баскому коні зі щедро прикрашеним слоновою кісткою мисливським карабіном, розкіш чужоземного королівського двору. Різні скарби та дивовижі привозять бозна-звідки, тож, міркував шевальє, у далеких землях усе має бути по-багатому. А ще перед очима постала білотіла красуня, котра звабливо всміхалася йому з-під парчевої запони над величезним різьбленим ліжком. Тим часом де Вобан вів далі: — Та майте на увазі, що вся ця справа дуже делікатна. Адже ми з турками нібито дружимо — принаймні, поки позбудемося проблем у Фландрії, дехто з наших з вами колег навіть працює на них. Однак король Жан з турками воює вже не перший рік, і воює запекло. Але його величність не бажає відмовляти


Літературно-художнє видання

Липа Катерина Анатоліївна

Слуги яструба і лілей Редактори: Вікторія Поліненко, Тетяна Кришталовська Коректор: Тетяна Кришталовська Обкладинка: Ярослав Павлишинець Верстка та дизайн: Катерина Корчагіна Відповідальна за випуск: Галина Любчич

Підписано до друку 19.08.2019. Формат 70 x 100/16. Гарнітури Aelita (дизайнер: Наталія Васільєва), Ukrainian Barokko 2D (дизайнер: Геннадій Заречнюк). Друк офсетний. Папір офсетний. Зам. № 19-133.

Видавництво «LAURUS» Свідоцтво ДК No 4240 від 23.12.2011 04114, Київ, вул. Дубровицька, буд. 28, тел./факс: +380 (44) 234-16-30 laurus.info@yahoo.com laurus.ua Віддруковано у ТОВ «Друкарня “Бізнесполіграф”». ДК № 2715 від 07.12.2006 02094, Київ, вул. Віскозна, 8, тел./факс: +380 (44) 503-00-45


Катерина Липа, знаний експерт із фортифікаційних споруд України та з військової історії, створила те, що міг би легко приписати собі Олександр Дюма-батько, якби вирішив відправити своїх мушкетерів аж до Галичини і Поділля. Пригоди французького шевальє Клода де Л’Ампіка в козацькій Україні XVII сторіччя інколи виявляються такими неочікуваними, що доводиться брати паузу і пити заспокійливий чай! Андрій Курков, письменник

Інколи академічним дослідникам геть не вдається «обмежити» свій творчий потенціал. Їх тягне у белетристику… Але яка втіха читати динамічний історико-пригодницький роман від авторки, щодо якої ти впевнений у якості її оповіді! Блискучий дослідник архітектури й мистецтва доби ренесансу та раннього бароко, публіцист і музейник Катерина Липа своєю уявою перетворила мапи України XVII століття на потужний екшн за участю справжніх історичних персонажів. Реальні вражаючі драми та події доби Руїни. Колись автор «Трьох мушкетерів» (це про ту ж саму добу) Олександр Дюма писав, що «історія – це цвях, на який я вішаю свою картину». Катерина Липа, своєю чергою, намалювала не лише гарну картину, а і й «цвях» у неї, підозрюю, дещо міцніший, аніж у Дюма. Щиро запрошую!

К АТ Е Р И Н А Л И П А

луги я рy а і лі ей

Кирило Галушко, історик, координатор проекту «Likбез. Історичний фронт»

Laurus


Millions discover their favorite reads on issuu every month.

Give your content the digital home it deserves. Get it to any device in seconds.