вхід заборонено». Це зібрало натовп і викликало «страшну метушню»,— пише вона. Владна канцелярія втрутилася і вкрай обережно порекомендувала господареві книгарні повісити оголошення так, щоб його не було видно з вулиці. Вона, очевидно, боялася німецьких консулів не менше, ніж розлюченої громадськості. На другий день Різдва Ліндґрен вставляє вирізку з газети «СЕ» з репортажем стосовно ситуації євреїв у Польщі. На фото видно жінку із шестикутною жовтою зіркою і трамвай зі спеціальним відділенням для євреїв. 1942 року вона читає книжку Ериха Марії Ремарка про біженців «Полюби ближнього свого», що описує долю єврейських вигнанців: «Це жахливо, і це правда, я знаю це по своїй роботі». А її робота полягає в цензуруванні кореспонденції. 6 серпня 1943 року вона пише: «Ненависть не зникне того дня, коли настане мир, і ті, чиїх рідних було закатовано на смерть у німецьких концентраційних таборах, нічого не забудуть лише тому, що настав мир». Вона пише про депортацію, яка загрожує євреям у Данії, і масову втечу на човнах до Сконе. У квітні 1944-го вона вклеює огляд авторства Івара Гаррі книжки Стефана Шенде «Останній єврей із Польщі». Вона не піддає сумніву опис ставлення до польських євреїв, бо щой но прочитала книжку Стефана Тадеуша Норвіда «Країна без Квіслінґа», і свідчення про звірства тотожні. Так можна було дізнатися про те, про що ми нічого не знали. Мати двох дітей і секретарка досягла цього, читаючи газети і книжки. Там була загальна інформація. Робота в цензуруванні кореспонденції надала їй свідчення окремих осіб. У квітні 1945 року, коли почало здаватися, що війна нарешті добігає кінця, вона щовечора годинами робила вирізки з газет. Ліндґрен пише, що вечірні газети особливо активно описують
xiii