Page 1


BLOODLANDS


Timothy Snyder

BLOODLANDS Europe Between Hitler and Stalin

Basic Books. A Member of the Perseus Book Group • New York • 2010


Тімоті Снайдер

КРИВАВІ ЗЕМЛІ Європа між Гітлером і Сталіним

Лаурус • Київ • 2018


УДК 94(4) ББК 63.3(4) С 53

Снайдер Т. С 53 Криваві землі: Європа між Гітлером і Сталіним — К.: Laurus, 2018. — 492 с. ISBN 978-617-7313-27-3 Тімоті Дейвід Снайдер — американський історик та письменник, професор Єльського університету, фахівець з історії Східної Європи XX століття. Книжка «Криваві землі» охоплює майже все минуле століття, починаючи з 1933 року, і, за словами автора, це «історія політичного масового вбивства. 14 мільйонів були жертвами радянської або нацистської винищувальної політики — а часто спільних зусиль Радянського Союзу і нацистської Німеччини — але в жодному разі не жертвами бойових дій між ними». Це видання корисне для вітчизняних істориків, бо автор не тільки наводить факти, але й запрошує до дискусії. Також книжка буде цікава українському читачеві, як нагадування про необхідність людяності — за описуваних часів, можливо, єдиному порятункові й від смерті, і, як нагадує професор Снайдер у своїй роботі, від жахливих принижень та страждань, іноді страшніших за смерть. УДК 94(4) ББК 63.3(4)

Видано за підтримки Посольства США в Україні. Книжку видано з дозволу видавництва “Basic Books”, що входить до складу компанії “Perseus Books, LLC”, підрозділу “Hachette Book Group, Inc.” (США), через Агентство Алєксандра Корженєвского (Росія).

Перекладено за виданням: Timoty Snyder. Bloodlands: Europe Between Hitler and Stalin. New York: Basic Books, 2010

ISBN 978-617-7313-27-3

4

© Тімоті Снайдер, текст, 2010 © Basic Books, 2018 © Perseus Books, LLC, 2018 © Hachette Book Group, Inc. 2018 © Видавництво Laurus, 2018


Зміст Передмова. Європа . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 9 Вступ. Гітлер і Сталін. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 21 Розділ 1. Голод у Радянському Союзі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 38 Розділ 2. Класовий терор . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 71 Розділ 3. Національний терор . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 97 Розділ 4. Європа Молотова — Ріббентропа. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 123 Розділ 5. Економіка апокаліпсиса. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 155 Розділ 6. «Остаточне розв’язання» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 185 Розділ 7. Голокост і помста. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 220 Розділ 8. Нацистські фабрики смерті. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 246 Розділ 9. Опір і спопеління. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 269 Розділ 10. Етнічні чистки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 302 Розділ 11. Сталінський антисемітизм . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 326 Післямова. Людяність. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 363 Статистика і терміни . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 392 Бібліографія. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 399 Іменний покажчик. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 434 Предметний покажчик. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 439 Примітки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 451

5


Золото з волосся твого, Маргарито, Зола від волосся твого, Суламіто. Пауль Целан «Фуга смерті»

Все тече, все змінюється, Не можна двічі увійти в той самий ешелон. Василь Гроссман «Все тече»

… недобре було… Чужому-чужениці на Чорному морі потопати: Йому прощенія ні од кого прийняти. Українська народна дума «Буря на Чорному морі»

Міста з лиця землі стерті. Єдиний білий щит, Як противага смерті. Томас Венцлова «Щит Ахілла»

7


Передмова • Європа

Передмова ЄВРОПА

«Т

епер ми будемо жити!» — любив говорити зголоднілий хлопчина, що ходив безлюдним узбіччям і голими полями. Але їжа, яку він бачив, існувала лише в його уяві. Пшеницю відібрали в ході бездушної кампанії реквізицій, з якої почалася доба масових убивств у Європі. Йшов 1933 рік, коли Йосип Сталін навмисне морив голодом радянську Україну. Хлопчик помер, як померли ще три мільйони інших. «Я стрінуся з нею під землею», — сказав молодик із Радянського Союзу про свою дружину. Він мав рацію: його розстріляли після неї, поховавши обох серед 700 тисяч жертв сталінського Великого терору 1937– 1938 років. «Вони спитали про обручку, яку я...», — щоденник польського офіцера увірвався на цій фразі прямо перед стратою радянськими спецзагонами у 1940 році. Він був один із близько 200 тисяч польських громадян, яких на початку Другої світової війни розстріляли радянські та німецькі сили, поки нацистська Німеччина і Радянський Союз спільними зусиллями займали його країну. Наприкінці 1941 року свій скромний щоденник так закінчила одинадцятирічна російська дівчинка з Ленінграда: «Залишилася одна Таня». Адольф Гітлер зрадив Сталіна, її місто опинилося в німецькій облозі, а родина була серед 4 мільйонів радянських громадян, яких німці заморили голодом. Наступного літа дванадцятилітня єврейська дівчинка з Білорусі написала останнього листа батькові: «Я прощаюся з тобою перед смертю. Я дуже боюся цієї смерті, бо малих дітей у загальні могили кидають живцем». Вона стала однією з понад п’яти мільйонів євреїв, яких німці отруїли газом або розстріляли. *** У серці Європи в середині XX століття нацистський та радянський режими убили близько 14 мільйонів людей. Криваві землі, місце загибелі всіх жертв, охоплюють простір від центральної Польщі до західної Росії: Україну, Білорусь та Балтійські держави. Під час зміцнення націонал-соціаліз-

9


Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

му та сталінізму (1933–1938), спільної німецько-радянської окупації Польщі (1939–1941), а потім німецько-радянської війни (1941–1945) цей регіон спіткало масове насилля в масштабах, раніше небачених в історії. Жертвами його стали головно євреї, білоруси, українці, поляки, росіяни і балтійці — корінне населення цих земель. 14 мільйонів убито протягом якихось дванадцяти років між 1933 та 1945 роками, коли Гітлер і Сталін перебували при владі. Хоча Криваві землі в ці роки стали полем бою, всі ці люди були жертвами винищувальної політики, а не бойових дій. Друга світова війна стала найсмертоноснішим конфліктом в історії, до того ж близько половини всіх солдатів, що загинули на всіх бойовищах світу, полягли тут, у цьому ж регіоні, на Кривавих землях. А проте серед згаданих 14 мільйонів жертв не було жодного солдата, який відбував службу. Більшість становили жінки, діти і старі; ніхто з них не носив зброї; перед смертю багатьох обібрали до нитки, позбавивши навіть одягу. Аушвіц — найвідоміше місце вбивств на Кривавих землях. Нині він символізує Голокост, а Голокост втілює найбільше зло століття. Однак особи, зареєстровані в Аушвіці як робітники, мали шанс вижити: своєю гіркою славою Аушвіц завдячує мемуарам і романам, що їх написали вцілілі в’язні. Значно більше євреїв, переважно польських, задушено газом на інших німецьких фабриках смерті, де загинули майже всі, хоча назви цих таборів згадуються не так часто: Треблінка, Хелмно, Собібур, Белжець. Ще більше євреїв — польських, радянських і балтійських — розстріляно над ровами і ямами. Більшість із них загинули там, де жили: в окупованій Польщі, Литві, Латвії, радянській Україні та радянській Білорусі. Німці звозили їх звідусіль на Криваві землі для вбивства. Євреї прибували до Аушвіца потягами з Угорщини, Чехословаччини, Франції, Нідерландів, Греції, Бельгії, Югославії, Італії та Норвегії. Німецьких євреїв перед розстрілами чи розправою газом депортували до міст на Кривавих землях — до Лодзі, Каунаса, Мінська, Варшави. Колишніх мешканців того кварталу, де я пишу цей текст, дев’ятого району Відня, вивезено до Аушвіца, Собібура, Треблінки та Риги. Всі ці міста лежать на Кривавих землях. Німецькі масові вбивства євреїв відбувалися в окупованій Польщі, Литві, Латвії та Радянському Союзі, а не в самій Німеччині. Гітлер був політиком антисемітських поглядів у країні з маленькою єврейською спільнотою. Євреї становили менш ніж 1 % німецького населення, коли Гітлер став канцлером 1933 року, і близько 0,25 % — на початку Другої світової війни. У перші шість років Гітлерового врядування німецьким євреям дозволяли емігрувати (хай навіть принижуючи та позбавляючи майна при цьому). Більшість німецьких євреїв, які бачили перемогу Гітлера на виборах 1933 року, померли природною смертю. Убивство 165 ти-

10


Передмова • Європа

сяч німецьких євреїв було саме по собі страшним злочином, але становило дуже маленьку частку трагедії європейських євреїв — менш ніж 3 % смертей Голокосту. Лише коли нацистська Німеччина 1939 року вдерлася в Польщу, а 1941‑го — в Радянський Союз, Гітлерове прагнення усунути євреїв з Європи перетнулося з двома найбільшими спільнотами європейських євреїв. Його намір винищити євреїв Європи можна було реалізувати тільки в тих частинах континенту, де євреї жили. Громаддя Голокосту закриває від нашого зору інші німецькі плани, які передбачали ще більші вбивства. Гітлер хотів викорінити не лише євреїв. Крім цього він хотів зруйнувати Польщу і Радянський Союз як держави, винищити їхні владні класи і вбити десятки мільйонів слов’ян (росіян, українців, білорусів, поляків). Якби німецька війна проти СРСР пішла за планом, то в першу зиму голодною смертю померли б 30 мільйонів цивільних громадян. Ще десятки мільйонів згодом були б вигнані, убиті, асимільовані або перетворені на рабів. Хоча ці плани так і не втілено в життя, вони були моральним засновком окупаційної політики Німеччини на Сході. За час війни німці вбили приблизно таку ж кількість неєвреїв, як і євреїв, головно заморюючи голодом радянських військовополонених (понад 3 мільйони) і мешканців обложених міст (понад мільйон) або ж розстрілюючи цивільних у ході «каральних заходів» (майже мільйон, переважно білорусів і поляків).

11


Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Радянський Союз переміг нацистську Німеччину на Східному фронті Другої світової війни і цим забезпечив Сталінові вдячність мільйонів і центральну роль у встановленні повоєнного ладу в Європі. Та здобутки Сталіна на ниві масових убивств були майже такі ж разючі, що й Гітлерові. У мирний час він навіть перевершив Гітлера. В ім’я захисту і модернізації Радянського Союзу Сталін протягом 1930‑х років влаштував голодну смерть мільйонів і розстріли сімсот п’ятдесяти тисяч людей. Він убивав власних громадян не менш ефективно, ніж Гітлер убивав чужоземних. Із 14 мільйонів осіб, яких навмисно вбито на Кривавих землях між 1933 та 1945 роками, третина на совісті Радянського Союзу. Ця книжка — історія політичного масового вбивства. Усі 14 мільйонів були жертвами радянської або нацистської винищувальної політики — а часто спільних зусиль Радянського Союзу і нацистської Німеччини — але в жодному разі не жертви бойових дій між ними. Чверть із них убито ще до початку Другої світової війни. Ще 200 тисяч загинули між 1939 та 1941 роками, коли нацистська Німеччина і Радянський Союз перебудовували Європу як союзники. Смерть цих 14 мільйонів деколи передбачалася економічними планами або приспішувалася економічними міркуваннями, але жодна з них не була зумовлена економічною скрутою у будь-якому строгому значенні цього слова. Сталін знав, що станеться, коли 1933 року забирав їжу в зголоджених селян України, так само як Гітлер знав, чого можна було сподіватися, коли вісім років по тому позбавляв їжі радянських військовополонених. В обох випадках загинуло понад три мільйони людей. Сотні тисяч радянських селян і робітників, розстріляних під час Великого терору 1937–1938 років, були жертвами прямих директив Сталіна, так само як мільйони розстріляних і задушених газом євреїв були жертвами декларованої політики Гітлера. Війна змінила баланс убивств. Упродовж 1930‑х років Радянський Союз був єдиною державою в Європі, що провадила політику масового вбивства. Перед Другою світовою війною, за перші шість з половиною років після приходу до влади Гітлера, нацистський режим убив не більше ніж 10 тисяч осіб. Сталінський режим на той час уже заморив голодом мільйони і мало не мільйон розстріляв. Німецька політика масового вбивства почала конкурувати за пальму першості з радянською між 1939 і 1941 роками — після того як Сталін дозволив Гітлерові розв’язати війну. Вермахт і Червона армія напали на Польщу у вересні 1939 року, німецькі й радянські дипломати підписали Угоду про дружбу і кордони, а німецькі й радянські війська спільними зусиллями майже два роки цю країну окуповували. Після того, як 1940 року німці розширили свою імперію на захід, напавши на Норвегію, Данію, Нідерланди і

12


Передмова • Європа

Францію, СРСР окупував і анексував Литву, Латвію, Естонію та північно-східну Румунію. Обидва режими вдалися до розстрілів десятків тисяч і депортації сотень тисяч освічених польських громадян. Для Сталіна такі масові репресії були продовженням старої політики на нових територіях; для Гітлера це був прорив. Наймасовіші вбивства почалися в червні 1941 року, коли Гітлер зрадив Сталіна, а німецькі сили вступили в нещодавно розширений Радянський Союз. Хоча Друга світова війна розпочалася у вересні 1939 року зі спільного німецько-радянського вторгнення в Польщу, значна більшість її вбивств сталася після цього другого вторгнення на схід. У радянській Україні, радянській Білорусі та ленінградському регіоні — землях, де сталінський режим за попередні вісім років заморив голодом і розстріляв близько 4 мільйонів осіб, німецькі сили спромоглися заморити голодом і розстріляти навіть більше за вдвічі коротший час. Відразу після початку вторгнення Вермахт почав морити голодом своїх радянських полонених, а спеціальні загони, що називалися «айнзацгрупами» (Einsatzgruppen), — розстрілювати політичних ворогів і євреїв. Разом із німецькою поліцією порядку, «Ваффен-СС» та Вермахтом, а також за участю місцевої допоміжної поліції та військових формувань айнзацгрупи того літа розгорнули винищувальну кампанію проти єврейських громад. *** Саме на Кривавих землях жила більшість євреїв Європи, саме тут перетиналися імперські плани Гітлера та Сталіна, саме тут билися Вермахт і Червона армія, саме тут зосередили свої сили радянський НКВД і німецькі СС. Більшість місць убивств припали на Криваві землі: мовою політичної географії 1930‑х — 1940‑х років це означало Польщу, Балтійські держави, радянську Білорусь, радянську Україну і західну частину радянської Росії. Сталінові злочини часто асоціюються з Росією, а Гітлерові — з Німеччиною. Але найсмертоноснішою частиною Радянського Союзу була його неросійська периферія, а нацисти переважно вбивали за межами Німеччини. Згідно з поширеним уявленням, жахіття XX століття відбувалися в таборах. Але більшість жертв націонал-соціалізму та сталінізму загинули не в концентраційних таборах. Таке хибне уявлення щодо місць і методів масового вбивства не дає нам змоги сповна оцінити жах XX століття. Концентраційні табори на території Німеччини 1945 року звільнили американці та британці; більша частина таборів ҐУЛАҐу, про які Захід знає завдяки Олександрові Солженіцину, була в Сибіру. Образи цих таборів – чи то фотографічні, чи прозові — лише натякають на історію німецького та радянського насильства. Близько мільйона осіб загинуло через те, що їм було ухвалено вирок працювати в німецьких концентраційних та-

13


Вступ • Гітлер і Сталін

Вступ ГІТЛЕР І СТАЛІН

К

олиска нацистського та радянського режимів і витоки їхньої зустрічі на Кривавих землях — Перша світова війна 1914–1918 років. Вона вбила старі європейські імперії і дала життя мріям про нові. На зміну династичному принципові врядування прийшла крихка ідея народного суверенітету. Мільйони людей отримають наказ узяти зброю й померти заради справи абстрактної й далекої, в ім’я батьківщини, яка вже відходить у небуття або, навпаки, щойно народжується. Нові держави створювалися практично з нуля, а великі групи цивільного люду були переселені або знищені за допомогою простих і грубих методів. Османська влада знищила понад мільйон вірменів. Російська імперія депортувала німців і євреїв. Нові національні держави обмінялися після війни болгарським, грецьким і турецьким населенням. Ще одна важлива річ — війна знищила єдину світову економіку. Жодному дорослому європейцеві, який жив у 1914 році, не судилося побачити відновлення вільної торгівлі в довоєнних масштабах; більшість дорослих європейців, що жили в 1914 році, так ніколи й не досягли довоєнного рівня життя. Перша світова війна полягала в збройному конфлікті між Німецькою імперією, Габсбурзькою монархією і Османською імперією (Центральні держави) з одного боку та Францією, Російською імперією, Великою Британією, Італією, Сербією і Сполученими Штатами (Антанта) — з другого. Перемога Антанти у 1918 році поклала край існуванню трьох європейських імперій: Габсбурзької, Німецької і Османської. За умовами Версальської, Сен-Жерменської, Севрської і Тріанонської повоєнних мирних угод, на місці багатонаціональних імперій поставали національні держави, а замість монархій — демократичні республіки. Великі європейські держави, Британія і особливо Франція, хоч і пережили війну, вийшли з неї суттєво ослаблені. В таборі переможців була ілюзія, що після 1918 року життя якось повернеться в довоєнну колію. А революціонери, які сподівалися прийти до влади в краю переможених, вірили, що кров пролила-

21


Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

ся недаремно і настануть радикальні перетворення, які допоможуть здолати наслідки війни. Найважливішим політичним проектом тих часів була комуністична утопія. На момент закінчення війни минуло вже сімдесят років, відколи Карл Маркс і Фрідріх Енґельс написали знамениті рядки: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» Марксизм надихав цілі покоління революціонерів перспективою політичної та духовної трансформації: нарешті настане кінець капіталізму й антагонізму, що його, як вважалося, породжує приватна власність; натомість буде побудований соціалізм, який звільнить робітничий клас від пут експлуатації і вилікує душу всього людства. З погляду марксиста, історичний прогрес є результатом боротьби нових і старих класів на тлі поступових змін у способах виробництва. Будь-який панівний політичний лад підважували нові соціальні групи, що складалися внаслідок нових економічних реалій. Новітня класова боротьба — це боротьба між власниками фабрик і найманими працівниками. Відповідно, Маркс і Енґельс передбачали, що революція почнеться в передових промислових країнах, які мали численний робітничий клас, як-от Німеччина і Велика Британія. Підриваючи капіталістичний лад і ослаблюючи великі імперії, Перша світова війна давала революціонерам певні шанси. Однак більшість марксистів на той момент мислили в межах національних політичних систем і в час війни підтримали свої уряди. Але не Володимир Ленін, підданець Російської імперії і лідер більшовиків. Ленін по-волюнтаристськи розу-

22


Вступ • Гітлер і Сталін

мів марксизм і мав тверде переконання, що історію можна спрямувати в потрібному напрямі, а тому вбачав у цій війні великий шанс. Для такого волюнтариста, як Ленін, погоджуватися з вердиктом історії означало ухвалити його самому. Маркс вважав, що історія не визначена наперед, а складається як результат дій індивідів, свідомих її засадничих законів. Ленін народився в переважно селянській країні, де, з марксистського погляду, не існувало економічних передумов для революції. Але він мав революційну теорію, що виправдовувала потребу в революційному поштовху. Ленін вважав, що існування колоніальних імперій продовжує життя капіталістичній системі, але війна між імперіями приведе до загальної революції. Російська імперія посипалася першою, і Ленін зробив свій хід. На початку 1917 року почалися заворушення невдоволених солдатів і зубожілих селян. Лютнева революція змела російську монархію, нова ліберальна влада спробувала піти в наступ проти Німецької імперії і Габсбурзької монархії на Східному фронті. В цей момент Ленін перетворився на секретну зброю Німеччини. У квітні 1917 року за допомогою німців він прибув зі Швейцарії в Петроград з метою розпалити вогонь революції, що мала вивести Росію з війни. За підтримки харизматичного Льва Троцького і згуртованого ядра більшовицької партії Ленінові вдалося в листопаді 1917‑го звершити державний переворот. На початку 1918 року новий більшовицький уряд підписав Брест-Литовський мирний договір з Німеччиною, за умовами якого Білорусь, Україна, Балтійські держави і Польща потрапляли під контроль німців. Завдяки Ленінові Німеччина виграла війну на Східному фронті і на якийсь час відчула, що значить бути східною імперією. Ціна цього мирного договору — Росія поступалася Німеччині західною частиною колишньої Російської імперії. Але більшовики міркували, що Німецька імперія, як і решта експлуататорського капіталістичного світу, невдовзі зазнає краху, тож російські та інші революціонери однаково принесуть на ці землі й далі на захід новий лад. Ленін і Троцький доводили, що німці зазнають неминучої поразки на Західному фронті, а відтак у Німеччині почнеться робітнича революція. Вони аргументували більшовицьку революцію тим, що ось-ось станеться пролетарська революція в промислово розвинутих країнах Центральної і Східної Європи. Наприкінці 1918 і в 1919 році здавалося, що Ленін має рацію. Восени 1918 року німці все ж зазнали поразки від французів, британців і американців на Західному фронті й мусили віддати свої нові володіння на сході, лишившись там непереможеними. Німецькі революціонери робили спроби захопити владу. Більшовики здобули Україну і Білорусь. Колапс старої Російської імперії і поразка старої Німецької імперії створили вакуум влади у Східній Європі, який більшовики, хоч як на-

23


Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

магалися, заповнити не могли. Поки більшовицька Червона армія вела громадянську війну в Росії та Україні, п’ять країн довкола Балтійського моря — Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва і Польща — стали незалежними республіками. Втративши ці території, більшовицька Росія, якщо порівняти з царською імперією, суттєво відсунулася на схід. Серед цих нових країн стратегічно найважливішою була Польща, а за кількістю населення вона переважала всіх їх разом узятих. Жодна інша нова країна, що постала після війни, не вплинула на баланс сил у Східній Європі так, як Польща. Розмір не дозволяв Польщі самій претендувати на роль великої держави, але його цілком вистачало, щоб Польща становила проблему для іншої великої держави з експансіоністськими планами. Вперше за понад сто років вона розділяла Росію і Німеччину. Саме існування Польщі створювало буфер для російської і німецької влад та викликало незадоволення і в Москві, і в Берліні. Ідеологією Польщі була її незалежність. З кінця XVIII століття, відколи Річ Посполиту поділили між собою сусідні імперії, польської держави не існувало. Але польська політика в XIX столітті все одно функціонувала, а ідея польської нації відігравала об’єднавчу роль за чужої імперської влади. Проголошення в листопаді 1918 року незалежної Польщі стало можливим лише тому, що війна і революція забрали з собою три імперії, які її колись поділили, — Німецьку, Габсбурзьку і Російську. Цим історичним збігом скористався польський революціонер Юзеф Пілсудський. Бувши замолоду соціалістом, Пілсудський перетворився на прагматика,

24


Вступ • Гітлер і Сталін

здатного кооперуватися з однією імперією проти іншої. Коли всі ці імперії зазнали краху, Пілсудський та його послідовники, зорганізовані під час війни у військові з’єднання, опинились у вигідному становищі, яке давало змогу проголосити і захищати польську державу. Головний політичний конкурент Пілсудського, націоналіст Роман Дмовський домігся підтримки союзників на Паризькій мирній конференції. Нова Польща стала демократичною республікою. Підтримана Антантою Варшава могла розраховувати на більш-менш вигідні кордони з Німеччиною на заході. Але питання східних кордонів Польщі лишалося відкритим. А що Антанта на Східному фронті війни не вигравала, то й не накидала Східній Європі якихось умов. У 1919–1920 роках поляки і більшовики вели війну за польсько-російське прикордоння, що мала вирішальне значення для устрою Європи. З відходом німців Червона армія вступила в Україну і Білорусь, але польське керівництво не визнало територіальних здобутків більшовиків. Пілсудський вважав, що ці землі — незалежні політичні суб’єкти, історія яких тісно пов’язана з польською історією, а їхні лідери мають прагнути до відновлення старої Речі Посполитої в тому чи тому варіанті. Він сподівався, що українські союзники за допомогою польської армії зможуть створити незалежну українську державу. Щойно 1919 року більшовики захопили владу в Україні й зупинили навесні 1920 року польський контрнаступ, Ленін і Троцький почали думати про експорт революції в Польщу, надихаючи робітників утілити свою історичну місію силою зброї. Вони сподівалися, що після падіння буржуазної Польщі німецькі товариші з допомогою нової Червоної армії дістануть доступ до чималих німецьких ресурсів. Але радянські війська на дорозі до Берліна зупинила в серпні 1920 року польська армія під Варшавою. Пілсудський розпочав контрнаступ, який відкинув Червону армію назад у Білорусь і Україну. В лавах переможених був і Йосип Сталін, один із комісарів Червоної армії. Допущені ним помилки завадили належній координації більшовицьких сил і підставили їх під удар Пілсудського. Перемога поляків не означала знищення влади більшовиків. Польські війська були надто виснажені для маршу на Москву, а польське суспільство дуже неоднозначно ставилося до подібної авантюри. Врешті-решт території, на яких жили білоруси й українці, були поділені між Росією і Польщею. Так Польща стала багатонаціональною державою, дві третини її громадян становили поляки, було близько п’яти мільйонів українців, три мільйони євреїв, мільйон білорусів і від півмільйона до мільйона німців. Хоча в конституції йшлося про державу «польської нації», Польща мала найбільше за чисельністю єврейське населення в Європі й друге за чисельністю (після більшовицького Союзу РСР) українське і білорусь-

25


Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

ке населення. Три найбільші національні меншини (єврейську, українську та білоруську) Польща ділила зі своїм східним сусідом. Тоді як східноєвропейські кордони визначалися на полях битв у Польщі, Україні та Білорусі, повоєнні умови в Західній і Центральній Європі диктували країни Антанти. Поки поляки й більшовики воювали між собою на колишньому Східному фронті Першої світової війни, переможена Німеччина прагнула продемонструвати переможцям нове мирне обличчя країни. Проголошений у цій країні республіканський устрій мав сприяти вигіднішим домовленостям з Францією, Британією та Сполученими Штатами. Німецькі соціал-демократи, головна марксистська партія країни, відкинули приклад більшовиків і революції не влаштовували. Більшість соціал-демократів під час війни підтримувала Німецьку імперію і вважала проголошення республіки прогресом. Але всі ці помірковані варіанти не надто допомогли Німеччині. Повоєнний устрій швидше диктували, аніж обговорювали; всупереч давній європейській традиції, переможеним не дали місця за столом переговорів у Парижі. Німецькому урядові нічого не лишалось, як підписати в червні 1919 року Версальський договір, але мало хто з німецьких політиків відчував обов’язок боронити його умови. Через те що цей договір складали моралізатори-переможці, йому було легко закинути лицемірство. Воюючи з континентальними імперіями, держави Антанти заявляли, що підтримують справу визволення центральноєвропейських народів. Американці, зокрема, виставляли свою участь у війні як боротьбу за національне самовизначення. Але французи, які постраждали більше, хотіли, щоб Німеччина була покарана, а союзники Франції дістали винагороду. Насправді Версальський договір суперечив самому принципові, за який нібито воювали держави Антанти, — національному самовизначенню. За умовами Версальського, а також Тріанонського (червень 1910) і Севрського (серпень 1920) договорів, народи, які вважалися союзниками Антанти (поляки, чехи, румуни), розширили кордони своїх держав і відповідно збільшилася чисельність тамтешніх національних меншин. Країни протилежного табору (Німеччина, Угорщина, Болгарія) зазнали територіальних втрат і відповідно отримали великі діаспори в інших державах. Польсько-більшовицька війна тривала в період між початком версальських переговорів і підписанням Севрського миру. Поки на заході йшли переговори й укладали мирні договори, на сході тривала війна, тому новий повоєнний устрій видавався трохи ефемерним. Йому загрожувала ліва революція, інспірована або й прямо принесена більшовиками. Поки йшла польсько-більшовицька війна, німецькі революціонери могли сподіватися на допомогу Червоної армії. З другого боку, нова німецька рес-

26


Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Розділ 1 ГОЛОД У РАДЯНСЬКОМУ СОЮЗІ

Т

исячу дев’ятсот тридцять третій рік був голодний для всього західного світу. На вулицях американських і європейських міст було повно чоловіків і жінок, що втратили роботу і вже звикли до черг по їжу. Енергійний молодий валлійський журналіст Ґарет Джоунз бачив, як безробітні в Берліні бадьоро гуртувалися, почувши голос Адольфа Гітлера. Третього року Великої депресії в Нью-Йорку його вразила безпорадність американських робітників: «У чергах я бачив сотні й сотні бідолашних людей, в одязі, що колись був добротним. Усі вони чекали, коли їм дадуть два сендвічі, пундик, чашку кави й цигарку». В Москві, куди Джоунз прибув у березні 1933 року, голод у капіталістичних країнах сприймали радісно, здавалося, що депресія пророчить світову соціалістичну революцію. Сталін і його кліка чванилися неминучим тріумфом системи, що її вони збудували в Радянському Союзі.1 Але 1933-й був роком голоду й у радянських містах, особливо в Українській СРР. У Харкові, Києві, Сталіні, Дніпропетровську сотні тисяч людей щодня стояли в чергах по буханець хліба. Ще одну безрадісну картину Джоунз побачив у столиці республіки — Харкові. Під крамницею, що відчинялась о сьомій ранку, чергу займали о другій годині ночі. Звичайного дня в чергах по хліб стояло сорок тисяч осіб. Люди так відчайдушно намагалися втримати своє місце в черзі, що чіплялися за пасок того, хто стояв попереду. Вони так ослабли від недоїдання, що не могли стояти без сторонньої допомоги. Чекання тривало цілий день, іноді два. Вагітних жінок та інвалідів війни позбавили права купувати без черги, і щоб дістати хоч якісь харчі, вони мусили стояти нарівні з іншими. Бувало, закричить яка-небудь жінка, і стогін пронесеться всією чергою, ніби первісний страх однієї істоти.2 Люди радянської України боялися втратити місце в хлібній черзі, боялися померти з голоду, але вони знали, що лише місто дає їм надію на харчі. Тому українські міста швидко росли попередні п’ять років, усотую-

38


Розділ 1 • Голод у Радянському Союзі

чи селян, що ставали робітниками та службовцями. Вчорашні діти українських селян, разом із євреями, поляками й росіянами, які жили в усіх цих містах віддавна, мали хоча б їжу, що продавалась у крамницях. Їхні родичі в селі не мали геть нічого. Незвична ситуація. Зазвичай під час голоду містяни рятуються в селах, а не навпаки. У Німеччині чи Сполучених Штатах фермери майже ніколи не знали голоду, навіть під час Великої депресії. Робітники та службовці в містах мусили купувати яблука або красти їх, але деінде, в Альтес-Ланді чи Айові, завжди був фруктовий сад, силосна яма або яка-небудь комірчина. Українські містяни не мали куди йти, село нічим не могло їм допомогти. Здебільшого містяни мали продуктові картки, без яких діставати харчі було неможливо. Цей папірець давав їм єдиний шанс вижити, і вони добре це знали.3 По докази не треба було далеко ходити. Біля хлібної черги жебрали крихти голодні селяни. В одному місті п’ятнадцятирічна дівчина випросила місце в голові черги, і її до смерті побив продавець. Міські домогосподарки бачили, як сільські жінки помирають від голоду на тротуарах. Ідучи вранці в школу, учні бачили людей при смерті, а повертаючись по обіді з занять — трупи. За словами одного комсомольця, селянські діти були схожі на «живі скелети». Партійця в індустріальному Сталіні шокували трупи померлих від голоду, які він знайшов на своєму ґанку. Пароч­ ки, що прогулювалися в парках, бачили знаки, які забороняли копати могили. Лікарям і медсестрам заборонили лікувати (чи годувати) голодних людей у лікарнях. Міліція ловила голодних безпритульних дітей на вулицях і вивозила їх подалі від міста. В українських містах міліція затримувала кількасот дітей на день; одного дня на початку 1933 року харківська міліція мала виконати квоту на дві тисячі осіб. У харківських бараках на смерть чекали до двадцяти тисяч дітей. Вони просили міліціонерів, щоб їм дали змогу бодай померти на свіжому повітрі: «Дайте мені спокійно померти, я не хочу помирати в тісному бараку».4 Голод у містах радянської України був набагато гірший, ніж у будьякому місті західного світу. 1933 року в Україні від голоду померло кількадесят тисяч містян. Але найбільше в республіці загинуло селян — тих людей, чия праця давала містам хліб. Українське місто жило саме тому, що українське село помирало. Містяни не могли не бачити нужди селян, які, всупереч усякій логіці, полишили свої поля в пошуках харчів. Залізничний вокзал у Дніпропетровську був переповнений голодними і такими слабкими селянами, що не могли вже й жебрати. У поїзді Ґарет Джоунз зустрів селянина, якому вдалося добути трохи хліба, але й той конфіскувала міліція. «Вони забрали мій хліб», — починав він знову і знову, знаючи, що нічим не допоможе своїй родині. На станції «Сталіно» селянин наклав на себе руки, стрибнувши під поїзд. Цю промислову столицю Пів-

39


Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

денно-Східної України заснував у царські часи Джон Г’юз, валлійський промисловець, у якого працювала мати Ґарета Джоунза. Місто спершу назвали на його честь Юзівкою, потім перейменували на Сталіно. (Тепер це Донецьк).5 Перша сталінська п’ятирічка, завершена 1932 року, розпочала період промислового розвитку, ціною якого стали народні злидні. Жахливим свідченням нових контрастів були смерті селян уздовж залізничних колій. По всій радянській Україні пасажири мимоволі ставали свідками смертельних інцидентів. Голодні селяни йшли до міста вздовж залізниці, здебільшого непритомніли від слабості просто на коліях. У Харцизьку селяни, яких вигнали з вокзалу, повісилися на поблизьких деревах. Радянський письменник Василь Гроссман, повертаючись із рідного Бердичева, бачив, як жінка просить хліба через вікно його купе. Політемігрант Артур Кеслер, що приїхав у Радянський Союз допомагати будувати соціалізм, бачив схожу картину. Як він згадував пізніше, поблизу харківського вокзалу селянка показувала «через вікно страшних дітей з величезними головами, кінцівками, схожими на тоненькі патички, і спухлими животами». Українські діти, за його словами, з вигляду були, мов «заспирто-

40


Розділ 1 • Голод у Радянському Союзі

вані у пляшці зародки». Мине багато років, перш ніж ці люди, моральні свідки XX століття, напишуть про те, що бачили.6 Містяни звикли до селян, що на ринках розкладають вирощене для продажу. 1933 року селяни теж приходили на знайомі міські ринки, але не продавати, а просити. Ринкові майдани, на яких тепер не було ані товарів, ані покупців, наповнював лише хаос смерті. Одинокі звуки, що їх можна було почути вранці, хрипи вмирущих, що лежали в лахмітті, яке колись було одягом. Одного весняного ранку посеред купи трупів на харківському ринку немовля смоктало груди матері, обличчя якої було мертвого сірого кольору. Перехожі бачили таке й раніше — не просто масу трупів, не просто мертву матір і живе немовля, а точнісінько таку саму сцену: крихітний рот, останні краплі молока, холодна пипка. Українці мали для цього назву. Вони казали: «Оце бруньки соціалістичної весни».7 *** Масовий голод 1933 року став результатом першої сталінської п’ятирічки, яка проводилася від 1928 року. В цей час Сталін здобув усю повноту партійної влади, розпочав політику форсованої індустріалізації та колективізації й перетворився на суворого батька для змученого населення країни. Він перетворив ринкову економіку на планову, селян — на рабів, а Сибір і Казахстан — на концентраційні табори. Результатом його політики стало вбивство десятків тисяч людей, сотні тисяч втратили здоров’я, мільйони були на межі голодної смерті. Сталін недарма переймався опозицією всередині партії, але він мав практично необмежену політичну владу, підтримку поплічників і стояв на верхівці бюрократичної системи, яка заявляла, що передбачає майбутнє і творить його. Завтрашній день — то комунізм, для якого була потрібна важка промисловість; що, своєю чергою, вимагало колективізації сільського господарства; а це потребувало контролю над найбільшою соціальною групою в Радянському Союзі — селянством.8 Селянинові, особливо українському, навряд чи подобалося вважати себе гвинтиком великих історичних перетворень. Навіть якщо селянин розумів кінцеву мету радянської політики, що малоймовірно, навряд чи він її підтримував. Селянин не міг не опиратися політиці, що позбавляла його землі та свободи. Колективізація викликала велику конфронтацію між найчисленнішою групою суспільства й радянською державою, яка спиралася на репресивний апарат, ОҐПУ. Передбачаючи цю боротьбу, Сталін 1929 року розгорнув наймасштабнішу в радянській історії кампанію зі зміцнення державного апарату. Побудова соціалізму, казав Сталін, буде схожа на «приборкання океану». А в грудні 1929‑го він оголосив, що «куркулів» треба «ліквідувати як клас».9

41


Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Більшовики розуміли історію як боротьбу класів — бідніші повстають проти багатших, і це рухає історію вперед. Тому, з офіційного погляду, намір ліквідувати куркулів був не просто рішенням тирана і його оточення, а історичною потребою, шансом, який давала сувора, але добромисна Кліо. Рішучий наступ органів державної влади на цілу категорію населення, що не скоїла жодного злочину, підтримувала потужна пропаганда. На одному з плакатів під гаслом «Знищимо куркулів як клас!» був зображений куркуль під колесами трактора, другий куркуль, мов мавпа, запасався зерном, а третій смоктав молоко просто з коров’ячого вимені. Мораль плаката: ці істоти — не люди, а потвори.10 Хто куркуль, а хто ні — на практиці вирішувала держава. Чекісти висилали заможних селян, які найбільше втратили від колективізації. У січні 1930 року політбюро доручило органам безпеки перевірити селянське населення цілого Радянського Союзу. Наказ ОҐПУ від 2 лютого уточняв заходи, потрібні для «ліквідації куркулів як класу». Долю конкретного селянина на місцях мала вирішувати так звана «трійка» — група з трьох осіб. Трійка складалася з представника ОҐПУ, місцевого партійного керівника та державного прокурора й мала повноваження оперативно ухвалювати найсуворіші (смертна кара, заслання) остаточні вироки. Рядові члени партії нерідко давали рекомендації. «На засіданнях сільської ради, — казав один партієць, — ми визначали куркулів на свій розсуд». У Радянському Союзі були суди й законодавство, але на це ніхто не зважав — рішення на власний розсуд ухвалювали три особи. За рішеннями трійки розстріляно до тридцяти тисяч радянських громадян.11 У перші чотири місяці 1930 року з радянської України депортували 113 637 осіб, яких вважали куркулями. Це означало, що порожніми лишилося близько тридцяти тисяч селянських хат, а їхнім власникам не дали можливості підготуватися до невідомого. Тисячі холодних товарних вагонів, повні заляканих, хворих людей, вирушили на північ європейської Росії, на Урал, у Сибір і Казахстан. Останнє, що було в житті селян удома, — постріли, плач і крики. Холод і приниження – в дорозі. Відчай і збайдужіння – після того як їх висадили в степу чи тайзі, щоб використати як рабську робочу силу.12 Українські селяни дізналися, що таке табірні заслання, починаючи з середини 1920‑х років. Вони співали жалісну пісню, що вже тоді стала звичною: Ой Соловки, Соловки, Далека дорога. Серце мліє, болять груди. На душі тривога.

42


Розділ 1 • Голод у Радянському Союзі

Соловки — табірний комплекс на Соловецьких островах у Білому морі. В свідомості українських селян Соловки були символом усього чужого, репресивного й болісного. Для радянського керівництва Соловки були першим місцем, де використовували працю в’язнів. 1929 року Сталін вирішив розширити модель Соловків на весь Радянський Союз, були організовані «спеціальні поселення» й концентраційні табори, де оточені колючим дротом і під наглядом вартових працювали засуджені. Спецпоселення будували самі в’язні, після того як їх висаджували посеред степу або тайги. Серед 1,7 мільйона куркулів, депортованих у спецпоселення в Сибіру, північній Росії та Казахстані, приблизно 300 тисяч були українці.13 Масові депортації селян з метою покарання збіглися з масовим використанням примусової праці в радянській економіці. 1931 року спецпоселення й табори об’єднали в одній системі — ҐУЛАҐ, який самі совєти називали системою концтаборів. Він формувався паралельно з колективізацією сільського господарства та залежав від неї. В систему ҐУЛАҐу увійшло 476 таборів, у яких відбували покарання 18 мільйонів осіб, з них 1,5– 3 мільйони померли за час заслання. Вільні селяни перетворилися на рабську силу для будівництва великих каналів, роботи на шахтах і фабриках, для модернізації, за планом Сталіна, Радянського Союзу.14 Українські селяни найчастіше потрапляли на будівництво Біломорканалу між Білим і Балтійським морями, якому Сталін приділяв особливу увагу. Кирками, лопатами, іноді черепками або просто руками 170 тисяч осіб копали мерзлу землю впродовж 21 місяця. Через виснаження і хвороби люди помирали тисячами, залишаючись на дні каналу, який завершили 1933 року і який зрештою не отримав особливого транспортного значення. Кількість смертей у спецпоселеннях також була велика. Радянська влада закладала в розрахунки п’ятивідсотковий рівень смертності, насправді ця цифра становила від десяти до п’ятнадцяти відсотків. Один житель Архангельська, великого міста на Білому морі, завважував безглуздість ситуації: «Одна справа знищити куркулів в економічному сенсі; але знищувати їхніх дітей у фізичному — це просто варварство». Діти на далекій півночі помирали такими кількостями, що «їхні тіла ховали на цвинтарі, кидали трьох-чотирьох в одну могилу без труни». Група вологодських робітників питала, чи справді «шлях світової революції» має проходити «тілами цих дітей».15 Рівень смертності в ҐУЛАҐу був високий, але не вищий за той, що спіткає невдовзі українське село. Робітникам на Біломорканалі давали дуже скупу пайку, лише шістсот грамів хліба на день (близько 1300 калорій). Але й це харчування було краще за те, яке мали в той час люди в радянській Україні. Робітники на Біломорканалі мали удвічі, втричі, ушестеро більше за українських колгоспників у 1932−1933 роках — ті не отримували взагалі нічого.16

43


Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

У перші тижні 1930 року колективізація в Україні та Радянському Союзі проходила разючими темпами. Москва надсилала на місця плани колективізації, за виконання яких відповідали партійні керівники. Українське керівництво обіцяло колективізувати республіку за один рік. А місцеві партійні активісти, вислужуючись перед начальством, докладали ще більших зусиль, обіцяючи завершити колективізацію за дев’ять-дванадцять місяців. Під загрозою висилки вони змушували селян вступати в колгоспи. Якщо виникала потреба застосувати силу, до справи долучалася міліція й чекісти. На допомогу колективізаторам на село додатково відрядили 25 тисяч робітників. Робітники, яких пропаганда переконувала, що саме селяни винні в дефіциті продовольства в містах, обіцяли «пустити куркулів на мило».17 На середину березня 1930 року сімдесят один відсоток орної землі в Радянському Союзі, принаймні формально, колективізували. Це означало, що багато селян втратили своє індивідуальне господарство і мусили вступити в колгоспи. Права самостійно, на власний розсуд обробляти землю вони більше не мали. Тепер вони були членами трудового колективу, їхня зайнятість, платня і харчування залежали від начальства. Селяни втрачали свою худобу та реманент і потрапляли в господарську залежність від осередків політичного контролю — машинно-тракторних станцій, на яких зазвичай не вистачало знаряддя. Але там завжди було достатньо партійних чиновників і міліційного нагляду.18 Українські селяни були шоковані втратою своїх земель, можливо, ще більше, ніж російські, де традиційно сильні позиції займало «общинне» господарювання. Вся їхня історія була нескінченною боротьбою з поміщиками, яку вони, здавалося, нарешті виграли завдяки більшовицькій революції. Однак у перші пореволюційні роки, з 1918‑го по 1921-й, більшовики реквізовували продовольство в селян на свої воєнні потреби. Тож селяни мали всі підстави остерігатися радянської держави. Компромісну політику Леніна у 1920‑х роках зустріли прихильно, хоч селяни недаремно побоювалися, що одного дня все може повернутися навспак. 1930 року колективізація здавалася їм «другим кріпацтвом», новим ярмом, тільки накинутим цього разу не заможними землевласниками, а комуністичною партією. Українські ж селяни боялися втратити важко добуту самостійність, але ще більше боялися голоду і за свою безсмертну душу.19 Жителі села радянської України були переважно тихі та релігійні. Багато молодих і амбітних людей під впливом офіційного комуністичного атеїзму перебирались у великі українські міста або в Москву чи Ленінград. Попри те, що православна церква зазнавала чималих утисків від атеїстичного більшовицького режиму, селяни переважно трималися своєї віри і більшість сприймала вступ до колгоспу, як свого роду угоду з дияволом.

44


Розділ 1 • Голод у Радянському Союзі

Дехто вірив, що сатана зійшов на землю в подобі партійного активіста, а книга обліку трудоднів — то книга пекла, що обіцяє страждання й прокляття. Нові машинно-тракторні станції скидалися на посольства пекла. Польські селяни в Україні, які належали до римо-католицької церкви, також часто сприймали колективізацію в апокаліптичному світлі. Один поляк пояснював своєму синові, чому вони не вступатимуть у колгосп: «Я не продам свою душу дияволові». Усвідомлюючи глибоку релігійність селян, партійні активісти пропагували, як вони це називали, «першу заповідь Сталіна»: колгосп спочатку забезпечує державу і лише потім — людей. Селяни знали, що перша біблійна заповідь говорить: «Хай не буде тобі інших богів передо Мною».20 Українське село втратило своїх природних лідерів, міцних господарів — їх заслали в табори під час антикуркульської кампанії. Але й без них селяни намагалися врятувати себе і свої громади. Вони силкувалися зберігати присадибні ділянки, мізерні острівці автономії. Сім’ї воліли триматися подалі від держави, яку уособлювали колгоспи і машинно-тракторні станції. Вони різали худобу, щоб не віддавати її колгоспові. Чоловіки посилали дружин і дочок повставати проти партійних активістів і міліції, сподіваючись, що для жінок ризик депортації менший. Іноді чоловіки перевдягалися жінками тільки для того, щоб настромити місцевого комуніста на вила.21 Важливо пам’ятати, що селянам бракувало і зброї, й організованості. Держава ж мала фактичну монополію на вогнепальну зброю та матеріально-технічні ресурси. Селянські протести фіксував потужний правоохоронний апарат держави; чекісти, можливо, не розуміли мотивів селян, але бачили загальну спрямованість їхніх виступів. 1930 року ОҐПУ запротоколювало майже мільйон випадків індивідуального спротиву. У березні того ж року майже половина масових селянських заворушень у Радянському Союзі припала на Україну. Українські селяни, бувало, голосували ногами, тікаючи на захід, у сусідню Польщу. Їхнім прикладам наслідували цілі села: піднявши церковні хоругви, хрести або просто чорний прапор, люди вирушали на захід, у бік кордону. Тисячі селян перебралися до Польщі, дедалі більше людей довідувалися про голод у Радянському Союзі.22 Утеча селян до Польщі набула міжнародного розголосу і, можливо, спричинила серйозний неспокій Сталіна та політбюро. Це означало, що польська влада, яка в той час узяла курс на політичне порозуміння з власною численною українською меншиною, дізнається про перебіг і наслідки колективізації. Польські прикордонники ретельно допитували біженців, отримуючи інформацію щодо колективізації. Деякі селяни просили Польщу втрутитися і покласти край стражданням селян. Біженці також давали Польщі потужну пропагандистську зброю проти Радянського Со-

45


Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

юзу. За часів Юзефа Пілсудського Польща не збиралася воювати з Радянським Союзом, але мала плани щодо його дезінтеграції за національними межами й робила певні кроки в цьому напрямі. Тоді як українці тікали з УСРР, Польща посилала в протилежний бік своїх агентів, які мали підштовхувати українців до повстання. На польських пропагандистських плакатах Сталіна називали «Цар‑голод» — він експортує зерно, а власний народ голодує. У березні 1930 року члени політбюро побоювалися, що «польський уряд втрутиться».23 Колективізація — загальнодержавна політика, Радянський Союз — величезна країна, і нестабільну ситуацію у прикордонні треба було розглядати у світлі загальних сценаріїв війни. Сталін і радянське керівництво вважали Польщу аванпостом капіталістичного світу на західному кордоні СРСР, так само як Японію на сході. Польсько-японські стосунки складалися цілком добре; і навесні 1930 року Сталіна дуже турбувала загроза спільного польсько-японського нападу. Радянський Союз мав найбільшу територію у світі, від Європи до Тихого океану, і Сталін мусив зважати не лише на європейські держави, а й на азійські амбіції Японії. Військова репутація Токіо склалася завдяки росіянам. Японія перетворилася на світову державу, завдавши поразки Російській імперії в російсько-японській війні 1904–1905 років і захопивши російські залізничні лінії на Далекому Сході. Сталін добре знав, що Польща і Японія мали свої інте­ реси щодо України та національного питання в Радянському Союзі. Видається, що Сталін гостро відчував історичне приниження росіян в Азії. Він любив пісню «На сопках Маньчжурії», де йшлося про помсту японцям.24 Так само як хаос, викликаний колективізацією, у західних областях СPCP спричинив побоювання щодо польської інтервенції, безлад у східній частині країни, здавалося, грав на руку Японії. В радянській Середній Азії, особливо в переважно мусульманському Казахстані, колективізація породила ще більший хаос, ніж у радянській Україні. Вона потребувала радикальнішої соціальної трансформації. Народи Казахстану вели кочовий спосіб життя, і перший крок до радянської модернізації полягав у примусі до осілості. Перш ніж почнеться колективізація, кочовики мусили стати селянами. Політика «осілості» позбавляла скотарів худоби, а отже, й засобів до існування. Люди переганяли своїх верблюдів і коней через кордон у мусульманську китайську провінцію Сіньцзян (Східний Туркестан), що викликало в Сталіна підозру, ніби вони агенти японців, які відігравали головну зовнішню роль у внутрішньокитайських конфліктах.25 Не все йшло за планом. Колективізація, що мала зміцнити радянський лад, натомість дестабілізувала ситуацію на прикордонні. П’ятирічний

46


Розділ 1 • Голод у Радянському Союзі

план, який мав принести соціалізм у європейські та середньоазійські райони СРСР, призвів до колосальних страждань, а держава, що мала уособлювати справедливість, реагувала на ситуацію звичайнісінькими засобами примусу і насильством. Радянських поляків депортували із західних прикордонних областей, скрізь посилили охорону кордону. Світова революція мала відбутися за зачиненим кордоном, а Сталінові доводилося обороняти «соціалізм в окремо взятій країні».26 Сталін мусив тимчасово зупинити зовнішню експансію й переосмислити внутрішню політику. Він доручив радянським дипломатам почати підготування до укладення пактів про ненапад із Польщею та Японією. Він наказав Червоній армії перейти до повної бойової готовності в західних областях СРСР. Ще промовистіша річ: Сталін призупинив колективізацію. У статті від 2 березня 1930 року під примітною назвою «Запаморочення від успіхів» Сталін написав, що проблема колективізації полягала в тому, що її проводили з надмірним ентузіазмом. А примушувати селян вступати в колгоспи, стверджував він тепер, було помилкою. Колгоспи почали розпадатися так само миттєво, як і створювалися. Навесні 1930 року селяни в Україні збирали озимину й сіяли яровину так, ніби земля належить їм. І можна було пробачити їм те, що вони думали, ніби виграли.27 Відступ Сталіна мав тактичний характер. Здобувши час зміркуватися, Сталін і політбюро знайшли ефективніші способи підпорядкувати селян державі. Радянську політику на селі поча-

47


Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

ли втілювати ще активніше. 1931 року колективізація пройшла жвавими темпами — селяни просто не мали альтернативи. Нижчі ланки української компартії були знищені, щоб гарантувати, що ті, хто працюватиме на селі, ретельно виконуватимуть завдання й розумітимуть, що на них чекає в разі невдачі. Селян-самостійників обклали таким колосальним податком, що колгосп став єдиним порятунком. Коли колгоспи перегрупувалися, то дістали непряму владу над рештою незалежних селян. Наприклад, вони могли проголосувати і відібрати в незалежників зерно. Насіння — решта старого врожаю для посіву нового — дуже важлива річ у дієвому господарстві. Селекція і збереження насіння — основа агрокультури. Впродовж цілої історії людства їсти насіння було ознакою відчаю. Людина, у якої колгосп забирав право розпоряджатися насінням, втрачала можливість жити з власної праці.28 Знову почалися депортації — колективізація тривала. Наприкінці 1930-го і на початку 1931-го років з УРСР депортували 32 127 сімей, приблизно стільки ж депортували під час попередньої хвилі роком раніше. Селяни воліли радше померти вдома від голоду, ніж від виснаження в ҐУЛАҐу. Іноді крізь цензуру пробивалися листи засланих друзів і родичів; один із таких радив: «За будь-яку ціну — не потрапляйте сюди. Ми тут умираємо. Ліпше ховайтеся, краще померти там, але за будь-яку ціну — не потрапляйте сюди». Українські селяни, що поступилися перед тиском колективізації, вибирали, за словами одного партійного активіста, «голод удома, а не вигнання в невідоме». Колективізація 1931 року проходила повільніше, родина за родиною, а не цілим селом одразу, тому опиратися їй було важче. Не було якогось раптового наступу, який провокував би відчайдушний опір. На кінець року новий підхід повністю себе виправдав. У радянській Україні колективізували приблизно 70 відсотків селянських господарств. Рівень березня 1930 року був повторений, цього разу твердо.29 Після фальстарту 1930 року Сталін здобув політичну перемогу в 1931-му. Але політичний тріумф не поширювався на економіку. Стався нелад із заготовленням зернових. 1930 року був прекрасний урожай. Селяни, депортовані на початку 1930 року, встигли посіяти свою озимину, а збирати врожай мав хтось інший. На січень — лютий 1930 року, за звітами, більша частина сіл на той момент уже була колективізована, бо взимку селяни не в полі. Після березня 1930 року, коли колгоспи розпустили, селяни мали час посіяти ярі, як вільні господарі. Того літа стояла незвично добра погода. Урожай 1930 року в Україні був такий, що його неможливо було повторити 1931 року, навіть якби колективне сільське господарство зрівнялося за ефективністю з індивідуальним, — а до нього йому було да-

48


Розділ 1 • Голод у Радянському Союзі

леко. Щедрий урожай 1930 року ліг в основу планових розрахунків партії на 1931 рік. Москва чекала від України більше, ніж та могла дати.30 Восени 1931 року провал перших колективних жнив став очевидним. На те було багато причин: погана погода; хворобливі посіви; брак тяглової сили, адже селяни продавали або різали худобу; виробництво тракторів дуже відставало від сподіваного рівня; найміцніших господарів депортували; сівбу і жнива утруднювала колективізація; селяни, втративши землю, не бачили сенсу віддавати всі сили праці. Керівник української компартії Станіслав Косіор доповідав у серпні 1931 року, що плани заготівлі хліба, з огляду на поганий урожай, нереальні. Лазар Каганович відповів, що проблема насправді полягає в крадіжках і приховуванні зерна. Косіор, хоч і розумів ситуацію, наказав підлеглим дотримуватися цієї лінії.31 Понад половину збіжжя в 1931 році вивезли з України. Багато колгоспів виконали план лише завдяки посівним ресурсам. 5 грудня Сталін наказав колгоспам, які не виконали своєї річної норми, здати посівне зерно. Можливо, Сталін вважав, що селяни ховають збіжжя, а загроза втратити насіння змусить їх здати наявне зерно. Але на той момент багато селян справді не мали нічого. На кінець 1931 року вони вже недоїдали. Не володіючи землею, не маючи змоги опиратися реквізиціям, вони просто не бачили способу добути достатню кількість харчів. А на початку 1932 року вже не мали чим посіяти яровину. У березні 1932 року українське партійне керівництво просило зерна для посіву, але на той момент сезон посівних робіт уже минав, що означало бідний урожай восени.32 На початку 1932 року люди вже волали про допомогу. Українські комуністи на місцях просили, щоб республіканське партійне керівництво попросило Сталіна звернутися до Червоного Хреста. Колгоспники намагалися писати листи державному й партійному керівництву. Один такий лист після кількох абзаців канцеляриту завершується жалібним: «Дайте нам хліба! Дайте нам хліба! Дайте нам хліба!» Члени партії в обхід Косіора доволі різким тоном писали безпосередньо Сталінові: «Як ми можемо побудувати соціалістичну економіку, якщо ми всі приречені на голод­ ну смерть?»33 Українське керівництво ясно бачило загрозу масового голоду, так само як і Сталін. Партійні активісти й чекісти подавали безконечні звіти про голодні смерті. У червні 1932 року очільник харківського обкому партії писав Косіорові, що голод зафіксовано в усіх без винятку районах області. Косіор отримав датованого 18 червня 1932 року листа від одного комсомольця з яскравим описом, який на той момент звучав, певно, надто фамільярно: «Колгоспники йдуть у поля і зникають. За кілька днів їхні тіла виявляють і зовсім без емоцій, так ніби це нормально, кладуть у труну. А наступного дня вже можна знайти тіло людини, яка щойно ко-

49


Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

пала могили для інших». Того самого дня, 18 червня 1932 року, Сталін у приватній бесіді визнав, що в Україні «голод». Напередодні українське партійне керівництво попросило допомогти з продовольством. Але Сталін відмовив. Він відповів, що хлібозаготівля в Україні має проводитися за планом. Сталін і Каганович вважали, що «вкрай важливо експортувати, без зволікання, негайно».34 Сталін із власних спостережень прекрасно знав, що буде далі. Він знав, що голод за радянської влади можливий. Голод лютував у Росії й Україні під час громадянської війни й у перші роки після неї. Поганий урожай у поєднанні з реквізиціями довів до межі голоду сотні тисяч українських селян, особливо в 1921 році. Брак продовольства змусив Леніна поставити на перше місце компроміс із селянством. Сталін добре знав ту історію, у якій і сам брав участь. Що сталінська політика колективізації може призвести до масового голоду — це також було зрозуміло. Сталін знав, що до літа 1932 року понад мільйон осіб померло від голоду в Казахстані. Вождь засудив тамтешнього партійного керівника Філіпа Голощокіна, але, мабуть, усвідомив структурні проблеми.35 Майстер політичної інтриги, Сталін представив український голод на персоналістському рівні. Першим його імпульсом (і тривкою тенденцією) було розглядати голод українських селян як зраду тамтешньої компартії. Він не допускав, що справжня причина криється в самій політиці колективізації; проблема буцімто полягала в утіленні політики, у місцевих керівниках, у чому завгодно, але не в концепції як такій. Розпочавши форсовані перетворення в першій половині 1932 року, він вважав, що проблема полягала не в стражданнях власного народу, а в можливості дискредитування політики колективізації. Голодні українські селяни, нарікав Сталін, виїздять із рідної республіки й деморалізують інших радянських громадян своїм «скигленням».36 Десь навесні — влітку 1932 року в Сталіна зародилася думка, що коли факт голоду просто заперечити, то він якимсь чином і зникне. Можливо, він міркував, що Україна й так перенаселена, а смерть кількасот тисяч людей у довшій перспективі ні на що не вплине. Сталін вимагав, щоб місцеве начальство виконувало плани хлібозаготівлі, не зважаючи на перспективу неврожаю. З одного боку, над місцевим керівництвом завис сталінський червоний молот, а з другого — серп, яким смерть косила своє страшне жниво. Воно зіткнулося з об’єктивною проблемою, яку риторикою чи ідеологією не розв’яжеш: брак насіння, запізніла сівба, погана погода, брак тракторів на заміну коням, хаос останнього етапу колективізації наприкінці 1931 року й голодні, неспроможні працювати селяни.37

50


Розділ 1 • Голод у Радянському Союзі

Ця дитяча пісенька описує світ українського села, який відкривався місцевим партійним чиновникам, ліпше за лаконічні накази й велемовну пропаганду з Москви: Батько Сталін, подивися, Як ми в СОЗі розжилися: Хата раком, клуня боком, Троє коней з одним оком. А на хаті серп і молот, А у хаті смерть і голод. Ні корови, ні свині — Тільки Сталін на стіні. Батько в СОЗі й мати в СОЗі, Діти плачуть по дорозі. Нема хліба, нема сала, Бо місцева власть забрала. Не шукайте домовину — Батько з’їв свою дитину. З бичем ходить бригадир — Виганяє на Сибір.38

Довкола місцевих комуністів була смерть, а нагорі — партійні заперечення. Голод — жорстокий факт, байдужий до слів та ідеологічних формул, депортацій і розстрілів. Після певної межі голодний селянин стає нездатним до продуктивної праці, і ніякі ідеологічні вказівки чи особисті зусилля цього не змінять. Але дорогою нагору, інституційними каналами влади, ця думка втрачала свою переконливість. Правдиві повідомлення про голод з низової ланки зіткнулися з політичним тиском згори на пленумі ЦК КП(б)У 6–9 липня 1932 року в Харкові. Промовці скаржилися на неможливість виконати річний план хлібозаготівлі. Однак Лазар Каганович і В’ячеслав Молотов, члени політбюро і сталінські емісари, відряджені з Москви, їх не слухали. Сталін велів їм розібратися з «українськими панікерами».39 Молотов і Каганович — віддані оплічники Сталіна, вони посідали чільні місця в політбюро і разом з ним керували Радянським Союзом. Сталін ще не був одноосібним диктатором, а політбюро певною мірою ще лишалося колективним органом. Утім ці двоє людей, на відміну від попередніх союзників вождя в політбюро, були віддані Сталінові беззастережно. Сталін безупинно маніпулював ними, хоч, власне кажучи, особливої потреби в цьому й не було. Вони служили революції через службу Сталінові й не дуже відрізняли одне від другого. Каганович уже називав Сталіна «нашим батьком». У липні 1932 року в Харкові вони відповіли українським товаришам, що розмови про голод — це просто виправдання

51


Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

лінощів селян, які не хочуть працювати, і партійців, які не хочуть забезпечувати дисципліну й виконувати плани хлібозаготівлі.40 На той момент Сталін був у відпустці і їхав поїздом, споживаючи делікатеси, на південь — з Москви через голодну Україну на чорноморський курорт Сочі. Сталін і Каганович регулярно листувалися, у листах вони ділилися думками про голод, як про змову, спрямовану проти них особисто. Думка Сталіна зазнає несподіваного повороту — селяни, а не він сам, використовують голод як зброю. Каганович запевнив Сталіна, що розмови про українців у ролі «невинних жертв» — просто «гниле виправдання» української компартії. Сталін висловив занепокоєння, що «ми можемо втратити Україну». А Україна мала стати «оплотом». І Сталін, і Каганович погодилися, що єдиний раціональний підхід — посилити кампанію хлібозаготівлі і якомога швидше експортувати зерно. На цей момент Сталін схоже, сформулював, принаймні для себе самого, зв’язок між голодом і нелояльністю українських комуністів: голод був результатом саботажу, місцеві партійні чиновники — саботажниками, а зрадливе партійне начальство прикривало своїх підлеглих — для польської розвідки.41 Можливо, Сталін навіть 1931 року міг інтерпретувати польську і японську політику як провісницю оточення Радянського Союзу. 1930 рік став апогеєм польської розвідувальної діяльності в СРСР. Польща таємно організувала на своїй території українську армію й готувала десятки українців та поляків для диверсійної й розвідувальної діяльності на території Радянського Союзу. Загроза з боку Японії видавалася ще серйознішою. 1931 року радянська розвідка перехопила повідомлення японського посла в Москві, у якому йшлося про підготування наступальної війни й завоювання Сибіру. Того року Японія вдерлася в Маньчжурію, північно-східну область Китаю, що мала довгий кордон із Радянським Союзом.42 За повідомленнями радянської розвідки, восени 1931 року Польща і Японія підписали секретний договір про спільні дії проти Радянського Союзу. Це не відповідало дійсності, але щойно заходило про польсько-японський альянс, радянська зовнішня політика тому перешкоджала. Японія ухилилася від підписання пакту про ненапад із Москвою, але Польща погодилася. Радянський Союз прагнув підписати угоду з Польщею, щоб економічні перетворення відбувалися за мирних обставин; а Польща й не збиралася починати війну — вона переживала економічний спад. Недореформований аграрний сектор Польщі не міг підтримувати дедалі більші військові видатки під час економічної кризи. Радянський військовий бюджет давно і суттєво перевищував польський. Радянськопольську угоду підписано в ciчнi 1932 poкy.43

52


Розділ 1 • Голод у Радянському Союзі

У 1932–1933 роках ніхто не вважав Польщу серйозною військовою загрозою. Фінансування польської армії було істотно скорочене. Радянські чекісти і прикордонники впіймали чимало польських шпигунів. Польські агенти аж ніяк не завадили перебігові колективізації під час хаосу на селі 1930 року й не змогли схилити голодне населення до опору в 1932му. Намагалися, але безуспішно. Літо 1932 року заспокоїло навіть найзавзятіших поборників агресивної зовнішньої політики Польщі. Якщо радянська влада обіцяє мир, то найліпше утримуватися від провокативних дій. Польські дипломати й шпигуни були свідками голоду. Вони знали, що «канібалізм став чимось звичним» і «повимирали цілі села». Але вони нічим не були причетні до голоду і нічого не могли зробити, допомогти жертвам. Польща не розголошувала на весь світ те, що знали про голод польські дипломати. У лютому 1932 року, наприклад, до польського консульства в Харкові надійшов анонімний лист, у якому поляків благали повідомити світ про голод в Україні. Але на той момент уже був підписаний договір про ненапад із Радянським Союзом, і Польща утрималася від такого кроку.44 Сталін набув куди більшої свободи маневру на західному кордоні, аніж мав 1930 року. Польща визнала статус-кво, підписавши в липні 1932 року договір про ненапад, і українські селяни тепер цілковито залежали від милості Сталіна. З педантичною завзятістю в серпні 1932 року Сталін (усе ще перебуваючи на відпочинку) розповідав своїм найближчим соратникам, що колективізації бракує лише належної юридичної основи. Соціалізм, заявляв він, так само як і капіталізм, потребує законів про власність. Держава тільки виграє, якщо всю сільськогосподарську продукцію оголосити державною власністю, а будь-яке недозволене збирання їжі вважати крадіжкою й негайно карати. Голодного селянина могли застрелити тільки за те, що він підібрав лушпиння картоплі на землі, яка ще недавно була його власністю. Можливо, Сталін справді вважав, що ці норми працюватимуть; але фактично закон узагалі перестав боронити селян від насильства з боку всевладної держави. Сам факт володіння харчами доводив гіпотетичний злочин. Закон набув чинності 7 серпня 1932 року.45 Радянські судді зазвичай ігнорували букву закону, але партійні та державні чиновники розуміли його дух. Найзавзятіше цей закон насаджували люди молодшого покоління, які здобули освіту вже в нових радянських школах і вірили в обіцяну партією нову систему. Комсомольців настановляли, що їхнє «найголовніше завдання» — «боротьба з крадіжками, приховуванням зерна й куркульським саботажем». Молодому поколінню містян комунізм обіцяв підвищення соціального статусу, вони мали зректися старого світу, демонізованого пропагандою. В українську компартію, яка хоч і налічувала непропорційно багато росіян і євреїв, входило тепер чи-

53


Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

мало молодих українців, які вірили, що село охоплене реакційними настроями, і охоче долучалися до кампанії проти селян.46 На полях будували сторожові башти — пильнувати, аби селяни не підібрали собі який харч. У самій лише Одеській області збудували понад сімсот таких башт. Селянськими хатами ходили спеціальні бригади, у складі яких працювало п’ять тисяч комсомольців, і реквізовували в селян знайдені харчі. Активісти використовували, за спогадами селян, «довгі металеві стрижні для пошуку в стайні, свинарнику, у печі. Вони зазирали скрізь і забирали все, аж до останнього зеренця». Вони ходили селом, «ніби чума», гукаючи: «Селяни, де ваше зерно? Зізнавайтеся!». Бригади забирали всі продукти без розбору, не гребуючи готовими стравами з печі, які самі й з’їдали.47 Мов армія загарбників, партійні активісти спустошували країну, забираючи все підряд, не забуваючи водночас про себе; їхня робота і завзяття приносили людям лише злидні й смерть. Почуваючись, можливо, вин­ ними, а можливо, безкарними, вони скрізь принижували селян. Бувало, мочилися в діжки з квашениною, для розваги змушували селян битися одне з одним, веліли повзати й гавкати по-собачому, ставили на коліна в бруд і змушували молитися. Жінок, упійманих на крадіжці з колгоспу, роздягали, били і гнали голяка селом. В одному селі бригада напилася в хаті селянина і зґвалтувала його доньку. Не рідкість, коли жінок, які жили самі, ґвалтували вночі під прикриттям реквізиції зерна — а потім забирали харчі. Ось такий тріумф сталінського правосуддя і сталінської держави.48 Рейдами й декретами не створиш харчів. Звісно, селяни ховатимуть їжу, а голодні люди крастимуть продукти. Але проблема українського села полягала не в крадіжках і обмані, з якими справді можна дати раду через застосування сили. Проблема полягала в голоді й смерті. План хлібозаготівлі не був реалізований через те, що колективізація не дала користі, урожай восени 1932 року був поганий, а плани здачі зерна зависокі. Сталін відрядив в Україну Молотова, щоб той мобілізував партійне керівництво на «боротьбу за хліб». Але ентузіазм сталінських прислужників не міг змінити того, що вже сталося. Навіть Молотов мусив 30 жовтня рекомендувати знизити план хлібозаготівлі для України. Сталін погодився, але невдовзі став на ще категоричнішу позицію, ніж раніше. Станом на листопад 1932 року було виконано лише третину річного плану.49 Саме тоді, коли звіти про провал хлібозаготівлі дійшли до Кремля, наклала на себе руки дружина Сталіна. Вона вибрала 8 листопада, день після святкування 15-ї річниці жовтневої революції щоб вистрілити собі в серце. Що це означало для Сталіна, навряд чи можна зрозуміти до кінця, але він

54


Розділ 1 • Голод у Радянському Союзі

був шокований. Сталін теж погрожував укоротити собі віку. Каганович, який не впізнавав недавнього Сталіна, мусив казати надгробну промову.50 Сталін узявся до проблеми голоду з якоюсь новою злістю. Він поклав провину за проблемну ситуацію в Україні на українську компартію й селян. Настрій вождя відображали дві телеграми, надіслані 8 листопада 1932 року: індивідуальні господарі та колгоспники, що не виконують плану хлібозаготівлі, не будуть отримувати продукції решти галузей економіки. Для пришвидшення вироків комуністам і селянам, яких підозрювали в саботажі, в Україні створювалися особливі трійки. У листопаді заарештовано 1623 колгоспних керівники. Знову почалися депортації: до кінця року з України вислали ще 30 400 осіб. Активісти говорили селянам: «Відчиняйте, або ми виб’ємо двері. Ми заберемо все, що маєте, і ви будете помирати в таборі».51 Проінтерпретувавши трагедію колективізації в останні тижні 1932 року, Сталін досяг нового ступеня люті. Голод в Україні, факт якого, коли той ще не був таким страшним, Сталін раніше визнавав, перетворився на «казки», наклепницькі чутки, що їх поширювали вороги. У Сталіна виникла цікава нова теорія: опір соціалістичному ладові посилюється відповідно до його успіхів, бо перспектива неминучої поразки сповнює ворогів відчаєм. Таким способом будь-яку проблему в Радянському Союзі можна було подати як приклад ворожої діяльності, а ворожу діяльність — як ознаку прогресу.52 Опір радянській політиці в Україні, доводив Сталін, має певні особ­ ливості, не помітні неуважному спостерігачеві. Опозиційні настрої більше не висловлюють відверто, тому вороги соціалізму тепер «тихі», навіть «благочестиві». «Сьогоднішні куркулі, — твердив Сталін, — м’які люди, ввічливі, майже святі». Люди, що мали цілком безневинний вигляд, викликали особливу підозру. Селяни, які повільно помирали від голоду, були, як вважалося, саботажниками, що фактично грали на руку капіталістичним державам, які хотіли дискредитувати Радянський Союз. Голод — це опір, а опір — ознака близької перемоги соціалізму. Це були не просто якісь міркування Сталіна в Москві, а ідеологічна лінія, яку втілювали Молотов і Каганович, що роз’їжджали районами масового голоду наприкінці 1932 poку.53 Сам Сталін ніколи не знав голоду, на відміну від місцевих комуністів, що мусили якось погодити ідеологічну лінію з картиною, яку спостерігали на власні очі. Змушені видавати спухлі від голоду животи за прояв політичної опозиції, вони додумалися до того, що саботажники так ненавидять соціалізм, що свідомо доводять свої родини до голодної смерті. А тіла їхніх синів, дочок, батьків і матерів — це просто прикриття для планів знищення соціалізму. Навіть найголодніших селян іноді вважали во-

55


Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

рожими пропагандистами, що мають свідомий план з підриву соціалізму. Молодих українських комуністів у містах вчили, що голодні — це вороги народу, які «ризикують своїм життям, щоб підірвати наш оптимізм».54 Українці в Польщі збирали гроші на продовольство, але радянський уряд категорично відмовився від будь-якої допомоги. Українські комуністи в Галичині, які просили допомоги закордону, прийнятої радянським урядом на початку 1920‑х років, під час попереднього голоду, цього разу мали погані звістки. З політичних причин Сталін не хотів приймати жодної допомоги з-за кордону. Можливо, він вважав, що коли йому випаде лишитися на чолі партії, то не варто визнавати, що перша ж масштабна ініціатива призвела до голоду. Однак Сталін міг урятувати мільйони життів, не привертаючи до Радянського Союзу жодної іноземної уваги. Він міг тимчасово зупинити експорт зерна на кілька місяців, відчинити зерносховища держрезерву (три мільйони тонн) або просто дати селянам доступ до елеваторів на місцях. Завдяки таким простим заходам, якби їх вжили хоча б у листопаді 1932 року, рахунок смертей ішов би на сотні тисяч, а не мільйони. Нічого такого Сталін не зробив.55 В останні тижні 1932 року, коли не було жодної зовнішньої небезпеки, жодної загрози всередині країни, жодної причини, за винятком довести твердість свого врядування, Сталін вирішив убити мільйони людей у радянській Україні. Він якось особливо затявся й уявляв українських селян агресорами, а себе — жертвою. Голод був формою агресії — для Кагановича у класовій боротьбі, для Сталіна в національній, — єдиним захистом від якої була голодна смерть. Сталін мовби хотів довести свою владу над українським селянством, а глибина людських страждань ніби давала йому якесь задоволення. Амартія Сен довів, що голод — це «проблема соціальних програм, а не доступності власне харчів». Не брак продовольства, а спосіб його розподілу убив мільйони людей у радянській Україні, і саме Сталін вирішував, хто що отримає.56 Колективізація обернулася катастрофою для всього Радянського Союзу, але те, що мільйони людей цілком свідомо були доведені до голод­ ної смерті, найліпше усвідомлюється на прикладі радянської України. Колективізацію супроводжували розстріли й депортації по всій країні, основну робітничу силу ҐУЛАҐу становили селяни й кочівники з усіх радянських республік. Подібно до ситуації в радянській Україні, 1932 року голод спіткав і низку областей Російської Федерації. Але політика влади в Україні мала свої смертоносні особливості. Наприкінці 1932-го — на початку 1933 року деякі важливі практики влада застосовувала лише — або переважно — в Україні. Усі вони скидалися на рятівні адміністративні

56


Розділ 1 • Голод у Радянському Союзі

заходи — і, власне кажучи, такими їх у той час і виставляли — але водночас усі вони сіяли смерть. 1. 18 листопада 1932 року українських селян зобов’язали повернути зерно, видане раніше за виконання плану хлібозаготівлі. Це означало, що в тих кількох районах, де виростили добрий урожай, у селянина відібрали зароблений мішок-другий зерна. У ці райони відрядили партійні бригади, яким дозволили шукати і забирати геть усе продовольство. А що квитанцій за здане зерно селянам не видавали, то з них безконечно знущалися і влаштовували обшуки. Керівництво української компартії намагалося врятувати бодай посівний матеріал, але безуспішно.57 2. Двома днями пізніше, 20 листопада 1932 року, запроваджено натуральні штрафи. Селян, неспроможних виконати план заготівлі зерна, обклали спеціальним податком на м’ясо. Господарі, які все ще тримали худобу, мусили здати її державі. Корови і свині були останньою надією проти голодної смерті. За спогадами однієї сільської дівчинки, «якби була корова, ми б не голодували». Корова давала молоко, на крайній випадок її можна було зарізати. Інша дівчинка згадувала, що забрали їхню єдину свиню, а потім і корову, і коли її виводили, дівчинка чіплялася за роги тварини. Звісно, сільські діти прив’язувалися до тварин, але в цьому є і знак відчаю. Та навіть після сплати м’ясного податку на селянах однаково «висів» старий план здачі зерна. Якщо вони не могли його виконати, навіть ризикуючи поплатитися худобою, то, певна річ, це було понад силу й потім. Починався голод.58 3. За вісім днів, 28 листопада 1932 року, радянська влада запровадила «чорні дошки». Згідно з новою постановою, колгоспи, що не виконали плану хлібозаготівлі, негайно обкладали штрафом, що становив п’ятнадцять місячних норм. На практиці це означало, що селом знову ходитимуть бригади партійних активістів, уповноважені забирати геть усе продовольство. Жодне село не могло виконати в рази примноженої норми, тож цілі громади залишалися зовсім без їжі. Села з чорної дошки втрачали також право на торгівлю й будьяке зовнішнє постачання. Вони фактично були відрізані від продовольства й будь-яких товарів. Занесені на чорну дошку в Москві українські громади перетворювалися на зону смерті.59 4. П’ятого грудня 1932 року призначений Сталіним керівник українського НКВД Всеволод Балицький заявив, що справа хлібозаготівлі потребує каральних заходів серед керівництва української компартії. Балицький особисто зустрічався зі Сталіним у Москві 15 і 24 листопада. Голод в Україні, на думку Балицького, треба вважати результа-

57


Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

том змови українських націоналістів, зокрема емігрантів, що мають зв’язки з Польщею. Отже, той, хто зриває хлібозаготівлі, є державний зрадник.60 Однак ця лінія мала глибший вимір. Зв’язок українських націоналістів з голодом виправдовував покарання тих, хто раніше активно підтримував політику українізації. Сталін вважав, що національне питання — це, власне, питання селянське, а зруйнувавши ленінський компроміс із селянством, він виявив, що фактично руйнує ленінський компроміс у національному питанні. 14 грудня Москва дала дозвіл на депортацію місцевих українських комуністів у табори на тій підставі, що вони зловживали владою для поширення українського націоналізму й таким способом сприяли націоналістам саботувати хлібозаготівлю. Балицький оголосив про викриття нелегальної «Української військової організації» й польських повстанських груп. У січні 1933 року він прозвітував про викриття понад тисячі нелегальних організацій, а в лютому розповів про плани польських і українських націоналістів повалити радянську владу в Україні.61 Докази були сфабриковані, що не завадило далекосяжним наслідкам такої політики. Польща відкликала своїх агентів з України й полишила останні надії скористатися катастрофою колективізації. Польський уряд, тримаючись підписаного в липні 1932 року радянсько-польського пакту про ненапад, навіть не намагався привернути увагу міжнародної спільноти до голоду в Радянському Союзі. Політика Балицького, хоч і ґрунтувалася на примарах, забезпечила цілковитий послух на місцях. Масові арешти й депортації несли чіткий сигнал: того, хто боронитиме селян, будуть вважати ворогом. У найкритичніші грудневі дні, коли рахунок смертей у республіці пішов на сотні тисяч, українські комуністи й керівники не могли опиратися партійній лінії. Не виконати план означало (в найкращому разі) самому опинитися в ҐУЛАҐу.62 5. 21 грудня 1932 року Сталін (через Кагановича) підтвердив річний план здавання зерна для УСРР, що мав бути виконаний до січня 1933 року. 27 листопада політбюро ЦК ВКП(б) визначило Україні виконати третину всього плану, що залишався до виконання загалом у СРСР. Після того, як померли вже сотні тисяч людей, Сталін відрядив Кагановича в Харків для посилення дисципліни в українській компартії. Щойно ввечері 20 грудня прибувши до Харкова, Каганович скликав засідання політбюро. Воно засідало до п’ятої ранку й постановило, що план здавання зерна має бути виконаний. Це стало смертним вироком для трьох мільйонів людей. Усі присутні в залі засідань того ранку розуміли, що забрати зерно в уже й так зголоджених селян неможливо — наслідки будуть катастрофічні. Якби просто тимчасово зупинили (на три місяці) реквізиції

58


Розділ 1 • Голод у Радянському Союзі

продовольства, — це ніяк не зашкодило б радянській економіці й урятувало б більшість із цих трьох мільйонів життів. Проте Сталін і Каганович наполягали на своєму. Держава, за словами Кагановича, «жорстко» дотримуватиметься плану.63 Досягнувши мети в Харкові, Каганович вирушив у подорож радянською Україною, вимагаючи «стовідсоткового» виконання плану, караючи місцевих керівників і роздаючи розпорядження про висилку. Він повернувся до Харкова 29 грудня 1932 року й нагадав партійному керівництву, що варто забирати й посівний матеріал.64 6. У перші тижні 1933 року, коли в Україні лютував голод, Сталін закрив кордони республіки, щоб селяни не могли втекти, і доступ до міста, куди селяни приходили просити хліба. 14 січня 1933 року в СРСР запровадили внутрішні паспорти, без яких легально проживати в місті було неможливо. Селяни ж паспортів не мали. 22 січня 1933 року Балицький попередив Москву про втечу селян із республіки, Сталін і Молотов наказали органам правопорядку зупинити потік людей. Наступного дня продаж селянам залізничних квитків на далекі відстані був заборонений. Сталін пояснював ситуацію тим, що селяни-біженці насправді не хліба шукають, а пов’язані з «контрреволюційною змовою» і становлять живу пропаганду інте­ ресів Польщі та інших капіталістичних держав, охочих дискредитувати колгоспну систему. На кінець лютого 1933 року 190 тисяч селян упіймали і відправили додому на голодну смерть.65 Сталін усе ж зробив з України «фортецю», але вона більше скидалася на гігантський концтабір — сторожові башти, закриті кордони, тупа й важка праця, безнадія і смерть. 7. Збір зерна тривав навіть після того, як наприкінці січня 1933 року був виконаний план хлібозаготівлі на 1932 рік. У лютому — березні партійні чиновники шукали зерно на весняну посівну кампанію. Наприкінці грудня 1932 року Сталін пристав до пропозиції Кагановича реквізувати насіння, щоб виконати річний план. Колгоспи лишилися без ярового насіння. Насіння на весняний посів можна було взяти з кагатів, призначених на експорт, або скористатися тримільйонними запасами держрезерву. Натомість крихітні рештки зерна знову відібрали в зубожілих селян. Найчастіше то була остання їжа, яку селяни мали, щоб протриматися до нового врожаю. Того місяця на селі заарештували 37 392 особи, значна більшість із них просто намагалася врятувати свої родини від голодної смерті.66 Останні реквізиції зерна фактично були вбивством, навіть якщо виконавці й вірили, що чинять правильно. За спогадами одного з активіс-

59


Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

тів, тієї весни він «бачив, як люди вмирали з голоду. Я бачив жінок і дітей із роздутими животами, посинілих, які все ще дихали, але мали порожні, неживі очі». Проте «бачив усе це й не збожеволів, і не покінчив життя самогубством». Він казав: «Як і раніше, я вірив, через те що хотів вірити». Немає сумнівів, що інші активісти були не такі віддані, а більше боялися. Попереднього року чисток зазнали всі рівні української компартії; у січні 1933‑го Сталін відрядив своїх людей на ключові посади керівництва КП(б)У. Комуністи, що не виражали більше своєї віри, створювали приречену «мовчазну стіну». Вони зрозуміли, що будь-які заперечення загрожували їм чистками, а це означало, що вони розділять долю тих людей, яких самі ж при­рікали на голодну смерть.67 На початку 1933 року після партійних активістів, які збирали в Україні зерно, запанувала смертельна тиша. Село мало свою поліфонію звуків, м’якшу й повільнішу, ніж місто, але не менш передбачувану й стверджувальну для тих, хто там народився. Тепер Україна оніміла. Селяни вирізали свою худобу (або її забрала держава), порізали курей, порізали котів і собак. Розлякали полюванням птахів. Як щастило, то люди тікали, а найчастіше просто помирали або були занадто слабкі, щоб створювати шум. Відрізані від уваги світу державою, що контролювала газети і пересування іноземних журналістів, відрізані від офіційної допомоги і спочуття партійною лінією, яка прирівнювала голод до саботажу, відрізані від цілої економіки страшними злиднями і несправедливими планами, відрізані від решти країни суворими правилами і міліційними кордонами, люди, родини і цілі села помирали на самоті. Два десятиліття потому політичний філософ Ханна Арендт писатиме про голод в Україні як важливий момент у творенні модерного «атомізованого» суспільства, відчуження всіх від усіх.68 Голод приводив не до повстання, а до аморальності, злочину, байдужості, божевілля, паралічу і врешті-решт до смерті. Селяни місяцями невимовно страждали — через тривалість і біль, через те, що люди були занадто слабкі, занадто бідні й неписьменні, щоб зафіксувати, що з ними трапилося. Але ті, хто вижив, запам’ятали. Як згадував один з очевидців: що люди тільки не пробували робити — а «помирали, помирали, помирали». Смерть була повільна, принизлива, повсюдна й нерозбірлива. Померти від голоду з почуттям гідності було майже для всіх річчю недосяжною. Петро Вельдій виказав рідкісну силу волі й з останніх сил пішов того дня, коли чекав, що по нього прийде смерть. Односельчани питали його, куди він іде: на цвинтар — лягати в могилу. Він не хотів, щоб чужі люди тягнули його тіло в яму. Тож він викопав собі могилу, але коли дошкандибав до цвинтаря, там уже лежало інше тіло. Він викопав собі ще одну, ліг і почав чекати.69

60


Розділ 1 • Голод у Радянському Союзі

Лічені іноземці були свідками голоду і змогли зафіксувати, що трапилося в найжахливіші місяці. Журналіст Ґарет Джоунз сам оплатив подорож до Москви і, попри заборону, відвідав Україну, сівши на харківський поїзд 7 березня 1933 року. Він навмання вийшов на маленькій станції й пішов на села з рюкзаком, повним провізії. Джоунз побачив «голод у колосальних масштабах». Хоч би куди він прийшов, скрізь звучали дві однакові фрази: «Всі спухли від голоду» й «Ми чекаємо смерті». Він спав на брудній підлозі разом із голодними дітьми й побачив, як усе було насправді. Якось він поділився їжею, і маленька дівчинка сказала: «Я так смачно поїла, що помру щасливою».70 Навесні того самого року Марія Ловінська разом із чоловіком їздили радянською Україною, пробували продавати речі власного виробництва. Знайомі з попередніх подорожей села стояли порожні. Їх лякала безконечна тиша. Зачувши півня, вони так раділи, що лякалися власної реакції. Українського музиканта Йосипа Панасенка відрядили з групою бандуристів на село нести голодним селянам культуру. Забравши в селян останній шматок хліба, влада мала гротескний намір підняти настрій і дух смертельно голодних людей. Музикантів чекали абсолютно порожні села. Врешті-решт вони побачили людей: дві мертві дівчинки на ліжку, чоловічі ноги, що стирчали з казана, і збожеволілу бабцю, що шкрябала багнюку. Партійний чиновник Віктор Кравченко приїхав в одне село організовувати жнива. Вранці він знайшов на ринку сімнадцять тіл. Таке можна було побачити по всіх селах України, де навесні 1933 року помирало понад 10 тисяч людей на день.71 Українці, що вирішили вступити до колгоспу, принаймні сподівалися так уникнути заслання. Але тепер їх могли вислати через те, що колективне сільське господарство не функціонувало. У лютому — квітні 1933 року з радянської України депортували близько 15 тисяч осіб. У прикордонних з Україною областях РСФРР, де жило багато українців, за невиконання планів здавання зерна вислано до 60 тисяч осіб. 1933 року в ҐУЛАҐу опинилися 142 тисячі радянських громадян, голодних і хворих на тиф, чималий відсоток вислано з УСРР.72 У таборах люди намагалися знайти хоч якусь їжу. В ҐУЛАҐу воліли годувати більш-менш дужих працівників коштом слабких, тож і без того голодним українським виселенцям було особливо тяжко. Коли голодні в’язні труїлися, поїдаючи дикі рослини й сміття, табірне начальство карало їх за ухиляння від роботи. Через голод й супутні хвороби 1933 року в таборах померло 67 297 осіб, 241 355 людей загинуло в спецпоселеннях, чимало жертв походили з України. Ще тисячі й тисячі гинули під час довгої дороги з України в Казахстан або на північ. Їхні тіла витягували з поїзда й ховали просто на місці, кількості загиблих ніхто не рахував й імен не записував.73

61


Післямова • Людяність

Післямова ЛЮДЯНІСТЬ

К

ожен, хто жив, мав ім’я. Хлопчика, якому на полях марилася пшениця, звали Юзефом Соболевським. Він помер разом зі своєю матір’ю та п’ятьма братами і сестрами від голоду 1933 року в голодній Україні. Єдиний брат, який пережив голод, помер від кулі 1937 року за часів Сталінового Великого терору. Лише сестра Ганна залишилася, щоб згадати про нього і його надію. Станіслав Виґановський був молодим чоловіком, що передбачав зустріч зі своєю заарештованою дружиною Марією «під землею». Обох їх 1937 року в Ленінграді розстріляв НКВД. Польським офіцером, що писав про свою обручку, був Адам Сольський. Щоденник знайдено на його тілі після ексгумації останків у Катині, де його розстріляли 1940 року. Обручку він, ймовірно, заховав; його кати її, ймовірно, знайшли. Одинадцятилітньою дівчинкою, що вела простенький щоденник в обложеному і голодному Ленінграді 1941 року, була Таня Савічева. Одна з її сестер спромоглася втекти по замерзлій поверхні озера Ладоги; Таня і решта родини померли. Дванадцятилітньою єврейською дівчинкою, що 1942 року в Білорусі писала батькові про рови смерті, була Юніта Вішняцька. Її матір, що писала поруч із нею, звали Златою. Обох убито. «Прощавай навіки, — так закінчувався Юнітин лист. — Цілую, цілую». Кожен із загиблих став числом. Разом нацистський та сталінський режими вбили на Кривавих землях понад 14 мільйонів осіб. Убивства почалися з політичного голоду, яким Сталін керував у радянській Україні — і той забрав понад три мільйони життів. За ними прийшов Великий терор 1937–1938 років, за часів якого розстріляли близько 700 тисяч осіб, переважно селян або представників національних меншин. Після цього росіяни і німці об’єднали зусилля в знищенні Польщі і її еліт, убивши між 1939-м та 1941-м роками близько 200 тисяч людей. Після того, як Гітлер зрадив Сталіна і розпочав вторгнення в Радянський Союз, німці почали морити голодом радянських військовополонених і мешкан-

363


Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

ців обложеного Ленінграда, вкоротивши понад чотири мільйони життів. В окупованій частині Радянського Союзу, окупованій Польщі й окупованих Балтійських державах німці розстріляли і отруїли газом близько 5,4 мільйона євреїв. Німці й совєти провокували одні одних на дедалі більші злочини; наприклад, у партизанських війнах у Білорусі та Варшаві німці вбили близько півмільйона цивільних. Спільним для цих злочинів було місце, спільним для них був час: Криваві землі між 1933-м та 1945-м роками. Опис їх — впровадження центральної події в потік європейської історії. Порівняння нацистської Німеччини та Радянського Союзу приречені на неадекватність без опису всіх основних убивчих політик у спільному європейському історичному контексті. Тепер, коли історію Кривавих земель дописано, залишається порівняння. Нацистську та сталінську системи необхідно порівнювати не так для того, щоб зрозуміти одну чи другу, як для того, щоб зрозуміти наші часи і самих себе. Ханна Арендт висловила цей аргумент 1951 року, об’єднавши обидва режими означенням «тоталітаризм». Російська література XIX століття подарувала їй ідею «зайвої людини». Дещо згодом перший історик Голокосту Рауль Гільберґ показав Арендт, як бюрократична держава могла знищувати таких людей у XX столітті. Ханна Арендт змалювала незабутній портрет сучасної зайвої людини, що відчуває себе такою через тиск масового суспільства, і яку зайвою роблять тоталітарні режими, спроможні помістити смерть у межі історії про прогрес і щастя. Незабутнім стало змалювання Арендт убивчої епохи: людей (як жертв, так і винуватців), що поступово втрачали свою людяність, гублячи її спершу в анонімності масового суспільства, а згодом у концентраційному таборі. Це потужний образ, і його треба підправити, перш ніж можна буде почати історичне порівняння нацистських та радянських убивств.758 Місця знищення, які найбільше підходять такому визначенню, — німецькі табори військовополонених. Ці табори були єдині з усіх установ (німецьких чи радянських), де метою концентрації людей було їх знищення. Радянські військовополонені, зігнані докупи десятками тисяч, без їжі й медичного нагляду, гинули швидко й масово. Загинуло близько трьох мільйонів осіб, більшість із них протягом кількох місяців. Та цей один із найвідоміших прикладів убивства через концентрацію має мало спільного із концепцією модерного суспільства Ханни Арендт. Її аналіз скеровує нашу увагу на Берлін та Москву як на столиці окремих держав, що уособлюють тоталітарну систему, кожна з яких впливала на власних громадян. Однак радянські військовополонені загинули внаслідок взаємодії обох систем. Осмислення Арендт тоталітаризму зосереджується на дегуманізації в межах сучасного масово індустріального суспільства, а не

364


Післямова • Людяність

на історичній взаємодії між німецькими та радянськими прагненнями до влади. Засадничим моментом для цих солдатів було захоплення їх у полон — тут вони переходили з-під контролю своїх радянських офіцерів і НКВД під контроль Вермахту та СС. Їхню долю неможливо трактувати як поступове відчуження в межах одного модерного суспільства; доля ця була наслідком войовничого зіткнення двох суспільств і злочинної політики, що її Німеччина вела на території Радянського Союзу. Деінде концентрація переважно не була частиною вбивчого процесу, а методом виправлення умів і використання фізичної праці. За одним значним винятком німецьких таборів військовополонених, ані німці, ані СРСР не вдавалися до концентрації з метою умисного вбивства. Табори частіше були альтернативою страті, ніж прелюдією до неї. Під час Великого терору в Радянському Союзі існувало два можливих вироки: смерть або ҐУЛАҐ. Перший вирок означав кулю в потилицю. Другий — тяжку працю в далекій місцевості, у темній шахті, холодному лісі чи відкритому степу, але переважно означав і життя. Концентраційні табори і фабрики смерті під німецьким урядуванням діяли за різними принципами. Заслання в концентраційний табір Бельзен означало одне, доправлення до фабрики смерті в Белжці — щось інше. Перше означало голод і працю, але й імовірність уціліти; друге означало негайну і певну смерть через отруєння. Саме через це, за іронією, люди пам’ятають Бельзен і забувають Белжець. Стратегія знищення також не постала зі стратегії концентрації. Радянська система концтаборів була невіддільною частиною політичної економії, що (як передбачалося) буде довготривалою. ҐУЛАҐ існував до, під час і після голоду початку 1930‑х років; до, під час і після розстрільних операцій кінця 1930‑х років. Свого найбільшого розмаху він досяг на початку 1950‑х років, коли в СРСР припинили вбивати власних громадян масово, і частково саме з цієї причини. Німці розпочали масове вбивство євреїв улітку 1941 року в окупованому Радянському Союзі. Ці євреї гинули від куль над ямами, а не через систему концтаборів, що на той час діяла вже вісім років. За кілька днів у другій половині 1941 року німці розстріляли на сході більше євреїв, аніж мали полонених у всіх своїх концтаборах. Газові камери розробляли не для концентраційних таборів, а для установ медичного вбивства в межах програми «евтаназії». Слідом за газовими камерами з’явилися мобільні газенвагени, що їх застосовували для вбивства євреїв на радянському сході, потім стаціонарна газова вантажівка в Хелмні для знищення польських євреїв з анексованих Німеччиною земель, далі постійні газові установи у Белжці, Собібурі та Треблінці в межах Генералгубернаторства. Газові камери уможливили поширення політики масового вбивства євреїв, що розпочалася в окупованому Радянському Сою-

365


Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

зі, на захід від лінії Молотова — Ріббентропа. Значна більшість загиблих у Голокості євреїв ніколи не була в концентраційному таборі.759 Образ німецького концтабору як найгіршого складника націонал-соціалізму — ілюзія, темний міраж над незвіданою пустелею. На початку 1945 року, з падінням німецької держави, в’язні есесівських концтаборів, переважно неєвреї, гинули масово, їхня доля була подібна до долі в’язнів ҐУЛАҐу в Радянському Союзі між 1941-м та 1943-м роками, коли радянська система виснажилася через німецьке вторгнення та окупацію. Деяких голодних жертв американці й британці зняли на кіноплівку. Ці картини привели європейців та американців до хибних висновків щодо німецької системи. Наприкінці війни в концтаборах загинули сотні тисяч людей, але ці концтабори (на відміну від установ смерті) не будували для масового вбивства. Хоча частину євреїв заслано до концтаборів як політв’язнів, а частину відправляли туди як робочу силу, концтабори призначалися переважно не для євреїв. Євреї, що потрапили в концтабори, збільшили число вцілілих. У цьому криється ще одна причина, з якої концтабори здаються нам знайомими: їх описали ті, хто вижив, — люди, що зрештою загинули б від праці, але їх визволили в кінці війни. Німецька політика знищення всіх євреїв Європи втілювалася не в концтаборах, а над ровами, у газенвагенах і на фабриках смерті у Хелмні, Белжці, Собібурі, Треблінці, Майданеку та Аушвіці.760 Як визнавала Ханна Арендт, Аушвіц був незвичайним поєднанням індустріального таборового комплексу і фабрики смерті. Аушвіц залишається водночас символом концентрації і винищення, а тому створює певну плутанину: спочатку в таборі були поляки, потім — радянські військовополонені, пізніше — євреї та роми. Коли фабрики смерті починали функціонувати, частину тих євреїв, що прибували сюди, вибирали для праці, використовували їх до повного виснаження, а потім відсилали до газових камер. Тому прикладом аргументу Арендт про поступове відчуження, що завершується смертю, може слугувати передовсім Аушвіц. Така інтерпретація збігається з літературою про Аушвіц, що вийшла з-під пера уцілілих: Тадеуша Боровського, Прімо Леві чи Елі Візеля. Однак така послідовність — виняток, вона не передає звичний хід Голокосту, навіть в Аушвіці. Більшість євреїв в Аушвіці гинули від газу відразу по прибутті, не провівши ані дня в таборі. Шлях євреїв із табору до газових камер — лише крихітна частина історії комплексу в Аушвіці й не відображає адекватно Голокост чи масове вбивство загалом. Аушвіц справді був значним місцем в історії Голокосту: тут зустрів свою смерть приблизно кожен шостий із загиблих євреїв. Та хоча фабрика смерті в Аушвіці припинила свою діяльність останньою, вона не була вершиною технології вбивства. Найдієвіші розстрільні загони вбивали швид-

366


Післямова • Людяність

ше. Швидше гинули люди в голодних районах і швидше гинули люди у Треблінці. Найбільші єврейські спільноти Європи — польську і радянську — знищено також передовсім не в Аушвіці. На той час, коли Аушвіц став найбільшою фабрикою смерті, більшість радянських і польських євреїв, що потрапили під німецьку окупацію, були вже мертві. Коли навесні 1943 року запрацювали газові камери і крематорії в Біркенау, понад три чверті всіх загиблих у Голокості євреїв уже не жили. Зрештою, значна більшість (понад 90 %) усіх зумисне вбитих нацистським та радянським режимами людей загинула до того, як свою смертоносну роботу почали газові камери в Біркенау. Аушвіц — кода фуги смерті. Можливо, як стверджувала Арендт, масові вбивства, що їх чинили нацисти й комуністи, були знаком якоїсь глибшої дисфункціональності модерного суспільства. Але, перш ніж ми зробимо такі теоретичні висновки щодо модерності чи будь-чого іншого, ми мусимо зрозуміти, що, власне, сталося в межах Голокосту і що сталося на Кривавих землях загалом. Наразі епоха масового вбивства в Європі потерпає від надмірного теоретизування і нерозуміння. На відміну від Арендт, що була надзвичайно обізнана в межах доступної документації, ми не бачимо, як виправдати цю непропорційність між теорією і знанням. Числа загиблих нам нині доступні — часом із більшою, часом із меншою точністю, але з точністю достатньою для того, щоб зрозуміти руйнівність обох режимів. Проводячи політику, що допускає вбивство цивільного населення або військовополонених, нацистська Німеччина забрала близько 10 мільйонів життів на Кривавих землях (і близько 11 мільйонів загалом); Радянський Союз на чолі зі Сталіним відповідає за понад чотири мільйони смертей на Кривавих землях (і приблизно шість мільйонів загалом). Якщо додати до цього числа передбачувані смерті внаслідок голоду, етнічних чисток і довгих ув’язнень у таборах, то Сталінова статистика зросте до близько дев’яти мільйонів, а нацистська — до 12. Цю вищу межу ми ніколи не знатимемо з цілковитою певністю, зокрема через те, що мільйони цивільних, чиї смерті стали непрямим наслідком Другої світової війни, були так чи інакше жертвами обох систем. Регіон, що найбільше постраждав як від нацистського, так і від сталінського режимів, — Криваві землі: сьогодні це Санкт-Петербург із західним краєм Російської Федерації, більша частина Польщі, Балтійських держав, Білорусі та України. Саме тут сила і лють нацистського та радянського режимів перетнулися і взаємодіяли. Значення Кривавих земель не лише в тому, що здебільшого жертви були мешканцями цього регіону, але й у тому, що він став осердям різноманітної політики, що вбивала людей з інших місць. Наприклад, німці вбили близько 5,4 мільйона євреїв.

367


Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

368


Післямова • Людяність

Понад чотири мільйони з них були мешканцями Кривавих земель: польські, радянські, литовські та латвійські євреї. Більшість із решти були євреями з інших східноєвропейських країн. Найбільша група єврейських жертв з-поза регіону — угорські євреї — загинула в Аушвіці на Кривавих землях. Якщо додати Румунію та Чехословаччину, то східноєвропейські євреї становитимуть майже 90 % жертв Голокосту. Рівно ж як єврейські жертви, жертви-неєвреї були або мешканцями Кривавих земель, або їх привозили сюди вмирати. У таборах військовополонених, а також у Ленінграді та інших містах німці заморили голодом понад чотири мільйони осіб. Більшість жертв політики зумисного вбивства голодом (хоч і не всі) були мешканцями Кривавих земель, близько мільйона становили радянські громадяни з-поза меж регіону. Жертви Сталінової політики масового вбивства жили по всіх закутках Радянського Союзу, найбільшої держави у світовій історії761. Попри це, лють Сталіна найболючіше вдарила по західному прикордонню Радянського Союзу, що лежить на Кривавих землях. Під час колективізації СРСР заморив голодом понад п’ять мільйонів людей, більшість із них у радянській Україні. Відповідно до радянських документів, 681 691 особа загинула під час Великого терору 1937–1938 років, непропорційно велику частку їх становили радянські поляки або ж селяни з радянської України. Обидві ці групи мешкали на західних територіях Радянського Союзу, а отже, у Кривавих землях. Самі по собі ці числа не становлять порівняння між двома системами, але вони — відправна точка, можливо, обов’язкова.762 У травні 1941 року Ханна Арендт втекла до Сполучених Штатів, де всю глибину своєї німецької філософської освіти застосувала до досліджень питання про походження націонал-соціалістичного та радянського режимів. Через кілька тижнів після її від’їзду Німеччина напала на Радянський Союз. У її рідній Європі нацистська Німеччина і Радянський Союз виникли окремо, а тоді створили альянс. У Європі Василя Гроссмана — засновника другої традиції порівняння — між Радянським Союзом та нацистською Німеччиною точилася вій­ на. Гроссман, автор художніх творів, що став радянським воєнним кореспондентом, бачив чимало важливих битв на Східному фронті, а також сліди всіх найбільших німецьких (і радянських) злочинів. Як і Арендт, він намагався пояснити німецьке масове вбивство євреїв на сході універсальними термінами. Для нього це означало не критику модерності як такої, а засудження фашизму і Німеччини. У ту мить, коли Арендт опублікувала свої «Витоки тоталітаризму», Гроссман позбувся цих політичних меж завдяки особистому досвідові антисемітизму в Радянському Союзі. Отже, він порушив табу століття, помістивши злочини нацистсько-

369


Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

го та радянського режимів на одних і тих самих сторінках, в одних і тих самих сценах двох романів, репутація яких з часом лише зростає. Гроссман прагнув не провести аналітичне об’єднання обох систем у межах однієї соціологічної схеми (як тоталітаризм Ханни Арендт), а позбавити їх власних ідеологічних самообґрунтувань і так підняти завісу над спільною для них нелюдяністю. У «Житті й долі» (роман завершено 1959 року й опубліковано за кордоном у 1980-му) один із персонажів, такий собі юродивий, на одному подиху згадує німецькі розстріли євреїв у Білорусі й канібалізм у радянській Україні. У незавершеному на час смерті (1964 року) романі «Все тече», що вийшов друком за кордоном 1970 року, він виказує обізнаність зі сценами з німецьких концтаборів для того, щоб змалювати тему голоду в Україні: «А селянські діти: бачив ти, в газеті друкували — діти в німецьких таборах? Однакові: голови, як ядра, важкі, тоненькі шийки, як у лелек; на руках і ногах видно, як кожна кісточка рухається під шкірою, як подвійні з’єднуються, весь скелет шкірою, як жовтою марлею, затягнутий». Гроссман повертався до цього порівняння між нацистами і радянським режимом знову і знову — не задля полеміки, а для того, щоб створити традицію.763 Як вигукує одна з Гроссманових героїнь, ключем до націонал-соціалізму та сталінізму була їхня здатність відбирати в групи людей право вважатися людьми. Єдина можлива відповідь на це полягала в ненастанному ствердженні того, що це просто неправда. Євреї й куркулі — «Люди! Люди вони. Ось що я розуміти стала. Всі люди!». Так література боролася проти того, що Арендт називала вигаданим світом тоталітаризму. Те, що людей вбивають масово, стверджувала вона, можливе тому, що лідери, подібні до Сталіна з Гітлером, могли уявити собі світ без куркулів або без євреїв, а тоді, бодай недосконало, підкорити реальний світ своєму баченню. Вбивство втрачає свою моральну вагу не тому, що його приховують, а тому, що воно пронизано історією, яка його спричинила. Так само й мертві втрачають свою людську природу; вони безпомічно реінкарновані як актори у драмі прогресу — навіть тоді (або особливо тоді), коли цій історії опирається ідеологічний ворог. Гроссман витягнув жертв із какофонії століття і додав їхні голоси до нескінченної полеміки. Візьмемо в Арендт і Гроссмана дві прості ідеї. Перша: можливе порівняння нацистської Німеччини зі сталіністським Радянським Союзом мусить не лише пояснити злочини, а й прийняти людяність усіх, що були в них втягнуті, разом із жертвами, винуватцями, пасивними спостерігачами й очільниками. Друга: можливе порівняння мусить починатися з життя, а не зі смерті. Смерть — не розв’язання проблеми, а лише тема для розмови. Вона мусить приносити неспокій, а не задоволення. Понад усе, вона не

370


Післямова • Людяність

повинна бути яскравою, риторичною, кульмінаційною точкою, що приводить історію до визначеного кінця. А що сенсу смерті надає життя, а не навпаки, то важливе питання не в тому, якого політичного, інтелектуального, літературного чи психологічного примирення можна з тим, що відбувалося, досягти. Примирення з тим, що відбувалося, — це оманна гармонія, спів сирени, яка маскується під лебедину пісню. Важливе ось яке питання: як могли (як можуть) стільки людських життів завершитися насильницькою смертю? *** Як у Радянському Союзі, так і в нацистській Німеччині початкові утопії коригувалися дійсністю і нарешті втілювались у вигляді масового вбивства: восени 1932 року — що стосується Сталіна, восени 1941 року — що стосується Гітлера. Сталінова утопія передбачала колективізацію Радянського Союзу за дев’ять-дванадцять тижнів. Гітлерова утопія — що за той самий час можна завоювати Радянський Союз. У зворотній перспективі обидві утопії видаються жахливо непрактичними. Та обидві утопії впроваджено в життя — під прикриттям великої брехні, навіть після того, як провал був очевидний. Ретроспективні аргументи щодо слушності політики надавали мертві людські істоти. Так Гітлер зі Сталіним поділяли певну політику тиранії. Спершу вони спричинили катастрофи, тоді звинуватили зручного ворога і нарешті використали смерть мільйонів для підтвердження необхідності чи бажаності їхньої політики. Обидва мали трансформативну утопію, групу винних тоді, коли утопія виявлялася нездійсненною, а також політику масового вбивства як певний сурогат перемоги. Як у випадку колективізації, так і «остаточного розв’язання», масові жертви потрібні були для того, щоб захистити лідера навіть від натяку на те, що він може помилятися. Коли колективізація спричинила в радянській Україні спротив і голод, Сталін звинуватив куркулів, а також українців і поляків. Коли наступ Вермахту було зупинено під Москвою, а американці вступили у Другу світову війну, Гітлер звинуватив євреїв. Однаково винуватими за перешкоди на шляху побудови радянської системи були куркулі, українці й поляки, євреї — винуватими за перешкоди на шляху її знищення. Сталін обрав колективізацію, Гітлер — війну, але обом лідерам, як і їхнім соратникам, простіше було перекласти відповідальність за пов’язані з колективізацією та війною катастрофи на когось іншого. Сталінова інтерпретація виправдовувала заморення голодом України, масові розстріли куркулів і представників національних меншин. Гітлерова інтерпретація виправдовувала розстріли й газові камери для всіх євреїв. Після того як колективізація принесла голодну смерть мільйонам, Сталін використав це як доказ успішної класової боротьби. Смерті євре-

371


Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

їв від розстрілів, а тоді від газових камер Гітлер дедалі виразніше подавав як мету війни. Коли війну було програно, масове вбивство євреїв він назвав своєю перемогою. Сталін умів переформульовувати утопії. Сам сталінізм був відступом від поштовху до європейської революції, який надихав більшовиків у 1917 році, до захисту Радянського Союзу після того, як європейська революція не відбулася. Коли 1920 року Червона армія не спромоглася поширити комунізм по Європі, Сталін запропонував запасний план: соціалізм побудують в одній країні — Радянському Союзі. Коли його п’ятирічний план побудови соціалізму обернувся катастрофою, він почав керувати голодною смертю мільйонів. Однак розвиток подій він пояснював як складник політики, з якої він мав свою вигоду, ставши грізним батьком нації і домінантною постаттю у політбюро. Напустивши НКВД на куркулів і представників національних меншин у 1937–1938 роках, він казав, що це необхідно для безпеки батьківщини соціалізму. Після відступу Червоної армії у 1941 році, як і після перемоги у 1945-му, він апелював до російського націоналізму. Із початком холодної війни він звинувачував євреїв (звісно, не лише їх) у вразливості Радянського Союзу. Гітлер теж умів переглядати утопії. Десятки мільйонів смертей, що їх передбачав «План голоду» і Генеральний план «Ост», стали мільйонами загиблих від політики голоду і депортацій. Війна спровокувала значні зміни в міркуваннях про природу «остаточного розв’язання». Замість того, щоб дочекатися перемоги, а потім «розв’язувати» єврейську «проблему», Гітлер підтримав політику винищення під час самої війни. Вбивства євреїв у Радянському Союзі зросли в липні 1941 року, через місяць після початку бойових дій, які не дали вирішальних результатів, а тоді знову зросли, у грудні 1941 року, коли вистояла Москва. Політика вбивства частини євреїв спершу корінилася в риториці військової необхідності й була певним чином пов’язана з політичним та економічним плануванням. Та ескалація цієї політики після зміни військової ситуації і після того, як політичні та економічні плани було полишено або відкладено, доводить, що знищення євреїв було для Гітлера самодостатньою метою. Кінцева версія «остаточного розв’язання», на відміну від імпровізацій Сталіна, не мала на меті захист лідера або його системи. Вона була не так етапом у здійсненні логічного плану, як складником естетичного бачення. Початкові обґрунтування вбивства євреїв поступилися місцем нескінченним антисемітським заклинанням про космічну єврейську змову, у боротьбі з якою виявлялася сама сутність німецької чесноти. Для Сталіна політична боротьба завжди мала політичне значення. Під цим оглядом його досягнення було майже протилежністю Гітлеровому. Тоді як Гітлер перетворив республіку на революційну колоніальну імперію, Сталін пе-

372


Післямова • Людяність

реклав поетику революційного марксизму на мову тривалої повсякденної політики. Сталінів класовий конфлікт завжди можна було запропонувати як радянську лінію; ланцюг, яким прикували радянських громадян та іноземних комуністів до Сталіна, був цілком логічний. Для Гітлера чеснотою була сама боротьба, — а боротьба, що винищувала євреїв, лише віталася. Якщо німці зазнали поразки, то в цьому була їхня провина. Сталін був спроможний втілювати свій уявний світ у життя, але за необхідності вмів стримуватися. За допомогою здібних соратників на кшталт Гайнріха Гіммлера та Райнгарда Гайдріха Гітлер переходив від одного уявного світу до іншого і тягнув за собою значну частину німецького народу. Лише рішуче прийняття спільних рис нацистської та радянської систем дозволяє зрозуміти відмінності між ними. Обидві ідеологічні системи противилися лібералізмові та демократії. В обох системах значення слова «партія» стало оберненим: замість однієї з багатьох груп, що змагаються за владу відповідно до прийнятих правил, вона стала єдиною групою, що визначає правила. Як нацистська Німеччина, так і Радянський Союз були однопартійними державами. В обох державах партія відігравала чільну роль у питаннях ідеології та соціальної дисципліни. Політична логіка партії вимагала вилучення чужих, а економічна еліта партії вважала певні групи людей зайвими або шкідливими. Відповідальні за економічне планування члени обох урядів вважали, що в селі жило більше людей, ніж необхідно. Сталінська колективізація усунула з села зайвих селян, скерувавши їх на працю в міста або ж до ҐУЛАҐу. Якщо вони вмирали від голоду, це не мало великого значення. Гітлерова колонізація передбачала голодну смерть і депортацію десятків мільйонів людей.764 Політична економія як комуністів, так і нацистів залежала від колективів, що контролювали соціальні групи і забирали їхні ресурси. Колгосп, що від 1930 року слугував Сталінові для великого перетворення радянського села, із 1941 року використовувала і німецька окупаційна влада. В окупованих польських, литовських, латвійських та радянських містах німці запровадили нову форму колективу — гетто. Міські єврейські гетто, що початково мали бути пунктами переселення, стали зонами вилучання єврейської власності та експлуатації єврейської робочої сили. Номінальна єврейська влада в гетто — юденрат — була зазвичай доволі надійною, коли йшлося про збір «внесків» і організацію робітничих бригад. Адміністраторами як у гетто, так і в колгоспах були місцеві люди. Як нацистська, так і радянська система розбудували великі системи концтаборів. Якби Гітлер міг, то застосовував би радянські табори для заслання євреїв та інших гаданих ворогів, проте Німеччина не

373


Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

завоювала достатньо великої території Радянського Союзу, щоб здійснити цей план. Хоча знаряддя експлуатації місцями мали однаковий вигляд, а часом і були однакові, вони слугували різним баченням майбутнього. Націонал-соціалістичне бачення — нерівність між групами природна і бажана. Наявні у світі нерівності, такі як нерівність між багатшою Німеччиною і біднішим Радянським Союзом, треба було посилювати. Радянська система, ширячись, несла іншим радянську версію рівності. Драматичнішого плану за цей не було, а драматичність цього була цілковита. Коли радянська система стикалася з кочівниками, то змушувала їх осідати. Коли стикалася з селянами, то змушувала їх постачати державі продовольство. При зіткненні з націями вона знищувала їхні вищі класи шляхом кооптації, депортації чи вбивства. При зустрічі з вдоволеними суспільствами вона вимагала, щоб ті прийняли радянську систему як найкращий із можливих світів. У цьому особливому розумінні радянська система була системою інклюзивною. Тоді як німці не допускали більшість населення своєї імперії до рівноправного членства в державі, комуністи у своїй версії рівності охоплювали майже всіх. Сталін, так само як Гітлер, говорив про ліквідації і чистки. Та сталіністське обґрунтування знищення було завжди пов’язане з обороною радянської держави або ж успішним захистом поступу соціалізму, але ніколи з політичною перемогою як такою. Сталінізм був проектом самоколонізації, що поширився, коли це дозволяли обставини. Натомість нацистська колонізація цілковито залежала від негайного і повного підкорення величезної нової імперії на сході, що за розміром залишала б довоєнну Німеччину далеко позаду. Нацистська колонізація передбачала знищення десятків мільйонів цивільних. На практиці німці переважно вбивали людей, що не були німцями; тоді як комуністи вбивали людей, що були радянськими громадянами. Радянська система була найсмертоносніша тоді, коли Радянський Союз не воював. Натомість нацисти до початку війни вбили лише кілька тисяч осіб. Під час завойовницької війни Німеччина вбила мільйони людей швидше за будь-яку іншу державу за всю icторію (на той час).765 З великої часової відстані ми можемо вибирати, порівнювати нацистську систему з радянською чи ні. Сотні мільйонів європейців, чиї життя зачепили обидва режими, не могли дозволити собі такої розкоші. Порівняння між лідерами і системами почалися в ту ж мить, коли Гітлер прийшов до влади. Між 1933-м та 1945-м роками сотні мільйонів європейців мусили зважувати те, що їм було відомо про націонал-соціалізм і сталінізм, щоб ухвалювати рішення, які часто визначали їхню долю.

374


Післямова • Людяність

Це стосувалося безробітних німецьких робітників на початку 1933 року, які мусили вибирати, чи голосувати за соціал-демократів, комуністів чи нацистів. Це стосувалося зголоджених українських селян, частина яких сподівалася на німецьке вторгнення, що поклало б край їхній біді. Це стосувалося європейських політиків другої половини 1930‑х років, які мусили вирішувати, вступати їм у Сталінові народні фронти чи ні. Ця дилема була гостро відчутна у Варшаві, де польські дипломати намагалися втримати рівну відстань між потужними німецьким і радянським сусідами, сподіваючись уникнути війни. Коли 1939 року німці й росіяни разом напали на Польщу, польські офіцери мусили вирішувати, кому їм здаватися. Польські євреї (та інші польські громадяни) мусили вирішувати, чи треба їм тікати до іншої зони окупації. Після того, як 1941 року Німеччина напала на Радянський Союз, частина радянських військовополонених зважувала ризик колаборації з німцями проти ймовірної голодної загибелі в таборах. Білоруська молодь мусила вирішувати, приєднуватися до радянських партизанів чи до німецької поліції, доки їх не почали силоміць зганяти до тих чи тих. Євреї в Мінську 1942 року мусили вибирати між подальшим перебуванням у гетто і втечею до лісу в пошуку радянських партизанів. 1944 року командири польської Армії Крайової мусили ухвалювати рішення щодо того, чи спробувати визволити Варшаву від німців самотужки, чи чекати на радянську армію. Більшість із уцілілих в українському голоді 1933 року пізніше зазнали німецької окупації; більшість уцілілих у німецьких голодних таборах 1941 року згодом повернулися до Сталінового Радянського Союзу; більшість із тих уцілілих у Голокості осіб, що залишилися в Європі, пройшли випробування комунізмом. Ці європейці, що заселяли найважливішу частину Європи у вирішальний час, були приречені порівнювати. Нам, на бажання, доступна можливість розглядати дві системи окремо; люди, що жили за цих двох систем, пережили їх перекривання і взаємодію. Іноді нацистський та радянський режими були союзниками, зокрема в спільній окупації Польщі. Часом, навіть як вороги, вони мали сумісні цілі — наприклад, коли Сталін вирішив не допомагати варшавським повстанцям 1944 року, дозволивши німцям убити людей, які згодом противилися б комуністичному врядуванню. Саме в цьому полягає суть того, що Франсуа Фюре назвав «ворожою співучастю». Часто німці й росіяни під’юджували одні одних на загострення, що забирало більше життів, аніж забрала б політика однієї держави. Найкращою нагодою для кожного лідера підбити іншого на ще більшу жорстокість була партизанська війна. Починаючи з 1942 року, Сталін заохочував партизанські акції на окупованій території радянської Білорусі, знаючи, що вони призведуть до масових репре-

375


Післямова • Людяність

Союз. Майже все місцеве єврейське населення регіону загинуло. Саме тут українські партизани провадили етнічні чистки проти поляків у 1943 році, перш ніж від 1944 року радянські війська розпочали етнічну чистку проти і українців, і поляків. Саме в цій зоні на схід від лінії Молотова — Ріббентропа розпочався Голокост, і саме тут росіяни двічі посунули свої кордони на захід. У цій особливій смузі територій на Кривавих землях відбулася більшість енкаведистських гонінь 1940‑х років, понад чверть німецьких убивств євреїв та масові етнічні чистки. Європа Молотова — Ріббентропа була спільним витвором комуністів і нацистів. Перетворення, що їх передбачали і Гітлер, і Сталін, були економічні, а наслідки їхніх економічних політик були болісні та криваві. Хоча між ідеологією націонал-соціалізму та сталінізму існували засадничі відмінності, укладачі як нацистських, так і радянських планів переймалися певними підставовими економічними проблемами; до того ж нацистські й радянські лідери існували в межах однієї і тієї ж світової політичної економії, яку прагнули змінити. Ідеологія не може функціонувати без економіки, а економіка в тому часі й місці була питанням контролю над територією. Пересування як плугів, так і військ усе ще залежало від людської і тваринної робочої сили. Капітал у ті часи був менш мобільним і більш дефіцитним. Їжа була природним ресурсом, так само як нафта, мінерали і дорогоцінні метали. Глобалізацію спинила Перша світова війна, а вільну торгівлю ще більше стримала Велика депресія. З марксистського погляду, селянським суспільствам у модерному світі не місце. З нацистського погляду, слов’янські селяни (але не німецькі фермери) були зайві. Німецькі фермери мали своїм потом і чужою кров’ю заплатити за родючу землю. Звісно, це були ідеологічні бачення: але, як і всі ідеології, вони випливали з певного розуміння економічних інтересів — і ними ж маніпулювали. З перетворенням теорії на практику нацистська колонізація і радянська самоколонізація могли функціонувати лише тоді, коли економічні інтереси та ідеологічні припущення підтверджували одне одного. Лідерам, розробникам планів і вбивцям потрібно було не лише чути запах чорнила, а й бачити золото. Політика масового вбивства у виконанні як Гітлера, так і Сталіна демонструвала три економічні виміри: 1) вона була складником грандіозних планів політично-економічного перетворення; 2) вона була причиною модуляції політики масового вбивства (вгору і вниз); 3) вона була грабунком знизу, що відбувався під час і після масового вбивства.

377


Бібліографія

БІБЛІОГРАФІЯ АРХІВИ (зі скороченнями, використаними у виносках) АВПРФ Архив внешей политики Российской Федерации (Москва) ГАРФ Государственный архив Российской Федерации (Москва) ДАР Державний архів Рівненської області ЦДАВО Центральний Державний архів вищих органів влади та управління (Київ) AAN Archiwum Akt Nowych (Warszawa) AMP Archiwum Muzeum Polskiego (London) AW Archiwum Wschodnie, Ośrodek Karta (Warszawa) BA-MA Bundesarchiv-Militärarchiv (Freiburg, Germany) CAW Centralne Archiwum Wojskowe (Rembertów, Polska) FVA Fortunoff Video Archive for Holocaust Testimonies (Yale University, New Haven, Connecticut) HI Hoover Institution Archive (Stanford University, California) IfZ(M) Institute für Zeitgeschichte (Munich) IPN Instytut Pamięci Narodowej (Warszawa) SPP Studium Polski Podziemnej (London) USHMM United States Memorial Museum (Washington, D.C.) ŻIH Żydowski Instytut Historyczny (Warszawa)

Література 33-й : Голод : Народна книга-меморіал / Під ред. Коваленко Л., Маняка В. — Київ : Радянський письменник, 1991. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні, 1917–1953. — Київ : Либідь, 1994. Варшавское восстание 1944/Powstanie Warszawskie 1944 / Ed. by Mierecki P., Christoforow W. et al. — Москва–Warshawa : IHRAN-IPN, 2007.

399


Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Васильєв В. Ціна голодного хліба. Політика керівництва СРСР і УРСР в 1932– 1933 рр. // Командири великого голоду : Поїздки В. Молотова і Л. Кагановича в Україну та на Північний Кавказ 1932–1933 рр. / За ред. Васильєва В. та Шаповала Ю. — Київ : Генеза, 2001. — С. 12–81. Вашлин А. Ю. Террор районного масштаба : «Массовые операции» НКВД в Кунцевском районе Московской области 1937–1938 гг. — Москва : Росспэн, 2004. Вирок остаточний : винні! // Дзеркало тижня. — 15–22.01.2010. — С. 1. Гогун А. Сталинские коммандос : Украинские партизанские формирования, 1941–1944. — Москва : Центрполиграф, 2008. Голод 1932–1933 років на Україні : Очима істориків, мовою документів / За ред. Рудих Ф. М., Кураса І. Ф., Панчука М. І., Пирога П. Я., Солдатенка В. Ф. — Київ : Видавництво політичної літератури України, 1990. Голод в СССР, 1930–1934 гг. — Москва : Федеральное архивное агентство, 2009. Горлов С. Совершенно секретно, Москва–Берлин, 1920–1933 : Военно-политические отношения между СССР и Германией. — Москва : РАН, 1999. Гриф секретности снят : Потери вооруженных сил СССР в войнах / Под ред. Криевошеева Г. — Москва : Воениздат, 1993. Гурьянов А. Е. Обзор советских репрессивных кампаний против поляков и польских граждан // Поляки и русские : Взаимопонимание и взаимонепонимание / Под ред. Липатова А. В., Шайтанова И. О. — Москва : Индрик, 2000. — С. 199–207. Гурьянов А. Е. Польские спецпереселенцы в СССР в 1940–1941 гг. // Репрессии против поляков и польских граждан / Под ред. Гурьянова А. Е. — Москва : Звенья, 1997. Депортації / За ред. Сливки І. — Львів : Національна Академія наук України, 1996. Дугас И. А., Черон Ф. Я. Вычеркнутые из памяти : Советские военнопленные между Гитлером и Сталиным. — Париж : YMCA Press, 1994. Дугас И. А., Черон Ф. Я. Советские военнопленные в немецких концлагерях (1941–1945). — Москва : Авуар консалтинг, 2003. Єфименко Г. Національна політика Кремля в Україні після Голодомору 1932– 33 рр. // Harvard Ukrainian Studies. Земсков В. Н. Смертность заключенных в 1941–1945 гг. // Людские потери СССР в период Второй мировой войны / Под ред. Евдокимова Р. Б. — С.-Петербург : РАН, 1995. — С. 174–177. Земсков. В. Н. Спецпоселенцы в СССР, 1930–1960. — Москва : Наука, 2003. Золоторьов В. Начальницький склад НКВС УРСР у середині 30-х рр. // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2001. — №2. — С. 326–331. Ільюшин І. І. ОУН–УПА і українське питання в роки Другої світової війни в світлі польских документів. — Київ : НАН України, 2000. Канвеер сьмерци / Пад ред. Кузьняцоȳа И. — Минск : Наша Нива, 1997. Колективізація і голод на Україні 1929–1933 / За ред. Кульчицького С. В. — Київ : Наукова Думка, 1993. Костырченко Г. В. Государственный антисемитизм в СССР от начала до кульминации 1938–1953. — Москва : Материк, 2005. Костырченко Г. В. Тайная политика Сталина : Власть и антисемитизм. — Москва : Международные отношения, 2001.

400


Бібліографія

Круглов А. И. Энциклопедия Холокоста. — Киев : Еврейский совет Украины, 2000. Кульчицький С. В. Трагічна статистика голоду // Голод 1932–1933 років на Україні : Очима істориків, мовою документів / За ред. Рудих Ф. М., Кураса І. Ф., Панчука М. І., Пирога П. Я., Солдатенко В. Ф. — Київ : Видавництво політичної література України, 1990. — С. 66–85. Ленинградский мартиролог 1937–1938. — С.-Петербург : Российская национальная библиотека, 1996. — Т. 4. Леонов С. В. Рождение Советской империи : Государство и идеологоия, 1917– 1922 гг. — Москва : Диалог МГУ, 1997. Максудов С. Расчеловечивание // Harvard Ukrainian Studies (forthcoming). Марочко В., Мовчан О. Голодомор в Україні 1932–1933 років : Хроніка. — Київ : Києво-Могилянська Академія, 2008. Материалы «Особой папки» : Политбюро Ц.К. РКП(б)-ВКП(б) по вопросу советско-польских отношений 1923–1944 гг. / Под ред. Костюшко И. И. — Москва : РАН, 1997. Наумов Л. Борьба в руководстве НКВД в 1936–1938 гг. — Москва : Модерн-А, 2006. Наумов Л. Сталин и НКВД. — Москва : Яуза, 2007. Никольський В. М. Репресивна діяльність органів державної безпеки СРСР в Україні. — Донецьк : Видавництво Донецького Національного університету, 2003. Операція «Сейм» 1944–1946 / Operacja «Sejm» 1944–1946. — Warszawa–Київ : IPN, 2007. Папуга Я. Західна Україна і голодомор 1932–1933 років. — Львів : Астролябія, 2008. Петров Н. В., Рогинский А. Б. Польская операция НКВД 1937–1938 гг. // Репрессии против поляков и польских граждан / Под ред. Гурьянова А. Е. — Москва : Звенья, 1997. — С. 22–43. Петров Н., Скоркин К. В. Кто руководил НКВД, 1934–1941. — Москва : Звенья, 1999. Политбюро ЦК ВКП(б) и отношения СССР с западными соседними государствами / Под ред. Кена О.Н., Рупасова А.И. — С.-Петербург : Европейский Дом, 2001. Преступления немецко-фашистских оккупантов в Белоруссии 1941–1944 / Под ред. Белуги З. И. — Минск : Беларусь, 1965. Протько Т. С. Становление советской тоталитарной системы в Беларуси : 1917– 1941 гг. — Минск : Тесей, 2002. Рубльов О., Репрінцев В. Репресії проти поляків в Україні у 30-ті роки // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1995. — № 1 (2). — С. 119–146. Совершенно секретно : Лубянка — Сталину о положении в стране (1922– 1934 гг.) / Под ред. Севостьянова Г. Н. и др. — Москва : РАН, 2001. — Т. 4. Совершенно секретно : Лубянка — Сталину о положении в стране (1922– 1934 гг.) / Под ред. Сахарова А. Н. и др. — Москва : РАН, 2002. — Т. 6.

401


Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Советский Союз на международных конференциях периода Великой Отечествен­ ной войны 1941–1945 гг. / Сборник документов. — Москва : 1978. — Т. 1. — С. 363–364. Советский фактор в Восточной Европе 1944–1953 / Под ред. Волокитиной Т. В. и др. — Москва : Сибирский хронограф, 1997. Соколов А. К. Методологические основы исчисления потерь населения СССР в годы Великой Отечественной войны // Людские потери СССР в период мировой войны / Под ред. Евдокимова Р. Б. — С.-Петербург : РАН, 1995. — С. 18–24. Справа «Спілки Визволення України» / За ред Пристайка Володимира, Шаповала Юрія. — Київ : Інтел, 1995. Трагедия советской деревни : Коллективизация и раскулачивание / Под ред. Данилова В. и др. — Москва : Росспен, 1999–2000. — Т. 1–2. Трагедия советской деревни : Коллективизация и раскулачивание / Под ред. Зеленина И. и др. — Москва : Роспен, 2001. — Т. 3. Филимошин М. В. Об итогах исчисления потерь среди мирного населения на оккупированной территории СССР и РСФСР в годы Великой Отечественной войны // Людские потери СССР в период Второй мировой войны / Под ред. Евдокимова Р. Б. — С.-Петербург : РАН, 1995. — С. 123–132. Хаустов В. Деятельность органов государственной безопасности НКВД СССР (1934–1941 гг.). — Дис. на соиск... д. истор. н. : Академия Федеральной Службы Безопасности Российской Федерации, 1997. Чирко Б. Нацмен? Значить ворог. Проблеми національних меншин в документах партійних і радянських органів України в 20–30-х роках // З архівів ВУЧК– ГПУ–НКВД–КГБ. — 1995. — № 2. — Т. 1. — С. 90–115. ЧК–ГПУ–НКВД в Україні : Особи, факти, документи / За ред. Шаповала Ю., Пристайка В., Золотарьова В. — Київ : Абрис, 1997. Шаповал Ю. Голодомор і його звʼязок із репресіями в Україні у 1932–1934 роках // Harvard Ukrainian Studies. Шаповал Ю. ІІІ конференція КП(б)У : пролог трагедії голоду // Командири великого голоду / За ред. Васильєва В., Шаповала Ю. — Київ : Генеза, 2001. — С. 152–165. Шаповал Ю. Людина і система : Штрихи до портрету тоталітарної доби в Україні. — Київ : Національна Академія наук України, 1994. Шаповал Ю., Пристайко В., Золоторьов В. Всеволод Балицький // ЧК–ГПУ– НКВД в Україні : Особи, факти, документи. — Київ : Абрис, 1997. Шумук Д. Пережите і передумане. — Київ : Видавництво імені Олени Теліги, 1998. Юнге М., Бордюгов Г., Биннер Р. Вертикаль большого террора. — Москва : Новый Хронограф, 2008. Ablažej N. Die ROVS-Operation in der Westsibirischen Region // Stalinismus in der sowjetischen Provinz 1937–1938 / Ed. by Binner R., Bonwetsch B., Junge M. — Berlin : Akademie Verlag, 2010. — Pp. 287–308. Abramov V. The Murderers of Katyn. — New York : Hippocrene Books, 1993. Abrams B. The Second World War and the East European Revolution // East European Politics and Societies. — 2003. — № 16 (3). — Pp. 623–664.

402


Бібліографія

Abramson H. A Prayer for the Government : Ukrainians and Jews in Revolutionary Times. — Cambridge, Massachusetts : Harvard University Press, 1997. Adini Y. Dubno : sefer zikaron. — Tel Aviv : Irgun yotsʼe Dubno be-Yisraʼel, 1966. Ahonen P. After the Expulsion : West Germany and Eastern Europe, 1945–1990. — Oxford : Oxford University Press, 2003. Ahonen P., Corni G., Kochanowski J., Schulze R., Stark T., Stelzl-Marx B. People on the Move : Forced Population Movements in the Second World War and Its Aftermath. — Oxford : Berg, 2008. Aly G., Heim S. Architects of Annihilation : Auschwitz and the Logic of Destruction. — Princeton : Princeton University Press, 2002. Anderson T. Incident at Baranivka : German Reprisals and the Soviet Partisan Movement in Ukraine, October–December 1941 // Journal of Modern History. — 1999. — № 71 (3). — Pp. 585–623. Andrew C., Gordievsky O. KGB : The Inside Story of Foreign Operations from Lenin to Gorbachev. — London : Hodder & Stoughton, 1990. Angrick A. Besatzungspolitik und Massenmord : Die Einsatzgruppe D in der südlichen Sowjetunion 1941–1943. — Hamburg : Hamburger Edition, 2003. Angrick A., Klein P. The «Final Solution» in Riga : Exploitation and Annihilation, 1941– 1994. — New York : Berghahn Books, 2009. Anonyma. Eine Frau in Berlin : Tagebuchaufzeichnungen vom. 20. April bis 22. Juni 1945. — Munich : btb Verlag, 2006. Applebaum A. Gulag : A History. — New York : Doubleday, 2003. Arad Y. Belzec, Sobibor, Treblinka : The Operation Reinhard Death Camps. — Bloomington : Indiana University Press, 1987. Arad Y. The Holocaust in the Soviet Union. — Lincoln : University of Nebraska Press; Jerusalem : Yad Vashem, 2009. Archiwum Ringelbuma. Tom 2 : Dzieci — tajne nauczanie w getsie warszawskim / Ed. by Sakowska R. — Warszawa : ŻIH, 2000. Arendt H. Eichmann in Jerusalem : A Report on the Banality of Evil. — London : Faber and Faber, 1963. Arendt H. In der Gegenwart. — Munich : Piper, 2000. Arendt H. The Origins of Totalitarianism. — New York : Harcourt Brace, 1951. Arens M. The Jewish Military Organization (ŻZW) in the Warsaw Ghetto // Holocaust and Genocide Studies. — 2005. — № 19 (2). — Pp. 201–225. Armstrong J. Ukrainian Nationalism. — New York : Columbia University Press, 1963. Arnold K. J. Die Eroberung und Behandlung der Stadt Kiew durch die Wehrmacht im September 1941 : Zur Radikalisierung der Besatzungspolitik // Militärgeschichtliche Mitteilungen. — 1999. — № 58 (1). — Pp. 23–64. Autuchiewicz J. Stan i perspectywa nad deportacjami Polaków w głąb ZSRS oraz związane z nimi problemy terminologiczne // Exodus : Deportacje i migracje (wątek wschodni) / Ed. by Zwolski M. — Warszawa : IPN, 2008. — Pp. 13–30. B. T. Waldemar Schön — Organizator Getta Warszawskiego // Biuletyn Żydowskiego Instytutu Historycznego. — 1964. — № 49. — Pp. 85–90. Baberowski J. Der Feind ist überall : Stalinismus im Kaukasus. — Munich : Deutsche VerlagsAnstalt, 2003.

403


Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК

Абакумов, Віктор 327, 336, 337, 349, 355 Агінська, Перла 225 Адамчик, Вєслав 132 Айхман, Адольф 116, 145, 266 Алілуєва, Світлана 327 Анґельчик, Чеслава 107 Анєлевіч, Мордехай 279 Арайс, Віктор 190, 191 Арендт, Ганна 18, 60, 364, 366, 367, 369, 370, 381 Аронсон, Станіслав 292 Ахматова, Анна 16, 18, 104 Бабушкіна, Євгенія 104 Баке, Герберт 161, 169 Балицький, Всеволод 57–59, 67, 97–100, 102, 106, 110 Бах-Зелевскі, Еріх фон дем 150, 202, 227, 228, 292, 297 Белозовська, Іза 200 Бенеш, Едвард 383 Берґер, Оскар 259 Берґман, Блюма 256 Берія, Лаврентій 114, 137, 141, 142, 147, 148, 317, 318, 355 Берман, Адольф 344 Берман, Борис 105, 110, 114 Берман, Якуб 313, 340, 342–345, 353, 357, 389 Берут, Болеслав 340, 345, 357

434

Бехтольсгайм, Ґустав фон 202, 229 Бєльський, Тувія 231, 232, 243, 289 Бжезінський, Мєчислав 276 Блохін, Василь 139 Блюм, Леон 78, 256 Боровський, Тадеуш 366 Бубер-Нойманн, Марґарете 384 Бухарін, Микола 31, 84, Ваґнер, Едуард 172, 176 Вайнштайн, Едвард 259 Вайсберґ, Александер 18, 67, 152 Вандурський, Вітольд 98 Веб, Беатріс 84 Вельдій, Петро 60 Вєрнік, Янкель 258, 259 Виґановський, Станіслав 103, 363, 391 Вишинський, Андрій 103 Візель, Елі 366 Віленберґ, Тамара та Ітта 390 Вільнер, Ар’є 282, 283 Вільчинська, Стефанія 257 Вірт, Крістіан 250, 251, 253 Вішняцька, Юніта 230, 363 Внуки, Болеслав і Якуб 150 Вовсі, Мірон 351 Волковська, Розалія 177 Ворошилов, Климент 326, 334 Г’юз, Джон 40 Габровський, Мєчислав 149


Іменний покажчик

Гайдріх, Райнгард 129, 130, 151, 159, 180,185, 186, 193, 194, 230, 254, 255, 373 Гальдер, Франц 168 Ганке, Карл 308 Геґель, Ґеорґ Вільгельм Фрідріх 76 Герасимова, Роза 233 Гесс, Рудольф 265 Гефле, Герман 252, 253, 256 Гехт, Тома 253 Гільберґ, Рауль 364 Гіммлер, Гайнріх 18, 72, 86–88, 129, 133–135, 146, 150, 159, 160, 163, 185–187, 192–197, 202–204, 211–213, 216, 225, 228, 229, 235, 247, 250, 251, 253, 254, 256, 265, 277, 278, 281, 283, 284, 286, 292–294, 296–299, 373, 383 Гітлер, Адольф 9–13, 15, 18–20, 28, 32–38, 68, 71–78, 83, 84, 86–88, 96, 112–126, 129–131, 133–135, 140, 145, 147, 153, 154, 156–166, 169–172, 174, 176, 177, 180, 182, 184–187, 194–196, 201–204, 206, 207, 209–213, 215, 217, 220, 228–230, 233, 234, 238, 241, 243, 247, 249, 250, 254, 255, 265, 266, 280, 288, 289, 292, 295, 296, 300–303, 307, 308, 312, 330–332, 337, 342, 359, 361–363, 370–374, 376–379, 380, 382, 383, 386, 391, 395, 396 Голощокін, Філіп 50 Горбачов, Михайло 361 Горбман, Катерина 334 Гроссман, Василь 7, 18, 40, 70, 270, 272, 295, 300, 301, 326, 327, 334, 353, 369, 370 Гувер, Герберт 304 Ґайбель, Пауль 296 Ґеббельс, Йозеф 134, 210, 278 Ґеллер, Еліезер 279 Ґемборський, Чеслав 310 Ґерінґ, Готліб 465 (примітка 526)

Ґерінґ, Герман 113, 118, 161, 163, 168, 169, 176, 182, 185, 186, 194, 238, 240, 255, 238, 240, 255, 383 Ґлінські, Ірена, Яніна і Серафіна 148 Ґлобочнік, Оділо 204, 247, 249–254, 256, 284 Ґольд, Артур 261 Ґомулка, Владислав 303, 313, 340, 341, 357, 358, 360 Ґотберґ, Курт фон 235 Ґотвальд, Клемент 350 Ґрайзер, Артур 134, 145, 204, 250 Ґраневичі, Василь і Коля 64 Ґрасс, Ґюнтер 18, 124, 306, 308, 309 Даладьє, Едуар 115 Дaллес, Аллен 344 Дeфо, Данієль 272 Дoмбаль, Томаш 99 Джоунз, Ґарет 18, 38–40, 61, 68, 71, 72, 81 Дзержинський, Фелікс 99 Дірлеванґер, Оскар 235, 236, 240, 243, 292–294, 297, 298 Дмовський Роман 25 Довбор, Яніна 149, 150 Дорфман, Рут 263, 390 Достоєвський, Федір 140, 141 Дубчек, Александер 360 Дюранті, Волтер 68 Еберль, Ірмфрід 225, 253, 259, 260 Едельман, Марeк 279–281 Ейзенштайн, Софія 200 Енґельс, Фрідріх 22 Еренбурґ, Ілля 306, 327, 353, 383 Ерріо, Едуард 69, 70, 78 Етінґер, Яків 349 Єжов, Микола 83–85, 90, 91, 93, 99–103, 110, 113, 114 Єккельн, Фрідріх 196, 197, 204, 236

435


Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Жданов, Андрій 324, 325, 327, 340, 341, 349, 351 Жемчужина, Поліна 334, 337 Жулинський, Іван 179 Звєрєва, Ванда 173 Зиґельбойм, Шмуель 283 Зильберберґ, Міхал 291 Зінов’єв, Григорій 31, 84 Зорін, Шолом 231, 243 Іннітцер, Теодор 68 Каганович, Лазар 31, 32, 49–52, 55, 56, 58, 59, 67, 76, 169, 326, 327, 336 Каґан, Добця 390 Казинець, Ісай 225, 226, 230 Каменєв, Лев 31, 84 Камінський, Броніслав 241, 242, 292, 293 Канал, Ізраель 279 Карпай, Софія 349, 350, 352 Карський, Ян 283 Кеннан, Джордж 18, 296, 299, 348 Кестлер, Артур 18, 66, 67, 121, 152, 296, 334 Кім Ір Сен 347 Кіров, Сергій 83 Колаковський, Лешек 381 Корчак, Януш 257 Косіор, Станіслав 49 Костровіцька, Вєра 173 Кох, Еріх 217, 308 Кошевич, Зеферина 108 Кравець, Лев 233 Кравченко, Віктор 61 Краузе, Францішек 124 Кубе, Вільгельм 230, 242, 245 Куперганд, Саул 264 Курцманн, Марта 306 Кшепіцький, Адам 259 Лабендж, Максиміліан 136 Ландау, Людвік 298

436

Лапідус, Ізраїль 231 Леві, Прімо 366 Левінсон, Ганна 263 Лейкін, Якуб 276 Лемкін, Рафал 66, 396, 397 Ленін, Володимир 22, 23, 25, 27–30, 33, 36, 44, 50, 82, 87, 94, 156, 221, 327 Леплевський, Ізраїль 93, 100, 106, 110, 114 Липський, Фелікс 230 Лисенко, Юрій 62 Литвинов, Максим 76, 120, 337 Ловінська, Марія 61 Лур’є, Ванда 294 Лянґе, Герберт 251 Маґґерідж, Малколм 69 Маєр, Конрад 159 Маковський, Єжи і Станіслав 104 Мао Цзедун 81, 346 Марґоліус, Рудольф 350 Маркс, Карл 22, 23, 29, 77 Мацуока, Юсуке 165 Меїр, Ґолда 334 Міколайчик, Станіслав 295, 304, 313 Мілош, Чеслав 272, 281, 287 Мінц, Гіларі 340, 345, 357 Міте, Авґуст 261 Міхоельс, Соломон 326, 327, 328, 337, 344, 351, 352 Міцкевич, Адам 133 Молотов, В’ячеслав 31, 51, 54, 55, 59, 120, 121, 326, 334, 337 Мошинська, Ядвіґа 106 Муссоліні, Беніто 33, 78, 266 Мушинський, Мар’ян 149 Небе, Артур 201 Ніколаєв, Леонід 83 Норвід, Ципріян 152 Орвелл, Джордж 18, 68, 79, 85, 121, 296, 304


Іменний покажчик

Панасенко, Йосип 61 Пашкевич, Елеанора 109 Півінський, Людвік 108 Пілсудський, Юзеф 24, 25, 46, 118, 119 Пронічева, Діна 199, 200, 389, 390 Райк, Ласло 344 Райнефарт, Гайнц 293 Райхман, Лев 106, 114 Райхман, Леонід 152, 153 Райхман, Хіль 262–264 Рем, Ернст 86, 87, 176 Ріббентроп, Йоахім фон 119, 121 Родаль, Леон 274 Розенберґ, Альфред 186 Рузвельт, Франклін Д. 69, 159, 207–289, 295, 302, 304 Руфайзен, Освальд 231 Рюмін, Михайло 349, 355 Савгіра, Петро 63 Савічева, Таня 173, 174, 363, 391 Святло, Юзеф 345 Сен, Амартія 56 Сікорський, Владислав 282 Сланський, Рудольф 350, 351 Словацький, Юліуш 152 Смоляр, Герш 226, 231, 341, 344, 345 Соболевська, Ганна 62, 109 Соболевський, Юзеф 363 Солженіцин, Олександр 13 Сольський, Адам 139, 363, 391 Сосновський, Єжи 99 Сохацький, Єжи 98 Сталін, Йосип 9, 10, 12, 13, 15, 18–20, 25, 29–39, 41, 43, 45–60, 67, 68, 71, 73–79, 81–91, 93, 94, 96, 97, 99, 101, 103, 104, 110–115, 120–122, 128, 137, 140, 142, 144, 145, 151, 156–158, 161, 163–166, 169, 171, 172, 174, 183, 186, 188, 203, 206, 207, 209, 210, 217, 220–222, 226–228, 233, 241, 243, 275, 288, 289, 295, 296, 298, 299, 301–304, 307, 309, 310, 312–320,

322–324, 326–328, 330–332, 334–337, 339–356, 361–363, 367, 369–380, 382, 384, 386, 391, 396, 398 Стриковський, Міхал 274 Суґігара, Тіуне 18, 80, 122, 144, 164, 223 Тіто, Йосип Броз 339, 340, 342, 350 Тодоров, Цветан 379 Троцький, Лев 23, 25, 29–31, 79, 82, 84 Трумен, Гаррі 340, 348 Успенський, Олександр 106 Фефер, Іцик 337, 344 Філди, Ноель і Герман 344 Фітерсон, Сіма 227 Фішер, Людвіґ 145 Фляк, Мар’ян і Ядвіґа 148 Франк, Ганс 130, 131, 145–148, 153, 210, 254, 255, 277 Франко, Франсіско 79, 120 Франц, Курт 260 Френкель, Павел 274 Фюре, Франсуа 375 Хрущов, Микита 128, 331, 356, 357 Цанава, Лаврентій 326, 327 Цедровський, Ізидор 310 Цукєрман, Іцхак 279 Чапський, Юзеф 18, 128, 139, 140, 152, 153 Чемберлен, Невіл 115 Чернякув, Адам 146, 256 Черчилль, Вінстон 288, 289, 295, 296, 302, 304 Шведе-Кобурґ, Франц 308 Шеринський, Юзеф 146, 260, 276 Шицай, Шен 81, 111 Шкірпа, Казис 189, 190

437


Криваві землі • Європа між Гітлером і Сталіним

Шон, Вальдемар 145 Шостакович, Дмитро 172 Шпеєр, Альберт 186 Штанґль, Франц 253, 259, 260, 261 Штроп, Юрґен 279, 281, 283 Шульцман, Гітля 147 Шушніґґ, Курт фон 116 Щербаков, Олександр 222, 348, 349, 351

438

Юрєвіч, Яніна 103, 104 Юрєвіч, Марія 103, 104, 391 Ягода, Генріх 83, 84, 114 Якубовіч, Добєслав 136, 391 Яніон, Марія 388 Янц, Ева 308


Profile for Laurus Press

Тімоті Снайдер. Криваві землі  

Тімоті Дейвід Снайдер — американський історик та письменник, професор Єльського університету, фахівець з історії Східної Європи XX століття....

Тімоті Снайдер. Криваві землі  

Тімоті Дейвід Снайдер — американський історик та письменник, професор Єльського університету, фахівець з історії Східної Європи XX століття....

Advertisement