Олександр Ірванець. Харків.1938

Page 1



заспів всякому городу нрав і права. київ права ті в бою здобува. харків інакше провадив ті дні —  леніна скинув, а кернеса — ні. київ загруз в лабіринтах ідей. в харкові бомби вбивають людей. харків бурмоче про рівні права. з диспут студенту тріщить голова. харків усім нам дав пацана який щохвилини плоди пожина. повно вкруг нього захоплених дур. їх беспокоїть венерин амур! київ ся в груди б’є кулаком. харків вважає його… чудаком. доля державна буває й крива. строїть на свій лад юриста права. в харкові перший сінематограф. київ — це міф, а харків — апокриф. київ любов’ю мозги проїда, харків нам басні оповіда. велеречивії басні сії. мають міста дороги свої, як їм не стелиться, повік не стулиться. київ — столиця. а харків — столиця?


«Свою Україну любіть» Т.  Г.  Шевченко


Харків ∙1938 Антиантиутопія

Олександр Ірванець Laurus


ББК 84 (4Укр) УДК 82–31 Ір 77

Ірванець О. Харків 1938.— К.: Laurus, 2017.— 240 с.

«Харків 1938» Олександра Ірванця — це альтернативна історія України, якою вона могла би бути, якби «УНР вистояла». Роман також відповідає таким жанрам: буфонада, бурлеск, шпигунський трилер. Водночас — це тест для читача на знання класичної та сучасної світової літератури й історії України. Центральна сюжетна подія — літературний карнавал у Харкові. До столиці України з’їжджаються поети, письменники, політичні діячі, націоналісти, шпигуни і терористи. Це різноманіття автор доповнює тим, що ущільнює два століття до можливості спілкування сучасного літературного критика з Ольгою Кобилянською. Редактор Петро Коробчук Коректор Тетяна Кришталовська Дизайнер Юрій Барабаш

ISBN 978–617–7313–06–8 © Олександр Ірванець, текст, 2017 © Юрій Барабаш, обкладинка, дизайн, 2017 © Видавництво Laurus, 2017


Зміст

Частина перша

1

Частина друга

63

Частина третя

123

Частина четверта

169



Україні та українцям, яких люблю — присвячую. Автор


Винниченко обхопив долонею борідку й замислився. Яка нудьга! Яка безнадійна діра цей Таганріг! А тим часом за кілька днів у Харкові розпочнеться карнавал. Як же хочеться туди поїхати, і як же не хочеться дзвонити, принижуватись, просити авто!.. Але ж має він право хоч інколи переривати це почесне заслання! Утім, йому ще не найгірше. Покоївка, сторож, влітку тепле море. Не усім так гарно склалося. До речі, цікаво, що там зараз із Петлюрою? Як то він там, той наш Симон Васильович?

*** — Ось. Тепер ви — Шимон Петляру! — ад’ютант Василь Бень про­с тягнув Петлюрі зеленуватого паспорта.— Ви з Румунії, торгуєте килимами та іншими народними промислами. — Ще чого! Я не говорю по-румунськи! — Петлюра гидливо узяв до рук документа, розгорнув, зиркнув.— Тьху! Петляру! Та хай йому грець! — Симоне Васильовичу… — ад’ютант прошепотів це близько, майже в обличчя.— Ми у міжнародному розшуку, не забувайте. По наших нансенівських паспортах нас уже скрізь шукають. — Шукають… — Петлюра скривився.— І то не тільки поліція. — Якби ж то тільки поліція… — в тон йому підповів ад’ютант. — А ти їх рахуєш? — Петлюра подивився Василеві просто в очі. — Кого — їх? — не зрозумів Василь. — Замахи! Замахи на мене, ти ж їх рахувати повинен. На майбутнє. Для мемуарів, для історії. — Рахую, Симоне Васильовичу, рахую.— закивав завеликою головою ад’ютант.— Один раз тільки збився, ото в Саду Тюїльрі, але потім поправився.

2


Частина І

— Ну й скільки вже? — Сто тридцять… дев’ять… — після короткої паузи й не зовсім упевнено промовив ад’ютант. Саме у цю мить перехожий, котрий спинився нібито прикурити цигарку біля кафе, у якому сиділи Петлюра з Василем, раптово й різко висмикнув із-за пазухи гранату і жбурнув її у бік їхнього столика. — Лягайте! — верескнув Василь, падаючи і перевертаючи стола. Та Петлюра все зрозумів раніше і вже відкочувався аж під самий шинквас. Василь, прикриваючись столом, навкарачки рушив за шефом. Граната упала досить далеко, метрів за вісім, та ще й закотилася під діжку з фікусом, тож, коли вибух пролунав, навсібіч розлетілися грудки землі, тріски дощок і широке лапате листя. — Сто сорок! — шепотів Василь, уже згори, немов парасолькою прикриваючись від грудок землі залишком столика. Петлюра тим часом таки заповз за шинквас і звідти прудко перебіг у кухню. Василь не відставав. Разом вони помчали до господарчого виходу. — Ви не заплатили! — гукнув хтось їм услід, та було пізно. Обоє вискочили в паризькі сутінки й довго бігли якимись дворами та завулками, доки не зупинились на безлюдній трамвайній зупинці. Поряд дзюркотів невеликий фонтан. Ледь відхекались, як здалеку вулицею стрімко прилетів і завищав гальмами чорний спортивний «рено». Ляснув постріл. Куля просвистіла зовсім поряд і відбила крило в ангела, який стояв посеред фонтана. Петлюра з ад’ютантом не розгубилися, прудко помчали довкола фонтана й завернули у браму великого жовтого будинку. Двір, на щастя, був прохідним. Петлюра спинився і сперся на стіну, важко відхекуючись. — Сто сорок один! — сказав Василь і прихилився поряд.

3


— Набридло вже,— мовив Петлюра.— Забагато на сьогодні. Треба в когось сховатися. — Тут недалеко Андре Жид мешкає. Можемо до нього постукатися. Він пустить. Петлюра невдоволено знизав плечима. Василь вернувся до входу в браму й визирнув назовні. Автомобіля зі стрільцями вже не було на дорозі. Проте повертатись туди не хотілося. Ад’ютант вернувся до шефа і став перед ним на «струнко». Петлюра, вже рівно дихаючи, якусь мить пожував губами і врешті прийняв рішення: — До Жида не хочу. Ходім до Ромена Роллана. А взагалі-то треба нам з тобою в Україну збиратися. Пора вже. Василь мовчки кивнув. Через широкий прохідний двір вони обоє пішли, сторожко озираючись, і нетрі Парижа вкотре проковтнули їх.

*** — Чому ми його не вбиваємо? Олег здивовано підвів очі на Степана, але Олена випередила його. — Наївний Штефцю, хто ж ріже курку, яка несе золоті яйця? — вона підійшла до Степана ззаду й обійняла за плечі.— Зовсім ти зачучверів там, на своїй Галичині. А тут велика гра йде. Нам же кожну таку операцію фінансує СБУ. І цей готель, і переїзди, і та граната, яку ти сьогодні кинув у кафе,— все це від них. — Але я справді хочу його вбити! — Степан вирвався з її обій­ мів і випростався, піднісши високо підборіддя.— А ви мені тільки одну кулю в револьвера зарядили! З другої я точно попав би. Олена відійшла до Олега і тепер обійняла за плечі його. Він відхилився назад, припадаючи до її гарних, великих грудей.

4


Частина І

Степан усе не міг заспокоїтися: — Він має бути покараний! Він зрадник! Він утік, і без нього Україна пішла не туди! Олег хитнувся вперед, вивільняючися з Олениних обіймів. — Тобі ж пояснили: ми будемо це робити ще і ще. Колисьтаки, можливо, і вб’ємо його. — Але тоді припиниться фінансування,— Олена сіла на широку зелену канапу і, поправляючи розшитий золотом оксамитовий халат, неголосно додала: — Завтра змінюємо дислокацію. Нам винайнято будиночок у Нантері. Далі працюватимемо звідти. У цьому готелі стає небезпечно. Степан трохи вже заспокоївся. Він оглянув кімнату, застелений мереживною скатертиною стіл із залишками обіду: супниця з недоїденою спаржевою юшкою, залишки сиру, помідорів, кілька плястерків шинки на тарілці. — А в «Мулен Руж» ми досі так і не сходили. Кажуть, там дів­ ки французькі все, що хоч, показують,— трохи спокійнішим, ображеним тоном промовив він. — Ніби я вам тут мало показую,— гмикнула Олена. Стефко подивився на неї й не втримав ласої, вдоволеної усмішки. Аби приховати її, опустив обличчя і вдав, ніби роздивляється щось на собі, навіть погладив себе по сорочці на животі. — Добре! — вже примирливо сказав бойовим соратникам.— Завтра переїдемо. Але колись я його таки вб’ю. — Колись — так! — задоволено підсумувала Олена.— Але ще не наступного разу. — Побачимо… — Степан ніби пригадав свою попередню рішучість, та вирішив до неї не повертатися. Тим часом Олег підвівся й вийняв із серванта три маленькі келишки й літрову темну пляшку з домашнім абсентом. Важке скло зеленкувато поблискувало.

5


Олена і Степан підійшли до столу. Олег розлив у три чарки. Тим часом Олена дістала з шухляди столу три чималенькі кульки гашишу. Не змовляючись, усі троє швидко проковтнули кульки і запили їх абсентом. Олена всміхнулася. За кілька секунд усмішки осяяли й обличчя чоловіків. Розставивши руки, Олена пригорнула їх обох. З Олегом почала цілуватися, проте правицею далі пестила Степана. Він у відповідь почав порпатися біля зав’язки її халата. Поли халата розійшлися, під ним не було нічого. Усі троє водночас зробили кілька кроків і впали на широку канапу. Та за мить Степан схопився, підбіг до дверей і вимкнув світло. Темряву кімнати тепер заповнював тільки блідий промінь ліхтаря за вікном і вдоволене Оленине муркотання…

*** Раннього ранку ад’ютант Василь, лишивши свого шефа, поїхав домовлятися про швидкий транспорт в Україну. За щасливим збігом обставин саме наступної доби з Марселя до Одеси відходив суховантажник, на який набирали команду. — Мені вдалося записати себе і вас у бригаду кочегарів! — відрапортував Василь, повернувшись. Петлюра спросонку знову пожував губами: — Скільки триватиме рейс? — Кажуть, за дві і півдоби будемо в Одесі. Всього одну вахту треба відстояти,— ад’ютант помовчав і уточнив: — Повну добу, двадцять чотири години. Петлюра врешті зважився й кивнув: — Збираймося.

6


Частина І

*** Вранці, вже по дорозі в бік Нантера, завантаживши спортивний «рено» своїм не вельми численним скарбом і чотирма ва­лізами з Олениним вбранням, Олег зі Степаном вирішили ще випити по філіжанці кави. Олена заходилась біля плити — вона усе ж таки була жінкою і на кухні розумілася. Тож невдовзі у квартирі запахло спекотними прянощами Колумбії. Сеанс позачергового екстреного зв’язку теж припадав на ці ранкові години. Олена підійшла до радіоли «Сіменс» і покрутила ручку налаштування. Через верещання і свист етеру врешті прорвалась відносно якісна трансляція. Це був канал радіо «Харків» на закордон. Після випуску новин і неодмінного концерту народних мелодій ішла коротка рубрика приватних повідомлень та оголошень. Євген з околиць Житомира переказував вітання сестрі у Німеччині й висловлював побажання зустрітися на карнавалі у Харкові. Олена замислилася. Ключові слова: Євген і сестра, зустрітися в Харкові на карнавалі. Вона поставила на стіл три чашки й кавник, що парував: — Ми не маємо переїздити до Нантера. Ми повинні їхати у Харків. — Я ніколи не був у Харкові...— Степан задумливо розмішував цукор у каві. — Тобі сподобається,— Олег зробив ковток і захрустів рогаликом.— Місто насправді дуже гарне. Все ж таки столиця України. — Української Ересер,— поправила Олена.— А це ще не вся Україна, на жаль. — До певної пори ще не вся,— Олег не сперечався.— Але ж ми працюємо на Україну. Хоча вона поки що лише У. Р. С. Р. Бо насправді Україна — значно більша.

7


*** 27.04.1938 Ранній ранок. Прикордонний пост Івашки Золочівської застави. Чорна-чорна рілля під ногами… На узліссі вже ніжно зеленіли свіжим листячком кущі глоду й ліщини, хоча по виярках де-не-де ще лежали плями звітрілого сірого снігу. Весна після Великодня вже набирала дедалі більше сили, не зарано, саме враз, як на кінець квітня. Капрал Павленко, старший прикордонної варти, дивився удалечінь, туди, де за колючим дротом і переораною контрольною смугою починалася інша країна. Шеренговий Петренко багнетом колов золотисту соснову гілку на дрібні гострі трісочки, щоб легше було розпалити пічку в приміщенні вартівні — обмурованій дерев’яній будочці з довгим вузьким вікном на куті, звернутому в бік контрольної смуги. Його новенький карабін «маузер» стояв, притулений до стіни, а сам Петренко щойно відставив уже порожнє відро, з якого вишкріб до решти розчин, підмуровуючи сходинку вартівні, вищерблену зимовими вітрами та негодою, і заходився біля довгої соснової гілки навпочіпки, підібгавши поли сірої шинелі, аби не забруднилися. Було волого і прохолодно. Трава вже зовсім осміліла й витикалась на світ гострими високими стрілками. Сонце стояло в небі високо, й тепло середини весни зухвало ринуло в Україну, оживляючи землю після зими. Небо було таким по-особливому блакитним, яким воно буває лише у квітні, наприкінці квітня. Павленко кашлянув і звернувся до шеренгового: — Цікаво, як то буде, коли сюди Стіну Дружби добудують... Як тоді кордон охоронятимемо?

8


Частина І

— Кажуть, тоді на вишках сидітимемо, кожні сто чи п’ят­ десят метрів. І брами в Стіні будуть, пункти перепуску. Петренко розламав грубу тріску навпіл. Вона розчепірилася гострими кінцями. — Але то коли ще буде. Зараз вони тільки Луганщину об­будо­­вують... Пробіг вітерець, затрусив гілками кущів. Петренко раптом завмер, піднісши багнета, укляк напівсидячи й підніс голову, вдивляючись у контрольну смугу праворуч. Потім відклав багнета і взяв до рук карабіна. — Диви-но, щось там лізе! Стій! Стій, стрілятиму! Шеренговий став на одне коліно і спрямував зброю туди, де контрольна смуга робила вигин попід ліщиновим пагорбком. Павленко примружив очі, вдивляючись, потім сягнув по бінокля, покрутив його окуляри, підніс до очей. — Зачекай. Воно руками розмахує. Що то воно таке? — і, роздивившись, капрал ніби аж полегшено відітхнув: — Якесь калічне, чи що? Оно, прикульгує, на ногу припадає. Хай підійде. Петренко опустив карабіна й став поруч зі старшим варти. Нагло, буквально умить почався дощ зі снігом — крупними й важкими білими клаптями повалив із сірої хмари, що несподівано невідь-звідки наповзла низькою запоною понад самими вершечками сосон. Невисока корінаста постать брела переораною смугою, зашпортуючись об грудомахи й розмахуючи піднятими руками з великими лапатими долонями, у бік прикордонників… Павленко з Петренком, щулячись під пасмугами снігу, стояли непорушно… Незнайомець наближався, зашпортуючись і перечіпаючись по крупно зораному слобожанському ґрунті. Він усе змахував над головою піднятими руками з розчепіреними велетенськими долонями і щось белькотів нерозбірливо, але голосно й наполегливо.

9


Прикордонники перезирнулися. Сніг валив дедалі сильніше, заліплюючи очі й обличчя... Постать за колючим дротом потрохи наближалася, й далі вимахуючи виставленими вперед руками.

Корчма «Звягель» Надвечір у середу, 27 квітня 1938 року, полковник СБУ Юрій Коцюба, звернувши з Волинського тракту, проїхав кілька замурзаних вуличок, акуратно минаючи ями, заповнені качками та помиями, і врешті зупинив свого вишневого «лінкольна» біля дерев’яних сходів корчми «Звягель» на західній околиці Новограда. Ляснувши дверцятами авта, у розстебнутій шкірянці, ступаючи через сходинку, швидко піднявся до темного порожнього приміщення й сів за дальній стіл. Біля столу стояли кілька ящиків з-під горілки, повних обгорток від цукерок і лушпиння крашанок. Із-за шинквасу, з-під самих дверей кухні на нього виразно подивилася худа висока жінка у хустці й довгому картатому платті. Вона спершу хотіла підійти до клієнта сама, та потім таки стрималась і, обернувшись у глибину кухні, покликала чоловіка. За хвилину двері заповнилися величезним тілом — це протискався Фіма, власник корчми й багатолітній агентосвідомлювач Коцюби. Акуратно, майже боком обійшовши шинквас, він узяв з рук дружини гальбу пива, яку вона щой­но наточила з діжки, і перевальцем поніс її до столу Коцюби. Поставивши гальбу перед полковником, Фіма сперся рукою на край столу і важко сів на протилежну лаву. Дерево відчайдушно рипнуло. — Здоров, Юхиме! — промовив полковник, вмочаючи вуса у темний напій. Пиво було свіжим і смачним.— Нічогенький хміль…

10


Частина І

— Не кажіть на мене «Юхим»,— прогундосив корчмар несподівано високим як для його статури голосом.— Я Фіма. Фімою народився і Фімою помру. А пиво цьогоріч і справді непогане. Якби й усе інше… — А що ж тобі з іншим не так? — полковник зробив два великі ковтки й задоволено відкинувся на спинку. Спрага втамувалася, й він відчув, що таки трохи втомився за день. — Та ото ж бо! — Юхим поклав обидві руки на стіл і злегка нахилився.— Самі ж знаєте, як воно тут, під цією границею. Раніше нічого так собі йшло, а тепер у нас тут усе є, і дешево, нема зиску з перемитництва. Бо ж мито майже на всі товари зменшили чи й зовсім відмінили, який тепер смисл… — Ах ти старий контрабандисте! — Коцюба всміхнувся.— Нема чого перевозити? Не вірю! Корчмар почухав велетенським пальцем свого велетенського носа, потім знову склав долоні на столі, переплівши грубі пальці, порослі світлим волоссям. Подивився прямо в очі клієнтові й криво посміхнувся. — Та добре, Михайловичу. Як уже є. Хоча я й думаю звідси вибиратися. Може, на наступну весну. Але вам я не це маю сказати. — Я слухаю… — Коцюба вже подолав пиво до середини і, похитавши гальбою, милувався, як переливається темно-золотиста рідина, увінчуючись по ободу піною.— Щось важливе? — Навіть не знаю… — корчмар ще більше схилився на стіл, так, що стало чути запах часнику з його рота. Коцюба, щоб відсторонитись, знову відкинувся на спинку.— Кажуть, треба чекати когось такого… сильного… — Що-що? Кого такого сильного? — полковник підвів голову у здивуванні.— І звідки такі відомості? — Був чоловік з того боку,— Фіма кивнув кудись собі через плече, нібито на захід, у бік кордону.— Там у них у Корці зараз стоїть кавалерія. Полк цих їхніх… Страж гранічна, як то

11


вони кажуть. І їхній командир тут приїздив недавно. Поночі, на годинку. Теж наше пиво хвалив… Роздивлявся, як у нас тут, розпитував… — Ти не тягни,— полковник подивився на корчмаря серйозно і сердито.— Кажи по суті. — Так я по суті й кажу. Похвалив він пиво, лишив на заплату тих своїх злотих трохи. І каже мені: «А ви знаєте, що хтось має прибути в цю вашу Україну?» Я його питаю: «Що за хтось?» А він мені: «Точно нічого не відомо. Але хтось такий сильний і небезпечний, що йому й зброї не треба, щоб біди наробити…» І більше нічого. Зібрався та й поїхав. Полковник Коцюба замислився, крутячи пальцями гальбу із залишком пива на денці. «Хтось такий сильний і небезпечний…» Сильний і небезпечний… Якщо це тільки не порожні балачки… — А звідки цей хтось має прибути? Від них? — Коцюба кивнув приблизно у той самий бік, що й Фіма, на захід, у бік границі. — Та не знати. Я його теж спитався. Чи, може, з Литви? Він сказав «невідомо». Каже, невідомо, звідки він прийде, той такий сильний. Але він справді бардзо небезпечний. Так і ска­зав — «бардзо». Полковник знову на мить замислився. Навряд чи польський офіцер просто так розповідав би подібні речі. Бо ж приїздив він явно не з туристичною метою. Хоча, з іншого боку, це може бути й вигадкою, перевіркою пильності, намаганням відвернути увагу в інший бік. Всяко може бути. — А в іншому всьому, як ти тут? Родина твоя? Ніхто не хворіє, всі здорові? — Теща упокоїлася вже три роки як, а решта всі нівроку… — Фіма почухав підборіддя й клюнув гачкуватим носом, довірливо нахиляючись і знов обдаровуючи часниковим

12


Частина І

духом.— Думаю, Михайловичу, я продавати цей шинок. Ґешефт зовсім слабенький зробився. А я от чув, що на Донбасі зараз жизнь починається. То думаю, ото зберу всі ті сльози, що за життя наскладав, та й прикуплю якусь шахту там, на Донеччині. Вугілля зараз дороге. Може, й піде в мене та справа. Полковник знизав плечима: — Сам знаєш, Юхиме, у нас вільне підприємництво не карається. Ти господар своєму капіталу. Роби як хоч, тільки мене повідом. Щоб знати, де тебе знайти, як потрібен будеш. — Не називайте мене Юхимом! — знову високо завив корчмар, та Коцюба вже підвівся, кинув на стіл двогривневу банк­ ноту й покрокував до виходу, дерев’яно стукаючи каблуками.

*** Ліворуч понад обрієм серед рваного молозива хмар тьмяно світився й повз кудись на схід паралельно трасі самотній поштовий дирижабль, то зникаючи в небесній імлі, то знову випливаючи розмитим світляним ком’яхом. У глибині неба над дирижаблем і хмарами розчепірювалося сузір’я Кассіопеї. На околицях сіл, попід краєм лісу часом блимали кволо підсвіченими віконцями приватні ферми-розплідники — високі білі птахоферми і нижчі, сіренькі, їжачі. Час від часу у світлі фар виринали згустки туману химерної форми — і розліталися, розтяті сталевим капотом.

*** До Житомира дорога ще була поганенькою, а вже на новій бетонці до Києва свого «лінкольна» Коцюба таки розігнав. Нічною трасою їхало небагато авт. Полковник зосереджено дивився у глибину світляного конуса, що мчав попереду

13


автомобіля. «Гарна ця дорога. Можна пристойну швидкість набрати. І до Одеси гарна тепер дорога, а найбільше — траса Харків–Київ. Розбудувалася потроху Україна за ці роки. Люди пересідають на авта, селяни освоїли трактори і комбайни. Молодь ганяє на патентових мотоциклах…» Саме цієї миті повз «лінкольн» промайнув мотоцикліст. Він був грубим, кремезним, зі щокатим неголеним обвіт­ реним обличчям. Вбраний був у шолом і шкірянку. З-під шолома вибивалося довге русяве волосся, а погляд мотоцик­ ліста був понурим і зосередженим. Та найважливішою частиною мандрівника був його мотоцикл. Важкий, потужний, зі шкіряними саквами по обидва боки, з великою опуклою фарою спереду. Це був «індіан», причому найновішої моделі. Номерний знак був маленький, найшвидше, що іноземний, та ще й заляпаний сіро-бурим брудом. За півхвилини мотоцикліст розчинився у темряві попереду. Щоб менше хотілося спати на порожній трасі, Коцюба покрутив ручку радіоприймача. Диктор саме читав останні вісті: «Переходимо до міжнародних новин. Триває і розгоряється кривавий тристоронній польсько-литвинсько-лієтувіський конфлікт. Президент Великої Литви Андрей Хадановіч скликав у Менську термінове засідання Кабінету міністрів, а Президент Лієтуви Маріус Івашкявічюс зі своєї резиденції в Ковні оголосив термінову загальну мобілізацію. Тим часом у Вільні точаться запеклі бої. Одне з найкрасивіших міст Европи практично лежить у руїнах. Польські збройні сили відбивають атаки повстанців. Завтра у Женеві Ліга Націй скликає надзвичайне засідання, на якому буде розглядатися питання подолання цього затяжного конфлікту. Новини культури. Після вдалого виступу збірної У. Р. С. Р. на Олімпійських іграх у Берліні два роки тому між митцями України та Німеччини почали налагоджуватися тісні

14


Частина І

творчі зв’язки. Зокрема, український кінорежисер Олександр Довженко розпочав роботу над фільмом «Тріумф сили», який знімає у співпраці з німецькою режисеркою Лєні Ріфеншталь. Невдовзі у Харкові має відбутися черговий етап зйомок. Цього разу об’єктом уваги майстрів кіно стане щорічний Харківський Пролетарський Карнавал, який відбудеться, як завжди, першого і другого травня. І на закінчення випуску, шановні наші радіослухачі, нагадуємо, що завтра, 28 квітня, Президент України Євген Коновалець виступить зі своїм щорічним зверненням до народу і світу. Звернення транслюватимуть усі радіостанції У. Р. С. Р. Далі у нашій програмі — музичне розмаїття України. Концерт народної музики та пісень!» Вдарили цимбали, загули бубни, заверещала скрипка, і жіночий хор затягнув: «А мій милий вареничків хоче!..» Полковник відчув себе вже аж дуже втомленим, вимкнув радіо й постановив заночувати у Києві та добре обміркувати почуте від Фіми. Він додав газу й о третій ночі вже паркував своє авто на службовій стоянці СБУ на Володимирській. Кімнати для ночівлі вищого офіцерського складу були в сусідньому будинку. Тим часом чорний мотоцикліст, який обігнав Коцюбу, лише за кілька кварталів, у готелі «Hilton-Kyiv» на Софійській площі також мостився до сну. Мотоцикліст був американцем і звався Алекс Сейні. В Україну він в’їхав з Польщі через Новоград. Алекс Сейні був кінорежисером і приїхав в У. Р. С. Р. знімати документальний фільм про бандуристів. Бо якось у центрі Парижа почув бандуру, дивовижний інструмент, на якому красиво грав дивакуватого вигляду чоловік. У готелі Сейні заплатив за дві ночі, він хотів іще подивитися Київ. Почистивши зуби на ніч, американець вимкнув світло й опустився на ліжко. Куранти на соборі десь неподалік пробили третю з чвертю.

15


Ернст і Генрі — Що та Венеція! Купа старої цегли в калабані,— Ернст заглушив двигуна під самим готелем «Національний» на Римарській.— Тут ти побачиш справжній карнавал. Це має бути чудово. Дівчата юні й гарні, як моделі. Хай той дурень Бунюель і далі тискає своїх тінейджерів. Як добре, що ми з тобою любимо жінок. — Побачимо… — Генрі протер окуляри і знову одягнув їх. Роздивився довкола. Обсмикнув коміра твідового піджака.— Хоча тут справді симпатично. Світла онде скільки. Як на Бродвеї. Обоє мандрівників увійшли до холу готелю. Рецепціо­ ністка привіталася з ними, легко перейшла на англійську. Вона була втомленою і мала років під сорок — та все ж Генрі був на мить завмер, вражений витонченою красою чорнявої кругловидої жінки. — У вас доволі складне прізвище...— вдивляючись у розгорнутий Ернстів паспорт, рецепціоністка мружила очі,— пане... е-е-е... Хе-мін-гу... — Гемінґвей! — підказав їй Ернст, і вона таки заповнила форму й повернула паспорт, після чого дещо знічено всміхнулася: — Вибачте, я закінчую зміну, трохи розконцентрована. Маєте дві кімнати поряд. Генрі з Ернстом перезирнулися, усміхнулися жінці — тримайтеся, вже ж скоро кінець зміни — і піднялись на третій поверх просторим ліфтом, оббитим блакитним оксамитом. — Тут у них багато смачного. Добра горілка,— пояснював приятелеві Ернст, розпаковуючи кофра з одягом.— Запам’ятай, не «vodka», а саме «horilka». Українці женуть її і з пшениці, і з цукру, настоюють на різних травах. Міцна і підступна річ. Також кухня в них смачна, проте важка. Неодмінно мусиш

96


Частина ІІ

скуштувати «varenyky», це таке, як «perogies», що продають поляки у Брукліні, але смачніше. Вони є з різною начинкою — з картоплею, м’ясом, сиром, а є солодкі, з ягодами, квасолею й так само з сиром. Тільки з солодким. М’який, свіжий cottage chees! Смачно неймовірно. Генрі підійшов до вікна, відчинив його, й у кімнату ввірвався харківський пізній вечір — здушений, потамований сміх, цокотіння підборів по бруку, басовиті чоловічі голоси на хрипких інтимних нотах. Він дістав цигарку і чиркнув сірником. З-за вікна долинув перебір гітари і спів на два голоси, мелодійний і сумний. — Після бутербродів і содової в дорозі я б зараз вола з’їв, — Генрі затягнувся вдруге і роззирнувся кімнатою.— Чи нема тут поблизу якогось нічного закладу? — Треба було спитати на рецепції,— Ернст і собі підійшов до вікна, відхилив штору, визирнув униз.— Має бути якась перекуска. Це велике місто, воно ніколи не спить. Генрі затягнувся, випустив дим ніздрями і замріяно вслухався у пісню за вікном. — Багата країна… — Ернст, розпакувавши кофра, повісив до шафи свої куртку та жакет.— Їхні продукти, уяви собі, вже і в Парижі є в крамницях. Принаймні «Ukrainian horilka» мені не один раз траплялася. Ернст підійшов до товариша, сперся на підвіконня й остаточно розсунув штори: — Тут добрі солодощі. Як то вони називаються? Чекай, при­гадаю… Ага, «Рещен», це назва марки. Від прізвища їхнього прем’єр-міністра. Те-ре-щен-ко. Ось бачиш, я пам’ятаю. Журна­ ліст мусить мати пам’ять на такі різні прізвища. — Ти збираєшся писати про цю нашу подорож? — Можливо,— Ернст кілька секунд подумав, закотивши очі під лоба.— Тут усе починається в ніч на суботу. Ну, ти ж

97


розумієш — Вальпургієва ніч! Вони тут забавляються не на жарт! Себто можемо трохи поспати, бо далі карнавал і продиху не буде. Можливо, якісь подорожні нотатки… — Тутешні дівчата справді гарні. Я спостеріг ще на митниці у Тирасполі. — А які вони чудові у спілкуванні! При цьому ціни просто смішні! За таких юних, прекрасних… — Мовчи!.. Бо я вже починаю хотіти. — Ну то ходім нарешті їсти! Друзі вийшли з номера Ернста й попрямували зеленою доріжкою до ліфта. За півгодини вони вже сиділи в цілодобовому кафе за два квартали. Перед ними стояла пляшка горілки «Зміївська спеціальна» з тоненькою гадюкою всередині. До горілки додавалися таця з паляницею свіжого хліба, зелена цибуля, квашені огірки й тонко нарізане сало, пронизане рожевуватими волокнами. Від першої чарки Генрі стрепенувся, зняв окуляри й попустив краватку. Ернст, відкинувшись на спинку м’якого невисокого стільця, витягнутою рукою сягнув по скибку хліба, двома пальцями прихоплюючи ще й кілька плястерів сала. Так само однією рукою швидко доносячи до рота, він усе ж склав собі подобизну бутерброда й, не кусаючи, запхав у рот усе, що мав у руці. Зажував смачно і сильно, проковтнув і вмочив у сіль зеленого хвоста цибулі: — Це надзвичайно смачно! Генрі кивнув і загриз огірком. Тим часом дві офіціантки — чорнява й білява, Олена і Катруся, як виявилося пізніше,— принесли борщ з пампушками й часником. Ернст знову налив. Після борщу, який друзі з’їли мовчки й солодко присьорбуючи, подали вареники зі шкварками та сметаною. Вареники були з картоплею і сиром, у меню вони називалися «поліськими».

98


Частина ІІ

Олена і Катруся повідомили, що цієї ночі вони, на жаль, мають працювати, та завтра пополудні, відпочивши й переодягнувшись, охоче покажуть американським гостям столицю Української держави. Потім принесли ще по невеликій порції солодких вареників з сиром, квасолею і ягодами. Після цього Генрі солодко позіхнув і приятелі, розрахувавшись, лишили дівчатам ще двісті гривень авансу — по сотні кожній. Піднялись до своїх спалень і поринули у глибокі, втомлені й насичені сни…

*** Прокинулись обоє майже водночас — неподалік на церкві били дзвони, й монотонно гомоніла юрба за відчиненими вікнами, час від часу вибухаючи чиїмсь коротким смішком або верескливим дівчачим чи дитячим голоском. Гарчали легковики, вантажівки й автобуси зі смішними, загостреними спереду капотами. Генрі ще поніжився у постелі, то поринаючи в сон, то знову отямлюючись, а Ернст в одних лише штанях і сорочці спустився на рецепцію, де зміняв п’ять сотень доларів на українські гривні. Обмінний кіоск належав банкові «Приват». О, тепер треба не забути розповісти Генрі, як він прокинеться, цей парадокс: головний державний банк у цій країні називається «Приват»! Доки касир відраховував суму, Ернст ліниво розглядав набір колекційних монет, виставлений у вітринці крамнички міняйла. Монети були гарні, крупні, білого і жовтого металу. Найменша одна гривня, потім трішки більша — дві, потім п’ятірка і десятка. У паризьких нумізматів це може коштувати чимало. Та й перед друзями похвалитися. Ювілейні монети до 20-річчя перемоги в українсько-московитській війні 1918–1920 років.

99


Комплект гарний, добрий метал, якісне карбування. Варто було б собі придбати щось таке з України. Втім, краще це зробити не зараз, а пізніше... Піднявся на свій третій поверх і рвонувши двері, вступив до номера Генрі: — Прокидайся, сонько! Покрутив у руках жмут банкнотів різних кольорів: — Отака от їхня валюта. Hryvnya. Генрі сів у ліжку, сягнув правицею на тумбочку по окуляри. Протер очі й спробував роздивитися. Тим часом Ернст передивлявся жмут грошових знаків, перебираючи в руках банкноти по одній. — Курс непоганий. Півтори гривні за долар. А у вуличних міняйлів на Сумській, там, де ми ото зупинялися, уночі був курс один до одного. Ну та ми зміняли небагато. Хоча в якомусь економічному огляді я читав, що Україна зумисно тримає заниженим курс своєї власної валюти. Це нібито сприяє розвитку промисловості. Принаймні там така думка була висловлена. Ернст повідділяв більші банкноти й заховав у нагрудну кишеню сорочки. Дрібніші склав удвоє й запхав до штанів. Потім знову дістав, розгорнув і передивився. — У них найбільша банкнота — тисяча гривень. Там якийсь бородань зображений. Я в касі бачив, здалеку. А на півтисячі — Григорій Сковорода. Чув такого філософа? — Світ ловив мене, та не спіймав! — Генрі рвучко відкинув ковдру і спустив ноги з ліжка.— Він же ніби звідси десь був, з Харкова? — Може, й так,— Ернст відділив одну банкнотку, з найменших: — Ось, поглянь. Володимир, їхній князь. Дав Україні християнство. На зворотньому боці банкноти — колони Херсонеса. — І що?

100


Частина ІІ

— Херсонес у Криму, під Врангелем. Той їхній кримський президент Лучніков мав би вдушитися від злості. Бо це називається «територіальні претензії». — Он які тонкощі? Ну, я ж не знав...— Генрі відповідав ліниво, ще спросонку. Ернст тим часом перебирав банкноти в пальцях. — Ось їхній гетьман Богдан Хмельницький. А на звороті — Замосць, це Польща. Теж натяк... На двогривневій — Ярослав Мудрий, великий князь Київський. З другого боку — Софія. Храм Божий. Тільки не той, що у Києві, а той, що у Стамбулі. — Ого, як вони широко навколо себе роздивляються! — Генрі й собі простягнув руку й підніс до очей банкноти, водночас вирівнюючи на носі окуляри: — Гарні гроші на вигляд, якісні. Сьогодні ми їх трохи повитрачаємо...

*** Коцюба зауважив на протилежному боці вулиці постать Михайла Семенка,— також свого подвійного агента, чи й не найпотрібнішого у цій складній справі з невідомим убивцеютерористом, якого невідь-звідки слід було чекати. Полковник перейшов вулицю, і чоловіки потисли руки один одному. Семенко високо тримав голову й час від часу стріпував густою чорною кучмою-шевелюрою чи, простіше кажучи, чубом. Зналися вони давно — ще з 1919-го. Тоді, щойно повернувшися з Владивостока, Михайло миттю зголосився, щоб його завербували працювати на ВЧК. Згодом він став чи не найкориснішим із подвійних агентів, бо працював у столиці й до нього звертались у найважливіших справах — і з Кіровограда, і свої.

101


Та почати одразу розмову не випадало, бо до Семенка то тулився, то відтулявся на метр-півтора коротко стрижений, майже лисий хлопчисько з нахабним червонястим личком. Придивившись пильніш, Коцюба врешті впізнав: — А-а-а! Це ти, Сергійко зі Старобільська? Малий мовчки кивнув і нахабно втупився в обличчя полковника, стиснувши губи. Виглядав хлопчик відгодованим, умитим, і заїди в куточках його рота вже порожевіли, потроху заростаючи. Щоки теж стали повнішими, проте крупний ніс усе одно домінував над маленьким нахабним личком. — Що, Михайле! — Коцюба перевів погляд на Семенка,— сироту пригрів? — Та оце підібрав пацана. Здихало ж, як щеня, в підворітті на Мироносицькій. Хлопчик, почувши ці слова, мовчки вишкірив зуби. Коцюба зрозумів, що слід перевести розмову на щось веселіше. Вирішив рубонути з плеча, по-чоловічому. — І правильно! В пацана мусить бути старший товариш. Хтось же має навчити його дрочити! Полковник миттю перевів погляд на хлопчака — ану? Та малий нітрохи не знітився — безпритульне минуле підготувало його й не до такого — і, прищулившись назустріч погляду Коцюби, дзвінко й весело прокричав: — Та я вже тепер краще дрочу за дядька Михайла! А як виросту, то краще за всіх у світі дрочитиму! Ось побачите! — Ну-ну! — Коцюба внутрішньо здався і сягнув до кишені.— Ось, на тобі гривню, купи собі морозива якогось! Очі хлопчака радісно сяйнули, він миттю вихопив монету з пальців полковника і розчинився у навколишній юрбі. — Він не загубиться. Такі, як він, не губляться. Пішли, пройдемося. Семенко кивнув чорним чубом, уже згаданим вище.

102


Частина ІІ

Обоє покрокували непоквапно. А Сергійко тим часом добіг до ближчої ятки з морозивом і купив за п’ятнадцять копійок ріжок зеленого фісташкового. Ретельно перерахував здачу, сховав шаги до кишені й натхненно злизнув гострий закучерявлений вершечок. Ось воно, світове блаженство! Розплющив очі й роззирнувся довкола. Прямо перед ним ішло троє — Микола Хвильовий у затягнутому паском військовому строї без погонів, його падчерка Любонька в сукні кольору кави з молоком із темно-коричневими вставками і третій — невисокий чоловік у мішкуватих штанях. Взутий був цей чолов’яга в грубі ортопедичні черевики з литими важкими підборами, різними заввишки. Сергійко ще зауважив, які великі долоні має дядько — лапаті, з товстими міцними пальцями. На скрипці він точно не гратиме. Та за мить він знову перевів погляд на Любоньку — її красиві повні груди так звабливо випиналися під світлою тканиною! Дівчина ішла осанистим, поважним кроком, плавно поводячи гармонійно округлими клубами. Уся вона була ніжним набубнявілим пуп’янком, аж Сергійкові болісно й солодко засвербіло десь між ногами… Хвильовий щось пояснював коренастому дядькові, згори униз, жестикулюючи при цьому правицею. Той кивав, несміливо усміхаючись. Любонька відчула на собі погляд хлопчака, роззирнулась навколо і зауважила тир, що стояв у бічному завулочку. Вона стрепенулась, підбігла до Хвильового і смикнула вітчима за рукав. — Онде тир! Хочу стріляти! Ходімте постріляємо! Хвильовий знизав плечима, і трійця підійшла до ляди з гвинтівками. Сергійко, злизуючи морозиво, тихенько рушив услід. Хвильовий поклав на ляду банкноту, і Любонька вхопила гвинтівку.

103


Було видно, що уроки військової підготовки вона відві­ дувала ретельно — із п’яти вистріляних кульок три вразили мішені. Упав заєць, потім солдат-москаль з розчепіреними ногами й гвинтівкою над головою, перевернувся маленький червоно-зелений дракончик у самому кутку стенда. Усміхнувшись, дівчина простягнула зброю Хвильовому, та вмить відсмикнула і тицьнула в груди коренастому: — Трифоне, давай, постріляй! Постріляй, Трифоне! Трифон винувато усміхався і мружив очі в грубих, опук­ лих окулярах. Та Любонька не вгамовувалась: — Ну постріляй, Трифоне! Ну, прошу тебе! Сіль ву плє! Альон! Величезними долонями Трифон урешті взяв гвинтівку, обмацав її. Навіщось зазирнув у люфу, потім неоковирно приміряв до плеча. Любонька сипнула сміхом, забрала в нього гвинтівку і зарядила її — бо Трифон своїми грубими пальцями-патиками навряд чи спромігся б це зробити. Знову тицьнула гвинтівку окулярникові — давай! Трифон підніс прикла´д до щоки, прицілився. — Трісь! — і в пласкої бляшаної білки відлетів хвіст. Але сама мішень не впала — у чорний кружечок стрілець не влучив. Любонька знову пирснула сміхом і перезарядила зброю. Трифон вистрелив удруге, і тепер хвіст відлетів у русалки, яка елегантно звисала прямо по центру стенда. Наступним пострілом відбило хвоста у чорного орла, потім — у вовка у верхньому ряду, і п’ятим пострілом Трифон позбавив хобота великого сірого слона. Сергійко навіть забув про морозиво й зачаровано дивився на те, як стріляє Трифон, не помічаючи, що зеленкувата фісташкова цівка повзе йому по рукаві потертого пальтечка. — Але ж ти в жодну не влучив! Жодна мішень не впала! — коверзливо пропищала Любонька. Трифон знову винувато

104


Частина ІІ

усміхнувся і поклав гвинтівку на ляду. А дівчина вже змінила примху на нову: — Тепер ходімте на тістечка! Тістечка з солодкою фруктовою водою! Же ву дре ен еклєр! Вони пройшли зовсім поряд біля Сергійка, і Трифон, похитуючись, раптом боляче наступив своєю важкою ортопедичною підошвою на ногу хлопчакові, на самі пальці! Сергійко аж засичав від болю! А те одоробло посунуло далі, похитуючись і мружачись крізь свої грубезні окуляри. Коли Сергійко дошкутильгав до Семенка з Коцюбою, ті вже завершували розмову. Хлопчик спинився і винувато почав облизувати свого засмальцьованого рукава, на якому зеленіла, всякаючи, цівка фісташкового морозива, схожа на соковиту бульбашкувату шмарклю. Ступня ще пекла, та потрохи відходила. — Ні, зовсім нічого! Ніяких сигналів, знаків, нічого не було, що ви ото про Київ розказуєте. Ніякої готовності. Ніхто не приходив, не дзвонив, не писав. Ні по яких доступних каналах,— Семенко ніби виправдовувався. Та Коцюба й не мав підстав не вірити. Тоді невже терористична атака готується у Києві? «А може, все ще складніш. І саме Харків є метою терориста? А вся та колотнеча в Києві, крейдяні позначки на скрині, гудки суден по Дніпру — лише для відволікання уваги? Думай, полковнику, думай!» Коцюба потис руку Семенкові, і той роззирнувся по Сергійка. Малий підійшов з готовністю, все ще висмоктуючи з рукава залишки солодкої маси. — Бувай, Сергійку! — полковник говорив серйозно, «подорослому».— Слухайся дядька Михайла, шануйся. Трохи підростеш, джеризацію пройдеш — навчу тебе стріляти з пістолета. Хочеш навчитися стріляти?

105


— Хочу,— сам собі десь під ніс буркнув хлопчисько, роздивляючись липкого рукава і приміряючись язиком до останніх згустків морозива, які ще залишались у складках тканини.

*** Коцюба вирішив не їхати додому, а повернувся у свій кабінет. На столі лежали, складені стосиком, донесення про перетин кордону особами, які могли бути причетними до тероризму. Замовивши в чергового джури міцного чаю, полковник сів за стіл і почав переглядати картки. З Шепетівки повідомляли про персон, які привернули увагу прикордонників і митників. З Острозької Православної академії, яку фінансувала У. Р. С. Р. на польських «східніх кресах» в’їхали 29 квітня двоє підозрілих — отець Пйотр, інок Острозький, і його дещо молодший супутник Улас Самчук. Обоє декларували метою в’їзду відвідання Харківського Пролетарського Карнавалу. При огляді особистих речей митним інспектором М. Островським у отця інока було знайдено півтори літри міцного алкоголю домашнього приготування, що їх він намагався провезти в об’ємних металевих хрестах, висвердлених ізсередини. Згідно з митними правилами, вміст хрестів було перелито в мірки й отець інок заплатив мито за ввезення спиртних напоїв до У. Р. С. Р.— 20 гривень 50 шагів. Пан Улас Самчук, співробітник тієї ж академії, пред’явив для митного контролю рукописа свого роману, написаного українською мовою, а також склав усне пояснення, що принагідно у Харкові має намір звернутися до видавництва з метою опублікування своєї праці... Двоє громадян США — Гемінґвей Ернст і Міллер Генрі — в’їхали через Кам’янець з боку Румунії автомобілем «крайслер імперіал». Метою відвідин У. Р. С. Р. також задекларували ХаПеКа. Пред’явили на митному контролі американські долари і пляшку

106


Частина ІІ

французького мартелю, який одразу ж і знищили шляхом випивання, щоб уникнути сплати мита. Громадянин Румунії Алессандро Бойческу, асистент письменниці О. Кобилянської, мав при собі муляжі гайдуцького пістоля і ятагана, тож після ретельного огляду йому було видано дозвіл на носіння цих предметів як частин національного костюма... Сейні, Алекс, теж громадянин США, в’їхав з боку Польщі через Новоград власним транспортним засобом — мотоцик­лом марки «Індіан». Затримувався у Києві на 2 доби. Опрацьований агенткою Ка-Ша, окремо підшито її звіт про контакт і наміри іноземця. Метою приїзду назвав роботу над фільмом про українських кобзарів та лірників. Полковник пригадав нічного мотоцикліста, котрий обігнав його на трасі й зник у нічній пітьмі — отож, це й був американець? Коцюба гортав картки донесень, та підсвідомо розумів — не те, не там, не воно. Усі ці люди не могли бути терористами — занадто відкрито вони діяли, занадто чітко мотивували свої причини приїзду. Шукати слід було десь-інде. Але — де? Полковник зробив кілька великих ковтків міцного чорного чаю й замислився, підперши голову руками. За вікном шуміла харківська ніч. Столиця не спала ніколи...

*** — А в принципі ми маємо зараз ідеальну державу,— Валер’ян Поліщук притьмом випив чвертку горілки, яку стискав у правиці, й загриз зеленою цибулиною. Кілька гострих зелених трісочок одразу ж прилипли йому до передніх зубів.— Сильний Президент, політик, який дбає про народ, установив тверду й надійну владу, навіть закордонним українцям допомагаємо. Воювати не збираємося, проте військо тримаємо у стані бойовому!

107


— Та хвате вже тобі! — гиркнув Чечвянський з висоти свого зросту.— Живемо як живемо. От ще як жиди повиїжджають, тоді заживемо. Чи ти деяких жидів не відпустив би. Га? Вишня і Любченко засміялися майже в унісон. А Поліщук скривився і, нахиливши голову, почухав собі потилицю. Потім понюхав зелений недогризений пучечок, що його стискав у пальцях. Крити було нічим. Усі четверо раптом роззирнулися довкола й обмацали себе по кишенях. Випити було нічого. Чекушка, що її щойно вицмулив Поліщук, була останньою з цілої батареї, яку вони кілька годин тому виставили на лавці у затишному внутрішньому дворі на Римарській. Двір, хоча й затишний, був насправді прохідним — тільки не всі про це знали. За будкою з голубником над нею був вузенький, менше метра, прохід у сусіднє підворіття. А звідти через вулицю — і крамниця «Хліб-сіль». Чечвянський першим зрозумів ситуацію до кінця й поліз у кишеню штанів: — Треба знову скинутися. Ти вчора гонорар отримав, — він дещо загрозливо вивернув єдине своє око до Любчен­ ка.— Давай-но, виставляйся... Любченко з готовністю сягнув у внутрішню кишеню і вийняв звідти жмут складених удвоє десятигривневих банкнот. Подумки відзначив, що жмут відчутно потоншав — адже й за попереднє частування платив він. — Малі в нас гонорари, бо не вміємо попередньо домовлятися. От Володька Сосюра в цьому — мастак. — Як він викрутився: і тоді я пішов до червоних, бо у мене штанів не було... От же ж кручений жевжик. За своє минуле відповідати треба. А він у поемці написав про це так, ніби поміж іншим — і що тепер з нього візьмеш?! Вишня і собі втрутився в розмову, примирливо:

108


Частина ІІ

— Та багато хто був у московському війську. Але ж поверталися. Ми ж — українці, мусимо і прощати братів заблудлих, чи як? Бо своїх за старі гріхи нищити — це не по-українськи. Так уже багато хто погано скінчив, і серед людей, і цілі народи теж. Вишня був налаштований миролюбно й боронив своїх до кінця.

*** Усі четверо непоквапно пішли у бік Римарської, просунувшись боком у вузький прохід, та вже при самому виході з підворіття від темної стіни раптом відділилась тінь у тісному лискучому платті, що облягало вже трохи розбухлу фігуру. Вона швидко наблизилася і, простягаючи благально руки до письменників, заговорила завченими фразами, дивлячись чи то на Чечвянського, чи то на Любченка: — Ходімо зі мною. Я беру недорого, а вмію все. Двадцять гривень — година, будь-які послуги. За ніч — сто гривень, і не пошкодуєте. Любченко примружився, узяв руки в боки і почав повчати повію: — Ну оце ти до нас українською звертаєшся, і ми тебе розуміємо. Але на Сумській повно багатих іноземців. Ти б ото вивчила пару слів німецькою або французькою, і не по двадцять гривень за годину заробляла б, а по двісті! Ву компрене? Ферштеєн зі! Повія знітилась і потупила погляд. — А то так і сконаєш неграмотною! — додав Любченко голос­­но й повчально і розвів руками. Вишня з Чечвянським реготнули, і вся ватага весело посунула далі, на закличні вогні вітрини продмагу.

109



Художнє видання Олександр Ірванець Харків 1938 Редактор Петро Коробчук Коректор Тетяна Кришталовська Дизайнер Юрій Барабаш Відповідальний за випуск Поліна Лаврова

Підписано до друку 13.04.2017. Формат 70 x 100/16. Гарнітура Swift Pro, DenHaag Narrow. Друк офсетний. Папір офсетний. прим. Зам. № Видавництво «LAURUS» Свідоцтво ДК No 4240 від 23.12.2011 04114, Київ, вул. Дубровицька, 28, тел./факс: +380 (44) 234–16–30 laurus.info@yahoo.com laurus.ua Інші книжки видавництва — http://issuu.com/laurus_press Віддруковано у ТОВ «Друкарня “Бізнесполіграф”». ДК No 2715 від 07.12.2006 02094, Київ, вул. Віскозна, 8. Тел./факс: +380 (44) 503-00-45





Millions discover their favorite reads on issuu every month.

Give your content the digital home it deserves. Get it to any device in seconds.