Післямова
Якось на початку 1990-х видатний мистецтвознавець Григорій Логвин сказав нам, студентам: «Дослідження пам’яток архітектури з кожним роком стає все легшим і легшим, бо пам’яток лишається все менше й менше». За двадцять з гаком років гірка іронія метра аж ніяк не втратила актуальності. Пам’яток справді катастрофічно меншає, і під найбільшою загрозою перебувають фортифікаційні споруди. Якщо історичні сакральні будівлі мають шанс урятуватися від нищення зусиллями релігійних громад, то переважна більшість фортифікацій залишаються ніби нічиїми, хоча за законом належать державі як пам’ятки архітектури національного значення. Однак нагляд за їхнім станом, не кажучи вже про консервацію та реставрацію, не здійснюється. Пам’ятки стають жертвами вандалізму, злочинної недбалості, а часом і непрофесійної реставрації, за яку нікого не карають. Виняток становлять хіба оборонні споруди, якими опікуються історико-архітектурні та історико-культурні заповідники, хоча і тут усе тримається на ентузіазмі працівників — брак фінансування не дає змоги вести масштабні дослідження та зберігати пам’ятки так, як це робиться у сучасному світі. Звісно, вивчення споруд, що на очах зникають, стає не легшим, а складнішим, особливо коли йдеться про спроби певних типологічних узагальнень.
115