деталей загострює акценти на тому, що виявлялося невиразним або незначущим. Культурологічні есеї Крюгера — його власний кубик, кожний бік котрого складається на наших очах у картинку ніби й відому, але нову — кольори, зачищені від стереотипів, забобонів та міфів, яскравішають. Стилізатор та носій культури мислення, Крюґер змушує читача захоплюватись, наприклад, розлогою розвідкою про те, як, зрештою, вірно писати — «Фрейд» чи «Фройд»? Дочитавши до кінця, задаєшся питанням — навіщо? Зрештою, достатньо було б констатації: інститут мови вважає, що правильне написання — таке. Й лише потім розумієш, чому не міг відірватись від тексту. Бо, слідом за авторською примхою колупаючись у його деконструюванні — очищенні деталей від пороху та іржі — реконструкції отримуєш бісер призабутих фактів, неочікуваних співставлень, дотепних висновків. Замість цеглини знання — намисто, яким пропонується помилуватись. Культурологічна та соціальна критика Крюґера — цюцюбабка. Із зав’язаними очима, відмовляючись від наївного примату очевидного, читачу пропонується обмацувати ніби відоме, аби впізнати, чим воно є. Такий спосіб дає Вано Крюгерові і тим, хто готовий збирати кубик світосприйняття за його інженерією, оптимістичний просвітницький погляд на світ, ніби вже неможливий у XXI столітті «майбутнього-як катастрофи». Повертає до волюнтаристської «злої мудрості» Ніцше.
viii