__MAIN_TEXT__
feature-image

Page 1


...


коли

я

вано крюґер

чую слово

«культура» ... laurus


ББК 87.6 УДК 130.2 K 77

Крюґер В. Коли я чую слово «культура»...— К.: Laurus, 2018.— 130 с.

Вано Крюґер, поет, філософ, культуролоґ, менеджер з літературних проєктів Київської орґанізації Національної спілки письменників України, член ПЕН-клубу. Коли я чую слово «культура»...— це сім есеїв, три з яких присвячені культурі, мистецтву та мисленню, а ще чотири — знаковим постатям XVIII–XX століть: Маркізові де Саду, Леопольдові фон Захер-Мазоху, Зиґмундові Фройду та Умберто Еко.

ISBN 978–617–7313–26–6 © Видавництво Laurus, 2018 © Вано Крюґер, текст, 2018 © Barabás György, дызайн, 2018 © Костянтин Дорошенко, передмова, 2018


Зміст

Кубик Крюґера

vii

Коли я чую слово «культура»…

1

Розширення? Звуження? Звільнення?

9

Дуче & Еко

21

Зіґґі Фрейд & Зиґмунд Фройд

25

Міфолоґічні обмеження теорії суспільного /раціонального/ вибору38 Сучасний Піґмаліон, або Винахідник фатальної жінки

55

Політична філософія Маркіза де Сада як частина критичної теорії

70

Post Scriptum: вибране з фейсбуку Перші публікації

109 cxyiii


Кубик Крюґера

Механічна головоломка Ерньо Рубіка, напевно, відома кожному. У 1980-х вона захопила планету, створивши новітній прецедент дозвілля та споживацтва: річ поза жодною реальною необхідністю стає неодмінною частиною життя ледь не в кожній родині. Подібний ефект з того часу неупинно відтворюється — від тамагочі до спінерів. В переважній більшості програми у наших гаджетах нині настількі ж далекі від конкретної користі, проте нас захоплюють. Але, на відміну від них, кубик не зникає з майже щорічними хвилями моди на найсвіжіші бздури. До нього повертаються — нині вже створені чотири- та п’ятивимірна моделі, розв’язати які поки що спромоглося менше сотні користувачів на цілий світ. Як не зникає потреба людства у логіці, зведенні кінців із кінцями, але не у насильницьки-механічний чи натягнуто-містичний, а в діалектичний спосіб. Змінивши протягом навчання у НаУКМА три кафедри — філософії, культурології та політології, Крюґер обрав за фах поетичну творчість. Одначе в ній, як і у ставленні до життя, він ніби грає у власний конструктор. Деконструює лексеми, образи, факти й конструює їх наново. Змінивши сполучення

vii


деталей загострює акценти на тому, що виявлялося невиразним або незначущим. Культурологічні есеї Крюгера — його власний кубик, кожний бік котрого складається на наших очах у картинку ніби й відому, але нову — кольори, зачищені від стереотипів, забобонів та міфів, яскравішають. Стилізатор та носій культури мислення, Крюґер змушує читача захоплюватись, наприклад, розлогою розвідкою про те, як, зрештою, вірно писати — «Фрейд» чи «Фройд»? Дочитавши до кінця, задаєшся питанням — навіщо? Зрештою, достатньо було б констатації: інститут мови вважає, що правильне написання — таке. Й лише потім розумієш, чому не міг відірватись від тексту. Бо, слідом за авторською примхою колупаючись у його деконструюванні — очищенні деталей від пороху та іржі — реконструкції отримуєш бісер призабутих фактів, неочікуваних співставлень, дотепних висновків. Замість цеглини знання — намисто, яким пропонується помилуватись. Культурологічна та соціальна критика Крюґера — цюцюбабка. Із зав’язаними очима, відмовляючись від наївного примату очевидного, читачу пропонується обмацувати ніби відоме, аби впізнати, чим воно є. Такий спосіб дає Вано Крюгерові і тим, хто готовий збирати кубик світосприйняття за його інженерією, оптимістичний просвітницький погляд на світ, ніби вже неможливий у XXI столітті «майбутнього-як катастрофи». Повертає до волюнтаристської «злої мудрості» Ніцше.

viii


Так, попри відсутність імперського досвіду в України, Крюґер бачить її інклюзивно, в повноті історичного тіла — з Троцьким та Малевичем, Скоропадським та Шептицьким, модерністським проектом СРСР, потугою визвольних змагань, Розстріляного відродження, але й ДніпроГЕСу. Тут він — один із небагатьох представників нашої сучасної літератури, що відмовився бути реплікантом колоніального. «У будь-якій ситуації волію бути розумним, а не правим», — декларація Вано Крюґера. Навіть, якщо це гра, пропозиція головоломки, вона — життєздатна й весела, гідна використання. Костянтин Дорошенко


Коли я чую слово «культура»…

Ґеорґ Фрідріх Вільгельм Геґель і Артур Шопенґауер терпіти не могли один одного і навмисне ставили свої лекції в один час — щоб студенти могли відвідувати тільки когось одного із них. Геґель був на вершині популярності і всі студенти йшли до нього, а до Шопенґауера — ніхто. Щоправда, Шопенґауер пережив Геґеля, ще й доволі різко висловився про його смерть, ­— і дочекався визнання — так Ваґнер присвятив йому Перстень нібелюнґа. Мене завжди дивувала парадоксальність ситуації, що вислови цих двох великих мислителів, які терпіти не могли один одного, часто присвоювали третій особі — в інтернеті чи в приватній розмові. Вислови ці: «Якщо факти проти моєї теорії, то тим гірше для фактів» /Геґель/ і «Чим більше я пізнаю людей, тим більше я люблю собак» /Шопенґауер повторив цей знаменитий афоризм за прославленою французькою епістоляристкою Марі де Рабютен-Шанталь, маркізою де Севіньє/, а третя особа, що їй їх приписували — Адольф Гітлер. А ситуація ця є парадоксальною лише на перший погляд. Умберто Еко пише про синкретизм як про одну з найголовніших ознак фашизму: «Ця нова культура

1


/фашистська — В. К./ з необхідністю виявляється синкретичною. Синкретизм — це не просто, як вказують словники, поєднання різноформних вірувань і практик. Тут основа поєднуваності — перш за все, зневага до суперечностей. Адже за подібної лоґіки, всі первородні одкровення містять зерня істини, а, якщо вони різнорідні або взагалі несумісні, це не має значення, оскільки алеґорично все рівно всі вони ведуть до якоїсь передвічної істини». Щоправда, він, на відміну від, наприклад, Андреаса Умланда, розрізняє нацизм і фашизм. Проте, що важливо для нас — так це те, що феномен німецького нацизму виник не на порожньому місці — ба навіть, навпаки, був цілком закономірним продуктом романтично-просвітницької синтези, закономірним продуктом великої німецької культури попередніх століть, що увібрав у себе як Геґелівський етатизм /держава як хода Абсолютного Духу; прусська держава як її ідеальне і кінцеве втілення/, так і Шопенґауерівський волюнтаризм /Світ як воля і уявлення/. Кольоніяльне замилування великою російською культурою — так, це, безумовно, велика культура, проте це велика імперська культура — часто не дає зрозуміти, що сучасний російський пароксизм Вели­ кой страны, которая встаёт с колен теж виник не на порожньому місці і навіть не тільки як захисна реакція на фантомні болі після величайшей геополитической катастрофы XX века — а СРСР був чи не найпослідовнішим просвітницьким проєктом1 в історії 1 Див. Розширення? Звуження? Звільнення? — ст. 9–20 ц. в. — і Міфолоґічні обмеження теорії суспільного /раціонального/ вибору — ст. 38–54 ц. в. 2


Коли я чую слово «культура»…

людства; що ж, тим яскравіший контраст! — а теж як цілком закономірний результат розвитку великої російської культури попередніх століть. Проблема, як і у випадку із нацизмом — не в імперії як такій, в ідеї її загальної конструкції — а в конкретному етнонаціональному недоімперському ressentiment. Все на поверхні, як і належить симптомам — Кле­ ве­­тникам России Александра Пушкіна, На независимость Украины Йосифа Бродського, флюґерування Солженіцина навколо теми Голодомору — від визнання і використання як козиря проти радянської влади в табірні роки до заперечення самого його факту вже в 90-ті. А також надмірне підкреслення постатей, «которые нас /славянские ручьи/ обьединяют», наприклад, Миколи Гоголя — письменника, безумовно, і українського, і російського водночас — проте ще більше імперського. Ріхард фон Краффт-Ебінґ у своїй знаменитій Psycho­ pathia Sexualis в розділі про мазохізм писав, що «хвороба» Леопольда фон Захер-Мазоха не дозволила повністю розкритися його таланту. Проте вже наступна традиція — /психо/аналітична — стверджує цілком протилежне — саме психосексуальні особливості автора — і їхнє співзвуччя психосексуальним особливостям мас — і спричиняють резонанс твору. Велика культура — особливо культура великої прози/великого роману — можлива лише в умовах імперії — краще адміністративно і політично оформленої або хоча б міцно скріпленої мовою і культурою метрополії. Це одна з таємниць, які знав Бродський.

3


Европейські імперії XIX ст. не дарма наслідують Просвітництву XVIII ст. з його текстоцентризмом і епістемолоґічним оптимізмом2. В результаті все мистецтво — а надто проза — XIX ст. виявилося міцно з’єднаними з філософією з її одвічними критичною настановою і пошуком сенсів. Для капіталізму подібна ситуація є небезпечною, адже не лишень відволікає значні людські ресурси на інтереси, протилежні протестантській етиці, а й взагалі ставить засадничу для капіталізму модель раціонального індивіда3 з чітко визначеними цілями під сумнів. Зрештою, такі ідеолоґи відкритого суспільства/ліберальної ринкової демократії як Карл Поппер і Френсіс Фукуяма підкреслювали, що у відкритому суспільстві/після кінця історії філософія, а отже і вся культура великої прози в дусі XIX ст., і ширше — все мистецтво, виявляються шкідливими і непотрібними, і «здаються в музей»4. 2 Див. Post Scriptum — ст. 109–cxvii ц. в. 3 Див. Міфолоґічні обмеження теорії суспільного /раціонального/ вибору — ст. 38–54 ц. в. — і Політична філософія Маркіза де Сада як частина критичної теорії — ст. 70–108 ц. в. 4 Під іншим кутом зору про відмирання форми роману пише і Єфім Курґанов у Сергей Довлатов и линия анекдота в русской прозе: «Єдиний великий зв’язний текст зараз майже вже неможливий. Вірніше, можливий, але його поява буде сприйматися як стилізація під літературу, як щось не зовсім справжнє. Писати традиційний роман тепер якось не зовсім зручно. Одним з перших в наші дні це особливо гостро відчув Довлатов, виявивши тенденцію, котра проявляється все чіткіше. До речі, подібний тип ситуації був характерний і для епохи становлення роману. З тією лиш відмінністю, що тоді відбувалася романізація (оживлення) затверділої жанрової системи, і в результаті все, що було створено поза цією тенденцією до романізації, сприймалося як стилізація, як щось несправжнє. 4


Коли я чую слово «культура»…

Відому формулю «Коли я чую слово «культура», я хапаюсь за свій пістолет!» часто помилково приписують райхсміністрові д-ру Йозефу Ґьоббельсу. Проте насправді вона належить перу драматурґа Ганнса Йоста — дія п’єси відбувається взимку, в повоєнній /після Великої війни/ Німеччині, буржуа йдуть в театр, зовсім не зважаючи на хлопчика, що продає сірники біля входу в театр — закамуфльований спосіб просити милостиню, бо напряму це робити заборонено законом — коли буржуа виходять з театру, хлопчик вже замерз насмерть, проте буржуа продовжують розмірковувати «Ах, яка в нас велика культура! Німеччина відродиться і ніколи не загине з такою культурою!» Тоді один з головних героїв і каже: «Коли я  чую слово «культура», я знімаю з запобіжника свій браунінґ» — контексту цієї фрази ви, до прикладу, ніколи не знайдете у Вікіпедії: ані в анґлійській, ані в російській, ані, тим паче, Характер теперішньої літературної ситуації переконує, що справа не в самому романі і в якихось його особливих властивостях, а в певному законі літературного розвитку. Судіть самі. Зараз уже сам роман анектодитується, як в епоху його становлення романізувалися інші жанри. Понад те, у писанні канонічного роману явно вчувається пародіювання точно так само, як в епоху становлення роману тексти, що їх не зачепила романізація, сприймалися за стилізацію. Очевидно, відбувається процес кристалізації нового жанрового кістяка літератури. Тип минулої системи, котра розпадається нині, свого часу визначив роман. Мені здається, що тип системи, котра утворюється на наших очах, визначає анекдот, що вирвався із підпілля, хоча не виключено, що не лиш він один. … Ми спостерігаємо анекдотизацію цілої низки жанрів, перш за все, прозаїчних. Чому це відбувається? Звісно, не можна нехтувати перспективністю малої динамічної форми, що якнайкраще відповідає темпу нашого життя, що все прискорюється і прискорюється…» 5


в німецькій. Затемнення контексту цієї фрази приховує дуже потужне гуманістичне начало нацизму /а воно є!/, а значить витісняє нацизм в моральне Несвідоме — робить його повністю ірраціональним метафізичним Злом, з яким неможлива будь-яка емпатія /подібну політичну метафізику добре деконструює Джонатан Літтелл в своїх Милостивих5 — тим неприємнішою для багатьох є ця деконструкція/ — подібне витіснення робить це ірраціональне зло надзвичайно привабливим. Окрім того, почасти свідоме, а  почасти несвідоме затемнення ґенеалоґії нацизму — а зараз вже і Радянського проєкту з його чітко артикульованою Просвітницькою домінантою — його метафізикалізація і ірраціоналізація не дозволяють критично препарувати механіку його виникнення, а отже зробити неможливим його повернення. Саме тому важливе уважне перепрочитання.

5 Цікаво відзначити, що для проникнення у світ штюрмбанфюрера  -інтелектуала Максиміліяна Ауе — а значить необхідного олюднення цього світу — Джонатану Літтеллу прислужилися знання французької сакральної соціолоґії та російської літературної клясики. В кількох місцях Милостивих Джонатан Літтелл фактично цитує Жоржа Батая — наприклад, коли пише про Голокост як про невмотивовану трату і жертвоприношення, що має скріпити спільноту нерозривними узами. Алюзії на російську клясику — аж до малярства — так само щедро розкидані сторінками Милостивих. В цілому ж Милостиві Джонатана Літтелла є наративізацією одного-єдиного уривку, присвяченого Маркізові де Саду, із Еротизму Жоржа Батая: «За певних обставин ті ж самі /нормальні/ люди починають грабувати, підпалювати, вбивати, ґвалтувати і піддавати своїх співвітчизників катуванню» — тим, повторюся, неприємнішою для багатьох є ця деконструкція. 6


Коли я чую слово «культура»…

І без перепрочитання всієї великої російської культури, щонайменше останніх кількох століть її розвитку, нам не зрозуміти ані глибинні і задавнені передумови даної війни, ані ґенезу і глибину міфолоґічного «реґресу»6 Росії — країни, що пройшла найрадикальніший — радянський — досвід Просвітництва, ані ролі наших попередників у Києво-Могилянській Академії в її утворенні — прекрасних барокових поетів Стефана Яворського, Феофана Прокоповича, Дмитра Туптала7… Якщо за Глібом Павловським Система РФ працює через прораховування/моніторинґ/випередження/конструювання небезпек і катастроф, то за Александром Кожевим цей тип влади слід кваліфікувати як Арістотеліянський тип влади — влади того, хто знає — найхарактерніший для Просвітництва в широкому значенні — як маґістрального вектора розвитку всієї західної цивілізації — як пише Кожев, «... це теорія Влади тих, кого іменують dux, Duce, Fuehrer, leader і т. ін.» — в той час, як для Просвітництва у вузькому значенні — як проєкту XVII–XVIII ст. головним є Геґелівський тип влади, прописаний ним в розділі про пана і раба у Феноменолоґії духу. І весь міфолоґічний «реґрес» сучасної Російської Федерації є цілком закономірним результатом Просвітництва, а не «поверненням мракобісся», «в Середньовіччя», etc. — в Російській Федерації 6 Дет. див. Міфолоґічні обмеження теорії суспільного /раціонального/ вибору — ст. 38–54 ц. в. 7 Григорій Сковорода дійсно стоїть дещо осібно — його міръ дійсно не впіймав. 7


переміг не Дуґін, в Російській Федерації переміг Арістотель. А те, що Геґель не переміг, так він ніде в світі не переміг. Проте допетровські, домодернізаційні століття також важливі. Пунк­т иром можна означити загальні контури такого дослідження — ст. Філофей, пр-п Аввакум, відсутність загальної рецепції арістотелізму / саме через цю відсутність Арістотель і переміг/ — перш за все, в західній традиції римського права і розмежування приватного і публічного, проте також і в загальній чужості, щонайменше зовнішності і недостатньої рецепції візантійської традиції ісихазму — ґенеза і первісне значення російських слів искусство і прелесть…— і аж до Дуґіна, що зараз висловлює російський мейнстрімний політичний дискурс — не дарма він і сам із старообрядців. Мова має йти саме про перепрочитання, а не про відмову — так само як зараз в Німеччині і загалом у світі ніхто не відмовлявся від Якоба та Вільгельма Ґрімм чи Мартіна Лютера — цих дійсно великих виразників німецького духу! Мова має йти навіть про любов — уважно читаючи Фройда, як це зробив Лакан, можна дійти висновку, що проаналізувати можна лиш те, що любиш8…

8 Пор. зі Св. Григорієм Нісським: «Пізнання народжується любов’ю», з Григорієм Сковородою: «Не можна полюбити те, чого не знаєш»; див. також первісне значення і вживання грецьк. φιλία.


Політична філософія Маркіза де Сада як частина критичної теорії

Відчуття болю, вочевидь, також відіграє при цьому певну роль, а спосіб, яким при болісних хворобах людина отримує нові знання про свої орґани, є, можливо, типовим способом того, як взагалі складається уявлення про власне тіло. Зиґмунд Фройд

I. Книги Маркіза де Сада, безстрашного мислителя і плодючого, різножанрового письменника, як виглядає, пережили найдовший період заборони і наступної реабілітації в історії письма і мислення: в XIX ст. вони зберігалися в Пеклі Національної бібліотеки Франції — закритому зібранню «найрозпусніших» книг і ґравюр, і лишень в другій половині XX ст. їх було надруковано в бібліотеці Плеяди — найпрестижнішому виданню французької клясики. Унікальний злет, що чітко вказує, що перед нами зовсім не порноґрафія, що її легко вловлює досвідчене око реципієнта, а цілком лоґічно викладена і промислена політична філософія Просвітництва — а отже дуже важливий — і свого часу дуже небезпечний — для

70


Політична філософія Маркіза де Сада як частина критичної теорії

нашої культури текст. Як про це сказав Міхаїл Риклін, «в творах де Сада було щось, з чим суспільство не могло змиритися, не могло в себе прийняти, не самозруйнувавшись». Маркіз де Сад — і його герої-лібертени! — як ніхто, має мужність користуватися власним розумом і має мужність арґументовано викладати результати власних розмірковувань. Наталя Загурська в Епістолі з камери vs. Філософії в будуарі пише, що «будуари Маркіза де Сада нічим не відрізняються від майданів революційних міст» — це місця публічних і добре арґументованих розмірковувань-розмов щодо найоптимальніших засад суспільного устрою і — ширше, ще ширше! — законів природи, що на них цей устрій має ґрунтуватися. Проте саме тому насправді його будуари нагадують навіть не майдани революційних міст — це радше відбиток французької сальонної культури Просвітництва — а університетські кафедри морального права, фізіолоґії, кримінальної медицини, соціолоґії, психолоґії, etc. Як про це, бавлячись, написав Умберто Еко у своїх Внутрішніх рецензіях, відрецензувавши твори Маркіза де Сада на прикладі Жюстіни, або Лихої долі чесноти: «Розкриваєш вперше — багатосторінкова натюрфілософія з відступами на тисячу різноманітних тем. Про жорстокість боротьби за існування; про самовідтворення рослин, про чергування видів в тваринному світі. Вдруге мені трапилося сторінок п’ятнадцять про сутність насолоди, про чуттєве і уявне, і таке інше. Втретє — два десятки листків про принцип

71


підпорядкування у взаємостосунках статей в різних куточках земної кулі... Як на мене, цілком достатньо. Науковими працями ми не займаємося. Публіці в наш час потрібен лише секс, секс, і ще раз секс, і що різноманітніше, то краще. Від добра добра не шукають. Ми знайшли свій шлях, видавши Любовні походеньки кавалера де Фоблаза. Філософські твори пересилайте в Науку». Садівським лібертенам належить монополія на істину. Саме вони знають все, як треба. Їхню владу можна було б кваліфікувати як Арістотеліянський тип влади за Александром Кожевим27 — тип влади тих, хто знає над тими, хто не знає. Проте є одна засаднича відмінність: Маркіз де Сад, на відміну від Александра Кожева, знає, що будь-яке знання є насильством /знання-насильство/ — і насильством в його чистому, первісному вигляді — бо, як свідчать нам лібертени мало не щосторінки його книг, невідрефлексоване насильство насильством, власне, і не є — цікавий і цілком закономірний перегук із людиною-тростинкою Блеза Паскаля, що все ж таки перемагає монструозний і ґрандіозний Всесвіт саме тому, що, на відміну від нього, вона мислить. Як про це пишуть Макс Горкгаймер 27 Моріс Бланшо прочитує політичну філософію Маркіза де Сада крізь Геґелівську діялектику пана і раба з Феноменолоґії духу, тобто крізь четвертий, Геґелівський тип влади за Александром Кожевим. Проте прочитання політичної філософії Маркіза де Сада крізь Арістотеліянський тип влади за Александром Кожевим дозволяє оприявити її засадниче значення не лишень для европейського Просвітництва XVII–XIX ст., а й для Просвітництва в його найширшому значенні — як маґістрального напрямку розвитку всієї загальнолюдської культури. 72


Політична філософія Маркіза де Сада як частина критичної теорії

і Теодор А дорно в  Дія лектиці Просвітництва: «Мислення в просвітницькому сенсі — це діяльність із встановлення одноманітного наукового ладу і виведення фактичного знання з принципів, як би ті не тлумачились: як довільно встановлені аксіоми, як вроджені ідеї чи крайні абстракції» і: «Розумом встановлюється інстанція калькулюючого мислення … що не знає жодних інших функцій, окрім /функції/ препарування предмету, перетворення з чуттєвого матеріялу в матеріял уярмлений». І саме тому Маркіз де Сад відноситься до тієї ж плеяди мислителів, що і Іммануель Кант /катеґоричний імператив, диференціяція/, Карл Маркс /стратифікація, відчуження/, Ріхард фон Краффт-Ебінґ /катеґорізація, диференціяція/, Макс Горкгаймер і Теодор Адорно /відчуження, критична теорія/, Фрідріх Ніцше і Мішель Фуко /воля до влади, воля до знання, монополія на істину/. І саме тому, як пише Ролан Барт в Сад-I: «В садичному місті слово є … єдиним кастовим привілеєм /виділення моє — В. К./, що не терпить жодних поблажок. Лібертену підвладна вся ґамма мови — від мовчання, в котрому здійснюється глибинний теллуричний еротизм «таємної камери», до мовних конвульсій, що ними супроводжується екстаз; йому підвладні всі узуси мови (команди і розпорядження, блюзнірства, проповіді, теоретизування); він може навіть (найвищий ступінь володіння!) делеґувати мову (хранителькам переказів /наприклад, чотирьом шльондрам, що розповідають головним героям-лібертенам зі 120 днів Содома багатющі історії зі свого життя — В. К./)». Діялоґи Маркіза де Сада нагадують діялоґи Платона, де лише Сократ говорить, а інші

73


голоси відіграють суто механічну роль28. Проте, на відміну від іроніка Сократа, що не має позитивної проґрами, і саме тому є виразником ressentiment — у мові лібертенів Маркіза де Сада радше вгадується титанічна, аніж клясична, декадентська Греція29; хоча сам Маркіз де Сад і називав Сократа «окрасою Греції». Тому не можна погодитись із Жилем Дельозом, коли він у Представленні фон Захер-Мазоха пише: «Насправді нічого не є таким чужим садисту як бажання переконати чи вмовити, тобто педагогічне бажання». Радше рацію має Ролан Барт, коли він, знову ж таки, в Сад-I пише: «Це /Садівське/ суспільство має глибинно виховний характер: перед нами суспільство-школа (і навіть суспільство-інтернат)», зробивши цілком логічний висновок про те, що «тим, кого виховують, фактично виявляється не той чи інший персонаж, а читач». Як пише Моріс Бланшо, «Жюльєтта — своєрідний Bildungsroman, підручник, за яким ми вчимося розпізнавати повільне формування енерґійної душі». Навіть назви книг Маркіза де Сада свідчать про це: Філософія в будуарі. Діялоґи, призначені для навчання 28 Див. Ролан Барт, Сад-I: «Звісно, є жертви — дуже рідкісні — які можуть лаятися з приводу власної долі, вказувати лібертену на його ницість (мсьйо де Клорі, мадемуазель Фонтанж де Доні, Жюстіна), але це всьогонавсього механічні голоси, вони відіграють в розгортанні лібертенського слова допоміжну роль». 29 Див. Юрій Сватко, Європа Сада, або Об’явлення від «божественного маркіза»: «Тому видається вельми цікавим, що ж відкидала нова Європа, яка тільки-но склалася у своєму намаганні позитивно успадкувати траґічний титанізм ренесансної доби?» 74


Політична філософія Маркіза де Сада як частина критичної теорії

молодих дівчат30, 120 днів Содома, або Школа лібертинажу… Іноді це очевидно, а іноді для того щоб це зрозуміти необхідно знати літературний контекст XVIII ст. — так Маркіз де Сад, що був, безумовно, однією з найосвіченіших людей свого часу31, пародіював популярні романи свого часу — зокрема, Жюстіна, або Лиха доля чесноти на рівні назви пародіює назву популярного в XVIII–XIX ст. моралістського роману Семюела Річардсона Памела, або Відзначена чеснота. При цьому, у відповідності із просвітницькими і клясицистськими традиціями, Маркіз де Сад дає своїй героїні промовисте ім’я Жюстіна — фр. Jusine, з лат. Justus — справедливий. Про імена у Маркіза де Сада пише і Ролан Барт: «Лібертени та їхні помічники наділені “реалістичними” іменами, у “правдивості” яких не змогли б засумніватися Бальзак, Золя 30 В контексті Жюстіни Моріс Бланшо цитує «сповнене гордині» попередження Жана-Жака Руссо: «Приречена буде кожна дівчина, що прочитає одну-єдину сторінку з цієї книги», що його видавці так полюбляють ставити на четверту сторінку обкладинки Жюстіни. Проте, якщо ЖанЖак Руссо і стверджував щось подібне, то точно не щодо Жюстіни, перший варіянт якої Маркіз де Сад завершив в 1787 р., через дев’ять років після смерті Жана-Жака Руссо. 31 В дитинстві він виховувався у свого дядька ЖакаФрансуа-Поля-Альдонса де Сада, абата д’Ебрей, що дружив із Вольтером, мав одну з найкращих бібліотек свого часу, і залишився в історії автором клясичної біоґрафії Петрарки, чия кохана Лаура де Нов в заміжжі стала Лаурою де Сад, їхнім далеким предком; та й, зрештою, списки книг, що їх собі де Сад замовляв в Венсенн чи Бастилію, свідчать самі за себе; мати де Сада — МаріЕлеонора де Сад /в дівоцтві — де Майе/ була далекою родичкою водночас королівської сім’ї і леґендарного кардинала Рішельйо. 75


Post Scriptum: вибране з фейсбуку

I. Як пише Борис Ґройс, радикальна відмінність XIX ст. від ст. XXI полягає в загальній оптимістичній настанові першого і загальній песимістичній настанові другого. Я б ще підкреслив, що в XIX ст. йдеться про водночас просвітницький і клясицистський оптимізм: в XIX ст. космос було впорядковано П’єром-Симоном де Лапласом, людські пристрасті — Ріхардом фон Краффт-Ебінґом, першоелементи, що з них складається Всесвіт — Дмітрієм Мєндєлєєвим, земна куля здулася до розмірів кабінетного ґльобуса, в кожній точці якого европейці розбудовують інституції і інфраструктуру — від залізниць і шкіл до ґазет і місцевих націй — Всесвіт пізнано, катеґорізовано, впорядковано, Всесвіт робиться кращим — цивілізується /зараз від цього терміну прийнято плюватись/, робиться менш диким, менш чужим, підпорядковується інтересам тих, хто пізнає і перетворює його. Саме тому XIX ст.— це також і розквіт опери /лат. opera — мн. від opus/ — синтетичного, універсального жанру мистецтва. В Жюля Верна — безумовного трубадура просвітницького тріюмфу XIX ст. — в одному з романів, дія якого відбувається ще в XIX ст., ґазета, в котрій

109


працює головний герой, називається XX сторіччя — бо це сторіччя буде ще розумнішим, аніж XIX, в ньому будуть подолані всі хвороби, економіка буде невпинно розвиватися, соціяльні прірви будуть подолані — його приходу чекають із нетерпінням! Радянський Союз  —  особливо у свій Високий, Сталінський період — останній значний відгомін Просвітницького XIX ст. в ст. XX. — цю спадковість чудово видно на прикладі приїзду спочатку до Владіміра Леніна, а потім до Йосифа Сталіна Герберта Веллса — значно уважнішого і тому скептичнішого од Жюля Верна — його очікувань і реакцій від цих візитів. Просвітництво і втілення Абсолютного Духу: Френсіс Фукуяма, чий голос стояв осторонь — і виявився помилковим — в кінці століття XX побачив кінець історії і тріюмф лібералізму саме очима Александа Кожева ergo Ґеорґа Фрідріха Вільгельма Геґеля — тобто, знову ж таки, очима ст. XIX. Бо XXI ст. приходило зовсім інакше, від нього вже чекали Проблеми 2000, а далі вже безконечно розтягнутий Апокаліпсис — напади інопланетян, пандемія СНІДу, повернення туберкульозу і лепри, теракти і тріюмф радикального ісламізму, навалу міґрантів і падіння ЕС і США від них, etc. — обрання Дональда Трампа президентом США є водночас лиш черговим епізодом цього безконечного серіялу і настільки ж закономірним результатом демократичного консенсу, що передбачає відмову від ієрархій, розширення меж, інклюзивність, як і присудження Нобелівської премії з літератури

110


Post Scriptum: вибране з фейсбуку

Бобу Ділану — від продукції «фабрики мрій» до цілком респектабельної преси майбутнє в XXI ст. необхідно означає катастрофу /майбутнє-як-катастрофа/. Так, як в XIX ст. майбутнє необхідно означало проґрес /майбутнє-як-проґрес/ — а без цієї лібідинальної фантазії цивілізація є неможливою — бо без мрій і проєктів, звісно утопічних, насправді нічого неможливо досягти — зникає фронтир. У Кіра Буличова в одній із книг про пригоди Аліси Селезньової, описана планета, мешканці котрої винайшли піґулки, що дозволяли тим, хто їх приймає, фізично повертатися в минуле — а саме в ті часи, коли їм було добре. Зараз електорати Дональда Трампа, Владіміра Путіна, Таїпа Ерджепа Ердогана, Віктора Орбана, et al. прагнуть повернутися в часи, коли їхні країни були great  — гасло Дональда Трампа Make America great again! — а я  в  межах цьго есе — в одне зі своїх улюблених століть — XIX... На думку Марії Степанової, в цьому і полягає кардинальна відмінність сучасного правого популізму /Дональд Трамп, Владімір Путін, Таїп Реджеп Ердоган, Віктор Орбан, et al./ від націоналістичних рухів від Карла Люґера до Адольфа Гітлера — ті мислили себе як початок утопії, що необхідно настане в майбутньому; сучасні ж утопії конструюються в минулому, і, оскільки повернення назад неможливе, спрямовані, перш за все, на недопущення змін, для них характерний страх перед майбутнім в будь-якій його формі. Так і цивілізація тієї планети, описаної Кіром Буличовим, коляпсувала, бо жоден з її мешканців не схотів очікувати невідомого майбутнього і тому

111


постійно перебував у минулому, повертаючись в теперішнє лиш для того, щоб закинутись черговою дозою піґулок... Але майбутнє — як і  минуле, як і  теперішнє — невблаганне і незворотнє. Піґулки, звісно, дадуть ефект, але за ним необхідно прийде ломка. Бо після де Лапласа приходить навіть не Айнштайн, а Бор і Шрьодінґер, після Мєндєлєєва — Гайзенберґ, після фон КраффтЕбінґа — Фройд, після Верна — Веллс, зрештою — приходять незворотньо і роблять значно цікавіше. II.

Тов. Андропов святкує своє 60-ліття, 1974 р. Фото із сімейного архіву ґенерала Цвігуна /праворуч Андропова/.

Першими і єдиними користувачами радянського інтернету були — члени Колеґії КДБ при Радміні СРСР: тт. Єрмаков, Чебриков, Федорчук, Андропов, Цинєв, Ємохонов, Пірожков, Суплатов; Алідін, Матросов, Лєжепьоков, Бобков, Крючков, Григоренко, Антонов, Аґєєв, Душин, Носирєв /станом на 1982 р./.

112


Наукове видання Вано Крюґер Коли я чую слово «культура»... В авторській редакції Дизайнер Юрій Барабаш Відповідальний за випуск Поліна Лаврова

Підписано до друку 10.8.2018. Формат 70 x 100/16. Гарнітура Swift Pro, DenHaag Narrow. Друк офсетний. Папір офсетний.

Видавництво «LAURUS» Свідоцтво ДК No 4240 від 23.12.2011 04114, Київ, вул. Дубровицька, 28, тел./факс: +380 (44) 234–16–30 laurus.info@yahoo.com laurus.ua


Profile for Laurus Press

Вано Крюґер. Коли я чую слово «культура»  

Вано Крюґер, поет, філософ, культуролоґ, менеджер з літературних проєктів Київської орґанізації Національної спілки письменників України, чл...

Вано Крюґер. Коли я чую слово «культура»  

Вано Крюґер, поет, філософ, культуролоґ, менеджер з літературних проєктів Київської орґанізації Національної спілки письменників України, чл...

Advertisement

Recommendations could not be loaded

Recommendations could not be loaded

Recommendations could not be loaded

Recommendations could not be loaded