Gazeta «Kultura i zhittya» N10-11_2011 by Sergey Zadvornuy

Михайло Кулиняк про зміни в галузі культури

Наталя Ворожбит про події, варті уваги

Міла Новікова про мобільне кіно

Випуск 10–11

17 березня 2011 З а га л ь н од е рж а в н а га з е та

У гонитві за Пектораллю

І н ф о р мує м о > Н о в и н и Ук р а ї н и та с в і т у 17 березня виповнилося 155 років від дня народження Михайла Врубеля, відомого російського художника. До київського періоду творчості Врубеля належать, зокрема, такі відомі роботи: «Гамлет і Офелія», «Демон», «Воскресіння». Мешкаючи в Києві, художник зробив настінний розпис Кирилівської церкви, написав чотири ікони. За його ескізами виконано орнаменти у Володимирському соборі.

Михайло Кулиняк, міністр культури України

Працівникам культури та аматорам народного мистецтва Шановні друзі! Сердечно вітаю вас із професійним святом – Днем працівників культури та аматорів народного мистецтва! Українська земля здавна славиться своїми традиціями і звичаями. Наша самобутня народна культура – це краса, гордість і незмінне багатство України! Дбаючи про культуру, ми забезпечуємо майбутнє нашої держави, її гідне місце у світовій спільноті. 23 березня вшановують тих, хто своєю самовідданою працею вносить неоціненний скарб в утвердження ідеалів українського народу, береже його святині і робить життя прекрасним. Високо ціную ваш вагомий внесок у розвиток національної культури. Своєю плідною працею та силою духу ви звеличуєте рідну Україну, примножуєте її успіхи та досягнення. Саме ви надаєте незабутні хвилини радості спілкування із святом мистецтва, зберігаєте, відроджуєте та розвиваєте народні традиції, презентуєте світові найкраще, що має у своїй духовній скарбниці український народ, насамперед нашу традиційну культуру. Бажаю вам весни у серці і душі. Нехай здійсняться всі життєві плани, надії і мрії, а кожен день вашого життя буде світлим і сонячним, дарує радість творчого натхнення і життєвих перемог. Зичу вам, дорогі друзі, міцного здоров’я, щасливої долі та нових творчих успіхів.

Музичні фани затамували дух в очікуванні зіркового рок-десанту в Україні: «Сплін», «Ю-Пітер», В’ячеслав Бутусов, «Арія», Діана Арбеніна, «Чічеріна» та інші. 18 березня в Києві та 20 березня в Донецьку відбудуться грандіозні концерти учасників фестивалю «Рок за роком». Вражає й формат заходу – 3D-шоу. Щоправда, учасників непокоїть, чи зможуть вони успішно відпрацювати заплановану концертну програму в новому для них форматі. Вартість квитків – від 4000 грн.

Міжнародний рік Ференца Ліста в Україні з нагоди 200-річчя від дня народження видатного композитора стартує 19 березня концертом у Колонному залі ім. Миколи Лисенка. У виконанні Академічного симфонічного оркестру Національної філармонії (головний диригент – Микола Дядюра) прозвучать симфонічні поеми «Мазепа» і «Прелюди», а також Концерти № 1 і № 2 для фортепіано з оркестром (соліст – Дьордь Оравець, Угорщина). Проект відбудеться за підтримки Посольства Угорської Республіки в Україні та Австрійського культурного центру. Упродовж 2011 року заплановано низку заходів із нагоди цієї визначної дати, що проходитимуть в усіх регіонах України.

Панораму сучасного африканського кіно представить проект «Погляд на африканське кіно», що відбудеться в рамках Тижня Франкофонії в Україні. Один із знакових фільмів програми – «Чорна Венера» режисера Абделатіфа Кешиш. Це реальна історія життя чорношкірої Сари Бартман, яку на початку XIX століття привезли до Європи. В Лондоні її показували простому народові як жорстоку дикунку, в Парижі вона стала об’єктом сексуальних бажань представників вищого

№10–11, 17 березня 2011 р.

Лифар і Прокоф’єв зустрінуться в Донецьку Із 27 березня до 2 квітня вперше у Донецьку проходитиме VII Міжнародний конкурс балету імені Сержа Лифаря. Його організатори – Міністерство культури України, Київська міська державна адміністрація, Донецька обласна державна адміністрація, Донецька міська державна адміністрація, благодійний фонд Вадима Писарева «Творчий Олімп» та Київська муніципальна українська академія танцю імені Сержа Лифаря. Ініціював події видатний танцівник сучасності, народний артист України Вадим Писарев. Адже конкурс, заснований 1994 року визначним діячем балетного мистецтва Юрієм Станішевським, із 2006-го не проводився. Цьогоріч 163(!) учасники з 16 країн світу змагатимуться у номінаціях: «Артисти балету» – Пті Серж Лифар (запроваджено вперше для учнів хореографічних шкіл 12–14 років), молодша і старша вікові групи та «Хореографи». Преміальний фонд – найбільший за всю історію конкурсу – становить 110 тисяч доларів. Журі традиційно очолюватиме народний артист СРСР Юрій Григорович. Оргкомітет (голова – міністр культури України Михайло Кулиняк) встановив також премії для журналістів, котрі висвітлюватимуть конкурсні події, і передбачив приз журналістських симпатій. світу, внаслідок чого Бартман опинилася в будинку розпусти, де й померла від пневмонії та венеричних хвороб. По тому тіло жінки розтинали світочі науки, які намагалися довести походження чорношкірих від мавпи. Тільки 2002 року останки Сари Бартман повернули на батьківщину й поховали. Фільм отримав п’ять нагород на Венеційському фестивалі минулого року та шість французьких кінонагород «Сезар». Покази відбудуться 19 та 20 березня в Будинку кіно. Вхід вільний.

Тиждень Франкофонії в Україні завершиться 22 березня концертом у Національній філармонії України. У супроводі Національного симфонічного оркестру України, солістів Національної капели України «Думка» й дитячого хору «Щедрик» прозвучать твори геніальних композиторів XX століття – Клода Дебюссі та Ігора Стравінського. 24 березня на сцені Національного театру російської драми імені Лесі Українки відбудеться презентація

Вадим Писарев, співзасновник благодійного фонду «Творчий Олімп»

Відкриття свята балету приурочено до 120-річного ювілею корифея світової музичної культури, композитора Сергія Прокоф’єва, який народився на Донеччині. Тому не випадково конкурсантихореографи обов’язково представлятимуть номер або уривок із балету на музику класика. (До речі, турнір хореографів віднині буде щорічним.) У рамках конкурсу демонструватимуться фотовиставки, присвячені життю і творчості Сержа Лифаря й Сергія Прокоф’єва, виставка унікальних книжок Сержа Лифаря, свого часу переданих Україні його дружиною, презентуватиметься нова монографія про нашого видатного співвітчизника, проводитимуться інші цікаві заходи. Міжнародного театрального проекту-вистави «Одруження» за Антоном Чеховим. Проект представляють: Національний академічний театр імені Янки Купали (Мінськ, Білорусь), Міжнародна конфедерація театральних спілок, Міжнародний театральний фестиваль імені Антона Чехова за підтримки міністерства Республіки Білорусь і Міждержавного фонду гуманітарної співпраці держав– учасниць СНД, а також уряду Російської Федерації та уряду Москви. Минулого року спектакль переглянули в кількох містах Франції – Шербург, Дьєпп, Париж, а також у Мадриді та Баку. 24 березня виповнюється 130 років від дня народження Дмитра Ревуцького, українського музикознавця, фольклориста.

Із 25 до 31 березня в Києві триватиме VІІІ міжнародний фестиваль Docudays Ua «Дні документального кіно про права людини». Відкриється кінофорум 90-хвилинною документальною стрічкою «Інший «Челсі» – донецька історія» німецького режисера Якоба Пройса про новітню історію

І н ф о р мує м о > Н о в и н и Ук р а ї н и та с в і т у

Фото надано арт-центром «Я Галерея»

№10–11, 17 березня 2011 р.

До 17 квітня в арт-центрі «Я Галерея» триває персональна виставка Vado. Фрагмент роботи «Друзі», полотно, олія, 2010

України. Фестивальні заходи традиційно відбудуться в Будинку кіно. Вхід вільний. Інтерв’ю з режисером Якобом Пройсом читайте на 7-й шпальті.

19 березня в «Crystall Hall» відбудеться концерт культової грузинської групи «Mgzavrebi». Цей чоловічий колектив підкорив світ багатоголосим хоровим співом, а починалося все з молодіжного фільму «Місто мрії», саундтрек до якого написали й виконали «Mgzavrebi». Відтоді минуло буквально кілька років, а гурт уже мав понад 300 персональних концертів по всьому світі, не враховуючи участь у численних міжнародних фестивалях і музичних проектах.

До 23 березня в Києві триває «IRISHFEST», щорічний фестиваль сучасного ірландського кіно. У рамках заходу глядачі зможуть переглянути культову ірландську комедію-трилер «Щедрість Перьє», а також драму «П’ять хвилин раю» з Ліамом Нісоном. Документальне ірландське кіно репрезентовано, зокрема, пронизливим фільмом «Його та її». Це оповідь 70 жінок різного віку про життя, любов та родинне життя. А весняний настрій стовідсотково подарує «32А» – стрічка про життя дівчат із католицької школи, перше кохання та перший бюстгальтер розміру 32А.

28 березня на сцені Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки – «Кохання, що триває ніч» у постановці московського Незалежного театру. Це історія однієї зустрічі, сповнена непередбачуваних поворотів, гострих відчуттів і несподіваних почуттів, розказана відомими російськими акторами Мариною Голубкіною, Володимиром Стєкловим та Мариною Могілевською. Могілевська вкотре повертаєтья на сцену колись рідного Київського театру російської драми.

За доброю традицією, яка склалася понад 20 років тому, щовесни в Києві проходить широко знаний в Україні та світі Міжнародний фестиваль «Музичні прем’єри сезону». Його ініціатор – Київська організація Національної спілки композиторів (НСКУ), проведенню заходів сприяють Міністерство культури України, Головне управління культури Київської міської державної адміністрації, численні державні, громадські, духовні та інші установи. Цього року з 2 до 10 квітня на різних концертних майданчиках столиці – у Національній філармонії України, Національній музичній академії, залі НСКУ, кількох київських храмах – відбудеться п’ять симфонічних, чотири хорових, 14 камерних концертів, а також міжнародна

науково-практична конференція «Композитор і сучасне виконавське мистецтво». На фестивалі прозвучать твори всесвітньо відомих українських композиторів – Євгена Станковича, Мирослава Скорика, Валентина Сильвестрова, Леоніда Грабовського, Ігоря Щербакова, Лесі Дичко, представників талановитої молоді, а також гостей Дмитра Либіна (Білорусь), Франгіз Алізаде (Азербайджан), Відмантаса Бартуліса (Литва), Петеріса Васкса (Латвія), Кевіна Мелоуна (США), Ніколя Візаллі (Італія) у виконанні найкращих українських творчих колективів і музикантів. У конференції візьмуть участь не тільки провідні вітчизняні музикознавці та композитори, а й зарубіжні – Єжи Станкевич (Польща), Петр Вигналек, Ян Філа (Чехія), Євген Іршаї (Словаччина). Вхід вільний.

5 квітня у «Мистецькому Арсеналі» стартує «Космічна Одіссея 2011» у рамках Міжнародного тижня сучасного мистецтва. Проект складатиметься з робіт сучасних українських та зарубіжних художників, як добре знаних, так і нових, створених спеціально до «Космічної Одіссеї 2011». З-поміж учасників проекту зокрема заявлені: Павло Альтхамер, Юліус Попп, Жан і Луїс Вілсони, група Roсhus Aust/Re-Load Futura, Алісія Фраміс, Йоанна Варжа, Олег Кулик, Єва Шлегель, Арсен Савадов, Ілля Чiчкан, Сергій Братков, Олександр Гнилицький тощо. Окрім живописних та фоторобіт, проект акцентуватиме увагу на нових медіа, без яких неможливий процес розвитку сучасного мистецтва – перформанс, кінетична скульптура, лазерна проекція. Крім

того, заплановано експозицію космічних артефактів, повноцінну кінопрограму, мистецький та науково-популярний лекторій, дитячу програму та зустрічі з відомими митцями.

До 11 квітня в центрі сучасного мистецтва «Совіарт» діє виставка «Живопис 1960–2000-х рр.» із власної колекції галереї. В експозиції представлено живопис, інсталяції й фотопроекти класиків сучасного українського мистецтва – так званої «української нової хвилі» ( друга половина 1980–1990-х рр.), а також художників 1960–1980-х рр. Серед авторів: Ілля Чічкан, Тамара Бабак, Василь Бажай, Володимир Будников, Гліб Вишеславський, Борис Єгіазарян, Павло Керестей, Павло Маков, Віктор Cидоренко.

До 17 квітня в арт-центрі «Я Галерея» послідовний абстракціоніст Ігор Янович представляє свій «Суб’єктивний простір». Головним елементом абстрактного «пейзажу» цього разу стає лінія. «Спонтанна й експресивна, позбавлена конкретного смислу, лінія наче створює 3D-конструкцію простору», – пояснює автор ідею проекту. Власне лінія – це ще один спосіб Яновича сказати про простір – вічну в часі й безкінечну в своїй протяжності матерію буття.

О б го в о р ю є м о > А к т уа л ь н і п од і ї Ук р а ї н и

№10–11, 17 березня 2011 р.

«Феміністична Офензива» у Києві: євроремонт свята весни і кохання

Оксана ГАЙДУК

Публіки на показах було гнітюче мало. Кіномеханік навіть не хотів запускати «Історію визвольного руху жінок», на початок якого прийшло аж дві людини: «В мене лампа коштує десять тисяч, її вистачає лише на тисячу годин, дві

Дюрюфле, яка на відкритті фестивалю запропонувала своє бачення процесу: «У вас жінки вважають, що достатньо бути красивою» має рацію? «У нас зараз зовсім інші проблеми, – поділилася після чергового по-

Фото надано автором

Програму показів «Жінка з кінокамерою» у столичному кінотеатрі «Жовтень» склали обрані фільми Міжнародного фестивалю жіночого кінематографа в місті Кретей (Франція) за 33 роки його існування. Присутня на відкритті директорка фесту Гаїсс Яссер зазначила: «Серед володарів Золотої пальмової гілки Каннського кінофестивалю – лише одна жінка, австралійка Джейн Кемпіон, але це не означає, що в жінок нема такого сильного бажання знімати фільми, як у чоловіків. Просто нам складніше знайти гроші». Адже насправді, за переконанням пані Яссер, режисерка Ліліана Каван, наприклад, нічим не гірша за Вісконті, а Маргарет фон Трота – за Фасбіндера. Привезені у Київ стрічки не стільки доводили режисерську талановитість їхніх авторок, скільки давали матеріал для роздумів. Цікавими з огляду заповнення лакун у феміністичній освіті були документальні творіння Кароль Руссопулос «Квіти для Сімони де Бовуар» (2007 р.) та «Встаньте! Історія визвольного руху жінок 1970–1980» (1999 р.), як затягнута виставка чудових фотографічних планів зачаровувала ретроспектива Аньєс Варди (фільми «Відповідь жінок: наше тіло, наша стать» 1975 р. та «Пляжі Аньєс») 2008 р. А ось із сучасних фільмів «Чужу» режисерки Фео Аладаг взагалі краще було не дивитися. Стрічка переповнена штампами.

з яких ітиме ваш фільм», – роздратовано пояснив він. То чому ж так мало українок звернулися до запропонованої «Феміністичною Офензивою» нагоди отримати міжнародну й міжчасову моральну підтримку? Чи представниця французького посольства Анн

Фото надано автором

Композитору Володимиру Івасюку четвертого березня 2011 року могло би виповнитися 62. Його свіжий, новий погляд на музику виявився настільки глибоким і справжнім, що не втратив своєї актуальності й досі. У коментарі «КіЖ» відомий український композитор поділився своїм поглядом на сучасне звучання відомих пісень Володимира Івасюка Творчість будь-якого талановитого поета, композитора зазвичай переживає свого автора. Володимир Івасюк – один із основоположників української естрадної музики. Це та людина, яка була налаштована на майбутнє. І це нормальний процес, що пісні Івасюка сьогодні виконують у новому аранжуванні, він є і буде відбуватися. Нові знахідки завжди цікаві. Головне, щоб вони розкривали суть самих пісень, передавали той настрій, який хотів передати Івасюк. Ми з Володею цінували наші стосунки. Передовсім ми були друзями, а вже потім – композиторами. Я писав у своїх спогадах про те, що стрижнем Івасюка була дуже висока мета – стати видатним Композитором. Тому він ніколи не говорив про славу, ніколи не спекулював іменем, яке тоді було на устах у мільйонів людей. «Недаремно в нього були блакитні очі – такі були тільки в нього, а ще бувають у маленьких дітей, коли ті дивляться у весняне небо. Коли він пішов від нас, неба стало менше, і саме небо зменшилось на одну зірку. Але на землі він залишився назавжди, поки живуть його пісні – а їм судилось довге життя, тому що на Суді Вічності, коли говоритимуть про наш Час, змалювати портрет Часу без Володимирових пісень, без його блакитних очей буде неможливо», – писав Юрій Рибчинський у спогадах. Володимир Івасюк написав із Юрієм Рибчинським три пісні: «Кленовий вогонь», «У долі своя весна» та «Мій Київ». Цю, створену до 30-річчя Перемоги, виконував Йосип Кобзон, саме з його голосу вона записана на гнучкій платівці всесоюзного журналу «Кругозор». Володимир Івасюк залишив по собі слід, який світитиме ще не одному поколінню молодих і талановитих.

Фото надано автором

Юрій Рибчинський, поет

100-річчя свята 8 Березня відгукнулося не тільки офіційними заходами, але й бунтівним проектом «Феміністична Офензива», організованим Центром візуальної культури при Могилянці та ЛГБТ-організацією «Інсайт» за фінансової підтримки Фонду ім. Генріха Белля. Наступ на цукерково-букетну ауру свята з метою «відновити ідею 8 березня як день боротьби за права жінок» вівся з трьох фронтів: кінофестиваль, конференція, демонстрація

казу одна з глядачок. – Я радше відчуваю себе пригніченою як громадянка України, нарівні з чоловіками-громадянами, ніж як жінка». «Моя подруга, мати-одиначка, зацікавилася темою, але вона має сидіти вдома з дитиною, бо на няню грошей

не вистачає», – сказала інша. «Ну ходять жінки захищати свої права – і що їм від того, краще живеться? Хіба вони щоразу стають щасливішими?» – спитала третя. Справді, навіть «Історія визвольного руху» закінчилася розбратом між гетеросексуалками та лесбійками. Другі, підтримавши гетеро в їхній вимозі легалізувати аборти, марно очікували й собі підтримки. Весела, запальна, гамірна жіноча коаліція, «весела банда тіточок», що мурувала двері мерії, обстрілювала фарбою порнокінотеатри й солідарно співала на вулицях, розпалася на вимозі вважати лесбійство не збоченням, а принаймні «розширеною чуттєвістю». У цій історичній перспективі майже керівна роль ЛГБТ-організації «Інсайт» у проведенні «Офензиви» виглядає реваншизмом (абревіатура розшифровується як «лесбі, геї, бі-, транссексуали»). Хоча очільниця організації Олена Шевченко за роки бюрократичного досвіду й опанувала такі логічні вивихи, як «коли чоловік береться за норму, то жінка стає відхиленням від норми» (що ніби автоматично записує її до ЛГБТ) та «ми робимо це, аби об’єднати громадянське суспільство довкола соціальних класових проблем». Звичайно, боротися просто за права геїв та лесбійок конкретного ареалу не так почесно, як носити лозунги про дискримінацію за статтю, за віком, за національністю. Та в нашій реальності малоймовірно, що заклик до боротьби з дискримінацією підхопить решта, якщо він лунатиме з вуст якоїсь «квір» (тим, хто ще не в курсі, краще заглянути у Вікіпедію). Дарія Трусова

О б го в о р ю є м о > А к т уа л ь н і п од і ї с в і т у

№10–11, 17 березня 2011 р.

Дім мистецтв «Тахелес» – розташований на Оранієнбургерштрассе у колишньому Єврейському кварталі Берліна, де спочатку був універмаг, пізніше нацистська в’язниця, призначена до знесення, а від 13 лютого 1990 року – захоплений художниками незалежний культурний центр. Наразі це домівка для понад 100 художників. Працює фактично цілодобово. Є одним із обов’язкових пунктів для відвідувачів Берліна поряд із такими традиційними центрами мистецтв як Музеумсінзель та Берлінська Художня Галерея. Кореспондент «Культури і життя» Тася Живкова розмовляла з координаторкою проекту Ліндою Черна про художні засади існування «Тахелес», протистояння із забудовниками та громадську заангажованість проекту

– Правда, що орендна плата дуже висока і що сквот вже, власне, не є сквотом? – Художники сплачують не оренду, а внески для покриття комунальних платежів «Тахелес». Протягом останніх 10 років ми самостійно утримуємо будинок і маємо сплачувати рахунки – електрика, вивіз сміття, зв’язок, страхування, інші значні й не значні видатки колективу. І це можливо тільки за умови участі тих художників, які мають тут студії та виставкові приміщення (звичайно ж, різною мірою, залежно від розміру та виду проекту). Класичним сквотом цей будинок ніколи й не був. Призначена під знесення руїна, художники врятували її й переїхали сюди. Вони не зайняли щось, що належало комусь іншому, – спочатку взагалі не було зрозуміло, хто власник. – Улітку ви мали проблеми з банком-власником будівлі «HSH Nordbank». Як вирішилося питання? Хто на вашому боці?

громадськості через «Тахелес» і за допомогою «Тахелес». Є й інші історії. Деякі з них – майже казкові. Тіма Ролофса, який споконвіку робить і виставляє колажі у «Тахелес», помітив тут Донателло Версачі. І запросив до співробітництва. І це надзвичайно вдало, бо до того Тім годував себе і родину з продажу плакатів і листівок зі своїми колажами. А тепер він із сім’єю може жити зі співробітництва із Версачі. Хоча гроші не сильно змінили Тіма – він і досі п’є найдешевше пиво. Або, наприклад, Роман Кроке, що зараз на за– Скільки відвідувачів ви маєте мовлення родини Бєльських зробив – За роки існування «Тахелесу» в виставку, присвячену єврейським художників, напевно, була можли- на рік? – 400–500 тисяч. Це дуже багато. партизанським загонам у Білорусі. вість об’єднати зусилля та фінанси і викупити будівлю. Чому цього не Такий великий приплив туристів – Ця виставка має об’їхати США, бо рік це чудова можливість для художни- тому американське тв-шоу помітило було зроблено? у нас цього художника-ілюстратора. – Річ у тім, що продається не лише ків представити себе. сам будинок, але і земельна ділянка – В Україні у спадок від радян– У списку митців «Тахелеса» – навколо нього. Загальна вартість території з будівлею складає близько художники з Європи, США, Латин- ської епохи залишилося безліч бу35 млн євро. Із самого початку «Та- ської Америки, Сходу. Чи можуть дівель колишніх заводів тощо, які хелес» був соціальним, не комерцій- митці з України виставляти свої зараз пустують. Можете порадити, ним домом мистецтва, тобто місцем, роботи у «Тахелес»? Які критерії як їх освоювати під арт-простір? – Як ідея це звучить дуже доречно. що не зациклюється на ринковому відбору? – Найлегший варіант – домовитися Приміщення, що пустують, особлиаспекті мистецтва. Навпаки, головна мета проекту – це надання терито- про виставку у «Тахелесі». Це прості- во не ремонтовані, часто є магнітом рії для створення і презентації робіт ше, ніж отримати тут ательє. На ательє для молодих і творчих людей. Вони тих художників, що існують по той треба чекати, поки звільниться. Для не чекають на утеплення, ремонт та бік мистецького ринку. Якби із само- організації виставки достатньо напи- інсталяцію дорогої сантехніки. Для них спартанські умови – цілго початку метою «Тахелесу» було за- сати або безпосередньо мені, або наробляння грошей, він би не проісну- шій кураторці Барбарі, і якщо в нас на ком прийнятна норма. Складнощі вав так довго і напевно був би зовсім цей час не заплановано нічого іншо- можуть виникнути у зв’язку з тим, що художники найчастіше сконценго – ми разом сплануємо взаємодію. іншим, ніж ми його бачимо зараз. тровані на творчому процесі і тому – Чи можете ви навести приклад забувають про юридичні докумен– Чому не всі художники «Тахелесу» підтримують акції проти історій успіху художників «Тахе- ти, рахунки тощо. Тож освоєння таких приміщень під арт-простір, на продажу будівлі? Вони не зацікав- лес»? – Наприклад, наша кураторка Бар- мою думку, і означає запрошення лені зберегти ділянку? – Одночасно в «Тахелес» пере- бара Фрагона запросила митців, які до співпраці людей, що мають добуває щонайменше 100 художни- не мали можливості продемонстру- свід у цій галузі. Тобто має виникків: одні тут мають ательє, інші – ви- вати свої роботи в Італії: Папа Рим- нути коо перація, за якої митці наставки, треті беруть участь у проек- ський в майках, фільм про Берлус- повнюють ці будівлі життям, а оргатах, четверті – задіяні у театрі. Тобто коні. Художники отримали визнання нізатори дбають про підтримання структури. Звичайно ж треба заздалегідь продумувати цілі, що ставить перед собою кожний конкретний центр, – чи це має бути доступний для громадськості осередок арт-майстерень, чи житловий проект. В останньому випадку неминуче постають питання власності і доцільності викори стання в очах громадськості. Окрім цього можу лише порадити запастися волею, витримкою і мотивацією. Великих грошей такі проекти не приносять, але дають неоціненний капітал досвіду, можливість робити неймовірні проекти і укладати найцікавіші партнерства. Тому, я думаю, такі проекти варті зусиль, і можу лише побажати успіхів у їхньому втіленні в Україні.

– Наші проблеми з «HSH Nordbank» почалися ще у 2008 році. Саме з того часу територія, на якій розміщується «Тахелес», підпорядковується цьому банкові. Керівництво мало переймається культурою і все бачить лише в цифрах і cхемах. Найбільшою проблемою стало бажання банку перепродати цю територію. Вони чомусь вирішили, що зможуть вигідніше це зробити, звільнивши її від художників. Проте вигнати художників та зачистити територію банку не вдалося через опір громадськості.

Фото надано автором

– Існує думка, що зараз «Тахелес» живе лише за рахунок свого колись гучного імені, не маючи істотного стосунку до мистецтва як такого. Чи вважаєте ви, що «Тахелес» впливає на мистецький простір Берліна? – Цікавий закид. Із перших днів свого існування «Тахелес» мав негативні відгуки у ЗМІ. Звичайно ж, тоді наш дім мистецтв не був таким як зараз, тому що ситуація після падіння Берлінської стіни була іншою. Для нас самих не так важливо, в який саме спосіб ми впливаємо на мистецьку сферу Берліна. Важливі великі і малі історії успіху, що як і раніше відбуваються завдяки «Тахелес». Наш вплив на місцеву сцену тут полягає у тому, що ми намагаємося показати, що гарні проекти можна робити і без грошей що з невеличким бюджетом. Наша установа не ставить питання таким чином, або ми отримуємо серйозний великий бюджет, або ми припиняємо своє існування. За 21 рік «Тахелес» довів, що команда активних людей може робити чудові проекти без залучення великих проектних коштів. Це дозволяє нам бути досить незалежними від будь-яких донорів. Із іншого боку, це ускладнює роботу, але не унеможливлює. Я вважаю, що такою діяльністю ми створюємо важливий аргумент для дискусії про сучасне мистецтво. Адже в умовах світової фінансової кризи у царині культури теж постійно не вистачає грошей. А ми показуємо, що це не привід жалітися і нічого не робити.

Фото з власного архіву

Не люкс-ремонт

частина цих людей не занурюється в історію «Тахелес» та і не мусить занурюватися. «Тахелес» – це не рух, не якась група із чіткою організацією та гаслом на кшталт «Або ти з нами, або геть!» Кожен сам для себе вирішує, наскільки він може і хоче проявляти заангажованість. І це добре. Бо завдяки цьому ми отримуємо дуже різнопланову підтримку від художників. Найважливіший аргумент проти продажу «Тахелес» – це наша культурна програма. А в ній задіяні всі без винятку художники.

Тася Живкова

З н а й о м и м о > П о с таті

№10–11, 17 березня 2011 р.

Сусанна Чахоян:

Аромат вишуканих парфумів та впевнений погляд – ось що помічаєш при першій зустрічі із солісткою Національної опери Сусанною Чахоян. У ній тече кров вірменська та українська, і це поєднання не лише генетичне. В душі – українка, характер та зовнішність – більш східні. Ця надзвичайно оптимістична жінка живе з легкістю, не помічаючи світських пліток і негараздів

Я та людина, яка ніколи не мріє про щось нереальне і не плекає марних надій. Я ніколи не малювала в своїй уяві чіткої картини. Єдиним прагненням була сцена, але не тільки у вигляді квітів та аплодисментів. Я отримую надзвичайне задоволення від репетицій, від самого процесу. Артист має все життя вчитися – вдосконалювати техніку співу, іноземні мови, акторську майстерність. Насамперед співаку треба добре виспатися. Приємним ритуалом для мене є заварювання чаю вранці, так би мовити, медитація перед виступом. Чайна церемонія допомагає мені налаштуватися думками на те, що відбуватиметься сьогодні ввечері. Люблю не поспішаючи розспівуватися у кілька заходів за день. Намагаюся не метушитися в день виступу. Хоча інколи дозволяю собі усе. Наприклад, якщо знаю, що до мене прийдуть гості ввечері, то можу приготувати щось до столу. Після виступу хочеться не спати, а обговорити все за смачною вечерею. Одного разу чекала своїх батьків у гості, якраз в день концерту, і вирішила трохи прибратися у квартирі. Бігаю, поспішаю. І раптом дзвонить телефон, це моя професорка, як завжди в день виступу бажає мені успіху. «А що ти там робиш?» – «Батьки мають приїхати, прибираю трохи в квартирі». Чую у відповідь підвищений голос: «Жодна актриса не повинна в день виступу займатися господарчими справами!» Проте вважаю це суто індивідуальним. Чим би ти не займався, дуже важливо не порушити внутрішню гармонію, гарний «бойовий» настрій. Увесь день ти повинен зосереджувати енергію, «набирати оберти». Адже вистава – це певною мірою магічне дійство. Коли я ще вчилася в Одеській консерваторії, мені зателефонували з Німеччини і говорять, що вони про мене чули і що через тиждень у них буде «Карміна Бурана», запитують, чи я співаю її? Я не довго думаючи відповіла «так». Ми обговорили всі умови, виступи, домовилися про поїздку. Я поклала слухавку і думаю: «А що таке Карміна Бурана?» Довелося вивчити партію за три дні. У повсякденному житті я теж можу йти на авантюри. Наприклад, якщо в мене немає квитка на якийсь концерт, а я дуже хочу на нього потрапити, то можу пролізти десь за кулісами, через якісь витяжні труби та підземні ходи. Це було в моєму житті, і не раз.

Пропозиції виїхати за кордон і працювати там були. Найперші – пов’язані з грою на фортепіано, але я відмовилася на користь вокалу. Потім були запрошення стажуватися за кордоном, але на той час перемогла, так би мовити, сила тяжіння Євгенії Мірошниченко – мені хотілося якомога повніше увібрати в себе її школу співу. Я завжди вміла абстрагуватися від усього негативу, який був за моєю спиною, ніколи не звертаю уваги на різні плітки. Я думаю, що через цю здатність я сьогодні непогано виглядаю і продовжую посміхатися та радіти життю. Це не легко, цьому потрібно вчитися. Я завжди наполягаю на тому, що ми повинні презентувати Україну в різних ракурсах як країну європейську. Чому потрібно завжди «одягати шаровари»? Проти «шароварщини» я протестую. Коли я їду в Європу і виконую всесвітньо відомих Моцарта, Верді, хіба це не означає, що я презентую Україну як українська співачка? Євгенія Мірошниченко навчила контролювати свої емоції, володіти своїм тілом на сцені. Щодо помилок у вокалі та дикції – була суворою і непримиренною. Завдяки такій жорсткості я мобілізувалася, приводила себе до ладу і таким чином відкривала в собі такі можливості, про які навіть і не здогадувалася. Вона залишила своєрідний код до розуміння професії, який відкривається з часом. Моє відчуття сцени залежить від моїх колег. Коли є гармонія в колективі, тоді і публіка відкликається на наш спів. У моїй пам’яті не було такого, щоб публіка не реагувала чи реагувала якось негативно. Одеський оперний театр має фантастичну акустику, Київський театр не може з ним конкурувати. Співати в залі з гарною акустикою, яка додає ще більше забарвлення голосу – це велика насолода для співака. Жахливо, коли доводиться співати в поганому залі та ще й з мікрофоном. Це не творчість, адже ти думаєш, як краще стати, на якій відстані співати, щоб звук був почутим і не спотвореним. Сьогодні Київ претендує називатися європейським містом, не маючи жодного концертного залу. Адже Колонний зал Філармонії розрахований на маленьку кількість місць, а Палац

Фото із власного архіву

«Щастя – коли є люди, що потребують твоєї любові»

Думаю, що за менталітетом я стаУкраїна та Жовтневий Палац не прила західноєвропейською людиною. датні для класичних концертів. Це допомогло мені знайти спільну Як на мене, акторська майстер- мову з моїм чоловіком, адже він авність стоїть на тій же сходинці, що стрієць. Так як я багато їздила і спілкуі вміння співати. Сьогоднішня публі- валася, в мене змінилися погляди на ка дуже вимоглива і розумна, вона деякі речі. Наприклад, на гроші. Те, що не прощає невиразний і нерухливий в нас називають жадібністю, для мене образ. Наприклад, феномен Анни Не- є піклуванням про завтрашній день. требко склався значною мірою завдя- Змінилися погляди на стосунки між ки її акторському дару. Недарма її на- чоловіком і жінкою. Для мене ідеальними є стосунки, в яких пріоритетом є зивають «співуча Одрі Хепберн». взаємна повага та порозуміння, коли Мене завжди перед виступом чоловік та жінка залежні одне від одтрусить, ніхто цього не помічає, ного тільки у своїх емоціях та почуттях. крім найрідніших людей. Та коли я Щастя – це бачити свою родину вже на сцені, то все це трансформуза одним столом, щастя – це займається в найвищу насолоду. тися улюбленою справою. Щастя – Не хочеться співати, коли гірко, коли про тебе піклуються і є люди, коли тяжко, коли образливо. Але які потребують твоєї любові. наша професія така, що змушує праМої колеги про мене жартують: цювати за будь-яких обставин. Тоді ця гірка образа виливається в певні «Вот кому на Руси жить хорошо!» Я – нові нюанси на сцені. Я дебютувала оптимістка. У мене ті ж проблеми, що на сцені Одеського оперного театру і в інших людей, але сприйняття інше. в той день, коли померла Людмила Якщо я не можу змінити ситуацію, то Гінзбург, мій професор. Я рідко при- змінюю своє ставлення до неї. їжджаю до Одеси, а тоді ще був і мій перший виступ в Одеській опері. І в Людмила Крижна такий відповідальний для мене момент стається така трагедія. НапереДОВІДКА додні в будинку своїх батьків я пеСолістка Національної опери Украредивлялася старі записи, зроблені їни, заслужена артистка України, ще за часів мого навчання в Одесь- лiрико-колоратурне сопрано. Лаурекій консерваторії, і натрапила на ат мiжнародних конкурсiв вокалiстiв урок, де ми з Людмилою Наумівною у Австрії, Італії, Угорщині, Іспанії. Напрацювали над бемольною сонатою родилася в м. Одеса. Закiнчила Одеську Шопена, саме над похоронним мар- консерваторiю за класом фортепiано шем, – абсолютно випадково. Через (клас проф. Л. Гiнзбург) у 1997 р. дві години лунає телефонний дзвіРозпочала кар’єру оперної спiвачки нок, який сповіщає про її смерть. ще у роки навчання в Нацiональнiй Звичайно, спочатку земля під но- музичнiй академiї України (клас проф. гами захиталась, але потім якимось Є. Мiрошниченко). У 1999 р. була зачином увесь той біль втрати пере- прошена на роль Джульєтти у новiй творився в колосальну відповідаль- постановцi Нацiональної опери ність перед її ім’ям. «Ромео та Джульєтта» Ш. Гуно. ПроПрихильники, звичайно, є, але я тримаю їх на відстані. Навколо себе створюю енергетичні кордони, до яких не можна наближатися і які не дозволено переступати. Я намагаюся помічати в людях гарні риси і брати їх до свого арсеналу. Я беру різні зерна від людей, саджу їх на своїй землі, вирощую і перетворюю на власну особливу рису характеру чи здатність. Я сприймаю критику, аналізую її. Якщо вона справді суттєва, то беру на озброєння. Компліменти я не сприймаю, чую їх, але ціную критичні думки.

тягом останнiх рокiв створила низку оперних образiв, серед яких: Лючiя («Лючiя дi Ламмермур» Г. Донiцеттi), Джiльда («Рiголетто» Дж. Вердi), Мюзетта («Богема» Дж. Пуччiнi), Памiна («Чарiвна флейта» В. Моцарта), Лейла («Шукачi перлів» Ж. Бiзе), Оскар («Бал-маскарад» Дж. Верді) тощо. Сусанна Чахоян надає значну увагу створенню сольних програм, а також виконанню творiв камерного та народно-пiсенного жанрiв. Спiвачка плiдно спiвпрацює з багатьма творчими колективами в Українi та за її межами, беручи участь у міжнародних проектах та оперних фестивалях. Заміжня, має чоловіка і сина.

№10–11, 17 березня 2011 р.

Ро з п ит ує м о > Е кс к л ю з и в н е і н те р в ’ ю

Якоб Пройс: «Коли руйнується політична система – з’являється простір для мистецтва» «Інший «Челсі» – донецька історія» – це 90-хвилинний документальний фільм про новітню історію України, знятий німецьким режисером Якобом Пройсом. 25 березня цією стрічкою відкриється щорічний Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA. Напередодні приїзду режисера до Києва «КіЖ» розпитав його про Помаранчеву революцію, історію створення фільму та чим його надихають пострадянські країни – У жовтні 2004 року Ви були спостерігачем на президентських виборах в Україні, свідком подій помаранчевої революції. Які спогади залишились? – Я був тут лише під час першого туру. Ми працювали в Маріуполі. З нами на дільниці був один хлопець зі Львова – згідно з правилом про обмін спостерігачами. Пам’ятаю, сиділи до 4-ї ранку, підраховували голоси. А коли люди так багато часу проводять разом, то в якийсь момент розслаб ляються й відкриваються. Почали обговорювати події, що відбувалися в Києві на Майдані, і я помітив, як львів’янину й хлопцям із Донецька цікаво спілкуватися між собою. Це була перша нагода зустрітися й почути один одного. Адже більшість людей із заходу України ніколи не були в Донецьку. Так само, майже ніхто з донеччан не бачив Львова. Ось у чому проблема. І саме там, на сході, я відкрив для себе, що в Україні є поділ за політичною, мовною й релігійною ознаками. Я майже два роки жив у Росії, досить багато подорожував країнами пострадянського простору, був у Казахстані, Киргизії, Білорусі, але ніде не зустрічав подібного феномену. Це справило на мене сильне враження. В Донбасі дійсно 90 відсотків населення голосували за біло-блакитних та комуністів. Донеччани відрізняються ментально, переважає радянський тип мислення: вони були щиро переконані, що Захід мав намір утрутитися в хід виборів, США фінансували помаранчеву революцію тощо. Там досі можна почути подібну маячню. – Це був Ваш перший приїзд в Україну? – Ні, на той момент я вже бував двічі. Уперше, коли ми з другом подорожували Європою на машині. Але жодного разу не був на сході країни до 2004 року. Тепер, із власного досвіду можу сказати, що схід і захід України дійсно мають багато відмінностей. Львів вразив мене архітектурою, якої я не зустрічав, наприклад, у Росії. З іншого боку, не всі у Львові хочуть говорити російською. Тому часом доводилось спілкуватися англійською. А ось коли я вперше потрапив у Донецьк, то відчув себе, ніби в Росії. Жодних відмінностей, окрім, хіба, мовних: там говорять «г» замість «ґ». Своєрідний діалект (посміхається). Київ інший. Він викликає в мене велику симпатію. У ньому відчувається надзвичайна енергія! Москва теж дуже динамічна, це величезний мегаполіс, але жити там дуже-дуже важко. В той час як Київ – «людяне» місто. Найбільше мені імпонує, що мешканці тут дуже відкриті, швидко йдуть на контакт. У Німеччині по-іншому. Наприклад, якби

зламався трамвай і всі чекали, доки його відремонтують, то, напевно, з півгодини панувала би повна тиша, ніхто ні до кого не звернувся. А в Україні, як і в Росії, пасажири відразу почнуть спілкуватись між собою. Так само в поїзді. Розмова зав’язується швидко, усім цікаво, хто, куди і звідки. Ось такі відкриті людські стосунки мені дуже імпонують. – Створюючи фільм «Інший «Челсі» – донецька історія», Ви взяли на себе місію розповісти світові про Україну: глядачі побачать нашу державу Вашими очима. Відчуваєте відповідальність? – Так, величезну! Мені не подобалося, як висвітлювали події помаранчевої революції західні ЗМІ. У повідомленнях звучала риторика холодної війни: боротьба між Добром і Злом, вільний світ проти Москви. Як на мене, все було не так. І це одна з

якій не діє закон і влаштовують бійки в парламенті. В Україні демократія перетворилася на фарс. Звичайно, у цьому винна передусім політична еліта. Але так само – народ. Влада може зайти так далеко, як дозволяє народ. Українці просто не вірять у демократичні цінності і в те, що правова держава справді функціонує. Щодо свободи слова, це теж звучить досить цинічно. Впродовж двох років я знімав фільм у Донецьку й мене щоразу запитували: «На кого ти працюєш?» Замовні матеріали – звична річ у країні. Люди були переконані, що картину фінансує Рінат Ахметов або його опоненти, або ще хтось. Я десятки разів повторював, що це проект німецького телебачення, профінансований кількома фондами, і я ні на кого не працюю. Політичний нігілізм, який панує тут, – ось що прикро. Політики використову-

причин, чому виникло бажання зробити фільм. Я хотів показати, що в Україні є інший регіон, 90 відсотків населення якого голосує за іншу політичну силу. Вони мають на те свої причини. Все було не так просто і однозначно, як говорили в Європі. – Стрічку вже переглянули на різних міжнародних кінофестивалях. Які були відгуки? – Так, фільм бачили в Берліні, Амстердамі, Празі. Майже на всіх фестивалях були учасники й від України. На їхню думку, стрічка має позитивний заряд, її зроблено з гумором. Для мене це дуже важливо. Адже я бачив чимало документальних фільмів про країни колишнього Союзу, зокрема про Росію й Україну, і можу сказати, що всі вони були в чорних кольорах і показували, як усе погано. Насправді, більшість європейців не відрізняють Україну від Росії, не знають, де знаходиться Київ. А якщо й знають, то швидше якісь негативні речі: що це корумпована держава, в

ють настрої, що переважають у суспільстві, як інструмент. І молоде покоління українських політиків, яким сьогодні близько тридцяти, не мають сили волі кардинально змінити систему. Корупція настільки традиційна річ у цьому суспільстві. Ніхто навіть не уявляє, що можна жити по-іншому. Мене це вразило. А ще мені часто говорили, що у нас в Європі так само, але краще замасковано. При тому, що ці люди ніколи не жили в Європі й не розуміють, наскільки там все кардинально по-іншому. Звісно, ми маємо власні проблеми, і корупцію теж. Але в Україні це систематично, це правило, так завжди і всюди. А у нас це винятки. – У фільмі Ви не без іронії показуєте ту прірву, яка існує в Україні між заможними й бідними… – Насправді я не ставив перед собою таку задачу. У стрічці багато випадкового. Пригадую, я гуляв містом, збирав ідеї для сценарію й зустрів шахтарів на стадіоні. Цей стадіон – як

дзеркало суспільства. З одного боку, старше покоління, якому за 50. Воно ностальгує за Радянським Союзом і годинами працює в шахті. З іншого – покоління молодих успішних бізнесменів, які мають із цього зиск. Тому дійсно є сенс говорити швидше про диференціацію між багатими й бідними, ніж про відмінності між помаранчевими й біло-блакитними. – Не побоюєтесь реакції з боку офіційної влади на фільм в Україні? – Мені ставили подібні запитання після показів у Берліні. Цікавилися, чи я не боюсь сюди їхати. Але я всім відповідаю, що тут інша ситуація. На жаль, у нас не розрізняють Росію й Україну. Дивляться новини й думають, що Путін насправді такий диктатор. Якщо ти відверто й критично говориш про певні речі, які є в суспільстві, то тебе вб’ють, як Анну Політковську. Але це не зовсім так. Крім того, в Україні значно більше свободи і це величезна перевага. Я дивився шоу Шустера, і наскільки розумію, він досі робить свої передачі. Це майданчик для досить відкритого обговорення всіх соціально-політичних проблем. Звісно, більшість вважає, що його ток-шоу перетворилося на такий собі політичний цирк, тому що всі ці розмови закінчуються нічим. Є суттєва різниця між тим, що посадовці обіцяють, і тим, що насправді роблять. І цей популізм – величезна проблема в Україні. Але вже той факт, що є такі передачі, де людина може критично висловлюватися, говорить про позитивні моменти в суспільстві. В Росії це було в 90-і, зараз уже нема. – Ви близько двох років прожили там, володієте російською, маєте величезний досвід роботи спостерігачем на виборах у різних пострадянських країнах. Чим обумовлено такий жвавий інтерес до нашого Східноєвропейського регіону? Маєте тут коріння? – Гарне запитання (посміхається). Насправді, я народився в Західному Берліні, школу закінчив у Франції, навчався в Іспанії, багато подорожував Західною Європою. Ніколи не був у Східному Берліні за часів Берлінської стіни, все це було незрозуміло для мене. А в 1997 році, мені тоді було 22, вирішив, що маю дізнатися, чим живуть в іншому регіоні Європи. Тоді ми з подругою поїхали на місяць до Москви вчити російську. Я відразу закохався в цю мову й культуру. Крім того, завжди, коли руйнується певна політична система, відбуваються дуже цікаві процеси в суспільно-політичному житті. Це важкі часи, але неповторні, з’являється простір для мистецтва. Мене це дуже надихає! Наталя Зубко

З н а є м о > П р о го л о в н е

Фото Романа Ратушного

№10–11, 17 березня 2011 р.

Михайло Кулиняк: «Наше головне завдання – формування єдиного культурного простору України» Щорічно 23 березня ми святкуємо Всеукраїнський день працівників культури та аматорів народного мистецтва. Адже саме навесні починаються жнива в царині культури. На думку міністра культури України Михайла Кулиняка, щедрий ужинок зібрали за рік від весни до весни виконроби культурного фронту. Про здобутки та нові завдання йдеться в інтерв’ю з Михайлом Андрійовичем Кулиняком, яке він дав спеціально для газети «Культура і життя» – Пане Михайле, рік тому, 11 березня 2010 року, Вас призначено на посаду міністра культури України. Звичайно, рік – це досить короткий відтинок часу, щоб говорити про серйозні зрушення, які сталися в галузі культури, та все ж… – Та все ж, вважаю, за цей рік багато зроблено. У 2010-му українська культура, завдяки зусиллям працівників культурно-мистецької сфери, потужній підтримці держави та місцевого самоврядування, зберігала темп розвитку – незважаючи на проблеми, породжені фінансовою кризою й наслідками загальної соціальної трансформації, яку переживало суспільство в попередні десятиліття. Стабільний розвиток нашої галузі у 2010 році стався насамперед тому, що Президент України Віктор Янукович надає вирішального значення ролі культури у справі успішної модернізації суспільно-економічного життя сучасної України і приділяє велику увагу проблемам і потребам культури. У своєму Посланні до українського народу 3 червня 2010 року Віктор Федорович підкреслив: «Завдання економічної та цивілізаційної модернізації, які стоять перед Україною, ми вирішимо лише за умови випере джального розвитку гуманітарної та соціокультурної сфери». Президент

визначив кілька пріоритетів, на які слід орієнтуватися в забезпеченні суспільної модернізації, і серед них – «формування оновленої, модерної моделі культури та розвиток національної інфраструктури культурних індустрій». У зверненні Президент ініціював ряд масштабних заходів: проведення всеукраїнського форуму «Україна: діалог культур»; створення Національної електронної бібліотеки як мережі потужних інформаційних ресурсів; розроблення і ухвалення Закону України «Про національний культурний продукт»; проголошення 2012-го Роком культури та відродження музеїв в Україні. У плані конкретних дій нашого міністерства це означає, з одного боку, відповідне оновлення законодавчої бази культурної сфери, а з іншого – посилення й урізноманітнення форм державної підтримки культури і мистецтва сучасної України в усьому їхньому розмаїтті. Колектив нашого міністерства, всі працівники галузі докладають чимало зусиль, аби реалізувати поставлені перед нами завдання. Здійснено важливі кроки в оновленні правової бази культури: в 2010-му ухвалено низку важливих законодавчо-нормативних актів, найважливішим серед яких є Закон України «Про культуру».

– Одна з наскрізних тез Закону «Про культуру» – соціальний захист працівників галузі. Які подальші кроки щодо реалізації відповідних статей закону? – Так, соціальному захисту присвячено окремий розділ. Згідно із законом, держава забезпечує працівникам сфери культури роботу на повну тарифну ставку. Це положення важливе тому, що тисячі працівників культури (особливо в сільській місцевості) змушені працювати на половину або й на чверть ставки. Законодавчо передбачено надбавки і доплати, зокрема за вислугу років, почесне звання, науковий ступінь тощо, а також – допомогу на оздоровлення, вирішення соціально-побутових питань. Законом збережено пільги для працівників культури, які працюють у сільській місцевості, а також пенсіонерів, що працювали в культурній сфері села. Міністерство вже розпочало розроблення конкретних заходів, спрямованих на втілення в життя передбачених Законом «Про культуру» державних гарантій працівникам галузі щодо їхньої роботи на повну ставку. У 2010 році також вирішено проблему оплати праці працівникам академічних закладів. Ухваленою урядом постановою «Про

оплату праці працівників закладів культури, яким надано статус академічних» передбачено з 1 січня 2011-го при визначенні максимальних розмірів посадових окладів керівних працівників, художнього та артистичного персоналу закладів культури, що мають статус академічних, застосування додаткового коефіцієнта підвищення окладів, максимальний розмір якого не перевищує 2, а для інших працівників згаданих закладів – 1,3. Окрім того, для підвищення престижності праці в клубних закладах Кабміном ухвалено постанову «Про виплату працівникам державних і комунальних клубних закладів матеріальної допомоги для оздоровлення та допомоги для вирішення соціально-побутових питань». На наш погляд, комплексне вирішення цих та інших соціальних проблем культури, поліпшення системи оплати праці в галузі сприятиме залученню до культурно-мистецької сфери кваліфікованих фахівців, насамперед – молоді. – Для підвищення соціальних стандартів, власне, як і на розвиток галузі загалом, потрібні кошти. А нашій державі на культуру їх традиційно не вистачає. – Незважаючи на фінансові труднощі, в минулому році бюджетне

№10–11, 17 березня 2011 р.

фінансування галузі не зменшувалося. У держбюджеті 2010 року на потреби культури було виділено понад 1 млрд 475 млн грн (у 2009му – 1196 млн грн.), а з місцевих бюджетів – загалом 5336 млн грн (у 2009 році – 4250 млн грн). Знаменно, що торік загальний обсяг фінансування галузі з державного та місцевих бюджетів уперше в історії незалежної України перевищив позначку, що дорівнює одному мільярдові доларів США. Бібліотеки, музеї, заповідники, інші культурно-освітні заклади профінансовано на суму 309,5 млн грн. Заклади освіти – на 424,1 млн грн. Театрально-видовищні підприємства – на 586,9 млн грн. Протягом року національними театральними й мистецькими колективами показано 7510 вистав і концертних програм. Проведено низку загальнодержавних культурно-мистецьких заходів, а також ряд заходів із підтримки творчо обдарованих дітей та молоді (на 4,5 млн грн). Завдяки грантам Президента України підтримано творчі проекти молодих діячів культури і мистецтва на загальну суму 154,8 тис. грн. Упродовж 2010-го не було заборгованості із заробітної плати, стипендій у бюджетних закладах культури, підпорядкованих міністерству. Торік продовжувалось підвищення рівня оплати праці – середня зарплата працівників державних закладів культури у листопаді склала 2850 грн. Динамічно розвивався і недер жавний сектор культурно-мистець кої сфери, зокрема – кінопрокат, концертна робота, книговидання. Наприклад, кількість глядачів у кінотеатрах України за рік зросла на 15 відсотків, а валовий збір кінопрокату – на 41. На жаль, це зростання відбувається за рахунок іноземних фільмів. Аби посилити присутність українського кіно в нашому культурному просторі, у держбюджеті 2011 року на національне кіновиробництво виділено рекордну суму – 110 млн грн. – Які ще преференції, окрім бюджетної підтримки, держава може запропонувати національному кінематографу? – У новому Податковому кодексі України передбачено пільги національному фільму – від кіновиробництва до кінопоказу. Зокрема, до 1 січня 2016 року звільняються від податку на додану вартість операції з постачання

З н а є м о > П р о го л о в н е

національних стрічок їхніми виробниками, постачання робіт і послуг із виробництва фільмів, операції постачання послуг з демонстрування національних фільмів, а також дублювання українською мовою іноземних картин. За підтримки міністерства для Національного центру ім. Олександра Довженка закуплено та встановлено новітнє обладнання з обробки кіноплівки і тиражування фільмокопій. На Національній кіностудії художніх фільмів ім. Олександра Довженка створено центр цифрового відновлення фільмофонду. Крім того, постановою Кабміну на п’ять років звільнено від податку на землю державні кіностудії. Ми щиро сподіваємося, що всі ці конкретні вагомі кроки нарешті започаткують реальний вихід українського кінематографа з кризи. – Якими Ви бачите пріоритетні напрямки реформування сфери культури? – За попередні роки накопичилося достатньо серйозних проблем, які або взагалі не вирішувалися, або вирішувалися малодієвими методами. Унаслідок не завжди продуманих, часом анахронічних підходів до мовно-етнічної неоднорідності та культурного різноманіття України ця неоднорідність перетворилася на живильний ґрунт для конфронтацій із загрозою соціокультурного розколу. Постала нагальна потреба в забезпеченні єдності всього культурного простору України, у використанні значного позитивного потенціалу культурного різноманіття. Явно недостатнім є внесок вітчизняних культурних індустрій у формування єдиного національного культурного простору, зокрема через надто слабкі та застарілі механізми підтримки культурних індустрій. В умовах вільного ринку наростають загрози збереженню історикокультурної спадщини, поширюється нищення пам’яток із комерційною метою. Слабо використовується величезний потенціал культурної спадщини для суспільного й економічного розвитку різних регіонів України. Незважаючи на значне бюджетне фінансування мистецьких закладів і колективів, внесок сучасного мистецтва в духовне й соціальне оновлення українського суспільства, у формування привабливого образу України в світі є недостатнім. Однією з причин цього є застарілі, інерційні форми державної підтримки

мистецтва, слабо зорієнтовані на конкретний мистецький результат. Як я говорив, на більшість із цих проблем вказав Президент у своєму Посланні. І у цьому ж зверненні Віктор Янукович запропонував і основні напрямки дій, що мають забезпечити вирішення проблем. Узагальнюючи положення президентського звернення, можна стверджувати, що оптимальним варіантом реформування у сфері культури буде стратегія, яка поєднуватиме серйозну бюджетну підтримку культури із стимулюванням благодійництва, підприємницької активності культурномистецьких закладів, передбачатиме поєднання адміністративної реформи в управлінні галуззю із запровадженням нових конкурсних і прозорих механізмів фінансування мистецьких проектів; поєднання підтримки національних культурних індустрій із заходами з формування цілісного культурного простору України. Можна також визначити наступні пріоритетні напрямки реформ у галузі культури: формування єдиного й цілісного гуманітарного простору України, насамперед, мовнокультурного (зокрема, через наповнення його якісним і багатогранним вітчизняним культурно-мистецьким продуктом); збереження й підтримка етнокультурного різноманіття сучасного українського суспільства, сприяння діалогу й взаємозбагаченню культур в Україні; забезпечення розвитку вітчизняних культурних індустрій через урізноманітнення форм їхньої фінансової підтримки, впровадження сучасного менеджменту в культурі, активну промоцію національних культурних товарів і послуг як у самій Україні, так і за кордоном; збереження національної культурної спадщини, її актуалізація, тобто перетворення на важливий чинник соціального й економічного розвитку суспільства, зокрема – через розвиток пам’яткоохоронної і туристичної інфраструктури; підтримка кращих зразків сучасної української культури й мистецтва, провідних митців і колективів, спроможних належно представити сучасний, динамічний образ нашої культури у світі; її інтеграція до світового культурного простору, формування засобами культури позитивного іміджу України у світі. Тому сьогодні перед нами постають основні завдання, вирішення яких забезпечить реалізацію

основн их пріоритетів. Формування єдиного культурного простору України та розвиток вітчизняних культурних індустрій мають відбуватися за рахунок посилення й урізноманітнення підтримки національного виробника культурномистецького продукту як через традиційні механізми державного замовлення (на кінопродукцію, книговидання тощо), так і через механізми непрямої підтримки вітчизняного виробника при збереженні відкритості української культури до світового культурного простору. Збереження й актуалізація культурної спадщини можуть забезпечуватися через зміцнення системи державних органів із охорони пам’яток, належну бюджетну підтримку їхньої охорони й реставрації із ширшим залученням благодійних коштів, через комплексні зусилля з перетворення культурної спадщини на ключовий чинник суспільного й господарчого відродження багатих на культурну спадщину регіонів, міст, сіл. У справі підтримки етнокультурного різноманіття сучасної України, розвитку народного мистецтва потрібна якісно нова державна політика, що включала б заходи з налагодження постійного діалогу й взаємозбагачення культур, реалізації позитивного потенціалу культурного різноманіття, відродження культури на селі через формування базової мережі закладів культури. Для підтримки кращих зразків сучасного мистецтва також необхідне стабільне бюджетне фінансування провідних мистецьких закладів і колективів, посилення законодавчої підтримки меценатства. Багатоманітність форм підтримки мистецьких проектів зробить господарче становище митців і колективів стабільнішим, а мистецьке життя – розмаїтим. У міжнародному культурному співробітництві необхідна активізація євроінтеграційних зусиль у гуманітарній сфері, активна участь у культурних програмах Ради Європи, ЄС, ЮНЕСКО. Попереду у нас багато важкої та відповідальної роботи. І тільки завдяки спільним зусиллям державних інституцій та діячів культури і мистецтв ми зможемо вибудувати цілісний соціокультурний простір України. Оксана МАРКІВ

Ро з п о в і д а є м о > П о с таті

№10–11, 17 березня 2011 р.

Українська культура в руках жінки Якщо віддається, то повністю, якщо любить, то щиро, якщо пише, то геніально, якщо шукає, то знаходить, якщо заявляє про себе, то всьому світові, якщо йде, то до кінця. В українській жінці поєднуються крайнощі, вона не знає спокою, вона стоїть за ідею, вона підтримує багаття у душі всієї країни, вона творить мистецтво Найсміливіші шанувальники розпрягали коней і везли її карету голіруч Соломія Амвросіївна Крушельницька – відома всьому світові оперна співачка, якій стоячи аплодували у Римі, Буенос-Айресі, Празі, Мілані, Парижі, Неаполі, Нью-Йорку, Мадри-

ді, Лісабоні, Варшаві, Петербурзі… Це єдина жінка, яку ставили на одну сходинку з такими корифеями оперного співу, як Енріко Карузо, Маттіа Баттістіні, Тітта Руффо, Федір Шаляпін. А родом вона з України. Народилася і виросла на Тернопільщині у сім’ї священика. Закінчивши Львівську консерваторію, поїхала вчитися до Італії. Там і зачарувала весь світ. Репертуар співачки нараховував 63 партії. Крушельницька була затятою прихильницею творчості Р. Вагнера та пропагандисткою творів своїх сучасників. Сам Дж. Пуччіні назвав її найкращою мадам Баттерфляй за те, що врятувала оперу своєю геніальною грою, майстерністю перевтілюватись після грандіозного провалу. Після смерті чоловіка назавжди повернулася в Україну. Талановита, сильна, вольова, жіночна, наполеглива, вона прославляла свою Батьківщину. На кожному її концерті на всіх континентах неперевершеним голосом лунали українські народні пісні. Її гра органічна, як Шевченкове слово Марію Костянтинівну Заньковецьку (справжнє прізвище Адасовська) називали духовною донькою Шевченка. Її обличчя у його наймички, покритки, Катерини, а ще Харити-

ни І. Карпенка-Карого («Наймичка»), Олени М. Кропивницького («Глитай, або ж Павук»), Ази М. Старицького («Циганка Аза»). Все це прості, змучені долею жінки. І здавалось, ніхто не міг зіграти їх краще. Закохавшись

в актора, покинула чоловіка і присвятила життя театру, за що її прокляв рідний батько. Та незважаючи на це, Марія Костянтинівна віддала всю душу своїм героїням. Її запрошували грати на сцені Малого те атру, на що відповіла: «Наша Украина слишком бедна, чтобы её можно было покинуть. Я слишком люблю её, мою Украину, и её театр, чтобы принять ваше предложение». Вражений здібностями, червону хустину з плеча Заньковецької просив Л. Толстой, безсмертним визнавав її талант П. Чайковський. Вона не побоялася стати під світло софітів і почала зніматися в кіно. Марії Заньковецькій, першій із українських акторів, присвоєно почесне звання народної артистки України. «Як намалювала б квітку точнісінько такою, як вона є, як усі її бачать, то мені б сказали люди у селі: «То ж не твоя квітка, Ганно, а природня, огородня». Тому й вигадувала з голови» Квіти Ганни Собачко-Шостак летять, пливуть, дивляться живими очима. Змалечку щось собі замальо-

вітчизняного дошкільного виховання. Її авторству належить багато підручників, низка літератури про виховання дітей. Велику увагу Русова приділяла дошкільному вихованню, як «мосту, що перекидається між школою й родиною». Відкривала дитячі садки і сама в них працювала, засновувала школи, залучала найкращих україномовних професорів для викладання у вищих навчальних закладах. Її переслідували, заарештовували, все своє життя перебувала українську літературу на широку сві- під наглядом і часто змінювала містову арену. Знала багато мов, пере- це проживання, роботу, але завжди кладала твори зарубіжних письменників. Феномен її таланту полягав у тому, що одночасно плідно працювала в різних літературних жанрах. Любила фольклор і використовувала його мотиви у своїх творах. Кожному відомі її збірки «На крилах пісень», «Думи і мрії», «Відгуки», поеми «Давня казка», «Одно слово», драми «Бояриня», «Лісова пісня»… Леся Українка розвинула новий жанр – драматичну поему. Твори поетеси видаються багатьма мовами, про неї знімають фільми і пишуть книжки, її іменем названі вулиці, бульвари, долучалась до активних діячів. Кожплощі, театри в різних містах Украї- на дитина була для неї особистістю, а ни; її обличчя друкують на банкнотах, країна могла досягти визнання лише постановки за її працями досі збира- говорячи рідною мовою. Її запал, цілі ють повні зали. І цього року минає і досягнення актуальні та незмінні й 140 літ від дня народження дочки досьогодні. Прометея, української Кассандри. Грант-дама української літератури Кавалерист-дівиця Письменниця з Буковини Марія У 18 років вона пішла купатися, лишивши на березі свою сукню, пе- Матіос має некоронований титул ревдяглась у чоловіче вбрання. Бать- «найпліднішої письменниці України». ки подумали, що донька втопилась. А дівчина, назвавшись «поміщицьким сином Олександром Васильовичем Дуровим», приєдналася до донського козачого полку, що прямував на війну з французами. Так Надія Дурова стала першою жінкою, яка служила у Російській царській армії. Через 10 років у чині штаб-ротмістра і вийшла у відставку. У своїх численних походах вела записки, що згодом стали основою її літературних творів. Під редакцією О. Пушкіна вида-

вувала на папері, розписувала хату. Під впливом професорів мистецтва Є. Прибільської, О. Екстер перейшла від традиційного народного розпису до декоративної графіки; працювала в техніці акварелі й гуаші. Квітами малювала голод, війну, розруху, щастя, кохання. Її таланту підкорювалося все. Розписи Ганни Собачко засвідчують, що наше народне мистецтво не є чимось сталим, що воно розвивається, збагачується, наповнюється новим змістом, відбиває дух часу. З тріумфом твори талановитої сільської художниці презентували мистецтво України у Празі, Берліні, Дрездені, Парижі. За її ескізами ткали килими. Донині її малюнками ла «Записки кавалерист-девицы». За цим сюжетом Ельдар Рязанов зняв оформлюють підручники. фільм «Гусарская баллада». «Бажаю так скінчити я свій шлях, «Витворити людину в найкраяк починала: з співом на устах!» Прикутою хворобою до ліжка, щому значенні цього слова» Без сумніву, коли чуєш фрапідкорила світ Леся Українка, з силою, волею якої не кожен чоловік зу «вчитель від Бога», на думку спазгодиться мірятись. Її ім’я стоїть по- дає ім’я Софії Русової. Все своє життя руч із Шевченковим та Франковим. вона присвятила звеличенню українЛарису Косач-Квітку визнавали про- ської мови. «Щоб пробудити в дитивідні діячі суспільства. Вона збагати- ні шляхетні почуття, треба заговорила українську поезію новими тема- ти до неї рідною мовою», – вважала ми й мотивами. Леся Українка нале- педагог-практик, учена-теоретик, жала до творчих сил, що виводили публіцист, перек ладач, к ласик

Її твори вивчають у школах, вишах. Вони перекладені сербською, румунською, російською, польською, хорватською, білоруською, азербайджанською, японською, китайською, єврейською мовами. Друкувалися у Канаді, США, Китаї, Хорватії, Росії, Сербії. Чи не всі континенти читають про долю нашого народу. ЇЇ роман «Солодка Даруся» визнано найкращою з українських книжок останнього 15-річчя незалежності і відзначено Національною премією України ім. Тараса Шевченка 2005 року. Марія Василівна Матіос – автор першої в сучасній українській літературі книжки кулінарних рецептів «Фуршет від Марії Матіос» та контра версійного «Бульварного роману». У її доробку сім збірок поезії, низка прозових творів. Вистави за сюжетами письменниці зривають овації навіть за кордоном. Кожен рядок із її праць пронизаний любов’ю до Батьківщини та щирим українським колоритом. Світлана Тищенко

№10–11, 17 березня 2011 р.

Д о с л і д ж ує м о > М у з и к а

Музичний менеджмент,

якого нема

«КіЖ» у рубриці «Музика» починає серію проблемних статей про явища (процеси, тенденції), які не стільки обумовлені конкретним «інформаційним приводом» – подією, датою тощо – скільки сучасними музичними реаліями загалом. Перша публікація про музичний менеджмент в Україні – який він, і що під ним розуміти Аби звузити проблематику, обмежуся однією сферою сучасного музичного процесу: класична, зокрема сучасна академічна музика, як вона представлена на фестивалях (їх у нас багато – сезонні, тижневі, кількаденні й одноденні, традиційні й разові, авторські тощо). Чому саме цей сегмент? Тому що тут із менеджментом якраз найскладніше, і, водночас, у порівнянні з поп-музикою й шоу-бізнесом, – ця галузь найменш пов’язана власне з бізнесом. Якщо говорити про школу менеджменту в сфері серйозної музики, то в Україні є тільки один заклад, який віднедавна готує професійних менеджерів: це Інститут музики ім. Р. Глієра (колись музичне училище ім. Р. Глієра). Втім, на практиці організацією сучасного музичного процесу – зокрема фестивального руху – займаються переважно люди, які не студіювали менеджмент як предмет, проте знають про нього з особистого досвіду. Востаннє, спробою професійного вдосконалення менеджменту в сфері класичної музики була поїздка минулого року невеликої групи керівників українських концертних організацій, арт-директорів музичних колективів тощо на двотижневе стажування до США. За словами Олени Передерій, PR-менеджера камерного ансамблю «Київські солісти», все, що вони там побачили і почули – це неоціненний досвід, але реалізувати навіть частину у нас неможливо. Є низка об’єктивних причин, зокрема різні культури, різна культурна політика тощо. Назву лише деякі проблеми сучасного фестивального менеджменту. З точки зору грамотного менеджменту, фестиваль починається з бюджету. Якщо в більшості цивілізованих країн ці заходи фінансуються меценатами, і тільки 10 відсотків– це державні кошти, то в нас усе навпаки. Бюджет фестивалів, як правило, невеликий, його вистачає для оренди залів, друкованої продукції (афіш і буклетів) і скромних гонорарів учасникам (добре, коли витрати, пов’язані з участю зарубіжних музикантів, повністю беруть на себе іноземні посольства). Але мені відомі приклади «екстремальних» музичних фестів із нульовим бюджетом, де фінансова частина поєднана хіба що з фінальним фуршетом для учасників. Що ж із меценатством? У нас немає закону про меценатство. Жоден бізнесмен не стане вкладати кошти в таку неприбуткову річ як класична музика, не отримуючи від цього

додаткового привілею з боку держави, скажімо, зниження податків. Можна говорити про громадське визнання, престиж та імідж спонсора чи брендової компанії, але й ці форми заохочення, в даному випадку, не завжди працюють. Меценатів у нас, звісно, шанують, але не настільки, як колись в імперській Росії – їм давали звання про ранги, їхні прізвища, що були невіддільними від діяльності музеїв, бібліотек, шкіл, картинних галерей, занесені в історію культурної політики держави. А де наші Третьякови, Мамонтови, Бахрушини, Морозови, Прохорови, Щукіни? Є винятки. Наприклад, Володимир Філіппов, що опікується зокрема «Київ модерн-балетом» під керівництвом Раду Поклітару. Однак це пов’язано, радше, з його особистою історією та культурою, аніж із практичним аспектом справи і вигодою. До речі, сам пан Філіппов у своєму інтерв’ю «ДТ» (№24, 2009 р. – Ред.) можливість ухвалення в Україні закону про меценатство прокоментував без ентузіазму: на його думку, такий закон може бути використаний у чиїхось корисливих цілях, документ лише дасть можливість скласти «схеми», за якими відмиватимуть гроші, що дискредитує саму ідею меценатства. Актуальне питання – реклама. Її фактично немає. Звичайно, ніхто навіть не мріє про бігборди з симфонічними оркестрами чи погодинне прокручування «Мелодії» Мирослава

Скорика на радіо «Хіт-FM». Але трапляються парадоксальні оказії й у деяких базових речах. Наприклад, у буклеті одного з фестивалів «засвітився» логотип неіснуючого друкованого видання. Це свідчить про те, що організатори не те щоб не переймаються медіа-підтримкою, але навіть не слідкують за ситуацією, станом сучасного медіа-ринку. Слабкою ланкою більшості українських фестивалів є організація самих концертних програм, що також є частиною музичного менеджменту. Як тенденція – відсутність стержневої концепції (тематичної, жанрової, сюжетної тощо). Серед найвдаліших українських фестивалів академічної музики можна назвати «Два дні і дві ночі нової музики в Одесі», що оригінальний своєю формою (акція є власне перформансом, дводобовою композицією з певною драматургією). Досить яскраво зарекомендував себе захід із виконавською концепцією Camber music session. Утім, чи не найкращим проектом на сьогоднішній день, з точки зору культурного менеджменту взагалі, є мультимедійний фестиваль «Gogol Фест», що його ініціював Влад Троїцький. Музика тут лише одна зі складових його концепції, але музичні проекти, що були представлені зокрема в останні кілька років, організовані на високому рівні, і публіці це цікаво. Олеся НАЙДЮК

Роман Горбик, оглядач

Менеджмент сучасної опери Минула вже половина сезону, а Національна опера України поки що запропонувала глядачам лише одну «напівпрем’єру», якщо не рахувати балетів, – поновлення «Сільської честі» П’єтро Масканьї. У постановці, якій щонайменше 25 років, підмалювали декорації й перешили костюми. Ясна річ, повноцінна прем’єра потребує більше коштів. А як працюють європейські оперні театри, котрі майже ніколи не стоять порожні й мають прибуток навіть під час кризи? Насамперед слід зазначити, що в Європі професійно займаються маркетингом і рекламою. У провідних театрах світу солісти мають не гірші фотосесії, аніж поп-зірки. Іще один приклад – оперний туризм. За 400–900 євро пропонують тур, який включає готель, вечерю в ресторані й перегляд вистави. До речі, з огляду на низькі ціни й унікальні театральні споруди Київ, Львів чи Одеса могли б конкурувати на цьому ринку з Центральною Європою. Та найголовніше – українська публіка мало знайома з основним принципом менеджменту багатьох європейських оперних театрів, на якому тримається значна частина їхнього фінансового успіху. Замість сталого репертуару європейському глядачеві найчастіше пропонуються серії вистав. Іншими словами, театр щороку готує, залежно від можливостей, дві-три і більше нових постановок. Під кожен із проектів збирають окрему команду постановників і виконавців. Це дозволяє щоразу акумулювати значні фінансові й людські ресурси. Після серії показів одного й того самого твору спектакль знімають і концентрують зусилля на іншому. Певна річ, що система має й недоліки. Вибір глядача вельми обмежений: цього місяця – тільки «Баттерфляй», наступного – тільки «Травіата»… Лише найзаможніші театри дають кілька серій упереміш, щоб урізноманітнити «меню». Окрім того, мінусом є те, що навіть найкращі постановки живуть недовго. Зате заяложені режисерські ходи і декорації нікому не набивають оскомини. Серійний, або проектний підхід до менеджменту не завадив би і в Україні, принаймні як альтернатива традиційному репертуарному. Це оздоровило б загальну ситуацію й стимулювало новаторство, якого нині так не вистачає українській опері.

О ц і н ю є м о > А рт

№10–11, 17 березня 2011 р.

Марія Хрущак

Як тебе не любити

Фото надано галереєю «Колекція»

Можливість острова На першій за останні 20 років персональній виставці одного з найпотужніших українських постмодерністів Арсена Савадова йдеться про те, що постмодерн – це вам не «ха-ха», справжній римейк – це достойна актуалізація класики, а балерина в пачці – це місце художника в мистецтві

Арсен Савадов, «Втеча в Єгипет», живопис, 2011

Про парки сучасної міської скульптури багато дискутували ще наприкінці 2009 року, коли в Україні відбувся Перший Всеукраїнський конкурс міської скульптури «Образ майбутнього». Всі, хто буває за кордоном, чудово розуміють, про що йдеться. Міська скульптура – окремий вид мистецтва, який уже давно не відповідає нашим уявленням про те, чим і як можна прикрашати врізноманітнювати життєвий простір. Тобто, не їжачками, котами чи балеринами, а творами сучасного мистецтва, що взаємодіють із конкретним місцем і вносять свої, актуальні смисли. Як стало відомо на момент здачі газети до друку, 14 березня на Пейзажній алеї таки започатковується проект KIEV FASHION PARK: 25 скульптур, створених вітчизняними художниками та дизайнерами. Це – подарунок Києву до Дня міста, напередодні Євро-2012. Дарувальники – українські меценати, які 12 березня придбали твори на аукціоні. Суть викупу – поруч із роботою на пейзажці буде увіковічене ім’я мецената та тієї людини, якій умовно вона презентується. Досвід давно відомий і меценатів та авторів проекту можна чудово зрозуміти: безкоштовно нічого не буває, а гроші зараз дають в обмін на «попадання в історію». Перед «Мистецьким Арсеналом», де проходив аукціон, молоді українські художники (переважно – активісти групи Р.Е.П.) влаштували акцію протесту. І їх також можна зрозуміти: ці 25 скульптур, як вони стверджують,затвердили без необхідної процедури відбору робіт експертною комісією та без врахування думки самих авторів проектів. Із іншого боку, поки проект не постав у всій красі – не зрозуміло, прийме чи відторгне його місто (хоча його автор Олександр Соколовський на прес-конференції запевнив, що відбирались насамперед ті твори, які є «вандалостійкими»). Тобто, поступово рознести на дачі те, що тут «погано стоятиме» – не вдасться. Проте дивно , що для старту довгострокового проекту (поступово планують «збагатити» чимало інших столичних парків) вибрали саме цю локацію, яка є одним зі «святих місць» для багатьох киян, й без того є вже давно освоєною мозаїчними котиками і песиками, дитячими майданчиками та лавочками.

Історія така, що за останні багато років це перша в Україні персоналка Савадова – легендарного українського художника, який активно працює ще з 80-х. Чому так? Мабуть тому, що за кордоном більш зрозуміла творчість цього митця. Його хрестоматійні роботи – «Книга мертвих» та «Донбас – Шоколад» – досі нами недоосмислені як ключові твори 1990 – початку 2000-х. Хоча зрозуміло, що після них наше сучасне мистецтво вже не можна назвати містечковим. Звісно, наше осмислення – це питання часу. Адже кількість епігонів та послідовників Савадова (у нього їх чи не найбільше серед усіх наших вітчизняних митців) говорить виключно про те, що його твори цікаві, сильні та актуальні. На виставці в галереї «Колекція» – рівно п’ять великого формату робіт. Складно на експозиції буде людині, яка не занурена в

історію мистецтва і не в курсі, що робив Савадов усі ці роки і яким чином вплинув на нашу образо творчість. Зрозуміло, що тепер він інший, аніж він був у 90-х. Зовні – не такий жорсткий і брутальний, але за змістом не менш сильний. Назви робіт відсилають до того твору мистецтва, з яким Арсен Савадов веде діалог або яку тему підіймає: «Авіньйонські дівиці», «Втеча в Єгипет», «Скрипаль», «Зірка» та «Мироточиві балерини». І щоб постояти з користю перед цими картинами, потрібно знати як мінімум творчість прерафаелітів і Джотто, Бенуа та де Кірко, Пікассо та Хіросіге; ну а з сучасників, насамперед, Олега Кулика та російської групи «AES+F» – це ті автори, які, на думку Савадова, є творцями нової міфології як і він. Вперше для себе я готова відмовитись від переконання, що твори мистецтва не потребують довгих

текстових пояснень. Бо в цьому випадку текстовий супровід митця до кожної з робіт не просто доречний, а необхідний. Інакше цей живопис може здатись незрозумілим збірником цитат, перенесеним на полотно дадаїстським потоком свідомості, до якого страшно підійти, не те що занурюватись. Застиглі, наче родом із Середньовіччя образи. В принципі, так воно і є – більшість творів на цій виставці про «зупинку часу», про настрої та стани, про «Тишу і Таємницю», які були присутні в справжньому мистецтві і до яких втратили інтерес сучасні художники. В одному з ос танніх своїх інтерв’ю Савадов сказав, що одна з головних пасток української культури – міщанство та святенництво, «тому методи мистецтва повинні мати стресові, іноді навіть брутальні мотиви, щось обов’язково потрібно піддавати сумніву і утримувати себе від попадання у ці пастки». Як на мене – успіх художника Савадова саме в тому, що своїми роботами він нам постійно про це нагадує. Глибина, можливо, не там, де нам би хотілось її бачити, а там, де вона може бути – в реальному житті, гарно прикритому маскою благополуччя. У Савадова – свій, надзвичайно свій світ, із власною архітектонікою символів та сюжетів, глибиною аналізу та розмахом думки. На його рахунку – роль першої скрипки у нашому вітчизняному постмодерні. Не вульгарному і не прямолінійному, а глибокому, часом до трагічності. І якщо існує можливість острова, то сучасний художник неможливий поза своїм часом і соціумом. Тому у «Втечі в Єгипет» – алюзії і до біблійної історії, і до нового сюжету про Єгипет, пов’язаного з останніми подіями в цій країні. Нам занадто багато залишилось у спадок від минулого, і якщо не маєш власного обличчя – використовуй чуже, але роби це гідно. Таке визначення завдань своєї епохи також варте того, аби назвати Савадова одним із головних художників зламу століть, який показав можливості живопису після концептуалізму і те, що сучасний художник, передовсім, – аналітик, навіть якщо з пензлями в руках, а не відеокамерою чи списком робіт «зберігаються в колекціях…» Марія Хрущак

№10–11, 17 березня 2011 р.

Д о с л і д ж ує м о > К і н о

Голлівуд на колінці.

DSLR-революція в кіно?

Фільм, знятий на дзеркальний DSLR-фотоапарат, отримав головну нагороду американського фестивалю «Санденс». Стрічку вже купила компанія Paramount Pictures за 4 млн доларів. Це свідчить про те, що новий формат активно здобуває собі місце під сонцем, а також, що бідні, але талановиті режисери, а разом із ними й мільйони графоманів отримали можливість приєднатися до світового кінопроцесу Ще не так давно професійні фотоапарати відрізнялися від так званих «мильниць» відсутністю опції зйомки відео. В 2008 році у продаж вийшов перший професійний фотоапарат, який дозволяв знімати відео в HD-якості (з високим розрішенням кадру). До речі, першопрохідцем у цій справі була компанія Nikon, а не Canon, яка зараз отримала абсолютну перемогу на цьому сегменті ринку. Кіно тепер можна знімати дешево. Одну з найпопулярніших сьогодні DSLR-камер Canon5dMarcII можна придбати за 2 тис. доларів, що є просто смішною сумою для кіновиробництва. Дзеркальні фотоапарати такого типу дають практично «кінематографічну» картинку, близьку до плівкової. Вона виглядає пристойно навіть на великому екрані кінотеатру. Саме на цей фотоапарат були зняті всі фільми із українського кіноальманаху «Мудаки». Режисерка одного із фільмів «Труси» Жанна Довгич вважає виникнення цієї технології справжнім проривом для українського кіно: «Це досить недороге цифрове обладнання дозволяє створити справжню естетику кіно. Воно дає можливість експериментувати. У мене, наприклад, було кілька ігрових сценаріїв, які я не наважувалася знімати на плівку, але змогла втілити саме так. Усі фільми із альманаху «Мудаки» зняті практично безкоштовно. Ця технологія має свої особливості, часом виходить дуже мінімалістичне кіно, іноді дещо статичне, тому що будь-який рух тут – це додаткові кошти. Для зйомок динамічних сцен потрібне відповідне обладнання, рейки. Ця технологія не ідеальна, це компроміс. Але для країн, що розвиваються, – це справжній прорив». На фотоапарати знімають і ті кінематографісти, яким зовсім не йдеться про економію грошей. Наприклад, остання серія шостого сезону одного із найдорожчих сучасних серіалів «Доктор Хауз» була знята виключно на DSLR-камери. В ній більшість подій відбуваються не в стінах лікарні, а в місті. Лікарі допомагають евакуювати жертви із завалів зруйнованого будинку. Хауз опиняється в дуже тісному просторі із постраждалою. Фотокамери були тут дуже доречними через їх компактність, відеотехніка там просто

Міла Новікова, кінознавець

Мобільне кіно

не помістилася б. Для камер не використовували ніякого додаткового обладнання, окрім штативів. Більшість планів – дуже крупно зняті обличчя, або загальним – вогні нічного міста. Саме ці плани при зйомці на фотоапарат виглядають найбільш вдало. Автори серіалу кажуть, що найважче до камер було звикнути акторам. Для них оператори із фотокамерами виглядали як папараці навколо червоної доріжки. Крім того, акторам не завжди просто було одразу відшукати поглядом камеру, адже вони звик ли до більш масивної техніки. На багатьох проектах дзеркальні фотоапарати використовуються паралельно із кінокамерами, як додаткові. Фотоапарати все активніше застосовують на телебаченні, переважно для зйомки кліпів і серіалів. Зображення, яке вони дають, виглядає більш «кіношно», ніж зняте на дешеві цифрові відеокамери, якими часто користуються телеоператори. Здавалося б, дешеві технології за ці два роки, що вони вже існують, мали б викликати хвилю цікавих експериментальних робіт. Продюсер і куратор багатьох документальних проектів Світлана Зінов’єва не вважає, що ситуація в українському неігровому кіно якось помітно змінилася із приходом дзеркалок: «Я сама знімала цією камерою (як оператор) і отримала море задоволення. Але до чого тут камери? Хіба в цьому справа? Мене це зовсім не захоплює. Ось Марина Ляпіна примотала скетчем до якоїсь кінокамери фотооб’єктив і знімає дивовижне зображення (проект «Позитив»). Мало помітно, щоб зараз щось суттєво змінилося в українському кіно через використання фотоапаратів. Його, як і раніше, практично не знімають». Більшість фільмів, знятих на фотоапарат, поки що тільки випробовують ті ефекти, які їм може дати цей новий прилад. В інтернеті вже з’явилися десятки фанатських сайтів, де кінолюбителі обмінюються досвідом зйомки на DSLR, діляться порадами, як краще «обвішати» свій апарат і обговорюють уже готові роботи. Кліпи і фільми, зняті дзеркалками, які за різними рейтингами

вважаються найкращими, виглядають напрочуд подібними. У кращому разі перед нами дуже рафіноване, максимально деталізоване, чітке, з насиченими кольорами зображення. Всі ці роботи викликають химерне враження, немов фотографії із глянцевих журналів почали рухатись. Можливо, це тому, що фотокамерами поки що бавляться переважно фотооператори і кліпмейкери. Якісь насправді цікаві результати ми напевне зможемо побачити тільки тоді, коли DSLR-камери потраплять до рук режисерів-експериментаторів. Таких, наприклад, як Чхан Пак Ук, режисер «Олдбоя», який створив фурор на цьогорічному Берлінському кінофестивалі своїм новим фільмом «Нічна риболовля», знятим на звичайний iPhone. Найбільше дивує сама постановка питання – навіщо знімати на фото апарат, коли для цього існують відео камери? До того ж ці фотоапарати за дизайном корпусу абсолютно не придатні для довготривалої зйомки з рук. Аби з ними працювати, уже випускають різноманітні «обвіси», стабілізатори та інші вдосконалення. Це все перетворює фотоапарат на чудернацьку конструкцію із планок і трубок, схожу на ті, що розміщують у журналі «Зроби сам». Таким чином фотоапарат намагаються наблизити до вигляду традиційної кінокамери. Згадується «Собаче серце» і нарікання професора Преображенського про те, що йому доведеться «в спальні – їсти, в оглядовій – читати, в приймальні – одягатися, оперувати в кімнаті для слуг, а в їдальні – оглядати…» Але в сучасному кіно ситуація, коли фільми знімають на фотоапарати, а фотографують на мобільні телефони, ніби всіх влаштовує. Режисери радіють, що отримали можливість знімати дешево і якісно. Фірми, що виробляють фотоапарати, теж не лишаються у програші. Трохи складніше жити стане тепер хіба що організаторам кінофестивалів, яким доведеться відділяти зерна від полови, переглядаючи зайву сотню годин графоманського відео. Анна ОНУФРІЄНКО

На початку минулого десятиліття, коли на ринку з’явилися мобільні телефони з функцією відеозйомки, компанії-виробники проводили в різних країнах, в тому числі в Україні, низку відеоконкурсів. Основною метою цих заходів було продемонструвати нові можливості добре відомої споживачам продукції. Учасники конкурсів, прагнучи здобути перемогу будьякою ціною, знімали свої фільми відеокамерами, а потім переносили отриманий матеріал у телефон. Організатори заходів спокійнісінько заплющували очі на це ошуканство й роздавали переможцям призи, бо в такий спосіб рекламна кампанія виявлялася ще дієвішою. На сьогодні понад 80 відсотків фільмів народжується на цифрових носіях, що дозволяють не лише творчій молоді, але й усім бажаючим випробувати свої сили у кінотворчості. Можна сказати, що таким чином мистецтво демократизується. Це важливий шанс для виживання вітчизняного кінематографа, де вже давно відчувається розрив поколінь. Адже за мізерної державної підтримки кіновиробництва навіть обдаровані молоді режисери були позбавлені можливості реалізувати свої задуми. Лише за 2010 рік з’явилося кілька яскравих стрічок, зафільмованих на телефон. Частина з них увійшла до так званого «безбюджетного» альманаху «Мудаки. Арабески». А фільм Мирослава Слабошпицького «Глухота» з цього циклу презентував Україну на Берлінському міжнародному кінофестивалі. Віртуозну кінофантазію «Уві сні» в дусі Льюїса Керрола створила за допомогою мобілки студентка режисерського факультету КНУТКіТ ім. І. КарпенкаКарого Катерина Чепик. Кіно – переважно технологічне мистецтво. Нові технічні розробки змінюють не лише суто виробничий його бік, але й спосіб мислення, внутрішню філософію творення. Телефон трансформується у своєрідний відеозаписник, зближує фільмування й письменство. Ми стаємо свідками формування іншої кіномови й відмінної інтерпретації дійсності. Вперше за десятиліття технологічного аутсайдерства Україна може скласти конкуренцію західним професіоналам. Цього року в Ялті відбудеться перший національний конкурс мистецьких фільмів, знятих на мобільний телефон, який представить увесь спектр творчого пошуку молодої режисури.

С в ятк ує м о > Те атр

№10–11, 17 березня 2011 р.

У гонитві за Пектораллю На сцені Театру ім. Івана Франка 28 березня відбудеться вручення Київської Пекторалі – чи не найпрестижнішої театральної премії. «КіЖ» розпитав цьогорічних номінантів – потенційних лауреатів про те, наскільки важливою для них є ця нагорода і чи хотіли б вони її отримати взагалі Дмитро Тодорюк, режисер вистави «Терси Тіресія» в Муні ципальному театрі опери і балету для дітей та юнацтва Я ніколи за нагородами не ганявся. Вважаю, що треба робити те, що хочеш і що вмієш. І робити це професійно, вдосконалюючи свою майстерність. Але мені дуже приємно бути серед номінантів на Київську Пектораль. У нас в Україні дуже мало театральних фестивалів, а номінуватися на головну нагороду (я вважаю її найголовнішою в театральному середовищі країни) – це досить вагома річ. Таке визнання підштовхує творити далі, не зупинятися. Схвалення, безперечно, важливе як глядацьке, так і професійне. Річ у тім, що підтримка професіоналів є важливою для подальшої роботи в Україні. Бо коли ти просто молодий хлопець, тебе ніхто не знає, то дуже важко знайти майданчик, де міг би ставити свої вистави. І зовсім інша річ, коли твоя робота набуває певного розголосу, підкреслюється як важлива і гідна подія. Після цього до режисера виявляється більше інтересу і довіри як до професіонала. А любов глядачів дуже часто йде в ногу із визнанням професіоналів. Бо коли вистава дійсно гарна, то її люблять і глядачі, і критики. Олександр Бондаренко, актор, вистава «1001 пристрасть» в Національному театрі ім. Лесі Українки Премії – це дуже приємно, особливо Пектораль. Я ще біля витоків стояв, коли все тільки починалося, 13 років тому. Був номінантом першої Пекторалі, через кілька років знову номінувався. Загалом визнання – це приємно. Такі маленькі радощі повинні бути в житті. Для мене схвалення професіоналами і глядачами є рівноцінним. Звичайно, щодня ми граємо не для професійних критиків, а для глядача. Отримання цієї премії – це натхнення, що запалює бажання творити щось нове, щось цікаве. Мене номінують за чеховську роботу, а в принципі це самостійна робота. Це моє бачення цього твору, тому дуже приємно, що і глядачі, і критики оцінили мій доробок.

Катерина Чепура, режисер вистави «Дорогу красі» в Націо нальному театрі ім. Івана Франка Безперечно, кожен режисер хоче отримати Пектораль, на що я, чесно кажучи, мало сподіваюся. Тому що це фактично моя перша робота у професійному театрі. А до професійного визнання я спокійно ставлюся. Мені подобається ставити вистави, і це хвилює найбільше. Нагорода для мене може визначити перспективи закріпитися в театрі. Тому що насамперед хочеться бути саме практикуючим режисером. Напевно, це додасть якихось бонусів. Більше перспектив я навряд чи в цьому бачу. Визнання глядачів для мене є вирішальним. У моїй виставі є один прийом, який використовую. Люди, які мають безпосереднє відношення до театрального мистецтва, кажуть, що він не підходить. Разом із тим, більшість глядачів вважають цей прийом дуже класним. Насамперед я прислуховуюсь до глядачів. Звичайно не менш важлива й думка критиків, тому що вони можуть зауважити те, чого я можу не помітити. Я молодий режисер, і взагалі зараз у Києві дуже важко влаштуватися в театр. Я закінчила університет два роки тому і те, що потрапила в театр, вважаю чимось нереальним. Тому Пектораль є підтвердженням того, що насправді можу займатися театральним мистецтвом, що я на своєму місці. Ця нагорода має вагу саме в цьому контексті. Олег Драч, актор, вистава «Серенада Полішинеля» в Націо нальному театрі ім. Івана Франка Я не орієнтований на якісь здобутки, тому що для мене головне – процес. Але, звичайно, визнання людей, які розуміють, що таке сучасний український театр багато значить для актора чи режисера. Премія – річ абстрактна. Із одного боку, це відправна точка, яка тебе тримає і якій треба відповідати і в наступних роботах. Але з іншого – це певний енергетичний поштовх, що спонукає далі займатися своєю професією і розкривати себе в театральному мистецтві.

Я вважаю, що премія є відгуком на роботу актора, режисера чи людини мистецтва. Вона дає наснаги на подальшу роботу. Хоча ця нагорода, як і все на нашій землі, має свою тему і контртему. Контртемою є хибне сприйняття, що ось вже маю премію, я вже чогось досяг. І ці поняття «я чогось досяг» дуже ілюзорні. Бо досягати чогось у своїй майстерності треба щодня, на кожній репетиції, на кожній виставі. Тому я до нагороди ставлюся з повагою і дуже обережно. Тобто намагаюся не мріяти про неї. Але скажу правду – хочу отримати премію. Те, що твою роботу визначають театральні критики, свідчить, що ти є в контексті національного театрального процесу. Що ти не є десь на маргіналах. Це теж дуже важливо, бо дуже часто актори почуваються самотніми. Думаю, насамперед важливим є визнання у професійному середовищі. Бо глядач завжди керується симпатіями, які є поза професійним простором. Тому мені більше імпонує визнання професіонала. Андрій Білоус, режисер вистави «Щастя» в Новому драматичному театрі на Печерську Я вже маю дві Пекторалі. Ще двічі був номінований. Як показує життя, пекторальна комісія не помиляється – вистави, що були відзначені, мають успіх у глядачів і вже багато років збирають повні зали. Коли тебе хвалять родичі і друзі – це приємно. Коли незнайомі люди – дуже приємно. Та коли ти отримуєш визнання міста, країни, в яких живеш, звідки не втік туди, де солодше, то бодай на якийсь час знаходиш сенс у необхідності терпіти мізерну зарплату, відсутність житла і все те, що називається нашим буттям. У такі хвилини перебуваєш у полоні ілюзії, що робиш те, що потрібно твоїй державі. Звичайно, це банальна психологічна пастка, якою вміло користувалися ще за радянських часів, роздаючи подяки, вимпели та грамоти, але потрапляти в неї дуже й дуже приємно. Я не знаю театральної людини в Києві, яка б не хотіла отримати Пектораль. Я згадую себе студентом – тоді Юра Одинокий отримував, здається, на той час шосту чи сьому Пектораль. Я сидів у залі, на гальорці театру Франка і думав: «Треба просто робити свою справу. Працювати треба». А за рік я вже стояв на тій же сцені і отримував Пектораль за найкращий дебют. Щоразу на церемонії вручення гальорка вщент заповнена студентами. Можливо, хтось із них думає так само.

Професійне свято в обласних театрах Театральна спільнота всього світу 27 березня відзначає Міжнародний день театру. Це – свято всіх, хто служить мистецтву Мельпомени. Вітаємо із професійним святом митців обласних театрів нашої країни УЖГОРОД Цьогорічний березень видався особливо святковим для колективу Закарпатського обласного театру ляльок «Бавка». 21 березня прийнято вважати Міжнародним днем лялькаря. З нагоди свят, упродовж місяця, для молодшої аудиторії буде показано ретроспективу вистав золотого фонду театру, а також прем’єра із символічною назвою «Ми – назавжди!» У рамках ювілейного театрального сезону ужгородськими митцями запропоновано тиждень вистав для сімейного перегляду. Дорослі глядачі побачать такі вистави: «Недотепа із Вертепа» Дмитра Кешелі, шоу-мюзикл «Енеїда» Ярослава Стельмаха за І. Котляревським,

та Леонідаса Яцинавічуса «Казка про Моніку», режисер Вадим Пінський та «Дамський майстер» Ж. Фейдо у постановці заслуженого артиста України драму «Лісова пісня» Лесі Українки, Василя Гладнєва. Хто кому чоловік, де чия коханка і що особливого у цьому «Коняги» Ради Москової. «Дамському майстрові» глядачі зможуть розібратися 27 та 28 березня. ДОНЕЦЬК Торік колективом Донецького національного музично-драматич ЧЕРНІВЦІ У цьому місті свято стартуватиме ного театру було втілено 16 нових постановок. Така кількість прем’єрних дійством «Театр – світ прекрасного» спектаклів є рекордною для всіх теа- в обласному театрі ляльок. На матрів України. У затишній залі театраль- леньких глядачів чекає зустріч із геного ресторану «Прем’єр» дебютували роями прем’єрної вистави – казки вісім різних постановок: моновистав, «Колобок». У фойє Чернівецького обласного творчих вечорів, музичних програм. Окрім традиційного театрально- музично-драматичного театру імего капусника та урочистого святко- ні Ольги Кобилянської запланована вого вечора зі вшанування акторів і фотовиставка «Театр за кулісами». На великій сцені творча молодь тепрацівників театру грамотами та відзнаками колектив представить дві атру розіграє театральний капусник, прем’єри – «Обпалені коханням» за де в комедійному жанрі постануть відомою п’єсою Саулюса Шальтяніса усілякі проблеми колективу. Надалі

глядачів чекає вистава-бенефіс на честь заслуженої артистки України Тамари Артеменко-Кільчицької «Тустеп і різний мотлох» Р. Байєра. ПОЛТАВА На честь 200-річного ювілею Миколи Гоголя було розпочато будівельні роботи з реконструкції приміщення Полтавського академічного обласного музично-драматичного театру. Вони тривають і досі. Будівельники обіцяють, що влітку полтавські митці стрічатимуть глядачів на рідній сцені. Актори не сидять на валізах, вони гастролюють, беруть участь у різних фестивалях, готують нові вистави, репетируючи на чужих підмостках, пристосовуються до непростих обставин. У доволі екстремальних умовах праці нинішній репертуар поповнився одинадцятьма виставами різних жанрів: від драми, притчі до мюзик лів та дитячих казок. Відкриття приміщення після такого масштабного ремонту – це наче нова сторінка в житті творчого колективу.

№10–11, 17 березня 2011 р.

Д о с л і д ж ує м о > А к т уа л ь н а е се ї с ти к а

Машини нашої мови Минуло майже чотириста років, відколи французький філософ Жюльєн Офре де Ламетрі описав людське тіло як машину, порівнявши серце з насосом, кровоносні судини – з трубами, а суглоби – з важелями. У ті часи питання, чим людина відрізняється від механізму, ще не стало неврозом культури. Підозрюю, Ламетрі, цей життєлюбний гладун, хотів дати «ляпаса суспільному смакові», зважаючи на тогочасну патетику стосовно гуманістичних цінностей і божественного начала людини. Наче неслухняна дитина, Ламетрі навмисно перебільшує, коли зводить людину до кендюха, напханого м’ясом і кістками. Його людина-машина – не більш як фізичне тіло плюс рефлекси. Вся так звана духовна діяльність принижується до реакцій собаки Павлова. «Людину муштрували, як муштрують тварин; письменником стають так само, як вантажником», – пише Ламетрі, й ми не знаємо, чи він мав на увазі й себе Найскладніша метафора, якою послуговується Ламетрі для порівняння людини з машиною, – це годинник. Винайдення годинникового механізму спонукало філософів – Паскаля, Декарта, Ньютона, Ляйбніца – використовувати механіку в побудові світоглядної системи Нового часу. Світ уявляли як годинник, запущений Богом. Відтоді механізми ускладнилися. Людство пройшло шлях від годинника до складних кіберсистем – винайдених японцями штучних собак і жінок-кіборгів. Що ж до гуманітарної думки, вона не знайшла відповідей на філософські питання про людську ідентичність, а ще більше їх проблематизувала. Наскільки тіло і дії людини подібні до машини, нас уже мало цікавить. Завдяки секуляризації та розвитку медицини тіло з таємничого об’єкта, керованого потоками рідин у крові, перетворилося на прозору, передбачувану, ба навіть штучно відтворювану структуру. Та, лишаючи осторонь фантазії кіберпанківських фільмів, ми досі зустрічаємо людей, які поводяться й розмовляють, наче машини. Найбільше дивує те, що через кілька десятиліть після того, як вкорінилася відраза до політичних міфів, до нас повертаються ідеологічні масиви минулого: Привид Комунізму, Активна Громадянська Позиція, Слава Україні. Наївно думати, що людина може існувати без ангажованості ідеологіями. Але справа в тому, що, повіривши у великі ідеї, ми стаємо гвинтиками ідеологічної машини. Кілька років тому українські інтелектуали перейшли від пасивного спротиву насаджуваним ідеологіям (радянській, капіталістичній, націоналістичній тощо) до активного наступу під власними ідеологічними прапорами. Політична ангажованість і членство в громадських спільнотах стали comme-il-faut. Це не може не тішити, проте часто-густо відданий справі активіст міцно злипається з колективною машиною ідей. Його видає насамперед мова. Людина, що долучається до колективного дискурсу, буває подібною до відьми, яку схопила інквізиція. Метаморфози її мови описав французький філософ Мішель де Серто. Мова відьми, від якої вимагають зізнання, спочатку непевна, незрозуміла, та лікарі й екзорцисти швидко допомагають їй набути форми. Своїми запитаннями вони затягують відьму до зручної системи термінологічної матриці. Жінка мимохіть влипає в пропонований їй дискурс, обмовляє себе. Мішель де Серто в книзі «Системи

значення» пише: «Інквізитори протистоять її втечі до одержимості, адже таким чином відьма витягує себе з соціальної мови, нівелює лінгвістичну топографію, що організує соціальний лад». Так само й шанувальнику лівих ідей неомарксистська спільнота допомагає виразити свої бажання, деінде ці бажання підмінюючи. І феміністка, долучившись до руху за права жінок, також навчається – муштрується, сказав би Ламетрі – говорити про хвилюючий її предмет освяченими феміністською спільнотою виразами. Позиціонуючи себе як представника тієї чи тієї ідеології, активіст отримує чітку недвозначну мову замість неартикульованого бажання. Мовець засвоює початково чужий дискурс і втрачає власну мову. Хоча де Серто не вважає, що десь існує «власна мова» відьми, а Людвіг Вітгенштейн стверджує, що уявлення про можливість індивідуальної мови безглузде, оскільки мова циркулює всередині суспільного договору як спосіб встановлення зв’язків між людьми. Але водночас мова є грою, і цю її сутність ідеологічна машина зводить до мінімуму. Про те, як людина легко й непомітно перехоплює чужу мову, красномовно свідчать наші візити до лікаря або священика. У лікарняному кабінеті ми автоматично зраджуємо своїм мовним звичкам: кажемо «захворювання» замість «хвороби», «статевий акт» замість «займатися коханням», «скронева ділянка» замість «скроні». Мова вірянина догматизована ще більше, адже релігія сакралізує слова й наділяє їх або благодаттю, або прокляттям. Російське «спасибо» піддається анафемі через брак літери «г» наприкінці. Вживати це слово в церкві замість «спаси Господи» означає свідомо наражатися на осуд. Йдеться, звісно, не про одне слово, а про систему мови взагалі. Віряни не просто вбудовують її в себе, але й самі її створюють. Мій брат якось зізнався на сповіді, що «нескромно взирал на жен». Священика це збило з пантелику: «Что ты делал ножом?» Уніфікація мови допомагає ідеологічній машині триматися вкупі. Багатьох інтелектуалів напевно образить вживання вислову «ідеологічна машина» щодо академічної діяльності, антиглобалізму чи екологічного руху. Однак навряд чи характер цієї машини якось унеможливлює механізм її функціонування – лише впливає на жорсткість системи. Якщо порівняти релігійну машину Ігнатія Лойоли або політичну машину Сталіна

з анарховеганством або фемінізмом, дух свободи останніх здається очевидним. Та прислухаймося до словника, яким послуговуються сучасні люди-машини. Марксисти радіють початку світової революції пролетаріату в Північній Африці та бажають смерті великому капіталу; журналісти прагнуть високих стандартів роботи та радять уникати мови ворожнечі; науковці зазначають деякі аспекти актуальних проблем дослідження; православні осіняють чоло єлеєм і просять благословення пройти; націоналісти клянуть Совіти й роками шукають ідентичність; феміністки 8 березня апелюють до рівності й людської гідності. Це не друковані брошури, а слова живих людей у неформальному спілкуванні. Варто розуміти, що послуговуватися певною термінологією і лишатися бранцем однієї парадигми – різні речі. Адже не існує такої системи, яка пояснювала би весь світ. Машина часто виглядає як замкнена система. До неї можна допасувати кілька деталей, зробити тюнінг, але загалом її жорсткий металевий корпус не змінюється. Вона пре вперед, до своєї фантазматичної мети як танк. Вороже ставиться до представників чужої системи. Наприкінці 2010 року марксисти вкрай негативно сприйняли протести підприємців на Майдані, побажавши дрібній буржуазії та великому капіталу зжерти один одного – як павуки в банці. Ідеологічна машина передбачає, що людство структуроване як низка сект, класів, субкультур. У листопаді 2009 року під Верховною Радою зіштовхнулися кілька ідеологічних машин: лібертенська – художника Олександра Володарського та релігійна – священика Олега Сірка. Кожен функціонував згідно з власною програмою (запрограмованістю). Панотець звинувачував опонента, який зімітував статевий акт біля будинку парламенту, в розпусті. Художник обізвав священика, в якого відібрали церкву і який через це протестував перед Радою, очільником скаженої тоталітарної секти. Вся інтелектуальна спільнота поволі рухала своїми коліщатами та шарнірами, сортуючи учасників і спостерігачів скандалу на своїх і чужих. Священик не мав жодних шансів на симпатію з їхнього боку, адже машина не розрізняє людське (людину, яка потрапила до лікарні після двох місяців голодування, пережила інсульт, шостий рік спала в палатці), а тільки ідеологічну функцію – клерикала, фанатика, ретрограда. Негнучка машина заперечує множинність можливостей. Та ще більший кримінал у тому, що її безком промісна робота заважає вільній грі значень. Для вегетаріанця м’ясо і хутро є смертю й нічим іншим – ніде й ніколи. Якщо християнин сприймає гомосексуалізм як богопротивне збочення, спробуйте переконати його потиснути гею руку. Жодних збоїв, жодних іронічних смішків – лише розмірений стукіт коліщат і скрегіт пружин. Ірина Стасюк, Антон Приходько Ілюстрація: Анатолій Слойко

Нателла Шавадзе

Алхімія передчуттів кібер-епохи А поки священні корови української культури намагаються вловити слід від дрібних інтрижок – хто кому що не вручив і в кого кулак виявився слабшим – світ продовжує свій демарш арт-технологій. Не варто зайвий раз напружувати пам’ять, щоб згадати хоч одне футуристичне збіговисько монстрів вітчизняного світу арту, ця тема як терра інкогніта – про неї не говорять, сучасних майстрів вона турбує набагато менше, ніж, скажімо, індійські мотиви, і розмови ці, власне, надзвичайно наближені до кухонного рівня. Герберти Велси нової епохи тільки починають пробиватися з коконів, не дивлячись на небезпеку потрапити у відмінне шапіто. Як світ буде розвиватися далі і як вижити людині в цьому новому світі – напевно одна з головних тем, яка піднімається і турбує художників із різних кінців світу. Настрої ж традиційно різні: від апокаліптичних до непередбачувано прагматичних. Як, наприклад, художники з Нідерландів, які у своїй нещодавній виставці в «FOAM» пропонують глядачеві направити свій погляд у місто майбутнього. Його особливістю є інстальовані відео-портрети людей, які відмовилися від життя в місті, і вирішили йти своїм шляхом. Зображені міста-навиворіт у час розвитку технологій настільки стають частиною життя обивателя, що фактично змінюють його елементарні духовні потреби. Неспроста і дослідники все частіше звертаються до творів наукової фантастики, вважаючи, що плід чиєїсь фантазії з розвитком технологій цілком може стати реальністю. У найближчому майбутньому це цілком можливо, особливо якщо враховувати те, що світ, у передчутті впровадження кібер-технологій, із задоволенням надасть олійній мазанині окремий катафалк забуття, або скоріше залишить ці моменти для особистих медитативних радощів. Що власне зайвий раз і доводить кількість ярмарків і виставок найкращих центрів сучасного мистецтва у світі: закони фізики, оптики та програмування знову переосмислюються і стають як ніколи актуальними – як інструмент для творення нових образотворчих форм і особливо як шлях до розвитку нових технологій, не тільки у мистецтві. І трохи навіть шкода, що майбутнє вже зараз має явні обриси – коли всі болти підібрані, а гайкові ключі вже напоготові.

Ра д и м о > А ф і ш а

Рекомендовано Драматург Наталя Ворожбит розповіла «КіЖ», куди збирається завітати протягом найближчих двох тижнів

№10–11, 17 березня 2011 р.

Виглядає як геній, диригує як геній. А ще – абсолютний хазяїн сцени. Його проникливий погляд заглядає у кожен куточок душі та приміщення. Що вже говорити про музику, яка понад усе.

25–31 березня, Міжнародний фестиваль документального кіно 25 березня Роман Кофман, про права людини DocuDays 19, 20 березня «Едіп. Собача цикл «Великі імена», НаціональГірке будка», ЦСМ «Дах». на філармонія України Я – фанатка документальноЩе не вмерли Фелліні го кіно. Це не значить, що я в На нашому театральному проНещодавно відкрила ньому розуміюсь. Але дивсторі не можливо знайти сучасної люсь, коли є нагода. гостросоціальної вистави. «Едіп. Со- для себе стильний та «Про права людини» бача будка» це виключення, яке під- магічний світ філармонії, а особисто – Романа – звучить нудно. Але тверджує правило. насправді я впевнена, Якщо Куні та Ануй залишили у ва- Кофмана. Як абориген що буде цікаво. Ще шому серці вільне місце, якщо ціка- розмірковує про цивіне має можливосво подивитись на гарну талановиту лізацію, так і я розмірті ознайомитись молодь, якщо маєте потребу в го- ковую про філармонію, із афішею, але тострій сатирі та вам болить те, що від- яка здається мені найрік програма була бувається в країні, якщо не стражда- меншим культурним закрута. Українська єте на клаустрофобію – завітайте до кладом у Києві. стрічка здобула зазатишного «Даху», де вам запропоКоли виходить Маеслужену перемогу, нують лимонівку, кедровку, бахали, стро, майже забуваєш але це не суттєво. та дадуть піддих мистецтвом. про все на світі (майже, Хороше докуменПорада: перед візитом на цю ви- бо іноді поряд сидять ставу згадайте гімн України, iнакше дуже активні слухачі, які диригують тальне кіно для мене – насамперед сатири Троїцький і Клім приходити- разом із Кофманом, закочують очі, а сучасність та біль, треба постарамуть до вас уві сні та ніжно наспіву- ти хвилюєшся, що треба буде викли- тися, щоб напхати туди нафталіну. ватимуть «Ще не вмерли України»… кати швидку). Кофман – мабуть, геній. Слідкувати за реальними людьми

Повідомлення

в документалістиці набагато цікавіше, ніж за вигаданими персонажами в художньому кіно і за дійсними в житті (на реальних в житті не вистачає часу і мішає снобізм). Можна відчути смак правдивості. Рідко солодкий, частіше – гіркий. За що і люблю. 19, 30 березня, «Інкрустації» за Ліною Костенко, Молодий театр За бальзамом Я терпіти не можу поетичномузичні вистави. І не піду до Молодого театру, який насправді люблю. А ще мені подобаються вірші Ліни Костенко і розмірковую над долею її останнього роману, який боюсь читати. Ця вистава виглядає ніби на захист поетеси, нападки на яку, точніше на її роман, останнім часом зай мають багато місця в ЗМІ. Я думаю київському глядачеві дуже сподобається цей спектакль, вони відчують себе причетними до високого, побувають у храмі мистецтва, послухають поезію у музичному супроводі сестер Тельнюк і вийдуть звідти щасливими та спокійними. Якщо вам потрібен бальзам на душу – то вам туди.

ПЕРЕДПЛАТІТЬ газету

Отримувач платежу: ДП «Газетно-журнальне видавництво» р/р 37128003000584 в УДК м. Києва МФО 820019, Код 16482679

П.І.Б. м. буд. №

Адреса доставки: індекс вул. домофон

кв.

тел.

Передплата на газету «Культура і життя» на 2011 рік по місяцях (вартість передплати на 1 місяць – 18,30 грн) 1

касир

Квитанція

Сума, грн.

Платник (підпис)

Серед передплатників, що оформили річну передплату до 30 березня, розігруватимуться два квитки в кінотеатр «Жовтень». Квитки у Академічний молодий театр, що розігрувалися у попередньому номері, отримує Юрій Попіль.

Отримувач платежу: ДП «Газетно-журнальне видавництво» р/р 37128003000584 в УДК м. Києва МФО 820019, Код 16482679 П.І.Б. м. буд. №

Адреса доставки: індекс вул. домофон

кв.

тел.

Передплата на газету «Культура і життя» на 2011 рік по місяцях (вартість передплати на 1 місяць – 18,30 грн)



Платник (підпис)

Для того, щоб передплатити газету «Культура і життя» необхідно: заповнити квитанцію; сплатити в будь-якому банку; надіслати копію оплаченої квитанції – поштою: 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 – факсом: (044) 498–2363, 498–2364 – електронною поштою: sydorenko.iryna@gmail.com Щодо передплати звертатися до Ірини Сидоренко Тел./факс: (044) 498–2364 нас можна знайти:

12 Сума, грн.

касир

отримайте подарунок

Академічний театр «Колесо» Клуб «Культ Ра»

ЦСМ «Дах»

Музей Івана Гончара

Кінотеатр «Жовтень» Я Галерея

Академічний молодий театр

Га з ета « Кул ьт у р а і ж ит тя » Засновники: Міністерство культури України, Український комітет профспілки працівників культури, редакція газети

Видавець: Газетно-журнальне видавництво Міністерства культури України

Директор: Вікторія Карасьова Головний редактор видавництва: Орест Когут Головний редактор: Віра Маковій Заст. головного редактора: Наталя Зубко Редактори рубрик: Нателла Шавадзе – Обговорюємо, Знайомимо Надія Яремчук – Радимо Марія Хрущак – Оцінюємо Наталя Зубко – Інформуємо, Розпитуємо Алла Підлужна – Рецензуємо > Театр Ольга Голинська – Рецензуємо > Музика

Над номером працювали: Наталя Потушняк, Наталія Коваль, Оксана Гайдук Літ. редактори: Юлія Вустілка, Олена Оніщенко Коректор: Віра Вітренко Комп’ютерна верстка: Сергій Задворний Більд-редактор: Іван Луб’янко Ілюстратор: Анна Звягінцева Фотограф: Роман Ратушний Піар-менеджер: Олексій Голубович Розповсюдження, редакційна передплата: Ірина Сидоренко

Виходить із 7 жовтня 1923 року. Свідоцтво про державну реєстрацію: КВ № 1026 від 26.10.1994 р. Адреса редакції: 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 Телефон, факс: (044) 498–2363 е-mail: kultura.zhyttya@gmail.com http://www.uaculture.info

Редакція залишає за собою право на редагування отриманих матеріалів без узгодження з автором. Думки авторів публікацій можуть не збігатися з позицією редакції. Матеріали, опубліковані в газеті «Культура і життя», є інтелектуальною власністю редакції й не можуть бути відтворені у будь-якій формі без письмового дозволу видавця. При використанні публікацій посилання обов’язкове.

Підписано до друку 16 березня 2011 року.