Issuu on Google+

Влада Ралко: «Розвіювання «китайського міфу»

14

Людмила Горделадзе: «Кінотеатр – це храм»

6

Маша Шубіна: «Коли ти в Індії»

9

Випуск 5–7

17 лютого–2 березня 2011 З а га л ь н од е рж а в н а щ о т и ж н е в а га з е та

Я обираю приз огляд ключових українських премій в галузі культури

8–9


2

Михайло Кулиняк, міністр культури України На цьому тижні громадськість сколихнула звістка про майбутню передачу в сферу управління Міністерства культури 14 заповідників, у тому числі Софії Київської. І питання передачі саме цієї пам’ятки викликало найгучніший резонанс. Які тільки жахи не вбачають у цьому факті! Насправді ж рішення щодо передачі має одну-єдину причину. Питання про необхідність вдосконалення управлінської структури у галузі охорони пам’яток (тобто, про приведення усіх національних заповідників до єдиного центру управління) постало давно. Раніше, коли наглядові, розпорядчі та дозвільні функції у сфері охорони культурної спадщини були розпорошені між кількома відомствами (Мінкультури, Мінрегіонбуд, органи місцевого самоврядування), головною проблемою галузі була відсутність загального системного підходу. Брак єдиного бачення та належної міжвідомчої координації давався взнаки навіть за наявності відповідного фінансування. Національний заповідник Софія Київська дотепер перебуває у підпорядкуванні Міністерства регіонального розвитку та будівництва. Як відомо, до списку ЮНЕСКО включено лише один столичний об’єкт – «Київ. Собор Святої Софії з прилеглими монастирськими спорудами. Києво-Печерська Лавра». Тобто, дві найбільш визначні пам’ятки Києва є складовими єдиного об’єкта і сприймаються світовою спільнотою як одне ціле. Для невтаємничених, а особливо для іноземців, абсолютно незрозумілим видається той факт, що ці пам’ятки відносяться до сфери управління різних відомств. Рекомендації спільної комісії ЮНЕСКО/ ІКОМОС прямо передбачають приведення обох складових київського об’єкта ЮНЕСКО до одного центру управління, що дозволило б нарешті запровадити системний підхід у питанні їх функціонування і збереження. Тому рішення про передачу низки заповідників національного значення у підпорядкування Мінкультури – цілком логічний та дуже своєчасний крок. Відповідно до Закону України «Про охорону культурної спадщини» центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини визначено Мінкультури (ця ж норма міститься і в Положенні про саме Міністерство). Отже, питання про готовність відомства взяти на себе відповідальність за керування заповідниками взагалі не стоїть – це наш прямий обов’язок, визначений законом. І наразі йдеться лише про те, щоб привести ситуацію до єдиного знаменника та чітко задекларувати суб’єкти відповідальності.

І н ф о р мує м о > Н о в и н и Ук р а ї н и та с в і т у

Прем’єр-міністр України Микола Азаров пообіцяв знайти кошти на реставрацію фасаду Національного художнього музею України в 2011 році. Азаров також зауважив, що музей потребує додаткових експозиційних площ, адже сьогодні в його залах виставлено тільки 3% колекції. За 2–4 роки буде реалізовано програму щодо розширення музею, пообіцяв прем’єр під час його відвідання 10 лютого. 14 лютого колишній міністр культури УРСР Ростислав Бабійчук відсвяткував 100-річний ювілей. Ростислав Бабійчук пройшов непростий життєвий шлях. Від молотобійця на залізниці до Міністра культури Української РСР (з 1956 до 1971). Шістнадцять років на державній службі (1955–1971 рр.), з серпня 1955 р. – перший заступник міністра культури УРСР, з липня 1956 року – 15 років міністр культури. «Все трудове життя я робив все, що міг і досяг того, чого вартий. Робота міністром культури була для мене культурною цінністю. Це були роки Ренесансу українського мистецтва і культури, здійсненого державою», – писав Ростислав Бабійчук у своїх спогадах «Сторінки життя». Міністр культури Михайло Кулиняк назвав Ростислава Володимировича наставником для всіх наступних міністрів культури: «Ми всі є вашими послідовниками. Ми всі дивимося і навчаємося у вас». Цього дня ювіляра також привітали міністри культури попередніх років – Сергій Безклубенко, Лариса Хоролець, Дмитро Остапенко, Юрій Богуцький, академік Петро Тронько, видатні діячі культури – художній керівник українського народного хору імені Г. Верьовки Анатолій Авдієвський, генеральний директор Національного заслуженого академічного ансамблю танцю України ім. П. Вірського Мирослав Вантух. Гостей, для котрих слова подяки є мистецькою цінністю, – було багато. Сьогодні Ростислав Бабійчук сподівається, що «мистецтво в Україні стане справжнім мистецтвом духовності народу». Роки свого керівництва ювіляр згадує як «колиску народження «Зірок» – високообдарованих керівників творчих колективів і виконавців, яких він вишукував, любив і виховував, допомагаючи розкрити свої дарування – Стати Гордістю і Славою України». 14 лютого Президент України Віктор Янукович нагородив Ростислава Бабійчука орденом Ярослава Мудрого ІV ступеня за видатний особистий внесок у розвиток української культури й мистецтва, багаторічну сумлінну роботу. Оксана Гайдук

Тиждень кіно Олександра Довженка пройшов у столичному кінотеатрі «Київ». У рамках цього проекту глядачі мали можливість переглянути на великому екрані всі дев’ять фільмів видатного українського режисера: «Ягідка кохання», «Сумка дипкур’єра», «Звенигора», «Земля», «Арсенал», «Іван», «Аероград», «Щорс», «Мічурін». Стрічки пройшли повну цифрову реставрацію на замовлення Міністерства культури України.

Оголошено лауреатів Шевченківської премії. Ними стали: Василь Шкляр за роман «Залишенець. Чорний Ворон» («Література»), Роман Горак та Микола-Ярослав Гнатів за книжку «Іван Франко» («Літературознавство і мистецтвознавство», Микола Дядюра, Анатолій Солов’яненко, Сергій Магера й Оксана Крамарева за оперу «Норма» («Театральне мистецтво»), Лідія Забіляста («Концертно-виконавське мистецтво»). А ось у номінації «Образотворче мистецтво» премію не присуджували через суперечку щодо двох кандидатур: Людмили Жоголь і Віктора Сидоренка (присутність у списку номінантів представника contemporary art свідчить про принципові зміни іміджу премії).

Лауреатами премії імені Бориса Лятошинського «За видатні досягнення в галузі професійної композиторської творчості» стали: народний артист України Губа Володимир Петрович, заслужений діяч мистецтв України Птушкін Володимир Михайлович та Гомельська Юлія Олександрівна.

Вже традиційний подарунок до Дня Святого Валентина підготувала українським глядачам кінопрокатна компанія «Артхауз Траффік» за підтримки бренду «Stella Artois». Десятого лютого стартував третій щорічний фестиваль «Місто закоханих». У програмі – вісім короткометражних історій про кохання та інші життєві обставини. Проект триває до 2 березня.

№5–7, 17 лютого–2 березня 2011 р.

Десятого лютого в українському прокаті стартувала психологічна драма «Кроляча нора» з Ніколь Кідман у головній ролі. Внаслідок трагедії сім’я Корбетт втрачає маленького сина. Цей випадок назавжди змінює взаємини подружжя та їхнє життя. Поки Бекка працює в саду, Хауї грає з друзями в сквош і шукає підтримки в групі психологічної допомоги. Але точкою зворотного відліку стає зустріч Беккі й Джейсона, випадкового винуватця загибелі сина. Фільм висунуто на премію «Оскар» у номінації «Найкраща жіноча роль».

Компанія «Google» ініціювала онлайн-проект, який дозволяє куристувачам Інтернет віртуально відвідувати 17 найвідоміших музеїв світу, де зібрано шедеври світового мистецтва – близько тисячі картин. Головна перевага он-лайн музеїв – фотографії творів високої якості – 7 мільярдів пікселів. Відтепер кожен користувач Інтернет має можливість подивитися виставки в Музеї сучасного мистецтва в Нью-Йорку, Третьяковській галереї, Версалі, Центрі мистецтв королеви Софії в Мадриді, Національній галереї в Лондоні, в Ермітажі, Музеї Ван Ґоґа в Амстердамі, не виходячи з дому. Крім того, на сайті можна знайти інформацію про полотно та дізнатися біографію художника.

Цьогоріч Канський фестиваль, що пройде з 11 до 22 травня, відкриється стрічкою американського режисера Вуді Алена «Північ у Парижі» з Карлою Бруні-Саркозі в епізодичній ролі. Фільм розповідає про канікули американської сім’ї в Парижі та порушує проблеми взаємодії людини з історією та мистецтвом. Окрім першої леді Франції, у картині задіяні Маріон Котіяр та Едріан Броуді. Нагадаємо, що журі 64-го Міжнародного Канського кінофестивалю очолить американський актор Роберт Де Ніро.


І н ф о р мує м о > Н о в и н и Ук р а ї н и та с в і т у

3

Олег Тістов. «Троянди». Живопис, 2006 рік

№5–7, 17 лютого–2 березня 2011 р.

Виставку Олега Тістола «Інтерпретація спогадів» представлено в галереї Black Square (Майамі, США) до 11 березня. Це перший персональний проект художника у Штатах.

16 лютого в Будинку кіно – завершення ретроспективного показу фільмів до 70-річчя студії «Київнаукфільм». А 18 лютого на кіноманів чекають одразу дві стрічки класика італійського неореалізму Вітторіо де Сіка – «Викрадачі велосипедів» та «Місце закоханих». Вхід вільний.

Твори Ігоря Стравінського зв��чать у Києві не часто. 15 лютого на шанувальників творчості композитора чекає справжній подарунок – музика до балету «Аполлон Мусагет» (1927–28 рр.) у виконанні «Київських солістів». Диригує Володимир Сіренко. Запрошує Національна філармонія. 22 лютого у приміщенні філармонії звучатиме музика видатного радянського композитора й педагога Альфреда Шнітке. Твори виконуватиме Київський камерний оркестр під керівництвом Романа Кофмана. Солісти: японська піаністка Ізумі Ґото та скрипаль Вадим Борисов, Україна. Музичні програми для гітари з оркестром є унікальними самі по собі. А якщо до цього додати ще й майстерне музичне виконання, то виходить концерт, який не варто пропускати. 25 лютого Національна філармонія України та Польський інститут у Києві запрошують на «Абонемент № 8 – «Чарівна

гітара». Лауреат міжнародних премій, гітарист Кшиштоф Пелех грає в супроводі академічного симфонічного оркестру Національної філармонії.

18 лютого Київ відвідає «Ляпіс Трубєцкой» в рамках промо-туру нового альбому «Веселі картинки», реліз якого очікується 11 березня. Концерт пройде у столичному клубі «Бінго». Сергій Міхалок, лідер гурту, обіцяє здивувати фанів несподіваною ліричністю текстів й експериментальним аранжуванням композицій.

20 лютого стануть відомі лауреати 61-го Міжнародного Берлінського кінофестивалю. Як відомо, одним з претендентів на «Золотого ведмедя» є стрічка російського сценариста Олександра Міндадзе «В суботу», знята в копродукції з Україною. Це історія про долі звичайних людей, які протистояли вогню під час вибуху на

Чорнобильській АЕС. «Я раджу кожному подивитися цю картину, особливо тим, хто вважає, що людина може контролювати атомну енергію, і в цій галузі не існує жодних проблем», – коментує директор фестивалю Дітер Кослік. Крім того, в рамках «Європейського кіноринку» впродовж усього фестивалю буде працювати український стенд, на якому представлено ще три повнометражні українські стрічки та трейлер до першого українського 3D-фільму.

26–27 лютого в Києві виступає Національний балет Грузії «Сухішвілі». Створений 66 років тому – в повоєнному 1945 році – «Сухішвілі» й сьогодні залишається одним із найкращих ансамблів народного танцю, що має світове визнання й статус «національного балету Грузії». Світова преса називає його восьмим чудом світу, американські критики вважають одним із найкращих шоу на Бродвеї, а королева Великобританії особисто нагородила золотою медаллю засновника колективу, танцівника Іліко Сухішвілі.

У пам’ять про українського драматурга Анну Яблонську, яка загинула під час теракту в Домодєдово 24 січня, три російські театри показали виставу «Десь і біля»: пермська «Сцена-молот» 3 лютого, «Парафраз» у Глазові 10 й 11 лютого та московська «Практика» 12 лютого. Тим часом у Херсоні з 10 до 13 лютого проходив фестиваль «Лютий», на який з’їхалися учасники з Росії, Литви, Франції та Киргистану. Співорганізаторами фестивалю є московський і херсонський театральні центри імені Всеволода Мейєрхольда та херсонський центр молодіжних ініціатив «Тотем». У рамках фестивалю так само було показано п’єсу «Десь і біля» режисера, херсонського журналіста Євгена Марковського. Серед гостей заходу мала бути і сама Яблонська.

5 березня аукціонний дім «Золотое сечение» проведе аукціон українського класичного живопису XX–XXI століття. Серед найочікуваніших лотів – роботи таких авторів як Сергій Шишко, Микола Глущенко, Тетяна Яблонська. Ознайомитись із запропонованими творами напередодні аукціону можна в галереї «М17» в рамках передаукціонної виставки, яка діє з 25 лютого до 4 березня.


4

В і д к р и в а є м о > М і с то , к р а ї н а , с в і т

№5–7, 17 лютого–2 березня 2011 р.

Такий він, Ізраїль Оксана Гайдук

У своєму саду своя історія Повертаючись з Ізраїлю, починаєш надзвичайно гостро відчувати смак до життя. Тут, серед численних синагог, церков та мечетей переповнюють відчуття найвищої толерантності й терпимості. Починаєш розуміти – ізраїльтяни цінують кожну мить. Цього разу хочу розповісти про те, що змусило «не мовчати». Про порятунок життя, людську ницість і зневагу, біль і страх. Важке враження залишається після відвідування меморіалу «Яд Вашем» – інституту-музею, присвяченого жертвам Голокосту. Ця скляна призма, вершина якої виступає високо над землею, дивує архітектурною конструкцією. «Яд Вашем» розміщується в ­Єрусалимі й складається з кількох частин, що розташовані на пагорбі пам’яті. Серцевина комплексу – відомий Музей історії Голокосту. Ця катастрофа  продовжує звучати трагічною нотою для всього народу. На вході до «Яд Вашем» читаю такі слова: «Єврейський народ ніколи не забуде праведників світу, які піддавали небезпеці власне життя для того, щоби врятувати євреїв від нацистських убивць і їхніх найманців. У своїх гідних похвали діях праведники світу рятували честь людства». Звання Праведника народів світу отримують ті, хто, ризикуючи своїм життям, свободою та благополуччям, допомагали рятуватися євреям у роки Другої світової війни. Імена цих людей заносяться на Стіну пошани в Саду Праведників народів світу на території музею. Те, що Праведників світу в Ізраїлі сприймають як факт, що заслуговує на колективне пошанування, особисто мене вразило найбільше. Як онуку Праведника України. Розповіді дідуся про ці події залишилися в пам’яті фразою: «Усі ми люди». Справді, в житті кожного з нас є мить вибору, ота межа, після якої – любов чи ненависть, життя чи смерть, вічність чи забуття. У Саду є дерева, висаджені на честь українців – рятівників євреїв. Сьогодні це 2 272 людини. Ізраїльтяни відважилися на вшанування минулого. Яким болючим воно б не було. Адже не кожному вдається виростити свій сад Людських Цінностей.

Ті, хто бував в Ізраїлі, говорять, що кожного разу заново відкривали цей край. Проте, чому так вважають, вирішила дослідити особисто. Тим паче, з’явилась можливість подорожувати до Святої Землі без формальностей у посольстві. Україна та Ізраїль ратифікували угоду про безвізовий режим, що набуває чинності з 9 лютого. Шалом, Ізраїль! Ми зупинилися в сучасному готелі в Ашкелоні, на березі Середземного моря. Сьогодні Ашкелон – невелике курортне місто. В давнину це був відомий порт і культурний центр. Після захоплення міста Олександром Македонським він став центром збагачення еллінської культури. За переказами, в Ашкелоні народився Ірод Великий. Зараз тут можна побачити розриті археологами залишки древніх будівель: візантійської церкви V-VI століть, римських гробниць з фресками, споруд хрестоносців. Шляхом віри Для багатьох Ізраїль – це передусім місце релігійного паломництва, а Єрусалим – найсвятіше місто Землі. Неподалік від Єрусалима, на схилі пагорба, стоїть монумент у вигляді срібних стріл, спрямованих у бік міста. 1948 року саме звідси наступали ізраїльські війська з метою захопити Священне місто. Біля траси – уламки бронетехніки зразка 40-х років. Це своєрідні пам’ятники часам, коли молодий Ізраїль розширював свою територію. А при в’їзді у місто

видно Сади Сахарова, названі на честь російського академіка, якого тут шанують як «Праведника світу». У передмісті можна побачити й мусульманську мечеть, на першому поверсі якої є синагога. Храм споруджено на місці могили пророка Самуїла. Найбільше туристи відвідують місця, пов’язані з останніми днями земного життя Ісуса Христа. Вони направляються в Гетсиманський сад, де після зрадницького поцілунку Іуди був схоплений Ісус. Вважається, що цей сад, де ще залишилося кілька древніх олив, зберігся від часів Ісуса. Основний маршрут Єрусалиму – Хресний шлях Христа, який починається з Масличної гори, звідки відкривається неймовірний краєвид, а завершується Храмом Гробу Господнього. Власне Храм – це величезна споруда, що складається з близько сорока будинків, головні з яких – храм на Голгофі, каплиця Гробу Господнього і храм Воскресіння. Камінь миропомазання, на який поклали тіло розп’ятого Спасителя для змащення ефірними оліями перед похованням, лежить у Храмі навпроти вхідних дверей

на мармуровій підлозі. Над плитою жевріють вісім лампад – за числом представлених у Храмі християнських церков: вірменської, грецької, грузинської, католицької, коптської, маронітської, сирійської та ефіопської. У Храмі Гробу Господнього напередодні православного Великодня відбувається чудо сходження благодатного вогню. Місце, де здійснюються бажання Стіна Плачу, яка розділена на чоловічу (більшу) і жіночу частини, сьогодні виконує функцію синагоги просто неба. Не забудьте покласти між її каменів папірець із написаними на ньому найсокровеннішими бажаннями. Вперше ця традиція була згадана в книзі «Паде Авраам». Вона наводить розповідь про те, як великий єврейський мудрець і знавець Кабали Рабі Хаїм Бен Атар написав записку з проханням про послання достатку своєму учневі і повелів цьому учневі вкласти її в західну Стіну Храму. В іншій книзі «Меа Шеарім» згадується важливість цього звичаю, оскільки згадка імені людини у зв’язку з добром на Святих місцях має особливу силу. З іншої сторони Стіни стоїть мечеть Аль-Акса – одна з головних святинь ісламу. Згідно з переказами, при будівництві цієї мечеті було частково використано фрагменти стародавньої базиліки Юстиніана, в якій розміщувалася рання церква Введення у Храм Пресвятої Богородиці, зруйнована персами у 614 р. На початку VIII ст. на її місці було зведено Аль-Аксу в поновленому вигляді.

іудаїзму. Відгороджена від зовнішнього світу кріпосними стінами, єврейська община живе тут за строгими релігійними канонами, дотримуючи їх як в образі життя та їжі, так і в одязі. Тут дотепер чоловіки носять чорні лапсердаки і капелюхи, традиційні пейси і бороди, а жінки ходять із покритою головою, в платтях, що закривають щиколотки і зап’ястя. До речі, туристів місцеві жителі просять шанувати їх закони і не входити в квартал у відвертих убраннях, а тим паче фотографувати людей і їх релігійні установи. У старому місті Яффо навіть нерелігійний шанувальник визначних місць зможе відчути романтичну атмосферу. Старовинні вулички носять назви знаків зодіаку і щільно заповнені маленькими цікавими мистецькими галереями, майстернями, «блошиними ринками», мініатюрними театрами, музеями, ресторанами. Існує повір’я: якщо доторкнутися до свого знаку та загадати бажання, воно обов’язково збудеться.

Варто спробувати Щоб отримати остаточне задоволення від Ізраїлю, слід скуштувати місцеву кухню. Тут надають перевагу кошерній їжі, тобто не вживають свинину, види риб, які не мають луски, м’ясні та молочні страви не подають разом. Однак, незважаючи на обмеження, кухня Ізраїлю дуже різноманітна. А голод найліпше втамує знаменитий хумус – перетерта квасоля із часником, оливковою олією і спеціями, який намазують на хліб-піту. Чи почула я в Ізраїлі українську? Ні. Та земляків знайшла. Вони переважно працюють за спеціальністю і запевняють, що навідТут кожен камінь уються в Україну. Кажуть, «дихає» історією Н а й с та р і ш и й к в а р - що радіють відміні віз і що тал ортодоксальних іу- тепер Україна стане додеїв у Єрусалимі – Меа- ступнішою. Шеарім  – задуманий як «цитадель» дійсного Оксана Гайдук


№5–7, 17 лютого–2 березня 2011 р.

5

З н а й о м и м о > Я в и щ а , те н д е н ц і ї , п о с таті

Фото Евгенії Перуцької

Нателла Шавадзе Без провокацій

Расім Сейдимов:

«Я не сумую за країнами, я сумую за людьми» Якби ви побачили, як я взагалі «Слова забуваються. Ми кудись відлітаємо», – після тривалої паузи пишу. Я також не можу уявити, як це тихо, із впевненим спокоєм у голо- відбувається, я просто бачу результат. сі каже український художник азерНавіть у фігурці, просто на мабайджанського походження Расім Сейдимов. І хочеться прислухатися ленькому шматку паперу, я побадо його фраз, до думок, які випере­ чив цілу виставку. Як було: перший джають одна одну, створюючи пев- сніг, третя година ночі, я робив перну обірваність і, разом із тим, стро- ші картини (на виставку для «Совікатість мови, а ще більше хочеться арт»). І ці фігурки. Вони звідкись паприслухатися до його картин, бо дають із неба, як сніг. Вони падали той концентрат експресії, кольору, мені на картини, я просто не міг вімайстерності і, що найголовніше, дірватись. На вулиці мороз, 18 градусів. Холодно, але не міг відірвазмістовності створює мелодію. Расім Сейдимов зміг зробити те, тись. Відійшов у бік, чаю попити, і що до кінця не вдавалося міжнарод- все. Руки вже не йдуть, не слухають. ним організаціям та борцям за мир. Але знову занурився, заглибився в Він об’єднав світ. І нехай це сталося роботу, і все пішло. в його уяві, на полотні, а потім у неНаписання картини повинне величкій виставковій залі. Расім народився у Шекі, одному з супроводжуватися тривогою, має найстаріших міст Кавказу, в Азербай- бути певне переживання, а не проджані. В 17 років він переїхав у Кри- сто «ваяння». На якомусь інтуїтивному рівні колір потрібно ожививий Ріг, де закінчив художню школу. І випадково чи ні, та батьки дали ти. Буває, картина не дихає, а чайому арабське ім’я Расім. Але зо- сом підійшов – і все готово. І тут всім невипадково воно означає вже нічого не придумаєш, тому що це має бути подарунок звідкись. «художник». У мене буває по-різному. Інколи після великої роботи навіть голос Расім СейдИмов: Як тільки я побачив концепцію десь зникає. останньої виставки, спочатку хотів Цінним є стан одержимості, красиво намалювати, але це бездушно і просто. Я не міг цього зро- коли людина захоплена чимось. У бити, бо перед цим проектом бачив мене бувають такі періоди, коли мене сон, дуже серйозний сон, бо проки- щось дуже хвилює, особливо восени нувся від страху. Я побачив, що пра- чи навесні. Просто мені хочеться купори, виявляється, кров’ю залиті. дись йти, і йти. Прапори ж самі по собі несуть конЯкби у світі все було класно, цепцію. Ось, наприклад, колір. Кожна країна по-своєму трактує свій то ми нічого, напевно, не робили б, червоний колір: тут кров, а десь  – тобто жоден художник не писав би сонце. І ось хотілось інтуїтивно від- картини, бо все уже класно. крити суть у глибині цих країн. Мені не цікаве придумування Коли я вчився у художній школі, робіт, вони тоді як плакати виходять. я думав, де ж мистецтво. Якщо є якісь Живопис торкає, зачіпає людину, а муки, значить щось народжується плакати не можуть цього робити. всередині. Те, що ми говоримо, що в Може сподобатись, просто красинас поганий стан чи настрій, значить – во, а от торкати не буде. Мені подощось очікує. Тобто це та ж сама три- баються абстрактні речі, мені подовога, як і перед дощем. Щось висить бається мислити так. у повітрі – і тут зненацька йде дощ, а Треба усвідомлювати все, що потім сонце виходить. Ось такий моти робиш. Якщо допомагаєш якійсь мент і в мистецтві відбувається.

людині, просто жебракові, робити це потрібно від душі, усвідомлено. Це вже знімає з вас якусь погрішність. Ви починаєте знову заряджатися, як батарейка. Я вірю у все. Бог – це і є все. У всьому є Бог, навіть у дереві. Люди хочуть бачити якийсь конкретний образ. Не треба. У всьому Він. А прагнути побачити, відчути – це вже добре. Коли людина починає бачити, вона починає каятися. Чому ж говорять, «кається, значить Бог пробачає». Сама людина себе пробачає. Молитва, вона очищає, вона як мистецтво. Вони настільки близькі. Краса – це все. Все, що ми бачимо, відчуваємо. Якщо ти є, це вже і є краса. У будь-якій справі має бути любов. А це і є свобода. Свобода думки, свобода не бути закритим, щось народжувати, щось створювати – це і є свобода. В Азербайджані кілька разів був після переїзду в Україну. Ось знову хочу поїхати, бо скучив вже. Але я не сумую за країнами, я сумую за людьми. Розмовляла Анна Первак

Довідка: Художник-живописець, народився у 1975 році в Азербайджані, живе й працює у Києві. У 1999–2008 роках брав участь у колективних виставках у Івано-Франківську, Львові, Києві, Одесі, 2006 року мав персональну виставку в Кривому Розі. У червні 2008 року робота Расіма «Я та мої друзі» була представлена у київській галереї «Да Вінчі» у проекті «Бітломанія», присвяченому приїзду до Києва сера Пола МакКартні. 2009 року за підтримки Міжнародного благодійного фонду українськоазербайджанської дружби Расім створив проект «Реквієм по Ходжали», присвячений ходжалинським подіям 1992 року, найтрагічнішій сторінці війни у Нагірному Карабасі. Листопад 2010 – остання виставка «РасіМИР» у Музеї сучасного мистецтва. На сьогодні роботи Сейдимова перебувають у приватних колекціях в Україні, Азербайджані, Росії, США, Великій Британії, а також – у фондах ВолодимирВолинського художнього музею.

Цього року лютий стане для України місяцем пам’яті про трагедію в азербайджанському місті Ходжали. Різанина, масові вбивства – відголос давно минулого 92-го знову нагадає про себе, адже є речі, що не мають права на забуття. Місто Ходжали було у блокаді близько 4 місяців, ті, хто встиг вижити, покинули місто, а загиблі, заручники і зниклі безвісти перетворилися на цифри і статистику. Одна з перших хвиль еміграції азербайджанців в Україні збігається з воєнними подіями 90-х, які не для одного Азербайджану залишилися кривавою плямою в історії. Про події майже десятирічної давнини в Нагірному Карабаху вирішили нагадати неспроста. І нехай, як і будь-яка інша, ця трагедія не без ореолу провокацій і суперечливостей, але нам, як мимовільним глядачам, надані вцілілі кадри, нехай заплутані і десь неповні, проте не меншої цінності. У кількох містах нашої країни пройдуть акції, присвячені Ходжалинській трагедії, до яких, крім усього іншого, підключаться художники й театрали, які спільними силами представлять виставку «Поклик Ходжали» як данину обставинам, які не мають права повторитися знову. І тут немає місця словесним конструкторам або пишномовним, нашвидкуруч спаяним фразам. Трагедії інших народів рідко зачіпають нас, інформаційно зашорених, але при цьому дозволяють чітко усвідомити: не допустити подібного у власній країні – справа не десята. Пам’ять про трагедію народу, з яким ми проживаємо пліч-о-пліч, може стати хорошою традицією для України, аби не перетворитися на країну, якій місце серед музейних експонатів. Варто усіляко підтримувати братній народ і не розгубити останні нитки пам’яті, не дати розчинитися в тотальному невігластві і байдужості. Це може стати шансом для нас показати світу, що ще є сили подати руку допомоги і підтримки, як це заведено у будь-якій іншій європейській мультикультурній країні. Азербайджанська община ж в Україні відрізняється згуртованістю і якоюсь особливою рішучістю. В Україні є і спеціальні школи, де діти можуть вивчати культуру, мову та історію своєї країни, і десь на локальному рівні можна ще застати спроби відтворити культурні осередки. Але, як завжди, це скоріше скидається на рибацький човен без весел в оточенні фрегатів.


6

Ро з п ит ує м о > Е кс к л ю з и в н е і н те р в ’ ю

№5–7, 17 лютого–2 березня 2011 р.

Фото Романа Ратушного

Людмила Горделадзе народилася 22 липня 1949 року в Києві. Закінчила факультет журналістики Московського державного університету імені М. Ломоносова. Працювала помічником режисера на телебаченні, згодом – редактором і ведучою дитячих телепрограм. У 1988 році очолила перший вітчизняний кінокооператив, що організовував прем’єри та проводив кіноринки. З 2000 року – директор київського кінотеатру «Жовтень»

Людмила Горделадзе:

«Кіно майже немає, є тусівка» Нещодавно київський кінотеатр «Жовтень» відзначив своє 80-річчя. Після свята директор Людмила Горделадзе розповіла «КіЖ» про друзів та ворогів, про збереження автентичних кінотеатрів та конкуренцію з мобільними телефонами –  Пані Людмило, розкажіть, як відзначали ювілей кінотеатру «Жовтень»? – На святкуванні ми показали фільм кіностудії імені О. Довженка «День переможених» за романом Володимира Яворівського «Криза». Це трагікомедія, знята в стилі Кустуріци, але про українців та українське село. На урочистостях я хотіла показати стрічку саме кіностудії імені О. Довженка, як і 80 років тому під час першого кіносеансу. Тоді це був «Гегемон» Миколи  Шпиковського. Картина «День переможених» була знята два роки тому, але довгий час не мала прокатного посвідчення. Тепер вона таке посвідчення має, тому ми змогли її показати. – «День переможених» – фільм молодого українського режисера Валерія Ямбурського. Ви б ризикнули поставити у репертуар кінотеатру фільми сучасних українських режисерів? – Цю картину – так. Зараз погоджуємо це питання з Міністерством культури. Ми показували фільми Кіри Муратової, а ось стрічки продюсера Олега Кохана не були в прокаті (якщо не рахувати останньої картини Муратової «Мелодія для шарманки»). Це і «Серце на долоні» Кшиштофа Зануссі з Богданом Ступкою в

головній ролі, і «Щастя моє». Ми б їх із радістю демонстрували, але вони не виходять у прокат.   – Ви «за» чи «проти» обов’яз­ кового українського дубляжу? Адже для артхаузного кіно, яке переважає в репертуарі «Жовтня», це досить обтяжливо. – Я завжди була за дублювання українською. Для артхаузу це дійсно дорого. Тому ми боролися за те, щоб артхаузне кіно завозити з Росії (російською мовою відповідно), і демонструвати з українськими субтитрами. І ось нарешті постановою Кабміну встановлено, що для артхаузних фільмів накладом менше 10 копій можливе субтитрування українською  мовою за російського дубляжу. Крім того, всі дубляжні та субтитрувальні роботи мають проводитися в Україні. За цих обставин дистриб’ютори і демонстратори/ кінотеатри звільняються від ПДВ. Тому тепер ми всі – «за». – Ваша аудиторія за останній рік скоротилася на 30 відсотків. Як Ви можете пояснити таку статистику? – Треба сказати, що це не проблема саме кінотеатру «Жовтень». В Україні взагалі, як і в Росії, скажімо, кількість глядачів скоротилася «на один зал». Тобто, загальна аудиторія

збільшується. Але за рахунок появи нових технологій, відвідувачів у кожному залі меншає. І це світова тенденція. Адже сьогодні ми дивимося кіно не лише в кінотеатрах – є телебачення, комп’ютер, і навіть телефон. Я спостерігала, як один хлопець у спортзалі займався на біговій доріжці і заразом дивився фільм на своєму мобільному. І скажіть тепер, який кінотеатр може конкурувати з цим? – Якщо кіно перейде з великих екранів, скажімо, на екрани мобільних телефонів,   як це позначиться на кіномистецтві? – Переглянути стрічку на великому екрані з якісним звуком чи на

територією мистецтва. Нові ж кінотеатри, які з’являються сьогодні, – це територія розваг. В Євросоюзі діють навіть державні програми щодо підтримки старих приватних кінотеатрів. За рахунок повного чи часткового державного фінансування там встановлюють цифрове обладнання. Не заради ЗD. Цифрове обладнання дозволяє продюсерам скоротити видатки на етапі пост-продакшину. Отже, держава, яка підтримує кіновиробництво, інвестує і в розвиток кінотеатрів. – Чи є перспективи встановити 3D у «Жовтні»?   – Ми вже маємо партнера, який надає це в лізинг на п’ять років. Для

«Автентичні кінотеатри – територія мистецтва. Нові ж кінотеатри, які з’являються сьогодні, – це територія розваг» мобільному телефоні – абсолютно різні речі. Втрачаються художні ідеї, які вкладав автор. Глядач сприймає тільки сюжетні перипетії. На Заході ця проблема стоїть дуже гостро. Як зберегти автентичні кінотеатри на кшталт нашого чи кінотеатру «Київ»? На жаль, українська влада про них не надто дбає. Вона не розуміє, що ці заклади є

нас це не дуже обтяжливо через лізинг. Проблема в іншому: майновий комплекс кінотеатру «Жовтень» пере­буває в оренді. Наш орендодавець – Головне управління комунальної власності міста Києва. Ми не маємо права встановити 3D  без їхнього дозволу.  А вони нам цей дозвіл не дають. Отже, проблема ще не вирішена.


№5–7, 17 лютого–2 березня 2011 р.

– Як зміниться репертуар кінотеатру з появою 3D? На екранах з’являться блокбастери? – Ні. Репертуарну політику ми ведемо самі, і 3D нам не заважатиме. Це лише опція цифрового обладнання. Тому в 3D ми зможемо показувати так само достойні фільми. І

особи деяких організацій, які не прийшли. А друзі – це велика сила. Отже, попри все тут буде кіно! – Давайте повернемось до кіно. За час, що Ви є директором «Жовтня», як змінився глядач? – Дякую за питання. Глядач не змінився – він з’явився. Коли я прий­

«Кінотеатр – це храм, і в нього є своя паства. Але вона формується не за один день» не лише, ще й театральні спектаклі, оперні вистави всесвітньо відомих колективів, навіть футбольні матчі і боксерські поєдинки. Це світова практика. – Але зараз Ви, напевно, найбільше переймаєтеся через конфлікт із Міністерством сім’ї, молоді та спорту? – Це не конфлікт –  це напад. – У жовтні 2010 року міністерство висловило бажання перепрофілювати кінотеатр на Будинок молоді. На якому етапі зараз вирішення цього питання? – Ми готуємось до суду. Депутат Андрій Пінчук написав наклепницьке звернення до Генпрокуратури, в якому йдеться про те, що до нього звернулися представники молодіжних організацій. Вони, мовляв, знають, що «Жовтень» – хороший кінотеатр, але його дирекція отримує надприбутки, тому «прошу перевірити ці факти з урахуванням можливості передати приміщення для проведення молодіжних акцій. Прошу вжити відповідних заходів». У результаті чого прокуратура звернулася до Апеляційного суду з проханням скасувати рішення, на підставі якого ми є орендарями. Отже, доля кінотеатру «Жовтень» залишається невизначеною. Але я можу впевнено сказати, що Київська громада просто так не віддасть цей об’єкт. Ми вже маємо тисячу підписів на захист колективу закладу. А це така «критична маса», на яку влада не може не реагувати. Активісти заявили, що не допустять перепрофілювання. У зв’язку з ювілеєм ми не афішували цю проблему. Урочистості ми вирішили провести за будь-яких обставин. Тому що на святкуванні й друзі, і вороги себе виявили. І байдужі люди теж знайшлися. Ними виявилися перші

7

Ро з п ит ує м о > Е кс к л ю з и в н е і н те р в ’ ю

шла сюди у 2000 році, глядача не було взагалі, бо кіно не демонстрували впродовж 10 років. У період між 1990-м і 2000-м тут був нічний клуб під цинічною назвою «Аль Капоне». Ми відновили кінотеатр, встановили систему Dolby Digital (другими після «Кінопалацу»), витративши шалені гроші. Частину коштів надало місто, частину – район. А половину суми ТОВ «Кіноман» взяв на виплат на два роки. Коли ремонтні роботи було завершено,  я розраховувала, що глядач повернеться. Але цього не сталося. Тобто глядача вже не було – його доводилося залучати, завойовувати. Ми запросили Володимира Меньшова й Віру Алентову з прем’єрою фільму «Заздрість богів». Зібрали чималу аудиторію. Люди прийшли за запрошеннями, але планові сеанси надалі майже ніхто не відвідував. Це була сумна ситуація. Кінотеатр – це храм, і в нього є своя паства.  Але вона формується не за один день. – У той складний період, коли глядачів було дуже мало, що ви показували? Чим заманювали? – По-перше, постійним репертуаром, фестивальними показами. Подруге, творчими зустрічами. Ми започаткували також нічні покази (три фільми поспіль) –  це була наша фішка. Сьогодні цей формат вичерпав себе, але в 2000-х ми мали з цього значний прибуток. Загалом, орієнтувалися на інтелігентного, вимогливого глядача. – Як змінився формат роботи кінотеатру останніми роками? – Сьогодні ми працюємо і з артхаузом, і з мейнстрімом. Зараз, наприклад, із великим успіхом іде стрічка «Бурлеск». Лідером прокату четвертий місяць поспіль залишається «Океани», документальний артхаузний фільм. Тривалішу прокатну

долю мала «Палата №6» Карена Шахназарова – півроку. Як і завжди, демонструємо фестивальне кіно. Ми перші відкрили зали із DVD-технологією, після нас це зробив кінотеатр «Київ». На жаль, у столиці практично немає більше залів, де можна дивитися авторське кіно. До речі, «Жовтень» і «Київ» – тільки ці два кінотеатри від України – є членами Міжнародної асоціації кінотеатрів «Європа Сінема». А тому, згідно з правилами цієї організації, ми зобов’язані показувати європейські картини. – Які заходи Ви плануєте на 2011 рік? Чи будете ініціювати власні проекти? – Так, безумовно. Зараз, спільно з кіностудією «Мосфільм», готуємо ретрофестиваль для ветеранів і літніх людей. Ця ідея виникла тоді, коли я побачила, з яким захоп­ ленням глядачі, які не ходять у кіно вже десятки років, дивляться фільми на великому екрані. Програма фестивалю складатиметься з фільмів, які хвилювали старше покоління багато років тому. Міська та районна ради обіцяли нас підтримати. Фестиваль триватиме протягом року. До свята 8 Березня Французький культурний інститут запропонував показати шість фільмів про жінок, авторами яких є так само жінки. На початку червня у нас мають

не кінозахід. Це – ярмарок марнославства. Нещодавно я була на запрошення Карена Шахназарова на церемонії «Золотий Орел» у Москві. На жаль, та сама ситуація: головне – показати спонсора. Кіно майже немає. Є тусівка. Бал правлять представники шоу-бізнесу. Шоу – це все, що треба для телебачення сьогодні. У Франції, наприклад, зовсім поіншому. У програмі одного з вечорів, що проходив у кінотеатрі «Бальзак» на Єлисейських Полях, демонстрували фільм Люм’єрів на цифровому носії. Кілька фрагментів показали у 3D, після чого німецький режисер Вім Вендерс запропонував переглянути фрагменти зі свого майбутнього фільму так само в 3D. Кіно  – це мистецтво,  і саме його потрібно культивувати. – Які покази, прем’єри Ви можете назвати знаковими для «Жовт­ ня»? – Мені особливо запам’яталася нічна програма радянської анімації 1920–1930-х років. Сюжет про цей проект показали на трьох російських каналах. Добре пам’ятаю візит Пітера ґрінуея  в рамках КМКФ. Він представляв картину «Нічний дозор». Після провалу в театрі ім. Івана Франка через технічні причини, у нас усе відбулося на достойному рівні. ґрінуей був щиро вдячний, навіть надіслав мені за тиждень запро-

«Глядач – наш найкращий спонсор. Поки буде глядач, буде кіно» проходити певні заходи й покази в рамках ІІІ Київського міжнародного кінофестивалю. Крім того, триває співпраця з кінопрокатною компанією «Артхауз Трафік». – Але останнім часом «Артхауз Трафік» переніс прем’єри своїх фестивалів у кінотеатри «Київ» та «Україна». Чому? – Ну це ж гламур, забаганка спонсорів. У «Жовтень» не хочуть інвестувати гроші – це не модно. Я до цього дуже спокійно ставлюся. Нам не потрібні такі спонсори. Я вважаю, що на фестивальні проекти мають ходити академіки, доктори наук, художники. А V.I.P.-гості на наших прем’єрах – це депутати і представники шоу-бізнесу. Вони приходять показати себе. Це не культура,

шення на показ свого фільму на одному з кінофестивалів. Це було дуже приємно. У 2005 році у нас із успіхом пройшов фестиваль «Богдан Ступка запрошує друзів». Серед гостей були Микита Михалков, Станіслав Говорухін,  Павло Чухрай, Єжи Гофман. Це був спонсорський проект, а нас обрали як майданчик для проведення події. Фестиваль мав справжній успіх, але потім усе стихло. Тому я не люблю спонсорські проекти. Сьогодні спонсорові щось потрібно, а завтра – вже ні. Такі проекти дуже рідко мають якесь культурне продовження. Глядач – наш найкращий спонсор. Поки буде глядач, буде кіно. Розпитувала Надія Яремчук


8

З н а є м о > П р о го л о в н е

Я обираю приз Напередодні вручення головної національної премії – імені Т. Шевченка – «КіЖ» підготував огляд ключових українських премій в галузі культури

Національна премія України імені Тараса Шевченка Найпрестижніша премія в галузі культури та мистецтва була заснована 20 травня 1961 року. Цю нагороду можна отримати тільки раз у житті, як Нобелівську. Для цього потрібно здійснити «видатні досягнення в галузі літератури і мистецтва, публіцистики та журналістики і вагомий внесок у розвиток культури». Грошовий розмір Премії щорічно визначається Указом Президента. Цьогоріч гонорарний фонд залишився незмінним – один мільйон триста тисяч гривень. Але премія кожному лауреатові збільшилася до 260 тис. гривень. Минулого року Комітет з присудження Шевченківської премії очолив Борис Оліник (замість Миколи Жулинського), з колишніх членів шанованого органу свої посади зберегли лише шестеро. «Шевченківську» вже давно звинувачують у заангажованості та надмірному офіціозі. А кілька років тому, внаслідок тривалої суспільної дискусії стосовно принципів та навіть доцільності самого її існування, премія отримала свого двійника, «Народну Шевченківську премію» (без грошового еквіваленту). Альтернативну премію почали вручати 9 березня біля пам’ятника Шевченку в Києві користувачі Інтернету, оскільки номінували та визначали лауреатів загальним голосуванням на спеціально створеному сайті. Премія імені Василя Стуса Чи не єдиною не скомпрометованою вважається недержавна Премія імені Василя Стуса. Не така відома як Шевченківська, але в колі творчої інтелігенції котується високо, як такий собі «орден для інтелігентних українців». Премія вперше вручалася у Львові 1989 року, серед її

засновників – Українська асоціація незалежної творчої інтелігенції, зокрема, Євген Сверстюк. З 1990 року нагородження лауреатів було перенесено до Києва. Серед лауреатів: художники Опанас Заливаха, Валерій Франчук, художниця-іконописець і громадський діяч Іванна Крип’якевич, письменник та літературний критик Іван Світличний, поет та громадський діяч Микола Горбаль, письменниця Раїса Лиша, співачка Марія Бурмака, художник, бард Ігор Жук, письменник та музикант Кость Москалець, літературознавець і філолог Михайлина Коцюбинська, поет і перекладач Мойсей Фішбейн, громадський діяч Василь Овсієнко, правозахисник, релігієзнавець Мирослав Маринович, режисер Володимир Кучинський та інші. Цього року нових «стусівських» лауреатів вітали у столичному Будинку вчителя у день Святого Василя 14 січня. Відзнаки дісталися просвітянці і видавцеві Марії Овдієнко, журналістці Ярославі Музиченко та рок-гурту «САД». Державна премія України імені Олександра Довженка Заснована 10 вересня 1994 року указом Президента України з нагоди 100-річчя з дня народження видатного митця. Премія присуджується за видатний внесок у розвиток українського кіномистецтва раз на рік, лауреатами ж можуть стати як окремі представники кінематографічної сфери, так і творчі колективи, щоправда, до п’яти осіб. Отримати її можуть не тільки громадяни України, а й інших держав, а також ті кіномитці, що не мають громадянства. Повторно отримати премію також можливо, проте тільки через п’ять років після отримання

попередньої. Окремі ж твори можуть лише раз подаватися на здобуття Премії. Загальний розмір грошової винагороди щорічно встановлюється Президентом України (2009 року вона дорівнювала 100 тис. грн). Із 1994 року «довженківцями» стали Кіра Муратова, Кость Степанков, Наталя Андрейченко, Броніслав Брондуков, Сергій Тримбач, Олександр Коваль, Микола ЗасєєвРуденко, Олесь Санін, Маргарита Криніцина, Леонід Осика, Михайло Іллєнко та інші «знакові» особистості, переважно, національного кінематографа. 2010 року премію мав отримати учень Олександра Довженка Роллан Сергієнко за фільм «Освідчення в коханні» 1966 року. Проте указу Президента про її присудження і досі немає. «Київська Пектораль» Єдина столична премія, яка дає можливість відстежити театральне життя Києва. Премія заснована 1992 року Спілкою театральних діячів України та Головним управлінням культури міста Києва. «Батькизасновники» охоче підкреслюють, що ця нагорода, яку за традицією вручають в Міжнародний день театру, 27 березня, – найстарша на теренах колишнього СРСР («Золота маска», «Кришталева Турандот» та інші з’явилися пізніше, саме за київським прикладом). Премія включає 14 номінацій. Церемонія нагородження традиційно відбувається в Театрі імені Івана Франка. 20 провідних київських театрознавців письмово аргументують свій вибір, і за підрахунком голосів оргкомітет виносить вердикт  – визначає найкращих. Серед тих, хто отримав «Пектораль» є справжні рекордсмени, наприклад, композитор Юрій Шевченко, сценограф Андрій Александрович-Дочевський, режисер Станіслав Мойсеєв. Театральна нагорода – статуетка у вигляді стилізованої скіфської пекторалі має грошовий еквівалент близько 8 тисячі гривень.

№5–7, 17 лютого–2 березня 2011 р.

актуального мистецтва – члени міжнародної експертної ради. Перші переможці премії – художники Артем Волокітін, Маша Шубіна та фотограф Олексій Салманов. Вони навчалися в майстернях Деміена Хьорста, Андреаса Гурскі та інших відомих контемпорарі артистів.

Наприкінці минулого року PinchukArtCentre вперше провів міжнародний конкурс для молодих художників Future Generation Art Prize. Лауреати визначатимуться теж кожні два роки. Наго��ода – 60 тисяч доларів призових і грант у 40 тисяч на створення нових художніх проектів отримала відеохудожниця з Бразилії Синтія Марчелле. Зараз триває набір заявок від українських митців. Шортлист оголосять у червні, а ім’я переможця стане відоме у грудні. Премія імені Казиміра Малевича Художню відзнаку засновано 2008 року з нагоди 130-річчя від дня народження видатного польського митця, котрий народився в Києві. Ініціатор заснування премії – тодішній директор Польського інституту в Києві Єжи Онух. Кандидатури народжених в Україні художників віком до 40-ка пропонують виключно арт-інституції. Першим лауреатом став відомий у світі 39-річний художник з Херсону Стас Волязловський, який творить у стилі «арт-шансон» (термін авторський). Художник добре відомий у світі – не так давно його роботи представляла на ярмарці Art Basel Miami московська галерея «Риджина». Він отримав 3 тисячі євро та два гранти по 5 тисяч євро на створення нових проектів у рамках тримісячного стажування у варшавському Центрі сучасного мистецтва «Уяздовський замок». Як відомо, в 2010 році подали заявки на премію більше 50 художників. У фінал крім Стаса Волязловского потрапили Іван Базак та добре відомий киянам графітник Гомер. Премія вручається раз на два роки. Літературний цех Чого не бракує в Україні – так це літературних премій. Їх близько двох десятків, та ще з’являються нові. Перелічимо бодай найвпливовіші.

Українська книжка року Її вважають наймолодшою, проте у перспективі чи не найважливішою щорічною премією Президента України. Премія започаткована 16 грудня 2009 року, має три номінації. ЛауреПреміЇ PinchukArtCentre Премія PinchukArtCentre для мо- атам мають виплачувати по 100 тис. лодих українських художників була грн: 50 відсотків – авторові твору, заснована у 2009 році і на сьогодні стільки ж – видавництву або видавце найвпливовіша в Україні премія ничій організації. в галузі сучасного мистецтва. Вручати нагороду (100 тисяч гривень Літературна премія та оплата стажування у провідних імені Лесі Українки Заснована ще 1971 року на честь художніх майстернях світу), дві спеціальні премії по 25 тисяч гривень відзначення 100-річчя з дня наро(плюс оплата стажування) і Приз гро- дження поетеси, залишається головмадськості (10 тисяч гривень) обіця- ною у державі за найкращі книги для ють кожні два роки митцям віком до дітей. Переможці отримують дипломи 35-ти, чиї роботи відзначили зірки та по 10 тис. грн.


№5–7, 17 лютого–2 березня 2011 р.

Коронація слова Всеукраїнський конкурс романів, кіносценаріїв, п’єс та пісенної лірики заснований у 1999 році компанією «Крафт Фудз Україна». Відрізняється демократичністю: свої неопубліковані твори подають як маститі літератори, так і новачки. Нещодавно преміальний фонд становив 120 тис. грн – дипломанти отримували по тисячі, а переможець номінації «Романи» (Гран-прі) – 20 тис. грн. Відкриттями «Коронації» свого часу стали Марія Матіос, Ірен Роздобудько, Андрій Кокотюха, Василь Шкляр та інші. Книжковий рейтинг «Книжка року» Започатковано у 2000 році Центром рейтингових досліджень «Еліт-Профі». Наразі «Книжку року» вручають за 7 номінаціями, зокрема й «Видавничий імідж року» та

«Книжкова серія», а найкраще, на думку експертів, видання отримує конкурсне «Гран-прі». Проте саме «Книжку року» критики називають найпередбачуванішою премією. Щоразу її отримують найгучніші імена в світі літератури: Оксана Забужко, Марія Матіос, Ліна Костенко. Відкриттям рейтингу стала книга Леоніда Ушкалова «Григорій Сковорода. Повна академічна збірка текстів», проте цей твір дуже важко знайти в книгарнях і навіть на книжкових форумах і ярмарках, оскільки наклад становив всього 400 примірників і був досить швидко розкуплений. Премія видавництва «Смолоскип» Премією відзначаються молоді науковці та літератори, які спеціалізуються на культурних проблемах ХХ сторіччя, дослідженні рухів опору проти тоталітаризму, ролі молоді у цих процесах. Грошовий еквівалент нагороди – 150–1 тис. грн, також видаються книжки лауреатів. Завдяки «Смолоскипу» було відкрито Павла Коробчука та Богдану Матіяш. Лауреатами 2010 року стали: І премія – Ірина Шувалова, ІІ премія – Юлія-Ванда Мусаковська та Карина Тумаєва, ІІІ премія – Ольга Вербицька, Дана Кваша, Тарас Жеребецький, Ігор Козаченко, Ганна Костенко, Анна Рибалка, Марія Вакула, Тетяна

9

З н а є м о > П р о го л о в н е Рубінська, Максим Волохань, Роксо- у певному сенсі проект канону вітчизняної прози першого десятилана Сьома, Дмитро Чистяк. ліття нашого віку». «Гранослов» Премія започаткована 1991 року Премія імені Держкомітетом у справах сім’ї та Джозефа Конрада Літературна премія імені Джоземолоді і Спілкою письменників України, «преміює» творчу молодь фа Конрада є чи не наймолодшою в виданням книжок. Лауреат кожної Україні. Вона була заснована у 2007 номінації отримує по 5 тис. грн та році Польським Інститутом в Києві і має можливість видання власної вручається раз на два роки. Премія названа в честь письмен­ збірки. Знахідкою премії став поет ника-поляка, який народився в УкраБогдан-Олег Горобчук. їні, а світові став відомий як англійський прозаїк-неоромантик (зокрема, «ЛітАкцент року» Заснований порталом «ЛітАк- його відомий роман «Серце темряви», цент» спільно з книгарнею «Є» у за мотивами якого Френсис Форд 2008 році, відзначає літераторів і Коппола зняв свій відомий «Апокалітературознавців. Автори тих книг, ліпсис сьогодні»). Це ім’я скоріш вкащо були видані українською мовою зує на українсько-польське «коріння» цього року, можуть перемогти у но- Премії, аніж має безпосереднє відномінаціях «Художня книга» та «Гума- шення до самої нагороди. Вручаєтьнітаристика» та отримати по 5 тис. ся вона за критерієм послідовності у грн. Відкриттям премії став дитячий реалізації творчого шляху, інноваційності форми, ламання стереотипів та автор Володимир Рутківський. універсальності змісту. Премія має віковий ценз – її лауреатами можуть Парад видавництв. стати письменники до 40 років. ПеКнига року Бі-Бі-Сі Більш знаним «брендом» є щоріч- реможець визначається у два етапи – на літературна премія «Книга року висуненням кандидатів читацькою Бі-Бі-Сі». Її знають, з нею рахуються. аудиторією (тут будь-хто може висуІснує Премія вже більше п’яти ро- нути свого кандидата, подавши відпоків (з 2005 року). Минулорічним її відну заяву до Польського Інституту призером стала книга Сергія Жада- в Києві) та відбором членами міжнана «Ворошиловград». Він вже вдру- родного журі. Останнє слово залишаге отримує нагороду Бі-Бі-Сі. У 2006 ється за журі, яке визначає переможроці перемогла його книга «Капі- ця шляхом таємного голосування. Витал». Загалом, за роки існування нагорода становить три тисячі євро. конкурсу його лауреатами були Із- Також переможець отримує можлидрик («ТАКЕ»), Люко Дашвар («Мо- вість піврічного стажування у Польлоко з кров’ю»), Володимир Діброва щі за програмою «GAUDE POLONIA», («Андріївський узвіз»), Юрій Винни- яка призначена для молодих митців і перекладачів польської літератури чук («Весняні ігри в осінніх садах»). Склад журі щороку змінюєть- з країн Центрально-Східної Європи. За час свого існування Премія ся і визначається керівництвом Бі-Бі-Сі. Незмінною залишається Конрада нових зірок не засвітиСвітлана Пиркало, адміністратор ла, натомість відзначила вже знані премії та продюсер Бі-Бі-Сі Україна. Минулого року до складу журі увійшла Віра Агеєва, професор Києво-Могилянської Академії, Ольга Герасим’юк, телеведуча, депутат, Андрій Куликов, телеведучий та Ірина Славінська, журналіст видання «Українська правда». Приз становить одну тисячу британських фунтів в українських гривнях. Премія Бі-Бі-Сі у певному сенсі нагадує парад видавництв, бо саме вони висувають кандидатури на здобуття Премії. Кожне видавництво пропонує до трьох найменувань прозових книг. Далі журі складає шорт-лист з п’яти або менше книг. Для того, щоб увійти до цього списку, книжка має мати повну підтримку імена. Першим лауреатом став Тарас Прохасько, а у 2009 році нагопринаймні одного із членів журі. роду отримав Сергій Жадан. Цього року на черзі новий претендент. За умовами відбору, кандидатури колишніх лауреатів не можуть розглядатися. АНТИПРЕМІЇ Однією з найвідоміших на сьогодні антипремій в Україні є «Золота булька», якою експерти книжкового рейтингу «ЛітАкцент року» відзначають найгіршу книгу року, що минув. 2010 «бульки» вирішиЦікавинкою Премії є конкурс ре- ли не присуджувати, хоча претенцензій. Читачі надсилають свої ре- денти були названі. А також є сарцензії на будь-яку з номінованих на кастична «Премія Шарикова», якою конкурс книжок. Потім знову ж таки організатори музичного фестивалю «Червона рута» відзначають окрежурі обере найкращу з рецензій. Професор НаУКМА Віра Агеєва мих співаків. Торік її удостоїлися зазначає: «Список лауреатів цьо- Ірина Білик та Наталя Могилевська го престижного конкурсу – це вже «за відмову від української мови».

Маша ШУБІНА, художниця

Коли ти в Індії Коли повідомили про початок прийому заявок на одержання PinchukArtPrize 2011 – я була в Індії… Коли мене оголосили призеркою попереднього PinchukArtPrize 2009 – я також була в Індії. Цей текст я теж пишу в Індії. ��оли йдеться про конкурси й премії, хочу відзначити, що цей процес покликаний організовувати учасника. Так, напередодні подання виникає додатковий привід проаналізувати свою творчість, переоцінити проект. Тут це можливо, але не завжди адекватно. Необхідно тренувати вміння коротко і виразно донести задумане, щоби знайти розуміння або хоча б зацікавити власною психоделікою. У випадку з PinchukArtPrize схема подачі заявок у електронному форматі – це як письмовий іспит. Ти не маєш можливості бурмотіти комісії щось малозрозуміле і підбирати слова у ході розмови. Тут усе просто: зліпив проект і відіслав. Мені, наприклад, дуже шкода, що деякі шановані мною художники на попередній премії виступили не з найкращими проектами. І те, що міжнародне журі не зобов’язане вивчати колишні заслуги авторів, наштовхує на думку про відповідальність у виборі роботи й умінні її донести. Як говорить Борис Михайлов, «успіх – це часто селекція кадру». А одержання призу – це, як мінімум, достобіса приємно, інколи до сліз. Стосовно стажувань у майстернях метрів: думаю, навчальні програми при коледжах та інституціях були б доречніші й адекватніші. Насамперед, як можливість розкрити власний потенціал на базі кваліфікованих викладачів, а не переймати пройдений шлях окремого автора. Який, до речі, в 70-х також проживав у Індії. Але, як би не було, участь у таких вигадках і можливі перемоги варто сприймати як певну зміну звичного плину речей. Ця лотерея може привести абикуди, дати шанс познайомитися з купою нових людей, допомогти в просуванні себе і своїх проектів. Але може привести й до депресії, зневіри. Головне, сприймати це як певний етап. Нехай він буде дивовижний. І передовсім не завдяки тому, що ми від нього очікуємо, а завдяки появі нового й непередбачуваного у житті. P.S. Пішла Маша за грибами та ягодами. Але так і повернулася ні з чим. Тому що потрібно ставити перед собою конкретну мету.


10

О ц і н ю є м о > А рт

17 лютого в «Мистецькому Арсеналі» стартує п’ятий Великий скульптурний салон. Уперше наймасштабніша вітчизняна подія, яка представляє пластику, відбудеться на території «Мистецького Арсеналу» Попередні скульптурні салони дали нагоду побачити давню монументальну скульптуру від епохи бронзи до середньовіччя, твори майстра ар-деко Деметра Чипаруса, авангардиста Альберто Джакометті, дадаїста Ганса Арпа, а також твори класиків скульптурного мистецтва ХХ сторіччя – Генрі Мура, Пабло Пікассо, Огюста Родена, Сальвадора Далі, великих українців Олександра Архипенка, Грегора Крука та Георга Пінзеля. Цьогорічна подія також обіцяє увійти в історію – вперше в Україні експонується повне зібрання творів Едґара Деґа. Підбірка великого французького імпресіоніста Деґа з 74 бронзових скульптур була відтворена із збережених воскових фігур та виконаних на замовлення спадкоємців майстра після його смерті у знаменитій ливарній майстерні Вальзуані (роботи цієї майстерні ми вже мали нагоду бачити на попередньому салоні). «Юна танцівниця», котра стала головним образом арт-події, – єдина скульптура, яку Деґа експонував за життя. В цьому творі прочитується рука майстра – витонченого знавця миттєвого руху, несподіваного прояву почуття, бажання, думки. Українську частину проекту представляють роботи 40 вітчизняних майстрів скульптури, тобто уся картина сучасної пластики країни – на долонях. Спецпроект «Майстерні» представлятимуть добре відомі художники Олександр Сухоліт та Саїд Ахмаді.

Фото надано прес-службою «Мистецького арсеналу»

Едгар Деґа Едгар-Жермен-Ілер де ґа народився у 1834 році в Парижі. Ще в молодості змінив прізвище на менш «аристократичне» Деґа. Навчався у відомого в ті часи майстра Ламота, учня Енґра. Почав свою кар’єру з історичних полотен, які сподівався виставити на Салоні та зробити собі ім’я. Деґа був затятим перфекціоністом. Сучасники жартували: щоб Деґа припинив роботу над картиною, її в нього потрібно було просто відібрати силою. В 1861 році Деґа знайомиться з Мане та митцями, які згодом будуть зватись імпресіоністами. Усіх їх об’єднало неприйняття академічного мистецтва та любов до життя, що поруч із нами щодня. Тому більшість сюжетів Деґа – з кафешантанів, опери та театру.

Едгар Дега. «Маленька чотирнадцятирічна танцівниця». Бронза, лиття. 1896–1911 р.

Обережно, двері відчиняються

Фото надано прес-службою PinchukArtCentre

Деґа в Києві

№5–7, 17 лютого–2 березня 2011 р.

Василь Цаголов. Із серії «У страху очі великі». Живопис. 2010 р.

На одному з поверхів демонУ центрі Пінчука 12 лютого відкрили одразу чотири нові виставки. Українські художники задіяні в трьох із них. Тобто, струють роботи з колекції ПАЦ (проект «Collection Platform 1: нарешті в цьому просторі ми маємо нагоду розпочати Циркуляція»). І, нарешті, роздискурс про актуальне українське мистецтво глядати їх можна буде сидячи. До нашої уваги – вже знайомі нам твори Хьорста, Кунса, Гормробітничого класу (Портрет Ключові герої «ПінчукАртЦентру» – південноафрикан- Джона Леннона)», «Король лі, Емін, Муракамі, Мерету, Доська художниця Кендіс Брайтц (Портрет Майкла Джексона)» йга та Крюдсона, а також – прета мексиканець Деміан Ортега. та «Королева (Портрет Мадон- красні Террієн, Х’юм та Прінс, Обоє останнім часом живуть у ни)». Усі ці речі  – варті уваги біля котрих можна просидіти Берліні, головній столиці моло- явища в сучасному мистецтві, дуже багато часу. До речі, на рекламному банекотрі освоюють жанр портрета дого сучасного мистецтва. Брайтц запросила до учас- за умов існування ТВ, відео-арту рі над входом у центр імена художників подані в алфавітному ті у своєму українському про- та YouTube. Деміан Ортега, добре відо- порядку. Але в експозиції усіх екті усіх українців: будь-хто може намалювати її портрет («у мий у світі своїми просторови- так чи інакше «наших» – Кулибудь-якому стилі, масштабі та ми інсталяціями з розібраними ка, Савадова, Гнилицького, Чічтехніці»), і його робота має всі на запчастини авто і не тільки, кана, Ройтбурда – розмістили шанси потрапити в експозицію представляє вперше в Україні ізольовано, в окремій кімнаті. ПАЦ. А опинитися в стінах цьо- свої роботи, створені в Дніпро- Лише фото Браткова опинилось го центру хоча б з однією робо- петровську для виставки в ПАЦ. між роботами Гурскі, Гормлі та Художник працював з укра- скульптурою Хьорста. тою давно мріє більшість наших Невідомо, чи потрібно шукаспіввітчизників (передовсім ті, їнським металом і створив дві кому така перспектива явно не серії робіт, присвячених нашій ти особливі смисли в цій експосвітила). Тому на виставку Кен- країні. «Інструментальний біт» зиції ПАЦ. Але, як на мене, вардіс Брайтц «Портрет художни- вклю­­чає в себе виставку ко- то було б спробувати показати ка» раджу потрапити мораль- роткометражних фільмів, зня- класиків украрту в контексті но підготовленим – як на мене, тих на 16-метрову плівку, наві- світового актуального мистежодного відбору робіт не було, яних «Мистецтвом війни» Сунь цтва. Адже такі зірки як Михайвсе відбувалось по-чесному, Цзи, композицію з колонами- лов, Братков і Кулик не заперетому виглядає все несподівано. сталактитами з цеглин «Про- чують свій зв’язок з Україною. Наступний вітчизняний проНа виставку потра­п или ви- ект для соціального житла», роби з соломки та Кендіс фантастичну інсталяцію із за- ект – персональна виставка Брайтц у хустині з квітами, стиглим морем інструментів художника Василя Цаголова, пов’язаній на народний укра- «Мойсей» (2007) та акваріуми який на тему терору розгорнув їнський манер. Щотижня на сті- з металом, які створювалися в експозицію за участі своїх друнах будуть з’являтися новопри- процесі заливання гарячого ме- зів та приятелів, котрі не побоялись позувати в ролі жертв булі речі. А наприкінці вистав- талу в форму з брилами льоду. Ортега вражає. Насамперед, ­терактів. ки в експозиції з’явиться серія Тепер в цих залах будуть відео-портретів наших худож- своїм баченням нашої країни. ників, які не побоялись взяти Також тим, як він відчув та зо- постійно експонувати робоучасть у проекті. Таким чином, бразив у просторі наш з вами ти «про­в ідних українських аввідбудеться повний культур- контекст – за допомогою мета- торів». Як зазначив Цаголов, ний обмін між Брайтц та укра- лу, форми, ритмічної експозиції. «проект  – для широких мас, Мабуть, це і є найкращий акту- тому екологія та тероризм стаїнським артом. С а м а Б р а й т ц п р е д с та в - альний портрет держави, яка ли ключовими питаннями, адже ляє в ПАЦ кілька своїх знако- розпочинає свою експансію у ними нас останні роки постійно годують медіа». вих відео-портретів: «Герой світовий арт-дискурс.


№5–7, 17 лютого–2 березня 2011 р.

11

О ц і н ю є м о > А рт

Ви продовжуєте мене дратувати Марія Хрущак

Фото з архіву Євгена Петрова

Поза зоною

Євген Петров. Акули. Папір/ акварель. 2010 р.

Художник Євген Петров не вписується в той контекст, котрий у нас прийнято називати актуальним. Останні роки цей одеський художник працює в техніці акварелі, на відміну від усіх наших «модних сучасних», котрі досі не мислять себе поза живописом

Єв ге н

Художник Петров співпрацює собі пляжники, і була створена севиключно з однією галереєю про- рія. Техніка ��кварелі на пом’ятому тягом більше трьох років. Всі його папері – авторська. Впізнавана іронія Петрова: дурпроекти в «Цеху» – від «Никифора Добчинського. 25-й кадр» до сьо- нуваті обличчя, позбавлені жодногоднішнього «Пляжу» – чи не єди- го натяку на інтелект погляди, макний приклад прояву радикального симально оголені товсті і не дуже арту в комерційному арт-просторі, тіла. Реальність постає гіпертрофованою до абсурду, але не до огиди. тобто в приватній галереї. На виставці, що відкрилась 4 люкрил. 2010 р. Фот того, ми бачимо вже знайомого ове блюдо, а о нада арфор н о ав то. Ф торо о л нам Петрова-натураліста, о м з е ьк с ж и в «Аквапарку» якого .Р в о тр пляжники були агреПе сивніші за акул, а в серії «Солдати, звірі, діти» – вже не було різниці між поглядом дитини та оскалом бультер’єра. Найдобрішими в його світі є хіба що міліціонери. «Петров жорсткий, але не жорстокий», – сказав один мій товариш, який вже давно слідкує за творчістю цього митця. В «Пляжі» агресія трансформувалася в щасливе в’язке отупінНа одній із робіт над пляжницею ня, викликане чи то пекучим сонцем, чи пивом та сумнівною пляж- «висить» куля у вигляді Боба Губка. І ця сцена взята із життя – Петров фікною їжею. Ідея проекту виникла на пля- сує на плівку сюжети з одеських пляжі: художник вирішив намалювати жів, а потім компелює цікавих йому «приїжджих», котрі як скажені гаса- персонажів в одній сцені. Одна з найкращих робіт сеють на море, сидять там цілими днями і залишають після себе купу сміт- рії – розмальована акрилом біла тя. На тому папері, що залишили по таріль радянських часів, на якій

розляглись рибинами нудистки. Ця робота достойна як мінімум потрапити в колекцію ПінчукАртЦентру. «Я пишу те, що мене дратує» – свого часу Петров так просто і чітко означив коло своїх зацікавлень. І вже після його першого проекту в «Цеху» стало зрозуміло, що цьому художнику є що сказати світові. Сьогодні Петров – один із найперспективніших митців України. Він бачить і пропускає через себе те, на що у нас просто не прийнято звертати увагу. Або ми так звикли до цих явищ, що просто їх не бачимо. Але світ такий, який він є. І люди такі, якими вони є. І актуальне мистецтво давно не має стосунку до класичної категорії прекрасного. Петров описує ситуацію ніде та ні про що, не дивлячись на алюзії – «все так само як я бачив останній раз на морі». Зрозуміло, що «Пляж» – зона «антикультурного» відпочинку, а усі ці оголені люди – істоти з паралельного світу, який, насправді, є цілком реальним та справжнім. На такому пляжі може опинитись кожен, хто починає мислити консюмеристським «відірвати у життя» і «дорватись до моря», аби остаточно «відключити» на пляжі свою голову. І як на мене, роздратований художник – найкращий художник. Бо краще Петрова ніхто досі не показав українців на морі такими, якими ми там є. Оцінювала арт-проекти Марія Хрущак

Все, що виходить за межі нашого «тут і зараз», завжди викликає сумнів. Очі – наш найбільший зрадник. Небаченому ми зазвичай не віримо, тому – не особливо цікавимось інформацією про те, як українське мистецтво оцінюється у світі. Тим часом до Маямі відбули картини головного аналітика віт­ чизняного арт-процесу, художника Олега Тістола. (У березні його роботи експонуватимуться в Парижі, в українському проекті, котрий влаштовує галерея Альбера Бенаму). За два місяці до цього український проект представляв нашу країну на арт-ярмарку Red Dot Miami Art Fair, що проходить під час всесвітнього арт-форуму Арт-Базель Маямі-Біч. Художник ірландського походження Майкл Мерфенко (чиї думки про нас із вами, іноземця, який давно живе поруч із нами і навіть свого часу змінив прізвище на українське, варті окремої колонки) восени 2011 року вирушить до Киргизії, де в художньому музеї Бішкека експонуватиметься перший арт-проект незалежної України. Місяць тому твори наших митців – Олега Сидоренка, Жанни Кадирової, Олега Тістола, Антона Соломухи та Назара Білика – мали нагоду побачити колекціонери та галеристи, котрі приїхали на ярмарки Miami International Art Fair та Art Palm Beach.  Їх представляє місцева галерея Black Square, куратором якої є Ганна Милашевич – українка, яка мешкає у Штатах та опікується популяризацією українського сучасного мистецтва у світі. Наразі американцям представлена персональна виставка одного з найперспективніших молодих скульпторів, викладача Академії мистецтв Назара Білика. Також не так давно французький фотограф українського походження Антон Соломуха презентував свої роботи у Black Square  Gallery та в залі Академії мистецтв України на вулиці Воровського. Вперше ми побачили живописні твори цього митця. У березні наших чотирьох авторів чекають на знаменитому аукціоні Філіп де Пюрі в Лондоні. Знову ж таки Тістол, Криволап, Білик та – Вінні Реунов. Це доводить, що українське сучасне мистецтво є серйозним учасником світового актуального арт-процесу. На часі березневий арт-ярмарок у Сполучених Штатах, де можна буде побачити все тих же українських художників, із якими співпрацює Black Square  Gallery.


12

Один із лідерів іранської кінематографічної «нової хвилі» Аббас Кіаростамі цього разу спробував зробити вишукане європейське кіно. Задля цього він запросив французьку акторку Жюльєт Бінош, британського оперного баритона Вільяма Шиммела, а дію фільму, який знімав за власним сценарієм, переніс у невеличке ­італійське містечко у Тоскані. Британський культуролог Джеймс Міллер (Шиммел) приїжджає до Тоскани представити італійський переклад своєї книги «Завірена копія», у якій він переконливо доводить, що гарна копія може бути кращою за оригінал. На презентацію приходить невідома жінка (Бінош), з якою Міллер зрештою погоджується вирушити у невеличку подорож сусідніми стародавніми містечками. Ця подорож і складає основу фільму. Від розмови про копію та оригінал, про книгу і витвори мистецтва (жінці цікаво розібратися, що ж має на увазі автор), герої швидко переходять у загальнолюдський вимір – по-перше, будь-який витвір мистецтва може виявитися копією, по-друге, люди, як і мистецтво, часто також не оригінальні. Гарний приклад – сестра героїні, яка стала вимовляти своє ім’я заїкаючись, подібно як і її наречений. Дія розвертається на 180 градусів, коли в одній із кав’ярень господиня приймає героїв за подружжя. Жінка хапається за цю версію, одразу вигадуючи всі супутні дрібниці та втягуючи Міллера у гру. Їхні ролі все більше увиразнюються, збагачуються деталями з минулого, словом, «обростають м’ясом». У якийсь момент вони перетинають межу, яка відділяє гру від життя, імітацію від самої реальності. Вони настільки життєподібно лаються, миряться, з’ясовують стосунки, що легко повірити – насправді все, що було раніше – лише гра. Аббас Кіаростамі вдається до аскетичних засобів зображення. У кадрі переважно тільки дві людини, які говорять без упину і їдуть невідомо куди, блукаючи вуличками містечок. Розвиток дії фільму точно вписаний у це спокійне кружляння простором міста. Режисер закручує дію по спіралі вгору (й емоційно, і буквально – герої наостанок підіймаються до кімнати готелю, з вікна якого видніються дахи) до фінальної точки. У «Завіреній копії» – мультинаціональній за задумом – дійові особи постійно перестрибують з італійської на англійську та французьку мови і назад. Це стає одним із найсильніших засобів виразності, проявом вмілого режисерського маніпулювання культурними кліше – чоловік, наче стриманий британець, жінка – палка і принадна француженка, Італія – як найкращі декорації для родинної драми та з’ясовування стосунків. Зрештою, навіть узявшись за європейську тематику, іранський режисер не зрадив собі, створивши ліричну, дещо медитативну картину, в якій змішуються правда і вигадка, реальність та її імітація.

«Завірена копія» (фр. Copie conforme) – драма, Франція–Італія–Іран, 2010. Режисер – Аббас Кіаростамі. У ролях – Жюльєт Бінош та Вільям Шиммел. Срібна пальмова гілка на Каннському кінофестивалі у 2010 році за найкращу жіночу роль.

№5–7, 17 лютого–2 березня 2011 р.

Подвійний захист Із розривом лише у місяць одразу два театри Києва – «Дах» та Новий драматичний театр на Печерську – випустили прем’єри за твором молодого німецького драматурга Ані Гіллінґ «Protection»

Фото надано Центром сучасного мистецтва «Дах»

Імітація

Ре ц е н зує м о > К і н о , те атр

Люсі – Соломія МЕЛЬНИК, Хорс – Ігор ПОСТОЛОВ

Це – багато в чому похмура, важкувата для адресою. Він, приголомшений красою її густого чорсприйняття, побудована, оминаючи основні дра- ного волосся, одразу закохується. А вона, пережиматургічні принципи, п’єса. Її подвійна поява на ваючи задавнену сексуальну травму, неадикватно сценах Києва примушує задуматися ще й про пе- реагує на його почуття. Історії будуються не стільки на реальних вчинредумови та причини такої ситуації. Цьому, звісно, посприяла активна промокам- ках, скільки на відчуттях, коментарях, враженнях. панія німецької драматургії, яку здійснює Ґете- Іноді вони співзвучні, іноді – навпаки. Ці розбіжносІнститут. Російськомовна антологія п’єс «ШАГ- ті помітні лише глядачам, на стикові їхніх відчуттів 3» (саме в ній було опубліковано переклад проявляється конфлікт, видно комічну неоковирність і беззахисність ге«Protection» Ані Гіллінґ) роїв, їхню справжню сутвийшла друком ще у «Герої взаємодіють не напряму, ність, а не те, ким вони 2008 році, однак акції, а через глядача, ввіряючи йому силкуються виглядати. сценічні читання та підвласні відчуття, страхи, спогади – Режисери – Варвара тримка театрів, які бевсе те, що розповісти візаві не (сценічний псевдонім Теруться за постановку можуть чи не наважуються» тяни Василенко) у «Датворів цієї збірки, прохові» та керівник Нового довжуються й дотепер. Власне, україномовна «Protection» «Даху» (пере- театру на Печерську Олександр Крижановський – клад Христини Назаркевич) та російськомовна піддалися пунктирній лаконічності п’єси. Стрима«Protection. Врятуй мене» Нового театру на Печер- ний малюнок вистав був підтриманий мінімалістичську (переклад Анастасії Ріш-Тімашевої) і є резуль- ним сценічним вирішенням. Дивно, що сценографи татом співпраці з Німецьким культурним центром. обох постановок – Дмитро Костюминський («Дах») Тут, однак, спрацьовує і театральна принадність і Федір Александрович (Новий театр) – пішли придраматургічного матеріалу. В основі – історії про близно одним шляхом, створивши стерильний бімаргіналів (бомжі, геї, емігранти), примарність і хит- лий простір, який у першому доповнюється чорноку непевність їхнього життя, крихкість зв’язків і сто- білим відеорядом від Tenpoint Vjs, а в Новому театрі сунків, і… болючу самотність. При чому в драматич- двома екранами і театром тіней. «Дахівська» «Protection» практично позбавлена ній структурі домінують не звичні діалоги, а скоріше «апарте». Відтак герої взаємодіють не напряму один емоційності. Актори виступають певними каталогііз одним, а через глядача, ввіряючи йому власні від- заторами опису станів, лише примножуючи слова. чуття, думки, спогади – все те, що розповісти візаві Хіба що Дмитро Ярошенко в ролі Марка з протезом не можуть, не наважуються чи не бачать у цьому по- вибивається із загальної стриманості, даючи волю треби. І це тільки підкреслює трагічну самотність, а роздратуванню, переляку, розпачу. У Новому театрі на Печерську актори спробуваподекуди і відчай кожного персонажа. Двійко бомжів. Вона вдень грає на контрабасі, а ли підшукати невеличкі нюанси, які напевно привночі спить під мостом у футлярі від інструмента. Він мусять ожити образи п’єси. Роль Люсі розділили переслідує її вдень і вночі, не намагаючись підійти, між Оленою Лазович та Ганною Лебедєвою (одна, переконаний, що лишається непоміченим. Тільки наче тінь душі літає сценою, інша – переважно силихоманка Люсі, її безпорадність перед хворобою дить, граючи на контрабасі й співаючи). А Лілія Наламають стіну між ними, примушують кожного ви- горна наділила Назіфе смішним акцентом, так наче лізти з власної мушлі. Його – почати піклування про туркеня вимушена постійно долати внутрішній неї, її – прийняти допомогу. Геї Марк і Марко, ко- бар’єр, вимовляючи слова чужою мовою. Три істолись вони були знайомі, один про це пам’ятає, ін- рії повторено вже двічі, однак цього замало для поший, після автокатастрофи, з протезом замість лівої вного відчуття вивершеності триптиху «Protection». ноги, зосереджений виключно на своїй травмі, на Певно, варто чекати ще й третьої версії… відчутті болю і на незграбному зовнішньому вигляді. Туркеня Назіфе і тусовщик Леон, який помилився Рецензії підготувала Надія СОКОЛЕНКО


№5–7, 17 лютого–2 березня 2011 р.

Ре ц е н зує м о > Л і те р ат у р а

13

Перекладеному вірити «Культура і життя» оглядає найкращі переклади українською — від філософського словника до кримінальної прози Володимира «Адольфича» Нестеренка та опусу інтригана Дена Брауна «Європейський словник філософій. Лексикон неперекладностей». Наукові керівники проекту: Барбара Кассен і Костянтин Сіґов Видавництво «Дух і літера» підготувало переклад першого тому видання «Європейський словник філософій. Лексикон неперекладностей». Упорядники книжки виходили з ідеї, що багато важливих термінів та понять національних філософій є складними для перекладу та пояснення іншими мовами. Адже одне й те ж поняття у кожній мові може мати власні відтінки, що різняться між собою, і це впливає на значення. Аби плекати ці відмінності, але водночас встановити можливість порозуміння, і було упорядковано цей словник. Своєрідним викликом словник став і для українських співавторів та перекладачів, їм довелося задіяти весь потенціал сучасної наукової лексики і навіть розширити його, щоб передати чисельність та багатозначність європейської філософської термінології. Харукі Муракамі «1Q84» «1Q84» – новий роман Харукі Муракамі. У назві міститься неприхована алюзія на твір Джорджа Оруела «1984». Перший том твору вийшов у «Фоліо» в листопаді 2009 року, другий – у вересні 2010 – найоперативніше у світі. Українською переклав Іван Дзюба. У романі порушено тему існування екстремістських релігійних сект у сучасній секуляризованій Японії, яка вплітається у детективний сюжет, приправлений питаннями кохання, духовного пошуку, проблем батьків і дітей. Дія роману відбувається в Токіо паралельно у 1984 та «1Q84» роках. Голов­ на героїня, інструктор фітнес-клубу Аомаме, у вільний від роботи час працює на загадкову терористичну організацію – вбиває людей. Під час виконання одного з таких завдань вона переживає містичний досвід перебування у «невідомо якому часі». Умберто Еко «Бавдоліно» «Бавдоліно»  – четвертий роман Еко, який вийшов ще 2000 року. І тільки тепер світ побачила його українська версія. Сюжет будується на неймовірній історії життя лицаря Бавдоліно, що він її сам розказав. Оповідь в основному виглядає як діалог між головним героєм та його візаві – візантійським істориком Нікітою Хоніатом, який реально жив у 1155-1213 роках. Тлом для розповіді

є палаючий Константинополь під час пограбування хрестоносцями у 1204 році. У побрехеньках Бавдоліно неможливо відрізнити істину від вигадки, але в цьому і цимес: «Бавдоліно – це втілена радість розказування», – сказав Еко про свого героя. Автор роману та Бавдоліно мають багато спільного: походять із італійського міста Алессандрія, обидва поліглоти, а головне – високо цінують хорошу історію, розказану зі смаком. Дж. Р. Р. Толкін «Легенда про Сіґурда і Ґудрун» У видавництві «Астролябія» в перек ладі Олени О’Лір та Катерини Оніщук вперше українською вийшла книжка Дж. Р. Р. Толкіна «Легенда про Сіґурда і Ґудрун». Це авторська версія двох скандинавських пісень, виконаних із максимально точним збереженням вір­шованих форм. Упорядник видання, син автора Крістофер Толкін, додав ґрунтовний коментар, який знайомить читача з поетикою скандинавських саг та розповідає про історичне тло подій, які сприяли появі легенд, у яких реалії переплелися з чарами, а люди жили поряд із драконами та валькіріями. Тейн де Фріс «Рембрандт» Роман «Рембрандт» нідерландський письменник написав ще 1931 року. А тепер його можна прочитати й українською в серії «Життєписи» у видавництві Жупанського. Книга пропонує авторський погляд 24-річного Де Фріса на життя, кар’єру та занепад геніального голландського художника. Попри те, що постать Рембрандта привернула увагу величезної кількості письменників, художників та музикантів, життєпис де Фріса все ще вважається канонічним та одним із найбільш проникливих інсайтів у те, чим є людський геній. Володимир «Адольфич» Нестеренко «Чужа» Відтепер жорстка «дорожня проза» київського діяча контркультури дос тупна українською, але ані м’якшою, ані людянішою від цього не стала. «Малиш» перетворився на «Малюка», але він все так само їде з подільниками до Праги за душею Чужої, виконуючи завдання свого кримінального боса. Сам Адольфич назвав переклад «не зовсім адекватним», оскільки при перекладі загубилися деякі нюанси злочинного арго, яким так вирізнялася російська

моторошної атмосфери використовує один із улюблених засобів – відчуття ізольованості, що може викликати панічну клаустрофобію навіть у людей із найміцнішими нервами. У цьому романі місто напередодДен Браун «Циф- ні Геловіна накриває чудернацьким куполом. Декого це підштовхує до рова фортеця» У «Клубі сімей- скоєння злочинів, інших надихає на ного дозвілля» подвиги, а це означає війну за виживийшов п’ятий вання. трилер американМаріуш Щиґел ського інтригана «Ґоттленд» Дена Брауна. ЦьоРепортер го разу йдеться польської «Газети про таємничий Виборчої» Марікод, який неможуш Щиґел розполиво зламати. Американське виданвідає про чеські ня «The Midwest Book Review» опудолі ХХ століття. блікувало такий відгук про «Цифрову Книжка з’явилася фортецю»: «Найкращий та найправзавдяки пермадоподібніший техно-трилер останніх років. Уміння Дена Брауна змалювати нентним поїздкам автора до Чехії в яскравих кольорах сіру ділянку між протягом п’яти років. Адже, як госвободою особистості й національною ворить Щиґел, фізично він мешкає безпекою просто неповторне. Уже че- у Варшаві, але духом живе у Празі. рез кілька сторінок у читачів побіжать Змальовуючи історію країни ХХ стомурашки шкірою». Книжка надійшла у ліття, автор надихався знаменитим пражанином Кафкою, намагаючись продаж у сі��ні 2011 року. показати абсурдність, у якій вимушені були жити люди, розіп’яті між Стівен Кінґ «Під історичними реаліями та буденніскуполом» Тисячу сторі­ тю. Книжку вже переклали кільконок чистого, неза­ ма європейськими мовами. Вона плямова­н ого ра- отримала численні премії, з-поміж ціо страху від май- інших і французьку «Prix Amphi» та стра жахів Стівена «European Book Prize» – премію ЄвКінґа українським ропейського союзу за найкращу євчитачам подару- ропейську книжку року. вав «Клуб сімейного дозвілля». Кінґ для створення Ганна КАНЕВСЬКА

версія, і що було родзинкою книги. Однак переклад книги є логічним кроком для митця, який хоч і творить російською, називає себе «українським письменником».


14

М а н д рує м о > С в і т

№5–7, 17 лютого–2 березня 2011 р.

Україна і Китай: спільні відмінності Влада Ралко художниця

Розвіювання «китайського міфу» Китай вразив мене тим, що буквально все в ньому виявилося несподіваним, несхожим на те, як я собі уявляла. Розвіювання «китайського міфу» почалося відразу. Замість звичної ­«китайщини», що сформувалася в уяві ще з дитинства, мене зустрів інший, справжній Китай – не романтичний, не сувенірний, а задушливий гігантський монстр, який змінюється щодня. Без перебільшення, він розростався у нас на очах. Китайці з гордістю розповідали, що на місці нових районів із хмарочосами й торгових центрів ще кілька років тому крім трави нічого не було. Але навіть не в тому річ, не це хвилювало найбільше. Головне, що спекотне китайське повітря насичене запахом життя. Вся ця сила-силенна китайців хоче жити, хоче жадібно й пристрасно. Вони плювати хотіли на правила ввічливості, делікатність, виховання й різні умовності. Їх активність і дратує, й лякає, й захоплює водночас. Європа порівняно з ними здається гарним напудреним трупом. Там зовсім не лишилося тих диких енергій, за допомогою яких Китай, граючись, поглинає решту світу. В Піднебесній я була два ­місяці. Чоловіка запросили викладати живопис в університеті, в містечку поблизу Шанхая. Ми жили звичайним життям, працювали в майстерні, багато подорожували. Там же я почала малювати свою серію «Китайський еротичний щоденник». Купила блокнот, акварель, кулькову ручку. Саме у справжньому Китаї – базарному, галасливому, вологому, де сезон безперервних дощів змінюється задушливим маревом нестримної спеки, мені цікаво було подивитися на себе збоку. Цікаво подивитися на свої європейські, власне, цінності з цинічної позиції «побутового» конфуціанства: західна людина, яка не хитрує, не торгується і мріє про християнський рай, виглядає дурнем в очах китайців. Я часто згадую цю країну, але не сумую за нею. Китай захоплює, але для мене це занадто інший, чужий простір, який дуже суперечить простору моєму, особистому.

Китайці, найбільша нація світу, святкують свій Новий рік («Чунь цзе», що означає «свято весни») між 12 січня і 19 лютого. Спеціальний кореспондент «Кіж» з Китаю розповів нам, як «космічні» технології межують із середньовіччям і що спільного в українській та китайській культурі Супердержава чи середньовіччя Пекін – це колосальна прірва між багатими та бідними. Проте саме цим КНР дещо схожа на сучасну Україну. Інша річ, що масштаби цього явища у східній країні більші. Китай – багата держава. Але в той же час – бідна. Задерши догори голову, ти споглядаєш велетенські хмарочоси і гігантські торгівельні центри. У свідомість автоматично закрадається думка: «Це – супердержава». Але подивившись нав­круги, спостерігаєш життя пересічних китайців у скромних, якщо не сказати бідних, одежах. На вулицях із розкішними хайтековими будівлями вони смажать на стареньких переносних жаровнях на продаж солодку картоплю. Ціна – копійчана. Починаєш замислюватися, що у системі, де «космічні» технології межують чи не із середньовіччям, є якась безглузда помилка. Життя на супершвидкості Коли кияни дорікають заторам на дорогах, їм варто порівняти нашу столицю з 20-мільйонним Пекіном. Там дороги настільки завантажені, що швидкість наземного транспорту складає в середньому 30 км/год. Влада Піднебесної зі всіх сил напружує фантазію, аби вирішити цю дійсно серйозну проблему. Навіть 14 ліній пекінської підземки не можуть виправити ситуації. Незважаючи на те, що метро стрімко розбудовується (за минулий рік створено або подовжено 5 гілок), воно теж просто не здатне впоратися з навантаженням. Чи не щодня служба безпеки метрополітену тимчасово перекриває ті чи інші переповнені станції. Це призводить до

Переклад з китайської: «Я з’їздив до одного дуже красивого міста. Воно лежить на півночі Китаю, називається Харбін. Там я відвідав один фестиваль. Це фестиваль льодяних скульптур. Дійсно дуже красиве місце. Я дуже радий, що побував там».

того, що натовп збирається біля метро, обрушується на автобуси, таксі і просто викочується на дорогу, перекриваючи рух. Окремий головний біль – залізничний транспорт. Хоча китайські потяги найшвидші у світі, залізниця залишається безсилою перед кількістю пасажирів. Квитки на потяги зникають із кас у перші ж дні продажу. Залізничний транспорт у Китаї – недешевий, тому найпопулярнішими місцями у потягах залишаються стоячі і сидячі. Щоб доїхати з Пекіна до Шанхая, люди 13 годин стоять у вагонах. Краса по-китайськи Китайське телебачення, виявляється, де в чому дуже нагадує українське. Західні розважальні формати тут дуже популярні. Я був щиро здивований, коли побачив на китайському ТБ «Китай має таланти» та щось подібне на добре знайоме «Кохання з першого

погляду». Ці та схожі шоу мають шалену популярність. Як українці пишаються красою своїх жінок, так і китайці пишаються красою своїх. Щось у них є таке до болю наївне та миле, що зачаровує. До того ж, європейцеві вік китайців візуально дуже важко визначити. Вони всі виглядають дуже молодо. А ще, як це не дивно, у Китаї немає повних людей. Важко сказати, якими фізичними чинниками це зумовлено. Напевне, стереотип про товстих азіатів з’явився під впливом японських борців сумо. Минуле та майбутнє Комуністичний лад – це те, що поєднує Україну і Китай, мабуть, більше за будь-які інші чинники. Та якщо Україна постійно озирається на своє минуле життя-буття за тоталітарних часів, Китай стрімко рухається вперед, досі несучи червоний прапор перед собою. Насамперед це стосується економіки. В КНР і сьогодні життям керують «згори». Накази керівництва тут виконують чітко. Хоча Китай є комуністичною державою, економіка країни набирає більш капіталістичних рис. Бізнес тут ведеться за правилами західного зразка. Зміни в економічній моделі, власне, й стали причиною матеріальної розрізненості деяких прошарків китайського суспільства. Та замість жалітися на негаразди, китайці вперто працюють і сподіваються на краще. Роман Хівренко Спеціально для газети «Культура і життя»


№5–7, 17 лютого–2 березня 2011 р.

15

П р и с в яч ує м о > П о с таті

Підняти цілину Минулого тижня було оголошено лауреатів Національної премії імені Т. Шевченка. Зокрема, нагороду в галузі літератури очікувано й заслужено здобув Василь Шкляр за роман «Залишенець. Чорний Ворон». У творі автор звертається до цілого пласту невивченої інформації про діяльність холодноярських повстанців проти окупаційної більшовицької влади у 20-х роках минулого століття. Шкляр запевняє, що його роман – «не ура-патріотичний твір, а історія кохання». І ці його слова схожі на спробу вберегти. Чорний Ворон» від горе-дискусій на кшталт: «Де живуть справжні патріоти – на заході чи в центрі України?» Козаки та козачки, отамани, юродиві, віщуни й ворожки – всі змішалися в романі Шкляра. «Чорний Ворон» просякнутий містицизмом, пропахлий вогким холодним лісом та кінським потом. І тут, у холодній стодолі та сухому сіні, народжується кохання – ніжне, трепетне, щире. Надія ЯРЕМЧУК

Василь ШКЛЯР

«ЗАЛИШЕНЕЦЬ. ЧОРНИЙ ВОРОН» ЧАСТИНА І, РОЗДІЛ ТРЕТІЙ, глава друга

Ніщо так не придушує чоловіка, як безнадія. Уперше вона заглянула нам в очі восени двадцятого року після замирення поляків із росіянами. Українська армія, яку ми так виглядали і з якою збиралися вимести москаля з рідного краю, перейшла Збруч, де поляки, колишні наші союзники, кинули її в табори з повним завішенням зброї. Але ми цього ще не знали. Не відали всієї правди. Нас годували легендами, а потім дехто з нас і сам почав їх вигадувати. Так було легше. Я ж вірив лише в одну легенду – ту, яку ми залишимо по собі нащадкам. Що довше протримаємося проти окупанта, то більша надія на майбутні сходи нашої боротьби. А якщо зараз складемо зброю – то це вже на віки вічні. (…) * * *

ЧАСТИНА І, РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ, глава третя

Птіцин не був боягузом, але перед тим, як вирушити до лісу, взяв у заручники й посадив під арешт усіх родичів Чучупаки, які мали бути розстріляними в разі його смерті. До лісу пішов без зброї, взявши лише мандат на право оголошувати амнестію. Не зоглядівся, як опинився в оточенні трьох козаків, котрі зав’язали йому очі й, водячи колами, привели до землянки. (…) У землянку напхалося з півсотні людей, майже всі вони сиділи на лавах за довгими столами, на яких було вдосталь випити й закусити,  – ще одна дурниця отаманів, котрі дозволили собі таке пан��братство з чекістом. Воронові не сподобалося й те, що, коли Птіцин зайшов, усі притихли й не зводили з нього очей, ніби це справді було велике цабе, якому треба заглядати в рот. – То оце вони такі – орли губчека? – вийшов наперед Деркач, намагаючись говорити глумливо, але в нього це не виходило. – Цікаво… І як же вас величати? – Пьотр Птіцин, – кліпнув уповноважений. – Ви нє смотрітє, что у мєня такая фамілія. Я, между прочім, хахол. – А чого ж не говориш по-нашому? – спитав Деркач. – Я вабщє-то родом с Адєси. Но єщьо в дєда моєго била фамілія Птах. Нє разгаваріваю, зато всьо панімаю. Ви можетє гаваріть на мовє, мнє будєт очєнь пріятно. Удівітєльно мєлодічний язик. Деркач простодушно подивився на Чорного Ворона. Мовляв, а бачиш? (…) Першу чарку Птіцин цідив крізь зуби, видно, справді був хворий або остерігався сп’яніти в товаристві «головорізів». Одначе випив до дна, дрібно закліпав просльозілими очицями й потягся до сала, ніби хотів ще раз усім нагадати, що його дід мав прізвище Птах. Закушуючи, Птіцин

кидав короткі позирки по кутках: його, вочевидь, здивувало, що в підземній «хаті» стіни вибілені вапном. Угорі на покуті висіли образи Богоматері та її Сина, а нижче – розгорнуті полотнища двох прапорів. Жовто-блакитний і чорний – холодноярський бойовий прапор, на якому срібною заполоччю було вигаптувано: «Воля України або смерть». Його погляд затримався на цьому написі, Птіцин перестав жувати, ніби, чогось не розуміючи, вчитувався в кожне слово по складах. Деркач знову налив. – Давай ще по одній. – Пастойтє, ми так і пагаваріть нє успєєм, – сказав Птіцин. – Встигнемо, – Чучупака простяг до нього свою чарку, запрошуючи поцокатися. – Ми ще не готові до серйозної балачки. Головне, що ти прийшов, не побоявся. – А чєво мнє баятся, я ведь шол на пєрєгавори, а нє сватацца. – Ну, то й не сиди, як засватаний, – сказав Деркач. – Будьмо. (…) Воронові сподобалося, що хлопці вже давно перестали витріщатися на Птіцина й загомоніли про своє, зачадивши міцним бакуном. Вони мовби відгородилися димовою завісою і від чекіста, і від отаманів, котрі з ним чаркувалися. (…) І хто б міг подумати, що вранці цей здохляк прокинеться зовсім іншою людиною. Умившись холодною водою до пояса, він одмовився від сніданку та похмільної чарки, зібрався в кулак і попросив скликати всіх, хто готовий його вислухати. А коли в землянку знов напхалося повно людей, Птіцин зарядив таку проповідь, що всі розвісили вуха. Ворон теж його слухав і дедалі більше переконувався: отаман, котрий дозволяє ворогові вести пропаганду в своєму таборі, заслуговує розстрілу. Та поки що й він мусив спостерігати, як цей чекіст-агітатор вправляється в красномовстві, вимальовуючи сині далі перед змореними безнадією людьми. Совєтська влада, казав він, незацікавлена в переслідуванні амнестованих, бо їй потрібні саме такі, як ви, мужні люди. Перед вами сьогодні відчиняються всі двері. Я знаю, казав він і показував пальцем у натовп, ніби справді мав когось на увазі конкретно, – ти хочеш повернутися до жінки, дітей, хочеш працювати коло землі – і ти будеш на ній працювати, бо тільки ти знаєш ціну мирного життя… Я знаю, ти, – показував він пальцем в інший бік, – хочеш служити у Красній армії – і ти будеш служити в ній командиром, бо маєш багатий військовий досвід; я знаю, – тицяв він ще на когось, – ти не проти працювати в міліції – і ти будеш хорошим міліціонером, бо сам добре знаєш, що таке злочин і як з ним боротися… Хіба ж такий вибір не кращий за неминучу загибель? (…) Той, хто обирав це щасливе життя, мусив явитися з повинною і здачею зброї впродовж тижня.

– Схаменіться! – нарешті не витримав Чорний Ворон. – Кого ви слухаєте? Він схопився з лави, випростався на повен зріст, ледь не вдарившись тім’ям об дубову балку, і втупився в Деркача. – Ти забув, що ти в Холодному Яру! Деркач, ховаючи очі, мовчав. – А ти й за брата забув? – Ворон перевів олов’яний погляд на Чучупаку. – Мертвих не чіпаймо, – тихо мовив Семен. – Он як. Тоді зоставайтесь здорові! Він вийшов із землянки і вже поривався до свого Лебединського лісу, але ще хотів побачити, чим воно все скінчиться. (…) * * *

ЧАСТИНА І, РОЗДІЛ ПЕРШИЙ, глава третя

(…) Тільки вранці, коли випав легенький сніжок, він здогадався, що означали її слова. – Взавтра ти снідатимеш на білій скатертині, – сказала тоді сліпа Євдося, і її сині, молоді, як у дівчини, очі тихо всміхнулися. – Це ж у яких таких панів мені доведеться снідати? – спитав Чорний Ворон, зводячись на лікті у твердому дерев’яному ліжку, трохи закороткому для його отаманського зросту. – Не у панів, а в панни. У білої панни, – знов усміхнулася сама до себе Євдося. Її хата стояла глибоко в лісі серед боліт, що тяглися вздовж вузенької річечки Ірдинь, і, дивлячись зоддалік, можна було подумати, що цю хижу нетеча-трясовина поволі всмоктує в себе. Але ні – гніздилася вона на твердому глинястому острівцеві і якщо й осідала, то тільки від старості. (…) – Кажеш, піду отак просто до білої панни? – перепитав Чорний Ворон. – Атож. Може б, хоч до неї зголив свою бороду? Я тобі дам шмат окіска. Він гостріший за вогонь. – Ще не вродилася та краля, заради якої я зголив би свою бороду. Ворон зняв цупку полотняну сорочку і, коли залишився у самих спідніх, знічено глянув на Євдосю. – Скидай, не соромся, – підохотила вона. – Однак я нічого не бачу. А як захочу, то й так роздивлюся що мені треба. – Еге, не бачиш. А бороду як запримітила? – Хіба ж тільки бороду? Я тебе обмацала всього, поки латала. Та й не одну бороду знайшла на тобі, аж дві. – Як це – аж дві? – спитав Чорний Ворон і враз прикусив язика, зніяковів ще дужче. – Ти таки трохи твердоголовий. Вона дивилася нерухомими очима десь крізь Ворона, але він, скидаючи спідні, все-таки затулився однією рукою, і коли нарешті заліз у кухву, відчув неабияку втіху. Темна гаряча вода огорнула його по груди.

– Скільки ж це я провалявся у тебе, Євдосю? – спитав він. – Трохи не з місяць. Кінь тебе приніс непритомного. – Де він? Де мій Мудей? – Стоїть у повітці, жує сінце разом з козою Галькою. У нього було надрубане вухо, але вже загоїлось. Ти за нього не переживай, за себе подумай, – водила віхтем по його м’язах Євдося. – Може б, кидав тинятися лісом та брався до якогось діла. Не буде вже пуття з вояцтва вашого. Це я тобі кажу. – Так мені казала й моя сестра Марія. – А ти що? – Витяг шаблю і хотів зарубати. Але ж… сестра все-таки. – То це ти й мене можеш зарубати? – зумілася Євдося. – Можу, – сказав він. – Лихим ти зробився. Зачерствів. Кажуть, навіть своїх убиваєш, тих, що піддалися на амнестію[* – Амнестія – застаріла форма слова «амністія».]. – Ті, що піддалися на амнестію, не мої. Чека їх все дно знищить, але спершу витрусить душу і все випитає. Тут один шлях – або сюди, або туди. Євдося примовкла, а коли змила йому волосся лугом [* – Луг – водний настій попелу, що вживався замість мила.], сказала: – Але якщо ти й мене зарубаєш, то не матимеш нічки золотої, яку я тобі наворожила. – Якої ще нічки? – Побачиш. Прийде до тебе сьогодні вночі дівчина славна. Поділитеся з нею своїм здоров’ям. …І вона прийшла, дівчина славна і чиста, що пахла понтійською азалією, духмяним кадилом і дикою орхідеєю, які росли на заболочених берегах річечки Ірдинь (багна, що ніколи не вимерзали, вберегли рослини дольодовикового періоду), і їх Євдося кидала в купіль. Тож вона, ця дівчина славна, прийшла і лягла біля нього, Чорний Ворон не бачив її у темряві, тільки чамрів од чистого повіву волосся і тіла, відданого йому на поталу, і, пригортаючи до себе дівчину славну, вроджену з того вулкана, що мільйон років тому вивергнувся на місці теперішнього Холодного Яру, він ділився із нею своїм здоров’ям, ставав коренем понтійської азалії, дикої орхідеї, кадила духмяного і переливав у них свою міць, а сам пив силу з її грудей, і так вони ставали єдиним колобігом. – Озовися ж до мене хоч словом, – просив Чорний Ворон, відпускаючи її вуста зі свого цілунку, та вона не подала навіть голосу, тільки стогнала леготом орхідейним, а коли вже пішла від нього, то Ворон подумав, що це була химера-мана, яку наслала на нього Євдося, чи, може, то й сама Євдося прийшла до нього, позичивши у своєї молодості одненьку золоту нічку, хто його знає, але щось тут було нечисте з цією дівою чистою, бо, коли вона щезла, на тому місці ще довго тремтів сніп білого світла.


16

Ф і кс ує м о > П од і я

№5–7, 17 лютого–2 березня 2011 р.

День народження Боба Марлі в арт-клубі «44» До 66-річчя Короля реґі «четвірки» вже традиційно влаштували масштабну вечірку. «The Вйо», з незмінним Мирославом Кувалдіним, потішили публіку старими хітами, на відміну від «Зарисовки» з Донецька, чий акустичний виступ для багатьох став справжнім відкриттям, адже хлопців не так і часто можна почути в Києві. Не обійшлося і без драйвових «Чорнобривців» і «Roots Levi Sound». А на істинних прихильників реґі чекав справді безцінний подарунок – виступ легендарних «Vibronics» із Лондона. Фоторепортаж Маргарити Копилової.

Га з ета « Кул ьт у р а і ж ит тя » Засновники: Міністерство культури України, Український комітет профспілки працівників культури, редакція газети

Видавець: Газетно-журнальне видавництво Міністерства культури України

Директор: Вікторія Карасьова Головний редактор: Віра Маковій Заст. головного редактора: Наталя Зубко Редактори рубрик: Марія Хрущак – Оцінюємо Нателла Шавадзе – Знайомимо, Фіксуємо Наталя Зубко – Інформуємо, Розпитуємо Надія Соколенко – Рецензуємо (кіно, театр) Віра Маковій – Знаємо Надія Яремчук – Присвячуємо

Над номером працювали: Роман Хівренко, Ганна Каневська, Анна Первак, Ганна Пароваткіна, Оксана Гайдук Літ.редактор: Юлія Вустілка, Олена Оніщенко Коректор: Віра Вітренко Комп’ютерна верстка: Сергій Задворний Більдредактор: Іван Луб’янко Ілюстратор: Анна Звягінцева Фотографи: Маргарита Копилова, Роман Ратушний, Євгенія Перуцька Розповсюдження, редакційна передплата: Ірина Сидоренко

Виходить із 7 жовтня 1923 року. Свідоцтво про державну реєстрацію: КВ № 1026 від 26.10.1994 р. Адреса редакції: 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 Телефон, факс: (044) 498 23 61 е-mail: kultura.zhyttya@gmail.com

Друк: ТОВ «АРТ СТУДІЯ ДРУКУ» Київ, бульвар Лесі Українки, 36-Б, офіс 3 Редакція залишає за собою право на редагування отриманих матеріалів без узгодження з автором. Думки авторів публікацій можуть не збігатися з позицією редакції. Матеріали, опубліковані в газеті «Культура і життя», є інтелектуальною власністю редакції й не можуть бути відтворені у будь-якій формі без письмового дозволу видавця. При використанні публікацій посилання обов’язкове. На першій сторінці фото Міті Фенєчкіна © «Культура і життя» Ціна договірна

Наклад 2000 прим. Підписано до друку 17 лютого 2011 року.


№5–7, 17 лютого–2 березня 2011 р.

З н а й о м и м о > Я в и щ а , те н д е н ц і ї , п о с таті

17


Gazeta «Kultura i zhittya» N5-7_2011