Історична перлина україни або місто князів

О.М. Сторчовий

Навчально-пізнавальне видання

Управління освіти і науки Кам’янець-Подільської міської ради Науково-методичний центр Кам’янець-Подільської вечірньої загальноосвітньої школи ІІ-ІІІ ступенів №1 Хмельницької області

Олег Сторчовий

Історична перлина України або місто князів Навчально-пізнавальне видання

м. Кам’янець-Подільський 2015 рік 2

ББК 63,3 (4 УКР  4 ХМЕ) УДК 94 (477) І 90

Навчально-пізнавальне видання знайомить з історією стародавнього міста Кам’янцяПодільського, з його архітектурними пам’ятниками, з видатними людьми, які жили тут колись та живуть тепер. Видання допоможе глибше пізнати маленьку часточку великої України. Може бути використаний для проведення виховних заходів національно-патріотичного та краєзнавчого спрямування, а також як додаткове джерело інформації при вивчені предметів гуманітарного циклу. Рекомендований бібліотечним та педагогічним працівникам, усім хто цікавиться історією Подільського краю.

І 90

Історична перлина України або місто князів: навч.пізнавальне видання / упоряд. Олег Сторчовий  Кам’янець-Подільський, 2015.  108 с.

3

ЗМІСТ ВСТУП……………………………………………...…………………4 Розділ 1. Місто Кам’янець-Подільський (історія, геральдика,.. топоніміка, пам’ятки історії тощо) ………….………..…………..…8 Розділ 2. Культура міста Кам’янець-Подільський…...………...….47 Розділ 3. Особистості, які прославили Кам’янець-Подільський…75 Розділ 4. Сьогодення міста Кам’янець-Подільський………..…....86 Список використаної літератури……...………………………..…107

4

ВСТУП Знайомство з людиною починається з імені. Не є винятковим і будь-яке місто. Ім’я Кам’янець-Подільський має ту щасливу особливість, що не треба довго розмірковувати чи перевертати велику кількість літератури, щоб пояснити його походження. Кам’яниста місцевість, кам’яні скелі  ось і є перша складова імені  Кам’янець, як скорочено, напівофіційно, його і називають інколи. Місто на Поділлі (тобто в долині проти Прикарпатських підвищень)  ось і друга складова імені  Подільський. В народній історичній пісні, Кам’янець названий «Містом давнім на весь світ славним». В продовж століть кобзарі та лірики, поети та художники розносили по світу славу про дивовижне місто, створене «Волею самого бога». Не губляться в епітетах і сучасні лірики, які називають Кам’янець-Подільський «Перлиною на камені», «Островом скарбів», «Містом в якому мріють ангели». Кам’янець-Подільський ― місто давнє. Настільки давнє, що нині ніхто достеменно не може сказати, коли ж воно виникло. На території, де нині розташоване місто, ще у сиву давнину первісні люди полювали на мамонта. Свого часу тут жили племена трипільської та черняхівської культур. Згадки про місто можна знайти і в записах Пталомея, де Кам’янець згадується як «Петридава» ― камінь-місто. А знайдені римські монети ІІ-ІІІ століття нашої ери та схожість Замкового мосту на міст зображений на Траяновій колоні в Римі, породило гіпотезу про заснування міста римлянами, які саме в цей час вирішували територіальні питання з даками. Та, на думку більшості сучасних істориків, яка базується на археологічних дослідженнях, ранньофеодальне місто ― саме місто, а не поселення ― сформувалось тут на рубежі ХІ і ХІІ століть. Кам’янець-Подільський ― це місто-музей, одне з найдавніших в Україні, належить до визначних явищ європейської культури.

5

Скелястий острів, оперезаний тугою петлею річки Смотрич, що тече у мальовничому та глибокому каньйоні, став своєрідним природним п’єдесталом, на якому впродовж понад десяти століть відомі й невідомі майстри творили справжнє кам’яне диво. Історія міста така ж давня, як і мінлива. Кам’янець-Подільський довгий час був «плавильним котлом» багатьох націй. Засноване в ХІ столітті східно-слов’янськими поселенцями, місто незабаром стало батьківщиною для вірменських купців, які зробили великий вклад у його розвиток. У ХІІІ столітті Кам’янець-Подільський, як і решта міст Галицько-Волинського князівства, постраждав від нападу монголо-татарської орди. Пізніше, протягом XIV–XVIII століть, завдяки сприятливому географічному розташуванню, місто постійно привертало до себе увагу великих держав. Литовські князі, польські магнати, турецькі султани та російські царі бачили у ньому вирішальний воєнний форпост. Населяли Кам’янець-Подільський люди різних культур та релігій, що зробило його справді унікальним. Кам’янець-Подільський називають містом семи культур ― культур і національностей які в різні часи жили в місті і, хоча, майже всі вони приходили в місто без запрошення, але свій внесок в створення неповторного архітектурного ансамблю міста вони залишили. Кам’янець був дуже привабливим для завойовників: вдале географічне (на межі сходу і заходу) та ландшафтне місцерозташування (місто було розташоване на кам’яному острові, який оточує з усіх боків каньйон р. Смотрич висотою 2045 м. та завширшки до 200 м.), і тому охочих володіти ключем до «серця Поділля» не бракувало. І, як би це дивно не виглядало, неприступна «подільська красуня» постійно переходила з рук в руки, з обіймів в обійми. Не змогли колись давні русичі, славні 6

спадкоємці носіїв трипільської та черняхівської культур на наших теренах, утримати в руках коштовний діамант, подарований природою, ― і став він здобиччю монголо-татарською. З рук татарських потрапила в руки литовські, із рук литовських у руки польські. З обіймів польських ― у турецькі. Через 27 років ― знову у польські. Ослабли руки польські – знайшлися російські. За часів польського панування в Кам’янці-Подільському було побудовано два вишукані собори. Але під час 27-річної турецької окупації міста з 1672 року, собори перебудовано у мечеті, добудовано мінарет. Цікаво, що коли поляки повернулися до влади, вони не зруйнували його, а лише встановили на верхівці статую Діви Марії, як символ перемоги християнської віри. Вона й сьогодні гордо височіє над містом. Багато в чому Кам’янець-Подільський унікальний: найвищий безопірний міст в Європі, найбільший в Європі Національний природний парк «Подільські Товтри», третє місце в Україні по кількості пам’ятників архітектури (після всесвітньовідомих Києва і Львова), третє місце в світі в процентному відношенні студентів до загального, стотисячного, числа населення міста, скелі в самому центрі міста. В Кам’янці гарно розвинена туристична інфраструктура. Кам’янець-Подільський відвідало багато яскравих особистостей ― Петро І, Катерина ІІ, Тарас Шевченко, Булгаков, служив укладач російського тлумачного словника Даль, закінчив семінарію Михайло Достоєвській (батько Федора Достоєвського), Батюшков, Міцкевич, Леонтович, Сіцинський, королі і великі князі Польщі і Литви, султани Туреччини, українські гетьмани, польська Мата Харі – красуня гречанка Софія Потоцька. Багата історія Поділля, цікаві свята і фестивалі, що стали вже традиційними для Кам’янця-Подільського: «козацькі забави», військово-історичні турніри, змагання з повітроплавання та авторалі, зручне місцерозташування (100 км. до м. Хмельницького 7

і 100 км. до м. Чернівців), якісне обслуговування туристичних організацій, підприємств харчування і готелів, активні види відпочинку обумовлені відповідним ідеальним ландшафтом, туризм, зробили Кам’янець привабливим для українських і зарубіжних туристів. Адже, кожна людина, яка відвідала прекрасне місто Кам’янець-Подільський, відчула на собі історичний подих віків, може з гордістю пишатися тим, що стала частиною всесвітньої історії.

8

Розділ 1 Місто Кам’янець-Подільський (історія, геральдика, топоніміка, пам’ятки історії тощо) Кам’янець-Подільський (колишні назви — Кам’янець, Кам’янець-Подільськ (1975-1944)) — місто обласного підпорядкування в Україні, центр Кам’янець-Подільського району Хмельницької області, з 22 березня 1919 року по листопад 1920 року — столиця України; значний економічний, освітній, культурний і туристичний центр країни. Місто розташоване за 102 км. від Хмельницької залізничної станції на лінії Ярмолинці-Ларга. Назва міста походить від слова «камінь» або «кам’яний», вона містить і другу частину, яка показує історичну місцевість розташування Поділля. У давнину є багато згадок про поселення, наприклад ― у Київському та Галицько-Волинському літописах, Кам’янець згадується 13 разів. Проте, у Волинській землі та в ГалицькоВолинському князівстві тоді було декілька назв Кам’янець — Кам’янецьВолинський зараз у складі селища Миропіль, Кам’янець-Литовський — нині місто Кам’янець, Берестейської області в Білорусі, Кам’янець-Каширський, тепер місто Камінь-Каширський. Сучасний прапор Кам’янця-Подільського (автор — Олександр Горбань) затвердила міська рада 21 вересня 1995 року. В синьому прямокутному полотнищі зі співвідношенням сторін 2:3 ― жовте усміхнене сонце. Золоте усміхнене сонце з шістнадцятьма променями ― це історичний герб Поділля, воно також зображене на гербі міста. Сяюче сонце з шістнадцятьма променями — нагадує про часи, коли народи світу, в тому числі і наші предки, вшановували небо 9

та небесні світила символічними зображеннями на скелях, стінах печер, на різних предметах. Сонце, як і інші світила, було символом родючості. Сучасний герб Кам’янця-Подільського (автор — Олександр Горбань) затвердила міська рада 21 вересня 1995 року. Герб міста зображує в лазуровому полі золоте усміхнене сонце з шістнадцятьма променями. Сучасний герб міста — це історичний герб Поділля. З часів руських князів (ХІІ ст.) і до 22.01.1796 року за герб міста слугувало зображення Святого Юрія, що пробиває списом змія. За Бартоломієм Папроцьким (1578 p.): Кам’янець носив старовиний герб князів руських — Святого Юрія. Герб походить від руських князів і назва його «Погоня руська». Від цього герба походить литовський герб «Погоня литовська». Цим гербом користувалися брати Коріатовичі. Згідно із «Житіями святих», Георгій перемагає змія — словом і хрестом. Проте «в Греции и у славянских народов сложилась иная трактовка этой легенды, согласно которой он побеждает дракона прежде всего силой оружия (вот откуда изображаемый на иконах поединок). Отсюда же идет и традиция считать св. Георгия покровителем воинов». Тож, як Георгій Побідоносець є у християнстві символом безкомпромісної боротьби з сатанинською силою у вигляді змія, так і Кам’янець довгий час виконував ту ж роль. Недаремно у XV–XVIII ст. його називали «антемурале християнум» (тобто, оплотом християнства), оскільки місто активно протидіяло мусульманській (басурманській, читай — сатанинській) експансії. Такий герб Кам’янець уживав аж до кінця ХVIII століття.

10

Проте, після входження Кам’янця до складу Росії (1793 р.), герб переглянули. І не випадково. Відомо, що зображення Георгія Побідоносця було центральним у російському гербі, де на грудях двоголового орла змальовували щит з відомим сюжетом. Георгій Побідоносець був покровителем Москви та князівства Московського, а, отже, більше нікому не був повинен покровительствувати. Чому так вийшло, що і у Москви, і у Кам’янця були ідентичні герби, — сказати важко. Скоріше за все, тут зіграв свою роль випадок.

Герб 1796 року з описом з гербовника Павла фон Вінклера

Герб Кам’янця-Подільського (1796)

Герб російського періоду затверджено 22 січня (2 лютого за новим стилем) 1796 року: в лазуровому полі — золоте сяюче сонце з 16 променями, над ним — хрест. Для означення приєднання краю до імперії розміщено на державному російському гербі.

3 (15) лютого 1859 року Борис Кене розробив проект нового герба міста, але його не було затверджено. У вересні 1966 року міськвиконком оголосив конкурс на створення герба-емблеми міста. 18 лютого 1967 року відбулося засідання журі конкурсу, яке першої і другої премій не присудило 11

й продовжило конкурс до 30 квітня 1967 року. Ескіз герба (художник Дмитро Брик) журі конкурсу схвалило 14 серпня 1967 року, а міськвиконком затвердив 5 вересня 1967 року. У верхній частині щита радянського герба міста було розміщено червоноблакитний прапор УРСР із золотими серпом і молотом та золотою зіркою. У центрі щита на темно-синьому тлі золоте усміхнене сонце в шістнадцяти променях — давня емблема Поділля. Нижче — золоте зображення Старої фортеці — пам’ятки архітектури ХІІХVІІІ століть і символа давньої історії міста. У нижній частині щита зображення розгорнутої книги — символ освіти, що репрезентує місто як культурно-освітній центр, та частина шестерні, що характеризує місто як промислове. Всі зображення та облямівка — золотистого кольору. Писати про Кам’янець-Подільський однаково легко як і важко водночас. Легко ― тому що перо ніби саме прагне змалювати й донести до людей захоплюючі враження від ландшафту та архітектури цього старовинного українського міста, що розкинулося поміж Товтрами вздовж каньйону річки Смотрич, й увінчане численними давніми церквами, костелами, мінаретом, охоронними вежами, своєрідними будиночками з минулого й замкненого величною фортецею на недоступних скелях. Важко ― позаяк змалювати словами те, що відкривається погляду, коли ти потрапляєш в минуле, знаходячись в той же час у сьогоденні, гуляючи старовинними вуличкам міста, практично неможливо.

12

Кам’янець потрібно побачити, його слід відчути, упірнути до його чар, а відтак ― обов’язково відвідати цю перлину європейської і української історії та зодчества. Історія Кам’янця на Поділлі така ж давня та різнобарвна як і саме місто, окрасою якого, безумовно ж є його стара частина, обрамлена природнім каньйоном річки Смотрич, та давній замок, який також ще називають Старою фортецею. Археологічні знахідки та дослідження засвідчують, що люди здавна селилися на території сучасного Кам’янця-Подільського. Це були стоянки мисливців, селища давніх землеробів. Міське ж поселення виникло тут значно пізніше. Найдавнішими вважаються археологічні знахідки на території дендропарку над каньйоном на лівому березі Смотрича. Тут після весняних розмивів було виявлено бивні мамонта, а також крем’яні відщепи пізнього палеоліту (40-13 тис. років тому). На правому березі Смотрича, неподалік Гончарської вежі, під час земляних робіт виявлено культурний шар із слов’янською керамікою ІХ-Х ст. На думку істориків, це є доказом того, що Старе місто, як і весь район Середнього Подністров’я, у ті часи заселяли східнослов’янські племена, зокрема уличі та тиверці, які входили до складу Київської Русі. У різних частинах Старого 13

міста, а також в урочищі Татарському виявлено залишки культурного шару з типовою давньоруською керамікою. Згідно з археологічними джерелами, виникнення Кам’янецьПодільського як ранньофеодального міста з чітким розмежуванням ремесла та землеробства, з розвинутою торгівлею, датується кінцем ХІІ - поч. ХІІІ ст. Кам’янець-Подільський ХІІ-ХІІІ століть, як свідчать археологічні матеріали, складався з кремля (дитинця), посаду й околиць. Дитинець площею близько 3 га знаходився на високому мисі з південно-західного боку Старого міста. Він мав приблизно трикутну форму і височів до 38 метрів над рівнем річки Смотрич. Площу посаду для давньоруського часу поки-що встановити важко. Як показали археолого-архітектурні дослідження 1964-1968 рр. (Є.Пламеницька, І.Винокур), у ХІІ-ХІІІ ст. на території Старої фортеці (у південно-західній частині) існувало давньоруське городище. З напольного боку городище обмежувалося деревоземляним валом і ровом. Розкопками відкрито культурний шар ХІІ-ХІІІ ст. майже півметрової товщини (горіле дерево, обпалене каміння, значна кількість давньоруської кераміки). Наприкінці XII - на початку XIII ст. земляні і дерев’яні укріплення валу підсилюються кам’яним муром із зубцями та щілиноподібними лучними бійницями (виявлено залишки муру загальною довжиною 20 метрів). З північно-східного боку, де мис не мав крутих схилів, територія давньоруського дитинця обмежувалася ровом, який згодом був засипаний внаслідок руйнації валу. В’їзд на територію дитинця вів із північно-західного боку через ворота у валу. Другий в’їзд розташовувався з боку посаду. Територія дитинця ХІІ-ХІІІ ст. значно поступалася за своєю площею у порівнянні з розмірами кам’яного замку пізніших часів. В ті часи місто входило до складу Галицько-Волинського князівства.

14

Писемних джерел про історію Кам’янця цього періоду не збереглося. Тому, як зазначають І.Винокур та С.Трубчанінов, можна лише допускати, чи не до цього міста виїхав з Галича 1228.р. тесть Данила Галицького ― князь Мстислав Удатний, який, як відомо, останні роки свого життя провів на Пониззі. Не досить достовірною виглядає й згадка про розорення Кам’янця монголо-татарами у 1241 р. (найімовірніше вона стосується літописного Кам’янця на Волині). Але відсутність згадок у відомих нам писемних джерелах ― ще не привід повністю відкидати існування міста до 1362 р. В той же час, археологічні матеріали не дають підстав для заглиблення часу виникнення міста до межі перших століть нашої ери. Отже, на думку дослідників, питання про вік Кам’янця-Подільського залишається відкритим. Сучасні дослідження (зокрема фрагменти дерево-земляних укріплень на місці, де було зведено замок у XIV ст.), за археологічними свідченнями дають підстави стверджувати, що початкову історію замку, як і самого міста, доречно пов’язувати з кінцем ХІІ - початком ХІІІ ст. Сьогоднішній Кам’янець-Подільський замок, власне, було збудовано одночасно із відновленням самого міста, тобто після 1362 р. Ще автор «Хроніки польської, литовської, жмудської і всієї Русі» М.Стрийковський висловлював версію щодо започаткування Кам’янця і схильний був вважати, що місто збудували литовські князі, посилаючись при цьому на досить поширену в той час легенду. Суть її полягає в тому, що начебто литовські князі Коріатовичі, перебуваючи на полюванні «w Podolskiej ziemi, tam Kamieniec obronny i miescem, i skala zalouyli». Найдавніші писемні джерела про дерев’яний замок відносяться до 1374 р. Ці часи можна вважати новим народженням міста й замку. Після перемоги військ Литви над ординцями, у Синьоводській битві, що відбулася восени 1362 р., Поділля перейшло під владу 15

Великого князівства Литовського. Саме після Синьоводської битви, великий литовський князь Ольгерд, вигнавши з Поділля татар, віддав цю територію своїм небожам ― князям Коріатовичам. Утверджуючись у краї, князі почали відбудовувати міста, їхні укріплення та села. Серед відбудованих міст був і Кам’янець. Від 1360-х рр. столицею Подільської землі при Коріатовичах було місто Смотрич, а з початку 1370-х рр. ― Кам’янець. На той час у Кам’янці склалося двоцентрове управління: одним із його адміністративних центрів був замок, іншим ― місто. Замок слугував місцем перебування князя, який управляв усім Подільським князівством, а місто ― війта, який керував міською громадою.

15 січня 1374 р. князі Юрій і Олександр Коріатовичі надали місту грамоту на самоврядування. Поступово до його суспільного та громадського життя, управління, судочинства та містобудування стали проникати західноєвропейські норми. Грамота 1374 року засвідчує, що «зем’ян, бояр і слуг князівських повинен судити князь на замку», а міщани мали право «судитися своїм правом і своїми райцями». За оцінкою архівіста Івана Гарнаги, в місті наприкінці XIV ст. мешкало понад 2 тис. осіб. Оцінка ґрунтується на грамоті князів Коріатовичів від 1374 р., якою за містом закріплювалося 200 ланів. За етнічною приналежністю населення Кам’янця в ті часи переважно було руським (українським). Окрім українців, тут мешкали вірмени, литовці, поляки, молдовани, поодинокі представники інших народів. За часів князювання Коріатовичів, на Поділля почав проникати католицизм. Так, 1370 р. в Кам’янці став функціонувати домініканський чернечий орден, було засновано і монастир. Незабаром і францисканці заснували в місті монастир.

16

У 1378 р. римський папа видав князеві Олександрові Коріатовичу буллу на заснування в Кам’янці католицької єпископії. Поділля підпорядковувалося Великому князівству Литовському до 1430 р. (тимчасово, у 1404-1410 рр., ― Короні Польській). Наприкінці 1430 р., коли помер великий князь литовський Вітовт, польське панство, яке було прихильне до короля польського і верховного князя литовського Владислава II Ягайла, змовилося з кам’янецьким католицьким єпископом Павлом, колишнім кам’янецьким старостою Грицьком Кірдієвичем, шляхтичами Бучацькими й подільською прозахідно налаштованою шляхтою, підійшло до Кам’янця і хитрощами його захопило. У 1432 р. подільський староста Теодор Бучацький склав присягу на вірність польському королю Владиславу II Ягайлу та його синам, після чого король передав йому в управління кам’янецький замок. Того ж року Кам’янцю було підтверджено магдебурзьке право. У 1434 р. місто остаточно перейшло під владу польського короля. Кам’янець був наділений функціями головного міста Подільського воєводства, Кам’янецького повіту й однойменного староства. Відтак, з 1434 і до 1672 pp. місто було центром однойменного воєводства, кам’янецького староства й повіту під владою Польщі. Найбільш конкретні писемні відомості про замок і місто дійшли до нас саме у цей відрізок часу (з XV-XVIІ ст.). Як важливий адміністративний осередок, оборонний форпост, центр ремесел, внутрішньої і зовнішньої торгівлі, культури та релігійного життя України, місто неодноразово привертало до себе увагу іноземців, котрі залишили про нього різноманітні свідчення. Серед мандрівників, політичних, військових, релігійних і культурних діячів, яким судилося відвідати Кам’янець протягом XV-XVIII ст., доречно назвати: посла Франції, Англії і Бургундії 17

Жільбера де-Лянуа (1386-1462); польських хроністів Яна Длугоша (XV ст.), Мартина Кромера та Мацея Стрийковського (XVI ст.); французького дослідника і археолога Блез де Віженера, італійців Джованно Ботеро та Алессандро Гваньїні (70-ті pp. XVI ст.); посла австрійського цісаря Рудольфа II до українських козаків Еріха Лясоту (кін. XVI ст.); московського мандрівника і релігійного діяча Трифона Коробейникова (кін. XVI ст.); посла Леопольда І в Москві А.Майєрберга (50-60-ті pp. XVII ст.); турецького мандрівника Евлію Челебі (50-ті pp. XVII ст.); фрізького дворянина Ульріха фон Вердума (початок 70-х pp. XVII ст.); турецького чауша Ельхаджа Мехмеда (70-ті pp. XVII ст.); ірландського ученого-медика Бернарда О’Коннора (особистий лікар англійського посла у Польщі лорда Рочестера ― 90-ті pp.

XVII ст.); англійського військового інженера Архібальда Гловера (поч. XVIII ст.); французького художника Ж.Мюнца (80-ті pp.

XVIII ст.); голландського військового інженера Ф.Деволана (початок 90-х pp. XVIII ст.) та інших. Це був період в історії Кам’янця, коли остаточно сформувався той історико-архітектурний ансамбль замку, що зберігся до наших днів. Місто виконувало функції воєводського центру, осередку повіту і староства, оборонного та релігійного форпосту краю. Цей фактор і привернув увагу хроніста Яна Длугоша. У своїй першій книзі «Анналів» він засвідчував досить вдале розташування Кам’янця на півострові, бо р.Смотрич оточувала його таким чином, що, протікаючи в глибокому каньйоні робила місто неприступним. Хроніст відносив Кам’янець до числа найважливіших економічних і релігійних осередків Польщі, а також її оборонних форпостів. Замість мурів і укріплень по периметру, місто мало високі скелі і широкий каньйон. Доступ до нього був обмежений: лише з боку замку (через міст) та з півдня ― через браму («Jeden tylko do miasta istniejedostep zzamku і od strony poludniowej»). Другою складовою топографічною одиницею 18

Кам’янця виступав замок, який височів над містом із заходу. В другій половині XV ст., незважаючи на свої дерев’яні укріплення, замок викликав вражаючий страх («wprawial wszystkich w podziw»). Як торговельний осередок, місто було багатим на мед, віск і худобу. У 1448 р. на Поділлі перебував польський король Казимир Ягеллончик, котрий посприяв реконструкції «twierdze drzewianej w Kamiencu». М.Стрийковський згадував існування тоді у Кам’янці дерев’яного замку. Ці споруди швидше за все були зведені лише у другій половині XIV ст. і переважали над кам’яними до кінця XV ― початку XVI ст. Першу перебудову замку розпочав, наприкінці ХIV - початку ХV ст., краківський воєвода ― Спітко Мальштинський, який володів містом чотири роки. Свідченням цьому слугує опис кам’янецького замку 1494 р.та дослідження польського історика архітектури В.Гуергуіна. Останній доводить, що значну реконструкцію кам’янецького замку з дерев’яного на кам’яний було здійснено лише у 1513 р., а з 1544 р. він повністю став кам'яним. Наприкінці XVI ст. у місті мешкало 10-12 тис. чол. (для порівняння: в Києві ― 15, у Львові ― 18 тис.). Французький дослідник і археолог Блез де Віженер, який перебував на Поділлі у 70-х рр. XVI ст., свідчив, що Кам’янець є головним містом краю і мало кафедру єпископа; саме ж місто, на його думку, «скоріше може бути приєднане до Червоної Русі, бо лежить на самому кордоні з нею». Хроніст Марцин Кромер у 1611.р. відзначав про місто таке: «na Podolu, pod 490 dluqosci i 48030' szerokosci, lezy Kamieniec, miasto z zamkiem, wspaniale zabezpieczone, tak swym natyralnum polozeniem, jak i dzieki pracu clowieka. Ma i ono swojego biskupa». Місто виступало центром Подільського воєводства, у якому засідав сеймик. Оповідав М.Кромер і про кам’янецьку внутрішню та зовнішню торгівлю, 19

яка на той час перебувала у руках вірмен. Цей факт раніше засвідчував і венецієць Джованно Ботеро, що у 1573 р. був секретарем польського короля Генріха Валуа. Італієць зазначав, що місто стоїть на суцільній скелі, має природні стіни та вали й вважається неприступним, але й, водночас, було важливим торговельним центром між Заходом і Сходом, мало власний католицький єпископат, який підпорядковувався львівському архієпископству. У XV-XVI ст. кам’янецький староста (замок був його резиденцією) мав необмежену владу, адже у його руках знаходилися адміністративні, судові, податкові, військові та інші важелі управління. Функціонування замку, його слуг, челяді і військовиків було можливим лише за рахунок сплати податків місцевим населенням, пожертвами королівської казни і римських пап. З переходом кам’янецького замку до рук поляків він, як королівський, утримувався за рахунок скарбниці. Структурно замок мав форму видовженого чотирикутника (ширина його становила близько 50 м., довжина ― в середньому 138 м.) і налічував 12 башт, сполучених між собою кам’яними стінами. Площа замкового подвір’я досягала близько 1 гектара, а вся площа замку з прибудовами ― 1,5 га. Під замком були викопані підземні ходи, що сполучали фортецю з передмістям Карвасари. Свій внесок у розвиток оборони замку зробили й римські папи ― Юлій ІІ та Лев Х, що також мали свій вплив на розвиток замку як резиденції старости. У замку постійно утримувався військовий гарнізон, який складався з трьох основних частин: артилерії (1494 р. ― 1 гармаш, 11 великих гармат, 1672 р. ― 4 гармаша і багато гармат), замкової кінноти (1557 р. ― 150 осіб, 1667 р. ― 2 кінні хоругви по 100 коней) і піхоти (польський король Стефан Баторій у 1581 р. призначив сюди 150 стрільців, Сигізмунд ІІІ збільшив до 200 військовиків, а Ян Казимир у 1649.р. ― до 300 осіб).

20

У XVII-XVIII ст. Кам’янець-Подільський на геополітичній карті Центральної і Східної Європи виступав важливим політичним, торговельним, ремісничим, оборонним, культурним і релігійним осередком України, був добре відомий різним політичним, військовим і релігійним діячам та європейській громадськості. Він знайшов свою багатогранну історико-архітектурну та містобудівну виразність у різних видах зображальних джерел, досить часто наносився на різні тогочасні карти Європи та світу. Найбільш давнім відомим графічним зображенням Кам’янця, в хронологічному відношенні, виступає малюнок 1633 р. На основі свідчень Львівського літопису, можна стверджувати, що малюнок Кам’янця 1633 р. пов’язаний з перебуванням під містом в тому році татарських військ на чолі з Абаза-пашею, які безуспішно намагалися його захопити. «В том же року 33 король Владислав скоро по коронації поїхал до Москви з войском великим, бо юж Москва отбирала Сіверщину, а Смоленськ юж хотіли взяти... турчин, довідавшися, їж король польський поїхал до Москви, казал гетманові своєму на ім’я Базі паша, аби з воском великим ішол до Польски і бул аж под Каменцем-Подольским. Єднак же гетьман польский, то есть Конецпольский, войско мал великое і там же лежал обозом у Каменца-Подольского». Коли паша ішов на Поділля, то говорив, що «без жадної трудності буду отбирати міста і замки, а коли побачил войско польское і спробовал трохи, обачил, їж не учинить нічого і ще жеби зе встидом не втікал, вернулся взад і містечко Студеницю сплюндровал і замок спалил». У 1672 p. Кам’янець відвідав Ульріх фон Вердум, за свідченнями якого місто поділялося на три частини: південну, центральну і північну. Південна була заселена вірменами, які мали там свій окремий ринок, ратушу, церкву з дзвіницею й багато добре збудованих купецьких будинків.

21

Центральну частину займали русини-українці. Вони мали великий міський дім з високою вежею, кілька гарних церков грецької релігії. У північній частині міста, як стверджував мандрівник, мешкали поляки, які теж мали там свої костели, ратушу й ринок. Кожна міська юрисдикція мала своє окреме управління, яке щодо різних справ громад і осіб видавало необхідні рішення. Крім того, «тут жило ще понад сімдесят єврейських родин, старшина яких також вершив судові справи своїх, причому так необмежено, що міг використовувати жовнірів із замку для виконання своїх вироків. Мали дві синагоги, одну в місті, другу поза ним... Папісти мали шість костелів: фарний, єзуїтський, якобінський, францисканський, Святого Мартина і ще один малий жіночий монастир (домініканський) із костелом унизу, біля підніжжя гори. Вірмени мали лише одну церкву, зате найкращу з усіх. Русинам належало три церкви в місті: Святого Миколи, Святого Аспазія і ще третю, а також четверту на єврейському передмісті, щоправда, невеличку». У 1672 р. місто, згідно Бучацького договору, було опановане турками, на чолі з султаном Магометом IV, після їхньої війни з поляками за Поділля. Ця подія сколихнула всю європейську громадськість, а її висвітлювало багато тогочасних видань, численні брошури й «летючі листки», в яких були відбиті враження й свідчення очевидців, а також поміщені гравюри з видами міста. Найбільше уваги тогочасні хроністи та мандрівники звертали на облогу турками Кам’янця-Подільського та його капітуляцію у серпні 1672 р., після чого (з 1672 по 1699 pp.) Кам’янець слугував столицею кам’янецького ейялету у складі Османської імперії. В цей час серед зображальних джерел виступають гравюри, малюнки художників та плани Кам’янця-Подільського XVIIXVIII.ст. Так, наприклад, на гравюрі Кипріяна Томашевича (1673 22

1679 рр.) досить детально зображено і охарактеризовано топографію міста і його околиць. Вивчаючи міські укріплення, науковець показує й стан замку у др. пол. XVII ст. і, зокрема, під час його облоги турками у 1672 р. Найбільше уваги автор акцентував на локалізацію та руйнацію башт, оповідаючи, що одна із башт була зруйнована вибухом пороху через необережність польських жовнірів та німецького майора Геклінга. Зображувався кам’янецький замок та міські укріплення й на інших гравюрах др. пол. XVII ст. Серед них гравюра, що побачила світ у Франції (1693.р.), яка є доволі подібною до гравюри, виконаної К.Томашевичем. Існує й римська гравюра міста 1684 р., однак вона має деякі відмінності, які Ю.Сіцінський назвав «грубими неточностями». Так, у Старому замку за гравюрою 1673-1679 рр. з північного боку розміщувалося 3 башти, а на римській гравюрі ― 4 башти. Немає на останній і зруйнованої башти. Невідповідність римської гравюри з реальним архітектурним образом замку, за словами автора, пояснюється ще й тим, що 4 наріжних замкових башти були зображені майже однаковими і названі папськими, проте папською була лише одна. Старий замок сполучався кам’яним арковим мостом, який зафіксований на малюнку досить умовно. Із західного боку до Старого замку примикала кам’яноземляна система укріплень Нового замку, що був зведений у 1617.р. В цей час основне розташування військ було організоване навколо замків, а головний удар супротивника спрямовувався проти «ровів малого форту», тобто замків. Артилерія сконцентровувалася переважно на двох позиціях: праворуч ― «Батарея Великого візира», а ліворуч ― «Перша батарея кеммакама Мустафи-паші на початку облоги». Існувала також і своєрідна система підкопів до замків ― підземних траншей або «дороги мишей». Дві розгалужені лінії із спільним ходом між ними вели до країв рогача (Горнверку), а дві інші ― знаходилися в каньйоні Довжоцького струмка (передмістя Карвасари) та в 23

передмісті Польські фільварки (на лівому березі каньйону р. Смотрич, навпроти Замкового мосту). На малюнку Старе місто було зображене оточене кам’яною стіною та 12 баштами. Тринадцята із них знаходилася на лівому березі Смотрича, приблизно в тому місці, де локалізувалася Польська брама, а на території міста, окрім будинків показано також і три млини без зазначення їхньої приналежності. Сьогодні, безпосередньо в середині кам’янецького Старого замку, відсутні культові споруди, проте в давнину, у середньовіччі, там існувала православна Покровська церква, яка була збудована князями Олександром і Юрієм Коріатовичами, у якій вони нібито й були поховані. Згодом її було розібрано за дозволом польського короля. Вже за доби підпорядкування Кам’янця владі Речі Посполитої, на її місці, очевидно, було закладено костел св. Станіслава, що був побудований місцевим старостою ― Яном Потоцьким, наприкінці XVI ст., а за архітектурою відноситься до базиліанського типу, про що засвідчує гравюра 1673-1679 рр. На іншому малюнку Кам’янця-Подільського 1687-1691 рр., котрий зберігається в університетській бібліотеці м. Болоньї, Старий замок і Старе місто мають досить густу символічну забудову спорудами різного призначення, серед якої намальовано й чимало мінаретів (відповідно 5 і 9). Крім того, навколо Старого міста зображено вже не 13, а 14 башт. Відсутні на зображенні Польська та Руська брами і т.д. Загалом, останній і попередній малюнки Кам'янця засвідчують, що вони виконувалися не у якості містобудівних пам’яток, а на зразок загальних схем для військовиків, тому воно є досить сумнівним (з кута зору об'єктивності) іконографічним джерелом. Після оволодіння містом, Османська імперія доклала чимало зусиль для реконструкції його замків, оборонних укріплень, мостів, міських брам, житлових і господарських споруд тощо. Для 24

цього турецькою адміністрацією Кам’янця було запрошено в основному французьких інженерів. Протягом двох років місто і його фортифікації набрали рис міцного і неприступного форпосту. Хід відновлюваних робіт у 1672-1673 pp. постійно відбивався в донесеннях та листах представників місцевого управління і військових інженерів до столиці Туреччини. Частина із них, що була опублікована А.Грабовським, дає підстави говорити про специфіку реконструкції Старого та Нового замків, міських воріт та башт, мінаретів, бастіонів тощо. Коли місто було турецьким еялетом, усі костели були перетворені на мусульманські мечеті, а православні храми віддані в користування католикам, що викликало протести українського населення міста. Турецький чауш Ельхадж Мехмед, який у вересні 1672 р. здійснив детальний опис Кам’янця, підрахував, що в місті налічувалося в той час багато будинків, серед яких 553 доми, котрі мали власників, 351 дім, переданий у власність нової міської адміністрації і 123 плаци (ґрунти), котрі також перейшли у державну власність. Крім того, перепис зафіксував 120 крамниць, 18 плаців на місці крамниць, 20 монастирів, 7 млинів, порохівню, фортецю, фонтан тощо. Варто відзначити також й те, що турки, які 27 років володіли Кам’янцем, прибудували до кафедрального костелу св. Петра й Павла, на території домініканського монастиря, мінарет готичного стилю, який після їх вигнання поляками, був увінчаний золотою Дівою Марією. Сучасні мешканці й гості міста й досі мають радість спостерігати це історико-архітектурне поєднання християнської та мусульманської культових споруд. Між тим, Польща не полишала надії повернути під свою владу столицю Поділля. Двічі (у 1687 та 1689 рр.) її війська безуспішно намагалися оволодіти Кам’янцем, а також під час походу до Молдавії у 1691 р. Лише в 1699 р. Річ Посполита знов оволоділа подільською твердинею.

25

Відтак, в 1699 р. місто знову потрапило до володінь Польщі й перебувало під її зверхністю до 1793 року. Після турецького панування (1672-1699 рр.) населення міста скоротилося майже в 10 разів: із 700 будинків лише в 100 жили люди. Самі ж будинки та форми їх дахів у Кам’янці були різними в архітектурному відношенні. Це і кам’яниці патриціїв, і будинки представників поспільства, і халупи плебсу, і храми в різних кварталах, і численні укріплення, які формували досить строкату соціальну топографію Кам’янця. Брама ж згаданого вже кафедрального костелу св. Петра і Павла, за легендою, теж має свою романтичну історію. Ще від часів польського короля Станіслава-Августа, на честь приїзду якого в Кам’янець 9 липня 1781 р. було побудовано ці костельні ворота, вважається, що прохід під ними сприяє здійсненню бажань. В Кам’янціПодільському проводили свою діяльність і мали свої монастирі багато церковних орденів, найпотужнішими й впливовішими з яких були домініканський, францисканський та єзуїтів. Однією з неперевершених середньовічних оборонних систем Східної й Центральної Європи вважають оборонно-гідротехнічні споруди Польських та Руських брам, побудованих з боків скелястого перешийка. Сполучення веж і шлюзів у цьому місці давало такий ефект: при нападі ворогів, спочатку перекривалися шлюзи однієї, а потім і другої вежі, каньйон повністю затоплювало водою, і місто ставало неприступним. З інших боків його захищали Стара фортеця й ціла система споруджень для захисту окремих ділянок міста. На жаль, архівні джерела донесли до нас лише кілька імен кам’янецьких фортифікаторів, серед яких Іов Претфес, Теофіл Шомберг, Ян де Вітт та інші. У 1793 р., після третього поділу Польщі, разом з усією Правобережною Україною Кам’янець відійшов до Російської імперії (1795-1797 рр. ― центр Подільського намісництва, у 179726

1917 рр. ― Подільської губернії). З 1793 по 1917 рр. Кам’янецьПодільський перебував у складі Російської імперії. У ХІХ ст. в замку відбував ув’язнення народний месник ― Устим Кармалюк, якому, до речі, у березні 1823 р. вдалося з нього втекти. І хоча через два тижні його упіймали й знов закували в кайдани, ця втеча й досі вважається надзвичайною. Вежа, у якій тримали Устима Кармалюка, тепер носить його ім’я. Фортецю двічі відвідував цар Петро I, високо оцінивши її фортифікаційні спорудження. У 1831 р. під час епідемії холери, на території фортеці працював військовий лікар В.Даль, упорядник знаменитого Тлумачного словника російської мови. За даними першого загальноросійського перепису міст 1840 р., в місті налічувалося 14,7 тисячі мешканців, 1862 р. ― 18,9 тисяч, за всеросійським переписом на 28 січня (9 лютого) 1897 р. ― 35 тис.

934 чол., напередодні Першої світової війни ― 50,5 тисячі. Того ж, 1914 р., до Кам’янця-Подільського вперше прибув паротяг. З 1917 по 1920 рр. місто було одним з губерніальних центрів Української Народної Республіки (з 28 кінця квітня по 14 грудня 1918 р. ― Української Держави за гетьманування П.Скоропадського). За Гетьманату Павла Скоропадського в Кам’янці-Подільському у жовтні 1918 р. було урочисто засновано другий Український державний університет, а його першим ректором став Іван Огієнко. З 22 березня 1919 р. по листопад 1920 р. місто було тимчасовою столицею УНР. Протягом зазначеного періоду, у Кам’янці 27

містилася більшість державних та урядових структур Української Народної Республіки, а на його вулицях, у той час, можна було зустріти усіх провідних українських державних, політичних та культурних діячів, зокрема й головного отамана Симона Петлюру, президента і диктатора ЗУНР (ЗОУНР) Євгена Петрушевича та інших. З 1921 р. ― місто увійшло до складу УСРР. На початок 1920-х рр. у Кам’янці-Подільському зосередилося велике коло наукової, освітньої, медичної, культурницької інтелігенції, яка працювала в місцевих навчальних закладах ― Інституті народної освіти, Сільсько-господарському інституті, низці технікумів, Художньо-промисловій школі тощо. Багато представників її у період національно-визвольних змагань брали активну участь у національно-культурному житті регіону, спираючись на раніше накопичений досвід, відігравали ініціативну роль в суспільному житті того часу, насамперед в історико-регіональних дослідженнях та краєзнавчому русі.

23 березня 1928 р. Рада народних комісарів Радянської України прийняла рішення про проголошення замку-фортеці в м. Кам’янець-Подільському державним історико-культурним заповідником. На 1 лютого 1921 р. в місті мешкало 26,6 тис. чол., 1926 р. ― 31 тис., за даними всесоюзного перепису в січні 1939 р. ― 36,4 тисячі. У 1937-1941 рр. місто було центром Кам’янецьПодільської області. Після німецької окупації (1941-1944 рр.) у місті залишилося 11 тисяч мешканців. Далі населення зростало: на 15 січня 1959 р. ― 40,3 тисячі; 1966 р. ― 50 тис.; на 15 січня 1970 р. ― 57 тис.; на 1 січня 1976 р. ― 77 тис.; 1979 р. ― 84 тисячі. У 1986 р. народився стотисячний кам’янчанин. За даними останнього радянського перепису 1989 р. в місті проживало 102,2 тис. чоловік, 1990 р. ― 103 тис., а 1991 р. ― 105 тисяч.

28

Сучасні дані про населення: на 5 грудня 2001 р. (за даними першого всеукраїнського перепису населення) ― 99 тис. 610 чол., на 1 січня 2003 р. ― 99 тис. 929 чол., на 1 січня 2004 р. ― 99 тис.

540 чол., на 1 січня 2005 р. ― 99 тис. 398 мешканців, на 1 січня 2009 р. — 101 тис. 667 чол., на 1 січня 2011 р. — 103 тис. 36 чол., на 1 січня 2014 р. — 102 тис. 254 чол., на 1 січня 2015 р. — 101 тис. 728 чол. У 2014 році все населення міста за віковим складом розподіляється за такими категоріями: до 14 років — 12 767 осіб (12,6% від загальної чисельності населення міста), від 15 до 24 років — 16 494 особи (16,3%), від 25 до 44 років — 33 467 осіб (33%), від 45 до 59 років — 21145 осіб (21%), від 60 років і старше ― 17677 осіб (17,1%). На підставі цього вікового розподілу можна побачити, що Кам’янець-Подільський — молоде місто: більша частина населення має вік до 44 років (62%). Відстежуючи соціальні тенденції, спостерігається збільшення навантаження на працюючих людей особами старше працездатного віку, зокрема: діти дошкільного віку — 5 826 чол.

(5,7%), діти шкільного віку — 9 796 чол. (9,6%), студенти — 18 504 чол. (18,2%), працююче населення — 22 534 чол. (22,2%), зареєстровані безробітні ― 1 375 чол. (1,4%); пенсіонери — 25 852 чол. (25,5%); інші категорії населення — 17 663 чол. (17,4%). Довкола міста розташовано велика кількість сіл, що впритул межують з містом. Такі як: Довжок, Кам’янка, Смотрич, СлобідкаКульчієвецька, Зіньківці, Жовтневе, Цибулівка, Лисогірка, Слобідка-Гуменецька, Колибаївка, Голосків, тому можна говорити про Кам’янець-Подільську агломерацію, що налічує приблизно 120,1 тис. осіб. Агломерація у складі м. Кам’янець-Подільського та Кам’янецьПодільського, Дунаєвецького і Чемеровецького районів нараховує приблизно — 298,7 тис. осіб. Історична динаміка національного складу за даними переписів: 29

1926 1939 1959 1989 2001 рік рік рік рік рік Українці 45,1% 51,0% 72,7% 84,6% 91,2% 7,2% 6,9% 17,6% 11,7% 5,9% Росіяни 6,1% 2,8% 2,5% 0,8% 0,6 % Поляки Білоруси 0,4% 0,2% 0,7% 0,5% 0,3% 39,9% 38,1% 5,7% 1,5% 0,2% Євреї Наступний перепис відбудеться в 2016 році. Рідна мова населення Кам’янця-Подільського за переписами 1897, 1926, 2001 років: 1897 рік 1926 рік 2001 рік 44,7% 91,2% Українська 27,1% 91,2% 14,2% 7,1% Російська 6,0% 3,1% 0,1% Польська 44,8% 36,5% 0,02% Їдиш Кам’янець-Подільський розташований у мальовничій місцевості на Подільській височині. Територією міста протікає річка Смотрич, що на відстані 20 км. до її впадини у Дністер. Це південна частина Хмельницької області, яка характеризується горбистою місцевістю з ярами та нерівностями. До складу Кам’янця-Подільського входять такі мікрорайони: Старе Місто, Руські Фільварки, Польські Фільварки, Біланівка, Новий План, Карвасари, Видрівка, Підзамче, селище Смирнова, Черемушки, селище цукрового заводу, селище Першотравневе, селище Жовтневе, Жовтневий масив. Спеціально уповноваженим органом з питань містобудування та архітектури у Кам’янці-Подільському до меж міста за новим планом зонування територій, можливе включення прилеглих частин земель: Довжоцької, Колибаєвської, Успеньської, Панівецької, Гуменецької, Кам’янської, Слобідсько30

Кульчивецької, Голосківської, Зіньковецької сільських рад та села: Цибулівка, Зубрівка, Смотрич, Довжок, Зіньківці, СлобідкаГуменецька, частина села Гуменці, Лисогірка, Кам’янка, Жовтневе. У повоєнний радянський час у Кам’янці-Подільському збудовано й введено в експлуатацію низку значних промислових об’єктів, житлова забудова цього часу була типовою. У сучасному Кам’янці-Подільському, одному з найбагатших українських міст на історико-культурні пам’ятки як фортечного, сакрального, так і громадського зодчества (наприклад, найстаріша зі збережених ратуш в Україні), є чимало взірців міської скульптури, однак власне пам’яток монументальної скульптури і/або окремих меморіальних пам’яток-оформлених місць, тобто пам’ятників і пам’ятних знаків відносно небагато. Кам’янець-Подільські пам’ятники розташовані переважно в скверах (Васильєва, Танкістів, Руськофільварецьке кладовище на проспекті Грушевського), а також біля визначних пам’яток (Петропавлівський костел), культурних закладів (міський Будинок культури). Найбільше у Кам’янці-Подільському дотепер радянських пам’ятників, що відносяться до подій ІІ Світової війни, революції 1917 року. Серед пам’ятників, що були відкриті після проголошення Україною незалежості — погруддя Тарасові Шевченку (2000 р.), пам’ятні знаки жертвам сталінських репресій, на честь кам’янчан, що загинули в Радянсько-Афганській війні, оригінальний пам’ятний знак, що призначався для київського Бабиного Яру «Циганська кибитка, пробита кулями» тощо.Також у цей період завдяки сприянню польської громади, католицтва були відкриті пам’ятник Папі Івану Павлу ІІ і пам’ятний знак Єжи Володийовському.

31

У 2013 році, під час відкриття туристичного сезону в Кам’янціПодільському, презентували пам’ятник туристу ― чоловіча скульптура висотою 2 метри 5 сантиметрів встановлена на площі Польський ринок поблизу міської Ратуші. Останніми роками спостерігається активність у висуненні ідей з відкриття нових пам’ятників у Кам’янці-Подільському. Так, майже вирішеним є питання щодо встановлення пам’ятника засновникам міста ― князям Коріатовичам. Місто Кам’янець-Подільський ― є одним з найстаріших і найкрасивіших в України. Місто займає 3 місце за архітектурними пам’ятками, після Львова та Києва. У цьому місті примітно все, починаючи від природного місця розташування міста і закінчуючи унікальними архітектурними спорудами. У місті є велика кількість унікальних архітектурних будівель: стародавні башти, казарми, будівлі міського управління, храми і монастирі, а також тут сповна можна насолодитися приголомшливими природними пейзажами. Пам’ятки цього міста здивують кожну людину і викличуть справжній захват! Тут буквально витає запах історії, романтики, мистецтва і свободи. Найдавніша фортеця, вишукані церкви, бруковані вулиці, затишні кав’ярні та розмальовані будинки ― все це тільки маленька частина тієї історичної краси, яка є в Кам’янціПодільському. Місто Кам’янець-Подільський ділиться на дві частини: Старе місто та Новий план. Після спорудження Новопланівського мосту почалось активне забудовування територій. Відразу виникла ідея спорудження православного храму, для цього обрали пагорб – найвищу точку Нового міста. Собору Св. Олександра Невського довелося пройти нелегкий шлях існування. Збудований храм у 1893 році за проектом М..Баллога  губернського архітектора та І..Калашниковим – 32

інженером. Зведення святині присвячували святкуванню 100-річчя приєднання Поділля до Російської імперії (1893 р.). Чому саме ім’я Олександра Невського присвоєне храму? Тому що кошти на будівництво зібрало Олександро-Невське опікунство. Собору Св. Олександра Невського навіть не вдалося відсвяткувати своє 40-річчя, як у 1936 році радянські атеїсти підірвали православну святиню. З часом, на місці собору, зробили територію для танців, а матеріали церкви використали для добудови приміщення Міської Управи, на сучасному етапі  це Кам’янецьПодільський коледж будівництва, архітектури та дизайну. Коли минув час тоталітарного, атеїстичного режиму, мешканці Кам’янця-Подільського своїми силами відкопали фундамент, зруйнованої святині і розпочали відновлення храму (1996 р.). Роботи по відновленню тривали аж до вересня 2011 року. Собор Св. Олександра Невського, створювався за старим проектом і тому, можна сказати, це повна копія його зруйнованого брата. Довжина і висота будівлі однакова – 40 метрів. Собор поєднав у собі візантійський, болгарський та слов’янський стиль розпису. Собор Св. Олександра Невського є найгарнішою і найбільш достойною уваги пам’яткою нової частини міста. Кам’янчани стають у чергу для того, що провести урочистості (весілля, хрещення, похорони) у наймонументальнішій святині, напевно, усієї Хмельницької обл. Георгіївський собор — православна (до 1795 року грекокатолицька) церква в Кам’янці-Подільському на Польських фільварках. У 1993—2011 роках була кафедральним собором Кам’янець-Подільської єпархії Української православної церкви (Московський патріархат).

33

Спочатку Георгіївська церква являла собою міцну дерев’яну триверху трьохпрестольну (св. Георгія, св..Іллі та св. Софії) споруду з дзвіницею над притвором. Причому загальна кількість дзвонів храму дорівнювало п’яти: чотири – на дзвіниці і один (найбільший) був встановлений на стовпах поруч на кладовищі. Збережена ж до наших днів будівля середини XIX століття являє собою типовий проект у неоруському стилі. Ця п’ятибанна одноаспідна трехпрітворна (орієнтовані на північ, південь і захід) споруда в плані являє собою восьмикутний хрест. Церква Покрови Пресвятої Богородиці (Свято-Покровська церква, Покровська церква) — православна церква в Кам’янціПодільському на Руських фільварках на честь Покрови Пресвятої Богородиці. Освячено 22 жовтня (3 листопада) 1861 року. Кам’яна Покровська церква замінила дерев’яну. Нову церкву заклали 1845 року. Нині в церкві відбуваються богослужіння Української православної церкви Московського патріархату. Церква є зразком культової споруди, побудованої за типовим проектом в еклектичному стилі. Храм Пресвятої Трійці василіанського монастиря — храм УГКЦ в Кам’янець-Подільському. Розташований при в’їзді до 34

Старого міста біля Новопланового мосту. Храм Пресвятої Трійці отців-василіян у м. Кам’янець-Подільський було засновано у XVIII столітті. До того Троїцька церква була кафедральною, монастирську церкву вважають за найстаршу між іншими стародавніми церквами Кам’янця. Церква св. Трійці входить до комплексу Святотроїцького монастиря (пам’ятка архітектури ХV-ХІХ ст.). У Кам’янці-Подільському зберігся єдиний дерев’яний храм – Українська православна церква Московського патріархату Воздвиження Чесного Хреста, що є окрасою Карвасар (вуличка на окраїні міста, яка знаходиться у підніжжя Старої фортеці). Назва вулиці, має цікаву історію. Дослідники стверджують, що слово «карвасари» походить від «караван-сарай»  збудована комора для зберігання товарів східних купців, що прибували до Кам’янця-Подільського і яким не дозволяли в’їжджати до міста. Хрестовоздвиженська церква по праву називається перлиною української дерев’яної архітектури. Початок будівництва був закладений у 1799 р. (роботи тривали 2 роки) на місці храму, що існував у XVII ст. На подвір’ї церкви Воздвиження Чесного Хреста є дзвіниця (датована 1863.р.), що у 1988 р., при реставрації, була відірвана від храму. Церква у формі тризуба з однією банею, збудована без жодного цвяха на мурованому фундаменті. За легендою, ідея заснування дерев’яної, легкої церкви, яка буде духовною опорою для Кам’янець-Подільської фортеці, належить 35

Петру Конашевичу-Сагайдачному. Гетьман повертався поранений до Києва після Хотинської битви (1621р.) і проїжджаючи через Кам’янець-Подільський, захотів збудувати дерев’яну церкву. Багато мешканців Кам’янця-Подільського вважають територію, що належить церкві, найкрасивішим куточком міста. Будинок духовної семінарії, ХVІІІ-ХІХ ст. ― учбовий корпус православної духовної семінарії в стінах якої навчались видатні діячі, такі як Михайло Достоєвський, Степан Руданський, Микола Леонтович, Анатолій Свідницький та ін. В пам’ятці архітектури зараз розташований художній музей. У музейній експозиції представлені твори живопису, графіки та скульптури XVII – XX ст., а також колекція різних релігійних конфесій. У 2008 р. відкрита кімната ― музей Годованця. Проходять тематичні виставки. Російський магістрат розташовується в Старому місті Кам’янця-Подільського і являє собою двоповерхову кам’яницю. У 1658 році польський король Ян Казимир затвердив права української громади на створення в цьому будинку Руського магістрату, який знаходився в цій будівлі протягом 12 років. Далі магістрат розформували і в будівлі стали проводити збори місцевого дворянства. Пізніше, в будинку знаходився театр, потім ― духовна семінарія. У середині минулого століття, будівлі було надано статус пам’ятки архітектури. Зараз тут розташовується дирекція Національного історико-архітектурного заповідника «Кам’янець».

36

Над тротуаром, з даху будівлі, звисає водозлив, що має вигляд дракона. У середні віки будинки не нумерували, їх розрізняли по символам, які перебувають на стінах вхідних дверей, на головних фасадах. Саме тому тут з’явилося зображення дракона. Це послужило тому, що будівля отримала другу назву ― «Будинок з драконом». Вулиця, на якій знаходиться ця будівля, одна з найкрасивіших у місті. Тут все пронизано духом середньовіччя. Місто Кам’янець-Подільський повито багатьма легендами та переказами, що переповідають із покоління у покоління. Не оминула така доля і Вітряну браму. Існує легенда, пов’язана із назвою архітектурної пам’ятки. Відомий цар Російської імперії Петро I повертався із Прутського походу (1711.р.) та проїжджав через Кам’янець-Подільський. Коли він в’їжджав у місто через північні ворота, вітер здув з його голови капелюх (напевно не знав, яка особа проїжджає) і за легендою, цар сказав: «Тьху… вітряна брама». І правда у цій частині міста, а особливо біля брами та Кушнірської башти (інша назва Стефана Баторія) постійно сильні протяги. Вітряна брама відноситься до цілого комплексу Польських верхніх воріт. Складається він з семиповерхової башти (Кушнірської) з воротами і Турецьким бастіоном. Усі ці споруди з’єднані міцними, непохитними стінами з бійницями, через які, на сучасному етапі, прокладена дорога. На башті є табличка, що вказує на час заснування – 1585 рік, королем Стефаном Баторієм. Кушнірська башта, такий варіант назви поширився через назву цеху на кошти якого було збудоване укріплення та в’їзд до міста. Із двохсот метрового комплексу північного укріплення, найбільш відома Вітряна брама, завдяки капелюху Петра I, але історія цієї споруди сягає у глиб віків, аж до XV ст. У той час, 37

розпочали будівничі роботи по спорудженню оборонногідротехнічного комплексу. Кам’янець-Подільську річку Смотрич перетинав мур у якому були шлюзи, що при потребі опускалися і затоплювали каньйон до певного рівня та ставили у безвихідь нападників, тому що підступити до Кам’янця було не можливо. У Кам’янці-Подільському ще одною цікавою пам’яткою архітектури є порохові склади, що знаходяться нижче Вітряної брами у заплаві річки Смотрич, на самому повороті. Час побудови порохівні неоднозначний: 1730 р. або 1778-1779 рр. На перший погляд, це непримітна низенька будівля із земляним дахом. Але якщо глянути на порохові склади оком дослідника, це цікава споруда барокового стилю, про що свідчать два карниза, що виступають за лінію фасаду. Виступи прикрашали таблички з написами латинською мовою. Перший напис був попереджувальним: «Не легковаж майбутнім», а другий виступ символізував польський герб із першими літерами прізвища та ім’я Августа II і напис «Додає сили Марсові». Очевидно, йшлося про бога війни та гарно збережений і сухий порох для його потреб. В 1878 р. сталася пожежа після якої друга табличка не збереглася, на той час у порохівні вже був склад для гасу. На щастя, перший з написів можна побачити й у наші дні. Напередодні Першої Світової війни у колишніх порохових складах розміщувалась стайня міського асенізаційного обозу. У 80-х рр. XX ст. міські органи влади Кам’янця-Подільського розглядали проект обладнання колишніх порохових складів під експозицію музею. Але досі призабута пам’ятка барокової культури стоїть самотня та порожня на березі річки Смотрич.

38

У центральній частині Старого міста на площі Польський ринок розміщена Міська ратуша, або інша назва Будинок польського магістрату – пам’ятка середньовічних цивільних споруд, датована кінцем XV-XVI ст. Так склались історичні події, що у Кам’янціПодільському співіснували три найбільших громади міста: українська, вірменська та польська, вони мали свої органи влади, магістрат. Головною у керуванні містом була польська громада, яка поступово придушувала дві інші. У центрі Кам’янцяПодільського були польські поселення та ринок, посеред якого розмістилась будівля польського магістрату – кам’яна ратуша з вежею та дзвіницею. Початково ратуша складалась із різних будівель, але під час реконструкції 1616 року – будівлі об’єднали, у результаті споруда набула поважного вигляду. Ратуша налічує велику кількість приміщень: на першому поверсі ― 10, на другому та у підвалі ― по 9. На сьогодні у підвалі розчищено та реставровано тільки три кімнати. За підозрою архітекторів є другий ярус підвалу (в якому також 9 кімнат) та підземні ходи, які ведуть у різні сторони від магістрату. Підвальні приміщення використовувались, як склади для зброї та тюремні камери для ув’язнених. Перед ратушею у Кам’янці-Подільському знаходилась «лобна площа» на якій був розміщений «стовп ганьби» та місце для страти. Осінню 1768 р. відбулася, напевно найбільша, масова страта гайдамаків із загону Івана Гонти. На початку XIX ст. на майдані тричі катували народного месника Поділля Устима Кармелюка. Міська ратуша розміщена на площі Польський ринок, милує око туристів своєю бароковою архітектурою: шестиметрова 39

споруда у формі квадрата зі зрізаними кутами (за планом восьмикутна). Неймовірною середньовічною красою архітектури чарує туристів та мешканців Кам’янцяПодільського Кафедральний костел Св. апостолів Петра і Павла, що знаходиться майже у центрі Старого міста, неподалік від Ратуші. Засновником костелу прийнято вважати князів Коріатовичів (приблизно 1370 р.). Костел мав значний вплив на життя Поділля і за це його називали малим Вавелем (Вавелівський пагорб у Кракові на якому знаходиться королівський замок). У подальші роки після заснування, храм розширювався, набував кращого вигляду. На території костелу з’явилися: каплиця Пресвятого Таїнства, каплиця Втілення Пресвятої Діви Марії, каплиця Непорочного Зачаття Богородиці (перша половина XVII ст.). Такі масштаби розширення свідчать, що храм Св. Петра і Павла володів значними багатствами. У період, коли Кам’янець-Подільський перебував під владою турків, костел стає мечеттю, до нього прибудовують мінарет. Після звільнення міста від поневолювачів на мінареті встановлюють скульптуру Діви Марії. У добу комуністичного режиму, храм закривають і розміщують у ньому музей (1936 р.). У 1990 році храм повернуто римо-католицькій громаді. Кафедральний костел Св. Апостолів Петра і Павла уже 150 років вслуховується у мелодії органної музики і ніяк не може розгадати секрет геніальності цих звуків. Орган розміщений у храмі ― найстаріший в Україні, а точніше такого типу він єдиний у нашій державі, а у Європі їх налічується тільки сім. Послухати органну музику можна не всюди, тому кам’янчани дуже пишаються 40

наявністю такого інструменту, послухати який може будь-хто бажаючий. Надмогильний пам’ятник Лаурі Пшездецькій ― унікальний шедевр відомого скульптора, професора Петербурзької академій мистецтв Віктора Бродського. Біля однієї із стін кафедрального костелу Св. Апостолів Петра і Павла, на біло-мармуровому античному ложі, як жива, ― прекрасна дівчина під тонким, прозорим покривалом. Це Лаура ― дочка відомих магнатів, що трагічно загинула в молодому віці. Поряд із згаслим факелом, як символом короткого, наче спалах, життя, ― чи то ангел, чи то купідон. У Кам’янці-Подільському, неподалік від Старої фортеці, красується Тринітарний костел датований XVIII ст. На сучасному етапі, у приміщені колишнього костелу  грекокатолицька церква святого Йосафата. На кінець XII ст. у Європі виник орден тринітаріїв, основна мета якого – викуп полонених християн із мусульманської неволі. Храм побудований на місці вірменських поселень – цю територію тринітарцям подарували, на якій вони побудували дерев’яний костел і монастир. З 1750 року у Кам’янціПодільському розпочалось будівництво нового костелу (з каменю), що тривало 15 років. Існує розповідь, що один із засновників Домінік Хоцимірський у своєму заповіті наголосив на тому, що при будівництві обов’язково мають уціліти липи на 41

території його садиби, яку він віддав тринітарцям. Форма костелу утворює літеру «Т». Фронтони храму прикрашають скульптура Ісуса Христа по обидва боки від якої невільники скуті ланцюгами – з цього ми можемо зрозуміти мету ордену тринітаріїв. Скульптура Діви Марії перед входом до церкви Св. Йосафата, ніби посилає усім перехожим спокій та благодать. Брама, до якої ведуть сходи з вулиці Старобульварної, прикрашена бароковими скульптурами засновників тринітарського ордену: Фелікса Валуа і Св. Яна з Мати. На кінець XVIII.ст. розпис у Тринітарському костелі у Кам’янці-Подільському зробив чернець-тринітарець, мандрівний художник – Юзеф Прахтель з Браїлова. Дуже шкода, але розпис не зберігся до наших днів. Кам’янець-Подільська фортеця є одним з найбільш знаменитих пам’ятників фортифікаційного мистецтва Східної Європи і одним з найпопулярніших місць України. Фортеця складається з двох окремих укріплень  Старого замку та Нового замку. Новий замок  авангардне зміцнення, споруджене в першій половині XVII століття. Замок побудований навколо морально застарілого Старого замку з метою ефективної протидії артилерії противника. Нове зміцнення, на перший погляд, здається не більше, ніж хитромудрою різнорівневою поверхнею, підтримуваною з різних сторін кам’яною кладкою. Насправді ж, це складна конструкція, оцінити масштабність якої повною мірою, можна тільки піднявшись над фортецею.

42

Якщо «грати» словами, то Смотрицький каньйон в Кам’янець-Подільському  омега за формою і альфа за походженням, адже в його центрі знаходиться найдавніша частина міста. Назва походить від річки Смотрич  однієї з приток Дністра, що робить петлю навколо старого міста. Каньйон  природне диво, створене в палеозойську еру. Тут мільйони років, як на долоні: 80 га площі, висота стін до 50 метрів, водоспади, реліктова флора і фауна. Тисячоліття поспіль ця місцевість використовувалася як укріплення, створене природою. Зараз на території каньйону збереглося кілька пам’ятних оборонних споруд. Стіни каньйону  природна книга стародавніх епох. У розрізі простежується геологічна революція за більш, ніж 400 млн років, коли Сіллурійское море ще не було припущенням вчених, а знаходилося саме в цьому місці. Через ущелину перекинуто кілька пішохідних мостів, тому будьякий бажаючий може насолодитися красою  як з висоти пташиного польоту, так і з самого дна каньйону. Один з мостів  Стрімка Лань, використовується молодими екстремалами для роуп-джампінгу. Найпопулярнішим місцем відпочинку молоді у Кам’янціПодільському є сквер «Гунські криниці», що своєю територією розкинувся на цілий квартал. Назва скверу сягає у глибінь історії, коли войовничі племена гунів пересувалися з Азії у 43

Європу, через цю місцевість, вони віднайшли джерело із дуже смачною водою. На сучасному етапі, сквер «Гунські криниці» – це чудово використана територія Нового міста, що вдало доповнена, у центрі, великим фонтаном довкола якого стоять лавки на яких завжди вдосталь кам’янчан, а особливо у святкові дні. У літню пору часто знаходяться бажаючі освіжитись у водах кам’янецького фонтану. В 2010 році популярність скверу «Гунські криниці» примножилась за рахунок встановлення «Каменю Кохання з Кани Галілейської». У місцевому сквері камінь знайшов своє місце завдяки міжнародному проекту «Камінь любові у вашому місті». Основна ідея проекту – пропагувати любов до ближнього: до коханих, до сім’ї, до країни, до свого міста, до друзів… «Камінь Кохання» привезений із міста Кани (містечка у Галілеї), давня традиція говорить, що це місце є щасливим бо тут Ісус Христос благословив закоханих на створення сім’ї. У Кам’янці-Подільському стало гарною традицією у день весілля відвідувати сквер «Гунські криниці» та обов’язково доторкнутися до Каменю Кохання та свято вірити у щасливе сімейне життя. Замковий міст  міст, що веде від Кам’янець-Подільської фортеці до Старого міста  частини міських поселень Кам’янця, розташованих в петлі річки Смотрич. Вперше Замковий міст 44

згадується в документах 1494 року. У XVII столітті в період володіння Кам’янцем-Подільським турками, міст отримав своє друге ім’я  турецький. У цей період, турки провели масштабну реконструкцію моста. Зовні міст виглядає суцільною кам’яною стіною, однак всередині ― міст містить ще давніші споруди (можливо римської епохи). Замковий міст ― архітектурний пам’ятник національного значення. Єдиний у світі міст, який не з’єднує два береги, а побудований за течією річки. Людина, що стоїть на мосту, знаходиться відразу між двома правими берегами однієї і тієї ж річки. Це найстаріший міст на території України. Польські ворота є єдиною, у своєму роді, гідротехнічною фортифікаційною спорудою, що виконувала одночасно функції воріт, греблі та оборонної вежі. Польські ворота складалися з стіни-дамби, що перетинала Смотрицький каньйон, і п’яти сторожових веж на обох берегах річки Смотрич. У мирний час дамба утримувала води річки, але, у разі нападу, шлюзи відкривалися і вода заливала каньйон біля стін міста, замкнений нижче за течією Російськими воротами, перетворюючи каньйон в перешкоду для нападників. Польські ворота закривали західний в’їзд у місто; з південного заходу місто охороняли Руські ворота. І ті й інші мали систему шлюзів, що регулювали рівень води в річці і, в разі нападу, захисники міста могли втопити ворогів під стінами міських укріплень.

45

Гончарна вежа споруджена в 1583 році на південно-східному скелястому березі річки Смотрич у якості основної ланки в ланцюжку оборонних укріплень міста. Свою назву вежа отримала завдяки гончарному цеху, кошти якого пішли на її зведення. При будівництві Гончарної вежі, була використана новітня, для того часу, західноєвропейська технологія мистецтва фортифікації ― парапет із зрізом. Цей метод зведення башти був винайдений в середині століття німецьким військовим фахівцем, архітектором і художником ― Альбрехтом Дюрером, тому вежу часто називають вежею Альбрехта Дюрера. Парапет із зрізом допомагав досягти ефекту рикошету куль з чавуну від верхніх стін башти. Міські ворота ― це одна з найстаріших споруд Кам’янцяПодільського. Ворота були важливою частиною оборонного комплексу, зведеного навколо Старого міста. Являють собою контрольно-пропускний пункт, разом з Надворотною вежею захищали місто від нападу з боку фортеці. З іншого боку Міських воріт знаходилася каземат-лабораторія, що використовувалась для випробування пороху. Зараз приміщення лабораторії повністю перебудовано і використовується для прийому гостей ― тут розташувався ресторан, а оборонні стіни над лабораторією обладнані під 46

оглядовий майданчик, з якого відкривається прекрасний вид на Кам’янецьку фортецю, Замковий міст та Смотрицький каньйон. Скульптура під назвою «Стіл Згоди» розташована на невеликому підвищенні за Старою фортецею. Вона є символом єдності народів, що живуть на території Кам’янцяПодільського. Величезне коло з бетону символізує саме місто, металева труба з невеликим вигином ― міську фортецю, сім величезних каменів ― дружні народи, що сприяють розвитку Кам’янця-Подільського ― росіяни, євреї, турки, українці, литовці, поляки та вірмени. А в невеликому віддаленні від них розташований восьмий камінь ― символізує появу ще однієї нації, яка посприяє більшому розвитку міста. Турецький бастіон був частиною північно-західної оборонної лінії Старого міста. Являє собою масивну чотирьохарочну оборонну споруду з казематами, укріпленими амбразурами для гармат і земляними брустверами. Свою назву бастіон отримав в період турецької окупації міста з 1672 по 1699 рік, через проведену турками реконструкцію частини фортечних укріплень, найбільш придатних для обстрілу дороги, що веде в місто. У роботах турки використовували каміння, що залишилися від зруйнованого монастиря домініканок, через що місцеві жителі іронізують, називаючи зміцнення «дівочими горщиками». У 1753 році була реалізована чергова реконструкція укріплень, на цей раз ― комендантом фортеці Християном Дальке, звідси ще одна назва бастіону ― форт Дальке.

47

Розділ 2 Культура міста Кам’янець-Подільський Якщо за словами Лесі Українки, Поділля ― краса України, то Кам’янець ― окраса Поділля. Та і не тільки Поділля. Перлина України ― такими словами можна охарактеризувати місто Кам’янець-Подільський. Цей «титул» міста визначаються багато чим. Зокрема, звичайно, неповторною, мальовничою природою. Побутує така ось легенда. Могутній велетень-лицар бився з ворогами. Переміг усіх, та від останнього його дужого удару розколовся камінь, розступився двома берегами, а сам відважний воїн вгруз по шию в землю. Так і залишився стояти, закам’янів, а біля нього ― присипаний меч-кладенець. Внизу, у кам’яній прірві, віки тече річка, води якої бачили битву і загибель героя... Існує дуже багато легенд про місто Кам’янець-Подільський. Ось основні легенди, які знає майже кожен кам’янчанин. Земля велетів Було це дуже давно, коли Бог тільки утворив сонце, землю і воду. Сонце встало, пробудило землю, і покохала земля дощ, і палка була їх любов у парі. І народили вони дітей-велетів. І, як рай, стала земля, і радісно було жити на цій землі, і всього було у достатку. І жили велети у наших краях, а за стіл їм слугував острів, де зараз Старе місто. Часто збирались велети до дружнього столу бенкетували. От ногами своїми вони навкруги цього столу глибоку долину і витоптали, яку згодом Смотрич-річка для свого русла використала. А їли велетні смажених мамонтів, ось чому 48

там, де зараз дендропарк, кістки мамонтів люди знаходять. Це велетні туди, далі від свого столу, кістки кидали. Свідком цих часів є рідкісна квітка – Шеверекія Подільська, що і зараз цвіте білим цвітом на схилах Смотрича. Ця маленька чотирьохпелюсткова квітка бачила та пам’ятає велетів і мамонтів, бо жила і тоді. Та час велетів пройшов, тому що маленькі люди, що із щурів переродились, велетам ноги повідгризали, бо заздрили їхній силі та доброму завжди настрою. Але згодом, для захисту від злих людей, земля народила нащадків велетів-козаків. Козаки мали силу і довголіття велетів. Люди казали, що Бог давав їм або геройську смерть, або довгі роки життя, щоб козаки могли своїм наступним поколінням розповідати про переможні бої над своїми ворогами, щоб про козацькі часи люди не забували. А деяким козакам Бог давав безсмертя, щоб вічно жили вони у легендах, як Іван Сірко, непереможний козацький кошовий, жодної з 60 битв на суші і на морі не програвший, який був родом із нашого краю, з Поділля. Стосовно козаків ― то вік їх середній був 100 років, ще й до 130 багато хто з них доживав. Це зараз люди мало живуть, бо дрібними стали їх душі: всі за своє особисте думають, а за громадську справу мало хто дбає. Цих дрібних душ ― дуже велика кількість, і вони велетам заздрять і, таким чином, велетам вік вкорочують. Та земля наша відпочине — і знову добрих і сильних велетів буде народжувати, щоб козацькому роду не було переводу! Олень золоторогий Коли великий литовський князь Ольгард та його племінники ― брати Коріатовичі, перемогли трьох татарських ханів і визволили наш край, повернувся Ольгерд у свою столицю, а племінники 49

вирішили залишитися на цих землях. Край зачарував їх своєю красою: у диких лісах багато було дичини, земля неозора просила плуга, щоб давати гарні врожаї, джерела манили чистою водою, річки були повні риби. Поїхали якось брати полювати на оленів. Але відстав старший брат, щоб коня напоїти, і заблукав... Глянь — із-за куща на пагорб вибіг олень. Роги його золотились у відблисках сонця, а копита були срібні. «От вполювати б мені того оленя, тоді б слава про мене линула, як про неперевершеного мисливця», — подумав князь Олександр. Скочив він на коня і вирішив вполювати того оленя. Але біг той олень так, що здавалось, ніби манить князя за собою. Ось олень знов поруч. Здавалось, що стріла влучила, але ні — застрягла у пенькові. А олень зник. Зажурився князь, подумав: «Будуть з мене тепер сміятися, що нічого не вполював, ще й заблукав». Але дивиться — олень поряд із ним і каже до нього людським голосом: «Сідай на мене, я виведу тебе з лісу. Я довезу тебе до місця, що дасть тобі славу і буде тобі, як дім рідний. Я покажу тобі острів чудовий, який посеред підківок щастя. Там давно ворогами місто зруйноване, засипані землею його мури, місто в руїнах спочиває, а ти його відродиш разом з братами і будеш мати славу на всі часи. Ти і брати твої будуть там князювати, багате буде місто і вільні люди. А щасливі будуть люди, якщо між собою не будуть сваритися. А про те, що не зміг вбити ти мене, золоторогого і срібнокопитного, не жалкуй, бо я не олень, я мрія твоя про удільне князівство». І повіз олень князя до того острова, і показав туди таємну дорогу, і залишив князя, який, на полюванні втомившись, заснув 50

міцно. А коли прикинувся, то одразу поїхав кликати братів подивитися на острів. І сподобалось його братам це місце також, бо скелями захищений острів. Наказали Коріатовичі своїм воїнам вирубати ліс. Почали будувати перші кам’яні житла на острові, а там, де і зараз знаходиться фортеця, у князів був феодальний замок, що захищав вхід у місто. І написали Коріатовичі грамоту «на замку», в якій надали право тим, хто захоче в цьому місті жити, 20 років податі не платити і самоурядовуватися, тобто самим своїм общинним життям керувати. І скоро багато різного люду роботящого — майстрів і купців у місто переселилося. А назвали місто князі Кам’янцем тому, що з каменя місцевого (вапняку) будувався, а річку навколо Кам’янця назвали — Смотрич, від слова «смотреть», тому що чиста була така у річці вода, що як зі скелі вперше брати подивились вниз — то навіть крізь воду все, до камінців на дні проглядалось. Було навіть видно, як риба у річці пливе. А пам’ять про оленя золоторогого — це золоті купола храмів, якими так славився Кам’янець. Будували храм, щоб не тільки скелі, а й Бог кам’янчан захищав! Чудотворна вірменська ікона Божої матері Легенда, яка стосується історії вірменської старовинної ікони Божої Матері, відома у Кам’янці всім. В ній відображається трагічна доля вірмен міста під час турецької навали. У різних джерелах подаються різні відомості про цю християнську святиню, розповідь про неї звучить, як легенда. Була ця ікона Божої Матері дуже давня, і дехто відносить її до Х століття. А в Кам’янець привезена була в 1380 році з Севастополя 51

вірменами. Ікона знаходилась в Миколаївському храмі до турецької навали 1672 року. Легенда свідчить, що під час турецького набігу ікона потрапила до рук невірних і була перевезена у Македонію, де в одному турецькому сімействі служила дошкою, на якій місили тісто. Кам’янецькі вірмени-купці, які заїхали в Македонію по своїх торговельних справах, викупили ікону і повернули її кам’янецьким черницям ― деводкам у Львів. Після того, як турки покинули місто у 1699р., почалася підготовка до повернення чудотворної ікони у Кам’янець. У новому Миколаївському храмі, ікона з 1767 року, до того знаходилась, після повернення, у Благовіщенському храмі. Коли Миколаївський храм був зруйнований атеїстами, то доля ікони залишилась невідомою. У 1985 році, під час реставрації дзвіниці Миколаївського храму, під кам’яними плитами підлоги, був знайдений скарб. Було знайдено біля 900 предметів: виробів з золота, срібла та коштовного каміння. Там же були знайдені вотиви — свідчення зцілення по молитві до Божої Матері. Про чудотворність вірменської ікони Божої Матері свідчать, окрім згадок очевидців тих часів, ці вотиви, знайдені у скарбі. Вотиви — це предмети, які зображають частини людського тіла (ноги, руки, серця) виготовлені з дорогоцінних металів, які зараз знаходяться у експозиціях та фондах Кам’янець-Подільського історичного музея- заповідника. Приходячи в храм і просячи про зцілення, люди залишали біля ікони вотиви, вірячи, що Божа Матір зцілить саме їх хвороби. Вотиви виготовляли з різних металів: заможні люди із золота, менш заможні із срібла та міді. Люди століттями, біля чудотворної вірменської ікони Божої Матері, молитвами зцілювали тіло і душу. А багато людей і зараз моляться і сподіваються на чудо зцілення!

52

Кажуть, що вірменська ікона Божої Матері зараз таємно зберігається у одного з колекціонерів у Києві. Коли в Кам’янці відбудують 5 храмів, зруйнованих в 30-х роках ХХ століття, то Матір Божа явиться колекціонеру і скаже йому: «Поверни мій чудотворний образ у місто Кам’янець!» Що руки збудували, то можуть і розбити Коли турки у ХVІІ столітті взяли Кам’янецьку фортецю, стояла вона і міст замковий у руїнах, після двохнедільних запеклих боїв. Турки, знаючи, що тільки надійні оборонні споруди допоможуть їм втриматись на цій завойованій землі, зразу ж почали відбудовчі роботи. Для цього багато кам’яниць у місті наказали зруйнувати. Турки хотіли, щоб через рік все було готово: і башти, і мури, і бойові бастіони. Не хотілось бусурманам на ці роботи брати християн: не довіряли. Але не змогли самі впоратись ― і прийшлось туркам бранців до будівельних робіт залучати. А щоб старанно кладку кам’яну будівельники зводили, пообіцяли на волю цих бранців відпустити. Ні криками, ні побоями не вдалось туркам змусити християн-каменярів вранці перед роботами не молитись Богу. Йшла і йшла ця без слів, німа молитва на небо про те, щоб ворогів голови під каміння міське падали, а дружні гості у місто радість приносили. Повстала згодом фортеця, як диво дивне ― міцна, грізна, як сила народу — незламна. Та відчували турки, що молитва українців була про те, щоб служила ця фортеця не силі турецькій, а славі християнській. І 53

вирішили осліпити майстрів, щоб більше фортець не змогли вони будувати. Так і зробили нелюди. Та дарма вони тішились. Пішли майстри кобзарями до народу думи співати, щоб за волю вставали, віру православну у наругу не давали. Кажуть у народі: те, що руки збудували, то можуть і розбити. Якщо Бог збудував — тільки Бог може здолати! Чи то справді було, чи то вигадка, але живе ця легенда, і всі їй вірять — очевидно, що таке було насправді. Тоді, коли Осман II у 1621 році вже завоював Хотинську фортецю, то він через Дністер перепрвив своє 200-тисячне військо, у якому було 300 гармат, 4 бойових слона і безліч мулів, верблюдів та ін. Підійшов дорогами до Кам’янця, підступив під самі стіни кам’янецької фортеці. Як взяти цей ключ до всього багатства краю? Думає султан про перемогу, оглядає місцевість навколо Кам’янця. Зверхньо, з 30-метрової висоти дивиться на турецького султана Стара фортеця з усіма своїми 12 баштами, двома бастіонами. Не боїться військ Османа II і Нова фортеця зі своїм сухим ровом, підземеллями —надійний земляний захист Старої фортеці. Вищирили свої жерла гармати, відкрито стоять на самій вершині. (Нова фортеця — це сама дорога оборонна споруда ХVІІ століття Речі Посполитої. Будували Нову фортецю аж 4 роки!). «Ні, з цього боку не візьмеш», — подумав султан. Подивився тоді він на сам Кам’янець на скелястому острові. Ні, з якого боку не підійдеш — усюди скелі, високі кам’яні стіни, 54

ремісниками збудовані башти. А з заходу готовий до бою Вірменський бастіон, з гордо виставленою груддю. Міцні, з надійними гратами міські ворота, дуже вузький міст. Після фортеці це вже друга система оборони. А що то за башти біля річки з одного і з другого боку замкового мосту? Одні з них міцно туляться до скель, інші башти ніби стрибають через річку. Це 8 башт Руської брами і 5 башт Польської брами — третя система оборони Кам’янця. І раптом... Що це? Річка Смотрич на очах здивованого Османа II несподівано вийшла із берегів і почала потужним плеском заповнювати водою свої широкі береги. Це запрацювала шлюзова система Польських і Руських воріт. Страшним гуркотом почали перегукуватись із річкою могутні скелі навколо Кам’янця. Загула земля. Небачена грізна сила оборони міста вразила турецького султана. І у роздумі спитав він у найвідданіших яничар із свого оточення: «Хто будував це містофортецю?» «Аллах побудував!» ― відповіли своєму повелителю яничари, ті самі, що нещодавно взяли штурмом Хотинську фортецю з її сорокаметровими стінами і мріяли про владу над Європою. Ніхто з них не вірив, що твердиню Кам’янця можна подолати. «Якщо Аллах будував — Аллах тільки може і взяти» (тобто «Якщо Бог збудував — тільки Бог може здолати!») — з цими словами Осман ІІ дав наказ турецькому війську повернути назад, відказавшись від штурму Кам’янця. Якщо віриш, то по вірі тобі і буде дано Коли турки захопили Кам’янець у 1672 році, то вони католицькі храми перетворювали на мечеті, а православні храми дуже не ображали, тому що у турків була угода з українським гетьманом Петром Дорошенком, який із військом козаків приймав участь у тодішній польсько-турецькій війні на боці турків.

55

Але й православні і католицькі — це ж все християнські святині. Костел Святого Петра і Павла перетворили турки на головну мечеть імені падишаха (там мали молитися мусульманичоловіки), а домініканський костел стали перетворювати на мечеть імені Хасекі, найулюбленішої із жінок султана Магомета IV (у цій мечеті мали молитися жінки із гарему Гіліль-паші, намісника турецького султана на Поділлі). Турки все християнське із храмів викидали, щоб використовувати лише будівлі костелів для мусульманської молитви. Хто не хотів залишатися під владою турків, почали в цей час Кам’янець залишати. Це їм дозволялось згідно почесної капітуляції, яку запропонував мешканцям міста султан, вражений мужністю та героїзмом захисників міста, серед яких був уславлений перемогами, легендарний полковник пан Володієвський. Чернець Яцек із домініканського костелу мав приєднатися до біженців, але вирішив спасти Святе причастя, взяти причастя із собою, щоб турки не осквернили найцінніше, що є в кожному діючому храмі. Адже Святе причастя — це Господа нашого Ісуса Христа тіло і кров, якими після щирої сповіді причащаються віруючі, з’єднуючись із Богом. Бере чернець Яцек із вівтаря причастя, щоб віднести аж у Львів, куди втікали від турків кам’янчани, аж раптом чує голос жіночий, який йому каже: «Несеш сина — візьми і матір». Звідки той голос? Перелякався Яцек, але тричі чув він цей голос і зрозумів, що це до нього промовляє Божа Матір, вказуючи на свою скульптуру, яка ще знаходилась у храмі. Розгубився чернець і прошепотів у відповідь: «Ти (він мав на увазі скульптуру) велика і важка. Як я тебе у Львів донесу?» У відповідь почувся знову голос Діви Марії: «Якщо віриш, то по вірі тобі і буде дано». Цей голос остаточно розвіяв сумніви Яцека.

56

І щиро віруючи, підняв чернець велику і важку скульптуру і поніс. І доніс її благополучно у Львів. Коли турки змушені були за Карловецькою угодою 1799 року залишити місто, Яцек приніс у Кам’янець спасенну ним скульптуру: вона йому у дорозі знову здавалась не тільки легкою, але й дуже маленькою, і як дитина сиділа у нього на руках. На згадку про це чудо, на фронтоні перебудованої у ХVІІІ столітті (за проектом відомого архітектора, коменданта кам’янецької фортеці Яна де Вітте) дзвіниці домініканського Костелу, встановлена велика скульптура Божої Матері. Вона вгорі, в центрі композиції. А праворуч, внизу від цієї скульптури (також із місцевого каменю вапняку) вирізана скульптура Яцека із маленькою скульптуркою Богородиці. Час зберіг всі ці скульптури до наших днів. Кара Божа Поки турки 27 років були у Кам’янці, домініканський костел був мечеттю. Перед тим, як розпочати мусульманські служби, за наказом Голіль-паші (намісника турецького султана на Поділлі) всі святині християнські (ікони, хрести та ін.) мали бути знищені.

57

Все з храму винесли і спалили, а тільки одну ікону — ікону Матері Божої з Іісусом Христом на руках — не взяв вогонь, як турки не старались. І тоді Галіль-пашою оволоділа така лють, що вхопив він свій ятаган (криву шаблю) і несамовито почав рубати цю ікону. Знищити повністю не зміг, але таки перерубав ікону навпіл, від’єднавши намальовану Діву Марію від сина її. Та недовго раділи басурмани. Нечестивця тяжко покарав Господь: через 7 днів, після наруги над святим образом, у Галільпаші загинула його дочка. Сталося це так: на місці, де була порубана ікона, провалилась земля ― і дівчина, що йшла у колишній костел, який став мечеттю, впала у цю велику яму. Хоч кинулись слуги їй на допомогу і витягли із ями дочку Галіль-паші, але спасти від смерті не змогли, тому що, коли падала, дівчинка вдарилась об стіну храму. Поховали її у дворі храму. На честь улюбленої дочки, на згадку про неї, Галіль-паша наказав найкращим майстрам зробити над тією могилою пам’ятник «Фонтан сліз». Кожної хвилини капала одна сльоза — ці сльози фонтану ніби оплакували смерть дочки за злочин батька. А порубану ікону, смертельно ризикуючи життям, один із християн спас, заховав. Згодом, після відступу турків із Кам’янця, ця ікона, майстерно відновлена, була повернута на своє місце ― на один із вівтарів цього християнського храму. Сльози полонянок Краса Кам’янця — це його високі скелі, на яких він побудований та скелями оперезаний. Своєрідною підковою, міцно захищають скелі місто. Кажуть і вірять 58

кам’янчани, що та скеляста підкова є оберегом щастя для всіх молодих дівчат і хлопців, що хотять об’єднатися в сім’ю і народити дітей, як продовження свого земного життя і справ. Але кам’янчани, за всю багатовікову історію міста, бачили не раз прихід завойовників. Століттями, різні завойовники, палили, грабували, нищили все те, що надбано було важкою, наполегливою працею. Найстрашнішим був час, коли увійшли в місто турки султана Магомета IV. Перемогли вони двохтижневу героїчну оборону і через Руську браму увійшли в місто, плюндруючи цю землю, йшли по трупах захисників міста, попираючи ногами християнські ікони. Красунь-кам’янчанок перетворили на наложниць, а хлопчиків забирали, щоб виховувати їх яничарами — катами рідного народу. Як тільки могли, старались дівчата уникати нелюдів-людоловів: переховувались у лісах, у печерах. Але й там їх знаходила ворожа зграя. Мотузками в’язали дівчатам руки, прив’язували до сідел коней і гнали під пекельним сонцем у далеку турецьку тяжку неволю, де й мови рідної ніколи не від кого їм вже не судилось почути. Ось настав останній вечір на рідній землі. Зібрались дівчата і тихо сльози ллють із відчаю, з туги, сльозами вмиваються. Як хотілось сердешним, щоб хоч щось на згадку про них залишилось на рідній землі. І сталося чудо: відкрилося джерело на тому місті, де полонянки сиділи і плакали, прощаючись з містом перед розлукою. Із джерел цілі водоспади стікають, вже багато століть поспіль, з високих каньйонних берегів у річку Смотрич. Оповідають ці водоспади, своїми звуками, про біль і смуток, про любов до рідної землі, що ніколи, на відміну від земної любові, не має кінця і безсмертна, як наша душа, як любов до Бога, який райську красу природи не землі створив! Ось про що шепочуть нам води водоспадів і струмків, які люди звуть «Сльози полонянок».

59

Міська криниця Кожний, хто буває у Старому місті, звертає увагу на гарну пам’ятку архітектури навпроти Ратуші. Легенда розповідає про історію спорудження цієї міської криниці. Десь у ХVІ столітті, коли у Кам’янці існувало три національних общини — руська, вірменська і польська, всі у місті дивувались багаторічному коханню без взаємності ― багатого вірменського купця Нарзеса до жінки коваля. Красуня ніби не помічала високого, завжди у розкішних шатах, поважного, видного з себе вірменина. А як наполегливо він домагався з нею побачення, передавав подарунки, шукав зустрічі; але так і не спромігся добитися взаємності. Жінка ця зберегла вірність своєму чоловікові. Прийшло багато часу. Не маючи дітей, вмираючи, Нарзес усі свої величезні статки заповів Кам’янцю на побудову водогону, який мав нести на скелястий острів прісну воду з Гунських криниць. Проект побудови водогону був справою непростою. Поки розмірковували, як водогін проводити, гроші і розійшлись. Довго чекали водогону кам’янчани та й написали польському королю Владиславу скаргу, у якій просили розібратися: де Нарзесові гроші, де водогін? Та, поки комісія приїхала із Варшави, керівництво міста встигло організувати, на залишки коштів Нарзеса, будівництво колодязя у центрі міста, навпроти Ратуші. Накрили колодязь баштою (не тою, що ми можемо зараз бачити — ця вже з’явилася у ХVІІІ столітті за проектом Яна де Вітте). Королівська комісія приїхала, бачить: колодязь побудований. Отже, гроші Нарзесові пішли все ж таки на вирішення питання водопостачання міста. Задоволена гучним банкетом у свою честь, 60

комісія поїхала назад у Варшаву, так і не скуштувавши води з колодязя і навіть не подивившись у його глибину. А вода виявилась солоною, непридатною для вживання. Та й прибувала вода у колодязь дуже повільно — так, що і для господарчих робіт вода з цього колодязя не могла широко використовуватись у місті. Так і стоїть донині колодязь цей, як пам’ятник корупції, яка була в усі часи. І ще як пам’ять про патріота Кам’янця, вірменина Нарзеса і про його любов. Адже саме на площі Польський ринок, Нарзес вперше побачив її, жінку коваля, своє безсмертне кохання. Вся історія Кам’янця на Поділлі ― то сплав дійсності з легендою: бувальщина піднімається до вимислу, і вимисел випливає з конкретного життя. А життя, історія міста ― то сконцентрована тисячолітня історія народу, його далеке і близьке, минуле і сучасне, зафіксовані в пам’ятках з каменю, усній народній творчості. Археологічні знахідки та дослідження засвідчують, що люди здавна селилися на території сучасного Кам’янця-Подільського. Це були стоянки мисливців, селища давніх землеробів. Міське ж поселення виникло тут значно пізніше. Найдавнішими вважаються археологічні знахідки на території дендропарку над каньйоном на лівому березі Смотрича. Тут після весняних розмивів було виявлено бивні мамонта, а також крем’яні відщепи пізнього палеоліту (40-13 тис. років тому). На території сучасного Старого міста, під час земляних робіт, вчені натрапили на речі часів трипільської культури (4-3 тис. до н.е.). В урочищі Татарському, яке з південного заходу прилягає до Кам’янець-Подільської фортеці, виявлено рештки великого трипільського поселення, а в ньому ― безліч уламків розписаного посуду, крем’яні ножі, скребки, різці, глиняні мініатюрні скульптури, характерні для землеробських племен доби міді. У 61

цьому ж урочищі, а також поблизу міської друкарні, знайдено знаряддя праці доби пізньої бронзи та початку раннього залізного віку (ХІІ-VІІІ ст. до н. е.). У перші століття нашої ери територію майбутнього Кам’янця та його околиць, заселяли племена черняхівської культури, основним заняттям яких було землеробство. Римські монети ІІ-ІІІ ст., знайдені на території міста та навколишніх сіл, свідчать, що населення Середнього Подністров’я перебувало у торговельних і культурних зв’язках із жителями Північного Причорномор’я та римських провінцій. У II-III ст. германські племена готів вирушили з південного узбережжя Балтійського моря на південний схід. У готських легендах розповідається про те, як вони потрапили до країни Оіюм. Учені вважають, що на мові готів, це слово означало «країна долин», тобто Поділля. Місцеві жителі вступили в боротьбу з непроханими гостями і ті були змушені продовжити свою мандрівку на південь. Припускають, що саме на Кам’янеччині готи переправилися через Дністер. Слов’янське населення Кам’янеччини в першій половині та середині І тис. н.е. займалося землеробством (вирощували жито, пшеницю, просо, горох та інші культури), скотарством і ремеслами. Найважливішим видом ремесла було видобування й обробка чорних металів. Найбільш масовою ремісничою продукцією був глиняний посуд. На початку нової ери слов’яни будували наземні житла зі стінами, що робилися з лози і глини, під двосхилою стріхою. Поступово стався перехід до напівземлянок, стіни в яких складалися з колод, а покрівля ― з дерев’яного каркасу та стріхи з очерету або соломи. Облаштування житла було небагатим: пристінні лавки, стіл, лежанка, піч (інколи зустрічалися і відкриті вогнища). Поблизу жител розташовувалися господарські будівлі.

62

Важливе місце серед черняхівських старожитностей займають жертовники-капища, пов’язані з кам’яними людиноподібними ідолами, біля яких приносили жертви на честь язичницьких богів. Визначною пам’яткою першої половини I тисячоліття н.е. є так звані Траянові вали ― земляні насипи, що простягалися колись на десятки кілометрів у межиріччях приток Дністра. Ще й сьогодні можна побачити рештки цих споруд поблизу сучасного Кам’янцяПодільського. Проте велетенські вали не змогли спинити навалу племен гунів наприкінці IV- на початку V ст. З тими часами пов’язують виникнення унікального мікротопоніма ― одне з урочищ на території сучасного міста Кам’янця-Подільського мало назву Гунські криниці. На Кам’янеччині слов’янські селища черняхівської культури існували протягом всього V ст. Проте, як вважають вчені, ще в IV ст. починають формуватися великі слов’янські міжплемінні об’єднання антів і склавинів. Археологи допускають, що основним населенням Кам’янеччини у VI-VII ст. були склавини. Їм належать пам’ятки празькокорчакської археологічної культури. Згодом виникають нові племінні об’єднання слов’ян. Допускають, що у VІІІ-ІХ ст. на території краю мешкали племена тиверців (основний ареал їхнього розселення ― межиріччя Дністра та Пруту) та східних (білих) хорватів. У X ст. територія сучасної Кам’янеччини увійшла до складу Київської Русі. З цього часу починається інтенсивний розвиток сільського господарства і ремесел (обробка чорних металів, виготовлення речей з бронзи, міді, срібла, золота та різних сплавів, гончарство). Свідченням високої майстерності ремісників в обробці каменю є знахідка невеликої кам’яної іконки Дмитра Солунського (ХII-ХIII ст.). Коли Київська Русь вступає в період феодальної роздробленості, в Прикарпатті та Подністров’ї виникає Галицьке князівство, яке 63

набуло особливої могутності за князювання Ярослава Осмомисла (1153-1187). Родючі ґрунти, м’який клімат, відносна безпека від кочівників зробили князівство одним з найбагатших на Русі. Однією із найважливіших земель Галицького князівства було Пониззя. В 1199 р. волинський князь Роман Мстиславич об’єднав у одних руках Волинь і Галичину. Після його смерті об’єднане князівство розпалося. Галичем на деякий час навіть заволоділи угорські феодали. Незалежність Галицького князівства була відновлена князем Мстиславом Удатним. В 30-х роках XIII ст. син Романа Мстиславича, князь Данило Галицький, знову об’єднує Волинь і Галичину. Вже наприкінці 1240- на початку 1241 року, його землям довелося зазнати нищівного удару монголо-татарської орди хана Батия. Скориставшись послабленням князівської влади, Галичину захопили бояри. Данило Романович змушений був у 1241 р. послати військовий загін на чолі із своїм «печатником» (канцлером) Кирилом в місто Бакоту, щоб той міг взяти під контроль все Пониззя. Кирило деякий час виконував роль князівського намісника на Пониззі. Пізніше він стане митрополитом Київським і всієї Русі. Після своєї смерті проголошений святим Української православної церкви. Коли в 1255 році татарський воєначальник Куремса, вторгся в Галицько-Волинське князівство, на його бік перейшов намісник Бакоти ― боярин Милій. Данило Галицький послав на Пониззя свого сина Льва, який привів бунтівного боярина до покори. Але Милій при першій же нагоді знову зрадив князя. Вчені допускають, що у 1259 р. було зруйновано укріплення Бакоти і територія сучасної Кам’янеччини з того часу потрапила під безпосередню владу монголо-татар. Літописне місто Бакота було розташоване на лівому березі Дністра, при впадінні в нього невеликої річки Руски. Учені, які досліджували цю місцевість, 64

виявили сліди укріплень давньоруського міста та сільських поселень навколо нього. Археологами було розкопано залишки жител XII-XIII ст., виявлено рештки залізоробного виробництва (шлаки, уламки кричного заліза), посуд (корчаги, глечики), залізні ножі, ковані цвяхи, прикраси та інше. У 1362 році, скориставшись занепадом Золотої Орди, литовський князь Ольгерд завдав татарам нищівної поразки біля Синіх Вод і відвоював у них Подільську землю. Цей благодатний край він надав своїм племінникам ― князям Коріатовичам. Спираючись на підтримку подолян, вони почали «оборонять Подольску землю от татар, а баскакам дань платить перестали». Літопис розповідає, що Коріатовичі відбудували місто Бакоту та заснували Кам’янець, який незабаром став новим центром краю. В січні 1374 р. Юрій та Олександр Коріатовичі надали міщанам Кам’янця 200 ланів землі (близько 3500 га) між річками Мукшею і Баговицею. Подільська земля, за часів правління Коріатовичів, користувалася великою автономією. Навесні 1393 р. великий литовський князь Вітовт, вирішив покінчити з проявами самостійної політики Федора Коріатовича, та виступив походом на Поділля. Його військо підкорило подільські замки, проте на рубежі XIV-XV ст. край, внаслідок політичних домовленостей, ще декілька разів переходив з рук в руки. Так, з червня 1395 до серпня 1399 р. Західним Поділлям (включаючи Кам’янеччину) «на повних князівських правах» володів краківський воєвода Спитко, а в 1400-1401 pp. ― литовський князь Свидригайло. В 1411-1431 pp. Західне Поділля перебувало у складі Великого князівства Литовського. У 1431.р., після смерті великого литовського князя Вітовта, ця територія стала об’єктом польськолитовського конфлікту. Запекла боротьба в Бакотській окрузі 65

привела до такого спустошення, що після перемир’я у вересні 1431 р., замок у Бакоті вирішили не відновлювати. Кам’янеччина здавна знаходилася в центрі міжнародних торгівельних шляхів. Так звана «татарська дорога», відома з писемних джерел з 1343 р., вела із Заходу через Краків, Львів, Кам’янець, Київ, приазовські степи далі на Схід. Цією дорогою везли шовкові тканини з Китаю, прянощі з Індії, ремісничі вироби із Західної Європи. Пізніше, з’являється велика торгова дорога, від Балтійського моря через Поділля в Молдавію і далі до Чорного моря та Константинополя. Торгівлею займалися переважно місцеві вірмени. Кам’янеччина була однією із найважливіших арен визвольної боротьби українського народу, під проводом Богдана Хмельницького. Вже влітку 1648 року тут активно діяли місцеві опришки, якими керували Станіслав Морозенко та Остап Гоголь. На допомогу їм прийшли козаки Максима Кривоноса. Після невдалого штурму Кам’янця-Подільського наприкінці листопада та укладення загального перемир’я, повстанці відійшли на схід воєводства, де утворили Подільський полк. В 1649-1650 рр. подільські опришки активно діяли в Медоборах та в Придністров’ї, чинячи напади на обози польської армії під Кам’янцем. Лише завдяки значній перевазі та несподіваному наступу, польським військам вдалося розгромити загін отамана Мудренка. На початку травня 1651 року 10-тисячна козацька армія на чолі з Д. Лисовцем та І. Богуном розташувалась табором поблизу Кам’янця. Козаки зайняли прилеглу територію та розпочали облогу Кам’янця. Проте, одну з найпотужніших фортець Європи взяти штурмом не вдалося і через кілька днів, за наказом Б. Хмельницького, козаки вирушили на з’єднання з головними силами. Ще одна невдала спроба штурму Кам’янця-Подільського 66

була влітку 1652 р., коли козацьким військом командував сам Б. Хмельницький. Восени 1653 р. Б. Хмельницький з козаками та союзникамитатарами, оточив армію польського короля Яна Казимира, штаб якого знаходився у Жванецькому замку. Польське військо, яке потерпало від холоду, голоду і хвороб, несло відчутні втрати, масово втікали жовніри. Лише зрада кримського хана врятувала королівську армію від повного винищення. В серпні 1655 р. головні сили української армії та російські війська визволили більшість населених пунктів Кам’янеччини, але й цього разу мури міста-фортеці виявилися нездоланними. Наприкінці липня 1672 року до берегів Дністра підійшла більш ніж 150-тисячна армія, очолювана турецьким султаном. У п’ятницю 12 серпня 1672 року турецькі загони з’явилися під стінами Кам’янця-Подільського. Два тижні тривала героїчна оборона міста, після чого гарнізон погодився на почесну капітуляцію. У жовтні 1672 р. Річ Посполита була змушена відмовитися від Подільського воєводства на користь Османської імперії. Проте туркам було незатишно в завойованому краї. Вже восени 1672 року загони опришків, керовані І. Кияшком, тривожать їх під Кам’янцем. А в січні 1674 р. подільські опришки разом з польськими жовнірами розгромили великий турецький загін. У серпні 1699 року, згідно умов Карловицького мирного договору, турки покинули Поділля. Відновлення влади Речі Посполитої супроводжувалося наростанням національнорелігійних суперечностей. Тому, коли на Правобережній Україні в 1702-1704 рр. спалахнуло повстання під проводом І. Самуся, С. Палія та А. Абазина, воно знайшло певну підтримку і серед українського населення Кам’янеччини. У 1704 року під самим Кам’янцем діяли опришки, ватажком яких був Ворона. У 1709 р. на Кам’янеччині з’явилися загони 67

козаків під керівництвом Сави Волошина, в 1712 р. ― загони українського гетьмана Пилипа Орлика. У 30-40-х роках XVIII ст. на Поділлі активно діяли гайдамаки. Восени 1747 р. лише коронні війська змогли розгромити біля Кам’янця-Подільського гайдамацький загін під проводом Клеофаса. У XVIII ст. напади татар на Кам’янечину майже припинилися. У XVII-XVIII ст. Кам’янець-Подільський, на геополітичній карті Центральної і Східної Європи, виступав важливим політичним, торговельним, ремісничим, оборонним, культурним і релігійним осередком України, був добре відомий різним політичним, військовим і релігійним діячам та європейській громадськості. Він знайшов свою багатогранну історико-архітектурну та містобудівну виразність у різних видах зображальних джерел, досить часто наносився на різні, тогочасні, карти Європи та світу. Найбільш давнім, відомим графічним зображенням Кам’янця в хронологічному відношенні, виступає малюнок 1633 р.На основі свідчень Львівського літопису, можна стверджувати, що малюнок Кам’янця 1633 р. пов’язаний з перебуванням під містом, в тому році, татарських військ на чолі з Абаза-пашею, які безуспішно намагалися його захопити. Найбільш яскравим виявом антикріпосницької боротьби на Поділлі в 20-30-х роках XIX ст. став опришківський рух на чолі з Устимом Кармалюком (1787-1835). Чимало місць на Кам’янеччині пов’язано з діяльністю народного месника. Його ім’ям народ назвав гору поблизу Кам’янця. У травні 1792 р., за наказом Катерини II, царські війська увійшли на Правобережжя і розташувалися поблизу Кам’янця. Наступного року польський гарнізон Кам’янецької фортеці та місцеве населення склали присягу на вірність цариці. Так Поділля потрапило під владу Російської імперії.

68

Незабаром було утворено Подільську губернію з центром у Кам’янці-Подільському. Більша частина селян Кам’янеччини до 1861 року були кріпаками. Протестуючи проти важкого гніту, селяни відмовлялися працювати на панщині, вчиняли підпали панського добра, знищували посіви, втікали в Молдавію або ж на Херсонщину. Перед загрозою селянського бунту цар Олександр II скасував кріпосне право. Царський маніфест був прочитаний в кафедральному соборі в Кам’янці-Подільському 13 березня 1861р. Реформа 1861 р. виявилася для селян грабіжницьою і несправедливою. Високі викупні платежі і позбавлення значної частини землі викликали нові селянські виступи. Під час польського визвольного повстання 1863-1864 рр., вирішивши зіграти на протиріччях між поміщиками-поляками і селянами-українцями, цар видав указ, за яким тимчасово зобов’язані селяни (колишні кріпаки) Правобережної України з 1 вересня 1863 р. зараховувалися до стану селян-власників і вносили викупну плату в казну. За переписом населення 1897 року Кам’янеччина була найбільш густо заселеною територією в Російській імперії ― 105 осіб на одну квадратну версту. У середньому на селянський двір припадало лише 2,5 десятини землі. Це був найнижчий показник по Україні. Під час революції 1905-1907 рр. аграрний рух охопив Кам’янецький край, в селах Камянеччини відбувалися селянські страйки. Для придушення селянських заворушень наприкінці 1905- на початку 1906 року були направлені регулярні війська. Серед селянства поширювалися газети і листівки, які закликали до боротьби з царизмом. Традиційний побут жителів Кам’янеччини, значною мірою, залежав від природно-географічних особливостей краю. Житла 69

споруджували з місцевого матеріалу. Робили каркасові пройми стін з дерева, заплітали їх хмизом або заповнювали саманом, обкидали глиною, тинькували і білили. Над стінами ― великий солом’яний дах, що похило спускався з чотирьох сторін і завершувався підрізаною стріхою. Ребра дахівки майстерно складали з околотів. Посередині з’єднання двох ширших частин даху ― тинькований комин, покритий дашком. Хату оперізувала призьба. Вікна були невеликими, поділеними на чотири, рідше ― на шість шибок. Для господарського реманенту, худоби, птиці споруджувалися окремі будівлі (комора, стайня, обора, хлів та інше). Через двері з двору потрапляли в сіни, де був вхід у комірчину, стояла драбина, що вела на горище. По обидві сторони від сіней були дві кімнати (хазяї називали їх хатами) ― більша й менша. Зліва від входу у велику кімнату розташовувалася велика піч з припічком. Біля неї здебільшого була лежанка. Піч була у великому пошануванні ― ставилися до неї дуже дбайливо, господиня прикрашала піч, біля неї і на миснику зберігала кухонне начиння. До інтер’єру помешкання входило велике ліжко, накрите веретою або килимом, з пірамідою подушок, яка ледь не сягала стелі. Від ліжка до правого кутка хати присунута лавка. До лавки притиснувся стіл. Вгорі ― образи. Для приготування їжі використовувався глиняний посуд різної форми та об’єму. Для зберігання продуктів харчування існував спеціальний посуд та дбайливо виготовлені плетені з лози і соломи кошниці, солом’яники, коші. Біля кожної хати був невеликий садок з вишень, черешень, яблунь, груш та волоських горіхів. Особливо розвинутим садівництво було в кам’янецькому Придністров’ї. Перше місце по кількості дерев тут займали сливи «угорки». Вживали їх свіжими, 70

а також солили й маринували, сушили в сушарнях-«тюзнях». Перероблену сливу везли на продаж. Велике значення в житті жителів Кам’янеччини відігравало скотарство: вирощували свиней, велику рогату худобу, кіз та овець. Більшу частину року домашніх тварин випасали на луках і по лісах. Коней було небагато, землю обробляли переважно за допомогою упряжки волів. Села на берегах Дністра славилися рибальством. Широко було поширене бджільництво. Недарма ж Товтровий кряж назвали Медоборами. На Кам’янеччині розвивалися ремесла й промисли, продукція яких була необхідною для існування селян. Здавна було розвинуте залізоробне виробництво і пов’язане з ним ковальство. Найчастіше кузню влаштовували у вигляді зрубної однокамерної хатини. Вона обладнувалася горном, ковальським міхом, накувальнею, коритом і діжками з водою для гартування. Часто перед кузнею споруджували навіс для прив’язування коней під час їх підковування. Основний ковальський інструмент ― ковадло з конусом, а були ще й точило, молоти і молотки різних розмірів, зубило, лещата, ножиці, ножівка, розточки для копит, кліщі, стояк для підковки чобіт, обценьки, рубило, пробійники... Сама природа сприяла розвиткові гончарства ― необхідна для виготовлення посуду, глина була легко доступною для видобування на більшій частині території Кам’янеччини. Подільські гончарі прикрашали свій посуд яскравими розписами. Великою майстерністю відзначалися вироби господарськопобутового призначення та знаряддя із дерева, лози, соломи, каменя, заліза. У господарстві багатьох подолян були знаряддя для обробки конопель, льону, вовни. Майже у кожній хаті був ткацький станок та прялка, за допомогою яких довгими зимовими вечорами жінки виготовляли текстильні вироби для своїх сімей та на продаж. Одяг, а особливо святковий, щедро прикрашався тканими та вишитими орнаментами, які мали не тільки 71

декоративне, але й символічне потаємне значення. Традиційний одяг мешканців Кам’янеччини, як і всього Поділля, розвивався і вдосконалювався протягом століть, зберігаючи прадавні слов’янські традиції. Жінки носили спідниці-горбатки, безрукавки-керсети та камізельки, на голові ― очіпки (дівчата ― вінки). З прикрас здавна носили коралі, пізніше ― різнокольорові скляні буси (зґарди). Надзвичайно мальовничими були жіночі та чоловічі сорочки, розшиті на рукавах та на грудях. Чоловіки одягали штани з саморобного полотна. З верхнього одягу побутували свити, взимку ― кожухи, в негоду ― катанки. Найбільш поширене взуття ― личаки (верзуни, солом’яники, дерев’яники) та шкіряні постоли. Громадську, виробничу й сімейну сферу життя подолян, регламентували календарні свята та обряди. Весь перебіг календарно-обрядового циклу подолян супроводжувався традиційними дійствами, обрядами, співами, іграми: Святки ― дванадцятьма стравами на Свят-вечір, колядками, щедрівками, посівальними величаннями, водінням «Кози» на Маланку, вертепом, Йорданськими співами; Великдень ― предковічними писанками, паскою, ковбасою, печеним поросям, гаївками (серед них і відома «Подолянка»)... На початку XX ст. на Кам’янеччині науковцями зібрані чудові етнографічні колекції для київських і петербурзьких музеїв. Чимало матеріалів з Кам’янеччини, завдяки старанням О. Прусевича, К. Широцького та інших збирачів, придбав Російський етнографічний музей у Санкт-Петербурзі: глиняний посуд, одяг, зразки вишивок, рушники, писанки, прикраси з бісеру, іграшки, музичні інструменти та ін. Важливу роль у житті багатонаціонального населення Кам’янеччини відігравала релігія. У краї впродовж століть співіснували різні конфесії.

72

З квітня 1906 р. у Кам’янці-Подільському діяло товариство «Просвіта», яке очолив відомий лікар і громадський діяч Кость Солуха. Просвітяни влаштовували різноманітні культурнопросвітні заходи, відкривали бібліотеки-читальні. Проте, влада всіляко перешкоджала просвітянам. У XIX- на початку XX ст. з Кам’янеччиною були пов’язані життєві стежки багатьох відомих діячів науки і культури. Восени 1846 року, за дорученням Київської археографічної комісії, у Кам’янці-Подільському побував Т.Г. Шевченко. У 80-х роках XIX ст. на Кам’янеччині деякий час жив і творив відомий польський художник та релігійний діяч Адам Хмельовський (св. Брат Альберт). Малював подільські краєвиди, розписував костел. Від самого початку Першої світової війни, Кам’янеччина постійно знаходилася у прифронтовій зоні. 3-6 серпня 1914 р. західна частина краю, включаючи Кам’янець-Подільський, була окупована австро-угорськими військами. У зв’язку з погіршенням становища на фронті в червні 1915 р. та влітку 1916 р. віддавалися накази про евакуацію людей і майна, нищення врожаю. До російської армії у 1914-1917 рр. було мобілізовано половину всього працездатного чоловічого населення краю. Для потреб фронту у селян реквізували більше третини коней та робочої худоби. Лютнева революція 1917 року дала народам Російської імперії довгоочікувану волю. На Кам’янеччині виникає двовладдя: з одного боку ― уповноважені Тимчасового уряду, рада громадських організацій, з іншого ― рада робітничих і солдатських депутатів, підтримана солдатами 3-го Кавказького і 12-го армійського корпусів. У січні 1918 р. збільшовичені солдати захопили владу у Кам’янці-Подільському. Проте радянська влада на Кам’янеччині на цей раз проіснувала недовго.

73

З липня по вересень 1920 р. жителі Кам’янеччини повною мірою пізнали радянську політику в дії ― майже весь зібраний врожай держава забрала по «продрозкладці». У листопаді 1920 р. радянська влада в краї утвердилася остаточно. В період проведення «нової економічної політики» у 1921-1928 рр. почалося повільне, але неухильне піднесення господарства і рівня життя краян. Голодомор 1932-1933 років, жахливий злочин тоталітарної системи не оминув місто Кам’янець-Подільський. Хоча ситуація була дещо краща ніж у інших областях, багато в чому за рахунок близькості кордону з сучасними західно-українськими територіями. Враховуючи прикордонний статус Кам’янеччини, населення, особливо з сіл, які знаходилися на річці Збруч, намагалося вирушити в сучасні західні області. Там подоляни міняли свої речі на хліб та зерно. Непоодинокими були випадки, коли люди наймалися на роботу за можливість харчуватися або працювали за хліб. Проте далеко не всім це вдавалося: вздовж кордону з Польщею по річці Збруч та кордону з Румунією по річці Дністер у багатьох місцях були влаштовані загорожувальні лінії та на кордонах несли варту радянські каральні органи. Скрутною ситуація була і місті, за даними у 1932-1933 роках від голоду померло 585 людей у Кам’янці. З 1934 р. на Кам’янеччині запроваджується середня загальноосвітня школа ― десятилітка. До 1940 р. неписьменність дорослого населення було ліквідовано.

22 червня 1941 року мирне життя краян було перерване віроломним нападом гітлерівської Німеччини та її сателітів на Радянський Союз. Війна принесла горе і незчисленні біди десяткам тисяч кам’янчан. На Кам’янеччині настали тяжкі часи кривавої фашистської окупації – 990 днів і ночей знемагало місто над Смотричем у фашистському ярмі.

74

Повоєнний час у Кам’янці-Подільському відбулись значні зміни: з’явилися великі промислові підприємства — цементний, кабельний, приладобудівний заводи, відкрились нові навчальні заклади. У 1977 році, Старе місто разом з фортецею оголошено історикоархітектурним заповідником. Від 1991 року Кам’янець-Подільський – у складі незалежної України, є значним економічним, культурним, освітнім і туристичним осередком держави.

2 березня 2000 року Постановою Верховної Ради України затверджено нові межі міста загальною площею 2787,1 гектара. Кам’янець-Подільський завжди потрапляв у рейтинг «Найкращі міста для життя в Україні» за версією журналу «Фокус». В загальному, упродовж усього періоду існування Кам’янця, на його культуру, як вже згадувалося вище, мали вплив всі національності, які жили на території сучасного Кам’янцяПодільського. У різні часи на території Кам’янця-Подільського проживали ― українці, поляки, євреї, литовці, турки, татари, вірмени і всі ці національності робили свій внесок в народні промисли, одяг, фольклор, звичаї та традиції міста, які, в певній мірі збереглися до сьогодення.

75

Розділ 3 Особистості, які прославили Кам’янець-Подільський Кожна країна та нація шанує своїх героїв по своєму. Їм встановлюють пам’ятники, називають на їхню честь університети, міста, вулиці, зображають на грошових банкнотах і монетах. Найбільшим багатством нашого міста і краю завжди були люди. Працьовиті, талановиті, завзяті, вони прославили наш край в Україні і за її межами. Наймагічніше місто України – так назвала Кам’янецьПодільський відомий літературознавець Роксана Харчук. І, справді, побувавши в Кам’янці-Подільському хоча б один раз, забути його неможливо: місто знову й знову, неначе магніт, тягне до себе. У чому ж магія Кам’янця-Подільського? Чому він так приваблював до себе литовців і поляків, вірмен і євреїв, турків і німців, росіян і молдаван, циган і чехів, не кажучи вже про українців, які це місто виплекали? Чому він і сьогодні з усіх усюд приваблює до себе сотні тисяч туристів? Передусім, кожен знаходить у місті над Смотричем щось рідне, надзвичайно близьке серцю. Так, душу литовця не може не радувати те, що одну з головних вулиць міста, названо іменем литовських князів Коріатовичів, адже саме Юрій і Олександр Коріатовичі ще у 1374 р. надали місту магдебурзьке право. Таким чином, Кам’янець увійшов до чільної п’ятірки українських міст, які першими на українських теренах здобули право на самоврядування. А який поляк, перебуваючи в Кам’янці, не відвідає Кафедральний костел ― малий Вавель, як його часто називають поляки, не вклониться місцю в Старій фортеці, де загинув її найзнаменитіший оборонець Єжи Володийовський ― герой однойменного роману Генрика Сенкевича, не погляне на 76

колишній будинок лікаря та історика Юзефа Ролле, в якого наприкінці ХІХ ст. вечорами збирався увесь цвіт кам’янецької інтелігенції, тож навіть говорили, що тут працює філія Київського університету. Вірмени, що в середньовіччі знайшли прихисток у Кам’янціПодільському, мали тут одну з найбільших в Україні громад. Про це досі нагадують вірменські квартали на півдні Старого міста, Вірменський ринок, Вірменський бастіон, вишукана Вірменська дзвіниця, палац вірменського єпископа. Кам’янець, в якому наприкінці ХІХ- на початку ХХ ст., приблизно половину населення становили євреї, може гордитися, що тут перші твори написав класик єврейської літератури Менделе Мойхер-Сфорім, що в місті народилися ― видатний біохімік Борис Збарський, який бальзамував тіло Леніна, видатний шахіст Леонід Штейн, який тричі був чемпіоном СРСР, віртуоз джазу Михайло Альперін. Ще один цікавий і маловідомий факт: в 1919 р. у Кам’янці-Подільському український письменник Степан Васильченко, на замовлення Симона Петлюри, написав чудове й надзвичайно щемливе оповідання на захист бідних єврейських ремісників. Мають що згадати і турки, які володіли Кам’янцем у 16721699.рр. Досі, як кам’янчани, так і туристи полюбляють поглянути на місто з висоти турецького мінарету. А укріплений турками Замковий міст, у народі досі називають Турецьким. Зберігся і Турецький бастіон. Досі ходять легенди про заховані турками незліченні скарби. А дехто з кам’янчан, улітку 1990 р., реально пробував відшукати турецьку золоту карету, тож для цього навіть змінив русло Смотрича біля Турецького мосту. Німці, пройшовшись сходами Фаренгольца, неодмінно згадають лікарів Вільгельма та Едмунда Фаренгольців. А ще, обов’язково оглянуть корпуси колишнього пивного заводу, заснованого баронесою Евеліною Юній, згадають, що в будинку, де нині 77

розташувалася дитяча спортивна школа, колись діяла лютеранська кірха. Росіяни, неодмінно згадають усіх друзів Олександра Пушкіна, що перебували на службі в Кам’янці-Подільському. А це ― поет Костянтин Батюшков, декабрист Володимир Раєвський, лікар Володимир Даль, який прославився збиранням слів, легенд, прислів’їв. Кам’янець і Смотрич не раз згадуються на сторінках Далевого словника. А ось будинок, в якому в духовній семінарії навчався батько Федора Достаєвського, а ось лікарня, в якій, закінчивши університет, лікував поранених на фронтах Першої світової війни Михайло Булгаков, а ось будинок, в якому народила Марія Савіна ― протягом 40 років прима Александринського театру в Петербурзі, а ось брама, біля якої вітер зірвав капелюха з голови Петра Першого, за що відтоді браму стали називати Вітряною. Ще один цікавий факт: серед визволителів Кам’янця, був батько Володимира Висоцького. Кам’янець завжди приваблював молдован. А 7 липня, в день Іоанна Хрестителя, вони здійснювали справжнє паломництво до міста. Жаль, що від улюбленої молдаванами ІоанноПредтеченської церкви, сьогодні залишився тільки фундамент. Зате зберігся будинок старости, в якому переховувався від переслідування молдавський господар Василь Лупул із дочкою Розандою ― вдовою Тимоша Хмельницького. Цигани згадають Циганівку ― кілька кварталів нинішнього Нового плану, де колись був пустир, на якому циганам дозволяли розбивати табір. Чехи вклоняться пам’яті свого знаменитого генерала Людвіга Свободи, який двічі ― 1939 р. і 1944 р. ― перебував у Кам’янціПодільському. А перед Першою світовою війною, чех Генріх Вондра, викладаючи в місцевих гімназіях, заніс до міста новітні гімнастичні віяння.

78

Для греків, буде цікаво, що в Кам’янці, їхня землячка Софія Глявоне, ставши дружиною Юзефа де Вітте ― сина місцевого коменданта, зробила революцію в кам’янецькій моді: першою в місті вдягнула кринолін і наклеїла на обличчя мушки. Пізніше, вона прославилася як Софія Потоцька, для якої було збудовано знамениту «Софіївку» в Умані. Звісно, є чим і ким гордитися в Кам’янці-Подільському й українцям. Тут перші співомовки написав Степан Руданський, перший вірш надрукувала Наталя Забіла, перший фейлетон опублікував Остап Вишня, першу збірку віршів видав Володимир Свідзинський, тут народився поет Микола Бажан, тут жив і працював Микита Годованець, який перетворив Кам’янець на столицю байки. Багато прогресивних людей, діячів літератури, культури звертали свій погляд і думи до древнього міста на Поділлі. З археографічною комісією прибув у 1846 року до Кам’янцяПодільського молодий Тарас Шевченко. Разом з учителем гімназії П. Чуйкевичем він відвідав Приворотську бурсу, Нігин, село Вербку, де записував народні пісні й легенди. Пізніше, згадуючи про перебування на Поділлі, про злидні, які він бачив, Шевченко писав: «Всюди їздив і всюди плакав». Ті сльози вилилися в гнівні, сатиричні поезії. Кам’янець-Подільський в роки громадянської війни і перших п’ятирічок був справжнім виром політичного, культурного життя. Навколо газети «Червоний кордон» групувалися літературні таланти: Іван Кулик, Сава Божко, Терень Масенко, Іван Дніпровський, Любомир Дмитерко, Юрій Смолич, Наталя Забіла... Працювали тут і сатирик Федір Маківчук, байкар Іван Сварник. По праву вважають своєю творчою колискою місто над Смотричем поети Василь Цілий, Наталя Кащук, Надія Пакулько, Іван Покотило, Олександр Климчук, прозаїк Василь Горбатюк.

79

Усе нові і нові знахідки вкотре підкреслюють неабияке значення подільського міста в розвитку культури та літератури в країні. Так, Юрій Тинянов, збираючи матеріал для роману «Пушкін», приїхав у Кам’янець-Подільський, де було найповніше зібрання пушкінського «Современника». Шануючи сучасників, Кам’янеччина пам’ятає і завжди пам’ятатиме своїх земляків, які невтомною працею та талантом прославили і продовжують прославляти наш край в Україні та за її межами. Саме кам’янецька земля стала життєвою колискою для багатьох знаних на Поділлі та далеко за його межами людей, розкрила їх талант і надихнула на самовіддану працю. Серед них ― знані письменники і талановиті художники, відомі вчені та спортсмени, діячі мистецтва і військові, священнослужителі та політики. Алєксєєва Олена Семенівна – видатний вчений, відомий не лише в Україні, а й далеко за її межами. Вона понад 50 років працювала в аграрній науці, з них 30 років в галузі аграрної освіти. Андрейцев Володимир Іванович – відомий вчений, педагог, поет, доктор юридичних наук, професор, декан юридичного факультету Київського національного університету ім. Т. Шевченка, Заслужений юрист України, академік Академії правових наук України, член Вищої ради юстиції України. Баженов Лев Васильович — український історик. Доктор історичних наук (1996). Професор. Академік Української академії історичних наук (УАІН), директор Центру дослідження історії Поділля Інституту історії України НАН України при Кам’янецьПодільському національному університеті імені Івана Огієнка. Член правління Національної спілки краєзнавців України. Бец Олексій Давидович ― відомий подільський композитор, автор понад 200 музичних творів, доцент Кам’янець-Подільського 80

державного університету, Заслужений працівник культури України, лауреат обласної премії ім. В. Заремби. Білкун Микола Васильович ― прозаїк, гуморист, член Спілки письменників України, автор понад 30 книжок, працював заступником редактора журналу «Перець», редактор видавництва «Радянський письменник». Бойко Віктор Вікторович ― доктор технічних наук, завідуючий науководослідної лабораторії з проблем сейсмічної безпеки технологічних вибухів Інституту гідромеханіки НАН України. Винокур Іон Срульович (Ізраїлович) — український археолог, історик, один із провідних дослідників черняхівської культури. Доктор історичних наук (1978). Заслужений працівник вищої школи УРСР (1981). Дійсний член Академії наук Вищої школи України. Від 1963 року працював в Кам’янець-Подільському педагогічному інституті (нині Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка): старший викладач, доцент, професор (від 1980), завідувач кафедри історії СРСР і УРСР (від 1969), історії Східної Європи і археології (від 1991). Лауреат Кам’янець-Подільської міської премії в галузі історикокраєзнавчих досліджень (1995). Співавтор (із Миколою Петровим) давньоруської гіпотези про заснування Кам’янця-Подільського. Волошина Ніла Йосипівна ― відомий вчений, організатор науки, засновник напрямку в українській методиці літератури, доктор педагогічних наук, професор, член-кореспондент Академії педагогічних наук України. Гаврилюк Юхим Семенович ― відомий художник по фарфору. Грозний В’ячеслав Вікторович ― талановитий футболіст і відомий тренер, п’ятиразовий чемпіон Росії у складі «Спартака», кращий тренер сезону в Україні 1996 р. (як тренер «Дніпра»); 2002.р. (як тренер «Арсеналу»); Болгарії 1998 р. (як тренер «Левські», Софія); Заслужений тренер України і Росії. Грубляк Клавдія Миколаївна – поетеса.

81

Горпинчук Анатолій Васильович ― Заслужений працівник культури України, у 1975-2003 pp. ― розпорядник, директор, художній керівник Хмельницької обласної філармонії. Дарманський Микола Миколайович ― відомий громадський і освітянський діяч на Хмельниччині, ініціатор створення Хмельницького гуманітарно-педагогічного інституту, Заслужений працівник освіти України. Дідик Михайло Петрович ― Народний артист України, лауреат державної премії ім. Т. Шевченка, соліст Національної опери України. Замбриборщ Федір Сергійович ― видатний вчений-гідробіолог, доктор біологічних наук, професор, завідувач кафедри, декан біологічного факультету Одеського державного університету ім. І. Мечнікова. Учасник Великої Вітчизняної війни. Калитко Анатолій Миколайович ― член Національної Спілки художників України, провідний живописець Гуцульщини, завідуючий кафедрою Косівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва. Ковальський Вадим Миколайович ― начальник інженерних військ Збройних Сил України (з грудня 2002 p.), генерал-майор. Костюк Григорій Олександрович ― відомий ученийлітературознавець, упорядник і видавець творів українських письменників М. Куліша, М. Драй-Хмари, М. Хвильового та інших, академік НАН України. Красуцький Мар’ян Іванович — український журналіст, письменник, публіцист. Заслужений журналіст України (1994). Член Національної спілки журналістів України. Член Національної спілки письменників України. Журналістський псевдонім — М. Кравченко. Від 1978 року редактор газети «Прапор Жовтня» (від 1991 року — «Край Кам’янецький»).

82

Кукурудзяк Микола Григорович ― доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри всесвітньої історії Кам’янецьПодільського державного університету. Кукуруза Сергій Васильович ― відомий художник-графік України та Казахстану. Кушнір Віктор Степанович ― відомий український поет. Лаврик Семен Семенович ― член-кореспондент АН УРСР, ректор Київського державного медичного університету ім. О.О..Богомольця. Автор методу автотрансплантації кріоконсервованого кісткового мозку онкологічним хворим. Учасник Великої Вітчизняної війни. Мак Ольга (дівоче ім’я й прізвище: Петрова Ольга Нилівна) — українська письменниця. Член Об’єднання українських письменників «Слово» і Спілки письменників України (1994 р.). Малік Микола Йосипович ― доктор економічних наук, професор кафедри фінансів, грошового обігу та кредиту Національного університету ім. Т. Шевченка, член-кореспондент Української академії аграрних наук. Мерлені Ірина Олексіївна (уроджена Ірина Олексіївна Мельник) — заслужений майстер спорту з вільної боротьби, олімпійська чемпіонка (Афіни, 2004 р.), бронзова призерка Олімпіади (Пекін, 2008 р.); чемпіон світу (2000, 2001, 2003, 2007.рр.), чемпіон Європи (2004, 2005 рр.), вагова категорія — до 48 кг. Мамалига Анатолій Станіславович ― Заслужений артист УРСР, соліст-баяніст, художній керівник ансамблю «Рідні наспіви» Національної філармонії (1987-1996 рр.), художній керівник і диригент оркестру народних інструментів «Жар-птиця» у м. ЛосАнжелесі, США (з 1996 p.). Мар’янін Володимир ― український гуморист, драматург. Мельник Фаїна Григорівна ― видатна спортсменка-дискобол, Заслужений майстер спорту, у 1970-1976 pp. неодноразова 83

чемпіонка СРСР, Європи, рекордсменка світу, Олімпійська чемпіонка (1972.p.), визнана дискоболкою №1 усіх часів. Мельник Микола — відомий подільський композитор, художній керівник народного самодіяльного хору української народної пісні «Смотрич» при Кам’янець-Подільському Будинкові культури, заслужений працівник культури України. Негода Борис Михайлович ― член Національної Спілки художників України, Заслужений художник України, перший лауреат Хмельницької обласної премії ім. В. Розвадовського, доцент Кам’янець-Подільського державного університету. Овсійчук (Мельник) Галина Леонідівна ― Заслужена артистка УРСР, солістка Волинського Академічного народного хору. За час творчої діяльності за її участю записано 26 фондових творів, музичні фільми «Пісні Волинських озер» та «Чумацький шлях». Овчарук Василь Іванович ― доктор сільськогосподарських наук, професор, проректор з наукової роботи та міжнародних зв’язків Подільського аграрно-технічного університету. Перепелюк Володимир Максимович ― відомий український кобзар, фольклорист, письменник, автор дум і повістей, почесний член Спілки музичних діячів України. Розумовський Олексій Олексійович ― начальник штабу озброєння Збройних Сил України у 1994-2003 pp., генераллейтенант. Сваричевський Анатолій Володимирович ― відомий подільський літературознавець і краєзнавець. Свідзінський Володимир Євтимович  український поет доби «Розстріляного відродження», перекладач. Свідер Полікарп Іванович ― кандидат філологічних наук (1960.р.), доктор філологічних наук (1986 р.), професор, академік АН Вищої школи України. Відмінник народної освіти УРСР (1981.р.). Заслужений працівник освіти України (1993 р.). Нагороджений орденами Леніна (у числі 48 працівників освіти 84

СРСР), Вітчизняної війни, «За мужність», медаллю «За бойові заслуги». Сірополко Степан Онисимович — відомий український просвітній діяч, основоположник українського книгознавства та бібліотекознавства, бібліограф, редактор, педагог. Сис-Бистрицька Тамара Андріївна  збирач фольклору Поділля. Скринчук Леонід Юрійович ― Герой Соціалістичної Праці, відомий керівник сільського господарства, директор агрофірми «Україна» в Чемеровецькому районі Хмельниччини. Снігур Степан Олексійович ― відомий подільський письменник і журналіст, редактор журналу «Дністер». Степанков Валерій Степанович ― доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри Кам’янець-Подільського державного університету, Заслужений працівник освіти України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки. Струманський Василь Петрович ― доктор педагогічних наук, професор Кам’янець-Подільського державного університету. Федорчук Віктор Миколайович ― відмінник освіти України, проректор з навчально-методичної роботи Кам’янецьПодільського державного університету. Хім’як В’ячеслав Антонович ― актор Тернопільського музичнодраматичного театру ім. Т. Шевченка, Народний артист України, лауреат премії Спілки театральних діячів ім. А. Бучми. Цвігун Анатолій Тимофійович ― доктор сільськогосподарських наук, проректор з післядипломної освіти та дорадництва Подільського аграрно-технічного університету. Архієпископ Миколай (Шкрумко Микола Якович) ― Владика, більше 50 років служить Церкві Христовій. Ніс послух у Єрусалимі, управляв Почаївською Лаврою, був представником Патріарха в Дамаську, керував православними церквами у Канаді, з 1993 р. керуючий Іжевською і Удмуртською єпархіями.

85

Яровий Яків Павлович ― відомий композитор, диригентхормейстер ансамблю пісні і танцю Червоно-прапорного Білоруського військового округу, Заслужений артист Республіки Білорусь. Яцемирський Сергій Йосипович ― Герой Соціалістичної Праці, працював токарем заводу Дніпромаш у м. Дніпропетровську. Багато зроблено і робиться трудівниками кам’янецького краю для його становлення і розвитку в останні роки. Попри усі труднощі і негаразди, які кам’янчани наполегливо долали, вони продовжують крокувати по шляху реформ, відроджують духовність, культуру. На шлях розбудови стає нове покоління кам’янчан, з вірою і надією дивиться воно у майбутнє. Усі ми твердо віримо у те, що багатовікова історія краю буде піднята на нові вершини, сприятиме формуванню нової людини, її високої духовності з неабияким потенціалом творця, будівника нового життя, розбудовувача незалежної, демократичної, правової держави, ім’я якої ― Україна.

86

Розділ 4 Сьогодення міста Кам’янець-Подільський Сьогодення міста Кам’янець-Подільський бере свій початок з проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року. Проголошення незалежності України на Кам’янеччині, як і в усій державі, вселило надію та впевненість у становленні свободи, верховенства справедливості та права, підвищення рівня життя до світових стандартів. Але за романтично піднесеним, часом завищених, оцінок стало ясно, що шлях до здійснення цих надій і сподівань набагато важчий і складніший. Пропаганда так званого «швидкого успіху» не спрацювала. За цей час не раз були здійснені круті повороти у вигляді економічних, соціальних, адміністративних реформ та інших випробувань. На жаль, більшість з них жаданих успіхів не принесли. На сьогодні у Кам’янець-Подільському і його районі утворені і діють нові державні і громадські інституції, характерні для демократичного суспільства. Відбулись кардинальні зміни у господарюванні на засадах економічного інтересу, ділової ініціативи, приватної власності. Здійснено роздержавлення у промисловості, сільському господарстві, будівництві, транспорті, торгівлі, побуті та інших сферах. Нині незаперечним лідером розвитку сучасного сільськогосподарського виробництва у районі є товариство з обмеженою відповідальністю ― Виробнича фірма «Мрія». На досвіді «Мрії» можна простежити потенціал і реальні можливості агропромислової галузі. А «секрети» цього господарства відомі ― прагнення колективу досягти максимальної продуктивності виробництва, боротьба за ефективність праці, розвиток партнерства, в основу якого покладено довіру та дійові ринкові відносини.

87

Добра слава про господарство «Мрія» давно вийшла за межі Кам’янеччини. Основні прибутки товариство одержує за рахунок рослинництва. Площа орної землі «Мрії» ― більше 2 тисяч гектарів. На основі прогресивних технологій підготовки ґрунту, внесення мінеральних, органічних добрив, гербіцидів, впровадження сучасного насіннєвого фонду тут стабільно вирощуються високі врожаї сільськогосподарських культур, нерідко і всупереч несприятливим кліматичним умовам. Особлива увага у «Мрії» приділяється тваринництву. На фермах утримується велика кількість великої рогатої худоби та свиней. На кожних 100 га сільгоспугідь, у господарстві виробляється більше 700 центнерів молока та 130 центнерів м’яса. Тут справді турбуються про трудівників. У тваринницькому містечку, на тракторному стані цілий рік працюють кімнати відпочинку, їдальні. Тільки на безкоштовне харчування працівників щорічно виділяється більше 100 тисяч гривень. Власники земельних і майнових паїв отримують до однієї тонни зерна, іншу продукцію. Суттєву підтримку від господарства мають медичні, шкільні і дошкільні заклади територіальної громади, ветерани війни і праці. Товариство також підтримує індивідуальні підсобні господарства селян. Налагоджена робота переробних цехів та хлібопекарні. Господарство працює рентабельно. Важливе місце в агропромисловому комплексі Кам’янецьПодільського району посідає закрите акціонерне товариство агрофірма «АВІС». Визначальним у роботі колективу агрофірми є застосування новітніх технологій та інноваційного шляху розвитку виробництва. На підприємстві утримуються високопродуктивні породи птиці. Внаслідок новаторських підходів у вирішенні технологічних і управлінських рішень, агрофірма не тільки вистояла в умовах економічної кризи, а й продовжує нарощувати виробництво. Вага агрофірми у виробництві продукції птахівництва області сягає 90%. Саме 88

«АВІС» визначає шляхи подальшого розвитку цієї галузі на Хмельниччині. Базою досягнень стала політика оновлення матеріальної бази і модернізації виробництва. За останні роки основні виробничі фонди підприємства збільшилися в декілька разів. На підприємстві впроваджена новітня технологія безвідходного виробництва. Збудовано міні-завод «Екогран», який не має аналогів у світі і є зразком екологічної безпеки при утилізації органічних відходів. Розроблені в «АВІСі» технології очищення ґрунтів від радіонуклідів і пестицидів, відкривають великі перспективі для України по одержанню екологічно чистих продуктів і оздоровлення нації. За заслуги у виробництві продукції, агрофірмі присвоєно високу відзнаку «Знак довіри матері і дитини». Все більше обертів набирають у своїй діяльності приватні і фермерські господарства. Прикладом цього є фірма «Деметра» ― дочірнє підприємство ЗС ЛТД. Після розпаду місцевого агроформування, новий господар орендував у пайовиків землю і став її доводити до ладу ― орати, засівати, будувати цехи, приміщення ферм, розвивати громадське тваринництво, конярство, вкладаючи в це чималі кошти. За короткий відрізок часу, господарство домоглося вагомих показників, особливо у продуктивності тварин. Для ознайомлення з методами роботи підприємства, сюди стали приїжджати досвідчені керівники та спеціалісти. «Деметра» також має переробний цех, який постійно нарощує виробничі потужності, виготовляє із власної сировини декілька десятків видів делікатесних виробів із м’яса, які користуються великим попитому населення. А ще тут працюють цехи з переробки соняшнику, виготовлення халви. За час діяльності підприємства, тут створено велику кількість робочих місць. Неоціненним природним багатством Кам’янеччини був і залишається ліс, який забезпечує рівновагу природних процесів і 89

формує здорове довкілля. У районі діють лісові підприємства, у віданні яких тисячі гектарів рукотворних лісів. Підприємствами протягом останніх років створено тисячі гектарів захисних лісових насаджень. Стало нормою і те, що у лісовідновленні бере активну участь населення. Щорічно у районі проходить акція під гаслом ― «Зелені паростки майбутнього». За роки незалежності на Кам’янеччині відбулися суттєві зміни у структурі промисловості. Більша частина підприємств переробної галузі, згідно чинного законодавства, перейшла у підпорядкування міста. Промислові підприємства Кам’янеччини неухильно нарощують обсяги виробництва продукції. Серед районів області, Кам’янеччина посідає провідне місце за величиною експорту. На деякі промислові підприємства прийшли іноземні інвестори. Більш ніж сторічний досвід виробництва має Довжоцький спиртзавод. Збудований ще у 1896 році при сприянні німецької компанії Борлян-Шведе на замовлення княгині Хілкової, спиртзавод-гуральня мав потужність лише 80 декалітрів на добу, а сьогодні по обсягах і темпах росту товарної продукції входить у першу трійку підприємств спиртової галузі країни. Його продукція високоякісна, конкурентоспроможна і визнана в Європі. Переважну частину виробленого спирту завод експортує, а хлібопекарські дріжджі та вуглекислота користуються високим попитом на внутрішньому ринку. Підприємство не цурається і хліборобської справи. Орендуючи землю у місцевих пайовиків, для удобрення та підживлення посівів, як добриво, застосували відходи виробництва і в результаті отримали високий урожай. Даний експеримент досліджують науковці Подільського аграрнотехнічного університету. Високопрофесійний колектив заводу знаходиться у постійному пошуку по впровадженню у виробництво сучасних технологій. Гордістю Кам’янеччини є ведуче підприємство України по переробці сільськогосподарської продукції ― ТДВ «АДАМС».

90

Кам’янець-Подільське ТДВ «АДАМС» створено на базі Кам’янець-Подільського консервного заводу. Підприємством виробляється 15 відсотків промислової продукції Кам’янецьПодільського району і третину консервованої продукції, що виробляється в Хмельницькій області. Проектна потужність підприємства ― 80 млн. умовних банок в рік. Основними видами діяльності ТДВ «АДАМС» є: виробництво фруктових та овочевих соків; перероблення овочів та фруктів; виробництво плодоовочевих консервів; оброблення зерна; виробництво круп; виробництво борошна; виробництво хліба та хлібобулочних виробів; виробництво макаронних виробів; вирощування зернових культур; вирощування овочів. Продукція підприємства давно заявила про себе високою якістю на внутрішньому і зовнішньому ринках, експортується в країни ближнього і дальнього зарубіжжя: Німеччину, США, Великобританію, Австрію, Канаду та інші. Торговій марці товариства присвоєно міжнародну премію «Бізнес олімп» та звання «Золотої торгової марки», нагороджено дипломами загальнонаціональних конкурсів «Вища проба» та багатьма іншими відзнаками. ТДВ «АДАМС» виступає спонсором шкільних і дошкільних закладів, організацій культури та спорту, засобів масової інформації, релігійних громад. В Кам’янці-Подільському від радянського часу розвинута промисловість, зокрема будівельних матеріалів і машинобудування, виробництво інструментарію, також у місті є підприємства деревообробної, зокрема меблевої, легкої (швейні, 91

зокрема пошив весільних суконь) та харчової промисловості (ВАТ «Лактіс»), ТОВ «Товтри». Найбільшим промисловим підприємством Кам’янецьПодільського району, Хмельниччини і цементної галузі України є відкрите акціонерне товариство «Подільський цемент». Кожну п’яту тонну українського цементу виробляють подоляни, а проектна потужність цього гіганту дає право називати його в числі найбільших у Європі. Всі види цементу, що виробляє підприємство, сертифіковані на відповідність національним і європейським стандартам. З приходом інвестора і основного власника контрольного пакету акцій, відомої в Європі фірми по виробництву будівельних матеріалів «CRH», підприємство отримало друге дихання. Продукція товариства нині добре знана за кордоном. Підтвердженням цьому є вручення товариству міжнародних нагород «За якість та досконалість продукції» (Мадрид), «За високий імідж торгової марки» (Рим). А за значний внесок в економіку України, колектив нагороджений відзнакою Міжнародної Академії ― «Орденом Пошани». Піднесення підприємства на високий національний і міжнародний рівень здійснено завдяки самовідданій праці багаточисельного дружнього колективу. А ще тут постійно піклуються про екологічний стан підприємства, поліпшення виробничих і побутових умов праці, достойну заробітну плату працівників, яка є найвищою в регіоні та серед підприємств цементної промисловості України. Цементники крокують європейським шляхом щодо стимулювання персоналу. Підприємство стало кращим і у всеукраїнській акції «100 сумлінних платників податків». Біля 85% надходжень до місцевого бюджету ― це кошти ВАТ «Подільський цемент». Попереду у цементників нові вражаючі здобутки. Адже вони ― єдина команда, що впевнено йде до перемоги.

92

До головних виробничих підприємств міста також належать: ТОВ «Кабельний завод» ― є одним з найбільших виробників в Україні низьковольтних, акумуляторних і високовольтних джгутів проводів для автомобілів, тракторів та іншої техніки; ЗАТ «Преттль Кабель Україна»  завод з виробництва кабельних джгутів для автомобілів та побутової техніки; ПП «ПАКТ»  виробник кабельно-провідникової продукції; ВАТ «Модуль»  металургійний завод по виготовленню оцинкованої сталі з полімерним покриттям; Кам’янець-Подільське колективне швейне підприємство  виробництво швейних виробів; ТОВ «Український кристал»  входить у число ведучих підприємств хлібопекарської промисловості Хмельницької області. На сьогоднішній день товариство  це високотехнологічне, розвинуте підприємство з виробництва хлібобулочних виробів; ВАТ «Кам’янець-Подільський електромеханічний завод» — виробник низьковольтної комутаційної апаратури, електропобутової та медичної техніки; ВАТ «Кам’янець-Подільськавтоагрегат» — здійснює капітальний ремонт двигунів тракторів і комбайнів, ремонт тракторного електрообладнання та паливної апаратури, ремонт радіаторів, ремонт та виготовлення запчастин для сільськогосподарської техніки. У Кам’янці подільському та його районі діє розгалужена мережа кооперативних і приватних підприємств торгівлі і громадського харчування, які у повному обсязі забезпечують потреби населення. У місті є автовокзал і залізничний вокзал. Внутрішньоміське й приміське пасажирське сполучення здійснюється, переважно, маршрутним транспортом, діє декілька служб таксі. Періодично (від 1975 року) здіймається питання про 93

запровадження в місті тролейбусного сполучення — проте це питання, на сьогоднішній день, є згорнутим проектом. За 24 роки незалежності у місті Кам’янець-Подільський збудовано понад 80 житлових багатоповерхівок. На ринку будівництва представлені, переважно, місцеві компанії: Нова Будова, Віват-Буд, Рокор ЛТД, Будмонтажсервіс та інші. У місті діє мережа медичних закладів (понад 10), в тому числі 2 міські і районна центральна лікарні, міські поліклініки № 1, 2, пологовий будинок, жіноча консультація, дитяча поліклініка, міська стоматологічна поліклініка, центр медико-соціальної реабілітації «Довголіття», ветлікарня. Основна увага розвитку медицини тепер — амбулаторії сімейної медицини, які оновлюють та будують у різних частинах міста. У Кам’янці-Подільському розташовані 11 вишів, зокрема 3 університети, 19 загальноосвітніх навчальних закладів, центр дитячої творчості, 3 спортивні школи, станція юних техніків, міський еколого-натуралістичний центр учнівської молоді (МЕНЦУМ). Головні вищі навчальні заклади Кам’янця-Подільського: Національний університет ім. Івана Огієнка; Подільський державний аграрно-технічний університет; Національний університет Державної Податкової Служби України; Кам’янецьПодільське відділення КФЕК НУ ДПС України; медичне училище; коледж культури і мистецтв; коледж будівництва, архітектури та дизайну; індустріальний коледж; коледж харчової промисловості тощо. Нині в Кам’янці-Подільському розвиваються як паперові, так і електронні ЗМІ. Газети та інтернет-видання міста і району: «Кам’янець-Подільський вісник» — міська газета (засновник Кам’янець-Подільська міська рада) заснована 1990 року (від 1994 року тижневик); 94

«Подолянин» — газета заснована 1992 року В. Бабляком повторює назву періодичного видання, що існувало раніше в місті, і нині є, фактично, найпопулярнішою міською газетою (наклад до 15 000 примірників), у 2008 році відзначена «Знаком бездоганності» в рамках програми «Національна конкурентноспроможність»; «Край Кам’янецький» — районна газета (засновники — Кам’янець-Подільська районна рада, РДА); «Фортеця» — газета видається з 1994 року (тоді місячникбюлетень), з 1996 року — газета-тижневик (виходить щочетверга), формат А3, наклад — у межах 10 000 примірників. Головний редактор Ольга Жмудовська; «Ділове місто» — рекламно-інформаціне періодичне видання (видавець — Кориткіна Тетяна Анатоліївна); «Кам’янецький часопис КлюЧ» — щотижнева приватна газета, видається з 3 лютого 2012 року; «ВЖЕ інфо» — портал актуальних новин; Інтернет-видання «7 днів» — останні новини Кам’янцяПодільського, Хмельниччини та України. Засноване 21.12.2012 року. Редактор — Андрій Павловський, член НСЖУ; «Голос Поділля». Місцеве телебачення представлене ЗАТ «Кам’янець-Подільська телерадіокомпанія» і оператором кабельного телебачення «Дочірнє підприємство “Телерадіокомпанія Імпульс”», також діє телерадіокомпанія «Подолянин TV». У 2014 році почало мовити Громадське телебачення Podillya.TV. У місті активно розвивається місцевий Інтернет, і у теперішній час уже сформувалась група локальних інтернет-ресурсів інформаційного, туристичного, розважального і довідкового спрямування.

95

У 2014 році в Кам’янець-Подільському, для підтримки українського літературного процесу, започаткований літературномистецький альманах «Phoenix». Кам’янець-Подільський був майданчиком зйомки для наступних фільмів: 1938 р. – Олександр Петрович Довженко – кінофільм «Щорс»; 1955 р. – Олександр Олександрович Алов і Володимир Наумович Наумов – кінофільм «Тривожна молодість»; 1958 р. – «Народжені бурею», х/ф, Київська к/с; 1966 р. – Олександр Якович Аскольдов – кінофільм «Комісар»; 1972 р. «Стара Фортеця», 7-серійний х/ф за мотивами трилогії В. Бєляєва, Київська к/с ім. Довженка; 1979 р. «Д’Артаньян і три мушкетери», режисер ЮнгвальдХилькевич; 1983 р. – Михайло Миколайович Пташук – телефільм «Чорний замок Ольшанський» (за однойменним романом Володиира Короткевича); 1986 р. – «Устим Кармелюк», 4-серійний х/ф, к/с ім. Довженка; 1994 р. – Олег Іванович Бійма – телесеріал «Острів любові»; 2003 р. – Володимир Львович Машков – кінофільм «Тато»; 2005 р. – «Дев’ять життів Нестора Махно», 12-серійний х/ф, реж. Н. Каптан; 2007 р. – «Тарас Бульба», екранізація повісті Н.В. Гоголя, в головній ролі Богдан Ступка, к/с «Ленфільм»; 2008 р. – «Той, хто пройшов крізь вогонь», реж. Михайло Іллєнко, продюс. Центр «Інсайт-медіа». У Кам’янці-Подільському в даний час діє понад 30 готелів та садиб. Також в Кам’янці-Подільському багато зелених зон відпочинку, де люблять бувати кам’янчани і гості міста — ботанічний сад, дендропарк, Міський парк, сквери Танкістів і Васильєва, 96

Смотрицький каньйон, який включений до Національного природного парку «Подільські Товтри». У Кам’янці-Подільському розвиваються різноманітні види спорту — матеріальною базою для цього є міський багатофункціональний стадіон ім. Тонкочеєва, Мотобольний стадіон, спортивні споруди і зали міських вишів. Міські спортивні команди — 5 футбольних, в тому числі «Імпульс», 4 волейбольні, 1мотобольна, по 2 баскетбольні і гандбольні команди. У Кам’янці-Подільському розташовані й здійснюють свою діяльність Національний історико-архітектурний заповідник «Кам’янець» та Кам’янець-Подільський державний історичний музей-заповідник. Також функціонують численні музеї та об’єкти, відкриті для екскурсійного обслуговування: Стара Фортеця (вул. Замкова, 1; працює з 10.00 до 19.00 — в літній період, 9.00 до 18.00 — в зимовий період) — у підземеллях та вежах фортеці відкрито експозиції, які відтворюють сторінки її історії. В приміщеннях на території фортеці розташовані: відділ етнографії, експозиція оборони фортеці від турків (в підземеллі Західних казематів), експозиція ув’язнення Устима Кармелюка (в Папській башті), криниця (в башті Чорній), експозиція метальної зброї (в підземній східній галереї). Ратуша (вул. Польський ринок, 1; працює з 10.00 до 18.00 в літній період, з 9.00 до 17.00 в зимовий період) — тут функціонують виставкові зали, де розташовані Музей грошей та експозиція магдебурзького права. У підземеллі відтворено експозицію з історії судочинства на Поділлі XVI–XVII століть. Кафедральний собор (вул. Татарська, 20; працює без вихідних з 9.00 до 16.00) — у діючому храмі Кафедрального костелу Святих Апостолів Петра і Павла у вільний від богослужіння час проводять екскурсії з історії архітектури 97

цього храму та історії мистецьких творів, які в ньому знаходяться. Художній музей (вул. П’ятницька, 11; працює з 10.00 до 18.00 в літній період, з 9.00 до 17.00 в зимовий період) — Фонди музейного зібрання нараховують понад 120 000 експонатів. Серед представленого особливе місце належить творам західноєвропейського та російського образотворчого мистецтва XVIII–XX століть., полотнам українського малярства, зокрема художника-передвижника початку XX століття В.Розвадовського, творам художників 1960—70 років, картинам О.Грена та сучасних митців Поділля. У відділі функціонують як стаціонарні, так і тимчасові виставки. Відділ археології (працює з 10.00 до 18.00 в літній період, 9.00 до 17.00 в зимовий період) — відкрито 2001 року; розташований у пам’ятці архітектури XVII століття, в минулому вірменському торговому домі. Представлено збірку (нараховує понад тисячу предметів) археологічних матеріалів, яка започаткована ще у XIX столітті засновниками музею в Кам’янці. Нова експозиція знайомить відвідувачів музею з матеріалами, які вводять глядача в ту чи іншу епоху та свідчать про залюдненність Поділля з найдавніших часів. В експозиції відтворено житло прадавньої людини, реконструйовано знаряддя праці та побутові речі в умовному їх використанні. У внутрішньому дворику розташувався лапідарній з язичних ідолів. При музеї діє виставкова зала сучасного образотворчого мистецтва. Головний заклад культури міста — міський Будинок культури (вул. Шевченка, 20). Також у місті діють: кінотеатр «Сінема» («Юність»); кінотеатр «Дружба»; міська дитяча художня школа; 9 бібліотек філіалів, зокрема Наукова бібліотека Кам’янецьПодільського національного університету імені Івана Огієнка; 98

Кам’янець-Подільська міська центральна бібліотека; районна центральна бібліотека. Кам’янець-Подільський по праву є одним з найпопулярніших напрямків туризму, як іноземного, так і внутрішнього, зокрема у формі так званих турів вихідного дня. У місті діє ТуристичноІнформаційний Центр, що займається туристичною популяризацією міста, працюють декілька туристичних компаній та операторів, як національних, так і місцевих, які здатні на місці запропонувати організацію й проведення цікавих турів, оглядових і спеціальних екскурсій. Наприкінці 2007 року — на початку 2008 року в ході регіональної культурної акції було визначено «Сім чудес Кам’янця-Подільського». А також створено логотип міста, що має свій слоган: «Кам’янець — місто скарбів» з активізуючою фразою «Знайди свій скарб у Кам’янці». Згідно з даними управління культури, туризму і курортів Хмельницької облдержадміністрації, в Кам’янці-Подільському перебуває 28 пам’яток історії. Кам’янець-Подільський з відносно добре збереженим Старим містом — одне з найбагатших українських міст на історико-архітектурні пам’ятки (загалом близько 180): Кам’янець-Подільська фортеця (XII–XVIII ст.); Ратуша (Будинок польського магістрату) (XIV–XVI ст.), найстаріша зі збережених на теренах України; Ратуша руська (будинок Киріака; XVII–XIX ст.); Троїцький василіянський монастир (XIV–XVI, XVIII–XIX ст.); Вежа Стефана Баторія (Кушнірська, Кравецька) (XVI ст.); Монастир домініканок, костел Св. Михайла (сер. XVIII ст.); Монастир домініканців, костел Св. Миколая (XV–XVIII ст.); Катедральний Петропавлівський костел; Монастир францисканців (будинок архієрея; XIV–XIX ст.); Монастир тринітаріїв (1750-1780 рр.); Палац римо-католицького єпископа (1627 р., XIX ст.); 99

Гончарська башта (1583 р.); Руська брама (XV–XVIII ст.); Різницька башта (XVI ст.); Вірменський бастіон (XVI–XVII ст.); Верхня Польська брама (Кушнірська башта) (1565–1785 рр.) і Нижня Польська брама (XV–XVI ст.); Турецький (Замковий) міст; Порохівня (1778-1779 рр.); Окружний суд (1892 р.) Хрестовоздвиженська церква (XVIII ст.) тощо. Кам’янець-Подільський — значний культурний осередок Хмельницької області та України; тут розташовані численні музеї, заклади культури й екскурсійні об’єкти, проводяться різноманітні культурні й фестивальні заходи. Місто називають «містом семи культур» — за кількістю національностей, що в ньому жили і робили внесок у його розвиток. У різні часи на території Кам’янця-Подільського проживали українці, поляки, євреї, литовці, турки, татари, вірмени. Кам’янець-Подільський претендує на звання фестивальної столиці України. Це — древнє та вічно юне місто сталих традицій та нових починань, місто контрастів та романтики, яке кожного року запрошує до себе гостей, щоб разом відкрити туристичний сезон, який починається наприкінці травня з святкування Дня міста. Метою заходу є презентація туристичних можливостей унікального середньовічного міста-острова з його численними архітектурними і ландшафтними пам’ятками та інфраструктурою, що постійно розвивається. Тут гості міста зможуть відчути подих Середньовіччя, пройтись вузькими вуличками міста-острова, завітати до величних храмів, вдихнути свіже повітря Подільських Товтр, задуматись про плин віків на скелях Смотрича, уявити себе лицарем…

100

День міста Кам’янця-Подільського вшановується завжди з великим розмахом. І на це свято з’їжджаються гості, друзі та шанувальники з інших міст і країн, щоб наприкінці травня, в найяскравіші і найквітучіші дні року, привітати це прекрасне місто! На гостей чекає свято, яке весь час супроводжується виставками, вуличними музиками в історичному центрі Старого міста, парадами, всілякими веселощами та грандіозними фестивалями. Фестиваль «Весільна фортеця» Кам’янець-Подільський називають діамантом Поділля, діамантом України. Це справді так, бо щоразу місто відкриває все нові і нові грані свого буття. Кожної весни він сяє поособливому — Кам’янецьПодільський на три дні перетворюється на весільну столицю України, куди приїжджають найгарніші наречені та найсерйозніші женихи з усіх куточків нашої держави. Лише тут мешканці міста та його гості зможуть побачити, як відбувалося традиційне українське (подільський та гуцульський варіанти), єврейське, вірменське весілля з усіма необхідними для них атрибутами. Всі охочі зможуть стати учасниками випікання обрядового короваю, вінкоплетення, віншування молодих та навчитися власноруч виготовляти весільні букетики та інші дрібнички. Під час фестивалю відбувається найбільший в Україні парад наречених, учасницями якого можуть стати всі жінки та дівчата, кому ще не байдужа ця романтика. Також у рамках дійства шляхом Інтернет-голосування обирається найгарніша наречена України.

101

Кульмінація свята — весілля у середньовічному стилі. Усі охочі зможуть приміряти старовинні костюми та сфотографуватись на згадку, вивчити кілька старовинних танців, спробувати свої сили у середньовічних іграх та забавах. А для найменших гостей фестивалю, діятиме дитячий майданчик «Лицарі круглого столу», де усі дітки зможу перевтілитись у справжніх принцес та лицарів доби Середньовіччя. Свято проведе герольд-розпорядник, який відтворить, для закоханих романтичну церемонію оголошення шлюбних обіцянок, які будуть виконані у старовинному стилі та скріплені справжньою сургучною печаткою. На них будуть одягнені пишні мантії, що не поступаються королівським, а перший шлюбний танець вони зможуть станцювати під надзвичайну старовинну мелодію у виконанні мандрівних менестрелів. А на завершення свята, гостей чекає неперевершене вогняне шоу. Фестиваль військово-історичної реконструкції «PortaTemporis» У Кам’янціПодільському щороку в травні проходить фестиваль «Porta Temporis» («Брама часу») в ході якого проводиться штурм Руської брами та лицарські турніри (двобої та бугурти). Руська Брама як і сотні років тому стала свідком звитяг, шалених емоцій, хоробрих вчинків та доблесті. Фестиваль відображає штурм, в ході якого відтворено події минулих сторіч. Сам турнір проходить протягом кількох днів, де 102

бійці змагаються у різних номінаціях: «щит-меч» (кожен із бійців має у руках щит і меч), «нестандарт»(кожен із бійців користується нестандартними видами зброї: сокири, алебарди тощо), «4х4». У фестивалі беруть участь гурти та клуби історичної реконструкції України та іноземні представники. Упродовж кількох днів, глядачі мають можливість побачити відтворення військового наметового табору, штурм фортифікаційного об’єкту «Руська брама», стародавні ремісничі цехи, змагання серед кращих лучників, виступи вуличних театрів, лазерно-світлове дійство на Середньовічну тематику, унікальні постановки фаєр-шоу, почують музичні твори XІV-XV століть. Турнірні бої стають справжнім видовищним дійством, повний бойовий контакт, брязкіт зброї та шалений драйв. Фестиваль «PortaTemporis», дійсно є брамою, котра повертає глядачів у минуле та дає змогу відчути колорит тих часів. Міжнародний фестиваль середньовічної культури «Форпост» Щороку в липні Кам’янець-Подільський поринає у сиву давнину. Це відбувається Міжнародний фестиваль середньовічної культури «Форпост». За звання найкращого воїна змагаються понад півтисячі фанатів лицарського життя. Уперед, під барабанний бій та звуки трубадурів. Колона учасників фестивалю крокуватиме до міської ратуші. Поруч із шотландськими горцями — козаки та ординці, вікінги та польські шляхтичі, селянки й вельможі. А за фортечними мурами — все, як і п’ять століть тому. У казанах вариться юшка, чоловіки займаються зброєю, дами серця 103

допомагають. Лучники тренуються перед боєм, козаки начищають шаблі, а хтось ― просто відпочиває. Середньовічні пристрасті вирують щороку в липні впродовж трьох днів. Крім лицарських двобоїв — стрілецькі турніри, метання списа та перетягування канату. Всеукраїнський фестиваль військово-історичної реконструкції «Остання столиця» Військово-історичний фестиваль, присвячений «Кам’янецькій добі УНР. Майже сто років тому, Кам’янцю судилось стати столицею Української Народної Республіки. Силами груп військово-історичної реконструкції робиться спроба наблизити глядачів до того героїчного часу. Перед присутніми проходять в бій урочистим кроком підрозділи армій УНР, більшовиків, ЗУНР, Польського війська Юзефа Пілсудського. Історичну ауру періоду Української революції доповнюють музичний репертуар, конкурс патріотичної пісні, мистецькі виставки, театральні постановки. Міжнародний фестиваль сучасного вуличного мистецтва «Республіка» Республіка ― це три дні музики та стріт-арту. Ідея фестивалю — винести мистецтво поза стiни галерей, музеїв, академій, на вулиці міста, перетворивши депресивні 104

райони міста на музей соціального та територіального мистецтва. Вулична культура та вуличне виховання не обов’язково мусять нести негативне забарвлення. Якщо вулиці та будівлі сірі та брудні — нічого гарного там не виросте, але якщо вулиці перетворити на картинну галерею, то дитина, що зростає на такій вулиці, виросте зовсім іншою, тому що ― те що ти бачиш і є твоє життя. Мета фестивалю — створення якісного культурного продукту на периферії, підтримка зацікавлення сучасним мистецтвом найширших мас населення шляхом його вплітання в соціальну тканину громадського простору. Фестиваль проходить щорічно у вересні місяці. Міжнародний фестиваль військово-історичної реконструкції «Schola Militaria» «Schola militaria» — Кам’янець-Подільський фестиваль міжнародного рівня, присвячений історичній реконструкції ХVІІ століття.

«Schola Мilitaria», в перекладі на українську мову, означає «Військова школа», школа реконструкції для учасників фестивалю та школа історії для глядачів. Щорічно восени на «Schola Мilitaria», Кам’янець-Подільський згадує уроки живої історії. Тут проходять змагання мушкетерів, турнір лучників, військова муштра та історичні експерименти. Всеукраїнський фестиваль пива та повітроплавання «Октоберфест. Знову в небо» Фестиваль «Октоберфест. Знову в небо!» організований для любителів добре відпочити, цінителів пива і розваг. Необмежена 105

кількість пива і смачних закусок, всілякі забави і традиційні пивні пригощання, запальні виступи фольклорних і долі-колективів, у тому числі зірок української естради, і ще багато цікавого! Лише у Кам’янці-Подільському ― до моря пива, розваг і музики, додадуться польоти на повітряних кулях. Відважні повітроплавці злетять назустріч сонцю, і всі охочі зможуть не лише насолоджуватися різними сортами пива і традиційними пивними закусками, але і дивним видовищем — польотами аеростатів над унікальним містом і його фортецею.

106

Фестиваль повітроплавання «Золота омега» Повітроплавну Фієсту «Золота Омега» проводять щорічно в жовтні. Гостинне небо Кам’янця-Подільського збирає аеростати з України та з-за кордону. Проводяться польоти над Кам’янцем та околицями, а родзинкою свята є нічне сяйво повітряних куль у вечорі. Повітроплавне дійство стає святом для усіх кам’янчан та гостей міста. Ось і закінчується наша подорож в минуле і сьогоднішнє Кам’янця-Подільського. У кожного, хто уважно придивився до фотографій, прослідкує за розповіддю про край, виникане природне бажання ― ще більше дізнатися про нього, якнайглибше усвідомити роки боротьби, овіяні славою, цілеспрямовану працю багатьох поколінь, заглянути у майбутнє. Це допоможуть зробити нові книги про рідний край, його історія, сам Кам’янецьПодільський ― це історична перлина України. У добру путь, нових Вам вражень і вагомих звершень.

107

Список використаної літератури 1. Бевзо О.А. Львівський літопис і Острозький літописець. Джерелознавче дослідження / О.А..Бевзо.  Київ : Наукова думка, 1970.  112 с.

2. Бельзецький Д. «ОктоберФест» : кожен знайшов, що бажав / Д. Бельзецький // Фортеця. — 2013. — 17 жовт. —13 с.

3. Вавричин М. Україна на стародавніх картах. Кінець XV  перша половина XVII ст. / М..Вавричин, Я. Дашкевич, І. Кришталевич  Київ : б. в. 2006.  208 с.

4. Винокур І.С. Коли засновано Кам’янець? / І.С. Винокур, С.В..Триубчанінов // Подолянин плюс.  1994.  9 червня.  2 с.

5. Винокур І.С., Хотюн Г. М. Кам’янець-Подільський державний історико-архітектурний заповідник / І.С. Винокур, Г. М. Хотюн  Львів : Каменяр, 1981.  7-8 с.

6. Гайдамашко В. Кам’янець миру і краси: [день міста] / В.Гайдамашко // Кам’янець-Поділ. вісн. ― 2014. — 23.05. — 8-9 с.

7. Гарнага І. Населення Кам’янця-Подільського: трохи історії / І.Гарнага // Прапор Жовтня.  1986.  13 вересня.  2-3 с.

8. Грушевський М. Опис Подільських замків Скали, Кам’янця, Смотрича й Летичева й їх споряджений при передаванню їх старості подільському Станіславу з Ходча / М..Грушевський // ЗНТШ.  Львів : б. в. 1895.  Т. VII.  Кн. 3.  1-14 с.

9. Крикун М. Г. Люстрація Кам’янця-Подільського 1734 р. (до питання про житловий фонд українського міста у XVIII ст.) / М.Г. Крикун // Український археографічний щорічник. Нова серія.  Вип. 2.  Т. 5.  Київ : б. в. 1993.  228 с.

10.Майданюк А. Дітям про Кам’янець : наук.-популярне видання / Аніта Майданюк.  Кам’янець-Подільський : ФОП Сисин Я.І., 2015.  44 с., іл.

11.Матвіїшин Я. Кам’янець-Подільський і Хотин на рукописних планах XVII-XVIII ст. / Я..Матвіїшин // Історична топографія і соціотопографія України: зб. наук. праць.  Львів : б..в. 2006.  221-222 с.

108

12.Мицик Ю. А. Історико-географічний опис України у творі італійського гуманіста XVI ст. Джованні Ботеро / Ю.А. Мицик // Історичні дослідження. Вітчизняна історія.  Вип. 8.  Київ.: б..в. 1982.  33 с.

13.Петров М. Про час заснування Кам’янця-Подільського: дискусійний аспект / М..Петров // Краєзнавство.  1999.  № 1-4.  15 с.

14.Петров М. Записки іноземців XV-XVIII ст. - важливе джерело з історії Кам’янця-Подільського / М. Петров // Україна в Центрально-Східній Європі.  2007.  № 7.  282 с.

15.Расщупкін О. І. Кам’янець на Поділлі. / О. І. Расщупкін, С. В. Трубчанінов  Кам’янець-Подільський: Оіюм, 2008. 8 с.

16.Романець Д. Український фестиваль з литовським присмаком — «PortaTemporis» / Д..Романець // Фортеця. — 2012. — 24.05. — 11 с.

17.Сіцінський Ю. Оборонні замки Західного Поділля XIV-XVII ст. : (Історично-археологічні нариси). / Ю. Сіцінський  Кам’янецьПодільський : Центр поділлєзнавства, 1994.  13 с.

18.Ульріхфон Вердум. Щоденник подорожі, яку я здійснив у роки 1670,1671,1672... через королівство Польське / Вердум Ульріхфон // Жовтень.  1983.  № 9.  99 с.

19.Borek P. Kamieniec Podolski w swietle przekazуw diariuszowopamietnikarskich XVII wieku / P..Borek.  Kamieniec Podolski. Studia z dziejуw miasta i regionu.  T. 1.  Krakуw, 2000.  9 s.

20.Grabowskiej A. Oiczystespominki. / A. Grabowskiej  Т. 2.  Krakow, 1845.  194, 203, 207 s.

21.Kolodziejczyk D. O. turkach w Kamiencu raz jeszcze - refleksje z kwerende w Bolonii / D..O..Kolodziejczyk // Barok. Historia  Literatura  Sztuka.  Warszawa : NERITON.  Plrocznik VIII / 1 (15) 2001.  170 s.

109

Відомості про автора

Сторчовий Олег Миколайович Народився 14 березня 1979.р. в м. Кам’янці-Подільському. В 2009 р. закінчив Кам’янецьПодільський…національний університет імені Івана Огієнка, отримав повну вищу освіту за спеціальністю «Психологія» та здобув кваліфікацію – психолога, викладача психології вищого навчального закладу. В 2015 р. закінчив Кам’янецьПодільський коледж культури і мистецтв, отримав освіту за спеціальністю «Бібліотекар».

2006-2012 рр. працював на посаді соціального педагога у Кам’янець-Подільському ДНЗ №7. З 2012 р. до сьогодення працює бібліотекарем у Кам’янецьПодільській ВЗОШ №1. Являється палким патріотом України та свого рідного міста Кам’янця-Подільського. Його життєве кредо – «Стався до людей так, як би ти хотів, щоб вони ставилися до тебе».

110