Часопис «Лабораторія» № 2, березень, 2019

Часопис «Лабораторія»

Зміст

Кирило Поліщук

Лабораторія поезії стор. 3 Надія Частакова. Що сниться синій травиці Ян Пєшчахович. Два поетичні світи Тадеуша Слів’яка

редактор, верстка

Артем Луценко редактор, дизайн

Вікторія Поліщук редактор, коректура

Марія Крилова редактор

Статті публікуються в авторській редакції. Права на статті належать авторам. Редакція має право розміщувати матеріали, уривки зі статей, поезію та прозу на своїх електронних ресурсах. Статті, поезію та прозу надсилайте на електронну пошту: mist_anthology@ukr.net © Часопис «Лабораторія» © Надія Частакова, Олена Горобець, Василь Левицький, Ян Пєшчахович, Тадеуш Слів’як, Вероніка Слів’як, Кирило Поліщук, Ксана Коваленко, Вікторія Оліщук, Оксана Буянова, Ірина Сажинська, Катерина Теліга, Ольга Брагіна, Сніжана Біла, Юлія Вротна, Дмитро Семчишин.

Інтерв’ю стор. 15 Із Мариною Павленко Із Вікторією Поліщук Із Олександром Ратушняком Поезія стор. 31 Ірина Сажинська Ольга Брагіна Сніжана Біла Катерина Теліга Переклад стор. 57 Rock, Britannia! Федеріко Гарсія Лорка Пабло Неруда Тадеуш Слів’як. «Львів - звичка серця» Проза стор. 91 Вікторія Оліщук Оксана Буянова. Вступне слово Василя Левицького

Лабораторія поезії Надія Частакова. Що сниться синій травиці (Рецензія на книгу Віри Володіної «Сон синьої трави») «Сон синьої трави» дивує майже одразу. З одного боку, приваблива й проста назва, що веде читача «синню» слова. З іншого боку, завжди приємно бачити достойне обличчя на поетичному небосхилі. Тому спробуємо зрозуміти, що саме сниться синій травиці. Ян Пєшчахович. Два поетичні світи Тадеуша Слів’яка Ян Пєшчахович (нар. 10 січня 1940 р.) – польський літературний критик, публіцист та журналіст. Має кілька відзнак, серед яких Золотий Хрест Заслуг (1980), премія Казімєжа Викі (1996), Нагорода міста Кракова (2010). Тадеуш Слів’як (1928 – 1994) – польський поет, перекладач, актор. Народився у Львові. Емігрував до Польщі після Другої світової війни. Навчався на медичному факультеті у Варшаві, закінчив Краківську вищу акторську школу. У Кракові розпочав акторську діяльність. Працював на телебаченні, у редакціях журналів.

Лабораторія поезії

Що сниться синій травиці Надія Частакова Рецензія на книгу Віри Володіної «Сон синьої трави» Ми звикли до гарних метафор, інтелектуалізму, до текстів, перенасичених ремінісценціями, алюзіями… Звикли до тієї міри, що мені це сприкрилося, навіть остогидло. Сучасна поезія ніби бере собі візитівкою увесь арсенал словесних покручів, тому й маємо якусь не таку поезію, якої б хотілося. Виходить так: є максимум усіляких стилістичних фігур, безмір’я не завжди виправданих метафоричністю й вивірених ідейністю образів і, як наслідок, – мінімально зрозуміла пересічному читачеві доцільність такого віршописання. Поети втрачають міру і в гонитві за тимчасовою тенденцією гублять таку принадну автентику. Тому для мене книжка «Сон синьої трави» Віри Володіної була вкрай бажаним ковтком свіжого слова. Поетичний світ цієї скромної, тихої, не дуже епатажної зовні авторки – це первісність у доброму розумінні цього слова, первісність із вируючими десь у глибині внутрішнього мовчання пристрастями, осердя яких вивершує ідейне звучання книги загалом. «Сон синьої трави» дивує майже одразу. З одного боку, приваблива й проста назва, що веде читача «синню» слова. З іншого боку, завжди приємно бачити достойне обличчя на поетичному небосхилі. Тому спробуємо зрозуміти, що саме сниться синій травиці. Випадково чи ні, але в збірці і справді багато синього кольору, хоча це й не завжди прояснює авторську позицію: «перо торкається / чолом / синьої хмари» (с.14), «соку випити з темної хмари, яка схожа на спілу сливу» (с.22), «дві пригорщі тернових ягід - / моя німота» (с.32), «Вночі / я голосила синім віршем» (с.33), «синя кімната / бузкові очі» (с.37), «вночі вишняки захрущали до зір, /відро впало з місяця прямо у двір, / із нього посипались в синю траву / казки, що наснились мені наяву» (с.39)… Та найбільш «синім» у всіх своїх відтінках є цей вірш: синій вітер затих у блакитній кульбабі аметистова тиша приспала сонце на деревах сапфірових кришталеві горища на полицях принишкли рукописи Всесвіту душа індиго така допитлива вливає в очі синьо-лілові шифри їй скоро на землю летіти зелену

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

4

Лабораторія поезії сховавши в собі фіолетовий промінь а поки поспати б на оливковій хмарці скоро Вічність ввімкне бірюзове Світання (с.38) Вірш «Доба маленької дівчинки» відкриває не тільки збірку, а й браму до світу авторки, який вона готова репрезентувати через найбільш неочікувані аудіовізуальні асоціації, образи-ретроcпекції, крізь які читач і можне зазирнути у дивовижно простий і тим самим простий до дивовижжя світ, у якім «Гаргантюа і Пантагрюель зухвало ласують віршем», де «квітка соняха / на поезію / впала сонечком» і де «зерня мале відквітується / відвіршується / та й по осені/ стане зрілою/ вірш-зерниною», де «свобода – як ранок, як хвиля, як грім – завантажує матрицю раю» (с.20). Ці маркери дають загальні орієнтири у внутрішньому світі авторки, та не дають вичерпної відповіді, якою є її лірична героїня. Лірична героїня періодично від символіки й первісності тяжіє до відкритого ліризму у зізнаннях, із яких укладається мозаїка її образу: «я / люблю / прохолодний / затишок / і суттєвістю / шаленію» (с.15), «я / не створена / для / кохання / від / якого / млосно-пекельно» (с.16), «я боюсь їжаків / і терняви / але тиша / і спека гірші» (с.18), «я іній, терен, м’ята я, / кульбаба, книжка, вічна втома» (с.33)… Загалом в інтимній ліриці героїня дуже обережна. Її пристрасність замінена досвідченістю, що час від часу дає читачеві несподівані пуанти, ось як у цій поезії: молитвою плачуть сови своє щось згадують їжаки поробились тихими і не швендяють і не фиркають мої п’яти вже не наколюють ти прийшов і коханню тикаєш дві родзинки що вийняв з колива (с.19). Цікаво спостерігати, як авторка осмислює себе у слові. Лірична героїня зізнається: «Я б вчилася в старих дельфінів Слову» (с.47), « а я смілива / білий аркуш розгорнула / щоб розпочати / день / густим / верлібром» (с.14). Найбільш вичерпно про свою творчість і самопошук у ній В.Володіна говорить у вірші зі с.27, який починається рядками:

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

5

Лабораторія поезії «Я не силую, / з Божою силою, з Божою поміччю…». Вже початок цього твору окреслює читачеві авторське розуміння свого хисту як дару, з яким варто бути обережним, до якого варто ставитись із вимогливою любов’ю, аби, як сказано вже в іншій поезії, був результат: «із кожного атома слово зроста, / щоб віршиком стати маленьким» (с.12). Одним із концептів збірки, що свідчать на користь самобутності авторки, є її варіації на теми біблійних мотивів. З одного боку ці варіації не виходять за межі тріади людина-природа-Бог, а з іншого дають змогу по-своєму осмислити кожну з її складових: В останню мить все відболить і Мати Божа у Довгу Ніч увіллє Серцем Божий день (с.25). У цьому контексті не можна не згадати вірш «Човгають переселенці», в якім якось по-новому у символічних образах Авеля й Каїна осмислюється дихотомія Доброа й Зла (див.с.61). Від подібних алюзій авторка внутрішньо тягнеться до власної міфотворчості, що, як на мене, оприявнює світові її поетичне осердя як глибокий текст, почасти розкриваючи її ставлення до власної творчості: Колисатиме гілля Перше моє немовля. Погоничу, не спіши. Серце – пиши! Якось та буде. Все віддам людям. А як підпалять сни З листям восени – Пригорщу попелу Собі на голову. У шепіт води крику всиплю. Річко, прости ( с.28). У будь-якій рецензії на будь-яку книгу годиться й чесно сказати про моменти, які викликають неоднозначні думки. Глобальних зауважень я не маю. Однак, два моменти озвучити хочу. По-перше, іноді авторський мегасимволізм зашкалює до тієї міри що її міфотворчість

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

6

Лабораторія поезії більше нагадує щось штучне, зовсім не виправдане ані відомими людству символістськими ключами, ані архетипами… На перший погляд цікаво виглядають іменниково-числівникові конструкції, що претендують на образ, який потребує розкодування (образи на кшталт «сім дубів»…). Як на мене, не в усіх творах подібний підхід є виправданим. По-друге, це відмова від розділових знаків у багатьох творах цієї збірки… Можна виправдати (а чи зрозуміти?!) подібний крок, коли всі твори підпорядковані цьому постулату, як, скажімо, у символістів, де внутрішній ритм твору є сильнішим від штучного огранення рядків розділовими знаками. Але, це не той випадок. І в цьому переконуєшся, коли читаєш твори збірки, де й сліду від цієї традиції немає. Звісно, це лише приватна думка, яка не свідчить про якийсь недолік книги загалом, але суттєво впливає на загальне враження своєю неоднозначністю. Та й щодо символізму… Хоч і дуже багато цікавих мисле форм символічного звучання можемо знати у віршах В. Володіної, але її лірика за всіма ідейно-естетичними критеріями все ж більше тяжіє до імпресіонізму, почасти експресіонізму, а , може, саме шукає себе у балансування між цими практиками… Радію щиро, що на теренах нашого краю з’явилась подібна поезія, точніше оприявнила себе, давши зрозуміти, що перед нами – сильна й глибока авторка.

7

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

Лабораторія поезії

«Два поетичні світи Тадеуша Слів’яка» Ян Пєшчахович Переклад з польскої Кирила Поліщука Із Тадеушем Слів’яком ми заприятелювали багато років тому. Я любив його за спонтанність вираження емоцій, доброзичливість, любов до життя. Він був дуже плідним і добрим поетом, хоча траплялися у нього і слабші речі. Природа була йому близька, зачаровувала його, але часом також мала неприборкану, небезпечну стихійну силу. У квартирі Слів’яка в будинку літераторів по вулиці Крупніча, 22 буяло громадське життя, колеги по перу його дуже любили. Слів’як заснував та був редактором на хвилі змін після жовтня 1956 року журналу «Zebra», а пізніше «Magazynu Kulturalnego». Зрештою осів у редакції «Życia Literackiego» як керівник відділу поезії, змінивши на цій посаді Віславу Шимборську. Пізніше у Слів’яка виявили хворобу Альцгеймера, з якою він боровся аж до трагічного кінця. Поет заслуговує не лише на пам’ять, а й на помітну присутність у польській літературі, у той час, коли упорядкована мною збірка поезій Тадеуша Слів’яка «Повірив у людину» (1996), видана краківським Товариством Поетів, не викликала зацікавлення, напевне, на хвилі знецінення «доробку Польської Народної Республіки», ніби цей період взагалі не належав до польської літератури та культури. Тому пригадую свою післямову до того видання. Поезія Тадеуша Слів’яка розвивалася понад чотири десятиліття, починаючи із дебютної публікації в газеті у 1947 році та першої збірки «Астролябія з соснового дерева» в 1953 році. На цьому шляху поет видав кількадесят збірок віршів, книжок для дітей та багаточисельні переклади. Народився у 1928 році у Львові, після Другої світової війни перебрався до Вроцлава, а потім осів у Кракові, де закінчив Вищу акторську школу, був актором Старого театру, редактором журналів. Слів’якові вдалося здобути прихильність значної частини критиків і – що важливіше – широкого кола читачів. Він був популярним поетом, завдячуючи своїй послідовності, з якою тримався літературного шляху, не гнався за модними тенденціями, але і не цурався оновлення поетичної форми. Також Слів’як був автором текстів відомих пісень, які отримували високі нагороди на фестивалях. Його було важко віднести до якогось конкретного поетичного напрямку, хоча він належав до краківських груп «Barbarus» та «Muszyna» – швидше спонтанних, ніж програмових, – а по 1956 рік його творчість була співзвучна із так званим поколінням «сучасності». Критика не змогла відшукати для неї відповідної ніші, хоча і дочекалася непоганого, хоча і однобічного шкіца Артура Сандауера «Поезія трагічного

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

8

Лабораторія поезії порядку». В укладанні наступних поетичних збірок Слів’як не брав до уваги перш за все свої юнацькі вірші, які з часом здавалися йому недостовірними. Хоча можна там знайти кілька творів, яких він не мав би стидатися. У цій ситуації збірку «Щодня вмирає один бог» (1959) можна було б назвати «повторним дебютом». З’являються там відголоски есхатології та «турпізму» в стилі Станіслава Грохов’яка. Однак пошуки власної дороги відсунули набік усі модні тенденції. Починається тривалий, повільний процес вибудовування індивідуального поетичного світу, позначений такими збірками, як «Віспа галерників» (1962), «Живиця» (1963), гучна «Поема про міську бойню» (1965), «Священний вівторок» (1968), «Читання мурашника» (1969), «Рухома пристань та дорога за видноколо» (1971), «Райські ворони» (1972). Це час досягнення поетичної зрілості. Чоловічий, серйозний тон зі стриманою ліричністю допомагає Слів’якові розширити і поглибити образ світу в формі щораз більш продуманій та стислій. Однак, прихильних «поетичної дисципліни» говорить: «Поезія, яка не послуговується уявою та емоційною сферою, поезія, у якій чутливість замінена по-аптекарські виваженим раціоналізмом, написана сухою університетською мовою – для мене є неприйнятною». Однак, Слів’як у творчості ближчий до на кілька років за нього старшого Ружевича, ніж до дебютантів середини 50-их років ХХ століття. Творчість обох бере початок із досвіду війни, хоча автор «Поеми про міську бойню» не формулює висновків, настільки впадаючи у крайнощі, як його старший колега. Якщо у його трагічних віршах життя і зачіпається, то міститься воно – як зауважив Сандауер – в діапазоні важкого, драматичного ладу. Різниця може випливати також із того, що Ружевич дебютував у 1938 році, у іншій епосі, а у війну увійшов майже двадцятилітнім, тоді коли Слів’як був лише хлопчиком, для якого війна була чимось на кшталт страшної казки, сенс якої він цілком усвідомив лише набагато пізніше. Слів’як із батьками провів війну в службовому помешканні, яке знаходилося на території міської бойні у Львові, де його батько працював водієм. Туди приймали на роботу також приречених на гибель євреїв. Смерть, яка була усюдисущою в цих мурах, навіювала візії трагічної спільності усіх живих створінь – людей і тварин. Ідилія дитинства була буквально втоплена у крові, світ раз і назавжди втратив свою невинність вже на самому початку його пізнання, людська натура явила свої найбільш темні та похмурі сторони, і одночасно посилилася туга за незаплямованими витоками життя. Між пеклом історії та притулком природи – нерідко неоднозначним – Слів’як розташував свою поетичну країну, позбавлену традиційних поетичних реквізитів, де наполегливо будував міфічний (чи також оніричний) дім замість загубленого. Намагався укорінитися у вигада-

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

9

Лабораторія поезії ному і ліричному бутті самого себе – «вигнанні з раю», який насправді ніколи не був раєм, приречений на важку подорож Сізіфа до світла, яке спалахувало у його віршах, де кошмару війни вдається нашкодити навіть природі: був тут колись втікав звідти через ліс обережно аби він не впав аби він не придавив мене до моху («Повернення») Цей ліс нагадує декорацію з іншої речі. У «Поемі про міську бойню» поет пише історію своєї трагічної життєвої освіти: навчався життя від смерті раніше побачив ніж у руці різника ніж пастуха із палицею мої перші сади то м’яса кипариси червоні флора легень і печінок які висять на гаках […] корита для зливу крові і директорський сад троянд У «домі з червоної цегли» смерть була чимось буденним, поспішним і заразом брутальним, далекою від пафосу і серйозності «остаточних речей», зануреною у потворність, ніби переводячи світ живих істот у функцію м’яса, так само, як і у Ружевича та деяких турпістів. Бойня, яка використовувала усе, що вдавалося від забою (так само відносилися до жертв концентраційних таборів), розширює свої кордони, перетворюючись на метафору історії: освячені рейки і колії їдуть їдуть корови до бойні їде їде м’ясо на схід їдуть їдуть солдати солдати повертається м’ясо зі сходу і гіпс

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

10

Лабораторія поезії «Дім червоний, як пам’ять» також сягає глибоких, похмурих закутків людської натури і її стосунків із природою. Ліричний герой Слів’яка має комплекс вини і гріха, адже належить до роду людського, який деформував природний порядок своїм неприборканим прагненням нищення і вбивства. У «Святвечорі» герой умиває руки після «останнього забою», в «Рондо» говорить: Біг до лісу із бойні вимити очі та руки Від побаченої звірячої крові та муки Але і там герой стикається зі смертю – мисливець з рушниці вбиває звіра. Отже, людина заражає своїм темним шаленством навіть джерело, у якому намагається очиститися. Доволі часто зустрічається у цих віршах образ ножа, тому що він «залишився тим самим, чим був від початку», а тому не лише знаряддям, яким можна, наприклад, відрізати шматок хліба, але і вбити. З’являється у руках ліричного героя ніби випадково, як несподівана спокуса, яка помітно захоплює його. Буття у світі для Слів’яка означало постійну боротьбу між темрявою і світлом, як у стародавній легенді про Ормузда і Арімана. Людська пиха, яка виносить людину над природним порядком, порушує його рівновагу не тільки моральну, а й фізичну. Природа – незважаючи на те, що вона керується суворо детермінованими законами – виявляється чимось більш етичним за Homo Sapiens, історія якого раз по раз перетворюється на бійки. Завдання поета – не зважаючи ні на що підтримувати залишки природи і людини перед обличчям світу, який звідусіль атакований злом, нігілізмом та знецінення гуманістичних принципів. Слів’як намагається врівноважити тяжіння зла хоча б інстинктивним пізнанням Першої Причини («habitudo ad ce,usani primam», як писав Альберт Великий в «Summa teologiae»). Для ліричного предмету це означає співіснування комплетативно-рефлексійного спокою і динамічного когнітивного пізнання. Перший слугує для отримання вражень, які випливають десь із глибин буття, сигналізованих на поверхні об’єктами і пейзажами, які ніби зливаються в одне ціле із когнітивними схильностями ліричного суб’єкта. Другий нагадує традицію Жан-Жака Руссо, тобто динамічну модель «Жити – не означає дихати, жити – означає діяти, використовувати свої відчуття, таланти з усіх частин свого єства, яке дає нам відчуття існування», – читаємо в «Еміль, або про виховання». Жорж Пулет каже, що в людині немає протирічь тоді, коли «я» наповнює цілий світ, а світ наповнює його «я». Автор «Палаючої голуб’ятні»(Тадеуш Слів’як – К.П.), здається, прагне такого стану, але його поетичне «я» щораз торкається того самого єства «не я» («мій ти я» – пише поет в «Проникненні»). Це заважає рівновазі (важко говорити

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

11

Лабораторія поезії про гармонію) пізнання, особливо, що – пише Пулет – «надходить царство відносності часу», обмежується можливість спонтанного контакту з природою і якогось порозуміння із нею. Поетична свідомість Слів’яка постійно обертається навколо цієї епістемології, наприклад в «Людині на місяці», де намальована така утопійна візія, пов’язана з минулим і майбутнім: людина годована молоком і м’ясом звірів потрапить у самий центр своєї таємниці вигукне слово яке перекотиться через приголомшені зухвалістю сфери галактики і на ту єдину мить календар відступить від цифри і на ту мить у вугіллі з’явиться зелена рослинність і праптах почне рухатися в частинку білка а вогонь і вода поєднані разом підтвердять собою ще раз рух матерії («Календар відступить від цифри») Зауважимо, що подібне диво відбувається у якомусь первісному позачассі, в illo tempore, яке є територією міфічного мислення. Для людини, яка живе у селі, зв’язки із землею та матерією тисячоліттями були чимось буденним і сакральним. Однак ліричний суб’єкт Слів’яка підходить до цього із позиції мешканця бетонних міст, вигнанця, який не піддається спокусі ідилічності чи мальовничості природи, ніби просячи про якийсь контакт із самою есенцією буття. На такій площині неавтентичного життя та збаналізованої смерті вдається відшуковувати прадавній сенс і гідність, відбувається діалектична єдність, адже лісова живиця «пахне трунами, і лісами повними птахів». Подібна драматична гармонія окреслена в «Дереві»: Обіймаю живий стовбур слухаю його соки слухаю як створюється живиця У стовбурі биття мого серця слухаю свою кров …………………… Відчиниться дерево увійду до його нутра відчиниться і зачиниться земля за нами

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

12

Лабораторія поезії Ніколи не закінчиться інакше любов людини і дерева Дерево, яке часто з’являється у віршах Слів’яка, пов’язується із прадавніми повір’ями та міфами. Стає символом життя і його порядку у вимірі макро- і мікрокосму, а також у циклі змін у природі – смерті, коли воно скидає осіннє листя. Поєднується земля із небом, ніби стовп, який підтримує світовий лад від кореню до гілля. У «Поклонінні» воно виступає майже як турботливе божество, доброзичливе до людини, надаючи йому матеріал для виробу інструментів та знаряддя. Можна говорити про взаємозв’язок Homo Sapiens і матерії, коли читаємо: Я твоєї долоні впадина набуваю її подоби вивчаю твої пальці я для тебе інструмент і весло просте знаряддя і вигадлива фігура остання дошка порятунку стіл Співчуття людини до замучених та замордованих звірів (особливо до коней), відчутий у свій спосіб психічний зв’язок із предметами чи рослинами, утворюють сприятливу цілісність: в «Рондо», коли ліричний герой шукає в лісі притулку: «З гілок у дерев постійно сочилася кров гаряча Замовкло небо й мовчало разом із зеленим листям Дививсь на свої долоні – були вони знову чисті». Криваві долоні як ознака людського гріха часу війни і особистого гріха також є одним із мотивів віршів Ружевича. Ліс не пов’язаний безпосередню із трагедією чи виною, адже Слівяк не стріляв у ворога, як це робило покоління Ружевича. Ліс часто втрачає реалістичні контури, стає «інтернаціональним», самостійною і самодостатньою реальністю, здатною до ширшої екзистенціальної рефлексії. Зображений ліс якимось чином звільняється від випадковості існування, зливаючись з універсальним, стираючи межі часу. Можна говорити про те, що таким чином поезія знаходиться у пограничному стані між двома світами: оптимістичним, світлим, який вірить у якийсь порядок, через ренесанс, який сягає античності (за висловом Сандауера) – і нового, у якому починаючи із ХVII сторіччя людина відкриває трагічну самотність, темряву свого єства, хаос і ницість.

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

13

Лабораторія поезії Можна сказати що життєвий досвід у поезії Слів’яка переходить у нову якість, виявляючи приховані аспекти буття. Трагедія співіснує з іронічним скептицизмом, не перекреслюючи ніколи цілковиті радощі життя. Йдеться про поезію важкої рівноваги. Не переконаний, що до неї треба прикладати класичну міру, як то зробив Сандауер, адже творчість Слів’яка пов’язана із різними традиціями. Тадеуш Слів’як, мріючи про порядок людського світу, не обходив і його тривоги та трагедії, як минулі, так і сучасні. Сьогодні, після його трагічної смерті, бачимо ще виразніше, що він був речником небезпечного союзу між людиною та природою.

14

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

Інтерв’ю Інтерв’ю з Мариною Павленко. Марина Павленко - українська поетеса, письменниця, художниця, науковець, педагог. Найвідоміші твори: «Як дожити до ста», «Півтора бажання», «Домовичок із палітрою», «Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських». Інтерв’ю з Вікторією Поліщук Вікторія Поліщук - бібліотекарка, редакторка часопису «Лабораторія», член журі всеукраїнского літературного конкурсу «Напишіть про мене книжку» від видавництва «Фонтан казок», яке щороку відкриває нові імена в українській дитячій літературі. Інтерв’ю з Олександром Ратушяком Олександр Ратушняк - викладач Центральноукраїнського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка, голова обласної організації Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, громадський активіст, організатор концертів українських виконавців та презентацій українських письменників

Інтерв’ю

Інтерв’ю з Мариною Павленко Розмову вела Олена Горобець О.Г.: Сьогодні всі знають Марину Павленко насамперед як дитячу письменницю. Чи не ображає Вас таке звуження до лише одного жанру? Адже Ви також чималих успіхів досягли як авторка дорослої поезії. М.П.: Дійсно починала я як поетка. Коли вірші йшли, приходили до мене з неба, я їх записувала і відчувала, що це справді поезія. Але в якийсь момент, я зрозуміла, що можу змайструвати будь-який вірш, сонет, тріолет. На будь-яку тему. Там будуть пристойні рими, метафори, образи. Але це буде вірш зроблений, він не буде той, що прийшов, не зовсім навіть поезія. Я відчула, що щось мені потрібно інше. І таким чином, почала переходити на прозу. Це почалося не зовсім так швидко. О.Г.: У дитячій літературі Ви починаєте з творів про домовичка для дітей молодшого шкільного віку, згодом зупиняєтесь на прозі для підлітків. Це пов’язано з пошуком своєї ніші, чи з тим, як росли Ваші власні діти? М.П.: Чому почалося з домовичка? А справді почалося з книжки «Домовичок з палітрою». Я не знаю, чи пов’язано це з моєю донькою молодшою, якій я розказувала історію про домовичка, дорогою на город за місто. Іти нам було далеко, а вона малесенька – 4 роки, чимчикує поруч, і всі кілометри велася на історію про домовичка. Чи просто така потреба прийшла написати цю історію. Адже там виписане моє власне дитинство. Яке боліло в мені, нуртувало, якось так не давало спокою, аж поки я не написала цю книжку. Чи сталося так з Русалонькою, що я почала підростати і з початкової школи перейшла до підліткової літератури? Думаю, що теж не можна так сказати. Як і “Домовичок..” – це водночас і дорослий текст, в основу якого лягла насамперед доросла історія. А саме розповідь однієї уманчанки, якої вже і немає, “царство їй небесне”. Але вона запевняла, що вона є останньою представницею свого роду. І більшість тих історій з минулого в “Русалоньці….” – це історії її роду. Це доросла історія, яку я поєднала історією сучасної семикласниці Софійки, вона ж Русалонька. Таким чином змішуючи два часових пласти. А книга в результаті вбирає в себе і доросле, і дитяче, і підліткове. Прототипом Софійки десь є моя старша донька Оля, яка на той час була шестикласницею. Чи пов’язано це? Прямого зв’язку я не можу провести, але щось є звісно.

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

16

Інтерв’ю О.Г.: Якісь історії з доньчиного шкільного життя певно увійшли до книжки? М.П.: Так. І характер, і химерики виписані її. У школі, коли читали “Русалоньку…” дуже її впізнавали. Але діти мої терплячі і мужньо все це зносили. О.Г.: Скільки років їй зараз? М.П.: Старшій Олі зараз 24 роки, вона художниця. Працює в Києві, ілюструє книги. І наскільки сучасні та цікаві, а на мою думку ще й дуже гарні, в неї виходять малюнки, що я мрію, щоб вона проілюструвала і мені книжку. Можна сказати, що я в черзі стою до неї. Молодша, яка теж була, до речі, прототипом хлопчика Ростика в “Русалоньці з 7-в..”, тоді була малесеньким немовлям. Зараз вона вже десятикласниця. Адже “Русалонька…” витримала уже 8 перевидань з того часу. І дивишся, що світ уже змінився з того часу, але якісь ключові речі лишаються актуальними і для сьогоднішніх семикласників. О.Г.: Русалонька і домовичок – персонажі міфологічні. А сьогодні серед батьків і педагогів існують різні думки на рахунок того, чи можна дітям про такі речі читати. Дехто навіть влаштовує цілі кампанії ненависницькі проти письменників. Чи доводилося Вам зустрічатися з такою критикою, претензіями, нападками? М.П.: О так! Ще з часів домовичка. Казали: “ Як можна?! Як можна читати дітям про цю нечисть?” І ще “Ваші “Півтора бажання” ми прочитали залюбки, але книжку з назвою “Домовичок з палітрою” навіть у руки не могли взяти! Це не по-християнськи!” Про “Русалоньку..”,та ще й зі словом прокляття у назві (мається на увазі перша книга з серії “Русалонька із 7-в або прокляття роду Кулаківських) я наслухалась теж. На щастя, ці відгуки були рідкісні, але такими, що запам’ятались. Я завжди на таке відповідаю, що у нашому світі усе так відносно і умовно. Можна ходити щонеділі в церкву і в душі бути більш нечистим, ніж той домовичок у якому насправді скільки добра і світла. До того ж, варто враховувати, що дохристиянська міфологія – це ж теж наш спадок. Чому ми маємо його відкидати? Люди тоді що не людьми були? І це великий пласт культури, який потім синкретично і гармонійно вплівся у християнство. Тому я вважаю, що треба дивитись на сам текст, а не на слова, яких ми так часом боїмось

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

17

Інтерв’ю О.Г.: Бояться батьки і вчителі і так званих ненормативних слів, зокрема сленгових, які ви використовуєте в текстах. Чи дорікали Вам з цього приводу? М.П.: Щодо мови нападок прямих не було. Але, думаю внутрішньо, багато хто зіщулювався, коли я читала уривки зі сленгом. Адже Вадим Кулаківський (персонаж серії книг про “Русалоньку..”) говорить сленгом. Мені довелось над цим сленгом добряче попрацювати, ціле дослідження з його вивчення провести. Я старалась, щоб сленг не повторювався, щоб він максимально відходив від російського. Адже мені хотілося б, щоб ми творили свій сленг. Я вважаю, що наша мова не лише калинова і солов’їна, вона може бути і картопляною, і кукурудзяною, і автобусною. Може бути такою як в “Кайдашевій сім’ї”, коли ми можемо нашого нападника, нашого кривдника нею так послати, що він не скоро і назад прийде. У цьому і цінність нашої мови. Вона годиться не лише для свят, не лише для свята мови, коли ми її, як незручні підбори взуваємо, побудемо трохи, а потім з полегкістю скидаємо вдома і переходимо на “общєпонятний”. Ні, мова наша універсальна. Вона настільки безмежна, настільки багатогранна! І збіднювати її, відмовляючись від якогось пласту, мені здається, нерозумно. До того ж, вона твориться. Вона не заморожений продукт, що дістався нам від попередніх епох. І нам треба як і актуалізувати деякі старовинні слівця, адже наші предки дійсно скажуть як зав’яжуть, так і творити новий сленг. Він у чомусь компактніший, у чомусь лаконічніший, у чомусь зручніший, у ньому є свої переваги. О.Г.: Ми намагаємось дбати про очищення мови від русизмів і кальки з російської і це добре. Але поряд з тим, до слів, які приходять з англійської мови, в Україні сьогодні панує якесь зовсім некритичне ставлення. Їх просто беруть в обіг, навіть не намагаючись знайти чи створити питомо український відповідник. Чи відчуваєте Ви цю небезпеку і чи намагаєтесь якось реагувати? М.П.: Я відчуваю, що цей час назріває. Спочатку ми хотіли якнайдалі відійти від російської. Важко зразу і те і те зробити, ніби на два фронти. Але тепер потрошки і в цьому напрямі треба працювати. І творити власні відповідники. Так, наприклад, зараз у польській мові роблять усе, щоб знайти чи створити питомо свої слова, щоб найменше вживати англіцизми. Все це прийде і у нас. Просто ця проблема нас ще не налякала так сильно.

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

18

Інтерв’ю О.Г.: Які відгуки отримуєте найчастіше від читачів, про що пишуть діти, якими каналами вони користуються? Чи просять продовження, чи пояснення? М.П.: Пояснювати нічого не просять, з чого я роблю висновок, що їм все зрозуміло. Зв’язуються зі мною через фейсбук та інстаграм. І прямо хочеться іноді позаскрінювати всі ці відгуки, щоб коли у мене буде поганий настрій, перечитувати їх. Це дуже милі, десь наївні, позитивні дитячі відгуки. Вони з такими тонкощами помічають нюанси в долі Софійки, в долі Вадима Кулаківського. Саме хлопці найчастіше питають: «З ким вона останеться?». І популярне питання: “Коли ж буде продовження?” На що я відповідаю, що пора вчасно зупинитися. Хіба що, напівсерйозно, а може й напівжартома відповідаю, можливо колись напишу “Русалонька з 7-в. 20 років потому”. О.Г.: До речі, що стосується хлопців. Зазвичай вони не читають книжки в яких головною є героїня, а не герой. Тоді як хлопчачі головні персонажі вважаються універсальними. Вашу ж “Русалоньку…” читають і хлопці, чи аналізували Ви в чому секрет? М.П.: Я аналізу не проводила, але дійсно чула чимало зітхань, ще коли старша донька росла і текстів з головними персонажами дівчатами було вкрай мало. Але це певно стереотипи про те, що хлопці не читають про дівчат, бо таки читають. Перевірялось на чоловіках від 6 до 40-ка років, з першої по п’яту книжку сприймають абсолютно нормально, з інтересом.. Був навіть епізод, з моїм колегою, доцентом нашого філологічного факультету Уманського педагогічного університету, коли вийшов другий епізод “Русалоньки” я, знаючи, що у нього є донька підліток, передала для неї книжку. А наступного дня ми з ним зустрічаємось і він каже: “Така класна книжка, читав до другої години ночі!” І це так несподівано було, адже я передавала книжку для дівчинки, але приємно. Інший мій колега перечитав всі п’ять книжок, зробив абсолютно цікавезний часовий і географічний аналіз пересування персонажів у світі “Русалоньки..”. Але напевно були і такі чоловіки, які і плювались на мою книжку. Думаю, що і жінки такі були. І це нормально. Всім подобатись неможливо. Це було б навіть підозріло напевно, якби все почало всім подобатись. Мати ворогів – це, я вважаю, велика честь. Вони урізноманітнюють життя і доводять, що ти таки комусь цікавий. Тож це має радувати, а засмучувати. Хай хтось ненавидить, хай хтось любить, але нехай воно живе і хай читається. А час покаже.

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

19

Інтерв’ю О.Г.: Розкажіть про те, як влаштована ваша система роботи над текстом? М.П.: Поки що немає жодної. Було б чудово, щоб вона була, як дехто рекомендує працювати щодня у світанкові години, бо вони найпродуктивніші для творчості. Спочатку твір виношується в голові, іноді роками. Записую якісь ситуації, потім думаю де їх можна використати, це такі якісь моментики з життя. Потім воно все накопичується досить довгий період. Я звісно розробляю в голові схему, коли мої герої одружаться, коли розлучаться і що буде далі. Хоча буває, що герої ламають всі мої плани і починають вести мене за собою. Це найкращі моменти творчості, коли я тільки встигаю за ними записувати. А попередній етап дійсно непростий, коли треба доштовхати себе до комп’ютера, набрати текст, змінити його, потім роздрукувати, покреслити і ще 10 разів переробити. Тобто початковий етап досить складний. Я довго працюю ще й тому, що намагаюсь уникати якихось порожніх діалогів, усе має бути насичене підтекстами. Зрештою, може виходить і перенасичене. Я визнаю, що може треба писати простіше. Далі редагування. Я редагую сама і ділюсь зі своєю мамою – Ольгою Павленко, яка пропрацювала все життя вчителем словесником у одному з сіл на Уманщині. І з мого вже готового тексту, 700 раз виправленого, вона повертає роздруківку всю червону – решето зробила з того тексту. Мені! Письменниці! Як можна?! Але насправді, я з вдячністю завжди сприймаю ці її правки і показую навіть студентам на засіданнях університетського літоб’єднання. Коли хтось плаче, що йому хочуть порадити якесь слово, поміняти щось, кажу: “Дивіться на цей текст і спокійно ставтесь до порад!” Я написала “юної дівчини”, мама перекреслила слово “юної”. Дійсно. Нащо ще те уточнення. Це відсікання зайвого. І скільки вона ще таких слушних порад мені дає. О.Г.: Скільки мамі зараз? М.П.:Буде 70 влітку. О.Г.: Ви обрали для себе жити в Умані, своєму рідному місті. Наскільки це допомагає чи заважає у творчості, кар’єрі? Адже не секрет, що для того, щоб тебе знали і видавали треба брати участь хоча б у ключових подіях в літературному житті на рівні країни, бути в дискурсі. М.П.: Думаю, що сьогодні, в епоху інтернету, відстані зблизились. Я можу, зайшовши в фейсбук, дізнатися чим сьогодні снідав письмен-

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

20

Інтерв’ю ник з Києва, Харкова, Запоріжжя. Для цього не потрібно кудись їхати. Щодо подій, згодна, що у Києві їх сконцентровано більше. Але чи значить це, що столичний поет може їх відвідати всі? Можливо і він так само часто як і я їх відвідує – десь раз на півроку. На Львівський Форум можна і поїхати, як і на Книжковий Арсенал у Києві. Я вважаю, що відстані сьогодні розмиті. Плюс те, що мене ніколи не тягнуло до столиці. Може це моя природна консервативність і лінь, які не є позитивними моїми рисами. Але я згодна з думкою моєї сестри, яка каже, що Київ це місто в якому треба вижити. І я вважаю, що Умань – це місто в якому можна жити. Воно прекрасне як своєю давністю, так і своєю сучасністю, воно і молодіжне, бо тут багато навчальних закладів і дуже старовинне. Воно і українське і водночас багатонаціональне. Є цілі квартали інших країн і народів, я не вважаю, що це проблема. Це лише створює Умані колорит і його цікавість. Вже не кажучи про Софіївку, чи якісь інші речі якими вона відома. Це абсолютно чудове місто. Мальовниче, яке я люблю. Мені важко уявити, що я щось змінюватиму. Думаю, що в цьому, можливо,і є моя своєрідність, що я бачу з цієї точки світ. Не всім же бачити його зі столиці. А хочеш до Києва, дві з половиною години і ти в Києві, ще дві з половиною години і ти вже хочеш повернутися додому.

21

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

Інтерв’ю

Інтерв’ю з Вікторією Поліщук Розмову вела Олена Горобець Про те, чи мусять члени журі літературних конкурсів читати довірені їм для оцінювання тексти спілкуємось з Вікторією Поліщук, бібліотекарем філії №19 Центральної міської бібліотечної системи, членом журі літературного конкурсу «Напишіть про мене книжку». Щороку цей літературний конкурс відкриває цілу плеяду нових імен в дитячій літературі і стає для них значним поштовхом до розвитку, адже перемога означає і широку промо-кампанію і вихід друком книжки. Практично «Золотий квиток» і доленосна можливість. А де можливості там, зазвичай гуртуються і пристрасті. Але не в цьому випадку. То в чому ж секрет? Але певно варто повернутись до початку. О.Г.: Вікторіє, розкажи як ти стала членом журі конкурсу «Напишіть про мене книжку»? В.П.: У травні 2018 року мені зателефонув Іван Андрусяк і запропонував стати представником спільноти бібліотекарів у журі конкурсу. Насправді, ми давно як бібліотека товаришуємо і з паном Іваном, і з видавництвом «Фонтан казок». Щороку вони в рамках ініціативи «Літфонтан» приїздять до нас у гості. І, таким чином, наші юні читачі познайомились особисто із багатьма сучасними популярними письменниками, зокрема і з тими, чиї твори вони вивчають у шкільній програмі. Я від початку стежила за конкурсом «Напишіть про мене книжку», читала всі книжки, що виходять у цій серії за результатами конкурсу. І, звісно, дуже зраділа пропозиції стати членом журі, бути частиною цієї крутої команди, яка знаходить кращі тексти, які потім стають улюбленими книжками для дітей по всій країні. О.Г.: Хто ще входить у журі? В.П.: Вчитель, письменник, редактор, літературний критик і бібліотекар. Всі, хто так чи інакше працює з книгою для дітей. Хіба що батьки не представлені окремо, адже дехто з членів журі є батьками дітей шкільного і дошкільного віку. Тобто наших читачів. Окрім того, що це велика честь, це ще й велика відповідальність. Адже коли рукописи-переможці вийдуть друком, я, як бібліотекар, потім радитиму ці книжки своїм читачам. А для мене дуже важливо, щоб книга сподобалась дитині, щоб вона її прочитала і прийшла знову, за новими рекомендаціями та книжками.

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

22

Інтерв’ю О.Г.: Скільки всього тобі довелося прочитати сторінок рукописів? В.П.: Всього на конкурс прийшло 180 рукописів, об’ємом від кількох сторінок до 600 тисяч знаків. О.Г.: Об’єм вочевидь залежав від номінацій. Якими вони були? В.П.: У 2018 році конкурс проходив у трьох номінаціях: «Добрі казки» – це твори для наймолодших, «Добрі пригоди» – для молодшого шкільного віку і «Книжка про мене» – це вже твори для підліткового віку і це вони були найоб’ємнішими. Хоча і казки часом були чималенькі за обсягом. На кожного члена журі у першому турі припало по 75 рукописів. У першому турі твори читали й оцінювали по два члени журі. Якщо рукопис набирав від 8 до 10 балів - він проходив у другий тур і його читали уже всі члени журі. О.Г.: Чи повинен, на твою думку, член журі повністю прочитувати оцінюваний твір? Чи прочитувала ти всі довірені тобі твори? В.П.: Особисто за себе можу сказати, що усі довірені мені рукописи і першого і другого турів я прочитала повністю. Від першої до останньої сторінки. Це також відповідальність і перед автором, який подав свій твір і переживає за кожну оцінку. Я навіть переконана, що кожен член журі повинен прочитувати твори, які оцінює. Хоча, знову ж, іноді це і досить об’ємні твори. У мене був рукопис на 600 тисяч знаків, це був текст який не зовсім легко було читати, не скажу що він був досконалим. Там над ним треба було багато ще працювати, щоб з того вийшла книжка. Але мені сподобався сюжет, тому я поставила цьому тексту високий бал і він пройшов у другий тур, але переможцем не став. О.Г.: Але ти змусила всіх членів журі його прочитати.. В.П.: Так, всі члени журі мусили читати цей величезний текст. О.Г.: Чи були спроби старших членів журі вплинути на твої оцінки? В.П.: Ні, мені ніхто не телефонував, не писав. Не було жодних розмов про те, що комусь треба занизити, чи завищити оцінки, когось протягнути. Для мене аж дивовижно, що наскільки все чесно і правильно. Тому що я знаю, що деякі члени журі всеукраїнських конкурсів можуть казати: “Я прочитав три рядки і далі не читатиму, я вже й так склав своє

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

23

Інтерв’ю враження”. А також знаю про випадки, коли журі сидять перебирають рукописи за принципом – цього я не знаю, тож не будемо читати, а цього знаю, тому подивимось, що він написав. Усі розуміють, що таке є. Але у випадку з «Напишіть про мене книжку», все було чесно і прозоро, і дійсно відповідально. А для мене це дуже важливо. О.Г.: Я не бачила якихось претензій до членів журі, не чула про якісь скандали довкола конкурсу. Але можливо хтось писав вам у приватні повідомлення зауваження, погрози? В.П.: Мені не приходило жодного дзвінка, жодного повідомлення. Можливо тому, що через анонімність для журі всіх творів, особистий фактор просто відсутній. Прізвища авторів знає лише адміністратор конкурсу. Ми отримуємо лише текст з назвою і номінацією. Між членами журі випадковим чином розподіляються рукописи і надсилаються на електронну пошту. Потім ми виставляємо свій відгук на сторінку конкурсу у фейсбуці під своїм іменем. І також оприлюднюємо свою оцінку. Ми можемо бачити відгуки і оцінки інших членів журі. Але до кінця конкурсу і визначення переможців, не знаємо кому належить рукопис. При цьому, оприлюднюються лише прізвища авторів творів-переможців. О.Г.: Автори самі себе якось оприявнюють потім? В.П.: Було кілька коментарів імовірно від авторів, які висловлювали подяку за поради, за критику. О.Г.: Отже, скандалів якихось я не пропустила, їх не було. В.П.: Так не було, я, здається, також нічого не пропустила. О.Г.: Знаю, що автори-початківці сприймають цю критику як підручник, бо вона фахова і експертна. Члени журі також дають поради як допрацювати текст, що треба і що не треба робити у дитячій літературі. В.П.: Власне ідей було багато класних, цікавих, але неякісно втілених, неякісно реалізованих, тому вони не потрапляли в другий тур, не ставали переможцями. О.Г.: Чи були рукописи, які приходили повторно вже доопрацьовані?

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

24

Інтерв’ю В.П.: За умовами конкурсу автор не може надсилати рукопис повторно, навіть доопрацьований. Хоча може в один рік надсилати кілька творів. О.Г.: Як довго тривала твоя робота як члена журі конкурсу? В.П.: Дуже довго. У 2018 році у конкурсі з’явилась нова номінація «Добрі казки» і їх було найбільше серед рукописів. Це могли бути і коротенькі казочки, і оповідання, і збірки казок. Всього 126 рукописів. Вони часто були схожими між собою і була проблема часом для мене написати відгук, який не буде схожим на відгук до попереднього твору. Але зрештою ми впорались. Я, здається, чи не перша з усіх членів журі все дочитала і виставила оцінки і відгуки. О.Г.: І уже стали відомими прізвища переможців. На здивування багатьох, серед них було чимало прізвищ уже відомих письменників, авторів багатьох книжок. Це і Оксана Лущевська і Слава Світова і Леся Мовчун. У цих авторок є свій впізнаваний стиль. Чи можливо було їх впізнати, ідентифікувати їх твори? В.П.: Я могла лише приблизно сказати, що цей твір написаний професіоналом, людиною, яка має стосунок до дитячої літератури. Але Іван Андрусяк таки мав здогадки щодо твору Оксани Лущевської. Казав потім, коли оприлюднили переможців: «Я так і знав!» Певно, що впізнав саме за стилем. Я не впізнала. Можливо тому, що я читала її книжки для трохи старших дітей і підлітків. А це був твір для молодшого шкільного віку. Зараз багато дитячих письменників з класними ідеями, книжками. Я хоч доросла і власних дітей ще не маю, але дитячі книжки читаю частіше. Та щоб впізнати автора за стилем, треба певно більше читацького досвіду. О.Г.: Чи погодишся ти вдруге на таку авантюру, адже цей конкурс забрав у тебе півроку? В.П.: Ой, я з цими рукописами і спати лягала, і відпустку всю з ними провела, і в дорозі їх читала. Але мені сподобалося. Сподобалося багато читати. Тому, що просто книгу можеш відкласти, мовляв багато справ, ніколи. А тут ти не маєш права відкласти недочитавши твір. До того ж, це дуже хвилююче і цікаво з 20-30 рукописів знайти один дійсно крутий, а його ще ніхто не бачив і саме ти маєш ексклюзивну можливість його прочитати першою.

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

25

Інтерв’ю О.Г.: Чекаєш книжок переможців, яких найбільше? В.П.: Так, дуже. Найбільше, мабуть, чекаю на книжку про пригоди детектива Стасика, вона прикольна. І ще у нас було два рукописи про вітри, не схожих між собою. Мені вони дуже сподобались обидва, цікаво як побачить ці твори ілюстратор. Бо у мене склалось своє бачення, хоч я і не художник. О.Г.: Готова купити ці книжки? В.П.: Так, звісно готова. Адже я впевнена, що це вартісні книжки.

26

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

Інтерв’ю

Інтерв’ю з Олександром Ратушняком Розмову вела Олена Горобець Нашого земляка Олександра Ратушняка, відомого громадського діяча, голову обласної організації Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка відзначили високою державною нагородою – орденом “За заслуги” ІІІ ступеня. Той випадок, коли дійсно заслужена відзнака знайшла свого героя, а багаторічні зусилля на розбудову українського культурного патріотичного середовища в самому центрі України були належним чином пошановані. Нагородження приурочене до 100-річчя з дня проголошення Акту Злуки УНР і ЗУНР, однієї з найважливіших подій в історії нашої державності. А не так давно у Львові вшановували іншу важливу дату для кожного українця – 150-річчя Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка. Ми поспілкувались з паном Олександром про його громадську діяльність, перемоги і поразки, сподівання і розчарування. О.Г.: Пане Олександре, що для Вас означає бути частиною товариства «Просвіта» ? О.Р.: «Просвіта» для мене – це стиль життя, хобі, те, що я роблю від душі. Адже концепція «Просвіти» повністю збігається з моїми поглядами — я прагну розширювати навколо себе український простір, формувати україноцентричне середовище. Мене дуже надихає те, що діяльність цієї організації закорінена так глибоко в минуле, аж на півтора століття! Отже, у своїй діяльності вбачаю продовження справи наших прадідів великих! А їм довелося діяти й жити в набагато складніших умовах, були періоди, коли їх переслідували, ув’язнювали, висилали, розстрілювали. Але справа їхня незнищенна, як і сама Україна! О.Г.: Як Ви стали просвітянином? Членом «Просвіти»? Головою обласної організації? О.Р.: Зі студентських років я долучався до різних цікавих культурних подій у місті. Ще з першого курсу я відвідував концерти музичного фестивалю «Червона рута», артистів із «Території А», різноманітні літературні події, зустрічі з письменниками, долучався до заходів, що організовувало товариство «Просвіта». Але в 90-х у нашому місті культурного життя було надзвичайно мало. І я відчував, що з цим потрібно щось робити. Із середини 2000-х років почав активно працювати в цьому напрямку. Спочатку ми з однодумцями заснували «Український клуб», де проводили багато різних просвітницьких заходів, залуча-

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

27

Інтерв’ю ли до цього молодь. От, зокрема, і Ви, Олено, там сформувалися як патріотична особистість, дебютували зі своєю творчістю, Василь Левицький, Юрій Митрофаненко та багато інших молодих людей, тоді ще студентів, які сьогодні стали помітними діячами української справи, продовжують сіяти українську національну ідею. Згодом мені довірили очолити Обласну організацію Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка. Пам’ятаю, що це сталося напередодні революції Гідности, коли відбувся черговий сплеск української пасіонарности. Звісно, мені тоді, як і багатьом іншим патріотам, довелося відчути на собі пресинг деспотичної тоталітарної системи. Але це нас тільки загартувало! І ми перемогли, що теж дуже важливо! Адже досвід історичних перемог формує незламну націю! Було б дуже прикро, якби нас тоді побили, розігнали, і ми поховалися б по домівках і боялися вийти і сказати вільне слово. Це дуже прикрий і гіркий досвід приборкання непокірної України, який Росія застосовувала проти нас іще з часів розгону Кирило-Мефодіївського братства. «Чи ми ще зійдемося знову, // Чи вже навіки розійшлись?..», — писав Тарас Шевченко своїм братчикам, перебуваючи в казематі. Я знаю випадки, коли в радянський період, були люди-смолоскипи, що спалювали себе на знак протесту проти задушливої політики Москви, спрямованої на денаціоналізацію України. От, я теж на фізичному рівні відчував задуху всі чотири роки правління донецького клану. Якби він переміг, то я не зміг би жити в Україні! Або сидів би у в’язниці, або згорів би в полум’ї протестів. Не знаю, як це могло б статися, буквально чи фігурально, але такі в мене були тоді відчуття. О.Г.: Що вважаєте головною перемогою, досягненням у своїй громадській діяльності? О.Р.: Головною подією, звісно, вважаю перемогу Майдану, до якої я теж певною мірою причетний. Щодо культурно-просвітницьких заходів, то їх багато і вони різнопланові: музичні, літературні, театральні, історикокраєзнавчі, громадсько-політичні. Я пишаюся тим, що завдяки моїм запрошенням у Кропивницькому побували такі відомі в Україні та світі люди як Оксана Забужко, Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Ірен Роздобудько, Ростислав Держипільський, Тарас Компаніченко, В’ячеслав Брюховецький, Олександр Положинський та інші. З-поміж музичних подій пишаюся організацією концертів гуртам і музикантам «Тартак», «Жадан і Собаки», «Лінія Маннергейма», «Один у каное», «Фіолет», «Юркеш» і Юрко Юрченко, кобзар Тарас Компаніченко, Антін Мухарський і його Орест Лютий, фестиваль джазової музики «JAZZ BEZZ» та інші події.

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

28

Інтерв’ю О.Г.: Про що шкодуєте? О.Р.: Найбільше шкодую, що Україна так довго запрягає й так повільно триває поступ до зцілення нації від колоніалізму. Що було втрачено роки й десятиліття! Чому лише зараз ми почали знімати українське кіно, слухати українську музику, знімати пам’ятники більшовицьким сатрапам і перейменовувати міста і вулиці. Мені б хотілося, щоби це відбувалося в 90-х, коли я був студентом і так хотілося якогось громадянського чину! Мене весь час муляв отой пам’ятник Кірову. Я навіть серйозно тоді почав задумуватися, а чи не спробувати його підколупнути домкратом. Але нарешті, дякувати Богу й Україні, ми це зробили! І зробили це красиво й так масштабно, по всій країні, що вже назад їх не поставлять! Бо історію неможливо повернути назад! Я мрію про те, щоби Кропивницький, місто в якому минула моя юність і в якому я живу, не сприймався як провінція, щоби тут вирувало культурне життя, не гірше, аніж у столиці чи, скажімо, у Львові. А для цього потрібно, щоб у центрі відкривалися не лише торговельні точки й кальянні, а й концертні майданчики, кінотеатри. Місту вже давно потрібен сучасний концерт-хол, де можна було б проводити музичні зустрічі та концерти! О.Г.: Що вважаєте сьогодні найбільшим викликом для своєї справи? О.Р.: Найбільший виклик для України сьогодні — це війна! Але якщо є люди, які здивовані таким віроломством Росії, є, на жаль, і такі, що виправдовують агресивні дії. Бо, мовляв, чому ми відштовхнули свого «старшого брата» («старшого» візьміть у лапки, бо це їхнє лукавство, ніколи вони не були старшими — колискою слов’янської цивілізації завжди був Київ!). То для мене нічого дивного в такій поведінці Москви немає. Це ще ми добре зміцнилися і здобули визнання та авторитет у світі, бо змогли привернути на свій бік світову спільноту. Сто років тому держава УНР була в значно гіршому становищі, на їх долю випали складніші випробування, і вони не встояли під навалою російськобільшовицької орди. Згадався анекдот: «Дослідники знайшли ще не виявлену криївку УПА, заходять, а там сидить старий бандерівець і питає: — Як там на горі?

— Війна із москалями йде!

— Та це я знаю, каже, а чи далеко лінія фронту?

— На Донбасі.

— Ого, як ми просунулися!»

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

29

Інтерв’ю Тож ці виклики для нас не нові, ми добре засвоїли уроки історії за ці сто років. Сподіваюся, що повернення назад уже не буде! Я впевнений у цьому, хоч дуже тривожно читати сьогодні рекламу політиківпопулістів, які з плакатів і рекламних роликів закликають до миру з Росією, тобто, пропонують капітулювати. А ми навчені, що здаватись на милість Росії не можна в жодному разі. З окупантами ніякого миру бути не може і ніякої золотої середини. Вони лукаво пообіцяють мир, а потім заженуть нас у неволю на століття, як це було після домовленостей із Хмельницьким, або не будемо далеко ходити — сто років тому пообіцяли землю, НЕП, українізацію, а зробили розкуркулення, виселення, розстріли, голодомори й русифікацію, від чого ми ще й досі не оговталися! Та найголовніше, що вже формується національна еліта, яка веде за собою народ. Дуже важливо, щоби її знову не викосили, як це було вже не раз.

30

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

Поезія Ірина Сажинська Авторка збірок поезій «Приблизькість» (Кругозір, 2016), «Голубина пошта» (Український пріоритет, 2018). Лауератка кількох престижних літературних конкурсів, серед яких «Гранослов», «Гайвороння», «Смолоскип», «Витоки», Всеукраїнський літературний конкурс Асоціації українських письменників. Ольга Брагіна Авторка книг: «Аплікації» (2011 р.), «Неймдропінг» (2012 р.), «Фонове світло» (2018). Сніжана Біла У 2017 році вийшла друком перша збірка поезій «Міжнамилю». Двічі брала участь у нарадах для молодих авторів Національної спілки письменників України в м.Харків (2016 р.) та в м.Одеса (2017 р.). Катерина Теліга Лауреатка багатьох конкурсів, серед яких «Хортицькі дзвони», «Перлина Запоріжжя»,Міжнародна Слов’янська поетична премія, премія імені Тетяни Шамрай.

Поезія

Ірина Сажинська Сажинська Ірина Віталіївна (9 серпня 1994 року) – поетка, перекладачка, ілюстраторка та фінансистка. Народилась у Запоріжжі. Авторка збірок поезій «Приблизькість» (Кругозір, 2016), «Голубина пошта» (Український пріоритет, 2018). Відзнаки: Всеукраїнський літературний конкурс «Хортицькі дзвони» 32 (2014), Міжнародний літературний конкурс «Гранослов» (2017, 2018), Літературний конкурс «Витоки» (2017), Всеукраїнський літературний конкурс Асоціації українських письменників (2018), Літературний конкурс «Гайвороння» (2018), Міжнародний літературний конкурс видавництва «Смолоскип» (2018). Публікувалась в альманахах «Хортицькі дзвони», «Кругозір», «Не міліють джерела Дніпрові», «Гранослов», «Палісадник», «Материк», часописах «Хортиця» та «Полымя», колективних збірках «Вірш солдату», «Скажіть, що ви живі», антологіях «25 до 30» та «Ukraińska Nadzieja», у газетах «Запорозька Січ», «Літературна Україна» та «Українська літературна газета», журналі «Дзвін» на Інтернет порталах Litcentr та Kiev.Life. Учасниця заходів Національної спілки письменників України, Асоціації українських письменників, Книжкового Арсеналу, Форуму видавців та Центру літературної освіти. Вірші перекладені польською, білоруською, французькою та німецькою мовами.

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

Поезія цими слідами хто ходив дорогою німоти той відає значення зустрічі quo vadis? адже коли смієшся то в порожній склянці прокидається церковний хор quo vadis? питає Господь а я не знаю що йому відповісти я би пішла у сад де зміїні кубла зацвітають на ступнях котрі куйовдять імлу щоби потому цими слідами летіли на схід полохливі ластівки перевтілення ось що мені необхідно аби бігти босоніж із вірною відповіддю в гортані

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

33

Поезія дідахе снилось що сидітимемо за одним столом зрадник із кривдником праведник із мучеником будемо святкувати прощення той хто розіллє на скатертину друге слово скаже браття зараз виростуть із хребта мого ліси гостроверхі кігті дерев торкатимуться ніг батька мого а корені відділять хребці мої від плащаниці браття ми скоро побачимось але кожного разу я прощаюсь із вами ніби помру все-таки пам’ятайте що сліди центуріонів – це розриті могили наймолодший брате навіщо прийшов слідами які схожі на скривавлені пащі звірів що грів їх за пазухою а вони вигризли лівом’яззя наскрізно жінка, котра напише все по-своєму бо не знала любові інакшої за нерозділену співала цю пісню ти її знаєш цвіте терен цвіте терен а цвіт опадає

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

34

Поезія три корені горіх навпроти розбитого вікна росте ще від мого дитинства і нагадує вавилонську вежу адже біля нього всі забувають свою мову це жилаве дерево із сильним корінням розломило асфальт навколо себе ми чули вночі як тріскалось земне піднебіння на ранок я мала порахувати кількість оголених коренів нарахувала – три це рівняння з багатьма невідомими має три корені думаєш можна було б спробувати методом підстановки?

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

35

Поезія рубінові кульчики ти мав би сказати тобі необхідно робити все що приноситиме добро надавати всьому об’єму виникати із будь-чого але поки я вчилася жити світ обертався навколо дому перетворюючись на рубінові кульчики які баба носила в нагрудній кишені боячись що такі сережки зірвуть з вух коли вона йтиме з ринку я порізала щось усередині й сама обернулась планеткою

36

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

Поезія вище за сяйво послухай тут така мовчазна тінь таке голосне світло ти проходиш крізь них ниткою котра з’єднує одну зірку з іншою на карті зоряного неба я йду за тобою бо знаю ти несеш грудку землі дві гілочки ти сильніший за всіх хто ходив мертвонародженою землею не торкаючись тверді й м’якоті але поки я не вигадаю більшої сили за ту що маю ніхто мене не перевершить у світлотіні

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

37

Поезія постать перша ти так дихаєш бо з твоїх легенів росте троянда смієшся: я – астероїд В-612 просиш: народи мені принца а я вкотре зрізала волосся що проросло би пшеницею навколо тіла твого де б ти не був але в нашім саду що з’явився посеред ріки ростуть пустоти передвісники замість поля виник оточений безмірними стовбурами болючий пагорб на якому вже встановили дві гілки так що одна кріпиться до другої перпендикулярно й трохи вище середини для сина котрого вчили рахувати по-людськи а він хотів уважно слухати вчителя у нього руки такі як трояндові струни що з твоїх грудей вислизають

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

38

Поезія чорна гілка королева наказала посадити вишневу кісточку в мою голову краще звісно під ребрами та сама ти не зможеш криворука ти наша кісточка довго не проростала а цієї весни розкроїла надвоє світлу голову чорна гілка йду і чіпляюсь за повітряних зміїв аж зуби їхні ламаються

39

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

Поезія

Ольга Брагіна Ольга Брагіна – поет, прозаїк, перекладач. Нар. 15 жовтня 1982 р. у Києві. Автор книг: «Аплікації» (2011 р.), «Неймдропінг» (2012 р.), «Фонове світло» (2018). Публікації в журналах «Воздух», «Интерпоэзия», «Полутона», «Всесвіт», в альманахах «Діапозитив», «Нова проза». Вірші перекладалися англійською, польською, чеською і латвійською мовами.

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

40

Поезія *** діти покидають восени свої непевні будинки з хмизу купують квитки на потяг за сорок днів, ретельно пакують валізу планують маршрут – ось тут ми підемо через ліс, ось тут відчуження полоса не буде часу робити фото, казати «дивіться, яка краса» надсилати їх в чат у вотсапі, просити маму: «ну сама поясни все папі, не можна було залишатися там ніяк це місто скоро захопить будяк, опанує мистецтво військового маскування, тому ми мусили прокинутись зрання, полишити звичний комфорт, але скоро досягнемо мети, ми вже біля неї, от-от» страх – це просто в твоїй голові, насправді його не існує насправді і нас не існує, отже чого боятися нам наші фото, слова, сподівання чи згадки варті зараз порахуємось, вирішимо, кого залишити на варті, поки всі сплять, бачать уві сні місто підземного мотлоху краєвидів, і що тобі ще для надії потрібне, сновиді діти покидають пусті бляшанки від «Сніданку туриста», гасять вогнище, йдуть 41 на дні лісового озера відображення каламуть

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

Поезія *** як стан мерехтіння закоханість думаю чи ні, як ти живеш, що там робиш без мене, надто коротке життя, щоб не вірити в біль розбитих колін від перекису водню, свободу на короткому повідку, пісні колишніх мерців, закохатися знову в надії не вірити, винайти іншу мову абетка мовчання, пусті переходи, молитви рецептів від грипу ми пишемо цим нерозбірливим почерком відчаю книгу, яку не покладуть на прилавок разом з іншими, придатними до життя, теплими історіями до кави, викрійками для шиття як ти живеш, може навіть згадати не хочеш, що пам’ять спустошує мову ми не побачимось більше, кохання колишнього змову знаків таємних, на фото забутих облич не залишай навіть тінь, хай зникає, не клич у підвалах підземного міста, схожого на твоє, мов краплі йоду на збитому коліні я забула ім’я, відповісти не зможу віднині абонент занурюється в білу піну морську, їсть черешні, малює пейзажі, здебільшого – акварелі не відповідає на дзвінки в самотній своїй оселі 42 що ти знаєш, Офелія німфа, про квіти середньої полоси навіть серце своє комусь не тому ти віддаси – що вже про квіти казати, полишені квіти осіннього дня, і впивається в шкіру землі підреберна стерня вона складає квіти сухі квіти рожеві перуки портрети чужих дітей який собі залишити мабуть ось цей

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

Поезія *** мов десять років у підпіллі зізнатися в коханні дізнатися що все марно як марнославство мук підземне життя коріння оплетених корінців рук закоханих в німоті самотності вдвох мовчання мереживо змерзлі мости через транспортну розв’язку більше нікуди не втечеш і ти теж будеш мов рідина без смаку на сонці висохнеш зовсім як не було давно вже пора змінити паролі всі ці ластівки листівки кволі з побажаннями щастя на відстані що ти зможеш відповісти якщо запитають хто ти що робиш тут ймовірніше за все просто втратиш дар мови безкоштовний подарунок для постійних клієнтів щось непотрібне та певно красиве як користь що втратила сенс ми йдемо поруч та не дивимось один на одного вдаємо що незнайомі не видавати чужі таємниці свої ховати мов кістки риб’ячі гострі пустка під стелею ми дивимось якісь сумні мелодрами нульових у парку на холодній землі не можна згадувати про осінь не можна згадувати ніщо як відсутність натяків змісту у тебе є ти що потрібно тобі ще для виправдання ховай очі згадуй як тебе колись звали потім більше не згадуй не здогадуйся де тут відповідь всі паролі змінено ми змерзли і не дочекаємось хепі-енду навіть пледи не допоможуть ніхто не має здогадатися як сум просотує життя крізь шкіру назовні більше нічого свого не забрати нам із собою

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

43

Поезія *** у твоїй країні п’ять років війна подарунки різдвяні штучні ялинки штучний аромат ялівця для покращення апетиту те що вдалося не бути вбитим триматись так міцно за поручні в метро штучне хутро ховати у шафу спалахи мертвих прикрас рахувати під небом пустим у твоїй країні п’ять років війна день за днем коли час переводять на годину вперед ти надію лишаєш свою що життя буде довшим за кілька рядків те що має курсивом привертати увагу це кров це сніг з реагентом це навколишній сніг рахувати до ста щоб не спати ніколи вже не прокидатися темної ночі глухої від спалахів десь на сітківці від крику німого від вибухів крові у скронях не прокидатися більше щоб біль твій не видав порух

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

44

Поезія *** що ми отримали від святого Миколая цього року я тебе не впізнаю більше в душі тиша подарунки із тьмяного скла вестиме за лінією життя жодного разу не спіткнутися на звороті теплого снігу паперового смутку плоті розпач як пошук ключів і серветок вологих і слів що пасують для привітань як ти поводилась року цього невимовного року біля ліжка пустого стань навіщо тобі дві подушки тепер на відстані простягнутої руки пустка цукрові свята святих які не говорять з тобою всі ці старі розмовники як знайти зупинку що робити в чужому місті зимою як ти лишалася живою досі просила про диво і диво ставалося кожного дня і парувала під паперовим снігом пуста земля 45

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

Поезія

Сніжана Біла Народилася 22.05.1994 року в селі Виводове, Томаківського р-ну, Дніпропетровської обл. Має відзнаки таких конкурсів, як: «Молода муза», «Хортицькі дзвони», «Голос душі – весняні первоцвіти», «Начитай собі на каву», «Нас єднає любов до Вкраїни!», «Відродження», «Гранослов». Друкувалася у альманахах: «Літіум» та «Ліра», «Свою Україну любіть», «Антологія сучасної новелістики та лірики України», «Мій рідний край», 46 літературно-музичний фестиваль «Зірка Різдва», альманах Всеукраїнського конкурсу молодої української поезії імені Марини Брацило «Хортицькі дзвони», альманах «Не міліють джерела Дніпрові», газета «Літературна Україна», літературно-художній альманах «Степові струни», літературний журнал «Гарний настрій», літературно-художній проект «Твоя поетична листівка». У 2017 році вийшла друком перша збірка поезій «Міжнамилю». Двічі приймала участь у нарадах для молодих авторів Національної спілки письменників України в м.Харків (2016 р.) та в м.Одеса (2017 р.).

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

Поезія ВТРАТНІ Над крівлею хат моїх китиці картатого неба насуплені і травні, дощами невилиті, до лона земного так туляться. В переймах мугикають блискавки – птахам підперезують обрії, а вітер куницею рискає то поодиноко, то сотнями. Зализує пасма зеленої, деревам вкорочує поверхи нічною порою чи денною (йому, чесно кажучи, порівну поля запирати сухотами). Ці травні назвала би «втратнями»: на зміну дощам – тільки стогони, і люди, не здатні заплакати...

47

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

Поезія НЕДО У девізі життєвому, вірою сповненім кредо – орфографію видуло. Знаки від втрати ваги зникли безвісти там, де й слова, залишаючи не-довершеність, людської волі і не-до-вірші... Не-до-небо висить, угорі світять нам не-до-зорі. Не-до-ранки заварюють каву із часткою непереводять годинники душі - забуті собори – вивертаються зміями, роблять упевнено крен. Не-до-танки стріляють по стінах цегляних будинків. Не-до-діти ридають підвалами темного дна на руках не-до-матері. Спи-но, чужа не-до-жінко! Не-до-батько, засни! То не в тебе за тином війна?! Не-твої не-до-площі рахують героїв по сотнях!? Це не-в-тебе Чорнобиль сидить за святковим столом!? Не-тебе поховають ногами за сходами сонця, бо ти сам кого схочеш затягнеш у пекло силком. Одночасно в руках твоїх ніц, у руках твоїх сила. Замість того, щоб сіяти вічне, саджати добро і покликання варту нести за звання «Я-Людина» – тільки вмієш безграмотно ставити всюди не-до...

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

48

Поезія ЛАСТІВКО Кульчику тітки Явдохи, обрієм зрощена ластівко, Слухаю мову крила твого вбраного горицвітами. Чи ти несеш нам видива, благоговіння, щастячко? Чи принесе всім миру нам вранішній твій приліт? Сядь-но на руки дереву, ліній життєвих долоні. Про що їх гойдає вітер - Олекси теплого син?

- Березень ще притишений хмарами-баритонами В полі, де розминає шурхіт озима пшениця, ячмінь. Ластівко, глянь, весниця дедалі частіше кремпується, А квітень пливе рибиною, вогні їй несе, благовіст. Обнявши за плечі травень, іде до нас врешті схід. Невже нас усіх мине і вкотре ми всі врятуємось?

49

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

Поезія

Катерина Теліга Бойко Катерина Василівна (творчий псевдонім Катерина Теліга) народилася 8 грудня 1990 року в селі Велика Білозерка. В 2014 році з відзнакою закінчила історичний факультет Запорізького національного університету, здобувши ступінь магістра історії. Працювала вчителем історії. Вірші почала писати в 14 років. Твори друкувалися на сторінках різних альманахів та колективних збірок: «Літературний орієнтир», «Хортицькі 50 дзвони», «Скіфія», «Трояндовий попіл», «Простір крізь час», «Житомир ТЕН», «Обпалені крила. Поезія сучасної України», газетах та журналах: «Гарний настрій», «Склянка часу», «Дзвін», «Славянин», «Золота пектораль», «Жінка». Нагороди та відзнаки: І місце в обласному конкурсі «Перлина Запоріжжя» (2012), дипломант Всеукраїнського літературного конкурсу «Хортицькі дзвони», дипломант Всеукраїнського фестивалю «Антракт» (2018), гранпрі Міжрегіонального літературного конкурсу «Кальміус»(2018), І-ша Міжнародна Слов’янська поетична премія (2018); ІІ місце Всеукраїнського літературного конкурсу «Вперед»(2019), гран-прі обласної премії імені Тетяни Шамрай (2019).

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

Поезія паломництво дорога до серця твого пахне полинами і обвітреною стернею скошених трав. куди не поглянь – пшениці й ковила чіпляються лініями долі за мої загрубілі підошви, аж відлуння іде кропив’яне. солоні шляхи до серця твого, з мідною гірчинкою колодязної води. і водночас невблаганні, як чумацький шлях. за дороговказ – ківш сипучих зірок – прозорою тишею на скронях курганів пузатих ячать. іду – сліди гояться споришами, що й повернути ніяк не вдається, бо паломництво це силу священну має.

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

51

Поезія *** ти – вітер наскрізний. аж сухоребре р чіпляється за підвіконники снів кропивою голосу. ба’, тільки з вітром можна скляними косовицями пальців вполювати триглавого змія в туманній кужелі небесного дзбана, денним світлом розчісуючи земне споглядання речей.

52

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

Поезія хлібина дівчинка зі споду літа жінка в ламкому вищирі дзеркала жінка з памороззю у волоссі і мудрістю в пергаменті борозен ділять одну хлібину та що в дзеркалі недбало струшує крихти ніби мух виганяє з веранди в осінь та що з мудрістю сарказмом лоскоче кратери її оголених плечей і збирає крихти в кишеню мала витягує ноги з літа вкривається коциком показуючи усім язика бо їй поки що невтямки що хліб той з муки води солі

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

53

Поезія слово лютий німує повздовжньою білизною, пасує сизу понурість із крони на скроні – настільки підшкірну, що сам собі ввижаєшся ноєм. ще й грива повз гриву парами в прозорість відчалюють розгойдані коні. кучері їхні нечесані гуснуть і полотніють, наче забуті прочанами шляхи до храму. переобтяжують фатальність високості настояним тишею оловом і не второпати, що першим вродило із нетрів тягучого краму – задимлене полотнище чи димами прокреслене на ньому слово.

54

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

Поезія океан він любив її і море, бо між ними спільного було більше ніж зірок в недосяжному небесному дзбані, але менше ніж піщинок на березі її океану. він не уявляв себе без неї, її без моря. з її вуст виринали не слова, а пісні чаїні, відчай дикого шторму шаленими ритмами пульсував на перекір мілководдю обвітрених душ. мушлями сипала – забирай до останньої. з них виготовляли сувеніри на продаж, вибачте, на згадку, не помічаючи серед них блиску справжніх перлин. він любив її і море у ній, разом з іншими не здогадуючись, що цей океан давно втратив сили не виходити з берегів.

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

55

Поезія тримати на мушці тільки червень так щиро може тримати на мушці на відстані одного тире між датами тримати там де світанок багряніє достиглими морелями прокинешся буде тобі компот а зараз поглядом німуєш у зморшках стелі все таке дрібне і змарніле що відчуваєш як по швах тріщить бабина колискова голос нашіптує втікай простоволосим зі зламаним стержнем внутрішньої осі тільки червень цей все ще тримає на мушці яка може стати кісточкою однієї перестиглої морелі

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

56

Переклад Rock, Britannia! До невеликої добірки увійшли переклади всесвітньо відомих пісень британських рокових колективів The Beatles, Cream, Deep Purple, Uriah Heep, Queen, Dire Straits. Федеріко Гарсія Лорка Федеріко Гарсія Лорка народився у 1898 в містечку Фуенте-Вакерос в іспанській провінції Гранада. Вивчав право, філософію і літературу в університеті Гранади. Перша поетична збірка, Impresiones y paisajes («Враження і пейзажі») приносить йому популярність у 1918 р. Пабло Неруда Пабло Неруда - чилійський поет, лауреат Нобелівської премії з літератури (1971). Першою збіркою була книга «Сутінковий», а наступна збірка - «Двадцять віршів про кохання і одна пісня відчаю» - принесла великий успіх молодому поетові в Латинській Америці. Тадеуш Слів’як. «Львів - звичка серця» Родина Слів’яків мешкала у Львові на горі Святого Яцка від діда прадіда. Владислав Слів’як – батько майбутнього поета – працював водієм. На зарплатню водія він міг без проблем утримувати будинок у Львові та родину. 23 січня 1928 року його дружина Анна народила первістка – Тадеуша, який став одним із найбільш самобутніх польських поетів ХХ століття.

Переклад

Rock, Britannia! Британська імперія впродовж своєї історії завжди була могутньою володаркою. Минули літа, і від колись найбільшої в світі держави на географічній карті залишився острів. Але молоді талановиті чоловіки взяли до рук музичні інструменти і дали зрозуміти світові, що Британія – то все ж материк. Великий музичний материк. Rock, Britannia! До невеликої добірки увійшли переклади всесвітньо відомих пісень британських рокових колективів The Beatles, Cream, Deep Purple, Uriah Heep, Queen, Dire Straits.

The Beatles вважаються саме тим гуртом, який змінив уявлення людства про популярну музику. У 1967 році квартет випустив концептуальну платівку Sgt. Pepper’s Lonely Hearts Club Band. Остання пісня цього альбому A Day in the Life складається з кількох фрагментів: читання газетних новин (автор – Джон Леннон) та початок звичайного робочого дня середньостатистичного працівника (автор – Пол Маккартні). Музична експресія, створена музикантами спільно з симфонічним оркестром надає цій пісні особливої сили та переконливості. A Day in the Life очолює Top-100 пісень гурту за версією журналу Rolling Stone.

Cream – один із найцікавіших музичних гуртів свого часу, що схилявся до блюзового звучання. Тріо складалося з Еріка Клептона, Джека Брю- 58 са та Джинджера Бейкера. Їхні альбоми Disraeli Gears та Wheels of Fire входять до скарбниці світової рок-музики. Пісня White Room розпочинає другу платівку гурту Wheels of Fire. Музику написав Джек Брюс, слова – поет Піт Браун. Це пісня про стосунки між чоловіком і жінкою, а також про тогочасне помешкання Піта у депресивному районі міста. Критики сміливо називають Deep Purple одними із фундаторів гардроку, а «класичний» склад гурту – інструменталістами-віртуозами. Гіт Black Night спершу вийшов синглом (із піснею Speed King на стороні «Б») в 1970-му і піднявся до 2-го місця в UK Singles Chart (що залишається найвищим досягненням гурту і до сьогодні). Історія написання пісні, за словами музикантів, проста: цілу ніч вони пиячили в пабі, а на ранок приїхали у студію. Річі Блекмор награв на гітарі рифи, які всім сподобались, а слова музиканти вигадали на ходу, добираючі найпримітивніші рими. У тому ж 1970-му Black Night ввійшла до альбому Deep Purple In Rock. Гурт Uriah Heep вважають класикою гард-рокової музики поряд із такими колективами, як Deep Purple та Led Zeppelin. Однією з найпопулярніших пісень гурту є Lady in Black з альбому Salisbury (1971). На її створення автора, клавішника Кена Генслі, надихнув візит доньки місцевого вікарія. Розмова з нею у нелегкий для себе час допомогла Кенові вийти з пригніченого психологічного стану і написати шедевр.

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

Переклад Queen – без перебільшення один із найуспішніших ґлем-рокових та гардрокових гуртів. Шаленої популярності набув у 70-ті рр., проте залишається культовим і нині. Пісню We Will Rock You написав електрогітарист Queen Брайян Мей у 1977, проте, на версії саме We Will Rock You (замість We Will Beat You) наполіг вокаліст Фредді Мерк’юрі. Основною ідеєю пісні є можливість її співвиконання натовпом глядачів та слухачів: знаменитий ритм рок-гіта підтримується двома тупами (ногами) та одним плеском (у долоні).

Dire Straits – гурт, відомий своїм комерційним успіхом та неординарним музичним стилем: від паб-року до блюз-року, що звучать по-особливому під впливом кантрі, рок-н-ролу, фолку та джазу. Пісня Money for Nothing цікава тим, що її унікальне звучання є лише випадковістю: звукорежисер розставляв мікрофони, а Марк Нопфлер грав у цей час на гітарі. Отриманий запис вразив присутніх і його вирішили допрацювати. Слова написав також Нопфлер. Проте, цікавості на цьому не закінчуються: співак Стінґ, що виконав лише фразу “I want my MTV” на бек-вокалі на вимогу лейблу також зазначається співавтором. Про перекладачів Дмитро Семчишин. Поет, літературознавець, перекладач. Друкувався в журналах «Дзвін», «Всесвіт», «Київ». Живе в Миколаєві. У 2015 59 році здобув перемогу на першому конкурсі перекладів поезії Дж. Р. Кіплінга українською, переклади побачили світ у книзі «Сім морів» (2016). Співавтор-перекладач збірки еквіритмічних перекладів світових рок-гітів «Книга Року» (2018). Юлія Вротна. Поетка, перекладачка, лауреатка/ учасниця поетичних конкурсів та фестивалів. Поетична збірка: «Воблер» (Київ– Кам’янець-Подільський, 2016). Друкувалася в виданнях «Склянка часу», «Всесвіт». Співавторка-перекладачка, упорядниця та редакторка збірки еквіритмічних перекладів світових рок-гітів «Книга Року» (2018).

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

Переклад

The Beatles A Day in the Life I read the news today oh boy About a lucky man who made the grade And though the news was rather sad Well I just had to laugh I saw the photograph.

He blew his mind out in a car He didn’t notice that the lights had changed A crowd of people stood and stared They’d seen his face before Nobody was really sure If he was from the House of Lords.

I saw a film today oh boy The English Army had just won the war A crowd of people turned away But I just had to look Having read the book.

I’d love to turn you on.

Woke up, fell out of bed, Dragged a comb across my head Found my way downstairs and drank a cup, And looking up I noticed I was late.

Found my coat and grabbed my hat Made the bus in seconds flat Found my way upstairs and had a smoke, Somebody spoke and I went into a dream.

I read the news today oh boy Four thousand holes in Blackburn, Lancashire And though the holes were rather small They had to count them all Now they know how many holes it takes to fill the Albert Hall.

I’d love to turn you on...

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

60

Переклад

«День у житті» Я, друже, щойно прочитав Про хлопця, що таки досяг свого. В газеті був суцільний сум, А я зареготав. Я фото розглядав. Він на дорозі стрітив смерть. Він зовсім не зважав на світлофор. Довкола натовп із роззяв. Його десь бачили, Але певні не були, Парламентарій він чи ні. Я, друже, щойно бачив фільм: Англійці щойно виграли війну. І натовп відвертав лице, А я не відвертав, Книгу прочитав. І я б «завів» тебе. Рано я з ліжка встав, Сяк-так волосся розчесав, Сходами униз, і випив чай, І бачив: час, вже на роботу час. Вдяг пальто – і за поріг, До автобуса добіг, Сходами наверх, і покурив, Хтось говорив – і я вже пірнув у сон. Я друже, щойно прочитав У Ланкаширі кілька тисяч ям І хоч ті ями і малі, Всі пораховані. Їм відомо, скільки ям ущент заповнять Альберт Хол. І я б «завів» тебе… Переклад: Дмитро Семчишин

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

61

Переклад

Cream White Room In the white room with black curtains near the station.

Black roof country, no gold pavements, tired starlings.

Silver Horses ran down moonbeams in your dark eyes, Dawn light smiles on you leaving, my contentment.

I’ll wait in this place where the sun never shines, Wait in this place where the shadows run from themselves.

You said no strings could secure you at the station, Platform ticket, restless diesels, goodbye windows.

I walked into such a sad time at the station, As I walked out, felt my own need just beginning.

I’ll wait in the queue when the trains come back, Lie with you where the shadows run from themselves.

At the party she was kindness in the hard crowd, Consolation for the old wound now forgotten.

Yellow tigers crouched in jungles in her dark eyes, She’s just dressing, goodbye windows, tired starlings.

I’ll sleep in this place with the lonely crowd, Lie in the dark where the shadows run from themselves.

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

62

Переклад

«В білих стінах» Білі стіни, чорні штори – за вокзалом. Чорні дахи у кварталі, птахи скніють. Срібні коні сяйно скачуть – то твій погляд. На світанні ти зникаєш, моя втіхо. Чекатиму я тут, де сонця нема, Ждатиму я – тут, де тіні тікають кудись. Ти сказала: «Жодним струнам це не вдасться», Сіла в потяг, помахала на прощання. Так зустрівся я з печаллю на вокзалі, А як вийшов, знов бажанням запалився. Чекатиму я, потяг вернеться знов. Ляжемо вдвох – тут, де тіні тікають кудись. На гулянці вона була так люб’язна, Затяглася, я вже чую, давня рана. Жовті тигри в’ються в джунглях – її погляд, Одягнулась. Помахала. Птахи скніють. Я спатиму тут, у самотній юрмі, Ляжу в імлі – тут, де тіні тікають кудись. Переклад: Дмитро Семчишин

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

63

Переклад

Deep Purple Black Night Black night is not right I don’t feel so bright I don’t care to sit tight Maybe I’ll find on the way down the line That I’m free, free to be me Black night is a long way from home I don’t need a dark tree I don’t want a rough sea I can’t feel, I can’t see Maybe I’ll find on the way down the line That I’m free, free to be me Black night is a long way from home Black night, black night I don’t need black night I can’t see dark light Maybe I’ll find on the way down the line That I’m free, free to be me Black night is a long way from home

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

64

Переклад

«Вночі» Вночі помовчи, Я без свічі, Вставай мерщій. Може, як йтиму униз, за межею знайду Вільну волю свою. Вночі – довгий шлях в отчий дім. Нема дерев І морів тепер. Сліпий, мов вмер. Може, як йтиму униз, за межею знайду Вільну волю свою. Вночі – довгий шлях в отчий дім. Вночі, вночі Не тьми хочи! Я без свічі. Може, як йтиму униз, за межею знайду Вільну волю свою. Вночі – довгий шлях в нікуди. Переклад: Юлія Вротна

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

65

Переклад

Uriah Heep Lady in Black She came to me one morning One lonely Sunday morning Her long hair flowing in the midwinter wind I know not how she found me For in darkness I was walking And destruction lay around me From a fight I could not win She asked me name my foe then I said the need within some men To fight and kill their brothers Without thought of men or God And I begged her to give me horses To trample down my enemies So eager was my passion To devour this waste of life But she would not think of battle that Reduces men to animals So easy to begin And yet impossible to end For she the mother of all men Had counciled me so wisely that I feared to walk alone again And asked if she would stay Oh, lady, lend your hand outright And let me rest here at your side Have faith and trust in peace she said And filled my heart with life There is no strength in numbers I’ve no such misconceptions But when you need me Be assured I won’t be far away Thus having spoke she turned away And though I found no words to say I stood and watched until I saw her black coat disappear My labor is no easier But now I know I’m not alone I’ll find new heart Each time I think upon that windy day And if one day she comes to you Drink deeply from her words so wise Take courage from her as your prize and say hello for me.

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

66

Переклад «Пані в чорному» До мене в час ранковий, В недільний день зимовий Вона прийшла. Її волосся вітер розвівав. Мене знайшла, хоча я В руїнах після битви У темряві тинявся. Я поразки зазнавав. «Ти б’єшся з ким?», – спитала, Я відповів: «То все людська Жага убити ближнього, Забувши про Любов». Я благав: «Мені дай коней! Втопчу я в землю ворогів!» Я так горів одним бажанням – Винищити їх! Вона ж не думала про бій, В якому люд стає, мов звір – Бо легко розпочати, Та нема йому кінця. Вона як матір всіх людей Так мудро мовила мені, Що я злякався йти один І скрикнув: «Залишись!» «О пані, мені руку дай І поклади сум’яттю край!» «Увіруй», – так промовила, І серце ожило. – «Не кількістю ми сильні, Забудь про це назавжди. Та як спіткнешся, Певен будь, що я неподалік». Сказавши так, вона пішла, Я, розгубивши всі слова, Став і дивився, як зникає чорний силует. Хай легшим не стає життя, Та знаю – я тепер не сам, І моє серце тріпотить, як згадую той день. Якщо ж вона прийде до вас, Знайдіть розраду в тих словах, І мужністю здолайте страх, Вітаючи її. Переклад: Дмитро Семчишин

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

67

Переклад

Queen We Will Rock You Buddy, you’re a boy make a big noise Playin’ in the street gonna be a big man some day You got mud on yo’ face, you big disgrace Kickin’ your can all over the place. Singin’!

We will we will rock you [x2] Buddy, you’re a young man, hard man Shouting in the street, gonna take on the world some day You got blood on yo’ face, you big disgrace Wavin’ your banner all over the place. Singin’!

We will we will rock you [x2] Buddy, you’re an old man, poor man Pleadin’ with your eyes gonna make уou some peace some day You got mud on your face, big disgrace Somebody betta put you back into your place!

We will we will rock you [x4]

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

68

Переклад

«Трясанемо» Друже, ти малий, та горластий, Граєш у дворі, в підворотні, підростеш колись. Чоло – у багні, а сам – в ганьбі, Лупиш бляшанку, немов не в собі. Приспів! Ми вас трясанемо! [x2] Друже, молодий і завзятий, Голосно скандуєш, бо колись підкориш цілий світ! У тебе кров на чолі, а сам – в ганьбі, Махаєш тим стягом, немов не в собі. Зараз! Ми вас трясанемо! [x2] Друже, ти старий вже, бідний, У очах – благання, вічний спокій скоро ти знайдеш. Чоло – у багні, а сам – в ганьбі, Хто-небудь на місце ви його поверніть! Ми вас трясанемо! [x4] Переклад: Юлія Вротна

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

69

Переклад

Dire Straits Money for Nothing Now look at them yo-yo’s, that’s the way you do it, You play the guitar on the MTV. That ain’t workin’, that’s the way you do it, Money for nothin’ and chicks for free.

Now that ain’t workin’, that’s the way you do it, Le’mme tell ya them guys ain’t dumb.

Maybe get a blister on your little finger, Maybe get a blister on your thumb.

[Chorus]: We gotta install microwave ovens, Custom kitchen deliveries, We gotta move these refrigerators, We gotta move these colour TVs. See the little faggot with the earring and the makeup, Yeah, buddy, that’s his own hair.

That little faggot got his own jet airplane, That little faggot he’s a millionaire.

[Chorus] I shoulda learned to play the guitar, I shoulda learned to play them drums.

Look at that mama, she got it stickin’ in the camera, Man, we could have some fun.

And he’s up there, what’s that? Hawaiian noises?

Bangin’ on the bongos like a chimpanzee.

That ain’t workin’, that’s the way you do it, Get your money for nothin’, get your chicks for free.

[Chorus] Now that ain’t workin’, that’s the way you do it, You play the guitar on the MTV, That ain’t workin’, that’s the way you do it, Money for nothin’ and your chicks for free.

Money for nothin’ and chicks for free.

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

70

Переклад «Грошики задарма» Диви’ на тих кретинів, отак і треба жити Та грати на гітарі на ТБ у смак! Це навіть не робота – не тре’ нічо’ робити, Грошики задарма і дівки за так! І це навіть не робота – не тре’ нічо’ робити, Та пацани, скажу тобі я, не дурні! Може, на мізинчику мозоль собі натерли, Може, по мозолику на п’ятерні. [Приспів]: А нам носити ці мікрохвильовки, І встановити на кухні стіл, Принести людям всі їх обновки: Усе начиння і меблі усі. Ти бач’, он той фаґот з пробитим вухом й макіяжем? І так, старий, то пакля теж його, Так от: в фаґота того є мільйон у саквояжі, І він літає тільки власним літаком. [Приспів] Чого не вчивсь я грать на трубі, Чого не вчився я бринчать?! Подивись на тьолку, вона цицьками прямо в камеру, Ох! Могли б її вдвох мать! А той, що нагорі, то хто? Кацапський дурник? Б’є по балалайці, як якийсь мудак! Це навіть не робота – не тре’ нічо’ робити, Грошики задарма і дівки за так! [Приспів] Диви на тих кретинів, отак і треба жити Та грати на гітарі на ТБ у смак! Це навіть не робота – не тре’ нічо’ робити, Грошики задарма і дівки за так! Грошики задарма і дівки за так! Переклад: Юлія Вротна

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

71

Переклад

Федеріко Гарсія Лорка Федеріко Гарсія Лорка народився у 1898 в містечку Фуенте-Вакерос в іспанській провінції Гранада. Вивчав право, філософію і літературу в університеті Гранади. Перша поетична збірка, Impresiones y paisajes («Враження і пейзажі») приносить йому популярність у 1918 р. Лорка був помітною фігурою серед художників-авангардистів. Його поетичні збірки включають Romancero gitano («Циганське романсеро», 1928), Poeta en 72 Nueva York («Поет в Нью-Йорку», 1931), п’єси El público («Публіка», 1931, 1936), «Коли пройде п’ять років» (1931) та інші. У 1936 Гарсіа Лорку було заарештовано націоналістами та вбито як республіканця та комуніста. Про перекладачку: Ксана Коваленко (Євзікова Оксана Андріївна), народилась у 1978 р., м. Миколаїв. Членкиня НСПУ з 2016 року. Поетка, перекладачка (з англійської та іспанської). Авторка збірок «Синие-яблоки-черные» (2008), «Книга янголів та бабок» (2016). Лауреат та дипломант всеукраїнських конкурсів та фестивалів, серед яких Міжнародний літературний фестиваль ім.Н.Хаткіної «Camabalа – 2010» (Донецьк), Всеукраїнський фестиваль поезії «Ватерлінія» (Миколаїв), поетичного конкурсу «Над временем и тяготением» (Запоріжжя) та ін.

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

Переклад Пейзаж Вечір помилково вбрався у прохолоду. За шибками майже видно очам цікавим дитячим, як перетворилось на птахів дерево жовтогаряче. Тягнеться вечір довгий, лине мов річка тиха. Та яблуневий рум’янець тремтить на холодних стріхах.

73

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

Переклад Дебюссі Моя тінь рушає мовчазно За водами у канави. Та тінь моя розлучає зірки та співучих жабок. Моя тінь надає цьому тілу речей ніжних відблиск тихий. Моя тінь крокує неначе ліловий комар величезний. Усі сто цвіркунів зажадали очерет одягнуть позолоттю. І це світло у грудях зоріє, віддзеркаленням від канави.

74

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

Переклад На згадку Милий осокоре, милий осокоре, у золото вбраний. Вчора ще зелений, зелений й шалений від гомону птахів. Сьогодні пониклий під небом серпневим, так само й моя душа червоніє. Твій запах солодкий у серце моє увійшов милосердо. О, старцю грубезний, з тобою удвох ми у золото вбрані.

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

75

Переклад

Пабло Неруда Пабло Неруда (псевдонім; справжнє ім’я - Нефталі Рікардо Рейес Басуальто; 1904-1973) - чилійський поет, лауреат Нобелівської премії з літератури (1971). Був також дипломатом і політичним діячем, сенатором республіки Чилі, членом Центрального комітету Комуністичної партії Чилі, був удостоєний Міжнародної премії Миру (1950). Першою збіркою була збірка «Сутінковий», а наступна збірка - «Двадцять віршів про ко- 76 хання і одна пісня відчаю» принесла великий успіх молодому поетові в Латинській Америці. Інші книжки Неруди включають «Іспанія в серці», «Спроба безмежної людини», збірку віршів у прозі «Кільця» та інші. Вірші з іспанської переклала Ксана Коваленко

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

Переклад Вірш 1 Тіло жінки, твої білі пагорби, стегна білі, У цій позі здаєшся світом, готовим здатись. Моє грубе тіло мужицьке тебе підриває І вистрибує син із надр землі щонайглибших. Був я просто тунелем. Птахи розлітались від мене, В мене ніч увійшла своїм переможним кроком. Щоб вижити, я тебе викував неначе зброю, Стрілою у лук свій, каменем в свою пращу. Та швидко надходить час помсти, і я тебе люблю. Тіло з моху та шкіри, з молочної міцної хіті. О, чаші грудей! О, ці очі туманні й відсутні! О, троянда лобку! О, твій голос сумний та повільний! Тіло жінки моєї, залишусь в твоїй благодаті. Моя спрага, жага без обмежень, мій шлях нерішучий! Темні русла, якими прямує моя вічна спрага, І втома прямує моя, і цей біль нескінченний.

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

77

Переклад Метелик осені Метелик осені кружляє й згорає – з сонцем –; так бува. Летюча цятка, зблиск багряний тепер спинився, й колихає його листок немов рука. Мені казали: – Ви не хворі. І то нічого. Вам здалося. І я нічого не говорив. І минув час збирать колосся. І відтепер журба імлиста загорне в осінь видноколо. Та із душі спадає листя. Мені казали: – То нічого. І Ви не хворі. Вам здалося. Час колосків уже минувся. І сонце зараз, тож одужуй. Все у житті минає, друзі. Все йде, минає. Рука, що вас вела, зникає. Все йде, минає. Та роза, що зривав, зів’яне. Вуста, що ніжно цілували. Тінь, склянка та вода. Все йде, минає. Час колосків уже минувся. І сонце зараз майже дуже. Мене теплом знов огортає. І також каже: «Вам здалося”. Метелик поки що літає, кружля поволі, та зника...

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

78

Переклад

Тадеуш Слів’як «Львів – звичка серця» Є люди для яких дім там, де їхня родина. Або там, де вони самі – тоді дім мешкає в них. Є також такі, для яких домом є цілий світ. Ще інші люблять вертатися де б вони не були, тоскуючи за уявним притулком, постійно блукаючи як Одіссей, який намагається повернутися до Ітаки. Думаю, що 79 саме поняття «дому» належить до індивідуальних, але також і до фундаментальних понять, навколо яких концентрується відчуття ідентичності та захищеності кожної людини. Що це за відчуття, коли людина втрачає дім? Чи можна залишитися собою? Чи треба знайти інше місце, аби у ньому осісти і вирости знову? Надати значення новій батьківщині і знайти в ній себе? Родина Слів’яків мешкала у Львові на горі Святого Яцка від діда прадіда. Владислав – батько майбутнього поета – працював водієм на зарплатню якого міг без проблем утримувати будинок у Львові та родину. 23 січня 1928 року його дружина Анна народила первістка – Тадеуша. За наступні п’ятнадцять років у родині Слів’яків з’явилося ще четверо дітей. Під час Другої світової війни Слів’яки перебралися на територію міської бойні, де батько поета працював водієм. Бойня функціонувала незалежно від зміни окупаційної влади Львова. Статус працівника захищав Владислава і гарантував його родині виживання і відносний достаток, що в умовах війни означало більше ніж дах над головою та їжа. Їжею Анна намагалася ділитися із людьми, які голодували у воєнний час – у візку меншого сина, під сплячим немовлям, вона незаконно вивозила сало та м’ясо з бойні. Життя на території бойні, за залізною брамою, гарантувало відносну безпеку, так як по місту постійно точилася боротьба. Ось як сам Тадеуш Слів’як згадував своє дитинство: «Звідси недалеко до Аркадії. До дитинства, «першої батьківщини кожної людини». Можливо це звучить шокуюче, але тим місцем була для мене бойня. Міська

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

Переклад бойня у Львові по вулиці Нової Різні. Я пишу про неї в поемі із тим самим титулом, яка була створена у 1962-63 роках. Бойня була для мене найважливішою дитячою згадкою винесеною з війни. Під час окупації я з родиною мешкав на території міської бойні у Львові. Оточена високим муром із червоної цегли, вона була ніби окремим містечком. Мій батько скористався можливістю отримати там роботу водієм і таким чином уникнув арешту. Із нашого вікна було видно велетенську складську будівлю де зберігалося м’ясо і приміщення у яких убивали тварин. З іншого боку вулиці знаходилася гарбарня, де вичиняли шкіру. Недалеко від дому росли старі каштани. Було їх багато. Ми, місцеві хлопці, любили їх. Вони довго стояли зелені. Я бачив жорстокість, насилля і «промислову» смерть тварин. Все це, доповнене виміром війни, асоціювалося із долею людей замордованих у таборах і розстріляних на вулицях та площах міст. Ці події залишили у моїй свідомості шрами пам’яті…». У липні 1944 році спалахнуло повстання у Львові, і після декількох днів боїв радянські війська увійшли до міста. Учасники руху опору були заарештовані. Бойня, яка досі була незаймана війною, була закрита – більше не було тварин, не було євреїв, які могли б там працювати, не було м’яса для транспортування. Ті поляки, які залишилися у живих, мусили покинути свій дім. Серед них була і родина майбутнього поета. Спочатку Слів’яки перебралися до Перемишля, а вже у 1945 році до Вроцлава. Тадеуш не поїхав із ними – вирушив до Варшави, де у зруйнованій столиці 80 жила сестра його матері. Тадеуш залишився у своєї тітки аби закінчити медичний ліцей. Але туга за домом змушувала його поїхати до родини, до Вроцлава, у місто, де він ніколи довго не жив. Тільки близьке місто до Львова – Краків – дозволило йому пустити коріння у повоєнному ґрунті. Там він успішно закінчив Вищу акторську школу, працював, творив. У Кракові зрештою загинув і був похований. Але дім для нього завжди був пов’язаний зі Львовом. Коли міг, їздив у Львів і завжди відвідував гору Святого Яцка і колишню бойню. Із мандрівки до міста дитинства вертався із щемом і розбитим серцем. Він знав і бачив, що те, за чим він так тужив, дуже змінилося, і його пошук країни дитинства приречений на поразку. Щоразу, коли він повертався зі Львова, тінь безпритульності та приналежності до часу, якого вже немає усе довшала. Захистом хиткої реальності, справжньої «рухомої пристані», для Тадеуша Слівяка стала простота, безкомпромісність, «створення свого» і пошук власного рецепту дива, отриманого зі звичайності. Прості та лаконічні вірші, зафіксовані в звичайних словах. Вірші, в яких поет відщукав себе і свій дім. Вероніка Слів’як Вступне слово та вірші з польської переклав Кирило Поліщук

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

Переклад

*** У Львові живу тут народився часом виїжджаю навіть досить далеко до інших частин світу наприклад до Кракова до Льєжа чи Буенос-Айреса але у Львові живу хоча і відсутній але не з моєї вини значить то Львів живе в мені *** Львів живе в мені його вулиці – це найпрекрасніші поетичні рядки *** Коли ми йшли через Личаківський цвинтар всі могили відкривали очі дивилися на нас Батьки й браття слухаючи польську мову ми вдивлялися у нерозбірливі хрести ми питали в каміння про імена тих, які вірні лишилися цій землі

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

81

Переклад

Хлопець, якого добре знаю Малює дім власного дитинства вікна, сходи, браму у її арці розміщає гострі гільйотини боїться вулиці тому відчиняє вікно птахи обсіли дерево люди чекають на трамвай на іншому боці вулиці виблискує крамниця золотаря із такими чутливими терезами що можна на них зважити волосину і сніжинку

82

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

Переклад

Янові Адамскєму

***

Добрий день Дідусю сидиш тут і сидиш ти вже старий не виходиш із дому не хвилюйся Дідусю замість тебе підуть твої черевики а куди, куди? Туди куди їм скажеш. До Львова підуть? Підуть, Дідусю, підуть. А до Бучача? І до Бучача І до Коломиї… А повернуться звідти? О, того вже не знаю. Але якщо не повернуться, то куплю тобі нові…

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

83

Переклад

Епістола до найгарнішої вулиці Вулице паперових корабликів вулице печених каштанів яка світиться зірочками цигарок схованих у долонях вулице перших поцілунків перших зустрічей і прощань вулице заманливих виставок кінотеатрів з обличчями ковбоїв помираючих від кулі на екранах як хустки святої Вероніки вулице мого дитинства струно найчутливіша у серцебитті будь здорова найгарніша вулице на світі 84

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

Переклад

Дім Знайшов той дім п’ять широких сходів почорнілі дошки охороняють тишу саду вікно порожнє – це дивно о тій годині дня… де обличчя моєї матері хто її тут знає Все так як було все інакше адже того ж дому немає двічі на світі скляні двері але не шибки в них а пластини криги відчужено дивляться в їхнє світло немає вже кольору меду дикий бузок – чи у його гілках все ж та гіркота ім’я однієї дівчини мало смак тієї кори Прийшов побачити дім не розповім нікому що мене не застали немає дому в домі Л. 1963

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

85

Переклад

Львів Чи відаєш ти яке це щастя народитись у Львові і дивитися з гори Святого Яцка на Високий Замок на площі та вулиці на левів перед ратушею і чи відаєш ти що значить покинути це місто бути вигнанцем жити далеко звідти мов сліпий Як же я маю туди їхати аби бути гостем у власному домі?

86

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

Переклад *** Це місто є звичкою серця знаю усі його ерозії і всю плісняву Камінь сповідається з часом але те, про що може розповісти людина камінь уміє змовчати *** Це не ми ходимо тими вулицями то ходять тіні наших батьків і матерів Тут Личаківська і святий Антоній при ньому Клініка Тут я народився Тут ріс на горі Святого Яцка носячи в очах цілий великий Львів а потім лишилося тільки гірке по ньому сирітство

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

87

Переклад Історія для молодшого брата Ти навіть не відаєш про те, які маєш заслуги. Коли ти був зовсім малий, мати возила тебе у глибокому візку. Брами бойні охороняли вартові із гвинтівками. обшукували кожного, чи не виносить шматка м’яса чи сала. Але коли мати возила тебе на прогулянку, вони галантно відчиняли браму, а до тебе сюсюкали німецькою. Скільки ж м’яса тією дорогою потрапило на бідний, окупаційний стіл змучених, але не до втрати фантазії, людей. Візок був глибокий і без матраца. Ти навіть не відаєш про те, які маєш заслуги.

88

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

Переклад Вірменська вулиця Із тридцяти сортів цукру зліплена вулиця із вірменським собором посередині на порозі будинку кучерявий херувим грає свій голод на гармоніці жовтої кукурудзи вивчаю довгий коридор сходи із зачиненими дверима відчиніть чому так тихо Селіме відчини це я у кутку кімнати на ліжку голять небіжчика зав’язують краватку припасовують ніж а мала бути дівчина із довгими косами яка вирощує цинамонові квіти і м’яту у килимових гаях із тридцяти сортів гіркоти зліплена вулиця із вірменським собором посередині

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

89

Переклад Святвечір На переламаній облатці половина вівці половина вола і крива мітла Віфлеємської зірки більше не було нічого мамо в твоєму листі у снігові який сьогодні блакитний вимив свої руки після останнього забою а зараз я можу сісти до столу разом із псом який дивиться мені в очі як на місяць за вікнами перед кованою брамою міської бойні ходив янгол у кожусі з гвинтівкою на плечі

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

90

Проза Вікторія Оліщук Лауреатка літературної премії імені Володимира Булаєнка (2011), Всеукраїнського конкурсу молодої української поезії та авторської пісні імені Марини Брацило «Хортицькі дзвони» (2016), молодіжного літературного конкурсу «Усі чекають справжнього поета» (2018).

Оксана Буянова (Корнієнко) Бути роздвоєною: в житті і в творчості, – це аж ніяк не про Оксану Корнієнко. Бо ж її творчість – це втілення власного життя, а життя – це реалізація літературного бачення. І це непідробне світовідчуття здатне проникати в єство читача, занурюватися в його свідомість, викликати резонанси чи дисонанси з іншою «терра інкогніта». Певно, це на користь автора. Єдність думки і діла дозволяє глибше сягати проблемних питань, заглиблюватися в тканину розмислів. У нашому хаотичному світі ерзаців та сурогатів справжність – мов подих енергійного повітря.

Проза

Вікторія Оліщук Лауреат літературної премії імені Володимира Булаєнка (2011), Всеукраїнського конкурсу молодої української поезії та авторської пісні імені Марини Брацило «Хортицькі дзвони» (2016), молодіжного літературного конкурсу «Усі чекають справжнього поета» (2018). Учасник проекту «Твоя поетична листівка» (інтимна лірика, урбаністика, різдвяна тематика), мистецького проекту «Творчий ковчег», «Знай наших», 92 фіналіст Всеукраїнського літературного конкурсу «Житомир TEN» (2018) Є опубліковані поезії в альманахах та журналах, таких як: «Сполучник Х» (КНУ імені Тараса Шевченка), «Завдання завтрашнього дня», «Південний Буг», «Серпневі зорі» (м. Хмельницький), «Хортицькі дзвони» (м. Запоріжжя), «Житомир TEN» (м. Житомир), «White Phoenix» (м. Кам’янець-Подільський), «Гарний настрій» (м. Рівне), «Сімейні історії» (м. Хмельницький), «Красилівський вісник» (м. Красилів). Також твори розміщені на інтернет-порталі «Жінка-УКРАЇНКА», Народ.

UA.

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

Проза

«БА-БА-БО» Я прокинулася від того, що відчула на лівій долоні якісь дивні доторки: слизька, холодна субстанція рухалася вгору до ліктя і видавала ледь-ледь чутні звуки, схожі на сопіння чи то шурхіт. Сссшшшхххссс… Розплющую очі. Вони так печуть, ніби хтось задріпав окропом. Заплющую і пробую ще раз. О Боже! Мене починає трясти від страху. По моїй руці повзають СЛИМАКИ!!!!! Я підриваюся. І я не в ліжку, як мало би бути, а на підлозі, рясно встеленій слимаками. Якого дідька я на підлозі? Де взялася ця слизька гидота? І де я?! Так, без паніки. Шукай вихід. Ймовірно, це якийсь підвал циліндричної форми, точніше підпільна ферма слимаків, бо їх тут більше ніж достатньо. Дідько! Я ненавиджу їх! Я боюся їх. І, схоже, я тут сама. Напівтемне приміщення пропахле сирістю, затхлістю і ще якоюсь смердотою. Мабуть, цими створіннями. Мені страшно, холодно і я хочу плакати. І я не знаю, що робити. Нехай це буде найгірший сон, який може кому-небудь коли-небудь приснитися. Стіни мокрі. І я не бачу ні дверей, ні вікон. Розвертаюся, позаду мене висить якась табличка. Тут точно хтось має бути. Прижмурююсь, щоб прочитати: «Не торкатися!» Не торкатися? Ахаха, реально, Карл? Якби моя воля, то я не дихала б цим повітрям, якщо ці затхлі випари можна так назвати. Фе! Поблизу таблички є невеличкий вузький прохід. Ну нарешті. Я проходжу туди і ненароком зачіпаю щось ліктем. Приміщення наповнюється вереском якоїсь сирени, а біля таблички з’явилися цифри – 00:15:00. А ні, вже 00:14:57. Що це за херня? – кричу. Крізь сирену доносяться навздогін з-а-аа-х-е-е-р-н-я-а-а. Цифри продовжуть зменшуватися. Сирена не припиняється. Це таймер. І я не знаю, для чого він запущений. Для чого цей таймер? Що буде далі?! Треба звідси тікати.

00:13:32 Намагаюся пролізти крізь отвір – і знову потрапляю у тут ж кімнату. Що це за тупий циліндр?!

00:11:49 Іду ще раз – і знову на тому ж місці. Я в лабіринті? Я не знаю, що мені робити. Серце так калатає. Мені здається, воно зараз трісне до дідька лисого. Цифри спливають з екрану, сльози – моїх очей. Де я? І чого я не просинаюся?

00:09:59 Сирена починає гучніше завивати. Я нічого не розумію. Від цього страху все свербить. Рука пече вогнем. У півтемряві розглядаю, що вся ліва рука вкрита драдерамовими пухирцями. Це ж я до стіни нею торкнулася.

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

93

Проза 00:07:51 І по ній повзали ті гидоти. Може, вони отруйні? Боже, де я? Знову пробираюся крізь отвір. Може, я не побачила, а насправді там є якісь дверцята.

00:06:15 Ні, я знову прийшла, звідки йшла. Рука так і свербить. Починаю чесатися. Хочеться роздерти до дідька все. Мені холодно. Піжамні майка і шорти не для таких розваг, бляха. Де тут вихід, кричу, але перекричати сирену не вдається.

00:05:39 Рука стає вологою і знову лоскітно. Із роздертого пухирця стирчать крихітні кружечки. Шкіра стає схожа на осине гніздо: з пухирцевих отворів виповзають ці дивні створіння, схожі на личинки. Це мандібли. О Божее! І вони лазять по моїй руці. По МОЇЙ руці. Я намагаюся їх струсити на підлогу, але нічого не виходить.

00:03:03 Що це в біса таке? Коли я прокинуся? Допоможіть!!!! Допоможіть!!!Я намагаюсь перекричати сирену, але нічого не виходить, лише створюю ще мерзеннішу какофонію, ніж була до того. Я захрипаю. До свербіння додався ще й біль. Точніше якесь пощипування чи покусування. Це від свербіння, мабуть. Прижмурююсь. Від зап’ястя і до ліктьової частини рука покрилася тоненькими цівочками крові. Мандібли! Ці гидоти кусають мене.

00:01:07 Намагаюсь викрутити цю гидоту як кліща. Може, так вийде. Вони такі бридкі. І скільки крові. Шарпаю щосили, перед тим скрутивши мандібла за крихітне тільце. Вийшло. Мінус один. Зараз і з іншими так само. Я починаю намацувати другого, а з попереднього отвору виповзає нова личинка. Як так?

00:00:53 Дідько! Ще 53, ні 52 секунди. Мене так пече рука. У роті збираються клубки густої слини. Спльовую. Але не допомагає. Починаю блювати.

00:00:29 Я стукаю по стінах. Випустіть. Слиз прилипає до долонь: зелений, густий і смердючий. Випустіть! И-и-п-у-у-ус-т-і-і-і-і-ть… І знову сирена. І цей біль на руці.

00:00:07 Переді мною виникає ще три таблички. Я не можу контролювати рівновагу свого тіла. Я… Ноги підкошуються і я падаю на підлогу, що кишить слимаками. Мені важко дихати.

00:00:03 00:00:02 00:00:01

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

94

Проза БА-БА-БО! Дякуємо, що переглянули наш відеоролик. А який твій найбільший страх? І чи готовий ти пережити його сам на сам за 15 хвилин? БA-БА-БО! Багато-багато болю. Залишайте свої заявки за адресою bababo0015@gmail.com. Ми влаштуємо тобі таке БА-БА-БО, закачаєшся! Прайс за посиланням ↑. Чекаємо твоєї заявки!

95

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

Проза

Оксана Буянова (Корнієнко) Чи не найбільше я ціную в людях те, що зветься щирістю... Звісно, її непросто ідентифікувати, не кажучи вже про визначити чи ж виміряти. Утім, коли вона проявляється спонтанно і, здається, повсякчас, то поволі звикаєш до неї як до даності. Коли вона стирає грані між судженнями людини, її діями та творами. Коли вона наповнює все навколо своєю якістю. Переконаний, що Оксана Корнієнко – серед таких людей. Але справа не 96 стільки в тому, що вона – така людина. Річ у тім, що вона – поетеса така, навіть, коли пише прозу. Звичайно, можна у мистецькому слові бути одним, а в житті – протилежним. Але чи нічого не втратить цей автор? Бути роздвоєною: в житті і в творчості, – це аж ніяк не про О. Корнієнко. Бо ж її творчість – це втілення власного життя, а життя – це реалізація літературного бачення. І це непідробне світовідчуття здатне проникати в єство читача, занурюватися в його свідомість, викликати резонанси чи дисонанси з іншою «терра інкогніта». Певно, це на користь автора. Єдність думки і діла дозволяє глибше сягати проблемних питань, заглиблюватися в тканину розмислів. У нашому хаотичному світі ерзаців та сурогатів справжність – мов подих енергійного повітря. Звісно, можна з дечим не згоджуватися, адже, певно, кожному з нас часом видається, що правда – саме в його згорнутій долоні, що саме він має бути еталоном для вимірювання довколишнього світу. Але, якщо (бодай ненадовго) лишити в спокої своє непосидюче его, дати йому відпочити від себе справжнього, то можна відчинити двері назустріч новим віянням, новим враженням, новим міркуванням – які дарує всім потенційним читачам Оксана Корнієнко як письменниця. Тож раджу і запрошую відвідати царину літературної творчості цієї авторки, яка знає душу справжності. Василь Левицький, письменник

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

Проза

«ВІРА Й ЧОТИРИ ХРИЗАНТЕМИ» Сонце опустило прощальні промені на поверхню хрестів. Тіні від них падали так, що, коли з’єднати їхні вершини, утворювалась геометрична фігура з багатьма кутами. Окреслене місто тіней й град померлих. На глибині під землею тіла тих, хто насправді – вічні. Цвинтар – найсвятіше місце після храму й монастиря, бо тут наявні символи перемоги над смертю. Сентиментальні й строгі епітафії, великі розкішні пам’ятники й маленькі надгробки: можна ходити й роздивлятися цілий день. А посередині – дві могили, на кожній з яких лежать по парі хризантем. Місце цих спочилих нічим не примітне й не варте уваги. Хіба що... квіти на нім постійно свіжі. І. Літо випурхнуло пташкою з обіймів весни і принесло багато тепла й світла. Природа вибухнула цвітом, і буяли квітами їхні почуття.

– Я завжди буду з тобою, – казали вони одне одному, коли на весіллі трималися за руки під час феєрверків. Веселкові візерунки супроводжувалися гуркотом й так само гучно калатали їхні серця. Іще якась хвилина-друга – і в повітря злетить радість. Але кохання ж буде вічним: воно триватиме на цьому світі й так само перейде з ними в інший! *** Людмила шкодувала, що її не назвали Ларисою, бо дуже любила чайок. І сама була схожою на чайку (принаймні так казали друзі). Не зовсім білявка, швидше русявка, мала невеликі, мов ґудзики, очі, маленьку голівку. Та й сама була мініатюрною. З дитинства Людмила любила малювати. Навіть відвідувала заняття в художній школі. Там учителька часто їй казала: “У тебе добре виходить, але для того, щоб послати твої роботи на міський конкурс, їм чогось не вистачає. Допрацюй”. І старанна Люда, яка вчилася у школі лише на відмінно, сумлінно продовжувала трудитися над кожною картиною. В Академію мистецтв не вступила, батьки переконали, що в неї добре виходить пояснювати складні речі дітям. Тому дівчина подала документи на вчителя молодших класів у педагогічний виш. Хоча малювання й надалі було її улюбленим заняттям. Вона зображала на папері все, що бачила й уявляла, що радувало й бентежило, конкретне й абстрактне, сонячне й песимістичне. Проте влаштуватися в школу після закінчення інституту так і не вийшло: не було місць. Тому вирішила шукати роботу близьку до улюбленої справи. І знайшла.

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

97

Проза Людмила мала причетність до мистецтва – фіксувала найкращі моменти людського життя. Часом професія піднімала її на хвилю радості, а іноді грубо била об берег відчаю. Траплялося бачити, як руйнується те щастя, яке вона прагнула увічнити своїм фотографуванням. Одна клієнтка при випадковій зустрічі розповідала, що розійшлася з чоловіком, інший колишній наречений ділився, що поховав дружину й одружився вдруге. “Для кого я працюю і для чого?” – бідкалася Людмила. Одного разу кількість смертей і розлучень, з якими стикалася жінка, сягнула критичної маси, й вона задумалася: “А мій Іван буде вірним до кінця?” Це питання її стало турбувати. Шостий рік вони були одружені. “Я завжди буду з тобою”, – Людмила згадувала ці слова, сказані нареченим на весіллі, проте чогось їй не вистачало. Впевненості в собі чи в ньому? Не знала достеменно. А що, як він її покине? Або: вона рано помре, а він одружиться вдруге? Цими питаннями й вирішила потривожити коханого в один морозний зимовий вечір, коли вони йшли з гостей додому.

– Я боюся, що станеться якась подія, яка розлучить нас! – з тривогою вимовила Людмила.

– Чому ти так вирішила? – поцікавився чоловік. Й одразу додав: – Ніщо не може нас розлучити!.

– А як же смерть? – запитала вона обережно, ховаючи ніс під шарф від морозного вітру.

– А що смерть? Ми віримо у вічне життя! – сказав Іван впевнено, ніби точно знав те, про що говорив. – Хтось помре, звичайно, раніше, проте інший молитиметься за нього, а потім зустрінемося обов’язково.

– А раптом я помру раніше, а ти закохаєшся вдруге й одружишся? Знаю, що на Небесах немає шлюбів і всі перебувають, мов янголи, проте між найближчими людьми зберігається духовне спілкування. Як ми перебуватимем у небесній гармонії... втрьох?

– Не переживай! – запевняв чоловік лагідно. – Я кохаю тебе так, що навряд чи одружуся вдруге, коли тебе не стане. І взагалі: звідки в тебе такі песимістичні думки? Ми ще багато років проживемо! А може, першим піду... я?

– Ти точно не знаєш, кого коли Бог забере. Та й твоє “навряд чи” мене не втішає.

– Добре, Милочко, пообіцяю: я точно не одружуся вдруге, якщо... Ну, ти зрозуміла... Я завжди буду з тобою. Те саме обіцяла й вона. Та на серці було тривожно...

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

98

Проза * * * Іван дуже любив свою дружину й дорожив роботою. Він працював заступником редактора газети “Передове місто”, на шпальтах якої йшлося про все на світі, починаючи від новин обласного центру, релігії та політики, закінчуючи кулінарними рецептами й анекдотами. Хоча робота не надто любила Івана. Так, звичайно, його всі поважали, проте намагалися якось оминати, звертаючись напряму до редактора газети. Він це помічав і частенько, як то кажуть, кусав лікті. Одного разу він вирішив усе з’ясувати нехитрим способом. Під час корпоративного застілля, коли більшість була вже “така, як треба”, запропонував пограти в підліткову психологічну гру “золотий стільчик”. Гра полягала в тому, що “жертва” сідала посередині кімнати, а інші називали всі її позитивні та негативні якості. І першим напросився на “постамент”. Івана хвалили. Особливо запопадливо це робити ті, які найбільше його уникали під час робочого процесу. Він був і сміливий, і винахідливий, і працьовитий, і розумний, і гарний. “Тоді чому ж ви мене намагаєтеся завжди ігнорувати, йдучи безпосередньо до Тараса Степановича?” – ніхто не чекав такого підвоху. Після німої сцени п’яний головний бухгалтер випалила: “Бо в тебе сім п’ятниць на тижні!” Потім хтось вирішив розповісти анекдот і ситуація зам’ялася. Але після почутого Іван став частенько перехиляти чарку у своєму повсякденному житті. Незважаючи на те, що був людиною православною. Від алкоголізму його утримувала тільки молода дружина, але й вона час від часу дратувала незрозумілими розмовами, як ось недавно… “Чого це вона думає про смерть? Адже все життя попереду. Усе в нас добре, окрім того, звичайно, що я не можу мати дітей. Але ж можна буде всиновити. Можливо... колись... в майбутньому...” * * * Весна взяла у свої зелені обійми місто. Тепло огортало кожного його мешканця. Природа сповістила про свій черговий старт. Фотографія більше не приносила задоволення. Дістали стосунки з колегами в агенції: маленький колектив, купа пліток. Тому Людмила теж вирішила взяти новий старт у своєму житті й поміняти роботу. Вона згадала про свою вищу освіту й спробувала влаштуватися в дитячий садочок. Через приятелів знайшла місце, де її охоче приймали, незважаючи на трохи інший диплом. Залишалася тільки одна формальність – пройти медкомісію. Як завжди, подібне обстеження включало в себе флюрографію. На жаль, результату треба було чекати три дні. Мила вже обійшла всіх

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

99

Проза лікарів і, забираючи знімок, почула приголомшливе: – Жіночко, у Вас пухлина, треба негайно звернутися в онкодиспансер.

– Як же це? – їй не вірилось. – У мене нічого не болить.

– Так буває, – тільки розвела руками медсестра. Хоча Людмила сказала не зовсім правду. Частенько боліло в грудній клітині, а вона думала, що це банальний остеохондроз. Підвищене серцебиття й задишку жінка не вважала серйозними симптомами: мовляв, поповніла трохи останнім часом. А потім почалося сумне й страшне: рентгенівські знімки, спілкування з лікарями, біопсія... Медики виставили третю стадію раку. Проходити свій шлях залишалося недовго, а було їй усього двадцять сім. За статистикою лише 20-25 відсотків можуть прожити близько п’яти років. Але ж чи світить їй та чверть щасливців? Думки про нову роботу її покинули. Коли батьки Людмили дізналися про діагноз, то дуже засмутились. Хоча сама вона виглядала спокійною й навіть намагалася веселитись, бо розуміла: це останні роки. Іван завжди був поруч із Людмилою, відпрошувався з роботи, щоб піти з нею на аналізи. Проте лікарі сказали, що робити операцію вже пізно: у неї був дрібноклітинний рак – найнебезпечніша форма третьої стадії. Залишалася тільки променева терапія.

– Якщо ми не можемо збільшити тривалість життя, то хоч поліпшимо його якість. І тоді подружжя вирішило подорожувати в перервах між лікуванням. Їздили Україною. Іван міг повезти жінку й за кордон, але її здоров’я не дозволяло цього робити. * * * Тієї осені їхати в Херсонес Людмилі не хотілося. Що там цікавого: якісь руїни та рештки предметів побуту? Не лежало серце. Надворі стояла остання декада сумного вересня: сонце не гладило землю своїми променями, небо насуплювалося й збиралося плакати. З тяжких передгрозових хмар ніби звисали замки. Складалося враження, що хтось навішав десятки їх і на жінку. І були ті замки навіть не залізними, а чавунними. Ох, як тяжко й довго доведеться слухати про ці руїни. Тільки бажання зробити приємне чоловікові-журналісту її змусило погодитись на мандри. На початку екскурсії її ніщо не цікавило, вона не мала бажання ходити Херсонесом – ноги не несли, та й лякали думки про те, що їх накриє дощ, а парасолі забули. Екскурсовод своїми розповідями несподівано збудила в ній спрагу до життя. Про що ж вона розповіла? Про греків, які приходили в театр не просто дивитись драму, а вчитися, так-так, саме вчитися життю, споглядаючи дійство; про те, що гарні візерунки

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

100

Проза на їхніх підошвах свідчили – греки естети навіть у дрібницях; про спільне в словах «космос» і «косметика», і ще багато про те, що розкривало перед ними красу античності. Потім говорилося про інші розкопки, аж шкіра Людмили ставала гусячою, коли дивилася на розриті пласти забудов другого, а поруч – одинадцятого століття. Ось вона, жива історія. Жива? Чи все-таки мертва, скам’яніла? А потім екскурсовод заговорила про християнство. Її оповідь не повчала, а лилася річкою власного життя, що впадала в океан досвіду двотисячолітньої Церкви. Вона говорила про те, що саме з цього ось майданчика, де вони стояли, видно неперевершеної краси собор, на місці якого хрестився князь Володимир… Говорила про те, як її друг у Західній Європі досліджував документи про подвиг перших християнських мучеників, доводячи особисто для себе, що горіння віри – не вигадка... Багато про що сповістила їм ця мудра і цікава жінка. В душу Людмили під час екскурсії поступово вливалося світло, воно було схоже на світанкове, можливо, це були легенькі відблиски Нествореного Сяйва, Яке йде тільки від Бога… До храму вони з Іваном бігли наввипередки. Екскурсовод уже попрощалася з ними, до від’їзду автобуса залишалося обмаль часу. Вони стояли в соборі й трималися за руки, сонце заливало кольорами крізь вітражі, храм ізсередини вигравав веселкою. Ось тут неподалік греки шукали істину, приходячи в театри, і… не знаходили її, бо не прийшов ще час Христа. Істина відкрилась після хрещення Володимира для багатьох слов’ян. Саме тут починалася і її віра, яка генетично передалася Людмилі від пращурів. Ось стоїть її коханий і дивиться на неї ласкавим поглядом. У цю мить їй по-справжньому захотілося… вмерти. Вона відчувала повноту буття, нічого не боліло й не тривожило (жінка навіть забула про те, що смертельно хвора), просто більше ніщо не було потрібно, вона була цілковито щаслива. Настільки щаслива, що не боялася смерті. * * * Минув рік після Херсонесу. За вікном розкинувся сад, у якому жоржини розплющили свої широкі очі. Вересневе сонце сяяло лагідно, квіти в саду підставляли під його промені свої щічки. У повітрі літав запах бабиного літа. Однак Людмила лежала в лікарні, змагаючись з черговим рецидивом, проходячи курс променевої терапії. З нею в палаті була одна літня жінка, у якої справа йшла до виписки. І ось настав її день народження. Зранку палату привітали мільйони маленьких квіткових світлячків – це син приніс величезний букет її улюблених садових ромашок. Потім невістка пригостила солодко-кремовим, зробленим власними руками тортом, а онуки після школи подарували намальовані фарба-

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

101

Проза ми «портрети» бабусі. Тільки чоловік не прийшов. Він уже давно чекав на дружину десь у іншому світі, але любов тих, хто залишився жити, не дозволяла їй відчувати себе самотньою. Протягом дня телефон блідо-жовтого кольору став жовтогарячим від дзвінків. Телефонували сусідки, двоюрідні сестри з інших міст України, навіть колишні однокурсники згадали про такий важливий день для цієї жінки. А ввечері сусідка сіла на стілець і сказала: «Всі привітали, навіть ті, на кого я й не сподівалася. Тепер можна і вмерти». Людмила зреагувала щось на зразок «тіпун Вам на язика», але та й не завважила. Надвечір сусідці стало зле. Черговий лікар… палата інтенсивної терапії… кома… а на ранок смерть. Лікарі кажуть, що нашій підкірці однаково сильні позитивні чи негативні емоції ми відчуваємо – і так, і так стрес. Серце не витримало великої кількості позитивних вражень… Людмила міркувала: “Чому померла літня жінка? Невже від щастя? Хіба від справжньої повноти життя можна із нього піти? Перевантаження організму – це так прозаїчно й неспівмірно зі словом щастя. Чи, може, вона відійшла в інші світи, бо забажала смерті? Захотівши цього неоднозначного переходу, чи не зрадили і я, і бабуся в той момент своїх близьких? Як добре, що моє миттєве прагнення навіки розпрощатися із землею тоді не справдилося. Чи, може, це і є смисл життя – вмерти в гармонії з собою, світом і Богом? Чи маємо ми права бажати смерті, коли відчуваємо повноту буття? Питання відкрите”. Проте настав час, коли мандрувати Україною Людмила вже не могла.

– Я ж скоро помру, як і думала колись, – спокійно, але твердо казала жінка.

– Не думай про це, – втішав її Іван. – Ніхто не знає, скільки проживе.

– Я вірю Богові й не боюся смерті, – продовжувала Людмила, – проте я не хочу, щоб ти одружувався вдруге.

– Я тобі ж обіцяв, що цього не буде, – з легким роздратуванням відповідав чоловік. – Я завжди буду з тобою. Проте тривога Людмили тільки росла... * * * Одного спекотного літнього дня Іванові прийшла есемеска. Чоловік був у ванні. А дружина почула, як повідомлення сповістило про себе.

– Коханий, тут тобі хтось написав, – вона хотіла гукнути йому, проте сил уже не було кричати – хвороба брала своє. Тому вона постукала у двері.

– Прочитай сама, моє сонечко, то, швидше за все, якась акційна, – змагався чоловік з шумом води. Людмила прочитала. Це було повідомлення з незнайомого номера, де писалося: “Дорогий друже! Я в твоєму місті тільки сьогодні, проте не

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

102

Проза наважився потурбувати дзвінком. Якщо є бажання і час зустрітися, зателефонуй”. А подружня пара збиралася якраз на день народження до Іванового начальника.

– Хто це, любий? – запитала жінка, коли зустрілася поглядом з Іваном.

– Аааа, це мій друг дитинства, – позіхаючи, протягнув Іван. – Колись ми випадково зустрілися на вокзалі: він був у справах в обласному центрі. Тоді я й дав йому свій телефон. До речі, у нього смішне ім’я – Гриша. Не хочу я з ним бачитися. То було дитинство, а зараз він будівельник, у нього зовсім інші інтереси. Через годину Іван змінив своє рішення: – Знаєш, кохана, я все ж таки піду на зустріч із другом. Ми в дитинстві клятву давали: завжди одне одного підтримувати й намагатися спілкуватися, як би життя нас не розкидало. У мене не сім п’ятниць на тижні: мушу бути послідовним. На годинку пізніше нагрянемо до Тараса Степановича, позичимо очі в Сірка, й усе буде добре. Ти підеш зі мною до Гриші? Чи, може, його запросити до нас, щоб ти не почувалася цю годину самотньою?

– Певне, іди сам. Я краще відпочину. Навряд чи в мене вистачить фізичних сил на дві зустрічі. Так вони й зробили. Через кілька днів, коли Людмилу накрив черговий приступ, вона згадала про слова чоловіка, про Іванову дитячу обіцянку й теперішнє ставлення до неї. “Він дотримується клятви другові дитинства ніби формально, чи буде він мені вірний після моєї смерті?” Душу ніби заціпили сум і прикрість. * * * А через три роки після встановлення діагнозу її не стало. Іван ішов за домовиною і плакав, мов жінка, яку зрадили: з відчаєм, ридма. Зимова ковдра здавалася такою кусючою, ніби ладна була своїми білими зубами пробити товсту підошву чобіт. Сніг вистеляв щось нове, початкове, але для чоловіка це був кінець. “Тепер я зовсім один, – міркував чоловік. – Батьки померли, коли я ще був маленьким, бабуся теж нещодавно залишила цей світ. А тепер пішла і Мила...” – він схлипував так, ніби життя довкола втратило свій сенс. З рідними Людмили були дуже натягнуті стосунки, адже вони вважали, що це він її не вберіг, тому чоловік справді залишився без видимої зовнішньої опори. Проте життя тривало. Й Іван це чудово розумів. Погорював три дні, зачинившись від усіх з ноутбуком і пляшкою пива. Він був кіноманом і сподівався, що захоплення якось відволіче його від думок про покійну дружину. Проте відчай тільки зростав. Через три дні після поховання чоловік мусив іти на роботу. У редакції він зривав на підлеглих

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

103

Проза свою злість. Ввечері напивався, а в неділю за звичкою йшов до храму. Духівник говорив йому: “Ти більше молися за покійну дружину, тоді відчуватимеш зв’язок із нею”. Проте, крім короткої молитви, його не вистачало на духовні подвиги. Звичайно, він подав у кількох церквах сорокоуст за померлу, відзначив дев’ятий і сороковий день панахидою. Однак на молитву від душі не знаходилося ні часу, ні сил. Друзі говорили йому: – Піди, розвійся, познайомся з кимось, кинь лихом об землю!

– Я не можу, мені треба більше молитися, а Людмилі я обіцяв, що буду вірним їй до смерті.

– Але ж ти не молишся, а п’єш! – мало рацію близьке оточення. – Та й що ті обіцянки: твоєї дружини вже немає в живих! Ось у Олега є незаміжня сестра. Приходь до мене на день народження, я запрошу цього нашого товариша та її. Проте Іван не зважав. Він часто їздив на цвинтар і зі схлипуваннями примовляв там: “Чому ти пішла так рано? З ким я маю жити, сподіваюся, більшу частину свого життя?” А молитися довго якось не виходило. Однак могилка Людмили була досить-таки доглянутою. І він щотижня, навіть узимку, возив їй дві свіжі білі троянди. ІІ. Минуло три роки. Біль від утрати поступово почав стихати, Іван менше пив, проте молився так само мало. Квіти кожні сім днів продовжували з’являлися на місці спочинку дружини. А весна викликала на свою квіткову боротьбу кожного мешканця міста. Той, кого вона перемагала, мусив виходити з дому й радіти життю. Сама ж ніколи не зазнавала поразки, бо – весна, бо – потужний початок краси, тепла й гармонії. Ось так і переможений нею Іван, щоб розслабитися після тижневої праці, забажав подивитися кіно. Ноутбук і пляшка пива вже набридли, тому він вирішив піти в кінотеатр на бойовик. Набрав попкорну й примостився в кріслі. Біля нього сіла гарна молода жінка років тридцяти. Вона теж жувала попкорн і пускала бісики в його бік. Але чоловіка це тільки розвеселило. Чепурненька панночка й такий фільм.

– І часто Ви ходити на бойовики? – він заговорив першим не без іронії.

– Сьогодні вирішила відкрити для себе цей жанр, – відповіла вона тоненьким голосочком.

– Навіщо? Вам не личить, – продовжував посміхатися Іван.

– Певне, щоб зустріти Вас. Давно не бачила чоловіків такої космічної краси, – дивно висловилась вона.

– Ви, мабуть, переплутали, фантастику будуть показувати за дві години, – сказав чоловік досить колко, проте комплімент узяв своє, й усміх його перестав бути уїдливим.

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

104

Проза І жінка не помилилися: чорна чуприна надавала Іванові шляхетності, карі допитливі очі, широке чоло справді виражали якусь космічність. Він виглядав убраний, як на весілля, з добре начищеними черевиками, на які Віра (так звали жінку) не могла не звернути увагу. У свої тридцять п’ять він був справді гарним. Іван з нею розговорився. Під час фільму перекинулися теж кількома фразами (як вони любили це робити із Милою), а після перегляду він пішов її проводжати. * * * У Віри була вища музична освіта, вона писала композиції і вважала, що виходить у неї досить непогано. Працювала в спеціалізованій школі вчителем по класу фортепіано. Жінка була досить привабливою, навіть гарною. Мала виразні зелені очі, струнку фігуру, високий зріст. Віра подобалася чоловікам, тільки ніяк не могла знайти достойного себе. З нею час минав легко. І цікаво. Поза власним бажанням Іван постійно порівнював її із Людмилою. Покійна дружина, звичайно, вигравала, однак не завжди. Віра не була такою прискіпливою, як перша кохана (чи то йому просто так здавалося). Проте вона завжди була занадто впевненою в собі, що чоловіка трішки відлякувало. Хоча він вважав, що й не думає їх ставити поруч, адже любить лише Милу й буде вірним їй до смерті. З композиторкою ж вони зустрічалися нечасто. Ходили, говорили. Далі стосунки не просувалися, як жінка не старалася. Проте квіти на могилі дружини стали з’являтися раз на місяць. Одного разу на початку осені, коли Іван з Вірою стояли на мосту над річкою й говорили про щось приємне, раптом жінка притулилася до нього й сказала: – Поцілуй мене. Віра виглядала й скромно, й звабливо водночас: довга жовта сукня, розпущене волосся. Іван нахилився, щоб зробити те, про що вона просила, а в голові прозвучало: “Я завжди буду з тобою!”. І він зупинився. Жінка, трохи обурившись, запитала: – У чому справа? Я що – не подобаюсь тобі?

– Ні, ти – прекрасна! Просто розумієш, – Іван вирішив розпочати довгу розмову, але, замість цього, коротко вимовив: – Я пообіцяв Людмилі, своїй покійній дружині, ніколи більше не брати шлюб.

– Я не прошу тебе одружуватися зі мною – просто поцілуй мене, – наполягла Віра й сама його поцілувала. Наступну ніч вони вже провели вкупі.

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

105

Проза * * * Коли вони були разом, Віра вмовила Івана взяти відгул на роботі, щоб послухати виступ у музичній школі, який давали учні. Але це був не простий концерт старшокласників: діти мали грати написане нею. Іван нічого не розумів у музиці. Тому слухав “для годиться”. Мелодії були настільки меланхолійно-тужливими, що чоловік поза власним бажанням згадував світлі дні, проведені з Людмилою: весілля, прогулянки, поїздки, домашні свята.

– Про що думаєш? – швидко протараторила всміхнена Віра, плюхнувшись поруч на крісло на задньому ряду в актовій залі. Вона була із дітьми за завісою, а це вирішила подивитися, як там її Іван себе почуває.

– Я... еее... про твою музику!

– І як тобі? Трохи невпевнено грають, а так нічого, – жінка продовжувала про своє.

– Чудово, просто чудово! – Іван цмокнув Віру в скроню. – Але в мене якесь легке запаморочення. Піду вийду на повітря. Чоловік не повернувся до зали, але жінка розцінила це по-своєму: “Певне, я трохи його притомила. Ну нічого, наступного разу буду обережнішою!” Задоволена собою, Віра пішла додому. * * * Минув іще рік. Віра з Іваном були разом, проте не брали шлюб. Чоловіка мучила совість. З одного боку він жив у блуді, а з іншого – не міг порушити обіцянку, дану дружині. “Ну я ж не створюю з Вірою сім’ї, а просто з нею зустрічаюся. Люблю то я все одно тільки Людмилу, то лише тіло вимагає свого”, – виправдовував він себе. Та Віра дуже прагла заміжжя. Ніколи не будучи в шлюбі, тепер вона хотіла мати родинний затишок – це по-перше. А, по-друге, її точили невимовні ревнощі до мертвої дружини. І вона почала вести з ним певні розмови: – Ми з тобою разом уже два роки, а ти зберігаєш якісь дурні обіцянки. Живому – живе, а мертвому – мертве. Я – жива, Я поруч із тобою, а Людмили вже давно немає і ніколи не буде! Чому ми не можемо одружитися?

– Вона є! – обурювався він. – Вона жива на Небесах і в моєму серці! Людмила – це святе, не смій так говорити про неї!

– То вона, мертва, тобі дорожча за мене?

– Так, дорожча! – випалював Іван. Після чого вони могли місяць не бачитися. Але потім стосунки знову теплішали. “Ну не бути ж мені весь час одному – так і здичавіти можна!” А могилу дружини він став провідувати ще рідше.

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

106

Проза І одного дня настав момент, коли Іван змінив своє рішення. Кого він обманює? Себе? Людмилу? Бога? Він все одно живе з Вірою. Навіщо жити в блуді, коли Церква дозволяє другий шлюб. І якось він сказав жінці: – Я тебе кохаю, якщо тебе не засмучує, що не зможеш народити дитини, виходь за мене заміж. Віра не стала перепитувати, чи дійсно він її кохає, і згодилася. * * * Вранці після першої шлюбної ночі Іван відчув себе розбитим. Звечора місто взяла в полон буря. Дерева хилиталися так, ніби ладні були осьось впасти. Але вони наче розуміли, що після такого падіння більше не встають, тому намагалися втриматися. Чоловіку було погано й у душі, й у тілі. Він майже не спав, хоч літня буря під ранок перетворилася на заспокійливий дощик, під який тільки й заснути. Але сон не брав у полон тіло, як гроза місто. І ніч із Вірою була вже давно не новиною, а зараз ніби законний шлюб – тільки й радіти. Але невиконана обіцянка першій дружині далася взнаки. Увесь ранок, поки Віра ще спала, він думав про Людмилу, як вона... там? У голові вертілася фраза: “я завжди буду з тобою”. І чи не вперше за всі ці шість років він гаряче за неї молився. Чи вірила Віра? Це питання вони майже ніколи не обговорювали, хоча на вінчання вона погодилася. “Ну, молиться – нехай собі молиться”, – думала вона. Минуло кілька місяців, і одного ранку, повертаючись з ванної кімнати в спальню, Віра почула: “...душу усопшея раби Твоєя Людмили”.

– Ти молився за свою першу? – запитала вона за сніданком.

– Так, а що? – відповів чоловік питанням на питання.

– І часто ти це робиш? – цікавилася жінка далі.

– Щодень, – йому не хотілося брехати.

– Вона тебе не відпускає! Ти любиш її більше, ніж мене! – Віра заплакала. Іван не міг терпіти жіночих сліз.

– Ну чому ти так вирішила, Мило? – чоловік обійняв ту, з якою нещодавно вінчався. Добре, що жінці почулося “мила” і вона не знала, як називав покійну дружину її теперішній чоловік, інакше скандалу було б не уникнути.

– Ну я ж тебе вибрав, одружився з тобою, навіть повінчався. Чому ти плачеш? – бідкався він.

– Я хочу, щоб ти любив мене, а не чиюсь тінь! Значить так, – жінка починала вимагати, – заборонити тобі молитися за неї, подавати милостиню й провідувати на цвинтарі я не можу, але ти маєш мені дещо пообіцяти, якщо ти дійсно кохаєш саме мене.

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

107

Проза – Кажи, – Івану вже було зле.

– Заприсягнися, що коли ми з тобою підемо... туди, до твоєї Людмили, – вона, сидячи за столом, показала вказівним пальцем на стелю, – ти захочеш бути похованим поруч зі мною, а не з нею, як збирався до цього.

– Присягатися я не буду, але пообіцяю: нехай буде, як ти хочеш, нехай мене поховають біля тебе. Бо дійсно я – кохаю. Віра залишилася задоволеною. А потім Іван випадково побачив, що Віра ковтала якісь ліки. ІІІ. Вони прожили разом також вісім років, як і з Людмилою. Віра, бачачи вогник в очах чоловіка, коли він говорив про Людмилу, непідробну тугу на цвинтарі біля її могили, уточнювала, де Іван хоче бути похованим. На що чоловік відрізав: – Я вже говорив: поруч із тобою. Це жінку заспокоювало, проте ненадовго. А потім, у віці сорока семи років, у Івана знайшли рак кишковика. За чотири місяці йому стало зовсім погано. З онкодиспансеру його виписали додому... вмирати. Він попросив дружину покликати священика до сповіді. Бо відчував: останньої. Чоловік довго говорив із батюшкою. Віра вже починала нервувати: вона не знала, скільки Таїнство зазвичай триває. Коли священик вийшов, вона запитала: – Ну що там, отче?

– Ну, Ви ж розумієте, самої сповіді я вам розказати, звичайно, не можу. Проте одне він просив передати особисто Вам: поховайте Івана поруч із першою дружиною. І не запитуйте зараз у нього чому, не хвилюйте його. Він і так боявся Вам сказати. Хай іще поживе. Провівши священика, розлючена Віра ввірвалася до чоловіка. Проте у нього вже почалася передсмертна агонія... Коли усі бюрократичні питання з викликом швидкої та поліції були владнані, вдова вирішила зігріти собі чаю. Руки тремтіли, хоча вона на автоматі поклала пакетик у чашку та чайну ложку цукру, залила водою... “Завтра треба йти до похоронного бюро, а поки є час подумати: попереду в мене ціла ніч, – міркувала Віра. – Значить, перше питання, яке поставить переді мною ця контора – де його ховати? І що я їм скажу? Що я зраджена жінка? Що мій чоловік зрадив мене з покійницею? Він не дотримав першого слова, даного їй, не дотримав і другого, даного мені. Та його узагалі треба ховати на собачому цвинтарі!” – жінка різко відсунула від себе чашку, плеснувши незначною кількістю чаю на стіл. “Про що я думаю? Що це за думки? Так, треба заспокоїтися. Де в мене була валер’янка? Так... двадцять п’ять... двадцять вісім... тридцять.

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

108

Проза Тридцять крапель. Поки що доста. Хоча можна було б випити й більш серйозні ліки. Що ж справді робити? Ну, з собачим цвинтарем я перегнула – хай! Де ж його ховати? Його вже немає, її теж – тепер тільки я вирішую, де йому лежати”, – відчувши те, що має владу, жінка злісно потерла руки. “Отже, вирішую я. Якщо я не поховаю Івана біля Людмили, я не виконаю останнє прохання вмираючого. Якщо ж не зроблю так, як мені хочеться, вийде, що Іван не виконав обіцянку. І так неправильно, і так неправильно”. Жінка перевела дух. “Його більше немає, поруч лежить тільки мертве тіло твого чоловіка”, – майнуло в голові. Віра заплакала. “Хіба можна думати про якусь владу над ним? Він такий зараз нещасний. Не підніметься вже, не почне ходити по хаті, не заговорить... Я би його поховала біля тисячі Людмил, якби потім прийти і знайти його живого вдома!” Це було першим етапом, коли вона згодилася виконати його передсмертну волю. Але далі почалося. “Кого ти любив, Іване? Мене, людину, з якою жив останні роки життя, чи своє перше кохання, поруч із яким був колись? Мабуть, все ж її. Сміявся, їв, ходив зі мною, зустрічав з роботи, а думав весь час про неї? Зрадник!”– сльози знову підступили на очі й почалися гіркі схлипування. “А я любила його? Чи маю до нього я зараз високі почуття? – тихо промовила совість. – Так, я любила... Кохала, як пташка гілку, на якій сидить і співає; як риба – воду, як усе живе – сонце. Ладна була життя за нього віддати! А тепер? Тепер мені важко просто зробити те, про що він мене просив? Я повинна відпустити його! Відпустити до неї! Нехай їм разом буде добре... там! Я поховаю свого чоловіка поруч із його першою дружиною!” Не бачачи нічого від сліз, жінка все ж знайшла в собі сили замовити Івану могилу біля Людмили. На похованні їй стало дуже погано – її відвезли до лікарні й помістили у відділення неврозів. * * * Виплутавшись із тенет медицини, Віра щодня ходила на могилу до Івана і... Людмили. Десь у церковній літературі вона вичитала, що краще покійним носити живі квіти. Осінь окутувала сумом, але й втішала хризантемами, які вдова купувала для померлих щодня на базарі: дві червоних для нього і дві білих для неї. Чому саме хризантеми? Тому що це, окрім гвоздик, єдині не дуже дорогі квіти, які можна було придбати в будь-яку пору року. А гвоздики Іван не любив. Минув рік. Віра, звичайно, не день за днем, проте дуже часто відвідувала покійне подружжя. Вчилася молитися. Коли читала “Упокой, Господі...”, на душі ставало легше. Ще любила просто ходити між сусідніми могилами і дивитися, хто скільки прожив. Одного такого дня вона зустріла Тараса.

– Кого це ви, жіночко, втратили? Я часто Вас тут бачу.

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

109

Проза – Втратила коханого чоловіка. Дивно, а я Вас не помічала тут ніколи. Вони підійшли до могил Івана й Людмили.

– То горе не давало Вам мене помітити. Я ж задивляюся щораз на Ваше пишне волосся, – полестив Тарас жінці, а потім, побачивши пам’ятник, додав: – О, так ви друга дружина Івана? А я його колишній начальник. М-да, рано пішов мій заступник з цього життя... Тарас був удівцем, він любив, як говорив Вірі, свою покійну дружину та вирощений власноруч сад. Чоловікові було шістдесят років. Вони стали часто зустрічатися на кладовищі, куди Тарас приносив два букети: один мертвій дружині, а другий – новій подрузі. Жінці це подобалося. Одного чудового дня чоловік сказав Вірі: – Ходімте зі мною в кіно, там показують непогану мелодраму. Бачачи, до чого все йде, Віра відмовилася: – Нас об’єднало горе, ми не будемо щасливі, адже кохаємо зовсім інших людей. Я не обіцяла Івану бути вірною до смерті, проте хочу цьому слідувати. Любов – одна, запам’ятайте це.

– Але ж ви любите і Людмилу також, хоча вона – ваша суперниця. Віра нічого не відповіла й пішла. А Тарас ще довго дивився на могилки й згадував свою покійну дружину.

110

Часопис «Лабораторія» # 2 • 2019

Електронне видання

Часопис «Лабораторія»

Дизайн – Артем Луценко Верстка – Кирило Поліщук Коректор – Вікторія Поліщук Статті – колектив авторів Обкладинка – Freepik

mist.tilda.ws/ lab_archive www.facebook.com/chasopislab/