наосліп, ризикуючи поскидувати вершників, машина влітає в стійло. Дизель видихає і знову настає тиша. А вітер дме. Кава. Насіння. Сигарети. Спостерігаючи арт-дуель в усі наявні прилади, люди сидять на бруствері біля гармати. Це як певний театр, який у комплекті з теплим вітром дарує протиповітряна гора. Вона береже штаб, цілий район невеличкого міста й нерви піхоти. У лісі бачать спалахи, але відповідь постів стандартна: «Пацани, спакуха, працюють наші». Сигарети. Насіння. Кава. Останні новини, плітки, плани на майбутнє. А горизонт гримить… А потім усе затихає. Якось раптово й неочікувано. Певно, артилерія міняє позицію чи, може, влучили куди треба. Вітер приносить інші звуки: десь далеко і праворуч гримлять важкі трали. Поліруючи небо фарами, суне колона. Хтозна: ротація, підсилення, наступ, відступ? Радіо майже шепоче «450» — все ок. У телевізорі велика політика, футбол, серіали. Приблизно посеред ночі тишу рве вертоліт. Він із характерним звуком рубає теплий вітер своїми лопастями. Традиційно невідомий РЕБ глушить зв’язок, і знов-таки традиційно з ефіру пропадає черговий. І власне, як завжди в такій ситуації, беру командування на себе. Кілька годин я «командую всім ППО штаба». Я і є той самий навіжений чувак, що мріє завалити Мі‑28 чи Ка‑50 і якому більше за всіх треба. Люди люблять тих, хто бере на себе відповідальність. Їх слухаються. Вертоліт, свій, український, летить із нашого боку один, не виконує жодних протизенітних маневрів і не несе озброєння.
190