— Вогонь! Вагінь! — кричимо ми навперебій. — По-остріл! — кричить за правилом Вася й, замружившись і присівши, тягне за шнурок. Роздається «бабах», міномет підстрибує, на секунду всі будівлі й людські фігури довкола проступають у диявольських кольорах, на стінах чорніють проваллями тіні; потім знову западає темрява. У вухах протяжне «гу-у-у». — Наступна! Закидай! Чвалом мчу до мортири з міною на плечі. Михась підбігає з іншого боку — клацає для мене запобіжником: «Дякую, друже!» — Вогонь! — По-остріл! О, ці вибухи в сталевій трубі, які підкидають снаряди вагою п’ятнадцять кілограмів на багато-багато кілометрів, мов пір’їнку! Вони струшують нас до нутрощів, відлунюються в черепі, лякають і збуджують водночас. Оргазм, катарсис… Чуючи їх, а ще й викликаючи власними руками, відчуваєш себе руйнівником, стихією! — «Айдар» акбар! — Сш-ш… — По-остріл! — БАБАХ!!! Холод зник. Нам уже парко. Під бушлатами слизько й капосно. Васька скидає із шиї арафатку. Пара з горлянок іде в зимне повітря… — Костя! Ми сновигаємо, тягаючи нові й нові снаряди. — БАБАХ! «Чуєте, покидьки? Це оглушливий голос справедливості!» Ми немов п’яні. Всі сміються. «Крах… крах…» — починають
172