Православне діло, № 03 (06), березень-серпень 2010 р.Б.
Набожні люди
dusia.telekritika.ua
В Україні спостерігається ріст кількості релігійних людей з одночасним зменшенням кількості вірян. Це особливо помітно під час великих свят, пише заступник головного редактора газети «Сегодня» Михайло Ганницький (на фото) в своїй колонці у тижневику «Кореспондент». Газета «Православне діло» скорочено подає текст цієї колонки. храм на службу, а наступ- володіє правом визначати ного дня не захотів – ні, що є правдою (в цьому не безплатно, просто за випадку – його стаття), а ціною, яка нижча його що ні (наша стаття). Такі стандартної такси – під- заяви, на мою думку, везти людину додому. йдуть в розріз із христиНічого спільного з право- янством. Тим більш сумслав’ям і християнством но було прочитати це на у принципі вчинки цих сайті їхньої Церкви. людей не мають. На Але для Церкви, на жаль. жаль, очевидно не така Всі ці люди ігнорують важлива різниця між вінайважливіші заповіді рою і показною набожхристиянства – любов до ністю. Більшість свящеближнього і неосуджен- ників нині майже не хоня, забувають про те, що дять в гості до хворих гординя – смертний гріх, парафіян, не приймають і вважають себе безгріш- у свій дім на ніч бомжів. ними, наділеними пра- Зате радять за кого краще вом першими кидати ка- голосувати на виборах і міння. тратять гроші, пожертвуЗручно підміняти віру вані парафіянами, на кув Бога вірою в служи- півлю дорогих авто, готелів Церкви, ласку яких динників, їжі тощо і белегко купити грошима, руть таксу за призначенчастотою відвідування ня випускників семінарій богослужінь тощо. Зруч- на більш престижні парано перекладати відпові- фії і храми. Багатьох бадальність за свої помилки тюшок стала турбувати на Церкву, вважаючи, що не стільки віра парафіян, регулярне відвідування скільки показове дотрихраму гарантує автома- мання церковних притичну індульгенцію. стойностей. Це зручно: Я пригадую випадок, більше дисциплінованих коли якийсь «православ- парафіян – більше поний» автор у відповідь на жертвувань. Більше вірустаттю в нашій газеті про ючих парафіян – більше розцінки на послуги свя- запитань. Це не зручно. щеннослужителів в Та й віруючому всерівно Одеському регіоні опуб- в який храм іти – той що лікував на церковному відноситься до канонісайті інформацію про те, зованої церкви чи ні. що в низці монастирів і Канонізують люди, а ось храмів парафіяни стануть Своїм духом наділяє Бог, просити Бога, щоб він а не людина. І Йому, судяпослав колективу нашої чи з Біблії, невластиві редакції скорботи і хво- людські пристрасті та роби. Щоб навчити і вро- їхні плоди – політика, зумити. Цей автор, без- міжконфесійні сварки, перечно впевнений у сво- мова читання псалмів і єму праві на спасіння і церковноземні титули вічне життя, звісно забув- Його слуг. ся вчення Ісуса прощати korrespondent.net і любити своїх ворогів (і (Переклад на взагалі людей). А також українську редакції вирішив, що саме він «Православного діла»)
Релігійність, або якщо хочете – набожність, в Україні давно відділилася від віри. Вона перетворилася на інструмент статусності релігійних людей серед собі подібних. Той, хто постить, частіше відвідує Церкву, вітає есемесками друзів зі святами, прикладається до мощів – той більш набожний. Це стосується всіх категорій псевдовіруючих – від бабусь в селах до молодих і активних бізнесменів і таксистів, котрі навчились вже як правильно хреститися, ставити свічки і цілувати руку батюшці, але не відучились штовхатися в храмі, не здатні прощати і любити ближніх. Тенденція ця росте і зміцнюється з мовчазного потурання священиків, яким вигідно експлуатувати релігійність, не важливо, замішана вона на вірі чи ні. Тітонька, яка біля Церкви починає кричати і зневажливо засуджувати дівчину, яка намагається зайти в храм з непокритою головою, або мужик котрий хвалиться перед друзями в дусі: «Які ви там віруючі, я ось у піст кинув курити», – стають зразками релігійної порядності. З ними за компанію – бабуся в якомусь селі, котра ходить на причастя в неділю вранці, а вже в обід влаштовує скандал сусідці, чиї кури зайшли в чужий город. І дідусь, який обговорює з сусідами на лавочці тієї ж неділі свого кума із сусіднього села. До них із задоволенням приєднується київський таксист, котрий зранку заїхав у
погляд
13
Каміння збудували – Церкву не збудували – Приходимо до Церкви, щоб попросити про прощення гріхів, – каже одна парафіянка СвятоПокровського собору. Після цього починає відштовхувати від входу на подвір’я храму волонтерів газети «Православне діло». Їй допомагає інша жінка, вириваючи і рвучи кілька примірників газети, намагаючись вирвати і скриньку для пожертв. – Йдемо до Церкви, щоб тихенько помолитися і попросити про здоров’я для своїх дітей, – розповідає інша парафіянка храму, яка не надто переймається причинами конфлікту між служителями храму і тими, хто виступає за очищення Церкви. – Чому ти сьогодні сюди прийшла? – дивується третя, ховаючи свіжий номер «Православного діла» в сумочку. – Тобі погрожували волосся повиривати, якщо й далі газету роздаватимеш. – Скільки тобі платять за те, що тут стоїш?! – просичала наступного дня, зустрівши мене на вулиці, ще одна старша пані, про яку напевно й згадувала третя парафіянка. – Ми тебе знаємо. Ти в Свято-Воскресенському соборі колись співала. Ми тобі всі коси повидираємо!!! З болем згадую вказівку Христа щодо того, як розпізнати його послідовників: «По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою» (Ів. 13:34). Ми звикли завше прагнути чогось для себе. Брати, а не віддавати, стало нашою життєвою нормою. Навіть приходячи до храму, в першу чергу, просимо для себе і своєї сім’ї: здоров’я та прощення гріхів. А як же з тим, щоб віддати? Максимум, що ми готові пожертвувати, це якийсь дріб’язок для жебрака та невелику суму грошей під час Богослужіння в храмі. На жаль, наша жертовність і християнське життя часто завершуються при виході з храму. Та чи було воно християнським у храмі, теж питання. Адже замість того, щоб підтримати правду, поставилися до неї байдуже. Своєю мовчанкою підтримали псевдоправославних пастирів – вовків в овечій шкурі. Мовляв, нічого не зміниш, я краще не вмішуватимусь. «Моя хата з краю», багато хто з нас користується цією народною «мудрістю», забуваючи про її закінчення: «крайні хати обкрадають першими». Так і лукавий може прийти і обікрасти крайні хати, якими стали наші домівки Святого Духа. Не спам’ятаємося, як вийшовши з храму, образимо свого ближнього, дамо хабара за прийняття дитини на державну роботу чи вб’ємо немовля у своєму лоні. Бо ж звикли жити для себе. «Всє грєхі атмолятся – знай сєбє грєши», – співалося в якомусь фільмі радянських часів. Потім дамо гроші на храм – і вважатимемо, що індульгенцію отримали. Таким чином каміння храму збудували – Церкву лише не збудували. Антоніна Торбіч, член редакційної ради газети «Православне діло»