Issuu on Google+

Православне діло, № 03 (06), березень-серпень 2010 р.Б.

Гріхи проти сім’ї

стор.

14

Православні рівняни, які виступили проти корупції та інших зловживань серед церковної ієрархії, знайшли владику

2-3 14

стор. стор.

П’ята колона в Рівному стор. C

8-9 M

Y

Нова унія стор.

K

12


2

події

Православне діло, № 03 (06), березень-серпень 2010 р.Б.

фото Володимира Торбіча

Православними рівнянами, які виступили проти корупції та інших зловживань серед церковної ієрархії, опікується єпископ Іриней

Вечеря Любові. Єпископ Іриней причащає паству в Рівному У цій статті йтиметься про організацію церковного життя на православних парафіях преподобного Іова Почаївського в Рівному та святих Петра і Павла в Демидівці. Ці парафії постали після того, як Синод УПЦ КП прийняв неканонічне рішення про виключення кліриків, вірян та Свято-Софіївського братства зі складу УПЦ КП. Гоніння від єпископату цієї юрисдикції розпочалися у зв’язку з намаганням церковної громадськості в Рівному стати на захист Церкви від посягань тих, хто чинить гріх симонії, нищить соборноправність, покриває блуд і розбещенність певної частини духовенства, сповідує єресь сергіанства та екуменізму. Священики і громади опинилися у складній ситуації, оскільки були позбавлені престолу і антимінсу, без якого не можна здійснювати таїнства Євхаристії. Зрештою, Церкви не може бути без єпископа. Він є найперше духовним владикою і отцем, а потім адміністратором. Велику допомогу людям у цей час надали православні монахи з закордону, які сповідали і причащали у себе в обителі тих братів і сестер, які мали закордонні паспорти і візи, а для решти передавали напередосвя-

чені дари для причастя в Рівному. Маючи зв’язок з монастирями на Афоні, у Північній Америці (місто Платіна) та Західній Європі, отці монахи доклали великих зусиль, аби громади у Рівному та Демидівці стали під омофор істино-православного єпископа, отримали антимінси та повністю відновили парафіяльне життя. У травні 2010 року, відгукнувшись на наше прохання, у Рівне прибув владика Іриней Кліпенштейн, єпископ Ліонський і Західноєвропейський Російської Православної Церкви за кордоном (РПЦЗ). Тієї її частини, яка не пішла на унію з Московським патріархатом у 2007 році. Єпископ Іриней разом з настоятелями парафій отцем Юрієм Велігурським та отцем Анатолієм Рябчевським і громадою відслужив Божественну Літургію та благословив антимінс для відновлення літургійного життя у Рівному. Згодом владика відвідав парафію в Демидівці, яка теж отримала антимінс та відновила богослужіння. Під час розмов з єпископом Іринеєм було знайдено порозуміння, зміст якого полягає в тому, що наші парафії є незалежними і адміністративно не входять до юрисдикції РПЦЗ, але перебувають під духовною опікою

владики Іринея до вирішеня питання рукопокладення українських єпископів і створення єпархій Істинно-Православної Церкви в Україні. Парафіяльне життя будується за традиціями українського православ’я, богослужбовою мовою є мова українська. Парафія преподобного Іова Почаївського офіційно зареєстрована у відділі у справах релігії Рівненської ОДА. Владика Іриней підтримує право українського православного

народу мати свою Помісну Православну Церкву та зберігати і розвивати традицію давньої Київської митрополії. Таким чином, через владику Іринея парафії в Рівному та Демидівці перебувають у євхаристичному і молитовному єднанні зі старостильними ІстиноПравославними Церквами у Греції, Росії, Болгарії, Румунії, США, Західній Європі та всюди де існують єпархії, очолювані єпископами, які не підтримують єресь екуменізму (всі релігії ведуть до Бога і спасіння), дух сервелізму (прислуговування світській владі заради грошей і слави), що запанували серед ієрархії так званих офіційних Церков. Це спонукало православних єпископів створити Синод Протидіючих на чолі з грецьким митрополитом Кипріаном, з яким все більше і більше неофіційно починають спілкуватися віруючі, переважно монахи, що належать до юрисдикцій, очолюваних екуменістами. Позиція Синоду Протидіючих, владики Іринея і однодумних з ним єпископів полягає в тому, що всі православні християни незалежно від юрисдикцій повинні молитися і працювати заради істинного сповідання віри, бо Церква там де Правда та Істина. Телефон за яким можна уточнити час і місце проведення Богослужінь в парафії преподобного Іова Почаївського в Рівному 066 815 16 41 та парафії святих Петра і Павла в Демидівці 097 742 08 99. диякон Віталій Поровчук

довідка Російська Православна Церква закордоном (РПЦЗ) Після декларації митрополита Сергія Страгородського про визнання більшовицької влади і співпрацю з нею у справі нищення Церкви, всі єпископи не визнали декларацію (окрім Олексія Симанського, майбутнього патріарха та Миколая Ярушевича). За кордоном було створено РПЦЗ на чолі з митрополитом Антонієм Храповицьким. На західно-українських та західно-білоруських землях постала Автокефальна Православна Церква в Польщі на чолі з митрополитом Георгієм Ярошевським, а згодом Дионісієм Велединським, який у 1940-х роках рукопоклав єпископів Української Автокефальної Православної Церкви. Серед них єпископа Іларіона Огієнка, Мстислава Скрипника. Ця юриздикція не визнавалася сергіанською Московською патріархією і переслідувалася радянською владою. На теренах СРСР постала катакомбна Істино-Православна Церква. Практично всі єпископи цієї Церкви загинули в більшовицьких таборах. Після закінчення Другої світової війни радянський режим схиляв духовенство РПЦЗ приєднатися до Московського Патріархату, створеного Сталіним і контрольованого владою. Дехто піддався такій спокусі, але більшість духовенства відкинули ці пропозиції і були звинувачені Москвою як «розкольники, безблагодатні, ті, що перебувають поза Церквою».


події

Православне діло, № 03 (06), березень-серпень 2010 р.Б.

Архієпископ Таушев

Аверкій

Ієромонах Серафим (Роуз)

Святий чудотворець останніх часів Іоан (Максимович), архієпископ Шанхайський і Сан-Франциський (1896-1966). Архієпископ Сіракузький і Троїцький (США) Аверкій Таушев (1906-1976), автор книги «Четвероевангелие. Руководство к изучению Священного Писания Нового Завета», яка стала настільним підручником семінаристів останніх десятиліть. Митрополит Нью-Йоркський і Східноамериканський Філарет Вознесенський (1903-1985), третій першоієрарх РПЦЗ. Про нього о. Серафим (Роуз) писав: «Велика заслуга владики Філарета на цьому критичному етапі історії Церкви полягає в тому, що… він побачив той самий єретичний антиправославний дух, який стоїть за сучасним екуменізмом у всіх його проявах і попередив, яку небезпеку вони несуть сьогодні і яку катастрофу готують у майбутньому». Ієромонах Серафим (Роуз) (1934-1982), богослов, духовний письменник, автор чисельних праць, які вплинули на православне життя Америки і викликали велике зацікавлення в Україні та інших православних країнах, насельник монастиря святого Германа Аляскинського в місті Платіна (США).

Від редакції Дорогі брати і сестри! Після піврічної паузи ми знову починаємо видавати часопис «Православне діло». Сподіваємось, що ви залишатиметесь нашими читачами і вдумливо читатимете матеріали на шпальтах часопису. Найближчим часом ми плануємо оформити можливість передплати, а поки що цей номер видання розповсюджується безкоштовно. Будемо вдячні за ваші пожертви. Нагадуємо, що за друк номеру на 16-ти сторінках

біографічна довідка

ми маємо заплатити друкарні 1190 гривень. Ви можете піти у будь-яке відділення банку і внести пожертву на рахунок: ГО «Православне молодіжне братство свв. мцц. Віри, Надії, Любові та матері їх Софії». Філія РОУ ВАТ «Ощадбанк». ЄДРПОУ 35103379. МФО 333368, р/р 260033018188, з позначкою: «Благодійна допомога для служіння в інформаційному просторі».

Вихідні дані

«Православне діло», №03 (06), березень-серпень 2010 р.Б. Щомісячний часопис Християнської благодійної місії «Православне діло». Дата виходу номера 25.08.2010. Засновник і видавець – Торбіч В.А. Свідоцтво про державну реєстрацію РВ №538/91-Р від 09.10.2009 р. Редакційна рада: диякон Віталій Поровчук, протоієрей Юрій Велігурський, Тарас Рябчевський, Володимир Торбіч, Антоніна Торбіч. Редактор – Торбіч В.А. Верстка – Сергій Семидубський. Адреса редакції і видавця: 33010, м. Рівне, вул. Дубенська, 113в. Телефони: 093-935-68-68, 43-82-03. Електронна пошта: pravoslavne@gmail.com. Друкарня: ТзОВ «Друк Волині», 33000, м. Рівне, вул. Поліщука, 1г, тел. 60-86-53. Тираж номера: 1700 примірників. Розповсюджується БЕЗКОШТОВНО. Матеріали видання доступні для безкоштовного передруку з обов’язковим посиланням на «Православне діло». Редакція не обов’язково поділяє усі погляди авторів публікацій. Часопис видається за благодійні пожертви вірян. Вартість друку цього номера – 1190 грн.

Єпископ Іриней (Кліпенштейн) народився 21 червня 1939 року в німецькому поселенні для депортованих Ніколайполь в Киргизії. Етнічний німець, його предки проживали на територіях Запоріжжя та Поволжжя і були депортовані комуністичним режимом напередодні Другої світової війни. За спеціальністю – геолог, кандидат наук (1980). 8 березня 1981 року прийняв Православ’я. 4 грудня 1984 року в Ташкенті прийняв сан священика Р��сійської Православної Церкви (РПЦ) Московського патріархату. Служив у Пржевальську (Киргизія), де зблизився з представниками катакомбної Істинно-Православної Церкви. Ця Церква в СРСР перебувала в підпіллі і не визнавала декларації 1927 року митрополита Сергія Страгородського про співпрацю з більшовицьким режимом. Мала контакти з Російською Православною Церквою закордоном (РПЦЗ). У 1988 році вступив на заочне навчання в Московську духовну семінарію. В 1991 році побував у Німеччині , де був прийнятий до кліру РПЦЗ (Німецька єпархія). За ним перейшла парафія в місті Челдовар (Киргизія). У зв’язку з курсом більшої частини ієрархії РПЦЗ на унію з Московським патріархатом, перейшов під юрисдикцію Глави Російської Істинно-Православної Церкви (РІПЦ), відомого очільника катакомбного православного руху, колишнього в’язня радянських таборів і психіатричних лікарень архієпископа Лазаря (Журбенка). Призначений благочинним в Казахстан і Середню Азію. В березні 2002 року був пострижений в монашество з отриманням сану ігумена, а потім архімандрита. 6 серпня 2002 року хіротонізований на єпископа Бурненського (Казахстан), вікарія Архієпископа Одеського і Тамбовського. Єпископ Іриней був одним з чотирьох архієреїв рукопокладених в 2002 році архієпископом Лазерем (Журбенком) і єпископом Веніаміном (Русаленком) після створення ними з благословення митрополита Віталія (Устинова) власного Синоду для парафій РПЦЗ в Росії (офіційна назва юрисдикції цього Синоду – Російська Істинно-Православна Церква, РІПЦ). 25 червня 2003 року став правлячим архієреєм новоствореної Верненсько-Семереченської єпархії (Казахстан і Середня Азія (Вєрний – назва столиці Казахстану Алмаати до 1921 року)). 5 липня 2003 року обраний членом новоствореного Архієрейського Синоду РІПЦ. За дорученням архієпископа Лазаря Журбенка брав активну участь у захисті в США митрополита Віталія Устинова – предстоятеля РПЦЗ, який до останніх днів свого життя був проти об’єднання РПЦЗ з Московським патріархатом. 24 листопада 2006 року призначений єпископом Одеської та Харьковської єпархії РІПЦ (Україна і Молдова). Після смерті схиархієпископа Лазаря Журбенка (2006) владика Іриней разом з владикою Діонісієм (Алферовим) стали на захист православної Істини проти політики нового предстоятеля РІПЦ Тихона (Пасічника), спрямованої на проголошення виключності РІПЦ перед усіма іншими православними. Тобто владики Іриней та Діонісій не погодились з тим, що дійсними можуть бути тільки Таїнства РІПЦ та не пішли на розрив із Синодом Протидіючих владики Кипріана, що об’єднує Істинно-Православні Церкви в інших країнах. Після унії РПЦЗ з Московським патріархатом частина духовенства і вірних РПЦЗ (РІПЦ на пострадянському просторі) не погодилась на цю унію і шукає шляхів об’єднання. Нині цей процес очолив митрополит Агафангел (Пашковський), який є Главою Синоду РПЦЗ. У 2010 році єпископ Іриней приєднався до цього Синоду і призначений єпископом Ліонським та Західноєвропейським, окормлюючи парафії у Франції, Німеччині, Киргизії, Казахстані, Україні. Мешкає в місті Бонн (Німеччина). portal-credo.ru

wikipedia

wikipedia

Відомі священнослужителі Російської Православної Церкви закордоном (РПЦЗ), які не приєднувалися до Московського патріархату.

3


4

події

Православне діло, № 03 (06), березень-серпень 2010 р.Б.

У минулому числі «Православного діла» ми писали про конфлікт церковної ієрархії УАПЦ зі своєю громадою храму святого Миколи Чудотворця в Рівному. Ми висвітлили позицію настоятеля і парафіян храму, які стверджували, що настоятель УАПЦ Мефодій Кудряков намагається забрати у них храм і земельну ділянку під ним, щоб вигідно продати. Тоді ж ми звернулися до прессекретаря УАПЦ, щоб почути позицію УАПЦ. Однак позиція УАПЦ публічно з’явилася 28 червня (після близько чотирьох місяців із початку протистояння з громадою). Прес-секретар УАПЦ протоієрей Євген Заплетнюк опублікував на своєму сайті «Українська автокефалія» матеріал «Рівненське питання : яка пшениця, такий і Поляниця!» (http://uaoc.net/2010/06/28/ poljanycja/). На жаль, замість мудрих слів християнина і конкретного пояснення ситуації, в статті виявилось багато жовчі і неправди, в тому числі й щодо редактора «Православного діла». Хай Бог простить отця Євгена, якого редактор знає з хорошого боку як людину, яка сприяє розвитку руху «За життя!». Зокрема, отець Євген створив сайт рівненського руху «За життя» та ще раніше створив український інтернетресурс «Ні абортам!». Ми не друкуватимемо повністю статтю прес-секретаря УАПЦ і через її значний обсяг і через її деякі моменти, які замість конкретних відповідей пропонують прикрі оціночні судження щодо керівництва парафії святого Миколая Чудотворця у Рівному та рівненських журналістів загалом. Ми публікуємо лише витяги з цієї статті, які, на нашу думку, пояснюють передісторію конфлікту та позицію УАПЦ. Також ми публікуємо пояснення ситуації представником рівненської громади УАПЦ. Протоієрей Євген Заплетнюк, прес-секретар УАПЦ: – У 1992 році у Кабміні була офіційно зареєстрована Рівненська єпархія УАПЦ. Згодом

Сфера ТВ

Конфлікт у рівненській

Храм святого Миколая Чудотворця в центрі Рівного, навколо якого виник конфлікт до Статуту єпархії було внесено зміни та доповнення, уже як до Рівненсько-Острозької єпархії УАПЦ. Ще через певний час, у зв’язку з відсутністю парафій УАПЦ в Острозькому регіоні та їх наявність на Волині, чергові зміни у Статут визначили нову офіційну назву єпархії як Рівненсько-Волинська єпархія УАПЦ. Згодом, своїм Указом Святійший Патріарх Димитрій Ярема підтвердив той факт, що Рівненсько-Волинська єпархія УАПЦ є правонаступницею Рівненсько-Острозької єпархії, а її керуючим призначено архиєпископа Львівського Макарія Малетича. У 2001 році владика Макарій звернувся до місцевої Влади з проханням про надання приміщення для потреб Єпархіального Управління, і сесією Рівненської міської Ради від 10 грудня 2001 року це клопотання було задоволене. Громадою міста для Церкви було запропоновано будівлю по вулиці Словацького,12. 8 квітня 2002 відповідно до поданого прохання було отримано документ на право власності, який згідно акту прийому-передачі було передано Рівненсько-Волинському єпархіальному Управлінню УАПЦ. В грудні 2003 року єпархіальною Радою було вирішено передати місцевій церковній громаді дві кімнати Управління, для подальшого переобладнання їх під каплицю, для використання їх для релігійних потреб як громади, так і самого Управління. Саме тоді головою

церковної громади було обрано пана Вельгуса М.М. У той же час з УПЦ Київського Патріархату переходить священик Іван Поляниця, який згідно його прохання архієрею був призначений настоятелем каплиці святого Миколая Чудотворця при єпархіальному Управлінні УАПЦ та одночасно діловодом єпархії. У 2007 році священик Іван звертається до високопреосвященного владикиархієпископа Макарія з проханням про дозвіл приватизації землі для єпархіального Управління Рівненсько-Волинської єпархії УАПЦ. Оскільки на той час отець Іван виконував обов’язки діловода єпархіального Управління, то він таке благословення з боку архієпископа Макарія отримав. Однак, виявилося, що проігнорувавши волю свого архієрея, Іван Поляниця та Вельгус М.М. забажали оформити приватизацію зовсім не на єпархію, а для релігійної громади, яка була допущена туди для тимчасових богослужінь. Для того, щоб втілити цю ідею до кінця, та водночас захистити себе, вибілити власне лукавство, ці «віруючі люди» почали розпускати в народ легенди, що, мовляв владика Макарій сам же і хоче продати будинок. Однак владика у присутності секретаря [Рівненської] міської ради та інших присутніх запевнив усіх у тому, що це не відповідає дійсності, та просив повернути йому документи на право власності, щоб приватизувати цю землю уже для потреб єпархії

УАПЦ. Юрій Іванович Торгун, секретар Рівненської міської ради, також підвердив таке переконання владики Макарія. Він, до речі, і просив священика Івана та Миколу Вельгуса помиритися з архиєпископом, та повернути документи справжньому власнику. Самого ж владику Макарія Юрій Іванович просив дозволити Івану Поляниці і надалі здійснювати богослужіння, на що владика погодився. Попри обіцянки, ворожнеча проти ієрархії не припинилася, а згадана пара продовжувала і далі розповсюджувати наклепи - спочатку проти владики Макарія, а потім і самого митрополита Мефодія. Перед цим вони, однак, звернулись до Предстоятеля і представили справу зовсім у іншому світлі. З їх слів виходило, що це уже не вони, а владика Макарій хоче привласнити єпархіальне Управління, та продати його. Методом вправних маніпуляцій тоді ще «отець» Іван зумів обманним шляхом домогтися «охоронної грамоти» від Предстоятеля, описавши історію так, що винним у цій історії став сам владика Макарій, котрий, мовляв, і бажає продати церковні володіння, а кошти – привласнити. Після консультацій між Патріархією УАПЦ та архиєпископом Львівським, керуючим Рівненсько-Волинською єпархією Макарієм, та ретельного розгляду справи, було винесене рішення про позбавленя священичого сану і виведення з кліру УАПЦ до повного розкаяння протоієрея Івана Поляниці, та старости храму святого Миколая Чудотворця Миколи Михайловича Вельгуса, якого відлучено від церковного спілкування за грубі порушення священних канонів Православної Церкви. Враховуючи складну ситуацію в регіоні, для впорядкування церковного життя та налагодження номальної діяльності УАПЦ в Рівненській області, наша законна ієрархія доручила архімандриту Мстиславу (Гуку) духовну та адміністративну опіку регіоном. Указом Предстоятеля отця-архімандрита було призначено настоятелем каплиці святого Миколая Чудотворця при Рівненському єпархіальному Управлінні УАПЦ, та діловодом єпархії (від 25 січня 2010 року №0222). З того часу і по нині, архімандрита Мстислава до служіння в храмі не допускають. Староста храму святого


події

Православне діло, № 03 (06), березень-серпень 2010 р.Б.

5

Сфера ТВ

громаді УАПЦ триває

Архімандрит Мстислав, якого предстоятель УАПЦ призначив новим настоятелем храму всупереч волі парафіяльної громади Миколая-Чудотворця Микола Вельгус у повідомленні для Західної інформаційної корпорації у червні 2010 року: – Наразі справа по церкві перебуває у Господарському суді. Суть конфлікту полягає у тому, що коли на початку 90-х років сесія Рівнеради приймала рішення про передачу будинку Рівненсько-Волинській єпархії, якої юридично не існувало на той час, ініціатором передачі будинку під релігійну споруду була тодішня громада УАПЦ, правонаступницею якої є церква святого Миколая-Чудотворця УАПЦ. Зараз ми просимо Високий суд відмінити це рішення, оскільки тоді єпархіального управління, як юридичної особи не було і воно не діяло. Якщо суд задовольнить наше клопотання, ми виноситимемо це питання на сесію Рівнеради. Щоб депутати прийняли рішення на користь громади, оскільки ще один важливий факт – до 1939 року це приміщення належало громаді церкви УАПЦ і саме громада святого Миколая-

Чудотворця УАПЦ є її правонаступницею. Вона тут зареєстрована у цьому приміщенні і храм діє уже з 2004 року. Саме силами громади його було відновлено. Парафіяни храму сподіваються, що рішення буде прийняте на їхню користь. Наразі ж, через тиск з боку верхівки УАПЦ, громада, маючи на це право за своїм статутом, рішенням більшості учасників парафіяльних зборів вийшла зпід адміністративного підпорядкування предстоятеля УАПЦ Мефодія, що не забороняє статут УАПЦ, лишившись вільною громадою УАПЦ. Відтак, більшість документів, якими апелює у суді інша сторона, є недійсними. Серед парафіян розповсюджується інформація, що верхівка УАПЦ давно поклала око на приміщення, адже ласий шмат землі у центрі міста дорогого коштує. Лишаючись вірними заповітам Першого Патріарха РусиУкраїни Мстислава, християни просять захистити своє вистраждане та вимолене століттями

право молитись у своїй церкві. На жаль, наразі представники правоохоронних органів займають пасивну позицію по відношенню до конфлікту навколо церкви, навіть і тоді, коли парафіянами церкви був зафіксований випадок зламу замків храму. Церква храму св. МиколаяЧудотворця УАПЦ м. Рівне по вулиці Словацького 12 має своє давнє історичне минуле, яке датується 1939 роком. Білшість парафіян громади – діти війни, люди, які відбудовували післявоєнне Рівне, родичі вояків ОУН-УПА , вдови загиблих ветеранів Афганістану. Саме у цьому храмі поминаються воїни інтернаціоналісти та вояки УПА. Громада є активною. Саме з її ініціативи минулого року було проведено Академію пам’яті Першого святійшого Патріарха Київського і всієї України Мстислава, знято фільм про церкву та перебування Патріарха Мстислава на Рівненщині. Від автора: Прес-секретар УАПЦ у своїй

статті зокрема образився на автора за таку цитату з минулого номера «Православного діла»: «Протисоборноправну традицію сергіанської Церкви, вслід за УПЦ КП, у Рівному продемонстрували ієрархи УАПЦ». З цього приводу священик Євген Заплетнюк зазначив: «Такі заяви не лише по суті є образливі, але й цілком безпідставні, за які комусь все-таки варто було б і відповісти». Отче Євгене, відповідаю: я й надалі переконаний у правдивості цієї репліки. І моє переконання зміцнили слова у вашій публікації. По-перше, ви чітко підкреслили тимчасовість і маловажливість релігійної громади (десятків парафіян) порівняно з єпархією УАПЦ (фактично кількох кліриків). Подруге: «Указом Предстоятеля отця-архімандрита було призначено настоятелем каплиці святого Миколая Чудотворця». Тобто у, як ви стверджуєте, соборноправній УАПЦ вирішує все не собор (збори громади), а «цар-батюшка» предстоятель (привіт від Петра І). Для того, хто забув, що таке соборноправність, нагадую: у соборноправній Церкві громада обирає собі священика і парафіяльну раду і звертається до владики, щоб він затвердив їхню кандидатуру, призначивши цього клірика. Якщо громада не має кого обрати, тоді вона може звернутися до владики з проханням призначити пастира, а якщо цей пастир не влаштує громаду, владика мав би його замінити. А у випадку з рівненською громадою храму святого Миколая Чудотворця: «З того часу і по нині, архімандрита Мстислава до служіння в храмі не допускають». Тобто предстоятель насильно намагається нав’язати громаді священика. То де ж тут соборноправність? Якщо соборноправність у церковному житті можна порівняти з демократичністю у світському, то те, що відбувається в головних Православних Церквах України, інакше як авторитаризмом та диктатурою не назвеш. Якщо Христос мив своїм учням ноги, то сучасні ієрархи у боротьбі за матеріальні блага своїм послідовникам хіба що «намилюють шиї». А де ж тоді слова Христа: «По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою (Ів. 13, 35)»? П.С. Простіть мене, якщо кого образив словом, але правда дорожча. Володимир Торбіч


6

політика і церква

Православне діло, № 03 (06), березень-серпень 2010 р.Б.

фото Володимира Трбіча

– Нас виключили, тому що, на їхню думку, ми руйнуємо авторитет Православної Церкви. Але це є надумана причина, адже ми висвітлюємо проблеми корупції. Я не ставив за мету відновлюватися, бо моє перебування у лавах партії після рукопокладення у 2005 році було, з точки зору канонів Церкви, неправомірним. Я можу мати політичні переконання як людина, але не можу належати до партії, адже вірні у Церкві є прихильниками різних партій. Іншими словами, я хоч і був членом партії з 1989 року, та в 2005 році повинен був припинити членство, займаючись служінням у Церкві та працею в громадському секторі як позапартійний. Але Сергій Одарченко подав апеляцію в Київ, де поновили і його і мене. Степан Хмара (член Правління УНП – ред.) підняв питання щодо розслідування стосовно тих, хто виключав нас з партії. Значить ми все таки робимо хорошу справу. Виконуючий обов’язки (в час спілкування з ним – ред.) голови управи Рівненської міської організації УНП Юрій Вовк: – Виключив провід міської організації за порушення статуту з приводу діянь по Церкві. Я тут не бачу порушення статуту, проте є ще й моральна сторона. Вони мали обережно ставитись до цього і займатись або партійною роботою або по Церкві. Це треба було робити по іншому і не виносити на загал, а порадитись з керівництвом. Голова Рівненської обласної організації УНП Світлана Ніколіна: – Я не коментуватиму, це наші внутрішньопартійні справи.

volyn.rivne.com

Депутат Рівненської обласної ради від УНП Сергій Олексіюк:

фото з інтернету

«9 грудня 2009 року, рада Рівненської міської організації Української Народної Партії прийняла ухвалу про виключення з Української Народної Партії Віталія Поровчука та Сергія Одарченка за грубі порушення Програми УНП – статті 3.7. та Статуту УНП – статті 2.6., чим завдано значної шкоди авторитету УНП» – таким повідомленням ряснів №46 рівненської газети «Волинь». Окремі УНПівці закидували депутатам міської ради диякону Віталію Поровчуку та Сергію Одарченку, які виступили проти корупції та зловживань в Рівненській єпархії, «розкольницьку роботу проти Української Православної Церкви Київського Патріархату». Таким чином, ще раз підтвердилась міцна сполука церковної ієрархії з політикою. Однак невдовзі правління партії в місто Київ. Вона вивчила Української народної партії в це питання і воно було винесене Києві скасувало рішення місце- на розгляд Правління Укравих УНПівців і поновило у своїх їнської народної партії, це один лавах депутатів. А ще через з найвищих органів, які діють в якийсь час з Рівненської УНП перервах між з’їздами, між виключили декого із зачинщиків засіданнями центрального прополітичної розправи на угоду воду. На правлінні розглядалось ієрархам. УНП не знайшла у і всі ці рішення ради міської діяльності депутатів Одарченка організації скасовано повністю. і Поровчука жодної шкоди. Тобто подавав апеляцію один я, Ми звернулись до людей, які але рішення скасоване і стосовбільше знають про цей інцидент. но мене і стосовно о. Віталія ПоДепутат Рівнеради від ровчука, як неправомірне. УНП, координатор руху «Тве–А чого на вашу думку місьреза Україна» в Рівненській кий провід виключив вас? області Сергій Одарченко: – Тому що в Українській народній партії відбуваються такі процеси неоднорідні. Середовище не зовсім однорідне з точки зору політичних переконань, неоднорідне з точки зору питань моральних і духовних. І власне в обласній організації виділяється таке певне невеличке середовище, яке очолюють на обласному Рівні Олег Ковальчук, Сергій Олексіюк. На рівні міської організації це середовище – Турко, Якимов та інші. Для цих людей неважливо що там в Церкві відбувається. Вони співпрацюють з церковним керівництвом, яке покриває корупцію та зловживання. Саме вони ініціювали наше виключення. – Говорилося що ми руйну– І що ви плануєте далі ємо Українську Церкву. Чим робити після того як вас поноруйнуємо, виступами своїми, вили? тим що почали ставити питання – Я планую поки залишатися про корупцію, хабарництво в членом партії, працювати у Рівненській єпархії? Спочатку фракції у міській раді. нас виключили проводом міської – Однодумці у вас є? організації. В зв’язку з тим, що – Звичайно. Єдиний орган, де це не легітимно, виключили вже абсолютну більшість мають потім повноважним органом, люди, які нас виключили – це який мав на це право, Радою провід міської організації УНП. рівненської міської організації. А серед голів осередків дуже Я подав апеляцію на раду облас- багато людей, які навпаки підної організації. Розглядали там, тримують. постійно були бурхливі обгоДепутат Рівнеради від ворення і там залишили це УНП, голова Християнської рішення без змін. Тоді я написав благодійної місії «Православапеляцію в контрольно-ревізій- не діло», диякон Віталій Пону комісію Української народної ровчук:

фото Володимира Трбіча

Спроба політичної

– Я не був ініціатором їхнього виключення. Я взагалі не був на тому засіданні і не чув про що вони там говорили. Голова фракції УНП в Рівненській обласній раді Олег Ковальчук: – Я підтримував їхнє виключення з партії, тому що я вважаю, що люди які виступають проти Української Церкви, трішечки в розріз ідуть зі статутом Української народної партії. – Але ж вони не проти Церкви, а проти порушень в Церкві… – Це ви так думаєте, а я думаю по іншому. – Але ж все таки вони були поновлені. – Ну це Києвом, центральними органами Української народної партії. Вони думають по іншому, я думаю по іншому. Люди, які хочуть робити розгардіяш в Церкві, мають бути поза партією.


політика і церква

Православне діло, № 03 (06), березень-серпень 2010 р.Б.

7

– А на вашу думку, що ви думаєте про Церкву, там все добре, все правильно? – Я думаю, що Церкву треба будувати, собори треба будувати, а не вносити туди розгардіяш, який кидають ФСБ, КГБ і інші служби, які хочуть знищити наше все українське. Тобто треба будувати, хоч трішечки долучатися, а не шукати як розкол якийсь зробити. Хоч трішечки, хоч цеглиночку принеси туди. А ці люди нічого не приносять окрім розбрату. – А якщо там справді є порушення, то з ними треба боротися? – Якщо, на їхню думку, є порушення, то в мене інша точка зору – всі грішні, і не тільки тут. – Але корупція є всюди, в державі з корупцією ніби то борються, а в Церкві? – Хай би боролися трошки з Московською. То там би їм швидко писок заткнули і вони боялись би його розкрити. Депутат Рівнеради від УНП, член правління УНП Юрій Ширко. – Ви були присутні при тому як відбувалося голосування правління УНП? – Ну я член правління, звісно був. – А ви можете своє бачення розказати? Наскільки нам відомо, ви підтримували поновлення Одарченка і Поровчука? – Тому що виключення було не статутним. Сергій Одарченко написав апеляцію, власне вона була одна, але рішення було на двох. Апеляція була адресована Центральній ревізійній комісії. Центральна ревізійна комісія вивчила це питання. Запросили відповідні документи з рівнен-

фото з інтернету

фото Володимира Торбіча

розправи

ської міської організації, далі голова правління доповів на комісії, що виключення відбулося з порушенням статуту, відповідно це рішення скасували. – Це правда, що Степан Хмара на засіданні правління сказав таку репліку, що треба було б переглянути членство в партії тих хто пропонував виключити цих людей? – Ну щось таке казав. Розумієте, Сергій Одарченко був довгий час головою управи міської організації, тоді були різноманітні вибори і президентські, і до Верховної ради, зрозуміло що там багато людей приїжджали, в тому числі і Степан Хмара, який переконався що Сергій Одарченко справжній український патріот. Тому щось подібне він говорив, я не пам’ятаю деталей, але щось таке сказав. – Яке ваше ставлення до діяльності Одарченка і Поровчука щодо очищення Церкви? – Церква – це духовне, а партійна діяльність – це партійна діяльність, тому це є різні речі. Крім певних моментів, що наша партія все таки підтримує Українську Церкву, воно ніякого відношення немає. Тобто статутом прописані правила, я стараюся слідувати тим правилам, які прописані. Вони, наскільки мені відомо, вчилися в духовній семінарії, вони більше в цій сфері проводять свого життя. Вони є борцями за справедливість, тому я признаю це. Я добре знаю цих людей, вони вчиняють як їм підказує совість. – Чому, на вашу думку, таке протистояння в міському проводі? – Я ж не знаю, якби я був на міському проводі і почув якісь

аргументи, то міг би це якось коментувати. А я не знаю, тому я можу лише припустити що це швидше всього працювали якісь особистісні відносини, бо по іншому я не можу пояснити. Коли особисто там є якесь психологічне не сприйняття або ще там щось. Я вважаю, що існує право на апеляцію, завжди можна довести свою правоту, скасувавши неправоту – це є нормально. Ми, як партія, маємо робити модель, яку ми хочемо втілити в державі. Тому я думаю, це є яскрава демонстрація того, що якщо на якомусь рівні партійні керівні органи, в даному випадку міський провід, вчиняє неправильно, то вищестоящий провід швидко все розставить на свої місця, згідно статуту. Я думаю це те, чого нам не виста-

чає в нашій державі, щоб все розставляли на свої місця, згідно того, як це прописано в законі. П.С. 20 серпня 2010 року звітно-виборча конференція Рівненської міської організації УНП обрала своє нове керівництво. Головою міської організації знову став Володимир Петрів. Він, на відміну від більшості складу попереднього проводу, не підтримав рішення про виключення Сергія Одарченка та Віталія Поровчука. Було сформовано новий склад проводу, до якого увійшов Сергій Одарченко.

Тетяна Закордонець, Антоніна Торбіч, Володимир Торбіч

Цитати з Біблії про Любов Не будеш мститися, і не будеш ненавидіти синів свого народу. І будеш любити ближнього свого, як самого себе! Я Господь! (Лев.19:18) І люби Господа, Бога твого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю! (Повт.6:5) Хто Господа любить, ненавидьте зло! (Пс.96:10) Великі Господні діла, вони пожадані для всіх, хто їх любить! (Пс.110:2) Мій сину, карання Господнього не відкидай, і картання Його не вважай тягарем, бо кого Господь любить, картає того, і кохає, немов батько сина! (Пр.3:11,12) Ненависть побуджує сварки, а любов покриває всі вини. (Пр.10:12) Хто любить навчання, той любить пізнання, а хто докір ненавидить, той нерозумний. (Пр.12:1) Ліпша пожива яринна, і при тому любов, аніж тучний віл, та ненависть при тому. (Пр.15:17) Хто шукає любови провину ховає, хто ж про неї повторює, розгонює друзів. (Пр.17:9) Правдивий друг любить за всякого часу, в недолі ж він робиться братом. (Пр.17:17) Хто сварку кохає, той любить гріх; хто ж підвищує уста свої, той шукає нещастя. (Пр.17:19) Ліпше відкрите картання, ніж таємна любов. (Пр.27:5) Ви чули, що сказано: Люби свого ближнього, і ненавидь свого ворога. А Я вам кажу: Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує, щоб вам бути синами Отця вашого, що на небі, що наказує сходити сонцю Своєму над злими й над добрими, і дощ посилає на праведних і на неправедних. Коли бо ви любите тих, хто вас любить, то яку нагороду ви маєте? Хіба не те саме й митники роблять? (Матв.5:43-46)


8

політика і церква

Православне діло, № 03 (06), березень-серпень 2010 р.Б.

П’ята колона в Рівному Депутат Рівненської міської ради вважає українців малоросами, а Україну – антиросійським проектом. Цей депутат лобіює будівництво в Рівному місіонерського центру Московського патріархату. Пропонуємо вашій увазі уривки зі статті Михайла Кирилова «Малорос – звучит гордо», опублікованій в газеті «Глаголъ» – громадсько-політичному виданні російського культурного центру Рівненської області. Тепер пан Кирилов координує роботу, спрямовану на створення парафії святого Олександра Невського з духовним місіонерським центром Московського Патріархату у Рівному. Він клопочеться про виділення землі для згаданої релігійної організації. Важко не помітити, що гуманітарна політика нової влади в Україні витримана у кращих традиціях російських ідеологем і спрямована на знищення української національної ідентичності та самої української державності. Те про що воліють недоговорювати міністри Партії регіонів, про те відверто говорить Михайло Кирилов у своєму «Малоросі». Подаємо епістолярну спадщину депутата, аби всі зрозуміли, які завдання ставлять перед собою ці політики і для чого їм потрібна земля під «духовні центри» і парафії Московського Патріархату, який захопився творенням «політичного Православ’я». Малорос – звучит гордо! На международном семинаре, проведенном «Российским общественно-политическим центром» 30 ноября 2009 года старший научный сотрудник РАН Владимир Евсеев в докладе «Стратегия культурного присутствия в мире для России и инновационные технологии ее реализации» отмечает…, что «вместе с тем, традиционные дружеские связи между нашими народами (українським та російським – ред.) сейчас подвергаются серьёзным испытаниям… Ситуация усугубилась после того, как президент Украины Виктор Ющенко объявил 2008 г. Годом памяти жертв Голодоморов. Нынешняя «оранжевая власть» Украины практически сворачивает преподавание на русском языке, осуществляя на практике дерусификацию системы образования, которая сегодня практически завершена. Так министр образования и науки Украины Иван Вакарчук своей главной задачей сделал тотальную националистическую пропаганду, которая и определяет содержание учебного процесса… Особенно ярко складывающуюся ситуацию характеризует поведение министра культуры и туризма Украины Василия Вовкуна, который публично назвал русский язык «собачим» и организовал изъятие русской литературы из общественных библиотек» (відвертий обман – ред.) …В заключение своего доклада Владимир Евсеев делает

следующий вывод: «Конечно, во многом такая ситуация в сфере российско-украинских отношений обусловлена крайне недальновидной позицией нынешнего украинского руководства…». И вот здесь мы видим ключевую ошибку, когда следствия принимаются за причины, сами же причины опускаются из виду. Дело в том, что считать позицию нынешнего украинского руководства недальновидной можно лишь в том случае, если не понимать ее целей, задач и самой сути… Сама же суть проводимой им политики состоит в изначальной антироссийскости и антирусскости государственного проекта под названием Украина. Ведь о таком народе как украинцы еще в ХІХ веке никто не знал. Ни одного упоминания о них даже нет в кобзаре Тараса Шевченко. Древнее же ее название – Малая Русь,

самоназвание же населявшего ее народа – малорусы или руський народ. Это наряду с великороссами и белорусами – одна из трех основных ветвей русского народа, естественное составляющее единого Русского мира… Но для чего же понадобилось переименовывать ни много ни мало, а весь народ? И, главное, кому это понадобилось?… Переименование понадобилось для внесения раскола в Русский мир. С целью геостратегического его ослабления. Инспирировали его же поляки, но не сами, а с помощью Унии и униатов – химерического образования между Западно-Католической и РусскоПравославной цивилизациями. Здесь и следует искать логику нынешних украинских властей… Миссия «оранжевых» состоит в том, чтобы, вырвать Украину из Русского мира, из Православной цивилизации. …Как только русский язык станет на Украине государственным, все планы об отторжении ее от русского мира рухнут окончательно. А вопрос об этом настолько важен, что играть в некую политкорректность не представляется возможным. Именно переименованные в украинцев малорусы, составляющие подавляющее большинство населения юга-востока Украины, генетически сохраняя свою привязанность к Русскому миру, противятся цивилизационной переориентации… Для чего темное царство исторических фальсификаций необходимо прояснять светом истины. Истины, столь необходимой вовсе не вовкунам и вакарчукам… В этом вопросе необходимо эффективно задействовать активно функционирующие «Русские культурные центры», объединяющие русскокультурных

словничок П’ята колона, у широкому значенні — диверсанти, саботажники і внутрішні вороги. П’ята колона, в вузькому значенні — найменування агентури генерала Франко, що діяла в Іспанській республіці під час Національно-революційної війни 1936-1939 років. Термін «п’ята колона» належить іспанському генералу Е. Мола, який командував контрреволюційною армією. Ведучи наступ на Мадрид, він, в жовтні 1936

граждан, способных нести правдивую информацию в широкие массы населения. Что требует реформирования РКЦ, предания им статуса филиалов «Российского центра науки и культуры» с предоставлением через «Россотрудничество» бюджетного финансирования. … это должно только помочь нам уяснить истинные задачи сохранения Украины – Малой Руси в едином духовном пространстве Русского мира, сохранения и приумножения общерусской культуры. Михаил Кириллов, руководитель Русского культурного центра Ровенской области, депутат Ровенского городского совета (Газета «Глаголъ», №1, январь 2010) П.С. На сесії Рівнеради 12 травня 2010 року депутат від фракції Партії Регіонів Михайло Кирилов підтвердив, що цю статтю він писав, однак зазначив, що його неправильно зрозуміли: – Я вважаю себе більше українцем ніж росіянином. Я завжди казав, що тільки тому, що є Волинь, є і Росія. Депутат від фракції Української народної партії в Рівнераді Іван Турко запропонував винести обговорення зневажливих слів Михайла Кирилова про Україну та образливих слів стосовно релігійної громади греко-католиків на комісію з депутатської етики. Міський голова Рівного Володимир Хомко, який належить до греко-католицької громади, сказав, що не тримає зла на депутата Кирилова і пробачає йому, до того ж Кирилов у перерві попросив у нього вибачення. Християнська благодійна місія «Православне діло»

року, передав по радіо звернення в якому заявив, що, крім наявних у його розпорядженні чотирьох армійських колон, він має ще п’яту колону в самому Мадриді, яка в вирішальний момент вдарить з тилу. «П’ята колона» сіяла паніку, займалася саботажем, шпигунством і диверсіями проти комуністичного режиму. Під час 2-ї світовий війни 1939—1945 «п’ятої колоною» називали нацистську агентуру у різних країнах, яка допомагала захопленню цих країн військами нацистів. uk.wikipedia.org


Православне діло, № 03 (06), березень-серпень 2010 р.Б.

політика і церква

9

8 липня Рівнераду пікетували рівняни, котрі намагаються завадити будівництву Російського духовного центру на найвищому місці на в’їзді до Рівного – Пагорбі Слави. Тим часом вірні УПЦ Московського патріархату стверджують: їм немає де молитися. У 70-ті роки цей пагорб ще був колгоспною землею, на початку 80-х тут виріс меморіальний комплекс і парк Слави. У 90-ті їх занедбали. Та ось уже майже десятиліття навколо просторого пагорба точаться земельні суперечки. Тут уже виділяли землю або планували її виділити і під спортивний комплекс, і під ботанічний сад, і під етноцентр – щоправда, далі розмов чи й навіть рішень справа поки що не пішла. Але якщо таких бажаних два гектари віддати церковній громаді – все зрушиться, бо люди на Рівненщині переважно віруючі. Тож до храму стежка не заросте, зауважує заступник старости громади, депутат Рівнеради Михайло Кирилов. «Якщо громада не має де збиратися, і зараз є необхідність побудувати храм, то чому треба забороняти й не підтримувати? – Навпаки, я вважаю, що це богоугодна справа», – каже він. На запитання Радіо Свобода, чому храм повинен постати саме на Пагорбі Слави, Михайло Кирилов пояснив, що він давно потребує впорядкування, а про розташований там меморіальний комплекс згадують хіба що до Дня Перемоги – тож, мовляв, пагорб потрібно облаштувати і спорудити там храм Олександра Невського. «Це місце має бути святим для всіх – незалежно від того, до якої церкви вони ходять...» , – зазначає депутат.

Храми для всіх і для обраних Михайло Кирилов, котрий лобіює це питання у Рівнераді, очолює в обласному центрі Русскій (він наполягає називати його саме так) культурний центр. Розповідає, що в центрі чимало українців, які цікавляться російською культурою. Лікар за професією, Кирилов відомий у Рівному і як меломан та меценат культурних заходів. Із багатьма українцями у Кирилова чудові стосунки. Він переконаний, що будівництво російського духовного центру тільки поліпшить їх. Ось тільки рівнян обурила стаття Кирилова в газеті товариства

radiosvoboda.org

У Рівному буде духовна резиденція. Ще не відомо, чия

Рівнераду пікетували представники як Московського так і Київського патріархатів «Глаголъ», де він ототожнює Україну з Малоросією й розповідає, що Тарас Шевченко жодного разу не вжив слова «Україна» в «Кобзарі». Натомість рівнянка Юлія, котра взяла участь у пікеті, не вірить, що майбутній храм зможе об’єднати вірян, якщо він належатиме УПЦ Московського патріархату. «Коли ми в минулому році поїхали на свято до Почаївського древнього монастиря, – розповідає вона, – то відчули себе ми, українці, як в гето. Тому що нам дозволили підійти тільки під стіни, а помолитися туди не пустили. Оскільки ми ідентифікували себе як українці і що ми з Київського патріархату». Щодо того, що на пагорбі, (поряд із яким знаходиться страшне для рівнян місце розстрілів нацистами єврейського населення) варто було б спорудити культову споруду, розмови точаться ще з 1998 року, розповідає депутат Рівнеради Тетяна Редюк. І подібні пропозиції були. Але віряни із Київського патріархату ініціювали це раніше, і вже зробили проект облаштування пагорба й будівництва Свято-Георгіївського храму, зазначає вона. «Чекаємо рік-другий-третій. Тим часом по місту будуються церкви, – зауважує Тетяна Редюк. – Тепер, коли Московський патріархат також претендує на це місце, коли вони наполягли настільки, і наш патріархат також подав заяву – депутати розгубилися, бо не всі були поінформовані, не знали, як краще вирішити: «а можливо, Московський не має єпархії, то їм дати». Небажання поступитися двома гектарами на пагорбі Слави продиктоване ще й тим, що, скажімо, в Санкт-Петербурзі українцям не вдалося зареєструвати громаду УПЦ КП. Рівняни оперують фактами з іноземної преси, зокрема, статтями в французькому тижневику Le nouvel observateur, де йдеться про те,

що французькі спецслужби підозрюють Росію в намірах під виглядом грандіозного духовнокультурного центру створити масштабний розвідувальний центр на території Франції. У той час, як у самій Росії продовжують руйнуватися сотні сільських храмів, управління справами президента Росії купило у французької влади територію неподалік Ейфелевої вежі за 80 мільйонів євро. Французький щотижневик Le nouvel observateur у номері за 28 травня 2010 року зазначає, що такі дії – «частина давно розробленої глобальної стратегії: легітимізації режиму Путіна за допомогою Церкви».

Пагорб доведеться ділити? Втім, рівнянин-ро сіянин Михайло Кирилов закликає земляків повернутися думками на рідну землю і каже, що вважає пристрасті довкола Пагорба Слави «брудними політичними іграми». Тож сподівається на позитивне вирішення питання про виділення ділянки під будівництво. Але нинішня сесія, на яку чекали всі, не відбулася через відсутність кворуму. Міський голова Володимир Хомко полегшено зітхнув, а на запитання журналістів щодо його позиції в цьому питанні ухилився від

відповіді: мовляв, нехай все вирішують народні обранці. Комітет Національного порятунку в області розповсюдив заяву, у якій вимагає накласти мораторій на виділення землі на території пагорба. А тим часом до міськвиконкому надійшла заява на виділення тієї ж самої земельної ділянки для будівництва українського ейкуменічного духовного центру. Із початку 90-х років віряни УПЦ (МП) моляться у нижньому храмі центрального СвятоВоскресенського собору. Вірні Київського патріархату, окрім верхнього храму, збудували на центральній вулиці ще один, Свято-Покровський собор. Церкви обох патріархатів громади споруджують в сучасних мікрорайонах міста, окрім того УПЦ Московського патріархату отримала для богослужінь найстарішу в місті дерев’яну церкву, розташовану на вулиці Шевченка. На Рівненщині діє Корецький ставропігійний жіночий монастир, підпорядкований безпосередньо Московському патріархові, Городоцький жіночий і Межирицький чоловічий монастирі УПЦ (МП); найчистіші джерела Волинського краю святої Ганни і Святого Миколая, котрі б’ють з-під рівненської землі й приваблюють десятки тисяч прочан, знаходяться у віданні УПЦ (МП). Валентина Одарченко, Радіо Свобода

Депутати Рівнеради 22 липня, під час сесійного засідання не проголосували навіть за включення питання про виділення земельної ділянки під храм Святого Олександра Невського. Це стало відомо після підрахунку бюлетенів поіменного голосування, повідомляє газета «ОГО». Потім депутати розглянули декілька господарських питань і близько 11.30... розійшлися на перерву. Нагадаємо, 22 липня, біля приміщення Рівненської міської ради розпочалося пікетування на знак протесту проти виділення земельної ділянки Московському патріархату під забудову російського духовного центру. Пікетування сесії Рівнеради відбувається вже втретє. Минулі два рази у пікетуванні брали участь чимало представників політичних партій та громадських організацій. Люди виступали проти виділення земельної ділянки Московському патріархату під забудову церкви, монастиря та обслуговуючого їх комплексу загальною площею понад 2 гектари.


10

подвижництво

Православне діло, № 03 (06), березень-серпень 2010 р.Б.

Святий, який Сенсаційні факти з біографії волинського

Повстанський лікар У містечку Почаєві, неподалік від лаврського цвинтаря, у каплиці якого тривалий час жив Амфілохій і на якому був похований, мешкає Марія Антонюк. Ця сивочола жінка – колишня бандерівська зв’язкова, секретарка легендарного Енея, командувача штабу «УПА-Південь», багаторічний політв’язень. Пані Марія і нині є одним із моральних авторитетів Тернопілля. Кореспонденту ж «України Молодої» вдалося записати її унікальні свідчення про те, що святий Амфілохій не тільки сповідував українську ідею, а й підтримував тих, хто за неї боровся. Марія Антонюк знала преподобного Амфілохія ще з дитинства, коли того звали просто ченцем Йосипом (чи Йосифом). Так вона кличе його й досі. «У той скрутний час – я його називаю героїчним – він нам дуже багато допоміг, – розповідає підпільниця. – Йосип жив на монастирському цвинтарі. Якби жив у самій Лаврі, то, може, ми, бандерівці, і не мали б такого доступу до нього. Це була велика конспірація». У березні 1945 року неподалік від Почаєва один із загонів УПА вступив у нерівний бій з енкаведистами. Бандерівці втратили 13 бійців. Троє поранених хлопців лишилися лежати в лісі. Марія, дізнавшись про них, одразу кинулася за поміччю до ченця Йосипа. Холодними ночами він потайки приходив лікувати повстанців у бандерівську криївку, а згодом – до однієї з хат, куди їх перенесли. При цьому Йосип приховував, що він монах.

«Що робив преподобний, як саме лікував, які приносив трави, – цього я вже не знаю. Але Йосип їх урятував, – констатує пані Марія. – Згодом повстанці загоїли свої рани й пішли далі». Пані Марія пам’ятає, що, провідуючи повстанців, Йосиф ховав своє довге волосся – аби ніхто не збагнув, що він монах. «А не минуло багато часу, як я його зустріла вже з довгими косами, якраз перед моїм арештом», – пригадує жінка. Пані Марія розповідає і про інші випадки, коли святий із Лаври ставав у помочі повстанцям. Що ж до політичних поглядів старця Йосифа, то «друкарка» Енея стверджує: «Він глибоко не вникав у ці питання, проте говорив так: «Є нація українська, і повинна бути держава Українська. Але ми беззахисні, ми не маємо зброї». Звісно, про такі речі Йосиф міг говорити не з усіма – тільки з тими людьми з підпілля, які були з ним пов’язані і яким він найбільше довіряв. Також отець молився за всіх нас та повторював: «Я весь час молюся, і моя молитва сильна. Скільки я буду жити, стільки молитимуся за тих наших дітей, що полягли, і котрі вціліли, і за тих, які страждають на засланні. Я за всіх вас молюся». Коли в 1968 році Марія Антонюк повернулася з воркутинського заслання та прийшла до старця за зціленням, аби щось удіяв проти головного болю, той зустрів її, пройнявшись сльозою. Від однієї з бойових подруг Марія вже згодом дізналася, як монах радів її поверненню: Амфілохій говорив із нею і плакав, постійно повторюючи: «Ще наш цвіт є. Я думав, що його вже немає... Вони повернулися, вертаються з каторги...».

Фото з інтернету

Канонізація святого – особлива подія у православному світі. За час незалежності в Україні канонізовано не більше десяти праведників. Після рішення Священного синоду розкопують могилу людини, яка уславилася чудотворними діяннями й увічнена в іконі, нетлінні мощі переносять у раку та монастирську обитель. Прикро, але доволі часто ми стикаємося з тим, що в російському православ’ї ці подвижники стають символами шовіністичних ідей. Така тенденція поширюється й на УПЦ Московського патріархату. Запитайте будь-кого із пастви УПЦ МП, чи знає святого, котрий був прихильником не тріади «Бог, цар, отєчєство», а самостійної України, що бореться? Ствердну відповідь важко почути, але вона є. У 2002 році Почаївська Свято-Успенська лавра возвеличилася другим святим – преподобним Амфілохієм (у миру – Яків Головатюк). УПЦ МП канонізувала помічника партизанів УПА.

Преподобний Амфілохій Почаївський

Мелодія від «опера» Зважаючи на постать цієї світлої літньої жінки, яка гідно пройшла життєвий шлях, знесла енкаведистські тортури і воркутинські табори, її словам важко не повірити. А після зустрічі з помічницею командира «УПАПівдень» кореспондентові «України Молодої» вдалося знайти ще деякі вагомі підтвердження її слів. «В селе Малая Иловица Кременецкого района проживает бывший монах Почаевского монастыря Йосиф – Головатюк Яков Варнавович 1908 г. р., уроженец с. Большая Иловица, Кременецкого района, которого в простонародье называют «кос-

топрав», – у цих рядках впізнається стиль «стукацьких» доповідних записок. Документ з архіву, надрукований на вицвілому аркуші паперу, називається «справка». Його автор – старший оперуповноважений Управління КДБ при Радміні Української РСР по Кременецькому району капітан Черкасенко. Копію «справки» показує людина, яка вже тривалий час досліджує життєпис преподобного Амфілохія Почаївського, – кінорежисер і сценарист Віктор Підгурський, мешканець Кременця, що неподалік Почаєва. Документ цінний тим, що зачіпає важливі моменти світогляду та біографії старця, котрі, здається, зумисне приховують ієрархи УПЦ та братія Лаври. Зустріч «опера» Черкасенка


подвижництво

Православне діло, № 03 (06), березень-серпен�� 2010 р.Б.

11

лікував УПА подвижника, канонізованого УПЦ МП з волинським святим відбулася влітку 1963-го. Кадебіст навідався до Йосипа з вимогою, аби той припинив церковні відправи у своєму домі. Старець-цілитель мешкав у Малій Іловиці, куди змушений був перебратися з Лаври через вороже ставлення до нього інших монахів. Як занотовано в довідці, Амфілохій згадував про своє вимушене заслання й перед Черкасенком: «Меня выгнали из лавры, а сейчас и здесь не дают мне спокойно жить, но я не боюсь никаких преследований и ради веры могу пойти и в тюрму, и на смерть». Віктор Підгурський, знімаючи на замовлення Лаври фільм «Угодник Божий останніх часів Амфілохій Почаївський», хотів уставити в сценарій і фрагменти з доносу Черкасенка. Проте лаврські архієреї не погодилися на це. Воно й не дивно: у довідці зафіксовані не лише слова щодо вигнання майбутнього святого з монастиря, а й деякі його світоглядні орієнтири, що різняться з сучасною церковною пропагандою: «Большевики убивали без разбору всех, кто был одет в одежду монаха или священника. Большевики уничтожили много и других людей, евреев и украинцев». Зважаючи, що на території України тоді існував тільки екзархат РПЦ, а для багатьох консервативних православних назва «українці» досі не прийнятна, це також звучить незвично. Зрештою, будь-який текст ми можемо зрозуміти тільки в контексті. А суспільно-історичний контекст «довідки Черкасенка» нам відомий: більшовики, слідом за царатом, нищили українців як націю, насамперед репресуючи інтелігенцію, селянство та повстанське підпілля на Західній Україні. Чи знав про це Амфілохій? Спогади Марії Антонюк свідчать, що не лише знав, а й намагався протистояти лихові.

ієромонах Іринарх, який мешкав разом із цілителем, «урятував» його. Віктор Підгурський досліджував і цю історію. Певна річ, можливе припущення, що якийсь із загонів УПА чи, радше, Служба безпеки могли отримати наклеп на ченця та винести йому смертний вирок. Такі історії не виняток для воєнних часів, вони мали місце у боротьбі ОУНУПА, причому іноді через різноманітні провокації під смертні вердикти потрапляли навіть віддані підпіллю люди. Отож до партизан надійшла інформація, що монах Йосип вилікував когось із «партійців». Це справді часто траплялося в його знахарській практиці. Проте «бандерівський напад» закінчився несподівано: після нетривалої розмови з Іринархом підпільники пішли, не торкнувши Йосифа й пальцем. Чи дізналися вони про його законспіровану поміч загонам УПА або принаймні про духовну підтримку їхньої боротьби? Якщо ні, то чому не виконали вирок? Хай там як, очевидно, що підпільники зрозуміли: Амфілохій їм не ворог. Цікава й інша деталь із життя «московського» святого. Волинські села – і Мала Іловиця, де Амфілохій перебував після вигнання з Лаври та лікував недужих, і Велика, звідки він родом, – розташовані зовсім поруч із лісовим штабом відділу «УПА-Південь», яким командував легендарний «Крук» (Іван Климишин). У Малій Іловиці навіть діяв повстанський лазарет; чи не в кожній хаті хтось належав до «хлопців із лісу». До речі, згідно з деякими довідниками, в Малій Іловиці народився й діяч ОУН-УПА М. Головатюк. Запитання, чи належав він до тієї ж родини Головатюків, що і Яків-Йо сип-Амфілохій, має стати предметом для нових пошуків.

Смертний вирок, який не виконала УПА

Як випливає зі «справки», у розмові з Черкасенком Амфілохій заявляв, що кадебіст Черкасенко прийшов убити його. Судячи з усього, земний шлях преподобного урвався саме стараннями радянських каральних органів. У 1962 році старця запхнули до психіатричної лікарні після того, як він разом із паствою став на захист Троїцького собору Почаївської лаври – влада намагалася закрити його силою. До

В офіційних церковних життєписах старця згадується про те, як однієї весняної ночі наприкінці війни 1941-1945 років у будиночок на монастирському цвинтарі, де жив Амфілохій, «увірвалися бандерівці». Вони хотіли розстріляти старця, проте

Гоніння і фінал

речі, в тій події активну участь брала і Марія Антонюк. За її словами, захисників собору «розганяли водою з такою силою, що та аж продірявлювала одяг». А Підгурський стверджує, що влада помістила старця в лікарню не без допомоги тодішнього «благочинного Лаври». Потім за завданням «органів» Амфілохія навіть намагався вбити рідний племінник. Після чергового побиття, коли старця викинули за селом посеред болота, цілитель одужав, прийнявши ще суворішу чернечу обітницю – схиму – з ім’ям Амфілохій, знову став пророкувати і зцілювати. Останнім випробуванням для старця, відповідно до церковної версії, стала підіслана до нього послушниця Ганна, співробітниця Київського музею атеїзму. Працюючи на кухні, вона підсипала монахові в їжу отруту, вбиваючи його день у день. Водночас існують письмові твердження родичів послушниці Ганни, яка померла наприкінці 1990-х, про те, що вона не вбивала Йосипа.

...1 січня 1971-го Амфілохія не стало. Тисячі мирян з’їхалися на його похорон. Через 31 рік – 22 квітня 2002-го – труна, облачення і тіло розкопаного святого старця були такими, неначе його поховали тільки вчора.

Запитання замість епілогу Якщо скласти докупи всю досі не відому інформацію про святого Амфілохія Почаївського, постає закономірне запитання: а чи лише за релігійні переконання був убитий Яків Головатюк, він же преподобний Амфілохій? Якщо за «церковними завісами» ще й тепер приховуються його політичні переконання, любов до України та сприяння УПА, замовчуються правдиві стосунки з монастирською братією, то яка тоді справжня причина вбивства старця?.. Олесь Кульчинський, «Україна Молода»

Офіційно і насправді У довідниках та біографічних довідках читаємо: «Амфілохій Почаївський, мирське ім’я — Яків Варнавович Головатюк, 1894 р.н. — святий, чудотворець, старець, послушник Почаївської лаври з 1925 р... У 1932 р. був пострижений у чернецтво з ім’ям Йосиф. Отримав від Господа дар прозорливості та чудотворення... Поспішали до нього люди, одержуючи зцілення від тілесних хвороб і таємних недугів душі. Зцілювались навіть ті, в кого хвороби були запущені, і, на думку лікарів, невиліковні...». Але в деяких моментах офіційні версії життєпису старця суперечать свідченням сучасників. Конфлікти Йосифа з братією подаються на церковних інтернет-сайтах приблизно в такому ракурсі: «Присутність великої кількості людей стомлювала існування тихої обителі, і настоятель сказав Іосифу: «Справжній ти монах. Але через тебе спокою братії нема». І благословив отця Іосифа оселитися в церкві на монастирському кладовищі». Натомість, за нашими розвідками, стосунки Амфілохія з братією та керівництвом монастиря були далекі від такої толерантності. Чи не тому, що Амфілохій відрізнявся від монахів не лише своєю релігійною послідовністю, а й баченням тодішніх суспільно-історичних подій? Марія Антонюк стверджує: «Це тепер вони в лаврі роблять з Амфілохія «руського», а раніше його звідти заледве не витурили». Зрештою, ці її свідчення може підтвердити заледве не кожен із почаївців-старожилів, тим паче, якщо розглядати їх у контексті тодішньої співпраці РПЦ з комуністичним режимом. Цікаво, що благословення мирянам на відвідини могили ченця Йосипа дав колишній настоятель Почаївської лаври, нині вже покійний отець Яків. До цього братія не поспішала прославляти Амфілохія. Єпископ Яків, світлу постать якого досі згадують добрим словом на Волині, був одним із небагатьох вищих ієрархів РПЦ, які підтримали майбутнього патріарха Філарета та створення самостійної УПЦ КП. На початку 90-х знавіснілі монахи витурили його з лаври.


12

проти єресі

Православне діло, № 03 (06), березень-серпень 2010 р.Б.

Нова унія між католиками і православними

Інтерв’ю Порталу-Credo.Ru з настоятелем храму святих Кирила і Мефодія (РПЦЗ (Агафангела), Санкт-Петербург) священиком Олександром Смірновим. Переклад на українську редакції «Православного діла». – Як би Ви прокоментували інформацію про укладення нової, так званої Критської унії між представниками «світового православ’я» і Католицької Церквою? – В документі, прийнятому в ході співбесіди на Криті, я бачу не стільки реальне зближення позицій, скільки спробу словесно завуалювати протиріччя, які існують між православ’ям і католицизмом. Добре відомо, що на Сході до 1054 року під першістю Рима розуміли «першість честі», тобто духовний авторитет предстоятелів Римської кафедри, а на Заході під першістю поступово стали розуміти «першість влади» або «вселенську юрисдикцію» Риму над усією Церквою, що рано чи пізно не могло не призвести до розриву спілкування. І сьогодні, майже через тисячу років, православ’я і католицизм мають принципово різні еклезіології: соборність в Дусі та Істині (у всякому разі в ідеалі) на православному Сході і жорстка авторитарна владна піраміда на чолі з папою на католицькому Заході, яка завершена в кінці 19

3rm.info

Критська унія. Більше року цей документ тримали в секреті, але про нього стало відомо. Під егідою кардинала Вальтера Каспера православні і католицькі ієрархи підписали на Криті попередню угоду про примат Римського Папи. Робота трива. Одну з головних ролей на цьому шляху ��ідіграє московський патріарх Кіріл Гундяєв та його права рука митрополит Іларіон Алфєєв. Останній підписав згаданий документ на Криті, служить меси і причащається з римокатолицькими єпископами, як це було нещодавно в Равенні. Також влаштовує звані обіди для єпископату УПЦ МП і Римо-католицької Церкви у Львові, де обговорює шляхи послаблення позицій українських греко-католиків та православних Київської традиції.

Московській патріарх Кіріл ще у свою будучність митрополитом налагоджував з’язки з Католицькою Церквою сторіччя єретичним, з православної точки зору, догматом І Ватиканського собору про папську безпомилковість в питаннях віри і моралі. Це та інші протиріччя неможливо згладити чи, тим більше, зняти. І в цьому сенсі Критський документ – не унія (об’єднання Церков), але цілком реальна чергова спроба тактичного богословського перемир’я. Такі спроби, з більшим чи меншим успіхом, постійно здійснюються з 1960-х років і їхнім результатом можна вважати відкрите молитовне спілкування ієрархів «світового православ’я» з католицькими ієрархами і самим Римським папою. І на цьому цілком апокаліпсичному шляху Критський документ – ще одна цеглинка у стіну «церкви антихриста», яку зводять ієрархи. – Які можуть бути наслідки теперішнього зближення між ієрархами Московської патріархії і Ватиканом? – Московська патріархія створювалась у 1927-43 роках за авторитарним, а не соборним принципом, і тут вона ближча до Ватикану, ніж інші помісні Церк-

ви «світового православ’я». В останні роки ми спостерігаємо зведення до нуля і без того досить малої соборності в РПЦ МП: це і фактична відміна інституту Помісних Соборів, котрі мають регулярно збиратися для вільного обговорення і вирішення церковних проблем, і свавілля єпископату на єпархіальному та парафіяльному рівнях, і таке саме свавілля самопризначеного Синоду над єпископатом, і зростання бюрократизму й формалізму на всіх рівнях. Ззовні виглядає, що за інерцією РПЦ МП ще ніби противиться зближенню з Римом, але в середині вже готова до нього, особливо зі сходженням на престол нинішнього патріарха. Розподіл сфер впливу у світі і особливо на пострадянському просторі, спільні відкриті і таємні акції, які збільшують політичну вагу партнерів – все це, безумовно, приваблює верхівку РПЦ МП. А інший бік «медалі» – відвертий відступ від православ’я і, тим самим, від Христа. Цих людей це хвилює в останню чергу, якщо взагалі хвилює.

– Чи варто очікувати, в зв’язку з цим, активного протесту з боку віруючих Московського патріархату? – Те, що протест буде – це безсумнівно. Але наскільки він буде значимим в масштабах РПЦ МП – велике питання. Паства Московського патріархату інертна, і ця інертність культивується: як відомо, в РПЦ МП «послух вище посту і молитви», а реально – вище всього. Тому протест малої активної частини парафіян РПЦ МП часто гасне і тоне в цьому болоті. Згадайте єпископа Діоміда: яке він викликав широке співчуття у пастви РПЦ МП! І що? А нічого: пара пішла в гудок, поговорили і забули. РПЦ МП ж як стояла, так і стоїть. Це не значить, що протест непотрібен чи марний: боротьба за Істину має перш за все величезний духовний зміст, як початок переходу людини із апостасійного «світового православ’я» в православ’я справжнє, з Христом на чолі. Розмовляв Олег Філатчев, для «Портала-Credo.Ru»


Православне діло, № 03 (06), березень-серпень 2010 р.Б.

Набожні люди

dusia.telekritika.ua

В Україні спостерігається ріст кількості релігійних людей з одночасним зменшенням кількості вірян. Це особливо помітно під час великих свят, пише заступник головного редактора газети «Сегодня» Михайло Ганницький (на фото) в своїй колонці у тижневику «Кореспондент». Газета «Православне діло» скорочено подає текст цієї колонки. храм на службу, а наступ- володіє правом визначати ного дня не захотів – ні, що є правдою (в цьому не безплатно, просто за випадку – його стаття), а ціною, яка нижча його що ні (наша стаття). Такі стандартної такси – під- заяви, на мою думку, везти людину додому. йдуть в розріз із христиНічого спільного з право- янством. Тим більш сумслав’ям і християнством но було прочитати це на у принципі вчинки цих сайті їхньої Церкви. людей не мають. На Але для Церкви, на жаль. жаль, очевидно не така Всі ці люди ігнорують важлива різниця між вінайважливіші заповіді рою і показною набожхристиянства – любов до ністю. Більшість свящеближнього і неосуджен- ників нині майже не хоня, забувають про те, що дять в гості до хворих гординя – смертний гріх, парафіян, не приймають і вважають себе безгріш- у свій дім на ніч бомжів. ними, наділеними пра- Зате радять за кого краще вом першими кидати ка- голосувати на виборах і міння. тратять гроші, пожертвуЗручно підміняти віру вані парафіянами, на кув Бога вірою в служи- півлю дорогих авто, готелів Церкви, ласку яких динників, їжі тощо і белегко купити грошима, руть таксу за призначенчастотою відвідування ня випускників семінарій богослужінь тощо. Зруч- на більш престижні парано перекладати відпові- фії і храми. Багатьох бадальність за свої помилки тюшок стала турбувати на Церкву, вважаючи, що не стільки віра парафіян, регулярне відвідування скільки показове дотрихраму гарантує автома- мання церковних притичну індульгенцію. стойностей. Це зручно: Я пригадую випадок, більше дисциплінованих коли якийсь «православ- парафіян – більше поний» автор у відповідь на жертвувань. Більше вірустаттю в нашій газеті про ючих парафіян – більше розцінки на послуги свя- запитань. Це не зручно. щеннослужителів в Та й віруючому всерівно Одеському регіоні опуб- в який храм іти – той що лікував на церковному відноситься до канонісайті інформацію про те, зованої церкви чи ні. що в низці монастирів і Канонізують люди, а ось храмів парафіяни стануть Своїм духом наділяє Бог, просити Бога, щоб він а не людина. І Йому, судяпослав колективу нашої чи з Біблії, невластиві редакції скорботи і хво- людські пристрасті та роби. Щоб навчити і вро- їхні плоди – політика, зумити. Цей автор, без- міжконфесійні сварки, перечно впевнений у сво- мова читання псалмів і єму праві на спасіння і церковноземні титули вічне життя, звісно забув- Його слуг. ся вчення Ісуса прощати korrespondent.net і любити своїх ворогів (і (Переклад на взагалі людей). А також українську редакції вирішив, що саме він «Православного діла»)

Релігійність, або якщо хочете – набожність, в Україні давно відділилася від віри. Вона перетворилася на інструмент статусності релігійних людей серед собі подібних. Той, хто постить, частіше відвідує Церкву, вітає есемесками друзів зі святами, прикладається до мощів – той більш набожний. Це стосується всіх категорій псевдовіруючих – від бабусь в селах до молодих і активних бізнесменів і таксистів, котрі навчились вже як правильно хреститися, ставити свічки і цілувати руку батюшці, але не відучились штовхатися в храмі, не здатні прощати і любити ближніх. Тенденція ця росте і зміцнюється з мовчазного потурання священиків, яким вигідно експлуатувати релігійність, не важливо, замішана вона на вірі чи ні. Тітонька, яка біля Церкви починає кричати і зневажливо засуджувати дівчину, яка намагається зайти в храм з непокритою головою, або мужик котрий хвалиться перед друзями в дусі: «Які ви там віруючі, я ось у піст кинув курити», – стають зразками релігійної порядності. З ними за компанію – бабуся в якомусь селі, котра ходить на причастя в неділю вранці, а вже в обід влаштовує скандал сусідці, чиї кури зайшли в чужий город. І дідусь, який обговорює з сусідами на лавочці тієї ж неділі свого кума із сусіднього села. До них із задоволенням приєднується київський таксист, котрий зранку заїхав у

погляд

13

Каміння збудували – Церкву не збудували – Приходимо до Церкви, щоб попросити про прощення гріхів, – каже одна парафіянка СвятоПокровського собору. Після цього починає відштовхувати від входу на подвір’я храму волонтерів газети «Православне діло». Їй допомагає інша жінка, вириваючи і рвучи кілька примірників газети, намагаючись вирвати і скриньку для пожертв. – Йдемо до Церкви, щоб тихенько помолитися і попросити про здоров’я для своїх дітей, – розповідає інша парафіянка храму, яка не надто переймається причинами конфлікту між служителями храму і тими, хто виступає за очищення Церкви. – Чому ти сьогодні сюди прийшла? – дивується третя, ховаючи свіжий номер «Православного діла» в сумочку. – Тобі погрожували волосся повиривати, якщо й далі газету роздаватимеш. – Скільки тобі платять за те, що тут стоїш?! – просичала наступного дня, зустрівши мене на вулиці, ще одна старша пані, про яку напевно й згадувала третя парафіянка. – Ми тебе знаємо. Ти в Свято-Воскресенському соборі колись співала. Ми тобі всі коси повидираємо!!! З болем згадую вказівку Христа щодо того, як розпізнати його послідовників: «По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою» (Ів. 13:34). Ми звикли завше прагнути чогось для себе. Брати, а не віддавати, стало нашою життєвою нормою. Навіть приходячи до храму, в першу чергу, просимо для себе і своєї сім’ї: здоров’я та прощення гріхів. А як же з тим, щоб віддати? Максимум, що ми готові пожертвувати, це якийсь дріб’язок для жебрака та невелику суму грошей під час Богослужіння в храмі. На жаль, наша жертовність і християнське життя часто завершуються при виході з храму. Та чи було воно християнським у храмі, теж питання. Адже замість того, щоб підтримати правду, поставилися до неї байдуже. Своєю мовчанкою підтримали псевдоправославних пастирів – вовків в овечій шкурі. Мовляв, нічого не зміниш, я краще не вмішуватимусь. «Моя хата з краю», багато хто з нас користується цією народною «мудрістю», забуваючи про її закінчення: «крайні хати обкрадають першими». Так і лукавий може прийти і обікрасти крайні хати, якими стали наші домівки Святого Духа. Не спам’ятаємося, як вийшовши з храму, образимо свого ближнього, дамо хабара за прийняття дитини на державну роботу чи вб’ємо немовля у своєму лоні. Бо ж звикли жити для себе. «Всє грєхі атмолятся – знай сєбє грєши», – співалося в якомусь фільмі радянських часів. Потім дамо гроші на храм – і вважатимемо, що індульгенцію отримали. Таким чином каміння храму збудували – Церкву лише не збудували. Антоніна Торбіч, член редакційної ради газети «Православне діло»


14

сім’я

Православне діло, № 03 (06), березень-серпень 2010 р.Б.

Гріхи проти сім’ї Якщо порівняти сім’ю із кришталевим келихом, то гріх – це тріщина у сімейній чаші Сім’ї розпадаються у великій кількості. Важливо знати, що розпад сім’ї відбувається поступово. Спочатку виникає багато тріщинок у союзі чоловіка та жінки, а потім зненацька виникає найменше випробування, і сім’я руйнується. Але цей процес виникає задовго до свого завершення у вигляді розлучення. Ці тріщинки – гріхи проти сім’ї, їх багато, часто вони не сприймаються нами як гріхи. Але необхідно, щоб кожен із нас знав, де і коли ми звершуємо гріховні вчинки, які підступно і повільно руйнують наші сім’ї. Це необхідно знати, щоб намагатись уникнути таких гріхів чи хоча б спробувати виправити їх якомога раніше.

Одяг – це свого роду безмовне звернення до усіх зустрічних людей Виявляється, гріхи, що руйнують майбутню сім’ю, можна вчинити ще навіть до свого знайомства із майбутнім чоловіком чи дружиною. До знайомства важливо виділити один важливий момент, пов’язаний із пошуком знайомства. На прикладах простіше показати помилки, які задовго до шлюбу роблять у ньому тріщину. Недаремно Православ’я підтримує особливе ставлення до одягу та до його призначення, адже звичайна мета доброго одягу полягає у тому, щоб приховувати і захищати тіло людини. Єдиним, хто може бачити тіло жінки, – це її чоловік, тому що подружжя складає єдину плоть, єдине тіло. Взагалі одяг – це свого роду безмовне звернення до усіх зустрічних людей. При зустрічі звернення, зашифроване в одязі, обов’язково прочитується, адже зустрічають за одягом... Якщо до цього важливого моменту жінка ставиться несерйозно, згодом вона може нарікати на чоловіків, на їх ниці думки. На те, що коли вони отримають те, що бажають – стають іншими. І не розуміє нещасна жінка, що не чоловіки такі, а вона сама своїм виглядом привертає до себе увагу лише таких, котрим потрібне лише одне, а інші хороші люди її

минають. Оголювати своє тіло немає абсолютно ніякої потреби. Красиве обличчя та красиву фігуру не приховає жоден одяг. Саме таким чином ще до знайомства молоді люди своєю поведінкою та зовнішністю окреслюють коло своїх знайомств.

Втрата чистоти помислів Найбільшим гріхом на етапі, коли чоловік і жінка стають нареченими, стає втрата чистоти думок. Цей гріх сильне знущання над душею, робить її майже нездатною до створення міцної сім’ї. Саме поняття чистоти помислів дуже важливе у православному вченні, і пояснюється як особливий стан душі, коли людина здатна користуватись мудрістю. Свідченням того, що людина втратила чистоту та цілісність помислів може бути навіть безсилля перед бажанням кинути курити. Коли звички та пристрасті опанували людину, вона стає нездатною цілісно мислити та робити мудрі вчинки. Часто втрата цілісності думок тісно пов’язана із тілесним гріхом, але зазвичай втрачається ще раніше. Недаремно Церква вчить не цілісності тіла, а про цілісність помислів і більше звертається увага на розум та душу.

Громадянський шлюб Коли молода пара наважується вступити у шлюб. На цьому етапі чиняться інші гріхи. Один із них називається «громадянський» або «цивільний» шлюб, хоча без вінчання Церква називає це блудним співжиттям. Живучи так, молоді люди міркують: «Поживемо рік-другий, придивимось. Якщо все буде добре – розпишемось та повінчаємось, якщо ж ні – розійдемось». Взагалі рідкістю стає, коли після такого співжиття люди розписуються. Православ’я вчить, що шлюб це союз у якому потрібно мати мудрість і повагу весь час вдосконалюючись у цьому. Іншими словами шлюб можна порівняти із торбинкою у якій кидають два камінці і трясуть торбину до тих пір, доки камінці не відшліфуються. Так створюється міцний шлюб. Якщо ж камінці не обтесались і зберегли свою гостроту – розривається мішечок (руйну-

ється сім’я). справжня любов не проявиться, доки два камінці не почнуть притиратись. А яка притирка можлива у співжитті, коли у будь-який момент можна взяти валізи в руки і покинути один-одного. Саме тому справжня любов із відповідальністю у співжитті принципово не народжується.

Зрада Зрада – це очевидний гріх. Банальними причинами зради стають виправдання: «Дружина мене не розуміє. Ми вже давно живемо як чужі люди, просто під одним дахом. А ось інша людина мене розуміє, вона дуже чуйна особа і мені з нею дуже легко». Насправді все дуже просто. Те, що вдома не розуміють, – це самовиправдання. Зрадник уважний і турботливий – теж самообман. Догоджати чужій людині кілька годин на тиждень значно простіше ніж піклуватись про своїх близьких цілодобово. Подружня і батьківська турбота 24 години на добу – це вже подвиг. Нести такий подвиг непросто, а щоб любили та годили хочеться завжди. Саме тому з’являються коханки і з’являються тому, що зрадник не здатний любити і брати за це відповідальність на себе посправжньому.

Розлучення Як рідкісне виключення, розлучення були й раніше. Церква у деяких випадках допускала розлучення, як менше зло у порівнянні із більшим, яке може трапитись у шлюбі. Тим не менше, розлучення – це гріх. Легкість, з якою зараз ставляться до розлучення інколи прирівнює шлюб до простого співжиття. Чим легше у суспільстві звершуються розлучення, тим слабші шлюби. Практично все, що говорилось про цивільний шлюб можна віднести до подружжя, яке вважає, що розлучення – звична справа. Розведена людина намагається створити нову сім’ю, але якщо їй не вдалося при цьому позбутись власного егоїзму – все повторюється у новій сім’ї. Значна частина розлучень відбувається через 23 роки після вступу до шлюбу, значна частина припадає на вік 40-45 років. В обох випадках розлучення пов’язані з перебудовою у стосунках між чоловіком і жінкою, які неминуче відбуваються адже сім’я – це живий організм, який росте і

змінюється.

Піддаватися пристрасті Відмовляючись від батьківства, люди роблять все, щоб не відбулось зачаття, або відмовляються народжувати дитину – цей гріх особливо небезпечний тим, що майже ніким не вважається гріхом. Таке ставлення до близькості сильно руйнує сім’ю завдаючи духовної та тілесної шкоди. Сама ж контрацепція сприяє розвиткові у людини блудної пристрасті. Боротьба з пристрастями – це справа, якою займаються лише глибоко віруючі християни, але дізнатись про те, що таке пристрасті і чим вони страшні буде корисно навіть невіруючій людині. пристрасть – це така стадія розвитку гріха, коли він остаточно завойовує душу людини. Людина вже не може впоратись зі своїми бажаннями і від цього починаються страждання. Страждає сама людина, або ж оточуючі її люди. Частіше страждають всі. Закон розвитку пристрасті такий, що чим більше її задовольняєш, тим більше вона запалюється і володіє людиною. При цьому відчуття дуже легко притупляються. Отримавши яскраве враження від чогось, людина хоче повторити ті ж відчуття. Але відчуття швидко притупляються, і щоб відчути емоційний сплеск, потрібно докладати щораз більше зусиль. Таким чином пристрасть змушує людину виснажуватись і заволодіває нею. Шлюб подружжя, якими заволоділа пристрасть, стає щораз слабшим. Коли доводиться деякий час перебувати окремо, то анекдоти із серії «Повертається якось чоловік раніше із відрядження...» стають гіркою правдою.

Аборт Церква нагадує, що дитина в утробі матері із самого моменту зачаття не вважається органом материнського організму, це зовсім інший організм, даний матері на живлення в утробі. Жінка яка наважується на дітовбивство, повинна розуміти, що вона чинить це зло не тому, що дитина повинна бути бажаною, а тому, що вона так і не захотіла полюбити свого нащадка, чиє серденько б’ється під її серцем. За матеріалами церковної літератури підготувала Ірина Буднякова


сім’я

Православне діло, № 03 (06), березень-серпень 2010 р.Б.

15

Сім’я велика і мала

orthodoxy.org.ua

Інтерв’ю з протоієреєм Геннадієм Батенком – головою Синодального відділу УПЦ «Місія «Церква і медицина», настоятеля Свято-Архангело-Михайлівському храму в Солом’янському районі м. Києва в Медмістечку, при лікарні №6.

Протоієрей Геннадій Батенко з матушкою Іриною та сином Сергієм – четвертою дитиною у сім’ї – Отче Геннадію, на Вашу думку, що є основою для створення християнської сім’ї? – Основою для створення християнської сім’ї є духовний закон, встановлений Богом. Господь створив чоловіка і жінку й заповів їм: «…плодіться і розмножуйтеся, і наповнюйте землю» (Бут. 1, 28). Слово «стать» означає сукупність генетичних і морфо-фізіологічних ознак, за якими розрізняють чоловіків і жінок. А вони, у свою чергу, одне для одного – половинки. Людина – це поєднання двох половин. У благодатному подружньому союзі чоловік і жінка знаходять повноцінне буття, створюючи єдине ціле, стають «однією плоттю» (Бут. 2, 24). У сім’ї реалізується і втілюється задум Божий про людину, про її призначення. Проте виконати заповідь Божу можна тільки з любов’ю. Для створення міцної сім’ї необхідний не тільки фізичний потяг одне до одного, але й духовна близькість, взаємна довіра та повага. Без поваги, без дбайливого ставлення одне до одного міцної сім’ї не створити. Якщо ж говорити про християнську сім’ю, то її створити можуть тільки істинно віруючі люди. – Яку роль відіграє свобода волі й віра у Промисел Божий при обранні супутника життя? – Я щиро вірю і твердо знаю, що Промисел Божий благий. Саме після молитов до Господа

нашого Ісуса Христа і Пресвятої Богородиці відбулася моя зустріч з майбутньою дружиною. Вважаю, що свобода волі виявляється у прийнятті й покірності Божій волі. – Як Ви познайомилися з матушкою Іриною? – Вперше ми зустрілися 1997 року в Києво-Печерській Лаврі. Спочатку на мене справила враження зовнішня краса Ірини, а потім спільні відвідання богослужінь, духовне спілкування пробудили відчуття симпатії до неї як до віруючої православної дівчини. Доленосною стала спільна поїздка у ролі помічників на відкриття Свято-Успенського жіночого монастиря у Кривому Розі. Саме там було прийнято остаточне рішення про створення сім’ї. І Ірина погодилася стати моєю дружиною. – А Ви тоді замислювалися про священицький шлях? – Ні. Я, як лікар-хірург, займався лікарською практикою в Опіковому центрі Києва. Вперше про майбутнє моє священство я почув від отця Авраамія зі Свято-Покровського жіночого монастиря у Кривому Розі: «Ти будеш священиком». Я не міг повірити в це, не відчував і не знаходив у собі духовних сил, необхідних для священицького служіння. На той час у нас народилася старша дочка Єлизавета, вирішувалися питання, пов’язані з вихованням дитини і з матеріальним забезпеченням сім’ї. У мене зріс інтерес до

духовного життя, увесь вільний час був зайнятий читанням Євангелія, духовної літератури; з’явилися думки про священство. Це відволікало мене від лікарської практики, і я злякався, що можу втратити професіоналізм. Я завагався. Мій духівник порадив мені поїхати на острів Заліт до протоієрея Миколая Гур’янова – старця високого духовного життя. Я хотів знати волю Божу: вступати мені до духовної семінарії чи вдосконалюватися в галузі медицини. Старець Миколай Гур’янов відповів: «Священство Бог благословляє. За решту не хвилюйся». Так мені було відкрито волю Божу через старця, і я її прийняв. Ось уже десять років служу священиком у київському храмі в ім’я Архістратига Божого Михаїла і всіх Небесних Сил безплотних. – Як Ірина сприйняла Ваше рішення обрати шлях духовного служіння? – У неї спочатку був страх перед майбутнім, адже наші батьки не зі священицьких сімей. Бог поклав на нас велику відповідальність: наше християнське життя має бути прикладом служіння Богу і своїм ближнім. Так що матушка відповідає за нашу сім’ю, а я – за всю парафіяльну сім’ю. – Ви згодні, що шлях матушки – шлях самозречення? – Так, вона пожертвувала своїми інтересами, своєю професією заради служіння дітям і чоловікові. – Чи здатні сімейні стосунки змінити подружжя? – Справжня християнська сім’я здатна кожного з подружжя навчити смирення, терпіння, поблажливості й доброти. Щодня християнин складає духовний іспит. Він аналізує свої вчинки і прагне до самовдосконалення. – Могли б Ви дати визначення щасливої сім’ї? – Це сім’я, яка знаходить щастя, живучи у Христі і з Христом. Христос надає людині в такій сім’ї можливість побачити мету свого життя, відчути повноту й отримати цілісність, гармонію у Господі. Щастя полягає у сповіданні християнської віри. Світським сім’ям бракує вищої чесноти християнського життя – терпіти (адже сімейне життя вчить долати багато незгод) в ім’я любові до Христа. – Ви вірите, що любов здатна змінити людину в сім’ї? – Я вірю, що перше почуття, засноване на закоханості, чуттєвості, на сприйнятті зовнішньої краси, з часом переходить у

повагу, пошану, шляхетне ставлення до дружини. Справжнє подружнє кохання набагато досконаліше, ніж закоханість. У сімейному союзі християни проходять спільний шлях скорбот і радощів, вчаться терпіти немочі й знаходять любов, зберігаючи вірність і відданість одне одному. Любов та взаєморозуміння можуть зміцніти, зрости у шлюбі. Сімейне життя – здебільшого практичне життя, яке вимагає відповідального ставлення до всіх близьких. – Яким має бути православний чоловік? – Православний чоловік має бути слухняним чадом Святої Церкви – Матері. По можливості, разом із дружиною мати спільного духовного наставника. Це надійний і ревний християнин, який відчуває відповідальність за свою сім’ю: дружину і дітей, якщо вони є. Він зобов’язаний старанно працювати, дбаючи про свою «малу церкву», і пам’ятати, що все земне додається, якщо його сім’я шукатиме насамперед Царства Божого. – А якою має бути православна дружина? – Дівчина, яка розуміє, що сенс життя полягає у жертовній любові до ближнього, у подоланні гордощів, самолюбства, егоїзму, здатна ощасливити свого майбутнього чоловіка. Православна дружина повинна мати чисту віру, а Господь допоможе їй зростати духовно. Дружина-християнка здатна розкрити у своєму чоловікові духовні таланти й дати йому можливість жити у Господі. Так, московський старець Олексій Мечев говорив, що більша частина відповідальності за сім’ю лежить на дружині. Благочестива православна дружина – надійна помічниця чоловіка, за здійснення свого високого подвигу вона отримає вищу божественну нагороду. – Отче Геннадію, як організоване дозвілля у вашій сім’ї? – У священика не надто багато часу залишається для дозвілля, тому «дозвілля з батьком» у нашій сім’ї полягає у відвідуванні святих місць України та Росії. Ми здійснюємо такі сімейні паломництва ось уже три роки. До поняття «дозвілля без батька» входить оздоровлення дітей на морі, а також читання духовної, художньої літератури християнського змісту, перегляд науково-пізнавальних фільмів (наприклад, серії «Шукачі»). Бесіду вела Тетяна Сліпченко, Церковна православна газета, лютий 2010 №3 (скорочено редакцією «Православного діла»)


16

фейлетон

Православне діло, № 03 (06), березень-серпень 2010 р.Б.

Парад фарисеїв Як батюшці баба Ганька гарну шапку купляла

Нині вже й трудно сказати, від кого і коли народилась та думка в селі, щоб своєму батюшці купити ту гарну шапку, що нині мало що не всі в навколишніх селах мають, чи то в московських, чи то і в наших таки українських церквах. Та тільки правда, що батюшка Миколай такої ініціативи не проявляв, скромний він у нас аж дуже. Он у Прісчиної куми син, що служить аж у Луцьку, отець Іван, вже у свої 23 роки захотів ту шапку. І що ви думаєте? Купили! Хоч яких грошей то коштувало, то й нині ніхто в селі й не знає. Або отець, що в Томахові служив, так той і двох слів без книжок не може сказати, та й житієм своїм не раз народ хрещений веселив, а вже котрий рік красується чи не найдорожчою шапкою в районі. Та то і не дивно. Хоч парафія у нього і не велика і нізвідки там грошей взяти на дорогу шапку, та він такий ізворотливий, що аж дивно. Завжди він та його матушка щось таке доставляють із заграниці, що люди в дух його і розкуповують. А останні вже кілька літ, то такий вже секонд хенд привезуть, що як матушка його підлагодить та на вішаки розвісить, то і нового такого не найдеш. І люди беруть купують. Тож що йому було ту шапку купити. Але як порівняти нашого батюшку до цього, то нашому вже б і зо три купити належало б. То ж баба Ганька, порадившись зі своїми подругами, озброївшись аж чотирма сотнями гривень, переповнена щирими почуттями до свого батюшки поїхала в саме Рівне цю справедливість встановити. Не довго і шукала ту церковну контору, бо то мало що не в центрі міста. Таки в секретаря допиталася до кого то звертатися з таким важним ділом. Бо ж самогосамого головного тут застати трудно, а в своїх покоях, що біля нового собору може і не прийняти. Коли її підвели до того, хто міг це важливе питання вирішити, баба Ганька аж здивувалася. Такий маленький марненький чоловік та такі справи рішає. Видно дуже грамотний та заслужений… Та й щирий видно… Бо взнавши, що привело бабу Ганьку в таку гарячу на селі пору, без всяких там умовностей запитав чи є у неї гроші. Видно вигляд у C

M

Y

K

фото Володимира Торбіча

Фейлетон про життя духовенства на правдивих фактах збудований.

Митра, яку у 2004-му році носив предстоятель УПЦ КП Філарет баби Ганьки викликав у нього сумнів у її спроможності купити дозвіл на носіння шапки для отця Миколая. Його суворе та сумне обличчя, сховане за темними окулярами та чорним клобуком не виражало нічого. Та коли баба Ганька назвала суму скарбу, з яким приїхала, обличчя його превелебності освітилось ледь помітною посмішкою, як посміхаються дорослі на нерозумні прохання дітей. І він назвав, нічтоже сумяшися, необхідну за дозвіл суму. А це було не 400, а 600 і не українським солом’яно-дерев’яних, а американських! Баба Ганька аж злякалася. Таких грошей вона і не мала і не бачила ніколи. Та по-дитячому щира любов до свого батюшки не дозволяла їй відмовитись від свого благородного та трудно виконуваного наміру. І вона, пообіцявши скоро назбирати цю суму, поверталась додому. Для

неї цей задум став мало що не найголовнішою справою життя. Скільки разів вона бачила по телевізору, коли зустрічають у Києві якесь начальство церковне, чи й яке інше, а особливо коли приїжджав до Києва сам московський патріарх Кирило, їх уже в тих гарних шапках, та так гарно одягнутих, та таких червонощоких та доглянутих – сотні! І чомусь баба Ганька подумала: наш отець Миколай не гірший, і таки матиме тут омріяну нею гарну шапку, що її ще митрою кличуть. Заклик баби Ганьки, назбирати швидко потрібну суму, особливого ентузіазму в односельчан не викликав. Та пожертвувавши першою аж 200 гривень, і пообіцявши людям, що якщо вони скидатимуться, то вона і корову продасть свою, баба Ганька положила твердий фундамент у добру справу. І скоро, близька до згаданої сума,

бала таки зібрана. Отець Миколай в кінці процесу зборів грошей вже й знав, що за рух пішов по селу, але не втручався, бо ж скромний дуже. Та й це ще не той збір, що організував його колега зі славного Гориньграда. Йому потрібні були чималі гроші на ремонт свого трактора. То ж він загадав на проповіді, що хто не здасть певної суми, то він і не похоронить того. А більшість в його парафії таких, що часто думають про той великий день відходу. То ж покірненько здали внесок за свій майбутній рай. О, ті браття з-під московського омофору куди винахідливіші і сміливіші за нашого скромного та небагатого кліра. Завжди вони щось придумають, щоб мати свіжу копійку. А наш брат змушений то борошном, то секондом, то автомобілями, то меблями приторговувати, щоб якось у цьому світі не пасти задніх. Бо ж, щоб жити з проповіді Слова Божого, то треба мати не тільки на язиці, а ще й в серці та голові. Та вже ж і радості то було, коли отець Миколай вдягнув на службі ту шапку! У всіх, хто був у храмі, обличчя аж світилися радістю від такої новини. Одна лише ота інтелігентка худа, що вона, кажуть, така вчена, що й вже вчених вчителів доучує, Яриною, здається, звати. То так глузливо і єхидно посміхалась на ту новину, що баба Ганька ледь втрималась, щоб їй щось не сказати. Та що з неї візьмеш? Всі вони ті грамотні такі. Ніколи їм і не догодиш. А самі он ходять в храм без хусток, а то і в штанах, а не в спідницях. То приходиться їх учити чину, а вони ще й ображаються… Коли ж кілька років тому на наш храмовий празник приїхав найголовніший священик, не благочинний, не секретар, а самий-самий, теж дуже гарну шапку мав, і ризи гарні, і все-все таке, що аж сяє. То в кінці проповіді, довгої-предовгої ще й масненький анекдот розповів. То що ви думаєте, ця інтелігентка, кажуть, що вона доктор, тільки не той, що лікує, а якийсь інший, то геть і з храму вийшла. Отака то в неї повага до церкви… А той, що приїхав з найголовнішим, диякон, добрий зух. Від’їжджаючи сказав, що потрібно за приїзд начальства на празник 600 гривень заплатити. Наш староста так скривився, як від чарки бурячанки. Та таки мусив дати. Георгій Міжгірський


Православне діло №3 (06) від 25.08.2010