"Свій до свого по своє". Петро Долганов. 2018.

Петро Долганов

"СВІЙ ДО СВОГО ПО СВОЄ": соціально-економічний вимір націотворчих стратегій українців у міжвоєнній Польщі Монографія

Видавництво "Волинські обереги"

2018 1

УДК 94(477)"1921/1939":330.8 Д 64

Громадська організація «Центр студій політики пам’яті та публічної історії «МНЕМОНІКА»

Рекомендовано до друку ухвалою вченої ради Рівненського державного гуманітарного університету (протокол № 11 від 28.09.2017 р.). Рецензенти: Макар Ю.І. – доктор історичних наук (Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича); Десятничук І.О. – кандидат історичних наук (Рівненський державний гуманітарний університет). Науковий редактор: Гон М.М. – доктор політичних наук, професор.

Д 64

Долганов П. "Свій до свого по своє": соціально-економічний вимір націотворчих стратегій українців у міжвоєнній Польщі : монографія / Петро Долганов. – Рівне : Волин. обереги, 2018. – 232 с.

ISBN 978-966-416-538-6 У монографії розкрито передумови та причини виникнення українського економічного націоналізму. Подано авторську інтерпретацію його сутності. Він трактується формою мобілізації нації для її економічного посилення у визвольних змаганнях. Висвітлено основні ідейні складові економічного націоналізму в програмах українських політичних партій, професійних і громадських організацій та рухів. Встановлено етапи його розвитку і практичного втілення. Висвітлено вплив економічного націоналізму українців на формування їхніх взаємин з поляками та євреями. Констатовано, що основними виявами економічної конкуренції українців із цими націями були: боротьба за землю та з алкогольним бізнесом поляків і євреїв, конкуренція за встановлення домінування в містах та у сферах торгівлі і підприємництва. Український економічний націоналізм трактується явищем амбівалентним: з одного боку, він дозволив українцям легально відстоювати свої інтереси у Польській державі, з другого, спричинив загострення міжнаціональних взаємин на західноукраїнських землях у 1919–1939 рр.

УДК 94(477)"1921/1939":330.8 © Долганов П., 2018 © «Волинські обереги», 2018

ISBN 978-966-416-538-6

2

ЗМІСТ ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ ........................................................ 4 ВСТУП .................................................................................................... 5 РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ ТА ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ДОСЛІДЖЕННЯ ..................................................................................... 9 1.1. Стан наукового вивчення теми .................................................... 9 1.2. Джерельна база дослідження ...................................................... 36 РОЗДІЛ 2. ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ЕКОНОМІЧНОГО НАЦІОНАЛІЗМУ ТА ЙОГО СУТНІСТЬ ................. 47 2.1. Ідейно-політичні витоки українського економічного націоналізму та його сутність ........................................................... 47 2.2. Соціально-економічні передумови економічного націоналізму ....................................................................................... 60 РОЗДІЛ 3. ІДЕЙНІ КОНЦЕПТИ УКРАЇНСЬКОГО ЕКОНОМІЧНОГО НАЦІОНАЛІЗМУ В ПРОГРАМНИХ ЗАСАДАХ УКРАЇНСЬКИХ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ ТА ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ ...................................................................................... 80 3.1. Економічний націоналізм у програмних засадах українських політичних партій ......................................................... 80 3.2. Економічний аспект у програмах українських професійних і громадських організацій та рухів........................... 105 РОЗДІЛ 4. РЕАЛІЗАЦІЯ ЗАСАД УКРАЇНСЬКОГО ЕКОНОМІЧНОГО НАЦІОНАЛІЗМУ ТА ЇХ ВПЛИВ НА МІЖНАЦІОНАЛЬНІ ВІДНОСИНИ .............................................. 125 4.1. Українсько-польський конфлікт на економічному ґрунті .... 125 4.2. Протистояння українців та євреїв у соціальноекономічній сфері............................................................................. 146 ВИСНОВКИ ........................................................................................ 164 ДОДАТКИ ........................................................................................... 173 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ............................................... 185

3

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ ЗУНР – Західноукраїнська Народна Республіка КОП – Корпус охорони прикордоння КПЗУ – Комуністична партія Західної України МВС – Міністерство внутрішніх справ ОУН – Організація українських націоналістів РСУК – Ревізійний союз українських кооперативів СУКіП – Союз українських купців і промисловців УВО – Українська військова організація УНДО – Українське національно-демократичне об’єднання УНР – Українська Народна Республіка УНТП – Українська народна трудова партія УПР – Українська парламентська репрезентація УСДП – Українська соціал-демократична партія УСО – Українське селянське об’єднання УСРП – Українська соціалістично-радикальна партія УСРР – Українська Соціалістична Радянська Республіка ФНЄ – Фронт національної єдності

4

ВСТУП Публічний дискурс кількох останніх років в Україні засвідчує надзвичайну актуальність як питання ролі націоналізму в розвитку сучасної незалежної держави, так і інтерпретації його місця в історії боротьби українців за досягнення незалежності. Меморіальні закони 2015 р., політика декомунізації й подальше переозначення смислів українського інтегрального націоналізму є промовистою демонстрацією того, що може статися з історичною наукою, якщо її перетворити в інструмент політики. Часто саме через надмірну заполітизованість студій українського націоналізму, ті дослідники, які не поділяють офіційно канонізованої версії про його виключно позитивну і конструктивну роль, наражаються на значну небезпеку обструкції в науковому й політичному середовищах. Для боротьби з такими проявами «інакодумства» існує спеціальний термінологічний апарат, центральне місце в якому посідає категорія «українофобія». Цей термін не має жодного адекватного наукового визначення і довільно використовується з метою знаходження «ворогів нації», у тому числі серед дослідників, які тією чи іншою мірою критикують канонічну версію інтерпретації українського націоналізму. Це робить наукові студії націоналізму в Україні не надто вдячною справою. Вищеозначені тенденції до сьогодні позначають студії історії українського національно-визвольного руху домінантою афірмативності – переважна більшість праць у цій царині покликана сприяти націотворчим процесам сьогодення. Звідси – панування героїчних міфів, ідеї неперервності визвольних змагань і їх осмислення у контексті наперед заданої цілі – здобуття незалежності. Однак, незалежна Україна існує вже понад 26 років і, вважаємо, що настав час історії України як науці перейти від етапу формування міфів (що було цілком закономірним для 1990-х – 2000-х рр. на етапі її становлення) до їх деконструкції. Це особливо стосується спадщини українського націоналізму першої половини ХХ ст., яка сьогодні породжує багато суперечливих дискусій. Вважаємо, що наукове переосмислення цього явища сприятиме досягненню консенсусу і примирення між українцями.

5

У пропонованій книзі це осмислення відбувається на основі таких засадничих методологічних концептів: 1. Вивчення історії національно-визвольного руху українців у міжвоєнний період у контексті націотворення, а не міфу про «національне відродження». Категорію «національне відродження» вважаємо міфологемою тому що ті модерні спільнота і національна держава, до яких прагнули українці у ХІХ–ХХ ст., раніше ніколи не існували. Власне ідеології творення національних держав (так звані модерні національні проекти) у більшості європейських народів виникають лише у ХVІІІ–ХІХ ст. Коректнішою науковою категорією для позначення модерних національних рухів українців є «націотворення». Міф же про національне відродження був витворений українською інтелігенцією ХІХ ст. з метою посилення націотворчих процесів і на їх початковому етапі він дійсно відіграв свою конструктивну роль.

2. Відхід від холізму у студіях націоналістичних рухів та вивчення націоналізму не як цілісного явища, а у контексті багатоликості його проявів. У цьому дослідженні ми сфокусуємося власне на одному з різновидів українського націоналізму – економічному. Такий фокус уваги довгий час не був властивий більшості праць, присвячених вивченню українського націоналізму. Їх зосередженість на культурницькому та політичному проявах націоналізму є закономірною. Вона зумовлена тими іманентними рисами, які були властиві різним етапам українського націотворення – культурницька та політична фази. Студії національного руху українців довгий час позначалися тією ж хворобою, від якої страждали й творці цього руху (українська інтелігенція ХІХ – початку ХХ ст.) – недооцінкою економічного фактору в націотворчому процесі. Надмірна увага української інтелігенції ХІХ – початку ХХ ст. до культурницьких ідей та «славного» минулого була закономірною, але рано чи пізно ці надміру консервативні порухи націотворення мали бути змінені раціональними модернізаційними проектами. Модерна нація не могла складатися лише з селян та інтелігенції, а її економіка була б не життєздатною без індустріального сектору. Саме це усвідомила частина українського політичного істеблішменту після поразки національно-демократичної революції 1917–1921-го рр.

6

Серед них – лідери найвпливовіших політичних акторів на території західноукраїнських земель, що увійшли до складу Другої Речі Посполитої та економічних інституцій. Це дослідження присвячено вивченню їхніх ідей та планів економічної модернізації нації і практичних ініціатив, спрямованих на реалізацію головних ідейних концептів. Воно покликане привернути увагу до того факту, що український націоналізм можна розглядати у різних проекціях. Серед них – економічна, політична та культурна; ліберальна, соціалістична та праворадикальна (усі три, як продемонстровано в цій книзі, в тій чи іншій мірі містили економічний компонент); націоналізм рісонджименто, інтегральний та реформаторський (до якого й належав український економічний націоналізм).

3. Виокремлення економічного компоненту націоналізму дозволяє вийти за межі його студій як виключно культурницького і політичного явищ. Такий підхід дає можливість пов’язати соціально-економічні реалії розвитку української нації із її націотворчими змаганнями у немарксистський спосіб. Довгий час це було проблемою української історичної науки, оскільки соціально-економічне становище українців у той чи інший період історії висвітлювалося з марксистської перспективи класової боротьби, тоді як національні рухи аналізувалися дискретно – як витвір інтелігенції, відірваний від соціально-економічної дійсності. Тому вивчення економічного націоналізму відбуватиметься із поєднанням як аналізу окремого аспекту національновизвольного руху, так і синтетичного осмислення взаємозв’язків між економічним становищем спільноти й процесами політизації етнічності.

4. Насамкінець відзначимо, що це дослідження є спробою переосмислити націотворчі стратегії українців із мультиетнічної перспективи. Ми не можемо не рахуватися із тим фактом, що досліджуваний хронотоп – західноукраїнські землі у міжвоєнний період – це значною мірою традиційний поліетнічний світ, якому був притаманний етнокультурний поділ праці. Саме тому модерні економічні ініціативи українців у напрямку соціальної емансипації не могли не позначитися на їх взаємодії з поляками та євреями. Звужуючи ринки збуту єврейського бізнесу в сільських

7

теренах та протидіючи польській земельній колонізації, українці поглиблювали конфліктогенність міжетнічної взаємодії, що надавало їхнім економічним ініціативам політичного характеру. Тому останній розділ цього дослідження – реалізація ідейних концептів українського економічного націоналізму – висвітлено у контексті взаємин українців із двома іншими найбільшими національними групами регіону – поляками та євреями. Пропонована читачеві книга є спробою відійти від афірмативної історіографії українського національно-визвольного руху. Основний текст книги є доопрацьованою версією тексту дисертації кандидата історичних наук, захищеної автором у 2010 р. Тому ми намагалися переосмислити виникнення і розвиток одного з різновидів українського націоналізму з наукових позицій, за можливістю, уникаючи пануючих міфів і кліше, сформованих у публічному дискурсі навколо слова «націоналізм». Звісно, ми свідомі того, що досліднику неможливо повністю уникнути суб’єктивних суджень та впливу політичного мейнстриму, тому ми лише намагалися досягти певного рівня об’єктивності. Варто наголосити, що це дослідження жодною мірою не є закликом до наслідування сучасною Україною стратегій економічного націоналізму у дусі історії, як вчительки життя. Такий підхід був би згубним в умовах глобалізації. Що читач дійсно може запозичити із ідей українського економічного націоналізму описаних у цій книзі, то це його інноваційний дух економічної модернізації, без якої сучасній Україні не стати частиною спільноти високорозвинутих народів.

8

РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ ТА ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ДОСЛІДЖЕННЯ 1.1. Стан наукового вивчення теми Історіографію досліджуваного об’єкт-предметного поля вважаємо за необхідне проаналізувати за проблемним принципом. Наша позиція визначається прагненням розкрити в ній основні концепти, що складають як теоретичний, так і фактологічний корпус монографії. Цей вибір обґрунтовується трактуванням здобутків української історичної науки як складової частини європейської історіографії. Праці, що стосуються досліджуваної тематики, поділяємо на наступні групи: а) роботи, які характеризують теорію і практику націоналізму, взагалі, і економічного, зокрема; б) дослідження, що висвітлюють особливості економічної політики Польщі на західноукраїнських землях та соціально-економічне становище українців цього регіону; в) праці, в яких акцентується увага на ідеології і діяльності українських політичних партій і громадських організацій та рухів, що були носіями ідеології економічного націоналізму та втілювали її в суспільну практику; г) роботи, що з’ясовують особливості міжнаціональних взаємин на західноукраїнських землях у зв’язку з функціонуванням українського економічного націоналізму. Оскільки у предметі дослідження зосереджується увага на одному з аспектів функціонування націоналізму, вважаємо за необхідне констатувати основні тенденції в осмисленні вченими останнього. Виділення того блоку в історіографії, що стосується націоналізму як явища суспільно-політичного життя, обґрунтовуємо тим, що його економічний аспект і український варіант, зокрема, є частиною загальносвітового наукового дискурсу. Відтак осмислення теорії і практики націоналізму на західноукраїнських землях у міжвоєнний період не може здійснюватися як ізольоване від європейського континууму явище. Висвітлення першої з визначених нами груп, що формують історіографію проблеми, здійснюємо за “моделлю” рівнобедре-

9

ного перевернутого трикутника. В його основі загальні праці присвячені націоналізму, які охоплюють доробок як західних, так і вітчизняних вчених. Поєднуючи їх у групи за концептуальною схожістю, ми зосереджуємо увагу на працях, присвячених власне економічному націоналізму і аналізу диверсифікації його проявів. Серед багатьох вчених, що займалися вивченням націоналізму, назвемо перш за все тих, які вважаються найбільш авторитетними: Б. Андерсон, Е. Ренан, Е. Сміт, К. Дойч, Е. Гелнер, М. Грох. Квінтесенція концепції першого сфокусована в назві його праці “Уявлені спільноти…” [1, с. 22]. Хрестоматійним на сьогодні є твердження Е. Ренана про функціонування націй як результату “суспільного договору”: “існування нації – це щоденний плебісцит” [2, с. 255, 262]*. Е. Сміт, як і Б. Андерсон та Е. Ренан, вивчає явище націоналізму з урахуванням психологічного фактору. Водночас перший, з-поміж чинників, що визначають сутність нації як спільноти (окреслена територія, спільна історія тощо) називає фактор єдиної економіки [3, с. 19]. А тому, згідно з позицією Е. Сміта, для більшості націй природним є прагнення до контролю над економічними ресурсами території, яку вони вважають своєю, особливо над сільськогосподарськими і мінеральними [3, с. 36]. Творцями досить оригінальних концепцій інтерпретації нації і націоналізму стали представники так званої модерністської школи К. Дойч і Е. Гелнер. Вони безпосередньо пов’язували інтенсифікацію націотворчих процесів із розвитком ринкових відносин, які створили особливий комунікативний простір, що зруйнував існуючий становий уклад суспільств і перетворив їх у нації [4; 5]. Відповідні ідеї поділяє і Ю. Бачинський [6]. На думку останнього, ринкові відносини, поширюючись на схід, рано чи пізно прийдуть і на територію України, що автоматично призведе до формування модерної української нації, на зразок західних. Ю. Бачинський вважав, що цей процес є органічним і він обов’язково приведе українців до політичної незалежності [6]. Ренан Е. Що таке нація / Ернест Ренан // Націоналізм: [антологія / упоряд.: О. Проценко, В. Лісовий]. – [2-ге вид.]. – К. : Смолоскип, 2006. – С. 253–263. *

10

Все ж у модерністських теорій націоналізму, що базувалися на осмисленні суспільно-політичних процесів на Заході, було одне слабке місце: вони не пояснювали причин і особливостей виникнення націоналізму в тих країнах, де індустрія не перетворилася в домінуючий сектор виробництва [5]. Важливе значення для української історіографії мала поява у 1999 р. праці Г. Касьянова [7]. Саме він чи не першим серед вітчизняних учених сфокусував увагу на концепції американського дослідника Г. Кона – автора досить оригінальної класифікації націоналізму на західний і східний. Згідно з його висновком, націоналізм, який сформувався на Заході, був раціональним за своєю суттю і переслідував прагматичне завдання – руйнування станово-ієрархічного суспільства і побудову національних держав [7, с. 186]. На Сході ж націоналізм виникає штучно, як відповідь на виклик Заходу. Націоналізм на Сході насаджується суспільству місцевими аристократичними чи інтелігентними елітами шляхом апеляції до “славного минулого” і культури окремих націй. Ці постулати перегукуються з інтерпретацією націотворчих процесів у Східній Європі чеського дослідника М. Гроха (його три відомі фази від “А” до “С”) [8, p. 22–25]. Один із поодиноких західних дослідників українського націоналізму американський учений Дж. Армстронг наводить низку фактів, які дозволяють віднести його до націоналізму східного типу за класифікацією Г. Кона і вписати у схему націотворення, розроблену М. Грохом [9]. Дж. Армстронг відзначає факт соціальної неструктурованості української нації кінця ХІХ – початку ХХ ст. та переважно інтелігентний характер її лідерів [9, с. 5–8]. Щодо українського праворадикального націоналізму, то вчений підкреслює його схильність до ірраціоналізму [9, с. 23–35]. Про колективістські, ірраціональні риси українського праворадикального націоналізму, його схильність до авторитаризму стверджують О. Славич, І. Шліхта, О. Лисенко, П. Магочий [10–13]. Аналіз праць Д. Донцова, Ю. Вассияна, М. Сціборського підтверджує, що український націоналізм, в якому нація не розглядалася в демократичному контексті (як різновид “суспільного договору”) крізь призму класифікації Г. Кона, відноситься скоріше до східного типу. Для одного з головних ідеологів українського

11

інтегрального націоналізму Д. Донцова нація є ірраціональним організмом, в ім’я якого повинні жити і служити його представники [14, с. 29]. Націоналізм для Д. Донцова є чимось трансцендентним, своєрідною модерною релігією. На ролі психологічного, ідейного чинника у націотворчому процесі наголошує Ю. Вассиян [15]. Тенденціями до авторитаризму і колективізму позначені і праці М. Сціборського [11; 12, с. 77–80]. Творцем досить оригінальної концепції тлумачення сутності націоналізму стала американська дослідниця Л. Грінфельд [16]. Авторка здійснює загальний поділ націоналізму на два типи: індивідуалістсько-громадянський, суголосний із демократичними цінностями, і колективістський, більш схильний до ірраціональності і авторитаризму. Перший виникає у Англії і Франції у результаті природних еволюційних процесів. Другий – це наслідок ресинтементу: колективної психологічної заздрості менш розвинених спільнот вищезгаданим націям, яка трансформувалася у почуття ненависті і образи. Промовистим прикладом націоналізму колективістського типу Л. Грінфельд вважає німецький націоналізм. Тому саме у цій країні, як реакція на англо-французьке економічне домінування, з’являється контрідеологія класичній економічній теорії фритредерства – економічний націоналізм. Його першим ідеологом став Ф. Ліст, якого дослідниця називає “апостолом німецького економічного націоналізму” і основним суперником А. Сміта [16, с. 356]. За критерієм типології націоналізмів, поруч із ідеологічним, лінгвістичним, політичним та іншими, економічний націоналізм виділяє і український дослідник О. Картунов [17, с. 140]. Більшість сучасних дослідників погоджуються з думкою Л. Грінфельд стосовно того, що першим ідеологом економічного націоналізму був Ф. Ліст. Зокрема, на таких позиціях стоять Р. Шпорлюк, Х. Шульц, Г. Касьянов [18; 19; 7, с. 239]. Свої фундаментальні ідеї Ф. Ліст виклав у праці “Національна система політичної економії” [20]. Вчений вважав економічну силу основою могутності і єдності нації. На його думку, перед економічно слабкою німецькою нацією головним завданням після подолання політичної роздробленості була форсована індустріалізація. Він пропонував здійснити її на національній основі, за мінімальної

12

ролі іноземного капіталу. Цьому мала сприяти цілеспрямована політика держави, спрямована на підтримку національного товаровиробника дешевими кредитами і субсидіями. Також Ф. Ліст виступав за обмеження доступу на ринок держави іноземних товарів, що мало захистити ще слабкого національного товаровиробника від небажаної конкуренції [20, с. 4]. Таким чином, Ф. Ліст наперекір трактуванню вільної торгівлі як позитивного економічного явища більшістю тодішніх економістів вважав, що держава повинна обмежити доступ іноземних товарів на національний ринок. Такий протекціонізм має здійснюватись іноді нехтуючи економічною раціональністю, навіть завдаючи шкоди державному бюджету, який недоотримуватиме своєї частки через обмеження митними бар’єрами торгового доступу інших націй на внутрішній ринок. Свою програму економічної політики Ф. Ліст адресував національній державі, а основною сферою її прояву мали стати міждержавні економічні взаємини. У німецького теоретика знайшлися послідовники в Російській імперії. Прихильником його ідей був Д. Менделєєв. Останній у праці “Толковый тариф…” обгрунтував необхідність використання ідеї Ф. Ліста про захист національного виробника високими митними тарифами на імпорт іноземних товарів у російських реаліях [21]. Все ж, найбільш послідовно ідеї Ф. Ліста були адаптовані до останніх міністром фінансів С. Вітте. У роботі “З приводу націоналізму. Національна економія і Фрідріх Ліст” він розробив ідейне підґрунтя протекціоністської політики Російської імперії, завдяки якій, на його думку, мала бути здійснена форсована індустріалізація країни [22, с. 5]. Проте С. Вітте і Д. Менделєєв використали тільки економічну складову ідеології Ф. Ліста, обійшовши увагою його ідеї впливу економічних процесів на консолідацію нації. Причиною цього стало те, що вони адаптували програму німецького теоретика не до національних, а до імперських реалій. Серед сучасних дослідників, що вивчають проблему практичних проявів економічного націоналізму у формі протекціоністської політики, перш за все слід назвати американського вченого Р. Шпорлюка [18]. У фундаментальній праці “Комунізм і націоналізм” він висвітлив прояви економічного націоналізму в

13

Німеччині у період канцлерства О. Бісмарка, а також протекціоністську політику Італії у другій половині ХІХ століття [18, с. 363, 370]. Серед інших дослідників слід згадати американського вченого Раві Абделара. Останній з’ясовує особливості проявів економічного націоналізму у політиці Югославії, Румунії, Чехословаччини, Угорщини між світовими війнами [23]. Прояви економічного націоналізму у політиці Мексики на початку ХХ століття та Ірландії у перші роки після здобуття незалежності частково висвітлюються у статтях Хао Мінгвей і Сін Дорган [24]. Певну теоретичну цінність має і стаття українського вченого В. Ігнатова, в якій економічний націоналізм визначається як політика державного протекціонізму [25]. У названих вище працях, що стосуються економічного націоналізму, він розглядається виключно як політика держави, спрямована на захист власного товаровиробника перед конкуренцією з товарами та послугами, виробленими підприємствами інших держав. Проте, за словами П. Альтера, націоналізм є явищем варіативним, “він може бути поєднаним як з прагненнями до політичної, суспільної, економічної та культурної емансипації, так і з відповідними формами гноблення” [26, с. 85]*. Економічний націоналізм у цьому випадку не став винятком. У вищеназваних працях він постає як засіб економічної емансипації нації шляхом цілеспрямованої політики держави. Проте американський дослідник Р. Брюбейкер у теоретично значимій для вивчення досліджуваної нами проблеми книзі “Переобрамлений націоналізм” чи не вперше інтерпретує його у дещо іншому контексті: як форму дискримінації титульною нацією національних меншин [27]. Його праця присвячена висвітленню загальних тенденцій функціонування націоналізму у міжвоєнній Центрально-Східній Європі. Досліджуючи проблему у зазначеному хронотопі, вчений вводить у науковий обіг категорію “націоналізаційна держава” [27, с. 95]. Нею він позначає новоАльтер П. Націоналізм: проблема визначення / Петер Альтер // Націоналізм : [антологія / упоряд.: О. Проценко, В. Лісовий]. – [2-ге вид.]. – К. : Смолоскип, 2006. – С. 85–88.

*

14

утворені після Першої світової війни держави, які, претендуючи на статус національних, де-факто такими не були і намагалися штучно скоригувати суспільну реальність [27, с. 95]. У зв’язку з наявністю відповідної проблеми, за твердженням вченого, низка держав Центрально-Східної Європи засобом цілеспрямованої асиміляційної і дискримінаційної політики щодо національних меншин намагалася виправити свої “дефекти”. Одним із елементів цієї політики Р. Брюбейкер називає систематичне протегування титульній нації в економічній сфері на шкоду іншим націям, що проживали в державі. Вчений визначає таку політику як націоналізм, спрямований усередину [27, с. 123, 157]. До числа держав, які здійснювали відповідну політику, Р. Брюбейкер відносить і міжвоєнну Польщу. У випадку останньої жертвами економічного націоналізму, спрямованого всередину, стали українці і євреї [27, с. 123, 133]. Економічний націоналізм щодо національних меншин у політиці міжвоєнних Болгарії, Югославії, Румунії, Угорщини частково з’ясовуються Дж. Ротшильдом [28]. Націоналізм держави в економічній сфері, спрямований всередину, має свою оригінальну теоретичну інтерпретацію і у вітчизняній історіографії. Вона належить відомому теоретику українського націоналізму М. Сціборському. Останній у працях “Націократія” і “Земельне питання” осмислював проблему внутрішньої економічної політики майбутньої української національної держави [29; 30]. Згідно з позицією М. Сціборського, обґрунтованою у першій з названих праць, ідеальною моделлю для побудови української держави є панування нації у соціальноекономічній, політичній і культурній сферах [29, с. 84]. На думку М. Сціборського, однією із превалюючих проблем для національної держави українців буде встановлення їхнього контролю над економікою країни, оскільки в ній домінують національні меншини. Теоретик пропонував вирішити цю проблему шляхом часткової націоналізації великої промисловості і встановлення абсолютного контролю держави над економічними процесами на своїх територіях [29, с. 95–99]. У іншій книзі – “Земельне питання” – М. Сціборський детальніше обґрунтував основні засади аграрної політики

15

української держави. Констатуючи факт, що більшість великої земельної власності на українських землях належить чужинцям, М. Сціборський вважав, що національна влада повинна “…з корінням вирвати їх із соціального організму нації” [30, с. 54]*. Експропріація великої земельної власності, на думку автора, повинна здійснюватися без викупу, а всі землевласникинеукраїнці – піддані насильній репатріації із території України [30, с. 80–85]. Також М. Сціборський аналізує проблему панування інонаціонального капіталу в українських містах. На його думку, він повинен бути “вирваний” із рук чужинців і переданий національній адміністрації, яка сприятиме “українізації” економіки міст і збільшенню чисельності в них українців [30, с. 87–88]. Економічний націоналізм у вищерозглянутих працях, хоча і постає в двох інтерпретаціях, все ж розглядається в одному контексті: як політика держави (зовнішня чи внутрішня). Проте це явище було характерним і для бездержавних націй. Згідно з позицією творців соціоекономічної концепції націоналізму Т. Нейрна і М. Гехтера, дискримінаційна політика титульної нації щодо національних меншин в економічній сфері може стати каталізатором ґенези націоналізму захисного штибу у останніх [3, с. 65]. А за словами німецького дослідника Ф. Шнабеля, одним із його проявів може стати боротьба за економічну незалежність нації шляхом використання доктрини Ф. Ліста. Останню він вважає придатною до використання і для реалій бездержавної нації [31, с. 188]. Американський дослідник Ричард Л. Рудольф, здійснюючи загальний огляд функціонування економічного націоналізму у Центрально-Східній Європі у кінці ХІХ – першій чверті ХХ ст., висловлює думку, що саме у названому регіоні чи не вперше це явище проявилося у національних меншин. Згідно з позицією вченого, економічний націоналізм у цьому випадку став засобом захисту і посилення національних меншин у реаліях асиміляційної політики титульних націй [32]. Сціборський М. Земельне питання / Микола Сціборський. – Париж : Українська книгарня-накладня, 1939. – 109 с.

*

16

Одним із перших, хто найбільш глибоко проаналізував варіативність проявів економічного націоналізму, враховуючи особливості його функціонування як на рівні політики держави, так і бездержавних націй, став польський вчений Я. Гофман [33]. Його праця – одна з перших фундаментальних робіт в європейській історіографії, присвячених вивченню економічного націоналізму, і перша в історіографії Центрально-Східної Європи, що присвячена цій тематиці [19, p. 10]. Дослідник здійснює загальну класифікацію націоналізму на три типи: культурний, політичний і економічний [33, s. 13]. Водночас він поділяє останній на наступальний і захисний, вважаючи перший більш притаманним “великим” націям, а другий – “малим”. До наступального вчений відносить націоналізм економічно сильніших держав (які нав’язують слабшим свої товари і послуги), а також наступ держави на національні меншини чи колонії [33, s. 79]. Захисний націоналізм в економічній сфері практикують національні меншини як засіб боротьби з експансією титульних націй. Економічний націоналізм Я. Гофман розглядає не тільки на ієрархічно-вертикальному рівні “економічно сильна держава – економічно слабка держава”, “титульна нація – національна меншина”. Він висновує і про можливий контекст його функціонування на горизонтальному рівні: “національна меншина – національна меншина”. У цьому випадку націоналізм виникає в результаті прагнення однієї з них до націоналізації капіталу, торгівлі, міст, землі, які знаходяться у руках тих, з ким конкурує конкретна нація. Я. Гофман з’ясовує практичні прояви такого націоналізму на прикладі Центрально-Східної Європи другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Зокрема, у названому хронотопі значна частина торгівлі і великого промислового капіталу зосереджувалася в руках євреїв. Це стало причиною виникнення у тих націй, які вважали себе автохтонами цих земель (чехів, поляків, словаків тощо), імперативу до “виправлення” відповідної ситуації [33]. Все ж, досліджуючи функціонування економічного націоналізму на території Центрально-Східної Європи, західноукраїнський сценарій міжвоєнного періоду Я. Гофман не висвітлює. Вивчення економічного націоналізму у Центрально-Східній Європі кінця ХІХ – початку ХХ ст. здійснювала німецька дослід-

17

ниця Х. Шульц. Остання визначає дефініцію економічного націоналізму у двох ракурсах: як соціальну емансипацію і як соціальне гноблення [19, p. 12]. Дослідниця вважає, що на поліетнічних територіях, що розташовані між Німеччиною, Росією, Балтійським і Чорним морями, економічний націоналізм став феноменом, притаманним національним меншинам. Х. Шульц називає цей регіон кінця ХІХ ст. “вогнищем економічного націоналізму” [19, p. 15]*. У другій половині ХІХ ст. національні меншини відповідних територій розпочали боротьбу за здобуття контролю над економікою з домінуючими економіками імперій. У цьому випадку, за словами вченої, теорія Ф. Ліста стала надзвичайно популярною. Вона трактувалася як рецепт для здобуття не тільки економічної, але й політичної незалежності [19, p. 15]. Визнаючи слушність висновків Х. Шульц, змушені констатувати й інше: український сценарій економічного націоналізму на західноукраїнських землях у дослідниці, як і в Я. Гофмана, не прослідковується. Практичні прояви економічного націоналізму у сфері міжнаціональних взаємин на території Центрально-Східної Європи висвітлюються і в узагальнюючих історичних дослідженнях П. Вандіча та Дж. Ротшильда [34; 28]. Вчені теж акцентують увагу на його функціонуванні не тільки на рівні держав, але і національних меншин. Оскільки одним із каталізаторів ґенези економічного націоналізму було важке соціально-економічне становище українців, вважаємо доцільним виділення в окрему групу історіографії тих праць, що присвячені вивченню економічного розвитку Польщі. Логіка визначення такого корпусу робіт в окрему групу обумовлюється і тим, що протягом майже всього міжвоєнного періоду значна частина західноукраїнських земель входила до складу Другої Речі Посполитої.

Schultz H. Introduction: The double edged sword of economic nationalism [Елекстонний ресурс]. – Режим доступу : http:// www. kuwi. euv-frankfurto.de/ de/lehrstuhl/ kg/ wisogeschi/ Frankfurter _Studien____/baende_1_bis_16 /band 14 fst/ band14 fst. pdf. *

18

Осердя цього компоненту історіографії досліджуваної проблеми визначають ті дослідження, які розкривають тенденції економічного розвитку Польщі. До загальних праць, в яких здійснюється характеристика особливостей економічного розвитку цієї країни у 1920-х – 1939-х рр., відносимо роботи польських авторів Г. Дильонгової, A. Альберт, М. Тимовського та колективну працю А. Дибковської, М. Жарина, Я. Жарина [35, с. 125–127; 36 s. 81–87; 203–209; 37, с. 412–413, 421; 38, с. 240–243, 248–249]. Аналіз соціально-економічного розвитку міжвоєнної Польщі знаходимо і в працях радянських вчених. Загальні тенденції її економічного поступу відображені в тритомній “Історії Польщі” [39, с. 160–164, 297–301, 367–372]. Пануючі в радянський час ідеологічні кліше зумовили фігурування в цій праці розділів на кшталт “Пограбування Польщі іноземним капіталом” [39, с. 301– 307]. Не менш промовиста праця І. Гольдштейна: “Як польські пани гнобили селян” [40]. Лейтмотив, що зумовлював фіксацію уваги лише на зовнішніх чи внутрішніх суб’єктах економічних процесів, властивий і іншим працям радянської доби (напр., дослідженням І. Трайніна, А. Врублевського, Є. Братіна, Я. Хонігсмана) [41, с. 235–239; 42; 43, с. 55–56; 44]. Водночас констатуємо, що нерідко праці вчених СРСР репрезентують багатий фактологічний матеріал. В окрему підгрупу виділяємо праці, в яких фокусується увага на деяких аспектах економічного розвитку Польщі у певні періоди. Наприклад, у статті M. Мєщанковскі характеризується економічна ситуація в аграрній сфері країни [45]. Економічне становище Другої Речі Посполитої на початку 1920-х рр. висвітлюється у праці польського історика А. Кемпнера [46]. Економічні реформи в Польщі уряду В. Грабського та в умовах авторитарного режиму Ю. Пілсудського висвітлюються польським дослідником T. Сєдліком [47, s. 160–161, 167–213]. Характеристика господарства країни у період економічної кризи 1929–1935 рр. здійснюється Я. Томіцьким [48, s. 106–110]. Економічний розвиток Польщі у 1936–1939 рр. частково характеризує російський дослідник І. Кім [49, с. 14]. Автор підкреслює, що держава у цей період за рівнем соціально-економічного розвитку була на

19

останніх місцях серед країн Європи. Характеристику окремих аспектів економічного розвитку Волинського регіону країни здійснюють Г. Панишко, С. Шульга та П. Олешко [50–52]. У низці сучасних загальних праць, присвячених історії Польщі і Центрально-Східної Європи, однією з основних проблем у вивченні економічного розвитку країни виступала аграрна структура її східних воєводств. Серед робіт такого штибу відзначаємо працю американського вченого Дж. Ротшильда [28]. Автор висвітлює особливості соціальної структури і професійної зайнятості населення міжвоєнної Польщі, розкриває основні проблеми економічного розвитку країни, серед яких ахіллесовою п’ятою трактує відсталий характер східних воєводств країни [28, с. 55–61]. Характеристику соціально-економічного розвитку Другої Речі Посполитої у міжвоєнний період здійснюють і Л. Зашкільняк та М. Крикун [53, с. 459–460]. Автори, як і інші вчені, констатують серйозні контрасти в економічному розвитку різних регіонів країни. Зокрема, відносять західноукраїнські землі до одного з найменш розвинених регіонів країни (так звана “Польща В”) [53, с. 460]. Аналогічну позицію обстоюють також І. Костровіцка, З. Ландау та Й. Томашевський у спільній праці “Економічна історія Польщі XIX i XX століть” [54, s. 254–359]. На їхню думку, подолання глибоких економічних відмінностей між “Польщею А” і “Польщею В” стало б можливим у випадку інтенсивного промислового розвитку країни, якої, однак, у міжвоєнний період не спостерігалося [54, s. 349]. Це твердження, припускаємо, є раціональним: адже модернізація економіки південно-східних воєводств стала б, з-поміж іншого, фактором, який би мінімізував потенціал економічного націоналізму українців. Таким чином, у вищезгаданих працях констатується наявність суттєвого контрасту в економічному розвитку західних і східних регіонів Польщі. Дж. Ротшильд, Л. Зашкільняк, М. Крикун, І .Костровіцка, З. Ландау та Й. Томашевський трактували поділ країни на “Польщу А” і “Польщу В” таким, що зумовлений природними чинниками економічного розвитку і підкреслювали намагання влади подолати наявні відмінності. Проте Я. Хонігсман і Д. Стовбуха є представниками тієї когорти вчених, які підкреслюють дискримінаційний характер економічної політики

20

влади щодо “Польщі В” та встановлення на цих територіях національної ієрархії задоволення економічних потреб, в якій за польським населенням резервувалося перше місце [55, с. 14–15; 56, с. 102–104]. Відтак вважаємо необхідним розглянути праці, в яких з’ясовуються концептуальні засади національної політики польської влади щодо західноукраїнських земель та їх економічна складова, особливості її практичного втілення в економічній сфері і наслідки для соціально-економічного становища української нації. Ідеологію національної політики польських націонал-демократів та режиму санації щодо українців висвітлює А. Свинчук [57, с. 17–21]. Автор підкреслює прагнення перших до побудови однонаціональної польської держави шляхом цілеспрямованої асиміляційної політики та дискримінації національних меншин у політичній, культурно-освітній і соціально-економічній сферах [57, с. 18]. Ці твердження є типовими для робіт українських вчених. Про популярність концепції національної асиміляції шляхом репресивно-адміністративних заходів зазначає і один з найавторитетніших польських вчених А. Хойновський [58, s. 35]. Пілсудчики, хоча й стояли на позиції не національної, а державної асиміляції українців, все одно вважали за необхідне надати низку пільг польській нації в різних сферах суспільного життя. Аналогічна інтерпретація польської національної політики простежується у працях М. Кучерепи, В. Комара, О. Красівського, М. Кугутяка, Р. Кобильника, Л. Марківської [59, с. 11–16; 60; 61, с. 259; 62, с. 167–169; 63, с. 95–97; 64]. Важливий аспект наукового аналізу в сфері національних відносин у Другій Речі Посполитій – її конституційне поле. Один із тих, хто зосередив увагу на цій проблемі – М. Фелінські, який акцентує увагу на відсутності у конституції Польщі будь-яких проявів національної дискримінації [65]. Ця теза зазвичай залишається поза увагою вітчизняних дослідників. Так, Ю. Макар, зосереджуючи увагу на цій проблемі, наголошує на проявах дискримінації українців у різних сферах суспільного життя [66, с. 480–487]. В. Комар, висвітлюючи у дисертаційному дослідженні особливості національної політики Польщі щодо українців у 1935–1939 рр., також відзначає факт їх цілеспрямованої дискри-

21

мінації владою [67]. Дослідник констатує кризу політики державної асиміляції у другій половині 1930-х рр. та спроби повернення влади до реалізації концепції національної асиміляції, що значно погіршило становище українців [67, с. 13]. Із наявністю проявів дискримінації у політиці Другої Речі Посполитої щодо українців погоджуються і польські вчені (наприклад, Л. Ніяковський, А. Айненкель) [68, s. 107, 159–160; 69]. Загальні тенденції національної політики Другої Речі Посполитої висвітлюються і в тих працях польських вчених, предмет яких лежить поза географічним ареалом нашого дослідження. Як приклад, назвемо монографію К. Вжесінської [70]. Вчена репрезентує домінуючий у польській історіографії підхід, згідно яким українське питання в Польській республіці міжвоєнного періоду досліджується в контексті проблем національних меншин [70, s. 11–12]. Зауважимо, що такий підхід не характерний вітчизняним дослідженням. Висвітлюючи національну політику держави, здійснювану на західноукраїнських землях, А. Айненкель констатував факт погіршення соціально-економічного становища українців із включенням цього регіону до складу Польщі [69]. Причину такого стану речей автор вбачає у дискримінаційній економічній політиці влади на Західній Україні і негативній налаштованості до держави українського населення. О. Красівський, висвітлюючи особливості польської національної політики щодо українців, виділяє її економічну складову як одну з превалюючих [71]. Так, учений зазначає, що в межах реалізації концепції національної асиміляції українців польська влада надавала особливого значення економічному зміцненню польськості на західноукраїнських землях шляхом аграрної колонізації та заміни українських працівників поляками у сфері державної служби [71, с. 165–175]. Помітною працею, в якій висвітлюються основні аспекти дискримінації українців при здійсненні аграрної реформи, є дослідження сучасників тих років С. Барана і З. Порая [72]. З’ясовуючи стан землеволодіння на західноукраїнських землях у світлі систематизованих статистичних даних, автори констатують факт катастрофічної пауперизації українських селян внаслідок здійснюваної польською владою політики осадництва. Погір-

22

шення соціально-економічного становища українців унаслідок цієї практики констатував і Ю. Сливка [73, с. 42]. Автор з’ясовує особливості реалізації аграрної політики Польщі на західноукраїнських землях, висновуючи, що її основним завданням було зміцнення польськості в регіоні. Проте ця проблема розглядається крізь марксистську парадигму економічної дискримінації і класової боротьби. В аналогічному ракурсі осадницька політика розглядається такими радянськими вченими, як І. Васюта, Р. Оксенюк, Є. Братин, М. Левицький [74, с. 196; 75, с. 210–218; 43, с. 55; 76, с. 24–30]. Найбільш чітко і вичерпно політика цивільного і військового аграрного осадництва на Західній Україні характеризується у праці В. Смолея [77]. Аналізуючи мету осадницької політики націонал-демократичного табору, автор справедливо висновує, що вона була побудована на принципах прометеїзму і національної асиміляції [77, с. 8–11]. В. Смолей висвітлює зміни в законодавстві Польщі, що стосувалися колонізації західноукраїнських землях, а також наводить важливі статистичні дані щодо еволюції співвідношення землеволодіння між українцями і поляками у процесі реалізації осадницької політики. Дослідник робить висновок про суттєве погіршення соціально-економічного становища українців під впливом останньої. У схожому контексті аграрна політика Польщі в Західній Україні розглядається у статтях З. Баран і В. Литвинюк [78; 79]. Проблему погіршення соціально-економічного становища українців у складі Польщі більшість українських дослідників досліджують крізь призму дискримінаційної політики держави. Чи не єдиним винятком у цьому контексті є праця П. Воїна “Соціальне” [80]. Абстрагуючись від політики держави, автор відобразив соціальну картину української нації. Основною проблемою останньої він вважав соціальну неструктурованість, яка обумовила її слабкість у революційних змаганнях 1917–1920 рр. Тому П. Воїн вважав одним із головних завдань, які стояли перед українцями у міжвоєнний період, подолання їх концентрації в аграрному секторі. Соціальна структуризація, на його думку, мала б призвести до подолання регіональної ідентичності українських селян та консолідації нації [80, с. 32].

23

Аналізуючи сучасну польську історіографію з проблеми польсько-українських взаємин в економічній царині, знаний учений Є. Коко стверджує, що це чи не найуразливіше її місце. Як виняток він називає єдине питання: проблему військового осадництва в південно-східних воєводствах Другої Речі Посполитої, отже й на Західній Україні зокрема [81, s. 280]. Серед польських дослідників, що займаються відповідною проблематикою, – Є. Томашевський. Він висвітлює колонізаційну політику на західноукраїнських землях та висновує про її негативні наслідки для польської і української націй [82, s. 68–71]. Р. Тожецькі зазначає те, що, попри осадницьку політику, інтереси української нації бралися до уваги при здійсненні аграрної реформи, і селяни з її числа теж розширювали свої землеволодіння. Проте врегулювати проблему земельного голоду серед селян, від якої потерпали як українська, так і польська нації, на думку автора, могла лише індустріалізація [83, s. 277]. Таким чином, більшість вітчизняних і зарубіжних дослідників відзначають, що внаслідок природних чинників (приріст населення) та політико-економічних факторів (низькі темпи економічного розвитку, цілеспрямована державна економічна політика) соціальноекономічне становище українців у міжвоєнний період суттєво погіршилося. М. Рожик і С. Кость, висвітлюючи дискримінацію українців у соціально-економічній сфері, зазначають, що відповідна ситуація каталізувала їхню захисну реакцію у формі національної консолідації на економічному ґрунті [84]. Аналогічні ідеї обстоює і Г. Мельник [85]. Національну консолідацію в економічній сфері як реакцію на важке соціальне становище дещо в іншому контексті розглядає і З. Гіптерс [86, с. 20]. Про національну консолідацію у відповідь на важкі соціально-економічні реалії розмірковували і сучасники досліджуваних подій. Зокрема, М. Топольницький вважав, що пауперизація українських селян в умовах малоземелля зумовила єдиний вихід із ситуації, що склалася в той час: “захоплення у свої руки торговлі і промислу на своїй землі” [87]*. Зважаючи на те, що носіями економічного націоналізму була низка політичних партій, громадських організацій і рухів, вваТопольницький М. В чім сила народу? / Микола Топольницький. – Л., 1937. – 64 с.

*

24

жаємо необхідним зосередити увагу на працях, в яких з’ясовуються особливості їх функціонування. Означену групу історіографії поділяємо на наступні підгрупи: а) праці, присвячені аналізу діяльності тих українських політичних партій, які були носіями економічного націоналізму (Українська народна трудова партія (УНТП), Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО), Українська соціалістично-радикальна партія (УСРП), Українська військова організація (УВО), Організація українських націоналістів (ОУН), Фронт національної єдності (ФНЄ); б) праці, в яких висвітлюються особливості функціонування тих українських громадських організацій і рухів, які генерували ідеї націоналізму в економічній сфері (українська кооперація, консолідована в Ревізійному союзі українських кооперативів (РСУК), Союз українських купців і промисловців (СУКіП). Процес становлення і розвитку провідних українських політичних партій центристського і праворадикального таборів у період інкорпорації Західної України Польщею висвітлює С. Кульчицький [88]. Вчений охарактеризував діяльність УНТП у першій половині 1920-х рр. та її роль в утворенні УНДО, функціонування останнього у міжвоєнний період [88, с. 291–298]. С. Кульчицький також висвітлює процес становлення і розвитку провідних українських праворадикальних політичних сил УВО і ОУН. Проте він, здійснюючи характеристику української партійнополітичної палітри західноукраїнських земель міжвоєнного періоду, оминув увагою такі партії, як УСРП і ФНЄ [88, с. 303–312]. Більш детальна характеристика процесу становлення і розвитку тих провідних українських політичних партій на Західній Україні, які були носіями ідеології економічного націоналізму, здійснена у статтях М. Швагуляка, І. Дробота, І. Васюти [89–91]. Діяльності провідних українських політичних партій – УНДО, УСРП, ОУН і УВО – присвячений цикл статей представника радянської історіографії М. Дрохобницького [92–94]. Проте вони є вкрай суб’єктивними: адже автор зосереджує основну увагу на антирадянській ідеології в діяльності партій. Програмні постулати й основні віхи діяльності українських партій на західноукраїнських землях також висвітлює представник польської історіографії Єжи Гольцер [95, s. 531–551]. Проблема аграрної політики провідних українських

25

політичних партій на західноукраїнських землях у міжвоєнний період (УНДО, УСРП, ОУН) висвітлюється О. Кондратюк [96]. Становлення і консолідація українських праворадикальних політичних сил з’ясовуються у праці З. Книша [97]. Останній висвітлює історію створення і розвитку УВО у 1920-х рр. та організаційні ініціативи української діаспори, що призвели до виникнення ОУН. Проте праця носить узагальнюючий характер і не містить глибокого аналізу ідеологічних позицій та діяльності УВО і ОУН. Більш детально їх становлення та роботу, організаційну структуру, програмні засади аналізує М. Мандрик [98]. Окремі аспекти ідеології і діяльності українських праворадикалів на Західній Україні висвітлюють О. Лисенко, В. Туренко, Д. Армстронг, Р. Кутовий [10; 99; 9, с. 23; 100, с. 155–158]. Проте у більшості вищезазначених праць, присвячених діяльності українських праворадикалів, не аналізується економічна складова їхньої ідеології і практичної діяльності. Відповідну проблему частково піднімає І. Лисяк-Рудницький [101]. Проте, на його думку, ОУН і УВО у міжвоєнний період не виробили чіткої економічної програми [101, с. 251]. З цього приводу зауважимо, що сучасник досліджуваних подій С. Ленкавський приходить до іншого висновку [102]. Один із провідних ідеологів ОУН характеризує процес еволюції тактики боротьби праворадикалів від негації польської держави до самоізоляції української нації і “будування держави в державі”. Одним із завдань цієї тактики, за твердженням автора, було перетворення українців в автаркійну націю в межах польської держави і її економічне самопосилення [102, с. 150, 171]. С. Ленкавський також висвітлює терористичну діяльність УВО щодо польських осадників у міжвоєнний період, яка була одним із засобів боротьби української нації за землю з метою її економічного порятунку і самопосилення [102, с. 142]. За твердженням Є. Перепічки, одним із елементів економічного посилення нації і засобом нанести економічну шкоду польській державі була участь ОУН в антиалкогольному русі [103]. Стратегія на досягнення національної автаркії, здійснювана ОУН, була тісно пов’язана із боротьбою з інонаціональним бізнесом на західноукраїнських землях, особливо єврейським, засобами терору і соціальної обструкції. Відповідний аспект проблеми підні-

26

мається ізраїльським ученим С. Редліхом [104, с. 81]. Проте вітчизняний дослідник В. В’ятрович, визнаючи факт українсько-єврейської економічної конкуренції на Західній Україні у міжвоєнний період, стверджує, що ОУН на рівні її лідерів ніколи не намагалася вести цю конкуренцію за межами правового поля [105, с. 28–29]. Автор констатує факт ліберального ставлення ОУН до бізнесу єврейської меншини. Цю думку не поділяють канадські вчені Т. Химка та І. Курило: вони піддали таку позицію В. В’ятровича критиці. Дослідники стверджують, що останній побудував свою концепцію, виходячи з ідей М. Сціборського, тоді як у працях інших ідеологів ОУН досить часто прослідковувалася жорстка антиєврейська риторика, зумовлена, зокрема, і економічними чинниками [106, с. 256]. Ідеологічні позиції ОУН щодо економічного устрою майбутньої української держави частково розглядає В. Ходак [107, с. 41– 42]. Проте автор висвітлює їх у загальному контексті державотворчої концепції ОУН. Розглянувши праці, присвячені економічному аспекту ідеології ОУН і УВО, практичним спробам його втілення, констатуємо той факт, що більшість дослідників не розглядають соціальноекономічну сферу діяльності праворадикалів у контексті економічного націоналізму. Чи не вперше економічну платформу ОУН у контексті націоналізму розкрив В. Панченко [108]. Він висвітлює ідеологію економічного націоналізму ОУН, вироблену в міжвоєнний період, та спроби її практичної реалізації у час Другої світової війни [108]. Все ж дослідник висвітлює лише один з аспектів економічного націоналізму ОУН, пов'язаний із її державотворчою концепцією та адресований на майбутнє (до часів створення національної держави). Прояви економічного націоналізму в практичній діяльності ОУН у міжвоєнний період, пов’язані зі стратегією економічного посилення нації в умовах входження західноукраїнських земель до складу Польщі, автором не висвітлюються. В. Панченко також залишає поза увагою контекст коригування міжнаціональних взаємин, що обумовлювалося функціонуванням економічного націоналізму ОУН. Він розглядає його виключно як енергію “…економічного творення на благо всієї

27

нації і кожного індивідума зокрема” (але на шкоду національним меншинам у випадку ОУН) [108, с. 49; 109]*. Ще однією політичною партією правого спрямування, яка сповідувала ідеологію економічного націоналізму, був ФНЄ. Останній в українській історіографії досить часто залишається поза увагою дослідників. Одним із поодиноких досліджень, присвячених цій політичній силі, є стаття О. Медвідь [110]. Проте авторка не розглядає економічний аспект діяльності партії, характеризуючи її діяльність лише у політичному спектрі. Носієм ідей економічного націоналізму була й провідна партія центристського спрямування – УНДО. Найбільш ґрунтовно вивченням діяльності останнього займається М. Кугутяк. Йому належить низка статей, в яких з’ясовуються ті чи інші аспекти діяльності національних демократів [111]. Найбільш важливою працею дослідника у цій сфері є “Історія української націоналдемократії” [113]. У загальному контексті автор характеризує окремі положення політичної програми УНДО в економічній сфері, але не акцентує на них особливої уваги. Окремі аспекти становлення, ідеології та діяльності УНДО висвітлюють І. Дробот та І. Соляр [114; 115]. Досить детально економічні аспекти діяльності УНДО, його впливи у кооперативному русі на Західній Україні вивчені представником польської історіографії Г. Мазуром [116]. Проте він не трактує політику УНДО у цій сфері як економічний націоналізм. Означений контекст діяльності партії на сьогодні залишається не дослідженим. Генератором ідей економічного націоналізму також частково виступала УСРП. Провідним дослідником діяльності цієї партії є М. Міщук [117]. Авторка охарактеризувала ідеологію партії в сфері економіки і особливості її практичного втілення. М. Міщук висвітлила роль партії у антиколонізаційній боротьбі українських селян і в розвитку національної кооперації [117, с. 43–64, 150–151]. Все ж прояви націоналізму в економічній діяльності партії нею не висвітлюються. Панченко В. Г. Формування економічної платформи українського націоналістичного руху у 1920–1950-х роках / Володимир Григорович Панченко. – Дніпропетровськ : Свідлер А. Л., 2009. – 304 с.

*

28

УНДО, УСРП, ОУН і ФНЄ прагнули реалізувати ідеї економічного націоналізму використовуючи кооперативний рух. Про боротьбу за впливи в ньому УНДО, УСРП, ОУН зазначає Л. Дрогомирецька [118, с. 73]. Авторка констатує, що ключовими політичними силами, які контролювали національний кооперативний рух, були УНДО і УСРП. Проте дослідниця підкреслює, що попри це, українські партії намагалися зберегти позапартійний офіційний статус кооперативного руху [118]. У зв’язку з цим останній, консолідований у РСУК, офіційно виступав окремим самостійним носієм ідеології економічного націоналізму. Це обумовлює необхідність висвітлення праць, присвячених діяльності національних кооперативних структур. Зважаючи на наявність значної кількості праць, присвячених вивченню української кооперації на західноукраїнських землях у міжвоєнний період, зосередимо увагу на тій їх частині, в якій кооперативний рух розглядається не тільки як чинник економічного, але і політичного життя українців. Відповідний контекст проблеми зустрічаємо в узагальнюючому колективному дослідженні “Основи кооперації” [119]. Його автори вважають, що міжвоєнна українська кооперація, окрім підвищення добробуту пауперизованого селянства, також переслідувала національну мету: створення міцного фундаменту для майбутнього українського державотворення шляхом посилення нації [119, с. 9]. Також у цій праці висвітлюються ідеологічні засади функціонування українського кооперативного руху РСУК і з’ясовується його європейський контекст. Кооперація як засіб національного самопосилення і самозахисту українців в умовах входження західноукраїнських земель до складу Польщі розглядається і М. Рожиком та С. Костем [84]. Автори стверджують, що українська кооперація на Західній Україні у міжвоєнну добу переслідувала мету економічного “…самоутвердження і в такий спосіб підсилення своїх політичних прагнень і вимог” [84]*. Серед сучасників досліджуваних подій Рожик М., Кость С. Українське національне життя і національна преса в умовах “санації” [Електронний ресурс].

– Режим доступу : http://www.franko.lviv.ua/fakulty/jur/publications/visnyk26. *

29

питання національної економічної солідаризації нації порушував М. Галущинський [120]. На думку останнього, економічна самоорганізація українців у централізованій кооперативній мережі, з одного боку, була засобом захисту від наступальної політики поляків в економічній сфері, а з другого – створювала матеріальний ґрунт для прогресивного культурного і політичного розвитку нації за несприятливих умов [120, с. 16, 21]. Кооперацію як національно консолідуючий чинник вивчає і Т. Вісина [121]. Авторка висвітлює особливості організації українського кооперативного руху на Волині у міжвоєнний період. Вона з’ясовує процес консолідації українських кооперативних установ регіону під проводом РСУК у 1920-х рр., а також особливості наступальної політики польської влади щодо неї у кінці 1920-х – першій половині 1930-х років [121, с. 75–78]. Особливостям розвитку волинської кооперації у міжвоєнний період також присвячена праця сучасника досліджуваних подій А. Вівчарука [122]. Досить інформативною є узагальнююча стаття польського автора Є. Козакевича, присвячена розвитку української кооперації на західноукраїнських землях у міжвоєнний період [123]. Вчений подає важливі статистичні дані щодо кількості українських кооперативів у різні періоди. Окремі аспекти діяльності “Сільського господаря” та його роль у підвищенні рівня економічної освіти та культури українців у міжвоєнний період висвітлюються у дисертації Б. Савчука [124, с. 24–26]. Генератором українського економічного націоналізму поряд із політичними партіями і кооперацією також виступав СУКіП. Змушені констатувати, що його діяльність на сьогодні є малодослідженою. Функціонуванню професійної організації українських торговців на Західній Україні присвячена праця представника української діаспори В. Несторовича [125]. Останній вперше ґрунтовно висвітлив зародження і розвиток СУКіП, а також його ідеологічні засади та основні віхи функціонування. Він подав досить цінні статистичні дані щодо кількості українських торговців у різний час, висвітлив особливості розвитку національного підприємництва у порівняльному зрізі Волинь – Галичина, з’ясував основні аспекти політики польської держави щодо членів організації [125, с. 246–255, 123–126]. Характеризуючи ідеологічні засади функціо-

30

нування СУКіП, В. Несторович підкреслює, що для його членів превалюючим політичним завданням була реалізація соціальної емансипації нації шляхом дотримання і популяризації гасла “свій до свого по своє”. Автор висвітлює і практичні заходи лідерів СУКіП, спрямовані на досягнення поставленої мети. Зокрема, ним з’ясовуються особливості перебігу економічної конкуренції українських торговців і підприємців із представниками польського та єврейського бізнесу [125, с. 89, 204–230]. Визнаючи особливу значимість праці В. Несторовича, констатуємо, що вона носить описово-публіцистичний характер і є швидше історичним нарисом, ніж власне науковим дослідженням. Більш ґрунтовний науковий аналіз діяльності СУКіП здійснено в дисертаційному дослідженні О. Вербової [126]. Авторка висвітлила функціонування СУКіП у міжвоєнний період, проаналізувала діяльність пов’язаних з ним фінансових установ. Окрім економічного контексту діяльності СУКіП, О. Вербова з’ясовує і його національну ідеологію. Згідно з її позицією, творення українського приватного підприємництва було засобом збереження нації і її захисту від асиміляційної політики Польщі [126, с. 41–47]. Здійснений нами аналіз діяльності СУКіП дозволяє дещо скорегувати висновок дослідниці. Ми вважаємо, що національні завдання, які організація ставила в економічній сфері, були більш далекоглядними і передбачали не тільки самозбереження, але і самопосилення нації у її визвольних змаганнях. Попри це зауважимо: дослідження О. Вербової є досить цінним для нас науковим аналізом діяльності СУКіП, хоча він і не висвітлюється у контексті економічного націоналізму. Оскільки функціонування українського економічного націоналізму каталізувало посилення напруги і суперечностей у міжнаціональних відносинах на західноукраїнських землях, необхідною є характеристика праць, в яких з’ясовуються особливості міжнаціональних взаємин на Західній Україні у міжвоєнний період. Ця історіографічна група формується такими компонентами: а) теоретичні роботи, присвячені висвітленню загальних причин виникнення міжнаціональних суперечностей і конфліктів; б) праці, в яких висвітлюються особливості українсько-польських взаємин на західноукраїнських землях у міжвоєнний період;

31

в) роботи, в яких фокусується увага на українсько-єврейських відносинах у 1920-ті – 1930-ті рр. Розглядаючи першу з визначених підгруп, акцентуємо увагу на поглядах вчених, які стали класиками “жанру”, а також тих, що враховують економічний фактор як один із чинників поглиблення міжнаціональних суперечностей і конфліктів. Відповідне звуження історіографічної межі продиктоване наявністю надзвичайно великого доробку праць, присвячених цій проблематиці. Одним із західних класиків теорії суспільних суперечностей і конфліктів є німецький вчений Г. Зіммель. Останній акцентує увагу на психологічних причинах напруги, що виникає між представниками різних націй, вважаючи їх основними [127, с. 15–19]. Проте інший німецький дослідник Р. Дарендорф до вирішальних чинників, які каталізують напругу і конфлікти такого штибу, відносить нерівність соціальних позицій [128, с. 16]. Прагнення до зміни соціального статусу як одна з головних причин, що спонукає до боротьби, вивчається Р. Преторіусом, Л. Козером і Р. Коллінзом [129; 130, с. 56; 131]. Більшість дослідників різновидом суспільного конфлікту визнають міжнаціональний. Серед чинників, що каталізують останній, соціально-економічний вважається одним із превалюючих. Зокрема, за твердженням німецького вченого Д. Зенгхааса, різниця в економічному розвитку регіонів однієї країни може призвести до націоналізму і поглиблення міжнаціональних суперечностей [132, с. 180]. На думку американського дослідника В. Хеслі, міжнаціональні антагонізми поглиблюються в умовах економічної кризи, яка посилює тенденцію до соціокультурної замкнутості нації [133, с. 51]. Українська дослідниця Т. Вакулова також дотримується думки, що чинники соціально-економічного характеру досить часто спричиняють напругу в міжетнічних взаєминах [134, с. 120]. Прагнення доступу до економічних ресурсів, за словами П. Фомічева, найбільш чітко простежується у бездержавних націй, які схильні бачити у створенні власної держави панацею від усіх економічних негараздів [135, с. 25]. Ю. Мацієвський, класифікуючи міжнаціональні конфлікти на внутрішньосистемні та конфлікти, що виникли в результаті розпаду системи, визначає, що однією з причин виникнення перших є економічні відмінності між націями [136]. Інший знаний

32

вітчизняний учений В. Котигоренко, здійснюючи класифікацію конфліктів за критерієм причинності їх виникнення, окремим типом міжнаціональних конфліктів вважає ті, що зумовлені економічними причинами [137, с. 26; 138, с. 100]. На його думку, бажання усунути соціальний визиск або зберегти соціальні привілеї завжди слугує політично мобілізуючим чинником для нації [137, с. 27]. Аналогічна думка простежується і в узагальнюючій колективній статті О. Майбороди, Л. Нагорної, Л. Шкляра [139]. Про те, що більшість національних рухів Центрально-Східної і Східної Європи вважали економічне посилення засобом реалізації національних ідеалів, постулює російський вчений М. Савва [140]. Останній стверджує, що одним із найпопулярніших засобів економічного посилення бездержавних націй є популяризація гасла “свій до свого по своє” з метою витіснення тієї чи іншої нації з певних сфер економічного життя [140, с. 142]. Про функціонування в середовищі українців на західноукраїнських землях у міжвоєнний період цього гасла зазначає один із поодиноких представників єврейської історіографії, що займається дослідженням українсько-єврейських взаємин у даному хронотопі, С. Редліх [104]. На думку останнього, українці таким чином прагнули потіснити єврейський бізнес у регіоні [104, с. 81–82]. Проблему “економічного антисемітизму” в середовищі українських кооперативів, підпорядкованих РСУК, також частково дослідив Я. Хонігсман [55, с. 68]. Названі вчені формують, сказати б, другу плеяду тих, хто зосередив увагу на українсько-єврейських взаєминах в економічній сфері. Адже кількома десятиліттями раніше проблему українсько-єврейських взаємин взагалі і на економічному грунті зокрема розкривали сучасники досліджуваних подій. Так, наприклад, паразитичною функцію єврейського бізнесу на Західній Україні кваліфікував В. Мартинець [141]. На думку автора, євреї “…не тільки поширювали алкоголізм і затруювали наше населення денатуратом, але ожебрачують його, збагачуючись самі на нужді населення” [141, с. 4]*. Згідно з позицією В. Мартинця, для Мартинець В. Жидівська проблема в Україні / Володимир Мартинець. – Б. м., 1938. – 24 с.

*

33

подолання такого стану речей українці повинні створити власну торгово-промислову верству, яка потіснить єврейський бізнес в українських селах і містах [141, с. 3–4]. Досить схожа негативна оцінка функції єврейського бізнесу простежується у працях як інших сучасників, так і представників української діаспори (роботи М. Тимофіїва та О. Брика) [142; 143]. Досить ґрунтовно українсько-єврейські взаємини в економічній сфері на західноукраїнських землях у міжвоєнний період були висвітлені М. Гоном [144]. Він чи не вперше в сучасній українській історіографії розглядає українсько-єврейську конкуренцію в економічній царині крізь призму економічного націоналізму. М. Гон виділяє такі сфери боротьби українців із єврейським бізнесом: а) прагнення потіснити єврейських торговців у сільській місцевості; б) боротьба з єврейськими корчмарями; в) боротьба з єврейським бізнесом у містах [144]. М. Гон постулює, що українсько-єврейська економічна конкуренція призвела до поглиблення суперечностей між двома націями. Розглянувши праці, присвячені українсько-єврейським взаєминам на західноукраїнських землях у міжвоєнний період, змушені констатувати, що ця проблема на сьогодні залишається мало вивченою. Українсько-єврейські ж взаємини у контексті функціонування українського економічного націоналізму взагалі залишаються майже не дослідженими. Подібна лакуна в українській історіографії простежується і у вивченні українсько-польських взаємин. У більшості вітчизняних праць, присвячених цій тематиці, основна увага дослідників зосереджується на дискримінаційній економічній політиці польської держави щодо української нації. Відповідь же останньої на відповідний виклик у формі економічного націоналізму залишається поза увагою вчених. Серед тих із них, що займаються питанням українсько-польських взаємин у міжвоєнний період, слід згадати В. Сергійчука [145]. Останній вивчає цю проблему в контексті дискримінаційної політики Другої Речі Посполитої щодо українців, яка, на його думку, призвела до конфлікту між двома націями у першій половині 1940-х рр. Відповідна тематика також досліджується М. Кугутяком [146]. Він дійшов висновку, що українсько-польські взаємини на Західній Україні у міжвоєнний період носили характер

34

перманентної конфронтації, зумовленої дискримінаційною національною політикою польської влади. На схожих позиціях стоять і М. Сивінський, О. Бетлій та М. Швагуляк [147–149]. Останній, висвітлюючи передумови та хід українсько-польського протистояння у Східній Галичині у 1930 р., зазначає, що пацифікаційна акція стала тим фактором, який найбільше поглибив суперечності у взаєминах між двома народами [150, с. 46]. Проте представник польської історіографії С. Стемпень підкреслює, що провина за нагнітання напруги в українсько-польських взаєминах однаково лежить на обох націях [151, с. 211–222]. Вчений постулює, що українські праворадикали своєю безкомпромісною позицією щодо польської держави і терористичною діяльністю внесли значний деструктив у польсько-український діалог [151, с. 221–222]. Особливості українсько-польських взаємин в одному із західноукраїнських субрегіонів – на Волині – вивчаються Р. Давидюк, М. Кучерепою, Ю. Крамаром, М. Гоном [152, с. 77–80; 153–155]. Останній – один із тих небагатьох дослідників, які вивчають проблему українсько-польських взаємин у контексті функціонування економічних націоналізмів двох націй [156]. Проте він піднімає відповідну проблему лише опосередковано, оскільки його дослідження присвячене всьому комплексу міжнаціональних взаємин на західноукраїнських землях. Таким чином, проблема українсько-польських суперечностей і конфліктів у міжвоєнний період крізь призму українського економічного націоналізму до сьогодні залишається такою, де зроблені лише перші кроки в осягненні проблеми. Висвітливши історіографію проблеми, висновуємо, що явище економічного націоналізму в історичній науці розглядається досить диверсифіковано. Він інтерпретується у наступних ракурсах: як політика державного протекціонізму, стратегія соціально-економічного гноблення титульною нацією національних меншин і як вияв останніми прагнення до соціальної емансипації та досягнення національної автаркії. Також слід констатувати факт наявності лакуни у вітчизняній та зарубіжній історіографії, що визначається параметрами недослідженості українського економічного націоналізму на західноукраїнських землях у міжвоєнний період.

35

1.2. Джерельна база дослідження Використані при написанні роботи джерела поділяємо за наступними критеріями: а) за засобом відтворення: опубліковані і неопубліковані; б) за походженням: матеріали органів влади, політичних партій, громадських організацій та рухів, особистого характеру; в) за видовою належністю: документи, мемуари, преса, епістолярії; г) за характером: наративні і аналітичні. Значну цінність для нашого дослідження становлять опубліковані матеріали. Перш за все, це багатотомне видання, в якому зібрані документи та матеріали, присвячені історії Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) [157; 158]. Тут міститься величезний масив документів органів влади галицької республіки. Особливу цінність мають закон Національної Ради “Про земельну реформу”, низка розпоряджень Державного Секретаріату, що стосувалися економічної політики (Розпорядок Державного Секретаріату фінансів “Про зупинку ґуралень” і “Про продаж тютюнових виробів”, Розпорядок Державного секретаріату торгу і промислу “Про використання сирих шкір, шкіряних фабрикатів і грабарських виробів”, Розпорядок Державного Секретаріату внутрішніх справ “Про борошно, хліб і мучні вироби” і “Про обмеження вживання мяса” тощо) [157, с. 349–352, 261, 45–47, 293, 340–342]. Також у збірнику містяться важливі для нас матеріали офіційного періодичного органу ЗУНР і польської преси (статті з газет “Република”, “Нове життя”), що включають стенограми засідань Української Національної Ради [157, с. 181, 184–193, 197– 205]. Останні дають можливість краще зрозуміти політичну атмосферу та настрої, що панували в 1918–1919 рр. у середовищі української влади. Досить аналітичними є реферати еміграційного уряду ЗУНР про економічну ситуацію в окупованій Польщею Східній Галичині і про політику влади на окупованих територіях [158, с. 384–413, 266–290, 336–338, 358]. У них з’ясовуються особливості колонізаційної політики влади початку 1920-х рр. та дискримінаційні для українців умови на ринку праці. Важливими є опубліковані матеріали, присвячені українському національно-визвольному руху в Наддніпрянській Україні [159]. Зокрема, на увагу заслуговують постанови зборів провідних

36

українських національних партій, що допомагають зрозуміти політичну і економічну ситуацію в Україні та стратегію економічної політики влади [159, с. 98–100]. До опублікованих матеріалів також відносяться мемуари сучасників досліджуваних подій. Серед останніх виділяємо спогади одного з провідних діячів Української соціал-демократичної партії (УСДП) А. Чернецького [160]. У них автор частково торкається проблеми українсько-єврейської і українсько-польської економічної конкуренції, описує перебіг співпраці українських кооператив і єврейського бізнесу у Бережанському повіті [160, с. 25, 97]. Питання українсько-єврейських взаємин на економічному ґрунті, рецидиви у цих взаєминах частково висвітлюються у мемуарах Ш. Редліха [161, с. 83, 87, 114–115]. Серед опублікованих матеріалів епістолярного жанру на увагу заслуговують “Листи жидівського соціал-демократа про Україну” [162]. Незважаючи на суб’єктивізм цього джерела, воно є досить інформативним. Зокрема, велику цінність має інформація про економічну політику влади ЗУНР стосовно євреїв [162, с. 27–29]. Хоча опубліковані матеріали є важливим ресурсом, все ж основу джерельної бази дослідження компонують неопубліковані документи і матеріали, що зосереджені в українських центральних і обласних архівах (Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України), Центральний державний архів громадських об’єднань України (ЦДАГО України), Центральний державний історичний архів України, м. Львів (ЦДІАЛ України), Державний архів Волинської області (Держархів Волинської обл.), Державний архів Рівненської області (Держархів Рівненської обл.), Державний архів Львівської області (Держархів Львівської обл.), Державний архів Тернопільської області (Держархів Тернопільської обл.), Державний архів Івано-Франківської області (Держархів Івано-Франківської обл.), а також Російський державний військовий архів (РГВА). Значний масив складають документи органів влади ЗУНР і Другої Речі Посполитої. Що стосується документів вищих органів влади ЗУНР, то вони виявлені у фондах ЦДАВО України і ЦДАГО України. У фонді 4440 ЦДАВО України (“Представництво ЗУНР у м. Прага”) містяться Ноти Президії Української Національної Ради

37

до держав Антанти і Паризької мирної конференції, в яких характеризується економічна політика Польщі на окупованих нею західноукраїнських землях [163, арк. 186; 164, арк. 9 зв.]. Документи аналогічного характеру містить Ф. 269 ЦДАГО України (“Український музей у Празі”) [165]. Важливими для нас у цьому фонді є також довідково-інформаційні матеріали про політику Польщі у Східній Галичині, зібрані еміграційним урядом ЗУНР [166; 167]. У Фонді 2192 ЦДАВО України (“Диктатор Західної Области УНР”) виявлено листування Диктатора ЗУНР Є. Петрушевича із Начальною Командою Галицької Армії та накази по армії, в яких частково охарактеризовано економічну ситуацію в Східній Галичині у 1919 р. [168, арк. 186; 169, арк. 9 зв.]. Серед документів органів влади Другої Речі Посполитої найбільш аналітичними і об’єктивними є звіти, донесення, інформації, реферати, повідомлення Міністерства внутрішніх справ, Інституту вивчення національних меншин, Бюро інспекцій при генеральному інспектораті збройних сил Польщі, відділення контррозвідки при штабі Дванадцятої піхотної дивізії, Головного управління державної поліції Польщі. Документи цих структур містяться у фондах РГВА, ДАЛО, ДАРО, ДАВО. У фонді 312 к. РГВА (“Головне управління державної поліції МВС Польщі. ІV відділення”) виявлені справи, в яких досить ґрунтовно висвітлюється історія виникнення, ідеологія УВО та ОУН у сфері економіки і їхня діяльність [170]. Досить аналітичним є звіт відділу безпеки Бюро інспекцій при генеральному інспектораті збройних сил Польщі про діяльність ОУН і УВО, який міститься у фонді 464 к. (“Бюро інспекції при генеральному інспектораті збройних сил Польщі”) РГВА [171]. У названому фонді також містяться повідомлення центральних військових органів і військового командування про національний рух українців (у тому числі і в економічній сфері) [172; 173]. Історія національного руху і економічного розвитку українців на Волині висвітлюються у рефераті “Волинь”, складеному другим відділом Генерального штабу Польщі, який міститься у цьому ж фонді [174]. Бюро інспекцій у 1938 р. також склало аналітичне дослідження, присвячене історії і перспективам осадницької політики на Західній Україні [175]. Це джерело є досить цінним для з’ясування особливостей економічної

38

політики Польщі щодо західноукраїнських земель. Не менш важливими є звіти цієї структури про діяльність націоналістичних організацій і партій у Польщі [176]. У них піднімаються питання антиєврейських ініціатив поляків і українців в економічній сфері, аналізується діяльність кооперації РСУК [176, арк. 14–27]. Надзвичайну цінність мають реферати Інституту вивчення національних меншин і польської розвідки про політичне, економічне і культурне життя національних меншин у Польщі, які зберігаються у фонді 461 к. (“Експозитура №2 другого відділу Генерального штабу Польщі”) РГВА [177–179]. У них розкриваються проблеми “господарського сепаратизму” українців, зв’язку їхнього економічного руху із політичними завданнями [178, арк. 81; 177, арк. 19]. Ґрунтовними є звіти контррозвідки і військового командування про суспільно-політичну ситуацію на території Тернопільського воєводства, що містяться у фонді 354 к. (“Відділення контррозвідки і особливого інформаційного відділу 6-го військового округу…”) РГВА [180–181]. Зокрема, у квартальному звіті командира Дванадцятої піхотної дивізії зосереджується увага на політичному контексті функціонування українських економічних установ [180, арк. 3–4]. Перебіг українсько-польського протистояння за землю, антипольські настрої українців у 1938 р. у Тернопільському воєводстві висвітлюються у донесенні начальника відділу контррозвідки при штабі Дванадцятої піхотної дивізії [181, арк. 71–80]. Рух українських селян з метою витіснення інших націй із посередницької сфери на теренах цього воєводства описується у звітах Особливого інформаційного відділу при штабі Дванадцятої піхотної дивізії [182, арк. 26]. Досить аналітичними є звіти Міністерства внутрішніх справ Польщі про суспільно-політичну ситуацію в країні, діяльність політичних партій і життя національних меншин. Надзвичайно цінними є щоквартальні звіти МВС Польщі за 1935–1936 рр. про становище національних меншин, що містяться у фонді 464 к РГВА [183–186]. У них, окрім іншого, з’ясовуються соціально-економічні ініціативи українців. В інформаційних оглядах Національного відділу Міністерства внутрішніх справ (МВС), які містяться у ф. 308 к (“2-ий відділ Генерального штабу Польщі”) РГВА,

39

висвітлюється історія створення, ідеологія і діяльність УСРП та ОУН [187–188]. Звіти національного відділу МВС про життя національних меншин Польщі за 1927 р. містяться у ф. 1. Держархіву Львівської обл. (“Львівське воєводське управління”) [189–190]. У них знаходимо інформацію про економічне життя українців. Донесення МВС про діяльність УНДО, в якому висвітлюються його економічні ініціативи, знаходяться у ф. 271 Держархіву Львівської обл. (“Дирекція поліції у м. Львів”) [191]. Аналогічні звіти відділу безпеки МВС, що стосуються діяльності УВО і ОУН, сконцентровані у ф. 121 Держархіву Львівської обл. (“Львівське воєводське управління державної поліції”) [192–193]. Звіти МВС Польщі, що стосуються життя національних меншин, огляд їхньої преси, діяльності українських праворадикальних партій також виявлені у ф. 46 Держархіву Волинської обл. (“Волинське воєводське управління державної поліції”) [194–197]. Огляди МВС про суспільно-політичну ситуацію і діяльність політичних партій у Польщі також наявні у ф. 33 Держархіву Рівненської обл. (“Прокуратура Рівненського окружного суду”) [198–199]. Не позбавлені аналітичності також інформації і звіти воєводських управлінь і воєводських управлінь державної поліції, присвячені суспільно-політичній ситуації у воєводствах і діяльності українських політичних партій та громадських організацій у них. У ф. 1 (“Волинське воєводське управління”) і ф. 46 (“Волинське воєводське управління державної поліції”) Держархіву Волинської обл. містяться інформації Волинського воєводського управління про політичний терор ОУН, діяльність УНТП, доповідь про організаційний стан УСРП [200–202]. Велике значення для нас також мають монографії “ОУН на Волині” і “УНДО на Волині”, в яких з’ясовуються економічна ідеологія і ініціативи цих політичних сил [203–204]. Детальний аналіз програми УНДО 1926 р., в тому числі і її економічних положень, здійснено Дирекцією поліції м. Львова [205]. Надзвичайно цінними є аналітичні матеріали і статистичні дані, представлені у переписці Станіславського воєводського управління із МВС Польщі, присвячені українсько-польськоєврейській економічній конкуренції [206]. Особливості перебігу боротьби трьох націй в економічній сфері також висвітлені у матеріалах Станіславського воєводського управління, що стосуються

40

діяльності єврейських політичних партій і в інформаціях Станіславського воєводського управління державної поліції, присвячених аналізу діяльності “Стронніцтва народового” у Станіславському воєводстві [207–208]. Аналіз програмних засад і діяльності ФНЄ на території цього та Львівського воєводств, який генерував ідеї економічного націоналізму, здійснюється Львівським і Станіславським воєводськими управліннями [209]. Групу аналітично-узагальнюючих документів і матеріалів органів влади також доповнюють повідомлення, інформації, службові записки Корпусу охорони прикордоння (КОП). Наприклад, значну цінність для нас мають службові записки про полонізацію Західної України, які містяться у ф. 464 к. РГВА [210]. Українсько-польські взаємини на економічному ґрунті висвітлюються у переписці між командуванням взводу жандармерії КОП “Тернопіль” [211]. Величезний комплекс наративного матеріалу містять інформації агентів поліції, інформації, звіти про суспільнополітичну ситуацію і діяльність українських політичних партій та громадських організацій, що укладені повітовими командами державної поліції, щотижневі оперативні звіти воєводських управлінь, які містяться у фондах Держархіву Тернопільської обл., Держархіву Рівненської обл., Держархіву Івано-Франківської обл., Держархіву Волинської області. Найбільш багаті матеріалом такого штибу є фонди 72 (“Тлумачське повітове управління державної поліції”), 76 (“Косовське повітове управління державної поліції”), 78 (“Снятинське повітове управління державної поліції”) Держархіву Івано-Франківської обл.; ф. 276 (“Збаразька повітова команда державної поліції”), ф. 277 (“Теребовлянська повітова команда державної поліції”), ф. 281 (“Борщівська повітова команда державної поліції”) Держархіву Тернопільської обл.; ф. 30 (“Рівненське повітове староство”), ф. 115 (“Постерунок державної поліції в Клевані”) Держархіву Рівненської обл.; фонди 1 і 46 Держархіву Волинської обл., ф. 204 (“Малопольський окружний інспекторат прикордонної охорони”), ф. 205 (“Прокуратура апеляційного суду м. Львів”) ЦДІАЛ України. Окрему групу джерельної бази становлять статути, програмні документи і ухвали з’їздів тих українських політичних

41

партій і громадських організацій, які були носіями ідеології економічного націоналізму. Статутні документи і програма діяльності УСРП, прийнята у 1926 р., знаходяться у ф. 30 Держархіву Рівненської обл. [211, арк. 53–55 зв.]. У цій справі, зокрема, з’ясовується ідеологія економічної політики партії. Програма УСРП 1926 р. дублюється у ф. 356 к РГВА [213, арк. 2–4]. Висновки про діяльність партії в економічній сфері різних років можна зробити на основі ухвал її з’їздів. Постанови з’їзду 1926 р. і Конгресу УСРП 1928 р. знаходяться у ф. 46 Держархіву Волинської обл. [214, арк. 10; 215, арк. 22–25]. Ці ухвали також дублюються у ф. 403 ЦДІАЛ України [216, арк. 5–7]. У ф. 356 к. РГВА знаходяться постанови з’їзду партії, ухвалені у 1932 р. [213, арк. 15]. Програмні засади функціонування партії у 1937 р. містить ф. 308 к. РГВА [188, арк. 3–7]. Відповідні постанови і програми УСРП різних років дозволяють прослідкувати наявність чи відсутність суттєвої еволюції економічної доктрини партії. Постанова з’їзду ще однієї політичної сили, яка була носієм ідеології економічного націоналізму, – УНТП, прийняті у 1923 р., наявні у ф. 1 Держархіву Волинської обл. [200, арк. 7–8]. У ній визначається економічна стратегія партії за умов інкорпорації західноукраїнських земель Польщею. Статутні документи, програма і постанови з’їздів УНДО 1925–1928 рр. виявлені у ф. 46 Держархіву Волинської обл. [217, арк. 41–52, 249–251, 340–342]. Вони є досить цінними, оскільки дозволяють прослідкувати економічну ідеологію і основні ініціативи, спрямовані на її реалізацію партією у другій половині 1920-х рр. Ухвали з’їздів УНДО 1925– 1935 рр. виявлені у ф. 356 к. РГВА [218]. Вони дозволяють прослідкувати еволюцію економічної політики партії у 1920-х – 1930-х рр. Програмні документи УВО, в яких висвітлюється економічний аспект її ідеології, а також постанови Конгресу ОУН 1929 р., виявлені у ф. 1 Держархіву Волинської обл. [219, арк. 85– 93, 110–136]. Постанови з’їздів ОУН, які містять положення щодо економічної політики партії, знаходяться у ф. 308 к. і ф. 356 к РГВА [187; 220, арк. 4–25]. Фонд 319 (“Центральне українське національне товариство Союз українок”) ЦДІАЛ України містить статутні документи і програму цієї організації, яка іноді долучалася до національних

42

економічних ініціатив українців [221]. У цьому фонді також знаходиться договір про співпрацю організації із “Сільським господарем”, який частково проливає світло на економічну ідеологію та ініціативи організації [222]. До матеріалів українських громадських організацій наративного характеру зараховуємо офіційне листування між товариствами “Союз українок”, “Сільський господар”, “Просвіта”, в яких обговорюються питання економічної політики [222]. Частково джерельну базу дослідження склали неопубліковані матеріали епістолярного жанру. Це, наприклад, листи-прохання українців до посла С. Тимошенка, за якими можна прослідкувати економічні проблеми представників української громадськості і таким чином сфокусуватися на індивідуальному рівні осмислення досліджуваної проблеми [223–224]. Надзвичайно великий масив джерельної бази дослідження складають матеріали періодичної преси. Останню за критерієм походження поділяємо на пресові органи влади і періодику тих українських політичних партій, громадських організацій і рухів, які сповідували економічний націоналізм. Досить важливим наративним джерелом є офіційний часопис ЗУНР “Република”. Він містить законодавчі акти, які ухвалювалися Українською Національною Радою, стенограми її засідань, проекти законів, постанови уряду [225, с. 3; 226, с. 3; 227, с. 2; 228, с. 2]. Цей часопис часто артикулював аналітичні статті, в яких висвітлюються погляди української інтелектуальної еліти на оптимальний політичний і економічний уклад держави (як, наприклад, стаття М. Лозинського) [229, с. 2]. Надзвичайно цінним аналітичним джерелом для нашого дослідження є щоквартальні видання МВС Польщі “Sprawy Narodowosciowe” і “Sprawozdanie z zycia mniejszosci narodowych”. Вони містять ґрунтовні звіти спеціалістів про життя національних меншин Польщі. Зокрема, у кожному номері журналу “Sprawozdanie z zycia mniejszosci narodowych” є рубрика, присвячена економічному життю українців, в якій висвітлюються їх ініціативи, спрямовані на соціальну структуризацію нації та перетворення її в автаркійну одиницю [230, s. 30–31; 231, s. 36; 232, s. 37; 233, s. 30]. Не менш цінними є й аналітичні статті, вміщені у часописі “Sprawy

43

Narodowosciowe”, як, наприклад, характеристика українськоєврейської економічної конкуренції, діяльності провідних політичних партій цих націй [234, s. 573; 235, s. 232]. Важливе значення для нашого дослідження мають часописи українських політичних партій і громадських організацій, які були носіями економічного націоналізму. Насамперед слід відзначити пресові органи УНДО, яке було найбільш популярною політичною силою серед українців Західної України. Націонал-демократам належала низка часописів, серед яких відзначимо “Діло”, “Новий час”, “Свободу”, “Український голос”. Найбільш аналітичною серед них була газета “Діло”, в якій досить часто зустрічаються статті, присвячені аналізу політичного і економічного становища українців і визначенню економічних завдань, що поставали перед ними. Наприклад, стаття невідомого автора “Роля політики в житті нації” [236]. Масштабним наративним джерелом є часопис “Новий час”. Він містить великий масив оперативних повідомлень про ті чи інші події, що стосувалися життя українців Польщі (у тому числі і економічного). На сторінках “Нового часу” також активно пропагувалися товари українського виробництва, постійно звучали заклики до української громадськості “здобувати” міста, дотримуватися кличу “свій до свого по своє” [237]. Пропагандистським матеріалом аналогічного штибу наповнені і сторінки газет “Свобода” та “Український голос” [238–241]. Значну цінність для дослідження має офіційний орган УСРП “Громадський голос”. На сторінках останнього міститься інформація про діяльність партії в економічній сфері, постанови з’їздів, роздуми лідерів названої політичної сили над її ідеологічними завданнями. Проте статті цього часопису носять переважно наративний характер. Надзвичайною аналітичністю відзначаються статті органів ОУН “Розбудова нації” і “Національна думка”. На сторінках цих часописів зустрічаються статті ідеологів ОУН, в яких здійснюється ґрунтовний аналіз завдань зазначеної політичної сили в економічній сфері, піднімаються питання українського економічного націоналізму, українсько-єврейських взаємин в економічній царині тощо [242–246].

44

Поодинокі аналітичні статті також містить офіційний орган ФНЄ “Перемога” [247]. Зі сторінок останньої також дізнаємося про діяльність партії, її з’їзди та ухвали. Надзвичайно цінним джерелом інформації про кооперацію РСУК є її пресові органи “Кооперативна республіка” і “Господарсько-кооперативний часопис”. Їх дописувачами досить часто були лідери кооперативного руху Ю. Павликовський, О. Луцький, К. Коберський [248–251]. У своїх статтях вони викладали власні погляди на роль кооперації в житті української нації, здійснювали ґрунтовний аналіз економічного становища українців у складі Польщі та визначали економічні завдання, які стояли перед ними в умовах бездержавності. Також ці журнали містять величезний масив наративної інформації про розвиток української кооперації. Досить важливу для нас інформацію містить газета організації українських ремісників Львова “Міщанське братство” – “Слово”. На сторінках останнього на початку 1920-х рр. активно аналізувалися ті економічні реалії, в яких опинилася українська нація після поразки революції, і визначалося, що одним із найважливіших її завдань є реалізація соціальної емансипації. Часопис активно здійснював пропаганду гасла “свій до свого”, закликав українців до захоплення в свої руки торгівлі, підприємництва та “здобуття” міст. Значний комплекс матеріалу аналітичного і наративного характеру містить професійний часопис українських торговців і підприємців “Торговля і промисл” (орган СУКіП). На його сторінках теж пропагувалося гасло “свій до свого”, висвітлювалися здобутки і проблеми національного підприємництва у складі Польщі, визначалися політичні і економічні завдання, які йому необхідно реалізувати. Отже, основу джерельної бази дослідження становлять неопубліковані документи та матеріали. Це насамперед документи ЗУНР і Другої Речі Посполитої, статутні та програмні документи українських політичних партій і громадських організацій, які були носіями ідеології економічного націоналізму, а також ухвали їхніх з’їздів. Відповідні матеріали містяться у фондах ЦДАВО України, ЦДАГО України, ЦДІАЛ України, РГВА, Держархіву Львівської обл., Держархіву Івано-Франківської обл., Держархіву Тернопільської обл., Держархіву Рівненської обл.

45

Важливе значення також мають періодичні органи владних структур ЗУНР, Польщі, українських політичних партій і громадських організацій. Окрему групу джерел становлять опубліковані документи та матеріали. Серед них виділяємо мемуари сучасників, документи і довідково-інформаційні матеріали ЗУНР і Польщі. Отже, історіографія досліджуваної проблеми засвідчує, що економічний націоналізм досить ґрунтовно вивчається західними науковцями. Він розглядається ними як диверсифіковане явище, що може проявлятися у протекціонізмі держави національному товаровиробнику (шляхом встановлення високого мита на іноземні товари) і в преференційній внутрішній політиці (встановлення міжнаціональної ієрархії задоволення економічних інтересів, в якій за титульною нацією резервується перше місце). Генераторами економічного націоналізму також можуть виступати бездержавні нації, реагуючи таким чином на свій колоніальний статус і дискримінаційну політику держави. Економічний націоналізм у всіх своїх проявах є засобом досягнення політичної могутності нації і стану національної автаркії. У випадку бездержавних націй реалізація відповідних завдань розглядається переважно у контексті здобуття політичної незалежності. Економічний націоналізм українців у хронотопі західноукраїнських земель міжвоєнного періоду на сьогодні залишається явищем не достатньо вивченим. У величезному масиві робіт як вітчизняних, так і зарубіжних вчених, присвячених вивченню економічної політики Польщі щодо українців, а також тим чи іншим аспектам їхнього економічного життя, ці проблеми крізь призму націоналізму майже не розглядаються. У зв’язку з цим головним джерелом інформації при написанні роботи стали опубліковані і особливо неопубліковані документи та матеріали. Серед останніх найбільш цінними для нас є документи та матеріали органів влади, а також тих українських політичних партій і громадських організацій, що виступали генераторами ідеї економічного націоналізму. Важливим джерелом дослідження також є періодична преса, яка відображає ініціативи суб’єктів українського економічного націоналізму та реакцію на них поляків і євреїв.

46

РОЗДІЛ 2. ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ЕКОНОМІЧНОГО НАЦІОНАЛІЗМУ ТА ЙОГО СУТНІСТЬ 2.1. Ідейно-політичні витоки українського економічного націоналізму та його сутність Здійснений нами аналіз історіографії досліджуваної проблеми, а також осмислення суспільно-політичних та економічних процесів у багатонаціональних державах Заходу, починаючи з другої половини XIX ст., дозволяє констатувати такі етапи розвитку економічного націоналізму: – його теоретичне обґрунтування, яке знаходимо в працях Ф. Ліста, Г. Шмоллера, Д. Менделєєва, С. Вітте, М. Манулеску, М. Дж. Ранада та ін.; – застосування основних концептів економічного націоналізму державами (Німеччина, Росія) в другій половині XIX ст., а також активізація громадських рухів в Італії, що виступали прибічниками цієї практики. На цей час припадає застосування основних постулатів економічного націоналізму тими національними меншинами в Європі, які прагнули економічного самопосилення для здобуття незалежності; – використання економічного націоналізму в період між двома світовими війнами. Націоналізм, згідно з висловом Норберта Еліаса, – це “релігія, що за своєю суттю має світський характер” [252, с. 35]*. Саме він полонив свідомість тих (принаймні враховуючи прагнення поневолених націй до самовизначення), хто став учасником суспільно-політичних процесів, починаючи з часу завершення Першої світової війни – періоду, коли з небаченою доти стрімкістю утворилася низка національних держав [253, с. 237].

Лангевіше Д. Нація, націоналізм, національна держава в Німеччині і в Європі / Дітер Лангевіше ; [Пер. з німецької О. Логвиченко]. – К. : К.І.С., 2008. – 240 с. – Бібліогр. : с. 191–202. *

47

Враховуючи об’єкт-предметне поле нашого дослідження, вихідною диспозицією в осмисленні сутності економічного націоналізму трактуємо категорію нації. Об’єднана спільним минулим, колективною пам’яттю, мовою, релігією, традицією тощо вона створює той “простір”, який “призначений” для виявлення колективних інтересів у різних сферах суспільного життя і економічних процесах зокрема. Таке твердження є констатацією того незаперечного факту, що, попри значимість соціокультурного фундаменту, імператив забезпечення життєвих потреб – заробітку як засобу врегулювання життєвих пріоритетів людини – визначає спільність інтересів тих, хто говорить однією мовою, сповідує більш-менш спільну “гаму” ідеалів, які об’єднують людей різного соціального статусу, нерідко різних політичних уподобань тощо в єдине ціле. Каталізатором до захисту зазвичай виступає неприйняття суспільно-політичних реалій у тих суспільствах, які розчленовані на де-факто пануючі та підневільні нації. Порушення принципу рівних можливостей, який характерний ліберальним суспільствам, нерівність життєвих шансів поміж представниками титульних націй і національних меншин є предтечею конфлікту поміж ними. Це визначається тим, що дана диспозиція криє в собі об’єктивний потенціал спроби однієї з націй ліквідувати той статус-кво, який вважається нею несправедливим. Це міркування ґрунтується на висновку Р. Коллінза, який стверджує, що причини тих чи інших суспільно-політичних процесів у певній країні слід шукати як на рівні окремих її громадян, так і націй, а передусім – в інтересах утримання домінуючих позицій одними і намаганнями інших позбутися такого домінування [131, с. 81]. Отже, вчений оперує такою логікою: суб’єкти суспільнополітичного життя відрізняються не тільки своєю культурою, а й різними цілями. Застосовуючи ці міркування до реалій тих українців, що після поразки революції стали громадянами Польщі, стверджуємо: в умовах очевидних соціокультурних “розколів” – римо- та греко-католики, православні, юдеї; польсько- й україномовні, ті, що спілкувалися мовою їдиш тощо – релігія й мова, як один із найбільш значимих маркерів належності до певної нації, з одного боку, об’єднують їх представників, а, з другого, за умов

48

нерівності шансів на благополучне майбутнє, спонукає їх до взаємного протиставлення. Мотивом цього зіткнення інтересів є переформатування суспільно-політичних реалій у тому варіанті, який здається правильним тій чи іншій нації. Враховуючи статус українців у Польщі – національна меншина – а також її дискримінацію в цій країні, маємо підстави стверджувати: український націоналізм був охоронний за своєю іманентною сутністю. Цією категорією (охоронного націоналізму) оперує О. Тєвдой-Бурмілі, підкреслюючи тим самим специфіку його природи, котра може бути обґрунтована в дискурсі тойнбініанської фабули “Виклик – Відповідь”, або ж так званого протидіючого процесу (коли дія однієї з націй викликає протидію іншої) [254, с. 111]. Ця реальність очевидна із врахуванням сутності Другої Речі Посполитої як націоналізаційної держави. Цим інноваційним словосполученням на початку XXI ст. Р. Брюбейкер визначив сутність низки новоутворених держав Центрально-Східної Європи міжвоєнного періоду, які претендували на статус національних, але де-факто такими не були, об’єднуючи в своєму складі низку національних меншин [27 с. 87]. Зважаючи на національну строкатість регіону, тут не вдалося успішно реалізувати вільсонівський принцип “права націй на самовизначення”, і низка новоутворених держав включила до свого складу велику кількість національних меншин [255, c. 342]. При цьому значна їх частина володіла кращими економічними позиціями, ніж титульні нації (значну частину “середнього класу” в Чехії творили судетські німці, у Прибалтиці – поляки, євреї – в Польщі, Угорщині, Румунії, Словаччині, угорці – не тільки в Румунії, а й у Словаччині) [33, c. 79]. Підприємницькі верстви Балканського регіону складалися переважно з італійців, греків та євреїв, а основними землевласниками виступали мусульмани й угорці [28, с. 23]. У зв’язку з цим новоутворені національні держави вважали своєю історичною місією “відновлення економічної справедливості” та забезпечення титульним націям домінування у сфері підприємництва. Цю тенденцію зафіксувало ряд вчених. Саме державу генератором націоналізму трактують, наприклад, Е. Сміт і Р. Брюбейкер [3, с. 17; 156, с. 44]. До таких держав найчастіше

49

відносять ті титульні нації, які були тривалий час позбавлені політичних прав і умов для всестороннього розвитку, піддавались асиміляційному тиску центральної влади. Набувши статусу титульних, вони в ейфорії нерідко не стримуються від використання важелів легітимного насильства для задоволення своїх потреб. Ці дії виправдовувалися як компенсація за попередню дискримінацію [27, с. 120]. Такі тенденції притаманні Чехословаччині, Румунії, Угорщині, Польщі, Югославії, Болгарії, де центральна влада тією чи іншою мірою протегувала титульним націям. Я. Гофман охарактеризував відповідну політику як економічний націоналізм, спрямований всередину держави [33, c. 79]. Щоправда, законодавчої основи під собою він не мав, проявляючись скоріше в “…безжальній адміністративній свободі дій” [28, с. 23]*. За умов, в яких іноземці володіли великими площами сільськогосподарських земельних угідь і переважали в сфері підприємництва, можна було з легкістю, без зайвих докорів сумління здійснити “справедливий” перерозподіл земель на користь потерпаючих від їх нестачі представників титульної нації, а на інонаціональних підприємців покласти весь тягар забезпечення державного бюджету. Досить часто відповідна економічна політика щодо національних меншин переслідувала і асиміляційні завдання. Створення економічних преференцій титульним націям було засобом “заохочення” для національних меншин до інтеграції в їхній соціокультурний простір. Вона поставала як варіант уникнення подальшої їх дискримінації. Міркування Р. Брюбейкера перегукується з теоретичними гіпотезами Т. Нейрна і М. Гехтера. Вони першими обґрунтували міркування стосовно того, що колоніалізм може спрямовуватися не тільки в його класичному варіанті – завоювання колоній, але й у зворотній проекції: перетворення територій, які входять до складу держави, в її внутрішню колонію [156, с. 49].

* Ротшильд Дж. Східно-Центральна Європа між двома світовими війнами / Джозеф Ротшильд ; [пер. з англ. В. П. Канаша]. – К. : Мегатайп, 2001. – 496 с.

50

Особливості соціально-економічного розвитку західноукраїнських земель у складі Другої Речі Посполитої дає підстави визнати логіку теоретичної гіпотези М. Гехтера й Т. Нейрна. Постання т.зв. Польщі А та Польщі В, коли остання повсякчас залишалася аграрним краєм і сировинним придатком без особливих шансів економічної модернізації, її де-факто колоніальний статус – свідчення того, що в окремих випадках (зокрема, після інкорпорації однією національною державою іншої) соціальноекономічна політика влади призводить до штучного паралічу економіки підкорених територій. Така реальність, згідно з міркуваннями згаданих західних учених, є каталізуючим чинником до визрівання в лоні дискримінованих спільнот націоналізму [156, с. 49]. Логіку таких теоретичних конструкцій підтверджують події на західноукраїнських землях. Адже роздуми сучасників над важким економічним становищем нації призвели до вироблення захисних ідеологічних концептів економічного націоналізму інтелектуальною елітою українців – тенденція, яка властива багатьом націям. З цього приводу Отто Данн стверджує: “при формулюванні положень у національному питанні тональність задають освічені верстви суспільства…” [253, с. 16]*. Аналогічна тенденція простежується і в українців. Їх економічний націоналізм став не тільки захисною реакцією, але й стимулом, а водночас і засобом до економічної модернізації нації, що мала призвести до її посилення у подальших визвольних змаганнях. Ще Ф. Ліст стверджував, що економічні ініціативи нації повинні підпорядковуватися її політичним цілям [18, с. 222]. Поразка революційних змагань 1917–1920 рр. призвела до усвідомлення представниками освіченої частини українства, що економічно слабка нація, більшість представників якої складають селяни, є не достатньо сильною для здобуття незалежності. На початку 20-х рр. ХХ ст., після поразки національно-демократичної революції, перед лідерами українських політичних сил постало закономірне питання: чому естонці, латиші, чехи, поляки змогли Данн О. Нации и национализм в Германии 1770 – 1990 / Отто Данн ; [Пер. с немецкого И. П. Стребловой]. – СПб. : Наука, 2003. – 470 с. *

51

відстояти своє право на національну державу, а українці її втратили? Аналіз національно-визвольних рухів цих націй призводить до усвідомлення того, що соціальна емансипація нації, реалізована шляхом економічного націоналізму, дасть кращі шанси на здобуття і відстоювання власної держави [256, арк. 9]. Бачення західноукраїнським політикумом однієї з причин поразки революції 1917–1920 рр. досить влучно було відображено в “Розбудові нації”: “сталося це тому, що українська національна революція базувалася переважно на селянських масах і що наші міста були осередками наших ворогів. Не треба забувати, що російсько-жидівське населення України підпирало не лише пролетарську революцію, але також реставраторів старого ладу” [257, арк. 5]*. Подібні думки висловлювали і члени СУКіП [258, арк. 15]. Тому констатуємо, що, мабуть, однією з основних причин запозичення українцями явища економічного націоналізму була їхня поразка в національно-визвольних змаганнях, яка стала своєрідним обрядом ініціації української національної ідеї, після якого вона сягнула нового рівня, вийшовши за рамки культурницького націоналізму [259, с. 134]. Серед інших причин, що зумовили зосередження уваги національних лідерів на економічному аспекті українського націоналізму, слід відзначити: по-перше, активізацію тенденцій економічного націоналізму в політиці ряду європейських держав у міжвоєнний період, що не могло бути не поміченим українцями [217, арк. 149]. У цей час економічна політика стає засобом реалізації національних інтересів: “…кожна держава у всіх господарських справах хоче витягнути всі користі передовсім для себе… Ось так на практиці повстає господарський націоналізм, що своєю ціллю ставить економічний інтерес нації…” [260, с. 4; 261, арк. 6 зв.]*. У період революції далася взнаки й відсталість традиційної української господарської системи в умовах ринку, яка розмежоРГВА, ф. 308 к 2-ой отдел Генерального штаба Польши г. Варшава. 1917– 1939 гг., оп. 1, д. 211. Брошюра Организации Украинских Националистов Западной Украины “Розбудова нации”, 1929 г., 32 л. * Господарські націоналізми глузують зі співпраці // Наш клич. – 1933. – 23 липня. – Ч. 18. – С. 4. *

52

вувала націю на множину герметизованих у лоні своїх економічних “гетто” автаркійних одиниць. За словами П. Воїна, “…наша політична й соціальна дійсність, невдачі… – нічого не навчили вузьколобих хуторян. Поняття нація в них замикається між думкою про власний хуторець у балці…” [80, с. 32]*. Подібні ідеї обстоював і один із дослідників українського кооперативного руху, сучасник досліджуваного періоду І. Витанович. За його словами, у міжвоєнний період українська національна еліта усвідомила той факт, що “з бідним політики робити не можна” [86, с. 20]*. Тому, вивчаючи досвід інших поневолених націй Центрально-Східної Європи другої половини ХІХ – початку ХХ ст., представники української інтелігенції запозичують у них ідею економічного націоналізму як засіб самопосилення. Приклад націй Східної Європи став показовим для українців не в останню чергу внаслідок географічного та політичного факторів – близьке розташування західноукраїнських земель до нього, схожість становища дискримінованих раніше націй з тими реаліями, в яких опинилися українці в Польщі, та входження у минулому східногалицьких українців спільно з чехами, поляками, словаками до складу єдиної держави. Для чехів, поляків (т. зв. органічний рух), словаків, прибалтійських націй здобуття економічної незалежності від імперських економік (Австро-Угорської, Російської і Німецької), було метою економічного націоналізму і розглядалася носіями цієї ідеї як підстава майбутньої політичної незалежності [19]. Окрім того, під впливом поширення націоналізму стала популярною тенденція до “очищення” власної нації у всіх сферах (і в економічній зокрема). Ці прагнення вилилися в боротьбу автохтонних націй за землю (яка у Центрально-Східній Європі в багатьох випадках належала інонаціональним поміщикам) і за “націоналізацію” міст, які були населені великою кількістю чужинців. Як постулює італійський професор історії А. Граціозі, “явище відвоювання міст… фактично становило другу Воїн П. Соціяльне. – Л., 1936. – 32 с. Гіптерс З. В. Економічна освіта молоді в Галичині ХІХ – першої половини ХХ століть: теорія, досвід, персоналії: Монографія / З. В. Гіптерс. – Л. : ЛБІ НБУ, 2006. – 220 с. * *

53

велику хвилю загальнішого “очищувального” припливу, яка насунула на багатомовні терени (перша хвиля була породжена прагненням здобути землю)” [262, с. 147]*. В умовах бездержавності успіх реалізації постулатів економічного націоналізму цими націями залежав від здатності їхніх провідників мобілізувати спільноти до дотримання засад економічної самодисципліни (здійснювати всі економічні операції через представників власної нації). На територіях Чехії, Словаччини, Польщі, Прибалтики, де підприємці і великі землевласники не були здебільшого автохтонами, повернення землі і формування власного “середнього класу” та національної економіки розглядалися і як акт відновлення історичної справедливості, і в контексті посилення національно-визвольних змагань [263]. Зважаючи на ці обставини, економічний націоналізм на названих територіях набуває яскраво вираженого антиєврейського (поляки, чехи, словаки), антинімецького (поляки Познані, чехи), антиугорського (словаки), антипольського (прибалтійські народи) спрямування [263]. Відтак стає зрозумілим, що досить часто об’єктами економічного націоналізму недержавних націй ставали не тільки панівні народи, в контексті взаємин з якими він трактується як засіб захисту від асиміляційної політики, але й низка національних меншин. Це, зокрема, стосується польських великих землевласників на території Прибалтики і єврейських підприємців майже на всій території Центрально-Східної Європи. У цьому випадку економічний націоналізм характеризується наступальністю. Представники найбільш освіченої частини українства намагалися адаптувати відповідний історичний досвід своїх сусідів до власних реалій. Зокрема, рух за інтеграцію до міст частково став результатом перейняття аналогічних ідей у чехів та ірландців [241]. Також активно використовувався досвід поляків, латишів, естонців, фінів, які до початку революційних подій 1917–1918 рр. чисельно домінували в містах, що значною мірою дозволило їм відстояти створені національні держави. Граціозі А. Війна і революція в Європі, 1905–1956 рр. / Андреа Граціозні ; [Пер. з іт. М. Прокопович]. – К. : Основи, 2005. – 350 с.

*

54

Використовуючи кооперативний рух у національних інтересах, українці використовували досвід чеської, данської і польської націй, які часто наводилися в приклад як успішні реалізатори відповідної ідеї. Зокрема, громадсько-політичним діячам українців було відомо про тісний зв'язок кооперативного руху чехів з їхньою визвольною боротьбою, що часто ставилося українцям у приклад: “…незалежністю своєю чехи мусять завдячувати тільки потужній силі кооперації” [264, арк. 2; 249, с. 6]*. Також у середовищі національно активної частини українців відбувалися дискусії про аналогічну роль кооперації для познанських поляків у кінці ХІХ ст. Часто ними наводилися приклади з досвіду данського кооперативного руху як засобу витіснення інонаціональних посередників із торгово-промислової сфери: “…данська кооперація… націоналізувала продукцію й збут, себто скупчила їх у руках данської нації, а не посередників чужої нації, що нічого не творять, а тільки визискують людність” [240, с. 2; 265, арк. 62]*. Українські торговці та промисловці, поширюючи гасло “свій до свого”, використовували аналогічний досвід ряду інших народів. Зокрема, на з’їзді СУКіП у 1929 р. одним із найважливіших завдань трактувалося вивчення досвіду національного й економічного патріотизму інших народів [266, с. 1]. Особливо активно ними переймався досвід польських купців Познані другої половини ХІХ – початку ХХ ст., які, використовуючи ідеї економічного націоналізму, здійснювали боротьбу з економічними позиціями німецьких і єврейських підприємців. Лідери СУКіП особливо відзначали економічний націоналізм у діяльності таких польських організацій, як “Союз фабрикантів” і “Союз товариств ремісничопромислових”. За словами дописувача часопису “Торгівля і промисл”, “це були організації господарські, але вони сповняли також своє велике національне завдання: розбудовували середній ЦДІАЛ України, ф. 779 Редакція української газети “Діло” м. Львів. 1884– 1939 рр., оп. 1, спр. 71. Стаття Луцкевича під увагу нашій українській інтелігенції (про кооперативний спосіб ведення господарства), б. д., 10 арк. * Національна сила кооперації // Український голос. – 1927. – 22 травня. – Ч. 21. – С. 2. *

55

стан, віднімчували міста” [267, с. 3]*. У середовищі української індивідуальної приватної ініціативи також часто аналізували досвід угорських купців і ремісників, які теж використовували національну професійну самоорганізацію і співпрацю на засадах національної самодисципліни для економічного посилення нації [268, с. 1]. Згідно з позицією А. Гершенкрона, потреба форсованої економічної модернізації відсталих територій сама по собі виступає каталізатором до освячення її ідеалами націоналізму. Лише країни, де відбулися перші промислові революції, які були піонерами економічних трансформацій Нового часу (Англія і Франція), могли здійснювати їх на раціональній основі без внесення прискорювального ферменту у формі якоїсь політичної ідеології. Що стосується решти націй, то потреба ефективної відповіді у вигляді наздоганяючого економічного розвитку вимагала “освячення квазірелігійною вірою” для більш успішної реалізації цього завдання [31, с. 186]. Саме економічний націоналізм і виступив цією “вірою”, яка мала допомогти наздогнати країни Заходу у промисловому розвитку. Хоча у випадку українського економічного націоналізму відповідне завдання було надто складним і так і не реалізованим, все ж соціальна емансипація як завдання мінімум виступала першим кроком на шляху до подальших змін. Це твердження суголосне із судженням Ф. Броделя стосовно того, що за нових реалій економічного розвитку Європи торгово-промислові професії давали кращі шанси на економічну модернізацію для спільноти, ніж діяльність в аграрній сфері [269, с. 9; 270]. У зв’язку з цим, за словами О. Панченка, український економічний націоналізм можна потрактувати “енергією економічного твореня”, або “квазірелігійною вірою” за А. Гершенкроном, що в обох трактуваннях мала сприяти швидкій економічній модернізації нації задля збереження нею шансів на реалізацію політичних завдань (здобуття незалежності та створення дієздатної потужної держави) [108, с. 7]. Що може дати міцна організація? // Торговля і промисл. – 1935. – 15 жовтня. – Ч. 20. – С. 3. *

56

Класичним дискурсом сучасного тлумачення сутності націоналізму є твердження про нього як про доктрину захисту прав конкретної спільноти. Водночас імператив реалізації сповідуваних завдань тією чи іншою нацією зумовлює актуальність проблеми визначення тих методів, використання яких дозволить їм досягти бажаного для себе результату. Дії національних меншин у багатонаціональних державах і Другій Речі Посполитій зокрема засвідчують, що захист їхніх інтересів відбувається у різний спосіб: скажімо, парламентськими або нелегальними, силовими методами. Ця очевидна диспозиція є передумовою міркування про те, що розчленування будь-якого з націоналізмів на ліберальну та праворадикальну течії здійснюється не лише за критерієм сповідуваних її представниками постулатів, але й методами їх реалізації [271, с. 70–76]. Саме за факторами сфери та методів реалізації сповідуваних завдань українцями в Польщі вибудовується критерій визначення їх економічного націоналізму. Будучи складовою ідеологічних платформ низки їхніх національних політичних партій, він засвідчує свою універсальність та властиву йому надпартійність. Таке міркування обґрунтовується тим, що значна частина українських партій, чия діяльність вивчена нами, виробили програми, які містили ті чи інші завдання щодо зміни соціальноекономічних реалій на користь українців. Такий намір – бажання переформатувати існуючий статус-кво на свою користь попри інтереси тих спільнот, з якими співіснують носії націоналістичної ідеології, є аксіоматичним дискурсом націоналізму. Водночас його неупереджене вивчення засвідчує, що процес формування націоналізму схематично можна відобразити і як рух різних компонентів до єдиного знаменника, і, навпаки, як вектори, котрі “випромінюються” з цілості – націоналізму. Один із них спрямовується в соціально-економічну площину, а, отже, є “маркером” для визначення сутності того його компоненту, що визначається не тільки за сферою реалізації, але й методами. Теоретичний доробок тих небагатьох вчених, які розробляли питання економічного націоналізму, дозволяє стверджувати, що його носіями виступають різні суб’єкти соціально-економічних процесів: держава, з одного боку, та нації, з другого. Твердження

57

стосовно ролі першої як носія ідеалів економічного націоналізму чітко простежується в час розпаду імперій та становлення національних держав. Різні проекції такого статус-кво простежуються не тільки в умовах Другої Речі Посполитої, але й окремих заходах Центральної Ради, Директорії та Української Національної Ради [272]. Підставою такому міркуванню є, скажімо, особливості аграрної реформи, що мали бути реалізовані українськими державами. Українська інтелігенція, очоливши революцію та державотворення, зіткнулася з проблемою вирішення ряду економічних проблем. Недостатній рівень національної свідомості серед пауперизованих селян обумовлював, на жаль, домінування в їхньому середовищі соціальних інтересів над національними. Тому успіх революції значною мірою залежав від економічної політики української влади. Державну економічну політику українських національних республік класифікуємо суголосно оцінкам Р. Брюбейкера і Я. Гофмана як економічний націоналізм, спрямований всередину. Відповідні тенденції в політиці ЗУНР та УНР йшли в руслі аналогічних процесів на теренах Центрально-Східної Європи та Балкан. Проте швидкоплинність існування українських держав не дозволила їх керівництву виробити чітку ідеологію економічного націоналізму чи запозичити чужу та втілити її у життя. Прояви економічного націоналізму на цьому етапі кваліфікуємо скоріше як рефлексії національної свідомості тих, хто перебував при владі, ніж як дії, що відповідали засадам конкретної ідеології. Аналіз суспільно-політичних процесів в окремих державах у час між двома світовими війнами дає підстави вважати, що економічний націоналізм властивий як титульній нації або тим чи іншим партіям, що формувалися її представниками (це твердження сповна ілюструється позицією, наприклад, ендеків у Другій Речі Посполитій), так і національним меншинам. Об’єкт-предметне поле нашого дослідження – промовисте свідчення, що підтверджує це міркування. Адже носіями тих чи інших компонентів економічного націоналізму були різні політичні сили (наприклад, УНДО, ОУН, ФНЄ), що дає підстави до узагальнення стосовно того, що він властивий українському націоналізму загалом.

58

Вивчення процесу виникнення економічного націоналізму та застосування його ідейних положень у суспільно-політичній практиці міжвоєнного періоду засвідчує його функцію: він став одним із каталізаторів активізації української громадськості та зростання рівня їхньої національної свідомості. Відтак вважаємо правомірним стверджувати, що консолідація українців у Польщі відбувалася як внаслідок політичної діяльності і активної роботи просвітницьких організацій, так і в результаті мобілізації сил на захист їх економічних інтересів. Оскільки українці в досліджуваний період не мали власної держави, отже – не могли реалізувати політику протекціонізму, то їхні ініціативи в соціально-економічній сфері базувалися на засаді “свій до свого” (заклик до здійснення всіх економічних операцій, навіть таких буденних, як купівля-продаж побутових товарів, через власні економічні структури). За словами сучасника, “ми не можемо шляхом законів будувати митні барикади. Але можемо, натомість, шляхом практики допровадити до того, щоб по змозі якнайменше грошей втікало поза межі нашого національного організму” [273]*. Водночас на порядок денний винесено завдання не лише захисту від дискримінаційної політики Польської держави, а й реалізацію соціальної емансипації нації. Ці завдання лягли в основу ідейних засад українського економічного націоналізму. Підсумовуючи вищезазначене, даємо таке авторське визначення економічного націоналізму: це доктрина економічної модернізації нації, спрямована на формування однієї з найважливіших її складових: єдиного економічного простору, що виконує функцію інтенсифікації комунікації між усіма членами етносу та їх інтеграції в масову політизовану модерну спільноту. Ця доктрина також може використовуватися і вже сформованими національними державами з метою подолання економічного відставання від передових високорозвинутих націй методом державного протекціонізму і як психологічний фермент форсованої модернізації національної економіки.

*

Обов’язок який випливає з крізи // Новий час. – 1932. – 25 травня. – С. 1.

59

Зважаючи на те, що західні вчені до економічного націоналізму відносять не тільки політику держави, але і тактику економічного самопосилення національних меншин, трактують його одним із засобів здобуття незалежності, українському економічному націоналізму даємо наступне визначення: це теорія і практика соціально-економічних відносин, яка полягала в реалізації стратегії економічного самопосилення нації з метою досягнення достатніх для реалізації державницьких прагнень національної єдності, економічної самостійності й сили. Ця стратегія реалізовувалася шляхом стимулювання різновекторного економічного розвитку нації з метою її соціальної структуризації, досягнення автаркії та боротьби за встановлення національного контролю над економічними ресурсами і всіма сферами економіки регіону шляхом витіснення інших націй з економічних позицій, які вони займали засобами економічної конкуренції та силових методів боротьби. Окрім цього, до економічного націоналізму також відносимо прагнення перерозподілу економічних ресурсів на користь власної нації за рахунок інших та встановлення ієрархії економічних можливостей за національною ознакою. Ідеї ж, пов’язані лише з прагненням до забезпечення матеріального виживання нації та її соціального захисту, трактуємо класичною охороною українцями своїх інтересів в економічній сфері, що слід радше віднести до категорії патріотизму.

2.2. Соціально-економічні передумови економічного націоналізму Український економічний націоналізм – один із суттєвих факторів, що впливав на коригування міжнаціональних взаємин на західноукраїнських землях. Пошук каталізаторів, що спонукали аграрну націю намагатися змінити рід своєї трудової діяльності з сільськогосподарської на торговельно-промислову, приводить до вивчення її соціально-економічного становища. Останнє, власне скруту і бідність селян-українців, трактуємо одним із джерел постійного живлення конфліктного потенціалу в міжнаціональних взаєминах у регіоні.

60

Внаслідок поразки української революції західноукраїнські землі були інкорпоровані Польщею. Друга Річ Посполита поширила свою владу на регіон, який, поруч із Західною Білоруссю, став одним із економічних аутсайдерів. Це зумовлювалося передусім слабкістю індустріального компоненту в його економічному організмі. Особливо складна ситуація склалася в аграрній сфері. Демографічний приріст населення, починаючи з кінця ХІХ ст., та неврегульовані проблеми в аграрному секторі виробництва при низькій динаміці економічної модернізації Західної України та урбанізації, що її супроводжувала б, призводять до катастрофічного малоземелля серед українців. Зокрема, згідно зі статистичними даними, якими оперувало УНДО, на початку 1920-х рр. з 1 260 000 українських сільських господарств Східної Галичини і Волині 1 000 000 складали малоземельні. Понад 2/3 українського населення у складі Польщі були малоземельні і безземельні (сільський пролетаріат) [217, арк. 72]. 362 751 господарств володіли менше ніж 2 га землі [274]. Отже, існувала нагальна потреба в здійсненні земельної реформи. Більшість селянських господарств українців були малоземельними, врожаю з землі не вистачало навіть на те, щоб прогодувати власну сім’ю (див. додаток А). Хоча ці статистичні дані стосуються всіх господарств західноукраїнського регіону без врахування національності їх власників, зважаючи на вагоме кількісне домінування українців у сільськогосподарській сфері, відповідна статистика достатньо чітко відображає їх скрутне економічне становище. Таким чином, 79.8% сільських господарств на західноукраїнських землях були малоземельними, напівпролетарськими. Вони не могли забезпечити навіть елементарних потреб селян. Реалії соціально-економічного становища українців визначалися й тим, що станом на 1925 р. майже 25% усіх селян Західної Волині і Східної Галичини взагалі не володіли землею і належали до сільського пролетаріату, що перебивався випадковими заробітками [217, арк. 87]. Становище селян також значно погіршувалося післявоєнною розрухою. У Східній Галичині внаслідок бойових дій було знищено 20% житлових будинків [158, с. 384]. Постійні військові реквізиції на користь армій настільки економічно виснажили селян, що на

61

початку 1920-х рр. вони були не в змозі обробити навіть ту мізерну кількість землі, яка їм належала. Зокрема, у 1921 р. облогувало 2 136 000 моргів сільськогосподарських угідь Східної Галичини [158, с. 389]. Не кращим було й становище української інтелігенції. Отримання вищої освіти не гарантувало українській молоді працевлаштування. Забезпечити роботою усіх молодих дипломованих спеціалістів було неможливо в зв’язку з нерозвинутістю інфраструктури регіону та низькою динамікою його економічної модернізації. Тому у першій половині 1920-х рр. серед українців з’являється велика кількість безробітної інтелігенції [275, арк. 6]. Враховуючи низький рівень розвитку промисловості в регіоні, проблеми малоземелля та безробіття виглядали такими, розв’язати які було вкрай складно. Єдиним виходом із ситуації бачилася еміграція і сезонні заробітки у Західній Європі. До Першої світової війни ці шляхи давали свої позитивні результати: щорічно із західноукраїнських земель емігрували до 18 000 українців, а на сезонні заробітки до Європи виїжджали понад 300 000 селян [158, с. 223]. Проте у міжвоєнний період домінування економічного націоналізму в політиці багатьох європейських держав призвело до запровадження більш жорсткого режиму перетину кордону для іноземних заробітчан, а криза 1929–1933 рр. зробила трудову міграцію українців на Захід взагалі неможливою. Окрім демографічних чинників і малоземелля, соціальноекономічна ситуація українців ускладнювалася ще й з політичних причин. Інкорпорація західноукраїнських земель Польською державою при ворожому ставленні до неї значної частини українців супроводжувалася економічною дискримінацією останніх з політичних мотивів. Роль цього фактору у погіршенні соціальноекономічного становища українців поділяємо на дві окремих складові: першочергове задоволення Другою Річчю Посполитою економічних інтересів титульної нації і цілеспрямована політика підриву економічного потенціалу українського національновизвольного руху при паралельній розбудові міцного економічного фундаменту польськості на Західній Україні. Перш за все слід зазначити, що соціально-економічне становище пересічних поляків на початку 1920-х рр. було не набагато

62

кращим від того, в якому перебували українці. Польські селяни теж були виснажені війною, їхня інтелігенція потерпала від безробіття з тих самих причин, що й українська, а робітники не могли забезпечити своїх елементарних життєвих потреб через низький рівень розвитку промисловості в державі та повоєнну розруху. У зв’язку з цим керівництво країни цілком закономірно сфокусувало свою увагу на першочерговому вирішенні економічних проблем польської нації, а не вороже налаштованих до держави українців. При здійсненні повоєнної відбудови постраждалих внаслідок військових дій територій, держава більшість коштів виділяла на підтримку етнографічно польських земель, а українцям діставалася лише їх мізерна частина. Як зазначалося на з’їзді УНДО, “…польська держава хоч мала обов’язок, не перевела відбудови знищених війною українських земель і рільництва, а фонди призначені на ту відбудову зуживала в першу чергу на господарську відбудову польської етнографічної території…” [217, арк. 304]*. Українські безземельні селяни, за твердженням речників УНДО, майже не отримували жодної соціальної допомоги з боку держави [276, арк. 3]. Польські бюро праці взагалі не опікувалися безробітними українцями, а державні профспілки не захищали інтересів їхніх робітників [216, арк. 7]. Ігнорування інтересів українського населення польською владою простежується і в харчовій політиці уряду. На початку 1920-х рр. у містах Західної України склалася катастрофічна ситуація із продовольчим забезпеченням. Польські громадські організації, що займалися благодійним збором харчів, розподіляли їх лише серед поляків. Українцям навіть не дозволяли виїжджати у провінцію для придбання харчів [158, с. 69]. Проте ігноруванням економічних інтересів українців справа не обмежилася. У зв’язку з ворожим ставленням значної їх частини до Другої Речі Посполитої влада починає вводити щодо Держархів Волинської обл., ф. 46 Волынское воеводское управление государственной полиции, оп. 9, д. 237. Информации поветовых староств о деятельности организации УНДО и программа УНДО, 03. 03. 1923 г. – 14. 10. 1928 г., 488 л. *

63

них ряд економічних санкцій. Відтак, одними з перших постраждали українські економічні установи, які підтримували національно-визвольний рух. Українська централя кооперативної мережі “Сільський господар” і торговельна фірма “Союз українських господарських торгівельних товариств” у Львові в 1920 р. були тимчасово закриті владою [166, арк. 43]. У значної частини лідерів українських кооперативних банків і інших економічних товариств, які підозрювалися у підтримці підривної антипольської діяльності, конфіскували майно. У період з 1920–1921 рр. польські військові загони займали і розграбовували будівлі, де розташовувалися керівні органи численних українських економічних організацій [163, арк. 186]. У жовтні 1920 р. банкам, які містили капітали українських підприємств, обмежили виплату коштів до чотирьох тисяч крон щомісячно [166, арк. 42]. Також українським підприємцям не давали дозволу на здійснення закордонних економічних операцій [277, арк. 30 зв.].

29 жовтня 1920 р. внесено зміни до австрійського закону про кооперацію, згідно з якими централізоване у Львові на автономних засадах кооперативне життя ліквідовувалося. Його єдиним центром ставала Варшава. При цьому українським установам не було надано жодних гарантій права участі у варшавських центральних кооперативних радах [158, с. 376]. Інкорпорація західноукраїнських земель Польщею також супроводжувалася масовим звільненням українських службовців із державної служби. Основною причиною цього стала їхня відмова присягнути на вірність державі. Досить часто ці звільнення здійснювалися без виплати заробітної платні [158, с. 198]. До кінця 1919 р. за відмову скласти присягу з роботи звільнили 5 тис. українських залізничників, 700 поштових службовців, 300 фінансових і 250 судових функціонерів. 60 родин залізничників виселили з помешкання, віддавши їх житло полякам [158, с. 358]. З часом ці звільнення переросли у справжню параною, поширившись на інші сфери, що не стосувалися державної служби. Всіх українців вважали неблагонадійним елементом, який загрожує цілісності польської держави. Преса титульної нації закликала до бойкоту українських робітників як “небезпечного для поляків елементу” [158, с. 336]. Як наслідок, українських

64

робітників так званої домової служби, що працювали на поляків, починають масово звільняти. Ця тенденція перекинулася і на промислові підприємства. Зокрема, відомий факт одночасного звільнення всіх українських робітників фірми “Прем’єр” [158, с. 413]. При цьому на роботу до інших польських установ українців не хотіли брати навіть чорноробочими [278, арк. 50]. Лише в поодиноких випадках їм вдавалося влаштуватися до єврейських підприємців на найважчу роботу [158, с. 338]. Відповідна тенденція в політиці польської влади на західноукраїнських землях зберігалася протягом всього міжвоєнного періоду [210, арк. 11–12; 235, s. 232]. Тут, мабуть, дався взнаки ще й низький рівень освіченості і професійної підготовки українського робітника, звільнити якого можна було без особливих втрат для організації виробничих процесів. “Бюро посередництва праці Українського горожанського (громадянського – П. Д.) комітету” намагалося знайти заробіток для звільнених з роботи українців. Проте, враховуючи дискримінаційну політику на польському ринку праці та надто низький професійний рівень більшості українців, який не відповідав вимогам єврейських роботодавців, це завдання виявилося надто складним [158, с. 338]. Українських же підприємців, які, виходячи з національної солідарності перед наступом Польської держави, могли б прийти на допомогу, було надто мало. Така ситуація каталізувала усвідомлення потреби у міському прошарку українських купців, промисловців і висококваліфікованих спеціалістів. Як стверджувалося вище, соціально-економічне становище українців також ускладнювалося цілеспрямованою національною політикою Польської держави. Р. Брюбейкер ввів у науковий обіг термін націоналізаційної держави, підкреслюючи, що центральна влада у своїй внутрішній політиці досить часто виступає генератором націоналізму. За твердженням вченого, міжвоєнна Польща утворювалася як формально національна держава, хоча фактично такою не була, включивши до свого політичного організму чисельні українську, білоруську і єврейську національні меншини. Звідси прагнення поляків до “реалізації” принципу національної держави у практичній площині [27, с. 95]. Тому мотиваційні засади національної політики польської влади на

65

західноукраїнських землях полягали у намаганнях інтегрувати цей регіон до держави як її складову частину без врахування особливостей останнього: чітко вираженого прагнення до створення суверенної національної держави та їх чисельного домінування в регіоні: “українці… розглядалися кандидатами на членство у польській нації, тому стосовно них намагалися проводити асиміляційну політику” [27, с. 123]*. Остання проявляється, зокрема, і в соціально-економічній сфері [27, с. 123]. Саме такий ракурс закономірностей зауважив О. Борковський: “асиміляція, – стверджував він, – найчастіше наслідок господарського… тиску панівного народу” [279, с. 85]*. Зазначену проблематику дещо в іншому контексті також вивчає американський політолог О. Мотиль [280]. Категорію націоналізму держави, “накиненого згори”, використовує теж П. Магочий [13, с. 101]. Дії польської влади в економічній сфері крізь призму класифікації В. Ю.Даниліва можна визначити як агресивний економічний націоналізм [281, с. 11]. Поляки, виходячи з тези, що “економічне оволодіння територією майже завжди веде до політичного панування”, розробили цілу доктрину політики в цій сфері [147, с. 213]*. Як зазначає Ю. Сливка, “…спираючись на реакційну теорію про повноцінні народи і нації, ендеківські теоретики силкувались довести цивілізаційну місію польської держави у відношенні населення “східних кресів”, показати її як охоронця і захисника Західної культури від загрози “варварського” більшовицького Сходу…” [73, с. 106]*. Західноукраїнські території лідери Другої Речі Посполитої вважали корінними Брюбейкер Р. Переобрамлений націоналізм. Статус нації та національне питання у новій Європі / Роджерз Брюбейкер ; [пер. з англ. О. Рябов]. – Л. : Кальварія, 2006. – 280 с. – Бібліогр. : с. 265–279. * Бочковський О. Вступ до націології / Ольгерт Бочковський. – К. : Ґенеза, 1998. – 144 с. * Сивіцький М. Історія польсько-українських конфліктів: в 3 т. / Микола Сивіцький ; [пер. з пол. Є. Петренка]. – К. : Вид-во імені Олени Теліги, 2005. – Т. 1. – 344 с. * Сливка Ю. Західна Україна в реакційній політиці польської та української буржуазії (1920–1939) / Юрій Сливка. – К. : Наукова думка, 1985. – 272 с. *

66

землями поляків, що були подаровані їм колись, за теорією польського історика ХVІ ст. М. Кремерса, іранцями [77, с. 10–11]. За цією версією, Польща вважала себе форпостом західного цивілізованого християнства, проводячи межу між християнством і варварством за лінією стику католицизму і православ’я. Поляки твердили, що українці за всю свою історію нічим не відзначились у цивілізаційному поступі, тому вони нездатні до самостійного державотворчого життя [73, с. 106]. Оскільки ж за тривалий період відсутності польської державності в них виробилась певна окремішність, то її потрібно подолати. Найкраще це можна зробити за допомогою відповідної економічної політики. Реалізація останньої призвела до перетворення західноукраїнських земель у внутрішню колонію Польщі [190, арк. 7 зв.]. Зокрема, було встановлено ієрархію задоволення економічних інтересів різних територій, в якій етнічні терени титульної нації визначалися як “Польща А”, а Західна Україна – як “Польща В”. Остання в бюджетних видатках держави повсякчас була другорядною. Відповідна економічна політика особливо активно здійснювалася Другою Річчю Посполитою в період перебування при владі національних демократів (1920–1926 рр.). Навіть з приходом до влади Ю. Пілсудського суттєвих змін вона не зазнала [68, s. 107]. Таким чином, на тлі реалій українців у Австро-Угорщині польська концепція національної політики значно ускладнила їхнє становище. З багатонаціональної конституційної імперії вони увійшли до складу держави, яка претендувала на статус національної і намагалася ліквідувати низку “перешкод”, які заважали їй повноправно користуватися цим статусом. Однією з них радикалам із числа титульної нації Польщі бачилася п’ятимільйонна українська національна меншина, в середовищі якої прослідковувалися сепаратистські тенденції. Український політичний провід швидко помітив зміну умов: “Польща, се не держава Габсбургів…, яка носила на своїх головах корони окремих держав більшої половини Європи і готова була для корони входити в безпосереднє відношення до кожного народу… Польща, се держава польського народу, який із власного досвіду знає, що

67

кожна, навіть найбільш обмежена автономія непольської території, се початок її відділення від Польщі…” [282, арк. 35]*. Проте, остання запровадила конституцію, а її політичний бомонд вважав державу демократичною. Тому в її офіційній стратегії зазначалося, що політика економічного націоналізму не повинна мати яскраво вираженого законодавчого підтексту. Формально державна адміністрація повинна була дотримуватися наднаціонального характеру і не вдаватися до безпосередньої боротьби з національними меншинами. Останню слід було здійснювати на неофіційному рівні “…через зорганізований польський елемент” [283, арк. 2; 178, арк. 23]*. У зв’язку з цим Друга Річ Посполита стає на шлях здійснення політики економічного зміцнення польського елементу на західноукраїнських землях, який мав стати інструментом боротьби з українським національно-визвольним рухом [284, арк. 53 зв.]. Тому з ініціативи польських політичних сил і за підтримки держави вже з початку 1920-х рр. починає здійснюватися інтенсивна економічна колонізація Західної України поляками [164, арк. 9 зв.]. Вона велася, з одного боку, у формі аграрного військового і цивільного осадництва, а, з другого, шляхом масового переселення польських купців, техніків, адвокатів, лікарів до міст регіону. З огляду на це, публіцисти стверджували: “…українському народові прийдеться ставити чоло, з одного боку, польській колонізації по селах, з другого – безоглядному спольщенню міст Східної Галичини” [285, с. 2; 286]*. Зважаючи на малоземелля та високий рівень безробіття на етнографічних польських територіях, такою політикою влада вирішувала дві проблеми водночас: покращувала добробут ЦДАГО України, ф. 269 Колекція документів “Український музей у Празі”. Кінець ХІХ ст. – 1948 р., оп. 3, спр. 100. Брошура М. Лозинського “Теперішній стан будови Української держави і задачі західноукраїнських земель”, 1924 р., 39 арк. * Держархів Волинської обл., ф. 1 Волынское воеводское управление г. Луцк, оп. 2-а, д. 73. Сведения о внутренней национальной политике Польши за 1937 г., 23 л. * З села до міста // Слово. – 1923. – 23 березня. – С. 1–2. *

68

титульної нації і створювала міцну основу польськості на західноукраїнських землях [175, арк. 5–6]. Також, наділяючи землею військових колоністів, держава мала на меті гарантувати безпеку регіону. Як зазначала “Gazeta warszawska” 26 січня 1925 року, “не поліцай охоронить наші креси, а відважний жовнір Баторія, той жовнір, що осяде на цій землі і шаблею буде захищати свій власний закон” [73, с. 116]*. Разом з тим, здійснюючи колонізацію, поляки висунули гасло: “ні п’яді землі українцям” [73, с. 108]. Для останніх, згідно з таємними інструкціями, діяло таке правило: вони могли отримати землю у випадку інтеграції до соціокультурного простору титульної нації і, перш за все, перейняття католицької релігії [287, s. 136]. Таким чином, одним із основних завдань осадництва була асиміляція українців. Окрім асиміляції, першочерговим завданням осадництва було також збільшення кількості поляків на Західній Україні, які захищали б національні інтереси держави, та створення зразкових польських сільських господарств, що мали продемонструвати українцям “цивілізаційну вищість” титульної нації та поставити перших у економічну залежність від другої [224, арк. 7; 288, с. 64– 65]. За такої ситуації українці стали б слухняними підопічними польської держави. Лобійована владою колонізація також мала на меті економічно паралізувати український національно-визвольний рух. Зокрема, 1926 р. на з’їзді “Товариства опіки над кресами”, яке на громадських засадах втілювало в життя ідеологію колонізації “східних кресів”, зазначалося про потребу її інтенсифікації: “…треба у всі щілини життя того “хлопського люду” пролізти, треба паралізувати всі його рухи, виссати всі соки…”

[224, арк. 7, 11]*. Щодо завдань аграрного осадництва, то в політичних дискусіях польської владної еліти майже не було розбіжностей. Сливка Ю. Західна Україна в реакційній політиці польської та української буржуазії (1920–1939) / Юрій Сливка. – К. : Наукова думка, 1985. – 272 с. * Держархів Волинської обл., ф. 60 Українська парламентська репрезентація, оп. 1, д. 11. Статьи, доклады и выступления посла С. Козицкого, 28. 05. 1926 г. – 04. 05. 1927 г., 96 л. *

69

Воно розглядалося як фактор зміцнення панування Польщі на західноукраїнських землях більшістю провідних політичних партій країни, навіть тих, які сповідували взаємозаперечну ідеологію. Відповідні ідеї обстоювали такі провідні політики Другої Речі Посполитої, як Вітос, Дмовський, Грабський, Абрагамович, Дашинський, Оконь, Четвертинський, Гупка, Замойський [158, с. 282–290]. Ідея колонізації активно підтримувалася на сторінках пресових органів таких партій, як Польська партія Соціалістична, Консервативна, Всепольська, Селянсько-Радикальна, Людова [158, с. 283–287]. При цьому з держави, як інституційного гаранта втілення політики осадництва, намагалися зняти відповідальність за прояви економічного націоналізму, доручаючи здійснення колонізації громадським установам. Відповідну тактику влучно охарактеризував директор львівського польського колонізаційного банку “Товариство аграрно-осадніче” В. Стефаноус: “осадництво мають переводити приватні товариства, щоб держава уникла будь-якої відповідальності” [158, с. 289]*. У зв’язку з цим реалізацію завдань осадницької політики неофіційно поклали на такі установи, що займалися парцеляцією землі: “Товариство аграрно-осадніче” у Львові, “Банк звйонзку землян”, “Товариство акційне для охорони землі” у Львові, “Галіційський земський банк кредитовий” у Львові, “Банк земський для кресів”, “Товариство акційне” у Ланцеті. Їх завданням, згідно урядових інструкцій, було забезпечити перехід до польських рук якомога більшої кількості розпарцельованої землі [166, арк. 6–7]. На початковому етапі парцеляції із 160 тис. га розпарцельованої землі українці отримали тільки 15 тис. га [217, арк. 93]. До 1920 р. до Західної України переселилося близько 59685 осадників [158, с. 268]. Ця внутрішня міграція відбулася за катастрофічного малоземелля українських селян і відповідно викликала небувале їх невдоволення, що суттєво загострило українсько-польські взаємини. Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Документи і матеріали: в 4 т. – Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 2002. – Т. 3. – 2005. – 644 с.

*

70

Окрім економічних причин невдоволення українцями колонізаційною політикою, слід виділити й політичні, пов’язані з проблемою “легітимності” володіння землею польськими осадниками на західноукраїнських землях в очах українців. За твердженням сучасників: “на великих просторах землі, на якій від віків працювала українська людність, яка ту землю обробляла важкою працею і яка справедливо повинна була б слугувати для розширення дрібних господарств цієї людності, спроваджено людність з інших далеких частин польської держави аби тим самим забезпечити збільшення відсотку польського елементу на українських землях” [287, s. 135–136]*. Такий стан речей призводив до серйозного нагнітання антипольських настроїв у середовищі українців. Відповідний шлях здійснення земельної реформи, за словами С. Грабського, був потрібен також для того, “…щоб той середній стан, який витвориться на селі, творив середній стан у містах і польщив їх” [158, с. 283]*. Отже, з політикою аграрного осадництва тісно в’яжеться другий напрям економічної колонізації західноукраїнських земель – полонізація міст. У цьому напрямку, паралельно з аграрною колонізацією, польське націоналістичне крило (особливо “Стронніцтво народове”) ініціює рух за масове переселення поляків до міст Західної України. Зважаючи на малочисельність українського міського прошарку, ця акція була більше спрямована на витіснення євреїв з їх економічних позицій [289, s. 378]. Хоча українські купці теж зазнавали від неї значних збитків, вони не могли на рівних конкурувати з поляками, яких постійно підтримувала держава [125, с. 206]. Далекоглядною метою цього руху було досягнення абсолютного домінування польської культури в усіх містах регіону, що дозволило б, згідно із задумами поляків, швидше асимілювати українців.

Szumilo M. Ukrainska Reprezentacja Parlamentarna w Sejmie i Senacie RP (1928–1939) / Miroslaw Szumilo. – Warszawa : Wydawnictwo Neriton, 2007. – 325 s. * Західно-Українська Народна Республіка 1918 – 1923. Документи і матеріали: в 4 т. – Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 2002. – Т. 3. – 2005. – 644 с. *

71

Аграрна і торгово-промислова колонізація західноукраїнських земель отримувала всебічну підтримку з боку держави. Серед політичних сил країни побутувала думка, що інтереси осадників слід відносити до пріоритетних державних інтересів [198, арк. 15]. Через це Польща в економічній політиці стала на позиції національного етатизму [195, арк. 32]. Під державний контроль було взято процес кредитування, введено жорстку податкову систему (вона була для всіх однаковою, але поляки, як виняток, постійно отримували податкові пільги). Як зазначалося на з’їзді УСРП 1927 р., “…польська економічна політика податкова, промислова, торгова і кредитова не дає українському працюючому селянству вирватися з голодуючого становища. Кредити і податкові знижки дістає тільки польська шляхта і колоністи” [214, арк. 10]*. Зокрема, Український кооперативний банк у Луцьку отримав від державного Рільничого банку кредитів на суму в кілька тисяч злотих, тоді як польські кооперативи неодноразово отримували до 500 тисяч неоподатковуваного кредиту [195, арк. 11 зв.]. На народному з’їзді, організованому УНДО у 1928 р., зазначалося, що Польща “…виключає українське населення від різноманітного користування кредитом у державних банках…” [217, арк. 304]*. Польські ж осадники часто отримували ці кредити на пільгових неоподатковуваних умовах. Аналогічними податковими і кредитними пільгами користувалися і польські купці та промисловці, що переселялися на західноукраїнські землі [195, арк. 32–35]. При цьому на українців поклали весь тягар сплати податків [217, арк. 304]. Зокрема, на початку 1920-х рр. влада ввела для українського населення особливий податок на майно, якого не сплачували поляки [165, арк. 101]. При купівлі землі в 1920-х рр. українці Держархів Волинської обл., ф. 46 Волынское воеводское управление государственной полиции, оп. 9, д. 647. Копия информации Львовского воеводского управления о съезде членов УСРП во Львове, 13. 01. 1927 г., 10 л. * Держархів Волинської обл., ф. 46 Волынское воеводское управление государственной полиции, оп. 9, д. 237. Информации поветовых староств о деятельности организации УНДО и программа УНДО, 03. 03. 1923 г. – 14. 10. 1928 г., 488 л. *

72

могли користуватися лише кредитними послугами “Львівського банку іпотечного” [217, арк. 100]. Польська влада дозволила колоністам використовувати будівельні матеріали, що були призначені на відбудову знищених в умовах війни осель місцевого населення [167, арк. 25]. Також на різносторонню підтримку колонізаційної акції в державному бюджеті держави 1921 р. було передбачено 2 млрд. марок [163, арк. 190]. Така преференційна політика суттєво погіршила і без того складне соціально-економічне становище українців. На початку 1925 р. “Діло” писало, що в економічній сфері українців було “…покладено на дві лопатки” [290, арк. 11; 291, арк. 12 зв.]. Особливо катастрофічною склалася ситуація в середовищі української освіченої молоді, яка не допускалася до роботи в адміністративних структурах [179, арк. 33]. Тож не дивно, що це середовище склало ядро соціальної бази економічного націоналізму: “Українська інтелігенція по закінченню освіти не може знайти роботи і змушена повертатися до своїх рідних сіл і працювати тут на благо політичної і економічної розбудови нації” [177, арк. 19]*. Виходячи з вищевикладених фактів, можна висновувати, що українці де-факто опинилися у колоніальному статусі. Враховуючи це та використовуючи теоретичні положення, сформульовані Нейроном і Гехтером, що каталізатором виникнення націоналізму може стати перетворення регіону у внутрішню колонію, маємо підставу стверджувати: саме політика Польщі на Західній Україні стала одним із визначальних каталізуючих чинників ідеології українського економічного націоналізму [156, с. 49]. Адаптація цієї теорії до випадку західноукраїнських земель дає підстави стверджувати, що саме цей статус став каталізуючим чинником визрівання ідеології українського економічного націоналізму.

РГВА, ф. 461 к Экспозитура N 2 второго отдела Генерального штаба Польши г. Варшава. 1920–1939 гг., оп. 1, д. 530. Рефераты и информационные бюллетени Института изучения национальных меньшинств, сотрудничавшего с польской разведкой, о проблеме национальных меньшинств в Польше, 1934–1939 гг., 255 л. *

73

Проте, за твердженням Р. Брюбейкера, економічна політика Польщі щодо українців, яка призвела до перетворення Західної України у внутрішню колонію держави, мала якісно інше мотиваційне спрямування: асиміляцію українців та інтеграцію регіону до складу монолітної Польської національної держави [27, с. 95]. Тому формування ідеології економічного націоналізму можна потрактувати і як контрінтеграційну реакцію української національної еліти. У цьому ракурсі український економічний націоналізм постає як захисна стратегія національної меншини від наступальної політики націоналізаційної держави. Правомірність такого судження знаходимо у твердженні відомого польського вченого Є. Томашівського: націоналізм національних меншин Польщі мав оборонний характер супроти загрози з боку держави [292, с. 55]. Бідність і безвихідь з економічної скрути каталізує активні політичні дискусії в середовищі національного проводу українців [293, арк. 42 зв.]. Безземелля й низький рівень промислового розвитку західноукраїнських земель призвели до катастрофічного зубожіння населення, спонукавши природну реакцію українців. Тому, по-перше, актуалізувалося завдання самозахисту. До того ж, подолання бідності бачилося запорукою політичної активності українців (З. Порай, сучасник досліджуваних подій, зазначає: “…вся ота бідняцька… етнічна українська маса попросту випадає з рядів активних членів у рамцях освідомленої нації”) [72, с. 48]*. По-друге, національна консолідація на економічному грунті стала важливим завданням, що сповідувалося низкою українських партій адже “органічна праця” є лише засобом для вщіплювання масам розуміння розвоєвих шляхів у боротьбі за національносуспільне визволення…” [245, с. 290]*. Пошук виходу з ситуації, що склалася, приводить до вироблення українськими партіями та професійними організаціями програм захисного економічного націоналізму. Баран С., Порай З. За рідну землю. Справа колонізації / С. Баран, З. Порай. – Л. : УНДО, Діло, 1936. – 72 с. * Український націоналізм і органічна праця // Розбудова нації. – 1932. – Ч. 11–12. – С. 283–291. *

74

Однією з перших, ще в 1920 р., на кризову економічну ситуацію відреагувала політична діаспора, яка пильно стежила за ситуацією на західноукраїнських землях [293, арк. 42 зв.]. В її середовищі з’являється перша спроба вироблення ідеології соціальної емансипації нації як засобу її активного захисту від утисків польської держави та подолання проблем малоземелля і безробіття [158, с. 201–203]. Досить дієва ефективна реакція простежувалася і серед українського міського населення західноукраїнських земель, яке, будучи економічно дискримінованим, протиставилося політиці влади у формі консолідації та вироблення стратегії економічного націоналізму [294]. Налагодженням взаємодії українських міщан найактивніше займалася реміснича організація “Міщанське братство”, за сприяння якої у 1923 р. утворився “Союз українських купців”. Згодом він відіграв знакову роль у функціонуванні українського економічного націоналізму [295, с. 2]. Курс на вихід із кризової економічної ситуації і захист українців від національної та економічної дискримінації Польщі шляхом кооперативного націоналізму проголосила УСРП [198, арк. 159]. Досить швидко на складне становище відреагувала і УНТП. У пошуках виходу на сторінках її пресових органів розгорнулася справжня дискусія. Зокрема, одразу після ухвалення рішення Ради Амбасадорів щодо подальшої долі Східної Галичини УНТП намагається виробити стратегію захисту українців від дискримінаційної політики ворожої держави. Одним із ключових елементів цієї стратегії стала ідея їх економічної консолідації, що трактувалося засобом соціального порятунку нації [296, с. 1]. Суть цієї консолідації полягала у “замиканні” всіх економічних операцій на представниках власної нації. Зокрема, ставилося завдання створення у всіх українських селах національних торговельних установ [297, с. 1]. Висновок більшості авторів, що виступали на сторінках часописів УНТП, лаконічно відбився у наступній цитаті: “проти страшної навали, яка сунеться на нас, мусимо протиставити якнайзавзятіший опір… Солідарністю засвідчимо нашу силу… Купуймо лише у своїх, полагоджуймо лише у своїх усі свої справи!” [286, с. 1]*. *

Серед важкої навали // Свобода. – 1923. – 19 серпня. – С. 1.

75

У всіх зазначених випадках реакція провідників українців, попри часткову різновекторність, мала одну загальну спільну рису: усі вищезгадані політичні партії та громадські організації виступали за використання мирних методів економічного самозахисту та самопосилення. Проте на другу половину 1920-х рр. припадає консолідація українських праворадикалів у складі ОУН. Вона дещо скорегувала відповідь українців на економічну дискримінацію з боку Польщі. ОУН, проголосивши мирні методи боротьби недостатньою формою захисту, акцентує увагу на необхідності здійснення силових атак на польських і єврейських підприємців, що сприяло б швидшій перемозі українського бізнесу над ними, а, відповідно, пришвидшило б соціальну емансипацію нації. У цій складній ситуації для національно свідомого елементу світ перетворився на арену боротьби за виживання: свого (на індивідуальному рівні) і нації (на колективному), що спонукало його діяти за принципом “мета виправдовує засоби”. Можна припустити: це – реакція націоналіста на економічні негаразди нації. Як постулює А. Колодій, “економічні інтереси націй найвиразніше виступають в міжнародних (чи міжетнічних) взаєминах… Коли в умовах багатонаціональних суспільств етнічний поділ збігається з соціально-класовим…, – стверджує вчена, – економічні інтереси набувають загальнонаціонального значення і сприяють консолідації етносу для боротьби за ці інтереси” [298, с. 29]*. Окрім цього, конфлікт у даній ситуації був для українців чи не єдиним засобом боротьби за національну і соціально-економічну рівність. Саме так склалась ситуація на західноукраїнських землях, де економічна діяльність українців замикалась майже винятково аграрною сферою, тоді як у торгово-промисловій домінував єврейський елемент, а всі державні посади обіймали поляки. Таким чином, низка чинників соціально-економічного і політичного характеру зумовили ґенезу українського економічного націоналізму. Його ідейно-концептуальне оформлення на західноукраїнських землях стало результатом осмислення долі українців передусім тими їх представниками, які в різний час Колодій А. Нація як суб’єкт політики / Антоніна Колодій. – Л. : Кальварія, 1997. – 56 с. *

76

здобули фахову економічну освіту. Серед них – спеціалісти в сфері економічної теорії, які й стали творцями ідейних концептів українського економічного націоналізму. Значну роль в їх підготовці у міжвоєнний період відіграла Українська господарська академія в Подебрадах. У ній готувалися спеціалісти за низкою спеціальностей економічного та природничого напрямів. Зокрема, тут діяло три факультети: агрономічно-лісовий, інженерний та економіко-кооперативний [299, с. 912]. Упродовж існування академії інженерну освіту у ній здобули 559 осіб (125 агрономів, 92 лісотехніки, 58 хіміків-технологів, 167 економістів-кооператорів), більшість із яких згодом працювала у Західній Україні [299, с. 912]. До їх числа, ймовірно, належала як низка дописувачів українських часописів, котрі пропагували ідеї національної консолідації на економічному грунті, але побажали залишити свої імена невідомими (вони підписувалися здебільшого криптонімами), так і чимало працівників тих українських економічних установ, які безпосередньо втілювали принципи економічного націоналізму в практику. Серед викладачів економічно-кооперативного факультету Української господарської академії – один із провідних українських громадсько-політичних діячів, член ОУН, економіст О. Мицюк. Він здійснив помітний вклад у формування ідейних концептів економічного націоналізму українців. Його учнем був один із найяскравіших теоретиків економічного націоналізму М. Сціборський [300]. Дипломна робота останнього, присвячена земельному питанню на українських землях, згодом переросла у працю “Земельне питання”, в якій викладається доктрина українського економічного націоналізму в аграрній сфері [302, арк. 51–52]. Хорошою школою була й практична праця над реалізацією ідей економічного націоналізму. З розбудовою централізованої мережі підпорядкованих РСУК українських кооперативів та появою СУКіП ці установи також стали місцями виховання економічних кадрів українців. Поряд із тими теоретиками економічного націоналізму, які здобули фахову економічну освіту в Українській господарській академії чи інших навчальних закладах, на західноукраїнських землях діяли й ті громадсько-політичні діячі, які, хоч і не мали

77

фахової економічної освіти, суттєво прилучилися до розвитку української економічної ідеї та її реалізації. Серед них відзначимо одного з ідеологів ОУН С. Нижанківського, якому належить низка статей, в яких розвивалися ідеї економічного націоналізму. Значний внесок у формування економічної платформи ОУН здійснив і В. Мартинець. Генераторами ідей економічного націоналізму в українському кооперативному русі, підпорядкованому РСУК, стали його лідери, теоретики та провідні економісти: К. Коберський, Ю. Павликовський, О. Луцький. Їм належить цикл статей на сторінках часописів “Новий час”, “Діло”, “Господарсько-кооперативний часопис”, “Кооперативна республіка”, в яких обґрунтовувалися національні завдання української кооперації та конкретизувалися засоби їх реалізації. Серед лідерів СУКіП найпомітнішою постаттю, яка генерувала ідеї економічного націоналізму, був редактор часопису “Торговля і промисл” В. Несторович. Останній досить часто публікував статті, що обґрунтували імператив впровадження в середовищі індивідуальної приватної ініціативи кличу “свій до свого по своє”. Підсумовуючи вищесказане, визначаємо причини, що за складних економічних і політичних реалій спонукали появу тих ідей, які поступово визначать сутність українського економічного націоналізму: – потреба вироблення адекватної захисної реакції на економічну і національну політику Другої Речі Посполитої; – необхідність задоволення елементарних економічних потреб нації в умовах пауперизації; – пошук засобів до подолання суспільної депресії, спричиненої відривом від найбільшої матеріальної цінності (землі) і масовою маргіналізацією, викликаною безробіттям. Отже, важке соціально-економічне становище українців, спричинене як об’єктивним чинником (природний ріст населення як причина малоземелля при низькій динаміці економічної модернізації), так і політичним фактором (економічна політика Польщі), призводить до активних пошуків шляхів виходу з кризового стану. Дискримінаційна політика Польщі, не будучи настільки сильною, щоб зламати національно-визвольний рух

78

українців, стала тим викликом, який активізував їхню національну консолідацію на економічному ґрунті і призвів до загальнонаціональної відповіді у формі економічного націоналізму. Останній трактуємо захисною реакцією української нації на політику економічної дискримінації, здійснювану Польщею. У цьому контексті розглядаємо важке соціально-економічне становище українців і дискримінаційну політику Польщі як фактори, що каталізували консолідуючі процеси, активізували модернізацію традиційної економічної культури українців. Підсумовуючи вищезазначене, постулюємо, що частина українських політичних лідерів, намагаючись дати відповідь на питання: чому українська нація не змогла зберегти політичної незалежності у 1917–1920 рр., а низка народів Центрально-Східної Європи реалізувала свої політичні ідеали, приходить до висновку, що однією з причин цього був аграрний статус нації. Останній обумовлював її економічну слабкість за нових реалій модернізаційних процесів, а також недостатньо високий рівень національної свідомості і консолідації. Тому частково запозичені у чеської, словацької, польської, естонської націй ідеї соціальної емансипації методом дисциплінованого протекціонізму громади (“свій до свого по своє”) стають для українців як засобом економічного порятунку, так і самопосилення до наступного раунду визвольних змагань. Каталізатором генези економічного націоналізму було й те, що українська нація у міжвоєнний період перебувала у досить скрутному матеріальному становищі. З одного боку, воно було зумовлене природними чинниками: значний демографічний приріст населення при відсутності змін у господарській структурі регіону (аграрний сектор залишився домінуючим в економічних відносинах на західноукраїнських землях). Проте соціальноекономічне становище українців значно ускладнювалося цілеспрямованою політикою Другої Речі Посполитої в аграрній сфері (колонізація західноукраїнських земель осадниками) і на ринку праці (дискримінація українського населення при наборі працівників на державну службу). Такий стан речей призвів до визрівання в середовищі української нації захисної реакції у формі національної консолідації.

79

РОЗДІЛ 3. ІДЕЙНІ КОНЦЕПТИ УКРАЇНСЬКОГО ЕКОНОМІЧНОГО НАЦІОНАЛІЗМУ В ПРОГРАМНИХ ЗАСАДАХ УКРАЇНСЬКИХ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ ТА ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ 3.1. Економічний націоналізм у програмних засадах українських політичних партій Враховуючи те, що українці в Польщі були національною меншиною, функцію захисту їхніх інтересів здійснювали політичні партії: “недержавна нація не має держави і всі політичні завдання переносяться на політичні партії” [236, с. 9]*. Тому пошук витоків економічного націоналізму актуалізує завдання аналізу ідеологій українського партійного представництва. Його структура на західноукраїнських землях у міжвоєнний період формувалася з тих сил, які вписуються в класичну схему класифікації на лівих, правих і центристів. Елементи поміркованого економічного націоналізму, що характеризувалися прагненнями до самопосилення нації на шляху до незалежності шляхом її різновекторного економічного розвитку і досягнення стану автаркії, простежуються в ідеологіях провідних національних центристських партій: УНТП, УНДО, УСРП, а також ФНЄ. Генератором найбільш радикальних націоналістичних ідей в економічній сфері були ОУН і частково УВО, які прагнули до витіснення єврейського і польського населення з економічного організму Західної України та встановлення нацією абсолютного контролю над всіма економічними ресурсами краю. Функціонування елементів економічного патріотизму простежується в ідеологіях партій ліворадикального спрямування (Комуністична партія Західної України (КПЗУ), Селянсько-робітниче об’єднання (Сельроб), Українське селянське об’єднання (УСО) [302, арк. 41]. Аналізуючи економічні ідеології цих партій, ставимо перед собою завдання виокремлення в них основних аспектів економічного націоналізму. *

Роля політики в житті нації // Діло. – 1935. – 5 січня. – Ч. 5. – С. 9.

80

УНТП – одна з найвпливовіших політичних партій на західноукраїнських землях першої половини 20-х рр. Ядро її соціальної бази складали заможні українці, внаслідок чого, припускаємо, в її середовищі простежується чітке усвідомлення ролі економічного фактору в житті нації [200, арк. 7]. Після юридичного закріплення Радою Амбасадорів інкорпорації західноукраїнських земель Польщею, у травні 1923 р. відбуваються загальні збори УНТП, на яких обговорюється проблема продовження національно-визвольного руху. Оскільки входження Західної України до складу Польщі стало доконаним фактом, на зборах було вирішено виробити довготермінову стратегію легального національновизвольного руху в економічній і культурній сферах [200, арк. 8]. Одним з її елементів стає ідея економічного посилення нації. В листопаді 1923 р. на з’їзді партії було прийнято програму дій, яка містила економічну складову [303, арк. 133–134]. Констатуючи факт бідності української нації, партійні ідеологи чітко усвідомлювали, що за такої ситуації її визвольний рух не досягне серйозних масштабів, оскільки постійно відчуватиме нестачу коштів [303, арк. 133]. У зв’язку з цим нагальною проблемою потрактовано покращення економічного становища українців. Зважаючи на те, що українська нація складалася переважно з селян, передбачалося, що перш за все потрібно було вирішувати їхні економічні проблеми. Тому першим пунктом програми УНТП стало завдання відстоювати економічні інтереси селян перед владою та домагатися здійснення земельної реформи. Партія виступала за експропріацію польських поміщицьких земель і їх безоплатну передачу українцям [303, арк. 133]. Одним із найефективніших засобів покращення рівня добробуту селян речники УНТП трактували кооперативний рух. У зв’язку з цим, ключовим завданням партії, згідно з її програмними документами, визначалося: “піднесення села під оглядом економічним і культурним до вершин культурних європейських сіл дорогою кооперації” [303, арк. 133]*. Наступним суттєвим ЦДАГО України, ф. 269 Колекція документів “Український музей у Празі”. Кінець ХІХ ст. – 1948 р., оп. 1, спр. 50. Платформа комітету оборони Західних українських земель, 20. 03. 1923 р. – 21. 11. 1923 р., 149 арк.

*

81

завданням партійні лідери вбачали необхідність українізації міст регіону, розвиток українського дрібного підприємництва, торгівлі і ремесла. Вважалося, що українці повинні здобути контроль над товарообміном між містом і селом і таким чином позбавитися визиску з боку представників інонаціонального бізнесу [303, арк. 133]. Оскільки розвиток національної торгівлі і дрібного підприємництва потребував підтримки кредитних установ, вважалося, що українці повинні всіма засобами розвивати цю сферу економіки, аби не залежати від польських і єврейських кредитів. Співпраця з ними трактувалася УНТП як національно шкідлива, суперечна автаркійній ідеї [217, арк. 151]. На думку ідеологів УНТП, названі завдання українська нація змогла б реалізувати дотримуючись національної самодисципліни в економічній сфері: купуючи лише українські товари, здійснюючи всі економічні операції через національні установи, вкладаючи кошти лише в українські кредитні спілки [217, арк. 151]. Підтримка відповідної ідеї прирівнювалася до сплати свого роду національного податку. В середовищі УНТП навіть висловлювалася ідея створення спеціальної комісії, яка б здійснювала контроль за дотриманням українцями гасла “свій до свого” [304, арк. 47]. Більш чіткої конкретизації тактики реалізації окреслених завдань у програмних документах партії і статтях її ідеологів не зустрічається. Вона формується вже після політичної трансформації УНТП: 1925 р. внаслідок її об’єднання з низкою невеликих національних політичних партій утворюється УНДО. Воно й перебирає на себе роль генератора національної економічної ідеології [312, арк. 3–4]. Остання після політичних перетрубацій не зазнає кардинальних змін, а лише суттєво доповнюється. Географічним ареалом діяльності партії була Східна Галичини (Станіславське, Львівське і Тернопільське воєводства) і частково Західна Волинь (територія Волинського воєводства), на терени якої УНДО намагалося поширити свої впливи (але реалізація у 1930-х рр. Г. Юзевським “волинського експерименту” суттєво завадила йому це здійснити). Основні програмні засади діяльності УНДО сформовано в 1926–1928 рр., зазнаючи деяких доповнень у наступні роки. Політичною метою партії стає здобуття незалежної, демократичної

82

Української держави [217, арк. 249]. Водночас передбачалося, що її реалізація перебуває у безпосередній залежності від економічної сили української нації: “політичний вплив і значіння [нації] залежать від ступеня економічного розвитку й багатства… Підбитим (поневоленим – П. Д.) народам багатство уможливлює боротьбу за свою мову, культуру та незалежність” [306]*. Тому бідність української нації трактується суттєвою перешкодою в її національно-визвольному русі [217, арк. 341]. Трактування економічної сили нації як основи психологічної стійкості і гаранта політичної свідомості її членів стає спрямовуючою силою політичної діяльності об’єднання [307, с. 1]. Відповідно економічно слабка українська нація вважалась нестійкою до асиміляційних впливів. Цим зумовлювалося негативне ставлення УНДО до інтеграції в економічний організм інонаціонального бізнесу [308, с. 6]. Отже, одним із головних завдань на шляху до здобуття незалежності в середовищі УНДО визначалася економічна організація всіх верств української нації з метою покращення їх матеріального рівня [309, арк. 2]. Праця над економічним відродженням селянської верстви як соціального ядра української нації стає першочерговим завданням УНДО. Досягнення відповідної мети було неможливим без вирішення проблеми земельної реформи, оскільки земля залишалася основним джерелом прибутку українських селян. Тому УНДО, розвиваючи програмні засади УНТП, виступає з ідеєю ініціації широкомасштабної боротьби з колонізаційною політикою Польщі в Західній Україні [309, арк. 5]. Одночасно націонал-демократи вважали за необхідне добиватися легальними засобами здійснення такої аграрної реформи, що задовольнила б інтереси українців. На думку партійної еліти, більшість землі повинна була належати автохтонам Західної України як найчисельнішій нації [205, арк. 14]. Проте, якщо в УНТП домінувала ідея безоплатного вивласнення землі в польських поміщиків, то згідно з програмою УНДО 1926 р. земельну реформу слід було здійснювати на засадах викупу [310, арк. 3]. Припускаємо, відповідна кореляція програмПромінь економічного відродження // Український голос. – 1927. – 19 серпня. – Ч. 34. – С. 1.

*

83

них засад сталася внаслідок поступового згасання революційного запалу серед політичних лідерів і усвідомлення ілюзорності ідеї безоплатного отримання землі українськими селянами в умовах Польської держави. Проте ідея здійснення земельної реформи без викупу залишалася популярною серед значної частини партійних очільників [217, арк. 250]. Основними методами боротьби українців за землю мали стати страйки, мітинги, всебічний бойкот польських колоністів, переговори з владою, діяльність представників партії у парламенті Польщі. Ще один засіб покращення економічної ситуації на селі, згідно з програмою УНДО 1926 р., – кооперативний рух. Тому націонал-демократи виступають за його всебічну підтримку. На їхню думку, національна кооперація дозволила б, з одного боку, подолати бідність і стимулювати економічний розвиток за умов нестачі капіталів, з другого – стала б хорошою школою для виховання національної інтелігенції, здатної до активної політичної діяльності [306]. Окрім цього, кооперація вважалася найкращою формою національної солідарності, яка сприяє економічним шляхом, використовуючи близьку всім українцям ідею боротьби з бідністю, консолідації селянської верстви, заміні її регіональної ідентичності загальнонаціональною [217, арк. 250]. Кооперативний рух, за задумом націонал-демократів, призвів би і до соціального визволення українців від визиску інонаціонального бізнесу (переважно єврейського) [309, арк. 6]. Останній вважався основною причиною бідності українських селян, оскільки, як стверджувалося в програмі УНДО, він працював на засадах обману і експлуатації [217, арк. 341]. Кооперація ж допомогла б українцям частково порушити панування в посередницькій сфері чужинців. Проте, виключно кооперативним шляхом, згідно з ідеологією УНДО, українці не змогли б досягти економічної самодостатності. Вони повинні були також активно зайнятися ремеслом, торгівлею і дрібним підприємництвом на рівні індивідуальної приватної ініціативи [309, арк. 3]. У зв’язку з цим ставилося завдання здобуття селянами елементарної економічної освіти [217, арк. 341]. Водночас лідери УНДО усвідомлювали, що українська нація не зможе досягти високого рівня економічного розвитку лише

84

завдяки аграрному сектору виробництва. Адже село, розмірковували вони, завжди залежатиме від міста, яке є джерелом прогресу в усіх сферах. Селянський же статус нації трактувався як характеристика її відсталості. Тому, на думку націонал-демократів, поки місто населятимуть поляки і євреї, українці залежатимуть від них і не зможуть ефективно використовувати важелі економічного впливу для здобуття незалежності. Виходячи з цього, УНДО поставило завдання українізації міст Східної Галичини і Західної Волині шляхом інтеграції в їх економіку селян [191, арк. 57; 309, арк. 5]. Це дозволило б зменшити рівень перенаселеності українських сіл і одночасно сприяло б соціальній емансипації нації [217, арк. 342]. Для реалізації відповідного завдання націонал-демократи планували консолідувати тих українців, які вже мешкали в містах, і таким чином створити плацдарм для урбанізації нації. З цією метою УНДО ініціювало створення у східногалицьких містах так званих “Народних організацій” (у містах Волинського воєводства відповідні організації не були утворені). Вони були створені у Львові, Станіславові, Тернополі, Коломиї [311, арк. 48]. Найбільш ефективною виявилася діяльність “Народної організації українців м. Львова”, утвореної у 1923 р. ще з ініціативи УНТП [311, арк. 48]. Остання, будучи товариством українського міського населення, основну увагу приділяла ідеї зміни етнодемографічного складу міст на користь власної нації. На думку лідерів організації, це мало б сприяти політичному відродженню нації [313, арк. 5]. Основними засобами українізації міст, згідно програмних засад діяльності “Народної організації”, повинні були стати активна пропаганда кличу “свій до свого по своє” та ініціація масових акцій ощадності у Львові і інших східногалицьких містах [314; 313, арк. 10]. Відповідні дії дозволили б економічно посилити українських міщан і створити плацдарм для “здобуття” міст українцями. У процесі реалізації поставлених перед собою завдань організація активно співпрацювала з УНДО (під впливом якого вона знаходилася) і СУКіП, намагаючись створити потужний консолідований національний фронт в економічній сфері [315, арк. 32, 68; 313, арк. 5, 12]. З ініціативи організації у Львові була створена українська кооператива “Місто” [311, арк. 48]. Що ж до “Народних організацій” у інших містах Східної Галичини, то вони

85

ні в ідеологічному, ні в практичному контекстах не внесли серйозних коректив у діяльність соціально активної частини українців. Згідно з ідеологією УНДО, освоєння торгово-промислових професій і інтеграція до міста призведуть до соціальної структуризації і економічного посилення нації, що сприятиме зростанню її сил для реалізації державницьких планів [309, арк. 5]. Українці, освоївши ряд необхідних суспільству професій (лікаря, адвоката, торговця, промисловця), зможуть також досягти повної національної автаркії. Остання розглядалася УНДО одним із ключових завдань економічного націоналізму [316]. Для реалізації поставлених в економічній сфері завдань потрібні були кошти. Націонал-демократи планували здобути їх шляхом організації серед українців масових акцій ощадності. Тому УНДО закликало своїх прибічників обмежити витрати [317, арк. 22–22 зв.]. В його середовищі панувала думка, що українці витрачають непропорційно великі кошти на спиртні напої і тютюнові вироби, що вважалося негативним соціальним явищем [318, арк. 30]. Тут далася взнаки міжнаціональна диференціація в алкогольному і тютюновому бізнесі на виробників-поляків, продавців-євреїв і споживачів-українців. Тому в українському випадку проблема вживання спиртних напоїв набула політичного характеру. Вона порушувала автаркійні засади функціонування національної економіки: українці, витрачаючи кошти на придбання спиртних напоїв і тютюнових виробів, фінансували чужий бізнес, послаблюючи національний економічний організм: “гріш викинений нами на алкоголь і тютюн переходить у чужі руки і скільки хто видав на алкоголь і тютюн, настільки наш народ стає постійно біднішим, а наші противники стають настільки сильніші” [319, с. 4]*. Коли б українська нація мала прибуток з виробництва алкоголю і тютюнових виробів Польщі, то, згідно з ідеологічними позиціями націонал-демократів, антиалкогольний рух втратив би свою політичну актуальність [319, с. 4]. Але за існуючого міжнаціоГерасимович І. Протиалкогольна боротьба / І. Герасимович // Господарсько-кооперативний часопис. – 1926. – 28 квітня. – Ч. 18–19. – С. 4–5.

*

86

нального “поділу обов’язків” у цій сфері, політичним завданням українців, згідно з програмою УНДО, було зменшення до мінімуму витрат на спиртні і тютюнові вироби і тим самим заощадження значних коштів, необхідних для реалізації національних економічних завдань. Все ж основним засобом практичного втілення ідей економічного націоналізму було виховання серед українців культури національної економічної самодисципліни. Масова підтримка гасла “свій до свого по своє”, згідно з позицією націонал-демократів, забезпечила б їм значні економічні успіхи. Також планувалося створення Українського Бюро для пропаганди “рідного промислу” [320]. У середовищі партії часто звучали заклики організувати спеціальну Українську економічну раду, яка контролювала б усе українське економічне життя і забезпечувала б його національну спрямованість, що перегукувалося ще з ідеями УНТП [218, арк. 7; 204, арк. 5]. Отже, економічний націоналізм УНДО не мав чіткого антипольського і антиєврейського спрямування. Він більше орієнтувався на досягнення українцями стану автаркії і економічного посилення нації, що дозволяє потрактувати його як довготривалу легальну стратегію підготовки народу до наступного етапу національновизвольної боротьби. Все ж слабкий промисловий розвиток Західної України, вузькість його ринку праці та намагання польської влади перешкодити економічному посиленню українців обумовлювали українсько-польську і українсько-єврейську економічну конкуренцію в процесі практичної реалізації відповідної програми (що розглядатиметься нами у четвертому розділі). Проти інших національних меншин, які населяли західноукраїнські землі (росіяни, чехи, німці), економічні ініціативи націонал-демократів не спрямовувалися. Припускаємо, це обумовлювалося їхньою малочисельністю та незначним впливом на економічне становище українців. УСРП була другою за популярністю політичною силою серед національно свідомих українців [194, арк. 8]. Географічним ареалом діяльності партії, як і УНДО, були переважно три східногалицькі воєводства і лише частково Волинське. Вона утворилася 1926 р. внаслідок злиття Української радикальної партії з

87

Українською партією соціалістів-революціонерів Волині. Метою партії було національне і соціально-економічне визволення українського народу [202, арк. 1; 321, арк. 4]. Її політична програма вписана в руслі ідей європейського демократичного соціалізму [188, арк. 3]. М. Міщук констатує: “…члени партії поєднували національні, ліберально-демократичні та соціалістично-народницькі ідеї” [322, с. 9]*. Ключовим завданням партії було створення українцями незалежної держави. Згідно ідеології УСРП, економічний уклад майбутньої Української національної держави бачився таким чином. По-перше, українські селяни мають отримати землю у приватну власність без виплати будь-яких компенсацій. По-друге, ключові промислові об’єкти загальнодержавного значення, а також дороги, ліси і природні ресурси повинні бути націоналізовані. По-третє, усунення всіх можливих форм економічної експлуатації нації. Це завдання планувалося реалізувати завдяки зосередженню надлишкової частини продуктів праці у кооперативній і муніципальній власності. І четвертим компонентом економічної організації національної держави було поєднання державної власності з елементами народного общинного колективізму [202, арк. 4]. Таким чином, економічним ідеалом УСРП був соціалізм. Припускаємо, просоціалістичну орієнтацію партійної ідеології зумовило те, що УСПР виступала виразником інтересів далеко не найбагатшої частини селянської верстви, якій в умовах малоземелля і пауперизації ідея демократичного соціалізму виявилася ближчою за соціальний дарвінізм, властивий ринковому укладу економіки [323, арк. 22]. Часткова націоналізація деяких секторів економіки та наділення селян землею без викупу вирішували ряд економічних проблем української нації: ахіллесову п’яту малоземелля, контролю над ключовими промисловими об’єктами і ресурсами краю. Це дає підстави стверджувати, що соціалізм УСПР обрамлений “шатами” національної ідеї. Міщук М. Б. Українська радикальна партія – Українська соціалістичнорадикальна партія: ідеологія, організація, політика (1918–1939): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук : спец. 23.00.02 “Політичні інститути та процеси” / М. Б. Міщук. – К., 2007. – 20 с.

*

88

У звітах національного відділу МВС Польщі констатувалося те, що соціалізм УСПР тісно пов’язаний з ідеєю національно-визвольної боротьби українського народу [188, арк. 5]. Партійний актив ставив у залежність втілення національного ідеалу від реалізації своєї економічної політики в умовах Польської держави [189, арк. 15 зв.]. Радикали вважали, що коригування економічного розвитку призведе до поступового зросту рівня народного добробуту та політичного визволення, що частково перегукується з ідеєю економічного самопосилення нації, обґрунтованій у програмних засадах УНДО [324, арк. 4 зв.; 118, с. 73]. До того ж, реалізація національного визволення вважалась неможливою без соціального [325, с. 1]. Дотримуючись такої тактики, УСРП розробила стратегічну економічну програму, наскрізь пронизану поміркованим націоналізмом. Він проявився в намаганні не допустити інтеграції західноукраїнських земель до польського економічного організму [326]. У зв’язку з цим, партія підтримувала популярний пропагандистський клич “свій до свого” і виступала проти членства українців у національно мішаних економічних організаціях [213, арк. 15]. Як зазначила газета “Громадський голос”, “…купувати вироби рідного кооперативного промислу це значить збагачувати господарську силу всього українського працюючого народу” [327]*. УСРП, як і УНДО, поставила перед собою завдання боротьби з колонізаційною політикою влади шляхом створення спеціальних комітетів захисту, які організовували б страйки проти аграрного осадництва і бойкоти польських колоністів [215, арк. 22; 328, арк. 2 зв.]. Соціалісти-радикали трактували податкову політику Польщі щодо українського населення як таку, що дискримінує і визискує його. Тому ще одним своїм завданням партія висуває організацію несплати податків українцями [202, арк. 4]. Але тактика партії в економічній сфері не замикалася виключно протидією політиці Польщі. Соціалісти-радикали приділяли велику увагу економічному розвитку нації. Найкращою формою організації господарства вони вважали кооперацію, зосереджуючи на ній свою увагу [322, с. 13]. При солідарності зросте наше багатство // Громадський голос. – 1935. – 5 січня. – С. 14.

*

89

Особливу актуальність в їх ідеології займають проблеми земельного голоду та перенаселення сільської місцевості. Першочерговим ключем до їх вирішення вважалася справедлива парцеляція землі (без викупу) [212, арк. 53 зв.; 188, арк. 7]. Проте віддаленість такої перспективи актуалізувала завдання інтенсифікації методів аграрного господарювання шляхом розширення кооперативної мережі [329, с. 5; 213, арк. 3]. Також, згідно з ідеологією УСРП, кооперація мала зіграти ключову роль у посиленні нації і наближенні її до політичної самостійності. Вона розглядалася, з одного боку, як ефективний засіб протидії польській економічній експансії на західноукраїнські землі і дискримінації автохтонного населення. З другого боку, вважалося, що кооперативний рух, поступово посилюючи і економічно унезалежнюючи українців від інших націй, органічно призведе до політичної незалежності [330, с. 7; 198, арк. 159]. На думку партійного середовища, особливу роль у прогресивному розвитку українських кооператив, їх збагаченні зіграє пропаганда кличу “свій до свого” [331, с. 3]. Ще однією метою, яку партія ставила перед собою, було “підкорення” міст українською нацією, що теж значною мірою перегукується із програмними положеннями УНДО. Проте, на відміну від останнього, соціалісти-радикали вбачали лише один засіб реалізації відповідного завдання: розвиток міського кооперативного руху [332, с. 32–33]. Економічний розвиток нації кооперативним шляхом у поєднанні з іншими засобами протидії польській експансії у Західній Україні розглядалися як засіб довготривалої легальної визвольної боротьби. Це була тактика поступового нарощування сил. Припускаємо, УСРП прагнула до перетворення західноукраїнських земель на економічно незалежну від Польщі територію і позбавлення Другої Речі Посполитої будь-яких економічних вигод від володіння нею. Це могло б призвести до поступового унезалежнення Західної України від Польщі. Все ж продуманої чіткішої стратегії практичного втілення національних політичних і економічних ідеалів партія не розробила. Ідеологія національновизвольної боротьби економічними засобами, розроблена УСРП, у порівнянні з програмами економічного націоналізму УНДО, йшла

90

в руслі виключно соціалістичної ідеології, була недостатньо глибокою і виглядала більше як набір декларативних гасел, ніж як чітка, добре продумана програма. З усіх задекларованих нею гасел найбільш чітко простежується реалізація лише двох: боротьба з колонізаційною політикою влади і сприяння розвитку незалежної української кооперації. Найпотужнішими політичними партіями правого крила українського національного табору на західноукраїнських землях у міжвоєнний період виступали ОУН, УВО, ФНЄ. Їх географічним ареалом діяльності, як і у випадку УНДО та УСРП, були східногалицькі воєводства і лише частково Волинське. Радикальний націоналізм цього періоду завжди асоціювався з терористичними актами ОУН. За цією резонансною діяльністю виявилась малопомітною більш поміркована її національна політика в економічній сфері, яка мала досить серйозні масштаби. “Розбудова нації” в 1928 р. закликала “…твердо усвідомити собі користь і конечність націоналістичного підходу до вирішення економічних і соціальних проблем…” [333, арк. 4 зв.; 243, с. 198]*. Внесення національного ферменту до сфери економічної діяльності українців трактувалося політичним середовищем ОУН як досить важливе завдання для національно-визвольного руху: “наша політика економічна має здійснюватися по лінії національно-державного визволення”, – писав “Бюлетень Краєвої екзекутиви ОУН” [334, арк. 7 зв.; 335, арк. 9]*. Діяльність у цій сфері навіть позначалася окремим терміном: “органічна праця” [245]. Стимулювання економічної активності українців і боротьба з іноетнічним бізнесом розглядалися ОУН як засіб посилення національно-визвольного руху і послаблення пануючих позицій “чужих гнобителів” [336, арк. 9; 337, арк. 35–42].

Руденко Ю. Справа економічного відродження України // Розбудова нації. – 1928. – Ч. 5. – С. 195–199. * РГВА, ф. 312 к Главное управление государственной полиции Министерства внутренних дел Польши. ІV отдел. 1920–1939 гг., оп. 1, спр. 2672. Бюллетени исполкома Организации Украинских Националистов Западной Украины за 1932 год, 89 л. *

91

Ідеологію націоналізму ОУН в економічній сфері умовно розділяємо на два складових компоненти. Перший – витіснення “ворожих” українцям націй з їх соціально-економічних ніш на західноукраїнських землях. Другий постає як планування національної економічної політики майбутньої Української держави. За задумом лідерів ОУН, український націоналізм в економічній сфері мав носити наступальний характер і спрямовуватися проти поляків і євреїв як основних національних ворогів: “лише тоді, коли до наших політичних ворогів (поляків) будемо відноситися з таким почуттям ненависті і погорди, з яким відносимося до нашого економічного ворога – жидів, тоді нікому і на думку не прийде входити з ними у яке-небудь братання”, – зазначалося у пропагандистській брошурі ОУН [338, арк. 12]*. До інших національних меншин, які проживали на західноукраїнських землях, негативної позиції ОУН не виявлено. Польська нація для радикального націоналістичного проводу була уособленням головного ворога визвольного руху українців у Західній Україні. Згідно з ідеологією ОУН, українсько-польське економічне протистояння мало здійснюватися в таких проявах: боротьба за землю, стимулювання антиалкогольного і антинікотинового руху, бойкот польського бізнесу, економічне унезалежнення українців від Польської держави шляхом розвитку кооперації. На думку українських праворадикалів, ключовою сферою українсько-польської економічної боротьби мало стати протистояння польській колонізаційній політиці в аграрній сфері [339, арк. 12]. Селянський характер української нації, в умовах перенаселення регіону і колонізаційної осадницької політики держави, зумовив особливу актуальність в її середовищі проблеми нестачі землі. Вбачаючи в селянстві як основній масі українського народу свою безпосередню соціальну базу, ОУН не могла не усвідомити потребу політизації найбільш актуальних цій верстві земельних вимог [340, арк. 35]. Але в ідеології ОУН земля розглядалася не Держархів Івано-Франківської обл., ф. 72 Тлумачское поветовое управление государственной полиции, оп. 1, д. 54. Украинская националистическая брошюра “Идеология украинского национализма”, 14. 06. 1939 г., 18 л.

*

92

тільки основним засобом задоволення економічних потреб аграрної української нації, але й особливою сакральною цінністю, яка є свого роду “примордіальним” джерелом енергетичного живлення нації [30, с. 5]. У зв’язку з цим проблема недопущення представників польської нації до володіння українською землею була подвійно актуалізованою. Як наслідок – в 1929 р. організація включає одним із пунктів своєї програми відстоювання земельних інтересів селян: “боротьба з визиском українського села польським двором, поділ поміщицьких земель, прогнання польських колоністів, привернення їх землі українським селянам… – основні етапи українського революційного руху на Західних Землях” [340, арк. 36]*. Як вважали лідери ОУН, вона повинна була ініціювати зорганізований спротив українців колонізаційній політиці. Засобами боротьби з Польською державою і колоністами вважалися страйк, демонстраційні походи і мітинги, бойкот польських колоністів і створення атмосфери їх психологічної ізоляції та спонукання ворожості до них [341, арк. 2; 244, с. 9; 342, арк. 22]. Проте українські праворадикали, не бажаючи обмежуватися виключно мирними засобами боротьби, допускали можливість організації силових дій проти польських колоністів (підпалів їх помешкань, нищення майна) [219, арк. 199; 334, арк. 19]. Ще однією сферою “антиукраїнської” політики Польщі націоналісти вважали державне сприяння розвитку алкогольного і нікотинового бізнесу. Хоча прибутки від цих сфер були і залишаються до сьогодні важливою частиною бюджетів більшості держав, представники ОУН вважали, що Польська держава (яка володіла монополією на виробництво спирту і тютюну) в союзі з єврейським бізнесом (який був основним реалізатором цих товарів) планомірно нищить здоров’я української нації. Тому ОУН планувала організацію низки антиалкогольних і антинікотинових акцій [343, арк. 15]. Закликаючи українців до масової відмови від споживання спиртних напоїв і тютюнових виробів, представники Держархів Рівненської обл., ф. 30 Ровенское поветовое староство, оп. 18, д. 1962. Переписка с Волынским воеводским управлением об установлении надзора над деятельностью украинских националистически организаций, 08. 01. 1931 г. – 28. 11. 1931 г., 123 л. *

93

ОУН також прагнули нанести економічні збитки Польській державі [103, с. 158]. Важливим завданням також вважалося перетворення української нації в автаркійну спільноту, економічно незалежну від Польської держави [344, арк. 92 зв.; 345, арк. 2 зв.]. Економічна ж залежність від останньої трактувалася як фактор обмеження національної свободи українців, оскільки вони, перебуваючи в такій залежності, боялися спровокувати втрату свого заробітку [244, с. 8]. Інструментом економічного унезалежнення українців лідери ОУН розглядали кооперацію. Згідно з їхніми поглядами, організація повинна була стимулювати розвиток самодостатньої національної кооперації, представництво в якій повністю забезпечувалося б представниками української нації і яка не залежала б від польських капіталів, субсидій і кредитів [261, арк. 7 зв.]. Тому ОУН активно здійснювала інтервенцію в українську кооперативну сферу, поширюючи там свою економічну ідеологію [346, арк. 290 зв.; 347, арк. 12 зв., 40]. Єврейське, як і польське, питання в ідеології ОУН теж позначилося елементами економічного націоналізму. Єврейська нація розглядалася представниками української праворадикальної політичної думки як ворожий і шкідливий українській нації елемент в економіці західноукраїнських земель: “з ХV віку жиди виступають на Україні уже не як одна зі складових частин українського народного господарства, а як один із головних чинників польської колонізаційної політики і господарки на Україні” – стверджує представник ОУН С. Нижанівський [246, с. 10]*. Позицію останнього поділяв і один із провідних ідеологів ОУН В. Мартинець [141, с. 3–4]. Вважалося, що євреї, володіючи непоганими економічними позиціями, можуть зашкодити українським національно-визвольним змаганням. Тому, висновувалося, українці повинні потіснити їх з економіки краю, вдаючись для цього до бойкоту єврейського бізнесу [343, арк. 40]. Тереном економічної боротьби українців із поляками і євреями, на думку лідерів ОУН, мало стати місто. Проблема його Нижанівський С. Ми і жиди / С. Нижанівський // Національна думка. – 1927. – лютий. – С. 8–16. *

94

інонаціонального характеру гостро постала в 1918 р., коли новоутворена державна нація не змогла відстояти Львів. У зв’язку з цим ОУН висуває гасло: “…без заволодіння містом реставрація і удержання української державности є неможливими” [348, с. 17]*. Відповідне завдання є суголосним із програмними засадами УНДО і УСРП. Проте представники ОУН дещо по-іншому бачили стратегію його реалізації. Зміна національної структури міст на власну користь мала здійснюватися шляхом економічної інтеграції. У Положенні про права і обов’язки довіреного члена ОУН на селі від 1936 р. у пункті 30 зазначалося: “щороку висилати двохтрьох дітей до школи вивчення ремесла, організувати для них допомогу, нехай ідуть до міста. Нехай вчаться на шевців, кравців, ковалів, слюсарів, столярів, шоферів, пекарів, машиністів, інженерів, лікарів, юристів, купців. Нехай закладають склепи, канцелярії, фабрички, нехай здобувають місто” [349, арк. 16]*. Таким чином, ідеологія ОУН передбачала широкомасштабну економічну боротьбу українців з єврейською і польською націями. Але за умов бездержавності економічний націоналізм українців праворадикали розглядали лише з точки зору послаблення позицій поляків і євреїв і надавали йому другорядну роль у національно-визвольних змаганнях, зосереджуючи головну увагу на підривній терористичній діяльності. “Поступовий культурно-економічний розвиток не може усунути поневолювачів…”, – постулює дописувач “Бюлетеня Краєвої екзекутиви ОУН” у 1932 р. [334, арк. 4]*. Фундаментальні ж завдання економічного націоналізму – Мартинець В. Замітки для майбутньої конференції українських націоналістів / Володимир Мартинець // Національна думка. – 1927. – жовтень. – С. 12–23. * РГВА, ф. 354 к Отделение контрразведки и особого информационного отдела 6-го военного округа при штабе 12 пехотной дивизии польской армии г. Тернополь. 1918–1939 гг., оп. 1, д. 474. Положение о правах и обязаностях доверенного члена украинской националистической организации в деревне, 15. 12. 1936 г., 27 л. * РГВА, ф. 312 к Главное управление государственной полиции Министерства внутренних дел Польши. ІV отдел. 1920–1939 гг., оп. 1, спр. 2672. Бюллетени исполкома Организации Украинских Националистов Западной Украины за 1932 год, 89 л. *

95

встановлення контролю над економікою західноукраїнських земель автохтонним населенням, соціальна емансипація нації, етнічне “очищення” її економічного організму – відкладалися до часу створення української національної держави [324, арк. 5]. Остання розглядалася націоналістами як головний інституційний засіб для реалізації власної економічної програми [334, арк. 7 зв.]. Її внутрішня політика, побудована на засадах націократії, мала забезпечити всестороннє економічне процвітання української нації та її контроль над економічною сферою [29, с. 93]. Задля досягнення цього, “…революційний рух…, – стверджували ідеологи ОУН, – мусить іти під гаслом соціальної революції проти ворожого капіталу” [340, арк. 36]*. Тому, здійснюючи аналіз ідеології ОУН, виокремлюємо в ній окремий аспект: програма економічної політики майбутньої української національної держави. У ній основна увага приділялася можливим варіантам вирішення земельного питання на користь української нації. У цьому випадку на особливу увагу заслуговують ідеї провідного ідеолога ОУН М. Сціборського. Він вважав, що першочерговими завданнями української національної держави мають стати: знищення польського поміщицького землеволодіння та наділення селян землею. Аналогічні завдання висловлювалися і в програмі УСРП. Проте економічна ідеологія ОУН включала більш чітку стратегію їх реалізації. М. Сціборський постулює, що взаємини українських селян із польськими поміщиками є антагоністичні з національних причин. Тому Українська держава мала здійснювати проселянську політику [30, с. 25]. На думку ідеолога ОУН, представники польської нації є серйозною загрозою українським національно-визвольним змаганням. Тому їх земельна власність має бути експропрійована без викупу [30, с. 55]. Відповідні ідеї були відображені в національній програмі ОУН 1934 р. [350, арк. 48 зв.]. Але в питанні аграрної політики Української держави М. Сціборський пішов ще далі, висловлюючи ідеї, які у програмДержархів Рівненської обл., ф. 30 Ровенское поветовое староство, оп. 18, д. 1962. Переписка с Волынским воеводским управлением об установлении надзора над деятельностью украинских националистических организаций, 08. 01. 1931 г. – 28. 11. 1931 г., 123 л. *

96

них документах ОУН не були відображені. На його думку, з початком української національної революції селяни самі стихійно розпочнуть захоплення земель польських поміщиків і їх фізичне знищення. Революційна українська влада не повинна чинити їм у цьому ніяких перешкод, виступаючи у ролі пасивного спостерігача: “мобілізуючись у ряди української армії… наше селянство звернеться водночас проти зненавиджених національних і соціальних гнобителів на місцях…, проти решток поміщицтва, ворожої колонізації. Чи треба буде паралізувати цей оправданий народний вибух? Очевидно ні. Соціальний штурм ворожих фортець в Україні лише облегшить реформаторські завдання національної влади” [30, с. 80]*. Щодо тих землевласників і інших “ворогів революції”, які не будуть “…фізично винищені в перших часах революції”, М.Сціборський пропонує, керуючись принципом селекції за національною ознакою, здійснити їх репатріацію з території України [30, с. 85]. До німецьких, чеських і болгарських землевласників лідер ідеологічного проводу ОУН ставився прихильно. Після успішного вирішення земельного питання на користь українських селян, останні, згідно з ідеологічними постулатами ОУН 1929 р., повинні були стати головним об’єктом преференцій з боку держави і, водночас, забезпечити людський ресурс для формування промисловців [340, арк. 35; 351, арк. 6 зв.]. Ще одним аспектом аграрної політики майбутньої української держави, згідно з програмою ОУН, мала стати націоналізація лісових масивів, що забезпечувало б національний контроль над ними [301, арк. 51–2; 345, арк. 3]. У торгово-промисловій сфері найбільш популярною моделлю економічної політики в середовищі ОУН став національний етатизм. Це положення теж значною мірою суголосне з програмними гаслами щодо економічної політики майбутньої української держави УСРП. Але, знову ж таки, ОУН набагато чіткіше і детальніше сформулювала своє бачення з відповідної політики. Великою прихильністю серед її лідерів користувалася синдикальна модель економічного укладу Сціборський М. Земельне питання / Микола Сціборський. – Париж : Українська книгарня-накладня, 1939. – 109 с.

*

97

держави [101, с. 251]. Останній мав забезпечити контроль титульної нації над економікою країни. Планувалося здійснення націоналізації всіх шляхів і сполучень, ключових об’єктів промисловості, частини торгівлі [219, арк. 111; 345, арк. 3]. Першочергово одержавленню мали підлягати ключові промислові галузі: “підприємства найпершої державної ваги (оборонні), оборонна і добуваюча промисловості мають бути націоналізовані” [242, с. 142]. М. Сціборський пропонував ще муніципалізацію комунальних підприємств [29, с. 96]. Ненаціоналізовані економічні об’єкти підлягали б об’єднанню у великі, контрольовані державою, синдикати [242, с. 142]. При цьому, згідно з програмою, допускалась вільна ініціатива в кооперативній діяльності і сфері дрібного бізнесу [352, с. 133]. Все ж “…торгівля, що перебувала в руках неукраїнців, мала перейти до держави – з передачею в перспективі в руки української верстви торгівців…” [353, с. 401]*. Низький рівень промислового розвитку українських земель актуалізував потребу індустріалізації. При цьому вирішення проблеми нестачі капіталів покладалось на державу, а притік іноземних інвестицій вважався негативним явищем, що суперечить принципу автаркії [242, с. 138–140]. Такий курс, припускаємо, зумовлений тривалою дискримінацією на національному ґрунті в умовах бездержавності, що посприяло виробленню в українських націоналістів негативного ставлення до всього “чужого”. Тому їх орієнтацію на побудову національної економіки без будь-яких іноетнічних “домішок” можна вважати закономірною. Також українська влада повинна була б сприяти українізації міст. У цьому випадку ідеологи ОУН зазначали, що слід адміністративними засобами “очистити” міста від інонаціонального елементу. Проте більш конкретного плану здійснення цієї акції не зустрічається [30, с. 88]. У програмі торгово-промислової політики загалом не простежується чіткої антиєврейської риторики. Зазначалося лише, що вона спрямована на “знищення чужого приватного, фінансового та промислового капіталу”. Все ж, зважаючи на переважання Грабовський С. Нариси з історії українського державотворення / С. Грабовський. – К. : Генеза, 1995. – 608 с.

*

98

представників єврейської нації у торгово-промисловій сфері, припускаємо, що під словом “чужого” криється антиєврейська спрямованість [29, с. 95]. Відкрито ідеї економічного антисемітизму висловлювалися лише В. Мартинцем. На думку останнього, українській державі потрібно буде здійснювати щодо євреїв “…політику расово-національної ізоляції”, яка має поширитися і на економічну сферу [141, с. 13]*. В останній фундаментальним принципом стратегії економічної політики мало стати гасло “хай торгують, але самі з собою” [141, с. 14]*. Також національна Українська держава, за задумом ОУН, мала здійснювати політику економічного протекціонізму вітчизняному бізнесу у міждержавних взаєминах [97, с. 9]. Відповідні програмні погляди викладені в дусі класичного економічного націоналізму Ф. Ліста, С. Вітте, М. Манулеску. Отже, ОУН виробила чітку ідеологію економічного націоналізму, наскрізь пронизану наступальним характером. В умовах бездержавності він розглядався лідерами ОУН як засіб підірвати економічні позиції поляків та євреїв. Проте вважалося, що повністю реалізувати ключові ідеї економічного націоналізму (“очищення” економічного організму нації) вдасться лише після створення національної держави. Остання завдяки етатизму встановила б міжнаціональну ієрархічну градацію в задоволенні економічних інтересів різних націй і забезпечила б витіснення з української економіки інонаціональних елементів. Впливовою організацією праворадикального спрямування була УВО. Прерогативою останньої завжди залишалася терористична діяльність [354, арк. 10]. Проте ідеологи організації не вважали терор єдиним засобом національної боротьби українського народу. Подекуди він розглядався лише як один із політичних засобів протистояння ворожій державі [355, с. 2]. Ідеологи УВО важливим засобом досягнення політичної мети вважали також економічну війну, надаючи особливого значення бойкоту як одному з найефективніших її проявів [219, арк. 85]. Тому еконо* Мартинець В. Жидівська проблема в Україні / Володимир Мартинець. – Б. м., 1938. – 24 с. * Там само.

99

мічне посилення нації трактувалося членами УВО як позитивний фактор, що дозволить поширити національно-визвольний рух і на економічну сферу [356]. Вважалося, що терористична діяльність УВО мала здійснюватися за тісної співпраці з провідниками національного економічного руху, сприяючи посиленню останнього. Проте чіткої стратегії реалізації цього завдання організація не виробила. Не розробила вона й власної чіткої ідеології економічного націоналізму, а основна увага лідерів УВО зосереджувалася на здійсненні підривної терористичної діяльності. З 1929 р. УВО втратила свою організаційну самостійність, перетворившись у структурну частину і реалізатора ідей ОУН. Ще однією національною партією правого спрямування був ФНЄ. Вихід прибічників Д. Палієва з УНДО призвів до домінування в мисленні членів ФНЄ рефлексій економічного націоналізму. Це позначило його діяльність домінантою економічних методів національної боротьби над силовими [110, с. 362–363]. На відміну від УВО, ця партія виробила досить чітку ідеологію економічної діяльності. Домінуючим у ній виступає вектор аграрної політики [357, с. 4]. Відтак, головною вимогою стає справедлива парцеляція землі на користь українських селян [209, арк. 2]. Через неможливість її втілення за відсутності власної держави вона не знайшла своєї практичної реалізації, залишаючись планом діяльності на майбутнє. ФНЄ, як і УНДО та ОУН, виступив генератором ідеї руху за освоєння українцями торгово-промислових професій, що сприяло б формуванню заможної національної страти власників: “майже не маємо свого промислу, своїх фабрик, а торгівля… майже всеціло в чуженаціональних, головно жидівських руках… Ці болючі господарські занедбання ми мусимо надробити. Це одне з найважливіших завдань українських фронтовиків націоналістів” [357, с. 4]*. Його реалізація мала відбуватися шляхом відповідної пропаганди серед українських селян. Також планувалося об’єднати українських купців і ремісників у національних професійних організаціях [358, арк. 1–3]. Зважаючи на вузькість торгово*

Перший конгрес ФНЄ // Перемога. – 1936. – 20 вересня. – С. 1–6.

100

промислової сфери Західної України, зумовлену низьким рівнем промислового розвитку регіону, соціальна структуризація українців мала здійснюватися в напрямку витіснення інших націй (переважно євреїв, які складали більшість у посередницькій сфері західноукраїнських земель) з їхніх позицій. У контексті цих ініціатив прочитується інший аспект економічного націоналізму партії: підтримка руху за українізацію міст шляхом інтеграції в їх торгово-промислову сферу. Як зазначалося в постанові Конгресу ФНЄ 1936 р., “друге важне завдання, це організація українського ремесла, фабричного промислу та торгівлі. Це справа опанування українським елементом міста” [357, с. 4]*. Оскільки за реалій слабкого промислового розвитку регіону число робочих місць тут було незначним, то стратегія українців полягала, згідно ФНЄ, у захопленні польсько-єврейських економічних позицій (інші національні меншини Західної України залишилися поза увагою партії). Фінансові засоби на реалізацію цих планів мала надати кооперація. Тому четвертим об’єктом економічної ідеології партії стає підтримка кооперативного руху: “у започаткованій вже у нас національній акції за опанування міста мусить солідарно йти українська кооперація й українські приватники…” [357, с. 4]*. Таким чином, ключові завдання в межах економічного націоналізму, які висував ФНЄ, мало чим відрізнялися від програмних засад інших політичних партій, що сповідували відповідні ідеї. Задля втілення своїх економічних завдань ФНЄ ставить питання реорганізації національної освіти відповідно господарських потреб [247, с. 5]. Втілення вищевисвітлених економічних завдань розглядалось партією в контексті загальнонаціональної мети: забезпечення добробуту всіх членів нації та створення фундаменту для практичного втілення державницьких намірів [357, с. 4]. Елементи економічного націоналізму також простежуються в програмах партій ліворадикального спрямування. Найвпливовішою серед них була КПЗУ, яка прагнула поєднати комуністичні ідеали з національними [18, с. 11]. * *

Перший конгрес ФНЄ // Перемога. – 1936. – 20 вересня. – С. 1–6. Там само.

101

Найкращим економічним укладом представники КПЗУ вбачали той, що панував в Радянській Україні. Останню вони вважали повноцінною Українською державою і виступали за входження Західної України до її складу [359, с. 5]. У зв’язку з цим, націоналізація промислових об’єктів, експропріація землі поміщиків і осадників на користь малоземельних і безземельних селян без компенсації стають ключовими завданнями КПЗУ в економічній сфері. Їх реалізацію лідери партії ставили в залежність від перемоги пролетарсько-селянської революції на західноукраїнських землях [360, с. 3–4; 361, арк. 254–255]. Такі завдання інтерпретувалися в національному контексті, адже КПЗУ стверджувала, що переважно селянська українська нація експлуатується інонаціональним бізнесом. Припускаємо, входження Західної України до складу УСРР, на думку лідерів КПЗУ, було засобом подолання підневільного становища українців, що мешкали у цьому регіоні (націоналізація промисловості означала б встановлення їхнього контролю над економікою). Натомість, за умов входження Західної України до складу Другої Речі Посполитої, КПЗУ ставила завдання боротьби з усіма формами економічної дискримінації української нації Польською державою. Особливо прискіпливу увагу націонал-комуністи зосереджували на недопущенні на адміністративні посади українців і осадницьку політику [362, арк. 1–1 зв.; 361, арк. 254–255]. Методами боротьби з відповідною політикою Польщі проголошувалися демонстраційні віча та офіційні ноти протестів до влади. Програмні засади КПЗУ можна простежити і в ідеологіях створених за її участю легальних партій: Сельроб і УСО [302, арк. 41]. У програмі Сельробу ключовим завданням визначалося створення незалежної Української радянської держави (на зразок УСРР), в якій влада була б зосереджена в руках селян і робітників [363, арк. 131]. Реалізація цього програмного пункту мала б зпоміж іншого забезпечити українській нації вільний від економічної експлуатації інонаціональним елементом розвиток [363, арк. 28–29]. Тому національне питання в ідеології організації інтерпретувалося не тільки як здобуття державності, а й як соціальне визволення українців від панування представників інших націй, які переважали у сфері торгівлі і підприємництва на

102

західноукраїнських землях [364, с. 1]. Засіб такого визволення лідери об’єднання вбачали в ліквідації капіталістичного ладу та побудові комунізму: “…всяка національна воля є брехнею доти, доки праця міліонових трудящих мас не скине ярма гніту і визиску капіталу… Все і всюди шовінізм, національна нетерпимість були… союзниками капіталу…” [364, с. 1]*. У зв’язку з цим завданням максимум в економічній сфері Сельроб визначав “…зруйнування власності, що знаходиться в руках непрацюючих класс, дідичів, держави і церкви…, націоналізацію фабрик, заводів, копалень, гандлю, банків” [363, арк. 29]*. Також передбачалася націоналізація лісів і корисних копалин. В аграрній сфері об’єднання виступало за наділення селян і сільського пролетаріату землею без викупу [363, арк. 29–30]. Враховуючи зосередження більшості сільськогосподарських земельних угідь у руках польських поміщиків, ця вимога набула національного характеру. В програмі Сельробу окреслено й завдання сприяти розвитку українській сільськогосподарській і споживчій кооперації [363, арк. 30]. Окремим елементом безпосередньої діяльності Сельробу в економічній сфері стала боротьба з осадництвом [363, арк. 36]. Досить впливовою легальною ліворадикальною партією було Українське селянське об’єднання (УСО) [302, арк. 79]. Його політична програма виявилась спорідненою з сельробівською. Підтримка кооперації, критика осадництва стали невід’ємною частиною основних принципів діяльності організації [365, с. 2]. Вона виступала за участь у виборах та відстоювання економічних інтересів робітників і селян у органах місцевого самоврядування. Виборча активність членів УСО виходила з такого обґрунтування: свідомі члени рад подбали б про те, щоб всі грошові видатки йшли на користь українського населення [365, с. 2]. Національна справа // Сельроб. – 1927. – 16 жовтня. – С. 1. Держархів Рівненської обл., ф. 30 Ровенское поветовое староство, оп. 18, д. 1277. Устав, списки членов Украинской социалистическо-рабочей партии “Сельроб” и переписка с Волынским воеводским управлением и поветовым управлением государственной полиции о деятельности этой партии на территории повета, 20. 01. 1927–10. 02. 1927 гг., 234 л. * *

103

Виокремлюючи проблеми економічного штибу в програмах українських партій ліворадикального спрямування, все ж констатуємо: їхні погляди визначалися ідеологією, яка однаково виступала як проти домінуючих позицій інонаціональної буржуазії в торгово-промисловій сфері, так і проти своїх дрібнотоварних підприємців і торговців: “…ми виповідаємо [боротьбу] тому “рідному” націоналізмови, який обурює українські селянські і робітничі маси кличами про всеспасаємість понадклясової національної ідеї... Це змагання за пансько-попівську Україну” [364, с. 2]*. Подібні твердження дають право класифікувати економічну діяльність ліворадикальних партій як таку, що носила одночасно класовий і національний характер. Припускаємо, що у зв’язку з переважно селянським і частково робітничим характером української нації побудова комуністичного ладу та встановлення робітничо-селянської влади розглядалися лідерами націоналкомунізму як шлях до встановлення контролю нації над економікою регіону. У цьому контексті український націонал-комунізм на західноукраїнських землях на перший погляд включав окремі елементи економічного націоналізму. Проте негативне ставлення українських комуністів до ринкових методів господарювання, зосередження їхньої уваги на підготовці до революційної боротьби з ними призвело до нехтування ідеями економічного самопосилення нації у боротьбі за незалежність. І все ж, виступаючи за боротьбу з економічною дискримінацією українців у Польщі, ліворадикальні політичні сили тим самим частково висловлювали підтримку тим ідеям, які генерувалися носіями українського економічного націоналізму (як, наприклад, боротьба з колонізацією, підтримка незалежного від держави кооперативного руху). Отже, висновуємо, що в діяльності основних українських політичних партій правого і центристського спрямування (ОУН, ФНЄ, УНТП, УНДО, УСПР) простежується ідеологія економічного націоналізму. До останньої відносимо прагнення позбавити інші нації (польську та єврейську) права володіти землею, частково націоналізувати промисловість і природні ресурси, відібравши їх *

Національна справа // Сельроб. – 1927. – 16 жовтня. – С. 1.

104

таким чином в інонаціональних власників, витіснити поляків і євреїв з економічного організму Західної України (УНДО, УСРП, ОУН, частково УВО і ФНЄ), нагромадити економічний капітал нації для посилення визвольних змагань (освоїти торгово-промислові професії, інтегруватися до міст, підкорити кооперативний рух ідеям економічного посилення і консолідації нації у визвольній боротьбі (УНТП, УНДО, УСРП, ФНЄ, ОУН). Ідею підтримки національного кооперативного руху в середовищі лівих і конформістських партій, які не пов’язували останній із визвольною боротьбою українців, а розглядали його виключно як засіб економічного виживання нації, трактуємо звичайною турботою про економічне становище українців.

3.2. Економічний аспект у програмах українських професійних і громадських організацій та рухів Серед непартійних організацій і рухів, які виступали речниками економічного націоналізму, найбільшого розмаху набрав кооперативний рух. Та частина його інституцій, що була консолідована в межах РСУК, сповідувала актуальні для нації політичні завдання (здобуття незалежності шляхом економічного самопосилення) і фактично перебувала під впливом найпотужніших національних партій (УНДО, УСРП, ФНЄ і частково ОУН) [366, арк. 3; 125, с. 239]. Проте провідні ідеологи національного кооперативного руху обстоювали кредо надпартійності і ставили за мету не допустити втягнення кооперації у міжпартійні суперечності, аби зберегти монолітність руху за економічне посилення нації [249, с. 7]. Другою причиною надпартійної платформи ідеологів кооперативного руху стало прагнення не дати польській владі приводу для переслідувань українських економічних установ [249, с. 8; 366, арк. 3]. Хоча практично завдання досягнення надпартійності кооперації реалізоване не було, її еліта сформулювала низку окремих завдань, які ставилися перед кооперативним рухом, незалежно від тих, які були означені на рівні партій як носіїв ідей економічного націоналізму. Тому поряд із програмами політичних партій, які підтримували принципи економічного націоналізму в коопера-

105

тивному русі, виділяємо ще один рівень його функціональності: незалежний кооперативний. Економічний націоналізм у кооперативній сфері характеризувався прагненнями зберегти єдність руху, не допустивши в його середовищі партійних суперечностей, і не дати зайвого приводу для переслідувань польській владі. До економічного націоналізму в кооперативному русі відносимо тактику, спрямовану на посилення української нації у визвольних змаганнях шляхом її економічного унезалежнення, соціальної структуризації, виключення інонаціонального елементу з економічних операцій, політичної консолідації на економічному ґрунті. Конкретизованої програми економічного націоналізму кооперація не мала. Водночас компоненти і сутність першої чітко простежується в працях та статтях її лідерів, що публікувалися на сторінках кооперативної преси. Основне ідеологічне завдання національної кооперації визначалося таким чином: поставити її функціонування на службу визвольним змаганням нації. Ось як, наприклад, формулює це завдання дописувач “Господарсько-кооперативного часопису”: “спільними силами і спільною працею таки поставимо сильно нашу господарську організацію, бо вона є основою для осягнення політичної незалежності” [367, с. 3]*. Одночасно кооперація розглядалася українцями і як інструмент економічного самозахисту від дискримінаційної політики Польщі [353, с. 390]. У кооперативному середовищі вважалося, що так само, як жодна держава не може забезпечити власний суверенітет без економічної сили, бездержавна нація, будучи економічно слабкою, не зможе досягти політичної незалежності. Констатуючи факт неможливості повноцінного економічного розвитку української нації у зв’язку з відсутністю держави, кооперативні ідеологи все ж вважали, що шляхом національної самоорганізації в кооперативних установах українцям вдасться досягти певного поступу у сферах підприємництва і торгівлі [240, с. 2]. Для реалізації останнього українці потребували значних коштів, якими вони не володіли. Тому досягнення економічного Наші жінки та кооперація // Господарсько-кооперативний часопис. – 1926. – 12 травня. – С. 3. *

106

посилення нації було можливе лише колективними зусиллями, що й зробило кооперативну ідею найбільш популярною у середовищі ідеологів українського економічного націоналізму [368, с. 5]. Окрім того, мобілізація українців на ґрунті національних економічних завдань виглядала проблемною у зв’язку з відсутністю в них достатнього досвіду діяльності у сферах торгівлі і підприємництва. Тому кооперація, базуючись на колективних засадах праці, розглядалася як ближчий традиційному світогляду вид модерної економічної діяльності, що не вимагав таких надзусиль і професіоналізму, як у випадку індивідуальної приватної ініціативи [125, с. 33]. Таким чином, українська національна еліта, намагаючись використати кооперацію як засіб продовження визвольних змагань у мирних умовах, ставить перед нею такі завдання: – стимулювання різновекторного економічного розвитку; – встановлення контролю над всіма сферами економіки регіону; – соціальна структуризація українців; – досягнення економічної незалежності від інших націй; – консолідація нації шляхом економічної співпраці; – формування впевненості українців у своїх силах [369, с. 184–185]. Кооперативні ідеологи визначили одним із перших завдань національної кооперації “очищення” національного економічного організму від інонаціонального бізнесу [370, с. 2]. По-перше, це мало б сприяти економічному посиленню нації. По-друге, в уяві українців на рівні підсвідомості спостерігалася стереотипізація образу поляків та євреїв як причини всіх економічних негараздів. Так, один із кооперативних ідеологів В. Баричко акцентує увагу на необхідності звільнення українців “…від тисячної хмари п’явок, чужих скупщиків, що осіли по наших містечках і селах і жирують на нашім народі” [371, с. 2]*. Найоптимальнішим засобом витіснення українцями інших націй з їх економічних позицій виступає кооперація. Її головні Баричко В. За реорганізацію нашого економічного життя / В. Баричко // Новий час. – 1935. – 17 травня. – Ч. 107. – С. 2. *

107

переваги полягали в тому, що, по-перше, вона давала можливість об’єднати економічні зусилля найбідніших верств (з яких у переважній більшості і складався український народ), а, по-друге – дозволяла уникнути закономірної ринкової конкуренції між “своїми”, спрямовуючи всі зусилля на витіснення “чужих”. Це навряд чи було б можливим за умов індивідуалізації економічної діяльності. Так, громадсько-політична преса (наприклад, “Новий час”) критикувала приватне підприємництво на селі: “оті дрібні приватні крамарі, розмножуючись скоршим темпом, заведуть завзяту та убійчу війну між собою… і в більшости пропадуть, та зроблять місце тому, що лише чекає щоби здобути назад втрачені тут і там позиції – чужинецькому купцеві…” [372, с. 3]*. На думку автора, лише кооперація дозволить уникнути цього негативного для нації явища, а плацдармом для проявів економічного індивідуалізму українців повинно було стати місто. Тут українські кооперативи в союзі з приватними підприємцями мали потіснити поляків і євреїв та змінити національний склад міст на користь власної нації [372, с. 2–3]. Об’єднання різних видів української кооперації в окремих централізованих установах (Центросоюзу, Сільського господаря, Центробанку) та їх загальне підпорядкування центральному Ревізійному союзу українських кооператив було виявом внутрішньонаціонального поділу обов’язків. Останній, припускаємо, дозволяв спрямовувати економічну діяльність українців у напрямку конкуренції з іншими націями та водночас уникати її між власними національними установами [373, с. 11–13]. Таким чином, кооперація стає оптимальним інституційним засобом економічної боротьби українців з іншими націями за контроль над усіма сферами економіки західноукраїнських земель. На селі вона здійснювалась у напрямку витіснення єврейських посередників, які там переважали. Зокрема, публіцист “Гайнту” М. Кляйнбаум у липні 1937 р. скаржився, що українці мобілізують діяльність усіх своїх кооперативів у напрямку розорення євреїв та витіснення їх зі сфери посередництва [374, с. 2]. Подібна стратегія Раковський Р. Кооператива чи приватне підприємство / Р. Раковський // Новий час. – 1935. – 12 травня. – Ч. 103. – С. 2–3. *

108

прослідковувалася і в боротьбі з інонаціональними промисловцями: “якби у нас [було] лиш трохи відваги та підприємливости, то … могли б ми крок за кроком на місце чужих фабрикантів заводити своїх” [375, с. 10]*. Заволодіння контролем над економікою було б неможливим без зміни національно-демографічної ситуації в містах. Інонаціональний характер їх жителів спонукав українців до “заволодіння” містами. Участь у реалізації цього завдання мала брати й кооперація [233, s. 30]. Дух колективізму забезпечив би автохтонам західноукраїнських земель більш успішну економічну конкуренцію та став би засобом подолання явища асиміляції інтегрованих у місто українців [373, с. 11–12]. Також зміна соціальних ролей представниками української нації мала призвести до її структуризації. Це кредо прослідковується в кооперативній ідеології провідного діяча руху Ю. Павликовського [119, с. 86–87]. Соціальна структуризація в умовах визвольних змагань вважалася нагальною необхідністю, без досягнення якої реалізація політичної незалежності виглядатиме примарно [248, с. 2]. Не маючи власних торговців, підприємців, банкірів українці, на думку національних кооперативних діячів, навряд чи змогли б організувати ефективне функціонування економічного і політичного життя нації. Національна кооперація розглядалася і як засіб піднесення рівня добробуту українських селян, без чого вважався неможливим їх високий рівень національної свідомості [376]. На думку кооперативних лідерів, лише економічна незалежність від інонаціонального бізнесу і високий рівень добробуту забезпечать зростання національної свідомості серед українців і їх здатність протистояти асиміляційним впливам. Зокрема, провідний ідеолог української кооперації О. Луцький так охарактеризував тих українців, які працюють на представників інших націй: “вони раби чужого капіталу і чужої сили” [248, с. 1]*. Блажевич І. Розбудуймо кооперативний промисл / І. Блажевич // Господарсько-кооперативний часопис. – 1932. – 31 січня. – Ч. 5. – С. 10–11. * Луцький О. Велика ціль кооперації / Остап Луцький // Господарськокооперативний часопис. – 1926. – 6 жовтня. – Ч. 41–42. – С. 1–5. *

109

Спільна національна праця в кооперативній сфері мала посприяти подоланню регіональної ідентичності серед українців і їх консолідації на ґрунті економічного націоналізму [248, с. 1]. Кооперативний вид економічної діяльності був засобом “розгерметизації” сільських “гетто” та перетворення їх у частину єдиного національного організму [377, с. 1]. Як зазначають сучасні дослідники, думку про те, що кооперація може згуртувати українців у націю, розвивав Ю. Павликовський: “тільки національна засада організації кооперативного руху є природною, а національна ідея, – вважав Ю. Павликовський, – може згуртувати народ у творчий моноліт національної суспільно-економічної потуги” [378, с. 125]*. У цьому контексті вона є засобом інституціоналізації економічної діяльності українців, що, з одного боку, об’єднує їх економічно в одній “кооперативній сім’ї”. З другого боку, кооперативи виступають свого роду символічними організаціями українців, апелюючи до солідарності спільноти. Вони створювали в її членів образ спільності, належності до певної родини, що виконувало консолідуючу роль. Принагідно зауважуємо, що спільна праця є надзвичайно потужним солідаризуючим чинником, який здатен зруйнувати навіть стереотипні установки громадськості щодо певних суспільних груп [379, с. 227]. Німецький історик Ф. Шнабель, аналізуючи концепцію економічного націоналізму Ф. Ліста, зазначав, що останній став “…одним з перших політекономів, хто намагався шляхом економічного розвитку перетворити національно-культурну спільноту на політичну націю” [380, с. 188]*. Тому екстраполяція аналогічних суджень до українських реалій дозволяє стверджувати, що цей концепт кооперативної діяльності був класичним проявом економічного націоналізму.

Дрогомирецька Л. Р. Ідейні основи українського кооперативного руху в Західній Україні в теоретичних працях Ю. Павликовського / Л. Р. Дрогомирецька // Вісник Прикарпатського університету. (Серія “Історія”). – 1999. – Вип. 2. – С. 122–127. * Націоналізм / [антологія: упоряд. О. Проценко, В. Лісовий]. – [2-ге вид.]. – К. : Смолоскип, 2006. – 684 с. *

110

Оскільки кооперація вимагала серйозної дисципліни, солідарності, підприємницького хисту, громадської активності, то, за переконанням кооперативних ідеологів, вона посприяла б вихованню раціонально мислячої громадсько активної верстви українців, з якої вийде модерна політична еліта нації. Остання змогла б піднести національно-визвольний рух на якісно новий рівень, що відповідав би вимогам часу [240, с. 2]. Виконання національних завдань у кооперативному русі мало сприяти перевихованню українців, формуванню нової людини: “гордий..., меткий у праці та ощадності, здисциплінований, але вільний творець суспільного життя – це й отся нова людини…” [248, с. 2]*. Отже, в ідеології кооперативного руху ставилося завдання спонукання трансформації свідомості українців, стимулювання в їх середовищі більшої політичної активності. Економічне посилення нації засобом реалізації кооперативних ідеалів розглядалося і в контексті її культурно-освітнього поступу. Вважалося, що економічний добробут українців мав посприяти покращенню фінансування національної культури і освіти, що піднесло б рівень національної самосвідомості [264, арк. 2]. Ще одним завданням, яке покладалося на українську кооперацію, був захист нації від політики Польської держави. Економічні інституції часто брали участь у політичній боротьбі, постійно намагаючись протиставитися владі [231, s. 36]. Зокрема, дописувач газети “Гонєц варшавський” постулював, що польське суспільство занепокоєне зростанням української кооперації, яка втручається в українсько-польські взаємини, намагаючись протиставитися Польській державі шляхом економічного посилення і консолідації у кооперативних інституціях [381, с. 4]. Про наявність економічного націоналізму в їхньому лоні зазначав також міністр внутрішніх справ Польщі Б. Перацький [382, с. 3]. Польська поліція констатувала факт, що українська кооперація, консолідована в РСУК, є ефективним засобом протистояння українців політиці Польщі на західноукраїнських землях. Оскільки вона не була Луцький О. Велика ціль кооперації / Остап Луцький // Господарськокооперативний часопис. – 1926. – 6 жовтня. – Ч. 41–42. – С. 1–5.

*

111

протизаконною, а її націоналізм носив більше латентний, ніж відкритий характер, владі важко було її переслідувати [383, арк. 46]. Окрім того, не вимагаючи надзусиль і сміливості відкрито протистояти державі, кооперація дозволяла мобілізувати значну кількість українців на захист національних інтересів. За задумом ідеологів кооперативного руху, реалізація економічних завдань, поставлених перед ним, мала здійснюватися такими засобами. По-перше, втіленню економічних ідеалів руху сприяла б активна пропаганда кличу “свій до свого” [195, арк. 51]. По-друге, селянам слід було забезпечити доступ до елементарної економічної освіти аби підняти їхні шанси на успіх у нових соціальних ролях [384, с. 3–4]. Кошти, необхідні на реалізацію поставлених завдань, на думку провідного кооперативного ідеолога К. Коберського, слід було здобувати шляхом організації масових акцій ощадності [385, с. 2]. Досягнення всіх вищезазначених цілей мало б сприяти, як стверджують сучасні дослідники міжвоєнної кооперації, економічному самопосиленню нації в її боротьбі за реалізацію національного ідеалу [84]. Такі висновки базуються на твердженнях її громадських видань. З цього приводу “Кооперативна республіка”, наприклад, зазначала, що українська кооперація є оптимальною формою праці на шляху до здійснення національного ідеалу [251, с. 433]. Впровадження національної ідеї в економічну сферу українців здійснювалося не тільки політичними партіями і кооперацією. Значну увагу цьому завданню приділяли представники індивідуальної приватної ініціативи. Якщо врахувати, що вперше самоорганізація українців на ідеології економічного націоналізму в міжвоєнний період відбулася саме у даному середовищі, то проблема дослідження процесу становлення і розвитку їх економічної ідеї та її практичного втілення українськими торговцями і промисловцями є вочевидь актуальною. Саме в середовищі нечисленного українського міщанства осмислено факт слабкості селянської нації в умовах ринкових відносин. Ця верства й стала ініціатором національної самоорганізації ремісників, торговців і промисловців та основним генератором ідеї соціальної емансипації українців у сфері індивідуальної приватної ініціативи. Як

112

стверджував часопис “Слово”, “брак сильної, свідомої та заможної верстви був одною з причин національної катастрофи… у 1919 р. Тож відбудова українського міщанства стає в теперішній історичній хвилі невідкладним приказом часу” [386, с. 2]*. Проте, вважаємо, що потребу соціальної структуризації західних українців у нових умовах з-поміж тодішніх міщан розуміли лише освічені одиниці. Їхні ініціативи не стали б успішними, якби не виклик суспільно-політичних і соціально-економічних реалій. Одним із головних каталізаторів появи економічного націоналізму українців стала їх дискримінація в Польській державі. Вона відчутно вдарила по тих представниках української нації, що проживали в містах, для яких посади вчителя і чиновника слугували основним заробітком [290, арк. 13]. На думку одного з дописувачів “Слова”, з інкорпорацією Західної України Польською державою становище українських міщан значно погіршилося у порівнянні з попередніми роками [125, с. 33]. В цій ситуації для тих українців, які проживали в містах, єдиним виходом залишався заробіток у сфері приватного підприємництва. Паралельно з дискримінаційною політикою Другої Речі Посполитої щодо українців розгортається масовий рух поляків за “освоєння” міст та соціальну емансипацію [286, с. 1]. Означені ініціативи титульної нації, зважаючи на слабкий економічний розвиток західноукраїнського регіону, здійснювалися в напрямку витіснення євреїв з їх домінуючих позицій у торгово-промисловій сфері, що призводило до назрівання економічної “війни” двох націй [286; 289, s. 378]. На фоні активізацій польського та єврейського націоналізмів пасивність українців загрожувала їм катастрофічним зубожінням та денаціоналізацією. Першим із цією проблемою зіткнулося українське міське населення. Тому для нього польська економічна експансія стала додатковим чинником каталізації ідеології економічного націоналізму: “проти страшної навали, яка сунеться на нас, мусимо протиставити якнайшвидший опір… Солідарно * Біляк С. Виховання ремісничої і торговельної молоді / С. Біляк // Слово. – 1922. – 22 жовтня. – С. 2.

113

засвідчим нашу силу… Купуймо лише у своїх, полагоджуймо лише у своїх усі свої справи” [286]*. Поділ населення західноукраїнських земель у виробничих процесах за національною ознакою, польсько-українсько-єврейське дистанціювання визначили ситуацію, коли для українців єдиним засобом посилення власних позицій могла стати самоорганізація. Додатковим стимулюючим чинником останньої стало, припускаємо, відчуття психологічного дискомфорту в інонаціональному міському середовищі. Окрім того, відсутність досвіду, незначні капітали зумовили невпевненість українців в їх економічних починаннях. Тому налагодження їхньої співпраці на засадах колективної взаємодопомоги під гаслом національної ідеї було актуальним завданням. Таким чином, основними причинами становлення ідеології економічного націоналізму в середовищі українського міського населення на початку 1920-х рр. стали: по-перше, ефект фрустрації від порівняння стрімко прогресуючого західного економічного поступу із власними реаліями, традиційною стагнацією; по-друге, досвід української революції; по-третє, дискримінаційна політика Польської держави; по-четверте, стимулюючий вплив польського руху за соціальну емансипацію; по-п’яте, потреба матеріально слабкої української ініціативи в колективній взаємодопомозі та захисній мобілізуючій ідеології. З більшістю вищезазначених проблем зіткнулося не лише міське населення, але і вся українська нація. Проте відповідь на них першими дали саме ті українці, що проживали в містах Галичини. Тим часом кооперативний рух набрав особливо активних обертів у другій половині 1920-х рр. (РСУК утворюється 1926 р.). Тоді ж формується і його економічна ідеологія. На початку 1920-х рр. “Міщанське братство” міста Львова виступало головним чинником організації нечисельних українських ремісників, торговців і промисловців у східногалицьких містах (у містах Волинського воєводства такі організації не були створені). У середовищі цієї організації поступово визріває ідеологія економічного націоналізму. Вона була захисною реакцією на *

Серед важкої навали // Свобода. – 1923. – 19 серпня. – С. 1.

114

дискримінаційну політику Другої Речі Посполитої. Тим часом єврейська меншина регіону не становила для неї в той час особливого інтересу. “Міщанське братство” розглядало одним з головних засобів захисту українського міського населення від політики Польщі практичне втілення гасла “свій до свого” [387]. Задля реалізації цього завдання організація погрожує поіменною публічною критикою всіх зрадників ідеї національної економічної самодопомоги [387]. Водночас ключовим засобом економічного виживання та самопосилення нації в несприятливих для неї умовах вважалася реалізація ідеї її соціальної структуризації. Досягнення останнього мало б призвести до політичного посилення українців: “треба нам бути приготованими, що наступати будуть чимраз то більші обмеження…, а в сьому випадку відпорність наша мусить збільшитися з дня на день… Найбільшу відпорність дасть нам цілковита економічна еманціпація” [388]*. З метою практичного втілення цього завдання “Міщанське братство” ініціює рух за здобуття домінування в містах [389]. Задля реалізації відповідних намірів планувалося використати досвід польської ініціативи [389]. Зокрема, першочерговим завданням вважалося проведення відповідної пропаганди серед сільської молоді та її підготовка до життя в місті. А саме: заохочення її до навчання у середніх і вищих навчальних закладах західноукраїнських міст, орієнтація на здобуття професій у торгівлі і промисловості, контроль за тим, щоб у процесі інтеграції до міст брали участь лише найбільш освічені та національно свідомі представники нації [390, с. 2]. Згідно з намірами “Міщанського братства”, в більшості міст регіону планувалася організація спеціальних комітетів, метою яких мала стати координація зусиль, спрямованих на процес українізації міст та організацію в них українських професійно-технічних училищ [391–392]. Масовий рух українців за “підкорення” міст, на думку представників “Міщанського братства”, мав стати засобом подвійного спротиву польській асиміляційній політиці. З одного боку, “відплив” *

Будуймо великий промисл // Слово. – 1923. – 24 червня. – С. 2.

115

українців до міст частково сприяв би розв’язанню проблеми земельного голоду на селі, зменшивши його перенаселення. Це дало б можливість українським селянам більш успішно протистояти колонізаційній політиці [390, с. 1]. З другого боку, збільшення чисельності українського населення у містах посилило б протидію в них полонізаційним процесам [390, с. 1]. У будь-якому випадку, як зазначає дописувач “Слова”, освоєння міст – “то є наш фронт супроти неприятеля і ми мусимо його збудувати” [391]*. Проте успішність процесу українізації міст перебувала у безпосередній залежності від економічного розвитку регіону, що, у випадку його поступу, сприяло б працевлаштуванню в них усіх бажаючих українців. Оскільки ж цього не спостерігалося, висувається завдання динамічного розвитку українського дрібного бізнесу на теренах західноукраїнських міст [392]. Серйозною перешкодою на шляху до втілення відповідного завдання була нестача капіталів. Її пропонується вирішити шляхом організації українців у акційних товариствах [393]. Із названою проблемою також тісно пов’язана антиалкогольна пропаганда “Міщанського братства”. В умовах нестачі коштів витрати українців на алкоголь трактувалися національним злочином, оскільки вони йшли на збагачення ворожої Польської держави, позбавляючи націю надзвичайно потрібних дорогоцінних капіталів [394, с. 2]. Реалізація вищезазначених завдань, згідно з ідеологією “Міщанського братства”, призвела б до утворення національно свідомого й економічно сильного міського прошарку українців, який цілком закономірно відстоював би ідею національної державності [395]. Соціальна структуризація також мала б призвести до економічного посилення нації, вдосконалення її системи освіти, піднесення рівня національної свідомості та консолідації спільноти [388]. У кінцевому підсумку ця програма спрямовувалася на реалізацію єдиної мети – самопосилення українців у боротьбі за незалежність: “…лише через створення сильного власного промислу здобудем незалежність економічну, а тим самим і свободу” [388]*. * *

Збільшаймо ряди міщанства // Слово. – 1923. – 7 квітня. – С. 4. Будуймо великий промисл // Слово. – 1923. – 24 червня. – С. 2.

116

Втілення відповідних намірів вимагало мобілізації всього українського населення міст. “Міщанське братство” активізувалося в своїй діяльності на платформі реалізації відповідного завдання. Воно виступає з ініціативою створення Української торгово-промислової палати, здійснюючи водночас відповідну пропаганду [396–397]. У кінцевому підсумку ці зусилля організації призвели до утворення 1 листопада 1923 р. Союзу українських купців (СУК). Він відкрив нову сторінку в процесі артикуляції тих ідей, які оцінюємо фокусом індивідуальної приватної ініціативи в концепті економічного націоналізму українців. Названа організація продовжувала розвивати і практично втілювати ідеї економічного націоналізму “Міщанського братства”. Згодом СУК трансформується у Союз українських купців і промисловців (СУКіП). Це була наймасовіша організація українських підприємців на території Галичини. Час її найбільшої активності припадає на 1930-ті рр., коли СУКіП очолив Я. Скопляк. СУКіП продовжує розвивати ідею “Міщанського братства” стосовно необхідності українізації міст. Реалізація цього завдання, на думку його ідеологів, мала б стати різновидом пасивного спротиву українців асиміляційній політиці Другої Речі Посполитої та посприяти національному збереженню: “ми мусимо… врости в міський грунт…, бо інакше здійснюване виключно сусідськими руками упромисловлення, стане для нас національним лихом, принесе нам… винародовлення і зубожіння” [125, с. 227]*. Практичне втілення ідеї українізації міст призвело б до автоматичного вирішення проблеми соціальної неструктурованості нації. За словами Я. Скопляка, “нами мусить проводити ідея створити сильний, патріотичний, свідомий своїх завдань третій стан – міщанство…” [125, с. 40–41]*. Українізація міст, здійснювана шляхом економічної інтеграції до них, за задумом лідерів СУКіП, також активізувала б розвиток національної торговоНесторович В. Українські купці і промисловці в Західній Україні. 1920– 1945 / Володимир Несторович. – Торонто ; Чікаго : Клюб українських професіоналістів і підприємців у Торонто, Товариство українських купців, підприємців і професіоналістів у Чікаго, 1977. – 342 с. * Там само. *

117

промислової сфери, руйнуючи домінуючі позиції в них євреїв і поляків та посилюючи тим самим українську націю [398]. Артикулюючи ідеї зміни соціальних ролей українців, ідеологи СУКіП мали на меті вирішити ще одну проблему: зупинити визиск українського села інонаціональним елементом, замінивши єврейського посередника між ним і містом на українського [399, с. 2–3]. Для реалізації поставлених завдань СУКіП мав пробудити підприємницьку ініціативу в глибинах землеробської свідомості селянської нації. Тому одним із завдань новоствореного часопису організації (“Торговля і промисл”) визначено “…перевиховати душу “самостійного” гречкосія на душу свідомого й зорганізованого купця” [400, с. 4]*. Засоби практичного втілення економічного націоналізму в середовищі індивідуальної приватної ініціативи носили майже виключно несиловий характер. Показово, що силові дії проти єврейських підприємців однозначно засуджувалися українським купецьким середовищем [125, с. 221]. Натомість головним засобом реалізації соціально-економічних інтересів нації трактувалося досягнення високого рівня національної солідарності: кожен повинен купувати тільки в українців і лише продукцію їхнього виробництва. Пропагандою гасла “свій до свого по своє” починалися і закінчувалися більшість регіональних та загальних зборів СУКіП [125, с. 144; 401, с. 6]. Цей клич поширювався у двох контекстах: як самореклама підприємців серед української громадськості і як заклик до національної автаркійної самоорганізації їх самих шляхом замикання всіх економічних операцій на представниках власної нації, виключивши будь-яку інонаціональну посередницьку присутність [402, с. 3]. Проте реалізація кличу “свій до свого” наштовхнулася на проблему ринкової конкурентноздатності українського виробника. Тим самим окреслилася проблема співвідношення національної й економічної раціональності. Українські товари у багатьох випадках виявлялися дорожчими за єврейські. Ця обставина особливо далася взнаки в умовах економічної кризи кінця * Загальні збори Союзу українських купців і промисловців у Львові // Торговля і промисл. – 1935. – 15 лютого. – Ч. 4. – С. 3–5.

118

1920-х – першої половини 1930-х рр., коли жертвувати матеріальним інтересом заради національного подекуди було просто неможливо: “…у нинішніх важких часах і найбільш свідомий селянин шукає аби дешево купити і готов забути наш клич “свій до свого по своє” [399, с. 3]*. У середовищі СУКіП функціонувала тенденція до солідарної матеріальної допомоги українським початківцям у сфері підприємництва. На відповідні цілі керівництво 1932 р. навіть постановило створити спеціальний фонд допомоги [125, с. 31]. Для збільшення чисельності українців у торгово-промисловій сфері СУКіП на загальних зборах 1932 р. рекомендував своїм членам приймати на роботу лише представників своєї нації [125, с. 31, 227; 403, арк. 10]. Посилення конкурентноспроможності українських підприємців у боротьбі з іншими націями представники індивідуальної ініціативи пов’язували зі здобуттям фінансової підтримки розгалуженої мережі сільськогосподарських кредитних установ. Їх орієнтація виключно на сільський ринок трактувалася купцями як хибна з економічної точки зору і як така, що не повністю відповідає національним інтересам [404]. Таким чином, східногалицькі воєводства виступили плацдармом, де відбувалася консолідація представників індивідуальної підприємницької ініціативи, які репрезентували принципи економічного націоналізму. Ці процеси набрали зорганізованого характеру і координувалися на початку 20-х рр. “Міщанським братством”, а з 1923 р. – СУКіП. Поступово відбувалося поширення відповідних тенденцій і на сусідні з Галичиною території Волині. Проте національна і економічна діяльність українських купців цього воєводства виявилася абсолютно відмінною від галицького сценарію. Кількість українців у торговельно-промисловій сфері тут була, у порівнянні зі Східною Галичиною, непропорційно малою. Так, у різних місцевостях на території сіл і містечок східногалицьких воєводств чисельність українських купців у відсотковому значенні коливалася від 23% до 58% [125, с. 248–251]. На Волині ж їх чисельність ледве досягала 15% [125, с. 125, 227]. При цьому рівень їх До нашої анкети: берімося до діла! // Торговля і промисл. – 1935. – 15 січня. – С. 2–3. *

119

національної свідомості був дуже низьким. Далися взнаки економічна відсталість краю та національна політика Польщі. Остання проявилася з-поміж іншого в тому, що, реалізуючи ідею “сокальського кордону”, влада заборонила волинським купцям належати до СУКіП, а також чинила перешкоди створенню волинського аналогу галицької організації українських підприємців [125, с. 39, 227; 223, арк. 40]. Тому прояви економічного націоналізму серед українських купців і промисловців Волині набули рис стихійного руху “знизу”, який не знайшов свого закономірного завершення в утворенні єдиної централізованої організації. Відтак на Волині не виникло необхідних передумов для формування ідеологічних концептів економічного націоналізму. Значна частина українських купців Волинського воєводства підтримала ідею українізації міст. Відповідна пропаганда велася серед автохтонів краю місцевою пресою [223, арк. 40]. Також поширювався клич “свій до свого по своє” [125, с. 124]. Зважаючи на те, що українські підприємці Волині не змогли зорганізуватися в одній установі, вони часто шукали підтримки політичних партій Галичини, які нелегально долали бар’єри “сокальського кордону”. Найбільшою популярністю серед них користувалася ОУН. Під впливом цієї організації перебувала низка підприємців Кременецького повіту [203, арк. 35–36]. За даними польської поліції, симпатики ОУН серед українських підприємців Волині більш послідовно дотримувалися гасла “свій до свого”. Вони намагалися використати цю організацію для налагодження економічних контактів з українськими підприємцями Галичини [223, арк. 40]. У кінцевому підсумку, волинська приватна ініціатива переслідувала ту ж мету, що й галицька: “…причинитися до розвою української торгівлі і промислу й поставити нашу націю на твердий економічний грунт” [223, арк. 40]*. Це посилило б її боротьбу за реалізацію максимального національного ідеалу. Держархів Волинської обл., ф. 60 Українська парламентська репрезентація, оп. 1, д. 6. Письма, заявления граждан послу С. Тимошенко об оказании помощи в предоставлении польского подданства, работы и другим вопросам, 30. 08. 1936 г. – 17. 02. 1939 г., 206 л.

*

120

Окрім кооперативного руху і професійних організацій українських торговців і промисловців, окремі елементи економічного націоналізму також простежувалися в програмах таких громадських організацій, як “Союз українок”, “Просвіта”, “Рідна школа”, “Відродження”. Зокрема, серед лідерів жіночого руху були прихильники ідеї економічного посилення нації. До них належала голова львівської філії “Союзу українок” О. Шепарович. На думку останньої, члени національного жіночого руху повинні були брати активну участь у пропаганді кличу “свій до свого” серед українських кооператорів і приватних підприємців, переконуючи їх вести торгівлю виключно українськими виробами і отоварюватися лише в національних підприємствах оптової торгівлі. Також, на думку цієї громадської діячки, члени “Союзу українок” повинні були сприяти вихованню української громадськості в дусі економічного націоналізму [405, с. 5]. У програмі “Союзу українок” 1934 р. одним із найважливіших ідеологічних завдань було проголошено розбудову національного господарства [406, арк. 39]. Згідно з цими програмними засадами українська нація повинна була досягти автаркії шляхом розвитку кооперації. Тому лідери “Союзу українок” поставили перед собою завдання сприяти розвитку національної кооперації і закликали членів організації брати безпосередню участь у її роботі. Розбудові національних кооперативних інституцій мала посприяти пропаганда кличу “свій до свого” [221, арк. 96; 406, арк. 65]. Для реалізації поставленого завдання організація налагодила співпрацю з низкою українських кооперативних централь [222, арк. 63]. Також ідеологи “Союзу українок” вважали, що жінки, консолідовані у цій організації, повинні відіграти важливу роль у боротьбі з польсько-єврейським алкогольним бізнесом, переконуючи чоловіків відмовитися від вживання спиртних напоїв [221. арк. 97]. У кінцевому підсумку ці дії означали посилення нації у політичному контексті, що полегшувало здобуття незалежності. Значну увагу економічним проблемам приділяло товариство “Просвіта”. Його позиція у цій сфері, зважаючи на специфіку діяльності організації, позначилася освітнім контекстом. Одним із найважливіших завдань “Просвіта” трактувала покращення економічної освіти населення шляхом створення національних господарських шкіл [158, с. 490]. Також організація вважала за необхідне

121

здійснювати пропаганду ідеї економічної самодисципліни серед українців [407, с. 1]. Важливу роль “Просвіти” в цій сфері відзначав головний редактор “Торговлі і промислу” В. Несторович. Долучаючись до пропаганди ідей національного економічного солідаризму, “Просвіта” організовувала просвітньо-економічні сходини у містах Західної України. На останніх обговорювалися різні проблеми стосовно шляхів економічного посилення нації [408, арк. 2]. Проте чіткої програми у цій сфері “Просвіта” не мала, оскільки прерогативою її діяльності завжди залишалася культурно-освітня праця. Її головна економічна функція полягала у вихованні національної солідарності поміж українців і збільшенні кількості прихильників ідеології економічного націоналізму серед них. Деякі елементи підтримки національних економічних ідей спостерігалися і в освітніх програмах “Рідної школи”. Остання, зокрема, вважала своєю основною метою сприяння покращенню економічної освіти українців і, тим самим, збільшенню їхніх шансів на успішну конкуренцію з представниками інонаціонального бізнесу [409, с. 3–5]. Також організація відгравала важливу роль у вихованні серед українців національної солідарності у кооперативній сфері [410, арк. 2 зв.]. Ідейним натхненником антиалкогольного руху, в якому простежувалися елементи економічного націоналізму, стало товариство “Відродження”. Діяльність останнього була спрямована на реалізацію наступних завдань: по-перше, економічне посилення нації та досягнення нею автаркії шляхом зменшення її витрат до казни польської держави; по-друге, консолідація розрізнених національних політичних сил в одному антипольському фронті [411, арк. 1; 412, арк. 3; 413, арк. 19 зв.]. Зокрема, на одному зі з’їздів товариства ухвалено таку резолюцію: “…до “Відродження” повинен вступати кожен українець без огляду на політичні переконання. Може належати до “Відродження” як націоналіст, так і комуніст український, тому що всі прагнуть єдиної цілі – здобуття незалежності” [413, арк. 22]*. Відтак до “Відродження” Держархів Волинської обл., ф. 1 Волынское воеводское управление г. Луцк, оп. 2, д. 3268. Информации и донесения поветовых полиций о деятельности украинского товарищества “Видродження” и списки членов товарищества, 27. 10. 1932 г. – 24. 04. 1934 г., 111 л.

*

122

приймали представників різних національних політичних партій. Саме вони спрямовували антиалкогольний рух у русло економічного націоналізму. Отже, контекстом економічного націоналізму позначилася ідеологія ряду українських громадських і професійних організацій та найпотужнішого національного економічного руху – кооперації. Національний аспект економічної діяльності прослідковується у програмах “Міщанського братства” “СУКіП”, “Союзу українок”, “Просвіти”, “Рідної школи”, “Відродження” та працях ідеологів національної кооперації, консолідованої РСУК. Отже, ідеологія економічного націоналізму українців кристалізувалася у програмних документах провідних національних центристських (УНТП, УНДО), лівоцентристських (УСРП) і праворадикальних (ФНЄ, ОУН і УВО) політичних партій. Першою серед політичних партій ідеї економічного націоналізму сформулювала УНТП у 1923 р. Їх подальший розвиток здійснювався УНДО. Основні національні завдання в економічній сфері, які висувалися УНДО, полягали у реалізації ідеї соціальної емансипації нації, встановлення контролю над торгівлею і підприємництвом регіону, “здобуття” міст і досягнення таким чином стану національної автаркії. За умов низької динаміки економічного розвитку західноукраїнських земель у міжвоєнний період відповідні завдання реалізовувалися в напрямку витіснення інших націй із посередницької сфери (переважно євреїв). Також УНДО ставило за мету зупинити польську колонізаційну політику в аграрній сфері. Методи, якими провідна політична сила українців прагнула реалізувати поставлені завдання, – організація масових маніфестацій протестів, парламентська діяльність проти колонізації Західної України, пропаганда гасла “свій до свого”, організація акцій ощадності, антикорчемних акцій та акцій бойкоту єврейського бізнесу. Аналогічні завдання, але дещо категоричніше, ставилися і ФНЄ у 1935 р. Останній також виступав за мирні методи втілення в життя національних завдань у соціально-економічній сфері. Економічний націоналізм УСРП полягав у прагненні зупинити польську колонізаційну політику і встановити контроль над посередництвом методом консолідації більшості українців у коопе-

123

ративних інституціях. Ця політична сила теж виступала за мирні методи реалізації своїх економічних ідеалів. Представники ж праворадикального крила українського національного табору (ОУН і УВО) прагнули до втілення сповідуваного ідеалу національної автаркії, використовуючи будь-які засоби, в тому числі і силовий тиск, на представників єврейського бізнесу і польських осадників. Окрім партій, носіями ідеології економічного націоналізму виступали українські громадські організації і рухи. Функціональність економічного націоналізму в діяльності української кооперації полягала в тактиці самопосилення соціально-економічних позицій нації з метою досягнення достатніх для реалізації державницьких прагнень національної єдності, економічної незалежності й сили. Ця стратегія реалізовувалася шляхом стимулювання різновекторного розвитку нації в сфері соціально-економічних відносин в умовах автаркії і боротьби з поляками та євреями за встановлення національного контролю над усіма сферами економіки регіону методами мирної економічної конкуренції. Галичина стала тереном, де розвивалася національна професійна організація представників індивідуальної приватної ініціативи українців. На фоні загальнонаціональної зневіри і розчарування після поразки у визвольній війні, “Міщанське братство” у 1923 р. досить активно генерувало ідеї економічного націоналізму. Його практичні ініціативи увінчалися створенням професійної організації українських підприємців Галичини. СУКіП розвинув ідеологічні постулати “Міщанського братства” і здійснював їх практичне втілення. Поступово ідеї економічного націоналізму поширилися і серед українських підприємців Волині. Але останні, внаслідок низького рівня національної свідомості, економічної відсталості регіону і політики Польщі, не змогли досягти таких успіхів, як члени СУКіП. Їх націоналізм в економічній сфері характеризувався хаотичністю проявів. Професійні організації підприємців Галичини сприяли виробленню ідеологічних концепців українського націоналізму в економічній сфері, їх поширенню серед українського населення східногалицьких воєводств та торговельно-ремісничої верстви волинян. Контекстом економічного націоналізму частково позначилася також діяльність “Просвіти”, “Союзу українок”, “Рідної школи”, “Відродження”. Проте його прояви в їхньому середовищі були епізодичними.

124

РОЗДІЛ 4. РЕАЛІЗАЦІЯ ЗАСАД УКРАЇНСЬКОГО ЕКОНОМІЧНОГО НАЦІОНАЛІЗМУ ТА ЇХ ВПЛИВ НА МІЖНАЦІОНАЛЬНІ ВІДНОСИНИ 4.1. Українсько-польський конфлікт на економічному ґрунті Визначення суб’єктів, що були носіями ідеалів економічного націоналізму українців (партії, професійні союзи та громадські організації), спонукає до аналізу емпірики його втілення в практику. Це завдання здійснюємо з урахуванням специфіки суспільно-політичних процесів на західноукраїнських землях: адже після недовготривалого періоду державотворення українці втратили статус титульної нації і перетворилися в одну з національних меншин Польської республіки. Відтак у фокусі нашої уваги прояви втілення економічного націоналізму як захисної реакції в умовах дискримінації українців у Другій Речі Посполитій. Визначені ракурси з урахуванням багатонаціонального складу населення у Польщі спонукають до вивчення проблеми в контексті міжнаціональних взаємин. Після інкорпорації Західної України Польщею прагнення українців до автаркії призводить до того, що в ідеології їх економічного націоналізму проголошується курс на побудову своєрідної держави в державі у сфері економічних відносин. Відповідна стратегія мала за мету підготувати українську націю до наступного етапу визвольних змагань шляхом її економічного посилення та захистити її від асиміляційної політики влади. Вона реалізовувалася шляхом вимог щодо встановлення контролю над земельними ресурсами регіону та реалізації соціальної емансипації нації методами розвитку національної кооперації і економічної інтеграції українців у міста. Найбільш яскраво українсько-польське зіткнення проявилося на ґрунті боротьби за землю. Останню в усіх її проявах, з одного боку, можна віднести до “економічного патріотизму”, оскільки одним із її завдань був порятунок малоземельних селян, які складали основу української нації, від пролетаризації. З другого боку, там, де володіння землею українцями не розгля-

125

далося національними лідерами виключно як засіб економічного виживання, а трактувалося і як основа могутності нації, що йшло в руслі ідей її економічного посилення і як її правомірна претензія на володіння всіма ресурсами на своїх етнічних територіях, в гру вступав націоналізм. Зауважимо: провести чітку межу між тим, які елементи боротьби за землю відносяться до націоналізму, можна лише на рівні ідеологій національних партій. При дослідженні процесу практичної реалізації партійних програм це завдання бачиться важко вирішуваним. Адже з’ясувати, чи українці в тій чи іншій ситуації, здійснюючи боротьбу з польською колонізацією, виходили за межі ідеї економічної самодопомоги і керувалися націоналізмом, подекуди фактично неможливо. У зв’язку з цим економічним націоналізмом у сфері боротьби за землю трактуємо ту антиколонізаційну боротьбу, яка організовувалася політичними силами (УНДО, УСРП, ОУН, УВО), що на ідеологічному рівні розглядали її не тільки у контексті економічного порятунку нації, але і економічного націоналізму. Ініціативи українців у напрямку соціальної емансипації цілком закономірно не повинні були призвести до безпосередньої конкуренції польських і українських підприємців, оскільки останні, здійснюючи боротьбу за міста і створюючи національну кооперативну мережу, прагнули зайняти ті соціальні ніші, які на західноукраїнських землях належали переважно євреям, а не полякам. Проте відповідні дії національної меншини суперечили прагненням польської влади інтегрувати українців до складу титульної нації: вони протиставлялися такій перспективі і створювали загрозу єдності держави в майбутньому (економічне посилення нації до наступного раунду визвольних змагань): “українська акція господарча… розвивається на основі політичній і передусім має на меті ідеал самовистарчальності, як необхідну умову ізоляції, до чого прагне український націоналізм” [177, арк. 19]*. У зв’язку з цим РГВА, ф. 461 к Экспозитура N 2 второго отдела Генерального штаба Польши г. Варшава. 1920–1939 гг., оп. 1, д. 530. Рефераты и информационные бюллетени Института изучения национальных меньшинств, сотрудничавшего с польской разведкой, о проблеме национальных меньшинств в Польше, 1934–1939 гг., 255 л. *

126

влада і пересічні громадяни з числа поляків, що були консолідовані в національних організаціях, досить часто намагалися завадити українцям реалізувати ідею соціальної емансипації в параметрах національної автаркії. На цьому ґрунті й розгорнулося українськопольське протистояння в економічній сфері. Головними учасниками протистояння двох націй з українського боку виступили національні політичні партії, громадські організації і рухи. За методами боротьби, якими вони користувалися, їх можна поділити на два крила: помірковане, яке дотримувалося легальних засобів боротьби з польським наступом (УНДО, УСРП, ФНЄ, СУКіП, кооперація консолідована у РСУК), і радикальне, яке вдавалося до силового протистояння з польською нацією і владою (УВО, ОУН). Організований опір українців політиці польської влади розпочався з 1922 р. Він розгорнувся на теренах Східної Галичини і Західної Волині. Боротьба за землю – перший у хронологічному контексті прояв українсько-польського протистояння на економічному ґрунті. Політика аграрного військового і цивільного осадництва поглибила міжнаціональну напругу і взаємне невдоволення українців і поляків. Син одного з осадників таким чином охарактеризував ставлення українців до польського варіанту “справедливої” парцеляції землі: “перед нашим приходом вони та їх предки працювали на цих землях. Тому нічого дивного у тому, що на нас дивились, як на чужинців-зайдів, а навіть як на ворогів. У тодішній Польщі для українців не було “ані нєдзі землі”, вся земля “tylco dla polacov” (“тільки для поляків”) [414, с. 8]*. Внаслідок заходів польської влади українському селу загрожувала подальша пролетаризація, що радикалізувало світогляд селян. Щодо національної еліти, то вона не могла змиритись із польською колонізаційною політикою, яка погіршувала економічне становище українського селянства. Також далося взнаки домінування в його середовищі традиційної рефлексії мислення щодо землі як основи могутності [415]. Сергійчук В. І. Поляки на Волині у роки Другої світової війни. Документи з українських архівів і польські публікації / Володимир Іванович Сергійчук. – К. : Українська Видавнича Спілка, 2003. – 576 с.

*

127

У зв’язку з цим українці ще на початку 1920-х рр. почали чинити опір польській колонізаційній політиці. Проте його перші прояви були радше стихійним актом незадоволення українських селян, ніж зорганізованим рухом опору під контролем національних політичних сил. Зокрема, у 1922 р. відбулися масові стихійні підпали житлових будинків і майна осадників у Станіславському, Городоцькому, Бібрському, Теребовлянському, Товмацькому, Городенківському повітах [158, с. 531]. Подекуди організованого характеру цим стихійним діям українських селян намагалася надати УВО. З ініціативи останньої у 1922 р. було здійснено кілька підпалів господарських забудов польських осадників [170, арк. 14; 416, арк. 67]. Все ж організувати масовий силовий опір польським осадникам на західноукраїнських землях у першій половині 1920-х рр. УВО не вдалося, оскільки ця організація перебувала тоді тільки на стадії свого формування. Проте вже з середини 1920-х рр., після консолідації національних центристських політичних сил, останні очолюють антиколонізаційні зусилля українців, надаючи їм характеру організованого руху опору. Основними ініціаторами легальної боротьби з польською колонізацією виступили УНДО і УСРП. У той час з метою привернення уваги міжнародної спільноти до дискримінуючої українців польської земельної реформи УНДО ініціює низку демонстрацій протесту [191, арк. 48]. У 1925 р. з його ініціативи відбулися антиколонізаційні “Великі збори” у Станіславському воєводстві. Настрої усіх присутніх були влучно відображені у вислові одного з виступаючих: “ми не хочемо жодних чужоземців мазурів, осадників військових, бо це є українська земля і вона належить тільки українцям” [217, арк. 41]*. Того ж року УНДО організувало ряд публічних акцій протесту українських селян у Стрию, Рогатині, Жидачеві [217, арк. 86–94]. Націоналдемократи не обмежили свою антиколонізаційну діяльність Держархів Волинської обл., ф. 46 Волынское воеводское управление государственной полиции, оп. 9, д. 237. Информации поветовых староств о деятельности организации УНДО и программа УНДО, 03. 03. 1923 г. – 14. 10. 1928 г., 488 л. *

128

Східною Галичиною. Ними було організовано низку демонстраційних віч і на території Рівненського, Дубенського і Кременецького повітів [217, арк. 124]. Ці сходини супроводжувалися різкими антиколонізаційними виступами представників УНДО і селян, на основі яких складалися ноти протесту. Наступним кроком УНДО у боротьбі за землю було масове утворення рільничих гуртків в українських селах Волині і Східної Галичини, які діяли в порозумінні з львівським центром партії і вели боротьбу з осадництвом шляхом організації акцій протесту [217, арк. 82]. Також у 1925–1926 рр. Об’єднання вжило рішучих дій задля недопущення банкрутства українського Земельного Банку, який був єдиним джерелом кредитування тих українських селян, які хотіли купити землю. Партія здійснила активну агітаційну акцію серед українців на всіх західноукраїнських землях за купівлю акцій Земельного Банку, чим і врятувала цю установу [217, арк. 151]. Після виборів 1928 р., у результаті яких УНДО делегувало до сейму своїх представників, ще одним засобом боротьби з колонізацією стали спроби добитися легальними засобами зміни аграрного законодавства. Йдеться про діяльність його представників у парламенті, а водночас організацію акцій обструкції поляків на місцях [417, с. 1]. Так, з метою витіснення колоністів, українських селян заохочували самоізолюватися від польських осадників (хоча в цьому випадку додаткові ініціативи українського політикуму були фактично зайвими). Ворожість українських селян до польських осадників стала очевидною. Тому у Західній Україні осадники ніколи не почували себе комфортно. На створену УНДО у 1928 р. Українську парламентську репрезентацію було покладено завдання відстоювати у парламенті право українських селян на першочергове отримання землі та боротися із польською колонізацією. У сеймі з вуст послів УНДО одразу зазвучала антиколонізаційна риторика [287, s. 133]. У 1930 р. посли Української парламентської репрезентації організували в Сеймі цілу акцію критики кількох урядових законопроектів, що сприяли колонізації [287, s. 136]. До антиколонізаційної акції з 1926 р. активно долучалися члени УСРП. 24 січня 1926 р. на її з’їзді одним із головних завдань

129

партії проголошено боротьбу з польською аграрною колонізацією шляхом консолідації українських селян для організованого опору легальними методами [202, арк. 2]. У тому ж році партія організувала селянське віче протесту у Самборі [290, арк. 17–21]. З 1926–1928 рр. з ініціативи УСРП у східногалицьких селах створювалися комітети оборони, які займалися організацією антиколонізаційних акцій на місцях [215, арк. 22]. Внаслідок їх проведення та панування атмосфери ворожості щодо польських осадників українцям у кінці 20-х рр. ХХ ст. вдалося здобути часткову ситуативну перемогу. Зокрема, на з’їзді “П’ясту” його лідер В. Вітос констатував: “стан польськості у Східній Галичині погіршується з дня на день. Маси осадників повертаються до центральних повітів” [195, арк. 19]*. Лідери “П’ясту” ухвалили підтримати польських селян дешевим кредитом. Подібна тенденція простежувалася і на Волині. Дописувач “Діла” В. Островський стверджував, що польські осадники на Волині продають свої наділи селянам і емігрують на захід [195, арк. 51]. Відповідні факти мали місце на території гміни Ярославичі і Млинівської гміни [418, арк. 25]. Припускаємо, що ситуативній перемозі українців у боротьбі за землю у 1929 р. суттєво посприяв і початок економічної кризи. Часткові перемоги додали впевненості українським селянам, що призвело до активізації антиколонізаційної акції. У 1930 р. українсько-польське протистояння навколо земельного питання досягає свого піку. Це було пов’язано з тим, що в кінці 1920-х рр. відбулася консолідація українських праворадикалів, які у 1930 р. активно долучаються до антиколонізаційної акції. На відміну від УНДО і УСРП, ОУН надавала перевагу силовим методам боротьби з польськими колоністами. У 1929 р. остання визначила одним із головних засобів боротьби з осадниками саботажні акції (особливо підпали) [219, арк. 199].

Держархів Волинської обл., ф. 46 Волынское воеводское управление государственной полиции, оп. 9, д. 1362. Обзор Министерства внутренних дел Польши прессы национальных меньшинств в Польше, 26. 01. 1929 г. – 10. 1929 г., 77 л. *

130

Реалізовуючи ці наміри, у 1930 р. українські праворадикали каталізували відкритий силовий польсько-український конфлікт [419, арк. 2–8]. ОУН, діючи через структури залежної від неї УВО, ініціювала в Східній Галичині масові підпали садиб осадників і нищення їхнього майна [420, арк. 4–5; 196, арк. 1]. Як реферувала поліція, “…акції УВО на місцях мали за мету зтероризування польської людності для досягнення масової ліквідації польських осад, а також залякування поляків від набуття землі у Східній Галичині” [197, арк. 3; 421, арк. 7]*. Від саботажної акції ОУН-УВО зазнав збитків 191 приватний об’єкт (67 – у Львівському воєводстві, 34 – у Станіславському, 90 – у Тернопільському) [197, арк. 6]. Відповідь уряду на наступально-активні акції українців була не менш радикальною. Внаслідок пацифікації вони зазнали серйозних фізичних і економічних втрат [422, арк. 5–6]. У зв’язку з тим, що польська поліція оперувала фактами фінансування терористичної акції ОУН-УВО українськими кооперативами і банками, то внаслідок пацифікації ці економічні установи зазнали серйозних збитків і переслідувань [423, арк. 12]. 1930 р. став апогеєм українсько-польської боротьби за землю, після чого вона продовжувалася з меншою інтенсивністю. Для з’ясування наслідків цього міжнаціонального конфлікту у Східній Галичині 1930 р. необхідно розглянути подальший перебіг подій навколо земельного питання. Перш за все слід зазначити, що пацифікація частково призвела до появи конформістських настроїв у середовищі українців [256, арк. 6]. Зокрема, УНДО, офіційно відмежувавшись від терактів ОУН-УВО, розпочало пошук шляхів до компромісу з владою і здійснювало антиколонізаційні акції надалі із дещо меншою інтенсивністю і обмежили їх географію переважно східногалицьким регіоном [256, арк. 7; 424, с. 64]. Але своїх позицій щодо земельного питання націонал-демократи не змінили, а легальна боротьба з осадництвом продовжувалася [347, арк. 38, 53, 77]. Остання була частково перенесена до парламентської зали. Держархів Волинської обл., ф. 46 Волынское воеводское управление государственной полиции, оп. 9, д. 1517. Информации Министерства внутренних дел о выступления членов УВО и ОУН во второй половине 1930 г., декабрь 1930 г., 51 л. *

131

Українська парламентська репрезентація постійно намагалася бодай частково скоригувати земельне законодавство Польщі на користь українців. Іноді їй навіть вдавалося досягти певних ситуативних успіхів, як наприклад у 1937 р., коли посли УНДО змогли добитися від Міністерства рільництва внесення деяких поправок до нового статуту землеупорядкування [287, s. 209, 212]. За рік до цього парламентарі УНДО спільно з іншими лідерами партії звернулися до досвіду 1920-х рр., ініціювавши у селах Східної Галичини близько 200 протестаційних віч, спрямованих проти нового урядового проекту колонізації західноукраїнських земель [287, s. 209]. Що ж до українських праворадикальних сил, то для них пацифікаційна акція не стала переконливим аргументом щодо необхідності зміни силових методів боротьби з колонізацією на більш помірковані [421, арк. 8]. Вже у вересні 1931 р. на територіях Заліщицького, Бучацького і Борщівського повітів ОУН знову здійснила підпали скирт у фільварках польських осадників [193, арк. 15]. 1932 року організація активно поширювала в Тернопільському воєводстві брошуру антиколонізаційного характеру. У ній з-поміж іншого стверджувалося: “геть з наїздниками з українських земель, геть з колоністами і міщанами, все для українських селян…, смерть катам…” [425, арк. 51 зв.]*. У 1933 р. польська поліція перехопила інформацію про підготовку ОУН чергової інтенсивної акції підпалів дворів і збіжжя польських осадників на території Стрийського повіту [426, арк. 11 зв.; 341, арк. 27]. Останні, що цікаво, дізнавшись про це, не стали очікувати на допомогу держави. Їм вдалося самотужки нейтралізувати загрозу шляхом масового страхування свого майна в українських установах [426, арк. 11 зв.]. У вересні того ж таки 1933 р. ОУН вдалося здійснити підпали скирт польських осадників у Золочівському повіті [427, арк. 20 зв.]. Держархів Тернопільської обл., ф. 231 Тернопільське воєводське управління, оп. 1 с. 1921–1939 рр., д. 1816. Донесения следственных органов государственной полиции о деятельности Организации украинских националистов и Украинской военной организации, 29. 01. 1932 г. – 29. 10. 1932 г., 188 л.

*

132

У 1935 р. ОУН знову намагалася ініціювати саботажні акції проти польських осадників [428, арк. 160]. Через рік польській поліції вдалося викрити ще один намір ОУН здійснити низку саботажних акцій проти осадників на території Волинського воєводства [337, арк. 42]. А у 1937 р. ОУН вдалося здійснити масову акцію палення скирт і господарств польських осадників у Тернопільському воєводстві [187, арк. 20, 23]. У деяких його селах, згідно з інформацією постерунків поліції, також були організовані демонстраційні походи українців до поселень польських осадників, які супроводжувалися вигуками і гаслами “бийте ляхів”, “поляки, віддайте нашу землю українську, яку неправомірно набули, бо тут мусить бути Україна" [181, арк. 80]*. Розглянувши перебіг боротьби за землю між українцями і поляками після його пікової точки, висновуємо, що українськопольський конфлікт 1930 р., продемонструвавши марність сподівань польської влади і українських праворадикалів на силовий сценарій вирішення проблеми, все ж жодним чином не призвів до перегляду суб’єктами конфлікту своїх намірів. Польща і надалі продовжувала здійснювати колонізаційну політику, а ОУН не припинила боротьби з нею саботажними методами. З огляду ж на кінцеві результати українсько-польської боротьби за землю констатуємо той факт, що вона завершилася радше взаємною поразкою українців і поляків, аніж чиєюсь перемогою. Польські осадницькі господарства не змогли повністю здійснити задуму Варшави – стати потужним асиміляційним чинником щодо українців, а навіть навпаки – частково каталізували зовсім протилежну реакцію: формування стійких антипольських настроїв в українському середовищі. “Осадництво не виконало своїх завдань. Місцева людність не долучилася до польської культури, а РГВА, ф. 354 к Отделение контрразведки и особого информационного отдела 6-го военного округа при штабе 12 пехотной дивизии польской армии г. Тернополь. 1918–1939 гг., оп. 1, д. 464. Донесения начальника отделения начальнику особого информационного отдела VI военного округа о деятельности легальных и нелегальных политических организаций на территории Тернопольского воеводства, 30. 07. 1937 г. – 25. 03. 1939 г., 125 л.

*

133

витворює власні вартості”, – зазначається у звіті командування ІХ округу Корпусу охорони прикордоння у 1937 р [210, арк. 84 зв.]*. Українцям не вдалося зупинити колонізацію і заволодіти землею польських поміщиків і осадників ані легітимними, ані силовими методами (див. додаток Б). У зв’язку з цим можна говорити тільки про ситуативні поразки чи перемоги з обох сторін. Важливим учасником українсько-польського протистояння в економічній сфері став кооперативний рух [208, арк. 10 зв.]. Враховуючи індустріальну нерозвиненість західноукраїнського регіону за тодішніми європейськими мірками, одним з найпопулярніших видів економічної діяльності його мешканців стала кооперація. Розглядаючи останню як засіб самодопомоги і модернізації економічних відносин на західноукраїнських землях, українці і поляки вкладали в її функціонування ще й національний зміст. Для центральної влади й поляків кооперація була засобом інтеграції господарств західноукраїнських сіл до загальнодержавного економічного організму, що стало б важливим кроком до асиміляції українців. Останні ж розглядали її в контрінтегративному польським намірам контексті як інституційний засіб перетворення українських сіл в автаркійну одиницю у складі Польщі, свого роду “державу в державі”: “…український кооперативний рух має політичну основу і є без сумніву відповіддю українських політичних організацій на економічні утиски влади…, даний рух є основою національно-сепаратистської акції серед православної людності…” [383, арк. 2]*. Реалізація наведених намірів сприяла б збереженню національної культури й свідомості, консолідації та економічному посиленню українців [429, арк. 15]. Польська влада і РГВА, ф. 464 к Бюро инспекции при генеральном инспекторате вооруженных сил Польши г. Варшава. 1922–1939 гг., оп. 2, д. 4. Сообщения волынского воеводы, командующего 2 корпусным округом, докладные записки начальника разведывательного управления корпуса охраны границ и командования ІХ корпусного округа о мероприятиях по полонизации Западной Украины и Западной Беларуси, 1933–1939 гг., 140 л. * Держархів Рівненської обл., ф. 46 Волынское воеводское управление государсвенной полиции, оп. 9-а, д. 287. Информации поветовых староств о деятельности Ревизионного союза украинских кооперативов (РСУК), 21. 06. 1928 г. – 11. 06. 1929 г., 61 л. *

134

населення не бажали рахуватися з їхнім економічним сепаратизмом і постійно намагалися викорінити його [173, арк. 7–13]. Внаслідок цього кооперація стала ще одним суб’єктом українськопольського протистояння. У 1926 р. у Східній Галичині утворилася централізована сітка українських кооперативів у рамках РСУК. Більшість з них, об’єднаних Союзом, мали національний характер і ставили за мету досягнення самодостатності як економічного чинника посилення нації [430, с. 1]. В середовищі діячів української кооперації, підпорядкованої РСУК, діяло неофіційне правило: вступати до цих структур можуть тільки українці за національністю [431]. Завдяки активній економічній діяльності та пропаганді гасла “свій до свого” національному кооперативному руху східногалицького регіону вдалося досягти суттєвих успіхів. Були створені потужні спеціалізовані кооперативні централі, які, можливо, мали навіть загальнодержавне економічне значення: “Центросоюз”, “Маслосоюз”, “Народна торговля”, “Сільський господар”. Станом на 1932 р., РСУКу підпорядковувалися 35 повітових філій і 3 200 локальних кооперативів (Див. додатки В, Д) [283, арк. 19–20]. Лідери кооперації на Волині намагалися запобігти польськоукраїнській співпраці. У 1927 р. у воєводстві створено інспекторат РСУК. Як висновувала польська поліція, “програма діяльності інспекторату оперта на націоналістичному українському ґрунті у напрямку встановлення контролю над усім кооперативним рухом Волині. Хоче в цей спосіб унезалежнитися від впливів польської кооперації” [383, арк. 24]*. У 1929–1932 рр. на Волині виникають філії “Сільського господаря”, “Маслосоюзу”, “Народної торговлі”, які починають вести боротьбу за вплив із тими економічними товариствами, що мали мішаний національний склад, намагаючись не допустити масового вступу до них українців [383, арк. 46; 432, арк. 4]. За даними Є. Козакевича, наприкінці 20-х рр. ХХ ст. на території Волині було вже близько 300 українських сільськогосподарських і кредитних кооперативів [123]. Держархів Рівненської обл., ф. 46 Волынское воеводское управление государсвенной полиции, оп. 9-а, д. 287. Информации поветовых староств о деятельности Ревизионного союза украинских кооперативов (РСУК), 21. 06. 1928 г. – 11. 06. 1929 г., 61 л. *

135

Національна платформа української кооперації була зумовлена її тісним зв’язком з політичними партіями. Попри надпартійну ідеологію об’єднаних у РСУК структур, проголошену її ідеологами (О. Луцьким, Ю. Павликовським), практично вони перебували під безпосереднім впливом спочатку УНДО і УСРП, а згодом і ОУН, які надавали їхній діяльності характеру економічного націоналізму. Протягом міжвоєнного періоду найбільшими впливами у РСУК користувалися УНДО і УСРП [118, с. 71–77]. Зокрема, за даними польської поліції, інспекторат РСУК у Луцьку перебував під впливом УНДО [383, арк. 24]. У 1930 рр. заклики на підтримку національного кооперативного руху почали активно звучати і в середовищі ОУН [433, арк. 27]. Остання таким чином реалізовувала свої програмні завдання в економічній сфері. Станом на 1937 р. польська поліція відзначала значний вплив організації на волинську кооперацію [434, арк. 12, 19]. Діяльність членів ОУН у кооперативній сфері була для них не тільки засобом реалізації ідеології економічного націоналізму чи легальним прикриттям для здійснення підривної діяльності, але і способом виживання. Досить часто ті члени ОУН, яким судовим рішенням було заборонено навчатися у вузах і займати посади у певних інституціях, за свої заслуги перед нацією отримували посади в кооперації [435, арк. 1]. На теренах Станіславського воєводства “Маслосоюз”, за твердженням поліції, був найпотужнішою базою ОУН в економічній сфері [435, арк. 1]. Філія ж РСУК на території Станіславського повіту навіть виключила з підпорядкованих їй кооперативів усіх членів, які не поділяли націоналістичних поглядів, і віддала наказ не продавати їм товарів [436, арк. 1]. Представники польської нації і державна влада не бажали миритися з економічним сепаратизмом українців. У звіті польського генерала Д. Ромела 1935 р. зазначалося: “…українські кооперативи купують у хлопа його сільськогосподарські продукти і платять краще ніж торговець жид. У хлопа-поляка українці не купують взагалі, а польська кооперація не має права на існування” [173, арк. 9]*. РГВА, ф. 464 к Бюро инспекции при генеральном инспекторате вооруженных сил Польши г. Варшава. 1922–1939 гг., оп. 1, д. 1425. Информационные сообщения центральных военных органов и органов местной

*

136

Почасти поляки намагалися самотужки боротися з українською кооперацією. Траплялися випадки бойкоту українських кооперативів польським населенням, як на території м. Трускавець, де місцеві поляки у 1931 р. спробували організувати бойкот “Маслосоюзу” [160, с. 97]. Але значна частина тамтешніх мешканців висловила протест проти такої акції, оскільки містечко могло бути повністю забезпечене якісною молочною продукцією лише цим кооперативом. У с. Ягодин Володимирської гміни представники польської нації здійснили підпал приміщення українського кооперативу [437, арк. 4]. Все ж одним із найефективніших засобів боротьби з українською кооперацією польський політикум проголосив інтенсивний економічний розвиток власних кооперативних інституцій за максимальної підтримки держави [383, арк. 46]. Проте цим справа не обмежилася. Влада часто користувалася своїм правом легітимного насильства для викорінення духу націоналізму в українській кооперації. Польський уряд, здійснюючи політику етатизму для подолання економічної кризи 1929–1933 рр., прагнула заодно взяти під свій контроль економічне життя національних меншин аби викорінити у цій сфері будь-які прояви націоналізму. “Таке перебирання на державу функцій купця, промисловця, а навіть хлібороба…, картелізація, синдикалізація…, вже нині доконує свого, ділячи і тут населення Польщі на громадян першої і другої категорії. Цей етатизм вже нині придушив… наші змагання до господарського унезалежнення”, – скаржилися українські кооператори Східної Галичини у 1929 р.

[438, арк. 49]*. У 1930 р. польська адміністрація під прикриттям пацифікації намагалася силовими акціями послабити позиції кооперації РСУК у Східній Галичині, що їй подекуди непогано администрации о национальном движении на территории Польши; Письма организаций и отдельных лиц по вопросам, связанным с положением национальных меньшинств в Польше, 13. 01. 1936 г. – 02. 06. 1938 г., 226 л. * Держархів Івано-Франківської обл., ф. 72 Тлумачское поветовое управление государственной полиции, оп. 1, д. 54. Украинская националистическая брошюра “Идеология украинского национализма”, 14. 06. 1939 г., 18 л.

137

вдавалося. Найпотужніша на західноукраїнських землях у міжвоєнний період українська кооперативна мережа “Маслосоюзу” скаржилася на прийняття у 1936 р. нового молочарського статуту, який був охарактеризований лідерами організації як антиукраїнський [184, арк. 22]. Все ж особливо чітко і планово відповідна політика прослідковувалася на території Волині, кооперативний рух на якій намагалися “відірвати за всяку ціну від єдиного ідейного й організаційного осередка у Львові” [439, арк. 52]*. Волинський воєвода С. Мех у 1928 р., охарактеризувавши українську кооперацію як “державу в державі”, зазначав про необхідність боротьби з нею [440, с. 1]. З цього часу польська влада почала чинити всілякий тиск на розвиток українських кооперативів Волині, підпорядкованих РСУК, активно підтримуючи при цьому польську кооперацію [410, арк. 3; 174, арк. 48 зв.]. Політика, спрямована на викорінення впливів РСУК на Волині, здійснювалася з найбільшою інтенсивністю в період керівництва воєводством Г. Юзевським. Останній, у рамках “волинського експерименту”, намагався відгородити регіон від впливів Галичини. “Завдання самовистарчальності українського життя, “ізолювання” його від зовнішніх впливів, перш за все від політичних впливів львівських українських націоналістів”, – так окреслив концептуальні засади своєї політики на Волині Г. Юзевський на конференції представників військової та адміністративної влади 21 лютого 1933 р. [210, арк. 6]*. У зв’язку з цим, він ініціював прийняття низки змін до кооперативного законодавства, завдяки яким до середини 1930-х рр. більшість підпорядкованих РСУК Держархів Рівненської обл., ф. 30 Ровенское поветовое староство, оп. 18, д. 2120. Переписка с Волынским воеводским управлением о деятельности политических партий и их членов на территории повета, 15. 01. 1932 г. – 23. 12. 1932 г., 123 л. * РГВА, ф. 464 к Бюро инспекции при генеральном инспекторате вооруженных сил Польши г. Варшава. 1922–1939 гг., оп. 2, д. 4. Сообщения волынского воеводы, командующего 2 корпусным округом, докладные записки начальника разведывательного управления корпуса охраны границ и командования ІХ корпусного округа о мероприятиях по полонизации Западной Украины и Западной Беларуси, 1933–1939 гг., 140 л. *

138

кооперативів було або ліквідовано, або включено до польських ревізійних союзів чи мішаного кооперативного союзу “Гурт” [441, арк. 12]. Завершився цей наступ офіційною забороною діяльності РСУК у Волинському воєводстві у 1935 р. (Див. додаток Е) [172, арк. 24 зв.]. Проте у другій половині 1930-х рр. РСУК все ще зберігав незначні впливи на місцеву кооперацію [442, арк. 10]. Кооперативні централі “Сільський господар”, “Маслосоюз” і “Народна торговля” теж здійснювали нелегальні спроби поширити свої впливи на Волинь і створити тут національний економічний фронт на противагу українсько-польським кооперативам, що були створені за ініціативою Г. Юзевського. Проте їм вдавалося добитися лише ситуативних успіхів [428, арк. 160]. За даними Волинського воєводського управління, у грудні 1937 р. і березні 1938 р. були ліквідовані останні філії “Сільського господаря” у Луцькому і Рівненському повітах [443, арк. 9 зв., 51]. Національний кооперативний рух українців на Волині так і не набув масштабів, що могли б рівнятися з тими, які існували в Східній Галичині. Провідники кооперативного руху з числа УНДО намагалися через свою парламентську фракцію відстоювати інтереси кооперації РСУК перед агресивною політикою влади. У нотах протесту проти пацифікації, пред’явлених у Сеймі Українською парламентською репрезентацією, звучала критика силових дій польських органів внутрішніх справ щодо українських кооперативів [287, s. 156]. У 1931 р. члени парламентського клубу УНДО вимагали від уряду економічної допомоги постраждалій від пацифікації кооперації РСУК, проте нічого суттєвого добитися не змогли [287, s. 158]. У липні 1932 р. Українська парламентська репрезентація внесла до Ліги Націй петицію з критикою дій польської влади щодо кооперації РСУК на Волині, а в листопаді того ж року Д. Левицький у декларації, виголошеній у Сеймі, розкритикував кооперативну політику польської адміністрації на Волині [287, s. 174, 176]. Чи не єдиним успіхом парламентарів УНДО у сфері захисту інтересів національної кооперації стало отримання нею у 1935 р. кредитів від Державного рільничого банку на суму 500 тисяч злотих [287, s. 207–208]. Це була відповідь влади на нормалізаційний курс, здійснюваний партією після угоди 1935 р.

139

Досить серйозною проблемою українців у міжвоєнний період було надмірне вживання алкоголю і тютюнопаління. У зв’язку з цим у Західній Україні в 1920–1939 рр. розгорнулося унікальне в українській історії явище – антиалкогольний і, частково, антинікотиновий рухи. Проте останні виявилися не просто боротьбою з негативними соціальними явищами, вони позначилися ще й національним контекстом. Антиалкогольний рух посилювався фактором інонаціональної присутності, набираючи подекуди агресивних форм. Власниками більшості корчм були євреї і частково поляки. Натомість серед них майже не було українців. До того ж, польська держава монополізувала виробництво горілчаних напоїв і тютюнових виробів. Національна “стратифікація” цього бізнесу на виробників, продавців і споживачів створювала в середовищі останніх враження, що здійснюється кампанія цілеспрямованого підриву здоров’я української нації. Державна горілчана монополія існувала в різний час у багатьох державах. Цілком закономірна її особлива актуальність для країн з низьким економічним розвитком. Згідно з даними Ліги Націй, індекс промислового зростання Польщі (якщо за максимальний показник прийняти 100 умовних одиниць на 1913 рік) з 35,1 у 1926 р. зріс до 95,5 у 1938 [444, с. 142]. Отже, вона залишалася країною з низькою динамікою економічного зростання. Тому не дивно, що прибутки від продажу алкоголю складали 10-20% бюджету держави [444, с. 174]. Враховуючи національний характер розмежування на виробників і споживачів, по-перше, українці трактували алкогольний бізнес як засіб цілеспрямованої кампанії, покликаної консервувати їх низький рівень економічного і культурного розвитку. По-друге, така ситуація на фоні панування прагнення до економічного посилення нації суперечила ідеї національної автаркії, оскільки українці, вживаючи спиртні і тютюнові вироби, приносили прибуток польській державі. Тому антиалкогольна і антинікотинова кампанії, які були спрямовані на усунення економічних контактів із Польщею та нанесення їй матеріальних збитків, стала одним із проявів українського економічного націоналізму [413, арк. 2]. Широкий розмах кустарного виробництва горілки став ще одним свідченням невдоволення українців державною горілчаною

140

монополією. Закриття польсько-єврейських корчм позбавляло конкуренції, що зумовлювало активну участь українців в антиалкогольних плебісцитах. Як зазначав “Новий час”, через високі ціни на польську горілку посилилось самогоноваріння. Воно стало важливим джерелом доходу через малоземелля і нерозвиненість інших видів промислу [445]. Таким чином, антиалкогольний рух слід трактувати не тільки боротьбою з пияцтвом, а й намаганням похитнути польсько-єврейську монополію в цій галузі. Означений аспект можна вважати і проявом протиставлення Польській державі, який ускладнював стосунки з титульною нацією. На підтвердження цьому звучать слова віце-міністра Старшинського: “…населення п’є так само, або навіть більше, одначе замість пити польську горілку, оподатковану на річ польської держави, п’є горілку симульовану, нелегально вироблювану” [446, с. 1–2]*. Як наслідок, антиалкогольний рух українців частково носив антидержавний характер, що перетворювало його на ще одну сферу економічної боротьби українців із поляками. Формально на чолі відповідної боротьби стояло товариство “Відродження”. Проте фактично його діяльність спрямовувалася в русло економічного націоналізму провідними українськими політичними партіями. Діяльності філій товариства, зокрема, сприяли УНДО і УСРП [413, арк. 21–22]. Цим партіям належала першість в організації антиалкогольного руху в Східній Галичині. Вони проводили антиалкогольну боротьбу легальними засобами: шляхом організації антикорчемного голосування [447]. Проте до відповідного руху часто долучалися і праворадикали з числа ОУН, які не гребували силовими засобами і саботажними акціями. Дописувач “Розбудови нації” у 1932 р. зазначав, що “окрему сторінку в історії соціально-економічної боротьби українського села відкриває протикорчемна акція” [244, с. 10]*. У 1933 р. керівництво ОУН спеціальним розпорядженням зобов’язало всіх своїх членів не курити і припинити вживання алкогольних напоїв Наша відповідь на зміну протиалкогольного закону // Новий час. – 1931. – 6 квітня. – Ч. 37. – С. 1–2. * Соціально-економічні проблеми українського націоналізму // Розбудова нації. – 1932. – січень-лютий. – С. 3–13. *

141

та здійснювати відповідну пропаганду серед українців [448, арк. 79]. Організація також активно долучилася до створення філій товариства “Відродження” на Волині [203, арк. 3]. Саме у цьому регіоні ОУН належала першість в організації антиалкогольної і антинікотинової боротьби [413, арк. 22–24]. Її члени часто вдавалися до силових методів боротьби з польсько-єврейським алкогольним і тютюновим бізнесом [447]. Особливо активно відповідні дії проявилися у 1933 р., коли Краєву екзекутивну ОУН очолив С. Бандера [170, арк. 35]. Того ж року польська поліція перехопила інформацію про підготовку ОУН підпалів складів спирту, тютюнових виробів та броварень [433, арк. 22; 449, арк. 11]. До антиалкогольного руху частково долучалися і українські громадські рухи та організації. Зокрема, в організації філій “Відродження” брали участь “Союз українок”, “Просвіта” та кооперативні інституції [448, арк. 101; 413, арк. 22; 203, арк. 12–13; 450, арк. 22]. Але, враховуючи значний вплив на них політичних партій, припускаємо, що саме вони спрямовували їхню діяльність у таке русло. У 1938 р. до антиалкогольної пропаганди долучилися члени філії СУКіП у Станіславському воєводстві [258, арк. 13]. Проте боротьба українських торговців і підприємців із польським алкогольним бізнесом не набула організованого характеру, оскільки відома низка випадків, коли члени СУКіП купували у держави право на торгівлю алкоголем. Зусиллями різних національних політичних сил українцям вдалося досягти певних успіхів в антиалкогольній і антинікотиновій боротьбі переважно на теренах Східної Галичини. Проте більшість населення продовжувала вживати алкогольну і тютюнову продукцію польського виробництва. Ще однією ареною українсько-польського протистояння в економічній сфері стала боротьба за міста. Хоча завдання їх підкорення українцями сповідували більшість національних політичних партій (УНДО, УСРП, ФНЄ, ОУН), його реалізацією займалися переважно приватні підприємці, консолідовані СУКіП [451, с. 4]. Українсько-польське протистояння на ґрунті боротьби за міста тісно переплітається з антиєврейськими ініціативами обох націй. Тенденція до підкорення міст виникла в українському середовищі частково внаслідок наслідування ініціатив польських

142

праворадикалів. Останні ще на початку 20-х рр. ХХ ст. виступили з ініціативою підкорення західноукраїнських міст польськими підприємцями і витіснення з них єврейських [125, с. 206]. Враховуючи фокусування поляками уваги на боротьбі з єврейським бізнесом, українці змогли у першій половині 1930-х рр. частково використати перемоги поляків над євреями і зайняти щойно утворені соціальні ніші. У 1936 р. “Дзеннік польський” писав: “єврейська частка торгівлі у 3-х східногалицьких воєводствах зменшилася… На жаль не ми зайняли опущені жидами варстати. Зайняли їх українці” [451]*. Міністерство внутрішніх справ Польщі у 1935 р. констатувало, що при цьому українці намагаються унезалежнитися від будь-яких економічних впливів держави і стоять на ґрунті національного економічного сепаратизму: “початкуючий український промисл орієнтується на власний національний ринок і власний апарат розподільчий – склепи кооперативні і приватні” [183, арк. 20 зв. – 21]*. Також українські підприємці, здійснюючи політики економічної самодостатності, користувалися кредитами майже виключно національних установ [183, арк. 20 зв. – 21]. У постачанні ж товарами власних крамниць члени СУКіП, не маючи своєї розгалуженої мережі гуртовень у містах, користувалися послугами кооперативної мережі “Народна торговля” [185, арк. 18]. На ринку праці українські торговці і підприємці майже завжди користувалися послугами представників своєї нації [349, арк. 25]. У зв’язку з цим, у другій половині 30-х рр. ХХ ст. поляки закликали перешкодити економічній діяльності українців у містах [451]. Саме в цей період відбувається суттєве загострення українськопольських взаємин на ґрунті урбанізаційних ініціатив обох сторін. Факт радикалізації взаємин між українськими підприємцями і польським населенням у західноукраїнських містах у другій ІІ-ий український господарський етап. Польська газета про наш союз // Торговля і промисл. – 1936. – 1 березня. – Ч. 5. – С. 4. * РГВА, ф. 464 к Бюро инспекции при генеральном инспекторате вооруженных сил Польши г. Варшава. 1922–1939 гг., оп. 1, д. 1418. Отчет МВД о положении национальных меньшинств в Польше за IV квартал 1935 г., 68 л. *

143

половині 1930-х рр. констатував В. Несторович: “наші купці не раз терпіли від польського населення, яке зривало вивіски, віконниці та вибивало вікна” [125, с. 51; 258, арк. 18]*. Відповідні факти мали місце у 1938 р. на теренах Тернопільського воєводства [211, арк. 6– 10]. Також серед поляків поширеною була практика бойкоту українського бізнесу і відмова здавати приміщення в оренду українським підприємцям. Відповідні факти мали місце, зокрема, у 1939 р. у м. Самбір [125, с. 216, 204]. “Стронніцтво народове” постійно закликало польських ремісників, торговців і підприємців не приймати на роботу українців і не співпрацювати з українськими підприємцями [452, с. 36–37]. Останнім, які були прихильниками легальних засобів реалізації ідей економічного націоналізму, важко давалася мирна конкуренція з польським бізнесом, який податковими пільгами підтримувала держава [125, с. 206]. Все ж у поодиноких випадках їм вдавалося потіснити поляків, як у одному з районів м. Станіславів у 1937 р. [264, арк. 6]. На території м. Тернопіль, яке, за словами члена УСДП А. Чернецького, було найбільш українським серед усіх великих східногалицьких міст, високий рівень економічної солідарності національної меншини навіть змусив польських підприємців до маскування власних підприємств під українські задля отримання прибутку [126, с. 74; 160, с. 99]. Проте в переважній більшості випадків у великих містах Галичини до маскування національності вдавалися саме українські, а не польські підприємці. Це зумовлювалося тим, що така мімікрія була чи не єдиним засобом вижити у польському середовищі [125, с. 191–193]. Українським купцям подекуди доводилося долати не лише конкуренцію з польським бізнесом, але і відкритий тиск уряду. Зокрема, влада заборонила СУКіП поширювати свою діяльність на територію Волині [453]. У цьому регіоні українські торговці, які нелегально підтримували зв’язок із СУКіП, постійно зазнавали Несторович В. Українські купці і промисловці в Західній Україні. 1920– 1945 / Володимир Несторович. – Торонто ; Чікаго : Клюб українських професіоналістів і підприємців у Торонто, Товариство українських купців, підприємців і професіоналістів у Чікаго, 1977. – 342 с. *

144

утисків з боку поліції [454, арк. 5]. Припускаємо, внаслідок таких дій уряду боротьба українців за міста так і не набрала у Волинському воєводстві серйозних масштабів. Про це свідчить те, що фактів українсько-польського протистояння на грунті конкуренції за міські анклави Волині майже не спостерігалося. Уряд також намагався загальмувати розвиток українського підприємництва в Галичині. У 1935 р. прийнято закон, який розширив перелік вимог, які необхідно було виконати підприємцям для отримання ліцензії. Українські торговці вбачали в ньому серйозну загрозу для себе, хоча випадки активного використання відповідного закону для наступу на позиції українського бізнесу у містах невідомі [455]. Також з’являлися пропозиції зупинити економічну інтеграцію українців у міста шляхом придушення розвитку їхньої сільської кооперації, яка дала поштовх “походу на міста”: “придушення цієї еволюції в селі положить хрест на тій еволюції у містах” [173, арк. 13]*. У 1939 р. уряд розробив низку нових законопроектів, ухваленням яких мав на меті встановити всеосяжний контроль держави над економікою країни (планувалося створення спеціальних урядових органів для керівництва всіма сферами економіки). СУКіП вчинив легальний опір цим намірам влади (було проведено ряд страйків і мітингів), оскільки їх реалізація дозволила б повністю контролювати економічну діяльність українців [126, с. 99]. Все ж влада встигла втілити в життя проект контролю над хліборобством. Слід зазначити, що не всі поляки виступали проти урбанізаційних ініціатив українців. Серед польської інтелігенції були ті, що мислили категоріями економічної раціональності. Зокрема, дописувач газети “Господарка народова” К. Бродніцький пропагував співпрацю поляків з українцями у сферах торгівлі і підприємництва. На думку автора, перешкоди модерним економічРГВА, ф. 464 к Бюро инспекции при генеральном инспекторате вооруженных сил Польши г. Варшава. 1922–1939 гг., оп. 1, д. 1425. Информационные сообщения центральных военных органов и органов местной администрации о национальном движении на территории Польши. Письма организаций и отдельных лиц по вопросам, связанным с положением национальных меньшинств в Польше, 13. 01. 1936 г. – 02. 06. 1938 г., 226 л.

*

145

ним ініціативам українців були нераціональними з точки зору державних інтересів: вони стримували динаміку економічного розвитку країни [125, с. 212]. Отже, спроби реалізації українцями основних ідей економічного націоналізму у міжвоєнний період призвели до їх зіткнення з польською нацією і утисків з боку влади. Польсько-українська економічна конфронтація характеризувалася такими проявами: боротьбою за землю, конкуренцією в кооперативній сфері, антиалкогольним рухом, боротьбою за міста. У суспільну практику ідеологію економічного націоналізму, що призвела до протистояння з польською нацією, втілювали українські політичні партії (УНДО, УСРП, УВО, ОУН), кооперація, консолідована в РСУК, і товариство “Відродження”.

4.2. Протистояння українців та євреїв у соціальноекономічній сфері Оскільки ідеологія економічного націоналізму передбачала інтеграцію українців до сфер торгівлі, підприємництва і низки невиробничих професій (адвоката, лікаря і т. п.), в яких переважали євреї, то за умов слабкої динаміки економічного розвитку західноукраїнських земель це означало відкриту чи приховану боротьбу за витіснення євреїв з соціальної ніші, яку вони займали (80,7% євреїв на західноукраїнських землях працювали у сферах промислового виробництва, торгівлі і комунікації) [456, с. 313; 82, s. 101]. Відповідний факт був частково відзначений сучасним дослідником українсько-єврейських взаємин В. В’ятровичем [105, с. 29]. При цьому, незалежно від того, сповідували суб’єкти західноукраїнського політикуму помірковану ідеологію економічного націоналізму чи радикальну, основні тенденції в українськоєврейських взаєминах на економічному ґрунті від цього не змінювалися. Вони полягали у намаганнях українців потіснити євреїв з їхніх соціальних позицій. Розмежування на окремі течії ж простежується лише в засобах реалізації поставлених завдань українськими політичними і соціальними силами. Якщо, наприклад, УНДО і СУКіП діяли в межах закону, то ОУН не цуралася силових методів боротьби з євреями. Кінцеві ж наслідки дій усіх носіїв ідеології економічного націоналізму були однаковими:

146

посилення тиску на єврейські економічні позиції. На підтвердження відповідних суджень наведемо міркування сучасника, ізраїльського вченого Ш. Редліха: у тих регіонах, де спостерігалися певні досягнення українців у сферах торгівлі і підприємництва, збільшувалася кількість антиєврейських інцидентів [161, с. 83]. Разом з тим, часткова зміна соціальної ролі українців, припускаємо, не могла бути безболісно сприйнята євреями, оскільки загрожувала їм втратою засобів для проживання. Відповідна небезпека полягала не тільки в тому, що українці прагнули потіснити єврейський бізнес. Вона виходила і з боку популярності автаркійних ідей серед провідних ідеологів українського економічного націоналізму. Втілення ідеалу національної самодостатності означало побудову на західноукраїнських землях економічного організму, в якому не було б місця для євреїв у їх традиційній соціальній ролі. Останні за цих умов, навіть при ліберальному ставленні до них з боку українців, втратили б можливість виконувати посередницьку функцію, а отже, й здобуття матеріальних засобів для існування старими методами. Як зазначав єврейський журналіст, сучасник досліджуваного періоду: “Клич “свій до свого” є все рівнозначним з бойкотом іншого. Ми мусимо передусім стояти на сторожі власних інтересів. Тому ми повинні відкинути цей клич “свій до свого”, бо він б’є по наших інтересах” [457, с. 241]*. У зв’язку з цим активізація ініціатив українців у напрямку реалізації завдань економічного націоналізму наштовхнулася на спротив з боку євреїв. Відповідну тенденцію вдало підмітив один із лідерів українського кооперативного руху К. Паньківський: “жиди, по змозі лояльні супроти польської влади і супроти українських співмешканців краю, нейтральні в політичній ділянці не могли помиритися з ростом господарського потенціалу українців. Вони вважали кожен успіх українців у господарській ділянці вломом у свою ділянку” [458, с. 59]*. Єврейське питання в світлі української політичної опінії // Діалоги. Квартальник громадсько-політичний та літературний. – 1988. – Ч. 19–20. – С. 237–243. * Паньківський К. Роки німецької окупації (1941–1944) / Кость Паньківський. – Нью-Йорк ; Торонто : Ключі, 1965. – 480 с. *

147

Прагнення євреїв зберегти усталений на той час поділ праці між націями на західноукраїнських землях стали на перешкоді ініціативам українців до соціальної емансипації. Відповідні тенденції в українсько-єврейських взаєминах на економічному ґрунті, припускаємо, спонукали радикалізацію тональності економічного націоналізму українців, ставши ще одним фактором, який призвів до активізації проявів конфлікту у взаєминах між двома націями. Паралельно із загостренням українсько-єврейських суперечностей в економічній сфері відбувалася активізація польського економічного антисемітизму. Лідери польських націоналдемократів (Р. Дмовський, С. Грабський) у 1930-х рр. здійснювали організацію бойкотів єврейського бізнесу у всій Польщі (у тому числі і в Західній Україні) [459, арк. 3; 68, s. 107]. Відповідні дії польських праворадикалів були водночас і “хорошим прикладом” для частини українських національних лідерів, і додавали їм впевненості в швидкій перемозі над єврейським бізнесом внаслідок двостороннього тиску з боку українців і поляків [104, с. 82; 206, арк. 3]. Між українською і польською націями на західноукраїнських землях розгорнулося свого роду змагання за першість у реалізації соціальної емансипації, яке поставило євреїв під перехресний вогонь, оскільки суть цього змагання полягала у тому, хто швидше і успішніше потіснить єврейський бізнес і займе ті соціальні ніші, які займала ця меншина. “Кожна станиця єврейська здобута поляками зміцнює польське суспільство не тільки щодо євреїв, але і щодо українців. Між поляками і українцями іде в цій хвилі боротьба за те хто перший опанує міста Малопольщі Східної”, – постулює С. Грабський [208, арк. 110–111]*. В українсько-єврейських взаєминах суттєву роль відігравала дихотомія “ми” – “вони”, яка почасти зумовлювалася соціально* Держархів Івано-Франківської обл., ф. 68 Станиславское воеводское управление государственной полиции г. Станислав, оп. 2, д. 411. Информации секретных осведомителей, записки расследований и донесения поветовых управлений постерунков полиции о деятельности польской мелкобуржуазной партии “Стронництво народове” в поветах Станиславского воеводства, 04. 01. 1937 г. – 26. 03. 1938 г., 299 л.

148

економічним фактором: збіг соціальної стратифікації з національним поділом. Той факт, що праця українців замикалася майже виключно аграрною сферою, обумовив відсутність у них досвіду здійснення торгових операцій. Внаслідок цього у процесі економічного обміну між селом і містом вони, припускаємо, потенційно були об’єктами шахрайства для недобросовісних торговців. У зв’язку з цим у колективній уяві українців сформувався стійкий стереотип сприйняття євреїв як визискувачів, які використовують необізнаність українців для власного збагачення [460, с. 254]. Цей фактор став додатковим стимулюючим чинником визрівання в українців імперативу до соціальної емансипації і поступової відмови від послуг єврейського бізнесу. Окрім того, українці, будучи селянською нацією, мали досвід виключно виробничого способу економічної діяльності. За умов відсутності достатнього рівня економічної освіти це, припускаємо, обумовило нерозуміння ними тонкощів операцій ринкового обміну. Відповідний факт визначив наступну ситуацію: в свідомості українців сформувався стійкий стереотип, що пояснював походження прибутків від посередницької діяльності в економічних операціях обманом і визиском. Відповідна необізнаність українців значно посилювала їх негативне ставлення до євреїв: “відсталість корінної людності була притягливою для жидів особливістю, даючи більшості жидівства [можливість]… безбожно практикувати свої непродукційні посередницькі й хижацькі операції…”, – постулює один із дописувачів “Розбудови нації” О. Мицюк [460, с. 254]*. В умовах загострення міжнаціональних взаємин досить негативну роль зіграв і той факт, що євреї, не маючи власної держави, завжди закономірно орієнтувалися на співпрацю з титульними націями, аби зайняти кращі соціальні позиції. У цьому контексті єврейська нація історично завжди була ближчою до поляків, ніж до українців [161, с. 82]. Така ситуація призвела до утвердження в останніх стійкого психологічного образу єврейської спільноти як асиміляційного чинника, що виконує завдання титульної нації [461]. Мицюк О. Жидівство за доби історичного перелому / Олександр Мицюк // Розбудова нації. – 1932. – Ч. 9–10. – С. 253–256.

*

149

У функціонуванні українсько-єврейських взаємин на економічному ґрунті у 20-х – 30-х рр. ХХ ст. умовно виділяємо два окремих періоди. Перший розпочався із входженням західноукраїнських земель до складу Польщі і тривав приблизно до останньої чверті 1920-х рр. Це був етап формування ідеології українського економічного націоналізму його суб’єктами. З кінця 1920-х рр. до 1939 р. наступає якісно інший період: відбувається активізація української ініціативи в напрямку реалізації сформульованих ідеологічних завдань в економічній сфері. Саме у цей період економічний націоналізм українців стає каталізатором їх протистояння з євреями [104, с. 81]. Свою боротьбу з економічними позиціями євреїв українська ініціатива закономірно розпочала у рідному етнічному середовищі, яке додавало їй більшої впевненості у власних силах: у селах Східної Галичини. Піонером і одним із головних реалізаторів відповідного руху виступила кооперація, консолідована РСУК, за якою стояло УНДО (чимало його лідерів були водночас і кооперативними лідерами) [462, арк. 2–14]. Інтенсивна консолідація української кооперації на ґрунті боротьби з єврейським бізнесом розпочалася у 1927 р. Про це свідчить низка зборів українських кооператив у Жидачівському, Станіславському, Стрийському, Сокальському повітах у січні – травні того року, на яких лунали заклики до організованої боротьби з єврейською торгівлею по селах Східної Галичини [463, арк. 4 зв., 22 зв., 37 зв., 84]. За даними ж Львівського воєводського управління, на території Городенківського повіту українська кооперація вже у 1926 р. складала сильну конкуренцію єврейській споживчій торгівлі у сільській місцевості [464, арк. 31 зв.]. У 1928 р. ідеологи УНДО чітко поставили перед організованою в межах РСУК кооперацією завдання витіснити із сіл Східної Галичини єврейських торговців і кредиторів [250, с. 1–2; 430, с. 1–2]. Серед усіх економічних ініціатив українців кооперація виявилась найбільш успішною, їм дійсно вдалося побудувати своєрідну “кооперативну республіку” і значно потіснити євреїв з позицій торгово-фінансових посередників. Зокрема, кооперативна мережа “Маслосоюзу” монополізувала переробку і торгівлю молочною продукцією, “Народна торгівля” змогла зосередити у своїх руках значну частину оптової торгівлі в регіоні.

150

Вже у 1929 р. на зборах єврейських кооперативних союзів у Варшаві їх лідери відзначали той факт, що на території Галичини формується широка мережа українських кооперативів, які мають на меті усунення єврейських торговців і кредиторів із сіл. У підсумках конференції зазначалося, що лише дешеві кредити зможуть врятувати євреїв, а оскільки Польща, здійснюючи політику національного етатизму, перекрила кредитування єврейського бізнесу, то йому доведеться самотужки боротися з українцями [195, арк. 12]. Українській кооперації вдалося досягти значних успіхів у боротьбі з єврейським бізнесом на терені Тернопільського воєводства. Ще у 1930 р. тут почали активно лунати заклики до бойкоту єврейського бізнесу [465, арк. 4]. Згідно з інформацією польських постерунків поліції, у 1938 р. майже вся сільська торгівля тут була в руках українських кооперативів [182, арк. 26]. Боротьбу з євреями галицькі кооперативи поширювали і на територію Волині. Зокрема, у 1930 р. у с. Княгинин Луцького повіту філія “Сільського господаря” з метою усунення визиску з боку єврейських посередників змогла потіснити їх у сфері торгівлі збіжжям [199, арк. 74]. Тернопільській кооперативі “Будучність” вдалося організувати бойкот єврейського бізнесу у Мізоцькій гміні [347, арк. 217]. У с. Коростів Здолбунівського повіту у 1936 р. активно поширювалася антиєврейська листівка із таким закликом: “не даваймо жидам обкрадати себе. Не купуйте у жида. Гоніть жида з села. Хай наш клич буде геть з жидами” [144, с. 77]*. У 1937 р. у Рівненському повіті українська кооператива “Селянська доля” ухвалила не приймати до свого складу євреїв і виключати з організації всіх, хто має будь-які стосунки з ними в бізнесі [466, арк. 56]. Аналогічно вчинила кооператива у с. Гнездичко Кременецького повіту [467, арк. 67]. На підтримку протиєврейським кооперативним ініціативам у селах активно долучалися представники ОУН, які були членами чи симпатиками цього економічного руху. У своїх діях вони, на Гон М. Із кривдою на самоті. Українсько-єврейські взаємини на західноукраїнських землях у складі Польщі (1935–1939) / Максим Гон. – Рівне : Волинські обереги, 2005. – 192 с. *

151

відміну від кооперації, не соромилися силових методів протистояння. Зокрема, масова терористична антиколонізаційна акція ОУН у східногалицьких воєводствах 1930 р. супроводжувалася підпалами не лише польських, але й єврейських маєтків (протягом серпня-вересня було підпалено 17 об’єктів єврейського майна) [192]. У останньому випадку українські праворадикали мали на меті усунути з села єврейську торгівлю і таким чином захистити національні кооперативи від небажаної конкуренції [197, арк. 3]. У 1933 р. у селах Східної Галичини відбувся новий спалах активності українців, який спрямовувався проти євреїв-торговців і, очевидно, був ініційований ОУН [104, с. 81]. Польський часопис “Sprawy narodowosciowe” відзначив, що у вересні-жовтні 1933 р. у селах Східної Галичини здійснювалися грабунки єврейських купців, підпали їхніх будинків, а також “українська націоналістична молодь кидала камінням у єврейські будинки” [234, s. 573]*. У 1934–1935 рр. у взаєминах ОУН із євреями наступив період відносного затишшя. Натомість у 1936–1939 рр. тероризування організацією єврейської меншини у сільській місцевості відновилося із ще більшою інтенсивністю. У листопаді 1938 р. у селі Нижня Стинява Стрийського повіту місцеві члени ОУН закидали камінням будинок єврея, власника крамниці, і вибили шиби в будинку українця, який купував у нього товари. У с. Серафінці Городенського повіту було вкинуто гранату до помешкання єврея, який був власником сільського склепу [468, арк. 45–46]. Члени ОУН намагалися поширити свою антиєврейську діяльність на територію Волині. Зокрема, у травні 1933 р. у ряді сіл Луцького повіту члени організації тероризували єврейських підприємців шляхом биття шиб [201, арк. 12]. Все ж пік антиєврейської активності партії на Волині припадає на 1936–1939 рр., оскільки у першій половині 1930-х рр. ОУН переживала період становлення і розбудови власних філій у цьому регіоні [220, арк. 4–25]. У 1936 р. у Горохівському повіті представники ОУН активно поширювали листівки із закликом нічого не купувати у євреїв. У серпні того ж року у селах Костопільського Wystapienia antysemickie ukraincow w Malopolsce wschodniej // Sprawy narodowosciowe. – 1933. – wrzesien-pozdiernik. – №5. – S. 573. *

152

повіту було здійснено ряд підпалів єврейського майна. Також тут активно реалізовувалася акція залякування єврейських торговців шляхом биття шиб у їхніх житлових будинках [469, арк. 169]. У 1936 р. відповідною тактикою українцям вдалося, наприклад, витіснити єврейського торговця з с. Вербове Підгаєцького повіту [144, с. 78]. У 1937 р. відповідні дії повторилися [470]. На травень того ж року припадає організована ОУН акція бойкоту єврейського бізнесу на теренах Кременецького повіту [443, арк. 23]. Тоді ж в інструкції крайової екзекутиви ОУН Станіславова зазначалося про підготовку всезагального бойкоту єврейського бізнесу у воєводстві, поєднуваного з силовими методами [343, арк. 40]. Загальна статистика антиєврейських акцій ОУН на західноукраїнських землях (у тому числі й на економічному грунті) відображена в додатках Ж-К. Починаючи з середини 1930-х рр., у боротьбу з єврейським бізнесом в українських селах Східної Галичини включається індивідуальна приватна ініціатива. Найбільших успіхів їй вдалося досягти на території Стрийського, Сокальського і Радехівського повітів [125, с. 248–251]. Кількість торговців та підприємців двох націй станом на 1938-1939 рр. відображена в додатках Л, М, Н. Виклик українців єврейському бізнесу у селах змусив останнього до пошуків адекватної відповіді. Вона протягом 1930-х рр. пройшла своєрідну еволюцію від категоричного небажання сприйняти модерні економічні ініціативи аграрної нації до намагання пристосуватися до нових умов. Зокрема, на початку 1930-х років, за словами В. Несторовича, “жиди поставилися вороже до економічної еманціпації українців, обороняючи свою торгівлю, якою володіли від століть на наших землях. Поява щораз то густішої мережі українських кооператив по селах відбивала їм щоденний хліб і змушувала частину з них переноситись до міста” [125, с. 217– 218]*. Проте, починаючи з середини 30-х рр., припускаємо, що саме значні економічні втрати змусили євреїв шукати засоби пристосування до нових реалій. Несторович В. Українські купці і промисловці в Західній Україні. 1920– 1945 / Володимир Несторович. – Торонто ; Чікаго : Клюб українських професіоналістів і підприємців у Торонто, Товариство українських купців, підприємців і професіоналістів у Чікаго, 1977. – 342 с. *

153

Частина єврейських торговців, аби зберегти рентабельність свого бізнесу на території західноукраїнських сіл, налагоджує співпрацю з “Народною торгівлею” і поповнює асортимент, що реалізовувався ними, українськими виробами [399, с. 3]. У зв’язку з цим “Народна торгівля” критикувалася частиною українських кооператорів і торговців за порушення ідеї національної автаркії. Проте раціональні прагнення отримати прибутки взяли в цьому випадку гору над ідеологічною позицією. Із зростанням популярності засад економічного націоналізму серед українського населення єврейський бізнес у другій половині 1930-х також починає вдаватися до утворення так званих “українських” фірм [126, с. 76]. Водночас частими були факти, коли безробітні українці від свого імені відкривали єврейські крамниці у селах. За такі дії євреїв звинувачували у шахрайстві та визиску. Проте зауважимо: українські партнери євреїв отримували від спільного бізнесу певний відсоток і були цілком задоволені таким станом речей [471, с. 1]. Також єврейські торговці, намагаючись повернути втрачені позиції у селах, відправляли туди безробітну українську інтелігенцію в ролі оптових закупівельників сільськогосподарських товарів, оскільки євреям селяни не бажали продавати продукти своєї діяльності, вважаючи їх визискувачами і ошуканцями [471]. Така практика була поширена у східногалицьких воєводствах у 1937–1938 рр. Боротьба кооперації з єврейським бізнесом у селах з економічної точки зору мала чимало негативних наслідків. Витіснення з економічних процесів інонаціонального елементу, який вже давно став його органічною частиною, призвело до утворення своєрідного вакууму, який українцям нічим було заповнити через брак досвіду і капіталів [472]. Відповідну ситуацію можна вважати закономірною, враховуючи позаекономічну раціональність економічного націоналізму [33, s. 35]. У взаєминах української кооперації і єврейського бізнесу в сільській місцевості слід відзначити і той факт, що вони не завжди набували конфліктного характеру. Зокрема, один із лідерів УСДП А. Чернецький, розповідаючи про свої ініціативи, спрямовані на створення українських кооператив у селах, де не було єврейських крамниць, відзначив активне сприяння частини торговців із числа

154

цієї національної меншини українцям: у кінці 1920-х рр. євреї продавали частині новоутворених українських кооперативів у селах Бережанщини якісні товари за досить дешевими цінами [160, с. 25]. Екстраполяція цього факту на всю територію західноукраїнських земель дозволяє припустити, що там, де інтереси обох націй не перетиналися, їх взаємини на економічному ґрунті були якщо не дружніми, то принаймні нейтральними. Ще одним аспектом українсько-єврейського протистояння на західноукраїнських землях у міжвоєнний період став антиалкогольний рух. Він цілком закономірно зумовлювався потребою економічної самодопомоги катастрофічно пауперизованого українського народу: без перемоги над алкоголізмом неможливо було протистояти злидням. Як пише “Новий час”, “алкоголізм в сучасну економічну скруту є для нашого народу найбільшим внутрішнім ворогом і то з таких причин: витягає велетенські матеріальні засоби в той час, коли їх немає в нас на найконечніші життєві потреби родини, громади, краю та для економічних, освітніх, культурних потреб нації” [473, с. 3]*. На ґрунті антиалкогольного руху дуже чітко прослідковується негативна ідентифікація євреїв як служителів “чужої” держави. Вони були монополістами торгівлі алкоголем, справи, яку “шляхетні” поляки вважали ганебною. Для євреїв вона стала прибутковим бізнесом у промислово нерозвиненій Польщі. Українці ж ірраціонально сприймали їх за “агентів” держави, покликаних споювати народ: “для пересічного українця жид – це корчмар, русифікатор, полонізатор” [461]*. Боротьбою з єврейськими шинкарями в українських селах активно займалися члени УНДО. Останні закликали до витіснення перших мирними засобами зорганізованого антикорчемного голосування в українських селах. Їм вдалося досягти цього у 1929 р. Тоді за ліквідацію шинків у Львівському воєводстві проголосувало 147 гмін, у Станіславівському – 50, у Тернопільському – 20 [195, арк. 77]. * Чи потреба нам боротьби з алкоголем // Новий час. – 1932. – 11 березня. – Ч. 54. – С. 3. * Українці й жиди // Новий час. – 1937. – 27 липня. – Ч. 162. – С. 2.

155

На відміну від УНДО, представники ОУН виступали за силові методи боротьби з єврейськими шинкарями [474, арк. 35]. У 1932 р. дописувач “Розбудови нації” зазначав, що одним із завдань ОУН в економічній сфері є тероризування єврейських шинкарів у селах із вимогами залишити свій бізнес [244, с. 10]. Зокрема, згідно з даними М. Гона, “взимку 1937 р. на лаві підсудних опинилися члени ОУН, яких, поруч із антидержавною діяльністю, обвинувачено в підпалі корчми Л. Шпацнера в галицькому селі Голому Равському” [144, с. 76]. Залякуючи євреїв биттям шиб та наносячи матеріальну шкоду підпалами, членам української праворадикальної організації у середині 1930-х рр. вдалося перемогти єврейську торгівлю алкоголем у незначній частині західноукраїнських сіл [343, арк. 45; 199, арк. 74]. А от у середовищі українських торговців і промисловців антиалкогольна боротьба виявилася проблемною. Значна частина членів СУКіП не дотримувалася поставлених організацією ідеологічних завдань. Зокрема, станом на 1938 р. 88 українських торговців Стрийського повіту і 31 Радехівського продавали у своїх крамницях алкогольні напої [125, с. 250–251]. При цьому шквальної критики на їхню адресу з боку основних суб’єктів економічного націоналізму не спостерігалося. Такі факти дозволяють припускати, що більшість його ідеологів ставила за мету не так подолати серед українців проблему алкоголізму, як потіснити єврейських шинкарів. Каталізаторами українсько-єврейських суперечностей на економічному ґрунті стали й інші чинники. Йдеться про модернізаційні прагнення української нації до “підкорення” міста шляхом економічної інтеграції у його торгово-промислову сферу. По-перше, місто стає альтернативою для малоземельного села. По-друге, в умовах актуалізації проблеми економічної модернізації воно давало більше шансів на її здійснення, ніж село [269, с. 9; 270]. Аналіз міжнаціональних взаємин на західноукраїнських землях дає можливість стверджувати, що місто було одним із головних теренів конкуренції українців та євреїв. Неукраїнський характер останнього перетворював його на потужний асиміляційний фактор: “велике місто створює дуже корисні умови асиміляції,

156

навіть для великих меншостей”, – постулює В. Левинський [475, арк. 174]. В умовах європейських урбанізаційних тенденцій постає загроза посилення асиміляційного впливу міст, що стимулює рух за їх освоєння і нейтралізацію негативних впливів: “міста, що з давен давніх були в нас оазами й розсадниками чужинецького живла, промінюють навколишні села не тільки своєю деморалізацією. Мов стоногі поліпи, всисають вони в себе всі здорові сили найближчої околиці, рівночасно деформуючи її культуру, традицію, етнічний склад, а вслід за тим і політичне обличчя” [476]*. Слід виділити ще одну проблему, що стосується зазначеного аспекту. Місто завжди виконувало роль лідера в економічних відносинах із селом. За ситуації таких нерівноправних стосунків вищий в ієрархії, багатший часто сприймається на рівні соціальних стереотипів “нижчого” як визискувач, головний винуватець матеріальних труднощів (“чуже національно місто використовує українське село…”) [357, с. 4]*. А коли цей перший ще й представник іншої національності, то напруга, викликана цією диспозицією, посилюється і може вилитись у міжнаціональний конфлікт. Таким чином, місто в міжвоєнний період у Західній Україні стає об’єктом селянської міграції. Його освоєння в межах перейняття міського способу життя тісно пов’язане зі зміною аграрних видів економічної діяльності українців на торгово-промислові. Чимало української молоді відкриває в містах свої магазини, створює невеликі підприємства легкої промисловості. Зокрема, в цей час у Львові діє українська фабрика солодощів “Фортуна нова”, фабрика з виробництва мила “Мута”. За словами речника “Нового часу”, “в останньому часі можна замітити дуже цікаве й корисне для нас явище: меткіші одиниці із сіл відкривають по містах склепи (магазини – П.Д.), головно із товарами першої потреби для села…” [477]*. Урбанізаційні тенденції українців активізувалися ближче до середини 1930-х рр. і досягли свого піку у 1937–1938 рр. Проте вже у 1933 р. на конференції, яка відбулася у Варшаві і була присвячена Натиск і відпір // Новий час. – 1935. – 22 травня. – Ч. 111. – С. 1–2. Перший конгрес ФНЄ // Перемога. – 1936. – 20 вересня. – С. 1–6. * З села до міста // Новий час. – 1937, 28 серпня. – Ч. 191. * *

157

важкому економічному становищу євреїв, останні відзначали однією з причин такого становища урбанізаційні ініціативи українців: “українські націоналісти ведуть політику урбанізації, прямують до опанування українським елементом щораз більшої кількости економічних позицій по містах і цим способом випихають жидів” [458, с. 60]*. Переважання у містах Західної України єврейського бізнесу призвело до консолідації українських торговців на ґрунті боротьби з ним. Певних успіхів їм вдалося досягти у невеликих містечках Східної Галичини, де представники української нації були згуртованими і діяли організовано. Припускаємо, що без підтримки представників своєї нації малодосвідченим українським торговцям навряд чи вдалося б взяти гору над представниками “торговельної нації”. Консолідовані в межах професійної станової організації СУКіП, торговці і підприємці подекуди успішно здійснювали економічний бойкот євреїв. Зокрема, українцям до 1937 р. вдалося взяти гору в економічній конкуренції двох націй у м. Сокаль, де проживала значна частина українців, яка підтримувала клич “свій до свого” [264, арк. 6]. У тому ж році в Перемишлі під тиском українських підприємців частина євреїв змушена була закрити свої крамниці [125, с. 90]. Також у 1937 р. розгорнулася досить активна і безкомпромісна боротьба з єврейським бізнесом на території дрібних містечок Кристинопільського повіту. Тут українці змогли відкрити низку текстильних і шкіряних крамниць. Для їх підтримки місцева українська громадськість організувала потужну антиєврейську акцію. Ініціаторами останньої виступили всі діючі в повіті національні товариства (у тому числі філія СУКіП), преса і навіть священики. У дні ярмарків місцева національна еліта організовувала спеціальну “народну поліцію” з числа молоді краю, яка слідкувала за тим, щоб селяни купували товари винятково в українців. Також систематичними тут стали прояви агресії щодо єврейських торговців і підприємців у формі биття шиб і нищення їх майна [478].

Паньківський К. Роки німецької окупації (1941–1944) Паньківський. – Нью-Йорк; Торонто : Ключі, 1965. – 480 с. *

158

/

Кость

Лідери СУКіП прагнули до практичного втілення своїх урбаністичних завдань і на території Волині. Проте здолати “сокальський кордон” їм виявилося не під силу. Незначна ж кількість місцевих національно свідомих торговців за умов протидії влади не змогла створити тут власну професійну організацію [125, с. 124]. Лише у поодиноких випадках представники індивідуальної приватної ініціативи вели в цьому воєводстві організовану боротьбу з єврейською торгівлею. Зокрема, у містах Здолбунів і Острог, де українські купці змогли самоорганізуватися, ненасильними методами здійснювався бойкот представників єврейської торгівлі [466, арк. 16 зв., 33 зв.]. До антиєврейської пропаганди у містах частково долучалися ФНЄ і УНДО. Наприклад, у 1937 р. відповідні факти мали місце у Здолбунові, де представники ФНЄ розгорнули антиєврейську економічну пропаганду [347, арк. 240]. Роком раніше представники УНДО пропагували гасло “свій до свого” у м. Тернопіль [144, с. 74]. Практичним втіленням ідеї боротьби за міста також займалася ОУН. Остання часто поширювала по містах Західної України листівки із закликами до українського населення не купувати у євреїв. Як, наприклад, у Львові, де у 1937 р. поширювалася листівка наступного змісту: “…ніщо в жида й нічого через жида, а все самі, власними руками” [261, арк. 4]*. Листівка закликала не користуватися послугами єврейських торговців, шинкарів, кредиторів і адвокатів. У 1938 р. до акції українізації міст на західноукраїнських землях активно долучилася “Просвіта”, яка здійснювала активну антиєврейську пропаганду на теренах Станіславського воєводства. Члени цієї організації закликали українців не купувати товарів у євреїв і надавали населенню детальну інформацію щодо розміщення українських крамниць і кооперативів, у яких можна придбати вироби національного виробництва [479, арк. 25–27]. Ще одним театром українсько-єврейської конкуренції в містах була Адвокатура. Українці цілком закономірно намагались * Держархів Волинської обл., ф. 46 Волынское воеводское управление государственной полиции, оп. 9-а, д. 663. Бюллетни краевой экзекутивы ОУН, 1932 г., 30 л.

159

заволодіти ініціативою в сфері юриспруденції, яка давала можливість легально відстоювати свої інтереси в Польській державі: “в час коли нам як бездержавному народові замкнена дорога до державних верстатів праці, коли доступ до адміністраційних і самоврядних установ стає для нас чим раз трудніший, адвокатура є один з останніх способів туди “ввійти” [472, с. 2]*. Та, знову-таки, подолати конкуренцію юристів-євреїв виявилось справою не з легких. Клич “свій хай дає заробіток своєму” не завжди допомагав: українські селяни частіше користувалися їх послугами, оскільки євреї вважались кращими за українців спеціалістами [237; 480, с. 2]. Попри те, що представники українського політикуму закликали населення ігнорувати єврейських юристів, у середовищі цих фахівців міжнаціональні суперечності не простежувалися. За словами М. Рудницької, “Наші старші колеги залюбки згадували Палату Адвокатів у Львові, в якій співжиття і співпраця жидів і польських лібералів з українцями аж до часу законів 1935 року (так звані арійські закони – П.Д.), була лояльною і товариською, “островом забуття” [452, с. 36]*. Все ж урбанізаційні ініціативи українців наразилися на труднощі там, де вони перебували у чисельній меншості, особливо у великих містах. Тут євреї, негативно поставившись до модерних економічних починань українців, змогли досить успішно їм протистояти. На сторінках єврейської преси розгорнулася критика українського руху за “підкорення міст”. Зокрема, газета “Chwila” шельмувала “…фантасмагонії, що ними агітатори заохочують селян кидати ріллю… та йти до міста в торгівлю” [125, с. 218]*. За словами В. Несторовича, у цьому випадку євреї обстоювали Баричко В. За доцільну розбудову і поширення рідного промислу / В. Баричко // Новий час. – 1935. – 22 травня. – Ч. 111. – С. 2. * Паньківський К. Народи Галичини в історичній перспективі. Фрагмент із 2-го тому споминів / Кость Паньківський. – Торонто, 1965. – С. 34–38. * Несторович В. Українські купці і промисловці в Західній Україні. 1920– 1945 / Володимир Несторович. – Торонто ; Чікаго : Клюб українських професіоналістів і підприємців у Торонто, Товариство українських купців, підприємців і професіоналістів у Чікаго, 1977. – 342 с. *

160

наступну стереотипну позицію: “хлоп повинен сидіти на ріллі, а не пхатися до торгівлі” [125, с. 218]. У зв’язку з цим єврейське населення чинило перешкоди урбанізаційним ініціативам українців. Найпоширенішим засобом стала відмова здавати в оренду приміщення українським торговцям. Відповідні факти констатовано у Сокалі в 1937 р. Щоправда, українці, за активного сприяння своєї громадськості, побудували у цьому місті власне приміщення під торговельні установи [264, арк. 6]. У м. Возові і Снятині євреї, які здали в оренду українським торговцям приміщення, були піддані бойкоту з боку представників своєї нації. Подібні факти мали місце і в Перемишлі [207, арк. 165; 125, с. 220]. Представник євреїв Польщі Ротерстрайх, під впливом активізації урбаністичних ініціатив українців, закликав польську владу відмовитися від дискримінаційної політики щодо цієї національної меншини і пропонував створити польсько-єврейський союз для боротьби з модерним економічним рухом українців [481, s. 95–96]. Загострення українсько-єврейських взаємин, зумовлене цими подіями, призводило до того, що в час реалізації ідеології економічного націоналізму українські торговці іноді вдавалися до силових дій, піддаючи нищенню єврейське майно [186, арк. 18 зв.]. У підсумку боротьба за міста не принесла українцям значних успіхів. Вони були лише ситуативними і стосувалися лише східногалицького регіону. Проте навіть у містах Східної Галичини питома вага українців протягом міжвоєнного періоду зросла лише на 1.5% (але їхня чисельність збільшилася з 221,3 тисяч у 1921 р. до 328,9 тисяч у 1939 р., що, припускаємо, частково могло стати одним із наслідків урбаністичних ініціатив українців) (див. додаток П). Отже, українські ініціативи, спрямовані на реалізацію основних завдань економічного націоналізму, призвели до загострення їхніх взаємин з євреями. У 1920-х – 1930-х рр. українці сформували ідейне підґрунтя економічної модернізації нації і здійснювали активну практичну діяльність у напрямку його втілення, що, за умов низької динаміки економічного розвитку західноукраїнських земель, привело їх до зіткнення з єврейським бізнесом. Протистояння відбувалося у трьох контекстах: боротьба за витіс-

161

нення єврейських торговців і кредиторів із західноукраїнських сіл, антиалкогольна політика і урбанізаційні ініціативи. Основними генераторами наступу на єврейські позиції виступали ОУН, СУКіП, українська кооперація, УНДО, ФНЄ. Щодо інших носіїв ідеалів економічного націоналізму, то вони в боротьбі з єврейським бізнесом суттєвої ролі не відігравали. Таким чином, у процесі реалізації ідеології економічного націоналізму його носії з числа української нації зіткнулися у конкуренції із представниками польської нації і єврейського бізнесу. Українсько-польська конкуренція в економічній сфері на західноукраїнських землях у міжвоєнний період розгорталася у формі боротьби за землю, економічної інтеграції до міст та в кооперативному і антиалкогольному контекстах. Першим її проявом стала боротьба за землю, яка розпочалася на початку 1920-х рр., проте організованих форм набула у середині 1920-х рр. у зв’язку з консолідацією українських політичних сил, що припадає на цей період. У жодній із цих сфер обом націям так і не вдалося досягти остаточної перемоги. Українці лише частково змогли відстояти свої права на володіння землею у західноукраїнському регіоні, але зупинити польську колонізацію, що підтримувалася державою, їм виявилося не під силу. Проте і поляки не змогли досягти поставленої мети: перетворити осадницькі господарства на потужний асиміляційний чинник. Створення останніх зумовило протилежну реакцію: зростання антипольських настроїв у середовищі українців. Конкуренція в кооперативній сфері завершилася перемогою українців у східногалицькому регіоні, де їм частково вдалося створити свого роду “державу в державі” на ґрунті професійної взаємодії. Проте на Волині процес консолідації українців у кооперативних інституціях під стягом економічного націоналізму владі вдалося зупинити. Український антиалкогольний рух досяг лише часткових ситуативних перемог. У сфері ж боротьби за міста, де українці і поляки оголосили війну єврейському бізнесу, а в другій половині 1930-х рр. зіткнулися один з одним, жодна з націй остаточної перемоги теж не здобула. Єврейський бізнес, хоч і зазнав певних втрат, все ж зберіг свої позиції в західноукраїнських містах, а

162

українцям і полякам вдалося лише частково збільшити свою економічну присутність у них. Проте “націоналізувати” місто жодній із сторін так і не вдалося. І все ж економічна боротьба з поляками мала для українців і позитивні наслідки: вона дозволила їм відстоювати свою національну ідею в чужій державі легальними засобами. Українсько-єврейська економічна конкуренція охопила сфери боротьби за міста, за витіснення єврейського торгового і алкогольного бізнесу з посередницької сфери в українських селах. Ініціаторами наступу на єврейські позиції з українського боку виступили УНДО, ФНЄ, ОУН, УВО, а також громадські організації і рухи СУКіП і кооперація РСУК. Перші факти українсько-єврейської економічної конкуренції були зафіксовані у 1927 р. Її ініціатором тоді виступила українська кооперація РСУК. Все ж більш організованою вона стає у 1930-х рр., оскільки у 1920-х рр. українська національна еліта, висловлюючи ідеї економічного націоналізму, перебувала у стані розбалансованості (неконсолідованості) та фрустрації, зумовлених поразкою революції 1917–1920 рр. Аналізуючи практику українсько-єврейських взаємин, слід відзначити, що національні ідеали українців в економічній сфері не завжди втілювалися. Зокрема, члени СУКіП іноді порушували проголошену ним мирну етику конкуренції з євреями; траплялися випадки співпраці українських кооперативів з єврейським бізнесом. Констатуємо і той факт, що українсько-єврейські суперечності на економічному грунті мали і досить позитивні наслідки: з одного боку, вони сприяли зняттю негативної енергії у взаєминах двох націй засобами мирної конкуренції і, водночас, дозволили українцям отримати позитивний досвід економічної діяльності в умовах ринку.

163

ВИСНОВКИ Аналіз української історіографії дозволяє констатувати відсутність комплексних праць, присвячених вивченню українського економічного націоналізму на західноукраїнських землях у міжвоєнний період. У цьому хронотопі вивчаються лише окремі аспекти економічних платформ провідних національних партій і громадських організацій. Тим часом у більшості праць за цією тематикою відсутній контекст досліджуваного нами предмета. Разом з тим, теоретичне осмислення економічного націоналізму, зосередження уваги на його практичному втіленні характерне вченим Заходу. Він, зокрема, досліджується в таких проявах, як політика державного протекціонізму, як преференційна внутрішня політика держави (встановлення ієрархії задоволення економічних інтересів за національною ознакою, в якій перше місце резервується за титульною нацією), як дії національних меншин (т.зв. протекціонізм громади), спрямовані, з одного боку, на захист від економічної дискримінації, з другого – на самопосилення з метою реалізації державотворчих завдань. Учені Заходу розрізняють різні рівні практичних проявів економічного націоналізму: міждержавні взаємини, взаємини держави і національних меншин, взаємини між останніми. У зв’язку з недослідженістю українського економічного націоналізму вітчизняними вченими основною інформаційною базою при написанні монографії стали документи та матеріали українських і зарубіжних архівів, а також матеріали міжвоєнної періодичної преси. Основними детермінуючими чинниками ґенези економічного націоналізму українців стало їх важке соціально-економічне становище та вплив на їхню суспільно-політичну думку досвіду захисту від дискримінації окремих національних меншин у Європі. Нездоланні соціально-економічні труднощі українців зумовлювалися як природними чинниками (зокрема, високим показником густоти населення західноукраїнських земель), так і преференційною політикою держави, яка першочергово задовольняла інтереси титульної нації. Це, зокрема, проявилося в аграрній політиці Польщі у Західній Україні, яка, незважаючи на мало- і

164

безземелля українців, здійснювала політику військового й цивільного осадництва. З часу інкорпорації регіону Другою Річчю Посполитою дискримінаційна політика щодо українців проявилася і в інших сферах (зокрема, в кредитній політиці, їх недопущенні до працевлаштування в органах державної влади тощо). Відтак виділяємо наступні причини виникнення українського економічного націоналізму: по-перше, потреба вироблення адекватної захисної реакції на економічну і національну політику Польської республіки; по-друге, необхідність задоволення елементарних економічних потреб нації в умовах пауперизації; по-третє, пошук засобів до подолання суспільної депресії, спричиненої відривом від найбільшої матеріальної цінності (землі) і масовою соціальною маргіналізацією, зумовленою безробіттям; по-четверте, необхідність посилення нації в її подальшій боротьбі за незалежність. Першими ідеї економічного націоналізму генерували УНТП та організація “Міщанське братство”. Проте як перша, так і друга лише артикулювали окремі його постулати. Спроби ж втілити їх у суспільно-політичну практику на початку 1920-х рр. виявилися мінімальними. Такий стан справ зумовлювався тим, що український національний провід ще не був достатньо консолідованим і перебував у стані фрустрації, зумовленому поразкою національної революції. Лише в середовищі УВО спостерігалися окремі ініціативи, спрямовані на боротьбу з польською колонізацією. Із 1925–1929 рр. до вироблення захисної ідеології економічного націоналізму долучилися УНДО, УСРП і ОУН. Поруч із причинами соціально-економічного характеру, що спонукали поступове оформлення концепції захисного націоналізму українців, детермінуючу роль справив і зовнішній фактор – функціонування в окремих державах Центрально-Східної Європи і Прибалтики економічного націоналізму. Увага представників інтелектуальної еліти українців зосереджувалася на тих націях, які наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. змогли здійснити часткову економічну модернізацію і тим самим створити нові передумови для досягнення успіху в боротьбі за незалежність. Усвідомлення цього факту зумовило вивчення лідерами українських політичних партій та громадських організацій досвіду чехів, поляків, словаків

165

щодо використання націоналізму в економічній сфері як засобу національної консолідації, а водночас і економічного самопосилення та методу боротьби з інонаціональними посередниками. Генераторами ідей українського економічного націоналізму стали громадські організації та політичні партії. Серед останніх першою з ідеями економічного націоналізму виступила УНТП. Вона обстоювала завдання досягнення національної автаркії шляхом кооперативної організації українців, їх соціальної емансипації, зміни етнодемографічної структури міст на їхню користь та безоплатної передачі землі польських поміщиків і осадників українським селянам. Ці постулати економічної складової програми УНТП протягом 1925–1939 рр. конкретизовано УНДО. Останнє трактувало завдання, котрі визначали сутність економічного націоналізму, як такі, що мають сприяти посиленню нації в її боротьбі за незалежність. УНДО також деталізувало засоби, які можуть бути використані для реалізації сповідуваних ним завдань. Одним із найважливіших з них УНДО визнало досягнення національної автаркії. Задля її реалізації потрібно було витіснити єврейський бізнес з посередництва в економічних процесах на західноукраїнських землях та мінімізувати роль польського елементу в аграрному виробництві. Засобами для реалізації сповідуваних УНДО цілей трактувалося: створення українських народних організацій у містах, боротьба з осадництвом, поширення економічної освіти серед українців, захист їхніх інтересів у парламенті, розвиток національно консолідованого кооперативного руху, проведення акцій ощадності, бойкот єврейського бізнесу тощо. Серед лівоцентристських партій ідеї економічного націоналізму частково генерувала УСРП. Остання прагнула досягти національної автаркії шляхом побудови своєрідної кооперативної республіки. Сповідуючи курс на налагодження чітко діючого механізму економічної взаємодії українців, ця партія вбачала в кооперації як засіб для покращення рівня їх добробуту, так і запоруку економічного посилення нації. Останнє ж справедливо інтерпретувалося необхідним фактором накопичення сил для здобуття незалежності. Втілення цих завдань мало здійснюватися шляхом пропаганди гасла “свій до свого по своє” (у його кооперативному звучанні), консолідації більшості українців у кооператив-

166

них інституціях та забезпечення їх всебічного розвитку. УСРП виступала також за витіснення польських осадників із західноукраїнських земель засобами бойкоту, страйків, протестів, участі представників українства в роботі законодавчих органів Другої Речі Посполитої та обстоювала ідею безоплатної передачі землі українським селянам. Окрім центристських і лівоцентристських політичних сил, генераторами ідей економічного націоналізму були також ОУН, УВО та ФНЄ. Ідеологічні постулати першої в економічній сфері формувалися протягом 1929–1939 рр. і характеризуються різновекторністю: одні з них – реакція на суспільно-політичні й економічні реалії українців у складі Другої Речі Посполитої; інші ж де-факто були моделюванням економічної політики української національної держави в майбутньому (домінування титульної нації в економічній сфері, що планувалося досягти завдяки експропріації земель польських поміщиків, безоплатному наділенню селян землею, націоналізації ключових галузей промисловості, лісів, шляхів і сполучень, встановлення синдикатної моделі управління економікою тощо). ОУН сповідувала курс боротьби з економічними позиціями поляків і євреїв на західноукраїнських землях, які інтерпретувалися її лідерами головними противниками української незалежності. Двобій українців з представниками титульної нації у Західній Україні мав відбуватися у формі боротьби за землю, стимулювання антиалкогольного і антинікотинового руху українців, бойкоту ними польського бізнесу. Особливу ж увагу ОУН приділяла реалізації завдання економічного унезалежнення українців від Польської держави шляхом розвитку кооперації. Противником українського державотворення частина ідеологів ОУН трактувала не тільки поляків, а й євреїв. У зв’язку з цим ними ставилося завдання витіснення бізнесу останніх з міст, єврейських торговців і шинкарів із сіл. Де-факто такі ж завдання сповідували УВО і ФНЄ. На відміну від останньої, перша не виробила чіткої економічної платформи. Радше вона виступала реалізатором тих основних завдань, які були сформульовані ОУН у царині боротьби з іноетнічним бізнесом.

167

На відміну від більшості політичних сил, що були носіями ідей економічного націоналізму, ОУН сповідувала застосування супроти інонаціонального елементу не тільки легітимних (бойкоти, страйки), але й силових методів боротьби. Проте економічний націоналізм трактувався лідерами ОУН не засобом накопичення сили нацією задля успішної реалізації ідеалу державотворення, а лише способом послабити позиції поляків та євреїв у соціально-економічних процесах на західноукраїнських землях. Іншу інтерпретацію економічному самопосиленню українців презентував ФНЄ: за задумом його лідерів, воно мало б посилити потенціал визвольних змагань українців. Реалізацію цього завдання партія прагнула здійснювати засобами, ідентичними тим, що були проголошені УНДО. Одним із основних засобів реалізації поставлених завдань в економічній сфері більшість українських політичних сил вважали розвиток кооперації. Проте остання, задля уникнення репресій з боку влади, мала, за їхнім задумом, залишитися аполітичною. Тому консолідований у РСУК кооперативний рух виступив незалежним генеруючим чинником ідей економічного націоналізму. Його основні положення формувалися з 1925 р., коли постав вищеназваний союз, до 1939 р. включно. Мета кооперативного руху в інтерпретації його лідерів – нагромадження сил українців для успішної реалізації визвольних змагань. Засобами реалізації цього завдання трактувалися їхнє економічне унезалежнення від інших націй, соціальна структуризація, витіснення інонаціонального бізнесу з сіл і міст, політична консолідація на економічному ґрунті. Засобами реалізації цих завдань стало втілення в суспільну практику принципу, який відобразився в гаслі “свій до свого по своє”, проведення акцій ощадності, бойкот єврейського бізнесу, антиалкогольна пропаганда, всебічний розвиток національних кооперативних інституцій. Офіційної програми, в якій би відобразилися ідеологічні постулати економічного націоналізму, кооперація не мала. Серед громадських організацій одним із перших ідеї економічного націоналізму генерувало “Міщанське братство” Львова. Воно, як згодом і українські партії, обстоювало курс на соціальну емансипацію українців і стало речником посилення їхніх позицій

168

у західноукраїнських містах. Мотивацією цих завдань інтерпретовано успішний захист національних і економічних прав українців у Польській державі, а також покращення їхніх шансів на здобуття незалежності. Засоби досягнення наміченого “Міщанським братством” загалом не відрізнялися від тих, що згодом сповідувалися партійними силами. Щоправда, обстоювання завдання прискорення урбанізації українців спонукало наголошувати не тільки на інтенсифікації їхнього переселення у міста, заохоченні до підприємницької діяльності тощо, а й на реалізації завдання консолідації українців-городян у складі національних організацій. Речником економічного націоналізму в середовищі українських торговців і підприємців упродовж 1923–1939 рр. став СУКіП. Як і інші громадсько-політичні сили, які сповідували ідеї захисного націоналізму на економічному ґрунті, СУКіП ставив за мету соціальну емансипацію нації, українізацію міст, що, в інтерпретації його провідників, посилило б здатність нації до опору дискримінаційній політиці Польщі та збільшило б її шанси на здобуття незалежності. Сповідуючи суголосні з іншими носіями українського економічного націоналізму цілі, Союз, як представник конкретних професійних верств, засобами реалізації наміченого трактував з-поміж іншого консолідацію в своєму складі торговців-українців, налагодження їхньої взаємної підтримки, розбудову розгалужених національних кредитних установ. До 1939 р. СУКіП вдалося консолідувати на реалізацію поставлених завдань близько 10 тис. українських торговців і підприємців у Східній Галичині. На Волині ж, у зв’язку з забороною влади, діяльність цієї інституції не була поширена. Зважаючи на те, що одним із головних завдань український економічний націоналізм проголошував досягнення стану національної автаркії та встановлення контролю над торгово-промисловими професіями і всіма економічними ресурсами краю, боротьба за їх реалізацію призвела до загострення українськопольських та українсько-єврейських взаємин. Українсько-польське протистояння в економічній сфері розгорнулося в таких сферах: боротьба за землю, домінування в містах, протидії алкогольному бізнесу держави, а також на коопе-

169

ративному ґрунті. Стартом українсько-польського протистояння стала боротьба за землю, коли в 1923 р. УВО намагалося силовими діями зупинити колонізацію. Рух опору осадницькій політиці легальними засобами розпочався з 1925 р., коли відбулася консолідація сил провідних українських політичних партій – УСРП та УНДО. В 1930–1939 рр. ініціативу антиколонізаційної політики перехопили праворадикали (ОУН і УВО), які нерідко здійснювали її силовими методами. У останнє передвоєнне десятиліття частина українців протиставилася алкогольному бізнесу Польської держави. Участь у цій акції брали товариство “Відродження”, УНДО, УСРП, РСУК та ОУН. Хоча головним засобом боротьби з пропінацією стали антиалкогольні плебісцити, ОУН доповнила їх спектр аргументами силових дій. Загострення українсько-польських взаємин на ґрунті урбанізаційних ініціатив українців відбулося у середині 1930-х рр., коли їх наслідки стали помітні для представників польських праворадикальних сил. Тоді ж розгорнулося свого роду змагання між поляками й українцями за першість у витісненні єврейського бізнесу із міст. Подекуди ця конкуренція супроводжувалася безпосередніми зіткненнями українців і поляків. Остаточної перемоги у жодній із площин, в яких відбувалася боротьба, двом націям так і не вдалося досягти. Українці не змогли повністю зупинити польську колонізацію і перемогти бізнес держави алкоголем на західноукраїнських землях. Польська влада спромоглася призупинити розвій української кооперації лише на Волині, а в боротьбі за здобуття домінування в містах у Західній Україні ні полякам, ні українцям так і не вдалося суттєво потіснити євреїв. Попри це, економічні ініціативи українців дозволили їм мирними засобами відстоювати свої національні інтереси у Польській державі. Втілення в суспільну практику завдань, які сповідувалися носіями ідей економічного націоналізму, призвело до конкуренції українців з євреями. Вона відбувалася в формах: а) боротьби з єврейськими торгівлею і кредитом у західноукраїнських селах; б) протиборства за місто шляхом інтеграції українців у його виробничі процеси та сферу послуг; в) реалізації останніми антиалкогольної кампанії.

170

Хронологічно першою розпочалася боротьба з єврейськими посередниками в західноукраїнських селах. Її ініціатором у 1927 р. виступив РСУК, який час від часу підтримувало УНДО. В 1930-х рр. до реалізації завдання мінімізації економічної ролі євреїв в українському селі долучилися прихильники силових методів боротьби – ОУН і УВО. Пік антиєврейських акцій першої припадає на другу половину десятиліття. В той час до організації акцій бойкоту єврейської торгівлі долучилися і члени новоутвореного ФНЄ. До середини 1930-х рр. українцям вдалося частково досягти перемоги над єврейськими посередниками у Східній Галичині, головно завдяки інтенсивному розвитку мережі РСУК. На Волині відповідні ініціативи, участь у яких брали РСУК, ФНЄ та ОУН, були стихійними і не увінчалися успіхом. Боротьба за місто очолювалася переважно СУКіП та частково УНДО. Вона найбільш активно реалізовувалася у 1930-х рр. У другій половині десятиліття зусиллями СУКіП українцям лише частково вдалося потіснити євреїв у містечках Східної Галичини. Антиалкогольна політика, здійснювана “Відродженням”, була найбільш інтенсивною у 1930-х рр. До неї долучалися РСУК, УНДО і ОУН. Найпопулярнішим засобом боротьби з єврейськими корчмарями стали антиалкогольні плебісцити. Члени ОУН часто вдавалися і до методів терору. Протистояння у цій сфері увінчалося лише частковим успіхом, оскільки не отримало одностайної підтримки української громадськості. Втілення завдань українського економічного націоналізму призвело до неоднозначних наслідків. Українсько-єврейську конкуренцію на західноукраїнських землях у міжвоєнний період можна трактувати, з одного боку, як чинник, що призвів до появи нових форм економічного діалогу між двома націями (наприклад, залучення євреями українців до здійснення торгових операцій на селі), а відтак педалював руйнування взаємних стереотипів та упереджень. Цьому також сприяла і часткова соціальна емансипація українців, яка, припускаємо, поступово змінювала їх негативну оцінку функції торговця у економічній діяльності. З другого боку, наступ носіїв ідеалів українського економічного націоналізму на позиції, які у Західній Україні займали євреї, ускладнив діалог двох

171

націй. Накопиченню негативної енергії у міжнаціональних взаєминах особливо сприяло застосування ОУН силових дій. Отже, дискримінація українців у Польщі в 1919–1929 рр. стала детермінуючим чинником ґенези українського економічного націоналізму. Ідеологічне оформлення останнього розпочалося у 1923 р. і тривало до початку Другої світової війни. Практичне втілення його основних постулатів розпочалися 1923 р. у формі боротьби за землю. З 1927 р. об’єднані у РСУК структури розпочали боротьбу з єврейським бізнесом в українських селах. Попри наявність проявів українсько-польської та українсько-єврейської боротьби, 1920-ті роки – це час ідеологічного становлення українського економічного націоналізму. Найвища ж інтенсивність ініціатив, спрямованих на реалізацію його основних завдань, припадала на 1930-ті роки, що суттєво скоригувало характер міжнаціональних взаємин на західноукраїнських землях.

172

ДОДАТКИ Додаток А Землеволодіння в Західній Україні (1918–1923 рр.) Розміри господарств (у гектарах) до 0.5 0.5–1 1–2 3–5 5–10 10–20 20–50 50–100

Відсоток від загальної кількості господарств регіону 6.5 12.6 23.5 37.2 14.4 3.7 0.7 0.2

Додаток А укладено на основі: [158, с. 222].

173

Додаток Б Землеволодіння в Станіславському воєводстві (1939 р.) Велика власність (у гектарах) Поляки Українці 9 555 865 643 102

Дрібна власність (у гектарах) Поляки Українці 8 642 134 71 684 239

Додаток Б укладено на основі: [206, арк. 12].

174

Додаток В Кількість підпорядкованих РСУК українських кооперативів (друга половина 1920-х – 1930-ті рр.) Рік 1927 1930 1932 1933 1937 1939

Кількість кооператив, підпорядкованих РСУК 2014 3 147 3 134 3160 3330 3455

Додаток В укладено на основі: [123; 483, s. 35; 484, s. 31].

175

Додаток Д Кількість українських, польських, єврейських та німецьких кооперативів у Станіславському воєводстві (1939 р.)

Єврейські

Польські

Українські

Єврейські

Польські

Українські

Єврейські

Німецькі

Кредитові кооперативи

Українські

Торговельні кооперативи

Польські

Молочарські кооперативи

31

57

10

81

689

-

86

173

37

3

Додаток Д укладено на основі: [206, арк. 9].

176

Додаток Е Кількість українських кооперативів на Волині (1926–1935 рр.)

Рік 1926 1927 1928

1926–1928 рр. Кількість кооперативів, підпорядкованих РСУК 24 47 65

Кооперативи, не підпорядковані РСУК 27 68 120

1932–1935 рр.

Рік

Кількість кооперативів, підпорядкованих РСУК

1932 1933 1934 1935

372 354 282 –

Кількість кооперативів, підпорядкованих українськопольському союзу “Гурт” – 20 55 100

Додаток Е укладено на основі: [172, арк. 25; 485, s. 219].

177

Додаток Ж Антиєврейські акції* ОУН у Західній Україні (1935–1937 рр.) Рік

Об’єкт акцій особа 33 38

1937 1936

майно 154 262

1935

0

0

Разом

416

71

загалом 187 300 10 (без специфіки) 497

*Йдеться про напади, побиття, погрози, підпали, биття шиб.

Додаток Ж укладено на основі: [171, арк. 16–17].

178

Додаток З Антиєврейські акції ОУН на західноукраїнських землях за воєводствами (1935–1937 рр.)

Воєводство Львівське Станіславське Тернопільське Волинське

Об’єкт акцій майно особа

Загалом (за роками) 1937 77 44 57 9

1936 86 121 75 18

1935 6 3 1 0

1937 66 35 46 7

1936 79 95 70 18

1935 0 0 0 0

Додаток З укладено на основі: [171, арк. 16–17].

179

1937 11 9 11 2

1936 7 26 5 0

1935 0 0 0 0

Додаток К Статистика випадків поширення ОУН антиєврейських листівок на західноукраїнських землях (1935–1937 рр.) Воєводства Львівське Станіславське Тернопільське Волинське Разом

1935 р.

0 0 4 1 5

1936 р.

9 49 13 4 75

Додаток К укладено на основі: [171, арк. 16–17].

180

1937 р.

8 28 13 6 55

Додаток Л Кількість українських і єврейських торговців та підприємців станом на 1937 р.

Повіт

Стрийський Сокальський Радехівський

Кількість українських торговців і підприємців (у відсотках) 23,85 58,15 36,77

Додаток Л укладено на основі: [125, с. 248–251].

181

Кількість єврейських торговців і підприємців (у відсотках) 66,89 40,97 63,23

Додаток М Кількість торговельних підприємств Польщі станом на 1938 р. Релігійна належність власників Римо-католики Греко-католики Православні Іудеї Представники інших релігій

Кількість підприємств 192 420 9 778 9 643 221 193

41,0 2,1 2,1 47,2

11 352

2,4

Додаток М укладено на основі [125, с. 246].

182

%

Додаток Н Кількість працюючих українців, поляків та євреїв у дрібнотоварному виробництві і дрібному підприємництві в Станіславському воєводстві (1939 р.) Сфера професійної зайнятості Будівництво Деревообробна Суконна Обробка металу Споживча промисловість і торгівля Шкіряна Сфера послуг (хімчистки, фотоцентри, фрезерування) Разом

Поляки 159 173 104 281

Кількість працюючих (за національністю) Українці Євреї 191 170 253 193 196 594 392 248

Разом 520 619 894 921

285

420

673

1 378

217

440

437

1 094

50

18

336

404

1 269

1 910

2 651

5 630

Додаток Н укладено на основі: [206, арк. 3].

183

Додаток П Національний склад міського населення Східної Галичини у міжвоєнний період 1921 р. тис. % чол. Все населення українці поляки євреї

1931 р. тис. % чол.

1939 р. тис. % чол.

926,4

100

1208,2

100

1273,1

100

221,3 341,0 355,9

23,9 36,8 38,4

307,0 474,6 411,7

25,4 39,3 34,1

328,9 497,7 433,0

25,8 39,1 34,0

Додаток П укладено на основі: [482, с. 217].

184

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 1. Андерсон Б. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження й поширення націоналізму / Бенедикт Андерсон ; [пер. з англ. В. Морозова]. – К. : Критика, 2001. – 271 с. – Бібліогр. : с. 253–260.

2. Ренан Е. Що таке нація / Ернест Ренан // Націоналізм: [антологія / упоряд.: О. Проценко, В. Лісовий]. – [2-ге вид.]. – К. : Смолоскип, 2006. – С. 253–263.

3. Сміт Е. Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія / Ентоні Сміт ; [пер. з англ. Р. Фещенко]. – К. : К.І.С., 2004. – 170 с. – Бібліогр.: с. 146–163.

4. Дойч К. Народи, нації та комунікація / Карл Дойч // Націоналізм : [антологія / упоряд.: О. Проценко, В. Лісовий]. – [2-ге вид]. – К. : Смолоскип, 2006. – С. 317–332.

5. Гелнер Е. Нації та націоналізм / Ернест Гелнер ; [пер. з англ. Г. Касьянов] [Електронний ресурс].

– Режим доступу : http://litopys.org.ua/smith/smi07.htm).

6. Бачинський Ю. Україна irredenta / Юліан Бачинський ; [передм. В. Дорошенка]. – Берлін : Вид-во української молоді, 1924. – 170 с.

7. Касьянов Г. В. Теорії нації та націоналізму: Монографія / Г. В. Касьянов ; [передм. В. Лісового]. – К. : Либідь, 1999. – 352 с. – Бібліогр. : с. 341–346.

8. Hroch M. Social Preconditions of National Revival in Europe. A Comparative Analysis of the Social Composition of Patriotic Groups Among the Smaller European Nations / Miroslav Hroch. – New York : Columbia University Press, 2000. – 220 p.

9. Армстронг Д. Украинский национализм. Факты и исследования / Джон Армстронг ; [пер. с англ. П. В. Бехтина]. – М. : ЗАО Центрополиграф, 2008. – 368 с.

10. Лисенко О. Є. Релігійне питання у теорії та практиці українського націоналізму в першій половині ХХ ст. / Олександр Євгенович Лисенко // Український історичний журнал. – 2000. – №6. – С. 29–50.

11. Славич О. Д. Націократичні ідеї М. Сціборського та фашизм // Ольга Дмитрівна Славич // Політологічний вісник. – №14. – С. 223–230.

12. Шліхта І. Явище українського інтегрального націоналізму (західноєвропейський контекст творчості Дмитра Донцова) / Ірина Шліхта // Слово і час. – 2001. – №7. – С. 77–80.

13. Магочий П. Українське національне відродження. Нова аналітична література. / Павло Магочий // Український історичний журнал. – 1991. – №3. – С. 97–107.

14. Донцов Д. Націоналізм / Дмитро Донцов. – Л. : Нове життя, 1926. – 255 с.

185

15. Вассиян Ю. До головних засад націоналізму / Юліан Вассиян // Націоналізм : [антологія / упоряд.: О. Проценко, В. Лісовий]. – [2-ге вид.]. – К. : Смолоскип, 2006. – С. 76–84.

16. Гринфельд Л. Национализм. Пять путей к современности / Лия Гринфельд ; [пер. с англ.: Т. И. Грингольц, М. Р. Вирозуб]. – М. : ПЕРСЭ, 2008. – 528 с.

17. Кортунов О. В. Західні теорії етнічності, нації та націоналізму: Навчальний посібник / Олексій Васильович Кортунов. – К. : Університет економіки та права “КРОК”, 2007. – 192 с.

18. Шпорлюк Р. Комунізм і націоналізм / Роман Шпорлюк ; [пер. з англ. Г. Касьянов]. – К. : Основи, 1998. – 479 с.

19. Schultz H. Introduction: The double edged sword of economic nationalism [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http:// www. kuwi. euv-frankfurt-o.de/ de/lehrstuhl/ kg/ wisogeschi/ Frankfurter _Studien____/baende_1_bis_16 /band 14 fst/ band14 fst. pdf.

20. Лист Ф. Национальная система политической экономии / Фридрих Лист // Лист Ф. “Национальная система политической экономии. Граф С. Ю. Витте. “По поводу национализма. Национальная экономия и Фридрих Лист”. Д. И. Менделеев. “Толковый тариф, или Исследование о развитии промышленности России в связи с ее общим таможенным тарифом 1891 года” / [ пер. с нем. К. В. Трубникова, предислов. В. Фадеев].

– М. : Изд-во “Европа”, 2005. – С. 3–256.

21. Менделеев Д. И. Толковый тариф, или исследование о развитии промышленности России в связи с ее общим таможенным тарифом 1891 года / Дмитрий Иванович Менделеев // Фридрих Лист. “Национальная система политической экономии. Граф С. Ю. Витте. “По поводу национализма. Национальная экономия и Фридрих Лист”. Д. И. Менделеев. “Толковый тариф, или исследование о развитии промышленности России в связи с ее общим таможенным тарифом 1891 года”; [пер. с нем. К. В. Трубникова, предислов. В. Фадеев]. – М. : Изд-во “Европа”, 2005. – С. 307–363.

22. Витте С. Ю. По поводу национализма. Национальная экономия и Фридрих Лист // Фридрих Лист. “Национальная система политической экономии”. Граф С. Ю. Витте. “По поводу национализма. Национальная економия и Фридрих Лист”. Д. И. Менделеев. “Толковый тариф, или исследование о развитии промышленности России в связи с ее общим таможенным тарифом 1891 года” / Сергей Юльевич Витте, Фридрих Лист, Дмитрий Иванович Менделеев. – М. : Изд-во “Европа”, 2005. – С. 259–304.

23. Abdelal R. Purpose and Privation: Nation and Economy in Post-Habsburg Eastern Europe and Post-Soviet Eurasia [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.people.hbs.edu/rabdelal/Purpose%20and%20 Privation.pdf.

186

24. Dorgan S. How Ireland Became the Celtic Tiger [Електронний ресурс].

– Режим доступу : http://www.heritage.org/research/worldwidefreedom/ bg1945.cfm.

25. Ігнатов В. Економічний націоналізм / Володимир Ігнатов // Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Інститут держави і права ім. В. М. Корецького / Відповідальний редактор Ю. І. Римаренко. – К. : Довіра ; Ґенеза, 1996. – 942 с.

26. Альтер П. Націоналізм: проблема визначення / Петер Альтер // Націоналізм : [антологія / упоряд.: О. Проценко, В. Лісовий]. – [2-ге вид.]. – К. : Смолоскип, 2006. – С. 85–88.

27. Брюбейкер Р. Переобрамлений націоналізм. Статус нації та національне питання у новій Європі / Роджерз Брюбейкер ; [пер. з англ. О. Рябов]. – Л. : Кальварія, 2006. – 280 с. – Бібліогр. : с. 265–279.

28. Ротшильд Дж. Східно-Центральна Європа між двома світовими війнами / Джозеф Ротшильд ; [пер. з англ. В. П. Канаша]. – К. : Мегатайп, 2001. – 496 с.

29. Сціборський М. Націократія / Микола Сціборський. – Париж, 1935. – 121 с.

30. Сціборський М. Земельне питання / Микола Сціборський. – Париж : Українська книгарня-накладня, 1939. – 109 с.

31. Шпорлюк Р. Комунізм і націоналізм / Роман Шпорлюк // Націоналізм : [антологія / упоряд.: О. Проценко, В. Лісовий]. – [2-ге вид]. – К. : Смолоскип, 2006. – С. 178–190.

32. Richard L. Rudolph. National Minorities in East Central Europe and the Balkans in Historical Perspective [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.cas.umn.edu/pdf/wp927.pdf.

33. Kofman I. Nacjonalizm gospodarczy – szansa czy bariera rozwoju.

Przypadek Europy Srodkowo-Wschodniej w okresie miedzywojennym / Jan Kofman. – Warszawa : Wydawnictwo Naukowe PWN, 1992. – 319 s.

34. Вандич П. Ціна свободи. Історія Центрально-Східної Європи від Середньовіччя до сьогодення. / Пьотр Вандич ; [пер. з англ. С. Грачова]. – К : Критика, 2004. – 463 с. – Бібліогр. : с. 363–384.

35. Дильонгова Г. Історія Польщі 1795–1990 / Ганна Дильонгова; [пер. з пол. М. Кірсенка]. – К. : Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2007. – 239 с. – Бібліогр. : с. 221–223.

36. Albert A. Najnowsza historia Polski. 1918–1980 / A. Albert. – Warszawa : Polonia, 1989. – 1093 s.

37. Тымовский М. История Польши / Тымовский М., Кеневич Я., Хольцер Е. – М. : Изд-во “Весь Мир”, 2004. – 544 с. – Библиогр. : с. 529–534.

38. Дыбковская А. История Польши с древнейших времен до наших дней / Дыбковская Алиция, Малгожата Жарин, Ян Жарин. – Варшава : Научное изд-во ПВН, 1995. – 381 с.

187

39. История Польши : В 3-х т. – М. : АН СССР. , 1958. – Т. 3. – 1958. – 667 с.

40. Гольдштейн І. Як польські пани гнобили селян / І. Гольдштейн. – К. : Державне вид-во політичної літератури при РНК УРСР, 1939. – 46 с.

41. Трайнин И. Национальное и социальное освобождение Западной Украины и Западной Белоруссии / И. Трайнин // Новый мир. – 1939. – № 10–11. – С. 225–247.

42. Врублевський А. Польща / А. Врублевський. – Б. м. : Соцековидав України, 1937. – 191 с.

43. Братин Є. Сучасна Польща / Є. Братин. – Б. м. : Червоний шлях, 1925. – 87 с.

44. Хонігсман Я. Цього не можна забути. Економіка Західної України під гнітом іноземного капіталу (1918–1939 рр.) / Яків Хонігсман. – Л. : Каменяр, 1964. – 125 с.

45. Mieszczankowski M. Zadluzenie rolnictwa Polski miedzywojennej / Mieczyslaw Mieszczankowski // Najnowsze dzieje Polski. Materialy i studia z okresu 1914–1939. Tom VI. – Warszawa : PWN, 1963. – S. 123–148.

46. Kempner A. Rozwoj gospodarczy Polski. Od rozbiorow do niepodleglosci / A. Kempner. – Warszawa : Insritut wydawniczy “Bibljoteka Polska”, 1924. – 345 s.

47. Siedlik T. A. Z historii Polski 1900–1939. Kleska demokracji / Tadeusz Antoni Siedlik. – Opole : Studio “context”, 1997. – 386 s.

48. Tomicki J. Polska w latah 1918–1939. Zarys historij politycznej / Jan Tomicki. – Warszawa, 1986. – 170 s.

49. Ким И. К. Политическая борьба в Польше накануне Второй мировой войны (1936–1939) / И. К. Ким. – Волгоград : ООО Изд-во “Волгоград”, 2003. – 164 с.

50. Панишко Г. Т. Велике землеволодіння на Волині: 20–30-ті роки ХХ століття : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : спец.

07.00.01 “Історія України” / Галина Тарасівна Панишко. – Л., 1999. – 17 с.

51. Шульга С. А. Чеська община на Волині в 20-ті – 30-ті роки ХХ століття : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : спец.

07.00.02 “Всесвітня історія” / С. А. Шульга. – Чернівці, 1998. – 16 с.

52. Олешко П. С. Еволюція землеволодіння на Волині – друга половина ХІХ – початок ХХ ст. : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : спец. 07.00.01 “Історія України” / Петро Степанович Олешко. – Л., 2001. – 17 с.

53. Зашкільняк Л. О. Історія Польщі: від найдавніших часів до наших днів / Леонід Опанасович Зашкільняк, Микола Григорович Крикун. – Л. : Львівський національний університет ім. Івана Франка, 2002. – 752 с. – Бібліогр. : с. 701–726.

188

54. Kostrowicka I. Historia gospodarcza Polski XIX i XX wieku / Kostrowicka I., Landau Z., Tomaszewski J. – Warszawa : Ksiąźka i Wiedza, 1966. – 538 s.

55. Хонигсман Я. Катастрофа еврейства Западной Украины / Яків Хонігсман. – Львов, 1998. – 352 с.

56. Стовбуха Д. Політика Другої Речі Посполитої щодо західноукраїнських земель у міжвоєнний період (1921–1939 рр.) / Дмитро Стовбуха // Україна і Польща в ХХ столітті: проблеми і перспективи взаємовідносин. Збірник наукових праць / За ред. П. М. Чернеги. – К. ; Краків : НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2002. – 312 с.

57. Свинчук А. Національна політика Польської держави періоду санаційного режиму на Західній Україні / Анатолій Свинчук // Науковий вісник ВДУ. Журнал Волинського державного університету ім. Лесі Українки. (Серія “Історія”). – 1997. – Вип. 2. – С. 17–21.

58. Chojnowski A. Koncepcje polityki narodowosciowej szradow polskich w latach 1921–1939 / A. Chojnowski. – Wroclaw ; Warszawa ; Krakow ; Gdansk : Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1979. – 262 s.

59. Кучерепа М. Національна політика Другої Речіпосполитої щодо українців (1919–1939 рр.) / Микола Кучерепа // Україна-Польща: важкі питання : матеріали ІІ Міжнародного семінару істориків [“Українськопольські відносини в 1918–1947 рр.”], (Варшава, 22–24 травня 1997 р.). – Варшава, 1998. – С. 11–46.

60. Комар В. Імперська ідея в концепціях польських консерваторів другої половини 30-х рр. ХХ ст. / Володимир Комар // Галичина. Всеукраїнський науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис. – 2005. – №11. – С. 94–100.

61. Красівський О. Східна Галичина і Польща в 1918–1923 рр.: Проблеми взаємовідносин / Орест Красівський. – К. : Вид-во УАДУ, 1998. – 304 с.

62. Кугутяк М. Галичина: сторінки історії / Микола Кугутяк. – ІваноФранківськ, 1993. – 200 с.

63. Кобильник Р. Українське питання в концепціях польських проурядових партій / Роман Кобильник // Україна-Польща: важкі питання : матеріали ІІ Міжнародного семінару істориків [“Українськопольські відносини в 1918–1947 рр.”], (Варшава, 22–24 травня 1997 р.). – Варшава. – 1998. – С. 95–97.

64. Марківська Л. Л. Інтелігенція Волині у боротьбі за українську школу в 20-30-ті роки XX століття // Karpatyka – Карпатика. Випуск 12. Проблеми вітчизняної та зарубіжної історії. УжНУ. – Ужгород, 2001. – С. 33–42.

65. Фелінські М. Українці у відродженій Польщі / М. Фелінські. – Л. : Польський інститут співпраці з закордоном у Варшаві, 1931. – 119 с.

189

66. Макар Ю. Становище українців у міжвоєнній Польщі / Юрій Макар // Четвертий міжнародний конгрес україністів. Історія. Частина 2: ХХ ст. / Відп. ред. С. Кульчицький, В. Даниленко. – Одеса ; К. ; Л., 1999. – С. 480–487.

67. Комар В. Л. Українське питання у національній політиці Польщі (1935–1939 рр.) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : спец. 07.00.01 “Історія України” / Володимир Леонович Комар. – Чернівці, 1998. – 16 с.

68. Nijakowski L. Polska politika pamieci. Esej sociologiczny / Lech Nijakowski. – Warszawa : Wydanictwo Akademickie і Profesjonalne, 2008. – 288 s. – Bibliogr. : s. 264–282.

69. Айненкель А. Політика Польщі стосовно українців у міжвоєнний період / Анджей Айненкель // Журнал “Ї”. – 2003. – №28. – С. 57–76.

70. Wrzesińska K. Obraz mniejszośсi narodowych w poznańskiej prasie konserwatywnej w latach 1918–1939 / K. Wrzesinska. – Poznań : Wydawnictwo Poznańskiego Towarzystwa przejaciół nauk, 2002. – 234 s.

71. Красівський О. Етнополітика Речіпосполитої у Східній Галичині в 1918–1923 рр. / Орест Красівський // Наукові записки. Збірник. (Серія “Політологія і етнологія”). Вип. 8. – К. : Інститут політичних і етносоціальних досліджень. – 1999. – С. 165–175.

72. Баран С., Порай З. За рідну землю. Справа колонізації / С. Баран, З. Порай. – Л. : УНДО, вид. спілка “Діло”, 1936. – 72 с.

73. Сливка Ю. Західна Україна в реакційній політиці польської та української буржуазії (1920–1939) / Юрій Сливка. – К. : Наукова думка, 1985. – 272 с. – Бібліогр.: с. 260–269.

74. Васюта І. К. Селянський рух на Західній Україні в 1919–1939 рр. / І. К. Васюта. – Л. : Вид-во Львівського університету, 1971. – 222 с.

75. Оксенюк Р. Нариси історії Волині. Соціально-економічний розвиток, революційний національно-визвольний рух трудящих (1861–1939) / Роман Оксенюк. – Л. : Вид-во Львівського університету, 1970. – 276 с.

76. Левицький М. Західня Україна (короткий економічно-політичний огляд). – Б. м. : “Пролетарій”, 1928. – 95 с.

77. Смолей В. Польське цивільне і військове аграрне осадництво у Західній Україні: історико-правовий контекст (1919–1939) / Василій Смолей. – Тернопіль : Підручники і посібники, 2003. – 112 с.

78. Баран З. До питання про аграрну політику урядів міжвоєнної Польщі стосовно Західної України / Зоя Баран // Журнал “Ї”. – 2003. – №28. – С. 86–99.

79. Литвинюк В. І. Вплив аграрної політики уряду на розвиток сільського господарства Волині (1919–1939) / Валентина Іванівна Литвинюк // Нуковий вісник Волинського державного університету. (Серія “Історія”). – Луцьк, 1996. – Вип. 1. – С. 78–81.

190

80. Воїн П. Соціяльне. – Л., 1936. – 32 с.

81. Koko E. Współczesna polska historiografia o stosunkach polskoukraińskich / E. Koko // Ukraina – Polska. Kultura. Wartości. Zmagania duchowe. Praca zbiorowa pod redakcją R.Drozda, R.Skeczkowskiego, M. Zymomrji. – Koszalin : Wydawnictwo Uczelniane Bałtyckiej Wyższej Zskoły Humanistycznej, 1999. – S. 275–291.

82. Tomaszewski J. Ojczyzna nie tylko Polakow. Mnitjszosci narodowe w Polsce w latach 1918–1939 / J. Tomaszewski. – Warszawa : Mlodziezowa Agencja Wydawnicza, 1985. – 234 s.

83. Torzecki R. Kwestia Ukrainska w Polsce w latach 1923–1929 / Ryszard Torzecki. – Krakow : Wydawnictwo Literackie, 1989. – 353 s.

84. Рожик М., Кость С. Українське національне життя і національна преса в умовах “санації” [Електронний ресурс]. – Режим доступу : Ahttp://www.franko.lviv.ua/fakulty/jur/publications/visnyk26.

85. Мельник Г. Політика Польського уряду в Східній Галичині (1918– 1926 рр.) / Ганна Мельник // Історичний журнал. – 2003. – №2. – С. 59–63.

86. Гіптерс З. В. Економічна освіта молоді в Галичині ХІХ – першої половини ХХ століть: теорія, досвід, персоналії: Монографія / З. В. Гіптерс. – Л. : ЛБІ НБУ, 2006. – 220 с.

87. Топольницький М. В чім сила народу? / Микола Топольницький. – Л., 1937. – 64 с.

88. Кульчицький С. В. Україна між двома війнами (1921–1939 рр.) // Станіслав Владиславович Кульчицький. – К. : Видавничий дім “Альтернативи”, 1999. – 336 с. – іл. – Бібліогр. : с. 328–334.

89. Швагуляк М. Партійні поділи і загальнонаціональні інтереси. Проблема політичної консолідації українського національного руху Галичини (1919–1939 рр.) / Михайло Швагуляк // Сучасність. – 1999. – №2. – С. 77–82.

90. Дробот І. Українські політичні партії Галичини в міжвоєнний період (1920–1939 рр.): загальний огляд / Іван Дробот // Галичина. Науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис. – 1999. – №3. – С. 137–143.

91. Васюта І. Перегрупування в західноукраїнському національному русі в перші роки по анексії Східної Галичини (1923–1926 рр.) / Іван Васюта // Вісник Львівського університету. (Серія “історична”). – 1999. – Вип. 34. – С. 341–354.

92. Дрохобницкий М. Украинское национал-демократическое об’единение (УНДО) / М. Дрохобницкий // Политические партии в Польше, Западной Беларуссии и Западной Украине / Под. ред. С. Скульского. – Минск : Изд-во Беларуской Академии Наук. – 1935. – 333 с. – С. 293–305.

191

93. Дрохобницкий М. Организация украинских националистов – Украинская военная организация (ОУН-УВО) / М. Дрохобницкий // Политические партии в Польше, Западной Беларуссии и Западной Украине / Под. ред. С. Скульского. – Минск : Изд-во Беларуской Академии Наук. – 1935. – С. 306–322.

94. Дрохобницкий М. Украинская социал-радикальная партия (УСРП) / М. Дрохобницкий // Политические партии в Польше, Западной Беларуссии и Западной Украине / Под. ред. С. Скульского. – Минск : Изд-во Беларуской Академии Наук. – 1935. – 333 с. – С. 326–330.

95. Holzer J. Mozaika polityczna Drugiej Rzeczypospolitej / Jerzy Holzer. – Warszawa : Ksiazka I Wiedza, 1974. – 669 s.

96. Кондратюк О. К. Аграрне питання в програмах та діяльності українських політичних партій Західної України. 1919–1939 рр. : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : спец. 07.00.01 “Історія України” / Олена Костянтинівна Кондратюк. – Л., 1997. – 27 с.

97. Книш З. Становлення ОУН / Зіновій Книш ; [передм. Ю. КуценкаШеремета]. – К. : Вид-во ім. Олени Теліги, 1994. – 128 с.

98. Мандрик М. Український націоналізм: становлення в міжвоєнну добу / Марія Мандрик ; [Передмова В. Вериги]. – К. : Вид-во ім. Олени Теліги, 2006. – 392 с. – Бібліогр. : с. 330–367.

99. Туренко В. Політичне насильство в українському націоналізмі (40-х, 50-х рр.) / Вікторія Туренко // Нова політика. – 2001. – №3. – С. 37–40.

100. Кутовий Р. Політика ОУН в польському питанні напередодні німецько-польської війни 1939 р. / Роман Кутовий // Україна і Польща в ХХ столітті: проблеми і перспективи взаємовідносин. Збірник наукових праць / За ред. П. М. Чернеги. – К. ; Краків: НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2002. – 312 с.

101. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. В 2 томах. Т. 2 / Іван ЛисякРудницький ; [пер. з англ.: У. Гавришків, Я. Грицак]. – К. : Основи, 1994. – 573 с. – Бібліогр. : с. 541–565.

102. Ленкавський С. Український націоналізм. Твори. Том 1 / Степан Ленкавський ; [за ред. О. Сича, передмова В. Косик]. – Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 2002. – 600 с.

103. Перепічка Є. Феномен Степана Бандери / Євген Перепічка – Л. : СПОЛОМ, 2006. – 736 с. – Бібліогр. : с. 728–732.

104. Редліх С. Єврейсько-українські стосунки в міжвоєнній Польщі у висвітленні української преси / Симон Редліх // Сучасність. – 1992. – №8. – С. 76–88.

105. В’ятрович В. Ставлення ОУН до євреїв: формування позиції на тлі катастрофи. / Володимир В’ятрович. – Л. : Вид-во “Мс”, 2006. – 144 с. – Бібліогр. : с. 103–114.

192

106. Курило Т. Як ОУН ставилася до євреїв? Роздуми над книжкою Володимира В’ятровича / Тарас Курило, Іван Химка // Україна модерна. – 2008. – №2. – С. 252–265.

107. Ходак В. Державотворча концепція ОУН (1929–1939) / Віталій Ходак // Галичина. Науковий і культурно-просвітній часопис. – 1999. – №3. –С. 39–44.

108. Панченко В. Г. Формування економічної платформи українського націоналістичного руху у 1920–1950-х роках / Володимир Григорович Панченко. – Дніпропетровськ : Свідлер А. Л., 2009. – 304 с.

109. Долганов П. Захисна експансія: економічний націоналізм у діяльності українських політичних партій Західної України в міжвоєнний період / Петро Долганов // Збірник наукових праць “Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії”. Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету. – Рівне : РДГУ, 2008. – Вип. 12. – С. 57–62.

110. Медвідь О. Політика Фронту Національної Єдності напередодні Другої світової війни / Оксана Медвідь // Дрогобицький краєзнавчий збірник / Відп. ред. К. Кондратюк. – Спецвипуск. – Дрогобич, 2002. – С. 362–370.

111. Кугутяк М.В. Українське національно-демократичне об’єднання: політичний конфлікт 1931–1933 рр. / Микола Васильович Кугутяк, Борис Григорович Хруслов // Вісник Прикарпатського університету. (Серія “Історія”). Вип. ІІ. – Івано-Франківськ : Плай, 1999. – С. 64–73.

112. Кугутяк М. Історіографія українського національно-демократичного руху (1918–1939 рр.) / Микола Кугутяк // Галичина. Науковий і культурно-просвітній часопис. – 2003. – №8. – С. 54–69.

113. Кугутяк М.В. Історія української націонал-демократії (1918–1929) / Микола Васильович Кугутяк. – К. ; Івано-Франківськ : Плай, 2002. – 536 с.

114. Дробот І. Державницька діяльність Українського національнодемократичного об’єднання (20–30-ті роки ХХ ст.) / Іван Дробот // Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки. Міжвідомчий збірник наукових праць. – К : Інститут історії НАН України, 2003. – Вип. 8. – С. 286–297.

115. Соляр І. Українське національно-демократичне об’єднання. Перший період діяльності (1925–1928) / Ігор Соляр. – Л. : Місіонер, 1995. – 70 с. – Бібліогр. : с. 65–70.

116. Mazur Grzegorz. UNDO i OUN w miedzywojehhej hjsce – dwie drogi do niezaleznego panstwa ukrainskiego // Україна і Польща в ХХ столітті: проблеми і перспективи взаємовідносин. Збірник наукових праць / За ред. П. М. Чернеги. – К. ; Краків : НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2002. – С. 84–94.

193

117. Міщук М. Б. Українська радикальна партія – Українська соціалістично-радикальна партія: ідеологія, організація, політика (1918–1939 рр.): дис. … канд. політ. наук : 23.00.02 / Міщук Мар’яна Богданівна. – К., 2007. – 224 с. – іл. – Бібліогр. : с. 182–224.

118. Дрогомирецька Л. Р. Боротьба українських політичних партій Західної України за впливи в кооперації / Л. Р. Дрогомирецька // Галичина. Науковий і культурно-просвітній часопис. – 2001. – №7. – С. 71–77.

119. Основи кооперації: Навчальний посібник / [С. Г. Бабенко, С. Д. Гелей, Я. А. Гончарук, Р. Я. Растушенко]. – К. : Знання, 2004. – 470 с. – Бібліогр. : с. 426–468.

120. Галущинський М. Одиниця і громада / М. Галущинський. – Л., 1921. – 23 с.

121. Вісина Т. М. Український кооперативний рух у Волинському воєводстві в 20–30-х рр. ХХ ст.: дис. … канд. іст. наук : 07.00.01 / Т. М. Вісина. – Луцьк, 2002. – 188 с.

122. Вівчарук А. Кооперативний рух на Волині та його вигляди на майбутнє / Андрій Вівчарук. – Луцьк ; Рівне : Wydawnicze Towarystwo im. Ks. K. Ostrogskiego w Lucku, 1938. – 61 с.

123. Розвиток українського кооперативного руху в Польщі (1918–1939 рр.) / Єжи Козакевич / Портал Олега Соскіна – аналітика, статті, коментарі, новини в Україні та за кордоном. Економічна історія [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.soskin.info/ea/2004/2/ 20040209.html.17.04.2009. 21.20.

124. Савчук Б. П. Українські громадські організації в суспільному житті Галичини (остання третина ХІХ ст. – кінець 30-х років ХХ ст.) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора іст. наук : спец. 07.00.01 “Історія України” / Борис Петрович Савчук. – Чернівці, 1999. – 32 с.

125. Несторович В. Українські купці і промисловці в Західній Україні.

1920–1945 / Володимир Несторович. – Торонто ; Чікаго : Клюб українських професіоналістів і підприємців у Торонто, Товариство українських купців, підприємців і професіоналістів у Чікаго, 1977. – 342 с. – іл. – Бібліогр. : с. 289 – 303.

126. Вербова О. С. Західноукраїнське приватне підприємництво міжвоєнного періоду: дис. … канд. економічних наук : 08.01.04 / О. С. Вербова. – Тернопіль, 1998. – 197 с. – Бібліогр. : с. 171–188.

127. Зиммель Г. Чужак / Георг Зиммель // Сибирский Еврейский сборник. – Иркутск : Арком, 1996. – №2. – С. 15–19.

128. Краснов Б. И. Конфликты в обществе / Борис Іванович Краснов // Социально-политический журнал. – 1992. – № 6–7. – С. 14–22.

129. Преториус Р. Теория конфликта / Лайнер Преториус // Политические исследования. – 1991. – №5. – С. 139–142.

194

130. Козер Л. Функции социального конфликта / Льюис Козер; [Пер. с англ. О. А. Назаровой]. – М. : Идея-Пресс, Дом интеллектуальной книги, 2000. – 208 с.

131. Коллінз Р. Теорія конфлікту в сучасній макроісторичній соціології / Рендал Коллинз // Філософська і соціологічна думка. – 1993. – № 6. – С. 81–98.

132. Зенгхаас Д. Етнічні конфлікти: причини та шляхи розв’язання / Дітер Зенгхаас // Політологічні читання. – 1994. – №2. – С. 179–188.

133. Хесли В.Л. Национализм и пути разрешения межэтнических противоречий / Викки Л. Хесли // Политические исследования. – 1996. – №6. – С. 39–51.

134. Вакулова Т. В. Цивілізаційний вимір чинників етнополітичного конфлікту / Т. В. Вакулова // Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. – Вип. 41. – К. , 2008. – С. 115–124.

135. Фомичев П. Политика современных этнонациональных конфликтов / П. Фомичев, Р. Уилсон // Социальные и гуманитарные науки. Отечественная и зарубежная литература. (Серия “Социология”). – М., 2002. – №2. – С. 18–27.

136. Мацієвський Ю. До питання визначення типології етнічного конфлікту / Юрій Мацієвський // Політологічні та соціологічні студії. Збірник наукових праць. – Чернівці : Рута, 2005. – С. 78–84.

137. Котигоренко В. Теоретичні виміри етнічних контекстів суспільного конфлікту / Віктор Котигоренко // Людина і політика. – 2002. – №5. – С. 21–36.

138. Котигоренко В. О. Етнічні протиріччя і конфлікти в сучасній Україні: політологічний концепт / Віктор Олексійович Котигоренко. – К. : Світогляд, 2004. – 722 с. – Бібліогр. : с. 653–720.

139. Українська етнополітологія: становлення, теоретико-методологічні засади / [Котигоренко В., Майборода О., Нагорна Л., Шкляр Л.] // Етнополітологія в Україні. Становлення. Що далі? Збірник. – К. : ІПІЕНД, 2002. – С. 13–84.

140. Савва М. В. Этнический статус в идеологии и политике / Михаил Валентинович Савва // Политические исследования. – 1999. – №4. – С. 141–147.

141. Мартинець В. Жидівська проблема в Україні / Володимир Мартинець. – Б. м., 1938. – 24 с.

142. Тимофіїв М. Жиди і народнє господарство України / Михайло Тимофіїв. – Відень : Іоганбор, 1923. – 65 с.

143. Брик О. Українсько-єврейські взаємовідносини / Олександр Брик. – Вінніпег, 1961. – 384 с.

195

144. Гон М. Із кривдою на самоті. Українсько-єврейські взаємини на західноукраїнських землях у складі Польщі (1935–1939) / Максим Гон. – Рівне : Волинські обереги, 2005. – 192 с. – Бібліогр. : с. 182–191.

145. Сергійчук В. До питання про причини українсько-польського конфлікту в роки Другої Світової Війни / Володимир Сергійчук // Україна і Польща в ХХ столітті: проблеми і перспективи взаємовідносин. Збірник наукових праць. – К. ; Краків, 2002. – С. 27–34.

146. Кугутяк М. Українсько-польські стосунки 20–30-х років: від конфронтації до “нормалізації” / Микола Кугутяк // Україна і Польща в ХХ столітті: проблеми і перспективи взаємовідносин. Збірник наукових праць. – К. ; Краків, 2002. – С. 18–26.

147. Сивіцький М. Історія польсько-українських конфліктів: в 3 т. / Микола Сивіцький ; [пер. з пол. Є. Петренка]. – К. : Вид-во ім. О. Теліги, 2005. – Т. 1. – 2005. – 344 с.

148. Бетлій О. Українські землі – територія для колонізації чи порятунок від російської агресії? До історії вирішення українського питання у Польщі (1919–1920 рр.) / Олена Бетлій // Україна і Польща в ХХ столітті: проблеми і перспективи взаємовідносин. Збірник наукових праць. – К. ; Краків, 2002. – С. 56–63.

149. Швагуляк М. Українці і польська держава: між конфронтацією та порозумінням (кінець 1920-х – 1935 роки) / Михайло Швагуляк // Вісник Львівського університету. (Серія “історична”). Львівський національний університет ім. І. Франка. – Л., 2003. – Вип. 38. – С. 368–404.

150. Швагуляк М. “Пацифікація” (Польська репресивна акція у Галичині 1930 р. і українське суспільство) / Михайло Швагуляк. – Л., 1993. – 52 с.

151. Стемпень С. Поляки і українці у ІІ Речі Посполитій: спроба діалогу / Станіслав Стемпень // Матеріали міжнародної наукової конференції [“Україна-Польща: історична спадщина і суспільна свідомість”], (Кам’янець-Подільський, травень 1992 р.). – Кам’янець-Подільський, 1992. – С. 211–222.

152. Давидюк Р. Особливості ідеологічних засад української парламентарної репрезентації на Волині у міжвоєнний період / Руслана Давидюк // Україна і Польща в ХХ столітті : проблеми і перспективи взаємовідносин. Збірник наукових праць. – К. ; Краків, 2002. – С. 77–80.

153. Кучерепа М. Волинське українське об’єднання (1931–1939) / Микола Кучерепа, Руслана Давидюк. – Луцьк : Надстир’я, 2001. – 420 с.

154. Крамар Ю. Політика “зміцнення польської присутності” на Волині в 30-х рр. / Юрій Кравченко // Україна і Польща в ХХ столітті: проблеми і перспективи взаємовідносин. Збірник наукових праць. – К. ; Краків, 2002. – С. 98–102.

196

155. Гон М. Контроверсійність українсько-польського діалогу на Волині (1921–1923 рр.) / Максим Гон // Україна і Польща в ХХ столітті: проблеми і перспективи взаємовідносин. Збірник наукових праць. – К ; Краків, 2002. – С. 74 –77.

156. Гон М.М. Особливості міжетнічної взаємодії в контексті політичних процесів на західноукраїнських землях в міжвоєнний період / Максим Мойсейович Гон. – Рівне : Волинські обереги, 2006. – 431 с. – Бібліогр. : с. 182–191.

157. Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Документи і матеріали: в 4 т. – Івано-Франківськ : Лілея НВ, 2002. – Т. 2. – 2003. – 712 с.

158. Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Документи і матеріали: в 4 т. – Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 2002. – Т. 3. – 2005. – 644 с.

159. Український національно-визвольний рух. Березень-листопад 1917 року: документи і матеріали / [упоряд. : В. Верстюк]. – К. : Вид-во ім. Олени Теліги, 2003. – 1024 с.

160. Чернецький А. Спомини з мого життя / Антон Чернецький ; [передм. І. Лучишин, А. Гучківський]. – К. : Основні цінності, 2001. – 168 с.

161. Редліх Ш. Разом і нарізно в Бережанах: поляки, євреї та українці, 1919–1945 / Шимон Редліх ; [пер. з англ. Н. Вельбовець]. – К. : Дух і літера, 2002. – 325 с. – Бібліогр. : с. 302–313.

162. Гольдельман С. Листи жидівського соціял-демократа про Україну. Матеріали до історії українсько-жидівських відносин за час революції / Соломон Гольдельман. – Відень : Гаймон, 1921. – 45 с.

163. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України) Ф 4440 Представництво Західно-Української Народної Республіки в м. Празі (Чехословаччина). 1919–1922 рр. оп. 1. Спр. 3. Ноти Президії Української Національної Ради Східної Галичини до держав Антанти з протестом проти окупації Польщею Східної Галичини, 01. 04. 1921 р. – 31. 12. 1921 р., 576 арк.

164. ЦДАВО України Ф. 4440 Представництво Західно-Української Народної Республіки в м. Празі (Чехословаччина). 1919–1922 рр. оп. 1. Спр. 4. Нота Президії Української Національної Ради Східної Галичини до Паризької мирної конференції з протестом проти проведення виборів у Східній Галичині до польського сейму і сенату та про визнання незалежності Східної Галичини, 1923 р., 51 арк.

197

165. Центральний державний архів громадських об’єднань України (ЦДАГО України) Ф. 269 Колекція документів “Український музей у Празі”. Кінець ХІХ ст. – 1948 р. оп. 1. Спр. 49. Проекти звернень, телеграм, листів Укради ЗУНР до держав Антанти в Лондоні, Парижі, Римі, до Д. Лойд-Джорджа з приводу польської окупаційної політики в Східній Галичині, порушення прав і свобод українського населення, 1922 р., 109 арк.

166. ЦДАГО України Ф. 269 Колекція документів “Український музей у Празі”. Кінець ХІХ ст. – 1948 р. оп. 1. Спр. 55. Довідково-інформаційні матеріали про злодіяння польської окупаційної влади проти українського населення Східної Галичини, надіслані диктатору ЗУНР Є. Петрушевичу, 13. 01. 1920 р. – 03. 12. 1920 р., 153 арк.

167. ЦДАГО України Ф. 269 Колекція документів “Український музей у Празі”. Кінець ХІХ ст. – 1948 р. оп. 1. Спр. 71. Довідки, інформації, повідомлення про польську окупаційну політику в Східній Галичині, надіслані уповноваженим диктатора ЗУНР, референтом краю Р. Перфецьким (Ксерокопія), 1920 р., 99 арк.

168. ЦДАВО України Ф. 2192 Директор Західної Области УНР м. Чортків (Галичина), м. Кам’янець-Подільський Подільської губернії. 1919–1922 рр. оп. 1. Спр. 1. Листування з Начальною Командою Галицької армії та накази по армії про організацію 4-го та 5-го корпусів, про покращення роботи штабів, 13. 06. 1919 р. – 22. 06. 1919 р., 357 арк.

169. ЦДАВО України Ф. 2192 Директор Західної Области УНР м. Чортків (Галичина), м. Кам’янець-Подільський Подільської губернії. 1919–1922 рр. оп. 1. Спр. 2. Листування з начальною командою Галицької Армії, накази по армії про виділення коштів для потреб армії, призвання на службу, військову мобілізацію старшин, 27. 06. 1919 р. – 06. 07. 1919 р., 336 арк.

170. Российский государственный военный архив (РГВА) Ф. 312 к Главное управление государственной полиции Министерства внутренних дел Польши. ІV отдел. 1920–1939 гг.

198

оп. 1. Д. 2675. Обзор возникновения и развития украинских националистических организаций – Украинской Военной Организации (УВО) и Организации Украинских Националистов (ОУН) составленный органами безопасности Польши, 1935 г., 36 л.

171. РГВА Ф. 464 к Бюро инспекции при генеральном инспекторате вооруженных сил Польши г. Варшава. 1922–1939 гг. оп. 1. Д. 2601. Отчет отдела безопасности о деятельности нелегальных националистических украинских организаций ОУН и УВО на Западной Украине в 1937 г., 1938 г., 121 л.

172. РГВА Ф. 464 к Бюро инспекции при генеральном инспекторате вооруженных сил Польши г. Варшава. 1922–1939 гг. оп. 1. Д. 1899. Подборка документов о политическом положении и деятельности украинских националистических организаций. Имеются документы за 1935–1937 гг., 190 л.

173. РГВА Ф. 464 к Бюро инспекции при генеральном инспекторате вооруженных сил Польши г. Варшава. 1922–1939 гг. оп. 1. Д. 1425. Информационные сообщения центральных военных органов и органов местной администрации о национальном движении на территории Польши. Письма организаций и отдельных лиц по вопросам, связанным с положением национальных меньшинств в Польше, 13. 01.1936 г. – 02. 06. 1938 г., 226 л.

174. РГВА Ф. 464 к Бюро инспекции при генеральном инспекторате вооруженных сил Польши г. Варшава. 1922–1939 гг. оп. 2. Д. 8. Реферат “Волынь” (составленный ІІ отделом Генерального штаба Польши) об этнографическом положении, административном устройстве, состоянии просвещения и деятельности политических украинских организаций в Волынском воеводстве, июнь 1937 г., 63 л.

175. РГВА Ф. 464 к Бюро инспекции при генеральном инспекторате вооруженных сил Польши г. Варшава. 1922–1939 гг. оп. 1. Д. 2607. Исследования по вопросам о заселении восточных районов Польши польскими осадниками, 1938 г., 58 л.

199

176. РГВА Ф. 464 к Бюро инспекции при генеральном инспекторате вооруженных сил Польши г. Варшава. 1922–1939 гг. оп. 2 Д. 30. Оперативные сводки № 61–64 о деятельности политических, военных, националистических и общественных организаций и партий в Польше, июль 1938 г., 71 л.

177. РГВА Ф. 461 к Экспозитура № 2 второго отдела Генерального штаба Польши г. Варшава. 1920–1939 гг. оп. 1. Д. 530. Рефераты и информационные бюллетени Института изучения национальных меньшинств, сотрудничавшего с польской разведкой, о проблеме национальных меньшинств в Польше, 1934–1939 гг., 255 л.

178. РГВА Ф. 461 к Экспозитура № 2 второго отдела Генерального штаба Польши г. Варшава. 1920–1939 гг. оп. 1. Д. 531. Реферат о положении национальных меньшинств в Польше, составленный польской разведкой для пропагандистских целей, информационное сообщение о заседаниях ХІ конгресса национальных меньшинств Европы в Женеве, 1934–1935 гг., 88 л.

179. РГВА Ф. 461 к Экспозитура № 2 второго отдела Генерального штаба Польши г. Варшава. 1920–1939 гг. оп. 1. Д. 533. Рефераты Института изучения национальных меньшинств в Польше, отчет о деятельности комиссии изучения восточных земель, 1934–1939 гг., 177 л.

180. РГВА Ф. 354 к Отделение контрразведки и особого информационного отдела 6-го военного округа при штабе 12 пехотной дивизии польской армии г. Тернополь. 1918–1939 гг. оп. 1. Д. 413. Квартальная оперативная сводка командира 12 пехотной дивизии о деятельности политических и общественных украинских организаций на территории Тернопольского воеводства, 31. 05. 1928 г., 53 л.

181. РГВА Ф. 354 к Отделение контрразведки и особого информационного отдела 6-го военного округа при штабе 12 пехотной дивизии польской армии г. Тернополь. 1918–1939 гг.

200

оп. 1. Д. 464. Донесения начальника отделения начальнику особого информационного отдела VI военного округа о деятельности легальных и нелегальных политических организаций на территории Тернопольского воеводства, 30. 07. 1937 г. – 25. 03. 1939 г., 125 л.

182. РГВА Ф. 354 к Отделение контрразведки и особого информационного отдела 6-го военного округа при штабе 12 пехотной дивизии польской армии г. Тернополь. 1918–1939 гг. оп. 1. Д. 466. Донесения комендантов о деятельности украинских националистических организаций на территории Тернопольского воеводства, 31. 01. 1938 г. – 16. 08. 1939 г., 32 л.

183. РГВА Ф. 464 к Бюро инспекции при генеральном инспекторате вооруженных сил Польши г. Варшава. 1922–1939 гг. оп. 1. Д. 1418. Отчет МВД о положении национальных меньшинств в Польше за IV квартал 1935 г., 68 л.

184. РГВА Ф. 464 к Бюро инспекции при генеральном инспекторате вооруженных сил Польши г. Варшава. 1922–1939 гг. оп. 1. Д. 1420. Отчет МВД о положении национальных меньшинств в Польше за І квартал 1936 г., 74 л.

185. РГВА Ф. 464 к Бюро инспекции при генеральном инспекторате вооруженных сил Польши г. Варшава. 1922–1939 гг. оп. 1. Д. 1421. Отчет МВД о положении национальных меньшинств в Польше за ІІ квартал 1936 г., 83 л.

186. РГВА Ф. 464 к Бюро инспекции при генеральном инспекторате вооруженных сил Польши г. Варшава. 1922–1939 гг. оп. 1. Д. 1422. Отчет МВД о положении национальных меньшинств в Польше за ІІІ квартал 1936 г., 81 л.

187. РГВА Ф. 308 к 2-ой отдел Генерального штаба Польши г. Варшава. 1917– 1939 гг. оп. 3. Д. 388. Информационный обзор Национального отделения Министерства внутренних дел об организации и программе ОУН, 1937–1939 гг., 160 л.

201

188. РГВА Ф. 308 к 2-ой отдел Генерального штаба Польши г. Варшава. 1917– 1939 гг. оп. 3. Д. 389. Информационный обзор Национального отдела Министерства внутренних дел об организации и программе УСРП, 1937–1938 гг., 24 л.

189. Державний архів Львівської області (Держархів Львівської обл.) Ф. 1 Львовское воеводское управление оп. 52. Д. 700. Отчет Министерства внутренних дел о жизни национальных меньшинств населяющих Польшу, 07. 03. 1927 г. – 01. 12. 1927 г., 35 л.

190. Держархів Львівської обл. Ф. 1 Львовское воеводское управление оп. 52. Д. 701. Отчет Министерства внутренних дел об общественнополитической жизни национальных меньшинств населяющих Польшу, 17. 10.1927 г. – 02. 12. 1927 г., 22 л.

191. Держархів Львівської обл. Ф. 271 Дирекция полиции в г. Львове оп. 1. Д. 218 а. Донесения Министерства внутренних дел и переписка о деятельности украинской буржуазно-националистической партии УНДО и страхового общества “Днистер”, 11. 04. 1925 г. – 14. 12. 1926 г., 269 л.

192. Держархів Львівської обл. Ф. 121 Львовское воеводское управление государственной полиции оп. 3. Д. 631. Отчет отдела безопасности Министерства внутренних дел о деятельности украинских националистических организаций УВО за период с 1 сентября по 31 декабря 1930 г., 61 л.

193. Держархів Львівської обл. Ф. 121 Львовское воеводское управление государственной полиции оп. 3. Д. 786. Отчеты Министерства внутренних дел, отдела безопасности о деятельности УВО за 1931 г., 20. 05. 1932 г. – 20. 06. 1932 г., 47 л.

194. Державний архів Волинської області (Держархів Волинської обл.) Ф. 46 Волынское воеводское управление государственной полиции оп. 9. Д. 406. Отчет Министерства внутренних дел о политической жизни национальных меньшинств в Польше, август 1926 г. – ноябрь 1926 г., 16 л.

195. Держархів Волинської обл. Ф. 46 Волынское воеводское управление государственной полиции

202

оп. 9. Д. 1362. Обзор Министерства внутренних дел Польши прессы национальных меньшинств в Польше, 26. 01. 1929 г. – ноябрь 1929 г., 77 л.

196. Держархів Волинської обл. Ф. 46 Волынское воеводское управление государственной полиции оп. 9. Д. 1516. Сообщения Министерства внутренних дел о деятельности ОУН, 30. 12. 1930 г., 39 л.

197. Держархів Волинської обл. Ф. 46 Волынское воеводское управление государственной полиции оп. 9. Д. 1517. Информации Министерства внутренних дел о выступления членов УВО и ОУН во второй половине 1930 г., декабрь 1930 г., 51 л.

198. Державний архів Рівненської області (Держархів Рівненської обл.) Ф. 33 Прокуратура Ровенского окружного суда оп. 4. Д. 45. Обзоры Министерства Внутренних Дел Польши об общественнополитическом положении и деятельности политических партий в стране, 04. 01. 1930 г. – 05. 04. 1930 г., 222 л.

199. Держархів Рівненської обл. Ф. 33 Прокуратура Ровенского окружного суда оп. 4. Д. 47. Обзор Министерства внутренних дел Польши об общественнополитическом положении и деятельности политических партий в стране, 30. 06. 1930 г. – 31. 10. 1930 г., 205 л.

200. Держархів Волинської обл. Ф. 1 Волынское воеводское управление г. Луцк оп. 2. Д. 108. Информации о деятельности Украинской трудовой партии, 27. 02. 1922 г. – 13. 01. 1923 г., 19 л.

201. Держархів Волинської обл. Ф. 1 Волынское воеводское управление г. Луцк оп. 2. Д. 2587. Сведения о выступлениях ОУН, май 1935 г., 25 л.

202. Держархів Волинської обл. Ф. 46 Волынское воеводское управление государственной полиции оп. 9-а. Д. 351. Доклад об организационном состоянии и деятельности “Украинской социал-радикальной партии” (УСРП) в Польше, 1930 г., 12 л.

203. Держархів Волинської обл. Ф. 46 Волынское воеводское управление государсвенной полиции

203

оп. 9-а. Д. 491. Монография об ОУН на Волыни, 29. 07. 1935 г., 91 л.

204. Держархів Волинської обл. Ф. 46 Волынское воеводское управление государственной полиции оп. 9-а. Д. 495. Монография о деятельности УНДО на Волыни. Проект программы УНДО, июль 1935 г., 49 л.

205. Держархів Львівської обл. Ф. 271 Дирекция полиции в г. Львове оп. 1. Д. 288. Комментарии к программе Украинского национально-демократического объединения и уведомления коменды государственной полиции во Львове о планировании освобождения из тюрем заключенных членов УВО, 23. 02. 1926 г., 22 л.

206. Державний архів Івано-Франківської області (Держархів ІваноФранківської обл.) Ф. 2 Станиславское воеводское управление оп. 1. Д. 1588. Переписка с Министерством внутренних дел о вытеснении еврейского и украинского населения из промышленности, торговли, сельского хозяйства, об усилении польского влияния и о проведении мероприятий по ополячиванию населения Западной Украины, 05. 01.1039 г. – 15. 07. 1939 г., 231 л.

207. Держархів Івано-Франківської обл. Ф. 2 Станиславское воеводское управление оп. 1. Д. 1498. Краткие исторические справки еврейских сионистических и контрреволюционных партий и информации поветовых староств о деятельности этих партий на территории поветов Станиславского воеводства, 25. 05. 1937 г. – 22. 12. 1937 г., 195 л.

208. Держархів Івано-Франківської обл. Ф. 68 Станиславское воеводское управление государственной полиции г. Станислав оп. 2. Д. 411. Информации секретных осведомителей, записки расследований и донесения поветовых управлений постерунков полиции о деятельности польской мелкобуржуазной партии “Стронництво народове” в поветах Станиславского воеводства, 04. 01. 1937 г. – 26. 03. 1938 г., 299 л.

209. Держархів Івано-Франківської обл. Ф. 2 Станиславское воеводское управление

204

оп. 1. Д. 1547. Информации Львовского воеводского управления и следственного управления Станиславского воеводского управления государственной полиции о деятельности украинской буржуазно-националистической партии “Фронт национальнои Едности”, 12. 01.1938 г. – 17. 05. 1938 г., 46 л.

210. РГВА Ф. 464 к Бюро инспекции при генеральном инспекторате вооруженных сил Польши г. Варшава. 1922–1939 гг. оп. 2. Д. 4. Сообщения волынского воеводы, командующего 2 корпусным округом, докладные записки начальника разведывательного управления корпуса охраны границ и командования ІХ корпусного округа о мероприятиях по полонизации Западной Украины и Западной Беларуси, 1933–1939 гг., 140 л.

211. РГВА Ф. 380 к Взвод жандармерии “Тернополь” дивизиона жандармерии Корпуса охраны границы Польши. 1927–1939 гг. оп. 1. Д. 899. Переписка с командованием дивизиона о результатах расследований случаев политических выступлений местного украинского населения и провокационного налета неизвестных лиц на помещение украинской кооперативной организации, 24. 10. 1938 г. – 09. 12. 1938 г., 15 л.

212. Держархів Рівненської обл. Ф. 30 Ровенское поветовое староство оп. 18. Д. 1594. Информации по наблюдению за деятельностью Украинской социал-революционной радикальной партии (УСРП) на территории Ровенского повета, 1929 г., 118 л.

213. РГВА Ф. 356 к Штаб корпуса охраны границы министерства внутренних дел польши г. Варшава. 1924–1939 гг. оп. 2. Д. 26. Реферат Волынского воеводского управления “Украинская социал-радикальная партия на Волыни” присланный в корпус пограничной охраны Польши, октябрь 1935 г., 70 л.

214. Держархів Волинської обл. Ф. 46 Волынское воеводское управление государственной полиции оп. 9. Д. 647. Копия информации Львовского воеводского управления о съезде членов УСРП во Львове, 13. 01. 1927 г., 10 л.

205

215. Держархів Волинської обл. Ф. 46 Волынское воеводское управление государственной полиции оп. 9. Д. 1019. Информации поветовых староств о деятельности УСРП, 05. 09. 1928 г. – 05. 12. 1928 г., 84 л.

216. Центральний державний історичний архів України, м. Львів (ЦДІАЛ України) Ф. 403 Редакція газети “Наше слово”. 1926–1929 рр. оп. 1. Спр. 6. Документи про діяльність УСРП – резолюція і тези з’їзду, статті, 1925–1927 рр., 25 арк.

217. Держархів Волинської обл. Ф. 46 Волынское воеводское управление государственной полиции оп. 9. Д. 237. Информации поветовых староств о деятельности организации УНДО и программа УНДО, 03. 03. 1923 г. – 14. 10. 1928 г., 488 л.

218. РГВА Ф. 356 к Штаб корпуса охраны границы министерства внутренних дел Польши г. Варшава. 1924–1939 гг. оп. 2. Д. 25. Реферат Волынского воеводского управления “Украинское национал-демократическое объединение на Волыни” присланный в корпус пограничной охраны Польши, июль 1939 г., 77 л.

219. Держархів Волинської обл. Ф. 1 Волынское воеводское управление г. Луцк оп. 2. Д. 2091. Програма Украинской военной организации УВО, 1929 г., 325 л.

220. РГВА Ф. 356 к Штаб корпуса охраны границы министерства внутренних дел Польши г. Варшава. 1924–1939 гг. оп. 2. Д. 24. Реферат Волынского воеводского управления “Организация украинских националистов на Волыни” присланный в корпус пограничной охраны Польши, май 1935 г., 91 л.

221. ЦДІАЛ України Ф. 319 Центральне українське товариство “Союз українок” м. Львів.

1917–1939 рр. оп. 1. Спр. 7. Брошури видані товариством 1921–1938 рр., 122 арк.

222. ЦДІАЛ України Ф. 319 Центральне українське товариство “Союз українок” м. Львів.

1917–1939 рр.

206

оп. 1. Спр. 32. Листування з товариствами “Сільський господар”, “Просвіта” та інш. про прийняття участі в роботі, 10. 12. 1926 р. – 12. 12. 1937 р., 129 арк.

223. Держархів Волинської обл. Ф. 60 Українська парламентська репрезентація оп. 1. Д. 6. Письма, заявления граждан послу С. Тимошенко об оказании помощи в предоставлении польского подданства, работы и другим вопросам, 30. 08. 1936 г. – 17. 02. 1939 г., 206 л.

224. Держархів Волинської обл. Ф. 60 Українська парламентська репрезентація оп. 1. Д. 11. Статьи, доклады и выступления посла С. Козицкого, 28. 05. 1926 г. – 04. 05. 1927 г., 96 л.

225. Українська Національна Рада. Закінчення сесії 15 квітня // Република. – 1919. – 17 квітня. – Ч. 64. – С. 3.

226. Українська Національна Рада. Засідання 8 квітня // Република. – 1919. – 10 квітня. – Ч. 58. – С. 2–3.

227. Українська Національна Рада. Засідання з 31 марта // Република. – 1919. – 2 квітня. – Ч. 51. – С. 2–3.

228. Українська Національна Рада. Земельна реформа. Засідання 3 квітня // Република. – 1919. – 6 квітня. – Ч. 55. – С. 2–3.

229. Лозинський М. Будова нашої держави / М. Лозинський // Република. – 1919. – 9 березня. – Ч. 31. – С. 2.

230. Sprawy narodowosci ukrainskiej. Zycie gospodarcze // Sprawozdanie z zycia mniejszosci narodowych za III kwartal 1935 r. – Warszawa, 1935. – S. 30– 31.

231. Sprawy narodowosci ukrainskiej. Zycie gospodarcze // Sprawozdanie z zycia mniejszosci narodowych za IV Kwartal 1935 r. – Warszawa, 1936. – S. 36– 39.

232. Sprawy narodowosci ukrainskiej. Zycie gospodarcze // Sprawozdanie z zycia mniejszosci narodowych za I Kwartal 1936 r. – Warszawa, 1936. – S. 37– 39.

233. Sprawy narodowosci ukrainskiej. Zycie gospodarcze // Sprawozdanie z zycia mniejszosci narodowych za I Kwartal 1937 r. – Warszawa, 1937. – S. 29– 33.

234. Wystapienia antysemickie ukraincow w Malopolsce wschodniej // Sprawy narodowosciowe. – 1933. – №5. – S. 573.

235. Kongres UNDO // Sprawy Narodowosciowe. – 1932. – № 2–3. – S. 229–239.

207

236. Роля політики в житті нації // Діло. – 1935. – 5 січня. – Ч. 5. – С. 9.

237. Свій до свого. До питання про те як реалізовувати клич “свій до свого” // Новий час. – 1935. – 7 серпня. – Ч. 174. – С. 2.

238. Чому кожен українець повинен обезпечуватися на житє тільки в “Карпатії”? // Свобода. – 1918. – 29 марта. – Ч. 12. – С. 3.

239. За нашу кращу долю // Свобода. – 1923. – 18 лютого. – С. 2.

240. Національна сила кооперації // Український голос. – 1927. – 22 травня. – Ч. 21. – С. 2.

241. Село і місто // Український голос. – 1926. – 28 листопада. – Ч. 48. – С. 1–2.

242. Костарів Л. Проблеми української промислової політики / Л. Костарів // Розбудова нації. – 1929. – Ч. 5. – С. 137–142.

243. Руденко Ю. Справа економічного відродження України // Розбудова нації. – 1928. – Ч. 5. – С. 195–199.

244. Соціально-економічні проблеми українського націоналізму // Розбудова нації. – 1932. – січень-лютий. – С. 3–13.

245. Український націоналізм і органічна праця // Розбудова нації. – 1932. – Ч. 11–12. – С. 283–291.

246. Нижанівський С. Ми і жиди / С. Нижанівський // Національна думка. – 1927. – лютий. – С. 8–16. – С. 10.

247. Питання українського національного устрою // Перемога. – 1934. – б. д. – С. 5–6.

248. Луцький О. Велика ціль кооперації / Остап Луцький // Господарсько-кооперативний часопис. – 1926. – 6 жовтня. – Ч. 41–42. – С. 1–5.

249. Павликовський Ю. Кооперація і політика / Юліан Павликовський // Господарсько-кооперативний часопис. – 1926. – 6 жовтня. – Ч. 41– 42. – С. 6–9.

250. Коберський К. Пора перейти від слів до діл / Карло Коберський // Господарсько-кооперативний часопис. – 1928. – 28 березня. – Ч. 13. – С. 1–2.

251. Павликовський Ю. Микола В. Левитський / Юліан Павликовський // Кооперативна республіка. – 1928. – жовтень-листопад. – Ч. 10–11. – С. 433–440.

252. Лангевіше Д. Нація, націоналізм, національна держава в Німеччині і в Європі / Дітер Лангевіше; [Пер. з німецької О. Логвиченко]. – К. : К.І.С., 2008. – 240 с. – Бібліогр. : с. 191–202.

253. Данн О. Нации и национализм в Германии 1770 – 1990 / Отто Данн; [Пер. с немецкого И. П. Стребловой]. – СПб. : Наука, 2003. – 470 с.

254. Тевдой-Бурмили А. И. Старые теории и новые проблемы / А. И. Тевдой-Бурмили // Политическая наука. – 2002. – №4. – С. 100–120.

208

255. Waldenberg M. Kwestie Narodowe w Europie Srodkowo Wshodnej / M. Waldenberg. – Warshawa : Widawnictwo Nukowe PWN, 1992. – 420 s.

256. Держархів Волинської обл. Ф. 1 Волынское воеводское управление г. Луцк оп. 2. Д. 3509. Копии статтей органа ОУН “Розбудова нации”, 1932–1933 гг., 16 л.

257. РГВА Ф. 308 к 2-ой отдел Генерального штаба Польши г. Варшава. 1917– 1939 гг. оп. 1. Д. 211. Брошюра Организации Украинских Националистов Западной Украины “Розбудова нации”, 1929 г., 32 л.

258. Держархів Івано-Франківської обл. Ф. 69 Станиславское поветовое управление государственной полиции г. Станислав оп. 1. Д. 857. Информации секретных осведомителей о деятельности Союза украинских купцов в городе Станиславе, 25. 05. 1938 г. – 19. 11. 1938 г., 19 л.

259. Коновалець М. Чому ми вийшли зі Львова в 1918 році? / М. Коновалець // Визвольний шлях. – 1997. – Лютий. Книга 2. – С. 133– 139.

260. Господарські націоналізми глузують зі співпраці // Наш клич. – 1933. – 23 липня. – Ч. 18. – С. 4.

261. Держархів Волинської обл. Ф. 46 Волынское воеводское управление государственной полиции оп. 9-а. Д. 663. Бюллетни краевой экзекутивы ОУН, 1932 г., 30 л.

262. Граціозі А. Війна і революція в Європі, 1905–1956 рр. / Андреа Граціозні ; [Пер. з іт. М. Прокопович]. – К. : Вид-во Соломії Павличко “Основи”, 2005. – 350 с.

263. Economic nationalism in East Central Europe in the nineteenth and twentieth century. – Europa-Universitat Viadrina Frankfurt, 2003 – 2006.

Summary / Chief editor: Prof. Dr. Helga Schultz [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www. kuwi. euv-frankfurt-o.de/de/lehrstuhl/kg/ wisogeschi/downloads/finalreport_economic_nationalism. pdf. 02.05.08.17.00.

264. ЦДІАЛ України Ф. 779 Редакція української газети “Діло” м. Львів. 1884–1939 рр. оп. 1.

209

Спр. 71. Стаття Луцкевича під увагу нашій українській інтелігенції (про кооперативний спосіб ведення господарства), б. д., 10 арк.

265. ЦДІАЛ України Ф. 403. Редакція газети “Наше слово”. 1926–1929 рр. оп. 1. Спр. 12. Статті, повідомлення та листи про діяльність українських кооператорів у селах Західної України, 1927 р., 1928 р., 70 арк.

266. Гануляк Г., Конюх Д. З’їзд членів “Союзу українських купців” у Львові / Г. Гануляк, Д. Конюх // Торгівельно-промислова одноднівка. – 1929. – 25 грудня. – С. 1.

267. Що може дати міцна організація? // Торговля і промисл. – 1935. – 15 жовтня. – Ч. 20. – С. 3.

268. Чому ремісникам потрібна сильна організація // Слово. – 1923. – 21 січня. – Ч. 3. – С. 1.

269. Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, ХV– ХVІІІ ст.: в 3-х т. / Фернан Бродель ; [пер. з франц. Г. Філіпчук]. – К. : Основи, 1997. – Т. 2 : Ігри обміну. – 1997. – 585 с.

270. За посилення нашого ремісництва // Новий час. – 1937. – 20 квітня. – Ч. 86. – С. 2.

271. Зайцев О. Націоналізм і національна демократія: витоки конфлікту (1920-ті, 1930-ті рр.) / Олександр Зайцев // Сучасність. – 1999. – № 2. – С. 70–76.

272. Долганов П. С. Розбудова української національної держави: візії економічного націоналізму / П. С. Долганов // Збірник матеріалів Першої науково-практичної міжвузівської конференції [“Слов’янські народи в історичному процесі: генезис проблеми”], (Рівне, травень 2006 р.). – Рівне : РДГУ, 2007. – С. 134–135.

273. Обов’язок який випливає з крізи // Новий час. – 1932. – 25 травня. – С. 1.

274. За землю! // Новий час. – 1937. – 29 січня. – Ч. 19. – С. 2.

275. Держархів Волинської обл. Ф. 46 Волынское воеводское управление государственной полиции оп. 9-а. Д. 902. Вырезки из запрещенных Украинских газет, б. д., 53 л.

276. Державний архів Тернопільської області (Держархів Тернопільської обл.) Ф. 231 Тернопільське воєводське управління оп. 1. 1921–1939. Д. 1317. Информации поветовых староств о проведении собраний среди населения Украинским национально-демократическим объединением, 08. 01. 1929 г. – 05. 11. 1929 г., 37 л.

210

277. ЦДАГО України Ф. 269 Колекція документів “Український музей у Празі”. Кінець ХІХ ст. – 1948 р. оп. 1. Спр. 44. Закони ЗУНР про доповнення статуту Української Національної Ради. Проекти законів про вибори до сойму Західної Области УНР та про землю (ксерокопії), 04. 01. 1919 р. – 08. 11. 1919 р., 30 арк.

278. ЦДАГО України Ф. 269 Колекція документів “Український музей у Празі”. Кінець ХІХ ст. – 1948 р. оп. 3. Спр. 62. Газета “Діло”, Львів Ч. 121–124, 126–130, 144–170, 1 вересня – 31 жовтня 1923 р., 01.09.1923 р. – 31. 10. 1923 р., 72 арк.

279. Бочковський О. Вступ до націології / Ольгерт Бочковський. – К. : Ґенеза, 1998. – 144 с.

280. Мотиль О. Підсумки імперій: занепад, розпад і відродження / Олександр Мотиль; [передм. О. Мотиль]. – К. : Критика, 2009. – 200 с.

281. Данилів В-Ю. Солідарність і солідаризм / Володимир-Юрій Данилів; [передмова С. Кисельова] – К : Видавничий дім “КМ Academia”, 2000. – 152 с. – Бібліогр. : с. 146–148.

282. ЦДАГО України Ф. 269 Колекція документів “Український музей у Празі”. Кінець ХІХ ст. – 1948 р. оп. 3. Спр. 100. Брошура М. Лозинського “Теперішній стан будови Української держави і задачі західноукраїнських земель”, 1924 р., 39 арк.

283. Держархів Волинської обл. Ф. 1 Волынское воеводское управление г. Луцк оп. 2-а. Д. 73. Сведения о внутренней национальной политике Польши за 1937 г., 23 л.

284. ЦДІАЛ України Ф. 493 Міністерство внутрішніх справ м. Варшава. 1921–1939 рр. оп. 1. Спр. 2. Донесення ІІ-го відділу Генерального штабу Міністерства військових справ про суспільно-політиче становище Польщі з травня 1926 по січень 1927 р., 13. 05. 1926 р. – 24. 01. 1927 р., 336 арк.

285. З села до міста // Слово. – 1923. – 23 березня. – С. 1–2.

286. Серед важкої навали // Свобода. – 1923. – 19 серпня. – С. 1.

287. Szumilo M. Ukrainska Reprezentacja Parlamentarna w Sejmie i Senacie RP (1928–1939) / Miroslaw Szumilo. – Warszawa : Wydawnictwo Neriton, 2007. – 325 s. – Bibliogr.: s. 304–314.

211

288. Вронський С. Суспільно-економічні відносини на Волині напередодні Другої світової війни / С. Вронський // Український історичний журнал. – 1964. – №6. – С. 62–69.

289. Najmrodzki L. Narodowa akcja gospodarcza / L. Hajmrodzki // Polityka Narodowa. – 1938. – №5–6. – S. 374–385.

290. Держархів Волинської обл. Ф. 46 Волынское воеводское управление государственной полиции оп. 9-а. Д. 142. Месячные ситуативные отчеты Львовского воеводского управления, 17. 02. 1926 г. – 25. 03. 1927 г., 210 л.

291. ЦДАГО України Ф. 269 Колекція документів “Український музей у Празі”. Кінець ХІХ ст. – 1948 р. оп. 3. Спр. 64. Газета “Діло”, Львів Ч.Ч. 1–3, 6, 13, 33, 207, 1 січня – 19 січня, 14 лютого 1924, 01. 01. 1924 р. – 18. 09. 1924 р., 19 арк.

292. Швагуляк М. Польсько-українська конфронтація на зламі 20-х – 30-х років ХХ ст.: проблеми історіографії / Михайло Швагуляк // Проблеми слов’янознавства. Міжвідомчий науковий збірник. Вип. 48. – Л. : Світ, 1996. – С. 53–62.

293. ЦДІАЛ України Ф. 205 Прокуратура апеляційного суду, м. Львів. 1894–1943 рр. оп. 1. Д. 1248. Уведомления прокурора окружного суда во Львове о конфискации журналов “Визволення” и “Нива” с приложением конфискованных экземпляров, 1921 г., 70 л.

294. Українське міщанство і населення сіл // Українське слово. – 1924. – 17 лютого. – С. 1.

295. З села до міста // Слово. – 1923. – 25 березня. – С. 1–2.

296. Творім свою долю // Свобода. – 1923. – 1 квітня. – С. 1.

297. Не спіть // Свобода. – 1923. – 21 січня. – С. 1.

298. Колодій А. Нація як суб’єкт політики / Антоніна Колодій. – Л. : Кальварія, 1997. – 56 с. – Бібліогр. : с. 53–54.

299. Андрусяк Т. Украї́нська господа́рська акаде́мія / Т. Андрусяк // Довідник з історії України (А – Я): посібник [для серед. загальноосв. навч. закл.] / Під заг. ред. І. Підкови, Р. Шуста. – 2-ге вид., доопр. і доповн. – К. : Ґенеза, 2002. – С. 912.

300. Коваль Р. Нове про Миколу Сціборського [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ukrlife.org/main/evshan/natiocracy7.htm.

301. ЦДАВО України Ф. 3795 Українська господарська академія Подебради (Чехословаччина). 1922–1938 рр.

212

оп. 1. Спр. 2002. Особиста справа студента Сціборського Миколи, 27. 06. 1924 р. – 09. 04. 1929 р., 195 арк.

302. Держархів Рівненської обл. Ф. 115. Постерунок государственной полиции в Клеване Ровенского повета оп. 1. Д. 167. Рапорты полицейских об общественно-политическом положении на территории Клеванской гмины, 04. 01. 1932 г. – 15. 12.1932 г., 116 л.

303. ЦДАГО України Ф. 269 Колекція документів “Український музей у Празі”. Кінець ХІХ ст. – 1948 р. оп. 1. Спр. 50. Платформа комітету оборони Західних українських земель, 20. 03. 1923 р. – 21. 11. 1923 р., 149 арк.

304. ЦДАГО України Ф. 269 Колекція документів “Український музей у Празі”. Кінець ХІХ ст. – 1948 р. оп. 3. Спр. 60. Газета “Діло”, Львів, Ч. 33–42, 47–49, 51–58, 60, 62–64. – 16. 05. 1923 р. – 23. 06. 1923 р., 47 арк.

305. Держархів Тернопільської обл. Ф. 277 Теребовлянська повітова команда державної поліції оп. 1. 1920–1939 рр. Спр. 137. Обзор украинского национального движения в Польше, 1926 г., 7 л.

306. Промінь економічного відродження // Український голос. – 1927. – 19 серпня. – Ч. 34. – С. 1.

307. Наше слово // Народний вісник. – 1927. – 14 квітня. – Ч. 1. – С. 1–2.

308. Наше село борониться перед робітничою колонізацією // Діло. – 1937. – 11 квітня. – Ч. 79. – С. 6.

309. Держархів Волинської обл. Ф. 46 Волынское воеводское управление государственной полиции оп. 9-а. Д. 157. Платформа, проект программы, организационный устав и списки членов народного комитета УНДО, 1926 г., 21 л.

310. ЦДІАЛ України Ф. 403 Редакція газети “Наше слово”. 1926–1929 рр. оп. 1. Спр. 7. Статті та повідомлення про діяльність українських буржуазнонаціоналістичних партій УНДО і УХО, 1927 р., 45 арк.

213

311. Держархів Івано-Франківської обл. Ф. 78 Снятинское поветовое управление государственной полиции оп. 1. Д. 84. Переписка с участковыми командами государственной полиции о деятельности украинских буржуазно-националистических партий и товариществ “УНДО”, “Просвита”, “Луг”, 16. 01. 1934 г. – 31. 12. 1934 г., 263 л.

312. Держархів Тернопільської обл. Ф. 274 Тернопільське воєводське управління державної поліції оп. 4. 1921–1939 рр. Д. 137. Секретная инструкция украинского националистического демократического объединения, 21. 08. 1928 г., 3 л.

313. ЦДІАЛ України Ф. 205 Прокуратура апеляційного суду, м. Львів. 1894–1943 рр. оп. 1. Спр. 1381. Народна Організація українців м. Львова, б. д., 14 арк.

314. Міщанське братство і Народня організація // Новий час. – 1937. – 12 травня. – Ч. 102. – С. 2; 315. ЦДІАЛ України Ф. 205 Прокуратура апеляційного суду, м. Львів. 1894–1943 рр. оп. 1. Спр. 442. Недельные оперативные донесения Отдела общественной безопасности Львовского воеводского управления о политическом положении за 1 квартал 1927 г., 89 л.

316. На шляху до самовистарчальности // Наш прапор. – 1933. – 24 серпня. – Ч. 66. – С. 3.

317. Держархів Тернопільської обл. Ф. 231 Тернопільське воєводське управління оп. 1 с. 1921–1939 рр. Д. 1893. Информации поветовых староств о националистической деятельности Украинского национально-демократического объединения (УНДО) и переписка с воеводским управлением и Министерством внутренних дел, 12. 01. 1932 г. – 09. 01. 1933 г., 65 л.

318. Держархів Тернопільської обл. Ф. 277 Теребовлянська повітова команда державної поліції оп. 1. 1920–1939 рр. Д. 224. Информационные сведения поветовой коменды и постерунков государственной полиции о публичных митингах УНДО в повете, 09. 05. 1928 г. – 31. 12. 1928 г., 53 л.

319. Герасимович І. Протиалкогольна боротьба / І. Герасимович // Господарсько-кооперативний часопис. – 1926. – 28 квітня. – Ч. 18–19. – С. 4–5.

214

320. Оський О. Вічно актуальна справа / О. Оський // Новий час. – 1933. – 30 липня. – С. 4.

321. Держархів Тернопільської обл. Ф. 231 Тернопільське воєводське управління оп. 1 с. 1921–1939 рр. Д. 2063. Программа и организационный устав Украинской социалрадикальной партии (УСРП) принятый на 32 конгрессе УСРП, 10. 01. 1933 г. – 16. 05. 1933 г., 46 л.

322. Міщук М. Б. Українська радикальна партія – Українська соціалістично-радикальна партія: ідеологія, організація, політика (1918– 1939) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук : спец.

23.00.02 “Політичні інститути та процеси” / Мар’яна Богданівна Міщук. – К : НАН України, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса, 2007. – 20 с.

323. Держархів Волинської обл. Ф. 1 Волынское воеводское управление г. Луцк оп. 2-а. Д. 437. Информации агентов полиции о деятельности членов ОУН, 01. 04. 1933 г. – 26. 06. 1939 г., 52 л.

324. РГВА Ф. 312 к Главное управление государственной полиции Министерства внутренних дел Польши. ІV отдел. 1920–1939 гг. оп. 1. Д. 2669. Статья “Наша борьба, ее цели и методы” изданная исполкомом Организации Украинских Националистов Западной Украины, июль 1931 г., 16 л.

325. З’ясовання позицій // Боротьба. – б. р. – 22 січня. – С. 1–2.

326. Чи вертати взад // Громадський голос. – 1929. – 16 лютого. – Ч. 7. – С. 2.

327. При солідарності зросте наше багатство // Громадський голос. – 1935. – 5 січня. – С. 14.

328. Держархів Тернопільської обл. Ф. 277 Теребовлянська повітова команда державної поліції оп. 1. 1920–1939 рр. Д. 302. Циркуляр поветовой коменды государственной полиции о предстоящем конгрессе УСРП. – 15. 02. 1929 г., 3 л.

329. ХХХІ Конгрес Української Соціалістично-Радикальної Партії // Громадський голос. – 1929. – 16 лютого. – Ч. 7. – С. 2–6.

330. З кооперативного руху // Громадський голос. – 1928. – 14 січня. – Ч. 3. – С. 7.

331. Що дає український націоналізм трудящій молоді (свято молоді в Станиславі) // Знання. – 1935. – 1 серпня. – Ч. 2. – С. 2–3.

215

332. Право народу. Приступний виклад Української СоціялістичноРадикальної Партії (УСРП). – Л., б. р. – 37 с.

333. ЦДІАЛ України Ф. 204 Малопольський окружний інспекторат прикордонної охорони, м. Львів. 1914–1939 рр. оп. 1. Спр. 438. Бюлетені та листівки Крайової екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях. Вересень 1931 – 24. 07. 1933 р., 11 арк.

334. РГВА Ф. 312 к Главное управление государственной полиции Министерства внутренних дел Польши. ІV отдел. 1920–1939 гг. оп. 1. Спр. 2672. Бюллетени исполкома Организации Украинских Националистов Западной Украины за 1932 г., 89 л.

335. РГВА Ф. 312 к Главное управление государственной полиции Министерства внутренних дел Польши. ІV отдел. 1920–1939 гг. оп. 1. Спр. 2670. Статья “Обзор наших программных положений” изданная исполкомом Организации Украинских Националистов, б.д., 16 л.

336. Держархів Львівської обл. Ф. 121 Львовское воеводское управление государственной полиции оп. 3. Д. 806. Конфискованные бюллетени Краевой организации украинских националистов Западной Украины, январь 1932 г. – 9 октября 1932 г., 74 л.

337. Держархів Волинської обл. Ф. 269 Луцкий городской комиссариат государственной полиции Волынского воеводства г. Луцк оп. 1. Д. 111. Информации Луцкой поветовой коменды государственной полиции о деятельности членов КПЗУ и ОУН, 10. 01. 1932 г. – 13. 11.1937 г., 42 л.

338. Держархів Івано-Франківської обл. Ф. 72 Тлумачское поветовое управление государственной полиции оп. 1. Д. 54. Украинская националистическая брошюра “Идеология украинского национализма”, 14. 06. 1939 г., 18 л.

339. Держархів Тернопільської обл. Ф. 231 Тернопільське воєводське управління оп. 1 с. 1921–1939 рр.

216

Д. 1534. Копии бюллетеней краевого комитета ОУН обнаруженные полицией при обысках лиц подозреваемых в принадлежности к ОУН, март 1931 г. – декабрь 1931 г., 74 л.

340. Держархів Рівненської обл. Ф. 30 Ровенское поветовое староство оп. 18. Д. 1962. Переписка с Волынским воеводским управлением об установлении надзора над деятельностью украинских националистически организаций, 08. 01. 1931 г. – 28. 11. 1931 г., 123 л.

341. Держархів Івано-Франківської обл. Ф. 76 Косовское поветовое управление государственной полиции оп. 1. Д. 3. Информации Станиславского воеводского управления государственной полиции о деятельности ОУН в Польше и за границей, 27. 03. 1931 г. – 28. 07. 1934 г., 47 л.

342. Держархів Волинської обл. Ф. 46 Волынское воеводское управление государственной полиции оп. 9-а. Д. 373. Отчет Министерства внутренних дел Польши о деятельности ОУН и УВО за 1931 год – 1-ый квартал 1932 г., 39 л.

343. Держархів Волинської обл. Ф. 46 Волынское воеводское управление государственной полиции оп. 9-а. Д. 532. Информации Станиславского воеводского управления о деятельности ОУН в Станиславском воеводстве, 15. 01. 1936 г. – 23. 01. 1937 г., 49 л.

344. Держархів Івано-Франківської обл. Ф. 2 Станиславское воеводское управление оп. 1. Д. 808. Переписка с Министерством внутренних дел и поветовыми староствами о деятельности украинских националистических организаций ОУН и УВО на территории воеводства, 09. 12. 1931 г. – 18. 03. 1932 г., 148 л.

345. РГВА Ф. 312 к Главное управление государственной полиции Министерства внутренних дел Польши. ІV отдел. 1920–1939 гг. оп. 1. Д. 2667. Статут Организации Украинских Националистов, 1929 г., 10 л.

346. Держархів Рівненської обл. Ф. 448 Корпус пограничной охраны в г. Здолбунове. 1948–1939 гг. оп. 1.

217

Д. 1. Информационные бюллетени Волынского воеводского управления об общественно-политическом положении на территории воеводства и рапорты о положении на границе, 1938 г., 442 л.

347. Держархів Рівненської обл. Ф. 33 Прокуратура Ровенского окружного суда оп. 4. Д. 84. Месячные отчеты и рапорты воеводы, воеводской полиции об общественно-политическом состоянии на территории воеводства, 12. 12. 1936 г. – 15. 12. 1937 г., 289 л.

348. Мартинець В. Замітки для майбутньої конференції українських націоналістів / Володимир Мартинець // Національна думка. – 1927. – жовтень. – С. 12–23.

349. РГВА Ф. 354 к Отделение контрразведки и особого информационного отдела 6-го военного округа при штабе 12 пехотной дивизии польской армии г. Тернополь. 1918–1939 гг. оп. 1. Д. 474. Положение о правах и обязаностьях доверенного члена украинской националистической организации в деревне, 15. 12. 1936 г., 27 л.

350. ЦДАГО України Ф. 269 Колекція документів “Український музей у Празі”. Кінець ХІХ ст. – 1948 р. оп. 1. Спр. 186. Друкований орган ОУН “Український націоналіст” (Ксерокопія), 1933–1939 рр., 70 арк.

351. РГВА Ф. 312 к Главное управление государственной полиции Министерства внутренних дел Польши. ІV отдел. 1920–1939 гг. оп. 1. Д. 2671. Бюллетени исполкома Организации Украинских Националистов Западной Украины, 1931 г., 63 л.

352. Постанови Конгресу Українських Націоналістів // Розбудова нації. – 1929. – Ч. 3–4. – С. 131–134.

353. Грабовський С. Нариси з історії українського державотворення / С. Грабовський. – К. : Генеза, 1995. – 608 с.

354. Держархів Тернопільської обл. Ф. 231 Тернопільське воєводське управління оп. 1 с. 1921–1939 рр. Д. 1222. Бюллетени и брошуры изданные украинскими националистическими организациями (ОУН и УВО), 1929 г. – июль 1931 г., 123 л.

355. УВО і терор // Сурма. – 1929. – квітень. – Ч. 4. – С. 2–3.

218

356. Пропаганда // Сурма. – 1927. – грудень. – Ч. 5. – С. 2.

357. Перший конгрес ФНЄ // Перемога. – 1936. – 20 вересня. – С. 1–6.

358. ЦДІАЛ України Ф. 784 Редакція газети “Батьківщина”. 1936–1938 рр. оп. 1. Спр. 33. Стаття Тирси Й. “Наші завдання”. Відгук на появу газети “Кременецькі ремісничі вісті” органу ремісничих цехів і союзів, б. д., 5 арк.

359. Борис А. Як фашисти готуються до контрреволюційної антирадянської війни / А. Борис // Червона Волинь. – 1934. – грудень. – С. 4–6.

360. Степанюк Е. На боротьбу проти смертельного ворога працюючих ОУН – УВО // Червона Волинь. – 1934. – грудень. – С. 2–4.

361. Держархів Рівненської обл. Ф. 100 Здолбуновское поветовое управление государственной полиции. 1919–1939 рр. оп. 1. Д. 2000. Переписка с Волынским воеводским управлением государственной полиции и постерунками о деятельности Комунистической партии Западной Украины, организации “Сельроб Едность” и материалы по наблюдению за этими организациями, 31. 12. 1936 г. – 29. 12. 1936 г., 319 л.

362. Держархів Рівненської обл. Ф. 100 Здолбуновское поветовое управление государственной полиции. 1919–1939 гг. оп. 1. Д. 1895. Призывы Комунистической партии Западной Украины, 1934 г,. 5 л.

363. Держархів Рівненської обл. Ф. 30 Ровенское поветовое староство оп. 18. Д. 1277. Устав, списки членов Украинской социалистическо-рабочей партии “Сельроб” и переписка с Волынским воеводским управлением и поветовым управлением государственной полиции о деятельности этой партии на территории повета, 20. 01. 1927 г. – 10. 02. 1927 г., 234 л.

364. Національна справа // Сельроб. – 1927. – 16 жовтня. – С. 1.

365. Селяни Волині, Холмщини і Полісся, допильнуйте важної справи // Нове село. – 1930. – 13 липня. – С. 2.

366. РГВА Ф. 354 к Отделение контрразведки и особого информационного отдела 6-го военного округа при штабе 12 пехотной дивизии польской армии г. Тернополь. 1918–1939 гг.

219

оп. 1. Д. 413. Квартальная оперативная сводка командира 12 пехотной дивизии о деятельности политических и общественных украинских организаций на территории Тернопольского воеводства, 31. 05. 1928 г., 53 л.

367. Наші жінки та кооперація // Господарсько-кооперативний часопис. – 1926. – 12 травня. – С. 3.

368. Закладайте свої власні фабрики // Слово. – 1923. – 24 червня. – Ч. 25. – С. 5.

369. Андрій Палій – будівничий та керманич “Маслосоюзу”. Статті, спогади, листи / [відп. ред. Р. Матечко]. – Тернопіль : Економічна думка. – 2001. – 293 с.

370. Гаврилко А. В часі володіння машин / А. Гаврилко // Господарсько-кооперативний часопис. – 1926. – 12 травня. – Ч. 20. – С. 1–2.

371. Баричко В. За реорганізацію нашого економічного життя / В. Баричко // Новий час. – 1935. – 17 травня. – Ч. 107. – С. 2.

372. Раковський Р. Кооператива чи приватне підприємство / Р. Раковський // Новий час. – 1935. – 12 травня. – Ч. 103. – С. 2–3.

373. Коберський К. Більше уваги до міської споживчої кооперації / Карло Коберський // Господарсько-кооперативний часопис. – 1933. – 1 січня. – Ч. 1–2. – С. 11–13.

374. Жидівська преса на тему українсько-жидівських взаємин // Новий час. – 1937. – 2 липня. – Ч. 144. – С. 2.

375. Блажевич І. Розбудуймо кооперативний промисл / І. Блажевич // Господарсько-кооперативний часопис. – 1932. – 31 січня. – Ч. 5. – С. 10– 11.

376. Єдино правильний шлях // Український голос. – 1927. – 12 червня. – Ч. 24. – С. 1.

377. Сирота І. За поширення кооперативної освіти серед молоді високих шкіл / І. Сирота // Господарсько-кооперативний часопис. – 1929. – 21 квітня. – Ч. 16. – С. 1–2.

378. Дрогомирецька Л. Р. Ідейні основи українського кооперативного руху в Західній Україні в теоретичних працях Ю. Павликовського / Л. Р. Дрогомирецька // Вісник Прикарпатського університету. (Серія “Історія”). – 1999. – Вип. 2. – С. 122–127.

379. Социальная психология: ключевые идеи / [Р. Бэрон, Д. Бирн, Б. Джонсон; пер. с англ. А. Дмитриева, М. Потапова]. – [4-е изд]. – СПб. : Питер, 2003. – 512 с.

380. Націоналізм / [антологія: упоряд. О. Проценко, В. Лісовий]. – [2-ге вид.]. – К. : Смолоскип, 2006. – 684 с.

381. Волинська кооперація через ендецькі окуляри // Новий час. – 1938. – 5 серпня. – Ч. 170. – С. 4.

220

382. Декларація міністра Пєрацького // Новий час. – 1932. – 18 січня. – С. 3.

383. Держархів Рівненської обл. Ф. 46 Волынское воеводское управление государсвенной полиции оп. 9-а. Д. 287. Информации поветовых староств о деятельности Ревизионного союза украинских кооперативов (РСУК), 21. 06. 1928 г. – 11. 06. 1929 г., 61 л.

384. Росткович П. Вага кооперативного виховання // Господарськокооперативний часопис. – 1928. – 29 лютого. – Ч. 9. – С. 3–4.

385. Коберський К. Два головні ради кооперативних кас / Карло Коберський // Господарсько-кооперативний часопис. – 1928. – 5 вересня. – Ч. 36. – С. 1–2.

386. Біляк С. Виховання ремісничої і торговельної молоді / С. Біляк // Слово. – 1922. – 22 жовтня. – С. 2.

387. До самооборони // Слово. – 1923. – 15 квітня. – С. 2.

388. Будуймо великий промисл // Слово. – 1923. – 24 червня. – С. 2.

389. Похід на міста // Слово . – 1923. – 13 травня. – С. 2.

390. З села до міста // Слово. – 1923. – 25 травня. – С. 1–2.

391. Збільшаймо ряди міщанства // Слово. – 1923. – 7 квітня. – С. 4.

392. Міщанське свято в Перемишлі // Слово. – 1923. – 29 квітня. – С. 1.

393. За наш великий промисл // Слово. – 1923. – 28 липня. – С. 2.

394. Рефлексії з нагоди звіту міністра фінансів // Слово. – 1923. – 10 червня. – С. 2.

395. Чому ремісникам потрібна сильна організація? // Слово. – 1923. – 25 лютого. – С. 2.

396. Українська промислова й торговельна палата // Слово. – 1923. – 15 квітня. – С. 1.

397. Українська торговельна і промислова палата // Слово. – 1923. – 29 квітня. – С. 2.

398. Перед загальними зборами // Торговля і промисл. – 1935. – 1 лютого. – С. 1.

399. До нашої анкети: берімося до діла! // Торговля і промисл. – 1935. – 15 січня. – С. 2–3.

400. Загальні збори Союзу українських купців і промисловців у Львові // Торговля і промисл. – 1935. – 15 лютого. – Ч. 4. – С. 3–5.

401. Ще про нашу анкету в Сокалі // Торговля і промисл. – 1935. – 15 січня. – С. 6.

402. Повітова анкета Секції корінників у Львові // Торговля і промисл. – 1935. – 15 грудня. – С. 2–3.

221

403. Держархів Івано-Франківської обл. Ф. 69 Станиславское поветовое управление государственной полиции г. Станислав оп. 1. Д. 733. Информации секретных осведомителей полиции о деятельности украинского союза купцов “Злука” в городе Станиславе, 26. 03. 1937 г. – 13. 12. 1937 г., 10 л.

404. За зв’язок купців і промисловців з банками // Торговля і промисл.

– 1935. – 15 лютого. – С. 5.

405. Шепарович О., Палій А. До українського зорганізованого жіноцтва! Союз українок про український промисл / Олена Шепарович, Анна Палій // Новий час. – 1931. – 16 грудня. – Ч. 140. – С. 5.

406. Держархів Рівненської обл. Ф. 115 Постерунок государственной полиции в Клеване Ровенского повета оп. 1. Д. 189. Указания Ровенского поветового управления государственной полиции о надзоре за деятельностю политических партий, 20. 01. 1934 г. – 21. 12. 1934 г., 79 л.

407. Несторович В. Замітні роковини / Володимир Несторович // Торговля і промисл. – 1938. – 1 червня. – Ч. 11. – С. 1–2.

408. ЦДАГО України Ф. 269 Колекція документів “Український музей у Празі”. Кінець ХІХ ст. – 1948 р. оп. 3. Спр. 60. Газета “Діло”, Львів, Ч. 33–42, 47–49, 51–58, 60, 62–64, 16. 05. 1923 р. – 23. 06. 1923 р., 47 арк.

409. Загальний з’їзд Рідної школи // Новий час. – 1933. – 27 грудня. – С. 1–2; 28 грудня. – С. 3–5.

410. ЦДІАЛ України Ф. 205 Прокуратура апеляційного суду, м. Львів. 1894–1943 рр. оп. 1. Спр. 1293. Уведомление прокурора окружного суда в г Львове о конфискации газеты Господарсько-кооперативний часопис, 17. 01. 1932 г., 3 л.

411. ЦДІАЛ України Ф. 204 Малопольський окружний інспекторат прикордонної охорони, м. Львів. 1914–1939 рр. оп. 1. Спр. 540. Повідомлення Львівського воєводського управління про підготовку українським протиалкогольним товариством “Відродження” маніфестації на так званих “Козацьких могилах” поблизу м. Берестечка, 1933 р., 2 арк.

222

412. Держархів Івано-Франківської обл. Ф. 2 Станиславское воеводское управление оп. 3. Д. 288. Информации поветовых староств о регистрации украинского товарищества противалкогольнего “Видродження” в городе Надворной Надворнянского уезда, 12. 02. 1932 г. – 03. 06. 1936 г., 23 л.

413. Держархів Волинської обл. Ф. 1 Волынское воеводское управление г. Луцк оп. 2. Д. 3268. Информации и донесения поветовых полиций о деятельности украинского товарищества “Видродження” и списки членов товарищества, 27. 10. 1932 г. – 24. 04. 1934 г., 111 л.

414. Сергійчук В. І. Поляки на Волині у роки Другої світової війни. Документи з українських архівів і польські публікації / Володимир Іванович Сергійчук. – К. : Українська видавнича спілка, 2003. – 576 с.

415. Целевич В. Боротьба за землю / Володимир Целевич // Новий час. – 1932. – 11 лютого. – Ч. 31. – С. 1.

416. Держархів Тернопільської обл. Ф. 276 Збаразька повітова команда державної поліції оп. 1. 1921–1939 рр. Д. 629. Информации и сведения следственного управления поветовой коменды и постерунков полиции о деятельности украинских националистических организаций ОУН, УВО, УНДО и других, 08. 01.1930 г. – 17. 10. 1930 г., 89 л.

417. Українська Парламентська Репрезентація голосуватиме проти Міністерства хліборобства! Промова посла З. Пеленського // Новий час. – 1937. – 28 січня. – Ч. 18. – С. 1.

418. РГВА Ф. 464 к Бюро инспекции при генеральном инспекторате вооруженных сил Польши г. Варшава. 1922–1939 гг. оп. 2. Д. 6. Докладная записка Министерства военных дел, сообщения разведывательного управления Корпуса пограничной охраны Польши об антипольських настроениях украинцев; схемы размещения национальных меньшинств и районов деятельности нелегальных коммунистических и националистических организаций в Волынском воеводстве, 1936 г. – 1937 г., 35 л.

419. Держархів Івано-Франківської обл. Ф. 68 Станиславское воеводское управление государственной полиции г. Станислав оп. 1.

223

Д. 122. Копия брошуры Организации украинских националистов “Наше положення”, июнь 1931 г., 20 л.

420. Держархів Львівської обл. Ф. 121 Львовское воеводское управление государственной полиции оп. 3. Д. 734. Конфискованная брошюра “Саботаж украинский и акция пацификацийна” с речами послов в сейм от украинских националистических буржуазных партий, присланная Львовским воеводским управлением, 01. 04. 1931 г., 35 л.

421. РГВА Ф. 312 к Главное управление государственной полиции Министерства внутренних дел Польши. ІV отдел. 1920–1939 гг. оп. 1. Д. 2668. Статья “Наша точка зрения” изданная исполкомом Организации Украинских Националистов Западной Украины, июнь 1931, 20 л.

422. Держархів Івано-Франківської обл. Ф. 76 Косовское поветовое управление государственной полиции оп. 1. Д. 4. Бюллетень Краевой экзекутивы Организации украинских националистов, 05. 01. 1931 г. – 31. 01. 1931 г., 50 л.

423. Держархів Тернопільської обл. Ф. 281 Борщівська повітова команда державної поліції оп. 1. Д. 709. Распоряжения воеводской поветовой команды государственной полиции и информации поветовых староств о мероприятиях по борьбе с саботажом, 22. 08. 1930 г. – 20. 11. 1930 г., 24 л.

424. Зашкільняк Л. Українсько-польське порозуміння 1935 р. (за матеріалами архіву Я. С. Лося) / Леонід Зашкільняк // Проблеми слов’янознавства. Міжвідомчий науковий збірник. – Л. : Світ, 1996. – Вип. 48. – С. 62–72.

425. Держархів Тернопільської обл. Ф. 231 Тернопільське воєводське управління оп. 1 с. 1921–1939 рр. Д. 1816. Донесения следственных органов государственной полиции о деятельности Организации украинских националистов и Украинской военной организации, 29. 01. 1932 г. – 29. 10. 1932 г., 188 л.

426. ЦДІАЛ України Ф. 204 Малопольський окружний інспекторат прикордонної охорони, м. Львів. 1914–1939 рр. оп. 1.

224

Спр. 535. Листування з інспекторатом прикордонної охорони у м. Стрий в справі виконання обіжників та розпоряджень Львівського воєводського управління про зміцнення охорони кордону в зв’язку з посиленням терористичної діяльності ОУН, 29. 04. 1933 – 08. 01. 1934 г., 12 арк.

427. Держархів Тернопільської обл. Ф. 231 Тернопільське воєводське управління оп. 1 с. 1921–1939 рр. Д. 1815. Информации, донесения полицейских органов и поветовых староств о деятельности ОУН на территории Тернопольского воеводства, 13. 01. 1932 г. – 26. 02. 1934 г., 122 л.

428. Держархів Рівненської обл. Ф. 33 Прокуратура Ровенского окружного суда оп. 4. Д. 70. Информации и рапорты Волынского воеводского управления о деятельности политических партий, 25. 07. 1934 г. – 23. 12. 1935 г., 238 л.

429. Держархів Волинської обл. Ф. 1 Волынское воеводское управление г. Луцк оп. 2. Д. 1834. Информации о руском и украинском движении против польского правительства, февраль 1928 г. – июль 1929 г., 61 л.

430. Ковалевський О. Національна чи міжнаціональна кооперація / О. Ковалевський // Господарсько-кооперативний часопис. – 1928. – 25 квітня. – Ч. 17. – С. 1–2.

431. Слівінському та іншим польським кооператорам на Волині до відома // Господарсько-кооперативний часопис. – 1928. – 26 вересня. – С. 1–2.

432. Держархів Тернопільської обл. Ф. 231 Тернопільське воєводське управління оп. 1 с. Д. 830. Информационные сообщения Львовского воеводского управления об украинской национальной печати издававшейся на территории Львовского воеводства, 07. 11. 1932 г. – 31. 12. 1932 г., 26 л.

433. Держархів Волинської обл. Ф. 46 Волынское воеводское управление государсвенной полиции оп. 9-а. Д. 442. Информации воеводской коменды государственной полиции, поветовых староств Тернопольского, Львовского и Станиславского воеводских управлений о действиях членов ОУН, 26. 01. 1933 г. – 22. 02. 1934 г., 62 л.

434. Держархів Волинської обл. Ф. 1 Волынское воеводское управление г. Луцк

225

оп. 2-а. Д. 352. Списки местностей и организаций находящихся под влиянием ОУН и КПЗУ, 20. 09. 1937 г. – 29. 09. 1937 г., 24 л.

435. Держархів Івано-Франківської обл. Ф. 78 Снятинское поветовое управление государственной полиции оп. 1. Д. 35. Донесения участковых команд государственной полиции о деятельности украинских кооперативных обществ “Маслосоюз” на территории Снятинского повета, 07. 08. 1933 г. – 07. 10. 1933 г., 25 л.

436. Держархів Івано-Франківської обл. Ф. 69 Станиславское поветовое управление государственной полиции г. Станислав оп. 1. Д. 907. Переписка с постерунками полиции Станиславского повета о деятельности “Окружного союза украинских кооператив” в повете, 26. 01. 1938 г. – 21. 09. 1938 г, 122 л.

437. ЦДАГО України Ф. 269 Колекція документів “Український музей у Празі”. Кінець ХІХ ст. – 1948 р. оп. 3. Спр. 16. Український політико-економічний тижневик “Новий шлях”, Канада, Едмонтон Ч. 11, 15. 03. 1932 р. – 02. 04. 1935 р., 5 арк.

438. Держархів Івано-Франківської обл. Ф. 2 Станиславское воеводское управление оп. 1. Д. 690. Донесения поветовых староств и докладные отчеты деятельности Украинской военной организации (УВО) на территории Станиславского воеводства, 12. 02. 1929 г. – 08. 03. 1929 г., 181 л.

439. Держархів Рівненської обл. Ф. 30 Ровенское поветовое староство оп. 18. Д. 2120. Переписка с Волынским воеводским управлением о деятельности политических партий и их членов на территории повета, 15. 01. 1932 г. – 23. 12. 1932 г., 123 л.

440. Ковалевський О. Поміж двох сил / О. Ковалевський // Господарсько-кооперативний часопис. – 1928. – 23 травня. – Ч. 21. – С. 1–2.

441. ЦДАГО України Ф. 269 Колекція документів “Український музей у Празі”. Кінець ХІХ ст. – 1948 р. оп. 3. Спр. 70. Ілюстрований популярний часопис “Новий час”, Львів Ч. 5, Ч. 261, 17. 01. 1930 р. – 06. 02. 1935 р., 14 арк.

226

442. Держархів Рівненської обл. Ф. 33 Прокуратура Ровенского окружного суда оп. 4. Д. 74. Отчет и рапорты Волынского воеводского управления и бригады “Волынь” корпуса пограничной охраны об общественно-политическом состоянии на територии воєводства, 09. 01. 1935 г. – 20. 12. 1935 г., 330 л.

443. РГВА Ф. 380 к Взвод жандармерии “Тернополь” дивизиона жандармерии Корпуса охраны границы Польши. 1927–1939 гг. оп. 1. Д. 659. Месячные бюллетени общественно-политического отдела о деятельности общественно-политических организаций и партий и о положении национальных меньшинств на территории Волынского воеводства, 19. 01. 1938 г. – 28. 12. 1938 г., 172 л.

444. Савчук Б. Корчма: алкогольна політика і рух тверезості в Західній Україні у ХІХ – 30-х роках ХХ ст. / Борис Савчук. – Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 2001. – 248 с. – Бібліогр. : с. 234–246.

445. З Волинських “ідиль” // Новий час. – 1935. – 30 серпня. – Ч. 192. – С. 2.

446. Наша відповідь на зміну протиалкогольного закону // Новий час. – 1931. – 6 квітня. – Ч. 37. – С. 1–2.

447. Долганов П. Єврейський вектор українського націоналізму: економічний аспект / Петро Долганов // Історичний журнал. – 2009. – № 5. – С. 75–83.

448. Держархів Івано-Франківської обл. Ф. 72 Тлумачское поветовое управление государственной полиции оп. 1. Д. 15. Информации Станиславского следственного управления и участковых команд государственной полиции о деятельности ОУН, 07. 01. 1933 г. – 09. 01. 1934 г., 238 л.

449. Держархів Івано-Франківської обл. Ф. 78 Снятинское поветовое управление государственной полиции оп. 1. Д. 49. Переписка со Станиславской воеводской командой государственной полиции о деятельности украинских националистических организаций (ОУН, УВО, Пласт) на территории Снятинского повета, 27. 03. 1933 г. – 23. 11. 1933 г., 201 л.

450. Держархів Тернопільської обл. Ф. 281 Борщівська повітова команда державної поліції оп. 1.

227

Д. 776. Распоряжение следственного управления поветовой команды государственной полиции и донесения постерунков о деятельности украинской общественной организации “Видродження”, 1932 г., 22 л.

451. ІІ-ий український господарський етап. Польська газета про наш союз // Торговля і промисл. – 1936. – 1 березня. – Ч. 5. – С. 4.

452. Паньківський К. Народи Галичини в історичній перспективі. Фрагмент із 2-го тому споминів / Кость Паньківський. – Торонто, 1965. – С. 34–38.

453. Долганов П. Роль професійних організацій торговців у формуванні ідеології українського націоналізму // Сторінки історії: Збірник наукових праць / [відп. ред. Н. Ф. Гнатюк]. – К. : ІВЦ Вид-во “Політехніка”, 2009. – Вип. 28 – С. 160 – 172.

454. Держархів Івано-Франківської обл. Ф. 69 Станиславское поветовое управление государственной полиции г. Станислав оп. 1. Д. 953. Переписка с органами полиции Станиславского воеводства о деятельности Союза украинских купцов в городе Станиславе, 14. 03. 1939 г. – 19. 03. 1939 г., 20 л.

455. Нові небезпеки. Примус бранжових організацій. – Купецький ценз // Торговля і промисл. – 1935. – 1 лютого. – Ч. 3. – С. 3.

456. Качараба С. Етапи еміграції євреїв із Західної України в Палестину у 1919–1939 роках / Степан Качараба // Дрогобицький краєзнавчий збірник / Відпов. ред. К. Кондратюк. – Спецвипуск. – Дрогобич, 2002. – С. 313–325.

457. Єврейське питання в світлі української політичної опінії // Діалоги. Квартальник громадсько-політичний та літературний. – 1988. – Ч. 19–20. – С. 237–243.

458. Паньківський К. Роки німецької окупації (1941–1944) / Кость Паньківський. – Нью-Йорк ; Торонто : Ключі, 1965. – 480 с.

459. Держархів Івано-Франківської обл. Ф. 2 Станиславское воеводское управление оп. 1. Д. 2111. Переписка с Долинским поветовым староством о распространении членами ОВП листовок антисемитского содержания, 08. 10. 1934 г. – 16. 03. 1935 г., 22 л.

460. Мицюк О. Жидівство за доби історичного перелому / Олександр Мицюк // Розбудова нації. – 1932. – Ч. 9–10. – С. 253–256.

461. Українці й жиди // Новий час. – 1937. – 27 липня. – Ч. 162. – С. 2.

462. Держархів Івано-Франківської обл. Ф. 2 Станиславское воеводское управление

228

оп. 3. Д. 309. Личные учеты и характеристики украинских кооперативов Богородчанского повета, б. д., 68 л.

463. ЦДІАЛ України Ф. 205 Прокуратура апеляційного суду, м. Львів. 1894–1943 рр. оп. 1. Спр. 447. Оперативные донесения президиума Станиславского воеводского управления о политическом положении за первое полугодие 1927 г., 25. 05. 1927 г., 98 л.

464. ЦДІАЛ України Ф. 205 Прокуратура апеляційного суду, м. Львів. 1894–1943 рр. оп. 1. Спр. 441. Информация Львовского воеводского управления о политическом положении за декабрь 1926 г, декабрь 1926 г., 37 л.

465. Держархів Тернопільської обл. Ф. 281 Борщівська повітова команда державної поліції оп. 1. Д. 686. Сведения поветовой команды о проведении дня “Районовего свята кооперативного”, 17. 07. 1930 г. – 04. 08. 1930 г., 14 л.

466. РГВА Ф. 380 к Взвод жандармерии “Тернополь” дивизиона жандармерии Корпуса охраны границы Польши. 1927–1939 гг. оп. 1. Д. 658. Месячные бюллетени общественно-политического отдела Волынского воеводского управления о деятельности политических организаций и о положении национальных меньшинств на территории воеводства, 20. 03. 1937 г. – 25. 10. 1937 г., 60 л.

467. РГВА Ф. 380 к Взвод жандармерии “Тернополь” дивизиона жандармерии Корпуса охраны границы Польши. 1927–1939 гг. оп. 1. Д. 656. Месячные сводки Волынского воеводства об общественнополитическом и национальном положении на территории воеводства, 25. 01. 1939 г. – 23. 08. 1939 г., 139 л.

468. Держархів Івано-Франківської обл. Ф. 2 Станиславское воеводское управление оп. 1. Д. 1590. Переписка с Министерством внутренних дел и поветовыми староствами о деятельности украинских националистов на территории воеводства и списки членов ОУН, 10. 01. 1939 г. – 10. 08. 1939 г., 122 л.

229

469. Держархів Рівненської обл. Ф. 33 Прокуратура Ровенского окружного суда оп. 4. Д. 83. Обзор состояния и деятельности партий на територии Волынского воеводства, 09. 01. 1936 г. – 18. 12. 1936 г., 237 л.

470. Великий політичний процес на Волині // Новий час. – 1937. – 17 грудня. – Ч. 280. – С. 9.

471. Функції рідного промислу і торговлі // Торговля і промисл. – 1937. – 15 травня. – Ч. 10. – С. 1.

472. Баричко В. За доцільну розбудову і поширення рідного промислу / В. Баричко // Новий час. – 1935. – 22 травня. – Ч. 111. – С. 2.

473. Чи потреба нам боротьби з алкоголем // Новий час. – 1932. – 11 березня. – Ч. 54. – С. 3.

474. Держархів Тернопільської обл. Ф. 276 Збаразька повітова команда державної поліції оп. 1. Д. 668. Информации воеводских и поветовых коменд полиции о политической деятельности Организации украинских националистов, 21. 02. 1931 г. – 16. 12. 1931 г., 178 л.

475. ЦДІАЛ України Ф. 387. Особистий фонд Володимира Левинського оп. 1. Д. 10. Статті надруковані в журналі “Нові шляхи” за 1929–1932 рр., 1932 р., 201 арк.

476. Натиск і відпір // Новий час. – 1935. – 22 травня. – Ч. 111. – С.1–2.

477. З села до міста // Новий час. – 1937. – 28 серпня. – Ч. 191.

478. Жидівський обіжник проти українських купців // Торговля і промисл. – 1937. – 15 лютого. – Ч. 4. – С. 8.

479. Держархів Івано-Франківської обл. Ф. 69 Станиславское поветовое управление государственной полиции г. Станислав оп. 1. Д. 772. Переписка с органами полиции Станиславского повета о деятельности украинских националистов в Станиславском повете, 02. 05. 1937 г. – 15. 09. 1939 г., 363 л.

480. Наказ хвилі (З приводу з’їзду адвокатів-українців чортківської судової округи) // Новий час. – 1935. – 27 липня. – Ч. 165. – С. 1–2.

481. Sprawozdanie z zycia mniejszosci narodowych za I kwartal 1933 r. – Warszawa, 1933. – S. 95–96.

482. Лозинський Р. Національний склад міського населення Галичини у міжвоєнний період (1919–1939 рр.) / Роман Лозинський // Матеріали

230

міжнародної науково-практичної конференції [“Українсько-польські відносини в Галичині в ХХ столітті”], (Івано-Франківськ, 21–22 листопада 1996 р.). – Івано-Франківськ : “Плай”, 1997. – С. 214–217.

483. Sprawy narodowosci ukrainskiej. Zycie gospodarcze // Sprawozdanie z zycia mniejszosci narodowych za II kwartal 1931 r. – Warszawa, 1931. – S. 35– 43.

484. Sprawy narodowosci ukrainskiej. Zycie gospodarcze // Sprawozdanie z zycia mniejszosci narodowych za I kwartal 1934 r. – Warszawa, 1934. – S.29– 33.

485. Felinski M. Organizacja i rozwoj spoldzielczosci ukrainskiej w Polsce / M. Felinski // Sprawy Narodowosciowe. – 1929. – marzec-kwiecien. – S. 215–227.

231

Наукове видання

Петро Долганов

"СВІЙ ДО СВОГО ПО СВОЄ": соціально-економічний вимір націотворчих стратегій українців у міжвоєнній Польщі Монографія

Технічний редактор Віталій Власюк

Підписано до друку 12.01.2018 р. Формат 60x84 1/16. Папір офсет. Ґарнітура «PT Serif». Друк офсет. Ум. друк. арк. 13,49. Наклад 100 пр. Зам. 3. Видавництво «Волинські обереги».

33028 м. Рівне, вул. 16 Липня, 38; тел./факс: (0362) 62-03-97; e-mail: oberegi97@ukr.net Свідоцтво про внесення до Державного реєстру суб’єкта видавничої справи ДК № 270 від 07.12.2000 р. Надруковано в друкарні видавництва «Волинські обереги».

232