Книга історій життя "Відпущення"

Ким би не був твій дід: КДБістом, воїном Червоної Армії чи УПА, чор­­­нобильцем, «афганцем», постраждалим євреєм, польським паном, де­­портованим кримським татарином, дисидентом, закатованим у ГУЛАЗі, чи слухняною ланкою системи, металургом чи карпатським ру­­­котвором, – він був людиною і прожив життя. Цінності твоїх пред­­ків – у твоїй свідомості. Які вони? Можливо, погляди іншого геть від­­різняються від твоїх, але що ти знаєш про «іншого» у своїй країні? Що лежить у його спадку? Яка історія його роду? Яке оточення і що фор­­мувало його погляди? Чому він такий, який він є? І чого можна у ньо­­го навчитися? Наша книга дає можливість подумати над відпові­дя­ми на ці питання.

Книга містить 22 життєві історії та інтерв’ю, взяті у 2010 р. у рамках проекту «Україна активна 2010: загоєння минулого» у 29-и людей з різним культурним, мовним, ет­ніч­ ним, ре­­лігійним, політичним та історичним підґрунтям з 13-и різних населених пунктів Пів­­но­чі, Півдня, Заходу та Сходу України. І це лише маленька частинка з мільйонів, на яких XX століття залишило свій відбиток. Відбиток, який ми не маємо права зігно­ру­ва­ ти, адже непроговорена, непримирена, непрощена, незагоєна історія має влас­ти­вість по­вторюватися. Ми не можемо забути минулого, натомість можемо спро­бувати ви­ слу­хати і зрозуміти одне одного, попросити пробачення і пробачити, від­пус­тити тя­гарі ми­­­нулого, аби разом будувати наше майбутнє. Сподіваємося, ця книга бу­де бодай по­ штов­хом до цього. Інтерв’ю подано мовою оригіналу (або за допомогою транслітерації): укра­їнсь­кою та ро­сійською зі збереженням регіональних та індивідуальних особливостей мов­лен­­ня. Книга содержит 22 жизненные истории и интервью, взятые в 2010 г. в рамках про­ек­та «Ук­раина активная-2010: исцеление прошлого» у 29-и людей из 13-и разных на­­се­лён­ ­ных пунктов на Севере, Юге, Западе и Востоке Украины с разным куль­тур­ным, язы­­ко­ вым, этническим, религиозным, политическим и историческим осно­ва­нием. И это толь­ко маленькая часть из миллионов, на которых XX век оставил свой отпе­ча­ток. Отпе­чаток, который мы не имеем права проигнорировать, ведь не­проговоренная, не­ ­про­щённая, незажившая история имеет свойство повторяться. Мы не можем за­быть прошлое, но можем попытаться выслушать и понять друг дру­­­га, попросить про­­щение и простить, отпустить бремя прошлого, чтобы вместе стро­ить наше бу­ду­щее. Надеемся, эта книга станет хотя бы толчком к этому. Интервью подаются на языке оригинала (или с помощью транслитерации): ук­ра­­инс­ ком и русском, с сохранением региональных и индивидуальных особен­нос­тей речи.

The book contains 22 interviews and life stories taken in 2010 in the framework of the Ukrainian Action: Healing the Past project from 29 people with different cultural, linguistic, ethnic, reli­gious, political, and historical backgrounds, from 13 different places in the North, East, West, and South of Ukraine. They are only a small sample of the millions of people, who have faced the challenges of the 20th century in Ukraine. Their experience must not be ignored since history, if not discussed, reconciled, forgiven, and healed, tends to repeat itself. We can not forget our past, but we can listen to each other and try to understand, forgive and ask forgiveness, and let the burdens of the past go in order to build our future altogether. We hope this book will give impetus to such a process.

The interviews are given in the original language or a transliteration of it: Ukrainian and Russian with preservation of regional and individual speech peculiarities.

Міжнародна громадська організація “Основи свободи” Міжнародний рух “Ініціативи змін”

відпущення Історії життя, зібрані в Україні в рамках проекту “Україна активна: загоєння минулого” Усі ці люди зробили спробу відпустити своє непросте минуле. Наскільки їм це вдалося та що прийшло навзамін – судити вам.

Львів • Видавництво “Свічадо” • 2012

УДК 159.922.4 ББК 88-58 В 42

Художнє оформлення Олексій Чекаль

Будь-яке повне або часткове копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення текс­т у статтей та зображень можливо з дозволу організаторів проекту за умови прямого по­­силанна на першоджерело. Погляди людей, викладені у цій книзі, необов’язково збігаються з офіційною позицією МГО «Основи свободи». Ми не несемо відповідальности за правдивість інформації, поданої під час інтерв'ю.

Книга вийшла друком завдяки фінансовій підтримці Посольства Королівства Норвегії в Україні. Дякуємо також ґрантодавцям проекту: товариству «ІнСецҐруп» (фонд ор­ганізації «Іні­ціативи Змін» у Швеції), Фонду Фріца Філіпса, благодійному товариству «Айрін Пре­ ствіч Траст» (Великобританія) та численним індивідуальним меценатам.

We would like to express our sincere gratitude and appreciation to the following, without whom this project would not be possible: those who kindly hosted us at their homes, shared their me­­ mories and lent support to us; volunteers who have devoted their time and energy to the pro­­ject.

We gratefully acknowledge the financial support of the Royal Norwegian Embassy in Ukraine for the publishing of the book. We also want to thank the other project sponsors: Fritz Philips Foundation (UK), InSatsGroup Society (the IofC foundation in Sweden), and Irin Preswitch Trust Society (UK), as well as the individual benefactors. The project was also sup­por­ted by the local com­munities, NGOs, societies, state and private institutions, city and settlement councils. Thank you all, our friends and supporters, we could not do it without you. В 42 Відпущення / Упор. Г. Буньо. – Львів : Свічадо, 2012. – 216 с.

ISBN 978-966-395-563-6

ISBN 978-966-395-563-6

УДК 159.922.4 ББК 88-58

© МГО “Основи свободи”

Велика подяка усім, хто долучився до реалізації проекту: людям, які гос­тинно прий­­­мали учасників проекту у своїх домівках, ділилися своїми спо­га­да­ми, до­­по­ магали у роботі, вкладали власні кошти, добровольцям, що не по­шко­­ду­вали сво­го часу та енергії. Організаційно проект підтримали місцеві громади, громадські організації, то­­ва­ рист­ва, державні та приватні установи, міські та селищні ради, зокре­ма: • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • •

Міжнародна громадська організація «Основи свободи» Міжнародний рух «Ініціативи змін» Центр політичної освіти, м. Київ, Україна НУО «Клуб молодих лідерів», м. Сімферополь, Україна ЛММГО «Студентське братство Львівської політехніки» Чернівецький місцевий осередок МГО «Міжнародний фонд «Взаєморозуміння і толерантність», м. Чернівці, Укра­їна База відпочинку ім. Соіча, с. Старий Салтів, Харківська обл., Україна Театр «Тимур», м. Харків, Україна Харківський літературний музей, Україна Кав’ярня «Куб», м. Харків, Україна Українська православна автокефальна церква, м. Харків, Україна Міське відділення Українського Союзу ветеранів Афганістану, м. Брянка, Луганська область, Україна Луганське обласне відділення Товариства Червоного хреста, Україна Спілка в’язнів німецького концтабору «Дахау», м. Сімферополь, Україна Хайдельберг-центр, м. Сімферополь, Україна Громада кримських татар АР Крим, Україна Грецька громада с. Чорнопілля, АР Крим, Україна Громада кримських караїмів АР Крим, Україна Національний центр паралімпійської та дефлімпійської підготовки і реабілітації інвалідів НКСіУ, м. Євпаторія, АР Крим, Україна Інформаційний прес-центр «Хаберлер Матбуат Меркезі» Майстерні кримськотатарських ремесел, м. Бахчисарай, АР Крим, Україна Центральний державний історичний архів України та електронний архів СБУ

• МГО «Запорізький Астрономічний Клуб «Альтаїр», м. Запоріжжя, Україна • Руське православне коло, м. Запоріжжя, Україна • Добровольці проекту «Дім у Баранівці», с. Баранівка, Полтавська обл., Укра­їна • Інститут релігійних наук св. Томи Аквінського, м. Київ, Україна • Агентство інформації, міжнародного співробітництва та розвитку «Чорно­биль­ІнтерІнформ», м. Київ, Україна • Селищний голова та громада с. Космач, Івано-Франківська обл., Україна • ЗОГО «Общество подкарпатских русинов», Закарпатська обл., Україна • Селищний голова та громада с. Лохово, Закарпатська обл., Україна • Товариство угорської культури Закарпаття (ТУКЗ-КМКС), с. Дерцен, Закарпат­сь­ка обл., Україна • Спілка воїнів-ветеранів, м. Мукачеве, Закарпатська обл., Україна • Мукачівська міська рада, Закарпатська обл., Україна • Український католицький університет, м. Львів, Україна • Львівська міська рада, Україна • Міжнародний конференц-центр «Ініціативи змін», м. Ко, Швейцарія • Фундація примирення у Південно-Східній Європі, м. Сібіу, Румунія • Організація допомоги чеченським біженцям «Теплий дім», м. Москва, Росія • Інститут практичної психології та психоаналізу, м. Москва, Росія • Німецький культурний центр ім. Гете, м. Москва, Росія • Товариство «Англо-Нордік Продакшн Траст», м. Кембридж, Велика Британія • Міжнародна організація «Ґлоубал Індіджінес Дайлоґ», м. Едмонтон, Канада • Організатори Австралійського Дня Вибачення (The Sorry Day) Щиро дякуємо Вам усім, друзі!

Ольга РІЗНИЧЕНКО Кав’ярня «Куб», м. Харків 13 червня 2010 р.

Ольга Різниченко народилася 1957 р. в Мелітополі в родині полковника радянської держ­­­­безпеки. Її оминуло ідеологічне виховання, бо батьки через роботу не мали на неї часу. Забезпечене дитинство, витівки у школі, волелюбний характер, хар­ ків­ське середовище золотої молоді та захоплення російською літературою в уні­­­вер­ситетські роки – усе це про пані Ольгу. Але бунтарський дух і прагнення до спра­ведливості виявилися також в організації та участі у протестах проти дій вла­ди різного рівня, дружбі з поетами-дисидентами та їх захисті, у неупере­ дже­­ній дослідницькій діяльності. Російськомовна Ольга почала цікавитися і ви­ вча­ти українську літературу, мову і врешті усвідомила себе українкою. Пані Оль­га за­кін­чила російську філологію у Харківському національному університеті ім. В. Н. Ка­ра­зі­на та аспірантуру в інституті літератури ім. Тараса Шевченка, але не захис­тила дисертації через оголошення про Чорнобильську катастрофу в день захисту. За­раз пані Ольга – провідний співробітник Харківського літера­ тур­­­ного музею, має донь­ку. «Потрібно осмислити, що країну треба будувати, по­­чинаючи з себе», – вважає пані Ольга.

Ольга РІзниченко – ОР Україна активна – УА

ОР: У мене через мою активність доволі часто виникали ситуації, коли, на­­приклад, поза моєю спиною багато чого говорили про мене. Казали, що я за­слана в націоналістичне середовище з гебістських кіл через те, що я на­ро­ди­ лась в родині полковника держбезпеки. Мій батько, Іван Антонович Клюш­­ ник, народився в 12-у році і походить з села Великий Самбір Сумської області. Бать­ка його забрали на фронт у Першу світову війну і той згодом за­гинув. Його

8

Відпущення

мати вийшла заміж ще раз, а мого батька передала бабусі з дідусем. Одним сло­ вом, він був сиротою, але здібною дитиною. Оскільки мій батько був грамотним і талановитим, чекісти йо­го забрали спочатку щось переписувати, а по­тім на навчання до “Казали, що я заслана Ки­єва. в націоналістичне Під час війни він був начальником контр­ середовище з гебістських розвідки «Смерш» 4-ої танкової бригади. Від­ кіл через те, що я сту­­паючи, на території Вороніжщини в заліз­ народилась в родині нич­ному містечку Ліски йому сподобалась полковника держбезпеки.” моя мама. Батько вказав на неї пальцем, і її за­ бра­ли на фронт також. Він до мами не під­хо­ див, а приставив свого камердинера Діка, щоб до неї не залицялись інші сол­ да­­ти. Перший раз мама завагітніла тут в оточенні під Харковом, коли бу­ло ду­­же мало вірогідності, що вони вийдуть з оточення. У воєнні роки батька направили в Закарпаття, спочатку в Ужгород, а по­ тім начальником МГБ в Берегово (це також містечко на кордоні). Там, як ме­ні роз­­повідали і я потім сама бачила, їм віддали величезний маєток якогось угорського адвоката. В Берегово народився мій старший брат в 45-у році, а сест­­­ра Людмила в 47-у році. Бабуся, мамина мама, розповіла мені одну історію. Якось вона гуляла з ма­­­ ленькими дітьми в парку. До неї підійшла жінка і спитала, як можна знай­ти Іва­на Антоновича Клюшника. Бабуся говорить: «Для чого він вам?» А та ка­же: «Я його дружина». Зрештою, з’ясувалось, що батько був одружений і не роз­лу­чився, а тут у нього вже друга родина. Треба було якось залагодити, бо його мог­­ли з партії вигнати і т.д. Одним словом, з першою жінкою їх роз­лу­чили. Йо­­го дочка Соня від першого шлюбу переїхала до Берегова і жила в ро­дині, де я народилась. Мама говорить, що спочатку було тяжко, бо мама вчи­лась на філ­фаці і вчила Соню, яка все життя хотіла бути лікарем. Соня кож­ного вечора перед сном писала мамі записочку про воєнних розлучниць і під подушку підсовувала. Морально це було важкувато пережити. Крім то­го, зрозуміло, як ста­вилось населення до загарбників. Бабуся мені говорила, що декілька разів ро­били атентат на батьків. З лісу приходили люди, ото­чували їх помешкання та хотіли розстріляти, але батьки весь час були на ро­боті, певно тому вижили, за­лишилися живими. Мамі не підходила тамтешня малойодиста вода, і вони перебрались ту­ди, де во­да м’яка. Тим більше, що і брат також почав хворіти енцефалітом. Пе­ре­ їха­ли в­они в Мелітополь, і батька там призначили начальником КГБ. І влас­не в Ме­літополі в 1957 році я народилась. Ми виросли не комуністами, а дійсно ук­ра­їнсь­кими патріотами, через те, що батьки не займались нашим вихованням, ні­якої такої ідеології нам не нав’язувалось. Оскільки вони пе­реїхали з Берегова, то, звичайно, як загарбники, привезли старовинну біб­ліотеку, меблі, багато доро­гих речей.

Ольга Різниченко

9

В нас була величезна квартира, няньки і ба­буся. Уявіть собі, що пе­ре­їхав­ ши до Хар­ко­ва, мене попросили приготувати яєчню. По-перше, я не зна­ла, як запалюються сірники, а по-друге, я просто ском­кала ці яйця і ки­нула на пательню. Я звик­ “Ми виросли не ла, що мені завжди при­носили у кімнату ви­ комуністами, а дійсно ключно те, що я хотіла. Моє дитяче життя від­ українськими патріотами, різ­нялось від життя ін­ших дітей тим, що я ма­ через те, що батьки не ла табори на морі і по­стій­но була на при­роді. займались нашим На відміну від інших дітей, в мене бу­ло гарне вихованням, ніякої такої хар­чування. Але, з іншого боку, я не ходила в ідеології нам не ди­тячий садок, а школу я не сприйняла. нав’язувалось.” Мій перший життєвий урок був такий, що один хлопець вдарив мене каменем по го­ ло­­ві, і в мене дуже текла кров. Я прийшла до­до­му, хотіла поскаржитись, ска­ зала, що мене вда­­рили. Тоді мені сказали, що ніколи в житті ні на кого не мож­ на скаржитись, щоб тебе за­хи­щали – ти маєш захищатись завжди сама. Цей хлопчик був хуліганистий, і я сама пішла та зробила йому те саме, що він зро­ бив мені. Я не була християнкою, я не зна­ла про заповіді милосердя до людей. Я їх не усвідомлювала. Якщо говорити про мою духовну біографію, то моє становлення як осо­ бис­тості розпочалося з того, що в три роки у мене було палке кохання з хлоп­­ чиком з двору, Сашою Найдьоновим. Саша колись по секрету мені ска­зав, що лю­ди складаються з кісток і м’яса – і це мене так вразило! Це була справж­ня тра­гедія. Я бачила, як бабуся курку розчісувала, шию їй звертала, кров текла. В моєму розумінні людина не має складатись з кісток і м’яса. Я ду­же довго пла­ кала. Мама розповідала, що якось вночі я до неї прийшла, ко­ли та спала, і за­ питала, чому людина така, як будь-яка річ: як трава, диван, – як все матеріальне, я не хотіла в це вірити. Це було моє перше потрясіння. Ще я дуже виразно пам’ятаю те, як старенька бабуся розповідала мені різ­ ні легенди. Я її так любила, що завжди прислухалася, чи вона жива, чи во­на ди­ше. І я тоді подумала: якщо всі ці люди – старші, молодші, мої ро­весники, якщо ми всі тлінні, то що тепер робити? Значить, нас всіх не буде! Я виходила на вулицю і в мене був такий стан любові до всіх, що я підходила до людей і ба­ чила в них скелет, мертву людину, яку покладуть в труну. Мені хо­тілося, доки лю­дина ще жива, обійняти її, розцілувати і сказати всім, що по­ки у нас є життя, ми маємо обов’язково один одного любити. Це були такі ди­тячі почуття, які в ме­ні і залишились. Я не була християнкою, але зрозумі­ла, що все повинно бути в рівновазі. І все, що я комусь зроблю неприємне, якесь зло, завжди до мене по­ вернеться і примножиться. Це розуміння було на яко­мусь інтуїтивному рівні. Через всілякі бабусині розповіді, як я тепер розумію, християнські (на­ приклад, про Варвару Великомученицю), в мене було відчуття того, що я мог­

10

Відпущення

­­ б зробити. Якщо хтось може віддати себе в жертву, то чи можу я себе від­да­ ла ти в жертву іншим так, щоби всі були щасливі? Наприклад, коли по те­леба­чен­ ню розповідали, що десь в Мозамбіку чи в Танзанії голодують діти, я могла про­тягом місяця, коли бабуся робила вареники з вишнями, один з’їсти, а всі інші кидати під шафу. Я вважала: все, що я не з’їм, ті діти в Танзанії десь зна­йдуть і їм буде “Якщо хтось може по­­жи­ва якась. [Сміється.] Зрештою, там миші віддати себе в жертву, за­ве­лися: бать­ки заглянули під шафу і по­ба­чи­ то чи можу я себе віддати ли цілий склад вареників, млинців, тіс­течок – в жертву іншим так, всьо­го, що я любила в дитинстві. щоби всі були щасливі?” А потім була школа, яку я абсолютно не сприйняла. Тобто з радянською шко­лою в ме­ не були дуже погані стосунки. Я не хотіла там сидіти і з першого кла­­­су до де­ сятого звідти втікала. У мене по­стійно виникав спротив до вчи­те­лів, які про­ бу­вали нам щось в голову ввести. Я власне і організувала цей спро­тив у класі. У мене завжди були проблеми і «неуд.» по поведінці. Най­біль­шими моїми дру­ зя­ми були діти з не­благополучних родин і з німецької околиці в Мелітополі. Я по­стійно в цю кол­о­нію втікала. Один раз в житті, па­м’я­таю, бать­ко­ві подзво­ни­ ­­ли, що я знов серед нім­ців. Батько зняв пасок і хотів мене побити, але ма­­ма не дала. А потім постійно запрошу­ва­ли бать­ків на педагогічні ради. Я при­­га­дую, як мама плакала і просила казати вчителям, що я так більше не бу­ду. В цей мо­ мент я себе уяв­ля­ла Зоєю Космодем’янською і думала про те, що я не здам­ся. Вже у випускному класі була така історія. Я пішла на дискотеку. Взагалі, те, що мене відпустили, був парадокс. Мене нікуди не відпускали, бо було ду­же строге виховання. Якщо бабуся бачила, що я гуляю з дівчатами під руч­ки на майдані або на вулиці, вона могла вийти і бити мене палкою по руках. Чи якщо я взяла останню цукерку зі столу, коли всі їли, то мене також на­казували. Я це за­пам’ятала на все життя. Так ось, була така історія. До моєї по­дружки чіплявся якийсь хлопець на дискотеці, а її хлопець, звичайно, за­хистив свою дівчину – вда­рив в око цього нападника. А той виявився сином на­чальника. Товариша моєї подружки забрали в міліцію, били по нирках та за­вели кримінальну спра­ ву. Пам’ятаю, що я тоді приходила до батька в КГБ і всюди казала, що буду про­тестувати і все робити для того, щоб хлопця не за­судили. Я питала, чи знає бать­ко, що взагалі в міліції твориться, як б’ють і відбивають людям нирки, і так б’ють, що не видно назовні. Я всіх учнів де­сятих класів підбила на те, щоб пі­ти в РВВС в той час, як цього хлопця мали су­дити. Це була моя перша про­ тестна акція. Ми пішли і зробили там пікет. В ра­дянські часи це було щось над­звичайне. Мабуть, мені все сходило з рук то­му, що я була дочкою начальника КГБ, в іншому випадку мені би цього не подарували. Ще пам’ятаю епізод приблизно в сьомому класі, який вплинув на фор­му­ вання мого характеру. Мені страшенно захотілося дізнатися на уроці, як до

Ольга Різниченко

11

ме­не ставиться клас і чи вони мене справді люблять. Я проковтнула прямо на уроці абсолютно свідомо відкриту булавку і хотіла знати, чи однокласники при­йдуть на мій похорон. Зрештою, мене тоді врятували. Важче було вже ме­не врятувати після випускного, коли все ж таки цього товариша подруги, хлоп­цята­тарина Ахметова засудили. Я вирішила, що все рівно цей світ на­стільки не­ справедливий, що я в ньому не хочу жити. Після ночі випускного я випила де­кілька пачок снодійного (папаверину) і отруїлася. Мене тоді від­качали, але я по­бачила, як дуже переживали мої батьки, і згодом до мене при­йшла думка, що більше такого я робити не буду. Потім треба було поступати. Моя старша сестра закінчила іняз. в ХДУ, тоді і вирішили, що я маю також поїхати в Харків. Мене привіз туди батько і по­­­їхав додому. На перші два іспити я пішла, а потім вирішила, що людина не мо­­­же так жити: народитися, потім школа, університет, заміж, діти. Мені стра­ ше­н­но хотілось порушити цю логіку. Мені здавалось, що так жити скуч­но. Я сі­ла в поїзд і вирішила поїхати в Сибір на БАМ. А тоді виходив журнал «Юність», де я начиталась всіляких оповідань про молодіжні будівництва і, од­ним словом, по­їхала. Мене почали розшукувати і оголосили у Всесоюзний роз­­шук. Зняли ме­не з поїзда, і я опинилася в родині, яка була знайома моїй сест­рі. Це родина де­к ана робфаку нашого університету. В той момент декан вже написав дисертацію і його перевели в Київ, а я жила з його сином, сек­ре­тарем комсо­ мольсь­кої організації університету, дружиною та дітьми сина. Спочатку я працювала в ЦНБ нашого університету. Тут я потрапила у свою стихію. Можете собі уявити: книжки 15 століття – і я серед них. Я пра­ цювала в фондах і мені треба було шукати і подавати книжки на замовлення. В мене часто було так, що приходить замовлення, а я по дорозі за цією книж­ кою чимось зацікавлюсь і мене потім в фондах розшукували, тому що я дуже за­­хоплювалась книжками і могла навіть заснути над ними. Потім в університеті на філфаці у мене виникла думка, що в цьому ви­ди­ мо­­му світі можна жити абсолютно умовно, і цей світ ти маєш сам собі ство­­ри­ти. Незважаючи на те, що в мені може назовні відбуватись, я можу спо­­кійно існувати в романтичній літературі. І навіть в університеті, коли я одру­­жилась, ніхто не міг зрозуміти, що з цією Клюшою (прізвисько від прізвища) твориться, бо вона живе десь і нічого не знає про матеріальний світ. Мене це дійсно не ці­­ кавило. Я думала, коли люди поцілуються, то від цього народяться діти. Ба­бу­ся казала, щоб я ніколи не цілувалась в уні­вер­си­ теті. Я так довго взагалі ні­чого про це не зна­­ла, “...в цьому видимому тому що мене це абсолютно не цікави­ло. світі можна жити Згодом, вже після закінчення уні­вер­си­те­ абсолютно умовно, і цей ту, мене розподілили в 55-у школу на Сал­­тівку, світ ти маєш сам собі і я там працювала буквально один день. Я при­ створити.” йшла в школу, і ме­не заставили вес­ти там урок.

12

Відпущення

Одна дитина підіймає руку і про­ситься вийти – я доз­­волила, потім інша – я і його відпускаю. Потім в класі не залишилось майже ні­­кого, і я пішла їх шу­ка­ти. Діти сиділи в туалеті і курили. Я з ними також сіла і почала курити і роз­­­мов­ляти з ними про життя. А коли зайшли завуч і директор і побачили, що в нас мирна бесіда в туалеті, з цигарками у руках, то в той же день мене зі шко­­ли вигна­ли. Потім мої родичі влаштували мене на кафедру російської мови в наш пе­ да­гогічний інститут. Працюючи там, улюбленим нашим місцем був Бу­хен­ вальд. Це була класна кав’ярня в Молодіжному пар­ку за палацом студентів, де збирались сту­ “Ми створювали групи денти-неформали і проводились неформальні актуалізації – збирались, вис­тавки. Там ми перезнайомились. А ще там спілкувались, а потім зби­ралась так звана «золота молодь», тоб­­то говорили, як тебе реально ді­ти ректорів (напр. дочка проректора Ста­ сприймають і ти мав до шева Оксана). Мені тоді ці­ка­во було і я дуже цього нормально пе­р ейнялась психологією. Ми створювали поставитись. ” гру­пи акту­алі­зації – збирались, спілкувались, а потім говорили, як тебе реально сприй­ма­ ють і ти мав до цього нормально поставитись. Зацікавившись проб­лемами під­­свідомості і начитавшись Мамардашвілі, Фрей­да, Юнга, мені бу­ло стра­шен­ но цікаво до­сліджувати психологію «золотої молоді». Мені запам’яталось, що тоді, на початку 80-х років, з’явились були у нас цеховики. Ни­­ми керували кримінальні авторитети. Ме­не тоді вразило те, що по телебаченню робили різ­ні викривальні передачі і говорили, що за­ареш­ тували підпільні цехи і т.д. У той же час ці кримінальні авторитети стояли з на­ми, пи­ли каву і активно спілкувались з дітьми кому­ніс­­тичної номенклатури. По­ст­­ко­муністична ево­люція нашого суспільства була зв’язана з пер­шими на­ пів­кримінальними структурами, які поступово зайняли керівні по­сади. Ще в університеті я вчилась на російському філфаці і українською мо­вою­ зов­сім не розмовляла. Мало того, в школі я також відмовилась вчити українську мо­­ву, і мені це було дозволено. Ви, можливо, чули, що престижно бу­­ло вчитись на російському філфаці, а на український потрапляли ті, хто не всту­­пив на ро­ сійський. Ми ставились до українського філфаку зверхньо. Ми чи­­тали поетів «Се­ребряного века», вивчали філософію, могли собі дозволити по­­їхати в МДУ і послухати лекції Аверенцева, Гаспарова та інших відомих фі­ло­софів. Я дуже зах­опилась «Серебряным веком». Після університету я хо­­тіла написати роботу про Марину Цвєтаєву, але тема Цвєтаєвої була за­бо­ронена. Я дуже хотіла всту­ пити в аспірантуру, і в мене була така мож­ливість. У Києві мій родич був в ЦК партії референтом секретаря КПУ. От він і за­про­понував мені переїхати в Київ та залишитись в інституті після закінчення аспірантури. Мені запропонували те­му Маяковського. Я сама сформулювала її: «Утопія в естетиці Маяковського». То­ді, власне, почався новий період в мо­єму житті, коли я вже о 9-й – 10-й вихо­

Ольга Різниченко

13

ди­­ла і сиділа в бібліотеці. Я пере­чи­тала всю радянську літературу про Мая­ковсь­ ­кого і вирішила, що мене це аб­солютно не влаштовує, тому що моя інтуїція зов­­сім по-іншому реагує на Ма­яковського, ніж те, що я читала в книжках. Тоді я поїхала в Ленінку, поча­ла вчити англійську мову і перечитала всю літературу Гар­в ардського універ­си­тету. Далі поїхала в Тарту, зайнялась школою Юрія Лот­мана. Згодом трапилось таке. Мене направили в колгосп із студентами. Поки во­­ни тягали буряки, я лежала і читала книжку. Раптом я впала в забуття. Я за­ пам’ятала це на все життя: переді мною був білий-білий просвітлений, тро­хи зо­лотавий, або сріблястий, такого немає в житті, простір. Він був струк­т у­ рований. Мене хтось покликав до кута, я підійшла. Голос мені сказав, що я маю бути в церкві, і тоді в житті в мене буде все добре (це було в 1985 ро­ці, рівно за рік перед Чорнобилем). А я була нехрещена. Це був такий мо­мент, коли перед мо­їми очима з’явилась концепція моєї дисертації, тобто я побачила перед со­ бою купол церкви, і там на тому місці, де мав сидіти Гос­подь Бог, сидів Мая­ ковсь­кий. Я зрозуміла, що маю готувати свою дисертацію на концепції філо­ софсь­кого антропоцентризму. І саме на цій основі була по­будована філософія ко­муністична і соціалістична. Зрештою, «людина мірило всіх речей», людина стає на місце Бога. Через цю концепцію людина йде до різ­них культів. А то­ талітарний режим – це останній ступінь ренесансної, ант­ропоцентристської мо­делі світу. І тоді я почала писати статті. Ми мали можливість дуже багато їздити по всьо­­му Радянському Союзі на різні конференції. Перше усвідомлення мене як українки відбулося на конференції в Єревані. Я була з темою: Брюсов і Цвє­ таєва. А там був педагогічний інститут ім. Валерія Брюсова. Була ніч, ко­ли ми при­­летіли з Києва, але нас все рівно очікували організатори кон­ференції. Вони нас повели спочатку в книгосховище, що в центрі Єревана, а по­тім до місцевої церкви. Організатори з такою гордістю роз­по­ ві­дали про своє місто, про свою істо­рію, що у “...у мене виникло мене виникло питання: а як я ставлюсь до сво­єї питання: а як я ставлюсь країни, до своєї істо­рії? Перед Єреваном ми до своєї країни, до своєї бу­ли в Прибалтиці, але там все було на­стіль­ки історії? ” чіт­­ко, пунктуально – з 9-ї години ран­ку до 8-ї вечора перебували на читаннях, і та­ко­го від­ чут­тя не бу­ло, як тут. В Єревані старались не так вже по­говорити про на­уку, як гос­тинно нас зу­с трі­ти і по-доброму поспілкуватись. На­с туп­но­г о ран­к у я проспа­ла початок кон­фе­ренції. І мені потрібно було якось знайти цей інсти­­ тут. Я вийшла і кажу двірникові: «Ска­жіть, а де у вас тут педагогічний інсти­­тут ім. Брю­сова?» А він мені каже: «Це який Брю­сов, це напевно той, який на­шого Єжі Че­ренця перекладав?» Ну ні­чого со­бі, думаю, там навіть двірники зна­ють кла­­сику своєї літератури, і ро­сій­сь­кої також.

14

Відпущення

Ще був момент на останньому курсі в інституті літератури, коли літак вже при­літав в Бориспіль. Я якось почала думати про наші золоті лани, наш прос­тір – це ж моя Батьківщина, що дуже відрізняється від того, що я по­ бачила в Єревані. В Грузії нас також надзвичайно гостинно приймали. Ми бу­ли в гостях у князя, професора-літературознавця. За звичаєм жінки були окре­мо, професори окремо. У них є свої звичаї, свій образ – духовний, мен­тальний. Я маю замислитись над тим, який є образ моєї країни, якою часткою її є я. Так, власне, почалось моє самоусвідомлення. В інституті літератури я попросила, щоб мені зробили екскурсію по Ки­ єву не з тими назвами, які є, а по Києву княжої доби, а потім наступний крок, одне за одним. Одного разу відбулась конференція молодих вчених в інсти­т уті літератури, і на ній був присутній Жорж Грабович, професор Гар­вард­ського уні­верситету. Він підійшов до мене і спитав, як я інтерпретую Ма­яковського, адже це дуже схоже на те, що їм викладали в університеті дру­зі Маяковського. І запропонував зайнятись українським футуризмом. Я спи­тала: «А що, такий є?» Бо, крім Тичини «Трактор дир-дир-дир», я абсо­лют­но не читала нічого з української літератури. Скептично і цинічно по­сміхнувшись, я сказала, що ме­ ні достатньо займатись великою російською лі­те­ратурою. Це був момент, від­ коли мене почали запрошувати на роботу в інститут літератури Академії наук ім. Горького в Москві. Мене включили в склад комісії, яка готує повне зібрання творів Маяковсь­ кого і запропонували залишитись в Москві, але треба зареєструвати фік­тив­ ний шлюб. Незважаючи на те, що я одружена, мені сказали, якщо є ба­жан­ня за­лишитись в Москві, то треба розлучитись. Я не могла збагнути, на­віщо мені за­­лишатись там. Мене не розуміли, бо будь-яка нормальна лю­дина тільки мріє за­лишитись жити і працювати в столиці. І в цей момент я зрозуміла різницю між Києвом і Москвою. Власне, ще на конференціях, де б ми не були (молоденькі і дуже експресивні), за нами, декількома дівчатами з інституту літератури, про­фесори ходили слідом, заходили на вечерю і т.д. А от російські дівчата, на­ ші однолітки, сприймали нас зверхньо, ніби «что-то цы­гане не едут, а вы тут при­ехали». Вони працювали в архівах, а у нас була аб­солютна щирість, відкри­ тість, якісь ідеї приходили і ми цим зразу ж ді­­лились. Я зрозуміла в чому різниця: там ску­ “...у нас була абсолютна па раціональність, жорстка, екс­пан­сивна, дуже щирість, відкритість, пе­дантична, бо там все розписано по годинах. якісь ідеї приходили і ми Наприклад, теле­фонувати ти мені можеш до цим зразу ж ділились. ” 9-ої, хоча в Києві у мене зі старшими колега­ми такого не було. Я дивувалась, що академіки при­ходять в інститут на конференцію лише після закінчення чергової частини се­ріалу про Ізауру. І я думала, як так мо­же в людях все поєднуватись. З одного бо­­ку, такі супер-вче­ні, а з іншого, їм подобається така дурня. Така кількість

Ольга Різниченко

15

тамтешнього лице­мір­с тва і зверх­ності зробили з мене патріотку Ук­раїни. В Москві я зрозуміла, що ні­коли би не хотіла жити в Росії. Уважне самостійне ви­вчення світової історії куль­т ури – російської, а потім української, привело мене до думки, що все ін­­телектуальне, що було в Росії, на чому поставала Мос­ ковія, є, власне, запо­зичене з моєї країни. У 1985 розпочалась перебудова. У мене захист дисертації був при­значений на 5 травня 1986 року, а 26 квітня стався вибух Чорнобиля. Я чесно при­їхала на свій захист в інститут літератури, а там тільки таблички були, як ми­ти руки та інше. Одним словом, там нікого не застала. Ситуація полягала в тому, що Ки­їв збирались евакуювати, і всі нормальні люди збиралися ви­їхати з Києва. Я з інституту літератури їду до вокзалу і ніколи в житті такого не забуду, щоб все­редині Київського вокзалу навіть неможливо було повер­ну­тись боком. Тут кри­ки: кричали вагітні, починались пологи. Це було на­стільки страшно, що я зро­зуміла ціну і сенс життя. Навіщо щось захищати, ду­мати про науку, коли світ доходить до такого ступеня безумства, що в один момент може припи­ни­ тись життя всіх? Ця паніка і стрес на мене впли­нули так, що я вирішила пере­ осмис­лити все своє життя. І знов-таки, повертаючись до ідей дитинства, коли не погоджуєшся з тим, що в тебе все розписано, якщо ти повинен і університет закінчити, і на­родити, і захиститись і т.д., власне це мене абсолютно не влаштовує. Ще оста­точно не повернувшись до Харкова, я вже в 1987-1988 роках в Києві зв’язалась з літе­ра­ тур­ними молодіжними угрупуваннями. Моїм улюбленим поетом був ки­ївсь­ кий поет Стас Міхновський, який на той час активно друкувався в «Мо­лодій Україні». Згодом я дізналась, що це онук Миколи Міхновського, який прого­ лосив самостійну Україну тут у нас перед старою будівлею уні­верситету. І ось з угрупуванням Міхновського ми стали зустрічатись в бу­дин­ку кіно, активно пра­цювати, давати їм книжки також і з історії української лі­тератури. На початках, коли люди приїжджали на перші пікети чи мітинги, то, як заведено було, базувались на Грушевського в інституті літератури. Поступово інсти­т ут літератури в Києві ставав бастіоном підготовки революційних по­дій. Звід­­ти ми виходили і йшли до Маріїнського па­лацу. Був такий момент істини для мене, “Поступово інститут коли я вже перезнайомилась зі всіма хлопцями літератури в Києві ставав і дівчатами з Тер­нополя, Львова, які спали бастіоном підготовки прос­то на матрацах у відділах літератури, а революційних подій.” зран­ку ви­ходили на пікети. Одного ранку, ко­ ли ми вийшли кричати «Ганьба!», я по­ба­чила сво­­го родича, який, власне, забрав мене до Ки­єва, оскільки він був ре­фе­рентом Іваш­ка. Ми стоїмо з каменю­ка­ми, кричимо «Гань­ба!» і були готові вже їх ки­да­ ти. Родич мене побачив і запитав, як я мог­ла тут опинитись, на що я йо­му ска­ зала, що обрала свій шлях.

16

Відпущення

У мене був чіткий вибір: або залишитись пра­­цювати в університеті в Ки­ єві і мати все, або іти по життю самій. Зрештою, я поверну­лась до Харкова, не з­­­­хис­тилась. Тут у зв’язку зі зміною кон’юнктури в пед­інституті мені сказали, що я їм не потрібна. Я не знаю як, але опинилася я в на­­­шому інституті і стала сек­­ретаркою кафедри іноземних мов. Там я займа­лась тим, що сиділа, читала свої книжки і писала вірші. Якось заходить рек­тор. А ректор там був пар­ тайгеноссе1 ще із старих часів: коли він десь захо­див, всі мали перед ним ста­ти і чекати, що він тобі скаже. Ось він заходить, а нікого немає. Я сиджу, чи­ таю­, повернулась на нього, привіталася і далі чи­т аю. Я навіть не знала, що це ректор. Він побагровів і раптом кричить: «Встать!». А я кажу: «А чому я по­­винна перед вами вставати? Якщо б ви були га­­лантною людиною, то ви по­ вин­­ні були б самі вста­ти, якби до вас зайшла жін­­ка. А я, як жінка, маю право пе­­­ред вами не стояти». І зразу ж після того до мене прибіг чоловік, який мені сим­­­­­патизував. Він зараз ректор Шейко, а то­­ді був завкафедрою російської лі­ те­ра­­­­тури. Він мені переказав, що мене хо­чуть забрати в психушку, бо ректор на ме­­не на­писав. В цей час через знайомих не з Харкова, а тих, хто був зі мною на різних кон­­­ференціях, мені зателефонували і попросили зі мною зустрітись, бо в Хар­­ ко­ві було багато неформальних поетів. І зрештою, я запропонувала зі­брати цих поетів і зробити вечір. Це було наприкінці 1987 року. Вони зібрались і це бу­ло угру­пування «Літературні терористи» під керуванням Домб­ровського. Бу­ли і Інночка Захарова, і Женя Захаров. Я мала бути ве­дучою цього вечора. А були це вже часи відлиги. І ось до мене підходить лю­дина з «ксивою» і говорить: «Тут есть один украинский ЦРУшный поэт, и ты не должна ему давать слово, так как он занимается контрабандой денег». Я се­бе вважала не літературним кри­­тиком, а адвокатом поетів. Поети є вті­ленням творчої і духовної свободи. Оскільки держава – це апарат насильства, то я буду їх охоронцем і адвокатом. При­родньо, що цьому Степану Сапеляку я дала слово першому. Він згодом став лауреатом Шевченківської премії. А я цим вчинком накликала на себе гні­в і всякі підозри. Ми поступово почали виходити на площу. І після цього поетичного вечо­ ра Степан Сапеляк запросив мене на перший пікет в Харкові. Це було 9 трав­ня 1988 року. Ми підійшли до метро «Історичний музей», коли почався дощ. Там був Генріх Ованесович Алтунян, Марія Михайлівна Луговенко і де­кілька лю­ дей, які тільки вийшли з зони та мали виїжджати за кордон. Се­ред них був Са­пеляк і мій другий чоловік Валерій Бондар. Це був для мене пер­ший шоковий урок. Ми стали колом і хтось почав читати «Кобзаря» Шев­ченка. Нас зразу ж ото­чили люди в чорних костюмах і почали всіх витискати. Че­рез дощ ми спус­ тились в метро, стали біля кіосків і продовжували там чи­тати Шевченка. В той

1

Parteigenosse (нім.) – «товариш по партії», товариш.

Ольга Різниченко

17

час як Сапеляк читав Шевченка, до нього тут же пі­дійшли, заламали руки, за­ брали торбу. «Кобзар» підхопила Марія Ми­хай­лівна, почала далі читати. До неї також підійшли люди в чорному, але один з натовпу почав битись в епі­ лептичному припадку – чи то була імітація, чи що, проте нас почали розганяти. Це був мій перший такий досвід. Через деякий час Сапеляк прийшов до мене в академію культури і за­ просив взяти участь у пікетах, які тоді вже почали організовувати біля па­м’ят­ ­ника Шевченка. Кожного дня ми виходили на площу і вимагали дозволу но­ сити українську символіку і підняти український прапор над Верховною Ра­­ дою. Кожного дня нас арештовували. В серпні 1989 року заарештували Андрія Черемського і Степана Сапеляка, їх мали судити, і вони оголосили там суху го­лодовку. Кожного дня відбувались за­­сідання судів. Ми постійно там пе­ре­ бували. То­­ді я відчула дуже велику під­трим­ку, бо ми весь час були поряд. Ці суди по­с тійно “Кожного дня ми виходили перено­си­ли, і ми не знали, де вони є. на площу і вимагали Одного разу я з іще однією жінкою за­хо­ дозволу носити українську димо в РВВС і бачимо на верхній сходинці символіку і підняти здо­­ровенного міліціонера. Я запитала, де під­ український прапор над суд­­­ні, а він мене послав матом. Я, молоденька Верховною Радою. Кожного і начитана романтичних книжок дівчинка, дня нас арештовували.” стою перед ним і говорю, що зараз дам йому ля­­паса за такі слова. Мені зразу ж скрутили руки і відвели в відділок, де я якийсь час перебувала з дівчатами лег­кої по­ве­ дін­ки і читала їм вірші. Після знайомства вони були мені при­єм­ні­шими, ніж на­ша міліція. А на мене тут же ж завели кримінальну справу. Ме­­не відразу хо­ ті­ли посадити, але потім відпустили з умовою, що через мі­сяць розпочнуть вже допити. Я поїхала до мами. Там надумали мене по­ста­ви­­ти на шлях істини. По­тім мене викликали в КГБ, про що я зразу ж повідом­ля­ла правозахисникам і, звичайно, нікуди не ходила. Прийшовши вперше на до­­пит, мені сказали спо­ чат­к у, що все нормально, що я ж нічого не зробила то­­му міліціонеру, але на завт­ра потрібно прийти і все буде гаразд. Наступного дня я прийшла на ту ж са­­­му годину, і зі мною була Інга Захарова. До мене від­­разу: «Ваше имя. Ваша фа­­милия». Я: «Ви ж знаєте моє ім’я». Тут мені ку­ла­­ком по столу: «Ану отвечай!» Ну і почалося. Один поганий слідчий мені ска­­зав, що мене посадять за те, що я нанесла «тяжкие телесные повреждения» мі­­ліціонеру – ушкодження «слизис­ той оболочки рта». Одним словом, потім зна­йшлися свідки, які розповіли, що я себе зухвало й нагло поводила. На той час мій перший чоловік закінчував «русский как иностранный» тут в університеті і отримав скерування в Індію. Мені сказали, що все буде в по­­­­ряд­ку, ніхто мене судити не буде, але я маю зібрати манатки і зараз же їхати з чо­ло­віком в Індію. Я вважала, що я прожила таке солодке життя, а хтось

18

Відпущення

страждав, сидів по тюрмах, тому я хоч чимось маю прислужитися і зро­­бити хоч щось для тих людей. Мушу сказати, що коли мене забрали в мі­лі­цію пер­ ший раз, то єдина лю­дина, яка прорвалася і сказала, що тут так са­мо буде си­ ді­ти, поки мене не ви­пустять – це Валерій Бон­­дар, художник. Ми тоді втрьох дру­жили, оскільки я пи­сала про Сапеляка стат­ ­ті для за­кор­донної пре­си, а Валя малював йо­­го “Я вважала, що я прожила книж­­ки, які також ви­ходили за кор­до­ном. Ну таке солодке життя, і, зреш­тою, так ста­лося, що чоловік по­­дав на а хтось страждав, роз­ лучення саме в той момент, коли на­­ді мною сидів по тюрмах, мав бути суд. І в ме­не вийшло так – розлучення тому я хоч чимось маю з чоловіком, то­ва­риські суди: ко­ли, наприклад прислужитися і зробити в будинок, де ми жили, прихо­див управдом і хоч щось для тих людей.” всі разом обго­во­рювали мою поведінку і за­с у­ джували ме­не. Це було важко пе­­режити – всі ті суди, слід­чі, домкоми. В той час я вже працювала в му­зеї, то­му очевидно, що і музей залучили та­кож до того, щоб проводити зі мною роз’яс­­нювальну ро­ боту. Зрештою, все за­кінчилося добре з тим судом, оскільки ме­­не за­с удили умовно на 2 роки по ст. 206 частині ІІ, а музей взяв мене на по­ру­ки. Після цього ми почали дуже активно створювати першу експозицію «Ук­ ра­їнська Голгота», і я почала всюди їздити, спілкуватися з українськими дітьми, від­кривати письменників. Відкриття «Розстріляного відродження» бу­ло для мене шоком. Всі ці перші роки пройшли для ме­не під впливом тої куль­т ури, яку я для себе “Всі ці перші роки пройшли від­кривала, тобто української культури ХХ сто­ для мене під впливом тої л ­ іття. У 1996 році мене запросили в Амери­ку культури, яку я для себе чи­тати лекції з української літератури для ук­ відкривала, тобто ра­їнської діаспори. української культури Коли я приїхала звідти, в нас виникла си­ ХХ століття.” туація, коли хотіли відібрати приміщення му­ зею, навіть вже були продали його якомусь рес­­торану, «Євро­пейсь­кому», здається. У нас зем­ля – в підпорядкуванні міста, а сам музей – в під­порядкуванні області. Ми і досі наражає­мось на такі ножиці, бо у нас ще не­вирішена проблема з землею, і тому мо­жуть в будь-який момент за­крити музей. Всупереч адміністрації я відправила те­леграму Клінтону, що упо­сліджу­ється останній осередок української куль­т ури в Харкові. На Клінтона бу­ло ду­же сильне лобі з боку Українського кон­гре­сового комітету Америки. Во­ни, зви­чайно, ці телеграми передали Клін­то­ну. До того ж Роня Рузинська, дру­ жина Ас­кольда Лозинського, дружила з Хілларі. Одним словом, склалося все доб­ре – Клінтон протест переслав до Куч­ми, а Кучма надіслав цей протест в Хар­ків. Всі бу­ли шоковані і не знали, що з нами робити, але в той момент ви­ рішили, що кра­ще нас не чіпати.

Ольга Різниченко

19

У 1991 році до Харкова приїхав Микола Шатилов, представник Ор­га­ні­за­ ції укра­їнських націоналістів, для створення фасадної організації для ОУН, бан­­­дерівців, Конгресу Українських Націоналістів. Зрештою, звернулися до Ва­ ле­рія Бондара з тим, щоб створити Конгрес, установчу конференцію. Я вже то­­­ді була розлучена, але з Бондарем ми ще не були одружені. Мені дуже хо­­ті­ ло­ся йому сподобатися, і я взялась за організацію цієї конференції. Після моєї до­­повіді на конференції, мене запросили до Києва. І вже на загально­ук­ра­­їнсь­ кій конференції мене ввели в провід Конгресу українських націона­ліс­тів від Хар­ківської області. Власне з пані Славою Стецько, головою Органі­за­ції Ук­ раїнських Націоналістів, в мене були дуже теплі стосунки. Вона мала над­зви­ чайно великий вплив на формування моєї особистості. Це був період з 1993 до 2002 року, коли я активно займалася політичною діяльністю. Після то­­го, як я зроз­уміла, що реформування і якісь серйозні перетворення Кон­грес та­кож не мо­же зробити, тому що там різні стосунки між людьми, так само, як і в будьякій іншій організації. До того ж померла пані Слава, я ви­йшла з Конгресу. Будучи людиною націоналістичних переконань, я вирішила, що свої дум­ ки і розуміння світу я буду втілювати через експозиції в музеї. А ще буду ство­ рю­­вати навколо себе середовище не тільки із поетів, чи літературознавців, а влас­не ось таке модерне, таке суперовське середовище інтелектуальних, ве­се­ лих, кмітливих людей. Першим прийшов на початку 90-х Сергій Жадан. Він при­­йшов до Валерія Бондара, бо Бондар був для молоді гуру на той час. Але Ва­­ле­рій на­правив його до мене, щоб той показав мені свої вірші. Жадан у сво­ єму білому шалику з’яв­ляється переді мною, кладе мені свої вір­ші (а я сиджу за ма­шин­­кою) “...я вирішила, що свої і каже: «Я не знаю хто ви, але ви за­раз про­ думки і розуміння світу чи­­таєте і будете зай­ма­­тися моєю твор­­­чіс­тю». я буду втілювати через Влас­­­не тоді так і сталося: прийшов Сер­гій в експозиції в музеї.” му­зей, йо­­­г­о вигнали, а я його взяла до се­бе в від­­діл. Жадан спав на тому зна­менитому ди­­­­­ вані Тичини, який потім став міфом. Диван, який поєднує по­коління ук­ра­їнсь­­­­­­ ких поетів, на якому вони сидять і лежать, коли приїжджають до Хар­кова. І зараз перебуває цей диван в експозиції, куди ми сьогодні не можемо за­ й­ти [усміхається]. Насправді я сама в цьому винна. Я просто чесно сказала Іри­ні, нашій директорці, який ми хочемо провести захід. Ми сказали, що це буде екологічна проблематика, що будуть читати вірші, буде звучати музика. І ні слова про те, що це буде за період, що там буде звучати оркестр імені Кер­ні­ са і т.д. Я не втручалася в те, що підготувала сама молодь, бо лежала в лі­кар­ні і ли­­ше о 12 годині я перечитала прес-реліз. Оскільки моє відношення до хар­ ківської влади абсолютно тотожне позиції молоді, то я не подумала про те, що наш музей є все-таки комунальною власністю міста, а ми є в струк­т урі цього міс­та. Я не розуміла, що це може наразити музей на страшну не­безпеку. І дійс­

20

Відпущення

но, вже зранку Ірині Василівні подзвонили і сказали, що му­зей висить на воло­ син­ці. Мені дуже соромно через такі свої пристрасні емо­ції, адже треба завжди ви­важувати свої дії. Я знаю, що я часто дію насправді ду­же імпульсивно, і це шкодить не тільки мені. На мою думку, жодні політики нічого не зможуть зробити, все-таки зни­зу су­спільства має піти якийсь спротив. Той рух починається не з полі­ти­ки, а із со­лідарності. От політики не були готові до того, що збереться так ба­­гато лю­ дей на Майдані під час Помаранчевої революції. Я пам’ятаю, що вже вночі десь 22 листопада, ми почали са­мо­організовуватися, тобто ми там всі перезна­йо­ милися між собою і почали ви­би­рати п’ятір­ку людей, які не повинні допус­ти­ти військові фор­мування до Верховної Ра­ди. Ми розробили свої струк­т у­ри, свої за­сло­ни. Це не була іні­ціатива згори, це була наша ініціатива. Ми живемо в структурі якоїсь жорсткої дер­жавної ієрархії, і українцям справді важко існувати. Наш волюнтаризм, наша анархічна вдача, наш інди­ві­ ду­а лізм – всі ті переваги в кожному із нас приз­водять до того, що часто ми не можемо “На мою думку, жодні ні­­чого зробити з цією країною. Але форму­ політики нічого не ван­ ня якоїсь абсолютно нової ідеї, ме­ні вида­ зможуть зробити, всеєть­ся, має початися знизу. Всі оці думки весь таки знизу суспільства час обговорюються, мусуються в історії укра­ має піти якийсь спротив.” їнської суспільної думки. Ось, наприклад, в Хар­кові Міх­новський і Хоткевич ніяк не могли знайти спільної мови. Міхновський вва­жав, що Україна має розвиватися і ста­ вати державою за принципом пар­тійності. Починали створюватися партії. А Хоткевич весь час наполягав на тому, що ці ідеологічні партії не є органічними для української ментальності, і держава має створюватися за принципом про­ фесійних громад, які мають від себе когось висувати поза будь-якою ідеологією. На його думку, всі мають бу­ти українцями, всі мають бути патріотами, але не ді­литися ідеологією, яка в принципі одна від одної, національна від патріотичної, не відрізняється. Вва­­жалося, що через професійні середовища, які б просували сво­їх кращих лю­дей, можна було б створити представництво, яке би здійс­ню­ вало функ­ці­о­ну­вання країни. Оця проблема не втратила своєї актуальності і до сьогодні. УА: Дякую. Ви з нами дуже щиро поділилися життям. Якби ми були Ва­шими дітьми, що би Ви могли нам порадити на основі свого жит­тя, що би Ви хотіли донести нам? ОР: Я не те що є абсолютною послідовницею філософії Сковороди, мені до ньо­го далеко. Але я вважаю абсолютно правильним, що людина може бу­ти­­ щас­­ливою тільки тоді, коли вона нарешті відчує своє покликання, до чо­го б це по­кли­кання не проявлялося. Ти можеш бути двірником і це тобі просто по­­­

Ольга Різниченко

21

добається, ти гарно прибираєш вулиці і т.д. Головне – не займатися тим, чо­го ти не любиш. Я думаю, що це неправильно, коли людина чимось не своїм займається в житті, вона відчуває сама цей дискомфорт, і цей дискомфорт передається на її оточення. Якщо вона нещаслива, негармонійна все­редині – не буде гармонії і навколо неї також. І це найголовніше. До того ж треба весь час не зупинятися. Є люди-рівнини і є люди-аль­пі­ ністи, мабуть. Процес духовного вдосконалення є абсолютно безмежним. І жит­тя полягає в тому, щоб розуміти, що ко­жен наступний Божий день – єди­ ний і ніколи більше в житті не по­вто­рить­ся­. І ставитися треба до кожного дня як до тво­­ру мистецтва. Як поет творить вірш, так ти твориш кож­ний свій новий день. А це “Як поет творить вірш, озна­чає дуже багато. Навіть те погане, що ти так ти твориш кож­ний зро­­­бив, тре­ба переосмислити дуже жорстко, свій новий день.” бо це та­­кож твій власний досвід. Мож­ливо, треба навіть повірити, що от ти такий по­га­ ний, але до всіх інших маєш все-таки ставитися ми­ло­серд­но. Треба, не­зва­жа­ ючи ні на що, їх лю­бити, за них молитися, щоб Гос­подь їх надоумив. Потрібно осмислити, що країну треба будувати, починаючи з себе. Коли ко­­жен створить цю ідеальну країну в самому собі, тим більше буде таких лю­ дей, які відчувають себе особистостями. Адже «я» – це не тільки моє оди­ничне осо­бистісне «я», це і моє духовне «я», і за­гальнонаціональне «я», і загально­ люд­ське «я». Якщо одну із цих ланок забрати – то ти вже не будеш повноцінною осо­бистістю. Ти є част­кою і втіленням усіх інших – і всього ук­ра­їнського, і всьо­го загальнолюдського, і всьо­­го того, що включає в себе особистість, як оди­ниця. Так що мені здається, що оці всі протилежності між універсальним і на­ціональним, між уні­вер­сальним і особистісним – це ось така софістика, яка спеціально під­ки­да­єть­ся людям для того, щоб вони не знайшли гармонійного стану і не розви­ва­лися пов­ноцінно. Тому, хто прагне влади над ін­шими, ніколи невигідно, щоб народи, нації, су­спільства, розвивались саме як особистості і мог­­ли сприймати цей світ адекватно, а не так, як їм цей світ підносять. Ми ма­ ємо ста­ти суб’єктами в суспільстві, а не об’єктами мані­пу­­лю­вання. І нам це ні­хто не подарує, ми це маємо зрозуміти, кожен із нас має зрозуміти і біля себе ство­­рювати середовища особистостей. Я ду­ маю, що власне в цьо­му є стра­тегія ство­рення “Потрібно осмислити, що цивілізації любові. Я вірю, що така цивілізація країну треба будувати, лю­­бові можлива, але во­на може здійснитися починаючи з себе.” тіль­ки за бажанням кожного з нас. УА: Чи є у Вас діти? ОР: У мене є одна дочка, її звуть Ірина. І з нею був у мене такий випадок в дитинстві. Я, як завжди, не знала, яке сьогодні число, який день, ну й від­вела

22

Відпущення

доч­ку в дитсадок, а сама поїхала на роботу. А це була субота. Іра при­йшла до то­го садка, а там все зачинено. Треба ж було якось повертатися до­до­му. Вона пі­­дійшла до якихось людей, в три роки, і сказала, що мама пішла на роботу і по­милково відвела її в дитячий садок. Вони її прихистили. Потім ці люди говорили, що перше, що вона запитала: «А чо у вас книжок нема вдо­ма? У нас все в книжках». – «А мама у тебе хто?» – «В ме­не мама професор». Це було в дитинстві. “Я вірю, що така І ще один такий дивний момент. У 1988 ро­ цивілізація любові ці на тисячоліття християнства (я ж була не­ можлива, але вона може хре­­щена і дочка також) ми пішли на Усікно­ здійснитися тільки за вен­ня голови Івана Хрес­тителя в храм, і нас бажанням кожного з нас.” охрестили двох, не як маму і дочку, а як сестер у Хрис­т і... У нас ніколи не було між собою секретів – вона мені все абсолютно роз­повідала. З дочкою також були величезні проб­­леми в школі. Однак аж до сьогоднішнього моменту вона йде абсолютно са­­мостійно по життю, по­чинаючи з того часу, як вона повернулася із дитячого сад­­ка. Незважаючи на те, що дочка не дуже добре вчилася в школі, тому що та­ кож не любила туди хо­дити, вона сама поступила в ХПІ на «економічний конт­ роль». Водночас во­на весь стаціонар працювала на фірмі. Та й зараз Ірина від­ кри­ває підпри­ємства туркам, здебільшого іноземцям, ще й вивчила ту­рецьку мо­ву і отри­мала також диплом. Я не знаю хто із нас старший, тому що вона вза­ галі-то вчить мене як витрачати гроші, як себе поводити. Вона всього добивається аб­солютно сама: сама собі купила авто, сама вирішує квартирні пи­тання. УА: Як вона ставиться до Вашого революційного часом ставлення до життя? ОР: Тоді, коли мене хотіли посадити, вона дуже переживала, і у неї по­чав­ся нефрит на цьому ґрунті, ну маленька ще дівчинка. А зараз, коли таке в музеї ста­ лося, вона знає, що я можу почути її думку, але зроблю все по-сво­єму. Так са­мо Ірина звертається до мене, щоби я їй висловила свою позицію сто­совно яки­хось подій, але вона все рівно зробить по-своєму. Я ставлюся до неї як до віль­ної особистості і сподіваюсь, що у нас і надалі будуть дуже дру­жні сто­сун­ки. УА: Ви кажете, що у Вашому дитинстві батьки були дуже суворі, і не дозволяли Вам гратися з іншими дівчатами. Чому саме і як на тлі суворости Ви були такою протестною? ОР: Протестною... Ну це не дивно. Батьки взагалі не займалися моїм ви­ хо­в анням, це все робила бабуся. Вона була дуже жорстких патріархальних пра­­вил. Наприклад, всім вже дорослим ровесникам можна було на дискотеку хо­дити, а мені забороняли. Всі знали прекрасно: якщо мене не пускають, то я можу все рівно з балкону на мотузці спуститися. Все було дуже суворо: як се­бе

Ольга Різниченко

23

по­водити з дорослими, за столом, тому що у них було якесь дворянське ко­рін­ н­я, вони – росіяни. Моя прабабця втекла з циганами в степ. Бабуся на­родилася від шлюбу з циганом, вона незаконно народжена. Всі ці строгості бу­ли, щоби виховати в людині такт, манеру поведінки, якусь делікатність. По­тім з бабусею я вже могла домовитися. Коли я до школи не приходила, то звід­ти дзвонили бабусі. Я казала: «Я з тобою домовляюся тиждень мити під­логу, але ти не говори батькам, що їх викликають в школу». УА: Ви казали, що маєте підтримувати митців. Чому, адже була ма­ лень­­ка донька, чоловік? ОР: Я напевно формувалася в такий спосіб, що для мене ідеалістичний літературний простір був важливіший, ніж простір оцей видимий. Я вважала, що всі ці авангардні поети потребують захисту. Коли я приходила на ці перші акції, мені хотілося в ситуації між поетами і військовими, пред­с тав­никами дер­жави, бути на боці поетів, що б вони не робили. В мене було та­ке відчуття, що моя життєва місія полягає в тому, що саме я їх маю за­хищати. На той час саме такими протестними силами були інтелектуали – по­ети, філософи, му­зи­ канти. Вони всі для мене були митці. Я думала, що бу­ду ходити на барикади, при­несу себе в жертву, незважаючи ні на що, а ро­дина..., якщо дочка буде ро­ зумною людиною, вона потім мене зрозуміє. УА: А з роками, з кінця 80-х Ваше ставлення до цього змінилося, чи, в принципі, Ви залишились такою ж? ОР: Так, змінилося. Я би сказала, що в певний момент моєму слову і ме­ні стало затісно в літературі. І я думаю – чому? Чому мені здається, що слово за­­ кри­те в собі? Чому через нього немає якогось виходу на духовність, на без­меж­ ність? Я і Жадана, і Андруховича досліджувала. Я почала по-іншому ста­­ви­тися до позахристиянської культури, а вона вся позахристиянська в ХХ сто­­­­літті, вся по­будована на психології і на міфології. Психологія, яка є в цій ду­ховності, і ду­ховність є матеріальні. Всяка там трансцендентна пси­хологія чи сюрреальна все рівно для мене є матеріальною. Я сприймаю зараз сло­во в літературному дис­курсі. На сьогодні я відчуваю, що література ніяк не може перейти в іншу сис­тему координат, а в цій системі мені вже багато ре­чей не­цікаві. Я дійсно мог­ла тижнями сидіти і таке задоволення отримувати від чи­тання Жадана, Анд­руховича, Забужко. А сьогодні у мене немає цього за­­до­волення. Щось має з’явитися інше – от у мене таке відчуття. УА: У Вас не було таких думок, що Ви своєю діяльністю чимось нара­ жа­єте на небезпеку родину, доньку? ОР: Було, і зараз є. Але я не думаю, що її бізнесу та чомусь іншому мо­жуть зашкодити. Вона в дечому на мене несхожа. Коли у неї був офіс тут біля

24

Відпущення

академії, там інститут лісознавства, то під будівництво палацу потрібна була зем­­ля, і все це треба було знести, а вони оренду заплатили до 2012 року. От ста­­ли зривати замки, комісія за комісією і т.д. І донька одна протистояла юрака­демії. Коли прийшли рекетири вимагати щось там від її шефа, вона ви­ била ногою двері в вікні, а це підвальне приміщення, спустилася туди, пі­ дійшла і бахнула тих, що душили шефа, чимось по голові. Ось так свого ше­фа врятувала. А буквально місяць тому була суперситуація, коли бізнесмени не могли зем­­лю поділити між собою. Там фірма Ірини виступила на боці одного біз­нес­ мена. І ось на Полтавському шляху біля нашої церкви, машину, в якій во­на їхала з клієнтом, оточили люди в чорних мас­ ках і чорному одязі. А далі все як в кіно – руки “Дітей не треба вчити на авто, і хто вони такі – абсолютно нічого не словами або настановами. зро­зуміло. Ірина бу­ла там в туфлях на ви­со­ко­ Їх треба вчити своїми му каблуці і ззаду накинулась на них. Нав­­ко­ло особистими вчинками.” по Полтавському шляху їздять ма­ши­ни, а вона вирвалась в якийсь мо­мент і кри­чала: «Ря­т уй­ те, рятуйте!» Їх впійма­ли, забрали потім в РВВС. Дітей не треба вчи­­­ти словами або настановами. [Сміється.] Їх треба вчити своїми особистими вчин­­ками. І то­му, хоч я мало уваги приділяла ви­хованню своєї дочки, вона все рів­­но дуже ба­гато взяла з моєї життєвої прак­тики.

Василь СИДІН Театр «Тимур», м. Харків 13 червня 2010 р.

Керівник харківського дитячого театру «Тимур» Василь Сидін народився 27 лис­ то­­­пада 1950 року в Харкові у простій сім’ї робітників. З десяти років – у театрі. За свої безкомпромісні погляди на мораль та життя пройшов через звільнення з ро­боти, проблеми з міліцією, КДБ, божевільні, голодування, спроби самогубства то­­­що. Девіз Василя Євгеновича: «Сенс життя – жити одне для одного. Якщо ти щось робиш, роби з любов’ю. Тоді пиріжки будуть неотруйні, взуття носити­ меть­­ся довго... Будьмо взірцем любови!». 1976 р. Василь Сидін заснував театр під су­часною назвою «Тимур». Театр виступає як на великих сценах, так і в тюр­ мах, лі­карнях, корівниках тощо. Щоліта пан Василь влаштовував дитячі літні та­бори з учасниками та гістьми театру. Помер 12 вересня 2011 року у Харкові від раку легень.

Василь СИДІН – ВС УКРАЇНА АКТИВНА – УА

ВС: Есть разные способы познания мира, так вот мой – интуитивный. По­­­нимаете, разум, логика – это не моё. Я интуитивно делаю спектакли, ин­т у­ итив­но понимаю, где я нужен, что мне надо делать... А потом я начинаю по­ни­ мать, что это ко мне, грешному, недостойному, Господь приходит и де­лает мо­ ими руками всё за меня. Но я как бы не осознал до конца, что я из­бран, по­ нимаете? Почему? Потому, что таким же грешным продолжаю быть, и пока к полному покаянию ещё далеко. Увы. Не знаю... Живу, как Марина Цветаева сказала: «...как Бог повелел, и друзь­­­я не велят». Так вот и живу. Всё время в каких-то конфликтах, всё время в ка­ких-то столкновениях, вроде на виду у города, но очень неудобный человек.

26

Відпущення

Очень. Потому что постоянно чего-то требую, всегда что-то доказываю, отстаиваю. Поэтому прошёл всё, что возможно, и грязь, и помои в своë вре­мя были вылиты на меня. Казалось, только недавно всё началось, а вот уже шестьдесят нагрянули. Но отчего-то такой неуёмный и остаюсь. Я повидал советской власти вдоволь. У меня, как у многих, вышибали исто­рию моего рода, поэтому я мало чего знаю о своих родных. Знаю, что сей­ час последствия очень печальны. Мы не ценим историю, мы не ценим свой род, мы не знаем, “Мы не ценим историю, от­куда мы, кто мы. Вот я – та же жерт­ва. Ни­ мы не ценим свой род, мы ко­­го не знаю, кроме бабушки, ко­торая ра­бо­та­ не знаем, откуда мы, ла дворником, подметая Бала­шовс­кий вок­зал. кто мы.” Её мама служила домохозяй­кой в ка­к их-то там дворян. Видел фо­тографии – и всё. Де­душ­ ка из Орловской губернии, в селе жил. Оба деда по­гибли на войне, про­пали без вес­­ти, поэтому для меня война – всегда очень больная тема. Я послевоенный па­­­цан, по­это­му это святое для меня и всегда с детьми мы ка­саемся во­ен­ной темы. У нас с детьми своя дача за городом. Там есть могила, где мы всегда у па­ мятника со­би­ра­емся. Это время памяти. Это не линейка пио­нерская, как рань­ ше было – там что-то происходит особенное, понимаете, потому что, ког­да ви­дишь слёзы детей, когда видишь, как они воспринимают каждое сло­в о, когда им показываешь этот треугольничек, ко­торый пришёл на моего де­да, что без вести “Живое свидетельство, про­пал... Живое свидетельство, оно как ток. оно как ток.” Вот с детьми что-то происходит. Поэтому я всегда от­кли­ка­юсь, когда меня просят напи­ сать сценарии для панахид, сделать что-то для ветеранов, для стариков... Война как бы генетически во мне сидит, это больная тема. Родители мои – простые люди. Отец был кузнец, мать – слесарь. Никогда в доме не было книг. Когда-то меня, десятилетнего мальчишку, подобрали под за­бором. Сидел на окраине Харькова с компанией взрослых ребят, они вы­пи­ вали, курили. Какие-то люди подошли. «А кто хочет в кружок драма­ти­ческий за­писаться?», чего-то похохотали, посмеялись, я ручку поднял, все сме­ются: «ар­­тист, артист», – а потом вот попал туда, и так моя жизнь изме­нилась. И так я очутился в очень интересных людей: актрисы МХАТа, ко­торая по семейным об­стоятельствам вернулась в Харьков, и зав. детским сек­тором, человека, ко­ торый в 70-80-е годы был лидером харьковской дет­воры – Давида Моисеевича На­горного. Они меня и опекали. Вспоминаю шко­лу, которую я прошёл у них, ла­­геря... Отношение друг к другу, любовь к театру, к искусству – это у меня от­ ту­да. Потом в доме стали появляться книги, начался мой подростковый воз­ раст, почему-то испытал чувство одиночества, пришла ко мне поэзия, но по­

Василь Сидін

27

эзия странная: там, где было слово «одиночество». Вот так я открывал для себя поэзию. Поэтому родными и близкими стали поэты Верлен, Рембо. Потом институт. Я уже не мыслил себя без театра. Мне очень чётко объяс­ нили, что это за профессия, чтоб я потом не корил, не ругал своих руко­ водителей за этот выбор. Первый год не поступил, пошёл на завод работать. Про­работал год на заводе и понял, что это совершенно не моё. Помню, как за тисками деталь какую-то делаю, а передо мной учебник, я учусь, хочу поступить в институт. В те годы начал читать. Полюбил книгу. Дом стал обрастать литературой. Институту я очень признателен. У меня были замечательные педагоги, я очень хо­­тел учиться и я учился. Я досрочно сдавал экзамены, и мне безумно ин­тересно всё было. “С позором меня выгнали На втором курсе меня пригласили в театр из комсомола, прошли Шевченко играть в спектакле. На третьем кур­ все дела в КГБ. В общем, се – в Харь­ковский ТЮЗ. И мы в ТЮЗ пришли на театр написали вмес­те с Во­лодей Кон­киным, он как раз окон­ какие-то письма, что я чил Са­ратовское учи­лище, и мы пришли вдво­ идеологически нехорошая ем на одну роль. Для меня это была честь, по­ личность, что мне нельзя тому что из харь­ковского курса меня одного работать в детском оста­­­ви­ли в Харь­кове. Это было престижно, театре...” по­­­то­м у, что Харь­ков считался театральным го­­­ро­дом, театры бы­ли переполнены. Потом ме­ня забрали в армию в 23 года. Я не понимал, за­чем я там ну­жен. Там я писал стиш­ки, кото­рые потом чи­тали, кажется, по «Голосу сво­бо­ды». С позором ме­ ня выгнали из комсомола, прошли все дела в КГБ. В об­щем, на театр на­писали ка­кие-то письма, что я идеологически нехорошая лич­ность, что мне нель­зя ра­­ботать в детском театре, и всё прочее. Спасибо ре­жиссëрам, они у ме­ня были хо­рошие, толковые: сразу порвали эти письма и продолжили работу. Потом меня пригласили в театр Шевченко, но и оттуда я ушёл. Я накопил зна­­ний и уже был тот период, когда мне надо было отдавать. Я понял: то, что я на­копил, никому не надо. Меня воспитывали, что театр – это храм. А я уви­дел, что за кулисами в театре вообще не интересуются литературой, не об­суждают спек­такли, фильмы. Многие из них – народные артисты Совет­с­ко­го Союза, а довольствуются дешевыми анекдотами. Увы, есть у нас театры та­кие... Мне ста­ ло неинтересно. Сказал: «Вы убили искусство, вы погубили те­атр», – и ушёл. Ушёл в никуда. Я понял, что я в театре не смогу. Я увидел, как достаются эти звания, роли, как драматурги пробивают свои пьесы, совершенно бес­ таланные, никому ненужные, но тратятся бешеные деньги, и их ставят. Я это по­­нял. Не под силу было мне это ломать. Я говорил правду, а надо мной хо­хо­ та­ли. Три месяца я был нигде, пока мне однажды двоюродная сестра говорит: «А у нас кружок есть, ставка свободная. Чего ты, давай к нам».

28

Відпущення

Вот 11 ноября 76-го года я переступил порог какого-то районного дома пионеров. Я сразу же вспомнил, как меня нашли. Но я не ходил по улицам, я по­­шёл сразу же в инспекцию по делам несовершеннолетних. Предложил свои услуги: мог бы позаниматься, поработать. Ко мне пришли четверо-пя­те­ро па­ ца­нов, стоящих на учёте, и с этого начался наш коллектив. И на­зва­ние было соответственное – «Сорванцы». Какая детво­ ра, такое и название. 11 ноября яв­ляется для “Ко мне пришли четверонас как бы началом нашего кол­лек­тива. пятеро пацанов, стоящих Я сразу во всё это окунулся, читал детям на учёте, и с этого лек­­­ции по искусству, живописи, поэзии, во­зил начался наш коллектив.” их на экскурсии, ездил с ними в походы. Мне всё это было безумно интересно. А вот мой учи­тель, ко­то­рый в детстве меня подо­брал, Давид Моисе­евич, он был ко всему ти­муровцем заядлым. Он ездил по Гай­­даровским местам, знал мно­го неизвест­ ных в то время фактов из био­гра­фии Аркадия Гайдара, о его конфликтах с ЦК ком­сомола: когда ему, как ав­то­ри­тет­ному пи­сателю, предлагали, допустим, под­писать свод законов пио­не­рии, и он не мог понять, что это такое «люби Ро­ дину». Как можно ребёнку да­­вать такой закон: «Люби Родину»? Что это? Объяс­ните. Вот он не захотел под­­­писывать, и написал повесть «Тимур и его ко­манда», где показал кон­крет­ное дело, чем ребёнок может заниматься, чем он мо­жет быть полезен и в чём про­является его любовь. И вот тогда меня Давид Мои­сеевич и заразил этим: «У тебя же театр. Смотри, сколько разных орга­ низаций, учреждений, ко­­торые жаждут встречи с детским творчеством, на­ при­мер, госпиталь ве­те­ранов войны, санаторий!». Я помню, где-то в 77-79 гг. существовали детские учреждения, типа ин­ тер­натов, но их было очень немного в Харьковской области: где-то трид­цатьсо­рок. И вот мы начали тогда ездить. Это был юбилейный год Гайдара, мы сде­ла­ли большую программу по его произведениям, и к нам кто-то за ку­лисы при­­шёл, сказал: «Вы прямо как настоящие тимуровцы! Почему бы вам не стать «Ти­­муром»?». Вот так у нас появилось на­зва­ ние­«Тимур». На­шими зрителями ста­ли ве­те­ “Когда случился ран­ы, госпиталь, интернаты, санатории... Мы Чернобыль, мы за один объ­ез­­дили всё, что воз­можно. месяц спектаклей Когда случился Чернобыль, мы за один шестьдесят дали.” ме­сяц спектаклей шестьдесят да­ли. Харьков тог­да принимал детей из той зоны, и вот мы езди­ли со спек­так­ля­ми в лагеря. Их раньше в Харьковской области 160 было, не то что сей­час: трид­цать восемь. Спектакли оправдывали имя «Тимур». По­ том меня при­гла­сили в наш центральный дворец. Пётр Львович Слоним – легендарная лич­ность в Харькове, почётный харь­ков­ча­нин­, сейчас житель Америки, которому сто вто­­рой год пошёл, удиви­

Василь Сидін

29

тель­ный дедушка. Ког­­да-то художественный фильм был о нём снят – «Побег из Дворца». Он открывал цент­раль­ный дворец пионеров, первый, который вос­с тановил ёлки в Советском Союзе. Пётр Львович был там худруком, за­ нимался театральным кружком, огромное количество его ребят поступило в театральные вузы. Когда он на своё столетие приезжал в Харьков, не могли вмес­­­тить всех желающих встретиться с ним. Дай Бог побольше таких людей! Вот он меня пригласил в наш дворец возглавить театральный коллектив. Там я впервые попробовал делать уже полнометражные спектакли, хотя был ещё пе­­­риод формирования коллектива. И художника я мог пригласить, и ком­по­зи­ то­ра музыку написать. Но вот столкнулся я с тем, как воруют деньги у де­тей: как биологическая станция, которая выращивала зимой огурчики, по­ми­дор­ чики, всё это поставляла на стол работникам ЦК комсомола; как за день­ги, ко­торые давались детям на костюмы, декорации к новогоднему спек­таклю, об­шивали опять-таки работников комсомола... И снова я молчать не мог. На этой почве я начал крепко выпивать, и докатился до алкоголизма. Это правда. Я не стесняюсь об этом говорить, чтоб в науку было другим. От от­ча­ яния и бессилия, что доказать я ничего не могу, я порезал себе вены на ру­­ках, там же, во дворце. Это был год 80-й, или 81-й. А у нашего замдиректора муж был замгорздравом, и я ему очень много правды рассказал о них же. Вот им пришлось меня в дурдом припрятать, в буйное отделение. Помню, под­­нялась тог­да вся журналистика Харькова (что для 80-х годов было под­ви­­гом), и меня освободили оттуда. Они также сделали всё возможное, чтоб меня не поставили на учёт в психдиспансер, потому что имеющие эту отме­ти­ну уже никогда не мог­ли попасть на работу – такое пятно на репу­та­ции. Ну и ещё разбирательство КГБ за книги Солженицына – всё это мы прош­ли. Потом я был вынужден уйти из этого дворца, естественно. И, опять же, бла­­годаря моему учителю, Давиду Моисеевичу (его друг был директором это­го двор­ца строителей), с 83-го года я здесь и оселился. Я продолжал вы­пускать пол­нометражные спектакли, мы открыли музей Гайдара, меня при­гласили в ла­герь. Я всю жизнь с малых лет был в лагерях то вожатым, то стар­шим во­ жатым. Мы создали свой гайдаровский лагерь, и нами заинте­ре­со­вались на уров­не Союза. Журнал «Пионер» дал громадную публикацию о театре и о на­ шем гайдаровском лагере. Детям было интересно. Вот сейчас уже ко мне в театр приходят внуки некоторых моих воспитанников. Их фра­зы, что лучшие го­ды – это наши «тимуровские» годы, дают мне силы работать дальше. Мы сделали очень много спектаклей. Я выпускал новый спектакль на Но­ вый год. У нас родилась такая традиция: мы давали в день по два-три утрен­ ни­­ка-ёлки, и это продолжалось в тече­ние всех каникул. Итого, за новогодние празд­­­ники мы отрабатывали по 25-30 утренников-спектаклей. Кроме того, мы орга­низовали зимний лагерь: у нас дети между «ёлками» ку­шали, развлекались. То есть, интуитивно (я тогда этого не осознавал) – я забирал детей с улицы и

30

Відпущення

загружал их каким-то делом. Но я и сам горел! У меня ещё в тридцать лет семьи не было, я был свободный и пол­­ностью отдавал себя своему служению. Ле­том я увозил их в лагеря. Если я ехал туда стар­шим вожатым, мне как бы в награду раз­ “...интуитивно (я тогда решали взять трид­цать моих детей и оздо­ро­ этого не осознавал) – вить их бесплатно. Поэтому мои дети и ста­но­ я забирал детей с улицы ви­лись во­­жатыми в 15-16 лет. Хотя у нас пр­ак­ и загружал их тика была: вместо людей, которые лю­бят и каким-то делом.” мо­гут работать с детьми назначать дирек­то­ рами пионерских лагерей во­­енных в отставке, «чтоб дисциплина и порядок были». Эти вечные кон­флик­­ты с военными, с по­ варами, которые безумно воруют – вся жизнь моя в конфликтах... Вот там я на­шёл свою удивительную жену, Леночку. Это че­ло­век, который выпрямил ме­ ня и стал моим стержнем. Внучке уже 5 лет. Вот-вот внук будет. А мы ещё на днях умудряемся и лагерь открывать с Божьей помощью. Так вот появилась у меня эта удивительная Лена. С детства росла в ев­рейс­ кой семье, папа умер рано. Воспитывали её бабушка, прабабушка и ма­ма. В детстве она ощущала нехватку любви. Стоят куклы, но их брать нельзя, ле­жат кон­феты, но только одну в день можно. Во двор выводят, сядут с ба­буш­ками, си­дят спокойно. Бегать нельзя: упадëшь, ударишься. И постоянный во­п­рос: «А любят ли меня?». И получилось так, что вот мы уже живём с ней двад­­­цать с лиш­ним лет, а она меня всё время спрашивает: «Ты меня люби­шь?». Потом была музыкальная школа, когда заставляют из-под палки гаммы играть, общеобразовательная школа, которая как каторга вспоминается. По­ том она вступает в Ленинградский мединститут. Это чудо было: она после вось­мого класса медучилища, которое окончила с красным дипломом, в мед­ институт прошла номером один – потрясла педагогов. Мама принимает ре­ше­ ние: «Я нашла тебе мужа, ты должна вернуться в Харьков». Послушание, сми­ ре­ние, терпение. Живут с ним, рождается Маринка. Но зачем ему дочка? Он её не любит, она его папой не называет. И вот как-то в лагере мы встреча­ем­ся. Её как врача-педиатра присылают туда, а я там – за старшего вожатого. Она вспо­ минает первую встречу, и говорит: «Я когда тебя увидела, испу­га­лась». Вот та­кие-вот патлы! Да, у меня ещё и из-за волос моих всю жизнь неприятности. Сейчас я отступлю чуть-чуть, а вы просто улыбнётесь. Мне на четвёртом кур­­­се Театрального института пришлось сдавать научный коммунизм, был та­­­кой предмет, о чём – по сей день не знаю. Четыре раза приходилось сда­вать – у меня его не принимали. А это госэкзамен, то есть у меня мастерство, всё я сдал отлично, а тут говорят: «Экзамен не принимаем». После второго эк­за­­мена пе­ дагог и говорит: «Вась, ну они же не примут у тебя, пока ты не под­­стри­жëшься. Ну ты понимаешь, что вызов всем бросаешь». Мне тогда 22 го­­да было. А я уже в ТЮЗе тогда работал. Иду к гримёру, мне убирают во­ло­сы, одевают парик,

Василь Сидін

31

очень красиво всё делают. Я прихожу на научный ком­му­низм, меня спра­ши­ вают: «Скажите, как Вы относитесь к абстракционизму?» Я им отвечаю: «Вы зна­ете, мне нравится это направление, по крайней мере, оно заставляет меня ду­мать». А они: «Вот-вот! Отвлечь от действительности, углу­­биться туда, куда не надо! Ну Вы то понимаете?» Я говорю: «Нет, ну сей­час я это понимаю». – «За­мечательно! Заме­ча­тельно!» В результате мне ставят «че­тыре», го­ворят: «Если бы Вы не сдавали уже три-че­тыре раза, то было бы, конечно, «пять», ну а так – «четыре». А самое интересное было, когда мне вру­ча­ли на сцене диплом, и я снял па­­рик. Это по сей день в театральном институте вспоминают. Ну вот – тоже ре­бячество ка­кое-то было. Ребячество ребя­чест­вом, а оно мне в результате по­ могает с дет­­ворой работать. Лена меня увидела вбегающим в сто­ло­вую. А там четыреста детей. Гово­ рит: «Ты как гаркнул – гробовая тишина, я тебя испу­га­лась». Ну, а потом мы как-то подружились, вместе ловили поваров, ко­торые воруют у детей, за это мя­со дрались, “Ребячество ребячеством, вы­­хватывали. Я опять, как пацан: перестал хо­ а оно мне в результате дить в сто­ловую, на­писал значок «Я виноват помогает с детворой лишь в том, что хочется мне кушать». Го­ло­дов­ работать.” ку объявил. Ну во­руют же! Ну что-то надо де­ лать! Потом статью вы­дал «Экспери­мен­ты над деть­­ми на свежем воздухе», описав всё, что про­ис­ходит в наших за­городных ла­­­герях: кто воспитывает детей, кто кормит, кто лечит, и так далее. Мне от­ши­ ­­ли все до­ро­ги во все лагеря, и вообще, сколь­ко раз пы­тались снять с ра­боты, го­­ворили: «Ах ты ещё не женат, значит ты го­лу­бой», или ты розо­вый, или ты си­­ний, ну, в об­щем, весь набор. Всё прошел: разборки с милицией, КГБ, дур­домы – полный “Голодовку объявил. комп­лект получил в своей жиз­ни. Ну воруют же! Ну что-то У нас с Леной родилась дочь Варвара. На­ надо делать!” сту­пила перестройка. Рушилось всё: дворцы пытались закрыть, денег нет. Все мы принадле­ жа­ли профсоюзам. За­­тем они отказались от нас, умудрились как-то пристроить дво­рец к го­род­с­ко­му бюджету. Но предупредили, что теперь содержать кол­ лективы ни­кто не смо­жет, дай Бог какие-то там маленькие зарплаты, и чтоб на комму­наль­ные да­вали. Тогда Лена впервые помолилась и сказала: «Господи, дай мне хоть ка­кого-нибудь учителя по жизни. Чтобы подсказывал, как идти, ку­­да идти, за ко­го держаться». И вот тогда она попала в больницу с болезнью Бот­­ки­на и нашла в тумбочке журнал «Смена» с книгой «Сын человеческий» от­­­ца Алек­санд­ра Меня. Когда она прочла, у нее было по­трясение. Там было нес­колько номеров без окон­чания, она попросила его найти. «Это по­тря­­са­ юще, – говорит. – Я увидела реальную кар­тину: Христа, Иерусалим, всю его

32

Відпущення

жизнь и имя: отец Александр Мень». Только мы заинтересовались этим име­ нем, 9 сентября 1990-го года отца Александра убивают топором по голове. Мы на­ходим всё-таки этого «Сына человеческого» и читаем. Лена у меня бо­лее тонкой организации, чуткий человек, она читает и плачет, всё это пе­ре­жи­вает. Я более грубый... Поэтому мне пришлось «Сына человеческого» раза 3-4 чи­ тать. И тогда у нас на столе появляется Библия... Когда у нас родилась Варвара, сложные времена были. Купоны, талоны. Я бе­ру четыре или пять работ, начинаю понимать, что везде подвожу, по­лу­чаю ко­пейки, ничего не успеваю. И как-то я говорю: «Лен, мы должны ехать в Москву, найти общину отца Александра Меня. Мы должны ставить спек­такли во славу Божью». Я бросаю все работы и остаюсь в театре делать такой спектакль. Мы заняли где-то денег, приехали с ней в Москву, и там уже начинаются чу­­­деса. Куда идти – ничего не знаем. Где-то прочитал, что отец Александр сде­ ­лал мюзикл со своими духовными детьми, за который они попали в КГБ. Ав­ тор музыки – Олег Степурко. Я во всех справочниках ищу эту фамилию – не мо­гу найти. Как-то узнал его адрес. По дороге к нему попадаем под сума­сшед­ ший ливень, который потом залил станции метро, и даже были людские жерт­ вы. Находим его дом поздно ночью. Мы – уставшие, замученные, а там на­­вер­ ное – подъездов сорок. Прошли вдоль, а нам говорят: первый подъезд – в обрат­ную сторону. Мы под этим дождем – на­зад. А я ещё с книгами, которые замо­кают. При­шли. Олег лежит больной с тем­ пературой под сорок. Но не мог нас отпустить, “Мы впервые столкнулись го­ворит: «Вы же специально из Харькова при­ с таким отношением: нас, ехали». Нас укла­дывают спать. незнакомых людей, Мы впервые столкнулись с таким отно­ пустили в дом, накормили ше­­ нием: нас, незнакомых людей, пустили в и с такой любовью дом, накормили и с такой любовью оставили у оставили у себя дома.” се­бя дома. Позвали детей, познакомили нас с ни­ми. Мы до трёх-четырёх сидели, с Олегом об­ща­лись. Он дарит нам одну книгу за другой, но в конце достаёт талисман, с ко­то­рым я не расстаюсь вот уже 20 лет – это кровь отца Александра... Когда Олег узнал, что батюшку убили, они сразу кинулись туда. О. Александр от по­ те­ри крови умер. Олег мокнул тогда свой мо­литвослов в его кровь. И вот он эту стра­ничку дал нам. С тех пор мы чувствуем, что наш дом защищён. Батюшка своим словом повернул нас ту­да, куда всем нам идти нужно, ту­ да, где есть ответы на вопросы, где найдёшь утешение, ког­д а тяжело, где узнаешь, что такое на­сто­ящая любовь. Мы снова поехали на сле­ду­ющий год, по­знакомились с духовными детьми отца Александра, начали об­щать­ся с эти­ ми людьми. Из Москвы я не привёз материала, но я впервые за всю свою жизнь сидел посреди ночи и писал сценарий о Рождестве Хрис­то­вом. Так появился

Василь Сидін

33

сценарий спектакля «Свет Рождественской Звезды». Де­нег нет, ничего нет, а я бе­ру стихи Бродского «Рождественская звезда» и мы чего-то лепим, пишем фо­нограммы. Вот это был наш первый такой спек­такль. С тех пор мы поняли, что пойдём этой дорогой. Я, как ненормальный, на­ чал со всеми делиться, спектакли о Боге в интернете выкладывать. Что это на­­ча­лось: епархия выкрадывает у меня сценарии, говорят: «Кто разрешил на сце­­не показывать Богородицу и Христа?» Школа кричит: «У нас церковь от­де­ ле­на от государства!». Но вот когда у меня идут спектакли – битком набитый зал детей, в зале – гро­бовая тишина. Мы собирали родителей, они по школам ходили, при­гла­ шали, дети – своих одноклассников, – такие вот наши первые зрители бы­ли. Главное действующее лицо всех наших спектаклей был Дух, понимаете, – Дух. В ТЮЗе не знают, как справиться со зрителем, с малышами и под­ростками: стреляют из скобочек, прекращают спектакли, потому что уже ста­новится опасно для жизни актеров. А у нас начинает происходить какое-то чудо. Я – не режиссёр и не педагог, я – актёр, но я привык в любое дело вкла­дывать душу и сердце. Иначе, зачем это всё? Я учусь вместе с детьми. Они меня учат даже боль­ше, чем я их. И ещё есть хорошее правило: перед тем, как начать что-то де­лать, задай себе вопрос, ради чего. Ты найдёшь очень чёткий ответ, особенно в нашей сфере: хочешь ли ты славы, успеха или денег. Но есть ещё формула: ра­ди Бога. Я её с годами открыл для себя. Знаете, ведь православие учит быть всё время в молитве. Каждую ми­нуту. Я вот метался между этими властями, а мне всё жена напоминала: «Не на­дейся на князей мира сего. Что ты всё время бегаешь, расстраиваешься? Дер­жись за Бо­га». Она у меня умница. Дело в том, что другого стержня нет. По­верьте: ну уже столько я прожил, столько шишек набил, столько глупостей наделал. Начните с себя. Вот разобраться бы каждому с самим собой, расти и крепнуть ду­ховно. Это такое счастье, когда ты внутри спокоен. Как говорил пре­по­ добный Серафим Саровский: «Стяжи дух мирен, и вокруг тебя спа­с утся ты­ся­ чи». Это великое чудо: себя воспитать, сохранить, а другие твоею любовью и покоем питаются. Был период, когда я собирал деньги, чтобы потом часть на свою семью по­­тратить: нечем было кормить. Я откровенно Богу об этом рассказывал: шёл в церковь, исповедовался. Мне тогда батюшка сказал: «Всякий труж­дающийся име­ет право на пропитание, ибо так написано в Евангелии. Ни­чего страшного. Если государство тебе не платит денег, нужно же как-то со­дер­жать семью». Но это всё же вызывало у меня сомнения. Когда пошли спектакли, я в каком-то Американском фонде выбил путёвки на оздоровление детей. Когда же узнал стоимость дня, понял, что на­до откры­ вать свой лагерь: это в десять раз дешевле. А у нас уже вместе с деть­ми родители на­чали входить в жизнь театра, и в 1997 году на Салтовке мы открыли духовно-

34

Відпущення

воспитательный центр. Са­дики начали закрывать, и го­р од мне пред­ло­жил помещение для духовного центра. Нам дали огром­ней­шее помещение – две с по­ловиной тысячи квадратных метров. На то вре­­мя круж­ки, спортивные секции стано­ви­лись платными, а к нам повели детей, за ко­­то­рых не могли пла­ тить. Часто, если у детей бы­ли проблемы с уроками, у родителей не было денег, что­бы учителю до­плачивать за дополнительные за­нятия. И вот среди моих бывших воспи­тан­ни­ков мы находили тех, кто был готов помогать детям. “И вот среди моих бывших Занятия в нашем духовно-воспита­тель­ воспитанников мы ном центре проводились два ра­з а в неделю. находили тех, кто был По­явился астроном с телескопом, студенты с готов помогать детям.” иняза пре­подавали английский язык, ребята с консерватории хором занимались, ве­лась под­ готовка к школе по различным предметам, цир­ковая студия, те­атраль­ная сту­ дия. У нас тогда актёров вы­го­няли из театров: вот так я взял к нам народного артиста Антонова. Я ему свою зарплату, 70 руб­лей, отдавал (он об этом не знал), чтобы он с ребятами ра­ботал. За первый год у нас было 200 детей. Их ро­дители тоже начали втя­гиваться в наши дела. И тог­да я ре­шил попробовать организовать лагерь. По­в ара есть: некоторые мамочки го­­товы были кухню взять на себя. Врач то­же есть – Лена, жена моя. Саша, быв­ший мой воспитанник, си­рота полный, ко­торого я подобрал в каком-то ла­гере, ког­да ему ещё 15 было, электриком у ме­ня во дворце работает. Сейчас ему 42. Мы ему сделали квар­ тиру. Уличным маль­чишкой был, но руки зо­лотые: и электрик, и техник. Лена и Саша – вот два человека, без которых я лагерь не сде­лаю никогда. Мы попробовали первый лагерь. Знаете, я перестал бояться чиновников. А в нас ведь эта рабская кровь осталась, мы всегда их боялись. Когда пошёл пер­­вый раз к мэру – меня не пустили. Не знаю, но во мне вдруг начала по­ являться какая-то сила: я же иду ради детей! Я снова пошёл к чиновникам, они нашли мне где-то лагерь. Мэр написал разным фирмам, чтоб помогли фи­ нансово. А там нам говорят: «Подождите неделю, займите, а мы потом да­дим». Мы заняли денег. Первая лагерная смена прошла чудесно! Приехали друзья москвичи, потрясающе! И вдруг случается этот чёрный четверг: 18 или 19 ав­ густа. Я занял 3 тыс. долларов, а отдавать мне нужно 9, а лагерь окон­чен. Я к фир­мам: «Ну вы же обещали, я же занял!» И снова говорю про се­бя: «Господи, Ты знаешь, куда ушли эти деньги. Если я не прав, буду нести крест, но Ты всё ви­дел». Я отдаю эти деньги и на следующий год опять открываю «Ковчег». И так я открываю «Ковчег» уже 14 лет, но Бог дал, что я, кроме своих де­ тей, туда вывозил ещё 30 детей-сирот. Эти дети потом стали актёрами моего те­атра. Но вот после «Рождественской звезды» мы не знали что ставить даль­ше. Ре­пертуара нет, книг нет. Слава Богу, начала появляться литература, ко­то­рую в Со­юзе не выпускали и не рекомендовали. Даже в сказках Андер­сена все хрис­

Василь Сидін

35

ти­анские мотивы были убраны. Где снежная королева, благодаря мо­литве, на­ ходила дорогу к Каю и спасала его через молитву к Богу – это всё был­о убра­но. Но, слава Богу, стали появляться эти книги: «Полианна», «Хайди». Хай­ ди... С 18 лет моим любимым поэтом стала Марина Цветаева. Когда мне про­ чи­тали её поэму, я понял, как мой организм воспринимает настоящее ис­кус­ ство. Полное ощущение, что через меня прошёл ток. То же самое я ощу­щал, когда стоял возле Сикстинской Мадонны. Марина Цветаева стала для меня моим кумиром в поэзии. Столько испытаний выпало на её судьбу... Этот тра­ ги­ческий финал её жизни... Я вычитал у Марины Цветаевой, что её лю­би­мая кни­га с детства была «Хайди», о девочке, которая жила с горным де­душ­кой... В Со­юзе такое не публиковали. Оказывается, героине этой книги в Швей­царии да­же памятник поставили. Народный артист Украины, Влади­мир Ива­нович Ан­тонов, согласился играть вместе с моей Варькой, которой 6 лет. Вот так по­ лучился такой дуэт и такая трогательная инсценировка по­вести. Мы едем в Моск­ву показывать. Перед спектаклем выходит отец Алек­сандр Борисов и го­ ворит, что вот тут интересный театр приехал. Отец Алек­сандр Борисов – это тот, кто принял духовных детей отца Александра после смерти. Ему дали храм в центре Москвы, рядом с Моссоветом, где стоит па­мятник Юрию Дол­го­ру­ кому. Там собирается интеллигенция всей Москвы: пи­сатели, поэты, артисты, фи­лософы. И вот они у нас на спектакле. В конце спек­такля спра­шивали, что мы с батюшкой сделали: он в слезах вышел на сцену, говорит, что мы – христианский театр. Меня чиновники вызывали в от­дел по борьбе с ре­ли­гией. Я Александра Борисова пригласил, а они вдруг ми­лицию вызвали, ибо кто раз­ решил иностранного священника приглашать. Го­ворят, что мы за всё это отве­ тим. Понимаете, это у них – уголовные дела. И мы это прошли. Но ба­тюш­ка дал добро, чтобы мы каждый год приезжали в Москву и показывали свои но­ вые спектакли. Для нас это было потрясающе. Один из следующих спектаклей был «Маленький принц». Это было что-то осо­бенное. Нам пришлось его играть перед особенной публикой: Никита Вы­ соц­кий, Эльдар Рязанов, Григорий Соломонович Померанц, – философ с ми­ ровым именем, его жена, Зинаида Миркина, – автор потрясающей, неж­ней­шей поэзии, Евгений Ямбург, – директор школы, который создал свой те­атр и вмес­ те с Окуджавой делал спектакли. Я вдруг попал в окружение уди­вительных лю­дей, настоящих, творческих, мнение которых для меня бы­ло очень важным. Вот так мы стали каждый год приезжать в Москву: нас там любят, нас ждут. А власти менялись. Сейчас к власти пришли уголовники, они и правят ба­­­лом. Я не выступаю открыто, не имею права, ибо потеряю возможность, ко­ то­­рую я имел в течение 15 лет: нести детям слово Божье. Я их не одобряю, я за них не голосую. Но любая власть – от Бога, и мне надо с ними работать, на­хо­ дить контакты. Неимоверно, но в этом году я не смогу открыть «Ковчег», по­ то­­му что они меня не принимают. Вот и всё. Этим я живу сейчас, не сплю ча­

36

Відпущення

сами, видятся те пожарники, санстанции, которые нагрянули и кричат де­тям со­брать чемоданы. Дети без рук, без ног, в колясках возле деревьев пря­чутся и мо­лятся. Молитвами они как бы прогоняют этих пожарников. И я лицом к лицу – с этими идиотами, которые, закрывая такие лагеря, учат ме­ня, как вос­ пи­тывать детей, как их надо любить. То есть у меня всё про­дол­жа­ется. Вот Бог дал мне сделать два последние спектакли. Я выхожу на сцену и го­­ворю ребятам, что это моя лебединая песня, потому что мне кажется, вы­ше уже нельзя. Я вдруг начал говорить о самом важном. Бог даёт мне об этом го­ ворить. Знаете, ведь у нынешних детей нет достойных кумиров. Дети бал­деют от рок-музыкантов, от певиц и певцов. Оказывается, они не знают, с ко­го брать пример, они не знают положительных героев. Вот так родилась идея спек­такля о Корчаке. Когда я пришёл работать к детям, я, как всегда, начал с книг. Я открыл кни­­ги по педагогике и обалдел от Януша Корчака. Он говорил о воспитании де­­тей любовью и добротой, а также личным при­мером. Известно, что всё, что мы говорим ре­бёнку на 75 процентов вылетает из его го­ловы. Слова – это тра­ та времени, личный при­­­мер – вот что действует. Я могу им по­мочь стать на этом пути, взять их в церковь. А дальше: кого-то заинтересует, а кто-то может про­­живёт, и встречи с Богом так и не будет. Но моё дело – по­казать, что мне по­­могает. Ещё отец Александр говорил, что тянуть к Богу – это де­лать мед­ вежью услугу. У нас по-прежнему хотят от­ крыть в школах уро­ки пра­вославия. Это об­ “Слова – это трата суж­дается сейчас в га­зетах Харькова с первого времени, личный пример – сен­­тября. Но по­че­м у-то забывают, что если вот что действует.” что-то делать из-под палки, то при­вивается не­нависть. У ме­ня всегда вопрос был, а кто это бу­дет препо­да­в ать. Моя жена за 15 лет только сей­час по­няла, что с детьми нужно говорить о том, что у них болит – вот и всё хрис­ти­анское воспитание. Ког­да у нас дети со­бираются на общины, мы вместе чи­­таем Евангелие. Наш еже­недельный ду­ховный урок сводится к тому, какие проб­­лемы накопились за не­делю, какие конфликты, что мучает. У детей сложнейшие отношения с родителями, вплоть до ненависти. В шко­лах – это ужасная ненависть к учителям, к предметам, к самому зданию. От­­ношения друг с другом, испытание наркотиками, стремление попасть в ка­ кую-то субкультуру, поиски себя, понимаете? Вот почему я ещё борюсь за свой «Ковчег». Там мы собираемся с одной целью: научиться любить друг дру­­га, попробовать пожить месяц как люди. У меня формулировка в театре: «Я не научу вас стать актёрами, это не моё задание, я могу вам помочь, при ва­шем желании, стать людьми». Это и есть целью театра: рассказать о том, ка­­­кие есть цен­ности, ответить на главные вопросы, которые возникают в 18 лет. Вот у них счастье и удовольствие, любовь и секс – это одно и то же. Вот пу­таница в

Василь Сидін

37

голове! Распутать, подсказать, и только когда мозги при­ве­де­ны в по­рядок, ког­ да душа готова, можно вместе сделать какой-то спектакль. Та­кой спек­такль, как о Корчаке, получился. Мы с ним трижды в Польшу ездили. Он им очень по­любился – это же их герой. На последнем спектакле «Пожалуйста, живи» на сцене было 70 детей. Вы пред­ставляете, что это такое: вывести на сцену 70 детей. Из них полови­на, – дети без ног, без рук, играют больных детей, которые умирают. 20 лет на­­зад при­шёл отец Александр и начал вытягивать этих детей из болячек. Са­­­мое страшное, что они погружаются в болезнь. Лекарства – это да, но ре­бён­­ка надо вы­­тащить из болезни, вселить желание жить. У москвичей по­яви­лась целая шко­­ла клоунов, уже 8 клоунов-терапевтов: ребята физики, хи­мики, из совсем дру­­гих профессий, но попали к этим детям, увидели ре­зуль­тат этой деятельности, бро­сили свои профессии и пошли туда. Мы с деть­­­ми рассуждаем: ока­зывается, жизнь – она для того, чтобы жить для дру­гих. Зачем нам про­фессии нужны: что­бы через них проявлять свою любовь к другому. Душа и сердце для чего нуж­ны? Чтобы мы их в эту профессию вкла­­дывали. Всё равно мы тратим и ду­ шу, и сердце, всё равно мы расстра­ива­­емся, нервничаем. Есть по­словица: «У од­них жемчуг мелкий, а у других – суп редкий». Кто-то ночами не спит: ребёнок бо­лен, муки сумасшедшие; а кто-то ночами не спит – как бы не украли за­ко­ панное золото. Всё равно душа страдает, душа изнашивается. Только направить надо так, чтобы вкладывать полностью. Моё служение – это мои дети. Я всё время договариваюсь, пристраиваю своих воспитанников. Наши дети-сироты сейчас у отца Филарета под Киевом, в «Ков­чеге». Это потрясающее мес­то. Молодые лю­ди порой находят друг друга в его общине. Бы­вает, доходит дело до свадьбы. Съезжаются дети с интернатов, дети-си­роты, дети-инвалиды, ко­торых опекает отец Филарет – они самые почётные гос­ти на свадьбе. Вот дети мои там, на свадьбе, а девочку одну, Ленку, не взяли, потому-что она только после операции. У неё ноги кривые: ровняли косточки, чтобы хоть чуть-чуть ходила. Родители отказались, хотя профессора какие-то. В Мол­да­вии живут. У неё вчера как раз 18 лет исполнилось. Мы с женой Леной си­дим, думаем: кто-то свои “Моё служение – это мои свадьбы устраивает, а здесь сидит одно дитя, дети.” нет ни ди­рек­тора, никого. Мы с Леной едем к ней, покупаем черешни, клубники, ро­зы, фут­ болки, игрушки. Внучка моя, Сонечка, отдаёт свою копилку с день­гами. На­до бы­­ло видеть как Леночка была счастлива: у неё праздник со­сто­ялся! Тут же ве­ че­ром у меня решаются вопросы по моему лагерю: понимаете, толь­ко после это­го благого дела мне звонят и приглашают на приём к зам.го­лове обл­ад­ми­ нистрации. Как не видеть везде Божьего промысла! Сделал. Я детям со сце­ны го­­ворю: «Есть правило житейское, если тебе плохо, найди ко­го-то, кому ещё ху­­же и помоги ему». Это правило жизни, иначе погрязнешь в своём «пло­хо».

38

Відпущення

Да, мне – 60, я – больной, курильщик, у меня гниют лёгкие, но эти дети да­ют мне такую силу жить! Они меня учат больше и больше! Они настра­да­ лись, им не хватает душевного тепла, поэтому мы открываем этот лагерь, ла­ герь любви. В том году у нас в лагере состоялась свадьба двух детей-сирот. Я кинулся к обладминистрации за помощью, а в ответ – нет. Расписать их не могут, по­то­ му что девочку мы устроили в мединститут учиться и, если будет госу­ дарственная роспись, она потеряет льготы. Батюшка согласился, повенчал их в Харькове. Мои старики собрали кортеж машин, мы привезли их в свой «Ков­ чег», а на берегу реки ждёт лодка. Невеста – в красивом платье, без нож­ки; же­них – глухой. Но у Жени есть мама старенькая, а Ленка, невеста, – пол­ная си­рота. Вот они плывут на лодке под алыми парусами, на берегу отды­ха­ющие ду­мают, наверное солнышко припекло, а за вёслами – мои пацаны в кос­тюмах ангелов. И самое удивительное: рано утром повара расскажут о том, что они – к столовой, а там под дверью – мешок картошки, огурцы, по­мидоры, ведро яблок. Люди истосковались по добру. Наша власть постоянно ищет врагов, воюет. Но мы хотим примеры любви. Любое благое дело делается очень тяжело. Запомните: если вы проходите испытание трудностями, значит, вы делаете то, что надо. Я силы черпаю в церк­ве. Конечно, делаю зарядку утром, но это – физическое, духовные же си­ ­лы – мощнее. Но хорошее благое дело всегда проверяется испытанием. Наш последний спектакль – «Пожалуйста, живи». В Москве его по­смот­ рел Женя Миронов, обещал приехать к нам. Он потрясен, чем мы тут зани­ма­ ем­ся. Но мы просто делаем своё дело. Когда не получается спектакль, я чест­но го­ворю, что такого сделать не могу. Меня как-то совет ректоров при­гла­сил к се­бе. Сидят мужи, ректора всех Харьковских вузов, а Харьков – са­мый большой сту­денческий город Украины. Говорят: «Вы сделали такой спек­такль, что на этот спектакль придут все студенты города Харькова. Этот спек­такль должен пройти как уроки милосердия». Мы ставим спектакль. Зал битком набитый людьми, 700 человек. Я вы­ хожу на сцену и объявляю детский драматический самодеятельный кру­жок «Ти­­мур», – никакой не театр, а кружок. Гробовая тишина. Что происходит с мо­­лодежью – я не знаю. Во-первых, спектакль начинается с молебна – у всех шок. Выносят икону Божьей Матери «Всецарица», которой молятся при бо­лез­ нях, особенно раковых; выходят священники, зал встаёт. Ещё только 5 ми­нут мо­­лебна, а у зрителей уже шоковое состояние. Люди пришли в театр и не по­ нимают, что происходит. Прошёл час, а зритель не хлопает. Потому что это не спектакль, – это боль, это крик, это призыв нам всем меняться. Даль­ше так жить нельзя. Не меняйте президента, мэра, – меняйте себя. Эти дети – калеки, но мы напрасно думаем, что мы их спасаем – это они спасают на­ши души. Про­исходят потрясающие вещи. Например, пригласили два интерната детей-

Василь Сидін

39

сирот, они, выходя из зала, выворачивают свои кармашки и достают последние ко­пейки, говорят: «Этим детям больше надо, чем мне». Вы­ходит девочка сту­ дентка после спектакля – это я уже в интервью видел, – её спрашивают о впе­ чатлениях, а она говорить не может, ревёт. Она поняла, что дальше так жить нельзя... Театр неугоден церкви, церковь бо­рется с театром. А мы здесь как прыщ на те­ле у государства. И вроде бы по­ни­ ма­ют, что что-то нужное делаем, но не впи­сы­ “Выходит девочка ва­емся ни в какие рамки. Я отка­зы­ваюсь от их студентка после на­град, от их зва­ний... У ме­ня – высшая награ­ спектакля – это я уже да. Не хо­чу, чтобы меня держали на поводку. в интервью видел, – Я – сво­бодный человек. её спрашивают о Нас очень многие любят. На базарах уже впечатлениях, а она свои люди для нашего «Ковчега» со­­бирают: говорить не может, кто тонну картошки, кто мешок сахара. Я пы­ ревёт.” таюсь объединить весь го­род в добрых делах. Санстанция уже не вывозит продукты, а при­ во­зит. Ста­ро­жилы не поймут, что я с ними сделал. Вот привезли из санс­тан­ции ме­­шок са­хара и муки. Обычно в лагеря приезжают и нагружают ма­шину, они ведь всег­да найдут, что плохо. Вообще у нас удивительный «Ковчег»! Я приглашаю, и к нам всё время при­­езжают интересные, замечательные люди. Вот у нас известная в Харькове ба­­­лерина, Светлана Ивановна Колыванова, народная артистка СССР, и По­яр­ ков Юрий Михайлович, дважды олимпийский чемпион, с детьми мастерклассы проводят. Я и кинологический центр привозил – собаки выступали. А заканчивается вечером у нас всё танцами. Дети на костылях – все тан­ цу­­ют. Заканчиваю программу я. Меня вечно в женщину наряжают. У нас один толь­ко я, да мой помощник и охрана – мужики, все остальные – жен­щины. По­этому меня вовлекают во все хороводы. А как они поначалу бо­ялись, стес­ ня­­лись танцевать, как они боялись к реке подойти из-за своей убо­гости. По каналу «Украина» прошёл фильм о театре. Ленка Куц, у которой вче­ра был день рождения, говорит там, что она, благодаря театру, перестала вол­чон­ ком быть, начала общаться с людьми. У них ведь после интерната – че­тыре го­да техникума, а дальше – на улицу. И вот мы отыграли свадьбу наших Лены и Жени, а на Новый Год и Рож­ дество сделали спектакль «Алые паруса», о том, что любовь должна быть под­ креп­лена верой. Мы им на Рождество собрали денег, чтобы оплатить съём­ную квар­тиру на год, и они теперь живут в этой квартире. Мы за 10 спектаклей «Пожалуйста, живи» собрали 104 тысячи гривен. Это очень большие деньги. В Москве мы оставили 65 тысяч для больницы. Там нас с этим спектаклем пригласили в Италию, потому что это спектакль па­мяти от­ца Георгия, а его очень хорошо знали: он ездил по миру и вы­прашивал деньги

40

Відпущення

этим детям из больницы. Отец Георгий продолжил дело от­ца Александра. Там слу­жить – это особый дар. Потом там открыли изосту­дию, появились ком­ пьютеры. Сейчас пошёл спор, кто лучше любит, кто боль­ше даёт. Люди есть люди. Но нас один раз нужно увидеть, и вы всё пой­мёте. Я всегда говорю: при­ едете и вы станете нашими. Ни разу наши крупномасштабные чиновники не умудряются прийти к нам, только, когда уже сходят со своих постов. У нас когда-то был губернатор Харь­­кова, который потом стал послом Украины в России. Когда он начал в Рос­­сии наши спектакли смотреть, в украинском центре, в театре Высоцкого, в Эрмитаже, на лучших площадках, подходит ко мне и говорит: «Вася, прости ме­­ня, пожалуйста. Когда я был губернатором, я столько мог сделать для духов­ ного центра: чтобы это здание закреплено было за вами, чтобы капало по­сто­ янно в банке на ваш счёт. Прости меня. Что могу, сделаю». Правда, когда он был на посту губернатора, его власть помогала мне делать «Ковчег». Один его зво­нок ответственным лицам, и мне уже звонят: «Свет подключать?» «Стоп!» – говорю. – «Там 45 документов нужно собрать». А они: «Свет включать?» – спра­шивают. Поэтому я понял: я не буду тратить время и хо­дить по мелким чинов­ни­кам, я буду сразу прыгать к самому важному. Это – из опыта. Моё имя на слу­ху, они знают всё, чем я зани­ма­юсь. По­ ме­­нялась власть – опять всё по-но­вому. На­хо­ “Ну посмотрите же, жу по­­мощницу, а она нас знает – уже легче. Но сколько этих деток и за­­частую они осознают уже по­том, когда ухо­ сколько нас: каждый из нас дят с постов и никакого вли­яния не имеют. может им хоть чем-то Ну посмотрите же, сколько этих деток и помочь.” сколь­ко нас: каждый из нас может им хоть чем-то помочь. Вот со мной, кроме этих де­тей, по­едут также дети из мно­годетных се­мей, которым просто кушать нечего, де­ ти, которых родители взя­ли на вос­питание. Хочу, чтобы мои детки учились об­щаться с ними, жить сре­ди них. УА: Вот у Вас большой опыт работы с детьми. Дети-сироты из ин­тер­ на­тов отличаются чем-то от обычных детей? ВС: Они – зачастую намного порядочнее, чище, лучше. Они на­с тра­да­ лись, а Бога открывает тот человек, который знает страдание. Вот меня всё вре­­мя упрекают, что мы о Корчаке сделали спек­такль, об отце Георгие – это ведь стра­да­ние. Но люди, которые не знают что такое стра­­дание, не знают что та­кое сострадание. Это ж так просто: страдание делает человека че­ло­ве­ком. Почему у нас такой глупый подход, что до нас ничего не было. Мы так се­ бя ведём, будто мы пришли в этот мир только для нас самих, будем жить веч­но и нам ничего не страшно. Мысль о том, что Рай мы можем заслужить здесь, на Зем­ле, даёт смысл жизни. Даже величайшие атеисты говорили, что если бы не

Василь Сидін

41

бы­ло Бога, его надо было бы придумать. Мы на Земле – как в шко­ле и мы долж­ны её достойно пройти. А там уж, что заслужим, то и будет. Нуж­но осо­ знать, что мы сами себе делаем счастье, так же, как и несчастье. Если Бог даёт тебе нищего с протянутой рукой, то какое ты имеешь пра­во го­ворить, что он не нищий, за ним кто-то стоит, что он это понесёт кому-то – это не твоё дело. Может, эта протянутая рука – единственный шанс, ко­торый по­может тебе попасть в Рай. Есть одна притча. Богач везёт в рай возы, тысячу возов, а перед воротами рая – какой-то нищий: «Дай», – говорит. «Отойди. Не до тебя». А там послед­ ние возы с луком проезжают. «На тебе луковицу.» – говорит богач. Хоть чтото... Возы, которые проехали через ворота, оказываются пустыми, и только на последнем луковица осталась. Вот и всё богатство, с которым богач въехал в рай. Библейская заповедь: мы имеем то, что отдаём. Душу, сердце, знание, та­ лант – вот, что мы должны отдавать. Дети сумасшедше талантливы. Как важно, чтобы в детстве им дали плацдарм заниматься творчеством, где они откроются. Игра, творчество – это способ познания мира ребенком, а у нас всё платное ста­ло. Извините, но мы здесь единст­венный театральный кол­лектив, ко­то­рый с детей не берёт деньги. Вот хороший кол­­лек­ тив «Сорванцы» в Харь­кове есть, но всё на “Люди не верят, что день­гах. Я не сужу ни­кого, все кру­тят­ся, как что-то хорошее можно мо­гут, но я не беру день­ги и никогда не продаю делать просто так.” би­леты на свои спектакли. И этого не могут по­нять, выиски­вают, что же я из всего этого имею, какими тайными окольными путя­ми я откры­ваю свой ла­герь, когда туда ве­зут тонну картошки, муку, сахар, кон­фе­ты, ку­да всё это де­вается. Люди не ве­рят, что что-то хорошее можно де­лать прос­то так. Я вдруг выясняю, что лесопарк у нас отстаивают трое моих тимуровцев сре­­­­ди вот той сотни детей. Сашка Клочко, сейчас ему 16 лет, осознанно стал жить без мяса: он не может – это же животное. Он разговаривает с деревьями, спа­­­сает уток, жаб. Он пошел туда по призванию. А кричат, что Аваков купил их и выставил туда. Лёшка Затылюк – божий одуванчик мой, Костя Очкасов... Я так рад, что они там стояли! Мои дети отстаивают свой парк. Я горжусь ими! Вот о нашем «Ковчеге» статья была в журнале. Начинается она о страш­ ных судьбах детей с интернатов, сирот. Кстати, почитайте повесть «Белое на чёрном» Гальего Рубена, лауреата пре­ ­мии «Букер – Открытая Россия» 2003 года. Это о судьбах детей с ДЦП, он сам иностранец, но так сложилось, что мать у него была русская, и он попал в рус­ ский интернат. И вот он описывает весь этот ад, который происходит у нас в быв­шем Советском Союзе. И всё это продолжается сейчас... Дети, боль­­ные ДЦП, окан­чивают школы, техникумы, а потом их оформляют в до­ма престарелых, на тре­тий этаж, то есть этаж смертников. Там они быст­рень­ко умирают.

42

Відпущення

Я никого за собой не тяну – это дети свободные. У меня вот Юра Вер­биц­ кий, Артем Томах, ребята, которым уже по 20 лет, а их носит-заносит. Там мно­ го разных пороков, там много всего. С ними надо осторожно. Если тя­нется ре­бёнок, хочет помощи, я помогаю, у меня открываются любые две­ри. Если т­акой ребёнок просит, я иду и стыжу государство. Может, я не­правильно веду се­бя. Если бы у меня был дипломатический дар, результат был бы лучше. Я взя­ток не понимаю. Всё, что я могу дарить, это книгу, ши­карные цветы. УА: Если первые ваши дети были 20 лет назад, то какие они сейчас? Вы же наверное поддерживаете с ними контакт. Есть истории, ког­­да человек полностью пропитывается всем этим и ведёт нор­ мальную жизнь? ВС: Панацеи нет. Мои дети даже по тюрьмам сидели. Но моё дело – сеять, да­вать что-то хорошее. А там, где прорастёт – я не знаю. Они получили «при­ вивку», но и не все прививки помогают, вы же знаете. Некоторые даже гу­бят. У меня всегда 11 ноября без предварительных предупреждений на­бирается бит­ком набитый зал. Приезжают со всего бывшего Советского Со­юза, куда мо­их детей судьба разбросала; везут своих детей, внуков. Моим пер­вым вос­ питанникам – уже по сорок с лишним лет. Они говорят, что у нас ка­кая-то осо­бая атмосфера. Я знаю, что я буду всегда их защищать. Ситуации бы­ли ещё в союзе: в милицию попадали, я шёл в милицию, разбирался, сидел на судах, сни­мал с учёта по делам несовершеннолетних. Я писал расписки на се­бя, что обе­щаю, гарантирую. Но очень важно, чтобы ребёнок знал, что у не­го есть друг. Не всё родителям скажешь, друзьям, и они это всё носят в се­бе. Эти все суб­культурные направления, эмо, например, – это ведь от недо­ска­занности, не­допонятости. Им хочется проявлять себя. Это для них – крик: «Помогите, по­могите!», а мы – всё запреты, да запреты. УА: А летом бывают спектакли у «Тимура»? ВС: Вот я дал спектакль буквально 20 мая, а 5 июня мы «Русалочку» для при­­езжих католиков давали. Пришёл даже католический епископ. УА: Мы все тут люди молодые, и точки зрения время от времени транс­­формируются. Вы рассказывали, что пришли к Богу в на­ча­ ле 90-х годов. А что до этого для Вас являлось смыслом? К че­му Вы шли? ВС: К красоте, гармонии и искусству. А ещё раньше – к светлому бу­д у­ щему, в которое нас всех звали. Так далеко было, что так и не дошли. Сей­час я боюсь другого: что могут на пьедестал опять Павликов Морозовых по­ставить. У нас в стране сейчас страшно. У нас к людям вернулся страх. После этих со­ бы­тий в лесопарке мне пахнуло 37-м годом. Ка­кая у нас свобода? У нас не

Василь Сидін

43

знают, что та­кое 37-й год. А мы всё-таки начитанные лю­ди: московскую сагу знаем, и детей Арбата зна­ем. Я боюсь, какие выборы у нас будут, если милиция уже всем руководит. Ка­кое это волеизъявление свободы? Страшная у нас власть. Сейчас на каж­дое место сядет уголовник и всех своих по­назначает: будем жить по по­нятиям. Не мо­жет такого быть – людям выбирать. Мне бе­ зумно симпатичен Вик­тор Фёдорович Яну­ко­в ич, как человек, но мне его жалко. Жалко, что им опе­рируют, что за его спиной делают, что хотят, а он такой недалёкий. УА: Пане Василю, як би Ви хотіли, щоб жилося в Харкові? ВС: У меня много вопросов. Ответьте, почему из Харькова уезжают все та­лантливые люди? Почему в Харькове дышать нечем? Почему не могут ра­до­ вать­ся, гордиться, а могут завидовать и поэтому уничтожать, давить, не да­вать возможность делать что-то хорошее? Это я, про­жив свою жизнь, про­следил на огромном “Сейчас я боюсь другого: количестве людей: талантливые люди спива­ что могут на пьедестал ют­­ся, гибнут или уезжают куда-то, только по­ опять Павликов тому что Харьков – мещанский город. Ка­ким Морозовых поставить.” он был, таким и остался. Харьков – те­ат­раль­ ный город? Это смешно. А мы по ста­рин­ке се­ бя превозносим. К примеру, те­атр Пушкина, у него 80-летний ру­ко­водитель. Го­ворят, его надо считать образцом. Но почему нам не пока­зы­вают достойные об­­разцы? Я вот сейчас открыл книги Льва До­ди­на и снова убедился, что театр дол­­жен на­у чить со­с тра­данию, в театре надо учиться плакать. А мы разучились пла­кать, “...а кто же учит детей сме­­­­­яться, чувствовать. Это потому, что мы быть человеком на этой раз­­­­­у­чились думать, в шко­­ле­ детей это­м у не Земле? Какой ВУЗ?” учат. Вот у нас во двор­це есть такие предметы, цель которых – на­­учить думать, мыслить, абстра­ги­ро­вать. А чему сейчас детей учат в школе: как подойти к учителю, как ку­пить оцен­ку, как перехитрить, обмануть? Мы тра­­тим безумные деньги, а кто же учит детей быть человеком на этой Земле? Ка­­­кой ВУЗ? УА: А кто может его этому научить? ВС: В идеале – родители, но надо же воспитать будущего отца и мать. Мы в нашем духовном центре пытались заняться профилактикой, готовить де­тей к жизни. У нас с родителями, которые приводили детей в наш духовный центр, происходили большие трансформации. Они вдруг открывали, что если ре­бё­ нок болеет, это тянется из всей родословной, это всё их грехи, бо­лячки. А вы ког­да-нибудь отдавали это Богу? Вы когда-нибудь пытались бо­роться со сво­ ими изъянами, грехами? Для них это шокирующее открытие. Они же винили

44

Відпущення

Бо­га, за что им эта кара. Поэтому многие родители ста­но­ви­лись нашими еди­ но­­мыш­ленниками. Когда у нас праздники, мне никто не ну­жен из персонала. Я говорю уборщикам, кассирам, гардеробщикам уходить, – мне хватает наших мам. Наши дежурные – вечно пьяные, с кри­ками, с матами. Это же дворец куль­т уры! Мне здесь нужна атмосфера любви и доброты. Вот у меня мамы на Рождество будут встречать с улыбкой. Я умуд­ряюсь даже подарки на Рождество де­лать: к нам приходят и уходят с по­дарками. УА: Каким вы видите будущее театра, его перспективы? ВС: Сколько меня хватит, столько и видется будущее. Это неправда, что нет личности незаменимой. Театр – это особая энергетика. Вот у меня играют де­ти, уже спектакль 30-й, 50-й, а я всё в оркестровой яме – они все меня ви­дят, я с детьми, я там играю спектакль за каждого. Бывает, дурачусь, чтобы им на­ строение поднять. Это можно отдельный спектакль снимать, со мной в оркест­ ро­вой яме – может даже интересней будет, чем на сцене. Я, когда не на­чинаю их заряжать – ощущаю, что уходят силы, уходит энергетика и дети ста­новятся па­ссивнее. Дети – это вообще что-то особое. Нас никоим образом не надо оце­ нивать критериями профессионального театра. Вот Евгений Бо­рисович Вах­ тангов сказал, что когда наступят времена кризиса, все театры па­дут; единст­ вен­ное, за счёт чего можно будет спасти искусство – это дети. УА: Вы много говорили, что при работе с детьми человек так же чувст­вует себя молодо, детская энергия передаётся. Как вы на се­ бе это ощутили? ВС: Конечно, игры с детьми много дают. Ну и я хитрю. Разве вы мне да­ ди­те 60? Вот спонсоры зубы вставили. Оно как-то само решается, я ничего осо­бенного не делаю. А видели б вы меня год назад. Мне даже нравилось, как я приходил к сильным мира сего без зубов, смеялся даже: пожалеют – да­д ут больше. УА: Ми не спонсори, але як вам можна допомогти? Може потрібна якась людська допомога: їжа, праця, молитви? ВС: Мы открыли свой благотворительный фонд «Тимур». Ну и молит­ва – это да. Молитесь – и всё будет. У нас есть ещё фестиваль традиционный: мы собрали все театральные кол­­лективы Харькова, даём детям возможность раз в году выйти на те­атраль­ ную сцену, показать своё творчество. Фестиваль называется «Дух ды­шит, где хочет». Он уже 14 лет подряд проходит. Кроме того, по вечерам во вре­мя фес­тиваля к нам приезжают интереснейшие люди. Всё это, в основном, ду­­ ховные дети отца Александра. Вот юморист Леон Измайлов вспомнил вдруг моло­дость: как он пришёл к отцу Александру, как с ним общался. При­езжали

Василь Сидін

45

Евгений Борисович Пастернак; известнейший философ, культуролог Ольга Се­докова, награждена Папой Римским за свои труды; Григорий Со­ло­монович По­меранц, композиторы, писатели. Мы дружим с Чичибабин–цент­­ром – у нас в Харькове жил такой удивительный русский поэт Борис Алек­сеевич Чичи­ба­ бин. Его вдова, Лилия Семёновна, – поклонница нашего те­атра. Мы сов­местно проводим мероприятия. УА: Интересно Ваше мнение, как харьковчанина, о всём про­исхо­дя­ щем в стране. Нужно ли украинскому народу держаться вместе? На сколько это важно? ВС: Нужно не разъединяться и не давать повода для этого, даже ма­ ленькой зацепки. Не надо вообще этой темы касаться. Я вспоминаю 95-й год, ког­да я сделал спектакль «Возврати себе храм». Это спектакль по проповеди от­ца Александра Меня, он весь был украшен русской духовной поэзией. Мы по­­ехали в Западную Украину: Буковина, Карпаты, – мы много куда ездили. В од­ном селе, на стене – явление Божьей Матери, со всей Европы туда люди еха­ ли. К церкви подойти нельзя: всюду машины стоят. Говорят, люди ра­зойдутся, тогда можно спектакль ставить. Как нас принимали! В час ночи – бит­ком на­ би­тый зал! Как эти коробки конфет после спектакля дарили! Вот как нас любят. Нет у нас никаких проблем, и не надо их создавать. Мы сами най­­дём общий язык, полюбим друг друга, пусть только не мешают. Нам нель­­зя позволять кому-то раскалывать нас. Есть такая поговорка: всё, что ра­ссоединяет – от дьявола, всё, что объединяет – от Бога. Когда-то я узнал кредо Матери Терезы и я из собственного жизненного опы­­­та всё подтверждаю его: «Люди – неразумны, непоследовательны и эго­ истичны, но всё же люби их. Если ты делаешь доб­ро, люди обвинят тебя в ута­ ён­ной корысти, но всё же твори добро. Ес­ли тебе сопутствует успех, ты наживёшь мни­мых “Отдай миру всё самое и действительных вра­гов, но всё же пре­успе­ лучшее из того, что у вай. Добро, сделанное то­бой, будет завт­ра же тебя есть, и мир попросит по­забыто, но всё же тво­ри добро. Искренность ещё, но всё же отдавай и открытость де­ла­ют тебя уяз­ви­­мым, но всё всё самое лучшее.” же будь искренним и откры­тым. То, что ты строил годами, может рух­н уть в од­но мгно­ венье, и всё же строй. Люди нуж­да­ют­ся в по­мощи, но они же станут тебя упре­ кать за неё, и всё же помогай лю­дям. Отдай ми­ру всё самое луч­шее из того, что у тебя есть, и мир попросит ещё, но всё же от­давай всё са­мое лучшее».

Ігор ІСІЧЕНКО Свято-Дмитрівська церква, м. Харків 13 червня 2010 р.

Корінний слобожанин владика Ігор (Ісіченко) народився 1956 року у Башкирії. Ще в радянські роки владика займається підозрілими для режиму речами: вивчає дав­­ню українську літературу, пише дисертацію на досить провокаційну тему – про зразок духовної української літератури «Києво-Печерський патерик». За­хи­ щає свою дисертацію тільки з початком політичної перебудови. Уже в ті ча­си бе­ре активну участь в громадсько-політичних організаціях. Згодом прий­має сан єпископа Української Автокефальної Православної Церкви.

Архиєпископ ІГОР – АІ УкраЇна Активна – УА

АІ: Мені пощастило, що я народився у сім’ї споконвічних жителів цих кра­ ї­ в­, хоча й не на Харківщині, а в Приураллі, в Башкирії. Мої батьки пра­цю­вали там. У 50-х роках був такий порядок, що випускники вищих шкіл ма­ли від­ро­би­ти­ три роки після закінчення на цілині. Моя мати закінчила пед­інс­ти­т ут, бать­ко – будівельний інститут, і обидва були скеровані, як мо­ло­ді спе­ціа­ліс­ти: мати – в Оренбурзьку область (тоді вона називалася Чка­лов­ською), а бать­ко – у Башкирію, те­перішній Башкортостан. Там я на­ро­див­ся­, і нічого аб­солютно про цю землю не знаю: я прожив там лише перші чо­ти­ри місяці свого життя. Правда, не так дав­но, коли мені треба було уточ­ни­ти, як саме нази­ва­ється село, де я народився (до ре­чі, с. Свобода), я, скон­так­т у­вався з тамтешнім меш­канцем. Мені прислали лист з фотографіями села і на­­віть сфотографували стіл, який лишився від квар­ти­­ри, де жили наші бать­ки­. Маю ще сестру, яка на­родилася вже тут, після повер­нен­ня батьків на Харківщину. Я тут живу із 56-го року, а народився я в січні 56-го року. Влітку ми приїхали сюди, і вже тут мене хрестили. Про це подбала бабуся.

Ігор Ісіченко

47

Батько був інженером, потім головним інженером, начальником буді­вель­ ної організації, мати – вчителькою, і вони не могли навіть подумати про те, щоб дитину хрестити. Тому бабуся діяла звичайним способом: вона потай від батьків взяла мене, взяла свою племінницю, поїхали в сусіднє селище, і там ме­­не охрестили на квартирі священика. Звичайно, що ніде це не фіксувалося. Існує міф, який особливо часто по­вто­рювали стосовно Голодомору 32-33 ро­ків: ми, мов­ляв, нічого не знали про голодомор, реп­ресії, й виховувалися на ра­дянській пропаґанді.Людина ніколи не буде бран­цем, рабом, якщо вона не змириться з цим сама! Я не можу повірити жод­ній лю­дині мого віку чи старшій за мене, “Людина ніколи не буде що вона не могла знати очевидних ре­чей. Я ще бранцем, рабом, був ма­лень­ким, тільки-но починав ходити до якщо вона не змириться шко­ли, коли мені, зви­чайно потай, щоб ніхто з цим сама!” чужий не чув, бабуся розповідала про жа­хіття 32-33 років, коли люди падали з го­ло­ду на ву­ ли­цях. Мою родину врятувало від го­лоду тільки те, що мій дідусь пішов пра­ цю­­вати на залізницю. Він не лю­бив працювати на землі. У нього не лежала до цьо­го душа, і, як виявилося, тим він врятував сім’ю. Дідусе­ву родину не розкур­ ку­лили. Правда, все одно при­йшли робити обшук, за­брали рушницю – вона ду­же подобалася одному су­сідові. Але голоду такого, як інші, не переживали. Бабуся згадувала про свого дядька. Він повернувся з революційного Пет­ ро­граду з червоним бантом, підтримував большевиків і першим по­страж­дав від них: був репресований у 30-х роках. Дідусів же брат служив Ук­раїнській На­родній Республіці й залишився живим, але мусив тікати. Він ви­їхав на Ку­ бань­, потім звідти до Ашхабаду, і його, бідолаху, там вже під час зем­летрусу 48-го року вбило. Таким чином, у сімейній атмосфері Слобідської України формувалися нор­мальні, звичайні люди. Але вони були включені в іншу систему, виходячи по­за межі родини, і мали грати за її законами. І тут поставала проблема – на­ скільки людина здатна захистити свою ідентичність і не розчинитися у цій за­гальній абсурдній дійсності? У бабусі було п’ятеро сестер. І в мене було таке щасливе дитинство, бо всі во­ни жили в одному містечку, часто відвідували одна одну. Я часом вва­жав, що в мене шестеро бабусь. [Усміхається.] Для них усіх, людей різного рів­ня ре­ лігійності, церква була важливою частиною життя. І хоча у нашій родині не ходили до церкви, бо тоді її не було, але завжди на свята всі відпочивали, нікому бабуся не давала навіть шити чи щось різати ножицями. На страсні четвер і п’ятницю вимикалися радіо і телевізор. Ні, на Різд­во ми самі не колядували, але до нас неодмінно приходили колядники. Я сам намагався перед школою, щоб ніхто не ба­чив, побігти до сусідів по­ко­лядувати, а на Но­вий рік – посівати. І це формувало атмо­сфе­ру домашньої ре­лігійності.

48

Відпущення

Після закінчення школи я вступив на фі­лологічний факультет. В нас в родині го­во­рили і українською, і російською мовами. Пе­ре­важна більшість родини говорила по-укра­ї н­с ькому. Хоча ті члени родини, які приїхали з Росії, зберігали “Переважна більшість свою мову, спілкувалися по-російському. Але родини говорила моя бабуся, скажімо, чи дідусь, які вчилися ще по-українському. Хоча ті за царя в ро­с ійській школі, до членів своєї члени родини, які приїхали родини по-російському ніколи не говорили. з Росії, зберігали свою Це були нормальні стосунки взаємної то­ мову, спілкувалися лерантності. Але моє покоління було останнім по-російському.” по­колінням, яке на вулиці спілкувалося по-ук­ ра­їнському. Я закінчував школу, уже ро­сій­сь­ ку школу, коли паралельно зі мною закривався останній український клас у на­шому містечку. Чому наша мова знаходиться десь на мар­­ґінесі суспільства? У здорових людей це по­­роджувало протест, і це було для мене осо­бис­то стимулом зацікав­ лення історією, і вступу на українську філо­ло­ гію, хо­­ча відмовляли мене від цього всі, хто “Це були нормальні міг. На філфаці я вчився із 73 по 79 рік, потім стосунки взаємної трішки попрацював у школі і повернувся, коли толерантності.” з’явилася вакансія на кафедрі у 81 році. Я пра­ цюю викладачем, тепер уже професором, у Хар­­ківсь­кому національному університеті на кафедрі історії української літе­ ра­­ту­­ри, оце вже 30-й рік, уявіть собі. Я мав кандидатську дисертацію на тему «Ки­­єво-Печерський патерик в історико-літературному процесі на Україні кін­ ­ця XVI – початку XVIII ст.». У цьому виявилося одне із втручань у мою до­­лю Бо­жого Провидіння. В нас уся кафедра захищалася із предмету, що на­зи­вався тоді радянською літературою. Фактично, 70-ті роки були часом, най­жорс­т­ кішим у режимі післявоєнної доби. Я вступив на роботу на початку 80-х років, ко­ли взагалі пройшов секретний наказ, за яким слова «Україна», «ук­раїнський» не рекомендувалося вживати у пресі. Треба було писати «віт­чиз­­няний», «ра­ дянсь­кий», «Батьківщина», і таке інше. Доводилося вживати ев­­фемізми. Само со­бою, кандидатські роботи писалися тільки російською мо­­вою й неодмінно на тему російського впливу на українську літературу. Я ж за­­хищався в 87 році, ко­ли вже почалася «перестройка». І це створило не­мож­ли­­ві раніше умови для наукової праці. Дисертацію я захистив у 87 році, а за нею видали книжку «Києво-Пе­чер­сь­­­­­ кий патерик у літературному процесі XVII-XVIIIст. на Україні» в 1990 ро­­ці. Зро­зуміла річ, що обирав я собі тему так, щоб можна було надолужити і брак знань із релігії. Усвідомлення себе християнином спонукало шукати джерел для пізнання власної віри. А їх тоді не було. Біблії годі було знайти. Перше

Ігор Ісіченко

49

Єван­­геліє я купив собі за перший гонорар, який одержав в журналі за статтю, десь наприкінці 70-х років, 79-го, здається, а коли одержав останню сти­пен­дію, то спромігся купити Біблію, яку якраз видали до наближення тисячоліття хре­ щення Руси. Дякую батькові, що він навчив мене слухати західні радіостанції, і тому я десь із радіо «Голос Америки», ВВС чи «Свобода» міг слухати проповідь, на Ве­ликдень – богослужіння. І зараз на великодні свята я завжди пригадую не­ забутній голос митрополита Сурозького Антонія (Блума). До церкви ж я по­ трапив уперше, коли приїхав до Харкова навчатися. Праця над темою з літератури Середньовіччя допомагала цілком логічно вда­­­­ватися не тільки до історико-літературних, але і до богословських, істо­ри­ ко-церковних джерел. І так це допомагало мені ставати християнином не тіль­ ки за хрещенням, але і більш свідомо. Сповідатися і причащатися я по­чав, ко­ли на­вчався в університеті і мав можливість ходити в церкву. Правда, це то­ді ма­ ло не обернулося драмою, бо прийшов лист із КГБ на факультет, де ви­ма­галося пе­ревірити доноси про те, що я ходжу до церкви й веду з то­ва­ришами ідео­ло­ гіч­­но ворожі розмови. Але мене врятувала мій куратор, зна­йшовши якісь від­ мов­­ки. І декан, зрештою, теж врятував. Потім настав 88-й рік. Рік справж­нього про­­будження в нас в Україні. Саме тоді заснували орга­ні­зацію «Спад­щина», я став одним із її організаторів, а у 89-му році вві­йшов до складу орг­комітету по ство­р енню в Харкові «На­р од­но­го руху». На початку 1990 р. я ініці­ював ство­­рення Укра­ “...мені вже приходила їнського Православного брат­с т­ва на Харків­ думка вступити до щи­ні й очолив його. семінарії, стати Наставав час, коли нарешті захиталася священиком. Але, стара система, і стало можливим уже думати по-перше, я не відчував про творення демократичного суспільства і себе до цього готовим, своєї країни. Тоді займатися академічною на­ по-друге, я твердо знав, укою здавалося мені аморальним. Хоча я про­ що це означає позбавлення ­довжував працювати в університеті, але за­ли­ роботи моїх батьків, шив бібліотеку й переніс свою енергію в гро­­ санкції щодо сестри та інших родичів.” мадську, а згодом у церковну сферу. Правду кажучи, наприкінці навчання в школі мені вже приходила думка вступити до се­­мінарії, стати священиком. Але, по-перше, я не відчував себе до цього гото­ вим, по-друге, я твердо знав, що це означає позбавлення ро­бо­ти моїх бать­ків, санкції щодо сестри та інших родичів. Піти на це здавалося ме­ні без­від­по­ві­ дальним. Та й, правду кажучи, тогочасні церковні школи не викликали в ме­не до­віри.

1991 р. мене обрали на конференції головою Всеукраїнського братства апос­­тола Андрія Первозваного. На той час я вже став парафіянином Укра­їнсь­кої

50

Відпущення

Православної Автокефальної Церкви. Для мене вирішальним було зна­йомство із прекрасною парафією, яка першою прийшла до УАПЦ в Ук­раїні, Петропав­ лівською парафією у Львові, а також знайомство із патріархом Мсти­славом, лю­диною потужною, яка знаменувала тяглість традиції не тіль­ки цер­ковної, а й загалом культурної, цивілізаційної. Патріарх народився 1898-го ро­ку, приїхав до нас до Харкова, уявіть собі, коли йому було 93 ро­ки. Я ніколи не думав про єпископський сан, в думках у мене такого не бу­ло, але коли біля патріарха не лишилося практично нікого, ішлося не про те, щоб ро­бити якусь кар’єру. Я згодився прийняти цей хрест і я б не сказав, що мені доводилося про це шкодувати, хоча протягом усіх років, – а я став єпис­копом в 93-у році, – було важко. Наша єпархія на сьогодні є невеличкою. Во­на впро­ довж цих років лишалася в підпорядкуванні патріарха Мстислава. По­тім, як його наступника, патріарха Димитрія – Володимира Яреми, пер­шого свяще­ ника, який перейшов до УАПЦ в Україні, а потім став пат­рі­ар­хом. Я думаю, що до всіх вас неодмінно має прийти відкриття того, наскільки лю­­­ди в різних регіонах України близькі між собою. Для мене самого, відколи я прийняв сан і став багато зустрічатися з людьми в різних регіонах, це було не­ спо­­діваним відкриттям. І справді – різні етнічні стереотипи, різні діалекти в різ­­них частинах України, але коли про­би­ва­єшся поза цей зовнішній шар, ви­ яв­­ляється, що в людей доволі однакові проблеми, і коли лю­дина відкривається то­бі і дозволяє по­гля­нути їй у душу, то бачиш, що українці мало від­різняються між собою: “...коли людина що в Ужгороді, що в Луганську, що на Півдні. відкривається тобі Я сам зі Східної України. Наша церква на і дозволяє поглянути їй сьо­ г одні має на Сході України зов­сім не­ба­гато у душу, то бачиш, па­рафій. І, з погляду політтехнологічної схе­ що українці мало ми, Українська Автокефальна Православна відрізняються між собою: Цер­ква мала б належати до Західного регіону, що в Ужгороді, що в як церква з яскраво вираженим на­ціональним Луганську, що на Півдні.” ха­рактером, у якої головна кількість парафій та­кож у трьох Га­лицьких областях. Найбіль­ ше – у Львівській, трохи менше – в Івано-Фран­ківській і Тернопільській. Наша церква стала наслідком повернення до тра­дицій українського православ’я піс­ ля падіння імперії. Це відбувалося між 17-м і 30-м, фактично 36-м, роками ми­нулого століття. Але потім, під час останньої війни, Другої світової війни, са­­ме тоді, в 42-му році, створилася Хар­­ківсько-Полтавська єпархія, яка об’єд­ на­­лася із іншими єпархіями Ук­ра­їнської Автокефальної Православної Церк­ви. Потім, при наступі Червоної Армії, наші єпископи переважно відступили на Захід, але харківський митрополит Феофіл (Булдовський) лишився. Він був заарештований, помер у застінках НКВД у січні 44-го року. З 1944 до 1990 року в нас Українська Автокефальна Православна Церква була за­бороненою. Вона

Ігор Ісіченко

51

почала на Сході України відроджуватися рівно 20 років то­му. Цього року ми готуємося 12 липня відзначати скромний ювілей. Що стосується національної свідомості, то треба пригадати, що укра­ їнська національна ідея народжувалася в Харкові. Зараз це виглядає дещо па­­ ра­доксальним, але саме слово «Україна» у сучасному сенсі з’явилося тут, у Хар­­­кові, у 30-40-і роки ХІХ століття, коли формувалася Харківська школа ро­­ мантиків. Я думаю, що приїжджі з інших міст можуть не пригадати, що са­­ме у Харкові було “Тут, у Харкові, була засновано перший на підросійській Україні столиця українського уні­верситет у 1805, або, як дехто стверджує, романтизму, так само 1804-му році. як у ХХ столітті Харків У моїй родині існував переказ про те, що став столицею наші предки прийшли сюди се­­ред перших пе­ українського авангарду.” ре­селенців у XVII столітті. Саме тоді, у сер­е­ди­ ні XVII сто­літ­тя, було засновано Харків, а під Хар­ковом поселення, одне з яких, – Гон­чарівка, саме тут, де ми з вами перебу­ ва­ємо. Ті з вас, хто читав українських кла­­сиків, могли би пригадати «Сватання на Гончарівці» Квітки-Основ’яненка. Переселялися люди ініціативні, во­ле­люб­ні, які прагнули тут почати все з ну­ля. По­чати на новому місці і створити себе са­мих­. І невипадково Ско­ворода, який почав фор­м уватися як письменник на Наддніпрян­щи­ні, роз­крився як фі­лософ уже тут, на Сло­бід­ській Україні, в другій половині свого жит­­тя. Мис­ тецькі ідеї, які нуртували і на Над­­дніпрянщині, сферментувалися тут у но­вий­ літературний феномен – романтизм. Тут, у Харкові, була столиця укра­їн­ського ро­мантизму, так само як у ХХ столітті Харків став столицею укра­їнсь­­кого аван­гарду. УА: Як Ви ставитесь до об’єднання церков, і що Ви про це думаєте? АІ: Мені здається, що сьогодні це гасло «об’єднання церков» пе­ре­тво­ри­ лося на аналог гасла часів мого дитинства – «побудова комунізму». З ним по­ в’я­зують надії на консолідацію нації, на подолання комплексів мен­шо­вар­тос­ті. Це здається дещо утопічним. Ну добре, припустимо, сьогодні всі укра­їнські цер­к­ви об’єдналися. На другий день ми про­ ки­немося з почуттям досягненої ме­ти – і що “Шлях до формального ж? Прикрим відкриттям для всіх буде те, що об’єднання церков, не змі­ниться нічо­гі­сінь­ко. Шлях до формаль­ а точніше, відновлення но­го об’єднання церков, а точніше, віднов­лен­ церковної єдности, ня цер­ковної єдности, треба по­чи­на­ти із фор­ треба починати му­вання атмосфери толерантності. Свій вне­ із формування атмосфери сок у цей рух ми бачимо в формуванні братніх толерантності.” стосунків з іншими цер­к­вами, пред­став­лени­ми

52

Відпущення

на Харківщині: Римо-Ка­то­лиць­кою, Греко-Като­лиць­кою. По-моєму, ми – єди­на православна церква на Хар­ків­щині, яка бере участь у проведенні тижня мо­ли­ тов за християнську єдність. У нас пре­крас­ні сто­­сун­ки із кармелітами, з ва­си­­ лі­яна­ми. Я ду­маю, що замість розмов про об’єднання церков, необхідно са­мим пле­кати ат­мо­сферу, в якій це об’єднання стане реальним. УА: Як Ви відчуваєте, чого бракує нашому суспільству? АІ: Про суспільство говорити складніше, але кожному з нас бракує від­ чуття своєї ідентичності. Бракує усвідомлення неповторності свого «Я». Адже ми виростали в суспільстві, де кожен виховувався так, аби стати згодом «ко­лі­ щатком і гвинтиком одного-єдиного про­ле­ тарсь­кого механізму. І проб­лема церковного “...брак відчуття власної фор­­мування особистості в нас і на Заході ви­ гідності у людини завжди глядає дещо по-різному. На Сході, не тільки у провокує непошану нас в Україні чи в Росії, але й певною мірою в до гідності іншого.” Польщі, Словаччині, Румунії вихідна проб­ле­ ма – формування почуття людської гід­нос­ті. Ко­ли я говорю на тему двох головних за­по­відей, я звертаю увагу на те, що Хрис­тос вчить нас любити ближнього «як себе са­мо­го». Тобто передбачається, що ми маємо вмі­ти любити себе самого. А ми цього не вміємо ро­бити. Ми стаємо індивідуалістами, не ставши особистостями. І брак від­чуття власної гід­ності у людини завжди провокує непошану до гідності іншого. Вміймо лю­ бити себе, і любити того, хто біля нас, свого ближнього. Не­обхідно пережити від­криття себе самого. Знову звернімося до Євангелія: «Пі­знайте правду, і прав­да зробить вас вільними». Без пізнання правди, без від­криття того, чим, ким я є, стати по-справжньому вільним не можна. УА: Які моменти у вашому житті були найважчими? АІ: Ліквідація УАПЦ під виглядом її приєднання до Української Пра­во­ слав­ної Церкви Київського патріярхату. Це сталося 25 червня 1992 року. Рап­ том виявилося, що єпископатові нашої Церкви досить було відносно легкого тис­­ку влади для зради патріярха Мстислава й усіх декларованих цін­ностей УАПЦ. І таких “...дорога до храму зрад було кілька. Пережити руйнування ілю­ пролягає через покаяння. зій – най­в аж­ч е, хо­ч а, напевне, необхідно. Без нього суспільство Знач­но гірше було б жити в полоні ілюзій. залишиться в стані Патріярх Димитрій любив оповідати одну духовного паралічу.” істо­рію, що трапилася з ним під час традицій­ ного обходу осель зі свяченою водою. В одному домі до ньо­го по­тягнувся з ліжка паралізований чоловік. Пересилюючи себе, він роз­повів, що був активним учасником закриття церков у 1930-і рр. Одного

Ігор Ісіченко

53

разу, ввір­вавшись до вівтаря щойно закритої церкви, він жартівливо закричав: «Ось тут, на пре­столі, сидів їхній Бог, а тепер сидітиму я». І вмостився на пре­ столі. А потім рап­том почалися проблеми зі здоров’ям, заболів хребет, від­ня­ лися ноги – і вже багато років чоловік не може встати з ліжка. Цей випадок виглядає алегорією стану на­шого суспільства. Серед вас уже немає лю­дей, які б пам’ятали фільми кінця 1980-х ро­ків. Тоді, в часи «пе­ре­ стройки», був по­пу­лярний фільм «Покаяння». В ньому лунали сло­ва «Навіщо та дорога, яка не веде до хра­му?» Дорога до оздоровлення су­спільного життя може бути лише дорогою до хра­му. Інші шляхи ведуть у безодню. А до­рога до храму пролягає “Без вміння сказати через по­каяння. Без нього суспільство за­ли­ іншому слово «вибач» шить­ся в ста­ні ду­хов­ного паралічу. ми ніколи не створимо І чи то б ми говорили про поєднання цер­ ані громадянського ков, чи про духовну кризу в суспільстві, нам суспільства, не втекти від цього базового кроку – по­каяння. ні миру в собі.” По­каяння, сповідь – це таїнство, яке від­криває можливість духовної віднови. Не­вміння ка­ яти­ся, невміння визнавати свої по­мил­ки є для багатьох та для нас усіх фунда­­ мен­­­тальною проблемою. Без вміння сказати іншому слово «вибач» ми ніколи не створимо ані громадянського суспільства, ні миру в собі. УА: Дуже дякуємо. АІ: Дякую вам за приємну розмову.

Віктор КАЛАНІЦА, Володимир ОЛЕЙНІКОВ, Сергій НЕЧИПОРУК Міське відділення Українського Союзу ветеранів Афганістану, м. Брянка, Луганська обл. Початок червня, 2010 р. Віктор Каланіца, Володимир Олейніков та Сергій Нечипорук – ветерани аф­ гансь­­кої війни з міста Брянки, що на Луганщині. Дізналися, що їх відсилають в Аф­ганістан, коли пішли в армію. Пережили жахи війни, бачили смерть, втра­ чали во­єнних побратимів на полі бою. Неохоче згадують той час, бо во­ліли б його за­бути, але переконані, що без сліду нічого не буває в житті. За­те щасливі, що їх­ні діти не бачили і не зазнають того в житті.

Віктор КАЛАНІЦА – ВК Володимир ОЛЕЙНІКОВ – ВО Сергій НЕЧИПОРУК – СН УкраЇна Активна – УА

ВК: Я пошёл в армию в 22 года. Ка­ран­тин [для молодых солдат] в Союзе три ме­сяца прошёл, а потом сразу в Афганистан за­брали. Сто шестьдесят че­ ло­­век привезли в Кабул и забрали по разным точкам. Меня за­брали в Газни – про­винция такая. УА: Вас обучали сначала? ВК: Обучали нас только в Союзе, три ме­сяца. Научили стрелять с пу­ле­ мёта, гра­на­ты кидать. У нас была рота пулемётчиков. Ну, а в Афгане мне да­ли зва­ние – снайпер, потому что свободного штата пулемётчиков не было. Че­­рез пол­года меня по­ставили командиром отделения. В учебке я не был. УА: Как прошли первые полгода в Афганистане? ВК: Я пришёл в Афганистан в июне, по-моему. Как раз была Пандж­ шерская операция. Полка не было, в полку оставались дежурные рот, дне­

Віктор Каланіца, Володимир Олейніков, Сергій Нечипорук

55

вальные. Где-то через неделю приехали с Панджшерской операции. Ну, и че­­рез дня три уже начали нас брать, молодых, в Кандагар. В Кандагаре групп пятьшесть, наверно, было. УА: А как проходил день на фронте, на операции? ВК: На операции дежурили по два часа, как обычно. Все дневали. По­след­ ­­ ний дневальный в шесть часов всех поднимал. Потом командир роты со­­би­рает командиров взводов, даёт указания, куда идти, в какую точку по кар­­те. И вот мы начинаем выдвигаться: броня в одну сторону, мы – в другую, про­­чёсываем. Я в пехоте служил, был корректировщик. Он в каждой роте есть, вы­зы­ва­ ­ет вертушки, даёт координацию. СН: Первая моя операция – человек погиб, подорвался. Колонна шла, вро­де вся прошла, а последний подорвался, сгорели все, мы их вытаскивали. У меня мороз по коже шёл, страшно было, прос­ то жутко. Такие хлопцы, как и я... Такой же – и “Карантин [для молодых он сгорел. Потом у меня в моём взводе погиб солдат] в Союзе водитель БТР-а, тоже пацан, мы с ним и браж­ три месяца прошёл, ку пили на Новый год, с одного котелка ели. а потом сразу в Он и мой лейтенант, командир взвода, как раз Афганистан забрали.” бы­ли на одной операции. У нас была ма­нё­в­ ренная группа. От нашей группы забирали в штур­мовую груп­пу, мы не десантники были. Вот забрали нас с трёх точек и на вертушках за­брасывали куда-то. Разделили: нас закинули в одну точку, а в это вре­мя на­ша манёвренная группа пошла на другую операцию. Наш ко­мандир взво­да, лей­тенант, тоже погиб. Он в Афгане буквально месяцев восемь про­ служил­­и по­гиб, молодой хлопец-лейтенант, только с училища. Вот такое оно всё. УА: В вашей роте были люди с разных стран? ВК: Я пришёл – в полку было 80% азиатов. С Украины – пять человек. Бы­ ли и молдаване, и сибиряки. А так – узбеки, таджики, ингуши, чеченцы, та­ тары, – всех по чуть-чуть. УА: А как их собрали, по армейскому вызову? ВК: Да, так же, как и нас. Советский Союз же был: в 18 лет мужчину за­ бра­­ли в армию, а потом сказали, что вы идёте в Афганистан. УА: Сколько времени Вы были в Афганистане? ВК: Два года и всё – дембель, домой. УА: Что было наиболее нелегко за это время?

56

Відпущення

ВК: До полтора года всё было легко, – ни о чём даже и не думал. А потом, когда полтора года отслужил, уже начал думать, что мне через полгода домой. А жить-то хочется. УА: У Вас тогда не было мыслей, почему именно Афганистан? ВК: Да нет. Таких мыслей не было, и не думали об этом. Тем более он в семь­десят девятом начался, нас забирали в восемьдесят втором, ещё не сильно по телевизору передавали, так... от­рыв­­­ками. Мы поняли, когда туда уже прилетели. В “...когда полтора года Таш­кенте, когда нас собирали везти в Кабул, отслужил, уже начал прилетело два самолета, везли азиатов, и вот думать, что мне через там мы с ними разговаривали: как там, что полгода домой. там. Нам сказали: «Ну шо, хлопцы. Едете вы А жить-то хочется.” на войну». Тогда мы чуть-чуть задумались... УА: А из Вашей роты сколько людей возвратилось? ВК: Из моей роты 80-90 процентов возвратилось домой. УА: А медаль Вам за какой-то конкретный случай дали? ВК: Да. У нас почти всю роту наградили. Мы тогда сопровождали ко­лон­ ны и встречали с Кабула, и на нас напали с двух сторон духи – на начало и ко­нец колонны. Тогда нас наградили... УА: А как Ваши родные относились к Вашей службе? ВК: У меня отца нет, мать одна. Как обычно дитя встречают – встретила, це­ловала... УА: А можно было писать Вам? ВК: Ну конечно, только полевая почта у нас была. Я даже фотографии вы­сылал – какие доходили, какие не доходили. УА: Когда Вы возвратились, здесь работа у Вас была? ВК: Да, в шахте. Я уходил с шахты и пришёл на шахту. УА: А кем Вы работали на шахте? ВК: Кем я только не работал! Комбайнером, рабочим лавы, звеньевым. Уже 15 лет я на заводе Алчевском чугун разливаю. Мать всю жизнь на шахте работала. Дети – нет, дети у меня в Одессе. Же­ на на шахте тоже работала, рукоятчицей. УА: Вам говорили перед армией, что надо таких же самых убивать людей, что это тоже обычные люди, со своими семьями?

Віктор Каланіца, Володимир Олейніков, Сергій Нечипорук

57

ВО: Люди – всегда люди, даже другой национальности. Но если попал на войну – то или тебя щас убьют, или ты должен убить кого-то. Это закон. Мусульманство и христианство – две разных веры. Ихняя вера на данный период сильнее, “...кто хотел, чтобы чем наша. Хотя нашим ребятам всегда гово­ри­ Советский Союз лез ли – вы молодцы, вы знали, что такое честь, туда и убивал? Конечно, совесть и долг, а у них такого нету. Это всё бы­ это было глупо и ло за занавеской. Мы не хотели зани­мать дру­ неправильно.” гую страну. Сейчас человек защи­щает свою семью от бед и неприятностей, ко­м у хо­чется воевать? Те же афганцы: кто хотел, чтобы Советский Союз лез ту­да и уби­вал? Ко­нечно, это было глупо и неправильно. СН: Нас, мирных, послали помочь демократической республике Аф­га­ нистан: у них там революция произошла, раскол, и нас послали не убивать, а помогать правительству. Они сами между собой воевали, ну и мы вкли­ни­лись там. И получилось вовсе не то, что нужно. СН: Когда меня забирали, у нас была какая-то информация – люди ж при­ ­­хо­дят из Афганистана, рассказывают все это. Мы уже знали, что там идёт вой­ на. Не то, что просто идёшь в Советскую Армию, отслужил свои два го­да, и пришёл домой, чистый, хороший и красивый, и никто из родителей не пе­ реживал. Если ты попал в Афганистан – уже переживали очень-очень, по­­тому что знали, что идёт война, и там люди гибнут. ВО: Я хочу объяснить то, что каждый человек, когда туда попадал, не ду­ мал о войне. Погибали глупые, потому что не знали, что идёт война! Ты вы­шел за кирпичь, в туалет пошёл, – а снайпер уже сбил тебя. Даже ребёнка по­слать в другую страну – он не поймёт ничего. И ты не соображаешь, пока тебе не по­ ломают психику. Когда человека убили на твоих глазах – с этого твоя психика начинает ломаться. Вот почему у нас много афганцев, даже в го­роде – человек 140, которые остались в живых: половина из них спились, у кого-то психика на­рушилась, кто-то «на дурочку» попал, кто-то попал ещё ку­да-нибудь. Без сле­да ничего не бывает в жизни! УА: Вы написали, что это «незаживающая рана». Возможно ли эту ра­ну хоть немного облегчить, не разъятривать вопросами, а исце­ лить? Если да, то как? ВО: Рана никогда не заживёт, потому что находится в каждого человека в мыс­лях. СН: В душе. ВО: Да. У каждого человека – своя память.15 февраля собираются аф­ган­ цы возле нашего памятника, начинают речи толкать: кто плачет, кто вспо­ми­­ на­ет, кто ещё что-нибудь, но заживёт ли ра­на? Её не заживишь, это на­всегда.

58

Відпущення

Война останется в человека в памяти. Забыть можно то, что ты мо­жешь простить. А то, что ты ви­дел своими глазами – смерть, это не забудешь, это на всю жизнь останется... УА: Это хорошо, когда Вас спрашивают, или лучше Вас этим не беспокоить? ВО: Лучше это не спрашивать. Душа-то горит. Мы сейчас сядем с Се­ рёгой, бутылку водки выпьем, лучше это не толкать. Нельзя вспоминать то, которое хочешь забыть... СН: Чуть-чуть это всплыло – ты возбудил нервную систему, душа болит. Бу­д у ид­ти до­ “Забыть можно то, что мой и вспоминать эту войну. Оно не уле­гается, ты можешь простить. нет. Оно просто чуть-чуть при­т у­хает, но каж­ А то, что ты видел дый год возобновляется. Кто пла­чет, кто прос­ своими глазами – смерть, то думает... это не забудешь, это на ВО: Это просто забывается с годами, ты всю жизнь останется...” хорохорился, думал, чтоэто всё прой­дёт бес­ следно. Бесследно ничто не пропадает. Вос­по­ ми­нания из головы-то не выкинешь. Лучше это не вспоминать. Это очень боль­ная заноза. Любого ветерана спро­си про войну – он начинает чуть не пла­ кать. Хотя в Брянке живых ветеранов, ко­то­рые воевали, 120 человек осталось. И мы не вечные... Мы рады, что когда отойдём, дети наши этого не будут знать, за­­будут, как в страшном сне. УА: Всё-таки, что было доброго за это время после войны? ВО: Самое доброе, что у меня есть в жизни – это семья: дети, женщина, лю­­бовь. Работа хорошая – тоже приятно. А остальное всё... СН: Остальное – это быт. ВО: Да. Хорошо, если родители живые, дай Бог им тысячу лет. Как бы ни было, а мама-папа – это самое дорогое. Ну и семья. Когда семьи нету, когда сам живёшь на этом свете – уже в жиз­ни цели ни­ ка­кой не имеешь, считай, что ты от­живаешь. “Семья – это всё!” Семья – это всё! УА: Спасибо большое.

Наталія та Володимир Буйницькі Вдома у сім’ї Буйницьких, м. Алчевськ, Луганська обл.

14 червня 2010 р.

Наталія та Володимир Буйницькі – розлучене подружжя. Обидвоє народилися в Ал­­­чев­ську, Наталія – в 1958 р., а Володимир – в 1954 р. Наталія – інженер за осві­ тою, все життя після закінчення Комунарського гірничо-металургійного інсти­ ту­­ту працює: на Кременчуцькому заводі дорожних машин, на Комунарському ме­­­та­лургійному заводі, в управлінні «Донбаскоксохімремонт», на підприємст­ вах. Її батьки познайомилися в Красноярському краї в Росії, але батька завше тяг­­­нуло до­дому, в Україну, і вони переїхали сюди. Ця прив’язаність до власної до­ ­мів­ки пе­редалася і пані Наталі. Батьки Володимира Буйницького приїхали піс­ля вій­ни в Алчевськ відновлювати металургійне підприємство. Пан Володимир за ре­зуль­татами олімпіади вступив до Луганського машинобудівного інсти­ту­ту, служив в армії, працював у складних умовах на заводі. Був свідком занепаду це­­хів після роз­паду Радянського Союзу. Вважає, що аби попередити конфлікт, сто­­рони ма­ють знаходити спільне. Серед його цінностей – рідний дім, як захист і опора.

Наталія БуйницЬка – НБ Володимир БуйницЬкий – ВБ УкраЇна Активна – УА

НБ: Мои мама и папа познакомились в Абакане (Хакасская автономная об­­­­­ласть, Красноярский край, Россия). Мама закончила фармацевтический тех­ ­ни­кум, работала в обкоме комсомола. Папа закончил педучилище, потом пед­ ­институт и стал учителем физики и математики. Эти способности про­яви­­лись и у моего сына-программиста. Папа – из казачьей станицы Трехизбенка Луганской области. Его всегда тя­нуло на родину, поэтому он привёз сюда маму. Я тоже, сколько не уезжала в

60

Відпущення

разные периоды жизни – всегда возвра­ща­лась домой. Моя семья чувствовала себя ук­ра­инцами, но часть души всё же осталась там, в Абакане. У нас там много родственников. Во время войны мама работала в эва­ко­госпитале, а папа воевал под Ста­ линградом: име­ет медаль «За отвагу». Про войну никогда ни­чего не рас­ска­зы­вал. После войны родители поднимали разрушенный завод. По ком­со­мольс­ ким путёвкам в её цех попали люди примерно 40-а национальностей. Интер­ национальная среда помогает фор­ми­р овать то­ лерантность к языку, верованиям. Всег­да “Моя семья чувствовала мож­но найти общий язык, тем более, что им у себя украинцами, но часть нас был русский. Я тоже работала на за­в оде души всё же осталась пос­ле окончания института. там, в Абакане.” Училась я в специализированной школе по английскому языку: 5 уроков английского в неделю. Это была самая старая школа го­ро­да. Дополнительно занималась во­ лей­болом в детско-юношеской спор­тив­ной шко­ле, много ездила на сорев­но­ва­ ния. Волейбол всегда присутствовал в мо­ей жизни, как и в жизни моих детей. Потом я поступила в горно-металлургический институт на специ­а ль­ ность «инженер». Другого не было, но мне нравилось. Ну а после института я родила двух детей. Обычная жизнь, как у всех. “Распад СССР стал Я была папина дочка, даже увлечения бы­ переломным моментом ли ­­ папины. Например, фо­то­графия... За­пи­­­ра­ в моей жизни.” лись в тёмной каморке и наблюдали, как про­ яв­ляются лица. Папа много чем увлекался и умел всё довести до конца. Умер он рано: в 52 года. Наверное, из-за тяжёлой жиз­ни. Она оставила свой отпечаток и на мне. Распад СССР стал переломным мо­ментом в моей жизни. ВБ: Мои родители приехали в 1947-48 году в город Ворошиловск (ста­рое на­­звание города Алчевска) для восстановления металлургического пред­­при­ ятия. Отец строил с ноля стан «Блюминг 1250» и работал там электриком. Ма­ ­ма работала на коксохим. заводе. Я родился в 1954 году в одной из комнат ком­­­мунальной квартиры. В 1961 году Ворошиловск стал называться Коммунарском. Отцу, как бри­ ­гадиру и передовому рабочему, дали 2-комнатную квартиру. Он закончил ве­­ чер­нюю школу с серебряной медалью. Мог бы получить золотую, но отказался изу­чать украинский язык. Потом закончил техникум. Я поменял три школы. Больше всего жизненный путь определила 16 шко­ ла имени Петра Липовенко, моряка, героя Советского Союза. Все учителя бы­ ли отличные. Школьников-отличников возили в Севастополь по местам бое­ вой славы Липовенко.

Наталія та Володимир Буйницькі

61

В 9-ом классе я попал на олимпиаду в Ворошиловградский (теперь Лу­ ганский) машиностроительный институт и меня оттуда рекомендовали к по­­ ступ­лению. Вот так я поступил без ведома родителей. На специальность, ко­ торую планировал, не попал из-за здоровья, так как надо было переносить жару +60˚С. В институте меня учиться не заставляли: хочешь – учись, не хочешь – та­ ­кой из тебя будет специалист. Всё время учёбы жил в общежитии. Группа бы­­ла почти полностью мужской, всего 2 девочки. Двое однокурсников бы­ли из за­ падной Украины, а Вася Лукач – гуцул из пограничья. Он говорил быст­­ро, испол­ьзуя слова из многих языков, поэтому преподаватели и со­курс­ники его не понимали. Приходилось до 5 курса экзамены письменно сда­вать. После института я пошёл в армию на год, так как в институте не было во­ енной ка­фед­ры. Служилось легко, поскольку ко­мандир роты пресёк дедовщину на корню. После армии меня распределили на Во­роши­­ловградский завод, который работал на 32 стра­ны мира. Но жилья не гарантировали, по­­этому я вернулся в Алчевск работать по специальности. К сожа­ ле­н ию... По­то­­му что через 2 го­д а за­в од по­ “Служилось легко, строил 7 домов для молодых спе­циалистов. поскольку командир роты К этому времени я женился, появились пресёк дедовщину дети. Денег не хватало, поэтому я поехал на на корню.”

1,5 года на Север работать. Люди приезжали раз­­н­ые: кто за пенсией ехал, кто прятался. Од­ наж­ды, станцию, где я работал, сожгли. Я вернулся в Алчевск, и мне пред­ло­ жили должность старшего мастера по кор­розии на вновь созданном участке. Лю­­дей туда звали по желанию, а желания у них не было. Поэтому меня пе­реве­­ли механиком на 170 единиц машинного оборудования, где я проработал 4 года. А потом пошла «оборонка», и меня пе­ревели мастером в бригаду цеха двух­­слойной стали. Контроль осуществлялся со стороны трёх инстанций, вклю­­чая горисполком. Если что – давали по шеям. После развала Союза этот цех стал не нужен. Торговые связи были порваны, цена на нержавейку вы­рос­ ла, цех перепрофилировали на разную продукцию. Все рвали деньги и не хо­ те­ли заниматься экономикой. Цех, где я работал развалили, обору­до­в а­ние вы­везли. От него остался маленький участок по ремонту. В 55 лет ушёл на пенсию по горячему стажу. Сейчас играем с пен­сио­не­ра­ ­ми в волейбол [смеётся]. УА: Как Вы оцениваете эпоху Советского Союза? ВБ: Идея коммунизма была не плохая, только её опошлили и Союз раз­ва­ лил­ся. А в Украине – не было бы петлюровцев, был бы гетман Ско­ро­пад­ский­: всё равно бы всё забрали.

62

Відпущення

Если говорить о Востоке и Западе, дабы не было вооружённого кон­флик­ та, надо находить общее. Вот дед мой был на Западной Украине, работал на­­ чальником ж/д станции Здолбунов-Шепетовка. Я часто бывал во Львове. Прав­­да, всегда на Краковском рынке во Львове без слов «Прошу пане...» мне ни­­­чего не продавали. Я помню Львов в разное время, и люди практически не поменялись. По­ чему-то складывается впечатление, что вся свобода людям из Запада была нуж­ ­­на для того, чтобы рухнул железный занавес и можно было поехать за гра­­ницу. Был период, когда мы 4-5 месяцев получали по 30-40% зарплаты мак­си­ мум. Каждый выкручивался как мог. Тогда к нам приехали ребята из Ива­ноФран­ковской области, где находился завод, производящий материал для це­ха. Это были люди «от земли»: они выращивают хлеб, овощи, а на заводе ра­­ботали для горячего стажа. Мы на востоке «питаемся» железом, на Западе лю­­ди живут хле­­бом, им без разницы, откуда к ним поступает оборудование и что будет на Востоке. У нас постоянно с ними проходили дис­куссии об этом. Приезжим по­казали Мар­ “...всегда тянуло домой те­новский цех, в котором на тот момент слу­ и я возвращался. Дом – чи­лась ава­рия: металл ушёл в порог, пламя го­ это защита и опора.” рело выше кры­ши цеха. Они бы­ли в шоке, ска­ за­ли, что мы работаем в аду. Я согласен, что кресть­янский труд тяжёлый, но ты по­работал, от­дох­нул и восстановился. На за­воде надо 16 часов отдыхать после сме­ны, а по­том – туда же. И приезжие со­ глашались со мной. УА: Какие переломные моменты были в Вашей жизни? ВБ: У меня было два переломных момента: после армии, когда мне пред­ ла­гали работать в Москве, и когда предлагали остаться на Севере. Но всег­да тя­нуло домой и я возвращался. Дом – это защита и опора.

Володимир ОРМЕЛІ Вдома у пана Володимира, м. Сімферополь, АР Крим 11 березня 2010 р.

Володимир Ормелі – представник спільноти кримських караїмів, автохтонного на­­­роду Криму. Народився 23 липня 1951 року. Закінчив історичний факультет Сім­­­­феропольського державного університету ім. М.В. Фрунзе. Він є головою Все­ української асоціації кримських караїмів «Кримкарайлар» і головою Вищої ради ка­­раїмів України, організатором і активним діячем різноманітних культурних за­­­ходів караїмської спільноти України і світу, заслуженим працівником культури Кри­­­му і України загалом. Його дідусь, Шапшал Сєрая Маркович, – відомий ка­ра­ їм­ський діяч, філолог, сходознавець, активний учасник реформування ту­рець­кої мо­­ви, дипломат і останній гахан – духовний та світський чільник караїмських гро­­­мад. Основним своїм завданням пан Володимир бачить збереження рідної куль­­тури. «В Радянському Союзі, – каже він, – люди губили власну ідентичність, са­­­мобутність, культуру; забували своє минуле. Ми ж хочемо зберегти все це для нащадків, – і продовжує, – а коли нас не буде – вона [культура] зостанеться, як пам’ять про народ...»

Володимир ОРМЕЛІ – ВО УКРАЇНА АКТИВНА – УА ВО: Если говорить о нашем народе, то численность крымских караимов всег­­да была невелика. На Первую мировую войну ушло 700 человек из при­бли­ зительно 14 тысяч – это пять процентов крымских караимов. Пред­ставля­ете? На­верное ни один народ не может похвастаться тем, что столько лю­­дей­от­пра­ вил на войну. Из них более 500 – кадровые офицеры и 200 – доб­ро­­воль­­цы. Кстати, есть интересная книга «Военные традиции крымских караимов», да и другие книги по истории. Только не читайте в интернете – там столько

64

Відпущення

ере­­­с­и написано, столько глупостей, что просто диву даёшься! Из-за не­боль­ шой численности мы не можем о себе громко заявлять: на всё это нужны не­­ малые средства. К сожалению, отдельные нечистоплотные учёные, почему-то в основном еврейской национальности, пытались присоединить крымских ка­ ­раимов к евреям. Подчёркиваю: крымских, потому что караизм – это веро­ испо­­ведание. Караимов по вере во всём мире 50 тысяч, а этнических, по на­ цио­­­нальности – около двух тысяч. В Украине их проживает около 1200, в Кры­­­­му – 850 человек. Общины есть в Литве, Польше, России... Некоторые «учё­­­ные» игнорируют даже результаты антропологических исследований. А боль­­­шинство антропологов, таких, как итальянский учёный Коррадо Джини, со­­­ветский академик Валерий Алексеев и дру­гие отметили, что черепа крымс­ ких караимов одно­значно не относятся к ев­ рейс­кому этно­с у­, ибо, по словам Алексеева, “...крымчаков, которые они средние меж­ду хазарами и сармато-ала­на­ исповедовали иудаизм, они ми. Кстати, в 2006 г. на Х Курултае1 тюркс­ких уничтожали не по народов в Тур­ции говорили о том же. Фашисты этническому признаку, тща­тельно изучали расовый и ре­ли­­гиоз­ный а по религии.” во­­про­­сы. Например, крымчаков, которые испо­ведовали иудаизм, они унич­то­жа­ли не по этни­ческому признаку, а по религии. Крымских ка­ра­имов не унич­­тожали ни по этническому признаку, ни по вере. Крымские караимы всегда были крайне малочисленны. Они сфор­ми­ро­ва­ лись в результате слияния алтайских кочевых племён и тюркских на­ро­дов, на­­селявших Крым в древние века. Собственно говоря, все три на­р ода – крымские татары, крымские караимы и крымчаки, произошли в одно и то же вре­мя, в одном и том же месте – в Крыму. Но их разделила религия: крымские татары приняли ислам, крымчаки – иудаизм, за что и пострадали, а крымские ка­раимы остались верны своей религии – караизму. Кстати, про­тоиерей Си­ меон Стариков назвал караизм сродни религии первохристиан. В Киевском институте философии работает профессор Колодный, который бо­­лее точно об этом всём может рассказать. Кстати, он – не караим, как и ав­­тор книги «Воен­ ные традиции крымских караимов», Кропотов В.С. Было очень много известных представителей моего народа: это маршал Ма­линовский, и мать знаменитого хирурга академика Александра Виш­невс­ко­ ­го, и балерина Анна Павлова, урождённая Шамаш, это и те, которые по­жерт­ вовали своей жизнью в борьбе против фашистов во время Второй ми­ро­вой войны или в ходе русско-японской войны, например, поручик М. Тап­­сашар. Ког­да японцы зашли на ту высоту, которую охраняла его рота, они увидели его Курултай у тюркських народів – орган народного представництва, загальнонаціональ­ ний з'їзд, під час якого вирішують найважливіші проблеми нації.

1

Володимир Ормелі

65

в окружении 18-ти японских военных, которых он сам по­ложил. Вы можете себе это представить? Кстати, его шашку японский им­ператор хранил у себя, как оружие героя, хоть и противной стороны, а потом сде­­лал точную копию, а оригинал вернул Николаю II. У нас таких случаев было немало. Вот мой дядя, Шапшал Фёдор, был лёт­ чи­ком-истребителем во время войны, о нём писал Кожевников в одной из своих книг. В конце войны пришло известие, что он пропал без вести. Он был сбит, лежал в госпитале несколько месяцев – практически весь 45-й год. Его вы­ходила украинка София. Они поженились и жили в Киеве. В ночь под Но­ вый 1946 год он выписавшись из гос­пи­та­ля, пришёл к нам в дом, где мы сейчас раз­го­ва­­ри­ваем. После войны стёкол в окнах не бы­­ло, и все окна, кроме одного, были заложены “Его выходила украинка стек­­лянными банками и бутылками. Он при­ София. Они поженились шёл под Новый год, 31 числа, все были дома, а и жили в Киеве.” он не рассчитав силу, стукнул в окно с единст­ вен­ным стеклом и разбил его. Де­душка Алек­ сей выскакивает: кто там, мол, стёкла бьёт! А когда увидел Фё­дора, стал гово­ рить: «Хоть все бей, раз живой!» (а бить то было уже нечего). [Усміхається.] Они всегда с юмором рассказывали эту историю. Помню своего деда, Шапшала Серая Марковича – выдающаяся личность. Сов­­сем не зная русского языка, он попал в Петербург к старшему брату, за­кон­ чил там училище, потом университет, стал академиком, преподавал вос­точные языки: арабский, персидский, турецкий и крымскотатарский. Знал также иранский, был учёным, дипломатом. Когда он был советником иранского шаха, с ним произошёл интересный слу­­чай. Как-то шах решил наказать своего вельможу, и перед тем, как его каз­­ нить, все должны были плевать ему в ли­цо. Плевать или не плевать? Дед отка­ зался, со­славшись на то, что он подданный российс­ко­го императора. Вот и дипломатический конфликт: император написал не плевать, мой дед не плю­ нул, и вскоре его карьера в Иране была закончена. Он был так же генерал-адьютантом шаха и последним гаханом – духовным и светским гла­вой крымских караимов, официально до прихода в Крым Со­ ветской влас­ти. Во время Красного террора, когда его везли на барже рас­ стреливать, матросы спрашивали: «Ты что, не боишься?» Он сказал: «Чему быть, того не ми­ “...когда его везли на новать». Его обыскивал матрос-армянин и на­ барже расстреливать, шёл в кармане деда фо­то­графию своего со­ матросы спрашивали: отечественника – Каталикоса армянской церк­ «Ты что, не боишься?» ви. Матрос спро­сил: «Откуда у тебя эта фото­ Он сказал: «Чему быть, гра­ фия?», на что Шапшал ответил: пе­реверни того не миновать».” и прочти на обороте, а на обратной стороне

66

Відпущення

сним­ка было написано, что этот снимок Каталикос подарил своему другу Се­ рае Хану Шапшалу. И так деда отпустили. Будучи в Турции он участвовал в реформе турецкого языка: вместо ино­ язычных заимствований в турецкий язык было введено как исконно тюркс­ ких 330 слов крымских караимов. Он также был товарищем первого президента Тур­ции – Ататюрка. В середине 50-х годов, когда я был ещё совсем маленьким мальчиком, он при­­­­е­зжал сюда. Помню, мы с ним в горы ходили, но это в детстве так ка­за­лось, на самом деле, мы ходили в нашу святыню – Джуфт-Кале. Также мы с ним езди­­ли в Евпаторию, в духовный комплекс крымских караимов. Там был ин­­те­ ресный случай. Помню пляж. Там пляжи были раздельные – муж­ские и женс­ ­кие. Но мы тогда были на общем «Новом пляже» за городом. Он ре­­шил про­­ плыть несколько километров в город и назад. А ему тогда было уже 80 лет. Пом­­ню, все меня тогда жалели, маленького мальчика, что дедушка уто­нул. Он пользовался величайшим уважением у всех. После революции его избрали гаханом литовских и польских караимов. Когда Литву присоединили к Советскому Союзу, он подвергался преследованиям, но всё-таки сохранил жиз­нь. Если говорить о пике благополучия, о золотом веке караимов – это на­чало ХХ века, перед революцией. Крымские караимы были очень дружные, по­мо­ гали друг другу. Это народ, у которого не было бедных. У нас даже по­сло­­вица есть: «Бедный сосед – твой позор». У нас перед революцией на душу на­селения был один процент миллионеров: на сто крымских караимов один – миллионер. Боль­шая часть табачной промышленности всей тогдашней Рос­сийской импе­ рии была в руках крымских караимов: это и знаменитые фаб­ри­ки «Дукат» (со­ четание фамилий: ДУван и КАТык), и Киевские табачные фаб­рики братьев Коге­нов. Эта табачная промышленность, садоводство, ви­­ноградарство и много других занятий сделали крымских караимов зажиточ­ными. Естественно, пос­ ле революции они вынуждены были покинуть Ро­дину – эмигрировать. Мно­гие погибли во время красного террора... УА: А куда караимы эмигрировали? ВО: В разные страны: Манчжурию, Китай, Монголию, Австралию, Гер­ма­ нию, Польшу, Францию, Канаду, Америку... Многие мои соплеменники уеха­ли в Турцию. На Всемирной встрече крымских караимов мы собрали 25% народа – это 400 с лишним человек из 12 стран 4-х континентов. Очень сложно было со­брать. УА: Кстати, а почему крымские караимы эмигрировали? ВО: Во время Советской власти начались преследования, репрессии. В моей семье была интересная история. Три самые большие одинаковые дома на

Володимир Ормелі

67

нашей улице принадлежали нам. Сразу после революции всех выселили в полуподвал на улицу Караимскую. Но, не­смот­ря на то, что мы столько по­ терпели от Со­­ветской власти, во время Вто­р ой мировой войны моя семья помогала пар­тизанам-под­поль­щикам. И когда освободили Крым в мае 44-го года, мы получили эту квартиру. Даже те, кто давали квартиру, не зна­ли, что это был наш дом. Помню, бабушка ме­ня водила по двору, и всё показывала: здесь был коло­дец, а тут был сад... УА: Вам удалось его назад себе вернуть? ВО: Нет. Это совершенно случайно получилось, что нам досталась часть на­шего же дома. В жизни много таких интересных вещей. Помню, как один или два раза, ког­­­да приезжал сюда Серая Шапшал (дедушка Серая, как я его звал), меня ста­ ­ра­лись не выпускать из дома: здесь вокруг всё время было КГБ. Когда дед при­ езжал, он жил уже в советской Литве, но постоянно следили, чтобы я, не дай Бог, что-нибудь не сболтнул. Помню, как его встре­чали: готовили вкус­нос­ти вся­кие – это “...несмотря на то, что бы­ло объедение... Он приехал, стат­ный такой мы столько потерпели от [показує], с бо­родой, в белом кос­тюме, в белых Советской власти, во туф­ лях. Мы с двоюродным бра­том всё вре­­­мя время Второй мировой спорили, кто ему зубным по­р ошком будет войны моя семья помогала туф­ли чистить. Он всегда с со­­­­бой возил стра­ партизанамусиное яйцо в кожаной оплёт­ке. подпольщикам.” Раз я в школу принёс его рисованный порт­рет. Так моя первая учитель­ни­­ца, Софья Ильична Токатлы, кстати подруга моей мамы и крымчачка по на­­­циональности, взяла этот портрет, принесла к нам домой и ска­зала, чтобы не показывали никому. Из-за своего детского возраста я не по­ думал, что по­нёс в школу фотографию деда в мундире генерал-адъютанта. Вот на фотогра­фии запечатлена какая-то встреча в Турции: турецкие военные, и он, дедушка Се­­рая, там сидит. [Показує на фото.] А здесь дед встречает Ни­ колая ІІ. Мой дед был очень дружен с Николаем ІІ, он имел право благословлять его сына, по­­­ложив руку ему на голову. Наследник мог взять лакомство из рук мо­его де­­да, и это никто не проверял. Он был награжден многими орденами, меда­ля­ми – и царскими, и иностранными. УА: Вы говорите, что пострадали от советской власти, но во время войны помогали советским подпольщикам. Почему? ВО: Меня не было тогда ещё на свете, но я так понимаю, что мама (папа тог­ д­ а воевал на фронте), бабушка с дедушкой были высококультурными людь­ми­, они прекрасно понимали,что несёт фашизм, да и вообще нацизм. Естест­венно,

68

Відпущення

они сделали вывод, что в борьбе против такого зла лучше по­могать тем, от ко­ торых получили неприятности, чем остаться в стороне. УА: А корни крымских караимов далеко достигают? ВО: Четыре года назад мы отметили двухтысячелетие Джуфт-Кале – там за­­­хоронения с 6 года нашей эры. В XIX в. из Луцка в Крым приехал тогда ещё мо­­­­лодой человек, а впоследствии учёный Ав­раам Фиркович. В Крыму он за­­ нимал­­ся ар­хеологией, много путешествовал, сде­­лал мно­г о открытий. В своё вре­м я лже­ “...когда люди, не караимы, учёные обви­нили его в подделке надписей на вынуждены были Бал­та-Тий­мез, ро­­до­вом ка­раимс­ком кладбище покидать родные дома, под Бах­ч и­с араем, вблизи Джуфт-Кале. Об­ они оставляли всё вини­ ли его на том основании, что дни недели караимам, и знали, что не сов­ па­­да­ю т с числами. По­­лу­чается, вро­де когда они вернутся – дейст­­­­­ви­­тель­но подделывал. Но когда при­ме­ песчинка не пропадёт.” ни­ли лун­­ный­ ка­лен­дарь, ока­з алось, что ни­ какой­ под­­дел­к и нет. Кстати, мы сейчас со­ вмест­­­но с Тур­цией ведём работу по проекту «Балта-Тиймез» – делаем его ин­ вен­­­та­ри­­за­­­цию. Это са­мое древнее в Европе, да и, по­жалуй, в мире, тюркское клад­­­б­и­ще­­. Для того, чтобы подделать надписи на кам­нях, надо стучать, а кладбище рас­­поло­же­но буквально в сотне метров от Кале. Пред­ставьте себе, что бы об­ щи­на сделала с Фир­ковичем, если бы он начал это делать? Его просто ра­зо­ рвали бы. Среди крымских ка­раимов никогда не было предателей, не бы­ло во­ров. Даже, например, в Евпатории, когда лю­ди, не караимы, вынуждены бы­ ли покидать родные дома, они оставляли всё караимам, и знали, что когда они вернутся – песчинка не пропадёт. Крымский караим скорее своё отдаст, чем чу­жое возьмёт. Могу привести пример из нашей семьи. Де­ло было в 60-е годы. Мы с бра­ том – два бал­б е­са, ему – где-то лет 15, мне – 13. Мама была очень хороший врач. Кстати, в той же полик­ли­­нике и в том же ка­бинете сейчас работает вра­­­ чом моя дочка. Когда маму перевели в третью поликлинику из Сим­фе­ро­поль­ ско­го ра­­йона, больные при­еха­ли оттуда к ней на осмотр. Они при­нес­ли к нам до­мой курицу, до­машнюю колбасу, яйца, масло, и мы с братом на всё это на­ летели! Ма­ма пришла, узнала это и хотя денег было мало – по­бежала, всё снова купила, и заставила нас с братом пешком отнести обратно. Трол­лейбусы тогда ещё, кажется, не ходили. Считается, что надо заработать, а ма­ма говорила: «Ни в коем случае нельзя деньги брать с больного – он и так слаб». Был в Евпатории доктор Казас – зажиточный человек. Он лечил и богатых, и бедных: богатые платили, но бедным он сам покупал и относил лекарства, а иногда и продукты.

Володимир Ормелі

69

Эта нравственность у нас по сей день осталась. УА: Как сейчас складывается жизнь крымских караимов? ВО: Сложная жизнь, как и само время. Трудно экономически. Сейчас нет у нас богатых людей, которые могли бы помочь нашей общине. Тем не ме­нее, об­щина и наша ассоциация существуют, мы работаем. УА: Вы проводите какие-то культурные мероприятия? ВО: Ежегодно проводим. Вот завтра у нас начинаются традиционные Дни Шап­шала, деда моего. Мы выпустили уже не один десяток книг, издаём еже­ год­но календари, которые распространяются в общине, выпускаем филь­мы. У нас создан в Евпатории фольклорный ансамбль «Фидан». Кстати, впер­вые приехав на конкурс в Турцию, они заняли призовые места. У нас этим летом уже 15-й год подряд будет международный молодёжный тру­до­вой лагерь в Джуфт-Кале. И хотя этот памятник сейчас официально не наш, работаем над со­хранением крепости: расчищаем, убираем мусор. Кстати, бла­годаря нашей Ассоциации и этно-культурному центру была открыта зна­менитая подземная га­лерея – гидротехническое сооружение близ Джуфт-Ка­ле. Эта подземная га­ лерея была открыта благодаря легенде, ко­торую мой дед передал своему пле­ мяннику – моему дяде Семёну Шапшал, а тот, в свою оче­редь, Юрию Полканову, ко­торый использовал свои знания геолога при открытии галереи. Кстати, вес­ ной 2003-го года возле неё был найден самый круп­ный в истории Крыма клад древних монет. Нам скоро обещают вернуть в Симферополе кенасá2. Мы там хотим соз­ дать духовный и культурный центр. Для этого нам нужны музейные ра­бот­ни­ ­ки. В Ассоциации сейчас уже три музейных работника: один – в Евпатории, и два здесь. Аня Полканова, имея высшее технологическое образование и чувствуя необходимость в таких кадрах, поступила на факультет музейного де­­­ла в нашем университете, закончила его и поступила в Харьковский, сей­час уже защитила диплом. У неё практически уже и диссертация готова. Я ещё уго­ворил жену Аниного брата-двойняшки, и она тоже поступила на факультет музейного дела в Крымский университет культуры, который заканчивает в 2011 году. У неё тоже за плечами – институт (исторический факультет), и аспирантура по социологии. У них с мужем четверо детей. Разве с такими людь­ми можно что-то не сделать! УА: А как у вас с языком? ВО: С языком у нас большая проблема, потому что он очень близок к крымскотатарскому: для русскоязычных их легко перепутать. В советские

2

Кенасá – караїмський храм.

70

Відпущення

времена, когда ещё были живы мои бабушки, которые почти не знали русского, они старались молчать при посторонних: упаси Боже, скажешь что-то – тут же при­­мут за крымских татар и выселят. Собственно, поэтому язык был факти­чес­ ки утерян. Он сохранился только в Литве, потому что хоть она и была при­со­ единена к Советскому Союзу, но там почему-то не обращали внимание на ка­ ком языке люди говорят. Крымские караимы не были депортированы из Кры­ ма, только единицы подверглись депортации, да и то из-за смешанных браков. УА: Какое, на Ваш взгляд, будущее крымских караимов? Как бы вы хо­тели развиваться? ВО: Моя личная цель – сохранить для потомства историю народа, куль­ туру, традиции, обычаи. Мы можем всё это передать, сохранив в книгах, филь­ ­мах. В Советском Союзе всё сводилось к одной общности: не должно бы­ло быть ни украинцев, ни русских, ни казахов, ни татар, а просто со­вет­ские. Люди те­р яли собственную иден­т ич­н ость, са­м о­ бытность, культуру; забывали своё прош­лое. “Моя личная цель – А мы хотим всё это сохранить для потом­ков. сохранить для потомства Например, 90% крымчаков здесь в Кры­му историю народа, культуру, уничтожили фашисты. Спаслись только те, традиции, обычаи.” кто был на фронтах или в эвакуации. Ког­да они сюда возвращались после войны, им в со­ ветских паспортах, в графе «национальность» не хотели писать «крымчак» – го­в орили: «Нет такой национальности. Или записываем татарином и де­ портируем, или евреем, или караимом, как угодно». С одной стороны, то вре­мя бы­ло страшным, а с другой (в социальном плане) – более приемлемым. Лю­ди имели какую-то социальную защищённость. А сейчас идти лечиться – у людей просто денег нет. Человек может умереть только из-за отсутствия сред­ств. Но в советское время очень много сделали псевдоучёные, чтобы забыли, кто такие крымские караимы, да и не только мы. Великий и гнусный Сталин го­­­ворил: «Есть человек – есть проблема, нет че­­ловека – нет проблемы». Моя цель – чтобы на­род сохранился, чтобы оста­ лась память о нас, крымских караимах, о на­­ “Будет человек – будет шей истории, куль­­туре. Будет человек – бу­дет жить культура...” жить куль­т у­ра... УА: Спасибо Вам большое.

Леонід РЕКАЧУК Вдома у пана Леоніда, м. Сімферополь, АР Крим Весна 2010 р.

Як і більшість кримських татар, пан Рекачук пережив не один період за­слан­ня, по­літичних переслідувань, втрату близьких. У 40-х роках минулого сто­літ­тя потрапив у заслання до Німеччини. Під час чергових воєнних бомбар­ду­вань, у віці 5 років отримав важку травму хребта. Після німецьких таборів, разом з ро­ди­ ною був виселений в Сибір. А далі кілька десятиліть прожив в Узбекистані, аж під час політичної перебудови кінця 80-х знову повернувся на батьківщину. Свої­м досягненням вважає свою художню творчість. У юно­му віці йому вдалось всту­ ­пити і успішно навчатись в Малій академії обра­зотворчого мистецтва. Про­те доводилось довгий час працювати і на заводі. Після повернення в Крим, ство­рив тут Товариство відродження Криму, де зібрав навколо себе творчу мо­лодь. Сьогодні живе і працює в Сімферополі.

Леонід РЕКАЧУК – ЛР УКРАЇНА АКТИВНА – УА ЛР: Когда Козлову поручили организовать опять подполье, он отыскал ба­­­­бушку, потому что она очень хорошо знала английский язык. И она была сме­­­лая, 65 связных партизан освободила. И есть два человека в живых, ко­то­ рые знают, что она предательница. Но она уехала вместе с немцами с Се­вас­то­ по­ля, а немцы, чтобы скрыть их следы, опубликовали список 50 рас­стре­лян­ ных и среди них вот эту женщину. А Козлов дал задание её родному бра­­ту, а её род­­ной брат был партизан. Он говорил: «Вот среди трупов най­дёшь свою сест­ ру, ведь она ж предательница». А трупа не нашли. 49 нашли, а её не нашли. Так вот, имея такой трюк, наша семья едет сюда, потом отправили нас в Сибирь. УА: А за що?

72

Відпущення

ЛР: Мы до сих пор не знали за что. Мы и в концлагере были. Я хорошо пом­­­ню, когда нагрянули три вооружённых человека, сказали – берите тёплые вещи. Нас погрузили в товарный вагон и вы­ са­дили в Сибирской области. А ког­да Сталин “...нагрянули три по­­мер, в 53 году, нас вызвал на­чаль­ник ми­ли­ вооружённых человека, ции (а нам нужно было от­ме­чать­ся там раз в ска­зали – берите тёплые неделю) и говорит: «Вы на­пи­­шите про­ше­ние вещи. Нас погрузили об увольнении. Мы со­ста­ва пре­ступ­ле­ния не в товарный вагон мо­жем найти, за что вас...Ну, ба­бушка бы­­ла...». и высадили в Сибирской Так в 53 году с нас сдел­а ли во­ров в за­­коне. А области.” там были те, кто пре­ступ­ления сде­лал. Что там тво­рилось! Они ам­н и­с ти­р овали в лагерях сталинских воров и бандитов. Они играли, проигрывали в кар­ты ули­­цы целые и потом поджигали их. Вообщем, бандитизм страшный. И толь­­ко в 55 году нас вызвали и сказали: «Езжайте!». Само государство нам дало амнистию из-за отсутствия состава пре­ступ­ ления. Пер­вый воп­рос, который мы задали: «Можно въе­хать в свой дом?» – «Ну а как же, у вас его ни­кто не отнимал». Мы приезжаем, а здесь жи­вёт про­­ ку­рор, а во втором доме – на­чаль­ник ми­ли­­ции. Вот такие времена. И мы на­ча­ ли по­ти­­хоньку строиться. УА: А де ж ви зупинилися спочатку? ЛР: У знакомых. ЛР: А отца с бабушкой моих накрыли, немцы их арестовали и сослали в Авст­­рию, в город Деримбаум. Нас тоже арестовывают немцы и ссылают в Герма­­­нию, в город Визбаден. Мы там работали. У них речка была и военный заво­д ка­­кой-то метров 800 под землёй. Был февраль 45-го года. Американцы на­­чали бом­­ “Мы приезжаем, а здесь бить. Тучи са­молётов бомбят военные объек­ живёт прокурор, а во ты, а в наш ла­герь не по­­падает ни одного оско­ втором доме – начальник лоч­ ка – вот так аккуратно бомбили. Начальник милиции. Вот такие ла­­ге­ря до­д у­мался – он берёт нас, выводит, и времена. И мы начали там, где бьют, он делает забор, он туда детей потихоньку строиться.” определил. Со мной ещё сестричка была. У них же есть раз­вед­чики, и пока до тех дошло, они продол­жа­ли бомбить. И вот нас засыпало взрывной вол­­ной. Мы с сест­ рён­кой были за­сыпаны двое суток. А здесь американцы по­шли и нача­ли спра­ шивать – где ва­ши дети? И начали раскапывать. У меня был в двух местах пе­ ре­бит позво­ноч­ник. А сестру мы похоронили, её не отка­чали. УА: А скільки Вам років було?

Володимир Рекачук

73

ЛР: Четыре года, пять уже было... И вот так меня потихоньку восста­нав­ ли­вали. Потом я стал ходить. И потом на велосипеде всё время, до сих пор тренируюсь. У меня трёх дисков нет в позвоночнике – в поясничной об­ласти и в шейной. Так вот потом кончилась война, и тот, кто не местный, уехал в так на­зы­ва­ емый «сортировочный лагерь». Американцы долго держали, аж до сен­тяб­­ря ме­­сяца, война ж то в мае кончилась. 95% этого лагеря поверили аме­ри­канцам и по­ехали в Аргентину и в Бразилию. Потом, когда была Хру­щовс­кая оттепель, они присылали оттуда письма. И потому кое-какие родственники на­ши ока­за­лись в Аргентине. Вообщем, они побоялись и правильно сделали. Вот моя тетя: они туда поселились, там у них уже был дом двухэтажный, да­ли работу на заводе. УА: А що Ви робили в Німеччині, Ви були тоді маленькою дитиною, пам’я­таєте щось? ЛР: Родители работали на военном заводе, снаряды там, что заставляли, то и делали. В этом лагере были бараки. Было построено пять бараков, ко­лю­чая про­ во­лока – здесь был охранник. Матерям давали там овощи, или кор­мили супом. УА: А що було з татом? ЛР: Благодаря американцам, они связались и нашли в Австрии папу и ба­­бушку. Потом привезли их сюда в сортировочный лагерь. УА: То Ви вже верталися разом? ЛР: Домой уже все вертались. Отца сразу посадили за то, что он от­бывал. А нас – в Сибирь. Была Воркута, станция Ижва. Они там пилили лес 10 лет, их то­же освободили в 53 году. Дали амнистию политическим заклю­ченным. А нам здесь говорили, что нас заслали незаконно и в 53 году надо на­писать про­ше­ние о помиловании. А за что будем писать? Мы же не знаем, за что нас выслали... УА: То вам так ніколи і не сказали? ЛР: Никогда. В СБУ говорили – подавайте в суд, и суд пусть разбирается. Это ж опять нервы. На каждую улицу давался план – в месяц одного врага на­ рода найти. Так бы может нас и не тронули после концлагеря, но в нас реп­рес­ сирован был мой дедушка, Рекачук. В 38 году он был уничтожен Сталиным как враг народа, и уже на эту семью падало пятно. Вот нужно было осво­бодить дом – вот прокурор и начальник милиции своевольно так и выселили нас. Вы­ гнали, а сами заселились. И никто их не мог остановить. Было полное без­ законие и уничтожение. Вот уничтожил Сталин примерно 20 миллионов че­ло­ век, его режим. И, как правило, это отличные люди, самые отличные. УА: А що Ви робили в Сибіру?

74

Відпущення

ЛР: Учился, как приехали. Первый год нас не принимали, потому что пе­ ре­гружены были школы – дети по 3 человека за партой сидели. А нас пер­вый год на работу не брали – враги народа. Своих хватает. А потом в школу при­ня­ ли, и я умудрился ещё, благодаря своему рисованию, поступить в Ма­лую Ака­ демию изобразительных искусств. Там 20 человек на место было. Ну и вот я при­нёс свой альбомчик – они посмотрели и сразу приняли меня. А со мной за партой сидел юноша – мне было 11 лет, а ему 20 лет. Возраст не играл значения. К нам очень хорошо относились, нам давали бумагу, краски, ка­рандаши. Уже в 55 году амнистия была. В один прекрасный день учителя по рисованию вызывает директор. А там на­печатали в местной газете, что я на выставке занял 1-е место. А я не знал. Ди­ректор Зоя Павловна говорит учителю по рисованию: «Как тебе не стыд­но? Наш ученик 1-е место занял, а школа не имеет его персональной выс­тавки». Он приходит в класс: «Что у тебя осталось?» Я говорю: «Да у ме­ня эскизы, порт­рет бабушки, такое...» – «Так приноси!» Весь коридор! Даже эскизы вы­ста­ ви­ли! [Сміється] УА: А де Ви жили там? ЛР: Мы жили по квартирам, а потом уже мама стала на доске почёта ви­ сеть, она была передовица производства, и нам дали такую квартиру – две ком­натки в деревянном бараке, где мы жили последние три года. УА: А що потрібно, щоб таке не повторилося? ЛР: Я уже был взрослым человеком, уже всё-таки 55 год, и я говорю: «Ба­ бушка, ну скажи, ну за что?» Меня обижало то, что у всех есть дедушки, а у ме­ня нету. «Ну ладно, – говорю, – отец, он заключённый политический, но он жи­вой, письма писал, но чего у меня сразу двоих дедушек нету?» И она сказ­а­ ла, что он работал в Симферополе на Главпочтамте, и там повесили портрет Ста­лина. А люди остановились и смотрят. Он сказал: «Что вы смот­рите, как на ико­ну?» Одно предложение – и всё: какая-то женщина была им недовольна, на­писала донос. И забрали. Что он такого сказал? УА: А дядьку за что ухватили? ЛР: Да, дядьку, одного, второго, всю семью. И потом покотилось, по­ко­ тилось. И потом давался план. Пошёл за коровой искать – а его забрали, со­ слали куда-то и расстреляли. УА: І це все через вашого діда? ЛР: Им уже когда не за что было цепляться, цеплялись за что попало. У него было хобби – он собирал минералы по Крыму. И у него в Главпочтамте бы­­­ли выставки дорогих крымских минералов. В том году, когда его арес­то­

Володимир Рекачук

75

ва­ли, он уже готовил экспедицию, ему государство выделило людей по поиску. А он сам по себе в субботу-воскресенье ходил в горы, приносил вот эти ка­ мушки. Он не был политическим, он просто любил минералы и всё. Угодил вот так вот. УА: А в каком году депортировали крымских татар ? ЛР: Это было в 44-м году, 18-го мая. 17-го вечером начали, 18-го вечером закончили. Столько поездов со всех концов успели отправить! УА: А что Вам сказали? ЛР: «Потому что вы предатели». Знаете, это было не как депортация, а ещё похуже. Потому что весь народ за один день, весь Крым – всех за одну ночь выслали. Это был, конечно, кошмар. С до­­ма забирали – и в машину на вокзал. А там бы­ли такие маленькие старые вагоны. Вот в эти вагоны сколько по­мещалось людей – всех грузили и отправляли. Отправляли, в основ­ном, в Сред­нюю Азию, и ещё на Урал, в Си­бирь. Это было ещё хуже, потому что это ле­­са, там дороги нет. Вот только од­­на рабо­та – пилить деревья, пилить дрова. Очень мно­го погибло – не выдержали. Я родился здесь, в Бахчисарае. Мне было 15-16 лет, брату 10 лет и мама – вот 12 дней мы “...весь народ за один день, еха­ли в этом вагоне. Это было страшно, лю­ди весь Крым – всех уми­рали. Кушать нечего – это 10-12 дней надо за одну ночь выслали.” тер­петь. Извините, в од­ном вагоне сидели и справляли свои нужды. Вот так мы попали в Узбе­кистан. На этой земле ничего не растёт. Там солёная такая земля и вы­ ступают эти со­ли, как белый снег. Поэтому там ничего не растёт. Ходишь – как по резине. Очень много людей умерло. Голод, кушать нечего, а ещё хуже – болезни. Ма­лярия – это страшная болезнь, а лекарств нет. И вот тогда от этого очень много умерло там. Хоронили, где попало. Вот так мы были на высылке.

Ho крымские татары – это народ трудолюбивый. Он постоянно работает. И потихонечку-потихонечку люди стали подниматься на ноги. Кто работает – 700 грамм хлеба давали, кирпичик вот такой, тяжёлый. А кто не работает – 300 грамм. Можно было с водой это есть. Люди начали приспосабливаться. Я, на­пример, по­ “...крымские татары – пал на завод. Завод очень культурный. Работал это народ трудолюбивый. на станках, и вот та­ким образом потихонечку Он постоянно работает. стал на ноги. Семь месяцев болел малярией, И потихонечкууже хо­дил с палочкой, но, слава Богу, остался потихонечку люди стали жив. Ста­рал­ся премию получить, хле­ба лиш­ подниматься на ноги.” него, вот так потихонечку выжил.

76

Відпущення

Я работал, потом учился, а когда закон­чил техникум, меня опять отпра­ вили на ра­боту, и там уже какая-то была зарплата. А до это­го, до 53-го го­да, каждый месяц ходили ко­менданты и мы расписывались, что никуда не убежим. Во всех деревнях было по одному солдату-коменданту. Вот в таких условиях и вы­жили, слава Богу. Потом я институт ещё окончил. УА: Там же? ЛР: Там же, в Ташкенте. Потом работал мастером, начальником – ми­ нимум 50 лет жизни отдали Средней Азии. Потом разрешили возвращаться на Родину. Это была перестройка. В те времена уже начали, у кого силы и деньги есть, возвращаться на Родину. Потому что Родина это такая штука – когда один раз ты её потеряешь, тогда начинаешь уже по­ни­м ать, что это такое. Тяжело это говорить, хоть прошло столько лет. Вот и в 89-92 го­дах 250-300 ты­ сяч своими средствами вер­ну­лись на Ро­ди­ну. Перестройка, распался Со­ветс­ кий Союз. Лю­ди приезжали, у кого было 30 тысяч, у ко­го – 50, а когда начали строить­ся – эти деньги обес­ценились. Строить надо, всё дорого, а де­нег нет. У них завод, а зарплаты не выдают. А я всю жизнь про­жил в городах, но вернулся в деревню. Там мне дали бесплатный дом, по­то­му что образование хорошее было. И вот в кол­хозе начал работать – уже было хорошо, во всяком случае уже было на “Потому что Родина это что выжить. А потом кол­хозы распались. Я не такая штука – когда один при­вык скотину дер­жать, на огороде работать. раз ты её потеряешь, Вот так вот опять тяжелые времена пошли. тогда начинаешь уже Потом я начал в Симферополе клопотать понимать, что это такое.” о традиционном крымском ис­к усстве: никто та­кую работу не делает, мастера все умерли. Я остался, по­тому что очень не хотел, чтобы это дело пропало. Вот так мы орга­ низовали здесь общество воз­рождения Крыма. Потом нам помогли, деньги дали на сто­­лы, инструменты, ма­териалы. Ну сейчас, слава Богу, нам есть где ра­ботать.Так что эта специальность не пропала, не умерла. Я этому, конечно, очень рад, потому что я успел это сделать. УА: А как Ваша мама, брат, они тоже с Вами вернулись? ЛР: Отец, мать и братишка мой в Ташкенте похоронены... УА: А дети где ваши родились? ЛР: Дочь здесь родилась. Она сама музыкантша. Она 16 лет преподавала фор­­тепиано. Ну а сейчас работает со мной. У неё уже где-то 15 учеников. Они мас­тера хорошие, но мы хотели, чтоб они имели высшее образование, потому что времена такие. Кстати говоря, трое у меня учатся на последних курсах в Академии ис­кусств.

Володимир Рекачук

77

УА: А потом вернутся сюда? ЛР: Да, чтоб могли начать работу. УА: А что нужно делать сейчас? ЛР: Самое главное, чтобы люди друг друга уважали. Жизнь человечес­ кая – это очень мало по сравнению с вечностью: 60-70 лет – что это такое? Но жизнь – это целый мир. Вот если бы молодёжь научилась её прожить по-на­сто­ ящему: не в обидах, не в войнах, не в драках и ненависти! УА: А Вы не обижаетесь на тех, кто выселял вас? ЛР: Да никакой обиды нет: было и прошло. Если бы я расстраивался так сейчас – сам себе вредил бы. Это такой сильнейший удар, но со временем както проходит всё это дело. Оттого, что я оби­жаюсь, что будет? Только может возро­д ить­­ся, расти ненависть. А ведь надо сегод­н яш­н ий день прожить хорошо. Но что люди такое пережили – так это страшно сказать. Матерей не брали на ра­бо­т у, труд­но было устроиться. А там же в Си­бири всё на картошке, там много кар­тош­ки. И вот ког­да они чистили – люди вы­но­сили вмес­те с во­дой шкурки эти, а мы следили и быст­рей, чтоб они не при­мерзли, варили эти шкурки. А когда ле­ “Самое главное, чтобы то наступало, ког­да уже лёд тронулся, ры­­баки люди друг друга уважали.” нам по­могали – маленькие рыбёшки вы­бра­ сывали. Говорили: «Ребята, бе­рите». Так что мы подкармливались. И в лес ходили, собирали ягоды, грибы. Я помню, мест­ ные к нам очень хорошо относились. УА: А що би Ви могли порадити молодим людям в житті? ЛР: Я вспоминаю детские годы, вот те ссылки, если бы я не занимался ри­­сованием, я бы попал в нехорошие компании. Надо прислушиваться к са­ мому себе и заниматься. Если человек всё вре­ мя занят, он сам себя со­вер­шенствует, и тогда “А когда лето наступало, некогда думать о каких-то развлечениях, и когда уже лед тронулся, тог­ д а к чему-то можно придти. рыбаки нам помогали – Вот есть одна песня, которая мне очень маленькие рыбешки нра­­ вится. Там слова такие: «Есть толь­ко миг выбрасывали. Говорили: меж­ду прошлым и будущим, именно он на­зы­ «Ребята, берите».” ва­е тся жизнь». И на­до прожить его хо­ро­шо. Вот примерно так. УА: Спасибо Вам большое.

Олег КОЛПАКОВ і Мар’яна ГОРДИНСЬКА Національний центр паралімпійської та дефлімпійської підготовки та реабілітації інвалідів «НКСІУ», м. Євпаторія, АР Крим 17 червня 2010 р.

Пара Олег Колпаков і Мар’яна Гординська – незвичайна у всіх відношеннях. Олег – ко­­­рінний кримчанин, Мар’яна – львів’янка, у якої предки потерпіли від біль­шо­виць­ ко­го режиму. «Коли людина знає своє коріння – вона має свої точки опо­ри», – каже Мар’яна. Олег – інвалід-візочник через травму шийних хребців, за­ступ­­ник голови Кер­ченської організації інвалідів, інструктор з активної реабілі­та­­ції людей з об­ ме­женими фізичними можливостями. Вона – головний реабілі­то­­­лог в Національ­ но­му центрі паралімпійської та дефлімпійської підготовки і ре­­абілітації інвалідів в Євпаторії. Але ні мовний бар’єр, ні особливості виховання, ні дитина Мар’яни від по­переднього шлюбу, ні неповносправність Олега не ста­ли на заваді коханню цих не­­вгамовних, щирих, оптимістичних молодих людей. На­­віть більше: аби реалізу­ ­ва­ти ідею коханого про створення майстерні з ре­мон­­ту інвалідних візків, Мар’яна взя­ла участь у телевізійному проекті «Танцюю для тебе» і, попри серйозну трав­ му, злам ребра, посіла разом зі своїм партнером по танцю почесне третє місце. Зоряна БОРБУЛЕВИЧ – ЗБ Ольга ГУДЗ – ОГ Олег КОЛПАКОВ – ОК Мар’яна ГОРДИНСЬКА – МГ

ОК: Я – Колпаков Олег, уроженец города-героя Керчь, 1982 года рож­дения. Теперь живу в двух городах и периодически – в автобусах, так как по­сто­янно приходится ездить из Евпатории в Керчь и обратно, а также по всей Украине. ЗБ: Ми хочемо дізнатися про звичайних людей, які живуть не­зви­ чайним життям, але ще більше хочемо зрозуміти, чому ви ста­ли

Олег Колпаков і Мар’яна Гординська

79

такі, які ви є, тобто розкажіть трошки про вашу сім’ю: про бать­ ків, діда, бабцю. Як вас виховували? Які цінності вам да­ли? Чому ви врешті-решт займаєтеся тим, чим займаєтеся? ОК: По маминой линии бабушка моя – гречанка, дедушка – «щирий» ук­­ ра­инец. Они были переселены после войны в Крым. Дедушка не воевал на вой­­ не – он был комбайнёром: работал на полях, собирал пшеницу, потому что не­­ обходимо было чем-то кормиться. Тогда же он познакомился с ба­буш­кой. По­­ том они переехали в Крым. Каким-то образом они попали в Керчь. На­верное, потому, что в то время там была хорошая диаспора греков, ко­то­рые мог­ли чем-то помочь. А по папиной линии все полностью россияне – с Ива­­новской области, кажется. Оттуда они переехали после войны: дедушка был ранен, а в Крыму – хороший климат. Жили в Золотом Поле под Старым Кры­­мом. Как папа с мамой познакомились? Они как-то не рассказывали, а я не спра­­шивал, но, скорее всего, в Симферополе. В советское время они очень мно­­го объездили. У меня отец – профессиональный водитель, у него все че­ ты­ре категории. Они любили путешествовать, брали у соседей машину и ку­да толь­ко не ездили: в Грузию, Армению, Белорусь... Когда сестра моя была ма­ лень­кая, её кидали чуть ли не в багажник бусика, и так она с ними путе­шест­ во­вала. Потом уже путешествовали вместе со мной. Я, правда, ничего не пом­ ню, но так родители говорят. Помню уже, как ездил в Волгоград в своё вре­мя. По Крыму очень много ездил, в разные пионерские лагеря, – то есть моё детст­ во было довольно-таки активное, когда Советский Союз ещё дер­жался на пла­ву. Наверное, именно в детстве у меня заложился мой характер и эта тяга к по­­искам. Я никогда не сидел на месте. Иногда это даже не нравилось роди­те­ лям, потому что если меня привозили в санаторий или пионерский лагерь, а он мне не нравился, я собирал вещи и уходил. Меня, конечно, потом ловили, но попытки были. Потом уже привыкал, более-менее нравилось. А оттуда, где нравилось, меня уже не вытянешь. В детстве занимался практически всеми видами спорта, особенно дол­го – футболом, но не профессиональным. Один раз в неделю секции были. Мне бы­ло где-то лет 9 – это уже старый для футбола, потому что для про­фес­сио­ нального футбола 7 лет – максимум. Поэтому я ходил на другие сек­ции. Как раз в то время появились рукопашные бои, тэйквондо, кикбоксинг, бокс. Я очень долго ходил на карате, даже заслужил синий пояс. Потом в школе у меня друг ходил на тяжёлую атлетику и мне посоветовал. В последст­вии я закончил шко­лу, поступил в техникум, и так прозанимался тяжёлой атле­ти­кой два с по­ ловиной года. Я и на лёгкую атлетику ходил. Куда только меня не носило! Тогда это было без проблем: берёшь родителей на секцию – они тебя записывают. Не хо­чешь, не ходишь – тебя автоматически удаляют.

80

Відпущення

В детстве я всегда был заводилой. Потом я поступил в Керченский по­ литехнический техникум, где четыре года успешно учился. В 2000 году я за­кон­ чил техникум по специальности «техник-ме­ханик промышленного оборудо­ ва­ния», ко­торая мне очень нравилась. Я ведь забыл ска­зать: мой дедушка по мами­ной линии работал сле­сарем на холодильном пред­приятии. Он не имел тех­нического обра­зования, но у него это было в крови, он это лю­бил делать и у него были золотые руки. Ког­да я в детстве приходил к бабушке и де­душ­ке, я брал от дедушки молоток или де­р е­вяш­к у и что-то мастерил. Это впоследствии вылилось “...я брал от дедушки в мою профессию, ко­торая мне до сих пор по­ молоток или деревяшку и мо­гает в жизни. что-то мастерил. Это Высшего образования у меня нет, потому впоследствии вылилось в что в 2000 году я сломался. Сло­мался не в том мою профессию...” пла­­­не, что перестал показывать изображение, а по­ломал позво­ноч­ник. В 2001-м, на Новый год, я попал в больницу. В этом году вот де­сять лет, как это случилось – падение с чет­вёртого этажа... Помню, когда я закан­чивал техникум, у меня было много прак­тики: я договаривался на пред­при­яти­ях, и зарабатывал. Но по окончании тех­никума, я уехал на за­ра­ботки в Санкт-Петербург. У меня сестра живет в этом городе. Я пожил там больше шести месяцев и на Новый год вернулся домой... После того несчастного случая меня выписывали из больницы со сло­ва­ ми: «Чё ты будешь лежать? Уходи!». Просто я лежал в одной большой па­лате один, а подходило 8 марта, и не было свободных палат [смеется], поэто­му ре­ ши­ли: лучше выписать меня, чем не праздновать 8 марта. Таким обра­зом, я оказ­ался дома. В принципе, я был рад, потому что мне действительно на­доело в больнице. Я уже изучил всё: и потолок, и постель, и пол, потому что первое вре­­мя, недели полторы, нельзя было поворачиваться – я лежал на спи­не, и всё бы­л­о зафиксировано. Дома, c родными, уже было легче. Когда я поломался, ко мне каждый день толпами ходили – медперсоналу да­же некогда было сделать мне уколы. В то время я был в разных компаниях, и много было знакомых, но друзей со временем осталось совсем чуть-чуть. После травмы полежал пару месяцев дома. Мне повезло: дали путёвку в за­го­родный санаторий на полтора месяца, и там меня обильно лечили. Я вер­ нулся домой и начал двигаться, заниматься с реабилитологами, со сту­дентами, ко­торые заканчивали эту специальность. С одним из них мы зани­ма­лись гдето полтора года. Теперь он завкафедрой реабилитации ТНУ в Кер­чи. «Видишь, как ты должность заработал на мне!» – шучу я с ним. До сих пор мы дружим, и, кстати, очень плотно работаем с этим институтом: при­глашаем ребят, как во­лонтеров, сюда, на лагеря активной реабилита­ции. И такая жизнь продолжалась у меня до 2004 года, когда я по телевизору, лё­­жа дома на кровати, увидел человека из Симферополя на коляске, который

Олег Колпаков і Мар’яна Гординська

81

говорил: «Вот мы на базе нашего центра первый раз проводим лагеря для ко­ ля­сочников. Обращайтесь!». Это был Олег Мыськив, с которым мы до сих пор дру­жим. Он продиктовал телефоны, я не успел записать, но запомнил один, и сразу же ему позвонил. Таким образом, в 2004 году я попал в лагеря активной реабилитации при Национальном паралимпийском центре «Украина». Мне там очень понравилось, хотя тогда он ещё не был таким хо­рошим, как сейчас. Так вот я попал в лагерь, где собираются люди, которые по­лучили спинальные травмы и передвигаются с помощью инвалидных ко­лясок. Их целый день обу­ чают технике езды, плаванию, теннису, стрельбе с лука – довольно-таки плот­ ный тренировочный процесс. Вечером ещё и лек­ции читаются, то есть за­гру­ жен­ность была полная. Я зарекомендовал себя с хорошей стороны. В 2004 году меня заприме­ти­ ли, а в апреле 2005 года я уже ехал в Мукачево, в лагерь активной реабили­та­ ции. Это была моя первая после травмы поездка, так далеко и надолго. Она мне очень понравилась, и сам город, и наша база. Я очень радовался, что там не хотелось так много спать, как в Крыму, у моря. Там мы практически не спа­ ли, и я чувствовал себя великолепно. Ну и покатилось: уже через месяц я был в Полтаве, ещё через месяц – в Евпатории. За год я провёл пять лагерей: не бы­ ло инструктора по шейникам, и меня везде гоняли. Вот такой активный, до­ воль­ный собой и жизнью, я уже меньше времени проводил дома. В мае 2006 года я снова попал в лагерь, и там я познакомился со знакомой всем вам Марьяной. И... было всё хорошо... [Все смеются.] УА: В этом месте поподробнее... ОК: Через две недели мы снова встретились в лагере. Марьяна за­дер­жа­ лась здесь в центре, а я периодически сюда приезжал. У меня началась та­кая вот автобусная жизнь. С 2007 года я уже большую часть времени нахо­дился вне дома: постоянные поездки за границу, по Украине, конференции. Сей­час, ког­­да я приезжаю домой, мне задают один вопрос: «А когда ты уезжа­ешь?». И я никогда не могу ответить точно, потому что я приезжаю на од­но вре­мя, а тут – телефонный звонок, и я уже уезжаю. Вот это коротко обо мне. ЗБ: Дякуємо, Олеже! Послухаймо Мар’яну. МГ: Моя мама – зі Старосамбірського району Львівської области, який був у свій час і під Польщею, і під Австро-Угорщиною. Коли людина знає своє ко­­­ріння – вона має свої точки опори. Однією із моїх точок опори є мій пра­пра­ пра­прадід по матері, який був два метри сорок сантиметрів на зріст – при­ найм­ні, про це йдеться у місцевій легенді [смі­єть­ся], і всі чекали, в кого ж ті два метри ви­лі­зуть – поки що ні в кого. Це особливе від­чут­тя – знати, що ти десь маєш своє місце, до яко­­­го ти повертаєшся, і де мало не все село – твоя

82

Відпущення

рідня. Відчуття історичної підтримки – ду­­же гостре, і воно породжує відчуття відповідальности, бо ти усві­дом­люєш, що є край, в історію якого багато по­ колінь щось вкладали. За переказами на­­ша ро­ ­­­ди­на мала 400 гектарів лісу та іншої влас­ности, “Коли людина знає своє і воно все переходило з по­ко­лін­ня в по­коління. коріння – вона має свої Прадід мій був січовим стрільцем, спочатку в точки опори.” армії Авст­ро-Угорської імперії, а потім в на­ род­­ній армії УНР. Потрапив якось в Іта­­­лію, втік в остан­ній мо­­мент, дідо служив в УПА. Просто то така те­­риторія, яка по­ стій­­­­но по­трапляла під якусь чер­гову імперію і нічого не залишалося, як бо­­ро­­ни­ ­­­ти свою сім’ю, свою землю. І знову ж таки вони керувалися оцим по­чуттям – лю­ ­бов’ю до свого, рідного. Звісно, були й ті, які пе­­ріодично таких здають. І діда зда­ли: він потра­пив у Сибір. Че­рез два роки до­несли і на мою бабусю. Олег – з Керчі, тому я йому періодично роз­­повідаю це все, як національно свідома за­­хіднячка. А мені розповідали дід з бабусею. Розповідали про Сибір, про те, як вони жили, як було за їхніх батьків, за Радянського Со­юзу. Вони мені ка­зали: «В жодному випадку не забудь, як то все було!». Вони ма­ли оте шля­ хетне відчуття – усвідомлення себе господа­ря­ ми своєї землі. “...то така територія, Мій тато – зі Львова. В нього – зовсім ін­ яка постійно потрапляла ша ситуація. Він – космополіт: тро­хи австріяк, під якусь чергову імперію тро­хи поляк, трохи сибіряк, з багатьма білими і нічого не залишалося, плямами в біо­графії. До кінця незрозуміло, як боронити свою сім’ю, хто в його родині звідки і куди втік. Теж за­бра­ свою землю.” ­ли маєток у свій час в Тернопільській об­лас­ті, теж засилали. Після Сибіру дід з бабою були в Кам’янко-Бузькому районі. Дід закінчив 7 класів. Він, коли потрапив у Сибір, саме було Норильське повстання. Їх три дні тримали на снігу, не давали голови підняти: душили таким чином бунтів­ ний дух. Він це пережив. Хоча батько – львів’янин, в дошкільному віці я росла коло баби з дідом в смт. Добротвір. Потім у Львові я пішла в школу. Вже у 6 років баба з дідом сер­ йоз­но налаштовували мене на те, щоб я не забула історії нашого роду. Баба, як від­чувала, – вона померла дуже рано, а дідо ще пожив. До 9-го класу я вчилася в Львівській школі ім. Тараса Шевченка. Потім сталося так, що бать­­ки роз­ лучилися. Треба було повернутися в смт. Добротвір, і вже 10-11 клас я закін­чу­ вала там. Я не знала, що робити в маленькому містечку піс­ля Львова: почала зай­­матися греблею на байдарці, потім поїхала на лижі в Кар­пати, і там я зла­ мала ногу. Лишень за півроку я встала на цю ногу. В лі­карні я познайомилася з усім травматологічним відділенням. І от все життя зби­­ра­ючись вступати на еко­­номічний факультет, я раптом вирішила, що змо­жу в медицині.

Олег Колпаков і Мар’яна Гординська

83

У мене залишилося відчуття, що мою ногу так до кінця і не змогли при­вести до ладу, тому мені самій довелося видумувати вправи для неї. І якось ме­ні роз­по­ віли про існування реабілітації. Я довго сумнівалася, паралельно ще вчи­лася в ма­лій академії на математиці і планувала йти на міжнародні еко­но­міч­ні відно­си­ ­ни. В результаті зламана нога переважила і я пішла в інститут фіз­к­ультури. В уні­­верситеті я була б одною з тисячі, не маючи особ­ливих знань з математики і анг­­лійської, а тут я б могла би бути першою дів­кою на факультеті. В інституті бу­ ло­достатньо часу для громадської роботи. На першому курсі я пішла в сту­дент­ сь­­ке братство, яке згодом і очолила. Впро­довж другого курсу я тре­нувалася. В 90-і роки моя сім’я була у тяжкому становищі. Мої батьки були інже­не­ рами. Мама не мала роботи. Батьки були вже на той момент розлучені. Бан­дю­ ги на вокзалі змушували батька залишити таксування, і нікому не бу­ло до того діла... Казали навіть, що тата замовили вбити. Це був взагалі якийсь нонсенс. Щоб ви краще розуміли: пісня Гаріка Кричевського «При­вок­зальная» – то про наш Привокзальний район. Страшенно кримінальний ра­йон – не полишало відчуття абсолютного безсилля... Ти там – просто ніхто. Тато навіть звертався по захист до своїх знайомих у внутрішні органи: ніхто нічого не міг зробити. В результаті бандити спалюють його машину. А я саме на той час була в Сту­ дентському Братстві. Маючи такий приклад, я усві­домлювала, що суспільство є абсолютно нерегульованим – і це мене мо­тивувало ще активніше брати участь у громадській діяльності. Я в той час цікавилася філософією, політологією, навіть мала дружні зв’яз­­ки з Богословською академією (зараз – це вже Український Католицький уні­­верситет). І наш зав.кафедри реабілітації запропонував мені поїхати на кон­ фе­ренцію в швейцарське селище Ко. В моєму житті було кілька ключових моментів. Оця конференція – один з таких моментів. Спогади про неї – як великі хвилі, які доганяють мене і че­рез де­кілька років. Це була моя перша нормальна поїздка за кордон. До того я була лише в Польщі, на змаганнях. А тут – майже місяць у Швейцарії, з людь­ми з різних країн світу. Якби не Зоряна, з якою я, власне, там і познайо­ми­ла­ся, не знаю, що б я там робила з моїм знанням мови. Там я вперше побачила оцю ба­ гатогранність світу, мимоволі порівнюючи з тим безладом, який я бачу в Україні... Воно мене дуже вразило, я відчула, з одного боку, що стра­шенно хочу до­дому, в Україну, а з іншого – прикрість, що у нас не так, як має бути... Через рік я вийшла заміж, як би то культурніше сказати: попередньо за­ва­ гітнівши. Батьки були в шоці. Я ж після другого курсу пішла вчитися на ве­ чірнє відділення в Український Католицький Університет, і там завагітніла [сміється]. Чому? Тому що з другого семестру почався курс «Християнські осно­­ви подружнього життя». Нам його читала подружня пара, настільки гар­ но, так брало за душу, що, коли я пройшла півкурсу, щойно попався під­хо­дя­ щий – душа вже була готова! Ну а далі – академка, і я вже не довчилася.

84

Відпущення

Після закінчення інституту фізкультури я зразу пішла працювати в «Дже­ ре­­ло» – навчально-реабілітаційний центр у Львові для неповносправних ді­тей з ДЦП та іншими вадами. Це – доля. Там був конкурс, взяли хлопця, але він від­­­­мо­вився, тоді я попросилася, сказала, що готова, і мене взяли. А центр саме фор­­­­­мував нове приміщення, приїжджало керівництво. Серед них бу­ла Ка­­ лан­дяк Ле­ся – велика громадська діячка з надання послуг неповно­справним ді­тям в Україні. Вона за­кінчила наш інститут фізкультури, потім ка­­надський універ­си­­­­тет, втілила один проект, по інтер­на­тах, потім виграла дру­­гий. Це все дуже сер­­­­­йоз­­но, бо отак за 5 років ціла система змі­ни­­­ла­ся зав­дя­­ки одній лише людині! Чо­­­­му я це го­ворю? Бо низка людей, серед яких і во­на, прос­то тво­рила мій про­фе­­­сійний ха­рак­тер. І, поде­ку­ди, завдяки їм цей мій фа­на­тизм щодо реа­ бі­­літації ще не згас. У нас бу­ла на­сичена на­вчальна програма: з ба­га­тьох країн сві­т у при­їжджали спе­ціалісти і ве­ли кур­си. Отак два роки, з 2004 по 2006, я про­пра­цю­вала в центрі реабі­лі­тологом. Дуже вдяч­­на «Дже­релу» за вдоско­на­лення мене, як “...отак за 5 років ціла фахівця. система змінилася завдяки Якось до «Джерела» звернулися по спе­ці­ одній лише людині!” аліс­­та. Це був шанс. І я поїхала. Ме­­не відпра­ ви­ли в табір активної реабілітації у складі гру­ пи волонтерів. Там ми з Олегом і познайомилися. Я, як реабілітолог, добре ро­зуміла, що таке ший­­на травма, але я ще й молода дівчина, тому в голові – зов­сім інша фі­ло­со­фія. Тим паче, з пер­шим я вже на той момент неофіційно ро­зійшлась. Так от ми по­знайомилися, посимпатизували. Пам’ятаю, в таборі казали: «Рі­вень – п’я­тий-шостий ший­ний!» То професійний жаргон, означає: далі вже не­ма куди. Мені сказали: «Добре, більш-менш підходиш, приїжджай!». Я приїхала спо­чатку на півроку. Тут, звичайно, є простір для діяльності, і виникали різні ідеї. Ми з Олегом самі видумували багато речей з реабілітації, консультувалися з людьми з інвалідністю. ЗБ: Розкажи, будь ласка, про доньку і про танці. МГ: Донька в мене дуже жвава! Вона рвалася сюди, але я її не взяла. Пів­ ро­ку вона жила зі своїм татом у Львові. Мала тяжко пережила переїзд сюди. По-перше, нове місце. По-друге, во­­­на в житті не чула російської мови. По-третє, з’явився Олег. До речі, її тато теж так називається. Коли її питали: «Де твій тато?», вона казала: «В мене та­то – теж Олег, але не на візку». Україномовних садочків немає, а школа – одна в Євпаторії. Моя укра­їно­ мов­на дитина ніде тут не може поспілкуватися українською, – тільки зі мною. То­му я з першого дня її перебування в Криму вирішила говорити тіль­ки ук­ра­ їнською, щоб і моя дитина могла.

Олег Колпаков і Мар’яна Гординська

85

Дитина банально півроку не розуміла, що до неї говорять, а діти не ро­зу­ міли її. Вона почала говорити російською лише через рік. Мала постійно бачила неповносправних. Часто в неї був шок. Вона про­бу­ вала наслідувати візочників – вчилася їздити на візку, або ходити з за­плю­ще­ ни­­ми очима, як незрячі. Приїжджали спортсмени, тренери різних команд, ча­сом бра­ли з собою дітей, а деякі з них, наприклад, не чують. І мала спілку­ва­ ла­­ся з ни­ми якось інтуїтивно, не знаючи мови жестів. Отак діти всіх реабі­лі­ тологів ростуть... Якось Олегу подзвонили і сказали, що є такий проект «Танцюю для тебе». ОК: Ездила съёмочная группа по всем областям Украины. И проводился кас­­­тинг со съёмками в Херсоне. Знакомые принимали участие в кастинге, у них спросили: «Есть люди знакомые, которые интересны сами по себе? Ин­те­ ресная пара?» – «Да, есть». Они нам позво­ни­ ли: «Не хотите принимать учас­­тие? Есть ли “Есть ли человек, который че­­ловек, который может танцевать для испол­ может танцевать не­ния вашей меч­ты?». Я говорю: «Да, есть». для исполнения вашей «Че­­рез два или три дня будем в Евпа­то­рии», – мечты?” ска­з али. Задержались всего чуть-чуть из-за дру­­гих областей. МГ: Ага, приїдуть і будуть знімати, а в мене тут табори, заїзди, всьо! Я на­­­віть не уявляла, що, коли і як, а вони мене зняли, і я відразу мала їхати. Це був соціальний проект. ОК: Да, но формат менялся. Нас приехали снимать в одном формате: хо­­­ те­ли слезливые сцены. Сказали идти к сетке, а я говорю: «Нет, дело не в сет­­ке, я же могу пойти поиграть. Давайте снимем это – что я сам могу в тре­на­­жерном зале!». Такие вещи постоянно приходилось делать. Это потом уже Марьяна в Ки­еве ломала формат.

Айдер АСАНОВ Реміснича майстерня «Уста», м. Бахчисарай, АР Крим 18 червня 2010 р.

Айдер Асанов – єдиний у світі майстер кримськотатарської філіграні зі срібла. Він народився 1928 року в родині ювеліра, де ця майстерність передавалась із по­­коління в покоління. З дев’яти років Айдер допомагав своєму батькові в майс­ тер­ні. У 1944 році сім’ю було депортовано. Айдер працює 5 років на заводі в Таш­кенті. Там поступає в художнє училище, але мусить його залишити, щоб по­­вернутися на завод і заробляти гроші на сім’ю. До Криму Айдер-ага повернувся ли­­ше 1990 року, де в їхньому домі в Бахчисараї вже мешкали інші люди. Довелося по­­чинати все з нуля. З 2000 року майстрові вдалося започаткувати ювелірну майс­­терню в Бахчисараї, має учнів. Син майстра – відомий музикант, а донькасту­­дентка також узялася за справу батька.

Айдер АСАНОВ – АА УкраЇна Активна – УА

УА: Айдер-ага, расскажите, пожалуйста, историю своей жизни. АА: Я родился в двадцать восьмом году. Окончил я семь классов в та­тарс­ кой школе, а тут война началась. Во время войны забрали отца, дядь, брать­ев – всех забрали, мобилизация была полнейшая. Мы остались с ма­терь­ю, у меня ещё был братишка. Два с половиной года были в оккупации, здесь в Бахчисарае жи­ли немцы. Не была лёг­кой эта жизнь – и голод, и дис­криминация.... Два с половиной года мы прожили в немецкой окку­ пации, без отца, без поддержки, только с ма­ “...мы так радовались, что терью. В 41-м году мне было тринадцать лет. пришли наши, что Красная Так как мы жили очень тяжело, мы так радова­ Армия нас освободила.” лись, что пришли наши, что Красная Армия

Айдер Асанов

87

нас освободила. В апреле месяце, не помню точно, где-то 10-15 апреля, осво­бо­ дили Крым, только не Севастополь – в Севастополе война про­должалась ещё восемь месяцев. А 18 мая, то есть чуть боль­­­­ше ме­сяца про­шло, нас от­сю­да депор­тировали. “А 18 мая, то есть чуть Это была очень страш­ная вещь. В 12 ча­сов но­ больше месяца прошло, нас чи во все дома за­хо­ди­ли, давали двад­цать ми­ отсюда депортировали.” нут срока, чтоб под­­го­то­вить всё, выйти и сесть на брич­ки­, на ма­шины, которые по­давались к до­му. По­том закрыли нас в товарные вагоны (это сей­час в кра­си­вых вагонах ез­дят) и увез­ли отсюда в Среднюю Азию. Мы попали в город за 150 километров от Таш­­кента: станция Голодная Степь, город Мир­­зачу, что на узбекском языке означает то же самое – голодная степь. Там ничего не рос­­ло, соленая земля, подпочвенные воды. И этот край наше правительство ре­­шило освоить, чтоб там хотя бы рос хлопок. Вот на этих полях мы были. Но, благодаря случаю, нам удалось переехать в Ташкент и работать на за­воде.

13 октября 1944 года я переступил порог завода. Начал работать токарем, про­­шел все специальности, которые на заводе были. А этот завод ре­мон­ти­ро­ вал трактора и моторы к этим тракторам. Каждый месяц каждый татарин, маленький или большой, должен был по­ йти в комендатуру и показаться, что он не убежал; расписаться, что кроме той деревни, где живет, никуда не будет от­л у­ чаться. Кто отлучался, давали 10-15 лет тюрь­ “Каждый месяц каждый мы. В таких условиях мы жили... татарин, маленький или Через пять лет я захотел учиться, но нам большой, должен был это не разрешалось. Я всё-таки писал в ЦК, пойти в комендатуру пи­­­сал правительству, много раз, и в 1949 году и показаться” мне разрешили. Я поступил в художественное учи­л ище. Закончил три курса и дальше не смог учиться, потому что жизнь была очень тяжелой, отец заболел. И так оста­ вил я художественное училище. Опять пошёл на завод. Работал мас­тером, осво­ил ещё специальности. Короче говоря, с 44-го я двенадцать лет был в де­ пор­тации. Потом была перестройка, кто мог, начал возвращаться. Мы с семьёй с боль­шим трудом вернулись в Крым. Нас несколько раз переселяли. Меня, как спе­циалиста, взяли на работу, и я проработал десять лет в мастерских. Ра­ботал там, где можно было кусок хлеба найти. И только в 2000 году я сделал мастерскую. Трудности и здесь были. Мы с ре­бятами разобрали сгоревший электродвигатель, взяли медный провод и сде­ лали национальный пояс и таблетку. Ну а потом начали продавать их и по­ку­ пать инструменты. Ещё мы не освоили отливание, чернь и чеканку. Это тоже

88

Відпущення

очень красивые национальные работы. Все интересно, но пока что нет воз­ мож­ности. Будет возможность, будет здоровье, вот лет десять-пятнадцать даст мне Бог – сделаем ещё много. УА: Есть у вас братья, сёстры? АА: У меня только брат, он младше меня, тоже филигранью занимался. Но, к сожалению, не сумел вернуться сюда. У меня жена есть, два сына и дочка. Старший сын известный композитор, жи­­вет в Киеве. Второй живет в Керчи, тоже музыкант. Дочка музыку бро­сила, увлеклась сильно ювелирным искусством. А сыновья не хотят этому на­учиться, им кроме музыки ничего не надо. У старшего сына есть своя сту­дия, он сам пишет музыку и сам же её исполняет. Пишет на татарском, на укра­инском, на русском. УА: Откуда у ваших детей такая любовь к музыке, ведь тяжёлые вре­ мена были? АА: Это, наверное, мозги такие. Старший сын, который композитор, с че­­ты­рех лет начал музыку писать. В музыкальной школе до половины учил­ся, его сразу забрали в училище, после училища – консерватория. Маленький был, при­­шёл домой и говорит матери: «Готовьте кушать. Я голодный». А сам са­­дит­ся за фортепиано. Кушать подали, зовут: «Встань!» – «Нет». «Встань!» – «Нет». Ну, у жены то же самое. Братья, отец, дядя – все были музыкантами, за­ канчивали гимназию и знали, что такое ноты. УА: Чем занималась ваша мама? АА: Она никогда не работала, но дома она помогала. Есть такие вто­рос­те­ пенные работы, которые можно дома делать. Правда, не было у нас жен­щинюве­л иров. Моя дочь – первая. Она шест­ надцать лет преподавала фортепиано, а ког­да “...не было у нас я начал заниматься фи­лигранью, она уви­дела: женщин-ювелиров. «Нет, я научусь! Нет, я буду делать!». Сла­ва Бо­ Моя дочь – первая.” гу, оказалась очень способная. Се­год­ня она в Киеве на вы­ставке. УА: У кого Вы учились искусства филиграни? АА: Я у отца своего учился, а мой отец учился у дяди своего. У меня все – и дед, и прадед старались, если у ребенка есть способности – создать условия, чтоб он учился на ювелира. Шесть лет назад была международная выставка, я в ней участвовал. И там одна женщина долго смотрела, потом спрашивает: «Скажите, пожалуйста, ка­ кого народа эта красота?». Я начал объяснять. Она работает старшим на­учным

Айдер Асанов

89

сотрудником музея в Киеве, и в их фондах много этих вещей. Даже ра­ботники му­зеев не знают, что это татарская филигрань. В 78 году по протоколу почти все изделия были розданы по музеям Со­ ветс­кого союза: Москвы, Харькова, Киева, Днепропетровска, Запорожья. Раз­ дали все эти экспонаты. Много мусульманских вещей раздали по про­токолу. Один сдал – дру­ “Ведь если нет культуры – гой принял. Понимаете? И они не ценят это, нет народа.” для них это совсем чужая вещь, а для наших семей это была бы ценность. Мало того, в 41-м, в 42-м и в 43-м году немцы много вывезли. А недавно, месяца два-три на­­­зад, Авст­рия вернула несколько экспонатов из филиграни и очень много вы­­шивки. Каждая девушка, выходя замуж, уже должна была свою пачку вы­ шив­ки к новому дому приготовить. Кто-то сберёг, с депортации вернулся – от­ да­ёт в музей. Ведь если нет культуры – нет народа. УА: Расскажите, пожалуйста, о крымскотатарской филиграни.

AА: Будущей невесте обязательно дарили большой пояс, таблетку для ша­ ­ оч­ки, нагрудное украшение. Это было в обязательном порядке. Поэтому п здесь много было мастеров по филиграни, и раз потребности много, тут и кон­ ­ку­ренция была. Каждый старался сделать свою работу лучше, чтобы про­­дать, чтоб отличиться. Филигрань в Крыму очень развита и она лучше всех филигра­ ­­ней, которые есть: кавказские, азиатские, турецкие, арабские. Хо­­тя она за­ни­ мает много времени, требует много умений, но зато получается очень кра­сивая вещь. Много мастеров филиграни было именно в Бахчисарае. Бах­чи­са­рай был сто­лицей ювелиров. Несколько человек было в Симферополе, три-че­тыре че­ ловека – в Феодосии, где-то пять-шесть человек – в Евпатории, а в Бах­чисарае было около тридцати. Здесь целый квартал ювелиров был. Все жи­­ли здесь – родственники, сыновья. И я ро­дил­ся здесь. Дом сохранился, его переделали – пристроили второй этаж. Дедушкин дом тоже целый, но там живут другие люди. “И вот, вернувшись В сорок четвертом году крымских татар уже через полвека, при­н удительно выслали в Среднюю Азию. я очень захотел, Сре­ди них были мастера филиграни и, к со­жа­ чтобы эта филигрань лению, за эти пятьдесят лет они не вер­ну­лись, не умерла, захотел были там похоронены. Остался один я. У меня восстановить её.” отец, дед, прадед – все были филигран­щи­ки. И вот, вернувшись уже через полвека, я очень за­хотел, чтобы эта фи­ли­грань не умерла, захотел восстановить её. Нелегко бы­ ло все это делать, по­­тому что у наших руководителей денег нету, но Турция по­­могла, об­щест­венная организация «Возрождение Крыма», Польша, Америка чуть-чуть. Так мы набрали инструменты, материалы, арендовали помещение

90

Відпущення

и начали под­бирать учеников. Ребят очень было много желающих, но сейчас есть че­тырнадцать человек – мастеров. Многие из них получают высшее об­ра­ зо­ва­ние. Филигрань – это такая вещь... Не каждому даётся делать. Это как му­зы­­ка – не каждый же может быть музыкантом или художником. То же самое фи­ли­ грань – здесь надо видеть красоту, иметь фантазию. УА: Где этому учат? АА: В Симферополе есть университет, где есть отделение худо­жест­ венного металла. Вот там три-четыре-пять человек уже защитились бакалав­ рами. Ещё год – и специалистами будут. Вот моя дочь сейчас защищается во Львовской академии искусств, там уже более обширно всё. Мы хотим, чтобы они имели высшее образование, чтобы было дальнейшее развитие. УА: В депортации крымские татары занимались филигранью? АА: В депортации мы очень мало этим занимались, потому что, вопервых, голодному человеку украшения не надо, во-вторых, большевики за это очень наказывали. При советской власти было очень тяжело. Правда, сроки небольшие, но на два-три года сажали мастеров. УА: Ваша жизнь наполнена разными событиями... Как изменялось ва­­ше отношение к стране, в которой живёте? АА: Режим коммунистический уже ушёл. Но глубокий след оставил, ко­ неч­­­но. Наказал меня не один раз. И не только меня – вообще весь наш крымс­ ко­татарский народ. Было много случаев после 89-го года, когда были мас­со­вые возвращения крымских татар. До этого людей переселяли по не­с­коль­ко раз. Ночью пришёл, разбудил, на машину поставил – и едь в Тамань. Или Ме­ли­ тополь, или Новоалексеевку, за пределы Крыма. А на дома, которые на­чи­нали строить, пускали бульдозеры, трактора, чтоб свалить. И сваливали. Лю­ди оставались без ничего. Ну какое может быть отношение, сами по­думайте. УА: Как, среди белого дня с бульдозером могли приехать? АА: Да, среди белого дня. УА: И говорили почему? АА: Чтобы из Крыма уехать. УА: А соседи? Не было кому заступиться? АА: Все боялись заступиться... УА: Как сейчас относитесь к стране, в которой живёте?

Айдер Асанов

91

АА: Я в политике не разбираюсь... Ещё много надо делать. Ведь нас ещё не... не реабилитировали. Сейчас вот борьба идёт за то, чтоб, во-первых, ре­ абилитировать, а, во-вторых, дать землю. Ни­ чего больше не надо. Землю вы­деляй – я бу­ду “...сотни тысяч кирпичей строить. На главную мечеть в Сим­фе­ро­поле перетащили. Украинцы землю уже дав­н ым-давно наметили, а вот тоже таскали кирпичи офор­­мить не дают. Каждый крымский татарин для этой мечети.” по три кирпича привёз в Симферополь на стро­ительство этой мечети, сотни тысяч кир­ пи­чей перетащили. Украинцы тоже тас­кали кирпичи для этой мечети. И толь­ ко сей­час начнётся строительство. То же самое с участ­ками для строительства домов. После того, как депортировали нас, все го­­рода и деревни Крыма пере­име­ новали в дру­­гие. Нужно вернуть все названия. Остался Бах­­чисарай, потому что такой заметный город, остался Судак, Джанкой. Ев­па­то­рия была Гезлев. Ра­боты много... УА: Что пожелаете сейчас своему народу? АА: Прав для людей, для проживания, и всё, что вытекает из всего этого. Крым – родина моя. Здесь я родился, здесь родился мой отец, дед, прадед. Это родина татар. Я родился здесь, а не имею права взять землю, что­бы построить дом. Дайте эту землю, чтоб я мог строить. Сколько домов, сколько скотины, сколько всего оставили татары. Сейчас признали, что это был геноцид. Так верните хотя бы деньгами. УА: Что нужно для восстановления дружеских отношений между крымс­кими татарами и украинцами? АА: Они сейчас, по-моему, могут вместе жить. Депортация разрушила мно­гое, и восстановить это очень тяжело. Тогда была такая агитация, что та­ тары предатели. Это осталось у людей, так что перестроиться будет тяжело. Я был во всех го­ “Депортация разрушила родах Украины с выставками, и вместо при­ многое, и восстановить знания иногда такое слышал. Слово «крымс­ это очень тяжело.” кий татарин» тяжело воспринимается, а мно­ гие не знают ничего. УА: У многих национальностей есть обычаи примирения, есть ли та­ кие обычаи у крымских татар? АА: Ну, уже как-то при советской власти не совсем-то придерживались обы­чаев всех. Это почти что запрещалось. Девчонки колечки, серёжечки в шко­­лу не надевали – запрещалось. Мальчишкам, извините, обрезание кате­го­

92

Відпущення

ри­чески запрещалось. Вспомните то время, которое заглушило вот эти вот обы­чаи. Как-то изменилось всё, но это большая тема для рассказов. УА: А у Вас есть записанная история Вашей семьи? АА: История неоконченная ещё... У меня есть древо наше, начиная от пра­прадеда. И сейчас многие молодые тоже приходят ко мне. Я знаю разные ве­­щи понаслышке, от старого поколения. Сейчас надо ходить с тетрадкой, спра­шивать: как твоего сына зовут, как дочь зовут, как брата? Вот дочка тоже взя­­лась за это, но у неё много работы, потому что мама наша побаливает. Вся до­­машняя работа на ней, и воспитание ребенка, и работа здесь. Но, думаю, что успеем довершить это дело. Дай Бог, конечно, здоровья. И Вам здоровья!

Лютфі ОСМАНОВ Реміснича майстерня «Уста», м. Бахчисарай, АР Крим 18 червня 2010 р.

Лютфі Османов – учасник національного руху кримських татар, майстер з ви­ го­­товлення кримськотатарської кераміки. Батьки Лютфі познайомилися в де­­портації, у спецпоселенні в м. Янгіюль, що в Узбекистані. Лютфі народився 1960 року, коли в Крим повертатися ще не дозволяли. Під час великої перебудови в Радянському Союзі кінця 80-х – початку 90-х починається національний рух кримсь­­ких татар за повернення в Крим. В 1985 р. Лютфі закінчив Ташкентський дер­­жавний університет (спеціальність – біологія). В 1991 р. разом із сім’єю по­ вер­нувся на батьківшину в Крим. В 2005 р. долучився до організації студії «Чоль­ мек­­чилер» (з кримськотатарської – «гончарі») в Бахчисараї, де і почав опанову­ ва­ти гон­­чарне ремесло. Частина проектів, над якими працює Лютфі, спрямовані на на­­лагодження дружніх стосунків кримських татар з місцевим населен­ ням. Реміснича майстерня «Уста», де він працює сьогодні, також є місцем, де вчаться не тільки ліпити, а й спілкуватись та розуміти інших. Одружений. Має трьох дітей – двох доньок та сина. Разом з сім’єю проживає в Бахчисараї.

Лютфі ОСМАНОВ – ЛО УКРАЇНА АКТИВНА – УА

ЛО: Многие, кто попал на Урал, искали своих родственников, и так по­лу­ чи­лось, что большинство собралось в Узбекистане. Там мои родители позна­ ко­мились, поженились и родили меня в 1960 году, так что я из прошлого ве­ка ещё. Город, где я родился, называется Янгиюль, с узбекского это пере­во­дится как «новая дорога», «новый путь»: там проходила железная дорога, стан­ция Кауф­манская. Это известное место, там как раз собиралась Польская Освобо­ ди­тельная Армия из плена, поэтому поляки знают наш город очень хо­рошо. В

94

Відпущення

этом городе проживало много крымских татар, из семидесяти ты­сяч, которые там жили, тысяч двадцать-двадцать пять были крымские та­тары в какой-то пе­риод. Но я уже родился после отмены режима спец­по­селения, поэтому все ужасы этого комендантского режима я знаю так же, как и вы, по рассказам стар­ших, но некоторые проблемы с органами пришлось то­же испытать, потому что в середине 80-х я стал участником нашего на­ционального движения. ЛО: До 1956 года был режим спецпоселения, то есть режим спец­ко­мен­ датуры, когда люди вынуждены были находиться в тех местах, куда их вы­сла­ ли и не имели права уйти с этого места, должны были отмечаться в ко­мен­да­ туре каждый месяц или раз в неделю. За уход с этого места могли дать боль­шой срок, 25 лет. После пятьдесят шестого года, после смерти Сталина, вышел указ о сня­ тии с режима спецпоселения. Фактически люди жили бесправными, а потом да­ли такие права жить там, где хочешь в Советском Союзе, за исключением Кры­­ма, безусловно. Нельзя было тогда даже заговорить о Крыме. Но не­которые пытались тогда вернуться, вот в тот момент началось национальное дви­жение. В местах компактных поселений крымских татар, люди, которые бы­ли гордыми к власти здесь, ещё при коммунистах, до депортации, и те, кто хо­тел больше всех вернуться на родину, хотя все хотели, конечно, ну и го­товы бы­ли что-то тре­бовать, объединялись в такие «инициативные группы». Они да­же так на­ зывались – «Инициативные группы по оказанию помощи, та­тарской полит­ кор­ректности, возвращению народа на родину и по защите и вос­станов­ле­нию прав», примерно так. Они не были нелегальными, все тре­бо­вания крымских татар согласовывали с тем, что говорил Владимир Ленин, ве­­ликий вождь ком­ мунистов, потому что Крымская автономная советская со­­ци­алистическая рес­ публика была организована согласно декрету, подпи­сан­­но­му Лениным и, как бы, наше требование восстановить эту Крымскую ав­­то­но­мию не должно было противоречить тому, что хотел их вождь. Но, тем не ме­нее, за эти требования люди платили свободой, подвергались реп­рессиям. Ну и вот в восьмидесятом году я стал членом одной из таких групп в го­ роде, где я жил, и тогда понял, что значит быть в режиме таком, реп­рес­сивном... В тот момент уже люди работали, имели какие-то дома, имели усло­вия. И мож­ но было спокойно, как бы жить, даже иметь детей, зара­ба­тывать деньги. Но если ты занимался национальным движением, то понимал, что твои права не­ сколь­ко ограничены. И вот тогда, помню, это была горба­чевская перестройка, в Ташкенте происходило первое совещание пред­с та­ви­телей инициативных групп, таких как и я, активистов национальных дви­же­ний. Там были люди в основ­ном, с Узбекистана, но тоже с Новороссийска, где татары жили. Тех, кто пы­тался вернуться, в шестидесятые-семидесятые го­ды, выбрасывали опять или вынуждали уехать из Крыма. Часто их выселяли по­вторно, и они посе­ля­ лись в Краснодарском крае, в Херсонской области, то есть близко к Кры­м у.

Лютфі Османов

95

Некоторые возвращались ещё раз, их опять выселяли, и тем, кто сюда пытался вер­н уть­с я, просто запрещали купить дом, а если они покупали, то дома ломали, но это уже луч­­ше спрашивать у людей, которые прошли че­­р­ез это. “Тех, кто пытался Нам удалось вернуться в девяносто пер­ вернуться, вом году с моей семьёй, у меня уже была своя в шестидесятыесемья. Мама тоже сейчас со мной живёт, мы семидесятые годы, за­брали её в Крым. Мама работала учителем выбрасывали опять или рус­ского языка ещё в Узбекистане. Кстати, в вынуждали уехать уз­бекской школе её сперва не взяли на работу – из Крыма.” считали, что у неё низкий уровень знания рус­ ского языка. Как это крымская та­тарка может учить русскому языку? Но потом, когда взяли – поняли, что на­до было раньше её взять. И она ещё работала здесь. Мы потому поселились в Симферополе, когда вернулись, у нас не было ещё дома, мы на квартире жи­ли. Наша первая доч­ка родилась в Узбекистане, а сын родился вот на квартире в Симферополе. И когда уже мы приехали в Бахчисарай, стали здесь строить дом, как и все та­ тары. Тут родилась наша третья дочка. Так у нас трое детей. УА: Ви згадали про національний рух. Чого ви конкретно добива­ли­ ся? І чого вже вдалося добитись? ЛО: Тогда ещё был Советский Союз, мы добивались организованного воз­ в­ ращения, чтобы это было спланировано и сделано не так, как выселение, за одну ночь... Хотя этого не произошло, поэтому нам приходилось самим воз­вра­ щаться разными способами. И в девяносто первом году мы орга­ни­зовали такой национальный съезд «Курултай», потому что в движении тоже бы­ли люди, ко­ торые придерживались разных взглядов по поводу тактики борьбы. Са­ма цель у всех была одна: восста­нов­ление политических прав и возвращение, а по по­ воду тактики были некоторые раз­но­мне­ния. Поэтому «Курултай» по­с та­­вил за­да­чей объединить все силы, попытаться, уже на фо­не такого массового воз­ вращения (это бы­ла середина и конец восьмидесятых), думать не только о пе­ ре­езде, а еще и об устройстве здесь. И самое сложное для нас было не по­стро­ить дома, может быть, потому что их мы уже на­ учи­лись строить, а по­строить какие-то от­но­ “...самое сложное для нас ше­ния с местными людьми, это самая боль­шая было не построить дома, проб­лема, которая и сегодня ещё есть, но тогда может быть, потому что она стояла очень остро. Это было слож­но... их мы уже научились Вот, например, я про ощущения свои рас­ строить, а построить ска­жу. В Узбекистане я жил с рус­скими, с укра­ какие-то отношения с инцами, с корейцами, как и все другие татары, местными людьми” но здешнее на­селение какое-то «чисто со­ветс­

96

Відпущення

кое». То есть, как бы люди не привыкли вообще жить самостоятельной жизнью. Когда мы жили в Узбекистане, у нас всег­да была работа, например, госу­дарст­ венная, и мы всегда делали что-то ещё, чтобы заработать деньги и жить не­ множ­ко лучше. Когда уже стали много сюда ехать, то цены стали очень высокие, и поэтому мы хотели просто получать участки, чтобы строить свой дом, а не покупать, и тогда появились так называемые «самозахваты». Где-то в 94-ом мы с моими друзьями решили как-то искать способы со­ труд­ничества с людьми не на уровне власти, а на уровне просто соседей. Тог­да мы познакомились с польскими друзьями, со Львова, кстати. У нас есть «То­ вариство Лева». Нам надо было учиться теперь легальным способам борь­бы: что такое международная деятельность, какие есть формы, какие спо­собы? Мо­жет быть, нам вот за эти годы, я имею в виду не только нашу орга­низацию, бла­годаря такой деятельности удалось на уровне деревни, на уров­не улицы эти отно­шения немножко изменить и сделать бесконфликт­ными. УА: А с помощью чего? Какие формы вы использовали для того, что­ бы­ наладить отношения? Вы можете поделиться опытом? Это очень интересно. ЛО: Основная наша тактика, основной наш принцип борьбы – это не­ насилие. Ну как можно учить толерантности, да? Но это не новое, надо что-то вместе сделать. Мы делали сами свои дома, ули­цы, водопровод, люди ж это видят. Мы де­ “Основная наша тактика, л­а ли свои праздники, вот они приходят. А основной наш принцип когда праздник, вот Курбан-Байрам, граждане борьбы – это ненасилие.” видят, государство праздник не организо­вы­ вает, что это независимо от государства. Тата­ рин жарит чебурек, он знает, что надо поделиться, моя бабушка говорила: «Со­­­­баке дайте потому, что у нее нюх обо­стрён­ный». Но если собаке даёшь, то со­­­седу на­до дать независимо от того, кто он. Но потом жизнь заставила других тоже что-то делать для себя. Один мой зна­комый, Ко­ля, русский, женился на татарке. Он рассказывал, что пытался гдето в Украине кооперативы ставить, зарабатывать деньги: сделал теплицы под кар­тошку, купил насосы, возил всё это на своём «Запорожце» где-то на ры­­нок, а «козлики» честные, советские, стали ему скот через его огород гонять. Ког­­да он приехал сюда, в деревню, не знал тогда о татарах ничего, вернее знал пло­­хо, и когда увидел родных по духу людей, которые тоже сажают под теп­ли­цы, и никто им не ломает огород, он здесь остался. Ну а сейчас многие это де­лают. А если говорить об наших общественных делах, то были тысячи се­ми­на­ ров на разные темы. Но мы старались ещё что-то после семинаров делать, по­ этому нам нужно было искать таких участников семинаров, которые бы по­том

Лютфі Османов

97

что-то ещё сделали. И школа, обычная средняя школа, стала таким ме­ханизмом, че­рез который можно что-то сделать. Там есть естественный ин­терес – это лю­ бовь к детям, она объединяет людей, какими бы они не бы­ли по социальному ста­т усу, по цвету кожи, ну и так далее. И там мы при­думали такие программы, на­пример, как «Обучение советов родителей». Они же хотят, чтоб их ребенок учил­ся лучше, приходят на семинары и что-то потом еще делают после этих се­минаров. УА: Чи виховуєте ви своїх дітей у кримськотатарській традиції? Якою мовою спілкуєтесь? ЛО: Приходится быть недемократичным по отношению языка в семье, по­­тому что среда приучает человека говорить на том языке, на котором лег­че жить. Тем более, что в Узбекистане они не могли научиться родному язы­ку, и мно­гие крымские татары учились в русской и узбекской школе. Больше все­го у нас было русских школ, и тогда перспектива обучения была такая, что ты не мог выбирать. Но в семье такой есть закон, что у нас говорят на «рід­ній мові», это становится привычкой и по крайней мере, со мной дети го­ворят только на крымскотатарском языке, ну а мне это приятно. Это сложно потому, что язык должен быть живым, а не замкнут в семье, но, тем не менее, чтобы как-то была ещё возможность его применять, мы с друзь­ями здесь и в других местах стали добиваться открытия своих школ. И вот в Бахчисарае уже такая школа есть, и моя дочка как раз родилась, когда мы открыли школу, ей был год, и теперь она учится в этой школе в четвертом клас­­се, уже в пятый перешла. Конечно, там обучение не на сто процентов на крымскотатарском, но тем не менее там есть среда, там нужно обучаться, там нужно проводить разные мероприятия. УА: Розкажіть, будь ласка, про мистецтво, про творчість. Чи це у вас в сім’ї передається від батька, від діда? ЛО: Нет, у нас не все этим занимались. Я занимался, как уже говорил, об­ щест­венными делами, и это был один из проектов. Но моя жена училась на швею, а её мама была в ансамбле «Хайпермаль» до депортации. В Узбекис­та­не был сложен для пропаганды такой ансамбль, который должен был по­ка­зать, что мы равны в правах, но, тем не менее, это была возможность со­брать людей, ко­ торые пели и через это на­по­минать, что есть свой язык. Правда, им за­пре­щали петь песни о “...это была возможность мо­ре, ну и о Крыме ко­нечно, но про любовь не собрать людей, которые за­пре­тишь петь. пели и через это У нас, еще в недостроенном доме, в од­ной напоминать, что есть комнате собирались женщины, и они учи­­­­лись свой язык.” вышивать, это в девяносто седьмом го­­­­ду было.

98

Відпущення

И здесь орга­низовали эти курсы, то есть бы­ли люди, которые этим занимались и по­это­му под них делались эти программы. Эта студия появилась уже в две ты­­­сячи вто­ром году. А я где-то этим три года активно занимался: мне было ин­ те­ресно помочь этим лю­дям, но было и приятно это видеть, потому что я это лю­бил. Ну, и поскольку че­ловек всегда чему-то учится, я стал сам учить­ся. УА: Розкажіть, будь ласка, про вашу студію. ЛО: Это тоже был способ улучшить отношения. Сюда пришло где-то боль­ше ста детей за год с момента основания, сейчас есть только одна де­вуш­ка, которая ходит заниматься. Студия была для всех бесплатная, сюда при­хо­дили дети, и это был способ самоорганизации. Сейчас к нам звонят фир­мы, привозят детей с Москвы, с Новгорода, с интернатов, и это способ не толь­ко сказать о керамике, а через керамику проявить своё отношение к друж­­бе. УА: Багато людей працює в майстерні «Уста»? ЛО: Нет. Тут только наша студия есть и вот благодаря этой студии по­яви­ лись ещё два человека, которые здесь научились и открыли у себя дома мас­ терс­кие и работают. Ну, вот Саша, это его игрушки. [Показує.] Он с Сумской об­ласти приехал, живёт в монастыре и там режет по камню, он сю­да стал при­ ходить заниматься. Еще одна женщина, Ира, здесь занималась и сейчас имеет свою студию. И вот Эльдар, наш новый коллега, – это его та­релки. [Показує.] УА: Як зараз працює ваша студія? Чи й досі можна приїхати і на­вчи­ тися цьому ремеслу? ЛО: Если это какие-то разовые туры, то мы делаем их платными. Мест­ные приходят заниматься регулярно. УА: А есть ли смысл приводить детей двух-трёх лет на эти сессии? ЛО: Конечно. Смысл есть вообще с года начинать. Чтобы он чувствовал, что­­­бы он привыкал к этому, ну как в любом деле. Так что сюда приходили пя­ ти-шестилетние, их было очень много, способные дети, у нас там целый ящик их вещей. Мы делали двухмесячный курс для группы с десяти человек: вот они при­­ ходят и занимаются по программе, не просто лепят, а изучают технику. Сна­ча­ла они делают то, что им в голову приходит, чтоб посмотреть, как они мыс­лят. За­да­ ­­ча – научить их свои мозги включать, потом уже идёт занятие по программе. УА: А сколько необходимо времени, чтобы сделать вот, скажем, та­ релку, к примеру? ЛО: Надо глину сделать, потом её высушить, потом нарисовать, потом об­­жечь, потом зачернить... Выкрутить её, пусть будет, пять минут, потом она

Лютфі Османов

99

сох­нет где-то неделю, рисуется, по сложности, час или полчаса. Поэтому тут труд­но сказать, что на неё уходит, там, час. Это немножко такой мутный про­ цесс, но и в конце ещё может треснуть. ЭГ: Есть национальные орнаменты, а есть элементы, взятые из других куль­т ур. Если это необходимо для передачи какого-то смысла и, если мы в своей культуре ещё не знаем, например, символику, что обозначает и какой сим­­вол может обозначать, то я обращаюсь к другим культурам и получаю сим­ вол. Я указываю в описании, что это взято из такой-то культуры, а это сим­вол из нашей культуры, и вот получается общий. ЛО: У нас сохранились в сундуках вышитые вещи, потому что на ке­ра­ мике, конечно, раньше не рисовали, это сейчас мы понапридумывали. Кстати, вот эта мастерская – она тоже для строительства отношений с местными очень “...вот эта мастерская – она тоже для большую роль сыграла. Слава Богу, никто сю­ строительства да пока не пытался залезть, даже нар­команы отношений с местными приходят, нам какие-то вещи при­носят, но очень большую роль зна­ют, что нам это не нужно. Сла­ва Богу, ни­ сыграла.” че­го такого плохого не было.

Зеніфе, Зеврі КОМУРДЖИ, Лутфіє ЯКУБОВА Будинок сім’ї Якубових, м. Бахчисарай, АР Крим 22 червня 2010 р.

Лутфіє Якубова народилася 1955 року в Узбекистані у сім’ї кримських татарів, яких за радянської влади вислали з Бахчисарайського району, АР Крим. Пані Лут­ фіє отримала медичну освіту, спеціальність акушерки. Але попри це, на роботу її брати довгий час не хотіли через національність. Такі ж проблеми при влаш­ ту­­ванні на роботу мали діти пані Лутфіє. Зеніфе Комурджи – сусідка пані Лутфіє, мати першої кримськотатарської ди­ ти­ни, що народилась у Криму після повернення кримських татар з депортації. Зе­­ніфе, як і Лутфіє, народилася в Узбекистані, після того, як її маму з десятьма діть­­ми вислали туди з Криму, поки чоловік був у трудовій армії. Після одруження Зе­ніфе та Зеврі Комурджи приїхали до Криму. Але замість власних домівок їх там чекало ще багато труднощів. Незважаючи на це, вони прагнуть жити в ми­рі і злагоді зі своїми сусідами на своїй землі.

Зеврі КОМУРДЖИ – Зеврі Зеніфе КОМУРДЖИ – Зеніфе Лутфіє ЯКУБОВА – ЛЯ Зенур Якубов – ЗЯ УкраЇна Активна – УА

Зеврі: Когда крымские татары были выселены, обвиняли Сталина. После Ста­лина вон сколько правителей было, и никто не исправил ситуацию и по се­­год­няшний день. В 1968 году мы приехали обратно в Крым, неоднократно бы­­ли выселены, но опять возвращались. Начальник паспортного стола Сим­ фе­ро­польского района предложил мне взять национальность «русский», го­во­ рит: «Сей­час же пропишу, и будешь жить в Украине». Я, конечно, не сде­лал

Зеніфе, Зеврі Комурджи та Лутфіє Якубова

101

этого: ради прописки не откажусь от своей национальности. «Тогда не будешь жить в Крыму!» – сказал он. Но, как видите, – живу. Родились у нас пятеро детей, вы­росли и вот теперь воспитываем внуков. Всё ещё боремся. ЛЯ: Я, Якубова Лутфие, 1955 г.р. Мои родители – из Бахчисарайского ра­ йона. Их выслали отсюда, и мы родились уже там, в Узбекистане. Я закон­чи­ла медицинский техникум, получила специальность акушерки. На работу брать не хотели. Первый вопрос был не по специальности, а: «Кто вы по на­циональ­ нос­ти?». [Пауза.] Услышав ответ, категорически отказывались при­нимать на ра­боту. Дети также это ощутили. Сын прослужил в армии, при­ехал, и его тоже не взяли на работу. А у него прекрасная характеристика бы­ла от командира ро­ты, от всех, чтобы он обязательно устроился. Сколько у меня подруг было: и русские, и украинки – и со всеми мы в пре­ ­крас­ных отношениях. Я считаю что всё это нехорошее делается на вер­хах. По­­ че­му? Потому что когда мы приехали сюда, люди нас видели и удив­ля­лись, к че­му про нас так говорят нехорошо. Столько было сказано: что мы при­­едем та­ ­­кие злые, косые, хромые, кусаемся – сущие черти. Но сей­час, сла­ва Богу, хоть лю­­ди поняли, что мы такие же обычные люди, как и все. Это уже как-то успо­ ка­­ивает. За 22 года ни с одним из соседей мы не ру­га­лись, ни­­чего плохого друг дру­­­гу не сделали. С сотрудниками мы тоже прекрас­но ла­­дим. А на верхах всё ни­­­как успокоиться не могут. Из-за них – вот эти все роз­­ни. С чем это свя­зано? Зеніфе: Мои родители тоже были высланы. До меня у моей матери уже ро­ ди­лось 10 детей. Отца с ними при высылке не было – он был в труд.армии. Так вот маму одну с этими малыми детьми за­брали. Ничего не дали на до­ро­гу, да и брать осо­бо было нечего. В 5 часов утра пришли: «Вста­вай! Со­би­райся!», а де­ти малые орут. Единственное, что успела взять, – это Ко­ран – наше самое святое. С эти­ми детьми “В 5 часов утра пришли: её, как и других, посадили в вагоны на ж/д вок­ «Вставай! Собирайся!», за­ле, и дальше – кого куда. В вагоне – ни мед­ а дети малые орут. сест­ры, ни воды, дышать нечем. По пути мёрт­ Единственное, что успела вых вы­кидывали из поезда, ша­калы. взять, – это Коран...” Узбеки тоже нам хорошую жизнь не по­ка­ ­зывали. За один початок кукурузы они мог­ли и убить, и, извините, девушку изна­си­ло­вать – всё могли. Работали от зари до зари за бесценок: по кусочку хлеба да­­вали на такую семью, но как-то выживали. Мама моя умела шить, могла что-нибудь руками стряпать: там что-то пришьёт, там зашьёт – за кусочек лепёшки. Так она нас выростила. Я ро­дилась, окон­чила 10-летку. Правда, не успела дальше: приехал отец. Он в 47-м году на­ шёл­ся – вернулся из армии. Работать он не мог – болел сильно. Я сколько могла – подрабатывала. Вот так и жили. Так получилось, что в 1967 году, уже после 10-летки, мне пришлось выйти за­муж. В августе у нас была свадьба, а 5 сентября приняли указ о ле­га­лизации

102

Відпущення

крымских татар. Я про Крым толь­ко понаслышке знала, но у всех уже было на­строение ехать на Родину: они жили на­деж­дой, что всё равно когда-нибудь вер­н утся сю­­да обратно после войны, откроют две­ри и опять зайдут в свои дома, где всё оста­ви­ли ког­да-то. Так вот на основании этого указа мы со­бра­­лись и решили ехать в Крым. С аэропорта Са­нархаза (мы там жили) нас провожало очень много народа – весело, с музыкой, как пер­вых ехавших на Родину. Мы там с рус­ски­ми тоже дружили, до сих пор вспоминаю: по­след­ним ку­с очком хлеба де­ли­лись. Приехали сюда, а “...они жили надеждой, здесь совсем другое отношение. что всё равно когда22 апреля мы уже были на Родине, в Сим­ нибудь вернутся сюда фе­рополе. Остановились у Сер­биеми – зна­ко­ обратно после войны, мого младшего брата моего мужа. Они перепи­ откроют двери и опять сы­в ались и он нас в результате пригласил к зайдут в свои дома, где се­­бе, на Ялтинскую улицу. Нам за 15 дней при­ всё оставили когда-то.” был контейнер с вещами, а его негде было осво­­бождать: дом маленький. На утро муж начал искать дом, чтобы купить для семьи. 9 мая ехал в трол­ лей­бусе, а там говорят: «Слышали: татары едут сюда – с тремя глазами, с хвос­ тами, такие да этакие...» – всякое наговаривают. Мужа так задело, что он не выдержал и с матом-перематом отвечает: «Вот я – крымский татарин. Где вы у меня видите третий глаз или хвост? Почему вы не знаете, а гово­ри­те?»

9 мая у меня начались схватки, я попала в больницу. Ну, естественно, пер­ вый ребенок: не знаешь, как себя вести. Из родственников никого нет, все там – в Узбекистане. И сёстры мои там остались, а я, самая младшая в семье, – одна здесь. Мы приехали в больницу, а там говорят: «Ты – татарка, мы тебя выгоним из больницы». Ну а я ещё молодая, думаю: «Действительно вы­гонят! Что я тог­ да буду делать!». И стала терпеть все эти муки-ужасы.

10 мая я родила девочку. Моя дочь – первый ребёнок, который родился в Сим­ферополе после высылки крымских татар. Когда я уезжала, наши со­седи го­ворили, что будут нас поддерживать. Они мне стали присылать по­здра­ви­ тельные телеграммы. Вот например: «Поздравляем с дочкой родного края, же­ лаем здоровья, счастья!». Только в одной Москве было тогда 350 представителей нашей нации, и все они меня поздравляли. С разных городов были телеграммы. И швейцарка мне эти телеграммы, хоть верьте, хоть нет, просто в лицо швыряла. Я плакала, ду­ мала: «Почему? Что я им сделала?». Как-то меня пригласили на разговор по телефону. На проводе – какая-то жен­щина. Представилась Надией, мы познакомились. Оказывается, ей из Узбекистана позвонили, сказали, что их соотечест­вен­ ни­ца родила, попросили проведать, узнать, когда меня будут выписывать. Я

Зеніфе, Зеврі Комурджи та Лутфіє Якубова

103

по­считала, получилось, что у меня выписной день – 18 мая. А в 68-ом году в Сим­ферополе людей нашей национальности было много: кто в отпуск при­ ехал, кто на основании указа о легализации вернулся, как мы. Она говорит: «Хорошо. Жди. Видишь, сколько там людей в парке: мы все тебя с музыкой вы­пишим из больницы». У меня тут же настроение улучшилось! Настал этот день. Я, веселая, домой собираюсь.Час, два, пять, семь ча­сов – до­­мой забирать, а никого нету, даже мужа. Ничё не понимаю. И вот в вось­мом часу он является. Спрашиваю: «Ты где был? Я домой хочу!» А он мне: «Тебе хо­­­рошо тут, а у нас в ночь с 17 на 18 сколько было татар – всех по­грузили и вы­­­везли из Крыма: кого – в Херсон, кого куда». Меня выписали, и пошла вот эта игра: прописаться нельзя, на работу не бе­рут, метрики девочке не дают – куда только не обращались, даже в гор­ исполком. И не в одной нашей женщины были такие проблемы. Куда бы не шли – каждый день милиция за нами. Там, где мы жили, у знакомых, тоже каж­ дый день дежурили. И вот как-то хозяина дома, где мы жили, даже не крымского татарина, а сибирянина, выгнали из-за нас с работы. А у него вы­со­ кое давление, понимаете... «Ну, – говорит, – я работу потерял, зато друзей при­ обрёл. Вы не волнуйтесь, работу я ещё где-то найду». А у старшего брата – четверо детей. Они, как видели милицию, прятались от испуга, кто – под стол, кто – под кровать. Вот так и жили: нас каждый день – в машину, и вывозили, а мы обратно воз­вра­щались. Думаем: всё, раз приехали – назад до­роги нет. Это наша родина: если умирать – так здесь. Мы каждый день ходили на приём к влас­­тям, чтобы во всём разобраться, – не при­ни­мали. Заместитель постоянно: «Я не уполномочен это дело вести. Я не имею права». А у нас – ни прописки, ни мет­ ри­ки, ни рубля денег не осталось. “...назад дороги нет. Это В один прекрасный день мы таки застали наша родина: если уполномоченного. У него ка­бинет – длинный умирать – так здесь.” такой, стол – большой. Я посадила ему дочку на стол (ей тог­да месяцев пять или шесть бы­ ло, она уже сидеть могла) и говорю: «У меня да­же на хлеб денег не осталось – бе­­рите, растите девочку, как хотите». А он го­ворит: «Женщина, заберите ре­ бёнка!». Я говорю: «Не буду. Что я такое сде­лала? Я после войны родилась, по­чему мы должны страдать? Неужели только среди татар были предатели, как вы говорите? Среди всех наций были. По­чему мы все за кого-то должны стра­ дать?» Я оставляю дочку, сама по­вер­ну­лась, ухожу, слёзы идут. В коридоре пе­редо мной оказались два милиционера, за­вели к себе. Руки выкручивают, в ма­шину закидывают, вывозят. Я испу­га­лась, думаю: что-то с ребёнком сделают. А начальник говорит: «Оста­вайтесь, за­берите ребёнка, что-нибудь придумаем». Ну, думаю: такой пост че­ловек за­нимает, раз сказал – поверим. Я забрала ре­ бён­ка и мы ушли.

104

Відпущення

В том году зима рано пришла. Мы месяц у знакомых жили, потом ре­шили ку­пить дом. Заняли деньги – с Узбекистана нам прислали, чтоб мы ку­пили хоть какую-то собственность. И мы купили. Вернее, нам сказали: «Про­пи­ши­ тесь, живите. Мы с вами рассчитаемся». А нас 10 человек было – все в этот дом и заселились. В один прекрасный день приехала милиция, нас опять по­са­дили и вывезли куда-то за территорию Крыма. Мы вернулись и снова пошли на приём. Я опять ребёнка – на стол и го­во­ рю: «Или убивайте меня здесь с ребёнком, или что-то решайте. Уже зима, а у меня – ни угля, ни дров, ничего нету». В Севастополе на военном аэродроме один армянин завхозом работал. Он немножко приютил нас в своём доме, дай Бог ему здоровья. Его уволили с ра­боты за то, что татарам продал дом. Он го­ ворит: «Не расстраивайтесь, земляки, я работу “...уволили с работы найду. Вы добивайтесь сво­его, а там решим за то, что татарам что делать». продал дом.” А когда мы в Симферополе были, там од­ на женщина бригадиршей работала – ви­но­ град собирала. Так она пожалела нас и го­ворит мужу: «Идите собирайте ви­но­ град, про­дадите – хоть на хлеб деньги будут». Два дня успели поработать. На 3-й день сняли с работы: и нас, и её... И к кому на приём не иди – от ворот-поворот. И в суд нас вызывали: при­ ня­ли решение, чтобы мы вернули предыдущему хозяину дом, а он нам – деньги за дом. Мы и не думали возвращать дом. Говорим судебной испол­ни­тель­нице: «Знаете, хозяин даже собаку зимой не выгоняет, а вы нас выселя­ете?» Ну и потом нам предлагали взять русскую национальность, муж уже рас­ ска­зывал. «Одного русского прописать легче, чем одного татарина» – это ихние слова. Конечно мы сказали, что на такое не пойдём. Настал декабрь месяц. 5 декабря был День Конституции. Судебная испол­ ни­тельница дала нам месяц отстрочки – вошла в наше положение, ведь зи­ма уже. Говорит: «Я пока милиции не буду вызывать, вы поживите, может где-то что-то за месяц найдёте». Мы тогда даже Верховной власти писали: Под­гор­ ному, Брежневу – ни от кого никакого положительного ответа не бы­ло. Муж решил поехать в Москву, в Верховный Совет. Он уехал, а я осталась. В Москве он записался на приём в ЦК, думал, сразу к Брежневу. А там го­ да 3 наверное пришлось бы ждать в очереди, чтоб зайти к нему. Каким-то об­­ ра­­зом он попал в Верховный Совет на при­ём. Он говорит, а они спра­ши­ва­ют: «Это у вас тот первый татарский ре­бёнок родился в Кры­му?» – уже все данные о нас знали. Они его послали к зампредседателю облисполкома Саха­ро­ву, но муж так ни разу к нему на приём не попал. Написал ему за­пис­­ку, позвонил по те­лефону, поговорил, а он мужа по­слал на приём ещё по другому ад­ре­­су. Мы уже просились куда угодно, пусть в степь ка­кую-то, только лишь бы в Кры­му.

Зеніфе, Зеврі Комурджи та Лутфіє Якубова

105

7 января 1969 года подъехало 3 грузовых ми­­лицейских машины, нас погрузили, хо­чешь не хочешь, повезли в Крымский район – поч­ти 3 часа езды по метеле, по пурге. Привезли нас в Батальное, выгрузили в ка­кой-то дом, без окон, без дверей – только коробка стояла. Зеврі: Вы хотели Крым – вот вам Крым. Зеніфе: Но мы и на это уже были согласны. Вот ещё бы работу найти, на что-то жить надо! У нас средств уже совсем никаких не осталось. Мы быстренько окна и двери одеялами прикрыли, а там – действительно степь: пурга, “Мы уже просились куда метель, все щели продувает. Еле это всё поза­ угодно, пусть в степь кры­в али. Хорошо, что одеял много было! А какую-то, только лишь бы тут – ни дров, ни воды, ничего. в Крыму.” Я – к соседям за водой, а они узнали, что мы – татары, и не дают. Пошла к одной сосед­ ке – прошу хоть ведро воды. Говорю по-русски, как могу, по-украински не умею, но там и украинцы, и русские были – не дают. К другой по­шла – там злая собака завязана, к третьей пошла – нету. Наступило утро. Одна соседка, тётя Аня, сама принесла воды. Потом уже мы с ней познакомились. Оказывается, там вместо колодцев – цент­ральный­ бас­сейн: туда заливают воду и потом её оттуда, как из колодца, до­стают. Все во­ду выписывали, а я её оттуда вёдрами сама носила, – соседи не дава­ли. У нас также не очень хорошие отношения были с местными ком­му­нис­ тами. Как какой праздник, они всем говорили: «Вы тут не ходите, здесь – та­та­ ры, они вас зарежут, убьют». Везде вели одну и ту же политику про­тив та­тар. У нас было пятеро детей: один мальчик и четверо девочек. Потом у нас ещё одна крымскотатарская семья появилась, потом – две, три семьи стало. Ког­­да дети подросли, их в школу брать не хотели. А как пошли в школу, нам сказали: «Пишите заявление, чтоб дети не изу­ ча­ли украинский язык». Мы побоялись – написали. Потом, когда мы в Бах­чи­ сарай переехали, я говорю: «Вот дураки: нас заставляли, вынуждали – и мы это сделали». Но дети сейчас всё равно очень хорошо по-украински по­нимают и разговаривают. Язык для нас – не проблема, конечно. Так вот 22 года мы прожили в этом районе, без прописки. Это потом уже в 69-70 году открылась вербовка. Татары приезжали из Узбекистана и их по вер­ ­бовке обеспечивали домом, работой, давали им уголь, дрова – всё, что на­до. А таким вот партизанам, как мы, ничего не досталось – мы сами вы­жи­ва­ли. Дочку после 9-го класса (тогда восьмилетка была), нигде не брали учиться. Мо­тались, унижались, плакали всюду, ну надо же детей обучать, что же делать! С трудом в пед.училище поступила. В 80-е годы наш народ стал массово приезжать в Крым. Но дальше изде­ вались над нами, всё равно вывозили. Мы вот своих людей спасали, чьи до­ма

106

Відпущення

буль­дозером сносили. В 78-м году один татарин даже самосожжение сде­лал за то, что не прописывали. Его тоже то сажали, то вы­се­ляли. Ему всё это надоело, и когда приехали в очередной раз выселять его семью, он го­во­рит: «Не подхо­ ди­те: у нас бензин, я себя спа­лю». Они не поверили, пока пламя не уви­де­л­и. Он на­чал гореть, побежал за одним мили­ционером, хотел его тоже об­нять – не успел. Пять дней прожил и умер. Да что там: мы хоть и добились уже крымской прописки на то время, а всё равно меня на работу не хотели брать. Только какое-то собрание – у нас обя­за­тельно милиция. Они уже по виду знали, что мы – татары. Грузили, вывозили за территорию Крыма, чтоб мы нигде не со­би­рались, не общались. В 87-м году, когда наши люди массово приезжали, уже стало немножко кое-что меняться: то тут, то там могли уже наших людей прописать. А засе­ля­ лись знаете как? Мы им – деньги, они нам – дом, ночью уезжают и мы за­се­ля­ емся, чтобы проб­лем не было ни у них, ни у нас. В то время татары уже начали по­с те­пен­но в Бахчисарае дома покупать. Мы туда пе­р е­­­ехали в 90-м году. Думаем, уже пора та­кая – не должно быть проб­лем. И что вы ду­ма­­ете: нас с крымской пропиской на руках всё равно не про­писывали. Мы с мужем ду­ма­­ли-ду­ма­ли­, как в Бахчисарае прописаться, и ре­­шили пойти на хитрость – по­дали на раз­ вод­. А что же, раз нас обманывают, по­чему мы “...мы хоть и добились не можем? Спра­ши­вают о при­­чине развода. Я уже крымской прописки наговорила на не­г о: «Пьёт, гуляет, к дру­г ой на то время, а всё равно жен­щине хо­дит». меня на работу не хотели Нас на суд вызвали, а я думаю: хоть бы брать.” зна­комые не увидели, а то ещё ска­­­жут, что мы ни­когда не ругались, жили хорошо, а тут вдруг судимся. Там все­го человек 10 разводилось, но одна наша фамилия татарская свет­илась. А ведь в де­ревне, где мы жили, никто об этом не знал. Смотрю: жен­ щина знакомая. Я за дверь спряталась, думаю: сейчас как начнёт расспра­ шивать. На суде сидят 5 человек, говорят: «У вас всё-таки пятеро детей! По­д у­ майте!» А я даже смотреть на них боюсь: посмотрю – и буду смеяться. Го­ворю: «Хорошо, я подумаю, но вы бы что на моём месте делали? Дети вы­растут – поймут». А на самом деле мне надо было просто справку взять, что у нас нет жилья, чтобы приехать сюда и купить дом. Потом пошла в сельский совет, чтобы выписаться. А там соседи ра­ботают. Сек­ретарша спрашивает: «А чё вы выписываетесь?» Я ей: «Только ни­кому не го­вори – развожусь». Она в недоумении: «Как разводитесь? Что он натворил? Я никогда его пьяным не видела». «Натворил делов», – сказала я и попросила, что­бы никому не говорили. Я собрала бумаги, только выхожу, идёт навстречу

Зеніфе, Зеврі Комурджи та Лутфіє Якубова

107

зна­комая: «Ой, а я у Иры была, слышала, что ты разводишься?» Вот тебе дамс­ кий телефон: уже до неё дошло. «Нет, она неправильно поня­ла, – говорю. – Куда мне разводиться? У нас – пятеро детей!» Основной справки, что у меня жилья нет, мне не дали. Вот мы с мужем це­­лую неделю разными дорогами ходили. Мы в одной организации работали: утром врозь шли на работу, а вечером – опять вместе. Неделя прошла, я опять у секретарши справку прошу. Говорю, что хотела бы в Бахчисарайском ра­йоне до­мик купить, у меня там знакомые. «Этот дом, – говорю, – мужу оставляю, а он мне деньги даёт, чтоб я купила другой дом и прописалась. А я, куда не по­ йду, всюду справку спрашивают, что у меня нет жилья». Я эту справку в руки – и в Бахчисарай. Там меня ещё 3 месяца не про­пи­ сы­вали: ходила на одну комиссию, на вторую, третью. А нужно было всего ли­шь поменять район: Ленинский на Бахчисарайский. Через 3 месяца прописались, а муж остался там работать. Хочешь не хо­ чешь, надо же возвращаться к жене. [Смеются.] Что делать? Опять пошли по­ давать заявление в ЗАГС, уже в Бахчисарае. А там девочка молоденькая си­дит, го­ворит: «Слушайте, а вы же только вот 6 месяцев, как развелись». Мы ей: «Ой, де­вочка – по горячке развелись, по гарячке сходимся» [Смеются]. Тогда таких слу­чаев было много среди татар: расходились, схо­дились с той же целью. Она го­ворит: «Я поняла, зачем вам это надо». Чтоб прописаться, нужно 300 рублей – это тогда большие деньги были. В 90-м году – инфляция, в магазинах ничего нет. Тогда для новобрачных да­вали справку о льготах на свадебные покупки, которую они могли исполь­зо­вать в те­чение месяца. А девушка в ЗАГСе говорит: «У вас такая история инте­ресная, толь­ко ра­ “Дай Бог, чтоб так и зошлись – уже сходитесь. Знаете, я вам дам дальше боролись без справ­к у на два месяца. Вы за это время себе кровопролития, что-нибудь памятное купите». демократично, чтобы Всё это позади, но по сей день – мало хо­ своему народу вред не ро­шего в нашу сторону. Обидно, что с работы принести и с другими вез­де татар сокращают, нигде нас не хотят да­ мирно жить.” же принимать, как сле­­дует. Единственное, что мы свободно 18-го мая на площади про­хо­дим, в па­мять о погибших по дороге с Крыма, когда нас высылали. В этом году нас там 40 тысяч было. Это не одну семью коснулось. Даже бабушки старенькие со слезами вспо­минают эту дорогу. Одна рас­ ска­­зывает: ре­­шила кашу ребёночку сварить, а тот, ко­то­рый высылал, казанок но­­­гой пнул, костёр по­т ушил, если кто успел миску какую-то с со­бой взять – то­ же выки­нул. Страшно было. До сих пор боремся... Конечно боремся! Дай Бог, чтоб так и дальше бо­ро­ лись без кро­во­пролития, демократично, чтобы своему на­роду вред не при­нес­ти

108

Відпущення

и с другими мирно жить. Верхушки между собой грызутся, а мы в чём ви­ новаты? Что нам с вами между собой де­лить? Вот так я это всё понимаю. УА: А когда у вас эта свадьба была? Зеніфе: Вторая – в 90-м году. А первая, – 43 года назад. Вот дочке – 42 года. У нас уже 15 внуков. УА: Можете сказать, хотя бы приблизительно, сколько татар вы­сла­ли и сколько сейчас? Зеврі: Тогда нас было где-то 700 тысяч. Зеніфе: Больше 40 процентов татар погибли тогда по дороге из Крыма. А сейчас нас – где-то 300 тысяч, наверное. Зеврі: А население Крыма – где-то 2 миллиона. Но мы думаем, что власти не­много привирают и можно даже грубо говорить о полумиллионе татар, по­ тому что народ постоянно возвращается. УА: У вас столько детей и такая крепкая семья. Получается, что вы ро­ж аете большее количество детей, нежели вас самих. Му­ сульманским семьям присуще иметь много детей? Зеніфе: Мы приехали сюда рожать, чтобы нас было больше, и чтоб наша Ро­дина всё равно осталась нашей. Но мы боремся за жизнь демократично, цивилизованно, не так, чтоб кого-то побить, убить. У нас в мыслях даже такого нету, хоть о нас так и говорят, называя экстремистами. ЛЯ: Как раньше здесь жили? Наши бабушки, дедушки рассказывали, что бы­­ло много деревень, где жили не только крымские татары – и всё было пре­ красно, и никто не делал разницы между нациями. Вот если у грека что-то слу­­чилось, соседи шли к нему в гости и старались всё сделать по его обычаю. Если что у татарина – так же само, русская соседка приходила и ста­ралась сде­ лать всё по татарскому обычаю, потому что уважали другие нации. Сейчас это­­го почти не сохранилось почему-то. Зеніфе: Да потому что ложную политику вели, плохо говорили о нас. А вы возь­­мите местных русских, которые остались после депортации татар. В Су­даке одна русская женщина жила с та­та­рами. Она на татарском языке, как я вам счас на русском, рассказывала, что когда татар выслали, они с сестрой очень плакали, по­тому что с детства с ними дру­­­жили. И вот сколь­ко лет прош­ло, полвека, “Мы приехали сюда а она не забыла та­­тарский язык, чисто по-та­ рожать, чтобы нас было тарс­ки говорит, как я. Когда татар вывезли, больше, и чтоб наша они с сестрой про­должали между собой по-та­ Родина всё равно осталась тарски раз­го­­ва­ривать. Она даже песню та­тарс­ нашей.” кую спела.

Зеніфе, Зеврі Комурджи та Лутфіє Якубова

109

Местные знают, какие мы на самом деле, они нас любят. Ну, а эти со­ветс­ кие, когда мы при­шли после войны, провели другую по­ли­ти­­ку. Не было ни­ка­ кого массового преда­тельст­ва, в котором они нас обвинили. Счас уже ар­хивы до­ступ­ны, знаем, на­пример, как этот лжец Мак­ра­усов свалил на наш на­род то, что сам сделал. УА: А ведь сам Сталин называл Гитлера «дорогой брат» – это всем извес­но. В Румынию, которая была союзником Германии, до по­ след­него шли эшелоны с углем из СССР, то есть это были братья по духу, при том, что тогда уже был фашизм. Конечно, на­до всё вспоминать: голодомор в Украине и не только. Зеврі: Просто они решили, что они выше других. Зеніфе: Да, и они не предусмотрели: выслали нас, не думая, что народ вы­живет и снова сюда вернётся. Они же знали, в какую страну, в какие условия нас высылали: в Узбекистане всегда жара была под 40°С. ЗЯ: На Арабатской стрелке осталось не­сколько наших селений. Советы доложили, что план по высылке выполнен, а потом вдруг вспомнили, что там ещё остались та­тары, так они их утопили. УА: Вы сказали, что у вас хорошая память осталась о ваших прежних со­­­седях. На одной конференции американские женщины рас­ска­ зывали, как они создают соседские коммуны. Просто соседи, ко­ торые вас действительно знают, никогда не скажут другим пло­хо­ го о вас, потому что они – первоисточник. Может дейст­ви­тельно воз­родить такой опыт, когда домами дружат? И тогда со­седи ста­ нут всегда на вашу защиту. Зеніфе: На защиту, говорите. Я вам расскажу ещё одну историю. В 90-м году, когда массово приехали татары, была инфляция. Все по­ страдали, у всех деньги сгорели, но наш народ приехал с приличными день­га­ ми – наш народ везде работает. Если бы этой инфляции не было, мы бы уже давно на ноги вста­ли и этого горя не знали. Она и русским ударила по фи­нан­ сам, но, извините, у них бы­ли крыши над головой, они жили в та­тарских до­мах и по сей день живут. Мы не требовали эти до­ ма назад. Может и надо было нам с этого на­ “...выслали нас, не думая, чи­нать, но мы так не сде­ла­ли. что народ выживет и Так вот был у нас рынок: там несколько снова сюда вернётся.” лет торговали и татары, и рус­ские. Народу на­ до было как-то выживать. Но этот рынок сто­ ял на старом клад­бище, на костях наших предков – есть архивные данные, кос­ти нашли. Ког­да мы выступили, чтобы оградить это место, нам не по­лу­ чилось с рус­ски­ми мирно договориться. Пока мы тут опять войну не сделали,

110

Відпущення

не освободили. Но ведь можно же другое место найти! Да, мы тоже стояли в своё время, но для нашего народа тогда был вопрос о выживании: жить негде бы­ло, денег не было. Сорок дней мы стояли, чтобы базар освободили, а от рус­ ских только и слышали: «Вы ещё здесь? Что вам ещё нужно?» УА: Можно вас попросить на прощанье что-то спеть на крымс­ко­та­ тарском? ЗЯ: Конечно! Эта песня о том, что сердце одного парня было поражено лю­бовью и он пошёл признаваться в любви. [Поют песню.]

Ірина ЗЕКОВА Вдома у пані Ірини, с. Чорнопілля, Білогірський р-н, АР Крим 19 червня 2010 р.

Ірина Константинівна Зекова народилась 18 квітня 1942 року в селі Чорнопілля Бі­ло­­гірського р-ну АР Крим. Походить з роду фракійських греків, котрі прибули до Криму 1830-го року. 1932-го року радянська влада закрила і пограбувала в се­ лі православну церкву. 27 червня 1944 року всіх греків із села було депортовано у Пермську область. 1956-го року сім’ю звільнили із заслання, і вона повертається в Україну. Позаяк до Криму їм спочатку їхати було заборонено, пані Ірина з сім’єю повернулася у Чорнопілля лише 1970-го року. Вони влаштувалися на ро­ бо­ту в колгосп, отримали ділянку для зведення будинку, в якому живуть і досі. З 1992-го року в селі створено грецьку общину на чолі з Іриною Константинівною. Зав­дяки зусиллям пані Ірини в селі відбудовано церкву, відкрито музей грецької куль­тури, у школі розпочато викладання новогрецької мови, створено фольклор­ ний ансамбль, започатковано культурний обмін з Грецією.

Ірина ЗЕКОВА – ІЗ Наталія НЕЛІДОВА – НН Василиса ШЕЙНІНА – ВШ УкраЇна Активна – УА

ІЗ: Я вам расскажу не вообще о греках в Крыму, которы ездесь уже 2800 лет, а о греках моей общины, об истории моего народа. Мы – фракийские гре­ ки, выходцы из Восточной Фракии (греки говорят: «Ανατολική Θράκη»), это бал­канские горы, горный хребет Истранжа. По одну сторону границы – бол­ гарское село Косты, по другую сторону – греческое селение Корфуколимбу (из гр. «κορυφή» – вершина, «κολύμπι» – плавать, то есть «плавающая вер­шина»).

112

Відпущення

Это так высоко над уровнем моря, что когда смотреть снизу, с берега Чёр­ного моря, то кажется, что там живут облака... Столицей Фракии был Адрианополь. Сейчас это турецкий город Эдирне. Всю жизнь, сколько эта община помнит себя, её духовными покровителями бы­­ли Константин Великий, который построил славный город Конс­тан­ти­но­ поль, и его мать Елена. Мы не знаем, когда это случилось, но они обняли на­шу об­­щину и ведут её по жизни, указывая путь, по которому мы идем. Мы да­же в мо­литве говорим: «Святые равноапостольные цари Константин и Еле­на, мо­ ли­­те Бога о нас...» – просим, чтобы они были нашими ходатаями пе­ред Богом. В 1453 году пала Византийская империя, и пал Константинополь: и все гре­ческие причерноморские и средиземноморские государства на Ближнем Вос­токе попадают под турецкое владычество. С 1453 по 1830 год наши предки жили под турками. Это были духовно очень сильные люди: они не пеклись, что кушать, что одевать, их больше вол­­ но­вала душа, дух человека. Они говорили: «Ког­да у человека сильный дух, его жизнь про­длевается наполовину». Дело в том, что ма­лодушный че­ловек может умирать от стра­ха, а духовно богатый человек не знает стра­ха, он принимает смерть. Человек “Когда у человека ро­дился и всю жизнь готовит себя к этому по­ сильный дух, его жизнь след­нему дню и заботится о своём духе. Раз продлевается наполовину” Гос­подь даёт тебе этот день кон­чины, зн­ачит ты это должен достойно принять, без страха. В 1828-29 годах на Балканах была война. Российский генерал-фельд­мар­ шал Иван Дибич-Забалканский руководил ходом войны. Уроженец Прус­сии, он закончил Берлинский кадетский корпус и уже в 16 лет дал клятву рос­сийс­ кому государю. Он был очень талантливый военачальник. Если Су­во­ров смог пе­рейти Альпы, то Иван Дибич преодолел Балканы, поэтому ему доста­лась вто­­рая фамилия – Забалканский. Он перешёл Балканский хребет Истранжа, и впер­вые за всю историю русско-турецких воен военные дейст­вия проходили на европейской территории, завоёванной турками. В 1829 году Константинополь им не был взят, так как не подоспела по­ мощь. Поэтому сейчас нету государства Фракия на карте мира. Нет го­су­дарст­ ва, но есть фракийский народ. Кусочек Фракии в 1920 году примкнул к ма­тери­ ко­­­вой Греции. Мы – не греки Греции, мы – греки Фракии, народ, ко­торый по­да­ рил истории Спартака, гордый народ, который ни перед кем не вста­вал на ко­ лени, который всегда боролся. История продолжается, но этот дух не уми­рает. Мы очень гордимся, что фракиоты, живя четыре века под тур­ками, смог­ли там вы­жить и остаться греками. Люди нашей общины – наследники того на­рода. Зимой 1829-30 года рано выпал снег, поэтому русские не могли спускать­ся с гор и они зимовали на Балканах в греческих и болгарских селениях. Фра­кий­ цы принимали солдат в своих домах, выделяли лошадям овёс и сено. Ког­да

Ірина Зекова

113

рус­­ские уходили, Иван Иванович Дибич-Забалканский, генерал рос­сийской ар­мии, предложил общине помощь для переселения, и люди её при­няли. Во­е­ на­­чальник собственноручно подписал им билеты и поставил свою пе­чать. У нас есть копии этих билетов. Ему было 45 лет, когда он в 1830 году по­жалел эту не­большую фракийскую общину, которая насчитывала сорок дво­ров, и все бы­­ли греки. Крым в то время был уже русским: тут стояли русские форпосты, рус­ское казачество. Иван Дибич-Забалканский писал крымскому губернатору, что­бы этим людям оказали всяческую поддержку и содействие, потому что они в труд­­ное время оказали русскому войску посильную помощь.

12 февраля наш парусник выплыл из Черноморского порта Игнеада и отпра­в ился на север, мимо Болгарских городов Бургас, Варна до самого Крымского полуострова. Парусник носил имя св. Николая Чудотворца. Плыли очень долго – боль­ ше пятидесяти дней. Когда люди на паруснике умирали от нехватки еды и воды, их бросали просто в воду. Сохранилась даже песня об этом со сло­вами: «Я знаю, что умираю, вы меня бросьте в море, и тело моё проглотит со­лёная морская вода и съедят рыбы, которые в ней есть». Эту песню мы поём и се­год­ ня, ког­да провожаем человека в последний путь...

10 апреля 2010 года исполнилось 180 лет, как парусник приплыл в город Фео­досию. Фракиоты просили, чтобы им выделили место, где бы они все вмес­ те жили и молились: они привезли с собой свои иконы, а молиться надо утром, в обед и вечером, но... В 1830 году в районе Старого Крыма были не только пустые дома, но и це­­лые сёла, потому что много крымских татар, боясь русских, ехали в Турцию и помогали своим соотечественникам в этой борьбе. Правительство Крыма за­­селило эти до­ма и селения греками и бол­га­ рами. Наши со­отечественники бы­­ли расселены “...пять дней работали на в пяти сё­лах: Тууш-Джанкой, Апак-Джанкой, помещика и только два Сай­та­сан, Най­ман1 и Карабай2. дня – на себя. Учитывая, Наш народ очень тяжело привыкал здесь: что в воскресенье нельзя климат совсем другой. Они не зна­­­ли, что их работать, им оставался тут ожидает. Перед тем, как приехать в мес­ один день.” теч­ко Карачёль3 и ку­­пить эту землю, мои пред­ ки 39 лет жили в селении Карабай, пять дней ра­бо­тали на помещика и только два дня – на себя. Учитывая, что в воскресенье нельзя работать, им оставался один день. Было очень тяжело, они вымирали.

1

2

3

Нині с. Абрикосівка Кіровського району АР Крим Нині с. Миронівка Білогірського району АР Крим Нині с. Чорнопілля Білогірського району АР Крим

114

Відпущення

Но Господь жалел эту общину, Он не хотел, чтобы она жила в татарских домах, а чтобы выбрала себе другое место и обустроилась так, как это Ему угодно. По­­этому­в 1869 году наши предки покидают ра­йон Ста­рого Крыма. На музее есть карта, ко­торая по­казывает дорогу, по которой они из Ка­ра­бая через Ста­ рый Крым пришли сюда, в Чер­­но­полье. В тот день, 31 января 1869 года, все пра­во­славные христиане отмечают праздник Афа­насия Великого, сподвижника Константина Великого. Для нашей об­­щины это великий праздник. Николай Чудотворец Мирликийский, Спи­ри­ дон Тримифунтский, Афанасий Великий – все они жили в то время, когда им­ пе­ратором был Константин Великий. Новый год у нас начинается первого февраля. А начало встречи Нового го­да празднуют с 19 декабря, в день св.Николая Чудотворца. С 19 декабря все пра­вославные уже готовятся к встрече Рождества Христова и Нового года, а за­­канчивают встречу Нового года 31 января, в день Афанасия Великого. Кро­ме ка­ши из самодельной пшеничной крупы, приготовленной в бульоне из мяса ба­рашка («кур-кут»), мы печём – слоёные пироги с брынзой и с мя­сом. Также мы встречаем и Старый Новый год 14-го января (Ай Василь). Празд­ник начинается с вечера 13-го числа. В этот день, где-то в 15-16 часов, в каж­­дом доме хозяйка готовит «бурекя». Вы говорите «чебуреки», а в нашей об­­рядовой кухне это бурекя. Женщина их жарит при открытых дверях, что­бы запах выносил из хаты на улицу всё плохое, что за год собралось в доме. С обеда мальчики идут по домам, где греки живут, и поют новогодние по­ здравления на греческом языке. Мальчики приходят, снимают шапку и спра­ шивают по-гречечески: «Можно петь?» Хозяйка отвечает: «Можно». Они про­ х­одят в угол, где иконы, и поют. Хозяйка их благодарит – даёт бурек, день­ги, конфеты, чтобы они на другой год тоже хотели прийти. После полуночи ходят уже парни старше 16 лет и мужчины. Они идут в каж­дый греческий дом и поют песню о Василие Великом, поздравляют с Но­ вым годом. Когда их пение и звуки гармошки слышно на улице, хозяйка откры­ вает дверь. Стол уже накрыт: всё, что Господь послал, приготовлено, и крас­ное ви­но стоит для парней, и сладости. Хозяева очень благодарят за позд­рав­ления. Хо­зяйка готовит угощение и несёт гостям, они мало едят, так как в каждом до­ ме стол полон. Будут кушать, или не будут – пусть голова не бо­лит, глав­ное – стол полон, и вы вместе с ними славите Бога. Парни садятся во­круг стола, и поют поздравления с праздником, на фракийском языке. Поздравляют каждого чле­на семьи, желают, чтобы в Новом году всё было хо­рошо не только в этой семье, но и всюду вокруг. Несмотря на то, что вре­мени прошло много, мы и се­годня соблюдаем эти традиции, ничего не хотим те­рять. В доме этой ночью свет не выключается, постоянно горит лампадка. Я, ког­­да встречаю гостей, держу свечку, всех целую три раза, и они проходят в зал. Потом эту свечку ставлю на стол, и пока они в доме, она горит на столе.

Ірина Зекова

115

У нас вообще все праздники очень красивые. И всё направлено на то, что­ бы был мир, здоровье, чтобы женщина-мама имела всё, что надо её семье: ку­ шать, одеться, чтобы дети не болели, чтобы в доме был дух хороший, пра­ вославный, который нас всех делает крепкими. Вера наша нас возвышает. По­этому праздники, которые дал нам Господь, и которые есть в этом ка­лен­ даре, нам надо праздновать. Нет больших праздников и маленьких: каж­дый праздник святой заслужил своей жизнью, и мы должны почитать его. Возвращаясь к истории моих предков, когда они приехали в это селение и купили эту землю, то начали копать под часовню. Увидев, какая чёрная зем­ля, они были очень рады: выращивали табак, ово­ щи, пшеницу. У них бы­ли святыни, а нас учи­ “...нас учили: «Храните ли: «Храните святыни, а святыни будут хра­ святыни, а святыни будут нить вас. Сколь­ко будете их хранить, будете хранить вас.” гре­ками, пра­вославными, Господь даст вам до­ статок и мир». С 1932 года, когда ате­ис­ты за­ крыли цер­ковь, образовалась ма­ленькая домашняя цер­ковь, где сейчас на­хо­ дят­ся чудом спасен­ные святыни. В 1869 году была построена наша ча­с овенька. В 1907 году уже начали стро­ить боль­шую церковь. В 1913 году её освятили. В 1930 году церковь за­ крыли и огра­били. Забрали деньги, золотые монеты, монеты старой чеканки, се­ребро, ико­ны. Сняли даже серебро из святыни, которая была в серебряном окладе и заканчивалась серебряной ногой. Но хорошо, что наши иконы были на­писаны полностью, а потом уже одеты в оклады, а есть же такие, где на­ писаны толь­ко руки и лицо, а всё остальное – чистое дерево, одетое в сереб­ря­ ный оклад. На музее есть дело о закрытии церкви в селе Карачёль Карасуба­ зарс­кого4 ра­йона. Община боролась за церковь, но 2 июня 1932 года церковь закрыли, вы­ везли иконы, сбросили колокола, а здание передали Карачёльскому сельскому со­вету под клуб, – это был первый чёрный день для нашей общины. В 1930 на­ чалась коллективизация, и открыли школы ликвидации безграмотности, ко­ торые должны были посещать женщины. Но они не посещали школу, по­тому что ходили в церковь. У меня есть дело церкви на 27 листах, там указаны очень интересные причины её закрытия. Первая причина: женщины не по­сещают школу, плохо влияют на своих детей и устраивают женские бунты про­тив того, что забирали зерно. Вторая причина: мешает колокольный звон. Эти два заявления позволили закрыть церковь... Мы чудом сохранили две иконы: св. царя Константина и одну Иисуса Хрис­­та. В тот день было так: шла женщина с ребёнком, а на подводе сидел че­ ловек деревенский. Он положил три иконы на дитя, она закрыла их верх­ней

4

Нині Білогірський район АР Крим.

116

Відпущення

пелёнкой и принесла их моей бабушке по матери. Эти иконы спрятали под черепицу на крыше, и никто в деревне не знал об этом, только семья моей ба­ бушки, та женщина и тот человек на подводе. Никому не говорили: боялись, что вызовут в НКВД, будут бить, мучить, люди не выдержат и со­знаются, где эти святыни. Вот так община сохранила свои святыни.

27 июня 1944 года мы были выселены на Урал. Каждый год в этот день у нас после литургии служится панахида, потом ставят столы, и батюшка ка­дит ку­шанья, которые мы приносим. Так мы поминаем тех, кто умер на Ура­ле, тех, кто не выдержал мороз, голод, которых унёс туберкулёз. Вначале войны мужчин забрали на оборону Севастополя, рыть окопы, укреп­лять город. В деревне оставались бабушки, дедушки, мамы и дети. Вот этот контингент и был выселен. Раньше бабушки не носили споднее летом: две юбки, блузка, фартук – вот так их в товарняке и везли на Урал. Общину выслали в Пермскую область. Cемьи при высылке делили. У моей мамы, кроме своей семьи, было три брата. Мы были высланы на лесо­раз­ ра­ботки в леспромхоз (деревня Верхнее Кважево, Добрянский район Пермской области), мой дядя, мамин средний брат, – в Коми АССР, а другие два брата и дедушка попали на шахты (город Половинка Пермской области, шах­та 2-ая «Ка­питальная»). Вот так: одна семья, а направили в три разные мес­та. Дедушка очень много писал, требуя, чтобы маму перевели туда, где он, но пока не умер папа в пятидесятом году, нам не разрешали переехать. В лесу работать было тяжело. Девочкам тринадцати-пятнадцати лет да­ вали топор и посылали в лес. Мужчины пилили деревья, а девочки рубили эти сучья. Трактора цепляли эти деревья и вез­ли на Каму. На Каме их сплавляли. Юг на то вре­ “Девочкам тринадцатимя уже освободили от немцев, и надо было пятнадцати лет давали по­днимать народное хозяйство, разру­шен­ное топор и посылали в лес.” вой­ной. Народ работал первые две зи­м ы в очень сложных условиях. Мужчины вернулись из Севастополя в сорок шестом году, в военкомате го­­рода Белогорска давали адрес, где находилась их семья. За два года де­пор­та­ ции умерло много людей: в основном старые лю­ди и дети. Кого Господь оста­вил в живых, “Кого Господь оставил долж­ны рассказывать людям обо всём, чтобы в живых, должны ни­когда больше та­кого не повторилось: брали рассказывать людям обо народ из одного места и помимо воли высы­ла­ всём, чтобы никогда ли в другое. больше такого не Всё, что мы знаем, о чём поём, приплыло повторилось: брали народ из прародины на том паруснике. За 180 лет тут из одного места и помимо в общине родилось всего две песни, обе – о воли высылали в другое.” депортации. Народ ни­как не мог смириться с

Ірина Зекова

117

этим приказом, который подписал Сталин... Аб­солютно невинный народ... У меня есть га­зетка – обо всех пострадавших на­ци­ях, де­пор­тированных из Кры­ ма. В сорок первом го­ду, только началась война, из Крыма высылали немцев, потом в 1944 году крымс­ких татар, греков, армян, болгар... Наше село совсем не пострадало от войны: самолёты летели дальше и там бом­били, а село попросту не видели. За три с половиной года войны тут не то что дом не сгорел и человека не убили, тут даже солома не горела – та­кой плот­ ной была аура, так Господь нас берёг. Тут пекли хлеб, белили дома, празд­но­ва­ ли Пасху, паслись барашки. Если были пленные: русские, немцы, румыны или чехи – наши люди им давали кушать и говорили: «Это война. А он – чело­век раненый, военный. Ему дали ружьё, и он должен выполнить то, для чего его по­слало государство! Они тоже люди, кушать хотят, и мы долж­ны делить с ни­ ми то, что имеем». Может быть, поэтому Господь так делал, что­бы тут от голода не страдали. Пострадали только те, кто воевал на вой­не – у нас памятник в се­ ле есть в их честь. Нас не было в Крыму двадцать четыре года: вывезли в сорок четвертом, при­ехали в шестьдесят восьмом. В семидесятом году собрались мужчины, ко­ па­ли осторожно и нашли здесь у нас родник, почистили и дали ему вторую жизнь. Я другую воду не пью, только эту. Эта вода, кусочек просвирочки и мас­­ло соборования – это всё моё лекарство. И ещё молитва... Есть молитвы де­­тям, есть взрослые молитвы – наши родители умели их читать. Все ле­чились Гос­подом. У меня сестра была – красавица, девочка-солнце, с голубыми глазами и свет­­лым волосом. Деспина её звали. Ей было шестнадцать лет, когда она умер­ ла. Сказали, что её забрали в санаторий лечить. Брат мой, Ваня, один­надцать лет, тоже умер от туберкулёза. Их взяли вроде бы как в санаторий ле­чить, а ма­ма не имела права поехать куда-то о них узнавать. Потом мама получает письмо от женщины, которая там работает: «Приедьте – ваши дети в плохом со­стоянии». У нас тогда весь посёлок держал один комендант. В таком страхе держал, что вы даже не представляете. Вы зашли к нему, а он рядом кладёт наган и об­ щается с вами. Если ему будешь неугодное говорить, он скажет: «Сейчас я в те­бя выстрелю и скажу, что ты мне угрожал». А нормального суда тогда не бы­ ло. Тогда всего три человека судили. Такое было страшное время... Мама пошла к коменданту за разрешением поехать в город Кунгур Пермс­ кой области проведать своих больных детей. Он ей справку не дал, но её ма­те­ ринское сердце болело и она решила всё равно поехать. Наша деревня, Верхнее Кважево, не имела школы. Разрешали возить де­ тей в соседнее Сенькино. Валя наша училась в школе целую неделю, их приво­ зи­ли домой только в субботу. А со мной попросила одну бабушку по­быть, по­тому что папы уже не было – умер.

118

Відпущення

Маму перевезли через Каму, и она сама отправилась в Пермь. В Перми ку­ пи­ла билет, села в поезд – и тут её снимают с поезда. Оказывается, комен­дант по­звонил в город Добрянку, в район, оттуда позвонили в город Пермь, и её арес­ товали. Тогда в поездах ходили, проверяли документы, а у неё во­обще никакого паспорта не было: вот эта справка была бы разрешением для этой поездки. Её привозят в Добрянку и садят в камеру-одиночку. Неделя прошла, Валя уже приехала из школы, та бабушка меня смотрит, и мы не знаем, где наша мама... «Представляете: сидит в одиночной ка­­ме­ре и поёт... Все думали, что мама сошла с ума. А она радовалась, что гречанка, что у нас есть песни и на радость, и на горе, и что зна­ет песни, которые её успокаива­ют». Потом пришла жена механика из трак­торной бригады, где папа работал бри­га­ди­ром. Она дружила с моей мамой. Пришла, а мы ей говорим: «Уже не­ деля, как мамы нету». Она сказала своему мужу, а тот пошёл до коменданта и там узнал, что её посадили. Не знаю, какими словами он коменданта уго­ва­ ривал, но факт тот, что они с ним поехали в Доб­рянку, и привезли её. А ещё два дня и дол­ “Представляете: сидит жен был состояться суд. Тогда давали за такое в одиночной камере пятнадцать лет. Никто и слушать не хотел, что и поёт... Все думали, что там твои дети умирают, кому это надо. До тех мама сошла с ума. детей не доехала, и про этих не знает – корм­ А она радовалась, что лен­ные или некормленные... Вот такую власть гречанка, что у нас есть имело НКВД над человеком! Он тебя без суда песни и на радость, и на и следствия мог посадить, убить – и никакой горе, и что знает песни, от­ветственности. Мама рассказы­ва­ла, что пе­ которые её могут ла в камере. Представляете: сидит в одиночной успокоить.” ка­мере и поёт... Все думали, что ма­ма сошла с ума. А она радовалась, что гре­чанка, что у нас есть песни и на радость, и на горе, и что знает песни, которые её могут успо­ коить. Так дети умерли там, а мама их так и не похоронила... Мы не говорим, что комендант плохой, это время было такое жестокое, страш­ное, когда им всё можно было и этому ещё и давали оправдание. Одна на­­ша соплеменница Клава, а ей тогда было шестнадцать лет, говорила о ко­ менданте: если он живой, пусть Господь даст ему такое здоровье, чтобы жил сто лет. Но хотелось бы, чтобы он нас сейчас увидел. Позже Клава во сне со­чи­ нила песню о депортации, и моя мама тоже. Не надо говорить, что виноват Ста­лин, Берия – это система была такая. Если бы не было этой системы, то один человек ничего не смог бы сделать. Говорили, что в политбюро большая по­­ловина была евреев. Вот они все подымали руку за то, чтобы убрать церковь, вы­гнать, истязать, посадить, убить... НН: А перед этим евреев убивали.

Ірина Зекова

119

ІЗ: Да. А это уже была их месть. НН: Что посеешь... ІЗ: Что посеешь, то и пожнёшь. Поэтому, дети, вы должны быть другие и не бояться говорить. Не Сталин убивал, а такие, как мы с вами! Люди ве­че­ром пи­сали донос на соседа, утром несли его, куда надо, и невинных людей за­­би­ рали, а этих доносчиков не судили – мы не должны больше такого допус­тить. Человек должен воспитывать в себе веру, сильный дух. Если вы будете силь­­ные изнутри, то кто бы вам что не говорил, вы устоите и будете идти пря­ ­­мо по той дороге, которую выбрали и будете крепостью своего духа тя­нуть с собой того, который спотыкается, ставить его на путь истинный, путь прав­ды и веры. И тогда засчитается вам плюс, потому что когда человек рож­­­­дается, Господь даёт ему “Нету человека без греха, ве­сы. По правую руку – все ваши праведные поэтому мы исповедуемся; де­­ла, а по левую – искушения. В конце жизни даже, пра­вая сторона должна пе­ре­тягивать, а на ле­ если нет церкви, можно вой долж­но быть пусто. Мы ста­раемся де­лать наедине с собой.” всё хо­рошее, лю­бить людей, быть лучше. Ко­ неч­но, мы и ошибаемся, но про­сим Бога, что­­ бы Он нас прос­тил. Нету че­ловека без гре­ха, по­этому мы исповедуемся; да­же, если нет цер­к­ви, мож­но наедине с со­бой. Встаёте на колени и про­сите: «Гос­ поди, се­годня день прошёл, а я сде­лала вот такое... Ко­­го-то обидела, кого-то не послушала, а он мне хотел открыть своё сердце». Мы не боимся смер­ти, когда зна­ем, что кого-то накормили, посо­чувст­во­вали, ска­за­ли хо­рошее слово – в этом видно наш православный дух и человечность. Если стараться, то всегда найдутся силы переубедить даже самих себя. И не бойтесь плакать от всей души – тогда всё нехорошее, что накопилось, ухо­ дит, потому что это слёзы очищения, слёзы прощения, исповеди. Когда чело­ век плачет, он осознаёт, что делал что-то не так и просит прощенье у Бога. Человека нельзя заставить придти к Богу, к молитве. А бывает разное: я, на­пример, воспитывалась в такой семье, где, несмотря на тяжёлое время, по­ нимали, что вера превыше всего. В нашем доме не было ничего выше ве­ры, добра, выше угла, в котором стояла маленькая иконка. Когда другой чело­век заходил, мама садила его за стол, приносила еду – может этот человек во­обще не кушал ничего. Вот так я воспитывалась... Наша церковь 60 лет была клубом с 1932 по 1992 год. В 92-м году нам её на­конец-то со второй попытки отдали (я, от имени общины, два раза писала за­явление), здание было в ужасном состоянии: мы сбросили потолок, при­нес­ ли из дома свои иконы, и молились, просили, чтобы Господь дал нам сред­с­тв­ а её поднять, потому что нам было стыдно, что получили здание церк­­ви, а средств нет. Община всего насчитывала около 200 чел. Я тогда работала

120

Відпущення

председателем профкома, и наши колхозники, молодежь ремонтировали цер­ ковь, но много помог колхоз. Село также осталось без клуба. Мы тогда го­во­ рили: «Было вам время 60 лет: строили коровники, школы, садики – мог­ли построить и клуб» – не строили, а распоряжение уже есть: «Передать куль­то­ вое здание верующим». То, что мы за такой длительный период сохранили греческие традиции, об­­­­­ряды, культуру, фольклор позволило нам принять участие в 1-м Всемирном фес­­­­­тивале фракийской песни в Афинах. Это большой музыкальный театр. Три­­­­надцать женщин пели песни наших мам и бабушек... Мы не артистки: нас уже там учили, как выйти на сцену, как держать себя, как уйти со сцены. Один день был фестиваль, а на второй нас просили ещё раз петь. В Греции по те­ле­ ви­­­­­зору показали видеоклипы с этого концерта. Мы пели такие песни, ко­то­рые там уже не поют, поэтому они смотрели на нас, слушали и не по­нимали, как мож­­­но, не зная, как читать и писать, уметь го­ ворить, петь, оста­вать­ся гре­ка­ми. “Песни, которые пели В феврале 1997 года был фестиваль, а на мои предки, нигде не третье июня приехали в село из Гре­­ции гости, записаны – они пять человек, чтобы убедиться, правда ли это передаются из уст всё, о чём мы го­во­рили. в уста.” С ними мы говорили на своём родном фра­­кийском языке. Я не умею чи­тать, писать, но умею говорить, знаю обряды, молюсь, как мои мама и ба­бушка. Песни, которые пели мои предки, нигде не записаны – они передаются из уст в уста. Сов­р еменная Гре­ц ия говорит на новогреческом языке, мы же сохранили фракийский язык, старые слова. Наши языки примерно соотносятся, как рус­ ский и ста­ро­русский, мы с ними общаемся без переводчика. Уже в октябре на­чали получать средства на ремонт церкви, на стене церкви, на мраморной пли­те на­писано, кто восстановил церковь. Моя прабабушка, бабушка, мама – все хотели поехать на нашу пра­ро­ди­ну, посмотреть, что там сейчас в нашем Корфуколимбу. Господь бла­го­сло­вил – сбылась эта давняя мечта... В июне 2008 года мы с Кучугурной Е.Н. по­сетили свою историческую родину. Конечно, от того селения ничего не осталось. Даже там, где церковь была, – ровно. Это теперь территория Тур­ции. С греками то я говорю, а с турками кто будет разговаривать, спрашивать? Гос­подь нам по­слал два человека, которые знали турецкий язык. Кстати, слышите, сколько раз я говорю слово «Господь»? Советую вам: мо­ ­­литесь вслух, вечером, когда ложитесь спать, и утром, когда встаёте. Вслух го­­ ворите Господу, что вы хотите, чтобы слово полетело, чтобы Господь знал ва­­ши чаяния, желания. Как Он будет вам помогать, если вы ничего не гов­о­ри­те?... Так вот, мы тогда в Корфуколимбу взяли землю (есть в нашем музее), во­ду из свячёной кринички. Местный человек повёл нас туда, где жили наши пред­

Ірина Зекова

121

ки, где было селение и церковь. Сейчас там построено турецкое село Авджилар (переводится: «овчар»). Наши люди жили высоко, на плато: стоишь, а за тобой – материк, и ещё 12 километров до моря, но вы его видите... Я сразу поняла, как тяжело им бы­ло при­выкать в Крыму: в Кировском районе земля солоноватая, моря не вид­но – далеко. А там такой воздух! Дыши – и не можешь надышаться. А ес­ли вас будут толкать, вы никогда не упадёте, – вы по­ ле­тите, как птица... “Люди должны иметь У меня нога болела (колено), и вот когда я возможность жить там, была там, на прародине – всё прошло: вот уже где их корни, где их два года не беспокоит... И я вдруг поняла, что вековое древо, где всё че­ловек дол­жен­жить там, где его много­лет­ние пронизано духом кор­ни [го­лос дро­жит], он не должен бро­­сать предков...” то место... Кро­­ну можно обрезать, это верх, а кор­н и ни­к ­то не трогает, они сами се­б е там дер­жатся. И даже если вы крону об­ре­жете, этот пенёк всё рав­но даст зелёные вет­­ки... Люди должны иметь возможность жить там, где их корни, где их ве­ко­вое древо, где всё пронизано ду­хом предков, ибо только там им будет луч­ше всего. УА: Расскажите, пожалуйста, ещё о вашей культуре, об образе жиз­ни. ІЗ: В общине мальчиков и девочек по-разному воспитывали. Мальчики рос­­ли и больше были с дедушкой, папой, дядями, а девочки с бабушкой, ма­ мой, тётями. Каждый познавал своё. Парень не уходил со двора – он женился, при­­водил невестку в дом, она тут рожала детей и укрепляла эту семью, этот род. Девочка только начинала себя осознавать, как бабушка и мама уже её го­ товили к тому, что это её временное жилище. В 12, 14, или 15 лет её выдадут за­­муж, и она будет жить в другой семье. «Мы ещё не знаем, кого ты выберешь, но там пройдёт вся твоя жизнь». Поэтому мы хотим девочку воспитать так, что­­бы она почитала старших, чтобы её руки могли всё делать, и чтобы та дру­ гая мама, которая у неё будет, любила её, как мы. Раньше даже девочку учи­ли ла­точку положить, потому что мы – выходцы из села (по-нашему, «хорье» – се­ ло). Сами строили дома. Первые дома были из плетня: плетневые сте­ны мазали со всех сторон глиной с соломой. Но в селе не было ни одного до­ма, покрытого со­ломой или камышом. Все дома были покрыты греко-римской черепицей. Дом был без потолков, с глинобитными полками. Главный дом состоял из трёх комнат. Ода – это комната, окнами выхо­див­ шая на улицу, русские говорят: горница. Восточный, правый, красный угол – это иконостас, где находились иконы, ладаница, подсвечник, кадыла («лам­па­ да»), и открытое Евангелие. Мама рано утром в воскресенье встает, умывается, одевает платок на го­ ло­ву и в первую очередь идёт зажигать лампаду, разжигает ладан, берёт ладан­

122

Відпущення

ницу в правую руку и каждый угол крестит три раза. Пока дети спят она так об­ходит весь свой дом, произнося молитвы к Богу. Дверь на улицу открыта, чтобы плохое выходило с запахом ладана, а она ещё и улицу три ра­з а пе­ рекрестит. Потом возвращается к красному углу, трижды крестит и ста­вит ла­данницу на место. Женщина делала это каждое утро в воскресенье и празд­ ник. Так она чистила свой дом, чтобы аура была здоровой, чтобы её семья не болела. Они не знали врача: аура дома и молитва их оберегали. В хозяйстве держали очень много барашек. После того, как отбивали в июле ягнят, мужчины ещё сорок дней доили овец и из этого молока делали брын­зу. Брынза – очень полезная, и хранилась год. Её ложили в дубовую боч­ ку, заливали пахтой солёной (чтобы яйцо плавало на поверхности). Папа дол­ жен был раз в неделю в подвале эту бочку болтать. Потом брынзу резали на ку­сочки, и ели с огурцом, помидором и домашним хлебом. Конечно, ку­шая здо­р овую пищу, люди очень хорошо себя чувствовали. Вторая комната – «хаят» (кухня), в ней печи («фурнос» и «параонь»), стол («долап»), полки с ку­­хонной утварью. Третья комната – общая, там жила вся семья с детьми, кроме грудничка. Ког­да приходил вечер, половики собирали и трусили. Пол был из глины и со­ ло­мы. Каждую неделю разводили коровяк с глиной до консистенции сме­таны, девочки брали тряпку и мазали этим пол. Коровяк – это природный дезо­до­ рант, он имел запах свежести, не давал заводиться никакой плесени. Ког­да приходила ночь, стелили на пол сшитые половики, ложили на них шку­ры, по­ том матрас, подушки – всё из шерсти, всё натуральное. Дети на­крывались стё­ ганым шерстяным одеялом, а ночью вытаскивали из под него ножки – жарко, когда под ним человек восемь детей спит. На топчане спали дедушка и бабушка, а дети все спали на полу. ВШ: До переезда на украинские земли у греков была традиция вы­ шив­­­ки? ІЗ: Я интересовалась этим. У меня в двух книгах написано именно о тра­ ди­ционной фракийской вышивке. В 988 году Русь переняла не только веру, а и эле­м енты кухни, костюма, так что это спорный вопрос. На музее есть традиционный фракийский костюм невесты, а платок у нее красный с кис­ тями, и по краям – узор цветами (можно подумать украинский), а костюм по­ да­рили музею греки. Дом отапливался, когда мама пекла хлеб: если семья маленькая, то раз в не­­делю, а если большая – два раза в неделю пекли. Другого никакого отоп­ле­ ния не было. Дети кушать за большой стол не садились, их сразу кормили за круг­­лым столом, а потом они шли на веранду гулять. Взрослые обедали за тра­ пез­­ным столом и обсуждали семейные проблемы, поэтому дети за тра­пез­ным сто­­лом не находились.

Ірина Зекова

123

Когда невеста возвращалась с венца, её на пороге встречали свёкор с ико­ ной и свекровь с хлебом. Под ноги молодым стелили выделанную шкуру ме­ хо­м вверх для того, чтобы жизнь молодых проходила гладко, ровно, без огор­ чений. И так бы всё продолжалось, если бы не события, которые нашу жизнь по­трясли (коллективизация, закрытие церкви, депортация, трудное воз­вра­ щение в 1968 году). Девушка имела право выбора будущего мужа. Парень приходил её сва­ тать, и если она говорила «нет», её не давали замуж насильно, потому что это ве­ликий грех, если женщина зачнёт ребёнка в нелюбви. Женщина должна лю­­бить, и тогда “Если был хлеб, то он был то, что в ней зачато, родится в любви, и не бу­­ везде, потому что все дет мучиться на этом свете. Мы порой смот­ между собой делились, рим и говорим: Господи, в чём дело: та­кой хо­ если его не было – все ро­­ший человек, а у него не жизнь, а ма­ята од­ голодовали.” на, а это потому что женщина зачала его от не­­любимого. Гре­чан­ка выходила замуж один раз. И когда у неё случалось, что муж умирал, погибая на вой­не, то о ней за­ ботилась родня мужа. До со­р ок четвертого года на каждые девять пол­ных семей была одна семья вдовы. Тут не было богатых людей, но они всё об­ра­ба­ тывали сами и никто здесь не был голодным. Если был хлеб, то он был вез­­­де, по­тому что все между собой делились, если его не было – все голо­дова­ли. Правильно, что девушка делает выбор. Женщина – это такое создание: если она захочет, то в доме сделает рай, но если не захочет, будет кромешный ад, и в доме не будет места ни главе семьи, ни её детям! В настоящее время в стра­­не мы потеряли женщину-мать – больное общество, отсутствие работы, распад семьи. За годы переустройства нашего государства, начиная от рево­лю­ ции, мы дошли до того, что у нас нет института семьи. Есть свобода ра­венства, но женщина – в первую очередь, мать, бабушка, сестра, жена! Современной жен­­щине семья не нужна, она выбирает биз­нес. Какое может быть здоровое общество, если нет настоящей женщины-матери? Спою вам по-гречески пес­ ню, о том, как женщина мо­лится и просит Бога за всё, и за того, кото­ро­го она выбрала, который ведёт её по жизни, и о при­ ро­де, о тайне молитвы. Так должно быть – лю­ “...люди будут счастливы ди будут счастливы в семье, в жизни, если они в семье, в жизни, если они пронизаны чувством люб­ви, сострадания друг пронизаны чувством к дру­гу. Греки очень берегли честь и лицо рода, любви, сострадания боялись ославить его. друг к другу.” Я имела счастье... Сорок пять лет жила с му­жем, и действительно была за му­жем: он стоял впереди, а я была за ним. Я – сельский человек, но не умею печку топить; мы держали коров, свиней, и я не чистила навоз – это бы­ла его ра­бота. Женская

124

Відпущення

работа: подоить коров, наварить кушать, принять лю­дей, му­жа любить так, чтобы он не видел других женщин, а выполнять глав­ное пред­назначение своей женщины – рожать и любить своих детей, вну­ков, правнуков. Мой муж построил два дома, один – в Украине за пре­делами Крыма, другой – в Крыму, в Чернополье. Если девушка хотела выяснить, любит ли её парень, который ей при­гля­ нулся, она на вечеринке бросала свой платочек на пол. Обратите вни­ма­ние на эту пройму в брюках. Парень должен был нагнуться и губами поднять этот пла­точек с пола и вручить девушке, показывая тем самым, что она ему не без­ различна. Он это делал прилюдно: все молодые люди на вечеринке ви­де­ли и уже никто не должен был к ней подходить с ухаживаниями – она уже занята. Тог­да девушка могла прийти домой и ска­­зать: «Мама, готовьтесь, меня будет сва­­тать этот “...травинка весной в мо­ л одой человек». конце концов всё равно Расскажу вам об одном обряде. Русские го­ пробьёт асфальт...” ­­ворят: родился в мае – маяться бу­дет. Это не­­­ правда. Человек, который родился в мае, очень сильный ду­хов­но, потому что май – это обновление жизни: травинка вес­ной в конце концов всё рав­но пробьёт асфальт – такая тяга к жизни, так и человек, весной пре­обра­жается, расправ­ля­ет плечи и стряхивает все зим­ние негоразды. Православное лето начинается шестого мая. Это первый день, когда мож­ но босыми но­гами стать на землю. Шестого мая мы чтим Свя­того Георгия-по­ бедоносца, мама просыпается очень рано утром, зажигает лам­падку, чистит ла­даном свой дом и идёт смотреть росу. Как только по­является роса, она будит сво­их девочек, а те сни­мают тапочки и в ночных со­рочках вы­хо­дят босыми но­гами на траву. Мама берёт эту росу и умывается, доч­ки смотрят и повторяют за ней. Это обряд очищения. Три раза в мае жен­щина вот так очищается: шестого – на Георгия-Победоносца, че­тырнадцатого чис­ла и в третий четверг мая. Это очень сильный день, и если вы больной че­л овек – вам просто необходимо встать рано утром, пусть все спят, по­молиться и почерпнуть силу на целый год. Поэтому майские люди – очень силь­ные люди. Ежегодно 3 июня – Престольный день нашей церкви. Мы готовимся уже с первого числа, покупаем на праздник живых овец. Второго июня муж­чины пр­иносят жертву Богу – режут овец. Греки говорят: пусть не прольётся кровь че­­ловека, мы лучше сегодня пожертвуем барана, будем его водой свя­тить, ла­ даном окуривать и резать. Пусть прольётся кровь животного во бла­го жизни людей. Это осталось с языческих времён, но Господь принимает нас такими... Ма­ма объясняла нам: «Дети, когда наша вера началась, Киевская Русь была языческая, она ещё не пришла к Богу Православному. Они почти век были языч­­ники, когда мы, византийцы, уже были христиане, поэтому нам надо так поступать, как наши предки».

Ірина Зекова

125

В этот день, когда нет поста, мы варим луковый («кромидато») суп и плов. Плов у нас на празднике готовит крымский татарин. Он везёт свой ман­­гал и ва­рит два казана. Крым – сложный ре­гион. Но в нашем селе не бы­ло меж­кон­ фес­­сиональных конфликтов. У нас на одной ули­це в мире живут крымские та­­тары, русские, украинцы, греки. Бог един! Пусть молятся все, Бог хотел, что­ бы апостолы пошли и заго­во­ри­ли на раз­ных язы­ках: на ев­рейском, гре­чес­ком и других. Мы “Мы должны каждого должны каждого чело­в е­­ка при­нимать и лю­ человека принимать и бить, неважно, какой он на­ции или веро­испо­ любить, неважно, какой ве­дания! Так Богу угод­но. он нации или И я очень хочу, чтобы мир не был жес­то­ вероисповедания!” ким, чтобы он был с лицом Женщины-Ма­те­ ри. Чтобы Богородица смотрела на нас и ра­до­ валась за нас, за женщину, которая хочет быть матерью. Женщина создана для того, чтобы продолжить род человеческий, и то, насколько она будет лю­бить своё дитя, такое будет поколение. Я хочу, чтобы у человека, который ложится спать, хотя бы полчаса была бес­­­сонница, чтобы он не мог заснуть, пока не проанализирует, как прошёл день: что-то захочется выбросить, что-то – укрепить, и завтра проснёшься дру­­гим человеком. Мы много плохого слышим, видим – нужно отсеивать всё пло­хое и оставаться с добрыми, хорошими чувствами. А любые переселения, которые несёт война, природные катаклизмы – это всё плохо для человека. Все эти наводнения, землетрясения – это нас Гос­подь предостерегает, это значит, пришло время оста­­новиться, задуматься. Да­же не­осознанно “Надо остановиться, че­ло­век понимает, что он что-то делает не так, подумать, осознать жи­вёт не так, говорит не так [взволнованно]. и нести только У нас много таких, ко­торые ругаются, оскорб­ положительную энергию, ляют – вот по­чему при­рода не выдерживает, и добро начнёт менять она нас хочет пре­ду­пре­дить. Надо оста­но­вить­ к лучшему нашу жизнь.” ся, подумать, осо­знать и нести только по­ло­жи­­ тельную энер­гию, и добро начнёт менять к луч­ ­шему на­шу жизнь. Мысли материализуются. Нужно мо­литься, нести свет – и тог­да нам всем будет хорошо. Это особенно ка­сается вас, мо­лодых, потому что мы – ваше сегодня и вчера, а вы – наше се­­годня и завтра, вы – будущее Земли.

Сергій ЧЕРНОВ Агентство «ЧорнобильІнтерІнформ», м. Чорнобиль, м. Прип’ять, Київська обл.

25 червня 2010 р.

Сергій Чернов – працівник агентства «ЧорнобильІнтерІнформ», журналіст, інструк­тор, гід у Чорнобильській зоні відчуження. Виявляється, і після аварії тут живуть люди, місцеві журналісти випускають періодику, а також теле- і ра­діопередачу, функціонують магазини, спортзали, бібліотека, храм... Життя три­ває... як і пам’ять про подію, що сколихнула світ...

Сергій ЧЕРНОВ – СЧ УКРАЇНА АКТИВНА – УА СЧ: Чорнобиль сьогодні став столицею зони відчуження. Місту тисячу ро­­ків уже, навіть більше. До революції тут половина населення було єв­рейсь­ ким, половина – українським. Назвали Чорнобиль, тому що чорнобиль – це різ­­новид полину, такого полину тут було багато. Перша письмова згадка про нього – в Єпатіївському літописі, 1193 рік. На той час тут вже було населення. Місто Прип’ять назвали так тому, що розташоване на річці Прип’ять. До аварії на цій території було 18 храмів, Божих церков. Вижив всього один, і сьогодні він працює і виглядає непогано. Щороку 26 квітня, у день ава­ рії, храм працює всю ніч. Я не знаю, чим це пояснити, і ніхто, напевне, не знає, але чисте місце без радіації – біля церкви. Ми носили і воду звідти. П’ять років то­му сюди були перевезені мощі з Київської Печерської Лаври, є 17 чи 19 чу­ додійних фігур. Тут було багато євреїв, єврейських святих, хасидів. Часто з Ка­нади сюди приїжджали. Після аварії люди потрохи почали повертатися сюди. Майже дві тисячі лю­­дей повернулись до своїх рідних домівок. Але з тих двох тисяч, які повер­ну­ лись, залишилось десь 280 людей. Це все старі люди, всі – пенсіонери. Коли

Сергій Чернов

127

лю­ди­на 50-60 років тут прожила, в приватному будинку біля лісу, біля річки, а її виселили кудись на восьмий поверх в квартирку маленьку, то вона просто не ви­­три­мувала і сюди поверталась. Є й такі, які по­­вернулися, коли їм там дали житло, щоб ді­ “Коли людина 50-60 років тям не заважати жити. Звідси ніхто не про­га­ тут прожила, в няв, хоча Закон трактує, що проживання на приватному будинку цій території – заборонено. біля лісу, біля річки, а її Кожен тут має город, багато хто тримає виселили кудись на ку­ р ей, гусей, свиней, качок, дехто навіть ко­рів восьмий поверх в і коней. За рахунок цього і живуть. Раз на мі­ квартирку маленьку, сяць місцевий листоноша возить їм додому то вона просто не пен­­сію. Часто люди по два тижні без хліба си­­­ витримувала і сюди дять. Раз на місяць місцева адміністрація виді­ поверталась.” ляє автобус, щоб відвезти їхні продукти на ри­ нок. І, незалежно від того, скільки людей живе в на­селеному пункті, – двоє, троє, чи один, – скрізь є електроенергія. Лікарні тут стаціонарної нема, є медсанчастина, де всі гос­пі­та­лізовані раз на рік мають пр­о­ходити медогляд. Населення тут 280 чоловік, ще більше шести тисяч таких як я при­їжджа­ ють сюди на роботу. Всю територію контролює українське Міністерство над­ зви­­чайних ситуацій, тут розташовані усі його підприємства. Взяти хоча б Чор­­нобильську атомну станцію: там 2600–2800 працівників. Всі вони живуть у місті Славутич, працюють з понеділка по п’ятницю. У них два вихідних: су­ бо­та і неділя. Тут є магазини, спортзали, Будинок культури. Сервісом людей, які тут пра­ ­цюють, опікується спеціальна організація: забезпечує їдальнями, гур­то­жит­­ком, транспортом, зв’язком. Є окрема група з охорони тварин, окре­мо – з охорони води, є і санепідемстанція, і метеостанція, і типографія, і біб­­ліотека. Є багато підприємств, які тут працюють, але не відносяться до на­шо­го Мі­ні­с­терства. Найменше – наше підприємство. Керівництво – в Києві. Випускаємо те­ле­ пе­редачу, радіопередачу. Є навіть одна газета, що виходить раз на тиждень – «Вісті Чорнобиля». Також випускаємо два журнали, один – «Надзвичайна си­ ту­ація», інший – «Екологічний бюлетень. Зона відчуження». Наше основне зав­­дання – поширення інформації, а завдання всього Чорнобильського фі­ ліалу – це, якщо необхідно, також забезпечувати транспортом, водою. Буває, що приїжджають якийсь фільм знімати. Тут дуже багато пожеж, особливо часто горить болото, яке виходить за ме­­жі зони. Боротись з цими пожежами задіяна потужна пожежна частина, ге­ лікоптер, який чергує із 1 травня до 1 жовтня – оглядає зону відчуження. Тварини в нас стали небоязкі, тому що людей мало. З’явились навіть ті, яких не було: рись, були завезені зубри. Останнє, що завезли, то степовий тря­

128

Відпущення

со­гуз. Вчені стверджують, що нині нема гарантії, як довго вони про­жи­вуть. По­тім, після аварії, з Асканії Нової було завезено коней Прже­вальсь­ко­го. Ця тварина цікава тим, що як її не годуй – вона все одно ніколи не доз­волить себе при­ручити. Вони тут успішно прижились, їм тут подоба­єть­ся. УА: А почему Вы решили остаться здесь? СЧ: Если серьёзно, я родился там. В 82-му році я ще був студентом, і при­ їжджав, мав вступити. Моя колишня дружина ще говорила, що одру­жимось, бу­демо на цьому місці жити, там квартиру ще давали. Мені дуже сподобалося це місце, гроші гарні платять, погода гарна. До станції ходили автобуси, хочеш – катером пливи, хочеш – залізницею (там поїзд ходив). Газету, в якій я працював, закрили – я залишився без роботи. Десь на­ парником працював, в Москву їздив на заробітки. Потім випадково зустрів в Ки­єві свого однокласника, з яким колись в молодших класах сидів за одною пар­­­тою. Він каже: «Що ти тут робиш?». А я: «Та шукаю роботу». А він: «А я за­ раз в Міністерстві працюю, помічником міністра, якщо хочеш – я тебе влаш­ тую в Чорнобиль». Так мене сюди влаштували... Я півроку працював інспек­то­ ром, а потім сказали, що треба працювати для газети – матеріали пи­сати. В Києві зараз друкується ця газета. Ну то я років 6 в тій газеті пра­цював спец­ко­ ром. Чотири роки тому мені запропонували цю роботу. УА: А Вы не переживали за своих близких, родственников, как они там? СЧ: За всі роки, шо я тут працюю, я зрозумів, що все залежить від орга­ ніз­м у людини. Для когось це не шкідливо. У свій час влаштував свого сина сю­ди працювати. Через шість місяців я зро­ зумів, що він не може тут пра­цювати – у ньо­го “...у нього волосся почало волосся почало випадати, змінився на ви­д у, і випадати, змінився на я йому порадив розрахуватися. Але є лю­ди, виду, і я йому порадив які працюють: я, наприклад – 11 ро­ків, є люди, розрахуватися. Але є які по 20 років, а у них волосся краще, ніж у люди, які працюють...” мене. УА: Яка тут допустима доза? СЧ: Грубо кажучи, до 80 мікрорентген – це не страшне, після 80 – це, зви­ ­ айно, вже гірше, але є всього чотири місця, де більше 80 – там 600-800, а час­­то ч більше двох тисяч мікрорентген.

Іштван ФОДОР с. Дерцен, Мукачівський р-н, Закарпатська обл.

6 травня 2010 р.

Фодор Іштван Франтішекович (1961 р.н.) – представник Дерценської сільської ор­га­нізації «КМКС»1 Партії угорців України, депутат Мукачівської районної ра­ ди, вчитель угорської мови, літератури та історії угорського народу. Вважає, що якщо не знаєте історії своєї нації, то не будете знати і розуміти історії Ук­ра­їни. Опікується проектом створення меморіального парку для загиблих сол­­дат різних національностей, перш за все тих, які воювали у мадярській армії і за­гинули в ході воєнних дій чи в полоні, у таборах під час Другої світової війни. Не важливо, хто переміг – всі мають жертви, – каже Іштван Франтішекович.

Іштван ФОДОР – ІФ УкраЇна Активна – УА УА: Ваш проект організовано від уряду чи партії? ІФ: Від цивільної організації, но через Міністерство охорони [нероз­бір­ли­ во] Угорщини. Треба дуже багато грошей, особливо для того, щоб знайти міс­­­ ця, де похоронені воїни бувшої угорської, німецької армії, солдати різної на­­­­­­ ціо­­нальності: і німці, і румуни, і словаки, і русини з Закарпаття, які во­юва­ли у ма­дярській армії. Повного перепоховання вже не зроблять, тому шо всіх перенести не­мож­­ ли­во, але символічно: принесуть одну людину з кожного знайденого клад­біща,

Kárpátaljai Magyar Kulturális Szövetség (KMKSZ) (уг.) – угорська абревіатура Това­рист­ ­ва угорської культури Закарпаття.

1

130

Відпущення

“...знайти місця, де похоронені воїни бувшої угорської, німецької армії, солдати різної національності: і німці, і румуни, і словаки, і русини з Закарпаття...”

але всі імена будуть записані: це вже більш, чим десять тисяч, а мо­же бути й двад­­цять ти­ сяч. Но на території Ук­р аїни по­х о­­ронено більш, чим 50-55 тисяч, – точних да­них немає. Є, правда, такі місця, де аб­со­лют­­но нічого не ста­лося, але були похоронені лю­ди, без імені, без всякого – це бу­де окремо на­писано. Шука­ ють... І наша ар­мія бере участь в тому, щоби знайти такі міс­ця.

УА: Отже, ви шукаєте всіх, хто загинув під час Другої світової війни? ІФ: Зараз поки шо тільки тих, які брали участь у Першій та Другій світо­ вій вій­ні, або попали в плен, і там померли, попали в лагеря на території Ро­сії, Мол­­давії, України, Білорусії. В першу чергу, тих, які воювали у ма­дярсь­кій ар­ мії, а якщо найдуть [нерозбірливо], то їх оставлять. Ми з Ні­меччиною теж маєм та­кий договір, так що треба лише німцям сказати, і даль­ше вони самі бу­дуть ро­бити, – в них теж є така програма. В цьому про­екті дуже багато людей з Дер­ це­на бере участь. УА: З Дерцена напевно були люди в мадярській армії і загинули? ІФ: Так, були. Там від 1200-х до середини 1900-х років було кладбіще: ту­ да хо­ронили людей не лише із Дерцена, а й із сусідніх сіл. Але в 51-у році ра­ дянська армія то всьо перевернула, могили бульдозером, танками розбом­би­ли. Там і пам’ятне місце було – мавзолєй графа Дерчені і його сім’ї, лише там було по­хоронено більше, чим сорок людей. До 96-97-го року нич не мог­ли там ро­ бити, тому шо то була військова територія. Лише два роки тому на­­зад получили пов­ну документацію на ту територію, що знову принадлежить цій громаді. УА: В Завидово вже є такий пам’ятний знак: там з одного боку напи­ са­­но імена всіх, хто в мадярській армії воював, а з другого боку – хто в Червоній армії. Тут так само так буде? ІФ: І в Мукачеві є кладбіще війсковоє, де похоронені солдати Першої мі­ ро­вої війни, які воювали тоді ще в австро-мадярській армії. В Закарпатсь­кій об­лас­ті ще у Берегові є могили, у Рахові є таких пару місць. У Сваляві є Мемо­ рі­­альний парк – пам’ятник жертвам сталінізму, тим, які по­мерли в лагерях. Та­кі па­м’ят­ни­ки є “Не важно, хто побєділ – у кожному мадярському се­­лі. А це бу­­де більше: всі мають жертви.” тут будуть іме­на людей не з од­но­го села, ра­йо­ ну чи області, і не з од­ної на­ції. У зв’язку з тим, в школі півтори години був урок історії для школярівстар­­­­шо­клас­ни­ків (від 7 до 11 класу), де дітям розказали про то, що війна – це

131

Іштван Фодор

“...для України це буде дійсно місце, де зможуть нації приближатися друг к другу.”

лише жертви: і одна армія, і дру­г а має свої жерт­ви. Не важно, хто побєділ – всі мають жертви. [Нерозбірливо.] Так що думаю, що для України це буде дійсно місце, де зможуть нації при­ближатися друг к другу.

УА: Ви за це взялися, тому що в школі працюєте? ІФ: Так. Я викладаю угорську мову, літературу і історію угорського на­ роду. У нас в програмі історії угорського народу дуже мало – лише одна го­дина на тиждень, у двох 7-8-х класах. Якщо не знаєте історії своєї нації, то не будете знати і розуміти історії України. Тому шо український народ, українська нація є для угорців друга, а ми охороняємо, перш за все, свою культуру. У нас є Будинок культури, є про­ він­ційні ансамблі ще від радянського часу, є фестивалі літні. [Розмовляє по телефону по-угорському.] УА: То тут населення більше угорською спілкується? ІФ: Так, по-мадярськи всі розмовляють. 95% населення – угорці. В нас лю­ ­ди не дуже знають українську мову, і я до унівєрсітєта ніколи не вивчав у шко­лі. До 1991 року в школі вивчали угорську, російську та одну іноземну мо­ву.

Михайло ПЕТРИЧКО Мукачівська райдержадміністрація, м. Мукачеве, Закарпатська обл.

5 липня 2010 р.

Михайло Петричко, ветеран національно-визвольних змагань, учасник Кар­ патсь­­кої Січі, довголітній член ОУН, народився у с. Чинадієво 1924 року. У 16 ро­ків всту­­пив у Організацію Українських Націоналістів, за що його заарештували й ка­ ту­­вали спершу угорці, а потім радянська влада. Був провідником ОУН-УПА у 19391943 рр. У 60-х роках Михайло Петричко видавав журнал «Воля і бать­ків­щи­­­на». За свої 86 років пан Михайло пережив 10 років таборів, два смертних ви­­­­роки та по­стійні політичні репресії. Дізнавшись про наш проект, вийняв з га­ман­­ця 30 гри­вень – все, що там було, та дав нам на підтримку проекту. Помер на 87-му ро­ці життя 20 липня 2011 року в Чинадієво (Закарпатська область) піс­­ля три­ валої хвороби, спричиненої інсультом. До самого кінця не припиняв ін­те­лек­ту­ альної діяльності, вивчав іноземні мови, залишався бадьорий духом та тілом.

Михайло ПЕТРИЧКО – МП УкраЇна Активна – УА

МП: Мене звати Михайло Петрович Петричко, я народився в Чинадієві, у сім’ї активного просвітянина. Культурно-просвітницьке товариство «Просвіта» зро­било дуже велику роботу, особливо в Галичині і на цих теренах України. А батько став свідомим українцем аж в Америці. Наші люди уже з давніх часів їздять по світу заробляти кусок хліба. Мій батько ще до Першої світової війни опи­нився в Чикаго на заробітках. Там увійшов у товариство інших вихідців з Ук­ра­їни, особливо з Галичини, і таким чином став свідомим українцем. Ну і я ви­ріс такий самий. Моя бабуся, мати мого батька, була дуже про­гресивна людина. На той час, до війни (то бу­­ло десь в дев’ятсоті роки, кінець XIX – по­ча­ток XX століття) во­на

Михайло Петричко

133

ви­писувала газету з Бу­да­пешта. То була угорська окупація, газета дру­­­­кувалася в Бу­да­­пешті, називалася «Не­діля» на русинській мо­ві, на закарпатському діа­­ лек­ті. Бабуся моя вва­жалася в селі дуже гра­ мот­­ною, до неї хо­дили за всякими кон­с уль­­та­ “Мій батько ще до Першої ціями, наприклад, пра­вовими, – тим во­на була світової війни опинився в ві­до­ма. Вона хо­тіла, шоб всі діти вчи­лися, але Чикаго на заробітках. Там в сім’ї було ві­сім дітей. А тоді їх порозкидало, увійшов у товариство всі ся по­­ро­схо­ди­ли по закордо­нах – і дівчата, і інших вихідців з України, хлоп­ ці. П’ять хлопців, троє дівчат – всі опи­ни­ особливо з Галичини, ли­ся в Аме­риці. і таким чином став А жінка в мене учителька, незручно її хва­ свідомим українцем. лити, але вона з кращих учи­те­льок, заслужена Ну і я виріс такий самий.” все-таки. Батько був репресований і загинув у таборах та­кож­. Її родина була дуже активна в Кар­патській Україні, один із її дядьків (у нас кажуть «вуйко», а на Україні ка­ жуть «дядько», брат мами) був началь­ни­ком поліції Карпатської України. Інші брати також були за кордоном. Маємо доньку, вона художниця, працює вчителем у художній школі, ну і, звичайно, малює, любить цю роботу. Мої батьки мусіли за часів Угорщини еміг­­­рувати, брат і сестра теж опинилися в Празі, там і померли, повертатися во­­­ни вже не могли. Вони були також активні – пластуни. Ця організація дуже багато зробила і на Закарпатті також. Пластунський рух на теренах України діяв лише на тодішній території Чехословаччини – на За­кар­патті, в Польші не можна було, в Союзі – шкода й говорити. На всіх оку­ по­ваних українських теренах «Пласт» був заборонений. Пластунський рух кожних чотири роки, наподобі Олімпійських ігор, ро­ бить міжнародні зустрічі пластунів. Такий один з’їзд був у тисяча дев’ятсот трид­­цять..., вже не пам’ятаю, мабуть, чет­вер­то­м у році у Будапешті. Ви собі пред­­ставте, в Будапешті, де Україну нена­видять, наші плас­т уни представляли ук­ра­їнсь­кий «Пласт», ма­ли своє місце виділене, все з синьо-жовтими пра­­ порами ходили, спі­в али пісні, всьо, шо на­ лежало. Так шо укра­їнський «Пласт» був єди­ “В «Пласт» залучалися но представлений на цьо­м у з’їзді між­на­род­ молоді люди, і старші ному, після вже не було тих з’їздів, при­йшла також, які виховувалися у вій­на, назвали той з’їзд «Джам­боре». національноВ «Пласт» залучалися молоді люди, і стар­ патріотичному дусі. Вони ші також, які виховувалися у націо­наль­ноне сміли курити, вживати пат­ріотичному дусі. Вони не сміли курити, алкоголь, були вжи­вати алкоголь, бу­ли стри­ма­ними у всяких стриманими у всяких люд­ських слабостях. «Пласт» ви­ховував дуже людських слабостях.” по­­рядних лю­дей. На Закарпатті був дуже по­

134

Відпущення

ши­ре­ний, всі ак­ти­вісти Карпатської Укра­їни про­йшли через «Пласт». Кожний рік робили літні табори, вони ма­ли навіть свою землю і проводили там літні та­бори, на канікулах, і то носило та­­кий трош­ки воєнізований характер. Там ват­ра горіла цілий день, цілу ніч, як з пер­шого дня запалили ватру, вона горіла аж до закриття. Вони мали свої зав­­дан­ня – вивчати природу, сліди, були зав­ дання в дуже поганих умовах: як ви­­­крутитися з положення без їди, без води. То всьо вони просто мали знати, на­­­ходити вихід з того, дати собі раду. Так шо той «Пласт» виховав дуже пре­крас­­них людей. Я вам скажу, шо Закарпаття – це окрема сторінка історії, тому шо воно бу­ ­ло багато століттів під гнітом угорським, а після Першої світової війни ста­ло час­тиною новоствореної Чехословаччини, дійсно демократичної. Тоді пре­зи­ дентом був Масарик – людина-гуманіст. На Закарпатті пішов бурхливий про­цес політично-національного відродження, і той процес розділився на т­ри віт­ки: одна була, ми називали їх «українофіли», які відстоювали укра­їнську на­ ціональну ідею, а друга вітка – це були «русофіли» уперемішку з «ма­дяро­на­ми». І от проти «українофілів» ішли «русофіли», які мріяли про Ро­сійську імпе­рію. У тридцять дев’ятому році була проголошена незалежна Карпатська Україна. Це був результат боротьби, но про деталі тої боротьби багато треба говорити. Ми не мали ніякої фінансової, матеріальної підтримки, всьо на своїх руках. Люди несли на руках дрова взимку у читальню «Просвіти», шоб зігрітися, то було дуже важко. Вчителі на селах робили дуже велику роботу: де був український свідомий учитель, там ішла робота. А я від малих літ, дітваком уже крутився в тій сфері. Приходили до бать­ ка, він мав контакти з тими діячами закарпатськими, – я сидів у закутку і слу­ хав то всьо. Вже в другому класі у початковій школі я відчував на собі реп­­­ресії. Директор школи був заядлий «мадярон-русофіл» і він мені казав: «Ти, хлопче, ні­коли не будеш вчитися у гімназії». Но потім мені прийшлося бу­ти в російській гім­назії тут, “...прийшла Карпатська у Мукачеві, де більшість викладачів – бувші Україна. То був великий еміг­ран­ти. Ви знаєте, шо вони передавали ді­ підйом – люди відчули, тям, уч­ням своїм – той імперський російсь­кий шо можуть бути дух ви­ховання. А нас там було декілька чо­ло­ господарями на своїй вік, свідомих вже від батьків. Знаєте, як нам землі.” бу­ло некомфортно? Викладачі, знаючи нас і наш настрій, робили нам пе­ре­пони у на­вчан­ні, оцін­ках і тому подібне. Но потім при­йшла Карпатська Україна. То був великий підйом – люди відчули, шо можуть бути господарями на своїй землі. Ро­билися всеможливі перешкоди і з боку тодішніх європейських керівних кра­їн – Італії і Німеччини. Ви знаєте, перекрили дороги, зв’язки, то на ходу треба було всьо ви­рі­шу­ вати проти тої пропаганди фальшивої. По цілому світу поширювали чут­ки, шо

Михайло Петричко

135

на Карпатській Україні голод, тюрми переповнені невинними людь­ми і все інше. Ох, всяко було – вижили! Тоді осталося єдине – це дозвіл Гіт­лера на оку­ пацію Карпатської України. Прийшли окупанти – ну про ті звірства, які чинили мадяри я вам не стану говорити, шоб не займати час, але то були середньовічні звірства. І тут, на Закарпатті створилася підпільна організація під керівництвом ОУН, яка ставила за мету визволення Карпатської України від угорської оку­ па­ції. Звичайно, ми рахували на то, шо світова ситуація зміниться у нашу ко­ ристь і ми будемо готові виконати цю місію. Ця організація була створена вже в кінці тридцять дев’ятих, на початку сорокових років. Вона діяла дуже актив­ но три роки. Ну шо ми робили? По-перше, залучали в свою організацію (вона бу­ла підпільна) людей певних, на яких ся можна було надіяти, і друге, ми обробляли населення, шоб підтримувати в них дух непокори: поширювали лі­ те­ратуру, видавали газету «Чин», поширювали її – то була робота також не­без­ печна, тому шо «шпиків» було досить... Оці прислужники Будапешта запевняли центр, шо тут все в порядку, на­ род прихильний, радий, шо вони знов під мадярською короною. А тут тобі під­­пільна організація, яка опанувала цілу Закарпатську область. Це їх дуже збу­рило, привело в неспокій, і вони рішили нам ся помстити – катували нас, страш­­неє діло, не лише раді того, шоб допитувати, але шоб просто потіши­ти­ся над нами. Но то ся кінчило, був суд, нас засудили до різних строків тюр­ми – від ро­ку до п’ятнадцять років, для декотрих – смертну кару, но то не про­йшло – по­боялися. То був вже кінець сорок другого року, коаліція імперська начала вже тер­ пі­ти неудачі на фронтах, і се вплинуло також на нашу внутрішню си­т уацію. В со­рок третьому році, десь вже скоро перед приходом Червоної ар­мії на Закар­ паття, вони більшу частину в’язнів повипускали. Но то всьо не таке важливе. Була боротьба проти угорської окупації, до якої долучалася пе­реважно молодь. То всьо йшло під егідою ОУН. І ото якраз і непокоїло тих на­ших окупантів – шо молоді люди. В сорок п’ятому році прийшло так зване «визволення» від одного оку­пан­ та до другого окупанта, тому шо угорський окупант пішов, а прийшов «со­ вєтський», і ще гірший. Вони, фактично, всьо про нас знали і то не дивина, шо тре­ба було піти або глибоко в підпілля, або за кордон. Ми за кордон не хо­тіли, а тут часу було вже дуже мало, шоб шось вирішувати. Багато наших людей, які опинилися за кордоном дуже добре себе за­ре­ комендували і зайняли поважні посади – в економічній, політичній і куль­тур­ній сферах. А ті, які залишилися, продовжували дальше свою підпільну ро­бо­т у, уже в зв’язках з УПА. Но се було досить ризиковано, тому шо ми всі бу­ли «сві­чені». В сорок п’ятому році арештували дванадцять чоловік, в тому чис­лі і ме­не, як активних, які мали зв’язок з ОУН. Був суд: п’ять чоловік за­судили до розстрілу,

136

Відпущення

в тому числі мене, потім цей розстріл замінили на 25 ро­ків каторжних ро­біт, а одного з нас, керівника, Габауда Михайла, роз­стрі­ля­ли в ужгородській тюрмі. Я пробув у таборах десять років, в архіпелазі ГУЛАГу, після того повер­ нув­с­я додому. Через рік іще мені дали заслання одного року, потім була «хру­ щовська відлига», і я повернувся додому. Мене не дуже хотіли принімати на роботу, тому шо не хотіли мати клопіт із «бандерівцем». Нашо їм, керів­никам, ма­ти таке – КГБ, перевірки? Але все-таки потім мене прийняли, дали ме­ні най­ простішу роботу, фактично я такої конкретної спеціальності не мав, прос­то середню освіту, гімназію. Я влаштувався на роботу на лісокомбінаті, че­рез рік поступив на заочний відділ Львівського лісотехнічного інституту. Я ше хотів згадати про ті десять років у таборах. Ви знаєте, яке у таборах жит­тя? Ми за десять років табірного життя, то не лише я – то мільйони та­ких, ані один день не були ситі, а роботу тре­ба було ро­бити. Но в тих умо­вах ми про­­дов­жу­вали свою роботу, ми готували лю­дей, у нас дальше діяла ор­ганізація. Ми від­зна­чали ре­­лігійні і на­ціо­наль­ні свята в таборах, ми під­­­три­­мували дух. Не кожний видержував всьо до кінця. У нас там було досить ви­клада­чів, про­ фе­сорів, ака­­деміків, і ми організували та­­кий кон­с ул: піс­ля ро­­боти, стомлені, го­лод­ні, все“Но в тих умовах ми та­­ки шось по­­­вто­­рювали, усно, бо писа­ти не продовжували свою мож­­на було. А те­пер я вивчаю фран­цузь­ку, це роботу, ми готували смішно зву­чить. А все задля того, шоби тре­ну­ людей, у нас дальше діяла вати пам'ять. організація. Ми відзначали Після того, як масово почали звільняти з релігійні і національні та­борів, то був п’ятдесят п’ятий рік, наші хлоп­ свята в таборах, ми ці начали масово поступати в технікуми і ВУЗи. підтримували дух.” І багато з нас закінчило ВУЗи, і багато з нас влаш­т увались на керівні роботи. А в мене попала така робота, шо я мав спілкуватися з людьми, це мені ду­ же ся подобало. В нас працювало три тисячі чоловік – то маса людей, і з усіма ме­ні треба ся було контактувати, і я ці контакти використовував для того, шо­ би упроваджувати нашу ідею. Я був знайомий з одним видатним діячем підпільного руху – Зеновієм Кра­ сівським. Ми познайомилися в таборах, потім контактували у Львові. Во­ни за­ сну­вали підпільну організацію у шістдесятих роках – Український Націо­наль­ний Фронт. Тактика цієї організації була така: по всій Україні мати точ­ки опо­ри, сто­ про­центово перевірених людей, їх може бути численність дуже не­знач­на, на­віть декілька, а ці люди повинні вивчати своє оточення, шоб у від­по­відний мо­мент вони були корисними. Це була величезна робота по ці­лій Ук­раїні. Ви­пускався бю­летень Українського Національного Фронту, із емблемою, то всьо носило пропагандивний характер, поширювати то треба бу­ло також дуже обе­реж­но, тому шо «шпиків» повно всюди. І все-таки та орга­нізація була якось ви­кри­та, і

Михайло Петричко

137

Красівський. Ці керівники були настільки твер­ді, шо вони ні­кого не ви­дали. І мене минула кара. А основних засудили до довічного терміну ув’яз­нення. Красівський – то особлива людина. Двадцять років промучився по тюрмах, таборах, психушках, карцерах, його весь час агітували, шоб він ви­сту­ пив з заявою, відмовився від всього минулого і засудив націоналістичну ідею. Він ся не зго­ “Двадцять років джував, вони кожен рік викликали його, але промучився по тюрмах, їм не вдавалося. І от одного разу при­йшли всі таборах, психушках, високі кадебістські чини, ка­ральники тих уста­ карцерах, його весь час ­нов, викликали його на спів­­бесіду і ка­ж уть: агітували, шоб він «Ми вам про­по­н у­ємо райсь­ке життя, завт­ра виступив з заявою, ви на свободі, всі умови створюємо для вас. відмовився від всього Всьо, шо ви за­б ажаєте, буде виконано, при минулого і засудив умо­­ві...». А він пи­сав вірші, і каже: «По черепах, націоналістичну ідею.” кістках, на п’єдестал закуті в злість, брехню і догму, ви йшли, та часу шквал на вас роздер червону то­гу» – це була відповідь, і вони побачили, шо з того нічого не вийде. Я цей епізод нагадую вам для того, шоби показати, які героїчні люди були. Йо­ го не випустили аж поки не розпався Союз. А я пропрацював на заводі до пенсії. Вийшов на пенсію. Коли началася на­ша незалежність, брав участь у всіх заходах, на всіх виборах я був членом або секретарем комісій. УА: Що вам допомогло витримати всі ці нелюдські умови? МП: Я думаю, шо віра у справедливість боротьби. УА: Ви знали точно, навіщо ви це робите і ви знали для чого? МП: Так, вибір – свідомий, бо інакше не може бути. А якщо відступити від цього, значить бути зрадником. УА: У вас була сім’я – дружина і донька, ви розуміли яка небезпека існує для них? Чи вони вас підтримували? МП: Вони то не знали. Вони не мали то знати. Була строга конспірація. Я то всьо робив на свою відповідальність і на свій ризик. Звичайно, якби ме­не викрили, то їм би попало також. Але обійшлося досить вдало. Жінка не могла попасти в університет, тому шо батько був репресований. Але зав­дяки щасливому збігу обставин жінка пер­шого секретаря області бу­ла у дружніх від­носинах із студенткою – моєю майбутньою жін­кою, і через ньо­го вдалося їй укріпитися в університеті. УА: І донька не зазнала репресій?

138

Відпущення

МП: То вже були шістдесяті роки, то на неї вже не впливало. УА: В шістдесяті теж було по-різному... МП: Було по-різному. То вже всьо так було трохи охолодилося, таких різ­ ­­ких виступів не було, шоби викликали на себе вогонь. А їм також було ці­­каво ма­т и людей, котрі не викликають турботу “...я був під наглядом КГБ для них. Бо це для них зай­в а тур­б ота: я був постійно, на роботі під на­глядом КГБ постійно, на роботі кожний кожний місяць-два мі­­­сяць-два при­хо­див до мене на розмови їх­ приходив до мене на ній працівник. Але то була дуже порядна лю­ розмови їхній працівник.” ­дина.

Петро КУЦКІР Сільрада с. Лохова, Мукачівський р-н, Закарпатська обл.

3 листопада 2010 р.

Петро Куцкір, як він сам розповідає, співати почав швидше, ніж го­во­рити. Пан Пет­­­­­ро – представник русинської спільноти Закарпаття, cільсь­кий го­лова c. Ло­­хо­ ­­­ва, соліст народного ансамблю «Руснаки» при Му­качівському ра­йонному бу­­дин­­­ку куль­тури та заслужений працівник куль­тури України. Ін­формацію про свій рід він дізнався від родичів усно, ад­же радянська влада, при­йшовши на те­­ре­ни З­а­­­ карпаття, знищила пись­мову родинну хроніку. Бать­ки обох – і мами, і та­та па­­на Петра по­страждали від колективізації. Піс­ля армії він одружився, має двох си­­­нів. На роботі в Мукачеві по кілька мі­сяців не виплачували зар­пла­ти, то­­му пан Пет­ро рік був у Чехії на заро­біт­ках. Незважаючи на те, що там­теш­­ній ке­­рів­­ник про­сив залишитися, і на­віть обіцяв забезпечити жит­лом ці­лу його сім’­ю, пан Пет­ро все одно по­вернувся додому, на За­кар­паття, бо, як він каже: “Свій край є свій край”. Петро КУЦКІР – ПК Україна активна – УА

УА: Мы не случайно назвали «Загоєння минулого»: каждый знает про свою боль, но не знает, что этой боли везде много. И лучше со­­чувст­­­во­­вать друг другу и думать, как дальше жить, и вместе жизнь стро­ить на добрых отношениях. ПК: Наш край був при Австро-Венгрії. Є історичні згадки з тих часів... Я ста­рався вести хронологію життя у нас. Такого не було, навірно, жителя на­­­ шого краю, який не мав клаптик землі – кожний старався на земли ро­­би­ти. Дуже нас тут гнітили євреї, лихварями були, – давали людям под 30 про­­цен­тів гроші, а якщо їм вчасно не вертали, могли забрати всьо в чоловіка – ху­добу, хижу, всьо. Дуже бідно жили наші люди.

140

Відпущення

Коли член Парламента Австро-Венгрії Ед­­мунд Еґан прийшов сюда до­слі­­ джу­вати наш край (я читав його замітки), він написав так: «У хаті гли­няній, під со­ломою, десь по 10 ді­­тей, голих, голодних ле­жало. Нажива­лися лиш єв­реї і лих­варі». Єв­ “Такого не було, навірно, реї смертельно ра­ни­ли Еґа­на на Лазькому бе­ жителя нашого краю, ре­зі (під­йомі), по до­­ро­зі, як їхав в Ужгород. Но який не мав клаптик він всьо равно встиг звіт на­писати цісарю, і землі – кожний старався піс­­­­ля того открили земельний банк в Мукачеві, на земли робити.” який да­в ав без­про­центні по­зи­­ки людям для того, аби могли собі купити ху­до­бу, зер­­но для посіву. Граф Шен­­­борн дав людям у корис­т ування свою землю без­­­­оплат­но, для то­го, би ся зай­­­мали зем­ле­робством. Трохи край начав ся під­німати. При Сен-Жерменському договорі, коли після Першої світової війни по­діл був новий, то Закарпаття пішло під юрисдикцію Чехо­сло­вакії. Тоди вже на­чав­ся більш-менш роз­квіт у нашому краю, вже то­ди і школи ся побудували нор­­­маль­ні, бо тоті були цер­ковно-приходські – дяк учив у школі. Після того вже на­чали ся дер­жавні школи робити, начала ся інфраструктура роз­бу­до­ву­ва­­­ти, до­роги ся на­ чали бу­дувати. Кожний мав відробити, тоди народним ме­­то­­дом ся мно­го робило. Хто мав тяглову силу, то йшов з своєю тягловою си­­­лою, йшли вручну від­ро­би­ти. При Чехословакії начався розквіт, но не всі нараз шось мали, шоб могли до­­­стойно жити, і дуже много наших людей поїхало по заробітках в Америку, в Ка­наду, в Бельґію (на шахтах ся трудили), в Арґентіну, в Австралію, у Спо­лу­­­ чені Штати. Перша хвиля була тоди ще до Першої світової війни. Після сві­­­­тової знов наші люди на заробітки многі уїхали. Чехословакія в нас проіснувала фактично з 19-го до 39-го року – рівно 20 ро­­­ків. В 39-му знову мадяри ся вернули сюда. Декілька тижнів в 39-му ро­­ці про­­­­ іс­ну­­­вала Підкарпатська Русь як автономія. Знаєте про Президента на­шо­го, Во­ло­ ши­­на, а доти вона була у складі Чехословакії. Після 44-го року по­­­ві­ли, що ми вже не Чехословакія. А потім Под­карпатська Русь стала За­кар­пат­сь­кою об­­лас­­тю. Після того, як закінчилася Друга світова війна, наші люди займалися зем­­­ле­ ­робством. В нас в основному виноградники люди мали, сади. Посівні пло­­щі – не дуже много, в нас земля не є така, щоб вирощувати зернові. Після Дру­­­гої світової війни у людей забрали землю, і до нинішнього дня люди не ма­­ють. Вже поза­ли­ шали навіть то, шо собі просили, ті декілька со­ток – і там не хочуть робити. Шо касається родослів’я, то є історичні дані, шо наше село заснували Гер­ ­­ци (прізвище – Герц). В нас є біля 56 фамілій тут у селі. Моє прізвище – Куц­­­кір. У тому селі, де я народився, є дослідження, що іще в давні часи моїх пред­­­ків загнали як управлінців («кéнезі»). Пер­­ший раз вони прийшли в Сва­лявсь­кий ра­­йон, потім – у Му­качівський. Ко­ли ра­дян­сь­ка влада прийшла, то по­с та­ра­ лася на­шу хро­ніку, на­ші документи всі зни­щити. В нас лем є то, шо ся в пам’яті людей ли­ши­ло.

Петро Куцкір

141

До радянської влади муй дід дороги ро­бив­, мав замовлення державні, мав своїх п’ять кар’є­рів андезитових. Той, шо за мамою, муй ді­­­до мав де­кіль­ка гек­ тарів землі, виноград­ни­ки, свою молотарку. Ко­ли при­йшла ра­дян­сь­ка вла­да – забрала всьо. “Коли радянська влада Мо­го діда, який мав кар’єри, за­брали у Львів. прийшла, то постаралася Шість мі­­сяців подержали – не при­шили нич. нашу хроніку, наші Зі Львова йшов піш­­ком сюда до­дому. А коли документи всі знищити. В при­йшов – його даже ро­бочим не хо­­тіли взяти нас лем є то, шо ся в у кар’єр, лед­­ве устро­їв­­ся там прóс­тим робочим. пам’яті людей лишило.” Кар’є­ри швидко націона­лі­зу­­ва­­ли, – во­ни ста­ ли дер­­­жавними. У мої бабки, шо за мою маму, діда взяли, хо­тіли на фронт відправляти, але не дали об­мун­дірованія, держали їх у воді, то помер у 42-му році. І в баб­ки за­ брали всьо, даже ро­гачки і мотики в калхоз – всю зем­лю, весь ре­ма­­нент, без­воз­­мездно, всьо “...в бабки забрали всьо, за­брали. І ще й на­пуджали – бу­де та што ка­за­ даже рогачки і мотики ти, то в Сибір од­правлять. в калхоз...” У селах в нас такого не було, но у Му­ка­че­ ­­ві, там, де руські прийшли і уві­дє­ли хо­ро­ший бу­­динок, який їм ся полюбив – до рана ціла сім’я була по­їздом од­­прав­ле­на в Си­­бірь, і вже в тій хаті руські жили. Посуд, і всьо, шо бу­­ло в хаті – їм ся лишало. Ті не могли з собов взяти нич, навіть документа. Де­­які люди, як вже Радянський Со­­­юз розвалився, вернулися, но до ни­ніш­ньо­го дня не мо­жуть вибити свої бу­ дин­­ки, бо во­ни вже передавалися з по­ко­ління в по­ко­ління. Історію нашу іскажавуть, кому не лінь. Даже наші професори, які в уні­ вер­­­ситетах, інститутах викладавуть, под впливом, под тиском іскажавуть на­­­­ шу історію Але то всьо брехня – нико не хотів при­єд­нання, нико не казав, шо ми біжеме туда – то всьо надуто. І до ни­ніш­ ньо­­го дня нашим людям нор­маль­­но на своїй “І ще й напуджали – зем­лі не дають жити. буде та што казати, Демографічна ситуація в наших селах ні­ то в Сибір одправлять.” ку­дишня. В мене на сьогоднішній день померло 23 людей, родилося 5 дітей. І то з року в рік так іде. Вони хва­лять­­­ся­, шо у Закарпатті приріст населення. Не знаю, де. Хіба в ци­ ганському та­­­бо­рі, бо платять одноразову виплату. А наші люди не спокушаються да­­же на тоту ви­­плату. Єден рік, коли начався при Ющенкові, був чуть-чуть роз­­квіт, то­­ди 25 по­­­мерло, 25 ся родило – малисьмо нульовий баланс, а так маємо все мі­нус. УА: Расскажите, пожалуйста, про родителей – кто они были, чем за­­ ни­­­­­­­ма­­лись, как Вас воспитывали, сколько детей в Вашей семье?

142

Відпущення

ПК: Справа в тому, шо давно були ба­гатодітні сім’ї, но у нашому роду так завелося, шо в нас багато дітей не було. В моєї бабушки за маму була всьо­го моя мама і мамина сест­ра, – двоє дітей. Бабушка родилася 1900-го ро­­­­­ку, по­ мерла в 90-му, – рівно 90 років про­жила. Мій дід за батьком – 1898 р.н. Мій бать­ко мав три брата і дві сестри. Так і у моєї дружини – два сини, вже дорослі. Один женатий, має тоже двох синів, а один іще не жонатий – бу­де ма­ти на другий рік 30 років. Ше ся не пи­лує1 женити, бо каже, шо мало гро­­шей, не го­ ден себе забезпечити, то н­е­лег­ко... Коли я робив в училищі в Мукачеві, нам не виплачували чотири роки за­­ ро­­­бітну плату, я взяв за свій рахунок відпустку і проробив’єм один рік у Че­­хії – спеціалістом, бо я вчив столярів і робив на меблевій фірмі. Ме­не шеф про­­сив лишитися там, і хату обіцяв купити, сім’ю би я туда пе­ре­вів, але свій край є свій край. Я не годен там бути, хоча там більшменш мож­на було нор­­­­­­мально жити. І я за­мі­ “Мене шеф просив тив, шо нам не тяж­ко говорити з чехами, сло­­ лишитися там, і хату ва­­ками, з поляками, бо то ми май­же-майже обіцяв купити, сім’ю би я оди­наково говорими. І я по­б а­чив, шо там, в туда перевів, але свій край Че­­­­­ хії, тоже дуже много є не­же­натих мужчин, є свій край.” не­­замужніх жінок, які ма­­ють 40 років, 50, 60, ка­­жуть: «А я не мам тіл­ь­­ко п’єняндзу, шоб се­ бе утримати, на­­шо мені жебрач розводити на цьому світі?» Не хочуть ся же­ни­ти. Хотя во­ни на­м­ного вище живуть, як ми, і більші зар­пла­ти мають, і все рівно не­ ­задо­во­ле­ні. Їду­чи із своїм ансамбльом по Європі, див­лячися, як лю­ди жи­вуть, по­думав со­­бі: ми николи так не жили і не будемо жи­ти, – і все рівно там лю­­ди не­до­воль­­ні є. У Франції бастують, італьянці бас­т ують, а на­шим людям, як ми жи­єм, – то треба вовком вити. Є в нас люди, шо кінці з кін­цями не год­ні звес­ти. В мене є присілки два у лісі – Линівці, Нижнє і Вєрхнє. Важко ся до­би­ра­­ти звід­ти, три кілометра пішком сюда. Роботу знайти – тоже проблема. Не ду­­же є ро­бота така, де задовільна була би заробітна плата. І люди сидять до­­ма, зай­ма­ ються своїм хазяйством, і помало п’ють. Є такі, шо нормально три­­­маються, а є такі, шо... Дальше за нашим селом є такі села, шо по них вза­­­галі ніхто нігде не робить, лиш п’ють. А раньше кожний був занятий якоюсь справою. В нас було много під­при­ ємств у Мукачеві – в основному в Мукачево йшли робити. Наше під­при­ємство бу­ло сільськогосподарськоє, доста сильноє – робило в ньому больше 500 чо­ ловік лиш у сільському господарстві тут у нашому радгоспі були і ме­ха­­нізатори, і бригадіри, і бригади робочих, шо робили руками, а тепер може 50, гос­по­ дарст­­во на ладан дише. Такі великі заводи, як «Мукачівприлад»: ко­лись там 5500

1

Пилувати (русин.) – поспішати.

Петро Куцкір

143

ро­бітників робило у дві-три зміни, а тепер там чоловік 150 ро­­­­бить. Завод ЗКЛ2 був – там також декілька тисяч робило, меблевий ком­бі­нат, «Точприлад» – декілька тисяч, а тепер по декілька сотень, і люди ро­бо­ти не дуже мають. Деякі є, шо навіть в Ужгород автобус возить кількох осіб, – всіх не устроїти. УА: Как родители Вас вос­­питывали, какие тра­­диции у вас бы­ли? ПК: У сім’ї і до нинішнього дня такоє вос­пітаніє, як написано в Біблії: не вбий, не вкра­ди, не обманюй, не бреши, – і я до ни­ніш­нього дня це пом­ню. Зна­­­єте, дитина мала, ко­ли увидить у сусіда фай­не яблуко або черешню, та лю­­­ бить піти украсти. Мама з бать­ком нас, ді­тей, так вос­пи­­тували, шо не дай Бог пойти ту­да, не “У сім’ї і до нинішнього дня дай Бог би я зробив та­коє. В нас дома би­ло такоє воспітаніє, як всьо – і сад, і ви­­ноград­ник, – доста. написано в Біблії: не вбий, Окрім того, відколи себе пам’ятаю, я з ди­ не вкради, не обманюй, не ­­­тинства співав. І свої співанки знав пр­и­ду­ма­­­ бреши, – і я до нинішнього ти дитиною, свої співанки. Тяжкий був то­ді дня це помню.” ше час, Хрущов ро­­­бив із кіндериці3 та із го­­­ро­ ху хліб... І коли я ішов та співав, ще й ме­не гу­ ка­­­ли люди: «Пет­рику, пойлем заспіваш нам!» – і бублики, кек­си, або кон­фетку да­­­дуть. Я йшов в єден двір, в другий – за­співав, там конфету дали, там – пе­че­ ня. Садика у нас у селі взагалі не було. Бу­ло такоє, шо мама брала ме­не у кал­­хоз у ланку. Тоди вирощували табак у се­лі. Взя­ла мене туда, і я на ко­пиці тра­­ви за­ снув, шо оглядала мя ціла ланка. [Сміється.] Як начиналася весна, ми пробували ногов, чи тепла земля і ходилисьми од вес­ни до пізньої осені босі – всі діти. Кожний на тот час мав або корову, або кози. Я дозирав’єм кози, вже у школу’м ходив – мусив був дозирати кози, а ко­ рови – то само собов. Дальше, опалювалисьми ся всі: у нас були печки та­­­кі, «Пе­ремога» називалися, або муровані, або [нерозбірливо], і всі дрова за­­­го­­тов­ лялися у лісі. Я, наприклад, цілі канікули мусив’єм наносити дров. Ну, крім то­го і батько деколи йшов, і другі члени сім’ї. (Ми не купляли дрова май­­­­­же ні­ коли, то носилося з ліса на плечах.) Газ появився, коли я вже ся із ар­­мії вернув. Та, тоді лише балонний газ ся появив, і ми начали вже хоча би їду приготов­лю­ вати на балонному газі. Школа в нас восьмирічна, далі я вже після восьмирічки учився в Сваляві, по­­­­тім у Хусті, потім в Дрогобичу. Усюдо, де би я ся не вчив, з учителями я на­­чи­ ­­­нав говорити по-українськи, потім переходжував нáраз на наш язик, а во­­­­ни ро­ти порозтворяли, кажуть: «Говоріть-говоріть, нам так файно слу­ха­ти!» Ка­­же

2

3

Мукачівський завод комплектних лабораторій. Кіндериця (русин.) – кукурудза.

144

Відпущення

ви­кладач: «Тако, якби свою мамку в дєцтві слухав». [Усміхається.] До­­­­ма всі го­ворять не так, як мають, як література пише. УА: А вы как в семье говорили? ПК: Ми в сім’ї по-українськи ниґда не гово­рили. І до нинішнього дня не го­­­­во­римо. У нас, наприклад, у школі вчителі урок ведуть на українськой мо­ві, а так із дітьми говорять по-нашому, по-русинськи. Так же само і коли я в школу хо­­див – урок вівся на українськой мові, а потім зо мнов вчитель го­во­рив пона­шому. Я музичної освіти не мав, альбо мав звання Заслужений працівник куль­­ ту­ри України, Президент нагородив мя – я співав по цілому світові. Наш ан­ самбль виступав на одній сцені разом із багатьма українськими артистами, на­­­­приклад, з Народним артистом України Іваном Поповичом, із Таїсією По­ва­ ­лій, з Левком Дурком, із хором Турецького, з нашима закарпатськима, са­мо со­бов – тут у нас є Петро Матій, Степан Гіга, заслужений артист Ук­раїни і свя­ ще­ник Сабларі Александр – разом з ними на сцені я був. [Cпіває.] То та­коє ма­ленькоє хобі. А люди в нас вам просто будуть казати, шо вони українці, бо їх так за­ста­ ­ви­ли, а по-українськи вони з вами говорити не будуть, бо не дуже годни ся ви­словити українською мовою. У мене сестра вийшла замуж у Кіровоградськой області і шовбур українець був, по-українськи говорив. І коли він з моїм батьком говорив по-українськи, муй батько йому відповідав по-руськи, по-російськи. Шовгор каже: «А шо ви, ня­­­­ню, говорите ізо мнов по-руськи?» – «Та бо ти маскаль!» – «Як я мас­каль? Я укр­а­­їнець!» А няньо каже: «То я українець, а ти маскаль!» [Сміється.] «То ви по-якому, няню, говорите?» – «Я – по-українськи, мені паспорт на­пи­сали, шо я українець!» – «Та ви не говорите по-українськи!» – «Я говорю по-укра­їн­ськи, а ти по-маскальськи!» [Сміється.] То мож ся було з них на­сміяти двох... По селах в нас не такі будівлі, як по Україні або по Росії. Тепер начали вже тис­­­нути, ош треба ся будувати так, як вони кажуть, бо навідкривали раз­­них фірм, разних відділів, котрі мають слідкувати за будівництвом, конт­роль вести. А в нас усі майже в селі по­бу­ду­ва­лися так, шо зібралася сім’я, – брат­тя, сестри, сва­­­тóви, – і помагали робити – від фундамента до верха. Не­які бу­дівельні орга­ нізації! Нич! Хто замож­ніший – то муг собі позволити ку­пи­ти цег­лу, хто бід­ ніший – зібралася сім’я, са­мі намитали вальки (кір­піч), кар’єр у нас є – камінь при­­вез­ли, зробили фун­дамент, по­бу­дували. З лі­са при­везли де­рева – зробився верх. Перше, за шо треба було платити, то за череп, або ші­фер, котрим крили хи­жу, а другоє – майже без­платне все. Робили-ро­били, сіли, вина ви­пили («ал­ дамаш4», у нас кажуть), поїли – і далі робили. А за плату мова не йшла – почти

4

Алдамаш (русин.) – могорич.

Петро Куцкір

145

всі будинки роблені так, безплатно, шо по­магали родичі. Тепер уже то ся за­кін­ чило, почали нанімати бри­гади, які бу­дувуть, і мусять із сер­ти­фікованих ма­те­ ріалів будувати будинки, аби комісія при­ні­ мала. На Колегії, ко­­ли там говорять як ви “...в нас усі майже в селі маєте будувати, я казав – дотепер село бі­ду­ва­ побудувалися так, шо ло, а те­­пер вообше мож покласти хрест на се­ зібралася сім’я, – браття, лах, бо по­будувати так будинок, як в­о­ни ка­ сестри, сватóви, – і жуть, шо аби всі папір’я зробити згід­но чин­ помагали робити – від но­­го законодавства, то в нас таких людей не є, фундамента до верха.” аби мали стільки гро­шей. Мо­же один-двоє бу­ ли у селі, мог­ли ся побудувати, но вони вже по­будовані – їм вже не треба ся будувати. Бо так будувати будинки, як вони те­­пер вимоги став­лять – неможливо. Там на одні бумаги дозвільні треба на­вір­ но тисяч двад­цять-тридцять – та за такі гро­ші мож побудувати таким ме­тодом, як я вам кажу, будинок. УА: Как Вы свой дом строили, когда свою семью создавали? ПК: Справа в тому, що коли я жив іще у се­бе в сім’ї, в нас була хижа, шо мій дід по­будував був у 40-му році (він у 42-му помер), і ми в то­му будинку жи­ ­­ли до 80-го. Я у 77-му вженився сюда у Лохово, но я думав, шо вернуся на­­­зад, бо я один дома лишився, в батьків. Ми в 80-му році побудували но­вий бу­­­­динок із цегли, і закрилисьме алюмінєвов бляхов. Але так ся стало, шо я тут у тьощі жив, я цей будинок тьощин перебудував, зробив’єм мансарду вго­­­­рі, га­раж доробив, двір камнєм нашим заклав, щоб було чисто, і лишився тут у тьо­щі жи­ти, а той будинок я передав свому старшому сину. Два є сини – то я ка­з ав: один тут лишається, а другому даю в Лавках, во собі вибирайте са­­мі. Стар­ший [син] тот бу­динок в 2003 році продав і купив собі в Мукачеві, у центрі, жиє там зі свойов сім­йов, а в будинку нашому живуть чужі люди – на­­­ші, із Ла­вок, но не родичі. Ну і ще такі в нас нюанси були, шо, наприклад, мій батько – 23-го року на­­­­­ро­дження, – його узяли до себе мадяри під час войни. Наших людей ма­дя­ри ра­­­­хували неблагонадьожними, бо то була Чехо­сло­вакія. І їх, 22-23-24-го ро­­­ку народження, взя­ли у такі трудові та­бо­­ри – окопи заставляли робити, та­коє. І по­­тім їх у Будапешті, мені батько казав, руські за­хва­ти­ли в по­лон – руська ар­­ мія. Держали його в Бра­тіславі, потім – десь тут на території Ук­­раїни. Ще пе­ред його смер­ “...мадяри компенсували за тю, коли вже на­чав­­ся Совєтский Союз роз­па­ то, шо його руські да­ти по­троху, ма­­­дя­­ри компенсували за то, шо держали в лагері, йо­го руські дер­жали в лагері, ви­пла­тили йо­му виплатили йому гроші, гро­­­­ші, бо вони винуваті були – няньо на них бо вони винуваті були – то­ди робив. В нас є така ор­га­ні­за­ція «КМКС» у няньо на них тоди робив.” Му­­качеві, мадярська, я туда по­вів, він мав свід­

146

Відпущення

­­ шо був у тому л­а­­гері. Йо­го друзі-свідки ся під­пи­сали, бо були разом, няньо ків, їм ся під­­писав, і ма­­дяри компенсували. Ми не були Україна ще, то в 47-му році ми ста­ли За­кар­патська об­ласть, а до того була Подкарпатська Русь. У нас вгорі на березі, де завод будують, є такий пам’ятник – хрест. То у 47-му році наш останній єпіскоп Ромжа5 святив церкву в Лавках, в мому рід­ но­­­му се­лі, а ночував у Лохові (там била фара – будинок священика) – і йо­го ен­­­ка­ве­дисти вбили на тому березі сту­добе­ке­ром, машина така була. На­ші не ма­­ли на­віть сво­їх машин – більше ма­шин на фронті бу­ло аме­риканських, а не руських, а русь­кі ма­ли од­ну по­луторку, а дру­гі машини бу­ли в ос­нов­­­ному аме­ ри­­кансь­кі. А в чоловіка міс­­це­вого, Хо­ми, був фаетон свій, і свої коні два, і він віз їх до дороги – в Уж­г­ор ­ од мали їха­ти. І во­ни студобекером зби­ли ту ка­рету, на­­шого греко-ка­то­лиць­кого єпіс­копа, якому було на тот час 35 років. То поч­ти воз­раст Ісу­са Хрис­та – Ісус мав 33 роки, коли його розп’яли, а тут 35 рокув... І він не по­жалів своє життя для врятування на­шої греко-ка­толицької віри, а на­ ші люди то не ро­зу­міють... Людина могла єден свій підпис да­ти – і те­­бе не вб’ють, а він ся не під­писав. Крім того, нашому свя­щенику місцевому, шо в нас слу­­жив, тому, шо він [єпископ] в нього був, о.Васько, 25 ро­ків тюрми да­ли. Уро­дже­нець наш, свя­ще­ник Ма­лешко, – 25 ро­ків отримав тюрми. Но во­ни ся не под­писали, шо во­ни пра­вославні. А пра­во­славна віра силов на­в’язана, і лю­ди, ро­зумієте, які за­пу­­га­ні, шо вони вже не хочуть нич, вже нич не кажіть... «Ви православні?» – «Да-да». “Людина могла єден свій Во тепер в наших людей звідайте – так бу­ підпис дати – і тебе не дуть казати, шо вони українці, хо­­­­ча по-ук­ра­ вб’ють, а він ся не їнськи говорити з вами не будуть: розуміти – підписав.” ро­зуміють, но ви­слов­­­люватися по-українськи не будуть. Коли буде писати автобіографію, на­­­пи­ше, шо він українець і його мова українська, яку насправді він не знає. На­ ­­ша­мо­­ва – доста тяжка. У нас туй, шо живуть у нашому краю українці і русь­кі – во­­ни ся нігди не годні научити по-нашому говорити, по-русинськи. То нараз вид­­­ко, як начне говорити не наш, некорінний житель – нараз за­мітно. От моя ку­­ма – українка з Тернопільської області, вона вже тут жиє, по-укра­їнськи го­­ ворить, но по-нашому не годна ся навчити, їм тяжко. В нас є такі сло­ва, шо три зна­чення мають, або наоборот – єдну вещь мож назвати че­­тирь­­ма си­но­німа­ми. УА: Наприклад? ПК: Позирайте – туй, туйка – то вже два сло­ва, означає, тут. Так много, те­­пер нараз всі не годен згадати. Ну, наприклад, штани: пач­ма­ги­, нагавіці, над­ раґи, ґаті – то вшитко шта­ни. В нас 5-6 назв мають вещі. Ук­раїнець не бу­де Теодор Юрій Ромжа (1911-1947) – єпископ Мукачівської греко-католицької єпар­хії, блаженний Католицької Церкви.

5

Петро Куцкір

147

знати, шо то мож вещь на­звати по-разному, а де то єдно й то же самоє. На капелюх в нас кажуть – кле­бан, клебаня, калáб. Много у нас є, мно­го. УА: Підручники русинської мови є? ПК: Коли мама ходила в школу, у нас бу­ли книжки, но я вам кажу – то всьо н­ачали зни­щувати, як Радянська влада прийшла. В нас в основному бу­ли книж­ки Духновіча – він азбуку зробив і чи­ танку для русинських шкіл. І те­пер про­да­ється “...в нас однако є недільні лі­ тература русинська лем за границьов. В нас русинські школи, нико не ви­дає, і я ду­мав, шо николи й не ви­ де учителі учать на дасть, бо з нашого города сознаніє хочуть русинськой мові. ” угна­ти, тот дух ру­синсь­кий. Но в нас однако є не­дільні ру­синські школи, де учи­телі учать на ру­синсь­кой мові. Туй у нас у школі є ру­синський клас, учить учитель гео­графії, і йо­м у літературу да­ли. Но то приносять із заграниці, в нас не ви­да­вуть ру­ синські книж­ки, не хочуть, на­ша дер­жава не поддержує. На­приклад, є такі ма­­­лі народ­­нос­­ті, як ґаґáузи, кримчаки, шо па­­ру сотень чо­ловік є, – їх признали, а нас біль­­ше мільйона – і нас не признають. Нас міль­­йон двісті п’ядесять тисяч на­селення. УА: Столько разных цифр слышим: я слы­­­шала про 800 ты­сяч в пре­де­ ­лах Украины и 3400 – диаспора меж­ду­народная. ПК: Ну, нас мільйон двісті п’ядесять тисяч на території Закарпаття, Под­ кар­­­патської Русі. Но з них там є декілька, ну десь 150 тисяч мадяр, нім­ці є, і дру­­­гі – то десь біля мільйону ру­си­нов. До Радянської влади у нас школи ся ру­ син­ські називали: русинська, або ма­дярсь­ка, або словацька школа, або ні­мець­ ­ка. В книжці бу­ло написано, шо, наприклад, у селі Лохово є 650 людей гре­­­кока­толицького віро­іспо­ві­данія, 20 людей – римо-католицького, 15 юдеїв, і так далі – ну, там реформатів та інших. І так же само в Мукачеві пи­сали, шо там тіль­ко тисяч греко-ка­то­ли­ків, і одна греко-католицька церква, стіль­ки ри­мока­­толиків, римо-католицька церква, стільки протестантів, і про­тес­тант­­сь­­ка церква, і 6 синагог, і юдеїв стіль­ко. Много у нас було до войни єв­ре­їв – 9 сі­мей. А як німці їх забрали, ні єден не вернувся сюда. У Мукачеві бу­ло шість си­нагог на тот час, коли був опис, а тепер вернулися євреї і там від­­нов­люють свої сина­ го­ги. А за право­слав­них – ніґди я не читав, шо в нас бу­ли пра­во­славні – ни в Му­качеві, ни в окружних селах. Знаю, шо емігранти по­­бу­дували одну церкву у Рá­кошині, і десь у Лучках, ше 18-го року [не­роз­бір­ливо] де­кілька росіян тут ся ли­шило, зро­били собі гро­маду православну. А в нас до вой­ни я не читав за пра­вославних вза­галі – ні у кутруй книжці про Под­­­кар­патську Русь. У нас лем бу­ли греко-ка­толики, ри­мо-католики, про­тес­тан­ти і юдеї, ну а інші – то цигани ма­ли там шось своє. Тепер у нас вже є ба­га­то течій, бо заграниця нам поможет –

148

Відпущення

єван­гелісти, су­ботники, і так далі. Я чи­тав, що в нас найбільше всього було греко-ка­то­ликів. Раз греко-католик – то є русин. УА: Скажіть, будь ласка, а закарпатська мова – то русинська? ПК: Русинська. І в нас не мова, мова – в ук­­ра­їнців, а в нас – язик. Ми го­ во­римо на сво­­му язи­кови. УА: Дуже цікаво. Петре Петровичу, а як Ви зі своєю дружиною зу­ стрі­­лись? ПК: Діло в тому, шо я, як я любив співати, любив і колядувати. В нас на ко­­­ляди традиції до сьогоднішнього часу збереглися. І був такий випадок, шо ми ходили, колядувучи, в нас у селі на Різдво. А хлопці кажуть: «Та йді­мо в су­ сід­­­ньоє село поколядувати!» А я ка­жу: «Та нашо нам щє в чужоє село ся пер­ти, в нас ту мало є?» Ми прийшли колядувати до єдних, до других, та й за­ко­ лядував’єм жону. [Сміється.] «Ой», – кажу, – «я ще до вас прийду». На Ста­рий новий рік, на Василія, ще раз прийшов, а потім вже помалось’ми ся до­говорили, та й вже. Я тоді вже два роки як з армії прийшов: 22 роки, а дру­жині було 20. УА: Весілля було також по-русинськи? ПК: Весілля було в нас в двох містах. 7 мая у ме­не дома в селі, там ро­ди­чі ся збирали, а у дру­­жини – через два тижні туй било, в Лохові. Там чо­ло­вік на свадь­бі було десь 200, і туй – 200. УА: Є якийсь обряд свій, русинський? ПК: В нас тєпєрь уже од того маленько тра­ди­­ції одходили. Кум приходив з кураговом6, так як староста. Треба було мені співавучи до во­ріт прийти, за­­ бра­ти молоду з єдного села до другого. Там [коло воріт] до нас підійшли : «Що ви туй у нас хочете?» То вже далі вів тамада в такому дусі: «Ми прийшли із мисливцьом, а тут у вас ле­бідь залетів, лань забігла, то ми прийшли її впо­лю­­ вати», – ну такі фіґлі ве­лися. А потім на сміх виводять деяку стару бабу – із вікна знімавуть “...тоді ми тижньом стару фе­ранку, штору, та на голову запеленали, скорше пішли в сусідньоє дуже за­м а­л ьо­в ують помадою, і баба при­ село до церкви у Іванівці, ходить, молодого – за шию, і помаду по­мастить аби нико не знав. ” на­ліво, направо. [Смі­єть­ся.] «То не моя, то не моя молода! Заберіть її від ме­не!» При­водять іще когось, і так аж за третім разом приводять ту, шо треба. Ну і то­ді тут у нас роз­­писували у сільській раді. Тепер уже до церкви ідуть обо­в’яз­ково. А коли я же­­нив­ся, то не можна було – тоді ми тижньом скор­ше пішли в су­сідньоє се­ло

6

Курагов (русин.) – хоругва.

Петро Куцкір

149

до церкви у Іва­нів­ці, аби нико не знав. У мої дружини батько пар­­тій­ний, я партійний, і не мож било до церкви йти, бо то би було ЧП на ці­лу дер­жаву – шо ко­муніст до церкви ходив. Ми тихо кра­дом пі­ шли до цер­кви, а потім у сільськой раді – ре­ “...то би було ЧП на цілу єст­рація. Но, і тра­ди­ції такі били – йшли всі в державу – шо комуніст Му­­качево по­ф о­т о­г рафуватися, потім мали до церкви ходив.” про­­йтися там по пам’ятниках, або в Му­­ка­чів­ сь­­кий замок. Те­пер йдуть у Свалявський ра­ йон, замок Шен­­бор­на у са­на­торії «Карпатах», або ідуть у Староє Село в Уж­го­ род. Там біля зам­ка є старе село, шо по­зво­­­жували наші ста­ро­дав­ні хижі, солому із дру­­­гих районів, різні бу­динки – кузню, церкву з Му­качева, де­ре­в’яну таку. То там йдуть тепер на весілля, а то в Мукачево в основ­­ному ходили. Тепер вже нанімають на свадьби тамадів, а тоді тамада був кум-крьосний, у нас кажуть «нанашко», котрий держав дитину, коли крестили. Тоди доста бу­­­ло цікаво, інтересно, тра­диції ся тепер уже поміняли. Ще недавно, коли я вже вженився сюда, у нас був такий станок, що ткали на зиму. Тепер уже є ков­ ри, і люди ся лінують. А в нас стояв станок, і моя тьоща з сусідов свойов ткали ті дорожки на зиму – по­крувці, в нас кажуть. А мій старший син має базу в Сва­­лявському районі, – там музей відкрив, то забрав тот станок туда, і всьо та­­коє староє, шо в нас било.То є таке село Яківське у Свалявському районі – там син має свою базу відпочинку. Там у нього відпочивавуть і много з Росії, і на­­ші, з Одеси, з Києва. Там курортна зо­на, много є відпочинку, мінеральна во­да. УА: А как детей растили, чем жена занималась – семьёй? ПК: Моя дружина робить на «Мукачівприладі» мон­т­ажником радіо­апа­ра­ ту­ри, робить русь­ким плат­и на підводні кораблі – від початку своєї тру­дової діяльності і до сьогодні. При Радянсь­кому Союзі як ся занимати дітьми? Де­ кіль­ка тиж­нів давали післ­я­ро­до­вих, а далі дітьми займалися: я, коли мав час, її сестра, ко­ли ще в нас не­за­мужня била, і тьоща – коли хто був дома, той і зай­ мався до ві­ку, коли вже за­брали в садик. То тепер дають по три роки по догляду за ді­тинов, а тоди не да­вали. Тоді може три тижні побула дома – і на роботу. Спо­­­чат­­ку по змінах, те­пер уже зміни не треба. То був завод воєнний, режимний, там по пропусках – і до нинішнього дня. І робить у Росію ті плати до сього­д­ ніш­­­ньо­го дня. Є там і друге, но вона робила іменно на тих печатних платах для по­д­водних лодок, для машин сейсмологічних, шо слідкують за землетруса­ми. УА: А можно спросить – какого Вы года рождения? ПК: Я – 55-го. Я родився разом із Гітлером в єден день – 20 квітня 55-го ро­ку. Самі зна­мениті люди в áпрелі ся рóдили. [Сміється.] УА: А когда начали петь в ансамбле?

150

Відпущення

ПК: Я скорше начав співати, як говорити. Я із цим ансамбльом співаю з 86-го року. Склад мінявся, но керівник і я – ми разом із 86-го року. Нестор Маль­­чицький7 і я – заслужені працівники культури, і єден – заслужений ар­хі­ тек­тор України. УА: А в вашей семье кто-то еще был музыкальный? ПК: В мене і няньо, і мама співали в церковному хорі, прекрасно співали обоє. І дома співали. Телевізора не було, була лем радія (на радіоточку ка­же­мо галя). Я, наприклад, по галі тілько чув два рази спі­ванку – і вже на­па­­м’ять знав: Гнатюка, Со­ “коли сиділисьме вечорами ло­в’яненка, – ті наші старі спі­ваки, Діана Пет­ дома, то співали – колядки риненко. Я всі – і дівочі спі­в анки, і мужські ся вчили, в основному отак спі­вав. Правда, в нас дос­та сильний був учи­ восени, як тепер, коли вже тель співів, вчив нотну гра­моту. Я, коли в шко­ польові роботи зроблені. ” лу пішов, в нас був піо­­­нерсь­кий хор, а я ще піонером не був, росту не­в­еликого, і всьо рав­ но мені галстук в’я­зал­и, і я солістом у хорі був. А моя сестра, стар­ша на п’ять ро­ків, тоже в хо­рі співала і каже вчительові: «Не беріть його», – бо вона велика, спі­ває зза­ду, а я малий спі­вав спереду. [Сміється.] Ну а потім, коли сиділисьме вечорами дома, то співали – колядки ся вчи­­ ли, в основному отак восени, як тепер, коли вже польові роботи зроблені. Ба­ба моя много знала старих колядок, мама – свої знала, шо з дівчатами ся на­вчили, а няньо знав свої, бо там хлопці другі колядки ко­лядували, – і я то всьо знав. Ня­ньо при­йшов не з того міста, шо моя мама, ну, жили у бать­ківській хаті моєї мами. На даний час в нас у селі в основному колядують од­ну ко­ляд­ку – «Звізда яс­на», і всьо. А я знав 16 ко­лядок, таких, шо туй не зна­ли, різних. А спі­ванок на­пам’ять знав десь 100–150. УА: Всі записані? ПК: Тут лем 18 є, а так я напам’ять знаю. Ми коли концерт даєме, то двітри години співаєме, – і пісню не повторюєме. УА: В Мукачево виступаєте? ПК: Да, он в неділю маєм два концерта. УА: А дети поют?

Нестор Мальчицький – заслужений працівник культури України, голова Му­ка­чів­сь­ кої «Просвіти», керівник самодіяльного народного фольклорного ансамблю «Рус­на­ки» Му­качівського міського Будинку культури.

7

Петро Куцкір

151

ПК: Приходила вчителька із музикальної школи, та тут мало вчила, а так уже не ходили, та й залишили. Вони спочатку грали у вокально-інстру­мен­­ таль­ному ансамблі обоє, і обоє співати знають, но а тепер лишили, всьо. УА: А Ви в музикальній школі не вчилися? ПК: Нєт. Я музикальну школу не мав. Тоди треба було платити, а справа в то­м у, шо зароботьки тоді були не ті. Мама робила в калхозі: за цілий рік, за тру­д­одні, шо вона проробила, я пам’ятаю, я в школу вже ходив, дали їй пач­­ку – сто рублів... Двадцятьлітрову корчажку вина і десь мішок крумпів (кар­тош­ ки) – за цілий рік роботи. А няньо ходив, де годен був найти ліпшу ро­боту. При Хрущовові йому в 61-му році дали першу зарплату 30 рублів, то ня­ньо на­ раз ся уволив, казав: «Як ми будем за 30 рублів жити?» А то тоді гро­ші, у 61-у ро­­ці була реформа тота грошова, і при Бреж­ нє­ви вже були зарплати більш-менш. Я па­ “Бабка моя, забрали в неї м’ятав, шо няньо задоволений був, коли при­ вшитко, пошла в калхоз йшов Бреж­нєв – легше жит­тя пішло. робити, бо мусив іти в Бабка моя, забрали в неї вшитко, пошла в калхоз, то пенсію мала кал­ х оз робити, бо мусив іти в калхоз, то пен­ 12 рублів...” сію мала 12 рублів, – і хватало їй на всьо – йой, така довольна була! Тому шо в нас земля була, баб­ка знала продасти черешні, сливи, оріхи, – в нас було всьо, і крім того, са­ дила фасолю та лопатки. Знаєте, шо то – лопатки? Ну, стручки фасолі молоді до­ки. То ходила продавучи ще й фасолю, горіхи. Я, малий дітвак, іще ходячи до школи, пам’ятаю, коли начав ходити транс­ ­порт, перший автобус – «курник» на нього казали, такий малий га­зон­чик. Я в’я­зав два гаті-кошари – такі заплечні кошари8 в нас є, черешень нар­вав’єм, ба­бі і мамі, в’язав’єм два ті кошара на біциглі9 і з Лавок пішком на бе­­зар’єм в’юз, і ми з бабков продавали разом черешні. «Поїдь зо мнов, бо ма­ти не хоче йти», – то я з нев ті два кошара доручав пішком у Мукачево. Я вже в школу май­же ходив, коли начав ходити в нас автобус, і перші мої заняття, десь у 63-м або 64-м лем електрика була – доти горіли керосінові лампи. Я в пер­ший клас пі­шов у 62-му році, то я ще при лампі уроки робив. УА: І до войны в 39-м тоже не было электрического света? ПК: Та де! При Совєтському Союзі лем світло ся появило у нас у селі. В Му­­качеві було, а в селах при лампах люди сиділи. Газ в 76-му році балонний у нас у селі появився, а доти – всьо на дровах, всі люди з ліса на плечах тігали. Ко­­ли були канікули, то змагання такі були між нами і сусідовими – хто біль­шу

8

9

Гаті – кошара (русин.) – кошик. Біциглі – велосипед (русин.)

152

Відпущення

копицю наносить дров. І колись ми йшли один за другим – кавалькада та­ка, чо­ловік 5-10, і з Мукачева в нас по лісови доріжками бігали спортсмени, тре­ні­ рувалися. Я кажу: «Шо ви хлопці бігаєте! Беріть дрова везіть». Вони взя­ли тоті дро­ва, але не могли тягнути так, як ми: ми – дітваки, школа, а то та­кі вже після армії або перед армією хлопці, займалися спортом. Потягли де­кілька метрів: «Вот это треніровка», – но далі тягнути вже не хотіли, бо не мог­ли. УА: А что за всю жизнь самое тяжелое было? ПК: Хтось скаргує на армію, а я дуже прекрасно годен був служити в ар­ мії. Я був учився в Дніпродзержинську півроку, на батьківщині Брежнєва, там Бреж­нєв ся родив, потім служив’єм в полку дальше у Краматорську, До­нець­ка об­ласть. Так ся файно відносили до нас. Я грав у духовому воєнному, спі­вав у во­­кально-інструментальнім ансамблю. В Дніпродзержинську і в Кра­маторську майже всі говорили по-руськи, там може десь один ся найшов та­к ий, прапорщик, або офіцер, шо знав українську мову. Вони дуже файно ся від­но­ сили до нас, до мене, просто обзивали бандером, хотя вони не знали, в нас Бан­дера не був, Бандера – Тернопільська-Івано-Франківська область. Но я ся на них не обіжав. За два роки, служачи в армії, я по-руськи не го­во­рив, бо їм ся любило, як я говорю по-нашому. [Усміхається.] Був’єм у Прибалтиці з дружиною, то прибалтійці неважно до руських від­ но­силися, а я по-нашому там говорив і до нас в Прибалтиці прекрасно від­но­ силися. А дуже тяжко було тоді, коли ся розвалив Радянський Союз. Нос­ тальгія була всьо равно, най каже хто што хоче, бо то якось був уклад зроб­ лений. І я пам’ятаю ті часи, коли мої хлопці якраз такі, шо всього їм тре­ба – в шко­лу ходять і вже такі доста дорослі, а я роблячи в ПТУ іщем по­дробляв на дек­ількох місцях, і то лем ми могли собі дозволити «Раму»10 ку­пити, хліба мало н­ам ­ астити, і в редчайші случаї – м’ясо, або шось такоє було. Ті часи були такі, што дуже тяжкі, доки я не узяв за свій рахунок, пошов’єм у Чехію спеціально, аби заробити грошей – думав’єм, шо вже протягну ноги із цима заробітками. УА: А що допомагало у важкі часи? ПК: Та в мене сім’я дуже дружна, дружина дуже розумна, розуміє всьо, бо є такі, шо начала би гризти чоловіка, ош ти такий-сякий, а вона навпаки – під­ тримка. Сини тоже розуміють, підтримують, ну і тьоща з нами – і вона 31-го р.н., до сьогоднішнього дня по хазяйству робить. Крім того, коли я в Му­качево був, я дорослих дітей учив 18-річних, а їх не мож лишити на пару хвилин са­ мих, вони відразу ся розбіжать, як я не прийду вчасно на роботу. А жінка тоже по змінах ходила. І тьоща дітей в школу, в са­дик водила, і по хазяйству. В нас в се­лі біль­шість дружні, не є в нас так, як наприклад, я пі­ду за границю, там має

10

Рама (англ.. Rama) – бренд компанії Юнілевер, під яким продають спреди.

Петро Куцкір

153

дітина 18 рокув – всьо, йди в сторону, йди собі заробляй. Ми єден другого підтримуємо до сьогод­ніш­нього дня. Прийде син з невісткою із своїма дітьми, то моя дружина знає в сітку напаку­в а­т и, да­в ай курочку тобі заріжу. Ми держеме і свиню дома – маємо сала, солонини, то­го, шо на Великдень в нас святиться – шовдер, – тот окорок із свині задній. Я не говорю вже за яблука, виноград і всьо остальноє – треба да­ти – най діт­вак має. УА: Мы хотели бы ещё взять историю жизни из женщин старого по­ ко­­ления, может Вы нас со своей тёщей познакомите? ПК: У нас тут, відколи я туй у селі, сама старша жінка мала 102 роки. Того року в нас було четверо, котрі мали більше 90 років, і всі за єден рік померли. І тепер у нас самі старші у селі є люди 22-го ро­к у. Тут у нас мужчина жиє в центрі 22-го ро­к у, і єден іще в Череївцях є мужчина, і жінка, но вона лежача. Є в мене тут “...в мене сім’я дуже 28-го року учи­телька – Полянська Анна Анд­ дружна, дружина дуже рі­ївна. Її чо­ло­вік помер, він був директором розумна, розуміє всьо, бо є школи у Свалявсь­ко­м у районі. Во­на ро­дом такі, шо начала би гризти звід­ си, но ми де­який час жили в Сва­лявському чоловіка, ош ти такийра­йоні і там пра­цю­ва­ли, во­на то­же і ди­рек­то­ сякий, а вона навпаки – ром, і заучом би­ла. Має двох синів: єден син – підтримка.” професор, а дру­гий – хворий. У три роки мав менінгіт, жиє з нев. А той – про­фесор у Чер­ нів­­цях у Медичному універ­си­теті, завкафедри, доктор медичних наук, хі­рург. А дружина його тоже доктор медичних наук, кардіолог-терапевт. Її бать­ко по­ мер у 94 ро­ки. Держали по дві корови при Радянськой владі, її бать­ко в 92 роки в мене на кирті косив. Це такий дід був... но в 94 помер. Його лю­бима їда була мо­локо, сир, масло. [Говорить по русинськи.] УА: А какой бы Вы хотели видеть жизнь через 20 лет? ПК: Я відколи себе пам’ятав, то усе бим хотів видіти краще життя, бо я не ви­дів, шоби йшло на покращення. При Радянській владі все нам світлоє бу­­ду­ щєє Хрущов обіцяв, до 80-го року – комунізм, далі Брежнєв нам обіцяв. Я, на­­приклад жалів за Андроповим. При Андропову началося наладжувати вшит­ ­­ко, начала якась була дисципліна. Бо в нас я, їжджачи по Європі, див­ля­­чи­ся на їх­ню демократію, то наша демократія нарівні із тов демократієв – анар­­хія: ро­ бить ко што хоче, розказати никому нич не мож, кожний собі на са­­мо­плив ли­шений. При Андропові звідали: «Ти што туй робиш? Ти де маєш те­­пер бути? На роботі». А зараз робота не є, люди шля­вуться куда хочуть, вкра­­де тобі ку­ рицю, по­дзво­ните в міліцію – а хто буде глядати ту єдну ку­­ри­цю. А мєлочєй не биває, всьо ся складує з мєлочєй. Порядка не є, і я не виджу, шо є стрємлєніє

154

Відпущення

до ліпшого. Був час, коли лю­ди вже в ейфорії були, коли Ющенка за Пре­ зидента в нас обрали, думали, шо всьо, от тепер ми вже собі зажиєме, – а не тут то би­ло. УА: А если бы Вы вот с завтрашнего дня – Президент Украины, что бы Вы делали? ПК: Треба аби розійшлося так: працюєш – маєш, не працюєш – не маєш. А в нас хто не працює – той має, а хто працює – тот жебрак. Треба порядок у се­бе зробити, а не так: міліонер не платить податки, а котрий жебрак заробив 20 гривень, то в нього хочуть 40 податку взяти. Юлій Цезар казав: «Хлєба і зрє­ ліщ», а у нас лем зреліща дають, а хліб – нє. Горстка троє-четверо людей роб­ лять з тих мільйонів [населення], шо самі хочуть. УА: Я іще хотіла спитати про молодь: чи є можливість у молоді вчи­ти­ ся? Чи є молодь, яка хоче повертатися? ПК: В нас більш-менш молодь держиться в селі, но справа в тому, шо те­ пер усі стремляться мати вищу освіту, а хосен11 із тої вищої освіти нульовий. Те­пер тоту, шо вони вищу освіту здобувавуть, то не вища освіта. Тепер мо­жеш купити любий “...мєлочєй не биває, всьо дип­лом за вищу освіту, можеш купити собі, ся складує з мєлочєй.” шо я доктор наук, кандидат, раніше треба було ся на то вчити. Крім того, вивчиться – і шо він буде в селі робити? Муй син кончив медичне училище, робив у лікарні. Ну міг ся вчити, бо цей професор – мій друг, котрий у Чернівцях. Він каже – най іде син учитися туда. А скільки треба, щоб вивчитися на лікаря? 9 років. Він не за­­хотів ся вчити. Но закінчив цей університет Мукачівський на між­народний ме­неджмент. То чим ся буде занимати в селі? Шо буде мененджувати тут, між­ народне? Куда йому іти? І він занявся своїм бізнесом. Другі позакін­чу­ють вищі навчальні заклади – і де їм в селі, чим ся займати? На земли люди на­ші пра­ цювали до Радянської влади, бук­валь­но всі. Було такоє, шо тільки няньо з ма­ мов виділи, шо дитина розумна, хо­че ся вчи­ти – то вчилася. А так виділи, шо не дуже – 4 класи “А тепер на земли робити коньчив, читати, пи­сати ся на­вчив, і робив на нико не хоче, вже земли. А тепер на земли ро­бити нико не хоче, полишали, бур’янами вже полишали, бур’я­нами поза­р остало все. позаростало все.” Крім того, в нас не бу­ло роз­па­ювання – у нас рад­госп працює – АПТП «Бо­бовище». Всі зем­ лі заросли бур’янами, рад­госп на ладан ди­ше – трак­­тора не є, ма­шини не є, до­помоги дер­жавної не є. У цілому сві­ті сільськоє гос­по­дарство дотаційно є, а

11

Хосен (русин.) – користь, успіх.

Петро Куцкір

155

в нас хочуть на ньому заробити. Жебрак ви­рос­­тить пше­ницю, у нього за без­ цінь візьмуть – і продавуть тако йому уже втри­­до­рога. УА: Нє, ну а гіпотетично, якби, наприклад, взяти звідкись техніку, то взагалі є кому на землі працювати, чи в принципі молодь уже не хоче? ПК: Уже не є – уже молодь не буде робити на земли, бо так учать, у нас на­правлення такоє – нашо дітвакови туй старатися шось робити, коли він ба­ чить по телебаченню студента, 19 років, який уча­чися у вищому на­вчальному закладі роз­бивать джіпа за 150 тисяч доларів. Утки он узяв джіпа і розбив уже в 19 років, а я на земли бу­ду ся копати? Ліпше пуйде та буде гля­дати со­бі таку організацію, аби пуйти та вас обо­бра­ти, мене перестати та за­брати гроші, як ко­ли буде робити на земли. Крім того фільми ці, шо по­казують, як достойно жи­вуть рекетьори з бандітами – тягнуться в тоту сто­рону деякі. Ну з села не ду­же іще много, но городські вже. Я учачи своїх дітей у ПТУ – то в мене ви­ ходили або міліціонери, або рекетьори з мої групи. Училися на столярів, а – єден міліціонер, а другий рекетом ся займає. УА: В Мукачево? ПК: Та не в Мукачево, в нас Європа велика, не проблема зробити візу шенгенську – та пуйти на дорогу встати в Словакії, в Мадярщині. Для того, аби привучити цю молодь до роботи, то знадобляться сотні рокув, бо вони за пару рокув не будуть робити. Ну шо ся поміняло на доброє через 20 рокув, після Союзу? Справа в тому, шо екологія наша уже тоже не та, шо била. Ми всі садеме до нинішнього дня помідори, вогурки, і всьо остальноє. Декілька років воб­ще во­­гуркув не било – якісь дожді падуть, не знаю што, заводи такі кислоти ви­ пус­­кають. А тепер де­кілька рокув не є пара­ди­ чок12 (по­мі­дор) – всьо пропадає. А то, шо про­ “...продавуть на базарах – да­вуть на базарах – модифіковані про­дукти... І модифіковані продукти… І шо буде че­р ез 20 рокув з тими діть­­ми, котрі шо буде через 20 років з їдять все, шо їм дають? Ковбасу сю, м’я­со тото тими дітьми, котрі їдять на­­дутоє, і ті овочі, і фрукти. Ті, што дома ви­ все, шо їм дають? ” ро­щуєме, їдять, то може ше шось бу­­дуть мати, а то коли дітина їсть всі продук­ти, шо во­ни да­ ють, дітина має 4-5 ро­кув – а в неї цироз печені. Шо вона, пи­ла? І таке про­­дук­ ти дають... А де є контроль? Аби набити свої кармани міль­йо­нами і всьо. УА: Что нужно, чтобы село возродилось?

12

Парадичка (русин. з угор.) – помідор.

156

Відпущення

ПК: Знаєте, в першу чергу треба розбудувати інфраструктуру. Бо їдучи за гра­­ницю я позирав, які дороги, як всьо блищить і сіяє – і тоді могло би се­ло ся на­­­ше підняти. Газифікація ся робила при мені, в 2003 році, то я ще в 2003 ро­ці ду­­мав, шо то буде нарощуватися, нарощуватися, тай буде в нас усе добре. Ка­ жу, дів­чата, прийде такий час, шо туй до вас будуть приходити з Єв­ропи від­по­ чи­вати. Таку дорогу зробеме сюда асфальтову, будете приймати в себе на кирті німців, французів, голландців, прийдуть до вас сюда відпо­чи­вати: лісок, чис­та вода, свіжоє повітря. Це би було актуально не лем для сво­го села, а для всіх, якби розбудова була – дороги би були прекрасні. Вуличне освітлення я й так поробив після того, як єм став головов сільської ради. Тре­ба зробити та­коє нарівні, як у Європі – побудувати коло ліса декілька та­ких котеджів, аби мог­ли сюда люди приходити відпочивати, аби люди мали робочі місця, аби з се­ла не вті­кали, а навпаки, розбудовувалося село. Мож­ли­вості такі є, але тре­ба на то капіталовкладення. Справа в тому, що в нас не дають – інвестори би били, найшли би ся, но в нас не дають розвинутися, в нас, наприклад, хтось хоче при­йти вкладувати сюда в нашу державу – у ньо­го зразу податки просять, у нас ко­рупція полнєйша в державі, вони не впус­тять­­сюда інвестора, доки їм не за­ платять, доки отступноє їм не дадуть. Оце всі треба дозволи дати, шоб люди мог­ли інвестиції вкладувати, якби зробити так, як у Китаю є – вишша мі­ра наказанія за корупцію. А в нас за корупцію во­обще нич! В нас на Україні ка­ жуть: кедь ти украв тисячу гривень – ти зло­дій­­чук, якшо ти вкрав 10 тисяч гри­­вень – ти злодій, а якшо ти вкрав мільйон – ти уже міліонер. Я вчора зустрічався в Мукачеві із німцьом. Він каже, що в них кризи уже дав­но нема. У нас планувався ріст 0,5 %, хотя би 0,5% – так тоді ми вже би бу­ли за­рахували, шо то нормально. А в них ріст пошов – 3,6%, шо нико ся не спо­ді­ вав. А в нас лиш на словах. А ми того рівня не знаю чи колись досягнем. Хо­тя на­ші люди – самі працьовиті люди в світі. Бо німець так не буде пра­цювати, як в нас. В мене кум поїхав на постійне місце житєльства в Ні­меч­чину. І він мені ко­ли приходив, то казав, шо у них в Німеччині лиш руські нім­ці роблять 8 го­ дин – оці, шо прийшли із Радянського Союзу. А німці вже по 8 годин нико не ро­бить, мають 4 – 6 годин. Йому доста. Йому не треба 8 го­дин робити, він від­ робив, йому заробітної плати тої доста. А наші хочуть побільше грошей, роб­ лять, каже, 8 годин. А в нас таке коли буде? Я, на­приклад, роблячи головов сільсь­кої ради мушу робити від тємна до тємна, і так не годен звести кінці з кін­цями, хоть люди кажуть, шо в нас, голів сільсь­ких рад, дуже велика за­ро­біт­ на плата. А другі, хто не має ше й такої за­ро­біт­ної плати – то існування, а не жит­тя. У нас не є середнього класу і не бу­ло ни­коли, у нас лем є супербагаті і жеб­рота. 90% бідняків, а від сили 3 % тих су­пербагачів, ну і 7% багачів. А 90% – жебрач, в тому числі і голови сільських рад. Може є десь самодостатня сільська ра­да, котра не жиє на дер­жавних до­таціях, там може шось і краще. А коли в ме­не не є ни завода, ни фір­ми, я маю власних надходжень до 20%. Про шо

Петро Куцкір

157

говорити, коли в мене біль­ше 80% – сільська рада дотаційна. Не дадуть суб­вен­ цію – можеш закри­в­а­ти всьо. Хотя в нас в свій час більш-менш село жило. Два садики були, бу­ли дві початкові школи, тепера є початкова школа, і середня шко­ла. В нашу се­ред­­ню школу ходили з сусідніх сіл, бо всього декілька шкіл бу­ло в Му­ка­чівському районі. Лі­карня була, а тепер лиш лабораторія загальної прак­­тики сі­мейної медицини. У лікарні тій була своя земля, шо вирощували та­­кой для се­бе, для лікарні, свої овочі, фрукти, по 4 свині держали – тепера ни­ чо­го не­має. На нашій території ве­ликий був радгосп, 6 тваринницьких ферм, те­пера не є ни корови. Я коли при­йшов головов сільської ради, било в ме­не в на­шому селі 186 коров, тепера десь 29 чи 30 – люди не хочуть тримати. Для чо­ го? Він труд такий вкладує, а мо­локо дешевше, як мінеральна вода. Мінеральну во­ду не треба ни виро­щу­вати, ни кормити, ни чистити з-під ко­рови, а молоко де­шевше, як вода. А людей кормлять молоком, не знати з чого зроб­леним. Якоє то молоко, котроє по півроку ся не портить? І якоє то масло, кот­ро ся не пор­ тить? При Ра­дянському Союзі у вітрині стояло масло, і воно че­рез два тижні по­жовкло, ку­пили – треба було викидувати, бо воно гіркоє ста­вало, настоящеє ко­ров’ячеє масло. А тепер масло стоїть роками, нич йому не є. З чого те масло ви­робляють? Ко­рів не треба, нашо? Нашо вкладувати в сільськоє господарство, ко­ли мо­жеш зробити з ничого, з якоїсь хімії і заробити? Колись при розпаді Радянського Союзу я всім казав: Україна – аграрна дер­­жава, промисловість не на такому високому рівні, як у других державах. Мо­­же ми зразу не будеме мати всі телевізори, автомобілі, но м’ясо, молоко, хліб у нас буде навалом безплатно. Но не тут то било. У нас навіть хліба, мас­ла, м’яса не є. Автомобілі – закордонні, вшитко закордонноє. І знаєте, нашим чи­ нов­никам ліпше брати з-за кордону, як давати дотації свому громадянину. Бо з закордону йому ще отступноє дадуть, взятку, лем бери нашоє. А тут тре­ба вкла­дати, бо всі знають – для того, шоб виростити, заробити на ньому не мож­ на, лем треба вкласти. У Франції, наприклад, посіяв гектар пшениці, йо­му пла­ тять 80 євро, за то шо лем посіяв. Коли забрав – йому по 200 євро платят за зер­но. По скільки держава продає – не важно. Вони купують у гро­мадянина, аби він міг робити і далі сіяти. Вони знають, звідки взяти ті гроші і дати, аби лю­д­ина ся розвивала, а в нас нє. В нас, наприклад, якшо зерно стоїть 1800 гри­ вень тонна, то вони хочуть забрати у фермера по 300-400, а про­дасти тому же фермерові за 1800. А вони мали би в фермера купити хотя би за 2 тисячі, а лю­ дям уже продавати за 200-300, аби могли люди жити і міг ся фермер розвивати. В нас всьо навпаки ся робить. За польськоє м'ясо бу­дуть платити, бо йому да­ дуть взятку за то, якшо ти з поляками ся договорив за доставку паро тисяч то­нн того м’яса не­якісного, шо пес його не хоче їсти, а ми їме. То він взятку за то достав. А наш фермер хоче на розвиток нові гроші – йому ж треба сіяти, йо­­му треба техніку. Чомусь Американські фер­мери півсвіта кормять, а там 5% за­н яті в сільському господарстві. А в нас, наприклад, у селі, 105% заняті

158

Відпущення

сільським гос­­подарством: в нас учитель учить, медик лікує, а після роботи йдуть на по­ле – і так не годні прожити нормально. УА: И чтоб нам вырастить таких президентов, которые бы забо­ти­лись и о своём селе, и о других селах, что нужно делать сегодня? Как такие люди – честные, заинтересованные, патриоты най­дут­ся? ПК: Справа в тому, шо якби ся така людина найшла, аби зробила для лю­ дей то, шо я вам кажу – він би був до смерти Президент у нашої державі. На­ші люди вже знають, шо обіцянки не виконуються. А якби була така лю­ди­на, шоби начала робити шось для людей – він би був пожиттєвий Пре­зи­дент. А в нас лиш бу­ “...в нас учитель учить, дуть вибирати, і обіцяти, і хвалитися – та у нас медик лікує, а після ріст. Який ріст? Ку­­да і в кот­ру сторону, крім роботи йдуть на поле...” інфляції і подорожання про­дуктів? Сто­яла рі­ со­ва ка­ша 8 гривень, а на другий день вже 12. То був ріст. Та то по­нятно, тільки в кот­ру сторону! Гречка була 11 гривень, на дру­гий день вже 15. А пенсія на 20 ко­пійок піднялась. Через 20 років уже людей не буде – не доче­ка­ють покра­щен­ня, а взагалі їх не буде. За один рік померли ті лю­ди, які в ме­не були старі, но вмер­ли в мене скільки людей, шо має 40 років, 35, 50 – не від хо­рошого життя... УА: А если б Украина в Европейский Союз вступила? ПК: Хто маленько розуміє, той знає, шо в Євросоюз аби йти, то має бути ін­фра­­структура. Там є пункти, які ми зобов’язані виконати. В нас Конститу­ ція – пуста бумажка. Конституція шо, виконується? Конституція перша має пра­­ва громадян захищати. Да, нас би можна пустити в Євросоюз, та Єв­росоюза би не було [сміється] – була би наша так звана де­мократія. Доки в го­лови сільської ради туа­ “...надії завжди були на лє­та в кімнаті не буде, доки не буде каналізація молодоє покоління, бо всі в се­лі, інфраструктура розвинута, дороги, всьо бачать у ньому, шо то остальноє, – який Євросоюз? То сміхотворенно, буде продовжувач кращих то всьо балачки. Я маю друзів у Словакії, в традицій.” Ма­дярщині, го­лів сільських рад, то я шо, не ви­джу, як то має бути?.. УА: Пан Петро, что бы Вы молодому поколению пожелали, чтобы эта жизнь все-таки изменилась? Не хотят они такой жизни, и сво­им детям тоже. ПК: Ви знаєте, надії завжди були на молодоє покоління, бо всі бачать у ньо­му, шо то буде продовжувач кращих традицій. Студенти піднялися в 90-му році – в 91-му, і то началося міняти. Но просто, для того, аби молоді на­чали

Петро Куцкір

159

робити так, як потрібно, то їх уже тепер треба переучувати і направлення да­ вати, настанови, як має бути. А в нас мо­лодь зовсім для життя не підготовлена. І, див­лячися, в якому ми тупікові, даже не зна­ву, як молодь із цього вийде. Ми – ще старої за­калки, то якось тягнеме, а молодь шо? Шо далі буде? Катаклізми, колапси? [сміється] Я не знаю, як ви будете жити. УА: Ми щось придумаємо. ПК: То треба думати вже. УА: Вже ж думаємо...

Святослав МЕЛЬНИЧУК Вдома у пана Святослава, м. Чернівці 5 липня 2010 р.

Святослав Мельничук – ветеран УПА. Народився 13 вересня 1926 року на півдні Ру­­ мунії, де його батько працював, коли Буковина увійшла до складу Румунії. На Бу­­ ковині батько-священик піддавався тиску з боку керівного духовенства за не­зго­ду взяти румунську національність. Батько брав участь у національно-виз­воль­­них змаганнях в лавах армії УНР 1918-1921, а тому, коли прийшла радянська вла­да вирішив не ризикувати безпекою сім’ї і виїхав з нею до Німеччини на хвилі ра­­дянськонімецьких домовленостей про повернення німців додому. У воєнний час митрополит Огієнко забрав сім’ю священика на Холмщину. Саме там, по­ба­чивши дощенту спалене польською Армією Крайовою українське село, Свя­тослав ви­рішив піти в УПА. Вже з 17 років воював з нацистами та Армією Кра­йо­­вою на Холм­щині, а зго­ дом – з енкаведистами. 1945-го, після облави, пора­не­ного Свя­тослава взяли в полон і заарештували. Був на волосині від страти, але на­то­мість його на десять з половиною років заслали у Воркуту. 1955-го звіль­ни­ли з каторги. Повернувшись додому, він знову здобув середню освіту, потім – про­фе­сійну. Викладав у школі музику та співи. Здобувши вищу освіту, викладав у куль­тосвітньому училищі. Засновник хору «Гомін Буковини», співзасновник «то­ва­риства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка», засновник і голова братства ОУН-УПА. Одру­жений, має сина та онуку. Святослав Мельничук – СМ УКРАЇНА АКТИВНА – УА

СМ: Я народився в Румунії. Батько був вимушений виїхати туди і там пра­ цю­в ати, шоби вивчити румунську мову, бо Буковину зайняла Румунія. Він пра­цював біля Плоєшті1 на нафтових роз­робках.

1

Ploieşti (рум.) – місто на півдні Румунії.

Святослав Мельничук

161

Батько поступив на теологічний фа­к уль­тет, бо учительську роботу не давали укра­їн­цям. У 30-му році батько закінчив його і ді­став першу парафію в селі Веренчанка. Але спра­­ва в тому, шо тоді вимагали, шоби кож­ний священик чи учитель записувався руму­ном. Батько не хотів, то за це він довго не тримався в селі – “...в 40-му році батько його старалися ті, шо керували духовенством, мусів думати про своє витіснити. Якщо траплялися кращі умови, то життя: він добре розумів, він йшов у друге село. що його будуть Ну і звичайно, шо в 40-му році батько му­ арештовувати і вивозити сів думати про своє життя: він доб­ре розумів, на Сибір...” що його будуть арештовувати і вивозити на Сибір, бо був учас­­ником визвольних змагань, і рано чи пізно це виявиться. Тоді на Бу­ковині було багато німців – на Роші2 і в де­яких інших ра­йо­нах. Гітлер зі Сталіним домо­ви­ли­ся, шоби всіх німців від­ пустити в Німеч­чи­ну. А наша ін­телігенція доб­ ре знала ні­мець­ку мо­ву. Так ми виїхали в Ні­ “Так ми виїхали в меч­чину – вся ро­дина. Німеччину – вся родина.” А вже з Німеччини в воєнний час мит­ро­ полит Огієнко забрав нас на Холм­щину. Там поляки нападали і нищили українську інтелігенцію з 42-го року – це була Ар­ мія Крайова3 (АК). В 42-му році напали на батька – чудом спасся, з Божою по­ мощю не розстріляли. Ну а батька паралізувало, і ми віднесли його у лі­карню при монастирі, польському. А польські монахи і священики відносилися до хрис­­тиянина, православного священика, ду­же добре – не було там ворожнечі по­літичної. Ми тоді звернулися знову до митрополита Огі­єнка, і він вже дав інше село на Холмщині, не­д алеко від міста Гру­бешів4. Там другий раз на­пала Армія Кра­ “Ми тоді дали собі клятву, йова, але там вони вже па­ли­ли села повністю і шо дальше терпіти не тільки тому, шо вони українські. Палили, уби­ можна – здамо екзамени вали, хто по­­паде під руку. Ми тоді дали со­бі достроково і підемо в клятву, шо дальше терпіти не можна – зда­мо українську партизанку – екзамени достроково і підемо в українську Українську Повстанську пар­­тизанку – Українську По­встанську Армію. Армію. Це був 44-ий рік.” Це був 44-ий рік. На той час – село Роша в передмісті Чернівців, тепер – мікрорайон у м.Чернівці.

Armia Krajowa (пол.) – збройні сили польського підпілля під час Другої світової війни (1939-1945).

4 Hrubieszów (пол.) – місто у східній Польщі, за 5 км від сучасного кордону України. Упро­довж століть було центром українського життя у південно-східній Холмщині. У трав­ ні 1946 у Грубешеві відбулися сутички між УПА, польською Армією Крайовою та ра­ дянськими і польськими урядовими військами.

2

3

162

Відпущення

Здали екзамени, і брат попав у одну сотню, я – в іншу сотню, по зв’язку. Я за брата і за себе попрощався з батьками, пояснив, шо ми йдемо в Ук­раїнську Повстанську Армію захищати українські села від Армії Крайової і ні­мецьких фашистів. Брат загинув 1947-го року на Волині і там похований. УПА вступила в бій з Армією Крайовою, так, шо вигнали і поляків, і нім­ ців, навіть була один час створена так звана Закерзонська республіка. Фак­тич­но управляли УПА на Холмщині і Підляшші. То недовго було, але було. Потім був вишкіл у старшинській школі. Так сталося, шо в кінці наших за­­нять була зрада, і був бій. Нас було три сотні курсантів. НКВД в першу чер­гу хо­­тіли штаб захопити, і їм це вдалося. Я також був учасником того бою. Наша сот­­ня була в цей час в іншому місці. То не було ду­же довго. Три дні ми були ві­дір­вані від зв’язку. Стояли на стежах, війсь­ ко­ва дис­цип­ліна була. Якісь маленькі запаси “Три дні ми були відірвані ма­ли – трош­ки сухарів, а так, то їли насіння з від зв’язку. Стояли на буку, їли ожи­ни, – то шо при­р ода давала. А стежах, військова потім отри­ма­ли наказ змінити дис­локацію. дисципліна була. Якісь 1 січня я вже був на Буковині. Прийшов маленькі запаси мали – до командира, дав документ, і мене назначили трошки сухарів, а так, в сотню, де якраз треба було командира взво­ то їли насіння з буку, ду, по-українськи чоти5 – 32 чоловіка. Але їх їли ожини, – то шо ше треба було вчити, то були новобранці. Ме­ природа давала. ” не відправили у Вижницький район, сказали під час зими вишколювати, а весною мав при­ йти на відповідний пункт, шоб знову з’єднатися з іншими сот­нями. І знову – зрада. І був нерівний бій – на нас напали війська НКВД: 7 чо­­ло­вік загинуло, а реш­та почали здаватися. У боях під Берегометом6 я був ранений і попав до них у плен. Тут же у то­ му селі Бергометі зразу хотіли повішати мене, і я вже знав, шо маю померти. Але з району, з Вижниці подзвонили, щоб мене доставити туди. Як по­дзвонили з району, то зразу в мене помили рани, перев’язали [посміхається] (а я був в но­гу і в руку ранений), і відправили в район. А там вже всьо – про­токол, і без суда не можна. Там я заслаб на тиф. Черевики в мене солдати вкрали, кинули якісь по­сто­ ­­ли. А опісля, як побачили, шо я вже виздоровляю, раз та й ноччю ви­кли­кали ме­не ніби назад на слідство. А то була вес­на, мокро, болото: ті по­сто­ли пі­рвані, но­ги на­мочилися. Він мені дав пару питань та й вже не в лі­карню ме­не, а в ка­ меру. А тут знов в мене температура. Але хлопцям, які бу­ли там, – також наші хлоп­ці, але місцеві, – їм приносили узвар, і вони мені да­вали його, і я ви­лі­ку­

5

6

Чота – підрозділ сотні УПА. Берегомет – селище міського типу Чернівецької області.

Святослав Мельничук

163

вав­ся – молодий організм по­бо­­ров цю хворобу. Опісля з Вижниці від­пра­ви­ли в Чернівці, а в вересні судили: дали 20 ро­ків каторжних робіт і 5 ро­ків по­збав­ лення прав. У шахту направили, на шосту шахту у Воркуті. Ше тоді не було батарейок шах­­тарсь­ких, а була лампа Вольфа: горить, а як стукнув добре – вона за­га­си­ла­ ся і ти вже нічого не бачиш, що робити. При­­­ хо­диш з шах­ти – лазні не було, митися не бу­ло “...в вересні судили: дали як: такий чорний, брудний – у їдальню, і так у 20 років каторжних робіт тій одежі йшов спати. і 5 років позбавлення прав.” Лишили мене якось наверху нести і по­да­ вати дерево у шахту – таке до­сить довге, на 3-4 метри. Блатні, зеки – ті шо за крадіжки, за вбивства сиділи, во­ни разом з по­лі­ тич­ними були. Але вони завжди мали кращі роботи – то їхні люди були. Він був та­кий досить добрий, нормальний, а я худий – він ме­ні дає той тяжчий кі­нець, а сам бере легший. А я не міг підіймати. Ну ше там мене побив бригадир [смі­ ється], але якось так, що менше-більше ви­три­мав. Це було вже недовго, бо я з кожним днем все дуже й дуже слаб – дистро­ фія у мене була. Ну а доктор Штарк взяв мою особову карточку, з якої взнав, шо я гімназист і каже: «Знаєш німецьку мову?». Я кажу – «Вчив». Та й пе­ре­ки­ ну­лися пару словами, і він виписав мене до лікарні, – то називалося оздо­ров­ чий пункт, ОП. І там дві неділі шо давали? Вівсяну кашу. А вівсяна каша укріп­ лює організм. Потім знов пішов у шахту, але вже працював кріпильником, а коли за­слаб на діарею, мене поклали в лікарню. Після лікарні знов працював у шахті, а че­ рез якийсь час, 1950 р. перевели у шахту №1, де працював у бригаді під­земного за­лізничного транспорту. 1955 р. мене звільнили і я пішов у бригаду бу­ді­ вельників фінських будинків. Воркута розросталася. А через рік прийшов указ з Москви, що я можу вертатися додому, і такі, як я. Дехто ше лишався, шоб за­ робити гроші. А я трошки мав, написав до татової сестри листа, чи во­на прий­ ме мене. Вона відписала, шо я можу приїжджати. Ну, радості було багато, шо я вже нарешті вдома, на Україні. Почав пи­сати до тата й мами, вони на той час переїхали в Канаду. Там тато працював свя­ще­ ни­ком. Менша і старша сестри також були у Канаді. Шось мені трошки ви­сла­ ­ли – якусь одежу. Я почав трохи співати в самодіяльності. Хотіли мене в школу, а потім в клуб, але комуніст місцевий сказав: «Куди він поведе людей, молодь нашу? В церкву! Він син священика», – і не дозволили, і так мені і не дали роботи. Закінчив я вечірню школу, хотів в уні­вер­ситет, але не дозволили, бо я не мав ще прав (ті 5 років) [сміється]. То я підготовився і поступив в музучилище на хормейстерський від­діл. Я добре співав. Я закінчив третій курс, і з села су­ сід­нього одна дама написала анонім­ку, шо я такий-сякий, і мене виключили.

164

Відпущення

Я, як пережив те, шо мене викинули, то по­сивів трохи за ніч. Я був на нараді в школі, де я працював, а в той час вони зробили в муз­­учи­лищі збори і мене обплювали, шо я такий-сякий бандерівець, не­прав­ду написав в біографії, і всі проголосували виключити. Я приходжу на урок, а мені кажуть учителі: «Ти ви­клю­че­ “...комуніст місцевий ний». То було несподівано... сказав: «Куди він поведе Коли мене виключили – я вже ходив на людей, молодь нашу? ро­боту. В 60-му році женився, а в серпні того В церкву! Він син ж року син народився. 1961-го року працював священика», – і не учителем співів і музики в середній школі дозволили, і так мені і не № 33 в Чернівцях. 1964-го року закінчив муздали роботи. ” учи­­лище в Кишеневі. А дальше 1967 р. по­сту­ пив в Івано-Франківський пед­інсти­т ут ім. Ва­ си­ля Стефаника, на музично-педагогічний факультет. Закін­чив його, як хор­ мейстер і викладач по вокалу, співу. Дуже багато співав у самодіяльності. Опісля я той паспорт з Воркути загубив чи хтось украв. Як зробили но­ вий, то вже не було таких проблем; бо в першому паспорті було таке, шо на­віть не хотіли мене прописувати у Чернівцях. На­ віть, як я женився – не хо­тіли про­писувати “В мене збирався тут ці­­ лий рік. штаб Руху. [Посміхається.] Я закінчив інститут і перейшов у культ­ Інші боялися, а я кажу: освітнє училище викладачем. Ви­кла­­­дав гар­мо­ «Нічого, приходьте».” нію, сольфеджіо, музграмоту, теорію музики, і так дальше, ру­мунською і українською мовою. Але прийшов рік пенсії, я два місяці по­пра­­­цю­вав, і пішов на пенсію. Хоч мене просили: «Лишайся», – бо я був на­став­ни­ком гру­пи, керівником і вихователем. Але я не хотів, пішов на пенсію та й всьо. В 89-му я вже був в Русі7. В мене збирався тут штаб Руху. [Посміхається.] Ін­ші боялися, а я кажу: «Нічого, приходьте». В 90-му році я ство­рив хор «Гомін Бу­­­­ковини». Поступово хор почав виступати в те­атрі, на всяких свя­тах, які ро­била наша орга­ “...живіть дружно.” ні­зація, Рух. Та й завжди я готовив ті пісні, які бу­ли заборонені ра­дянською владою – на сло­ ва Шевченка і інші, народні. З колядками ходив до лю­дей – то люди просто бу­ли в захваті, але ті гроші на церкву йшли, на від­родження української пра­ вославної церкви. Хор успішно виступав в Рівному на фес­ти­валі «Партизанські ночі» в с. Бе­ ли­луя Іва­но-Франківської области, в Румунії (провінція Банат), на всіх по­гра­ ничних за­ставах Буковини і багатьох селах нашого краю.

7

Народний Рух України – громадсько-політична організація, заснована 1989 року.

Святослав Мельничук

165

УА: Пане Святославе, що би Ви на прощання сказали до всієї молоді України, які настанови нашому поколінню? СМ: Любіть народну пісню, любіть українців, друг друга і живіть дружно. Не беріть приклад з наших пращурів – не до­пускайте міжусобиць між ук­ра­ їнцями, а єд­найтеся в єдину силу, шоб ця єди­на сила мог­ла розбудовувати на­ шу неза­лежну са­мостійну Україну. І я вірю, шо при­­йдешні по­коління по­збу­д уться цього зла, “...єднайтеся в єдину шо є серед українців – шо кожний хоче бути силу, шоб ця єдина кня­­зьом, ке­рівником, вож­дем. Ми через це ду­ сила могла же багато втра­тили. Ба­жаю, щоби сучасна мо­ розбудовувати нашу лодь від­ки­нула всі по­гані риси, нажиті за всі незалежну ча­с­и укра­їнс­ьк­ им на­родом і розбудовувала на­ самостійну Україну.” шу прекрасну ук­ра­їнську державу. УА: Дякуємо Вам!

Тетяна БОЙЧУК Вдома у пані Тетяни, м.Чернівці 5 липня 2010 р.

Тетяна Теодорівна Бойчук народилася 1926 року на Буковині. З 15 років брала ак­ тив­­­ну участь у національно-визвольному русі, була зв’язковою УПА. Через свою діяль­ність була заарештована і засуджена до 5 років тюрми. Через амністію звіль­­­­нена завчасно. А далі були роки заслання, разом з родиною вона потрапляє в Си­­бір. Там Тетяна Теодорівна одружується, виховує доньку, працює на ма­шин­но­му за­­воді (єдина жінка на заводі, яка працює за чоловічими спеціальностями), до­­по­ма­ гає переселеним землякам влаштуватись на засланні. Але при першій на­­годі по­­ вертається в Україну, де все доводиться починати спочатку. І їй це вда­­ється...

Тетяна БОЙЧУК – ТБ УКРАЇНА АКТИВНА – УА

ТБ: Бабусі мої ніякої політики не знали. Це були просто багачки. Дід один у Канаді був довго, звідти долари привіз і вони були обеспечені. Мамина ма­ма вдома наймичку мала, вона не пані бу­ла, але ґаздиня на всю. А друга баб­ця, тато­в а ма­ма, “...дуже набожні були. ще більше поля мала, він ше багатший був. Дід мого тата їздив в Сест­ р а мого та­т а за сина поміщика ви­йшла Єрусалім три рази. А в ту за­між, бідну поміщик не буде брати. пору то ж не літали, Так шо вони з багатої родини, але дуже а треба було якось на­­­­божні були. Дід мого тата їздив в Єру­салім добиратися.” три рази. А в ту пору то ж не літали, а треба бу­­­ло якось добиратися. Як вони до­биралися, я на­­віть не маю уяви. Десь потягами, десь кінь­ми їхали, брички робили... А там вже Сре­диземне море, то перепливали парохо­дами.

Тетяна Бойчук

167

Дід був дуже набожний. Але помер він рано, щось в 54 роки. У нього була епі­лепсія. Вони (бабці і дідусі) політики не знали, це вже мій тато політикою зай­­нявся. Мої родітєлі були борці – і тато, і мама. Хоч в селі вони жили, але по­­літикою занімались, за Україну боролись весь час.... За часів Австрії якось тихо було, не було організацій, шоб повставали. За Австрії була свобода, діти вчились на українській мові, не на німецькій, чи яка вона там в Австрії. Німецька лиш була як друга мова, але вчились во­ни всі на рід­ній. Може й тому не було всяких повстань. А вже за Румунії, ті вже дуже... При­йшли і по­чали заселяти своїх колоністів в селах. І вже по­тім по­чалися ці... дві­женія, ці рухи (я укра­їнських слів так скоро не під­би­раю, бо на од­ній мові вчи­лась, на другій мові вчи­лась, а на сво­їй рідній – прихапцем, тіль­ки то, шо з книг по­тім читала, з літератури трош­ки шось знаю). В 30-і годи Румунія була, а вже з 41-го до нас радянська влада прийшла. Ру­м уни дуже збиткували з українців. Жандармерія приходила, переривала всьо, шукала і дуже били, так били, як радянські. І я виросла тут. Десь у десять років я вже чула, шо йде борьба за Україну, за вільну Україну. Ми чули про голод в Україні, у нас на Буковині цього не було. Батько виписував з Івано-Франківської об­ласті (вона тоді була ше Ста­ні­ славська об­ласть) усю літературу. Там можна було писати українською, а ру­му­ ни не да­вали. Тато ви­писував, бо він був ру­ко­ во­­ди­телем драмкруж­ка в селі (по всій области “Десь у десять років я вже їх запрошували) і під цею маркою він вів свою чула, шо йде борьба за по­літичну орга­ні­зацію – «Українські націо­на­ Україну, за вільну Україну. ліс­ти». Так було до 40-го року. Ми чули про голод в В 40-у році прийшла радянська влада, Україні, у нас на Буковині ареш­­­тували людей. За моїм татом гна­лися. Тут цього не було.” гра­ниці близько, вони знали, шо шпіонаж пра­ цює, то тільки но­чами «чорний ворон» їздив і лю­дей забирав. Батьки не спали цілий рік до­ма. Ото працюєм – і на полях, і коло худоби, а ночью, як тільки стемніє, всі йдут в скали (в нас такі підгір’я є). І там не тільки мої родичі були. То смі­ялись, шо як роса випаде – «чорного во­ ро­на» не буде. І тоді, в 41-у вже почалася війна. Без бою Буковину здали. Тут бої не йшли – йшли бої в Галичині. Одні пішли, а другі зайшли. І мадяри тут були, і хто тіль­ ки не був, але бою кривавого не було. В 44-у румуни вернулися, ті са­мі жан­ дарми вернулися і була біда. Батька лишили громадянства. Признали йо­го пер­соною... нон ґрата. І він пішов до Степана Бандери. Мені п’ятнадцять років було, а братові сімнадцять. Ми господарку вдома ве­­­ли, а батько вже був в УПА, від 41-го. Нас дуже жандарми мордували. Каж­­ду ніч нападали на дім, чи батько не вернувси. Так одного хлопця зв’яз­ко­вого в нас удома вбили. Він прийшов на зв’язок.

168

Відпущення

Мама тут збирала гроші, вона була головою женської ради, зі своїми жі­ ноч­­ками збирали гроші, бо всіх ж треба було обути і одіти. Хто нам давав? Нім­­ці? Вона збирала гроші і переправляла туда, на сухопутню границю, в «Січ». Але це довго не велось. Учебка пройшла, й німці потребували в Степана Бан­ де­ри підписати договір, що ми воюєм з ними, на їх боці. А шо нам, українцям, за то буде? Степан Бандера тоді сказав, шо нам потрібна тільки воля. Якшо бу­ де вільна Україна, значить ми йдем, якшо вільної України не буде, значить ми підписувати не будем. Ну де ж німці дадут волю Україні? Вони за цю зем­лю гриз­лися. Мельник підписав, а Степан Бандера не підписав. Його тут же ареш­т у­ вали, в той самий день, і відправили в лагеря. Замість нього другий був, але вже підпільно всьо було, всі хлопці по лісах розбіглись. От звідти пішло УПА – Українська Повстанська Армія. Це вже Шухевич всіх збирав по лісах, по горах. Бо всі порозбігались: кого розстріляли, хто втік. Так образовалось УПА і так при­йшлось нам, дівчатам, зв’язковими бути... Повстанці самі ж не могли ходити, взнавати, а то ж треба якусь операцію ро­­бити. Тут треба було взнавати всьо, коли це буде, як це буде, хто там бу­де. При КГБ був батальйон з наших хлопців, котрі винюхували і видавали нам, дівчатам, а ми дальше передавали. За ніч маєш піти й вернутись, шоб тебе ніхто не замітив. Як ра­йон великий, то і три, і чо­тири зв’язкових бу­ло. Зв’язкова знала по­ло­ “При КГБ був батальйон вину району. Скільки про­­відників було, скіль­ з наших хлопців, котрі ки боївок – стільки і зв’яз­­кових. Кажда боївка винюхували і видавали ма­ ла свою зв’язкову, а то й дві. Приходилось нам, дівчатам, а ми ду­же важко. дальше передавали.” Запроданців було дуже багато, шпіонів. Був­­ші комсомольці, післані в УПА, добралися до проводу. Вони всьо винюхували, взнавали і видавали. І так я довго не про­ три­­мала, 44-45-й. В 46-у, після Нового року мене вже продали і прийшли ареш­ тувати. Стра­шенно били, мучили, страшенно... Я не видала ні одної людини. Але якось, коли хлопця вбили у нашій хаті, мені п’ятнадцять років було, ру­­мунський жандарм підійшов і я почула той метал. Шо може молоде дів­чи­ тисько думати, коли п’яний тобі стріляє в голову? Я тоді багато всього зна­ла, хоть мала була. Дуже підслуховувала всьо. І я сказала, що аружіє в дуп­лі, коли він мені цей метал приклав, а він п’яний, ледве на ногах три­мався... А жити хо­чеш, аж-аж-аж! П’ятнадцять років. І я шо знала, то всьо виказала... То верба пуста була в воді, а всередині сухо. В тому дуплі повно аружія бу­ло. Хлопці готовили си до повстання. Бо вже чули, шо іде війна, шо скоро ні­­мець нападе. Вінтовки вони замотували в церати, замазували салідолом і хо­ ва­ли в дуплі (я це всьо підглядувала, бо брат старший їм помагав). Повне дуп­ло­

Тетяна Бойчук

169

того аружія набили. Верба серед води стояла, хто там здогадається, шо в тій вербі. Туда ніхто ніколи не заходив. А це я вислухала і я випалила. Але жан­ дарм п’яний був, і переводчик п’яний був... І той питає: «Шо вона каже?», а пе­реводчик йому: «Та шо на вербі груші виросли!» А я казала, що в вербі ару­ жіє є. І жандарм мене вдарив, я як заверещала! Впала на шось, бока дуже по­ би­ла. А тут якраз почалась стрільба, того хлопця найшли на чердаку. І уже ли­­шили мене, забули про мене! Тут же мама так подивилася на мене і каже: «Ти! Ти запроданка!» – з такою ненавистю, шо мені краще би була і куля, чим я оці слова від мами почути. Це мене вразило... Мама дві неділі зо мною не говорила. Я йшла до Дністра то­питись з тої болі. Іду і плачу. Взиває мене моя подружка та й пи­таєси: «Ти ку­да йдеш?», я кажу: «Йду до Дністра втоплюся». – «Та як! Та ти шо, дурна? Та це гріх». Одним словом, вона мене налякала і я вернулась до­до­му. То й вона зі мною додому прийшла та й мамі розказала моїй. Мама так по­дивилась, взяла обняла мене і сказала: «Ти – теля на мотузку. Тіпаєшся то ту­ди, то сюди. Раз ти така ненадійна, значит не під­слуховуй і не дивись нічо». От з тих пір я “...з тих пір я пішла пішла зв’язковою і склала при­сягу. Коли ме­не зв’язковою і склала ареш­т ували у 46-му році, я сказ­ала, шо ні­чого присягу. Коли мене не скажу, шоб те­пер мене ку­сочками різали... арештували у 46-му році, я Коли б’ють, то кричиш таким диким го­ сказала, шо нічого не ло­­­ сом, шо сама боїшся свого голосу, свого скажу, шоб тепер мене кри­­­­­ ку. Б’ють шомполами так, шо тіло тріскає, кусочками різали…” ко­­­­жа тріскає... Два шомполами б’ют, а ти ле­ жиш плашма, руки зв’язані і так тебе колотят. Ні­чо, я за місяць відійшла, а мала вмерти. Ме­не кинули вже на бетон, шоб я вм­и­­рала. Ду­же роз­били мені жовч, кров бризгала, не бу­ло вже де бити і в одній со­­­рочині кинули ме­не на бетон. Але на другий день через амністію випустили жінок, у яких були діти до 14 років. Серед них була моя тьотка. Її посадили за хлопців, шо квартирували у неї. І вона зразу до моєї мами пішла і каже: «У нас у камері була юрістка і ка­ за­­­ла, що Таню б’ють, що чула, як та кричала від болі. Казала передати її мамі, що завт­­ра амністія, будуть випускати людей. А прокурор округу у Львові та­кий, шо як­­шо хто тайну видаст, шо робить КГБ, він розстріляє собствєними ру­­ками без су­да, такий кат». А тітка каже: «Як такий кат, а шо він поможе їм?», – «Та він їх так перелякає, шо вони в штани напустять». «Треба їхати, – казала тьотка, – мо­­­же вона ше доживе, може спасем, бо вона вже лиш хропіла рано, горло за­ ки­­­піло від крику». Тим поїздом, шо тьотка приїхала, мама поїхала до Львова. У десятій го­ди­ ні мама була вже у Львові. Приїхала, а прокурор нікого не приймає. Вона по­ ча­­ла плакати, кричати і люди зійшлися на той крик. А тут прокурор іде на

170

Відпущення

ро­бо­т у і питає: «Сьогодні неприйомний день, товарищі, чо ви тут?». А та сек­ ре­тарка його говорить: «Вот жєнщіна з Черновіц приїхала і каже, шо доч­ка у неї при смерти, дуже її побили, а вона невинувата, вона дуже велику зда­чу да­ ла, і хліба сверх норми, і дуже працьовита – все для Радянської влади, для фрон­та». А він: «Ну ладно, раз уже з Черновіц прийшла, давай». І мама зайшла в кабінет і стала йому розказувати. Він одразу подзвонив у Чер­­нівці. Мене повели в іншу камеру, де тільки дві жінки були. А я така страшна, ро­том жовч ішла, коли печінку били, жовч тріснула... Вся в крові засохлій. Тут при­несли води і мене ці дві жінки в камері почали мити, клали мокрі тря­почки, шоб мене домити, бо все панцирем стало. І аж потім ці жінки мене пі­знали. Це була моя тьотка, двоюрідна сестра тата, і жінка голови нашого се­ла. Тьотка моя аж обімліла. А ця жінка переоділа мене, прийшла врач і ска­зала, що у мене дво­ стороннє запалення. І так мене спасли. Я подумала тоді, шо якшо мене так лічили, то хтось ся поклопотав. А моя тьотка каже: «Та це ніхто, крім твоєї мами, не міг зробити. Це твоя мама з Ма­ те­рі Божої коралі зніме, як треба». Думаю, може, і правда мама? Вже ко­ли по­ тім на волю вийшла, то взнала. Моє діло сім місяців йшло, а вони мали право тільки шість місяців мене до­­­питувати. Того вони так били, їм вже зарплату не давали. Слідчий жалівся, шо уже два місяці без зарплати через мене, називав мене, а потім каже: «Я для тебе маю подарок». І він витягнув зошит, повний пісем повстанських. Сестра 12 років мала, але патріотка була, увесь клас її мав ті пісьма, у каждого уче­ника був такий зошит. Там були намальовані наші стяги синьо-жовті, і гас­ла: «Слава Ук­раїні! Героям Слава!». Я як подивилась на той зошит, то чис­то пропала. Ду­ маю, Боже, вона ж у нас була сама менша, вона така була пе­ще­на, шанована. Я уяви­ла, шо її так б’ють, як мене... Але сестра сказала, шо це мій зошит. І я при­ зна­ла, шо це правда. У 49-му році я вийшла з тюрми, моя стаття попала під ам­ністію. Я получила статтю за агітацію, а мій зв’язок з бандерівцями так і не до­вели. Родину за той час вислано. Тата раніше за мене арештували, в 44-у році, а мене – в 46-у. Брата розстріляли. Він в УПА був. Його розстріляв прово­ка­тор, бо у бою не могли, не попадала в нього куля, він як зачарований був. То за 25 тисяч той провокатор його просто з кулемета розстріляв. Зрадників бу­ло ба­гато, які лакомились на гроші. До речі, маю причетність до трьох пам’ятників в районі, де я родилась. Один хрест поставили на тому місці, де наші хлопці впали і серед них мій на­ речений був. Зробили хрест там, де мого брата розстріляли і поховали. І пішла я на висилку, де родичі вислані були. Це була Молотовська область, в сторону Солікамська. Там уже дальше тайга-тайга... Желєзна дорога тільки до Солікамська доходе. Там я працювала на машзаводі, чотири спеціальності

Тетяна Бойчук

171

здобула. Не то шо я така смекаліста чи така грамотна, але я й не дурна була: пра­цювала, людям добре робила. Там наших людей багато було, їх діти в садік не могли попасти, їх на чергу на квартиру не ставили, і я дуже їм помагала. А раз я людям помагаю, значить, я начальству надоїдаю. Але начальство бачило, шо я працюю. То вже тут, в Україні, сміялися, казали: «Нічо собі патріотка, да­ же депутаткою була там». Та я городським депутатом була, дивилась, шоб тро­ туари проводили, продукти шоб у магазинах були – це для людей я робила, не для радянської влади. А вже у січні 1966 року по­вернулась на Україну. “Ми давали розписку, шо Моя сім’я мала 40 років тюремного стажу. не будемо претендувати Тато, чоловік і я відбули тільки 24 роки. Поча­ на свої маєтки і землю, лась перебудова, вже почали паспорти давати тільки шоб пустили нас і можна бу­ло вер­т атися додому. Ми давали на Україну.” роз­писку, шо не будемо претендувати на свої маєтки і землю, тільки шоб пустили нас на Україну. Продали дешево будинок, бо ні­хто не хотів купувати, і вернулись на Україну. А сюди прийшли і дуже нас по­невіряли. Лис­ти писали в Сибір, шоб дізнатись, шо ми за лю­ди. Я вже висохла була, переживала, але від­повідь при­ йшла і писало, шо ми були пе­ре­дові люди. І начальник управління сказав мені: «Я б на вашому місці звідтам не по­ їхав. Ви би там виросли. Вас там за людей почитали, а тут вас будуть...» А я ка­­жу: «Не переживайте, я і тут буду людьми». Я на такий же завод пішла, як і там. У мене 5 спеціальностей – куда мене не поставлять, я все роблю. Одна жінка на всьому машзаводі по мужських спе­ ціальностях – токар, фрезеровщик, крановик, шліфовщик... УА: А як Ви познайомилися зі своїм чоловіком? Він з мого села родом і навіть був чоловіком моєї троюрідної сестри. Її ма­ ма і моя – двоюрідні сестри. Так шо ми були, як родина, і на весіллі у них були. А потім зустрілись... Він був станичним в УПА. Після ліцею був в молодіжній організації укра­ їнсь­ких націоналістів. Він і попав за то – 25 років йому всунули. Осудили за­ очно. Я ніколи, мабуть, була б за нього не вийшла заміж, якби не донька. З першим чоловіком я розійшлась, бо дуже спився. Шість років про­му­ чилася. Коли я за нього заміж вийшла, ми у Львові жили. Але мене не при­пи­ сували, я нігде не могла працювати, не мог­ла показатись навіть. Участ­ко­вий кож­ний мі­сяць приходив, то й платити треба було, шоб він мене не видав. Тоді не можна було так без приписки десь сидіти. Але помер Сталін, отримала чистий пас­порт і можна було жити спо­кій­ ніше, тільки не було уже з ким жити. Чоловік спився, ма­ма його дуже пила, і я зно­ву до своїх на ви­силку поїхала. Дівчинці 4 роки було.

172

Відпущення

У той час мій другий чоловік осво­бо­див­ся. Одинадцять років вже відбув, а 14 років йому списали. Він туди вернувся, бо там мама і сестра були вислані. Ми жи­ли в одному бараці. Моїй доньці було п’ять років, подобався їй. Вона бачила, шо він “...я нігде не могла при­­ходив, зі мною говорив. «Бабцю, – каже працювати, не могла мо­­їй мамі, – я так хочу мати тата. От дядя Вася показатись навіть. хо­дить до нас, скажи мамі, хай вона його по­ Участковий кожний місяць сватає». А мама моя каже: «Це такого не буває, приходив, то й платити щоб жінки сватали». треба було, шоб він мене Вона нас посватала. Я зразу не хотіла, по­ не видав.” тім удостовєрилась, шо вона та­ка остроумная бу­ла та шось у нім найшла добре. Він такий су­ровий був, та­кий мощний мужчина, високий. Але наскільки він завіреним зда­­вався, на­стільки він добрим був. Сестра моя троюрідна, перша жінка мого чоловіка, вийшла заміж одразу піс­ля його арешту. І після того ше три рази виходила заміж, від троїх чоло­ві­ків мала дітей. Ми з нею були подруги, так і зостались. Я знаю, шо мій перший чоловік за мене пострадав, його вигнали з партії, мав великі неприємності за то, шо у нього жінка така, націоналістка. Може че­ рез те і розпився. Мама його алкоголічка була, то вона потрошку пила та й йо­­­го поїла. Одним словом, таке життя. Сім’я була обеспечена моїми руками. До­ма не сиділа без діла, людям ши­ла, ви­шивала. Я всьо могу. Вишивали бісером сорочки, то ду­же вони дорогі бу­ли. У нас в родині кожен вчив своїх дітей ро­ бо­ т и. Тато мій ткав, пряв. Зимою ніхто не си­ “У нас в родині дів, всі під куделями пряли, бавовну пряли, кожен вчив кра­­­сили так, як фірма. І я вже ви­йшла на пен­ своїх дітей роботи.” сію, побула рік вдома і знову пішла на роботу.

Володимир ШАРЛЕЙ Чернівецький місцевий осередок МГО «Міжнародний фонд «Взаєморозуміння і толерантність», м.Чернівці 5 липня 2010 р.

Володимир Шарлей народився 1921 року у с. Гребінки, що біля Києва. В дитинстві пе­режив голод 1932-1933 р.р. Закінчив школу, вступив до Київського інституту енер­­гетики. Почалася війна і навчання довелося залишити. Згодом працював на цук­­ровому заводі. Одружився зі своєю однокласницею Людою. Незадовго після цьо­го його заарештували і відіслали спочатку в Бабин Яр, а потім в концтабори до Німеччини. Там пройшов усі кола пекла, мало не загинув внаслідок смертельних екс­периментів, які над ним ставили німецькі дослідники. Але всупереч усьому – ви­­жив. Після повернення в Україну працював в м.Болехові Івано-Франківської об­ лас­ті. Був засуджений радянською владою на 4 роки тюрми. Зараз живе у Чер­ нів­цях. Має трьох дітей та трьох онуків.

Володимир ШАРЛЕЙ – ВШ УКРАЇНА АКТИВНА – УА

ВШ: Я сейчас коротко пробегу свою жизнь. Итак, начинаем с моей семьи. Отец – венгр, мать – украинка. В 17-м году отец попал в плен к рус­ским. Во вре­­­мя революции он находился в плену на Урале. Но когда была по­в алена царс­кая власть, он добровольно перешёл на сторону большевиков и был в от­ ря­де Чапаева одним из младших командиров его дивизии. Потом, пос­ле окон­ ­чания войны приехал в Украину. Он женился на моей матери – ук­раинке, и в 1921-м году родился я. Пережил я в детстве страшный голод 33-го года. УА: А де Ви жили в той час? ВШ: В Гребинках Киевской области, 60 километров от Киева. Потом шко­ ла пошла. Учился, окончил десять классов там же, в Гребинках. В 41-м году

174

Відпущення

поступил в Киевский энергетический институт. По специальности «теп­ло­тех­ ник». А тут началась война. УА: Розкажіть, будь ласка, більше про своє дитинство, власне, про 3233-й рік. Скільки ще було дітей в сім’ї? Як заробляли на життя? ВШ: Нас было сначала двое, потом – трое. Ужас этого голода я никогда не забуду. Нас спасло то, шо отец работал на сахарном заводе, и работающим там готовили обеды для их семей. Семьи их не при­­ходили, но они брали кастрюльку, гор­шо­ “Была такая густая чек для супа из крапивы – это особенно пом­ мучная каша… Давали ню. Была такая густая мучная каша... Да­вали на всю семью на всю семью приблизительно литр. Вот это приблизительно литр. нас спас­­ло от смерти. Мы и выжили из-за того, Вот это нас спасло от что были при сахарном заводе, где отец ра­­бо­ смерти.” тал. Рассказать подробности, как ноги пухли? Я на берег озера ходил и там вытяги­вал такое зелёное... на берегу росло в воде. А там середина белая – эту сере­ди­ну я ел... Труд­­но рассказывать... УА: А скільки вам років було в той час? ВШ: Одиннадцать рокив. Итак, 1941 год, я студент Киевского института энер­гетики. Началась война. По сути, весь институт разбежался. Я уехал в Гре­ бин­ки. Надо вам сказать одну вещь. Отец, один из командиров Чапаевской ди­ визии, был чле­ном партии. Я родился в семье партийного че­ловека, который фа­натично верил в те запо­ве­ди, ту пропаганду, которую распространяли большевики в то “Я родился в семье вре­мя. Да тогда вообще много верили в то, что партийного человека, им говорили. Я тоже был комсомольцем в который фанатично шко­­ле, патриотом, и так дальше. Но после верил в те заповеди, ту кон­ц­­­лагеря в моей жизни резко поменялись пропаганду, которую взгля­­ды на всю политику нашей страны, на распространяли от­но­шения в обществе. большевики в то время. Итак, я вернулся с института у Гребинки. Да тогда вообще много Во­­ен­комат меня моментально призвал. Учи­ верили в то, что им туя, что я с такой семьи, меня не направили в говорили.” от­ряды на мобилизацию в армию, а оставили, как человека, который образованный какойто мерой, при военкомате. Нас бы­ла группа – четыре человека: я – самый млад­ ший и трое старших, ра­бо­та­ющих на заводе и в военкомате. Мы обеспечивали эва­куацию населения – кто хотел или вынужден был уезжать, потому шо по

Володимир Шарлей

175

радио передавали, в га­зетах писали и по рассказам, шо немцы страшно жесто­ кие, шо мучают и так дальше. Мы обеспечивали своих немножко пи­танием. Под­вода, две ло­шади, две семьи на эту подводу – и на Восток. Мои родители, в перву очередь отец, он же ж член партии, занимались кол­лективизацией в 30-е годы. Вы представления не имеете, каким путём их за­ставляли в коллективизацию этих людей забирать. Отец, мать, брат уехали на Восток. А я остался при военкомате. Белая Церковь, 20 километров, слы­шен гул артиллерийский. Немцы подходили к Гребинкам. Нас забирают с во­енко­ мата: подполковника, ещё двоих работников военкомата, главного ин­женера с за­вода и меня. Грузят полную машину продуктов, мы все садимся – и на Восток. Переехали мы через Днипро, проехали полдня и вдруг оста­но­вились. Я уже не помню в каком были селе, или районе, и вдруг говорят: харь­ковское окружение, нем­цы уже там. Всё. Дальше ехать не будем. Шо делать? Я сижу. Они взрослые, я самый мо­ло­ дой. Прошло, может, часа три-четыре, после того известия, как никого на ма­ ши­не не осталось. Полная машина продуктов, я один сижу. Я понял, шо никто уже не вернется до машины... А теперь я вам скажу про одну вещь. Вдесятом классе я познакомился с де­вочкой, её звали Люда. Мы полюбили друг друга. И когда я уезжал, я ей ска­ зал: «Люда, если вы куда-то едете, закопай ад­ рес того места, куда вы поедете, в коро­боч­ку “Люда, если вы куда-то возле черешни в саду, потому шо я все-та­ки едете, закопай адрес того вер­нусь к тебе». места, куда вы поедете, в У меня осталась любовь, это была на­сто­ коробочку возле черешни в ящая любовь. Когда я остался один там, на саду, потому шо я всемаши­­не, я думаю: шо мне делать? Я тогда ре­ таки вернусь к тебе” шил, шо я пойду об­рат­но додому, в Гребинки. Я ещё не сообразил глу­бины своего поступка. Отец – член партии, ко­торый работал по кол­лективизации и нажил вра­гов бес­пощадных. Я – комсомолец, не ак­тивист, но прекрасный спортсмен был. Если бы я глубоко подумал, то, может, пе­ре­менил бы свое решение. Но сила люб­ви, желание об­рат­но вернуться до Лю­ды, увидеть ее, за­ста­вило меня идти пеш­ком, кинув всё. Набрал в платок са­ха­ру с мешка, наивный, и пошёл обратно. Прошёл я через мост, далеко шёл пеш­ком и, помню, где-то я остановился, не­ много передохнул и поспал. По­­том дошёл таки, увидел завод, трубу, вижу – уже недалеко Гребинки. Никаких войск – ничего нету. А там железная дорога, и я решил обойти и пойти по верху, по насыпу. И можете представить, вдруг я вижу – навстречу дви­­­жется армия. С одной стороны насыпа колонна немцев и с другой...а я по се­­редине. Я понял: если я повернусь и начну бежать, меня пристрелят. И ещё, как вам сказать, у меня сахар. Думаю, пропадёт. Я начал быстро есть тот сахар.

176

Відпущення

Не знаю, чем это обьяснить. А потом я всё кинул и начал идти. И вот я впервые уви­дел наступающих немцев 41-го года. Они шли измученные, закачены рукава, с автоматами. Тут же не танки, а какие-то небольшие бронированные машины. Никто на меня даже взгляд не поднял. Никто. Молчат. Я поразился ихним отношением к человеку. Я знаю: говорят, они насилуют девушек, ужасы про них писали, и вдруг я вижу их измученных, а на лице нету никакой злости, ненависти – прекрасные, куль­т ур­ ные лица. Это было моё первое впечатление о немцах. Первое, но об­ман­чи­ вое...Я вернулся тогда на сахарный завод. Жил в семье Люды. Пошёл ра­­ботать. Меня забрали до мастера котельщика помощником, молотобойцем. Про­ра­ ботал я уже где-то месяцев пять, и в конце лета меня вызывают у Со­вет. Ска­­ зали, шо направляют в Германию на работу. Это было первое со­при­кос­но­вение с ними, до этого меня никто не трогал. УА: Ви таки знайшли Люду? ВШ: Они остались. Я в этой семье жил, они меня приютили. Жил и ра­ ботал. И меня вызвали, сказали: «На завтра бери вещи и питание, там ма­шина будет. Вас отправляют в Киев, и вы поедете в Германию, вас целая группа». Куда, чего? Короче, пять раз меня бра­­ли в Гер­ манию. Пять раз я текал из этого, пять раз. “На завтра бери вещи и По­следние два раза – с Киева. Мало то­го, я в питание, там машина по­с ледний раз открыл из другой стороны будет. Вас отправляют дверь и нас человек 12 утекли тогда. А на ра­ в Киев, и вы поедете боте у нас инженер был, толковый че­ло­век, он в Германию, вас целая знал мою биографию и сказал: «Во­ло­дя, тебя группа” они не оставлят. Единственный вы­ход – же­ нись. Ты ж тут один, тебя в первую оче­р едь бу­дут отправлять». И на второй день я с согласия батькив пошёл и зарегистри­ ро­вал шлюб. С завода мне дали рядом в доме двухэтажном на вто­ром этаже ком­натку. Я стал женатый человек. И ничего не помогло. За мной пришли осно­ вательно и предупредили: «Если ты не уедешь, мы тебя арестуем. И отправим куда-то подальше». УА: Це німці були? ВШ: Це ше не нимцы. УА: А хто вас попередив? В Німеччину хто посилав? ВШ: Меня забирала по распоряжению коменданта немецкой ко­мен­да­т уры мест­ная полиция. Булы полицейски и с украинцев. Тут надо вам сказать од­ну вещь. Там у нас лес – двенадцать километров, и там оказались некоторые пар­

Володимир Шарлей

177

тизаны и шо-то ограбили, питание какое-то забрали и скот увели для се­бя. Называли их партизаны, но это такие примитивные были. Этого было до­ста­ точно, шоб приехал целый отряд эсэсовских частей и начали делать чист­ку у районе. Меня предупредили. И вот настал один из переломных моментов моей жизни. У час ночи вдруг в двери – «стук-стук». Люда меня толкнула и говорит, шо кто-то сту­чится. Я сра­­зу догадался, шо это шо-то нэдобрэ. Я почув немецкий акцент в раз­говоре. Уже не полицейские были, а немцы. Я быстро, в одних трусах открываю окно, а тут – «стук», и Люда кричит – «иду-иду-иду». Колы вона по­дошла до дверей, я со второго этажа выпрыгнув в сад. Я сразу поняв, шо во­ны догадаются. Як толь­ ко открыли дверь, так сразу до окна. Я почув як с ав­томата начали стре­лять. Я убежал. Куда деться ночью в одних трусах? А в нас озеро большое, и часть села была на этой стороне, часть села на той стороне озера. Я пишов по бе­регу озера, а там было место такое, где причалюют лодки. Я сидаю в одну из лодок, выдёргую этот штырь, нашёл палку и переплываю на ту сторону озе­ра. Ночь, уже третий час ночи, куда йты? Я ж нэ пиду в хату звонить, сту­чать в трусах. Там був колгоспный кирпичный заводик такой розваленый. Я пишов туда и там сыдив и ждав утра. Утром я побачив, шо с хаты вышла хозяйка. Я йду до нэи, замерз весь. И во­на вдруг побачила мэнэ. Дывыться – голый, у трусах только. Я пидхожу до нэ и говорю: «Я Володя Шарлей, до мэнэ немцы пришли и я утик, може я трош­ ­­ки погриюсь у вас». Вона каже: «Давай, Володя, в хату». Хозяин выйшов и вин меня узнав, го­ “Но я знав, понимав, шо я ворит: «Заходь». Короче го­в оря, завели, на­ на муки-страдания кидаю кор­мили, дали мне одеть­ся. свою Люду. И от я Оставалось одно мне на уме – чем же всё добровольно пишов в за­ к о ­ нчилось. Я хозяйку прошу пусть дочка пи­ нимецку комендатуру и ­дэ туда и узнает, чем всё кончилось. И мож­­­­на сказал: «Я здесь».” ли мне обратно йты до хаты. Вона пи­ш­ла. Че­­ рез часа два-три вернулась. Да, Лю­д у за мэ­нэ за­­брали. Отак. В ту ночь уже было 4 та­ких случая, когда мужчина убегал, вза­­ мен его за­бирали девочек... Люда была пятая. И колы пришла девочка, рас­ска­за­ ла об этом, я поблагодарил их и пишов туда, где причалюют лодки. Сив и на­чал думать, шо же мне делать. И вы знаете, может судьба иначе моя бы­ла бы, ес­ли бы я поступил так, как поступили те четыре. Никто из этих де­в очек, ко­то­рых забрали, не вернулся. Но я знав, понимав, шо я на муки-страдания ки­даю свою Люду. И от я добровольно пишов в нимецку комендатуру и сказал: «Я здесь». УА: Ви думали вони відпустять Люду? ВШ: Да. Воны видпустылы. Колы я зайшов в комендатуру, один сидит за сто­­лом и двое офицеров здесь. Я говорю: «Я Владимир Шарлей. Вы приходили

178

Відпущення

ночью за мною. Я втик, но вы забрали мою жену. Я прыйшов, шоб вы её отпус­ тили, а я в вашем распоряжении». Воны смотрят на меня с открытыми глазами и поражаются. Один дру­гому шо-то сказав по-немецки и он выйшов. Переводчик прыйшов ешё один, спро­ сил, я ли это и говорит: «Да, Володимир Шарлей, це той, за кым посы­ла­ли». И тогда они действительно булы поражены, шо я прыйшов. Но одно­вре­менно тот сказав: «Узнайте, есть ли там такая Люда Шарлей?». Её привели и отпустили, а меня сразу посадили – и на три года. УА: В Німеччину повезли? ВШ: Сначала в Бабин Яр, туда, где евреев расстреливали, а мы засыпали пес­­ком, потому шо немцы отступали. Отак. Эти данные есть в Киеве. Колы я восстанавлював документы, с Киева прыйшло подтверждение, шо я був в Ба­ би­ном Яру. Я не буду говорить, шо там творилось. Потому шо это... Гос­по­ди... Запихують нас человек сорок у машину, которая оббита железом в кру­го­ вую и закрывают все двери. Ну, у меня инстинкт, или ума хватало, я по­няв – нельзя туда, в глубину машины, до дверей надо ближе, до дверей. Почему? На­­­двори сонце – воздуха не хватало... Там была щель внизу, я припав до ще­ли и начав дышать. Колы нас привезли в Бабин Яр, и открыли дверь, я вы­ко­тыв­ся, вы­пав. Двое или трое булы уже покойниками, задохнулися. Но самое страшное, я много читав, фильмы видел, знаю это, колы я вы­пав с машины, увидел, что там стенка такая стояла, окно только, и с оконного про­ ёма лицо, настолько страшное! Вин руку простягает и говорит: «Сыдор, сы­дор, дай!». Знаете шо таке «сыдор» по-украински? Це така торбочка – хлеб там, са­ло, это такэ народнэ название. Я запомнив это название. Это было на­ча­ло Ба­би­ но­го Яра...Там колюча проволка под током. Расстояние не меньше мет­ров 150. Нас всех выгнали, по 5 человек построили быстро, и гусиным шагом ид­ти заставляют. Хорошо, шо я молодой, спортсмен. А там были люди стар­ше 40 лет. И тут же они палками – по бокам и вперёд, шоб не вигибался. Если кто по­дымался – тут же по спине. И человек тут же падал от этого удара. В общем, за­вели нас туда. А там не бараки, а большие длинные погреба и ма­ленькое око­ шечко с той стороны, зарешёчено, и сплошные нары де­ревянные у два этажа. И вот нас, всех этих 70 человек загнали туда. Колы я гусиным ша­гом ишёл, у ме­ня в голове мысль была: а може я вже на том свете. Не може буть, це ж шо-то во­обще страшное. Колы лицо это с рукой протянутой уви­дел, мне показалось, во­но из пекла вышло. Важно то, шо дойшов я. Всё. Бабин Яр закончив. Через 21 день нас ночью под­нимают, целая цепь эсэсовских войск. И не только нас 50, там було больше – целый состав. Нас всех погружают в поезд, закрывают наглухо и поезд уходит. И я поехал. Ну шо вам сказать, единственное, шо в этом поезде було, то шо он

Володимир Шарлей

179

открывался с утра. Нас окру­жа­­ли, давали выйти в туалет и давали воду. Всё, больше ничего. Полторы суток или даже поч­ти двое суток мы ничего, кроме воды, не ели. Ехали в Германию, у Мюнхен. Вот так я попал в концлагерь. Ну, тут то­же свои приключения. По всей ви­димости у меня в организме какой-то импульс к жизни силь­ный. Меня не сломало ничего из этого. Спустя неделю, когда мы были в кон­цлагере, вдруг заходит вечером офицер эсэсовский и человек в граж­данском костюме. По­ строили нас в бараке и он начал проходить. И этот, в граж­данке, смотрит на лица и вдруг по­казывает пальцем на меня и на Сергея из Джан­коя, из Крыма. Рыжий, мощный парень, креп­кий. Я средний такой, но тогда я крепче был. Короче, нас дво­ “По всей видимости их вдруг выводят. у меня в организме Плац, большая площадь. Если со сто­ро­­ какой-то импульс к жизни ны­ бараков смотреть направо – боль­шая вы­ сильный. Меня не сломало сокая квадратная труба, где сжигали трупов – ничего из этого.” крематорий. Возле кре­ма­то­рия – отдельный ба­рак. И нас двоих ведут туда. Я вдруг подумал: не дай Бог в крематорий нас ведут. Нет, нас двоих привели в большую комнату. Бе­тонная ванна одна, бетонная ванна вторая. В одной из ванн полно воды. Под стенкой – длинный деревянный стол, шириной может с четыре метра. На стенах на крючки навешаны ремни какие-то, цепи. К чему они – не знаю. Этот в гражданке ушёл. Офицер стоит с нами. Выходит ещё один в гражданке. Они по-немецки шо-то сказали, офицер ушёл, а нас двоих по­вели в какую-то дверь, а потом ещё коридором. И вдруг мы заходим в светлую большую комна­т у, окна с той стороны плаца, там колбочки якись – ну точно как ла­бо­ра­то­рия. Единственное, шо запомнил – человек в белом халате, лет 50 ему, и вин улыбается. Вот эта улыбка на всю жизнь запомнилась. УА: А чому та посмішка запам’яталась вам на все життя? ВШ: Це улыбка дьявола. Самого настоящего. Вы понимаете, я потом долго ду­мал, он улыбался от того, шо он предвидел два экземпляра для пользования, для экспериментов. Я й не знал, шо такой день будет у меня... Потом ещё один зашёл в белом халате, нас раздели до пояса. Перед этим нас стетоскопом прослушали. Мало шо прослушали, кровь взяли с вены у нас, ну и, главное, улыбаясь, успокаивая. Тогда подхватили под локти, придвинули вплотную до стенки нас. До половины мы раздеты. Я думаю – шо дальше. И вдруг я почувствовал, шо мне на спину шо-то прижали. Сергей рядом, метр коло меня. И я поворачиваю сколько можно шею, чуть-чуть, незаметно глаза скосил и дывлюсь на него. И побачив у него на пле­ че одном и на другом... Вы знаете, шо таке «банка»? «Банки» колысь робылы, алэ це большого размера. Стеклянная такая присоска до тела и там комар. Здо­

180

Відпущення

ро­венный комар. И вин кров сосёт у Сергея. Я цей укол почувствовав один и второй. Они кровь брали. Через минут десять сняли всё. Говорят по-немецки, а нас ни на работу, никуда. Отдельно были. Нас повели, а там две коечки. Действительно, есть достаточно принесли, по два литра супу, и спать. На вто­рый день после того, як комари укусили меня, ночью стало жарко настолько, я вам описать не могу. Внутри как будто бы горело. Прикладую руку до тела, она холодная, а внутри – страшно. Под утро вроде бы забылось, а потом дэсь уже часа 9, вдруг страшнейший хо­лод. Короче говоря, нас подвергли тро­пи­чес­кой малярии. “...нас подвергли Це тянулось дней семь. тропической малярии. Сергей умер. Я ещё стоял на ногах. И дэсь Це тянулось дней семь.” на восьмой день меня отвезли на­ машине в конц­лагерь «Алах», шо рядом с «Дахао». Конц­ лагерь «Алах» – су­гу­бо рабочий, там работали на фирму BMW. Колы меня туда привезли, там не­­мецкий офицер був и человека два – «капов», «локмейстер», главный по бло­кам. Воны подивились на мэнэ и побачилы, шо я стою, но ни на шо не годний. Я себе не бачив, ну а воны побачили, шо я через день-два дуба дам. Но я вы­ жив. Вы­жив. Воны сказали локмейстеру: «Дайте ему ведро, лопату, нэхай соби ходит по территории, бумажки подбирает». Отаку работу мне дали. Представляете? По­ том, колы в блок я пишов и локмейстер посмотрел на меня, я побачив, шо у нього на лице – ужас от того, шо он смотрит на скелет. А там зеркало у нё­го и вин сказав: «Посмотри, посмотри на себя в зеркало». Вы бачилы еги­петськие му­мии? Ото була египетськая мумия. Но я выжив. Выжив. Я мисяць под­бырав, а тогда вдруг прихожу (а я раньше всех приходыв), а локмейстер го­ворыть: «Завт­ра ты направляешься в команду «дикароф». А это команда, которая стро­ ила BMW, бункер «Галя». Бомбы американськие падалы, а раз­ру­шить никто ничего не мог. Тут работали заключенные. Там вже страшно бу­ло работать. И когда вин це сказав, я поняв, шо тилькы мэнэ туда дадут, в той же дэнь ме­ня там добьют. Беру я голку, нитку (у блоке посэрэдыни – параша, же­лезная боч­ка, ночью туда заключенные ходят), подхожу, слюной намочив нит­ку и об борт железный потёр. Прыйшов, сив на нары, заложив ногу, по­дымаю шкуру, про­калую голкою, обрезаю нитку и оставляю всэрэдыни. На утро гангрена, фиолетово-красного цвета нога. Меня даже под руки взяли, шоб отвести, по­ тому шо я ходить не мог. В то утро подошёл врач, и вдруг вин посмотрел, а в меня красный и бук­ва «р» – «русский». И вин подывывся и говорыть: «Ты што, русский?» А я йо­му: «Да, я русский, но я с Киева». – «Вот как? А я тоже с Киева. Де ты жив?» Я йому ска­зав. А вин тоже був студентом. На третьем курсе мединститута и то­­же по­ пав в лагерь. Його там поставили врачом. Не главным, конечно, но вра­­чом.

Володимир Шарлей

181

Ну и в нього симпатия до мэнэ. И тоди вин, колы побачив оту ногу, го­во­ рыть: «Не волнуйся, порядок, всё сделаем». Мэнэ забирают через полтора-два часа после того, як привели санитары. Мэнэ положили, одын сив мени на но­ гы, другый – на груды, лицом сюда, никакого ж обезбалюющего средства не­т у. В одном месте ешё шрам есть. Прорезают мэни в двух местах кожу, про­пускает вин бинт и оставляет. И вин говорыть: «Если гангрена не под­нимется выше – выживешь. Но если будет повреждение – тоби только укол да­дут. Потому шо но­гу отнимать нихто не будет, а укол дадут и ты спокойно отдашь Богу душу». А я вже на це йшов, я вам скажу. Другого виходу для мэ­нэ нэ було. Ну и вы представляете, на второй день вин прыйшов, подывывся и го­во­ рыть: «Ты живучий». Начало заживать. Оце две больших неприятности в моей жизни, которые произошли у Гер­ мании у концлагере. Я нэ буду вам подробностей рассказывать, это пер­вый перелом в моей жизни. Второй перелом, колы я вернувся из Германии на свою Родину. Отут я поняв ше одно. Знаете, як я освободывся с концлагеря? Колоною нас повели, загнали в бо­­лото. Стоишь – и медленно вода выходит. И вот тысяч три людей загнали на эту долину, не оставили ни есть, ни воды – ничего, кругом оцеплено всё эсэ­ совскими подразделениями. И на ночь оставили. Представляете? Мы сил не малы, мы пройшлы вже километров 15 пешком и загнали нас сюда. Ся­дэшь – мокро робиться. От слабости падаешь, засыпаешь, а на утро не про­сы­паешься. А утром лежат и вже нэ встают. То очень страшно. И надо отдать должное: два са­молёта американские обнаружили нас – мы вси в полосатий форми, об­ наружили и быстро улетали – через минут 20-30 снова при­ле­та­ли. Немцы знали, що вси мы здохнем на цёму болоти. И тут они побачилы, шо их обнаружили, кинули нас и ушли! А мы остались одни в Тироли, голодни, страш­ни и змучени. Ну тут, я вам скажу, тоже страшнэ началось – грабёж немцев, котори там жили. УА: Що було в Радянському Союзі? ВШ: На Советский Союз вернувся я. Пишов учиться. Отец – член пар­тии, уихав за семьёй на Урал. Я, комсомолец, был арестован. Работал в воен­ко­мате, исторически честен, можна считать – патриот советского строя, по­этому мне пас­порт дали. Никому не давали, а я получив паспорт, и поихав в Киев! На тре­ тий курс! И через год, в 46-м, закончив. Но колы я закончив и столкнувся с приёмом на работу – отут я поняв, шо такое советский строй. Есть бланк и ты пишешь автобиографию. Но даже в этом бланке был во­ прос – был ли ты за границей? Должен ответить – дэ був и шо там делав, кто с твоих членов семьи був. Я ж, дурак, всё это заповняв. И нидэ мэнэ на ра­боту не брали. Тогда я поняв и начав лгать! Писал, шо був на оккупи­р о­в ан­ной

182

Відпущення

территории, работав на сахарном заводе, шо пришла советская власть у 43-м, я по­сту­пив учиться, закончив, и всё. Никто, видать, не проверяв это дело. И тогда только я полу­чил работу, направывся в Болеховський соле­за­вод ин­же­ нером-техником. Но тут я стол­кнувся с другой вещью! Мэнэ, как патриота, так сказать, «сво­ “...в этом бланке был го» советского человека, образованного, сра­зу вопрос – был ли ты за вер­­бують у команду, ко­т орая работает по границей? Должен борь­бе с бандэровцами. ответить – дэ був и шо Вот у Шустера була передача два месяца там делав, кто с твоих назад, и везде воны ссылались на бумажки, а я членов семьи був. Я ж, по­д умав, чому вы не позовёте человека, ко­ дурак, всё это заповняв. торый там був, борьбу видел сво­ими очима, И нидэ мэнэ на работу видел, шо творила советская власть... не брали.” Ты должен был напысать заяву и по­с ту­ пить у колхоз, не хочешь – отак за го­лову, за волосы брали, и об стол; покуда не окровавлят – тогда и под­писывай. И под­ пи­сывали. Там в Болехове, Долине их называли «Банда Ор­ли­ка». Це був отряд бандэровский, людей, которые воевали против немцев и против советской власти. Их поймали, застрелили. В лесу нашли блиндаж, шесть человек было за­стрелено. А як узнать, хто воны? Советская власть должна знать. Вона была пси­хо­ логически очень сильно подготовлена. Знали, шо воны из этого района, за­вез­ ли их у Долину и биля церкви застрелили! Скажить, яка мама выдержит, колы вона знает, шо если вона признается, шо то её сын, их всех отсюда мо­ментально уберут. Отут я подумав – какая жестокость! Кто ж так делает! Шоб на таких не­ чело­веческих чувствах выявлять, кто какую симпатию мае к советской власти. И вже на второй день их там и близко не было. Всю семью, всех выво­зили. За шесть километрив было наше пидшефнэ село – Танява, там я работав на заводе. Мы там тоже сталкивались с бандэровцами. В один прекрасный день на базаре в Болехове энкаведисты заметили блузки из парашютного шёл­ ка на женщинах. Моментально кинулись туда в село! И начали спрашивать – дэ вы взяли цэй материал? И оказуется месяця два назад два парашютиста спус­тились. Воны ушли, их нихто нэ бачив, но люди побачилы парашюты боль­­шие, эти парашюты забрали, из них пошили себе блузки. Шо советская власть делает? Вона всё село, до единого человека, окружи­ ла – на ма­ши­ны, на вокзал. Всё село було вывезено до единого человека – як ко­рова языком слизала. И нихто не знает, дэ воны дилысь. Спрашивается – шо во­ны вынувати, шо во­ны пошилы соби блузочки? Мэнэ не принимали на роботу, покуда я не начав лгать в автобиографии, и колы мэнэ послалы сюда в Болехов, я побачив, как относятся к людям – я сам

Володимир Шарлей

183

столкнувся с неправдою, с ложью. Я побачив наскольно наша система отвра­ ти­тельна. И колы в Черновцах, уже работавши, я допустив недостачу на скла­ де – мэнэ судили по статье «Злоупотребление служебными обя­за­тельст­вами»! И прокурор спрашуе: «А дэ вы булы? Вы нэ булы в армии... во вре­­мя войны». А я го­ворю: «... военкомат, концлагерь Дахау...». «А дэ вы ра­б о­­та­ли?» «Самолёты ре­мон­ти­ро­ “Всё село було вывезено до вав». Вин говорит: «Ты же враг на­рода». На­ единого человека – звав мэнэ врагом народа. Я говорю: «А шо я як корова языком слизала. дол­жен був делать? Я ж не мог бы ина­че». «Убе­ И нихто не знает, дэ воны ­жать». Я говорю: «Как я убегу? Лагерь окру­­ дилысь.” жён про­в олокой под то­ком». – «Надо бы­ло кинуться на ток и убить себя и вы не бы­ли бы пре­­да­телем Родины». Советская власть засудила ме­ня на три года. Отак я про­ йшов ещё тюрь­му. Черновицка тюрьма. Там я ше й отработав. Я про политику не буду говорить во­обще. Я хочу одну вещь только ска­ зать, шоб вы, молодые, знали. Сейчас в Украине идет страш­ная борьба, борь­ба­ идеологии, а главное – борьба по уничтожению укра­инской нации, укра­инского народа. Вы “...для того, шоб да­же не можете подумать, шо значит утвердить уничтожить нацию, надо в Консти­т у­­ции наравне с украинским языком забрать её язык.” русский – это значит: для того, шоб унич­то­ жить нацию, надо забрать её язык. И вин будэ забраный, если только это установится. А потеряв язык, народ теряет обычаи, свою веру и рассасётся. В истории были финикийцы, такой народ – дэ вин дився? Вин рассосався пос­ле захвата Персии, бо потеряв свий язык! И такого народа нет! Отак и с Укра­­иною – будэ какая-то Малорусь, смесь, винегрет... Но украинца нэ будэ! По­этому, я не молодой, а вы взрослые, думайте об этом и заботьтесь о том, шо­ бы сохранить украинский народ. УА: А з Людою що трапилося? У вас була сім’я чи діти? ВШ: Трое детей. Один в Новосибирске, способный, талантливый, витра­ жист. Другая дочка у Вильнюсе. Третий в Черновцах. Вин уже на пенсии. Трое внуков. Люда умерла. 21 год, как она ушла. УА: Ви більше не одружувались? ВШ: Не. Але у мэнэ есть женщина. Я года два був один. Мужчина один на­ ­ инает пить, я пить нэ хотив, бо знав: если начать пить – цэ вжэ всэ. Мо­ло­дая ч жен­щина приехала с села, в нэи нэма квартиры, ничого, я предложив ей ком­ на­т у, шото материальное, а главнэ – шо в хате будэ чисто. В неи дочка своя и я не один – я додому приду – в мэнэ двое молодых. Но это не жена моя.

184

Відпущення

Вот такая моя жизнь. У мэнэ есть ше дви мечты. Мэнэ нэ интересует, скилькы лет пройдэ, но я знаю – я должен дожить ещё до этих двух вещей. Пер­­­вая моя мечта исполнилась. Прилетает с Америки в Москву самолёт, и с не­­го сходит бывший посол Америки в Советском Союзе, Гариман. Я дывлюсь те­­левизор, а диктор говорит – этому человеку 89 лет. Но важно то, як вин ишов. Вин ишов строй­но, нэ горбывся, лицо ум­ного интелли­гент­ного человека, и я думаю: “...бэрэжить свою Во­лодя, за­пом­ни, такый ты должен быть в 89 Батькивщину, бэрэжить лет. Я дождал­ся. свою нацию, иначе вы её Но есть ещё две мечты. Я дожив до их. Но потеряете – а это самое их я нэ буду вам говорыты. Але я ше раз вам страшное. ” го­в орю: бэрэжить свою Батькивщину, бэ­р э­ жить свою нацию, иначе вы её потеряете – а это самое страшное. Жаль, шо мэни не 25-30 лет, я бы вер­нувся назад, мэнэ по­­садили бы через сутки [усміхається], алэ я нэ в мо­ло­дос­ти...

Парасковія та Микола БОБ’ЯКИ

Вдома у подружжя Боб’яків, с. Космач, Косівський р-н, Івано-Франківська обл.

3 червня 2010 р.

Подружжя Парасковії (1924 р.н.) та Миколи (1926 р.н.) Боб’яків протягом свого жит­­тя пережили чимало труднощів – війни, переслідування, арешти, заслання, втра­ти близьких. Парасковія Боб’як допомагала воїнам УПА – годувала їх, шила одяг, облаштовувала криївки, передавала інформацію. За це була засуджена до 25 років заслання. Дісталося у час війни і її чоловікові. Миролюбний Микола Бо­б’як відмовився від участі у безглуздій війні, через це зазнав переслідувань з різ­них сторін. Попри всі негаразди – ніколи не розлучались, виховали двоє дітей і пе­­ре­ конують, що тільки єдність і любов зможе побороти всі біди. Сьогодні по­дружжя Боб'яків проживає у с. Космач Косівського району Івано-Франківської об­­ласті.

Парасковія БОБ’ЯК – ПБ Микола БОБ’ЯК – МБ УкраЇна Активна – УА

ПБ: «Я родилась у Верховині. Тато був на Австрійській війні, прийшов ра­­­нений, був візником та й там умер у 37 років. Мені був 1 рік, нас ся лишило п’я­те­ро. Ми всі виросли чесні і порядні, і такі, шо нікому злого не зробили. Ді­ ­ти всі любили си, та й так онуки, та й так наші діти. Мама через 6 років зно­ву ви­йшла заміж. П’ятеро дітий, а пенсію ніхто не давав нам – мусіла сама ді­ти ви­­ховувати. Та й ми з малих дітий ходили у суниці, чорниці, малини, брус­ніки та й з того жили. Тримали худобу, мали землю (як ви собі купили зем­лю, за­ре­ єстру­вали, заплатили податок, то до вас ніхто права не мав, ви со­бі жили сво­ бід­но). У нас були млини, люди сіяли, робили, худоби тримали – виживали. У діда був млин, був багач великий, мав двоє дітей. У нас землі було в се­лі багато, від лісництва аж сюди була дідова земля. А дідо пили, і ту землю жи­ди

186

Відпущення

зашахрували. Коли стала незалежна Ук­раїна, люди стали писати заяви. А я три­ма­ла ще гектар землі. Відтак голова сільської ра­ди (він був партійний) ме­не з тої землі ви­гнав. Ми си лишили на цих горбах, на цих бе­регах. Дідо дав 3 гек­ тари землі під цвинтар, бо дідо був багатий, а мама нічо звідти не спо­сідала. Тато був з багатої родини, мама була тоже не согірша, але шо з того? Усьо знищили, усьо “Усьо знищили, усьо забирали. Колгоспи з чого годували? Брали забирали. Колгоспи з чого людські плуги, брали худобу. годували? Брали людські Відколи стала війна, народ си помішив. плуги, брали худобу.” Хлопи си зібрали, усьо пішло за Ук­раїну – хто в чім був, хто як був. І кажуть: тих били, тих руй­ нували – ніхто ні­кого не бив! Бив, знаєте, як хто ішов на не­го, то він бив. Лю­ди таке пережили... Не мож­на було сказати «Слава Ісусу Христу», бо ареш­т ували. Я ся мусила ховати, бо один брат був в УПА, другий у Харкові служив та й дійшов до Берліна, на Рейстазі си розписав. Два хлоп­ці ще були у Харкові з братом – Василь і Олек­са. Дуже гарні хлопці були. Вони вислали посилку у 41-му році. За­ “Відколи стала війна, спі­ва­ли «Христос Воскрес» у Харкові, і їх роз­ народ си помішив. Хлопи си стрі­ляли. зібрали, усьо пішло за Як прийшов [брат] до хати, КГБ си пе­ Україну – хто в чім був, ребрали на УПА, мучили його. Він нічо не хто як був.” знав, а мучили, бо люди відписали, шо знає. Це було 8 листопада. Він пішов з хлопцями. Двох хлопців, шо були без документів одпустили, йо­го мучали, в шию від­си­па­ ли і відтак мене, шо я їсти давала. Ну а як братові їсти не дати! Був у Верховині чоловік, мав 80 років. Мав велику полонину, 18 штук ху­ доби. Він старий був, в хаті не було нікого. І цього старого чоловіка за­брали. Чо­го, ну чого такого чоловіка уже в Сибір? Він у дорозі десь умер. МБ: Шкирчук си називав. А ми у Красний1 піді Львів поїхали поїздом, нас було коло 30 чоловік. Я став думати: чого я буду іти? Бити руских? А може де слідкувати нас будуть? Ка­­жу до хлопців: «Вставайте, бо як підете, то си не вернете, або на руских вас на­­пустять, або вас де слідкують». Та й під горов в Краснім скочив з поїзда. По­ ма­лу я прийшов у Космач, і ше брат жінчин. Та й уже мама стішилася, та й та­ то, та й усі, шо я живий си вернув. Я пішов у ліс вище, а з Березова мене спо­сі­ дали три. Та встали на ноги, на руки, та так били, шо я не скоро звідти устав – так мені поперек побили буком. Я звідти прихожу, а мама каже: «Шо то­бі? Бо ти дужий ішов». Я й не признався рідним – мені стидно було, шо цей ме­не так бив, удвох чи утрьох. Я це на собі, на хребті і нині відчуваю. То українець був.

1

c. Красне Золочівського району Львівської обл.

Парасковія та Микола Боб’яки

187

Находив2 його, але я мав Бога в серці – мене тато так учив, ма­ма, і я си бояв грі­ха, шоб його бити. Він у Яблунові був. І вже син став при війську, при міліції, і питав його: «За шо ти так тата бив?». Через то, шо я втік з Красного з-піді Льво­ва, шо я не хотів іти? Чого я маю йти, як я знаю, шо на рус­ких напустять, шо будуть нас уперед давати та віб’ют, – я страшне тоди пе­режив. І шо зробите... Та­ке виховання або кров така, шо він не любе рід­но­го. А я си бояв кому злого чи­нити. Я одинак був і мав п’єть сестер, мав лишитись на місці. Але мою хату за­ бра­­ли, всьо забрали, навіть патика3 не було коло хати. Я забрав з Яблунова до­­ку­­менти та й пішов у Верховину до роботи. На віплату взяв пару коней. Доб­ ре пла­тили, прекрасно заробив. Але один став так сильно рубати ліс – по ти­ся­ чу ку­биків, по дві, по три, що прийшов провідник партизан, ніби вояк Ште­фа­ на Бан­дери, і сказав не рубати – не віддавати тисячима кубиків біль­шовикам. Той не по­слу­ “...як прийшла радянська хав. І запалили одної ночі. Дивимоси: ліси го­ влада, то нема шо рят, гет всьо то дерево го­рит. сказати… Усьо забирали Тогди вже Росія зачала у Верховині кол­ геть чисто від нас, людей госп робити, бо колгоспу не було. Прийшли, виселювали, називали аби я дав коні до колгоспу, я кажу: «Я не ту­ «куркулєма».” тесь­кий, я лиш тут на ро­боті. Коні попродав та й пішов пішки ру­бати. Відтак думаю, я ру­ баю со­киров, але шо з цего: усюди палют ліс, то я за пусто рубаю. Ру­баю, глип­ нув – вой­сько стоїть. Та ідуть два до мене. А я ліг у смереку та й ловлю петельку, си­­­лю уже другу смереку, аби не пішла в до­­лину. Приходять та й кажуть: «Шо ви тут ро­би­те?», а я: «Смереку силю, аби не впала». «Ану, – каже, – ловім си за пе­тельку», – і по­тігли. Впала. Кажут ме­ні: «Кілько ви ще маєте рубати?» Я ка­ жу: «Ше 4 штуки, кот­рі гладкі». «Ну, аби скоро їх втєли». Я втєв і пішов до­дому. Пар­тизани зло­го мені не чинили. ПБ: Молодість наша перейшла ні в кут, ні в славу – ніяк. Ми си на­му­чили, ми си набідили, а як прийшла радянська влада, то нема шо сказати... Усьо за­ бирали геть чисто від нас, людей виселювали, називали «куркулєма». Не було ні­чого. Нарешті, то вже після війни було, лишили 6 сотих доньці, да­ли у дворі, а мене виписали, бо я стара. І пенсії нема. Я в той день написала до Колпака. Кол­пак тогди вислав комісію, вона дала мені землю, і я вже пома­леньку жила. Знаєте, шо як Колпак був, – його тримало населення. Гудний Кол­пак, – вони у нас у хаті були, у медалях, у ременях, – такі красиві. Діти мої двоє виросли, а ще я мала одного хлопчика. Та пішли з ним у лі­ кар­ню – дитина заслабла, горло заболіло. А вони дали укол від цукриці, ди­тина

2

3

У значенні «знайшов» патик – палиця

188

Відпущення

лиш так мене погладила та й каже: «А тато?». Рік хлопчикові був, і ди­тину мені струїли. УА: Розкажіть, будь ласка, про свої зв’язки з УПА. ПБ: Помагала, три зими криївки копала, носила дошки аби зробити бун­ кер, бензин, прімуси, – усьо несла. Старалися, шоб вони мали зв’язок. Як ме­не су­дили, я нікого не заклала, бо я нікого не знала. Нікого. Поклали мені ку­пу зни­мок і кажут: «Ти цих знаєш?», – «Були в ме­ не в хаті, я їсти давала». «А вони де?», – «Я від­ “А помогати їм теж ки знаю де? Прийшли, попоїли, отак як ви те­ треба було, бо пер при­йшли, відки я знаю куди ви підете?». Повстанська армія – А це конспірація була. В мене є записана з народу. Вони не мали присяга, як вони присягали на вір­н ість, на нізвідки помочі – ні з чес­ н ість, на Матір Божу, супокійно, під синьоАмерики, ні з Росії, жовтим прапором. Жін­к у нині ховали, мені це всьо населення.” жаль, шо я не пішла. Ми разом були на присязі ку­реня 44-го року. Уже усі повмирали... У мене брат був у бандерах, в УПА служив. Він іде та й жидові дасть ку­сок хлі­­ба, масла, бо сало жиди не їли, – і так помагали. А кажут, бандери вби­вали жи­дів, – неправда. МБ: А помогати їм теж треба було, бо Повстанська армія – з народу. Во­ни не мали нізвідки помочі – ні з Америки, ні з Росії, це всьо населення. ПБ: Колпаки4 у мене з рук узяли корову і сім овец, і бараболі три рази кінь­ми вивозили. Прийшов і сказав: «Штани»! Я зшила, бо в мене є машинка. Я онуці сорочку шию, аде покажу вам... Я пекла хліб, давали бринзу, сир, масло, готували те, шо було треба. Тре­ба було де й криївку помочи зробити. Їсти і одяг заносила: як стемніє, то йду аби слі­ду не було, ховаю сі та розвідаю, де шо є, бо вони у ямі сидєт. А сама спа­ла у по­токах. Не раз так було, шо лежу у соломі та й чимось укриюся. Дощ, зима – ме­не нічо не спиняло, я так любила свою державу, люблю... Я си якось застудила і утекла у Сороки. Там поклали мені баньки. Я там бу­­ла у священика. Приходить жінка, директор школи, та й каже: «Хто вас шу­ кає? Бо мене питалиси, хто у мене є». Дала мені хліб, зварила десятеро яєць. Я дійшла до головної дороги, сіла у фосу5 й сиджу. Їде фіра6. Я кажу: «Будь­ ­те добрі, візьміть мене на фіру». А він каже: «А ви відки?». Я кажу: «З Кос­­мачє. Я плела светри, і мені сестра переказала, аби я прийшла, бо вона за­слаб­ла». Він «Ковпаки» – члени партизанського загону під командуванням С. Ковпака, боро­ли­ся з німецькими окупантами та їх союзниками на теренах України у 1941-1944 р.

5 фоса – рів, рівчак

6 фіра – віз

4

Парасковія та Микола Боб’яки

189

каже: «Я з Уторок7, довезу вас до Яблунового8». Я йому не вірю і по­вертаю до Мишина. Там я в жінки колись клала копиці, та й вони у нас ко­ро­ву були ку­ пили. Я збудила її (ніч була), вона мене пустила, сказала, аби я йшла на піч. А у мене горичка, і вона цілу ніч рятувала мене, усіньке при­ка­зувала. Устала я рано, ще темно та й пішла. Перейшла Яблунів, у Рушорі я зди­бала двох хлопців, двох братів. Вони перебували у сотні, але були зрадники. І один хло­­пець мене хотів... Я кажу: «Слухай, Дмитре, мене ніхто не знав, я за­раз в пер­ш у ліпшу хату повертаю. Як ти мене ви­ кажеш у гарнізоні в Яблу­нові, аби знав, шо то­ “Твої брати в партизанах, бі не жити». Я прийшла до вечора, і сестра тої а ти в стрибках, хто в жінки, шо ни­ні хо­вали, ме­не зустріла та й ка­ кого буде стріляти?” же: «Ти відки, Параско? Сі­дай на фіру, я те­бе під­везу». Злізла з печі і са­ма небіжка та й каже: «Ти куди йдеш?». Я ка­жу: «Не знаю ку­ди (мій брат перший був у стрибках9), йду там до них». А мама каже, шо там віт­чим лежить – на грипу за­слаб. Я до них приходжу, а він боїться, каже до брата: «Твої брати в пар­тизанах, а ти в стриб­ках, хто в кого буде стріляти?». І тут мені кажуть: «Гарнізон шукає тебе». Де я си маю діти? Я нічо не год­ на. Мені відобрало руки, я застудиласи після баньок, та й ноги почорніли. Але я знала, де є лікар з УПА, післала по того лікаря. Він сказав, де є лікарство, аби пішли, “Бо народ си набідив, узєли і терли мені руки, аби я ґвалтом кричила. народ хоче свої держави, Стали мене на­ти­рати, я ґвал­том кричу. Мама свої хати, свої правди, аби приходить та й каже, шо уже шукають за мнов. мав волю, аби сам собі Завили ме­не у сніп, наклали сіна, та й вдосвіта вирішував, не так, аби ним відвезли биками на другий кут. хтось командував. Народ у Ввечір приходят дві санітарки, як роз­гор­ нас є вчений, розумний, нули свої кожухи, то, пробачте шо буду казати: роботящий, терпеливий.” так згортали воши, як мурашки. Набідилиси ці люди за цю незалежність нашу, учені були, файні дівчата, воши їх їли... І так їх розстрі­лю­вали, розпинали. Я вам кажу, шо не­прощені будут, як Україну назад під Росію да­дут. Непрощені... Бо народ си на­бідив, народ хоче свої держави, свої хати, свої правди, аби мав волю, аби сам со­бі вирішував, не так, аби ним хтось ко­мандував. Народ у нас є вче­ний, ро­ зумний, роботящий, терпеливий. с. Уторопи, Косівського району с. Яблунів, Косівського району

9 «Стрибки» («яструбки») в Західній Україні – винищувальні загони, що складалися зазвичай із місцевих сільських хлопців, які створювала радянська влада, щоб допо­мог­ти НКВС боротися проти ОУН-УПА.

7

8

190

Відпущення

Там жінка, сліпа на одне око, приходить та й каже мені: «Параско, москалі при­йшли!». Під­вели мене. Хто підвів – не скажу. Мене пі­слали в засідку. Я до сест­ри прийшла (її не бу­ло вдома), розгорнула блюзку з себе і з гра­натою по­ кла­ла коло порога. Розімкла хату, за­­­йшла, розплела косу: у мене коси були ве­ ли­­кі, сильні. Глипнула у вікно: а там Кулі­ковсь­кий, начальнік гарнізона. Ми ки­­ну­лиси ра­зом за гранатов. Я сказала, шо не дамси в ру­ки, я си знищу, бо не змо­жу витерпіти мук. І тогди той жовнір лапнув гранату, мене зв’язали, привели лісом. Став ме­ ні на руки та й на ноги, вломив бучагу, трошки тоншу як моя рука, так шо я уже ні гумів, ні буків не чу­ла – мені тіло скипіло, шо лиш пляйстри ли­шилиси по нім. Судили мене і пустили потім. І були би роз­с тріляли, але Колпак ми дав від­зив. Увів ко­р ову, сім овец, бараболю брав, білизну і від­т ак лишив мені кличку: «Соєдінєніє Сталіна» шукай. Я написала туди, що мене осудили на 25 років. Написала одно пісьмо, друге, до Колпака на­писала і так зняли 15 років, ли­шили мені 10. Я сказала, шо нічо не знаю. Хлопців цих знаю, їсти давала, але не знаю, звід­­ки вони і хто. А була руска дівчина зо мнов, за горілку суджена. Вона бу­ла у Миколаєві, усюди, та й перейшла у Коломию. Дитина її умерла, а вона зро­би­ ла по-нашому похорон, і в магазині зробила рострату. Вона си подивила на ме­не та й каже, шо у неї воші такі, як мурашки завеликі. Каже: «Паша, обы­щи ме­ня». Я шукаю їх і гидуюсь, даю їй і кажу: «Ану, нате дивіться, шо у вас». А во­на подивиласи та й, вибачте, наробила у миску. Як він прийшов ме­не брати знов, вона йому кинула у лице. Він сказав: «Ти заплатиш». Він поїхав у Івано-Франківськ, зібрав матеріяли і вертав до Яблунева. А до машини прибився жебрак, сів у машину, йому кажут: «Висідайте», – а Ку­ ліковський каже: «Ні, най їде козак». Доїхали у Вербіже, а сей жебрак витяг піс­­толі, та й наставив на него, та й убив го, здеймив з него пас, торбу, пістолі та й пішов. А то був повстанець. Рускі закричили, це була войськова машина, об­ шу­кали, а цей пропав, і нема. А в школі завучем була така Анна Василівна. Повстанці до її мами при­нес­ ли українську літературу і історію, аби донька вчила дітей. А як прийшли рус­ кі, перебрані в бандерівську форму, мама взя­ ла і привела їх туди, де пар­тизани були, а як “Хлопці, тікайте, бо я вас уздріла хто це, тоди й закричила: «Хлопці, ті­ продала. Це зрадники кайте, бо я вас продала. Це зрадники прийшли, прийшли, не УПА.” не УПА». Її так потом рускі лупили, шо вона умер­ла їм на руках, – замордували. Тато Анни ховавси від них, бо жінку за­мор­дували. А їх доньку засудили на 10 років, хоч та навіть не мала цеї літератури у руках. Ми разом були у Си­ біру. Я її знайшла на повалі в Тайшеті Іркутської області (012). Начальником

Парасковія та Микола Боб’яки

191

там був Муляревич. А відтак була в Братському районі, на Ангарі (03). Добре бу­­ло начальство, але ми там довго не були. Відти нас забрали, дали у Мордовську ССР. Я сиділа з дівчатами зі Льво­ва, була Іваник Марія, Козак-Котик Іванка з Тернополя, були з Березовів, з Бу­ко­ велі... Тогди начальник був Кавичевцев. Дівчата всі такі дружні були. Є зним­ка, як ми вертеп зібрали. Я там граю царя турецкого. І не дай Бог, діти, аби ви того зазнали, шо ми. Не дай Бог! Усі люди пла­ка­ ли, усі були голодні. Ми були нещасні і замучені. Ви скажіть, то життє було? Я була вже під фамілією чоловіка, то і це вивідали, не давали спокою. КГБ мене тягало каждий день, шо через тиждень. Нарешті я сказала: «Знаєте, у мене чоловік ревнивий. Я скажу, шо ви мене насилували і ви полюбовник мій, а чого я маю йти до вас?». Тоди дав мені спокій. Ми з чоловіком зробили буду таку, як палатку. Так ми жили, а потім ха­т у за­клали. За той час уже найшлася дитинка. Відтак купувала всьо, бо діти бу­ли, пле­кала худобу, і так ми прожили. Після війни не було хліба. Стояли у черзі по хліб у селі – давали тільки по 2 буханки. Донька мала тоді дітей малих. Кажу до продавщиці: «Будь доб­ра, Ан­ночко, дай Парасці, у неї двоє дітей», а вона каже: «Я не маю права, стань­те у другу чергу». Я стала у другу чергу, цього хліба не стало, привезли аж вечором. Дійшла я в черзі до цего хліба, а вона мені не дає. А я кажу до неї: «Ти мені ска­ зала, щоб я стояла у другій черзі. Я простояла цілий день, у неї двоє дітей, вона не має як піти». А та мені каже: «А я їй діти зробила? Я маю давати хліб?». І я пішла плачучи. Тєжко було буханку хліба ді­ ста­ти. А ни­ні землі заро­ста­ют, а ми не го­лод­ні. “Як я вийшла з Сибіру і Йдіть у каждий ма­га­зин і возьмете бул­­ку хліба. мала дитину, то йшла та Люди нині собі по­малу раду да­ють. Ідут у гри­ й збирала чорниці і несла би, чорниці, су­ниці – усюди йдут, а потім у міс­ аж до Яблунева. Я здала ті продают.

3 тоні 36 кільо малини, Як я вийшла з Сибіру і мала дитину, то брусники, чорниць. І ми йшла та й збирала чорниці і несла аж до Яб­лу­ так виживали.” не­­ва. Я здала 3 тоні 36 кільо малини, брус­ни­ ки, чорниць. І ми так виживали. Я робила ще у лісі, відти давали нам по 10 кіля му­ки на місяць. Тєжко було. Я си набула го­ лод­­на, шо най Бог бо­ро­нить. ПБ: Якби тато жив, може би легше було, може би тато добув пенсії, а тата нема і пенсію не дали. Мені казали тепер, шо хтось з Австрії приходив і шу­кав цієї фамілії, бо тато був на австрійській війні. Я дивилась, аби дітям помочи. Брала їм цукерки, котрі дешевші, тверді, бо треба було й інше купити: і лаха, і до хати всьо. МБ: А я, як ішов піч мурувати (печі мурую людям): взяв гроші та й ку­пив кільо цукерок. Вони ще й нині нагадують.

192

Відпущення

ПБ: Якось люди з Луганська казали, шо як прийшли сюди, то думали, шо не вернуть, бо тут бандери, і їх уб’ют. А тут люди приймали й давали їсти. Це Мос­ква так зробила, шо таке казали. Всі од­на­ ко­в і: най будуть то рускі чи німці – народ “Якось люди з Луганська увесь однаковий. казали, шо як прийшли МБ: Треба си свого тримати, своєї дер­ сюди, то думали, шо не жави, бо вісімнадцятого року тоже були такі, вернуть, бо тут бандери, шо хиталиси, як на воді човен. Та й тепер бу­ли і їх уб’ют. А тут люди межи нами такі, шо тільки потисли на не­го, приймали й давали їсти.” він уже в криївку веде руского. Шо зро­бимо? Чи то вихованє таке? Я не виховував так, шо жида йти убити чи руского, я виховував, шо за всіх тре­ба Бога просити і за всіх молитиси, аби мир Бог дав. УА: Розкажіть, будь ласка, як Ви познайомилися з дружиною. МБ: Я їду у суботу з Бутина на конюх, та й ще хлопи їдуть, мої товариші, а циганка йде, несе бунчуки та й каже: «Молодий чоловік, я вам погадаю». Ну а я кажу: «Давай, погадай». Вона подивилась руку та й каже: «Ти тут в воєнний час прибув. Нічого не маєш. Ти нежонатий». Сказала, шо Микола моє ім’є і шо скоро свадьба бу­де. Ну а де моя судьба? «Твоя судьба у ка­зьоннім домі». Якраз перед Святов неділев во­на вийшла. Я си женив в 32 роки, а вона в 33. Перебули страшні страсти, страшні. ПБ: Я лиш Богу молиласи та просила Гос­­пода дати витривалість. Більше нічого. І вам кажу, шо каждий хоче мати свою хату, свою волю, свою сім’ю, так от і народ хоче ма­ти свою державу. УА: За шо любите свого чоловіка? ПБ: За то, шо він ґосподар. Він ніколи мене не зрадив, ніколи п’яний не при­йшов, пильнував діти, пильнував ґосподарство. УА: За що любите свою жінку? МБ: За то, шо любить. І свою державу, Україну. ПБ: Знаєте, шо я вам скажу? Шо ви лю­би­ те – ви то не забудете. Як мете лю­бити свою “Я не виховував так, жін­­ку – то мете віддавати за неї життє, а як во­­ шо жида йти убити на ме вас люби­ти – то вона буде за вас від­да­ва­ чи руского, я виховував, ти. Та Боже борони вас від зради! Бо ви не ме­ шо за всіх треба Бога те мати надії, волі і сили. Навіть, як ви го­лод­н­і, просити і за всіх молитиси, чи у вас недостачі, чи ви сла­бі, – головне шо­би аби мир Бог дав.” у вас була єдність і віра.

Парасковія та Микола Боб’яки

193

Ми з чоловіком прожили уже 53 роки. Ми си двоє не розходили. Раз чо­ ло­вік заслаб, алярмове запалення мав та й так шо вже не годен робити. Я бра­­ла у бесаги на плечі хлопці, а спереду со­киру, та й харч, молоко, а чоловік зза­ду ішов, бо слабий, “...буде у вас єдність і ди­вивси, аби дитину де червак не вку­сив, а я любов – буде у вас усьо.” йшла ру­бати корчі. І ми си не роз­хо­дили, я не ка­з ала: «Ти зарплати не маєш! Ти грошей не маєш! Чого я за тебе пішла? Як діти виховувати?». Кажу: буде у вас єдність і любов – буде у вас усьо. Я була молода, здорова: як несла братові в криївку 50 кіля на плечах, а в ру­ках 23 л бензини – я того не відчувала [сміється]. А тепер уже нічого не вартую... УА: Купуєте хліб чи печете самі? ПБ: Ще сама печу. УА: А внуки вже жонаті? Правнуків маєте? ПБ: Ні. Ми си пізно побрали з чоловіком, та й три роки двоє собі жили. УА: Розкажіть секрет щасливого подружнього життя. ПБ: Я не знаю чи се було щасливе, то хвильово, бо знаєте, різне було. УА: Можна подивитися на ваші вишиванки? А давно вишивали? ПБ: Та тепер ше потрішки шию. А оту сорочку вшила онуку. Такої роботи нема, шо я би не робила. МБ: Я, як йшов, я її питав чи вона вміє матраци різати, хліб печи. ПБ: Я би вас ше просила, з’їште всьо, аби я тарелі склала порожні.

Дмитро ПОЖОДЖУК Вдома у пана Дмитра, с. Космач, Косівський р-н, Івано-Франківська обл.

30 червня, 2 липня 2010 р.

Дмитро Пожоджук – знаний гуцульський майстер з вишивання та писанкарства, ві­домий далеко за межами України. Його особисті виставки неодноразово було по­казано за кордоном, зокрема у Франції. Організував пан Дмитро і кілька з’їздів пи­санкарів зі всього світу. Автор кількох книг, одна з них про Космач, легендарне гу­цульське село. Сьогодні діють його школи з писанкарства як в Україні, так і за кор­д оном. Окрім того, видав монографію «Українська ввічливість». Він – заслужений майстер народної творчості України, лауреат Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка та лауреат літературно-мистецької премії імені Мирослава Ірчана, журналіст і мер Космача, і просто дуже хороша людина.

Дмитро ПОЖОДЖУК – ДП УкраЇна Активна – УА ДП: У нас в селі здавна всі користувалися народною медициною, зби­рали різне зілля і це був єдиний порятунок. Навіть зараз, коли Космач замете чи за­ то­­пить, то ніякого лікаря не дістанеш, хіба вертольотом доставляти, то­му ми зби­­­раємо влітку зілля. Я того зілля маю пов­но всякого. Досить добре уже ви­ вчив, бо мав від ко­го переймати досвід. Отак ми ро­би­мо різ­­не лі­карство, ну і, на­сам­пе­ред, на­ма­га­ємо­ся яко­мо­га менше вживати то­го, що про­да­ють в ап­те­ці. Ми маємо різні тра­ви, з яких мож­­на го­т у­­вати дуже добрі чаї – це, на­сам­­пе­ред, шип­ши­на, м’ята перцева, яка лікує, на­приклад, серцеві захворювання, мате­ рин­ка, яка поширена по всій Україні, глід, з якого ми робимо дуже гарні ви­на, він лікує від тиску і має дуже гарний смак. Космач довгий час був під різними державами. Особливо були великі проб­­леми з поляками – вони дуже нас тиснули. Але ми мали дружні стосунки

Дмитро Пожоджук

195

з австрійцями, – за Австрії було дозволено ук­ ра­­їнські школи. Тут у нас ростуть тільки смереки і ще ро­ дить картопля – більше нічого, ви­жити – дуже тяжко. Таким чином, 1908-го року зібралася група наших гу­ц улів і поїхала до Австрії, до ці­саря Франца Йосифа, просити, щоби змен­ шив по­д атки. На рівнині брати податок і в нас – то є дуже велика різниця. Там все ро­дить – пшениця, жито, капуста, і так далі. Якось у нас написали папір на німецькій мові (держава була австрійська), що громада села просить зменшити їм податки, і 12 чоловік пішли з тим до Від­­ня. Серед них був рідний брат батька моєї мами. Прийшли вони до Відня в гуцульському одязі, а варта не пустила їх до ца­­ря, бо боялася, що вони хочуть його вбити. А гуцул, якщо кудись іде, му­сить ма­­­­ти з собою бартку – таку сокиру. І ті подумали, що вони мають погані на­мі­ри. Але один із гуцулів витягнув цей папір німецькою мовою і сказав, що ми тіль­­­­­ки хочемо дати його цісареві. Той поніс до цісаря – і цісар сказав: «Я хочу ба­­­­­ чи­ти тих сміливців, хто це такі». Він запросив їх до палацу, а коли побачив їх строї та почув, що вони вільно розмовляють трьома і більше європейськими мо­­­­­­­­ва­­­ми, сказав: «Ви мусите тут лишитися на тиждень, я вам хочу показати Ві­день». А тут тимчасом зробилася ціла катастрофа: люди подумали, що їх уже там убили, почали правити панахиду в церквах. Коли минув тиждень, цісар ска­зав, що він взагалі звільняє Космач від податків, але з умовою, що до Від­ня з Кос­ ма­ча привезуть і покажуть натуральне космацьке весілля. Коли люди приїхали з Відня, їх зустріла громада, вибрали спеціальну ко­ мі­сію, до якої входили рабин (в нас була велика єврейська община), два свя­ще­ ники з наших українських церков, але в нас ще була польська община, то ще вхо­див польський священик. Таким чином назбирали 11 чоловік і ство­рили та­ку комісію. До речі, нашу церкву Святої Параскеви було збудовано у 1718 році, без жод­­­ного цвяха, з тисового дерева. Цікаво, що її помагав будувати Олекса Дов­ ­буш, ватажок карпатських опришків, які боролися проти польської шлях­­ти. А ще в цій церкві війська УПА проголосили Космацьку самостійну рес­публіку, саме тому всі архіви опісля знищила радянська влада. А там було ду­­же багато цін­них речей – ікон, церковних книжок та іншого... Так от, повертаючись до австрійських часів: оголосили в церквах, що в не­­ділю всі молоді дівчата мають прийти, стати в одну лінію, а молоді парубки – в другу. Зібралося все село і зібралася ця комісія, пішла шукати найкращого на вро­­ду парубка і найкращу дівчину. Це був перший конкурс краси, можна ска­ за­ти, на наших землях. [Усміхається.] “...коли Космач замете чи затопить, то ніякого лікаря не дістанеш, хіба вертольотом доставляти, тому ми збираємо влітку зілля.”

196

Відпущення

Знайшли парубка, дівчину і змусили їх бути князем і княгинею (у нас так називають «нареченого» і «наречену»). Це весілля повезли до Відня з друж­­ бами, дружками, і там показали. Вінчали цих молодят австрійські та іта­­лійські єпископи, дали багато приданого, так що навіть коли вони по­вер­ну­лися до Космача, то купили собі дуже багато землі. Але позаяк вінчання – це був закон для наших людей, то вони вже мусили жити разом. Пізніше син Франца Йосифа навчився ук­ раїнської мови, приїжджав сю­ди, у Кос­мач, – “Пізніше син Франца тут є свідчення. Це такий невеличкий екс­курс Йосифа навчився у минуле Кос­ма­ча. української мови, У той час жінки були освічені, потім вер­ приїжджав сюди, у Космач, – ну­­лася знову Польща, а коли прийшов Ра­ тут є свідчення.” дянський Союз, не можна було нікуди по­сту­ па­ти, бо Космач на­зи­вали бандерівською сто­ ли­цею і його мешканців, як «ворогів на­ро­ду», ніде не приймали. Ну і опинилося ба­г ато наших гуцу­лів на еміграції. Але жінки все одно потрохи здо­бували освіту. Одна з них, Ірена Мороз, видала в Аме­ри­ці книжку про свого чоловіка. Він був дуже ві­­домий у світі художник, який навчався у Кос­­мачі, в мистецькій школі Олекси Нова­ків­сь­кого. Багато художників зі школи Но­ва­ківського, та­ ких як Святослав Гординський, який був у Космачі, Едвард Козак, Сте­фан Лу­ цик і інші були «ворогами народу» тільки за те, шо вони малювали шось національне. “Космач називали Ще одна жінка, Олена Никорак, також бандерівською столицею на­­ родилася в Космачі, на пару років старша за і його мешканців, як ме­не, видала наукову працю про тканини на «ворогів народу», ніде не всіх українських землях. Вона працює про­фе­ приймали. Ну і опинилося со­ром у Львівській Академії Мистецтв. багато наших гуцулів Зараз шось видати – складно, бо треба на еміграції.” ма­­ти кошти, а їх нема. Але мені вдалося: Тер­ но­­пільський інститут видав частинку того, що я писав, ну і книжечку про Космач. Ще вийшла книжка новел і вже є сиг­наль­ ний примірник книжки «Українська ввічливість», у якій я розглянув усі ет­ нічні українські землі, їхав туди, збирав фольклор, і просто вивчав етикет – як спілкуються українці. Думаю, мій рід походить з Космача. Я почав збирати інформацію про де­ рево свого роду – як виявилося, це дуже тяжко. У нас різні влади були – і польсь­ ­ка, і австрійська... Треба було працювати в різних архівах – у Львівсь­кому і в Москві, дійшов до 1610-го року. У 1610 році в Римі народилася моя пра-пра..., яка називалася Флоріан. В Римі треба було шукати прізвище, але на жаль, на цьому я зупинився.

Дмитро Пожоджук

197

Але про своїх родичів у 800-900-ті роки я знаю майже все. Я зібрав десь близь­ко 90 великих друкованих аркушів про свій родовід. З’ясував, що два мої ді­ди були засновниками читальні «Просвіта». На Гуцульщині першу чи­тальню «Просвіта» було відкрито в Космачі, вже потім по інших селах. Два ді­­ди брали участь у австрійській війні проти Росії, і обидва загинули, один – у концтаборі в Росії, а другий – на фронті. У нашій родині було багато знаменитих майстрів: з вишивки, ткацтва та ін­ших видів мистецтва та ремесел, як-от бондарство. Наші люди були дуже пра­цьовиті. Був у мене один дід, дуже відомий майстер, бондар, і ще на сьогоднішній день збереглася хата, яку він будував. У тій хаті вже не одне покоління на­ родилося. Вона дуже цікава, тому що є однією з найкращих зразків давньої гу­цульської архітектури. Хата була курна, без димохода – дим ішов через го­ри­ ще, мала великий припічок: коли було холодно взимку, там спали діти. Одна моя прабаба мала 29 дітей, а друга 12. І так сталося, що вижили всі, тому я зараз маю дуже велику родину по всій Україні, і не тільки. Я щоразу вертаюся у своє дитинство. Народився я в цій хаті, навчався в шко­лі. Це було якраз після війни, Польща так потиснула наші землі, що ми не ма­ли навіть своїх учителів, прийшли вчителі з інших українських земель – Пол­­­тави, Черкас, Чернігова... То такі були вчителі, що навіть зараз приємно про них говорити: дуже виховані, культурні, цікаві, – я щасливий, що мав та­­ ких учителів. Тут у нас все було настільки замкнене, локальне, що всі учні одягалися у вишивані сорочки, бо інших просто не було. Був такий випадок: мати мого дру­­га мала коня і орала людям землю, заробила грошей, пішла в Коломию, ку­­пи­ла йому фаб­ “...ще задовго до тої ричну звичайну сорочку. Він цю сорочку мав електрики один із гуцулів одягнути на Ве­лик­день до церкви. Приходить додумався приладнати до школи і каже: «Діти, мама мені купила собі мотор і зробив панську со­рочку». А чому панську? Бо в такій телевізор. Усі туди ходили со­р очці хо­дили здебільшого па­ни – поляки, дивитися, так як колись ро­сіяни, єв­реї, чехи, словаки. Ну а ми ж цього йшли до клубу в кіно.” не ба­чили. Ну і що робити? Цілий клас побіг на ін­ший присілок оглядати цю панську со­ роч­­ку. Прийшла вчителька – нікого в класі не­має... То була фабрична сорочка, яку ми впер­ше побачили. Я закінчував 10-ий клас, коли у нас впер­ше провели радіо. І це було ду­же дивно, бо ніхто раніше того не бачив. І вже тільки коли я був студентом, нам провели електрику. Але ще задовго до тої електрики один із гуцулів до­ду­мався при­лад­на­ти собі мотор і зробив телевізор. Усі туди ходили дивитися, так як колись йшли до клубу в кіно.

198

Відпущення

Школа була цікава тим, що була радянська, але будувалася на на­ціо­наль­ но­му. От, наприклад, у нас всі діти з 1 по 4 клас займалися вишивкою. З 4 кла­ су хлопці переходили на різьбу, дівчата залишалися на вишивці. Тепер ми має­мо в нашій школі все – макраме, м’яку і тверду іграшку, хто що хоче, тіль­ки не маємо нашого, рідного. І власне, сталося так, що в мене мати дуже гарно вишивала, робила жі­ночі прикраси з бісеру, ґердани, силянки, вміла робити постоли зі шкіри, тка­ти, ши­ ла сердаки, добре танцювала і співала. При­хо­ ди­ли студенти за­писувати фольк­лор і зараз “...моя мама брала сокиру і ду­же багато того матеріалу в Інституті фольк­ йшла рубати ліс, так само ло­ ру та етнографії ім. Рильського. батько був лісорубом.” Якось так сталося, що я вишивки на­ вчився не від мами, а від шкільної вчи­­тельки. Пам’ятаю, якось в першому класі я захворів на ангіну, лежу вдома, а мати пішла на ярмарок, – у нас і досі в Кос­мачі ярмарок відбувається в по­неділок. Я по­­бачив на столі гарну білу лляну скатертину. А в той час жити бу­ло тяжко, бо не було де гро­шей заробити: і моя мама брала сокиру і йшла ру­бати ліс, так само батько був лісо­ру­бом. За­робляли мізерні гро­ші і якось стяглися на ту скат­ертину. А по “А по ночах мати сиділа і но­чах мати си­ді­ла і вишивала – і так ще шось вишивала – і так ще шось до­датково за­р об­ляла. Ну і я лежу, хворий – додатково заробляла.” ангіна, небажано йти в школу, щоб інші не на­ бра­лися. Ну і заняття ніякого не­ма, це тепер є книжки, комп’ютер, те­левізор, а я мав у 1-му класі одну книжку, як сьогодні пам’ятаю, на­зивалася «Що таке сон і сновидіння». Мені це зовсім не­­цікаво бу­ ло читати. Але не було іншої. І тоді дивлюся, думаю, стягну ту ска­тер­ти­ну зі стола і буду вишивати. Взяв до­рогі нит­­ки до вишивання (мати вишивала фран­цузь­кими нитками) і по­чав ви­­шивати. Виши­вав вздовж і впоперек, відомими й невідоми­ми тех­ніками, на­ крутив, нав’язав, і тоді аж схаменувся, зрозумів, що зробив ве­лику шко­ду – на­ сам­­перед зі­псував цю скатертину, а потім купу ниток, і пев­но буде якесь по­ка­ рання. І в очікуванні того покарання за­хо­вав­ся на ліж­ку під ліж­ник... Прийшла мати з ярмарку. Принесла повні бе­саги всяких харчів, бо зви­ чай­но в нас є мо­лочні, м’ясні вироби, але таке, як цибуля чи ще щось – то все тре­ба було купляти, ще й цу­керків купила. Розв’язує ті бесаги, посміхається, але ж бачить, що я витворив. А я, дитя, думаю, що вона вже нічого не буде ка­ за­ти, бо настрій має добрий, і я з-під того ліжника виліз, і вже там заглядаю. В хаті був сволок дерев’яний, на то­му сволоку було довге мотовило, на яке на­мо­ ту­ють пряжу, а потім тчуть з неї на верстаті тканину, по-нашому – по­лотно. Ма­ти те мотовило звідти зняла і так мене тим мотовилом помолотила, що воно пе­реломилося, і я опинився в лікарні, у нашій, Космацькій.

Дмитро Пожоджук

199

Так що я вже в першому класі був в лікарні. Лежу в тій лікарні, рушитися не можу, тяжко, вже й не кашляю, бо всюди болить. Приходить вчителька, спів­­чуває; уже й мати приходить якась така збентежена. А вчителька каже: «Па­­ні Палагно, та Ви його не бийте, він нічого поганого не робив. Ви давайте йо­­­му якийсь клаптик тканини, шо Вам непотрібний – хай вишиває». І знаєте, так якось є в людей: за що б’ють – до того людина більше тягнеться. Били ме­­не за вишивку, – і так я почав вишивати. До речі, найпрактичніша для ви­ши­вання у наших кризових умовах є така техніка як «низинка», тому що нею ви­шивають із зворотнього боку і витрачають наполовину менше ниток, ніж на будь-яку ін­шу вишивку. Вже у першому класі я зробив свою першу роботу, вона була досить при­­ мі­тивна, я її назвав «Два півники горох молотили». Узор я скопіював – був та­ кий старий рушник, шо мати вишивала, один півень з одного боку, дру­­гий – з другого. І так воно пішло... Вже у 79 році мене почали запрошувати на різні виставки. А в Москві бу­ ­ло оголошено Міжнародний конкурс «Плакат Олімпіади 80». І мені, такому ще не­відомому, «зеленому», прийшло запрошення. Ну раз вони мене за­про­сили, то я маю шось робити. Візьму, думаю, та й ви­ шию плакат на Олім­пійсь­кі ігри. Хай вони собі “...вийшов з того музею всі малюють, художники, а я вишию – і так і викинув плакат у з’яви­­ла­ся моя прос­тенька робота. смітник. Але зі мною був Наші баби усі кричали, нашо мені цього, товариш, він взяв той бо то ж треба вишивати со­роч­ку або рушник. плакат і вислав на конкурс Ну і я або щоби гірший удар дістати, або якусь до Москви.” радість, пішов із цим в Коломийський музей Гу­ц ульщини і По­куття, до директорки Ольги Кратюк, яка пра­цювала там біля 40 років. Вона подивилася на мою роботу і каже: «Тьху, та в мене внучка в пер­шому класі – і то би ліпше зробила». Знаєте, я отримав такий удар, що вийшов з того музею і викинув плакат у сміт­ник. Але зі мною був товариш, він взяв той плакат і ви­слав на конкурс до Москви. І прийшов ме­ні па­пір, шо я маю сьоме місце. Але шось ко­місії не сподобалося і вона засіла ще раз – і при­знали мене переможцем, дали медаль. Це був перший у світі вишитий плакат. Оці всі орнаменти – космацькі, я в них нічого не змінював. А в українців, і загалом у слов’янських народів є дуже багато технік. Коли вже всі техніки бу­ ли вичерпані, остання техніка, яку при­думало людство, була «хрестиком». А до то­го ча­с у була штапівка, гладь, лиштва, ни­зинка та інші. Все найскладніше при­думали в першу чер­гу. Я вишиваю в основному чоловічі со­роч­ки. Стараюся розробляти свої фа­ со­­ни, шу­кати свої тканини. Колись кожна дівчина вміла це робити і вишивала для се­бе сорочку. Старалася, щоб у неї сорочка була краща, ніж у товаришки,

200

Відпущення

щоб на неї парубок звернув увагу. А для чоловіка вишивала, яка вже ви­ходила: хочеш носити – носи, ну а ні – як собі хочеш. Але я вишиваю і дуже доб­рі жі­ ночі сорочки. Почав я робити чоловічі сорочки з чорної тканини. Вона – дорога, це ко­ рейський мокрий шовк. Взагалі, я дуже великий противник того, щоби ви­ шивали на найгіршій тканині. За Запорізької Січі мали дорогі шовкові тка­нини і дорогі нит­ “Це був перший у світі ки, навіть золотом вишивали. І місто мало до­ вишитий плакат.” рогу ви­шивку, воно могло собі з села замовити у селянки таку вишивку, яку хотіли. І тільки тоді, коли відбулася моя персональна виставка у Будинку мо­делей у Парижі, коли ці сорочки одягнули на титуловані моделі, то як я звід­ти вер­ нувся і приїхав у Пирогово – всі кричали: «Хочемо таку сорочку!» Я старався вивчати різні техніки вишивки. Але це було моє, як кажуть англій­ці, хоббі, бо я вступив на факультет журналістики Львівського універ­ си­тету і вчився там. Але позаяк мені то не подобалося, що було в тій державі, ме­­не постійно виключали, тому я там вчився 18 років. УА: А що Ви такого робили? ДП: Мені цілий час пришивали націоналізм – то за Івасюка, то ще за ко­ гось, то навіть за те, шо я з Космача, і було дуже тяжко. Мені навіть сказав про­­фесор Йосиф Цьох: «Ти закінчиш університет, коли в мене на долоні во­ лосся виросте». І сталося так, що у 1992-му році, коли на університеті вже був укра­їнський пра­пор, мене знову поновили і я прийшов до того Цьоха на екзамен, він ди­ виться: «Ви?». Поставив мені «відмінно», але так мене мучив... Таке якесь моє життя, що я все якісь маю перешкоди. Життя було дуже складне... Але було дуже багато друзів, і багато з них вже пішло туди... Так що, як я туди піду, то буду там не один. Там є і Яремчук, і Ми­ ко­­­лайчук, і Івасюк, і ще багато хто... Ми нині жи­вемо тут, а завтра вже нас мо­же і не буде, “Прошу Всевишнього, то­му, мабуть, варто задуматися, дарувати один щоби в тої людини, яка од­ному доб­ро, а не по­га­ний настрій. Тому, ко­ буде носити цю сорочку, ли я сідаю вишивати сорочку чи навіть руш­ чи тримати той рушник у ник, чи сер­вет­ку, чи що би воно не було, я обо­ своїй світлиці, було добре в’яз­ково вишиваю з молитвою. Прошу Все­ життя, світла доля.” виш­­­ньо­го, щоби в тої людини, яка буде носити цю сорочку, чи тримати той руш­ник у своїй світ­­ли­ці, було добре життя, світла доля. Треба за­­кладати у річ чи то пи­сан­ка, чи інше, тіль­ки щось добре, нести людям тільки добро. У нас, як­що пи­сан­ку за­­мов­ лять і поставлять у спаль­ні – то там завж­ди зберігається доб­ра енер­гети­ка.

Дмитро Пожоджук

201

Так само і з вишивкою: ми мусимо ду­мати не тільки, щоб вона була гарна для очей, во­на має бути практична і добра – з дорогої і натуральної тканини. Я маю на сьогодні 149 чоловічих сорочок, які створив за все життя. Я їх виставляю, лю­ди дивляться. Звичайно, є і в людей багато чо­го. Це нелегка пра­ ця. Картину можна написати за день, а якщо взяти чо­ловічу сорочку з гарною вишивкою – я їх всього 4 за рік можу зробити. Звичайно, одні села мають стриману гаму кольорів, інші, як Космач, ма­ ють жовтогарячу, крикучу. У нас усе має свої назви в Космачі, не такі, як у лі­ те­­ратурній мові. Оцей колір [показує] по-нашому називається білєвий, цей – тре­тєнка, тобто оранжевий, цей – червонєвий, а червоний колір на­зи­ва­ється цвіт­на. Вишивку ми обов’язково починаємо вишивати чорним, але в Космачі чор­ний колір не модний, тому замість нього беремо вишневий. Але є одна велика прикрість в нашого народу. Новонароджену дитину ма­ ють хрестити у вишитій сорочечці на білому полотні. Коли вона виросла – з цьо­го полотна їй мають вишивати шлюбну сорочку, її можна одягати тільки на Ве­ликдень і на Різдво. А коли ця людина помирає – її мають в цій сорочці хо­ ронити. Таким чином багато найкращих орнаментів потрапляє з тими по­кій­ ни­ками у землю. УА: А дружина теж вишиває? ДП: Дружина вміє, але вона більше любить писанки писати і по гос­ подарству порається. Я люблю різні вишивки, не тільки космацькі. Ось тра­ди­ цій­на болгарська вишивка. [Показує] Це я пішов по південному регіону Ук­ра­ їни і назбирав у болгарів, які там живуть. Маю вишивки, виконані у різ­них тех­ніках, кольорах, “...людина мусить з різною символікою. Дивіться, ось зворотній рухатися, творити і бік – тут не­ма ніде ні кінця, ні вузла. показувати те, що Є така Явдоха Сороханюк, живе в Аме­ робить, людям.” риці. Білл Клінтон дав їй гроші, і во­на видала книжку «Гуцульщина в низинці». Це єдина книжка про низинку. А всі альбоми про вишивку, які вийшли в Україні, вони є про всю вишивку, а не про якусь окрему. УА: Таке все дрібненьке. Скільки годин на добу доводиться ви­ши­ва­ти? ДП: З ранку до ночі. УА: Треба мати спокійний характер. Ну і жінку, яка господарством займається зранку до ночі. ДП: Так-так! А творче життя полягає в тому, що людина мусить рухатися, тво­рити і показувати те, що робить, людям. Я, коли маю свої персональні ви­с­ тав­­ки, то люблю десь сісти в куточку і слухати, що говорять люди. Хтось

202

Відпущення

прийде, скаже – то недобре, інший прийде, скаже, шо то могло би бути інакше, а ще хтось скаже, що це чудово. І я собі то все беру так, якби на сито, на решето, і пересіваю. І воно мені дає дуже багато, тому що я вчуся у тих мудрих голів, які приходять дивитися на те, що я роблю. УА: А чому ви не відкрили школи? ДП: Так є ж мої школи: одна у Польщі, одна у Франції і одна у Кам’янціПодільському. А тут у себе якось ніц не виходить. Я займався усе життя вишивкою, а моя мама усе вміла робити. Вона також писала писанки. А писанкарство було скрізь заборонено, залишилося переважно тільки на Гуцульщині. До речі, хто не знає, говорить «малювати писанки». Хтось писав свої ієро­ гліфи на пергаменті чи на камені, а українці мали своє письмо на полотні, на яйці. Я подумав: ну невже цих ієрогліфів, цьо­ го письма ніде не лишилося? По­чав до­сліджу­ “...писанкарство було вати, збирати матеріал. Одну літеру знайшов у скрізь заборонено, селі Козацька Сло­бода Курської області, інші залишилося переважно на Чернігівщині, у Кос­мачі, на Буковині, і та­ тільки на Гуцульщині.” ким чи­ном назбирав 87 знаків. Ці знаки є на пи­­санках у певній по­слі­довності. У нас в Космачі є традиція, як і по всій Ук­­ра­їні: першу писанку починають пи­сати у Ве­­­ли­кий Піст, це безконечник. А безконечник то­м у, що він не має кінця і краю. І хочуть, що­би так рід тримався тої хати, де він є, як без­ко­нечник тримається писанки. Так було прийнято, і досі таке є на на­ших укра­їнських зем­лях, незалежно від того, чи то Черкаси, чи Донецьк, чи Тер­нопіль: на великі свята, на Великдень чи на Різдво має збиратися рід до ха­ти. Я вирішив спробувати провести перший міжнародний з’їзд писанкарів, зібрати майстрів з усього світу – хай би розказали, як вони пишуть, і хай би по­думали разом, як цю писанку можна зберігати. І дали кошти [Міністерство культури], дали мені волю, і я в 1992 році за­­просив писанкарів з України, з Великої Британії, Австралії, Канади, Америки, Ар­гентини, Німеччини. Вони приїхали, привезли і показали свої роботи. І вий­шло, шо в забороненому ремеслі нема нічого страшного, бо воно звичайне маленьке яйце, яке нікому не несе шкоди. І сталося так, що ці люди всі писанки, які привезли з собою, подарували для України. Тоді ми почали планувати і ін­ ші з’їзди. Аж у 2002 році ми провели ІІ з’їзд писанкарів у Коломиї, і той з’їзд уже був без жодних державних коштів, без підтримки, а коли я став сільським головою в Космачі, то ми провели ще чотири з’їзди у Космачі. На відкритті ІІІ з’їзду писанкарів звучало 18 мов. Ми взяли до уваги не тіль­ки українську писанку, а й декоровані яйця інших держав – вони собі у

Дмитро Пожоджук

203

такий спосіб виготовляють щось з яєць до Великодня. І це було дуже по­ вчально. Але повернуся до 1992 року, коли мене вибрали головою Всеукраїнської ко­ординаційної ради з вивчення й відродження писанкарства. Тоді мені до­ ручили велику місію – їхати до Франції і там зробити першу виставку писанок. У Музеї людини у Франції є цілий зал писанок українців діаспори. Але на той час не було жодної писанки з України. Я привіз величезну колекцію писанок і од­ну писанку, яка була написана у селі Більчі-Золотому ще 2500 років до Різдва Хрис­тового. Її нам позичили з Америки, на окрасу експозиції. Наступного дня я приходжу на ту виставку – нема нікого. Десь під обід при­ходить може 17 осіб, старших людей. Пооглядали, я їм розповідаю про пи­ санки, про Україну, про символи, і кажу, що от цей символ є хрест, в українській тра­диції розшифровується як чотириріг, символізує чотири пори року, чотири сторони світу, чотири темпераменти і так далі. А це, кажу, граблі – символ до­ щу. У нас є врожайні землі і коли нам бракувало дощу, ми писали на яйці граб­ лі. Так їм про це все розповідаю, вони слухають, кивають головами, комусь ціка­во, комусь може ні. Тоді один із них П`єр Реві каже: «Місьє Пожоджук, я Вас запрошую завтра в гості до себе». Наступного дня вже й знайшли пере­кла­ дача, Аллу Найдич. Кажуть мені, що у Франції про українців навіть не чули, а там же ж і королева Анна з Києва походила, і найстаріша українська бібліотека ім. Симона Петлюри в Парижі, і українська картинна галерея, якою завідує пані Ярослава Геник. Приїжджає за мною такий Патріс, везе мене до того пана на гостину. Там зі­бралися його добрі приятелі. Він мені показує будинок, сад, город, і там у нього росте кущик винограду. І каже: «Маю проб­лему, бо у Франції вже два місяці не було “...Маю проблему, дощу. А українці – мудрі люди: во­ни, як у них бо у Франції вже два місяці нема дощу, на яйці малюють граб­лі. Зараз я не було дощу. А українці – намалюю на піску граблі, і че­катиму на дощ...». мудрі люди: вони, як у них І дійсно малює на піску граб­лі. Ну, ми вже про нема дощу, на яйці це забули, пішли на гос­тину. Всі сіли за столи, малюють граблі. Зараз я вже чарки підняли, тост виголошують, тут за­ намалюю на піску граблі, бігає пані Реві, його дружина, вся мокра і каже: і чекатиму на дощ...” ка­тастрофа, пішов дощ! Який дощ, як нігде ні хма­ринки? Всі ви­ходять на балкон, дивляться: справді дощ. Навіть не дощ, а ціла злива. І тоді вже ніхто не го­ворив ні про біз­ нес, ні про Францію – всі питалися, хто такі українці, як вони сплять, що їдять, що роблять, де вони живуть – в Латинській Америці чи в Африці...

Ганна ЛИНДЮК Вдома у пані Ганни, с. Космач (присілок Ґрунь), Косівський р-н, Івано-Франківська обл.

3 липня 2010 р.

Анна Линдюк (1949 р.н.) – делегатка міжнародних з`їздів та конґресів писанкарів, жи­телька села Космач, перлини Українських Карпат, або Келії Сонця, як його ще на­з­ивають, села, де чи не кожен мешканець володіє якимось народним про­ мислом, бо це основне джерело їхнього доходу. Історія її родини просякнута ду­ хом доби і місцевости, в яких існувала. Жінки в родині традиційно пряли, ткали, ши­ли, вишивали, писали писанки. Чоловіки – різьбили, точили, майстрували і бу­дували. Війна забрала життя її брата і бабусі, погнала тата на примусові ро­боти до Німеччини, а маму – в ліси, допомагати партизанам. Завдяки ста­ ран­ням бабусі, мамі пощастило уникнути найгірших тортур НКВД і можливої ви­силки, але смертельний дух тоталітарної машини постійно давав про себе зна­ти, бо, хоча і всюди були свої зрадники, Космач вважали столицею бан­де­рів­ щини, осередком незламного духу гордих гуцулів, які не хотіли підкорятися по­ ряд­кам жодного окупаційного режиму, а, отже, кидали їм виклик...

Ганна ЛИНДЮК – ГЛ УкраЇна Активна – УА

ГЛ: Тут майже всі – корінні жителі. Колись тут було поле. Дід з бабою по­ б­удували хату, а я вже ту хату розбила і поставила на її місце цю. Мій дідо, мамин тато, був видатний майстер, бригадир – вів будівництво мос­тів, будував будинки. Він побудував всі мости на великих ріках і клуб в се­ лі. Умів робити столярку: шафи, вікна, двері – все! Ось ці шафи [показує] – це йо­го робота. А бабка вміла прясти. Ще татова мама мала таку кудель, де крутиш но­гою і пускаєш нитки в руках. Стоїт тепер та кудель, як реліквія – на ній вже ніхто не пряде. Бабин тато точив. Тоді електрики не було – він працював у

Ганна Линдюк

205

ніжній токарні – там, де ногами крутили. Дід теж точив, але руками. В дідовій родині вишивали сорочки. Тоди не було де купити полотна: жінки сіяли ко­ноп­ лі, а до лютого – льон, і з того ткали по­лот­но, а опіс­­­­ля відбілювали. Де тонші нитки, то це по­ лот­­­но було на неділю, на свято, а на по­всяк­ день – з товстіших ниток. Жінки самі ви­ши­ва­ ли, робити капчури, постоли. Вже піз­ніше моя мама мала такі гарні че­ре­ви­ки, які зашнуровувалися догори аж під са­ме ко­лі­но, а до того носили пе­ре­важ­но пос­толи. Самі шили чоловічі шта­ни – ка­лісони: шерс­тяні, а під них – полотняні, щоб не гризли, бо трусів тоді не було. Піз­ніше вже привозили якісь речі, а так, то полотно – своє, за­пас­ки – свої, кеп­та­рики – теж. В нас на Гуцульщині кожне се­ло має свої вишивки, свої кольори, свої узори. Наші космацькі вишивки – не­­­­повторні, вони – най­дрібніші, най­яск­ра­віші. Ко­льо­ри всі такі гарячі! Напев­ но, тому і називають Кос­мач келією сонця. У нас тепер вже почали пластіком хати оббивати, а ше кілька років тому всьо таке яскраве було: там під черепом хата стояла, там під дошкою. Перше всьо з дошки було. Йшли в ліс, рубали дерево – аби не рідке. Якшо воно в горах по­­малу росте між камінням, то воно густе, тверде. З нього кололи дошки, і так вкри­­вали ними хату аби не протікало, і аби скоро не гнило. Я люблю наше село... Воно розпростерлось на долині, а кругом – віночок з горбів. Казали, шо перший поселенець в Космачі називався Косматий. Наше село дуже велике, має 32 присілки. Кожний присілок – як невеличке село. І в кож­­ній хаті є майстри: як не вишивають, то плетуть, як не плетуть, то писанки пи­­шуть. Мужчини одні точать, другі різьблять, треті будують. Люди навчилися так виживати. Державну роботу мають хіба вчителі, лікарі, прибиральниці в лі­­карні чи в школі, бо нема заводів чи фабрик. Земля в нас неродюча: тут в го­ ­рах нема такого, шоби зерно посадив і мав своє. Люди і так стараються як­най­ мен­­ше купувати, тримають свині, худобу, шоби можна було якось вижити. У нас кожна жінка мусить навчитися шось робити, бо як інакше давати собі раду? Не підуть же красти одні до одних, бо та­кі самі, як і всі. [Сміється.] “...не раз жінка сама несла Колись за Польщі були баки, і ми нафту на плечах з-за Дністра качали. Але поклади були не­в е­л и­к і, і піс­л я гілетку зерна, а це війни їх не відновлювали. В нас десь під селом 25 кілограмів, бо тут у нас іде ріка нафти на Ру­му­нію, але скільки робили не родиласі пшениця.” свердловин, не год­ні її пе­ре­хо­пити. У нас і сіль є своя. Бабка моя роз­ка­зу­вала, ко­лись, ше як во­на була дівчиною, ва­ри­ли сіль, бра­­ли масло, і на плечах несли до­лів, за Дніс­ тер, і там міняли на пшеницю. Ка­зали, не раз жінка са­ма несла на плечах з-за “...полотно – своє, запаски – свої, кептарики – теж. В нас на Гуцульщині кожне село має свої вишивки, свої кольори, свої узори.”

206

Відпущення

Дніст­ра гі­лет­к у зерна, а це 25 кілограмів, бо тут у нас не родиласі пшениця. Пшеничний хліб був лише на дуже великі свя­та, як-от на Великдень. А так: брали кар­ топлю, мололи кукурудзу, біб і пекли в печі бу­р еники – такі коржі з картоплі. Це була основна їда, і то шоднини жінка мусіла їх рано пе­чи, шоби день сім’ю прогодувати. А сім’ї були великі, дітей багато, і каждий ранок до схід сонця, доки діти повстают, ті коржі мали вже бути спечені. “...сім’ї були великі, дітей багато, і каждий ранок до схід сонця, доки діти повстают, ті коржі мали вже бути спечені.”

УА: Розкажіть більше про своїх батьків, своє життя. ГЛ: Мій тато, коли були німці, попав до Німеччини. В нас під час Другої сві­тової з Космача брали багато людей туди на роботи. Але тата не відправили на заводи, він був молодий, мав 18 чи 17 років, то його взяв бауер – німецький ґаз­да. Той мав своє поле, свою худобу, і тато в нього служив. Казали, шо тато там не бідував, бо ж сам з села – йому така робота була привична. Татові дуже по­добалося, шо там чистота і дисципліна. Якшо ти вкрав, чи шось зробив не так, їм за це давали якісь такі сорочки з вошей, і ти їх не мав права вбити, бо з них потім робили якесь лікарство. А як другий раз попадав, то вже звідти жи­ вим не вибирався. У селі, якшо ти робив вчасно, чесно і на совість, то тебе по­ ва­­жали. А хто попав в міста, то там ставилися, як до полонених. Тато по­дру­ жив­ся зі своїм ґаздою. Його настільки полюбили, шо коли тато від’їздив, то йо­­му ше й дали дешо з собою, але тут прийшлося віддати. Потому тато вчився в фінвідділі у Львові і робив фінанси, потім робив в ма­­газині, а коли вженився з мамою, пішов на будівництво. Тато навчився в ді­ да майструвати, і вони будували будинки. Мої батьки познайомилися тут. Мама – місцева. Вона була невеличка рос­ том, біленьке лице, чорний волос, чорні брови, і ямки, як сміється. Мама ви­ ши­­вала, плела, пряла. Ну а я кінчила 10 класів і через рік вийшла заміж. Похвалитися не маю чим, бо чоловік був гулящий, любив пити, і коли брат помер, я вже не могла то­го фальшу і тої зради витерпіти. В нас у сім’ї ніхто не брехав, тому я не при­ викла до брехні, це для мене якесь чуже! Чогось не зробив, щось не вийшло – по­ясни все, як є. Якось мав іти в ліс на роботу, а прийшов п’яний, і замість то­го, щоб сказати, що був з товаришами, фантазує якесь нереальне: що їхали в ма­шині чоловік з жінков і десь там на гололедиці з моста полетіли і забилися. І він другий день їде на похорон. Я лише півроку потому взнаю, що не було ніякої аварії, ніхто не забився. Треба ж було таку брехню встругнути! Ми роз­ велися. Він вже помер – спився. УА: А було у вас багато дітей?

Ганна Линдюк

207

ГЛ: Троє – дві доньки і син. То була трагедія, бо якраз брат помер, людина пішла в землю. Тато з того всього каже мені: «Ти, як будеш годна, малюй, а я бу­ду точити». Тато точив, я малювала, і так використовували кожну копійку. Я як дала моїм дівчатам гроші до школи на їду – то взяли, а як не дала в руки, то гро­ші так і лежали в хаті. Бо як я діставала гроші, то їх треба було на всьо: на цви­ки, на зарізання, на будівництво. На місяць мені лишалося 30 чи 25 гривень. А тоди були рублі. І я то всьо при дітях рахувала, вони всьо бачили і знали. «А нам стане тих грошей?» – питає старша Галина. А я кажу: «Так маємо робити, аби стало». Бо я всьо в хаті мала своє – м’ясо, молоко. Купила хіба якоїсь крупи і хліба, бо хліб дешевий був, а я не годна була більше часу печи. Отак вони на­ вчилися економити, і по нині економлять. В мене Ольга – такий економіст, аж за­дуже. [Сміється.] Якось одна жінка з Коломиї питала, чи не могла б я їй писати писанки, і я по­малу навчилася. Зимою більше є часу: дав їсти, напоїв і сідаєш за роботу. Лі­том нема дуже коли писати, бо то як не сапаннє, то трава, як не трава, то отава, а опісля картоплю копати – така робота, шо нема коли й сісти. “...як не сапаннє, то В нас колгоспу не було. Гуцули наші – трава, як не трава, то горді: зібралися і не дали заснувати колгосп. отава, а опісля картоплю Наше село називали столицею Бандерівщини, копати – така робота, шо бо тут довго ше була партизанка: десь аж 48-го нема коли й сісти.” ро­к у, здається, послідніх вибили. І то як? За гро­ші найшлися зрадники, які знали, де була кри­ївка, де був бункер з хлопцями, дали їм в лісі снотворного в їду, ті поза­си­ на­ли і їх, сплячих, забрали. Ганебно їх взяли, бо ті не здавалися. Боролись не тільки проти руских, боролись і проти Польщі, і проти Німеччини. А їх ше й бандитами називають. Які бандити?! Вони не йшли в інші держави загарбувати чиюсь землю, а незламно захищали свою, українську, віддаючи за неї життя молоде. Дуже боляче, що Верховна Рада не хоче цього ви­знати. Такі ми погані, що маємо таку зрад­ ниць­ку владу і не вмієм своє відстояти. [зіт­ “Вони не йшли в інші хає] Але хоть не визнают, ми все одно знаємо, держави загарбувати хто наші герої. чиюсь землю, а незламно За війни великі бої були і в нас. Коли на­ захищали свою, українську, ступали вояки, то люди всі розбігалися, казали віддаючи за неї життя до мої бабці: «Анно, ходи, щоб тебе не вбили!», молоде.” а вона їм: «Нікуди не піду зі свої хати». А вона ще й стояла біля вікна. Думаю, воєнні мали бі­нокля, виділи, що хтось там стоїть, і як встрілили, то попали їй в око, так шо ку­ля вийшла ззаду голови і прострілила образ. Вона довго лежала на землі, чу­ ли ше, як хрипіла, поки кров’ю стекла, і серце перестало битись. Ніхто не міг

208

Відпущення

підійти до хати і поратувати, бо був бій. Поховали її вже після бою. А той про­ стрілений образ так і зберігся... Я з 49-го року, то мене війна обминула. Тут у нас під грабами були окопи, і я, пам’ятаю, малою питала діда, шо то за ями. А ше пам’ятаю, як забирали лю­дей, бо в нас підозріле було село – тут була сильна партизанка. Вивозили на­віть просто, як хтось шось сказав не так, або як хтось мав на когось зло, і ска­зав, шо той був партизан, то вже того забирали. Моя мама була зв’язкова, але її то обминуло. То якраз, коли тато був в Німеччині на примусових роботах, ма­ма була зв’язковою. В нас, окрім мами, було ще дві дівчини зв’язкові – обидві Ма­рії. Ці дівчата передавали записки, носили упівцям їсти, воду з ріки. Мама якось понесла хлопцям в бункер їсти, і коли звідти ся вертала, її зло­ вили. Але мама несла воду в відрах. Питають її: «Ти несла їсти?» – «Ні, я несла воду». Один бабу в хаті заговорює, а другий б’є маму. А один між ними маму по­жалів, вона була файна така дівчина, і показує бабі губами, аби та пішла в ту кім­нату, бо там б’ют маму. А мама настільки стримувала себе, шо не кричала. Баба підійшла до дверей, а там руский тримає двері. Вона різко відкрила двері і бігом голову запхала, так шо він вже не міг притиснути двері, і зачала гвавт кри­чати. Коли зайшла до хати, то побачила, шо на дочці пірвали сорочку і так ви­рвали волосся, шо було шкіру видно на голові, а те волосся на плечах чор­ ніло. «Шо ви мені дитину вбиваєте?!» – закричала. Маму забрали в Яблунів. А кого оце брали в Яблунів, то відти від НКВД вже мало хто виходив: там уби­ва­ ли, мучили, в кирниці кидали, вибивали очі, відрізали вуха, рвали зуби, голки пхали попід нігті. Баба поїхала туди, і знайшла любаску того руского, шо там старший був між ними. У нас були кролі, і баба зробила мамі светр, гарний такий, цінний – бо для єдиної дочки. І баба віддала його тій любасці. Мама потім дуже жаліла за ним, але бабі була цінніша дитина, чим той светр. Якось так, шо баба викупила маму. Може окрім светру ще й гроші давала, бо то ж єдина дитина була... Син загинув ще до того часу. Він тікав з 1-ї гімназії в Коломиї, бо там німці ловили так звану «десятку»: на кого десятого попадало, того й вбивали. І він попав під ту десятку. Він так сильно перестрашився, шо тікав не вулицею, а полями. Але не можна було попадати їм в руки, бо зразу розстрілювали, тако на очах у всіх. Як йому вдалося утечи – то це якесь чудо! А ще взяв книжок з собов і мав в міху оті книжки... Коли зрозумів, що погоня відстала, то ліг і заснув, впрів і дістав раптове запалення. А тут в Óблазі1 стояли мадяри. І там у них був лікар хороший, який і вилічив мого брата. А пізніше, коли йому вже краще стало, то був в партизанці зв’язковим. То він вночі по присілках розносив записки, ми тоді їх називали «штефетами». По­бігав, і зрушив це запалення. Але вже мадярів тут не було, і він помер, мамі

1

Село в Хустському районі Закарпатської области.

Ганна Линдюк

209

на руках. Так-то залишилася одна дитина, то­ му мама старалася правдами-неправдами ви­ купити ту дочку. І вдалося. Нашої сусіди сестра була в партизанці, то як її зловили, били несамовито. Ка­же, бачила в тазіках вирізані вуха, очі людські – так зну­ ща­лися над нашими українцями, які захищали свою землю... Там за­пропонували їй робити на руских, і вона зго­дилася. Після того, як її від­ пус­тили, вона всіх, кого виказала, попередила, шо продала їх. Тих людей піз­ні­ ше забрали на Сибір. А коли вона вдруге попалася в руки НКВД, то вже, знаючи, які муки її че­ ка­ють, не да­лася живою. Вона була в бункері зі своїм хлоп­цем. Вони вирішили од­но­часно одно дру­гого за­с тре­лити – і отак разом загинули, щоб не зда­тися жи­вими. Їх волочили за ноги до Яблунева, мертвих, тому їм було вже все одно. Потім були розкопки: з кирниців викопували і виносили людей, і її пізнала сестра. Отака сумна історія... І весь час толочать-толочать нашу Україну... “...тікав з 1-ї гімназії в Коломиї, бо там німці ловили так звану «десятку»: на кого десятого попадало, того й вбивали. І він попав під ту десятку.”

УА: А Ви співпрацювали з ОУН-УПА? В якому році не стало по­встан­ ців? ГЛ: Я народилася в 49-му році, то вже їх не було. Але настільки то всьо було засекречено, шо моя дочка, коли жила вже коло моїх мами і тата, ви­ падково чула, як тато запитався в мами: «Яке було твоє нелегальне ім’я?» Мама ска­зала: «Горлиця». Уявляєте: вони стільки років разом, вже й онука появилася, і тато тільки тоді запитався, яке було її підпільне ім’я. УА: Тобто в родині це було засекречено? ГЛ: Так. Бо раз ти була в партизанці, то ти підозріла людина, і лишалось тав­ро «зрадника народу». Як я просила у свого діда, щоби показав мені тризуб, то не показували. Не можна було, бо ти намалюєш у школі, і зараз будуть пи­ тати, де я то бачила. Якось, коли зайшли рускі, мама натягнула кептар, а на кептарі на грудях був значок – такий манюнький тризуб, а він дивиться то на маму, то на груди, але видко совість мав, бо маму не вивів. А раз, каже мама, зайшли до хати, подивилися по хаті, по образах. «Ти, – ка­же, – знаєш, що то за образ?» А то була Свята Параскева. Насередині – її ве­лике зображення, а по краях – всі муки, які вона переносила. Але видно ві­ руючі були, бо не видали, і маму не взяли. ГЛ: Гуцули мали велику гідність. Баба моя казала, що ще як вона була дів­ чи­­на, то козаки заходили. Якшо козаки появлялися при в’їзді в Космач, то лю­ди

210

Відпущення

відразу одне одному передавали: там гримнув якимось залізом чи крикнув, і моментально жінки ховалися, особливо дівчата. Бо козаки насилували дівчат. УА: А козаки українські? ГЛ: Дідо казав – москалі, а то певно Донські козаки були. Моя баба була 1898-го року, то це вони певно зі Сходу йшли. Вони не чіплялися, коли жінка була хвора. То жінки обливалися бурачанкою – буряковим соком, шоби виглядало, ніби вони слабі, і їх тоді вже не рухали. УА: А Ви були піонеркою? ГЛ: Так. Я в школі була відмінницею, мала дати приклад. Але ніхто не хо­ тів писатися в піонери, і я теж. Вдома ніхто нікому не казав іти в піонери – і так в цілім селі. А дідова сестра якраз з Сибіру при­їхала, її чоловік також був в пар­тизанці. «Попробуй мені тільки записатися в піонери!» – казали мені дідо з мамою. Нас бу­ло дві найкращих учениці, а ме­не ше й за го­лову ради загону вибирають. “...я була найкраща Ска­зали мені, як­шо не запишуся в піонери, то учениця, а вчителів ніхто не буде, а якшо запишуся, то всі вже му­ заставляли, щоб діти сять записатися – ну і попробуй тут бу­ти муд­ записувалися в піонери, рою. Шо робити? В школі тиснуть за­пи­сатися, і вони мусіли підчинятися дома кажуть: не можна. А в школі да­­вили, бо я тій владі.” була найкраща учениця, а вчи­те­лів заставляли, щоб діти записувалися в піоне­ри, і вони му­ сіли підчинятися тій владі. Біда була і дітям, і вчителям. То я вже вступила в ці піонери, ну і з цим прапором мусіла стояти. Але галстука ніхто ніколи в мене не видів, я все його ховала. Ше й навіть моя дочка пострадала. Вона три тижні чи навіть місяць не хо­ ди­ла до шко­ли, бо була на жовтуху слаба. Треба було йти до школи в неділю на Ве­ликдень, а вона при­йшла в великодній понеділок, то ше мусіла ма­ти стрес, бо сва­рилися, чого вона не прийшла імен­но на Великдень. Не можна було на­віть свят­­­ково зібратися в школу на празник. Бо як інспектори приходили і ви­діли, шо діти свят­ко­во вбрані, то діти – віруючі, а значить вчи­те­лі погано пра­цюють. В нас було дві церкви. Довбушівську церкву, побудовану без жодного цвє­ ха, комуністи спалили. Але друга церква була діюча, бо ціле село її боронило, щоб там був священик і правилася служба. УА: То виходить тут радянська влада була майже безсила, бо і церкву ви собі відвоювали, і в піонери не всі йшли. А Ви ходили до церк­ви? ГЛ: Та, постійно ходила з бабкою. Хоча регулярно провіряли, особливо на свя­та: дітям не можна було ні до церкви, ні колядувати. Я думаю, то найгірше, що хотіли заборонити релігію, бо релігія нічо поганого не вчит. 10 Заповідей

Ганна Линдюк

211

Бо­­жих – це таке, шо потрібно кожній людині. Якшо б людина їх дотримувалася – не треба би було ні тюрмів, ні міліції, нічого. УА: Владі, мабуть, було невигідно, що люди їх знали? ГЛ: Так, бо то вони хотіли бути богами. УА: А комсомолкою і партійною Ви були? ГЛ: Ні-ні. Туда я би вже була не пішла. В школі заставляли, а далі вчитися я не пішла, то мене вже не рухали. УА: А чому Ви не пішли вчитися після школи далі в інститут? ГЛ: Моя перша вчителька, яку я дуже любила, казала мені: «Йди, Ганнусю, вчися. Я там маю знайомих в Коломиї, і ти там пройдеш зі своїми знаннями». Але родичі не пустили, рішили так, шо я коло бабки і діда жию, а вони вже стар­ші, і не буде кому робити, як я буду вчитися, і так не пустили мене. Може би й інакше повернулася судьба, якби я пішла вчитися. УА: Як Ви собі уявляєте Україну в недалекому майбутньому. Якою би Ви її хотіли бачити, скажімо, років за 20? ГЛ: Я би хотіла бачити Україну вільною, аби ніхто не толочив нас. Най буде в мирі зі всіма державами, най торгівля файно йде. Наша Україна дуже ба­­гата, і не потребує помочі зі сторони. В нас є свій газ. Чого ми маєм бути за­ лежні від Росії, як в нас тут в Карпатах газ го­ рит дурно? А ми такі шалені гроші пла­тимо за “Довбушівську церкву, той газ. І то мене дуже це болит. Зна­чить, це побудовану без жодного ко­мусь вигідно, хтось на тому на­живається. В цвєха, комуністи спалили. нас є ропа: нафта з неї – найцін­ніша в світі. Але друга церква була Во­на має такі хімічні складники, яких ця ро­ діюча, бо ціле село її сійська далеко не має. Але олігархи далі на­ боронило, щоб там був живаються. Так само і з нашою пшеницею: як священик і правилася ми собі на своїй землі вирощуєм, то нам не служба.” тре­ба ніяких посередників. Можемо ви­рос­ти­ ти, то продати самі зможемо. УА: Як Ви ставитеся до того, що політики ділять Україну на Західну і Схід­ну? ГЛ: Україна – одна держава, і вона не має бути роз’єднана. Нас вороги весь час роз’єднують і ділять наші багаті землі: ти бери цей кусок, а я цей. В нас вигідніше було тим, що були під Польщею, ніж тим, що під Росією. Отако взя­ ти Тернопільщину: якщо переїхати по Збруч сюди, де була Польща – тут люди багатші, і будинки ліпші. А вже з тої сторони – то там настільки Росія гно­била

212

Відпущення

людей, шо хатки були такі біленькі, низенькі, без підлоги, з маленькими ві­ конечками. Отака велика різниця – і то в межах одної области. Як би нас не лю­била Польща, які би ми не були «хлопи», як нас там називають, але все-таки нам легше жилося, ніж тим людям під Росією. Ну, але видно, то ми самі винуваті. Маємо багато недоброго в наших ду­ шах, весь час одне одних недолюблюємо. Якшо у нас така влада – значить, шось не так в наших серцях, в наших душах, значить, ми тримаємо зло і це зло до нас вертається. Я кажу так: якшо я тебе ненавиджу, я ненавиджу себе. Якшо ми не змінимося, і в наших душах не буде лю­ бові, то і в країні буде переважати зло. Бо кож­ “Якшо ми не змінимося, ну людину, яка несе і випромінює любов – лю­ і в наших душах не буде блять. А якшо людина ненавидить когось – до любові, то і в країні буде неї та ненависть вертається. переважати зло.” Я знаю одного чоловіка, який в кожному шось недобре шукає і кожному каже: «Ти та­ кий, а ти сякий». Він шукає в комусь нестатків, а в нього ж самого – нестатки. І всі йому на них вказуют. А ти просто будь людиною і живи, як можеш. Можу я заробити більше грошей – добре, а заробила менше – то не завидую тому, хто за­робив більше. Він так зміг, бо йому Бог поміг, ну а мені отак помагає. У той час, коли я здавала сувеніри, дуже багато людей так само здавало, але я зуміла побудувати будинок і виховати дівчат. Така ходила, шо мені самій бу­ло стидно, в тому плащі джинсовому побілілому, і дівчат дуже не вбирала, але мені це було не в голові, бо я будуюси, і дітей годую і хочу, шоб вони десь ся вчили. Мені все одно, шо хтось там має золото. Шо таке золото? Я вважаю, най­більше золото то, шо в душі людини, яка несе доброту в чиїсь серця. Якшо лю­дина звернулася, і я зуміла її розвеселити, коли в неї тягар, то і мені легше стало. Але я все одно думаю, шо я якась неповноцінна. Якби я була така добра – то би жила з чоловіком, а раз не зуміла, значить, шось не так. Я, певно, не така бу­ла, як треба, бо думала більше, як їх прогодувати, а чоловікові треба жінки в ліж­ку, ше й такої, аби він не думав, шо він не той. Але все-таки, якби була чес­ ність і порядність, якби чоловік розумів, шо інакшої такої жінки нема, то він би не шукав, він би задовольнявся тою, яку має. І так само жінка: якби не шу­ кала іншого, то задовольнялася би тим, який є. Будуємо сім’ї, вирощуємо дітей, пра­цюємо і не дивимось, які є ліпші – гарних людей є багато, але краса не тільки у вигляді – краса іде з душі. Бог дав нам 10 Заповідей, але землю заполо­ ни­ла страшна розпуста: всі оті п’янки, бари, розхлябаність... В нас нема ше ду­же цивілізації, а мені її і не треба: живу, як можу, їм свої натуральні продукти без тої хімії, слухаю природу, дихаю чистим повітрям. Діти мої не ходять по ба­рах, і я тому дуже рада. УА: Розкажіть, будь ласка, трошки про Вашу громадську діяльність?

Ганна Линдюк

213

ГЛ: Я була депутатом сільської ради, співала в хорі, була в Союзі українок. Тепер цей Союз вже не діє. Як комусь було важко, чи хтось погорів, чи якась бідна сім’я, ми складали гроші і старалися шось купити. Якшо там п’янство, то ми грошей не давали – купляли їм муку, мило, шось таке необхідне до хати. А де погоріли – то ми збирали їм гроші і хто шо з хати міг своє дати. Та й тепер, як­шо в когось якесь нещастя, ми стараємося скласти гроші і тих людей на пер­ ших порах поратувати. УА: А як Ви в хор потрапили? То було якесь прослуховування? ГЛ: В школах були співи і ділили – там перший голос, там другий. А я в шко­лі гарно співала, і баба каже: «Ти співаєш у школі, ти маєш співати в церк­ ві». І я ше в дитинстві пішла співати в церковний хор. Був перерив, коли я ви­ йшла заміж. Але якось одна жінка прийшла до мене і каже: «Анно, тобі важко, ти не ходиш до церкви, йди до церкви, воно то­бі всьо вернеться у кращу сторону». І так, “...якшо в когось якесь шо я йду до церкви і все собі думаю то за одну нещастя, ми стараємося ди­тину, то за другу, то за родичів, або за чужих скласти гроші і тих людей лю­дей, якшо в них складна ситуація, і мене ду­ на перших порах ша болит. поратувати.” Шем собі згадала, у нас в хаті все було ба­ га­то людей. Мені якось одна жінка сказала: «Ти знаєш, чого я до вас приходила? Мені було три рочки, як тато помер, і я все до вас ішла, бо баба мені давала їсти». Ми не знали такої біди, як вона: п’ятеро ді­тей лишилося жінці на руках, заробити було ніде, дуже бідно жилося. Тепер во­на каже: «Я за бабу твою молюся, бо вона мені все шось давала». Баба казала: «Якшо до хати хто зайшов – дай їсти, тоді і ти будеш мати». Баба розказувала такий приклад. У них у хаті було семеро дітей. У тети, ба­биної двоюрідної сестри, також було семеро. Мама варила кулешу, ми всі по­поїмо, і ше половина лишилась. А тета зварить кулешу вдвоє разів більше, і не стало того, і діти голодні. Мама питає, чого так: в нас кулеша лишилась, а в тети не стало? А баба була розумна жінка: «Аби ти, дитинко, знала: вона ску­па, во­на нікому в хаті не дасть нічо». Оце навіть на весілля звернути увагу: хто ску­пий, там більше їди з’їдає, чим отако на святі. І від негативної енергії весь час недобре – прокльони не можна казати, на­віть у відповідь. Якшо тобі людина погано зробила, ну не може вона зроби­ т­и доб­ре через свій характер, то нехай її Бог спам’ятає. А як ти зробила комусь зле – воно обов’язково тобі віддасться. Я вже 15-ий рік ходжу в Зарваницю, до Богородиці. Одного року по дорозі бачу: жінка якась іде, боса. Я кажу: «Жіночко, вам трудно іти?» Вона каже: «Та я з Верховини від самого порога чотири дні пішки йду. Але не трудно: в мене та­ка сусіда, шо я би йшла по склі». Я кажу: «То ви в Зарваницю йдете з такою

214

Відпущення

поганою думкою до Матері Божої?» – і відступилася від тої жінки. Чому я їй не ска­зала: «Верніться додому, бо Ви маєте великий гріх?» Ну як можна йти на свя­те місце з поганими думками? Сиди собі в хаті і ніде не показуйся між лю­ ди. Як можна мати зуб на сусіда? Якшо ти погана – то в тебе і сусіда погана! Як­шо ти добра – то ти обов’язково знайдеш такий підхід до сусіди, шо вона бу­де з тобою добра. Не можна гніватися на людину, до неї треба підійти і так з нею поговорити, шоб вона поставилась до тебе добре. Якшо вона на тебе на­ сварила, і ти насварилася у відповідь – то ти від­­даєш негативну енергію, і між вами йде “Людина так має жити кон­­флікт. А може вона права? Ліпше помов­ча­ сьогодні, якби жила ти, а потім спокійно по­говорити. послідній день.” Я тоже не раз розсерджусь на моїх сусідів: позичу шось – і не віддають. Те­пер дзвоню, на­ га­дую, бо тепер вже телефони є, а колись не було – бігла, пи­тала: «Є в тебе?» – «Та є». І шо маю сварити на неї, шо вона забула і не при­нес­ла? Людина так має жити сьогодні, якби жила послідній день. Якшо би кожен з нас подумав, шо живе сьогодні послідній день, то би ніколи ні з ким не сва­ рив­ся.

Зміст Ольга Різниченко............................................................................... 7 Василь Сидін..................................................................................... 25 Ігор Ісіченко...................................................................................... 46 Віктор Каланіца, Володимир Олейніков, Сергій Нечипорук....................................................................... 54 Наталія та Володимир Буйницькі................................................ 59 Володимир Ормелі........................................................................... 63 Леонід Рекачук.................................................................................. 71 Олег Колпаков і Мар'яна Гординська.......................................... 78 Айдер Асанов.................................................................................... 86 Лютфі Османов................................................................................. 93 Зеніфе, Зеврі Комурджи та Лутфіє Якубова............................100 Ірина Зекова....................................................................................111 Сергій Чернов.................................................................................126 Іштван Фодор..................................................................................129 Михайло Петричко........................................................................132 Петро Куцкір...................................................................................139 Святослав Мельничук...................................................................160 Тетяна Бойчук.................................................................................166 Володимир Шарлей.......................................................................173 Парасковія та Микола Боб’яки...................................................185 Дмитро Пожоджук........................................................................194 Ганна Линдюк..................................................................................204

Айдер Асанов показує свої ювелірні роботи

Яскраві космацькі взори Дмитра Пожоджука

В гончарній мастерні Лютфі Османова

Святослав Мельничук у спогадах

Василь Сидін: “Делайте добро. Ведь это так просто”.

Вдома у подружжя Боб'яків

Учасники проекту з Михайлом Петричком біля Мукачівської райдерж­адміністрації

З писанкаркою Ганною Линдюк (на фото – перша зліва) Кримсько-татарська гостинність. (Сім’ї Якубових та Комурджи)

Тетяна Бойчук і Крістіна де Анжеліс Мар’яна Гординська та Олег Колпаков

Команда проекту

Спільна творчість команди проекту

Учасники команди проекту в с. Космач

Такі моменти зближують... (семінар команди проекту в інституті Св.Томи Аквінського, Київ)

Команда проекту з планом глобального розвитку країни Україна-2015

Команда проекту на терасі біля конференц-центру “Ініціатив Змін” (м. Ко, Швейцарія)

Фракійські грекині в традиційних костюмах (с. Чорнопілля, АР Крим) Дружня сім’я команди проекту

Меморіально-документальне видання

ВІДПУЩЕННЯ Упорядкування: Галина БУНЬО Про проект Міжнародний проект «Україна активна: загоєння минулого» розпочато у 2010 р. Тоді під керівництвом координаторки проекту Ольги Гудз відбулася 1,5-місячна прог­ра­ма-подорож команди проекту по Україні з презентацією у конференц-центрі між­на­родної організації «Ініціативи змін», Швейцарія. У 2011 р. створено та про­ведено по­­кази фільму «Відпу­щен­ ня»­за матеріалами 2010 р., проведено пер­ший діалог «З­аг­ оєння майбутнього». Мета про­ ­екту – заохотити індивідуальну ініці­ати­ву задля по­шуку порозуміння щодо неоднознач­них­ історичних подій. Про­ект здійс­нюється під егідою МГО «Основи свободи» (www.f-4-f.org) та міжнародної організації «Ініціативи змін» (www.iofc.org). Більше про проект тут: www.iofc.org/uk/ua. Наші контакти: ukrainian.action@gmail.com, +38-097-9814372, +38-067-6227218. Команда проекту: Галина ЄЛІСЄЄВА, Михайло КЛЮЄВ, Поліна ЛАНТУХ, Зоя БУЙНИЦЬКА, Шукрі СЕЙТ-МА­МЕ­ТОВ, Зоряна БОРБУЛЕВИЧ, Крістіна де АНЖЕЛІС, Наталія НЕЛІДОВА, Ва­силиса ШЕЙНІНА, Ольга ГУДЗ, Діана ДАМША, Александр БІРНБЕРҐ, Оксана КРАВЕЦЬ, Сергій НЕЧВОЛОД, Лідія ЗАМАРАЄВА, Тарас ПРИСТАВСЬКИЙ, Владислав ЛЕС­НЯК, Франциска ТРЮШТЕДТ, Дарина КОЛЕСНИК, Лілія МАТВІЇВ, Галина БУНЬО, Олекса Стасевич. Над книгою працювали: Розшифрування: Лілія МАТВІЇВ, Ленера МЕМЕТОВА, Олена ЗУБАРОВСЬКА, Юлія КУЦМІДА, Олеся ДЗЮМА, Євгенія КО­РОЛЬОВА, Наталія НЕЛІДОВА, Зоя БУЙНИЦЬКА, Ірина КОХАНОВСЬКА, Альона КАРАВАЙ, Ольга ГУДЗ, Сергій ТРЕТЕЦЬКИЙ, Галина БУНЬО. Редагування: Галина БУНЬО, Ольга ГУДЗ, Ольга ПЕТРИШИН, Оксана КРАВЕЦЬ. Технічний редактор Юрій Пелех Підписано до друку 03.02.12. Формат 70x100/16. Папір офс. Офс. друк. Ум.-друк. арк. 17,4. Ум. фарбовідб. 23,2. Обл.-вид. арк. 9,9. ТзОВ Видавництво «Свічадо» (Свідоцтво серії ДК №1651 від 15.01.2004) 79008, м. Львів, а/c 808, вул. Винниченка, 22. Тел.: (032) 235-73-09, тел./факс: (032) 240-35-08 e-mail: post@svichado.com, url: www.svichado.com Вiддруковано з готових дiапозитивiв у друкарнi ТзОВ «Книгодрук» с. Кротошино, Львівська обл., Пустомитівський р-н, вул. Січових Стрільців, 35