Лаконічно

Лаконічно Збірка оповідань переможців конкурсу короткої прози часопису «ТекстOver»

Київ ТекстOver 2016

Лаконічно: Збірка оповідань переможців конкурсу короткої прози часопису «ТекстOver»

ISBN 9781370726646 © Автори оповідань, 2016 © ТекстOver, 2016

Інгвар Ант ДО МАМИ… «Добре, коли є куди піти, коли все погано» Ч. Буковскі «Жінки» Відколи мати померла, батько підсів на стакан і приволік якусь хвойду. Життя перетворилося на пекло. Йому все байдуже, Їй сім’єю стала вулиця. А завтра – день народження… «Мама» знову вдарила. Вона стисла зуби, обняла сестру й вибігла у темряву. Надворі витерла сльози й набрала номер. Обіцяв забрати Її. На сьогодні. Назавжди Вона не була потрібна. У машині вони тулились одне до одного. Казав, що так буде вічно. Пити пиво й любити… Під музику рахувати години. Ранок зустрів їх холодом. Шістнадцять! Сьогодні мрії збуваються! Замість свічок задула пухнасту кульбабку. Одне бажання збулося: вона стала жінкою. Не впевнена, що єдиною і бажаною. Удома чекав вчорашній суп і обійми сестри.

– З Днем народження, Ясю, – сестра простягнула картинку. – Бачиш, тут ми, мама і тато. Сама намалювала.

– Дякую. Найкращий подарунок. Слухай, мені пора. Ти залишаєшся господарем, окі? – зчепились мізинцями. Закинула сумку, і знову: школа, дім, вулиця. Коло замкнулось. Зварила обід, нагодувала сестру, прибрала в кімнаті. Поставила пекти пиріг. Читала й дивилась у вікно. Вечоріло. Зайшла мачуха й одразу кинулася в кухню: – Хочеш квартиру спалити? З духовки йшов дим. Забула. Удар! І знову на вулицю. Гурт однокласників, сміх і Його голос.

– Прямо в машині… Звісно, перший! Натовп замовк. Він повернувся. Її очі зблиснули сталлю, в руці опинилася пляшка, дзенькнула об бетон. Скло проштрикнуло Його горло, потекла кров. Удома мачуха зустріла лайкою, і Вона її штовхнула. Полетіла каструля з окропом, жінка несамовито заверещала. Дівчина схопила ніж. Лезо вгризлось у плоть, і крики стихли. Сестричка плакала й міцно Її обіймала.

– Ясю, мені страшно! Я затулила вуха, але все одно чула той крик.

– Не бійся, все минулось, – поцілувала сестру. – Мені пора!

– Знову? Ясю, куди?

– До мами… Відчинила вікно й ступила крок.

——— 3

Євгенія Бабенко НЕ ДЛЯ ВСІХ чоловік мого сьогодні мого завтра і мого вчора зараз дуже втомився він підклав руки під голову повернувся на правий бік і сопе так солодко і так спокійно його дихання наче ритмічна мелодія то звучить голосно то тихо то повільно то швидко він так пристрасно брав мене силою підіймав мої сукні а спідниці самі сповзали з мого тіла треба було йому тільки глянути тільки доторкнутися мені не хочеться пручатися коли його руки стискають мене і я відчуваю бажання всім своїм тілом бажання бути оголеною бажання віддати йому все що маю душу тіло розум кожен свій поцілунок свої стегна вони стискаються від насолоди підлягають його владі нехай він візьме мене тут і зараз мріяти про це постійно голова йде обертом від спогадів ми кохаємося у зовсім новому місті чужа порожня квартира я вигинаюся від нестримних мук це як потрапити в рай але бути грішною голою це занадто приємно щоб я могла стримувати свій крик це занадто він стискає мої губи своїми щоб я не шуміла подивився в дзеркало як наші тіла рухаються у цьому місті в нас так мало знайомих нехай почують всі як мені добре нехай знають як він грає пост-рок на моєму тілі як тремтять коліна як він кладе мене на ліжко і цілує як у його руках мені хочеться кричати щоб на волю вирвалися всі мої відчуття тіло наче палає але цей вогонь приємний він всередині він такий потрібний мені йому нам я дивлюся на нього і бачу силу мужність пристрасть я не хочу ховати всі свої бажання мені з ним так добре як ніколи я хочу хочу хочу малювати візерунки своїм язиком відчувати відчувати відчувати ці вибухи варті багато чого щось всередині теплішає він наповнює мене собою і це тепло росте збільшується концентрується так так так так погано засинати не відчуваючи його тепла

——— 4

Юлія Баткіліна МАМОНТ Мамонт був набагато хитріший, ніж вважали мисливці на мамонтів. Він прожив таке довге життя, що давно не дивувався, коли на нього – вкотре уже – починали полювати. Мамонт спокійно дожовував сніданок, розганяв як слід свою велетенську тушу – і зникав серед тіней надвечірнього пралісу, мовби й сам був такою ж тінню, волохатою важкою примарою. Мисливці мчали за ним, як голодна зграя, лякали вогнем і зброєю, але мамонт незмінно тікав. Та одного разу – було тоді все таке весняне і різнотрав’яне – не пощастило йому, бідоласі. А, власне, тому не пощастило, що надійшов такий час – і мамонт на мить замріявся. Наївся досхочу кульбабок, а тоді задивився на квітку бузку – і уявив себе метеликом. От були б мамонти такі легенькі, думалось йому, такі строкатокрилі – то пурхали б вони з пелюстки на пелюстку, то їли б солодкий пилок і ніколи не тікали б від голодного натовпу. А метелики літали собі в щоденних своїх турботах, подекуди сідаючи на мамонтові вуха – можливо, метелики думали, що то такі великі темні троянди, чи ба що там тоді квітло. Мамонт і собі незграбно підстрибував, наче хотів злетіти. Тут-то його й… Не будемо про сумне. Відтоді мамонтові кістки лежали у піску на березі річки – чекали відправки до музею. Чекати їм було приблизно ще два мільйони років, але хіба кісткам доречно кудись поспішати? Самого мамонта намалювали на стіні печери. Художник, патлатий і нервовий, як усі творчі люди – хай навіть первісні, - працював старанно. Не забув ані великих вух, ані страшних ікол, тільки очі чомусь вийшли сумні. Та все одно мамонт був набагато хитріший, ніж думали мисливці на мамонтів. Щовечора він дивився з холодної скелі на несамовиті первісні танці, дихав пахощами недосмаженої первісної їжі і знав дещо таке, чого не знала жодна людина в печері. О, він був дуже упертий мамонт! І навіть тоді, колі вже годі було розрізнити його серед бруду та кіптяви, він вірив, що одного дня ті невиховані немиті танцюристи винайдуть реінкарнацію. І дехто з них народиться котом, дехто – президентом Сполучених штатів… А він, мамонт, метеликом!

——— 5

Олена Бицюра ТРАМВАЙ Прокинувшись, я декілька секунд спостерігала за темрявою, не розуміючи, чи взагалі засинала. Навколо панувала тиша. Сусідки поїхали (нарешті!) тому мені необхідно насолоджуватися беззвучністю світу. Що ще залишалося? Вікно, завішене блискучими голубими шторами, нагадувало екран телевізора, старенького такого, радянського, що після вимкнення ще декілька секунд повільно згасає, занурюючись у ніщо. Десь поряд металеві колеса, рівно відбиваючи такт, летіли понад сріблястими паралельними зміями. Перший трамвай, розриваючи прохолодне нічне повітря, народжував новий день. Один. «Вже перевалило за п’яту» - сумно подумала я. Мені не подобається прокидатися по дзвінку – і не тому, що завжди лягаю пізно, а тому, що нервово прокидаюся за декілька годин до призначеного часу, хвилюючись, торкаючись повік, ніби я могла кудись зникнути. Два. Стільки всього змінилося за цей час. Щоранку все більше і більше хочеться, залишатися там, уві сні. Там інше життя, там немає смерті, а якщо є – то це звичайний сон. Знову потрібно купувати мамі ліки. У котре вони зникли з прилавків рідного міста, і я буду бігати по вулицям цього недобитого мегаполісу, доки їх не знайду. Три. Та все одно залишається тривога. Тоненька, ніби дзижчання комара, примарна як сповідь, реальна як любов, тривога йде за мною. Моя самотність вкрита тривогою. В мене немає більше нічого. Цей світанок без жодної впевненості у наступному дні, починається з тривоги. Навколо стільки облич, сповнених тривоги. Єдине, за що мені подобається у людстві – навіть у вирі проблем, вони знаходять хоча б краплинку радості. Чотири. Поки я дивилася на темряву, чотири трамваї почали свій шлях. У серцях самотніх людей на зупинках з’явилася надія. Можливо, щось змінилося і у середині мене. Стало трохи тепліше.

——— 6

Діана Будкевич КОЖЕН. НЕГАЙНО – Дурню безголовий, що ти наробив? – Іван махав величезним кулаком прямо перед носом у переляканого Вовки. – Сам Орест Володимирович із управління! А ти упустив його! Наказ спалив! У кімнаті зібралося чимало людей у старих комбінезонах, фартухах та захисних рукавицях. У кабінеті смерділо згарищем, дим досі крутився над купами листкового попелу.

– Та я ж випадково, пане Іване! – виправдовувався, схлипуючи, Вовка. – Воно саме загорілося, я тільки цигарку підпалив…

– Ти ще й куриш тут! Шелест голосів переростав у люте невдоволення. Іван знав, що то була остання крапля у чаші народного гніву. Ще з початку будівництва «радіаційки», як називали завод жителі містечка, люди почали обурюватися – чи то від страху, чи від змін. Не хотіли працювати з небезпечними речовинами, хоча й зналися на хімії краще за інших – така була спеціалізація міста. А тому говорили між собою про переїзд та занепад місцини. Та якось Орест Володимирович звучно проголосив, що скоро прийде важливий наказ, в якому буде встановлено небесну нагороду кожному, хто працюватиме на заводі, негайно. А тепер наказ розсипався сірими клаптями через Вовчикову цигарку.

– Він ще недалеко від’їхав! Сядемо на тачку і доженемо! Іван і ще кілька чоловіків вилетіли з кабінету, вскочили в стару «Ладу» й помчали за своєю надією. Догнали вони машину Управління уже за містом. Орест Володимирович вийшов і, не кажучи ні слова, протягнув листок Іванові. Охоронець з автоматом уважно спостерігав за чоловіками. «Кожен, хто без дозволу Управління, відмовиться працювати на заводі й покине місто, буде негайно розстріляний у зв’язку з небезпекою поширення радіаційної епідемії». Іван встиг підняти круглі, як тарілки, очі і, глянувши в чорне дуло автомату, подумати: «Чого ж ти, Вовчику, заводу не спалив?»

——— 7

Оля Гірняк ДІДУСЕВА ЧАРІВНА ФАБРИКА «Майстер на всі руки» – так при кожній згадці знайомі відкликаються про мого дідуся. Його немає вже 13 років, але пам’ять про нього живе у речах, які він змайстрував. Незважаючи на те, що після Сибіру він ходив на двох палицях, він ніколи не відмовляв сусідам у допомозі. Я рано його втратила. Все, що пам’ятаю – це те, як він після праці завжди сідав на одному і тому ж місці, ставив свої хворі ноги на стілець і все читав, читав, читав… Пам’ятаю, як вчив мене переборювати свою злість і пробачати образи. Я була ще мала і не завжди все до кінця розуміла. Але десь воно мені відкладалось і з часом я почала все це усвідомлювати. Зараз часто згадую дідусеві слова в різноманітних життєвих ситуаціях. У дитинстві я сприймала дідусеву майстерню, як якусь чарівну фабрику. Бо він заходив туди з поламаною річчю, а виходив – з цілою і неушкодженою. Він і сам іноді жартував, що його інструменти – то чарівні палички, і я щиро вірила. Настільки мене захоплював мій дідусь. І от його не стало. Перед смертю він кликав мене до себе, він хотів мене побачити, а я пішла до подружки на день народження. І так і не встигла попрощатись з ним. Я картатиму себе за це до кінця свого життя. Після смерті дідуся я не заходила більше до його чарівної фабрики. Для мене чари втратили свою силу з останнім його подихом. Мене мучила совість, і тому мені було важко заходити в майстерню, де буквально все нагадувало про нього. Бабуся ще досі згадує їхню з дідусем любовну історію. Я чула її вже мільйон разів, але коли бабуся вже вкотре поринає у спогади, я слухаю її знову і знову. Вона ніколи не говорить про дідуся в минулому часі, вона завжди про нього пам’ятає. Я захоплююсь ними обома і мрію про таке ж справжнє щире і – головне – вічне кохання. Сьогодні я заїхала провідати бабусю буквально на кілька годин. Вона, як завжди, добре нагодувала мене своїми смачнючими варениками. А потім мені захотілось глянути на город. Між яблунями стояла та сама вже пошарпана часом чарівна фабрика. Вперше за 13 років я наважилась зайти всередину. Все стояло точно на тих самих місцях, куди колись дідусь все розставив власноруч. З’явилось тільки кілька нових інструментів, які доставив туди тато. Я сиділа в майстерні хвилин сорок. Знайшла стару дідусеву записку. В нього був красивий почерк. Тато доглядає за цим приміщенням, тому там завжди чисто і пахне деревиною. В мене в голові прокрутилось багато спогадів. Це сталось так несподівано для мене самої, що навіть важко все викласти словами. Я вийшла з майстерні з думкою про те, що дідусь дав мені сьогодні неймовірну мотивацію робити хороші справи. Бабуся побачила, як я виходила в глибокій задумі, і без зайвих питань все зрозуміла. Лиш усміхнулась, пригорнула мене і сказала: «Йдемо пити чай». Емоційно насиченим видався сьогоднішній день. Правду кажуть – людина жива доти, доки жива пам’ять про неї.

——— 8

Марія Гончаренко ПОБАЧИЛА Я задивилась – монгольський профіль був несподіваним у переповненім вагоні метро. За вікном миготіли високі дерева Гідропарку. Профіль контрастував своєю нерухомістю і був ПРЕКРАСНИМ. Незнайомець поволі повернув очима на мій погляд і я ледь встигла відвести зір. Далі ми по черзі поглядали одне на одного. Я побачила його фас – він нагадав мені степ, такий неосяжний, де вітер здіймав хвилі піску, закриваючи небо. Я побачила очі – вузькі й гарячі. Погляд, владний і обережний, належав тому, хто любить супротивника, який ні в чому не є слабшим за нього. Це був і погляд митця, повільний і пронизливий. Я побачила його постать – тонкий стан, легкий як вітер. Ми, архетипи народів, що мали своїми степ і лісостеп, стежили одне за одним як два пильних звіра. В мені вже змагалась бранка, яка закохалася у завойовника, а він тремтів з ніг до голови, пронизаний незвичною вродою, і я відчула лагідність владної руки, що бігла і не могла добігти краю мого волосся, яке так нагадувало йому гриву випещеної лошиці... Пролунало: «Станція Хрещатик. Перехід на Майдан Незалежності». Вийшла. Навколо вирував натовп. Він затягував у глибини свого протоіснування. Я схопилася за рятівне коло, кинуте мені з позачасся. Вітер дихав гарячим степом. Шелестіла ковила, її тонкий аромат повертав у Забуте. Я відчувала погляд, що невідступно стежив за мною. Заглиблюючись у безкінечність шляху, я, колишня бранка, втікала у сьогодення...

——— 9

Юлія Григорук ТАКИ ПРИВ’ЯЗАЛИ! Вона відчинила двері, поцілувала мене в розпашіле обличчя і сказала: – Я залишаюсь!

– Надовго?

– Назавжди. На моєму обличчі вималювалась зрадницька посмішка: – Та ні, не варто. Ти ж завжди мріяла бути артисткою. Не втрачай свій шанс! Вона обійняла мене за плечі і також посміхнулася: – А втратити кохання - то пусте?

– Та ні, але ж... – (мабуть вона все-таки щось відчувала) – Не хвилюйся. Відтепер воно завжди буде поруч. Цілуватиме в губи, готуватиме їжу, бавитиме немовлят... – такої уваги я явно не очікував.

– Але ж не можна зрадити мрію! Адже ти так цього чекала...

– А я й не зраджувала, а вірила, що вона нарешті здійсниться, – підморгнула мені дружина.

– І ось тепер, коли залишилось кілька кроків, ти склала руки і відступила? – хитаю головою. – Ти ж її своїми руками закопала.

– Чому одразу своїми? І ти до того руку приклав, – таємниче заусміхалася дружина.

– Поясни.

– Любий, не все одразу. Ти хочеш, щоб і дружина, і артистка, і мама...

– Тобто? – здивувався я.

– Забула тобі повідомити. Вітаю! Незабаром ти станеш татом, – я подавився шматком пиріжка і мало не впав зі стільця. – Ти радий?

– Звичайно. Ти так цього чекала.

– А ти? – суворо глянула на мене дружина.

– Відтепер я завжди буду поруч, – пробелькотів, згадавши невдалий план втечі. «Ну все. Таки прив’язали...», – подумав я, і знепритомнів. І все життя пролетіло перед очима. А потім народився хлопчик. Нарекли Іваном. І я вже не міг відірвати погляду від його маленьких ніжок, що тупцяли по нашій кімнаті. А в очах топився безмежний космос, і погляд, як німий докір моєї сліпоти. Як можна було тоді піти? Але я залишився. Не здатен зрадити її, себе і свого маленького сина, так схожого на дитяче фото мого непутящого батька. Таки прив’язали!

——— 10

Марія Дем’янюк БУРШТИН НІЧНОГО НЕБА Коли тато-гора супився, то смереки хилилися, бо були вони татовими бровами. У сина-гори теж росли брови-смереки, та були вони ще зовсім молодими, тендітними деревцятами. Коли синок сміявся, то татові очі-озера яскріли щастям, і небо залюбки пірнало туди. Якось татко, який, як і всі татусі, палко любив свого сина, вирішив зробити йому дарунок. І такий, щоб здивував та запам’ятався синові, веселив, тішив, оберігав його. Подарунком мав бути великий, блискучий, чарівний м’яч, гарний, немов сонце. Тому раненько, коли зарево ледве торкалося гір, турботливий татусь уже старанно перебирав соснами й смереками, щоб зібрати яскравий бурштин разом. Далі він виклав те золоте диво на сонці, й ще довго милувався ним, бо ніяк не міг отямитися, відвести очей від такої незрівняної краси і зачудовано спостерігав, як бурштин сяє. Диво від цього робилося все яскравішим і яскравішим. Опісля запросив у поміч теплий, тихий вітер, гірську річку-чарівницю, що співала магічну пісню, і чародійство розпочалося… І був той янтаревий м’яч таки неперевершено гарний, сяяв ясніше, аніж Карпати тоді, коли сонце цілує їх зранку, а місяць уночі… Коли хлопчик-гора побачив татів дарунок, то заворожено завмер. Зорі посміхнулися в його серці, тому майже завжди ніч у горах – чарівна зорянка. А блискучий м’яч хлопчик підкинув високо-високо і побажав, щоб той навік лишився на небосхилі і милував усіх, особливо мрійників і поетів. Небо послухало його, спіймало і дотепер міцно тримає в долонях. І став бурштиновий м’яч ясновельможним місяцем. А щоб сяяв він завжди, зорі ревно витирають небесний пил з нього, то з правого боку – тоді місяць, як-то кажуть, росте, то з лівого – тоді світило спадає. Але найбільше заворожує повний місяць, коли бурштин яріє у всій своїй красі. Тоді тато-гора, син-гора і геть усі-усі гори захоплено милуються янтаревим дивом, що ясніє високо-високо. І прагнуть гори стати якомога вищими, щоб розглядати, як місяць янтаріє…

——— 11

Василь Дениско ІПОТЕРАПІЯ Конюшня навстіж, конюха зо свічкою не знайдеш, а коні – голодні. «Добре хоч вода є в іржавому кориті», – подумав я. Кобила Павлінка весело іржала та дико гасала в загоні, бо знала, що завжди з’являюся зо смачним гостинцем: морквою та цукровим буряком. Уже ніс уздечку і сідло, як зустрів конюха – явно напідпитку. Довелось вислухати його командирський монолог, зігравши роль пеона: «Я – п’яний! Кобилу не сідлай! Візьми випрану пелюшку на тину. Поїдеш до в’їзних воріт. Там прибула сім’я. покатаєш верхи дівчинку-калічку. Даватимуть гроші – не бери!» Я, звісно, щось читав про іпотерапію, але щоб особисто бути причетним!.. Тому трохи хвилювався. Батьки Марійки (хворої на ДЦП) зустріли мене насторожено, відразу поцікавились: «А де конюх?» Довелося викручуватися… Підстелив помаранчеву пелюшку, посадив дівчинку й поїхав. Невдовзі Марійка простягла руки до гриви. Підсунувся поближче, а вона, вхопивши одне пасмо гриви, потім ще два, почала заплітати косу на ходу! Розумна Павлінка якось стишила свій розгонистий крок та ще, видавалося, і копита ставила на землю м’якше. Хвилин за десять упертих намагань, вловлюючи ритм ходи, косу було заплетено. Кобила інколи сильно хитала головою, і, щоб коса не розпустилась, я відірвав смужку пелюшки і разом з Марійкою (у чотири руки) вплели кісник та ще й зав’язали маленький файний бантик! Ми їхали далі повз височезні тополі, що підпирали небо. Якось невимовно щемливо стало на душі… Дівчинка певно втомилася, бо обережно притулилась худенькою спиною та головою до мене. А ще вона не зводила очей із банта, який злітав над гривою на якусь мить, ніби птах колібрі, і падав – то на один бік шиї, то на інший. Я ніжно підтримував дівчинку однією рукою, змахував кулаком тиху сльозу й молив Господа, щоб Він Марійці допоміг…

——— 12

Уляна Дудок МІСТО I Друже, ми з тобою живемо в місті птахів і поетів! Бачиш, з висоти пташиного польоту видно пір'їнки його готичних веж та барокові гнізда балконів. У цьому місті неможливо не бути поетом і не літати — птахом або крилатим левом. Ми з тобою, друже, розділяємо небо над містом з тисячами левів. І під вечір, коли затихають колії та електричні проводи, вони починають писати вірші та смакувати вино, душа бруківки млосно пригадує стукіт підборів, шурхіт слів, кроків та туристичних рюкзаків. Тут відчувається якась дивна містерія запахів, думок, спогадів, схожих на дежа вю. І буває так щемко на душі від того, як мелодія старовинної флейти наповнює собою скверики і вулички, а мереживо дощу перетворює їх на сюрреалістичне полотно — може це просто старечі сентименти?! Вечірнє місто запалює вогні, а з кав'ярень шлейфом розлітається аромат кави по-львівськи. Як і в будь-якому іншому місті, тут безліч жебраків із протягнутою рукою — але такої кави немає ні в одному європейському місті. Тут я стільки років жив птахом і поетом, а завтра помру... Моє серце викинуть на звалище. Згодом на цьому місці виросте нова будівля. А ти не хвилюйся, мій кам'яний друже, тобі ще тут стояти й стояти. Реставрація, звісно, потребує солідних коштів, а от реконструкція чи, принаймні, косметичний ремонт тобі гарантований.

——— 13

II Кожному з нас судилася різна доля, по-своєму химерна і невблаганна: доля бруківки – повсякчас слухати кроки мешканців і туристів, доля квіткарки – дарувати весну в букетах, доля майстра – творити вічність у камені. Яка ж Левова доля в цій розповіді?.. Вона гаптується з безлічі ниточок, які, ніби в дивному танці, створюють дивний візерунок ситуацій та зустрічей, одна з яких може чекати нас за рогом – у затишній «Вірменці». Саме тут відбувається зустріч зі справжньою кавою. А що найліпше пасує до кави? І Ти знову, як завжди, не втримаєшся і поведеш мене на Сербську – вузеньку вуличку з низькими брамами, давніми кам’яницями, серед яких можна загубитися в часі, так і не потрапивши до майстерні шоколаду. Є вимір, у якому ми живемо однією долею: по-лицедійськи корчимо смішні гримаси «Золотому леву» чи обмінюємось автографами вражень від книжкового форуму, а потім витираємо сльози або дощ з облич майже людських скульптур Пінзеля. Настає час, і знову проводжаєш поїзди з дітворою, зберігши для неї на згадку зірку Різдвяної коляди. А ще торбинку міфів. У них зашифрована доля Міста, якому судилося – хоч би які розділяли простори і магістралі – довіку залишатися в серцях усіх, хто іменує себе дітьми Львова.

——— 14

III Шрами прикрашають воїнів. Кремезних, по-левиному безстрашних. Таких, що витримавши випробування вогнем і часом, загартовували свій дух. Ці рани досі болять. Вони нагадують Тобі про доблесні битви. В арсеналі княжих володінь ще залишились рештки незламних мурів – кам'яних свідків Твоїх перемог. Онде височіє висока, як княжа слава, гора: Ти дозволив польському воєводі звести на ній замок, наперед знаючи, що його укріплення будуть належати тільки Твоїм землякам. Звідси видно безліч мікроскопічних будиночків і зелених парків, мовчазних куполів і людних дворів, елегантних палаців і обшарпаних стін – все Місто, як на долоні… І ця порохова вежа: у непевний час була оберегом Міста від ворогів, і тільки Тобі одному відомо, якою ціною вона вціліла донині. А навпроти ще не втратив своєї гордої постави королівський арсенал, але тепер сюди приходять помилуватись фасадом, а не перевіряти його неприступну міць. …В пам'яті гортаєш пошерхлі сторінки обвугленої історії, що тягнеться нескінченним ланцюгом, наче бруківка середмістя, і ледь нахмурюєш брови – тільки б вона не повторилася. Ти хочеш миру своїм людям. Повсюди майже непомітно, але з якоюсь урочистою впертістю, чатують Твої володіння кам'яні леви. Щоб княжий дух, яким пропахло до нитки древнє Місто, знайшов у ньому свій тихий спочинок.

——— 15

Катерина Єгорушкіна ДОЩ Інколи дощ бере мене за руку і я йду поряд із ним, нічого не питаючи. Я чую себе такою живою з-поміж цих дощинок, чую, як бруківка тулиться до моїх черевиків, м’яко дихає, шукаючи обіймів. Я чую шепіт примружених дерев: їхня кора тримає в собі стільки кольорів, що коли вони виллються і змішаються, то стануть густою соковитою землею, щойно зораною, з якої стирчатиме минулорічне коріння пирію… Коли дощ бере мене за руку, я чую, як тихо все росте. Насіння, яке має силу рости, більше нічого не робить і нікуди не прагне, окрім росту. Це єдина його справа, єдина мета. Є насіння, якому не стало сили: морози висушили його душу, і тепер порожня оболонка нагадує про минущість. Таке насіння належить осені, не весні. А весна потребує багато сил: сили йти, мати мету і пам’ятати про важливе. Сили рости і бути собою. Сили виявляти любов до ближнього і далекого, до тихого, непомітного, простого. Робити буденні речі, які нікому не цікаві, окрім тих, хто любить, як ми дихаємо. Коли дощ бере мене за руку, я можу не боятися калюж. Я відчуваю в тілі багато вологи і живого насіння. Коли настане тепло, воно проросте, і зелені стебла то тут, то там лоскотатимуть мене під шкірою. Люблю відчуття, коли в мені зріє насіння. І так гарно й природно, що це дозрівання не можна нікуди перенести, як звичайну важливу зустріч. Це дозрівання не може спізнитися. Коли дощ бере мене за руку, я відчуваю себе водою. Водою, яка має в собі краплинки моря, бо інакше я би втратила здатність плакати. Водою з краплинками лиману – теплими, густими – на них можна лягти і розслабитись. Я відчуваю, як в мені сходяться дощові потоки – такі холодні і сповненні життя! Я люблю, коли дощ бере мене за руку. Тоді починається справжня мокра весна.

——— 16

Марія Карп’юк ГОДИНА ПІК Як задовбала ця вечірня година пік. Ще гірш, ніж вранішня. Вранці ти хоч би маєш силу стояти на одній нозі, мов чапля, а ввечері у тролейбусі вже їде вичавлений цитрус. А тут ще й запір на години півтори, чорт би його вхопив. Одного зимового вечора, добре промерзнувши на зупинці, я все ж таки ввіпхнулась всередину цієї рогатої скотиняки. Стою. Спершу на двох. Потім людей більшає, а свіжого повітря, відповідно, меншає. Натомість дихаєш тим, хто що їв на обід – часником, цибулею, оселедцем і подібними делікатесами. Офісні леді старанно зажовують усе «Орбітом» без цукру. Тралік за півгодини долає зупинку, потім узагалі стоїть як вкопаний, звідусіль напирають, а я відчуваю, як чиясь рука мацає мене за дупу. Варто сказати, що у такій тисняві годі й розрізнити, чи тебе справді хто домагається, чи просто хоче зручніше влаштуватися. Та ні, таки дупу і таки мацають, поступово переходячи на колові погладжування моєї м’якої любительки пригод. Не скажу, що неприємно, але ж яке нахабство! А як же спершу познайомитись, кілька тижнів промаринуватися в кафешках? Такі транспортні авантюри мені й за великі гроші не треба. Щоб не зчиняти галасу – я дівчина чемна, – потихеньку відсовуюся від настирливого залицяльника, міняюся з кимось місцями. Фух, дупу облишили. А за хвилину чую: – Збоченець! Судячи з усього, жінка, що стояла неподалік, виявилася не настільки скромною, як я. У тролейбусі галас: «Відчиніть двері, геть падлюку!» Водій підкорюється волі народу, тисне на кнопку. Із дверей вилітає такий собі хлопчина у спортивках і шкірянці, за ним – іще один. Двоє збоченців на один тролейбус – чи не забагато? І тут мене мов струмом прошибає – гаманець. В сумку – порожньо. Тільки-от молодики вже далеко. Он воно що. А я вуха розвісила, що комусь моя дупа треба.

——— 17

Марія Карп’юк ТРИ БІЛІ ШКАРПЕТКИ Й ГОЛЬФИК – Бабо Стефо, вам треба песюгу? Сусідка якраз цуценят роздає, – сказав Бодька.

– Треба, – погодилася Стефа, – наш Колобок геть старий став. Весь час оно спить. Рудий песик, почувши своє ім’я, навіть вухом не повів. Бодька і собі хтів би цуценя взяти, але малесенька квартира, кіт – ну куди ще собаку? От бабі Стефі охороняти хату – якраз. Тим паче, що старенька живе коло вокзалу, а там хто тільки не швендяє. За тиждень двомісячний цуцик вже гасав по подвір’ю й радісно дзявкотів. Чорненький, у трьох білих «шкарпеточках» і «гольфикові» на всю лапу – скакав довкола хати, баби й Колобка. Останній хіба що знехотя підводив морду, а потім так само ліниво клав її на лапи. Відтепер Бодька ходив не тільки допомагати, а ще й гратися з новим товаришем – Бобиком.

– Як там Бобцьо? – питав ще коло хвіртки, а песик одразу вилітав і лящав, виляючи закрученим хвостом.

– Та харцизяка гавчить і лякає всіх, – махала рукою бабця і грозила собачці ціпком. – Спробуй-но знову на мене скочити. Бодька тільки посміявся. А якогось дня йде по вокзалу і бачить – Бобцьо під лавкою. Шкарпетки, гольфик – точно він. Зіщулився, бідний. У чоловіка геть серце кров’ю обіллялося. «От капосна баба, – подумав, – бідну тварину на вулицю викинула». Куди дітися – забрав песика до себе. Хоч і тісно вдома, та ж не кидати живе створіння напризволяще. Два тижні Бодька не ходив до баби Стефи. Сердився за ганебний вчинок. А тоді не витримав – піде й усе викаже, що про неї думає. Та й, може, помогти треба. Приходить. Баба на призьбі сидить і гукає: «Бобцю!» Аж тут і Бобцьо вибігає. Та як? Він же вдома у Бодьки – три шкарпетки і гольфик. Втік чи що? І тільки зараз чоловік пригледівся, що у цього Бобика ще й на шиї біленька пляма…

– Щось давно не заходив, Бодю, – сказала Стефа.

– Та оце собаку завів, – відповів Бодька й усміхнувся.

——— 18

Наталія Коваль ПАНІ, ПАННОЧКО, ПАНЯНКО… Коли мене випадково називають пані, я соромлюся, шаріюся. На мій погляд, пані – то жінки, не обтяжені тяжкою роботою, безвихіддю проблем. Їхні плечі не опущені від безлічі обов'язків. Пані не ховають огрубілих рук, яким вже нічого не допомагає, їхні душі не порубцьовані… Але все ж почуєш оте «пані», і хочеться розправити плечі, а заразом і крила, і пурхнути – ні, не в небо, а в справах, щоб усе швидко поробити, вирішити проблеми і відвести душу, хоч раз, чимось приємним, бо ж я – пані… Руки мої не ідеальні, але ніжні, погляд не томний, але палає. Не так вже й давно до нашого вжитку ввійшло це звертання ПАНІ, ПАННОЧКО, ПАНЯНКО. Пані – милозвучно, сучасно, романтично, люб'язно, з повагою. Почуєш те «пані» – і хочеться, хочеться бути кокетливою, впевненою і бажаною. Не дарма кажуть, що слово – велика сила.

——— 19

Марія Козиренко СЕРЦЕ Тут усе, як назовні. Тільки небо несправжнє: біле вдень і чорне вночі. Вокзал, рейкові плетива, брязкіт сталевих молотів. Але тиші набагато більше. Це те, що найяскравіше вирізняє цей світ. Тут майже немає звуків. Мало людей, але всі вони чимось зайняті. Це робочі, вони лагодять механізми й машини і майже ніколи не підводять голів, не розмовляють одне з одним. Я ж потрапила сюди випадково. Взагалі дітям тут довго перебувати не можна. Іноді школярів привозили сюди на екскурсії. Але з позаминулого року навіть це заборонили — надто небезпечно. Це кроляча нора без дна, безмежна печера, схована між світів. Я сіла до вагону метро на котрійсь зі станцій Салтівської лінії, поїзд рушив. Може, він їхав занадто швидко, може, просто машиніст вирішив провідати когось зі своїх рідних, але раптом чорно-сірі смуги тонелю за вікнами перестали миготіти. Поїзд сповільнив рух. Запахло землею і димом. Внизу сіріли клапті чужого, зовсім не схожого на наше, життя. Постаті, зліплені з самого туману й мазуту, сновигали між курних будівель і не звертали уваги на прибульців. Пасажири мого вагону принишкли і, як малі, притислися до вікон: на підземну колонію повільно опускався перший серпневий сніг. Машиніст докурив сигарету, викинув недопалок і хряцнув дверима кабіни. “Наступна станція... Коротше, забираймося звідси!” Спочатку за вікнами хурделило, потім знову з'явилися сіро-чорні смуги за вікнами і звуки. Я навіть не почула, коли теленькнула смс, і прочитала її вже біля дому: “Ваш телефон зафіксовано в забороненій pjys. Час перебування — невідомий. Мета — ytdsljvf. Для отримання детальної інформації наберіть 9# виклик”. Я витягла з телефону батарею і викинула до смітника. Мамі сказала, що мобільний вкрали у метро.

——— 20

Аліна Конотоп ФЕМІНІСТКА! Вона в жінці присутня не завжди – то є, то немає, але прокидається найчастіше в невідповідні моменти. Коли вбігаєш в переповнену маршрутку і вже інстинктивно починаєш шукати очима, за що б вхопитися руками, а голова думає: «Ну нащо було вдягати зранку туфлі на підборах?», але в цей момент якийсь чоловік поступається тобі місцем, а твоя феміністка прокидається в тобі і надихає на такі слова: «О, я вже так погано виглядаю, що мені місцем треба поступатись!», а ти говориш собі: «Сиди і мовчи!». І тоді твоя феміністка засинає глибоким сном до наступного разу. А ти сидиш така щаслива і думаєш: «Я ще непогано виглядаю, якщо чоловіки мені місцем поступаються!». Вона приходить навіть після слів: «Початковою формою для прикметника є форма називного відмінка однини чоловічого роду» – ну і чому саме чоловічого роду, за які заслуги? Я бачу, ви вже мене почали розуміти! О, а як дратують моменти, коли ти готуєш, миєш посуд, прибираєш, переш, а він лежить перед телевізором – і ти б хотіла хоч одним бочком полежати, відпочити. Ну чому, чому, чому я маю робити те, що не хочу? Я за цей час шедевр би створила, але маю відпрацьовувати одвічний жіночий гріх! І до чого той фемінізм взагалі, якщо він не працює? Штани – найпоширеніший і подекуди єдиний прояв фемінізму. А ховаємось ми за штани, в яких і почуваємо себе впевненіше, бо не треба задумуватись, як стати та сісти. Одягнув та забув, щоб не бути гіршою за чоловіка. Але, любі жіночки, одягніть краще сукню та взуття на підборах – і жити стане легше. Бо жоден чоловік такої жінки не омине: і в двері пропустить, і місце в транспорті запропонує, і допоможе. Ось в чому наша сила, а їх слабкість! Бо ми ж з чоловіками, як день і ніч, як людина і повітря! І до чого той фемінізм? Я вже й не пам’ятаю.

——— 21

Аліна Конотоп ЯНГОЛ-ОХОРОНЕЦЬ Він спостерігав, як сніжинки зникали в язиках полум’я. Біля нього стояла вона, його Альонка. Так хлопець назвав свій БТР. А на ньому обледенілий висів прапор України. Скільки обстрілів він бачив, з яких безнадійних ситуацій виходив. Він нагадував Україну, такий же пошматований та завмерлий, як наша країна давно завмерла в очікуванні миру. Раптом юнак відчув руку на своєму плечі. Це був Батя: – Не думав і не гадав ти, Максиме, що отак доведеться колись сидіти! Обіймав би ти зараз свою Альонку вдома!

– Та ні, моя Альонка заміжня! – відповів хлопець.

– Так чому ж ти так назвав свою машину? – запитав командир.

– Зустрічалися ми з нею у школі. Це й коханням важко було назвати. Малі ще були, дурні. Довести щось хотіли. Ну і довели! – пригадав Максим.

– Та що ж, видно і так бува! Лягай спати! Бо ще на світанку обстріл почнуть!– турбувався Батя. Батя пішов, а хлопець підняв очі на небо. Сніг вже давно перестав йти, він скурив ще одну цигарку й попрямував до своєї «постелі». З телефону зайшов на сторінку в соцмережі. А чого було ховатись. З ворогами вони були один напроти одного. Такі знайомі обличчя усміхалися з екрана. Добре, що саме він тут, бо люди, яких він любить, залишаться живими. Він побачив онлайн Альонку, написав їй. Уранці почався обстріл. Максима поранили. Але раптом він почув, що його хтось гукає: «Максимко! Не лежи, прошу, тобі треба рятуватись!». Коли розплющив очі, побачив Альонку, вона усміхнулася й пішла, він повз за нею. Прийшов до тями він в лікарні. Хлопець швидко обдивився себе, грудна клітка оббинтована. Зразу ж згадав про Альонку. А Альонка в ту ніч, так і не змогла заснути, дивне відчуття тривоги охопило її, вона підвелась та запалила свічку біля образів і почала молитись. Від молитви їй ставало легше, й вона молилась, знову і знову…

——— 22

Ірина Коцюбинська НЕЗВОРОТНІСТЬ Четверо пройшли безлюдною Володимирською, пірнули у браму і спустились у підвал. Прості білі диванчики були зайняті, на підлозі теж сиділи люди. Публіка вражала розмаїттям фактур і кольорів волосся: зелене, підстрижене їжачком, помаранчеве, кучеряве, жовте, заплетене у косу, виголені скроні. Барвисті голови колихнулися до дальньої стіни, давши місце трьом хлопцям і дівчині. Вони вмостилися біля дверей — і погасло світло. На екрані з’явилася голова Ґаспара Ное. Потім мерехтіли обернені криваво-червоні букви. На якусь мить екран нарешті завмер під літерами — «Незворотність». Дівчина подумала про свою драму незворотності: метро незворотно не працює до світанку, я незворотно тут застрягла на всю ніч, незворотно закохана в одного з трьох, незворотні вісімнадцять, незворотна осінь… Проектор тим часом показував сцени з вечірок у токійських клубах, душевні розмови у дешевих мотелях, небезпечні провулки, кислотні трипи героїв фільму — словом, усі радощі нічного життя. І спалахували клуби, тіла, мокрий асфальт, руки, стіни, підбори, трипи… На якісь кілька хвилин дівчина задрімала, а прокинулася від пронизливого зойку. Почалася основна дія фільму. У кадрі — ледве освітлений провулок, чоловік з ножем, притиснена до стіни дівчина в короткій сукенці. Незворотне материне друге заміжжя, незворотні шість років страху, незворотне… Перелізла через тіла й барвисті голови, пройшла тьмяними коридорами, злетіла східцями нагору, вдихнула нічного повітря. Починало світати, з підвалу вийшли хлопці, жваво обговорюючи стрічку. Дівчина до дискусії не долучалась і мовчки курила, здавалося, що думала про своє, але насправді уважно слухала.

– Насправді кожна жінка хоче бути зґвалтованою, тільки жодна не зізнається. Уражена, спинилася на незворотно безлюдній Володимирській.

——— 23

Олександра Кудріна НА ДАХУ Коли я увійшов в його кабінет, лікар сидів мовчки. Йому не можна говорити з собою. Мені – можна. Його погляд був м’якшим, ніж вчора, після того, як мене знову зняли з даху. Він поклав руки на стіл, демонструючи мені свою відвертість. Мовляв, у нас не має бути секретів.

– Що ви робили на даху? – спитав він. Іноді мені здавалось, що він не менш божевільний в моїх очах, аніж я в його.

– Дивився на місто. Лікар замислився. Я знав, що думає він не про дахи й не про міста. Його ніколи не цікавили міста й дахи.

– Ви бачили на даху мотузки? – запитав він.

– Ні, їх там не було, – відповів я. Це було правдою. Я їх приніс.

– Хм, – вимовив лікар і відпустив мене. В моїй кімнаті безлад. Речі, які живуть тут, серед мого божевілля, лежать не на своїх місцях. Я точно знаю, де вони мають лежати. Я повертаю їх на місце. Речі мають своє місце. Це я – не маю. Мене можна перекладати. Вони шукали мотузку, бо не можуть допустити мого самогубства в них під носом. Та я ніколи не думав про таке! Навіщо б тоді я так старанно шукав життя в цьому мертвому місці? Я знаю, що вони познімали мої мотузки. Я знову піду на дах. Сестра вірить мені. Сестра щоразу приносить мені нову мотузку. Вона знає, що вони потребують моєї допомоги, більше нема кому їх рятувати. Я знову йду на дах. Тут не зустрічають схід сонця й не обіймаються під його захід. На цей дах дивляться лише вони, перед тим, як востаннє попрощатись. Для хворих немає виходу на дах, але ж я не хворий, я можу там перебувати. На вулиці вітер і мені стає холодно, та я маю їх врятувати. Я прив’язую мотузки. Тут вже присутні ті, хто потребує допомоги. Вони хапаються за мотузки і я посміхаюсь. Тепер вони якийсь час у безпеці. Тепер у хворих ще є надія, а у лікарів – час. Душі, які вже відлітали тримаються за мотузки і в них є можливість повернутись…

——— 24

Василь Лавер БОС Бос був немолодим, але досі багатьом міг дати фору. «Дитя вулиці», він завжди мав про запас кілька брудних трюків, які не раз допомагали з честю виходити навіть із безнадійних ситуацій. Шрами, свідки його численних пригод, прикрашали м’язисте тіло. Зголоднівши після важкого дня, Бос планував щось перехопити, аж раптом побачив знайому фігуру. В темному підворітті, неподалік одного з міських генделиків, навколішках стояв його старий знайомий. Чоловіка вивертало, явно перебрав. Бос з огидою підійшов ближче. Так, це він. Сумнівів бути не може. Ця погань колись мало не зламала йому життя. Який же цей світ тісний! Бос коротко озирнувся по сторонам і вчепився в горлянку покидька. Той не чекав атаки і смішно плюхнувся на дупу. Всі спроби відірвати від себе Боса були марними. Все, за що Бос би не брався, він звик доводити до кінця. Правду кажуть, що помста ¬¬– це страва, яку потрібно подавати холодною. Роками Бос чекав на цю зустріч, та доля ніяк не посилала йому слушної нагоди. Він вже майже втратив надію, але… Кілька вправних рухів і все скінчено. Бос відчув легке розчарування. Все-таки, об’єкт великої ненависті чимось схожий на об’єкт великого кохання. І те, і інше по-своєму сумно втрачати. Він востаннє поглянув на людину, яка ще малим цуценям, як якийсь непотріб, викинула його на вулицю. Покидьок лежав під міцними Босовими лапами із розгризеним горлом, в калюжі своєї крові та блювотини. Невідомо звідки з’явились мухи, вони дзижчали, сідали на скривлене чоловікове обличчя, потираючи тоненькі лапки у передчутті небувалого банкету. Бос розвернувся і побіг геть. Тепла літня ніч манила його спокусливими запахами і новими пригодами.

——— 25

Юлія Максимейко БАБУСИНА М’ЯТА В дитинстві мене часто відправляли влітку в село, до бабусі й дідуся. Насправді, бабуся й дідусь жили в місті, у сусідньому будинку, але з травня по листопад вони поралися на городі, а дідусь ще й у майстерні. Кунг - так він її називав. Бабуся вставала удоствіта і полола картоплю, поки сонце ще не так пекло. Потім приходила з городу, вмивалася - земля так в’їдалася в руки, що відмивалася лише ближче до зими - а потім вже будила нас. Нас, себто мене і мого двоюрідного брата-однолітка. А тоді ми усі йшли готувати сніданок. Коли бабусі стало важко обробляти город самій, а ми доросли до того віку, коли могли вже їй допомогти, вона роздала усім по грядці. А ми - ну ми ж дорослі - ще й по деревцю на себе взяли. Обкопувати там, поливати, змагатися, в кого першим дасть плоди. Ввечері кожен збирав полуниці з тієї грядки, за яку відповідав, і в цьому теж було своєрідне змагання - у кого з нас полуниці кращі, в кого їх більше. Бабуся була педагогом. В усьому. Але з особливою ніжністю ставилася вона до грядки, де росли м’ята та меліса. Коли основна робота вже була зроблена, бабуся виходила на ту грядку - вона була біля самого ставка - виривала бур’янці, і просто милувалася травичкою. І вчила милуватися нас. Коли м’ята виростала вже досить велика, ми зрізали її і складали на ряднину, а потім в’язали маленькими пучечками. Особливо ця робота добре йшла, коли дощило. Пучечки зв’язували по два і вішали на балку на горищі. Від того там завжди пахло м’ятою. Такою зелененькою, смарагдовою, морозною. Взимку бабуся заварювала нам з братом на ніч м’ятний чай. Відламувала кілька гілочок від пучечка, клала у заварничок і заливала окропом. Тоді я могла випити кілька чашок поспіль, але тепер мені такого смаку мені не вдається відтворити. Бабусі немає вже чотири роки. Відтоді м’яту я купую в супермаркеті і думаю, що в кожному її листочку живе часточка безсмертної бабусиної душі. М’ятні чаї заспокоюють мене. Можливо, лише тому, що я вірю у їхні заспокійливі властивості а ще і тому, що повертають мене у спогадах туди, де було безпечно і затишно.

——— 26

Юлія Максимейко МАЙЖЕ ВЕСІЛЛЯ Це мій дім. Його розбудовували мої батьки, а до того - моя двоюрідна бабуся. Мама з бабусею доглядали її у старості, от вона і відписала їм будинок. Сьогодні тут так багато людей. Я люблю, коли у мене стільки гостей, що в домі не вистачає місця, і столи стоять і на вулиці, і у літній кухні. Востаннє таке було на моє весілля. Тут місце таке - тут добре гуляти й пити. Днина стоїть літня й гожа, вихідний, то чого ж і не повеселитися як слід. Зараз поїмо і музику ввімкнемо, танцювати вийдемо на вулицю - ще й сусіди підтягнуться. А ви тільки погляньте на ці столи! Жінки з учора все готували. Та й не гірше вийшло, ніж на весіллі було. Котлетки і рибка, картопелька гаряча ще, з кропом, з маслом. А в цій кімнаті от діточки граються… Оце ідилія, оце щастя! Зараз ті родичі, що в контрах були, цілком випадково помиряться - хтось когось попросить солі передати, горілки долити, огірочок підсунути. Ну, якщо, звісно, ще сильніше не розсваряться, то, говорити, принаймні почнуть. Дехто, хто в різних містах живе, взагалі вперше бачиться. От і познайомляться, от і добре. Та ви що ж такі невеселі? Сидите, як чужі, мовчите. Для вас же старався, ну. Сідайте вже, давайте починати. Хтось тоста хоче сказати? Ні. То я почну. «Я дуже радий вас усіх тут сьогодні бачити…» Агов, ви що не слухаєте? Хвилиночку уваги! Агов! Агов. Агов… Чекайте пити. Ви ж цокнутися забули. Ви забули цокнутися. Агов.

——— 27

Анастасія Марченко МИЛА, АСТРІД! Камера повільно пливе всередині старого будинку. Двері прочинені у садок, похмуре світло ллється на фарбовані половиці. Останнє, що проминає об’єктив – секретер з купою шухлядок, схожий на каталожну шафку. Там грюкають, шелестять, говорять, стрибають найрізноманітніші предмети – осіннє листя, скляна пробка, мушлі з тропічних островів, золоті піастри, кинджали та отруйні стріли, ластівкові гнізда з Китаю. Мрії дитини з маленького міста, де так мало подій. Висунь шухлядку – історія почалась. Старий Томас човгає повз замшіли дерева до вілли «Хованка». Відкриває двері, ходить кімнатами, наштовхуючись на затягнуті павутинням меблі і скрушно хитає головою. Все ж таки то був звичайний горох… А може вони з Анікою, чию могилу він навідував вранці, щось наплутали у словах? Чарівні пілюлі не допомогли – казка скінчилася, час сплив, мов пісок крізь пальці і ціле життя непомітно прошелестіло повз. Старий збирається зачинити руїну, хоче бігти геть крізь трухлявий садок, подалі від дому набитого холодними трупами снів, аж раптом чує шурхіт у секретері. То співає осіннє листя, свистить, кличе його кістяна дудочка, самі по собі перекочуються всередині шухлядок перли і підстрибує скляна пробка. Старий виходить на ганок і чує стукіт копит на веранді, а далі нетерпляче фиркання. Кінь! Ось він, у закритій частині веранди, де у вікнах якимось дивом вціліли різнобарвні скельця. Їсть зморщені зимові яблука і косує вологим оком. У садку по-весняному пахне травою. Варто лиш озирнутись і розумієш, що сиве волосся та зігнута спина тобі тільки снилися, а всі втрати дорослого життя потрібні були на ніби, для гри. Тепер розігнути затерплу спину і повернутись до кімнати, де на подушці, підстрибуючи, мов скажені, сплять різнобарвні панчохи і чорні туфлі-човники.

——— 28

Ігор Мітров КНИГАРНЯ Була така бабця, що постійно приходила в книгарню, діставала першу ліпшу книгу й гортала її від першої до останньої сторінки, абсолютно не читаючи. Навіщо вона це робила? Там же навіть картинок не було! Що вона там шукала? Так іноді ховаєш у книгу гроші, а потім забуваєш, у яку саме, й починаєш трусити й гортати всі підряд. Так іноді шукаєш якісь класні рядки, приблизно здогадуючись, де вони можуть знаходитись, і врешті знаходиш. Або ні. Як і гроші – знаходиш або ні. Що ще можна шукати в книжках, гортаючи їх таким чином? Листівку від друга з закордону? Суху червону троянду (пафосний варіант)? Розчавлену комаху (не дуже пафосний)? Довідку від лікаря? Квитанцію про сплату за якісь послуги? Номер телефону тієї дівчини? Кожен день я думав над цим, спостерігаючи за нею. Кожен день не знаходив відповіді, потискав плечима і витягав зі стелажу першу ліпшу книгу. І гортав з першої до останньої сторінки, абсолютно не читаючи, періодично поглядаючи на дивну бабцю у кількох кроках від мене. Ну дуже вже незвично вона поводилася із книжками!

——— 29

Теодор Мороз ПОКИНУТИЙ Я прокинувся у клітці. Навколо - ні душі. Лиш безкінечно біла підлога, як символ мого ув'язнення. Високі стіни із товстих нездоланних прутів обмежували свободу. Зверху висіли якісь незрозумілі опудала, що час від часу кружляли наді мною. Ніби от-от збиралися напасти. Я спробував підвестися. Ноги не слухалися. Наче моє тіло надто важке, щоб його витримати. Ще одна спроба - даремно. Ще раз - теж саме. У розпачі я покликав на допомогу. Жодного результату. Губи наче і ворушилися, але слова застрявали у горлі. Голод шматував тіло, а відчай - душу. Мене покинули у цій камері, без їжі і жодної надії на спасіння. Я доповз до прутів клітки аби роздивитися довкола. Там, за її межами, виднівся цілий світ, який для мене був недоступним. І я почав повзти вздовж неї, тішачи себе ілюзією, що рано чи пізно вона повинна закінчитись. Але вона, здавалося, була безкінечною, а от мої сили - ні. Знову спробував покликати на допомогу. Тепер я просто кричав, з надією, що хоча б хтось почує. Але минав час і ніхто не приходив. Я покинутий тут напризволяще. І по мене ніхто ніколи не прийде. Охоплений безвихідним відчаєм я заплакав. Сльози засихали на обличчі і лоскотали мої щоки. В роті з'явився неприємний смак солоності. Раптом, я відчув наче хтось наближається. За кілька секунд, якась невідома сила піднесла мене вгору. Від неї пахло… ніжністю. Бо це була моя мама. Вона притисла мене до грудей і поцілувала в маківку. А потім у вушко. І я заспокоївся.

——— 30

Іванна Мрига ВЕЧІР ЧЕРВОНОГО ВИНА Сьогодні вечір червоного вина! Ми сіли пригадати втрачені шанси, неправильні рішення, несказані слова. У вечір червоного вина життя сприймається неймовірно чуттєво, крізь емоції та мрії. Зовсім не так, як зранку в понеділок, коли гаряча кава обпікає сонний язик, а ноги запізнюються на роботу. У вечір червоного вина хочеться себе пожаліти-заспокоїти, поновивши вкотре граціозний бокал. Всі у цьому світі мають свої втрачені шанси. Їх часом можна й зустріти. Ох, які ж вони болючі, коли випадає нагода ще раз подивитися їм у вічі, знову згадавши, чому так хотілося їх мати. Я дивилася в карі очі у минуло жовтувато-теплу осінь. Так, мої втрачені шанси, чомусь, завжди кароокі. Давно я їх не бачила, думала встигла забути. Та, ні. Тому в мене сьогодні вечір червоного вина. Ось зараз ми сіли подивитися крізь скло бокалів на те, що не вернеш. Там, десь вдалині, співає літо, гойдаючи листя каштанів. Розум вже тихенько сховався у куті кімнати і скоса поглядає на нас. А бокали знову поповніли. У вечір червоного вина не варто говорити. Тут події, невчинки та недії прийнято пригадувати у мовчанні, бо про них зазвичай боязко й прошепотіти. Тому ми вирішили просто поколихати криваві хвилі у бокалах, на яких ще можна роздивитися, як пливуть у минуле наші втрачені шанси. Вечір червоного вина плавно переходить у гарячкувату ніч. То хочеться стрибнути у минуле, то захворіти на амнезію, то побігти навздогін втраченим шансам. Благо, ранок чорної кави міцно-преміцно пригвинтовує до реальності: когось на день, а когось і на роки. Проте не на завжди. Лише до наступної зустрічі з втраченими шансами і появи потреби вкотре влаштувати вечір червоного вина.

——— 31

Катерина Музичук НОВА БІЛИЗНА Я аристократично повернула голову вліво й твердо відповіла: – Ні! Після цього всі вмовляння закінчились. Я взяла свою маленьку валізу й вийшла за великі дерев'яні двері. Такою вільною я не була відтоді, як вперше їх побачила. Він залишився сам. Високий худорлявий мужчина в дорогому англійському костюмі. Я залишила його, тепер назавжди. Цей удар він не зміг прийняти достойно, поводив себе як маленький хлопчина якого кинула подружка. Хоча таких подружок він мав удосталь, вони ніколи не залишали його без уваги, всі як одна намагались залізти до його штанів, але жодна не потрапила глибше, до серця... Побивався він лише через мене. Він не хотів мене відпускати, він звик до обрисів мого силуету, до стилю мого одягу, до моїх химерних зачісок, до маленьких кольору пудри грудей (хоча ніколи не бачив мене оголеною), до красивої дорогої білизни, до запаху інших чоловіків на моєму тілі й це його анітрохи не хвилювало. І ось я стою між випадковими перехожими в такому знайомому мені місті. Ця бруківка знає стукіт моїх підборів, ці вулиці бачили тисячі моїх поцілунків, ці ліхтарі задивлялись на мої сідниці. Але зараз я йду звідси. Навіщо? Не знаю. Мабуть, так треба. Мені вже 32, я люблю лірику, слухаю джаз, ненавиджу каву й високі ботфорди, завжди ношу презервативи в маленькій сумочці й наніч випиваю склянку віскі без льоду. Мої ноги завжди втомлені, але я звикла до цього, мені навіть подобається. Я неймовірно закохана в людей, у високих, низьких, вузькооких, чорнявих, рудих, худорлявих, темношкірих, але не в тих, що носять дорогі англійські костюми. Ними моя матерія пропахла наскрізь. А зараз я публічно знімаю трусики проститутки, з надією, що ніхто не буде порпатись у брудній білизні.

——— 32

Лілія Надвідна КОХАТИ ВСУПЕРЕЧ Робота в шумній редакції завмерла на десять-двадцять хвилин, допоки Злата не зачинила за собою двері. Сьогодні вона забрала останні речі зі свого маленького кабінету, на якому красувалася табличка «Заступник головного редактора Тиха Злата». *** Злата поспішала до галереї мистецтв на виставку. Як завжди, незапланований захід, бо їхній культурний оглядач ледь не слізно благала в трубку «підмінити, бо малий щось натворив у школі». Презентація вже розпочалася, тому Злата тихо пройшла ближче і ввімкнула диктофон. «Ідея цієї виставки давно витала в повітрі. Ми хотіли зробити щось подібне. Так одного дня до нас завітав талановитий фотограф, який присвятив проекту «Кохати всупереч» більше десяти років. Задумка – показати любов, яка пройшла через перешкоди…» Злата взяла коментар в організатора і вже хотіла «тікати» зі світського заходу, як її наздогнав той самий фотограф – автор виставки: «Дякую вам, що прийшли. Ви не пам’ятаєте мене? Ми паралельно навчалися. На різних факультетах, але то важливо. Дякую». Злата виходила з залу, як щось її змусило заклясти на місці. На одній із світлин вона побачила себе – молоду студентку, що міцно тримала за руку його – своє перше і поки що єдине кохання – Максима. У її вухах почулися слова матері коханого, які вона забувала багато років: «Покинь його. Ми поїдемо в Америку на лікування. Там аутизм – не хвороба. Не ламай життя собі». І вона погодилася. *** Злата вийшла з редакції, тримаючи в руках ящик з робочими речами. Від роздумів її відірвав телефон.

– Де, кажете? Каліфорнія? Сан-Франциско? Скиньте СМС. Тепер вона знає, де відшукати його. Її більше не цікавлять всі обставини і поради рідних, вони удвох мають право на щастя…Мають право кохати всупереч.

——— 33

Галина Нестрига ТУФЛІ Він одружився. Два тижні тому. Не зі мною, звісно. Вона сильна, вольова і трохи зубата. Він схуд і наче втратив свою колишню мужність. Трохи сутулиться. З його зростом треба ходити рівненько, бо ці 189 сантиметрів тіла звертають на себе підвищену увагу. Вона немов вагітна, час від часу підтримує живіт, думає, що ніхто не зважає. Він побоюється дивитися їй прямо в очі, споглядає крадькома і ховає погляд. Вона ж дивиться на нього зверхньо, хоча замала для цього і зростом, і віком. Дивиться як на жертву. На ньому гарнезні темно-коричневі класичні туфлі, які обирала йому я в свій час. Він залишився задоволений вибором і потім сказав мамі, що туфлі обирала майбутня невістка. А мама сказала, що у «майбутньої невістки» гарний смак не лише на туфлі. А ще він носить, я впевнена, сорочку, яку попросив обрати мене. Також в свій час. На ній мілкі ґудзики й легкий блакитний відтінок. Улюблений. Він казав, що найліпшим варіантом буде розривати ґудзі прямо на ньому, але шкода річ. А я обіцяла йому пришивати кожного разу ті кляті ґудзики на місце. Я не впевнена, що вона їх пришиває йому, але точно знаю, що вона його роздягає. А він дивиться на неї через сонцезахисні окуляри, які ми купували разом і називає її Малою.

——— 34

Таня Люкля ФЕЯ СПРАВЕДЛИВОСТІ Вісімнадцятирічна Маринка лежала під ковдрою і плакала. Вже місяць, як вона стала студенткою столичного універу, і відтоді все пішло шкереберть. У гуртожитку, де їй дали кімнату, старші дівчата зацькували її. А що вона? Хороша дівчинка з пристойної родини не має ні характеру, ні досвіду виживання серед таких людей, та й навчання складне – завдань багато, часу мало. Сьогодні «пропала» із холодильника вся її їжа, а вчора взуття зіпсували зубною пастою. Гуртожитки переповнені, і тому в «двушки» коменданти селять «третіх зайвих», чим наражають першокурсників на справжнє протистояння зі «старшаками». Марина не може виговоритись батькам, бо у мами хворе серце, чи коменданту – бо засміють студенти. Вона лише щоночі згадує затишну домівку в Тернополі і плаче у ковдру, стишуючи ридання, щоб не розбудити своїх катів. Сьогодні вона зовсім не їла, тільки склянку чаю перехопила у кафе. Грошей немає, друзів поки що теж. Марина ховається в теплі дитячі спогади. Ось мама робить хатню роботу, і театрально скаржиться: – Ну чому я все роблю сама! Де справедливість? На що батько, прикрившись газетою, відповідає: – Преса пише, що в нашому районі справедливості нема! А мала Маринка, що шкодує маму, пропонує: – А давайте покличемо Фею справедливості! Батьки сміються. Всі разом вони голосно закликають: «Справедливість, прийди!», і татові нічого не залишається, як допомогти у прибиранні. Маринка, що плаче в гуртожитку, шепоче: «Фею, врятуй мене!», і виснажено засинає на мокрій подушці. На ранок – пари, тестування, опитування в університеті відволікають від сумних думок, а після обіду збори у гуртожитку. Комендантша зачитує номери кімнат, які підлягають розселенню. Тепер Маринка житиме з іншими дівчатами першого курсу, на іншому поверсі. Серце співає: «Фея справедливості є!»

——— 35

Яна Онишкевич ОСІННІЙ РАНОК Старий чоловік одягнув капелюха вже надворі, коли рвучко зачинив хвіртку та вийшов на протоптану стежку, яка була єдиною у маленькому селі. Ступав він не кваплячись, озираючись та усміхаючись сам до себе. Два хлопчаки з мріями і веснянками ганяли м’яча. Чоловік подумав, що ще занадто рано і вони, скоріше за все, втекли з натоплених хат ще до сніданку, крадучись повз сплячих батьків. Туман робив невидимим усе навколо. Старий віддав пас сусідським футболістам, але вже не побачив їх крізь густу сіру ковдру. До справжньої зими було ще дуже довго, але й літо видавалося якимось сном, або казкою. Осінній ранок тік у жилах чоловіка і наповнював його мереживною ностальгією. Цією ж стежкою, так само згинаючись від років любові і печалі, ходив його дід. Дід підморгнув і заховався у той самий капелюх, який одягнув сивий внук. Мамину сукню з блакитного ситцю кілька секунд-десятиліть тому намочив солодкий проливний дощ. Тато ніс її на руках і говорив, що його коханій належатимуть всі зорі. Мама й так володіла всім світом, тому тихо раділа. Від цієї радості досі було тепло. Свого власного сина старий чоловік бачив зі спини, але наздоганяти не хотів. Той давно вирвався вперед і, мабуть, дуже поспішав, щоб встигнути повернутися на цю ж стежку у потрібний час. Непомітно все село сховалося за пагорбом. Воно просто закотилося за горизонт, як це щоразу робить втомлене Сонце. Старий взяв лопату, яка підпирала мало не вічний дуб (або це старий дуб підпирав лопату). Від перших несміливих морозів земля хрустіла, наче вафля. Гробар штовхнув лопату сильніше, вона розколола Землю і всі птахи наповнилися небом. Смерть ходила стежкою, всі плутали її з Життям, маючи при тому абсолютну рацію.

——— 36

Олена Осадча МОВЧАННЯ Того разу я йшла звичним маршрутом. Зустрічалися сусіди і просто незнайомі перехожі. Мій погляд вихопив тебе через чудернацький спортивний одяг, сподобалась ця несхожість. Один день перевернув все: ти подився мені в очі. Твій погляд, ніби сповільнене відео. Я не могла повірити, що ти зацікавився мною. Щось ніжне поселилось у моєму серці. Ми знову проходили один повз одного. Мені здалось, що ти не звертаєш на мене увагу, і майже заспокоїлась. Та одного разу наші погляди зустрілись – якісь ниточки притягували до тебе. Я не помічала нічого навкруги: лише твої очі, сповільнений час і викривлений простір. Ми так і не заговорили, кожен пішов своєю дорогою. Ти звернув на мене увагу – сумнівів вже не залишилось. Ти ж мені не потрібний, правда? Я не потрібна тобі. Ми не маємо бути разом ні на довго, ні на короткий час. Я зовсім не знаю тебе. В таку халепу можна потрапити лише в юності, коли досить симпатії або пристрасті. Я злилась на себе, а серце і розум не могли порозумітись. На декілька днів я випадала з життя, полинаючи в думки про тебе. Це було божевілля. Я не могла пробачити собі, коли рум’янець зрадливо виказував мої почуття. Заспокоювало те, що ти теж червонів і ніяковів переді мною. Було то почуття чи лише гра гормонів? Ти для мене зовсім чужий і свій водночас. Напевно, для інших ти дивакуватий, а для мене – особливий. Я нічого не розумію в реакціях мого організму на твою появу, але то нездорові прояви. Я занедужала, захворіла, заслабла? Зійшла з розуму, збожеволіла, з’їхала з глузду? Але ж бувають дні, тижні, коли я не бачу тебе і... ніби видужую. Почуваюсь спокійно і добре, а потім знову зустрічаю тебе. Я змінюю час виходу, вибираю іншу дорогу – і... скрізь бачу тебе. Інколи мені здавалось, що я граю роль у кіно, а режисер – доля. Я смілива, сильна, рішуча, коли не бачу тебе. Чим менша відстань між нами – тим більше розумію, що не зможу нічого промовити. Мовчання – не найкраще, але, напевно, і не найгірше з того, що могло б статись. Та я вдячна тобі за політ моїх думок в інший світ, коли втрачаєш зв’язок з реальністю, забуваєш про проблеми і негаразди, почуваєшся закоханою і дивишся на світ сяючими очима. Дякую.

——— 37

Олена Осадча ПИЛА КАВУ І ДИВИЛАСЬ У ВІКНО Я сиділа на кухні, пила каву і дивилася у вікно. Пора золотої осені, коли після дощу прохолодне повітря насичене вологою. Краплі малюють чудернацькі картини на склі. З висоти 14-го поверху машини схожі на іграшкові. Мокре листя, немов аплікація, приклеєні до асфальту. Ніби стрункі балерини, хитаючи гілками, танцюють дерева. Спритні горобці розсікають простір у пошуках їжі. У будинку навпроти чорний кіт спостерігає за польотом пернатих. Він стільки років домашній, але хижа вдача все ще збереглася. Якби коти літали, то птахам довелося б не солодко. Осінь – це час, коли змагаються печаль і радість: сонце усміхається, а небо плаче. Сонячні промені часом пробиваються крізь сірі хмари, даруючи людям надію. А на фасадах будинків, немов зморшки на обличчі старця, з'являлися тріщинки. Двадцять років тому ми з Вадимом і нашою маленької Машею заселялися в цю новобудову. Донечці було всього 5років. Дерева біля нашого будинку були тоненькі, як гілочки лози навесні. Азараз – он які красені! Ось і наша сусідка вже з паличкою повільно тупає в магазин. Вона перетворилася на стареньку бабусю, а тоді це була енергійна жінка з розкішним волоссям і блиском в очах. Як давно це було. Пам'ятаю, в один з таких днів я відчинила вікно, щоб після спекотного літа протерти скло. Я стояла на підвіконні і наспівувала пісеньку – і здавалося, що весь світ біля моїх ніг. Захоплююча висота, легке запаморочення. У якийсь момент відчула порив вітру по всьому тілу, відчуття невагомості і польоту, коли важко дихати, а повітря перестає бути вакуумом. Моє волосся розвівалося на вітрі, у вухах шуміло, ніби їдеш в метро. Іграшкові машини стрімко перетворювалися на справжні. Запах мокрої землі ставав все більш насиченим… Я пила каву і дивилася у вікно, коли у двері подзвонили. Чашку залишила на столі і підійшла до дверей. Подивилася у вічко: на порозі стояла... я, така ж молода і красива, як двадцять років тому. Маша так схожа на мене. Зараз вона зрозуміє, що тата ще немає вдома, і відкриє замок своїм ключем. Приберу чашку зі столу, аби вона не здогадалась про мою присутність.

——— 38

Роман Плетень КОЛИ ЧАС ВИЧЕРПАВСЯ У 2074 році генеральна асамблея ООН зібралась з метою вирішення екологічних проблем, що загрожували всьому живому на планеті Земля. Головною інтригою був виступ Райза Акіторо Лано, хранителя, а по суті лідера людей плавучого, високотехнологічного міста-держави Атлантиди. Виходячи до трибуни, високий чоловік зняв свої цифрові окуляри даючи можливість охочим подивитись у його крижані очі. Вже знаходячись перед мікрофоном Райз окинув холодним, чи то розчарованим, чи то байдужим поглядом усіх присутніх у залі.

– Вибачте шановне панство, але все, що я тут чув і бачив, нагадало мені махання кулаками після бійки. Про екологію, на скільки я пам'ятаю, говорять вже мінімум шістдесят років, але далі балачок та химерних дій справа не йде. Людство й досі продовжує забруднювати навколишнє середовище, хоча могло безболісно перейти на чисті технології ще кілька десятків років тому. Досі йдуть безглузді війни, у яких гинуть люди, а разом з ними й сама третя планета. Щороку ваші країни витрачають трильйони доларів на війну, замість фінансування науки, мистецтва, системи гуманітарної допомоги... Я можу вас привітати, пані та панове. Ви не одне століття вели жорстоку війну з пані природою. Сьогодні, прийміть мої поздоровлення, ви перемогли... та дозвольте вам нагадати: дикий звір, в агонії, б'є люто й без розбору. Виступ був на диво коротким і тиша, що запанувала навколо, висловлювала думку якщо не всіх, то принаймні більшості присутніх: з правдою і сперечатись марно.

——— 39

Віоліна Ситнік ПЕРЕДСВІТАНКОВІ ІЛЮЗІЇ Прокинутись удосвіта, коли ранні пташки додивляються свої останні сни. Навшпиньках прокрастися на балкон, відчинити навстіж вікна і купатися у вранішній прохолоді. Вдихнути на повні груди свіжого повітря, та так, щоб аж у голові запаморочилося. Усміхнутися новому дню. Побачити на ще темному небі місяця, неймовірного схожого на апетитного французького круасана. Не тамувати у собі бажання доторкнутися до нього долонею, а простягнути руку і… схопитися за його кінчик. Відчути сміливість і внутрішню віру в те, що все можливо, що дива існують, відштовхнутися ногами від поручнів і легко, як пір’їнка, примоститися на краєчку отого рум’яного рогалика – блідого місяця, який сьогодні навдивовижу чарівний, ба, наділений якоюсь магічною красою… А може, і справді – магією?.. Притулившись спиною до теплої твердої поверхні (ви ж ніколи не вірили, що місяць насправді холодний?), насолоджуватись кольором вранішнього неба і мріяти про філіжанку запашної кави. Стрепенутися, відчувши в руках темно-синє горня із крихітними зірочками, наповнене по вінця чорним, як ніч, ароматним напоєм. Саме вона, ніч, яка вже збиралася тікати, вирішила на прощання виконати божевільну забаганку дівчинки-дивачки, яка якимось чином опинилася на місяці. Зачерпнути жменею молока, яке хтось так завбачливо розлив на Молочнім шляху, додати до кави. Ковтнути і заплющити очі від насолоди. Почути перші несміливі цвірінькання жайворонків, які з кожною секундою стають все голоснішими. Прокинулись уже? Що вам наснилося? Дівча на місяці з чашкою в руках? Гм… Ховати хитру посмішку на вустах. Розплющити очі, усвідомити, що ти знову на балконі, глянути далеко - аж ген за небокрай – і помітити круглий, наче млинець, розпечений жовтогарячий диск, від якого світлими ниткамипроменями в усі боки лине світло. Там сходить сонце…

——— 40

Володимир Старченко АФРИКА (ТАМ, ДЕ СЕРЦЕ) Є такі світи, назви яких хоч і збігаються з реально існуючими, але на мапі ти їх не знайдеш. Вони можуть мати схожу історію, міфи й легенди, навіть флора і фауна можуть бути схожими до тих територій, про які пишуть в енциклопедіях. Але, все одно, такі світи існують лише у межах одного серця. Так в мене сталося і з Африкою. Я багато читав про цей континент, про його племена. Вивчав світогляд африканців, їх побут і культуру. Щось таємниче та незбагненне ховалося в цьому куточку землі. Я почав линути всією душею до магічного світу "чорного континенту". Я танцював зі списом в руках, в оточенні моїх друзів-мисливців, я відправлявся в подорожі разом із мудрими вчителями-шаманами, я дивився в очі левам і засинав на гілках могутніх дерев. Африка стала для мене чорно-білою розмальовкою, яку я зафарбовував яскравими барвами власної фантазії. Звичайно, все це було не насправді, але для мене це не мало жодного значення. Світ, під назвою Африка розквітнув у моєму серці і не вимагав уже нічого реального. Навпаки, я почав тоді привносити у нього свої мрії, переживання й радощі. Але відправною точкою стало народження. Так само, як на території реально існуючої Африки народилася перша людина, так і в моїй внутрішній Африці народилось Кохання, давши початок вже зовсім іншій історії і зовсім іншому життю...

——— 41

Володимир Старченко ІНЬ-ЯНЬ Вони навіть гадки не мають наскільки вони праві. Наскільки вони гостро відчувають всю специфіку ситуації, всю суть тонких матерій, коли намагаються наблизитись до чогось такого, від чого подих забирає і паморочиться голова, коли намагаються віднайти камери схову підходящого розміру, щоб покласти на збереження свої тендітні серця. Вони - немов сліпі кошенята, які, невпевнено пересуваючись і б’ючись головами об стіни, все ж знаходять молочне джерело життя на тілі матері. Вони навіть гадки не мають наскільки вони, підлітки, праві, коли татуюють в дешевому салоні шкідливими для шкіри фарбами, всупереч соціальним рекламам боротьби зі СНІДом, значок «інь-янь» десь на зап’ясті або під щиколоткою. Вони, ці солом’яні ляльки-мотанки, зірвані з благодатного поля радощів, відчувають своїми легкозаймистими душами дуальність цього світу, його чорно-білу породу, його балансуючий танок зліва направо, згори донизу. Світе-е-е!!! Де та пряма без початку і кінця, де той кордон, що його стереже МОССАД і пси Цербери, контролюючи чистоту лав праведників, пильнуючи, аби жоден грішник не потрапив на сторону світла? Де ця пряма?.. Поглянь на своє зап’ястя, зазирни під її щиколотку й ти побачиш, що від постійних зіткнень, від безкінечних воєн та маршів за мир, від щасливих кубинських танців за межею бідності й наркотичних клубних вечірок, від язиків полум’я напалмів та від язиків пристрасті, що переплелись й застигли за мить від вибуху... ця безкінечна пряма стала звивистою й неоднозначною, мов ріка Ганг. Вона розмиває береги й поле зору, стирає кордони й пам’ять, змінює рельєфи й соціальні норми. Вона стікає синусоїдою згори донизу й загортається в клубок правильної круглої форми під назвою «інь-янь».

——— 42

Елен Тен Я МОЖУ Я можу недобачати ваші жести, злиття поглядів, повітряних поцілунків, недочувати інтонації, з якою ти шепочеш їй: «Привіт». Жити у постійному страху. Хоча смішно боятися позбутися того, що вже давно тобі не належить. Жити з роздвоєним серцем, поєднавши в ньому любов до тебе і ненависть. Не помічати болю, що розливається навколо нас. Огортає і ковтає. Проклинати і молитися за очищення, звільнення від кохання, яке осіло в душі чорною отрутою. Бачити твій біль і намагатися стати пластирем, ризикуючи при цьому перетворитися на бар’єр, через який знову переступлять. Почуватися голограмою. Твій погляд завжди проходить крізь мене і зупиняється на ній. Ти даруєш їй посмішку, за яку я ладна вбити. Біль давить у скроні, обплітає розпеченим кільцем, а я знову вдаю, що у мене немає гордості. Вона помахає тобі рукою і сяде в машину. До того, хто одягнув їй на палець обручку і подарував розкішний будинок, в якому є все, окрім хіба що кохання. Ти повернешся додому розбитим, і я вкотре збиратиму по шматочку твою душу. Відігріватиму затишком і зцілюватиму любов’ю. Дивитимусь, як оживатиме твій погляд, варто лишень з’явитися на дисплеї мобільного її імені. Коли ви йдете поряд, ти ширяєш над землею. Коли проводжаєш її поглядом, я одразу відвертаюся. Хіба людині дозволено так любити? Здається, ще мить – і в тебе переллється її душа. Чи вистачить у мене сил піти? Покинути і забути? Навряд чи… Може, я покарана долею? Приречена на тебе…Чому не поставиш крапку? Не зупинишся. Не зупиниш її? Мене? Хоча, можливо, іноді приречених краще не рятувати. Вкотре тупцюю біля дверей твоєї кімнати, намагаючись щось сказати. Не сила. Я можу так жити. Звикла. Кожен сам обирає своє пекло. І що я скажу? Вона жінка, заради якої ти помреш, а я просто дружина, яку ти чомусь не кидаєш…

——— 43

Наталія Хаммоуда ЯБЛУКО Яблуко висіло на самій верхівці дерева. Воно було величезного розміру і незвичайно яскравого бордово-малинового кольору. Здається, за вісім десятків літ старий Григорій таких великих яблук ще не зустрічав. Тому, коли його онуки обмірковували як би те яблуко зірвати, дід частенько відганяв дітлахів від дерева. У нього був на яблуко особливий план. До дідових іменин повинні були зібратися всі діти та онуки. Григорій задумав розділити яблуко рівно на стільки часток, скільки прийде гостей. Адже ювілей не тільки у діда, а й у яблуньки. Рівно тридцять років тому дід закопав у землю маленький паросток. Ніхто не думав, що він приживеться. Він же "європейської крові", з самої Риги. Дід у свої п'ятдесят влаштував собі велосипедну прогулянку з Західної України до Риги і назад. Хотів таким чином виміряти власні сили... Настав довгоочікуваний день, коли нарешті можна було зірвати яблуко з дерева. Сім'я чекала цього моменту, як свята. Здавалося, очікували більше скоштувати шматочок яблука, аніж святкового пирога. На дерево заліз старший онук Григорія Федько. Дід дивився на хлопця знизу вверх із хвилюванням: «Як б не випустив з рук». За великим дубовим столом врешті всілися усі. Дід узяв ножа до рук.

– Ну що, готові?

– Та! – дружно закричали молодші онуки. Старші дивилися на руки Григорія, потираючи долоні. Ніж торкнувся яблука. Краплі соку впали на скатертину. Дружина скоса глянула на діда. Переполовинивши яблуко Григорій завмер. Вся ця краса всередині була чорною і гнилою. А в самій серцевині поряд з насінинами красувався величезний черв'як. Дід оглянув сумним поглядом дітей та онуків.

– Що ж.... скажу я вам.... все як і у людей...

——— 44

Горусь Хрипливий ІДЕАЛЬНА ЖІНКА «Дарма лиш прасував костюм, – ця думка потягнула за собою радіснішу. – Добре, що хоч квіти не встиг купити, – і ще одну. – Шоколад теж пригодиться. Але, – розпачливо, – ну, як так-то?» В маршрутку увійшла жінка з туго стягнутим у бульку на потилиці волоссям. До грудей, так, щоб усім було видно, притискає пошарпане фото худорлявого, скрученого хворобою, чоловіка.

– Не для себе прошу, люди добрі. Не дай Бог вам взнати такої біди, як в нашій сім’ї, – далі щось про Афганістан, контузію та поранення. Олексій неуважно слухав колупаючи нігтем відклеєний краєчок шоколадної пачки. – На операцію потрібно тридцять дві тисячі. Оперувати будуть в кілька етапів. У нас таких грошей немає. Не будьте байдужими, люди добрі, не для себе прошу. Допоможіть чим зможете. Олексій вдягнув навушники й розвернувся до вікна. «От чому якимось інвалідам так щастить на жінок», – не розумів він.

——— 45

Горусь Хрипливий ПОЛІТТЯ На вулиці душило спекою та безвітрям. Погода з таких, коли до роботи не тягне, дрімотить і взагалі нічого не хочеться, а бездіяльність дратує й наганяє депресію. Десь внизу, біля гаражів, як ляпас по запотілій тиші, завищав кіт, якого хлопчисько байдуже потягнув за хвіст. В квартирі № 577 повідкривали усі вікна. Навіть двері в коридор залишили відкритими, аби усе провітрити. Втім, запах газу просяк у найдрібніші щілини стін та ворсинки коврів, як молоко у занурений в нього пористий шоколад. Трупи дітей поклали на товстий темно-синій брезент. Їхні сандальки стояли в коридорі начищені та готові в будь-який час впустити у себе пухлу ніжку. Рожевенькі з квіточкою для дівчинки, сірі, з головою Спайдермена, для хлопчика. Усі працювали мовчки. Лише зрідка, за необхідності, перегукувались кількома словами та судмедексперт щось стиха пояснювала своїм студентам практикантам: трьом жовторотим щасливчикам, яких вибрали з усієї групи. В кімнату увійшла жінка з двома пакетами продуктів. Квартира миттю перетворилась у застиглу каплю янтарю з загуслими у ньому голосами. Ніхто не рухався, всі просто спостерігали, як блідне обличчя, як пакети повільно опускаються на підлогу. Ніякої істерики не сталося, навіть сльозинка не скотилась з її очей. Жінка, не роззуваючись, не сказавши жодного слова, спокійно пішла на кухню. Лише досвідчена судмедексперт кинулась слідом за матір’ю.

– Позакривайте усі вікна! – крикнула на ходу. Усі перезирнулись. Навіщо? Нікому не дуло. Тривав душний літній день і десь в кущах кіт зализував хвоста.

——— 46

Горусь Хрипливий ТУРБОТА Маленька Христя то притискається до маминої руки, пропускаючи усі ці задумані стовпи загорнуті в пальто, то знову шукає більше простору. А жінка все кудись поспішає не відчуваючи цих теплих приливів. Дівчинка притискається знову, щулиться всіма своїми хрящиками в одну балансуючу купку, але уже не пройти. От-от і вони зіткнуться. Тільки цього разу це вже не стовп, а така ж, як і вона малеча.

– Ма, – потягнула за вказівний палець. – Мааа! Руку не вирвати. Спробувала навалитися плечем на об’ємисте бедро. Буххх.

– Ох, що ж це… Христина, не зиркай по сторонах, коли йдеш, – перервала розмову по мобільному мама. – Дуже вибачаюся, – звідкись підоспів маленький лисуватий чоловік. – Ось, ми не хотіли, – подає йому рожеву парасольку-тростину, яку той одразу ж віддає дівчинці в темних окулярах.

– Ти що не дивишся куди йдеш? – накидається на малу уже відійшовши. – Бачиш, що дівчинка сліпа. Поступися місцем.

– В неї немає о́чок?

– Є, але вони не працюють.

– Чого?

– Забагато щастя бачили, – відмахується жінка, аби чимскоріш знову почати жваво роздавати вказівки по мобільному. Прийшовши додому, Христя швиденько знімає свої резинові чобіточки та біжить на кухню. Дзелееень… Мама кидається слідом.

– Що ж ти робиш, навіжене? Нащо посуду б’єш?

- І ви її з татом б’єте. Я знаю, то все, аби в мене очки працювали. Не переживайте, морквочку я потім тоже згамаю.

——— 47

Горусь Хрипливий ФІЛОЛОГІЧКА На філологічному факультеті Марічку не любили. Дівчата заздрили, а хлопців просто не було. Відмінниця, улюблениця кафедри, червоний диплом, навіть Антон Марля, з паралельної групи, запропонував зустрічатися, а потім і жити разом. Ну і що з того, що не одружується і не хоче шукати роботу… Марічці й на тому щастя. Он Довлатов теж скільки без роботи в Штатах був, навіть прав водійських не мав. Антон же ж також свого натхнення чекає, сюжет уже придумав, от-от і роман народиться. Хай пише, а вона поки, якось за двох стягне. І хай собі кричить на неї, коли вона свою думку сказати хоче. Може то й на краще… Солженіцин набагато винахідливіше волю Наталі Решетовської придушував: «Напиши красным карандашом свое «Я» и зачеркни»… «Марійко, ти така дурна. Що знаєш в тому житті? Всі книги в квартирі Антонові, а в тебе он, кілька словничків на підвіконні і все», - шепотіла сама собі, коли в пустій хаті, невідомо від кого ховалася на тому ж таки підвіконні. Почав пити. А який мужик не почне, коли такі часи пішли? Скільки Буковський пив, а Хемінгуей?... там же ж залитися можна. Що з того, що Антончик з друзями, по вечорах, по чуть-чуть. От тільки цей Володя з роботи знову пристав. То підвезе, то перед шефом прикриє, а тепер ось СМСку прислав: «Приівт. Любиш японску кухню». А де знак питання, видно ж, що навіть перечитати було лінь. Що за вульгарність, яке не комільфо. От Ентоні їй на першому побаченні вірша написав…

——— 48

Михайло Хрущ БО ТІЛЬКИ НА УКРАЇНІ… Почну і закінчу анекдотом. Німецький концтабір. Добре змащені двері газової камери тихенько закриваються. Їх зупиняє блискучий есесівський чобіт...

– Українці є?

– Є!

– Кахлі кладеш?

– Так! А скільки платите?

– Марку за метр квадратний!

– Ногу забери! Тепер українці так швидко помирати не хочуть. То в ті часи їх вивозили за кордон ешелонами, і на схід, і на захід. Зароблені гроші не так давно почали повертати, але тільки німці. А зараз українці їдуть працювати на чужину самі. І платять їм там добре. Бо працьовиті... Кажуть, що чудові американські дороги беруть початок з часів великої депресії. Тоді в Америці була біда. Одним із законів, який допоміг подолати кризу, був такий: мінімальна платня за годину роботи – 5 доларів. А щоб подолати безробіття, уряд організував громадські роботи. У тому числі – будівництво і ремонт доріг. Тож робота на Україні є. А якщо так і платити за неї, то не їхали б з дому українці. Але поки що таку зарплату тільки обіцяють... До виборів. А після – успішно забувають. Політично активні українці як завжди вступають у партію КВД. Є таке оповідання у Осипа Маковея. Розшифровується назва – «Куди Вітер Дує». Змінюються влади... Змінюються герої... А віз і нині там. Я безпартійний, але на старість вступив би в партію. Якби вона зробила на Україні те, що тоді зробили в Америці. Хтось з великих українців сказав ці слова: «Нам треба опиратися на власні сили». Щоб бути сильною державою. Щоб захистити свої інтереси і своїх людей. Бо найкращим пам'ятником мільйонам українців, які віддали життя, боронячи свою землю від німців, від росіян має стати достойне життя онуків і правнуків. А їм для цього потрібна добре оплачувана робота. Тут, дома, на Україні. А не в наймах... На чужині. І тоді повернуться мільйони тих, що шукають там щастя. Вони залишають на чужій землі здоров'я, а дома сім'ї. Терплять там приниження. Бо гірко чути від чужих дітей: «Мамо, а наша прибиральниця була дома вчителькою!» Бо тільки на Україні можна народитися за гроші, вчитися за гроші, лікуватися за гроші, померти за гроші... А працювати – майже безплатно...

28 жовтня 2013 року

——— 49

Тетяна Череп-Пероганич ЯБЛУНЬКА Їхала з дому – яблуньку посадила у мами під вікном, щоб не сумувала. Обіцяла частенько приїжджати. Але потрапила в нестримну круговерть життя. І пішло-поїхало. Навчання, робота. Невдале заміжжя, діти... А мама все листи писала. Не про себе, за деревце розповідала. Ось воно вперше зацвіло. А ось якоїсь осені врожаями порадувало. «Ти приїдь, доню, – просила, – дітям яблучок набери. Смачні, соковиті...». Яблука здебільшого купувалися в магазині. Бо навіть відповісти на лист не завжди було коли, не те що в село навідатися. А потім пошта стала приходити рідше. «Треба якось додому вибратися», – подумалося. Та, як говорять, відклад не йде в лад. Сон згодом наснився, ніби на батьківському дворі росте яблуня, та вся вона різними шкідниками вкрита, ось-ось пропаде. Прокинулася. На серці – біль нестерпний. Щось з мамою сталося. Вирушила в дорогу. Знайшла неньку у лікарняній палаті. Сусіди розповіли, що хворіє вона тяжко, та просила нікому не повідомляти, аби не тривожити... Обняла міцно висушене недугою старече тіло. Міцно притисла до грудей: – Пробач мене, мамо. Якщо можеш пробач.

– Та я не гніваюсь, доню. В тебе свого клопоту вистачає. Як дізналася про мене?

– Яблунька підказала. Увірвалася у сни зі своєю бідою, твою мені відчути допомогла.

——— 50

Тетяна Череп-Пероганич ВІКНО ВІД НЕГОДИ – Дощ! – промовила Олена і відкрила вікно. – Невже нарешті все це закінчиться?

– Ти про спеку? – Іван підійшов до дружини і положив свої дужі, але такі ніжні руки на її тендітні плечі.

– Спеку? І про спеку теж! Але головне, що нам більше не треба буде говорити один одному неправду.

– Але я ж ніколи тебе не обманював...

– Ти обманюєш себе, вдаючи, що між нами все гаразд, що нема ніяких непорозумінь і проблем.

– Знову про своє перше кохання. Але ж все в минулому. Ти обіцяла...

– Обіцяла, але не змогла. Не змогла розлюбити його і полюбити тебе.

– Але ж я тебе кохаю. Хіба цього мало? Олена повернулася до чоловіка обличчям і подивилася прямо в очі, чого не робила роками. Там завмер біль.

– Але ж його нема. Він помер, – промовив чоловік.

– Він загинув!

– Це щось міняє? Нам треба жити разом хоча б заради дитини.

– Це не твоя дитина...

– Грім... Давно так не гриміло... – Тепер Іван підійшов ближче до прочиненого вікна. Він стояв так хвилину, а їй здалося, що цілу вічність. Ну чому все це відбувається з нею, чому вона не може закрити очі на минуле і жити далі, берегти те, що їй нині посилає Господь. Тисячі запитань. А де ж взяти хоча б одну відповідь? Слабка, невдячна жінка. Байдужа егоїстка...

– Не вини себе, – зупинив потік її самозвинувачень Іван. – Ти вирішила піти?

– Так.

– Тоді йди сьогодні. Я хочу, щоб дощ цей змив твої сліди. Але зі мною має лишитися син.

– Я ж тобі пояснила щодо нього.

– Може, ти щось і казала. Але я не зрозумів твоїх слів, бо тоді гриміло.

– Він не твій, – Олена знову наважилася повторити сказане.

– Замовкни, – перебив її Іван. З дитячої кімнати цієї миті вибіг малий неслухайлик і кинувся таткові на руки.

– Я щойно розбив твою чашку, ту, що ми з мамою з Одеси привезли. Там якірець такий синенький намальований. Її можна склеїти?

– Аякже. Все можна склеїти, при бажанні. Буквально все. Принаймні, спробуємо.

– А мама?

– А мама тим часом хай добре подумає і дасть нам обом відповідь на запитання, що на її думку краще – поєднатися з холодним дощем, чи просто закрити від негоди вікно.

——— 51

Олена Швець-Васіна У КРАЇНІ НЕДОБУДОВАНИХ ЧОЛОВІКІВ Кожен чоловік – як необлаштований Будинок: в одного фундамент хибкий, в іншого фасад красивий, та балки прогнили, у третього кут обвалений, четвертий заріс мохом і будяком, п'ятий ледве помітний за високим парканом, шостий – ідеально-холодно складений, сьомий численними вікнами дивиться на всі чотири сторони в сусідні садиби. Восьмий – незвичайний, із простих довгих дошок дивного кольору, але з численними засувками, що зненацька відкриваються й закриваються, зі саморушними сходами, що йдуть у землю й небо. Тому Будиночок постійно змінює форму, і, найчастіше, вона хитлива, готова розсипатися на окремі дощечки, а вітер часто задуває в щілини цьому незлагодженому механізму. Одні з дверей Будиночка вводять у досить міцну Прибудову до Нього, що невдоволено скрипить, почуваючи своєю єдиною прикріпленою до Будиночка стіною Його стрясання від природних сил або від постійно мінливої зовнішньої форми і внутрішнього оздоблення. То меблі переставляються з місця на місце, то балкончик виникає, то тераска, то басейн із дельфінами прямо в центрі залу, то замість даху – город-сад із дивними рослинами, то з кранів замість води течуть киселі навпіл із молоком, а з печі вискакують інопланетянки. А от вікна Його дивляться на далеку чи то Китайську Пагоду, чи то Індійський Вігвам, чи то стародавню Садибу, оточену буйними чагарниками кущів шипшини, ніжні квіти якої залучають п'янким ароматом, а голки на гілках колються й дряпають, охороняючи вхід у Садибу. Віконця Будиночка відбивають нескінченні сонячні зайчики, що посилаються Садибою і пускають назад свої… Будиночок часто завмирає, задумуючись про щось невідоме й дивне для Прибудови та прилеглих будиночків-сусідів. І тільки новий сонячний зайчик із недоступної Садиби змушує Його стрепенутися і знову змінювати форму за допомогою новоявлених сходинок, горищ, балкончиків, віконець, кручених сходів із похилими площадками. Жорстко прикріплена Прибудова вкотре стримувала пориви Будиночка, притискаючи до землі, та так, що Його метання й мрії йшли в небо, а сам Будиночок приймав благопристойно-пісний вигляд, і тільки іноді з його даху стікали крапельки сліпого дощу.

——— 52

Маргарита Шевернога ЧОЛОВІКИ – ДИВНІ ІСТОТИ… Жахливої темної ночі він пішов. Не до іншої, що хоча б трохи відповідало логіці. Просто пішов. Від мене. Не розумію, чому?.. Я ж красуня! І якщо дзеркало у нашій спальні могло навчитися лестити, то захоплені погляди чоловіків ніколи не дають засумніватись у власній привабливості. Кажуть, шлях до серця чоловіка лежить через шлунок. Але ж я чудово готую! Смачнішого борщу, ніж у мене, не існує в усій галактиці! Це ти сам так казав. То що ж тепер? Як ти житимеш без нього? Чого тобі бракувало? Я ж найкраща господиня! Всі друзі тобі заздрили! Я вмію все: і шию, і вишиваю, і серветки плету, і… Та що там перераховувати, ти сам добре знаєш, що рівних мені немає! То чого ж?... Кажеш, спати зі мною не міг?... Бо п’яти в мене холодні? Дивні ви істоти, чоловіки…

——— 53

Наталка Янушевич СИМФОНІЯ ЗЛИВИ Зал притих. Важка темна завіса опустилась на землю. Раптом на все небо засяяло золоте шиття, віщуючи початок дійства. Вступили духові інструменти: громовиці розколювали простір глибокими гучними фанфарами негоди. То незадоволено бурчали, то перескакували на крик. Ще трохи, ще мить, і троси, на яких тримається небо, обірвуться. Вітер завів усі флейти, труби і саксофони. Трави вгиналися струнами скрипок і віолончелей. Кожен музикант виконував свою партію з надривом, з натиском і настроєм зливи. Якусь мить кілька величезних крапель сипонуло на землю, та небо відразу прорвалось чистою прозорою мелодією. І, нарешті, все заграло так досконало, що хотілось танцювати під дощем, ковтаючи краплі. Це очищення зливою пронесло таке блаженство, такий спокій… Хотілось, щоб вона тривала і тривала. Та ноти закінчувались, музиканти помалу затихали. Не чутно густого баритону грому, розряджені нейрони блискавки. Ясніло поступово і спокійно. Врешті завіса впала в очікуванні тріумфального виходу сонця. А все земне навіть аплодувати забуло, захоплене досконалим спектаклем природи. Лиш квіти – віддані шанувальники – пахли так сильно, що уся блакить задихала ними.

——— 54

Izis ЗАПЛУТАНИЙ АНГЕЛ Коли наші погляди вперше зустрілися, вона танцювала. Короткий топ підкреслював плаский живіт. У високому розрізі спідниці раз-у-раз виднілася бліда шкіра. Рука, що торкалася босих пальців ніг і плавно піднімалася вздовж оголеного стегна. Поворот – і ось я бачу, наскільки треновані м’язи її спини. Чиста еротика. Коли наші погляди вперше зустрілися, вона навряд замислювалася про моє існування. Короткий ролик, знятий на аматорську відеокамеру, передає погляди лише в односторонньому порядку. Коли наші руки вперше зіткнулися, кінчики її пальців злегка відбували, ніби по ним проходив струм. Холодна шкіра, маленькі вузькі кисті. Вся вона, мов зіткана з незручності та хвилювання. Оманливо тендітна, провокувала, грала, маніпулювала. В’язала поглядом. Коли ми вперше розмовляли, вона приїхала до своєї Моделі. Мініатюрний Майстер, який успішно в’яже міцних та сильних. Шибарі – таїна, яку кожен сприймає по-різному. Мистецтво вузлів, які звільнюють та вивільнюють. Демонів. Бажання. Істинне «я». Бійтесь, сором’язливі, вам бо прийдеться пізнати хаос. Бійтесь, самовпевнені, вам бо доведеться подивитися в очі своєму страху. Бійтесь, збоченці, ви розчаруєтеся. Бійтесь, бо жага повелівати – річ заразна. Спочатку мені здавалося, що ти солодка, мов патока. Що ти легка, мов дихання вітру. Ідеальне втілення ілюзії. Статуя з пульсом сплячої людини. Раптовий поворот голови та пильний погляд: – Чому ми не починаємо? Ти боїшся? Чи я боюсь? Чого? Поранити тебе, залишити слід, зробити боляче? Чи зламати – себе? Тому що після такого мій світ поділиться на два: на чорне та біле. Шовкові чорні простирадла та твоє гнучке, мов пластилін, тіло.

– Ні, не боюсь. Ти простягаєш руку і торкаєшся моєї щоки, злегка усміхаючись. Я починаю в’язати свій перший вузол.

——— 55

Kina НЕЗАБУДКА Це така квітка. Дитяча квітка. Наївна та проста. Створена Богом для нас, для нашого Всесвіту, щоб нагадати нам про тих кого ми кохали, щоб ми ніколи не забували як ми кохали, щоб ми – кохали. Коли дівчина вплітає у вінок квіточки незабудки вона бажає, хоче, прагне причарувати якогось власника василькових очей і навіки бути з ним, або точніше навіки звести його з розуму. А чи бути з ним покаже час. Та коли він іде, опустивши свої карі очі вона дістає одну тендітну квіточку незабудки і сховавши її в найпотаємніший куточок дівочих мрій тихо засинає під колискову зоряної літньої ночі в надії, що він повернеться, а вона його ніколи не забуде. Квітка висохне, пройдуть роки, тобто багато місяців, безліч днів, нескінченна черга годин і піщана кількість хвилин, кожну з них її серце буде битися в ритмі очікування, кожну з них її очі будуть палати любов’ю її серце потроху буде звикати жити без живої води, без живих очей, чарівного тихого приємного на дотик голосу. І колись вона зітхне з полегшенням, колись у неї виростуть крила й вона знов не побоїться літати у серпневій височині. Дівчина стане природою, буде сміятися морським бризом, засинати на чолі невинним місяцем й прокидатися так чисто, як білосніжні, вкриті першою звісткою про тепло, крокуси. А коли вона нап’ється свободи, нап’ється волі вона раптом випадково знайде маленьку засохлу квітку незабудки. Вона всміхнеться покрутить перебираючи тонкими пальцями рослинку й покладе її на місце. Їй вже не болить, хоч вона ще й пам’ятає. Їй вже не болить. Незабудка залишилась, а кохання піде стукати в інші двері. Вона ж не вільна; вона – воля. Вона не щаслива; вона і є щастя. Вона не кохає – Вона і є кохання. Ті хто не кохають, а самі стають коханням розчиняються світлом у Світі. І коли кароокий повернеться то до нього в душу ввіллється чиста есенція бажання жити, чисте життя. Він озирнеться, а її нема, лиш квітка незабудки покинута на підлозі. Він дістає свою: таку ж засохлу і пожовклу, дві квітки на одне кохання, ну як завжди.

——— 56

Kina ТРОЯНДА Троянди – це квіти самотності. Кожна з них мала свій колір, а отже свою вдачу. Чорні – безнадія, білі, то невинність і червоні, звичайно ж кров, що тече в жилах кожної люблячої людини. Троянди стояли у неї на вікні: білі, червоні і, нарешті, чорні. Невинність, любов та безнадія намагалися ужитися в її мерехтливій відьомській душі. Далечінь за вікном темніла, залишаючи неспокій в якому вона намагалася відродитися як птах Фенікс – з попелу. Троянди стояли у вазі й мовчали про її самотність. Годинник наближав свій вирок. Тиша – і він не прийшов. Три троянди – його дарунок в знак палкого кохання. М’яко ступаючи, наче пантера, вона вийшла на кухню. Її квартира була зараз її фортецею й її в’язницею. Вікно-годинник-Бетховен-попільниця- Вікно-годинник-Бетховенпопільниця- Вікно-годинник-Бетховен-попільниця Опівночі вона не спала. Квіти тихо мовчали про її самотність. Його нема. Біла троянда зів’яла, Вона нахилилася аби відчути аромат червоної – і болісно поранилася, – єдина кришталева сльоза напоїла сіллю чорну - яка пишно розквітла. Опівночі вона не спала. А коли він з’явився – Троянди мовчали про її самотність, а вона привітавшись солодко впилася в його вуста.

——— 57

Післямова Вам здається, що написати оповідання на одну сторінку легше, ніж роман сторінок на п’ятсот? А ви спробуйте. Коли ми оголосили конкурс екстремально короткої прози, українські літератори сприйняли цю ідею дуже скептично. Можливо, комусь це здалося негідним його великого літературного таланту, хтось просто не хотів гаяти час, для декого завдання вкласти в сторінку тексту закінчений сюжет виявилося заскладним. Та все ж таки майже дві сотні сміливців вирішили випробувати себе в цьому конкурсі – і всім учасникам ми надзвичайно вдячні. Не було легко й нам, редколегії, вибирати оповідання, що заслуговують на публікацію. Багато було відверто слабких, практично графоманських. Багато довелося відкинути (значно більше, на жаль, ніж можна було прийняти). Але приємно констатувати, що нам вдалося знайти досить непогані твори, достойні публікації. Чесно кажучи, я не зміг встановити, чи існує в Україні подібна антологія мініатюрного оповідання – цілком можливо, це перше таке видання. Думка ж провести цей конкурс виникла з огляду на велику популярність надкороткого оповідання за кордоном, особливо у Центральній і Південній Європі. Скажімо, сербське видавництво «Алма» (Белград) уже понад 15 років проводить два чи й три таких конкурси, і за підсумками кожного видає книжку на 300-400 оповідань. Чому б і нам не спробувати популяризувати таку прозову форму? Що у нас вийшло – хай скажуть читачі. А переможців конкурсу вітаємо і запрошуємо творити далі. Володимир Криницький

Зміст Інгвар Ант - ДО МАМИ… — 3 Євгенія Бабенко - НЕ ДЛЯ ВСІХ — 4 Юлія Баткіліна - МАМОНТ — 5 Олена Бицюра - ТРАМВАЙ — 6 Діана Буткевич - КОЖЕН. НЕГАЙНО — 7 Оля Гірняк - ДІДУСЕВА ЧАРІВНА ФАБРИКА — 8 Марія Гончаренко - ПОБАЧИЛА — 9 Юлія Григорук - ТАКИ ПРИВ’ЯЗАЛИ! — 10 Марія Дем’янюк - БУРШТИН НІЧНОГО НЕБА — 11 Василь Дениско - ІПОТЕРАПІЯ — 12 Уляна Дудок - МІСТО — 13 Катерина Єгорушкіна - ДОЩ — 16 Марія Карп’юк - ГОДИНА ПІК — 17 Марія Карп’юк - ТРИ БІЛІ ШКАРПЕТКИ Й ГОЛЬФИК — 18 Наталія Коваль - ПАНІ, ПАННОЧКО, ПАНЯНКО… — 19 Марія Козиренко - СЕРЦЕ — 20 Аліна Конотоп - ФЕМІНІСТКА! — 21 Аліна Конотоп - ЯНГОЛ-ОХОРОНЕЦЬ — 22 Ірина Коцюбинська - НЕЗВОРОТНІСТЬ — 23 Олександра Купріна - НА ДАХУ — 24 Василь Лавер - БОС — 25 Юлія Максимейко - БАБУСИНА М’ЯТА — 26 Юлія Максимейко - МАЙЖЕ ВЕСІЛЛЯ — 27

Анастасія Марченко - МИЛА, АСТРІД! — 28 Ігор Мітров - КНИГАРНЯ — 29 Теодор Мороз - ПОКИНУТИЙ — 30 Іванна Мрига - ВЕЧІР ЧЕРВОНОГО ВИНА — 31 Катерина Музичук - НОВА БІЛИЗНА — 32 Лілія Надвідна - КОХАТИ ВСУПЕРЕЧ — 33 Галина Нестрига - ТУФЛІ — 34 Таня Люкля - ФЕЯ СПРАВЕДЛИВОСТІ — 35 Яна Онишкевич - ОСІННІЙ РАНОК — 36 Олена Осадча - МОВЧАННЯ — 37 Олена Осадча - ПИЛА КАВУ І ДИВИЛАСЬ У ВІКНО — 38 Роман Плетень - КОЛИ ЧАС ВИЧЕРПАВСЯ — 39 Віоліна Ситнік - ПЕРЕДСВІТАНКОВІ ІЛЮЗІЇ — 40 Володимир Старченко - АФРИКА (ТАМ, ДЕ СЕРЦЕ) — 41 Володимир Старченко - ІНЬ-ЯНЬ — 42 Елен Тен - Я МОЖУ — 43 Наталія Хаммоуда - ЯБЛУКО — 44 Горусь Хрипливий - ІДЕАЛЬНА ЖІНКА — 45 Горусь Хрипливий - ПОЛІТТЯ — 46 Горусь Хрипливий - ТУРБОТА — 47 Горусь Хрипливий - ФІЛОЛОГІЧКА — 48 Михайло Хрущ - БО ТІЛЬКИ НА УКРАЇНІ… — 49 Тетяна Череп-Пероганич - ЯБЛУНЬКА — 50 Тетяна Череп-Пероганич - ВІКНО ВІД НЕГОДИ — 51

Олена Швець-Васіна - У КРАЇНІ НЕДОБУДОВАНИХ ЧОЛОВІКІВ — 52 Маргарита Шевернога - ЧОЛОВІКИ – ДИВНІ ІСТОТИ… — 53 Наталка Янушевич - СИМФОНІЯ ЗЛИВИ — 54 Izis - ЗАПЛУТАНИЙ АНГЕЛ — 55 Kina - НЕЗАБУДКА — 56 Kina - ТРОЯНДА — 57 Післямова — 58

Лаконічно: Збірка оповідань переможців конкурсу короткої прози часопису «ТекстOver»

Упорядник: Володимир Криницький Обкладинка: Євген Шкодун Верстання: ТекстOver З питання видання книжок звертатися: tekstover@gmail.com ISBN 9781370726646 © ТекстOver, 2016