Шабельник проти України: докази, отримані від обвинуваченого під тиском, є недопустимими Організація: Харківська правозахисна група Адвокат у справі: Аркадій Бущенко Рішення ухвалено: 19 лютого 2009 року Текст рішення
11 липня 2002 року Житомирський апеляційний суд визнав Дмитра Шабельника винним у двох убивствах (неповнолітньої С. та громадянки К.) і засудив його до довічного ув’язнення. Шабельник оскаржив цей вирок. У касаційній скарзі він стверджував, зокрема, про порушення права на захист і використання судом доказів, здобутих у незаконний спосіб. Він доводив, що обвинувачення у вбивстві громадянки К. ґрунтувалося виключно на показах, які той давав як свідок і які не підкріплюються ніякими доказами. 10 жовтня 2002 року Верховний Суд України залишив рішення апеляційного суду без змін. Заявник звернувся до Європейського суду з прав людини, який дійшов висновку, що за одне із вбивств Дмитро Шабельник був засуджений внаслідок несправедливого судового розгляду. Суд зазначив, що, незалежно від того, що правоохоронці вважали Шабельника свідком, обставини свідчили, що він вже з самого початку допиту фактично зізнавався у злочині і тому мав бути наділений правами обвинуваченого. Оскільки він давав свідчення під загрозою кримінальної відповідальності за відмову свідчити і не мав можливості скористатися правовою допомогою адвоката, його свідчення не могли бути використані на доведення його винуватості. Ця справа довела системне використання правоохоронцями маніпуляцій із статусом свідка, аби оминути вимогу щодо обов’язкової участі захисника. Вона захищає право «на мовчання» та право не свідчити проти себе, а також право на захист під час допитів на досудовому етапі провадження. Частково внаслідок цієї справи у Кримінальному процесуальному кодексі України з’явилося чітке положення про недопустимість доказів, отриманих від свідка, який у подальшому став обвинуваченим. 14 |
Судові справи, які змінюють Україну | Кримінальна юстиція