cmyk
підприємство
Деревообробник №18 (276) 13 — 26 вересня 2011 року
Хоч і бездонна бочка, та… Закінчення. Поч. на c. 1
Наступний крок – це обробка клепки на високопродуктивних стругальних і фугувальних верстатах із подальшим ретельним її сортуванням. На п’ятому етапі з відібраної клепки складають остов бочки. Щоб після цього загнути клепку, надати остову правильної форми і непроникності, майбутню бочку півгодини витримують над вогнем. На сьомому та восьмому кроці виробничники вже мають справу з іншими невід’ємними складовими частинами бочки – днищем і кришкою. Їх вирізають на стрічково-пилковому верстаті з квадратів, в які складають і скріплюють між собою клепки. Далі на спеціальному верстаті вирізають уторні пази і з’єднують бочку із днищем. Дев’ятий крок – один із найцікавіших і, поза всяким сумнівом, найвідповідальніший для виноробів. Під час випалювання бочки народжується аромат вина – від запаху ванілі до пахощів теплої скоринки підрум’яненого хліба або й злегка підсмаженої кави. Їх інтенсивність залежить від часу і ступеня випалювання, які, своєю чергою, визначає у своїх вимогах замовник. На десятому й одинадцятому етапах бочку шліфують та випробовують під тиском на герметичність, щоб гарантувати її бездоганну якість. Останній етап власне виготовлення – це надягання постійних металевих оцинкованих обручів. Хоча Україну ніби Бог металом не обділив, обручі, на жаль, доводиться імпортувати з Франції. Як розповів нам Ярема Федорович, продиктована патріотичними міркуваннями спроба замінити ці обручі вітчизняними завершилися невдачею: ціна стала вищою, а якість нижчою. Що ж, досить банальна історія… Та як би там не було, виготовлену бочку нарешті запаковують у термозбіжну плівку, щоб захистити її від розсихання і вкладають у спеціальний дерев’яний ящик, щоб не пошкодити при транспортуванні. Зараз на підприємстві виготовляють передусім бочки «Баррік» ємністю 225 л – тип «Бордо», 228 л – тип «Бургонь». Проектна потужність підприємства – 20 тис. бочок на рік. Якість бочок регламентується технічними умовами «Бочки для вин і коньяку» ТУУ 20.4 – 31979496 – 001.2006 і висновком державної санітарно-епідеміологічної експертизи. Однією із особливостей перейнятої «Олполом» з Франції технології є доволі високий відсоток ручної роботи. Як пояснює Паскаль Ріндер, на це є кілька причин: – Виготовлення клепки та бочки – це досить традиційна спеціальність. Автоматизувати виробничий процес на багатьох етапах тут надто важко або й узагалі неможливо. Звісно, нині є і набагато більше автоматизовані верстати для торцювання, фугування тощо. Але, наприклад, при складанні бочки із підбиранням клепки найкраще дає собі раду саме людина, машині це не до снаги. А процеси, які ми в себе могли механізувати, вже механізували. У Німеччині
нині випускають і досконаліше обладнання, але воно занадто дороге. З іншого боку, ми власне в цьому вбачаємо свій «плюс». Особисто я полюбляю у Франції наголошувати на тому, що ми в Україні виготовляємо бочку за традиційною технологією.
Ставка на молодь Як і на їхньому французькому прототипі «Damy», працівників на ТзОВ «Олпол» порівняно небагато – близько тридцяти осіб. Та й знайти їх у сучасних умовах доволі важко. Розповідає Ярема Федорович Поворозник: – Передусім проблема полягає в тому, що на бондарів на Україні зараз ніде не вчать. Тож насамперед наш працівник повинен мати спеціальність верстатника деревообробних верстатів, пройти інструктаж з техніки безпеки й охорони праці. Почавши в нас працювати, він
тість української бочки у 1,5–2 рази менша, ніж французької. Для завоювання «виноробного раю», цього, однак, занадто мало. Особливо якщо врахувати прогресуючу тенденцію до зростання вартості сировини і, відповідно, виробничих витрат. Пояснює Паскаль Ріндер: – Тут така сама ситуація, як, наприклад, з «Ладою», яку 20 років тому експортували з СРСР у Францію. У нас тоді, отже, була можливість купити «Ладу». Але чим міг до неї привернути увагу продавець, про які її додаткові переваги він міг сказати? Тільки те, що вона дешевша? Якщо ти виходиш на ринок тільки з аргументом, що твоя продукція дешевша, навряд чи матимеш на ньому успіх. Покупець краще братиме бочку за €600, ніж за €300, але буде у ній впевнений. Тож поряд з ціною треба завжди пропагувати якість деревини та виробництва.
– Наприклад, у США ми продаємо нашу бочку під маркою «Карпатська». Чому взяли саме Карпати? Тому що тут повітря свіже й екологічно чисте – це допомагає трохи відволіктися від асоціацій із Чорнобилем. При цьому усюди на Заході я намагаюся продати бочку як стовідсотково український продукт… Експорт української клепки з «Олпола» усі роки стабільно зростав і досягнув свого піку в переддень кризи, в 2007–2008 рр., коли до Франції відправляли по 50 вантажівок. Трохи важче з бочкою, та й тут рух потроху відбувається по висхідній.
При виробництві спиртних напоїв дубова бочка відіграє подвійну роль. По-перше, вона надає напою смак, подруге, під її впливом відбувається оксидація, або, простіше кажучи, старіння спирту чи вина. Термін придатності бочки залежить від напою: при виробництві коньяку, наприклад, її можна використовувати аж до 20 років. Досить тривалий термін придатності мають бочки і при виробництві десертних вин, натомість при виробництві сухих вин вона придатна лише на 3–4 обороти.
до півроку вчиться, опановуючи всі нюанси виробництва бочки. Таких спеціалістів, затративши на них стільки зусиль, ми високо цінуємо і намагаємося створити їм сприятливі умови, щоб вони у нас залишилися. Спочатку вони отримують обумовлену ставку, а вже потім плавно переходять на заробіток залежно від виробітку; починають роботу з виробництва діжок та іншої простішої продукції і поступово переходять на складнішу роботу – аж до бочок для вина. У такий спосіб ми самі готуємо собі кадри, адже взяти готових нема де. При цьому «Олпол» співпрацює з місцевими училищами, заздалегідь відбираючи в них потенційних кандидатів ще на етапі навчання. У такому важкому та багатокроковому способі підготовки фахівців є, однак, і одна суттєва перевага – фаховими олполівськими бондарями врешті-решт стає переважно молодь, причому здобуває цей статус саме її найпрофесійніша і найталановитіша частина.
Завоювання раю… Коли на початку третього тисячоліття Паскаль Ріндер і Ярема Поворозник налагодили на Івано-Франківщині виробництво клепки та бочки, то на міжнародному ринку, куди вони відправляють тепер чотири п’ятих своєї продукції, їх, звісно, з розкритими обіймами ніхто не чекав. За своєрідний еталон тут віддавна править французька бочка. Беззаперечну перевагу у ціні українській продукції, звісно, надає дешевизна наших робочих рук, завдяки якій вар-
Слова пана Ріндера Ярема Федорович красномовно проілюстрував листом з Ізраїлю, який надійшов у відповідь на пропозицію «Олпол». Особливий наголос ізраїльські винороби, які закуповують бочку у відомих виробників США, Франції та Угорщини, роблять на конкурентоспроможності запропонованого продукту – він повинен бути без сучків, без оболоні та виготовлений зі старого дуба. І як би скрупульозно всіх цих вимог не дотримувалися українські бондарі, доводити це на новому ринку і справді важко. Однак терпінням і працею всього добудеш. Нині вітчизняна бочка досягнула вже й США (штат Каліфорнія) та Австралії, а минулого року з нею ознайомилися навіть у Китаї. При цьому основними напрямами експорту залишаються традиційні виноробні країни – Франція, Італія та Іспанія. Як стверджує Паскаль Ріндер, однією із найбільших проблем при просуванні вітчизняних виробів є той не найкращий імідж, який склався про нашу країну в світі. Слово «Україна» там асоціюється передусім з Чорнобилем. Людському мисленню властива певна інертність, тому йому досить важко переконувати своїх потенційних партнерів у тому, що, поперше, Чорнобиль був уже давно, по-друге, що Богородчани від нього досить далеко, а по-третє, що на Захід з Чорнобиля подекуди потрапило не менше радіації, ніж в Україну. Це ще більш-менш спрацьовує, коли йдеться про експорт клепки: цей виріб, перетинаючи кордон, майже автоматично «націоналізується». Натомість, коли йдеться про винну бочку, Паскаль Ріндер у далекому зарубіжжі віддає перевагу такому класичному маркетинговому іструменту, як ребрендинг:
В Україні ще важче, ніж на Заході Ринок країн СНД, так само, як і внутрішній, маючи відповідні контакти та знаючи мови, курує Ярема Поворозник. Колишні радянські республіки Вірменія та Грузія, традиційні райони коньячного та винного виробництва, на жаль, поки що не забезпечують «Олполу» того збуту, на який він міг би розраховувати відповідно до їх потенційних можливостей. Українською бочкою цікавилися, наприклад, грузини, але врешті-решт вона їм видалася задорогою. На ринку СНД таки дається взнаки конкуренція з боку дешевшої російської бочки, хоча від української вона за рівнем якості відстає. Парадокс, але й на внутрішньому ринку продавати виготовлену на Прикарпатті бочку важче, ніж на Захід. Мабуть, корінь усіх проблем криється в успадкованій ще з радянських часів традиції віддавати перевагу міцним сорокаградусним напоям. Однак, за спостереженнями Паскаля Ріндера, і вона потроху змінюються: – Раніше на цьому ринку фактично не було конкуренції. Ліцензія на продаж вина коштує 800 тис. грн і раніше ринок був практично поділений між кількома учасниками. Конкурентів з нього державні органи усували дрібними зачіпками, а в тих, що залишалися, якість вина була невисокою, та й пили його небагато, наприклад, жінки під час таких урочистостей, як-от весілля тощо. Але нині вина в Україні п’ють дедалі більше. Ринок зростає приблизно на 30% щороку. Люди багато їздять за кордон і звідти переймають цю традицію, а крім того, дізнаються з преси, що вино завдає набагато менше шкоди здоров’ю, ніж горілка. До таких фундаментальних змін у психології українців
спричинився і нещодавній вступ країни в СОТ. Він усунув чимало митних бар’єрів на шляху доволі якісних вин із Франції, з Італії, Чилі, США й Аргентини. У відомих роздрібних мережах їх можна тепер придбати за досить низькою ціною. Відтак, вітчизняні виробники постали перед дилемою: покращити якість або вийти з ринку. І усе зараз вказує на те, що звичку обдурювати споживача хімічними замінниками, пропонуючи їх як коньяк та вино, українським виробникам доведеться залишити в минулому. – Нині навіть ті, хто все життя горілку пив, переходять на вино, бо печінка вже не та. Тож ринок, безсумнівно, зростає, – наголошує Паскаль Ріндер. – Гадаю, треба ще трошки почекати, щонайбільше, років десять. Але перспектива на українському ринку однозначно є. Тим більше, що в Україні і відповідні ґрунти, і кліматичні зони є, зокрема в Одеській області та Криму. Тож тут є можливості, щоб виготовляти якісне вино. А якісне вино без бочок не зробиш… За розрахунками пана Ріндера, для того, щоб виробництво вина із використанням їх бочки було рентабельним, у роздрібному продажі його ціна повинна становити, щонайменше, 40–50 грн. На сьогодні до такої ціни масовий споживач ще не готовий… Цей факт, однак, не заважає деяким грошовитим виноробам купувати нову бочку просто у Франції. Як стверджує Я. Ф. Поворозник, це вони роблять винятково заради престижу. При цьому більшість виробників все ж дебютують із вживаною французькою бочкою, що дешевша за нову від «Олпол», вироблену в Україні. Утім часові, як відомо, не підвладне ніщо на світі, натомість він змінює усе, навіть консервативний український менталітет. На міжнародному конкурсі-виставці виноградних вин, коньяків, шампанського, плодово-ягідних вин, горілок та міцних напоїв «Золотий грифон», який на зламі липня та серпня щороку відбувається у Ялті, «Олпол» вже здобув собі серед виноробів надійний авторитет. Виробники щоразу з ажіотажем розбирають їх реквізити, хоча до практичної співпраці поки що доходить рідко. Один із приємних винятків – відома кримська компанія «Сатера», з якою ТзОВ «Олпол» співпрацює з минулого року. «Сатера», яка на сонячному півострові використовує для власного виробництва 200 га виноградників, вже випробувала в олполівській бочці знане в усій Україні біле вино «Шардоне» і залишилася нею дуже задоволена. У березні на «Сатері» в богородчанські бочки залили вже й червоні вина і тепер очікують результатів. Гадаємо, що й тут кримчани навряд чи будуть розчаровані.