Українська Культура by Національне газетно-журнальне видавництво

№ 4 (1000), 2012 www.uaculture.com ЖУРНАЛ МІНІСТЕРСТВА КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС 95220

1000 ВИПУСК

Володимир Холошня / Вібрації нашої землі та мови спонукають до творчості, сприяють розвиткові усіляких талантів. Шкода, що в основному тільки на чужині наша молодь знаходить визнання

“

Костянтин Дорошенко

Дмитро Стус \

| Україна продовжує народжувати людей та ідеї, що резонують у сучасному світі. Й не є принциповим, де саме ті люди живуть

Україна зможе стати цікава світові лише тоді, коли стане цікавa собі самій

”

Українська культура # 4 (1000), 2012 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 +38 (044) 498-23-61, pr.uaculture@gmail.com Наклад: 2000 Обкладинка 2. На фото: Птаха Гамаюн — міфічний образ жінки-птиці, глашатая богів. Її крик пророкує щастя. Перші згадки про неї з’явились у XVI столітті. Фото: liveinternet.ru

Журнал виходить з червня 1921 року Засновник: Міністерство культури України

Ми чудово усвідомлюємо, що значить тисячний номер для друкованого видання. Скажімо, «Есквайру», щоб стати нашим ровесником, знадобиться 11 років. Мало яке вітчизняне видання дожило до сотого номеру. А якщо вести мову про виключно спеціалізовані та культурологічно спрямовані, то, мабуть, і до п’ятдесятого дістатись мало в кого вийшло. Коли ми взялись за справу — це було трохи більше року назад, — то підозрювали, що відповідальність за вік і контекст зобов’язує. З іншого боку, це було міцне плече, яке дало підтримку і впевненість у тому, що зараз слово за нами і нашою волею. Тому оновлений журнал «Українська культура» — це початок відліку нової історії, в якій ми пишаємось тими нашими сучасниками, які, як би не було складно, діють на території культури, вірять у себе, у потенціал своєї країни та її творчу міць. Незважаючи на те, де вони зараз мешкають і якою часом мовою пишуть, співають чи говорять. На другій обкладинці 1000-го випуску — птаха Гамаюн — міфічний образ жінки-птиці, крик якої, за переказами, віщує майбутнє тим, хто вміє чути таємне. На відміну від Гамаюн, ми не знаємо усього на світі, проте намагаємося бути чесними, долати протидію, слухати підказки Всесвіту та бачити коди сучасності у тих, хто рухається виключно вперед. Не менш міфічною, на думку «УК», є Мадонна, яка могла б бути на нашій авантюрній обкладинці. Жінка-ідол уперше відвідає Україну зі своїм грандіозним дійством. Її знайомство із проявами української культури не зупинилося на співпраці та дружбі з Євгеном Гудзем (Gogol Bordello). У свіжій відеороботі Girl Gone Wild партнером Мадонни став епатажний український шоу-балет Kazaky. Ми твердо віримо в те, що культура складається з людей, їхніх думок і вчинків та життєствердних енергій. Тому будемо продовжувати, уникаючи пафосу й надмірної серйозності, проявляти свої мрії та відшуковувати героїв вітчизняної культури у найрізноманітніших сферах і проявах.

Видавець: ДП «Газетно-журнальне видавництво 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1; тел. +38 (044) 498-23-65 Наклад: 2000 Директор: Олеся Білаш Видавнича рада: Олеся Білаш, Віктор Пасак, Максим Бударін, Віктор Вечерський, Олена Воронько, Ольга Дарибогова, Оксана Іонова, Лариса Лебедівна, Іван Мечков, Лариса Нікіфоренко, Олена Чередниченко, Михайло Швед, Ігор Гирич, Людмила Гнатюк, Ольга Голинська, Алла Підлужна, Наталя Потушняк Головний редактор: Марія Хрущак Над номером працювали: Ольга Семидочна, Денис Бортніков, Льоля Гольдштейн, Оксана Женжера, Віра Карпенко Автори: Денис Бортніков, Лія Гугучія, Льоля Гольдштейн, Костянтин Дорошенко, Марія Драгіна, Любов Морозова, Олеся Найдюк, Ірина Танцюра, Саша Паіс, Ольга Папаш, Дмитро Стус, Олена Черненко Адреса редакції: 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1; +38 (044) 498-23-61 pr.uaculture@gmail.com Розповсюдження, передплата, реклама: тел. +38 (044) 498-23-64, +38 (050) 310-56-63 nvu.kultura.sale@gmail.com Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації: КВ № 1118 від 08.12.1994 року Друкарня: ТОВ «Видавничо-поліграфічна компанія «Експрес-Поліграф», 04080, Київ, вул. Фрунзе, 47б, корп. 2 тел. +38 (044) 417-25-93 Підписано до друку: 20 квітня 2012 року Наступний номер вийде у травні 2012 року Редакція залишає за собою право на редагування отриманих матеріалів без узгодження з автором. Думки авторів публікацій можуть не відповідати позиції редакції. Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів журналу тільки з письмового дозволу видавця. © «Українська культура»

Передплатний індекс в Каталозі видань України 95220 правова практика

Юридичний радник: ІТТ-Лекс Номер здійснено за підтримки: Ігоря Абрамовича, Віктора Гордєєва, Оксани Грищенко, Анатолія Димчука, Костянтина Дорошенка, Олени Золотарьової, Анатолія Криволапа, Леоніда Соболєва, Володимира Холошні, «Акордбанку», галереї «ОнтоАрт», «Стедлі Арт Фундації».

ЗМІСТ ДУМКА

Костянтин Дорошенко — про сьогодення

ТЕМА

Сучасники — про українську культуру спеціально до ювілейного випуску «УК»

МІЖНАРОДНІ ПОДІЇ

Наші на Арт-Монако

«Жив-був пес» — найкращий за 100 років

Українські Kazaky та поп-діва Мадонна

110

Криволап і Реунов на аукціоні Bonhams

ЛІТЕРАТУРА

Велесова Книга: «Аби ми творили були добро»

ІСТОРІЯ

Архівні рекламні шпальти «УК»

ОБГОВОРЕННЯ

Музичні Course-2012: на шляху до нової якості

Лекція Джеффа Волла: за межами канонічного уявлення про фотознімок

ГогольПОП: кіно, вино і доміно

1000 років Софії Київській

ЗІЗНАННЯ

Роздуми і спостереження Тараса Прохаська

ПОЕЗІЯ

Олена Герасим’юк, «розриваючи мур»

ЯВИЩЕ

Композитор Ґергард Штеблер — про місце митця у суспільстві

МУЗИКА

Млада

СПЕЦПРОЕКТ

«Будьмо крепкі!» — «УК» з повагою до національної спортивної культури

ТЕАТР

Сцена як місце священне

ТЕНДЕНЦІЇ

Альтернативна фотографія: ностальгія за минулими життями

ДАТА

АРХІТЕКТУРА

100

Наука про наші мушлі

ФОТОПРОЕКТ

112

«Привоз» Олени Шкоди

КІНО

126

Ретроспектива актуального німого

Думка

Текст: КОСТЯНТИН ДОРОШЕНКО

Відкриваючи українську культуру

ВІДКРИВАЮЧИ УКРАЇНСЬКУ КУЛЬТУРУ ЩО ТАКЕ КУЛЬТУРА: НАДІНДИВІДУАЛЬНА ПАМ’ЯТЬ? АБЕТКА СИМВОЛІЧНОГО ОБМІНУ? «СУКУПНІСТЬ СТАНДАРТИЗОВАНИХ УЯВЛЕНЬ ТА ПРОЦЕДУР, КОТРИХ ПРИТРИМУЄТЬСЯ ПЛЕМ’Я» (КЛАРК ВІССЛЕР)? «ПЕВНИЙ К ЛА С Ф ЕН О М ЕН І В — ПРЕДМ ЕТІВ ТА ЯВ И Щ , Щ О ПЕРЕБ УВ А Ю ТЬ У З А ЛЕ ЖНОСТІ ВІД СИМВОЛІЗАЦІЇ» (ЛЕСЛІ Е. ВАЙТ)? КОЛИ ЙДЕТЬСЯ НЕ ПРО АБСТРАКЦІЮ Й НЕ ПРО ПОМЕРЛІ ЦИВІЛІЗАЦІЇ, А ПРО СЬОГОДЕННЯ — К У ЛЬ Т У РА — Ц Е Щ О СЬ ЖИ В Е, Щ О ПЕРЕБ У В А Є У ПО С ТІЙ НО М У РО З В ИТКУ

КУЛЬТУРА НАЦІОНАЛЬНА АБО СТАЄ ПЕРМАНЕНТНИМ ВІДКРИТТЯМ, АБО — ПЕ РЕ ТВОРЮЄТЬСЯ НА ДЕ КОРАЦІЮ

Думка

Текст: КОСТЯНТИН ДОРОШЕНКО

При всій повазі до тіней забутих предків, живою є тільки культура, що конвертується у взаємодію з актуальною реальністю конкретної існуючої людини. Це не склеп, не комора, не зіккурат, вона — територія постійної метаморфози в бутті. Звісно, соціальному, хоча включає у себе й ритуал, що торкається фізичного й біологічного, включно до способу гігієни. У наш час нечуваного прискорення інформаційних та комунікативних процесів і технологій, коли шлягер, рекламний імідж чи похорон Римського папи одночасно, онлайн сприймають мільйони людей цілої планети, чи йдеться про потентність культури національної? Засновник українознавчих студій при Гарварді, людина, що змусила глобальну інтелектуальну спільноту сприйняти термін «україністика», Омелян Пріцак писав, що «є тільки одна історія, один процес світового розвитку — світова історія. Хоч неможливо одній людині повністю оволодіти усіма джерелами світової історії, всетаки, студіюючи історію однієї країни, не можна трактувати її в ізоляції. Власна національна історія — це складова частина всесвітнього історичного процесу». Те саме стосується і культури. Проте вона не стане уніфікованою через глобалізацію. Фукуямівські сподівання про кінець історії через перемогу «м’якої сили» ліберального світу луснули в економічній реальності Китаю та інших країн. 2009-го на XXIV Всесвітньому форумі філософії права та соціальної філософії, що вперше проходив не в Старому світі, а в Пекіні, інший професор Гарварду, Ту Веймін, на прикладі викликів, що змушують транснаціональні корпорації йти на розмивання брендів і кардинальний перегляд стратегій на азійських ринках, констатував: «Схоже, дивний термін глокальне (glocal) доволі чітко схоплює цю складність». Тут маємо відповідь і в культурі. Бо ще на зламі століть теоретик сучасного мистецтва Акіле Боніто Оліва констатував: «Художники відповідають глобалізації не відстоюванням локальної природи власної творчості, а створюють певний сплав першого і другого — не global vs local, а glocal».

Відкриваючи українську культуру

бачив, що українська культура може звертатися саме до мене, до близьких мені реалій, до міста, до сучасності, артикулювати речі справді модерні та свіжі. Важливо зрозуміти, що культура, яка має сили відповідати сучасності, не має потреби у пієтизмі, індоктринації, консервації. Все це якраз шляхи до імпотентності. Якщо ж культура не дає відповіді живим — мертві не допоможуть, скільки їх не заклинай. Буття потребує людей, що мають енергію йому відповідати, творити його через себе. Національні трагедії — війн, голодоморів, депортацій — треба знати, проте інвестувати емоційну інтенсивність в минуле, у віктимність, так само, як і в міф, — шлях хвороби. Він веде до програшу, що продемонстрували культурні стратегії Віктора Ющенка, котрі ввергли у фрустрацію сотні тисяч людей. Україна, на щастя, має достатньо культурної вітальності, бачать це тутешні авторитети чи ні. Вона продовжує народжувати людей та ідеї, що резонують у сучасному світі. Й не є принциповим, де саме ті люди живуть. Сьогодні не йдеться про еміграцію — лише про міграцію, коли людина культури обирає різні країни для власної реалізації. Якщо тільки питання не в масовій катастрофі з біженцями чи персональних соціально-політичних утисках, яких зазнав через свою позицію зухвалого й, що набагато гірше для пострадянської системи, блискуче талановитого руйнівника культурних стереотипів Анатолій Ульянов, змушений виїхати з України. Публікації в його інтернет-виданні «Луч» обговорюють люди культури від Алмати до Нью-Йорка — знаю із власного досвіду. Дебатують, обурюються, захоплюються — і це також феномен, народжений українською живою культурою, хоч би як це контрастувало зі сприйняттям самого Ульянова та його затятих недоброзичливців. Без критики, без провокації немає живої культури, як живого організму — без болю.

ДЛЯ МЕ НЕ ВІДКРИТТЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ ПОЧАЛОСЯ У 90-Х, З «РЕ КРЕ АЦІЙ» ЮРІЯ АНДРУХОВИЧА ТА ЛЕ КЦІЙ І СЕ МІНАРІВ ОМЕ ЛЯНА ПРІЦАКА

Для теорії культури глокальність — вихід з похмільного постмодерністського «після оргії», точка перетину непримиренних теорій: еволюціонізму, з його ідеями лінійного культурного розвитку, прогресу та неминучого «плавильного котла» націй, та дифузіонізму, який спирається на розповсюдження культурних досягнень у спосіб їх подорожування, інфікування через торгівлю, завоювання, міграцію від певного регіону по цілому світу. Повертаючись до живої людини, що народжується у конкретних соціальних, часових та геополітичних обставинах, актуальною для неї буде культура, що дає адекватні відповіді в реальності. Тут культура національна або стає перманентним відкриттям, або — перетворюється на декорацію, артефакт етнографічного музею. Особисто для мене відкриття української культури почалося у 90-х, з «Рекреацій» Юрія Андруховича та лекцій і семінарів Омеляна Пріцака в Національному університеті імені Тараса Шевченка. Я не мав родичів на селі, і зрозуміти «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та решту шкільної програми з української літератури було мені не легше й не цікавіше, ніж абстракції геометрії. І раптом по-

Право на вільне висловлення, навіть контроверсійне чи екстравагантне, індивідуалізм та самоіронія — здорові риси українського культурного організму. Тут ніколи не панувала одностайність. Україна історично існує на території демократії та дискусії: з часів віча, що мало владу скинути князя з київського престолу, крізь середньовіччя, в якому козацькими гетьманами, королями Речі Посполитої та кримськими ханами ставали не спадково, а завдяки виборам, — до нашої нової доби, починаючи з визвольних змагань минулого століття, драматичність котрих у своєму документальному серіалі «Собор на крові» із правдивою інтелігентністю відтворив Ігор Кобрин. У 2009-му, сміливо та без єхидства поєднуючи у проекті «Мавка» явища української культури, що існують одночасно, але немов у паралельних світах, — соцреалістичний живопис і сучасне мистецтво (включно з експериментальною електронною музикою Алли Загайкевич), — куратор Оксана Грищенко писала: «Дух України є дух свободи. Крізь століття наші митці, наші герої, письменники і філософи — якою б мовою вони не говорили, в якій би державі себе не знаходили — завжди славили саме свободу. Це наша суть, наш дар Божий і наш хрест. Цим ми відрізняємося і від Росії, що потребує міцної влади, і від Заходу, що тримається на чітко кодифікованих правилах. Енергія свободи видається їм небезпечною та безвідповідальною, бо вона ірраціональна, вітальна, вона загрожує встановленому порядку речей і призводить до втрати контролю».

Думка

Текст: КОСТЯНТИН ДОРОШЕНКО

У К РА Ї Н А П Р ОД О ВЖУЄ Н А Р ОД ЖУ ВАТИ Л ЮД ЕЙ ТА ІД Е Ї, Щ О Р ЕЗ О Н У ЮТЬ У СУ Ч АС НО МУ С В І ТІ . Й Н Е Є П Р И Н Ц И П О В И М, Д Е СА М Е Т І Л ЮД И Ж ИВУТ Ь

Відкриваючи українську культуру

Думка

Текст: КОСТЯНТИН ДОРОШЕНКО

Енергія свободи, що завдала чимало лиха державності, вибухає в культурі, народженій Україною, через тих, хто її створює. У скандальних для свого часу дослідженнях батька українського мистецтвознавства Платона Білецького, який увів до світового контексту образ української народної картини «Козак Мамай», порівнюючи його з буддистською іконографією, та який довів, що знамениті «сарматські портрети» писалися з небіжчиків. У химерах та революційних тоді будівельних матеріалах архітектора Владислава Городецького. В екстремальних перформансах киянина Олега Кулика, що кусав Америку та Європу, тваринними жестами відкриваючи несподівану, майже нелюдяну ніжність. У «Венері у хутрі» львів’янина Леопольда фон Захер-Мазоха, спектакль за якою минулого року відкрив нову зірку Бродвею — українку Ніну Аріанду, котру порівнюють з

Відкриваючи українську культуру

Меріл Стріп, пишучи, що Нью-Йорк не знав такого гучного відкриття, пов’язаного з нашою культурою, після Gogol Bordello. У драйві Євгена Гудзя, лідера цього гурту, котрий задовго до співпраці з Мадонною вводив у стан шаленого захвату найрафінованішу культурну еліту: 2003-го на Венеційській бієнале знані критики, куратори, зірки-митці та колекціонери лізли через паркани, аби прорватися на його виступ, як ми — школярі — на рок-концерти 80-х. У лячно-веселих парадоксах прози та колажів Назара Шешуряка, відкритих вибагливому читачу минулим числом «Української культури». Якщо сконцентруватися на бутті, перемігши неврози, некрози та комплекси, відкривати українську культуру — процес, спроможний на сатисфакцію. Він триває.

БУТТЯ ПОТРЕ БУЄ ЛЮДЕ Й, Щ О МА ЮТЬ Е НЕ РГ ІЮ ЙОМУ ВІДПОВІДАТИ, Т ВОРИТИ ЙОГО ЧЕ РЕ З СЕ БЕ

П РАВО НА ВІЛЬНЕ ВИСЛОВЛЕ ННЯ, Н А В І ТЬ КОНТРОВЕ РСІЙНЕ ЧИ Е КСТРАВАГАНТНЕ , І Н Д И В І Д УА ЛІЗМ ТА САМОІРОНІЯ — ЗДОРОВІ РИСИ У К РА Ї НСЬКОГО КУЛЬТУРНОГО ОРГАНІЗМУ

Тема

Дмитро Стус

«УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА» 1000-Й ВИПУСК ЩОБ УНИКНУТИ ДОСЛІДЖЕННЯ ПИТАННЯ «РОЛІ ВИДАННЯ У ВИСВІТЛЕННІ КУЛЬТУРНО-МИСТЕЦЬКИХ ПОДІЙ» ПРОТЯГОМ ОСТАННІХ ДЕВ’ЯНОСТА РОКІВ, РЕДАКЦІЯ РОЗПИТАЛА ТИХ НАШИХ СУЧАСНИКІВ, ЧИЯ ДУМКА НАМ ЦІКАВА, ПРО ТЕ, ЯКИЙ СЕНС ДЛЯ НИХ СЬОГОДНІ МАЄ СЛОВОСПОЛУЧЕННЯ «УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА», У ЧІМ ВІТАЛЬНІСТЬ МОЛОДОГО ПОКОЛІННЯ І ВІД ЯКИХ СТЕРЕОТИПІВ НАМ ПОТРІБНО ВІДМОВИТИСЬ, АБИ ВПЕВНЕНО РУХАТИСЬ ДАЛІ

Фото з архіву Дмитра Стуса

ДМИТРО СТУС

Для мене поняття «українська культура» завжди було ширше за мову. Українська культура — це все, що творилося й твориться на моїй землі. Тобто це культура усіх народів, які тут жили й чимось доклалися до творення світу. Це кухня й спосіб землеробства, родинні стосунки, музика, спосіб реагування на подразники й, у більш вузькому розумінні слова, література, кіно, театр. Я народився й виріс у Києві, а тому мені однаково близькі Леонід Кисельов і Василь Симоненко, Булгаков і Паустовський, Іван Світличний і Віктор Нєкрасов. Ті ж «Польоти уві сні та наяву» Балаяна я в юності дивився 13 разів, а «Білого птаха з чорною ознакою» Іллєнка — лише двічі. У сучасній українській літературі я насамперед ціную поезію. Відтак найближчими мені були вірші Ігоря Римарука, особливо останні. Маю потребу читати Василя Герасим’юка, Олексія Зараховича й Маріанну Кіяновську. Дуже цінував коло, що утворилося довкола журналу «Київська Русь».

письменник, літературознавець, редактор

З прози найцікавішим явищем вважаю покійну вже Антоніну Спільну з її автобіографічним романом «Бо все запишеться в твою книгу буття». З есеїстики близький Тарас Прохасько. З режисури — Роман Балаян та Роман Віктюк. Захоплююсь диригентом Володимиром Сіренком. З художників, так як покійний Панас Заливаха, мене не зачіпав ніхто. Дуже подобаються архітектурні рішення Лариси Скорик. Ще… ще сестри Тельнюк та композиція Андрія Панчишина «На початку було слово», жанр якої я визначити не годен. У молодому поколінні мене ніщо не бентежить. Вони йдуть своєю дорогою. Простою вона не буде. Нашій творчій молоді побажав би спокою й витримки. А ще — вчитися гарувати, вдосконалювати рівень і трошки більше цікавитися іншими, бодай для того, щоб потім не було розчарувань, коли їм вказують, що зроблені ними відкриття такими є лише для них самих.

Тема

Дмитро Стус

Поки ми є річчю в собі, закриті й невідомі для інших. Нас переважно не знають і надто серйозно не сприймають у світі. Йдуть якісь складні процеси пошуку свого обличчя, спроби вийти на рівень сучасної проблематики і є багато-багато кічу. Кічу всякого: патріотичного, народного, сецесійного, стьобу, позірно-естетського чи позірно-інтелектуального. Останнє мене не зачіпає й не зворушує, але диктує моду загалові. Як на мене, нам потрібно лише одне: навчитися орієнтуватися лише на самих себе. Або ми навчимося бути сильними і самодостатніми, або… Мені здається, що у перші 20 років свого існування українська держава й особливо її політики вели себе як інфантильні діти. Говорились красиві слова й гасла, які ніхто не збирався підкріпляти справами. Приймалися рішення та закони, за які ніхто не хотів і не хоче нести відповідальності. А так не буває. Поки за всі помилки політиків розраховуються люди. Поки люди терплять такий стан речей. Але, з точки зору перспективи, так не триватиме безкінечно довго. Принаймні таких прецедентів світова історія не знає. Україна зможе стати цікава світові лише тоді, коли стане цікава собі самій. Коли усвідомить себе творцем власної долі, землі, яка лежить на межі Європи та Азії, ідей, які формуються на перетині форми та змісту, простору, який виривається з замкнутого простору гір на безмежність неозорого дикого поля.

ДОВІДКА Народився 15 листопада 1966 року у Києві. Закінчив філологічний факультет Київського університету. Кандидат філологічних наук (1995). Член гуманітарної ради при Президентові України (з 2010-го). Науковий працівник відділу рукописних фондів і текстології Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАНУ. З 2001 року — заступник головного редактора журналу «Книжник-Review», а також завідувач відділу критики та бібліографії журналу «Сучасність». Генеральний директор Благодійного фонду «Україна Інкоґніта». З лютого 2004-го — віце-президент Асоціації українських письменників. Головний редактор літературно-критичного часопису «Київська Русь». У січні 2012 року призначений на посаду Генерального директора Національного музею Тараса Шевченка.

Фото: lovimoment.sumno.com

ПОКИ МИ Є РІЧЧЮ В СОБІ, ЗАКРИТІ Й НЕ ВІДОМ І ДЛЯ ІНШИ Х

Нагородження переможців 1-го поетичного конкурсу для студентів КНУ ім. Тараса Шевченка «Турнір поетів», серед членів журі якого був Дмитро Стус

Тема

Борис Олійник

БОРИС ОЛІЙНИК поет

Українська культура — це повітря, яким дихаємо. Якби його не було, то ми б перейшли в іншу формацію живих істот, а так — дихаємо повітрям, чуємо звуки, бачимо барви… Живемо. Цього не можна пояснити, як не варто розкладати на спектральний аналіз веселку. У ній лише сім кольорів-елементів, але в сукупності вони дарують щастя причетності, щастя бачити справжнє, творять гармонію. Так і з нашою з вами культурою.

У молодому поколінні мене бентежить самозакоханість, безапеляційність і вміння імітувати поезію, коли на перший план виходить не талант, а ремесло. Тепер ремесло доступне, можна зімітувати навіть пристойний вірш. Але це ремесло. Немає того, що вловлюється між рядків і слів, того, чого не поясниш словами. А так є добрі поети, тому бубоніти з позиції діда мені, може, й не варто.

/ Мене зацікавили оці барзо похвальонні два дядьки — Пауло Коельо і Умберто Еко. Зараз читаю їхні твори, хочу зрозуміти, чим вони відрізняються від того, що я вже прочитав. Звісно, реклама їхньої творчості поставлена на вищий рівень, ці прізвища відомі в усьому світі. І пишуть вони загалом непогані речі, хоча на рівні сюжету, може, трохи поверхово, не заглиблюючись у проблему, а лише переказуючи події. Але це дядьки «в мові», у них є таємниця, є нерв, на яких і тримається розповідь. З молодих нещодавно прочитав Жадана. Добрі тексти. Та й решту барзо похвальонну я почитую. Мене тільки трошки насторожує, що вони розбились на групи, в межах яких вже повибирали собі класиків, і дуже задоволені собою (сміється). Але, звичайно, поки що спалаху не видно.

/ Представникам творчої молоді бажаю пам’ятати, що є кращі за них.

НА ПРЕ ВЕ ЛИ КИ Й ЖАЛЬ, У НАС Є ТОЙ ҐАНДЖ, ЯКИЙ ЗАСВІДЧУЄ, ЩО МИ ДОВГО НЕ БУЛИ ДЕ РЖАВНОЮ НАЦІЄЮ

ДОВІДКА БОРИС ОЛІЙНИК

Журналіст, письменник, поет, член НАНУ, голова Українського фонду культури, почесний академік Академії мистецтв України, кавалер Ордена Свободи, Почесний доктор Київського національного університету імені Тараса Шевченка (народився 22 жовтня 1935 у с. Зачепилівка Новосанжарського району Полтавської області). Одним з перших побував навесні 1986 року в Чорнобильській зоні, звідки вів телевізійні репортажі для центральних каналів країни.

У 1988 році під час XIX конференції КПРС у Москві першим на державному рівні заявив про Голодомор в Україні як переддію сталінського терору 1937 року і запропонував створити «Білу книгу» про «чорні діла» 1932–1933 років. Свого часу завдяки виступу Олійника на засіданні Верховної Ради УРСР проти зведення мосту через Хортицю влада відклала реалізацію свого задуму щодо побудови промвузла у Каневі, що загрожувало місцю поховання Тараса Шевченка. Автор більш як сорока книг. 2012 року НАНУ висунула Олійника на здобуття Нобелівської премії у галузі літератури.

Тема

Борис Олійник

Не можна зводити поезію до римованого тексту, або, як казали в мої юні роки, «розбивати на куплєти». Не можна думати лише про «бельканто» — як красиво сказати. Є ще, так би мовити, внутрішня ідея, яку несеш. Тому мені й подобається білий вірш. Натомість верлібр інколи насторожує, бо там може заховатися чоловік, який абсолютно не знає законів віршування і може просто нанизувати слова в рядки. І навіть не будучи скутим римою та звукописом, автор часом не пропонує глибини на рівні змісту: ніби й є широке поле, як красиво сказати без рими, а воно не виходить. Значить, чоловік добре приноровився до ситуації, коли все можна.

/ Історично ми заслуговуємо на самодостатню націю, але вона ще формується. На превеликий жаль, у нас є той ґандж, який засвідчує, що ми довго не були державною нацією. Ну, скажімо, такий приклад. Когось кудись висувають, і ясно, що треба ставитися до цього з почуттям гумору, українська ж нація має прекрасних гумористів. Але нація, яка дала світові неперевершених гумористів, в суті своїй не володіє цим почуттям. Не встигли когось висунути, а вже пішли доноси.

Є Д О Б Р І П О ЕТИ , ТО МУ БУ Б О Н І ТИ З П О З И Ц І Ї Д І Д А МЕН І , МОЖЕ, Й Н Е ВА РТО

Я наведу вам старий анекдот. Коли за радянських часів у Москву посилали докторську дисертацію від Грузії, то за нею йшло три вагони з апельсинами і коньяком. Коли ж посилали дисертацію з України, то за нею йшло три вагони доносів. Що це за ґандж? Це теж в нашій природі: хай краще у сусіда теля здохне, бо як же це він буде кращим за мене. Цей приклад вказує на недержавність нації. Ти хоч би не ганьбився перед світом, бо швидше за все нічого не буде, а ми вже викриваєм себе. Я саме збираю докупи всі такі цікаві речі (мова про різкі випади проти Б.О. з приводу оголошення ідеї висунути його кандидатуру на здобуття Нобелівської премії з літератури. — Д.С.) і потім ми їх опублікуємо (сміється).

/ Україна тим цікава світові, що про неї нічого, по суті, не знають. Можливо, Євро-2012 — одна з таких подій, коли іноземці хоча б контурно дізнаються, що таке Україна. Бо більшість із них не відрізняють її від Росії чи Білорусії. А коли вони побачать, що це крупна держава, що якби вона попала в добрі руки, то куди там Франції чи Англії — за своїм багатством, за талановитістю народу — до нас...

Ілюстрації: Вікторія Салова

/ Наш народ таки талановитий. Нікуди ж не дінешся. Це навіть в доносах проявляється (сміється). Є такі доноси, що ніколи б не придумав, що можна таке написати. Це ж теж талант. Це сублімація енергії шукає вихід. Утім, я жартую, звісно, бо кращого народу, ніж мій, український, важко знайти. Подільчивий, доброзичливий — це в основі своїй. Тому не будемо говорити про крайнощі, бо доноси пишуть і в Англії з Францією. Але вони не вміють так красиво писати — в нас все ж таки поетичний народ. І я сам — українець, а не хтось інший. Я люблю Іспанію, яка близька моєму серцю, але батьківщина моя тут. Тут я можу розказати, що я думаю про себе та інших.

Тема

Ольга Ратушнюк

ОЛЬГА РАТУШНЮК Фото з архіву Ольги Ратушнюк

банкір

Щ О Б Щ О С Ь П О К РА Щ И ТИ , Т Р Е БА П РИ Н А Й МН І Н Е ЗА ВАЖАТ И ТВ О Р И ТИ , А В С І Л Я КО П І Д ТР И МУ ВАТИ Н А Ш У М ОЛ ОД Ь

Українська культура має глибоке коріння, яскраве сьогодення та, переконана, велике майбуття. Майбутнє країни у молоді — українській еліті. Наш народ багатий на талановитих, освічених та творчих особистостей. Хотілося б, щоб їхній шлях був менш тернистим. Для того, щоб щось покращити, треба принаймні не заважати творити, а всіляко підтримувати нашу молодь. Я часто кажу своїм студентам, а іноді нагадую і колегам, що до будь-якої справи необхідно підходити творчо. Для досягнення успіху достатньо просто спробувати задуматись над тим, що незвичайного і особливого саме ти можеш зробити. Ми самі творимо свою долю, незважаючи на обставини. Всі часи однаково складні і цікаві. Українцям необхідно позбутися стереотипів. З одного боку, нам притаманне нехтування історією та мовою. З іншого — в нас розвинена «шароварщина», яка не дає можливості гідно представляти Україну за кордоном. Є багато цікавих речей, окрім усім відомих фактів і традицій. Дуже важливо мати відчуття вартості та багатогранності культури нашої країни. Культура починається з кожного українця. Тільки ми можемо розкрити її для світової спільноти. Я помічаю, що українці, які більшість часу проводять за кордоном з певних причин, більше цінують Батьківщину. Часто чую, що рідна земля та повітря дарують сили і натхнення на енергетичному рівні.

ДОВІДКА Голова Спостережної ради одного з українських банків. Відзначена Орденом святої великомучениці Варвари Української Православної Церкви, Всеукраїнською премією «Жінка ІІІ тисячоліття» (2006), а також премією «Киянка року» (2009). Віце-президент Асоціації ділових і професійних жінок «Киянка», активний суспільний діяч і просто патріот України. Колекціонує старовинні вишиванки та завжди бере одну з них у кожну свою подорож до будь-якої країни світу.

Тема

Ольга Ратушнюк

Багато хто їде та шукає кращої долі не тому, що їм не хочеться творити в Україні, а тому, що вони тут не мають гідного визнання. А від’їжджає саме еліта — творча, освічена, талановита. Коли я буваю за кордоном, обов’язково відвідую оперні театри та картинні галереї. Ви здивуєтесь, та на західній сцені українців не менше, ніж у залах. Я із задоволенням відвідую вистави із всесвітньо відомими оперними співаками, яких народила українська земля, — Оксаною Дикою, Анжеліною Швачкою, Дмитром Поповим, Людмилою Монастирською, солістами балету — Іваном Путровим, Денисом Матвієнком та багатьма іншими. Вони підкорили Ла Скала, Ковент-Гарден, Метрополітен-оперу і Большой театр. І знаєте, що мене вразило найбільше? Після однієї з вистав Анжеліна залишила мені автограф на програмі з текстом: «Ми були найкращі. Ми — українці».

Я вважаю, що сьогодні треба говорити про те, щоб наших митців цінували і знали тут. Дуже приємно, що Денис Матвієнко, який свого часу також танцював у Маріїнському театрі, повернувся в Київську національну оперу. Відомий у Росії і світі художник Дмитро Ачкасов продовжує творити в Україні. Отже, позитивне є, і я переконана, що буде краще. Інакше — який сенс тоді творити? Творчій молоді України бажаю творити. Думаю, найголовніше для кожної людини знайти себе та залишатись собою.

НА ЗАХІДНІЙ СЦЕНІ УКРАЇНЦІВ НЕ М ЕНШЕ, НІЖ У ЗАЛАХ

Ольга Ратушнюк з Анжеліною Швачкою

Тема

Олександр Ваврик

ОЛЕКСАНДР ВАВРИК Фото з архіву «Культу Ра»

рідновір-язичник, ресторатор

Для мене культура — це культ Світла! Адже «Ра» на санскриті, священній мові оріїв, означає саме небесний Вогонь, тобто Світло. Все, що несе людям Світло, це і є культура, а все те, що Світла не несе, культурою називатись не може за визначенням. Українська культура — це Світло, яке Україна несе Світові. На сьогоднішній день вона є неоднорідною, сумішшю багатьох культур. Часом вона суперечлива, наївна, іноді позбавлена смаку, але ще частіше і в основі своїй — яскрава, світла і потужна. Мені як росину-українцю цікаво показати людям, що стрижнем нашої сьогоднішньої української культури є саме наша древня руська слов’янська культура. Говорячи «руська», я маю на увазі стародавні класичні визначення: культуру предків наших росів, що дали назву і Великоросії, тобто всім завойованим росами територіям, і Україні Малоросійській, тобто корінній, витоковій Русі з центром у Києві. Саме світогляд синів Роду Орієвого (Орій, як відомо, був батьком Кия, Щека та Хорива) сформував глибинну основу нашої традиції буття у широкому смислі цього слова. На сьогодні ми, яко їхні нащадки, якраз і намагаємося відновити це джерело руської культури і очистити його для того, аби воно залишалось основним витоком ріки нашого світовідчуття та прояву себе у цьому світі — крізь традицію до творення нашого майбутнього, від Роду до утвердження себе тут і зараз творцями своєї долі. Для мене українське мистецтво ділиться на те, що йде від душі, і те, яке робиться, «аби робитися». Взагалі у визначенні ставлення до тих чи інших творів мистецтва у мене єдиний критерій — я намагаюсь подивитися на нього очима дитини, вільної від нав’язаних канонів та шаблонів. Головне для мене — чи несе твір мистецтва світло, за яке може зачепитись погляд чи серце. Інша річ, якщо мистецтво несе лише сум, плач та розчарування. Кажуть, що зображення зла без шляхів його подолання чи перероблення на добро є рекламою зла, при всій відносності цих понять. Саме тому я не прив’язуюсь до імен, жанрів чи напрямків — мені цікаві будь-які прояви світлоносної творчості. Нам, перш за все, потрібно відмовитись від багатьох нав’язаних нам чужих догм, а сьогодні ними стали бездогматичність, безнаціональність, стерильність та неприродність мистецтва. Для мене є ближчими природні речі, бо вони перевірені тисячоліттями і десятками мільйонів років нашої еволюції. І вони справді діють. Хто б там що не казав, не варто поборювати у собі людську природу і взагалі — природу.

ДОВІДКА Ініціатор і співвласник культового на сьогоднішній день київського закладу — Руського клубу «Культ Ра», який сам називає «закладом-емоцією», та легендарної Орійської язичницької Книгарні.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА ЧАСОМ СУПЕ РЕ ЧЛИВА, НАЇВНА, ІНОДІ ПОЗБАВЛЕ НА СМ АКУ, АЛЕ ЩЕ ЧАСТІШЕ І В О СНОВІ СВОЇЙ — ЯСКРАВА, СВІТЛА І ПОТУЖНА

Тема

Олександр Ваврик

Ми в цьому житті не можемо змінити свій рід, народ, расу, людську подобу і належність до цього Всесвіту. Тому варто особливо цінувати ці наріжні камені нашого людського буття. А до всього іншого, що ми можемо змінити — одяг, колір волосся, професію, машину, дім, не варто ставитися занадто серйозно. Усе це скороминуще, хоча і є складовими наших буденних радощів, які впливають на настрій та формують наші думки про завтрашній день. Поки ми на свою духовну вершину не поставимо споконвічні духовні цінності — свій рід, народ, людську подобу, свою історію,

не прислуховуєшся до внутрішнього чуття — нічим добрим це не закінчується. І ще раз і ще раз розумієш, що не варто витрачати час на порожніх людей — на тих, у кому початково не бачиш сили і перспективи. У співпраці варто зосереджуватись на тих, хто дійсно може яскраво засвітитися та запалити тих, хто поруч. У найближчих планах «Культу Ра» — видати унікальну пам’ятку нашої писемності та світової історії: книгу «Історія Русів або Малої Росії». Вона співзвучна з метою діяльності закладу, адже ми —

Відкриття Руського Клубу «Культ Ра» 22 грудня 2010 року на Свято Різдва Сонця

У С П І В ПРАЦІ ВАРТО ЗОСЕ РЕ ДЖУВАТИСЬ НА ТИХ, ХТО Д І Й СНО МОЖЕ ЯСКРАВО ЗАСВІТИТИСЯ ТА ЗА П АЛИТИ ТИХ, ХТО ПОРУЧ

мову, землю, культуру і свою державу, доти будемо втрачати світлих людей — вони будуть їхати світ за очі. І поки ці поняття не відновлять свого сакрального змісту, який у них вкладали наші предки, коли вони дійсно задавали тон у світовій культурі, ми будемо плестися у хвості і плакати над тим, що втрачаємо найталановитіших, тобто — золотий генофонд нашої нації. Чим важчі часи, тим більше цінуються люди, які зберігають людську подобу і божу іскру в собі. Будь-які часи є для когось важкими. У кожного свій шлях, який він обирає, коли обирає батьків, місце і тіло для народження. І мене надихають ті люди, які в будьяких умовах зберігають оцю іскру божу. Тому чим непростіший час, тим більш яскраво горять оці люди, згораючи часом самі, але запалюючи інших. Мета закладу, провідником якого я є, не змінилась за останні два роки — це створити світлий, творчий, рідний простір. За цей час я збагнув, що поки ти йдеш на компроміси із собою, коли

Руський Клуб і, відповідно, воліємо показати народу нашу власну історію, якою б часом трагічною чи величною вона не була. Як написано у «Велесовій книзі»: «100 раз починалася Русь і 100 раз була розбита від Заходу до Сходу». Падіння супроводжують наш народ одвіку, тому що ми часто розслабляємось. Така наша ментальність — ми це бачимо щодня на кожному кроці. Може, через те, що живемо у справжньому раю земному: у нас найкраща земля, безліч корисних копалин, ніяких звірів небезпечних, немає природних катаклізмів. До того ж, ми звикли думати: «Ще так не було, щоб ніяк не було. Якось буде». Тому особливо напружуватись ніби і немає потреби. Однак хочеться вірити, що, народе наш, як писав Іван Франко: «… прийде час, і ти вогнистим видом Засяєш у народів вольних колі, Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом, Покотиш Чорним морем гомін волі І глянеш, як хазяїн домовитий, По своїй хаті і по своїм полі». Поки ти спиш, але коли прокинешся — багато чого в Україні та світі зміниться на краще.

Тема

Олена Золотарьова

ОЛЕНА ЗОЛОТАРЬОВА Фото з архіву Олени Золотарьової

меценат

ДОВІДКА Народилася 7 травня 1956 року в Донецьку. Активно займається культурними проектами, що відроджують національні традиції філантропії та меценатства. Для цього ініціювала та заснувала Міжнародний Арт-Центр «Меценат», головною задачею якого є популяризація та просування за межами України сучасної української культури, а саме — образотворчого мистецтва.

Сьогодні у нашому суспільстві є люди активні, успішні, які вміло створюють духовні проекти, пов’язуючи людей, допомагаючи їм. Благодійники, меценати, продюсери, журналісти — хто завгодно — це і є еліта. Створення суспільних цінностей, які еліта пропускає крізь внутрішні відчуття, свою тонку душу, та визнання людей, котрі патронують такі цінності — це і є національна ідея. Це, власне, створення нової країни, ядра, духу. Не української нації, бо для нинішньої України нація — це мало, адже ми бачимо, що ментальність дуже різна, і в мистецтві це яскраво проявляється. Об’єднання ментальностей відбувається через створення колективних цінностей — нових, духовних. А створювати такі цінності спроможні люди, котрі несуть сьогодні власним життям талант інших, ті, хто допомагає проявитись важливим речам, допомагає людям, які потребують високого духовного обміну. Тож орієнтир на цей обмін і на створення бази цінностей сьогодні і є національною ідеєю.

Мені взагалі цікаве поняття «національна ідея». У слові «ідея» вже закладена духовність. Тому «національна ідея» — це щось, що не має стосунку до економіки, влади, соціальної допомоги і так далі. Державна допомога не несе духовної складової — її може нести індивідуально кожна людина. Меценати сьогодні необхідні країні як повітря, якщо ми хочемо, щоб існувала країна. Про них треба знати і дати надію людям, меседж, що країна є, що є люди, які думають про спільне, несуть певні цінності в майбутнє — створюють колекції, історію країни. А як і за рахунок чого через двадцять років сучасна країна буде сприйматись? Не завдяки заводам і продуктам, а завдяки цінностям, які сьогодні меценати патронують, а держава — ні. Є внутрішній стан — коли немає чим дихати. Починаєш із людьми говорити про марки вин, бренди — і розумієш, що задихаєшся. Навіть шопінг — ходиш по крамницях і через якийсь час почи-

Тема

Олена Золотарьова

наєш задихатися, яке б не було усе довкола гарне. Я питала себе: «Чому? Адже речі гарні». Тому що в них немає душі, не завжди вона передана. І коли замислюєшся над цим, то приходиш до дивовижного відчуття порожнього і наповненого. І немає більшого щастя, ніж помічати цю духовну наповненість у навколишньому світі, в людях, речах, явищах. Будь-яка натхненна річ уже є мистецтвом. Сьогодні я розмежовую життя на живих і мертвих. Я бачу мертвих людей — коли на тебе дивляться і бачать у тобі гроші. Можливо, це досить жорстке й зухвале твердження, та коли перебуваєш у духовному просторі, одразу це розумієш. Навіть не те що по очах — по енергетиці. Що б я побажала українській творчій молоді, так це не розчаровуватись. Не завжди виходить одразу працювати в мистецтві. Мені здається, що керує цим Його Величність Випадок, який народжується з Божої волі. Художник має творити, а меценат знайдеться — він прийде за відчуттям, адже душа тягнеться до душі. Не варто спеціально шукати мецената, інакше можна знайти спонсора, а це різні речі. Спонсор — це інвестор, людина, яка прораховує, як на цьому можна заробити, а меценат діє за натхненням.

знаходить, але воно вже десь проявлялося. Це відсутність знань і відсутність можливості зануритися у західне середовище. Я вважаю, що перспектива українського мистецтва в іншому — в любові до свого особистого простору та істинному проникненню до глибинних витоків, аби звідти, на базі інших процесів, естетик, народити власну. Якщо говорити про тренди, то на останніх виставках у Європі я помітила романтизм — він властивий і українському художнику. І я думаю, що перспектива українського художника існує. Відбувається зміна часів, епох. Після кризи необхідний гуманістичний підхід, а гуманізм обов’язково містить романтику. Той же Криволап — гуманізм у кольорі. Це відчуття краси, а в ньому і є романтизм. І через романтизм, думаю, в українців буде своя власна ніша. Вона вже є.

Сучасне мистецтво буває різним: у ньому може бути закладена певна духовна концепція, а може й ні. Відчуття справжньої краси, естетики у сучасному мистецтві — важлива складова, через яку українець може прийти до розуміння західного світу. Однак тут є й велика небезпека — стати імітатором мистецтва, імітатором знань. Якщо говорити про другу небезпеку — вторинність, то зазвичай вважають, що сучасне мистецтво в Україні вторинне. У чому причина? Західний художник живе у середовищі, де може увійти у відчуття трендів, оцього вістря. В Україні потрібно багато їздити, аби перейнятися відчуттям цього вістря, тож художнику простіше повторитись. Можливо, інтуїтивно він щось

Олена Золотарьова, Президент ПАСЕ Мевлют Чавушоглу та художник Юрій Нагулко

ХУДОЖНИК МАЄ Т ВОРИ ТИ , А МЕ ЦЕ НАТ ЗНАЙДЕТЬСЯ — ВІН ПРИЙДЕ ЗА ВІДЧУТТЯМ, АДЖЕ ДУША ТЯГ НЕТЬСЯ ДО ДУШІ

Тема

Володимир Холошня

ВОЛОДИМИР ХОЛОШНЯ чорнобилець-ліквідатор, генерал козачих військ

ПЕ РШЕ ПРАВИЛО ПРОЯВУ ТВОРЧОГО ПОТЕ НЦІАЛУ: КУДИ ДУМКА — ТУДИ Й ЕНЕРГІЯ

ДОВІДКА Народився 1948 року. Нащадок козаків та селян з Огульців, Валківського району Харківської області. Біоенергоінформотерапевт, автор системи інформаційно-практичних семінарів «Людина та її можливості — характерництво», які протягом 22 років пройшли більше 15 тисяч людей. Співзасновник Всеукраїнської громадської організації «Доля», яка має на меті збереження і розвиток українського суспільства через підтримку материнства, батьківства, дитинства.

Служив у батальоні ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС у числі «примусово-добровільно» направлених туди смертників, який дислокувався у селі Корогод. Вижив, але тринадцять разів був за межами фізичного життя. Відновив власне здоров’я сам, після чого його вискою метою стало відродження духовності і сприяння зціленню людей через розкриття їхніх власних надможливостей, їхньому просвітленню. Cпонукає до зцілення передусім душі, а вже потім, як наслідок, — тіла: відкриваючи знання про людину і надможливості її тіла, дає розуміння Всесвіту і місця людини в ньому.

Володимир Холошня

Фото з архіву Володимира Холошні

Тема

Зустріч семінаристів-випускників на 60-річчі Володимира Холошні у грудні 2009 року на Майдані Незалежності

Найперше, що потрібно — так це позбутися комплексів меншовартості. Нам роками втовкмачували думку, що ми — нація недолугих, обмежених гречкосіїв. Доводити протилежне чужим не треба — доведи самому собі свою вартість і значущість.

Загальний рівень культури відображається в інших процесах держави. Ось простий приклад: дівчина після «ста грамів» зачала дитину. Маля народилось нездоровим. Питання: для молодої мами новина, що алкоголь шкодить здоров’ю майбутніх дітей? Хто винен? Парламент? Чи проблеми екології? От, в нас засмічені гори. То шо, депутати на Говерлу сміття зносять? І так у всьому. Якщо зросте рівень свідомості нашого народу, то і влада хоч-не-хоч, «окультуриться».

Що таке внутрішній голос? Інтуіція, совість, власна думка? В кожного своє визначення. Буває таке: ну, ніби дупою відчуваю — от тоді точно треба уважно послухати внутрішній голос (сміється). А загалом, варто навчитись керуватися своєю совістю. Чиніть по совісті, і тоді перед собою соромно не буде.

* Ще потрібно позбуватися нав’язаної попами рабської психології — ми не раби. Кожна людина — богоподібна, тобто сама несе відповідальність за свої вчинки, думки, а отже — за своє життя. Про що ти думав учора, те й буде в тебе завтра.

* Не дивіться ні на Схід, ні на Захід. Творіть наше, унікальне, свіже. Дослухайтесь свого внутрішнього голосу, поривів душі. Черпайте ідеї з українських казок та легенд, вони — джерело мудрості.

* Вібрації нашої землі та мови спонукають до творчості, сприяють розвиткові усіляких талантів. Шкода, що в основному тільки на чужині наша молодь знаходить визнання. Україна — це пуповина земної цивілізації, полігон богів.

* Наші янголи-охоронці — це не ті, хто витирає нам шмарклі, а ті, хто дає копняка, стимулюючи до руху вперед. Не ховайтесь за екранами моніторів, будьте серед людей, обмінюйтесь знаннями і досвідом. Спілкуйтеся з природою, шануйте усі її стихії та пори року і ніколи не нарікайте на погоду. Випрацюйте звичку не ображатись, а робити висновки.

* Стосовно реалізації у цьому світі: головне — не впадати в крайнощі. У житті має бути всього в міру. Чого варта та духовність, коли ти голий, босий і голодний? А матеріальність без духовності — пуста і безнадійна.

* Перше правило прояву творчого потенціалу: куди думка, туди й енергія. Друге: себе треба любити, а не жаліти. Тобто з’їсти яблучко, а не чіпси, а коли щось болить, зробити зарядку, а не скиглити рідним.

* Коли на душі шкребе, знайдіть того, кому гірше, і допоможіть йому вибратися з халепи.

Тема

Олег Мазін

ОЛЕГ МАЗІН

ловосполучення «українська культура» має два слова: «українська» — визначає певний контекст, тобто географію, і «культура» — для мене передовсім це ставлення людей до себе, самоповага. Українська культура — це саме те ставлення, за допомогою якого ми позиціонуємо себе у соціумі. Це також наш інтелектуальний розвиток і те, наскільки ми, українці, виховані у певних рамках чи поза ними і наскільки можемо сприймати цей світ. Я вважаю, що ми — велика держава, яка є біля витоків слов’янської культури, і в той же час доволі молода. Тож якщо й говорити про комплекси, то, як на мене, ми доволі часто прислуховуємося до думки інших країн, інших людей. Це не те щоби погано чи добре, але, мабуть, потрібно, аби Україна мала свої позиції у світовому контексті. І тут є два шляхи: створювати нові закони, до яких будуть прислуховуватися інші, або підкорюватися існуючим та чекати прихильності від когось. У політиків, звісно, власні стратегії, та в будьякому разі у XXI столітті ми не повинні замикатись у собі. Що стосується людей — в нас чомусь більшість художників вважає себе мучениками, «людьми мистецтва», і чомусь усім здається, що якщо ти страждаєш і погано живеш — це буде мати попит саме в мистецтві. Тому художники, які заробляють доволі солідні гроші, все одно далі заганяють себе у ці рамки: якщо ти художник, музикант — ти бідний. Цей комплекс і є проблемою,

Фото з архіву Олега Мазіна

підприємець, колекціонер

адже якщо ти досяг певних результатів, вкладаєш щось у розвиток планети, ти маєш і можеш отримувати від життя задоволення — аби ще більше вкладати. Це не користування, а обмін. Щодо потенціалу нашого мистецтва — я дуже вірю в те, що нас помітять і зовсім скоро ми будемо займати свої чіткі позиції у світовому контексті. Потрібен час — п’ять, десять років. І це залежатиме від людей, які є у цьому контексті: наскільки вони будуть звільнятись від своїх культурних та соціальних стереотипів та налаштовувати себе на те, що роблять; наскільки ми це будемо вводити до конкурентного середовища поза Україною. Це досить серйозна сфера, яка вже сформувалась і має свої закони, і їх треба буде або порушувати, або створювати власні, бо за тими законами неможливо вийти у лідерство. Тож власні закони — це, мабуть, більш правильний шлях: створювати свої речі, які б задавали певну логіку західному світу мистецтва. Все залежить від нас. Завдяки конкурсу «Новий український пейзаж», який проходив в OntoArtGallery, ми зрозуміли, що в нас досить ледача молодь. Парадокс у тому, що коли на горизонті з’являється солідна грошова сума, одразу починається якийсь рух, а інакше мало хто звертає увагу на такі речі. Можливо, це таке покоління, і на нього впливають навколишні тенденції: відсутність бажання активності, динаміки.

Тема

Олег Мазін

OntoArtGallery відкрита Олегом Мазіним у Києві 2008 року

За роботою художника має стояти щось більше, ніж просто певна вартість, і це «щось» нестиме свій зміст. Сподіваюсь, що колекціонери — люди, які займаються просуванням і збереженням мистецтва у світі — почнуть приходити до цих речей, настане епоха відродження. Завжди є стадії становлення, зростання, але якщо ріст закінчується, потрібно робити перезапуски, адже розумієш, що прийшов час щось змінювати, діяти іншим чином. Коли цього не робити, починається стадія стагнації, а за нею — падіння. Коли ми йдемо до певної точки і раптом в нас починається криза — це можливість для зростання, вона спонукає нас до змін. Отож, коли ми зрозуміємо, що варто увійти у цю кризу, аби почались зміни, тоді настане епоха відродження, тоді будемо інакше ставитись до багатьох речей, не лише до мистецтва. Для мене таким проектом, який став спробою показати на території сучасного мистецтва початок нової епохи, і став «Пейзаж ХХІ століття». Усі представлені в експозиції твори вже жодним чином не стосувалися того, що називають «втомленим» терміном «постпостмодерн». Це щось дуже природне, прозоре, зрозуміле кожному на емоційному рівні — адже саме з відчуття природи та навколишнього світу починається усвідомлення себе.

ДОВІДКА Народився 1974 року. Закінчив Одеську юридичну академію, Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана, Санкт-Петербурзький державний університет. 2008 року знайомиться з творчістю Антоніо Менегетті і за два роки відкриває у Києві OntoArtGallery, в якій представлена серія «українських» творів майстра. У 2010 році нагороджений Орденом «Почесний Хрест» Міжнародного економічного рейтингу «Ліга кращих» — за особистий професіоналізм та високопродуктивну працю, здобув статус «Керівник року України». Ставить перед собою мету популяризувати вітчизняне сучасне мистецтво в Україні й світі.

Міжнародні події

40 бажань

БАЖАНЬ

Фото: PR-служба Зінаїди Ліхачової

Міжнародні події

40 бажань

На ярмарку сучасного мистецтва Art Monaco-2012, яка відбулася напередодні католицького Великодня, було представлено скульптурний об’єкт української художниці Зінаїди Ліхачової Impersonation. Композиція заввишки 40 сантиметрів відлита з гіпсу, вона має вигляд яйця й розписана давнім традиційним орнаментом «Сорок клинців». Проте яйце створене так, ніби воно розрізане на чотири частини. Ці частини зрушені з місця, однак міцно тримаються купи, утворюючи енергетичну напругу й провокуючи в глядача бажання обійти композицію довкола і зрозуміти метафору-повідомлення автора. Яйце є універсальним для всіх народів світотворчим началом, символом зародження Всесвіту: шкаралупа — це Небо, білок — Земля, жовток — Сонце. Традиційний український візерунок «Сорок клинців» є своєрідною молитвою про 40 бажань — вони здійсняться, якщо справді щирі й духовні. Тож робота Impersonation — це роздуми художниці над тим, що відбувається із сучасним світом. І вона спонукає замислитися й самому вирішити, чи руйнується Всесвіт, чи будується, і чи збудуться прохання, закладені у чарівному, всесильному і такому тендітному й крихкому природному явищі, як Яйце. 7 квітня скульптурний об’єкт Ліхачової, що в нас має альтернативну назву «Хресне», був проданий на аукціоні українського, російського та західноєвропейського мистецтва галереї «Арт-капітал».

Сьогодні Ліхачова виходить на територію концептуального мистецтва, та все ж за основу у своїй творчості бере етнологію і традиції. Актуальною образотворчою мовою вона трансформує їх і робить зрозумілими й цікавими нинішньому глядачеві: якщо це західний європеєць, то він знайде для себе щось нове, а якщо українець, то роботи Зінаїди викличуть у нього відчуття глибинного зв’язку із рідною землею. Незабаром Ліхачова братиме участь у паралельній програмі Arsenale-2012 зі своїм проектом відеоарту. Він експонуватиметься у київському музеї Тараса Шевченка, який стане однією з центральних локацій бієнале, що має статус національної.

ДОВІДКА Зінаїда Ліхачова працює у стилі етно-модерн, творчі задуми реалізує у різних формах: відеоарт, інсталяції, арт-перформанси, art-fashion постановки, художні виставки.

Я Й Ц Е Є УНІВЕ РСАЛЬНИМ ДЛЯ ВСІХ Н А Р ОДІВ СВІТОТВОРЧИМ НАЧАЛОМ, С И МВОЛОМ ЗАРОДЖЕ ННЯ ВСЕ СВІТУ: Ш КА РАЛУПА — ЦЕ НЕ БО, Б І Л О К — ЗЕ МЛЯ, ЖО ВТОК — СОНЦЕ

Література

Велесова Книга

ВЕЛЕСОВА КНИГА Фото: liveinternet.ru

ВЕ Л Е С О В А К Н И Г А , З Н А Й Д ЕН А В М А ЄТК У В ЕЛИ К И Й Б У РЛЮ К НА ХА РК ІВ Щ И НІ ЙМОВІР Н О У 1919 РОЦІ, ДАВНО ЗІБРАЛА ДОВКОЛА СЕБЕ ПРИХИЛЬНИКІВ І КРИТИКІВ, ОДНІ З ЯКИХ ВІДС Т ОЮ Ю Т Ь ЇЇ С П РА В Ж Н І С Т Ь , А ІНШ І В В А ЖА Ю ТЬ ПІДРО Б К О Ю . « У К » ПУ Б ЛІК УЄ УР ИВКИ З ЦЬОГО ІСТОРИЧНО-ДУХОВНОГО ТРАКТАТУ ПРО ДАВНІХ СЛОВ’ЯН — РУСІВ, В ОРИГІНАЛІ НАПИСАНОГО ДАВНЬОУКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ НА ДЕРЕВ’ЯНИХ ДОЩЕЧКАХ, ЯКИЙ ЦЬОГО РОКУ В ОНО В ЛЕН О М У В И Г ЛЯД І П РЕДС ТА В И ЛО В И ДА В НИ ЦТВ О « М А ДРІВ НИ К » І ДЕЯКІ ДУМКИ З ЯКОГО ВИДАЮТЬСЯ НАМ АКТУАЛЬНИМИ

Птаха Гамаюн — міфічний образ жінки-птиці, глашатая богів. Перші згадки про неї з`явились у XVI столітті

ДОЩЕЧКА 1 Даремно згадали доблесні наші старі часи, бо йдемо куди — невідомо. А так оглядаємось і говоримо, що соромимося Наву, Праву і Яву знати й обаполи тирла відати і думати. Се бо Дажбо створив нам яйце, що є світ-зоря, яка нам сяє. І в тій безодні повісив Дажбо землю нашу, аби тая удержана була. Так се душі пращурів суть. І ті світять зорями нам од Іру.. Права бо є таємно уложена Дажбогом, а по ній, яко Пря же ся теце Ява, і та соутворе життя наше. А тоді, коли одійде, смерть наступає. Ява тече і твориться в Праві.

Нава бо є після них. Доти є Нава і по тому є Нава, а в Праві ж є Ява. Поучившись старому, зануримо душі наші в нього, бо є те наше, яко се бо вже найшло на коло нам. Творящу богом силу узріли в собі, бо то дано дар богів, і не потребуємо бо се напраснити. Отож, молімось богам, матимемо чисті душі і тіла наші, матимемо життя з праотцями нашими, які з богами злились воєдино. Правда така, що ми Дажбожі внуки ко уму, а ум великий божий є єдиний з нами, і тому творимо і говоримо з богами воєдино.

Література

ДОЩЕЧКА 2А Муж, ідучи додому, не правий, якщо лише заявляє про права; і правий, якщо слова його з ділами збігаються. Тому сказано здавна, аби ми творили були добро. Як і діди наші казали: тут є і буду Зілля бо знали робити, посуд, печений у вогнищах, — і суть бо гончарі умілі. Землю орати чи худобу доглядати ті бо розуміли. Такі й наші отці суть. ДОЩЕЧКА 3А Цьому богу вогнику Семурглю речемо показатися і встати на небі і так бути до блакитного світа. Наречемо його іменем Вогнебога і йдемо трудитися, як і всяк день, молитвою зміцнивши тіло, поївши, йдемо до полів наших трудитися, як боги веліли кожному чоловікові, що повинен трудитися на хліб свій. Дажбожі внуки ви, улюбленці божеські, і боги мало не десниці тримають на ралах ваших. Заспіваймо славу Суражію, і так мислимо до вечора, і п’ятикратне славимо богів на день. Пиймо сурицю на знак благості і спільності з богами, які є в небі, так бо п’ють за щастя наше. Так ось давали десятину отцям нашим, а соту — на Велеса. І так пробували славні, яко же славимо богів наших і молимося про тіла, омиті водою чистою... ДОЩЕЧКА 8 Згадаймо про отця Ора і єдиний рід слов’янський; а по отцю Ору сини його розділилися на трійцю, і так стало; про руськолань і венедів, що розділилися надвоє; та про борусів, які були розторгнуті на дві частини. І тоді скоро мали і десять (частин). І багато разів ворог нападав на нас. Маємо битися за своє, а не говорити, які у нас батьки. Якщо маєш десяток корів і згинеш од ворога, то мала од того учта. А пробудеш у роді до кінця свого, то з десятка може утворитися тисяча. І ті, що говорять слова многі про родичів своїх і самі себе возносять вище пращурів і Ора-отця, то шкоду творять. Не будемо їм наслідувати бо по шляху своєму не підемо. Ми — русичі і маємо гордитися походом нашим і триматися один одного, битися до смерті правої. На те ще згадаємо Дарія Перського, який на нас прийшов і побив нас через наші роз’єднаність і усобиці. А ми нащадки роду Славуни, що прийшов до Ільми-ріки і оселився з готами і тут був тисячу літ. А ільмерці, дивлячись на те, не билися зовсім і загинули.

Велесова Книга

І нічого ми не могли зробити іншого, бо ільми не хотіли брати заліза до рук своїх і боронитися од ворогів. Такі роди краще ізсохнути мають, аніж будуть їм інші наслідувати. Грім гримить у небі синьому. І маємо летіти на ворогів, як ластівки швидкі і легкі. А та швидкість — це ознака нова, руська. І мету зараз маємо іншу, аби степ скіфський був за нами, і всі бродяги в ньому щезли. Бо колтове вчорашні — це сьогоднішні варяги і греки (так звані елани); І ті, хто не домислює до того, суть їхні майбутні раби і піддані. Борися, земле Руська, і борони себе, щоб не була на тому корчі, щоб ворогами не була захомутана і до воза прив’язана, аби тягла його туди, куди захоче володар чужий, а не ти хочеш іти сама. Жаль великий із плачем тому, хто не дорозуміє слів цих, і грім йому небесний, аби повергся додолу і не піднявся вище. Володарі наші єдино є Хорс і Перун, Яр, Купало, Лад і Дажбо. А коли Купало прийде у вінку, що покладений на голові його, сплетений із віття зеленого, і квітів, і плодів, той же час маємо далеко до Дніпра і до Русі скакати. Про смерть нашу не думаймо, і життя наше на полі (бою) прекрасне. Б’є крилами Мати наша Слава і велить нам іти до січі, і маємо йти. І нам ні до банкету, ні до їства борошняного, ні до м’яса смачного, і маємо спати на сирій землі і їсти траву зелену, доки не буде Русь вільна і сильна... ДОЩЕЧКА 17В А тому, хто захотів би землі вашої, то киньте йому до уст уповні. Хай покладе до паші своєї і не каже ні слова. Будете синами своїх богів, і сила їхня пребуде з вами до кінця. ДОЩЕЧКА 18А Ось подивіться навколо і побачите птицю тую на чолі вас. А та поведе вас до перемоги над ворогами. Се бо брала своїх і там одержувала. І тут красується попереду і манить світами до синяви. ДОЩЕЧКА 30 Якщо ж трапиться якийсь блудень, що хотів би порахувати богів, поділити в небі, то вигнаний буде з роду, бо не мали богів, лише Вишень і Сварог і іні суть множеством, бо бог є єдин і множествен. І хай не розділяє ніхто того множества і не говорить, що мали богів многих. Се бо світло Іру йде до нас, і будьмо гідні того.

Історія

Текст: ЛЬОЛЯ ГОЛЬДШТЕЙН

Укрсоцкультреклама

УКРСОЦКУЛЬТРЕКЛАМА ЯК У РАДЯНСЬКУ ЕПОХУ, ТАК І НИНІ РЕКЛАМА СПРЯМОВАНА НА СТВОРЕННЯ У ГЛЯДАЧА ВЛАСНОГО ОБРАЗУ ЗАМОЖНОГО І МОДНОГО ПОКУПЦЯ, АДЖЕ В УСІ ЧАСИ ГОЛОВНИМ ХОДОВИМ РЕКЛАМНИМ ТОВАРОМ БУЛИ АВТОМОБІЛІ, ПОБУТОВЕ ОБЛАДНАННЯ, ҐАДЖЕТИ Й ОДЯГ. НА ПІДТВЕРДЖЕННЯ ЦІЄЇ ДУМКИ «УК» ПРЕДСТАВЛЯЄ НИЗКУ РЕКЛАМНИХ ШПАЛЬТ ІЗ АРХІВІВ НАШОГО ВИДАННЯ 1950–1980-Х РОКІВ

У 50-х роках в Америці з’явилося поняття ‘Mad Men’, що у прямому перекладі означає «Безумці» — термін, який позначав тодішніх керівників рекламного бізнесу з Медісон Авеню. У середині минулого сторіччя рекламна індустрія США була незалежною і потужною системою. Після часів Великої депресії, яка відкинула місцеву промисловість на десятки років назад, і Другої світової, що перевела цю промисловість на військові рейки, Америка активно відбудовувала свій індустріальний сектор. Штати готували платформу для так званої «чистої конкуренції», яка провокувала появу реклами для промоції товарів та послуг в усіх сферах. У Радянському Союзі, на відміну від американської демократичності й націленості на всебічний розвиток і просування, через плановість і директивність економіки реклама втратила своє основне призначення — бути інструментом конкурентної боротьби. Однак сфера реклами як така в СРСР розвивалася досить активно. На перший погляд, невідомо навіщо, адже громадяни мали купувати те, що мали купувати. Але Анастас Мікоян, міністр торгівлі СРСР у 1953 – 1955 роках, «розшифровував» тоді місію реклами таким чином: «Завдання радянської реклами у тому, щоб надати людям точну інформацію про товари, що є у продажу, допомогти їм сформулювати нові вимоги, прищепити смаки і запити, стимулювати продаж нових видів товарів та пояснити способи їх використання». Першим змістовним виданням з реклами в радянському просторі стала книга «Советская торговая реклама» (1951, Росторгиздат). Рекламу як дисципліну додали до навчальної програми торгових інститутів і технікумів, а для забезпечення навчального процесу

почали видавати численні підручники з невигадливими назвами на кшталт «Реклама в торгівлі» чи «Торгова реклама». У 60–70-х роках в Україні при Міністерстві торгівлі з’явилися спеціалізовані рекламні організації — «Торгреклама» та «Українське рекламне агентство», при Міністерстві побутового обслуговування — «Побутреклама», в Укоопспілці — «Коопреклама». У 1964-му створені видавництво «Реклама» при Державному комітеті з друку і фабрика друкованої реклами «Зовнішня Торгреклама» при Міністерстві зовнішньої торгівлі. Виробничі рекламні фірми виникають у тогочасному Києві та майже в усіх регіонах України. Утім радянські погляди на рекламу відрізнялися від американських: капіталістичну рекламу соціалістичні знавці вважали занадто дорогою і такою, що сприяє збіднінню населення. А рекламні витрати в СРСР становили 0,04 – 0,05% від загального товарообігу, у той час як в США цей показник сягав 7 – 8%. І це певною мірою пояснює примітивність текстів радянської реклами: «Одягайтесь красиво», «На курорти — літаками Аерофлоту» або просто і містко — «Цукор». Основна ідея реклами — рушія прогресу — перемагати конкурента й завойовувати ринок. Але що завойовувати, коли на полицях магазинів окрім морської капусти нічого нема? Виробники телевізорів, годинників, одягу та автомобілів працюють за держзамовленням, тому все запропоноване покупцеві у зв’язку із дефіцитом і без того користується попитом. Як казав листоноша Пєчкін у відомому радянському мультфільмі «Каникулы в Простоквашино»: «В наш час головна прикраса новорічного столу — телевізор».

У РА Д ЯНСЬКОМУ СОЮЗІ, НА ВІДМІНУ В І Д А М Е РИКАНСЬКОЇ ДЕ МОКРАТИЧНОСТІ Й Н А Ц ІЛЕ НОСТІ НА ВСЕ БІЧНИЙ РОЗВИТОК І П Р О СУВАННЯ, ЧЕ РЕ З ПЛАНОВІСТЬ І Д И Р Е КТИВНІСТЬ Е КОНОМІКИ РЕ КЛАМА ВТРАТИЛА СВОЄ ОСНОВНЕ ПРИЗНАЧЕ ННЯ

Історія

Текст: ЛЬОЛЯ ГОЛЬДШТЕЙН

Укрсоцкультреклама

Історія

Текст: ЛЬОЛЯ ГОЛЬДШТЕЙН

А Н АСТАС МІ КО Я Н : « ЗА ВД АН Н Я РА Д Я Н С Ь КО Ї Р Е К Л А МИ У ТО МУ, Щ О Б Н А ДАТИ Л ЮД Я М ТО Ч Н У І Н Ф О Р МА Ц І Ю П Р О ТО ВА Р И , Щ О Є У П Р ОД АЖУ, Д О П О М О ГТИ Ї М С Ф О Р МУЛ ЮВАТИ Н О В І В И МО ГИ , П Р И Щ ЕП И ТИ С М А К И І ЗА П И ТИ , СТ ИМ УЛЮ ВАТИ П Р ОД АЖ Н О ВИХ В ИД ІВ ТО ВА Р І В ТА П О Я С Н И Т И С П О С О БИ Ї Х В И КО Р И СТА Н Н Я»

Укрсоцкультреклама

Історія

Текст: ЛЬОЛЯ ГОЛЬДШТЕЙН

ВЛОДКО КАУФМАН художник, куратор, перформер, співзасновник мистецького об’єднання «Дзиґа» та «Інституту Актуального Мистецтва» Зрозуміло, що тоді реклама була, за своєю суттю, інструкцією до дії. І ця інструкція була не стільки для людей, скільки для різних чиновників, які мали вживати заходів для реалізації того чи іншого товару. Адже навіть за своєю пластикою, естетикою ця реклама з лижником нагадує агітацію, яка була у бункерах, бомбосховищах, тобто людям казали, як користуватися тим чи іншим. І я добре пам’ятаю ті часи, коли ми реготали над такою рекламою, особливо над «Літайте літаками Аерофлоту» — бо ж на чому було ще літати, якщо іншого нічого не було!

Укрсоцкультреклама

І разом з тим це інструкція для втілення ідей партії. Якщо мені пропонують їсти той цукор, і він страшенно поживний, то це для того, аби бути здоровим. А здорова людина буде допомагати здійснювати рішення партії і приносити їй користь. Словом, це все радше схоже на інструкції, ніж на рекламу. Хоча й візуальна естетика, і жахлива поліграфія цю рекламу не відрізняє від радянських упаковок. Ця поліграфія завжди була якась сіра, і було дуже образливо, коли тобі до рук потрапляла упаковка з Заходу — очевидна різниця між ними вбивала наповал. Разом з тим у цій рекламі є свій шарм, і це — ціла епоха. Коли дивишся на деякі приклади поліграфії, розумієш, що жоден комп’ютер сьогодні не начудить такого кольору, і це також радянський здобуток. Це ми вже сприймаємо як естетику, естетику певного часу та ідеології.

Історія

Текст: ЛЬОЛЯ ГОЛЬДШТЕЙН

Укрсоцкультреклама

Історія

Текст: ЛЬОЛЯ ГОЛЬДШТЕЙН

Укрсоцкультреклама

ЯК КАЗАВ ЛИСТОНОША ПЄЧКІН У ВІДОМОМУ РАДЯНСЬКОМУ МУЛЬТФІЛЬМІ «КАНИ КУЛЫ В ПРОСТОКВАШИНО»: «В НАШ ЧАС ГОЛОВНА ПРИ КРАСА НОВОРІЧНОГО СТОЛУ — ТЕ ЛЕ ВІЗОР»

Історія

Текст: ЛЬОЛЯ ГОЛЬДШТЕЙН

Укрсоцкультреклама

КА П ІТА Л І СТИ Ч Н У Р Е К Л А МУ СО Ц І А Л І СТ И Ч Н І З Н А В Ц І В ВАЖА Л И ЗА Н А Д ТО ДО Р О ГО Ю І ТА КО Ю , Щ О С П Р ИЯ Є ЗБ І Д Н І Н Н Ю Н АС ЕЛ ЕН Н Я

ЮРКО ГУЦУЛЯК графічний дизайнер, арт-директор, співзасновник Студії графічного дизайну Юрка Гуцуляка Радянська реклама була особливою через свою дружність до споживача й чітку спрямованість. Коли дивишся радянську рекламу, здається, що звернення адресоване саме тобі, в той час як сучасні рекламні повідомлення адресовані якійсь абстрактній цільовій аудиторії. Для радянської реклами характерним є сильний соціальний акцент.

Тоді рекламу робили професіонали, які свідомо обирали для себе цю професію і повинні були мати як мінімум відповідну освіту. Зараз у рекламі надто багато випадкових людей. Причина спрощення багатьох технологічних процесів — у сучасній, передусім комп’ютерній, техніці. А ще в радянській рекламі зустрічаються графічні прийоми та експерименти, які вражають своєю сміливістю не лише як на той час, а взагалі. Зараз важко уявити, як таке затверджували і давали в друк. Та реклама не була кращою, вона просто була цілком інакшою.

Історія

Текст: ЛЬОЛЯ ГОЛЬДШТЕЙН

Укрсоцкультреклама

Обговорення

Текст: ЛЮБОВ МОРОЗОВА

Шлях до нової якості

ШЛЯХ ДО НОВОЇ ЯКОСТІ У П ЕРЕД О С Т А Н Н ІЙ ДЕНЬ ПЕРШ И Х К И Ї В С Ь К И Х М ІЖНА РО ДНИХ МАЙСТЕР-КЛАСІВ НОВОЇ МУЗИКИ COURSE У ЗАЛІ G OE T H E - I N S T I T U T В І Д Б У Л А С Я Д И С К У С І Я , У Я К І Й В З Я Л И У Ч А С Т Ь М О ЛО Д І К О М ПО З И ТО РИ , Ї ХНІ В И К ЛА ДА Ч І Й У Ч А С Н И К И EN S E M B L E NO S T R I T E M P O R I S — О Д Н О Г О З О Р Г А Н І З А Т О РІ В К У РС І В . « У К » ДРУ К У Є НА Й ЦІК А В ІШ І М ІРК УВ А ННЯ ПРО СИТУАЦІЮ З МУЗИЧНОЮ ОСВІТОЮ В УКРАЇНІ, КОРИ С Т Ь О Т РИ М А НО Г О ДО С В ІДУ, ПРО Б ЛЕ М И В З А ЄМ О ДІЇ А В ТОРА І СЛУХАЧА, А ТАКОЖ ПРО ШЛЯХИ САМОПІЗНАННЯ І С А М О В Д О С К О Н АЛЕННЯ К О М ПО З И ТО РА

ОЛЕКСІЙ ШМУРАК, композитор і піаніст, співзасновник і арт-менеджер Ensemble Nostri Temporis, координатор Course, модератор дискусії:

Композитори Віталій Кияниця (Київ) та Кіра Майденберг (Одеса)

на думці, що абсолютно нічого не розумію в сучасній композиції. Все, чому мене навчали раніше — це зовсім не ті речі, якими займаються, наприклад, у сучасній Німеччині. Олексій Шмурак

— Я хотів би розпочати розмову досить типовим запитанням, яке адресується активним учасникам Course (перш за все українським). З якими очікуваннями ви прибули сюди і які враження, відчуття, висновки і нові думки отримали?

ВІТАЛІЙ КИЯНИЦЯ, київський композитор: — Під час цих майстер-класів я змінив п’єсу, яку писав на заключний концерт, на 97%. Це свідчить про те, що під час Course я повністю переосмислив як свою п’єсу, так і метод створення музики в цілому. Окрім того, займаючись з викладачами, я спіймав себе

Мені здається, що після цих майстер-класів у всіх нас, українських композиторів, з’явиться інший погляд на музичний матеріал, форму, на зв’язок концепції твору з його фонічним результатом. Думаю, що такі заходи, як Course, насправді можуть дати більше, аніж три консерваторських освіти в Україні.

ОЛЕКСІЙ ШМУРАК: — Окрема тема розмови — формат навчання під час майстеркласів. Це така собі битва, надзвичайно стиснена у часопросторі. На сторонню людину, яка цього тижня зазирнула б у залу ҐетеІнституту і побачила, що тут водночас хтось розігрується, хтось демонструє композитору можливості свого інструменту й новітні техніки гри на ньому, а диригент, акомпануючи собі на роялі, співає пісню Ріхарда Штрауса жіночим голосом — усе це справило

Обговорення

Текст: ЛЮБОВ МОРОЗОВА

Шлях до нової якості

б враження якоїсь божевільні. Проте саме ця божевільня, це зіткнення, цей вкрай екстремальний режим і є творчою лабораторією. Регулярність і рутинність у мистецтві не проходять. Звісно, ви не опануєте за два дні строгий контрапункт або оркестровку, але зможете навчитися певним сторонам оркестровки, дізнатися про які під час регулярних занять неможливо.

яким Європа йшла десятиріччями, ми зараз намагаємося пройти за лічені роки, долаючи безкінечні складнощі, які пов’язані з відсутністю належної освіти, коштів, музичної інфраструктури, елементарних традицій сучасного музикування — усього того, що перетворювало б нас з алхіміків-єретиків на повноцінних учасників музичного процесу.

Я хотів би тепер задати питання Кірі Майденберг, єдиному представникові Одеси — одного з форпостів нової музики в Україні. У цьому місті відбувається відомий фестиваль світового рівня — 2 Days and 2 Nights of New Music, там працюють чудові композитори. Питання наступне: як ти вважаєш, Кіро, наскільки можливо найближчим часом «підняти» українські регіони, у тому числі і за рахунок подібних акцій? Адже ми спостерігаємо таку ситуацію: ледь не 90% усіх сучасних композиторів або живуть у Києві, або невдовзі переїдуть сюди. Відбувається жахлива централізація. Чи є шанс, що з’являться активні, ініціативні колективи чи групи композиторів, які будуть сприяти децентралізаційним процесам у сучасній музиці?

Говорячи простіше, європейський досвід — це найпотужніша зброя, яку ми можемо використовувати (що було б розумно) або не помічати (що стало б невиправною недалекоглядністю). Звісно, я кажу не про бездумне наслідування усього підряд із ярликом «європейське», а про вдумливу послідовну роботу з відсіювання і впровадження.

КІРА МАЙДЕНБЕРГ, одеський композитор: — Це актуальне питання. Найперше, що можна зробити — це не їхати з міст. А якщо від’їздити, то лише на деякий час: набиратися досвіду, «ламати стінки». Я тепер дуже гостро відчула, що Одеса зараз — той форвард, який чомусь лишається позаду.

ТАКІ ЗАХОДИ, ЯК CO URSE, НАСПРАВДІ МОЖУТЬ ДАТИ БІЛЬШЕ, АНІЖ ТРИ КОНСЕ РВАТОРСЬКИ Х ОСВІТИ В УКРАЇНІ ОЛЕКСІЙ ШМУРАК:

Діставшись сюди, у Київ, ламаючи якісь стереотипи свого мислення, я свою п’єсу не змінювала — це було вже неможливо, технічно дуже складно, проте я змінила деякі відчуття, зрозуміла, що мені слід робити далі, як рухатися вперед і ділитися своїми знаннями з однодумцями-одеситами, колегами і студентами. Отож, повернуся до того, з чого я почала: потрібно не виїздити, набратися досвіду і щось робити.

— Моє наступне запитання адресується Ґреґору Майргоферу, представнику Мюнхена. Ні для кого не секрет, що це місто не є флагманом сучасної музики Німеччини. Мені цікаво, яким чином люди, не розбещені сучасною музикою, її сприймають, які шляхи заохочення існують і, нарешті, що є інструментом залучення публіки на концерти сучасної музики?

ҐРЕҐОР МАЙРГОФЕР, МАКСИМ КОЛОМІЄЦЬ,

мюнхенський композитор:

композитор і гобоїст, співзасновник Ensemble Nostri Temporis:

Ґреґор Майргофер Максим Коломієць

— Але тут виникає такий нюанс: якщо перебуваєш на якомусь насидженому місці і «в’язнеш у болоті», то нема виходу на цей самий контекст. Ти не знаєш, що він собою являє — і задля того, щоб це зрозуміти, треба поїхати, подивитися і побачити. В Європі накопичений колосальний музичний досвід, і не користуватися цим досвідом, нажитим працею багатьох тисяч композиторів, які пройшли через череду пошуків, помилок, розчарувань і перемог, було б у нашій ситуації, на мій погляд, недозволеною марнотратністю і самовпевненістю. Той шлях,

— Я згоден, що Мюнхен є досить консервативним містом у тому плані, що там немає якихось екстремальних напрямів музики. Проте Мюнхен — досить заможне місто: там є сприятливе середовище, буржуазія, і виходячи з цієї ситуації, можна спробувати щось створити. Я три роки провчився у Мюнхені, це було досить корисно, але в якийсь момент я відчув, що маю звідти вирватися — через достатньо консервативне середовище для сучасної експериментальної музики. Через деякий час після того, як я поїхав звідти і отримав якийсь досвід, я відчув, що треба повернутися назад.

Обговорення

Текст: ЛЮБОВ МОРОЗОВА

Шлях до нової якості

ОЛЕКСІЙ ШМУРАК: — У мене є кілька питань до Ґергарда Штеблера. (Уточню, що в Україні основна публіка концертів сучасної музики знаходиться у Києві, Одесі і Львові, а в інших містах-мільйонниках нема фестивалів.) Де знаходиться ваша публіка? На кого розраховані твори, які ви демонстрували під час своєї лекції тут, на Course?

ҐЕРГАРД ШТЕБЛЕР, дюссельдорфський композитор і саунд-дизайнер, викладач майстер-класів:

— Мій базовий намір, моє особисте спрямування — це розширення кордонів мистецтва. Якщо я працюю з публікою, то мої почуття — це почуття публіки. Було сказано, що буржуазія може стати гарною основою для розвитку мистецтва, проте я маю сумніви. Коли ви йдете на симфонічний концерт складної сучасної музики, то це може бути незрозуміло, адже ви маєте справу з традиціями, з чимось складним. Отож, коли ви працюєте зі звичайними людьми, ви йдете до основи того, чим є мистецтво.

ОЛЕКСІЙ ШМУРАК: — Продовжуючи порушену тему про взаємодію із соціальним середовищем, звертаючись до російського композитора Марини Полєухіної, я хочу задати наступні питання: Марино, яке твоє ставлення до взаємодії з культурним і соціальним середовищем? Чи є серед твоїх слухачів неспеціалісти і немузиканти? Як відбувається справа з онтологією твоєї музики?

ЦЯ БОЖЕ ВІЛЬНЯ, ЦЕ ЗІТКНЕННЯ, ЦЕ Й ВКРАЙ Е КСТРЕ МАЛЬНИ Й РЕЖИ М І Є ТВОРЧОЮ ЛАБОРАТОРІЄЮ Ґергард Штеблер

Композитор Ґреґор Майргофер (Мюнхен) і скрипалька Соня Сульдіна

Обговорення

Текст: ЛЮБОВ МОРОЗОВА

Шлях до нової якості

МАРИНА ПОЛЄУХІНА,

АННА АРКУШИНА,

московський композитор:

київський композитор: — Значна кількість студентів живе і мислить виключно в умовах сухого навчального процесу. Звісно, амбіційних людей на кафедрі композиції вистачає, проте це досить своєрідна амбіційність: там не бажають створити гарну, якісну конструкцію, а пишуть на догоду викладачу (наприклад, частину сонати), аби дістати його схвалення.

ҐЕРГАРД ШТЕБЛЕР: — Це не лише українська проблема. Коли я був у цьому віці, мене виганяли з уроків диригентської майстерності, адже я питав у диригента: «Вже нова епоха, тож чому ми не виконуємо, наприклад, творів Арнольда Шьонберга, написаних ще на початку століття?» Мене виганяли з уроків, бо такі міркування вважали за єресь. У той же час мені дуже пощастило з учителем композиції — Ніколаусом А. Хубером, бо він незадовго до цього познайомився з Луїджї Ноно, який повністю перевернув усі його

Фото: Ensemble Nostri Temporis

Російський композитор Марина Полєухіна препарує рояль перед виконанням свого твору

ТОЙ ШЛЯХ, ЯКИМ ЄВРОПА ЙШЛА ДЕСЯТИ РІЧЧЯМИ , МИ ЗАРАЗ НАМАГАЄМОСЯ ПРОЙТИ ЗА ЛІЧЕНІ РОКИ

Учасники дискусії

— Це одні з моїх найулюбленіших питань. Мені здається, що є декілька типів взаємодії з публікою: коли публіка просто приходить і слухає, занурюючись у процес поступово, або коли композитор починає керувати публікою. Мені, напевно, ближчий перший варіант: коли будь-яка людина, спеціаліст вона чи ні, намагається щось втямити. Я розумію, що мало хто буде сприймати музику, яку пишу я, подібним до мене чином. Не можу сказати, що працюю з публікою, для мене це не так суттєво — більш важливий якийсь особистий контакт, і неважливо, скільки людей прийшло.

ОЛЕКСІЙ ШМУРАК: — Наступне питання — до Ані Аркушиної. Аню, ти є представником одного з найактивніших курсів композиторського факультету Національної музичної академії у Києві. Мені цікаво, як студенти оцінюють своє майбутнє у практичному сенсі (у плані співпраці з виконавцями), чи замислюються вони над взаємодією з публікою?

уявлення про композицію. Після тієї зустрічі він сам не знав, як далі навчати композиції. Це була відмінна ситуація, адже я шукав чогось, чого я не знаю, а він — того, що він не знає. І ми почали виконувати багато творів сучасних авторів.

ОЛЕКСІЙ ШМУРАК: — Прозвучала дуже важлива, на мій погляд, думка. Дуже корисно, дуже ефективно чогось не знати. Саме гносеологічний відчай підштовхує нас до бажання отримати нову якість. Адже якщо ми вже зараз знаємо, що робити, — у нас немає стимулу розвиватися далі. Саме постійне іронічне ставлення до себе, намагання розширити межі своєї практичної діяльності і теоретично, абстрактно пізнати ті сфери, які ми раніше не пізнавали, робить нас живими. Я вже казав, що стислий, стресовий графік є інтенцією розвитку. І я закликаю вас частіше відчувати стреси, сумніви і відчай.

Макет надано PR-службою Книгарні “Є”

Макет надано PR-службою Kievreport

Обговорення

Фотографія як задоволення

Д ОС Л І ДЖ У Ю ЧИ З В ’ ЯЗ К И Ф О Т О Г РА Ф І Ї З ІНШ И М И В И ДА М И М И С ТЕЦТВ А , В ІД О МИ Й КАНА Д С Ь К И Й Ф О Т О Г РА Ф Д Ж ЕФФ В О ЛЛ РО З М И В А Є М ЕЖІ КАН ОНІ ЧНОГО У ЯВ ЛЕН Н Я П РО З Н І М О К . У С В О Ї Й К И Ї В С Ь К ІЙ ЛЕК ЦІЇ , ЩО ВІ ДБ У Л АС Ь У PI N C H U K A R TC EN T R E, М И ТЕЦЬ РО З К РИ В В ЛА С НЕ РОЗ У МІ ННЯ ФО Т О Г РА Ф І Ї І П О ЯС Н И В , Ч ОМ У Й НА В ІЩ О В ІН З РО Б И В Ї Ї СП АДКОЄ МИ Ц Е Ю Ж И В О П И С У

З Р О Б ИТ И Ф ОТО Н А Д МІ Р Н О Ш ТУ Ч Н ИМ І ОД Н О Ч АС Н О СХО П ИТ И І С Н У Ю Ч І ФА КТИ Джефф Волл

Джефф Волл. «Гурт і натовп», 2011

ФОТОГРАФІЯ ЯК ЗАДОВОЛЕННЯ

Обговорення

Фотографія як задоволення

ІДЕЯ

КІНЕМАТОГРАФІЯ

Коли фотографія стала найновішим засобом відображення дійсності, через свою новизну вона мала безпрецедентний зв’язок із зображенням. Усі наполягали на унікальності фотографії, на її інакшості. Таким було основне поняття про фотографію з 1880 до 1950 року. Особливого піку воно досягло в період авангарду 20-х. Я ніколи не мав причин не бути задоволеним цією ідеєю. Але, з художньої точки зору, таке визначення виглядає неповним, адже ідея фотографії такими стосунками не вичерпується.

Для того, що роблю, я також використовую термін «cinematography». Це дуже специфічна, відмінна від фотографії, сфера. Кінематографісти працюють інакше, ніж фотографи. Вони мають враховувати багато проблем, створюючи свої образи. Їм треба зібрати людей; сказати, що робити; підготувати місце для зйомок; вирішити багато технічних проблем, яких у фотографії не існує.

До 70-х, мені здається, всі втомились дивитися просто на фотографії. Правдою мистецтво фотографії було колись, а потім перестало бути. Цікавим стало не те, чим фотографія відрізняється від інших видів мистецтва, а навпаки — що вона має з ними спільного. Стала можливою взаємодія фотографії не тільки з живописом, але й з іншими видами мистецтва. Мене критикували за те, що я підпорядковую фотографію живопису. Можна відчути полемічність між моїми роботами та відомими картинами: «Зруйнована кімната» та «Смерть Сарданапала» Ежена Делакруа, «Фото для жінок» і «Бар у Фолі-Бержер» Едуарда Мане. Вони спочатку не були пов’язані, але такий зв’язок можна простежити. Це певний маніфест, який навмисне перебільшує стосунки між фотографією та живописом, стирає кордони між ними.

Як і усі, я дивився фільми Фелліні та Інгмара Бергмана. Я зрозумів, що, дивлячись ці фільми, я отримую такий самий досвід, як коли дивився на картини Сезанна. Кінокартини сприймалися мною так само, як живописні. Я працював якийсь час у синематеці: отримував фільми, які орендували для показів, та перевіряв, щоб вони не були пошкоджені. Продивляючись їх, я зрозумів, що фільм — це просто величезна кількість фотокадрів, надрукованих на одній стрічці. Коли ви ди-

УСЕ , ЩО ВИ РОБИТЕ Я К МИТЕ ЦЬ, ВИ РОБИТЕ Д ОБРОВІЛЬНО, Н А ВОЛОНТЕ РСЬКИХ ЗАСАДАХ

ЯСКРАВІ ЗОБРАЖЕННЯ Я використовую важливий термін для своїх робіт — «tableau» (з фр. — живописна картина, яскраве зображення). Він завжди стосувався конкретного типу картин у західній традиції. Як на мене, то це — картина, незалежна від глядача. Ви не можете просто перегорнути сторінку — для того, щоб перейти до іншого tableau, треба пройтися кімнатою. Це автономний об’єкт, що несе на собі зображення. Мені здається, фотографія стала розвитком того, чим було tableau. Мені хотілося, щоб фотографії були не екраном або книгою — тобто чимось, чим можна маніпулювати за допомогою рук. Фотографія як спадкоємиця картин дивиться на нас так само, як ми дивимось на неї. Вона відбивається на нас — і таким чином між нами й нею виникають певні стосунки. Я ставлюся до фотографії таким чином: хочу зробити фото надмірно штучним і одночасно схопити існуючі факти. Мені було нецікаво зайняти якусь позицію — мені було цікаво досліджувати фотографію. Студія була тим місцем, де я зміг відійти від ідеї безпосереднього схоплення дії на вулиці. З того моменту я виключив можливість того, що на фотографії зображено тільки факт, і показав, що фотографія має стосунки й з мистецтвом. У той момент, коли моя фотографія мала б відійти від репортажу, вона одночасно враховувала репортаж. Я займався і тим традиційним видом фотографії, до якого всі звикли. Мені здається, що суміш аспектів студійної та вуличної фотографії може стати багатим полем для розвитку. Я ніколи не хотів стверджувати полярність стосунків між ортодоксальною та неортодоксальною фотографією, яку я хотів для себе знайти. Обидва ці види існують в єдиному полі, адже фотографія є складною мистецькою формою передачі дійсності.

Екхард Шнайдер, генеральний директор PinchukArtCentre, та Джефф Волл, художник

витесь фільм, ви практично дивитесь на фотографії, просто не можете цього зрозуміти. Практика кінематографії може відійти від того, що ми називаємо кіно. Мої фотографії, хоча й були результатом співробітництва з людьми (і тому вони є кінематографічними), можуть заявляти про те, що вони є правдивими. Суміш репортажу й художності може привести нас до іншої правди. Моя фотографія ніколи не зможе заявити, що вона вихоплює фактичне у своїй дійсності. І це жертва, яку я приношу. Але якщо ви дивитеся на фото, не знаючи, як вони зроблені, і відчуваєте, що вони по-справжньому, автентично відображають ваш досвід, — значить, у цих фотографіях є правда.

НЕ-ФОТОГРАФУВАННЯ Моя робота великою мірою містить те, чого я не фотографую. Те, що я активно не знімаю подію, перетворює моє ставлення до неї як фотографа, якимось метафізичним чином трансформує стосунки фотографії і події, відкриває простір, який ніколи не можна відкрити, фотографуючи. Його можна назвати негативним простором. Можливо, ви пам’ятаєте поезію Малларме: його вразила біла частина сторінки, де нічого не було написано, так само, як і ті рядки, які він написав. Є певна аналогія між відкритим простором фотографії і чистим аркушем паперу. Цей «білий аркуш», «білий простір» мене заінтригував і продовжує інтригувати.

Обговорення

Фотографія як задоволення

Не-фотографування створює певний пластичний простір. Я бачив, як відбувалась якась подія. Мені здалося, що місце було не тим, де я хотів би зробити цю фотографію так, як я хочу її зробити. Але я маю свободу заново створити побачені стосунки, побудувати композицію. В мене є свобода змінити кольори, змінити тіла — усе змінити. Я можу це робити так само, як письменник може змінювати діалоги у своїй п’єсі. І це є ота суттєва художня свобода, яку я хотів мати. Таку працю можна назвати реконструкцією після суб’єктивного розгортання якогось утраченого досвіду.

ОЦІНЮВАННЯ Я думаю, що значення фотографії, її зміст є результатом того задоволення, яке отримують люди перед роботою. Створення зображення, не зважаючи на тему, завжди є висловом вашого задоволення від того, що ви існуєте. Ми маємо короткий період часу, щоб зрозуміти та відчути це. Олексій Салманов, художник (у центрі)

Н Е - Ф ОТО ГРАФУ ВА Н Н Я СТ В ОР Ю Є П ЕВ Н И Й П Л АСТИ Ч Н И Й П Р О СТІ Р

Безпосередня проблема для фотографа, як і для живописця, — як поєднати й відобразити кольори. Коли фотографія починалась, вона ще не могла відображувати колір, і на ранніх знімках він виключений. Була цікава художня проблема, бо сам носій виключав можливість кольору. Я почав займатися фотографією, коли колір уже був легкодоступний. Що захоплює у фотографії — це можливість виключення з неї кольору. Це стає особистим мистецьким рішенням. Соціальний матеріал, який є у моїх фото, цінний тільки за умови художнього переживання. Це не схоже на інформацію з досліджень, від цього потрібно отримувати естетичне задоволення. Не думаю, що фотографія цікава через свою тему — вона цікава через форму та художню якість. Будь-який зміст, соціальний чи історичний, будь-яке значення, яке є в мистецтві, випливає з того естетичного задоволення, яке ви отримуєте. Коли ви бачите мистецькі твори, ви отримуєте задоволення від самого факту їх існування. У класичному сенсі задоволення від мистецтва існує одночасно із виробленням думки про конкретну роботу: коли ми отримуємо задоволення, ми вважаємо, що вона гарна. Вироблення думки — частина процесу отримання задоволення. Приємно визнавати твори мистецтва красивими.

Лекція Джеффа Волла у актовій залі Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Обговорення

Усі мистецькі твори, незалежно від культурної приналежності, мають спільну рису — красу. Гарні витвори мистецтва різних століть схожі один на одний набагато більше, ніж негарні роботи. Це єдиний спільний фактор, що їх об’єднує. Митець абсолютно беззахисний перед негативною критикою. Але її можна назвати певним естетичним судженням про вашу роботу. Делакруа казав, що митець живе в очах інших людей. З одного боку, ми приречені на це, з іншого — ми до цього готові. Людське судження завжди для нас бажане, і ми нічого не можемо з ним вдіяти, особливо з висловленим у письмовій формі. Єдине, що ми можемо — це сформувати свої аргументи.

Ф ІЛ Ь М — Ц Е П Р О СТО В ЕЛИЧЕ ЗНА К І Л Ь К І СТЬ Ф ОТОКАДРІВ, Н А Д РУ КО ВА Н И Х Н А ОД Н І Й СТРІЧЦІ

Фотографія як задоволення

РЕЗУЛЬТАТ У 90-х поставало питання: чи не постраждає фотографія через Photoshop, чи будуть їй вірити? Та цифрова революція не призвела до того, чого всі побоювалися. Змінити зображення досить складно і є багато фотографічних джерел про одну й ту саму подію, тому спробу підробки одразу буде виявлено. Цифрова революція лише пришвидшила обіг фотографій. Мої фото — великі й важкі, і це така собі противага сучасній швидкій циркуляції. Гадаю, що нема жодних підстав надавати перевагу одному художньому методу перед іншим. Усі художні форми однаково визначні. Інша річ, що мистецтво сьогодні підпадає під вплив того, що нема соціального попиту на митців. Тому все, що ви робите як митець, ви робите добровільно, на волонтерських засадах. Немає жодних обов’язків чи правил. Я ніколи не вчився у художній школі. І думаю, що можна практикувати мистецтво і не вчитись мистецтву. В мене нема конкретних методів. Єдине, що має вагу — це результат. Ви ніколи не можете сказати, що обираєте якусь форму мистецтва інакше, ніж за покликом власного серця. Джефф Волл. «Люди на узбіччі», 2008

СУМІШ РЕ ПОРТАЖУ Й ХУДОЖНОСТІ МОЖЕ ПРИВЕ СТИ НАС ДО ІНШОЇ ПРАВДИ

Дата

Текст: ДЕНИС БОРТНІКОВ

ГогольПОП

ГОГОЛЬПОП ОБРАЗ МИКОЛИ ВАСИЛЬОВИЧА ГОГОЛЯ СТАВ ЧАСТИНОЮ УКРАЇНСЬКОЇ ПОПК У ЛЬ Т У РИ . І ЦЕ А Ж НІЯК НЕ ПРИ НИ ЖУЄ ЙОГО, АДЖЕ ГОГОЛІВСЬКИЙ ДУХ НЕ ЛИ Ш Е З ’ ЯВ ЛЯЄТЬ С Я У ПРО ДУ К ТА Х ІНДУС Т РІ Ї, А Й З М У Ш УЄ ПЕРЕО С М И С ЛЮ В А ТИ ТВОРЧІСТЬ ПИСЬМЕННИКА ТА УСВІДОМЛЮВ А Т И ЇЇ В ПЛИ В НА С Ь О Г О ДЕННЯ

Фото: gogolfest.org.ua

країнська культура рясніє міфами, легендами і, звісно, має своїх героїв. Останніми часто стають не лише персонажі красних оповідей, а й їхні автори, якщо вони відомі. Однак історія мінлива: учорашнього героя можуть назвати лиходієм, а визволителя — зрадником. До персони Миколи Гоголя в Україні досі ставляться специфічно, однак дискусії точаться і намагання зрозуміти його триває. Сучасне мистецтво має вдосталь тем для проявлення. Зазвичай ці теми обертаються навколо тих речей, які конструюють нашу епоху, тобто навколо інтернету, атрофії почуттів, глобального марнотратства, розгубленості. І дедалі рідше «діячі» озираються назад, на класичне мистецтво. Хоча певний досвід у поверненні до своїх попередників, у тому числі й до Миколи Гоголя, поодинокі незалежні творці української культури все ж таки мають. На сьогодні у списку знакових та неоднозначних проектів нової української доби, пов’язаних із Гоголем і не пов’язаних із традиційним святкуванням роковин його народження чи смерті, маємо такий доробок: мультидисциплінарний міжнародний фестиваль сучасного мистецтва «ГогольFest», арт-проект Сергія Якутовича «Гоголь» (2009), Гоголівська премія для письменників, що пишуть російською мовою в Україні, переклад книги американської славістки Едіти Бояновської «Микола Гоголь між українським та російським націоналізмом» (готується до друку), кінокартина за повістю «Вій» (зйомки нещодавно завершились). Звісно, кожен із цих проектів має певне бізнес-підґрунтя, та все ж вони існують, популяризуючи й актуалізуючи нашу культурну спадщину. І не лише в Україні.

Постер «ГогольFest 2012», перенесеного на 2013 рік

Дата

Текст: ДЕНИС БОРТНІКОВ

ГогольПОП

ГОГОЛІВСЬКА САМОІРОНІЯ ЗА ЯКУТОВИЧЕМ Проект «Гоголь народився», що був представлений 2009 року в «Українському домі» у Києві, в інших містах України, а також у штаб-квартирі ЮНЕСКО в Парижі, за словами його творця, художника Сергія Якутовича, не варто сприймати надто серйозно. Його персонажі — це радше «гоголівська самоіронія». Герої відомих творів, деякі — майже у повний зріст, так чи інакше є штучними, пройшли оцифровку, комп’ютерне макетування і таке інше, однак при всій точності деталей вони не стали чужорідними для XXI століття. Показовою стала думка, висловлена одним з гостей тодішнього відкриття — Павлом Мовчаном, письменником, головою товариства «Просвіта», лауреатом Шевченківської премії: «Виставка викликала в мене потребу повернення до тексту: чи насправді ці персонажі є такими самими у Гоголя?»

Фото: Марія Бикова

ДОСВІД У ПОВЕРНЕННІ ДО СВОЇХ ПОПЕРЕДНИКІВ, У ТОМУ ЧИСЛІ Й ДО ГОГОЛЯ, ПООДИНОКІ НЕЗАЛЕЖНІ ТВОРЦІ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ ВСЕ Ж ТАКИ МАЮТЬ

«ГОГОЛЬFEST»: РЕАНІМАЦІЯ КУЛЬТУРИ Концепція фестивалю «ГогольFest», який цього року мав відновитись і бути п’ятим за ліком (але його перенесли на 2013 рік), проголошує: ця подія покликана стати обличчям України, як Авіньйонський і Каннський фестивалі стали обличчям Франції, Чеховський — обличчям Росії, Венеціанська бієнале — обличчям Італії і так далі. Чи дійсно він таким є сьогодні, можна сперечатися, однак важко не погодитись із тим, що сам фестиваль і його ідейний батько Владислав Троїцький зробили чимало для реанімації вітчизняної культури та її гідного представлення іноземним гостям. Троїцький вклав у своє дітище достатньо сил та фінансів. Але, як показав минулий рік — без фестивалю, невичерпних родовищ не існує, і це зрозуміло: концептуальні, викохані, справжні й ґрунтовні речі створюються на основі багатьох складових, вирішальними з яких є віра у проект та відчуття внутрішньої і зовнішньої потреби в ньому, зокрема потреби державної. Лише за наявності останньої умови фестиваль виконуватиме функцію не лише місцевого атракціону, а й популяризатора української культури у світі — через мистецькі явища, які він пропонує, і врешті через своє гучне ім’я — «ГогольFest».

Фрагмент експозиції Сергія Якутовича «Гоголь народився…». «Український дім», Київ. 2009

Дата

Текст: ДЕНИС БОРТНІКОВ

ГогольПОП

GOGOL BОRDELLO — ЯК ТЕБЕ НЕ ЛЮБИТИ Фото: Olga Babich Sablatash

Носатий, вусатий, безмежно талановитий українець, який у юному віці залишив свою історичну батьківщину, щоби з часом здобути світове визнання і посісти власне місце у світовій культурі. Під таке визначення з легкістю може підпадати не лише літературний класик Микола Васильович Гоголь, а й Євген Гудзь, засновник, ідеолог і лідер транснаціонального мультикультурного полістилістичного музичного колективу Gogol Bоrdello, який змусив вивчити прізвище автора «Вечорів на хуторі біля Диканьки» сотні тисяч різних, часом зовсім далеких від читання людей по всіх світах, починаючи пересиченими представниками нью-йоркської богеми і закінчуючи малограмотними мешканцями бразильських фавел. Інтегруватися до світового нонконформістського культурного простору Євген почав задовго до того, як у 1991 році опинився у Нью-Йорку, де через вісім років зібрав свою першу групу. Чи не більш унікальним явищем за музику Gogol Bоrdello є їхні концертні шоу. Той, хто хоча б раз споглядав це дійство на межі рок-н-ролу, театру і балагану, не забуде його повік. Ще одна особливість Гудзя — його національна самосвідомість. Будучи громадянином світу, він, на відміну від того ж таки Миколи Васильовича та багатьох інших уславлених вихідців з України, не зрікається свого коріння, а всіляко підкреслює власне походження — чи то у пісні, чи в інтерв’ю, чи у кліпі. І недарма у «свіжовипущеному» і першому російсько-українському альбомі Gogol Bоrdello «Моя Циганіада» поряд з авторськими творіннями і кавер-версіями пісень Володимира Висоцького є оригінальне прочитання неофіційного гімну української столиці «Києве мій», а також пісня, присвячена київській футбольній команді «Динамо». («Українська культура», № 4, 2011, с. 14)

Євген Гудзь, GogolBordello

БУДУЧИ Г РОМАДЯНИ НОМ СВІТУ, ГУДЗЬ НЕ ЗРІКАЄТЬСЯ СВОГО КОРІННЯ, А ВСІЛЯКО ПІДКРЕ СЛЮЄ ВЛАСНЕ ПОХОДЖЕ ННЯ

Дата

Текст: ДЕНИС БОРТНІКОВ

ГогольПОП

«ВІЙ»: ПО-НОВОМУ ПРО СТАРЕ Фото: Галерея Незалежного Мистецтва ANTIN’S COLLECTIONS

Зйомки російсько-чеської кінострічки за мотивами повісті Миколи Гоголя «Вій» завершились у березні нинішнього року. Знімальний процес тривав майже вісім років — у Чехії та в Україні. Відбулось декілька етнографічних експедицій, які допомогли відтворити до найменших дрібниць побут і дух XVIII століття. Режисером нового «Вія» став Олег Степченко, продюсером — Олександр Куликов. За словами Олега Степченка та його команди, вони прагнули створити не просто черговий пригодницький римейк з легендою в сюжеті, а більш живе, емоційне і достовірне кіно — аби глядач повірив у реальність подій, які відбуваються у стрічці. Свою роль тут мають зіграти і задіяні технології, а також формат 3D. Останній, хоча не є дивиною для сучасного глядача, у кіносфері на території СНД поки що проходить період «вживлення» у стандарти знімального процесу й дає перспективу відродження кінематографа, нехай і масового. До створення сценарію режисер поставився відповідально і серйозно — в основу лягла оригінальна друкована версія твору Гоголя, датована 1900 роком. Були також використані листи й записки Миколи Васильовича. І хоча сценарій пройшов понад п’ять редакцій, автори картини дотримувалися першоджерела — у костюмах, гримі, мові, декораціях та місці зйомок. Село із церквою, де розгортаються ключові події фільму, було побудоване декораторами у недоторканій частині чеських лісів. Відходом від канонічного сюжету став лише новий персонаж, якого автори «вкрутили» у стрічку, — це британський мандрівник і дослідник на ім’я Джонатан Грін. За легендою, він подорожує від Трансільванії через Україну до Східних гір і з’ясовує, що потойбічного коїться у селищі, до якого він потрапив. Головні ролі у стрічці зіграли Валерій Золотухін, Ніна Русланова, Олексій Чадов, Агнія Дітковскіте, Андрій Смоляков та інші. «Вій» на новий лад з’явиться у прокаті на початку наступного року. Співпродюсером картини став телеканал «Інтер», зараз ведуться переговори з Warner Bros. про показ фільму за кордоном. У планах продюсерів — створення повноцінної трилогії.

Кадри з фільму «Вій», режисер Олег Степченко. 2012 Фото: Прес-служба телеканалу «Інтер»

Ігор Перекліта (Союз вольних художників «Воля або смерть») передав своє бачення Гоголя: «Повернення блудного сина (Gogol)». Живопис. 2009

КОНЦЕ ПТУАЛЬНІ, ВИКОХАНІ, СПРАВЖНІ Й Ґ РУНТОВНІ РЕЧІ СТВОРЮЮТЬСЯ НА ОСНОВІ БАГАТЬОХ СКЛАДОВИХ, ВИРІШАЛЬНИМИ З ЯКИ Х Є ВІРА У ПРОЕ КТ ТА ВІДЧУТТЯ ВНУТРІШНЬОЇ І ЗОВНІШНЬОЇ ПОТРЕ БИ В НЬОМУ

Міжнародні події

«Жив-був пес» — найкращий за 100 років

«ЖИВ-БУВ ПЕС» — НАЙКРАЩИЙ ЗА 100 РОКІВ

Кадри з мультфільму «Жив-був пес»

Мультфільм «Жив-був пес» (в оригіналі — «Жил-был пес») за мотивами української народної казки «Сірко» визнано найкращим з російських мультфільмів за 100 років — саме стільки у 2012-му виповнюється усій російській анімації. Едуард Назаров створив цю харизматичну мультиплікаційну картину українського буття рівно 30 років тому, тож мультфільм очолив «Золоту сотню» якраз до свого ювілею. Про це було оголошено на урочистій церемонії відкриття XVII Відкритого фестивалю анімаційного кіно у Суздалі. «Жив-був пес» залишив позаду «Їжачка в тумані» Юрія Норштейна і «Вінні Пуха» Федора Хитрука, які посіли відповідно друге і третє місця у рейтингу.

Мультфільм «Жив-був пес» яскраво відтворює і українську психологію, і культуру взагалі — побут, речі домашнього вжитку, одяг, хоча й звучить російською мовою (окрім пісень: «Ой там на горі» й «Та косив батько, косив я»). Його давно розтягли на цитати, які зазвичай і промовляють голосами Георгія Буркова та Армена Джигарханяна, котрі блискуче озвучили Пса і Вовка. Ця перемога, до речі, для шедевра Назарова не перша: 1983 року мультик отримав три нагороди поспіль — Спеціальний приз журі на Міжнародних днях мультиплікаційного кіно в Аннесі (Франція), Приз на МКФ молодих режисерів у Турі (Франція) та Перший приз на V Міжнародного фестивалю казкових фільмів в Оденсе (Данія).

Анонс

Всесвіт Олеся Бердника. Архіви

ВСЕСВІТ ОЛЕСЯ БЕРДНИКА. АРХІВИ

Зокрема, у рамках виставки, що має вісім розділів, представлені фотографії Олеся Бердника різних років (індивідуальні та групові), документи з архіву його родини, листування з рідними (значна частина — листування з донькою Мирославою під час другого арешту), ма-

Олесь Бердник у селі Кийлів з донькою Мирославою. Початок 1960-х

теріали про участь Бердника у виборах 1-го Президента України, а також розсекречені справи слідства КДБ над Бердником й офіційні папери, пов’язані з обома його арештами (1949 і 1979 років). Що стосується літературної діяльності Олеся Павловича, то на виставці можна побачити видавничі й редакційні примірники рукописів, кілька поетичних автографів, газетні й журнальні публікації. Є в експозиції і художні роботи Бердника, серед яких — олівцеві й акварельні портрети рідних (матері Марії Василівни, доньки Мирослави); «містичні» пейзажі («Сонця і скелі», «На далекій похмурій планеті»); численні замальовки на листах і листівках, адресованих доньці. Виставка працюватиме до 31 серпня за адресою: м. Київ, вул. Володимирська, 22а.

Фото: Державна архівна служба України

У Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України триває документально-книжкова виставка «Всесвіт Олеся Павловича Бердника (1926 – 2003)». Експозиція присвячена відомому українському письменнику-фантасту, філософу та громадському діячеві і підготовлена за ініціативи Державної архівної служби України та доньки письменника Мирослави. Експозиція складається з близько 300 архівних документів, примірників друкованих видань, творів живопису, музейних предметів тощо.

Зізнання

Тарас Прохасько: «Порозуміння зі світом є найбільшим скарбом»

Тарас Прохасько:

«ПОРОЗУМІННЯ ЗІ СВІТОМ Є НАЙБІЛЬШИМ СКАРБОМ» CПІВРОЗМОВНИКОМ МАРІЇ ХРУЩАК У БЕСІДІ ФОРМАТУ «ПРО ІНШЕ Й ОСОБИСТЕ», ЯКА ВІДБУЛАСЯ У РУСЬКОМУ КЛУБІ «КУЛЬТ РА», СТАВ Т А РА С П РО Х А С Ь К О — С УЧ А С НИ Й УК РА Ї НС Ь К И Й ПИ С Ь М ЕННИ К , О ДИ Н ІЗ ВИДАТНИХ ДІЯЧІВ СТАНІСЛАВСЬКОГО ФЕНОМЕНА. НЕСПОДІВАНІ РОЗДУМИ, ВАЖЛИВІ ЗІЗНАННЯ, ЦІКАВІ СПОСТЕРЕЖЕННЯ ТАРАСА ПРОХАСЬКА ЗІ ЗБЕРЕЖЕННЯМ ОСОБЛИВОСТЕЙ ЙОГО МОВИ «УК» П О Д А Є У Ф О РМ І М О Н О ЛО Г У

Тарас Прохасько: «Порозуміння зі світом є найбільшим скарбом»

Фото: Роман Пашковський

Зізнання

ПРО РАДІСТЬ Радісних людей насправді дуже багато. Просто ця система виявлення емоцій так побудована, що частіше до кадру потрапляють люди, які хочуть виказати якісь сумні речі — драматичні, трагічні. Натомість дуже тяжко говорити про радість, і люди, коли говорять про радість в публічний чи митецький спосіб, викликають підозру, шо вони якісь баптисти чи ше хтось. Радості є достатньо, і я думаю, що насправді всі бачать це.

ЛЮДИ, КОЛИ ГОВОРЯТЬ ПРО РАДІСТЬ В ПУБЛІЧНИ Й ЧИ МИТЕ ЦЬКИЙ СПОСІБ, ВИКЛИКАЮТЬ ПІДОЗРУ

ПРО УСВІДОМЛЕННЯ Я не знаю рецепту — що таке «стати собою». Я все ж таки письменник, а не якийсь гуру. А письменник не може давати порад. Шукати себе — шукаю. Але без спеціальної програми. Цінним є життя будь-якої людини, в тому числі життя, насичене «неправильними» штуками: помилками, хибами. Але якщо усвідомлювати, що то є власний шлях, то сказати, що один краще від іншого, дуже тяжко. Для мене орієнтир — добре усвідомлювати, що з тобою відбувається, що робиш, що відчуваєш. Я у юності писав таку фразу: «Думати про подумане».

ПРО НАЙКРАЩУ РОБОТУ Я кілька тижнів тому перестав заробляти гроші. А до того працював журналістом у франківській газеті понад 6 чи 7 років. Все життя займався журналістикою, це давало зарібок.

Найбільша зміна діяльності — я працював кілька років барменом, у ті часи, коли в барах перших можна ще було дуже файно заробити. Той час був такий файний, що мене як письменника ніхто не трактував, і я собі був просто барменом. Досягав успіху, можна сказати, власними руками. В мене не було ніякої вторинної репутації. Я був на своєму місці, робив ту роботу з душею. Люди відчували це тепло — і приходили багато до мене. Я думаю, що це часи моєї найкращої роботи.

Зізнання

Тарас Прохасько: «Порозуміння зі світом є найбільшим скарбом»

ПРО РЕЗОНАНС Думаю, що насправді українських письменників чує набагато менша кількість людей, ніж ми можемо собі уявляти. Більше того, навіть серед тих, хто читає, прочитане має й інші функції, ніж тільки надихати чи скеровувати на якісь думки, — дуже багато людей читає просто для того, щоб читати. Тому аудиторія, яка орієнтується на письменників, як на якийсь орієнтир ідеологічний, є, я думаю, дуже невелика. А може, це якраз і добре. Я думаю, письменники можуть дуже багато всякого говорити, не боючись, що це зразу підхоплять і втілять у життя. Тим більше що письменник переважно пропонує щось таке, що підхопити можна, а втілити дуже тяжко.

в Мадярщині, почуваю себе, як етолог: вийшов на польові дослідження якихось тварин — і дивлюся на їхні рухи, манери (це я в доброму сенсі) і що би це мало означати.

ПРО ВЛАСНИЙ ОБРАЗ Я дуже пластичний. Люблю не догоджати, у різних сенсах, людям, а поводжу себе, як відчуваю, шо було би добре поводитися. Тобто я не є впертий носій одного образу. До речі, щодо розмови про «бути собою»: у тому, як я писав, я позволяв собі максимально не уподібнюватись до того, як прийнято, як написане має виглядати.

ПРО ПИСЬМЕННИЦТВО Я довший час мав проблему: ніяк не міг позволити собі писати щось нове, тому що почав думати над цими фальшивими проблемами: нащо то все потрібно і кому. І зрозуміло, що аналіз тверезий дає мінуси самі. Але тому я буду писати, бо відчуваю, що так мені потрібно. І всьо. Проте довго не міг вирішити для себе: серйозно здавалося, що писати — то є марнота. І якщо я можу не бути від цього залежним, то чому я маю цього триматися. І я переконав себе, що краще буде нічого в цьому сенсі не робити, ніж живитися всякими ілюзіями. І так тривало багато років. Я почав писати знов. Але то не є залежність. Тому що виявляється, що ломки нема. Я міг далі не писати, але просто зрозумів, що потрібно щось зробити. Весь прекрасний внутрішній світ, всілякі ідейки, образи, які ширяють, рефлексії і такі багатющі асоціації не мають жодного шансу на то, щоби бути, поки я не зроблю якусь роботу. Моя робота і моя місія — подарувати життя цим думкам. Вони мають право народитися, і я є єдиний, хто може бути помічником у цьому народженні.

ПРО ЕТОЛОГІЮ Можна сказати, що через дитячу закоханість в етологію я врештірешт прийшов до літератури, бо етологія страшенно літературна сама по собі. Ти шось бачиш — і намагаєшся це передати, описати. І я, до речі, в деяких країнах, мови яких не розумію, скажімо,

Ясно, що у мене десь там купа стереотипів. Дуже часто, коли починав щось писати — згадував часи армійських листів усіх стандартів: «Добрий день! Я вже то-то. А як ви?» Я дивувався страшно з людей, які були безпосередні. От мені часом приходили листи від якихось бабців практично неосвічених, які жили у горах, — і я розумів, наскільки це сильно.

ЯКЩО НІКУДИ НЕ БІГТИ , ТО ВОНО КОЛИСЬ ПРИ Й ДЕ ДО ТЕ БЕ САМЕ

Зізнання

Тарас Прохасько: «Порозуміння зі світом є найбільшим скарбом»

І коли я починаю писати літературний текст, то дуже часто схема якась навівається, але значна частина моїх зусиль іде на те, щоби звільнитись, розбити оці задані рамки і писати так, як хотів би.

Дуже багато людей і часто в юності казали, що я мовчазний. Мені подобається говорити, але є дуже небагато людей, з якими гарно говорити. І це не через то, що я якийсь вибагливий, а просто так складається.

Написане мною не є то, шо називається файна література, а то, шо можна почитати собі для цікавості. Воно є насправді і недороблене, дуже тяжке і з багатьма нескритими швами, і грубими з’єднаннями. І процес читання нагадує шліфування, тобто не просто взяв і всьо сприйняв — тут потрібні зусилля.

Найбільше люблю, коли є зрівноваження, тобто і слухати, і говорити. Просто слухати найцікавіші історії і не впхати щось свого — то якось тяжко. З іншого боку, говорити, не чуючи реакції, також нема сенсу.

ПРО ЧИТАННЯ

ПРО БАТЬКІВЩИНУ

У читанні для мене ідеальним є не розуміти або відчувати, а розуміти відчуття, тобто коли з прочитаного можеш зрозуміти, про яке відчуття йдеться. Я дуже люблю книжки, які породжують якісь настрої. Хоча я є доволі холодним, не емоційним письменником — мені справді важливіше передати думку, ніж відчуття.

Люди побажали, що батьківщина є там, де народився, що в інші краї птахи летять, аби пересидіти зиму, але це несерйозно і вони дуже потому хочуть вернутися сюди знов плодитися. Я не знаю, чи можна при такому циклі життя казати, що є батьківщиною, а що ні. І я би не казав, що батьківщиною лелек є саме Україна, а не Африка, скажімо. Вони мають такий цикл. От, наприклад, якщо говорити про комах: що є більшою комахою — стадія личинки, стадія гусені чи стадія метелика? Всьо є справжня його істота. Відділити одне від іншого неможливо. Якби птахів перелітних тут залишити, їм би було зле, якби їх там залишити, їм би було також недобре.

В мене так іноді буває, що я якусь книжку читаю і перечитую, а потім навіть і не згадаєш, що ж то було. Вони перестають бути книжками. Вони стають частиною власного життя: як от старіння родичів чи дорослішання дітей — не зауважуєш, і тут так само — вже не пам’ятаєш, про що в тій книжці йшлося, знаєш, що вона є і була, і якось все так сплелося-переплелося.

ПРО РАДИКАЛЬНІСТЬ

[

З ВІКОМ У МЕ НЕ СТРАШЕ ННО ЗАГ РУБЛИ СМАКИ, ВІДЧУТТЯ

Я, як казав Стефаник, «м’якенький», і тому до радикальності ставлюся не дуже добре, бо я сам не є найтвердіший. Та ще й відчуваю твердість інших, як певний дискомфорт, загрозу, і тому я, може, поважаю людей із каменя і сталі, але знаю, що можна попасти, що можуть черкнути так, шо все розлетиться. Якщо справа стосується моральних принципів — так само. Я знаю, що є ситуації, коли можна і коли не можна судити однозначно і строго про того, хто має рацію. Але ясно, шо є якісь речі, які залишаються як шось недоторкане і чого не дозволяєш собі. Хоча якшо такі речі виділив, то може статися, що дозволиш.

ПРО СМАКИ З віком у мене страшенно загрубли смаки, відчуття. Це пов’язано зі всякими зловживаннями: щоби рецептори працювали, мені потрібно було щораз сильнішого подразника. Мені подобалася не просто кава, її смак — я хотів попробувати такої сильнєйшої кави, щоби затерпало. Мене навіть нервували всякі оповіді про гурманів. Одна з причин, чого я пив алкоголь — я не міг зрозуміти, як можна вибирати собі у тонкому і ще тоншому смакові вина. Я хотів, шоби було остре, шоби ошпарило, лупнуло. Так само я дойшов до найлєцкіших капранських сигарет. Притому снобсько зневажав всі ці 0,6, 0,4 — я хотів чорного тютюну, якого щораз більше забороняють в Європі. Пішов шляхом моцніших вражень — і от тепер вертаюся до якогось незаслоненого відчуття. І для мене весна ця, ці дні, запах повітря вже є великою радістю. А як можуть співіснувати м’якість з грубими смаками? Свічка також огонь любить. І, можливо, навіть то, що я дійшов до цих грубих смаків, власне з м’якістю й пов’язано — з тим, що я свого часу не міг цим речам казати «нє». Я мучився, але споживав їх.

ПРО РОЗМОВИ Останнім часом для мене сталися великі зміни з питанням «говорити»: я перестав пити алкоголь, а ще до того перестав курити, а це є дві речі, які мають страшно багато спільного з «говорити». Рот зайнятий — вся потреба губей, язика і гортані задовольняється. А тепер стало якось порожньо — і можна говорити. І єдине задоволення оральне лишилося — поговорити.

]

Зізнання

Тарас Прохасько: «Порозуміння зі світом є найбільшим скарбом»

ПРО МАНДРИ Я переконував себе, що мені досить європейських масштабів. І дійсно — моєму темпераменту, моєму зашкарублому світоглядові подобається така європейська лагідливість. Але тепер розумію, шо я би в будь-який момент просто подивився на якісь масштабні речі американські або азіатські. Я би хотів побачити справжні величезні гори, справжні ріки сибірські або американські. Я переконую себе, шо неймовірні гори можна побачити, лягши на землю і дивлячись на купки ґрунту, камінчиків, і що насправді нічого іншого не побачиш, коли зміниш цей масштаб, а побачиш ту єдину можливість гір, яка є.

П Р О ЦЕС Ч И ТА Н Н Я Н А ГА Д УЄ Ш Л І ФУ ВА Н Н Я — ТУТ П ОТР І Б Н І ЗУС И Л Л Я

Але коли я був в Америці і з’ясував, шо вона існує, то не встиг вирватися з міст і не побачив нічого з цих американських гір, рівнин — і дуже жалію. Хоча, знову ж таки, переконую себе, що якщо нікуди не бігти, то воно колись прийде до тебе саме. Підозріваю, шо завдяки цьому колись може припертися якась велика біда в мій рідний Франківськ, якшо воно захоче проявитися так, шоби я нікуди не йшов.

ПРО НАЙБІЛЬШИЙ СКАРБ Я не знаю, як птахи знають дорогу додому — цього ніхто не знає. Є така дуже показова річ для мене: ми всі знаємо про то, шо добре би було 7-го липня знайти квітку папороті; і от шо з тою квіткою робити — ніхто не знає. Шось буде добре. Ну, так обіцяли принаймні. Так от той, хто знайде і з’їсть ту квітку, раптом стане розуміти звірів, птахів, рослини і каміння. У цьому символі закладено якесь страшенно глибоке для мене значення: виявляється, що, можливо, оце порозуміння зі світом і є найбільшим скарбом. Але це досягнення казкове, щось не дозволяє переступити через ці бар’єри. Тому я не знаю про птахів. І шо найприємніше — птахи теж не знають. Ми можемо кільцювати їх і потому фіксувати, куди яка птаха летить, але чого вона полетіла — то невідомо.

ПРО ЛЮБОВ Для мене любити — це приймати когось. Приймати і не заперечувати якихось речей в комусь чи в чомусь.

Зізнання

[

Тарас Прохасько: «Порозуміння зі світом є найбільшим скарбом»

МОЖЛИВО, НАША МІСІЯ В ТОМУ, ЩОБИ ТАК СЕ БЕ МОРДУВАТИ

ПРО МАЙБУТНЄ Напрям один — старіння, загальне. Воно не має ні плюса, ні мінуса. Це навіть не біологія — це загальний уклад світу. Тобто цей світ мусить мати кінець. У всьому, у всіх штуках закладено то, шо вони закінчаться. І ми ідемо до цього закінчення, не знаючи віку тривання і призначень. Мистецтво так само — воно старе… Так мусить бути. І от набирання, проходження різних етапів — це то, що буде далі.

ПРО УКРАЇНУ Ми перебуваємо в дивовижній ситуації, коли жодних схем, взірців — нема. І ми орієнтуємося на якийсь загально-казковий образ і навіть не знаємо, чи дійсно так має бути, тобто, чи так задумано десь нагорі. У кожному разі ми пересвідчилися, що жоден з усіх чітких рецептів, що промовлялися, поки що не втілився, так що придумувати ще якийсь — нема сенсу.

]

Цей час є вирішальним. І все ж таки ми дуже мало є як країна. Але підозрюю, що ми як українці й через сто років будемо казати: «Господи, тільки сто років пройшло тієї незалежності — що ми могли встигнути? В нас все попереду». Ми собі знайдемо виправдання. Оце ми вміємо, мені здається, найкраще. Але, зрештою, кожна група людська має своє призначення, набирає досвіду для всього людства. І можливо, наш шлях — експериментальний, і його цінність в тому, що ми беремо на себе всякі такі випробування. Можливо, наша місія в тому, щоби так себе мордувати, щоби інші люди вже знали... І це також не є зле. Головне, прислухатися, що нам суджено, що потрібно. Може, просто варто бути собою і жити собі, і гордися тим, що нам нічого не вдається — є така гордість: так, ну, зле у нас, ну, най приїдуть і подивляться — попробують тут вижити, але зато ми собі даємо раду. А то, що наш шлях має вартість і якусь цінність у загальній картині світу — це точно. Навіть якщо він помилковий, болісний і трагічний.

Поезія

Текст: ДМИТРО СТУС

«Місто напередодні виверження…»

Фото з архіву Олени Герсим’юк

«МІСТО НАПЕРЕДОДНІ ВИВЕРЖЕННЯ…» МО Л ОДИ Й ПО ЕТ О ЛЕН А Г ЕРА С И М ’ Ю К З ЧИСЛА ТИХ, ХТО З ПЕРШИХ КРОКІВ КИДАЄ ВИ КЛ И К С О Л О Д К А В І Й Т РА Д И Ц І Ї, Н А ДМ ІРНІЙ ЧУТТЄВОСТІ, РОМАНТИЦІ ЯК ТАКІЙ

Тексти більшості молодих авторів рідко зачіпають: себто, мало хто відразу являє поціновувачам поетичного слова щось справді оригінальне в осмисленні світу й себе у ньому через власну естетику. Переважно маємо справу з першовраженнями й першорозчаруваннями — любовна лірика, декларації любові до Вітчизни, проби голосу. Мало хто, як Леонід Кисельов, скажімо, дослухається свого голосу, не намагаючись прилаштувати його до панівних тем. Лірична героїня віршів Герасим’юк загострено реагує на міазми довколишнього світу, в якому на кожній із вічних цінностей повішено цінники. Звісно, вона лише починає говорити. Починає осмислювати себе у світі після всіх розчарувань — у модерні і постмодерні, в фемінізмі й кітчі, в стьобі й декларативному націоналізмі… Може, саме тому її вірш виростає з розчарування, з давно перетрухлих зневір —

Розриваючи вщент вже розхитаний мур — це вже точно не біль, і не шум, і не гул намагається сонце вкрасти. Розбиваючи вщент, вибігаючи геть відпихає долонями всесвіт і смерть — ти тут знов народився. Це ніби продовження Римарукового — «Зневіри оголюють дно»… Ніби світ «по той бік розпачу». Проте в підкреслено антиромантичному світі Герасим’юк

Високу кров лиють лише на жертовні, залізні нерви ідуть на нові мечі, із блиском очі — на світові плачі. Більшість віршів Олени Герасим’юк засвідчують здатність автора вириватись — випадати? — з когорти, панівних уподобань, тем і ритмів. Тобто, владущих ознак молодого покоління, що прийшло у світ тотального кітчу, вихолощений від традиційних людських радощів — любові, співпереживання, товариського плеча. З усвідомленням справжності такого світу зростає самотність ліричної героїні Герасим’юк. Але що вдієш, коли світ людей давно трансформувався у світ індивідів, де всі й давно традиційно самотні, традиційно полишені сам-на-сам із своїми життєвими проблемами та обставинами.

ДОВІДКА Олена Герасим’юк народилася 3 вересня 1991 року. Навчається у КНУ імені Тараса Шевченка. Публікувалась у «Буковинському журналі», альманасі «Вітрила», «Літературній Україні» та інших періодичних виданнях. Учасник конкурсу «Молода Республіка Поетів» (Львів, Форум видавців, 2011), фестивалю «Клякса» (Київ, 2011), «Турніру поетів« (Київ, 2010), літературної сцени фестивалю «Трипільське коло» (Ржищів, 2009), акції «Мистецька платформа» (Київ, 2010), фестивалю «14 можливостей весни» (Київ, 2009).

Відтак доводиться шукати нових форм і нових слів. Бо тут і тепер не вірять уже жодним високим словам і пориванням, у всьому вбачаючи, у кращому разі, імітацію. Імітацію любові, вітчизни, патріотизму, відданості… Для жінки в двадцять найстрашніше життя без любові, без квітки, яку берегли тисячі достойників упродовж віків. Олена Герасим’юк підкреслено деромантизує свій поетичний світ, зосереджуючись лише на сприйнятті й переживанні світу. Її не цікавить навіть естетика потворного, якою захоплювалися ще так недавно. Її пошуки — за межею добра і зла, за межею відчаю і надії, її пошуки — на випаленому ще до неї дні пристрасті. Світ Олени Герасим’юк жорсткий та оригінальний, її голос чіткий, хоча інколи й зривається на високі ноти, її зухвала антижіночність інтригує, але… мабуть, хочеться сподіватись, що її світ ще не освітлювався «всепереможним очисним вогнем» (це вже з класики XX століття), пам’ятати, що це лише перші кроки у силі. Хочеться вірити, що в її місті «напередодні виверження» не все аж так безнадійно трагічно.

Поезія

Текст: ДМИТРО СТУС

«Місто напередодні виверження…»

***

Що діється? До мене повільно обертається обличчя місяця.

Не те що зірвати квітку, монету підняти в часи безгрошів’я не маю сили — параліч. Хриплять у ганчір’я закутані мідні труби, як сурми мого дому. Розхитані зуби світильників гаснуть на нитках. Отара будинків рушає важко, з кожного їхнього рогу звисають сухі простирадла — вони дзвонять, і музика зрима. Місяць впівока царствує.

Одну руку простягає — пишногруді каравели розбивають хрести свої об борт острова Свободи, з тонкого берега брешуть магеланові пси, море піниться стрункою шерстю вікуній. Другу руку простягає — диском пустелі іде караван скорботних жінок, чорнота оповила їх, материнство їхнє набуло форми мідного бика, у якому тілб святих пелагей звузились і пульсують порожніми ротами — викидні їх стерегтимуть леви. Відривається і падає у зіниці мої… А зорі з’являються там, там, там — дишуть, дишуть!.. Завеликий, як моє округлене лице, горіхом під шкуру пнеться і хрускає, хрускає шкаралуща повік моїх — як місто поглинає виверження. Я — місто напередодні виверження.

*** Дорога болю тече, тонка і легка мов туман. Спати лягає ріка під ліве моє плече. Я йду — і берег сплива, втрачає щоночі ґрунт. Не знаю — коли опинилась тут, хто я така. Ланцюг вириваю — мов пес — кого згадати тепер? Чи ту, що пісні співала, чи ту, що мене? Чи так: до краю доплентатись. Я буду ще тут — молода. А поки вкриває вода спокійне моє лице.

Маріо Санчез Невадо, Alone

*** Висока кров лише у богів і птахів, лише у тих, хто має в зіницях спокій, хто вивчив цей світ і мовчки стояв супроти, коли його стіни дихали ледь живі.

Високу кров лиють лише на жертовні, залізні нерви ідуть на нові мечі, із блиском очі — на світові плачі. Був час читати ці душі всередині й зовні.

Каміння брали ставити дім на піску, а не мостити з нього комусь могили, а не судити, як не одних судили, і як не одним — по дошці і по гвіздку.

Каміння спить. Каміння чекає знову. Каміння їсть іржава затихла трава, оскаженіла, допоки зжадала земля від бога і птаха краплину високої крові.

Поезія

Текст: ДМИТРО СТУС

«Місто напередодні виверження…»

*** Прокрадаються у мої сни твої гончі, загнані пси, залишаючи довгі сліди їхня слина воліє кричати спотворений тренос. На хитких дзеркалах наполохане скло розпускає нажахані краплі сполохано тінь їх звело білим попелом закрученим, що розтрісканий ніби пустелі земля — невідома для нас наче слід корабля, що розхитаний рваним вітрилом. Із спустошених нір розливається кров, як найперше в житті після снів молоко, як у пальці закохана глина.

*** Зацвітає — жасмин, але пахне — метал. На піщаній горі і шмаркач — королем. Висить в небі тонкому камінна стіна, майорить рукавом за бортами вікна переплутана вулиця, якою йдем. Впала листом на груди стареча рука. Висить кут, прорізає крізь голос у плоть. І я чую — підземна, щемлива ріка виринає крізь корінь, з землі витіка, чи із мене тікає — господь.

Прочиняю повіками здимленість хащ, я занурюю руки — старечі — у кущ, його тінь — людина? планета? птахи? Переплутане серце — жива? нежива? — а по ньому стікає ріка в океан, ніби пам’ять — у дим.

*** Баба-шаманка гатить у стіну-бубон. Повітря мембранне тягне-витягує шкіру, Повітря струною викручує жилаве тіло. Тонкі і прозорі здригнулися речі і тіні... Баба шаманка гатить у стіну-бубон. Ніч розтягнулась повіками чорної шкури. Тонкне за вікнами, тонкне в тілах і душах, Звовчені нутрощі трусяться, коси скуйовдились, Стукає, стукає, крутиться, крутиться, крутиться... Місто танцює, місто у русі здригається, Баба-шаманка у вікна долонями гупає — Небо відкрило око... Людино, ховайся, притрушуй голову попелом, Вікна завішуй, мов дзеркало, темними шматами, Заким зіниця Бога у тебе не втупилась, Заким за карк не вхопила зіниця Бога, А як засне...

Маріо Санчез Невадо, Anachronic Circles

Із-під чорних зіниць пробивається рот, а судоми пульсують і дихають, щоб і воно захопило повітря. І лютує самотність живого ядра, у якого слова ніби здерта кора, закипають смолою на вістрі. Розриваючи вщент вже розхитаний мур — це вже точно не біль, і не шум, і не гул намагається сонце вкрасти. Розбиваючи вщент, вибігаючи геть відпихає долонями всесвіт і смерть — ти тут знов народився, здрастуй.

Знову танцюй, земле, на щоках Вседержителя! Бабо-шаманко, у бубон звертай перетини часу і простору. Видзвони, вигати, витруси! Ave, Maria! Ora! Ora pro nobis! Бий, Маріє, у дзвони, танцюй із нами! Бий, Ісусе, у дзвони, танцюй із нами! Бий, Іване, бий, Петре, Хомо, Юдо і Павле! А де ж той дядько Йосип, що горілку носить? Де ж та Ганнухна, де ж та Галинка? Коси у весни запалали! Сосни у лісах запалали! Стрибаймо у сани з ногами — У сніг, у вирій... Тихо! Небо відкрило око...

Поезія

Текст: ДМИТРО СТУС

«Місто напередодні виверження…»

*** За мотивами Г. Айгі Тепер я знаю, де сокровенна пустка — в чиїм крилі, в чиїм польоті, в чиїх кістках — прозорих і тривожних — затихла не музика — спомин.

***

Фото: Mario Sanchez Nevado

Цей світ зчорнів, а я у нім сама, і далі йти — мені нема дороги, немає рук, немає перелогів і крок ступити нікуди. Ади — там світ горить, там бовваніють ночі — глибоке море, плато самоти. А на краю ні вмерти, ні зрости, мов ящірка викручуюся долі.

Маріо Санчез Невадо, Closer

І всесвіт спить — я знаю — всесвіт спить, він весь болить між ребрами лівіше, і боляче виходять з серця вірші. А він не спить — ти чуєш — вже не спить. То вік старий. Він випливе мов з пекла і прокляне — пусті, дурні слова. І стогне овид, тонко визира, і тонкне простір зморений і теплий. А той не спить, той другий — він не спить. Я чую кожен рух з його могили. На більше щось йому не стане сили. Тому гуляй, о ненаситна хіть! Я винна, я — за все на цьому світі. Здирай же шкіру з мене за любов — за тишину — за забуття — за спогад! Ламай мене — як хліб — неси по колу. Рубай мене, ламай мене як віть.

Маріо Санчез Невадо, The Nowhere Man

Дата

Текст: ЛІЯ ГУГУЧІЯ

Секрети Софії

СЕКРЕТИ СОФІЇ (

ЗА ОСТАННІ П’ЯТЬ РОКІВ НА СТІНАХ СОФІЇ КИЇВСЬК О Ї Б У ЛО ЗНА Й ДЕНО ПО НА Д 7 0 0 0 НО В И Х Г РА ФІТІ. СЕРЕД НИХ І ТІ, ЯКІ ЗАСВІДЧУЮТЬ, ЩО СОБОР БУЛО ЗВЕДЕНО ЗА ВОЛОДИМИРА, З 1011 ДО 1015 РОКУ

Близько 200 років між істориками тривали нескінченні дискусії з приводу віку Софії Київської. Та у 2009 році на 35 сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО було визнано, що Софію заклали у 1011 році, і роком святкування її 1000-ліття оголосили 2011-й. До цього часу офіційною хрестоматійною датою заснування собору вважали 1037 рік, деякі науковці й досі дотримуються цієї версії. Річ у тім, що Новгородський перший літопис подає 1017 рік як дату заснування храму, але «Повість временних літ» засвідчує, що Ярослав заклав церкву 1037-го — запис під цим роком є панегіриком великому князю, де зазначені його будівничі заслуги за все життя. Як наслідок, одні вчені підтримують 1017 рік, інші — 1037-й. Ця наукова дискусія триває вже майже два століття. І дійсно, все не так просто. У результаті вивчення Софії Київської впродовж останніх десятиліть Надія Нікітенко та В’ячеслав Корнієнко висунули концепцію

)

закладення храму в 1011 році, під час правління Володимира Великого, та й сама Софія містить беззаперечні автентичні факти щодо часу свого заснування. Знахідки останніх років стали дійсно сенсаційними: у них зафіксовано дати їх написання. Запропоноване датування стало офіційною концепцією Національно заповідника «Софія Київська». Адже достовірність цього факту підтверджується багатьма графіті, які були відкриті за останні п’ять років — близько 7000 написів знайдено та досліджено за цей час провідним науковим співробітником заповідника В’ячеславом Корнієнком. До нього було виявлено та оприлюднено лише 311 графіті. Сьогодні на фресках у різних частинах храму можна побачити десять написів, час створення яких унеможливлює заснування Софії у 1037-му та навіть у 1017 році: 1018 –1021, 1019, 1022 (два написи), 1028, 1033 (три написи), 1036 і 1038 – 1039 роки. Напис 1018 року свідчить про те, що собор вже стояв і був прикрашений розписами.

НАЙДАВНІШІ ДАТИ В ГРАФІТІ СОФІЇ КИЇВСЬКОЇ

Дата складається з літер ½ÔÊZ, цифрове значення яких — 6000 (½), 500 (Ô), 20 (Ê) та 7 (Z). Відповідно, у написі зафіксований 6527 рік від створення світу, тобто 1019 рік від Різдва Христового.

Дата складається з літер ½ÔÊ, цифрове значення яких — 6000 (½), 500 (Ô) та 20 (Ê). Четверта літера, що позначала одиниці, була знищена вибоєм. Тому верхньою хронологічною межею появи графіті може бути 6529 рік від створення світу, тобто 1021 рік від Різдва Христового.

Дата складається з трьох літер ½ÔË, цифрове значення яких — 6000 (½), 500 (Ô) та 30 (Ë). Відповідно, у написі зафіксований 6530 рік від створення світу, тобто 1022 рік від Різдва Христового. У тексті мова йде про Кіріопасху (коли дати Пасхи та Благовіщення збігаються), яка дійсно сталася 1022 року.

Дата

Текст: ЛІЯ ГУГУЧІЯ

Секрети Софії

Дата

Текст: ЛІЯ ГУГУЧІЯ

Секрети Софії

Дата складається з трьох літер ½ÔË, з’єднаних сполучником и, на що вказує відсутність титла над нею; цифрове значення літер — 6000 (½), 500 (Ô) та 30 (Ë). Відповідно, у написі зафіксований 6530 рік від створення світу, тобто 1022 рік від Різдва Христового.

Дата складається з чотирьох літер ½ÔË½, цифрове значення яких — 6000 (½), 500 (Ô), 30 (Ë) та 6 (½). Кожна цифра має закінчення — є (шеститисячне, п’ятисоте, тридцяте, шосте). Відповідно, у написі вказаний 6536 рік від створення світу, тобто 1028 рік від Різдва Христового.

У цих графіті дата складається з чотирьох літер ЅФМА, цифрове значення яких — 6000 (½), 500 (Ô), 40 (Ì) та 1 (À). Відповідно, у трьох написах зафіксований 6541 рік від створення світу, тобто 1033 рік від Різдва Христового.

Дата складається з чотирьох літер ½ÔÌÄ, цифрове значення яких — 6000 (½), 500 (Ô), 40 (Ì) та 4 (Ä). Відповідно, у написі вказаний 6544 рік від створення світу, тобто 1036 рік від Різдва Христового.

Дата складається з чотирьох літер ½ÔÌZ, цифрове значення яких — 6000 (½), 500 (Ô), 40 (Ì) та 7 (Z). Відповідно, у написі вказаний 6547 рік від створення світу, тобто 1039 рік від Різдва Христового.

Тобто святиня була закладена і майже закінчена хрестителем Русі князем Володимиром у 1011 – 1015 роках, а завершена його сином Ярославом до травня 1018 року. Звичайно, це не єдиний доказ — датування підтверджується і результатами лабораторних аналізів складу фрескового тиньку і полив’яних плит підлоги Десятинної церкви й Софії Київської. Досліждення показали, що плити обох храмів повністю ідентичні і аналогічний тиньк лежить під мозаїками обох будівель. Тобто від зведення одного храму до будівництва другого пройшло не так багато часу, як намагаються запевнити деякі історики. Також у згадках деяких мандрівників XVI століття зазначено, що собор побудував хреститель Русі князь Володимир. У XVIII столітті 1011 рік як час заснування Софії увійшов до «Опису Київського намісництва». Ця дата визнавалася в Україні до 1797-го — року створення Київської губернії. Після цього офіційно утверджується літописний 1037-й. Однак напис Петра Могили, виконаний у 1634 році в арках центрального купола Софії, який стисло вміщував у собі всю хроніку собору, можна знайти і прочитати на довоєнних негативах і фотографіях, бо, на жаль, його було видалено під час

реставраційних робіт 1953 року. Перша частина тексту містить дату закладин собору: «Изволениіем Божіемъ нача здатися сей Премудрости Божія храмъ въ ëhnто AAI» (1011). Замовляючи напис, митрополит Петро Могила — знаменитий ієрарх та відомий церковний ерудит — мав у своєму розпорядженні архівні матеріали, що зберігалися в Софійському монастирі до кінця XVII століття і були втрачені під час пожежі 1697 року. У всякому разі Петро Могила керувався якимось цілком достовірним фактом (чи фактами), щоби поставити точну дату — 1011 рік — у найбільш відповідальному написі, що містив стислу «біографію» собору. Скільки ще секретів береже «храмъ Премудрости Божія» — покаже час. Та нам є чим пишатися: нашій найвеличнішій та найдавнішій Софії вже 1000 і 1 рік. За матеріалами журналу «Пам’ятки України» №3-4, 2011

Явище

Текст: ОЛЕСЯ НАЙДЮК

ЛЮБОВ МОРОЗОВА

Ґергард Штеблер

Фото: Ensemble Nostri Temporis

ҐЕРГАРД ШТЕБЛЕР: «ЗАДАЧА КОМПОЗИТОРА — ДУМАТИ ПРО ЖИТТЯ» ПРИГОЛОМШЛИВА ЛЕКЦІЯ НІМЕЦЬКОГО КОМПОЗИТОРА І САУНД-ДИЗАЙНЕРА ҐЕРГАРДА ШТЕБЛЕРА, ЯКИЙ ВИКЛАДАВ НА ПЕРШИХ КИЇВСЬКИХ МІЖНАРОДНИХ МАЙСТЕР-КЛАСАХ НОВОЇ МУЗИКИ COURSE У БЕРЕЗНІ ЦЬОГО РОКУ, МАЄ ДЕЩО НЕЗВИЧНУ НАЗВУ: «ПАМ’ЯТАЙ… МИ ЖИВЕМО/ПРОТИЛЕЖНІСТЬ/СМІЛИВІСТЬ… З ВИТОНЧЕНИМ ГОЛОСОМ… (АСПЕКТИ КОМПОЗИЦІЇ)». ОКРІМ П Р О БЛЕМ СУЧАСНОЇ КОМПОЗИЦІЇ ВОНА СТОСУЄТЬСЯ МІСЦЯ МИТЦЯ У СУСПІЛЬСТВІ І, ЗВІСНО, ВИСВІТЛЮЄ ТВОРЧІСТЬ САМОГО ПАНА ШТЕБЛЕРА

ДО ЧОГО ТУТ САПФО? Коли мене попросили дати назву цій лекції, я вирішив узяти фрагмент із творчості давньогрецької поетеси Сапфо. Збереглося не так багато відомостей про цю авторку, і повністю до нас дійшла лише невелика кількість творів. Проте залишилося багато фрагментів її текстів. Мене це завжди надихало, адже над ними попрацював час. І епіграф до моєї лекції — це колаж з цитат із різних віршів:

ти будеш пам’ятати як ми молоді робили ці речі так, багато вишуканих речей ми живемо протилежність сміливість з витонченим голосом Я хочу пояснити на прикладі цих слів ті речі, які перегукуються з роботою над формою майбутнього твору композитора зокрема і митця взагалі. Перша строфа стосується не лише окремої особистості, а й культурної ситуації в цілому. Наші спогади приємні й чудові, але якщо ми будемо чіплятися тільки за них,

ВИ Г РАЄТЕ НА СВОЄМУ ЖИВОТІ, Г РУДЯХ, ПЛЕЧАХ

то будемо відходити у минуле. Проте є речі, важливі для життя, для сьогодення, і мені особливо цікаво працювати якраз над ними. Ми живемо зараз, і осмислення взаємодії з існуючою ситуацією є метою митця. Тепер хочу звернути увагу на другу строфу. Це відповідь на питання, яким саме має бути мистецтво. І у розумінні людини, котра жила дуже давно, це — мовлення, яке має здійснюватися привабливим, вишуканим способом і витонченим голосом. Це звучить дуже просто, проте все одно — складна річ. Я б, можливо, навіть змінив останній рядок на «певний голос», адже спочатку нам треба попрацювати над цим «витонченим голосом».

Явище

Текст: ОЛЕСЯ НАЙДЮК, ЛЮБОВ МОРОЗОВА

ТРЕМОЛО НА ВУСІ СУСІДА Це був вступ, а тепер я хочу презентувати кілька своїх творів. Перший називається AugenTanz — «Танець очей», водночас це — «музика для очей». Цей твір досить складно репетирувати: спочатку треба вивчити його напам’ять, бо неможливо слідкувати за текстом і ви не можете подивитися у дзеркало під час його виконання. Інший твір такого ж типу — MundStuecke (тут обігруються дві назви — «Мундштук» і «П’єса для рота». — Прим. авт.). Подивіться у партитуру: цифри означають тривалість (у секундах), а під зображенням губ ви бачите голосні і приголосні, які слід виконувати. До речі, цей твір допомагає розслабити усі м’язи обличчя, і періодично ви також можете сміятися. (Виконує одночасно AugenTanz і MundStuecke — різноманітні рухи очима і ротом, послідовність яких вибудована за принципами музичної композиції і записана як музична партитура.)

Ґергард Штеблер

фонічного оркестру, де виконується твір Людвіга ван Бетховена, ви можете робити тремоло на вусі сусіда або поліфонію з іншого боку. Ви можете робити це й тоді, коли вуха напівзакриті — тобто є дуже багато можливостей, і я припускаю, що це може бути смішно і весело.

EarPlugs I, фрагмент партитури

AugenTanz, фрагмент партитури

ЇМ ДОВОДИЛОСЯ СПІВАТИ ТАК ВИ СОКО, ЩО ВОНИ ПРОСТО НЕ МОГЛИ ВЗЯТИ ВІДПОВІ ДНУ НОТУ. ЦЕ ДУЖЕ НАДИХАЄ

ГІТАРА ЯК УДАРНИЙ ІНСТРУМЕНТ MundStuecke, фрагмент партитури

Окрім того, у мене є п’єса HandStreich ІІІ («Удар рукою ІІІ»), в якій задіяне усе тіло: ви граєте на своєму животі, грудях, плечах тощо. І є твір для людини, котра рухається (але не для танцюриста) — FootPrints I («Сліди І»): тут просто позначені кроки і записано, як переміщуватися у просторі. Нарешті, ще одна партитура такого роду — EarPlugs І («Затички для вух І») — своєрідний слуховий масаж. Цю композицію ви можете виконувати самі або разом із сусідом на концерті. Наприклад, коли ви присутні на концерті сим-

Але повернімося до серйозної музики. Одного разу мене попрохали написати твір для чотирьох гітар. Мені завжди було важко з цим інструментом, адже він перевантажений традиціями. Я міг би відмовитися, бо почувався ніяково, але, з іншого боку, не хотів втрачати шанс подолати якісь свої установки. І тоді я подумав, що гітари можна використати як ударні інструменти. Водночас я хотів, аби був протягнутий і заглушений звук. Загальним результатом стала дуже витончена гра, тому що гітаристи грали скрипковими смичками, а гітару ставили, як віолончель. Звучання, яке я отримав, звісно, мало нагадує гітари. Додам, що для виконання цього твору, окрім чотирьох професіоналів, я залучив любителів (у Німеччині тисячі людей грають на гітарах) — усього 50 людей, які разом грали одну партію. Цей досвід, мені здається, був для них цікавим.

Явище

Текст: ОЛЕСЯ НАЙДЮК, ЛЮБОВ МОРОЗОВА

Ґергард Штеблер

Ґергард Штеблер одночасно виконує дві п’єси — AugenTanz та MundStuecke

ОЗВУЧИТИ СТІНУ Тепер — про проекти, в яких я виступив саунд-дизайнером. Один з них — інсталяція, яку я робив на одному заводі. Моєю задачею було створення музики для чотирьох різних просторів. Перша кімната була величезним простором. У другій — треба було озвучити стіну, яка переміщається. У третій — музика була тільки на стелі, а в четвертій — у дверях (там були акустичні двері, і ви чули музику тільки тоді, коли крізь них проходили).

Наступна акція була у червні. Звісно, це вандалізм. Вже було набагато складніше грати на клавіатурі, адже йшов дощ і клавіші розбухли. Окрім піаністів були танцюристи і вокалісти, які також оспівували цю катастрофу. Нарешті, у серпні ми планували все це спалити, проте було дуже багато безперервних дощів, до того ж у нас не вистачило грошей на ілюмінацію. Тож ця частина проекту ще очікує свого втілення.

РОЗПАД 113 РОЯЛІВ

ЯПОНСЬКІ СПІВИ

Другий проект. Один художник подзвонив мені і каже: чи не хотіли б ви взяти участь у проекті, де будуть задіяні 113 роялів? Я сказав, що якщо їх буде не менше, аніж 113, то я згоден. А потім подумав: що я буду з ними робити? І вирішив, що ми продемонструємо процес розпаду цих інструментів.

Наступний твір — «День за днем». І тепер ми повертаємося до основної задачі композитора: думати про життя. Мене цікавлять звуки, які мене оточують, і культура. «День за днем» — це своєрідний щоденник, у якому я описував, як у той час був на півдні Японії.

Розпочали у травні. Першим був великий концерт — і сотня роялів під відкритим небом, на яких ще можна було щось грати. На одному з них також сидів віолончеліст і грав на його струнах, як на віолончелі.

М И П Л АН У ВА Л И В С Е Ц Е С П АЛИТИ, П РОТЕ БУЛ О Д УЖЕ БА ГАТО БЕЗ П ЕР ЕР В Н И Х Д О Щ І В, Д О ТО ГО Ж У Н АС Н Е В И СТАЧИЛО Г РО Ш ЕЙ Н А І Л Ю МІ Н А ЦІЮ Ґергард Штеблер. Проект «113 роялів». 2000 — 2003

Явище

Текст: ОЛЕСЯ НАЙДЮК, ЛЮБОВ МОРОЗОВА

У мене була можливість чути багато народної музики, яка ще жива. Це був дуже цікавий досвід, тому що місцева японська музика виявилася дуже схожою на народну німецьку — там так само дуже прості структури мажору і мінору. Але співаки співають дуже високо, і не лише жінки (у мене виникло таке враження, що жінки ніби підстьобують чоловіків). Іноді їм доводилося співати так високо, що вони просто не могли взяти відповідну ноту. Це дуже надихає. Це дає уявлення, яким різним може бути зв’язок між статями.

В ОЧІКУВАННІ ВАРВАРІВ Це було одне із вражень, яке на мене вплинуло. Інше — вірш Константиноса Кавафіса «Ітака». Його ідея така: не чекайте, доки настане Ітака. Адже ви будете йти, йти, шукати, шукати, дійдете до омріяної Ітаки, але до того часу ви вже станете старим. Використовуйте свій шлях до цього місця, адже він і є — життя. Тому займайтеся сексом, вживайте наркотики, робіть усе, що можете знайти, і не забувайте, що коли ви дістанетесь Ітаки, вам все може набриднути.

Ґергард Штеблер

хеві-метал. Музика стає дедалі суворішою, звук — схожим на роботу кулемета. Ви розумієте, яку саме характеристику я хотів дати цій людині, правда?

ПЕРЕВТІЛЕННЯ ОГИДНОГО БУДИНКУ Наостанок я хотів би розповісти ще про один проект, який, може, розширить ваші уявлення про можливості композитора. Мені запропонували створити один проект у великому й огидному багатоквартирному будинку, де проживало 32 родини і котрий знаходився у дуже бідному районі німецького міста Трієр. Дім і був сценою. Я мав зробити там годинний проект, використовуючи сучасну музику, мою музику і музичні джерела міста. Я почав шукати виконавців. У цьому місті були ансамбль сучасної музики, який грав переважно фрі-джаз, багато хорів, великий духовий оркестр і рок-група, яка співала на місцевому діалекті. Я зустрівся з усіма і сказав: єдиною умовою для участі у проекті є виконання сучасної музики.

ЛЮДИ, ЯКІ РАНІШЕ ВЗАГАЛІ БУЛИ ДАЛЕ КИ МИ ВІД МУЗИ КИ , ПОЧАЛИ ПИТАТИ МЕНЕ: «А ЩО ДАЛІ? ЯК МИ БУДЕ МО ПРОДОВЖУВАТИ ?»

Ґергард Штеблер. Проект KlangWand («Звукова стіна»). 2008

У Кавафіса є ще один твір, який мене вражає, — «В очікуванні варварів». У ньому описується суспільство, яке чекає на прихід варварів. У страху від цього приходу вони змінюють усі закони, звичаї, щоби приготуватися, щоби тоді, коли варвари прийдуть, це суспільство стало іншим. І вони повністю зайняті підготовкою, хоча це лише ідея в їхніх головах. Врешті-решт варвари не приходять. І тепер ці люди не знають, що їм робити, у них нема мети. Я би міг сказати, що це — про наше суспільство, але не буду.

Ми почали: я розмістив ансамблі сучасної музики на балконах будинку, ударників — на даху, а також запросив його мешканців брати участь у цьому перформансі. Люди грали на телевізорах, радіо, пилососах і кухонному приладді. Публіка розташовувалася на подвір’ї, і з усіх боків її оточували ансамблі, завдяки чому можна було створити звуковий об’єм. Проектуючи на будинок спеціальне освітлення, можна було постійно змінювати його зовнішній вигляд — і будівля вже не ввижалася такою огидною.

ХЕВІ-МЕТАЛ НА ВІДРАХ Ще один твір, який може вас зацікавити, заснований на бразильському вірші. Це історія про сільгоспробітника і землевласника. Описуються обличчя цих людей: робітник говорить, що у володаря землі дуже гарне обличчя, а його обличчя згоріло на сонці. Також він говорить про запах, який іде від цього чоловіка, тому я вирішив включити запах як один з параметрів твору.

Цей процес був довгим — ми працювали разом десь півроку. За цей час я роздав деякі компакт-диски мешканцям будинку. Вони дійсно слухали цю музику і задавали мені питання про твори. Ці люди, які раніше взагалі були далекими від музики, не ходили в музеї і тим більше не слухали сучасної музики, коли все закінчилося, почали питати мене: «А що далі? Як ми будемо продовжувати?»

Для виконання цієї п’єси спочатку треба розмістити мішки зі сміттям по аудиторії. Вони мають бути відкритими. Коли ж у музиці звучить характеристика багатія, мішки зав’язуються і прискають дуже приємним дезодорантом — якимось жасминовим ароматизатором. Музика в цей час стає все більш суворою, наприклад, музиканти грають на металевих відрах, заповнених мармуровими кульками. Звучать дуже сильні звуки, схожі на

Це був проект місцевого культурного центру, і дуже добре, що вони зберегли і підтримують усі контакти, що є прагненням долучатися до нових сфер мистецтва. І одна з головних задач культурних установ — розвивати це. Ви так само усюди маєте змінювати оточення. Нам необхідно доносити наші ідеї до установ, тому що самі чиновники не знають, щ`о робити.

Музика

Текст: ОЛЕСЯ НАЙДЮК

Тиха сенсація

Фото: PR-служба Млади

Музика

Текст: ОЛЕСЯ НАЙДЮК

Тиха сенсація

ТИХА СЕНСАЦІЯ А ЛЬ Б О М М ЛА Д И « О Й В ЕС НА , В ЕС НА … » ПО ТРА ПИ В У РО ТА ЦІЮ Н А РАДІО В КАНАДІ, США, ВЕЛИКОБРИТАНІЇ, БЕЛЬГІЇ, ГОЛЛАНДІЇ, ФРАНЦІЇ, ЯПОНІЇ ТА ІНШИХ КРАЇНАХ І БУВ ВІДЗНАЧЕНИЙ КРИТИКАМИ ЯК ПЕРШИЙ СЕРЙОЗНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ПРОЕКТ У ЖАНРІ ПОПУЛЯРНОЇ МУЗИКИ

ОРИГ ІНАЛЬНИЙ СИНТЕ З ТРЬОХ САМОДОСТАТНІХ ІНТОНАЦІЙНИХ ПРАКТИК: АВТОРСЬКОЇ ПІСНІ, ДЖАЗУ Й АВТЕ НТИЧНОГО УКРАЇНСЬКОГО ПІСЕ ННОГО ФОЛЬКЛОРУ

Я не прихильник будь-яких форм «осучаснення-пожвавлення» чогось автентичного в музиці (чи то класика, чи фольклор), але коли це зроблено професійно і зі смаком — чому б ні? Просто дуже рідко приємно дивує і захоплює химерна, дивовижна здатність людей майстерно й органічно поєднувати, здавалося б, непоєднуване.

учасницею студентських джазових ансамблів, виступала на фестивалі «Джазовий осінній марафон», відвідувала майстер-класи англійської джазової діви Норми Уінстон), — специфічне відчуття ансамблю, особлива вокальна свобода і пластика, звуковий баланс між голосом та музичним інструментом. Від фольклору — не тільки репертуар, а також щось архаїчне в інтонуванні: легка, плавна мелізматика, вільне трактування метричності.

На тлі численних відомих і невідомих синтетичних проектів української естради співачка Млада (справжнє ім’я — Марина Юрасова) виділяється насамперед якісно зробленими композиціями, грамотними аранжуваннями. Що являє собою цей проект чи то пак вже явище української поп-музики? Властиво оригінальний синтез трьох самодостатніх інтонаційних практик, що хоча й різною мірою, але знаходяться поза мейнстрімом сучасної популярної музики: авторської пісні, джазу й автентичного українського пісенного фольклору.

Загалом ідея синтезу українського фольклору з різними музичними течіями, зокрема джазом, виникла у творчому союзі Марини Юрасової, барабанщика і продюсера співачки Сергія Табунщика та композитора Павла Шепети. Це й стало візитівкою іміджу співачки, її родзинкою. Не випадково першу студійну роботу, сольний альбом Млади «Ой весна, весна…», відомий радіоведучий і джазовий критик Олексій Коган справедливо назвав тихою музичною сенсацією 2005 року.

Звичайно, поєдналися вони не у «чистому» вигляді. Так, зв’язок з авторською піснею (з цього жанру співачка, можна сказати, починала свою сценічну кар’єру: у кінці 90-х стала дипломанткою «Червоної рути») тут проявляється навіть тоді, коли мова не йде про авторську музику — характерна сама манера камерного «тихого», сказати б, інтимного співу, розрахованого на безпосередній діалог, довіру слухача. Від джазу, крім гармоній і ритмів (Млада навчалася на естрадному факультеті музичного училища імені Глієра, була

Сама Млада називає стиль, у якому працює, еthno fantasy music — фантазії на теми українських народних пісень. Сьогодні її команда — це Павло Литвиненко (рояль), Володимир Лихошва (гітара), Олександр Огневець (клавішні), Віталій Савенко (бас) та Сергій Табунщик (ударні, бек-вокал). До речі, щосуботи увечері музиканти дають концерт у київському клубі «Культ Ра». А один з найближчих масштабних виступів Млади відбудеться 18 травня на фестивалі «Музичні діалоги – 2012» у Луцьку.

Класична музика

Текст: ОЛЕСЯ НАЙДЮК

Секрет у відсутності секрету

СЕКРЕТ У ВІДСУТНОСТІ СЕКРЕТУ ТА К І ІС ТО РІЇ НА ДА Ю ТЬ ЯК О Г О СЬ ТОТАЛ ЬН ОГО ДРА М А ТИ З М У , ПА РА ДО К С А ЛЬ Н ОСТІ І С ЕНТИ М ЕНТА ЛЬ НО С ТІ ТО М У, ЩО Н АЗИВАЄМО У К РА Ї НС Ь К О Ю К У ЛЬ ТУ РО Ю . М ОЖЕ , ТОМУ ТАК ЛЮ Б И М О Ї Х ПЕРЕПО В ІДА ТИ . О Д Н А З ТАКИХ ІС ТО РІЙ — ПРО А НА ТО ЛІЯ К О Ч Е Р ГУ, УН ІКАЛ ЬН ОГО Б А С А , Ч И Є ІМ ’Я М О ЖЕМ О С М ІЛИВО П ИСАТИ П ОР ЯД З НА Й В И ДА ТНІШ И М И О ПЕРНИ МИ СП ІВАКАМИ СВІТУ

розмаїтим репертуаром — від опер Россіні і Моцарта до «вокальних» симфоній Малера, — смак якого Кочерга відчув значно пізніше, вже коли співпрацював із найбільшими зарубіжними театрами у Відні, Парижі, Брюсселі, Барселоні, Дрездені, Берліні, Мюнхені, Венеції, Римі, Нью-Йорку… Звичайно, й виходити на сцену там довелося не двічі на місяць, як у рідному київському театрі, а ледь не щодня.

МОРЕ СЛІЗ І МОРЕ КВІТІВ

С П І ВА ЮТ Ь С ОТН І , А ЗАХО П ЛЮ ЮТЬ — ОД И Н И Ц І

ВІД ТРАКТОРА ДО НАЙБІЛЬШИХ ЄВРОПЕЙСЬКИХ СЦЕН Анатолій Кочерга родом з Вінниччини. Його земляки досі переповідають, наче історію Попелюшки, сюжет про те, як він пройшов шлях від тракториста до оперної зірки. Студент-третьокурсник Київської консерваторії Кочерга вже був солістом Київської опери, де пропрацював у штаті близько 20 років — допоки одного разу, повернувшись із зарубіжних гастролей, не дізнався, що він вже не штатний працівник театру… Кочерга став наймолодшим в історії УРСР народним артистом (тоді — у 80-х — «народного» ще не роздавали як політагітки). Але репертуар Кочерги в Київській опері був небагатий, бо, згідно з «нормами», народний артист міг співати не більше двох спектаклів на місяць. Серед його партій — Досифей («Хованщина» Мусоргського), Мефістофель («Фауст» Гуно), Галицький («Князь Ігор» Бородіна), Ґрємін («Євгеній Онєгін» Чайковського), Сильвестр («Ярослав Мудрий» Майбороди), старий каторжанин («Катерина Ізмайлова» Шостаковича). Це не до порівняння з тим

Свій перший контракт співак підписав з Віденською оперою, куди його запросив видатний диригент Клаудіо Аббадо, з яким потім на замовлення «Deutsche Grammophone» Кочерга записав на CD «Бориса Годунова» Мусоргського — це був другий запис опери, здійснений цією фірмою (перший — з Шаляпіним). По приїзді Анатолія Кочерги до Відня стався казус. Тоді в Австрії Анатолій врешті зустрівся із вже постарілим Гербертом фон Караяном, і той з докором ображеного почав раптом звинувачувати «зарозумілого» молодого артиста в нешанобливості, мовляв, Кочерга не відповів на жоден з численних листів-запрошень, які він, Караян, посилав йому в Україну. Знав би Кочерга, через скільки рук та кабінетів ті листи пройшли «по дорозі» до Києва, не дивувався б, чому до нього вони так і не дійшли.

Є ДИСЦИПЛІНОВАНІСТЬ, ПЕ ВНА ДУШЕ ВНА СТРО ГІСТЬ, І, ХОЧ БИ ЯК БАНАЛЬНО ЦЕ НЕ ЗВУЧАЛО, — ЛЮБОВ ДО МУЗИКИ Згодом у Мехіко, куди Анатолій Кочерга приїхав співати «Бориса Годунова», трапилася ще одна історія, з кримінальним присмаком. На одній з вуличок на нього напали грабіжники, як виявилось, озброєні, і… прострелили йому праву ногу. Втім, пафос історії не в цьому. Вже за кілька днів після тяжкої операції (лікарі запевняли, що хворий ніколи не зможе ходити) Кочерга залишив госпіталь, направився до місцевого оперного театру співати «Бориса» (спектакль спеціально дали в концертному варіанті) і з’явився на сцені в інвалідному візку. «Це було як на цвинтарі, — згадує Кочерга. — Море сліз і море квітів».

Класична музика

Текст: ОЛЕСЯ НАЙДЮК

Секрет у відсутності секрету

ЙО ГО З ЕМЛ Я К И Д О СІ ПЕ РЕ ПОВІДАЮТЬ, Н АЧ Е І СТО Р І Ю П О П ЕЛ ЮШКИ, СЮЖЕ Т П Р О ТЕ, Я К В І Н П Р ОЙ Ш ОВ ШЛЯХ ВІД Т РА КТО Р И СТА Д О О П ЕР НОЇ ЗІРКИ

ЗВІДКИ ТЕХНІКА? У Києві Анатолій Кочерга востаннє виступав у грудні минулого року — концерт відбувся в Національній філармонії України під егідою фестивалю «Сходи до Неба». До цього він не співав на «головній музичній сцені столиці» майже 20 років. Коли цей факт озвучили на прес-конференції, а потім з’явилися публікації в інтернеті з таким заголовком, стало якось ніяково. Тоді ж за ініціативи фестивалю також відбувся в київській консерваторії майстер-клас Кочерги для студентів-вокалістів, до речі, перший в його житті. Метр давав поради, здавалося б, прозорі й зрозумілі: говорив про осмисленість того, про що співаєш, про те, що не можна співати «Онегин, я скрывать не стану, безумно я люблю Татьяну» з кам’яним лицем, що оперний спів — це не

«чисто інтонувати і правильно брати дихання», а, насамперед, уявляти, мислити і «жити» в музиці образами. Це і є техніка. Тільки, чомусь, співають сотні, а захоплюють — одиниці. І Кочерга не лукавив, коли на моє якось задане наївне запитання «в чому секрет Кочерги?» відповів, що секрету немає. Є дисциплінованість, певна душевна строгість, і, хоч би як банально це не звучало, — любов до музики. Послухайте при нагоді сюїту на вірші Мікеланджело (Шостаковича), або каватину Алєко (Рахманінова) у виконанні Кочерги. І переконайтеся. До речі, у червні Анатолій Кочерга буде в Києві — він виступить на фестивалі «Дні високої класики з Романом Кофманом» з Чотирнадцятою симфонією Шостаковича.

Історія

Текст: ОЛЕНА ЧЕРНЕНКО

Один день із життя Тараса Шевченка в Києві

ОДИН ДЕНЬ ІЗ ЖИТТЯ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА В КИЄВІ (спроба реконструкції)

Р Е В О ЛЮЦ І О Н ЕР, Б О РЕЦ Ь , ПРО РО К — ЯК І ТІЛЬ К И ЯРЛИ К И НЕ НА В ІШ У В А Л И Н А ШЕВЧЕНКА. ЯКИМ ЖЕ БУВ РЕАЛЬНИЙ, ЖИВИЙ ТАРАС? НА ЦЕ ЗАПИТАННЯ ДАЮТЬ ВІДПОВІДЬ СПОГАДИ ТРЬОХ ДРУЗІВ ПОЕТА — ВІКТОРА АСКОЧЕНСЬКОГО, ОЛЕКСАНДРА АФАНАСЬЄВА-ЧУЖБИНСЬКОГО І ЮЛІАНА БЕЛІНА-КЕНДЖИЦЬКОГО

РАНОК

Фото: Ксенія Сладкевич

«Зайшов якось до Шевченка в його квартиру на Козиному болоті, — згадував письменник Віктор Аскоченський: «Спека була нестерпна. Тарас лежав на дивані в самій сорочці. На великому, нічим не накритому столі валялися найрізноманітніші речі: книги, папір, тютюн, подерті рукавички, витерта краватка, хусточки — чого тільки там не було! Поміж цим мотлохом були розкидані мідні й срібні гроші і навіть, на моє здивування, півімперіал. У цей час підійшов до вікна сліпий, засмаглий жебрак з поводирем. Я підвівся і взяв якусь мідну монету, щоб подати. І в ту ж мить Шевченко встав із дивана, взяв півімперіал і подав його жебракові. Сліпий, помацавши монету і запитавши щось у свого поводиря, простягнув руку у вікно з одержаним півімперіалом:

Робота з інсталяції «Шевченки» групи Recycle (Росія) для Visual Art Program (VAP) на ГогольFest-2010

— Спасибі вам, пане, але я такої не візьму, нехай їй всячина! У старців таких грошей не буває. Візміть її собі, а мені дайте шматок хліба, чи що. Тарас дав йому півкарбованця; жебрак, відійшов від вікна, бурмочучи молитви і різні добрі побажання. — От, бачите! — сказав Тарас. — Що то значить бідака! І грошей боїться великих, бо то панам тільки можна мати їх. Жарко, паничу! — закінчив він».

ДЕНЬ «Тарас пішов малювати руїни Золотих воріт, — згадував письменник, етнограф, Олександр Афанасьєв-Чужбинський, — сказав, що повернеться ввечері. Я одержав записку, якою нас запрошували на чай, і хотів сповістити його. Підходжу до Золотих воріт і що ж бачу? Шевченко розстелив свою квітчасту хустку, на неї посадив трирічну дівчинку і із клаптиків паперу майструє їй якусь іграшку. Він розповів мені свою пригоду. Годині о п’ятій за валом почувся дитячий плач, на який він спочатку не звернув жодної уваги. Та плач не стихав... Шевченко не витримав, пішов гребенем валу... У рову сиділа дитина і жалібно плакала. Він спустився і взяв дитину. Заспокоївши її, Тарас поніс свою знахідку до Золотих воріт. Йому якось удалося забавити її, але дівчинка лепетала «мама» і «няня» й більше ні слова. Я прийшов і відразу ж пішов у сусідні будинки. Там ніде не знали дівчинки. Ми вирішили йти додому і сповістити поліції. Я взяв портфель, Тарас — дитину, і таким чином дійшли ми до Софійського собору. Молода перелякана жінка, вибігла із завулка і, побачивши нас, кинулася назустріч. — Мати! — сказав Шевченко і, не кажучи їй ні слова, подав дитину. Виявилося, що нянька понесла дівчинку гуляти, але, очевидно, зустріла ко-

гось знайомого, добряче випила і завалилася в рову спати, а дитина загубилася... Йдучи надвечір додому, Тарас жартував, як би то він виховував дочку, коли б дівчинку не розшукали батьки».

ВЕЧІР «Сиджу біля вікна і п’ю чай, — писав у спогадах поет Юліан Беліна-Кенджицький, — коли чую замашний спів дуже гарним і чистим голосом: — Гей, там на горі та й женці жнуть. Співи повторювались часто, іноді — на два голоси, але співаків я не бачив ніколи. Співаки йшли стежкою, що вела од Софійського собору на Козине болото до Хрещатика. Ті співи розколихали мою душу, і я затяг і собі: — Ой у лузі криниченька, орли воду п’ють. А вже ж мою миленькую до шлюбу ведуть... Може, через півгодини згодом стоїть хтось перед ґанком нашого дворика — мужчина середнього росту, досить кремезний, з лиця дуже звичайний, сказати б, навіть негарний, бо вуста мав вузькі і затиснені, а ніс, як у нас кажуть, кирпатий. Зате очі мав незвичайні — великі, чорні, бистрі, блискучі, повні жвавості. Сяяло з них розумом. На голові мав бриль, а з-під бриля спадали в безладді густі пасма чорного волосся. Я сидів сам на ґанку, коли той незнайомий глянув мені в очі: — Брат чи ворог? — спитав. — Брат, — кажу. Ми подали один одному руки. Незнайомий вимовив прізвище: — Шевченко. — Тарас Шевченко, автор «Кобзаря»? — Він сам і є, — відповів добродушно. І знайомство зав’язалось. Я почастував його чаєм. Ми пили й розмовляли до півночі».

Рубрика

Текст: МАРІЯ ДРАГІНА

Завтра буде тиша

ЗАВТРА БУДЕ ТИША Архітектура — літопис світу. Вона говорить, коли мовчать пісні й легенди Микола Гоголь

П І СЛЯ ТРИВАЛОГО МОВЧАННЯ І СУ МН І В Н О ГО ПІДКОРЕ ННЯ ВАТАЖКОМ ОБРАЛИ Н А Й П О ВАЖНІШОГО І НАЙСТАРШОГО — МІСТО

Запахи і звуки київських вечорів змішують між собою картинки дитинства, вечірній спочинок, гомін утомлених вулиць, шум дерев, таємниці стародавньої землі, звідки, пишуть, «пішла земля Руська». Хто жив тут з народження, з раннього дитинства, не одне десятиліття, — зрозуміє, про що йде мова. Ніде нема такого яскраво-виразного аромату вечора — ні у Відні, ні у Сан-Франциско, ні у Стамбулі. Нема такої мелодики. Коли будинки говорять з тобою про минуле, дерева промовляють імена, дороги перетворюются на струни роялю, що звучить. Ті, кому довелося виїжджати надовго, здивовано засмучуються через бляклість міста — у пам’яті воно було яскравим, графічним, соковитим. Дивуються різниці між барвистим спогадом і потоками дощу на облізлих фасадах столітнього ампіру. Та головне — увечері, коли не шукаєш кольорових картинок, більше вже не чути тієї гармонії звуків. Будинки зрідка підсвічуються. «Риб’ячий жир» ліхтарів через два освітлює доріжки. Лише прожектори будівельних майданчиків, фари, світлофори та незмінні запахи. Шкода, що неможливо передати їх жодним текстом і зображенням. Не розповісти майбутньому, чому старіюче, подекуди розвалене, спотворене місто є найулюбленішим та привабливим. Де зберігатися спогадам, якщо на місці дореволюційних будинків ростуть бетонні свічки, і навіть мощений Андріївський змінює свій напрямок, гублячи свої затишні будиночки, наче молочні зуби? Якщо б заради нового, свіжого, якщо б заради майбутнього... І ось вже у мешканців міста з’явився лідер. Старий, який сіріє з кожним днем. Ті, кого не було хоча би півроку і хто придивився уважно, стримуються, щоб не відвернутися ривком, так він по-

тьмянів. Посивів. Осунувся. Після тривалого мовчання і сумнівного підкорення ватажком обрали найповажнішого і найстаршого — обрали місто. З ним трапилась біда. І, як це часто буває, вона змогла об’єднати, нарешті. Тепер Київ збирає усіх незацікавлених у бездумному будівництві та руйнуванні. Збирає наївних, мрійників з відкритими обличчями. Цим людям, мені, потрібні улюблені маршрути, яких зовсім небагато. Щоби розповідати дітям, гостям з інших міст, одне одному — про таємниці доріг, про звершення, завдяки яким ми можемо відчувати та милуватися: фізично відчувати себе в центрі історії та чиєїсь геніальності, бачити умовність часу та реальність існуючої століттями влади міста — його мешканців. Киянин Віктор Некрасов писав, що «нащадки впізнають наш день за справами наших рук». От тільки мені видається, день цей їм не дуже сподобається. Можливо, тут є розгадка: хтось робить усе, щоб не сподобався, щоб хотілось дивитися лише у майбутнє, а про нас — назавжди забути, як про неприємний епізод; аби ті нащадки, зрідка згадуючи, були щасливі думкою, що усе вже в минулому… Проте як вони зможуть думати про майбутнє, якщо не думаємо ми? Чи настане це майбутнє? Кому потрібно, щоб архітектура мовчала, щоб у літописі не було незручних записів, щоб завтра була тиша? І тут хочеться впевнено заявити: поки є моє місто, його жителі та шанс поділитися любов’ю до нього, всупереч обставинам, про кожне виправлення в історії стане відомо кожному. Так буде, доки існують запахи вечірнього Києва, які ні з чим не сплутати.

Подія

Євро-2012: 12 культурних причин відвідати Україну

ЄВРО–2012: КИ Ї В: ВОЛОДИМИРСЬКИЙ СОБОР

PINCHUKARTCENTRE

БАТЬКІВЩИНА-МАТИ

Головний храм Української Православної Церкви, зведений у 1862–1882 роках. Собор побудовано у російському псевдовізантійському стилі, художню цінність мають внутрішні настінні розписи, до виконання яких, серед інших, долучились видатні художники того часу Васнецов і Врубель. Васнецову належить головна роль у створенні храмового розпису: він виконав 15 композицій і 30 окремих фігур, а також центральну композицію у вівтарі храму — Богоматір з немовлям.

Один з головних центрів актуального мистецтва Східної Європи. Розташований у старовинному Бесарабському кварталі Києва. Проект центру та його внутрішній дизайн розробив французький архітектор Філіп Кіамбаретта. Загальна площа арт-центру становить понад 3000 квадратних метрів. За час свого існування PinchukArtCentre реалізував проекти за участю провідних художників сьогодення: Деміена Хьорста, Джефа Кунса, Такаші Муракамі, Ентоні Гормлі, Сергія Браткова, Олега Кулика, Маріко Морі, Олафура Еліассона та інших.

Монументальна київська скульптура на території Національного музею історії Великої Вітчизняної війни. Була відкрита 1981 року. Спочатку пам’ятник замислювався як символ Перемоги, але майже одразу увійшов до широкого вжитку під ім’ям Батьківщина-мати. Висота монументу — 102 метри. Схожа на статую Христа-Спасителя у Ріо-де-Жанейро, споруда є ледве не останнім грандіозним пам’ятником радянської епохи.

ФОНД «ІЗОЛЯЦІЯ. ПЛАТФОРМА КУЛЬТУРНИХ ІНІЦІАТИВ»

ДОНЕЦЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ХУДОЖНІЙ МУЗЕЙ

Д О Н ЕЦ Ь К : ДОНЕЦЬКИЙ АКАДЕМІЧНИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕАТР ОПЕРИ ТА БАЛЕТУ ІМЕНІ АНАТОЛІЯ СОЛОВ’ЯНЕНКА Один з ключових українських театрів, славний своєю балетною школою. Був заснований у Луганську на базі пересувного оперного театру. До Євро-2012 театр готує балетний спектакль про футбол, героями якого стануть футболісти клубу «Шахтар».

Перший потужний центр сучасного мистецтва у Східній Україні. У цехах колишнього заводу-гіганта, відомого на весь колишній Радянський Союз, уже провів виставку всесвітньо відомий художник Цай Гоцян. Її назва — «Цай Гоцян — 1040 метрів під землею» виникла в автора після відвідин донецької шахти, коли він спустився під землю на 1040 метрів.

Один з найбільших музеїв художнього спрямування в Україні. Його колекція нараховує біля 14 тисяч творів живопису, скульптури, графіки та декоративно-ужиткового мистецтва українських і зарубіжних майстрів XVI – XX століть, а також твори античності. В музеї представлені роботи Давида Бурлюка, Тетяни Яблонської, Роберта Фалька, Марчелло Бачареллі, Якопо Амігоні, Валентина Сєрова, Івана Айвазовського, Олексія Саврасова, Івана Шишкіна, Віктора Васнецова та інших.

Подія

Євро-2012: 12 культурних причин відвідати Україну

12 КУЛЬТУРНИХ ПРИЧИН ВІДВІДАТИ УКРАЇНУ ХА Р К І В: ПЛОЩА НЕЗАЛЕЖНОСТІ

«ЄРМІЛОВЦЕНТР»

ХАРКІВСЬКА МУНІЦИПАЛЬНА ГАЛЕРЕЯ

1917 року колишнє купецьке місто Харків стало новою столицею радянської України. Відомий американський фотограф Джеймс Еббе, котрий у 30-х мандрував Україною, побачивши харківську площу, сказав, що навіть переконаний скептик має зняти капелюха перед більшовиками за ансамбль центральної площі міста. За легендою, на цю площу, яка є шостою за величиною в Європі, під час Другої світової приземлявся Гітлер.

Перший у Харкові майданчик для демонстрації творів сучасного мистецтва «ЄрміловЦентр» головним своїм завданням визначає вирішення проблеми дефіциту виставкових площ для актуальних художників. Розміри «ЄрміловЦентру» — два величезних поверхи — значно перевищують маcштаби будь-якого іншого харківського мистецького простору, тому саме тут планують представляти знакові світові проекти у сфері образотворчого мистецтва. Центр названий на честь українського авангардиста, дизайнера і учасника художніх течій початку ХХ століття (кубізму та конструктивізму) — Василя Єрмілова.

Харківська Муніципальна галерея вже протягом п’ятнадцяти років є центром культурно-мистецького життя міста і тим арт-майданчиком, який виростив ціле покоління митців, відомих далеко за межами України (Борис Михайлов, Сергій Братков та інші). Під час Євро-2012 у стінах галереї будуть експонуватися спецпроекти на тему футбольного фанатизму.

ДВОРИ

КАВ’ЯРНІ

АРТ-ЛОКАЦІЇ

Знайомство із середньовічним Львовом починається із затишних двориків. Безумовно, блукати містом варто в компанії львів’ян, адже мало не кожен будинок у славетній частині міста має власну історію чи легенду та пов’язаний з видатними людьми. У Львові народились та жили Іван Федоров, Францішек Моцарт, Соломія Крушельницька, Леопольд фон Захер-Мазох, Пол Муні, Станіслав Лем, Роман Віктюк, Володимир Івасюк та багато інших непересічних особистостей.

Львів — місто кави, яка з’явилась тут у 1683 році. Коли українець з-під Львова Юрій Кульчицький відкрив першу кав’ярню у Відні, у Львові кавою ще й не пахло. Однак «присадивши» на каву віденців, він спричинив кавоманію й у Місті Лева. Тут і досі варять каву на піску, й куштувати її варто у маленьких кав’ярнях на кшталт «Під синьою пляшкою», яка схожа на львівські кав’ярні часів Австро-Угорської імперії.

З мистецьких закладів Львова перш за все варто побувати у культурно-мистецькому центрі «Дзиґа» та в Музеї Ідей, заснованому 1992 року в пивницях бернардинського монастиря відомим львівським склярем Олесем Дзиндрою. В обох центрах завжди можна подивитися на сучасне мистецтво і послухати концерт, а в «Дзизі» — обов’язково випити кави чи спробувати традиційні галицькі страви за давніми рецептами.

Л Ь ВІ В:

Спецпроект