__MAIN_TEXT__

Page 1

№4

2014

Павлу Муравському виповнюється 100!

Ви тримаєте в руках ювілейний номер нашого журналу, заснованого іще 1923

«Прем’єри сезону» із Майданом Невідома поезія Максима Рильського

400 ДІ ДІ БРІДЖУОТЕР


4’2014 | МУЗИКА

1


42

Автографи Ді Ді Бріджуотер Сергій Лазо

Дослідник музики Анастасія Бачук

20

16

Феномен одного життя 100-ліття Павла Муравського Ольга Бенч

ЗМІСТ УКРАЇНСЬКИЙ ФОРМАТ

МАЙСТЕР-КЛАС

4

Солов’їна домівка. Ч. I: Український народний хор. Віра Горбатюк, Алла Вишнева

28

12

Українська рок-легенда. Аліна Онопа

МЕТРИ 16

Феномен одного життя 100-ліття Павла Муравського. Ольга Бенч

МОЛОДІЖНИЙ ФОРУМ 20

Дослідник музики. Анастасія Бачук

УКРАЇНЦІ ЗА КОРДОНОМ 24

Незабутий славний Рейнарович. Надія Труш 2

МУЗИКА | 4’2014

Сергій Зажитько: «Для мене сміх – річ досить серйозна». Анна Луніна

АЛЬМА-МАТЕР 34

Фундатор контрабасової школи України. Віра Сумарокова

ФЕСТИ 38

«Прем’єри сезону» з Майданом. Ольга Кушнірук

42

Автографи Ді Ді Бріджуотер. Сергій Лазо

НОТНИЙ СТАН 48

Пречиста Богородице. Вікторія Польова

http://music.uaculture.com


КАМЕРТОН 50

Натхненні зустрічі. Тетяна Чернета

53

«За вибором друзів настає вибір суспільства». Наталія Семененко

НЕВІДОМЕ ПРО ВІДОМИХ 56

Нехай звучать його ім’я та музика. Олена Младвієвська

МУЗИЧНІ МОСТИ 60

Естонія: про музичну культуру сьогодення й ментальну сутність нації. Анна Луніна

АВТОГРАФИ 66

Максим Рильський і брати Ревуцькі. Євген Ревуцький

КЛІПИ 70

Musical memory crossing-6. Стильно: немов чорно-білі клавіші. Наталія Семененко

Шановні друзі! Упевнена, що ви здивувалися, побачивши абсолютно нове «обличчя» журналу. ш Номер, який ви тримаєте в руках, – незвиН ччайний: за валовою нумерацією від дня засснування видання 1923 року – це 400-те (!) ййого число. От ми й вирішили зробити сюрприз вам і собі – розпочати новий етап у житті «Музики». До того ж, окрім сторінки на facebook, віднині ми, нарешті, матимемо й свій сайт – http:/music.uaculture.com, а на обкладинці ви також знайдете наш QR-код. Тож спілкуймося тісніше! У ювілейному виданні зібрано ексклюзивні матеріали. Природно, певна частина їх – так само ювілейного характеру. Найповажніша дата – 100 років патріархові українського хорового мистецтва Павлу Муравському! 100 років виповнилося б і співакові Льву Рейнаровичу, який свого часу був солістом Львівської опери. Букет ювілеїв пов’язаний з однією із музичних адрес Києва – будівлею Національної філармонії. У колі нашої уваги також ювілей легендарного гурту «Океан Ельзи». Величні ювілеї року – 200-ліття від дня народження Тараса Шевченка й 125-річчя Левка Ревуцького. Із першим кореспондуються матеріали, що стосуються цьогорічного фестивалю «Музичні прем’єри сезону» (огляд Ольги Кушнірук та інтерв’ю Наталі Семененко з польським диригентом Романом Реваковичем), а з другим – справжня сенсація: спогади Євгена Львовича Ревуцького, люб’язно надані хранителькою архіву композитора Валентиною Кузик, про стосунки Дмитра й Левка Ревуцьких із Максимом Рильським, та першодрук вірша Рильського, присвяченого Левкові Миколайовичу. Цікавим є інтерв’ю із лауреатом Премії Ревуцького 2014-го, молодим митцем Олексієм Войтенком. Хітом номера стала відома в Україні й за кордоном дитяча капела бандуристів із Чернігова «Натхнення», яка восени відзначатиме 10-річчя. Наш бонус – постер усередині журналу. Дитяча херсонська школа мистецтв № 1 опікується спадщиною усесвітньо знаного композитора Самуїла Майкапара, котрий, як виявилося, є уродженцем цього міста (наша рубрика «Невідоме про відомих»). Викликає захоплення музикант Богуслав Сойка, котрий 65 (!) років викладає гру на контрабасі у Національній музичній академії. Цьогорічний лауреат Премії імені Бориса Лятошинського Сергій Зажитько прочиняє двері у свою творчу лабораторію. Естонський диригент Еркі Пехк розповідає про власну творчість і культурну політику сучасної Естонії. Звичайно, наші матеріали не могли оминути подій, які нині відбуваються у державі. Їхній відгомін – практично у більшості статей. Із неназваних – поетичне есе про львівський «Альфа Джаз Фест» Сергія Лазо. Є в нас і першодрук нот – хор «Пречистая Богородице» Вікторії Польової. Наталія Семененко насамкінець пропонує цікаву екскурсію різними країнами, де в архітектурних спорудах і не тільки відтворено тему клавіш. Сподіваюся, що наші новації вам сподобаються й стануть для нас гідною перепусткою до п’ятої сотні номерів журналу «Музика». Ольга ГОЛИНСЬКА, головний редактор

http://music.uaculture.com 4’2014 | МУЗИКА

3


УКРАЇНСЬКИЙ ФОРМАТ

СОЛОВ’ЇНА ДОМІВКА На Європейській площі у Києві беруть початок і розбігаються у протилежні боки дві стародавні вулиці. Хрещатик прямує до Бессарабського ринку, а Володимирський узвіз поміж високих круч стрімко спадає до Дніпра. Саме на цьому «роздоріжжі» знаходиться будівля Національної філармонії України. Її адреса – Володимирський узвіз, 2. Якщо пройти повз головний вхід і оминути лівий кут споруди, виходиш до невеликої прибудови, яка, власне, й викликає інтерес

4

МУЗИКА | 4’2014

прибудовою Національної філармонії України. У цьому номері журналу, зокрема, розповідатиметься про Хор імені Григорія Верьовки. Про інші мистецькі колективи – у наступних числах часопису. Таким чином редакція хоче, насамперед, згадати визначні ювілейні дати: 70 років від дня заснування Національного заслуженого академічного українського народного хору імені Григорія Верьовки та 80-річчя його художнього керівника і головного диригента Анатолія Авдієвського, які відзначалися у 2013 році, 35 років від дня смерті Олександра Міньківського – фундатора, художнього керівника і головного диригента Капели бандуристів України та 75-річчя від дня народження Мирослава Вантуха – генерального директора і художнього керівника Національного ансамблю танцю України імені Павла Вірського. Публікується вперше.

http://music.uaculture.com

Фото Валерія ГРИЦЕНКА

ВІД РЕДАКЦІЇ Пропонований увазі читачів матеріал – це фрагменти однієї глави книги відомих ведучих Українського радіо Віри Горбатюк та Алли Вишневої під назвою «Музичні адреси Києва», написаної на основі сценаріїв циклу радіопередач, що виходили в ефір до 1500-річчя міста. Зараз видання готується до друку. У главі під символічною назвою «Солов’їна домівка» йдеться про становлення, будні та концертно-гастрольне життя трьох нині уславлених українських виконавських колективів – Національного заслуженого академічного українського народного хору імені Григорія Верьовки, Національної заслуженої капели бандуристів України імені Георгія Майбороди і Національного заслуженого академічного ансамблю танцю України імені Павла Вірського, – творча біографія яких була пов’язана із будинком-


Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Музика» № 4 за 2014 рік

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310

Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com


УКРАЇНСЬКИЙ ФОРМАТ

В

ід часу зведення головного корпусу філармонії у 1882 році за проектом архітектора Володимира Ніколаєва у ньому «мешкали» різні установи й організації: купецьке зібрання, Пролетарський будинок мистецтв, Будинок політичної освіти, клуб «Більшовик». У 1934-му, після перенесення столиці України з Харкова до Києва це елегантне приміщення надали Палацу піонерів і жовтенят. Саме тоді у дворі філармонії й постала двоповерхова споруда у класичному стилі, в якій містилися різноманітні дитячі гуртки. А у повоєнні роки тут оселили три мистецьких колективи. Український народний хор, який і охрестив будівлю «Солов’їною домівкою», та Капела бандуристів України зайняли перший і другий

6

МУЗИКА | 4’2014

поверхи правого крила, а Український ансамбль танцю – обидва поверхи лівого. …Йшла Велика Вітчизняна війна. Україна ще палала у вогні. А у вересні 1943-го, у щойно звільненому від окупантів Харкові було видано Постанову уряду про створення Українського народного хору (Постанова № 246 Ради Народних Комісарів УРСР «Про організацію Державного українського народного хору» від 11 вересня 1943 року. – Ред.). Організатором і художнім керівником призначили Григорія Гурійовича Верьовку. Вибір був якнайвдалішим. Мабуть, лише йому – досвідченому фахівцю, фольклористу, композитору, хоровому диригенту було під силу в тих неймовірно складних умовах за короткий час зібрати співаків, танцюристів, музикантів і об’єднати їх усіх – хор, тан-

цювальну групу та оркестр народних інструментів – у єдиний виконавський організм. Григорій Гурійович негайно взявся до роботи. Попри загрозу власній безпеці, він буквально крок за кроком пересувався за армійськими підрозділами, щоб у звільнених селах відшукувати майбутніх артистів. А оскільки колектив мав бути не самодіяльним, а високопрофесійним, Григорій Гурійович уважно й прискіпливо придивлявся до новачків. Зважав не лише на вокальні дані, а й на те, чи вразлива й поетична душа, чи багато пісень зберігає пам’ять, чи тембр голосу зливатиметься з іншими в ансамблі. Відомо, що українську народну пісню традиційно співали у грудному регістрі. Такий вокал виник і розвивався просто неба – на вулиці чи серед степового

http://music.uaculture.com

Фото надане авторами статті

І. УКРАЇНСЬКИЙ НАРОДНИЙ ХОР


Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Музика» № 4 за 2014 рік

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310

Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com


УКРАЇНСЬКИЙ ФОРМАТ

УКРАЇНСЬКА РОК-ЛЕГЕНДА На їхні платівки чекають із нетерпінням, їхні концерти збирають повні зали не лише в Україні, а й за кордоном. Вони визнані найкращим і найвідомішим рок-гуртом Східної Європи. Легендарний «Океан Ельзи» градіозним концертом в НСК «Олімпійський» у Києві відзначив своє 20-річчя

Н

а головній спортивній арені країни зібралося понад 70 тисяч! Цей концерт став наймасовішим в історії держави. Така кількість людей не приходила навіть на виступи Мадонни, «Depeche Mode» чи футбольні матчі під час «Євро-2012». Як із маловідомого львівського гурту він перетворився на знаний у всьому світі? Три зміни складу, тисячі шанувальників і понад мільйон проданих дисків. На їхніх піснях виросло ціле покоління українців. Глибокі тексти, що западають у душу, спонукають до роздумів і залишаються у пам’яті назавжди, у поєднанні з експресивною музикою мають потужний вплив на людей різного віку, соціального статусу й поглядів. Секрет успіху «ОЕ», – мабуть, у їхній щирості, природності й любові до музики, яку вони несуть у своїх серцях ось уже 20 років. Не можу не згадати і… традиційний шалик, зав’язаний на стійці мікрофона під час кожного виступу гурту. За словами Святослава Вакарчука, він дає відчуття комфорту, домашнього затишку – такий собі енергетичний символ підтримки.

12

МУЗИКА | 4’2014

Тож із чого все почалось? На початку 1990-х років у Львові гітарист Павло Гудімов, вокаліст Андрій Голяк, ударник Денис Глінін і бас-гітарист Юрій Хусточка створили гурт «Клан Тиші». Виступали у школах, на студентських фестивалях, «квартирниках». На одній із вечірок колектив знайомиться зі студентом фізичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка Святославом Вакарчуком. У 1994-му «Клан Тиші» припиняє існування. Із цього моменту розпочинається історія нового львівського рок-гурту. Датою народження «ОЕ» вважається 12 жовтня 1994-го. Звідки така назва? Одного разу Святослав дивився по телевізору «Підводну одісею команди Кусто». Краса і багатство підводного світу так захопили юнака, що він запропонував колегам назвати гурт «Океан». А щоб назва не була банальною, вирішили додати до цього слова гарне жіноче ім’я, яке б однаково звучало на різних мовах. Так і з’явився «Океан Ельзи». Із приходом до колективу Святослава Вакарчука змінилося все. Він став лідером гурту, автором текстів і музики більшості пісень.

В одному з інтерв’ю Славко розповів, що музика з’явилася у його житті завдяки бабусі та дядьку: бабуся навчила українських пісень, а дядько відкрив йому «The Beatles», «Queen», «The Rolling Stones» і «Pink Floyd». Синтез українського співу з англійською манерою виконання він почав запроваджувати у гурті. У 1995-му гурт дає перший концерт на площі перед оперним театром у Львові, де зібралося чимало глядачів. Павло Гудімов грав на акустичній гітарі, Денис Глінін на ударних, Юрій Хусточка – бас-гітарист, а Святослав Вакарчук – вокаліст. Запис першої демонстраційної касети. Грали в основному суміш поп-музики і панку. Їхній репертуар так подобався молоді, що колектив швидко став популярним. Географія виступів гурту виходить за межі міста Лева. У 1996-му «ОЕ» бере участь у різних фестивалях: «Срібна підкова’95-96», «Альтернатива 2», «Перлини сезону», «Таврійські ігри’96» та інших. На кожному з них музиканти здобувають дедалі більше прихильників. У Луцьку та Києві – перші сольні концерти. Виступають на одній сцені з німецьким гуртом «Blue Eyes», потім із легендарним «Deep Purple».

http://music.uaculture.com


Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Музика» № 4 за 2014 рік

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310

Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com


МЕТРИ

ФЕНОМЕН ОДНОГО ЖИТТЯ 100-ліття ПАВЛА МУРАВСЬКОГО

Фото надане автором статті

Павло Іванович Муравський належить до найвидатніших митців сучасності. Його життя є виявом висоти людського духу, а творчість – органічною часткою багатовікової традиції українського співу

16

МУЗИКА | 4’2014

http://music.uaculture.com


Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Музика» № 4 за 2014 рік

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310

Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com


МОЛОДІЖНИЙ ФОРУМ

ДОСЛІДНИК МУЗИКИ Серед плеяди українських композиторів новітньої генерації доволі високими творчими здобутками виділяється Олексій Войтенко. Слухачі схвально сприймають його твори, мистецька кар’єра стрімко розвивається. Більше того, Олексій став цьогорічним лауреатом Премії імені Левка Ревуцького, яка присуджується найяскравішим молодим композиторам із помітним творчим доробком

У

Зараз сприймаю музику як «точну науку»

20

МУЗИКА | 4’2014

постаті цього автора відображається дух його покоління – сміливого, з активною життєвою позицією, націленого на пошуки форм і виразових засобів, здатних адекватно втілити атмосферу теперішнього часу та образ сучасної людини. Адже (і так було в усі часи) саме мистецтво дає можливість уявити духовний світ кожної епохи. Водночас Олексій Войтенко – вдумливий і сумлінний «дослідник музики» (так він сам себе називає). У полі його зацікавлень – найрізноманітніші, навіть мало знані, не розтиражовані музичні артефакти. Про подробиці музикантського становлення, інтереси, особливості творчого процесу, погляди на життя та мистецтво – у бесіді з цим неординарним молодим композитором. Анастасія Бачук: Як мені відомо, серйозно займатися музикою ви почали після закінчення Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут», отримавши диплом бакалавра технічних наук. Отож, чи вплинула ваша технічна освіта на творчі пошуки? Олексій Войтенко: Це – вже дуже давній факт моєї біографії… Насправді музика увійшла в моє життя раніше і найважчим, напевне, було поєднувати заняття улюбленим мистецтвом із навчанням у КПІ. У колі моїх колег іще досі іноді спливає кумедний міф, що я нібито маю математичний мозок і доб-

ре розбираюся в техніці. Запевняю: це зовсім не так. Адже в інституті я був аж ніяк не зразковим студентом, ледь-ледь витягував на «трійку»: весь вільний і не вільний час майже повністю віддавав музиці й «боровся за виживання» протягом екзаменаційних сесій. Тим не менше, зараз сприймаю музику як «точну науку». А в тому, що, зрештою, до музики я прийшов пізніше, ніж інші композитори мого покоління, й до того ж оминувши усі попередні рівні навчання (музична школа, училище), не бачу нічого надзвичайного. Найголовніше, що це було моїм цілковито усвідомленим і зрілим кроком. Знав, чого прагнув, тож тепер ціную те, що надбав. А. Б.: В українській музичній історії це не перший приклад приходу митця до професійного мистецтва з іншого – гуманітарного чи технічного – середовища, адже, приміром, український композитор Леонід Грабовський свого часу студіював економіку в Київському державному університеті імені Тараса Шевченка, а Валентин Сильвестров вступив до консерваторії, попередньо провчившись три роки у Київському інженерно-будівельному інституті (нині Київський національний університет будівництва і архітектури. – Ред.). Що ж спонукало вас до такої різкої зміни життєвої траєкторії? Як складалася ваша музична освіта? О. В.: Системної музичної освіти у мене не було. Я почав займатися музикою років

http://music.uaculture.com


Фото Романа РАТУШНОГО

МОЛОДІЖНИЙ ФОРУМ

із 15-ти самостійно: студіював книжку Ігоря Способіна «Елементарна теорія музики», сяк-так опанував гру на гітарі й синтезаторі. Вирішальним було знайомство з викладачем Наталею Валеріївною Сікорською, яка на початку 2000-х була ще аспіранткою кафедри старовинної музики у професора Світлани Марківни Шабалтіної, проте вже тоді повною мірою відчувався її професіоналізм, велике музичне обдаровання та, без перебільшення, лицарське ставлення до мистецтва. Протягом кількох місяців тривали наші приватні заняття з фортепіано. Це фактично була перша професійна оцінка моїх намірів, від чого залежало чимало. Саме тоді я усвідомив, що виконавцем мені вже ніколи не стати (я ж хотів бути клавесиністом, як це не кумедно зараз звучить!), бо насправді прагну писати музику. Згодом я почав спілкуватися й консультуватися з педагогами Київського музичного інституту імені Рейнгольда Глієра, де, зокре-

Інтерес викликають автори, не «канонізовані» академічним освітнім курсом ма, упродовж осені й зими 2001–2002 років навчався у школі-студії (там проходив педагогічну практику мій друг і колега, композитор Ярослав Одрін, тоді студент випускного четвертого курсу теоретичного відділу). Особливо велику роль у моїй музичній підготовці відіграла викладач аналізу музичних форм в училищі Лідія Василівна Несвіт – людина винятково щиросердна. Вона неофіційно курирувала мої теоретичні ініціативи. Тоді я планував вступити до училища, таким чином отримати стартову му-

зичну освіту й далі продовжувати навчання у консерваторії. Проте в останню мить я радикально змінив орієнтири й пішов вабанк: подав документи одразу до консерваторії. Ризик виявився виправданим, і 2002 року я потрапив у клас композиції професора Юрія Яковича Іщенка, який став моїм першим справжнім учителем музики й таким чином відіграв вирішальну роль у формуванні мого творчого світогляду. Восени 2007 року я продовжив навчання в аспірантурі кафедри теорії музики НМАУ, де отримав кваліфікацію музикознавця (моїм керівником був професор Богдан Омелянович Сюта). А. Б.: Більшість ваших наукових досліджень присвячено творчості Миколи Яковича Мясковського: магістерська робота про темброву драматургію його Тринадцятої симфонії, яка пізніше трансформувалася в дисертаційне дослідження з питань оркестрової техніки композитора. Усе ж таки, чому саме Мясковський? Можливо тому, що його ранні опуси достатньо раціонально скроєні, а точне відчуття форми органічно пов’язане з емоційним началом? О. В.: Мясковського я серйозно вивчав приблизно шість років – від початку роботи над магістерською під керівництвом нині, на жаль, уже покійного професора Ігоря Болеславовича Пясковського і аж до захисту кандидатської дисертації у 2012-му. А захопився його творчістю іще на першому курсі консерваторії. Мясковський – це щось дуже особисте… З одного боку, його постать видається доступною і зрозумілою. Але коли починаєш наближатися до цієї музики, не полишає відчуття нерозгаданих таємниць. І, мушу зазначити, при аналізі ця музика виявляє колосальний «спротив матеріалу» – мене це завжди дуже приваблювало. У житті композитор був людиною шляхетною, аристократичною і водночас – дуже замкненою. Ніхто до кінця не знав і не уявляв, що насправді відбувалося у нього в душі. Відповідно, і його музика – це специфічна «річ у собі». Коли я працював над дисертацією, то переді мною постало дві великі проблеми: по-перше, я намагався визначити певні методичні засади тембрового аналізу, а по-друге, виявити системний підхід до музики Мясковського. Однак після захисту дисертації я раптом дійшов висновку, що зовсім утратив розуміння того, в чому полягає суть музичного тембру і з якого боку до нього слід братися досліднику. Тож «філософського каменю» творчості Мясковського мені точно не вдалося віднайти. Утім головної мети дисертації було досягнуто: кількість наукових і творчих проблем зросла буквально у геометричній прогресії, і найважливіше – вони поширилися за межі питань технології оркестрування.

4’2014 | МУЗИКА

21


УКРАЇНЦІ ЗА КОРДОНОМ

НЕЗАБУТИЙ СЛАВНИЙ РЕЙНАРОВИЧ З-поміж українських музикантів ХХ століття, які через історичні, а радше, політичні обставини у повоєнні роки опинились за кордоном, вирізняється постать провідного соліста Львівської опери 1941–1944 років Лева Рейнаровича. 2014-го виповнилося 100 років від дня народження співака, який, за словами критика, «був баритоном, що мав дані зайняти в оперно-баритоновому репертуарі одне з провідних місць». Українська громадськість США, де артист жив і творив у другій половині свого життя, не забула про його ювілей. Пам Пам’ятаємо ятаємо про нього й ми

24

МУЗИКА | 4’2014

Лев Рейнарович. США, 1951 р.

Фото з архіву Лева Рейнаровича

У

радянські часи найскладнішим для висвітлення етапом діяльності львівського Міського театру (нині – Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької) були 1941–1944 роки, тобто час німецької окупації. Лише діаспорна література післявоєнного періоду розповідала про театр тих тривожних літ. На основі фактів із книг, виданих у США, Канаді, Німеччині, Франції та інших західноєвропейських країнах, а також із газетних публікацій, до яких з’явився доступ у незалежній Україні, відомий львівський музикознавець Оксана Паламарчук зробила цікаве дослідження і видала його невеличкою, але дуже потрібною книжечкою із промовистою назвою «…а музи не мовчали» (Львів, 1996 р.). Отже, за німців театр не лише уберігся від руйнації, а й активно працював, навіть радував прем’єрами. Композитор Василь Барвінський тоді із гордістю зазначав: «Здавалося б, що теперішня хвилина і зв’язані з нею обставини найменше сприяють мистецькій ініціативі та енергії. Проте… оперний театр виявив багато життєвої сили і значний вклад праці у свої під цю пору важкі завдання».


Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Музика» № 4 за 2014 рік

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310

Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com


МАЙСТЕР-КЛАС

СЕРГІЙ ЗАЖИТЬКО: «Для мене сміх – річ досить серйозна» Український музичний бомонд знає цього композитора передусім як неповторного лицедія-пересмішника, висококласного профі музичнотеатральних опусів, оригінального перформера, майстра хепенінгів

Й

ого творчість у середині 1990-х років сприймалася як вибух бомби, бо він не просто цікаво самовиражався в мистецтві, а провокував, епатував, розхитував свідомість меломанів своїми незвичними за жанрами, стилями, образністю й постановочними рішеннями пародійно-іронічними дійствами. Про нього писали й говорили багато різного, його обурено критикували, тому що він був одним із перших українських постмодерністів та акціоністів. Тож мав гучний піар! Зараз цим уже нікого не здивуєш, але все одно: так цікаво й фантазійно розігрувати перформанси може лише він. І дотепер на його концертах аншлаг. І цікавить його творчість як прихильників акціонізму, так і тих, хто поблажливо ставиться до подібних речей. Сам же автор намагається донести до слухачів думку про те, що сміх – це не лише веселощі, розвага, а й унікальний спосіб утілити глибинні, сутнісні ідеї. Тож із розмови з цією непересічною особистістю читач має змогу дізнатися багато цікавого, а головне – довідатися, що ж це за феномен: Сергій Зажитько! – Пане Сергію, ви працюєте переважно в жанрах хепенінгів і перформансів, отже, здобули амплуа майстра музичнотеатралізованих дійств. Погоджуєтеся з такою думкою? – Чесно кажучи, опираюся їй. Якщо ви уважно подивитеся на перелік моїх опусів, то

28

МУЗИКА | 4’2014

знайдете в ньому чимало суто музичних композицій: «Торкання» для фортепіано, «Ще!» для фортепіано, «Ще!» для саксофона-альта, литавр і ксилофона, «Ще!» для трьох флейтпіколо, «Б. Г.» – сцени для гобоя соло, «Танцюється» для гобоя й фортепіано, «Playball» для тромбона, контрабаса й фортепіано, «Похоронні танці» для струнних і багато інших. – Але ці інструментальні твори містять досить яскравий театральний компонент, хіба ні? – Гадаю, що так. Завдяки виразності образів театралізація їм, безумовно, властива. – Що прагнете виразити через перформанси й хепенінги? – Мені імпонує саме така форма подачі матеріалу. Я ніколи не був зациклений лише на «чистих» жанрах. Мене в житті багато чого цікавило й цікавить. Захоплювався театром, літературою, живописом. Займався й продовжую займатися літературною творчістю. Виходить, що всі мої інтереси тією чи іншою мірою впливають на музику, вони у ній відбиваються. Отже, мені потрібна синтетична форма для вираження думок, ідей. – І наскільки інші види мистецтва допомагають вам повніше висловитися? – Я не відчуваю себе суто академічним композитором. Нецікаво просто написати черговий «чистий» опус – симфонію або щось подібне. Мені важливо задіяти багато видів мистецтва, сам по собі твір розглядаю як певну акцію. У сучасній культурології є термін «акціонізм» – він мене приваблює.

– Яка саме театральна естетика вас цікавить? – Мені близький «театр абсурду». Перечитав чимало такої літератури: твори Кафки, Іонеско, Беккета, Мрожека. Естетика саме цього театру суголосна моєму світогляду, тому й у музиці через перформанси та хепенінги знаходжу для себе найадекватнішу форму самовираження. – Ви іронічна людина? – Мабуть, що так. Я ніяковію, коли йдеться про «правильне» ставлення до життя. Існують загальновизнані речі, які не можна трактувати іронічно, висміювати, «стьобати». На них накладене щось на кшталт громадського табу: їх не можна зачіпати – і крапка. Мені ж це здається комічним, – приміром, певні суспільні ритуали поведінки. Але, як на мене, жити згідно із законами заборони – абсурдно. – Коли ви тільки-но починали пародіювати у своїх музичних акціях табуйовані суспільством явища, як це сприймалося? – Ну, старше покоління усе це дуже дратувало. Не нехтували можливістю мене вколоти при нагоді. З’являлися негативні відгуки у пресі, хоча були й позитивні. Більш «просунута» публіка сприймала подібні акції з ентузіазмом. Загалом було кумедно. – Який із тодішніх ваших опусів видався публіці найрадикальнішим? – Напевно, психоделічна серенада «Ах ты, степь широкая». – А що саме говорили?

http://music.uaculture.com


Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Музика» № 4 за 2014 рік

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310

Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com


АЛЬМА-МАТЕР

ФУНДАТОР КОНТРАБАСОВОЇ ШКОЛИ УКРАЇНИ Творчий внесок до скарбниці національного музичного мистецтва Богуслава В’ячеславовича Сойки, який ось уже 65 років плідно працює на педагогічній ниві, важко переоцінити. Його можна назвати патріархом Київської консерваторії, засновником сучасної української контрабасової школи, адже з 1949 року і донині Богуслав В’ячеславович очолює у провідному музичному виші країни клас контрабаса

65

років педагогічної роботи – багато це чи мало? З позицій формування виконавської школи – складної і багатогранної системи виховання музикантів – цього може бути цілком достатньо для започаткування й укорінення традиції, вироблення методології та вдосконалення окремих індивідуальних методик, що з’являються на її основі й дозволяють закріпити позитивні напрацювання у художній практиці. Протягом такого періоду розгортається творчий діалог композиторів і виконавців, а діяльність особистості зазвичай має переконливий результат, доказом якого є творче життя кількох поколінь митців. Богуслав В’ячеславович – спадковий музикант, а тому професіоналізм і, зокрема, такі його складові, як працездатність, самодисципліна, широкий діапазон знань і слухових вражень, становлять творче кредо майстра. Народився Богуслав Сойка у 1922 році в селі Колонщині на Київщині. Визначальний вплив на формування майбутнього музиканта мав дідусь по материнській лінії Отокар Йосипович Шпергль – відомий у мину-

34

МУЗИКА | 4’2014

лому контрабасист. Саме він – вихователь і перший викладач Богуслава – створив для онука належні умови навчання й атмосферу, професійний рівень і творчий потенціал якої визначали постаті видатних професорів Київської консерваторії Давида Бертьє, Богуміла (Федора) Воячека, Стефана Вільконського, Натана Рахліна та інших. В автобіографії Сойка пише, що закінчив 7 класів 66-ї середньої київської школи у 1936 році й потім вступив до Київського музичного училища. За спогадами Богуслава В’ячеславовича, ще в дитинстві його залучили до оркестрового виконавства. Під керівництвом Давида Бертьє він грав в оркестрах навчальних закладів, де отримував освіту: у музичному училищі та Київській консерваторії (1940–1949 рр.). Своєю другою домівкою Богуслав Сойка називає оперний театр, до речі, як свого часу вважав і його дід. Богуслав не пропустив жодної з вистав, у яких брав участь Отокар Йосипович (упродовж 34-х років, з 1919 до 1953-го, очолював групу контрабасів оркестру Київської опери). Незабутні враження в пам’яті маестро лишила робота

оркестру під керуванням Арія Пазовського, Володимира Дранишникова (з останнім Сойці пощастило попрацювати й самому). Виконавська діяльність Богуслава В’ячеславовича розпочалася у 16 років: протягом 1938–1940 він працював у симфонічному оркестрі оперної студії Київської консерваторії, а у 1940–1941 роках – в оркестрі Держрадіокомітету УРСР (нині – Заслужений академічний симфонічний оркестр Національної радіокомпанії України). Роки Великої Вітчизняної війни музикант провів в евакуації: пройшов військову підготовку у Томському артилерійському училищі, працював в оборонній промисловості на станції Юрга у Новосибірській області, шофером у місті Новотроїцьку Оренбурзької області. 1946-го Богуслав Сойка повернувся до Києва і продовжив навчання в консерваторії по класу контрабаса. Того ж року постало питання про поновлення діяльності оперної студії Київської консерваторії. Для цього на посаду художнього керівника і головного диригента запросили Веніаміна Тольбу, а в оркестр – музикантів з оперного театру.

http://music.uaculture.com


Фото з архіву Богуслава Сойки

Богуслав Сойка. Приблизно кінець 1950-х рр.

До струнної групи з дозволом вільного відвідування занять набрали студентів консерваторії, серед яких опинився і Богуслав В’ячеславович. З березня 1946 року Богуслав Сойка розпочав роботу в симфонічному оркестрі Київського театру опери та балету імені Тараса Шевченка: спочатку як артист, потім – заступник концертмейстера (з 1948 р.) і, нарешті, – концертмейстер групи контрабасів (з 1950 до 1989 р.). Робота в цьому славетному колективі стала для Сойки справжньою творчою лабораторією, школою удосконалення технічних прийомів гри на контрабасі. За понад сорок років роботи в оркестрі оперного театру Богуслав Сойка переграв величезний репертуар, ознайомився з досягненнями контрабасового мистецтва у тих країнах світу, де відбувалися гастролі колективу (серед них – Франція, Німеччина, Японія, Іспанія, Італія, Чехія, Словаччина, Болгарія, Румунія та інші). Підвищенню майстерності сприяла й робота з такими знаними диригентами, як Юджин Орманді (США), Микола Малько (Австралія), Ігор Маркевич (Франція). Але найбільший вплив на музиканта, безумовно, справила співпраця з постійними диригентами Київської опери: лауреатом Державної премії УРСР імені Тараса Шевченка Костянтином Сімеоновим і народним артистом СРСР, Героєм Праці, лауреатом Державних премій УРСР імені Тараса Шевченка і Грузинської РСР імені Захарія Паліашвілі Стефаном Турчаком. Досвід роботи в оркестрі став у нагоді Богуславу В’ячеславовичу в його педагогічній практиці. У 1949-му, по закінченні консерваторії, Богуслав Сойка розпочав викладацьку діяльність, поєднуючи її з виконавською, редакторською, композиторською. Він – автор більше ніж 30 перекладень творів вітчизняних і зарубіжних композиторів минулих епох і сучасності для контрабаса, у тому числі сонат, концертів композиторів класичного і романтичного стилів. Вони істотно поповнили сольний репертуар контрабасистів, увійшли до навчальних програм музичних училищ і консерваторій. Так, зокрема, студенти класу Богуслава В’ячеславовича грали в його перекладенні віолончельні концерти Йозефа Гайдна – Давида Поппера (С-dur), Ґеорґа Гольтермана (№ 3, 4), віолончельні та скрипкові сонати Арканджело Кореллі, Генрі Екклса, сюїти для віолончелі соло Йоганна Себастьяна Баха, його ж гамбову Сонату № 2. Випускники Богуслава В’ячеславовича Лариса Пономарьова, Олександр Сойка, Ігор Квач виконували в його перекладенні для контрабаса Віолончельний концерт Каміля СенСанса. Усі ці твори потребують від виконавця не лише досконалої технічної вправності,

Богуслав Сойка. 1927 р.

а й розуміння форми, точності відтворення стилю. Уведення їх у сольний репертуар контрабасистів є важливим кроком у процесіі розвитку цього мистецтва, розширенні можливостей інструмента. Працюючи над створенням нового контрабасового репертуару, Богуслав В’ячеславович залучав до цієї справи й укра-їнських композиторів. На його прохання му-зику для контрабаса писали Геннадій Ляшенко (Концертна п’єса для контрабаса з симфонічним оркестром «Легенда»), Юрій Іщенко (Соната для контрабаса і фортепіано), Яків Лапинський (Концерт для контрабаса і камерного оркестру), Вадим Гомоляка (Скерцо для контрабаса і фортепіано). А перший в Україні Концерт для контрабаса і симфонічного оркестру створив і виконав випускник Богуслава В’ячеславовича Євген Мілка (закінчив також клас композиції у Андрія Штогаренка). Богуслав Сойка не раз сам виступав у камерних ансамблях, у складі солістів орке-

4’2014 | МУЗИКА

35


ФЕСТИ

«ПРЕМ’ЄРИ СЕЗОНУ» З МАЙДАНОМ

П

роте цього разу «Музичні прем’єри сезону» мали свою специфіку, ставши безпосереднім художньо-мистецьким відгомоном рішучих, сповнених надії змін у суспільстві: справді народне волевиявлення на Майдані наче в апокаліптичній, неможливій за трагізмом реальності явило світові людську здатність до самопожертви, непримиримість до зла. У річищі такого виняткового політично-громадського контексту переважна більшість творів, що прозвучали, одразу набувала в слухацькому сприйнятті додаткових смислів, корелюючись із подіями останніх місяців. Водночас національного пафосу фестивалю додавав величний ювілей Тараса Шевченка – 200-ліття від дня народження геніального поета, який українці усього світу відзначають цьогоріч. До речі, цю почесну естафету «Музичні прем’єри сезону» пере-

38

МУЗИКА | 4’2014

йняли від торішнього «Київ Музик Фесту», змістова символіка якого була визначена організаторами девізом «назустріч ювілею». Тому, заявлений як присвята Кобзареві, художньо довершений концерт Камерного хору «Київ» під орудою Миколи Гобдича, що розпочинав перебіг акції, усвідомлюється, безперечно, подією історичної ваги. У ній воєдино злилися неабиякий професіоналізм виконавців, що засвідчив здобуття колективом нових духовних висот – аж до катарсису, і безмежна любов до рідного народу. «Панахида» Мирослава Скорика, Три хори («За байраком байрак», «Тече вода в синє море», «Із-за гаю сонце сходить») Бориса Лятошинського, низка нових композицій Валентина Сильвестрова під загальною назвою «Піснеспіви Шевченка», безсмертна обробка мелодії «Заповіту» Гордія Гладкого Левком Ревуцьким захопили експресією Шевченкового слова, що пророчо передбачало ни-

нішні зміни в українському суспільстві, виокремились щирістю інтерпретації хорових партитур. Особливістю виконавського стилю хору «Київ» є благородне звучання, що залежить від властивої колективу тембрової злагодженості голосів, а також мобільність динамічної палітри, тонке філірування фраз, відчуття авторського стилю композитора і виразність у його репрезентації. Варто відзначити, що найпомітніше місце у «Прем’єрах сезону» посіли концерти хорової музики, істотно вплинувши на загальний образ фестивалю. Вони віддзеркалювали загальну скорботу за полеглими героями Майдану, надію на гідне майбутнє народу, філософські роздуми над сущим, гуртуючи слухачів своїм посланням. Зокрема, концерт, що відбувся у Малому залі Національної музичної академії України імені Петра Чайковського, об’єднав виступи мішаного хору «Аніма» Київського національного уні-

http://music.uaculture.com

Фото Тетяни ПЛАТОНОВОЇ

Започаткований Київською організацією НСКУ фестиваль відбувся вже двадцять четвертий раз, переконливо засвідчивши виправданість свого існування задля національної самоідентифікації сучасної української композиторської школи на європейській музичній мапі


Фото Юрія ШКОДИ і Світлани БРИТАНЧУК

верситету культури і мистецтв (художній керівник і диригент – Наталя Кречко), жіночого хору «Павана» Національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова (художній керівник і диригент – Людмила Байда) та вже згаданого Камерного хору «Київ» (художній керівник і диригент – Микола Гобдич). Найбільш цікавою композицією у виконанні «Аніми» став духовний триптих «Sub Specie Aeternitatis» («Під знаком вічності») Ігоря Тилика, динамічний за драматургією і пафосом риторики на зразок бахівської. Хор «Павана» продемонстрував володіння багатобарвним звучанням у доволі непростих унаслідок статичності матеріалу «Трьох пасторалях» Валентина Сильвестрова, технічну майстерність у багатошаровій конструкції угорця Пашті Міклоша «Pueri Hebraeorum». Вражаючим епізодом вечора завдяки трагізму змальованого образу став твір іспанської композиторки Єви Угалде «Uraren besotik». Його квінтесенція – імпровізаційного типу соло мецо-сопрано (Анна Чучкова) на тривалому хоровому унісоні відбивало весь біль страждання героїні за втраченими надіями, загиблим коханим, сягаючи мало не граничного стану психіки. Поява на сцені хору «Київ» спричинила відверто захоплену реакцію публіки, спрямувавши ауру події з мистецької площини у політичну. У виконанні колективу прозву-

чали Псалом № 83 «Які любі оселі Твої» Євгена Станковича, «Елегія» на вірші Тараса Шевченка Валентина Сильвестрова та вже згаданий «Заповіт» Гордія Гладкого – Левка Ревуцького, який разом зі співаками підхопили усі присутні, піднявшися з місць у єдиному пориванні! Художньою рефлексією на суспільнополітичні події стали ініційований композитором Світланою Островою концертреквієм «Пам’яті Небесної сотні» (камерна музика за участю органа) та прем’єра хорового концерту Кирила Стеценка – Лесі Дичко «Пам’яті Героїв, що віддали своє життя за Україну» на слова Дмитра Павличка у виконанні ансамблю «Благовість» (художній керівник – Тетяна Кумановська). Цікаву, стилістично різноманітну програму представив Камерний хор «Хрещатик» під орудою Павла Струця, у якій із нагоди ювілею Кобзаря домінували композиції на його поезії (Ганна Гаврилець, Василь Гайдук, Богдана Фільц, Тетяна Іваницька, Віктор Тиможинський, Сергій Леонтьєв, Віктор Теличко). Гарним подарунком для публіки постала концертна версія опери-ораторії «Згадайте, братія моя...» Віталія Губаренка (1991 р.) – перше звернення зрілого митця до Шевченкової поезії, зокрема, текстів поем «Гайдамаки», «І мертвим, і живим…», циклу «У казематі», перекладів псалмів Давида. Сутнісним

Концерт-реквієм «Пам’яті Небесної сотні». За органом – Світлана Острова Хор «Аніма». Художній керівник і диригент – Наталя Кречко Хор хлопчиків і юнаків сектора практики НМАУ імені Петра Чайковського. Художній керівник і диригент – Алла Шейко

набутком масштабного десятичастинного музичного полотна є композиторське розуміння Поета «як одного з найщиріших сповідувачів віри, як національного пророка, постать якого поєднує полюсні протиріччя буття свого народу» (за словами дослідниці творчості композитора Ірини Драч), що в контексті початків незалежності України одним із перших знімало з Шевченка тиражоване кліше «революціонера-демократа». У творі поєднано жанри опери й ораторії. Наявність сюжетної дії, психологічних характеристик героїв (Поет, Кобзар, Гонта, Ярема, Оксана), системи лейтмотивів є іманентними рисами опери, тоді як присутність хору, його активне залучення до сюжетних колізій, коментування подій явно відповідають жанровим канонам ораторії. Це вагоме надбання української музики новітньої доби належно, з пафосом оприлюднення загальнолюдських істин моралі, прозвучало у виконанні Національного заслуженого академічного симфонічного оркестру України під орудою Володимира Сіренка, Академічного хору імені Платона Майбороди Національної радіокомпанії України (художній керівник

4’2014 | МУЗИКА

39


Найкращим європейським Н джазовим фестивалем назвав д журнал «Форбс» львівський ж «Альфа Джаз Фест», а редакція впливового американського журналу «Jazz Times» внесла його до списку визначних джаз-форумів літа 2014-го, які слід відвідати…

42

МУЗИКА | 4’2014

http://music.uaculture.com

Фото надане автором статті

Ді Ді Бріджуотер і Сергій Лазо. Львів, 2014 р.


ФЕСТИ

АВТОГРАФИ ДІ ДІ БРІДЖУОТЕР

Ч

отири роки поспіль він збирав справжніх зірок світового джазу, і цей рік не став винятком. Музична сотня з тринадцяти країн світу, майже 20 концертів, два майстеркласи, численні нічні джем-сейшени, презентація аудіокниги Олексія Когана про джазові зустрічі, вручення Міжнародної музичної премії імені Едді Рознера видатному саксофоністу Чарльзу Ллойду – ось далеко не повний список подій фестивалю. Навіть відміна останнього четвертого дня у зв’язку з трагічними подіями на сході України не змінила загальної картини успіху і позитиву, конче необхідного у ці непрості часи… Усі хедлайнери прибули, і публіка отримала повну порцію чудової музики Ларрі Карлтона, Чарльза Ллойда, Еліан Еліаш, групи «Miles Electriс Band», Лакі Пітерсона, «Трілок Гурту». Проте я хотів би відійти від жанру традиційного репортажу і просто розповісти цікаву історію (навіть з інтригою!) про ще одну зіркову постать «Альфа Джаз Фесту» – чарівну Ді Ді Бріджуотер. Початок цієї історії сягає далеких 1970-х років, коли на радянських теренах джаз офіційно вважався продуктом ідейно небезпечним. Проте залізобетон соцреалізму нарешті отримав перші пробоїни: в 1971-му я почув і побачив живого Дюка Еллінґтона, а через два роки Київ вибухнув біг-бендом метрів американського джазу Теда Джонса та Мела Луїса. Багатьом тисячам співвітчизників ці зустрічі змінили смаки, сприйняття, а комусь і світобачення… Я був серед останніх, тому що коли на сцені з’явилася тендітна темношкіра співачка і заспівала голосом Елли Фіцджеральд, то врешті-решт зрозумів, що так співають не тільки радіоприймачі, а й живі люди. Я був закоханий у її голос, абсолютно розкуту манеру співу, мелодійність пісень, дивні імпровізації і ту чорно-білу програмку з її портретом, біля якого вона старанно вивела олівцем: «Dee Dee Bridgewater»…

Тепер, думаю, усім зрозуміло, які почуття переповнили мене, коли в анонсі «Альфа Джазу-2014» я знову побачив знайоме ім’я… Пройшов (страшно подумати!) 41 рік – ціле життя! Ді Ді стала всесвітньо відомою співачкою, і її творчий шлях красномовно свідчить про те, як непросто складається зіркова біографія. Деніз Ейлін Гаррет народилась 27 травня 1950 року в Мемфісі, штат Теннессі. Батько Метью Гаррет – професійний музикант, мати – шанувальниця Елли Фіцджеральд. Зрозуміло, дівчинка, яка росла під звуки батькової труби і пісень славетної Елли, була приречена стати співачкою. До речі, батько був не тільки класним трубачем, а ще й неабияким педагогом: серед його учнів – Джордж Коулман і Чарльз Ллойд, – так-так, той самий, котрий на цьому фесті став лауреатом Премії імені Едді Рознера… Таланти майбутньої Ді Ді проявилися ще у школі, де вона створила власне тріо. Потім – перший професійний досвід в ансамблі батька, виступи в клубах, а у 1969-му гастролі у складі університетського джазбенду. Шлюб із трубачем Сесілом Бріджуотером, Нью-Йорк. На початку 1970-х років вона – вокалістка потужного бенду Джонса–Луїса. Тривалі гастролі, концерти в СРСР – саме тут точка відліку нашого знайомства, принаймні так мені хочеться думати… Далі – співпраця з видатними музикантами (Сонні Роллінз, Діззі Гіллеспі, Декстер Гордон, Макс Роуч та інші), перший власний альбом «Afro Blue». В 1975 році виступає у бродвейському мюзиклі «The Wiz». За роль Glinda the Good Witch (Глінда Добра Відьма) отримує престижну премію «Tony Award». У наступному році для компанії «Atlantic» записує альбом «Dee Dee Bridgewater». Продовжується пошук самої себе, формується репертуар (інколи досить несподіваний!), розширюється діапазон і голосові

можливості. Співачка записує нові альбоми, проте її не влаштовує розвиток кар’єри в Америці, і на початку 1980-х років вона переїжджає до Франції. Там Ді Ді створює телевізійне шоу з Шарлем Азнавуром, організовує власний джазовий ансамбль, грає і співає у виставі в ролі Біллі Холідей, за яку була номінована на британську Премію Лоуренса Олів’є. На початку 1990-х Ді Ді повертається у джаз, виступає на фестивалях, видає нові альбоми, її номінують на «Grammy». Французька джазова академія удостоїла співачку спеціальної нагороди імені Біллі Холідей за найкращий джазовий вокал. У 1996 році Ді Ді співає на джаз-фесті у Сан-Франциско, записує лонг-плей, присвячений великому Дюку, – «Prelude to a Kiss: The Duke Ellington Album». У 1997-му альбом на честь Елли Фіцджеральд приносить їй довгоочікувану премію «Grammy», а наступний альбом «Live at Yoshi’s» (1998 р.) вдруге робить лауреатом. Феномен співачки – не тільки у її вокальних талантах, а й концентрації у творчості елементів різних світових культур. Географія життя Ді Ді неосяжна, як і музична мова спілкування: в альбомі «J’ai Deux Amours» (2005 р.) звучить французька класика, а «Red Earth», який побачив світ 2007-го, витриманий у суто африканському стилі й записаний разом із музикантами західноафриканської Малі. У приватному житті Ді Ді Бріджуотер також чимало революційних подій. Три шлюби, три доньки: Тулані Бріджуотер (від шлюбу з музикантом Сесілом Бріджуотером), Чайна Мозес (від шлюбу з режисером театру, кіно й телебачення Гілбертом Мозесом), Габрієль Дюран (від останнього шлюбу з французьким промоутером Жан-Марі Дюраном). Її найстарша дочка Тулані працює менеджером «DDB Productions» і лейблу «DDB Records». Дочка Чайна – відома

4’2014 | МУЗИКА

43


НОТНИЙ СТАН

ПРЕЧИСТА БОГОРОДИЦЕ Вікторія ПОЛЬОВА

48

МУЗИКА | 4’2014

http://music.uaculture.com


Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Музика» № 4 за 2014 рік

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310

Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com


КАМЕРТОН

НАТХНЕННІ ЗУСТРІЧІ

Фото надане автором статті

Саме так називаються щорічні звітні концерти дитячої капели бандуристів «Натхнення» Чернігівської міської школи мистецтв. Заснована старшими викладачами Оленою Пінчук і Мариною Суворовою 2004-го, цьогоріч капела відзначає свій десятилітній ювілей

50

МУЗИКА | 4’2014

http://music.uaculture.com


КАМЕРТОН

Фото надане автором статті

З

агальновідомо, що колективна творчість найбільше приваблює дітей, викликає у них зацікавлення мистецтвом. «Колективне музикування, де навіть молодші учні залучаються до виконання складних творів, – справедливо вважають керівники капели «Натхнення», – не тільки зміцнює і розвиває дружні стосунки між учнями класу бандури. Воно формує у дітей захоплення українською піснею, спонукає до вивчення національних традицій і звичаїв, невичерпної пісенної спадщини українського народу, сприяє розумінню загальнолюдських цінностей». Важливо, що гра в ансамблі для учасників капели не обмежується стінами репетиційного класу, – всі вони ведуть активну концертну діяльність, набувають сценічного досвіду. Завдяки активній роботі Олени Пінчук і Марини Суворової капела має в своєму творчому доробку численні перемоги на міжнародних, всеукраїнських, регіональних, обласних та міських конкурсах і фестивалях. Створений шляхом об’єднання двох шкільних ансамблів бандуристів, колектив за роки плідної праці творчого тандему викладачів та обдарованих дітей набув високого рівня виконавської майстерності. Як наслідок, юних чернігівських музикантів постійно запрошують до участі у мистецьких акціях, різноманітних конкурсах виконавців на народних інструментах, популярних вокально-хорових фестивалях. За останні роки капела «Натхнення» відвідала з виступами Батурин, Дніпропетровськ, Донецьк, Запоріжжя, Київ, Ніжин, Одесу, Ялту, Сарафово (Болгарія). Враженнями щодо гастрольних поїздок ділиться Олена Пінчук: «Попри переїзди і напругу конкурсних виступів у серцях дітлахів залишились яскраві незабутні спогади. Усе матеріальне відступає на другий план у порівнянні з духовним надбанням побаченого і почутого. Дніпропетровські спогади пов’язані з насиченою програмою фестивалю, успішним виступом на конкурсному прослуховуванні, спілкуванням із колегами, широтою Дніпра, різноманітністю українських вишиванок, яскравими кольорами національних костюмів, теплими сонячними днями і надзвичайно позитивною енергетикою, що панувала на святі. Ялта ж поглинула морем – не тільки холодним і лазуровим: морем вражень і здивувань, радощів і щастя. Для учасників ансамблю щастям було вже те, що вони почувалися вільними і в той же час дуже відповідальними. Про це красномовно свідчили їхні зосереджені обличчя перед виступами, широко відкриті очі, посмішки як реакція на почуте й побачене під час екскурсій – діти були по-справжньому щасливими!»

Керівники капели «Натхнення» Олена Пінчук і Марина Суворова

Звісно, вдалим виступам на конкурсах передують численні репетиції і концертні виступи, вдумливий добір репертуару, шліфування кожного твору, робота над удосконаленням сценічної майстерності – адже тільки так можна наблизитися до ідеального, довершеного виконання. Творче буття колективу стало частиною життя і викладачів, і учнів. Лише протягом 2012–2013 років капела «Натхнення» взяла участь у VI Всеукраїнському фестивалі кобзарського мистецтва «Вересаєве свято», стала лауреатом Міжнародного фестивалюконкурсу народної творчості «Морський бриз» у Болгарії, V Міжнародного конкурсу вокального мистецтва імені Миколи і Мілії Полуденних, ІІ Відкритого фестивалюконкурсу кобзарського мистецтва імені Олексія Нирка в Ялті та інших. Заздалегідь дбаючи про підготовку кадрів для концертуючого складу капели, керівники згуртували учнів молодших класів у невеликі ансамблі – своєрідні творчі лабораторії, де маленькі бандуристи набувають виконавського й сценічного досвіду, опановують репертуар і з часом легко долучаються до роботи у великому колективі. При капелі існують ансамбль «Промінці», молодший ансамбль бандуристів «Намисто» та старший ансамбль «Калинонька», котрі успішно виступають як самостійні концертні одиниці. І капелу, й ансамблі нерідко можна побачити і почути у загальноосвітніх школах, їхні виступи – окраса міських та обласних мистецьких акцій. Доброю традицією стала участь капели бандуристів «Натхнення» у заходах Палацу дітей та юнацтва, Обласної дитячої бібліотеки імені Миколи Островського, обласного управління МНС України тощо. Крім того, капела постійно виступає у

звітних концертах Чернігова і Чернігівської області, міської школи мистецтв та її народного відділу. Бандуристів підтримують керівництво школи мистецтв в особі її директора Олени Савченко – дієвого керівника, сміливого реформатора, заступники директора Ірина Решетник та Ірина Сіроус, завідувачка відділу народних інструментів Наталія Ільченко. Натомість артисти регулярно поповнюють шкільну скарбничку перемог дипломами лауреатів, грамотами і подяками адміністрації міста, області тощо. Дбаючи про успіхи вихованців, керівники капели прагнуть самовдосконалення і самоосвіти, працюють над підвищенням власного кваліфікаційного рівня. Маючи вже багаторічний педагогічний стаж, Марина Суворова і Олена Пінчук нещодавно закінчили Національну академію керівних кадрів культури і мистецтв, беруть активну участь у науково-практичних конференціях, присвячених кобзарству, бандурному виконавству, мистецькій освіті, у методичних семінарах викладачів, конкурсах; не пропускають майстер-класи видатних митців, організовують фестивалі й концерти – весь час перебувають у центрі подій мистецького життя. Доказами їхнього професіоналізму є не тільки призові місця учнів класу бандури на обласних, всеукраїнських і міжнародних конкурсах. Чимало вихованців капели продовжили музичну освіту у вищих спеціалізованих мистецьких навчальних закладах. Серед них – Олександра Білюба, Катерина Коваленко, Ольга Гапон, Катерина Орел, Ірина Сергієнко (клас Олени Пінчук), Оксана Гетьман, Ольга Шепель, Інна Божок, Оксана Вишняк, Альона Толстая, Марина Радченко, Катерина Гурко (клас Марини Суворової).

4’2014 | МУЗИКА

51


Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Музика» № 4 за 2014 рік

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310

Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com


КАМЕРТОН

«ЗА ВИБОРОМ ДРУЗІВ НАСТАЄ ВИБІР СУСПІЛЬСТВА»

Фото Юрія ШКОДИ

Так свого часу зауважив автор знаменитих «Афоризмів» лорд Філіп Честерфілд. Ця думка могла би стати своєрідним резюме нашої тривалої бесіди з відомим польським диригентом, композитором, музичногромадським діячем Романом Реваковичем, який традиційно «засвітився» на цьогорічному ХХІV Міжнародному фестивалі «Музичні прем’єри сезону»

4’2014 | МУЗИКА

53


КАМЕРТОН

М

аестро не лише надзвичайно органічно «влився» у музичне середовище незалежної України, а й по суті своєю тривалою діяльністю неухильно наближав європейський вектор культурного розвою нашої держави, обравши непросту й відповідальну місію «мостобудівника» (за влучним висловом одного з журналістів) між польськими та українськими митцями. Давній друг нашої країни та активний промоутер творчості українських композиторів у Європі, цього разу Роман Ревакович диригував Національним симфонічним оркестром України на закритті фестивалю. Приїзд маестро до Києва у такий драматичний час укотре довів: підтримка друзів саме у складну годину вартує дорогого. Так сталося, що наше знайомство з Романом Реваковичем відбулося майже чверть століття тому, коли він уперше привіз до Києва керований ним, добре знаний на той час у Польщі й світі, та ще мало відомий у тодішній Україні чоловічий хор української діаспори «Журавлі». Концерт відбувся у Жовтневому палаці, й мені вперше довелося почути вражаюче своєю стриманою експресією виконання знаменитої стрілецької пісні «Ой у лузі червона калина». Той виступ «Журавлів» був тріумфальним! Стоячи, публіка оваціями вшановувала польських артистів, одягнених у вишиванки… Цей спогад було просто неможливо оминути у розмові з маестро, та поступово вона вийшла за межі суто музичної виконавської проблематики…

У хорі «Журавлі» я сам відкривав для себе українську музику – Хор «Журавлі» – це 10 років моєї праці, – зауважив пан Ревакович, – коли я сам для себе відкривав українську музику. Адже українську музичну культуру тоді у Польщі не знали, та й дотепер вона там майже невідома... На жаль, українську музику, на відміну від російської, і досі не вивчають у музичних навчальних закладах Польщі. Тож «Журавлі» стали особисто для мене справжньою школою знайомства з українським музичним фольклором, я пізнавав разом із колективом різноманітну творчість українських композиторів. Керувати хором я розпочав 1983 року. Зазначу, що цей колектив рухався непростими стежками. Тоді, на початку 1980-х, перед кожним концертом ми мусили заносити на цензурування переклади всіх пісень. Уявіть собі: текст знаменитої «Сусідки» зазнавав цензури! Ну, і, звичайно ж, переклади Шевченка...

54

МУЗИКА | 4’2014

– Натомість ви постійно розширювали горизонти своїх професійних уподобань у царині української музики, поступово розгортаючи перед великою слухацькою аудиторією панораму української музичної спадщини... – Звичайно, зміни, які відбулися у Польщі, сприяли пошукам таких шарів української культури, котрі до того часу були невідомі широкому загалу, а деякі навіть заборонені. Роки 1989–1991 стали періодом надзвичайної активності «Журавлів». Саме 1989-го ми вперше приїхали до України. Пригадую, як на кордоні нас зустрічали представники Товариства «Україна» хлібом-сіллю й червоносинім прапором. Та вже за рік нас зустрічав жовто-блакитний стяг. І ось настав 1991 рік, якраз напередодні українського референдуму і виборів першого президента. У співпраці з Республіканською партією на чолі зі справжнім патріотом Олексою Миколишиним ми тоді розпочали «похід» по різних інстанціях і таки домоглися того, що Міністерство культури України підтримало наш гастрольний план: ми з хором здійснили тур від Полтави через Луганськ, Донецьк, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Кривий Ріг, Кіровоград до Києва. Це була справжня кульмінація моєї праці з хором. Згодом працювати стало набагато складніше: відбувалися зміни у Польщі. І настав момент, коли я відчув, що керувати хором, який за графіком роботи мав зустрічатися раз на три місяці, для мого складного репертуару – непросто. Це був якраз момент, коли я зблизився із середовищем українських композиторів у Львові й Києві. Саме тоді остаточно і визначив свою стратегію – пішов студіювати симфонічне диригування. – Скажіть, а чи цікавилися будь-коли у Польщі українською музикою? – Інтерес до неї народжувався поступово. Гадаю, він виник зі львівського фестивалю «Контрасти». Тоді до міста Лева прибули відомі польські композитори й музикознавці, які відкрили для себе українську музику і зав’язали особисті стосунки з українськими митцями. Вони повернулися до Польщі, уже маючи конкретні враження, професійну інформацію про творчість українських колег. – А як, власне, виникла традиція виконання у Польщі української музики? – На початок 1990-х у середовищі польських музикантів уже сформувалися певні уявлення про українську музику. Та до того часу музичні інституції Польщі не бралися її виконувати, і я вирішив цю прогалину заповнити: організував фестиваль «Дні української музики у Варшаві», перший з яких відбувся 1999-го. Я отримав у Польщі гранти для своїх культурних проектів. Окрім того, заснував фонд «Pro Musіca Viva», який

за підтримки Міністерства культури та Національної спадщини Польщі й проводить фестиваль «Дні української музики у Варшаві». Тоді ми влаштували три концерти, у першому з яких виконали твори Юрія Ланюка, Євгена Станковича, Ігоря Щебакова. У програмі хору «Дударик» було представлено вражаючу панораму української музики від Миколи Дилецького до сучасності. І ще був дуже вагомий концерт за участю симфонічного оркестру з Варшави, яким диригував Володимир Сіренко. Солістом виступив Йожеф Єрмінь, а програму склали «Метамузика» Валентина Сильвестрова і Друга симфонія Бориса Лятошинського. Другий фестиваль пройшов у 2001 році. На жаль, тоді не вдалося здобути належні кошти, тому обмежилися двома концертами. Перший – за участю Володимира Сіренка та капели «Думка» у Національній філармонії у Варшаві. Прозвучали «Палімпсести» Юрія Ланюка і відбулася світова прем’єра твору Євгена Станковича «Слово о полку Ігоревім». Наступний форум проводився 2004 року. Тоді була досягнута домовленість з адміністрацією Національної філармонії у Варшаві, що наш проект внесуть до концертного плану. І ми представили вже чотири імпрези: сольний концерт Йожефа Єрміня, який презентував велику програму української фортепіанної музики, виступ львівського хору «Глорія» з відповідним репертуаром, а оркестр під орудою Володимира Сіренка виконав увертюру до опери Миколи Лисенка «Тарас Бульба», «Гражину» Бориса Лятошинського і «Мазепу» Ференца Ліста. – Чи мав такий вдалий старт подальшу ефективну «розкрутку»? – Так, наступні фестивалі відбулися також за активної підтримки Національної філармонії Варшави. У жовтні 2012 року пройшло п’ять концертів, зокрема й вечір «Нової музики». Цього разу показали твори молодих українських композиторів, які перебували на стадії активного пошуку власної мови, сучасних засобів виразності. Хор «Київ» розгорнув широку панораму української хорової, насамперед духовної музики. Символічно, що фестиваль закривав виступ Національного заслуженого академічного симфонічного оркестру України під орудою Володимира Сіренка, який тоді «озвучив» музику молодих українських авторів. На концерти з’явилися дуже схвальні рецензії, зокрема в них писалося: «Ми прийшли на концерт, не знаючи, куди йдемо»; «Ця музика справляє враження, що ніби час зупиняється, і вона заслуговує на таке ж визнання, як Третя симфонія Гурецького»; «Надіємося, що такі акції продовжуватимуться»; «Цей фестиваль збагатив не таке вже багате життя у Варшаві» тощо.

http://music.uaculture.com


Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Музика» № 4 за 2014 рік

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310

Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com


НЕВІДОМЕ ПРО ВІДОМИХ

НЕХАЙ ЗВУЧАТЬ ЙОГО ІМ’Я ТА МУЗИКА

Фото надані автором статті

«Після того, як я обрав у молоді роки своєю спеціальністю мистецтво, яке своїм теплом і променями зігрівало й освітлювало мій життєвий шлях, тепер, пройшовши уже більшу частину цього шляху, я вирішив написати для вас книгу про те, як я навчався та як потім, ставши вже зрілим музикантом, працював». Ці слова належать піаністу, авторові численних фортепіанних творів для дітей і юнацтва Самуїлові Мойсейовичу Майкапару. Завдяки художній цінності, розумінню психології й урахуванню особливостей дитячого ігрового апарату, твори композитора назавжди увійшли до музично-педагогічного репертуару музикантів-початківців

56

МУЗИКА | 4’2014

http://music.uaculture.com


Олександр Майкапар, онук композитора

Фото надані автором статті

П

ро актуальність творчої постаті Самуїла Мойсейовича, спадщини митця свідчить включення його творів до програм найрізноманітніших юнацьких музичних конкурсів і фестивалів, наприклад, фортепіанного конкурсу імені Самуїла Майкапара (графство Ферфілд, США), фестивалю юних піаністів та органістів «Дети России ХХI века» (Москва, Росія) та інших. Творчість композитора вивчають, обговорюють на міжнародних конференціях (зокрема, на цю тему було проголошено доповідь на ІІ Міжнародному фортепіанному форумі у вересні 2009 року на острові Родос, Греція), Ольга Корт-Куликова (Голландія–Росія) підготувала дослідження на тему «Фортепіанна музика в творчості Самуїла Майкапара». Ім’я митця носить одна з московських музичних шкіл. У світі немає жодного юного піаніста, який би не грав (або хоча б не чув) якоїсь із п’єс Майкапара. Однак для багатьох музикантів залишається невідомим той факт, що митець народився у місті Херсоні (6/18 грудня 1867 року). І хоча тут він жив недовго, Херсон може і мусить пишатися цим. Самуїл Майкапар – автор переважно фортепіанних мініатюр, що випливає уже з самих назв його творів: «Маленька сюїта у класичному стилі» (ор. 6), «Маленькі новелети» (ор. 8), «Мініатюри» (ор. 33), «Бірюльки» (ор. 28). Менш відомі його твори крупної форми – Балада C-dur, Соната для юнацтва (симфонічна фантазія) a-moll, Соната c-moll. Вони нечисленні, але це ніяк не применшує їхню мистецьку цінність, бо написані опуси чудовим піаністом, який прекрасно знав секрети свого інструмента, володів величезним виконавським репертуаром. Доказом цього може бути кумедна історія, яка трапилася з онуком композитора, Олександром Майкапаром – клавесиністом, органістом, мистецтвознавцем, із котрим листуються педагоги й учні херсонської дитячої музичної школи № 1. «Я розучував Сонату, коли навчався на першому курсі училища при Московській консерваторії, – згадує Олександр Майкапар. – Мені дуже подобалося вечорами брати який-небудь клас і грати у напівпорожній консерваторії допізна. Якось увечері двері мого класу відчинились і переді мною постав професор Яків Флієр. – Юначе, – звернувся він до мене, – мені здавалося, я знаю всю фортепіанну музику, але ось уже сорок хвилин ми з моїми учнями не можемо визначити, чий твір ви граєте. – Це Соната мого діда, – відповів я. – ??? – Майкапара.

Флієр був уражений: він знав тільки фортепіанні мініатюри Самуїла Майкапара і не припускав, що в нього є такий масштабний твір. Флієр сів за інструмент (у цей час клас заповнили його студенти) і зі щирим інтересом почав знайомитися з Сонатою... Його вразив романтичний дух твору, яскравість образів, піаністичний розмах (він порівняв Сонату Майкапара з Сонатою h-moll Ліста), різнобарвність суто технічних прийомів – усе те, що робить фортепіанні твори не тільки музично цікавими, а й вражаючими з точки зору інструменталізму» (цит. за: Майкапар С.М. Антология сочинений: Вступ. ст. Александра Майкапара. – Челябинск, 2005. – С. 9). Та повернімося до Херсона. Перші музичні враження композитор отримав у дитинстві. У сім’ї полюбляли музикувати. Гарно грала на роялі мати Самуїла Мойсейовича, її брат був скрипалем-аматором, батько, хоча й не грав на жодному з музичних інстру-

Херсон кінця XIX ст.

ментів, завжди залюбки слухав музику, глибоко її відчував. Одна з міських будівель початку ХІХ століття, що і нині стоїть на розі вулиць Ерделівської (Комсомольської) і Потьомкінської (Карла Маркса), належала дворянському зібранню Херсонської губернії і була пристосована для театру. Поза сумнівом, родина Майкапарів відвідувала тамтешні вистави, концерти і музичні вечори. Переїхавши до Таганрога, майбутній композитор почав навчатися гри на фортепіано в італійця Гаетано Молла. Вчитель прищепив учневі любов до музики, і вже юнаком Майкапар вирішив стати професійним музикантом. Закінчивши гімназію (сьогодні середня школа № 2 імені Антона Чехова), у 1885 році Майкапар вступив на юридичний факультет Петербурзького університету і одночасно до Петербурзької консерваторії, яку закінчив на два роки пізніше, ніж університет, 1893-го. Але поєднувати роботу юриста із систематичними заняттями музикою виявилося неможливим. Майбутній композитор відмовився від юридичної кар’єри і повністю присвятив себе музиці. Критичне ставлення до своїх піаністичних досягнень стимулювало Самуїла Мойсейовича до подальшого удосконалення. Він їде у Відень, до відомого педагога-піаніста Теодора Лешетицького. До того часу Майкапар уже створив близько 15 творів, але не надавав їм великого значення. Нумерувати опуси він розпочав тільки з романсів і фортепіанних варіацій, виданих у Відні незадовго до закінчення його занять із Лешетицьким. У 1898 році Самуїл Майкапар повернувся до Росії. Давав концерти у Петербурзі, Москві, провінції, виступав у камерних концертах із професором Леопольдом Ауером, квартетом Гржималі. Відтоді вже визначилась багатовекторність діяльності Майкапара – композитора, виконавця, педагога, музичного письменни-

4’2014 | МУЗИКА

57


МУЗИЧНІ МОСТИ

ЕСТОНІЯ: ПРО МУЗИЧНУ КУЛЬТУРУ СЬОГОДЕННЯ Й МЕНТАЛЬНУ СУТНІСТЬ НАЦІЇ Продовжуючи серію інтерв’ю із митцями колишніх радянських республік – нині вже більше двадцяти років самостійних країн, цього разу пропоную розмову з відомим естонським диригентом Еркі Пехком. Багато років він працював у Національному оперному театрі «Естонія», провівши понад 700 оперних вистав, а зараз є куратором міжнародного фестивалю оперної музики «PromFest» у Пярну

Р

озмовляючи з естонським гостем, кілька разів подумки зауважила своє щире здивування благополучним станом музичної культури Естонії та поважним, тактовним ставленням до мистецтва як з боку держави, так і з боку суспільства, тобто громадян, бо, як відомо, культуру формують самі люди своєю небайдужістю до неї. На такому тлі ситуація, яку спостерігаємо в Україні, видається невиразною, навіть депресивною. Лише констатую: на початку травня в Національній філармонії України відбувся концерт «Київської камерати» з Еркі Пехком і солістами – перспективним молодим піаністом Ювалом Гіладом і співачкою Хелі Вескус, яка має рідкісний за силою і тембровими барвами голос, здатний озвучувати специфічний вокальний репертуар – твори Ріхарда Ваґнера, Ріхарда Штрауса, Густава Малера. Але концерт пройшов у напівпорожньому залі. Чому? Хіба до нас щодня приїздять іноземні, зокрема естонські музи-

60

МУЗИКА МУ МУЗ М УЗ У ЗИ ИКА ИК КА | 4 КА 4’2 4’ 4’2014 ’20 ’2 014 01 14 1 4

канти? Чи не цікаво послухати нашим диригентам і співакам, як інтерпретують класику їхні зарубіжні колеги? Чи в нас усе так бездоганно? Нецікаво це нашій публіці, особливо, професійно музичній. У нас усі все знають, тож навіщо витрачати свій дорогоцінний час, краще «поплакатися» у тисячний раз, що в нас нічого вагомого не відбувається, навіть тоді, коли це не так. У цьому естонці, на відміну від українців, зовсім інші. От і проявилася одна з причин нашого маргінального культурного становища. А ще я вкотре переконалася, що культура успішно розвивається в умовах, по-перше, політично стабільної держави, яка не колапсує у постійних політичних переворотах, по-друге – за наявності консолідованої нації, котра поважає себе, а цінувати культуру, мистецтво – й означає шанувати і посправжньому любити рідну землю. Мабуть, чим менша держава, тим згуртованіші її громадяни? Є над чим поміркувати…

http://music.uaculture.com


Фото Дмитра БОНДАРЕНКА 4’2014 | МУЗИКА

61


АВТОГРАФИ

МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ І БРАТИ РЕВУЦЬКІ Ці спогади – без перебільшення унікальні. Зазвичай, за законами жанру, в центрі уваги мемуариста перебуває одна особа. Та цього разу все інакше. Євгенові Львовичу, синові славетного Левка Ревуцького, долею судилося бути свідком людського і творчого спілкування трьох видатних діячів української культури – Дмитра й Льва Ревуцьких і Максима Рильського. Свої спомини про їхні стосунки він записав улітку 2006 року, за п’ять місяців до смерті. Пропонуємо увазі читачів мемуари Євгена Ревуцького. Друкується вперше

Д

ружні, товариські взаємини між людьми звичайно свідчать про збіг їхніх професійних інтересів, близькість морально-етичних, громадянських позицій. Зацікавленість до вивчення цих стосунків зростає, коли мова йде про видатні особистості, діяльність яких може позначитись на житті суспільства. Спілкування таких постатей посилює їхній вплив на оточуючих. Цей нарис присвячено стосункам саме таких трьох осіб, які зробили вагомий внесок у розвій духовної культури народу України. Зрозуміло, що більше цінних відомостей залишив нам Максим Рильський, письмова спадщина якого вельми вагома. Вивчаючи її, ми отримуємо уявлення не тільки про особистість автора, його світосприйняття, а й знайомимося з глибокими, влучними, переконливими характеристиками інших двох персонажів – Дмитра Миколайовича та Левка Миколайовича Ревуцьких. Дмитро Миколайович Ревуцький (1881– 1941) був старший на чотирнадцять років і тому у спогадах свого колишнього учня поета Максима Тадейовича Рильського (1895–

66

МУЗИКА | 4’2014

Максим Рильський

1964) – нарисі «Учитель словесності» – він постає як викладач гімназії. Уже перша зустріч із учителем – простою, привітною людиною – справила велике враження на гімназистів. Той одразу прагнув захопити учнів світом поезії, збудити в них любов до літератури. Свій перший урок він розпочав із читання учням досить складного за змістом поетичного твору. Його справжній артистизм, жива мова поєднувалися з умінням надзвичайно виразно розповідати і серйозні, й жартівливі історії. Учні повинні були відчути, як мусить звучати поетичний твір. Учитель із завзяттям удавався до влаштування в гімназії аматорських спектаклів. Тоді у чоловічих гімназіях жіночі ролі повинні були виконувати хлопці. Бувало, грав і сам викладач. Як згадує Максим Тадейович, таким виконавцем жіночої ролі був його товариш, також учень Дмитра Миколайовича – Михайло Павлович Алексєєв, у майбутньому літературознавець, академік. Отже, серед учнів Дмитра Миколайовича було два майбутніх академіки. Може в цьому якусь роль відіграв і сам учитель.

http://music.uaculture.com


Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Музика» № 4 за 2014 рік

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310

Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com


1

2

КЛІПИ

MUSICAL MEMORY CROSSING-6

С

ходи… Що їх єднає із музикою – запитайте у професіонала. І, звісно ж, миттєво почуєте у відповідь, що вже сама звуковисотна природа музичного мистецтва спонукає до алюзій між музикою і сходами, вказує на їхню близькість і взаємопроникнення. Тож перед нами розгортається панорама неймовірно вражаючих і водночас переконливих доказів тяжіння музики й сходів-сходинок до їхнього креативного та взаємовигідного симбіозу. Фортепіанна клавіатура, як один із найупізнаваніших символів музичного мистецтва, стала справжнім експериментальним полігоном для поєднання музичної символіки із суто прагматичними та прикладними задумами сучасних дизайнерів. Ідея музичних сходів почала крокувати світами зі Стокгольма, де на одному із виходів станції метро «Оденплан» звичайні сходи не лише візуально уподібнилися до фортепіанної клавіатури, а й трансформувалися у справжній музичний інструмент зі звуковими і світловими ефектами (фото 1). Цікаво, що таке оригінальне втілення музичної тематики, запропоноване фахівцями концерну «Фольксваген», передбачало й практичний момент – примусити людей рухатися сходами, а не ескалатором. І – дивовижна річ: потік охочих піднятися саме музичними сходами у порівнянні з ескалаторними «пішоходами» збільшився на 66%! Адже рух по сходинках супроводжується музичними звуками…

70

МУЗИКА | 4’2014

4

Такий переконливий успіх німецьких інженерів надихнув на подібний експеримент і винахідників з інших країн. І тепер уже в Парижі (Франція), Мельбурні (Австралія), Окленді (Нова Зеландія), Мілані (Італія), Сеулі (Південня Корея) та багатьох інших містах «співаючі сходи» викликають щире захоплення, а інколи й справжній ажіотаж як серед місцевих мешканців, так і туристів, не кажучи вже про малечу, яка годинами ладна розважатися, бігаючи сходами і видобуваючи звуки різної висоти. Якщо ентузіазму вистачає, то декому вдається таким чином навіть «підібрати» й відтворити якийсь улюблений мотивчик. Прагнення розважити мешканців мегаполісів і стимулювати їх до руху (як елементарного фізичного навантаження), а також ревнивий погляд у бік шведів примусили бразильських фахівців установити аналогічні чорно-білі сходи на залізничній станції міста Озаску, розташованого за 30 км від Сан-Паулу. Вони мають вигляд фортепіанної клавіатури зі 34 щаблями, ходіння по яких викликає відповідний звуковий ефект (фото 2). Утім, очевидно, така кількість (34 клавіші) видалася китайським інженерам недостатньою. І в місті Ханчжоу, у Wulin Plaza вони спорудили музичні сходи розширеного звукового діапазону – на 54 клавіші-сходинки (фото 3). Люди у Ренні залюбки пересуваються сходами метро, що перетворилися на музичну клавіатуру. Ренн – невеличке місто на пів-

http://music.uaculture.com

Фото надані автором статті

СТИЛЬНО: НЕМОВ ЧОРНОБІЛІ КЛАВІШІ


Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Музика» № 4 за 2014 рік

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310

Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com


КЛІПИ

№ 4 (400) ’2014

Зарубіжні міста вражають туристів фантазіями стріт-арту. Тут теж не обійшлося без чорно-білих сходинок. А інколи й кольорових варіацій на цю ж тему.

Афіни, Греція

Нешвілл, США

Рік заснування – 1923 НАУКОВО-ПОПУЛЯРНИЙ ЖУРНАЛ Засновники: Міністерство культури України Спілка композиторів України Всеукраїнська музична спілка Видавець: ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 Тел.: +38(044) 498-23-65 Генеральний директор Роман РАТУШНИЙ

Головний редактор Ольга ГОЛИНСЬКА Заступники головного редактора Юлія ПАЛЬЦЕВИЧ, Валентина КУЛИК Видавнича рада:

Сергій ВАСИЛЬЄВ, Олег ВЕРГЕЛІС, Яніна ГАВРИЛОВА, Валерій ГРИЦЕНКО, Вадим ДОРОШЕНКО, Віктор фон ЕРЦЕН, Олесь ЖУРАВЧАК, Наталка ІВАНЧЕНКО, Наталія КОВАЛЬ, Андрій КУРКОВ, Наталія ЛИГАЧОВА, Лариса НІКІФОРЕНКО, Руслан ОНОПРІЄНКО, Роман РАТУШНИЙ, Віталій САТАРЕНКО, Анатолій СЄРИКОВ, Артем СТЕЛЬМАШОВ, Ліліана ФЕСЕНКО, Антон ФІЛАТОВ, Людмила ЧОВНЮК Вальпарайсо, Чилі

Адреса редакції:

Сан-Франциско, США

Ну, а насамкінець – музичний десерт у стильному чорно-білому клавіатурному дизайні.

03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 Тел.: +38 (044) 498-23-67 E-mail: zhurnal_muzyka@ukr.net

Розповсюдження, передплата, реклама: Тел.: +38 (044) 498-23-64, +38 (050) 310-56-63

Реєстрація:

Бейрут, Ліван

Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 954 від 25.08.1994. Виходить що два місяці

Засадниче:

Редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає авторський погляд

Усі права застережено:

© Музика, 2014 Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів журналу тільки з письмового дозволу видавця

На обкладинці Ді Ді Бріджуотер

фото

з сайту «Альфа Джаз Фесту»

Дизайн і верстка Валерія ГРИЦЕНКА та Наталії КОВАЛЬ

Фото надані автором статті

Друкарня

Наталія СЕМЕНЕНКО

ТОВ «МЕГА-Поліграф», вул. Марка Вовчка, 12, м. Київ, 04073; тел. +38(044) 581-68-15; e-mail: office@mega-poligraf.kiev.ua Наклад 1000 прим. Ціна договірна

Передплатний індекс 74310

72

МУЗИКА | 4’2014

http://music.uaculture.com


л а н р у ж й е ц е т є а т чи

Біографії славетних композиторів Не всі талановиті діти стають геніями Обдарованість і добродійність: зарубіжні гранти для наших дітей Топ-50 музичних шкіл України. Міжнародні конкурси юних музикантів Найкращі українські дитячі колективи Програми благодійних фондів Арсенія Яценюка та Леоніда Кучми Перший музичний інструмент. Оголошення Поради батькам ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

74310

РЕДАКЦІЙНА ПЕРЕДПЛАТА: НА РІК - 120 ГРН НА ПІВРОКУ - 70 ГРН Кур’єрська доставка по Києву, Львову, Дніпропетровську, Одесі

в і р е м 6 нотні сюрпризи о н + к і р й е на т і д х и ш а В я дл music.uaculture.com

ВЖЕ СЬОГОДНІ ЖУРНАЛ МОЖНА ПРИДБАТИ: – у мережі Книгарень «Є»; – у кіоску в Національній музичній академії України імені Петра Чайковського (м. Київ, вул. Архітектора Городецького, 1–3/11); – у книгарні «Наукова думка» (м. Київ, вул. Грушевського, 4); – у книгарні при Києво-Могилянській академії; (м. Київ, Контрактова площа, 4, 1-й корпус НаУКМА); – у книжковому магазині «Сяйво» (м. Київ, вул. Велика Васильківська (Червоноармійська), 6);

Довідки: +38(098) 335-99-94 +38(044) 498-23-65

– у книжковому магазині «Смолоскип» (м. Київ, вул. Межигірська, 21); – у книгарні Наукового товариства імені Тараса Шевченка (м. Львів, проспект Шевченка, 8); – у книгарні «Ноти» (м. Львів, проспект Шевченка, 16); – у «Книгарні-кав’ярні» (м. Одеса, вул. Катерининська, 77); – у нашому видавництві (м. Київ, вул. Васильківська, 1, тел. 498-23-64).


Індекс 74310

Бюро іміджевих послуг

Супровід

• конкурсів • концертів • промо-турів • виконавців

• Підготовка промо-матеріалів

• Розробка інноваційних рішень

• Добір інформаційних партнерів:

друковані ЗМІ, інтернет, радіо, ТБ • Специфікація сучасного PR-стилю • Організація масових прес-конференцій • Залучення високопрофесійних журналістів • Ротація музичних творів на ТБ та радіо • Застосування прихованої реклами • Проектування іміджевих схем • Запуск зовнішньої реклами • Соціальні медіа-проекти • Ефективний тролінг

+38(044) 232-23-50 +38(098) 335-99-94

03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1

Музика. – 2014. – № 4. – С. 1–72.

• талант-шоу

• Розробка нових PR-стратегій

ISSN 0131–2367

• фестивалів

music.uaculture.com

скорочена версія журналу "Музика" №4 2014  

скорочена версія журналу "Музика" №4 2014  

Advertisement