Issuu on Google+

№2

2014

Шевченко назавжди

МУЗИКА І ТЕАТР

музичні династії світ опери та балету музичні мости усе – на перехресті культур


Журнал «Музика» – один із найповажніших в Україні (видається з 1923 року). Це єдиний науково-популярний журнал з питань музичної культури в державі. На його сторінках розкривається широка панорама сучасного музичного життя України в усьому розмаїтті: розповідається про творчість українських композиторів і виконавців, про фестивалі, конкурси, концерти, музичні вистави в різних регіонах країни й за кордоном, розглядаються проблеми молодіжного мистецтва тощо. Наші матеріали зацікавлять як професіоналів, так і любителів музики різних жанрів і стилів. Фахові статті, яскраві кольорові ілюстрації, оригінальний дизайн буде до вподоби читачам будь-якого віку.

ВЖЕ СЬОГОДНІ ЖУРНАЛ МОЖНА ПРИДБАТИ: – у мережі Книгарень «Є»; – у кіоску в Національній музичній академії України імені Петра Чайковського (м. Київ, вул. Архітектора Городецького, 1–3/11); – у книгарні «Наукова думка» (м. Київ, вул. Грушевського, 4); – у книгарні при Києво-Могилянській академії; (м. Київ, Контрактова площа, 4, 1-й корпус НаУКМА); – у книжковому магазині «Сяйво» (м. Київ, вул. Велика Васильківська (Червоноармійська), 6); – у книжковому магазині «Смолоскип» (м. Київ, вул. Межигірська, 21); – у книгарні Наукового товариства імені Тараса Шевченка (м. Львів, проспект Шевченка, 8); – у книгарні «Ноти» (м. Львів, проспект Шевченка, 16); – у «Книгарні-кав’ярні» (м. Одеса, вул. Катерининська, 77); – у нашому видавництві (м. Київ, вул. Васильківська, 1, тел. 498-23-64). Придбати окремі примірники та передплатити видання в електронній версії можливо за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу.

ЧИТАЙТЕ ЖУРНАЛ «МУЗИКА» – І ВАШ СВІТ ПОПОВНИТЬСЯ НОВИМИ ЯСКРАВИМИ Й ЧИСТИМИ ТОНАМИ, ЖИТТЯ «ЗАЗВУЧИТЬ» ІНАКШЕ!


№ 2 (398) ’2014

 Рі заснування – 1923 Рік НАУКОВО-ПОПУЛЯРНИЙ ЖУРНАЛ Засновники: Міністерство культури України Спілка композиторів України Всеукраїнська музична спілка Видавець: ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 Тел.: +38(044) 498-23-65 Генеральний директор Олеся БІЛАШ

Головний редактор Ольга ГОЛИНСЬКА Заступники головного редактора Юлія ПАЛЬЦЕВИЧ, Валентина КУЛИК Видавнича рада: Олеся БІЛАШ (голова), Віктор ПАСАК, Максим БУДАРІН, Віктор ВЕЧЕРСЬКИЙ, Олена ВОРОНЬКО, Оксана ІОНОВА, Євгенія КРУТОГОЛОВ, Іван МЕЧКОВ, Лариса НІКІФОРЕНКО, Лариса ПЕТАСЮК, Світлана ФОМЕНКО, Людмила ЧУМАКОВА, Михайло ШВЕД, Оксана ГАЙДУК, Ігор ГИРИЧ, Ольга ГОЛИНСЬКА, Людмила ОЛТАРЖЕВСЬКА,

Надія СОКОЛЕНКО

Адреса редакції: 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 Тел.: +38 (044) 498-23-67 E-mail: zhurnal_muzyka@ukr.net

Розповсюдження, передплата, реклама: Тел.: +38 (044) 498-23-64, +38 (050) 310-56-63

Реєстрація: Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 954 від 25.08.1994. Виходить що два місяці

Засадниче: Редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає авторський погляд

Усі права застережено: © Музика, 2014 Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів журналу тільки з письмового дозволу видавця

На обкладинці Олена Мицко (Львів) у ролі Королеви-відьми в балеті Б. Павловського «Білосніжка та семеро гномів»

фото Олени ХРАМОВОЇ

Дизайн і верстка Наталії КОВАЛЬ

Друкарня ТОВ «МЕГА-Поліграф», вул. Марка Вовчка, 12, м. Київ, 04073; тел. +38(044) 581-68-15; e-mail: office@mega-poligraf.kiev.ua Наклад 1000 прим. Ціна договірна

Передплатний індекс 74310 http://uaculture.com

Щиро вітаю усіх шанувальників музики! Насамперед – із весною, яка нарешті прийшла в Україну. І цей процес непідвладний жодним правителям, режимам, – тим, хто вважає, що має право вершити людські долі. Весна – це не просто розквіт природи, а ще й зародження нового життя, свіжих ідей, сміливих надій. Тож сподіватимемося на краще у нашому, на жаль, поки що невеселому, нестабільному й неспокійному світі. Хочу вас також привітати із виходом другого цьогорічного номера нашого журналу, який ми готували наполегливо, сумлінно, прискіпливо добираючи цікаві матеріали, вишукуючи ексклюзивні факти, яскраві, виразні, неординарні фото... Так склалося, що цей випуск часопису, порівняно з усіма попередніми, містить багато статей, пов’язаних із проблематикою музичного театру, що й дозволило винести цю тему на обкладинку. Наприклад, безсмертні Шевченкові сюжети на сцені Львівської опери за всю історію її існування – топове питання з огляду на 200-річний ювілей Кобзаря. Не менш актуальна сценічна доля балету Михайла Скорульського «Лісова пісня» за Лесею Українкою, який Національна опера України планує показати у травні на престижному Йіхвіському міжнародному фестивалі в Естонії. Ювілеєві зірки українського балету Валентини Калиновської присвячена публікація Тетяни Швачко. «Оперне Євангеліє», а точніше фундаментальна монографія Марини Черкашиної-Губаренко про мистецтво опери – в центрі уваги відомого театрознавця Алли Підлужної. Своїх неповторних

барв у загальну картину жанру додає й сама Марина Романівна, розповідаючи у журналі про традиційний оперний форум у Мінську. Огляд прем’єри сучасного балету «Білосніжка та семеро гномів» у Львові доповнює нашу музично-театральну панораму. Виразно вияскравилася у журналі також тематика музичних династій і мостів. Дізнаємося про династичний вимір харківського музикознавця і композитора Тараса Кравцова, який минулоріч пішов із життя. Досі незнані нюанси родинних зв’язків Блюменфельдів виявилися на фестивалі у Кіровограді. Спадкоємність традицій української музики продемонстрував Олександр Козаренко під час мистецької акції у Парижі. Анна Луніна проклала місток до розуміння творчої постаті Мікалоюса Чюрльоніса (Литва). Традиції, що існують уже давно (Конкурс піаністів імені Володимира Пухальського), і щойно започатковані (Перший міжнародний конкурс скрипалів Олега Криси у Львові) у будь-якому разі демонструють тяглість розвитку конкурсного руху в нашій державі. Так само продовжуємо наводити творчі мости між різними країнами світу новою публікацією в серії «Musical memory crossing». Цього разу тематику визначила архітектура. Як і обіцяли, оприлюднюємо матеріали до 125-річчя від дня народження Левка Ревуцького. Для багатьох стануть відкриттям елегантні есе Валентини Кузик «Новознайдений твір Льва Ревуцького» й «“Музичне факсиміле” Левка Ревуцького». Публікації триватимуть і в подальших номерах. Розвиваючи нотодрукарський вектор журналу, пропонуємо мало відомий широкій громадськості твір Фелікса Блюменфельда «Patetico», – на нашу думку, співзвучний сучасності. Надзвичайно цікаве інтерв’ю із відомою композиторкою Ганною Гаврилець прочиняє двері у її творчу майстерню. Не забули ми й про наше майбутнє – дітей. Валентина Кулик прослухала, проаналізувала й розповіла про три аудіодиски із записами казок відомого педагога Ніни Найдич, адресованих найменшим слухачам. Не приховуватиму правди, – вони зацікавили обох наших заступників головного редактора: Юлію Пальцевич – маму двох дітей і авторку статті – викладача однієї з найпрестижніших дитячих музичних шкіл Києва. Отже, весняний номер спеціально для вас – на перехресті культур! Ольга ГОЛИНСЬКА, головний редактор


український формат 4

Шевченко назавжди Надія ТРУШ

8

То що ж воно за диво – цей балет?.. (До історії створення та сценічної долі балету Михайла Скорульського «Лісова пісня») Роксана СКОРУЛЬСЬКА

метри 14 Династичний вимір Тараса Кравцова Наталія СЕМЕНЕНКО

стор.

8

Левко Ревуцький з учнями. 1920-ті рр.

стор.

18 Зірка світового балету Тетяна ШВАЧКО

4 стор.

18

фести 20 Кіровоград: на перехресті культур Ірина СІКОРСЬКА

…і тести 24 Конкурс із родзинкою Любов МОРОЗОВА 26 Юні віртуози Ольга КІЗЛОВА

нотний стан 28 Новознайдений твір Льва Ревуцького Валентина КУЗИК 30 Історія одного твору Ірина СІКОРСЬКА 31 Рatetico Фелікс БЛЮМЕНФЕЛЬД

стор.

20

читальня 35 «Оперне Євангеліє» від Марини Черкашиної Алла ПІДЛУЖНА

стор.

35


стор.

українці за кордоном

40

38 Українське серце Парижа Олександр КОЗАРЕНКО

майстер-клас 40 Ганна Гаврилець: «Успіх для мене – новий твір…» Анна ЛУНІНА

вогні рампи стор.

стор.

46 Оперне свято у Мінську Марина ЧЕРКАШИНАГУБАРЕНКО

50

50 «Білосніжка та семеро гномів»: нова хореографічна версія Надія ТРУШ

46

аудіофайли 54 Музичні казки Ніни Найдич Валентина КУЛИК

музичні мости 56 Легенда деміурга, або Феномен Чюрльоніса Анна ЛУНІНА

автограф стор.

54

Мікалоюс Чюрльоніс. Фуга із Диптиха «Прелюдія і Фуга». 1908 р.

стор.

56

62 «Музичне факсиміле» Левка Ревуцького (стильові модифікації трипеонової ритмоінтонеми) Валентина КУЗИК

кліпи 64 Musical memory crossing-4 Наталія СЕМЕНЕНКО


ÓÊÐÀŸÍÑÜÊÈÉ ÔÎÐÌÀÒ Надія ТРУШ

Шевченко назавжди Розглядаючи хронологію вистав, пов’язаних із великим Тарасом Шевченком, неодмінно зауважуємо, що його ім’я майже не сходило з афіш Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької

Костянтин Данькевич. «Лілея», 1964 р. Лілея – Ірина Красногорова, Степан – Петрос Малхасянц

4

Фото з архіву Львівського театру опери та балету

П

ершим на театральній сцені з’явився балет «Лілея» Костянтина Данькевича за мотивами творів Кобзаря. Створений наприкінці 1930-х років, він був одним із перших балетів в українському театральному мистецтві й викликав великий інтерес у керівників хореографічних труп вітчизняних театрів. У музиці твору народнопісенна стихія підпорядковується законам симфонічного розвитку. Прем’єру призначили на 26 червня 1941 року. Однак вистава не відбулася – розпочалася війна. 1946-го до балету звернулася нова творча група: балетмейстер Вахтанг Вронський, диригент Григорій Рісман і художник Петро Злочевський. Автор активно співпрацював із трупою, спеціально приїхавши перед прем’єрою до Львова. Вистава отримала високу оцінку критики і глядачів. Цю постановку «Лілеї» називали «натхненною поемою», «піснею без слів». Спочатку партію Лілеї виконувала Антоніна Єгурнова, пізніше – Ніна Яригіна, а згодом – молоді балерини Валерія Ільїнська та Наталія Слободян. Образ бунтівливого юнака Степана майстерно втілив Олег Сталінський. Про постановку Вахтанга Вронського заговорили в усій країні. Саме за його хореографією на Київській кіностудії імені Олександра Довженка у 1958 році поставили фільм-балет «Лілея» за участю артистів Київського театру опери та балету імені Тараса Шевченка. 150-річчя від дня народження Кобзаря львівський театр вирішив відзначити новим трактуванням «Лілеї». Балетмейстер Анатолій Шекера, диригент Семен Арбіт і художник Олександр Сальман створили свою цікаву версію твору. На прем’єрі, що відбулася 29 квітня 1964 року, головні партії виконали Ірина Красногорова і Петрос Малхасянц. Пізніше на головні ролі були призначені Світлана Клур і Герман Ісупов, якого львів’яни тоді побачили вперше. Образ Князя дуже вдався Олегові Сталінському. Про цей спектакль, зокрема про Анатолія Шекеру, балетний критик Юрій Станішевський писав: «Молодий балетмейстер зумів об’єднати всі танці в розгорнуту композицію, користуючись найновішими досягненнями танцювального симфонізму і поліфонії. Поступово розвиваючи один хореографічний малюнок, ускладнюючи і збагачуючи його різними групами танцюристів, балетмейстер підноситься до складного одночасного поєднання різних пластичних малюнків» (цит. за: Радянська культура. – 1964. – 24 лип.).

МУЗИКА | 2’2014


Фото з архіву Львівського театру опери та балету

Виконавиця партії Лілеї, нині педагог-репетитор балетної трупи театру, заслужена артистка України Ірина Красногорова згадує: «Для всього нашого колективу вирішення вистави було дуже несподіваним, незвичним, – як у хореографії, так і в сценографії. Художник Олександр Сальман усі декорації ніби вишив хрестиком: дерева, хатки, не кажучи вже про сценічні костюми. Сорочки, плахти були оздоблені народним орнаментом, але якось так зроблені, що їхня вага не відчувалася. Вони були зручні, легенькі, наче повітряні, тобто чисто балетні. Незабутні дійства пожежі, русалчиних хороводів, кріпосного театру (сцена у сцені). Особливо хвилюючим був момент, коли опускався вишитий портрет Тараса Шевченка – великий, як інтермедійна завіса. Звучав “Заповіт”, і всі люди вставали». Першою оперною постановкою за Тарасом Шевченком була «Наймичка» Михайла Вериківського, прем’єра якої відбулася 12 травня 1945 року (диригент – Лев Брагінський, режисер – Володимир Манзій, художник – Олександр Хвостенко-Хвостов). Із солістів чи не найбільший успіх випав на долю молодої співачки Євгенії Поспієвої, яка виконувала партію Ганни. У деяких виставах того післявоєнного часу виступали, за браком кадрів, солісти-гастролери. Один із спектаклів пройшов за участю солістів Київської опери – Бориса Гмирі та Лариси Руденко. Як пише мистецтвознавець Оксана Паламарчук, «постановка “Наймички” мала особливе значення для молодого колективу театру. По-перше, це початок втілення на львівській сцені творчості сучасних українських авторів і, по-друге, – новаторська за музичною мовою, речитативна опера розкривала новий аспект для виконавців і була творчою лабораторією для подальшої праці з сучасним музичним матеріалом». 5 квітня 1957 року диригент Лев Мандрикін і режисер Юрій Лєков запропонували львів’янам оперу «Катерина» за однойменною поемою Кобзаря. У рецензіях того часу читаємо схвалення такого вибору, який надав іще одну можливість зазвучати на оперній сцені Шевченковому слову – цього разу в поєднанні з музикою Миколи Аркаса. Важливо підкреслити, що з цією виставою театр виступив у Криму й на Кубані. В архіві збереглися газети з відгуками слухачів із Євпаторії, Сімферополя, Краснодара, які з пієтетом описують майстерність солістів Валентини Герасименко (Катерина), Івана Попова (Солдат), Миколи Шелюжка (Андрій), Костянтина Сидорова (Батько) і Валентини Гедройц (Мати). Ось фрагмент рецензії із газети «Радянський Крим» (15 червня 1957 року): «Оркестр театру під диригуванням заслуженого артиста Мордовської АРСР Лева Мандрикіна вдало передає велику людяність, простоту і задушевну українську мелодійність твору. Мало сказати – він звучить злагоджено. Він сприяє піднесенню емоційності опери, допомагає акторам краще, повніше розкрити образи героїв. Особливо темпераментно, чітко звучить увертюра… Чудові, правдиві декорації художника П. Калиниченка. Виконані з хорошим художнім смаком, без зайвих “красивостей”, вони підкреслюють суворий трагізм опери. Опера поставлена в хорошому реалістичному тоні. І в цьому велика заслуга як усього колективу виконавців, так і постановника режисера Ю. Лєкова. Опера “Катерина” – велике творче досягнення колективу…» Оперу «Назар Стодоля» Костянтина Данькевича за п’єсою Тараса Шевченка театр представив на сцені у березні 1961-го. Диригент Ярослав Вощак, режисер Сергій

2’2014 | МУЗИКА

К Костянтин Данькевич. ««Лілея», 1997 р. ЛЛілея – Лілія Гражуліс, ССтепан – Ігор Храмов, ККнязь – ССергій Астремський

5


ÓÊÐÀŸÍÑÜÊÈÉ ÔÎÐÌÀÒ Роксана СКОРУЛЬСЬКА

ТО ЩО Ж ВОНО ЗА ДИВО – ЦЕЙ БАЛЕТ?..

До історії створення та сценічної долі балету Михайла Скорульського «Лісова пісня»

night elvie (нічний ельф)

этических моочень много по зностильна, т ее им о ог ск ль ра «Музыка Скору нию до некоторой степени положен неле ев ж со нц к та , но их эт в, менто основу раз чуждый ец цветов”. В еблі рве” – об в балете гр о например “тан щ , ой “Т ть ольклор. ка не имеет, хо я оазисами украинский ф аромата музы тс ю го ля но яв од , ы ор ен дн здесь. О ни вкрапл О . ии од ел м ие есть украинск ий». М. Вериковск ) . ке ы уз м ой р. в эт 38 19 5. .0 у від 26 ворення балет го об ол ок т (Про

8

«26.12.194 èë Àäàìîâ 8, Ìîñêâà. Ãëóáîêîó âàæàåìû è÷! Ïîñòà é Ìèõàíîâ ïåñíÿ” â ò [åàòðå] èì êà Âàøåãî áàëåòà “Ëåñíàÿ ïðåäñòàâë . Ê èðîâà â ÿåòñÿ âîçì îæíîé, ïîñ Ëåíèíãðàäå íå íåñêîëüêî ñë ê òåðàòóðí èøêîì íàöèîíàëüíà îëüêó ìóçûêà åãî îãî ïðîèçâåä äëÿ äàííîã åíèÿ. î ëèÓâàæàþù èé Âàñ Ï. Ãóñåâ»

Фото надане авторкою статті

@ 2007-09-17 02:33:00 (вистава йшла 16.09 ввечері – отже, реакція одразу) Местоположение: Уже майже в ліжку:) Настроение: ©* Slееру – Майже сонна Музыка: Тиша і дихання котика поряд “Лісова пісня” – є такий балет, в школі вивчали однойменний твір... Хто не був – рекомендую. Моє перше знайомство з балетом відбулось. Будемо його продовжувати. Стрункі дівчата, чарівна музика, прекрасні декорації – не зчуваєшся, як забуваєш про все і дивишся з відкритим ротом і затамувавши подих... Класно, що сюди в явному вигляді не дібралися всюдисущі комп’ютерні технології... Мабуть, саме тому яскраво являлось, що 200 і 300 років назад до точнісінько такої ж зали приходили джентльмени зі своїми дамами... Р. S.: Найбільше сподобався танок з колосками, маками та волошками.

МУЗИКА | 2’2014


Фото надані Тетяною Швачко

Щ

о ж це, власне, за феномен – балет Михайла Скорульського «Лісова пісня», визнаний нині вершиною класичної української хореографії? Балет, який от уже понад 60 років викликає такі розбіжні думки фахівців і глядачів… Балет, філософським роздумам про який колишній член Державної думи царської Росії Василій Шульгін присвятив цілу сторінку в «Письмах к русским эмигрантам»… Балет, заради телеверсії якого японський телемагнат погодився зняти ще три вистави Київського театру… І як сталося, що геніальний текстовий твір знайшов своє видатне втілення у невербальному жанрі, саме у такій подобі завоювавши серця глядачів не лише слов’янського та європейського світу, але й зовсім, здавалося б, іншої за менталітетом Японії? Спочатку кілька слів про композитора. Михайло Адамович Скорульський народився 19 вересня 1887 року в Києві. Мати його – піаністка Ніна (Неоніла) Олексіївна Сенаторська у Київському інституті шляхетних дівчат навчалася музики у Миколи Віталійовича Лисенка, а пізніше закінчила музичне училище ІРМТ по класу Володимира Пухальського. Батько – Адам Петрович Скорульський – закінчив юридичний факультет Київського університету і співав у хорі Лисенка, де й познайомився з майбутньою дружиною. Невдовзі батьки хлопчика розійшлися, роз’їхалися, і він з 5 до 8 років жив у материної тітки – Олександри Дорофеївни Сенаторської, класної дами Інституту – прямо в інститутському будинку. Вийшовши заміж удруге, Ніна Олексіївна забрала сина до себе в Житомир. Літо він зазвичай проводив у волинських селах, переймаючись і красою краєвидів, і мелодіями пісень, співаних молоддю на ��уличних посиденьках. Почавши заняття музикою з материних уроків, Михайло з 1898-го навчається у старших класах Житомирського музичного училища, викладаючи водночас гру на фортепіано у молодших класах. 1910 року він вступає до Петроградської консерваторії у клас видатної піаністки Анни Єсипової, одночасно вивчаючи теорію композиції у Максиміліана Штейнберга, Йосипа Вітоля й Василя Калафаті. Окрім того, Скорульський працює у диригентському класі професора Миколи Черепніна, в оперному класі професорів Станіслава Габеля та Осипа Палечека. До Житомира Скорульський повертається 1915 року і в чині «вольноопределяющегося музыкантской команды Управления ополчения Юго-Западного фронта» створює спочатку струнний, а пізніше – симфонічний оркестр. Під його керівництвом колектив існував до 1933 року. В репертуарі були всі симфонії Чайковського, Бетховена (хором при виконанні Дев’ятої симфонії керував Михайло Гайдай – батько видатної співачки Зої Гайдай). Оркестр виконував і щойно написані твори українських композиторів. Для довідки – дотепер у Житомирі власного симфонічного оркестру немає… Що стосується композиторської діяльності, вона теж була достатньо продуктивною, якщо взагалі можна говорити про творчий ентузіазм, коли у роки громадянської війни Житомир пережив 24 переміни влади!.. Із доробку цього періоду варто згадати Фортепіанний квінтет на українські теми (1920 р.), у якому композитор вперше безпосередньо звернувся до фольклору, і особливо його «П’ять українських пісень для симфонічного оркестру» (1930 р.), де використано тематичний матеріал зі збірки Климента Квітки «Українські народні ме-

2’2014 | МУЗИКА

Михайло Скорульський і перша виконавиця ролі Мавки Антоніна Васильєва. Київ, 1946 р.

Мавка – Антоніна Васильєва, Лукаш – Олександр Бердовський. Київ, 1946 р.

лодії» (1922 р.), до якої увійшли і записи Лесі Українки. У згаданих творах виразно відчувається тяжіння композитора до ліричних народнопісенних образів. Показав себе Михайло Скорульський також і тонким майстром оркестрування. А 1931 року митець уперше звернувся до поезії Лесі Українки, написавши романс «Мрії». 1933 року Михайло Скорульський переїхав до Києва, де працював референтом у філармонії та завідувачем теоретичного відділення Вечірньої консерваторії.

9


ÌÅÒÐÈ Наталія СЕМЕНЕНКО

Династичний вимір Тараса Кравцова «Был зван и я В храм знания, Где главное – не звания…» Тарас Кравцов, «Сповідь» Метр харківської музикознавчої школи, спадкоємець і продовжувач традицій фундаментального музикознавства, започаткованого у Харкові представниками знаменитої теоретичної школи Семена Богатирьова, вихованець Михайла Тіца, завідувач кафедри теорії музики Харківського державного університету мистецтв імені Івана Котляревського (1970–1986 рр.), лауреат Муніципальної премії імені Іллі Слатіна, член Національної спілки композиторів України, володар ордена Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня, медалей та інших почесних нагород, член Ученої ради із захисту дисертацій ХНУМ імені Івана Котляревського, педагог, який, попри поважний вік, до останніх днів вів курс теоретичних дисциплін, був керівником численних магістерських і кандидатських музикознавчих досліджень – таке офіційне «досьє» Тараса Кравцова. У класі Тараса Кравцова отримала ґрунтовні музично-теоретичні знання ціла армія – понад 1000! – музикантів різного профілю. Поміж його вихованців – відомі в Україні та за її межами виконавці – співаки, інструменталісти, хорові та симфонічні диригенти, серед яких – народні, заслужені артисти і діячі мистецтв; композитори, музикознавці – кандидати й доктори мистецтвознавства, завідувачі кафедр музичних вишів.

Тарас Кравцов удома. Харків, 2013 р.

14

«У Алтаря Познания был знан и я за знания, – Ведь постоянно совал нос в горшок, где варится “Вопрос”, И из него тащил на свет другим неведомый “Ответ”». Тарас Кравцов, «Сповідь» Це була людина, наділена так званим фаустовим комплексом, – особистість, яка повсякчас нестримно прагнула нових знань із абсолютно різних сфер, здавалося б, на перший погляд, навіть не дотичних до музики. Тарас Кравцов постійно перебував у стані динамічного енергетичного взаємозв’язку із навколишнім просторово-часовим середовищем, і саме це сприяло його самоствердженню і творчій реалізації у різних галузях життєдіяльності. Вражає спектр професійних наукових зацікавлень Тараса Кравцова: питання музичного фольклору, проблеми філософського узагальнення фундаментальних категорій і закономірностей музичного мистецтва, засадничі принципи музикотворення, глобальні проблеми творчого мислення, одвічні таємниці народження загадкового феномена музичного звука – це лише основні вектори дослідницької діяльності видатного вченого. Точніше окреслити абсолютно унікальну постать Тараса Сергійовича можна, застосувавши щодо нього його ж висловлювання, адресоване

Фото з сімейного архіву Тараса Кравцова

У жовтні 2013 року видатному вченому, композиторові, педагогу, музично-громадському діячеві, заслуженому діячу мистецтв України, доктору мистецтвознавства, професору Тарасу Сергійовичу Кравцову мало би виповнитися 91! За два місяці до того він відійшов у вічність… Ця вагома дата невід’ємна від іншої ювілейної дати – 65-ліття творчої, науково-педагогічної, музично-громадської діяльності Тараса Сергійовича

МУЗИКА | 2’2014


Фото з сімейного архіву Тараса Кравцова

Варвара Аполлонівна Кравцова – бабуся Тараса Кравцова із сином Сергієм, майбутнім батьком митця

Петро Іванович Кравцов – дідусь Тараса Сергійовича із сином Сергієм

всім учням Семена Семеновича Богатирьова: «Прекрасним є нове покоління богатирьовців. Це не просто богатирьовці! Це – богатирі духу, думки і праці! Це ті, хто утверджував ставлення до професійного обов’язку, керуючись гаслом – “Безконтрольна добросовісність”». Тарас Кравцов дійсно був богатирем духу, думки й праці! Уже сама статура цього справжнього атлета, відомого підкорювача харківських тенісних кортів парку імені Максима Горького – уособлення античної скульптури – несла у собі той первісний кумулятивний заряд потужної творчої позитивної енергії, яка заповнювала весь простір навколо нього, й час від часу до цього поля мимоволі втягувалися по-справжньому талановиті, неординарні особистості. Завжди привітний, усміхнений, доброзичливий, трохи іронічний, він постійно був налаштований на підтримку свіжих музикознавчих ідей та ініціатив, при тому ніколи не йшов на компроміс із власними творчими й моральними переконаннями. Він і сам, зрештою, був генератором оригінальних наукових тем дипломних і дисертаційних досліджень, якими великодушно обдаровував своїх колег і студентів. У науковій біографії Тарас Кравцов ішов неторованими стежками, сміливо обстоюючи власну позицію, чітко формуючи логіку доказової бази своїх публічних виступів, зокрема на засіданнях кафедри та Вченої ради вишу. Захисти його дисертацій – кандидатської «Поліфонія А. Я. Штогаренка» та докторської – «Гармонія

в системі інтонаційних зв’язків», що вирізнялися концептуальною новизною і багатоаспектністю розв’язання висунутих автором проблем, запам’яталися присутнім як приклади взірцевої наукової безкомпромісності, демонстрації гострого інтелекту і блискучої ерудиції дисертанта. У його «Сповіді», де Тарас Сергійович резюмував найважливіші віхи свого життя, є такі рядки:

2’2014 | МУЗИКА

«Когда был юн, годами мал, Дорогами войны шагал. Когда катил “девятый вал”, В беде друзей не покидал. Блистал в различном спорте. И в волейболе, и на корте. Превозмогая лень, я Слагал и песнопенья. Уча других – учился сам И презирал безделья срам. Что да, то да! Не без труда Прожиты многие года…» У біографії Тараса Кравцова яскраво простежується трансгенераційний шлях обрання ним професійної діяльності. Йому пощастило з’явитися на світ у родині, де панував культ музики. Бабуся

15


ÌÅÒÐÈ Тетяна ШВАЧКО

Зірка світового балету

О

ригінально побудований (режисер Аніко Рехвіашвілі) й оформлений (художник Марія Левитська) вечір із Прологом та Епілогом дав можливість глядачам насолодитися виступами не тільки провідних сучасних солістів балету Олени Філіп’євої, Тетяни Голякової, Наталії Мацак, Сергія Сидорського, Геннадія Жала, Дениса Недака, талановитої молоді та злагодженого кордебалету Національної опери України, а й самої ювілярки – на екрані у запису були продемонстровані фрагменти вистав із її улюбленими партіями. Не випадково Пролог концерту розпочався сценою з балету «Кармен-сюїта» Жоржа Бізе – Родіона Щедріна і супроводжував урочистий вихід Валентини Федорівни Калиновської на рідну сцену, де вона танцювала 23 роки. Кармен – чи не найулюбленіша партія балерини, що багато років прикрашала її репертуар. Свого часу цей балет поставив у Большому театрі СРСР кубинський балетмейстер Альберто Алонсо для славетної Майї Плісецької. Валентина Калиновська – одна з не-

18

багатьох танцівниць, яка виборола право створити власний складний і суперечливий образ Кармен. Хореограф наголошував: «Я бачив усіх найвидатніших балерин наших днів і можу впевн��но стверджувати, що ніхто не вміє так вражаюче танцювати жіноче кохання, як українка Валентина Калиновська». Артистка стала першим інтерпретатором Кармен на київській сцені, заклавши традицію виконання цієї партії для наступних поколінь. Її циганка була волелюбною, гордою жінкою, пристрасною у своєму щирому коханні. Це – один із перших балетів на українській сцені, де хореограф поєднав форми класичного танцю з сучасною, як на той час, пластичною мовою. Ось уже сорок років «Кармен-сюїта» посідає гідне місце в афіші столичного театру і має незмінний успіх у киян і глядачів багатьох країн світу, де гастролює український колектив. Після закінчення Київського хореографічного училища у 1957 році по класу відомих діячів національного мистецтва, учениць уславленого педагога Агрипини

Ваганової – балетмейстера Галини Березової та балерини Антоніни Яригіної, Валентину того ж року запросили до Київського оперного театру. Молода танцівниця одразу почала готувати провідні сольні партії з головним хореографом Вахтангом Вронським, який допоміг розкрити самобутню індивідуальність талановитої випускниці. У репертуарі Валентини Калиновської з’являються класичні партії: Медора і Мірта («Корсар» і «Жізель» Адольфа Адана), Одетта-Оділія («Лебедине озеро» Петра Чайковського), пластичні образи у балетах сучасних композиторів – дівчина-птах Сюїмбіке («Шурале» Фаріда Ярулліна), Хазяйка Мідної гори («Кам’яна квітка» Сергія Прокоф’єва), Егіна («Спартак» Арама Хачатуряна)… Незабутніми є її виконавські шедеври, створені у виставах видатного українського хореографа Анатолія Шекери. Це, наприклад, – пристрасна Донна Анна (балет «Кам’яний господар» Віталія Губаренка). У трактуванні Валентини Калиновської в її танці відчувається прихована експресія, вибухова сила почуттів, жага великого ко-

Фото надане авторкою статті

Минулого року шанувальники балетного мистецтва відзначили 75-річчя від дня народження прими-балерини Київського академічного театру опери та балету імені Тараса Шевченка Валентини Калиновської – першої в Україні танцівниці, удостоєної почесного звання народної артистки СРСР

МУЗИКА | 2’2014


Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Музика» № 2 за 2014 рік

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310

Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com


ÔÅÑÒÈ Ірина СІКОРСЬКА

Кіровоград: на перехресті культур Одинадцятий музичний фестиваль імені Кароля Шимановського, організований Кіровоградським музеєм музичної культури імені Кароля Шимановського та Кіровоградським музичним училищем за підтримки обласного та міського управлінь культури, Фонду Iгоря Стравінського (Швейцарія), було присвячено 150-річчю від дня народження Фелікса Блюменфельда, 140-річчю – Сергія Рахманінова, 100-річчю – Вітольда Лютославського та 100-річчю прем’єри «Весни священної» Ігоря Стравінського

Ц

ілком природно, що така широка дедикація спричинила розмаїття заходів, що змінювали один одного, немов у калейдоскопі: виставки, круглі столи, «паломництво» на батьківщину Кароля Шимановського, екскурсії до музеїв і, звичайно, вражаючі насиченістю й виконавським рівнем численні концерти. Усі ці «пазли» в комплексі й витворили непересічне мистецьке явище, що далеко вийшло за рамки культурної події області й набуло широкого міжнародного резонансу. У центрі фестивалю височіла постать Фелікса Блюменфельда – «диво-Фелікса» (за оцінкою Володимира Стасова) – уродженця Єлисаветграда (історична назва нинішнього Кіровограда), видатного піаніста, диригента, композитора, педагога, музично-громадського діяча, яка з різних причин сьогодні є призабутою і явно недооціненою. Виправити становище була покликана міжнародна наукова конференція «Блюменфельди: родина на перехресті культур», що стала домінантною акцією фестивалю.

20

МУЗИКА | 2’2014


Фото надане Кіровоградським музеєм музичної культури імені Кароля Шимановського

Для початку – трохи історії… У 1879 році Модест Мусоргський, гастролюючи Півднем Російської імперії (а фактично – територією нинішньої України) зі співачкою Дар’єю Леоновою, відвідав Єлисаветград, щоби «вклонитися рідним місцям незабутнього баса Осипа Петрова, “дідуся російської опери”». У листі звідти до Володимира Стасова він повідомляв про свій тріумфальний виступ і цікаву зустріч «…із дуже милим сімейством Блюменфельд, вельми передовим у музичних справах і таким, що пильно стежить за музичною літературою; всі наші музикуси там достеменно відомі, і бесіда наша летіла, немовби в самому Пітері…» Феліксу тоді ледве виповнилося 16, проте зустрічі цій судилося в недалекому майбутньому відіграти вирішальну роль… А «миле» й «вельми передове» сімейство Блюменфельдів увійшло в історію не лише Єлисаветграда – і не тільки завдяки листу Мусоргського чи, ширше, родинним і творчим зв’язкам із Каролем Шимановським і Генріхом Нейгаузом. Кілька поколінь цієї дивовижної родини відігравали й продовжують відігравати неабияку роль у мистецтві України й Росії, Німеччини й Польщі, Франції та Ізраїлю, зрештою – в культурному житті усього світу. Відомо, що на початку XIX століття австрійський підданий Франц фон Блюменфельд був архітектором на південному заході Російської імперії (в історичній довідці використано матеріали фестивального буклету. – І. С.). Його син Михайло, одружившись з однією із представниць роду Шимановських – Марії, близько 1863 року осів у Єлисаветграді. За спогадами учнів місцевого реального училища, де Михайло Францович викладав французьку мову, він яскраво виділявся серед блискучої плеяди викладачів 1870-х – початку 1880-х років, і цілком міг бути окрасою будь-якого з європейських університетів. До того ж він був не просто любителем музики, а її знавцем, організатором концертів в училищі та домашніх музичних вечорів. Старший син Михайла Блюменфельда Станіслав (1850–1898) став засновником однієї з провідних музичних шкіл Києва (певний час у ній викладав фортепіано Микола Лисенко і навіть був її директором по смерті власника). Другий його син Сигізмунд (1852–1920) був композитором (його високо цінувала музична громадськість Петербурга, Петро Чайковський), талановитим співаком і піаністом, а наприкінці життя – хранителем Музею імені Михайла Глинки у Петроградській консерваторії. Їхній молодший брат, згадуваний раніше Фелікс Михайлович (1863–1931), під час візитів до рідного Єлисаветграда долучав своїх племінників Генріха Нейгауза і Кароля Шимановського до найновішої тоді музики Ваґнера, Мусоргського, Римського-Корсакова. Дочки Михайла Блюменфельда: Жанна (по чоловікові Залеська) і Марія (по чоловікові Пжишиховська) чудово співали, зокрема, в єлисаветградських салонах і в костелі, але професійною музичною діяльністю не займалися, тоді як Ольга-Марцеліна (1856–1936) разом із чоловіком Густавом Нейгаузом усе життя присвятила навчанню гри на фортепіано місцевих дітлахів. З-поміж них були Арсеній Тарковський, Ярослав Івашкевич, Юлій Мейтус, Артур Таубе, не кажучи вже про сина Генріха й дочку Наталію та племінників і племінниць Шимановських (композитора Кароля, співачку Станіславу, піаніста Фелікса). Звичайно, Фелікс Михайлович був найвидатнішим із численного сімейства Блюменфельдів. Виряджений наступного по зустрічі з Модестом Мусоргським року до

2’2014 | МУЗИКА

Петербурга на навчання в консерваторії (у класі Федора Штейна), Фелікс зовсім скоро буквально підкорив передові столичні музичні салони своєю просто-таки феноменальною здатністю читати з листа будь-який музичний текст (навіть рукописний, написаний поганим почерком) – хоча б і партитуру (!), умінням акомпанувати (знову ж таки з листа) чи то співакові, чи то співачці. А ще був дуже привабливим зовні, дотепним, привітним, із тонким почуттям гумору, дивовижною працездатністю і фотографічною пам’яттю. Тож і не дивно, що свої «найсвіжіші» твори йому довіряли Олександр Бородін, Микола Римський-Корсаков, Мілій Балакірєв, Петро Чайковський, Олександр Глазунов, Анатолій Лядов. Його обожнював Федір Шаляпін (і тільки від нього терпів критику на свою адресу), з ним залюбки виступали найвидатніші петербурзькі співачки (включно із згадуваною зіркою Дар’єю Леоновою). Його фортепіанною грою захоплювався Сергій Рахманінов (якось він приніс щойно закінчену Фантазію для двох роялів, за другий рояль одразу ж посадили Фелікса, бо тільки він міг ТАК читати з листа). Фелікс Блюменфельд був бажаним гостем і незмінним (!) акомпаніатором на музичних вечорах братів Ста-

Батьки сімейств: Михайло Блюменфельд, Станіслав Шимановський і Густав Нейгауз. 1870-ті рр. Фото подароване Кіровоградському музею музичної культури імені Кароля Шиман��вського онукою Фелікса Блюменфельда Маргаритою Анастасьєвою. Публікується вперше

21


…² ÒÅÑÒÈ Любов МОРОЗОВА

Конкурс із родзинкою Наприкінці осені минулого року у Львові в приміщеннях Національної музичної академії імені Миколи Лисенка та філармонії відбувся Перший міжнародний конкурс скрипалів Олега Криси

В

ідомий музикант не перший рік виношував ідею конкурсу. «Моя концертна і педагогічна діяльність, участь у журі багатьох престижних міжнародних змагань скрипалів переконали мене в безмежному таланті українського народу, – зазначав він. – Проте завжди зі щемом у серці я порівнював можливості молодих українських музикантів та їхніх однолітків із Європи, США або Японії». У листі до керівництва львівського бренду «Світоч», до якого музикант звернувся з пропозицією щодо заснування турніру, він також зазначив: «Яка несправедливість криється у тому, що для молодих талантів з України в основному з фінансових причин недоступною є більшість престижних конкурсів світу!» Звернення скрипаля не залишилося поза увагою, його особистість для Львова, що вміє зберігати традиції і пишатися своєю історією, без перебільшення, є легендарною. Із цим містом маестро Крису багато що пов’язує. Він провів тут дитинство, причому, як і більшість хлопців, більше лю-

24

бив футбол, аніж музику. Втім музичне обдаровання з часом все ж таки взяло гору – після закінчення спеціалізованої музичної школи-десятирічки імені Соломії Крушельницької талановитий парубок блискуче здав вступні іспити до Московської консерваторії, потрапивши у клас Давида Ойстраха. Попереду його очікував стрімкий злет: звання лауреата численних міжнародних змагань, у тому числі й конкурсів Венявського в Познані, Чайковського – в Москві та Паганіні – у Генуї. Далі були виступи у «Карнегі-холі» та Кеннеді-центрі в Нью-Йорку, місце першої скрипки у прославленому російському струнному Квартеті імені Бетховена. 1989 року Олег Криса назавжди виїздить із країни й одразу ж отримує посаду професора в одному з провідних американських вишів – Істменській школі музики. В останні роки скрипаль почав давати регулярні концерти в Україні й замислився над організацією конкурсу. Компанія «Nestle», власник торгової марки «Світоч», підтримала змагання, забезпечивши йому

призовий фонд, позаздрити якому могли би навіть імениті європейські турніри – близько 900 тисяч гривень. Конкурс вирішили провести у рідному місті Олега Криси – Львові, де дуже сильними є скрипкові традиції. Саме тут ще у XIX столітті Кароль Ліпінський, який змагався з самим Нікколо Паганіні, служив капельмейстером у місцевому оперному театрі. Участь у Першому міжнародному конкурсі скрипалів Олега Криси взяли 18 молодих музикантів віком від шістнадцяти до двадцяти восьми років з Австралії, Канади, Китаю, Росії, США, України, Південної Кореї і Японії. Змагання проводилося у три тури, де в першому виконувалися сольні п’єси: Партита № 1 сі мінор Йоганна Себастьяна Баха, один із каприсів з ор. 1 Нікколо Паганіні, один із етюдів з ор. 10 Генріка Венявського, а також твір одного з трьох авторів минуло століття – Альфреда Шнітке, Вітаутаса Баркаускаса або Івана Карабиця. У  другому турі звучав концертний твір Вольфґанґа Амадея Моцарта, віртуозна п’єса одного з авторів доби романтизму та соната для скрипки з фортепіано із запропонованого організаторами списку, а в третьому – Концерт для скрипки з оркестром № 2 Мирослава Скорика та ще один інструментальний концерт за вибором конкурсанта. Рівень учасників виявився надзвичайно високим. Фактично, суддям було дуже важко визначити переможців. Однак проблема полягала в тому, що деякі конкурсанти були учнями членів журі. Через це кореянка І-Йонг Гонг і росіянин Лев Солодовников, які вважалися фаворитами змагання, розділили другу премію, поступившись менш досвідченим вихованцям маестро Криси – австралійцю Маркіяну Мельниченку та канадійці Да Сол Джонг. Цей факт не лише викликав обурення публіки, але й отримав неприємний розголос у світі. Так, відомий британський критик Норман Лебрехт написав у своєму блозі щодо викладеного відео фіналістів на YouTube: «Шок і жах».

Фото надане оргкомітетом конкурсу

На концерті відкриття конкурсу. Солісти – Олег Криса та Кшиштоф Якович

МУЗИКА | 2’2014


Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Музика» № 2 за 2014 рік

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310

Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com


…² ÒÅÑÒÈ Ольга КІЗЛОВА

Юні віртуози

«Я займаюся не з пальцями, а з людиною». Володимир Пухальський

Т

рохи історії. Конкурс, що носить ім’я Володимира Пухальського (1848–1933), був започаткований 1999 року з нагоди 150-річчя від дня народження видатного піаніста, педагога, культурногромадського діяча, композитора, диригента і публіциста. Багато років митець очолював Київське музичне училище, був почесним членом Київського відділення Імператорського російського музичного товариства, стояв біля витоків Київської консерваторії. Його оригінальна методика виховання піаністів-віртуозів, що розроблялася і вдосконалювалася практикою протягом понад п’ятдесяти років, стала складовою розвитку фортепіанного виконавства Києва, України, вплинула на музичну педагогіку обох культурних столиць Росії – Москви і Петербурга. Серед вихованців Пухальського – видатні виконавці й педагоги, зокрема Володимир Горовиць, Костянтин Михайлов, Леонід Ніколаєв, Ганна Артоболевська, Борис Міліч, Болеслав Яворський. Як піаніст він вражав аудиторію красою й делікатністю звучання рояля, інтелектуальністю інтерпретації творів і високохудожніми вимогами щодо їхнього виконання. За піввікову виконавську кар’єру маестро дав більше п’ятиста сольних концертів у Російській імперії та Європі, виконав понад вісімсот творів різних авторів, жанрів і стилів. Роль Володимира Пухальського у розвитку музичної культури Києва, без перебільшення, – визначальна. Знаменно, що під час пресконференції перед відкриттям конкурсу прозвучала думка увічнити

26

Члени журі: Сергій Волков, Валерій Тітович, Ірина Єненко і Маргарита Пахомова

пам’ять про директора музичного училища і першого директора Київської консерваторії у назві однієї з вулиць столиці. Також організатори заходу повідомили про те, що триває процедура присвоєння імені Володимира Пухальського київській дитячій музичній школі № 33, на базі якої два роки тому розпочалася реалізація унікального мистецького і навчально-методичного проекту під назвою «Музична вітальня В.В. Пухальського». Конкурс імені Володимира Пухальського, на якому що два роки змагаються десятки юних виконавців, став гарним стартом для багатьох уже відомих в Україні й за кордоном музикантів. Саме тут були відкриті імена Антонія Баришевського, Костянтина Товстухи, Віктора Красовського, Марії Петрової, Марії Калугіної, Антона Гришаніна, Наталії Соломко, Олексія Шмурака. Рівень музичних перегонів, як відомо, визначає склад журі. У різні роки до нього входили провідні музиканти – композитори, виконавці, педагоги Києва: Геннадій Ляшенко, Іван Тараненко, Марина Денисенко, Валерій Матюхін, Ігор Палкін, Олена Вериківська, Наталія Гриднєва, Юрій Кот, Ольга Щоколова, Мальвіна Зарудянська та інші. Журі Восьмого всеукраїнського конкурсу юних піаністів імені Володимира Пухальського очолив народний артист України, завідувач кафедри спеціального фортепіано № 1 Національної музичної академії України імені Петра Чайковського, професор Михайло Степаненко. До команди музичних «арбітрів» увійшли добре відомі у фортепіанному світі педагоги: народна артистка Росії, завідувачка кафедри фортепіано Санкт-Петербурзької консерваторії імені Миколи Римського-Корсакова, професор Катерина Муріна; завідувачка кафедри спеціального фортепіано Луганської державної академії культури і мистецтв, кандидат педагогічних наук Ірина Єненко; вчений секретар Інституту культурології НАНУ, доктор культурології, професор Національної музичної академії України імені Петра Чайковського Сергій Волков; доцент інструментальної кафедри Київського педагогічного університету імені Бориса Грінченка і автор ідеї конкурсу Пухальського Валерій Тітович. А також – чудові, знані київські педагоги-практики: заслужений працівник культури України Рита Донська і завідувачка фортепіанного відділу дитячої школи мистецтв імені Стефана Турчака Маргарита Пахомова.

Фото Романа РАТУШНОГО

У грудні минулого року в Києві серед учнів початкових спеціалізованих мистецьких навчальних закладів відбувся Конкурс юних піаністів імені Володимира Пухальського. Нинішній, восьмий за ліком турнір водночас став першим всеукраїнським ��маганням учнів музичних шкіл і шкіл мистецтв у віці від 7 до 15 років. Як і раніше, конкурс провів його засновник – Київський міський методичний центр закладів культури та навчальних закладів Департаменту культури КМДА (директор – Ірина Чуніхіна). Безпосередньо організацією заходу займалася координатор міського об’єднання викладачів фортепіано, методист Любов Ричихіна

МУЗИКА | 2’2014


Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Музика» № 2 за 2014 рік

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310

Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com


ÍÎÒÍÈÉ ÑÒÀÍ Валентина КУЗИК

Новознайдений твір Льва Ревуцького Загальновідомо, що кожне покоління посвоєму прочитує спадок митців минулого. Навіть добре знаний твір у новому історичному контексті може розкрити для нащадків неактуалізовані раніше смисли. А що вже говорити про твори, приховані в архівах, забуті часом. Їхня поява в музичному просторі – завжди одкровення, що додає нових граней до творчого портрета Майстра, спонукає до переосмислення його творчого шляху, композиторської долі. Однією з таких «археологічних знахідок» є Струнний квартет Левка Ревуцького

У

знаному композиторському доробку Льва Миколайовича Ревуцького жодного квартету не зазначено. Однак, опрацьовуючи рукописний архів митця, у листопаді 2011 року я натрапила на чернетковий запис Струнного квартету з авторською позначкою «№ 1, Прилуки, 1920 р[ік]». Нотний текст перших трьох частин твору було представлено по-різному: текст І частини неповний, до репризи форми, у клавірному варіанті; з ІІ частини наявний експозиційний фрагмент у вигляді партитури (обидві частини оформлено олівцем); ІІІ частина – теж партитура з повністю викладеним матеріалом (писано чорнилом). Краї аркушів фіналу затерті, вочевидь від перегортання під час гри (з біографічних нотаток митця знаємо, що у 1920-ті роки у Прилуках існував струнний квартет, який брав участь у концертах Прилуцької філії Музичного товариства імені Миколи Леонтовича). Попри позірну неповноту авторського матеріалу, його все ж таки було цілком достатньо для відродження, а точніше – реконструкції твору. З цією ідеєю я звернулася до талановитої композиторки Вікторії Польової, до речі, лауреата Премії імені Левка Ревуцького, а також Премії імені Бориса Лятошинського та премії «Київ» імені Артемія Веделя. Робота тривала протягом грудня 2011 – січня 2012 року. Про цю копітку і творчу працю розповіла сама пані Вікторія: «Із ксерокопій фрагментів рукописів, начерків і чернеток, які принесла мені Валентина Володимирівна, я крок за кроком реконструювала цілу картину Кварте-

28

ту, яскравий потужний твір молодого автора. Ця робота нагадала мені працю археолога з її ретельним і дбайливим ставленням до матеріалу, прагненням не порушити, а відтворити з частин ціле, заново вибудувати втрачене. У чорнових начерках Ревуцького, багато в чому вже довершених, відшліфованих фрагментах, не вистачало зв’язок, гармонічних модуляцій між розділами, формальних логічних завершень, окремих розділів форми тощо. Було зрозуміло, що формуюча енергія композитора “б’є ключем”, шукає виходу, але йому не вистачає майстерності та досвіду. При цьому вражала технологічна досконалість деталей – музичний текст народжувався у молодого Ревуцького вже повністю атрибутованим, із надзвичайно деталізованими скрипковими штрихами, динамікою, іншими нюансами. Можливо, саме ця понад-увага до деталей стала гальмівним чинником для молодого композитора, не дала йому завершити цей чудовий опус. Особисто для мене ця робота відкрила можливість увійти в емоційний стан і творчу лабораторію двадцятирічного студента-юриста Левка Ревуцького. Тут вражаючий вихор інтелектуальної енергії і душевна пластика, чарівна наївність і самоіронія, ліричність і болісне передчуття майбутнього. Усі знання вже є, все вже присутнє». За цими словами сучасного композитора вимальовується постать Левка Ревуцького – автора Другої симфонії, Другого фортепіанного концерту, вокальних циклів, фортепіанних мініатюр. МУЗИКА | 2’2014


Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Музика» № 2 за 2014 рік

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310

Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com


ÍÎÒÍÈÉ ÑÒÀÍ Ірина СІКОРСЬКА

Історія одного твору П

ропонований увазі читачів фортепіанний твір Фелікса Блюменфельда є другою частиною диптиха під назвою «Дві п’єси» («Deux Morceaux»), ор. 37, опублікованого 1905 року видавництвом Митрофана Бєляєва в Лейпцигу. Митрофан Петрович Бєляєв дуже тепло ставився до Фелікса Михайловича, який був активним членом «бєлляєвського» гуртка. Своєю чергою, Блюменфельд високо цінував меценатську діяльність Бєляєва: «Така людина – рідкісне явище», – писав він у листі до рідних (тут і далі переклад на українську автора статті. – Ред.), аргументуючи, що Митрофан Бєляєв, окрім того, що фінансує «Російські симфонічні концерти», «масу грошей витрачає на видання різних творів, не маючи на цьому жодної вигоди й не розраховуючи на неї». (Лист до рідних із Петербурга від 24.12.1886. Цит. за: Анастасьева М. Век любви и печали. – М., 2002. – 257 с.) Тож не дивно, що саме йому Блюменфельд віддавав до друку всі щойно написані композиції, а з почуття вдячності на честь дня народження благодійника написав Вальс на темумонограму: В-е-laе-f.

На титулі нот читаємо присвяту Олександру Зілоті (до речі, одноліткові – рік народження обох 1863-й – і, до певної міри, «земляку»: Зілоті народився у маєтку поблизу Харкова). Прикметно, що перша зустріч із колегою не справила враження на Блюменфельда: «…з нових музикантів чув тільки піаніста Зілоті, про якого багато говорять і кричать, – писав він матері, – проте я, на жаль, нічого цікавого в ньому не знайшов: техніка – нічого особливого, сили мало, а показухи багато…» Однак усе ж констатував: «Із часом, оскільки він ще дуже молодий, з нього може й вийде який-небудь “незвичайний піаніст” (сумніви мене беруть), але тепер він не заслуговує на той успіх, що був на концерті…» (Лист від 17.12.1885.) Утім не пройшло і двох десятиліть, як усе змінилося: Олександр Ілліч переїхав до Петербурга й 1903 року започаткував так звані абонементні «Концерти Зілоті», у яких виступав і як піаніст, і як диригент. Згодом неприязнь зникла, і Фелікс Михайлович із задоволенням відгукувався на запрошення та брав участь у цих імпрезах в усіх іпостасях (піаніст, диригент, композитор). Як відомо, на початку 1905 року в Росії вибухнула революція. Фелікс Блюменфельд на знак солідарності зі своїм кумиром Миколою Римським-Корсаковим (якого звільнили з роботи за публічну підтримку протестувальників) залишає консерваторію, у якій викладав із 1897 року. На нашу думку, саме пропонована п’єса «Patetico» якомога краще передає драматичність моменту, що так само дивовижним чином перегукується із нашим бурхливим сьогоденням.

30

МУЗИКА | 2’2014


PATETICO

2’2014 | МУЗИКА

31


ÍÎÒÍÈÉ ÑÒÀÍ

34

МУЗИКА | 2’2014


×ÈÒÀËÜÍß Алла ПІДЛУЖНА

«Оперне Євангеліє» від Марини Черкашиної Фундаментальну працю Марини Черкашиної-Губаренко «Оперный театр в пространстве меняющегося мира. Страницы оперной истории в картинках и лицах» (видавництво АКТА, 2013) написано так, що будьхто зможе «закохатися» в оперу як вид мистецтва. Зміст, масштаб постановки питання, емоційність викладення матеріалу переконують у величі опери. Декому, упевнена, книга допоможе позбутися упередженого ставлення до оперного жанру як непростого для сприйняття, занадто умовного й неорганічного. Зачарована естетичними принадами оперного мистецтва, дослідниця інтелігентно й вишукано констатує свою любов до нього й щиро переконує у необхідності полюбити оперу і свого уявного співбесідника

2’2014 | МУЗИКА

35


ÓÊÐÀŸÍÖ² ÇÀ ÊÎÐÄÎÍÎÌ Олександр КОЗАРЕНКО

Де воно б’ється? Як і годиться для такого важливого органа, – в самому центрі міста, на авеню де Мессін біля Єлисейських полів і Тріумфальної арки

Олександр Козаренко

38

Ц

е – Культурно-інформаційний центр Посольства України у Франції, за офіційною назвою якого криється затишний palazzo видатної співачки ХІХ століття мадам Кавальєрі з елегантним домашнім театром на третьому поверсі, виставковими залами другого поверху (нині там експонуються роботи українських художників), двома респектабельними кабінетами на першому поверсі, де урядує сьогоднішній господар цього дому пан Олег Яценківський. Завдяки його зусиллям ця вілла щомісяця гостинно відчиняє двері для концертів «Українських мистецьких сезонів» (про деякі з них можна було прочитати на сторінках журналу «Музика»: 2012. – № 4, № 6; 2013. – № 2, № 5. – Ред.), постійно змінюваних художніх виставок, а щосуботи – для української школи, на дзвінок якої злітаються діти українців Парижа, наповнюючи щебетом класні кімнати у мансарді будинку. Цікаво, що на зміну малечі, яка займається від дев’ятої ранку до обіду, ополудні

у затишний підвальчик, перетворений на справжню українську кав’ярню, приходять старші учні (включно по 11-й клас), щоб опановувати до пізнього вечора українську мову, історію, географію і культуру. Так активно б’ється це маленьке українське серце Парижа у «буденному режимі». Та бувають свята, на одне з яких я потрапив 19 грудня 2013 року, коли в День святого Миколая Культурно-інформаційний центр влаштував вечір української вокальної та фортепіанної мініатюри за участю колишньої львів’янки, а тепер солістки Національної опери в Амстердамі Олександри Ленишин, доктора мистецтвознавства, професора Національної музичної академії України імені Петра Чайковського Маріанни Копиці та автора цих рядків Олександра Козаренка, котрий виступив як піаніст. Ідея концерту була простою – представити публіці (яку на три чверті складали французи) перлини українського вокального та фортепіанного репертуару «від Лисенка – до Скорика», не оминаючи при цьому твори видатних митців – Станіслава Людкевича, Миколи Колесси, Анатолія Кос-Анатольського та інших, що стали важливими ланками ланцюга, який безпосередньо лучить двох українських класиків. Адже першим професором Мирослава Скорика у Львівській консерваторії був Станіслав Людкевич, який привніс у Галичину дух Лисенкової музи, чим заклав «підвалини ідеології» творчості галицьких композиторів. А п’ятнадцятилітній Василь Барвінський 1903 року грав Миколі Лисенкові під час його візиту до Львова з нагоди відзначення 35-ліття творчої діяльності. Микола Колесса народився у день авторського концерту Лисенка у Львові й за порадою самого композитора-класика був названий Миколою. Анатолій КосАнатольський долучився до порятунку китайки, якою була покрита труна Лисенка (її свого часу вивіз до Галичини Остап Нижанківський). А як учень Мирослава Скорика

Фото надане організаторами концерту

Українське серце Парижа

МУЗИКА | 2’2014


Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Музика» № 2 за 2014 рік

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310

Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com


ÌÀÉÑÒÅÐ-ÊËÀÑ Анна ЛУНІНА

Ганна Гаврилець:

Мега-фолк-дійства «Золотий камінь посіємо», «Барбівська коляда», розкішні фольклорні обробки – от що одразу ж спливає в пам’яті при згадці про музику Ганни Гаврилець. Багато хто з композиторів звертався й звертається до фольклорних першоджерел, але далеко не всі твори українських авторів насправді чіпляють слухацьку увагу, спричиняють стан душевного захвату від «адреналіну» емоцій, мають такий глибинно укорінений, архаїчно-прадавній, автентичний дух. Задіяно тут, безумовно, не лише композиторський талант, а ще одну вагому складову – генетику крові рідної землі. Вона відчувається не тільки у фольклоризованих опусах, а й у духовних, інструментальних камерних композиціях авторки… Про жанрові пріоритети, сенс бути композитором, про народження творчих ідей, поняття успішності, про еволюцію музичного мистецтва в цілому й українську музику у добу всесвітньої глобалізації – про все це й інше у розмові з Ганною Гаврилець… Дім тво

рчості «Ів

анове»

(Росія). 1

988 р.

Фото з архіву Ганни Гаврилець

«Успіх для мене – новий твір…»

другою шкільною по Гаврильцем і р. м ро ит Дм м Із чоловіко енською. Львів, 1979 Наталею Крещ

У дитинстві

40

МУЗИКА | 2’2014


Фото з архіву Ганни Гаврилець

– Ганно Олексіївно, почну з традиційного запитання: як «оформлювалася» ваша творча доля? Усе було благополучно з перших же кроків? – Обставини життя із дитинства складалися досить успішно. Музикою я почала займатися в шестирічному віці під керівництвом сільського вчителя Василя Олексійовича Куфлюка у Видиневі на Івано-Франківщині. Він одержав блискучу освіту – закінчив Варшавський університет і консерваторію. У нього я провчилася приблизно рік, освоївши ази музичної грамоти, потім вступила до Снятинської музичної школи у клас фортепіано. Далі була Львівська десятирічка (середня спеціалізована музична школаінтернат імені Соломії Крушельницької), куди я потрапила завдяки цікавому збігу обставин: директор цієї школи Олександр Дмитрович Тищенко їздив по провінційних містах Івано-Франківської, Тернопільської, Львівської, Волинської областей у пошуках музично обдарованих дітей. Під час одного з таких рейдів він запримітив і мене, порекомендувавши вчитися далі. Так я опинилася у Львівській десятирічці, де наполегливо опановувала гру на фортепіано, хоч уже тоді любила підбирати й імпровізувати за інструментом, навіть намагалася щось складати. У третьому класі композитор Анатолій Йосипович Кос-Анатольський порадив мені факультативно займатися ще й композицією. Моїм педагогом із композиції у десятирічці був Еміль Дмитрович Кобулей. – Ким прагнули стати – піаністкою? – Так, дуже мріяла бути саме піаністкою, тому, навчаючись уже у Львівській консерваторії, більшу частину часу віддавала грі на фортепіано. Однак, провівши рік на фортепіанному факультеті, я прийняла рішення серйозно вивчати композицію. Певний час мені вдавалося поєднувати заняття на двох факультетах – фортепіанному та композиторському. По класу фортепіано я була студенткою Павла Тимофійовича Юрженка, а композиції навчалася у професора Володимира Васильовича Флиса. Закінчувала ж я консерваторію тільки по класу композиції. – Що ж спонукало до зміни спеціальності? – На першому курсі консерваторії я, виступаючи на концерті кафедри композиції зі своїм «Експромтом» для фортепіано, ви-

ходить, сама й визначила власну долю. Педагоги кафедри наполегливо рекомендували мені всерйоз зайнятися написанням музики й перевестися на композиторський факультет. Так усе й вирішилося. Ну, а далі була аспірантура Київської консерваторії по класу композиції Мирослава Скорика. – З боку сім’ї були передумови до вибору музичної професії? – У моїй родині не було музикантів, батьки все життя пропрацювали залізничниками. Я перша пішла по цьому шляху. – Просто дивовижно… – Так, але всі мої рідні мали прекрасний музичний слух. Бабуся співала в церковному хорі, дідусь, батько й мати теж любили співати. А мене стали навчати музики через моє захоплення фортепіано. Батьки розповідали, що коли я бачила піаніно, мене буквально починало трясти – так мені хотілося щось самій на ньому «зобразити». – І що, ніколи не виникало бажання переорієнтуватися на щось інше, взагалі не пов’язане з музикою? – Ні, таких думок не було, скільки себе пам’ятаю. Мені навіть важко уявити, що я могла б займатися чимось іншим, окрім музики. – Із якого твору ведете відлік опусів? – На другому курсі консерваторії я написала Варіації для фортепіано. Пам’ятаю, що цей твір був тоді для мене знаковим і, напевно, саме його слід вважати початком моєї композиторської «спадщини». – Звідки до вас приходять ідеї? – У мене постійно усередині звучить якась музика, іноді просто какофонія. Тому в побуті я віддаю перевагу тиші й спокою, інакше можна просто збожеволіти. Безліч задумів «рояться» у голові й вимагають виходу. А фабула майбутнього твору викристалізовується лише тоді, коли інтонаційна оболонка опирається на певний емоційний каркас, на той згусток почуттів, яким ти живеш у конкретний момент. – Як формується думка-модель написання якогось твору? – Я вважаю, що весь потенціал звукового матеріалу існує задовго до моменту його використання композитором. Музичні звуки оточують нас, вони живуть поруч у своєму паралельному світі й очікують реалізації. Композитор у цьому випадку виступає в

На врученні ордена княгині Ольги ІІІ ступеня (зліва направо): Сергій Баштан, Олег Кудряшов, Марина Черкашина-Губаренко, Володимир Рожок, Ганна Гаврилець. Січень, 2008 р.

2’2014 | МУЗИКА

41


ÂÎÃͲ ÐÀÌÏÈ Марина ЧЕРКАШИНА-ГУБАРЕНКО

Оперне свято у Мінську

Сцена з опери «Летючий голландець» Ріхарда Ваґнера

46

В

ідповідає він і своїй колись високій позиції у рейтингу найкращих радянських оперних театрів. Яскраві сторінки в його історію вписали такі відомі митці, як диригенти Ярослав Вощак і Геннадій Проваторов, режисер Семен Штейн, балетмейстер В��лентин Єлізар’єв. Білорусько-українські творчі контакти тут склалися давно. Ярослав Вощак сформувався як непересічний музикант у Львові, а пік його кар’єри припав на мінський період. Із Валентином Єлізар’євим плідно співпрацював видатний український сценограф Євген Лисик. І сьогодні серед провідних солістів театру є випускники

українських музичних академій, а посаду головного диригента з 2007 до початку 2014 року обіймав випускник Львівської національної музичної академії імені Миколи Лисенка, лауреат конкурсу диригентів імені Стефана Турчака Віктор Плоскіна. Не полишаючи плідної співпраці з мінським театром, він пройшов за конкурсом на вакантне місце музичного керівника Харківського театру опери та балету імені Миколи Лисенка. Сподіватимемося, що і тут митець зможе суттєво оновити і покращити роботу колективу, справи у якому в останні роки складалися не найліпшим чином. Уже четвертий рік поспіль напередодні Нового року у Мінську проходить Різдвяний оперний форум. Його програма включає нові вистави білоруського Большого театру, участь у яких беруть запрошені співаки з інших країн. Водночас щоразу відбувається гастрольний виступ одного з відомих зарубіжних колективів. Так, на третьому за ліком форумі театр із Софії показав підготовану назустріч ювілею Ріхарда Ваґнера постановку «Зиґфріда». Наприкінці ж минулого, ваґнерівського ювілейного року білоруси показали свого Ваґнера, а Михайлівський театр із Санкт-Петербурга привіз оперу «Бал-маскарад» другого ювіляра 2013-го – Джузеппе Верді. На виставу росіян покладалися особливі надії: очікувалися зразковий рівень виконання і режисерського прочитання. До того ж, театр вирішив представити первинну редакцію твору, де події відбуваються у Швеції часів правління короля Густава ІІІ і

Фото надане організаторами форуму

Большой театр опери та балету Республіки Білорусь, підтверджуючи свій статус столичного, в останні роки впевнено увійшов у число професійно міцних, стабільно працюючих колективів

МУЗИКА | 2’2014


Фото надане організаторами форуму

пов’язані з його долею як головного героя. Однак, на жаль, сподівання не справдилися. Це стосувалося і музичної інтерпретації, і самої постановки, достатньо традиційної. Можливо, однією з причин розчарування публіки було те, що гості з Петербурга не привезли свого оркестру, а часу на репетиції з колективом мінського театру було обмаль. Вистава вийшла досить кволою за темпами і нерівною у вокальному плані. В  умовах гастрольного виступу диригент Петер Феранець не зміг досягти цілісності спектаклю й об’єднати усе своєю диригентською волею. Склад співаків-солістів здавався майже зірковим, однак чимало претензій викликала саме вокальна сторона. Єдиний, кого варто було виділити, це молодий петербурзький баритон Дмитро Даров, який виконав партію Ренато. Якщо залишити «за кадром» не зовсім прем’єрний за рівнем «Бал-маскарад», в усьому іншому мінський форум видався вдалим і насиченим подіями. Його програма суттєво збагатилася завдяки появі у театрі Малої сцени. Тут протягом сезону регулярно проходять камерні вистави і концерти. Ми знаємо, як бракує аналогічного театрального майданчика нашій Національній опері! Варто згадати і самовіддану боротьбу славетної української співачки Євгенії Мірошниченко за відкриття у Києві Камерного оперного театру. Однак із кончиною примадонни зійшло нанівець навіть те, чого їй удалося досягти. На Четвертому форумі у Мінську можна було побачити три цикли камерних вистав, по дві одноактні опери у кожному. І як же різноманітно постав у них жанр камерної опери! Від яскравого проекту, що об’єднав твори Вольфґанґа Амадея Моцарта і його суперника-антагоніста Антоніо Сальєрі, до камерних опер ХХ століття. Дотепною виявилася ідея режисера Михайла Панджавідзе та диригентапостановника Андрія Іванова об’єднати монооперу «Людський голос» Франсіса Пуленка і «Телефон» Джан Карло Менотті спільною для них темою. У сучасному світі телефон став невід’ємним атрибутом повсякденного побуту. Парадокс полягає у тому, що інколи цей зручний засіб зв’язку може завадити безпосередньому спілкуванню учасників діалогу. Саме так сталося у комічній опері Джан Карло Менотті. Її імпульсивна героїня Люсі (Анна Гур’єва) має стільки подруг, яким неодмінно треба розповісти усі новини, що закоханому в неї сором’язливому хлопцю Бену (Сергій Лазаревич) ніяк не вдається висловити свої почуття, бо розмову постійно переривають телефонні дзвінки. І тоді він вирішує освідчитися у коханні теж по телефону, а його говірка подружка із захопленням це сприймає.

2’2014 | МУЗИКА

Режисер вдало актуалізував сюжет, замінивши стаціонарний телефон на мобільний. Диригент і оркестр розташувалися під час вистави за ширмою збоку від сцени. Не прив’язані до диригента, співаки почувалися вільно й розкуто, долаючи оперні умовності. Виразно контрастуючи зовнішністю і типом темпераменту, вони природно виглядали у типовій для сучасного світу ситуації. А камерність приміщення сприяла безпосередньому контакту виконавців із залом. Із набагато складнішими завданнями довелося стикнутися співачці Олені Синявській у відомій опері Франсіса Пуленка. Режисер зробив головним місцем дії широку тахту, яка зайняла увесь невеликий за площею простір камерної сцени. Не знаходячи собі місця від хвилювання, хапаючись за телефон як за рятувальний круг, героїня Олени Синявської перебуває на межі нервового зриву, ведучи останню розмову з коханим, що стала для неї прощанням із любов’ю і самим життям. Її схвильовані репліки постійно перериваються з технічних причин. У зв’язку з тим, що паузи у

оркестровий ансамбль розміщувався збоку від кону. Це не давало змоги у повній мірі реалізувати роль оркестрового чинника як активного партнера героїні, котрий миттєво реагував на всі нюанси її психологічного стану. Щодо самої співачки, то вона трохи забагато «істеризувала» й метушилася, що не сприяло відчуттю фінального катарсису. Саме тому їй не уповні вдалося передати втілені у музиці Франсіса Пуленка суто французькі риси персонажа: відчутну (навіть у ситуації граничної напруги й стресу) силу кохання і жіночий шарм. Другий камерний цикл складався із дотепної, музично яскравої опери білоруського композитора Сергія Кортеса за одноактною п’єсою Антона Чехова «Ведмідь» і комічної опери Гаетано Доніцетті «Рита, або Піратський трикутник» (режисери – Галина Галковська, Наталя Кузьменкова, диригент – Іван Костяхін). Спільною для цих творів стала тема «витівок Амура». Складалося враження, що несподіваними сюжетними поворотами у кожному з них насправді керує невидимий міфічний бог кохання.

Сцена з опери «Летючий голландець» Ріхарда Ваґнера

партії співачки заповнені неозвученими відповідями співрозмовника, їхній зміст повинен прочитуватися у реакціях жінки. Вона ж з останніх сил приховує свої драматичні переживання. Складна поліфонія почуттів потребує від виконавиці гнучкості, частих змін тону, єдності з оркестром як «сейсмографом» лихоманкових ритмів і загальної напруженої атмосфери. У виставі майстерна партитура французького композитора була представлена у скромнішій, камерній версії (автор аранжування – Костянтин Яськов). Окрім того,

Героїня водевілю Антона Чехова Олена Іванівна Попова (Олена Бунделева) після смерті чоловіка захотіла показати всім, що означає справжня подружня вірність до гробу. Вона оточила себе знаками скорботи, відсторонилася від світу. Однак їй стало важко грати обрану для себе роль, коли несподівано з’явився нахабний відвідувач Георгій Степанович Смирнов (Станіслав Трифонов). Не схильний підігравати вдягненій у жалобні шати жінці, він наполегливо вимагає віддати без зволікань борг померлого чоловіка, наголошуючи, що ці

47


ÂÎÃͲ ÐÀÌÏÈ Надія ТРУШ

Чи не найпопулярнішим музичним хітом для львівської дітвори став веселий задерикуватий марш із балету Богдана Павловського «Білосніжка та семеро гномів». Уже його перші енергійні такти сповіщають про чергову появу на сцені кумедних добрих лісових чоловічків, котрі перебралися до Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької напередодні Нового року

Фото Олени ХРАМОВОЇ

нова хореографічна версія Білосніжка – Вікторія Ткач. Гноми – Микола Санжаревський, Мирослав Мельник, Володимир Судомляк, Євгеній Бабаченко, Андрій Гавришків, Максим Козак, Юрій Кузьо

50

МУЗИКА | 2’2014


Фото Олени ХРАМОВОЇ

У

сі вистави йдуть з аншлагом, що засвідчує: вибір нового балету був правильним. Спектакль вирізняється не тільки високим мистецьким рівнем, а й доступністю сприйняття – має таку притягальну силу, яка може конкурувати з яскравою сучасною кіно- і телепродукцією. Про Білосніжку – героїню відомої казки братів Якоба та Вільгельма Грімм – створено чимало вистав для дітей, у тому числі балетних. У цьому контексті твір Богдана Павловського є дуже відомим. Павловський – сучасний польський композитор, аранжувальник, диригент і педагог. Протягом двадцяти років він очолював на Польському радіо редакцію передачі для дітей «Веселий а��тобус», для якої написав понад 300 пісень. Його мистецький доробок охоплює музику до мультфільмів та освітніх програм для школярів, музичне оформлення до 200 вистав у драматичних і 28 – у лялькових театрах, балети «Білосніжка та семеро гномів» і «Кіт у чоботях». Чимало колективів часто виконують такі його композиції, як «Жартівлива сюїта», Дві сюїти для фортепіано у бароковому стилі, Сюїта для малого симфонічного оркестру, «Ноктюрн» для сопрано і жіночого хору та інші. Однак найбільшу славу композиторові принесли саме його твори для дітей. Світова прем’єра «Білосніжки…» Богдана Павловського відбулася 1970 року у Великому театрі міста Лодзі. Відтоді цей балет тішить дітвору у двадцяти театрах Польщі, а також у багатьох країнах Європи, Азії і в США. У хореографії заслуженого діяча мистецтв Росії Генріха Майорова твір узяли до репертуару в Київському, Одеському й Харківському театрах опери та балету, і там він має велику популярність. Музика приваблює ритмічністю і танцювальністю, ніжною мелодикою, що випливає з традицій романтичного балету ХІХ століття. Подеколи в ній відлунюють естрадні інтонації в стилі ретро, які змінюють сучасні модерні акорди. Діти знайомляться з різними видами танців, у звуковому калейдоскопі яких – вальс, полька, гавот, джазовий кек-уок та інші. Така жанрова насиченість робить виставу настроєвою, захоплюючою. Львівський театр до балету «Білосніжка та семеро гномів» звернувся вперше. Постановниками виступили: балетмейстер – заслужений артист України Ігор Храмов, диригент – Юрій Бервецький, сценограф – Ярослав Бринь, художник костюмів – Жанна Малецька. Для Ярослава Бриня ця робота була дебютом. Для Ігоря Храмова – дебютом потрійним, оскільки він, нещодавно провідний соліст (1989–2012 рр.), а нині художній керівник львівської балетної трупи, заявив про себе як лібретист, балетмейстер і хореограф. «Мені дуже подобається хореографія Генріха Майорова у “Білосніжці…”, однак захотілося створити щось своє, використавши величезний досвід роботи на сцені, ідеї, що нуртували в моїй уяві та з кожним роком конкретизувалися, – говорить Ігор Храмов. – Як керівник балетної трупи нашого театру, я знаю можливості кожного артиста, тому прагнув якомога більше їх розкрити, розвинути. Особливо це стосується тих, хто ще не може у повній мірі показати себе у провідних партіях. Я залучив до вистави весь молодий склад і, нічого не спрощуючи, розробив для всіх рухи, які потребують від виконавців доволі високого професійного рівня. Паралельно працював над розкриттям артистами сценічних образів. Таким чином, підвищився мистецький рівень усієї трупи». Стильова строкатість музики була легкою підказкою до характеристик персонажів і пов’язаних із ними подій. До того ж, якщо у казці братів Грімм деякі герої згадані хіба лиш одним словом (наприклад, Лісник чи Птахи й інші лісові жителі), то у лібрето постановника вони набувають поважного статусу. Тут з’являються й нові персонажі – Королева-відьма, Страховиська. Образ кожного є особливим. У хореографії органічно поєднуються ніжна лірика й гумор. Дотепність проявляється у поведінці гномів (кожен із яких не схожий на іншого, має свій характер і відповідне ім’я) та у їхніх стосунках. Вони змагаються між собою, роблять (а хто й

2’2014 | МУЗИКА

ні!) ранкову гімнастику, вмиваються (а дехто й не хоче!), працюють (а  хтось і вилежується!). Веселунчик сновигає на самокаті, Стидливчика треба спонукати до дії. Усі характерні танці гномів складні й цікаві. Сценічно вони влучно індивідуалізовані. У хореографічному рисунку, не позбавленому класичних па, є елементи сучасної естрадної пластики і навіть клоунади, що викликає щире захоплення малечі. Вірність традиціям класичної хореографії Ігор Храмов утілив та опоетизував в образах Білосніжки й Принца. Вигадані ним рухи та їхні комбінації, з одного боку, опираються на традиційні па, а з іншого – наче обгорнені новими авторськими пластикою й жестами, котрі то підсилюють і ускладнюють, то просто декорують танець, в обох випадках не порушуючи меж задуманого образу. Своїми враженнями від вистави ділиться провідна солістка театру (1959–1978 рр.), педагог-репетитор, заслужена артистка України Ірина Красногорова: «Постановка дуже вдала, тим більше, що це перша велика робота Ігоря Храмова. Хореографія виразна. Щоправда, в деяких моментах, наприклад, у варіаціях Принца і в адажіо класика, на мій погляд, дещо перевантажена. Найкраще хореографу і виконавцям вдалися образи гномів. Вони оригінальні, академічні й сучасні водночас. Їхні танці захоплюють не лише дітей, а й дорослих. Я дивилася виставу вже кілька разів і весь час думала про велику творчу удачу балетмейстера і кожного з виконавців партій гномів. Чудово задумані й виконані партії Королевивідьми та Королеви-мачухи. Так уже повелося, що характерні образи в балетах, навіть негативні, запам’ятовуються краще – сценічною поведінкою, хитросплетінням емоцій, костюмами. Особливо якщо ці персонажі дістаються талановитим виконавцям. Такими є Олена Мицко та Уляна КорчевБілосніжка – Євгенія Коршунова, Принц – Олексій Потьомкін

51


ÀÓIJÎÔÀÉËÈ Валентина КУЛИК

Ìóçè÷í³ êàçêè Ніни Найдич

ДОСЬЄ Ніна Найдич закінчила фортепіанний відділ Київського державного музичного училища імені Рейнгольда Глієра по класу Лідії Шур і Київську державну консерваторію імені Петра Чайковського по класу Всеволода Воробйова. З 1961 року викладає у Київській середній спеціалізованій музичній школі імені Миколи Лисенка. Серед випускників її класу – відомі у світі піаністи, заслужені та народні артисти України, лауреати міжнародних конкурсів. Ніна Митрофанівна – член журі численних конкурсів. Вона – автор книги «Будем учиться играть!», у якій викладено детально розроблену систему донотного навчання гри на фортепіано, а також численних статей із питань бахознавства, методики викладання фортепіано, спогадів про Ганну Артоболевську, Євгенію Фрейнкін, Оксану Холодну, Леоніда Грабовського та інших. Музичні казки були задумані Ніною Найдич як три книжки з яскравими ілюстраціями та компакт-дисками. Підготовлені до друку книжки ось уже три роки «чекають» на появу коштів у видавництві «Веселка». Тож пропоновані увазі читача три CD-диски є частиною творчого проекту автора, який вона увела до широкого обігу власним коштом.

54

У

зявши до рук три СD-диска із захопливими і водночас парадоксальними назвами, я одразу пригадала старі радянські платівки, з яких у дитинстві мені пощастило слухати чудові літературно-музичні композиції «МухаЦокотуха», «Вовк і семеро козенят», «Бременські музиканти», «Чарівник Смарагдового міста», «Кіт у чоботях», «Алі-Баба і сорок розбійників». Закономірно, одразу виникла низка запитань: які вони, сучасні музичні казки? чи витримають «музичну конкуренцію» із відомими радянськими шлягерами? чи згадуватимемо ми про ці твори завдяки яскравій, оригінальній музиці або морально-етичним урокам, котрі закладено в них? Інтригував не лише зміст казок, а й постать автора. Ніна Митрофанівна Найдич – викладач-методист Київської середньої спеціалізованої музичної школи імені Миколи Лисенка – відома у мистецьких колах як чудовий і мудрий педагог. Серед її учнів – заслужений артист Росії, професор Московської консерваторії Михайло Пєтухов, композитори Юрій Шевченко і Сергій Зажитько. Вона – автор кількох методичних розробок із питань навчання гри на фортепіано і наукових статей, присвячених творчості Йоганна Себастьяна Баха, Фридерика Шопена; мама знаного в Україні й за кордоном академічного та джазового піаніста, імпровізатора, композитора Дмитра Найдича і навіть муза, – адже саме їй видатний український композитор Валентин Сильвестров присвятив романс «Прощай, світе, прощай, тихий» із циклу «Тихі пісні». І ось вона постала перед нами в ролі казкарки. Поза сумнівом, до такого неочікуваного виявлення творчого обдаровання Ніну Митрофанівну «підштовхнув» величезний життєвий і педагогічний досвід. У реалізації її авторського проекту також взяли участь Олександр Биструшкін (читає текст), композитор Юрій Шевченко, звукорежисер Микола Каландьонок і художниці Наталя Корнєєва й Олена Тихонова. Отже, казка перша, «Про кота Василя Тимофійовича та його друга Емілія». Це –

Фото з архіву Ніни Найдич

Чим є для кожного з нас дитинство? Порою жвавих дитячих ігор, пустощів, безтурботності? Часом навчання, перших серйозних відкриттів про навколишній світ? А ще – і це, напевно, найважливіше – осягнення світу духовного: розуміння того, що є добре, а що – погано, що вартісне, вічне, а що – пусте і скороминуще. Здавна у царину духовних цінностей дитину вводила казка. Однак часи змінюються. Чи знаходиться в сучасній технізованій реальності місце казці, та й узагалі, чи з’являються у наш час казки? Виявляється – так. І, скористаймося фразеологією відомої оповіді про Курочку Рябу, не прості, а – музичні

МУЗИКА | 2’2014


Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Музика» № 2 за 2014 рік

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310

Передплату можна оформити з будь-як��го місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com


ÌÓÇÈ×Ͳ ÌÎÑÒÈ Анна ЛУНІНА

Легенда деміурга, або Феномен Чюрльоніса

Він – національна гордість литовців, одне з їхніх найголовніших надбань. Його портрети – на бігбордах. Його іменем названі навіть литовські цукерки. То що ж це за феномен – Чюрльоніс? І чи справедливо цього художника й композитора в одній особі називають деміургом легенд? Про це розповідає відомий литовський культуролог, мистецтвознавець, голова Товариства Мікалоюса Константінаса Чюрльоніса, директор Меморіального культурного центру «Будинок Чюрльоніса» у Вільнюсі Стасіс Урбонас. Привід для такої розмови теж є – торік відзначалося 50-річчя Меморіального будинку-музею Чюрльоніса в Друскінінкаї

56

– Пане Стасіс, як часто і як саме Литва вшановує пам’ять видатного митця? – У роки круглих пам’ятних дат народження й смерті, тобто кожні п’ять років у Вільнюсі, Каунасі, Друскінінкаї проводяться конференції, міжнародні симпозіуми, концерти й фестивалі. 2013-го вперше пройшов присвячений Чюрльонісу музичний фестиваль у Паланзі – нашому невеликому курортному містечку. Окрім ювілейних акцій, щороку протягом трьох літніх місяців триває міжнародний фестиваль мистецтв «Друскінінкайське літо з Мікалоюсом Константінасом Чюрльонісом». Минулоріч відбувся одинадцятий форум, який відвідали мер міста, міністр культури Литви, директор фонду, що фінансує цей культурний проект, професор Вітаутас Ландсбергіс – відомий дослідник і знавець творчості Чюрльоніса, правнук митця Рокас Зубовас – прекрасний піаніст і виконавець фортепіанної музики свого прадіда. У рамках фестивалю зазвичай планується наукова конференція, на яку з’їжджаються музикознавці, мистецтвознавці, культурологи з різних країн світу: читають доповіді, а потім за результатами їхніх виступів видаються щорічні збірники литовською й англійською мовами. Організатори фестивалю у Меморіальному будинку-музеї Чюрльоніса презентують, звісно ж, і концерти. Форум має на меті показати Чюрльоніса у світовій панорамі, тому звучить дуже різна музика. От і влітку минулого року українські музиканти Валерій Матюхін (фортепіано) та Богдана Півненко (скрипка) представили камерну творчість Валентина Сильвестрова. Для мене, як партнера фестивалю, було дуже важливо познайомити литовців з українською сучасною музикою. – Наш український колектив – камерний оркестр «Київська камерата» з диригентом Валерієм Матюхіним – колись проводив концерт із творів Чюрльоніса й сучасних литовських композиторів у Києві, в Малому залі Національної музичної академії України імені Петра Чайковського… – Так, я пам’ятаю. Це було у 2005 році, на 130-річний ювілей Чюрльоніса. Я приїхав до Києва з виставкою полотен митця, що експонувалася в Національному художньому музеї. А на концерті «Київської камерати» ми й познайомилися з Валерієм Матюхіним. Для мене дуже цінно, що наша творча співпраця не припиняється. – Чюрльоніс – феноменальний майстер, він підкорює своїм універсалізмом… МУЗИКА | 2’2014


Мікалоюс Чюрльоніс. «Соната Сонця»: Allegro Andante Scherzo Finale. 1907 р.

– Саме так. У розмові про Чюрльоніса можна торкатися різних тем і говорити про нього як про художника – яскравого представника символізму, як про майстра, чия творча діяльність у сукупності породжує яскравий феномен синтезу мистецтв. Олександр Скрябін мріяв про синтез мистецтв і створення всесвітньої містерії. Іще один сучасник литовського майстра – видатний художник-абстракціоніст Василь Кандинський – прекрасно знався на музиці, шукав шляхи досягнення єдності мистецтв. У Чюрльоніса цей синтез музики та живопису здійснився. Чюрльоніс-езотерик, Чюрльоніссимволіст, Чюрльоніс-філософ… Усе це актуальні й дуже цікаві теми, в яких сповна виявив себе цей феноменальний майстер. – Чи добре знають різнопланову творчість Чюрльоніса за кордоном? – На жаль, ні. У 2000 році делегація діячів Литви вперше відвідала Музичний університет імені Фридерика Шопена у Варшаві, де вчився Чюрльоніс, представили концерт із його творів. Дивно, що професори цього 2’2014 | МУЗИКА

вишу не мали про Чюрльоніса практично жодного уявлення, його там майже не знають. Їх схвилювало перше знайомство з його музикою. – А в чому причина: довго замовчувалася інформація про нього, не влаштовувалися виставки? – Час був несприятливим. Поширенню інформації, знань про Чюрльоніса перешкодили соціальноісторичні обставини. У Вільнюсі виставка його робіт відкрилася 1913 року, а в 1914-му почалася Перша світова війна. Картини спакували й у ящиках вивезли до Москви, а в 1920-ті роки вони повернулися назад у Литву. Так і вийшло: минали десятиріччя, а картин Чюрльоніса ніхто не бачив. І тільки в 1975 році – до 100-річчя від дня його народження – про нього знову згадали. Пройшла величезна виставка робіт Чюрльоніса у Третьяковській галереї у Москві. А з появою в Каунасі Національного музею мистецтв Мікалоюса Константінаса Чюрльоніса з’явилася можливість повноцінного знайомства із творчістю цього майстра. Частина його картин знаходиться у вільнюському Меморіальному культурному центрі іме-

57


ÀÂÒÎÃÐÀÔ Валентина КУЗИК

«Музичне факсиміле» Левка Ревуцького

(стильові модифікації трипеонової ритмоінтонеми) Далека від музикознавчих «премудрощів» лікарка Зоя Георгіївна Ревуцька – і в поважні літа красуня з золотаворусявою косою (дружина відомого вченоготерапевта Євгена Львовича Ревуцького) ще у 1980-ті роки говорила, що вона завжди слухом вирізняє музику Льва Миколайовича – чи то вокальну, чи то інструментальну: «У нього або на початку, або наприкінці твору завжди є такі ні на кого не схожі особливі “загогулинки”, як і в його підписі». Ці особливості нотної графіки, які ми відносимо до окремих ритмоформул, групувань, мелізматики, їй не було потреби знати, вона їх просто відчувала й інтуїтивно виокремлювала як сутнісні стильові ознаки творчості митця. Однак ті слова розбудили і скерували мою думку на занурення в музично-історичну товщу витоків цього явища взагалі та виявлення у цих ритмоформулах авторської персоніфікації

62

МУЗИКА | 2’2014


Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Музика» № 2 за 2014 рік

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310

Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com


Ê˲ÏÈ

MUSICAL MEMORY CROSSING-4

Наталія СЕМЕНЕНКО

Якось навесні 1829 року Йоганн Вольфґанґ фон Ґете, під час бесіди з Йоганном Петером Еккерманом, секретарем, зауважив: «З-поміж своїх паперів я знайшов папірець, де я називаю архітектуру застиглою музикою. І слушно, щось у цьому є; настрій, що походить від архітектури, наближається до музичного враження»

Т

радиційно автором крилатого вислову «Архітектура – це застигла музика» вважають саме Ґете. Однак є свідчення, що до цієї думки раніше схилявся знаменитий німецький теоретик мистецтва Фрідріх Вільгельм Йозеф фон Шеллінґ. Відомо також, що аналогічну сентенцію ще до Ґете і Шеллінґа висловила й французька письменниця Жермена де Сталь. 1807 року у своєму романі «Корінна» вона зазначила, що архітектура собору Святого Петра у Римі подібна до неперервної і закріпленої музики. Мабуть, спостереження щодо спорідненості цих двох, на перший погляд кардинально різних мистецтв, висловлені митцями попередніх епох, міцно вкорінилися у свідомість нащадків, що і підтвердив уже в ХХ столітті Ле Корбюзьє: «Архітектура і музика – сестри, і та, й друга створюють пропорції у часі й просторі. Обом властиві матеріальне й духовне: в музиці ми знаходимо архітектуру, в архітектурі – музику». Звичайно, всі ці висловлювання, скоріше, налаштовують на емоційний вектор сприйняття обох мистецтв. Та от що цікаво. Вже у наш час учені довели, що інтуїтивне трактування архітектури як застиглої музики має під собою глибоке наукове підґрунтя – і музика, й архітектура є фрактальними за своєю природою. Витвори архітектури включають у себе багато елементів подібності частин і цілого, в її основі лежить принцип підпорядкування окремих складових цілому, що є, власне, засадничим і для компонування музики. Тож наочне поєднання архітектури і музики (останньої – хоча б у вигляді музичних інструментів), погодьтеся, не може не вражати. Саме на такий експеримент зважилися студенти архітектурного факультету Хефейського технологічного університету, які у співпраці з дизайнерською компанією Huainan Fangkai Decoration Project створили проект фантастичної будівлі під назвою Piano House. Її звели 2007 року в новозбудованому районі міста Хуайнань, провінції Аньхой (Китай) неподалік від му-

64

зичного коледжу. Як символ нового району міста, – саме так замислювали автори проекту цей унікальний витвір мистецтва, – споруда стала відомою туристичною принадою, здобувши славу «найромантичнішої будівлі» Китаю. Тут часто проводяться різноманітні виставки, відбуваються зустрічі зі студентами музичного коледжу. Та найцікавіше те, що цей своєрідний дует – рояль і скрипка, як і в музичній практиці, існують у повній гармонії: у прозорій скрипці знаходяться сходи-ескалатор до будівлі-рояля, де, власне, й міститься виставкова зала. При спорудженні використовувалися сучасні будівельні матеріали – прозоре й тоноване скло, бетон, поліетиленові труби. Вдень увесь скляний прозорий фасад забезпечує максимум природного освітлення всередині, а в нічні години неонове підсвічування контурів гігантських музичних інструментів надає місцевості загадковості й відчуття магії сили мистецтва.

МУЗИКА | 2’2014


Триває передплата на 2014 рік

Архітектура як естетична практика потребує гармонійного поєднання ірраціональних і раціональних імпульсів. Ось лише погляньте на витвір німецьких дизайнерівархітекторів (див. фото на останній сторінці обкладинки журналу). Цей будинок під назвою Kunsthofpassage Funnel Wall розмістився у новому районі Дрездена Нойштадті. Химерне переплетення водостічних труб, воронок, спіралей нагадує примхливу фантазію художника на тему «Духовий оркестр». І мимоволі виникає риторичне запитання: «А вы ноктюрн сыграть смогли бы на флейте водосточных труб?» Та не зовсім і риторичне, адже самі дрезденці переконані, що лише тут можна почути справжню музику дощу: стікаючи по вигадливо закручених трубках і падаючи у воронки, дощові струмки народжують ніжну музику води. Утім насолодитися такою музикою можна не лише в дощовий день. На стіні музичного будинку висить табличка із розкладом роботи! Є свідчення, що один із місцевих композиторів записав на СD музичну композицію, творцем якої стала сама природа. Після прослуховування цього запису він вирішив більше не створювати власних творів – так вразила його природна музика. Є над чим поміркувати… (Далі буде)

Вартість передплати на 7 місяців

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

74401

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

95220

132,35 грн

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

74501

160,35 грн

68,85 грн

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

37112

74310

60,55 грн

68,85 грн

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

60969

101,90 грн

90269

66,90 грн

Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com


Музика. – 2014. – № 2. – С. 1–64.

Будинок під назвою Kunsthofpassage Funnel Wall у Дрездені (Німеччина)

ISSN 0131–2367

Індекс 74310


Музыка №2 2014