Одна мить – і все життя
Фото надане автором статті
Р
2’2013 | МУЗИКА
озпочну із короткої авторської мáксими: постать балерини, а згодом педагога-репетитора Наталії Василівни Слободян – один із символів нашого театру. Більше того, – мистецька емблема плідного і яскравого періоду розвитку хореографії. Із плином часу, – а мені поталанило аплодувати балерині на її спектаклях, – це видно неозброєним оком. Переконаний, що і сучасний театрал пристане до такої думки, коли побачить бодай епізоди з вистав, які ввійшли у документальну кінострічку «Українська рапсодія», присвячену творчості дивовижної чародійки танцю. Досконалість, довершеність – саме ці епітети найточніше і найвиразніше визначають творчість балерини. Упродовж кількох десятиліть ім'я Наталії Слободян сяяло яскравою зіркою першої величини на театральному небосхилі, вона по праву вважалася однією з найкращих балерин України. І хоча екзальтовані театрали й зачудовані журналісти навперебій називали її українською Улановою, вона усе ж таки була, мабуть, – і залишилася, як на мене, – українською Слободян. І цього для сценічної історії – абсолютно достатньо. Перший авторський відступ у вигляді фрагмента з рецензії в газеті «Труд»: «Наталія Слободян – провідна балерина Львівського театру опери і балету, котрий прибув до столиці (Москви. – Ред.) на гастролі. У її майстерності природно й органічно об’єдналися два струмені балетного мистецтва: канонічні форми класики і темперамент, експресія народного танцю. Наталія Слободян блискуче виконує партії Одетти-Одилії і Жізелі, Кітрі й Лауренсії, Білої дівчини в балеті “Поема про негра” на музику Джорджа Гершвіна й Гітани в “Болеро” Моріса Равеля. В останніх балетних роботах Львівського театру уповні розкривається рідкісний дар актриси, в якому поєднуються і чарівлива ліричність, і героїчно піднесена пристрасність. Неповторність і значущість балерини полягає у тому, що в танці вона дивовижно передає справжню поезію життя». …У репетиційному залі театру, де Наталія Василівна проводила заняття з артистами балету, ми домовилися про зустріч. Аби розмова пройшла продуктивніше, мене запросили у гості. І ось я у вітальні: книги, фотографії, портрети на стінах, – одразу поринаєш у мистецьку атмосферу. Донька господині дому, Оксана Ярославівна (Оксанчик, як називає її мама), теж людина мистецтва, – вона піаністка і щойно повернулася із закордонної концертної поїздки. – У вашій творчій біографії, Наталіє Василівно, чимало яскравих злетів, видатних досягнень і справжніх тріумфів. Але особисто мене завжди вражав блискучий старт вашої сценічної кар’єри – закінчивши у 18 років Київське хореографічне училище, ви упродовж короткого часу стали провідною танцівницею Львівського театру опери і балету. В чому тут секрет, – можливо, цей феномен закорінений у вашій родинній генетиці? – Наскільки мені відомо, на нашому розлогому генеалогічному дереві не було хореографічних пагонів. Хоча зростала я і виховувалася у творчій сімейній атмосфері. Моя мама, Лідія Владиславівна, – співачка, мецо-сопрано. А тато, Василь Севастьянович, – журналіст, редактор, певний час
15